1

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

Осама М. Ю. Арар

УДК 341.018

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ ПАЛЕСТИНА

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2015

2

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі міжнародного права та порівняльного

правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Науковий керівник – кандидат юридичних наук, доцент

ГУБАНЬ Радим Васильович,

Інститут політології та права

Національного педагогічного університету

імені М. П. Драгоманова,

доцент кафедри правознавства.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

МЕРЕЖКО Олександр Олександрович,

Київський національний лінгвістичний університет,

завідувач кафедри права;

кандидат юридичних наук, доцент

ТИМЧЕНКО Ліліана Олексіївна,

Національний університет

державної податкової служби України,

завідувач кафедри міжнародного права.

Захист відбудеться « 27 » листопада 2015 року о14,30 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття

наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ,

вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ,

вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий « 2 » жовтня 2015 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич

3

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Палестинська проблема продовжує бути однією з

найбільш актуальних у міжнародному співтоваристві проблем, розв’язання

яких безпосередньо залежить від реалізації основних принципів міжнарод-

ного права відповідно до Статуту ООН. Сьогодні вона лежить у площині

відносин між Державою Палестина та Ізраїлем, які хоча нарешті і стали на

шлях мирного її врегулювання, проте ще далекі від остаточного розв’язання

існуючих між ними суперечностей, особливо з погляду різних аспектів їх

безпеки. Тільки за останні роки на палестинських територіях Ізраїлем було

проведено дві широкомасштабні військові операції: «Хмарний стовп» (листо-

пад 2012 р.) і «Рубіж оборони» (липень 2014 р.), а конфлікт на Храмовій горі

в Єрусалимі (листопад 2014 р.) ледь не став причиною нової хвилі збройного

повстання палестинців проти ізраїльської окупації (інтифади). Все це нега-

тивно впливає на мирний процес у Палестині, гальмує його, загрожуючи

безпеці на всьому Близькому Сході.

В основі цієї конфронтації є перешкоди на шляху реалізації палестин-

ським народом свого законного права на самовизначення. Держава Палестина

досі не визнана Ізраїлем, незважаючи на те, що останній погодився з

резолюцією Ради Безпеки ООН № 1515 від 19 листопада 2003 року, якою

була прийнята «Дорожня карта» поетапного створення Палестинської

Держави.

Право на самовизначення належить до основних принципів міжнародного

права, встановлених у Статуті ООН і розвинених у Загальній декларації прав

людини 1948 року (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні

права 1966 року (ст. 21), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і

культурні права 1966 року (ст. 21), Декларації про надання незалежності

колоніальним країнам і народам 1960 року (ст. 15), Декларації про принципи

міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між

державами відповідно до Статуту ООН 1970 року (ст. 25) та багатьох інших

міжнародно-правових актах, у тому числі рішеннях Міжнародного Суду

ООН, який визнав це право належним до норм erga omnes.

Найважливішою проблемою розв'язання палестинського вузла протиріч є

територіальна. Територіальне питання, як і створення Палестинської держави,

мало бути вирішене ще в резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 181 (ІІ) від

29 листопада 1947 року, яка передбачала створення на підмандатній території

Палестини двох держав: арабської та єврейської. Ця резолюція, як відомо, до

цього часу не виконана стосовно арабського народу Палестини, створюючи

відтоді для міжнародного співтовариства комплекс складних політико-

правових проблем.

З цього часу арабський народ Палестини бореться за здійснення свого

права на самовизначення і створення на відповідних палестинських

4

територіях своєї національної держави. Територіальна проблема значно

ускладнилася після того, як у 1967 році Ізраїль окупував палестинські землі,

які перед цим були зайняті Єгиптом (Сектор Газа) та Трансйорданією

(Західний Берег річки Йордан). У зв’язку з цим Рада Безпеки ООН у своїх

численних резолюціях, присвячених розв’язанню палестинської проблеми,

неодноразово підтверджувала встановлений у Статуті ООН принцип

недопущення набуття будь-яких територій силою. Зокрема, це такі резолюції

Ради Безпеки ООН, як № 242 від 22 листопада 1967 року, № 338 від

22 жовтня 1973 року, № 446 від 22 березня 1979 року, № 478 від 20 серпня

1980 року, № 1397 від 12 березня 2002 року, № 1515 від 19 листопада

2003 року і № 1850 від 16 грудня 2008 року.

Водночас міжнародне співтовариство в особі ООН поступово визнало

міжнародну правосуб’єктність арабського народу Палестини. Так, відповідно

до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 жовтня 1974 року Організація

визволення Палестини (ОВП) отримала право брати постійну участь в

обговоренні всіх питань, що стосуються Палестини. Крім того, Асамблея у

своїх резолюціях підтвердила право арабського народу Палестини на

самовизначення без зовнішнього втручання. У 1988 році представницький

орган ОВП – Палестинська національна рада проголосила створення Держави

Палестина у вигнанні, що поклало початок визнанню її також окремими

державами та міжнародним співтовариством у цілому.

Уряд Ізраїлю та ОВП 09 вересня 1993 року прийняли рішення про

обопільне визнання, що стало рубіжним етапом розв’язання палестинської

проблеми. Ще одним важливим кроком на шляху до визнання Держави

Палестина стала її ініціатива набуття членства в Організації Об’єднаних

Націй. У вересні 2011 року Палестинська Автономія, створена на основі угод

«Осло І» та «Осло ІІ», укладених між ОВП та Ізраїлем, звернулася до Ради

Безпеки ООН про визнання Держави Палестина членом ООН, однак з огляду

на позицію США це питання в Раді не було поставлено на голосування, а

винесено на розгляд Генеральної Асамблеї ООН. 29 листопада 2012 року

переважною більшістю держав-членів ООН («за» – 138, «проти» – 9,

«утрималися» – 41) Генеральна Асамблея прийняла резолюцію А/67/L.28, в

якій постановила надати Держві Палестина статус держави – спостерігача при

ООН.

Отже, актуальність теми дисертації полягає в тому, що дослідження

проблем безпеки палестинської державності в контексті палестино-

ізраїльського діалогу дає змогу зосередити увагу на процесі мирного

врегулювання палестинської проблеми.

Міжнародно-правові аспекти безпеки Держави Палестина досліджувалися

в арабській, західній, російській та українській юридичній літературі, вихо-

дячи з усвідомлення світовою спільнотою того факту, що розв’язання пале-

стино-ізраїльської проблеми можливе лише на основі міжнародного права.

5

Окремі аспекти зазначеної тематики розглядалися у працях представників

науки міжнародного права країн Європи, США та Ізраїлю Бенні Морріса,

Ізраїля Фенклістейна, Аврама Села, Антоніо Амато, Джемса Крофорда,

Джона Дюгарда; зарубіжними вченими: Д. В. Кузнєцовим, А. В. Скосирєвим,

Д. А. Малишевим та ін. В Україні цим питанням приділяли увагу Саїд

Абуфара, Абдель Насер, Шаукат Нубані, Марака Рамі, Аудех Арідж, Мустафа

Мохд Мохд, Ель-Кафарна Мухаммед та ін.

