Петро Калнишевський: Постать і епоха

Книга присвячена могутній постаті Остан-нього кошового Запорозької Січі, політичному в’язню Соловецької Голгофи Петру Калнишев-ському;

18-ій річниці Незалежності України;70-річчю утворення Сумської області;Пам’яті усіх політичних в’язнів та репресо-

ваних, які віддали життя у боротьбі за Неза-лежність України.

Петро Калнишевський: Постать і еПоха

Видавництво “Ярославна”2008

ББК 84 (4 Укр – 4 Сум) 6-5Я-45

Керівник видавничого проекту - голова Сумського обласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Марія Антонівна Ярова

Я-45Петро Калнишевський: постать і епоха – Суми: “Ярославна”,

2008. – 104 с.

ISBN 978-966-7538-20-2

Книга присвячена могутній постаті Остан-нього кошового Запорозької Січі, політичному в’язню Соловецької Голгофи Петру Калнишев-ському;

18-ій річниці Незалежності України;70-річчю утворення Сумської області;Пам’яті усіх політичних в’язнів та репресо-

ваних, які віддали життя у боротьбі за Неза-лежність України.

© Видавництво “Ярославна”, 2008

книга-путівник

3

Сумська обласна рада

Сумська обласна державна адміністрація

Головне управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації

Сумське обласне Товариство політичних в’язнів і репресованих

Роменська районна державна адміністрація

Видання здійснене за фінансової підтримки Сумської обласної ради

та Роменської районної державної адміністрації

Керівник видавничого проекту та автор ідеї - голова Сумського об-ласного Товариства політичних в’язнів та репресованих Марія Анто-нівна Ярова висловлює подяку:

першій поетесі, драматургу, члену Національної Спілки пись-•менників України Софії Майданській, яка написала драму “Зрада”, присвячену останньому кошовому Запорозької Січі Петру Калнишевському;

директору Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра •Калнишевського, члену Національної Спілки журналістів, члену Національної Спілки письменників України Данилу Кулиняку;

голові правління Всеукраїнського благодійного Фонду імені Пе-•тра Калнишевського, народному депутату України попередніх скликань Верховної Ради Івану Рішняку;

голові Сумської обласної ради • В’ячеславу Шапошнику;

голові Сумської обласної державної адміністрації • Миколі Лав-рику;

т. в. о. голови Роменської райдержадміністрації, члену Націо-•нальної Спілки журналістів України Петру Кривогузу;

заступнику голови Роменської райдержадміністрації, члену На-•ціональної Спілки журналістів України Миколі Стрижку;

начальнику Головного управління зв’язків з громадськістю Сум-•ської обласної державної адміністрації Сергію Над’ярному;

Петро Калнишевський: постать і епоха

4

заступнику начальника Головного управління зв’язків з громад-•ськістю Сумської обласної державної адміністрації Івану Шку-рату;

начальнику відділу взаємодії з політичними партіями та громад-•ськими організаціями головного управління зв’язків з громад-ськістю Сумської обласної державної адміністрації Володими-ру Харченку;

головному спеціалісту Головного управління зв’язків з громад-•ськістю Сумської обласної державної адміністрації Олександру Лебедю;

студентці юридичного факультету Сумського філіалу Харків-•ського національного університету внутрішніх справ, члену На-ціональної Спілки журналістів України Олені Фоменко;

дизайнеру, члену Національної Спілки журналістів України • Сер-гію Хвостову;

голові Чернівецького обласного Товариства політичних в’язнів •та репресованих Ірині Войцехівській;

голові Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репре-•сованих, Герою України Євгену Пронюку.

Ви тримаєте в руках книгу, в основі якої – прагнення

розповісти про героїчне минуле й динамічне сьогодення Сумщини. Нащадки славетних земель Геть-манської України свято шанують пам’ять про силу українського духу – життя та подвиг останньо-го кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

З утвердженням незалежності України набирає обертів процес повернення із забуття імен і по-дій, що мали доленосний вплив на історію нашої країни, форму-вання національної свідомості. Одне з провідних місць у цьому списку посідає село Пустовійтівка Роменського району, де народив-ся та вже у зрілому віці власним коштом побудував церкву Святої Трійці Петро Калнишевський.

Важко переоцінити історичну вагу постаті останнього кошового Січі Запорозької для піднесення державницьких ідей, відновлення прав і вольностей українського народу, посилення ролі місцевого самоврядування. З 1764 по 1775

рік Петро Калнишевський – без-змінний кошовий отаман. Він три-мав булаву десять важких років, що передували катастрофі – оста-точному знищенню Запорозької Січі. Зрозуміло, що саме держав-не буття Січі, її політична автоно-мія з демократичними порядками (систематичним скликанням рад, виборністю старшин) та антикрі-посницькою суттю суперечило основним напрямам колоніальної політики російського уряду, було історичною антитезою самодер-жавству, монархії. Запорозька Січ була острівцем справедливості в океані феодально-кріпосницького гноблення, останнім оплотом на-ціональної незалежності.

Завдання нащадків – зберег-ти і примножувати велич рідкіс-них історичних перлин України. Тільки наша пам’ять, щоденні до-брі справи, спрямовані на відро-дження історичної справедливос-ті, дозволять не зміліти джерелам духовності української нації.

Сьогодні активна діяльність місцевих краєзнавців, науковців,

Шановні читачі!

громадських козацьких та моло-діжних організацій дає можливість осягнути, яку важливу роль віді-грають видатні історичні постаті та події в духовному зростанні нашого суспільства, його мораль-ному вдосконаленні. Героїчна доля останнього кошового отама-на Запорозької Січі Петра Кални-шевського, його канонізація укра-їнською православною церквою надихають на добрі справи сучас-них козаків. Основним і, на мою думку, головним напрямком їх діяльності є духовно-патріотичне виховання молоді. Уроки пам’яті, науково-пошукова та краєзнавча робота, реставрація, відбудова та впорядкування пам’яток істо-рії та культури, видання науково-популярної літератури – все це

лише малий перелік тих заходів, що відбуваються за ініціативи ко-зацької громади і підтримки міс-цевих органів влади.

Тож нехай славетна історія кожного українського села й міс-течка, козацька доблесть, що ві-дома усьому світові, стане тим підґрунтям, на якому зросте нове покоління, підійметься новий світ-лий Собор Душі, у якому не буде місця лихому чи злому.

Нехай, як й свого часу для Пе-тра Калнишевського, непохитною залишається наша віра у всепере-можність Добра і Справедливості. Нехай ця віра буде чистою крини-цею, з якої черпатимемо натхнен-ня на славне життя, сили для по-дальшої розбудови незалежної, заможної та квітучої України.

З повагоютимчасово виконуючий обов’язки голови облдержадміністрації М.І. Лаврик

Ікона Петра Калнишевського


88


Ромни – місто, відвідавши яке бодай раз, пам’ятаєш і любиш впродовж усього життя. Особлива аура його затишних вулиць і особливі привітність і доброта людей, чаруюча таємничість впорядкованих бульварів і скверів, і в кожній бруківці та камені – подих історії...

Розділ іРоÌенЩина – ÌаЛа ÁатьКівЩина ПетРа КаЛниШевсьКоГо


99


Пам’ятний знак на Покровській горі, присвячений ко-шовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському.


10

Коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві його рідного села Пустовійтівка, – в експозиції Роменського краєз-

навчого музею.


11

Ñтарожили називають своє місто Києвом в мініатюрі. По-перше,

схожий вид при в’їзді: ріка і міст через неї, золотисті переливи куполів на со-борах, оксамит дерев на схилах і суцвіття кущів та квіткових насаджень, що нагадують великий суцільний букет – усе це так схоже на перші риси околиць столиці Украї-ни... Не знаю, чому, але зустріч з містом викликає радість і подив водночас: де і коли усе це уже дово-дилось бачити? Оцей ве-личезний, з кремезними деревами міський парк, де так зручно заховатися влітку від спеки, а в дощо-ву осінь – від дощу, а при вході до нього – найпер-ший не лише в Україні, а у всьому світі монументаль-ний пам’ятник Кобзарю. А ось – стежинка, що веде луками до колишньої осе-лі першого славнозвіс-ного народного артиста Шкурата. Ще й джерель-це збереглося. Можливо, саме сюди приходив на перше своє побачення молодий і талановитий актор Степан?!

Пам’ятник Великому Кобзарю Т.Г.Шевченку перед входом до Ро-менського міського парку.


12

...Скрипнуть старенькі две-рі музею і таємниче відчинять нам вхід до скарбів духовності, до сивої давнини. Так і хочеться торкнутися рукою до цього ста-ренького козацького воза. Ка-жуть, опинився він у Роменсько-му краєзнавчому музеї не просто так – “примандрував” з фондів одного зі столичних, бо дуже вже просили роменці. Мовляв, віз той незвичайний – ще з епохи Петра Калнишевського. І в Києві не від-

мовили на прохання земляків ві-домого і славного останнього ко-шового отамана Запорозької Січі. Хто знає, яку роль зіграв цей віз у житті Калнишевського (може, саме на ньому, якщо вірити ле-генді, хлопчик Петро разом з за-порожцями, що їхали через село, подався на Січ?)? Але добре одне, що зберігся він до наших днів. Чисто дерев’яний (а дерево ж міцне яке!) та майстерно виго-товлений.

Цей древній віз – ще з епохи Петра Калнишевського – в експозиції Роменського краєзнавчого музею.


13

“Так! Тисячі імен засипано роками,” – писав колись Ігор Римарук. Але приходить час – й імена героїв називає уже сучасна епоха. То Пам’ять промовляє... Нас веде до стін святих, де ця ікона – останнього кошового війська Запорозького – Петра Калнишевського. І народжу-ються рядки:

Де кожна гілка тишу стереже,Де дух віків – упертий, непоборний,Не поглядом, не думкою лише – Нам сяйвом промайне той образ гордий...

Собі ми скажемо: “Пора!”,І як вогні засвітить ранок,Підем до храму, де ота гора,Що бачила і муки, й рани,

У дзеркалі якої збереглисьНевинних мучеників лиця...Душа спинається увись – Святині тихо помолиться...

Такою була колись церква на Покровській горі у Ромнах

(в епоху Петра Калнишевсько-го), експозиція картини.


14


14

Лише через 315 років із дня народження кошового Запорізької Січі Петра Кал-нишевського Українська Православна Церква Київ-ського Патріархату каноні-зувала його, зачисливши до лику святих. І сталося це влітку 2008-го року.

Понад три століття ми-нуло... Запитаємо в себе: а що ми знали досі про цю історичну постать? Чи написано було про Петра Калнишевського в підруч-никах? Чи рясніли книжкові полиці бібліотек творами про цього визначного дія-ча? Чи споруджували йому пам’ятники?

Пам’ятник П. Калнишевському у с. Пустовійтівка.


15

І так, і ні. Так, бо за-раз є щось з перера-хованого, але замало. Ні, бо багато що треба було б зробити, але потрібен час. Скажімо, щоб детальніше дослі-дити цю історичну по-стать і епоху, в якій усе те діялося. Щоб зняти художній фільм, щоб “внести” новий роз-діл до шкільних та ву-зівських підручників... Усе ще попереду. Але Пам’ять робить свою справу.

Обкладинки книг про П. Калнишевського.


16

На Покровській горі у Ромнах – монумент Петру Калнишевському. Вдячні земляки останнього кошо-вого отамана Запорозької Січі спорудили його влітку 1990 року, коли відзнача-ли 300-ліття Калниша (так зовуть його роменці). Ба-гато чого пам’ятає та гора. Пам’ятає вона і події 1770-го року. Саме тоді влітку була освячена Покровська церква, яку збудовано на кошти Петра Калнишевсько-го. Скількох прихожан вона прийняла – як духовна мати –, починаючи відлік з того 1770-го і закінчуючи його 1908-им, коли російсько-царська адміністрація “на-казала” їй канути в Лету? Невідомо скільки, бо ніхто й не вів такий облік, але до наших днів дійшли Кални-шеві вісті. Завдяки дослід-никам.


17

Данило Кулиняк – автор ба-гатьох книг та понад трьох

тисяч публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ, директор Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишев-ського, багато зробив, до-сліджуючи духовну спадщину останнього кошового отама-на. Свого часу, працюючи на-уковцем у краєзнавчому музеї міста Ромен, на Сумщині, він відшукав людей, які повіда-ли цікаву правду історії. Ось як пише поет, прозаїк, публі-цист, історик Данило Кулиняк у книзі “Останній кошовий Петро Калнишевський”:

“... Михайло Дмитрович Сененко зупинився і пока-зав рукою на зарослий лі-сом пагорб.– Ось тут стояв колись хутір Гетьманка. Ще до війни тут були залишки льохів, якісь ями – ми ді-тьми частенько на цьому місці гралися, коли випа-дала нагода. А коли я вже підпарубком став, то взяв якось заступа й почав шукати скарб. Золота не знайшов, але пару сокир, козацьку шаблю й чашу

Розділ іі ДосЛіДниКи ДУховноЇ сПаДЩини ПетРа КаЛниШевсьКоГо


18

Ікона Покрови Пресвятої Богородиці. Козак, що зліва внизу – образ П. Калнишевського.


19

“Побратими” таки викопав. Соки-ри та чашу я в Роменський музей оддав, а шабля залишилася у нас у селі, та й десь загубилася по-між людьми. Добра була “домаха” – залізний прут перерубувала, як соломинку, а на лезі хоч би знак який після того. І написано щось по-китайському.

– По арабському, – поправляю я діда.

– Може, й так, – погоджується він. – Закарлючки якісь, а не бук-ви. А Гетьманкою хутір називав-ся тому, що жив тут, старі люди казали, гетьман Канашевський. Отой, про якого пісню співають... Він родом з цих країв, недалечко


20

З експози-цій Роменсько-го краєзнавчого музею.


21

Відкриття відновленої Свято-Троїцької церкви у с. Пустовій-тівка, що на Роменщині (2006 р.) – як знак вшанування пам’яті визначного патріота України Петра Калнишевського.


22


23


24

Завжди гостинно приймає відвідувачів

Роменський краєзнавчий музей. Заснований він

ще у 1919 році. Музейні фонди нараховують май-

же 40 тисяч експонатів, 10 тисяч цінних книг.Серед них – речі, які

колись тримав у руках Петро Калнишевський.

Оправа Євангелія (з дарчим написом П. Калнишевського), по-

дарованого ним церкві Святої Трійці села Пус-товійтівка. Друга поло-

вина ХVІІІ століття, май-стер Іван Равич, срібло,

позолота. Роменський краєзнавчий музей.


25

звідси село Пустовійтівка, де на-родився, – он за Сулою воно ви-дніється.

Плутає дід, зауважую про себе, але не перебиваю, бо ж цікаво... – А він, отой Канишевський Пе-тро, коли москалі зруйнували Січ, то старий вже був, сюди приїхав віку доживати, та затужив дуже і поїхав до Петербурга до цари-ці Катерини правди шукати. Там і згинув... – скрушно зітхнув Ми-хайло Дмитрович.

– Це, діду, не Конашевич був, а Калнишевський, останній кошо-вий отаман Запорозької Січі, – нарешті уточнюю я.

– Егеж, отож і я кажу – Кана-шевський чи Калнишевський, – киває головою дід. – Наше село Басівка поряд, за цим горбом, так моєму прадіду його дід перепові-дав, що коли ще хлопчаком був, отого гетьмана бачив. А коли він щез, отой Калнишевський, то ху-тір довго пустував. Згодом люди потроху розтягли його. Он, ка-жуть, у діда Шокоти, що на хуто-рі Гусарів Яр живе, і досі ікона з Гетьманки збереглася. Козацька ікона, в срібному окладі.

... Від тієї розмови минуло ро-ків з двадцять. Немає вже Михай-ла Сененка, земля йому пухом, не знайти вже й сліду Гетьманки – розорали, але стоїть перед очима той літній день, коли ми з Михай-лом Дмитровичем таки вибрали-ся нарешті в загадкове урочище, що поміж скіфськими курганами та посульськими ярами притули-лося. Побували ми тоді й у діда Шокоти, помилувалися іконою козацькою, спробував я виторгу-

вати її для музею, але на те мені сказано так: “Ікони такі, сину, не продаються. Але ти прийди сюди до мене на першу порошу, встре-лимо зайця чи просто налякаємо, а роззнайомимося ближче, то я тобі її “за так” віддам. Зажився я на цьому світі, отож буде тобі згадка про мене”.

