КЛІО

журнал історичних розслідуваньтравень 2011 (№ 3)

травень 2011 3

Редактор: Галина Корба

Контакти: “Могилянська школа журналістики“ Україна, Київ, 04655, вул. Волоська, буд. 8/5, корпус 4, офіс 404 http://j-school.kiev.ua/

ВIД

Чи була Галичина українським Пьємонтом - ст.. 4.

Тварини за Ґратами або встати суд іде - ст.. 8.

Шпигунські пристрасті: гра на виживання

Мата Харі: вбивча грація- ст..12.Врятувати Віллі- ст.. 16.

Нереальна свобода - ст.. 20.

ТЕМА КЛІО:

4 УКРАЇНА

http://botinok.co.il/node/61939

Чи була Галичина українським Пьємонтом?

травень 2011 5Спитайте у будь-якого українця, де осередок української мови, культури, звичайв

тощо. І він беззаперечно відповість - у Львові. Львів і Галичину звично ставлять в один рядок з національною свідомістю, патріотизмом, культурним прогресом, його сприймають як таку собіі камеру схову всього українського.

Втім це твердження часто піддають сумнівам. До вашої уваги розуми правдивої га-личанки з цього приводу.

Декілька років тому я пи-сала про український П’є-монт у одному із своїх юна-цьких патріотичних віршів: «Наш П’ємонт давно топив цей лід, щоб змінила хід уся історія». Зараз ці слова ви-даються мені підсвідомим натяком на те, як довго все-таки Галичина прагла зро-бити щось дійсно визначне і поворотне в історії і своєї країни, і своїх сусідів, і як часто та болісно терпіла поразки, і як вперто, впев-нено та послідовно і Росія, і Польща намагалися довес-ти Україні, що без них вона ні на що не здатна. Цілком показове вираження погля-дів про те, що, український народ зобов’язаний зали-шитися з Польщею, так як не в силі створити власної держави, можемо знайти у щоденниках Зофії Коссак-Щуцької під назвою «Поже-жа». Та зрештою, це не єдиний показовий прик-лад.

Загалом, коли я вперше почула визначення «україн-ський П’ємонт» на одному з уроків історії, то мені дуже сподобався такий підхід і я, як галичанка, українка-па-тріотка, не позбавлена ло-кального галицького патріо-тизму, завжди підкреслено гордо використовувала це словосполучення для озна-чення рідного міста. Зараз, звичайно, у мене з’явилося куди більше думок і, відпо-відно, протиставлень дов-кола цієї теми. Нюанс у тому, чи справді адекватно так іменувати Львів, або, у

ширшому понятті, Галичину, а той усю Західну Україну (з огляду на проголошення Августином Волошином Ка-рпатської України у 1938 році). Без сумніву, зі Львова завжди лунав голос, як не за незалежність, то за во-лю, хоча можна дуже ба-гато полемізувати довкола того, що саме вкладають українці в позначення волі, чому так довго йшли до незалежності, і наскільки ці два поняття різняться у своїх значеннях і уявленнях про них. Та П’ємонт в Італії

– це, перш за все, збройний рух за об’єднаннях іта-лійських земель. Галичани ж досі часто вкладають у свій патріотизм значну долю сепаратизму, особ-ливо тоді, коли страшенно не хочеться довго і на-полегливо працювати у на-прямку до зближення, або після чергового невдалого візиту на Схід чи озна-йомлення з висвітленням українських питань у місце-вих східних, або ж по-пулярних на Сході росій-ських ЗМІ.

Я ж впевнена, що га-личанам варто робити все нові та нові кроки не до формального, а до культурного братського зближення з українцями, у яких хочуть вкрасти культуру. Як у Шевченка: «Та неоднаково мені, як Україну злії люде при-сплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені».

Навіть якщо не вда-ватися в історію, а зосе-редитися на сьогоденні, то Галичина була, є і за-

Та П’ємонт в Італії – це, перш за все, збройний рух за об’єднаннях італійських земель. Галичани ж досі часто вкладають у свій патріотизм значну долю сепаратизму, особливо тоді, коли страшенно не хочеться довго і наполегливо працювати у напрямку до зближення.

http://photo.i.ua/channel/54/3820572/

6 УКРАЇНА

лишається, більшою чи ме-ншою мірою, колискою ук-раїнської культури, традиції, мови і, що важливо, релігії. Зараз нема потреби у збро-йному повстанні, адже тими чи іншими способами, буду-чи під владою і Польщі, і Австро-Угорщини, а потім і Росії, Галичині все таки вда-лося зберегти перераховані вище ознаки життя патрі-отичної свідомості нації, незважаючи на закиди, що це здобутки локального ха-рактеру. Навіть якщо гово-рити про те, що своїм існу-

П’ємонт (іт. Piemonte, п’ємо. Pie-mont) - адміністративний регіон в Італії.З 1820-1840-х роках одна з най-

більш розвинених в економічному відношенні областей Італії. Бур-жуазія і обуржуазилася дворя-нство П’ємонту відігравали значну роль в італійському національно-визвольному русі XIX століття, будучи провідною силою буржуа-зної Пьемонтский революції 1821 року, активно беручи участь в Ре-волюції 1848-1849 в Італії.Навколо Сардинського королів-

ства (фактично навколо П’ємонту) в 1859-1860 рр.. відбулося об’єд-нання Італії.

П’ємонт оточений з трьох сторін хребтами Альпійських гір, включаючи Монвізо, де бере свій початок річка По, і Монте Роса. Він межує з Фран-цією та Швейцарією, а також італійськими регіонами Лом-бардія, Лігурія і Валле-д’Аоста. 7,6% території регіону зай-мають особливо-охоронювані природні території - 56 різних національних парків.


