БІЛОГРУДІВСЬКА КУЛЬТУРА—археол. к-ра пізнього періоду брон-зового віку (12—9 ст. до н.е.) натер. Лісостепової зони Правобе-режної України. Названа за міс-цем розкопок 1919—26 зольниківв Білогрудівському лісі поблизус. Піковець (нині село Умансько-го р-ну Черкас. обл.). Ареал по-ширення охоплює тер. сучаснихКиїв., Черкас., Він., Житомир.областей. Виділяються пд. та пн.локальні варіанти. Поселення немали укріплень. Житла — напів-землянки підпрямокутної фор-ми — досліджені на поселенняхВелика Андрусівка, Малополове-цьке, Підгірці, Собківка, Суботів.

Особливістю Б.к. є велика кіль-кість зольників. Поховання під-курганні (Макіївка, Печера, Со-колова) та безкурганні (Білий Ка-мінь, Велика Снітинка), здійсненіпереважно за обрядом інгумації.Небіжчики лежали в неглибокихямах зібгані, на боці, головою назахід. Зафіксовано ритуальне роз-членування покійників (ВеликаСнітинка). У пн. р-нах відомі ур-нові кремації (Мотовилівка, Тро-янів). Характерні керамічні фор-ми: тюльпаноподібні посудини зпоодиноким валиком, відкритімиски, черпаки, келихи. Металевівироби представлені зброєю (віс-тря списів, кельти) та прикрасами(спіральні підвіски, кільця, бля-хи, шпильки). З кістки виготов-лялися лощила, шила, псалії; зглини — пряслиця, зооморфністатуетки, ритуальні хлібці; з ка-меню — розтиральники, сокири-молоти. Характерними є невеликікременеві серпи. Основа г-ва —землеробство та скотарство. Б.к.сформувалася не пізніше 12 ст. дон.е. на основі трансформації місц.

проявів тшинецько-комарівськоїкультурно-історичної спільностіпід впливом карпато-дунайськихк-р. У 9 ст. до н.е. її змінює чорно-ліська культура передскіф. доби.

Літ.: Березанская С.С. Белогрудов-ская культура. В кн.: Археология Укра-инской ССР, т. 1. К., 1985.

С.Д. Лисенко.

БІЛОДІД Іван Костянтинович(29.08.1906—02.09.1981) — укр.мовознавець. Д-р філол. н. іпроф. (1952), акад. АН УРСР(1957). Засл. діяч н. УРСР (1966).Н. в с. Успенське (нині с. Успен-ка Онуфріївського р-ну Кіровогр.обл.) в сел. родині. Закінчив Хар-ків. ін-т проф. освіти (1932). Ви-кладав у вищих школах Харковата Львова (1932—41). Учасник Ве-ликої вітчизняної війни Радянсько-го Союзу 1941—1945. Від 1946співробітник, від 1961 — дир. Ін-ту мовознавства ім. О.Потебні АНУРСР. Голова Від-ня сусп. наукАН УРСР (1952—57). Міністросвіти УРСР (1957—62). Віце-президент АН УРСР (1963—78).Автор праць з історії укр. літ. мо-ви, заг. мовознавства, лінгвости-лістики, методології та теорії мо-вознавства, теорії перекладу, лек-сикології та лексикографії, сту-дій, присвячених контактам укр.мови з ін. слов’ян. мовами. Наго-роджений орденами Леніна, Тру-дового Червоного Прапора та ін.відзнаками.

П. у м. Київ.Тв.: Вибрані твори, т. 1—3. К., 1986.Літ.: Іван Костянтинович Білодід.

К., 1976; Академія наук України: Пер-сональний склад. К., 1993.

О.В. Ясь.

БІЛОЗЕРСЬКА КУЛЬТУРА —археол. к-ра пізнього періоду брон-зового віку, поширена в степовійсмузі України та Молдови у12—10 ст. до н.е. Назва походитьвід поселення на березі Білозер-ського лиману (нині Каховськоговодосховища) в м. Кам’янка-Дніп-ровська. Серед пам’яток Б.к. —поселення на берегах річок і ли-манів (Тудорове, Воронівка, Змії-вка), кургани (Широка Могила,Степовий, Кочковате) та ґрунтовімогильники (Брилівка, Широке,Будуржель), комплекси ливарнихформ (Завадівка, Новоолександ-рівка), майстерні ливарників(Кардашинка), скарби металевихречей (Новогригор’ївка), випад-кові знахідки. Матеріальна к-раБ.к. репрезентована керамікою,знаряддями праці, тальковими ли-

варними формами, зброєю, при-красами. Осн. заняття нас. — ско-тарство, землеробство, металооб-робка. Дослідники к-ри вважа-ють, що її нас. спілкувалося надіалекті давньоіранської мовноїспільноти.

Літ.: Отрощенко В.В. Белозерскаякультура. В кн.: Культуры эпохи брон-зы на территории Украины. К., 1986;Ванчугов В.П. Белозерская культура вСеверо-Западном Причерноморье. К.,1990.

В.В. Отрощенко.

БІЛОЗЕРСЬКА Надія Олександ-рівна (дівоче прізв. — Ген; 10.04(29.03).1838—09.03(25.02).1912) —перекладач, педагог, історик, жу-рналіст. Н. в маєтку Софіївка Бєло-зерського пов. Новгородської губ.в сім’ї лісничого. Змалку мешкалав м. Петрозаводськ (нині місто вРФ). Освіту здобула вдома. Взим-ку 1855/56 вийшла заміж заВ.Білозерського, опинилась у коліпетерб. укр. громади. Була знайо-ма з П.Кулішем,М.Костомаровим,Т.Шевченком. За їх участі на поч.1860-х рр. разом із чоловіком про-водила щотижневі понеділковізібрання, які відвідували такожІ.Тургенєв,М.Чернишевський та ін.літератори. Її дядько М.Катеніндав гроші на вид. місячника «Ос-нова». Виступала з пер. в рос. пре-сі, опублікувала з передмовою іпримітками М.Костомарова «За-писки о Московии XVI в. сэраДжерома Горсея» (Библиотекадля чтения, 1865, № 4—6; окремевид.: СПб., 1909), а також «Древ-нее право, его связь с древнейисторией общества и его отноше-ние к новейшим идеям» (СПб.,1873). Співпрацювала з Марком

285БІЛОЗЕРСЬКА

Кераміка білозерськоїкультури.

І.К. Білодід.

Кераміка білогрудівської культури.

Вовчком у час. «Отечественныезаписки» та «Иллюстрированномжурнале», 1872 видала з нею свійпереклад двотомника «История че-ловеческой культуры» Ф.Кольба.

1867 з трьома дітьми пішла відВ.Білозерського, заробляла репе-титорством (1868 склала іспит названня домашньої вчительки).1868—73 була літ. секретарем М.Ко-стомарова, під впливом якоговзялася за самостійні істор. студії.Серед її розвідок: «Мария Ивано-вна Гоголь», «Николай Василь-евич Гоголь. Служба его в Патри-отическом институте» (ж. «Русскаястарина», 1887), «В.Т.Нарежный»(там само, 1888, 1890—91, Уваров-ська премія Петерб. АН 1893). 1878редагувала час. «Воспитание и обу-чение». За підтримки Д.Мордовцявміщувала статті й рецензії вжурналах «Древняя и НоваяРоссия» та «Живописная Рос-сия». Друкувалася також у часо-писах «Ласточка», «Игрушечка»,«Исторический вестник», «Русскаямысль», де, зокрема, 1885 вмісти-ла записану нею автобіографіюМ.Костомарова. Брала участь в ар-тілі перекладачок і створенні Ви-щих жін. курсів. Автор спогадівпро М.Костомарова (ж. «Русскаястарина», 1886), підготувала додруку мемуари братів В. Жем-чужникова та Л.Жемчужникова).

Тв.: Автобиография. «Историче-ский вестник», 1913, № 6.

Літ.: Спогади про Тараса Шевчен-ка. К., 1982; Фоменко А.В., Рейт-блат А.И. Белозерская. В кн.: Русскиеписатели: 1800—1917, т. 1. М., 1989;Листи до Тараса Шевченка. К., 1993.

П.Г. Усенко.

БІЛОЗЕРСЬКИЙ Василь Михай-лович (1825—04.03(20.02).1899) —укр. громад. діяч, журналіст, уче-ний та педагог. Брат М.Білозер-ського. Н. на х. Мотронівка (нинів складі с. Оленівка Борзнянсько-го р-ну Черніг. обл.) у дворянсь-кій родині. Закінчив Київ. ун-т(1846). Викладав у Петровськомукадетському корпусі у Полтаві(1846—47). Чл. Кирило-Мефодіїв-ського товариства та один з авто-рів «Статуту Слов’янського то-вариства св. Кирила і Мефодія».Автор «Записки» (пояснення «Ста-туту...»), в якій висунув ідеюоб’єднання слов’ян. народів у фе-деративну д-ву на засадах христи-янства та освіти. Арештований тависланий до Петрозаводська (1847;нині місто в Карелії, РФ). Післязаслання проживав у Санкт-Пе-тербурзі. Взимку 1855/56 одру-

жився з Надією Ген (див. Н.Біло-зерська). Ред. час. «Основа» (1861—62). Згодом переїхав до Варшави.Підтримував зв’язки з галицьки-ми політ. діячами, зокрема спів-робітничав з часописами «Мета»та «Правда». Останні роки життямешкав на х. Мотронівка.

Літ.: Петров В. Шевченко, Куліш,В.Білозерський — їх перші стрічі. «Ук-раїна», 1925, № 1—2; Бернштейн М.Д.Журнал «Основа» і український літера-турний процес кінця 50—60-х роківXIX ст. К., 1959; Кирило-Мефодіївськетовариство, т. 1. К., 1990; Левенець Ю.А.Василь Білозерський. «УІЖ», 1994,№ 2/3; Дудко В.І. Полтавська громадапочатку 1860-х рр. у листах ДмитраПальчикова до Василя Білозерського.«Київська старовина», 1998, № 2.

О.В. Ясь.

БІЛОЗЕРСЬКИЙ Микола Ми-хайлович (1833—11.06.1896) —укр. історик та етнограф. БратВ.Білозерського. Н. на х. Мотро-нівка (нині в складі с. ОленівкаБорзнянського р-ну Черніг. обл.).Учився в Петровському кадетсь-кому корпусі у Полтаві, аленавчання не завершив. Оселивсяу свого зятя П.Куліша, під йоговпливом став цікавитися історієюУкраїни. 1854 служив у Черніг.губернському правлінні, працю-вав пом. ред. «Черниговских губе-рнских ведомостей», а згодом де-який час виконував обов’язкигол. ред. (до 1855). У цей період угазеті друкувалися істор. акти,пісні, казки, перекази з історіїкраю, почали публікуватися бай-ки Л.Глібова. Згодом Б. залишивслужбу і захопився збираннямукр. нар. пісень. Брав участь увид. А.Метлинським 1854 «Сбор-ника малороссийских песен».Самотужки зібрав бл. 800 укр.пісень (на верес. 1855), які збирав-ся видати, але пізніше передавП.Кулішу. 1856 видав кн. «Юж-норусские летописи», де опублі-кував невідомі пам’ятки, в т. ч.Чернігівський літопис. Пізніше Б.поселився на хуторі поблизум. Борзна, де прожив до кінцяжиття, займаючись с. госп-вом,але продовжував збирати матеріа-ли з укр. фольклору. Публікував-ся в ж. «Киевская старина».

Літ.: А.Л. Памяти Н.М.Белозер-ского. «Киевская старина», 1897, № 1.

О.Л. Вільшанська.

БІЛОКАМ’ЯНСЬК — назва1976—91 м. Інкерман.

БІЛОКІНЬ Сергій Іванович (н. 01.07.1948) — джерелознавець, до-

слідник історії укр. к-ри, історіїЦеркви та більшовицького те-рору. Д-р істор. наук (2000),чл.-кор. УВАН (Нью-Йорк, 2000).Н. в м. Київ. Закінчив істор. ф-тКиїв. ун-ту (1971) та аспірантуруфілол. ф-ту Моск. ун-ту (1977).Канд. дис. на тему «Предмет ізавдання літературознавчого дже-релознавства» захистив 1978, док-торську — «Масовий терор якзасіб державного управління вСРСР, 1917—1941 рр.: Джерело-знавче дослідження» — 2000. Від1990 — голова Київ. наук. т-ваім. Петра Могили, від 1996 —пров. н. с. Ін-ту історії УкраїниНАН України. Лауреат Нац. пре-мії України ім. Тараса Шевченка(2002).

Тв.: Закоханий у вроду слів: М.Зе-ров — доля і книги. К., 1990; Чи маємоми історичну науку? «Наше минуле»,1993, ч. 1(6); The Kiev Patriarchate andthe State. «The International Politics ofEurasia», vol. 3: The Politics of Religionin Russia and the new States of Eura-sia. N.Y.—London, 1995; Доля україн-ської національної аристократії. «Ге-неза», 1996, кн. 1(4); Іванна Синень-ка-Іваницька. К., 1997; Масовий тероряк засіб державного управління вСРСР, 1917—1941 рр.: Джерелознавчедослідження. К., 1999; Механизм бо-льшевицкого насилия. К., 2000.

Літ.: Сергій Білокінь: Бібліогра-фічний покажчик. К., 1989; Гирич І.Оборонець і дослідник національноїкультурної спадщини. «Пам’ятки Ук-раїни», 1998, ч. 3—4 (120—121); Хто єхто в Україні. К., 2001.

О.О. Ковальчук.

БІЛОКОЛОС Дмитро Захарович(05.02.1912—09.02.1993) — дипло-мат рад. доби. Канд. філос. н.(1955). Н. в с. Єгорівка (нині селоВолноваського р-ну Донец. обл.).Закінчив Бердянський пед. тех-нікум (1931), потім учителював умістах Сталіно (нині Донецьк) іМакіївка. Закінчив істор. ф-т Хар-ків. ун-ту (1936). 1936—41 — викл.історії, дир. серед. шк. (Сталіно).Учасник Великої вітчизняної війниРадянського Союзу 1941—1945. Бравучасть у бойових діях на Волхов-ському й Карельському фронтах(командир взводу, роти, баталь-йону, нач. штабу полку). Післядемобілізації — на парт. роботі:1947—52 — зав. від. пропаганди йагітації, секретар Донец. міськ.к-ту КПУ. 1952—55 навч. в Акад.сусп. наук при ЦК КПРС. Від1955 на парт. роботі — зав. від. на-уки і к-ри, секретар Донец. об-кому КПУ. 1966—70 — міністрзакордонних справ УРСР, очолю-вав делегації УРСР на XXI—XXIV

286БІЛОЗЕРСЬКИЙ

В.М. Білозерський.

С.І. Білокінь.

Д.З. Білоколос.

сесіях ГА ООН, сесіях ЮНЕСКО,міжнар. конф. під егідою ООН. 29трав. 1970 Б. підписав зверненнядо Ген. секретаря ООН, в якомувикладалися пропозиції урядуУРСР щодо розгляду широкогокола питань, вирішення яких ма-ло зміцнити міжнар. безпеку.1970—76 — Надзвичайний і Пов-новажний Посол СРСР у Замбії іза сумісництвом у Ботсвані. На-городжений бойовими й трудови-ми орденами та медалями СРСР.

П. у м. Київ.Р.Г. Симоненко.

БІЛОКРИНИЦЬКА ІЄРАРХІЯ(австрійська) — старообрядниць-ка церква попівського напряму(див. Старообрядництво). Виник-ла в старообрядському с. Біла Кри-ниця на Буковині (на той час тер.Австрії, нині село Глибоцькогор-ну Чернів. обл.) у 40-х рр. 19 ст.як відповідь на зменшення кіль-кості священиків у старообряд-ських громадах. З дозволу авст-рійс. імп. Фердинанда I (1835—48) старообрядці запросили бос-носараївського єпископа Амвро-сія, який 1846 приїхав до с. БілаКриниця і започаткував єписко-пат Б. і. Незабаром цю ієрархіювизнали рос. старообрядці-попів-ці. 24 лют. 1862 частина старооб-рядських ієрархів випустила «Ок-ружне послання єдиної, святої,соборної, апостольської, дрєвлє-православно-кафолічної церкви, внастанову і застереження улюбле-них чад від деяких шкідливих інесуразних творів», в якому булозапропоновано відмовитися віддеяких постулатів віровчення ікульту. Несприйняття значноючастиною старообрядців цьогопослання розкололо Б.і. на «ок-ружників» та «неокружників» чи«розладників». На поч. 20 ст. оби-два напрями Б.і. налічували бл. 25ієрархів. Виходили друком жур-нали «Старообрядець», «Старооб-рядська думка», «Церква» та ін.Поступово Б.і. стала однією з най-потужніших течій старообрядниц-тва. 1988 на соборі з нагоди1000-ліття хрещення Русі-Українибуло прийнято нову назву церк-ви — «Руська православна старо-обрядницька церква». Очолює Це-ркву митрополит Моск. і всієї Ру-сі. Нині налічується понад 200громад на теренах СНД, які об’єд-нані у єпархії. В Україні діють Він-ницько-Одеська єпархія, яка має58 громад (найбільше їх у Він.,Одес. та Чернів. областях), 2 мо-настирі.

О.Н. Саган.

БІЛОКУР Катерина Василівна(25.11.1900—10.06.1961) — укр. жи-вописець. Нар. худож. УРСР(1956). Н. в с. Богданівка (нинісело Яготинського р-ну Київ.обл.) в бідній сел. родині. Читати,писати й малювати навчилася са-мотужки. З 14 років працювала векономіях та в заможних селян. Уколгоспі керувала драм. гуртком.Не змогла отримати фаховоїосвіти через відсутність докумен-тів про шкільну освіту. Від 1940брала участь в обласних, респ.,міжнар. виставках. Майже всі тв.,

виконані в 1920—30-х рр., загину-ли під час Великої вітчизняної вій-ни Радянського Союзу 1941—1945.Глибоко нац. живопис Б. — ори-гінальне явище у вітчизн. та світ.образотворчому мист-ві. Гол. те-ма її полотен — невмируща красаі щедрі дари укр. природи. У нихгармонійно взаємодіють худож.принципи й прийоми професій-ного станкового і нар. декоратив-ного живопису. Автор натюрмор-тів, пейзажів, портретів родичівта знайомих: «Оля Білокур» (1928),«Тетяна Бахмач» (1932—33), «Пор-трет племінниць» (1939), автопор-третів (1950, 1955, 1957). Створи-ла своєрідний жанр пейзажу-на-тюрморту, в якому майже дослід-ницьке знання натури поєднуєть-ся з її поетичним відтворенням,точність і скрупульозність у зо-браженні квітів, овочів, фрук-тів — з декоративним трактуван-ням всієї композиції. Серед робіт:«Квіти за тином» (1935), «Квіти втумані» (1940), «Буйна» (1945),«Цар-колос», «Колгоспне поле»

(обидві — 1949), «Сніданок»(1950), «Півонії» (1958), «Хліб»(1960). Від 1950-х рр. займаласяграфікою, оволоділа технікою ак-варельного живопису: «Гай» (1955),«Напровесні» (1958), «Осінь» (1960).

П. у с. Богданівка.Залишила епістолярну спад-

щину, невелику поему в прозі.Образ Б. увічнено в скульптурі,живопису, літ. та муз. творах, ху-дож. та документальних фільмах.1977 в с. Богданівка відкрито му-зей-садибу Б. 1989 встановленопремію ім. К.Білокур Нац. спілкихудожників України за створеннявизначних тв. нар. мист-ва.

Літ.: Катерина Василівна Білокур.К., 1959; Білокур Катерина. Виставкаживопису. К., 1966; Історія україн-ського мистецтва, т. 5—6. К., 1967—68;Куницька М. Творчість Катерини Біло-кур. «Образотворче мистецтво», 1970,№ 4; Макаров А., Найден О. Барви ще-дрої землі. К., 1970; Катерина Білокур.Альбом. К., 1975; Загайко А.І. Катери-на Білокур і Полтавщина. «Народнатворчість та етнографія», 1985, № 6;Катерина Білокур. «Я буду художни-ком!» Документальна оповідь у листаххудожниці, розвідках Миколи Кагар-лицького. К., 1995.

Н.Г. Ковпаненко.

БІЛОЛІССЯ — ранньомезолітич-не (див. Мезоліт) поселення(10—9 тис. до н.е.) на правому бе-резі р. Сарата між сучасними се-лами Білолісся Татарбунарськогор-ну і Михайлівка Саратськогор-ну Одес. обл. Відкрито А.Кре-мером. Палеографічна ситуація вмежиріччі Дунаю та Дністра начас існування там поселення —степи з поодинокими деревамисосни, берези та вільхи. Вздовжберега Сарати виявлено 4 легкихжитла з вогнищами. Речовийкомплекс складається з крем’я-них знарядь та решток фауни: кіс-ток коня, тура та сайгака. Середзнарядь — скребачки, різці, віст-ря, геометричні мікроліти (сег-менти, трапеції, трикутники —вкладиші ножів, серпів; наконеч-ники стріл), свердла, скобелі то-що. Певно, первісна община з 4-хсімей (по 4—6 осіб) полювала вдолині р. Сарата протягом кількохмісяців. Дослідники вважають,що поселення могло бути засно-ване кочовиками з балкано-ду-найського регіону.

Літ.: Станко В.Н. Ранний мезолитстепей Северного Причерноморья. Вкн.: Первобытная археология: поискии находки. К., 1980; К проблеме запад-ных связей мезолита степного Приче-рноморья (по материалам поселенияБелолесье). В кн.: Новые материалы

287БІЛОЛІССЯ

К.В. Білокур.

по археологии Северо-Западного При-черноморья. К., 1985.

В.Н. Станко.

БІЛОПІЛЛЯ — місто Сум. обл.,райцентр. Розташов. на р. Вир(прит. р. Сейм, бас. Дніпра). За-лізнична ст. Нас. 19 тис. осіб(1998).

Тер. сучасного Білопілля булазаселена у 2—6 ст. племенами до-би черняхівської культури. За часівКиївської Русі наприкінці 11 ст.виникло укріплене місто Вир, якевідігравало роль форпосту в бо-ротьбі з кочовиками. Вперше зга-дується в «Повчанні» ВолодимираМономаха під 1096. 1239 містоспустошене під час монголо-та-тарської навали. В серед. 16 ст. уцій місцевості з’являються постирос. служилих людей — військ.сторужі. Одну з них (2-гу пу-тивльську) було встановлено біляВирського городища. Інтенсивнезаселення місцевості почалося в17 ст. 1672 на місці давньогоВира бєлгородський воєвода Ро-модановський збудував фортецю,поблизу якої оселялися задніп-ровські переселенці. Нове посе-лення отримало назву — Крига —від назви річки, що протікала не-подалік (під цією назвою вонозгадується в «Літописі Самовид-ця» за 1678). Назва Білопіллятрапляється в документах поч.80-х рр. 17 ст. Походить від назвиоднойменного м-ка на Брацлав-щині (нині с. Білопілля Козя-тинського р-ну Він. обл.), звідки1672 прийшли перші козаки —переселенці. У 18 ст. Б. — сотеннем-ко Білопільської сотні Сумсь-кого полку. Після ліквідації пол-кового устрою з 1765 по 1780входило до Слобідсько-Українськоїгубернії, з 1780 до 1796 — Харків-ського намісництва, з 1835 —Харківської губернії.

Наприкінці 19 — поч. 20 ст.діяло Білопільське Богородичнебратство, статутним завданнямякого була боротьба з різнимипроявами сектантства (див. Сек-та релігійна).

В 1920-х рр. збудовано ком-бікормовий та ливарно-мех. з-ди.Райцентр від 1923. У роки Великоївітчизняної війни Радянського Со-юзу 1941—1945 Б. було окупованогітлерівцями від 7 жовт. 1941 до1 верес. 1943.

Гол. напрямами сучасногопром. розвитку міста є харчова ймаш.-буд. галузі пром-сті. 1991 вмісті засновано Боголюбськийчол. монастир.

Уродженцями міста є філо-соф, літ. критик, публіцист М.О.Ан-тонович (1835—1918), педагог іписьменник А.Макаренко, укр.поет О.Олесь.

Літ.: ІМіС УРСР. Сумська область.К., 1973; Сотник О.М. Сумщина хри-стиянська. Суми, 1990; Корогод Б.Л.,Корогод Г.І. Нарис історії Сумщини,вип. 1. Суми, 1999; Сумщина від дав-нини до сьогодення: Науковий до-відник. Суми, 2000.

О.Г. Бажан.

БІЛОРУСИ В УКРАЇНІ. За да-ними перепису 2001, білоруси зай-мають в Україні третє місце за чи-сельністю (після українців і ро-сіян) — 275,8 тис. осіб, що стано-вить 0,6 % нас. країни. Разом зукраїнцями й росіянами білорусиналежать до сх. слов’ян. Першазгадка про поселення білорусівна етнічній укр. тер. стосуєтьсяраннього середньовіччя. Значнакількість білорусів замешкала вУкраїні в 16—17 ст. Селилися во-ни переважно в містах: Києві, Чер-касах, Каневі, Звенигородці, Луць-ку. В степовому Придніпров’їосідали відхідники з білорус. зе-мель, що займалися рибальствомі мисливством. У 2-й пол. 18 ст. вНоворосії виникає чимало військ.поселень з білорусів у зв’язку знеобхідністю захисту пд. земельвід турец.-татар. нападів (села Ба-рмашове, нині Жовтневого р-ну,та Явкине, нині Баштанськогор-ну, обидва Миколаїв. обл.).

Від 2-ї пол. 19 ст. характер таспрямування міграційних проце-сів дещо змінюється. У зв’язку звичерпанням фонду вільних зе-мель на пд. України більшістьбілорус. переселенців цього пе-ріоду, зрештою, ставали робітни-ками на пром. підпр-вах Поділля,а також Донбасу й Придніпров’я,які швидко розвивались. Індуст-ріальна праця й міськ. спосібжиття значно прискорили проце-си розмивання й асиміляції біло-рус. нас. України. Цьому значносприяли близькість мов та спо-рідненість к-р двох сусідніх наро-дів, що мали також чимало спіль-них рис у госп. житті й побуті.Особливої інтенсивності асиміля-ційні процеси набули вже в 20 ст.Нині для білорусів характерним є,як правило, дисперсне розселенняпо всій тер. України. Найбільше їхпроживає в Донец. обл. (44,5 тис.осіб), Дніпроп. обл. (29,5 тис.), АРКрим (29,2 тис.), Луган. обл.(20,5 тис.), м. Київ (16,5 тис.) таХарків. обл. (14,7 тис.). У погра-

ниччі з Білоруссю частка білорусівсеред усього нас. дуже незначна:виділяється в цьому відношенніРівнен. обл., де чисельність білору-сів становить 11,8 тис. осіб.

За даними соціологічних опи-тувань, на поч. 1990-х рр. 35,5 %Б. в У. вважали рідною мовоюбілорус., 55,2 % — рос., 9,3 % —укр.

Як засвідчили дослідженняукр. учених кін. 1980-х — серед.1990-х рр., освіт. й заг. трудовийпотенціал білорус. етнічної групидосить високий, а її етнокульт.життя поступово пробуджується.Інтереси Б. в У. представляютькілька т-в, зокрема Білорус. культ.-освіт. т-во (АР Крим), Т-во біло-рус. к-ри ім. М.Богдановича (За-поріз. обл.), Білорус. т-во ім.Ф.Ско-рини (м. Львів) та інші.

Літ.: Етнонаціональний розвитокУкраїни. Терміни, визначення, персо-налії. К., 1993; Заставний Ф.Д. Геогра-фія України, кн. 1—2. Львів, 1994; По-номарьов А.П. Українська етнографія.К., 1994; Етнічний довідник, ч. 2. К.,1996; Наулко В.І. Хто і відколи живе вУкраїні. К., 1998; Рудницька Т.М. Ет-нічні спільноти України: тенденції со-ціальних змін. К., 1998.

М.М. Вівчарик.

БІЛОРУСЬ, Республіка Білорусь(Бєларусь) — д-ва, розташов. вСх. Європі. Тер. 207,6 тис. км2.Нас. 10,019 млн осіб (2001): біло-руси — 81,2 %, росіяни — 11,4 %,поляки — 3,9 %, українці — 2,4 %.Столиця — м. Мінськ. Адм.-тер.поділ: 6 областей, 118 сільс. р-нів,25 р-нів у містах, 104 міста і 108с-щ міськ. типу. Держ. мови —білорус. і рос. Грошова одини-ця — білорус. рубєль. Б. — чл.ООН (1945) і СНД (1992). У трав.1997 Б. підписала договір про со-юз з Росією.

Дипломатичні відносини Ук-раїни з Б. встановлено 27 груд.1991. Б. — одна з трьох колиш. ре-спублік СРСР (Білорус. РСР,РРФСР і УРСР), керівники якихпідписали Біловезьку угоду простворення СНД 1991.

Між Україною і РеспублікоюБілорусь підтримуються торгово-екон. зв’язки. Б. традиційно по-стачає в Україну трактори, сіль-госпмашини, багато синтетичнихволокон, а також калійні добрива.Україна направляє в Республі-ку Білорусь соняшникову олію,складну техніку, трансформаторита ін.

На тер. Б. проживає 240,5 тис.українців. Найбільш компактно

288БІЛОПІЛЛЯ

вони розселені в Гомельській(68 тис.) та Брестській (60 тис.)областях. Бл. половини українців(45,4 %) вважають укр. мовусвоєю рідною мовою. Крім того,як засвідчує перепис, ще 16,4 %українців в Б. вільно володіютьукраїнською.

Динаміка чисельності україн-ців у Б. у 2-й пол. 20 ст. була такою:1959 їх налічувалося 131,1 тис.(1,6 % від усього нас.), 1970 —190,8 тис. (2,1 %), 1979 — 231 тис.(2,4 %), 1989 — 290 тис. (2,8 %).

Пд.-зх. ч. тер. сучасної Біло-русі, що розташов. між ріками Зх.Буг, Прип’ять (прит. Дніпра),Ясельда (прит. Прип’яті) та На-рев і відома як Берестейськаземля, є, на думку деяких дослід-ників, продовженням укр. етніч-ної тер. Це Малоритський, Ка-м’янецький, Брестський, Жабин-ковський, Березовський, Дроги-чинський, Івановський, Пінський,Столінський, а також частковоПружанський, Ганцевицький, Іва-цевицький, Ляховицький і Лу-нінецький р-ни Брестської об-ласті. Проте питання укр.-біло-рус. етнічно-тер. розмежування впд.-зх. і пд. частинах цієї д-ви єскладним. Внаслідок того, щонас. Берестейщини в одних пере-писах уважалося як українці, а він. — як білоруси, дані щодо чи-сельності укр. діаспори в Білорусінепевні. Так, за переписом нас.1897 більшість нас. Берестейщи-ни була віднесена до українців(407 тис.). Етнографи того часуконстатували, що й частину нас.деяких ін. регіонів Б. за мовоюможна зарахувати до українців.Моск. діалектологічна комісія Пе-терб. АН 1914 відносила берес-тейський мовний масив до пн.-укр. мовних говірок. Згідно з Бре-стським мирним договором УНР здержавами Четверного союзу 9 лю-того 1918, Берестейщина входиладо складу Української НародноїРеспубліки. Однак у пізніших пе-реписах більшість жителів Берес-тейщини реєструвалася уже якбілоруси. Зокрема, згідно з да-ними переписів 1926 — в СРСР і1931 — в Польщі, число українціву Б. становило лише 34,5 тис.осіб.

У 1920-х рр. на Берестейщинідіяло т-во «Просвіта», яке, зокре-ма, організувало культ.-освіт. кур-си, де слухачі вивчали укр. мову,історію та географію. В часипольс. панування (до 1939) влада,прагнучи ополячити місц. нас., невизнавала його належності до

укр. етносу й називала «поліщу-ками». Від 1939, коли ця тер.ввійшла до складу Білорус. РСР,місц. нас. стало вважатися білору-сами. Однак 1939 в Бересті (Брес-ті) ще працювала укр. б-ка, а всільс. місцевості — 127 хат-чита-лень «Просвіти»; 1939/40 навч. р.діяло 49 укр. шкіл. У подальші ро-ки діяльність укр. культ.-освіт. за-кладів у Б. була згорнута.

Ситуація почала змінюватисяв 1990-х рр., коли відновився рухза нац.-культ. відродження украї-нців Б. Найпомітніше ці процесивідчувалися саме на Берестейщи-ні. У лют. 1990 в Бресті заснованеУкр. громад.-культ. об-ня Брест-ської обл. «Берестейщина» (голо-ва правління — М.Козловський).Гол. метою об-ня є захист етніч-ної ідентичності укр. нас. Берес-тейщини, збереження та подаль-ший розвиток укр. мови, к-ри,традицій, вивчення своєї історії.Осередки об-ня створені в Бре-сті, Брестському, Кам’янецькому,Дрогичинському, Кобринському,Жабинковському та Пінськомур-нах. Під егідою об-ня працюєУкр. нар. ун-т к-ри, з квіт. 1991виходить газ. «Голос Берестейщи-ни». У трав. 1994 в Бресті розпо-чала роботу укр. б-ка, яка фак-тично виконує функції укр. культ.-інформаційного центру. На вимогуукр. громади укр. мова вивчаєтьсяв кількох школах Кобринського іДрогичинського районів.

Літ.: Дністрянський М.С. КордониУкраїни. Львів, 1992; Заставний Ф.Д.Українські етнічні землі. Львів, 1993;Його ж. Географія України, кн. 1—2.Львів, 1994; Леонюк В. Словник Бе-рестейщини. Львів, 1996; Трощин-ський В.П., Шевченко А.А. Українці всвіті. К., 1999.

М.М. Вівчарик.

БІЛОРУСЬКА КАМПАНІЯ УК-РАЇНСЬКОЇ АРМІЇ 1654—1655—наступальні операції 20-тис. укр.армії під командуванням наказ-ного гетьмана І.Золотаренка про-ти Речі Посполитої на тер. Білору-сі та частково Литви. Укр. кон-тингент складали козаки Ніжин-ського полку, Чернігівського полку іСтародубського полку. План кам-панії розроблявся і здійснювавсяу взаємодії з рос. командуванням.Наступ розвивався вгору по р.Дніпро та його притоці р. Сож унапрямку Гомель — Пропойськ(нині м. Славгород) — СтарийБихів (нині м. Бихов; обидва Мо-гильовської обл.) — Могильов.Військ. результатом кампанії було

оволодіння значними тер. біло-рус. Подніпров’я та Посожжя,взяття Гомеля, Рєчиці, Жлобіна,Рогачова (всі нині міста Гомель-ської обл.), Нового Бихова (нинісело Могильовської обл.), Про-пойська, Горваля (нині село Го-мельської обл.), а також разом ізрос. військами — лит. столиціВільно (нині Вільнюс). У політ.відношенні кампанія сприялаактивізації соціальних рухів уПд.-Сх. Білорусі, масовому поко-заченню місц. нас. Це започатку-вало процес становлення на бі-лорус. землях полково-сотенно-го устрою (див. Полковий устрій,Сотенний устрій), козац. суду, атакож елементів соціальних від-носин, які були притаманні дляУкраїни. Зважаючи на етнічну йкульт. спорідненість українців ібілорусів, належність їх до Київ.правосл. митрополії, а також важ-ливе стратегічне значення цьогорегіону для д-ви, гетьман. урядБ.Хмельницького всіляко заохочу-вав перехід білорус. шляхти підгетьман. протекцію та покозачен-ня білорус. нас., прагнучи за-кріпити цей регіон за Укр. козац.д-вою. Відвойовані в Речі Поспо-литої під час Білорус. кампанії зе-млі Пд.-Сх. Білорусі стали базоюдля формування Білоруського пол-ку. Політика укр. уряду щодоБілорусі зустріла протидію з бокурос. царя Олексія Михайловича,який хотів приєднати відвойованіземлі до Рос. д-ви, а тому вимагавприпинення практики покоза-чення білорус. нас., ліквідації по-лково-сотенного устрою, обме-ження прерогатив козац. старши-ни суто військ. функціями та ви-ведення укр. залог з місць, кудибуло введено рос. війська на чолі звоєводами. Внаслідок цього на бі-лорус. землях виник перший гос-трий укр.-рос. конфлікт (про йогоперебіг див. Білоруський полк).

Літ.: Акты Московского государс-тва, т. 2. СПб., 1894; Терлецький О. Ко-заки на Білій Русі в р. 1654—1656.«ЗНТШ», 1896, т. 14; Сборник статей иматериалов по истории Юго-ЗападнойРоссии, т. 1. К., 1911; Белоруссия вэпоху феодализма: Сборник докумен-тов и материалов, т. 2. Минск, 1960;Документы Богдана Хмельницкого(1648—1657). К., 1961. Мальцев А.Н.Россия и Белоруссия в середине XVIIвека. М., 1974; Саганович Г. Невядомаявайна: 1654—1657. Мінск, 1995; Горо-бець В.М. Білорусь козацька: Полков-ник Іван Нечай та українські змаганняза Південно-Східну Білорусь (1655—1659). К., 1998.

В.М. Горобець.

289БІЛОРУСЬКА

БІЛОРУСЬКА НАСТУПАЛЬНАОПЕРАЦІЯ 1944 — одна з най-більших військових операційЧервоної армії (див. Радянськаармія) в роки Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945.Проведена 23 черв. — 29 серп.1944 в Білорусії військами 1-гоПрибалт., 1-го, 2-го та 3-го Біло-рус. фронтів за участю частин 1-їармії Війська Польського, Дніпров-ської військової флотилії та загонівбілорус. і литов. партизанів. Нацей час склалася сприятлива во-єн.-політ. ситуація, коли рад. вій-ська розгромили угруповання гіт-лерівських військ під Ленінгра-дом (нині Санкт-Петербург), наПравобереж. Україні та в Криму,а англо-амер. війська відкрилиДругий фронт.Метою операції бу-ло оточити і знищити вітебське йбобруйське угруповання ворога,вийти в р-н Мінська, оточити ізнищити нім. війська на сх. відМінська і вийти на рубіж м. Мо-лодечно — м. Столбци. Утримую-чи білорус. виступ, гітлерівськівійська прикривали підступи до Сх.Пруссії і Польщі, забезпечувалистабільне становище пн. групиармій в Прибалтиці і створювализагрозу рад. військам ПершогоУкраїнського фронту. Наступ рад.військ розпочався на фронті зав-ширшки 700 км від м. Полоцьк дом. Мозир (Гомельської обл.). Уперіод з 23 черв. до 4 лип. оборо-ну противника було прорвано повсій лінії наступу, і війська просу-нулися вглиб на 150—300 км, роз-громивши ворожі угруповання вр-нах Вітебська, Орші (Вітебськоїобл.), Могильова і Бобруйська(Могильовської обл.), столиціБілорусії Мінська. Протягом лип.йшли запеклі бої, в ході яких бу-ло ліквідовано 100-тис. угрупо-вання нім. військ на сх. від Мін-ська, визволено Даугавпілс (Лат-вія), Вільнюс, Шауляй і Каунас(усі Литва), Полоцьк (Вітебськаобл.), Брест, Пінськ (Брестськаобл.; усі Білорусь), Ковель (Волин.обл.), Хелм, Білосток, Люблін (усіПольща) та ін. міста. Від 13 лип.наступ рад. військ у Білорусії зли-вся з наступом у Зх. Україні (див.Львівсько-Сандомирська наступаль-на операція 1944). На кін. лип.війська 2-го Білорус. фронту вий-шли на кордон Сх. Пруссії, 1-гоБілорус. фронту — на р. Вісла.27 лип. — 4 серп. рад. військафорсували Віслу й захопили пла-цдарми на її зх. березі в р-ні Ман-гушева і Пулави (нині Польща).

Протягом серп. йшли бої за роз-ширення цих плацдармів. У ходіБ.н.о. було розгромлено гітлерів-ську групу армій «Центр», визво-лено Білорусь, частину Литви,Латвії і Польщі. 17 д-зій і 3 бри-гади противника були повністюзнищені, а 50 д-зій втратили біль-ше половини свого складу. В ре-зультаті Б.н.о. створилися сприя-тливі умови для повного визво-лення Прибалтики, Зх. України,Польщі й наступу рад. військ уНімеччині. Б.н.о. збіглася з Львів-сько-Сандомирською наступаль-ною операцією, сприяла її ус-піхові, визволенню міст Рава-Ру-ська, Броди, Львів, Станіслав (ни-ні Івано-Франківськ) та ін. зх.-укр.міст.

Літ.: Важнейшие операции Вели-кой Отечественной войны 1941—1945 гг. М., 1956; Маландин К.А. Раз-гром фашистских войск в Белоруссии.М., 1956; Типпельскирх К. ИсторияВторой мировой войны. М., 1956;Кравченко И.С., Залесский А.И. Бело-русский народ в годы Великой Отечес-твенной войны. Минск, 1959.

І.М. Кулинич.

БІЛОРУСЬКИЙ ПОЛК (Чаусь-кий, Могильовський, Гомельсь-кий, Биховський) — козац. військ.та адм.-тер. одиниця, ств. на зем-лях Пд.-Сх. Білорусі, що булизвільнені з-під влади польс. коро-ля в ході Білоруської кампанії ук-раїнської армії 1654—1655. Часомправового оформлення Б.п. мож-на вважати видання гетьманомБ.Хмельницьким універсалу від 29січ. 1656, за яким І.Нечая призна-чено білорус. полковником. Доскладу Б.п. восени 1656 входила21 сотня: Перша, Друга та ТретяМогильовські, Чауська, Горська,Заболотська, Богородицька, Аку-менська, Городецька, Святоозер-ська, Слизька, Уланівська, Рого-зинська, Білявицька, Чериківсь-ка, Вербіжицька, Пропойська,Заозерська, Чигирицька, Межев-ська і Смольянська. Становленняна білорус. землях притаманногодля Укр. козац. д-ви полково-со-тенного устрою (див. Полковийустрій, Сотенний устрій), утвер-дження нових соціальних відно-син, побудованих на засадах віль-ного козац. землеволодіння, зу-стріли активну протидію рос. уря-ду. Від літа 1657 на тер. Б.п. відбу-валися збройні укр.-рос. конф-лікти, які з осені наступного рокупереросли у відкриту війну. З вес-ни 1659 стратегічна ініціатива пе-рейшла до рук рос. командуван-ня, якому вдалося витіснити ко-

заків Б.п. з більшості тер. і лока-лізувати їх присутність Биховсь-ким пов. 17 жовт. 1659 гетьманЮ.Хмельницький, підписавши зрос. представниками Переяславсь-кі статті 1659, відмовився відпретензій Укр. козац. д-ви на зем-лі Пд.-Сх. Білорусі. Незважаючина це, козаки Б.п. продовжувалиоборону Старого Бихова (нинім. Бихов Могильовської обл.,Білорусь), здобути який рос. вій-ськам вдалося лише в ніч з 3-го на4-те груд. 1659. Після цього Б.п.припинив своє існування. Зважа-ючи на стан війни з Річчю Поспо-литою, а згодом і Рос. д-вою, про-цес формування Б.п. як окремоїадм.-тер. одиниці не був заверше-ний. Межі Б.п. та кількість нале-жних до нього сотень постійнозмінювалися. Адм. центр Б.п. зна-ходився поперемінно в Чаусах,Новому Лупулові (під Могильо-вом), Гомелі, Новому Бихові (ни-ні село Могильовської обл.) таСтарому Бихові. Внаслідок цьогой полк у різний час називавсяпо-різному: Чауський, Могильов-ський, Гомельський, Биховський.

Літ.: Акты исторические, собран-ные и изданные Археологической ко-миссией, т. 4. СПб., 1842; Акты, отно-сящиеся к истории Южной и Запад-ной России, т. 4, 7, 11, 15. СПб., 1863,1872, 1879, 1892; Акты Московскогогосударства, т. 2. СПб., 1894; Сборникстатей и материалов по истории Юго-Западной России, т. 1. К., 1911; Бело-руссия в эпоху феодализма: Сборникдокументов и материалов, т. 2. Минск,1960; Документы Богдана Хмельниц-кого (1648—1657). К., 1961; Маль-цев А.Н. Россия и Белоруссия в середи-не XVII века. М., 1974; Саганович Г.Невядомая вайна: 1654—1657. Мінск,1995; Горобець В.М. Білорусь козацька:Полковник Іван Нечай та українськізмагання за Південно-Східну Білорусь(1655—1659). К., 1998.

В.М. Горобець.

БІЛОРУСЬКО-ЛИТОВСЬКІ ЛІ-ТОПИСИ (ін. назви — литов.літописи, західнорус. літописи,літописи Великого князівства Ли-товського) — пам’ятки середньо-вічної книжності, ств. у 15—17 ст.на тер. Литов. д-ви. Виділяютьтри типи (чи зводи) цих пам’яток:короткої редакції (Никифорівсь-кий, Слуцький, Супрасльський,Віленський, Академічний літопи-си), першої широкої редакції(літописи: Археол. т-ва, Красин-ського, Рачинського, Ольшевсь-кий, Румянцевський, Євреїновсь-кий) і другої широкої (чи повної)редакції (Биховця хроніка). Літо-писи короткої редакції сформува-

290БІЛОРУСЬКА

лися в серед. 15 ст. внаслідокоб’єднання загальнорус. за своїмхарактером відомостей про подіївід «начала земли Русской» до1446, запозичених із різних літо-писних зводів, з «Літописцем ве-ликих князів литовських» — ори-гінальним істор. твором про подіїостанньої чверті 14 ст. (про боро-тьбу Ягайла з Кейстутом іВітовтом та про діяльність остан-нього). У літописах широкої реда-кції, ств. у 1-й пол. 16 ст., загаль-норус. відомості поступилися міс-цем системному викладу початківлитов. історії (від міфічного родо-начальника литовців римлянинаПалемона до Гедиміна). Усі тритипи літописів містять цінну (хочіноді у формі легенди) інформа-цію з історії України.

Дж.: ПСРЛ, т. 17. СПб., 1907; Тесаме, т. 32. М., 1975; Те саме, т. 35. М.,1980.

Літ.: Сушицький Т. Західноруськілітописи як пам’ятки літератури, ч. 1—2. К., 1921—29; Чамарыцкі В.А. Белару-скія летапіси як помнікі літерату-рі. Мінск, 1969; Улащик Н.Н. Введениев изучение белорусско-литовского ле-тописания. М., 1985.

О.В. Русина.

БІЛОУС Дмитро Григорович (н.24.04.1920) — поет, перекладач,літ. критик, громад. діяч. Чл.-кор.Акад. пед. н. України. Н. в с. Кур-мани (нині село Недригайлівсь-кого р-ну Сум. обл.) в сел. багато-дітній сім’ї (був десятою дити-ною). Після закінчення школипоїхав до Харкова, вчився на ро-бітничому факультеті і працювавна електрозаводі. Вступив на фі-лол. ф-т Харків. ун-ту. З почат-ком Великої вітчизняної війни Ра-дянського Союзу 1941—1945 пішовдобровольцем на фронт. Післятяжкого поранення лікувався вгоспіталі м. Красноярськ (нинімісто в РФ), був співробітникомредакції радіомовлення для пар-тизанів і нас. окупованих тер.України (м.Москва), почав висту-пати в пресі як сатирик. ЗакінчивКиїв. ун-т (1945) і аспірантурупри каф-рі укр. літ. (1948). Пра-цював у Респ. радіокомітеті, ж.«Вітчизна», відп. секретарем ж.«Дніпро», зав. кабінетом молодо-го автора при Спілці письменни-ків України. 1958 перебував утворчому відрядженні в Болгарії.Почав літ. діяльність як гумористі сатирик (зб. «Осколочним!»,1948; «Веселі обличчя», 1953 таін.), пізніше писав і лірику, а та-кож поезії для дітей («Пташиніголоси», 1956; «Лікарня в зоопар-

ку», 1962 та ін.). Автор понад20 поетичних зб., ліро-епічної по-еми «Життя Одарки Палегечі»(1956, 2-ге вид. — «Поліська бу-вальщина», 1961), літ.-критичнихстатей. Перекладач з рос., біло-рус., литов. і болг. мов. Упоряд-ник і ред. «Антології болгарськоїпоезії» в 2-х т. (1974), автор чис-ленних перекладів болг. поетів, заякі отримав премію ім. М.Риль-ського (1976). Ред. 7-томного зіб-рання творів О.Вишні (1963—65)та ін. видань. Твори Б. переклада-лися рос., білорус., болг. (бл. 30вид., 1960—83), сербською та ін.мовами. Лауреат Держ. преміїУРСР ім. Т.Шевченка (1990) запоетичну зб. «Диво калинове».Нагороджений орденами і меда-лями СРСР та орденами Болга-рії (Кирила і Мефодія 1-го ст.,«Мадарський вершник» 1-го ст.).

Тв.: Диво калинове. К., 1988; Виб-ране: Лірика, гумор, сатира, перекла-ди. К., 1990; Хто подбає про плем’ямолоде, незнайоме? «Урядовий ку-р’єр», 1995, № 171—172; Чари барвін-кові: Вірші (для дітей). К., 1996.

Літ.: Губарець В. Раз добром зігрітесерце... «Ранок», 1983, № 1; Томенко М.Дмитро Білоус. К., 1988; Письменни-ки Радянської України. 1917—1987. К.,1988; Андрійченко І. «Даруй словам од-вічну силу». «Український театр»,1989, № 4; Українська література в за-гальнослов’янському і світовому літе-ратурному контексті, т. 5. К., 1994;Чайковський Б. Сходження на верши-ни: Дмитрові Білоусу — 75. «ЛУ», 1995,18 трав.; Письменники України. Дніп-ропетровськ, 1996; Кирилюк В. Мадар-ська вершина. «ЛУ», 1996, 25 січ.; Ма-цько В.П. Чародій дива калинового.Хмельницький, 1997; Забаштансь-кий В. Диво дивує, чари чарують.«ЛУ», 1997, 20 лют.; Чайковський Б.Кому ж бути першим? І не лише з цьо-го приводу... Там само.

Г.П. Герасимова.

БІЛОЦЕРКІВСЬКА БИТВА 1664 —битва загонів повсталого нас.Правобережної України з польс.жовнірами та підрозділами геть-мана П.Тетері в ході правобереж-ного повстання 1664—1665. Під-нявши повстання в м-ку Торго-виці (нині на цьому місці смт Но-воархангельськ Кіровогр. обл.),торговицький сотник Д.Сулимказайняв м-ко Лисянку і з’єднався ззагонами С.Височана. Їхні спільнісили чисельністю 12 тис. піхотин-ців та 7 тис. кіннотників вируши-ли до м. Біла Церква, щоб заволо-діти ним. Однак козаки Білоцер-ківського полку і місц. мешканцівирішили підтримати польс. за-логу. Тому спроби захопити Білу

Церкву, що розпочалися 10 берез.(29 лют.), були невдалими. 12(02)берез. сюди прибули підрозділипольс. полк. С.Маховського та ге-тьмана П.Тетері разом із татарами(з ними вимушено перебував екс-гетьман І.Виговський). В ході бит-ви повстанці зазнали поразки.Частина з них відступила у напря-мку м-ка Лисянка, інші — дом-чок Торговиці та Липовець. Підчас переслідування відступаючихполяки знищили нас. м-ка Наста-шка (нині село Рокитнянськогор-ну Київ. обл.), а татари сплюнд-рували Лісовичі (нині село Тара-щанського р-ну Київ. обл.).1,5 тис. полонених було страчено.На допитах полонених С.Махов-ський та П.Тетеря з’ясували при-четність до організації правобе-реж. повстання І.Виговського йплани обрання його на гетьманс-тво. У зв’язку з цим І.Виговсько-му було винесено смертний вирокі в ніч з 26 на 27 (з 16 на 17) берез.розстріляно. Поразка під БілоюЦерквою не зупинила повстання,яке продовжувало набирати сили.

Літ.: Смолій В.А., Степанков В.С.Українська національна революція се-редини XVII ст.: проблеми, пошуки,рішення. К., 1999.

В.В. Станіславський.

БІЛОЦЕРКІВСЬКА ДОРОГА —шлях, зафіксований 1639 у книзіКиїв. підкоморського суду. Йшов зКиєва на Хотів (нині село Києво-Святошинського р-ну), далі наЯнковичі (нині с. Іванковичі), наКрушинку (нині село; обидва Ва-сильківського р-ну, усі Київ.обл.), Васильків і Білу Церкву.Шлях від Білої Церкви через Ях-нів і Рогожне в р-ні Паволоч (ни-ні села Попільнянського р-нуЖитомир. обл.) з’єднував Б. д. зІвницькою дорогою. Б. д. часто ко-ристувалися прасоли й коломийці(останні брали галицьку сіль ізсолеварень Покуття й Підгір’я),а також деякі купці, які, щоб по-трапити на Волинь й уникнутисплати мита в Житомирі, обира-ли цей шлях як об’їзний.

Літ.: Rulikowski E. Dawne drogi iszlaki na prawym brzegu Dniepru i ichznaczenie historyczne. «Ateneum», War-szawa, 1878, t. 3, z. 3; Торгівля в Україні,XIV — середина XVII століття: Волинь іНаддніпрянщина. В кн.: Актові джере-ла. К., 1990; Книга Київського підко-морського суду (1584—1644). К., 1991.

В.В. Пришляк.

БІЛОЦЕРКІВСЬКА ОКРУГА —адм.-тер. одиниця УСРР (див.Округа). Утв. 1923 у складі Київ-

291БІЛОЦЕРКІВСЬКА

Д.Г. Білоус.

ської губернії. Окружний центр —м. Біла Церква. Налічувала 28р-нів. Протягом 1925—30 межіокруги кілька разів змінювалися.Ліквідована 2 верес. 1930.

Літ.: Матеріали до опису округУСРР. Статистичні характеристики.Білоцерківська округа. Х., 1926.

Я.В. Верменич.

БІЛОЦЕРКІВСЬКЕ МІСЬКЕ ПО-ВСТАННЯ 1589—1590. Виникловнаслідок конфлікту міщан м. Бі-ла Церква з київ. воєводою кн.В.-К.Острозьким. Останній діставпривілей на «доживотне» держан-ня міста і збір місц. податків. Од-нак майже одночасно міщаниотримали самоуправління за маг-дебурзьким правом і відмовилисяпідкоритися воєводі. Суд став набік князя, і привілей місту булоскасовано.Міщани вчинили зброй-ний опір, але були розбиті. В на-ступні роки жителі міста бралиучасть у Косинського повстанні1591—1593 та Наливайка повстан-ні 1594—1596.

Літ.: Архив Юго-Западной Рос-сии, ч. 8, т. 5. К., 1907.

С.А. Леп’явко.

БІЛОЦЕРКІВСЬКЕ ПОВСТАН-НЯ КОЗАКІВ 1651 — збройнийвиступ ч. козаків проти укладан-ня мирного договору з Річчю По-сполитою, що відбувся в м. БілаЦерква 16—17(6—7) верес. Післяпоразки у Берестецькій битві 1651Б.Хмельницький перетворив БілуЦеркву на гол. осередок опорупольс. і литов. арміям, які об’єд-налися 13(03) верес. під Германів-кою (нині село Обухівського р-нуКиїв. обл.). Сам гетьман зупинив-ся в с. Рокитне. Враховуючи скла-дність військ.-політ. обстановки,він запропонував великому ко-ронному гетьманові М.Потоць-кому провести переговори в Біло-церківському замку. Вони розпо-чалися 16(06) верес. Укр. посоль-ство погодилося на скороченнякозац. реєстру (див. Реєстровікозаки) до 12 тис., розрив союзу зКримським ханством й розташу-вання польс. підрозділів на козац.тер. Відомості про примирення зПольщею викликали обуреннязначної ч. козаків. При підтримціокремих татар. загонів вони ото-чили замок й почали погрожуватизнищити польс. комісарів і козац.старшину. Остання спробувалавивести польс. послів із замку,однак, зазнавши нападу з бокуповстанців, повернулася назад.Увечері число повстанців зросло

до 10 тис. осіб, і протягом ночівони кілька разів штурмували за-мок, який захищали старшини і300 реєстровців. Прибувши доБілої Церкви, Б.Хмельницькийранком 17(07) верес. придушивповстання й стратив 15 його ке-рівників. Проте, враховуючи опіркозацтва, він відмовився визнатиумови досягнутої між посольства-ми домовленості. Невдовзі, однак,було укладено ін. договір (див.Білоцерківський договір 1651).

Літ.: Oswiкcim S. Dyaryusz 1643—1651. «Scriptores rerum Polonicarum»,t. XIX. Krak™w, 1907; Крип’якевич І.П.Богдан Хмельницький. Львів, 1990;Смолій В.А., Степанков В.С. БогданХмельницький: Соціально-політичнийпортрет. К., 1995; Грушевський М.С. Іс-торія України-Руси, т. 9, ч. 1. К., 1996.

В.С. Степанков.

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ДОГОВІР1651 — мирна угода між гетьман.урядом Б.Хмельницького і предста-вниками польс. короля Яна II Ка-зимира Ваза, укладена 28(18) ве-рес. в м. Біла Церква, після Берес-тецької битви 1651 та осінньоїкампанії 1651. Підписанню угодипередували гострі дебати сторін, уході яких поляки наполягали назменшенні козац. реєстру (див.Реєстрові козаки) до 12 тис.,звільненні шляхетських маєтнос-тей від перебування в них козаків,розірвання союзницьких стосун-ків Війська Запорозького з Кримсь-ким ханством. Укр. сторона вима-гала підтвердження умов Зборів-ської угоди 1649. Переговори від-бувалися на тлі заворушень втаборі козаків (див. Білоцерківськеповстання козаків 1651) і зброй-ного протистояння укр.-татар. іпольс.-литов. військ. За Б.д. козац.реєстр встановлювався в 20 тис.осіб, причому поіменне оформ-лення реєстру мало завершитисядо кінця поточного року. Виписа-ні з реєстру козаки були зобов’я-зані повернутися до попередньо-го соціального стану. Козац. тер.визнавалися тільки землі Київсь-кого воєводства, де козаки малиправо жити лише в королівщинах.З Брацлавського воєводства і Чер-нігівського воєводства реєстровікозаки повинні були виселитися.Шляхта одержувала дозвіл верну-тися до своїх маєтків, у т.ч. тих,що розміщувалися на козац. тер.Б.Хмельницький отримав підтвер-дження гетьман. повноважень іпривілей на м. Чигирин, однакпідпорядковувався владі гетьма-нів великих коронних. Гетьман зо-

бов’язувався до відкриття наступ-ного сейму досягти союзу Крим.ханства з Річчю Посполитою, а як-що ні — жодних стосунків з нимне підтримувати. Укр. сторонапозбавлялася права дипломатич-них зносин з іноз. д-вами. На від-міну від Зборівської угоди, у Б.д.не було пункту про лінію розме-жування козац. земель з тер. РечіПосполитої, що означало знижен-ня статусу політ. автономії Війсь-ка Запороз. до рівня становогоімунітету козацтва. Б.д. спричи-нив значне загострення соціаль-ної напруги в Україні, антигеть-ман. виступи і масове переселен-ня козаків до Рос. д-ви. Перемогаукр. армії над поляками в Батозь-кій битві 1652 анулювала умовиБ.д.

Дж.: Памятники, изданные Вре-менной Комиссиею для разбора древ-них актов, высочайше утвержденногопри киевском военном, подольском иволынском генерал-губернаторе, т. 2.К., 1897; (Jerlicz.) Latopisiec, albo Kro-niczka Jochima Jerlicza. Warszawa—Pe-terburg, 1853; Oswiкcim S. Diaryusz 1643—1651. Krak™w, 1907.

Літ.: Korzon T. Dzieje wojen i wojs-kowofсi w Polsce, t. 2. Krak™w, 1912;Грушевський М.С. Історія України-Ру-си, т. 9, ч. 1. К., 1996; Качмарчик Я. Ге-тьман Богдан Хмельницький. Пере-мишль—Львів, 1996.

В.М. Горобець.

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ПОЛК —козац. військ. й адм.-тер. одиницяв Правобережній Україні. Сформо-ваний в 30-х рр. 17 ст. як полк ре-єстрових козаків. Перші полков-ники — Яцина Люторенко і ЯцькоКлиша — сподвижники Б.Хмель-ницького, учасники національної ре-волюції 1648—1676. З козаків цьо-го полку Б.Хмельницький при-значив полковниками — ІванаГирю (1648—49), Данила Гирю(1654—55), Саву Москаленка(1651, 1654) та ін. Б.п. був розта-шов. у пд.-зх. ч. нинішньої Київ.обл. та пн. ч. нинішньої Черкас.обл., межував із Київським полком,Корсунським полком, Канівськимполком, Брацлавським полком таУманським полком. 1651 зх. ч. тер.Б.п. відійшла до Паволоцького по-лку (Паволоч, нині Житомир.обл., П’ятигори, Антонів, Сквира,Торчиця, нині всі Київ. обл.).1654 сотенними містами були:Біла Церква, Боярка, Германівка,Кам’яний Брід, Ківшувата, Лісо-вичі, Насташка, Вільховець, Віль-шанка, Синява, Ставище, Трилі-си, Фастів, Чорна Кам’янка, Ша-улиха. Крім сотенних, до Б.п. вхо-дили міста і м-ка Бишів, Дідівщи-

292БІЛОЦЕРКІВСЬКЕ

на, Рокитне, Рожів (усього 19міст і м-к). Козаки Б.п. бралиучасть у Пилявецькій битві 1648,Зборівській битві 1649, Берестець-кій битві 1651, Батозькій битві1652 та ін. битвах нац. революції1648—76. Після Андрусівського до-говору (перемир’я) 1667 Б.п. потра-пив під владу Польщі. У зв’язку звторгненням турец.-татар. армії вПравобереж. Україну (1674) і ма-совим переселенням місц. жите-лів до Лівобережної України і Сло-бідської України полково-сотен-ний устрій (див. Полковий устрій,Сотенний устрій) на Правобереж-жі припинив своє існування. Від-новлення Б.п. пов’язано з ім’ямС.Палія, який створив Фастівсь-кий полк, що 1702 перейменованона Білоцерківський. Б.п. очолю-вали полковники: М.Омельченко(1704—08), А.Гамалія (1708—09),А.Танський (1710—11) та ін. Заумовами Прутського трактату1711 Правобереж. Україна зновупотрапила під владу Польщі. Б.п.був остаточно ліквідований. Біль-шість його козаків на чолі з полк.А.Танським переселилася наЛівобереж. Україну.

Літ.: Сергієнко Г.Я. Визвольнийрух на Правобережній Україні в кінціXVII і на початку XVIII ст. К., 1963;Крип’якевич І.П. Адміністративний по-діл України 1648—1654 рр. «Історичніджерела та їх використання», 1966,вип. 2.

В.В. Панашенко.

БІЛУ — одна з перших молодіж-них єврейс. сіоністських орг-цій.Назва «Білу» утворена з першихлітер слів з вірша Тори «Бейт-(І)Яаков леху (у)венелха» — «Дім(рід) Якова, піднімаймося та йде-мо». Ств. євреями-студентами1882 в Харкові. Кер. Б. були І.Бел-кінд і Х.Хісін. Після єврейс. по-громів 1881—82 на пд.-укр. зем-лях, які фактично підтримав цар-ський уряд, серед євреїв сталивизрівати плани еміграції до Па-лестини і розбудови там єврейс.д-ви. 1882 перші білуйці на чолі зІ.Белкіндом (14 студентів) прибу-ли до Палестини з метою не тіль-ки оселитися на землі своїх пра-щурів, а й присвятити себе с.-г.праці. В надто важких умовах(відсутність грошей, досвіду праціна землі та голод) чл. групи ство-рили перші єврейс. с.-г. поселен-ня в Палестині. Це були Рішон-Леційон і Хадера (нині міста в Із-раїлі). Значення Б. для розвиткуєврейс. нац. руху було вагомим.Ідея Б. про створення на землі

своїх пращурів с.-г. поселеньколективного типу сьогодні ус-пішно втілюється в економіку Із-раїлю.

Літ.: История еврейского нацио-нального движения 1870—1914. Иеру-салим, 1993; Хисин Х. Дневник билуй-ца. Иерусалим, 1993.

А.Ю. Подольський.

БІЛЬБАСОВ Василь Олексійович(31.07.1838 — 05.09.1904) — укр.історик і публіцист. Н. в м. Пол-тава. Після закінчення Петерб.ун-ту (1861) захистив магістерсь-ку (1863), згодом (1867) докторсь-ку дис. з історії середньовічноїНімеччини і Франції. 1867—71 —проф. Київ. ун-ту. Займався літ.-публіцистичною діяльністю. Ред.ліберальної газ. «Голос» (1871—83), співпрацював у ж. «Отечест-венные записки». Автор наук. працьз історії середньовіччя. Чільнемісце в дослідженнях ученого по-сідали питання християнізації,протиборства між духовною ісвітською владою, історії слов’ян.Заслуговує на увагу його праця«Кирилл и Мефодий по докумен-тальным источникам» (т. 1—2,СПб., 1868, 1871). Був майстромістор. біографії. Однією з кращихйого книг є «История ЕкатериныВторой» (т. 1—2, СПб., 1890—96).

Публікації Б. містять багатийдокументальний матеріал. Разомз тим учений не робить у них ши-роких узагальнень і висновків.

П. у м. Санкт-Петербург.Тв.: Исторические монографии,

т. 1—5. СПб., 1901; Архив графовМордвиновых, т. 1—10. СПб., 1901—03 [Передмова і примітки В.О.Більба-сова].

Літ.: Історія Київського універси-тету 1834—1959. К., 1959.

Г.Г. Денисенко.

БІЛЬСЬКЕ ГОРОДИЩЕ — го-родище скіф. доби (7—4 ст. дон. е.). Розташов. в середній течіїр. Ворскла (прит. Дніпра), побли-зу с. Більськ Котелевського р-нуПолтав. обл. Одне з найбільшихстародавніх поселень у Європі.Його заг. пл. перевищує 4000 га, адовжина валів, що і нині сягають9—10 м висоти, становить понад36 км. У системі оборонних спо-руд три фортеці — Зх., Сх. та Ку-земинська, об’єднані валом та ро-вом. Перший дослідник Б.г. —археолог В.Городцов (поч. 20 ст.).Десятки років віддав вивченнюБ.г. харків. учений Б.Шрамко. Роз-копано великі ділянки Б.г., від-

крито залишки культових споруд,жител різних типів. Мешканці го-родища займалися землеробством,скотарством, садівництвом. Б.г.було визначним ремісничим цент-ром, тут працювали, зокрема, ко-валі, бронзоливарники, ювеліри,оброблювачі кості та деревини,ткалі. Через Б.г. проходили важли-ві суходільні та річкові торг. шля-хи, виявлено велику кількість ім-портної грец. кераміки, зокремаамфор. Вірогідно, Б.г. слід отото-жнювати з давнім містом Гело-ном, про яке згадує давньогрец. іс-торик Геродот. Поряд із городи-щем розташов. один із найбіль-ших у Пн. Причорномор’ї некро-полів скіф. доби, де налічуютьсясотні курганних насипів.

В.Ю. Мурзін.

БІЛЬЧЕ-ЗОЛОТЕ, печерне посе-лення — поселення часів серед-нього палеоліту і палеоліту піз-нього, неоліту, енеоліту. Розта-шов. в знаменитій печері Вертеба,за 2 км від с. Більче-Золоте Бор-щівського р-ну Терноп. обл. Прирозкопках знайдено кам. знаряд-дя, керамічний посуд, статуетки зглини, кістяні вироби, дрібні мід-ні предмети. Пам’ятки стали відо-мі від 1820. Дослідження прово-дили А.Кірков (1876—78), Г.Ос-совський (1890—92), В.Деметри-кевич (1898—1904, 1907), О.Канди-ба (1928—29), І.Свєшніков (1956),М.Сохацький (1990-ті рр.). Оче-видно, саме в цій печері буливперше в Україні зафіксовані ма-теріали трипільської культури. Не-подалік печери є кургани брон-зового віку та раннього залізноговіку.

Літ.: Kirkov A.H. Sprawozdanie z

wykazu zabytkоw z wycieczki archeolo-giczno-antropologicznej w roku 1877.

«ZWAK». Krakоw, 1878, t. 2; Ossowski G.Sprawozdanie czwarte z wycieczki pa-leo-etnologicznej po Galicуi (w r. 1892).

«ZWAK». Krakоw, 1895, t. 18; Demet-rykiewicz W. Fund aus Ost-Galizien.«Jahreshefte des цsterr. — archeologischeins», t. 7. Berlin, 1904; Кандиба О. Стар-ша мальована кераміка Галичини. Пра-га, 1939; Свєшніков І.К. Історія насе-лення Передкарпаття, Поділля і Воли-ні в кінці III — на початку II ти-сячоліття до н. е. К., 1974; АрхеологияУкраинской ССР, т. 1. К., 1985.

Л.Г. Мацкевий.

БІЛЬШОВИЗАЦІЯ РАД — про-цес переходу рад робітн. і солдат-ських депутатів на більшовицькіпозиції (див. Більшовики) з одно-часним послабленням впливу на

293БІЛЬШОВИЗАЦІЯ

В.О. Більбасов.

них меншовиків, есерів (див. Пар-тія соціалістів-революціонерів), пре-дставників споріднених і одноти-пних з ними партій. Більшовикиздійснювали подвійний вплив наради: зсередини — через фракції іззовні — через виборців шляхомвідкликання депутатів та їх за-міни. Більш ніж у 250 радах ро-бітн. і солдатських депутатів, ств.в Україні в період мирного розви-тку революції (берез.— лип. 1917;див. Лютнева революція 1917), бу-ло оформлено більшовицькі фра-кції. У виконкомі Київ. ради ро-бітн. депутатів більшовики одер-жали 11 місць — 27,5 %, у Він.виконкомі у черв. збільшили своєпредставництво з 3 до 25 осіб —12,5 % і т. д. У Харкові більшови-цька фракція збільшилась у серед.літа в 3 рази і налічувала 120 де-путатів (27 %), а у виконком радиувійшло 12 більшовиків (30 %).У виконкомі Катериносл. радибільшовики вибороли 7 місць(25 %). Ще більшої інтенсивностібільшовизація набула після про-валу корніловщини (див. Корніло-ва заколот 1917). Слідом за Пет-рогр. і Моск. радами більшовиць-ку резолюцію «Всю владу Радам»у верес. 1917 ухвалили ради бага-тьох нас. пунктів Донбасу, Одеси,Києва. Докорінні зміни сталися ів складі цих та ін. рад. У виконко-мі Луган. ради більшовики здобу-ли бл. 70 % місць, Київ. — 47, Ма-ріупольської — 44, Миколаїв. —39, Юзівської — 31 %. Лозунг«Вся влада Радам» восени пере-творився фактично на заклик дозбройного повстання. Більшови-цький курс був підтриманий вУкраїні: з 67 рад України, що бра-ли участь у Другому Всеросійсько-му з’їзді рад, 38 висловилися залозунг РСДРП(б) (ради Києва,Харкова, Луганська, Маріуполя,Вінниці, Полтави, Одеси,Микола-єва та ін.). Після перемогиЖовтневого збройного повстанняв Петрограді (див.Жовтнева рево-люція 1917) почався новий, завер-шальний етап Б. р. В Україні вінбув пов’язаний з боротьбою про-ти УЦР, яка проголосила утво-рення Української Народної Респу-бліки, не визнавала більшовиць-кого режиму. Перший Всеукраїнсь-кий з’їзд рад, на якому були пред-ставлені лише 60—66 рад України(Харків, 11—12 груд. 1917), про-голосив Україну Республікою Рад,а владу УЦР — нечинною. На тойчас більшовицька фракція в Лу-ган. раді становила 87 % місць,

Дружківській — 80, Зіньківсь-кій — 77, Київ. — 68, Старокос-тянтинівській — 67, Новгород-Сіверській — 65, Кременчуць-кій — 62, Одес. — 60, Сум. — 58,Ізюмській — 57, Бердянській —56, Єлизаветградській — 50%. Су-противники більшовиків у радахУкраїни взимку 1917—18 швидковтрачали свої колиш. позиції.Більшовизовані ради стали осн.знаряддям зміцнення владиРСДРП(б).

Літ.: Гамрецький Ю.М. Ради робіт-ничих депутатів України в 1917 році(період двовладдя). К., 1966; Гамрець-кий Ю.М. та ін. Ради України в 1917 р.К., 1974; Варгатюк П.Л., Солдатен-ко В.Ф. В огне трех революций. К.,1986.

В.Ф. Солдатенко.

БІЛЬШОВИЗМ — істор. назва(див. Більшовики) радикальної те-чії в рос. с.-д. русі, синонім рос.комунізму.

«БІЛЬШОВИК УКРАЇНИ» —теор. і політ. журнал, орган ЦККП(б)У. Виходив з лип. 1926 вХаркові, з лип. 1934 — у Києві (зперервою — лип. 1941 — листоп.1946). Від жовт. 1927 — двотижне-вик, з 1934 — щомісячник. 1926—49 друкувався укр., з 1950 — укр.та рос. мовами. Склад редколегіїчерез репресії не раз змінювався.1920—30 до її складу входили:З.Ашраф’ян, Є.Гірчак, В.Затон-ський, М.Кіллерог, П.Любченко,М.Попов, А.Річицький, А.Сенченко,М.Скрипник, С.Трикоз, А.Хвиля,В.Юринець та ін. Друкувалисяофіц. матеріали, статті керівниківВКП(б) та КП(б)У, пояснювалася

політика партії, а також містили-ся статті з історії Жовтневої рево-люції 1917, історії робітн. руху іреволюції 1905—1907, документи зісторії встановлення рад. влади вУкраїні, статті й матеріали Комін-терну (див. Інтернаціонал III).1941 як додатки до кожного номе-ра виходили лекції-брошури (іс-нували серії філос., істор., екон.,природознавчих наук, літ. та ми-ст-ва). Від жовт. 1952 перейм. на«Комуніст України».

О.В. Юркова.

БІЛЬШОВИКИ, назва партії. НаII з’їзді (серп. 1903, Лондон) Ро-сійської соціал-демократичної робіт-ничої партії (РСДРП) під час ви-борів керівних органів більшістьголосів одержали прихильникиВ.Леніна. Відтоді вони почали на-зивати себе більшовиками, а со-ціал-демократів, які залишалисяна ідейних та орг. засадах Інтер-націоналу II, назвали меншовика-ми. Обидві рос. с.-д. партії трива-лий час мали однакову назву ірозрізнялися за додатковим тер-міном: «більшовики» та «меншо-вики», в абревіатурі — РСДРП(б),РСДРП(м). VII з’їзд РСДРП(б) уберез. 1918 змінив назву партії,але залишив істор. термін: Рос.комуніст. партія (більшовиків),скорочено РКП(б). За партієюменшовиків залишилася назваРСДРП. У груд. 1925 ХIV з’їздРКП(б) перейменував партію уВсесоюзну — ВКП(б). У жовт.1952 ХIХ з’їзд ВКП(б) знову пе-рейменував партію, при цьомутермін «більшовики» з назви пар-тії було вилучено (див. Комуніс-тична партія Радянського Союзу).

С.В. Кульчицький.

БІЛЯНСЬКИЙ Петро (1736—29.05.1798) — греко-катол. свяще-ник, львів. єпископ (1779—98).Перший представник білого (мир-ського) духовенства на Львів.єпископській каф-рі. Його при-значення було наслідком церк.політики австрійс. освіченого абсо-лютизму. Б. досяг істотного по-ліпшення статусу греко-катол.церкви (див. Українська греко-ка-толицька церква), зокрема повноїрівності з римо-катол. церквою вГаличині (декрет від 13 жовт. 1782)та запровадження укр. мови в«Studium Ruthenum» та церк. про-повідях у роки правління імп. Йо-сифа II (1765—90). 1790 Б. зверну-вся з петицією до наступника Йо-сифа II імп. Леопольда II (1790—

294БІЛЬШОВИЗМ

«Більшовик України». Титульнийаркуш.

П. Білянський.

92) із проханням підтвердити рів-ність обох обрядів катол. церкви(була офіційно підтверджена8 лип. 1790), утворити Галицькумитрополію, ввести початковенавчання укр. мовою під опікоюцеркви, відновити деякі монасти-рі та інше.

Літ.: Pelesz J. Geschichte der Unionder ruthenischen Kirche mit Rom, bd. 2.Wьrzburg—Wien, 1881.

І.-П. Химка.

БІЛЯШІВСЬКИЙ Микола Федо-тович (12.10.1867—21.04.1926) —укр. археолог, етнограф, мистецт-вознавець, музейний діяч. Почес-ний акад. Укр. акад. мист-в(1918), дійсний чл. УАН (1919).Н. в м. Умань. Навч. 1887—91 вКиїв. ун-ті (випускні іспити склаву Новорос. ун-ті (Одеса) й Моск.ун-ті (1892—93)). Працював у ар-хівах Москви й Варшави (1892—97), де відкрив і ввів до наук. обігунові матеріали з історії України.Від 1888 здійснював археол. до-слідження, найзначнішим із якихбуло відкриття 1891—93 білям. Канів на Княжій горі літопис-ного м. Родень (980). Засн. і ред.час. «Археологическая летопись»,що виходив 1899—1901 й 1903—05. Як археолог здобув заг. ви-знання дослідженнями пам’ятокнеоліту, латенської к-ри (див. Ла-тенські пам’ятки), трипільськоїкультури, ранньослов’ян. та дав-ньорус. часів. 1919 — один із пер-ших чл. УАН при каф-рі укр. ар-хеології, 1921 входив до складуАрхеологічної комісії ВУАН, 1922 —до Археол. к-ту ВУАН, від 1924 —чл. Всеукраїнського археологічногокомітету.

Брав участь у заснуванні йрозбудові приватного музею ба-рона Ф.Штейнгеля (1895—1914) вс. Городок (нині село Рівнен.р-ну Рівнен. обл.). Один із засн. іперший дир. (1902—23) Київсько-го художньо-промислового і науко-вого музею, зробив значний вне-сок у формування його зібрання іперетворення на справжній нац.музей всієї України. Одним ізперших почав досліджувати нар.мист-во, під його кер-вом і нимособисто було зібрано бл. 30 тис.пам’яток.

Автор понад 300 наук. праць іпублікацій, чл. багатьох наук. ікраєзнавчих т-в, активний діячпам’яткоохоронного руху. Б. —один із засн. Київського товарис-тва охорони пам’яток старовини(1910); під час Першої світовоївійни був направлений до Галичи-

ни і Буковини для охорони пам’я-ток історії та к-ри.

Б. — активний учасник гро-мад.-політ. життя. 1906 — депутатI Держ. думи (див. Державні ду-ми), де входив до складу укр. дум-ської громади і фракції автоно-містів-федералістів. 1917 — пер-ший комісар з охорони пам’ятокКиєва і Київ. губ., у квіт. 1917 —чл. УЦР від Київ. губ., головаЦентр. к-ту охорони пам’ятокстаровини й мист-ва та головавід. охорони пам’яток та музеївГен. секретарства (мін-ва) освітиУНР; 1918 — автор проекту пер-шого закону про охорону пам’я-ток, голова від. охорони пам’ятокГол. управління мист-в та нац.к-ри Української Держави, чл.культ. комісії Укр. мирної делега-ції на переговорах з РСФРР;1919 — чл. Всеукраїнського коміте-ту охорони пам’яток мистецтва істаровини.

П. у м. Київ. Згідно з запо-вітом, похований у Каневі наКняжій горі, неподалік від моги-ли Т.Шевченка. Архів Б. зберіга-ється в Ін-ті рукопису Національ-ної бібліотеки України імені В.І.Вер-надського.

Тв.: Княжа гора. «Киевская стари-на», 1890, № 12; К вопросу о програм-ме Киевского музея древностей и ис-кусств. Там само, 1900, № 3; Ближай-шие задачи археологии юга России.Там само, 1903, № 1; Наші національ-ні скарби. К., 1918; Справа україн-ського мистецтва. К., 1918.

Літ.: Грушевський М.М.Ф.Біляшів-ський. (Некролог). «Україна», 1926,кн. 2—3; Курінний П. Академік М.Ф.Бі-ляшівський як археолог. К., 1926; Мо-щенко К. Академік М.Біляшівський якмузейний робітник. В кн.: Україн-ський музей, ч. 1. К., 1927.

В.О. Горбик, Е.М. Піскова.

БІНВІЛЬСЬКИЙ (Більвінський)Ян (1600 — після 1647) — укр. лі-тописець. Син Семена Бінвільсь-кого, покойового литов.-рус. воє-начальника Філона Кміти (п. 1596).Н. в м. Київ. Вчився у шк. київ.міськ. писаря Василя. 1633 обій-мав адм. посаду в м. Миргород.1647 писав, але не завершив літо-пис, який складається з 3 ч.: у 1-йвисвітлюється історія КиївськоїРусі та укр. земель під владоюПольс.-Литов. д-ви, у 2-й — істо-рія середньовічної Польщі, у3-й — історія України кін. 16 —поч. 17 ст. Під час написаннявикористовував польс. хронікиМ.Кромера, М. і Й. Бєльських,польс.-литов. хроніста П.Демитро-вича, укр. хронограф 2-ї редакції,

список Галицько-Волинського лі-топису, складений до 1615, якийне зберігся до нашого часу. У літо-писі Б. є важливі оригінальні звіс-тки про спустошення Києва 1482крим. ханом Менглі-Гіреєм та ін.події 15—17 ст. Перебував під си-льним впливом польс. історіогра-фії, однак пишався подвигамикнязів Давньорус. д-ви, виступавз антикатол. позицій. Його літо-пис зберігся у складі збірки істор.змісту, яка належала С.Голухов-ському, ген. писарю (1659—60)Війська Запорозького.

Дж.: Літопис Яна Бінвільського.«Наукові записки Національного уні-верситету “Києво-Могилянська ака-демія”», 2002, т. 20, ч. 2.

Літ.: Мыцык Ю.А. Украинские ле-тописи XVII века. Днепропетровск,1978.

Ю.А. Мицик.

БІОГРАФІСТИКА — наук. дис-ципліна, яка вивчає теорію, мето-дологію, методику, історіографію,практику та термінологічний апа-рат історико-біографічних до-сліджень, джерелознавчі пробле-ми біографій та різноманітні видибіографічної продукції. Термін«Б.» введений в ужиток як замін-ник терміна «біографіка», якийвживається в широкому сенсі дляпозначення літ. біографічного жа-нру, що охоплює худож. та на-ук.-популярну біографії. Вирізня-ють «донаукову» (з доби антично-сті) та наук. Б. (від кін. 18 — поч.19 ст.). «Донаукова» Б. (як звідпевних правил, настанов) спочат-ку розвивалася під впливом агіо-графії (житія святих), а пізніше —канонічних життєписів монархівта можновладців. Становленнянаук. Б. (власне Б.) пов’язано зрозвитком гуманітарних наук у19 ст., зі стрімким зростанням об-сягів друкованої продукції, роз-ширенням структури довідково-інформаційних потреб сусп-ва, роз-витком словниково-енциклопеди-чної справи та ін. чинниками.

Б. має розгалужені міждисци-плінарні зв’язки, зокрема, зі спец.істор. дисциплінами (бібліографі-єю, генеалогією, геральдикою, іко-нографією, книгознавством, мему-аристикою, палеографією, сфрагіс-тикою, просопографією тощо), ін.істор. галузями, сусп.-політ. тагуманітарними дисциплінами (ре-гіональною історією, соціально-політ. та церк. історією, історіогра-фією, біобібліографією, літературо-знавством, психологією, соціоло-гією, наукознавством, культуро-

295БІОГРАФІСТИКА

М.Ф. Біляшівський.

логією, словниково-енциклопе-дичною справою, інформатикоюта ін.). Розрізняють різні видибіографічної продукції, які набу-ли значного поширення в 19—20 ст.: ювілейні матеріали, некро-логи, збірники на пошану або па-м’ять визначних осіб, біобібліог-рафія, виступи сучасників, мему-арні згадки (портрети-спогади),енциклопедичні та словниковістатті, генеалогічні розписи та до-відники, офіц. та неофіц. довідкив періодичній пресі тощо. Сучаснібіографічні дослідження за струк-турою та функціональним при-значенням поділяють на основні(історико-біографічна моногра-фія, історико-біографічний на-рис, наук.-популярний життєпис,автобіографія), довідково-допо-міжні (некрологічні підвиди, сло-вники та покажчики, біографіч-ний коментар, біобібліографія) тасуміжні (персонологічні й генеа-логічно-біографічні досліджен-ня). Наук. біографії також класи-фікують за сферами діяльності тапрофесійною належністю особи.Питання стосовно визначенняпоняття Б., її теорії, методології,функцій та термінологічного апа-рату залишаються дискусійнимисеред представників різних наук.В Україні проблеми Б. та істор.-біографічних досліджень розроб-ляються в Ін-ті біографічних до-сліджень НБУВ та ін. академіч-них інституціях.

Літ.: Рыбников Н.А. Изучение био-графии (Темы семинария, указательлитературы). М., 1922; Кауфман И.М.Русские биографические и биобиблио-графические словари. М., 1955; Верев-кина А.Н. Общие биографические ибиблиографические словари зарубеж-ных стран. М., 1970; Вильсон А. Био-графия как история. М., 1970; Мико-лецкий Г.Л. и др. Биография и истори-ческая наука. М., 1970; Мейлах Б.С.Биография как методологическая про-блема. В кн.: Человек науки. М., 1974;Беленький И.Л. Биография как истори-ко-культурная проблема. В кн.: Исто-рическая биография. М., 1990; Валевс-кий О.Л. Основание биографики. К.,1993; Українська біографістика: Збір-ник наукових праць, вип. 1. К., 1996;Чишко В.С. Біографічна традиція танаукова біографія в історії і сучасностіУкраїни. К., 1996; Методологія біогра-фічних досліджень: Основні принци-пи. «Архівознавство. Археографія. Дже-релознавство», 1999, вип. 1.

О.В. Ясь.

БІПАТРИДИ (від лат. bis — двічіта грец. ���� � ����� ��� — бать-ківщина) — особи, які водночас є

громадянами двох або більше д-в.Подвійне громадянство з’явля-ється внаслідок суперечностей за-конодавства про громадянстворізних д-в, напр., принципу «пра-ва крові» та принципу «праваґрунту». Згідно з поширеними по-глядами, третя д-ва може розгля-дати Б. як громадянина будь-якоїз тих д-в, громадянство котрої цяособа має. Нині немає єдиноїзаг.-визнаної регламентації пи-тань, що виникають у зв’язку зподвійним громадянством, біль-шість д-в до нього ставиться нега-тивно. Останнім часом спосте-рігається тенденція до лібераліза-ції цих питань у міжнар. праві.Зокрема, відповідно до Європ.конвенції про громадянство 1997,д-ва-учасниця конвенції за пев-них умов має полегшувати на-буття її громадянства іноз. грома-дянам. Передбачено також, щогромадяни д-ви-учасниці згаданоїконвенції, які мають ін. грома-дянство, користуються на тер.д-ви-учасниці, де вони прожива-ють, рівними правами та обов’яз-ками з громадянами цієї д-ви.Винятки становлять лише деякіполіт. права і виконання військ.обов’язку. В Україні питання Б.гостро постало одразу після Дру-гої світової війни, у зв’язку з т.зв.переміщеними особами, а такожпізніше, у зв’язку з єврейс. рухомза переселення до Ізраїлю.

Літ.: Черниченко С.В. Междунаро-дно-правовые вопросы гражданства.М., 1968.

Д.С. Вирський.

БІРЖА — особлива форма ринкутоварів, що продаються за певни-ми зразками і стандартами, а та-кож цінних паперів (акцій, об-лігацій) та іноз. валют. Розрізня-ють товарні, фондові та валютнібіржі. Зародження товарних і ва-лютних Б. відбулося у 15—16 ст. вмістах Середземномор’я, розквітїх припадає на 2-гу пол. 19 ст. Ва-жливе місце в економіці д-ви на-лежить фондовій біржі, через якувідбувається централізація ка-піталів. Вона є чутливим баромет-ром екон. і політ. змін у країні тасвіті. За організацією діяльностірозрізняють два типи Б.: відкритідля всіх торговців; доступні лишедля представників певної біржо-вої корпорації. У першому випад-ку Б. перебуває під наглядомд-ви, в другому — вільна від без-посереднього держ. втручання.