На першу порошу я не зміг приїхати, а під весну дід Шокота помер...”1

Через певні життєві обстави-ни ні ікона, ні шабля кошового до Роменського краєзнавчого музею тоді не потрапили. Зате Данило Кулиняк чимало зусиль доклав, щоб потрапили до музейних фон-дів козацька чаша “Побратими”. Ось що він розповідає читачам:

“В травні 1972 року я розпо-вів про цей експонат на сторінках журналу “Україна”.

Виготовлена ця чаша з чер-воної міді в ХVІІ – ХVІІІ століт-тях, заввишки двадцять санти-метрів, має дві ручки, діаметром п’ятнадцять сантиметрів. Ця ре-ліквія – єдина на Україні, про неї колись згадував Дмитро Явор-ницький. Кілька слів про побра-тимство, дуже древній звичай, започаткований ще в первісно-общинному суспільстві, і особли-во поширений серед запорожців. Двоє чи більше козаків вступали у вічний союз, присягаючись за-вжди допомагати один одному, і скріплювали це своєрідним риту-алом: пили разом вино чи горілку

1 Данило Кулиняк, член Спілки пись-менників СРСР. “Останній кошовий Петро Калнишевський”, Київ, 1991, видавництво Товариства “Знання” України, серія 1 “Час і суспільство”, №3, стор. 4-5.


26


27

з обрядової чаші, яка зберігалася в кошового отамана, й при цьо-му кожен тримався за одну з двох ручок. Пили на взаємну вірність і відданість до скону.”2

Завдяки Данилу Кулиняку з’явилося в експозиціях Ромен-ського краєзнавчого музею і Євангеліє від Калниша.

“... коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві його рідного села Пусто-війтівка. Колись відшукав я його серед звалища церковних фондів й виставив у експозицію відділу історії дореволюційного минуло-го, яким завідував з 1967 року.

Про цей дарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знають у цілому світі. Гор-таючи альбом “Дерев’яні храми України (шедеври архітектури)”, виданий 1987 року Українським музеєм у Нью-Йорку, я був при-ємно здивований, побачивши на одній з його сторінок фотокартку цього шедевру українського зо-лотарства. Наче давнього друга випадково зустрів.”3

Розшукав Данило Кулиняк і краєзнавців, які займалися дослі-дженням питання побудови По-кровської церкви в Ромнах. Ось як пише про це: “Як встановив краєзнавець Феодосій Іванович Сахно, її споруджували, починаю-чи з 1764 року, майстри тесляр-ського цеху містечка Смілого Іван Босик, Михайло Руденко, Семен Дзюба, Терешко Тертишник, Тро-хим Лихола з помічниками.”

2 Там же, стор. 5

3 Там же, стор. 6

З посиланням на головного архітектора Філадельфійсько-го університету (США), курато-ра виставки і автора її каталогу “Дерев’яні храми України. Шедев-ри архітектури” (Нью-Йорк, 1987) Тита Геврика, Данило Кулиняк за-значає, що церква Святої Покро-ви у Ромнах була особливою.

Ось як він пише: “...Тит Геврик вважає: Найвизначнішою спо-рудою Полтавщини була церква св. Покрови, 30 метрів заввиш-ки, в Ромні (1764), збудована на замовлення останнього кошово-го Запорозької Січі Петра Кал-нишевського і Давида Чорного... Через загрозу зруйнування її ро-сійською царською адміністраці-єю 1908 року стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 року під час другої світової війни.

... Одним з найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покро-ви в Ромні (скульптор С. Шалма-тов, 1768-73). Він був виконаний винятково розкішно в стилі ро-коко, типовому для українського сницарства (різьблення з дерева) середини вісімнадцятого століт-тя. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією отця небесного се-ред хмар і путтів, ледве можна було розгледіти з землі. В тре-тьому ряді цього іконостасу були дерев’яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді було чотири статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного


28

зросту; там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покро-ва Пресвятої Богоро-диці. На половинках царських воріт була вирізьблена сцена Благовіщення, а над нею – голуб, сим-вол святого Духа. Цю композицію завер-шувало зображення міста з лівобережною дерев’яною церквою та Розп’яття, увін-чане короною. Над бічними дверима іко-ностасу також були вміщені корони.”4

4 Д. Кулиняк, там же, стор. 8


29


30


31


32


33


34

* * *Старовинні Ромни... Цілий розділ

краєзнавчого музею присвячений цій темі. Окрема експозиція – Петру Калнишевському. І щоразу додаєть-ся до неї нових експонатів. Та голо-вна постать – сильна духом і непе-реможна людина – останній кошовий Запорозької Січі.

В Ромнах створено міськрайон-ний благодійний Фонд імені Петра Калнишевського, яким керує Мико-ла Іванович Стрижко. Опікується цей Фонд відродженням духовних свя-тинь, пов’язаних з іменем Петра Кал-нишевського. Про одну з таких – від-будовану, вірніше, збудовану наново церкву у селі Пустовійтівка знають у всьому світі. На її відкриття приїз-див Президент України В.А.Ющенко (2006 рік). Саме на козацьке свя-то, саме в день Святої Покрови, 14 жовтня 2006 року, було перерізано стрічку до входу на територію нової церкви. Цього ж дня у Пустовійтівці відчинив двері і філіал Роменського краєзнавчого музею.

Петро Миколайович Криво-гуз – т. в. о. голови Роменської райдержадміністрації


35

Розділ іIі хто він, чийоГо РоДУ – ПетРо КаЛниШевсьКий?Про останнього кошового отамана Запорозької Січі - з історичних джерел та літературно-художніх творів

***Ступати в слід історії... Чи й варто?Коли слова, обпалені вогнем,Виходять, мов козаки, на світанку,І йдуть під шаленіючим дощем...

Скрепочуть сідла і вози гуркочуть,І шаблі вигострено для звитяг...Ні з ким козаки воювать не хочуть,Та боронити змушені свій стяг.

... І скільки стріл, неначе гроз, упало?І скільки зранених мечем?“Живцем в полон? – Коли таке бувало?!Не віддамо ми СічНа чолі з Калнишем!”

Та є обставини – і серце стислось з болю,І вже в заручниках їх кошовий...Йому не бачити ніколи волю – Цей каземат, мов зашморг кам’яний.

Олена Фоменко, студентка юридичного факультету Харківського національного університету внутрішніх справ


36

Чи здогадувався він, чи міг напророчити у своєму 112-

ому віці, що колись – через трис-та з лишком років, до його рідної Пустовійтівки вестимуть вказівни-ки: Заповідна зона Петра Кални-шевського”?

Пустовійтівка... У 1624 році по-близу Сули з’явилось 100 дворів переселенців з Правобережної України. Це поселення і назвали – слобода Пустовійтівка. Як ствер-джують історики, після польсько-московської війни 1632-1634 років, у 1638 році була встановле-на так звана “Путивльська межа” – лінія кордону. Пустовійтівка та інші ближні поселення ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.

“Ось тут, на тривожному при-кордонні, і народився 1691 року майбутній кошовий отаман Запо-розької Січі Петро Іванович Кал-нишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встано-вив краєзнавець Феодосій Івано-вич Сахно, 1771 року священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Кални-шевського – Семен Іванович – на цьому “приході аж до своєї смерті 1796 року”.1

З книги Олени Михайлівни Апанович “Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі”2 :

“Останній кошовий отаман За-порозької Січі Петро Калнишев-

1 Д.І. Кулиняк, “Останній кошовий Петро Калнишевський, стор. 10).

2 стор. 254–272, видавництво “Либідь” при Київському університеті, 1993 р.

ський прожив довге життя – 112 років. Рубежі трьох століть – ХVІІ, ХVІІІ і ХІХ – пройшли через його долю. Проте достовірні дані, під-тверджені архівними документами про його діяльність, маємо лише за час його перебування в остан-ній Запорозькій Січі, яка звалася Підпільненською або Новою й іс-нувала в 1734-1775 роках. Цей період біографії Калнишевського став відомим передусім завдяки унікальному архіву Коша Запо-розької Січі, що чудом зберігся до нашого часу. Період 25-річно-го перебування Петра Калнишев-ського в ув’язненні в Соловець-кому монастирі, де він і закінчив своє життя, відбито в документах архівного фонду архангельського губернатора та інших архівів.


37

Про ранній період його жит-тя знаємо тільки легенди та усні перекази. Впевнено можемо ска-зати, що народився Петро Кал-нишевський у селі Пустовійтівка біля міста Ромни. У зрілі вже роки Петро Калнишевський побудував у рідному селі церкву. В докумен-тах, пов’язаних із її будівництвом, фіксується місце народження Кал-нишевського та ім’я його батьків: мати Агафія, батько – Іван.

Ім’я Петра Калнишевсько-го виринає в документах архіву Коша Запорозької Січі з початку 50-х років ХУІІІ ст., коли він за-ймає вищі старшинські посади. Спочатку був військовим осаву-лом, котрий відповідає за стан і організацію війська, потім – вій-ськовим суддею, тобто третьою особою після кошового отамана,

яка входить до складу Коша (за-порозького уряду). З 1762 р. – він короткий час був кошовим. І, на-решті, в 1764-1775 роки Кални-шевський – беззмінний кошовий отаман. Він керує Запорозькою Січчю упродовж десятиліття, що передувало катастрофі – оста-точному знищенню російським царизмом Запорозької Січі.

Територія Підпільненської або Нової Запорозької Січі на-зивалася “Вольності Війська За-порозького” і займала великий простір на південь від річок Тяс-мина та Орелі в межах сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Кіровоградської, Лу-ганської, Херсонської та Микола-ївської областей. Назва “Вольно-сті Війська Запорозького” певною мірою відбивала історичну си-


38

туацію, що склалася на той час. Санкціонуючи подібне визначен-ня для володінь Запорозької Січі, царський уряд визнавав тим са-мим своєрідність, самостійність її адміністративно-політичного та соціально-економічного ладу, а також її автономію.

Історія Підпільненської Січі бере початок у 1734 р., коли по-мер гетьман Данило Апостол, і цариця Анна Іоаннівна знову за-боронила гетьманські вибори. Тимчасове відновлення гетьман-ства в 1750 р. імператрицею Єли-заветою Петрівною, яка ставилася прихильно до України, було оста-точно скасоване Катериною ІІ, за часів царювання якої феодально-кріпосницькі відносини в Росій-ській імперії досягли найвищого ступеня розвитку. Насамперед, це виявилося в подальшому зростанні дворянського землево-лодіння, посиленні процесу закрі-пачення селян.

Запорозька Січ залишалася своєрідним острівцем в океані феодально-кріпосницького й на-ціонального гноблення Російської імперії, останнім оплотом демо-кратизму й національної незалеж-ності.

Зрозуміло, що саме держав-не буття Січі з притаманними їй вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю супере-чило основним напрямам колоні-альної феодально-кріпосницької внутрішньої й зовнішньої політики абсолютистського уряду Катери-ни ІІ.

У ХУІІІ ст. Запорозька Січ збе-рігала автономію й українську державність, які великою мірою базувалися на давніх традиці-ях і мали коріння в історичному минулому українського народу. Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками – частим проведенням рад, на яких


39

вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом, – усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії.

Царизм скасував Січ через 15 років після ліквідації Гетьманщини в 1764 р., хоча ще раніше розгорнув наступ на її землі, права та осо-бливий устрій. Саме в таких історичних умовах запорозька рада на Січі вручила булаву Петру Калнишевському, обравши його кошовим отаманом. Посівши місце голови уряду запорозької республіки, Кал-нишевський виявив талант державного діяча й адміністратора, дипло-мата й воєначальника.”

З книги Д. І. Яворницького “Запорожжя...”

Ось як згадує автор про П.Калнишевського:“...Петр Иванович Калнишевский, этот человек светлаго ума, же-

лезной воли и замечательных военных способностей! “

Світ великий, край далекий, та ніде прожити:Славне військо запорожське хотять погубити.Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.Ой вже ж москаль Запорожжє кругом облягає,А наш батько Калнишевський того й не гадає.Ой із низу, із лиману вітер повіває,А вже ж москаль, а вже москаль Січу обступає.Васюриньскій козарлюга не п’є, не гуляєТа всего* свого отамана рано пробужає.“Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люде,Ой як станеш ти на башти, москаля не буде!”А москалі не дрімали, запас отбирали,А московськії старшії церкву грабували:Та беріть срібро, та беріть злото, войсковії свічі,Ой заплакав пан кошевий з старшиною в Січі.Ой взійшов же пан кошовий та на круту гору:“Ой та не руйнуйте, люди добрі, хоч божого дому!”А запорожські атамани як орли літалиТа свого батька кошового вірненько благали:“Та позволь, батьку, позволь, батьку, із штихами стати,Не одному генералу с пліч голову зняти!Не позволиш із штихами, позволь з кулаками,


40

Ой щоб слава не пропала поміж козаками!”А вже ж уступила одна дивизія та серед самої Січі,Ой взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі.Ой крикнув же а Калниш кошовий у покровській церкві:“Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті!”Ой крикнув же та Калниш кошовий на покровській дзвіниці:“Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі й рушниці!”Ой пливе щука с Кременчука, розбита із лука.“О теперь же нам, Калниш кошовий, та с тобою розлука!”Ой пішли, пішли славні запорожці, а не пішки, дубами,Ой як оглянутця до славної Січі, умиютця слезами.А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари,А вже ж, уже славні запорожці п’яти показали...Та встань, батьку, з домовини, кличуть тебе люде!Ой як підеш на Вкраїну, по-прежньому буде.Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,Чи не вступе царстві-землі по прежні гряниці.“Ой царице, наша мате, змилуйся ж над нами!Отдай же нам наші землі з темними лугами!”“Не на теє ж, запорожцю, москаля заслала,Ой щоб твої луги й землі назад повертала!”Текла річка із-під саду та й упала в кручі:Заплакав же пан кошовий, від цариці йдуче.Текла річка, мала-невеличка, заросла лозами,Заплакав же пан кошовий дрібними слезами.“Ой великий світ, цариця, і всім ти владаєш,А вже ж ти нас, запорожців, з містця споміщаєш,Та все ж ти тих вражих панів та все награждаєш”.(Из песен собственного собрания (А.Я.) в с. Писаревке Харьков-

скаго уезда).

* – Тут, очевидно, помилка. Зміст і ритмомелодика пісні підказує таке звучання: “Та все(го) свого отамана...” Склад “го” виступає тоді як розспів. – прим. упорядниці.

3“Какая же участь выпала на долю печальных свидетелей этой драмы, кошевого атамана Петра Ивановича Калнишевскаго и его бли-жайших сподвижников, судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, а вместе с ними и всего войска запорожскаго? Что касается массы запорожскаго войска, то одна часть ея осталась в пределах России и составила из себы так называемое кубанское козачье войско; другая часть ушла под власть турок и прожила там до 1828 года, последо-

3 Яворницький, “Запорожжя”, стр. 385


41


42

вательно переменив пять Сичей: Устьдунайскую, Банатскую (в Ав-стрии), Старосейменскую, Ко-тирлезскую и Дунавецкую.1 Что же касается главных начальников запорожскаго войска, то судьба их была более, чем печальна: все они были отправлены в ссылку в отдаленныя места, где прожи-ли до самой своей смерти, без близких и друзей.

...Но тяжелее всех пришлось главному начальнику запорож-ской Сичи, Петру Ивановичу Калнишевскому. Он также от-правлен был в ссылку, но куда именно – до последнего време-ни не знали. Историку “Новой Сичи”, А.А.Скальковскому, место ссылки Калнишевскаго совсем не было известно, и он гадательно высказал предположение, что по-сле разорения Сичи, последний кошевой ея отправлен был куда-то на Дон.

