ХІІІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості присвячений Шевченківським дням «Об’єднаймося, ж брати мої»

Номінація «Історія України і державотворення»

«Зустріч на Бузі»(до 80-ти річчя трагедії Голодомору

1932-1933 рр.)

м. Миколаїв 2014 рік

План роботи.

І. Вступ. Доля українського народу між Заходом і Сходом.

ІІ. «Вогненне» слово Кобзаря.

ІІІ. Операція «Голод». Наруга над Україною в 30-ті роки.

IV. Спустошена земля. Реєстр смерті.

V. Українська діаспора у часи Голодомору.

1) Допомога митрополита УГКЦ Андрія Шептицького.

2) Позиція Комуністичної партії Західної України.

3) «Прометей» Мілена Рудницька.

4) Позиція ОУН-УПА і уряду УНР в екзилі.

5) «Звернення до українського народу».

6) «Відкритий лист Сталіну».

7) Вчинок Миколи Лемика.

8) Заклик творчої інтелігенції української діаспори.

VI. Епілог: наслідки та уроки Голодомору.

Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?Де фільм, який нам показав би голод,

Отой проклятий 33-й рік?Який співець поему склав про холод,

Чи розповів, як то людей в наш вікКрушив і чавив пролетарський молот?

В скількох кровях купаючи той герб,Жнива справляв на людській ниві серп?

Юрій Клен «Прокляті роки» (1937)

Протягом багатьох віків різні імперії – намагалися поділити український

народ і панувати на його рідній землі.

З історії знаємо, що за наказами влади українські козаки рили канали в

болотистому гирлі Неви, брали участь у численних війнах Росії з Туреччиною,

освоювали простори Сибіру і Півночі. Українці воювали і гинули за інтереси

імперій, помирали від ран, хвороб, потім їх мучили по острогах, а пізніше, уже

в новітній історії, українців косили голодоморами і репресіями. Наші предки

помирали і ставали каліками заради чужої слави.

Але як би там не було, наш народ завше відчував свою генетичну єдність.

У прадавній пам’ятці української писемності – Велесовій книзі – згадується

річка Південний Буг, а написані тексти мовою прадавніх українців, діалектичні

форми якої збереглися серед населення Карпат. Отже, на всій великій

українській території жив один народ. Південь України заселяло населення із

Східного Підгір’я Карпат. Козаки з Наддніпрянщини були побратимами

опришків Олекси Довбуша, Василя Баюрака. Та були в історії українського

народу й зворотні переселення. Багато українців тікало на західні землі від

переслідувань імперської влади. Про об’єднання українського народу першим

заявив у своєму поетичному посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим

землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнє послання»:

«І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!»

Т.Г. Шевченко високими нотами свого поетичного таланту звертає

увагу як своїх сучасників, так і нас, українців ХХІ століття думати про свою

власну історію і славу, славу України.

Протягом усієї української історії існувало безліч прикладів спільних дій

українців Заходу і Сходу у вирішенні проблем своєї історії, допомоги один

одному у створенні єдиної соборної незалежної України:

- Національно – визвольна війна українського народу;

- наміри Кирило – Мефодіївського товариства про створення

федерації слов’янських народів з центром у Києві;

- праця М. Міхновського «Самостійна Україна» - «Від Карпат до

Дону»;

- Акт Злуки УНР та ЗУНР у січні 1919 року.

Таких прикладів можна наводити багато, але в своєму дослідженні я хочу

розповісти про трагічну сторінку єдності українського народу. Прочитавши

книгу М. Чугуєнко «Шокирующая Украина», я був вражений прикладами

наведеними у книзі: коли під час Голодомору 32 – 33 років західні українці,

незважаючи на заборону урядів СРСР і Польщі, допомагали східним українцям

подолати голод. Я зрозумів, що єднання українського народу найяскравіше

проявляється не тільки в святах, а й у трагічних ситуаціях.

За допомогою свого вчителя історії я ознайомився з великою кількістю

історичних джерел: мемуарів, спогадів, кіно, фотодокументів і зрозумів, що

тема єдності українського народу під час Голодомору заслуговує більш

серйозного вивчення.

Я не маю права давати політичної оцінки цим подіям, але висловити своє

ставлення до історичної спадщини власного народу є моєю громадянською

позицією.

