Драгобрат, квиток в один кінець, будь-ласка

Свято родом з дитинства.

День св. Миколая

Завжди найсмачніше

У номері:ПодорожіДрагобрат – квиток в один кінець, будь-ласка

ПерсонаЗа кавою з Євгеном Безніском

МісцеНекрополіс на Личакові

ПодіяРіздвяний «Бурдон» в не зимовому Львові»

ІсторіяСвято родом з дитинства. День св. Миколая

ГороскопНайкращий подарунок для кожного знака

Голос народуЯк відсвяткувати Новий рік

Драгобрат, квиток в один кінець,будь-ласка

Це місце унікальне не тільки природою, краєвидами, чистим повітрям та смачними сосисками. Сніжна зима тут триває з листо-пада до травня. Це особливо ак-туально сьогодні любителям зи-мового відпочинку, які вимушені слухати вдома в середині січня пісні пташок та котів на вулиці.

Це справжній рай для лижни-ків та лижниць, бордерів та бордерш. Це справжнє пекло для водіїв ратраків, бугель-щиків, трактористів… Єдине місце на Україні, де в сезон снігу буває забагато. Настіль-ки забагато, що інколи за го-дину засипає дороги, підйо-мники та двері у вашу хату так, що ледве за день роз-грібають. Це справжня Мекка для поціновувачів екстре-мального та не дуже спорту. Тут можна і «катнути по пух-лячку», і по гладенько відрат-раченим полям, і по лісу з маленькими ялиночками, на-дувами та трамплінами. Під-нятися ратраком туди, куди наразі не піднімає жоден під-йомник, та на 4 кілометри тра-си забути про все на світі.

Долина Драгобрат знахо-диться на висоті 1300 – 1400 м. над рівнем моря на початку

Свидовецького гірського ма-сиву біля підніжжя гори Стіг (1707 м.) у 17 км. від селища Ясиня Закарпатської області. Назва «Драгобрат», за однією

версією, виникла за часів Ав-стро-Угорщини на честь двох братів, що служили в різних арміях. І під час сутички, впізнавши один одного, пере-стали воювати. За іншою ле-

гендою, два близнюки кохали одну дівчину, яка сказала, що брати повністю однакові, і вона вибере того, хто принесе їй квітку Едельвейс. Брати піш-

ли на гору, там піднялася ху-ртовина, і вони загинули. Ту гору назвали на їх честь «Близницею». Іх пішли шука-ти жандарми, яких спіткала та сама доля, що й братів. Так утворилася назва гір «Жан-дарми», що неподалік від «Близниці».

Туристичного розвитку Дра-гобрат став набувати у се-редині ХХ століття, коли на Україні з’явилися перші лиж-ники. Біля підніжжя Близ-ниці був побудований пер-

ший притулок, який через декілька років згорів. Згодом побудували новий, дещо ни-жче від старого. Тоді ще не бу-ло підйомників. Там переваж-но влаштовувалися туристичні

найкращі траси на

Україні, і для початківців, і для бажаючих

поламати шию

та лижні походи по Свидо-вецькому хребту. В притулку туристи та лижники жили на нарах та в мішках, всередині будівлі горіло багаття, від яко-го йшло тепло, на ньому ж готували їжу, яку носили з собою весь маршрут. Тоді не було магазинів у радіусі 20 кілометрів, ударостійких тер-мосів, мембранних тканин, Мівіни та Снікерсів. Навіть ма-карони були в дефіциті.

Сучасний Драго-брат — це вже біль-ше ніж 20 баз на всі смаки та гаманці, 10 кілометрів добре доглянутих трас, са-уни, дискотеки, клу-би, кафе, бари… Кататися можна з восьмої ранку до самого заходу сон-ця, який можна спо-стерігати на верши-ні Стога за флягою коньяку. На жаль, наразі траси майже не освітлюються, тому після цього спускатись треба швидко. Про траси: найкращі траси на Україні, і для почат-ківців, і для ба-жаючих поламати шию.

Для лижників — це гладенькі відрат-рачені спуски з пос-тійним ухилом, без льоду і горбів. Від синіх до чорних. Для бордерів та вза-галі всіх, хто любить фрірайд — нескін-ченні ліси, надуви, труби, маленькі полички, трампліни. Навіть до кінця дня не всти-гають розкатати всю цілину. Є можливість приблизно за 100 гривень піднятися на ратраці на г. Близницю (1883 м.) і спускатися 4-5 кілометрів по нетронутому схилу. Зараз на Драгобраті пра-

цює 3 хороших бугельних підйомника, 1 тарілочний та декілька коротких гачкових.