У Російській імперії перша то-варна і вексельна Б. була відкрита1703 в Санкт-Петербурзі, а напе-редодні Першої світової війни на-лічувалося 115 Б.

Б. стали першими сусп. орг-ціями великого капіталу (див.Біржові комітети).

В Україні на поч. 20 ст. діяло15 Б., серед них: Одеська товар-на біржа, Кременчуцька (1834),Київська товарна біржа (1869),Херсон. та дві Харків. (1876, 1902),Миколаїв. (1886), Єлизаветградсь-ка (1901), Сімферопольська (1904),Бердянська (1906), Катериносл.(1907), Феодосійська (1908), Ма-ріупольська (1910), Рівнен. (1910),Полтав. (1917). Переважно цехлібні Б., за винятком Харків. ка-м’яновугільної та металоторгової.Найстарішими і найпотужнішимибули Одес. та Київ. товарні Б.

У роки I світ. війни Б. вУкраїні не функціонували. Їхнядіяльність була ненадовго віднов-лена у 1920-х рр. З ліквідацією ба-гатоукладної системи економіки вСРСР Б. в УСРР припинили існу-вання. Відродження роботи Б.відбулося в 1990-х рр. На 1996 вУкраїні налічувалося 111 бірж.

Літ.: Кругляк Б.А. Товарні біржі вРосійській імперії. «УІЖ», 1992, № 2;Тупов Б.С. История биржи в России:научно-аналитический обзор. М., 1993.

Т.І. Лазанська.

БІРЖА ПРАЦІ, біржа робочої си-ли— заклад, що здійснює посере-дництво між працівниками і під-приємцями як надавачами та спо-живачами робочої сили. Б.п. ви-никли в 1-й пол. 19 ст. в Німеччи-ні та Великій Британії спочаткуяк приватні заклади. 1906—14перший коаліційний ліберально-лейбористський уряд ВеликоїБританії заснував у країні заг.-нац. Б.п. На теренах Російськоїімперії Б.п. з’являються на поч.20 ст. у найбільших пром. центрах(Москва, Санкт-Петербург, Рига,Одеса), зазвичай з ініціативиміськ. управ. Існували і приватніконтори, що надавали платні по-слуги з працевлаштування. Утім,Б.п. відігравали незначну роль урегулюванні тогочасного ринкупраці. РНК РСФРР 13 лют.(31січ.) 1918 декретом «Про біржіпраці» ліквідував усі приватні іплатні бюро й контори з найму тазаснував держ. безплатні Б.п., щомали працевлаштовувати безро-бітних, вести їх облік і надаватипевну матеріальну допомогу; до

296БІПАТРИДИ

кер-ва Б.п. залучалися профспілкита комсомол. Із 1928 діяльністьБ.п. в УСРР згортається і на кін.1930 вони повністю ліквідовують-ся під приводом перемоги надбезробіттям у СРСР.

Нині Б.п. в Україні (Держ.центри зайнятості) є важливиморганом держ. регулювання рин-ку праці й підпорядковані Мін-вупраці.

Літ.: Суворов К.И. Историческийопыт КПСС по ликвидации безрабо-тицы. М., 1968; Герасимчук В.І. Проб-леми трансформації зайнятості і роз-витку ринку праці України (методоло-гія, аналіз, шляхи вдосконалення). К.,2001; Заглинський А.О. Проблеми роз-витку ринкових відносин у сфері за-йнятості трудових ресурсів. Рівне,2002.

Д.С. Вирський.

БІРЖОВІ КОМІТЕТИ — постій-но діючі виборні органи при бір-жах. Б.к. діяли згідно зі статута-ми. У Російській імперії через від-стороненість торг.-пром. класувід політ. влади Б.к. виконувалище й представницьку функцію.1905 Б.к. було надано право поси-лати своїх представників від тор-гівлі та пром-сті у Держ. раду. Від1906 стали складовою частиноювсерос. орг-ції буржуазії — з’їздівбіржової торгівлі й с. госп-ва. Напоч. 20 ст. в Україні діяло 11 Б.к.Багато років підряд їх очолювалиу Харкові М.Авдаков та О.Ал-чевський, в Одесі — М.Чихачов,Миколаєві — Ф.Фрішен, Херсо-ні—М.Рабинович, Катеринославі(нині Дніпропетровськ) — Л.Дми-трієв та ін. Припинили діяльністьразом з ліквідацією бірж у СРСР.

Літ.: Лившин Я.И. Представитель-ные организации крупной буржуазиив России в конце ХIХ — нач. ХХ в.«История СССР», 1959, № 2.

Т.І. Лазанська.

БІРМАН Іштван (Степан Павло-вич; 11.07.1891—16.08.1937) — угор.соціаліст, кер. у 1920— 30-х рр.металургійної пром-сті СРСР. Н.в м. Відень у бідній багатодітнійєврейс. сім’ї. Після закінчення1908 комерційної шк. (акад.) вБудапешті працював у Аграрномубанку. У роки Першої світовоївійни від берез. 1915 до 1918 — нарос. й італ. фронтах в діючій авст-ро-угор. армії. Влітку 1918 всту-пив до с.-д. партії Угорщини, пе-ребував серед прихильників роз-будови незалежної демократ. Уго-

рщини (1918—19). Активіст нац.банк. системи Угорщини. 1919—22 — в’язень гортистської тюрми.22 берез. 1922 переїхав до Москвизавдяки обміну політв’язнів Угор-щини на військовополонених ко-лиш. Австро-Угорщини в Росії.

Від 1923 — економіст трестуГоловметал СРСР, з 1926 — заст.голови правління тресту «Півден-сталь» (гол. металургійна базаСРСР), з 1927 — голова цьоготресту. Прихильник принципівтоварно-грошового, ринкового роз-витку СРСР, запровадив методигосп. розрахунку на підпр-вах ви-щезгаданого тресту. Противник«Шахтинської справи» (див. «Ша-хтинської справи» процес 1928).

Від жовт. 1929 — кер. плано-во-екон. від. Вищої ради народногогосподарства (ВРНГ) СРСР, заст.голови Всесоюзного об’єднаннябуд-ва 2-ї металургійної бази кра-їни за Уралом (металургійні з-диМагнітогорський та Кузнецькийу м. Новокузнецьк Кемеровськоїобл., РФ). Продемонстрував не-згоду з методами та планамибуд-ва, що характеризувалися жор-стокістю й аморальністю. Навесні1930 звільнений з цієї посади і за-лишений кер. від. ВРНГ СРСР.1 груд. 1932 — 16 серп. 1937 — дир.Дніпроп. металургійного з-дуім. Г.Петровського. Під його кер-вом з-д став одним із найпотуж-ніших підпр-в чорної металургіїСРСР.

У серед. 1930-х рр. Б. не зго-дився з посиленням політ. терорув СРСР, виступив проти штучно-го і масового виявлення «ворогівнароду» та фізичної розправи надними. 8 серп. 1937 Б. підступновивезено до Москви, де через кіль-ка днів він раптово помер у Крем-лівській лікарні у віці 46 років.Поховано на Новодівичому кла-довищі в Москві.

М.С. Держалюк.

БІРОБІДЖАНСЬКИЙ ПРОЕКТ —заходи щодо переселення євреївіз зх. регіонів СРСР, передусім зУкраїни, до Хабаровського краюРСФРР в р-н м. Біробіджан з ме-тою утворення там с.-г. поселень іоблаштування нац. єврейс. тер.Здійснювався за планом рад. уря-ду щодо докорінної зміни «со-ціально-економічної структуриєвреїв» у СРСР, залучення їх дос.-г. діяльності. 29 серп. 1924утворено К-т із землевлаштуван-ня єврейс. трудящих (КомЗЄТ),

який спочатку сприяв виділеннюєвреям земельних ділянок вУкраїні, Криму, Білорусі (на поч.1930-х рр. с. госп-вом займалосяприблизно 270 тис. євреїв, тобто10 % їх заг. кількості в СРСР).Потім з ініціативи КомЗЄТу від1928 розпочалася с.-г. колонізаціяБіробіджанського р-ну, невдовзіз’явився проект створення Єв-рейс. а. о. (отримала офіц. статус з1934), якій надавався єврейс. нац.вигляд (засновано єврейс. колгос-пи, сільради, мова ідиш отрималастатус офіц. і її активно викорис-товували у відкритому 1934 Єв-рейс. держ. театрі, школах, газе-тах, журналах тощо). При цьомурад. уряд переслідував як соціаль-но-екон., так і політ. цілі: зміц-нення прикордоння з Китаєм іЯпонією, особливо після окупаціїостанньою Маньчжурії (пн.-сх. ч.Китаю); створення видимості«вирішення єврейського питан-ня» в країні з метою отриманнягрошової допомоги від закордон-них єврейс. орг-цій, а також вису-нення і реалізація ідеї (альтерна-тивної до сіоністської) «Пале-стини на Далекому Сході». Попришироку рекламу, Б.п. зазнав фіас-ко: навіть у момент найбільшогопереселення євреїв до Біробіджанаїх кількість там не перевищувала40 тис. осіб, тобто 20 % місц. нас.,а наприкінці 1930-х рр. зменшила-ся до 20 тис. Причини цього кри-ються як у непослідовності по-літики рад. влади стосовно облаш-тування краю, так і в складнихприродних умовах, а також у від-сутності духовного та істор. зв’яз-ку євреїв з Біробіджаном.

В.А. Гриневич.

БІРЧАК Володимир Іванович (12.03.1881—21.09.1952) — укр. пись-менник, філолог, педагог, пуб-ліцист, освітянин, громад. діяч.Дійсний чл. НТШ (співпрацювавз М.Грушевським). Н. в с. Любин-ці (нині село Стрийського р-нуЛьвів. обл.) у сім’ї священика.Навч. на філос. ф-тах Львів. ун-туі Краківського університету. Від1905, після закінчення навчання ізахисту докторської дис., учите-лював у г-зіях Львова, Дрогоби-ча, Самбора. Чл. львів. літ. гуртка«Молода муза», 1919 — доц. Ук-раїнського державного Кам’янець-Подільського університету. 1920емігрував до Чехословаччини, депрацював інспектором шкільно-го від. Земського уряду в Ужгоро-ді, викладав укр. мову, філософію

297БІРЧАК

В.І. Бірчак.

й теологію в Ужгородській іМукачівській г-зіях, займавсязначною культ.-освіт. (україно-фільською) громад. діяльністю.Складав шкільні підручники,сприяв діяльності рус. (укр.) теа-тру в Ужгороді, один із кер. мо-лодіжної орг-ції «Пласт», т-ва«Просвіта» — ред. його «Науково-го збірника», закарп. періодичнихвид. «Народ» і «Українське слово»тощо. 1939 брав діяльну участь уроботі уряду Карпатської Українив Хусті. Після окупації Закарпат-ської України угор. військами іліквідації уряду (берез. 1939) пе-ребував у Празі (Чехія). 1945 за-арештований рад. спецслужбамий таємно вивезений до СРСР,звинувачений в укр. бурж. націо-налізмі й засуджений до 20 роківтюремного ув’язнення, яке відбу-вав у Сибіру.

Б. — автор прозових і літерату-рознавчих тв., істор. повістей «Ва-силько Ростиславич» (1922), «Во-лодар Ростиславич» (1930), «Про-ти закону» (1936), «Золота скрип-ка» (1937), «Велика перемога»(1941), споминів «Карпатська Ук-раїна» (1940), наук. праці «Літе-ратурні стремління Підкарпат-ської Русі» (1921, 1937), ін. літе-ратурознавчих і мовознавчих роз-відок.

П. у таборі м. Тайшет (нинімісто в Іркутській обл., РФ).

Літ.: Хланта І.В. Літературне За-карпаття у ХХ столітті. Ужгород, 1995;Белень М. Карпатська Україна у порт-ретах. Ужгород, 1998.

С.В. Віднянський.

БІРЮЗОВ Сергій Семенович(21.08.1904—19.10.1964) — рад.військ. діяч. Маршал Рад. Союзу(1955), Герой Рад. Союзу (1958).Н. в м. Скопін (нині місто в Ря-занській обл., РФ) в сім’ї робіт-ника. З 1922 у РСЧА (від 1946 —Радянська армія). Закінчив Військ.акад. ім. М.Фрунзе (1937). У рокиВеликої вітчизняної війни Радянсь-кого Союзу 1941—1945 командувавстрілец. д-зією на Пд.-Зх. та Брян-ському фронтах, був нач. штабу2-ї гвард. армії. 1943—44 — нач.штабу Південного фронту, Четвер-того Українського фронту, ТретьогоУкраїнського фронту, брав участь урозробленні і здійсненні операційз визволення Донбасу, Криму таЯссько-Кишинівської наступальноїоперації 1944. Від жовт. 1944 — ко-манд. 37-ї армії в боях за визво-лення Югославії, 1946—47 — заст.головнокоманд. Пд. групи рад.військ і заст. голови Союзної кон-

трольної комісії в Болгарії. Відквіт. 1955 — головнокоманд.військ протиповітряної оборони ізаст. міністра оборони СРСР. На-городжений 5-ма орденами Ле-ніна та ін. відзнаками. Загинувпід час авіакатастрофи поблизум. Бєлград (нині столиця Сербії іЧорногорії), похований у Москві.

І.М. Кулинич.

БІСКУП (від польс. biskup, що всвою чергу походить від лат. тагрец. слова «єпископ») — назваєпископа католицького, як прави-ло, в межах Польщі або Речі По-сполитої.

Ю.А. Мицик.

БІСМАРК (Bismarck) Отто Еду-ард Леопольд фон Шьонгаузен(01.04.1815—30.07.1898) — прус-ський та нім. держ. діяч. Н. в ма-єтку Шьонгаузен (Schцnhausen) удворянській родині. 1859—62 —посланник Пруссії в Російськійімперії, з 1862 — міністр-прези-дент і міністр закордонних справПрусського королівства, 1871—90 — рейхсканцлер Нім. імперії.Реалізовував ідею об’єднання Ні-меччини навколо Пруссії. Цікави-вся Україною, спочатку вважавідею нац. окремішності українцівутопією, однак 1888, як вважаютьісторики, інспірував статтю Е.Гар-тмана «Russland in Europa» продоцільність поділу Рос. імперії нанац. д-ви, зокрема виокремлен-ня «Київського королівства» підпротекторатом Габсбургів, котреохоплювало б Наддніпрянську Ук-раїну і Білорусь. Стаття справилавелике враження на австрійс.,польс. і укр. політиків «нової ери» іпришвидшила визрівання само-стійницьких переконань в укр.середовищі.

П. у м. Фрідріхсрує (Німеч-чина).

Літ.: Томашівський С. Бісмарк іУкраїна. «Літопис політики, письмен-ства та мистецтва», 1923, кн. 5, 6, 8, 12;Чорновол І. Галицька шляхта і проект«Київського королівства» канцлераОтто Бісмарка. «Сучасність», 1997,№ 3; Шевчук М.А. Політика Бісмаркащодо німецьких колоністів у Росії(друга половина ХIХ ст.). «Питаннянової та новітньої історії», 1998,вип. 44.

І.П. Чорновол.

БІСТРОМ (Бістрам)Федір (Фрід-ріх) Антонович (1781—12.07(30.06).1825) — військовик, революц.діяч. На рос. військ. службі з 1798.1802 за власним бажанням увіль-

нений з армії. 1804 одружився ізКароліною фон Барановою, мавтрьох дітей. Від 1806 — на цивіль-ній службі, титулярний радник.25(13) берез. 1810 переведений докорпусу інженерів шляхів сполу-чення, з 2 черв. (21 трав.) 1813 —штабс-капітан лейб-гвардії Єгер-ського полку, в складі якого бувучасником закордонних протина-полеонівських походів. У битвіпід Кульмом (нині м. Хлумець,Чехія) 29—30 (17—18) серп. 1813особисто командував шістьма га-рматами кінної артилерії. Бравучасть ще в кількох битвах, зокре-ма під Лейпцигом (жовт. 1813) таза Париж (берез. 1814). Капітан —з 5 жовт. (23 верес.) 1813, пол-ковник — з 27(15) трав. 1816.16(04) квіт. 1819 призначений ге-нерал-гевальдигером 2-ї армії наУкраїні (найвища посадова особаз нагляду за порядком у розташу-ванні військ). Чл. Союзу благоден-ства та з 1821 — Пд. т-ва (див. Де-кабристів рух).

П. у Тульчині.Літ.: Восстание декабристов: Ма-

териалы, т. 8. Л., 1925; Восстаниедекабристов: Документы, т. 12. М.,1969; Павлова Л.Я. Декабристы — уча-стники войн 1805—1814 гг. М., 1979.

П.Г. Усенко.

БІФОНИ — паперові «гроші набойовий фронт революції» (на бо-йовий фронт УПА) (1941—52).Виконували дві функції: позиковута обігової розписки. Розповсю-джували їх серед українців назх.-укр. землях. Б. не зберігалися,бо рад. влада карала їх власниківтюремним ув’язненням на 10—25 років. Найвідоміші — «Галиць-ка і Волинська серії», що друку-валися в підпільних друкарнях:ім. С.Петлюри (1944—45), ім. Ар-сенича-Михайла (1949—50), ім. П.Го-лояда і Я.Пришляка (1949—50),«Воля народам» (1944—46), ім. К.Са-вури (1946—47), ім. Д.Карпен-ка-Яструба (1946), ім. І.Климіва-Легенди (1948), ім. Т.Шевченка(1949) та друкарнях Центр. прово-ду Організації українських націона-лістів. Виконавцем більшості Б.був худож. УПА Н.Хасевич.

Літ.: Стен Г. Каталог паперовихгрошей. Нью-Йорк, 1968; Біфони —гроші ОУН—УПА. «Західна Україна»,1992, № 46; Гайдай О., Хаварський Б.Біфони. Тернопіль, 1995.

О.М. Онишко.

БІЦІЛЛІ Петро Михайлович(25(13).09.1879—25.08.1958) — іс-торик-медієвіст, літературо- і мо-

298БІРЮЗОВ

С.С. Бірюзов.

О. Бісмарк.

П.М. Біціллі.

вознавець, культуролог. Н. вм. Одеса в дворянській родині, щомала предків-італійців, які мешка-ли в Албанії і брали участь у виз-вол. боротьбі греків проти Осман-ської імперії, а перебравшись доРосії, стали учасниками Війни1812. Закінчив Одес. 2-гу г-зію таісторико-філол. ф-т Новорос.ун-ту (Одеса, 1904). Склав магіс-терський екзамен на каф-рі все-світньої історії цього ун-ту й бувобраний (1911) її приват-доцен-том. Двічі їздив за кордон, де пра-цював у б-ках та архівах Німеччи-ни, Франції, Італії. У Петрогр.ун-ті 1917 захистив магістерськудис. (опоненти: рос. історик І.Гревсі рос. реліг. філософ, історик-ме-дієвіст Л.Карсавін), після чогообраний проф. Новорос. ун-ту.Викладав також на місц. Вищихжін. курсах та в Політех. ін-ті. Напоч. 1920 емігрував. До 1924 бувпроф. ун-ту в м. Скоп’є (Македо-нія); 1924—48 — проф. каф-ривсесвітньої історії Софійськогоун-ту (Болгарія). Від 1944 мав рад.громадянство, проте до СРСР неповернувся; був звільнений зун-ту без права на пенсію. Авторбл. 300 праць, перші з яких: «Са-лімбене. Нариси італійського жит-тя ХIII ст.» (1914, 1916), «ПадінняРимської імперії» (1918), «Еле-менти середньовічної культури»(1919) — присвячені проблемати-ці романської к-ри середньовіччяй епохи Відродження (Ренесанс);вони багато в чому випередилисвій час у висвітленні історико-психологічного та культурологіч-ного методів у науці Росії таУкраїни. На еміграції Б. де-який час перебував під впливомідей євразійства, в дусі яких під-готував праці «Схід і Захід в істо-рії Старого світу» (1922), «Като-лицтво й римська церква» (1923).Однак згодом він став одним ізнайгостріших і найпринциповішихкритиків євразійської доктрини:«Народне і людське» (1925), «Дваобличчя євразійства» (1927). Зго-дом повернувся до культурологіч-них сюжетів середньовіччя і особ-ливо Ренесансу: «Нариси теоріїісторичної науки» (1925); «МісцеРенесансу в історії культури»(1938, 1996). У 1920—40-х рр. бага-то працював як історик рос. літ.,досліджуючи творчість О.Пушкіна,М.Гоголя, Ф.Достоєвського, А.Че-хова, І.Буніна, М.Зощенка: «Етю-ди про російську поезію» (1926);«Хрестоматія з історії російськоїлітератури» (в 2-х ч., 1931, 1932);

«Зощенко й Гоголь» (1932); «Тра-гедія російської культури»; «ІванБунін як митець» (обидва — 1933);«Коротка історія російської літе-ратури» (1934); «Нотатки про Тол-стого (Бунін і Толстой)» (1936);«Пушкін і Вяземський» (1939);«Творчість Чехова (Спроба стильо-вого аналізу)» (1942); «Пушкін іпроблема чистої поезії» (1944); «Допитання про внутрішню форму ро-ману Достоєвського» (1946); «Проб-лема людини в Гоголя» (1948).Широко відомий як лінгвіст, якийцікавився природою мови, її функ-цією в культ. й літ. процесах:«Питання російської мовної куль-тури» (1928); «Зі спостережень надросійською ономастикою як куль-турно-історичним джерелом»; «На-ція і мова» (обидва — 1929); «Чиможлива універсальна мова?»(1931); «Мова і народність» (1932);«До питання про характер російсь-кого мовного й літературного роз-витку в Нові часи» (1936); «Но-татки про деякі особливості розви-тку російської літературної мови»(1954). У царині українознавства Б.залишив розвідку «Проблема ро-сійсько-українських відносин усвітлі історії» (1930), статтю «По-езія Шевченка» (1934), відгук напрацю Д.Чижевського «Гегель вРосії» (1940).

П. у м. Софія.Тв.: Избранное. София, 1993; Эле-

менты средневековой культуры. СПб.,1995; Место Ренессанса в истории куль-туры. СПб., 1996; Избранные труды пофилологии. М., 1996.

Літ.: Дмитриев С.С. К истории со-ветской исторической науки: Н.Л.Ру-бинштейн (1897—1963). «Ученые за-писки Горьковского государственногоуниверситета», 1964, т. 72; Попова Т.Н.Из истории Новороссийского универ-ситета: П.М.Бицилли. В кн.: Бицил-ли П.М. Избранные труды по филоло-гии. М., 1996.

Г.Д. Зленко.

БЛАВАТСЬКА Олена Петрівна (удівоцтві Ган; 12.08(31.07).1831—08.05(26.04).1891) — мислитель,окультист, митець, письменниця.Н. в м. Катеринослав (нині Дніп-ропетровськ) в сім’ї офіцера.Двоюрідна сестра С.Вітте. Поча-ткову освіту здобула вдома. Від11 років, після смерті матері —літератора Олени Ган, виховува-лась у родині діда — саратовсь-кого цивільного губернатора Анд-рія Фадєєва, колиш. правителякатериносл. контори іноз. коло-ністів. 1849 взяла шлюб із єреван-ським віце-губернатором Ники-фором Блаватським, невдовзі, за-

лишивши чоловіка, поїхала доКерчі й звідти — до Стамбула. Умандрах Єгиптом, Францією, Ве-ликою Британією, Індією та ін.країнами оволоділа багатьма мо-вами, різноманітними знаннями,цікавилася психологічними фе-номенами. Виступала вершницею,капельмейстером, а також із фор-тепіанними концертами. Вдаласядо спіритизму (пізніше відійшлавід нього).

1859 повернулася на батьків-щину. Перебувала в Києві. Черезконфлікт з ген.-губернатором кн.О.Дондуковим-Корсаковим виму-шено переселилася до Одеси. За-ймалася підприємництвом, ви-готовленням штучних квітів.

Від серед. 1860-х рр. зновумандрувала. 1873 вирушила доСША (1878 прийняла амер. гро-мадянство). Заснувала в Нью-Йорку Теософічне т-во, яке заде-кларувало «універсальну релігію»,братерство людей, самовдоскона-лення під містичною опікою ду-ховних наставників-«махатм», по-шук утрачених раніше знань і не-звіданих виявів природної сили.Головну квартиру т-ва перенесладо Індії, куди прибула 1879. Реда-гувала час «Тheosophist» («Тео-соф»). Видавала твори з викладомсвого вчення, зокрема «РозкритаІсіда» («Isis Unveiled», 1877). Де-монстровані нею феномени ви-кликали як палке захоплення їїадептів, так і полемічні публікаціїопонентів (зокрема з викриттямшахрайства).

Під псевд. Радда-Бай в рос.пресі надрукувала нотатки «Изпещер и дебрей Индостана» (пер-ше окреме вид. — М., 1883), «Зага-дочные племена» («Русский вест-ник», 1884—85). Від 1886 мешкалав Англії, де організувала центрТеософічного т-ва. В останніроки життя написала англ. мо-вою книги «Таємна доктрина»,«Ключ до Теософії», «Голос тиші»,езотеричний зб. «Жахливі опові-дання».

П. у м. Лондон (Велика Бри-танія).

Літ.: Желиховская В.П. Елена Пе-тровна Блаватская. «Русское обозре-ние», 1891, № 11—12; Соловьёв В.Современная жрица Изиды. «Русскийвестник», 1892, № 2—6; Мильдон В.И.Блаватская. В кн.: Русские писатели:1800—1917, т. 1. М., 1989; Елена Пе-тровна Блаватская, К., 1991; Сенке-вич А.Н. Елена Блаватская. М., 1999.

П.Г. Усенко.

БЛАВАТСЬКИЙ Володимир Дми-трович (12.09(30.08).1899—10.11.

299БЛАВАТСЬКИЙ

О.П. Блаватська.

В.Д. Блаватський.

1980) — археолог, антикознавець.Н. в м. Санкт-Петербург в родиніслужбовця. 1920—23 навч. вМоск. ун-ті, від 1924 — н. с. Му-зею витончених мист-в у Москві.Свою працю як археолог розпо-чав на розкопках Ольвії під кер-вом Б.Фармаковського. На поч.1930-х рр. провів дослідженнярим. фортеці Харакс, а з 2-ї пол.1930-х рр. протягом чверті століт-тя досліджував Фанагорію, Пан-тікапей, Горгіппію. Створив наук.шк. археологів-античників (від1944 її центром став сектор антич.археології Ін-ту археології АНСРСР, яким Б. керував 27 років).У 1958— 60-х рр. очолював рад.археол. експедицію, що досліджу-вала Аполлонію Іллірійську (Ал-банія). Був одним із перших за-чинателів підводної археології.Вважався авторитетом у цариніантич. мист-ва. Понад 30 роківобіймав посаду проф. Моск.ун-ту. Був чл. міжнар. наук. т-в. Востанні роки життя цікавивсяпроблемами впливу природи нарозвиток і структуру антич. су-спільства.

Літ.: Список печатных работВ.Д.Блаватского. В кн.: Культура анти-чного мира. М., 1966; Список печатныхработ В.Д.Блаватского за 1966—76. В кн.:История и культура мира. М., 1977;Шелов Д.Б. В.Д.Блаватский. «Вопросыистории», 1981, № 1; Кузищин В.И. Обизучении социально-экономическойистории древнего мира в произведени-ях В.Д.Блаватского. В кн.: Проблемыантичной культуры. М., 1986.

Д.С. Вирський.

«БЛАГОДІЙНЕ ТОВАРИСТВОВИДАННЯ ЗАГАЛЬНОКОРИС-НИХ ТА ДЕШЕВИХ КНИГ» —вид-во, засноване 1898 в м. Санкт-Петербург під назвою «Благодій-не товариство». Фундатор — ген.М.Федоровський, члени в різнічаси: П.Потоцький, П.Стебниць-кий, О.Русов, С.Русова та ін. Метат-ва — видання популярної літ.для народу. Але за існуючим тодіположенням (див. Валуєвськийциркуляр 1863) укр. мовою могладрукуватися лише белетристика.Незважаючи на заборону, за пер-ші 10 років діяльності т-вом бу-ло видано 56 книжок, з них: крас-ного письменства — 7, наук.-популярних — 49 (між ними зісторії України — 4, економіки —2). Із цих 56 назв 10 вийшли дво-ма вид., 1 — трьома, 4 — чотир-ма. Загалом було видруковано700 000 прим., з них 3500 «Коб-заря». За роки існування т-во ви-

дало 80 брошур. Припинило іс-нування 1918.

О.В. Корнієвська.

БЛАГОДІЙНИЦТВО— див. Доб-рочинність.

БЛАЖЕВСЬКИЙ Євген Вікторо-вич (06.03(23.02).1884—28.08.1973) —новатор с.-г. вир-ва. Двічі ГеройСоц. Праці (1950, 1958). Н. вс. Любомирка (нині село Котов-ського р-ну Одес. обл.) в сім’ї се-лянина-бідняка. Впродовж 1931—63 працював у колгоспі ім.М.Горь-кого Котовського р-ну Одес. обл.1948 очолив ланку з вир-ва кукуру-дзи. З місц. сортів вивів високо-врожайні гібриди кукурудзи Ко-товчанка-1 і Котовчанка-2.

Делегат ХХ і ХХII з’їздівКПРС.

П. у с. Любомирка.Літ.: Адамовський Й.Г. Євген Бла-

жевський. К., 1960; Цинковський І.І.Сонцелюб. К., 1963.

О.Н. Кубальський.

БЛАКИТНИЙ Василь Михайло-вич (справжнє прізв. — Еллансь-кий; 12.01.1894 (31.12.1893)—04.12.1925) — укр. письменник, політ. ігромад. діяч. Н. в с. Козел (нинісмт Михайло-Коцюбинське) у сім’їсвященика. Навч. в Черніг. семі-нарії та Київ. комерційному ін-ті.В студентські роки брав участь упідпільних революц. молодіжнихгуртках. 1917 вступив до Українсь-кої партії соціалістів-революціоне-рів (УПСР), був головою Черніг.губкому УПСР, кандидатом учлени ЦК і одним із лідерів їїлівого крила, яке 1918 оформи-лося в Українську комуністичнупартію (боротьбистів). У берез.1920 вступив до КП(б)У. 1920як політпрацівник перебував нафронті. На IV i VIII конференціяхКП(б)У обирався чл. ЦК КП(б)У,був чл. ВУЦВК, ЦВК СРСР.Від 1921 — голова колегії Держ.вид-ва, ред. газ. «Вісті ВУЦВК». Іні-ціатор заснування при цій газетіщотижневого додатка «Літерату-ра, наука, мистецтво» (з 1925 —«Культура і побут»), а також жур-налів «Всесвіт», «Червоний пе-рець». Один із організаторів і кер.спілки пролетарських письмен-ників «Гарт». Виступав у пресіяк теоретик, публіцист і критик(псевд. В.Блакитний), поет (псевд.В.Еллан), прозаїк (псевд. А.Ор-таль), фейлетоніст і сатирик(псевд. Валер Проноза), пародист(псевд. Маркіз Попелястий). Най-повніше талант Б. проявився вліриці (1-ша поетична зб. — «Уда-

ри молота і серця», 1920). Б. — ав-тор багатьох статей, присвяченихрозвитку к-ри, зокрема: «Передмистецтвом нові шляхи», «Докультури комунізму», «Пролет-культ» (усі — 1921), «Театральнийгарт» (1924). Перу Б. належатькниги політ. сатири: «Нотат-ки олівцем», «Радянська гірчиця»(обидві — 1924); «Державний ро-зум» (1925); публіцистичні і сати-ричні тв.: «Останні часи», «Льокаї»,«“Каносса” отамана Тютюнника».

П. у м. Харків.У 1930-х рр. тв. Б. вилучено з

бібліотек як націоналістичні. Па-м’ятник Б. у Харкові було зни-щено.

Тв.: Твори, т. 1—2. К., 1958; Пое-зії. К., 1983.

Літ.: Адельгейм Є. Василь Еллан.К., 1959; Ні слова про спокій (Спогадипро Василя Еллана). К., 1965; Бара-баш Ю. Червоний одсвіт революції.Про Василя Еллана (Блакитного). «Жов-тень», 1966, № 7; Новиченко Л. Поезіяреволюційного горіння. В кн.: Еллан В.(Блакитний). Поезії. К., 1983; Мики-тенко О. Поет-комунар. «Всесвіт»,1984, № 1; Федченко П.М. В житті го-рів… «Радянське літературознавство»,1984, № 1.

П.М. Бондарчук, Т.С. Осташко.

БЛАКИТНИЙ Костянтин Юрійо-вич (справжнє прізв. — Пестуш-ко; прізвисько — Степовий; 10.02.1898—1921) — отаман повстанців.Георгіївський кавалер. Н. в с. Ган-нівка (нині село Петрівського р-нуКіровогр. обл.). Закінчив двокла-сну шк., вчився в Олександрівсь-кому мех.-тех. уч-щі. УчасникПер-шої світової війни, закінчив офі-церську шк. в м. Горі (нині містов Грузії). Служив у гетьман. армії(див. Українська Держава). Разомз військами Н.Махна боровся зденікінцями (див. А.Денікін).Очолив (жовт. 1919) «Середньо-дніпровську групу» повстанців,яка діяла в р-ні міст Черкаси, Чи-гирин, Знам’янка (нині Кіровогр.обл.), Олександрія. Голова волос-ного ревкому, комісар Ганнівсь-кої волості (січ.—трав. 1920), ко-мандир 1-ї Олександрійської по-встанської повітової д-зії (ін. на-зва — Степова). Гол. отаман повс-танських загонів Холодноярськоїреспубліки (верес.—жовт. 1920). Во-сени 1920 очолив похід Степовоїд-зії на Херсонщину. Після сути-чок із будьоннівськими військами(див. Перша Кінна армія) розфор-мував Степову д-зію. Один із ор-ганізаторів підготовки антибіль-шовицького повстання на Кате-

300БЛАГОДІЙНЕ

Є.В. Блажевський.

В.М. Блакитний.

К.Ю. Блакитний.Портрет худож.С. Адамовича.

ринославщині, Єлизаветградщині1921. Загинув у бою.

Літ.: Горліс-Горський Ю. ХолоднийЯр. Львів, 1994; Кость Блакитний, ота-ман Степової дивізії. К., 1997; Ко-валь Р. Отамани гайдамацького краю.К., 1998.

Г.П. Савченко.

БЛАНКІЗМ — 1) політ. течія, за-снована франц. соціалістомО.Бланкі, який розробив доктри-ну «революційної змови». За цієюдоктриною, для захоплення влади(з метою встановлення «спра-ведливого соціального ладу») не-обхідно створити глибоко за-конспіровану невелику бойовуорг-цію революціонерів, яка за до-помогою політ. терору протикер-ва д-ви посіє паніку і ство-рить умови для перемоги револю-ції. Дослідники вказують, що до-ктрина Б. справила вплив на по-літ. діяльність В.Леніна (опосе-редковано через «революційні про-повіді» рос. анархіста П.Ткачова),зокрема в деяких його поглядахна парт. буд-во;

2) у широкому розумінні —термін для означення путчистсь-ких та авантюристських ідей таметодів боротьби в діяльності по-літ. партій, рухів та інших.

Літ.: Шахматов Б.М. Луи ОгюстБланки и революционная Россия (от-зывы, влияния, связи). В кн.: Францу-зский ежегодник, 1981. М., 1982; Мол-чанов Н.Н. Огюст Бланки. М., 1984.

В.В.Головко.

БЛАРАМБЕРГ Іван Павлович(Жан Морет де Бларамберг; 1772—1831) — археолог, нумізмат. Н. уФландрії (істор. обл. в Зх. Європі).Від 1797 жив у Росії (в Санкт-Петербурзі та Москві), з 1808 — вОдесі. Очолював музеї старожит-ностей в Одесі (1825) та Керчі (з1826). Досліджував античні па-м’ятки Пн. Причорномор’я (див.Античні держави Північного При-чорномор’я), вивчав монети Ольвії.Найбільшою заслугою Б. є визна-чення місця розташування Тіри,Ніконія та ін. антич. міст-держав,фортець і поселень в Пн. Причо-рномор’ї. Залишив наук. спадщи-ну — твори франц. мовою «Но-татки про кілька античних пам’я-ток, відкритих в одному з курга-нів Тавриди поблизу давньогоПантікапея» (1822), «Про розташу-вання трьох скіфських фортець заСтрабоном» (1831), «Опис старо-давніх медалей Ольвії або Ольвіо-поля, що знаходяться в Одесі…»(рос. пер. — 1828).

К.Ю. Бацак.

БЛЕСТОВИТ — літописне місто.Городище розташов. у пд. ч. с.Блистова Менського р-ну Чер-ніг. обл., на мисі високої пра-вобереж. тераси р. Десна (прит.Дніпра), над її старицею (р. Пул-ка). Вперше згадано в Іпатіївсько-му літописі під 1151 у зв’язку зперебуванням у Б. на Великденьновгород-сіверського кн. Свято-слава Ольговича. Назва похіднавід «блест» — «круча над виром»(місц. діалект). Першим літопис-ний Б. локалізував М.Погодін(1848). Складається з дитинця(30 � 40 м), окольного граду(бл. 1,5 га) на сх. від нього та від-критих посадів, що з трьох боківоточували його. Виникло напри-кінці 11 ст. на тер. с-ща 10—11 ст.Знищено 1239 під час монго-ло-татарської навали. Пізніше найого місці з’явилося поселення зтією самою назвою.

Рос. історик М.Арцибашев ірос. богослов та історик Філарет(Гумілевський) шукали літопис-ний Б. в с. Блистова Новгород-Сіверського р-ну Черніг. області.

Літ.: Ипатьевская летопись. В кн.:ПСРЛ, т. 2. М.—Л., 1962; Вознесенсь-ка Г.О. та ін. Дослідження літописногоБлестовита. «Археологія», 1984, № 48.

В.П. Коваленко.

БЛИЗЬКОСХІДНИЙ ІНСТИТУТ(відомий ще як «Інститут східнихмов»). Заснований у Києві навесні1918 зусиллями професорів Є.Ста-шевського, П.Богаєвського та І.Ба-бата (вони ж були, послідовно,його ректорами). Мав у своємускладі консульський і комерцій-ний ф-ти, призначався для підго-товки дипломатичних кадрів не-залежної України. Програмою пе-редбачалось опанування студен-тами мов, історії та к-ри близь-ко-, середньосх. та балканськихкраїн. Араб. і турец. мови викла-дав Т.Кезма, перську — М.Джа-фар та П.Лозієв, історію — А.Крим-ський. 1920 Б.і. реорганізовано вІн-т зовн. зносин з навч. цикла-ми: близькосх., англосаксонсь-ким, герм., романським, слов’ян.У подальшому ін-т перетворенона Торг.-пром. технікум, при яко-му з 1924 функціонував Вищийсемінар сходознавства ім. Н.На-ріманова, де читалися лекції, до-повіді, захищалися дипломні ро-боти. Доробок семінару — вид.«Востоковедение. Etudes orienta-les» (1925), що містило матеріалиЛ.Левитського, Б.Курца, І.Фаль-ковича та ін. 1925 семінар об’єд-

нався з аналогічним семінаром,що діяв при Київ. ін-ті нар. г-ва,після чого центр орієнталістикистав незабаром філіалом утворе-ної 1926 в Харкові Всеукр. наук.асоц. сходознавства.

Літ.: Алексеев В. О состоянии вос-токоведения в Киеве. «Восток», 1923,кн. 2;Фалькович И.М. К истории совет-ского востоковедения на Украине.«Народы Азии и Африки», 1966, № 4;Гурницкий К.И. Агафангел ЕфимовичКрымский. М., 1980.

І.Ф. Черніков.

БЛІЦКРИГ (нім. blitz — блискав-ка, krieg — війна), «блискавичнавійна» — одна з теорій ведення на-ступальної війни, розроблена нім.ген.-фельдмаршалом А. фонШліф-феном (1905).

Найважливіші положення Б.:випередження противника в зосе-редженні та розгортанні військ;досягнення переваги на вирішаль-них напрямах; раптовість нападу;дезорганізація тилових комуніка-цій та управління військами про-тивника, знищення гол. сил про-тивника шляхом розсічення йоточення великих угруповань; не-щадний терор на зайнятих зем-лях, використання «п’ятої коло-ни».

Реалізація плану «блискавич-ної війни» під час Першої світовоївійни передбачала вторгненнянім. військ у Францію і післяшвидкого її завоювання перехіддо спільного з австро-угор. ар-мією наступу на Російську імперію.Завдяки наступу рос. армії на Сх.Пруссію та її успішним діям про-ти австро-угор. військ (див.Галицька битва 1914) вдалосязірвати стратегічні плани нім. ко-мандування. На Пн.-Зх. фронтірос. з’єднання ще з жовт. 1914 пе-рейшли до стратегічної оборони,а на Пд.-Зх. взимку 1915 вели ус-пішні бої за оволодіння Карпа-тами.

На теорії Б. базувався й план«Барбаросса». Теорія Б. зазналакраху і в Другій світовій війні вна-слідок прорахунків нім. команду-вання й недооцінки воєнно-екон.та патріотичного потенціалу про-тивника.

У результаті літньо-осінньогонаступу 1941 вермахт просунувсявглиб СРСР на відстань від 850 до1250 км і наблизився до Ленінгра-да (нині Санкт-Петербург), Мос-кви, Ростова-на-Дону (нині містов РФ). Ціною величезних людсь-ких і матеріальних втрат ворога

301БЛІЦКРИГ

було зупинено. Відтак реалізуватиплан «Барбаросса» не вдалося:гітлерівці не змогли зламати здат-ність рад. ЗС до організованихдій. Після невдачі повторногоудару на Москву (див. Битва підМосквою 1941—1942) військ. дії набільшій частині фронту набулипозиційного характеру, і війна за-тяглася всупереч нім. планам.

Однією з гол. причин провалу«блискавичної війни» проти СРСРстав героїзм людей, які зі зброєюв руках захищали свою ріднуземлю, й опір більшості понево-леного населення.

Літ.: История Великой Отечест-венной войны Советского Союза1941—1945, т. 2. М., 1961; Прусско-германский генеральный штаб 1940—1965. К его политической роли в исто-рии. М., 1966; Безыменский Л. Особаяпапка «Барбаросса». М., 1972; Анфи-лов В.А. Провал «блицкрига». М., 1974;Крах блицкрига: урок милитаристам иагрессорам (По материалам научнойконференции в связи с 45-й годовщи-ной начала Великой Отечественнойвойны 1941—1945 гг.). М., 1987.

О.Є. Лисенко.

БЛОК Марк (псевд. — Марк Фу-жер; 06.07.1886—16.06.1944) —франц. історик-медієвіст, один іззасн. істор. шк. «Анналів» (див.Анналів школа). Н. в м. Ліон(Франція) в сім’ї професора-ан-тичника Гюстава Блока. ЗакінчивВищу нормальну шк. в Парижі(1908), слухав курси в ун-тах Лей-пцига і Берліна (1908—09). Захис-тив дис. «Іль-де-Франс: країнанавколо Парижа» (1913). ПісляПершої світової війни працював вун-ті Страсбурга (1919—36), з1936 проф. Сорбонни (Париж).У центрі наук. інтересів Б. —сусп. свідомість (колективні уяв-лення, забобони, звичаї). Цьомуприсвячено його монографії «Ко-ролі та серви — глава з історії пе-ріоду Капетингів» (1920) і «Коро-лі-чудотворці» (1924). Поступовоколо його зацікавлень охоплюєсоціальну й екон. історію доби се-редньовіччя загалом. Б. разом ізЛ.Февром 1929 засновує ж. «Ан-нали економічної та соціальної іс-торії» (сучасна назва: «Аннали. Іс-торія, соціальні науки»), який і до-нині залишається центр. вид. про-відного напряму істор. досліджень.Б. відходить від історії подій тапристає до антропології історич-ної, активно залучає до аналізу іс-торії географію, лінгвістику, со-ціологію, психологію тощо. Навідміну від Л.Февра, Б. не при-

діляв уваги ролі особистості в істо-рії, віддаючи перевагу проявам ко-лективної свідомості сусп-ва вцілому. Ідеї Л.Февра і Б. заклалиоснову тотальної соціальної істо-рії, зокрема історії ментальності.Ідеї істор. синтезу відбилися в кн.«Характерні риси французької аг-рарної історії» (1931) і «Феодальнесуспільство» (1939—40). На почат-ку Другої світової війни— на фрон-ті, після капітуляції Франції — ак-тивний учасник руху Опору. Стра-чений гестапо в м. Сен-Дід’є-деФорман (департ. Ен, Франція).

1949 Л.Февр видав незакінче-ну працю Б. «Апологія історії, абоРемесло історика», в якій узагаль-нено дослідницькі методи остан-нього.

Тв.: Характерные черты фран-цузской аграрной истории, т. 1. М.,1957; Апология истории, или Ремес-ло историка. М., 1986; Короли-чу-дотворцы. Очерк представлений осверхъестественном характере коро-левской власти, распространенныхпреимущественно во Франции и в Ан-глии. М., 1998; Феодальне суспіль-ство. К., 2002.

Літ.: Fink K. A Life in History. Cam-bridge, 1988; Гуревич А.Я. Историчес-кий синтез и школа «Анналов». М.,1993.

А.Г. Плахонін.

БЛОКАДА (англ. blockade) між-державна — одна із форм між-держ. тиску, здебільшого в умовахвійни. Найбільш застосовуванимрізновидом Б. є мор. Б., що зво-диться до перекриття ВМС однихд-в доступу з моря до берегів, якіперебувають під владою чи конт-ролем ін. д-ви. Згідно з вимогамимор. права, д-ва, що оголошує Б.,зобов’язана спочатку сповіститипро це всі ін. країни. У повідом-ленні повинні бути вказані: часпочатку Б. і точні геогр. кордонимор. р-ну, де вона здійснювати-меться. Правові питання, пов’я-зані з застосуванням мор. Б.,постали у зв’язку з прийняттямПаризької декларації про мор.війну 1856 та Лондонської декла-рації про право мор. війни 1909.Поряд з мор. Б., відомі також ви-падки сухопутної та повітряної Б.Наразі у випадку військ. дій за-звичай вдаються до Б. змішаноготипу (сухопутно-повітряно-мор.).Крім цього, заг. терміном «Б.» по-значають доволі різноманітні ме-тоди екон. та політ. ізоляції пев-ної д-ви. Класичними приклада-ми екон. Б. є континентальна Б.,оголошена Великій Британії На-

полеоном I 1806—14, прикладоммор. Б. — взаємна Б. ВеликоїБританії та Німеччини під часПершої світової війни. Тривалийчас в умовах обмеженої Б. перебу-вали: Ірак (1991—2003), Куба (з1962 до сьогодення) та деякі ін.країни.

Літ.: Современное международноеморское право и практика его приме-нения Украиной. К., 1995.

Д.С. Вирський.

БЛОК НАЦІОНАЛЬНИХ МЕН-ШИН — коаліція політ. угрупо-вань непольс. народів Польс. д-ви1922—30. Сформована для спіль-ної виборної акції та координаціїдій у сеймі. Утворена 17 серп.1922 на нараді у Варшаві. ДоОб’єднаного виборчого к-ту ввій-шло по 3 представники від біло-русів, євреїв, німців, росіян іукраїнців (крім галичан, які бой-котували вибори). 1922 Б.н.м.здобув більшість голосів на Воли-ні, Поліссі та Холмщині. За йогосписком обрано 66 депутатів досейму і 22 сенатори, в т. ч. україн-ців відповідно 20 і 6 (Укр. парла-ментарна репрезентація у Варша-ві). 1928 до Блоку входили Україн-ське національно-демократичне об’єд-нання (УНДО), Укр. сел. союз,сіоністські орг-ції «Мізрахі» та«Гітахдут», деякі білорус. та нім.угруповання. Обрано 55 депутатівдо сейму і 21 сенатор, у т. ч. украї-нців відповідно 25 і 9. У Зх. Украї-ні Б.н.м. здобув бл. половини всіхголосів. Остання спільна акція —повторні вибори 1930 на Волиній Поліссі, на яких сіоністськаорг-ція вПольщі підтримала УНДО.

Літ.: Загайкевич В. Одною лавою,спільним фондом! Перемишль, 1928;Papierzynska-Turek M. Sprawa ukraiсskaw drugiej Rzeczypospolitej 1922—1926.

Krakоw, 1979; Зайцев О. Політичніпартії Західної України у парламент-ських виборах 1928 р. «Україна: куль-турна спадщина, національна свідо-мість, державність», 1995, вип. 2; Йогож. Вибори 1922 року в ЗахіднійУкраїні. «Україна модерна», 1999, чи-сло 2—3.

О.Ю. Зайцев.

БЛОНСЬКИЙ Кирило Іванович(1802—01.07.1852) — укр. громад.і культ. діяч. Н. в с. Уторопи (нинісело Косівського р-ну Івано-Франк. обл.). Навч. у Львів. ун-тіта Віденському університеті. Від1828 — священик у селах Товмач(нині м. Тлумач), Битків (ниніс-ще міськ. типу Надвірнянськогор-ну), Шешори, Пистинь (обидвасела Косівського р-ну; усі Івано-

302БЛОК

М. Блок.

Франк. обл.). Підтримував дружністосунки з Я.Головацьким, запи-сував нар. пісні, збирав матеріалидо словника укр. мови, перекла-дав рідною мовою оди Горація,тв. Й.Ґете. Заснував народні школив Биткові, Шешорах і Прокураві(нині села Косівського р-ну),уклав укр. читанку для сільс. шкіл(1848). 1848 — депутат австрійс.парламенту. У Відні підготував допублікації «Енеїду» І.Котлярев-ського зі вступною статтею Я.Го-ловацького (через раптовий від’-їзд Б. із столиці у зв’язку з розпус-ком парламенту поема не була на-друкована). Об’ява Б. про від-криття передплати на «Енеїду» —одна з перших у Галичині публіка-цій про І.Котляревського.

П. у с. Пистинь.Літ.: Щурат В.Г. Віденський друк

«Енеїди» Котляревського в 1848 р.В кн.: Щурат В.Г. Вибрані праці з іс-торії літератури. К., 1963; Возняк М.С.Нездійснене видання «Енеїди» Котля-ревського. В кн.: Іван Котляревський удокументах, спогадах, дослідженнях.К., 1969; Стеблій Ф. Нездійснене ви-дання «Енеїди». «Жовтень», 1969, № 8;Кирчів Р. Невідома рукописна копія«Енеїди». Там само, 1970, № 10.

Ф.І. Стеблій.

БЛОХ Йосип Самуїл (1850—1925) — єврейс. громад., реліг. іполіт. діяч, письменник. Н. вм. Дукла (нині м. Дукля в Поль-щі). Отримав традиційну єврейс.(йешива — реліг. шк., Львів) таєвроп. (Мюнхенський і Цюріхсь-кий ун-ти) освіту. До 1894 — ра-вин у пром. передмісті Відня. Ак-тивна участь Б. в гучному процесіпроти антисеміта проф. Ролінга,який звинувачував євреїв у риту-альних убивствах (1883), сприялазростанню його популярності се-ред австро-угор. єврейства. 1883заснував один із перших єврейс.німецькомовних час. «Цsterreichi-scher Wochen-schrift» («Австрій-ський щотижневик»), який ставцентром захисту громадян. правєвреїв в Австро-Угорщині. 1884 Б.обрано до рейхсрату від єврейс.громади Коломиї. До 1895 відсто-ював в австрійс. парламенті праваєвреїв та боровся з проявами ан-тисемітизму. Прихильник ідейпросвітництва, Б. виступав вод-ночас як проти крайнощів націо-налізму, так і проти асиміляції єв-рейства, обстоював ідею створен-ня багатонац. космополітичноїідентичності, яка має об’єднативсіх громадян Австро-Угорщинив єдину націю.

Літ.: Reifowitz I. Jewish Austrian,European. Josef Samuel Bloch and theConstruction of a Supranational AustrianIdentity. «Das Judische Echo», 1996,vol. 45.

В.А. Гриневич.

БЛУД (Буди; р. н. невід. —1018) — воєвода князів ЯрополкаСвятославича, Володимира Свято-славича, Ярослава Мудрого. «По-вість временних літ» розповідає,що Б. допоміг Володимиру вбитийого старшого брата вел. кн. київ.Ярополка Святославича. Саме то-му йому було довірено вихованнясина Володимира — Ярослава.1018 Б. очолював дружину Ярос-лава під час битви з Болеславом IХоробрим на р. Зх. Буг. За літопи-сним оповіданням, битву спрово-кував Б., наносячи образи польс.князеві. Цей сюжет вміщено і допольс. хроніки Галла Аноніма. Засвідченням новгород. літописан-ня 15 ст., загинув під час цієїбитви.

А.Г. Плахонін.

БЛЮМКІН Яків Григорович(справжнє ім’я та прізв. — Сім-ха-Янкель Гершев; 1898 — груд.1929) — терорист, розвідник. Н. вм. Сосниця. Навч. в єврейс. шк.,Одес. тех. уч-щі. Від 1917 — лівийесер. Діяв в Одесі, Харкові, Пово-лжі та Чувашії. Після Жовтневоїреволюції 1917 повернувся в Оде-су. Командир «залізного» загону3-ї Рад. укр. армії, згодом — пом.нач. штабу армії, нач. інформа-ційного (розвідувального) відділу.Від черв. 1918 — зав. від. ВЧК.Один із убивць 6 лип. 1918 нім.посла графа В.Мірбаха. За влас-ною пропозицією був направле-ний ЦК Партії лівих соціалістів-революціонерів (ПЛСР) в Україну.Чл. Бойової орг-ції (БО) ПЛСР іПравобереж. БО Укр. ПЛСР.Брав участь у підготовці замаху нагетьмана П.Скоропадського і звіль-ненні з в’язниці чл. БО І.Кахов-ської (обидва завдання не вико-нано). Організовував ревкоми іповстанські загони на Поділлі.1919 із встановленням рад. владив Києві — секретар Київ. к-ту укр.ПЛСР (під псевд. Г.Вишнев-ський), співпрацівник газ. «Борь-ба». Того самого року переїхав доМоскви, перейшов у Союз макси-малістів. Призначений уповнова-женим Особливого від. 13-ї арміїу боротьбі зі шпигунством, здійс-нював диверсійну й розвідувальнудіяльність у тилу Добровольчої ар-мії. 1920 — комісар штабу Черво-

ної армії Гілянської республіки(Іран), чл. ЦК Перської комуніст.партії. З 1921 — чл. РКП(б), пра-цював пом. з особливих дорученьпри наркомі військ. справ Л.Троць-кому, в Іноз. від. ОДПУ, наркома-ті торгівлі. Був резидентом рад.розвідки в країнах Європи, Пале-стині, на Кавказі, у Монголії, Ки-таї, Сирії, Єгипті тощо. Підтри-мував зв’язок з Троцьким, якийперебував на еміграції.

Страчений. Похований у Мо-скві.

Літ.: Овруцкий Л., Разгон А. ЯковБлюмкин: Из жизни террориста. «Го-ризонт», 1991, № 11—12.

Л.Д. Федорова.

БЛЮХЕР Василь Костянтинович(01.12(19.11).1890—09.11.1938) —рад. військ. діяч. Маршал Рад.Союзу (1935). Н. в с. Барщинка(поблизу м. Рибінськ Ярославсь-кої губ., РФ) в сел. родині. Від1909 працював слюсарем на Ми-тищинському вагонобуд. з-ді підМосквою. Учасник Першої світовоївійни, молодший унтер-офіцер.Чл. РСДРП(б)—ВКП(б) від 1916.Після Лютневої революції 1917служив у 102-му запасному піх.полку в Самарі (нині місто в РФ),чл. полкового к-ту і міськ. радисолдатських депутатів, Військ.-революц. к-ту. Від листоп. 1917перебував у Челябінську (нинімісто в РФ). У берез.—верес.1918 — командир Сх. загону, заст.командира уральського партизан.загону, головнокоманд. партизан.Уральської армії.

Від верес. 1918 — нач. 4-їУральської д-зії. Від лют. 1919 —пом. команд. 3-ї армії, від квіт.1919 водночас — нач. В’ятськогоукріпрайону. Від серп. 1919 дотрав. 1921 (з перервою кін. трав. —поч. лип. 1920) — команд. 51-їстрілец. д-зії, нач. Каховського ук-ріпрайону, Перекопської ударноїгрупи, війська яких відзначилися вбоях проти Російської армії ген.-лейтенанта П.Врангеля на Пд. Ук-раїни і в Криму.

У черв. 1921 — лип. 1922 —воєн. міністр Далекосх. респуб-ліки, головнокоманд. Нар.-рево-люц. армії, надалі — командир-комісар 1-го Стрілец. корпусу.1924—27 — гол. військ. радникпри Китайс. революц. уряді в Гуа-нчжоу. 16 трав. 1927 — 7 серп.1929 виконував обов’язки першо-го пом. команд. Укр. військ. окру-гу. 1929—38 — команд. Далекосх.армії. Влітку 1938 під час боїв на

303БЛЮХЕР

Я.Г. Блюмкін.

В.К. Блюхер.

оз. Хасан командував Далекосх.фронтом.

Кандидат у чл. ЦК ВКП(б),чл. Всерос. ЦВК (1921—24) і чл.ЦВК СРСР (1930—38), депутатВР СРСР 1-го скликання. Наго-роджений орденом Леніна, 5-маорденами Червоного Прапора,орденом Червоної Зірки.

Репресований. Страчений.Тв.: Статьи и речи. М., 1963.Літ.: Пиха Д.Д. В.К.Блюхер на

Україні. «УІЖ», 1964, № 6; Душень-кин В.В. Пролетарский маршал. М.,1973; Блюхер В.В.По военным дорогамотца. Свердловск, 1984; Василий Кон-стантинович Блюхер: Фотографии, до-кументы, воспоминания современни-ков. М., 1990; Янгузов З.М. Забвениянет: Страницы жизни и полководчес-кой деятельности Маршала Советско-го Союза В.К.Блюхера. Хабаровск,1990; Блюхер Г.Л. Воспоминания о му-же, маршале В.К.Блюхере. Тюмень,1996.

Л.В. Гриневич.

БОБЕРСЬКИЙ Іван (псевд. такриптоніми: Бб, І.Б., Оей, Рек, Ийта ін.; 14.08.1873—17.08. 1947) —педагог, перший популяризаторукр. фізичної к-ри як засобу про-будження нац. свідомості народу.Н. в с. Доброгостів (нині селоДрогобицького р-ну Львів. обл.).Закінчив Львів. ун-т і продовжу-вав навчання у Відні та м. Грац(Австрія). Побував у Німеччині,Швеції, Чехії, Франції, де знайо-мився із здобутками тіловихован-ня. Від 1900 — учитель Академіч-ної гімназії у Львові, 1908—14 —голова спортивного т-ва «Со-кіл-Батько». В роки Першої сві-тової війни був скарбником Ле-гіону Українських січових стріль-ців, а 1918—20 — головою Від.військ. преси Державного секре-таріату ЗУНР—ЗОУНР. 1920уряд Західноукраїнської НародноїРеспубліки призначив Б. повно-важним представником до СШАта Канади. З 1932 жив у Югославії(м. Тржич). Редагував часописи«Вісти з Запорожа», «Січові віс-ти». Уклав низку підручників:«Забави й гри рухові» (1904—05),«Копаний м’яч» (1906), «Значен-ня руханкових товариств» (1909)та ін. Першим увів укр. терміно-логію в спорті, яка широко ви-користовувалася на зх.-укр. зем-лях до 1939. Зокрема, запропону-вав до вжитку такі спортивні укр.терміни, як «копаний м’яч» (фут-бол), «сітківка» (волейбол), «га-ківка» (хокей), «стусан» (бокс),«кошиківка» (баскетбол), «булав-ка» (метальна граната), «лещетар-ство» (лижний спорт) тощо.

П. у м. Тржич (нині місто вСловенії).

Тв.: Щоденник 1918—1919 рр. К.,2003.

Літ.: Мелех Р. Батько українськоїфізичної культури. «За вільну Украї-ну», 1991, 2 лип.; Українська журна-лістика в іменах, вип. 3. Львів, 1996

П.В. Шкраб’юк.

БОБЖИНСЬКИЙ (Bobrzyсski)Міхал (30.09.1849—03.07.1935) —польс. історик та політик. Н. вм. Краків (Польща). Від 1877 —проф. права Краківського універ-ситету. Автор праці «Dzieje Polskiw zarysie», в якій розглядав польс.минуле крізь призму історії д-ви іправа, пояснював занепад Поль-щі схильністю поляків до анархії,негативно оцінював Люблінськуунію 1569, яка спрямовувала наСхід сили, необхідні для власнепольс. розвитку. Один із лідерівкраківських консерваторів, попе-редник неоконсерватизму. З 1881 —депутат Краківської міськради,1885—1901 — Галицького крайово-го сейму, 1885—1901 та 1905—08 —Держ. ради. 1890—1901 очолювавКрайову шкільну раду в Галичині,здійснив низку реформ у шкіль-ництві, які спрямовувалися наборотьбу з неписьменністю таструктуризацію системи освіти.Обіймаючи 1908—13 посаду гали-цького намісника, прагнув до по-розуміння з українцями, підтри-мував українство, був авторомсеймової угоди 1914. Змушенийпіти у відставку через спротив ан-тиукр. налаштованих сил справівиборчої реформи. 1917 — авст-рійс. міністр Галичини, відстою-вав відновлення Польс. д-ви в со-юзі з Австрією. Згодом очолювавпідготовчу комісію з виробленняконституції незалежної Польщі.Після 1920 відійшов від політики.Подіям 1914—23 присвятив пра-цю «Wskrzeszenie paсstwa polskie-go. Szkic historyczny».

П. у м. Познань (Польща).Тв.: Z moich pamiкtnikуw. Wrocіaw,

1957.Літ.: Bartel W.M.MichaіBobrzyсski.

1849—1935. Spуr o historyczn№, szkolкkrakowsk№. Krakуw, 1972; £azuga W.Mi-chaі Bobrzyсski. Mysl historyczna a dzia-іalnoœж polityczna. Warszawa, 1982.

О.Г. Аркуша.

БОБИКЕВИЧ Олекса Христофо-рович (20.08.1865—08.12.1902) —греко-катол. священик, громад.діяч і письменник. Н. в с. МаліДідушичі (нині Стрийського р-нуЛьвів. обл.). Після закінчення

1888 Львів. греко-катол. духовної се-мінарії висвячений на священика.Був парохом у м. Стрий. Разом ізЄ.Олесницьким вів громад.-орг.роботу. Співзасн. т-ва «Міщан-ська бесіда» і хорового т-ва«Стрийський Боян», співорганізаторбуд-ва Нар. дому в Стрию. Друку-вав оповідання з актуальних пи-тань тогочасного життя в журналах«Зоря» і «Зеркало» (1884—85 —«Нове Зеркало»), газетах «Діло» і«Батьківщина». У комедії «Насто-ящі» критикував ідеологію та діяль-ність галицьких москвофілів (див.Москвофільство).

П. у м. Стрий.Літ.: Франко І. Олекса Бобикевич.

В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 34.К., 1981; Стрийщина: Історико-мемуа-рний збірник, т. 2. Нью-Йорк, 1990.

Я.Д. Ісаєвич.

БОБИЛІ — в Україні та Росії се-редньовічної доби і Нового ча-су — феодально залежні селяни,які не мали власної орної землі,ніяких угідь і сплачували щоріч-ний податок (відомий під назвою«бобильщина») натурою чи гро-шима. Нерідко, як і захребетники,ставали наймитами «на чужих тя-глах», вступали в особисті госп.угоди із заможними хазяями, в ха-тах яких проживали. Джерела пе-ріоду національної революції 1648—1676 не вирізняють Б. як окремусоціальну групу. «Переписні кни-ги 1666 р.» зафіксували на Лівобе-режній Україні і тих, що мали ро-бочу худобу, і тих, які сплачувалиоброк або грошима, або зерном,медом тощо. Серед останніх —кравці, ковалі, бондарі, мірошни-ки і т. д., зрідка — війти. Протя-гом наступного періоду Б. все далівідходили від землеробства і ма-сово зубожіли. Зокрема, в Шеп-таківській волості Черніг. губ. вселах мешкало бл. 800 Б., всі без-земельні.

Літ.: Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожан-щины XVII—XVIII вв. Х., 1964; Гур-жій О.І. Еволюція соціальної структу-ри селянства Лівобережної та Слобід-ської України (друга половина XVII—XVIII ст.). К., 1994.

О.І. Гуржій.

БОБИРІ — козац.-старшин-ський, згодом дворянський рід,що походив від шляхтича ДанилаФедоровича Б., корсунського ста-рости (1686) та полк. правобереж.Війська Запорозького (1686). Зго-дом Данило оселився в Гетьман-щині та обіймав уряд військовоготовариша (1691). Його нащадки

304БОБЕРСЬКИЙ

І. Боберський.

М. Бобжинський.

О.Х. Бобикевич.

утворили в м-ку Стольне (нинісело Менського р-ну Черніг.обл.) династію столенських сот-ників Чернігівського полку: цейуряд посідав його син Іван Дани-лович, 1727—54 — онук РоманІванович. Сотниками столенськи-ми були і правнуки родозаснов-ника: 1770—79 — Іван Романовичта 1779—84 — Степан Романович.Після скасування козац. чинівІван Романович був прокуроромЧерніг. губернського магістрату(1792) та Черніг. верхньої розправи(1799).Його брат — Степан Рома-нович — учасник багатьох військ.кампаній кін. 18 — поч. 19 ст.,ген.-майор та шеф Ізюмського гу-сарського полку.

Рід Б. внесено до 2-ї та 3-ї ч.Родовідної книги Черніг. губернії.

Літ.: Лазаревский А.М. Очерки ста-рейших дворянских родов в Чернигов-ской губернии. «Записки Чернигов-ского губернского статистического ко-митета», 1868, кн. 2, вып. 1—2; Модза-левский В.Л. Малороссийский родо-словник, т. 1. К., 1908.

В.В. Томазов.

БОБОЛИНСЬКИЙ, чернече ім’яЛеонтій, та його хронограф. Б.(р. н. невід. — 1717) — укр. літо-писець, упорядник-переписувачхронографа. Н. в м. Новгород-Сі-верський. Навч. в Києво-Могилян-ському колегіумі (див. Києво-Мо-гилянська академія), прийнявчернечий постриг у ВидубицькомуСвято-Михайлівському монастирі,згодом став ієромонахом Чер-нігівського Свято-Троїцького Іл-лінського монастиря. Останні рокижив у Новгороді-Сіверському.

1699 у м. Чернігів Б. на основідругої редакції укр. хронографа17 ст. склав свій рукописний зб.«Літописець, си єсть кройника зрозних авторов і гісториков мно-гих диалектом руським єстьнаписана…». Його хронограф єсвоєрідною енциклопедією хрес-томатійного характеру, в якій наоснові грец., зх.-європ., особливопольс., та давньоукр. джерел ухронологічній послідовності ви-кладено всесвітню історію від«сотворення світу», вміщено відо-мості з біблійних книг, географії,астрономії, природознавства, історіїцеркви, к-ри, літератури.

Починається хронограф пе-редмовою, подано заголовки час-тин і розділів. Б. викладає біблій-ні оповідання, інформує про осн.факти всесвітньої історії. Багатомісця тут відведено історії і к-ріВізантії в її зв’язках з різними

д-вами аж до 1453 — часу захоп-лення турками Константинополя.Останні події змальовано деталь-но на матеріалах опису очевидця-ми штурму міста. Розповідає ав-тор історію Рим. імперії (див. РимСтародавній), про її відносини зСірією, Єгиптом, Персією (ниніІран) та ін. д-вами.

В наступних частинах викла-дено середньовічну історію Зх.Європи, розповідається про похо-ди хрестоносців (див. Хрестовіпоходи), політику рим. пап, манд-ри Х.Колумба, наводяться етногр.факти про жителів океанськихо-вів. Окремо зупиняється на по-яві в Малій Азії турків, які утво-рили тут Османську імперію, ви-світлює правління султанів.

Особливе місце в хронографізаймає «Кройніка слов’яноруськао панствах руських, польських ілитовських», де викладено, зо-крема, історію Київської Русі ізаснування Києва.

У хронографі вміщено опо-відання про два напади турец.-татар. війська на м. Чигирин 1677 і1678 і про переможні бої рос. іукр. військ. проти бусурман (див.Чигиринські походи 1677—1678).Ці сторінки разом із «Пересторо-гою» є дослівною копією із опубл.1674 «Синопсису».

В окремому розділі викладенопочаток історії Великого князівст-ва Литовського і Жмудськогокнязівства. Закінчується цей роз-діл відомостями про смерть коро-ля Стефана Баторія і вступ напрестол Речі Посполитої 1587 Си-гізмунда III Ваза.

В останньому розділі праці вхронологічній послідовності по-дано історію польс. князів і коро-лів, починаючи від Леха й закін-чуючи Стефаном Баторієм.

Закінчується хронограф по-вістями про міжусобиці, боротьбуза молдов. престол господарівІвана Вода Лютого та Івана Підко-ви в 70-х рр. 16 ст. На боці остан-нього брали участь козац. загони(1200 осіб). Це оповідання є до-слівним перекладом відповіднихсторінок Хроніки Бєльських.

Б., як і ін. укр. літописці 18 ст.,доповнює свою працю докумен-тами, листами, літ., наук. матеріа-лами малих форм. Тут вміщеноГадяцький договір 1658 І.Вигов-ського, лист київ. митрополитаІсаї Копинського до кн. Я.Вишне-вецького 1634 та ін. матеріали. Ос-танні документи опубліковані якдодаток до видання літописуГ.Граб’янки 1853.

Відомі копії хронографа Б.,зроблені І.Левицьким, який додавдо нього докладний реєстр черніг.князів та місц. знаті. 1792 хроно-граф опинився в Санкт-Петер-бурзі, де з нього була знята копія,яка там зберігається. Б. заповівхронограф Черніг. кафедральнійб-ці при Свято-Троїцькому со-борі. Хронограф не був опубліко-ваний.

Рукопис Б. «Літописець сиєсть кройника з розних авторов ігісториков многих диалектом ру-ським єсть написана в монастируСвятотроїцьким Іллінському че-рнігівським ієромонахом Леон-тієм Боболинським законникоммонастиря Видубицького Київ-ського апріля 16 дня року 1699»зберігається в Ін-ті рукописуНБУВ (ф. 30, № 89, 637 стор.).

Літ.: Самчевский И. Предисловие.В кн.: Летопись Григория Грабянки.К., 1853; Мыцык Ю.А. Украинские ле-тописи XVII века. Днепропетровск,1978; Апанович Е.М. Рукописная светс-кая книга XVIII в. на Украине: Исто-рические сборники. К., 1983.

Я.І. Дзира.

БОБРИНЕЦЬ — місто Кіровогр.обл., райцентр. Залізнична ст.Нас. 12,8 тис. осіб.

Вперше згадується під 1767 узв’язку з повідомленням запороз.полк. А.Кийнаша, що поблизур. Сугоклія (прит. Інгулу, бас. Пд.Бугу) з’явилося поселення МалийБобринець. 1829—65 Б. — повіто-ве місто Херсон. губ. З розвиткомкапіталіст. відносин у серед. 19 ст.в Б. почали активно розвиватисявізництво, ковальство, взуттєва,швейна галузі пром-сті. Напри-кінці 19 ст. в місті діяло 118 пром.і торг. підпр-в. Поступово Б. пе-ретворюється на один із значнихринків найму с.-г. робітників. З2-ї пол. 19 ст. культ. життя Б. булотісно пов’язане з діяльністю родо-начальників укр. театру М.Кро-пивницького та І.Карпенка-Карого,які в 1860-х рр. створили тутаматорський театральний гурток.

Від 1923 Б. — райцентр Єли-заветградської округи, 1932—39 ускладі Одес. обл., з 1939 — Кі-ровогр. обл. Від черв. 1930 Б.с-ще міськ. типу, а з жовт. 1938 —місто.

В роки Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 під час гітлерівської окупа-ції від 6 серп. 1941 по 16 берез.1944 на тер. Бобринецького р-нудіяла підпільно-диверсійна група

305БОБРИНЕЦЬ

на чолі з В.Репешко. 1959 від-крито музей М.Кропивницькогота братів Тобілевичів, а в листоп.1972 у Б. споруджено пам’ятникМ.Кропивницькому.

Уродженці Б.: Л.Корнієць —голова Раднаркому УРСР (1939—44), П.Шумилов (1901—42) —тричі лауреат Держ. премії СРСР,д-р тех. наук.

Літ.: Гуржій І. Розвиток товарноговиробництва і торгівлі на Україні (зкінця XVIII ст. до 1861 року). К., 1962;ІМіС УРСР. Кіровоградська область.К., 1972; До джерел історії краю. Знайдавніших часів до кінця XVIII ст.:Навчальний посібник. Кіровоград,1994.

О.Г. Бажан.

БОБРИНСЬКИЙ Володимир Оле-ксійович (28.12.1867—1927) — зем-ський діяч, граф. Н. в м. Санкт-Петербург. Чл. 2-ї (фракція октя-бристів), 3-ї (фракція помірноправих і рос. націоналістів) та 4-ї(фракція рос. націоналістів) Дер-жавної думи. 1908—17 — голова«Галицко-русского благотворите-льного общества» в С.-Петербурзі(ГРБО). Здійснивши 1908 (післязакінчення всеслов’ян. з’їзду вПразі) поїздку по Галичині та Бу-ковині, зав’язав тісні особистіконтакти з місц. діячами москво-фільського напряму (див.Москво-фільство), які надалі користува-лися широкою матеріальною під-тримкою з боку ГРБО. У Думі —активний прихильник виведенняХолмщини зі складу Люблінськоїгуб. (1912). У лют. 1912 та лют.1914 — доповідач про становищев Галичині та Угорській Русі на1-му та 2-му з’їздах партії рос. на-ціоналістів — «Всероссийскогонационального союза». 1913 —1-ша пол. 1914 — ініціатор гучнихпропагандистських антиавстрійс.кампаній, пов’язаних з подіямина Балканах та суд. процесамипроти москвофілів в Австро-Угор-щині. Від лип. 1914 — корнетлейб-гвардії гусарського полку врозпорядженні командира 8-гокорпусу. Особисто займався нащойно окупованих тер. звільнен-ням із тюрем репресованих авст-рійс. владою москвофілів. За бійпід м. Городок (нині місто Львів.обл.) 26 серп. 1914 підвищений вчині до поручика. Від верес. 1914до 8 лип. 1915 (залишення служ-би) — у розпорядженні тимчасо-вого військ. генерал-губернатораГаличини. Мав великий вплив наформування політики останньогов шкільному та віросповідномупитаннях. Автор схваленої імп.

Миколою II заг. програми з уст-рою правосл. та обмеженняунійної церков у Галичині. При-значений головою Гол. крайовогоблагодійного к-ту у Львові, якийздійснював продовольчу допомо-гу населенню. У лип.—серп.1915 — один з ініціаторів утво-рення прогресивного блоку в 4-йДерж. думі та групи прогресивнихрос. націоналістів, головою якої йбув обраний. Одночасно зайнявпосаду товариша голови Держ.думи. Наприкінці літа 1918 при-їхав до Києва, де брав активнуучасть у нарадах членів Держ.думи та Держ. ради, а також очо-лив політ. від. союзу «Наша Роди-на». Був чл. комісії, яка проводи-ла ревізію Мін-ва продовольстваУкраїнської Держави. У груд. 1918виїхав до Одеси, звідки незабаромемігрував до Франції.

П. у м. Париж.Літ.: Петрович І. Галичина під час

російської окупації. Відень, 1915; До-рошенко Д. Галицька руїна 1914—1917 рр.: Спогади і враження. «Нашеминуле», 1918, кн. 3; Приезд графаВ.А.Бобринского. «Голос Киева», 1918,3 сент.; Дорошенко Д.Мої спомини пронедавнє минуле (1914—1920). Мюн-хен, 1969; Петрова М.В. Из прошлогорода графов Бобринских. «Вопросыистории», 1993, № 5; Евлогий (Георгие-вский), митрополит. Путь моей жизни.М., 1994; Бахтурина А.Ю. ПолитикаРоссийской империи в Восточной Га-лиции в годы первой мировой войны.М., 2000; Сухий О. Москвофільство вГаличині: історія проблеми. В кн.:Москвофільство: Документи і мате-ріали. Львів, 2001.

В.Б. Любченко.

БОБРИНСЬКИЙ Георгій Олек-сандрович (1863—1928) — гене-рал-лейтенант (1910), генерал-ад’ютант (1915), у верес.(серп.)1914— квіт.(берез.) 1916 — тимча-совий військ. генерал-губернаторГаличини, граф. 23(10) серп. 1914направлений до Києва в розпоря-дження нач. постачання армійПд.-Зх. фронту ген. від інфантеріїО.Забєліна для призначення «за-відуючим цивільною частиною закордоном». Спільно з останнімрозробив «Положення про управ-ління ворожими областями» таштати майбутнього генерал-губе-рнаторства, які були затвердженіімп.Миколою II 1 верес. (19 серп.)1914. Царським указом від 10 ве-рес. (28 серп.) 1914 допущенийдо тимчасового виконання обо-в’язків генерал-губернатора, ауказом від 19(06) жовт. 1914 при-значений на цю посаду (див.Галицьке військове генерал-губер-

наторство). Проводив політику,спрямовану на створення умовдля швидкої інкорпорації окупо-ваних рос. армією тер. Австро-Угорщини до складу Російської ім-перії та на остаточне розв’язанняв них «мазепинського питання».Опубл. 10 жовт. (27 верес.) 1914циркуляр генерал-губернатора зо-бов’язував припинити діяльністьгромад. організацій, закрити всіучбові заклади, реорганізуватиосвітню систему на засадах руси-фікації. Циркуляр у церк. справахвід 3 лют. (21 січ.) 1915 відкривавширокі можливості для навернен-ня унійців у православ’я. Поразкирос. армії в трав.—черв. 1915 при-звели до евакуації генерал-губер-натора та його канцелярії зі Львовау Київ, де він очолив комісію зпідготовки нового положення проуправління окупованими терито-ріями. Склав з себе повноваження5 квіт. (23 берез.) 1916 після того,як царським указом від 17(04) бе-рез. 1916 посаду тимчасовоговійськ. генерал-губернатора Гали-чини було скасовано.

П. на еміграції.Літ.: Петрович І. Галичина під час

російської окупації. Відень, 1915; До-рошенко Д. Галицька руїна 1914—1917 рр.: Спогади і враження. «Нашеминуле», 1918, кн. 3. К., 1918; Його ж.Мої спомини про недавнє минуле(1914—1920). Мюнхен, 1969; Петро-ва М.В. Из прошлого рода графов Бо-бринских. «Вопросы истории», 1993,№ 5; Евлогий (Георгиевский), митро-полит. Путь моей жизни. М., 1994;Бахтурина А.Ю. Политика Российс-кой империи в Восточной Галиции вгоды первой мировой войны. М., 2000.

В.Б. Любченко.

БОБРИНСЬКИЙ Олексій Олек-сандрович (19.05.1852—02.09.1927) —археолог та політ. діяч, цукроза-водчик (мав в Україні 5 цук-роварень), граф. Н. в м. Санкт-Петербург. Син генеалога Олек-сандра Олексійовича Бобринсь-кого (1823—1903) та Софії Андрії-вни (дівоче прізв. Шувалова).Навч. на юрид. ф-ті Петерб. ун-ту(1872 відрахований з 2-го курсучерез хворобу). Мав з братами не-подільно 30 600 десятин землі вЧеркас. пов. Київської губернії.Починаючи з 1879 здійснив насвої власні кошти розкопки бл.1000 могил і селищ, переважно воколицях м-ка Сміла на Київщиніта в Криму, результати яких опуб-лікував у тритомнику «О курганахблиз местечка Смелы», «ХерсонесТаврический», «Киевская миниа-тюра» та ін. Як відзначав П.Курін-

306БОБРИНСЬКИЙ

Олексій ОлександровичБобринський.

В.О. Бобринський(1867—1927).

Г.О. Бобринський.

ний, «ця робота є зразком методи-чного концентрованого досліджен-ня одного району». Речі з розко-пок вчений подарував Київ.міськ. музею (частково потрапи-ли до Черкас. музею). Голова Ім-ператорської археол. комісії (1886),віце-президент петерб. Акад. мист-в(1889—90), чл. багатьох наук. т-в,у т. ч. почесний чл. Київ. від-няРос. тех. т-ва, археол. з’їздів і між-нар. конгресів. Предводитель дво-рянства Петерб. губ. (1876). Голо-ва «Ради об’єднаного дворянст-ва» (1906). Сенатор, обер-гоф-мейстер. Чл. Держ. ради (1912).Чл. 3-ї Державної думи від Київ.губ., монархіст. Голова ради Рос.-англ. банку (1914—18). Товаришміністра внутр. справ (1916), мі-ністр землеробства (1916, протя-гом 6 місяців). 1918 переїхав доКиєва, де разом з чл. 4-ї Держ. ду-ми П.Балашовим керував Радоюмонархічного блоку. 1918—19 вхо-див до «Ради державного об’єд-нання Росії». 1919 виїхав до Бер-ліна (Німеччина). Повернувшисьдо Росії, навесні 1920 емігрував доСтамбула, потім оселився у Фра-нції. До 25-річчя діяльності Б. якголови Археол. т-ва видано «Сбор-ник археологич. статей, подне-сенный гр. А.А.Б.» (1911).

П. у м. Грас (Франція).Тв.: Несколько неизданных змее-

виков. «Записки Археологического об-щества. Труды Отделения славянскойи русской археологии», 1898, т. 10; От-зыв о труде В.Б.Антоновича «Археоло-гическая карта Киевской губернии(Москва, 1895)». СПб., 1900; Курганыи случайные археологические находкиблиз местечка Смелы, т. 1—3. СПб.,1887, 1894, 1901; Киевские миниатю-ры XI в. и портрет князя ЯрополкаИзяславича в псалтыре Егберга,архиепископа Трирского. СПб., 1902;Херсонес Таврический. СПб., 1905;Перещепинский клад. В кн.: Доклады,читанные на Лондонском междунаро-дном конгрессе историков в марте1913 г. СПб., 1914; Дневник. «Крас-ный архив», 1928, № 1.

Літ.: Альманах современных рус-ских государственных деятелей, т. 2.СПб., 1897; Антонович В.Б. Труды гр.А.А.Бобринского по археологии Киев-ской губернии и вообще Южногокрая. «Чтения в Историческом об-ществе Нестора-летописца», 1896, кн. 10;Древности из собрания гр. А.А.Боб-ринского. «Киевская старина», 1903,№ 10; Киевский музей древностей.«Исторический вестник», 1903, № 6;Рудаков В.Е. Археологическая деятель-ность гр. А.А.Бобринского. Там само,1911, № 3; Курінний П. Історія архео-логічного знання про Україну. Мюн-хен, 1970; Шилов Д.Н. Государствен-ные деятели Российской империи:1802—1917. СПб., 2002.

С.І. Білокінь.

БОБРИНСЬКИЙ Олексій Олек-сійович (1800—1868) — сусп.-по-літ., громад. та культ. діяч Російсь-кої імперії, промисловець, вина-хідник, граф. Патріарх смілянсь-кої гілки Бобринських. Зробивзначний внесок у справу торго-во-пром. розвитку Києва та Київ-ської губернії, а також Подільськоїгубернії та Волинської губернії. По-ходив із знатної рос. дворянськоїродини, якій 1796 було наданографський титул. Батько Б., Оле-ксій Григорович (1762—1813), бувсином імп. Катерини II та Григо-рія Орлова, а мати — Ганна Воло-димирівна (1769—1846) належаладо баронської фамілії Унгерн-Штеренбергів. Мав двох молод-ших братів — Павла Олексійови-ча та Василя Олексійовича, а та-кож старшу сестру Марію Олек-сіївну Б. (після заміжжя — княги-ня Гагаріна). Н. в м. Санкт-Пе-тербург, освіту отримав у військ.закладі, 1828 вийшов у відставку ізаймався г-вом у родовому маєт-кові на Тульщині (Росія). 1839 полінії дружини успадкував від гра-фа Самойлова величезні землево-лодіння у Київ. губ. з центром ум-ку Сміла.

У 30-х рр. 19 ст. заснував свійперший цукровий з-д у с. Михай-лівське в Тульській губ. Згодом донього додаються Балакліївський(1838), Смілянські цукровий (1838)та рафінадний (1839), Грушівсь-кий (1845) та Капітонівський(1846) з-ди на Київщині. ЙогоСмілянський цукровий з-д булооснащено найкращими зразкамитогочасної техніки, причому деякіфабричні машини він конструю-вав самотужки. Блискучими про-довжувачами «цукрової традиції»Б. були його сини Олександр, Во-лодимир та Лев, які вже в 80—90-х рр. 19 ст. значно розширилибатьківську справу.

Працюючи у Мін-ві фінансів,сприяв буд-ву першої в Рос. імпе-рії залізниці, що поєднала (1837)С.-Петербург з Царським Селом(нині м. Пушкін) та Павловськом(нині місто; обидва підпорядко-вані С.-Петерб. міськраді), бувчл. багатьох наук. т-в, провадивширокі агрономічні дослідження,написав наук. праці «Стати-стические материалы для историисвеклосахарной промышленнос-ти в России», «О применении си-стем охранительной и свободнойторговли в России» (обидві —1856) та «О применении системохранительной и свободной тор-говли в России и о значительном

понижении таможенного доходапо введении тарифа 1857 г.»(1868).

Б. був відомий в Україні і яквидатний агроном. Він удоскона-лив низку землеробських знарядь(плуги, сіялки, борони та ін.),розробив і покращив методи са-дівництва та тваринництва.

6 лют. 1872, у четверту річни-цю з дня смерті Б., у Києві йомубуло відкрито пам’ятник — бронз.статую з написом: «Корисній дія-льності графа Олексія Олексійо-вича Бобринського».

Літ.: Вяземский П.А. Воспомина-ния о графе А.А.Бобринском. «Рус-ский архив», 1868, № 12; Орлов П.А.Указатель фабрик и заводов Европейс-кой России с Царством Польским иВел. кн. Финляндским. СПб., 1881.

О.М. Машкін, Т.І. Лазанська.

БОБРИНСЬКІ, смілянська гілка(Бобринські-Смілянські) — граф-ський рід, великі землевласники,промисловці, держ. і громад. дія-чі, агрономи та генеалоги. Пат-ріархом смілянської гілки Боб-ринських був Олексій ОлексійовичБобринський. Сини Олексія Олек-сійовича — Олександр, Лев та Во-лодимир, прикуповуючи до отри-маної у спадок землі нові землі,на поч. 20 ст. мали вже 52 тис. де-сятин. Бобринські-Смілянські за-снували 6 цукрових, 1 рафінад-ний, 5 винокурних, 4 цегельних, 1лісопильний, 2 борошномельнихз-ди, кам’яновугільні копальні таін. На поч. 20 ст. їхні пром. під-пр-ва виробляли щорічно продук-ції на 10 млн руб. Вартість маєт-ків, будівель і наявного капіталускладала 17,5 млн руб.

Представники смілянської гіл-ки родини були держ. і громад.діячами, займались агрономією,генеалогією та археологією. Олек-сандр Олексійович, юрист за осві-тою, від 1896 був чл. Держ. ради, за-хоплювався генеалогією, опубліку-вав двотомник «Дворянские роды,внесенные в Общий ГербовникВсероссийской империи» та «Сту-денческие песни 1825— 1855 гг.».Володимир Олексійович — туль-ський поміщик, присвятив себезалізничній справі, обіймав 1869—81 посаду міністра шляхів сполу-чення. Онук Олексій Олександро-вич Бобринський — політ. діяч таархеолог. Онук Андрій Олександ-рович (н. 1860) працював у Держ.раді, Мін-ві освіти, був чл. Радиз’їздів представників пром-сті іторгівлі, очолював Всерос. т-воцукропромисловців.