“Ой полети ти, черная галко,та на Дін риби їсти;Та принеси, та принеси ти,

черная галко,от Калниша нам вісти!– Та вже ж мені не литітина Дін риби їсти,Та вже ж мені не носитиод Калниша вам вісти!”Но в семидесятых годах теку-

щаго столетия П. С. Ефименку уда-лось напасть на след Калнишев-скаго в Соловецком монастыре, о чем он и сообщал своевременно в “Русской Старине”. С тех пор стало известным, что последний кошевой атаман, после падения Сичи, с берегов полуденнаго

Днепра отправлен был в краес-ветную обитель на Соловецком острове, где прожил целых 27 лет, до самого конца жизни. Вес-ной 1887 года нам удалось по-сетить Соловецкий монастырь и на месте собрать сведения о Петре Ивановиче Калнышевском. По указу императрицы Екатерины ІІ, писанному 1776 года, июня 10 дня, за №1419, Калнишев-ский отправлен был в ссылку на постоянное жительство в Со-ловецкий монастырь. Его со-провождал секунд-майор Алек-сандр Пузыревский, перваго московского пехотнаго полка, с одним унтер-офицером и пя-тью рядовыми. Путь шел через Москву в Архангельск. Арестан-та везли под строгим инкогнито и крепким караулом, не называя нигде ни его имени, ни фами-лии. Кортеж состоял из девяти подвод: на трех подводах поме-щался конвой с арестантом, на четырех имущество отправляема-го в ссылку. Конвой с арестантом прибыл 11 июля в г. Архангельск; здесь губернатор Головцын, за-менив бывшую команду новой, из четырех человек, отправил Пузыревскаго вместе с арестан-том через Белое море в Соловец-кий монастырь, на судне, наня-том у купца Воронихина. Судно, два раза садившееся на мель, было повреждено и простояло несколько времени в устье р. Се-верной Двины. Уже 29 июля Кал-нишевский прибыл в Соловецкий монастырь и представлен был архимандриту его, Досифею. По рассказам богомольцев, крес-


43


44

тьян села Ворзогор, Архангель-ской губернии, посещавших Со-ловецкую обитель и несколько раз слышавших там о кошевом, когда его только что привезли в Соловки, то он казался челове-ком среднего роста, чрезвычайно здоровым и широкоплечим, одет был в красный кафтан, говорил “не так чисто по-русски”, но по-том сделался худ и стар, носил седые осекшиеся волосы, корот-кую седую бороду, одевался в китайчатый синий сюртук с ма-ленькими оловянными пуговица-ми в два ряда.

В монастыре, так же как и в пути, с Калнышевским обраща-лись строго. В архиве монастыря хранятся несколько ведомостей о содержащихся колодниках, где против каждаго из них выставлено, как следует обращаться с арес-тантом. В ведомости 1780 года, под №14, против фамилии Кал-нишевскаго записано: “1776 года, июля 29 дня по указу свя-тайшаго правительствующаго си-нода воисполнение высочайшей Ея Императорскаго величества на всеподданьйшемъ генералъ аншефа военной коллегии вице президента астраханской (,) азов-ской и новороссийской губернии генерала губернатора и кава-лера Григорья Александровича Потемкина доклад конфирмации вельно бывшаго сичи запорож-ской кошеваго Петра Калнишев-скаго содержать безвыпускно изь монастыря и удалять не только оть переписок, но и оть всякаго сь посторонними людьми обра-щения за неослабным караулом

обретающихся в соловецком монастыре солдат”. Эта пропис-ка, с некоторыми изменениями, повторяется во всех ведомостях о содержащихся колодниках из года в год.

По преданию, помещение для Калнышевскаго сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни; а потом в камере башни Прядиленной. Всех башен в монастыре восемь: Корожняя или Флащевая, Успен-ская или Оружейная, Прядилен-ная, Никольская, Квасоваренная, Кухонная, Архангельская и Белая. Из них в пяти башнях устроены отдельныя камеры для помеще-ния преступников: в Корожней – одно в нижнем этаже, в Пряди-ленной – одно в среднем этаже, в Никольской – два и т.д. Все камеры башен похожи одна на другую и разняться лишь одним размером. Вот устройство камер в двух башнях, где сидел Кални-шевский. Каждая из них сделана в стене средняго этажа башни, имеющей девять аршин толщины, с внутренней стороны. Если про-браться во двор монастыря и по-том войти через широкия ворота в средний этаж башни, то тот же час налево можно увидеть не-большое отверстие; это и есть камера. Если же переступить по-рог камеры, то можно увидеть небольшое отверстие; это и есть камера. Если же переступить по-рог камеры, то можно увидеть и самое устройство ея. Она имеет вид большой печи, сделана аркой, длиною в четыре с половиной ар-шина, шириною в два с полови-


45

ной, высотою в два с небольшим, без топки и без окон, если не счи-тать окном небольшой, сделанной в стене, щели, имеющей высоты 5 вершков, ширины 2 вершка. Ка-мера запиралась двумя дверьми: внутренней железной и наруж-ной деревянной, обитой войло-ком, замыкавшихся огромным двухпудовым замком. Если взять во внимание то, что стена баш-ни, в которой сделана камера, выходит во двор, обнесенный кругом высокими стенами, если взять во внимание то, что против башни во дворе стоит старинное здание, почти совершенно засло-няющее собой всю стену ея, если принять во внимание то, что к са-мой стене башни приделан ши-рокий коридор с очень наклонной деревянной крышей, от которой падает мрачная тень на всю ниж-нюю половину стены и если, на-конец, принять в расчет и то, что стена, в которой устроена щель, имеет толщины аршин и три чет-верти, то можно положительно сказать, что в камеру за 400 лет ея существования никогда не по-падал ни один луч солнца. Не за-будем еще и того, что на всем Соловецком острове бывають не только целые дни, но и целые месяцы, когда люди солнца пра-веднаго “и в глаза не видят”.

В этой тюрьме Калнишевский сидел около 12 лет, надзор за ним до того был строг, что его не выводили из тюрьмы для физичес-ких потребностей. Но около 1788 года Петр Иванович Калнишев-ский был переведен из камеры в келью, сперва 15-ю, потом 14-ю;

всех келий было в то время 29, и на долю арестанта кошеваго пришлось далеко не последнее помещение. Может быть, пере-вод его из камеры в келью со-стоялся вследствие того, что он жил смирно, не причиняя никому беспокойств и не имея никаких мыслей о побеге. Живя в камере, а потом в келье, Калнишевский получал содержание по 1 рублю в день, или 365-366 рублей в год. Если взять во внимание то, что при существовании запорожской Сичи кошевой атаман получал жалованья всего лишь 70 рублей в год, а вся сичевая старшина, кроме куренных атаманов, по-лучала 165 р., и если принять в соображение то, что один рубль прошлаго столетия стоил чуть ли не больше десяти настоящего, то положение Калнишевскаго пока-жется более, чем обеспеченным. Но это объясняется тем, что день-ги, определенныя на содержание Калнишевскаго, выдавались из собственнаго его имения, посту-пившаго в секвестр. Лишенный звания, но не лишенный состоя-ния, Калнишевский мог делать и такие расходы, как расход на со-оружение великолепнаго запре-стольнаго креста, пожертвованна-го им в соборный храм монастыря в 1794 г. Крест в вышину больше аршина, серебряный, позлащенный с надписью: “Сей крест сдъланъ вкладомъ Петромъ Ивановымъ Кошевымъ 1794 года. Въсътринадцать фунтовъ (,) (48) сорокъ восемъ золотниковъ”. Лишенный свободы, Калнишев-ский, однако, мог выходить из


46


47


48

тюрьмы для говенья, в великий и успенский пост. Из ведомостей о колодниках, бывших в исповеди, видно, что с 1777 г. и по 1792 г. Калнишевский говел если не по два раза в год, то непременно один раз.

При всем этом положение узника не изменилось до 1801 г., за ним по-прежнему наблю-дали очень строго; караульные солдаты, следившие за ним, были исключительно великороссы. “Пришли мы в трапезу, – рассказывает очевидец крес-тьянин Лукин, – перед обедом, дожидали монахов с порцией. Приходит человек незнаемый, за караулом три солдата с ружьями, и спрашивает нас любопытно: “Кто царем теперь? Как цари жи-вут ниньче и какия благополучия на Руси тепереча?” Мы отвечали, что царем Александр Павлович; живут по-прежнему все, слава Богу, благополучно и хорошо. Он бы и больше расспрашивал, да солдаты не позволили. “От этого человека, говорили они, отой-дите прочь, с этим человеком не приходится говорить вам.” И монахи тоже запрещали. “Архи-мандрит увидит, сказывали они, так нехорошо вам за это будет.” Архимандрит пришел, и он подо-шел к благословлению. “Древень ты еси, землею пахнеши”, сказал архимандрит тому человеку. И точно, он очень древен был: тут он и жизнь кончил. Опосля мо-нахи сказывали, что это какой-то кошевой атаман”.

В таком положении находил-ся Калнишевский до 1801 года,

когда на российский престол взошел император Александр І. Тогда манифест императора повелевал: “всъхъ находящих-ся теперь и до сего самаго дня подъ слъдствиемъ и судомъ по разнымъ мъстамъ чиновниковъ и всякаго звания людей, по дъламъ, не заключающимъ въ себе важныхъ преступлений, как то: смертоубийства, разбоя и лихоимства, учинить отъ суда и слъдствия свободными.” В чис-ле прощенных в одном из спис-ков, под №28, показан и “Петръ Ивановичъ Калнышевский, по-дольский шляхтичь, бывший за-порожский кошевой атаманъ, въ Соловецком монастыръ”.

З книги “Гетьмани України”4

“Ім’я Калнишевського виринає в документах архіву коша Запо-розького з початку 50-х років ХУ-ІІІ ст., коли він уже займав вищі старшинські посади: спочатку був військовим осавулом, потім – вій-ськовим суддею (1760 рік), в 1762 році він на короткий час був упер-ше призначений кошовим. І, на-решті, в 1764 – 1775 роках Кални-шевський – беззмінний кошовий отаман.

Після того, як цариця Катери-на ІІ скасувала в Україні гетьман-ство, Запорозька Січ залишалась своєрідним острівцем в океані кріпосницького та національного гноблення. У ХVІІІ ст. Запорозька Січ зберігала автономію й україн-ську державність, які тримались на давніх традиціях і своїм корін-

4 “Гетьмани України”, Харків, “Промінь”, 2007 р.


49

ням сягали в давнє минуле укра-їнського народу.

Щоб стерти усякий слід укра-їнського вільного життя, Катерина ІІ вирішила скасувати і Січ Запо-розьку. Проте зовнішня політика, а саме війна з Туреччиною, не до-зволили їй здійснити цей вирок. Саме за таких історичних умов запорозька рада на Січі вручила булаву Петру Калнишевському.

Кошовий отаман дбав про роз-виток сільського господарства в Запорозькій Січі, поширення торгівлі, промисловості. Усі запо-розькі володіння, або “вольності” займали величезну територію, на якій розташовувалось 45 сіл та 1600 хуторів-зимівників.

12 вересня 1762 року Кални-шевського, як кошового Війська Запорозького, було викликано разом із старшиною до Москви на коронацію Катерини ІІ. Вона прихильно зустріла запорожців і подарувала Калнишевському ве-лику медаль із своїм портретом,

а для Війська Запорозького пере-дала клейноди.

У 1762 році, коли російський престол зайняла імператриця Ка-терина ІІ, було складено реєстр козаків Війська Запорозького, які присягнули на вірність цари-ці. Не рахуючи тих запорожців, які сиділи зимівниками, Катерині ІІ присягнуло: на Січі – 13 437, у Калміуській паланці – 674, Бу-гогардівській – 427, Інгульській – 285, Самарській та Орельській – 2323, Кодацькій – 820. Всього – 17 966 козаків.

У ХVІІ ст. 20 000 запорож-ців являли собою велику силу. У ХVІІІ ст., коли РОсійська держава легко виставляла в поле до 300 000 війська, запорожці перестали бути великою силою.

У 1763 році Калнишевського з посади кошового отамана за на-казом цариці було усунуто, бо він завзято виступав проти пересе-ленців на запорозькі землі.

Коли у 1764 році Калнишев-ського вдруге обрали кошовим, відбувалося нове “описаніє” зе-мель Війська Запорозького. Це беззаконня тривало аж до 1767 року. Кошовий, що побував уже у Петербурзі, добре знав, що всі сусіди із Запорожжям зазіхають на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх – це за-люднити самому Війську Запороз-ькому. Калнишевський з перших же часів свого кошарства почав заохочувати козаків з України пе-реходити на землі Запорожжя, а сам знов поїхав до Петербур-га клопотати, щоб на запорозькі


50

Лист головнокоманду-ючого російського війська

П. Рум’янцева до кошового отамана П. Калнишевського

з подякою запорожцям за перемогу поблизу Очакова під час російсько-турецької

війни 1768-1774 років. ÖДІАК України, ф. 229,

оп. 1, спр. 247, арк. 173-173 зв.

1769 р., серпня 23.


51

землі було видано царську гра-моту.

Але даремними були кло-поти Петра Калнишевського. І усі ті клопоти звелися нанівець, бо землі відмежовувались, а на скарги запорожців ніхто не звер-тав уваги.

Обрання вдруге Калнишев-ського кошовим “без царської на те волі” розлютило Катерину ІІ. Про це свідчить “Справа про самовольне обрання козаками отамана коша Запорозької Січі Калнишевського”. Більше міся-ця (з 12 лютого по 16 березня) спеціальна слідча комісія з Пе-тербурга розслідувала цей вияв “зухвалої непокори та свавілля” запорожців. Та з огляду на ві-йну з Туреччиною (царська Росія пробивалась до Чорного моря), в якій українському козацтву від-водилась вирішальна роль, цари-ця змирилась з самовільним об-ранням Калнишевського кошовим отаманом. Адже запорожці були найкращими та найзавзятішими воїнами.

Петро Калнишевський був ко-шовим отаманом 10 років підряд, “чого зроду-віку не бувало”.

Калнишевський дбав, щоб ті демократичні і гуманні принципи, які склалися в системі освіти на Запорожжі, не порушувалися.

Сам Калнишевський мав до-бру освіту, захоплювався історі-єю, філософією, мистецтвом, вій-ськовою справою. Завдяки його турботам у дикому степу вирос-тали нові села, одне з них – Пе-триківка – було назване на честь кошового.


52

У 1760 році для церкви рідного села Пустовійтівка Петро Івано-вич подарував з дарчим написом коштовне “Євангеліє” в срібній оправі.

За своє життя П. Калнишев-ський фінансував будівництво п’яти церков, зокрема, церкви Святої Трійці в Пустовійтівці, По-кровської церкви в Ромнах. Крім того, він робив монастирям багаті подарунки.

5 січня 1771 року Катерина Велика “за службу Войска Запо-рожского” пожалувала грамоту, а Калнишевському подарувала зо-лоту медаль, обсипану діаманта-ми, – найвищу відзнаку імперії – орден Андрія Первозванного.

У 1773 році Калнишевському було присвоєно звання російської армії – генерал-лейтенант.

Запорожці іноді зі своїх земель збройно виганяли переселенців. Російський уряд розцінював це як бунт проти царської влади і роз-бій.

1774 року Петро Калнишев-ський отримав від Потьомкіна листа, де Війську Запорозькому висловлювався царський гнів за

те, що не пускає на свої землі по-селенців.

ЗНИЩЕННЯ ПОКРОВСЬКОЇ СІЧІПісля перемоги над Туреччи-

ною московському урядові Запо-розьке Військо стало непотрібне. Цариця Катерина ІІ надумала зо-всім знищити Січ. Вона поділи-лась своїми думками з деякими урядовцями, серед яких був і По-тьомкін. І він, замість того, щоб відстоювати запорожців, підтри-мав наміри імператриці.

У квітні 1775 року Потьомкін отримав наказ збройно ліквідува-ти Запорозьку Січ назавжди.

...Закутих у кайдани Кални-шевського та всю старшину Вій-ська Запорозького під великою вартою відправили до Москви.