Моя мета – довести, що в той час, коли радянський уряд намагався

приховувати факти Голодомору, українці за кордоном намагалися підняти

світову спільноту, розкрити їм очі на жахливу долю українського народу.

Дослідити: чому саме Україна, а не інші республіки СРСР постраждала

від голоду найбільше? Довести вірність позиції економіста М. Волобуєва: «щоб

перетворити СРСР у сталінську імперію, потрібно зламати Україну».

В трагічних подіях Голодомору український народ довів, що він своїми

діями залишається відданий словам Шевченка, написаних в казематі ІІІ відділу

(таємної російської поліції):

«Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжку мить

За неї Господа моліть…».

Вогненне Слово Кобзаря об’єднало українців, дало їм силу духу і любові

до рідної землі.

На наш погляд, обрана тема дуже актуальна в наші дні. Крок за кроком

ми будуємо громадянське суспільство. Яким шляхом ми підемо? Наша давня

хвороба – хронічна невирішеність шляху розвитку. Події листопада 2013 року

знову роз’єднали український народ. Цього допустити не можна! Ми єдина

українська нація, яка, незважаючи на тривале пригноблення, не втратила своїх

природних рис демократизму, волелюбності. Ми не маємо жодного права бути

роз’єднаними на західних і східних українців. Можливо, актуальність моєї

роботи найкраще написав своїми поетичними рядками І. Франко:

«Не пора, не пора, не пора,

В рідну хату вносити роздор!

Най пропаде незгоди проклята мара!

Під України єднаємось прапор!»

Голодомор 1932 – 1933 років став наслідком застосованого під час

суцільної колективізації сільського господарства терору голодом. Під час

хлібозаготівель узимку 1931 – 1932 років у багатьох колгоспах викачали навіть

продовольче і насіннєве зерно. В десятках районів України спалахнув голод із

чисельними випадками людоїдства. Смертність на селі за перші 6 місяців 1932

року перевищила звичайні показники на 150 тисяч чоловік. Сталін надіслав до

України надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. З

жовтня 1932 по січень 1933 комісія викачала весь хліб. Позбавлені

продовольства селянські сім’ї перейшли на сурогати харчування і почали

поступово вмирати. Комісія Молотова проводила обшуки, накладала штрафи,

здійснювала блокади сіл – боржників. По Україні стояли загороджувальні

загони, які не дозволяли українцям залишати місця проживання. Велика

кількість населення (особливо жінок та дітей) постраждали від дії «Закону про

п’ять колосків», згідно за яким за крадіжку колгоспного майна передбачався

розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі не менше, ніж 10

років.

Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в

установах, лікарнях, на вулицях – десятками тисяч. Масова смертність

населення спостерігалася і в містах. Від голоду гинули люди, які не мали

продовольчих карток. У грудні 1932 року в СРСР була запроваджена паспортна

система. Селяни своїм безпаспортним статусом примусово прив’язувалися до

землі. Операція «Голод» була проведена радянським урядом на відмінно.

Спустошена земля – так можна назвати Україну 30-х років. Смерть стала

звичною. Вона втратила свою трагічність. І вже не була ні бідою ні нещастям.

Люди сприймали її як позбавлення від мук,а то і як спасіння для тих, хто

залишився в живих.

Голод убивав людину фізично, він ламав її морально, руйнуючи

вистраждані тисячоліттями моральні правила, принципи. Голод позбавляв

людину її людської сутності. Мертві годували живих. Свіжі могили

розкопувались. Померлим не було спокою і після смерті.

В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: «Їсти!»,

діти не бавилися в свої звичайні ігри, а гралися в їжу. Випікали з чорної,

розмоченої дощами землі, пишні перепічки та млинці, варили з назбираних

камінців галушки та вареники. Потім ходили одне до одного в гості, церемонно

припрошуючи покуштувати багатих страв, розпускаючи неіснуючі ремінці на

розбухлих від лободи та полови животах. Звернемося до книги Роберта

Конквеста «Жнива скорботи» - в ХІІІ главі, яку він називає «Спустошена

земля», ми можемо прочитати такі факти: «Поле цього двобою таке ж

спустошене, як в будь – якій війні, але простягається воно набагато ширше…

Родючі поля радянської України одне за одним вкриті незібраним зерном,

якому судилося гнити. Були округи, крізь які можна їхати цілий день між

полями пшениці, що чорніла». Гаслом діяльності уряду було: «Якщо вони

помруть, це буде уроком для інших». [2]