Перспектив багато. Як про-гнозує Василь Молдавчук — адміністратор бази «Драго-брат», стрімке будування нових отелів припиниться за 2 роки, і власники майна почнуть пра-цювати над поліпшенням умов проживання та відпочинку. Будуть встановлюватись і нові

підйомники. Крісельні. Як у Польщі.

Вагомий внесок у розвиток регіону та мотивацію місцевих жителів вносить близьке розташування Буковеля. Оста-нні дуже сильно потерпали цього сезону з зрозумілих причин. На всій Україні сніг був тільки на Драгобраті.

Ходять уперті чутки про те, що Буковель хоче будувати під-вісну дорогу до Близниці і ставити там свої підйомники.

Так що можна спрогнозувати тільки розвиток цього регіону у найближчі роки.

Добратися на Драгобрат можна з селища Ясиня, що у

З а к а р п а т с ь к і й області. Їдуть там тільки УАЗи та ГАЗ 66. Можна заїхати і на модному джипі, але, як показує досвід, все ж краще скористатися послугами місцевих «Тоні Мяккінених». Дорога туди не меньш екстремальна від самого катання.

Доїхати до Ясиня на-віть зі Львова не просто. Спочатку тре-ба їхати поїздом Чер-нівці – Мостиська до Франківська, потім ковбойськім дизелем до Пункту призна-чення, не зімкнувши очей та обнявши свої речі. Ця дорога займає цілу безсонну ніч, після якої ще треба займатися поселе-нням (їхати на один день немає сенсу). Хоча і у цьому щось є.

За кавою з Євгеном Безніском

Нещодавно художник Євген Безніско відсвя-ткував свій сімдесятий день народження. З на-годи ювілею у Львові відкрилася виставка ми-тця у Львівській кар-тинній, відбувся свят-ковий вечір в театрі Заньковецької. Було чи-мало теплих слів, спо-гадів, квітів, привітань та побажань. Та для того, щоб познайомитися з Євгеном Безніском пот-рібно побувати в його майстерні, де зараз пра-цює митець і його друга дружина Леся.

Де оживають герої Франка і карпатські

краєвиди Майстерня знаходиться на останньому поверсі висотного будинку, а тому осіннього недільного ранку тут сонячно і тепло. «Заходьте, сідайте, зараз я зготую каву і ми зможемо по-спілкуватися», - говорить Без-ніско. Коли гаряча кава вже парує в філіжанках, а пан Євген затягується довгою цигаркою, ми починаємо говорити про Карпати. «Доки залишилось ще кілька теплих днів, хочемо поїхати з Лесею в гори, що ви там казали про Яремче? Там, я ще не малював, дуже люблю львівські Карпати: Воловець, Славськ, Сколе, але хотілося б попрацювати і на Фран-ківщині», - каже пан Євген.

Творчість Безніска дуже ціка-ва і різноманітна - понад 40 років художник офортами та ліноритами ілюструє літерату-рну спадщину Шевченка, Фра-нка, Лесі Українки та Стефа-ника. За великий цикл художніх робіт до творів саме Івана Франка, він був удо-стоєний нині Національної премії України імені Тараса Шевченка. В кінці дев’яностих він працював над художнім циклом «Чорнобильська Гол-гофа». Свого часу він також створив портретну галерею визначних постатей України різних часів: лики Мазепи, Виговського, інших гетьманів Запорозької Січі, Короля Да-нила. А Портрет Патріарха Йосипа Сліпого роботи Без-ніска Львів подарував Папі Римському Іванові Павлу ІІ.

Окремо варто згадати і про Біблійні мотиви та Єванге-льські сюжети в роботах Безніска - роботи, присвячені образу Ісуса Христа (біля якого, за словами мистецт-вознавця, академіка Володими-ра Овсійчука, не помолишся, але обов’язково зупинишся, помовчиш, замислишся).

Та все ж найбільше, серед подарованих і придбаних робіт Безніска, це пастельні замальовки Карпат та Львова. «Яка пастель Вам більше по-добається? Вірменський собор чи квітуча алича в Сколе?», - питає пан Євген, затягуючись черговою цига-ркою. Вибрати одну, мені про-сто бракує сил.