Про сумну долю колишнього запорозького кошового Кални-шевського не могли довідатись навіть найближчі родичі. Лише через століття дослідники за ар-хівними документами встанови-ли, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир.”


53

31 жовтня (12 листопада за н. ст). 1803 року у віці 112 років на Соловках помер останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський. Народився він близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, 1762 року обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною ІІ усунутий з посади.

Соловки отамана

Петра Калнишевського У січні 1765 року всупереч

царській волі старшина знову об-рала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. Військо Запорозьке діс-тало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було при-своєно чин ґенерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в ре-єстр Війська Запорозького. Запи-салися і новоросійський ґенерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищен-ня Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уря-ду з проектом її ліквідації. 4 черв-ня (17-го за н. ст.) за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням ґенерал-поручика Петра Текелія, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч коза-ки поривалися до бою, та отаман

велів не чинити опору: на Січі під той час було всього кількасот ко-заків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отаман Петро Калнишевський, а разом з ним військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Голова-тий, військовий старшина Андрій Порохоня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Ґа-раджа, курінні отамани Осип Па-ралич, Мусій Головко та інші були заарештовані.

3 серпня Катерина ІІ вида-ла маніфест, яким оголосила, “что нет теперь более сечи За-порожской в политическом ея уродстве”. Шість пунктів довго-го маніфесту фактично зводять-ся до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління. Мовляв, оскільки ці землі не належали раніше Речі Посполитій, то й не


54

могли бути козакам ніким надані, а Росією вони “приобретены” від Порти Оттоманської унаслідок ві-йни. Як відомо, “где русский ла-поть ступил – там исконно рус-ское”. Байдуже, що Запорозька держава там фактично проіснува-ла майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративним поділ на паланки.

Частина запорожців пішла на Кубань, частина – під турків і про-жила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Ко-тирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в То-больську, Іван Глоба – у монасти-рі в Туруханську 1790 року. Най-гірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевсько-му: 25 років на Соловках.

На Соловках я починаючи з 1999 року вже бував п’ять разів – у Дні пам’яті жертв політичного терору, то можу розповісти, в які умови потрапив старий козак.1

Глухий відгомін про подвиж-ницьке життя соловецьких іноків доходив звідси й на Вкраїну. Але чи знала тоді Україна, що Солов-ки – також місце ув’язнення “від-ступників од віри” та “государе-вих ослушників”? Серед них був “малоросіянин” Захар Петрович Патока, засланий сюди ще 1721 року за якийсь “наклеп” держав-ної ваги, за віщо йому наказом Петра І було вирвано язика і по-саджено довічно в найстрашнішу тюрму – під вежею Корожна... Це

1 Див. статтю “Ці моторошні слова: Со-ловки, Сандормох...”

ми тепер знаємо, що одним із таких “ослушників” був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “вража баба” Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А коза-ки співали:

– Ой полети ти, чорная галко, на Дін риби їсти,

Та принеси, та принеси ти, чорная галко, од Калниша нам ві-сти.

– Та вже ж мені не летіти на Дін риби їсти,

Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти.

Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дін, але де він там подівся – не знали сто років. Знав ґенерал-губернатор Новоросії князь Гри-горій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах від-новити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імпера-триці клопотання про “милосерд-ну” заміну заарештованій запо-розькій старшині смертної кари, якої вони “по всем гражданским и политическим законам заслужи-ли”, ув’язненням у монастирях і просив “по изведанной уже опас-ности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским мес-там повелеть отправить на веч-ное содержание в монастыри, из коих кошевого – в Соловецкий, а прочих – в состоящие в Сибири монастыри”.2 До кінця свого жит-тя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він пе-

2 Данило Кулиняк. Соловецький в’язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Іс-торичний нарис. К.: Рад. письм., 1991, с. 47.


55

ред тим лукаво називав “нероз-лучним другом”.

Щойно аж 1862 року засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від се-лян поморського села Ворзогори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 року він знайшов в архіві Архангельської канцелярії “Дело о сообщении государственной Военной кол-легии конторы об отправке в Со-ловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года”. Він опублікував про це статтю в ХІУ книзі журна-лу “Русская Старина” за листопад 1875 року.

Кажуть, що вже 1873 року на Соловки їздив Павло Чубинський, він бачив могилу і надгробок ота-мана.

Весною 1887 року Соловки від-відав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джере-лом наших знань про ув’язнення отамана.3

На Соловках показують під ве-жею Сушило лаз під мур, що веде до камери, де нібито утримували отамана. Ця вежа прямокутна, вона стоїть у південній частині кремля, поруч з Білою). Ще 1999 року я протискувався до тієї ка-мери. Дно в підземеллі нижче рів-ня ґрунту по пояс. Перша камера маленька, метрів два на два, але далі – сполучена з нею більша, метрів три на три. Стеля склепін-ням. Наступного року лаз уже за-

3 Див.: Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч.ІІ. К.: Веселка, 1995. – 447 с.: іл., с. 376 – 391

мурували, залишили лише вузьку щілину, щоб, мовляв, на терито-рію монастиря і музею безплатно не пролазили екскурсанти. 2003 року поставили ґрати. Але дехто з нашої експедиції, серед них Іван Кушнір, Микола Матусевич, Бог-дан Чорномаз, Надія Світлична, Леся Бондарук, зуміли проникну-ти в ту камеру з середини крем-ля, знімали там, а кобзар Тарас Компаниченко співав козацьких пісень. Знайшли в ніші козацьку люльку, звичайно ж, не часів Кал-нишевського, а кимось привезе-ну та залишену кілька років тому. Набили й вони її свіжим тютюном і поклали на місце.

Повернувшись із Соловків, я, нарешті, добрався до “святців” і мушу вибачатися перед моїми чи-тачами за опубліковану раніше в деяких в ґазетах не в усьому до-стовірну інформацію про місце утримання та поховання П. Кал-нишевського. Скоріше всього, сидів він не під Сушилом.

У монастирі Д.Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іва-нович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Со-ловецький монастир. Припрова-дили його секунд-майор першо-го московського піхотного полку Александр Пузиревський, унтер-офіцер і п’ять рядових. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кор-теж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті – майно. В Архангельськ прибу-


56

ли 11 липня, де губернатор Голо-вцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був серед-нього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.

У відомості 1780 року під № 14 записано, що в’язня слід “со-держать безвыпускно из мо-настиря и удалять не только от переписок, но и от всякого с по-сторонними людьми обращения за неослабным караулом обрета-ющихся в соловецком монастыре солдат”.4

Далі Д.Яворницький пише:“По преданию, помещение для

Калнишевского сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни, а потом в камере башни Прядиленной”. (Яворницький Д. І., с. 387). Ці дві вежі стоять на південному краю п’ятикутного кремля, Архангель-ська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Пря-дильна – біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку.

Очевидно, ці камери призна-чалися для господарчих і вій-ськових потреб (як порохові по-греби, але ж там волого), а може й з метою тримати в них в’язнів. Камери схожі на піч, аркоподібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин – близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висо-тою трохи більше 2 аршинів, тоб-то в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вер-шок – 4,45 см). Двері зачинялися

4 Яворницький Д. І., с. 387

внутрішніми залізними та зовніш-німи дерев’яними дверима з дво-пудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце.

Біоґраф Д.Яворницького Іван Шаповал у книжці “В пошуках скарбів”, яка вийшла 1965 року у видавництві “Дніпро”, пише: “Десь у 80-х роках минулого сто-річчя Соловки відвідав громад-ський діяч з Архангельська М.А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попро-сив старих монахів показати йому місце ув’язнення Калнишевсько-го. Колчин так описує цю камеру: “Житло в’язня… має форму ле-жачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і за-вширшки сажень… Стіни… вогкі, запліснявілі, повітря затхле, за-душливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, не-мов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в’язень намагався через це вікно подиви-тися на світ Божий, то бачив хіба що одне кладовище прямо перед вікном. Після півгодинного пере-бування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зі-тхання, і з язика злітає запитання: “Невже тут можна жити? Невже


57

люди були настільки міцні, що мо-гли витерпіти роки цього могиль-ного життя?” 5

В’язня не випускали звідси навіть за природньою потребою. Лише два-три рази на рік – на Різдво, Великдень, Преображен-ня Господнє – під конвоєм виво-дили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.

У таких ямах, окрім іншого, нещасним ще й доводилося від-биватися від пацюків, які об’їдали їм вуха, ноги. А щоб дати палицю – зверталися за дозволом аж до столиці. Камера Калнишевського протікала, є дані, що його коштом її ремонтували.

Літні монахи розповіли Д.Яворницькому ще жахливіше: “...Коли кошового перевели з Прядиленої6 камери в інше примі-щення ... провівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став по-хмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньо-му, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з пле-чей” (І.Шаповал, с. 30).

У таких камерах старий козак провів близько 12 років. При-близно 1788 року він був переве-дений з камери в келію, спершу в 15-у, потім у 14-у, де умови були легші. Де ті келії, Яворницький не вказує.

Втім, Г.Г. Фруменков пише, що П.Калнишевський просидів 16 ро-

5 І.Шаповал, с. 30, звірено з вид.: Г.Г. Фруменков. Узники Соловецкого монастыря, Сев.-Зап. книжное изд., 1968, ст. 716 Прядильної. – В.О.

ків у Головленковій тюрмі (вона ж Архангельська вежа) та 9 років у більш “комфортабельній” камері поруч з Поваренною. Ця вежа – над Святим озером, посередині між Архангелькою (Головленко-вою) та Нікольською. (С. 74).

На утримання П.Кални-шевського з його конфіскованого майна видавалося по 1 рублю на день. Це були великі гроші. Про-те за їх одержання завжди роз-писувалася охорона. Роками його охороняли солдати Іван Матвеєв, Антон Михайлов, Василій Несте-ров, Василій Соханов.

Новий цар Олександр Павло-вич І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав амністію, де під № 28 записаний “Петр Ивано-вич Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре”. За переказами (бо дехто сумнівається, чи він туди взагалі приїздив), коли цар звелів випустити на світ Божий 110-літ-нього діда, то він уже був сліпий. Цар вжахнувся, побачивши яму, в якій сидів кошовий, і спитав, яку б він винагороду хотів за страж-дання. Старець відповів: “Нічого мені не треба, государю, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як я, щоб вони не страждали в земляних ямах”.7 Мабуть, це легенда, бо острог збудовано ще за три роки до того. Цар ніби запропонував козакові повертатися у свій край, але він відмовився, став простим

7 І.Шаповал, с. 32


58

послушником і через два роки по-мер 31 жовтня 1803 року8.

На пам’ять про звільнення П.Калнишевський придбав для монастиря Євангеліє в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувало 2435 рублів. Д.Яворницький його бачив і на-водить напис. Ще раніше, 1794 року, П.Калнишевський дав зі свого скарбу гроші на споруджен-ня запрестольного срібного хрес-та вагою 13 фунтів, з позолотою. Теж з написом.

Що П.Калнишевський був чо-ловік побожний, свідчить його благодійність на користь церкви у часи урядування на Запорож-жі. Будучи заможним, він, суддя війська Запорозького, 1760 року подарував церкві рідного села Пустовійтівка Євангеліє, яке тоді коштувало 600 золотих рублів (за коня давали 5). Тепер воно зберігається в Роменському кра-єзнавчому музеї. А вже кошовим будучи, 1773 року заклав у рідно-му селі дерев’яну церкву Святої Трійці, що вважалася шедевром української архітектури. Больше-вики переобладнали її під клуб. У 90-х роках її рештки перенесено на Хортицю.

Коштом П.Калнишевського збудовано величну дерев’яну Покровську церкву в Ромні, яку освячено 1770 року. Її 1908 року перенесли до Полтави, де 1941 року вона згоріла.

Ще в 30-х роках ХХ ст. в зна-менитому Межигірському монас-тирі під Києвом стояли дві церкви

8 за новим стилем це буде 12 листопада

(одна з них Петра і Павла), збу-довані коштом Петра Калнишев-ського. Знищені большевиками.

Розпорядженням Кабінету мі-ністрів України від 16 червня 2003 року за № 367-р “Про заходи щодо вшанування пам’яті Петра Калнишевського” передбачено провести реставраційно-ремонтні роботи Троїцької церкви в с. Пус-товійтівка та розпочати відтворен-ня Покровської церкви в Ромні.

2003 року о.Володимир Чер-пак справив службу Божу по Пе-трові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому монас-тирському кладовищі. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, не-подалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не захо-дилися з перевезенням та пере-похованням. Але Д.Яворницький вказує:

“Умершего похоронили на са-мом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с юж-ной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Фе-одорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спус-тя 53 года после смерти Петра Ивановича Калнишевского над его прахом сооружена была пли-та архимандритом Александром Павловичем, впоследствии пол-тавским епископом, со следую-щей надписью:


59

“Господь нашъ Іисусъ Христосъ,положилъ душу Свою на кресте за всехънасъ не хочетъ смерти грешника. Здесь погребено тело въ Бозе почившаго Кошевого бывшей некогда запорожской грозной Сечи Казаковъ. АТАМАНА ПЕТРА КОЛЬНИШЕВСКАГО, сосланнаго въ сію Обитель по ВЫСОЧАЙШЕМУ повеленію в 1776 году на смиреніе. Он въ 1801 году по Высочайшему повеленію снова былъ освобожденъ, но уже самъ не пожелалъ оставить Обитель, въ коей обрел душевное спокойствіесмиреннаго христіанина, искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 года, октября 31. дня въ Суб. 112 летъ от родусмертію благочестивою, доброю. Блаженни мертвіи умирающіи, о Господе. Аминь.1856. (череп і кістки) А.А.

Могили архімандрита Феодо-рита й Авраамія Паліцина збере-глися. Там стоїть на ядрах кам’яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгро-бок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадко-во більшовики не пустили його на “стройку социализма” в часи “Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения” (СЛОН/СТОН, 1920 – 1939) У 1999 – 2001 рр. надгробок лежав у ряду інших під західною стіною Спасо-Преображенського собору.9 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею. Розмір надгробку при-

9 Мабуть, Г.Г. Фруменков помиляється, що тут і є могила отамана. – С. 74

близно 1.40 на 0.80 м, товщина плити близько 30 см.

Оскільки надгробок зробле-но через 53 роки після смер-ти П.І.Калнишевського, то Д.І.Яворницький сумнівається, чи справді отаман був спроможний у 85 років керувати Січчю Запо-розькою, а після того в такому поважному віці вибути 25 років неволі. Можливо, що й сам кошо-вий не знав свого віку. Але нам дорога ця легенда.

За 400 років існування монас-тиря в’язнів під соловецькими ве-жами було біля 350. 1903 року на прохання братії острог закрили, щоб не порушувати святість і до-бре ім’я Божої обителі. Совєтська ж влада за 19 років, з 1920 до 1939, перепустила через Соловки


60

понад 100 тисяч в’язнів. І довго-жителів серед них уже не було. Половина в’язнів наклала тут го-ловами…

Нині деякі люди виношують плани створення в Україні пантео-ну і перевезення до нього тлінних решток видатних українців, у тому числі останнього отамана Січі За-порозької, а також спорудження йому пам’ятника на Соловках. Дай Боже. Та навряд чи діючі там на одній території Спасо-Преображенський Соловецький ставропігійний чоловічий монас-тир і Соловецький державний історико-культурний і природний музей-заповідник погодяться на це. А от виготовити копію над-гробку та привезти землі з його

могили і насипати в Україні сим-волічну могилу мученика цілком можемо.

27 жовтня 2003 року. Варі-янти: Наша віра. – 2002. – Ч.

10 –11 (174 – 175); 2003. – Ч. 11 (187); Інформаційний бюле-тень (Кременчук). – 2003. – Ч.

№ 44 (556). – 20. 11. 2003.

З книжки: ОВСІєНКО Василь. Світло лю-дей: Мемуари та публіцисти-

ка. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач

Б.є.Захаров. – Харків: Харків-ська правозахисна група; К.:

Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. С. 42 – 48.