Сталін наказав ставитися до голоду, як до не існуючого явища. Про голод

мовчали: радикальний французький політичний діяч Едуард Ерріо, який

відвідав СРСР у вересні 1933 року, французький письменник Бернард Шоу, сер

Джон Мейнард, провідний експерт з радянського сільського господарства,

кореспондент «Нью – Йорк таймз» Уолтер Дюранті, кореспондент

«Інтернейшнл ньюз сервіз» Ліндсей Паррот. Всі вони в своїх повідомленнях

повідомляли «…що просто не бачили будь – яких ознак голоду в СРСР». Тільки

один з плеяди «західних екскурсантів», знаменитий американський фотограф

Джиммі Аббі писав: «Коли ми наближалися до чого – небудь, що виглядало

таким, кожний з нас щільно заплющував очі і тримав їх заплющиними. Ми не

хотіли брехати». Коли ж повідомлення про голод стали досить поширені у

США, конгресмен Герман Копелман офіційно звернув на це увагу радянського

уряду, він отримав від наркома закордонних справ М. Литвинова, і отримав

таку відповідь: «Я одержав Вашого листа і хочу подякувати за те, що Ви

помітили українську брошуру. Існує незліченна кількість таких брошур,

сповнених брехні, яку поширюють контрреволюційні організації за кордоном.

Населення України протягом п’ятирічки зростало на 2 % за рік і Україна мала

найнижчу смертність серед радянських республік». Але факти свідчили про

зовсім інше. (додаток 1)

Здавалося, що український народ в своїй трагедії залишився наодинці.

Але насправді це не так. Українська західна діаспора намагалася розповісти про

трагедію усьому світу та допомогти братам на Сході.

Першим заявив про свою підтримку митрополит УГКЦ Андрій

Шептицький, у 30 – х роках він був добре поінформований про події у СРСР та

в Радянській Україні. З цього приводу у мене особливий інтерес викликало

«Послання до духовенства і вірних», написане у 1936 році: «То, що вам говорю,

цілий світ знає, але мовчить, що на Україні з голоду вигинуло більше, чим 3

мільйони людей». Митрополит провів урочисте богослужіння за припинення

зневаги Бога й святотатства більшовизму та за всі жертви переслідування

християнської віри в Радянській Україні, Білорусії, Росії в цілі упрощення

закінчення тих переслідувань. Для голодуючих Шептицький організує збирання

коштів, продуктів, одягу, але Радянський Союз фарисейськи відмовляється.

У серпні 1933 року позицію Шептицького підтримує архієпископ Відня

кардинал Інніцер. Він звертається до європейської громадськості із закликом

допомогти Радянській Україні, де від голоду страждають мільйони і є навіть

випадки канібалізму. Міжнародний координаційний комітет допомоги,

створений у Відні зібрав істотні пожертвування, але спроби порозумітися з

офіційними представниками СРСР наштовхувалися на глуху стіну.

Свою позицію спробувала висловити і Комуністична партія Західної

України, незважаючи на занепад комуністичного руху з кінця 20 – х років в

Західній Україні. Під впливом звісток про колективізацію, репресії і Голодомор

1933 року керівники КПЗУ М. Заячківський (Косар) і Г. Іваненко (Бараба)

висловили свою громадянську позицію щодо Голодомору. Вони були викликані

до Москви і знищені там за сфабрикованою справою «Української військової

організації». Приводом стало звинувачення, що нібито керівництво партії

захопила фашистська агентура, хоча привід був зовсім інший – Голодомор.

Майже всі члени КПЗУ, які опинилися на території СРСР були репресовані.

«Прометеєм» боротьби за єдність українського народу у тяжку годину

стала Мілена Іванівна Рудницька - викладач на вищих педагогічних курсах у

Львові, керівник центральної управи Союзу українок у Львові, делегат сейму

Польщі від Українського національно – демократичного об’єднання (УНДО).

(додаток 2) Вродлива, елегантна, відважна ораторка, вона своєю критикою

польської влади за переслідування української культури, руйнування

української школи й церкви привертала до себе увагу не тільки свідомих

українців, а й значну частину західної спільноти. У період Голодомору 1932 –

1933 років вона була обрана заступником голови Українського громадського

комітету рятунку України (УГКРУ), який був утворений 25 липня 1933 року у

Львові.