ванням та діяльністю український П’ємонт нама-гався розв’язати лише про-блеми культури та літе-ратури, а не політики і був прихистком українського письменства, то все ж не варто забувати, що духовні сили нації часом сильніші за фізичні, і, хоча б вороги України та противники ук-раїнської самостійності зав-жди добре це відчували.

Крім того, російські шові-ністи та українофоби досі, цілком успішно, розпалюють ворожнечу всередині нашої

країни, маніпулюючи в тому числі і таким феноменом українського П’ємонту, як армія УПА. Той факт, що потужний мисленєвий апа-рат української інтелігенції, який мав можливість про-мовляти до людей з терен саме Західної України, усві-домлював все ж потребу збройної боротьби і сфор-мував Легіон Українських Січових Стрільців, Украї-нську Галицьку Армію, вже дає нам право говорити про Галичину, як про українськиї П’ємонт. І не варто пози-

ціонувати поразку ЗУНР в протистоянні з Польщею, зраду Пілсудського, як оз-наки відсутності елементів боротьби у нашому П’ємонті, як його цілковиту незда-тність робити будь-що бі-льше, ніж всього лише ве-сти балачки. Це буде жорстоко і несправедливо. Галичина народила і жи-вила не одного поборника незалежної і єдиної Украї-ни.

Єдиною метою україн-ського П’ємонту зараз – по-винна бути праця заради

зближення усіх куточків України, яка неспра-ведливо і жорстоко була пошматована. Розпа-лювання національної ворожнечі, замішане на питаннях політики, – це ефективна зброя у руках противників зближення українців і формування їх однорідної культурної та релігійної ідентич-ності.

АВТОР: Олена УРБАН

http://metagini.com

/location/Italy/Piemonte/50241/Pictures/

8

Кажуть лише в наші дні можливо, щоб тварин прирівнювали до людей. Вимагали для них прав, влаштовували чотириногим друзям весілля, шили одяг винаймали перукарів.

Втім, наврядчи хтось сьогодні може собі уявити суд над твариною, хоча історія знає такі прецеденти.

http://seliane

.ru/archives/58

4

Тварина за Ґратами або Встати ! Суд іде!

Лабрадор-ретрівер на ім’я Пеп, що сидів у Пайк-Каунті, Пенсі-льванія, випало не-щастя бути сусідом губернатора Пиншо. Одним жарким літнім днем 1924 цей добро-зичливий кобель прийшов у тимчасове божевілля і вбив кі-шку місіс Пиншо.Гу-бернатор був в люті,

О ЧАСИ О ЗВИЧАЇ

і наполягав на негайному розгляді. Стан афекту не врятував собаку - його засудили до довічного ув’язнення і відправили на державну в’язницю до Філадельфії. Тюремники довго не могли ви-рішити, чи варто привласнювати псові тюрем-ний номер, але врешті-решт перемогла тра-диція.Так Пеп став з / к № С2559. У цієї історії щасливий кінець. У в’язниці Пеп був оточений загальною любов’ю, йому було дозволено мі-няти співкамерників коли заманеться. Поки ув’язнені будували нову будівлю в’язниці в Гре-йтерфорде, Пенсільванія, собака щоранку за-бирався в тюремний автобус, почувши свій номер. У 1930 році після шести людських (тобто сорока двох собачих) років ув’язнення Пеп по-мер від старості.

Малолітні злочинціСеред тварин, які постали перед судом, осо-

бливе місце займають свині. У Середні століття залишилися без нагляду свині часто нападали на маленьких дітей. Після арешту їх поміщали в одиночну камеру, записували як «свиня та-кого-то», а потім публічно вішали з дотриманням усіх формальностей. В анналах звіриних судів згадано безліч знаменитих свиней-злочинців. Одне з найбільш незвичайних справ слухалася в Савіньї, у Франції, в 1457 році. Свиноматка і шість її поросят звинувачувалися в тому, що вони «навмисно і зловмисно» вбили п’ятирічного хлопчика Жана Мартена. Свиноматка була виз-нана винною і повішена за задні ноги. Але чи були винні поросята, яких виявили на місці злочину всіх у крові? Господаря поросят Жана

Бейі зобов’язали внести за них заставу і забрати їх до себе аж до другого слухання. Але Бейі зая-вив, що у нього немає грошей, і крім того, від-мовився поручитися за законослухняну поведі-нку поросят надалі. Че-рез три тижні вони по-стали перед судом.

Прийнявши до уваги їхній юний вік і від-сутність переконливих свідчень їхньої провини, суд був поблажливий.

Поросят віддали на піклування дворянину.


Кажуть лише в наші дні можливо, щоб тварин прирівнювали до людей. Вимагали для них прав, влаштовували чотириногим друзям весілля, шили одяг винаймали перукарів.

Втім, наврядчи хтось сьогодні може собі уявити суд над твариною, хоча історія знає такі прецеденти.

Тварина за Ґратами або Встати ! Суд іде!

Спокушена і покинута

У місті Ванвр, у Франції, в 1750 році Жак Фер-рон був спійманий в момент злягання з ослицею і засу-джений до повішення. Ослиця за тодішніми законами повинна була бути страчена разом з ним, але члени громади зробили безпрецедентний крок. Вони підписали звернення, в якому вказали, що знають ослицю чотири роки, і весь цей час вона відрізнялася доброю вдачею і не давала приводу для жодних пересудів. Вона була в очах сусідів «найдо-брозичливішою істотою у всіх своїх звичках». У результаті цього втручання Жак Феррон був повішений за содомію, а ослиця виправдана.