Важливе значення для розробки проблеми мали також праці таких

юристів-міжнародників, як В. Ф. Антипенко, Г. О. Білорицький, М. В. Буро-

менський, В. Г. Буткевич, М. М. Гнатовський, Р. В. Губань, В. Н. Денисов,

О. В. Задорожній, Н. А. Зелінська. Г. І. Ігнатенко, В. М. Репецький,

В. С. Ржевська, І. І. Лукашук, О. О. Мережко, Ю. І. Нипорко, К. О. Савчук,

Г. Б. Старушенко, Л. Д. Тимченко, Л. О. Тимченко, Г. І. Тункін,

Ю. С. Шемшученко.

Залишається, однак, ще чимало питань, які потребують вирішення,

зокрема, таких як палестино-ізраїльський мирний процес і функціонування

Палестинської Автономії у світлі угод «Осло І» та «Осло ІІ». Важливим також

є вивчення міжнародно-правових аспектів воєнно-політичної безпеки

Палестинської Автономії та характеристика міжнародно-правових засобів

зміцнення економічної безпеки Палестинської Автономії у взаєминах з

Ізраїлем та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта-

ційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень відділу

міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і

права ім. В. М. Корецького НАН України в контексті теми «Трансформація

основних принципів міжнародного права в умовах глобалізації міжнародних

відносин» (номер державної реєстрації 0110U008113).

Мета і задачі дослідження. Основною метою дисертаційного дослід-

ження є комплексний аналіз міжнародно-правових аспектів безпеки Держави

Палестина. Для її досягнення зосереджено увагу на вирішенні таких основних

задач:

проаналізувати особливості здійснення палестинським народом права на

самовизначення і виникнення Держави Палестина у вигнанні;

розглянути специфіку міжнародно-правового визнання Держави

Палестина;

простежити палестино-ізраїльський мирний процес і створення Палестин-

ської Автономії у світлі угод «Осло І» та «Осло ІІ»;

розглянути роль ООН на новітньому етапі визнання міжнародною

спільнотою Держави Палестина;

вивчити міжнародно-правові аспекти воєнно-політичної безпеки

Палестинської Автономії у взаєминах з Ізраїлем;

6

проаналізувати міжнародно-правові питання економічної безпеки

Палестинської Автономії у взаєминах з Ізраїлем;

розглянути проблему повернення палестинських біженців з позиції ОВП

як представника палестинського народу;

охарактеризувати розв’язання територіальних проблем Держави

Палестина з позиції міжнародного права;

розглянути особливості правового статусу Єрусалима;

показати міжнародно-правові позиції Держави Палестина та Ізраїлю з

питання ізраїльських поселень на території Палестинської Автономії;

проаналізувати рішення Міжнародного Суду ООН щодо будівництва

Ізраїлем стіни на палестинських територіях на предмет законності з точки

зору основних принципів міжнародного права відповідно до Статуту ООН.

Об’єктом дослідження є міжнародні правовідносини, що регулюють

основні аспекти безпеки Держави Палестина.

Предметом дослідження є принципи і норми міжнародного права, що

стосуються різноманітних аспектів безпеки Держави Палестина.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять

сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових підходів та спеці-

ально-наукових методів, що сприяють об’єктивному аналізу предмета

дослідження. У дисертації використані, передусім такі методи юридичної

науки, як нормативний та природно-правовий, які застосовувалися при

визначенні правової природи та складових елементів права народів на

самовизначення. Використовувалися також загальнонаукові методи –

історичний, системний та порівняльний, особливо при дослідженні етапів

становлення і розвитку принципу самовизначення народів та узагальненні

практики діяльності ООН у процесі його здійснення. Використано також такі

загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, узагальнення, моделювання тощо.

Застосування методів аналізу та синтезу дало змогу проаналізувати міжна-

родно-правові аспекти воєнно-політичної безпеки Палестинської Автономії та

міжнародно-правові питання забезпечення економічної безпеки

Палестинської Автономії у взаєминах з Ізраїлем.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація

є першим у вітчизняній науці міжнародного права спеціальним дослід-

женням, у якому висвітлюються міжнародно-правові аспекти забезпечення

безпеки Держави Палестина у співвідношенні зі статусом Палестинської

Автономії.

Найбільш суттєві результати дисертаційного дослідження полягають,

зокрема, у такому:

вперше:

запропоновано авторську концепцію періодизації реалізації права пале-

стинського народу на самовизначення: період боротьби арабського народу

Палестини за визнання державами Антанти під час Першої світової війни та

7

після неї цього права (від «Декларації Бальфура» 1917 року до набуття

чинності мандата на Палестину у 1922 році); період дії мандата Ліги Націй,

наданого Великій Британії на Палестину (від набуття чинності цього мандата

у 1922 році до його припинення у 1947 році); період боротьби за реалізацію

резолюції № 181 (ІІ) Генеральної Асамблеї ООН (від цієї резолюції і до

прийняття у 1988 році Декларації про незалежність Держави Палестина);

боротьба за подальше визнання Держави Палестина де-юре та де-факто (від

Декларації про незалежність Держави Палестина 1988 року і до сьогодення);

обґрунтовано незаконність видачі Великій Британії мандата на Палестину,

в якому грубо порушувалися принципи управління підмандатними

територіями, встановленими в праві Ліги Націй;

доведено, що створення у 1988 році Держави Палестина у вигнанні є

частковою реалізацією резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 181 (ІІ)

1947 року, виконання якої було покладено на Раду Безпеки ООН,

передбачаючи створення на території Палестини арабської та єврейської

держав;

дана всебічна оцінка резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня

1988 року, у якій не тільки підтверджувався статус палестинської території як

окупованої Ізраїлем, але й з посиланнями на резолюцію Генеральної Асамблеї

ООН № 181 (ІІ) 1947 року визнавалася Держава Палестина у вигнанні,

зумовлюючи заміну в системі ООН назви «Організація визволення

Палестини» «як представника палестинського народу назвою «Палестина» без

будь-якої шкоди для статусу наглядача та функцій ОВП у системі ООН»;

проаналізовано резолюції Ради Безпеки ООН і резолюції Генеральної

Асамблеї ООН у період 1947–2014 років і узагальнено особливості

міжнародно-правової практики здійснення палестинським народом права на

самовизначення та створення незалежної держави, що є важливим внеском у

розвиток основних принципів міжнародного права, встановлених у Статуті

ООН;

показано комплекс міжнародно-правових проблем, що стосуються безпеки

Палестинської Автономії, та зроблено висновок, що Ізраїль порушує угоди

«Осло І» та «Осло ІІ», перешкоджаючи тим самим вирішенню питань, які ще

залишаються на шляху здійснення на території Палестинської Автономії

юрисдикції Держави Палестина. Зокрема, Ізраїль не лише прямо або

опосередковано продовжує окупацію Західного Берега річки Йордан, але й

порушує ІV Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час

війни 1949 року та Додатковий протокол до Женевських конвенцій 1949 року,

що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року;