307БОБРИНСЬКІ

Олексій ОлексійовичБобринський.

Володимир ОлексійовичБобринський.

За сприяння Бобринських-Смілянських виникли смілянськітех. класи — перший у Рос. імпе-рії учбовий заклад, який готувавспеціалістів для цукрового вироб-ництва.

Літ.: Минарик Л.П. Экономичес-кая характеристика крупнейших земе-льных собственников России концаXIX — начала ХХ в. М., 1971; Ковалин-ский В. Меценаты Киева. К., 1995.

Т.І. Лазанська.

БОБРИЩЕВИ-ПУШКІНИ —рос. поети, декабристи, братиМикола Сергійович (02.09.1800—25.05.1871) і Павло Сергійович(24.07.1802—25.02.1865). Н. в м.Мос-ква в дворянській сім’ї. Навч. вБлагородному пансіоні при Моск.ун-ті, по закінченні якого сталипоручиками штабу 2-ї армії, щобув розташов. в м. Тульчин. Від1822 — чл. Пд. т-ва (див. Декаб-ристів рух), за своїми політ. по-глядами близькі до П.Пестеля. Доарешту займалися літ. діяльністю,відомі як талановиті поети-сати-рики та перекладачі. 1826 заареш-товані і засуджені: Микола — на20 років заслання, Павло — на8 років каторги. Павло відбувавкаторгу в Нерчинських рудниках(нині тер. Читинської обл., РФ),де створив реліг. конгрегацію іпроповідував містицизм. Миколаперебував у Якутському краї, апізніше (1827) в Туруханську (ни-ні село Красноярського краю,РФ). 1833 Павлові було дозволе-но взяти брата до себе на посе-лення в Красноярськ. 1839 вонипереїхали в Тобольськ (нині міс-то Тюменської обл., РФ), а післяамністії 1856 — в Тульську губ., вмаєток сестри.

Літ.: Восстание декабристов: Ма-териалы, т. 8. Л., 1925.

О.Ф. Овсієнко.

БОБРОВИЦЯ —місто Черніг. обл.,райцентр. Розташов. на р. Би-стриця (прит. Трубежу, бас. Дніп-ра). Залізнична ст. Нас. 13,5 тис.осіб (2001).

Про давнє заселення тер. су-часного міста свідчать залишкидвох городищ і поселення часівКиївської Русі. З серед. 14 ст. Б.перебувала під владою Литви і на-лежала до Остерського староства.1482 поселення було зруйнованекрим. татарами і відроджене лишена поч. 16 ст. Від 1569 — у складіПольщі. Нас. міста брало участь унаціональній революції 1648—1676,під час якої Б. стала сотеннимм-ком Київського полку, належала

І.Виговському. 1664 польс. військаразом із татарами зруйнували іспалили Б. У 18 ст. Б. — вільно-військ. поселення, ремісничий іярмарковий центр. З 1782 — во-лосний центр Козелецького пов.Київського намісництва, з 1796 —Малоросійської губернії, од 1802 —Чернігівської губернії. 1807 по-міщик Кочубей збудував тут цук-ровий з-д, спалений 1854 під часповстання. Новий з-д збудувавпоміщик Катеринич 1897.

1920 Б. — центр Бобровиць-кого пов. Черніг. губ., від 1923 —с-ще міськ. типу і райцентр, від1932 у складі Черніг. обл. Під часВеликої вітчизняної війни Радян-ського Союзу 1941—1945 від 15 ве-рес. 1941 до 18 верес. 1943 окупо-вана гітлерівцями. Від 1958 —місто.

Серед археол. пам’яток: кур-гани 2—1 тис. до н. е., городище11—13 ст.

Літ.: ІМіС УРСР. Чернігівська об-ласть. К., 1972; Памятники истории икультуры Украинской ССР: Каталог-справочник. К., 1987.

Я.В. Верменич.

БОБРОВНИКИ — офіц. назва вУкраїні й Росії 14—18 ст. тих осіб,які займалися бобровим промис-лом у володіннях можновладців.Їх кількість не була сталою і знач-ною — до кількохсот осіб, поділе-них на окремі «ватаги». Із серед.17 ст. у Гетьманщині Б. перебува-ли в підпорядкуванні гетьманів.Промисел зосереджувався перева-жно в межах Стародубщини таЧернігівщини. Боброві гони від-бувалися навесні й восени на бе-регах Дніпра та його притоках. Б.надавалися певні пільги: самоуп-равління, вільний вибір отаманів,звільнення від військ. служби,охорона від утисків з боку прива-тних осіб тощо. Під час полюван-ня на бобрів місц. нас. нерідкозобов’язувалося постачати про-довольство і підводи на потребимисливців. У схожому становищіперебували козаки-стрільці (стріля-ли дичину) та пташники (ловилиптахів). Розвиток товарно-гро-шових відносин обумовив посту-пову заміну натуральних зборівбобрами, видрами та ін. на ек-вівалентні платежі грошима. Підчас ліквідації Гетьманщини (1722—27 і з 1764 остаточно) Б. разом ізмаєтностями, приписаними «набулаву», відійшли до рос. царсь-кого двору. Частину з них, згідноз указом імп. Катерини II від14(03) трав. 1783, було перетворе-

но на кріпаків. Багато населенихпунктів, які так чи інакше булипов’язані з діяльністю Б., одержа-ли відповідні назви.

Літ.: Плохинский М.М. Материалыдля истории внутренней жизни Лево-бережной Украины, ч. 1. Х., 1891; Гур-жий А.И. Эволюция феодальных отно-шений на Левобережной Украине впервой половине XVIII в. К., 1986.

О.І. Гуржій.

БОБРОВНИЧИЙ — великокня-зівський або королів. урядовецьна укр. землях у складі Великогокнязівства Литовського та КорониПольської, який опікувався орга-нізацією бобрового промислу, до-глядав за бобровими гонами тасвоєчасним надходженням відпо-відних податків.

Літ.: Любавский М.К. Областноеделение и местное управление Литов-ско-Русского государства ко временииздания первого Литовского статута.М., 1892; Довнар-Запольский М.В. Го-сударственное хозяйство Великогокняжества Литовского при Ягеллонах,т. 1. К., 1901; Клепатский П.Г. Очеркипо истории Киевской земли, т. 1.Одесса, 1912; Очерки истории Литовс-ко-Русского государства. М., 1915;Грушевський М. Історія України-Руси,т. 5. К., 1994; Гурбик А.О. Еволюція со-ціально-територіальних спільнот в се-редньовічній Україні (волость, двори-ще, село, сябринна спілка). К., 1998.

А.О.Гурбик.

БОБРОВСЬКИЙ Борис Павлович(07.01.1868—лют.1918) — військ.діяч, генерал-поручник Армії Укра-їнської Народної Республіки. Н. наПолтавщині. Закінчив Полтав.кадетський корпус (1885), 1-шеПавловське військ. уч-ще (1886),Імператорську військ. акад. уСанкт-Петербурзі (1893). Учасникросійсько-японської війни 1904—1905. У роки Першої світової вій-ни — на Пн.-Зх. фронті, нач. шта-бу Двінського військ. округу. З ут-воренням Української Централь-ної Ради навесні 1917 організував іочолив Укр. військ. громаду вДвінську (нині м. Даугавпілс вЛатвії), сприяв формуванню укр.частин для УЦР. ПісляЖовтневоїреволюції 1917 прибув до Києва,в листоп. очолив утворенийГенштаб. Під його кер-вом розро-блено проект організації Армії УНР,її вищого кер-ва, укладалися за-кони про постійне військо, стату-ти, однострої і військ. відзнаки.Розроблено проекти формуванняКиїв., Харків. та Одес. військ. ок-ругів. Під час захоплення Києвабільшовицькими військами М.Му-

308БОБРИЩЕВИ

П.С. Бобрищев-Пушкін.

М.С. Бобрищев-Пушкін.

равйова на поч. лют. 1918 потра-пив у полон і був розстріляний.

Літ.: Тинченко Я. Українське офі-церство: шляхи скорботи та забуття.1917—1921 роки. К., 1995; Колянчук О.та ін. Генералітет українських визво-льних змагань. Львів, 1995; Голубко В.Армія Української Народної Респуб-ліки. Львів, 1997.

К.Є. Науменко.

БОБРОК-ВОЛИНСЬКИЙ Дмит-ро Михайлович (р. н. невід. — піс-ля 1389) — полководець і політ.діяч Великого князівства Москов-ського останньої третини 14 ст. здинастії Гедиміновичів. Син Ко-ріята-Михайла, князя Новгород-ка Литовського (сучасне м. Но-вогрудок у Білорусі), онук вел. кн.литов. Гедиміна. 1356 був одруже-ний з дочкою вел. кн. моск. Іва-на II Івановича Красного, ім’яякої письмові джерела дають по-різному (Анна, Любов). Засн. відо-мого в Росії роду Волинських. Віро-гідно, що прізвиська «Боброк-Во-линський», «Волинець» дістав відназви свого першого маєтку —волості Бібрка поблизу м. Львів,якою міг володіти після приходустарших братів-князів Коріятови-чів на Волинь і Поділля (1344) з ме-тою розширення і оборони воло-дінь Великого князівства Литовсь-кого в цьому регіоні. Виїхав доПн.-Сх. Русі, ймовірно, через не-сприятливі обставини, що скла-лися для його родини внаслідокпоходу військ польс. короля Ка-зимира III Великого на Волинь1366. Спершу — тисяцький у вел.кн. суздальсько-нижегородськогоДмитра Костянтиновича Старшо-го, з 1371 — воєвода на моск. слу-жбі. Того самого року завдав по-разки війську вел. кн. рязанського-Олега Івановича у битві біля Скор-нищева (нині с. Каніщево Рязан-ської обл., РФ) і брав участь вукладенні литов.-моск. перемир’я.Посів одне з перших місць у феод.еліті Великого князівства Москов-ського, зміцненню якого сприяв якполководець. Його ім’я першимзначиться серед свідків на духівни-ці Дмитрія Донського 1389. Був од-ним з кер. успішних походів моск.полків на ординське м. Булгар Ве-ликий (1377) і чернігово-сіверськіземлі Великого князівства Литов-ського (1379). Прославлений в іс-торико-літ. пам’ятках т. зв. Кули-ковського циклу як один з орга-нізаторів розгрому золотоордин-ського війська темника Мамая уКуликовській битві 1380. Згідно здеякими літописами, загинув (1399)у битві біля р. Ворскла (прит.

Дніпра), б’ючись з ординцями набоці війська вел. кн. литов. Вітовта.

Літ.: Puzyna J. Koriat i Koriatowiczeoraz sprawa podolska. В кн.: AteneumWilenskie, r. 4. Wilno, 1936; Веселовс-кий С.Б. Исследования по историикласса служилых землевладельцев. М.,1969.

Ф.М. Шабульдо.

БОВАНЕНКО Дмитро Євменович(23.09.1900—12.02.1942) — істо-рик-економіст. Н. в м. Київ. За-кінчив початкову шк. і г-зію вм. Канів. 1920—24 навч. в Київ.ін-ті нар. освіти. 1926—27 — ас-пірант н.-д. каф-ри історії Украї-ни, а 1927—30 — каф-ри марксиз-му-ленінізму при ВУАН. Одноча-сно — викл. політекономії в Київ.ін-ті нар. г-ва. Чл. Комісії з ви-вчення соціально-екон. історіїУкраїни 18—19 ст. при ВУАН(1930—34). Від 1937 — ст. рефе-рент в Держплані УРСР. Замоло-ду належав до Української кому-ністичної партії (боротьбистів).

Підготував праці з історії еко-номіки України 19 — поч. 20 ст.та з історії екон. думки України(зокрема, про М.Зібера та С.Подо-линського). Заарештований 10 ве-рес. 1937, 13 лист. 1937 засудже-ний «трійкою» при Київ. обл.управлінні НКВС УРСР на 10 ро-ків виправно-трудових таборів.

П. в ув’язненні (м. Магадан,бухта Нагаєво, Верхній Хатинах,РФ).

Літ.: Наука и научные работникиСССР, ч. 6. Л., 1928; Верба І.В. О.П.Ог-лоблин. «УІЖ», 1995, № 5.

І.В. Верба.

БОВУА (Beauvois) Даніель (н.04.05.1938) — франц. історик, пу-бліцист, перекладач, редактор,організатор науки. Іноз. чл.-кор.НАН України (2000), іноз. чл.-кор. Польс. АН (1991), почеснийд-р Вроцлавського (1993) та Вар-шавського (1999) ун-тів, дійснийчл. Міжнар. асоц. україністів. Н. вм. Аннезен-ле-Бетюн (Франція) всім’ї шахтаря. Закінчив ліцей вБетюні (департ. Па-де-Кале). Вив-чав рос. і польс. мови. 1969—72 —дир. Центру франц. цивілізаціїпри Варшавському ун-ті. Післяповернення з Польщі 1977 захис-тив у Парижі докторську дис. проВільнюський шкільний округ1803— 32. Проф. ун-ту Шарля деГолля, дир. Центру дослідженьпольс. к-ри, одночасно — ген. ін-спектор навчання польс. мови уФранції. 1986 організував у Фран-ції міжнар. наук. конф., присвя-

чену літ. та істор. міфам Білорусі,України й Литви. Від 1994 —проф., дир. Центру історії слов’яну Сорбонні (Париж). Від 1996 —президент Франц. асоц. з розвит-ку укр. досліджень, яка проводитьсемінари для україністів-істориків,соціологів, географів та ін. Дослід-ник історії Польщі, України й Лит-ви, укр.-рос.-польс. взаємин. Ав-тор бл. 30 наук. праць франц.,англ., польс. та укр. мовами.

Кілька разів бував в Україні,працював у архівах. У черв. 1998франц. культ. центр у Києві про-вів зустріч укр. громадськості зученим з нагоди його 60-річчя.

Тв.: Укр. пер. —Шляхтич, кріпак іревізор: Польська шляхта між цариз-мом та українськими масами (1831—1863). К., 1996; Битва за землю в Укра-їні 1863—1914: Поляки в соціо-етніч-них конфліктах. К., 1998; Міф «схід-них окраїн», або як йому покластикрай. «Україна: культурна спадщина,національна свідомість, державність»,1998, № 5; «Як дослідник, я перебуваюякоюсь мірою в ізоляції». «Сучас-ність», 1999, № 2; Російсько-польськавійна за освіту в Україні (1863—1914 рр.). «Пам’ять століть», 2001, № 5.

Літ.: Баженов Л.В. Поділля в пра-цях дослідників і краєзнавців XIX—ХХ ст. Кам’янець-Подільський, 1993;Дашкевич Я. Даніель Бовуа та вивчен-ня історії польсько-українських відно-син. В кн.: Бовуа Д. Шляхтич, кріпак іревізор. К., 1996; Баженов Л.В. Поль-ська меншина Правобережної Україниу ХIХ — на початку ХХ ст. у працяхДаніеля Бовуа. В кн.: VIII Всеукраїн-ська наукова конференція «Історичнекраєзнавство і культура», ч. 1. Х., 1997;Його ж. Даніель Бовуа і Волинь. В кн.:Українська національна ідея: історія ісучасність. Житомир, 1997; Марусик Т.Паризький Дон Кіхот Даніель Бовуа,який захищає українську історію передфранцузькою історіографією. «Вечір-ній Київ», 1998, 12 трав.; Українозна-вець Даніель Бовуа. «Слово і час»,1998, № 7; Васильченко С. Родове про-кляття України. «Всесвіт», 1999, № 9/10; Карліна О. Кінець міфові про Ук-раїну — Аркадію. «Український гума-нітарний огляд», 1999, вип. 1; Гудь Б.Українці—поляки: хто винен? Львів,2000; Денисенко Г. Французький укра-їніст історик Даніель Бовуа. «Пам’ятьстоліть», 2001, № 5.

Г.П. Герасимова.

БОГАЄВСЬКИЙ Петро Михай-лович (23.01.1866—01.02.1929) —юрист. Д-р юрид. н. (1914). Н. вм. Москва. Закінчив Моск. ун-т(1891). Проходив стажування вун-тах за кордоном (1898—1901),в архіві Женевського міжнар. к-туЧервоного Хреста (1902—03). Проф.Моск. (1906—09), Томського (1909—

309БОГАЄВСЬКИЙ

Д.Є. Бованенко.

12) ун-тів. Від 1912 до 1919 —проф. Київ. ун-ту, Торговогоін-ту, Вищих жін. курсів, ректорствореного з його ініціативи Бли-зькосхідного інституту.

Чл. юрид. т-в у Москві, Києві,Томську (нині місто в РФ), Моск.етнографічного т-ва, один з орга-нізаторів першого нар. ун-ту в Мо-скві. Постійний співробітник газет«Киевлянин» (Київ), «Единая Русь»(Одеса), один із засн. «Русской га-зеты» у м. Варна (Болгарія).

Після встановлення рад. вла-ди в Україні емігрував до Болга-рії. Працював у Софійському ун-ті, Балканському близькосх. ін-ті(1920—29). Досліджував пробле-ми міжнар. правових відносин.У працях з укр. тематики заперечу-вав існування укр. нації та держав-ності України.

П. у м. Софія.Тв.: Красный Крест в развитии

международного права, ч. 1—2. М.,1906—13; Международное право: Лек-ции. София, 1925; ПрисъдинениетонаМалорусия къмъ Московското Царст-во. «Славянская библиотека», 1926,год VI; Еще къ вопросу о якобы меж-дународныхъ отношенияхъ между Мо-сквою и Малоросіей. «СлавянскиГласъ», 1928, кн. 3.

Літ.: Алманах на Софийския уни-верситет. 1888—1928. София, 1940; Пав-ленко В. Українсько-болгарські взаєми-ни. 1918—1939. К., 1995.

Г.Г. Денисенко.

БОГАТИРЧУКФедір Парфенович(27(15).11.1892—04.09.1984) — рент-генолог, шахіст. Д-р мед. н.(1940), проф. (1942). Міжнар.майстер Міжнар. шахової феде-рації (1954), міжнар. майстер Між-нар. федерації шахової гри шля-хом листування (1967). Н. в м. Ки-їв в сім’ї київ. домовласника,регента хору Києво-ФлорівськогоСвято-Вознесенського монастиря.Закінчив мед. ф-т Київ. ун-ту. Від1911 протягом двох десятиріч —незмінний чемпіон Києва зшахів. Займав 2-ге і 3-тє місця наВсерос. турнірі аматорів у Сара-тові (1912; нині місто в РФ). Підчас Першої світової війни був пол-ковим лікарем на фронті, як лікару д-зії Січових стрільців бравучасть у війні проти більшовиків.Нач. військ.-санітарного поїзда вкорпусі УСС. Призер чемпіонатівСРСР (1923—24, 1931, 1934—35).Разом з П.Романовським — чем-піон СРСР (1927), чемпіон УРСР(1937) і призер (1924, 1936). Бувред. газ. «Шахіст» (1936—39), щовиходила в Києві. Мав позитив-ний баланс у грі з чемпіоном світу

М.Ботвинником — три партії ви-грав при двох нічиїх. Займав ке-рівні посади у Всеукр. шаховій се-кції та Київ. раді фізкультури. Ав-тор першого підручника укр. мо-вою «Шахи» (1926), кн. «Борьбаза первенство мира» (1929). Пра-цював лікарем-рентгенологом уКиїв. рентгенівському ін-ті, потіму 2-му мед. ін-ті. Викладав рент-генологію у Київ. мед. ін-ті. Про-вадив наук. дослідження в Ін-тіекспериментальної біології й па-тології. 1925—26 був у відря-дженні в Берліні (Німеччина) таВідні. Провадив наук. досліджен-ня в Ін-ті експериментальної біо-логії й патології (дир. О.Богомо-лець). В роки Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 за часів гітлерівської окупа-ції — голова Укр. Червоного Хре-ста. 1943 виїхав до Німеччини,вступив до «Визвольного руху на-родів Росії» ген. А.Власова, керу-вав там Укр. нац. радою. 1946 ке-рував (разом з О.Селезньовим) уБад-Верисгофені (поблизу Мюн-хена) турніром укр. шахових ко-манд на першість амер. зони оку-пації. Від 1948 — голова Об-няукр. лікарів Німеччини. Від 1949 —у Канаді, лектор, потім проф.рентгенівської анатомії Оттавсь-кого ун-ту. За розробку мікрорен-тгенографічного методу вивченнякістки одержав золоту медальім. Барклая від Брит. т-ва радіо-логів, обраний почесним чл. Ка-над. т-ва рентгенологів та радіо-логів (1960). Пропрацювавши вОттавському ун-ті 21 рік, 1970вийшов у відставку, одержав пер-сональну пенсію. Автор понад 34наук. праць з рентгенології,вміщених в амер., канад. та єв-роп. журналах, низки статей нашахові й політ. теми. На з’їздіукр. федералістів у м. НіагараФолс (США; 1952) обраний голо-вою Об-ня укр. федералістів-де-мократів та ред. його друкованихорганів «Східняк» і «Федераліст-демократ». Успішно виступав уміжнар. шахових турнірах: Радом(Польща), 1944 — 2-ге місце; Ре-генсбург, 1946 — 1-ше місце; Кір-хгоф, 1947 — 2-ге місце; Кассель,1947 — 5—7-ме місця; Штуттгарт(усі — Німеччина), 1947 — 4—5-те місця; в чемпіонаті Канади(1950) — 2-ге місце. Учасник XIВсесвітньої олімпіади в Амстер-дамі (Нідерланди, 1954) — 8-мемісце. Один з переможців у трьохканад. чемпіонатах. Шахова фе-дерація СРСР перешкоджала при-своєнню Б. звання міжнар. грос-мейстера.

П. у Канаді.Тв.: Мой жизненный путь к Вла-

сову и Пражскому манифесту. Сан-Франциско, 1978.

Літ.: Онацький Є. Шахісти світуобговорюють лист д-ра Ф.Богатирчу-ка. «Нові дні», Торонто, 1950, ч. 2, бе-рез.; Семенко Ю. Шахи в Україні. Мю-нхен, 1980; Львів, 1993; Киевлянин:Юбилей профессора Ф.П.Богатырчу-ка. «Новое русское слово», 1982, 1 де-кабря; Лазарев Ю. Творчість шахістівУкраїни. К., 1982; Русская мысль. Па-риж, 1984, № 3546, 6 декабря; 1994,№ 4044, 15—21 сентября.

П.П. Безпалько, С.І. Білокінь.

БОГАТСЬКИЙ Олексій Всеволо-дович (25.08.1929—19.12.1985) —укр. хімік-органік. Д-р хім. н. (1968),проф. (1968), чл.-кор. АН УРСР(1972), акад. АН УРСР (1976). Н.в м. Одеса в сім’ї вчених. ЗакінчивОдес. ун-т (1951) за спеціальністюорганічна хімія. 1962—70 — деканхім. ф-ту, 1970—75 — ректор Одес.ун-ту. 1975—77 — наук. кер. одес.лабораторій Ін-ту заг. і неорганіч-ної хімії АН УРСР, а з 1977 — дир.Фізико-хім. ін-ту АН УРСР. Ра-зом з учнями та співробітникаминадрукував понад 600 наук. праць,був наук. консультантом 5 док-торських і наук. кер. бл. 30 канд.дисертацій.

П. у м. Одеса. Його ім’я увіч-нено 1985 в назві Фізико-хім.ін-ту НАН України.

Літ.: Алексей Всеволодович Богат-ский: Библиографический указатель.К., 1986; Професори Одеського (Ново-російського) університету: Біографіч-ний словник, т. 1. Одеса, 2000.

Г.Г. Єфіменко.

БОГАЦЬКИЙ Павло Олександро-вич (17(04).03.1883—22.12.1962) —письменник та літературознавець,шевченкознавець, театрознавець,педагог і пластовий діяч (див.«Пласт»). Н. в м-ку Купин (нинісело Городоцького р-ну Хмельн.обл.) в сім’ї священика. Після за-кінчення Кам’янець-Подільськоїдуховної семінарії і військ. шк. уВільні (1906; нині Вільнюс) слу-жив у війську в містах Луцьк, Ром-ни та Київ. Брав участь у таємнихорг-ціях («Військовий союз» та«Оборона України»), провал якихпризвів до його арешту й півріч-ного ув’язнення у Косому капонірі.Звільнення дало Б. змогу продов-жити навчання — на агрономіч-ному від. Київ. політех. ін-ту(1907—08) та інтенсивно займати-ся літ.-журналістською діяль-ністю. Він редагував і видававжурнали «Хрін» (1908; вийшло

310БОГАТИРЧУК

Ф.П. Богатирчук.

О.В. Богатський.

П.О. Богацький.

1 число), «Вісник культури і жит-тя» (1913; вийшло 1 число) та«Українська хата» (1909—14; вий-шло 94 числа). Друкував тв.І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся,В.Стефаника, Г.Чупринки, пропа-гував демократ. цінності та моде-рнізм у мист-ві. У серп. 1914 жур-нал було закрито, а Б. заслано напроживання в Наримський край(Сибір). У період Лютневої рево-люції 1917 повернувся в Україну.За Української Центральної Ра-ди— нач. міліції Києва, за Україн-ської Держави — ув’язнений нім-цями, за Директорії — столичнийотаман і отаман Коша охорониреспубліки. Як архіваріус недовгопрацював в Укр. держ. Кам’я-нець-Подільському ун-ті. У часо-писах «Слово» та «Подільськийшлях» опублікував численні мате-ріали з історії революц. рухів. У ли-стоп. 1920 разом з Армією УНРперейшов кордон. Жив у Польщі,там із О.Саліковським редагувавгаз. «Українська трибуна». 1922опинився у Празі (Чехія), де ставодним з організаторів «Селян-ської спілки», журналів «НоваУкраїна» та «Трудова Україна», утрав. 1926 очолив Укр. видавни-чий фонд, став секретарем Укр.соціологічного ін-ту, дир. б-ки такер. Кабінету шевченкознавства.За дослідження історії літ. імено-ваний д-ром honoris causa. 1940виїхав до Німеччини, працював в«Українському віснику» (Берлін,1943—45), викладав історію укр.літ. у г-зії та учительській семіна-рії в Міттенвальді. 1949 переїхав доАвстралії, де працював робітни-ком у ливарні заліза в м. Трірул (бі-ля Сіднею, Австралія) й друкував-ся у газ. «Вільна думка» (Сідней).

Писати власні тв. почав 1906(рукописний ж. «Проба сил»).Друкувався в альманасі «Терно-вий вінок», періодичних видан-нях «Рідний край», «Громадськийголос», «Книгар», «Шляхи», «Біб-ліологічні вісті», «ЗНТШ», а най-більше в «Українській хаті». Зали-шив зб. белетристики «Камелія»(1918) та повість «Під баштою зіслонової кости» (1923). 1923—29публікував щорічні бібліографічніогляди праць із шевченкознавст-ва, крім того, написав студію проГ.Чупринку в присвяченому ос-танньому зб. (1926), розвідки «Новілітературні прямування», «“Коб-зар” Т.Шевченка за сто років»(1942), численні літ.-критичні за-мітки, рецензії. Підготував видан-ня вибраних тв. М.Драгоманова(1932), «Малу літературну енцик-

лопедію» та студію «Сучаснийстан світового мистецтва».

П. у м. Трірул.Тв.: «Українська хата». Спогади.

Нью-Йорк, 1955 [у співавт.]; Мій дім,мій край… моє життя: Хроніка родиниБогацьких. «Пам’ятки України», 2000,№ 3—4 (128—129).

Літ.: Животко А. Павло Богаць-кий. «Краківські вісті», 1943, ч. 44(782), 4 берез.; Рибчин І.Павло Богаць-кий. Сідней, 1953; Довгаль С. Згадкапро Павла Богацького. «Вільна Украї-на», 1963, ч. 37; Помер проф. П.Бо-гацький. «Вільне слово», 1963, 26 січ.

С.І. Білокінь.

БОГАЧЕВСЬКА-ХОМ’ЯК Марта(н. 24.06.1938) — історик, дослід-ниця укр. жін. руху, громад. діяч-ка. Чл. НТШ, Амер. істор. т-ва.Н. в м. Сокаль. З кін. 1940-х рр. —у США. Закінчила коледж вНью-Йорку. 1960 дістала ступіньбакалавра у Пенсільванськомуун-ті, 1961 — магістра в Колум-бійському ун-ті. Вивчала сх.-єв-роп. історію, спеціалізувалася зісторії Російської імперії. 1968 за-хистила докторську дис. з історіїрос. філос. думки 2-ї пол. 19 ст.Викладала історію в ун-тах Нью-Йорка, Вашингтона, шт. Нью-Джер-сі, у Гарвардському та Київ.ун-тах і Києво-Могилянській ака-демії. Дир. Програми академічнихобмінів ім. Фулбрайта, продов-жує пед. діяльність, проф. ун-туДжорджа Вашингтона. За наук.досягнення одержала преміїім. Барбари Гелд Асоц. славістикиСША (1988) та Фундації Омелянаі Тетяни Антоновичів (1989). Ак-тивна діячка укр. громади США.Віце-президент союзу українокАмерики.

Тв.: Feminists Despite Themselves:Women in Ukrainian Community Life,1884—1939. Edmonton, 1988; Дума Ук-раїни — жіночого роду. К., 1993; Білимпо білому. Жінки в громадському жит-ті України. 1884—1939. К., 1995.

Літ.: Присяжний М. Українки, єд-наймося! «Дзвін», 1991, № 8; Таран Л.Якби я не задержала свого українсько-го обличчя, то не була б повноцінноюамериканкою. «Україна», 1994, № 15;Кульчицький С.В. Богачевська-Хом’якМарта. Білим по білому. «УІЖ», 1997,№ 2; Таран Л. Марта Богачевская-Хо-мяк. Женщины в Украине заслуживаютлучшей доли. «Зеркало недели», 1997,15 дек.; Ярошенко Т. Книжкова колекціяМарти Богачевської-Хом’як у Києві.«Бібліотечний вісник», 1998, № 4.

О.О. Ковальчук.

БОГАЧЕНКО Семен (р. н. і р. с.невід.) — генеральний суддя Право-бережної України в 60—70-х рр.17 ст. Ймовірно, походив з чиги-

ринської козац. родини Богачен-ків, представники якої бралиучасть у національній революції1648—1676. Очевидно, наприкінці1665 — поч. 1666 — ген. суддя вуряді П.Дорошенка. Восени 1667брав участь у зх. поході укр. війсь-ка і поставив свій підпис підПідгаєцьким договором України зПольщею 1667. У квіт. 1668 виїз-див на Запорозьку Січ, щоб зару-читися підтримкою запорожців ідомогтися звільнення з полонузахоплених ними татар. Против-ник протекторату Туреччини,який у берез. 1669 у Корсуні (нинім. Корсунь-Шевченківський) при-йняла генеральна військова радаразом з П.Дорошенком, тому йперейшов на бік М.Ханенка. Очо-лив посольство останнього, якеуклало Острозьку угоду 1670 з По-льщею, що передбачала ліквіда-цію держ. інституцій Правобереж.України. Повертаючись із Варша-ви на Запорожжя з корогвами йлитаврами для гетьмана М.Ха-ненка у січ. 1671, Б. був затрима-ний Д.Многогрішним. Після звіль-нення, вірогідно, прибув до М.Ха-ненка. Подальша доля невідома.

Літ.: Костомаров Н.И. Руина.В кн.: Костомаров Н.И. Собрание со-чинений: Исторические монографии иисследования, кн. 6, т. 15. СПб., 1905;Дорошенко Д. Гетьман Петро Доро-шенко. Огляд його життя і політичноїдіяльності. Нью-Йорк, 1985; Чух-ліб Т.В. Михайло Ханенко. В кн.: Во-лодарі гетьманської булави: Історичніпортрети. К., 1994.

В.С. Степанков.

БОГДАН III Одноокий —молдов.господар (1504—17), син Стефа-на III Великого. Волів порозуміти-ся з Польс. королівством щодо По-куття (захоплене 1502 його бать-ком). Просив руки сестри короляПольщі Олександра Казимирови-ча (див. Олександр) Єлизавети,обіцяючи повернення Покуття татісний союз. Аби прискорити уго-ду, 1505 добровільно вивів мол-дов. військо з Покуття. Втім,смерть Олександра (19 серп. 1506)зірвала шлюб. Молдов.-польс.війна 1506—09, що охопила тере-ни Галичини, Поділля та Буковини,зачіпала інтереси українців, їхнінац.-реліг. почуття, адже йшлосяфактично про «руську (галицьку)спадщину». Війна закінчилася не-вдало для молдован, вони мусили,за посередництвом Угорщини,укласти мир 22 січ. 1510, за якимгосподар мав зректися Покуття, атакож не висувати претензій нашлюб з польс. королівною. Обра-жений молдов. господар відмови-

311БОГДАН

М. Богачевська-Хом’як.

вся від планів спільної з Поль-щею антитурец. боротьби, що ма-ло негативні для обох країн нас-лідки.

Літ.: Pulaski R. Wojna Zygmuntа I zBogdanem wojewod№ moіdawskim w1509 r. Szkicе і poszukiwania historyczne.Krakуw—Poznaс, 1887; Spieralski Z.Awantury moіdawskie. Wаrszawa, 1967.

Д.С. Вирський

БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГООРДЕН — 1) нагорода СРСР, за-снована 10 жовт. 1943 Постано-вою Президії ВР СРСР. Мав триступеня. Встановлено для нагоро-дження осіб рядового та сержант-ського складу, офіцерів і генера-лів Червоної армії (див. Радянськаармія) і ВМФ, командирів парти-зан. загонів і партизанів, що від-значилися в боротьбі проти гітле-рівських загарбників у роки Дру-гої світової війни. Першим кава-лером Б.Х.о. 1-го ст. став 26 жовт.1943 команд. 12-ю армією 3-гоУкр. фронту ген.-майор О.Дани-лов за вміле кер-во військами підчас звільнення м. Запоріжжя. Се-ред перших нагороджених Б.Х.о.1-го ст. — команд. 57-ю армієюген.-лейтенант М.Гаген (20 груд.1943), команд. 1-ю гвард. армієюген.-полк. А.Гречко, команд. 47-юармією ген.-лейтенант П.Жма-ченко, команд. 1-ю танковою ар-мією ген.-лейтенант М.Катуков(10 січ. 1944); 4 січ. 1944 нагоро-джено групу командирів і коміса-рів з’єднаних партизан. загонівУРСР — ген.-майорів В.Бегму,М.Наумова, О.Сабурова, Героїв Рад.Союзу С.Ковпака та О.Федорова,полк. П.Вершигору, Л.Кизю. Пер-ше нагородження Б.Х.о. 2-го ст.відбулося 26 жовт. 1943. Йогоодержали полк. Й.Каплун та ма-йор Б.Тарасенко, які відзначили-ся у битві за Дніпро 1943. ВсьогоБ.Х.о. 1-го ст. отримали 323 осо-би, 2-го ст. — понад 2400, 3-го —понад 5700 осіб. Нагороджували-

ся також військ. з’єднання та час-тини. У січ. 1944 відзначено 1-шуЧехословац. окрему бригаду підкомандуванням полк. Л.Свободи.У роки війни Б.Х.о. відзначенопонад 1000 військ. частин та з’єд-нань.

У конкурсній розробці ескізуордена брали участь відомі укр.художникиМ.Дерегус, О.Пащенко,О.Шовкуненко. Найкращим ескі-зом визнано проект О.Пащенка, заним і виготовлялися на Моск. мо-нетному дворі знаки ордена.

Б.Х.о. — єдиний орден СРСР,який мав напис укр. мовою (уверхній ч. карбувався напис «Бог-дан Хмельницький»);

2) нагорода України. Встанов-лена Указом Президента Українивід 3 трав. 1995 для відзначеннягромадян України за особливі за-слуги в захисті держ. суверенітетуй територіальної цілісності, зміц-ненні обороноздатності та безпе-ки України. Має три ступеня.Найвищий — 1-й ступінь. Наго-родження здійснюється послідов-но починаючи з 3-го ст. Нагоро-джені цим орденом іменуютьсялицарями Б.Х.о. Перше врученняордена відбулося 7 трав. 1995.Указом Президента України від14 жовт. 1999 за мужність і само-відданість, виявлені в роки Вели-кої вітчизняної війни РадянськогоСоюзу 1941— 1945, орден БогданаХмельницького отримали ГероїРадянського Союзу — учасникивійни, а також особи, що маливже орден Слави 3-х ступенів, чо-тири й більше медалей «За відва-гу» та офіцери — учасники бойо-вих дій.

Автор ескізу знака ордена —худож. О.Руденко. Знаки виготов-лялися на ВАТ «Українські юве-ліри» (м. Київ), з 1999 — на Мо-нетному дворі НБУ.

Літ.: Савичев М. Орден БогданаХмельницького. «УІЖ», 1970, № 12;Колесников Г., Рожков А. Ордена и ме-дали СССР. М., 1978; Нагороди Украї-ни: історія, факти, документи, т. 2. К.,1996; Відзнаки Президента України:Ордени, медалі, нагородна зброя. К.,1999.

В.Й. Бузало.

БОГДАНІВСЬКИЙ ПОЛК, Пер-ший український козачий іменігетьмана Б.Хмельницького полк —перша укр. військ. частина, сфор-мована на охочекомонних (доб-ровільних) засадах 1 трав. (18 квіт.)1917 у м. Київ, чим було покладе-но початок українізації військ.частин у рос. армії. 24(11) берез.1917 військ. віче (1000 солдатів іофіцерів) ухвалило організувати

Укр. охочекомонний полк. Напоч. квіт. (ст.ст.) на етапно-роз-подільному пункті в Києві зібра-лося бл. 3 тис. солдатів-українців,які заявили командуванню Київ.військ. округу (КВО) про своє ба-жання утворити 1-й охочекомон-ний піший полк ім. гетьманаБ.Хмельницького. Їхнє рішеннязустріло різко негативне ставлен-ня як з боку командування КВО,так і представників рос. дрібно-бурж. партій в київ. радах. 28(15) квіт. вимогу солдатів-україн-ців підтримала Українська Цент-ральна Рада. Організацію укр. по-лку відстоювали представникиУкраїнського військового клубу іме-ні гетьмана Павла Полуботка.1 трав. (18 квіт.) на влаштованомуклубом святі, в якому бралиучасть частини київ. гарнізону ісолдати-українці з розподільногопункту, останні проголосили себеПершим укр. козачим ім. геть-мана Б.Хмельницького полком начолі з обраним ними командиромштабс-капітаном Д.Путником-Гребенюком. Поки тривали пере-говори з командуванням КВО, указармах на Васильківській вул.розпочалося формування пол-ку — організовано сотні та обраностаршин. Після поїздки делегаціїукраїнців до команд. Пд.-Зх. фро-нтом ген. О.Брусилова 4 трав.(21 квіт.) було отримано дозвіл наформування охочекомонного укр.полку, але в київ. гарнізоні мализалишитися тільки 500 осіб. Пер-ший Український військовий з’їзд1917 підтримав формування пер-шої укр. військ. частини, вимага-ючи зарахувати до її складу всіх3200 осіб, що записалися до пол-ку, і призначив командиром полк.Ю.Капкана. Структура полку від-повідала зразкам рос. полків тогочасу: складався з 4 куренів (бата-льйонів) у складі 4 сотень кож-ний, кулеметної сотні, від. пішихта кінних розвідників, від. зв’яз-ку, госп. сотні й медчастини.8 серп. (26 лип.) 1917 на вимогукомандування КВО УЦР далазгоду на виведення полку наПд.-Зх. фронт. Під час від’їздуешелонів богданівців з Києва їхобстріляли, і полк зазнав значнихвтрат. Порушена УЦР справа зприводу цієї провокації так і небула завершена. Богданівці від-значалися бойовим завзяттям увійськ. операціях. Наприкінціжовтня (ст.ст.) полк прибув доКиєва, пізніше брав участь у роз-зброєнні революц. частин полтав.гарнізону, в січ. (ст.ст.) 1918 вівбої з червоногвард. загонами. Віді-

312БОГДАНА

Знак ордена Богдана Хмельницького3-го ст. 1943.

Знак ордена БогданаХмельницького 1-го ст.1995.

йшов з військами УЦР на Волинь.Від квіт. 1918 — у складі Запо-різького корпусу Армії УНР як 3-йЗапоріз. ім. гетьмана Б.Хмель-ницького піх. полк. Після геть-манського перевороту 1918 входивдо д-зії ген. О.Натієва. Пізніше —у складі Армії УНР (4-й запоріз.полк Запоріз. корпусу).

Літ.: 1917 год на Киевщине. Хро-ника событий. К., 1928; Історія укра-їнського війська (від княжих часів до90-х років ХХ ст.). Львів, 1992; Прохо-да В. Вождь та військо. В кн.: Збірникпам’яті Симона Петлюри (1879—1926). К., 1992; Щусь О.Й. Всеукраїн-ські військові з’їзди. К., 1992.

О.Й. Щусь.

БОГДАНОВ Михайло Сергійович(05.09.1881—1937) — рад. держ. івійськ. діяч, учасник боротьби завстановлення рад. влади в Украї-ні. Н. в м. Курськ (нині місто вРФ) в сім’ї робітника. Працюваву залізничних майстернях ст. Во-рожба, Льгов (нині місто в Кур-ській обл., РФ). 1902—06 пере-бував на військ. службі. Від1906 — слюсар Курського заліз-ничного депо. Того самого рокувступив до РСДРП(б). 1911—14вів парт. роботу в Харкові. Післяконтузії на фронті 1916 прибув у3-й авіапарк м. Київ. У лют. 1917очолив солдатський к-т авіапар-ку, чл. військ. орг-ції при Київ.к-ті РСДРП(б), обраний до Радисолдатських депутатів, входив доскладу її виконкому (до 24 ве-рес.), від 3 серп. чл. Київ. к-туРСДРП(б). Делегат Другого Всеро-сійського з’їзду рад від Київ. окру-жної Ради солдатських депутатів,увійшов до складу Всерос. ЦВК,на Першому Всеукраїнському з’їздірад обрано чл. ВУЦВК. У груд.1917 — квіт. 1918 як голова військ.від. при ВУЦВК, а згодом керую-чий справами Нар. секретаріатубрав активну участь у створенніперших укр. рад. військ. частин.Комісар 9-ї стрілец. д-зії, з 17 лют.1919 — київ. окружний військ.комісар, 1920 — одес. губернськийвійськ. комісар, комендант Севас-топольської фортеці, з листоп.1920 — чл. Реввійськради Мор.сил Чорного й Азовського морів.Від 1923 — на військ. і рад. роботі:нач. управління постачання Укр.військ. округу (з 1924 до лип. 1928),чл. президії Вищої ради нар. г-ваУРСР (з 1928) та ін. Нагородже-ний орденом Трудового Червоно-го Прапора. Репресований 1937.

Літ.: Великая Октябрьская социа-листическая революция и победа Со-ветской власти на Украине: Хроника

важнейших историко-партийных и ре-волюционных событий, ч. 1. К., 1977;Гаркуша М.Ф., Шевченко В.М. Загінокрилених. К., 1979; Щусь О.И. О не-которых вопросах военного строитель-ства на Украине в 1919 г. (на примередеятельности Киевского военногоокруга). Украина в 1917—1921 гг. Не-которые проблемы истории. К., 1991.

О.Й. Щусь.

БОГДАНОВ Семен Ілліч (29(17).08.1894—12.03.1960) — рад. військ.діяч. Маршал бронетанкових військ(1945), двічі Герой Рад. Союзу(1944, 1945). Учасник Першоїсвітової війни і громадян. війни1918—21. Н. в м. Санкт-Петер-бург. 1923 закінчив Моск. вищувійськ.-пед. шк., 1930 — Вищістрілково-тактичні курси, 1936 —академічні курси при Військ.акад. механізації й моторизаціїРСЧА у Москві. Служив в Укр.військ. округові. Командир ротиполтав. піх. шк. (1924), командирбатальйону, пом. командира (1925—29), командир (1930) полку 45-ї Во-линської стрілец. д-зії, 1933 — ко-мбриг 45-го механізованого кор-пусу. Під час Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 командував танк. д-зією,танк. і механізованим корпусами,танк. армією. Війська під кер-вомБ. брали участь у звільненні Ук-раїни від нім. окупантів, зокремавідзначилися в ході Корсунь-Шев-ченківської операції 1944. Післявійни обіймав керівні посади вЧервоній армії (див. Радянськаармія), з 1956 у відставці. Нагоро-джений високими рад. й іноз. ор-денами.

П. у м. Москва.Літ.: Киевский Краснознаменный.

Краткий очерк истории Краснозна-менного Киевского военного округа1919—1968. К., 1969; Люди бессмерт-ного подвига. М., 1975.

Л.В. Гриневич.

БОГДАНОВИЧ Ангел Іванович(1860—06.04(24.03).1907) — журна-ліст, революціонер. Н. в м. Горо-док (нині місто Вітебської обл.,Білорусь) у шляхетській родиніЯна (Івана) Богдановича. Закін-чив г-зію у м. Нижній Новгород(нині місто в РФ). 1880 вступивна мед. ф-т Київ. ун-ту. Входив докиїв. групи «Народної волі». 1882арештований за переховуваннярозшукуваного жандармами на-родника І.Левинського (крім то-го, на його квартирі виявили за-лишки підпільної друкарні). Київ.військ.-окружним судом у серп.1883 виправданий, проте зазнав

адм. заслання на Поволжя. Запідтримки В.Короленка та рос.громад. діяча М.Анненськогоспівробітничав у казанських га-зетах і петерб. ж. «Русское богатс-тво». На поч. 1890-х рр. — чл.партії «Народного права», автор їїпрограмних документів — ма-ніфесту та брошури «Насущныйвопрос». Брав участь у підготовцій ін. нелегальних видів друку. Об-стоював соціаліст. ідеали, був лю-диною енциклопедичних знань ішироких демократ. поглядів. Відсеред. 1890-х рр. фактично редагу-вав час. «Мир Божий», від 1906 —«Современный мир», виступав ізрізноманітними публіцистични-ми матеріалами. 1898 одружився зТ.Кріль (див. Т.Богданович).

П. у м. Санкт-Петербург.Тв.: Годы перелома. СПб., 1908.Літ.: Бах А.И. Воспоминания на-

родовольца. «Былое», 1907, № 1; В.Б.[Яковлев В.] Ангел Иванович Богдано-вич. (Некролог). Там само, № 4; Ко-роленко В.Г. Собрание сочинений, т. 8.М., 1955; Куприн А.И. Собрание сочи-нений, т. 9. М., 1964.

П.Г. Усенко.

БОГДАНОВИЧ Модест Іванович(07.09(26.08).1805—06.08(25.07).1883) — рос. воєн. історик. Ген.-лейтенант (1863). Н. в м. Суми.Навч. в Дворянському полку.1835 закінчив воєн. акад., де від1843 працював проф. каф-ри во-єн. історії і стратегії. Автор бага-тьох праць з воєн. історії Ро-сійської імперії 18—19 ст., один завторів і ред. «Военно-энцикло-педического лексикона» (т. 1—14,1852—58, 2-ге вид.), «Историчес-кого очерка деятельности военно-го управления в России за 1855—1880» (т. 1—6, 1879—81). Від1835 — у Генштабі, а з 1863 — урозпорядженні міністра, офіц.військ. історіограф.

П. у м. Оранієнбаум (нинім. Ломоносов, підпорядкованеС.-Петерб. міськраді, РФ).

Тв.: История Отечественной вой-ны 1812 года по достоверным источни-кам, т. 1—3. СПб., 1859—60; Историявойны 1813 года за независимость Гер-мании по достоверным источникам,т. 1—2. СПб., 1863; История войны1814 года во Франции и низложениеНаполеона I по достоверным источни-кам, т. 1—2. СПб., 1865; История царс-твования императора Александра I вРоссии и его время, т. 1—6. СПб.,1869—71; Восточная война 1853—1856 годов, т. 1—4. СПб., 1877.

Літ.: Советская военная энцикло-педия, т. 1. М., 1976; Жилин П.А. Оте-чественная война 1812 года. М., 1988.

Г.Г. Денисенко.

313БОГДАНОВИЧ

М.С. Богданов.

М.І. Богданович.

А.І. Богданович.

С.І. Богданов.

БОГДАНОВИЧ (у дівоцтві —Кріль) Тетяна Олександрівна (15(03).08. 1872, за ін. даними 1873—31.12. 1942) — письменниця, істо-рик. Дружина А.Богдановича. Н. вм. Санкт-Петербург у дворянсь-кій родині. Змалку виховувалась усвоєї тітки Олександри (сестрирос. революціонера, публіцистаПетра Ткачова) та її чоловіка —рос. громад. діяча Миколи Ан-ненського, з якими у 1880-х рр.була на засланні в Сибіру та наПоволжі. 1890 закінчила г-зію ум. Нижній Новгород (нині РФ),1896 — історико-філол. від-няВищих жін. курсів у С.-Петер-бурзі. Виступала в столичній пре-сі з публіцистикою, істор. белет-ристикою та перекладами. Посмерті чоловіка (1907) залишила-ся з 4 дітьми.

Редагувала белетристичнийвід. газ. «Современное слово»(1908—17). У верес. 1918 на за-прошення В.Короленка переїхаладо Полтави. 1928—32 очолюваласекцію дитячих письменників Ле-нінграда (нині С.-Петербург). За-лишила спогади про останні рокижиття Короленка («Былое», 1922,№ 19).

Авторка багатьох книжок, ут. ч.: «Александр I. Историко-био-графический очерк» (М., 1912),«Первый революционный кружокНиколаевской эпохи. Петрашев-цы» (Пг., 1917), «Хождение в на-род» (Пг., 1917), «Великие дниреволюции. 23 февр. — 12 марта1917 г.» (Пг., 1917); «БиографияВладимира Галактионовича Ко-роленко» (Х., 1922), «Любовь лю-дей шестидесятых годов» (Л.,1929).

П. у м. Свердловськ (нинім. Єкатеринбург, РФ).

Літ.: Короленко В.Г. Собраниесочинений, т. 10. М., 1956; В.Г.Коро-ленко в воспоминаниях современни-ков. М., 1962; Житомирова Н. Т.А.Бог-данович. «О литературе для детей»,1963, вып. 8; Чуковский К.И. Собраниесочинений, т. 2. М., 1965; Кумпан К.А.Богданович Татьяна Александровна. Вкн.: Русские писатели: 1800—1917, т. 1.М., 1989.

П.Г. Усенко.

БОГДАНОВИЧ-ЗАРУДНИЙ Са-мійло (р. н. і р. с. невід.) — укр.військ. і держ. діяч Укр. козац.д-ви 2-ї пол. 17 ст. У 2-й пол.1640-х рр. служив товаришем ко-зац. корогви (осн. контингент їїскладала малозаможна шляхта) увійську Владислава IV Ваза. У Кор-сунській битві 1648 перейшов набік повстанців, надав Б.Хмель-

ницькому істотну допомогу в роз-громі польс. війська. У ВійськуЗапорозькому ген. суддя, викону-вав важливі політ. та дипломатич-ні доручення гетьмана. Зокрема, уквіт. 1650 Б.-З. їздив з посольст-вом до Варшави, з квіт. 1652 очо-лював дипломатичну місію доМоскви, в черв. 1653 — до Стам-була. У берез. 1654 разом зП.Тетерею очолював укр. делега-цію на переговорах у Москві що-до укр.-рос. міждерж. договору.У листоп. 1655 Б.-З. очолив укр.посольство на переговорах з Кри-мом, на яких порушувалося пи-тання про відновлення чинностіукр.-крим. військ.-політ. союзу.На поч. 1657 з дипломатичноюмісією відвідав Трансільванію (іс-тор. область на пн. Румунії). По-тім упорядковував козац. устрійна Волині з метою приєднанняцього регіону до Укр. козац. д-ви.Активно підтримував політ. курсгетьмана І.Виговського. Бравучасть у виробленні та ратифіка-ції Гадяцького договору 1658. Наваршавському сеймі 1659 отримавнобілітацію та королів. універсалина маєтності. В уряді Ю.Хмель-ницького Б.-З. репрезентував по-літ. сили пропольс. орієнтації.Був одним із творців Чуднівськогодоговору 1660, за укладення якогоотримав від польс. короля м-коМліїв (нині село Городищенсько-го р-ну Черкас. обл.). Брав участьу воєн. кампанії 1664 на боціЯна II Казимира Ваза. Подальшадоля невідома.

Літ.: Акты, относящиеся к исто-рии Южной и Западной России, т. 3.СПб., 1861; Те саме, т. 10. СПб., 1878;Воссоединение Украины с Россией:Документы и материалы, т. 3. М.,1954; Документы Богдана Хмельниц-кого (1648—1657). К., 1961; Липинсь-кий В. Твори, т. 1—2. Філадельфія,1980; Смолій В.А., Степанков В.С. Бог-дан Хмельницький: Соціально-по-літичний портрет. К., 1993; Грушевсь-кий М.С. Історія України-Руси, т. 9,ч. 1—2. К., 1996; Те саме, т. 10. К.,1998; Універсали Богдана Хмельниць-кого (1648—1657). К., 1998.

В.М. Горобець.

«БОГОГЛАСНИК» — зб. реліг.пісень, які виконувалися позацерк. обрядом. В піснях прослав-лялися Ісус Христос і ПресвятаБогородиця, святі й преподобні,місц. чудотворні ікони. «Б.» ви-ник на основі рукописних співа-ників 17—18 ст. і під такою на-звою з’явився у 18 ст. Перше дру-коване вид. побачило світ 1790 вПочаєві, часто перевидавалося

(там само, у Львові та ін. містах)до поч. 20 ст. Авторами і носіямиреліг. пісень були мандрівні сту-денти Київ. акад., колегій, дяки-вчителі й учні шкіл, відомі діячіцеркви і к-ри, поети й музикан-ти. Нерідко вони залишали своїімена у формі акровіршів. Реліг.пісні складали, зокрема, святи-тель Димитрій Ростовський, Г.Ско-ворода, Д.Левковський, І.Воль-ський, І.Пашковський, І.Масти-борський та ін. Тексти запису-валися церковнослов’ян. і народ-норозмовною мовами, рідше вжи-валися польс. мова й латина; нот-ні тексти писалися київ. нота-цією. Пісні укладалися силабічни-ми віршами різних розмірів і стро-фічної будови. Серед найпопуля-рніших були пісні різдвяного ци-клу, чимало з яких до сьогоднізбереглися в побуті й церк. бого-служінні («Не плач, Рахіле», «Ан-гел пастерем вістил», «Христосрождається», «Бог предвічний»,«Дивная новина», «Нова радістьстала»). Богородичні пісні прой-няті особливим теплом, лірикою,а то й позначені патріотичнимимотивами («Пречиста Діво, МатиРуського краю», «Богородице Ца-рице», «Ой зійшла зоря» — проПочаївську ікону Богородиці).Покаянні псалми царя Давидазгодом перейшли в нар. лірниць-ке середовище, тема спокути булавизначальною, популярними бу-ли богогласникові псалми «О горемні, грішнику», «Ісусе мій прелю-безний». Пісні з «Б.» опрацьову-вали композитори М.Лисенко,М.Леонтович, С.Людкевич, В.Бар-вінський, О.Кошиць, Й.Кишакевич.

Літ.: Щурат В. Із студій над Поча-ївським «Богогласником». Львів, 1908;Щеглова С. «Богогласник»: Историко-литературное исследование. К., 1918;Франко І. Духовна й церковна поезіяна Сході й на Заході: Вступ до студійнад «Богогласником». В кн.: Франко І.Зібрання творів, т. 39. К., 1983; Укра-їнський кант XVII—XVIII століть. К.,1990; Гнатюк О. Українська духовнабарокова пісня. Варшава—К., 1994;Медведик Ю. «Богогласник» — визнач-на пам’ятка української музичної куль-тури XVII—XVIII століть. «ЗНТШ»,1996, т. 232.

Ю.П. Ясіновський.

БОГОДУХІВ — місто Харків.обл., райцентр.Розташов. на р. Мер-ло (прит. Ворскли, бас. Дніпра).Залізнична ст. Нас. 18,2 тис. осіб(1998).

Під назвою Дяків остріг Б.відомий з 1571. Датою заснуванняміста вважається 1662, коли сюдиприбуло понад 1200 переселенців

314БОГДАНОВИЧ

на чолі з отаманом Т.Крисою іпобудували тут фортецю Б. дляоборони Слобідської України віднападів крим. татар. Нас. Б. бралоактивну участь у сел. війні підкер-вом Степана Разіна 1670—71,підтримавши сподвижника С.Ра-зіна — отамана О.Хромого. Про-тягом 1681—1765 Б. — сотеннийцентр Охтирського полку. 1781слобода одержала статус міста,було затверджено його герб. Від1797 Б. — повітове місто Харків.губ. Від 18 ст. Б. — центр реміс-ничого вир-ва. Від 1923 — рай-центр, з 1932 у складі Харків. обл.

Істор. пам’ятки: меморіаль-ний комплекс героям Великої віт-чизняної війни Радянського Союзу1941—1945. У місті народилисяписьменниця М.Загірня та режи-сер В.Івченко.

Літ.: ІМіС УРСР. Харківська об-ласть. К., 1972; Богодухів: Збірник ар-хівних документів і матеріалів. Х.,1995.

П.Т. Тронько.

БОГОЛЮБОВ Микола Микола-йович (21(08).08.1909—13.02.1992) —фізик-теоретик і математик. Акад.АН УРСР (1948; з 1991 — АНУкраїни), акад. АН СРСР (1953; з1991 — РАН), двічі Герой Соц.Праці (1969, 1979). Засл. діяч н.УРСР (1970). Н. в м. Нижній Нов-город (нині місто в РФ). 1925—43працював на каф-рі мат. фізикиВУАН (з 1936 — АН УРСР).1936—50 — проф., зав. каф-риКиїв. ун-ту, з 1949 — зав. від.Мат. ін-ту АН СРСР. Від 1953 —зав. каф-ри Моск. ун-ту, водно-час од 1956 — в Об’єднаному ін-тіядерних досліджень у Дубні (міс-то Моск. обл., РФ, 1965—89 —дир. ін-ту); 1966—73 також дир.Ін-ту теор. фізики АН УРСР.

Дослідження Б. стосуютьсяваріаційного числення, функціо-нального аналізу, теорії диферен-ційних рівнянь, теорії ймовірнос-тей, мат. фізики, стат. механіки,квантової теорії поля і теорії еле-ментарних частинок. Розробив(1934—37) асимптотичний підхіддо теорії нелінійних коливань(спільно з М.Криловим), заг. фор-му теорії збурень (1946), заклавоснови сучасної теорії кінетичнихявищ (1947), побудував мікроско-пічні теорії надплинності бозе-систем (1947—48) та надпровід-ності (1957). Запровадив поняттяквазісередніх і розробив нову тео-рію фазових переходів (1963).Спільно з Д.Ширковим розробив

теорію матриці розсіювання і давнове формулювання квантової те-орії поля (1955). Подав строге до-ведення дисперсійних співвідно-шень, запровадивши поняття ам-плітуди розсіювання (1956). Неза-лежно від Й.Намбу спільно зА.Тавхелідзе і Б.Струминським за-провадив квантове число-колір,побудував тритриплетну теоріюкварків з цілими зарядами (1955).Ств. наук. школи у містах Київ,Москва та Дубна. Ленінська пре-мія (1958), Держ. премія СРСР(1947, 1953, 1984). Премія ім.М.Кри-лова АН СРСР (1965). Почеснийчл. багатьох іноз. АН. ПрезидієюНАН України засновано преміюім. М.Боголюбова, його ім’я при-своєно Ін-ту теор. фізики.

П. у м. Москва.Тв.: Проблемы динамической тео-

рии в статистической физике. М.— Л.,1946; Вопросы квантовой теории поля.М., 1955 [у співавт.]; Введение в тео-рию квантованных полей. М., 1957 [успівавт.]; Новый метод в теории сверх-проводимости. М., 1958 [у співавт.];Избранные труды, т. 1—3. М., 1969—71.

Літ.: Храмов Ю.А. История форми-рования и развития физических школна Украине. К., 1991.

Ю.О. Храмов.

БОГОМАЗОВ Олександр Костян-тинович (07.04(26, за ін. даними,27.03).1880—03.06.1930) — укр.художник, теоретик образотвор-чого мист-ва, культ. діяч, педагог.Провідний майстер укр. та рос.авангарду, один із засн. нац. ку-бофутуризму. Н. в с. Ямпіль. 1902вступив до Київ. худож. уч-ща, девчився в О.Мурашка та І.Селез-ньова. Брав уроки у приватнихстудіях С.Світославського в Києві,К.Юона та Ф.Рерберга в Москві.Співпрацював у газ. «Киевскаямысль», для якої виконав серіюполіт. карикатур. 1911 за завдан-ням редакції їздив до Фінляндії.1908 разом з рос. художникамиД.Бурлюком, М.Ларіоновим іО.Екстер брав участь у київ. ви-ставці авангардного мист-ва «Лан-ка» («Звено»). Очолював моло-діжне мистецьке об-ня «Кільце»та брав участь у його виставці(1914). Займався пед. діяльністю:викладав у вищому початковомууч-щі в с. Горюси на Пн. Кавказі(1915—17), навч. закладах Києва,м. Золотоноша, сіл Будаївка (нинім. Боярка), Боярка (нині с. Тара-сівка Києво-Святошинського р-нуКиїв. обл.). Після Жовтневої ре-волюції 1917 працював у галузіагітаційно-масового мист-ва, ке-

рував худож. оформленням рево-люц. свят. Завідував від. худож.освіти у Всеукр. к-ті образотвор-чого мист-ва. Від 1925 чл. Асоціа-ції революційного мистецтва Укра-їни. 1922—30 викладав в Ін-ті пла-стичних мистецтв (з 1924 — Київ.худож. ін-т). Живописним та гра-фічним роботам Б. властиві гост-ре відчуття сучасності, підвищенавиразність і динамічність форм.Серед тв.: «Портрет дружини»(1914), пейзажі Києва та Кавказу,побутові композиції — «В’язни-ця», «Трамвай», «Сінний ринок»,«Львівська вулиця у Києві» (всі —1914), «Монтер» (1915), «Поїзд»,«Спогади про Кавказ» (обидві —1916), рисунки «Над Дніпром»,«Хрещатик» (1914), ліногравюри«На конверторному заводі» (1914),«Карл Маркс» (1926). У 2-й пол.1920-х рр. працював над пробле-мами колориту: «Правка пилок»(1927), «Пилярі» (1928—29), «Тир-соноси» (1929), портрети доньки(1926, 1929). Автор теор. до-слідження «Живопис та елемен-ти» (1914), в якому виклав засадиавангардного мист-ва, розглянувпсихологію створення худож. об-разу. Від 1899 постійно вів щоден-ник. Творчість Б. посідає чільнемісце в світ. худож. процесі. Йогороботи зберігаються в музеяхУкраїни, а також у худож. зібр. Зх.Європи і США.

П. у м. Київ.Літ.: Історія українського мистец-

тва, т. 5. К., 1971; Горбачов Д. На соня-чних вантах. «Україна», 1980, № 20;Його ж. «Де стеляться сліпучі краєви-ди...». «Наука і культура. Україна,1980», 1981; Його ж. Пророчий руко-пис. Там само, 1989; Лобанов-ський Б.Б., Говдя П.І. Українське мис-тецтво другої половини XIX — початкуХХ ст. К., 1989; Димшиц Е., Колесни-ков М. Олександр Богомазов. 1880—1930. Каталог творів. К., 1991; Спогадидочки О. Богомазова. «Українське ми-стецтвознавство», 1993, вип. 1.

Н.Г. Ковпаненко.

БОГОМИЛЬСТВО — середньо-вічне дуалістичне єретичне вчен-ня. Виникло в 10 ст. в Болгарії,близьке до малоазійського павли-канства (сусідня візант. Фракіябула місцем заслання багатьох па-вликан). Засн. вчення вважаютьболг. попа Богомила. Б. не визна-вало божественного походженняматеріального світу, сприймалолюдське життя як вічну боротьбуДуха за звільнення від кайданів

315БОГОМИЛЬСТВО

М.М. Боголюбов.

О.К. Богомазов.

матерії. Не визнавало й людськоїприроди Ісуса Христа. Традицій-но спрямовувалося проти офіц.к-ри Візантії, намагалося дотри-муватися егалітарності, засуджу-вало багатство та експлуатаціюлюдини. Прийняту Б. дуалістич-ність світу калькувала і соціальнаорганізація їхніх громад, які скла-далися з мирян та «досконалих».Побут останніх нагадував чернец-тво. «Досконалих», до яких моглиналежати як чоловіки, так і жін-ки, ніколи не було багато (у 13ст., під час найширшого побуту-вання Б., на сотні тисяч вірую-чих — не більше 4 тис.). На чоліокремої громади зазвичай стоявучитель із 12 «апостолами» приньому. До нагромадження ієрар-хічних структур ставлення було,швидше, негативне, хоча є згадкипро богомильського «діда» (єпис-копа) в Боснії. Пристрасть бого-милів до вчительства сприяла ство-ренню численних апокрифічнихпереказів, які користувалися вели-кою популярністю. Осн. джерела-ми з догматики Б. є антибогомиль-ські твори болг. пресвітера Козьми(10 ст.) та візант. автора ЄвфиміяЗігабена (Зигадена) (11 ст.).

Б. мало два осн. вогнища — вБолгарії і Боснії, згодом пошири-лося по всьому Балканськомуп-ві, сягнуло Італії (патарени),Пд. Франції (катари, альбігойці)та деяких ін. європ. країн. Проіс-нували богомили до 17 ст., відчут-но вплинувши на нар. к-ру тафольклор багатьох народів, у т.ч.українців (у межах т.зв. другогобалканського впливу).

Літ.: Ангелов Д. Богомилството вБългария. София, 1961; Булашев Г.Український народ у своїх легендах,релігійних поглядах та віруваннях. К.,1992; Остроґорський Ґ. Історія Візантії.Львів, 2002.

Д.С.Вирський.

БОГОМОЛЕЦЬ Олександр Ми-хайлович (12.08.1850 — р. с. не-від.) — революціонер-народник,родовий дворянин Черніг. губ.,лікар. Батько О.О.Богомольця. За-кінчив мед. ф-т Київ. ун-ту. 1876одружився з С.Присецькою (див.С.Богомолець). 1879 «ходив у на-род» (див. «Ходіння в народ»), ра-зом із дружиною жив у станиціУсть-Лабінська (нині м. Усть-Ла-бінськ Краснодарського краю,РФ). Не раз притягувався царсь-кими властями до дізнання з при-воду революц. діяльності. Підда-вався гласному й негласному на-гляду поліції з забороною мешка-

ти в столиці та деяких губерніях— Київ., Катериносл., Харків.,Херсон. і Таврійській. У листоп.1887 знову опинився на Кубані, депрацював лікарем у Майкопсько-му відділі. Від весни 1888 жив умістах Гомель (нині місто в Біло-русі), Нижній Новгород (нинімісто в РФ), Тифліс (нині Тбілісі,Грузія), Ніжин, Полтава та Фео-досія. Негласний нагляд поліціїзнято в листоп. 1902.

Літ.: Энциклопедический словарьпо истории Кубани с древнейших вре-мен до октября 1917 года. Краснодар,1997.

Є.Д. Петренко.

БОГОМОЛЕЦЬ Олександр Олек-сандрович (24(12).05.1881—19.07.1946) — видатний вчений-пато-фізіолог, держ. і громад. діяч, ор-ганізатор науки. Д-р мед. н. (1909).Акад. ВУАН (1929), президентАН УРСР (1930—46; до 1936 —ВУАН), акад. АН СРСР (1932),акад. АН Білорус. РСР (1939),віце-президент АН СРСР (1942),дійсний чл. Акад. мед. н. (1944),почесний чл. АН Грузин. РСР(1944). Герой Соц. Праці (1944).Н. в м. Київ, у Лук’янівській тюр-мі, де перебувала його мати С.Бо-гомолець, яка притягалася до від-повідальності в справі київ. Пів-денноросійського робітничого сою-зу. Батько, О.М.Богомолець, зем-ський лікар, також брав активнуучасть у революц. русі. Післясмерті матері виховувався в роди-чів. Навч. у Ніжин., Кишинівсь-кій і 1-й Київ. г-зіях. Вступив наюрид. ф-т Київ. ун-ту, потім пе-ревівся на мед., а згодом у Ново-рос. ун-т в Одесі, який закінчив1906. Вчився у відомих прогре-сивних професорів того часуВ.Подвисоцького, Л.Тарасевича,М.Ушинського, В.Вороніна, че-рез яких прилучився до наук. на-прямів всесвітньо відомих ученихІ.Сєченова, І.Мечникова, В.Па-шунтіна, С.Боткіна, Г.Захар’їна.1909 у Військово-мед. акад. (Санкт-Петербург) захистив докторськудисертацію.

1931 переїхав до Києва, дестворив Ін-т експериментальноїбіології Наркомздоров’я УСРР(на базі цієї установи та Ін-туклінічної фізіології 1953 організо-вано Ін-т фізіології ім. О.Бого-мольця). Під його кер-вом реор-ганізовано структури АН — ство-рено галузеві ін-ти замість про-блемно орієнтованих каф-р, ко-місій і к-тів.

Створив шк. патофізіологів.Його праці сприяли розвитку

майже всіх напрямів патологічноїфізіології, ендокринології, дослід-женням у галузі імунітету та алер-гії та ін.

Чл. ЦВК СРСР, депутат ВРСРСР (перших двох скликань),ВР УРСР 1-го скликання. Сталін-ська премія (1941). Нагородже-ний орденами і медалями.

Від 1946 Київ. мед. ін-т носитьім’я О.О. Богомольця.

П. у м. Київ.Літ.: Кавецкий Р.Е. Послесловие.

В кн.: Богомолец А.А. Избранные тру-ды, т. 3. К., 1958; Сиротинін М.М. Олек-сандр Олександрович Богомолець. К.,1959; Піцик Н.О. Олександр Олександ-рович Богомолець. К., 1979.

Л.А. Шевченко.

БОГОМОЛЕЦЬ Софія Миколаїв-на (дівоче прізв. — Присецька;09.10.1856—23.01.1892) — укр. ре-волюціонерка-народниця. Н. вс. Ковалівка (нині село Шишаць-кого р-ну Полтав. обл.) в дворян-ській родині. Після закінченняжін. г-зії навч. на Вищих жін.мед. курсах у Санкт-Петербурзі(1877—78). 1876 одружилася злікарем, народником О.М.Бого-мольцем. 1880 переїхала до Києва,де вступила до народницькоїорг-ції Південноросійський робітни-чий союз, в якій після арешту зас-новників Є.Ковальської та М.Щед-ріна (1880) фактично стала од-ним з її керівників, була авторомнової програми союзу. 16 січ. 1881Б. заарештована і засуджена на 10років каторжних робіт. В Лук’янів-ській тюрмі в Києві 24 трав. 1881народила сина — О.О.Богомольця.За спроби втечі, протести протисваволі тюремних властей їй булододано ще 8 років каторги.

П. на каторзі Нижня Кара(нині тер. Читинської обл., РФ).

Літ.: Александр Александрович Бо-гомолец: Воспоминания современни-ков. К., 1982.

Г.Г. Денисенко.

БОГОРАЗ (Тан-Богораз) Володи-мир Германович (справжнє ім’ята прізв. — Натан Менделевич;псевд.: Н. А. Тан, В. Г. Тан;27(15).04. 1865–10.05.1936) — ет-нограф, письменник, публіцист,громад. і політ. діяч. Н. в м.Овруч у родині рабина. Навч. вТаганрозькій г-зії, Петерб. ун-ті,де залучився до народовольськогоруху (див. Народництво). 1886 заа-рештований, 1890 засланий наКолиму (Сх. Сибір), де вивчавмову, життя і побут чукчів та ін.

316БОГОМОЛЕЦЬ

О.О. Богомолець.

О.М. Богомолець.

С.М. Богомолець.

В.Г. Богораз.

народів Крайньої Півночі. 1894—97 — учасник експедиції дослід-ника Сибіру О.Сибірякова. 1900—01 — кер. Анадирського від-нярос.-амер. Пн.-Тихоокеанськоїекспедиції. 1904 повернувся доСанкт-Петербурга. Під час рево-люції 1905—1907 — один із орга-нізаторів і кер. «Союзу союзів»,Всерос. сел. союзу, Трудової гру-пи в Держ. думі, чл. ОК Труд. на-родно-соціаліст. партії, співробіт-ник кількох періодичних видань.Від 1918 — хранитель Музею ан-тропології та етнографії АНСРСР. 1921 — ініціатор створен-ня геогр. ф-ту Ленінгр. ун-ту, йо-го проф., засн. К-ту сприяння ма-лим народностям Пн. при Прези-дії Всерос. ЦВК і Ленінгр. ін-тународів Пн. Од 1932 — дир. Му-зею історії релігії та атеїзму АНСРСР. Створив перші підручни-ки, словники і граматику чукот-ської мови. Автор численних літ.тв. Багато зробив для розвиткуписемності народів Пн.

П. по дорозі до Ростова-на-Дону, похований у м. Ленінград(нині С.-Петербург).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1—10. СПб., 1910—11; Собрание сочине-ний, т. 1—4. М.—Л., 1928—29; Чукчи,ч. 1—2. Л., 1934—39.

Літ.: Деятели революционногодвижения в России, вып. 1. М., 1933;Кулешова Н.Ф. В.Г. Тан-Богораз: Жизньи творчество. Минск, 1975.

Л.Д. Федорова.

БОГОРОДИЦЬКА ФОРТЕЦЯ —укріплення в нижній течіїр. Самара (прит. Дніпра), на пра-вому її березі біля запороз. м-каСамара (нині це тер. м. Новомос-ковськ). Її спорудження (розпоча-лося 22(12) лип. 1687 і наступногороку здебільшого завершилося)було пов’язане з підготовкою доКримського походу 1689 (див.Кримські походи 1687 і 1689). Кон-тролювали буд-во гетьман І.Ма-зепа та рос. воєначальник Л.Не-плюєв. Крім функцій прикордон-ного укріплення, Б.ф. мала поси-лити контроль уряду над Запо-розькою Січчю (фактично засту-пити місце колиш. Кодака). Запо-рожці негативно ставилися до їїіснування. 1691 Б.ф. оволоділиповстанці Петрика (див. П.Іва-ненко); він же контролював її пев-ний час і 1692—93. Бої та пошестіспустошили фортецю. Після по-ходу 1697 рос.-укр. військ на Крим-ське ханство її вирішили відбу-дувати, що й було зроблено 1698.І.Мазепа оселив тут робітників,

які мали виготовляти селітру, але1701 запорожці розігнали їх. КішЗапороз. Січі не раз протестувавперед царем, вимагаючи лікві-дації Б.ф. 1708 біля фортеці точи-лися бої між запорожцями, учас-никами Булавінського повстання1707—1709, та урядовими війсь-ками. За умовами Прутськоготрактату 1711 Б.ф. була зруйно-вана. Під час російсько-турецькоївійни 1735—1739 укріплення від-новлене під назвою Самарськийретраншемент (1736), що післявійни злився з м-ком Самара. Замиром 1742, р. Самара стала при-кордонною рікою. Вздовж її бере-гів подовжено укріплену Україн-ську лінію 17 ст., до якої вклю-чили і Старосамарську фортецю.Того ж року Самара тимчасовоувійшла до складу Гетьманщини,ставши сотенним м-ком Полтав-ського полку. В цей час її нас.швидко зростало за рахунок при-бульців з Полтавщини. 23 серп.1744 (за сенатським указом) тутвідновилася влада Коша Запороз.Січі. М-ко стало центром Самар-ської паланки. Залишки Б.ф. незбереглися.

Літ.: Мицик Ю.А. та ін. Місто наСамарі. Дніпропетровськ, 1994; АрхівКоша Нової Запорозької Січі. Корпусдокументів 1734—1775, т. 1. К., 1998.

Д.С. Вирський.

БОГОРОДЧАНИ — с-ще міськ.типу Івано-Франк. обл., рай-центр. Розташов. на р. Бистриці-Солотвинській (прит. Бистриці,бас. Дністра), за 22 км від заліз-ничної ст. Івано-Франківськ.

Перша згадка про Б. у писем-них джерелах належить до 1441.Мешканці Б. брали участь у русіопришків. 1744 загони під прово-дом Олекси Довбуша здійснилинапад на Богородчанську форте-цю. За 1-м поділом Польщі 1772(див. Поділи Польщі 1772, 1793,1795) Б. у складі Східної Галичинивідійшли до Австрійс. імперії (з1867 — Австро-Угорщина), сталиповітовим містом. У 2-й пол.19 ст. в Б. відкриваються першішколи (1770 — нар., 1789 — нім.).Після аграрної реформи 1848 по-чинається пром. розвиток м-ка, вчотири рази зростає чисельністьнаселення. Пожвавлюється культ.життя.

В рокиПершої світової війни вБ. точилися запеклі бої між авст-ро-угор. і рос. військами. Загину-ло багато місц. жителів, зруйно-вані пром. підпр-ва і житлові бу-динки. Від 1919 Б. — в складі По-

льщі, від 1939 — у складі УРСР.Від 1940 — с-ще міськ. типу і рай-центр. У роки Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 було окуповане гітлерівцямивід 27 черв. 1941 по 28 лип. 1944,входило до складу Генеральноїгубернії.

Збереглася пам’ятка арх-ри18 ст. — комплекс монастиря до-мініканців: костьол (1742—61) іпалати духівництва з келіями(1762).

З Б. пов’язане ім’я громад.діяча і поета А.Могильницького,який перебував тут у 2-й пол.19 ст.

Літ.: ІМіС УРСР. Івано-Франків-ська область. К., 1971; Памятники ис-тории и культуры Украинской ССР:Каталог-справочник. К., 1987; Мазу-рок О.С. Города западноукраинскихземель эпохи империализма: Социаль-но-экономический аспект. Львов,1990.

Г.А. Вербиленко.

«БОГОСЛОВІЯ»— часопис, при-свячений питанням історії Церк-ви в Україні, філософії, теології,релігієзнавства. 1923—38 видавав-ся як трьохмісячник у Львові Бо-гословським наук. т-вом (БНТ)під редакцією Й.Сліпого. Навколочас. гуртувалися відомі дослідни-ки: В.Фіоль, Я.Пастернак, С.Сам-пара, І.Шматковський, М.Чубатийта ін.

Із входженням Зх. України доскладу УРСР 1939 видання «Б.» ідіяльність БНТ припинилися.При гітлерівському окупаційномурежимові було видано річники«Б.» за 1939—40 і 1941—42 (спаре-ні томи), після чого видання зно-ву припинилося.

Спроба відновити в Римі дія-льність БНТ і видання «Б.» 1960результатів не дала. Тільки з по-явою в Римі 1963 митрополитаЙ.Сліпого почалося регулярне ви-дання «Б.» (під редакцією І.Хо-ми).

Наприкінці 1990-х рр. «Б.» по-чинає видаватися в Україні Львівсь-кою богословською академією таУкраїнським богословським науко-вим товариством (під редакцієюІ.Гаваньо). 1997—98 вийшов спа-рений том, далі видається як що-річник.

В.В. Головко.

БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯУАПЦ (до груд. 1947 — Богослов-сько-педагогічна академія УАПЦ)— навч. та наук. заклад укр. еміг-рації. Діяла в Мюнхені (Німеччи-на). Заснована 17 листоп. 1946 з

317БОГОСЛОВСЬКА

богословським і пед. ф-тами. Ба-зою для створення акад. сталаСвято-Покровська церква як ка-федральна церква Мюнхенськоїдієцезії в Німеччині архієпископаМихаїла (Хорошого). На засідан-ні Священного синоду 24 серп.1946 затверджено Статут акад. такерівний склад — ректор П.Ко-валів (від 1950 — Г.Ващенко),тимчасово в. о. декана богослов-ського ф-ту Я.Моралевич (згодомдекан о. П.Калинович), деканпед. ф-ту В.Петров. Куратор —архієпископ Михаїл, почеснийкуратор — митрополит Полікарп(Сікорський). Лекції читались уцерк. притворі, з січ. 1948 — увласному приміщенні, де існувавтакож студентський гуртожиток.У навч. плані були: осн., догмати-чне, моральне й порівняльне бо-гослов’я, літургіка, гомілетика,історія філософії, логіка, мови таін. В академічній церкві відбува-лися відправи з практичними за-няттями студентів. Докторат бо-гослов’я було присуджено єпис-копу В’ячеславу та о. В.Заксе запрацю «Догматика Орігена», сту-пінь магістра — О.Воронинові запрацю «Церква Христова і роз’єд-нане християнство». Серед вихова-нців — отці С.Кіндзерявий-Пас-тухів, Т.Міненко та ін.

Видала «Збірник науково-бо-гословських та церковно-істо-ричних праць» (Мюнхен, 1947),скрипти лекцій. При акад. діялоУкр. студентське т-во, що видава-ло ж. «Богослов» (1949, ч. 1—6). Узв’язку з виїздом професорів ібільшості студентів до США при-пинила своє існування.

Літ.: Ковалів П. Богословська Ака-демія УАПЦеркви. «Українське Пра-вославне слово», 1966, ч. 12, груд.

С.І. Білокінь.

БОГОСЛОВСЬКІ НАУКОВІ ТО-ВАРИСТВА — у 2-й пол. 19 — напоч. 20 ст. важливі осередки нау-ки й освіти. 1872 при Київській ду-ховній академії засновано Церк.-істор. та археол. т-во (видавало«Чтения»), а також Церковно-ар-хеологічний музей (містився на ни-жньому поверсі старого мазепин-ського корпусу академії). Музейсклався гол. чин. із приватнихзбірок архімандрита Антоніна(Капустіна), рос. історика церквиА.Муравйова, архімандрита Пор-фирія (Успенського) та ін. Крімрукописів і книжок, мав бл.32 тис. предметів. Зав. музеєм —проф. М.Петров. 1893 у Києві ви-никло Реліг.-просвітнє т-во, яким

керували І.Корольков, єпископЧигиринський Платон (Рождест-венський) та єпископ УманськийСергій (Ланін). 1902 заснованоКиїв. від. Імператорського пра-восл. палестинського т-ва; голова— митрополит Флавіан (Городе-цький) та Київ. від. Т-ва прихиль-ників (ревнителів) рос. істор.освіти у пам’ять імп. Олександ-ра III. Чимало україніки опуб-ліковано в працях Т-ва духовноїпросвіти, заснованого 1863 уМос-кві з ініціативи митрополита Моск.Філарета (Дроздова), та Т-ва лю-бителів давнього письменства,заснованого 1877 у Санкт-Петер-бурзі.

Літ.: Шереметев С.Д. ОснованиеОбщества любителей древней пись-менности. СПб., 1891.

С.І. Білокінь.

БОГОСЛУЖБОВІ КНИГИ ВПРАВОСЛАВ’Ї — книги, за яки-ми в церкві відбуваються богослу-жіння. Формування системи Б.к.в п. завершилося бл. 9 ст. У Київ-ській Русі вони з’явилися разом ізприйняттям християнства. Пер-ший пер. з грец. на церковносло-в’ян. мову Євангелія, Апостола,Псалтиря й вибраних служб Єв-хологіона (Молитвослова) вико-нали просвітителі слов’ян святірівноапостольні Кирило і Мефодій.

Церк. статут не дозволяє слу-жити без книг, напам’ять. Оскіль-ки ж у службах одні молитвиспіваються й читаються майжещодня, а ін. лише у ті чи ін. дніседмиці й року, то видрукувати водній книзі «незмінне» й «змінне»разом, щоб усі церк. служби булорозписано повністю по днях навесь рік, на той час було немож-ливо: для цього треба видати сот-ні томів. Церк. практика вироби-ла у зв’язку з цим систему бо-гослужбових книг. Передусім цеСлужебник (у київ. вид. 1629 тальвів. 1637 — Літургіаріон), щомістить Божественну службу літу-ргії (літургії св. Іоанна Златоуста,св. Василія Великого та Наперед-освячених Дарів). Іноді в Слу-жебнику вміщують «Статут свя-щеннослужіння», чин благосло-віння колива (чин над кутею в па-м’ять померлих) тощо. Часослов(Орологіон) містить служби, ок-рім літургій, з незмінними молит-вослів’ями та змінними співами(тропарі, кондаки Господні, Бо-городичні, прокімні та причасні).Уперше склав Часослов преподо-бний Сава Освячений, а допов-нили святі Іоанн Дамаскін та Фе-

дір Студит. На жаль, склад пер-ших Часословів невідомий, ос-кільки відтоді не збереглося жод-ного рукопису, а в пізніший пе-ріод вони зазнали скорочень. Ок-тоїх (давньорус. октай) міститьслужби чи послідування (поря-док, розклад) із змінними молит-вослів’ями та співами для рухо-мих днів богослужіння седмично-го кола. Початок його (службинедільних днів) склав св. ІоаннДамаскін. Додаток співів Парак-літики приписують блаженномуФеофанові, митрополитові Ні-кейському, та Йосифові (9 ст.). Учерніг. вид. Октоїха 1682 є такожуранішні недільні Євангелія талітургійні Апостоли і Євангелія. Укиїв. вид. 1699 наприкінці Октої-ха вміщено приспіви Троїчногоканону, тропарі по непорочних тасвітильні. Мінеї місячні (див. Че-тьї мінеї) містять служби чи по-слідування із змінними молитво-слів’ями для нерухомих днів річ-ного кола богослужіння. Мінеяпразнична (Анфологіон, Анфоло-гій, Трефологіон, Трефологій, Цві-тослов, Мінея цвітна, Мінея пра-знична) містить вибрані з Мінеймісячних послідування на праз-ники Богородичні та святих. Мі-нея загальна складається із службчи послідування для рухомих і не-рухомих днів річного кола. ДоМіней увійшли твори 5—15, восновному 8—9 ст. Вперше об’єд-нали окремі служби у мінейнізбірники св. Софроній, патріархЄрусалимський, та св. Іоанн Да-маскін. У Рус. церкві було доданослужби своїм святим, а також яв-леним на Русі іконам Божої Ма-тері. Тріодь містить дві богослуж-бові книги з службами чи по-слідуваннями із змінними молит-вослів’ями та співами для рухо-мих днів річного кола богослу-жіння. Тріодь пісна містить служ-би чи послідування із зміннимимолитвослів’ями для богослужін-ня тих рухомих днів річного кола,що складають дні готування доВеликого посту і самий піст. Цетвори майже 20 церк. поетів —святих Андрія Критського (п. 726),Косми Майюмського, Іоанна Да-маскіна, Йосифа Студита (п. 830),Федора Студита (п. 826) та ін.Тріодь цвітна (Пентикостаріон чиП’ятидесятниця) містить службичи послідування із змінними мо-литвослів’ями для богослужіннятих рухомих днів річного кола, щопочинаються від Великодньої все-ношної і закінчуються Неділеювсіх святих (перша неділя після

318БОГОСЛОВСЬКІ

Тройці). Як зазначалось у давніхрукописах, зібрав твори числен-них церк. авторів преподобнийЙосиф Студит. Ірмологій (Ірмо-логіон) містить частини молитво-слів’я, призначені для співу, тавласне співи. Існував він уже в12 ст. Приводом до його створен-ня було, правдоподібно, те, щоірмоси й приспіви на дев’ятій піс-ні канону співали на кліросах, аканони (їхні тропарі) читалисясеред церкви, тобто для співаківпотрібні були б дублети тих самихкнижок або спец. книжки. Ти-пікон (Статут, Око церковне) міс-тить вказівки на те, в які дні й го-дини, за якими службами і в яко-му порядку повинні виконувати-ся молитвослів’я й співи, вміщеніу Служебнику, Часослові, Октої-ху, Мінеях та Тріодях. У Требникувикладаються священнодійства ймолитвослів’я для служіння та-їнств хрещення, миропомазання,причастя, покаяння, священства,вінчання, єлеосвячення. Це час-тина Євхологіона (Молитвосло-ва). Грец. рукопис, що може розг-лядатись як прототип Требника(Євхологіон Серапіона, єпископаТмуїтського, Єгипет), датується4 ст. 1646 київ. митрополит П.Мо-гила видав Великий Требник. До-датковий Требник уперше виданов Києві 1863. Кн. для келійної мо-литви — Правильник, Канонник(ці дві книжки друкувалися тіль-ки в Києві), Акафісник, Святці таМолитвослов. Як збирач акафістіввідзначився Ф.Скорина (1525).