За матеріалами “Esquire“

Спочатку жінки і дітиУ 1519 році в містечку Стельвио, в Італії, по-

льові миші були звинувачені в тому, що вони псують посіви своїм риттям. Мишам надали за-хисника, Ганса Грінебнера, щоб вони могли «виправдати свою поведінку, пославшись на страждання і нужду». Адвокат стверджував, що його клієнти - корисні члени суспільства, оскільки вони поїдають комах-шкідників і зба-гачують грунт. Обвинувач, Шварц мінінгіт, на-полягав, що шкоди, що завдається мишами, заважає селянам платити ренту. Але суддя був поблажливий. Він відправив тварин у вигнання, але гарантував їм безпеку і дав двотижневу відстрочку тим, «у кого є малолітні діти, або вони самі ще є такими».

Безбожні кровопивціУ 1451 році в Лозанні декілька п’явок постали

перед общинним судом. Можна уявити собі, в якому душевному розладі вони слухали вирок, зобов’язуючий їх покинути місто. Коли ж стійкі тварини відмовилися підкоритися неправедному рішенню, вони були відлучені від церкви місце-вим єпископом.

Запеклий злочинецьМожливо, найзнаменитіший суд над твариною

проходив в Базелі в 1474 році.На лаві підсудних опинився півень, якого звинувачували в тому, що він зніс яйце, причому без жовтка. У ті часи вва-жалося, що такі яйця можуть насиджувати відьми в союзі з сатаною, в результаті чого з них ви-луплюються смертоносні крилаті змії. Справа бу-ла майже безнадійною, і навіть адвокат не зва-жився стверджувати, що його підзахисний не винен. Він будував захист на тому, що півень не

укладав угоди з дияволом, а яйце зніс випадково і без злого умислу.Після тривалого розгляду судді дійшли висновку, що півень одержимий дияволом. Півень і яйце були спалені при великому скупченні народу.

10 ТЕМА КЛІО

ТЕМА


Шпигунські пристрасті

залишитись живим

http://metagini.com

/location/Italy/Piemonte/50241/Pictures/

12

Мата Харі. Ця жінка стала легендою ще за життя. Серед істориків немає єдиної думки про те, була її діяльність як подвійного агента слідством її моральної слабкості і цинізму чи, навпаки, верхом акторського дарування, розуму і здатності використовувати людей і ситуацію в своїх цілях.

Маргарет Геертруйда Зелле, що увійшла в історію під ім’ям Мата Харі, народилася в серпні 1876 р. в Леувардені, центрі самої північної нідерландській провінції Фрісландії, в сім’ї капелюшника. Вона виро-сла красунею з чудовою фігурою, великими очима і чорним волоссям. Ймовірно, в юності з нею було чимало про-блем, якщо батьки відправили 17-річну дівчину до Гааги, під нагляд дядька, відомого своєю суворістю.

Переглядаючи газету з шлюбними оголошеннями, Маргарет як можливого нареченого вибрала офі-цера з голландської Східної Індії, що знаходився у відпустці на батьківщині. Маргарет “пише йому лист. Перша ж зустріч обнадіює обидві сторони. Ім’я її

ТЕМА КЛІО

обранця - Рудольф Маклід, він майже на 20 років старший за Маргарет і походить із старовинного шотландського роду.

Через півтори роки після весілля Маргарет народжує сина. Незабаром сім’я переїхала в голландську Індію, на місце служби Макліда Старшого. Постійні ревнощі чо-ловіка, смерть сина, тропічний клімат - все прискорює розрив між подружжям. Париж стає сном наяву для розчарувалася в сімей-ному житті молодої жінки. Мине кілька років, і Маргарет, що стане знаменитою тан-цівницею, на питання кореспондента, чому вона опи-нилася саме в Парижі, відповість:

“Не знаю, але я думаю, що всі жінки, які втекли від чоловіків, тягне в Париж”.

Мата Харі: вбивча грація


Маргарет: “Я ніколи не вміла танцювати. А якщо люди і приходили на мої виступи, то цим я зобов’язана тільки тому, що першою наважилася постати перед ними без одягу”.

Після розлучення, без засобів до існування, з на-родженою ще на Яві донь-кою на руках, Маргарет дійсно їде в столицю Фра-нції, де має намір стати на-турницею. У Парижі знахо-дить собі роботу в школі верхової їзди при зна-менитому цирку Молье, тут їй стало в нагоді уміння по-водитися з кіньми, отри-мане в Ост-Індії. Месьє Мо-лье порадив їй скористатися своєю красою і спробу-вати щастя в ролі виконавця східних танців. Маргарет, яка добре говорить пома-лайські і в Ост-Індії часто спостерігала місцевих тан-цівниць, послухалася не-сподіваної ради, і це при-несло їй всесвітню славу.

Дебют відбувся в кінці сі-чня “1905 р. на благодійному вечорі в салоні російської співачки пані Киреевскої. Глядачі сприйняли Марга-рет із захопленням. Вона. Любила розповідати тає-мничу історію, як в буд-дійських храмах Далекого Сходу її долучали до свя-щенних танцювальним об-рядів. Бути може, ці фан-тазіїтакож сприяли її успіху, але у Маргарет дійсно був природжений талант.