обґрунтовано, що ігнорування Ізраїлем міжнародного статусу Єрусалима,

встановленого Генеральною Асамблеєю ООН у резолюції № 181 (ІІ) від

29 листопада 1947 року, яка має обов’язковий характер, оскільки покладає її

виконання на Раду Безпеки ООН, а також порушення ним резолюцій Ради

8

Безпеки ООН № 446, 476, 478 (1980 р.) є спробою змінити на свою користь

його статус та демографічний баланс;

обґрунтовано, що незаконне, з точки зору міжнародного права, як це

визначив Міжнародний Суд ООН, будівництво Ізраїлем на території

Палестинської Автономії (Західний Берег річки Йордан) стіни, що розділяє

між собою палестинців, безпосередньо загрожує воєнній, політичній, еконо-

мічній безпеці Автономії, що ускладнює подальше розв’язання палестинської

проблеми;

доведено, що Ізраїль, користуючись своїми перевагами окупаційної

держави на території Палестинської Автономії, на порушення IV Женевської

конвенції Про захист цивільного населення під час війни 1949 року та інших

конвенційних норм міжнародного права поставив під свій контроль сферу

економіки Автономії, яка не може через це не тільки розвиватися, але й існує

загроза її колапсу;

удосконалено:

значення Декларації про незалежність Держави Палестина 1988 року як

міжнародно-правового прецеденту здійснення палестинським народом свого

законного права на створення незалежної держави у вигнанні;

доктринальні положення, що стосуються норм міжнародного права щодо

визнання держав, складовою яких є міжнародно-правова практика визнання

Держави Палестина, яка вирізняється своєрідністю прецедентного значення;

набули подальшого розвитку:

положення щодо міжнародно-правової оцінки Декларації Бальфура

1917 року уряду Великої Британії, в якій проголошувався намір «створення в

Палестині національного осередку для єврейського народу». Ця Декларація,

прийнята в умовах англійської окупації Єрусалима, фактично ігнорувала

законні інтереси арабського населення Палестини, яке становило переважну

більшість, суперечила справедливому розв’язанню палестинської проблеми, і,

отже, її проголошення та використання в наступному, з точки зору

міжнародного права, є нікчемним;

положення, які стосуються визначення критеріїв розв’язання на основі

міжнародного права та з урахуванням Угод «Осло І» та «Осло ІІ», а також

інших домовленостей, включаючи позиції посередників, спірних територі-

альних питань, що існують між Палестинською Автономією та Ізраїлем. Це

стосується критеріїв визначення таких понять, як «кордони 1967 року»,

«нічийні землі», «обмін відповідними територіями», «Єрусалим» та ін.;

доктринальні підходи до міжнародно-правової позиції Держави Палестина

щодо незаконності ізраїльських поселень на Західному Березі річки Йордан

та Східному Єрусалимі, які характеризують її як новітню форму колоніалізму.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження процесу

міжнародного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту на основі

основоположних принципів міжнародного права в комплексі досягнутих

9

результатів, допущених помилок і набутого досвіду, безумовно, має важливе

значення для встановлення повного і всеосяжного миру на Близькому Сході, а

також збагачує практику міжнародного права щодо подолання збройних

конфліктів у сучасний період. Положення цього дослідження можуть бути

використані Організацією Об'єднаних Націй, Виконавчим комітетом ООП та

Міністерством закордонних справ України в процесі вироблення ними

міжнародно-правової позиції щодо всебічного врегулювання арабо-

ізраїльського конфлікту. Дане дослідження також може бути використано в

навчальному процесі, зокрема, при підготовці навчальних посібників та

підручників з міжнародного права.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення й висновки,

сформульовані в дисертаційній роботі, обговорювалися на засіданні відділу

міжнародного права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН

України. Основні положення були представлені на міжнародних науково-

практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції

«Наукові читання, присвячені пам’яті В. М. Корецького» (м. Київ, 16 лютого

2012 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Гуманітарні

науки та модернізація правової системи держави: російський і зарубіжний

досвід» (м. Новосибірськ, 14 грудня 2012 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Дев’яті юридичні читання. Політико-правова

реформа в Україні: історія, сучасність, перспективи» (м. Київ, 24–25 травня

2013 р.) – тези опубліковані.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження

відображені у шести наукових статтях у фахових виданнях з юридичних наук,

дві з яких опубліковані в зарубіжних періодичних наукових журналах та

трьох тезах виступів на науково-практичних конференціях.

Структура дисертаційної роботи. Тема дослідження, його мета і

завдання, визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладу

матеріалу. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на

одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Загальний обсяг дисертації становить 245 сторінок, у тому числі список

використаних джерел – на 47 сторінках (490 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається

зв’язок роботи з науковими програмами, планами, окреслюються мета,

завдання, об’єкт і предмет дослідження, надається характеристика її

методологічних засад, визначаються наукова новизна та практичне значення

одержаних результатів, наводиться інформація про апробацію результатів

дисертації, публікації, її структуру та обсяг.

10

Розділ 1 «Міжнародно-правові аспекти становлення та розвитку

Держави Палестина» складається з чотирьох підрозділів, у яких розгля-

даються особливості здійснення палестинським народом права на

самовизначення і виникнення Держави Палестина у вигнанні, специфіка її

міжнародно-правового визнання, палестино-ізраїльський мирний процес і

створення Палестинської Автономії відповідно до угод «Осло І» 1993 року та

«Осло ІІ» 1995 року.

У підрозділі 1.1 «Особливості здійснення палестинським народом

права на самовизначення і виникнення Держави Палестина у вигнанні», важлива увага приділена Декларації Бальфура 1917 року, яка дала змогу

створити єврейський осередок у Палестині, в якій Велика Британія за рахунок

арабської частини населення відкрила шлях для єврейської імміграції на

територію Палестини, що, врешті-решт, призвело до посилення вимог

єврейського населення створити власну державу. Дана правова

характеристика мандата Ліги Націй 1922 року, який, по суті, був для Великої

Британії мандатом на управління цією територією в якості колонії.

Відзначається, що отримання Великою Британією мандата на Палестину

суперечило Статуту Ліги Націй, а саме ст. 22 Ліги Націй, відповідно до якої

цей мандат мав обмежуватися лише консультативною функцією, як це було

зроблено в мандатах на Сирію та Ліван. Недійсність цього мандата

обґрунтовується також тим, що мандатарій не мав права заохочувати

єврейську імміграцію до Палестини з інших країн.