Головним завданням УГКРУ було розповісти світові про масовий голод

на українських землях в складі СРСР та організувати масштабну допомогу

голодуючим. Члени комітету займалися просвітницько – організаційною

діяльністю: писали до міжнародних організації, засновували комітети допомоги

українським селянам, листовно зверталися до світових політичних діячів,

влаштовували міжнародні конференції та зустрічі.

М. Рудницька була однією з тих, які активно займалися організуванням

помочі голодуючим. У вересні 1933 року вона підписує «Звернення Союзу

українок у Львові до жінок усіх країн світу в справі голоду в Україні»:

«До жіноцтва до всього культурного світу! Жінки! В нечуваному горю,

яке переживає під цю хвилину український народ на землях т.зв. Української

Соціалістичної Радянської Республіки, ми, українки Галицької Землі,

звертаємося до Вас, Сестри усіх країн, за підтримкою, за допомогою! Україна

вмирає від голоду! Тисячі листів з мольбами за допомогу, за рятунок від

голодної смерті, що їх одержують наші численні інтелігентні та селянські

родини, свідчать ясно про те, що голодує не одна частина суспільства, не один

район, а ціле поголовне населення на всьому широкому просторі Радянської

України. Звертаємося до Вас, жінки всіх націй, країв і континентів – зробіть

усе, що можете, щоб не дозволити червоним сатрапам безкарно знущатися над

безборонними! Зробіть усе, що у Ваших силах, щоб голодуючим України

принести поміч».

В УГКРУ Рудницька відповідала за міжнародний напрямок. Їй вдалося

переконати тодішнього Президента Ліги Націй – прем’єр – міністра та міністра

закордонних справ Норвегії доктора Югана – Людвіка Мовінклеля – винести

питання допомоги голодуючим Радянської України на обговорення.

29 вересня 1933 року в Женеві відбулося засідання Ліги Націй з участю

14 держав. Під час засідання Мілена, разом з іншими представниками

української делегації в напружені очікувала результатів у коридорі Палацу

Вільсона, тодішньої резиденції Ліги Націй.

Президент Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати

представників країн – учасниць у важливості допомоги жителям Радянської

України. Проте представники великих держав були зацікавлені у співпраці з

СРСР і не підтримали заклику Мовінкеля. Вони аргументували це тим, що

СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином голод – це внутрішня проблема

СРСР. Наслідком голосування щодо питання надання допомоги УСРР став

наступний розподіл голосів: «за» - чотири держави (Ірландія, Італія, Німеччина,

Норвегія), «проти» - десять країн. Врешті – решт було вирішено передати

українську справу на розгляд Міжнародного комітету Червоного хреста.

Президія МКЧХ звернулася до радянського уряду з пропозицією ждати згоду

на організування міжнародної допомоги голодуючим УСРР. У грудні 1933 року

з Москви надійшла відповідь з підписом Президента Комітету Об’єднаних

організацій Червоного хреста і Червоного півмісяця СРСР Авеля Енукідзе, в

якому жорстко підкреслювалося, що жодного голоду в УСРР нема.

Пізніше з болем у душі М. Рудницька у своїй праці «Боротьба за правду

про Великий Голод» напише: «Двадцять п’ять років тому, навесні 1933 року,

масовий голод на Україні, зорганізований Кремлем для зламання опору

українського люду, дійшов до вершкового пункту… Уся Україна, вздовж і

впоперек, була дослівно вкрита трупами… Нема сумніву, що великий Голод

був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила протягом усієї історії» [5].

Свою позицію щодо Голодомору висловили і члени ОУН. Один з

ветеранів ОУН – УПА Ю. Борець – Чумак у книзі спогадів «З найкращими» з

цього приводу пише: «В часах Голодомору в Україні у вільний світ виходили

чутки про це. Вся європейська і американська преса мовчала, а коли якийсь

часопис писав про голод, то зараз же було заперечення… Заперечувати цю

трагедію не тільки аморально, а й злочинно» [10].

Представник уряду УНР в екзилі професор Олександр Шульгін,

змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням

до Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною

конференцією: «В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя,

яке СРСР має вивести за кордон, ми просимо вас в ім’я гуманності

заперечувати проти будь – якого вивезення їстівних продуктів, а особливо хліба

з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з

голоду – селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти

такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним».