Початки богослужбового вжи-вання Євангелія — останнє скла-дається з чотирьох благовіству-вань: від Матвія, від Марка, відЛуки, від Іоанна (див. Біблія) — таАпостола — містить тексти продіяння святих апостолів, сім со-борних послань, чотирнадцятьпослань апостола Павла та Апо-каліпсис (Одкровення) — нале-жать до перших віків християнст-ва. Як свідчив Іоанн Златоуст,той, хто присутній на кожномунедільному богослужінні, протя-гом року пізнає все Євангеліє. Зцього випливає, що уже в його ча-си встановилося річне коло єван-гельських читань. Євангеліє, детексти розташов. послідовно заблаговіствуваннями чотирьох єва-нгелістів, відоме під назвою Тет-раєвангеліє (Чотириєвангеліє) напротивагу Євангелію апракосу,тобто тижневому, де фрагментитекстів з того чи того із чотирьохблаговіствувань розташов. за дня-ми їх читання. Найдавніше із сло-

в’ян. апракосів — ОстромировеЄвангеліє. Псалтир буває двох ви-дів. У Грец. церкві відомий лишепростий Псалтир, у Рус. — поши-рився і простий, і «слідуваний»,тобто з додатком. Простий Псал-тир є книгою псалмів, розташов.у тому самому порядку, що й уБіблії, тільки з поділом на кафіз-ми й «Слави» та деякими додатка-ми. Що стосується молитв післякожної кафізми, то вперше їх зга-дує львів. вид. Псалтиря 1687.Псалтир з додатком з’явився піс-ля монголо-татарської навали че-рез брак церк. книг і є поєднан-ням Псалтиря простого з великимЧасословом. Уперше Псалтир зслідуванням видано 1491 у Кра-кові (Польща), потім — у м. Ос-трог. Існують також нотні бого-службові книги —Октоїх, Ірмоло-гій, Празники, Тріодь і Обиходинотного співу.

Літ.: Историческое обозрение бо-гослужебных книг Греко-РоссийскойЦеркви. К., 1836;Модест, епископ Лю-блинский. О церковном Октоихе. К.,1885; Дмитриевский А.А. Книга Треб-ник и ее значение в жизни православ-ных христиан. К., 1901; Його ж. Слу-жебник — книга таинственная. К.,1903.

С.І. Білокінь.

БОГРОВ Дмитро Григорович(справжнє ім’я та по батькові —Мордко Гершкович; 10.02(29.01).1887—25(12).09.1911) — агент охо-ронного від-ня Департаменту по-ліції МВС і одночасно терорист.Н. в м. Київ у заможній єврейс.родині. Його дід Г.Богров, уро-дженець Полтавщини, був одниміз перших рос.-єврейс. літерато-рів. Б. закінчив з відзнакою 1-шуКиїв. класичну г-зію (1905) і всту-пив у цьому ж році до Київ. ун-туна юрид. ф-т. 1905 продовживнавч. в Мюнхенському ун-ті. На-прикінці 1906 повернувся до Ки-єва і вступив до студентськогогуртка анархо-комуністів. У серед.1907, залишаючись чл. анархіст-ської орг-ції, поступив на службудо київ. охоронного від-ня. Б. ви-дав охранці бл. 150 революціоне-рів різних партій і програв у картипарт. касу. Щоб відвести від себепідозру, він під час перебування1911 в Києві імп. Миколи II та йо-го свити з нагоди відкриття па-м’ятників імп. Олександру II такнягині Ользі здійснив 14(01) ве-рес. в Київ. оперному театрі замахна голову Ради міністрів П.Столи-піна — останній був тяжко пора-нений і невдовзі, 18(05) верес.,

помер. 22(09) верес. Київ. вій-ськ.-окружний суд засудив Б. досмертної кари через повішання.Вирок було виконано 25(12) ве-рес. в р-ні Лисогорського фортуКиїв. фортеці.

Літ.: Книжник И. Воспоминания оБогрове — убийце Столыпина. «Крас-ная летопись», 1922, № 5; Гроссман-Рощин И. Дмитрий Богров — убийцаСтолыпина. «Былое», 1924, № 26; Ла-зарев Е. Дмитрий Богров и убийствоСтолыпина. «Воля России», 1926, № 6—7; Волковинський В.М. Документи слід-чої справи про вбивство П.А.Столи-піна. «Архіви України», 1990, № 2—4.

В.М. Волковинський.

БОГУН Іван (р. н. невід. —17.02.1664) — кальницький (він.)полковник (1650, 1651, 1653—57),один з видатних військ. діячів на-ціональної революції 1648—1676.Ймовірно, походив з укр. дрібноїшляхти. З поч. 40-х рр. 17 ст. бравучасть у боротьбі донських і запо-роз. козаків проти турец. та татар.нападників. У Зборівському дого-ворі Криму з Польщею 1649 йогозгадано серед старшини полковоїсотні Чигиринського полку. 1650призначений кальницьким пол-ковником. 1651—53 виявив не-абиякі здібності як військ. стратегі тактик у боях з польс. шляхтоюпід Вінницею, Монастирищем іЖванцем (див. Жванецька облога1653), брав участь у поході в Мол-дову. У ході Берестецької битви1651, коли через зраду союзни-ка — крим. хана Іслам-Гірея III ізахоплення ним у полон Б.Хмель-ницького укр. військо опинилося воточенні противника, козаки об-рали Б. гетьманом наказним. За-

319БОГУН

Д.Г. Богров.

Дубовий хрест на могилі ІванаБогуна, м. Новгород-Сіверський.

вдяки його мужності й винахідли-вості оточення було прорвано ікозац. загонам вдалося відступи-ти до м. Біла Церква. 1654—57 ус-пішно діяв під Брацлавом, Уман-ню, Охматовим (нині село Жаш-ківського р-ну Черкас. обл.), гро-мив татар. кінноту, яка з метоюграбунків періодично вдиралася вмежі України. Ще до Переяславсь-кої ради 1654 Б. виступав протисоюзу з рос. царем, застерігав проможливі негативні наслідки тако-го акту. Б. відмовився скластиприсягу на вірність рос. монархові.Після смерті (1657) Б.Хмельниць-кого 1658 підтримав гетьманаІ.Виговського в боротьбі за вихідУкраїни зі складу Рос. д-ви. Про-те незабаром засудив пропольс.політику Виговського і виступиводним з організаторів повстанняпроти нього на Правобережжі(див. Богуна повстання 1659). 1659козац. полки Б., І.Безпалого, за-порожці на чолі з кошовим ота-маном І.Сірком, об’єднавшись зчастинами рос. армії, розгромиливійсько гетьмана. 1662, після три-валого переслідування, польс.владі вдалося захопити Б. і кину-ти до в’язниці Марієнбург (нинім. Мальборк, Польща). 1663 ко-роль Ян II Казимир Ваза звільнивйого, розраховуючи на участь Б. увійськ. поході на ЛівобережнуУкраїну. Проте, запідозрений узносинах з росіянами і гетьман.урядом І.Брюховецького, Б. бувзаарештований у лют. 1664 і роз-стріляний біля м. Новгород-Сівер-ський. Подвиги Б. оспівані в укр.нар. творчості, зокрема в істор.думі «Іван Богун».

Літ.: Петровський М. Іван Богун.Саратов, 1942; Яковлєва Т. Іван-Бо-гун-Федорович. «Київська старовина»,1992, № 5; Гуржій О.І. Іван Богун: де-які міфи та реальність. «УІЖ», 1998,№ 1.

О.І. Гуржій.

БОГУНА ПОВСТАННЯ 1659 —масовий збройний виступ нас.України проти гетьмана І.Вигов-ського на чолі з І.Богуном. Напри-кінці 1657 — поч. 1658 в Укр. ко-зац. д-ві фактично розпочаласягромадян. війна (див. Громадянсь-кі війни другої половини 1650 —першої половини 1660-х років вУкраїні). Першими проти волода-ря булави повстали козаки Пол-тавського полку, керовані полк.М.Пушкарем. Їх підтримав кошо-вий отаман Запороз. Січі Я.Бара-баш (див. Пушкаря і Барабаша по-

встання 1657—1658). Супроти опо-зиції гетьман надіслав загін іноз.війська та козаків-найманців підначалом І.Сербина й І.Богуна.Після розгрому повстанців і заги-белі М.Пушкаря І.Виговський зісвоїми прибічниками С.Богдано-вичем-Зарудним, Г.Гуляницьким, П.Те-терею та ін. пішли на угоду з уря-дом Речі Посполитої з метоюспільної боротьби проти Рос.д-ви. Підписання ними 16(06) ве-рес. Гадяцького договору 1658 проперехід України під владу польс.-шляхетського уряду зумовило рядповстань (керівники І.Я.Іскра,І.Донець, І.Сірко, І.Безпалий таін.). І.Богун також відмовивсяпідтримати рішення, підписане вГадячі, а тому 1659 разом зІ.Сірком організував на Лівобе-режній Україні й ПравобережнійУкраїні рішучий опір гетьман.війську і його спільникам — крим.татарам. В результаті запеклих бо-їв протягом весни—літа останнібули розгромлені, а сам І.Вигов-ський у вересні змушений бувшукати притулок у Польщі.

Літ.: Акты, относящиеся к исто-рии Южной и Западной России, т. 7.СПб., 1872; Те саме, т. 15. СПб., 1892;Петровський М. Іван Богун. Саратов,1942;Мишко Д.І. Іван Богун: короткийісторичний нарис. К., 1956.

О.І. Гуржій.

«БОГУНІЯ» — один з найбіль-ших гітлерівських таборів для вій-ськовополонених, розташов. у ко-лиш. військ. казармах в с. Богуніяпоблизу Житомира (нині в межахміста). Улітку 1941 в ньому булобл. 100 тис. військовополонених.Людей тримали в умовах неймо-вірної скупченості, морили голо-дом (осн. їжа — гнилі картопля табуряк, без хліба). Організованийопір військовополонених упершепроявився у верес. 1941. У груд.1942 полонені підпільники поча-ли прокладати підкоп-тунель дов-жиною 70 м на глибині 10—15 м зодного з коридорів казарми за ме-жі табору. Але через зраду скори-статися ним змогла лише однаособа. Репресії в таборі посили-лися. У трав. 1943 табір був роз-формований, військовополоненівивезені до Німеччини. Вважа-ють, що в таборі «Б.» загинуло65 тис. військовополонених. Але1999 там було знайдено ще однемасове поховання — 14 тис. осіб.

Літ.: Украинская ССР в ВеликойОтечественной войне Советского Со-юза 1941—1945 гг., т. 1. К., 1975; Ко-валь М.В. Військовополонені Украї-

ни — шлях війни. «Політика і час»,1999, № 2—3.

М.В. Коваль.

БОГУНСЬКИЙ (Шарий) АнтонСавович (16.01.1899—лип.1919) —рад. військ. діяч. Н. в с. ПогорілеВереміївської волості Золотонісь-кого пов. Полтав. губ. в сел. роди-ні. Закінчив Гурбинецьку пед.шк., Київ. річкове уч-ще. 1915мобілізований до рос. армії. Чл.РСДРП(б) з трав. 1917. Учасниквійни Радянської України за під-тримки РСФРР проти УНР 1917—1918. Керуючий справами ВУЦВК.Як представник Черкас. к-ту Ки-їв. губ. брав участь у Таганрозькійконференції 1918. Від трав. 1918 зазавданням «Повстанської Дев’ят-ки» перебував на підпільній робо-ті в Золотоніському пов. (нинітер. Черкас. обл.). Влітку 1918 —один із ватажків повстання укр.селянства проти австро-нім. оку-пантів (див. Австро-німецьких вій-ськ контроль над територієюУкраїни 1918), вивів до «нейтраль-ної зони» бл. 600 повстанців, якісклали потім основу 1-ї Укр. рад.д-зії. Від листоп. 1918 — на під-пільній роботі в Полтав. губ. Відсіч. 1919 очолив золотоніські по-встанські загони, які вели бороть-бу проти військ Директорії. Відберез. 1919 — комбриг ОкремоїПридніпровської бригади Україн-ського фронту. За висновками Ви-щої військ. інспекції України,очолювані Б. війська відзначали-ся бойовим духом, проте мали ви-разне укр. нац. забарвлення. Б. непідтримав антисел., антинац. по-літику уряду Х.Раковського. Уквіт. 1919 він підписав відозвуствореного в Сквирі Всеукраїнсь-кого революційного комітету. Ок-ремі частини його Придніпровсь-кої бригади взяли участь у повс-танні отамана М.Григор’єва. Б. буварештований і розстріляний ЧК«за дезертирство з фронту».

Літ.: Скрипник И.Н., Фесенко А.П.Красный комбриг А.С. Богунский. «На-учные труды по истории КПСС», 1990,вып. 164; Фесенко О.П. Комбриг Бо-гунський. К., 1991.

Л.В. Гриневич.

БОГУСЛАВ — місто Київ. обл.,райцентр. Розташов. на берегахр. Рось (прит. Дніпра). Залізничнаст. Нас. 19 тис. осіб (1998).

Перші літописні згадки про Б.належать до 1195. Укріпленийпункт прикордоння Київської Ру-сі, р-н осадництва чорних клобу-ків (див. Клобуки чорні). 1240 зруй-нований монголо-татарами (див.

320БОГУНА

А.С. Богунський.

Монголо-татарська навала). Від1362 був у складі Великого князівс-тва Литовського, від 1569 — ускладі Речі Посполитої. 1591 польс.король Сигізмунд III Ваза надавмісто у володіння волин. воєводікн. Я.Острозькому, з цього часуБ. — центр староства. 1620 одер-жав магдебурзьке право і герб.

Жителі міста брали активнуучасть у козац. русі (символом то-гочасної боротьби укр. духу з та-тар.-турец. світом став образ Ма-русі Богуславки — бранки-украї-нки, яка й на чужині пам’ятає пробатьківщину). Вони відгукувалисьна Косинського повстання 1591—1593, Наливайка повстання 1594—1596, Павлюка повстання 1637,повстання 1638 під проводомЯ.Острянина.

1648 Б. став сотенним містомБілоцерківського полку. Б.Хмель-ницький з військом перебував у Б.1651, 1654 і 1655. Тут гетьманприймав антіохійського патріархаМакарія (1654). За Андрусівськимдоговором (перемир’ям) 1667 Б. ли-шився за Річчю Посполитою.

По Руїні Б. став одним із цен-трів відродження козацтва наПравобережній Україні. Від 1685до 1712 Б. — полкове місто Богус-лавського полку, на чолі якого сто-яв С.Самусь. Протягом 18 ст. Бо-гуславщина була зоною поши-рення гайдамацького руху.

Після 2-го поділу Польщі1793 (див. Поділи Польщі 1772,1793, 1795) Б. став повітовим цен-тром Київської губернії Рос. імперії(до 1837; потім — заштатне містоКанівського пов. Київ. губ.). Міс-то тоді перебувало у власності ма-гнатів польс. походження (з тихчасів відома пісня про Бондарівну«У містечку Богуславі Каньовсь-кого пана»). Тут існувала значнаєврейс. громада (за даними пере-пису 1897, із 11 372 жителів — 7445євреїв).

У 19 ст. Б. розвивається якторг. (ярмарковий) та пром. (про-відні галузі — переробка с.-г. про-дукції, деревообробна) центр. Зачасів української революції 1917—1921 — одне з місць поширеннязначних повстанських рухів (див.Повстанський рух в Україні 1918—1922), тут мав місце і єврейс. по-гром (влаштований денікінцями).1921—23 — повітовий центр. Рай-центр 1923—62 та від 1966. 1938 Б.здобув статус міста. В роки Вели-кої вітчизняної війни РадянськогоСоюзу 1941—1945 під час гітлерів-ської окупації (26 лип. 1941 —3 лют. 1944) тут діяв рух Опору.

Уродженцями міста були жи-вописці А.Галик, І.Сошенко. Уньому перебували Т.Шевченко,Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький,С.Васильченко та ін.

У Б. — Свято-Троїцька церква(1862), пам’ятники: партизанці-комсомолці Марині Гризун (1949);Марусі Богуславці (1980).

Літ.: Батушан О.Д., Сікорсь-кий М.І.Шляхами Київщини. К., 1968;ІМіС УРСР. Київська область. К.,1971; Ніколенко І.Ю. Богуславщина:Нариси з історії краю. Богуслав, 1994.

Д.С. Вирський.

БОГУСЛАВСЬКИЙ ПОЛК— ко-зац. військ. й адм.-тер. одиниця вПравобережній Україні наприкінці17 — поч. 18 ст. Центром полкубуло м. Богуслав, сотеннимим-ками — Медвин, Синиця (нинісела Богуславського р-ну Київ.обл.), Стеблів та ін. У серед.80-х рр. 17 ст. Б. п. організував івпродовж усього часу існуванняполку очолював С.Самусь (1709наказним полк. був А.Кандиба).Козаки Б. п. брали участь у похо-дах на чолі з С.Палієм на турец.фортеці й крим.-татар. улуси. В90-х рр. 17 ст. боролися протипольс. військ, які хотіли ліквіду-вати правобереж. козацтво. В по-встанні С.Палія (1702—04) протипольс. панування козаки Б. п. від-значилися в боях під Бердичевом,Білою Церквою, Меджибожем, Ста-рокостянтиновом. За умовамиПрутського трактату 1711 Б. п.потрапив під владу Польщі і 1712був ліквідований. Більшість йогокозаків переселилися на Лівобере-жну Україну й Слобідську Україну.

Літ.: Дядиченко В.А. З історії боро-тьби правобережного козацтва протишляхетської Польщі (1690—1699 рр.).«Наукові записки Інституту історії іархеології України АН УРСР», 1946,кн. 2; Сергієнко Г.Я. Визвольний рух наПравобережній Україні в кінці XVII іна початку XVIII ст. К., 1963.

В.В. Панашенко.

БОДЕНШТЕДТ (Bodenstedt) Фрід-ріх (22.04.1819—18.04.1892) — нім.поет, перекладач. 1840—45 подо-рожував по Росії, Україні, Криму,Кавказу й Персії (нині Іран). 1841працював уМоскві домашнім учи-телем у родині кн. Голіцина. Уцей час він познайомився з відо-мими рос. поетами, серед них —Василь Красов, який належав доліт.-філософ. гуртка М.Станкеви-ча. Красов 1837 учителював у Чер-нігові, а 1838—39 обіймав посадудоц. у Київ. ун-ті, добре був обіз-наний з культ. життям укр. на-

роду. Від нього Б. багато дізнавсяпро Україну, про що засвідчив усвоїх спогадах, які опубл. 1888 уБерліні. В Москві Б. захоплю-вався працями М.Максимовича,І.Срезневського, робив пер. нім.мовою деяких укр. пісень. 1843працював домашнім учителем уТифлісі (нині Тбілісі, Грузія) вродині кавказ. намісника ген.Найдгарта. Там він познайомивсяз українцями — інспектором г-зіїРосковшенком, другом Т.Шевчен-ка, поетом О.Афанасьєвим-Чуж-бинським та польс. письменникомЛада-Заблоцьким, який займавсявивченням укр. історії та етногра-фії. Ці знайомства надихнули Б.на глибоке вивчення укр. пісень.1845 вийшла його кн. «Die Poe-tischie Ukraine. Sammlung KleinRussischer Volksiider» («ПоетичнаУкраїна. Збірка малоруських на-родних пісень»).

Літ.: Наливайко Д. Козацька хрис-тиянська республіка. К., 1992; Січинсь-кий В. Чужинці про Україну. К., 1992;Doroschenko D. Die Ukraine und Deutsch-land. Mьnchen, 1994.

І.М. Кулинич.

БОДНАРСЬКИЙ Богдан Степа-нович (23.06.1874—24.11.1968) —книгознавець, бібліограф. Н. вм. Радзивилів (нині Радивилів).Проф. (1921), д-р пед. н. (1943),засл. діяч н. РРФСР (1945). Закін-чив юрид. ф-т Моск. ун-ту (1901)та Археол. ін-ту (1910). Чл. (1909),секретар (1910), голова (1920—29)Рос. бібліографічного т-ва приМоск. ун-ті, ред. його ж. «Би-блиографические известия» (1913—29). Чл. «Холмського поступово-демократичного гуртка» в Москві(заснований 7 квіт. 1917). Орга-нізатор і перший дир. Рос. центр.(потім Всесоюзної) книжкової па-лати (1920—21). Дир. Рос. бібліо-графічного ін-ту (1921—22). Гол.праця — «Библиография русскойбиблиографии» (огляд бібліогра-фічної літ. за 1913—25 та 1929; 4 т.,1918—30), де зареєстровано багатоукраїніки, а також «Справочныйуказатель книг и журналов, арес-тованных с 17 октября 1905 г.»(вип. 1—4, 1908— 10).

П. у м. Москва.Літ.: Серед холмщаків. «Нова ра-

да», 1919, № 32; Клевенский М.М.Б.С. Боднарский. «Советская библиог-рафия», 1969, вып. 1; Машкова М.В.История русской библиографии нача-ла ХХ века. М., 1969; Книговедение:Энциклопедический словарь. М., 1982;Васькова Н.И. Б.С. Боднарский и Рус-ское библиографическое общество.«Книга: Исследования и материалы»,1989, сб. 59; Гульчинский В.И., Фоке-

321БОДНАРСЬКИЙ

Б.С. Боднарський.

ев В.А. Деятели отечественной библио-графии, 1917—1929: Справочник, ч. 1.М, 1994.

С.І. Білокінь.

БОДУЕН-ДЕ-КУРТЕНЕ (Baudo-uin de Courtenay) Ян (13.03.1845—03.11.1929) — польс. мовозна-вець, основоположник науки профонетичний рівень мови, а такожпсихологічної шк. мовознавства.Проф. Казанського (1875—83),Дерптського (нині Тартуського,1883—93), Краківського (1893—1900), Петерб. (1900—18), Варшав-ського ун-тів, дійсний чл. Краків-ської АН (1887) і чл.-кор. Петерб.АН (1897). Дійсний чл. НТШ. Н. вРадзиміні, поблизу Варшави. Навч.у Варшаві в реальному уч-щі, апотім (1862—66) у Гол. шк., якузакінчив із ступенем магістра. Ви-вчав порівняльну граматику індо-європ. мов у нім. ун-тах, згодом,до 1870, слов’ян. мови у Санкт-Петербурзі. 1870 одержав ступіньд-ра філософії Лейпцизького імагістра порівняльного мово-знавства Петерб. ун-тів. У С.-Пе-тербурзі 1871 працював на посадіприват-доцента. Два роки Б.-де-К.подорожував по пд.-слов’ян. зем-лях Австро-Угорщини та Італії, девивчав слов’ян. говори та запису-вав їх фонетичні особливості,розробивши свою систему транс-крипції. Поборник незалежностівсіх народів і вільного розвиткувсіх мов, зокрема укр. нації і укр.мови. 1895—1913 випустив кількаробіт, що стосувалися розвиткуукр. мови, її фонетики, діалекто-логії, історії Київської Русі.

У петерб. період життя татворчості (1901—18) мав тіснийзв’язок з місц. укр. громадою. Ви-пустив брошуру «Национальныйи территориальный признак в ав-тономии», за що був засудженийдо ув’язнення в тюрмі. Під часвиборів 1922 президента Польщіпредставники нац. меншостейвисунули його кандидатуру на цюпосаду. Публікував в «ЗНТШ»статті про особливості структур-ного розвитку укр. мови. Відреда-гував та доповнив «Толковыйсловарь живого великорусскогоязыка» В.Даля: 3-тє вид. (1903—09) та 4-те вид. (1912—14).

П. у м. Варшава.Літ.: Н.А.Бодуэн де Куртене. 1845—

1929 (к 30-летию со дня смерти). М.,1960.

Є.П. Степанков.

БОДЯНСЬКИЙ Осип (Йосип)Максимович (псевд.: Запорожець,

І.Мастак та ін.; 12.11(31.10).1808—18(06).09.1877) — філолог, істо-рик, письменник, перекладач.Д-р слов’ян. філології (1855),чл.-кор. Петерб. АН (1854). Н. вс. Варва в родині священика.Навч. в Переяслав. та Полтав. ду-ховних семінаріях. Закінчив Моск.ун-т (1834). 1837 — магістр слове-сних наук. 1837—42 перебував унаук. відрядженні в пд.- та зх.-слов’ян. країнах. 1842—68 — проф.каф-ри історії і літ. слов’ян. нарічМоск. ун-ту, секретар Моск. т-ваісторії та старожитностей рос.при Моск. ун-ті та ред. «Чтений»цього т-ва (1846—48, 1858—77). Вних вміщено багато цінних мате-ріалів з укр. історії: «История Рус-сов», «Літопис Самовидця», тв.П.Симоновського, А.Заруцького,«Діаріуш» М.Ханенка (1858) та ін.Приділяв особливу увагу творчос-ті Г.Квітки-Основ’яненка, М.Го-голя.

Вагомими результатами наук.і літ. діяльності стали вид. «На-ських українських казок» (1835)під псевд. І.Материнки, підго-товка магістерської дис. «Про на-родну поезію слов’янських пле-мен» (1837), докторської дис.«Про час виникнення слов’янсь-ких письмен» (1855). Під псевд.А.Бода-Варвинець друкував укр.поезії в рос. журналах. Як авторцих та ін. наук. і літ. творів сут-тєво поглибив та широко популя-ризував знання з історії, мови іліт. України. Чільне місце в йоготворчій спадщині посідають пер.рос. мовою праць чеських, польс.,укр. істориків П.Шафарика,Ф.Па-лацького, Д.Зубрицького й ін.

Від 1844 підтримував дружністосунки з Т.Шевченком.

П. у м. Москва.Літ.: Василенко Н.П. О.М. Бодян-

ский и его заслуги для изучения Мало-россии. К., 1904; Кондрашов Н.А. ОсипМаксимович Бодянский. М., 1956; Ук-раїнські письменники. Біобібліогра-фічний словник, т. 2. К., 1963.

П.Т. Тронько.

БОДЯНСЬКИЙ Павло Ілліч(1809 — 9 або 10.06(28 або 29.05).1867) — педагог, учений, журна-ліст. Чл.-кор. Моск. с.-г. т-ва. Н.в м. Прилуки в родині священика.1829 закінчив Переясл. духовнусемінарію. 1830 призначений вчи-телем математики Кременчуць-кого повітового уч-ща, від 1838 допоч. 1850-х рр. учителював у Пол-тав. г-зії (водночас викладав ма-тематику й рос. мову в Полтав.ін-ті шляхетних дівчат). 1856—59вчителював і виконував обов’язки

інспектора в місц. Петровськомукадетському корпусі.

Од 1841 до останніх днівжиття редагував газ. «Полтавскиегубернские ведомости». Надруку-вав чимало статей з укр. історії так-ри. Зібрав колекцію старожит-ностей та етногр. матеріалів.

Автор краєзнавчих вид. «До-стопримечательности Полтавы»,«Памятная книжка Полтавскойгубернии за 1865 год».

П. у м. Полтава.Літ.: Некролог. «Полтавские гу-

бернские ведомости», 1867, 3 июня;Ротач П. Літературна Полтавщина.«Науково-інформаційний бюлетеньАрхівного управління УРСР», 1965,№ 1.

П.Г. Усенко.

БОЖ (р. н. невід. — 375) — вождьплемінного союзу антів. Готсь-кий історик Йордан повідомляє усвоєму тв. «Про походження ідіяння готів» (550 р. н. е.), що 375король остроготів (див. Готи)Вінітар увійшов з військом у межіантів і у першій битві був нимипереможений, та надалі став діятибільш рішуче і «розіп’яв короляїхнього Божа з синами його і з 70старійшинами для настрахання,щоб трупи розп’ятих подвоїлистрах підкорених». О.Шахматоввважав за можливе ототожнитиім’я Б. з «Бусом», про якого мови-ться в «Слові о полку Ігоревім».Безпідставними є спроби бук-вально використовувати щодо Б.термін «король», вживаний Йор-даном. Б. був не королем, а гол.вождем якогось союзу антів (М.Гру-шевський).

Літ.: Иордан. О происхождении идеяниях гетов. «Getica». СПб., 1997.

М.Ф. Котляр.

БОЖЕНКО Василь Назарович(1871, за ін. даними, 1867, 1869—21.08.1919) — учасник громадянсь-кої війни в Україні 1917—1921, ко-мандир Червоної армії (див. Ра-дянська армія). Н. в с. Бережинка(нині село Кіровогр. р-ну Кіро-вогр. обл.) в сел. сім’ї. Учасникросійсько-японської війни 1904—1905, фельдфебель рос. армії. 1907був ув’язнений на 3 роки за рево-люц. діяльність. 1915—17 працю-вав столяром у Київ. мех. майсте-рнях, очолював Київ. спілку дере-вообробників. У берез. 1917 ставчл. РСДРП(б), був обраний чл.Київ. ради робітн. депутатів, ужовт. — чл. її виконкому. У жовт-неві дні 1917 під час виступу київ.робітників і солдатів проти сил

322БОДУЕН

Я. Бодуен-де-Куртене.

О.М. Бодянський.

В.Н. Боженко.

Київ. військ. округу та в січ. 1918у боротьбі більшовицьких силпроти Української ЦентральноїРади командував червоногвард.загонами. Один з організаторівпартизан. загонів у «нейтральнійзоні» для боротьби з австро-нім.військами (див. Австро-німецькихвійськ контроль над територієюУкраїни 1918) та режимом П.Ско-ропадського (див. Українська Дер-жава). Командир сформованоговосени 1918 в м. Унеча (нинімісто в Брянській обл., РФ) Тара-щанського полку 1-ї повстанськоїукр. д-зії, яка була реорганізованав 1-шу Укр. рад. д-зію Групивійськ Курського напряму 1918—1919, а згодом Українського фрон-ту. Під його командуванням 2-йУкр. рад. полк (Таращанський)здійснював бойові операції противійськ Директорії на Київ. напря-мі. За взяття Києва 5 лют. 1919ВУЦВК нагородив Таращанськийполк Почесним Червоним Пра-пором, а Б. — особистою золотоюзброєю. Від серед. квіт. 1919 ко-мандував 2-ю бригадою 1-ї Укр.рад. д-зії, з серп. — 44-ю стрілец.бригадою.

П. через невідому хворобу,похований у Житомирі.

О.Й. Щусь.

БОЖІЙ Михайло Михайлович(20(07).09.1911—01.01.1990) — жи-вописець. Нар. худож. СРСР(1963), дійсний чл. Акад. мист-вСРСР (1962). Н. в м. Миколаїв усім’ї робітника. 1930—33 навч. вМиколаїв. худож. технікумі вД.Крайнєва, після закінченнятехнікуму працював у цинкогра-фії, разом із групою ін. художни-ків та архітекторів брав участь воздобленні міста. Від 1936 — чл.групи художників-мультиплікато-рів Одес. кіноф-ки. Відтоді про-живав у Одесі. 1938 дебютував якхудожник в обласній худож. ви-ставці, де отримав премію. У рокиВеликої вітчизняної війни Радян-ського Союзу 1941—1945 викону-вав плакати для «Вікон ТАРС».Відомий як автор численних пор-третів, у яких намагався зобрази-ти красу та складний внутр. світлюдини: це — портрети Героя Рад.Союзу Р.Кушлянського (1945),нар. арт. УРСР Л.Моринець-Ма-цієвської (1947), «Відмінниця Світ-лана Шипунова» (1950), «Мед-сестра», «Дівчина у синій хустці»(обидва — 1955). Виконав циклкартин, присвячених В.Леніну. Задві з них — «20 століття. В.І. Ле-

нін» (1964—67) та «Новий час»(1969) — отримав Держ. преміюУРСР ім. Т.Шевченка (1974).Відома серія його картин, при-свячених Т.Шевченкові: «Думимої, думи…» (1959—60), «Катери-на. За мотивами поеми Т.Г. Шев-ченка», «Т.Г. Шевченко на Дніп-рі» (обидві — 1985—86).

П. у м. Одеса.Тв.: Альбом. К., 1977; Комплект

репродукцій. К., 1984.Літ.: Шапошников Ф. Михайло

Михайлович Божій. К., 1963; МихаилМихайлович Божий. Живопись. Гра-фика. Каталог выставки произведе-ний. К., 1986; Михаил МихайловичБожий: Биобиблиографический указа-тель. Одесса, 1987.

Г.Г. Єфіменко.

БОЖКОЮхим (1885—січ. 1920) —укр. військ. діяч, один з кер. по-встанського руху. Учасник Першоїсвітової війни, підполковник рос.армії. В період Української Дер-жави — організатор і кер. повс-танського формування «Запорізь-ка Січ» на Катеринославщині. Ставна бік Директорії під час протиге-тьманського повстання 1918. На-прикінці 1918 — поч. 1919 прова-див активні бойові дії проти біль-шовицьких військ у р-ні Катери-нослава (нині Дніпропетровськ).1919 — отаман 2-ї Січової д-зії вскладі Запорізького корпусу АрміїУНР (1 тис. вояків, 12 гармат). Улип. 1919 д-зія увійшла до складувійськ. групи отамана Ю.Тютюн-ника. Під час боїв за м. Жмеринкав серп. 1919 був заарештований заневиконання наказів і порушеннядисципліни, а д-зія переформова-на. Загинув у сутичці з отаманомГайдамацької бригади О.Волохом,який перейшов на бік більшовиків,у січ. 1920.

Літ.: Історія українського війська(від княжих часів до 20-х років ХХ ст.).Львів, 1992; Удовиченко О.І. Україна увійні за державність. К., 1995.

О.Д. Бойко.

БОЇВКА СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ(БСБ) — структурний підрозділСлужби безпеки (СБ) Організаціїукраїнських націоналістів періодунац. визвол. змагань 1940—50-х рр.Боївки діяли при референтурахСБ і виконували спец., охоронніта бойові функції. Керував БСБкомандир, який підпорядковува-вся референтурі СБ, рідше — без-посередньо референту. ОкремаБСБ налічувала від кількох стріль-ців до кількох десятків осіб. Чисе-льніші боївки інколи поділялисяна рої (відділення). Для виконан-

ня ширших військ. акцій боївкирегіонів інколи об’єднувалися водну військ. одиницю. Найвідо-міші операції БСБ — взяття м. Ра-дехів, визволення із в’язниць гес-тапо в містах Львів та Дрогобичпровідних діячів ОУН Я.Старуха,Д.Грицая та О.Гасина.

В.К. Мороз.

БОЇ ОБОРОННІ 1941 — бої уприкордонні СРСР з 22 черв. допоч. липня 1941 в роки Великоївітчизняної війни Радянського Со-юзу 1941—1945. Найзапеклішийхарактер мали у пд.-зх. ч. кордо-ну, на тер. зх. областей України.На цій ділянці війська нім. групиармій «Південь» гол. удару завдалипівнічніше львів. виступу і крізьшпарини в рад. обороні прорва-лися в глибину території (див.«Барбаросса» план). Військам 6-ї,17-ї та 11-ї нім. і 3-ї та 4-ї румун.армій протистояли 5-та, 6-та, 26-та,12-та, 18-та та 9-та армії Півден-но-Західного фронту та Південногофронту. Рад. війська в прикор-донні мали перевагу в бойовійтехніці (співвідношення гармат імінометів — 1,3:1; танків — 5,9:1;літаків — 1,4:1); згідно з директи-вою, вони мали завдати агресоро-ві контрудар у заг. напрямі на Лю-блін (Польща), оточити і знищи-ти його.

23—29 черв. в р-ні Луцьк—Броди—Рівне—Дубно відбулася танк.битва (див. Битва танкова в За-хідній Україні 1941). Лише на ко-роткий час контрудар Пд.-Зх.фронту зміг затримати просуван-ня нім. танків. Після захопленняЛьвова 30 черв. командуванняПд.-Зх. фронту, аби уникнутиоточення, почало відтягувати вій-ська до оборонної лінії на колиш.держ. кордоні 1939 для організаціїтут тривалої оборони. Але вияви-лося, що ця лінія була роззброєнаі зруйнована.

Відступаючі війська намага-лись організувати оборону і за-тримати противника в Коростен-ському, Новоград-Волинськомута Летичівському укріпрайонах (в50—100 км на сх. від старого держ.кордону). Але зупинити противни-ка їм не вдалося. Нім. військапрорвали лінію фронту на берди-чівському напрямі й створили за-грозу тилу Пд.-Зх. фронту. 9 лип.був окупований Житомир. За двадні німці наблизилися до Київ.укріпрайону, де були зупинені.

2 лип. з тер. Румунії перейшлиу наступ нім. та румун. війська. Їм

323БОЇ

М.М. Божій.

Ю. Божко.

протистояла 9-та армія Пд. фрон-ту. Зав’язалися запеклі бої заплацдарми на лівому березі р. Прут(прит. Дунаю). Переоцінивши си-ли противника, команд. Пд. фрон-том ген. армії І.Тюленєв почав від-хід військ. Але Ставка Гол. Коман-дування зажадала припинити від-хід і відкинути ворога за р. Прут.На 10 лип. становище на Пд. (якна той час і на Пд.-Зх.) фронті бу-ло тимчасово стабілізовано. Хочана тер. України й Молдови, навідміну від Білорусі й Прибалти-ки, у перші два тижні війни вда-лося, зрештою, загальмувати на-ступ ворога, Пд.-Зх. та Пд. фрон-ти не змогли скористатися зісвоєї чисельної переваги, відбитиудари агресора. У кінцевому під-сумку вони зазнали поразки.

Втрати Пд.-Зх. фронту та 18-їармії Пд. фронту становили242 тис. осіб, у т. ч. безповорот-ні — 172 тис., а також 4381 танк,1218 літаків, 5806 гармат. Співвід-ношення сил змінилося на ко-ристь противника, який почав го-тувати великомасштабну опера-цію з метою остаточної ліквідаціївійськ Пд.-Зх. та Пд. фронтів.

Літ.: Великая Отечественная вой-на 1941—1945 гг. Военно-историчес-кие очерки, кн. 1. М., 1995.

М.В. Коваль.

БОЙДУНИК Осип (1895—1966) —укр. публіцист, політ. діяч. Стар-шина УГА й Армії УНР. Від 1920 —чл. УВО. Закінчив Вищу торговушк. в Празі (1929). Учасник уста-новчого конгресу Організації ук-раїнських націоналістів; чл. Кра-йової екзекутиви на зх.-укр. зем-лях (1930—31), співред. тижневи-ків «Голос нації» та «Голос». Гол.контрольний ОУН (до 1940), чл.Проводу укр. націоналістів (від1941), на еміграції чл. Укр. нац.ради і з 1954 — її голова. Учасникусіх Великих зборів укр. націона-лістів. Автор праць «Національнийсолідаризм», «Українська внут-рішня політика», «Сучаснийстан визвольної політики».

Тв.: На переломі (Уривки спога-дів). Париж, 1967.

О.Є. Лисенко.

БОЙКИ — етногр. група укр. ет-носу, що розселена в гірськихр-нах Українських Карпат і За-карпатті (Долинський р-н та ч.Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл., Сколівський, Тур-ківський, ч. Стрийського, Дрого-бицького, Самбірського та Старо-самбірського р-нів Львів. обл.,Воловецький та ч. Міжгірського і

Великоберезнянського р-нів За-карп. обл. — див. Бойківщина).

Стосовно походження та ети-мології назви «Б.» існує кількагіпотез. Одні пов’язують її з особ-ливостями психічного складу пе-вної групи людей, ін. — з особли-востями їхніх мовнодіалектичнихознак (бойківський говір — одна зпд.-зх. карпатських говірок —зберіг чимало архаїчних рис, пе-реважно фонетичних та морфоло-гічних). Достатньо обґрунтова-ною є гіпотеза, що пов’язує цюназву з етнонімом кельтськихплемен — «бойї», які мігрували у6 ст. на Балкани і в Карпати. По-декуди Б. називають себе верхо-винцями. На Закарпатті назва«Б.» мало поширена.

Гадають, що Б. — нащадкидавнього слов’ян. племені білиххорватів, яких Володимир Свято-славич приєднав до Київської Русі.Істор. тер. розселення Б. займалабл. 8 тис. км2. На поч. 30-х рр.20 ст. тут проживало до 400 тис.осіб (переважно Б.).

Істор. доля Б., особливості їх-нього природного середовищаобумовили й відповідну своєрід-ність їхнього побуту та к-ри, яківідзначаються стриманістю. Не-вибагливість життєвого укладу тапобутової к-ри підсилюваласяспецифікою їхніх госп. занять —переважно підсічним землеробст-вом, солеварінням, розведеннямвеликої рогатої худоби. Торг. рух,що відбувався гірськими перева-лами через тер. Б., призвичаїв їхдо торгівлі.

Серед народжених на Бойків-щині визначних діячів минулоговідомі, зокрема, Ю.Дрогобич —проф. і ректор ун-ту в Болоньї,згодом проф. ун-ту в Кракові(1488); П.Конашевич-Сагайдачнийта ін. Найвідомішим із синів Бой-ківщини є І.Франко.

Літ.: Пономарьов А. Бойки. В кн.:Етнічний довідник, ч. 2. К., 1996.

В.А. Войналович.

БОЙКІВСЬКА РАДЯНСЬКАРЕСПУБЛІКА— утворена у серп.1920 під час збройного повстанняна Прикарпатті. Повстання готу-вала Комуністична партія СхідноїГаличини серед вояків УкраїнськоїГалицької армії, інтернованих уЧехословаччині (в Німецькім Яб-лоннім, Кошицях і на Закарпат-ті). Його початок КПСГ коорди-нувала з кер-вом Червоної армії(див. Радянська армія) та Галиць-ким революційним комітетом (Га-лревкомом). Збройний виступ у

Сколівському пов. (нині тер.Львів. обл.) розпочав загін вояківУГА на чолі з Ф.Бекешем, щоприбув із Закарпаття. До ньогоприєдналися лісоруби та селяни.21 серп. верховинці роззброїлипольс. прикордонну заставу вс. Опорець (нині Сколівськогор-ну Львів. обл.). На майданіФ.Бекеш зачитав листівку «За щоб’ються більшовики» та проголо-сив Б.Р.Р. 22 серп. повстанці виг-нали польс. прикордонників ізс. Лавочне (нині теж у Сколівсь-кому р-ні) та обрали ревком начолі з Бекешем. 23 серп. залізни-цею загін дістався до сіл Тухля іГребені (обидва нині в Сколівсь-кому р-ні). Під с. Славське (ниніс-ще міськ. типу в цьому ж р-ні)повстанці розгромили польс.військ. з’єднання, намагалися ово-лодіти м. Стрий та приєднатисядо 8-ї кавалерійс. д-зії В.При-макова. У зв’язку з відступом Чер-воної армії 26 серп. повстанці підтиском польс. військ повернулисядо Бескидського прикордонноготунелю, перейшли на Закарпаття,де й були інтерновані чехословац.властями.

Літ.: СливкаЮ.Ю. Боротьба трудя-щих Східної Галичини проти інозем-ного поневолення. К., 1973; Возз’єд-нання західноукраїнських земель з Ра-дянською Україною. К., 1989.

Ю.Ю. Сливка.

БОЙКІВЩИНА — історико-ет-ногр. регіон в Укр. Карпатах, щоохоплює пд. гірські ч. Івано-Франк. і Львів. обл. і пн. ч. Верхо-винської смуги Закарп. обл. Насх. межує з Гуцульщиною по р. Лім-ниця (прит. Дністра), на зх. — зЛемківщиною по р. Солинка(прит. Сану, нині в межах Поль-щі). Назва Б. походить від етногр.групи українців, відомої як бойки.

Нині осн. центри Б.: м. Турка,смт Бориня (Турківський р-нЛьвів. обл.), м. Сколе, смт ВерхнєСиньовидне, м. Старий Самбір, смтВоловець, с. Сойми (Міжгірськийр-н Закарп. обл.).

У культ. й екон. житті Б. знач-ну роль відігравали підгірські міс-та і с-ща: на пн. — Самбір, Борис-лав, Дрогобич, Долина, Калуш, Бо-лехів; на пд. — Свалява, Волове(нині смт Міжгір’я). Після Дру-гої світової війни автохтонне нас.зх. Б., яка відійшла до Польщі,було переселене в Україну або де-портоване на зх. і пн. терени По-льщі.

324БОЙДУНИК

О. Бойдуник.

Здавна основою с. госп-ва Б.було пастуше скотарство. В річ-кових долинах розвивалося зем-леробство. Деякі місцевості (Ста-ра Сіль, Нагуєвичі, нині с. Іва-на Франка Дрогобицького р-нуЛьвів. обл., та ін.) були осередка-ми солеваріння. Мешканці бой-ківського с. Синевидсько-Вижнє(нині смт Верхнє Синьовидне) у18 — на поч. 20 ст. вели міжнар.торгівлю фруктами.

Давність культ. традицій Б.засвідчує, зокрема, буд-во дере-в’яних церков, які відзначаютьсядосконалістю і красою пропорційта майстерністю теслярської ро-боти. 1928 у Самборі заснованомузей і т-во «Бойківщина», яке1931—39 видавало історико-ет-ногр. час. «Літопис Бойківщини».1973 т-во відновлено у Філадельфії(США). 1991 відновлено музей іт-во «Бойківщина» в Самборі, уДрогобичі видається час. «Бойки».

Літ.: Кирчів Р. Етнографічне до-слідження Бойківщини. К., 1978; Бой-ківщина: Історико-етнографічне до-слідження. К., 1983; Онишкевич М.Словник бойківських говірок, ч. 1. К.,1984; Бойківщина: Історія та сучас-ність. Матеріали Міжнародного істо-рико-народознавчого семінару (Сам-бір, 14—16 вересня 1995). Львів—Сам-бір, 1995; Сакральне мистецтво Бой-ківщини. Наукові читання пам’ятіМихайла Драгана. Доповіді та повідо-млення. 25—26 черв. 1995 р., м. Дрого-бич. Дрогобич, 1997.

Я.Д. Ісаєвич.

БОЙКО Іван Давидович (30(17).09.1899–05.06.1971) — укр. рад. іс-торик. Н. в с. Володькова ДівицяНіжин. пов. Черніг. губ. (ниніс. Червоні Партизани Носівсько-го р-ну Черніг. обл.). Після закін-чення історико-екон. ф-ту Ні-жин. ін-ту нар. освіти викладавсуспільствознавство в Бориспіль-ській семирічній школі. 1929—32навч. в аспірантурі Ін-ту укр. к-риВУАН, викладав історію у Він.пед. ін-ті; з 1934 — зав. каф-ри іс-торії СРСР та історії УкраїниХарків. держ. ун-ту. 1940 захистивканд. дис. на тему «Польське по-встання 1863 р. на Україні». В ро-ки Великої вітчизняної війни Ра-дянського Союзу 1941—1945 пра-цював зав. каф-ри історії СРСР таісторії України в Об’єднаномуукр. держ. ун-ті в м. Кзил-Орда(нині Кизилорда, Казахстан) тазав. каф-ри історії України в Хар-ків. держ. ун-ті. Від 1945 до1948 — зав. учбовою частиноюРесп. парт. шк. при ЦК КПУ,проректор з наук.-видавничої ча-

стини та зав. каф-ри історії СРСРВищої парт. шк. при ЦК КПУ.Зав. від. історії феодалізму,ст. н. с. Ін-ту історії АН УРСР(1955—63); чл. делегації СРСР наXII Міжнар. конгресі істориків(Рим, 1955). 1964 захистив док-торську дис. на тему «СелянствоУкраїни в другій пол. 16 — пер-шій пол. 17 ст.». Від жовт. 1966працював ст. н. с.-консультантомвід. етнографії Ін-ту мистецтво-знавства, фольклору та етнографіїім. М.Рильського АН УРСР. Ав-тор понад 80 праць з історії СРСРта України. Нагороджений двомаорденами Трудового ЧервоногоПрапора, орденом «Знак Поша-ни».

П. у м. Київ.Тв.: Селянство України в другій

пол. XVI — першій пол. XVII ст. К.,1963; Історія Української РСР, т. 1—2.К., 1963—65 [у співавт.].

Літ.: Учені вузів Української РСР.К., 1968; Іван Давидович Бойко. (Нек-ролог). «УІЖ», 1971, № 8(125); ВченіІнституту історії України. К., 1998.

В.П. Швидкий.

БОЙКО Іван Никифорович (24.10.1910—12.05.1975) — військо-вик, полковник. Двічі Герой Рад.Союзу. Н. в с. Жорнище (нинісело Іллінецького р-ну Він. обл.).Закінчив бронетанк. шк. (1936).Брав участь у боях на р. Халхін-Гол (1939). У роки Великої вітчиз-няної війни Радянського Союзу1941—1945 пройшов шлях відзаст. командира танк. батальйонудо командира танк. бригади. Пер-шу медаль «Золота Зірка» Б. одер-жав 10 січ. 1944 за вміле команду-вання діями 69-го гвард. танк. по-лку (21-ша гвард. механізованабригада, 8-й гвард. механізованийкорпус, 1-ша танк. армія, ПершийУкраїнський фронт) в боях зам. Козятин. 26 квіт. цього ж рокуза успішні дії 64-ї гвард. танк.бригади (1-ша гвард. танк. армія,1-й Укр. фронт) у ході форсуван-ня р. Дністер і Прут (прит. Ду-наю) комбриг Б. удостоєний дру-гої медалі «Золота Зірка». Нагоро-джений 9-ма ін. орденами і меда-лями. Після війни закінчив ака-демічні курси при Військ. акад.бронетанк. і механізованих військ.1956 звільнився в запас.

П. у м. Київ.Літ.: Герои Советского Союза. М.,

1973; Дважды Герои Советского Сою-за. М., 1973; Люди бессмертного по-двига, кн. 1. М., 1975; Овеянные сла-вой имена. Одесса, 1983.

О.Є. Лисенко.

БОЙКО Максим Симонович(псевд.: Максим Волинський, Ро-ман Сосна та ін.; н. 22(09).02.1912) — бібліотекар, бібліограф,публіцист, історик. Н. в с. Ло-пушне (нині село Кременецькогор-ну Терноп. обл.). Навч. в Укр.тех.-госп. ін-ті у Подєбрадах(1943—45, Чехія). Закінчив Укр.екон. вищу шк. в Мюнхені (1948,Німеччина), Оттавський ун-т(1962, Канада), докторантуруУВУ (1969, право і сусп. науки).Один із фундаторів Ін-ту дослідівВолині у Вінніпезі (Канада) таВолин. бібліографічного центру(Блумінгтон, шт. Індіана, США).Секретар Ін-ту дослідів Волині(лип. 1951). Автор праць з істор.бібліографії, книгознавства, істо-рії Волині.

Тв.: Бібліографія джерел історіїВолині: Описовий довідник до 1900.Блумінгтон, 1969; Економічні та со-ціальні проблеми в історії Волині. Блу-мінгтон, 1971; Історично-бібліогра-фічний огляд друкарства Волині:1578—1830. Блумінгтон, 1972; Внут-рішні прикраси острозьких друків.«Біблос», 1972, № 4; Бібліографічнийдовідник поселень Волині XIX ст. Блу-мінгтон, 1973; Бібліографія церковно-го життя Волині. Блумінгтон, 1974;Бібліографія наукових праць О.Цин-каловського. В кн.: Цинкаловський О.Старовинні пам’ятки Волині. Торонто,1975; Бібліографічний огляд збройноїборотьби Волині. Торонто, 1976; Кни-годрукування в Почаєві й Крем’янці тамандрівні друкарні. Блумінгтон, 1980;Острозька Біблія — королева україн-ських книг. Блумінгтон, 1981; Бібліог-рафія періодики Волині. Блумінгтон,1982; Інститут Дослідів Волині у Він-ніпегу, 1951—1986: Організація та пуб-лікації. Блумінгтон, 1983; Історични-ми шляхами української бібліографії.Блумінгтон, 1984; Думки про бібліог-рафію. «Гомін України», 1986, № 5;Українська бібліографія Материка ідіаспори: Матеріали. Блумінгтон,1989; Роки, карбовані друком:1949—1989. Бібліографія. Блумінгтон,1990.

Літ.: Марунчак М. Біографічнийдовідник до історії українців Канади.Вінніпег, 1986; Рожко В. Скарбницяволинської діаспори. «Сучасність»,1993, № 1.

О.В. Ясь.

БОЙКО Степан Іванович (07.01.1901–19.11.1930) — громад. іполіт. діяч. Н. в с. Потуржин То-машівського пов. (нині Польща).У роки Першої світової війни бувевакуйований вглиб Росії, навч. уг-зії, учительській семінарії, пере-бував у Казані (1915—18; нинімісто в Татарстані, РФ). Після по-вернення на батьківщину ство-рив сільс. підпільну молодіжну

325БОЙКО

І.Д. Бойко.

І.Н. Бойко.

С.І. Бойко.

орг-цію, спрямовану на боротьбупроти польс. окупації краю. З 1923— чл. Комуністичної партії Захід-ної України, секретар Станіславсь-кого, Львів. підміськ., Холмського іВолин. підпільних окружних к-тівпартії, організатор сел. страйків наГрубешовщині, Томашівщині (ни-ні тер. Польщі), Волині. Переслі-дувався польс. поліцією, був двічіув’язнений. Закатований під часдопиту в луцькій тюрмі.

Літ.: За волю народну. Львів, 1959;Борці за возз’єднання: Біографічнийдовідник. Львів, 1989.

К.Є. Науменко.

БОЙКО-БЛОХИН Юрій Гаври-лович (справжнє прізв. Блохин;25(12).03.1909—2002) — укр. літе-ратурознавець, театрознавець, пе-дагог. Н. в м. Миколаїв. 1931 за-кінчив Одес. ін-т професійної ос-віти, 1931—32 — зав. пед. части-ною технікуму точної механіки івикл. укр. мови і літ. у шк. фабри-чно-заводського навчання в Хар-кові, 1932—33 — викл. укр. мови іліт. в комбінаті робітн. освіти уХерсоні. 1933 вступив до аспіран-тури Харків. ін-ту літературиім. Т.Г.Шевченка ВУАН і одноча-сно працював у текстологічнійкомісії з підготовки ювілейноговид. тв. Т.Шевченка (до 120-річчявід дня народження). Від 1945жив у Мюнхені (Німеччина). Дій-сний чл. НТШ (1950), проф. УВУ(Мюнхен; 1950), з 1962 — проф.Мюнхенського ун-ту. Автор чис-ленних наук. праць з теорії та іс-торії укр. літ., зокрема: «Основиукраїнського націоналізму» (1951,присвячена М.Кулішу), «Шевчен-ко і Москва» (1952), «ТворчістьТараса Шевченка на тлі західно-європейської літератури» (1956),про творчість М.Хвильового, В.Під-могильного, О.Ольжича, О.Гонча-ра, М.Коцюбинського та ін.; з укр.театрознавства: «Молодий театр уКиєві» (1930), про М.Кропивниць-кого (1942), «П’ять великих акто-рів сцени» (1955), «Первісні за-родки театрального дійства тастаровинний театр на Україні»(1990); дослідження про драмату-ргію Лесі Українки, В.Винниченката ін.; про творчість рос. письмен-ників і публіцистів, зокрема А.Че-хова, В.Бєлінського та ін.; а такожістор. досліджень: «Євген Конова-лець і Осередньо-Східні Землі»(1947), «Проблеми історіософії ук-раїнського націоналізму» (1950),«Російське історичне коріння біль-шовизму» (1955), «Російське на-родництво як джерело ленінізму-

сталінізму» (1959), «Російські іс-торичні традиції в большевиць-ких розв’язках національного пи-тання» (1964) та ін.

Тв.: Вибране, т. 1. Мюнхен, 1971;Про зусилля і здобутки. «Українськеслово», 1998, 21 трав.

Г.С. Брега.

БОЙОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПАРТІЇСОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕ-РІВ (БО ПСР) — терористичнаорг-ція, яка боролася з самодер-жавством шляхом здійснення за-махів на царських міністрів, гене-рал-губернаторів, високих жанда-рмських та поліцейських чинів.БО ПСР створено колиш. студен-том Київ. ун-ту Г.Гершуні восени1901. До її складу були завер-бовані: кияни — студенти С.Бал-машов, О.Покотилов, М.Блинов,поручик Є.Григор’єв, Ю.Юрков-ська, харків’янин — М.Мельни-ков, мешканець Житомира —А.Вейценфельд, мешканка Ка-теринослава (нині Дніпропет-ровськ) — Л.Ремяніннікова, авсього 10 осіб. Перший терактздійснено С.Балмашовим 2 квіт.1902 проти міністра внутр. справД.Сипягіна. (Спроба вбити обер-прокурора Синоду К.Побєдонос-цева і Петерб. градоначальникаМ.Клейгельса в день похорон Си-пягіна не вдалася.) Г.Гершуні ра-зом із київ. робітником Ф.Ка-чурою організував 29 лип. 1902замах на харків. губернатораІ.Оболенського, а за участі Є.Ду-лєбовича — на уфимського губер-натора Н.Богдановича (6 трав.1903). Невдовзі після створенняБО ПСР до її складу увійшовагент Департ. поліції Є.Азеф,який працював серед есерів. Вінстав одним з лідерів орг-ції і ви-дав усіх її чл., вони були заареш-товані в Києві. Г.Гершуні заареш-тували 13 трав. 1903 без допомогиАзефа.

Оновлену БО ПСР очоливЄ.Азеф, він організував задуманіГершуні вбивства — у Санкт-Петербурзі (15 лип. 1904 — Є.Са-зонов) міністра внутр. справВ.Плеве та вМоскві (4 лют. 1905 —І.Каляєв) вел. кн. Сергія Олек-сандровича (Романова). Під кер-вом Є.Азефа орг-ція перейшла від«револьверного» до «бомбового»терору і стала більш законспіро-ваною. Після маніфесту 17 жовт.1905 ЦК ПСР розпустив БО.

Поновила свою діяльність усіч. 1906 після поразки груднево-го збройного повстання 1905 у

Москві. Скликання 1-ї Держ. ду-ми знову призупинило терорис-тичні акції. Значною мірою галь-мував активну діяльність БО ПСРЄ.Азеф. У відповідь на висловле-не невдоволення роботою з бокуЦК партії керівники БО ПСРЄ.Азеф і Б.Савинков 1906 подалиу відставку, а чл. орг-ції увійшлидо складу летючих бойових за-гонів.

1906 в Катеринославі буластворена бойова група ПСР, доякої увійшли М.Комаров, Є.Ве-личенко, І.Конюхов та ін., всьо-го — понад 20 осіб. Від серп. 1906вона поширила свою діяльністьна пд. р-ни Російської імперії і діс-тала назву Укр. БО ПСР, яка існу-вала до 1908. У Києві та С.-Пе-тербурзі діяли бойові загони орг-ції, якими керували відповідноД.Боришанський таМ.Швейцер. Їх-ні спроби вбити київ. ген.-губер-натора М.Клейгельса та вел. кн.Володимира Олександровича (Ро-манова) зазнали краху.

У жовт. 1907 ЦК відновив БОна чолі з Є.Азефом. Гол. її завдан-ням стало здійснення терактупроти імп. Миколи II, який невдався. У наступному році сталовідомо, що Є.Азеф є провокато-ром, і БО була повністю демора-лізована. Весною 1909 орг-ція бу-ла розпущена, а Б.Савинкову до-ручено створити ініціативну гру-пу, в яку знову проник поліцейсь-кий агент. На поч. 1911 БО ПСРсамоліквідувалася. За увесь час іс-нування орг-ції до її складу вхо-дило бл. 80 терористів.

Літ.: Дело Гершуни о так называе-мой Боевой организации. СПб., 1906;Спиридович А.И. Партия социалистов-революционеров и ее предшественни-ки 1886—1911. Пг., 1918; Савинков Б.Воспоминания террориста. Х., 1926;Иваницкая П.С. В боевой организации.М., 1926; Політичний терор і тероризмв Україні. XIX—ХХ ст. Історичнінариси. К., 2002.

В.М. Волковинський.

БОЙОВІ ДІЇ РАДЯНСЬКИХПАРТИЗАНІВ УКРАЇНИ 1941—1944. Здійснювалися в роки Вели-кої вітчизняної війни РадянськогоСоюзу 1941—1945 з метою надан-ня допомоги Червоній армії (див.Радянська армія). Спочатку вели-ся на захопленій гітлерівськимивійськами тер. України, а потім,після її визволення, — на тер. за-рубіжних д-в у рамках руху Опору.

Попервах партизани обмежу-валися нападами на невеликі во-рожі гарнізони. Влітку й восени

326БОЙКО

Ю.Г. Бойко-Блохин.

1941 характерною була взаємодіязагонів і груп, що залишалися втилу противника, з регулярнимивійськами, які відступали. Всьогона різних ділянках рад.-нім. фро-нту в Україні тоді діяли 165 заго-нів, зокрема в смузі Південногофронту— 44 загони, які налічува-ли 2600 партизанів. Пізніше бо-йові дії партизани вели гол. чин. упн. лісистих р-нах Сумщини таЧернігівщини.

Докорінний злам у бойовійдіяльності партизанів відбувся не-вдовзі після Сталінградської битви1942—1943, коли рад. тил зміг на-дати їм значну матеріальну допо-могу. Ств. в рад. тилу Українськийштаб партизанського руху (УШПР)організував для потреб партизаніввир-во радіостанцій, техніки, мін-но-підривних засобів, підготовкурадистів і спеціалістів мінно-під-ривної справи. 1942—44 було ор-ганізовано 2205 літаковильотів утил противника, з яких 1694 дося-гли мети й доставили партизанам1532 т вантажів, 4374 спеціалістівмінно-підривної справи, медиків,командирів. Було вивезено в рад.тил 2446 хворих і поранених пар-тизанів.

Окупанти змушені були задія-ти для боротьби проти партизанів1942 — 120 тис. осіб, 1943 —242 тис., а 1944, незважаючи нарізке скорочення окупованоїтер., — 192 тис. осіб. У періодинайбільшого розмаху збройноїборотьби партизанів в Україні чи-сельність гітлерівських військ, якіспрямовувалися на боротьбу зпартизанами, сягала 1/10 ч. заг. їхкількості, що діяла на укр.території.

У ході визволення України,особливо її Правобережжя, дедалібільшого значення набувала без-посередня взаємодія партизанів зрегулярними військами при виз-воленні від окупантів багатьох на-селених пунктів, у т. ч. міст Ов-руч, Луцьк, Рівне, Одеса. Особли-во актуальною була така взаємо-дія в лісових та заболочених р-нахПолісся, визволення яких лишерегулярними військами призвелоб до значно більших людськихвтрат.

За даними УШПР, від 1941 поверес. 1944 рад. партизанами натер. України було вбито й поране-но солдатів і офіцерів противни-ка, поліцейських, партизанів Ук-раїнської повстанської армії та ци-вільних осіб, що служили чипрацювали в нім. установах, —464 682; вчинено аварій: ешело-

нів — 4958, бронепоїздів — 61,при цьому розбито й зіпсовано:паровозів — 5294, вагонів, плат-форм та цистерн — 5981, літа-ків — 211, танків і бронемашин —1566, гармат — 719, автомашин —13 535, тракторів — 1444, с.-г. ма-шин — 2231. Знищено: пально-го — 66 087 т, ліній зв’язку —1990 км, мінометів — 102, кулеме-тів — 264, автоматів і гвинтівок —1799, снарядів та мін — 20 290,патронів — 782 тис. Висаджено вповітря й спалено: залізничнихмостів — 607, шосейних мостів —1599, електростанцій — 59, водо-качок — 42, з-дів — 402, складів— 915, вузлів зв’язку й радіостан-цій — 248.

Після визволення тер. Украї-ни УШПР перекинув у тил ворогаспец. партизан. групи для надан-ня допомоги зарубіжним борцямруху Опору. На місцях ці групивиросли в з’єднання, загони йбригади. У їх складі воювало17 000 осіб. Від 1 жовт. 1944 і докінця війни вони вивели з ладу10 050 солдатів і офіцерів против-ника, підірвали 42 залізничнихешелони, знищили 55 танків ібронемашин, 330 автомашин, 9літаків, 11 гармат, 24 міномети, 34кулемети, захопили 12 танків ібронемашин, 82 автомашини, 124міномети й кулемети, висадили вповітря 59 шосейних і залізнич-них мостів, розгромили 4 гарнізо-ни противника.

Літ.: Советская Украина в годыВеликой Отечественной войны 1941—1945: Документы и материалы, т. 1—3.К., 1980; Народная война в тылу фа-шистских оккупантов на Украине:1941—1944, кн. 2. К., 1985; Курас И.Ф.,Кентий А.В. Штаб непокоренных:Украинский штаб партизанского дви-жения в годы Великой Отечественнойвойны. К., 1988; Клоков В.И. О страте-гии и тактике советских партизан в бо-рьбе против фашистских оккупантовна Украине: 1941—1944. К., 1994.

В.І. Клоков.

БОЙОВІ СТРАЙКОВІ КОМІТЕ-ТИ — робітн. бойові революц.орг-ції, створені в ході революції1905—1907 для координації страй-кової боротьби й кер-ва зброй-ним повстанням проти царату.Найчастіше створювалися за коа-ліційним принципом — з пред-ставників усіх партій і революц.орг-цій. На Україні Б. с. к. вини-кли на поч. груд. 1905 напередо-дні збройного повстання (див.Грудневе збройне повстання в Ук-раїні 1905). Першим був створе-ний Катериносл. Б. с. к. з пред-

ставників Депутатських зборівробітників м. Катеринослав (ниніДніпропетровськ), Страйково-роз-порядчої комісії Катерининськоїзалізниці, Об’єднаного к-ту РСДРП,Катериносл. орг-ції «Бунду», Ка-териносл. к-ту партії соціалістів-революціонерів (есерів), Бюропровінційних орг-цій РСДРП іСтрайкового к-ту службовців По-штово-телеграфного союзу. Дляінформування нас. про свою робо-ту Катериносл. Б. с. к. видавав«Бюлетень», в якому друкувалисьйого постанови, хроніка революц.подій в країні, відомості про рево-люц. події в м. Катеринослав й гу-бернії. За прикладом Катеринос-лава Б. с. к. виникли в Кам’янсь-кому (нині Дніпродзержинськ),Нікополі і майже на всіх станціяхКатерининської залізниці — в Де-бальцевому (нині Донец. обл.),Чаплиному (нині с-ще міськ. ти-пу Дніпроп. обл.), Микитівці (ни-ні в межах м. Горлівка), Горлівціта ін. У грудневі дні 1905 булистворені й діяли Б. с. к. в Харкові,Полтаві, Конотопі та багатьох ін.містах, а 2 груд. 1905 на ст. Лозова(нині у Харків. обл.) відбувся з’їздделегатів Курсько-Харківсько-Се-вастопольської залізниці й уповно-важених страйк. к-тів, який ухва-лив рішення приєднатися до боро-тьби пролетаріату країни, насампе-ред пролетаріату Донбасу, й оголо-сив на залізниці заг. страйк. В гру-дневі дні 1905 Б. с. к. перебрали насебе кер-во бойовою підготовкоюта воєн. діями робітн. дружин і за-гонів, за їх розпорядженнями роз-зброювалися поліція й жандарми,здійснювались охорона і нагляд зароботою пром. підпр-в, установ таорганізацій, за громад. порядком умістах, були організовані мед. йматеріальна допомога нас., поста-чання продуктів і товарів першоїнеобхідності, регулювалися цінина них. У цілому Б. с. к. діяли якоргани революц. влади, в ряді ви-падків виконували функції радробітн. депутатів і визнавалися нелише робітниками й селянами,але примусили рахуватися з со-бою й представників царськоїадм. влади. Вони відіграли вели-чезну роль у революц. боротьбіробітн. класу 1905—07 і стали по-передниками надзвичайних орга-нів влади — революц. к-тів (рев-комів), що створювалися повсюд-но 1917.

Літ.: Харечко Т. 1905 год в Донбас-се. Л., 1926; Лось Ф.Є. Революція1905—1907 років на Україні. К., 1955;Рубцов Г.О. Військово-бойова робота

327БОЙОВІ

більшовиків на Україні в період рево-люції 1905—1907 рр. К., 1958.

Ю.П. Лавров.

БОЙЧЕНКО Олександр Макси-мович (22.11.1903—30.05.1950) —один з кер. ЛКСМУ, письменник.Н. в м. Київ у сім’ї робітника-за-лізничника. Навч. у київ. залізни-чному початковому міськ. уч-щіта уч-щі Пд.-Зх. залізниці. Пра-цював за фахом, очолював комсо-мольський осередок залізничноговузла Київ-2. 1923—26 — на проф-спілковій роботі на ст. Крути (міжм. Ніжин і м. Бахмач). Від 1926 —на керівній комсомольській робо-ті: секретар райкому, Київ. окру-жного к-ту, зав. від. та 2-й секре-тар ЦК ЛКСМУ. 1930—32 — ген.секретар ЦК ЛКСМУ, чл. ЦК іканд. у чл. Орг. бюро ЦК КП(б)У.Від листоп. 1932 через хворобу за-лишив роботу в комсомолі. При-кутий тяжким недугом до ліжка,останні 10 років життя присвятивліт. праці: автор повісті-трилогії«Молодість» (незакінчена; Респ.комсомольська премія ім. М.Ос-тровського, 1966, посмертно).

П. у м. Київ.Тв.: Молодість. К., 1976.Літ.: Савчук О. Олександр Бойчен-

ко. К., 1957; Не вгасає його молодостісвіт. К., 1983.

В.І. Прилуцький.

БОЙЧУК Іван (р. н. і р. с. не-від.) — один з учасників, а потімватажків руху карпатських оприш-ків 40—50-х рр. 18 ст. Н. в с. Ясе-нів (нині с. Верхній Ясенів Верхо-винського р-ну Івано-Франк.обл.) у заможній сел. родині. Сора-тник О.Довбуша та В.Баюрака.Останнього Б. 1752 переховував усвоїй оселі в Ясеневі від пере-слідування влади. Від 1755 із вата-гою в 5—8 осіб, інколи більше,здійснював регулярні напади наможновладців, орендарів, купцівта ін. Виробив власні тактику істратегію боротьби проти караль-них загонів уряду. В його ватазі,крім місц. селян, перебували за-порожці, втікачі з багатьох регіо-нів України, Польщі, Молдови,Угорщини. Він закликав їх досвоєї ватаги спец. «листами», вяких пояснював свої наміри і ме-ту. Особливо активно діяв на тер.нинішньої Івано-Франк. обл. —м. Коломия, с. Яблунів (нині с-щеміськ. типу), с. Пистинь, Баня-Березів (усі нині Косівськогор-ну), м. Долина, с. Рунгури (ниніКоломийського р-ну); найгучні-шим став напад на поч. лип. 1759на м. Болехів. Переслідувані за на-

казом гетьмана великого корон-ного Я.-К.Браницького (див. Бра-ницькі) великим каральним заго-ном на чолі з магнатом Дзідушин-ським, Б. та його «легені-побра-тими» І.Жупник, С.Кирилюк,А.Піотровський, А.Пістолетникта С.Ясинський того ж року зму-шені були залишити Прикарпаттята податися на Запорозьку Січ.Одним з останніх, зафіксованих уджерелах, був спільний напад Б. ігайдамацького ватажка Г.Мару-щука восени 1759 на маєтки шля-хтичів Правобережної України: се-ла Краснопіль, Безпечна (обидванині села Чуднівського р-ну Жи-томир. обл.), Ступник (нині селоХмільницького р-ну), Голяки (ни-ні с. Грушківці Калинівськогор-ну; обидва Він. обл.) та ін.

Літ.: Целевич Ю. Опришки. В кн.:Розвідки про народні рухи на Украї-ні-Русі в XVIII віці. Львів, 1897; Грабо-вецький В.В. Антифеодальна боротьбакарпатського опришківства XVI—XIX ст. Львів, 1966.

О.І. Гуржій.

БОЙЧУК Михайло Львович (30.10.1882—13.07.1937) — митець-мо-нументаліст, графік, фундаторпотужної шк. художників-бойчу-кістів в укр. мист-ві 1920-х рр. Чл.НТШ (1912) та Укр. наук. т-ва(після 1917). Н. в с. Романівка(нині село Теребовлянського р-нуТерноп. обл.) в сім’ї незаможногоселянина. Отримавши матеріаль-ну допомогу від НТШ та митро-полита А.Шептицького, навч. уВіденській (з 1899), Краківськійта Мюнхенській (1906—07) акаде-міях мист-в. 1908—11 удоскона-лював свою майстерність у Пари-жі, де заглибився у вивчення ста-роукр. та укр. нар. мист-ва, ство-рив мистецьку шк. (М.Касперо-вич, С.Налепинська). Прагнув по-чати відродження новітнього укр.мист-ва, спираючись на мистець-ку спадщину Київської Русі. На-станови Б. знайшли розумінняу франц. мистецьких критиків(Г.Аполлінер, А.Сальмон). Післяподорожі до Італії вернувся на ба-тьківщину, працював над мону-ментальними розписами у Львові(1911—12), провів реставраційніроботи (1912—14) у с. Лемеші (ни-ні село Козелецького р-ну Черніг.обл.). 1917 оселився в Києві. Одиніз професорів-фундаторів (1917)укр. держ. Акад. мист-в (з 1922 —Ін-т пластичного мист-ва, з 1924 —Київ. худож. ін-т). Працював і якреставратор (Софійський собор,Му-зей мистецтв імені Богдана і Вар-

вари Ханенків, Чернігівський Єле-цький Свято-Успенський монас-тир). Відіграв видатну роль у за-снуванні й розбудові вищої мис-тецької освіти в Україні. Ставшичл. Акад. революц. мист-ва Украї-ни (1925), виступив як худож.-новатор, піонер укр. монумен-тального мист-ва, заклавши йогооснови й підготувавши плеяду уч-нів (Т.Бойчук, А.Іванова, С.Колос,І.Липківський, О.Павленко, І.Па-далка, В.Седляр). Гол. монумен-тальні твори бойчукістів — розпи-си Луцьких казарм у Києві (1919),санаторію ім. ВУЦВК на Хаджи-бейському лимані в Одесі (1928),Червонозаводського театру в Хар-кові (1933—35). 1930—32 вів каф-ру композиції у ленінгр. Акад.мист-в. У 2-й пол. 1930-х рр. ху-дожники-бойчукісти були зде-більшого репресовані, а всі мо-нументальні твори знищені.

Страчений у м. Київ.Літ.: Білокінь С. З-під неправ-

ди. «Україна», 1988, № 9 (1621); Йогож. Колективізм — пафос творчостіМихайла Бойчука. «Образотворче мис-тецтво», 1988, № 1; Його ж. МихайлоБойчук у листуванні. «Соціалістичнакультура», 1989, № 7 (799); Бойчук ібойчукісти, бойчукізм: Каталог ви-ставки. Львів, 1991; Білокінь С. Останнітижні Михайла Бойчука. «Розбудовадержави», 1992, ч. 7.

С.І. Білокінь.

БОК (Восk) Федір фон (03.12.1880—03.05.1945) — військ. ді-яч нацистської Німеччини, ге-нерал-фельдмаршал (1940). Н. вм. Кюстрин (нині Костшин, По-льща). Походив із старовинноїсім’ї прусських юнкерів. У рокиПершої світової війни служив уГенштабі нім. армії, друг імп.Вільгельма II. У період між світ.війнами — один із активних бу-дівничих рейхсверу (ЗС) та верма-хту. 1938 керував походом нім.військ до Австрії та Чехословаччи-ни. У роки Другої світової війнипід час польс. кампанії 1939 очо-лював групу армій «Північ», якадійшла до м. Брест-Литовськ (ни-ні м. Брест, Білорусь). У франц.кампанії 1940 стояв на чолі групиармій «Б». 1941 командував гру-пою армій «Центр». 16 січ. — 15лип. 1942 керував групою армій«Південь», яка навесні 1942 завда-ла значної поразки Червоній армії(див. Радянська армія), оточившипонад 200-тис. рад. військ. ударнеугрупованняПівденно-Західного фрон-ту в р-ні Харкова (див. Харківськаоперація 1942). Видавав накази,які відзначалися жорстокістю що-

328БОЙЧЕНКО

О.М. Бойченко.

М.Л. Бойчук.

Ф. фон Бок.

до військовополонених та цивіль-ного нас. окупованих тер. Украї-ни. Загинув під час нальоту брит.авіації у Шлезвіг-Гольштейні (ни-ні в складі ФРН).

Літ.: Митчем С., Мюллер Д. Ко-мандиры «Третьего рейха». Смоленск,1995; Залесский К.А. Вожди и воена-чальники третьего рейха: Биографиче-ский энциклопедический словарь. М.,2000.

Л.В. Гриневич.

БОКОВО-АНТРАЦИТ — назвадо 1962 м. Антрацит.

БОКОРАШІ (від староукр. бо-кор, бокора — «пліт», запозиче-ного з угор., можливо, через ру-мун.) — назва гуцульських плото-гонів, які сплавляли деревину гір-ськими карпатськими річками,зокрема Тереблею (прит. Тиси,бас. Дунаю). Сплав припинено1954 у зв’язку з буд-вом Теребле-Ріцької ГЕС.

Д.С. Вирський.

БОКОТЕЙ Андрій Андрійович(н. 21.03.1938) — укр. митець-склодув. Дійсн. чл. Акад. мист-вУкраїни (2001), проф., засл. діячмист-в (1989). Н. в с. Брід (нинісело Іршавського р-ну Закарп.обл.). 1965 закінчив Львів. держ.ін-т прикладного і декоративногомист-ва. Працював викл. каф-рикераміки, зав. каф-ри худож.скла, проректором з навч. роботи;з 2000 — ректор Львів. акад.мист-в. 1991—92 — голова Львів.спілки художників. Організатор5-ти Міжнар. симпозіумів з гутно-го скла у Львові, учасник міжнар.виставок і конференцій, 1983—2001 провів 11 персональних ви-ставок у містах Київ, Львів, Санкт-Петербург, Нансі, Ван-де-Шатель(обидва Франція), Льєж (Бель-гія), Утрехт (Нідерланди). Лауре-ат Нац. премії ім. ТарасаШевчен-ка (2002).

Літ.: Чегусова З. Андрій Бокотей:Склодув із іскрою Божою. «Прези-дент», 2002, № 10; Андрій Бокотей:Каталог творів. Бібліографія. Львів,2003.

Ю.Ю. Сливка.

БОКШАЙ Йосип Йосипович(02.10(20.09).1891—19.10.1975) —укр. живописець. Нар. худож.УРСР (1960), нар. худож. СРСР(1963), чл.-кор. Акад. мист-вСРСР (1958). Н. в с. КобилецькаПоляна (нині с-ще міськ. типу Ра-хівського р-ну Закарп. обл.). За-кінчив Будапештську акад. обра-зотворчих мист-в (1914). Автор

жанрових картин, пейзажів і пор-третів. Найвідоміші тв.: «Полони-на Рівна» (1946), «Бокораші»(1946—47), «Великий верх» (1951),«Ужгородський замок», «ОзероБалцашул» (обидва — 1955), «Зу-стріч на полонині» (1957), «СелоЖорнава» (1960), «Синевирськіполонини» (1967), «Невичансь-кий замок» (1970). Тв., крім Укра-їни, експонуються в музеях і кар-тинних галереях Будапешта, Від-ня, Праги, Москви та ін.

Б. — один з організаторів пер-шої на Закарпатській Україні Уж-городської худож. шк. Нагородже-ний орденами Трудового Черво-ного Прапора і «Знак Пошани».

П. у м. Ужгород.Літ.: Островский Г. Иосиф Иоси-

фович Бокшай. М., 1967; Історія укра-їнського мистецтва, т. 6. К., 1968.

Л.І. Ткачова.

БОЛБОЧАН Петро Федорович(05.10.1883—29.06.1919) — військ.діяч, полк. Армії УНР. Н. вс. Геджев (Гиждево) Хотинськогопов. Бессарабської губ. (ниніс. Ярівка Хотинського р-ну Чер-нів. обл.) у сім’ї священика. Ос-віту здобув у Кишинівській духо-вній семінарії і Чугуївській юн-керській шк. (1909). Полковийад’ютант 38-го Тобольського піх.полку. З 1917 — підполковникАрмії УНР, 4 листоп. 1917 — ко-мендант 1-го Респ. піх. полку вскладі 2-ї Сердюцької д-зії, якастримувала більшовицький на-ступ у січ. 1918. 27 січ. 1918 — ко-мандир 2-го куреня Окремого За-порізького корпусу Армії УНР, начолі якого здійснив військ. опера-цію в Криму. В період УкраїнськоїДержави — полковник, командир2-го Запоріз. полку. В листоп. ке-рував протигетьман. повстанням(див. Протигетьманське повс-тання 1918; П.Скоропадський) уХаркові та всіма військ. частина-ми Лівобережної України. Восени1918 за наказом Директорії ко-мандував Запоріз. корпусом. 24січ. 1919 заарештований за нака-зом гол. отамана С.Петлюри. Напочатку трав. звільнений за напо-ляганням офіцерів і вояків корпу-су, а також при сприянні діячівУкр. християн.-демократ. партії.6 черв. 1919 зробив спробу само-вільно очолити корпус. Заарешто-ваний. За вироком Військ.-польо-вого суду УНР 29 черв. розстріля-ний на ст. Балин (нині на тер. Ду-наєвецького р-ну Хмельн. обл.).

Літ.: Шемет С. Полковник ПетроБолбочан (Замітки до історії Запорозь-кого корпусу 1917—1919 рр.). «Хлібо-

робська Україна», 1924—25, кн. 4;Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим.Нью-Йорк, 1956.

Т.С. Осташко.

БОЛГАРИ В УКРАЇНІ. Масовепереселення болгар на пд. Росій-ської імперії і заснування нимитам колоній розпочалося в 2-йпол. 18 ст. і тривало до кінця70-х рр. 19 ст. Цей процес був зу-мовлений пануванням Османськоїімперії в Болгарії, йому поклалакрай перемога Росії у російсько-турецькій війні 1877—1878.

Прагнучи освоїти слабо засе-лені пд. рубежі імперії, влада на-давала переселенцям із-за кордо-ну всілякі пільги: виділяла субси-дії, земельні наділи (до 69 деся-тин), звільняла від військ. службита сплати податків терміном до7 років, гарантувала свободу віро-сповідання, госп. діяльності, ут-ворення різних об’єднань тощо.Сприятлива політика Рос. імпе-рії, а також висока агрономічнак-ра болгар, їх працьовитість, від-носна самостійність і незалеж-ність, хоча й підпорядкована об-щинному устрою, обумовилиекон. розвиток г-ва колоністів.

Вони віддавали перевагу тва-ринництву (особливо вівчарству),землеробству (переважно виро-щуванню зернових), городницт-ву, садівництву, виноградарству ітютюнництву.

Певний час освітня і управ-лінська політика царату не супе-речила інтересам болгар. Уже в2-й пол. 19 ст. існувало 50 болг.початкових шкіл (в яких навчало-ся бл. 2,5 тис. учнів), а також фун-кціонували болг. г-зія в Болграді іцентр. болг. уч-ща у Преславі(нині село Приморського р-нуЗапоріз. обл.) і Комраді (нині міс-то, Молдова). Місцева болг. ад-міністрація — сільс. збори і воло-сні управи — будувалася на вибо-рних засадах і підпорядковуваласярос. повітовим і губернським вла-дним структурам.

Правовий статус болгар зміни-ла реформа 1871, згідно з якоючужинці зрівнювалися в правах зкорінним нас. імперії. По суті цебула прихована форма їх руси-фікації. У законодавчому порядкуділоводство в органах держ. і гро-мад. управління переходило нарос. мову. Вона стала також обо-в’язковою мовою навчання в ос-вітніх закладах. На поч. 20 ст. вРос. імперії налічувалося понад250 тис. болгар.

Певне нац. відродження болг.нац. меншини почалося в 20-х рр.

329БОЛГАРИ

А.А. Бокотей.

П.Ф. Болбочан.

Й.Й. Бокшай.

20 ст. Воно було пов’язане з по-літикою «забезпечення прав на-ціональних меншостей», на якупішла більшовицька влада у тим-часових поступках своїм опонен-там — нац. свідомим українцям ілідерам нац. меншин.

1925 на Мелітопольщині булистворені Романівський (1926 пе-рейменований на Коларівський) іЦареводарський (1926 перефор-мований з існуючого, 1927 пе-рейм. на Ботевський, який 1930приєднано до Коларівського р-ну),1926 на Одещині — Великобуяли-цький (1926 перейм. на Благоєв-ський), а 1927 в Першотравнево-му окрузі — Вільшанський болг.нац. р-ни. В болг. населенихпунктах організовувалися болг.сільради (кількість яких з 1925 до1938 зросла з 33 до 52), а в рай-центрах — болг. суд. органи влади(т. зв. судово-слідчі камери).

У 20—30-х рр. 20 ст. виходилаболг. мовою преса: центр. болг.газ. «Сьрп и чук», 1926 перейм. на«Сьветско село» і 1930 — на«Колективіст»; газ. органів Кола-рівського, Благоєвського і Віль-шанського районних парт. і вико-навчих к-тів — «Колективно по-ле», «Комунар», «Колхозен труд»,журнали «Бьди готов!», «Младударник», «Агротехник». Видан-ням худож., сусп.-політ., учбовоїліт. займалися болг. сектори Все-укр. філії Центрвидаву (з 1926 по1931) і Укрдержнацменвидаву (з1932 по 1941).

У болг. р-нах функціонувалиболг. шк., кількість яких зросла з43 у 1924 до 57 у 1938 і в якихнавч. відповідно 4314 і 11 264 уч-ні. Кадри для болг. р-нів готувалистворена 1926 Дніпроп. болг.парт. шк., переведена у наступно-му році до Одеси, Преславськіпед. технікум і агропрофшкола таболг. сектори Одеських пед. тас.-г. ін-тів, мед. технікуму, теат-рального уч-ща.

Болг. театральне мист-во роз-вивалося завдяки діяльності теат-ральної пересувної трупи і болг.театру-студії ім. Г.Димитрова (від-повідно ств. 1926 і 1934).

Наук. дослідження екон., ет-ногр.-побутових, культ. особли-востей болг. меншин здійснювалаболг. секція Кабінету національ-них меншин при ВУАН.

Болг. нас. України, яке займа-лося переважно с. госп-вом, неоминула доля укр. селянства. Бол-гар, як і українців, розкуркулю-вали (заможних г-в у болгар було

бл. 80 %), силоміць зганяли у кол-госпи, репресували.

Із зміцненням тоталітарногобільшовицького режиму в рад.влади відпала необхідність у за-граванні з народами і нац. мен-шинами, які опинилися у складіСРСР. 1937 ліквідовуються адм.-тер. одиниці та культ.-освіт. за-клади нац. меншин, в т. ч. і болг.,припиняється вихід преси та літ.болг. мовою. У черв. 1944 під при-водом того, що болгари нібитодопомагали нім. військам, з Кри-му було депортовано 12,5 тис.болгар.

Нац. і культ.-освіт. відро-дження болг. нац. меншини роз-почалося після відновлення 1991держ. самостійності України, щовзяла курс на створення реальнихумов для рівноправного розвиткувсіх етносів, які осіли на її тер. ВУкраїні створюються умови дляопанування болгарами рідної мо-ви. Болг. мова як предмет вводи-ться у заг.-освіт., навч.-виховнихзакладах у місцях компактногопроживання болгар. 1993 у м. Бол-град Одес. обл. відкрито болга-ро-укр. г-зію. Учителів болг. мовиі літ. готують Одес. і Львів. ун-ти,Ізмаїльський (Одес. обл.) і Бер-дянський (Запоріз. обл.) пед. ін-ти, а вчителів початкових класів івихователів дошкільних закла-дів — Білгород-Дністровське (Одес.обл.) пед. уч-ще. В Одесі вихо-дить болг. тижневик «Роден край»(додаток до газ. «Голос України»),в Криму і Одесі ведеться радіомов-лення і телетрансляція болг. мо-вою. 1993 почала діяти Асоц.болг. нац.-культ. т-в і орг-цій Ук-раїни. Вона об’єднує 7 т-в, ство-рених у містах Запоріжжя, Київ,Одеса, Болград, Білогірськ, Мико-лаїв та в смт Вільшанка. За пере-писом 2001, в Україні проживає204,6 тис. болгар, у т. ч. в Одес.обл. — 150,6 тис., Запоріз. —27,4 тис.