Відзначається, що протиправні дії Ізраїлю не дали можливості

палестинському народу реалізувати право на створення власної держави

відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від

29 листопада 1947 року Палестинський народ продовжував боротися за право

на самовизначення народу і важливим етапом на цьому шляху стало

прийняття в Алжирі 15 листопада 1988 року Декларації про незалежність

Держави Палестина, що з точки зору міжнародного права є прецедентом.

У підрозділі 1.2 «Специфіка міжнародно-правового визнання Держави

Палестина» підкреслюється, що, незважаючи на поразку палестинського

народу у війнах (1947–1949 рр. та 1967 р.), у результаті яких Ізраїль окупував

Західний Берег річки Йордан, Сектор Газа та Східний Єрусалим,

палестинський народ продовжує боротьбу за своє право на самовизначення,

отримуючи дедалі більшу підтримку в міжнародному співтоваристві. Ця

підтримка посилилася після створення у 1964 році ОВП. Уже наприкінці

грудня 1973 року Конференція глав арабських держав у Алжирі прийняла

резолюцію, в якій висувалася вимога щодо відновлення національних прав

арабського народу Палестини і про те, що ОВП є єдиним законним

представником арабського народу Палестини. Таке ж рішення прийняла

Конференція глав держав і урядів ісламських країн, що відбулася в Лахорі

(Пакистан) у лютому 1974 року. На 12-й сесії глав держав і урядів Організації

11

Африканської Єдності (нині – Африканський Союз), яка проходила в Сомалі

з 12 по 16 червня 1974 року, була прийнята резолюція, в якій також

визнавалася ОВП як законний і єдиний представник народу Палестини.

Наприкінці 1974 року у Рабаті на Нараді глав і урядів арабських країн

також було визнано ОВП єдиним законним представником арабського народу

Палестини, а ОВП було надано статус повноправного члена Ліги Арабських

Держав (ЛАД). Важливим етапом на шляху здійснення самовизначення

палестинського народу стало прийняття в Алжирі 15 листопада 1988 року

Декларації про незалежність Держави Палестина. І хоча існують різні

міжнародно-правові позиції держав як щодо правових наслідків Алжирської

декларації, так і щодо питання, чи відповідає Палестина всім вимогам

держави, однак необхідно визнати, що саме через позицію насамперед

Ізраїлю і США Держава Палестина визнана лише в специфічній формі.

У підрозділі 1.3 «Палестино-ізраїльський мирний процес і створення

Палестинської Автономії у світлі угод «Осло І» та «Осло ІІ» зазначається,

що початковим етапом врегулювання палестинської проблеми після

закінчення «холодної війни» стала Мадридська мирна конференція 1991 року,

на якій була вироблена формула розв’язання територіальних проблем

Палестини. Вона передбачала обмін територій, окупованих Ізраїлем під час

війни 1967 року, на мир з арабськими країнами і визнання ними єврейської

держави, включаючи встановлення дипломатичних відносин. 13 вересня

1993 року у Вашингтоні в присутності представників коспонсорів

Мадридської конференції (США та Росії) відбулося підписання Декларації

про принципи організації тимчасового самоврядування, відомої також як

угода «Осло I». У ній зазначалося, що уряд Ізраїлю, з одного боку, та

делегація ОВП – з другого, усвідомили, що настала реальна можливість

покласти край конфронтації та висловили намір стати на шлях мирного

співіснування, визнавши обопільну відповідальність за підтримання режиму

безпеки. Продовженням цього процесу став підписаний у Вашингтоні у

1995 році договір, який отримав назву угоди «Осло II». У ній передбачено

розпуск ізраїльської цивільної адміністрації з палестинських територій з

передачею повноважень та відповідальності органу самоврядування

палестинців на «перехідному етапі» – Палестинській законодавчій раді.

Підкреслюється, що угода «Осло I» передала Палестинській адміністрації

контроль над освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням,

прямим оподаткуванням та туризмом на Західному Березі річки Йордан та в

Секторі Газа. Однак небажання Ізраїлю виконувати ці та інші угоди по суті

значно ускладнило процес мирного врегулювання ізраїльсько-палестинського

конфлікту.

У підрозділі 1.4 «Роль ООН на новому етапі визнання міжнародною

спільнотою Держави Палестина» відзначається, що рішення арабських

країн про визнання ними ОВП як єдиного законного представника арабського

12

народу Палестини вплинуло на те, що у 1974 році палестинська проблема

стала предметом спеціального обговорення на XXIX сесії Генеральної

Асамблеї ООН. 13 вересня цього ж року за пропозицією країн, що не

приєдналися, та соціалістичних країн, усупереч позиції США переважною

більшістю держав – членів Генеральної Асамблеї ООН (105 голосів – «за»;

4 – «проти»; 20 – «утрималися») була прийнята резолюція 3210 (XXIX), в якій

ООН запрошувала ОВП взяти участь у роботі Генеральної Асамблеї з

наданням їй статусу спостерігача. На цій же сесії ОВП отримала запрошення

брати участь в якості спостерігача в сесіях та роботі всіх інших органів ООН.

У вересні 2011 року голова ОВП та голова Палестинської адміністрації

звернувся з проханням до Генеральної Асамблеї ООН визнати Палестину як

державу на 65-й сесії. Однак знову через позицію США та Ізраїлю це рішення

не було прийняте. Проте 29 листопада 2012 року Генеральна Асамблея ООН

визнала Палестину «державою-спостерігачем, яка не є членом ООН»

(резолюція № 67/19). Важливою перемогою палестинського народу став

вступ Палестини до структур ООН, зокрема, Всесвітньої організації охорони

здоров’я, Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури,

Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН. Однак питання про

членство Палестини в ООН у повному обсязі так і не було вирішене.

Розділ 2 «Методи та засоби забезпечення безпеки Палестинської

Автономії» складається з трьох підрозділів, в яких розглядаються

міжнародно-правові аспекти військово-політичної безпеки Палестинської

Автономії, міжнародно-правові питання забезпечення економічної безпеки

Палестинської Автономії у взаєминах з Ізраїлем та міжнародно-правові

аспекти повернення палестинських біженців.

У підрозділі 2.1 «Міжнародно-правові аспекти воєнно-політичної

безпеки Палестинської Автономії» відзначається, що території, визначені в

рамках Палестинської Автономії, складаються з двох частин: Західного

Берега річки Йордан, включаючи Східний Єрусалим, та Сектора Газа. Зв’язок

між цими частинами Палестини перебуває під повним контролем Ізраїлю, що

унеможливлює нормальне функціонування Палестинської держави як у

політичній, економічній, так і у воєнній сферах. І хоча у 2005 році збройні

сили Ізраїлю вийшли з Сектору Газа, проте вони продовжують перебувати на

території Західного Берега річки Йордан. Більше того, Ізраїль проводить

політику поділу територій на Західному Березі на окремі анклави, з’єднані

транспортними шляхами, які контролюються ним. На сьогодні, за даними

Управління ООН з координації гуманітарних питань, понад 38 відсотків

території Західного Берега річки Йордан були виділені під ізраїльські

поселення і форпости, закриті військові зони, недоступні для палестинців, а

більше однієї п’ятої території Західного Берега було оголошено закритою

воєнною зоною. Приблизно 10 122 га сільськогосподарських земель було

передано єврейським поселенням, а палестинцям було заборонено

13

використання цих земель або навіть перебування на них. Зроблено висновок,

що небажання Ізраїлю виводити свої війська з території Західного Берега

річки Йордан унеможливлює нормалізацію політичної обстановки в регіоні,

що продовжує цей конфлікт. Невирішеність цього питання суперечить

основоположним нормам міжнародного права, що негативно впливає не лише

на палестино-ізраїльські відносини, а й на загальну безпекову ситуацію на

Близькому Сході.