Та світ залишався глухим. І вмирали мільйони українців.

25 липня 1933 року у Львові відбулося засідання 35 громадських

організацій Західної України. Було прийнято «Звернення до українського

народу» в зв’язку з голодом в Україні:

«25 липня 1933 р.

Український народе!

Велика Україна, Твій материк, цей найбагатший край в Європі, корчиться

нині в голодних муках і болях і терпить тяжкий національний гніт.

Де б ти не жив, — чи на власній землі, чи еміграції чи в Європі, чи за

океанами, — ставай одностайно в суцільні лави боротьби з насильством.

Мобілізуй опір світа проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні.

Допомагай своїм братам на Великій Україні чим можеш і як можеш. Львівський

Громадський Комітет поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном і в

найкоротшому часі оголосить детальний її план. У своїй праці Комітет

розраховує кличе до дружньої співпраці всіх українців, що щиро хочуть

з’єднатися в болю зі своїми гнобленими наддніпрянськими братами.

А Ви, нещасні, опухлі з голоду, брати з-над Дніпра, Кубані та Дону,

прийміть від нас вислови подиву для Вашої мужньої постави в нещастю,

прийміть вислови найглибшого співчуття у великому горі й будьте певні, що

скоріше чи пізніше прийде кінець Вашим мукам, а з-поза комуністичних хмар і

темряви, що повисли на Україною, засяє сонце Волі». Де б ми не жили поза

межами Великої України — чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на

Волині й Холмщині, чи в далекій Австралії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в

Китаю, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці — ніде ми

не могли спокійно приглядатися величезному горю та мукам наших

поневолених і голодуючих братів. [4]

Західна діаспора в своїх статтях друкувала листи, повідомлення,

звернення:

1) Повідомлення газети «НОВА ЗОРЯ» про акції протесту населення

Галичини проти більшовицької політики.

«10 серпня 1933 р.

Галицька Земля зачинає стихійно протестувати проти без примірного

морального й фізичного винищування Великої України червоною Москвою.

Перший зачав протестацій ну акцію Угнів. На нараді 3.с.м. ухвалено одно

гласно ряд резолюції. В них стверджується, що між Україною й Москвою йде

безперервна війна. Всіх українців кличе Угнів на протестацій ний фронт проти

нищення релігії та планового виголоджування мільйонів наших братів на

Великій Україні. Незабаром має відбутися в Угневі повітове протестаційне

віче».[7]

2) Часопис «Тризуб» надрукував у 1932 році: «Лист білоруських

робітників до ЦК КП(б)У

Про продовольчі труднощі в Україні»:

«Колі гата было, штоб Україну Беларусія карміла. Былі горшіе годы, але

Україна карміла Беларусію, я цяперь наодворот. Беларусія непроч помоч

українськім колхозам і працытным селянам арганізованым порядком, а не такім

як сей час праісходзіць, что на Беларусії із за українцямі нельзя не прайці не

праехаць як на желдорогі, так і на дорогах. Всюди ума голодних оборваних

українцев, которыя валяюся по улицам местечка Беларусії Жлобін, Гомель,

Бахмуч, Магімт, Орша, Мінск, Сіроціно і усюди полно. По лесам

некоторыеживуць. До чого гэта доходзіць, к чему гэта вийдзе. Шмат українцем

бывае за хлебом коля самай мяжы буржуазной польской Польчши і што вы

думаєце мало есьць урочой, якія робяць ваенікі, што українцев эмору хоцят

задушыць, а у газетах пішут усе хорошо. Чаму прайду не напішыць, што

міліонні галадуюць і на полі шмат цяперь гібеніт хлеба, а много зарасло травой

і не запхано засталося, т.к. самая сіла мужчыны ы жанчыны кінулісь у сьвет за

куском хлеба, что колькі с голоду не померці.

І правда далко когда глядиш, как голодныя скитаюця українцы, а когда

говориш, почему не работаеце на месте, так отвечают, что семян нет и в

колхозах нечемо делать и обеспеченность плохая. В общем факт остается

фактом, что миллионы людей бродят голыя, голодныя по лесам, станциям и

местечкам и колхлзах Беларусыъ і просят кусок хлеба, А как разрешена хлебная

проблема на Україне, где ЦК партії Україны, где ЦИК, что предпринимает.