З Кагарлика до Львова

Народився Євген Безніско в Кагарлику, на Київщині. Роз-кішна природа захоплювала і надихала взяти-ся за пензель та олівці ще в ди-тинстві. А бли-зькість містечка до столиці від-крили доступ до музеїв і галерей, храмів. Кожна поїздка до Києва була для майбутнього худо-жника великим святом та розвивала художні навички і смак. Пізніше Безніско закін-чить художню школу імені Шевченка в столиці. Згодом родина Безнісків переїжджає до Самбора. Цей переїзд наза-вжди пов’яже долю митця з Львівщиною та містом Лева, де він отримає диплом Львів-ського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Тут він також знайшов чимало однодумців – свідомих укра-їнців, котрі присвятили себе розвитку національної куль-тури. І саме у Львові він зу-стріне і покохає талановиту

скульпторку Теодозію Бриж. З якою вони проживуть разом більше сорока років так ви-ховають дітей Ярему та Мак-сима.

«Фана (так Теодозію Бриж називали рідні та друзі) була унікального таланту скульп-тор. Я з усією відповідальністю стверджую, що вона була гені-єм, які на землі народжуються нечасто. Ми багато що спільно замислювали і спільно над цим працювали, наприклад, пантеон на Маківці чи па-м’ятник Юрію Котермаку в Дрогобичі, на відкритті якого був присутній тодішній Пре-

зидент, і фахівець Дмитро Крвавич назвав його таким, що не має аналогів у Європі. Чимало її проектів, з огляду на брак коштів, і передчасну смерть Фани, так і не були втілені. А тому маю перед собою сьогодні найбільше зав-дання — встановити на міжна-родній трасі під Сколівськими Бескидами наш пам’ятник-некрополь князя Святослава (до речі, уже відлитий у бронзі) як остаточне ствердження про віковічну присутність укра-їнців на цій землі і під цим небом. Для Фани це було дуже важливо», - так Євген Безніско говорить про свою першу дружину.

Особливим місцем для багатьох була також майстерня творчого союзу Безніско-Бриж. Свого часу казали, що хто з митців приїжджав до Львова, а в цій майстерні не був, столиці Галичини так і не бачив. Сьогодні це місце так і називається Меморіальна май-стерня Теодозії Бриж. А колись в ній часто гостювали Іван Драч, Богдан Ступка, Іван Ми-колайчук і Микола Вінгра-новський, Алла Горська та Дмитро Павличко, Віталій Роз-стальний і Сергій Данченко, Лесь Танюк і Ліна Костенко та багато інших.

«Для мене Єв-ген Безніско - це сяйво білос-ніжної бороди, сократівського чола і диво-вижно синіх очей. Він нале-жить до чоло-віків із шарм-ом», - так про художника го-ворить акторка театру Занько-вецької Олекса-ндра Бонковсь-ка. Спілкування з митцем зав-жди дуже ціка-ве і приємне, навіть важко

повірити, що пан Євген вже відсвяткував своє сімдеся-тиліття. «А коли у Вас день народження?», раптом питає він, коли ми вже допили каву. «За кілька місяців», - відповідаю. «Якщо справді подобається, забирай і Вірменку, і квітучу аличу, - каже Пан Євген, - нехай це буде мій подарунок на день народження», на прощання каже художник.

На фотографії зображено роботу Євгена Безніска“Тайна вечеря“, пастель, 2006р.

Некрополь на Личакові

Вони тільки спочинуть і встануть…

Ці слова можна побачити на багатьох нагробних плитах і гробівцях Ли-чаківського цвинтаря, може тому прогулянка по такому здавалося б похмурому місці не здається чимось дивним, автобуси переповнені туристами приїжджають на Личаків, чемно купують квитки, беруть екскурсовода і цілий день блукають по мертвому місті з фотоапаратами; представники молодіжних субкультур і любителі готичного настрою через лише їм відомі дзюрки в парканах заходять на улюблений цвинтар щоб попити пива і порозмислити над сутністю життя; для оригінальних романтиків і закоханих зарослі плющем давні плити під тінню віковічних дерев є чудовим місцем для дуже особливих побачень.