61

Останній кошовийВладислав Грибовський досліджує соловецьку епопею отамана Петра Калнишевського

У свідомості багатьох укра-їнців Петро Калнишевський за-карбувався в образі старезного діда, який провів на Соловках у повній нечистот земляній ямі по-над чверть століття. Молодий учений Владислав Грибовський своєю книжкою “Кошовий отаман Петро Калнишевський” посягнув на ці усталені погляди. Автор до-слідження працює директором Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України. Проштудіював по-над сто джерел зі згаданої тема-тики. Сам двічі побував у місцях ув’язнення Калнишевського на Соловецьких островах. Почерпну-та там інформація стала основою видання, презентованого в Музеї гетьманства на Подолі.

За одними даними Петро Кал-нишевський народився приблиз-но 1690 року на Слобожанщині. Певно, таки справді там була його батьківщина, адже, ставши запо-розьким старшиною, збудував власним коштом церкву Покрови

Богородиці в Ромнах, а згодом у селі Пустовійтівці — храм Святої Трійці. За іншими відомостями був він польським дворянином, а його родичі переселилися з Пра-вобережжя на Гетьманщину.

Є сумніви щодо дати появи на світ останнього кошового отама-на. У епітафії на могильній плиті, встановленій через п’ятдесят три роки після його смерті, зазначено, що переставився він у 1803-му у віці 112 років. Проте, як вважав ще Дмитро Яворницький, малоймо-вірно, щоб “85-літній старий керу-вав вільною ватагою запорозьких козаків”. Мабуть, потрапив він на Запорожжя десь п’ятдесятирічним і в 1754-му, коли з’явилася перша задокументована звістка про його діяльність, уже обіймав у Коші по-саду військового осаула, взявши участь у переслідуванні гайда-маків. Булаву кошового отамана отримав у 1762-му, а 12 вересня того-таки року був у Москві на коронації Катерини ІІ. Та недовго тримав козацьку керівну відзнаку — в січні 1763-го на Раді січовиків


62

його змістили з посади. Лише че-рез два роки символ влади (ще й підкріплений царською медаллю) знову повернувся до нього. Ко-шовий надсилав до столиці вина, дніпровську рибу, допомагав ви-куповувати християн з татарської неволі. Наділяв усіх охочих зем-лями й, власне, першим став за-господарьовувати безмежні дикі степи. Цікаво, що за його клопо-танням до січових реєстрів запи-сували російських вельмож. Ска-жімо, князь Григорій Потьомкін заочно став почесним козаком. Та, намагаючись позбутися над-мірної опіки старшого брата, Кал-нишевський вступив у конфлікт з президентом Малоросійської ко-легії графом Рум’янцевим. А тут ще й полковий старшина Павло Савицький склав донос, буцімто отаман домовляється про турець-ку протекцію. До того ж поповзли чутки, начебто він побусурманив-ся — прийняв магометанство. Все це посіяло в Північній Пальмірі недовіру до малоросів. Утім, на-справді жодної дії проти Росії ко-зацький ватажок не вчинив, і не було щонайменшої ознаки під-готовки до переходу під владу османів.

Накази імператриці Катерини ІІ про скасування Війська Запороз-ького (“...ея величество не желает иметь в своей империи Сечь как вредное пристанище для беглых и непослушных людей”) та арешт кошового й старшини прозвуча-ли на січовому майдані одночас-но. Відтоді (з 4 червня 1775 року) розпочався в’язничний період життя колишнього козацького ва-

тажка. Прибув він у монастир аж 30 липня 1776 року, і архімандрит обителі на березі Білого моря від-звітував про прийняття “госуда-ревого преступника”.

Щодо місця перебування Калнишевського в засланні іс-нує кілька версій. За однією жив він двадцять шість літ у земляній ямі без світла й повітря. Буцімто, коли імператор Олександр І поба-чив, де довелося сидіти вельмож-ному арештантові (за деякими переказами “злочинець” мав чин генерала царської армії і щонай-вищі монарші відзнаки), то вжах-нувся й запитав в’язня, чим йому віддячити? На що той відповів, аби спорудили на островах тюр-му для мучеників, щоб не жили вони в холодних і мокрих мішках. Певно, все-таки це легенда. Адже такі умови утримання політичних вигнанців заборонили за трид-цять років до того, як туди потра-пив кошовий отаман. У них жили анахорети-монахи, які наклали на себе епітимію. Документи ж свід-чать, що Калнишевського трима-ли як знатного зловмисника. На його потреби уряд передбачав до карбованця на добу, тобто понад 360 карбованців на рік. На такий самий термін одному ченцеві ви-діляли дев’ять рублів, а простому в’язневі — від десяти до трид-цяти. Калнишевський за понад двадцять літ тюрми навіть зумів заощадити значну суму, яку ви-тратив на дорогі подарунки мо-настиреві. Скажімо, тільки оправа Євангелія, оздоблена сріблом і золотом, яку передав він Спасо-Преображенському собору, ва-


63

жила понад два пуди, а срібний хрест — понад тридцять фунтів. На Різдво, Великдень і Преобра-ження Господнє Калнишевського виводили з келії. Певно, старий брав участь у богослужінні, бо по-морські рибалки розповідали на-щадкам, що бачили “козацького отамана”, який говорив нечистою російською мовою. Мабуть, по-українськи.

Після звільнення опальний відмовився повертатися додо-му, залишившись при монасти-рі “ожидать с спокойным духом приближающегося конца жизни”. Помер у листопаді 1803 року. Похований чернечою братією на подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві.

Віра КУЛЬОВА “Хрещатик”


64

Чи повернеться скарб Петра Калнишевського до України?Напевне, всі в Україні пам’ятають, як десять років тому поширювалася легенда про скарб наказного гетьмана України Павла Полуботка. Нам всім кортіло збагатитися спадщиною гетьмана, який заповідав своє золота передати незалежній українській державі. А зберігалось воно нібито у схованках Ост-Індської Англійської торговельної компанії.

Українці за роки незалежності пересвідчилися, що годі сподіва-тися на чудо, а треба самим, за-сукавши рукави створювати свій добробут. Та все ж. не втрача-ється надія на те, що наша куль-турна спадщина. розпорошена по різних державах і насамперед зосереджена у “старшого брата”, буде повернена в Україну,

Нещодавно я почув легенду ще про один скарб, який належав нашому землякові, останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському (1690-1803).

Як відомо, 5 червня 1775 року за наказом російської цариці Ка-терини II Запорізька Січ була за-хоплена стотисячним військом, і вже через 2 роки тільки вали, рови та могили нагадували про славнозвісну Січ.

Щоб задобрити імператри-цю, кошовий отаман Петро Кал-нишевський вирішив подарувати їй свою коштовну зброю, при-крашену золотом та діамантами. Склавши шаблі, пернач та інші

клейноди до скринь, вирушили під конвоєм через неозорі степи до С -Петербурга.

Саме в цю пору топографічна експедиція на чолі з англійським лордом складала карти Новоросії і, зустрівшись із подорожніми, зу-пинилася на ночівлю. Спілкуючись латиною з кошовим, англієць до-відався про намір задобрити Ка-терину II цінними подарунками і порадив не везти до царського палацу весь вантаж. Конвойний офіцер не здогадався, про що до-мовлялися іноземець з арештова-ним кошовим.

Петро Іванович Калнишев-ський, навчений англійцем, по-велів завезти цінний вантаж до англійського посольства І чекати його повернення. Але, як відомо, Калнишевський чверть століття провів у казематах Соловецького монастиря. А колекція його зброї благополучно була переправлена на Британські острови, де й осі-ла у родовому замку англійського лорда


65

Через 220 років молодий український дипломат, оглядаю-чи приватний музей, натрапив на козацьку зброю небаченої краси і вивідав її історію. Хочеться ві-рити, що це не легенда, а прав-да. І живе надія на те, що разом

із зброєю полковника Герасима Кондратьєва, яка зберігається у московському музеї, до нас по-вернеться скарб останнього ко-шового Запорізької Січі.

Микола КАРПЕНКО,сотник Сумського

козацького товариства


66

За його плечима – героїчні тіні…Писати про Данила Кулиняка водночас легко і важко. Легко тому, що він знаний в Україні поет і прозаїк, автор таких популярних і прикметних для свого часу поетичних збірок, як “Біля вогнища”, “Невідкриті острови”,

“Триста спартанців”, “Телескопи криниць”, “Осінь Всесвіту”, прозових книг “Між берегами”, “Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський”, “Останній шанс”, “Лицар Дикого Поля”, “Данило Братковський”, “Соловецький в’язень”, “Од Калниша вісті”. Він лауреат престижної журналістської премії “Золоте перо” та премії “Незалежність”.

Але важко тому, що Данило Кулиняк — складна особистість, багатогранна і завжди несподі-вана, творчість якого непроста для сприйняття. Передусім його приваблюють характери героїч-ні, бунтарські, натхненні високою ідеєю, готові за правду і честь йти на страшні тортури і вічні муки. Якби не було цього і в його ха-рактері, то чи зміг би він написати правдиві, чесні і високомистецькі книги про Петра Калнишевського і Данила Братковського? Питання риторичне, безперечно, є багато такого, що ріднить його з цими легендарними особистостями, про що свідчить і сама біографія Данила Кулиняка. За молодих літ він зазнав переслідувань і репре-

сій з боку тоталітарної системи за свою непоступливість, прин-циповість і любов до правди. На щастя, система не зламала його, не підім’яла під себе, як інших. Він залишився таким же принци-повим і відкритим, яким був у юні роки.

Кажуть, до сміливих і чесних доля прихильна. У випадку з Да-нилом Кулиняком це справді так. Йому не вдалося закінчити Хер-сонське мореплавне училище, виключили з гучним формулю-ванням “за створення підпільної молодіжної організації “Вісники Свободи України”, яка ставила за мету здобуття державної не-залежності України”. Проте доля дала йому шанс успішно закін-


67

чити Літературний інститут ім. О.Горького в Москві й стати про-фесійним письменником. Та не просто рядовим літератором, яких багато, а утвердити себе як автора рідкісного ліричного об-дарування, спроможного підняти найважчі і суспільно значущі теми. В його поетичних збірках не зна-йдемо оманливого замилування революційними ідеалами, оспі-вування трудових буднів і уявних перемог — у них панує високий дух юного неспокою, краси слова, любові до незнищенних народних святинь і захоплення незламним духом народу.

Уже перша збірка “Біля вог-нища” (1981) засвідчила, що в літературу прийшов справді об-дарований поет, спроможний побачити як в “димарі дрімають зорі”, “горить ліхтариком лис-ток”, як “залишають у траві мете-лики сліди”, почути “сум осінніх стомлених дощів” та прочитати “тривожні ієрогліфи дерев…”. Тут же проявилася одна з його най-прикметніших творчих рис — ла-конізм, уміння висловлюватися стисло і посутньо, афористично і вибухово.

Ще одна питома риса Кули-някового таланту — музикаль-ність його віршів, що досягається вишуканим звукописом. Ось як дивно передано шум пізніх лис-топадових дощів багаторазовим повторенням літер “ш” та “щ” у ві-рші “Осінній триптих”, що увійшов у збірку “Телескопи криниць”:

І знов осінні почались дощі.Прошкую в ліс, незатишний і сірий.

Мерзлякувато щуляться кущі…Ідуть дощі…У Кулиняка-поета завжди міст-

кі метафори, свіжі, несподівані епітети, вишукані оксюморони, він чутливий до ритму й мелодики ві-рша. Але не це головне для нього, а зміст, глибина думок, сила уза-гальнень, вміння і потреба сказа-ти щось дуже посутнє, важливе і виболене. У нього немає пустопо-рожніх строф, нема віршів, напи-саних тільки заради красивих слів і щасливо віднайдених образів, він ніколи не ставить форму вище змісту, бо завжди йому було і є що сказати людям.

Щільність часу наростає.Що чекає завтра нас?Кожен день я відчуваюЯк прискорюється час. А ми обертаємо Землю ногами,Шукаєм себе і оновлюєм світ.І дивляться в очі нам древні кургани –Минулих епох сконцентрований слід.Силу епічного таланту митця

засвідчили його поеми “Забіліли сніги” (про гетьмана Івана Мазе-пу), “Мічені атоми, або Сліпий по-літ”, “Данило Братковський”.

У радянські часи, коли не схва-лювалися твори про героїчну іс-торію України і навіть саме сло-во “Україна” було під забороною, поет звертався до історії сусідніх народів, витворюючи легко про-читувані алюзії й паралелі, як от у книжках “Триста спартанців”, “Роздуми біля полотен Миколи Реріха”. Водночас центральним для нього став образ останньо-


68

го кошового Запорізької Січі Пе-тра Калнишевського. Саме книга про цього незламного січовика зробила ім’я Кулиняка не просто знаним, а популярним в Україні. І тому, що він, по суті, перший ви-вів, так би мовити, на світ Божий це напівзабуте ім’я з московських казематів, і тому, що написав книгу справді правдиву, болючу і чесну.

Хтось може заперечити, що насправді перше велике епічне полотно про П.Калнишевського створив Роман Іваничук, але ж роман львівського прозаїка про-лежав у шухляді кілька десяти-літь. До того ж Д.Кулиняк написав не художній, а документально-публіцистичний твір. Він підняв архівні матеріали, проїхав шля-хом останнього кошового з Укра-їни на Соловки, пропустив крізь душу те, що пережив цей майже епічний герой — і вийшла вража-юча за силою книга. Хай невелика за обсягом, але неймовірно міст-ка за змістом і вибухова за силою слова. Пізніше автор розширив її і видав у доповненому варіанті під назвою “Соловецький в’язень”, а також написав цікаве досліджен-ня “Од Калниша вісті”. Читати ці книги без внутрішнього трему не-можливо, стільки в них болючої правди. Це не тільки свідчення виняткової мужності козацького отамана, який провів у російських казематах більш як 25 років, вони показують нам справжню сутність північного сусіда з його темною азійською душею. Таке враження, що сам Калниш промовляє до нас крізь віки і сибірські простори.

Добре пам’ятаю, яке сильне враження справляли перші публі-кації Данила Івановича на читачів про останнього кошового Запо-рожжя, що почали з’являтися в періодиці десь у середині 80-х років минулого століття, а також перша публікація його книги. Цією книгою ми не просто зачи-тувалися, а переписували її, да-вали читати знайомим і друзям, обговорювали на літературних зібраннях. Книга Д.Кулиняка була одним з перших вісників гласнос-ті, і це робить її унікальною для української літератури ХХ ст. Як на мене, нині ця невеличка за об-сягом книга переважує на тере-зах часу десятки товстих томів і наукових фоліантів.

Я не хочу порівнювати “Жу-равлиний крик” Романа Івани-чука і “Соловецького в’язня” Данила Кулиняка, хоча таке по-рівняння ніби напрошується саме собою. Це різні за жанром книги. Львівський прозаїк написав ху-дожню річ, а Данило Кулиняк — документально-есеїстину. Обидва літератори зробили вагомий вне-сок для утвердження національ-ної ідеї, обидва написали твори, які вражають силою духу.

Таким же героїчним, гордим і незламним, як Калниш, вийшов у Д.Кулиняка і Данило Братковський в одноіменній поемі. Що ми знали про цього мужнього борця-поета до появи цього твору? Тільки те, що він боровся проти польсько-го поневолення, був спійманий поляками і спалений у мідному бику. Д.Кулиняк зібрав супереч-ливі й маловідомі факти (втеча з


69

каземату, спілка з Семеном Палі-єм, участь у Фастівській раді 1702 року) і за допомогою творчого до-мислу створив цільний і яскравий образ борця за справедливість і національне визволення. Такі об-рази не просто хвилюють — вони глибоко западають в душу, мають на неї неперебутній вплив. І го-ловне — роблять нас стійкішими і чеснішими. Ось як зазвучало в поемі останнє слово Д. Братков-ського:

Я зернина з колосся Вкраїни,Що звели на історії млин.Я не згину, ніколи не згину,Проросту для нових поколінь.Я зернина з колосся народу,Може, з мене зело проросте,Може, роздуми вибух народять?Існувати лиш — діло просте.А ще книги Данила Кулиняка

мають ту добру якість, що дають високий взірець для наслідуван-ня. Я легко можу уявити, скільки молодих людей з незаперечною користю для себе прочитали ці книги, як благодатно і щедро вони вплинули на становлення їхніх душ. Сьогодні це важливо, бо дев’ятим валом накочується на нас література бездуховна, аморфна, й апологети постмодер-ну переконують нас, що виховна, естетична і пізнавальна функції літератури — це пережиток мину-лого, словом, анахронізм. Комусь це дуже вигідно. Та, дяка Богові, є талановиті митці, які дивляться на літературу як на потужний засіб духовного впливу, пишуть книги моральні, чесні й правдиві, даючи високі зразки для наслідування та

ідейного виховання. І Данило Ку-линяк — один з них.