У підрозділі 2.2 «Міжнародно-правові питання забезпечення

економічної безпеки Палестинської Автономії у взаєминах з Ізраїлем» відзначається, що невиконання взятих на себе в угодах «Осло І» та «Осло ІІ»

домовленостей Ізраїлем призводить не лише до погіршення військово-

політичної обстановки на палестинських землях, але й до загострення

економічного становища арабського населення на цих територіях. Показово,

що на регіональному рівні Ізраїль посідає перше місце за якістю інфра-

структури, а палестинські території – останнє. У результаті цілеспрямованих

дій Ізраїлю економіка Палестини ґрунтується не на власних силах, а на

економічній допомозі. Свідченням цього є те, що окуповані палестинські

території є одним з основних одержувачів міжнародної допомоги в світі на

душу населення. Треба враховувати також і те, що низькі економічні та

соціальні стандарти палестинського населення прищеплюють йому почуття

«безвиході». А це, у свою чергу підштовхує, багатьох, передусім молодь, до

радикалізму. Підкреслюється, що економічна політика Ізраїлю щодо

окупованих територій фактично перешкоджає створенню де-факто

палестинської держави, хоча де-юре вона існує в особі Держави Палестина.

У підрозділі 2.3 «Міжнародне право і проблема палестинських

біженців» зазначається, що в результаті воєнних дій і подальшої окупації

виникла проблема палестинських біженців (на сьогодні налічується близько

5 млн палестинських біженців. З них на території Сирії – 0,5 млн, Йорданії –

1,5 млн, Лівану – 400 тис.). Підкреслюється, що, незважаючи на чітку й

однозначну позицію, яку займає міжнародне співтовариство в питанні

повернення палестинських біженців (ця позиція, визначена в ряді резолюцій

Ради Безпеки ООН), Ізраїль перешкоджає поверненню цих біженців на

батьківщину – в Палестину. Акцентується увага на тому, що невирішення

проблеми палестинських біженців порушує основоположні права людини,

призводить до зростання напруженості на Близькому Сході.

Розділ 3 «Міжнародно-правові питання встановлення та визнання

кордонів Держави Палестина» складається з трьох підрозділів, в яких

дається характеристика територіальних проблем Держави Палестина у світлі

теорії і практики міжнародного права, розглядається проблема правового

статусу Єрусалима, дається характеристика міжнародно-правових позицій

Держави Палестина та Ізраїлю в питанні про ізраїльські поселення,

14

аналізується рішення Міжнародного Суду ООН про незаконне будівництво

Ізраїлем стіни на окупованих палестинських територіях.

У підрозділі 3.1 «Характеристика територіальних проблем Держави

Палестина у світлі теорії і практики міжнародного права» підкреслю-

ється, що територія, на якій палестинський народ має право на самовизна-

чення, повинна знаходитися в межах колишнього мандата на Палестину,

розташованого на захід від річки Йордан. Це відповідає принципу uti

possidetis juris (з лат. «Чим володієте, тим і володійте»), що пов’язано з

процесом деколонізації, а отже, і зі здійсненням права на самовизначення.

Відзначається, що розділ Палестини був надзвичайно сприятливим для

єврейської сторони. Хоча євреї становили лише третину населення і їм

належало лише 6 відсотків землі, єврейська держава мала отримати

56 відсотків всієї площі. Таким чином, ще в період прийняття резолюції

Генеральною Асамблеєю ООН у 1947 році щодо палестинського народу було

прийнято явно несправедливе рішення. Але через триваючі бойові дії між

євреями і арабами, а також у зв’язку з відмовою Великої Британії дозволити

Спеціальному комітету ООН з Палестини увійти на її територію органи ООН

не змогли виконати цей план розділу. Коли ж у 1949 році договір про

перемир’я все ж був укладений, то виявилося, що Ізраїль збільшив свою

територію приблизно на 20 відсотків порівняно з землями, призначеними для

єврейської держави в рамках Плану щодо поділу території Палестини. Але з

часом ця помилка не тільки не була виправлена, але навпаки, ситуація лише

погіршилася. Причиною того стала шестиденна війна 1967 року, у ході якої

ізраїльська армія захопила стару частину міста Єрусалима, Західний берег

Йорданії та Сектор Газа. Наголошується, що в результаті ізраїльської окупації

Західного берега, Східного Єрусалима і Сектору Газа єврейська держава

отримала повний контроль над усією територією, яка була колись

підмандатною Палестиною. Ці дії Ізраїлю не залишилися без уваги міжна-

родної спільноти. 22 листопада 1967 року Рада Безпеки ООН одноголосно

прийняла резолюцію № 242, підтверджуючи неприпустимість набуття

території шляхом війни і закликаючи Ізраїль вивести свої війська з територій,

які він окупував у результаті конфлікту 1967 року. Однак це не змусило

Ізраїль виконати вимоги, які висувалися до нього в цій резолюції. Єврейська

держава так і не залишила окупованих територій. Однак навіть згоду

палестинської сторони встановити кордон між Ізраїлем і Палестиною на

основі кордонів 1967 року, Ізраїль продовжує блокувати.

У підрозділі 3.2 «Проблема правового статусу Єрусалима» відзна-

чається, що відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 181 (ІІ)

територія Єрусалима не мала належати ні до Палестинської держави, ні до

Держави Ізраїль, останній не лише не виконує положення даної резолюції, а й

навпаки, ще більше поглиблює кризу у цьому питанні – у 1980 році Єрусалим

був оголошений «абсолютною і єдиною» столицею Ізраїлю. Це рішення

15

викликало різку критику міжнародної спільноти. Рада Безпеки ООН

відреагувала на ці заходи рядом додаткових резолюцій, які підтверджують,

що «всі законодавчі та адміністративні заходи, прийняті Ізраїлем, щоб

змінити статус міста Єрусалима, у тому числі експропріація землі і майна,

переміщення населення і законодавство, спрямоване на інкорпорування

окупованих частин, повністю недійсні і такі, що не можуть змінити цей

статус» (резолюція Ради Безпеки ООН). Відмічається, що Ізраїль також в

односторонньому порядку анексував 70 кв. км у Східному Єрусалимі і на

Західному березі, які були приєднані до муніципалітету Єрусалима. До того ж

Ізраїль почав створювати ізраїльські поселення в Східному Єрусалимі і почав

будівництво стіни, яка фізично поділяє багато палестинських громад, але при

цьому об’єднує великі єврейські поселенські блоки в Єрусалимі – а ці заходи

є порушенням численних резолюцій Ради Безпеки ООН та Генеральної

Асамблеї ООН, у яких Ізраїль засуджується як порушник основоположних

принципів міжнародного права. Ізраїль також прагне змінити демографічний

склад населення у місті, що теж є порушенням основних прав арабських

мешканців Єрусалима, в тому числі їх законного права на вільне пересування.