Просто сердце сребет за такіе дела дапущеныя, біларусы».[4]

3) В 1935 році на Заході був надрукований лист-протест селян села

Луценок Полтавської області на ім’я Сталіна.

Відкритий лист Сталіну:

«Товариш Генеральний секретар білшовіцької партії й верховний

правитель Радянської держави Йосиф Джугашвілі Сталін!

Ми, колишні селяни та козаки забутого полтавського села Жабок (по-

теперішньому — Луценок) Лохвицького району зібралися своєю давньою

общиною на сільську сходку, щоб звернутися до тебе із сльозами гіркого

привіту й відверто розповісти тобі про наше погане та голодне життя-буття.

Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доноситься і

до Москви, а може, й далі — за границю. Стид та сором на весь великий світ. І

це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про

голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не

дозволяють запитувати й говорити про голод. Одним словом — зовсім не

голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таємницею. Дивно вже

надто звучить: «Голод під забороною». Звичайно не сам голод, а правдива

інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як ти на це дивишся?

Коли подивишся на наше сьогоднішнє життя мимоволі згадуються слова

великого Кобзаря — Т.Г.Шевченка: « У тім хорошому селі: чорніше чорної

землі, блукають люди: повсихали сади зелені, погнили біленькі хати,

повалялись, стави бур’яном поросли, село неначе погоріло, неначе люди

подуріли…» Так це ж було за панщини, за кріпацтва. А тепер же ми будуємо

нове суспільство — соціалізм та комунізм.

Який же може бути вихід?

Раніше відповіді на це запитання ми б шукали в небесних богів чи у

земних оракулів. Але ті й інші зараз не в пошані. Тому дозволь висловити наші

власні думки і міркування з приводу важкого кризового стану. Прийми їх, будь

ласка, без усмішок та жартів, бо й наші селянські голови чогось варті. Повір,

що ми, селяни самі з вусами і бачимо, куди та як треба йти щоб з однієї важкої

халепи вийти, а у другу, ще важчу — не ввійти.

Видно, що твоя політика, Генеральний секретар, явно заводить наше

суспільство в глухий кут. Вона не те що не спрацьовую, а й набиває людям

рубець, тому і лине народі у стогін так крик, бо уривається в нього терпець…».

[9]

Деякім західним українцям удалося відвідати Радянську Україну. Двом

американцям українського походження, вдалося відвідати рідне село у 1934

році. Своїх батьків вони не застали в живих, а обличчя їхньої сестри було таке

спотворене, що її неможливо було впізнати. В одній українській родині, пише

ще один свідок, деякі лежали, ледве дихаючи, інші зовсім не дихали, а «дочка

господаря, якого я знаю, лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля,

гризучи ніжку стільця… Коли вона почула, як ми входимо, вона не

повернулася, загарчала, точно як гарчить собака, якщо підійти близько , коли

він гризе кістку»

Кореспондент агентства «Асошіейтед пресс» наводить листа, якого йому

показав штатний працівник газети «Правда», що спеціалізувався на викритті

«капіталістичних побрехеньок», від свого батька-єврея з України: «Мій

коханий сину! Цим листом повідомляю тебе, що твоєї матері немає вже в

живих. Вона померла від голоду після місяців страждань. Мені також уже

недовго лишилося, як і багатьом іншим у нашому селі. Час від часу нам

удається урвати якусь крихту, але цього нам не вистачить надовго, хіба що

надішлють харчів із центру. Тут у нас на сотні кілометрів немає ніяких харчів,

Останнім бажанням твоєї матері було, щоб ти, наш єдиний син, замовив

заупокійну молитву за неї. Як і твоя мати, я також сподіваюся, що ти забудеш

про свій атеїзм тепер, коли безбожники принесли нам гнів Всевишнього на

Росію. Чи то буде забагато чекати листа від тебе, в якому ти напишеш, що

замовив заупокійну молитву за свою матір — принаймні раз — і що ти зробиш

те саме за мене? Тоді легше буде вмирати».[2]

Незважаючи на заборону залишати місця проживання деякім східним

українцям вдалося перейти Буг і опинитися на Заході.