Літ.: Державин Н.С. Болгарскиеколонии Новороссийского края. Хер-сонская и Таврическая губернии. Сим-ферополь, 1908; Його ж. Болгарскиеколонии в России. София, 1914; Дяко-вич Вл. Българите в Бесарабия: Кратъкисторически очерк. София, 1930; Со-хань П.С. Очерки истории украинско-болгарских связей. К., 1976; Забу-нов И.Д. Болгары юга России и нацио-нальное болгарское возрождение в50—70-е гг. Кишинев, 1981; Хаджини-колова Е. Българските преселници вюжните области на Русия. 1856—1877.София, 1987; Грек И., Червенков Н.Българите от Украйна и Молдова: ми-нало и настояще. София, 1993; Пав-

ленко В. Українсько-болгарські взаєми-ни. 1918—1939 рр. К., 1995.

В.В. Павленко.

БОЛГАРИ ВОЛЗЬКІ — народ-ність у Середньому Поволжі таПрикам’ї (нині тер. РФ) у добусередньовіччя (з 7 ст.). У 9 ст. Б. в.утворили власне держ. об-ня —Волзьку Болгарію з містами Бул-гар Великий, Біляр та ін. Держ. ре-лігією став іслам. Вели боротьбу зХозарським каганатом і КиївськоюРуссю. Руські князі Святослав Іго-ревич, Андрій Боголюбський, Всево-лод Юрійович та ін. не раз здійсню-вали походи на Б. в. 1236—41 Б. в.були завойовані монголо-татарами.В 90-х рр. 14 ст. залишки держав-ності Б. в. знищені Тімуром. ЗемліБ. в. увійшли до складу Казансько-го ханства, а згодом і Рос. д-ви. З Б.в. пов’язане утворення сучаснихчуваського і татар. (казанські тата-ри) етносів.

А.Г. Плахонін.

БОЛГАРИ ДУНАЙСЬКІ — сере-дньовічна народність на Балкан-ському п-ові. Склалася шляхомасиміляції прибулих тюркомов-них праболг. племен з слов’ян.племінними об’єднаннями в По-дунав’ї. З часом тут утворилосят. зв. Перше Болг. царство (бл.680—1018), до складу якого вхо-дило також межиріччя Пруту(прит. Дунаю) і Дністра. ПершеБолг. царство було тісно пов’яза-не з Київською Руссю культ. і торг.зв’язками. В 2-й пол. 10 ст. рус.кн. Святослав Ігоревич на корот-кий час приєднав до своїх воло-дінь Сх. Болгарію, але зазнав не-вдачі в боротьбі з візант. імп.Іоанном Цімісхієм. У суперництвіз Візантією Болг. царство посту-пово втратило незалежність (1018).1187 відродилося т. зв. ДругеБолг. царство (1187—1396), яке в14—15 ст. було завойоване Осман-ською імперією. З Б. д. пов’язанеутворення сучасних болг. і маке-донського етносів.

А.Г. Плахонін.

БОЛГАРІЯ ТА УКРАЇНСЬКА ІМ-МІГРАЦІЯ. Територіальна близь-кість України і Болгарії, мовна ікульт. спорідненість укр. й болг.народів стали причиною того, щобагато заробітчан і політ. емігран-тів з України вибрали Болгаріюмісцем свого проживання. Зде-більшого це були представникиукр. інтелігенції, котрих пере-слідував рос. царизм. Емігрувавдо Болгарії, зокрема, М.Драгома-

330БОЛГАРИ

нов. 1889—95 він проживав у Со-фії й обіймав посаду проф. Со-фійського ун-ту. Пізніше до ма-сового переселення в Болгаріюбагатьох українців підштовхнулипоразка української революції1917—1921 і встановлення рад.влади в Україні. Чимало українцівприбули до Болгарії в складіРосійської армії П.Врангеля, витіс-неної більшовиками за межі краї-ни. На поч. 1920-х рр. у Болгаріїпроживало бл. 15 тис. біженців ізколиш. Рос. імперії, в т. ч. понад1,5 тис. українців. Більшість ізних мешкала в Софії, Варні та їх-ніх околицях. Українці мали своїнац. поселення та організації. Зо-крема, існувала укр. колонія уПерніку, укр. хутір у с. Кочерино-ве Дупнішської околії. Одним ізперших нац. об’єднань посталовійськ. т-во «Січ», створене з ко-лиш. врангелівців і очолюванеполк. В.Філоновичем. Пізніше по-чало діяти «Українське національ-не козацьке товариство», очолю-ване колиш. ген. бунчужним Д.Гу-лаєм. Серед ін. орг-цій найбільшвпливовими були «Українськагромада», «Українське культурнеоб’єднання», «Союз українськихорганізацій у Болгарії», які функ-ціонували в Софії і мали свої від-ня в ін. містах. В їхній діяльностіпереважала культ.-просвітницькаспрямованість. Біля їх керма стоя-ли: колиш. доц. Київ. ун-ту, спів-робітник укр. посольства в Болга-рії, філолог Д.Шелудько, скульп-тор М.Паращук, журналіст Я.Ма-линовський, співак СофійськоїопериМ.Столярчук, худож. Й.Тка-ченко, службовці Г.Крупицькийта І.Орлов, підприємець В.Ко-лісниченко. В повоєн. Болгарії ціоб-ня були заборонені, а саміукраїнці постраждали від політи-ки асиміляції.

В.В. Павленко.

БОЛГРАД — місто Одес. обл.,райцентр. Розташов. на сх. березіоз. Ялпуг, за 7 км на пд. від заліз-ничної ст. Болград. Нас. 17 тис.осіб (2001).

Заснування Б. пов’язано з пе-реселенням з Македонії та Болга-рії болгар, які шукали порятункувід турец. гніту на землях Буджа-ку. Згідно з указом імп. Олександ-ра І від 29 груд. 1815 «Об устройс-тве задунайских переселенцев вБессарабии», болг. сім’ї отриму-вали тут земельні наділи, звільня-лися від сплати податків. 1818створено Опікунський к-т у спра-вах іноз. поселенців Півдня Ро-

сійської імперії на чолі з ген.І.Інзовим, який 1821 запропону-вав розпочати буд-во міста біляс-ща Табаків (нині с. Табаки Бол-градського р-ну), на березіоз. Ялпуг. 1827 нас. міста склада-ло 2279 осіб. Російсько-турецькавійна 1828—1829 супроводжувала-ся новим масовим переселеннямболгар, і місто швидко зростало.Одна його ч. називалася Сливен-ською, друга — Ямбольською (заназвою міст, звідки прибули пе-реселенці).

За Паризьким мирним догово-ром 1856 Б. відійшов доМолдавсь-кого князівства. На протест бол-гар проти введення рекрутськоїповинності молдов. власті відпо-віли кривавою розправою, це ви-кликало масову втечу болгар доРосії. В 60—70-х рр. 19 ст. Б. —один із центрів боротьби за виз-волення Болгарії з-під влади тур-ків. 1871 тут жив болг. революціо-нер Х.Ботев.

За рішенням Берлінського кон-гресу 1878 Буджак був повернутийРос. імперії. Б. починає розвива-тися як торг. місто, цьому сприя-ло прокладання залізниці міжмістами Бендери (нині місто вМолдові) та Галац (Румунія). На1897 нас. Б. складало 7810 осіб.До 1917 Б. був у складі Ізмаїльсь-кого пов. Бессарабської губ. 1918окупований Румунією, у складіякої перебував до 1940. Розв’язан-ня рад.-румун. конфлікту заверши-лося передачею Бессарабії СРСР(див. Возз’єднання українських зе-мель в єдиній державі), внаслідокчого Б. став райцентром утвореноїв серп. 1940 в УРСР Акерманськоїобл. (з груд. 1940 — Ізмаїльська об-ласть). З поч. Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—194522 лип. 1941 місто було захопленерумун. військами; окупація три-вала по 25 серп. 1944.

Від 1954 Б. — райцентр Одес.обл., тер. компактного проживан-ня болгар в Україні і болг. руху,що має переважно культ.-про-світницький характер (див. Болга-ри в Україні).

Архіт. пам’ятки: Спасо-Пре-ображенський собор (1838), Свя-то-Миколаївська церква (1871).

Археол. пам’ятки: поселення2—1 тис. до н. е., городище 10—11 ст.

Літ.: Берг Л. Бессарабия: Этногра-фический состав. Пг., 1923; Травуш-кин И. Болград. Одесса, 1963; ІМіСУРСР. Одеська область. К., 1969.

Я.В. Верменич.

БОЛЕСЛАВ І Хоробрий (967—17.06.1025) — польс. князь від 992і король з 1025 із династії Пястів.Старший син кн. Мєшка I відпершого шлюбу з донькою чесь-кого кн. Болеслава I Пшемисла. Всоюзі з імп. Оттоном III, вел. кн.київ. Володимиром Святославичемоб’єднав поділену по смерті бать-ка країну, остаточно приєднавМалу Польщу з м. Краків до

Польс. д-ви. Після смерті Отто-на III у війнах проти «СвященноїРимської імперії германської нації»тимчасово приєднав до ПольщіСілезію, Чехію, Моравію, Сло-ваччину, землі лужицьких сербів.Підтримав свого зятя СвятополкаЯрополчича в боротьбі за Київ про-ти його брата в перших кн. Ярос-лава Мудрого. Розбивши Ярославана р. Зх. Буг (прит. Вісли), 14серп. 1018 війська Б. I зайнялиКиїв. Результатом цього походустало тимчасове приєднання доПольщі ч. Зх. Волині — Червенсь-ких градів. Доба правління Б. I —найбільший злет Давньопольс.держави.

А.Г. Плахонін.

БОЛЕСЛАВ ІІ Сміливий (1039—1081) — польс. князь від 1058, ко-роль — з 1076 із династії Пястів.Гол. увагу приділяв боротьбіпроти експансії «Священної Рим-ської імперії германської нації» та їїсоюзника — Чеського королівст-ва, тому прагнув зберігати добро-сусідські відносини з Київсь-кою Руссю та Угорщиною. Вквіт.—трав. 1069 здійснив похід наРусь, щоб допомогти своєму ро-дичеві кн. Ізяславу Ярославичу по-вернути київ. престол. Пізніше,після другого вигнання кн. Ізяс-

331БОЛЕСЛАВ

Болеслав I Хоробрий.Гравюра 16 ст.

лава, встановив союзницькі сто-сунки з його братами Святосла-вом Ярославичем та ВсеволодомЯрославичем, використав їх дру-жини для боротьби з чехами. Піз-ніше сприяв примиренню міжЯрославичами.

1079 усунутий від влади.П. в Угорщині.

О.Б. Головко.

БОЛЕСЛАВ ІІІ Кривоустий (20.08.1085—28.10.1138) — польс.князь з 1102 із династії Пястів.Вів війни зі «Священною Римськоюімперією германської нації». Багатоуваги приділив боротьбі за повер-нення Польщі Зх. і Сх. Помор’я.Був прихильником розвитку со-юзницьких відносин із КиївськоюРуссю. Встановив 1103 союз з вел.

кн. київ. Святополком Ізяславичем.Рус. дружини допомагали Б. III уборотьбі з дружинами його братаЗбігнєва; 1109 прийшли на допо-могу під час війни з герм. імп. Ге-нріхом V. Перед смертю Б. III під-готував «Заповіт» («Testament»),згідно з яким у Польщі була вста-новлена нова система держ. упра-вління та престолонаслідування.

О.Б. Головко.

БОЛЕХІВ — місто Долинськогор-ну Івано-Франк. обл. Розташов.на р. Сукель (прит. Свічі, бас.Дністра), в передгір’ї Карпат. За-лізнична станція. Нас. 11,3 тис.осіб (1998).

Перша письмова згадка дату-ється 1371. У місті виварювалисіль (1546 споруджено першу со-леварню), торгували худобою, ви-робляли шкіри. 1603 місто отрима-ло магдебурзьке право.

У 16—17 ст. Б. не раз зазнававруйнацій і пограбувань від крим.татар, активну участь нас. містабрало у національній революції 1648—1676, у русі опришків. За 1-м по-ділом Польщі 1772 (див. ПоділиПольщі 1772, 1793, 1795) відійшовдо Австрії (з 1867 — Австро-Угор-щина).

На поч. 19 ст. в місті зароджу-ється пром-сть, її розвитку спри-яло відкриття 1873 залізниці. В70-х рр. 19 ст. тут розміщуваласядирекція держ. лісів та майна, яказаснувала шк. лісництва.

1910 у місті створено т-во«Просвіта» (див. Просвіти). ДоПершої світової війни тут діяло 18її читалень.

Від листоп. 1918 до трав. 1919Б. входив до складу Західноукраїн-ської Народної Республіки.

Від 1939 — у складі УРСР (див.Возз’єднання українських земель вєдиній державі). Райцентр 1940—62. У роки Великої вітчизняної війниРадянського Союзу 1941—1945 Б.окупований гітлерівцями від лип.1941 по 6 лип. 1944, входив до скла-ду Генеральної губернії.

З історією Б. пов’язані іме-на письменниці Н.Кобринської,скульпторів М.Гаврилка та М.Че-решньовського; лікаря-меценатаК.Укаловича, автора підручни-ків з математики О.Савицькогота ін.

Тут споруджено пам’ятникина братській могилі загиблим уII світ. війні; на могилі Н.Коб-ринської, встановлено меморіаль-ну дошку на будинку, в якомужила письменниця і бувалиІ.Франко, О.Кобилянська, М.Пав-

лик. Пам’ятки арх-ри: ратуша18 ст., житловий будинок 19 ст.,солеварня 1895.

Літ.: ІМіС УРСР. Івано-Франків-ська область. К., 1969; Памятники ис-тории и культуры Украинской ССР:Каталог-справочник. К., 1987.

Г.А. Вербиленко.

БОЛЕХОВЕР (Біркенталь) Бер(1723—1805) — єврейс. мемуаристі перекладач. Жив у м. Болехів.Відомо, що він часто їздив усправах до Угорщини, Львова таін. міст України, торгував вином.Писав мовою іврит. Його авто-біографічні записки є ціннимджерелом про екон. та культ. жит-тя зх.-укр. земель 2-ї пол. 18 ст.(М.Віщніцер видав їх мовою ори-гіналу на підставі автографа і вперекладі на англ.). Б. переклав

на іврит фрагменти нім. і польс.істор. творів, опрацював трактат«Dibrй binah» (Слова розсудку)про франкізм та ін. сектантськірухи в тогочасному іудаїзмі.

Тв.: The Memoirs of Ber of Bole-chow. Berlin, 1922 (reprent: 1973).

Я.Д. Ісаєвич.

БОЛОНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ —один із найстаріших ун-тів Євро-пи. Постав наприкінці 12 ст. ум. Болонья (Пн. Італія) з двохправничих шкіл: шк. цивільногоправа, організованої на поч. 11 ст.громадянином міста Ірнерієм, ішк. церк. або канонічного права,заснованої бенедиктинським чен-цем Граціаном (див. Бенедиктин-ці). Ун-т був юридично автоном-ною установою, його особливий

332БОЛЕСЛАВ

Болеслав II Сміливий.Гравюра 16 ст.

Болеслав III Кривоустий.Гравюра 16 ст.

Надгробок Б. Болеховерана єврейському кладовищі м. Болехів.

статус гарантувався привілеями.Найдавніший з них — AuthentikaHabita, наданий 1155 імп. «Свя-щенної Римської імперії германськоїнації» Фрідріхом I Барбароссою.Структура та управління ун-тувизначалися статутами: найра-ніший з тих, що збереглися до на-шого часу, датується 1252. Навч.процес був організований за сис-темою ф-тів, яких поступовоутворилося чотири — «вільнихмистецтв», правничий, мед. і тео-логічний. Мед. ф-т виділивсяокремо 1260, теологічний, засно-ваний за зразком Паризького, — в2-й пол. 14 ст. Адм. головою ун-тубув ректор, який обирався з-по-між студентів на два роки. Впро-довж 1481—82 ректором ун-ту бувукраїнець — Ю.Дрогобич (Котер-мак).

Ун-т перебував під наглядомканцлера — архідиякона м. Бо-лонья. Законодавча та адм. владаналежала зборам, що складалисялише зі студентів. Студенти об’-єднувалися в гільдії, що являлисобою корпоративні орг-ції, хара-ктерні для екон. й соціальногожиття середньовічних міст. Кож-на гільдія об’єднувала студентів,які вивчали певну дисципліну. Умежах гільдій студенти поділяли-ся на дві великі групи — вихідцівз Апеннінського п-ова та студен-тів з позаальпійських країн. Кож-на з цих великих груп за геогр.критерієм поділялася на менші —«нації». Студенти з земель Вели-кого князівства Литовського і Ко-рони Польської входили до «поль-ської нації». Найдавніша згадкапро «польську націю» припадаєна 1265. Статути 1317 та 1432 се-ред ін. «націй» також згадують«польську націю». В ун-ті тради-ційно навч. представники укр.князівських родин: Вишневецькі,Заславські, Збаразькі. КриштофЗбаразький, який записався доун-ту на поч. 17 ст., 1611—12 бувкореспондентом Галілео Галілея.Ун-т зберігав свій авторитет і вподальші часи.

Літ.: Bersohn M. Polacy na Uni-wersytecie Bolonskim w XVI i XVII w.,t. 1—2. Krakуw, 1890—94; Simeoni L.Storia della Universita di Bologna. Bo-logna, 1947; Ісаєвич Я.Д. Юрій Дрого-

бич. К., 1972; Rudy W. The Universitiesin Europa, 1100—1914: A History.London—Toronto, 1984; L’universita inItalia fra eta moderna e contemporanea:Aspetti e momenti. Bologna, 1991; AHistori of the University in Europa,vol. 1—2. Cambridge, 1992.

В.А. Кіку.

БОЛОТНІКОВ Іван Ісайович(р. н. невід. — 1608) — кер. по-встання 1606—07 в Росії. Був бо-йовим холопом (входив до складуозброєної боярської свити) влас-ника значних маєтностей на Чер-нігівщині боярина О.Телятев-ського. Втік до запороз. козаків,був захоплений татарами в полон,проданий в турец. рабство на га-лери. Звільнений з полону італій-цями під час поразки турків умор. битві. Повертаючись до Росіїз Венеції через Польщу, 1606 зу-стрівся з Лжедмитрієм II у Сам-борі. Очолив широке нар. повс-тання, в якому брали участь селя-ни, холопи, козаки. На останньо-му етапі руху (1607) гол. силами увійську були запороз. козаки.Програма повстанців мала анти-кріпосницький характер і буласпрямована проти уряду царя Ва-силія Шуйського (1606—10). ЗПутивля повстанське військо ус-пішно рушило на Москву, якуобложило в жовт. 1606. 2 груд.1606 зазнало поразки і відступилодо Калуги, потім укріпилось у Ту-лі (обидва нині міста в РФ). Містообороняли кілька місяців. Тулаздалася 10 жовт. 1607. Б. захопилив полон, осліпили і після тортурутопили.

Літ.: Скрынников Р.Г. Смута в Рос-сии в начале XVII в. Иван Болотников.Л., 1988; Ульяновский В.И. Смутноевремя. К., 1996.

Т.О. Комаренко.

БОЛОТНЯ, могильник. Розта-шов. біля с. Болотня Перемиш-лянського р-ну Львів. обл. Від-критий випадково 1953; розвіду-вальні розкопки здійснив 1954І.Свєшніков. Досліджений В.Ци-гиликом 1977, 1985—86, 1992. Від-крито 78 поховань липицької куль-тури (1 ст. н. е.), 64 з них — це пе-репалені кістки в глиняних урнахабо просто в ямках. Бл. 75 % урнбули ліпними і тільки 25 % гонча-рними, високої якості. 14 похо-вань — тілопокладення, орієнто-вані головами на пн. У процесідослідження поховань отриманозначну кількість глиняного посу-ду, фібул, ножів, пряжок, брасле-тів, намистин, а також голки, ши-ла, бритви, шпори, два мечі, пря-слиця, бруски.

В.М. Цигилик.

БОЛОХОВ (Болохове) — згідно зісвідченнями Галицько-Волинсько-го літопису 13 ст., — назва міста,що було розташов. у землях, якідослідники розміщують на тер. у

верхів’ях р. Пд. Буг, в басейнахрічок Горинь (прит. Прип’яті),Случ (прит. Горині, бас. Дніпра)й Тетерев (прит. Дніпра). Назва«Б.» також згадується Київськимлітописом 12 ст. в розповіді провійну 1150 поміж Ізяславом Мсти-славичем і його дядьком ЮріємДолгоруким за київ. великокнязів-ський стіл. Однак за текстамицього та деяких ін. літописів(напр., 1171) поки що неможливолокалізувати Б. бодай приблизно.Б. дав назву Болоховській землі.

Літ.: Дашкевич Н. Болоховскаяземля и ее значение в русской исто-рии. К., 1876; Терещук К.І. До питанняпро локалізацію Болохівської землі. Вкн.: Дослідження з слов’яноруськоїархеології. К., 1976.

М.Ф. Котляр.

БОЛОХОВСЬКА ЗЕМЛЯ — об-ласть у порубіжжі Київської землі,Галицької землі та Волинської землі,на пд. від р. Хомора (прит. Случі,бас. Дніпра), що охоплювала вер-хів’я р. Случ з правими притока-ми і ч. бас. Пд. Бугу. Порубіжни-ми містами Галицько-Волинськогокнязівства у 13 ст. в Б. з. булиМи-кулин (нині село Полонськогор-ну), Полонне (обидва Хмельн.обл.) і Кам’янець-Волинський.На пд. Б. з. простяглась уздовжПд. Бугу до м. Межибужжя (нинісмт Меджибіж). Названа зам. Болохов. Галицько-Волинськийлітопис називає, крім Болохова,ще 7 міст Б. з.: Деревич, Губин,Кобуд, Кудин, Городець, Божсь-кий, Дядьков. Уперше місцевість«Болохове» згадується в Київсько-му літописі під 1150. У серед.12 ст. тер. Б. з. належала до одно-го з порубіжних князівств Київ.землі з центром у Божську. Згадкипро Б. з., її міста й князів з’явля-ються в Галицько-Волин. літописілише в зв’язку з подіями1232—55. Б. з. сформувалась івідособилась від Києва, мабуть,на поч. 13 ст. у зв’язку із змаган-ням рус. князів за галицькийтрон. Напевне, болоховські князібули нащадками місц. племінноїзнаті, що зберегли автономіюсвоєї землі, можливо, крупнимибоярами, котрі стали князями зазгодою монголо-татар. ханів. У1230-ті рр. болоховські князі під-тримували галицьких бояр протикн. Данила Галицького. 1241 Б. з.добровільно визнала владу Батияі здобула його покровительство.Того ж року болоховські князіпідтримали суперника Данила вборотьбі за Галицько-Волин. кня-

333БОЛОХОВСЬКА

зівство — Ростислава Михайловича,чим викликали спустошливийпохід Данила на Б. з. Новому роз-громові Данило піддав цю землюнавесні 1255 за те, що її князі слу-жили татарам. Пізніше в джере-лах немає згадок про Б. з. Ймо-вірно, як самостійне політ.-тер.утворення вона перестала існува-ти після вторгнення до Галиць-ко-Волин. Русі полчищ Бурундая1258.

Літ.: Дашкевич Н.П. Болоховскаяземля и ее значение в русской исто-рии. К., 1876; Раппопорт П.А. ГородаБолоховской земли. «Краткие сообще-ния Института материальной культу-ры», 1955, вып. 57.

М.Ф. Котляр.

БОЛСУНОВСЬКИЙ Карл Васи-льович (1838—1924) — історик-нумізмат, археолог, музейнийдіяч. Н. в м. Сквира. Навч. у Київ.ун-ті. Істор. дослідження розпо-чав під впливом В.Антоновича.Певний час (на поч. 20 ст.) пра-цював хранителем Мінц-кабінетуКиївського художньо-промисловогоі наукового музею; один із орга-нізаторів нумізматичного кабіне-ту (згодом — музею) Вищих жін.курсів у Києві. Чл. багатьох наук.,краєзнавчих і мистецьких т-вУкраїни, Росії, Польщі, а такожархів. комісій у Катеринославі(нині Дніпропетровськ) і Чернігові.Брав участь у проведенні кількохархеол. з’їздів і розкопок (зокре-ма, в Києві під кер-вом В.Хвойки).Зібрав власну колекцію пам’ятокнумізматики, археології, історії,нар. мист-ва. 1917, після переїздудо м. Сквира, на базі колекції за-снував музей, офіц. дир. якого бувз 1919. Автор наук. праць і пуб-лікацій з проблем нумізматики,сфрагістики, геральдики, симво-ліки трипільської орнаментики(див. Трипільська культура), істо-рії раннього християнства і йогозапровадження на землях сло-в’ян (див. Християнізація слов’ян).Вивчаючи геральдичні знаки дав-ньорус. князів, висловив ори-гінальні гіпотези щодо походжен-ня тризуба — «знака Рюрикови-чів». Один із перших дослідниківтакої групи сфрагістичних пам’я-ток, як пломби. 1892—94 видав їхперший каталог. Працював надбіографічним нарисом, присвяче-ним Т.Шевченку, з яким був осо-бисто знайомий (зберігся в руко-пису).

Тв.: Заметки о загадочной фигурена монетах великого княжества Киев-ского. К., 1889 [у співавт.]; Дрого-

чинские пломбы. К., 1892—94; Рус-ские монетные гривны, их форма ипроисхождение. К., 1903; Автономныемонеты Галицкой Руси XIV—XV в. К.,1905; Родовой знак Рюриковичей Ве-ликих Князей Киевских. Геральдичес-кое исследование, предназначенное кчтению на XVI Археологическом съез-де в г. Чернигове. К., 1908; В.В.Анто-нович как нумизмат. Историческийочерк. СПб., 1912.

Літ.: Кучерук О.С. Карло Васи-льович Болсуновський. «Археологія»,1992, № 3; Стародуб О.В. Розвиток кра-єзнавчого руху на півдні Київщини.«Юр’ївський літопис», 1996, № 1; Ін-ститут рукопису НБУВ. Ф. 237, спр. 376.

Е.М. Піскова.

БОЛТЕНКО Михайло Федорович(14(02).09.1888—06.05.1959) — укр.історик, археолог, педагог. Н. в м.Осовець (нині Польща). ЗакінчивНоворос. ун-т в Одесі (1912). Від1913 — дійсний чл. Одеського то-вариства історії та старожитно-стей. Від 1921 працював в Одесь-кому археологічному музеї. Під часпроведення самостійної польовоїта дослідницької роботи 1921 від-крив у с. Усатове (нині село Біля-ївського р-ну Одес. обл.) пам’ят-ки к-ри, яка отримала назву уса-тівської (див. Усатівські пам’ят-ки). Проводячи розкопки 1924,1931 та 1933 на місці антич. руїнОльвії, виявив середньовічне по-селення 14 ст. Дослідив пам’яткина о-ві Березань у Чорному м., за-вдяки чому довів гіпотезу про за-селення о-ва ще до заснуваннядавньогрец. поселень, відкривтам давньорус. пам’ятки 10—13 ст.,що підтверджують важливу рольо-ва в історії Київської Русі. Наук.діяльність Б. була тісно пов’язаназ Одес. ун-том, в якому він пра-цював з 1939 і до кінця життя.

П. у м. Одеса.Тв.: Кераміка з Усатова. В кн.: Три-

пільська культура на Україні, вип. 1.К., 1926; До питання про час виник-нення та назву давнішої йонійськоїоселі над Борисфеном. «Вісник Одесь-кої комісії краєзнавства. Секція архео-логії», 1930, № 4/5; Стародавня руськаБерезань. «Археологія», 1947, т. 1; Роз-копки на о. Березані в 1946 р. «Архео-логічні пам’ятки», 1949, т. 2; Новаянадпись в честь Ахилла Понтарха. «Во-просы древней истории», 1953, № 4;Канкит ольвийского декрета в честьПротогена. «Советская археология»,1958, т. 28; Епіграфічні замітки: Прок-сенія херсонського громадянина, зна-йдена в Томі. «Матеріали з археологіїПівнічного Причорномор’я», 1959,вип. 2.

Літ.: Михайло Федорович Болтен-ко. (Некролог). «Праці Одеського уні-верситету. Серія історичних наук»,1959, т. 149, вип. 7; Славин Л.М.Миха-

ил Федорович Болтенко (1888—1959).К., 1960; Мезенцева Г. Дослідники ар-хеології України. Чернігів, 1997.

О.Д. Кузьминська.

БОЛТІН Іван Микитович —(12(01).01.1735—17(06).10.1792) —рос. історик. Н. в с. Жданово Ала-тирського пов. Симбірської губ. удворянській сім’ї. 1751 вступив навійськ. службу до імператорськоїгвардії. Деякий час служив водному полку з Г.Потьомкіним,знайомство з яким стало в нагодів подальшій його кар’єрі. 1768вийшов у відставку в чині пре-м’єр-майора армії і присвятивсебе статській службі, займавсясамоосвітою. Завдяки протекціїактивно просувався по службі:1779 — надвірний радник, 1781 —прокурор Військ. колегії, 1786 —генерал-майор.

Ще в 1750-ті рр. познайо-мився з М.Ломоносовим, Г.-Ф.Міл-лером, відомими літераторамиО.Сумароковим та В.Тредіаков-ським. Під їх впливом, а такожпід впливом «Історії Російської знайдавніших часів» В.Татищевапочав займатися історією. Мето-дика істор. дослідження була нимповністю запозичена у Татищева.Б. розпочав наук. розвідку зі скла-дання історико-геогр. словника.На подальшій наук. діяльності Б.позначилося те, що він належавдо прибічників абсолютизму. Са-ме цим зумовлені численні пуб-лікації Б. з критикою «ІсторіїРосійської з найдавніших часів»рос. історика кн. М.Щербатова,який належав до прошарку ари-стократії, що прагнула обмежитивладу монарха. Намагаючись до-вести неможливість повторення вРосійській імперії подій Французь-кої революції кінця 18 століття, Б.наполягав на унікальності істор.розвитку Росії, зокрема впершенаголосив на відмінності рос.форми феодалізму від зх., висту-пив активним противником «нор-манської теорії» (див. Норманськапроблема). Особливе значення ма-ють публікації Б. «Руської правди»та «Повчання» Володимира Моно-маха, які він готував за допомо-гою археографів і колекціонерівО.Мусіна-Пушкіна та І.Єлагіна. Б.активно працював над комента-рем до нововідкритого «Слова ополку Ігоревім».

П. у м. Санкт-Петербург.Архів Б. згорів у пожежі

Москви під час Війни 1812.Тв.: Примечания на историю древ-

ния и нынешния России господина

334БОЛСУНОВСЬКИЙ

К.В. Болсуновський.

М.Ф. Болтенко.

І.М. Болтін.

Леклерка, т. 1—2. СПб., 1788—94;Ответ генерал-майора Болтина написьмо князя Щербатова, сочинителяРоссийской истории. СПб., 1789; Пра-вда русская, или Законы великих кня-зей Ярослава Владимировича и Вла-димира Всеволодовича Мономаха. Спреложениями древняго оных наречияи слога на употребительные ныне и собъяснением слов и названий, изупотребления вышедших. СПб., 1792;Духовная, или Поучение к детям сво-им Владимира Всеволодовича Моно-маха. СПб., 1793; Критические приме-чания генерал-майора Болтина на вто-рой том «Истории» князя Щербатова.СПб., 1794; Критические примечаниягенерал-майора Болтина на первыйтом «Истории» князяЩербатова. СПб.,1798.

Літ.: Сухомлинов М.И. ИсторияРоссийской Академии, т. 5. СПб.,1880; Юшков В. Очерк из истории рус-ского самосознания XVIII века: Об-щие исторические взгляды И.Н.Бол-тина. В кн.: Археографический еже-годник за 1958 г. М., 1960; Алпа-тов М.А. Русская историческая мысльи Западная Европа (XVIII — перваяполовина XIX в.). М., 1985; Ключевс-кий В.О. Памяти И.Н.Болтина. В кн.:Ключевский В.О. Сочинения, т. 7. М.,1989; Валк С.Н. Русская Правда визданиях и изученьях XVIII — началаXIX века. В кн.: Валк С.Н. Избранныетруды по историографии и источнико-ведению. Научное наследие. СПб.,2000.

А.Г. Плахонін.

БОЛФОСОВ (Валер) МихайлоІванович (15.02.1888 — після16.12.1919) — чекіст. Н. в с. Тро-їцьке Бендерського пов. (Бессара-бія) в сім’ї педагога. 1909 склав іс-пити на атестат зрілості в 1-й Ки-шинівській г-зії. Від 1910 навч. намат., потім юрид. ф-тах Новорос.ун-ту в Одесі (не закінчив). Пра-цював у Білорусі, у роки грома-дянської війни в Україні 1917—1921 опинився в Києві. Служив уВУЧК. Під час відступу більшови-ків у серп. 1919 залишився в місті.Заарештований денікінською контр-розвідкою (див. Денікіна режим вУкраїні 1919—1920), допитаний«Окремою слідчою комісією».Протоколи допитів, що їх опуб-лікував на еміграції рос. історикС.Мельгунов, стали дорогоцін-ним істор. джерелом — вони до-кладно характеризують структурукиїв. ЧК, її персональний склад імеханізм дії. Військ. суд засудивБ. на три роки тюремного ув’яз-нення. Після відступу денікінцівопинився в руках чекістів. Стра-чений у Києві.

Літ.: Чекист о Ч.К. В кн.: На чу-жой стороне, кн. 9. Берлин—Прага,1925; Дехтяренко П. Рік дев’ятнадця-

тий. «Більшовик», 1937, № 252, 1 ли-стоп.; Білокінь С.Масовий терор як за-сіб державного управління в СРСР. К.,1999; Його ж. Період чрезвичайок. Вкн.: Україна ХХ ст.: культура, ідеоло-гія, політика: Збірник статей, вип. 5.К., 2002.

С.І. Білокінь.

БОЛХОВІТІНОВ Євген (світськеім’я — Євфимій Олексійович;29.12.1767—07.03.1837) — церк.діяч, історик, археограф, бібліо-граф, письменник, перекладач.Чл.-кор. Петерб. АН (1806), акад.Петерб. АН (1829). Чл. Синоду. Н.в м. Воронеж (нині місто в РФ) вродині священика. Закінчив Во-ронезьку духовну семінарію (1784),Моск. слов’яно-греко-лат. акад.та Моск. ун-т (1788). Викл., пре-фект, ректор Воронезької духов-ної семінарії (1789—94). Висвя-чений на священика. Від 1796 —протоієрей у м. Павловськ (нинімісто Воронезької обл., РФ), з1799 — в Санкт-Петербурзі. 1800прийняв чернецтво. Від 1800 —викл. та префект Петерб. духовноїакад., настоятель ЗеленецькогоСвято-Троїцького монастиря, Тро-їце-Сергієвої пустині (С.-Петерб.губ.). Вікарний єпископ Новго-родський з 1804, архієпископ Во-логодський од 1808, Калузькийвід 1813, Псковський з 1816, мит-рополит Київ. та Галицький (1822—37). Був близький до гуртківМ.Новікова та графа М.Румянце-ва. Автор: біобібліографічнихсловників церк. і світських пись-менників; праць з церк. історії, ут. ч. описів монастирів, церков тамонастирських б-к, зокрема опи-сів Софійського собору та Києво-Печерської лаври; богословськихстудій; перекладів тв. франц. пи-сьменників Л.Кокле, Ф.Фенело-на та ін.; численних публікаційдокументів та матеріалів. Знай-шов у Юр’євському монастирі вНовгороді Великому грамоту вел.кн. київ. Мстислава Великого,якій присвятив одне з перших па-леографічних досліджень в Росій-ській імперії. Під кер-вом та накошти Б. у Києві здійснювалисяархеол. дослідження фундаментівДесятинної церкви та Золотихворіт.

П. у м. Київ.Тв.: Историческое, географичес-

кое и экономическое описание Воро-нежской губернии, собранное из исто-рий, архивных записок и сказаний.Воронеж, 1800; Исторические разго-воры о древностях Великого Новгоро-да. М., 1808; Примечания на грамотувеликого князя Мстислава Владими-ровича и сына его Всеволода Мстисла-вича, удельного князя новгородского,

пожалованную новгородскому Юрьевумонастырю, с приложением грамо-ты. «Вестник Европы», 1818, № 15—16, 20; Словарь исторический о быв-ших в России писателях духовного чи-на греко-российской церкви, т. 1—2.СПб., 1818 (перевид.: Лейпциг, 1971;М., 1995); Описание Киево-Софиевс-кого собора. К., 1825; Описание Кие-во-Печерской лавры. К., 1826; Исто-рия княжества Псковского, ч. 1—4.Псков, 1831; Словарь русских светс-ких писателей соотечественников ичужестранцев, писавших о России,т. 1—2. М., 1845; Вибрані праці з істо-рії Києва. К., 1995.

Літ.: Данский А. Очерк жизни иученых трудов Евгения, митрополитаКиевского и Галицкого. «Воронеж-ский литературный сборник», 1861,вып. 1; Высокопреосвященный Евге-ний, митрополит Киевский и Галиц-кий: Сборник материалов для биогра-фии. СПб., 1871; Ивановский А.Д.Мит-рополит Киевский и Галицкий Евге-ний (Болховитинов). СПб., 1872; Спе-ранский Д. Ученая деятельность Е.Бол-ховитинова. «Русский вестник», 1885,№ 4—6; Шмурло Е. Митрополит Евге-ний как ученый. СПб., 1888; КиївськийБолховітіновський збірник. К., 1993.

О.В. Ясь.

«БОЛЬШАЯ СОВЕТСКАЯ ЭН-ЦИКЛОПЕДИЯ» («БСЭ») — уні-версальна енциклопедія, видава-лася в СРСР вид-вом «Советскаяэнциклопедия». Одна з найґрун-товніших сучасних енциклопедій.Вийшло 3 вид. «БСЭ», кожне зяких створювалося заново.

Рішення про видання «БСЭ»було ухвалено Президією ЦВКСРСР 1925. Перше вид. вийшло1926—47. Складалося з 66 т.: 65основних і 1 додатковий — «СССР».Один із засн. і гол. ред. — акад.АН СРСР О.Шмідт. Обсяг —4,4 тис. авторських арк., що вміс-тили 65 тис. статей. Тираж — 50—80 тис. прим.

Друге вид. «БСЭ» вийшло 1950—58. Складалося з 51-го т., в т. ч. 1додатковий і 1 — «СССР». Гол. ре-дактори: акад. АН СРСР С.Вавілові з 1957 — акад. АН СРСРБ.Введенський. Обсяг — 4,9 тис.авторських арк., 96 тис. статей. Ти-раж — 250—300 тис. прим.

Третє вид. «БСЭ» вийшло1969—78. Складалося з 30 т. Гол.ред. — акад. АН СРСР О.Про-хоров. Обсяг — 3,5 тис. авторсь-ких арк., бл. 100 тис. статей. Ти-раж — 630 тис. примірників.

Літ.:Шмушкис Ю.Э. Советские эн-циклопедии. М., 1975.

Л.О. Гаврилюк.

«БОЛЬШАЯ ЭНЦИКЛОПЕ-ДИЯ» («БЭ») — словник загаль-нодоступних відомостей з усіх га-

335БОЛЬШАЯ

Євген Болховітінов.

лузей знань. Друкувався 1900—09відомим дореволюц. вид-вом «Про-свещение». Опубл. 22 т., які вий-шли окремими випусками (кожентом складався з 20 вип.). Редакто-ром усіх томів був С.Южаков, а2—5 т. також історик П.Мілюков.Основу вид. «БЭ» становили стат-ті енциклопедичного словникаГ.Ю.Мейєра, доповнені новимиматеріалами з істор. розвитку Ро-сійської імперії. Всі статті та заміт-ки, на відміну від попередніхенциклопедій, супроводжувалисябібліографією. Характерною ри-сою цього вид. є відсутність під-писів під статтями та замітками.1908—09 видано 2 додаткових то-ми, де вміщені біографічні відо-мості про діячів революц. рухуРосії та короткі дані про періоди-чні вид. цих років. Авторами ста-тей «БЭ» були видатні діячі наукита к-ри Росії і України. Середних — М.Антонович, Б.Грінченко,В.Кордт та ін.

Літ.: Кауфман И.М. Русские энци-клопедии, вып. 1. М., 1960.

О.Д. Кузьминська.

«БОЛЬШОМУ ЧЕРТЕЖУ КНИ-ГА» — пояснювальний текст додвох карт — «Старого чертежа» та«Большого чертежа», що до на-ших днів не збереглися, є одниміз перших, з відомих на сьогодні,геогр. описів України та ціннимджерелом інформації з істор. гео-графії та картографії. Була скла-дена в Розрядному приказі Рос.д-ви 1627. Відомо кілька списків«Б.ч.к.». На поч. 20 ст. знайденокарту «Чертеж украинским и чер-каским городам от Москвы доКрыма», що складена 1627 як до-даток «Б.ч.к.». Існує припущен-ня, що це креслення є копієюбільш давньої карти. Тексти«Б.ч.к.» містять описи населенихпунктів, природи, етнографії укр.земель.

Літ.: Салищев К.И. Картография.М., 1969; Постников А.В. Развитиекартографии и вопросы использова-ния старых карт. М., 1985.

С.Б. Хведченя.

БОМБАРДА (франц. — bombar-de) — 1) давня гармата, яка засто-совувалася в арміях багатьох кра-їн світу. Спочатку її зварювали іззалізних штаб, які опісля стягува-ли металевими обручами. Заря-джалася в казенній (задній) час-тині, куди нагвинчувалася спец.камера, причому меншого діамет-ру, ніж канал гармати. Б. ззовнінагадувала колоду і встановлюва-

лася на дерев’яних підставках.Снарядами найчастіше були ка-м’яні ядра. Лише для Б. малихрозмірів ядра виливали зі свин-цю. Поступово Б. витіснили (в 19ст.) більш модифіковані гарматита гаубиці. В Рос. д-ві у Петра Iіснувала спеціально створена бо-мбардирська рота — артилер. час-тина його «потішних» військ. УФранції за Людовика XIV (1636—1715) почали будувати двомачтовімілкосидячі бомбардирські кора-блі для обстрілу фортець з моря;2) двомачтове торг. судно на Се-редземному морі.

О.І. Гуржій.

БОНАПАРТИЗМ — поширенийв Європі кін. 18 — поч. 20 ст. спо-сіб вирішення назрілих проблемсусп. розвитку «зверху», недемок-рат. шляхом, на основі лавіруван-ня між інтересами великої буржу-азії, старої феод. еліти і, певноюмірою, дрібних власників. Заро-дився у Франції у формі автори-тарної влади Наполеона І Бона-парта. Характерними ознакамийого були: значне обмеження ма-сових демократ. рухів, зосере-дження влади в руках поліційно-бюрократичного апарату, якийспирається на військові та клери-кальні кола, і водночас — широкевикористання соціальної демаго-гії і шовіністичної пропаганди,побутування ілюзії всенародностітогочасної влади. Б. був непооди-ноким явищем в історії. У Фран-ції бонапартистську диктатуру бу-ло відновлено в серед. 19 ст. На-полеоном III. Варіаціями Б. булаполітика: уряду О.Бісмарка в Ні-меччині, Російської імперії періодустолипінської реформи, діяльностіО.Керенського, режиму П.Скоро-падського в Україні (див. Україн-ська Держава).

Літ.: Маркс К. Вісімнадцяте брю-мера Луї Бонапарта. В кн.: Маркс К.,Енгельс Ф. Твори, т. 8. К., 1961; Ав-рех А.Я.Царизм и третьеиюньская сис-тема. М., 1966; Його ж. Столыпин иТретья Дума. М., 1968; Туган-Баранов-ский Д.М. У истоков бонапартизма:Происхождение режима Наполеона I.Саратов, 1986; Його ж. На пути к Брю-меру: Буржуазия и политическая борь-ба в 1797—1799 гг. В кн.: Буржуазия иВеликая Французская революция. М.,1989; Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судь-бы реформ в России. М., 1991.

В.І. Попик.

БОНДАРЕНКО Василь Архипо-вич (1907—1929) — громад. іполіт. діяч. Н. в с. Медвин (ниніабо село Іванківського р-ну, або

село Богуславського р-ну, обид-ва — Київ. обл.). Студент Київ.кооп. ін-ту. Ідеолог і кер. підпіль-ної орг-ції «Комітет визволенняУкраїни» («КВУ»), яку створивразом із М.Брацлавським восени1928. Метою «КВУ» було визво-лення укр. народу від нац. й со-ціального гніту. Комітет діяв запідтримки видатного діяча кооп.руху в Україні М.В.Левитського.Випустив і поширював летючки ззакликом до реставрації Українсь-кої Народної Республіки. Б. залу-чив до орг-ції кількох осіб для ви-конання окремих тех. доручень.Намагався дезорієнтувати органиДПУ. Ув’язнений 2 квіт. 1929 (за-галом до відповідальності булопритягнуто понад 30 осіб). Підчас слідства тримався мужньо.Страчений у м. Київ.

Літ.: Пристайко В. та ін. Шлях наСоловки. «З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ», 1997, № 1/2 (4/5).

С.І. Білокінь.

БОНДАРЕНКО Михайло Захаро-вич (20.10.1913—27.07.1947) —рад. військ. льотчик. Двічі ГеройРад. Союзу (1942, 1943). Н. вс. Богданівка (нині село Яготин-ського р-ну Київ. обл.) в сел.сім’ї. Закінчив Качинське військ.-авіац. уч-ще (1939). Брав участь урадянсько-фінляндській війні 1939—1940. Під час Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 — командир ланки, ескадри-льї, штурман та інспектор технікипілотування 198-го штурмовогоавіаполку. Здійснив бл. 230 бойо-вих вильотів, знищив багато жи-вої сили та бойової техніки воро-га, зокрема 20 ворожих літаків.Після закінчення Військово-по-вітряної акад. (1946) командувававіаполком. Трагічно загинув.

Літ.: Дважды Герои СоветскогоСоюза. М., 1973; Люди бессмертногоподвига, кн. 1. М., 1975; Боевые звез-ды киевлян. К., 1983.

Л.М. Хойнацька.

БОНДАРЕНКО Михайло Ілліч(08.09.1903—10.02.1938) — рад.держ. та парт. діяч. Н. в м. Єли-заветград (нині м. Кіровоград). За-кінчив вище початкове уч-ще.Працював токарем на з-ді «Чер-вона зірка» у Єлизаветграді (1917—18), зав. культ. від. заводськогок-ту цього підпр-ва (1919—22),зав. клубом у Єлизаветграді (1923—24), зав. агітпропом парт. к-туз-ду «Червона зірка» (1925—26).1926—27 — зав. Єлизаветградсь-

336БОЛЬШОМУ

М.З. Бондаренко.

М.І. Бондаренко.

кого окружного виконкому; 1927—28 — секретар райкому КП(б)У;1929 — зав. культ. від. окружноїпрофесійної ради; 1930 — ред.Єлизаветградської окружної газ.;1931 — зав. культпропом Єлиза-ветградського міськкому КП(б)У.1931—33 — заст. зав. і зав. агітма-совим від. Заккрайкому ВКП(б);1933—34 — зав. орг. від. Бакинсь-кого міськкому Комуніст. партіїАзербайджану; 1934—35 — секре-тар Азізбеківського міськкому;1935—36 — секретарШаумянівсь-кого райкому Комуніст. партіїАзербайджану. У лют. 1936 наго-роджений орденом Трудового Чер-воного Прапора. Від груд. 1936 —2-й секретар Харків. міськкомуКП(б)У, згодом — 2-й секретарХарків. обкому, в. о. секретаряВін. обкому КП(б)У. 30 серп.1937, після смерті П.Любченка,затверджений головою РНК УРСРі обраний чл. політбюро ЦККП(б)У. Під час службового від-рядження доМоскви 13 жовт. 1937заарештований і звинувачений уприналежності до «антирадян-ської троцькістської терористич-ної і шкідницької організації, якадіяла у нафтовій промисловостіСРСР». 8 лют. 1938 на закритомусуд. засіданні Військ. колегії Вер-ховного суду СРСР засудженийдо вищої міри покарання.

Страчений у Москві. Реа-білітований Військ. колегією Вер-ховного суду СРСР 14 квіт. 1956.

Літ.: Рубльов О.С. Бондаренко Ми-хайло Ілліч. В кн.: Уряди України уХХ ст.: Науково-документальне ви-дання. К., 2001.

О.С. Рубльов.

БОНДАРИХИНСЬКА КУЛЬТУ-РА — археол. к-ра пізньогоперіоду бронзового віку, яка востанній чверті 2 тис. до н. е.сформувалась і поширилась у ме-жах лісостепового ЛівобережжяДніпра до верхньої та середньоїтечії Сіверського Дінця (прит.

Дону), а на сх. й пн. сх. досяглаДонщини та Цнінсько-Мокшан-ського межиріччя (нині Респуб-ліка Мордовія, РФ). Вперше ви-ділена В.Іллінською. Формуваласяна основі мар’янівської культури,за участі пн.-сх. компонентів, по-в’язаних, можливо, з поздняківсь-кою к-рою Волго-Окського бас.Відомі окремі поселення носіївБ.к., а також (для пізнього етапук-ри) — городища. Житла назем-ні й напівземляні, з дерев’янимкаркасом стін, здебільшого одно-камерні. Поховальні пам’ятки ви-вчені недостатньо, відомі тілоспа-лення в урнах та тілопокладення.Характерний керамічний посуд,який прикрашено відбитками зуб-чатого штампу, вдавленнями кін-ця палички. Виробів з металу об-маль, є одиничні знахідки кам’я-них ливарних форм, подекудитрапляються вироби із заліза. Ветнічному відношенні носії Б. к.,можливо, пов’язані з праугро-фінами чи прабалтами.

Літ.: Березанская С.С., Ильинс-кая В.А. Бондарихинская культура. Вкн.: Археология Украинской ССР, т. 1.К., 1985.

Я.П. Гершкович.

БОНДАРЧУК Сергій Федорович(25.09.1920—20.10.1994) — актор,режисер кіно. Нар. арт. СРСР(1952), Герой Соц. Праці (1980).Н. в с. Білозерка (нині с-ще міськ.типу Херсон. обл.). Навч. в теат-ральному уч-щі в Ростові-на-До-ну (нині місто в РФ). 1948 закін-чив Всесоюзний держ. ін-т кіне-матографії (майстерня С.Гераси-мова та Т.Макарової), з 1971 — йо-го викл. (з 1974 — проф.), кер. ре-жисерської та акторської майсте-рень. 1971—85 — секретар прав-ління Союзу кінематографістівСРСР.

Серед робіт на укр. кіносту-діях найвідоміші гол. ролі у філь-мах: «Тарас Шевченко» (1951,Держ. премія СРСР та преміяМіжнар. кінофестивалю у м. Кар-

лові Вари (Чехія; обидві — 1952),«Іван Франко» (1956), «Овод»(кардинал Монтанеллі, 1980,Держ. премія УРСР ім. Т.Г.Шев-ченка, 1982); дикторський текст(вірші Т.Шевченка) у художньо-документальному фільмі «Тарас»(1989).

Всесвітньо відомі його роботияк режисера й водночас актора.Це фільми «Судьба человека» (ре-жисерський дебют), де він зігравроль Соколова (гол. премія Між-нар. кінофестивалю в Москві таЛенінська премія, 1960), і «Войнаи мир» (1965—67), де він зігравроль П’єра Безухова (гол. преміяМіжнар. кінофестивалю у Моск-ві, премія «Оскар» Амер. акад.кінематографічних мист-в і наук,1968). За роль отця Сергія в од-нойменному фільмі (1978) реж.І.Таланкіна отримав премію Все-союз. кінофестивалю (1979).

П. у м. Москва.Літ.: Туманова П. Талант и трудо-

вое творчество народного артистаСССР С.Бондарчука. М., 1961; Ханю-тин Ю.М. Сергей Бондарчук. М., 1962;Шалуновский В. С.Бондарчук. М.,1977; Подвиг В.П., Черненко А.Ф. Мас-терская Сергея Бондарчука. М., 1985;Слободян В. Кіноактор і сучасність. К.,1987; Высторобец А.И. Сергей Бондар-чук: Судьба и фильмы. М., 1991.

Г.Г. Єфіменко.

БОНІСТИКА (від франц. bon —талон, чек; лат. bonus — добрий,зручний) — спеціальна історичнадисципліна, що вивчає паперовігрошові знаки. Термін «bon» ви-ник у 19 ст. у Франції для озна-чення окремих видів цінних папе-рів: чеків, талонів тощо. Пізнішепоширений для позначення всіхгрошових знаків — банкнот, держ.та банк. білетів, у т. ч. розмінних,розрахункових, кредитних грошо-вих знаків, казначейських білетів,зобов’язань держ. скарбниці то-що. Бони та їхні різні замінники,а також облігації внутр. позик, ак-ції, купони цінних паперів, чеки,талони, квитанції, ордери, серти-фікати, знаки казино, лото, лоте-рейні білети, векселі, боргові зо-бов’язання та ін. цінні папери, щоперебувають в обігу нарівні з па-перовими грошима, — то всеоб’єкти вивчення Б.

Б. вивчає як гроші держ.емісій (загальнообов’язкові, еміто-вані згідно із законом), так і місц.та приватні грошові випуски (необов’язкові для всіх), що перебу-вають в обігу паралельно з нац.валютою. Це тимчасові бони, які

337БОНІСТИКА

Кераміка бондарихинської культури.

Засоби праці бондарихинськоїкультури.

С.Ф. Бондарчук.

надходять в обіг на регіональномурівні від імені владних структурміст, органів місц. самовряду-вання, від-нь великих банків,підпр-в, кооперативів тощо, підзабезпечення матеріальними цін-ностями, що перебувають у їхнійвласності: валюта, нерухоме май-но місц. властей. Появу місц. таприватних грошей зумовлюютьоб’єктивні причини — війни, ре-волюції, спад вир-ва, зменшенняподаткових надходжень до місц.бюджетів, складний фінансовийстан д-ви, коли нас. потерпає віднестачі готівки. Місц. бони — цегрошові випуски місц. самоупра-влінь, великих підпр-в та установ.Приватні (внутр.) бони — це гро-шові випуски від імені власниківмагазинів, аптек, їдалень, атрак-ціонів тощо. Існують «фантастич-ні» бони (грошові випуски відімені неіснуючих «держав»), спец.банкноти для колекціонерів, гро-ші-шаржі.

Характерними для бон є такіознаки: емблематична (герби, ем-блеми, символічні знаки); палео-графічна (шрифти, монограми,підписи); сфрагістична (печатки,перфорація, штемпелі); хроноло-гічна (дати); метрологічна (но-мінали); орнаментально-мисте-цька (прикраси); філігранологіч-на (водяні знаки, матеріал виго-товлення); епіграфічна (наддрукипізнішого походження); дипло-матична (формуляр документа,зміст написів); орфографічна(орфографія тексту); іконогра-фічна (портретні зображення,конгреви); маргіналістична (на-писи від руки пізнішого похо-дження).

Вивчення грошей передбачаєвстановлення їх емітента (від лат.emittens — який випускає) —д-ви, банку, установи, що запро-ваджує грошовий обіг; визначен-ня причин, часу та обставин їхвипуску. Б. допомагає з’ясуватинизку екон., соціально-політ. такульт.-мистецьких особливостейпевної епохи. Елементи зовн.оформлення відображають культ.традиції доби та потреби в нихсусп-ва, його певних прошарків іверств, а також ідеологію емітен-тів. Бони — самобутнє джерелодослідження історії грошовогообігу та фінансів. Вони є такожоб’єктом вивчення графіки малихформ, бонової технології, по-ліграфії тощо.

Літ.: Замлинский В. и др. Специ-альные исторические дисциплины. К.,1992; Рябченко П.Ф. Полный каталог

бумажных денежных знаков и бонРоссии, СССР, стран СНГ (1769—1994). К., 1995; Дмитрієнко М. та ін.Гроші в Україні: факти і документи.К., 1998.

М.Ф. Дмитрієнко.

БОНКАЛО (Bonkalо) Шандор(Олександр; псевд. — О.Рахівсь-кий; 22.01.1880—03.02.1959) — сла-віст, літературознавець, етнографта історик Закарпаття, перекладач,педагог. Н. в м. Рахів у сім’ї вчите-ля. Початкову шк. закінчив у Ра-хові, г-зію і духовну семінарію —в Ужгороді. Вивчав слов’ян. філо-логію в Будапештському, Лейп-цизькому та Петерб. ун-тах у ви-датних учених О.Аштота, О.Шах-матова та Я.Бодуена-де-Куртене.1914 отримав премію Петерб. АНза дослідження рос.-угор. зв’яз-ків. До 1917 викладав у мадярсь-ких г-зіях Сегеда, Дьйондьйоша іЗалаегерсега. З 1919 — проф. но-воствореної (єдиної в Угорщині)каф-ри укр. та рос. мов і літ. Бу-дапештського ун-ту. Підготувавдіалектну читанку для укр. шкіл.Досліджував діалектологію, етно-графію, культурологію Закарпат-ської України, історію рос., укр. тазакарп. літератур. 1924 каф-ру бу-ло ліквідовано урядом М.Горті, іБ. пішов у відставку. Коли жкаф-ра була відновлена — очо-лював її до 1948. Писав переваж-но угор. мовою, а також «язичієм»(«Из околицы Вышной Тисы»,1906), укр. («Виїмки із угорсько-руського письменства XVII—XVIII вв.», 1919) та нім. («Dieungarlдndischen Ruthenen», «Bei-trage zur ukrainischen Ruthenen»,1921) мовами. Від 1945 до своєїдругої відставки 1948 керував від-новленою каф-рою рус. студій.Переклав угор. мовою «Анну Ка-реніну» Л.Толстого (1928), окремівірші О.Духновича та Ю.Бор-шош-Кум’ятського (1934). Авторстатей про угор. пер. поезій Т.Шев-ченка та про ювілей І.Котлярев-ського (1939).

П. у м. Будапешт (Угорщина).Тв.: A szlаvok. A szlаv nеpek еs a

szlаv kеrdеs ismertetеse. 1915; Az oroszirodalom tцrtеnete, k. 1—2. Вudaрest,1926; A kаrpаtaljai rutеn irodalomеsmuvelodеse. Pеcs, 1934; Шевченко вугорській мові. В кн.: Шевченко Т.Г.Повне видання творів, т. 15. Варша-ва—Львів, 1938 (Передр.: Sevcsenkomagyarul. В кн.: Kаrpаte Jgaz Szо.Uzshorod, 1998. Mаrc. 17. 6 old.; A Ru-tеnek (Ruszinok)).

Літ.: Недзельский Е. Очерк карпа-торусской литературы. Ужгород, 1932;Словник історичного життя закарпат-ських українців. «Дукля», 1969, № 2;

Радо Д. Угорсько-українські літератур-ні зв’язки. В кн.: Міцніє братня спів-дружність. К., 1970; Иглои Э. Древняярусская литература в Венгрии. В кн.:Взаємовплив слов’янських мов і літе-ратур. К., 1972; Кобаль Й. Русини За-карпаття очима угорських науковців.«Закарпатська правда», 1991, 11 груд.;Мишанич О. Карпати нас не розлучать.Ужгород, 1993; Патиря В. Закарпатці удіаспорі. Ужгород, 1997.

Г.П. Герасимова.

БОНН Франц Ксаверій (04.02.1882—21.11.1945) — укр. громад.,політ. і реліг. діяч бельг. похо-дження. Н. в м. Брюгге-Брюж(Бельгія). Монах ордену редемп-тористів (1902, див. Католицькічернечі ордени), священик (1908),від 1911 перебував у Галичині вмонастирі о. Василія (див. Васи-ліани) у Крехові (нині село Жов-ківського р-ну Львів. обл.) з ме-тою вивчення укр. мови й греко-катол. обряду, брав участь у пас-тирській та місіонерській діяль-ності на Тернопільщині. У рокиПершої світової війни — ген. віка-рій Терноп. округи. Виступавпроти насильницького впрова-дження православ’я рос. окупацій-ною владою. На поч. 1919 —військ. священик (капелан) Укра-їнської Галицької армії, перекладачна переговорах укр. делегацій змісіями Антанти в Галичині.У листоп. 1919 скерований урядомЗахідноукраїнської Народної Респу-бліки до Ватикану в складі дипло-матичної місії. Виконував обо-в’язки голови місії, домігся мате-ріальної допомоги і моральноїпідтримки від рим. папи Бенедик-та XV. Наприкінці 1921 виїхав доСША, де працював серед укр. по-селенців у шт. Пенсільванія.

П. у м. Сант-Дірфілд (США).Літ.: Лебедович І. Полеві духівники

Української Галицької Армії. Вінніпег,1963; Хома І. Апостольський Престол іУкраїна 1919—1922. Рим, 1987.

І. Марчук.

БОНЧ-БРУЄВИЧ Володимир Дми-трович (28.06.1873—14.07. 1955) —рад. держ. і парт. діяч. Н. вм. Москва в дворянській родині.Від 1892 — учасник марксистсь-ких гуртків. 1896 емігрував доШвейцарії, де встановив зв’язки зплехановською групою «Визволен-ня праці». 1901 познайомився зВ.Леніним, став його прибічникомта співробітником «Искры». 1903—05 керував б-кою та архівомРСДРП(б) у Женеві. 1904 створивта очолив «Видавництво соціал-де-мократичної партійної літератури

338БОНКАЛО

Ф.К. Бонн.

В.Д. Бонч-Бруєвич.

В.Бонч-Бруєвича та В.Леніна».Співробітник та ред. більшовиць-ких видань.

На еміграції листувався зІ.Франком, видав без цензурнихскорочень прозаїчні тв. Г.Сково-роди та деякі тв. укр. реліг. сек-тантів (баптистів, п’ятидесятни-ків та ін.). 1905—14 активно спів-працював з Петерб. АН — чл. ко-місії з дослідження творчої спад-щини Г.Сковороди.

Після Лютневої революції1917 — чл. виконкому Петрогр.ради, чл. редакції «Известий Пет-роградского Совета» (до трав.) татимчасової ред. більшовицькоїгаз. «Рабочий и солдат». Актив-ний учасник Жовтневої революції1917 в Петрограді (нині Санкт-Петербург): чл. К-ту революц.оборони Петрограда, голова К-туз боротьби з саботажем та контр-революцією — попередникомВЧК. 1917—20 — керуючий спра-вами РНК РСФРР.

П. у м. Москва.О.І. Ганжа.

БОНЧКОВСЬКИЙ Володимир(B№czkowski Wіodzimierz; 26.03.1905—19.08.2000) — польс. пуб-ліцист і політолог, україніст. Н.на залізничній ст. поблизуоз. Байкал (Росія) в родині польс.політ. засланця, педагога за фа-хом. Закінчив г-зію в м. Чита(нині місто в РФ). 1921 родинаперебралася до Харбіна (Маньч-журія, Китай), 1925 вернулася доПольщі. Закінчив гуманітарнийф-т Варшавського ун-ту (спеціа-лізація — право, англ. філологія,китаєзнавство). Від 1930 працю-вав у Сх. ін-ті (Instytut Wschodni)у Варшаві.

Фахівець з широкого спектрусх. проблем тогочасної Польщі,польс.-укр. стосунків, рос. по-літики та ін. Авторитетний пуб-ліцист, засн. і гол. ред. місячника,згодом тижневика «Biuletyn Pol-sko-Ukraiсski» (Варшава, 1932—38), де пропагував потребу пози-тивної польс. політики в укр.справі та ідею польс.-укр. спів-праці в дусі угоди Ю.Пілсудсь-кий—C.Петлюра 1920 (див. Дого-вір між УНР і Польщею 1920).Один із нечисленних «білих кру-ків» (за І.Кедриним) тогочасногопольс. сусп-ва, який виступав заналагодження діалогу з українця-ми; ред. квартальника «Wschуd-Orient» (1930—39), місячника «Prob-lemy Europy Wschodniej» (1939),автор кількох книг із сх.-європ.проблематики. Мобілізований на-

передодні Другої світової війни усерп. 1939, у верес. цього ж рокузалишив Польщу й до 1941 зпольс. дипломатичним паспор-том перебував у Румунії, редагу-вав бюлетень «Sprawy sowieckie».Через Туреччину дістався Бл.Сходу, працював у представницт-ві 2-го від. штабу Головнокоманд.Війська Польс. (див. Андерса ар-мія), звідки звільнений як піл-судчик і «ворог Росії» напередо-дні візиту прем’єр-міністра урядуПольщі на еміграції В.СікорськогодоМоскви. Працював у Центрі ін-формації на Бл. Сході, згодом — вАкції континентальній, готуваваналітичні огляди ситуації вСРСР та на Сході.

Після II світ. війни — один зініціаторів створення в ЄрусалиміІн-ту Бл. й Серед. Сходу «Re-duta», його ген. секретар. Від 1955мешкав у США, працював у б-ціКонгресу США. Від 1971 на пен-сії.

Нагороди: Золотий хрест За-слуги (1938), Офіцерський хрестордену Відродження Польщі(1994).

П. у м. Вашингтон (США).Тв.: U Ÿrуdeі upadku i wielkоœci.

Warszawa, 1935; Grunwald czy Pilawce?Warszawa, 1938; W obliczu wydarzeс.Warszawa, 1939; U Ÿrуdeі polskiej ideifederacyjnej. Jerozolima, 1945; Rosjawczoraj i dziœ: Studium historyczno-poli-tyczne. Jerozolima, 1946; Russia andAsia. Beirut, 1951; Sprawa ukraiсska. «Kul-tura», Paryї, 1952, N 7/8 (57/58); Sovietpolicy in the Middle East. Washington,1958; Karta z historii stosunkуw polsko-ukraiсskich: Biuletyn Polsko-Ukraiсski.«Niepodlegіoœж: Rocznik», Nowy York—Londyn, t. 19, 1986; t. 21, 1988; t. 24,1991; O wschodnich problemach Polski:Wybуr pism. Krakуw, 2000.

Літ.: Кедрин І. Життя — події —люди: Спомини і коментарі. Нью-Йорк, 1976; Cisek J. Wіodzimierz B№cz-kowski. «Eurazja», 1997, N 1; Klоczkow-ski J. Jak rozwi№zaж spуr polsko-ukraiсski?Publicystyka Wіodzimierza B№czkowskie-go z lat trzydziestych. В кн.: Narody ihistoria. Krakуw, 2000; Klоczkowski J.,Kowal P. O Wіodzimierzu B№czkowskim.В кн.: B№czkowski W. O wschodnichproblemach Polski: Wybуr pism. Krakуw,2000; Kornat M. Sowietologia i studiawschodoznawcze w Polsce miкdzywojen-nej. «Zeszyty historyczne», z. 140. Paryї,2002.

О.С. Рубльов.

БОНЧ-ОСМОЛОВСЬКИЙ ГлібАнатолійович (22.10.1890—01.11.1943) — антрополог, етнограф,археолог. Д-р істор. н. (1940).Н. в с. Блонь (нині Мінської обл.,Білорусь) у сім’ї поміщиків, ві-домих революціонерів-народни-

ків. 1909 закінчив комерційнеуч-ще і вступив на природничевід-ня фізико-мат. ф-ту Петерб.ун-ту. Перша друкована працяз’явилася 1912 в Рос. антрополо-гічному журналі і була пов’язана зетногр. вивченням народів Пн.Кавказу. 1914 був учасникомПершої світової війни, проте застаном здоров’я його демобілізо-вано.

Зі встановленням рад. владипрацював на посаді зав. від. охо-рони пам’яток мист-ва і старови-ни у Крим. обласному виконавчо-му к-ті. 1922 закінчив Петрогр.ун-т і 1924—30 працював асистен-том каф-ри антропології Ленінгр.держ. ун-ту і кер. низки палеонто-логічних експедицій у Криму.1924—25 відкрив та дослідив най-давнішу в Криму ранньопалеолі-тичну стоянку в гроті Киїк-Коба(див. Киїк-Кобинська культура).Вперше в СРСР виявив решткипоховання дорослого неандерта-льця та кістяка дитини. У 1930-х рр.працював ст. н. с. Держ. акад. іс-торії матеріальної к-ри (ниніІн-т археології РАН) та ст. спе-ціалістом в Геол. ін-ті АН СРСР(нині Ін-т геології РАН). Ре-зультати досліджень викладеноним у 3-томній праці «ПалеолітКриму» (1-й т. «Грот Киїк-Коба»вийшов 1940, 2-й — «Кисть вико-пної людини з гроту Киїк-Ко-ба» — 1941).

1941 у зв’язку з блокадою Ле-нінграда (нині Санкт-Петербург)разом з Ін-том історії матеріаль-ної к-ри евакуювався до Казані(нині місто в Татарстані, РФ), депрацював над 3-м т. — «Кістяк,стопи й гомілки викопної людиниз гроту Киїк-Коба», який бувопубл. уже після смерті вченого(1954).

П. у м. Казань.Літ.: Колосов Ю.Г. 80-річчя від дня

народження Г.А.Бонч-Осмоловського.«УІЖ», 1970, № 5; Бібіков С.М. ГлібАнатолійович Бонч-Осмоловський(1890—1943). До 100-річчя з дня наро-дження. «Археологія», 1990, № 1; Сми-рнов С.В. Г.А.Бонч-Осмоловський і су-часна археологія. Там само.

П.І. Скрипник.

БОНЯК (бл. 1070 — після 1167) —хан куманів, зх. гілки половець-кого етносу (див. Половці). Очо-лював об’єднання половецькихорд на Правобережжі Дніпра.У 90-ті рр. 11 ст. Б. і хан Тугорканіз візант. імп. Алексєєм I Ком-ніним розбили печенігів, решткияких осіли в Болгарії. 1094 разом з

339БОНЯК

В. Бончковський.

Тугорканом підтримав невдалуспробу самозванця Псевдо-Діо-гена захопити Константинополь.Після 1094 Б. здійснив кілька вда-лих походів на тер. Київської Русів союзі з ханом Тугорканом, апісля загибелі останнього — з ха-ном Шаруканом. 1096 ледве не за-хопив Київ, спустошивши йогооколиці. 1107 об’єднані військакиїв. та переяслав. князів Свято-полка Ізяславича і Володимира Мо-номаха розбили Б. і Шарукана нар. Сула (прит. Дніпра) під м. Луб-ни, де загинув брат Б. Тааз. Післяцієї поразки об’єднання орд начолі з Б. розпалося. Б. — пос-лідовний ворог рус. князів — навідміну від ін. половецьких ханів,майже не брав участі в міжусоб-ній боротьбі на Русі.

А.Г. Плахонін.

БОПЛАН (Beauplan) Гійом Левас-сер де (бл. 1600—06.12.1673) —франц. військ. інженер-форти-фікатор, картограф, архітектор,письменник. Н. в м. Дьєпп (Фра-нція). Із дворянського гугенотсь-кого роду, син відомого гідрогра-фа, математика і картографа Віль-гельма Левассера. Прізвисько «сірБоплан» узяв, очевидно, від назвимаєтку першої дружини. 1616 бувофіцером франц. армії. З кін.1630 по 1648 — у Польщі, на слу-

жбі в Сигізмунда III Ваза, Владис-лава IV Ваза і Яна II КазимираВаза. Як військ. інженер і ар-хітектор керував буд-вом і укріп-ленням фортець і замків, перева-жно на тер. України (Кременчук,Кодак, Броди, Підгірці, Бар та ін.).З 1637 — капітан артилерії, отри-мав різні привілеї від короля і відпольного гетьмана М.Потоцько-го. В груд. 1637 брав участь у бит-вах проти козац. військ М.Пав-люка, 1638 — проти Я.Острянина іД.Гуні. 1639 відбудовував Кодак,спалений 1635 І.Сулимою; в цейже час складав карту нижньогоДніпра. Весною 1647 був звільне-ний зі служби і 1648 повернувсяна батьківщину. 1652 переїхав ізДьєппа до Руана, 1665 був при-йнятий на королів. службу. Тво-рець першої карти України на ос-нові власних вимірів (1639); 1647закінчив велику «спеціальну» іпізніше — ген. карту. У Франціїпродовжував працю картографа.1653 видав карту Нормандії,1667—69 працював над картоюБретані (не закінчена). Як комен-тар до карт України і Дніпра ви-дав «Опис України» (Руан, 1651,1660; Париж, 1661), який було пе-рекладено англ. (1704), нім.(1780), польс. (1822), рос. (1832)мовами. Він містив у собі багатоцікавих відомостей про історію,географію, к-ру і етнографіюУкраїни, про боротьбу укр. наро-ду проти польс. шляхти, турків ітатар, про запороз. козаків. Б. мавсправжній літ. хист, глибокі знан-ня, про що свідчать також йогонеопубл. доповіді та спогади, пра-ці з математики та навігації. Зали-шається нез’ясованим, чи самеБ., чи якийсь ін. Левассер бувавтором поет. зб. «Les evene-ments іllustres…» (Париж, 1661) тафранц. пер. праці Едуарда Брауна«A brief Account of some Travels inHungaria, Serbia, Bulgaria, Mace-donia, Thessaly…» (Лондон, 1673).Образ Б. змальовано в романах«Богдан Хмельницький» М.Ста-рицького (1887) та «Козацькомуроду — нема переводу» О.Ільчен-ка (1958).

П. у м. Руан (Франція).

Тв.: Table des dеclinaisons du soleil.Rouen, 1662; Les principes de la gеomеt-rie militaire. Rouen, 1667; Description dela Normandie. Rouen, 1667; ОписаниеУкраины. СПб., 1832; Опис України.«Жовтень», 1981, № 4; Опис України,кількох провінцій Королівства Поль-ського, що тягнуться від кордонів Мо-сковії до границь Трансільванії разом з

їхніми звичаями, способом життя і ве-дення воєн. К., 1990; Те саме. Львів,1990; Львів, 1998.

Літ.: Ляскоронский В.Г. Гийом Ле-вассер де Боплан и его историко-гео-графические труды относительно Юж-ной России. К., 1901; Барвінський Б.Україна Боплана. «Стара Україна»,1924, № 1; Кордт В.Матеріали до істо-рії картографії України, ч. 1. К., 1931;Buczek K. Polski Sіownik biograficzny,

t. 1. Krakоw, 1935; Borschak E. L’Ukrai-ne dans la lіtterature de l’Europe occi-dentale. Paris, 1935; Думка М.С. «ОписУкраїни» Боплана. «Жовтень», 1972,№ 1; Білокінь С.І. Перші історики Ки-єва. К., 1985; Котляр М.Ф. Гійом Лева-ссер де Боплан і його «Опис України».«Архіви України», 1988, № 2; Січинсь-кий В. Чужинці про Україну. Львів,1991; Наливайко Д. Козацька христи-янська республіка. К., 1992; Голобуць-кий В. Запорозьке козацтво. К., 1994;Непокупний А. Людське обличчя в«Описі України» Г.Л. де Боплана: Сло-во та образ. Штрихи до мовного порт-рета видатного француза. «Вісник На-ціональної академії наук України»,1996, № 5/6; Боплан і Україна: Збірникнаукових праць. Львів, 1998; Сосса Р.І.Історія картографування територіїУкраїни: Від найдавніших часів до1920 р. К., 2000; Вавришин М. Комп-лекс карт України Г.Боплана та їх збе-реження в бібліотеках Європи. В кн.:Картографія та історія України: Збір-ник наукових праць. Львів, 2000; Бре-хуненко В. Боплан про Україну. «Па-м’ять століть», 2001, № 2.

Г.П. Герасимова.

БОРА Богдан (справжнє ім’я тапрізв. — Борис Шкандрій; 11.04.1920—20.08.1997) — поет, педагог,журналіст, громад. і культ. діяч.Н. в с. Павелче (нині с. ПавлівкаТисменицького р-ну Івано-Франк. обл.) у сел. родині. Почат-кову освіту здобув у рідному селі,середню — у Станіславській г-зії(де почав писати вірші, 1940),пед. освіту — у Коломийськомупед. уч-щі. Від 1943 — доброво-лець укр. д-зії «Галичина» (див.«Галичина», дивізія СС), реорг.1944 у 1-шу Укр. д-зію, що вберез. 1945 увійшла до Укр. нац.армії. Після закінчення підстар-шинської і старшинської шк. учині хорунжого воював до кінцябойових дій. Від черв. 1945, колид-зія здалася в Австрії британцям,два роки перебував у полоні(Ріміні, Італія), де видав підпсевд. зб. поезій «В дорозі» (1946)та «У вирію» (1947). 1947—49 пра-цював чорноробом у таборах дляінтернованих Великої Британії.Після звільнення оселився ум. Лідс, одружився і став активнопрацювати в укр. середовищі:один з організаторів укр. шкіль-

340БОПЛАН

Богдан Бора.

Фрагмент картиУкраїни, складеноїГ. де Бопланом1648—50.

ництва, голова Спілки укр. учите-лів і вихователів, чл. Т-ва укр.літераторів, довголітній позашта-тний працівник видань діаспори:«Українська думка», «Визвольнийшлях» та ін. Автор підручника зметодики викладання для шкілукраїнознавства, статей на темивиховання та численних поезій.Один із поетів укр. еміграції, якийоспівував героїку багатовіковоївизвол. боротьби укр. народу, і втой же час тонкий лірик. ПоезіяБ. відзначається медитативністю,чіткою публіцистичністю, розмаї-ттям стилів і ритміко-строфічнихформ та елегантністю вислову.

П. у м. Лідс.Тв.: Нарис методики викладання

української мови. Лондон, 1970; Твердьі ніжність. Лондон, 1972; Буремні дні.Торонто—Лондон, 1982.

Літ.: Ревуцький В.Поезія туги, вірий ненависті. В кн.: Бора Б. У вирію.Ріміні, 1947; Фостун С. Творчий шляхБогдана Бори. В кн.: Бора Б. Твердь ініжність. Лондон, 1972; Боковський В.Поезія Богдана Бори. «Визвольнийшлях», 1974, № 3—4; Клиновий Ю. Ди-візійники і їх поет. В кн.: Бора Б. Бу-ремні дні. Торонто—Лондон, 1982; Че-реватенко Л. Вони пішли з піснями наустах — ще молоді, веселі, гарячі…«Дніпро», 1992, № 1; Б.Бора. (Некро-лог). «Визвольний шлях», 1997, № 9;Качкан В. Шкандрій Б.О. В кн.: Ук-раїнська журналістика в іменах, вип. 5.Львів, 1998; Його ж. Хай святитьсяім’я Твоє: Українознавство та пресо-логія (XIX — I пол. ХХ ст.), кн. 3.Львів, 1998; Покальчук Ю. Українці уВеликій Британії. Львів, 1999; Кач-кан В. Хай святиться ім’я Твоє: Історіяукраїнської літератури і культури вперсоналіях (XIX — I пол. ХХ ст.).Івано-Франківськ, 2000.

Г.П. Герасимова.

БОРАНИ — племінне об-ня пе-ріоду Великого переселення народів(найвірогідніше герм. походжен-ня). Було союзником готам підчас т.зв. готських або скіф. війн3 ст. проти Рим. імперії. Б. згаду-ються в творі візант. історика Зо-сима (5 ст.). У рад. історіографії(О.Удальцов) були спроби іденти-фікувати Б. як мешканців Серед-нього Придніпров’я і поєднати їхз пізнішими полянами. Однаквірогідніше, що Б., як і готи, булив Пн. Причорномор’ї прибульця-ми і не затрималися тут надовго.

Літ.: Ременников А.М. Борьба пле-мен Северного Причерноморья с Ри-мом в III веке н.э. М., 1954; Будано-ва В.П. Готы в эпоху Великого пересе-ления народов. СПб., 1999.

Д.С.Вирський.

БОРАТИНКА — назва монети,запроваджена в 2-й пол. 19 ст. в

польс. нумізматичній літ. дляозначення мідних шелягів РечіПосполитої, які карбувалися1659—61, 1663—66. Походить відпрізв. ініціатора емісії цих мо-нет — орендаря монетних дворівіталійця Тіта Лівія Боратіні(1617—81). Коронні, тобто польс.,Б. масою бл. 1,35 г карбувалисяна монетних дворах у Кракові(1663), Уяздові (1659—66). Литов.Б. (для Великого князівства Ли-товського) емітувалися в містахВільно (1665, 1666; нині Вільнюс),Ковно (1665, 1666; нині Каунас),Мальборк (1666). Коронні та ли-тов. Б. відрізнялися зображення-ми та легендами на реверсі.Емісія Б. була однією з причиннаростання інфляційних явищ україні. Б. мали примусовий курсобігу і були прирівняні за вартіс-тю до білонного соліда, хоча ре-альна їх вартість складала лише15 % від номінальної. Домінувалина грошовому ринку до серед.18 ст. У писемних джерелах укр.земель 2-ї пол. 17 ст. Б. згадують-ся під назвами «боратинчаки»(«boratynczaki»), «шеляги борати-нчики» («szelagi boratynczyki»),«монета боратинська» («monetaboratiniana») та ін. Примітивнатехніка виготовлення Б. призвеладо появи на грошовому ринкузначної кількості фальшивих Б. —т. зв. клепачів. Б. вилучено з обігу1765.

Літ.: Їabiсski Z. Systemy pieniкznena ziemiach polskich. Wrocіaw, 1981;Зварич В.В., Шуст Р.М. Нумізматика:Довідник. Тернопіль, 1998.

Р.М. Шуст.

БОРЕЦЬКИЙ Адальберт Адаль-бертович (Войтех Войтехович; н.14.02.1911) — художник, педагог,громад. діяч. Н. в с. Убля (ниніСловаччина). Жив у м. Ужгород,вчився малювання у А.Ерделі вУжгородській публічній худож.шк. (1927—31). Чл. Т-ва карпа-то-рус. художників (1935—39).Вчителював у верховинських се-лах, 1945—48 — викл. Ужгородсь-кого уч-ща прикладного мист-ва.Сприяв створенню Спілки ху-дожників Закарпаття, працював угромад. установах. Пізніше ціл-ком присвятив себе мист-ву. Від1964 проживає у м. Кошице (Сло-ваччина). Працює переважно вгалузі пейзажного й жанровогоживопису та станкової графіки.Серія малюнків «Народні танці»(1930-ті рр.), декоративне паннона будинку Ерделі (1940), «Білярозп’яття» (1943), «Зустріч з гуцу-

лами Червоної Армії», «Страта ма-рамороських патріотів» (1946), се-рія малюнків «Пори року», «По-вернення гуцула-партизана» (1947),«Бокораші» (1948), «На лісопунк-ті» (1952), «Село під горою» (1957),«Хата бабусі» (1963), «ПейзажіСловаччини» (1964—71), «Рахів-ська мадонна», «Вітання новона-родженого» та ін. Твори Б. експо-нувалися на Всесвітній виставці вНью-Йорку (1939). Зберігаються вмузеях Ужгорода, Братислави, Бу-дапешта та ін. міст.

Літ.: Грешлик В. З ясного сузір’я(До 75-річчя А.А.Борецького). «Дук-ля», 1985, № 6.

Н.О. Герасименко.

БОРЕЦЬКИЙ Іов (світське ім’ята по батькові — Іван Матвійо-вич; р. н. невід. — 12(02).03.1631) — укр. церк., політ. ікульт.-освіт. діяч, публіцист. Ви-ходець із дрібної укр. шляхти. Н. вс. Борче (нині с. Бірче Городоць-кого р-ну Львів. обл.), де мавспадкові права на церкву і монас-тир св. Онуфрія. Вірогідно, здо-був освіту у Львівській братськійшколі. Можливо, навч. в Острозь-кій академії, а також за кордоном.1604 — ректор Львів. братськоїшк. й учитель грец. й лат. мов.1605 записався до Віленського брат-ства (див. Вільнюс). Від 1611 —священик київ. Свято-Воскре-сенської церкви. Один з орга-нізаторів і перший ректор Київ.братської шк. (1615—18). 1619прийняв чернечий постриг підім’ям Іова і став ігуменом Києво-Михайлівського Золотоверхого мо-настиря. Від жовт. 1620 — Київ.правосл. митрополит. На поч.20-х рр. 17 ст. разом зі своїми по-літ. союзниками — запороз. коза-ками — наполегливо боровся залегалізацію відновленої єрусалим-ським патріархом Теофаном IIIправосл. ієрархії (див. Теофана IIIмісія в Україні 1620). Прихильникрадикальних методів розв’язанняправосл.-унійних суперечностей.У цій боротьбі прагнув заручити-ся політ. підтримкою чільних пре-дставників протестантської опо-зиції Великого князівства Литов-ського. Пізніше Б. став схилятисядо ідеї об’єднання правосл. таунійної церков, проте подібнимнамірам перешкодила безкомпро-місна проправосл. позиція пред-ставників Війська Запорозького.Розраховуючи на підтримку од-новірної Рос. д-ви в боротьбі пра-восл. нас. України й Білорусі про-ти реліг. утисків, Б. 1624 пославдо рос. царя Михайла Федоровича

341БОРЕЦЬКИЙ

Іов Борецький.Зображенняна прибрамовому муріКиєво-МихайлівськогоЗолотоверхогомонастиря.

посольство на чолі з луцькимєпископом І.Борисковичем. Хочадипломатична місія останньогозазнала невдачі, Б. продовжувавпідтримувати політ. контакти зРос. д-вою. У деяких своїх тв., зо-крема «Протестації» (1621), гост-ро засуджував церк. унію (див.Берестейська церковна унія 1596)та реліг. утиски правосл. нас. РечіПосполитої, героїзував запороз.козацтво. Як перекладач бравучасть у підготовці до друку фун-даментальної богослужбової кн.«Анфологіон» (1619). ПосідаючиКиїв. правосл. митрополичу каф-ру, сприяв книговидавничій спра-ві. За його підтримки діяли друка-рні Т.Вербицького та С.Соболя(1628—30). Б. приписується ав-торство антиунійного та антика-тол. полемічного тв. «Пересторога»(1605—06).

П. у м. Київ.Літ.: Возняк М.С. Історія українсь-

кої літератури, т. 2. Львів, 1924; Його ж.Письменницька діяльність Івана Бо-рецького на Волині і у Львові. Львів,1954; Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576—1636).К., 1990; Сас П.М. Політична культураукраїнського суспільства (кінець XVI —перша половина XVII ст.). К., 1998.

П.М. Сас.

БОРЕЦЬКИЙ Микола (19.12.1879 — р. с. невід.) — учитель,церк. і громад. діяч, митрополитУАПЦ. Н. в м-ку Сарни Липове-цького пов. Київ. губ. (нині селоМонастирищенського р-ну Чер-кас. обл.) в родині священика.Навч. в Уманському духовномууч-щі; 1901 закінчив Київ. духов-ну семінарію. 1901—02 — учительдвокласної церк.-парафіяльної шк.в с. Липівка. Закінчив курси вчи-телів природознавства в Харкові,після чого працював у двокласнійцерк.-учительській шк. в с. Кири-лівка Звенигородського пов. Ки-їв. губ. (нині с. Шевченкове Зве-нигородського р-ну Черкас. обл.).1904 висвячений на священика,був парохом Свято-Успенськоїцеркви в с. Коханівка Він. пов.Подільської губ. (нині село Липо-вецького р-ну Він. обл.). Згодомйого було переведено на парафіюв с. Мала Жмеринка Він. пов. По-дільської губ. (нині село Жмерин-ського р-ну Він. обл.). Від серп.1909 — учитель Закону Божого уЖмеринській жін. та чол. г-зіях.Через утиски церк. начальства пе-рейшов працювати до Він. учи-тельського ін-ту, а незабаром запідозрою в політ. неблагонадій-ності його переведено до вчитель-

ської семінарії в м. Черкаси.Якийсь час служив священиком ум. Гайсин, викладаючи водночасЗакон Божий у залізничній шк. таг-зіях. На поч. 1914 його булопризначено духівником до Він.учительського ін-ту. Восени то-го-таки року — полковий свяще-ник і благочинний 65-ї д-зії.