Я ніколи не взявся б за ці но-татки, якби доля не звела мене ближче з Данилом Івановичем. Коли ми зустрілися вперше, я вже знав його як маститого поета і ві-домого прозаїка, автора уславле-ного “Соловецького в’язня”, то ж, зрозуміло, поставився до нього з особливим пієтетом. Між нами якось одразу зникли всі дистан-ції, ми легко і невимушено за-приязнилися. Так радісно було відкривати для себе душу світлу, щиру і духовно багату. Та най-важливіше — я побачив, що між творчістю митця і власне жит-тям, як то кажуть, немає зазору. В його душі стільки ж героїчного романтизму і незламної стійкості, як у його “лицарів Дикого Степу”, в Петра Калнишевського і Дани-ла Братковського. Якби я вірив у реінкарнацію, то наважився б стверджувати, що Данило Брат-ковський — це нинішнє втілення Данила Кулиняка, стільки в ньо-му героїчного духу, невгасимої енергії, любові до рідного краю і мови.

Завжди, коли я, читаючи кни-ги митця — ще задовго до на-шої першої зустрічі, — намагався уявити його образ, то незмінно в моїй уяві поставав кремезний пле-чистий січовик виняткової сили, з ятристим поглядом, орлиним розкриллям брів, розкотистим голосом, дужими руками і жила-вою шиєю. Так воно і є, один до одного. Такий він і сьогодні, не-зважаючи на невблаганний плин літ. Цікаво, що саме таким поба-


70

чив його і відтворив на папері ви-датний художник Б.Плаксій (цей портрет репродуковано у першій збірці поета “Біля вогнища”).

Сьогодні переживаємо дуже непростий час. Усе, немов у кри-вому дзеркалі. Хтось називає цей час добою лицемірів і фарисеїв, хтось періодом абсурду, а ще хтось безчассям. Одна з прикмет цього періоду — це та, що справ-жні письменники, які не мають “зерна неправди за собою”, ніби нікому не потрібні, про них не пі-клується і не пам’ятає держава, не виходять їхні книги (а якщо виходять, то такими мізерними накладами і в такому убогому поліграфічному оформленні, що соромно говорити). Тобто їх три-мають на задвірках літературного

життя, а на кону укрсучліту (тер-мін з лексикону постмодерністів) метушиться бездарність.

Данило Кулиняк має мужність залишатися собою, боротися за правду. І я твердо знаю, що ніхто не похитне його на цьому шля-ху, бо за його плечима героїчні постаті “лицарів духу” — Петро Калнишевський, Данило Братков-ський, запорозький писар Гло-ба, Іван Мазепа, мужні січовики і стійкі спартанці — ті, яких він по-вертає через слово до життя з су-темного минулого.

Богдан Андрусяк, письменник,

Всеукраїнський загальнополітичний

освітянський тижневик «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС»


71

ОСТАННІЙ ОТАМАН ЗАПОРОЗЬКОГО ВІЙСЬКАТривалий час ім’я цього державника було оповите таємницею. Хто він — борець чи жертва; царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик за кращу долю України?

Хто зна, чи існувала б нині Україна в сучасних межах, якби не послідовна подвижницька дов-готривала діяльність Петра Кал-нишевського. Як справедливо зазначає академік Богдан Сушин-ський, “продовж двох років після обрання Калнишевського отама-ном, російські чиновники вперто вимірювали та описували землі козацтва. З якого б дива така ува-га та старанність? Все поясню-валося просто: описані землі, як правило, віддавали потім росій-ським аристократам, відставним генералам та офіцерам, новоспе-ченим поміщикам.

Щоб якось зарадити справі, Калнишевський удається до ге-ніального плану: розсилає своїх гінців по українських губерніях, запрошуючи безземельне та ма-лоземельне городове козацтво переселятися за пониззя Дні-пра, на території січових паланок і в такий спосіб “залюднювати” правічні січові простори. Це було справді державницьке рішення, тільки так українські козаки могли врятувати свої землі від остаточ-ної російської колонізації, а отже зберегти їх для України. І хоча ці заходи викликали нову хвилю не-

задоволення в Петербурзі (“Как пасмєлі? Кто позволіл?!”), все ж тисячі українських сімей встигли перебратися на Запорожжя та під захистом козацьких полків поста-вити собі хутори, слободи і навіть невеличкі містечка.

Про виняткову роль Петра Кал-нишевського в створенні еконо-мічного підґрунтя для майбутньої української держави писав і до-слідник Г. Надхін у брошурі “Па-мять о Запорожье и о последних днях Запорожской Сечи”, виданій 1877 року в Москві. Він, зокрема, наголошував, що саме за Петра Калнишевського у запорозьких землях стали швидко розвивати-ся засади громадянськості: стійка осілість, хліборобство, тваринни-цтво і т. ін. Були й школи, які мали напівдуховний — напівсвітський характер: одна в самій Січі, інші в Межигірському й Самарському монастирях. А чорноморська тор-гівля і на Росію, і в Польщу йшла тільки через Запоріжжя.

У Запорозькому Коші була й свого роду письмова лічба, тоб-то збирання статистичних відо-мостей (у Західній Європі дійшли до цього кількома десятиліттями пізніше). У всьому общинному


72

Запорозькому господарстві вела-ся зразкова звітність під назвою “Секрети Запорозького війська”.

Губернські міста і майже всі повітові та волосні міста і села Новоросійського краю виникли на місцях, де були поселення за-порожців —їх сіл, зимівників, ху-торів. Наскільки скоро тут степи стали полями, можна судити ось з чого: не більше ніж за двадцять років до падіння Січі кошовий Григорій Федоров на прізвисько Лантух писав до Петербурга, що в Запоріжжі годуватися нічим, бо воно хліба не сіє. Проте при па-дінні Січі в Запорозьких землях 1775 року, після того, як її ко-шовим десять років поспіль був Петро Калнишевський, на річках Самарі, Вовчій і по Орелі, та й в інших місцях уже були нескінчен-ні хлібні поля з дорідним зерном, яке дарує тільки цілинний чор-нозем, незліченні отари овець, череди худоби, табуни породис-тих коней. Ще в двадцятих роках дев’ятнадцятого століття колишні посполиті Запорозької Січі в Чер-нечині, в Пісчанці, згадуючи про таку швидку зміну в господарстві, казали: “Як був кошовий Лантух, нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли і паляниця, і корж, і книш”.

Петро Калнишевський, окрім суто економічних проблем, опі-кувався також і духовним жит-тям, освітою. Він власним коштом спорудив з десяток церков на Ро-менщині, в Києві, на Запорожінні, робив їм щедрі дари. На землях “Вольностей Війська Запороз-ького” діяли церковнопарафіяль-

ні школи при всіх шістнадцятьох церквах, було три спеціальні шко-ли підвищеного типу. При церквах же були й притулки для немічних, старих і хворих. Саме завдяки Петру Калнишевському на його батьківщині в Ромні 1770 року був відкритий “французький пансіон” для козацьких дітей — своєрідний ліцей, як нині сказали б, з погли-бленим вивченням французької мови. В самій Січі була школа, де готували писарів військових канцелярій і паланкових старшин — такий собі запорозький вищий навчальний заклад. Була на Запо-ріжжі і школа “вокальної музики та церковного співу”. У всіх ко-зацьких школах джури вивчали не лише освітні дисципліни та Святе Письмо, а й передусім військову справу, набували фізичного гар-ту. Більшість запорожців були освіченими людьми, багато хто з них мав за плечима навчання в Києво-Могилянській академії та інших тогочасних учбових закла-дах.

При в’їзді в стародавнє місто Ромен впадає в око пам’ятний знак на Покровській горі, при-свячений кошовому отаману За-порозької Січі Петру Калнишев-ському. Його спорудили влітку 1991 року на честь 300-ліття з дня народження цього “козацько-го батька”. І встановили на місці, де стояла до 1908 року велична Покровська церква, збудована коштом останнього кошового і освячена літа 1770-го. А за кілька кілометрів, у рідному селі кошо-вого Пустовітівці височить велич-ний пам’ятник.


73

В Роменському краєзнавчо-му музеї зберігається коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишев-ський подарував церкві свого рідного села. Свого часу цей ви-твір коштував 600 карбованців золотом (для порівняння: за коня давали не більше п’яти). Вигото-вив його київський майстер Іван Равич. На оправу, довжина якої більш як півметра, ширина 32 сантиметри, товщина — 10, пішло понад пуд срібла. У нижній части-ні передньої обкладинки виграві-йовано дарчий напис: “Сія книга Євангелія здєлано коштом войска Запорожского низового судії вій-ськового Петра Івановича Кални-шевського”.

На батьківщині в Пустовітівці, вже ставши кошовим, він збуду-вав церкву Святої Трійці.

За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя Петро Калнишевський став видатним політиком і воєначаль-ником свого часу, пройшовши до-вгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, “батька” синів “плодовитої матки козацької”. Його заслуги, автори-тет згодом мусила визнати й ца-риця, яка оголосила подяку вій-ську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а са-мого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами (за деякими дорево-люційними джерелами, найви-щою відзнакою імперії — орденом Андрія Первозванного).

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і був на цій посаді менше

року. У вересні 1762 року разом з військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався в Москві з царицею Катериною ІІ. Тоді ж Іван Глоба при коронуванні цариці виголосив блискучу про-мову, яка їй дуже сподобалася.

А Петро Калнишевський мабуть тоді не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. Слід зауважити, що 1753 і 1756 року царський уряд скасовував вибори на Січі й від-тоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як ра-ніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де зде-більшого затверджувалися ре-комендовані царицею та її пред-ставниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво почасти ігнорувало, обираючи найдостой-ніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької грома-ди й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 року всупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить “Спра-ва про самовільне обрання коза-ками отаманом Коша Запороз-ької Січі Калнишевського”, почата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 року. Та з огляду на очіку-вану війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чор-ного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирі-шальна роль, цариця Катерина ІІ примирилася з самовільним об-ранням Петра Калнишевського кошовим і, змінивши на якийсь час гнів на милість, визнала його на цій посаді. Так Петро Калниш


74

став кошовим вдруге й остаточ-но — аж до зруйнування Січі, тоб-то на десять років підряд, “чого зроду-віку” не було.

На кінець свого існування За-поріжжя опинилося у вкрай склад-ному становищі: землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали коло-ністам, що спричиняло постійні суперечки і сутички. Непевність, тривожність свого існування зро-зуміло й козацтво — це й було од-нією з причин незвичайного для Запоріжжя багаторічного отаман-ства Калнишевського.

У маніфесті Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року про зруйнуван-ня Запорозької Січі серед пере-ліку багатьох царських “звинува-чень” прямо вказано, що “заводя собственное хлебопашество, роз-торгали они тем самое основание зависимости их от Престола На-шего...”. Це було головне звину-вачення на адресу кошового.

На початку червня 1775 року величезне військо під команду-ванням генерал-поручика Петра Текелія рушило в напрямі Запо-розької Січі. Виходець із серб-ського дворянського роду, колиш-ній австрійський офіцер Петро Аврамович Текелій був типовим “ландскнехтом”. Йому й доручила цариця проведення цієї операції. Понад 100 тисяч чоловік налічу-валося в підпорядкованих йому піхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних ре-гулярних полках, двадцяти гусар-ських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п’ятьма колона-ми з різних боків таємно набли-

жалися до Січі. В ніч на 4 черв-ня (17 червня за новим стилем) 1775 року царські війська оточили останню Запорозьку Січ — неве-лике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель — так званих “куренів”, 500 козацьких майстрових і тор-гових будинків. Момент нападу було вибрано вдало — на той час у Січі перебувало лише кіль-касот душ, решта розбрелися по зимівниках, паланках, промис-лах, дехто подався на “городи”, в Гетьманщину провідати близьких після тривалої кривавої війни.

Про що думав 84-річний ко-шовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь при-леглий степ аж до обрію?

Безперечно, він розумів при-реченість будь-якого опору нава-лі царських військ за такої ситуа-ції — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запо-рожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаться хоч якісь шанси на компроміс.

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським вій-ськам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбни-цю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів Коша Запороз-ького (на слід якого випадково натрапили майже через 60 років; він досі не опублікований). По-над п’ять тисяч запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.


75

А що ж сталося з Петром Кал-нишевським? Усі дослідники од-нозначно стверджують, що він, разом із своїм найближчим ото-ченням був заарештований, а їхнє майно описане й конфісковано.

8 червня 1776 року уряд пові-домив Синод про рішення цариці й наказав: оголосивши Кални-шевському із соратниками указ, негайно відправити Калнишев-ського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в Тобольський монастирі “під най-суворішим наглядом від одного місця до другого військових ко-манд”.

25 червня 1776 року конвой із семи чоловік повіз Калнишевсько-го з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 року і, найнявши за двадцять кар-бованців судно в купця Вороніхіна, переправилися на Соловки разом з додатковою охороною — сер-жантом і трьома рядовими, яких призначив архангельський губер-натор Є. Головцин для посилен-ня нагляду за в’язнем. Отже, Пе-тра Калнишевського охороняло в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослужбовців цар-ської армії.

30 липня 1776-го настоятель Соловецького монастиря Доси-фей доповів у Синод, що напе-редодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, суди-лося останньому кошовому про-бути 27 років. Історик М. Колчин, який у 1880-х роках був монас-тирським фельдшером, так опи-

сує камеру цього в’язня: “Перед нами маленькі, аршинів зо два (1 аршин — 71 см) двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди ми й входимо. Воно має форму ле-жачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршинів з чотири, за-вширшки сажень, висота при вхо-ді три аршини, у вузькому кінці — півтора. При вході поруч ми ба-чимо лаву — ложе для в’язня... На другому боці — залишки розлама-ної печі. Стіни... сирі, плісняві, по-вітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати — маленьке віконце вершків із шість у квадраті, про-мінь світла, наче крадькома, че-рез три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати мож-на було тільки в найсвітліші дні. Та й то з великими напруженням зору. Якщо ув’язнений пробу-вав подивитися крізь це вікно на світ божий, то його погляду від-кривалося лише кладовище, що знаходиться перед вікном. Тому, хто пробуде близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до го-лови, з’являється якесь безмеж-не відчуття страху”.

Лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було “даровано прощення” і надано право обрати собі місце про-живання на свободі за власним бажанням. 110-літній в’язень, ко-трий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний.


76

Але він не втратив розуму. 7 червня 1801 року Петро Кални-шевський у листі архангельсько-му губернатору Мезенцеву не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому “во оби-телі сій чекати зі спокійним духом кінця свого життя, що наближа-ється, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насоло-джується повною мірою”. Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Єдине прохання висло-вив він у цьому листі до Мезен-цева: щоб дожити “залишок днів безбідно”, хай йому залишать те ж арештантське утримання — по одному карбованцю на день, що цар і дозволив.

Восени 1803 року Калнишев-ського не стало. Перед Преобра-женським Собором Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: “Тут поховано тіло в Бозі почилого кошового колишнього Запороз-ької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, заслано-го в сію обитель за височайшим повелінням 1776 року на спокуту. Він у 1801 році за височайшим же повелінням знову був звіль-нений, але вже сам не побажав

залишити обитель, в коїй знай-шов душевний спокій смиренно-го християнина, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю”.