Теодора Трипняк (дівоче прізвище Сорока) з хутора Лозуватка

Царицинського району на Дніпропетровщині у своїх свідченнях, які вона дала

американській Державній комісії дослідження голоду в Україні, згадує

«Колективізацію яка вже почалася у 1931 році. Найперше вони взялися за

великі хутори, там, де найбільші багачі жили. То вони найперше за куркулів

взялися…То у 1933 р. був дуже великий урожай. Я пам’ятаю, що все казали, що

жито таке високе, що як людина, то не видно було голови. А колоски були такі

повні, що ламалися, просто відламувалися. А урожай був такий просто

непередбачений у 1932 році. Як совєти твердять, що то не урожай був, то

неправда. Урожай був на все — як на збіжжя, так і на овоч, так і на городину.

На все був великий урожай. І люди позбирали дуже гарний урожай. Але коли

почувалася колективізація, вони організовували, так звану «червону мітлу».

Вони приїжджали і викачували хліб у людей» [9]

Залишився щоденник Теодори Трипняк, уривок з якого я хочу привести:

«одного дня до нас зайшов місцевий селянин і став нам радити, щоб ми тікали.

Ми боялися його, бо не знали, що він за чоловік. Він почав заходити частіше й

говорив про тих людей, що повтікали, — то пораду на це їм дав він. Він показав

папери, по яких можна було тікати. Ми стали його просити, щоб він і нам

приніс папери й план, куди легше йти.

З того часу ми стали ще більше мріяти про втечу. Він докладно розповів,

як треба йти, дав план, на які саме села, і сказав, що в першому селі ми маємо

зайти до церковного старости, який нас направить в друге село. Тут він дав нам

адресу того церковного старости. В другому селі ми мали теж зайти до

церковного старости. Далі він нам розповів, що ми маємо йти 300 кілометрів на

захід до річки Буг, там попросити будь якого човна й плисти помаленьку».[9]

Діаспора писала, вимагала, збирала матеріальну допомогу, але на жаль

світ залишався глухим. Єдиною адекватною реакцією на злочини, що

творилися в Україні, був атентат Микола Лемика. 21 жовтня 1933 року у Львові

бойовик ОУН, на знак протесту проти голоду в УРСР, у приміщенні

консульства СРСР вбиває Олексія Майлова, особливо уповноваженого

працівника ГПУ. Вийшовши із приміщення консульства, Микола Лемик без

спротиву здався Польській поліції. Суд над націоналістом викликав значний

резонанс. Саме після нього більшість світової преси написали про

цілеспрямований Голодомор в Україні та про сталінські репресії. Миколу

Лемика засудили до довічного ув’язнення.

Відомі західні письменники Бернард Шоу і Ромен Роллан у час

Голодомору відвідали Україну, але жодним словом не згадали жахливі події.

Підтримуючи радянське керівництво, вони говорили: «В СРСР все добре,

голоду нема». Письменники ж української діаспори піднімали цю тему в своїх

творах, закликаючи світ помогти. Олег Ольжич у 1935 році у вірші

«Незнаному Воякові» писав:

«…Та стане сліпим, хто сховався до нор

Від першого пострілів звуку.

Я к гурт овечок ошаліло-тупий:

Тісніше, докупи, докупи!

Щоб вранці заслати пахучі степи

Отруйними купами трупу.»

Улас Самчук, якого можна назвати «Літописцем ХХ століття», в романі

«Марія» узагальнює селянку Марію та образ Матері Божої. Небесна Марія —

заступниця людства, і селянка Марія — втілення долі матерів-страдниць, що

загинули голодною смертю на Україні під час голодомору.

Іван Багряний — людина-легенда, одна із над величніших і

найтрагічніших постатей в українському письменстві ХХ століття. Його

памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», перекладений багатьма мовами

світу. У V главі він пише: « В 1933 році більшовики організували штучно голод

в Україні. Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими

селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді

страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній

Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї

частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею,

Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в

СРСР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна

для більшовизму. Можна зібрати силу фактів, і матеріалів, і живих свідків, що

висвітили б цю жахливу сторінку нашої історії. Щоб лише тим, хто

поцікавився. Та ніхто в світі ти не поцікавився, і в цьому наша, українського

народу ще більша трагедія. Цей штучно створений голод забрав колосальні

жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності. Ось чому я

ненавиджу більшовизм і не хочу вертатись на «родіну».