Навесні 1917 повернувся доГайсина. У квіт. 1917 на єпар-хіальному з’їзді Подільської губ.обстоював українізацію та автоке-фалію Укр. правосл. церкви. Зазапровадження укр. мови в бого-служінні зазнавав утисків відєпархіального начальства. У ве-рес. 1917 був обраний головоюміськ. думи м. Гайсин; під йогоголовуванням дума підтрималаУніверсали Української Централь-ної Ради. Водночас виконувавобов’язки настоятеля міськ. собо-ру. Один з організаторів підготов-ки до Всеукраїнського православ-ного церковного собору, який ство-рив Українську автокефальну пра-вославну церкву 14—30 жовт. 1921 іна якому його було обрано єпис-копом Гайсинським. Гайсинськаєпархія УАПЦ була однією знайорганізованіших на Поділлі.

Б. протягом лип.—груд. 1924виконував обов’язки окружногоєпископа УАПЦ у Полтаві, а1925—26 — знову на Гайсинщині,у трав.—жовт. 1927 очолив єпис-копську каф-ру УАПЦ у Зінов’єв-ську (нині Кіровоград).

27 жовт. 1927 за рекоменда-цією митрополита В.ЛипківськогоБ. було обрано митрополитомУАПЦ. Йому довелося керуватицерквою в умовах посилення ути-сків з боку влади. Однак він зуміввідвідати Волин., Полтав., Дні-проп., Кам’янець-Подільську ок-ружні церкви. У лип. митрополитБ. адресував заяву до наркомавнутр. справ УСРР В.Балицького,в якій протестував проти утисківцеркви, зазначаючи, що УАПЦ«не користується всіма тими пра-вами, що дає церкві закон УСРР».

3 січ. 1930 Б. допитано в Київ.ДПУ з приводу його проповідей,виголошених у Києво-Михайлів-ському Золотоверхому соборі.Скликаний владою 28—29 січ.1930 собор УАПЦ «ухвалив» «са-моліквідацію» церкви (протоколицього «собору» дослідникам не-відомі). У берез.— квіт. 1930 Б. нераз допитувало ДПУ, імовірно,зондуючи можливість його залу-чення до процесу СВУ (див. «Спіл-ки визволення України» справа1929—1930). 17 черв. 1930 Б. заа-

рештовано. Судова трійка при ко-легії ДПУ УСРР 4 лип. ухвалилавирок — ув’язнити його у концта-борі терміном на вісім років. Б.перевезли спочатку в розпоря-дження секретного від. ОДПУ доМоскви, а потім разом із групоюзасуджених у т. зв. справі СВУ —в м. Ярославль (нині місто в РФ)до політ. ізолятора. Там він тяжкозахворів. Останні звістки про без-порадний стан митрополита дій-шли 1935. Подальша його доляневідома.

Літ.: Зінченко А. …Я люблю своюБатьківщину і свою рідну Церкву. «Ки-ївська старовина», 1993, № 3.

А.Л. Зінченко.

БОРЖКОВСЬКИЙ Валеріан Ва-сильович (1846—1919) — етнограф,археолог, краєзнавець, громад. іполіт. діяч. Н. в м-ку Мізяков(нині с. Мізяків Калинівськогор-ну Він. обл.). Навч. у Шарго-родському духовному уч-щі, Ка-м’янець-Подільській духовній се-мінарії (1880—82), з якої виклю-чений за приналежність до народ-ницької орг-ції «Подільська дру-жина». Закінчив Одес. духовнусемінарію. Працював у Бессарабії,Галичині, Єнісейській губ. Від1902 розгорнув наук. і громад. дія-льність. Здійснював істор. та ет-ногр. дослідження, вивчав со-ціально-побутові й культ. явищаподільського села. Друкувався в«Киевской старине», «Матеріалахдо української етнології НТШ»,«Экономической жизни Подо-лии». 1917 — комісар Тимчасовогоуряду в м. Вінниця. Під час грома-дянської війни в Україні 1917—1921розстріляний більшовиками уВінниці.

Тв.: Старый город. Винница, 1911.Літ.: Мазурик В.С., Шиманова Л.М.

В.Боржковський — подільський уче-ний і громадський діяч кінця ХIХ —поч. ХХ ст. В кн.: Тези доповідей 10-їВінницької обласної історико-крає-знавчої конференції. Вінниця, 1991;Баженов Л.В. Поділля в працях дослід-ників і краєзнавців ХIХ—ХХ ст.: Істо-ріографія. Біобібліографія. Матеріали.Кам’янець-Подільський, 1993.

Г.Г. Денисенко.

БОРЗАКОВСЬКИЙ Пилип (р. н. ір. с. невід.) — військ. канцеляристГенеральної військової канцелярії.Автор діаріуша (щоденника), щоохоплює події в Україні від13(02) лип. 1722 до 10 берез.(27 лют.) 1723. У ньому короткозанотовано зміст прийнятих укр.урядом постанов, розпоряджень,інструкцій, промеморій, указів, а

342БОРЕЦЬКИЙ

Микола Борецький.

також урядових листів, надісла-них до різних інстанцій та уста-нов. Від 12(01) берез. 1723 до11 січ. 1724 (31 груд. 1723) веден-ня діаріуша продовжив П.Ладин-ський. Викладені в діаріуші подіїпов’язані з обмеженням царсь-ким урядом політ. автономії Ліво-бережної України, запроваджен-ням Малоросійської колегії, спро-бами укр. уряду на чолі з наказ-ним гетьманом П.Полуботком до-мовитися про відновлення вибо-рів гетьмана, а також ліквідаціюзборів у царську казну з різнихстанів тогочасного укр. сусп-ва.Містить докладний опис життя іпобуту старшини, подає характе-ристики окремих її представни-ків. Частина його 1898 опубл.О.Лазаревським. Нині оригіналдіаріуша зберігається в Ін-ті руко-пису НБУВ (ф. 1).

Літ.: Лазаревский А.М. Отрывки издневника гетманской канцелярии за1722—1723 гг. «Чтения в Историчес-ком обществе Нестора-летописца», 1898,кн. 12; Горобець В.І. Діаріуші — визна-чні пам’ятки української писемності.«Історичні джерела та їх використан-ня», 1972, вип. 7.

Н.О. Герасименко.

БОРЗЕНКО Олександр Олексан-дрович (1806—14.06.1867) — пере-кладач, дослідник араб. і турец.пам’яток. Родом з Катериносл.губ. Після закінчення 1828 філол.від-ня Харків. ун-ту служив уканцелярії Новорос. і Бессарабсь-кого генерал-губернатора. Удо-сконалював знання з іноз. мов уСтамбулі, Смирні (нині Ізмір,Туреччина). 1836 за дорученнямгенерал-губернатора М.Воронцоваскопіював і переклав араб. і ту-рец. написи ханського палацу,навколишніх споруд, надмогиль-ні епітафії кладовища в Бахчиса-раї (1850 опубліковані й дісталивисоку оцінку науковців). Протя-гом 1843—64 Б. служив у губерн-ських правліннях, був віце-губер-натором у Кутаїсі (нині місто вГрузії), Ставрополі, Костромі,Пензі (усі — нині міста в РФ),Кишиневі (Молдова) та ін. З 1864проживав у Одесі. Як чл. Одесько-го товариства історії та старо-житностей (з 1839) досліджувавнумізматичні пам’ятки кримсько-татар. періоду.

П. у м. Одеса.Тв.: Турецкие пословицы. «Одес-

ский альманах», 1830; Бахчисарайс-кие арабские и турецкие надписи. «За-писки Одесского общества истории идревностей», 1850, т. 2.

Літ.: Мурзакевич Н. «Записки Одес-ского общества истории и древнос-тей», 1868, т. 7.

Т.Ф. Григор’єва.

БОРЗНА — місто Черніг. обл.,райцентр. Розташов. на р. Бор-зенка (прит. р. Борзна, бас. Дніп-ра), за 14 км від залізничної ст.Доч. Нас. 14,2 тис. осіб (2001).

Тер. Б. заселена у найдавнішічаси. Розкопано 2 кургани зіскіф. похованнями, виявлено за-лишки городища часів КиївськоїРусі. Село Б. існувало з серед.16 ст. (1500—1618 — у складі Рос.д-ви, пізніше — у складі Польщі).Б. стала містом 1634, діставшимагдебурзьке право. 1648—49 та1654—55 — центр Борзнянськогополку, а після ліквідації цього по-лку увійшла як сотенне місто спо-чатку до складу Чернігівськогополку (серп. 1649—54), а потім доскладу Ніжинського полку (1655—1782). 1655 наказний гетьманІ.Золотаренко одержав Б. як ви-нагороду. 1663 зруйнована поля-ками, але невдовзі відбудована увигляді фортеці з баштами. Від1765 мала статус містечка. У 18 ст.половина осель містечка належа-ла ген. обозному, ніжин. полк.С.Кочубею та його нащадкам.З 1782 — повітовий центр Черніг.намісництва, з 1796 — Малорос.,з 1802 — Черніг. губ. 1802 тутмешкало 6595 осіб.

Від серед. 19 ст. Б. — центрхлібної торгівлі, 1855 збудовано2 цегельних з-ди, 1866 діяли 3 це-гельних, 5 гончарних з-дів, було5 кам’яних церков, з 1897 діялицукр. з-д, 2 винокурних, 14 це-гельних, 5 шкіряних з-дів.

З 1923 Б. — смт у складіКонотопської округи. Від 1932 — ускладі Черніг. обл. В роки Великоївітчизняної війни Радянського Сою-зу 1941—1945 з 11 верес. 1941 по8 верес. 1943 було окупованегітлерівцями.

Райцентр 1923—62 та з 1965.Від 1966 Б. — місто.

Уродженцями міста є укр. пе-дагог, діячка нар. освіти Х.Д.Ал-чевська, укр. кобзар А.Гребінь,укр. скульптор Г.Кальченко. Па-м’ятники Б.Хмельницькому (1954),Т.Шевченку (1965). У місті наро-дився С.Палій — керівник нац.-визвол. боротьби на Правобереж-ній Україні.

Серед археол. пам’яток: кур-гани 2—1 тис. до н. е.; городища12—13, 16—17 ст., залишки посе-лень 2 тис. до н. е., 1—5, 14—16 ст.

Літ.: ІМіС УРСР. Чернігівська об-ласть. К., 1972; Кривошея В.В., Кри-вошея І.І. Нариси історії Чернігівщиниперіоду козацтва, ч. 1. К., 1999.

Я.В. Верменич.

БОРЗНЯНСЬКИЙ ПОЛК — ко-зац. військ. й адм.-тер. одиниця(1648—49 та 1654—55) Укр. козац.д-ви. Формування Б.п. розпоча-лося влітку 1648 в умовах підне-сення нац.-визвол. і соціальноїборотьби нас. Черніг. воєводства.Центром полку була Борзна, а ор-ганізатором — полк. М.Небаба.Протягом 1648—49 до складу Б. п.входили Борзнянська, Сосниць-ка, Івангородська сотні, «борзен-ці» (козаки містечок, сіл і хуторів,котрі проживали між Черніговом іБорзною й згодом утворили Си-волозьку й Оленівську сотні), атакож, можливо, Бахмацька, Глу-хівська і Конотопська сотні. Ко-заки полку брали участь у Пиляве-цькій битві 1648 і Збаразькій облозі1649, Зборівській битві 1649 укр.армії проти Речі Посполитої. Узв’язку з реорганізацією адм.-тер.устрою козац. України наприкін-ці 1649 — поч. 1650, зумовленоїнеобхідністю складання 40-тис.козац. реєстру (див. «Реєстр Вій-ська Запорозького» 1649), Б. п.припиняє існування й входить доскладу Чернігівського полку. 1654знову виокремився у самостійнийполк, але 1655 остаточно ліквідо-ваний і приєднаний до Ніжинсь-кого полку. Борзнянськими пол-ковниками були М.Небаба (1648—49), П.Забіла (1654—55) та С.Кур-бацький (1655).

Літ.: Сергійчук В. Бойові побратимиБогдана Хмельницького. «Жовтень»,1985, № 1; Дашкевич Я. ГетьманськаУкраїна: полки, полковники, сотні Лі-вобережжя. «Пам’ятки України», 1990,№ 2, 3; Панашенко В.В. Полкове управ-ління в Україні (серед. XVII—XVIII ст.). К., 1997; Кривошея В.В., Кри-вошея І.І. Нариси історії Чернігівщиниперіоду козацтва, ч. 1. К., 1999.

В.С. Степанков.

БОРИС В’ЯЧЕСЛАВИЧ (бл.1056—03.10.1078) — князь-ізгой;старший син смоленського кн.В’ячеслава Ярославича, онук Яро-слава Мудрого. Після смерті бать-ка (1057) Б.В. втратив смоленсь-кий престол, куди тріумвірат Яро-славичів, що правив тоді Руссю,перевів із м. Володимир (нинім. Володимир-Волинський) їхньогомолодшого брата Ігоря Ярослави-ча. У 1-й пол. 1077 Б.В. на 8 днівзаволодів Черніговом, але через за-грозу з боку київ. кн. Всеволода

343БОРИС

Ярославича втік до Тмуторокані,до Романа Святославича. Пізнішестав союзником Олега Святосла-вича, котрий перебував тоді у бра-та Романа в Тмуторокані. Обидваізгої вирішили повернути собі ба-тьківські землі. Найнявши ордуполовців, вони 1078 пішли на Все-волода, 25 серп. розбили його нар. Сожиця (нині Оржиця, прит.Сули, бас. Дніпра) і захопили Чер-нігів. Але Всеволода підтримавстарший брат Ізяслав Ярославич,3 жовт. 1078 вони дали битву Б.В.й Олегу поблизу Чернігова на Не-жатиній Ниві (див. НежатинаНива, битва 1078). Б.В. загинувна самому її початку.

М.Ф. Котляр.

БОРИС І ГЛІБ (у хрещенні —Роман і Давид) — сини вел. кн.київ. Володимира Святославича(980—1015). Відомо, що Б. і Г. на-родилися від однієї матері, прояку в давньорус. літописі зазначе-но лише, що вона була болгар-кою, проте чимало дослідників напідставі аналізу більш пізніх па-м’яток доходять висновку, що цебула візант. принцеса Анна, сест-ра імп. Василія II Болгаробійця, зякою кн. Володимир одруживсянаприкінці 80-х рр. 10 ст. Самевізант. походженням братів вченіпояснюють особливе ставленнядо них їхнього батька, який мав,крім них, від численних своїхжінок багато ін. синів. Деякі істо-рики, услід за С.Соловйовим, при-пускають також, що візант. при-нцеса Анна мала якісь болг. ко-рені.

Напередодні своєї смерті Во-лодимир запросив Бориса з Рос-това (нині місто Ярославськоїобл., РФ), доручив йому організа-цію військ. виправи проти пече-нігів. Є версія, що Володимир хо-тів зробити Бориса своїм спадко-ємцем на київ. столі. Подальшіподії на Русі після смерті Володи-мира докладно висвітлені в літо-писах та агіографічних (див. Агіо-графія) джерелах («Сказаніє істрасть і похвала святим Борисута Глібу» та ін.). Триває дискусіяпро час виникнення та взаємоза-лежність літ. версій про загибельБ. і Г. Згідно з цими пам’ятками,невдовзі після смерті ВолодимираБорис загинув на р. Альта від рукварягів, яких наслав на нього брату перших Святополк Ярополчич.Через деякий час убивці за розпо-рядженням кн. Святополка по-збавляють життя муромського кн.Гліба та древлянського кн. Свято-слава. Месником за братовбивст-во виступив новгород. кн. ЯрославМудрий, під час війни з яким Свя-тополк загинув. Нім. хроніка Тіт-мара Мерзебурзького та сканд.«Сага про Еймунда» дають ін. ви-клад версії подій 1015—17, ніж да-вньорус. пам’ятки, складені підда-ними нащадків Ярослава Мудро-го. Це дало підставу деяким до-слідникам висловити сумнів у до-стовірності відомостей давньорус.джерел щодо Б. і Г. та ролі, якувідіграв у цих подіях Ярослав Му-дрий.

Події 1015—17 стали підста-вою для виникнення пошануван-ня Б. і Г. У літ. існує дві версії йо-го виникнення. Одна група до-слідників вважає, що канонізаціябратів відбулася ще за життякн. Ярослава Мудрого (1017—54),причому тут є велика розбіжністьу датуванні (від 1020 до 1050); ін.схиляється до думки, що ця подіясталася вже при синах князя —1072. Є ще одна версія, за якоюспочатку пошанування пам’ятібратів виникло як глібоборисівсь-ке, і лише на поч. 12 ст., у часиправління кн. Володимира Моно-маха (1115 відзначалося століття здня смерті братів) відбуласятрансформація пошанування па-м’яті в борисоглібське. Пошану-вання Б. і Г. — це пошануваннязахисників Русі. У фольклорнійтрадиції святі Б. і Г. шануютьсяперш за все як заступники хлібо-робської праці, оскільки правосл.церква святкує дні пам’яті братів24 лип. (ст. ст.; день смерті Бори-

са), 5 верес. (ст. ст.; день смертіГліба), 2 та 30 трав. (обидві да-ти за ст. ст.; на честь урочисто-стей 1072 та 1115) — у сезон с.-г.робіт.

Літ.: Ильин Н.Н. Летописная ста-тья 6523 года и ее источник: Опыт ана-лиза. М., 1957; Поппе А.В. О временизарождения культа Бориса и Глеба. Вкн.: Russia Mediaevalis, t. 1. Mьnchen,1973; Дмитриев Л.А. Сказание о Бори-се и Глебе. В кн.: Словарь книжникови книжности Древней Руси, вып. 1. Л.,1987; Головко О.Б. З історії міжкнязів-ської війни 1015—1019 рр. на Русі. Вкн.: Україна в Центрально-Східній Єв-ропі. Студії з історії XI—XVIII століть.К., 2000.

О.Б. Головко.

БОРИСИКЕВИЧ Іван (1815—30.01.1892) — укр. громад. таполіт. діяч Галичини. Н. в с. Увис-ла (нині село Гусятинського р-нуТерноп. обл.) в сім’ї сільс. свяще-ника. Закінчив юрид. ф-т Львів.ун-ту (1839). Під час революції1848 в Австрії — один з діячів укр.визвол. руху, співзасн. і заст. го-лови Головної руської ради, автор їїстатуту та програмних докумен-тів. Делегат Слов’ян. з’їзду в Пра-зі (1848), на якому домагався ви-знання нац. незалежності україн-ців та їх права на нац.-тер. авто-номію в межах Австрійс. імперії.Організатор з’їзду діячів к-ри«Собор руських учених», культ.-освіт. т-ва «Руська Матиця». Закритику австрійс. конституції (1849)був усунутий з поста. ЗалишивЛьвів. В 1860-ті рр. — чл. Галиць-кого крайового сейму. Б. сприяв роз-повсюдженню в Галичині творівукр. літератури.

Ф.І. Стеблій.

БОРИСКОВСЬКИЙ Павло Йо-сипович (27(14).05.1911—1991) —археолог, фахівець з питань пале-оліту України. Н. в м. Санкт-Пе-тербург. Закінчив історико-лінг-вістичний ф-т Ленінгр. ун-ту зафахом археолога-музеєзнавця (1930;учень П.Єфіменка). Тоді ж почавпрацювати зав. сектору палеолітув Держ. акад. історії матеріальноїк-ри. За сумісництвом викладавна істор. ф-ті Ленінгр. ун-ту(1934—72). Від 1929 майже щоріч-но брав участь у археол. експеди-ціях, серед яких найбільші: Кос-тенківсько-Борщівська, Пушка-рівська, Середньодністровська, Ам-вросіївська, Деснянська і Одес. Внісзначний вклад у розвиток археологіїу В’єтнамі.

Тв.: Людина кам’яного віку наУкраїні. К., 1940; Начальный этап пер-

344БОРИС

Борис і Гліб. Ікона київськогописьма. Кін. 13 — поч. 14 ст.

І. Борисикевич.

П.Й. Борисковський.

вобытного общества. М.—Л., 1957;Памятники древнейшей культуры Се-веро-Западного Причерноморья. Одес-са, 1961 [у співавт.]; Основи археології:Підручник. Ханой, 1962 (в’єтнамсь-кою мовою); Древнейшее прошлое че-ловечества. М., 1980.

Літ.: Григорьева Г.В. Чтения памя-ти Павла Иосифовича Борисковского;Столяр А.Д. Памяти Павла Иосифови-ча Борисковского; Белановская Т.Д.Проблемы истории первобытного об-щества в трудах П.И.Борисковского;Григорьев Г.П. П.И. Борисковский иП.П.Ефименко; Фам Куанг Шон. РольП.И.Борисковского в формированиии развитии археологии во Вьетнаме.«Археологические вести», вып. 3.СПб., 1994.

Д.С. Вирський.

БОРИСЛАВ — місто обласногопідпорядкування Львів. обл. Роз-ташов. у передгір’ях Карпат, нар. Тисмениця (прит. Бистриці-Тисменицької, бас. Дністра). За-лізнична ст. Нас. 41,2 тис. осіб(1998).

Перша згадка про Б. у писем-них джерелах датується 1387.В результаті 1-го поділу Польщі1772 (див. Поділи Польщі 1772,1793, 1795) Б. опинився в складіАвстрії (з 1867 — Австро-Угорщи-на). Після розпаду останньої(1918) увійшов до складу Західно-української Народної Республіки.1919—39 належав Польщі. 24 ве-рес. 1939 зайнятий рад. війська-ми. Від 1939 — у складі УРСР(див. Возз’єднання українських зе-мель в єдиній державі). Райцентр1940 та 1959—62.

З Б. пов’язані імена багатьохвідомих діячів укр. к-ри. Тут жив іпрацював письменник С.Ковалів,1880—1905 бував І.Франко, якийвідобразив життя міста у своїх тв.«Борислав сміється», «Борислав-ські оповідання», «Боа-констрік-тор». Встановлено пам’ятникиА.Міцкевичу (1898), С.Коваліву(1920), І.Франку (1958), Т.Шев-ченку (1979), С.Бандері та інші.

Літ.: ІМіС УРСР. Львівська об-ласть. К., 1968; Памятники истории икультуры Украинской ССР: Каталог-справочник. К., 1987; Сухий О.М. Га-личина: Між Сходом і Заходом. К.,1997.

Ю.З. Данилюк.

БОРИСОВ Андрій Іванович (1797або 1798—12.10(30.09).1854) — де-кабрист (див. Декабристів рух).Прийнятий до масонської ложіТрьох царств природи в Одесі(1818). Брат П.Борисова. Старшийсин викл. освіт. закладів Чорно-мор. флоту Івана Борисова та йо-го дружини Парасковії (у дівоцт-

ві — Дмитрієвої). До війська всту-пив 1816 юнкером 26-ї артилер.бригади (з 1819 — Грузин. грена-дерська), воював на Кавказі. 1818у м-ку Решетилівка разом із бра-том створив таємне «Товариствопершої згоди», невдовзі перейм.на «Товариство друзів природи».Від черв. 1820 — прапорщик, відлип. служив у 8-й артилер. брига-ді в м. Новоград-Волинський. Ставодним із фундаторів Товарист-ва з’єднаних слов’ян, співавт. пра-вил для його чл. Пішов у відстав-ку в чині підпоручика 24 груд.(ст. ст.) 1823, мешкав у слободіБоромля Охтирського пов. Сло-бідсько-Української губернії (ни-ні село Тростянецького р-ну Сум.обл.).

26(14) груд. 1825 повернувсядо Новограда-Волинського, а по-тім прибув до Старокостянтинів-ського пов. Волин. губернії. На-магався залучити Пензенськийпіх. полк і своїх товаришів по ко-лиш. службі — артилеристів доЧернігівського полку повстання.Вперше заарештований у Києві26(14) січ. 1826 (разом із Я.Анд-рієвичем), але за добу жандармийого відпустили. Вдруге взятийпід варту за спец. наказом 21(09) лют. у с. Буймер Лебединсь-кого пов. Слобідсько-Укр. губ.(нині село Тростянецького р-нуСум. обл.). Утримувався у Петро-павловській фортеці. Звинуваче-ний як в організації підпілля такер-ві конспірацією, так і в задуміцаревбивства й підбурюванні сол-датів до заколоту.

У лип. засуджений за 1-м роз-рядом до страти, конфірмованийна довічну каторгу (згодом строкбуло скорочено до 20, пізніше —13 років). У кайданах допрова-джений до Сибіру, спочатку в Ір-кутськ. Майже рік працював наБлагодатській копальні, наступ-них три роки — в Читинському ос-трозі, ще дев’ять років — на Пет-ровському заводі (нині м. Пет-ровськ-Забайкальський Читинсь-кої обл., РФ). Від 1839 — на посе-ленні в с. Подлопатноє (Подло-патки, Подлопатіно) Верхнєудин-ського пов. Іркутської губ., від1841 — в с. Малая Разводная, по-близу Іркутська (нині місто в РФ).Захопився природознавством, роз-робив нову класифікацію комах,займався городництвом. Підроб-ляв палітурником. Збожеволів, пе-ребував під доглядом брата Петра,після раптової смерті якого в тойже день покінчив життя самогуб-ством.

Літ.: Коробка Н. Декабристы бра-тья Борисовы и Общество соединен-ных славян. «Современник», 1911, № 5;Назарець О.І. До біографії бр. Бори-сових. В кн.: Декабристи на Україні.К., 1926; Восстание декабристов: Ма-териалы, т. 5. М.—Л., 1926; Рындзюнс-кий П.Г. Декабристы братья Борисовыв годы жизни на поселении. «ТрудыГосударственного исторического му-зея», 1941, вып. 15; Силкин А.В. Декаб-ристы братья Борисовы: новые мате-риалы к биографии. «Декабристскиечтения», 1991, вып. 4; Казьмирчук Г.Д.,Сілкін А.В. До питання про висвітлен-ня в «Історії міст і сіл УкраїнськоїРСР» життя і революційної діяльностідекабристів Борисових. В кн.: V Все-українська наукова конференція з іс-торії краєзнавства: Тези доповідей і по-відомлень. К.—Кам’янець-Подільський,1991.

П.Г. Усенко.

БОРИСОВ Петро Іванович(1800—12.10(30.09).1854) — війсь-ковик, декабрист (див. Декабрис-тів рух), голова Товариства з’єд-наних слов’ян. Брат А.Борисова.Від 1816 — на військ. службі, пра-порщик, поручик. 1818 в м-ку Ре-шетилівка, де дислокувалися час-тини артилер. бригади, з братомАндрієм був серед засн. таємного«Товариства першої згоди», якевиступало за впровадження в Рос.імперії конституції, поширенняприязні та дружби, поліпшенняморалі. 1819—20 Б. відбував служ-бу на Кавказі. Повернувшись вУкраїну, зайнявся пошуками шля-хів боротьби проти існуючого ла-ду. 1823 в м. Новоград-Волинськийзапропонував заснувати таємнет-во, метою якого був би «відда-лений і здійснений без великихпотрясінь державний переворот».

Для досягнення поставленоїмети чл. т-ва передбачали діятисилою зброї, сподівалися виріши-ти досить радикальні завдання:знищення кріпосного права, усу-нення самодержавства, ліквідаціюправової нерівності станів, вста-новлення рівного ставлення довсіх віросповідань. Важливе місцепосідала ідея створення слов’ян.федерації. Так було утворено Т-воз’єднаних слов’ян, Б. обрано йогоголовою.

Наприкінці літа — поч. осені1825 Т-во з’єднаних слов’ян зли-лося з Пд. т-вом декабристів. Ха-рактерною рисою «слов’ян» булаактивна агітація серед солдатів,яку, зокрема, здійснював Б. дляпідготовки майбутнього перево-роту. У груд. 1825, ще до одержан-ня звістки про виступ у Санкт-Пе-тербурзі, Б. запропонував свій

345БОРИСОВ

П.І. Борисов.

план повстання. Однак через не-послідовність чл. Т-ва Чернігівсь-кого полку повстання не було під-тримано. В січ. 1826 Б. разом ізбратом був заарештований і засу-джений до довічної каторжноїпраці. Згодом термін каторги бувскорочений до 13 років.

П. в с. Малая Разводная побли-зу м. Іркутськ (нині місто в РФ).

Літ.: Восстание декабристов: Ма-териалы и документы, т. 1—11. М.—Л.,1925—54; Повстання декабристів наУкраїні. Х., 1926; Нечкина М.В. Движе-ние декабристов, т. 2. М., 1955; Декаб-ристы: Биографический справочник.М., 1988; Савичев Н.П. Первые благо-вестители свободы. К., 1990.

В.О. Горбик.

БОРИСОВЕЦЬ Валентин Павло-вич (15.01.1910—04.05.1979) —рад. художник театру. Засл. діячмист-в УРСР (1957). Н. в м. Вла-дивосток (нині місто Примор-ського краю, РФ). Закінчив Київ.худож. ін-т (1931). Працював ху-дожником у Львів. драм. театріім. Лесі Українки (1939—41), Ка-зах. театрі опери та балету (1941—42), Київ. театрі муз. комедії(1942, Алма-Ата), Запоріз. драм.театрі ім. М.Щорса (1942—44,Сталінабад (нині Душанбе, Тад-жикистан), 1957—58, Запоріжжя),Львів. драм. театрі ім. М.Занько-вецької (1944—57 і з 1960), Дніп-роп. драм. театрі ім. Т.Шевчен-ка (1958—60). Оформив понад 150спектаклів, у т. ч. в київ. театрах:опери та балету — «Есмеральда»Ц.Пуні (1930), «Севільський ци-рюльник» Д.Россіні (1931), «Ле-бедине озеро» П.Чайковського(1932), «Молода гвардія» Ю.Мей-туса (1953); єврейс. — «Дорогаквітів» (1934); польс. — «Профе-сор Мамлок» Ф.Вольфа (1935);драм. театрах Львова: ім. Лесі Ук-раїнки — «Чужа дитина» В.Шквар-кіна (1939), «В степах України»О.Корнійчука (1940), «Скупий»Ж.-Б.Мольєра (1941); ім. М.Зань-ковецької — «Пізня любов»О.Островського (1948), «На вели-ку Землю» А.Хижняка (1949),«Навіки разом» Л.Дмитерка (1950),«Борислав сміється» І.Франка (1951),«Третя патетична» М.Погодіна(1963), «Гроза над Гаваями» О.Ле-вади (1964), «Блакитна троянда»Лесі Українки (1969) та ін.; у Дніп-роп. драм. театрі ім. Т.Шевченка —«Барабанщиця» А.Салинського(1959), «Нерівний шлюб» В.Розо-ва (1960), «Не судилось» М.Ста-рицького (1961); у Запоріз. театріім. М.Щорса — «Гроза» О.Ос-

тровського (1946), «Тайфун» ЦяоЮя (1958). Оформляв також ви-стави в театрах Житомира, Пол-тави, Рівного, Луцька, Коломиї,Ужгорода, Івано-Франківська, Дро-гобича. Брав участь у виставці тв.театральних художників (1938,Київ). Його ескізи до п’єси«Суєта» репродукувались у ж. «Те-атр і драматургія» (1937), до п’єси«За двома зайцями» — у ж. «Те-атр» (1937). Був чл. худож. радиЛьвів. орг-ції Спілки художниківУРСР (1956—57) та Львів. обл.від. к-ри (1964—66). ЛауреатДерж. премії СРСР (1950). Наго-роджений орденами «Знак Поша-ни» (1948) та Трудового Червоно-го Прапора (1960), медалями.

П. у м. Львів.Літ.: Художники народов СССР:

Биобиблиографический словарь, т. 2.М., 1972; Словник художників Украї-ни. К., 1973; Творчо-організаційнадіяльність Львівської організації Спіл-ки художників УРСР. 1939—1989.Львів, 1990; Мистецтво України: Біо-графічний довідник. К., 1997.

Т.Ю. Галайчак.

БОРИСОГЛІБСЬКИЙ СОБОР уЧернігові. Розташов. у центрі ди-тинця в Чернігові. Являє собоюоднобаневу, тринефну, триапсид-ну хрестово-купольну (27 18,25 м,висота до склепіння бл. 25 м) з 6хрещатими стовпами церк. спору-ду. Над нартексом, пн. та пд. не-фами розміщувалися хори. Збудо-ваний в техніці рівношарового(порядового) мурування зі світ-ло-жовтих цеглин-плінф. Фунда-менти (глибина — 2,4 м) — з вап-някових плит та каменю. Ззовністіни розчленовані лопатками зпівколонами з білокам’янимирізьбленими капітелями із зобра-женням химерних тварин та пта-хів. Зсередини стіни храму булирозписані фресками, що зберег-лися вкрай фрагментарно. Як со-

бор, так і галереї мали покрівлю зісвинцевих листів. Підлога храмубула наслана з шиферних плит, вапсиді, галереях і пд. притворі — зполив’яних керамічних плиток, укаплицях — мозаїчна (зі смальти).У підкупольному квадраті (6,15,7 м) був омфалій з шифернихплит із мозаїчними візерунками.

За свідченням «Слова прокнязів» (1175), Б. с. спорудженийчерніг. кн. Давидом Святослави-чем. Цю точку зору підтрималиО.Воробйова, В.Коваленко, П.Рап-попорт. Інші зараховують йогоспорудження до більш ранньо-го — 2-га пол. 11 ст. (М. Холо-стенко), чи більш пізнього часу —серед. (Ю.Асєєв) або 2-га пол.(Г.Логвін) 12 ст. Тривалий періодБ. с. використовувався як уси-пальниця, зокрема: 1162 тут похо-вано кн. Ізяслава Давидовича, 1693—архієпископа Лазаря Барановича,1696 — архієпископа ФеодосіяУглицького.

Після згасання 1166—67 дина-стії Давидовичів на тер. їхньогодвору навколо Б.с. утворено Бо-рисоглібський Свято-Мучениць-кий монастир. 1239 його пограбо-вано під час навали Батия. 1611храм постраждав від пожежі. Піс-ля Деулінського перемир’я 1618 мо-настир передано ордену домініка-нців (1618—48), а Б.с. перебудова-но під костьол. 1669 відбудованийЛ.Барановичем. На поч. 18 ст.після перебудови став п’ятибане-вим і набув барокового вигляду.Тоді ж в Аугсбурзі (Баварія) умайстерні Ф.Дрентветта за ескіза-ми укр. гравера О.Тарасевича зпереплавленого язичницького ідо-ла, знайденого 1701 в Чернігові,виготовлено срібні позолоченіцарські врата вагою бл. 56 кг. У19 ст. Б.с. не раз перебудовувався.Під час Великої вітчизняної війниРадянського Союзу 1941—1945 (1941)постраждав від бомбардувань.1947—48 та 1956—58 Б. с. дослід-жував М.Холостенко, що дало змо-гу реконструювати собор у «пер-вісному вигляді» (без галерей).

Літ.: Остапенко М.А. ДослідженняБорисоглібського собору в Чернігові.В кн.: Архітектурні пам’ятники. К.,1950; Холостенко Н.В. ИсследованияБорисоглебского собора в Чернигове.«Советская археология», 1967, № 2;Коваленко В.П., Раппопорт П.А. Этапыразвития древнерусской архитектурыЧернигово-Северской земли. «RussiaMediaevalis», т. 7, ч. 1.

В.П. Коваленко.

БОРИСПІЛЬ — місто обласногопідпорядкування Київ. обл., рай-

346БОРИСОВЕЦЬ

В.П. Борисовець.

Борисоглібський собор у Чернігові.

центр. Залізнична ст. Аеропорт(1965). Нас. 54 тис. осіб (2001).

Перші згадки про місцевість ур-ні сучасного Б. зустрічаються улітописах під 1015—1154 (ця міс-цевість мала назву Лто, Льто, Ал-то, Альто, Олто). Тут на місці за-гибелі сина кн. Володимира Свя-тославича Бориса (звідси назва;див. Борис і Гліб) Володимир Моно-мах збудував кам’яну церкву, піз-ніше зруйновану під час монго-ло-татарскої навали. У 17 ст. нас.Б. брало участь у козац.Федорови-ча Тараса повстанні 1630.

Райцентр від 1923. У рокиВеликої вітчизняної війни Радян-ського Союзу 1941—1945 окупованегітлерівцями від 26 верес. 1941 по23 верес. 1943. Місто від 1956.

У місті народилися: письмен-ник П.Раєвський, етнограф П.Чу-бинський, Герої Рад. Союзу Ю.Го-ловатий, В.Шкіль, Р.Павлов-ський. У місті бували Т.Шевченкой М.Лисенко.

Літ.: Местечко Борисполе вXVII веке. Акты мейского уряда 1612—1699 гг. К., 1892; ІМіС УРСР. Київськаобласть. К., 1971; Зиль А.С. Бориспіль-щина в роки війни: Документальнарозповідь. К., 1996.

Л.В. Шевченко.

БОРИСФЕН — істор. назва:1) антич. м. Ольвія; 2) скіф. боже-ства однойменної річки. Дочка Б.побралася з богом Папаєм (го-ловний бог скіфського пантеону,аналог грец. Зевса) та стала ма-тір’ю Таргітая, тобто — прама-тір’ю скіфів; 3) р. Дніпро.

Назва Б. широко вживалася утв. антич. авторів. За Геродо-том, Б.— третя ріка світу (післяНілу й Дунаю) та найважливішаріка Скіфії, відносно устя якої вінвизначав територіальне розташу-вання тамтешніх народів. Б. ви-різнявся повноводністю, великоюкількістю риби, родючою доли-ною, де мешкали скіфи-землеро-би (борисфеніти). Деякі вчені по-в’язують з Б. походження назвр. Березина та о-ва Березань.

Літ.: Жебелев С.А. Северное При-черноморье: Исследования и статьи поистории Северного Причерноморьяантичной эпохи. М.—Л., 1953; Том-сон Дж. История древней географии.М., 1953; Kotsevalov A. Borysthenes-Borysthenites and Tanais-Tanaites. «TheAnnals of Arts and Sciences in the U. S.»,1959, vol. 17, N 1/2; Ельницкий Л.А.Знания древних о северных странах.М., 1961; Карышковский П.О. Заметкиоб Ольвии и Борисфене. «ЗапискиОдесского археологического общест-ва», 1967, т. 2; Рыбаков Б.А. ГеродотоваСкифия: историко-географический

анализ. М., 1979; Доватур А.И. и др.Народы нашей страны в «Истории»Геродота. М., 1982; Куклина И.В. Эт-ногеография Скифии по античнымисточникам. Л., 1985; Геродот із Га-лікарнасу. Скіфія. Найдавніший описУкраїни з V століття перед Христом.К., 1992.

О.В. Ясь.

БОРИСФЕНИ — поширена в на-ук. літ. назва мідних, а згодом —бронз. монет давньогрец. колоніїОльвія, що карбувалися впродовж330—240 до н. е. Спочатку Б. ва-жили бл. 11 г, а згодом — 5—6 г.400 Б. дорівнювали одному золо-тому статеру. На аверсі монетивміщено зображення лука, соки-ри, а також напис «О � В І О». Нареверсі — диференти (монограмита окремі літери, що є скорочен-ням імен ольвійських посадовихосіб) магістратів, яких щорічнопереобирали.

Літ.: Казаманова Л.Н. Введение вантичную нумизматику. М., 1969; Ка-рышковский П.О. Монеты Ольвии. К.,1987.

Р.М. Шуст.

БОРИСФЕНІТИ (грец. �������

���� від давньої назви Дніпра —Борисфен) — 1) давнє нас. Лісо-степового Подніпров’я 7—4 ст. дон.е., т.зв. скіфи-хлібороби (само-назва «сколоти»), вірогідні пред-ки слов’ян давніх. Згадуються Ге-родотом. Центром Б. вважаютьправобережжя Дніпра від тер.сучасного Києва до р. Рось (чи дор. Тясмин), обидві — прит. Дніп-ра, а «столицею» — Трахтемирівсь-ке городище. Зі сколотами-Б. по-в’язують скіф. епос про похо-дження народу від сина Зевса(Неба?) — Таргітая (Тарх Тарахо-вич сх.-слов’ян. фольклору) та продіяння дітей останнього: Ліпоксая(царя-Гори, Горині-Вернигори),Арпоксая (царя-Води, Усині-Вер-ниводи) та молодшого Колаксая(царя-Сонце, «Красного Сонеч-ка»). Занепад сколотів-Б. пов’язу-ють із сарматським нашестям(див. Сармати); 2) друга назваольвіополітів — жителів Ольвії.Походить від ін. назви цього по-лісу — Борисфен. Ольвіополітівпід назвою Б. згадують Геродот,Діон Хрисостом, Лукіан Самосат-ський, Діоген Лаертський та інші.

Літ.: Рыбаков Б.А. Язычество Дре-вней Руси. М., 1988.

Д.С.Вирський.

БОРИСЮК Михайло Дем’янович(н. 21.11.1934) — укр. конструк-тор бронетанк. техніки. Д-р тех.н., проф. Засл. машинобудівник

України (1995), Герой України (зврученням ордена Держави; 2000).Н. в с. Харлєєвка (нині село Ор-ловської обл., РФ). Закінчив Са-ратовське танк. уч-ще (1956),Військ. акад. бронетанк. військ(1964). Працював нач. і гол. кон-структором Челябінського спец.КБ «Ротор». 1990 очолив Харків.КБ з машинобудування ім. О.Мо-розова. Від черв. 1992 — ген. кон-структор танків зразка Т-80УД.Нагороджений орденом Трудово-го Червоного Прапора (1987). Ла-уреат Ленінської премії (1990),Держ. премії України в галузі н. іт. (1995).

В.Й. Бузало.

«БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ!»—неперіодичний орган Закордон-ної делегації Української партії со-ціалістів-революціонерів. Видававсяу Відні 1920—22 за редакцією К-тув складі М.Грушевського, М.Шра-га, М.Чечеля, М.Шаповала, П.Хрис-тюка. Оприлюднено 10 випусків.6-й вип. повністю присвяченопроекту програми УПСР (заг. за-вдання партії і сучасний момент,політ., нац., екон. буд-ва і культ.програми, тактика УПСР).

Друкувалися резолюції I, II,III, IV конференцій УПСР за кор-доном, витяги з протоколів за-сідань, циркуляри та резолюціїЗакордонної делегації УПСР,постанови ЦК УПСР. Також на-друковано статті провідників За-кордонної делегації про завданняУПСР, політику КП(б)У та став-лення до неї УПСР. Під рубрикою«Факти і документи» подавалисявідомості про листування між за-кордонними групами УПСР іУКП, ставлення УПСР до мирнихпереговорів у Ризі (див. Ризькиймирний договір між РСФРР і УСРРта Польщею 1921), відносиниУкраїни і Рад. Росії, становище вУкраїні та ін. У 10-му вип. вміще-но відкритий лист М.Грушев-ського до голови РНК УСРРХ.Раковського. Надруковані нек-рологи на смерть К.Коржа, М.Єв-шана, Д.Одрина, Г.Михайличен-ка. Також є дані про роботу Укр.соціологічного інституту.

О.В. Юркова.

БОРКАНЮК Олекса Олексійович(16.01.1901—03.10.1942) — діячреволюц. руху на ЗакарпатськійУкраїні. Герой Рад. Союзу (по-смертно — 1965). Н. в с. Ясіня вродині селянина. Склав екстерном4-річний курс навчання в горо-

347БОРКАНЮК

М.Д. Борисюк.

О.О. Борканюк.

жанській шк., закінчив торг. шк.в м. Мукачеве, торг. акад. в Уж-городі. Чл. Комуніст. партії Че-хословаччини (1924). 1926 неле-гально виїхав до Рад. Союзу нанавчання в Комуніст. акад. ім. Ар-тема в Харкові. 1929 — перший се-кретар Закарп. крайового к-ту ко-мсомолу, ред. газ. «Працююча мо-лодь», 1934 — секретар Закарп.крайкому Комуніст. партії Чехо-словаччини, ред. газ. «Карпатськаправда». Автор брошури «Всі добою за соціальне й національневизволення трудящого народу За-карпаття» (1934). 1935 обранийдепутатом парламенту Чехословач-чини, де гостро критикував чехос-ловац. уряд, нездатний відверну-ти небезпеку фашизму і мобілізу-вати трудящих на боротьбу, вима-гав виділити кошти на розвитокекономіки, к-ри й охорони здоро-в’я нас. Закарпаття. 1939 емі-грував до СРСР. Від 1941 — кер.десантної групи партизанів, заки-нутої на Закарпаття для організа-ції підпільної та партизан. робо-ти. 1942 заарештований і відправ-лений до в’язниці Маргіт-Кетур уБудапешті, де був страчений.У верес. 1945 його прах перевезе-но до м. Рахів.

Літ.: Гранчак І. Олекса Борка-нюк — полум’яний борець за визво-лення трудящих Закарпаття. К., 1956.

І.В. Євсеєнко.

БОРКОВСЬКИЙ Іван (08.09.1890—17.03.1976) — чеський архе-олог укр. походження. Н. в с. Чор-товець (нині село Городенків-ського р-ну Івано-Франк. обл.).Після Першої світової війни еміг-рував до Чехословаччини, де 1920закінчив г-зію та два семестриВищої пед. шк. З 1922 навч. нафілос. ф-ті Карлового ун-ту вПразі, де вивчав археологію увідомого славіста Л.Нідерле. 1929захистив дис., присвячену шнуро-вої кераміки культурно-історичнійспільності. Працював на каф-ріархеології Українського вільногоуніверситету в Празі; 1938—45 —його ректор. Підтримував зв’яз-ки з укр. археологами. 1938 обра-ний чл. НТШ. Від 1925 досліджу-вав ранньосередньовічні пам’ят-ки Праги. Першим вивчив і ви-ділив т. зв. празький тип кераміки(див. Празька культура) як доказнайдавнішого слов’ян. заселенняЦентр. Європи. 1960 захистив до-кторську дис. в Ін-ті археологіїЧехословац. АН, присвячену Пра-зькому граду. Автор понад 150 на-

ук. праць, у т. ч. кількох моногра-фій.

П. у м. Прага.

Літ.: Vуznamnе jubileum Dr. Ivana

Borkovskeho Dr. Sc. «Pamаtky Archеo-

logickе», 1967, rocnik 58, сislo 2; Filip Jan.

Ph. Dr. Ivan Borkovskу, Dr. Sc. (8.IX.

1897—17.III.1976); «Archeologickе rozh-ledy», 1976, rocnik 28, cislo 5; Петеги-рич В. Іван Борковський — видатнийархеолог з Прикарпаття. В кн.: Постатіукраїнської археології. Львів, 1998.

В.М. Петегирич.

БОРКОВСЬКИЙ Олександер(1841—1921) — громад. діяч, одиніз піонерів відродження Галичини,публіцист, педагог. Дир. г-зій вДрогобичі; ред. ж. «Зоря» (1886—97), співзасн. і співред. газ. «Діло»(1896—1911), співзасн. т-ва «Про-світа» (див. Просвіти).

В.І. Горинь.

БОРОВА— с-ще міськ. типу Хар-ків. обл., райцентр. Залізнична ст.Переддонбасівська. Перша згадкапро Б. у писемних джерелах дату-ється 1790. Заснована втікачами зПравобережної України. Входиладо складу Горохівської волостіКуп’янського пов. Воронезькогонамісництва, а від 1796 — Ізюм-ського пов. Слобідсько-Українсь-кої губернії (від 1835 — Харківськоїгубернії). Од 1932 — у складі Хар-ків. обл. Райцентр 1923—24,1926—31, 1935—62 та з 1966. Смтвід 1968.

Нас. Б. брало участь у револю-ції 1905—1907, українській револю-ції 1917—1921. В роки Великоївітчизняної війни Радянського Со-юзу 1941—1945 від 8 лип. 1942 по1 лют. 1943 була окупована гітле-рівськими військами.

Пам’ятки: стародавні курга-ни.

Літ.: Шиян К.К., Островський С.Я.Минуле і сучасне села. Х., 1963; ІМіСУРСР. Харківська область. К., 1967;Памятники истории и культуры Укра-инской ССР. К., 1987.

Р.Ю. Подкур.

БОРОВЕЦЬ Тарас Дмитрович(псевд. — Бульба; 09.03.1908—15.05.1981) — діяч укр. повстансько-го руху часів Другої світової війни.Н. в с. Бистричі (нині село Берез-нівського р-ну Рівнен. обл.).Засн. військ. формувань «Полісь-ка січ» (лип. 1941) — Українськаповстанська армія (УПА, берез.1942) — Українська народно-рево-люційна армія (УНРА, лип. 1943),підпорядкованих уряду УНР наеміграції. На 1-му етапі (лип.—

листоп. 1941) діяльність військ.загонів, очолюваних Б. — допояви на Поліссі гітлерівськоїадміністрації — була виключноантирад. («Поліська січ» очистилаПолісся від рад. частин, що опи-нилися в оточенні, контролювалазначну тер. — Олевську республікуз центром у м. Олевськ Житомир.обл.), на 2-му (з берез. 1942) —спрямовувалася також проти гіт-лерівців.

У серп. 1943 військ. частиниОУН(б) залучили до спільноїдіяльності вояків УНРА. Післявступу Червоної армії (див. Радян-ська армія) до Житомира (12 лис-топ.) Б. виїхав до Варшави дляпереговорів з нім. командуваннямпро залишення зброї і військ.спорядження частинам УПА йУНРА, які залишалися на тер., щомогла бути зайнята рад. вій-ськами. Водночас виставив вимо-гу звільнення укр. політ. в’язнів, ут. ч. С.Бандери, але був заареш-тований гестапо й від листоп.1943 ув’язнений у концтаборі.

На еміграції організував Укр.нац. гвардію, видавав час. «Меч іволя» (1951—53). Автор спогадів«Армія без держави: Слава і тра-гедія українського повстанськогоруху».

П. у м. Нью-Йорк (США).Літ.: Українська Повстанська Ар-

мія і національно-визвольна боротьбав Україні у 1940—1950 рр.: МатеріалиВсеукраїнської наукової конференції25—26 серп. 1992 р. К., 1992; Косик В.Україна і Німеччина у Другій світовійвійні. Париж—Нью-Йорк—Львів, 1993;Дзьобак В.В. Отаман Тарас Бульба-Бо-ровець (штрихи до політичного порт-рета). К., 1995.

Т.С. Першина.

БОРОВИК Віталій Гаврилович(справжнє прізв. — Боровиков;30(18).10.1864 — після 1938) —укр. громад. діяч, письменник,перекладач. Н. в м. Ніжин. 1891закінчив природниче від-ня фіз.-мат. ф-ту Київ. ун-ту. Влітку цьо-го ж року брав участь в організо-ваному О.Русовим переписі не-рухомого майна Полтав. губ., підчас якого разом із харків. студен-тами І.Липою, М.БайздренкомтаМ.Базькевичем, відвідавши м.Ка-нів, заснував там нац.-укр. підпіль-ну політ. орг-цію «Братерство та-расівців». Брав участь у розробцістатуту орг-ції, що за своїм зміс-том мав яскраво виражений нац.характер, закликав до боротьбиза нац. незалежність України ізгодом був опубл. у львів. «Прав-ді» під назвою «Profession de foi

348БОРКОВСЬКИЙ

І. Борковський.

О. Борковський.

Т.Д. Боровець.

молодих українців». Повернув-шись восени 1891 до Києва, Б.заснував у Київ. ун-ті гуртоктарасівців, до якого, крім нього,увійшли Є.Тимченко, М.Коно-ненко, О.Черняхівський, В.Самій-ленко, М.Міхновський та ін. Післязакінчення ун-ту деякий час пра-цював за фахом, а потім, захопив-шись літ. працею, підготував і на-друкував кілька худож. тв., зо-крема «Мати-українка», займавсяперекладами. Наприкінці 1890-х рр.був близький до старої Київ. гро-мади, входив до заснованої 1897Загальної безпартійної українськоїорганізації, згодом — до Українсь-кої демократичної партії. 1910 пе-реїхав до Одеси, де керував укр.книгарнею «Діло», майже весь часперебуваючи під негласним на-глядом поліції.

1938 репресований. П. на за-сланні.

Літ.: Степовик І. (І.Липа). У батькаТараса в гостині. «Зоря», 1892, № 5;Липа І. Братерство тарасівців. «ЛНВ»,1925, № 7—8; Зародження українсько-го національного руху в студентськомусередовищі. В кн.: Нариси з історіїукраїнського національного руху. К.,1994.

Ю.П. Лавров.

БОРОВИК Дмитро (26.10.1876—04.11.1920) — громад. діяч, одиніз фундаторів укр. руху на Далеко-му Сході, ред. і видавець першоїна Далекому Сході укр. газ.«Українець на Зеленому Клині».Н. на хуторі біля с. Булгаково(нині с. Новогеоргіївка Баштан-ського р-ну Миколаїв. обл.). Піс-ля закінчення Одес. реальної шк.«Святого Павла» поступив на аг-рономічне від-ня Ризького по-літехнікуму. Навчаючись на 3-мукурсі, вступив до Революційноїукраїнської партії. По закінченніполітехнікуму вчився на фіз.-мат.ф-ті Новорос. ун-ту в Одесі. У рікзакінчення ун-ту (1906) заареш-тований як активний учасникРУП. Після року ув’язнення водиночній камері Одес. в’язницівосени 1907 засуджений на 5 ро-ків заслання до Туруханськогокраю (нині — пн. ч. Красноярсь-кого краю, РФ). Під час засланняпрацював зав. метеорологічноїстанції спочатку на пн. Турухан-щини, а пізніше і в самому м. Ту-руханськ (нині село), куди був пе-реведений через погіршення ста-ну здоров’я. Після звільнення(верес. 1912) жив і працював умістах Рига (нині Латвія), Одеса,Санкт-Петербург та Миколаїв. У

верес. 1916 призначений на поса-ду фізика Владивостоцької метео-рологічної ст., яку обіймав досамої смерті. Один із найактив-ніших укр. громад. діячів на Дале-кому Сході. Входив до числа фун-даторів т-ва «Просвіта» та клубу«Українська хата» у м. Владиво-сток (нині місто Приморськогокраю, РФ), учасник чотирьох да-лекосх. укр. з’їздів.

П. у м. Владивосток.Літ.: Нова Україна. Календар на

рік 1921-й звичайний. Владивосток,1921; Світ I. 1917 рік на ДалекомуСході. В кн.: Календар-альманах Укра-їнського народного союзу на 1967 р.;Попок А. З історії україномовної пресина Далекому Сході. «Українська діас-пора», К.—Чикаго, 1997, ч. 10.

А.А. Попок.

БОРОВИК Михайло (06.04.1922—11.06.1992) — дослідник іс-торії укр. еміграції та її преси,громад. і політ. діяч. Дійсний чл.НТШ, Української вільної академіїнаук і Української Могилянсько-Мазепинської акад. наук. Н. в Га-личині, г-зію закінчив у Львові.1945—48 — студент сусп.-екон.ф-ту Укр. високої екон. шк. уМюнхені. Від 1948 — в Канаді.1955—59 навч. в Оттавському ун-ті, по закінченні отримав ступіньбакалавра бібліотечних наук,1960 — магістра філософії у галузіславістики. Тема дипломної ро-боти — «Українська преса у Схід-ній Канаді». 1969 отримав наук.ступінь д-ра філософії в Українсь-кому вільному університеті (Мюн-хен), захистивши дис. «УкраїнціКанади та їхня преса». Працюваву б-ці Оттавського ун-ту, Нац.музеї Канади, викладав у «Ріднихшколах». Брав участь у громад.житті: 1945—48 — чл. Укр. сту-дентської громади в Мюнхені,1949—52 — чл. Спілки укр. молодів Канаді, 1950—51 — чл. управиІн-ту просвіти (м. Вінніпег), 1961—62 — секретар К-ту українців Ка-нади в Оттаві, чл. Ліги визволен-ня України (ЛВУ) і Антибільшови-цького блоку народів та ін. 1977 на-городжений грамотою ЛВУ.

П. у м. Оттава.Тв.: Українсько-канадська преса

та її значення для української менши-ни в Канаді. Мюнхен, 1977; Століттяукраїнського поселення в Канаді.1891—1991. Монреаль—Оттава, 1991.

Літ.: Марунчак М. Біографічнийдовідник до Історії українців Канади.Вінніпег, 1986; Що пишуть про автора.В кн.: Боровик М. Століття українсько-го поселення в Канаді. 1891—1991.Монреаль—Оттава, 1991; Гоцуляк Й.

Д-р Михайло Боровик. «Визвольнийшлях», 1993, № 7.

О.О. Ковальчук.

БОРОВИКОВСЬКИЙ ВолодимирЛукич (04.08(24.07).1757—18(06).04.1825) — живописець-портре-тист, іконописець, мініатюрист.Значковий товариш Миргород-ського полку. Н. в м. Миргород вкозац.-старшинській родині. Пер-ші уроки малювання одержав відбатька-іконописця. У подальшо-му його вчителями в техніці жи-вопису були австрійс. живописціІ.Б.Лампі Старший, І.Б.ЛампіМолодший та відомий укр. порт-ретист 18 ст. Д.Левицький. Раннійперіод творчості Б. тісно пов’яза-ний з Україною. Зокрема, на По-лтавщині він виконав багато роз-писів на реліг. сюжети, писавпортрети козац. старшини. Твор-чість живописця привернула досебе увагу імп. Катерини II під часїї подорожі на Пд. України, і 1788його запрошено до Санкт-Петер-бурга. За серію парадних та лірич-них портретів 1795 став акад., а1802 — радником петерб. Акад.мист-в. Пензлю Б. належать бл.200 портретів його сучасників, атакож тв. на істор., реліг. та побу-тові сюжети, виконані в стилікласицизму.

П. у м. С.-Петербург.В.М. Матях.

БОРОВИКОВСЬКИЙ Левко Іва-нович (10.02.1806—06.12.1889) —укр. поет-романтик, етнограф,філолог. Н. в с. Мелюшки (нинісело Хорольського р-ну Полтав.обл.). 1826—30 навч. на філос.ф-ті Харків. ун-ту, приєднався догрупи поетів-романтиків. 1838—55 викладав історію, рос. словес-ність та лат. мову в г-зіях. Дебю-тував поемою-билиною «Пир Вла-димира Великого», опубл. рос.мовою в ж. «Вестник Европы»(1828). Один із зачинателів укр.романтичної течії, вніс у літ. новісюжети, мотиви, теми. Розквітпоетичної творчості припадає на1830-ті — 40-ві рр. У цей період Б.створив багато балад, пісень, вір-шів, дум та байок. Найвідомішийтвір — балада «Маруся» (1829) —вільна переробка балади В.Жуков-ського «Светлана». У творах на іс-тор. теми висвітлював істор. ми-нуле України в дусі ідей офіц. «на-родності»; у байках та віршах —переважно етичні та побутовіпроблеми. За життя поета булаопубл. лише одна його кн. «Байкий прибаютки» (1852), написана

349БОРОВИКОВСЬКИЙ

Д. Боровик.

М. Боровик.

В.Л. Боровиковський.

Л.І. Боровиковський.

живою нар. мовою. Б. збирав нар.пісні, прислів’я, повір’я, працю-вав над словником укр. мови.Один з найперших перекладачівтв. О.Пушкіна й А.Міцкевича укр.мовою.

П. у с. Мелюшки.Тв.: Маруся. Львів, 1902; Байки.

Черкаси, 1918; Повне зібрання творів.К., 1967; Твори. К., 1980.

Літ.: Шамрай А.Л. Боровиковсь-кий як поет-романтик. В кн.: Харків-ська школа романтиків, т. 1. К., 1930;Крижанівський С.А., Ротач П.П. Ви-значний представник українського ро-мантизму. В кн.: Боровиковський Л.Повне зібрання творів. К., 1967; Яцен-ко М.Т. Зачинатель українського ро-мантизму. До 175-річчя від дня наро-дження Л.І.Боровиковського. «Наука ікультура. Україна, 1981», 1982; Пет-ров Н.Н. Очерки истории украинскойлитературы ХIХ ст. К., 1984.

В.Г. Шарпатий.

БОРОВОЙ Саул Якович (12.11(30.10).1903—30.08.1989) — істо-рик, економіст, книгознавець,краєзнавець. Н. в м. Одеса. Навч.в Одес. археол. ін-ті, закінчивюрид. ф-т Одес. ін-ту нар. госп-ва(1924). 1921—34 працював у місц.архіві, в Європ. акад. та Одес. пу-блічній б-ці. Співпрацював з Укр.наук. ін-том книгознавства, опуб-лікував у його органі працю «На-рис з історії єврейської книги наУкраїні» («Бібліографічні вісті»,1925—26). 1934—77 — проф. каф-ри екон. історії Одес. ін-ту нар.госп-ва і одночасно викл. Одес.філіалу Харків. бібліотечного ін-ту. Результатом досліджень історіїєвреїв в Україні 17—18 ст. сталипраці «Евреи в Запорожской Се-чи» (1934), «Национально-осво-бодительная война украинскогонарода против польского влады-чества и еврейское население Ук-раины» (1941), «Евреи в Левобе-режной Украине в 17—18 вв.»(неопубл.). Рукописи цих творівбули об’єднані темою докторськоїдис. «Исследования по историиевреев на Украине 16—18 вв.»(1940). У період боротьби з т. зв.космополітизмом звільнений зроботи, на яку повернувся 1954.Залишив «Спомини», де подає ці-каві характеристики укр. ученим,яких знав особисто: М.Слабченку,Ю.Меженку, О.Рябініну-Склярев-ському, М.Олексієву, В.Пічеті.Неопубл. роботи Б.: «История ев-рейской общественной мысли впервой половине 19 в.», «Евреив Одессе в годы 2-й мировойвойны».

П. у м. Одеса.

Тв.: Еврейская земледельческаяколонизация в Старой России. Одесса,1928; Кредитная политика и банкиРоссии в 18 веке. Одесса, 1957; Кредити банки России (Середина XVII в. —1861 г.). М., 1958; Экономическая ис-тория. М., 1967 [у співавт.]; До питан-ня про становище України в період ка-піталізму. «УІЖ», 1967, № 9; Воспоми-нания. М.—Иерусалим, 1993.

Літ.: Саул Яковлевич Боровой:Материалы к библиографии. Одесса,1988; Ганелин Р.Ш. и др. С.Я. Боровой.«Отечественная история», 1994, № 2.

Г.Д. Зленко.

БОРОВСЬКИЙ Владислав (1839—1866) — революц. та військ. діяч.Походив з волин. шляхти. Навч. впетерб. інженерному уч-щі та Ін-женерній акад., звідки був виклю-чений 1861 за вияв непокори на-чальству. Відправлений до Києвапідпоручиком 2-ї саперної брига-ди, розгорнув підготовку збройно-го виступу проти царату. Очоливодин із загонів польського повс-тання 1863—1864. У бою під Бо-родянкою 9 трав. (27 квіт.) 1863потрапив у полон. Назвався вига-даним іменем, і ніхто його не ви-казав. Засуджений на 10-річне за-слання до Сибіру, здійснив спро-бу втечі з Косого капоніру, протебув разом зі спільниками затри-маний та ув’язнений на гол.гауптвахті київ. фортеці. Не роз-губившись, утік із камери-оди-ночки до Санкт-Петербурга, звід-ти — до Галичини. З Австрійс. ім-перії дістався Франції.

Літ.: Дьяков В.А. Деятели русскогои польского освободительного движе-ния. М., 1967; Rok 1863 na Ukrainie.Krakуw, 1979.

П.Г. Усенко.

БОРОДАВКА (Нерода) Яків (р.н.невід. — бл. 1624) — гетьман Вій-ська Запорозького. Про походжен-ня і ранній період життя Б. незбереглося відомостей. Його ро-довим прізв. було «Нерода», нимвін підписував документи, апрізвисько «Бородавка» йому да-ли козаки. Б. не раз обирали геть-маном Війська Запороз. Вирізня-вся політ. радикалізмом щодо від-стоювання станових інтересів ко-зацтва, а також віросповідноїсвободи правосл. українців табілорусів. Наприкінці 1619 невдо-волені Роставицькою угодою 1619виписні козаки скинули з гетьман-ства поміркованого П.Конашеви-ча-Сагайдачного й обрали гетьма-ном Б. Однак його гетьман. про-від був недовгим — не пізнішелют. 1620 Сагайдачний вернув со-

бі гетьман. булаву. Проте, при-наймні, від лип. 1620 і до 30 серп.1621 гетьман. пост у Війську За-пороз. знову обіймав Б. У цей пе-ріод за його активної політ. під-тримки та орг. сприяння єруса-лимський патріарх Теофан III(див. Теофана III місія в Україні1620) висвятив митрополита ІоваБорецького і єпископів укр.-біло-рус. правосл. церкви. У берез.1621 до короля Сигізмунда III Ва-за було відправлено запороз. по-сольство з вимогами легалізуватиправосл. церк. ієрархію, позбави-ти унійне духовенство церк. владиі бенефіціїв та ін. В разі відхиленняцих вимог козаки відмовлялисябрати участь у війні Речі Посполи-тої з Османською імперією. Одно-часно з відправкою цього посоль-ства Б. звернувся до канцлера ли-тов. кн. Х.Радзивілла з пропози-цією укласти правосл.-проте-стантський політ. союз задляспільного відстоювання своїхконфесійних прав і свобод у РечіПосполитій, а також повідомивйому про намір запорожців роз-в’язати правосл.-унійні супереч-ності силовими методами. У цьо-му Б. активно підтримував київ.правосл. митрополит Іов Борець-кий. У черв. 1620 в урочищі СухаДіброва зібралася козацька рададля розгляду питання про участьВійська Запороз. у війні протиТуреччини. В раді взяли участьпонад 50 тис. козаків та представ-ники правосл. духовенства. Передпольс. урядом були висунуті ви-моги про дотримання конфесій-них прав та свобод православних івідправлено послів до Варшави (ут.ч. П.Конашевича-Сагайдачногота Й.Курцевича-Коріятовича). Заухвалою ради понад 40-тис. ко-зац. військо на чолі з Б. виступи-ло в похід проти турків (див. Хо-тинська війна 1621). Однак геть-ман не квапився з’єднуватися зкоронним військом, очевидно,хотів дочекатися інформації відзапороз. послів про результатисвого посольства. Коли Сагайдач-ний вернувся з Варшави до козац.війська під Хотин, серед запорож-ців взяли гору ворожі до Б. наст-рої. Як військ. провідник він бувзвинувачений у певних воєн. про-рахунках і позбавлений гетьман.булави на користь Сагайдачного.

За деякими даними Б. померне пізніше берез. 1624.

Літ.: Сас П.М. Політична культураукраїнського суспільства (кінецьXVI — перша половина XVII ст.). К.,1988; Грушевський М. Історія України-

350БОРОВОЙ

С.Я. Боровой.

Руси, т.7. К., 1995; Мицик Ю. Два лис-ти гетьмана Нероди (Бородавки). Вкн.: Mappa mundi. Збірник науковихпраць на пошану Ярослава Дашкевичаз нагоди 70-річчя. Львів—К.—Нью-Йорк, 1996.

П.М.Сас.

БОРОДАЄВСЬКИЙ Сергій Васи-льович (1870—1942) — теоретик таорганізатор кооп. руху в Україні,громад. діяч. Н. в м. Охтирка. За-кінчив юрид. ф-т Харків. ун-ту.Співробітник від. дрібного креди-ту Держ. банку, секретар С.-Пе-терб. від. Моск. к-ту сел. кооп.т-в, старший ревізор Управліннядрібного кредиту, чл. міжнар. ко-оп. спілки, лектор Вищих комер-ційних курсів та Політех. ін-ту вСанкт-Петербурзі. Від 1910 —віце-дир., дир. департ. торгівліМін-ва торгівлі й пром-сті, чл.Центр. к-ту ощадно-кредитнихт-в (1910—17). 1918 — товаришміністра торгівлі й пром-сті Ук-раїнської Держави. За часів Дирек-торії УНР виконував урядовідоручення (1919 організував таочолив в Одесі Всеукр. об-нявироб. кооперативів). 1919 зму-шений емігрувати спочатку доСтамбула, а потім до Парижа(Франція). На еміграції (1921—22) читав лекції з історії й теоріїкооперації в Міжнар. акад. вБрюсселі (Бельгія), а також у Па-ризькому ун-ті (Сорбонна). Проф.Української господарської академіїв Подєбрадах, Укр. тех.-госп. ін-ту, Українського вільного універси-тету в Празі (1931— 42; обидва —Чехія). Учасник багатьох міжнар.з’їздів з питань кооперації. Авторґрунтовних праць з історії й теоріїкооп. руху: «Історія кооперати-вного кредиту» (1923), «Історіякооперації» (1924), «Теорія і прак-тика кооперативного кредиту»(1925), «Принципи кооператив-ного кредиту» (1927, всі — Прага)та понад 500 фахових статей різ-ними мовами, що видані у 22 кра-їнах світу.

П. у м. Прага.Літ.: Науковий збірник Українсь-

кого Вільного університету в Празі,т. 3. Прага, 1942; Витанович І. Історіяукраїнського кооперативного руху.Нью-Йорк, 1964; Українські коопера-тори. Львів, 1999.

В.І. Марочко.

БОРОДАЙ Василь Захарович(н. 18.08.1917) — укр. скульптор.Нар. худож. СРСР (1977), дійснийчл. Акад. мист-в СРСР (1973,нині Рос. акад. мист-в). УчасникВеликої вітчизняної війни Радянсь-

кого Союзу 1941—1945. Н. в м.Катеринослав (нині Дніпропет-ровськ). 1947—53 навч. в Київ. ху-дож. ін-ті у М.Лисенка. Осн. тв.:композиції «Юність» (1951), «ІванБогун» (1954), «Леся Українка»,«Земля моя» (обидві — 1951),«Пам’яті товариша» (1974), «Віч-на слава героям» (1975); пам’ят-ники: М.Щорсу в Києві (1954, успівавт.), партизанам-ковпаків-цям у м. Яремча (1967), Т.Шев-ченкові в Арров-парку (м. Нью-Йорк, США, 1970), монумент Ба-тьківщині-матері меморіальногокомплексу «Національний музейісторії Великої Вітчизняної війни1941—1945» (1981), пам’ятник за-сновникам Києва (1982) та ін.1966—73 — ректор Київ. худож.ін-ту (з 1971 — проф.). 1968—80 —голова Спілки художників УРСР.Депутат ВР УРСР 9-го скликан-ня. Нагороджений орденами Ле-ніна, Трудового Червоного Пра-пора та ін. відзнаками.

Літ.: Лобановський Б.Б. Василь За-харович Бородай. К., 1964; Фогель З.В.З.Бородай. М., 1968.

Л.І. Ткачова.

БОРОДАЙ Михайло Матвійович(1853—1929) — театральний діяч,антрепренер (утримувач теат-ральної трупи). У 1870-х рр. пра-цював у Харкові в театрі М.Дюковаактором на вихідних ролях. Ство-рив «Товариство драматичних ак-торів», яке вісім сезонів працюва-ло в Харкові, десять сезонів — уКатеринославі (нині м. Дніпро-петровськ), Києві, Полтаві (1880—90-ті рр.). 1901—07 утримував ан-трепризу в Київ. опері, одночасно(1902—04) — т-во «Бородай і К°» втеатрі «Товариства грамотності»(Троїцький нар. дім).

У його театрі виступали:О.Мишуга, О.Боронат, Л.Собінов,Ф.Шаляпін, М.Баттістіні, М.Фіг-нер; диригенти: І.Паліцин, Е.Купер,А.Маргулян, В.Гельрот та ін. Ба-гато оперних співаків починалисвій творчий шлях у трупах Б. Підйого кер-вом і за участі всієї йоготрупи в Київ. оперному театріпроходило святкування 35-річно-го ювілею діяльності М.Лисенка,влаштоване О.Пчілкою, яке сталовеликою громад. подією (1903).Уперше лунала на професійнійсцені опера ювіляра «Різдвянаніч». За пультом стояв автор.Оперна трупа встановила стипен-дію ім. М.Бородая для учнів київ.муз. уч-щ.

Після 1917 Б. працював ум. Іркутськ (нині місто в РФ), дей помер.

Літ.: Современный театр, 1929,№ 34—35; Русский провинциальныйтеатр: Воспоминания. Л.—М., 1937.

М.О. Рибаков.

БОРОДАЧІ (голл. barthes, польс.brodacze) — назва литов. чвораків(4 грошовиків), карбованих запольс. короля та вел. кн. литов.Сигізмунда II Августа 1565—69 наВіленському монетному дворі.Виготовлялися вони з високопро-бного срібла, тому широко вико-ристовувались у міжнар. торгівліЛитви й Польщі з багатьма краї-нами Зх. Європи.

Літ.: Зварич В., Шуст Р. Нумізма-тика. Довідник. Тернопіль, 1998.

Р.М. Шуст.

БОРОДІН Олексій Артемович(18.02.1908—19.05.1995) — істо-рик. Засл. діяч н. УРСР, д-р істор.н. (1967), проф. Н. в с. Піски,(нині село Козельщинського р-нуПолтав. обл.). Трудову діяльністьрозпочав наймитом, потім — го-лова районного комітету незамо-жних селян, перебував на політро-боті в Червоній армії (див. Радян-ська армія). 1933—36 навч. в Хар-ків. комуніст. ун-ті і одночасновикладав історію у вузах. 1936—37 — аспірант Інституту червоноїпрофесури при ВУЦВК. У жовт.1937 — зав. сектору к-ри Управлін-ня справами РНК УРСР. 1938—40був репресований і перебував вув’язненні без пред’явлення обви-нувачення. Після звільнення пра-цював викл. у вузах. 1949 закінчиваспірантуру Акад. сусп. наук приЦК КПРС і захистив канд. дис. Від1956 — зав. каф-ри Київ. ун-ту. Ав-тор понад 80 праць. Винятковуувагу приділяв вихованню викла-дацьких кадрів. Під його наук.кер-вом підготовлено понад 60д-рів та канд. істор. наук.

Працював радником з питаньВШ в Пекінському ун-ті, читавкурси, лекції у вузах КорейськоїНар.-Демократ. Республіки, По-льщі, Югославії, Чехословаччини.

Нагороджений орденами Тру-дового Червоного Прапора, Жов-тневої Революції.

П. у м. Київ.Л.А. Шевченко.

БОРОДІНСЬКА БИТВА 1812 —ген. битва у Війні 1812 між рос. іфранц. арміями. Відбулася 7 ве-рес. (26 серп.) в районі с. Боро-діно, за 110 км на зх. від Москви.Армії під командуванням імп.Наполеона І (135 тис. осіб і587 гармат) протистояла рос. ар-мія (126 тис. осіб і 640 гармат) підкомандуванням генерала від ін-

351БОРОДІНСЬКА

В.З. Бородай.

С.В. Бородаєвський.

М.М. Бородай.

фантерії М.Кутузова. Найзапек-ліші бої велися в районі Курган-ної висоти (тут була розташов. ба-тарея ген.-лейтенанта М.М.Раєв-ського) і на пд. від неї на Семе-новських та Багратіонових фле-шах. У бою за Шевардінськийредут 5 верес. (24 серп.), що пе-редував Б. б., відзначилися сол-дати-українці Охтирського гусар-ського полку, Київ. та Черніг.драгунських полків — рядові Ва-сильченко, Харченко, Шило, Ми-лешко, унтер-офіцери Привалов,Драга та ін. Після Б. б. рос. армія,що зазнала значних втрат в особо-вому складі, за наказом Кутузовавідступила. Війська Наполеонаокупували Москву. Однак втратифранц. армії у Б. б. та неможли-вість поновити сили зумовили пе-релом у ході війни на користьросіян. Б. б. та маневр Кутузованадломили моральний дух напо-леонівської армії, прискорили їїпоразку, активізували нар.-виз-вол. рух у Російській імперії.

Літ.: Фельдмаршал Кутузов: Сбор-ник документов и материалов. М.,1947; Український народ у Вітчизня-ній війні 1812 року: Збірник докумен-тів. К., 1948; Буцик А.К. Велика Боро-дінська битва. К., 1953; Тарле Е.В. Бо-родино. М., 1962; Бородино. Докумен-ты, письма, воспоминания. М., 1962;Богданов Л.П. На поле Бородинском(1812 год). М., 1962.

І.М. Кулинич.

БОРОДІНСЬКИЙ СКАРБ, Бес-сарабський скарб — речі бронзово-го віку (16—15 ст. до н. е.). Вияв-лений 1912 біля с. Бородіно (ниніс-ще міськ. типу Тарутинськогор-ну Одес. обл.). Складається з 17предметів: срібні з позолотою віс-

тря списів, кинджал, шпилька,бронз. окуття дерев’яної чаші, не-фритові сокири, алебастровінавершя булав, фрагмент кера-мічної посудини. Срібні речі, де-коровані у карпато-мікенськомуорнаментному стилі, є шедеврамидавнього золотарства. У Б. с. є ви-роби зх. (кинджал, шпилька), сх.(списи, сокири) та місц. (булави,посуд) походження, це дає змогудослідникам вирішувати питан-ня синхронізації к-р бронз. віку.Скарб пов’язують із багатовали-кової (багатопружкової) керамікикультурою та покровською к-роюзрубної культурно-історичної спіль-ності. Зберігається в Центр. держ.істор. музеї у Москві.

Літ.: Кривцова-Гракова О.А. Бесса-рабский клад. М., 1949; Kaiser E. DerHort von Borodino. Bonn, 1997.

В.В. Отрощенко.

БОРОДЯНКА — с-ще міськ. типуКиїв. обл., райцентр. Розташов.на р. Здвиж (прит. Тетерева, бас.Дніпра), за 3 км від залізничноїст. Бородянка. На місці теперіш-нього с-ща існувало поселенняКозятичі, знищене 1240 під часмонголо-татарської навали. Суча-сна назва Б. згадується в писем-них документах 1509 як власністьлитов. кн. Романа. Нас. бралоучасть у національній революції1648—1676, у повстанні С.Палія.Після 2-го поділу Польщі 1793(див. Поділи Польщі 1772, 1793,1795) — у складі Російської імперії.В роки Великої вітчизняної війниРадянського Союзу 1941—1945 від24 серп. 1941 по 9 листоп. 1943окуповано гітлерівцями.

Смт від 1957. Райцентр 1923—62 та від 1966.

Літ.: ІМіС УРСР. Київська об-ласть. К., 1971.

Л.В. Шевченко.

БОРОЗДНИ (Борозни) — укр.козац.-старшинський, згодом дво-рянський рід 2-ї пол. 17—19 ст.Походив з укр. шляхти. Іван Б. тайого сини Яків, Дмитро, Осип іВолодимир були зем’янами Старо-дубського полку, володіли значни-ми маєтностями, на які малипідтверджувальний лист польс.короля Владислава IV Ваза. Осипвступив до козац. війська Б.Хмель-ницького. Його син Лаврентійодержав універсал Б.Хмельниць-кого на кілька сіл і маєтностей, апізніше — підтвердження від ге-тьманів І.Виговського, І.Самойло-вича, І.Мазепи. Урядової посади вкозац. війську не обіймав, а мав

лише звання військового товари-ша Стародубського полку (1673) ізначкового товариша Війська За-порозького (1695). Сина Лаврен-тія Івана зараховано значковимтоваришем Стародубського полку(1709—15), а згодом, за розпоря-дженням ген.-лейтенанта О.Ру-мянцева, він дістав посаду полко-вого сотника (1723—25), викону-вав також обов’язки наказногополк. (1722, 1724—26). Другийсин Лаврентія Максим за протек-цією канцлера Г.Головкіна ставмглинським сотником (1714—22).Наступні покоління цього родупостійно залишалися в рядах ко-зац. старшини бунчуковими това-ришами, військ. та значковими то-варишами. Іван Владиславович буввійськовим канцеляристом, зна-тним військ. товаришем (1716),бунчуковим товаришем (1725—27), брав участь у Сулацькому по-ході (1725—27), а потім обіймавпосади генерального бунчужного(1728) та генерального судді (1731—40). Іван Іванович — бунчуковийтовариш (1735), при відставціодержав почесне звання ген. бун-чужного (1762). Ін. Б. перебувалив рос. армії, були предводителямидворянства, службовцями судів,канцелярськими чиновниками то-що. Рід Б. існував майже до кін.19 століття.

Літ.: Лазаревский А. Описание ста-рой Малороссии, т. 1. К., 1888; Модза-левский В.Л. Малороссийский родо-словник, т. 1. К., 1908.

В.В. Панашенко.

«БОРОТЬБА» — 1) нелегальнийдрукований орган київ. групи укр.соціалістів-революціонерів. Вихо-див у Києві. Друкувався на міміог-рафі накладом 200—300 прим.Усього вийшло 5 номерів, остан-ній 1 серп. 1915. Газета не малачітко окресленого парт. програм-ного характеру, що пояснюєучасть у вид. широкого кола укр.

352БОРОДІНСЬКИЙ

Срібна шпилька та срібнийкинджал з Бородінськогоскарбу.

Сокири з Бородінськогоскарбу.

Герб роду Борозден.

громад. та політ. діячів. З нею спів-робітничали С.Єфремов, А.Ніковсь-кий, В.Самійленко, М.Ковалевсь-кий, М.Шраг та ін., її редагувалиМ.Ковалевський та Л.Ковалів;

2) неперіодичний орган спо-чатку Закордонної групи Українсь-кої соціал-демократичної робітни-чої партії, згодом — приватногоред.-видавця Л.Юркевича (Л.Ри-балки). Виходив у Женеві 1915—16. Виступав проти діяльності Со-юзу визволення України, вважаючиідею створення укр. самостійноїнезалежної д-ви шкідливою, та-кою, що відволікає укр. нар. масивід боротьби проти царату, заздійснення автономії України ускладі демократ. Росії. Ця пози-ція викликала різку критику збоку укр. видань «Вісник Союзувизволення України», «Украинскаяжизнь», «Робітничий прапор»;

3) щоденна газ., що виходилав Києві 1917—20. На поч. 1917 —центр. орган Української партіїсоціалістів-революціонерів, ред. —М.Шраг. З газетою співробітни-чали М.Шаповал, Н.Григоріїв,А.Терниченко. Після розколуУПСР 1918 — орган її лівої течії,що згодом оформилася в само-стійну партію, взявши собі назву,похідну від назви її друкованогооргану — «боротьбисти». Виходи-ла за редакцією В.Блакитного;

4) газ. укр. соціал-демократівГаличини й Буковини. Видаваласятричі на тиждень у м. Кам’янець-Подільський від 12 жовт. до14 листоп. 1919;

5) орган Укр. сел. об’єднан-ня — революц. сел. організаціїКомуністичної партії Західної Ук-раїни, опозиційний до політикиПольщі щодо укр. населення. Газ.виходила у Львові від 14 трав. по22 жовт. 1933, вийшло 20 номерів.Її видання було заборонене польс.урядом.

О.Б. Кудлай.

«БОРОТЬБИ ДВОХ КУЛЬТУР»ТЕОРІЯ — набула поширення вУкраїні на поч. 1920-х рр. середзначної частини держ. і парт.кер-ва УСРР. Виходячи з реаль-них відмінностей між містом і се-лом, між зрусифікованою укр.к-рою російськомовного міста ітрадиційною укр. к-рою села,прихильники теорії намагалисядовести безперспективність і шкід-ливість політики українізації, ви-ступали з відверто пророс. шо-віністичних позицій. Концепцію«боротьби двох культур» сформу-

лював у берез. 1923 Д.Лебідь —2-й секретар ЦК КП(б)У (листоп.1920 — трав. 1924). Він вважав,що при існуючому співвідношен-ні між російськомовним містом іукраїномовним селом (селянистановили 80 % нас. України)впровадження укр. мови середпартійців (тільки 11 % володілиукр. мовою) і робітн. класу —«захід реакційний», свідчення пе-реходу на рівень «нижчої культу-ри села порівняно з вищоюпролетарською культурою міста».У цих умовах, вважав Д.Лебідь,«неминуча боротьба двох культур:культури міста — російської куль-тури, і села — української». Нац.к-ра, на його думку, гальмує буд-во «нового» сусп-ва, отже, її за-охочування не в інтересах біль-шовицького режиму. Теорія малаопонентів. Найпослідовніше кри-тикували її М.Скрипник, О.Шум-ський, В.Блакитний, Х.Раков-ський.

Літ.: Етнонаціональний розвитокУкраїни. Терміни, визначення, персо-налії. К., 1993; Комаренко Т. Шовінізму національно-мовній політиці в Укра-їні: Історія і сучасність. В кн.: За між-національну злагоду, проти шовінізмута екстремізму. К., 1995; Її ж. «Теоріяборотьби двох культур» і шляхи роз-в’язання національного питання вУкраїні. «Проблеми історії України:факти, судження, пошуки», 1995, № 3.

Т.О. Комаренко.

БОРСУКИ — кілька одноймен-них козац.-старшинських, згодомдворянських родів, що, можливо,мають спільне походження. Най-відоміший з них бере початок відніжин. полкового сотника (1649—54) Івана Б. Його син — МаркоІванович Б. — був сотником 3-їполкової ніжин. сотні (1672) таніжин. полковником (1675—77;див. Полковник козацький). На-щадки Марка служили у Ніжинсь-кому полку і посідали уряди сот-ників та полкової старшини.

До ін. роду належать: ПетроБ. (р. н. невід. — 1706) — козеле-цький сотник (1701—02) та київ.полк. (1706), його син Яків Пет-рович Б. (р. н. невід. — бл. 1742) —київ. наказний полковник (1706,1709), київ. полковий осавул (1729),козелецький городовий отаман(1729—31); його онуки ЗиновійЯкович Б. (бл. 1720 — бл. 1785) —київ. полковий писар (1742—53),київ. полковий суддя (1753—64)та київ. полковий обозний (1764—81) і Яким Якович Б. (р. н. не-від. — 1759) — стародубський по-лковник (1757—59).

Роди Б. внесені до 2-ї та 3-ї ч.Родовідної книги Черніг. губернії.

Літ.: Модзалевский В.Л. Малорос-сийский родословник, т. 1. К., 1908.

В.В. Томазов.

БОРТНИКИ — категорія сільс.нас. на укр. землях, яка від найда-вніших часів і до поч. 20 ст. за-ймалася бджільництвом. Б. зби-рали мед диких бджіл у дуплах де-рев, згодом — у власноруч зробле-них дуплах-бортях та вуликах-ко-лодах. Унаслідок винайдення1814 укр. бджолярем П.Проко-повичем рамкового вулика, якийзробив революцію у бджільницт-ві, оскільки давав змогу не зни-щувати бджіл при виїмці меду, у19 ст. на зміну бортництву прихо-дить пасічне бджільництво. Наукр. землях у складі Великого кня-зівства Литовського, Корони Поль-ської, а згодом і в Гетьманщині іс-нували поселення Б. (переважаю-чими формами ренти і податківтут була медова данина, доповне-на незначним грошовим чиншем,відробітками й деякими натураль-ними оброками). Бортництвом якдопоміжним промислом займали-ся не лише селяни, а й представ-ники ін. верств укр. соціуму, осо-бливо в карпатському регіоні тана Поліссі.

Літ.: Любавский М.К. Областноеделение и местное управление Литов-ско-Русского государства ко временииздания первого Литовского статута.М., 1892; Клепатский П.Г. Очерки поистории Киевской земли, т.1. Одесса,1912; Грушевський М. Історія України-Руси, т. 6. К., 1995; Гурбик А.О. Еволю-ція соціально-територіальних спільнотв середньовічній Україні (волость,дворище, село, сябринна спілка). К.,1998; Історія української культури,т. 3. К., 2003.

А.О.Гурбик.