...На одному із Соловецьких островів є гора Голгофа. Зловісно-пророча назва... Починаючи з 1550-х років у Соловецькому мо-настирі пожирала свої жертви найдревніша і найсуворіша тюрма для державних злочинців, яка вже в 20-х роках минулого століття, за Радянської влади, виросла до “ракової пухлини” — Соловецьких таборів особливого призначення, швидко розпустивши метастази по всій країні. Вже не одна гора, а всі Соловецькі острови стали Голгофою, Соловецький архіпелаг розрісся до зловісного “Архіпела-гу ГУЛАГ”. Майже дві тисячі років тому в Палестині на горі Голгофа розіп’яли Ісуса Христа. Понад 200 років тому на соловецькій Голгофі в Росії протягом чверті століття — українського мученика Петра Кал-нишевського. І лише тепер, вже в незалежній Україні ми вшанували його світлу пам’ять.

Данило КУЛИНЯК,“Військо України”,

№ 07’2008


77

Розділ IV ПетРо КаЛниШевсьКий: Постать і еПохаПрезидент України відвідав Соловецький монастир

Віктор Ющенко відвідав Музей ГУЛАГу, який знаходиться на те-риторії Соловецького монастиря (Архангельська область, Ро-

сійська Федерація). Перебуваючи на Вели-

кому Соловецькому ост-рові, Президент поклав квіти до Меморіалу пам’яті жертв ГУЛАГу, до погруд-дя кошового отамана За-порізької Січі Петра Кал-нишевського і Пам’ятного хреста на Старому Соло-вецькому кладовищі. Біля погруддя П. Калнишев-ського Віктор Ющенко по-клав землю, яку привіз з України.

Президент також оглянув Нікольську церкву, Троїцький та Преобра-женський собори, монастирський млин, житлові та господарські при-міщення, побував у іконописній палаті.

Глава Української держави взяв участь у молебні на честь засно-вників Соловецького монастиря – преподобних Зосими, Савватія і Германа Соловецьких та Святого великомученика Петра, а також у літії у Надвратній Благовіщенській церкві по померлим у роки гонінь.

Президент України передав архімандриту Мефодію пам’ятні пода-рунки для Соловецького монастиря – ікону Миколи Чудотворця, укра-їнський рушник, петриківську таріль та книгу “Український іконопис”.


78

Він також передав у подарунок Музею дослідження інституту архео-графії та джерелознавства Національної академії наук України та СБУ “Остання адреса” до 60-річчя Соловецької трагедії. Це унікальні архівні матеріали, переважна частина яких друкується вперше. Вони розпо-відають про долі в’язнів Соловецького табору. Окрім того, В. Ющенко подарував розсекречені архівні дані СБУ на вісьмох в’язнів – Аркадія Барбару, Володимира Підгаєцького, Володимира Удовенка, Григорія Холодного, Марка Вороного, Миколу Зерова, Ананія Лебідя та Павла Филиповича.

Президент залишив запис у Книзі почесних гостей Музею політич-них жертв Соловецького табору особливого призначення.

“З невимовним болем і глибокою скорботою схиляю голову перед усіма жертвами тоталітаризму, які загинули на Соловецьких островах”, – написав Віктор Ющенко.

“На цій священній для нас землі упокоїлися останній кошовий ота-ман Запорізької Січі Петро Калнишевський, кращі сини українського народу, цвіт і надія нашого національного відродження, знищені зло-чинним комуністичним режимом”, – йдеться у записі Глави Української держави.

Від імені України він висловив вдячність усім, хто дбає про пам’ять про цих людей.

Прес-служба Президента України Віктора Ющенка


79

на ПоРозі соЛовКів У статті для “Україна молода” Президент України ділиться роздумами про необхідність історичної правди і пам’ятіСоловки — це спершу страшно. Потім боляче. А потім приходить відчуття святості. Можна багато чути, читати про Соловки, розглядати фото. І лише коли ступиш на ту землю, починаєш чітко розуміти, чому ці далекі острови, де містився “мозок ГУЛАГу”, для багатьох народів стали символом розкритої правди. А чи потрібна та правда нам сьогодні? Можливо, дивною виглядає підтримка на державному рівні наукових досліджень, відновлення святинь, дбайливе ставлення до місць пам’яті, коли економіка не в порядку, є значні проблеми з освітою і медициною. Але ж людина дбатиме про добру сучасність своєї національної спільноти лише тоді, коли зрозуміє цінність історичної самобутності народу і збагне, через що вона свого часу перестала цінувати своє. Польща, Литва, Угорщина, Східна Німеччина, Латвія, Естонія, вийшовши з “соціалістичного раю”, досконало його вивчили, описали у книгах, зафіксували у документальних і художніх фільмах, створили музеї тоталітаризму. І — диво! Сьогодні в них непогано (хоча й не ідеально) функціонують економіка, освіта, культура. Утім у них були зовсім інші, ніж у нас, 1920—30–ті роки. І це спонукає нас ще ретельніше дослідити й осмислити нашу спадщину “земного раю”. Україна має це пройти.


80

У далекій стороніСоловки — це біль і мій особистий, і всього народу.

Ми близькі в цьому болю, бо немає в Україні жодної родини, яку в ХХ столітті не зачепило б чорне крило на-силля й ненависті. Утім “Соловки” почалися задовго до встановлення влади більшовиків. Упродовж кількох сто-літь у підвалах соловецького монастиря містилася тюр-ма для інакомислячих. І завжди тут було багато укра-їнців. Соловки — це символ неволі і віри, що пронизує товщу пам’яті нашого народу.


81

У 1989 році, під час першої дослідниць-кої експедиції петербурзького “Меморіалу” на Соловки, було знайдено невідправлені листи в’язнів 1930–х. Серед них — аркуш з уривком поеми Тараса Шевченка “Неофі-ти”, де поет порівнює царську Росію з Ри-мом часів імператора Нерона і звертається до матері схопленого сатрапами юнака:

А ти, прескорбная, не знаєш,Де він конає, пропадає!Ідеш шукать його в СибірЧи теє... в Скіфію... І ти...І чи одна ти? Божа Мати,І заступи вас і укрий!Нема сім’ї, немає хати,Немає брата, ні сестри,Щоб незаплакані ходили,Не катувалися в тюрміАбо в далекій стороні...


82

У цих рядках — пам’ять. Шевченко карався, му-чився і не каявся перед державою насильства у ка-захському степу, однак знав про Соловки. І до ньо-го, і після нього саме соловецька тюрма вважалася місцем, звідки не вертаються.

Сьогодні ми вже вільні. І можемо відвід-увати соловецькі острови не як в’язні, а як прочани. У червні, коли українська делега-ція прибула на Соловки літаком, найперше подумалось: як же далеко ці острови від України, як довго етапами, товарними ваго-нами, пішки і в трюмах кораблів переправ-ляли сюди каторжан. Водночас це місце надзвичайно близьке нам.


83

Від Києва до СоловківТак історично склалося, що

ці острови у Білому морі, відда-лені від нас на тисячі кілометрів, упродовж майже тисячі літ див-ним чином пов’язані з Києвом. Про це варто згадати сьогодні, у переддень 1020–ліття Хрещен-ня Київської Русі. Соловецький монастир засновано на землях Новгородської феодальної рес-публіки. З літописів відомо, що Великий Новгород після Києва охрестив Добриня — найближчий соратник Великого Київського князя Володимира. Сам же Во-лодимир Великий спершу княжив у Новгороді. За переказами, на новгородських землях побував після Києва апостол Андрій Пер-возванний і там навчав людей віри і хрестив.


84

Соловецький монастир за-снували святі Зосим і Саватій у 1430–х. Утім лише перші 100 ро-ків у монастирі не було тюрми. Тоді в цій скромній північній оби-телі були три дерев’яні церковці і невеличке чернече господарство. Однак події у світі вплинули і на віддалені молитовні острови. У 1448 році Москва перенесла до себе Київську митрополичу кафе-

дру і вперше обрала митрополита без згоди Вселенського патріар-ха. У 1453 році Османська імперія завоювала столицю Візантії Кон-стантинополь, і московські пра-вителі проголосили себе спадко-ємцями римських і візантійських імператорів. Утверджується те-орія “Москва — Третій Рим”. Не-вдовзі московського князя стали іменувати царем і утворили Мос-


85

ковський патріархат. Нове цар-ство поступово завойовує землі Київської держави.

У 1478 році Москва завоювала Новгородську республіку, отже, підкорила й Соловки. У 1533–му московським князем став Іван Грозний і відразу на Соловках роз-починається грандіозне кам’яне будівництво, щоб перетворити монастир на військову твердиню прикордонних північних земель. Фортецю будували впродовж дванадцяти років сотні “чорноро-бів” з тамтешніх народів. 1554 ро-ком датується перша звістка про ув’язнення на Соловках.

За Петра Першого, який взявся реформувати православ’я, Соловки повстали. У 1676–му твердиню було підкорено: чернець–зрадник виказав потаємний хід, через який царські стрільці пробралися всередину і винищили всіх ченців і ду-ховне керівництво. Як ця трагедія перегукується з Батурин-ською, яку відзначатимемо у листопаді цього року...


86

Останній отаман СічіПісля загибелі Батурина і Полтавської битви на Со-

ловках ув’язнили кількох соратників Івана Мазепи. Зго-дом сюди були заслані архімандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей Рогачевський. Відомо, що в 1731 році тут загинув отець Филимон, звинувачений у корис-туванні “малоросійськими”, а не новими московськими церковними книгами, і в тому, що “непотребнимі слове-самі московскія печаті кнігі хуліл і на государя хулу воз-лагал”. У соловецьких казематах “перевиховували” також учасників повстань Степана Разіна й Омеляна Пугачова, яким, до речі, як і Іванові Мазепі, було виголошено ана-фему.

Тут же з 1775 по 1801 рік у темній кам’яниці пробув останній кошо-вий Запорозької Січі Петро Калнишевський після зруйнування ко-зацької вольниці за на-казом цариці Катерини ІІ. Колишній соловець-кий в’язень Семен Під-гайний свідчив: “Кожен українець, коли судила йому доля опинитися на цьому острові, переду-сім намагався вклони-тися прахові того, хто колись був на сторожі вольностей запороз-ьких, на сторожі укра-їнської незалежності”. Прийшов час, і 5 червня цього року вклонила-ся кошовому делегація Української держави, яку я очолював. Гнітю-че враження справляє


87

напівпідземна келія з малесеньким за-гратованим віконцем, де Калнишевський провів 26 років. Йому було заборонено будь з ким спілкуватися. Лише тричі на рік — на Різдво, Велик-день, Преображення Господнє — його під конвоєм виводили до церкви причасти-тися. Звільнившись, 110–річний запоро-жець, який на той час осліп, постригся в ченці і прожив ще два роки. Місце його мо-гили достеменно не відоме. Є лише брила мармуру з чавунною плитою і написом: “3десь покоится прах раба Божія Петра Кальнишевского, ко-шевого атамана не-когда Сечи Запорож-ской, сосланного в сію обитель по указу Ея Императорского Величества Импера-трици Екатерини II–ой на смиреніе. Сми-рился и почил іюля 26 дня 1803 года”.

За деякими свідченнями, на моги-лі Калнишевського побував у 1873 році автор Гімну України Павло Чубинський, засланий царатом до сусіднього Архан-гельська.


88

Невідомо, чи так уже “зми-рився” кошовий за наказом цариці. А побожним був за-вжди. Він, родом з поділь-ської шляхти, у рідному селі Пустовійтівка (нині Сумщина) збудував власним коштом церкву Святої Трійці, що вва-жалася шедевром української архітектури (сьогодні вона перенесена до заповідника на острові Хортиця). У Меж-игірському монастирі під Киє-вом два собори також збудо-вані коштом Калнишевського (на жаль, їх знищили у 1930–ті роки). При 16 церквах, що діяли на Січі за останнього отамана, були школи й при-тулки для немічних. 11 липня цього року Українська право-славна церква Київського па-тріархату канонізувала Петра Калнишевського як святого праведного.

Номер замість іменіЄ на Великому Соловець-

кому острові камінь зі скром-ним написом “Соловецьким в’язням”. Українська делега-ція поклала до нього квіти. Неподалік височить цегляний будинок. Розповідають, що саме на тому місці було за-копано тіла 200 загиблих в час повстання початку 1920–х років. Тоді соловецькі “полі-тичні”, вже радянські, очолені офіцерами армії Української народної республіки, повста-ли проти концтабірних жахіть. Та братська могила розрос-лася за кільканадцять років.


89

Ушановуючи пам’ять жертв Великого голоду, згадаймо і про тисячі працьовитих селян, яких перед цим “розкуркулили” й переправили у концтабір на Соловки. Зга-даймо цвіт української науки й мистецтва, що навіки залишився по багатьох ямах в соловецькій землі і в урочищі Сандармох. Кожен десятий соловецький в’язень був з України.

Історики переконані, що це була перша у світі система промислового знищення людей. Тут гинули не лише від розстрілів, а й від висна-ження на різних роботах на величезних тере-нах довкола монастиря–тюрми. На будівництві Біломор–Балтійського каналу полягло близько 100 тисяч невільників, надісланих з Соловець-кого табору особливого призначення. На тому будівництві у 1930–х довелося працювати і мо-єму батькові. Його заарештували і відправили на Північ за те, що їздив у пошуках хліба без посвідки.


90

У музеї соловецького заповідника відтворено монастир у мініа-тюрі. Екскурсовод розповідає, де в концтабірні часи містилися ті чи інші бараки, адміністративні відділення. Важко уявити, що загалом по темних задушливих келіях тримали постійно до 800 осіб. Хтось помирав — присилали натомість іншого. У Троїцькому соборі роз-міщувалася карантинна рота, одночасно до 700 людей. Усі етапи, які потрапляли на Соловки, відразу направляли туди. Там — без-кінечні побої, постійний холод і голод, фізичне виснаження, пси-хологічна обробка. Людей намагалися морально зламати. Кожній людині тут давали номер. У новоприбулих відбирали всі особисті речі і видавали заношені роби, часто залиті кров’ю — зняті з роз-стріляних з метою економії. Тут вперше було уведено в практику ідею “хліб — за виробіток!”. За нею, право на їжу отримували лише ті, хто мав силу виробити важку норму. Виснажені, хворі, постарі-лі ставали зайвими. Отже відпрацьовувалася методика нетрудо-місткого знищення великих потоків людей і масового захоронення трупів, йшлося навіть про застосування отруйних газів. Ці методи “перевиховання” і знищення згодом поширилися на всю систему концтаборів на обширних теренах СРСР.


91

Справа цивілізованого світуКримінальників у концтаборі комуністич-

на влада вважала “соціально близькими”, політичних (науковців, учителів, музикантів, інженерів) — смертельними ворогами. Без-законня стало нормою і на довгі десятиліт-тя розповзлося по всій велетенській країні. Придивімося, які цинічні тортури застосову-вали люди проти людей у концтаборі. “Ко-марики”: людину залишали без одягу в лісі, повному північних комарів. “Жердинка”: лю-дину саджали на вузьку жердину (ноги не діставали землі) і не давали зійти упродовж кількох діб. У мороз на Святе озеро вига-няли роздягнених людей і обливали кри-жаною водою. Найстрашнішою вважалася Секірна гора з крутою драбиною на 375 сходинок: до спини людині прив’язували колоду і штовхали вниз. Скочувалося вже мертве тіло.


92

На Соловках гинули люди десятків націо-нальностей, різних віросповідань. Карели, росі-яни, вірмени, поляки (переважно з України), єв-реї (багато родом з України), білоруси, татари, казахи, якути, німці, фіни, литовці, навіть швей-царці, японці й американці.


93

Соловецьку систему згодом перейняли і доповнили нацис-ти. Однак у час, коли Солов-ки тільки–но ставали фабрикою смерті, світ — країна за країною — визнавав СРСР як країну “со-ціальної справедливості, братер-ства і свободи”. Тепер разом з нами світ пізнає правду. Україн-ські вчені і публіцисти відіграють у цьому важливу роль.