Великою крапкою в розкритті подій Голодомору стала картина Казимира

Малевича «Людина, що біжить» або «Селянин між хрестом і мечем». (додаток

3 )

80 років пройшло із часу трагедії…80 років страшної пам’яті очевидців…

80 років… Змінилось не одне покоління, більшість очевидців уже не має в

живих. Однак саме тема голодомору в Україні має безпосередній вплив на її

цивілізаційний вибір, котрий за 22 роки незалежності так і не вдалося зробити.

Події 32-33 років продовжують тримати в напрузі українське суспільство.

На 22 році незалежності маємо невирішену полеміку в українському

суспільстві: а чи був голод — голодомором? Так, 32-33-ті — це роки, в яких

цілеспрямовано знищувалось етнічне населення українських земель!

Статистика? Перепис населення УРСР 1926 року говорить про населення

чисельністю 28 мільйонів 926 тисяч осіб, з них 85% - українці. Перепис

населення УРСР 1937 року, який до речі, довгий час був засекречений, дає нам

знову цифру в 28 мільйонів 388 тисяч осіб. За 10 років населення зменшилось

на 524 тисячі, при середньому числи природного приросту в 500 тисяч на рік?

Частка українців на момент цього перепису становить уже 75%.(додаток 4)

Доказами саме Геноциду українців у 1932-1933 роках є той аспект, що

злочинна радянська влада відмовилася визнавати сам факт голоду в той

страшний час. Сьогодні більшість європейських країн разом зі США, Канадою,

Австралією та каїнами Латинської Америки визнали голод 32-33 років актом

геноциду щодо українців. Із європейських країн офіційно визнання наразі немає

від Великобританії, Німеччини, Франції та ряду Балканських країн.

«Коли Україна криваві жнива

Зібравши для ката, сама умирала

І з голоду навіть згубила слова,

Європа мовчала,

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала.»

Олександр Олесь — «Пам’ятай»

Сьогодні творцями історії стає моє покоління українців, мої ровесники.

Покоління, чия свідомість формувалась у контексті незалежної держави,

покоління, котре сьогодні є якісно іншим від існуючих «еліт», покоління, яке

саме стає «елітою» та здатне впливати на суспільні процеси.

Сьогодні ми повинні забути, що хтось має нас жаліти чи вирішувати наші

проблеми. Кожен українець повинен згадати свою шляхетну та героїчну

історію боротьби. Із поразок виносити лише досвід, а досвіду у нас пре

достатньо, щоб почати вже сьогодні не тільки перемагати на якомусь

внутрішньому рівні, а здобувати своє гідне місце в глобальному світі.

Тема історичної справедливості в контексті Голодомору має бути

мірилом нашої людяності та єдності, вірності ідеалам незалежної України.

Тому най доречним і най переконливим висновком пропонованої роботи стане

цитата з промови екс-глави УГКЦ владики Любомира Гузара: « Немає поділу

між Сходом і Заходом України. Поділ є між тими хто любить Україну і хто її не

любить».

Додаток 1

Додаток 1

Додаток 1

Додаток 2

Мілена Рудницька

Додаток 3

Додаток 4

СПИСОК ЛИТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про голодомор 1932-1933років в Україні».

2. Конквест Р. Жнива скорботи. [Текст] / - К., 1993

3. Лук'яненко Л. Юридичні аспекти голодомору 1932-1933рр., К., 1993

4. Куліш. Геноцид .Голодомор 1932-1933. Причини, жертви, злочинці. [Текст] /

- К., 2001

5. Костюк Г. Сталінізм в Україні (Ґенеза і наслідки).[Текст] / - К., 1995

6. Кульчицький С. 1933: трагедія голоду., К., 1990

7. Чугуєнко М. Шокирующая Украйна. [Текст] / - X., 2003

8. Діброва С. Сталінська колективізація: погляд крізь час.

К., 1997

9. Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933рр.) [Текст]/

Український історичний журнал - 1995. - №1.

10. Шаповал Ю. Сталінізм і Україна [Текст]/ Український історичний журнал -

1990. - № 2-8.

11. Багряний І. Чому я не хочу вертатись до СРСР [Текст]/ - К., 1998.

12. Олесь О. Поетичні твори [Текст]. - К., 2002.

13. Історія України. Документи. Матеріали., Р., 2009.