БОРТНИЦТВО (від «борть» —дупло дерева) — спосіб бджільни-цтва, відомий в Україні з найдав-ніших часів. Прийшло на зміну«вибиранню» меду диких бджіл ізприродних гнізд. Бортники роби-ли штучні вулики-дупла в деревахабо підвішували вулики-колодивисоко на гілках і в ті дупла пуска-ли рої. Б. було однією з важливихгалузей г-ва. Регламентувалосязвичаєвим правом, охоронялося за-конами («Руською правдою», Ста-тутами Великого князівства Ли-товського тощо). Мед споживали,продавали, податки платили ме-дом та воском. Б. зумовило появуособливих соціальних категорійнас., а також ремісничих спеціаль-ностей (бортники, пасічники, вос-

353БОРТНИЦТВО

Герб роду Борсуків —нащадків ПетраБорсука.

кобійники, медовари, свічкарі таін.). Як масовий вид сел. промис-лу на Поліссі та в Карпатах Б. іс-нувало ще в 40—50-х рр. 19 ст.,згодом — лише в найглухіших гір-ських та поліських районах.

Літ.: Грушевський М. Ілюстрованаісторія України. К.—Львів, 1913; Куль-тура і побут населення України. К.,1993.

Т.О. Комаренко.

БОРТНЯНСЬКИЙ Дмитро Сте-панович (1751—28.09.1825) — ком-позитор, хоровий диригент, муз.педагог, реформатор духовної му-зики. Н. в м. Глухів у сім’ї міща-нина, пізніше — козака Ніжинсь-кого полку (з 1755). Вчився у Глу-хівській співацькій школі, від1758 — співак петерб. Придворноїспівацької капели. 1769—79 удо-сконалювався в італ. композитораБ.Галуппі в Італії, де створив наітал. лібрето опери «Креонт»(1777), «Алкід» (1778) і «КвінтФабій» (1779), поставлені у Вене-ції та Модені, а також літургії налат. і нім. тексти. 1779—96, пра-цюючи капельмейстером прицарському дворі в містах Гатчина(нині Ленінгр. обл., РФ) й Пав-ловськ (нині С.-Петерб. міськра-ди, РФ), написав на франц. те-ксти цикл пісень та опери «Со-кіл», «Свято сеньйора» (обид-ві — 1786), «Син-суперник» (1787)та ін. Автор понад 100 хоровихцерк. і світських тв., у яких широ-ко використовував укр. нар. ме-лос, традиції укр. хорового мист-ва і досягнення європ. музики.Творець перших зразків форте-піанної сонати. Від 1796 — упра-витель придворної капели. Твор-чість Б. мала великий вплив нарозвиток укр. і рос. хорових к-р.1882 за редакції П.Чайковськоговидано тв. Б. у 10 т.

П. у м. Санкт-Петербург.Літ.: Кудрик В. Огляд історії укра-

їнської церковної музики. Львів, 1937;Гордійчук М. Д.С.Бортнянський. «Му-зика», 1976, № 2; Іванов В. ДмитроБортнянський. К., 1980; Яременко С.Українські композитори. В кн.: Нари-си з історії української культури, кн. 2.Едмонтон, 1984; Дитиняк М. Україн-ські композитори. Едмонтон, 1986;Ковалев К.П. Бортнянский. М., 1989;Хранюк О. Клавірне мистецтво на Ук-раїні. В кн.: Греко-католицький цер-ковний календар. 1989. Варшава, 1989;Добрянський М. Україна і Росія. «Лі-топис Червоної Калини», 1994, № 1/3;Лякина Р. Родословная великого ком-позитора обнаружилась в киевскомархиве. «Киевские ведомости», 1995,28 окт.; Цвенгрош Г. Гектор Берліозпро Дм.Бортнянського. «Державність»,

1996, № 3; Гусарчук Т. Щасливого по-льоту, «Соколе»! «Культура і життя»,1997, 2 квіт.

Г.П. Герасимова.

БОРЩАК Ілько (Баршак ІлляЛьвович; 19.07.1895—11.10.1959) —історик, літературознавець. Дійс-ний чл. НТШ. Н. в єврейс. колоніїНагартав Херсон. губ. (пізнішес. Нагартава, нині в межах смт Бе-резнегувате). Після закінченняпочаткової шк. навч. в Херсон.г-зії. Вищу юрид. та істор. освітуздобував у Петерб., Київ. та Но-ворос. (Одес.) ун-тах. Влітку 1914відряджений на наук. роботу доГааги (Нідерланди).

1914—17 — офіцер рос. армії,учасник Першої світової війни, бувпоранений. На поч. 1917 обранийчл. Укр. ради військ Румун. фрон-ту; 1918—19 — старшина АрміїУкраїнської Народної Республіки.Від січ. 1919 у складі місії УНРперебував у США; 1919—20 — се-кретар укр. делегації на Паризькіймирній конференції 1919—1920.

Від 1920-х рр. — у Парижі.Досліджував історію України 17—18 ст. Чл. К-ту дій, 1923—32 —співзасн. та чл. радянофільськоїСпілки укр. громадян у Франції(СУГУФ), кер. гуртка україно-знавства та видавець тижневикаСУГУФ— «Українські вісті» (1926—29); чл. Ліги укр. к-ри (1923), ор-ганізатор Т-ва друзів укр. кіно(1926—27), співробітник ВУАН(Київ). Ініціатор викладання укр.мови і літ. та запровадження кур-су українознавства в Нац. шк. жи-вих сх. мов у Парижі (1938—57),засн. каф-ри українознавства.Видав у Франції перший підруч-ник укр. мови (1946). Під часДругої світової війни в рокигітлерівської окупації Франції Б.ув’язнено за участь у русі Опору(1940—43).

Від 1949 — дир. Архіву укр.еміграції у Франції, видавець на-ук. ж. «Україна» (1943—53). Авторбл. 400 праць з історії та літ. зв’яз-ків України з європ. країнами.

П. у м. Париж.Тв.: Гетьман Пилип Орлик і Фра-

нція. Львів, 1924; Звідомлення, пред-ставлене Українській Академії Наук,про дослідження в архівах Західної Єв-ропи. Львів, 1924; Вольтер і Україна.«Україна», 1926, № 1;Шведи на Украї-ні і французька дипломатія. К., 1928;Шевченко у Франції. Львів, 1933; На-полеон і Україна. Львів, 1937; Карпат-ська Україна в міжнародній політиці.Львів, 1938; Історична легенда Украї-ни. Історія русів. Париж, 1944; ІванМазепа. Життя й пориви великого ге-тьмана. К., 1991 [у співавт.]; Мазепа.

Орлик. Войнаровський: Історичне есе.К., 1991.

Літ.: Білокінь С. Післямова. В кн.:Борщак І., Мартель Р. І.Мазепа. Жит-тя й пориви великого гетьмана. К.,1991; Дашкевич Я. Передмова. В кн.:Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровсь-кий: Історичне есе. К., 1991; Його ж.Борщак — історик, що з тіні виходить.«Ратуша», 1992, 20 жовт.; Юсип Д. «…Ічас каміння збирати». «Дзвін», 1994,№ 7; Сарбей В. Хто він — Ілько Бор-щак. «Історичний календар 99», 1998.

В.П. Швидкий.

БОРЩЕВСЬКИЙ Валентин Яко-вич (20.04.1910—03.04.1989) —укр. джерелознавець, історіограф,краєзнавець. Д-р істор. н. (1964),проф. (1967). Н. в с. Валегуцулове(нині село Долинське Ананьївсь-кого р-ну Одес. обл.) в сім’ї вет-лікаря. 1930—33 навч. у с.-г. тех-нікумі, працював дільничним аг-рономом. 1935 вступив на істор.ф-т Одес. ун-ту. 1940, після закін-чення ун-ту, працював викл. Кре-менецького вчительського ін-ту(Терноп. обл.). Учасник Великоївітчизняної війни Радянського Со-юзу 1941—1945. Від 1946 працю-вав ст. викл., доц., деканом істор.ф-ту Дніпроп. ун-ту, завідував каф-рами: 1952—55 — історії СРСР,1966—72 — заг. історії, 1972—78 — історіографії та джерело-знавства, останні роки був проф.каф-ри історіографії та джерело-знавства.

1949 захистив канд. дис. «Пе-ремога радянської влади в Кате-ринославі», 1964 — докторськудис. «Історія робітничого класу іРад Донецько-Криворізького ба-сейну в Жовтневій революції».

Автор та співавт. понад 50праць.

П. у м. Дніпропетровськ.Літ.: Борщевський Валентин Яко-

вич. (Некролог). «УІЖ», 1989, № 10.

Г.С. Брега.

БОРЩІВ — місто Терноп. обл.,райцентр. Розташов. на р. Нічлава(прит. Дністра). Залізнична ст.Нас. 12,2 тис. осіб (1998).

Уперше письмово згадується1456 як місто, що належить при-ватним особам. У 16 — 1-й пол.17 ст. Б. володіли шляхтичі Ду-динські, а потім Золотницькі.1629 королів. привілеєм місту на-дане магдебурзьке право, що далопоштовх розвиткові тут ремісниц-тва та торгівлі. 1672—99 був оку-пований турец. військами і при-йшов у занепад. Після відновлен-ня польс. влади його мешканці на10 років були звільнені від сплати

354БОРТНЯНСЬКИЙ

І. Борщак.

Д.С. Бортнянський.

більшості податків і відбуванняповинностей. Після 1-го поділуПольщі 1772 (див. Поділи Польщі1772, 1793, 1795) перебував ускладі Заліщицького, а потім Чор-тківського округів Австрійс. імпе-рії. Від 1785 переведено до розря-ду м-чок. 1810—15 — під владоюРосійської імперії, а від 1815 зновув складі Австрійс. імперії (з1867 — Австро-Угорщина).

Від 2-ї пол. 19 ст. спостерігав-ся швидкий пром. розвиток міста.Побудовані ф-ки: жін. одягу і па-перова, 2 гуральні, пивоварний,тютюново-ферментаційний, це-гельний з-ди, поблизу міста роз-почали діяти каменоломня, трикар’єри з видобутку гравію.

1867 здобув статус міста і ставцентром повіту. Наприкінці 19 ст.через Б. пройшла гілка залізниціЧортків—Іване-Пусте.

Під час Першої світової війни іукраїнсько-польської війни 1918—1919 пром. потенціал міста бувзруйнований — впродовж 1920—30-х рр. працювали лише тютю-ново-ферментаційний та цегель-ний з-ди. 1920 місто переходитьпід владу Польщі. Від 1939 Б. — ускладі УРСР (див. Возз’єднанняукраїнських земель в єдиній держа-ві), від 1940 — райцентр.

В роки Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 від лип. 1941 по 24 берез.1944 окупований гітлерівськимивійськами, входив до складу Гене-ральної губернії. Після війни булиреконструйовані старі й побудо-вані нові пром. підпр-ва.

На околицях міста виявленопоселення трипільської культури,городище та могильник часів Ки-ївської Русі. Пам’ятка арх-ри —костьол (18 ст.); пам’ятник бойо-вої слави — танк «Т-34» (1984).

Літ.: ІМіС УРСР. Тернопільськаобласть. К., 1973.

В.В. Головко.

БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА, Ре-спубліка Боснія і Герцеговина(Bosna i Hercegovina) — д-ва уПд.-Сх. Європі (пн.-зх. ч. Балкан-ського п-ва). Тер. — 51,1 тис. км2.Нас. 3,5 млн осіб (1995): босній-ці — 43,6 %, серби — 31,4 %, хор-вати — 17,3 %. Найбільшою післяперерахованих нац. груп у Б. і Г. єбоснійські українці (8,2 тис. осіб).Офіц. мови — боснійська, сербсь-ка, хорватська. Столиця — Сара-єво. Грошова одиниця — динар.

У 6—7 ст. тер. Б. і Г. була засе-лена слов’янами. У 12 ст. створе-

но Боснійське феод. князівство,до якого згодом увійшла тер. Гер-цеговини. 1463 Боснію, а 1482 Ге-рцеговину завоювала Османськаімперія. Після Герцеговинсько-боснійського нац.-визвол. повс-тання 1875—78 та поразки Туреч-чини в російсько-турецькій війні1877—1878 за рішенням Берлінсь-кого конгресу 1878 Австро-Угор-щина отримала мандат на управ-ління Б. і Г., а 1908 анексувалапідмандатну тер. Під час ко-лонізаційних заходів Австро-Уго-рщини 1890—1913 на тер. Босніїпереселили українців (бл. 10 тис.осіб), переважно із Галичини і внезначній кількості — з Закар-патської України. 1918 Б. і Г.увійшла до Королівства сербів,хорватів і словенців (з 1929 — Ко-ролівство Югославія, див. Юго-славія). У роки Другої світової війнитер. Б. і Г. 1941 захоплено гітле-рівськими військами і включенодо складу «Незалежної державиХорватія».

Під час війни багатьом украї-нцям Б. і Г. довелося покинутицю країну через репресії за участьв укр. легіоні при хорватській ар-мії та боротьбу проти сербських«четників» і партизанів Й.-Б.Тіто.1945—92 Б. і Г. входила до складуСФРЮ. Діяльність українців уБоснії 1945—90 координувалиУкр. нар. рада (1946), Союз укр.т-в (1951), Регіональна укр. рада ум. Баня-Лука (1965—68) і Регіо-нальна рада народностей босній-ської країни у Баня-Луці (1968—80), к-ти при общинних орг-ціяхСоціаліст. союзу трудового наро-ду Б. і Г. (1980—85), Координа-ційний к-т з питань міжнац. від-носин при Міжобщинній конф.Соціаліст. союзу трудового наро-ду в Баня-Луці (1989).

У квіт. 1992 парламент Б. і Г.,спираючись на результати рефе-рендуму (29 лют. — 1 берез. 1992),проголосив незалежність Б. і Г.,однак серби Б. і Г., проігнорував-ши референдум, зі свого бокупроголосили Сербську республікуБоснія і Герцеговина у складіЮгославії. У лип. 1992 у Б. і Г.створено автономний р-н Хор-ватська співдружність Герцег-Бо-сна. Кровопролиття між босній-цями, сербами і хорватами вреш-ті вдалося зупинити завдяки зу-силлям міжнар. орг-цій (ООН,ОБСЄ, ЄС) та деяких країн(США, Великої Британії, Фран-ції, Німеччини, Росії). 1992—99укр. військ. контингент бравучасть у міжнар. миротворчіймісії в Б. і Г. У берез. 1994 босній-

ці й хорвати уклали угоду про ство-рення мусульмансько-хорватськоїфедерації. 21 листоп. 1995 предста-вники Б. і Г., Хорватії і Югославіїпарафували Дейтонську угоду 1995про мир у Б. і Г., а 14 груд. 1995підписали її на мирній конф. уПарижі.

Дипломатичні відносини Ук-раїни з Б. і Г. встановлено 20 груд.1995.

Літ.: Заставний Ф.Д. Українськадіаспора: розселення українців у зару-біжних країнах. Львів, 1991; Странымира сегодня, т. 1. М., 1998; Українана міжнародній арені: Збірник доку-ментів і матеріалів (1991—1995 рр.),кн. 1—2. К., 1998; Трощинський В.П.,Шевченко А.А. Українці в світі. К.,1999.

А.В. Шилова.

БОСПОР КІММЕРІЙСЬКИЙ(�������� � � ����) — давньо-грец. назва Керченської протоки,що сполучає Азовське та Чорнеморя. Прикметник «кіммерійсь-кий» відрізняв найменування цієїпротоки від назви ін. протоки —Боспору Фракійського (сучаснийБосфор) і нагадував про кіммерій-ців, що жили колись біля її бере-гів. За топонімом «Б. К.» одержаланазву антич. д-ва Боспорське царс-тво, що лежала на обох берегахпротоки.

Літ.: Доватур А.И. и др. Народынашей страны в «Истории» Геродота.М., 1982.

М.В. Скржинська.

БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО — од-на з античних держав ПівнічногоПричорномор’я, яка знаходиласяна берегах Боспору Кіммерійського.Серед грец. полісів (міст-держав)цього регіону провідну роль віді-гравав Пантікапей, який підко-рив кілька малих сусідніх міст.Згодом володіння Пантікапею підназвою «Боспор» склали ядромайбутньої д-ви. 480/479—438/437 до н. е. в Боспорі панувала ди-настія Археанактідів мілетськогопоходження, яка офіційно обій-мала посаду жерців храму Апол-лона Лікаря. Під час грец. Пон-тійської експедиції 437 до н. е.Перікл поставив на чолі д-виСпартока I (Спарадока), пред-ставника фракійського царськогороду, зятя останнього правителя здинастії Археанактідів. НащадкиСпартока I (див. Спартокіди)провадили досить активну зовн.політику, підкоряючи незалежніполіси (Німфей, Феодосія, Фанаго-рія) та навколишні сіндо-меотськіплемена. Влада Спартокідів надгрец. та ін. нас. Боспору була

355БОСПОРСЬКЕ

відображена в їхній титулатурі«архонт Боспору і Феодосії тацар сіндів, торетів, дандаріїв,псессів» (напр., Левкон I, 390—350 до н. е.). Цар Евмел (309—303до н. е.) поширив вплив Боспоруна більшість грец. міст навколопн. узбережжя Чорного м., актив-но втручаючись у міжнар. справи.Він оселив у Горгіппії тисячу меш-канців з м. Каллатія (Зх. Понт,нині тер. Болгарії), яке було підоблогою фракійського царя Лі-сімаха, допомагав ін. грец. містамПн. Причорномор’я. Його онукПерісад II (283—245 до н. е.) оже-нив сина на принцесі з родиницаря Єгипту Птолемея II Філаде-льфа, який був тоді наймогут-

нішим серед монархів усього ел-ліністичного світу. Бл. 110 до н. е.цар Перісад V був змушений пе-редати владу царю Понтійськогоцарства Мітрідату VI Євпатору,що призвело до повстання місц.скіфів на чолі із Савмаком 107 дон. е. Перісада було вбито, повста-нці захопили Пантікапей і Фео-досію, але стратег Мітрідата Діо-фант розбив скіфів. Згодом Міт-рідат підкорив собі усі землі йнароди Причорномор’я. Окреміміста Б. ц. отримали автономію,але внаслідок повстання боспор-ців проти Мітрідата в серед.80-х рр. 1 ст. до н. е. їхні права бу-ло скасовано, і в Б. ц. призначенонамісником сина Мітрідата Ма-

хара. Після поразки у 3-й війні зРимом (див. Рим Стародавній)Мітрідат знайшов притулок уПантікапеї, але внаслідок зрадисвого сина Фарнака покінчивжиття самогубством (63 до н. е.).Фарнак, якого призначив Пом-пей у Б. ц., під час громадян. вій-ни у Римі (48—47 до н. е.) намага-вся повернути володіння батька,але зазнав поразки від Цезаря убитві при Зелі (2 серп. 47 до н. е.;Цезар у листі сповістив про цюбитву свого друга Амінтія трьомасловами: «Veni, vidi, vici» — при-йшов, побачив, переміг), а владузахопив Асандр. До серед. 1 ст.н. е. Б. ц. володіли представникимісц. династії. 63 імп. Нерон

356БОСПОРСЬКЕ

(54—68) ліквідував Б. ц., приєдна-вши його до новоств. рим. про-вінції Понт, але 69 імп. ВеспасіанФлавій (69—79) відновив його яксамостійну політ. одиницю. Пра-вителі Б. ц. затверджувалися вРимі і їх вносили до списків«друзів цезаря та друзів римсько-го народу»; на зворотному боцімісц. золотих монет завжди роз-міщувався портрет правлячого ім-ператора. У серед. 3 ст. н. е. Б. ц.переживало тяжку кризу, пов’яза-ну з навалою готських племен(див. Готи), які обрали його ба-зою для нападів на сх. провінціїРим. імперії. На рубежі 3—4 ст.воно зазнало також кілька пора-зок у війнах з Херсонесом Таврій-ським, внаслідок чого його тер.катастрофічно зменшилась. Епі-графічні знахідки свідчать про іс-нування місц. династії ще напри-кінці 5 ст. 527 Б. ц. приєднано доВізант. імперії (див. Візантія).

Літ.: Гайдукевич В.Ф. Боспорскоецарство. М.—Л., 1949.

В.О. Анохін.

БОСПОРУ ЦАРІ. Перші прави-телі Боспорського царства належа-ли до роду Археанактідів, що бу-ли, як вважають деякі вчені, на-щадками ойкіста (засновника)м. Пантікапей. Давньогрец. істо-рик Діодор Сицилійський вважав їх«царствуючими», але насправдівони були жерцями храму Апол-лона Лікаря і користувалися тра-диційною в давньогрец. колоніяхповагою до нащадків ойкіста, за-ймаючи чільне місце серед столи-чної аристократії. Їхнє пануванняна Боспорі Кіммерійському про-довжувалося 480/479—438/437 дон. е., коли до влади прийшов зятьостаннього Археанактіда Спар-ток I, представник фракійськогоцарського роду. Він став засн. ди-настії Б. ц., яка отримала в літ.назву Спартокідів, хоча для ан-тич. доби була відома ін. назва —Левконіди — від імені видатногопредставника цієї династії Левко-на I (390—350 до н. е.).

Бл. 110 до н. е. останній«спартокід» Перісад V передаввладу царю Понтійського царстваМітрідату VI Євпатору, який 63до н. е. покінчив життя самогубс-твом у Пантікапеї після невдалоївійни з Римом (див. Рим Старо-давній). Його син Фарнак (63—47 до н. е.), а також зять Фарна-ка — Асандр (47—22 до н. е.), доч-ка Фарнака — Динамія (22—17 дон. е.) та ін. визнавали зверхністьРиму. Після рим. військ. експеди-ції 45 н. е. проти Мітрідата VIII

залежність Б. ц. від Риму стала щебільшою. Вони приймають рим.родове ім’я Тиберіїв Юліїв, якевключають до своєї титулатуринавіть ті особи, які не належалидо нащадків царського роду, —сармат Інінфимей (234—238) абоостанній цар Боспору Дуптун(кін. 5 ст. н. е.).

Літ.: Гайдукевич В.Ф. Боспорскоецарство. М.—Л., 1949; Шелов-Коведя-ев Ф.В. История Боспора VI—IV вв. дон. э. «Древнейшие государства на тер-ритории СССР. 1984 г.», 1985.

В.О. Анохін.

БОСТРЕМ Іван Федорович (10.12.1857—02.01.1934) — віце-ад-мірал. Закінчив Мор. корпус(1878). Від 1898 командував наЧорному м. військ. яхтою «Кол-хіда», потім — мінним крейсером«Капітан Сакен», учбовим судном«Прут» і канонерським човном«Чорноморець». 1901—05 — мор.агент у Великій Британії. Од1906 — контр-адмірал, команду-вав крейсером «Богатир». 1907 —товариш мор. міністра. Від 1908 —нач. Мор. сил Чорного м. Од1909 — віце-адмірал, гол. коман-дир Севастопольського порту йвійськ. губернатор м. Севасто-поль. 1910 вийшов у відставку, ке-рував Миколаїв. суднобуд. з-да-ми. Голова Кают-компанії мор.офіцерів у Парижі (Франція), по-чесний чл. Воєнно-мор. союзу.

П. у м. Париж.Літ.: Возрождение. Париж, 1934,

№ 3137, 3 января; Морской журнал.Прага, 1934, № 1; Новое русское сло-во. Нью-Йорк, 1934, № 7663, 19 ян-варя; Последние новости. Париж,1934, № 4676, 10 января; Часовой. Па-риж, 1934, № 120; Рутыч Н.Н. Биогра-фический справочник высших чиновДобровольческой армии и Вооружен-ных Сил Юга России: Материалы кистории Белого движения. М., 1997.

С.І. Білокінь.

БОСТУНИЧ (справжнє прізв. —Шварц) Григорій Васильович(Вільгельмович; псевд. — МаркізПоза; 19.11.1883 — імовірно,1945) — драматург, видавець, до-слідник масонства. Н. в м. Київ усім’ї страхового чиновника Віль-гельма-Бартольда Шварца. 1915прийняв прізвище діда з матери-ного боку (офіційно — Давид Бо-стунов). Закінчив 4-ту Київ. г-зію(1903) та юрид. ф-т Київ. ун-ту(1908). Понад 8 років працювавадвокатом з кримінальних справ.Під час Першої світової війни 1914побував у нім. полоні.

Літ. діяльність почав від 1905спершу як автор водевілів. Вида-

вав журнали «Киевский набат»(1906, 2 вип., підписані Грегуар Ле-Нуар), «Киевский театрал» (1906—07), «Арсетвита» (1910) та «Киев-ский звонок». 1909 заснував вид-во «Гонг», 1910 — газ. «Южная ко-пейка» (1 січ. 1917 перетворена наАТ). На «злобу дня» написав тра-гедію «Любов імператриці: Коро-нована зрадниця» (1917) та драму«Ремесло Юди» (1917). Викладаву Київ. муз.-драм. ін-ті ім. М.Ли-сенка, Драм. консерваторії, накінокурсах Азагарова, студії «Дніп-росоюзу». Виїхавши до Німеччи-ни, надрукував у ж. «Луч света» п’є-су про ЧК «Останній подих ката».

Оберштурмбанфюрер СС (січ.1937), штандартенфюрер СС (ли-стоп. 1944). Приятелював з Г.Гім-млером, Р.Гейдріхом, Олендор-фом та К.Вольфом.

Тв.: Из вражеского плена. Пг.,1915; Правда о сионских протоколах.Mitrovitsa (Sremskaja), 1921; Масонствов своей сущности и проявлениях, ч. 1.Белград, 1928; Schwartz-Bostunitsch G.Die Freimaurerei: Ihr Ursprung, ihregeheimnisse, ihr Wirken. Weimar, 1936;Масонство и русская революция. М.,1995.

Літ.: Лакер У. Россия и Германия:Наставники Гитлера. Вашингтон, 1991;Яворенко О. Хто Ви, товаришу вождьпролетаріату? «Час-Time», 1995, № 30,21 квіт.; Ganelin R.Š. Das Leben desGregor Schwartz-Bostunitsch, teil 1—2. Вкн.: Russische Emigration in Deutsch-land, 1918 bis 1941: Leben im europдi-schen Burgerkieg. Berlin, 1995; Гане-лин Р.Ш. К истории русского фашизмав гитлеровской Германии. «Клио»,1998, № 1 (14).

С.І. Білокінь.

БОТВИН Нафталі (псевд.: Бро-нек, Цвінек, Пилип; 19.02.1905—06.08.1925) — активіст комуніст.руху в Зх. Україні. Н. в с. Ру-да-Сілецька (нині село Кам’ян-сько-Бузького р-ну Львів. обл.).Чл. Комуністичної спілки молодіЗахідної України (1921), чл. КПЗУ(1923), один з кер. профспілкишевців і кравців. 28 лип. 1925 запарт. дорученням убив поліцейсь-кого провокатора Цехновського уЛьвові. За вироком військ.-польо-вого суду Б. розстріляно у Львові.Його ім’ям названо роту інтер-нац. бригади під час громадян.війни в Іспанії 1936—39.

Літ.: Борці за возз’єднання: Біо-графічний довідник. Львів, 1989.

О.С. Рубльов.

БОТЕВ Христо (06.01.1849—01.06.1876) — болг. революц. діяч,поет, публіцист. Н. в м. Калофер

357БОТЕВ

Н. Ботвин.

Х. Ботев.

(Болгарія). 1863—66 мешкав вУкраїні, навч. в Одес. г-зії, яку за-лишив наприкінці 1865. Протя-гом 1866 працював учителем ус. Задунаївка (нині село Арцизь-кого р-ну Одес. обл.). Зблизився зучасниками польського повстання1863—1864, висланими царськимурядом на пд. Російської імперії.У січ. 1867 повернувся у Калофер,проте невдовзі, зважаючи на пе-реслідування турец. властей, еміг-рував до Румунії. Проживаючи вмістах Галац, Бреїла, згодом у Бу-харесті, очолив разом із револю-ціонерами В.Левським і Л.Ка-равеловим болг. емігрантськийнац.-визвол. рух, з серп. 1874 бравучасть у діяльності Болг. рево-люц. центр. к-ту, співробітничав угазетах «Тъпан» («Барабан»), «Ду-навска зора», «Свобода», «Неза-висимост», сатиричних часописах«Крълеж» («Кліщ»), «Оса», «ХитърПетр», видавав газети «Дума набългарски емигранти», «Знаме» (вякій закликав до створення в Бо-лгарії «народної республіки»),брав активну участь у підготовціантитурец. Квітневого повстання1876. Загинув у бою з турец.військ. частинами на горі Вол умісцевості Йолковиця. День йогосмерті оголошено у Болгарії Днемнац. трауру і пам’яті героїв, якізагинули в боротьбі проти нац.гноблення.

Б. залишив багату і різнома-нітну літ. спадщину — поезії,оповідання, фельєтони, публіци-стичні статті, послання, пер. іс-тор. драми М.Костомарова «Кре-муцій Корд». Вірші Б. («Елегія»,«Боротьба», «Хаджі Димитр»,«На смерть В.Левського»), поема«Гайдуки» та ін. твори пройнятіглибоким ліризмом, високим гро-мадян. пафосом та любов’ю добатьківщини, надихали болг. на-род на боротьбу проти осман. яр-ма. Серед укр. перекладачів доро-бку Б. — П.Грабовський, В.Сосю-ра, П.Тичина, Д.Павличко, Д.Біло-ус. Його образ розкрито у драм.поемі Л.Дмитерка «Зоря на обрії».

Тв.: Укр. пер.: Поезії. К., 1949; Ви-бране. К., 1954; Събрани съчинения,т. 1—2. София, 1971; Поезії. К., 1977.

Літ.: Лихачева Л.П. Христо Ботев.Биобиблиографический указатель. М.,1960; Поглубко К. Христо Ботев и Рос-сия. Кишинев, 1976; Унджиев И., Ун-джиева Ц. Христо Ботев. М., 1976.

В.В. Павленко.

БОТЕРО Джованні (1533—1617) —італ. гуманіст, географ, правник.Автор низки праць, присвяченихісторико-геогр. опису різних ре-

гіонів світу, насамперед Європи,а також конкретних країн (Анг-лія, Польща, Франція). Найваж-ливішою працею Б. є кн. «Уні-версальні реляції» (Рим, 1591—92), яка витримала чимало пере-видань та перекладів. В Україніособливо популярними булипольс. пер. (Краків, 1609, 1613 та1659). У 1-й ч. твору, де розпо-відається про Європу, Б. описавтакож Україну і Кримське ханст-во, при цьому використав тв. ан-тич. (Страбон) і середньовічних(Марко Поло, Г.Шедель) авторів,а також видання ранньомодер-нової епохи (С.Мюнстер, А.Пос-севіні) та, ймовірно, свідченняфранц. мемуариста Блеза де Ві-женера, разом з яким був у най-ближчому оточенні Генріха Валуа,короля Речі Посполитої (1573—75).Б. особливу увагу надавав описуПоділля, Волині, Галичини, низкиміст (насамперед Києва, Львова,Луцька), конфесійним питанням,характеристиці деяких осіб (кн.К.Острозького, київ. митрополи-та Ісидора).

Літ.: Мицик Ю.А. Історико-геогра-фічний опис України у творі італійсь-кого гуманіста XVI ст. Джованні Боте-ро. «Історичні дослідження. Вітчизня-на історія», 1982, вип. 8.

Ю.А. Мицик.

БОТИ КОМІСІЯ — усталена на-зва (за прізв. голови, прем’єр-міністра Пд.-Африканського Со-юзу ген. Л.Боти) «Міжсоюзноїкомісії з переговорів про переми-р’я між Польщею та Україною».Ств. 2 квіт. 1919 Радою чотирьохд-в (Великої Британії, Італії,США, Франції) Паризької мирноїконференції 1919—1920 на пропо-зицію президента США Т.В.Віль-сона, який прагнув зберегти рено-ме поборника права націй на са-мовизначення, уникнути закидіву необ’єктивності «Комісії з поль-ських справ», зокрема від держ.секретаря у закордонних справахЗахідноукраїнської Народної Респу-бліки В.Панейка, приглушити за-непокоєння кер-ва ЗУНР рішен-ням перевезти Армію Галлера доПольщі, що суттєво збільшуваловоєн. потенціал останньої. СкладБ. к. — по 2 (військ. і цивільний)представники від США, ВеликоїБританії, Франції та Італії — за-тверджено 16 квіт., в день від’їздуАрмії Галлера з Франції. Б. к.працювала з 26 квіт. до 15 трав.1919, провела 7 заг. засідань і 2засідання підкомісії з виробленняпроекту мирної угоди. Пропози-

ція Вільсона також передбачалаприїзд до Парижа укр. представ-ників (сюди прибули видатні діячіЗУНР М.Лозинський і Д.Вітов-ський).

Діяльність Б. к. викликаларізке несприйняття Варшави, яканамагалася закріпити нерівно-правне становище укр. сторони,вперше зафіксоване на перегово-рах з Бартелемі місією 1919, щобполегшити здійснення своїх екс-пансіоністських планів у СхіднійГаличині й Волині. Тактика поля-ків полягала у відволіканні увагиБ. к. від конкретних питань мир-ного врегулювання посиланнями,з одного боку, на «ключову роль»Польщі у «встановленні порядку»та відстоюванні інтересів Антан-ти на сх. Європи, а з іншого — на«нездатність українців» порядку-вати на «спірних територіях». Підчас роботи Б. к. виявилися розхо-дження серед її членів у підходахдо припинення українсько-поль-ської війни 1918—1919. Доволіконструктивною була позиція го-лови Б. к. (вона відповідала якйого власному досвіду активногоучасника нац.-визвол. боротьбибурів проти Великої Британії1899—1902, так і «польській по-літиці» Великої Британії). Ад’ю-тант нач. ген. штабу Франції ген.Ле Ронд всіляко підтримував по-ляків; так само діяли італійці тапредставник США Р.Лорд, якийзамінив більш-менш нейтрально-го І.Боумена. Все ж умови вироб-леного Б.к. перемир’я певним чи-ном враховували етнічну ситуа-цію у Сх. Галичині. Віддаючи по-лякам Львів і прилеглі р-ни, вонизалишали українцям тер. на сх.від лінії Львів—Сокаль з нафтоно-сними свердловинами включно.Водночас військ. статті, обмежу-ючи чисельність армій 20 тис.,посилювали забезпечувану Захо-дом військ.-тех. перевагу поля-ків. 12 трав. 1919 проект переми-р’я було передано зацікавленимсторонам. На засіданні 13 трав.укр. делегація погодилася з умо-вами проекту, а поляки після ін-тенсивного обміну депешами міжПарижем і Варшавою відмовили-ся його підписати. 16 трав., поси-лаючись на зміни в позиції Дирек-торії УНР, прем’єр-міністр іміністр закордонних справ Поль-щі І.Падеревський від імені урядуПольщі запропонував перервати«будь-які переговори з припинен-ня вогню». У Варшаві з представ-ником МЗС УНР Б.Курдинов-ським було підписано договір, за

358БОТЕРО

яким Директорія офіційно відмо-вилася від Сх. Галичини й Волиніна користь Польщі. Це посилилопозиції Польщі, підтримані Ан-тантою, яка наприкінці черв. 1919дозволила використати АрміюГаллера в Сх. Галичині та Волині,санкціонувавши окупацію зх.-укр. земель по р. Збруч (прит.Дністра).

Р.Г. Симоненко.

БОТТЕ Зіна (Botte Zina, з родуЧуйко; 05.10.1940 — лип. 1996) —австрал. громад. і політ. діячкаукр. походження, педагог, філо-лог. Перший почесний консулУкраїни в Мельбурні (консульсь-кий округ — Австралія) на гро-мад. засадах 1992.

Н. в с. Глобине в сел. родині.Дитиною вивезена до Німеччини;1949 емігрувала з батьками до Ав-стралії. Закінчила Мельбурнсь-кий ун-т (1963), отримала дипломбакалавра гуманітарних наук. Ви-кладала англ., нім. та франц. мо-ви в серед. школах та укр. субот-ніх школах. Чл. «Пласта», Союзуукраїнок Австралії, укр. студент-ського т-ва, хору «Чайка», театруім. Л.Курбаса, літ.-мистецькогоклубу ім. В.Симоненка. 1990 —співзасн. та перший голова Авст-рал. фундації допомоги дітям Чо-рнобиля. За організацію благо-дійної допомоги потерпілим відЧорнобильської катастрофи 1986вшанована ВР та КМ Українизванням «Чорнобильська мати»(1991). Кілька разів приїздила доКиєва, виступала у ВР. Брала підопіку укр. спеціалістів, які навча-лися австрал. високоефективнійтехнології біодинамічної обробкиґрунту, агітувала офіц. урядові ко-ла Австралії надати допомогу Ук-раїні на держ. рівні, жертвувалакошти на громад., церк. та культ.потреби українців Австралії.

П. у м. Мельбурн.Літ.:Михайленко А. Отак і живемо,

пані Зіно... «Україна», 1992, № 1; При-горницький Ю. «Христос відчиняє менідвері». «ЛУ», 1992, 2 квіт.; Не простогоноровий титул: Повсякденні турботиПочесного консула. «Політика і час»,1994, № 1; Ботте В. Тепер мушупрацювати за двох... «Вісті з України»,1996, № 35—36; Українці Австралії:Енциклопедичний довідник. Сідней,2001.

Г.П. Герасимова.

БОУМЕН Ісайя (1878—1950) —проф. географії, чл. амер. делега-ції на Паризькій мирній конферен-ції 1919—1920, де брав участь уроботі комісії з укр.-польс. відно-

син. Позитивно ставився до укр.інтересів. З ініціативи Б. 2 трав.1919 американці припиниливійськ. постачання Польщі назнак протесту проти дій Армії Гал-лера на укр. фронті в Галичині.

А.Ю. Мартинов.

БОФФО (Boffo) Франческо(Франц Карлович; 1796—1867) —міськ. архіт. Одеси 1822—44. Вихо-дець із Сардинського королівства.Відіграв провідну роль у розвиткуукр. зодчества 1-ї пол. 19 ст., зба-гативши його зразками зх.-європ.шк. класицизму, формами італ.Ренесансу (див. Відродження). Запланами і під кер-вом Б. здійсне-но комплексну забудову Одеси якгол. чорномор. порту Російськоїімперії монументальними спору-дами адм., торг., освіт.-мистець-кого, житлового призначення. Вер-шиною його творчості є унікальнаісторико-архіт. пам’ятка — При-морський бульвар (2-га пол.1820-х — 1830-ті рр.) з палацомген.-губернатора М.Воронцова, Ста-рою біржею, бельведером-коло-надою, величними сходами («По-тьомкінськими») до мор. причалів.Найважливіші принципи діяль-ності Б. — регулярна система пла-нування міськ. тер., створенняансамблів споруд та їх пластич-но-худож. оздоблення, благоуст-рій та озеленення вулиць і майда-нів — лягли в основу буд-ва і впо-рядкування ін. пд.-укр. міст. Йо-му належали також архіт. проек-ти, виконані для будов Криму таБессарабії. З працею Б. пов’язановстановлення перших в Одесі па-м’ятників діячам укр. Причорно-мор’я — А.Рішельє (1828), М.Во-ронцову (1863).

Літ.: Богословський В.О.Франц Боф-фо і традиції європейського класи-цизму на Україні. В кн.: Українськемистецтво у міжнародних зв’язках. К.,1983; Варварцев М. Італійці в культур-ному просторі України. К., 2000.

М.М. Варварцев.

БОХАНОВСЬКИЙ (Бобир-Боха-новський) Іван Васильович (08.07(26.06).1848—11.07.1917) — ре-волюціонер. З дворян Переяслав-ського пов. Полтав. губ. Навч. уКиїв. г-зії. 1870 вступив на юрид.ф-т Київ. ун-ту (1875 виключенийчерез причетність до студентсь-ких заворушень). Брав участь у«ходінні в народ», 1874 під вигля-дом робітника перебував у маєт-ку О.Волкенштейна (чоловікаЛ.Волкенштейн). 1875 за соціа-ліст. пропаганду арештований.

1876 звільнений під нагляд поліції.Був у групі «південних бунтарів».1877 з Л.Дейчем та Я.Стефа-новичем готував на Чигиринщинісел. повстання, але орг-цію буловикрито, а її провідників ув’язне-но в Києві. 1878 разом із Дейчем іСтефановичем за допомоги В.Осин-ського та М.Фроленка втік із Лук’я-нівської тюрми до Кременчука,звідти дістався Санкт-Петербурга,а далі відбув за кордон.

У Женеві ввійшов до народ-ницького гуртка «Робітник», за-приязнився з колиш. учасникамиПаризької комуни 1871. Працювавскладачем у друкарнях «Работ-ник», «Rйvoltй» («Повстанець»),порядкував друкарнею народо-вольців (од 1886 разом із дружи-ною — Галиною Чернявською-Бо-хановською). Серед товаришів мавпрізвисько Козак. 1902 пристав допартії соціалістів-революціонерів,завідував друкарнею «Революци-онная Россия». 1912 оселився у Бе-льгії.

П. у м. Брюссель.Літ.: Дебогорий-Мокриевич В. Вос-

поминания. СПб., 1906; Дейч Л.Г. Че-тыре побега. М.—Л., 1926; Черняв-ская-Бохановская Г.Ф. Автобиография.«Каторга и ссылка», 1928, № 6;Степняк-Кравчинский С.М. Сочине-ния, т. 1. М., 1958.

П.Г. Усенко.

БОХМАЧ — літописне місто напд.-сх. рубежах Чернігівського кня-зівства, на тер. Задесення. Впер-ше згадано в Іпатіївському літо-писі під 1147, тоді Б. було спаленовійськами вел. кн. київ. ІзяславаМстиславича. Городище розміще-не на березі р. Бахмачка (ліваприт. р. Борзна, бас. Дніпра), вцентрі с. Бахмач Бахмацького р-нуЧерніг. обл. Назва іншомовногопоходження, вірогідно, від літо-писного найменування прибічни-ків ісламу «бохміти», «бохміче» іпов’язана з розміщенням черніг.князями на Задесенні «своїх по-ганих». Першим Б. локалізувавМ.Марков (1815), однак розкоп-ки тоді не проводилися. Нашару-вання давньорус. часу не виявле-ні. Б. контролював один із прохо-дів у задесенських болотах нашляху зі степу до Чернігова. Кур-ганний могильник Б. містився напідвищенні між с. Бахмач та за-лізничною ст. Бахмач-Ромен-ський і нині не зберігся. 1876 Д.Са-моквасов розкопав тут 3 насипи з14, в яких виявив тілопокладенняв дерев’яних трунах у підкурган-

359БОХМАЧ

З. Ботте.

І.В. Бохановський.

них ямах. В одному з похованьзнайдено золотий перстень ізвставкою.

Літ.: Марков М.Е. О городах и се-лениях в Черниговской губернии, упо-минаемых в Несторовой летописи, какони в оной следуют по порядку годов.«Периодическое сочинение о успехахнародного просвещения», 1815, т. 40;Самоквасов Д.Я. Могилы Русской зем-ли. М., 1908; Ипатьевская летопись.В кн.: ПСРЛ, т. 2. М.—Л., 1962; Кова-ленко В.П. Новые исследования лето-писных городов Чернигово-Северскойземли. В кн.: Древнерусский город. К.,1984.

В.П. Коваленко.

БОЦЮРКІВ Богдан (02.09.1925—01.10.1998) — політ. та громад.діяч, дослідник історії Церкви вСРСР і Україні. Дійсний чл.НТШ. Н. в м. Бучач у сім’ї адвока-та. У Львові закінчив нар. шк.ім. М.Шашкевича й укр. г-зію.У Франкфуртському ун-ті вивчавобразотворче мист-во й археоло-гію. Від 1947 — в Канаді. ЗакінчивМанітобський ун-т. 1952 отримавступінь бакалавра, 1954 — магіст-ра. Продовжив навчання в Чика-зькому ун-ті (США), де 1961 захи-стив докторську дис. 1956—69 —проф. в Альбертському ун-ті вм. Едмонт, 1969—92 — Карлтонсь-кому ун-ті в м. Оттава (обидва —Канада). Засн. і дир. (1962—72)Ін-ту рад. і сх.-європ. студій, спів-засн. і заст. дир. (1979—82) Канад.ін-ту укр. студій, засн. і 1-й головаМіжуніверситетського к-ту у спра-вах канад. слов’ян, пізніше пере-твореного на Канад. асоц. етніч-них студій. Виступав з лекціями вун-тах США, Великої Британії,Німеччини, Франції, Італії, Поль-щі, Австралії, Ватикану, Українита ін. Брав активну участь у русі забагатокультурність у Канаді. Чл.дорадчого к-ту з канад. етнічнихстудій при Держ. департ. (1973—79), радник кількох міністрів з пи-тань багатокультурності. Нагоро-джений премією Фундації Омеля-на і Тетяни Антоновичів (1996).

П. у м. Оттава.Тв.: Soviet Church Policy in the Uk-

raine. 1919—1939. Chicago, 1961; Ukrai-nian Churches under Soviet Rule: TwoCase Studies. Cambridge, 1984; The Uk-rainian Greek Catholic Church and theSoviet State. 1939—1950. Toronto—Lon-don, 1996.

Літ.: Ukrainians in North America.Champaign, 1975; Марунчак М. Біогра-фічний довідник до Історії українцівКанади. Вінніпег, 1986; Sorokowski A.Bohdan R. Bociurkiw. «Український іс-торик», 1998, № 1—4; Кухар Р. Пам’ятіБогдана Боцюрківа, видатного науко-вця і давнього приятеля Канадського

інституту українських студій. «Виз-вольний шлях», 1999, № 3.

О.О. Ковальчук.

БОЦЯН Йосиф (10.03.1879—21.11.1926) — греко-катол. церк.діяч. Н. в м. Буськ. Навч. у Львів.греко-катол. духовній семінарії(1902—05) і теологічному колегіу-мі в Інсбруку (нині місто в Авст-рії). 1904 висвячений на свя-щеника. В Ін-ті св. Августина за-хистив докторську дис. з теології(1909). 1910—14 — ректор Львів.греко-катол. духовної семінарії.1914 таємно висвячений митропо-литом А.Шептицьким на єписко-па ліквідованої царським урядомЛуцької греко-катол. єпархії.1914—17 — на засланні в Сибіру.Після звільнення не допущенийпольс. владою прийняти Луцькуєпархію. Від 1925 — єпископ-по-мічник митрополита А.Шептиць-кого. Співред. часописів «Като-лицький всхід», «Нива», «Богосло-вія», автор статей з історії Церкви.Перекладав укр. мовою твір Фо-ми Кемпійського «НаслідуванняХриста».

П. у м. Львів.М.І. Гайковський.

БОЧКОВСЬКИЙ Леонард (1895—08.02(26.01).1918) — укр. політ.діяч. Н. в м. Умань в польс. шля-хетській родині. Навч. у Київ. ко-мерційному ін-ті. 1913 увійшов доКиїв. групи укр. соціалістів-рево-люціонерів, за політ. поглядамитяжів до анархізму. 1914 заареш-тований та засланий до Сибіру.Повернувшись після Лютневоїреволюції 1917, став чл. ЦК Ук-раїнської партії соціалістів-рево-люціонерів та лідером Полтав. гу-бернської орг-ції УПСР, чл. ви-конкому Полтав. ради робітн. ісолдатських депутатів, із трав.1917 входив до складу УЦР відПолтавщини. В УПСР займаввкрай ліві позиції, разом із А.За-ливчим, Л.Ковалевим, Г.Михайли-ченком очолював т. зв. лівобереж-ців, які дотримувалися інтерна-ціоналістських поглядів. З літа 1917виступав за перехід влади до рад,за об’єднання УПСР з більшови-ками. Після захоплення Києвазагонами М.Муравйова першогож дня розстріляний як чл. УЦР.

Літ.: Лапчинський Г. Боротьба заКиїв: Січень 1918. «Літопис револю-ції», 1928, № 2.

О.П. Юренко.

БОЧКОВСЬКИЙ Ольгерд Іпполіт(14.03.1884—09.11.1939) — укр.

соціолог, публіцист і політ. діяч.Н. в с-щі Долинське Херсон. губ.(нині м. Долинська Кіровогр.обл.). 1905, після закінчення Лі-сового ін-ту в Санкт-Петербурзі,емігрував у Чехію. 1909 закінчивфілос. ф-т Карлового ун-ту вПразі. 1918—23 — чл. і відп. сек-ретар дипломатичної місії УНР уПразі, активний пропагандистукр. справи й української революції1917—1921, співробітник чехо-словац. і укр. часописів, що вихо-дили в міжвоєн. період в Чехосло-ваччині. 1922—36 — викл. соціо-логії й націології в Укр. госп.акад. в Подєбрадах (Чехія). 1936—39 — проф. Укр. тех.-госп. ін-ту вПразі. 1933 очолив т-во «Голодо-вий комітет» і написав відомий«Одвертий лист» до президентафранц. сенату Е.Ерріо з приводутого, що той заперечував існуван-ня голодомору 1932—1933 в Ук-раїні.

Б. — один із засн. укр. націо-логії, автор багатьох праць з проб-лем теорії та історії націй, бороть-би пригноблених народів, зокре-ма українців, за нац. визволенняй нац.-держ. самовизначення.

П. у м. Прага.Тв.: Поневолені народи царської

імперії, їх національне відродження таавтономне прямування. Відень, 1916;До проблеми української нації. «Ви-зволення», 1923, ч. 3; Націологія і на-ціографія. Б/м., 1927; Т.Г.Масарик:Національна проблема та українськепитання (спроба характеристики та ін-терпретації). Подєбради, 1930; Бороть-ба народів за національне визволення.Подєбради, 1932; Вступ до націології.К., 1998.

Літ.: Шудря К. Ольгерд Бочковсь-кий як націолог. В кн.: Бочковський О.Вступ до націології. К., 1998.

С.В. Віднянський.

БОШ Євгенія Богданівна (23(11).08.1879—05.01.1925) — рад. парт. ідерж. діячка. Н. в м. Очаків у сім’їмеханіка. Від 1901 — чл. РСДРП,1903 примкнула до більшовиків.Наприкінці 1909 — кер. Київ. к-туРСДРП. Після арешту 1912 — назасланні у Сибіру. У жовт. 1914втекла звідти і через Японію еміг-рувала до США. 1915 на запро-шення В.Леніна брала участь у Бе-рнській конф. закордонних сек-цій РСДРП, входила до редакціїж. «Коммунист». Разом з М.Буха-ріним та Г.Пятаковим виступалапроти права націй на самовизна-чення. Після Лютневої революції1917 повернулася у Петроград(нині Санкт-Петербург), а 23 бе-рез. — у Київ. Чл. міськкому

360БОЦЮРКІВ

О.І. Бочковський.

Є.Б. Бош.

Б. Боцюрків.

Й. Боцян.

РСДРП, депутат ради районнихдепутатів, входила до ред. більшо-вицького «Голоса социал-демок-рата». Від квіт. 1917 очолювалаПд.-Зх. окружний, а з лип. — Ки-їв. обласний к-т РСДРП(б), деле-гат VI Всерос. з’їзду РСДРП(б). Ка-тегорично виступала проти будь-яких контактів з УЦР, до якоїставилася різко негативно, засу-джувала входження більшовиківяк до «Комітету з охорони рево-люції» під час Корнілова заколоту1917, так і до «Крайового комітетуохорони революції» у жовт. 1917.У груд. 1917 увійшла до Гол. к-туРСДРП(б) соціал-демократії Ук-раїни, до ВУЦВК, а з утвореннямНародного секретаріату обіймалав рад. уряді посаду нар. секретарявнутр. справ. 1918—19 певний часпрацювала в Росії. Була політпра-цівником на фронтах громадян.війни. Від лип. 1919 — особливо-уповноважена РНК УСРР з орга-нізації політроботи у прифронто-вій смузі Пд. фронту. Від трав.1920 — на держ. та профспілковійроботі. З весни 1923 через хворо-бу відійшла від справ. 5 січ. 1925позбавила себе життя. Авторпраць «Національний уряд і Ра-дянська влада на Україні» (1919),«Рік боротьби. Боротьба за владуна Україні з квітня 1917 року донімецької окупації» (1990, 2-гевид.).

Літ.: Гриценко А., Тимченко Ж.Є.Б.Бош (1879—1925). К., 1964; Варга-тюк П. Героїчне і трагічне в доліЄ.Б.Бош. «УІЖ», 1989, № 8; Грицен-ко А., Миллер В. Е.Бош. В кн.: Полити-ческие деятели России, 1917: Биогра-фический словарь. М., 1993.

А.П. Гриценко.

БОШНЯК (Башняк) ОлександрКарлович (1786, за ін. даними,1787—1831) — чиновник, викона-вець агентурних завдань, літера-тор. Дійсний чл. моск. т-ва дос-лідників природи (1820). Н. в ма-єтку Єсіпово Нерехтського пов.Костромської губ. у поміщицькійродині (батько — спадковийвійськовик Карл Башняк, мати —Надія Аже). Навч. у Моск. ун-ті.Потоваришував з поетом В.Жу-ковським. Від 1804 служив увідомстві МЗС, 1807 — в артилер.парку в м. В’ятка (нині м. Кіров,РФ), з 1808 — у Департ. внутр.справ, Гол. правлінні мануфак-тур. У відставці (з чином колезь-кого асесора) від 1810. Під часВійни 1812 — офіцер кінногоополчення Костромської губ.Протягом 1816—20 неодноразово

обирався нерехтським предводи-телем дворянства. Займався фло-ристикою. 1815 відвідав Україну,Білорусь, Прибалтику. Видав уМоскві свої подорожні нотатки(«Дневные записки путешествияА.Бошняка в разные области за-падной и полуденной России».1820—21, ч. 1—2).

1820 оселився у власному ма-єтку поблизу Єлизаветграда (ниніКіровоград). Завербований І.Віт-том, який за дорученням імп.Олександра I здійснював неглас-ний нагляд в Україні, на поч. 1825вступив до Пд. т-ва (див. Декаб-ристів рух) й восени інформувавуряд про діяльність останнього.Навесні 1826 викликаний слідчимк-том у справі декабристів, свід-чив проти них. Влітку одержав задонос 3000 руб. асигнаціями, бувоформлений на службу колезь-ким радником Колегії закордон-них справ і відряджений до Псков-ської губ. для таємної перевіркилояльності О.Пушкіна, того ж ро-ку призначений у розпорядженнянач. пд. військових поселень та наго-роджений орденом св. Анни 2-гост. з діамантами. В ж. «Отечествен-ные записки» 1826 надрукував ог-ляд ботанічних садів Рос. імперії.

1829 фактично керував Ду-найськими князівствами Валахія,(див. Волощина) та Молдова яквіце-голова дивану в Бухаресті.Брав участь у придушенні польсь-кого повстання 1830—1831.

П. у м. Бар.Літ.: Селифонтов Н.Н. Александр

Карлович Бошняк. «Русская старина»,1879, № 10; Венгеров С.А. Критико-биографический словарь русских пи-сателей и ученых, т. 6, СПб., 1897—1904; Сыроечковский Е. ЗапискаА.К.Бошняка. «Красный архив», 1925,№ 2; Эйдельман Н. Пушкин идекабристы. М., 1979; Волконский С.Г.Записки. Иркутск, 1991.

П.Г. Усенко.

БОЯН — 1) легендарний поет,що згадується у «Слові о полку Іго-ревім», а також «Задонщині».У тексті «Слова...» його названо«віщим», а манера його «співу»протиставлена стилю самого ав-тора «Слова...». Можливо, вінжив при дворі кн. СвятославаЯрославича, був у особливих сто-сунках із черніг. та тмуторокансь-кими князями (див. Тмуторокан-ське князівство). Оригінальні тв.Б. до нас не дійшли, йому припи-сують дві «припевки» у «Слові...»,іноді — кілька більш великихуривків. Вважають, що у твор-чості Б. відобразилися традиціїсканд. скальдів;

2) символічне найменуваннядавньорус. дружинного поета вза-галі.

Літ.: Адрианова-Перетц В.П. «Сло-во о полку Игореве» и памятники рус-ской литературы XI—ХIII вв. Л., 1968;Шарыпкин Д.М. «Рек Боян и Ходы-на…» (К вопросу о поэзии скальдов и«Слова о полку Игореве»). «Сканди-навский сборник», 1973, вып. 18; Сло-варь книжников и книжности ДревнейРуси, вып. 1. Л., 1987; Котляр М.Ф. Іс-торичні портрети. К., 1998.

Т.Л. Вілкул.

«БОЯН» — поширена назва муз.т-в, що виникли наприкінці 19 ст.в Зх. Україні (1-ше — у Львові1891; голова — В.Шухевич) і про-існували до поч. Другої світовоївійни (1939). Такі т-ва були у Пе-ремишлі (1891, нині Пшемисль,Польща), Бережанах (1892), Коло-миї (1895), Чернівцях (1899), Терно-полі, Стрию (обидва — 1901) та ін.містах. Аналогічні т-ва були та-кож на Наддніпрянщині в Києві(1905), Полтаві (бл. 1910). Назвубуло взято від імені співця, згаду-ваного у «Слові о полку Ігоревім»(див. Боян). Виникли на підтрим-ку музики та хорового співу.Об’єднавши спершу аматорів, зго-дом стали важливими осередкамидіяльності професійних музикан-тів, насамперед диригентів і ком-позиторів, пізніше — муз. педаго-гів та виконавців-інструменталіс-тів. При т-вах створювалися хоро-ві колективи, нотні вид-ва, муз.школи, в яких виховувалися якаматори, так і професійні митці.

361БОЯН

Пам’ятник легендарномупоетові Бояну на Замковій горіу м. Новгород-Сіверський.Авторський колектив: А. Кущ,М. Барановський, В. Павленко,М. Бурак.

Вони влаштовували шевченківськівечори, концерти, конкурси. 1903відбувся об’єднавчий з’їзд регіо-нальних «Б.», який створив Союзспівацьких і муз. т-в. Довголітнімдиригентом одного із «Б.» бувкомпозитор С.Людкевич.

Літ.: Людкевич С. У 40-річчя Львів-ського Бояну. «Діло», 1932, № 51—54;Загайкевич М. Музичне життя ЗахідноїУкраїни другої половини ХIХ ст. К.,1960.

Ю.П. Ясіновський.

БОЯРИ (від давньотюркського«бояр», «боіла» — благородний,знатний) — панівний (поряд ізкнязями) прошарок людності Ки-ївської Русі й середньовічної Ук-раїни. У давньорус. джерелах ви-ступають ще й під назвами «княжімужі», «кращі мужі» та ін. Упершез’являються на сторінках літопи-сів у 10 ст. насамперед як чл. кня-зівської дружини. Вже в 40-х рр.10 ст. починають відігравати важ-ливу роль в управлінні д-вою ізовн. політиці (воєвода Свенельдпри Ігорі Старому, СвятославіІгоревичі та Ярополку Святослави-чі). З Б. складалася княжа рада,яка в деяких князівствах перетво-рилася на постійний орган. Спо-чатку (в 10—11 ст.) Б. повністюзалежали від князя, котрий «утри-мував» їх, тому вони не були осіб-ною сусп.-політ. силою. Станови-ще змінилося з 40—50-х рр. 12 ст.,тоді Б. почали активно втручатисьу держ. справи, прагнули підко-рити собі князів, більша ч. якихвела перманентну війну за великекиїв. княжіння та володіння «час-тью» в Руській землі і потрапила,таким чином, у значну залежністьвід безпосередніх начальниківвійськ. загонів — Б. Особливоїмогутності Б. досягли у Новго-родській землі і Галицькій землі.Починаючи з 30-х рр. 12 ст., Нов-город Великий перетворився наНовгородську боярську республіку,в якій князь відігравав роль на-йманого воєводи (на зразок італ.кондотьєрів-найманців). У Галиць-кому князівстві Б. підкорили собікн. Ярослава Володимировича, втру-чалися навіть у його особистежиття, а його сина ВолодимираЯрославича вигнали з князівства.Роман Мстиславич, засн. Галиць-ко-Волинського князівства, вжи-вав рішучих заходів до ліквідаціїбоярського опору його владі, тапередчасна загибель (1205) не да-ла змоги довести справу до кінця.Уцілілі Б. вигнали вдову Романа здітьми Данилом і Васильком з

князівства і 40 років порядкувалиу Галицькій землі і Волинській зе-млі, садячи на престоли покірнихїм князів-маріонеток, а то й за-прошуючи угор. окупантів, абитільки захистити власні інтересий маєтності.

Удільна роздробленість Дав-ньої Русі (40-ві рр. 12—13 ст.) ста-ла, як вважають сучасні історики,одним з негативних наслідків се-паратистських устремлінь Б., якіне бажали коритися вел. кн. у Ки-єві й керувалися власними ін-тересами. Значну сусп.-політ. си-лу Б. зберігали і в наступних сто-літтях. Напр., 1340 вони отруїлигалицько-волин. кн. Юрія II Бо-леслава і майже на 10 років ство-рили боярську республіку. У 15—17 ст. Б. трансформуються у маг-натів і шляхту.

Сусп.-політ. могутність Б.ґрунтувалася на їхньому екон. по-тенціалі. Від поч. і до серед. 12 ст.вони набувають земельні володін-ня, що робить їх матеріально не-залежними від князів і дає змогупроводити власну політику. Дже-релом землеволодінь Б. були старіволодіння племінної знаті (що ча-стково перетворилася на Б.), зага-рбання сел. общинних земель інаділи від князів, котрі були за-цікавлені в боярській підтримці йприхильності. Своїми землями Б.володіли як безумовною власніс-тю (вотчинами), яку князі не ма-ли права у них відбирати.

Літ.: Пресняков А.Е. Княжое правов Древней Руси. СПб., 1909; Сверд-лов М.Б. Генезис и структура феодаль-ного общества в Древней Руси. Л.,1983; Котляр Н.Ф. Древнерусская го-сударственность. СПб., 1998.

М.Ф. Котляр.

У 14—15 ст., крім знаті, Б. та-кож називали і професійних вої-нів, які поряд з ін. військовозобо-в’язаними верствами нас. Украї-ни підпорядковувалися юрисдик-ції місц. влади воєвод (на Поділлі)та намісників (у київ. «приго-родах»). Боярство у ці часи булошироким відкритим станом, якийоб’єднував як знатну верхівку (бо-яри-шляхта), так і перехідні до се-лянства нижчі службові прошар-ки. На укр. землях, які з 14 ст. пе-ребували у складі Корони Поль-ської, відбувається інтенсивнаконсолідація боярського стану.1434 Єдлинський привілей ви-знав за Б. Галичини повноправнийшляхетський статус. На земляхУкраїни в складі Великого князівс-тва Литовського (ВКЛ) каталіза-

тором, що прискорив консоліда-цію Б., стала феодальна війна30—40-х рр. 15 ст., внаслідок чогобуло розширено привілеї Б. (При-вілеї 1432, 1434, Привілей Кази-мира 1447, Судебник Казимира IV1468). Наприкінці 15 ст. значнозростає вага бояр-шляхти — най-вищого прошарку боярського ста-ну, який дедалі більше відмежову-ється від нижчих прошарків бояр-ства: бояр-слуг і бояр путніх. У 16 ст.процес консолідації панівнихпрошарків, до яких увійшли боя-ри-шляхта, загалом вступив у за-вершальну стадію (Устав 1522).Підсумком оформлення становихправ укр. шляхти стало прийняттяСтатутів Великого князівстваЛитовського та проведення земсь-ких реформ (1564—66). На часЛюблінської унії 1569 шляхта ВКЛ(у т. ч. й укр.) в своїх осн. правахфактично зрівнялася із привіле-йованими станами Польщі.

Літ.: Леонтович Ф.И. Бояре и слу-жилые люди в Литовско-Русском госу-дарстве. «Журнал Министерства юсти-ции», 1907, № 5; Лаппо И. К историисословного строя Великого княжестваЛитовского. Конные мещане витебс-кие в XVI ст. В кн.: Сборник статей,посвященных В.О.Ключевскому. М.,1909; Юргинис Ю.М. Бояре и шляхта вЛитовском государстве. В кн.: Восточ-ная Европа в древности и средневеко-вье. М., 1978; Грицкевич А.П. Форми-рование феодального сословия в Вели-ком княжестве Литовском и его право-вые основы (XV—XVI вв.). В кн.: Пер-вый Литовский статут: Материалы ре-спубликанской научной конференции,посвященной 450-летию Первого ста-тута. Вильнюс, 1982; Яковенко Н.М.Українська шляхта з кінця XIV до се-редини XVII ст. (Волинь і ЦентральнаУкраїна). К., 1993.

А.О. Гурбик.

БОЯРИ ПУТНІ — найнижчийпрошарок боярського стану (див.Бояри) на укр. землях у складі Ве-ликого князівства Литовського,який виник внаслідок зближення«панцирних бояр» (див. Бояри-слуги) та прошарку напівтяглово-го нас. В Україні 16 ст. «путними»називали всі категорії слуг, які заправо користування землею не-сли як власне путну (доставкавідомостей та листів), так і ясачну(госп. обслуговування замків)службу.

Літ.: Jabіonowskі A. Polska XVIwieku pod wzglкdem geograficzno-statys-tycznym, t. 11: Ziemie Ruskie. Ukraina.«Їrуdіa dziejowe», 1897, t. 22; Яковен-ко Н.М. Українська шляхта з кінця XIVдо середини XVII ст. (Волинь і Цент-ральна Україна). К., 1993; Гурбик А.О.Еволюція соціально-територіальних

362БОЯРИ

спільнот в середньовічній Україні (во-лость, дворище, село, сябринна спіл-ка). К., 1998.

А.О. Гурбик.

БОЯРИ-СЛУГИ — представникинижчого прошарку боярськогостану (див. Бояри), які зобов’язанібули відбувати нормовану військ.та ін. служби у князів і панів заправо користування землею. По-чинаючи з 14 ст., вони володілинаділами як на великокнязівсь-ких землях, так і на землях князівта панів. У подальшому підпоряд-ковані князям Б.-с. розшарували-ся на напівпривілейованих зем’ян(з частковим шляхетським пра-вом) та особисто непривілейова-них «панцирних бояр», які не ма-ли особистого шляхетства. Чима-ло Б.-с. часто виходили за нижнюстанову межу бояр і знижувалисвій статус до рівня напівтяглово-го нас. — бояр путніх та селян-слуг. На укр. землях у складі Ве-ликого князівства Литовського іс-нували регіональні відмінності установленні та становищі Б.-с. НаВолині етапними у формуванніпрошарку Б.-с. були кін. 14,30-ті—40-ві рр. 15, поч. 16 ст., ко-ли разом із значними земельнимипожалуваннями вел. князів во-лин. магнатам і шляхті було пе-редано й численні роди Б.-с. НаКиївщині етапними у формуванніпрошарку Б.-с. були серед. 14 —поч. 15 ст., серед. 15, 1-ша пол.16 ст., що було пов’язано із захо-дами Володимира Ольгердовича,Вітовта, Олельковичів та наміс-ників-державців. Врешті-решт,Б.-с. на Київщині виявилися пе-реважно підпорядкованими київ.замкам («пригородам») і протя-гом 16 ст. розшарувалися назамкових зем’ян-ленників і «пан-цирних бояр». Згодом частинаБ.-с., яка втратила чи так і не до-сягла станових привілеїв, злиласяз укр. козацтвом і вже в новомустатусі виборювала свої становіправа.

Літ.: Леонтович Ф.И. Бояре и слу-жилые люди в Литовско-Русском го-сударстве. «Журнал Министерства юс-тиции», 1907, № 5; Лаппо И. К исто-рии сословного строя Великого кня-жества Литовского. Конные мещаневитебские в XVI ст. В кн.: Сборникстатей, посвященных В.О.Ключев-скому. М., 1909; Грицкевич А.П. Фор-мирование феодального сословия вВеликом княжестве Литовском и егоправовые основы (XV—XVI вв.). В кн.:Первый Литовский статут: Материалыреспубликанской научной конферен-ции, посвященной 450-летию Первогостатута. Вильнюс, 1982; Яковенко Н.М.

Українська шляхта з кінця XIV до се-редини XVII ст. (Волинь і ЦентральнаУкраїна). К., 1993.

А.О. Гурбик.

БОЯРИ-ШЛЯХТА— родове спад-кове боярство, яке фіксується влатиномовних документах на укр.землях у 14—15 ст. під назвою«boiarini nobiles» (в польс. мові«шляхтич» — людина благородно-го походження). Найвищий про-шарок боярського стану, який упроцесі еволюції злився з ін. при-вілейованими станами (панами,зем’янами-шляхтою) і отримавповноправне шляхетство. В Гали-чині це було зафіксовано Єдлин-ським привілеєм 1434. На укр.землях у складі Великого князівст-ва Литовського процес консоліда-ції панівних верств (до якихувійшли Б.-ш.) відбувався протя-гом 15—16 ст. Підсумком сталиСтатути Великого князівства Ли-товського та земські реформи1564—66, які юридично узакони-ли станові права укр. шляхти, засвоїм обсягом ці права фактичнодорівнювали сумі прав привіле-йованих станів Польщі.

Літ.: Юргинис Ю.М. Бояре и шлях-та в Литовском государстве. В кн.: Во-сточная Европа в древности и средне-вековье. М., 1978; Грицкевич А.П.Фор-мирование феодального сословия вВеликом княжестве Литовском и егоправовые основы (XV—XVI вв.). В кн.:Первый Литовский статут: Материалыреспубликанской научной конферен-ции, посвященной 450-летию Первогостатута. Вильнюс, 1982; Яковенко Н.М.Українська шляхта з кінця XIV до се-редини XVII ст. (Волинь і ЦентральнаУкраїна). К., 1993.

А.О. Гурбик.

БОЯРКА (до 1956 — смт Боярка-Будаївка) — місто Києво-Свято-шинського р-ну Київ. обл. Заліз-нична ст.

Перші згадки про с. Городи-ще-Будаївка, що було на місці су-часної Б., припадають на поч.16 ст. У зв’язку з буд-вом у60-х рр. 19 ст. залізниці Київ—Фастів утворено залізничну ст. Б.1923—27 Боярка-Будаївка — центрБудаївського р-ну. Місцевістьбіля Б. відома своїми добримилікувально-кліматичними умова-ми, тут розміщено багато санато-ріїв. У роки Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 с-ще окуповане гітлерівцямивід 1 серп. 1941 по 5 листоп. 1943.

Пам’ятники: М.Островському(1971), П.Корчагіну (1979). Паро-воз К-15776 (1989), встановлений

на вічну стоянку як символ поря-тунку Києва від паливної кризи вхолодну зиму 1921.

Літ.: ІМіС УРСР. Київська об-ласть. К., 1971; Боярка: Фотоподорожпо місту. К., 1993.

Л.В. Шевченко.

БОЯРКА-БУДАЇВКА — назва до1956 м. Боярка.

БОЯРСЬКА ДУМА. За часів Ки-ївської Русі — неформальна радапри князеві без чітко окресленихфункцій. Склад «думців» — «кня-жих мужів» (див. Бояри) — зале-жав виключно від княжої волі.Б.д. виникає як наслідок інститу-алізації патріархальної традиції,що змушувала володаря радитисьіз підданими при прийнятті рі-шень. З часом цей первісно не-формальний орган урядуванняусталився, професіоналізувався,стало обмеженим коло осіб, зяких могли рекрутуватися «дум-ці». Б.д. перетворилася на конку-рента та обмежувача князівськоївлади. Останнє особливо помітне,напр., у Галицькій землі (див. Га-лицькі бояри).

Вищі дорадчі органи владиеволюціонували по-різному у Ве-ликому князівстві Литовському(ВКЛ) та Великому князівстві Мо-сковському (ВКМ), які наслідува-ли давньорус. політ. спадщину. УВКЛ рада панів (пани-рада) сталаоплотом аристократичного конс-титуціоналізму. У ВКМ Б.д. післяпідриву позицій рос. родової ари-стократії за опричнини (1564—72)та «смутного часу» (1605—13) бю-рократизувалася. До складу ос-танньої протягом 16—17 ст. крімродової аристократії (бояри таокольничі) вводять представниківдворянства (думні дворяни) та чи-новництва (думні дяки). Політ.значення Б.д. в Рос. д-ві було об-межене і залежало від особистихякостей монарха. Наприкінці 17 ст.самодержавство вдається до ство-рення паралельних Б.д. органіввлади, а 1711 Петро I остаточнозамінив її Сенатом.

Літ.: Ключевский О.В. Боярская ду-ма. М., 1882; Пресняков А.Е. Москов-ское царство. В кн.: Российские само-держцы. М., 1990; Кинан Е. Традиціїмосковської політичної культури. Вкн.: Російські історичні міфи. К., 2001.

Д.С. Вирський.

БРАВЛІН (р. н. і р. с. невід.) —князь русів. Візант. агіографічнеджерело «Житіє Стефана Сурозь-кого» (відоме лише в давньорус.перекладі), створене на межі 8—

363БРАВЛІН

9 ст., розповідає, що з Новгоро-да Великого прийшла велика рус.рать на чолі з кн. Б., полонила зе-млю (Кримську) від Корсуня(Херсон, Херсонес Таврійський) доКорчева (нині Керч) і здобулам. Сурож (нині Судак). Руси по-грабували місто, однак згодом по-вернули награбоване і полонених.Логічно припустити, що це відбу-валося до 790 і що Б. уклав тодівигідну для себе угоду. У повідом-ленні багато неясного. Новгородау 8 та 9 ст. ще не існувало. Ім’яБ. — сканд. походження. Можли-во: а) скандинави прийшли Дніп-ром на пд. і далі до Криму; б) невиключено, що дружина Б. булакиїв. походження і Б. можна вва-жати попередником Аскольда іДіра; в) Б. був князем якогось по-ки що невідомого рус. квазідерж.утворення у Приазов’ї; г) фраг-мент про Б. було вставлено у «Жи-тіє...» вже після давньорус. пере-кладу візант. оригіналу.

М.Ф. Котляр.

БРАГИНСЬКИЙ ПОЛК— одна зкозац. структурних одиниць уПравобережній Україні. Сформо-ваний після 1650. Назва походитьвід волосного м-ка Брагинь (Бра-гинець) Київського воєводства(очевидно, сучасне с. БраженецьКоростишівського р-ну Жито-мир. обл.). Існував короткий час.

В.В. Панашенко.

БРАЗИЛІЯ (Brasil), ФедеративнаРеспубліка Бразилія — д-ва в Пд.Америці. Пл. 8,5 млн км2. Нас.169,5 млн осіб (2000). Столиця —м. Бразиліа. Тер. Б. поділяєтьсяна 25 штатів, федеральний (сто-личний) округ і 3 федеральні те-риторії. Держ. мова — португаль-ська. Б. — президентська респуб-ліка. За формою держ. устрою —федерація. Глава д-ви й уряду —президент. Законодавчий орган —двопалатний Нац. конгрес у скла-ді палати депутатів і федерально-го сенату.

У доколумбову епоху Б. насе-ляли індіанські племена. 1500узбережжя Б. відкрив португаль-ський мореплавець П.Кабрал. Відтого часу Б. була колонією Пор-тугалії. Від 30-х рр. 16 ст. для ро-боти на плантаціях почали заво-зити негрів (рабів) із Африки.1808, під час наполеонівськихвійн, король Португалії Жуан VIопинився в Б., де перебував з дво-ром до 1821. Від 1815 Б. отрималастатус королівства як складовачастина «Об’єднаного королівства

Португалії, Бразилії і Алгарві»,формально припинила бути коло-нією. 1822 син Жуана VI Педру I(з 1821 — регент) проголосив Б.незалежною д-вою. 1825 Португа-лія визнала незалежність Б. 1825—28 Б. вела війну за спірні тер. з Ар-гентиною. 1888 у Б. скасованорабство, 1889 проголошено ство-рення федеративної республіки. УДругій світовій війні Б. брала участьна боці антигітлерівської коаліції.Внутрішньополіт. нестабільність,зумовлена екон. негараздами, при-вела 1964 до влади військ. хунту.Від 1979 почався процес поступо-вої демократизації. Б. — чл. ООНвід 1945, чл. пн.-амер. зони вільноїторгівлі МЕРКОСУР.

Дипломатичні відносини міжБ. і Україною встановлені 10 січ.1992.

Від 2-ї пол. 1990-х рр. доситьінтенсивно розвивається укр.-бра-зильське співробітництво в усіхгалузях, зокрема в космічній.

Літ.: Латинская Америка: Энцик-лопедический справочник. М., 1979;Орлов А.Г. Политические системыстран Латинской Америки. М., 1982;История Латинской Америки. 1918—1945. М., 1999.

А.Ю. Мартинов.

Українці в Бразилії. Першіукраїнці в Б. з’явились у 19 ст.Однією з перших укр. родин, щоприбула в Б., вважається родинаМиколи Морозовича, яка виїхалаз Золочівщини 1872. Однак є ок-ремі відомості, що перші українціз’явилися тут раніше — в 1820-х рр.Масова імміграція почалася з1895.

Нині укр. діаспора налічує бл.350 тис. осіб. 70 % проживають усільс. місцевості, 75 % зосередже-но в шт. Парана, 9 % — у Санта-Катарина, 6 % — Ріу-Гранді-ду-Сул, 5 % — Сан-Паулу. Гол. осе-редки українців — міста Пруден-тополіс, Курітіба, Сан-Паулу.

Перші культ.-освіт. т-ва вини-кають на поч. 20 ст. 1902 у Курітібібуло організовано т-во «Просвіта».1913 діяли 32 укр. орг-ції (гол.чин. «Просвіти» й т-ва ім. Т.Шев-ченка). 1922 створено Укр. союз, з1938 — Хліборобсько-освіт. со-юз — найбільше культ.-освіт. т-воукраїнців у Б. 1947 у Курітібі назаг. конгресі українців заснованоТ-во прихильників укр. к-ри. Ни-ні Укр.-бразильська центр. репре-зентація координує діяльність усіхукр. орг-цій.

Велике значення надаєтьсяукр. шкільництву. 1898 відкрито

перші дві шк. в околицях Пруден-тополіса. 1913 створено Шкіль-ний союз, що в 1920—41 об’єднав35 шкіл. Від 1935 працює 4-річнашк.-семінарія св. Йосафата уПрудентополісі, майже при всіхукр. церквах діють суботні курсиукраїнознавства. Від 1989 в ун-тішт. Парана — українознавчі кур-си. Від 1991 у чотирьох урядовихшк. цього шт. викладають укр.мову.

Перший укр. час. — «Зоря»(1907). Ін. вид.: «Boletim Informa-tivo», «Наша думка», «Наш на-прям», «Місіонер у Бразилії», «Пра-вославна нива», «Прапор», «Пра-ця», «Самоосвітник», «Україна»,«Український місіонер», «Україн-ський місіонер у Бразилії». Від1912 діє вид-во отців василіян, девидається укр. літ.

1961 в Курітібі на площі Укра-їна споруджено перший пам’ят-ник Т.Шевченку, згодом — вПрудентополісі й Порту-Алегрі.

Літ.: Гец М. Українська імміграціяв Бразилії. В кн.: Українці у вільномусвіті. Джерсі-Сіті, 1954; Зінько В. Ріднашкола у Бразилії (історико-правничийнарис). Прудентополіс, 1960; Зарубіж-ні українці: Довідник. К., 1991; Єв-тух В.Б. та ін. Зберігаючи українськусамобутність. К., 1992; Стрілко А. Біляджерел української діаспори у Брази-лії. В кн.: Українська діаспора, ч. 7. К.,1995; Трощинський В.П., Шевченко А.А.Українці в світі. К., 1999; Українці,т. 1. Опішне, 1999.

О.О. Ковальчук.

БРАЗОЛІ — козац.-старшинський,згодом дворянський рід, що похо-див від грунського сотника (1763—75) Василя Трохимовича Б. (1723 —бл. 1803). Його син — ГригорійВасильович Б. (1761 — р.с. не-від.) — голова Катериносл. палатикарного суду, а онук — Євген Гри-горович Б. (1799—1879) — відомийполтав. громад. діяч, полтав. губе-рнський предводитель дворянства(1844—46), почесний попечительполтав. г-зії (1845—46), чл. нагля-дової ради при Ін-ті шляхетнихдівчат у Полтаві (1845). Значнимигромад. діячами були і два стар-ших сини Євгена Григоровича —Григорій Євгенович Б. (1850 — р.с.невід.) — голова Зіньківськогос.-г. т-ва, охтирський (1885—92)та зіньківський (1892—1908) по-вітовий предводитель дворянства,почесний попечитель Охтирськоїчол. г-зії та Сергій Євгенович Б.(1851 — р.с. невід.) — зіньківсь-кий повітовий (1886—92) та пол-тав. губернський (1892—1907)предводитель дворянства, чл.

364БРАГИНСЬКИЙ

Л.Є. Бразоль.

Держ. ради (1906) та гофмейстерімператорського двору (1906).Їхній молодший брат — Лев Євге-нович Б. (1854 — р. с. невід.) —відомий лікар, д-р медицини(1884), голова Петерб. т-ва ліка-рів-гомеопатів (від 1890), авторбагатьох наук. праць.

Рід Б. внесений до родовіднихкниг Полтав. губ., Слобідсько-Укр. губ., Катериносл. губ. Існу-ють й ін. роди Б.

Літ.: Модзалевский В.Л. Малорос-сийский родословник, т. 1. К., 1908.

В.В. Томазов.

БРАЇЛІВ (Брагілів) — с-ще міськ.типу Жмеринського р-ну Він.обл. Розташов. на р. Рів (прит.Пд. Бугу), за 4 км від залізничноїст. Браїлів. Нас. 5,4 тис. осіб(1999).

Заснований 15 ст. За часів на-ціональної революції 1648—1676 —сотенне м-ко Брацлавського полку.1672—99 знелюднений Б. перебу-вав під контролем Османської ім-перії. Після укладення Карлови-цького мирного договору 1699(див. Карловицький конгрес 1698—1699) повернений під владу Поль-щі. За 2-м поділом Польщі 1793(див. Поділи Польщі 1772, 1793,1795) Б. увійшов до складу Росій-ської імперії, після утворення По-дільської губернії (1797) — м-коВін. пов. Мав значну єврейс. гро-маду (за переписом 1897 з 8561жителя 3721 — єврей).

За часів української революції1917—1921 м-ко знаходилося в зо-ні сел. повстанських рухів. 1919біля Б. відбулися бої з більшовика-ми: в квіт. — Січових стрільців, усерп. — 6-ї бригади УГА.

Від 1932 — у складі Він. обл.1972 дістав статус с-ща міськ. ти-пу.

Пам’ятка арх-ри: Троїцькийсобор (1767—78).

Літ.: Слободенюк Н.П., Логви-нов В.О. Браїлів: стежками історії:Краєзнавчі нариси. Вінниця, 2000.

Д.С. Вирський.

БРАЇЛІВСЬКА БИТВА 1666 —битва між укр. та польс. війська-ми, що відбулася 28—29(18—19)груд. поблизу м-ка Браїлів під часнаціональної революції 1648—1676.Після проголошення П.Дорошен-ка гетьманом останній вирішивне допустити розташування польс.військ на тер. Правобережної Ук-раїни. А тому, коли підрозділи ко-ронної армії під проводом С.Мо-ховського (бл. 10 тис. осіб) нама-галися зайняти Київщину, увій-

шовши до неї через пн. р-ниБрацлавщини, Дорошенко завдавудару по ворогові на марші. Маю-чи в розпорядженні 23-тис. війсь-ко (з них — 15 тис. татар), у нічна 29(19) груд. гетьман атакувавполяків за 10—11 км від Браїлова,коли вони просувалися під захис-том табору. Битва закінчилася на-ступного дня (за 3,5 км від м-ка),кіннота Моховського розпочалаконтратаку, намагаючись розбититатар. кінноту, але вийшла прямона осн. полки Дорошенка. У жор-стокому бою, що тривав понад двігодини, загинуло 17 корогв, а ре-шта вдалася до втечі. Більшістьполяків потрапила до полону (се-ред них і сам Моховський). Пере-мога у цій битві дала змогу Доро-шенку оволодіти Браїловим, а влют. 1667 оточити одну з гол.польс. фортець на Правобереж.Україні — Білу Церкву. Таким чи-ном, гетьман отримав контрольнад усім регіоном.

Літ.: Величко С. Літопис, т. 2. К.,1991; Смолій В., Степанков В. Україн-ська національна революція XVII ст.(1648—1676 рр.). К., 1999.

Т.В. Чухліб.

БРАЙЧЕВСЬКИЙ Михайло Юлі-анович (06.09.1924—23.10.2001) —історик та археолог, нумізмат,громад. діяч. Д-р істор. н. (1989),проф. (1992), чл. УВАН (США),голова київ. осередку Укр. істор.т-ва. Н. в м. Київ. Після закінчен-ня історико-філол. ф-ту Київ.ун-ту (1948) працював в Ін-ті ар-хеології АН УРСР. 1954 захистивканд. дис. («Римська монета натериторії УРСР»). 1960—68 пра-цював в Ін-ті історії АН УРСР,1970—72 — знову в Ін-ті археоло-гії. Брав участь у створенні низкиколективних фундаментальнихпраць: «Нариси стародавньої істо-рії УРСР», «Історія УкраїнськоїРСР», «Історія вітчизняної мате-матики». Осн. праці присвяченідослідженню черняхівської куль-тури, ранньослов’ян. старожитно-стей, перших слов’ян. д-в на тер.Русі (д-ва антів, Київська Русь),етнічного й соціально-екон. роз-витку сх. слов’ян у 1 тис. н.е., іс-торії давнього Києва та Чернігова,походженню Русі. Опублікувавнизку цінних істор. джерел і па-м’яток історіографії.

Був одним з ініціаторів ство-рення Всеукр. т-ва охорони па-м’яток історії та к-ри, чималозробив для збереження, дослі-дження й популяризації пам’ятокісторії. 1966 написав найвідомішу

свою працю «Приєднання чи воз-з’єднання? Критичні замітки зприводу однієї концепції». В нійподана аргументована критикаміфу рос. великодерж. історіогра-фії про «возз’єднання російськогота українського народів у 1654 р.».Після її публікації за кордономвченого 1972 позбавлено роботи вІн-ті археології, тривалий час йо-го праці не друкувалися. Незва-жаючи на переслідування з політ.мотивів, Б. продовжував пліднопрацювати над пам’ятками дав-нього літописання, здійснив спро-бу реконструкції літопису київ.кн. Аскольда, написав фундамен-тальну монографію «Анти» (в ру-кописі).

З початком укр. нац. відро-дження наприкінці 1980-х рр. по-вертається до активного наук. тагромад. життя. 1989 захистив док-торську дис. («Східні слов’яни уI тис. н.е.»), став чл. Т-ва шану-вальників укр. мови ім. Т.Шев-ченка і делегатом установчогоз’їзду Народного руху України. Од-ним із перших зайнявся перегля-дом догм і стереотипів рад. істо-ріографії, що знайшло відобра-ження у його «Конспекті лекцій зісторії України». Зокрема, вінвиступив проти теорії про існу-вання давньорус. народності, під-тримав точку зору М.Грушевськогопро раннє формування укр. на-родності, підтримав також гіпоте-зу про тотожність антів та полян.Від 1992 Б. — проф. каф-ри історіїНац. ун-ту «Києво-Могилянськаакадемія». Автор понад 500 наук.праць. Лауреат премій ім. М.Гру-шевського НАН України таФундації Омеляна і Тетяни Анто-новичів (1992).

П. у м. Київ.Тв.: Римська монета на території

України. К., 1959; Коли і як виникКиїв. К., 1963; Біля джерел слов’ян-ської державності. К., 1964; Утверд-ження християнства на Русі. К., 1988.

Літ.: Кухарук Ю. Бібліографія працьМ.Ю.Брайчевського. В кн.: Брайчев-ський М. Вибрані твори. К., 1999;Мицик Ю.А. Життя коротке, а па-м’ять вічна (замість некролога проф.М.Ю.Брайчевському). «Слово Просві-ти», 2001, № 31; «Спеціальні історичнідослідження: питання теорії та ме-тодики. Зб. наук. праць пам’яті... Ми-хайла Брайчевського», 2003, № 10,ч. 1—2.