Отже, у результаті порушення державою Ізраїль норм міжнародного права

істотно порушуються права арабських громадян Єрусалима, у тому числі й

право на вільне пересування.

У підрозділі 3.3 «Характеристика міжнародно-правових позицій

держав Палестина та Ізраїль у питанні про ізраїльські поселення»

зазначається, що активну поселенську політику Ізраїль проводить не лише на

території Єрусалима, а й на території Західного Берега річки Йордан,

усупереч нормам міжнародного права. Акцентується увага на тому, що дуже

часто політика Ізраїлю проводиться таким чином, щоб місцеве арабське

населення, яке проживає на території Західного Берега річки Йордан, не

змогло захистити свої права на землю навіть відповідно до ізраїльського

законодавства. Підкреслюється намагання міжнародного співтовариства

вплинути на поселенську політику Ізраїлю на території Західного Берега

річки Йордан. Водночас наголошується, що зусилля палестинців часто

розбиваються об опір єврейського лобі США. Зокрема, спроба ухвалення

резолюції Ради Безпеки ООН, яка забороняла будувати єврейські поселення

на Західному Березі річки Йордан, не була прийнята. Європейський Союз

більш наполегливо підійшов до цієї проблеми, прийнявши директиву, яка

фактично визнає єврейські поселення на Західному Березі річки Йордан

незаконними. Зроблено висновок про необхідність посилення тиску на Ізраїль

з боку міжнародного співтовариства з метою примушення останнього до

виконання норм міжнародного права.

У підрозділі 3.4 «Рішення Міжнародного Суду ООН про незаконне

будівництво Ізраїлем стіни на окупованих палестинських територіях» підкреслюється, що рішення Міжнародного Суду ООН є консультативним

16

висновком на запит Генеральної Асамблеї ООН ES–10/14 від 08 грудня

2003 року, прийнятим на її 10-й надзвичайній спеціальній сесії. 09 липня

2004 року Міжнародний Суд ООН представив свій висновок на питання

стосовно правових наслідків будівництва стіни на окупованій палестинській

території. В ньому сказано, що будівництво «розмежувальної стіни» та

пов’язаний з нею режим суперечать міжнародному праву і є порушенням

Ізраїлем його численних зобов’язань відповідно до міжнародного права та

угод, що стосуються прав людини. Суд дійшов висновку, що Ізраїль має

зупинити подальше будівництво стіни та демонтувати готові ділянки

конструкції. У питаннях, що стосуються відшкодування шкоди, то Ізраїль

зобов’язаний відшкодувати її як таку, яка завдана протиправними діями. Суд

також вказав, що Ізраїль зобов’язаний повернути землю, захоплену у будь-

якої людини та використану при побудові стіни. Він «зобов’язаний

дотримуватися міжнародних зобов’язань, порушених у процесі будівництва

стіни». Крім того, він зобов’язаний поважати законне право палестинського

народу на самовизначення. На ньому лежить обов’язок забезпечення свободи

доступу до святих місць, що перебувають під його контролем. Поряд з цим

Ізраїль зобов’язаний припинити порушення міжнародних зобов'язань, у тому

числі відповідних положень IV Женевської конвенції про захист цивільного

населення під час війни 1949 року, що випливають із будівництва стіни на

окупованій палестинській території.

Важливим у цьому консультативному висновку є визнання порушення

Ізраїлем зобов’зань erga omnes при будівництві стіни. Виходячи з цього, всі

держави зобов’язані не визнавати незаконні наслідки, що виникли в

результаті будівництва цієї стіни.

Суд визнав, що деякі наслідки для ООН, зокрема для Генеральної

Асамблеї та Ради Безпеки, можуть вплинути на прийнятття ними рішень,

спрямованих на виправлення незаконного становища, що виникло в

результаті будівництва стіни. У дисертації зроблено висновок, що РБ ООН

має право вжити відповідних заходів у цьому напрямі, посилаючись на цей

консультативний висновок МС ООН.

І, нарешті, у цьому висновку Суду підтверджено основні цілі ООН у сфері

миру і безпеки, шляхом мирного врегулювання спорів. Суд підкреслив

настійну необхідність для ООН подвоїти свої зусилля з урегулювання

палестинсько-ізраїльського конфлікту», який все ще становить загрозу для

міжнародного миру і безпеки…». Ізраїль, однак, відмовляється виконати

вимоги до нього, визначені в цьому рішенні Суду, посилаючись на його

консультативний характер. Цей аргумент, проте, не можна сприйняти,

оскільки даний висновок безпосередньо пов’язується з розв’язанням

палестинської проблеми як такої та роллю РБ ООН разом з ГА ООН у цьому

процесі.

17

У Висновках констатуються найважливіші результати дисертаційного

дослідження, наводяться науково-теоретичні положення, практичні пропо-

зиції та рекомендації, спрямовані на нове вирішення наукового завдання

щодо міжнародно-правових аспектів забезпечення безпеки держави

Палестина, зокрема:

1. Питання про міжнародно-правовий статус території Палестини у період

1917–1947 років вирішувалося без участі населення Палестини, що ставить

під сумнів легітимність прийнятих щодо території Палестини рішень.

Проголошення Держави Ізраїль в односторонньому порядку суперечить

існуючим нормам міжнародного права. Резолюція № 181/II Генеральної

Асамблеї ООН від 29 листопада 1947 року є правовою основою створення

незалежної арабської Держави Палестина, і вона продовжує зберігати силу і

до сьогодні.

2. Багатосторонні міжнародні переговори й угоди з палестинського

питання відігравали і продовжують відігравати позитивну роль у розв’язанні

палестинської проблеми. Базовими документами для вирішення означеної

проблеми могли б слугувати договори «Осло І» та «Осло ІІ».

3. Найважливішу роль у визнанні міжнародним співтовариством права

палестинського народу на самовизначення відіграли міжнародні організації,

які надали ОВП, а потім Державі Палестина право на участь в їх діяльності,

яка поступово розширювалася, зміцнюючи міжнародну правосуб’єктність

ОВП, а потім Держави Палестина.

4. Виключне значення для утвердження Держави Палестина як самостій-

ного суб’єкта міжнародного права має факт визнання її з боку міжнародного

співтовариства (132 держави). У зв’язку з цим слід зазначити, що Ізраїль, з

часу його створення у 1948 році і до тепер, визнаний лише 57 державами.