На перших порах вона виступає під ім’ям леді Маклід. Її успіх росте. Од-ним з найбільш відданих її шанувальників був месьє Гиме, багатющий проми-словець і великий знавець мистецтва. Йому приходить в голову екстравагантна ідея: він влаштовує виступ яванська танцівниці серед експозиції в своєму музеї. Імена леді Маклід чи Ма-ргарет Зелле її думку, є невідповідними для насті-льки екстравагантної атмо-сфери, тому він придумує ексцентричній танцівниці

ім’я Мата Харі, що в пере-кладі з яванської означає “око ранкової зорі”. Вона з’явилася перед глядачами в розкішному східному вбранні, взятому з колекції мосьє Гиме, але під час

танцю поступово скинула з себе одяг, залишивши лише низки перрів і ви-блискуючі браслети.

Маргарет: “Я ніколи не вміла танцювати. А якщо люди і приходили на мої виступи, то цим я зо-бов’язана тільки тому, що першою наважилася по-стати перед ними без одя-гу”.

Мата Харі підкорила Па-риж. Ось що писав 2 травня 1905 паризький випуск “Нью-Йорк геральд”: “Не-

можливо собі уявити благо-родніше постановку індій-ської релігійної містерії, ніж це було зроблено тут”.

Вона розбагатіла і тепер виступає лише у виставах, що влаштовуються з благо-

дійною метою. Її слава ко-нкурує зі славою непе-ревершеної американської танцівниці Айседори Дун-кан.

У цей час збувається її давня мрія - знаменитий міланський оперний театр “Ла Скала” ангажує її на зимовий сезон 1911/12 р. Авторитетна газета “Кор-’єра де ла серра” називає її майстром танцювального мистецтва, наділеним да-ром мімічної винахідл-ивості, невичерпної творчої

фантазії і незвичайною виразністю.

Навесні 1914 р. вона знову їде до Берліна, де знов зустрічає лейте-нанта Кіперта. 23 берез-ня 1914р. вона підписує з берлінським театром “Метрополь” контракт на участь у балеті “Викрадач мільйонів”, прем’єра якого призна-чена на 1 вересня,

Але за місяць до на-міченої дати прем’єри починається війна. Те, що напередодні війни, 31 липня 1914 р., Мата Харі знаходиться в Бер-ліні, до того ж вечеряє в ресторані з поліцейським чиновником, згодом бу-де використано як доказ її шпигунської діяльності на користь Німеччини, Оскільки Німеччина і Франція зараз знахо-дяться в стані війни, Маргарет вирішила по-вернутися до Парижа через нейтральну Швей-царію. 6 серпня 1914 вона відправляється в Базель. Але на швей-царському кордоні стикається з неспо-діваною перешкодою: пропустили лише її ба-гаж. У кінці осені 1915р. німецька секретна служ-ба завербувала Мата Харі.

Понад чверть століття тому, коли йшла вже на-ступна світова війна, майор у відставці фон Репель, який в першу світову війну керував центром військової роз-відки “Захід”, зізнається, що він був куратором Мата Харі, Це сталося 24 листопада 1941 р. У листі колишньому спів-робітнику полковника Ніколаї, а в подальшому

14 ТЕМА КЛІОначальника контррозвідки рейхсверу, генерал-майо-ру у відставці Гемпу, він писав: “Вийти на Мата Харі вдалося через барона фон Мірбаха, який, будучи лицарем ордена іоаннітів, було надано офіцеру-роз-віднику. Останній якраз порекомендував Н-21 (ко-довий номер Мата Харі) шефові служби. Тоді я ще працював у центрі вій-ськової розвідки “Захід” у Дюссельдорфі і було ви-кликано на ‘телефону до полковника Ніколаї у Кельн, де відбулася перша розмова між Н-21 і полковником Ніколаї , Як Мірбах,

так і я радили не пускати до Німеччини Н-21, яка тоді жила в Гаазі. Але шеф III-b наполіг на своєму.

Положення на фронті в цей час було важким, до того ж німці побоювалися швидкого наступу су-противника, так що потрібно було поспішати. Мата Харі зуміла розташувати до себе офіцерів секретної служби, і Ніколаї наказує негайно приступити до її навчання за прискореною програмою.

Після закінчення інструктажу Мата Харі поїхала назад до Гааги. Її першим завданням було з’ясування в Парижі найближчі плани наступу союзників. Крім того, під час поїздки і перебування в районах, що представляють інтерес у військовому відношенні, вона повинна була фіксувати, де відбуваються

пересування військ. Її зобов’язали підтримувати постійний зв’язок з двома координаційними центрами німецької розвідки проти Франції: з центром Захід “у Дюссельдорфі, керованим Майором фон Репелем, і агентурними центром німецького посольства в Мадриді, очолюваним майором Арнольдом Краплі.

З Парижа Мата Харі відправляється до Іспанії. Ця пої-здка носила розвідувальний характер - вона одержала завдання провести спостереження на залізничних вузлах Центральної і Південної Франції за переміщенням війсь-

кових ешелонів і за скупченнями військ. 11 січня 1916 Мата Харі досягає франко-іспанської прикордонної станції Андей, і через добу вона прибуває до Мадрида.Мата Харі зупиняється в “Палас-готелі” і зв’язується з військовим аташе німецького посольства, майором Калле, щоб передати інформацію про те, що вона бачила і чула під час подорожі. Ця інформація, мабуть, здалася майору настільки важливою, що він розпоряджається негайно передати її консулу Крамеру в Амстердам. Радіограма, як завжди, шифрується кодом міністерства закордонних справ.

Ніхто не здогадується, що британська служба радіо-подслушіванія перехоплює його донесення і передає його в Room 40. Розшифровка німецьких радіограм тепер


У 1905 р. Мата Харі 30 разів виступила в найрозкішніших сало-нах Парижа, у тому числі 3 рази в будинку барона Ротшильда.