Некрополь на Личакові

Адже, насправді, Личаків це не лише місто померлих, а місце пам’яті, культури, історії, своєрідний архів, який від-крився ще за панування у Львові Республіки Польща, ко-ли у XVI-XVІІ столітті тут зна-ходились поховання місцевої бідноти, діяв крізь XVІІІ-ХІХ століття, коли за Австрії і офіційної забо-рони влаштовування поховань біля церков, у 1786 році відкрили офіційний цвинтар для львів’ян на Личакові, і існує відкритий цей некрополь до сьогодні, – сюди приходять люди, які пам’ятають своїх померлих рідних, а та-кож ті, хто цікавиться історією і життям оби-вателів Львова, серед яких були українці і поляки, німці і вірмени; католики і греко-като-лики, православні і про-тестанти; співаки і на-уковці, військові і священики, філософи і політики, худо-жники і архітектори; матері і діти, кохані чоловіки і вірні дружини, улюблені діти і дорогі бабусі; самотні і аж ніяк не одинокі, щасливі і нещасні, святі і грішники.

Окрім особливої настроєвості і кон-темпляційного клі-мату, Личаківський цвинтар - це видатна пам’ятка культури, яка від 1991 року набула статусу му-зею. Серед звичних для нас металевих хрестів тут можна побачити нагробні пам’ятники автор-ства Гартмана Вітве-ра, братів Шімзерів, Івана Левицького, Євгена Дзиндри та інших відомих і незнаних нам з іме-ні художників XVІІІ-ХХ століть, які є справжніми вит-ворами мистецтва.

Найдавніші надмогильні пли-ти цвинтаря походять із 1675 року, камінні фігури ангелів і святих зі смутком схиляються над гробами мешканців мер-твого міста, пам’ятаючи їх імена, навіть якщо написи вже давно стерлися на плитах;

античні герої, котрі уособ-люють чесноти померлих, їх доброту і мужність, їх чесність і відвагу, гасять камінні смо-лоскипи їх життя об землю, з якої ми всі вийшли і до якої свого часу повертаємось, на-

півзруйновані каплиці про-тягом більш ніж двох століть ховають у собі молитви і плачі людей, котрі втратили тут своїх рідних і близьких, смутні постаті Богородиць і трагічні розп’яття відмолюють душі померлих перед судом Бога,

залишаючи нам, мов свічу, надію на вічність.

На території Личакі-вського цвинтаря знахо-дяться Меморіальні міс-ця поховань Січових стрільців і воїнів Укра-їнської Галицької Армії, Польські поховання Ли-стопадового і Січневого повстань, поховання воїнів Радянської армії, поховання дітей і до-рослих жертв НКВД, з Замарстинівської тюрми і тюрми на Лонцького, коло їх гробниць ніколи не в’януть квіти і не гаснуть свічки. Тут, серед личаківських

віковічних дерев, поховано керівника гурту «Ватра» і ле-гендарного композитора Ігоря Білозіра, символ української пісні, композитора і поета, більшість творів котрого вже давно стали народними, Во-

це місто мертвих і живих, пам’яті й історії, книга,

що промовляє до нас камінними

фігурами, напівстертими

написами й іменами

лодимира Івасюка, людину-легенду, автора неповторної поезії, поета-семидесятника Тараса Чубая. На Личакові знайшли спочинок відомі ук-раїнські композитори Анатолії Кос-Анатольський і Філарет Колеса, видатний історик Іван Кри-п’якевич, примадо-нна світової театр-альної сцени Соломія Крушель-ницька, художники Іван Труш, Олена Кульчицька, архі-тектор Іван Леви-цький, Іван Франко, ім’я якого говорить саме за себе… І цей список можна продовжувати до безкіне-чності, бо кожна з душ, що піднялася після своєї смерті до неба з Личакова, залишила на землі застиглі в камені сльози і вічну пам’ять: Благочконь Кле-

ментина, найдорожча моя дружина, до побачення, Михайло Мацькевич, обива-тель міста Львова, Гануся і Андрійчик, найдорожчі доця і синочок, Місьо (1871-1878), сини св. О. Домініка, котрі

спочинуть і встануть…

Що ще сказати?. . Некрополь на Личакові це місто мертвих і живих, місце зберігання па-м’яті й історії, відкрита книга, що промовляє до нас ка-мінними фігурами, напівс-

тертими написами й іменами, особливим настроєм і повіт-рям, в якому блукає меланхолія і ностальгія, а одночасно віра і надія в те, що під цими давніми плитами лежать люди, котрі не померли, але відпочивають від

руху і смутків життя, аби колись прокину-тись до зустрічі з Богом і з нами, тими, що пам’ятають, у вічності.

На фото:Скульптурна група “Ангели скорботи”;

Поховальна каплиця кінця ХІХ ст. ;

Надгробок “Ридаюча Галичина“;

Вони тільки спочинуть

і встануть…