5. Створення незалежної Палестинської держави є новою формою

реалізації права арабського народу Палестини на самовизначення в повній

відповідності з цілями і принципами ООН, думкою світової спільноти,

висловленою у численних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН та інших

міжнародних документах. За цією державою необхідно визнати весь

комплекс прав, якими користуються інші держави в міжнародному

спілкуванні, а саме: право бути повноправним членом міжнародних

міжурядових організацій; встановлювати офіційні відносини з іншими

державами; бути учасником універсальних, регіональних і двосторонніх угод,

а також представляти свій народ на всіх переговорах з палестинського

питання; бути повноправним членом ООН.

6. Недотримання Ізраїлем договорів «Осло І» і «Осло ІІ» спричинює

виникнення у Держави Палестина серйозних проблем у воєнно-політичній та

економічній сферах її безпеки.

7. Заборона палестинським біженцям повернутися на батьківщину

суперечить Конвенції про статус біженців 1951 року, а також резолюції

18

Генеральної Асамблеї ООН № 194 (ІІІ) 1948 року, у якій Генеральна

Асамблея закликає Ізраїль дозволити повернутися до Палестини тим

біженцям, які цього бажають, і компенсувати втрати тим, які не бажають

повертатися.

8. Питання кордонів Палестинської держави має вирішуватися на основі

принципу uti possidetis та резолюцій Ради Безпеки ООН № 1397 2002 року,

№ 1515 2003 року, № 1850 2008 року, у яких Рада Безпеки ООН закликає

вирішувати конфлікт на основі принципу створення двох держав, які

проживають в умовах миру та безпеки.

9. Питання правового статусу Єрусалима має вирішуватися на основі

резолюції № 181 (ІІ) Генеральної Асамблеї ООН та резолюцій Ради Безпеки

ООН № 446 1979 року, № 476 1980 року, № 478 1980 року, у яких Рада

Безпеки заявляє, що всі законодавчі акти, прийняті Ізраїлем, які змінюють

правовий статус Єрусалима є нечинними і повинні бути негайно скасовані.

10. Облаштування Ізраїлем єврейських поселень на території Західного

Берега річки Йордан суперечить IV Женевській конвенції 1949 року та

резолюціям Ради Безпеки ООН № 242 1967 року, № 338 1973 року, № 446

1979 року, у яких вона підкреслює, що політика і практика Ізраїлю щодо

будівництва поселень на палестинських територіях, які були окуповані у

1967 році, є незаконними і є серйозною перепоною на шляху до загального,

справедливого і міцного миру на Близькому Сході.

11. Будівництво Ізраїлем стіни на окупованих палестинських територіях

суперечить не тільки конвенційним нормам міжнародного права, але й

нормам erga omnes. На що, зокрема, вказав у 2004 році у своєму рішенні й

Міжнародний Суд ООН.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені автором у

таких публікаціях:

1. Осама М. Ю. Арар. Реализация права пелестинского народа на само-

определение в 1947–1948 гг. / Арар М. Ю. Осама // Науковий вісник

міжнародного гуманітарного університету : зб. наук. праць. Серія «Юрис-

пруденція». – Одеса, 2014. – Вип. 9-1. – С. 7–8.

2. Осама М. Ю. Арар. Реализация права пелестинского народа на

самоопределение в 1948–1967 гг. / Арар М. Ю. Осама // Науковий вісник

міжнародного гуманітарного університету : зб. наук. праць. Серія «Юрис-

пруденція». – Одеса, 2014. – Вип. 9-2. – Т. 2. – С. 130–131.

3. Осама М. Ю. Арар. Международно-правовые аспекты статуса Иеру-

салима / Арар М. Ю. Осама // Науковий вісник міжнародного гуманітарного

університету: зб. наук. праць. Серія «Юриспруденція». – Одеса, 2014. –

Вип. 10-1. – Т. 2. – С. 154–155.

19

4. Осама М. Ю. Арар. Реализация права палестинского народа на само-

определение в 1918–1947 гг. / Арар М. Ю. Осама // Legea si viata, Publicatie

stiinfico-practica. – 2014. – Nr. 7/2 (271). – S. 3–6.

5. Осама М. Ю. Арар. Палестино-израильский мирный процесс и создание

Палестинской Автономии в свете соглашений «Осло І» / Арар М. Ю. Осама.

Часопис Київського університету права : Український науково-теоретичний

часопис. – 2014. – № 4. – С. 303–306.

6. Осама М. Ю. Арар. Статус еврейских поселений на Западном берегу

реки Иордан с точки зрения международного права / Арар М. Ю. Осама //

Legea si viata, Publicatie stiinfico-practica. – 2014. – Nr. 11/2 (275). – S. 9–13.

7. Осама М. Ю. Арар. Роль международного права в решении палестин-

ской проблемы / Арар М. Ю. Осама // Гуманитарные науки и модернизация

правовой системы государства: российский и зарубежный опыт : труды

Междунар. науч.-практ. конф. / под ред. Г. Б. Гридневой, А. Б. Дидикина. –

Новосибирск : Филиал НОУ ВПОСПб ИВЭСЭП в г. Новосибирске, 2012. –

С. 323–325.

8. Осама М. Ю. Арар. Современные тенденции реализации междуна-

родной правосубъектности Палестины в контексте строительства

разделительной стены на оккупированных палестинских территориях /

Арар М. Ю. Осама // Дев’яті юридичні читання. Політико-правова реформа в

Україні: історія, сучасність, перспективи : матеріали Міжнар. наук. конф., 24–

25 травня 2013 р., Київ / редкол.: В. П. Андрущенко, Ю. С. Шемшученко,

Б. І. Андрусишин [та ін.]. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2013. –

С. 281–283.

9. Осама М. Ю. Арар. Влияние международно-правового регулирования

вопроса палестинских беженцев на установление мира на Ближнем Востоке /

Арар М. Ю. Осама // Наукові читання, присвячені пам’яті В. М. Корецького :

зб. наук. праць / [редкол.: Ю. С. Шемшученко, Ю. Л. Бошицький, О. В. Чер-

нецька та ін.]. – К. : Вид-во «Ліра-К», 2013. – С. 175–176.

Осама М. Ю. Арар. Міжнародно-правові аспекти забезпечення без-

пеки Держави Палестина. – На правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Інститут держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2015.

У дисертації розглядаються особливості здійснення палестинським

народом права на самовизначення та виникнення Держави Палестина у

вигнанні. Приділяється увага визнанню Палестинської держави з боку

міжнародної спільноти. Акцентується увага на ролі ООН у справі визнання

Держави Палестина. Розглядаються міжнародно-правові аспекти військово-

політичної та економічної безпеки Палестинської Автономії. Наголошується

на неможливості розв’язання палестино-ізраїльського конфлікту без

20

розв’язання проблеми палестинських біженців. Дається характеристика

територіальних проблем Держави Палестина у світлі теорії і практики

міжнародного права. Розглядається проблема правового статусу Єрусалима.