Одного зі своїх най-більших тріумфів во-на зазнала в серпні 1905 року в прослав-леному театрі “Олім-пія”.

Мата Харі підкорила Париж. Ось що писав 2 травня 1905 пари-зький випуск “Нью-Йорк геральд”:

“Неможливо собі уя-вити благороднішу постановку індійської релігійної містерії, ніж це було зроблено тут”.

не представляє для англійців особливих зусиль, оскільки Олександр Сцек з німецького радіоцентру в Брюсселі між листопадом 1914 р. і квітнем 1915р.поступово переписав і передав бри-танській розвідці всю кодову книгу німецького МЗС.

Мата Харі все-таки вирішує їхати до Франції, але не через Англію, а через Іспанію. 24 травня 1916р. Мата ларі сідає в Гаазі на пароплав “Зеландія” і слід до іспан-ського порту Віго.

Бюро розташовувалося на бульварі Сен-Жермен, 282. Далі слід вельми знаменна подія. Невідомо, чи то по чистій ви-падковості, чи то французи

навмисно дали їй не-правильний, номер кім-нати, чи то вона сама вчи-нила так за вказівкою німецької секретної служби, але, так чи інакше, вона виявляється віч-на-віч з капітаном ладу, шефом французької контр-розвідки. Він розпитує Ма-та Харі про її стосунки з лейтенантом Аллорі і штабс-капітаном Масло-вим. Такий поворот справи був для неї явно неспо-діваним. Вона запитала: “Так ви завели на мене справу?” У відповідь Ладу сказав: “Я не вірю пові-домленням англійців, що ви шпигунка”, Більш того, він пообіцяв допомогти з отриманням пропуску в заборонену зону. Мата Харі вже збиралася попро-щатися, але тут капітан Ладу пропонує їй стати французьким агентом і пи-тає, скільки вона б хотіла отримати за таку спів-працю. Вона просить дати час на роздуми. Через два дні Мата Харі отримує пропуск у Віттель. Потім вона відвідує одного зі своїх друзів, дипломата Анрі де Маргеріт, що зай-має високий пост у міні-стерстві іноземних справ, і просить його ради щодо пропозиції Ладу.

Вона має на увазі, що будь-якими способами постарається добути плани німець-кого верховного командування, що стосую-ться найближчого наступу. 5 листопада 1916р. Мата Харі їде з Парижа у Віго. Ладу зарезервував для неї каюту на пароплаві “Гол-ланд”, який 9 листопада 1916 виходить у море. По дорозі судно заходить в англійський порт-Фалмут. Тут співробітники Скот-

ленд-Ярду після грун-товного допиту заареш-товують її і вранці 13 листопада доставляють до Лондона. Англійці зааре-штували Мата Харі, прий-нявши її за давно розшу-куваного таємного агента Клару Бендікс.

Сер Безіл Томсон, ке-рівник Скотленд-Ярду, особисто розслідує її справу. Мата Харі при-водить шефа Скотленд-Ярду в здивування, заяви-вши, що вона знаходиться в дорозі за секретним дорученням французьких спец-служб.

Ладу, дізнавшись від Томсона, що танцівниця розповіла йому про свою місію, був вкрай засмучений і телеграфував до Лондона: “Абсолютно незрозуміло стоп відправте Мата Харі на-зад Іспанії”. Кажуть, ніби Ладу додатково повідомив Скотленд-Ярду, що, за його даними, Мата Харі їхала до Голландії за завданням німців.

“Вранці 13 лютого 1917 р. в двері її номера в” Елізе-палас-готель “по-стукали. Від-кривши двері, вона побачила шістьох чоловіків у формі. Це був шеф поліції Пріоль і його підлеглі. Він пред’являє Мата Харі ордер на арешт за звинуваченням у шпи-гунстві. Її поміщають у в’язницю Фо-бур-Сен-Дені в Сен-Лазарі. Вона негайно подає прохання керів-ництву в’язниці: “Я невинна і ніколи ‘не займалася якої-небудь шпигунською діяль-ністю проти Франції. Зва-жаючи на це прошу дати необхідні вказівки, щоб мене звідси випустили “.

На допитах у слідчого Бушардону, що розтя-гнулися на цілих чотири

місяці, присутня тільки писар, солдатів Бодуен. Адвокат Мата Харі Клю-не допускається тільки на перший і останній з 14 допитів, відповідно 13 лютого і 21 червня 1917 р.

Процес почався 24 липня 1917р., І вже наступного дня суд присяжних засудив Маргарет Геертруйду Зелле до смертної кари. Почувши вирок, Мата Харі закричала: “Це неможливо! Це немож-ливо!” Клюне, її адвокат, падає перед прези-дентом Пуанкаре на ко-ліна і безуспішно благає главу держави поми-лувати його підзахисну.Вона стояла випря-мившись і безстрашно дивилася на солдатів, коли священик, сестри-черниці і адвокат віддалилися... По ко-манді солдати клацнули затворами своїх гвин-тівок. Ще одна команда, і вони прицілилися в груди прекрасної жінки. Мата Харі залишалася незворушною, на її обличчі не здригнувся жоден мускул. Вона ба-чила офіцера, що відда-вав накази, збоку. Шаб-ля злетіла в повітря і потім впала вниз. У ту ж мить пролунав залп. У той момент, коли про-гуркотів постріли, Мата Харі стала повільно осідати, потім застигла на піску.

Якийсь фельдфебель підійшов до неї, дістав револьвер і вистрілив в ліву скроню ...