Як нагадує американська до-слідниця Енн Епплбом, чия книга “Історія ГУЛАГу” вийшла у 2006–му українською мовою, міжнародний рух за права людини зародився саме в СРСР. Тому що дисиден-ти, зокрема українські, організу-вали самвидав, стали використо-вувати будь–яку можливість, аби розповісти Заходу про те, що від-бувається в Союзі. Сьогодні та-кож треба говорити й писати про це, назвати поіменно загиблих, встановлювати пам’ятники жерт-вам і меморіальні знаки на місцях масових злочинів. Інакше комусь на думку спаде ідея повторити нелюдський експеримент над ду-шами, а інші, не знаючи історії, не помічатимуть ознак біди, аж поки вона не станеться.

Це справа всього цивілізова-ного світу. Адже тоталітаризм у будь–якій точці планети загрожує всьому людству. А всезагальна пам’ять про злочини проти люд-ськості навіть в одному куточку земної кулі застерігає й убезпе-чує весь світ.


94

Святість СоловківВ ув’язненні на Соловках були

знищені десятки архієреїв і кіль-ка тисяч священиків російського православ’я, Української авто-кефальної православної церкви і католицького духовенства, що не погодилися співпрацювати з ко-муністами. У 1927 році їх нібито піддав анафемі “червоний” ми-трополит Сергій Страгородський. Вищих чинів православ’я трима-ли на острові Анзер. На Соловках загинув екзарх Російської греко–католицької церкви Леонід Федо-ров, який доти часто спілкувався з митрополитом Андреєм Шеп-тицьким. У 1935 році, дізнавшись про смерть отця Леоніда, влади-ка Андрей оголосив про відкриття верифікаційного процесу. У 2001 році Папа Іван Павло ІІ під час пе-ребування в Україні проголосив Леоніда Федорова Блаженним.

Соловецькі острови вважа-ються українською Голгофою — там в одній із церков влашту-вали велику камеру смертників для українських священиків. Їхні душі моляться за нас. Цей зв’язок відчувається постійно — коли ми звертаємо до них свої думки, переживаємо за їхній біль, який вони витерпіли. Тоді міцніє наше власне розуміння: чому вони стільки терпіли. В ім’я чого. Бо є серед людей певна категорія осо-бистостей, які навіть найвищою ціною, перед лицем смерті готові відстоювати істину: кожна людина має право на життя, кожен народ має право на свободу.

Хочу нагадати, що великий поштовх розкриттю правди про злочини нелюдської системи, зо-крема соловецький концтабір, на-дало відзначення 1000–ліття Хре-щення Київської Русі у 1988 році. В СРСР святкування зосередили-ся в Москві, а не в Києві. Однак у Римі Іван Павло ІІ з 5–тисячним збором українських прочан із різ-них країн діаспори молився за Київ. Він очолив києвоцентричне відзначення 1000–ліття Хрещен-ня України–Русі у соборі святого Петра у Ватикані. Понтифік, який став символом духовного подо-лання комунізму, за кілька років до цього потерпів від замаху, ор-ганізованого, найвірогідніше, при-хильниками червонозоряної ідео-логії, що силкувалася встановити цілковитий контроль над душами. Він глибоко розумів цивілізаційне значення київської християнської традиції і важливість повернен-ня світові правди про неї. Адже, можливо, саме неправда про по-чатки й історію християнства у Східній Європі є одним із джерел, що підживлюють і не дають піти в забуття тоталітарній ідеї. “З Ки-єва почало розквітати те христи-янське життя, що його виростило Євангеліє спершу на землях ста-родавньої Русі, відтак на тери-торіях Східної Європи, а згодом — за Уралом, на просторах Азії”, — ствердив Іван Павло ІІ у час від-відин української столиці у червні 2001 року.

Тоді він відвідав Биківню. Мож-ливо, у глибині душі мріяв відві-дати й прообраз Биківні — Солов-ки...


95

* * *Я переконаний: майбутнє має базуватися на історичній правді.

Саме тому вельми вдячний ученим і громадським діячам з України й Російської Федерації, зокрема Республіки Карелія, які цю правду по-вертають. Особливо хочу подякувати досліднику Юрію Дмітрієву, чиєю багаторічною працею розкрито місця масових поховань на Соловках і Сандармосі, опубліковано безліч архівних документів і названо поімен-но значну частину загиблих соловецьких політв’язнів–українців. Також дякую членам соловецьких експедицій Ірині Фліге та світлої пам’яті Веніаміну Іоффе з петербурзького “Меморіалу”. Глибоко шаную голову карельського українського земляцтва Ларису Скрипникову, зусилля-ми якої було організоване встановлення пам’ятного хреста “Убієнним синам України” в урочищі Сандармох. Схиляюся в пошані до колишніх радянських політв’язнів — мислителя Євгена Сверстюка і публіциста Василя Овсієнка. І багатьох синів і дочок українського та інших на-родів, які, прислухаючись до голосу сумління, не дають нам забувати минуле — отже, допомагають залишатися людьми.

Віктор ЮЩЕНКО


96

Розділ V УсьоГо КіЛьКа фаКтівЙого ходу пам’ятають оці козацькі кургани на Запорожчині... Цілі села – вгорі, а ледь вниз – кургани. Курган за курганом, то підвищення, то знову – низина. То – козацькі поховання... Де є лише одні таблички, а де – просто заростають травою...

Пам’ятають його мужню, кремезну статуру і ці скіф-

ські баби, оспівані в поезіях відо-мої Ліни Костенко.

Пам’ятають його і Кочубеївські дуби, що під Диканькою, на Пол-тавщині...

Однак сумно і боляче, що вже й триста з лишком літ, як від-значили день народження Петра Калнишевського, а на тих землях, де була Січ, де кожен камінь ди-хає гарячим спогадом, де упо-коїлись тіла мужніх українських козаків – ні імен їм не повернуто, ні належним чином не вшановано їх... Хоча щороку хтось з високо-посадовців збирається та їде у ті краї. Похвально, що неодноразо-во їздили туди й керівники Бла-годійного Фонду імені Петра Кал-нишевського. У Пустовійтівському музеї останнього кошового ота-мана є три символічні мішечки з землею – три найдорожчі грудоч-ки: одна – із Запорозьких країв, де була Січ, одна – з Соловків, а ще одна – з рідної для Калниша

та його роду Пустовійтівки, що на Роменщині.

Після відвідин села Пустовій-тівки у 2006 році Президентом України В.А. Ющенком через рік – у 2007-ому на Сумщині створено Державний історико-культурний заповідник “Посулля”.

Його розбудовують на базі:меморіального комплексу •останнього кошового За-порізької Січі Петра Кал-нишевського (село Пусто-війтівка);визначних археологчіних •пам’яток: скіфських кур-ганних некрополів, го-родищ, літописних міст (Роменський, Недригай-лівський райони);Роменського краєзнавчого •музею (місто Ромни);Музею Петра Калнишев-•ського (село Пустовійтів-ка);Історико-літературного •музею (садиба видатного


97

українського поета Олекси Ющенка, село Хоружівка).

Для мешканців Калнишевого краю, туристів, гостей запро-ваджено постійні екскурсійно-туристичні маршрути:

“Ромен древній, Ромен ві-•чно молодий”;“На Батьківщині останньо-•го кошового отамана За-порозької Січі”;“Геррос” – священна зем-•ля Скіфії.

Нащадки П. Калнишевсько-го пройняті козацьким духом. В Україні, а відповідно і на Сумщині створено і діє кілька громадських козацьких організацій, які прово-дять значну виховну роботу серед молоді.

Знаходить відображення ко-зацьких традицій і в інших справах. Сучасний колекціонер-сумчанин Олександр Ткаченко ще два деся-тиліття тому, розшукав козацький самовар, в якому можна було від-разу готувати три страви: куліш, кашу і чай. Звісна річ, знахідку пе-редав до музею.

Ще один цікавий факт. Київ-ський художник Олександр Івах-ненко, який створив Великий Державний Герб України, згодом розробив екскізи-проекти ряду найвищих нагород для Козацтва України. А саме – ордени Святої Покрови, Козацької Слави (трьох ступенів), Козацької доблесті (трьох ступенів) та Козацьку ме-даль. Йому надано звання ко-зацького полковника.

Усе це – як відгук на епоху Пе-тра Калнишевського, на його по-двиг.

До речі, як зазначила Олек-сандра Виноградова, член На-ціональної спілки журналістів України, магістр державного управління у публікації, вміщеній у №209 (2008 р.) газети “Урядо-вий кур’єр”, “Відродження лицар-ської слави останнього кошового отамана в Україні розпочалося у 1990 році з ініціативи кандида-та економічних наук, народно-го депутата України (2002 -2006 р.р.), нині голови правління ДАК “Хліб України” та голови правлін-ня Всеукраїнського благодійного фонду ім. Петра Калнишевсько-го Івана Миколайовича Рішняка. Тоді ж за його безпосередньої участі в с. Пустовійтівка встанов-лено пам’ятник П. Калнишевсько-му (автори – народний художник СРСР В. Бородай та кінорежисер і скульптор Р. Синько), а згодом – пам’ятний знак у м. Ромни та на Соловках (2004 р.), біля камери, в якій утримувався Петро Калниш, як його лагідно називав народ.

– Сподіваюся, що системна робота, започаткована фондом щодо відродження історичної правди, формування патріотиз-му, любові та гідності у громадян на прикладі діяльності видатного українського державника Петра Калнишевського, – сказав Іван Рішняк, – яка вже позначилася низкою конкретних справ, буде ще активнішою. У числі амбіт-них планів фонду на найближчий час – завершення ключової ком-позиції меморіального комплек-


98

су козацької слави “Батьківщина Кошового отамана Петра Кал-нишевського” (автор – заслуже-ний архітектор України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка В. Гнєзділов), а саме: добудова пам’ятника Ко-шовому в с. Пустовійтівці та бага-то інших задумів. Ми пишаємося

своєю причетністю до цієї високої місії, адже велетові духу Петрові Івановичу Калнишевському зоріла на меті самостійна могутня Укра-їнська держава, а своїм патріо-тизмом та жертовним служінням національній ідеї він здобув славу у віках.


99

Жовтень, 2006 року. Відвідини Калнишевого краю – села Пустовійтівка Роменського району Пре-зидентом України Віктором Ющенком. Відкриття від-твореної за ініціативи Пре-зидента України Віктора Ющенка Свято-Троїцької церкви у Пустовійтівці – як знак вшанування пам’яті визначного патріота Украї-ни Петра Калнишевського.

У 1773 році на кошти уродженця села Пустовій-тівка Петра Івановича Кал-нишевського була збудова-на Свято-Троїцька церква. До наших днів в силу жит-тєвих обставин вона не збережена. Відтворили її вже сучасні архітектори. 14 жовтня 2006 року, на Покрову, її освятив Патрі-арх Київський і всієї Руси-України Філарет.


100

Музей Петра Калнишевського у Пустовійтівці (Роменський район) заснований у 2006 році на базі постійно діючої виставки Роменського краєзнавчого музею “Легендарний кошовий”.

В його експонатах – унікальна козацька чаша “Побратими”, Євангеліє П. Калнишевського з дарчим написом в коштовній оправі, козацька зброя, старожитності, парсуни.


101

Пам’ятник Петру Кал-нишевському у с. Пус-товійтівка, встановле-ний у 1991 році з нагоди 300-річчя від дня наро-дження. Пам’ятник є го-ловною домінантою май-бутнього меморіалу.

Скульптори: Василь Бородай, Ростислав Синько. Саме тут відбу-ваються традиційні уро-чистості з нагоди Всеу-країнських козацьких свят “Калнишева рада”.


102

Громадська редакційна колегія:Ярова Марія Антонівна – керівник видавничого проекту, автор ідеї,

голова Сумського обласного Товариства політичних в’язнів та репресо-ваних;

Лаврик Микола Іванович – тимчасово виконуючий обов’язки голови Сумської облдержадміністрації;

Медуниця Олег В’ячеславович – заступник голови облдержадміні-страції;

Кулиняк Данило Іванович – директор Всеукраїнського благодійного Фонду імені Петра Калнишевського;

Майданська Софія – член Національної Спілки письменників Украї-ни;

Петро Миколайович Кривогуз – т. в. о. голови Роменської райдер-жадміністрації;

Стрижко Микола Іванович – заступник голови Роменської райдер-жадміністрації;

Над’ярний Сергій Володимирович – начальник Головного управлін-ня зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації;

Шкурат Іван Вікторович – заступник начальника Головного управлін-ня зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації;

Харченко Володимир Іванович – начальник відділу взаємодії з по-літичними партіями та громадськими організаціями Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміністрації;

Лебідь Олександр Володимирович – головний спеціаліст Головного управління зв’язків з громадськістю Сумської обласної державної адміні-страції;

Полтавець Катерина Миколаївна – директор видавництва “Ярослав-на”;

Фоменко Олена Миколаївна – член Національної спілки журналістів України, студентка юридичного факультету Сумського філіалу Харківсько-го національного університету внутрішніх справ;

Хвостов Сергій Леонідович – дизайнер, член Національної Спілки журналістів України.

____________________________________________________________________Автор текстів розділів І, V – Катерина Полтавець.У книзі-путівнику використана фотоінформація з власного архіву Ро-

менської райдержадміністрації; фото Сергія Кошеварова, Олександра Пе-туха.

Джерела інформації, використані при підготовці книги-путівника: газе-та “Урядовий кур’єр” (№209, 2008 р.);

Д. І. Яворницький, “Запорожжя...”;Д. І. Кулиняк, “Лицар Дикого Поля”;О.М. Апанович, “Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі”;Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик «ПЕРСО-

НАЛ ПЛЮС»Сайти: www.president.gov.ua, www.solovki.ca


103

ЗМІСТ

Розділ І Роменщина – Мала Батьківщина Петра Калнишевського ................... 6

Розділ ІІ ДОСЛІДНИКИ ДУХОВНОЇ СПАДЩИНИ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО .. 15

Розділ ІIІ Хто він, чийого роду – Петро Калнишевський? ................................. 33

Розділ IV Петро Калнишевський: постать і епоха ............................................. 75

На порозі Соловків ........................................................................... 77

Розділ V Усього кілька фактів .......................................................................... 94

Додаток до розпорядження голови обласної державної адміністрації від 18.08.2008 р. №577

СКЛАДредакційної колегії для погодження макету видання:

Медуниця Олег В’ячеславович – заступник голови облдержадміністрації, го-лова редакційної колегії;

Над’ярний Сергій Володимирович – начальник головного управління зв’язків з громадськістю облдержадміністрації, заступник голови редакційної колегії;

Харченко Володимир Іванович – начальник відділу взаємодії з політичними партіями та громадськими організаціями головного управління зв’язків з гро-мадськістю облдержадміністрації, секретар редакційної колегії;

Іванущенко Геннадій Миколайович – директор державного архіву області;

Терентьєв Владислав Сергійович – директор Сумського обласного краєз-навчого музею (за згодою);

Карпенко Микола Пилипович - краєзнавець, член Національної спілки жур-налістів України;

Бондар Антоніна Вікторівна – депутат обласної ради (за згодою);

Розторгуєва Наталія Борисівна – депутат обласної ради (за згодою);

Шовкун Олександр Михайлович – депутат обласної ради (за згодою).

Заступник голови –керівник апаратуоблдержадміністрації О.М.Андронов

Історико-публіцистичне видання

ПеТРО КАЛНиШеВСьКиЙ: ПОСТАТь І еПОХА

Відповідальна за випуск Катерина Полтавець

Здано до набору 5.07.2008 р. Підписано до друку 15.11.2008 р. Формат 60х84 1/16. Гарнітура Times New Roman. Папір офсетний. Друк офсетний. Умовн.-

друк. арк. 3,83. Облік.-вид. арк. 3,75. Тираж 300 прим. Вид № 1. Зам. 102. Для безкоштовного розповсюдження.

Видавництво „Ярославна”, Україна, 40030, Суми, вул. Горького, 2(Свідоцтво серія ДК №332 від 09.02.2001 р., видане Державним Комітетом

інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України).

Петро Калнишевський: Постать і епоха

Documents

Transcript of Петро Калнишевський: Постать і епоха