Окреслюється міжнародно-правова позиція держав Палестина та Ізраїль у

питанні про ізраїльські поселення. Аналізується рішення Міжнародного Суду

ООН про незаконне будівництво Ізраїлем стіни на окупованих палестинських

територіях.

Ключові слова: Палестина, Ізраїль, Організація Об'єднаних Націй,

Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки ООН, Ліга арабських держав,

Організація Визволення Палестини.

Осама М. Ю. Арар. Международно-правовые аспекты обеспечения

безопасности Государства Палестина. – На правах рукописи.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук

по специальности 12.00.11 – международное право. – Институт государства и

права им. В. М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2015.

Диссертация посвящена комплексному анализу международно-правовых

аспектов безопасности Государства Палестина. В диссертации отмечается,

что получение Великобританией мандата на Палестину противоречило

Уставу Лиги Наций. В частности, потому, что в соответствии с Уставом

Великобритания должна была действовать в интересах палестинского народа,

а не еврейского, который в это время в своем большинстве пребывал за

пределами Палестины. Показывается, что Великобритания пошла на

реализацию Декларации Бальфура (в соответствии с которой правительство

Великобритании поощряло создание в Палестине национального очага для

еврейского народа), несмотря на протест палестинского народа, в интересах

которого Великая Британия и должна была осуществлять свой мандат.

Отмечается, что существенным шагом на пути обретения палестинским

народом независимости стало принятие 29 ноября 1947 года Генеральной

Ассамблеей ООН резолюции № 181 (II), в соответствии с которой

предполагалось создание Палестинского государства. Однако, в связи с

поражением арабских армий в борьбе с сионистами право палестинского

народа на самоопределение осталось нереализованным и было подменено

международной заботой о проблеме возвращения «арабских беженцев».

Важным этапом на этом пути самоопределения палестинского народа стало

принятие в Алжире 15 ноября 1988 года Декларации о независимости

Государства Палестина, в соответствии с которым Палестина де-юре была

провозглашена независимым государством. Однако существует ряд проблем,

которые не позволяют палестинскому народу осуществлять суверенитет над

территорией государства.

Еще одним камнем преткновения на этом пути является отсутствие признанных

на международном уровне границ этого государства. Проблемой является также и

21

то, что территории, закрепленные в международном праве за Палестинской

Автономией, сегодня состоят из двух частей: Западного берега (включая

Восточный Иерусалим) и сектора Газа, а связь между этими частями

Палестины находится под полным контролем Израиля, что делает

невозможным нормальное функционирование Палестинского государства как

в политической и экономической, так и в военной сферах. Отмечается, что

контроль Израилем территории Западного Берега создает ряд военно-

политических и экономических проблем для Палестинского государства.

Подчеркивается необходимость разрешения вопроса палестинских беженцев,

который является актуальным не только для Палестины, но и для всего

ближневосточного региона.

Дается характеристика территориальных проблем Государства Палестина

в свете теории и практики международного права. При рассмотрении этого

вопроса акцентируется внимание на принципе uti possidetis. При

рассмотрении проблемы правового статуса Иерусалима, подчеркивается

нарушение Израилем норм международного права как в отношении

территории города, так и в отношении его жителей. Определяется

международно-правовая позиция государств Палестина и Израиль в вопросе

об израильских поселениях. Анализируется решение Международного Суда

ООН о незаконном строительстве Израилем стены на оккупированных

палестинских территориях. Подчеркивается, что такие действия еврейского

государства противоречат нормам erga omnes.

Ключевые слова: Палестина, Израиль, Организация Объединенных

Наций, Генеральная Ассамблея ООН, Совет Безопасности ООН, Лига

арабских государств, Организация освобождения Палестины.

Osama M. Y. Arar. International legal aspects of state security Palestina. –

On the right of the manuscript.

Thesis for the degree of Candidate of Sciences in specialty 12.00.11 –

International Law. – Institute of State and Law V. M. Koretsky NAS, Kyiv, 2015.

Dissertation is devoted to the analysis of the international legal aspects of the

security of the State of Palestine. The thesis points out that the receipt of the United

Kingdom which is contrary to the Charter of the League of Nations. In particular,

because in accordance with the Charter of the United Kingdom had to act in the

interests of the Palestinian people, and not Jewish, who at that time for the most

part stayed outside Palestine. Demonstrates that the UK has gone on the

implementation of the Balfour Declaration (according to which the British

Government encouraged the establishment in Palestine of a national home for the

Jewish people), despite the protest of the Palestinian people, in whose interests the

United Kingdom and had to carry out its mandate. It is noted that a significant step

towards gaining the Palestinian people’s independence was the adoption of

29 November 1947 the UN General Assembly Resolution number 181 (II),

22

according to which the supposed creation of a Palestinian state. However, due to

the defeat of the Arab armies in the fight against the Zionist right of the Palestinian

people to self-determination was not, and was substituted for international concern

about the problem of return «of Arab refugees». An important step on this path of

self-determination of the Palestinian people was the adoption in Algiers November

15, 1988 Declaration of Independence of the State of Palestine, according to which

Palestine de jure was proclaimed an independent state. However, there are some

problems that do not allow the Palestinian people to exercise sovereignty over the

territory of the state.

Another stumbling block on the way there is a lack of internationally recognized

borders of the State. The problem is the fact that the territory, enshrined in

international law for the Palestinian Authority today consist of two parts: the West

Bank (including East Jerusalem) and Gaza Strip, and the relationship between these

parts of Palestine is under full Israeli control, making it impossible to the normal

operation Palestinian state as a political and economic and military spheres. It is

noted that Israeli control of the West Bank creates a series of military, political and

economic problems for a Palestinian state. Emphasizes the need to resolve the issue

of Palestinian refugees, which is relevant not only for Palestine, but for the whole

Middle East region.

The characteristic of the territorial problems of the state of Palestine in the light

of the theory and practice of international law. In considering this issue focuses on

the principle of uti possidetis When considering the legal status of Jerusalem,

emphasized Israel's violation of international law in relation to the city, and in

respect of its inhabitants. Determined by international legal position of the State of

Palestine and Israel on the issue of Israeli settlements. We analyze the decision of

the International Court of Justice on the illegal construction of the wall by Israel in

the occupied Palestinian territories. Stresses that such mode of action of the Jewish

state contrary to erga omnes.

Key words: Palestine, Israel, the United Nations, the UN General Assembly, the

UN Security Council, the Arab League, the Palestine Liberation Organization.

23

Підписано до друку 29.09.2015 р.

Формат 60 84/16. Обл.-вид. арк. 0,9. Друк на різографі.

Наклад 100 прим. Зам. № 3/09-2015.

Видавничий центр Інституту держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 2552/28 від 04.04.2003 р.