Врятуйте Віллі

Абель Рудольф Іванович (справжнє ім’я - Фішер Ві-льям Генріхович). Народи-вся в 1903 р. в Ньюкасл-на-Тайні (Англія) в родині російських політемігрантів. Батько - з родини зросій-щених німців, робітник-ре-волюціонер. Мати також брала участь у револю-ційному русі. За це под-ружжя Фішер в 1901 р. бу-ли вислані за кордон і осіли в Англії.

У 16 років Віллі успішно здав іспит в Лондонський університет. У 1920 р. сім’я повернулася до Москви, Віллі працював перекла-дачем в апараті Комінтерну. У 1924 р. вступив на індій-ське відділення Інституту сходознавства в Москві, однак після першого курсу був відізваний в армію, за-рахований до радіотелегра-фного полку. Після демобі-лізації вступив на роботу в НДІ ВПС РСЧА, в 1927 р.

“... Дорога йшла під ухил, попереду було видно воду і великий залізний міст. Недалеко від шла-гбауму машина зупинилася. Біля входу на міст велика дошка сповіщала англійською, німе-цькою та російською мовами:” Ви виїжджаєте з американської зони“.

- Приїхали!

був прийнятий в ІНО ОДПУ на посаду помічника упов-новаженого. Виконував се-кретні завдання в європей-ських країнах.

Після повернення до Москви йому було при-своєно звання лейтенанта держбезпеки, що відпо-відало військовому званню майора. В кінці 1938 р. без пояснення причин звіль-нено з розвідки.

Працював у Все-союзній торгі-вельній па-латі, на заводі.

Неквапливими кроками ми пройшли шла-гбаум і по легкому підйому моста наблизилися до середини. Там вже стояли кілька людей. Я впізнав Уїлкінсона і Донована. З іншого сто-яли декілька чоловік. Однин старий това-риш по роботі. Між двома чоловіками стояв молодий високий чоловік - Пауерс.

Представник СРСР голосно промовив росій-ською та англійською:

“Обмін”.Уілкінсон вийняв з портфеля якийсь доку-

мент, підписав його і передав мені. Швидко прочитав - він свідчив про моє звільнення і був підписаний президентом Джоном Ф. Ке-ннеді! Я потиснув руку Уілкінсон, попрощався з Донованом і пішов до своїх товаришів. Пе-рейшов білу риску межі двох зон, і мене обій-няли товариші. Разом ми пішли до радянсь-кого кінця мосту, сіли в машини і через деякий час під’їхали до невеликого будинку, де мене чекали дружина і дочка.

Скінчилося чотирнадцятирічна відрядже-ння! “

Неодноразово звертався з рапортами про відно-влення його в розвідці.

У вересні 1941 р. зара-хований до підрозділу, що займався організацією ди-версійних груп і партизан-ських загонів у тилу на-цистів. У цей період особливо близько здружи-вся з товаришем по роботі Рудольфом Абелем, чиїм ім’ям згодом зватиметься

при арешті. Після за-кінчення війни по-вернувся на робо-

ту в управління нелега-льної

розвідки. У листо-

паді 1948 р. було прийнято

рішення на-правити йо-го на неле-г а л ь н у роботу в США для

отримання інформації про американські атомні об’єкти.

Псевдонім - Марко. У 1949 р. за успішну ро-боту нагороджений ор-деном Червоного Пра-пора.

Колишній заступник начальника Першого головного управління (розвідка) КДБ СРСР, консультант Служби зовнішньої розвідки Ро-сії генерал-лейтенант Вадим Кирпиченко зга-дує про нього.

«Він брав участь у операції “Березино”. То-ді радянська розвідка створила фіктивне німе-цьке угрупування пол-ковника Шорхорна, ні-бито діючу у нас в тилу. Це була пастка для ні-мецьких розвідників і диверсантів. На допо-могу Шорхорну Скор-цені скинув більше два-

Ми вийшли з машини, і тут виявилося, що за-мість двох невеликих сумок з моїми речами за-хопили тільки одну. Друга, з листами і судовими справами, залишилася в американців. Я запро-тестував. Мені обіцяли їх передати. Я їх отримав місяць тому!


Далі - участь Абеля в полюванні за американськими атомними секретами. Можливо, наші вчені створили б бомбу і без допомоги розвідників. Але науковий пошук - це витрата сил, часу, грошей...

Завдяки таким людям, як Абель, вдалося уникнути тупикових досліджень, потрібний результат був отриманий в найкоротший час, ми просто зберегли розореній країні чималі кошти.

http://www.mobilm

usic.ru/wallpaper.php?id=332967

травень 2011 19дцяти агентів, всіх захопили.Операція будува-лася на радіограмах, за яку відповідав Фішер (Абель). Він провів її віртуозно, ко-мандування вермахту до самого кінця війни так і не зрозуміло, що їх водять за ніс; остання радіограма зі ставки Гітлера Шорхорну датована травнем 45-го, звучить приблизно так: ми більше не можемо вам нічим допомогти, сподіва-ємося на волю Божу . Але ось що важливо: найменша помилка Рудольфа Івано-вича - і операція була б зірвана. Далі ці диверсанти могли виявитися де зав-годно. Розумієте, яка це небезпека? Скільки бід для країни, скільки наших сол-датів поплатилися б жи-ттям!

Далі - участь Абеля в полюванні за аме-риканськими атомними се-кретами. Можливо, наші вчені створили б бомбу і без допомоги розвідників. Але науковий пошук - це витрата сил, часу, грошей ... Завдяки таким людям, як Абель, вдалося уникнути тупикових досліджень, по-трібний результат був от-риманий в найкоротший час, ми просто зберегли розореній країні чималі кошти.

Ну і звичайно, - вся епо-пея з арештом Абеля в США, судом, тюремним ув’язненням. Рудольф Іва-нович тоді реально ризи-кував життям, при цьому з точки зору професійності тримався бездоганно. Сло-ва Даллеса, що він хотів би мати у Москві трьох-чо-тирьох таких же людей, як

цей російський, коментарів не вимагають».

«Він відмінно малював, на професійному рівні. В Америці мав патенти на винаходи. Грав на декі-лькох інструментах. У віль-ний час вирішував складні математичні завдання.

Розбирався у вищій фі-зици. Міг буквально з нічого зібрати радіоприй-мач. Столярував, слеса-рював, теслював ... Фанта-стично обдарований».

Щоб розвантажити Мар-ка від поточних справ, на допомогу йому в 1952 р. був направлений радист нелегальної розвідки Хей-ханен (псевдонім - Вік). Вік виявився морально та пси-хологічно нестійким, пив, швидко опустився. Через чотири роки було прийнято рішення про його повер-нення до Москви. Однак Вік повідомив амери-канській владі про свою роботу в радянській неле-гальної розвідці і видав Марка.

«Абель не провалився. Його провалив зрадник, Рейно Хейханен. Ні, я не думаю, що Рудольф Івано-вич шкодував про прихід в розвідку. Так, не про-славився як художник чи вчений. Але, по-моєму, ро-бота розвідника набагато цікавіше. Таке ж творчість, плюс адреналін, плюс на-пруга розуму... Це особ-ливий стан, який дуже ва-жко пояснити словами.

Якщо хочете. Зрештою, в своє головне відрядження - в США Абель поїхав до-бровільно. Я бачив текст рапорту з проханням на-правити на нелегальну

роботу до Америки. За-кінчується приблизно так: я, швидше, прийму смерть, ніж видам відомі мені секрети, свій борг готовий виконати до кінця».

У 1957 р. Марк був арештований агентами ФБР. У ті часи ке-рівництво СРСР зая-вляло, що наша країна “не займається шпигун-ством”. Для того щоб дати Москві знати про свій арешт і про те, що він не зрадник, Фішер під час арешту назвався ім’ям свого покійного друга Абеля. У ході слід-ства категорично запе-речував свою приналеж-ність до розвідки, відмовився від дачі свідчень на суді і від-хилив спроби америка-нських спецслужб схи-лити його до співпраці.Засуджений до 30 років ув’язнення. Покарання відбував у федеральній в’язниці в Атланті. У ка-мері займався виріше-нням математичних зав-дань, теорією мистецтва, живописом. 10 лютого 1962 обмінений на аме-риканського пілота Френсіса Пауерса, засу-дженого радянським су-дом за шпигунство.

Після відпочинку Абель працював у центральному апараті розвідки. Готував молодих розвідників-не-легалів. Помер від раку в 1971 р.

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, Віт-чизняної війни 1-го сту-пеня, Червоної Зірки тощо.

20 ХХ

Нереальна свободаСвобода... Омріяна, оспівана, бажана.. і така абстрактна. Втім, чи міг собі уявляти німецький фісософ і соціолог Еріх Фромм,

що його праця 1941 року “Втеча від свободи“ переверне уявлення су-часної людини про вільне і невільне, про світ і про прагнення, які так часто концентруються навколо одвічного прагнення людини - бути вільною.

Свобода—одна з найбільших люд-ських цінностей, але в той же час немає більш абстра-ктного поняття ніж сво-бода.

Хто з вас хоч раз в житті відчував себе абсолютно вільним?

Кажуть, що людина сама коваль свого щастя, і сама май-струє корабель, на якому вона вільна плисти куди зав-годно.

Але тут вона одразу стикається з труднощами—по-перше, жодна люди-на не зможе побу-дувати свій корабель сама. А, по-друге, якщо вона таки зна-йде собі поплічників, її воля чітко рег-ламентуватиметься відповідно до інте-ресів інших членів команди. Можливо, тому, вільний вітри-льник, до якого так прагне кожен, най-частіше перетворю-ється в клітку, яку людина майструє своїми руками.

Людина не вільна так чи інакше, а найгірше те, що не усвідомлюючи цього, вона сама себе ув’язнює.

Перш за все, людина заручник своїх природ-них інстинктів.

Австрійський етолог і філософ, лауреат Нобе-лівської премії, Конрад Лоренц стверджував, що система інстинктів являє собою більш чи менш цілісну систему взаємодії між багатьма незалежними змінни-ми — харчування, роз-множення, статевий ін-стинкт тощо.

Кожен інстинкт має власну, особливу владу над всім організмом. Тому людина, фактично як той же корабель, яким керує багато ка-пітанів. І найкращий варіант вирішення про-блем—компроміс між інстинктами.

Отже жодна сторона людської природи не може бути вільна до кінця в своїх бажаннях. Кожна природна люд-ська потреба, якщо не ув’язнюється повністю,

то, принаймні обме-жується в свободі.

Зігмунд Фрейд гово-рить про те, що людські інстинкти взагалі надій-но ув’язнені в самій лю-дині. І чим вищий рі-вень культури і освіти цієї особи, тим менше шансів в природного начала вирватись на волю. В своїй книзі «Тотем і табу» він стверджує, що культура і виховання це система тих самих табу, якими послуговувались перві-сні люди. Різниці немає жодної, адже сучасна людина так само свято вірить в свої забобони і так само вважає їх істинними.

Культурним пригні-ченням природних ба-жань людина нищить в собі те, що , на її думку є антисоціальним. А відтак, ставши вільною від природи, людина цілковито стає заруч-ником власної куль-тури.

Подібну до культури роль відграє церква. Шляхом пригнічення тих чи інших проявів

людської натури, вона вирощувала в людині все більше почуття провини, цілковито оволодіваючи її свідо-містю, думками і вчи-нками.

Ернст Кассірер, німе-цький філософ, ствер-джував, що інтелект (як культура у Фрейда) деформує свідомість.

Раціональна діяль-ність людини показала себе як насильницька, направлена на підко-рення світу. Розум ма-теріалізується в агрес-ивну силу, він не лише завойовує особистість з середини, але й,


Еріх Фромм в книзі «Втеча від свободи» стверджує, що в сучасному світі людина прагне набути того відчуття безпеки, яке було в неї в Середньовіччі. Вільна людина ніколи не зможе позбутись неспокою, адже вона сама має відповідати за свої вчинки. Психологічно їй на-багато затишніше, коли її волею і розумом керує тоталітарний лідер. Фромм говорить про те, що розум і серце людини не відповідають одне одному. Розум людини живе в ХХ ст.. , а серце в кам’яному. Людина не може пережити, що вона віддана власній силі, тому їй потрібні ідоли та міфи.

http://www.diary.ru/~m

y-world-of-devils/?tag=3549990

Заручниками власних науково-технічних від-криттів стали Homo іnformaticus, Homo cy-berneticus, Homo le-gens, Homo zapping, Homo zapiens, Homo videns тощо.

Свобода—поняття на-стільки абстрактне і неосяжне, що, отри-мавши її люди негайно створюють нові прави-ла.

Взяти хоча б як при-клад свободу слова. Це поняття, до речі, не менш абстрактне за саме поняття свободи, довгий час було мрією і метою світової журна-лістики. Питання тіль-ки, що це таке. Ми до-бре знаємо, що відсутність свободи слова — це наявність цензури, тільки, на жаль, навпаки ця кон-

22 ХХ

незважаючи на її ба-жання, підкорює її ззовні.

Людина не може жити без правил і обмежень. Коли не-має тирана, який би володарював над нею, вона ство-рюватиме його собі. Або ж задоволь-нятиметься роллю маленької людини.

Еріх Фромм в книзі «Втеча від свободи» стверджує, що в суч-асному світі людина прагне набути того відчуття безпеки, яке було в неї в Се-редньовіччі.

Вільна людина ні-коли не зможе поз-бутись тривоги, вона сама має відповідати за свої вчинки.

Психологічно їй на-багато затишніше, коли її волею і розумом керує тоталітарний лідер.

Фромм говорить про те, що розум і серце людини не відповідають одне одному.

Розум людини живе в ХХ ст.. , а серце в кам’я-ному. Людина не може пережити того, що во-на віддана власній силі, тому їй потрібні ідоли та міфи.

Зрештою більшість світомоделей—це по-ртрети людей, які так чи інакше залежні від чогось, тобто не ві-льні.

Концепція «Благород-ного мужа» Конфуція це ціла система обме-жень і табу, якими має керуватися людина все своє життя, щоб до-

сягти нею ж придуманої категорії.

«Homo Sapiens»--лю-дина, яка має слухатись розуму, а отже пригні-тити в собі природні ін-стинкти і навпаки, діо-нісійська людина, себто той, хто кориться голо-су природи.

«Homo Divinus» — той, хто цілковито від-дає себе церкві і в усьо-му залежить від релігії.

Людина-маса—най-більш поширений, як на мене, різновид спо-собу життя.

Адже сучасна людина раб думки інших, неві-льник моди, заручник соціальних норм і пра-вил поведінки.

«Homo ludens» — гравець, який покірно грає за правилами гри, яку сам і придумав.


Зігмунд Фрейд говорить про те, що людські інстинкти взагалі на-дійно ув’язнені в самій людині. І чим вищий рівень культури і ос-віти даної особи, тим менше шансів в природного начала вир-ватись на волю.

В своїй книзі «Тотем і табу» він стверджує, що культура і вихо-вання це система тих самих табу, якими послуговувались первісні люди. Різниці немає жодної, адже сучасна людина так само свято вірить в свої забобони і так само вважає їх істинними.

Культурним пригніченням при-родних бажань людина нищить в собі те, що , на її думку є анти-соціальним. А відтак, ставши ві-льною від природи, людина ціл-ковито стає заручником власної культури.

http://manblog2010.blogspot.com

/2010/10/blog-post.html

струкція не діє. І коли, здавалося, в деяких країнах цензура відій-шла в минуле, натомість вибухнула нищівна критика теорії вільної преси, за якою остання стала цілком амора-льною, комерційною і навіть подекуди більш шкідливою ніж підкон-трольні ЗМІ.

Як писав Милорад Павич, свобода від чогось — це багато, але це значно менше ніж свобода в напрямку до чогось. З одного боку так воно і є, але з іншого, хто сказав, що рух в цьому напрямку не приведе в чергову в’язницю.

Гете сказав: «Вільний тільки перший крок, але ми раби насту-пного…».

Отже, зробивши свій вибір, наприклад, на користь якоїсь світомоделі, людина автоматично стає її за-ручником.

Вона ніколи не стане вільною. Цілковита свобода одного означає брак свободи в іншого. Зрештою, перший стає заручником безмежжя своєї волі.

Щастя — це доля не-вільних, бо за нього треба платити.

Отже єдина свобода, яку може мати лю-дина — це свобода вибору.

Не помиліться!

КЛІО

Documents

Transcript of КЛІО