Ю.А. Мицик.

БРАНДЕНБУРГ Микола Юхимо-вич (20.08.1839—13.09.1903) —рос. археолог і військ. історик.Генерал-лейтенант (1896). Н. в

365БРАНДЕНБУРГ

М.Ю. Брайчевський.

М.Ю. Бранденбург.

м. Санкт-Петербург у дворянсь-кій родині. 1870 закінчив Петерб.ун-т. Брав участь у російсько-ту-рецькій війні 1877—1878. Засн. ідир. артилер. музею в С.-Петер-бурзі. Здійснював розкопки натер. давньорус. м. Стара Ладога(нині село Ленінгр. обл., РФ),розкопки курганів у С.-Петерб. іНовгородській губерніях, а такожскіф. (див. Скіфи) і слов’ян. кур-ганів на тер. України, зокремаМакіївські кургани, Іллінецькийкурган та ін. Автор багатьох наук.праць з військ. історії, у т. ч. — іс-торії артилерії.

П. у м. С.-Петербург.Тв.: Старая Ладога. СПб., 1896; Пу-

теводитель по Санкт-Петербургскомуартиллерийному музею, ч. 1. СПб., 1902.

Літ.: Печенкин Н.М. Памяти Н.Е.Бра-нденбурга. «Артиллерийский журнал»,1905, № 7.

Ю.А. Пінчук.

«БРАНДЕНБУРГ-800» — військ.диверсійний спец. підрозділ особ-ливого призначення у системі аб-веру. Ств. 1939 в курортному м-куСлияч (Чехія) спочатку під на-звою «Навчальна будівельна рота№ 800», потім «батальйон Бауле-ра», 1940 — полк «Бранден-бург-800». 1942 став д-зією. В аб-вері вона мала назву «домашнєвійсько Канаріса». «Б.-800» без-посередньо підпорядковувався уп-равлінню «Абвер-II», яке орга-нізовувало саботаж, диверсії, те-рор і повстання. Окремі підроз-діли «Б.-800» іноді підпорядкову-валися регулярним військам і дія-ли як десантні підрозділи. Фор-мувався спочатку із німців, щоволоділи іноз. мовами, згодом —мешканців окупованих країн. Ускладі д-зії було три батальйони:1-й дислокувався у Бранденбурзі,призначався для дій на «східно-му фронті», 2-й — в Дюрені(обидва в Німеччині), 3-й — уБадені поблизу Відня. Першому,найчисельнішому, батальйонупідпорядковувалися спец. форму-вання — «Нахтігаль» («Соло-вей»), «Бергман» («Горець») та ін.

«Б.-800» діяв на рад.-нім. фро-нті з метою здійснення військ. таагентурної розвідки передньогокраю частин Червоної армії (див.Радянська армія), терористичнихактів у тилу, захоплення «язиків».1941—42 він повинен був, з одно-го боку, перешкоджати знищен-ню рад. військами під час відсту-пу запасів продовольства, сиро-вини та пром. товарів, руйнуван-ню з-дів оборонної пром-сті,шахт, мостів військ. значення, за-

лізничних шляхів сполучення, зін. — захоплювати на тер. СРСРоперативно важливі об’єкти —мости, тунелі — і утримувати їх допідходу передових частин нім. ар-мії. На його базі йшла підготовкадиверсантів.

Батальйон «Нахтігаль» у черв.1941 діяв на тер. України. У пе-ріод відступу рад. військ дивер-сантів із «Б.-800» перекидали уформі бійців Червоної армії в тил,де вони завдавали «удари в спи-ну». Під час відступу нім. військ зтер. Рад. Союзу завданням «Б.-800»було руйнування стратегічних ко-мунікацій, важливих пром. об’єк-тів. Наприкінці 1944, у зв’язку зліквідацією абверу, «Б.-800» булоперетворено на змішану д-зію, апотім перейменовано на «Бойовугрупу Кюльвайн», яка діяла пере-важно проти балканських парти-занів. У верес. її підрозділи пе-редано танк. з’єднанню «ВеликаНімеччина».

Літ.: Богданов А.А. В поединке сабвером. М., 1968; Мельников Д., Чер-ная Л. Империя смерти. М., 1987; Сер-геев Ф. Тайные операции нацистскойразведки 1933—1945. М., 1991; Органыгосударственной безопасности СССРв Великой Отечественной войне: Сбо-рник документов, т. 1, кн. 1. М., 1995.

Т.В. Вронська.

БРАНДИС Анатолій Якович (н.12.08.1923) — військовик, ге-нерал-лейтенант авіації. Двічі Ге-рой Рад. Союзу (лют., черв. 1945).Канд. воєн. н. Н. в м. Катерино-слав (нині Дніпропетровськ). За-кінчив Пермську військ. шк.пілотів (1943). У Червоній армії(див. Радянська армія) — від черв.1941. Із серп. 1943 воював на Пд.,4-му Укр., 3-му Білорус. фронтах.У складі 75-го гвард. штурмовогоавіаполку (1-ша гвард. штурмо-ва авіад-зія, 8-ма повітряна ар-мія, 4-й Укр. фронт) Б. до кін.серп. 1944 здійснив 128 бойовихвильотів. 23 лют. 1945 отримавпершу «Золоту Зірку» Героя Рад.Союзу. До серед. квіт. здійснивще 99 вильотів, за що нагородже-ний 2-ю медаллю «Золота Зірка»(29 черв. 1945). Після війни за-кінчив Військ.-повітряну акад.ім. М.Жуковського (1950) таВійськ. акад. Генштабу. Викладав увійськ. вузах.

Літ.: Дриго С.В. За подвигом — по-двиг. М., 1967; Дважды Герои Совет-ского Союза. М., 1973; Подвиги ГероевСоветского Союза. М., 1981; И гене-рал, и рядовой. Днепропетровск, 1983;Герои Советского Союза. М., 1987.

О.Є. Лисенко.

БРАНДТНЕР Людвик (Людвиг)Карлович (прибл. 1853—26(14).05.1879) — революц. діяч. Прусськийпідданий. Навч. в 3-й Харків.г-зії, Харків. ветеринарному ін-ті(не закінчив). 1874 взяв участь ународницькому гуртку С.Ковали-ка. 1875 заарештований. На «про-цесі 193-х» виправданий, протевідданий під негласний поліцій-ний нагляд. 1876 затриманий запідозрою у поширенні соціаліст.пропаганди серед залізничників.Одданий на поруки, перейшов нанелегальне становище. Принале-жний до кола «Виконавчого ко-мітету рос. соціально-революцій-ної партії». 23(11) лют. 1879 накиїв. квартирі по Жилянській вул.вчинив збройний опір жандар-мам, був тяжко поранений. 16(04)трав. того ж року військ.-окруж-ний суд ухвалив щодо нього смер-тний вирок (імп. Олександр II за-мінив первісно визначений роз-стріл повішенням). Страченийразом із В.Осинським та В.Свири-денком (псевд. Антонов) у Києві.

Літ.: М.Д. [Драгоманов М.] Герой-ська самооборона соціалістів в Києві.«Громада», 1879, № 4; Я.Д.Б. Суд иказнь Л.К. Брандтнера, В.А. Свири-денко и В.А. Осинского. «Каторга иссылка», 1929, № 7; Берман Л.Л. Заме-тка о казни В.Осинского и др. Тамсамо, 1930, № 2.

П.Г. Усенко.

БРАНИЦЬКИЙ (Браніцький,Бранецький) Франциск-Ксаверій(прибл. 1730—1819) — граф, маг-нат, військ. і держ. діяч Речі По-сполитої, генерал-аншеф (1793) ігенерал від інфантерії (1798) Ро-сійської імперії. Кавалер орденівсв. Станіслава та Білого орла. Ба-тько Єлизавети Воронцової.

З шляхетського роду Браниць-ких. Н. в сім’ї брацлав. каштелянаПетра Браницького та Валерії зроду Шембеків. Учасник Семи-літньої війни 1756—1763 у лавахфранц. армії. Прийнятий до поч-ту герцогом Карлом Курляндсь-ким — сином польс. короля Авгу-ста III. У складі посольства підпроводом Станіслава-Августа По-нятовського (майбутнього короляРечі Посполитої) відвідав Санкт-Петербург. Від 1764 — першийкоролів. ад’ютант, коронний чаш-ник, потім — підстолій, від1766 — великий коронний лов-чий, 1768 — региментар короннихвійськ, діяв проти Барської конфе-дерації 1768, придушував Коліїв-щину, після чого дістав у нагородуЛюбомльське староство. 1771 —королів. посланець до Росії. 1773

366БРАНДЕНБУРГ

А.Я. Брандис.

Герб «Корчак».

призначений гетьманом польним,1774 — гетьманом великим корон-ним, обійняв Білоцерківське ста-роство.

Невдоволений королем черезобмеження своїх владних функ-цій, 1775 очолив опозицію з бокуконсерваторів. 1781 за намовиімп. Катерини II повінчався з їїулюбленицею, яка в тогочаснихпоголосках фігурувала як дочкарос. імператриці, — ОлександроюЕнгельгардт (разом, зокрема, су-проводжували царицю в подорожіпо Україні та Криму 1787). При-єднався до облоги Очакова рос.армією (1788), постачав її продо-вольством.

Активний діяч Чотирирічногосейму 1788—92. ПрисягнувшиКонституції 3 трав. 1791, ставвійськ. міністром, але 1792 зрадивРечі Посполитій, ставши одним ізпровідників Торговицької конфе-дерації. 1793 склав гетьман. бу-лаву, перейшов на рос. службу.Від 1798 здебільшого мешкав убілоцерківському маєтку, взявшивідставку. З дружиною заснувавпарк «Олександрія», розгорнув під-приємницьку діяльність, сприяврозвиткові с. г-ва в краї, зокремасадівництва, конярства та вівчар-ства.

П. у Білій Церкві.Літ.: Костомаров Н.И. Последние

годы Речи Посполитой, т. 1—2. СПб.,1886; Лихач Е. Браницкий, граф ФранцКсаверий. В кн.: Русский биографи-ческий словарь. СПб., 1908; Ruszczyc M.Dzieje rodu і fortuny Branickich. War-szawa, 1991.

П.Г. Усенко.

БРАНИЦЬКІ — чотири відомихпольс. шляхетських роди. Корис-тувалися різними гербами:«Гриф», «Корчак», «Голобог» та«Янина». Найбільш старовиннийрід — Браницькі герба «Гриф».Своє походження ведуть від се-рбського князя Якси, який гравпомітну роль при дворі короляБолеслава III Кривоустого. 1149Якса одружився з дочкою вроц-лавського старости графа Дуніна,який, за легендою, походив з родудатського королів. дому. Нащад-ки Якси були тісно пов’язані зпольс. землею. Браницькі герба«Гриф» безпосередньо походятьвід молодшого сина дипломата таполководця Клементія, графа ізРущі—Вержбета, що при розділімаєтків отримав Браниці таграфський титул (сьоме коліновід родозасновника). Серед них —Ян, каштелян велюнський (1246);

Сулько, воєвода краківський(1260—63); Теодор, воєвода кра-ківський (1288); Григорій, каште-лян радомський (1450—57); Петр,каштелян бецький (1469—72).Найбільш відомий останній пред-ставник роду — Ян-Клемент(1689—1771), гетьман великий ко-ронний, прибічник саксонськихкурфюрстів на польс. престолі. Вінбув одним із претендентів на ко-ролів. корону. Після обрання ко-ролем Станіслава-Августа Поня-товського від’їхав до свого маєткув Білостоку, де групувалися всінезадоволені новим урядом. Під-тримував Барську конфедерацію1768.

З ін. родів Б. найбільш ві-домий рід герба «Корчак». Середпредставників роду — єпископКаменецький, Хелмський та Поз-нанський Себастян (1484—1544),який визначався широкими пі-знаннями в галузі канонічного(реліг.), рим. та польс. права. По-мітною фігурою був Франциск-Ксаверій (Ксаверій Петрович)Браницький — гетьман великийкоронний, прихильник політикиімп. Катерини II. Був одруженийз племінницею кн. Г.ПотьомкінаОлександрою Василівною Енге-льгардт. Після смерті чоловікаграфиня Браницька володіла ве-ликими маєтностями у Київ. таВолин. губерніях, а після успад-кування земель від брата і сестер уКиїв. та Херсон. губерніях і по-містя у Білорусі стала найзамож-нішою рос. поміщицею (володіла97 тис. душ кріпосних і мала28 млн руб. капіталу). Серед дітейКсаверія Петровича та Олександ-

ри Василівни найбільш відомі Вла-дислав Ксаверович (1782—1843),обер-шенк та сенатор, який 1839височайшим указом імп.Миколи Iвизнаний у графській гідності, таЄлизавета Ксаверіївна Воронцова,яка була оспівана видатним рос.поетом О.Пушкіним. Нащадки бу-ли серед найзаможніших родинПравобережної України: їм нале-жали значні земельні маєтності таз-ди. Перлиною володінь Б. бувмаєток «Олександрія» у м. Біла Це-рква.

Літ.: Карнович Е.П. Замечательныебогатства частных лиц в России.СПб., 1885.

В.В. Томазов.

БРАТАННЯ ФРОНТОВЕ — од-на з форм протесту проти війнисолдатів країн, що воюють міжсобою. Найбільшого поширенняБ.ф. набуло під час Першої світо-вої війни. На рос.-нім. фронті по-чалось у жовт. 1915.

Б.ф. виникало спочатку сти-хійно. З білими прапорами солда-ти виходили з окопів і зустрічали-ся на нейтральній смузі, де влаш-товували мітинги, на яких висло-влювали невдоволення війною,командуванням, урядами та сво-їм тяжким становищем. Коман-дування прирівнювало Б.ф. додерж. зради.

Більшовики підтримали Б.ф.між солдатами країн, що воюва-ли, і закликали до його розши-рення на Бернській міжнар. со-ціаліст. конф. зарубіжних секційРСДРП (1915) та Кінтальськійміжнар. конф. соціалістів-інтер-націоналістів (1916, обидві уШвей-царії). В.Ленін написав навіть

367БРАТАННЯ

«Олександрія».Маєток графів

Браницьких. 17—19 ст.Худож. Н.Орда.2-га пол. 19 ст.

Герб «Янина».

Герб «Гриф».

спец. статтю про значення Б.ф.для перетворення імперіалістич-ної війни у війну громадянську.Однак ця форма протесту спочат-ку не давала тих результатів, наякі сподівалися більшовики. Цьо-му значно перешкоджав мовнийбар’єр, часто обидві сторони від-кривали артилер. та кулеметнийвогонь по солдатах, що робилиспроби влаштувати Б.ф. Нерідкойого використовували воюючісторони з метою проведення роз-відки. Особливо поширилося Б.ф.на рос.-нім. фронті після Лютне-вої революції 1917. За допомогоюбільшовицьких орг-цій з’явилисяантивоєнні відозви та листівки надвох мовах, на передовій діялиперекладачі.

Б.ф. викликало осуд патріоти-чно налаштованого нас. країн, щовоювали. У лип. 1917 Тимчасовийуряд відновив смертну кару нафронті, почали діяти військ.-польові суди, братання помітнопорідшали. Однак після Жовтне-вої революції 1917 вони набулиособливо широкого розмаху іздійснювалися організовано з бо-ку Рад. Росії через військово-рево-люційні комітети. Осн. змістомагітації серед військ було не лишеприпинення війни та укладеннямиру, а й поширення більшови-цьких ідей серед нім. солдатів.Нім. командування всіляко боро-лося з цим шляхом передислока-ції розпропагованих військ, пере-веденням на ін. фронти військо-вослужбовців, які знали рос. мо-ву, та ін.

Б.ф. вплинуло на революціо-нізацію певної частини солдатів,які воювали проти Росії, про щосвідчить їхня участь у революц.подіях у Німеччині (1918) та Угор-щині (1919).

У період громадян. війни1918—21 в Росії і в Україні трап-лялися випадки Б.ф. між сторо-нами, що воювали. Воно здебіль-шого проявлялось у відмові вестибойові дії один проти одного, пе-реході деяких частин на бік про-тивника.

У 1920-х—30-х рр. Б.ф. по-сідало чільне місце в комуніст.пропаганді стосовно осуду воєн.дій капіталіст. країн проти СРСР.1928 V конгрес Комінтерну (див.Інтернаціонал III) наголосив нанеобхідності надання Б.ф. політ.забарвлення у випадку розв’язан-ня нових воєн між імперіалістич-ними д-вами, використовуватиБ.ф. для закінчення воєн про-летарськими революціями. У разі

воєн. дій ЗС бурж. країн протиЧервоної армії (див. Радянськаармія) Б.ф. повинно зводитися допереходу солдатів іноз. військ набік Червоної армії і перетвореннявійни імперіалістів проти СРСР угромадян. війну в капіталіст.д-вах. У цьому плані серед особо-вого складу Червоної армії і рад.народу велася певна агітація. Але,як засвідчили особливо початок іподальші події Великої вітчизня-ної війни Радянського Союзу 1941—1945, пропаганда Б.ф. не далаочікуваних з боку ВКП(б) і рад.уряду результатів.

В.М. Волковинський.

«БРАТЕРСТВО ТАРАСІВЦІВ» —таємна революц. орг-ція, ств.влітку 1891 харків. студентамиІ.Липою, М.Байздренком, М.Базь-кевичем і студентом Київ. ун-туВ.Боровиком. Працюючи під часканікул в комісії з перепису неру-хомого майна Полтав. губ., вонивідвідали м. Канів і заснували нац.укр. таємну орг-цію. Залишаю-чись таємною орг-цією, тарасівцінезабаром об’єднали навколо се-бе гурток студентів з бл. 30 різниххарків. навч. закладів на засадахнеобхідності широкої праці задлянац. відродження України, якийотримав назву «Молода громада».Кер-во здійснювали тарасівціІ.Липа та М.Яценко, тісно спів-працюючи з просвітницьким гурт-ком С.Русової й О.Русова. На поч.1890-х рр. ідеї харків. «Б.т.» по-ширилися в ін. містах України. УКиєві В.Боровик створив тарасів-ський гурток у складі Є.Тим-ченка, М.Міхновського, М.Коно-ненка, О.Черняхівського, В.Са-мійленка, в Одесі тарасівські ідеїпропагував А.Сигаревич, у Пол-таві — М.Шемет і Д.Дробиш, уЧернігові — М.Коцюбинський, вм. Олександрія діяв зв’язаний зхарків. тарасівцями гурток ускладі М.Косюри, І.Козубова,О.Нікольського, М.Васька, Г.Маль-ської, Я.Зерницького та ін. Харків.«Б.т.» мало свій Статут, розробле-ний його засн. ще 1891. Навесні1893 він був обговорений на зборах«Молодої громади» і в квіт. того жроку опубл. у львів. ж. «Правда» підназвою «Profession de foi молодихукраїнців», ставши першою викла-деною на папері нац. програмоюукр. революц. молоді. Висунуті вній політ. вимоги — знищеннянац. гноблення, єдність галицькихі рос. українців, відродження укр.нації, автономія всіх націй Ро-сійської імперії тощо — згодом до-

сить виразно позначилися в про-грамах «Загальної безпартійної ук-раїнської організації», Українськоїдемократичної партії, Українськоїрадикально-демократичної партії йУкраїнської радикальної партії.

Відчуваючи крайню потребу вполіт. літ., «Б.т.» ранньої весни1893 на зібрані серед студентівкошти з допомогою дружиниІ.Франка О.Франко придбало в Га-личині 3 пуди 30 фунтів забороне-них в Росії видань і переправилоїх до Харкова. Однак поліції вда-лося виявити цей транспорт неле-гальної літ. і простежити за тим,хто його отримав і почав розпов-сюджувати. 1 трав. 1893 у Харковібули проведені масові обшуки йарешти серед тарасівців і молодо-громадівців (див. Громади). Досправи було притягнуто 24 особи,у т. ч. подружжя Русових і всі та-расівці. Майже півтора року три-вало слідство, в ході якого завдя-ки мужності заарештованих по-ліції так і не вдалося виявити в се-редовищі студентської громади їїкер-ва. 24 листоп. 1894 заарешто-ваним було оголошено царськийвирок, за яким майже всі вонипідлягали різним строкам тюрем-ного ув’язнення і кількарічномугласному поліцейському наглядо-ві за місцем проживання, але позамежами столиць, губ. та універси-тетських центрів.

Літ.: Липа І. Братерство тарасівців.Спомини. «ЛНВ», 1925, № 7—8; Нари-си з історії українського національно-го руху. К., 1994.

Ю.П. Лавров.

«БРАТЕРСЬКА СПІВДРУЖ-НІСТЬ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕ-НИХ» («БСВ») — підпільна анти-фашист. орг-ція військовополо-нених Червоної армії (див. Радян-ська армія) у гітлерівській Німеч-чині в роки Другої світової війни.Ств. наприкінці 1942 — поч. 1943у концентраційному таборі длярад. військовополонених Мюн-хен—Перлах (р-н Мюнхена). Ор-ганізаторами «БСВ» були рад.офіцери, що потрапили у полонпісля падіння Севастополя (див.Севастопольська оборона 1941—1942) — полк. М.Тарасов, майориМ.Конденко і К.Озолін, якийстав командиром орг-ції, та ін.Штаб «БСВ» установив зв’язки зін. таборами військовополоненихі остарбайтерів у Пд. Німеччині,з нім. антифашистами. Формамиборотьби були акти саботажу напідпр-вах, втечі в’язнів із таборів.Було створено бойову орг-цію«БСВ», розроблено плани одно-

368БРАТЕРСТВО

часного повстання в концентра-ційних таборах навколо Мюнхе-на, захоплення міста. Наприкінці1943 гестапо натрапило на слід«БСВ», виявило все її кер-во, ба-гатьох рядових членів. Усіх їх бу-ло страчено. 4 верес. 1944 в конц-таборі Дахау були розстріляніостанні 93 офіцери «БСВ».

В.С. Коваль.

БРАТІАНУ (Bratianu) Йон (20.08.1864—24.11.1927) — румун. політ.і держ. діяч. Н. в м. Флоріка(Румунія). Від 1909 — лідер На-ціонал-ліберальної партії. 1908—10, 1914—19 (з короткою пе-рервою 1918), 1922—26 і 1927 —голова РМ Румунії. У своїй зовн.політиці орієнтувався на ВеликуБританію та Францію. 1916 під-писав угоду про вступ Румунії вПершу світову війну на боці Ан-танти. 1918 — один з ініціаторів іорганізаторів окупації румун. вій-ськами Бессарабії та Буковини. Якглава румун. делегації відстоювавцей захід на Паризькій мирній кон-ференції 1919—1920. 1924 заборо-нив легальну діяльність Румун.комуніст. партії. В останні рокижиття — фактичний диктатор Ру-мунії.

П. у м. Бухарест.І.Т. Лісевич.

БРАТКОВСЬКИЙ Данило Бог-данович (р. н. невід. — 26.11.1702) — укр. громад. діяч, пись-менник. Належав до давньогоукр. шляхетського роду. Автор зб.віршів «Світ, розглянутий почастинах» (польс. мовою, Краків,1697), в якій критикував сусп. від-носини у Речі Посполитій та ви-ступив на захист її правосл. нас.За ініціативи Б. правосл. шляхтаКиївського воєводства й Во-линського воєводства 1699 склалапетицію з вимогою надання га-рантій правосл. віросповіданнюта передала її польс. королюАвгусту ІІ Фридерику Сильному.Негативне ставлення до діяльнос-ті Б. з боку волин. пропольс. шля-хти змусило його переїхати доЛьвова. Шукаючи підтримки,1700 їздив до І.Мазепи в Батурин.На зворотному шляху в м. Оликазатриманий і посаджений у в’яз-ницю. Після звільнення навесні1702 їздив до С.Палія у Фастів, дебрав участь у нараді про початокповстання в укр. воєводствах РечіПосполитої. З цією метою підго-тував відозву до православних. Ужовт. 1702 затриманий шляхтою зтекстом відозви та компромету-

ючими листами. Згідно з поста-новою військ. суду, страчений уЛуцьку. Через три роки за рішен-ням Луцького гродського суду йо-го діти були піддані баніції, тобтооголошені поза законом.

Літ.: Антонович В. Содержание ак-тов о козаках на правой стороне Днеп-ра (1679—1716). В кн.: Архив Юго-За-падной России, ч. 3, т. 2. К., 1868; Ак-ты о козаках (1679—1716). Там само;

Lipinski W. Daniel Bratkowski. Kijоw,1909; Сергієнко Г.Я. Визвольний рух наПравобережній Україні в кінці XVII іна початку XVIII ст. К., 1963; Велич-ко С.В. Літопис, т. 2. К., 1991; ДанилоБратковський — поет і громадянин:Матеріали науково-краєзнавчої кон-ференції, приуроченої 300-й річницістрати Данила Братковського (Луцьк,22—23 листопада 2002 р.). Луцьк, 2002.

В.В. Станіславський.

БРАТСТВА — реліг.-громад. ор-ганізації при правосл. (згодом ігреко-катол.) парафіях в Україніта Білорусі 16—19 ст. Ґрунт дляних підготували традиційні пара-фіяльні орг-ції опікунів (ктито-рів) святинь. Юридично оформ-лені правосл. церквою (див.Православ’я). Б. відомі з серед.16 ст.: 1538 — братство кушнірів уВільно (нині Вільнюс), 1542 —братство Благовіщенської парафіїу передмісті Львова, 1544 — брат-ство при парафії Миколи нальвів. Підзамчі (околиця міста).Б. стали широко розповсюджува-тися наприкінці 80-х рр. 16 ст.,після того як Львівське братстводомоглося ставропігії від антіо-хійського патріарха Йоакима IV(див. Антіохійський патріархат).Зрідка Б. були притаманні рефор-маційні тенденції (див. Реформа-ція), зокрема, деякі з них виступа-ли проти «ідолопоклонських» об-рядів (переважно тих, що були дох-ристиян. нар. звичаями, які при-йняла церква). Наприкінці 16 —поч. 17 ст. Б. організуються в біль-шості міст Галичини, Холмщини,Підляшшя. На поч. 17 ст. діяльни-ми були Б. у містах Дрогобич, Пе-ремишль (нині Пшемисль), Більськ(нині Бєльськ-Подляскі), Холм(нині Хелм), Замостя (нині За-мосць; усі в Польщі), Бережани;виникають вони часом і по селах.Бл. 1615 засноване Київ. (Богояв-ленське) братство, бл. 1617 — Чес-нохрестське Луцьке братство. З’я-вляються Б. і в деяких містахЛівобережної України, але там їхніфункції залишалися обрядово-побутовими. В одній правосл. па-рафії могло бути лише одне Б. абодва — «старше» для одружених,

«молодше» — для неодружених.Більшість Б. не допускали до сво-їх рядів духовних осіб. Виняток —Київ. та Луцьке, де найвпливо-вішими членами були правосл. че-нці та шляхтичі. На противагуміщанським Б., що прагнули об-межити впливи церк. ієрархії, ду-хівництво також створювало Б.,які тією чи ін. мірою були йомупідпорядковані. Як тільки позиціяправосл. церкви зміцнювалася,духівництво поспішало позбутисяконтролю з боку Б., і тоді їхнє міс-це у сусп. та культ. житті займалимонастирі, єпископські каф-ри.

Б. відкривали середні (у Льво-ві, Києві, Луцьку) і початкові шк.(див. Братські школи), налагоджу-вали взаємодопомогу серед своїхчл., для хворих та убогих влашто-вували «шпиталі» (притулки), ор-ганізовували друкарні. ДрукарняЛьвів. Б. була однією з найбіль-ших в Україні. Спроби налагоди-ти книговидання робили й ін.Б. — Луцьке, Перемишльське. Ста-тути багатьох Б. передбачали, щосудити членів Б. має виборнастаршина Б., категорично заборо-няли звертатися до світських су-дів. Б., принаймні найактивнішіз-поміж них, створювали само-врядні органи, протиставляючи їхорганам держ. влади тодішньоїПольщі. Б. були організаторамируху на захист правосл. церкви,виступили проти Берестейськоїцерковної унії 1596. Лише у 18 ст.поширилися і греко-катол. Б. Хочїхні статути передбачали повнепідпорядкування духівництву, де-які греко-катол. Б. довго відстою-вали засаду виборності священиківпарафіянами. В деяких р-нах Ук-раїни Б. збереглися до поч. 20 ст., ав Галичині навіть пізніше.

Починаючи з 60-х рр. 19 ст.світська і церк. влада влаштовува-ла під назвою Б. політ.-реліг. орг-ції, які нічого спільного не мали здавніми укр. Б., хоч проголошува-ли себе їхніми наступниками. У20 ст. низка Б. виникла також усередовищі мирян Українськоїгреко-католицької церкви і Україн-ської автокефальної православноїцеркви як в Україні, так і за її ме-жами, але ці об-ня відрізнялисявід традиційних Б.

Літ.: Ісаєвич Я. Братства та їх рольу розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 1966; Isaievych Ja.Between Eastern Tradition and Influ-ences from the West: Confraternities inEarly Modern Ukraine and Byelorussia.«Rеseаrche Slavistiche», 1990, vol. 37;Успенське братство: його роль в укра-

369БРАТСТВА

Й. Братіану.

їнському національно-культурномувідродженні: Доповіді і повідомленнянаукової конференції 4—5 квіт. 1996 р.Львів, 1996.

Я.Д. Ісаєвич.

БРАТСТВО УКРАЇНСЬКИХ КЛА-СОКРАТІВ-МОНАРХІСТІВ, ГЕТЬ-МАНЦІВ — укр. політ. орг-ція,заснована 18 серп. 1931 В.Ли-пинським та його однодумцямиВ.Залозецьким-Сасом, В.Кучабсь-ким, М.Кочубеєм, Р.Метельським,М.Савур-Ципріяновичем післярозколу та виходу їх з Українсько-го союзу хліборобів-державників(УСХД). Ідеологія базувалася натих самих програмних засадах,що й УСХД, з тією різницею, щопитання вибору монаршої (геть-манської) династії братчики зали-шали на розсуд парламенту, якиймав бути скликаний після відро-дження укр. д-ви. Згідно з політ.заповітом В.Липинського, чл. орг-ції виступали проти визнання П.Ско-ропадського лідером гетьман. руху.Друкований орган — «Збірникхліборобської України» (Прага,1931—32). Близькою до цьогобратства за політ. поглядами булагрупа галицьких монархістів (І.Кре-вецький, І.Крип’якевич, Т.Костру-ба). Діяльність орг-ції не маласуттєвого впливу на політ. життяукр. еміграції.

Літ.: Збірник Хліборобської Украї-ни, т. 1—2. Прага, 1931—32.

Т.С. Осташко.

БРАТСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ ПА-РАФІЙ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВО-СЛАВНИХ АВТОКЕФАЛЬНИХЦЕРКОВ (БО УПАЦ) — реліг.орг-ція з виразною ідеєю нац. не-залежної Церкви, що діяла вУкраїні в 20—30-х рр. 20 ст. Ви-никла не без допомоги Державно-го політичного управління на хвилінезадоволення частини духовенс-тва нетрадиційністю єпископсь-ких хіротоній в Українській авто-кефальній православній церкві, щобули здійснені на Всеукр. соборіУАПЦ 11 жовт. 1921 (див. Всеук-раїнські церковні собори). У черв.1925 в м. Лубни відбувся організа-ційний собор єпископів, якийпроголосив себе соборно-єпис-копською церквою з офіц. назвоюБО УПАЦ. Очолили церкву ар-хієпископ Іоаникій та єпископиПавло (Погорілко), Сергій (Лабу-нцев), Сергій (Іваницький) таФеофіл (Булдовський). Останнійзгодом став митрополитом і очо-лив церкву — відтоді її іноді нази-

вали булдовською. На організа-ційному соборі було проголоше-но боротьбу з прихильникамиРПЦ — Моск. патріархату (див.Тихон) та УАПЦ (див. ВасильЛипківський) і лояльне ставленнядо обновленства. Однак кількістьпарафій БО УПАЦ росла дужеповільно — на 1925 їх було лишебл. 300, переважно на Полтавщи-ні та Поділлі. Таким чином, гол.завдання, яке ставилося ДПУ —паралізувати діяльність УАПЦ —не було виконане. Тому церквапочала зазнавати утисків та пере-слідувань з боку рад. влади.Центр. органи церкви було пере-несено до Харкова, а потім у Лу-ганськ. 1937 перестала діяти ос-тання громада БО УПАЦ. Митро-полит Феофіл (Булдовський) пе-реселився до Харкова і повністювідійшов від церк. справ.

О.Н. Саган.

БРАТСЬКІ ДРУКАРНІ — друка-рні при братствах. Випускалиполемічно-реліг. і світську літ.Одне з найдавніших — Львівськебратство отримало 1592 королів.грамоту, яка підтверджувала йогоправо на утримання друкарні.Чимало цінних пам’яток пись-менства вийшло з цієї друкарні:панегірик «Просфонима» (1591),«Адельфотес» (1591) — найдав-ніша слов’яно-грец. граматика,твори укр. письменників, реліг.літ., поезія, підручники. Друкар-ня засновувалася передусім длявдоволення потреб власних шк.,видавала праці та літ. тв. виклада-чів шк. (П.Беринди, І.Волковича,що були також ред. і коректора-ми). В ній працювали висококва-ліфіковані майстри: Д.Куль-чицький, С.Половецький, С.Став-ницький і В.Ставницький, А.Сколь-ський, С.Комаренський та ін. Діячідрукарні допомогли налагодитидрукування у Волощині і Молдові.

1626—27 виникла друкарняпри Луцькому братстві, заснова-на мандрівним ченцем-друкаремП.Домжив-Лютковичем Телицеюта ієродияконом Сильвестром.Тут вийшли зб. віршів Г.Сомино-вича, І.Карповича і ще кількаброшур.

У Києві 1624—26 діяла друкар-ня товариша Війська Запороз.Т.Вербицького, 1627—30 — друка-рня С.Соболя. Дослідники припу-скають, що обидві мали відно-шення до Київ. (Богоявленсько-го) братства.

1633 у м. Кременець булозасноване Богоявленське братст-

во, друкарня при якому 1638випустила «Граматику» М.Смот-рицького.

У 2-й пол. 17—18 ст. посилив-ся тиск католицизму на Б.д., їмстало важко конкурувати з більшпотужними монастирськими дру-карнями. Лише друкарня Львів.братства протрималася до кін. 18 ст.

Літ.: Ісаєвич Я.Д. Братства та їхроль у розвитку української культуриXVI—XVII ст. К., 1966; Преемникипервопечатника. М., 1981.

М.А. Шамрай.

БРАТСЬКІ ШКОЛИ — навч. за-клади в Україні та Білорусі кін.16—17 ст., які організовувалися іутримувалися правосл. братства-ми. Мета шкіл — давати таку ос-віту, яка б ґрунтувалася на влас-них культ. традиціях і водночас невідрізнялася від польс. і зх.-європ. шкіл. У програму найбіль-ших з них (Віленська, Львів., Лу-цька, Київ.) входило вивченнякурсу «семи вільних наук» — гра-матики церковнослов’ян., грец.,а згодом і лат. мов, діалектики,риторики, арифметики, геометрії,астрономії, музики. В основі їх-ньої діяльності лежав статутЛьвівської братської школи «По-рядок шкільний» (1586). У ньомувикладена методика навчання івиховання, обов’язки учителя таучнів. Луцька братська школа ма-ла, зокрема, статут «Права школигреко-латино-словенської арти-кули» (1624). Судячи зі статутів,Б.ш. існували на засадах загаль-нодоступності, принципу рівностівсіх учнів, незалежно від похо-дження та заможності. Ставленнявчителя до учня залежало лишевід успіхів останнього. У школахнавчалися як діти заможних мі-щан, так і бідні та сироти, прояких дбало братство. Плату занавчання вносили відповідно достатків, сироти і убогі навчалисяза рахунок братства. Батьки ви-значали й коло предметів, які ма-ли вивчати їхні діти. У вихованній навчанні дітей важливу рольвідігравав учитель, який повиненбув відзначатися високими мо-ральними якостями. Навколо Б.ш.гуртувалися письменники, видав-ці, редактори, які одночасно булий учителями. Вони укладали тавидавали підручники, були авто-рами полемічних творів, віршів.Це С.Зизаній і Л.Зизаній, П.Бе-ринда, І.Борецький, Г.Дорофієвич,М.Смотрицький, З.Копистенський,К.Сакович. (Діяльність багатьох ізних пов’язана також з Б.ш. Біло-

370БРАТСТВО

русі.) Переважна більшість Б.ш.діяла в Галичині, Підляшші, на Во-лині, а також Подніпров’ї. Культ.-освіт. рівень їх залежав від мож-ливостей братства та наявностіосвічених учителів. В результатіоб’єднання Київ. братської шк. зЛаврською, заснованою П.Моги-лою, виник вищий учбовий зак-лад — Києво-Могилянський ко-легіум (від 1701 — Київська ака-демія; див. Києво-Могилянська ака-демія).

Літ.: Акты, относящиеся к исто-рии Южной и Западной России, т. 2.М., 1865; Памятники, изданные Киев-ской комиссией для разбора древнихактов, т. 1. К., 1898; Медынский Е.Н.Братские школы Украины и Белорус-сии в XVI—XVII вв. и их роль в воссое-динении Украины с Россией. М., 1954;Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розви-тку української культури XVI—XVII ст.К., 1966; Дзюба Е.Н. Просвещение наУкраине (вторая половина XVI — пер-вая половина XVII вв.). К., 1987; Па-м’ятки братських шкіл на Україні(кінець XVI — початок XVII ст.): Текс-ти і дослідження. К., 1988.

О.М. Дзюба.

БРАТУНЬ Ростислав Андрійович(07.01.1927—07.03.1995) — укр.поет. Н. в м. Любомль у сім’ї вчи-теля. 1950 закінчив Львів. ун-т.Був на журналістській роботі.1965—66 — гол. ред. ж. «Жовтень»(нині «Дзвін»), 1966—80 — головаправління Львів. орг-ції Спілкиписьменників України. Наприкін-ці 1980 — поч. 1990-х рр. — один зактивних діячів нац. відродження івідновлення укр. державності.

Автор поетичних зб. «Вере-сень» (1949), «Я — син України»(1958), «Грудка землі» (1962),«Перехрестя» (1969), «Одержи-мість» (1974), «Літо пізніх жор-жин» (1987) та ін. Попри вимуше-ну данину темам «соціалістичнихперетворень» на зх.-укр. землях,поезія Б. сповнена почуття нац.патріотизму, істор. спадкоємностіволелюбних ідей (поема «Зачаро-ваний трамвай»), глибоко лірич-на. Вірші Б., покладені на музикуА.Кос-Анатольського, Є.Козака,М.Скорика, В.Івасюка, стали по-пулярними піснями.

П. у м. Львів.Тв.: Твори, т. 1—2. К., 1979.Літ.: Лубківський Р. І сонце, і вітер,

і море... В кн.: Братунь Р. Вітрила моєїдолі. К., 1971; Олійник Б.Передмова. Вкн.: Братунь Р. Літо пізніх жоржин.Львів, 1987.

М.М. Ільницький.

БРАУДЕ Семен Якович (28.01.1911—29.07.2003) — радіофізик. Акад.

АН УРСР (1969, нині НАН Украї-ни). Засл. діяч н. і т. України(1991). Н. в м. Полтава. ЗакінчивХарків. фіз.-мат. ін-т (1932).1931—55 працював у Харків. фіз.-тех. ін-ті АН УРСР, 1955—80 —заст. дир. Ін-ту радіофізики і еле-ктроніки АН УРСР, 1980—85 —зав. від. цього ін-ту. 1985—87 — уРадіоастрономічному ін-ті АНУРСР, від 1987 — радник при ди-рекції ін-ту.

Наук. праці стосуються елект-роніки надвисокочастотних ко-ливань, поширення радіохвиль,радіоастрономії. Засн. радіоокеа-нографії.

Держ. премія СРСР (1952),Держ. премія України (1991,1997). Почесна відзнака Прези-дента України (1995). ОрдениТрудового Червоного Прапора(1954, 1971, 1981), «За заслуги»2-го ст. (1998) та 1-го ст. (2001).

П. у м. Харків.Літ.: Семен Яковлевич Брауде. К.,

1981.

Ю.О. Храмов.

БРАЦЛАВ (Браслав) — с-щеміськ. типу Немирівського р-нуВін. обл. Розташов. на р. Пд. Буг,за 15 км від залізничної ст. Каро-ліна. Нас. 6,4 тис. осіб (1999).

Уперше згаданий під 1362 якБряславль, збудований князямиКоріятовичами для захисту Поділ-ля (хоча городище на цьому містііснувало ще в 10—11 ст.). Восени1394 замок у цих князів відібраввел. кн. литов. Вітовт. 1432 Б.відійшов до Польщі, але скоробув повернутий Литві. 1497 містобуло сильно поруйноване татара-ми, проте замок того ж року від-будували. 1541 у Б. стався конф-лікт жителів із старостою кн.С.-Ф.Пронським. 1551 Б. був спа-лений молдов.-татар. загоном упомсту за втручання Польщі всправи Молдови. 1564 місто одер-жало магдебурзьке право. Від1569 — у складі Речі Посполитої,центр Брацлавського воєводства(1598 втратив цей статус на ко-ристь Вінниці). Жителі міста бра-ли активну участь у козац. русі(особливо помітною була участьїх у Наливайка повстанні 1594—1596). На початку національ-ної революції 1648—1676, влітку1648, загін під кер-вом І.Ганжі,об’єднавшись із козаками М.Кри-воноса, визволив Б. від польс.військ, перетворивши його нацентр Брацлавського полку. 1653від 15-тис. польс. загону С.Чар-нецького місто захищав гарнізон

на чолі з І.Богуном. І в наступніроки Б. лишався опорним пунк-том у боротьбі проти польс.військ. 1650 і 1655 у місті побувавБ.Хмельницький. За Андрусівськимдоговором (перемир’ям) 1667 Б. бувпереданий Польщі. Брацлавськийкозац. полк був злитий з Вінниць-ким полком. 1663— 65 Б. — резиде-нція гетьмана П.Тетері. Під часРуїни Брацлавщина була спусто-шена (особливо 1675), Брацлавсь-кий полк на поч. 1680-х рр. зане-пав. Відновлений А.Абазином всеред. 1680-х рр., остаточно лік-відований 1712. У 2-й пол. 18 ст.місто конфліктувало з місц. ста-ростами, відстоюючи своє магде-бурзьке право. З переходом до Ро-сійської імперії після 2-го поділуПольщі 1793 (див. Поділи Польщі1772, 1793, 1795) — центр Брац-лавської губ. (1793—95), потімБрацлавського намісництва (1795—97). Після ліквідації намісницт-ва — повітове місто Подільськоїгубернії. Мало значну єврейс. гро-маду (за даними перепису 1897 —із 7863 жителів 3290 євреїв), вва-жається батьківщиною хасидизму.

У 19 ст. підупало. За часівукраїнської революції 1917—1921тут відбулися бої Запорізького кор-пусу Армії УНР з денікінцями(груд. 1919). 1923—62 — райцентр.Від 1924 — с-ще міськ. типу. З1932 — у складі Він. обл. У рокиВеликої вітчизняної війни Радянсь-кого Союзу 1941—1945 в період гіт-лерівської окупації від 22 лип. 1941до 17 берез. 1944 у с-щі було вла-штоване єврейс. гетто, існував осе-редок руху Опору.

Нині Б. відомий як с.-г.центр.

Археол. пам’ятки: поселення3 тис. до н.е., городище 10—11,14—15 ст.

Літ.: ІМіС УРСР. Вінницька об-ласть. К., 1972; Малаков Д.В. По Брац-лавщине: (От Винницы до Тульчина).М., 1982.

Д.С. Вирський.

БРАЦЛАВСЬКА ОБЛОГА 1671—облога польс. військами м. Брац-лав, один із центр. епізодів укр.-польс. війни 1671. Розпочалася26 серп. після того, як під нати-ском переважаючих сил — 12тис. військ під командою вели-кого коронного гетьмана Я.Со-беського (див. Ян III Собеський) такоронного гетьмана кн. Д.Виш-невецького — укр. війська гетьма-на П.Дорошенка та їхні союзникибілгородські татари (див. Білго-родська орда) закрилися у м. Брац-лав. Оборону міста очолювали ге-

371БРАЦЛАВСЬКА

Р.А. Братунь.

С.Я. Брауде.

тьман наказний Г.Дорошенко табрацлавський полк. П.Лисиця, врозпорядженні яких перебуваликозаки Брацлавського полку й зна-чна кількість озброєних місц. се-лян і міщан. Укр. війська зайнялиБрацлавський замок, а білгород-ські татари захищали нижню ч.міста. Не наважуючись штурму-вати місто, польс. командуваннявзяло його в облогу, а ч. своговійська направило на підкоренняСх. Поділля. Після того, як при-бічники польс. короля гетьманМ.Ханенко та кошовий отаманІ.Сірко на чолі запороз. козаківспочатку завдали значних втраткрим. татарам під Перекопом ібілгородським татарам під Акер-маном (нині м. Білгород-Дніст-ровський) і Тягінем (старовиннаназва замку на Дністрі в м. Бен-дери, нині Молдова), а згодомзмусили гетьмана П.Дорошенкавідступити до м. Чигирин, оборон-ці Брацлава втратили надію на ус-піх. Під впливом агітації М.Ханен-ка владу польс. короля визналиП.Лисиця та брацлавська стар-шина. На знак покори королевіна поч. жовт. до Брацлава впусти-ли козаків М.Ханенка. 10 жовт.Я.Собеський ввів до фортеці польс.гусарів і драгунів.

Літ.: Ojczyste Spominki w pismachdo dziejоw dawnej Polski. Diaryusze,Relacye, Pamiкtniki..., zeb. A.Grabowski,t. 1. Krakуw, 1845; Pisma do wieku ispraw Jana Sobieskiego, zebral i wydalFr. Kluczycki, t. 1, cz. 1. Krakуw, 1880;Korzon T.Dola i niedola Jana Sobieskiego(1629—1674), t. 3. Krakуw, 1898; Jawor-ski M. Kampania ukrainna Jana Sobie-skiego w 1671. «Studia i materiaіy dohistorii wojskowoœсi», 1965, t. 11, сz. 1;Дорошенко Д. Гетьман Петро Доро-шенко. Огляд його життя і політичноїдіяльності. Нью-Йорк, 1985.

В.М. Горобець.

БРАЦЛАВСЬКА ПРИКОРДОН-НА КОМІСІЯ— інституція, черезяку 2-га Малоросійська колегіяздійснювала контакти з Брацлав-ським воєводством Речі Посполи-тої. Перебувала в подвійному під-порядкуванні. В орг., фінансовихта питаннях комплектуванняштату підлягала 2-й Малорос. ко-легії. Стосовно змісту контактів зпольс. стороною зобов’язана буларегулярно звітувати Колегії за-кордонних справ Російської імпе-рії. Працювала періодично, зби-раючись протягом року на дві ка-денції (сесії) — січневу (з 4 січ.) талипневу (з 1 лип.). До постійногоштату входили секретар, регістра-тор, 4 канцеляристи, перекладач.

На час сесій 2-га Малорос. коле-гія додатково відряджала до ко-місії чотирьох військових товари-шів, чотирьох значкових товари-шів, двох полкових канцелярис-тів, двох возних для розгляду по-зовів з обох сторін з позивачами йвідповідачами, а також загін коза-ків для «посилок» і вартування.Очолював Б.п.к. полковий ко-місар. З 1765 його призначала2-га Малорос. колегія за пропози-цією П.Румянцева (див. П.Румян-цев-Задунайський). На час сесійколегія призначала ще одноготимчасового комісара. До колапитань, які вирішувалися Б.п.к.,належали: спільний з польс. сто-роною розгляд справ з приводунаїздів польс. чи рос. підданих назакордонні маєтки, справи провбивства, виготовлення і розпо-всюдження фальшивих грошей,порушення торг. домовленостей.1765 через Б.п.к. вирішувалисяпитання демаркації відповідноїділянки кордону між Росією таПольщею. Постійним і найоб’єм-нішим напрямом роботи було по-вернення втікачів з усіх лівобе-реж. полків на Правобережну Ук-раїну і навпаки. 1780 Б.п.к. — осн.канал спілкування між Лівобере-жною Україною та Польщею. Ска-сована під час 2-го поділу Польщі1793 (див. Поділи Польщі 1772,1793, 1795).

О.К. Струкевич.

БРАЦЛАВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО—адм.-тер. одиниця в Правобереж-ній Україні, яку 1566 виділено зВолинської землі в ході політико-адм. реформи у Великому князівс-тві Литовському. Адм. центр —м. Брацлав. Б.в. охоплювало землібас. рік Пд. Буг, Дністер, верхньоїтечії Росі (прит. Дніпра). Межу-вало: на пд. зх. — з Молдавськимкнязівством, на зх. — з Летичівсь-ким пов. Подільського воєводства,на пн. — з Житомир. і Київ. пов.Київського воєводства, на сх. — зКиїв. повітом і степом, Диким по-лем, на пд. — зі степом. Порубіж-жя з Київ. воєводством не раззмінювалося. Брацлавський і Він.замки були гол. оборонними пун-ктами від татар. нападів. У відно-шенні судоустрою Б.в. поділялосяна Брацлав. і Він. повіти.

5 черв. 1569 універсалом польс.короля Сигізмунда II Августа Б.в.приєднано до Польс. королівства.На Б.в. поширилися польс. пра-вові норми, госп. й екон. поряд-ки. На тер. Б.в. осіли польс. маг-нати Замойські, Калиновські, Ко-

нєцпольські, Сенявські, Струсі,Потоцькі, Яблоновські, Язловець-кі, а також велика кількість дріб-ної шляхти. Активізувався процесколонізації краю, примноженняміськ. поселень, в яких споруджу-валися замки і замочки. Ущільни-лася заселеність краю, що сприя-ло його обороноздатності від та-тар. нападів. Держ. влада зосере-джувалася в руках воєводи і каш-теляна. Адм. функції з управліннякраєм покладалися на повітовішляхетські сеймики, на які періо-дично збиралися магнати й шлях-та і які делегували своїх послів навальний сейм. Зберігалися обидвасуд. повіти. Вищою суд. інстан-цією служив Луцький трибунал1578—1589, потім — Люблінськийкоронний трибунал. Б.в. існувалодо 2-го поділу Польщі 1793 (див.Поділи Польщі 1772, 1793, 1795),коли маніфестом імп. Катерини IIвід 7 квіт. (27 берез.) 1793 Право-береж. Україна, в т.ч. Б.в., булаприєднана до Російської імперії.Указом від 23(13) квіт. утвореноБрацлав. губ.

Літ.: Архив Юго-Западной Рос-сии, ч. 5, т. 6, вип. 1. К., 1890; Ефимен-ко А.Я. История украинского народа. К.,1990; Крикун Н. Административно-тер-риториальное устройство Правобере-жной Украины в XV—XVIII вв. Грани-цы воеводств в свете источников. К.,1992.

В.В. Панашенко.

БРАЦЛАВСЬКЕ МІСЬКЕ ПОВ-СТАННЯ 1594—1595 — збройнийвиступ міщан м. Брацлав противлади місц. старости Ю.Струся.Очолив повстання війт Р.Тищен-ко (Тикович). Міщани паралізу-вали роботу адміністрації Брац-лавського воєводства, шляхетсько-го сеймику і судів, відмовилися ви-конувати вимоги гетьмана поль-ного коронного С.Жолкевськогощодо утримання військ. частин. Уберез. 1594 не допустили до міс-та королів. комісію. Вони діяли втісному контакті з С.Наливайком,який навесні—восени 1594 вико-ристовував місто як базу для по-ходів у Придністров’я. У верес.1594 жителі міста разом із козака-ми розбили ополчення шляхтиБрацлав. воєводства, захопили за-мок і знищили суд. документи.Влітку 1595, після відступу коза-ків з Поділля, польс. війська за-йняли Брацлав. Навесні 1596 ке-рівники повстання були страчені.

Літ.: Леп’явко С.А. Козацькі війникінця XVI ст. в Україні. Чернігів, 1996.

С.А. Леп’явко.

372БРАЦЛАВСЬКА

БРАЦЛАВСЬКЕ НАМІСНИЦ-ТВО— адм.-тер. одиниця на Пра-вобережній Україні кін. 18 ст.Утворилося внаслідок реорганіза-ції Брацлав. губ., що існувала відтрав. 1793 (у січ. 1795 частину їїземель включено до новоутворе-ної Вознесенської губ.). У трав.1795 тер. колиш. Ізяславської таБрацлав. губ. і доданої до них Ка-м’янецької обл. поділено на тригуб. — Волинську губернію, Брац-лавську губернію і Подільську гу-бернію, які, в свою чергу, по-межовано на округи. У січ. 1796рішенням Сенату всі 3 губ. пере-творено на намісництва (гене-рал-губернаторства), а округи —на повіти. Б.н. поділялося на13 пов.: Брацлавський, Вінниць-кий, Літинський, Хмільницький,Сквирський, Гайсинський, Туль-чинський, Ямпільський, Моги-лівський, Махнівський, Липове-цький, П’ятигірський і Бершад-ський. Адм. центр — м. Вінниця.Б.н. існувало протягом року.Указом імп. Павла I від 11 груд.(30 листоп.) 1796 його ліквідова-но. Більша ч. тер. Б.н. відійшла доПодільської губ., а Липовецький,Махнівський, П’ятигірський іСквирський пов. — до Київськоїгубернії.

Літ.: Смолій В.А. Возз’єднанняПравобережної України з Росією. К.,1978; Українська народність: нарисисоціально-економічної і етнополітич-ної історії. К., 1990.

В.В. Панашенко.

БРАЦЛАВСЬКИЙ ГОСТИ-НЕЦЬ — шлях, що вів із центруБрацлавського воєводства —м. Брацлав через Звенигородку доЧеркас і тут з’єднувався з Три-пільським шляхом («Гончою до-рогою»), який вів до Києва.

Літ.: Rulikowski E. Dawne drogi iszlaki na prawym brzegu Dniepru i ichznaczenie historyczne. «Ateneum», Wars-zawa, 1878, t. 3, z. 3.

В.В. Пришляк.

БРАЦЛАВСЬКИЙ Михайло Сте-панович (1903—1929) — громад. іполіт. діяч, активний борець про-ти комуніст. влади. Н. в Маньків-ській волості Уманського пов.Київ. губ. Закінчив Уманську ко-оп. професійну шк. Від 1927 — сту-дент Київ. кооп. ін-ту. Один із ке-рівників підпільної орг-ції «Комітетвизволення України» («КВУ»), якустворив разом з В.Бондаренком во-сени 1928. Залучив до «КВУ» то-варишів, з якими навч. в Умансь-кій кооп. професійній шк. Склавпрограму орг-ції. Разом з Г.Дем-

чуком віддрукував на машинці бл.100 летючок. 2 квіт. 1929 ув’язне-ний. Страчений у м. Київ.

Літ.: З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. 1997, № 1/2 (4/5).

С.І. Білокінь.

БРАЦЛАВСЬКИЙ ПОЛК — ко-зац. військ. та адм.-тер. одиниця вПравобережній Україні. Сформо-ваний 1648 як полк реєстровихкозаків. Брацлав. полк. Д.Нечай(1648—51) — сподвижник Б.Хмель-ницького й один з організаторівповстанського руху на Правобе-режжі. Наступні полковники:Т.Носач (1651—53), М.Зеленський(1654—57, 1659—72), І.Сербин(1657—58, 1663—65), Д.Солонина(1658—59), І.Бут (1663), В.Дрозд(1665) та ін. Б.п. межував з Каль-ницьким (до 1654), потім Вінниць-ким полком та Уманським полком.З пд. порубіжжя полку проходилор. Дністер, а із зх. — давнім кордо-ном між Подільським воєводствомі Брацлавським воєводством. ДоБ.п. належали 22 сотні (1649): Бо-гданівська, Браїлівська, Брацлав-ська, Вербська, Вільшанська, Го-рячківська, Клебанська, Комарго-родська, Краснянська, Лучицька,Мурахівська, М’ястківська, Олек-сандрівська, Райгородська, Ста-ніславівська, Тимонівська, Туль-чинська, Чернавецька, Чечельни-цька, Шаргородська, Яланецька,Ямпільська. Козаки Б.п. бралиучасть у Пилявецькій битві 1648,Батозькій битві 1652, Жванецькійоблозі 1653. Захищали зх. кордонивід вторгнення військ шляхет-ської Польщі, турец. і крим. на-падників тощо. Після Андрусівсь-кого договору (перемир’я) 1667, ко-ли Правобереж. Україна потрапи-ла під владу Польщі, нас. Б.п.вело боротьбу проти турец.-татар.нападників, а також польс.-шля-хетського панування. Продовжу-вало діяти полкове управління.Б.п. очолювали полковники: С.Ко-валенко (1667), С.Кияшко-Ман-дос (1668), Г.Дорошенко (брат геть-мана П.Дорошенка, 1668—74), Ф.Бу-любаш (1675), І.Лисиця (1685) таін. 1671 козаки Б. п. оборонялим. Брацлав під час Брацлавськоїоблоги 1671. У походах правобе-реж. козаків на Казікермен (нинім. Берислав), Буджак (нині с-щеміськ. типу, Молдова), Очаків,Тягінь (старовинна назва замкуна Дністрі в м. Бендери, нині Мо-лдова) відзначився брацлав. полк.,соратник С.Палія А.Абазин (1690—1703). У бою під Ладижином (нинімісто Тростянецького р-ну Він.обл.) у лют. 1703 тяжко поранений

А.Абазин потрапив у полон і за на-казом польс.-шляхетського коман-дування був страчений. Останнімиполковниками Б.п. були Ф.Шпак(1704) та Г.Іваненко (Григораш,1708—12). Згідно зПрутським тра-ктатом 1711, козаків Б.п. пересе-лено в Лівобережну Україну, а Б.п.ліквідовано.

Літ.: Крип’якевич І.П. Адміністра-тивний поділ України 1648—1654 рр.«Історичні джерела та їх використан-ня», 1966, вип. 2; Реєстр Війська Запо-розького 1649 року. К., 1995.

В.В. Панашенко.

БРАЦЛАВСЬКІ ХАСИДИ — по-слідовники цадика (праведника)Нахмана Брацлавського (1772—1810). Нахман вважав основнимискладовими етики іудаїзму (див.Іудаїзм в Україні) простий спосібжиття, самопожертву, відвертість,щирість, безпосередність у моли-твах. Молитві, наголошував Нах-ман, мають промовлятися мовоюідиш.

Найчисленнішими нині є гро-мади Б.х. у Нью-Йорку, Єрусали-мі, Бней-Браці та Цфаті. Їхнядіяльність координується Всесвіт-ньою радою. Святе місце Б.х. —могила Нахмана в м. Умань, яку,згідно з його заповітом, на іудей-ське свято Рош-Гашана (іудейсь-кий Новий рік у верес.) відвіду-ють Б.х. зі всього світу.

В.Є. Єленський.

БРАЩАЙКИ — політ. та культ.діячі Закарпатської України.ЮлійМихайлович Б. (1879—1955, за ін.даними, 1946) н. в с. Глибоке(нині село Ужгородського р-нуЗакарп. обл.). Навч. у Марамо-рош-Сигетській (нині м. Сігету-Мармацієй, Румунія) та Ужгород-ській г-зіях, на юрид. ф-ті Буда-пештського ун-ту. Д-р права. Від1920 до 1939 працював адвока-том в Ужгороді. Після розпадуАвстро-Угорщини 1918 — актив-ний політик укр. орієнтації. Ра-зом з братом виступив ініціато-ром Всенародних зборів угорськихрусинів у Хусті 1919, який ухваливрішення про возз’єднання краю зУкраїною. Після падіння Україн-ської Народної Республіки — заст.голови Рус. центр. нар. ради, якав трав. 1919 закликала до злиттякраю із Чехословаччиною. Чл. Ди-ректорії (1919—20), де відповідавза торгівлю. Беззмінний головат-ва «Просвіта» (1920—39), засн.Рус. хліборобської партії (1920),голова спілки адвокатів Підкарп.Русі й т-ва «Надія», чл. ЦК Нар.

373БРАЩАЙКИ

Ю.М. Бращайко.

партії. 1938—39 — голова комісії зпитань кордонів, посол (депутат)Сойму, міністр останнього урядуКарпатської України. Заарештова-ний рад. військ. контррозвідкою«Смерш» (1944). Зазнав пере-слідувань з боку рад. властей.Михайло Михайлович Б. (1883—1969) н. в с. Блажієве (нині с. Ба-лажер Берегівського р-ну Закарп.обл.). Вчився в Ужгородській іМараморош-Сигетській г-зіях, наюрид. ф-ті Клужського й Віденсь-кого ун-тів. Д-р права (1910). Пра-цював (1910—13) адвокатом у Ра-хові і Ужгороді (1920—39). Орга-нізатор укр. руху в краї 1918—19(голова нар. рад у Сигеті, Хусті),делегат від Закарпаття до урядуЗахідноукраїнської Народної Рес-публіки, чл. Рус. центр. нар. ради,один із засн. Рус. хліборобськоїпартії, заст. голови Християн. нар.партії (1923—38), ред. газет «Ук-раїнське слово» (1932—38) і «Русь-ка нива», дир. Рус. театру і чл.т-ва «Просвіта». 1938—39 — чл.Укр. націоналістичної орг-ції. Бу-дучи депутатом Сойму, 15 берез.1939 зачитував маніфест, якийпроголосив незалежність Карпа-тоукр. держави.

Літ.:Магочій П.Р.Формування на-ціональної самосвідомості: Підкарпат-ська Русь (1848—1948). Ужгород, 1994;Павленко Г.В. Діячі історії, науки ікультури Закарпаття. Ужгород, 1997;Белень М. Карпатська Україна у порт-ретах. Ужгород, 1998; Вегеш М.М. Істо-ричні монографії та дослідження, т. 1.К.—Ужгород, 1998.

М.М. Вегеш.

БРЕГА Галина Степанівна (н. 15.04.1935) — історик. Канд. істор. н.(1973). Н. в с. Хутір (нині селоШепетівського р-ну Хмельн.обл.). 1958 закінчила історико-філол. ф-т Луцького пед. ін-ту.1958—60 — викладач історії в тех-нікумі (м. Ровно, нині Рівне).1960—66 — інструктор, секретар,1-й секретар Ровенського обкомуЛКСМУ, 1966—70 — заст. зав. від.шкільної молоді ЦК ВЛКСМ(Москва). 1970—73 навч. в аспі-рантурі Акад. сусп. наук при ЦККПРС (Москва), де 1973 захи-стила канд. дис. на тему «Спів-робітництво радянських респуб-лік в галузі науки в роки першоїп’ятирічки». 1973—75 — інструк-тор від. науки та учбових закладівЦК КПУ. 1975—2000 — ст. н. с.Ін-ту історії АН УРСР (від 1990 —Інститут історії України АН УРСР,від 1994 — НАН України).

Автор понад 120 праць, дос-лідник проблем історії к-ри і

науки 20 ст., історії міжнар.відносин. Лауреат Держ. преміїУРСР у галузі н. і т. (1984).

Тв.: Сотрудничество советскихреспублик в области науки в годыпервой пятилетки. К., 1978; Сотрудни-чество ученых советских республик всоздании материально-технической ба-зы социализма. К., 1984.

Літ.: Вчені Інституту історії Украї-ни: Біобібліографічний довідник, вип.1. К., 1998.

О.О. Ковальчук.

БРЕДОВ Микола Емілійович(30.10.1873 — р.с. невід.) —військ. діяч. Закінчив 1-й Моск.кадетський корпус, 2-ге Кос-тянтинівське військ. уч-ще (Київ,1891), Імператорську військ. акад.(1901). Проходив службу в Київ-ському військовому окрузі. Учас-ник російсько-японської війни 1904—1905 та Першої світової війни,командир 21-го армійськогокорпусу (Пн. фронт), ген.-лей-тенант.

В укр. армії — з квіт. 1918. Вперіод Української Держави — ускладі Генштабу, чл. Комісії зутворення військ. шк. і акад. Невизнавши влади Директорії, пе-рейшов до військ ген.-лейтенантаА.Денікіна. 1919 — командир 15-їпіх. д-зії, команд. Київ. групоювійськ, яка в ході заг. наступуЗС Пд. Росії 31 серп. здобула Ки-їв. 1919—20 — команд. групоювійськ в Одесі. В січ. 1920 на чолі6-тис. загону намагався перейти зОдеси до Румунії. Після відмовиуряду останньої прийняти відсту-паючих білогвардійців його за-гін здійснив похід до Польщі(30 січ. — 12 лют.), де був інтер-нований. (Наказом команд. Ро-сійською армією П.Врангеля (№ 206від 25 лют. 1921) встановлена від-знака для всіх учасників походу —«Хрест походу генерала Бредо-ва».) У лип. 1920 на чолі 3-тис. за-гону через Румунію дістався доармії Врангеля в Криму. Від лис-топ. 1920 — в еміграції.

Літ.: Історія українського війська(від княжих часів до 20-х років XX ст.).Львів, 1992; Удовиченко О.І. Україна увійні за державність. К., 1995.

А.О. Буравченков.

БРЕЖНЄВ Леонід Ілліч (19(06).12.1906—10.11.1982) — один ізкер. Комуністичної партії Радян-ського Союзу. Н. в с. Кам’янське(нині м. Дніпродзержинськ). 1927закінчив Курський землевпоряд-но-меліоративний технікум, 1935 —металургійний ін-т у Дніпродзер-жинську, 1936—37 — дир. Дніп-

родзержинського металургійноготехнікуму. Від трав. 1937 — заст.голови Дніпродзержинської рай-ради, з трав. 1938 — зав. від., з1939 — секретар Дніпроп. обкомуКП(б)У, 1941—45 — на політро-боті в Червоній армії (див. Радян-ська армія), 1946—50 очолював За-поріз. і Дніпроп. обкоми КП(б)У,1950—52 — ЦК Комуніст. партіїМолдавії, у жовт. 1952 обранийсекретарем ЦК КПРС, у берез.1953 призначений нач. Політуп-равління ВМС, заст. нач. Гол. по-літуправління Рад. армії і ВМФ.Від лют. 1954 — другий, а з серп.1955 — перший секретар ЦК Ко-муніст. партії Казахстану. Відлют. 1956 — секретар ЦК КПРС,з черв. 1957 — чл. Президії ЦККПРС, одночасно з 1958 — заст.голови Бюро ЦК КПРС поРРФСР. 1960—64 — Голова Пре-зидії ВР СРСР і одночасно (зчерв. 1963) — секретар ЦК КПРС.Виявив себе як майстер залаш-тункових політ. інтриг і против-ник десталінізації, яку розпочавМ.Хрущов. Від жовт. 1964 — пер-ший, з 1966 — Ген. секретар ЦККПРС. З діяльністю Б. пов’язаніпридушення протестів у країнах«соціалістичного табору», афган-ська війна 1979—1989, ескалаціяозброєнь, а також підтримка «ре-волюційних» режимів у країнах«третього світу». Під час перебу-вання Б. при владі посилився то-тальний контроль за сусп-вом збоку органів КДБ, а також мо-ральна деградація парт.-держ. но-менклатури. Водночас було здійс-нено спробу сформувати культособи самого Брежнєва.

П. у м. Москва. Похований наКрасній площі біля Кремлівськоїстіни.

Літ.:Morozow M. Breznew. Biografie.Stuttgart, 1973; Dornberg J. Breznew.Herrscher im Kreml. Mьnchen, 1975;Bialer S. Stalin’s Successors. Cambridge,1980; Meissner B. Sowjetische Kurs-korrekturen. Breznew und seine Erben.Osnabrьck, 1984; Хрущев Н.С. Материа-лы к биографии. М., 1989; BreznevLeonid Il’ic. В кн.: Historisches Lexikonder Sowjetunion. 1917/22 bis 1991. He-rausgegeben von H.-J. Torke. Mьnchen.1993;Шелест П.Е. «...Да не судимы бу-дете». Дневниковые записи, воспоми-нания члена Политбюро ЦК КПСС.М., 1995; Suny R.G. The Soviet Experi-ment. Russia, the USSR, and SuccessorStates. New York—Oxford, 1998.

Ю.І. Шаповал.

БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДО-ГОВІР РСФРР З ДЕРЖАВАМИЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ 3 берез-ня 1918. Укладений між РСФРР

374БРЕГА

Г.С. Брега.

Л.І. Брежнєв.

та Німеччиною, Австро-Угорщи-ною, Туреччиною, Болгарією уБрест-Литовському (нині м. Брест,Білорусь). Передбачав припинен-ня війни між РСФРР і д-вами Че-тверного союзу. За умовами дого-вору від Росії відокремлювалисязначні тер.: Польща, Литва, Есто-нія, ч. Білорусі та Латвії. Договірвстановлював принципи, за яки-ми мала вирішуватися доля цихрегіонів: РСФРР зобов’язуваласяне втручатися у внутр. справи івизнати нову організацію держ.-правових і міжнар.-правових від-носин цих областей, надати нас.регіонів можливість вільно ви-рішувати власну долю. За окре-мою — 6-ю ст. договору РСФРРзобов’язувалася (перед д-ваминім. блоку) визнати право укр.народу на самовизначення, за-конність влади Української Цент-ральної Ради на тер. України, Бре-стський мирний договір УНР з дер-жавами Четверного союзу 9 лю-того 1918, укласти з останньоюмир, негайно вивести з укр. тер.формування Червоної гвардії, при-пинити будь-яку агітацію і пропа-ганду проти уряду і громад. уста-нов Української Народної Респуб-ліки. Ін. умови договору торкали-ся питань військовополонених,відмови від відшкодування воєн.збитків та втрат, встановленняконсульських, дипломатичних таекон. відносин тощо. З рос. сторо-ни договір анульовано постано-вою Всерос. ЦВК РСФРР від13 листоп. 1918 у зв’язку з капіту-ляцією Німеччини.

Літ.: Документы внешней полити-ки СССР, т. 1. М., 1957; Никольни-ков Г.Л. Брестский мир и Украина. К.,1981.

О.І. Лупандін.

БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДО-ГОВІР УНР З ДЕРЖАВАМИ ЧЕ-ТВЕРНОГО СОЮЗУ 9 лютого1918. Укладений між УкраїнськоюНародною Республікою та Німеч-чиною, Австро-Угорщиною, Туреч-чиною, Болгарією. Це першийміжнар.-правовий акт, який ви-значав УНР суб’єктом міжнар.права. Умови договору передба-чали припинення воєн. дій, ви-значали зх. кордони України,встановлювали дипломатичні йконсульські відносини, обумов-лювали принципи торг. зносин,обміну військовополонених і ци-вільних інтернованих. Обсяг ек-спорту Україною «надлишків»с.-г. продукції був встановленийзгодом — 23 квіт. 1918.

Напередодні укладення мир-ного договору (8 лют.) між УНР іАвстро-Угорщиною було укладе-но таємну угоду, а 4 берез. 1918 —таємний додаток, згідно з якимХолмщина і Підляшшя мали ві-дійти Україні. Області Галичини йБуковини стали укр. провінціямив складі Австро-Угорщини (т. зв.коронний край) з забезпеченняммовних прав їхнього нас. В Кримумала утворитися мусульманськареспубліка. Зі свого боку Україназобов’язувалася забезпечити пра-ва нац. меншин на своїй тер.

Внаслідок укладення цьогомиру Україна формально набува-ла статусу незалежної нейтраль-ної д-ви, а фактично ставала жит-ницею центр. д-в Європи.

12 лют. 1918 уряд УНР звер-нувся до нім. сторони з прохан-ням ввести на тер. України нім.війська, за допомогою яких вінсподівався розв’язати низку внутр.проблем держ. буд-ва. Підсумкомцього став австро-німецьких військконтроль над територією України1918. Договір України з д-вамиЧетверного союзу був анульова-ний після капітуляції Німеччинив Першій світовій війні.

Літ.: Берестейський мир. Споми-ни і матеріали. Львів, 1928; Дорошен-ко Д. Історія України. 1917—1923, т. 1.Ужгород, 1932.

О.І. Лупандін.

БРЕСТСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ОБО-РОНА 1941 — 1) символ героїзмувоїнів Червоної армії (див. Радян-ська армія), у т. ч. й українців, уроки Великої вітчизняної війни Ра-дянського Союзу 1941—1945; 2) ге-роїчна оборона на початку війни(від 22 черв. до 28 лип.) Брестсь-кої фортеці (збудована 1833—38,модернізована наприкінці 19 —поч. 20 ст.; розташов. в межахм. Брест, Білорусь). Фортецюобороняв нечисленний гарнізон,який складався з окремих підроз-ділів 4-ї армії, 9-ї застави 17-гозагону прикордонників та 132-гоокремого батальйону НКВС (усьо-го 3,5 тис. осіб), від гітлерівськихвійськ, що напали зненацька вдос-віта 22 черв. Захисники фортеціорганізували кругову оборону вцентр. ч. укріплення — Цитаделі.24 черв. на нараді командирівокремих груп і підрозділів у Цита-делі було прийнято рішення ство-рити штаб оборони та єдине ко-мандування. Кер. оборони бувпризначений капітан І.Зубачов,його заст. став полковий комісарЄ.Фомін. 29—30 черв. гітлерівці

розпочали ген. штурм фортеці,внаслідок якого заволоділи знач-ною ч. укріплень. Героїчно заги-нув осн. склад штабу, тяжко пора-неного Є.Фоміна гітлерівці розст-ріляли, а І.Зубачов згодом загинуву полоні. Війська противника незмогли оволодіти фортецею, обій-шли її, а захисники, що ще лиши-лися в живих, майже місяць про-довжували боротьбу в окремихукріпленнях, сковуючи наступпосиленої нім. піх. д-зії. Навікипрославили свої імена героїБ.ф.о. — майор П.Гаврилов, ка-пітани В.Шабловський, С.Гри-ненко, В.Кравченко, старші лей-тенанти С.Шрамко, А.Семенко,В.Битко, лейтенанти І.Акимоч-кін, А.Кіжоватов, А.Наганов, по-літрук С.Скрипник, комсорг пол-ку С.Матевосян, старшина А.Де-рев’янко, сержанти В.Біличенко,С.Бобрьонок, Р.Семенюк, рядовіІ.Мельник, А.Терещенко та бага-то ін., більшість з яких загинулисмертю хоробрих. Збереглися на-писи на стінах фортеці «Я уми-раю, але не здаюся. Прощай, Ба-тьківщино!». Указом Президії ВРСРСР від 8 трав. 1965 Брестськійфортеці присвоєно почесне зван-ня «Фортеця-герой».

Літ.: Никонова Т.К. Героическаяоборона Брестской крепости: По доку-ментам и реликвиям Центральногомузея Советской Армии. М., 1955;Смирнов С.С. Герои Брестской крепос-ти. М., 1961; Його ж. Страницы народ-ного подвига. М., 1967; Героическаяоборона: Сборник воспоминаний обобороне Брестской крепости в ию-не—июле 1941 г. Минск, 1971.

І.М. Кулинич.

БРЕЧИЦЬКИЙ БЛАГОВІЩЕН-СЬКИЙ АНДРОНИКІВ МОНА-СТИР. Заснований у 80-х рр.17 ст. ченцем Андроником Васи-левичем як чол. монастир у лісо-вому масиві на березі р. Бречиця

375БРЕЧИЦЬКИЙ

Делегати УНРМ.Левитський,

О.Севрюкі М.Любинський

підписують мирнийдоговір. Брест,9 лют. 1918.

(прит. р. Бреч, бас. Дніпра); тер.сучасного с. Андроники Корю-ківського р-ну Черніг. обл. Кош-том А.Зеленської-Носенко булоспоруджено дерев’яні келії, храмБлаговіщення Богородиці, Свя-то-Георгіївську трапезну церкву.1691 визначено межі земельнихволодінь монастиря, закріпленігетьманом І.Мазепою і підтвер-джені гетьманами І.Скоропадським(1709) та Д.Апостолом (1732). 1705коштом І.Мазепи споруджено де-рев’яну Свято-Троїцьку церкву зприділом св. Георгія, яку 1710оздобив іконостасом І.Скоропад-ський. 1743 збудовано нову Бла-говіщенську церкву. Монастирюналежали лісові угіддя, маєтностіу навколишніх селах, 3 млини.Закрито 1788 внаслідок секуляри-зації церк. землеволодіння. Спо-руди монастиря не збереглися.

Літ.: Историко-статистическое опи-сание Черниговской епархии. Черни-гов, 1873; Чернігівщина: Енциклопе-дичний довідник. К., 1990; Ковален-ко О.Б. Невідомі сторінки науковоїдіяльності Федора Туманського. «Сі-верянський літопис», 2000, № 5.

О.Б. Коваленко.

БРЕЧКЕВИЧ Митрофан Васи-льович (04.06.1870—26.08.1963) —укр. історик-славіст. Засл. діяч н.УРСР (1948). Н. в с. Бакоти (нинісело Кременецького р-ну Терноп.обл.). 1901 закінчив історико-філол. ф-т Юр’євського (нині —Тартуського) ун-ту. Працював навикладацькій роботі: 1906—11 —приват-доц. Юр’євського ун-ту,1913—22 — проф. Казанськогоун-ту, 1923—31 — проф. Дніпроп.ін-ту нар. освіти, 1938 — проф.Київ. пед. ін-ту, 1944—50 — проф.Київ. ун-ту (з 1946 — зав. каф-рою історії середніх віків). Праціприсвячені історії полабсько-прибалтійських слов’ян.

П. у м. Київ.Тв.: Святополк — князь Поморс-

кий. В кн.: Сборник учено-литератур-ного общества при Юрьевском универ-ситете, т. 5. Юрьев, 1902; Первые по-морские монастыри. Юрьев, 1905; Вве-дение в социальную историю княже-ства Славии, или Западного Поморья.Юрьев, 1911; Национальный вопрос вславянских землях. Казань, 1917.

Літ.:Москаленко А.Е.М.В. Бречке-вич и его работы по истории поморс-ких славян. «Славянский сборник»,1972; Славяноведение в дореволюци-онной России. М., 1979.

П.М. Бондарчук.

БРЕШКО-БРЕШКОВСЬКА Ка-терина Костянтинівна (1843 або1844, за ін. даними, 1848—12.09.

1934) — революц. діячка, пуб-ліцист, мемуарист. Дочка відстав-ного гвард. поручика КостянтинаВерига. Була в шлюбі з поміщи-ком Миколою Брешко-Брешков-ським. Здобула домашню освіту.Викладала в нар. шк., ств. бать-ком. Після закриття шк. і встано-влення за родиною поліцейськогонагляду вдалася до соціаліст. про-паганди. 1873 налагодила зв’язкиз народниками. З сестрою Ольгоювлаштувала «Київську комуну». За-лишивши в Санкт-Петербурзі на-родженого в лют. 1874 сина Ми-колу (майбутнього письменника),виїхала в Україну і влітку «пішла внарод» (див. «Ходіння в народ») підіменем солдатки Фьокли (Теклі)Косої. Разом із Я.Стефановичем іМ.Коленкіною перебувала, зок-рема, в Черкас. пов. Київ. губ.

Заарештована 6 жовт. (24 ве-рес.) 1874 поблизу Тульчина. Ут-римувалась у Брацлавській в’язни-ці, з 16(04) жовт. 1876 — у Петро-павловській фортеці. 1878 на «про-цесі 193-х» засуджена до 5-літньоїкаторги. Наприкінці того самогороку перебувала на Карі (Забай-калля, Росія), з 1879 — на посе-ленні в м. Баргузин Забайкальсь-кої обл. (нині с-ще міськ. типу,Бурятія, РФ), звідки 21 (09) черв.1881 втекла з групою засланців.Наступного місяця затримана,доставлена на Карійські копальні(з додатковим чотирирічним тер-міном примусових робіт), 1884поселена в Селенгинській окрузі,1896 — амністована. Замешкала уМінську, від 1901 — у Полтаві.

Одна із засн. «Робітничої пар-тії політичного визволення Ро-сії», що 1902 злилася з Партієюсоціалістів-революціонерів. 1903виїхала за кордон (Швейцарія,США, Велика Британія), 1905 по-вернулася. Виступила в нелегаль-ній пресі з серією статей «Письмастарого друга», написаними у ви-гляді звернень до «внуків і дітей,сестер і братів» (відтак укорени-лося її прізвисько «бабуся росій-ської революції»). Обстоювалапосилення політ. терору. 1907 задоносом Є.Азефа знову ув’язненав Петропавловській фортеці. 1910вислана до Сибіру. Після втечі йчергового арешту була провадже-на до Якутії. Через хворобу пере-ведена до м. Іркутськ (нині РФ),потім — м. Мінусінськ (нинімісто Красноярського краю, РФ).Визволена 1917, пристала до есе-рів-«оборонців», підтримала Тим-часовий уряд, у Черніг. губ. її було

обрано до Всеросійських Установ-чих зборів, виступила проти біль-шовиків. 1919 емігрувала.

Авторка низки спогадів, зо-крема, про Н.Армфельд, М.Ки-бальчича, П.Кропоткіна, С.Ле-шерн фон Герцфельд, М.Мурав-ського.

П. у м. Хвали-Почернице по-близу Праги (Чехія).

Тв.: Воспоминания пропагандист-ки. «Былое», Лондон, 1903, № 4; Измоих воспоминаний. СПб., 1906; Ни-колай Иванович Кибальчич. СПб.,1906; Автобиография. Ревель, 1917; Извоспоминаний. М., 1919.

Літ.: Морозов Н.А. Е.К.Брешко-Брешковская — бабушка русской ре-волюции. «Герои дня», 1917, № 2; Ба-бушка Е.К.Брешко-Брешковская о са-мой себе. «Нива», 1917, № 22;Попов И.Е.К.Брешковская. М., 1918; Рудько М.П.Революційні народники на Україні(70-ті роки ХIХ ст.). К., 1973.

П.Г. Усенко.

БРИГЕН Олександр Федорович(Фрідріхович) фон дер (1792—09.07(27.06).1859) — декабрист, вій-ськовик, чиновник, історик, ма-сон. Н. у м. Санкт-Петербург. Зішляхетного ліфляндського роду.Син офіцера рос. армії (у мину-лому — придворного в Речі Пос-политій) Фрідріха Ернста фон дерБригена (1752—97) та його дру-жини Марії, в дівоцтві — Міке-шиної. Хрещеник рос. поетаГ.Державіна. Освіту здобув у Пет-ровському уч-щі та приватномупансіоні (обидва — у м. С.-Пе-тербург). На військ. службу всту-пив підпрапорщиком лейб-гвардіїІзмайловського полку 26(14) груд.1808. Від 1811 — офіцер цьогополку.

Учасник Війни 1812. 1813 — вантинаполеонівському зарубіж-ному поході, двічі був поранений.1814 — з рос. гвардією у Парижі.Повернувся до С.-Петербургав лип. 1814. Штабс-капітан, ко-мандир роти (1816), капітан (1819),полковник (1820). Від верес. 1821у відставці. Нагороджений золо-тою шпагою з написом «За хороб-рість» (1812), кавалер орденів св.Володимира 4-го ст. з бантом тапрусського Залізного (Кульмсь-кого) хреста (1813).

Близький друг Ф.Толстого,Ф.Глинки, М.Тургенєва (див. Тур-генєви).

Одружився з дочкою МихайлаМиклашевського Софією, меш-кав у м-ку Панурівка Стародубсь-кого пов. Черніг. губ. (нині селоБрянської обл., РФ). Зібрав вели-ку б-ку. Цікавився минулимУкраїни. Витяг з «Історії русів»,

376БРЕЧКЕВИЧ

К.К. Брешко-Брешковська.

О.Ф. фон дер Бриген.

що її збирався видати з власнимикритичними зауваженнями, наді-слав К.Рилєєву 21 жовт. (ст. ст.)1825.

Чл. Союзу благоденства з 1818(в кер-ві його Корінної управи з1819). У Пн. т-ві (див. Декабри-стів рух) з 1821, контактував зПд. т-вом (1825). Заарештований22(10) січ. 1826. За тиждень бувдопроваджений до Петропавлов-ської фортеці (утримувався до27(15) лют. 1827).

Покараний Миколою I за 7-мрозрядом на каторжні роботи доСибіру. Від 27(15) квіт. 1827 —у Читинському острозі, з літа1828 — у м. Пелим Тобольськоїгуб. (нині село Свердловськоїобл., РФ), з весни 1836 — ум. Курган (нині РФ). Від 1838служив там канцеляристом. Від1848 — засідатель окружного суду.Подарував місц. уч-щу пересланійому книги. Перекладав з різнихмов, зокрема з англ. — на франц., злат. та нім. — на рос., в т.ч.переклав «Записки»Юлія Цезаря,супроводивши власною статтею«Жизнь Кайя Юлия Кесаря ивзгляд на его характер». Склавнотатки про заслання Б.-К.Мініхадо Пелима (викладені 1833 в лис-тах М.Лореру та декабристу Анд-рію Розену), про походження Па-вла I (опубл. 1861 у Вільнійросійській друкарні без підпису).1850 за рішучий захист огульнозвинуваченої людини (пізнішевиправданої Сенатом) переведе-ний до м. Туринськ (нині містоСвердловської обл., РФ). З 1855 —знов у Кургані. 1856 в чині титу-лярного радника взяв відставку.

Амністований Олександром II,1857 вирушив до старшого синаМихайла. В його маєтку Слоут(нині село Глухівського р-ну Сум.обл.) перебував з 2 серп. (21 лип.).Від поч. 1858 — у м. Петергоф(нині Петродворець, С.-Петерб.міськради, РФ) з дочкою Любов’юта її чоловіком Василем Гербелем(братом М.Гербеля), а восени з ни-ми переїхав до С.-Петербурга. Маву першому (законному) шлюбічетверо дітей, у другому — з сибір-ською селянкою Олександрою То-мниковою — п’ятеро.

П. у м. С.-Петербург.Тв.: Письма. Исторические сочи-

нения. Иркутск, 1980.Літ.:Жуков А.И. Декабристы в Кур-

гане. Курган, 1973; Рощевский П.И.Декабристы в Тобольском изгнании.Свердловск, 1975; Восстание декабри-стов: Документы, т. 14. М., 1976; Таль-ская О.С.К истории перевода А.Ф.Бриг-

геном «Записок» Гая Юлия Цезаря. Вкн.: Сибирь и декабристы, вып. 3.Иркутск, 1983; Її ж. Письма декабрис-та А.Ф.Бригена в III отделении. В кн.:Политическая ссылка в Сибири: ХIX —начало ХХ в. Новосибирск, 1987; Ши-ловцова В.С. А.Ф. Бригген о кризисе ипадении Римской республики. В кн.:Декабристские чтения. К., 1988.

П.Г. Усенко.

БРИГІДКИ — карний заклад;в’язниця; кримінально-слідчатюрма у м. Львів. В минулому ко-стел і жін. монастир св. Бригіди;заснований 1614, 1782 за розпо-рядженням імп. Йосифа II пере-творений на чол. карний заклад.Життя карного закладу регламен-тувалося кримінальними кодек-сами 1790, 1810 і 1825. У 1840-х рр.,після докорінної реконструкції,приміщення монастиря повністюуподібнилося в’язниці. Від 1925 —кримінально-слідча тюрма, яка у1930— 40-х рр. стала місцем ув’я-знення багатьох учасників укр.нац.-визвол. руху на зх.-укр. зем-лях, зокрема: С.Ленкавського, З.Пе-ленського, Б.Кравціва, О.Бабія,К.Зарицької, Л.Комар та багатьохін., а для деяких діячів — О.Баса-раб, В.Біласа, Д.Данилишина —місцем страти.

Літ.: Голубець М. Львів — провід-ник по Львову. Львів, 1925.

О.М. Онишко.

БРИДЬКО Іван Іванович (31(18).05.1905—08.12.1980) — шахтар,новатор вугільної пром-сті. ДвічіГерой Соц. Праці (1948, 1957). Н.у с. Іванівка (нині село Волнова-ського р-ну Донец. обл.). 1925—65працював на шахті № 5—6ім. Г.Димитрова в Донец. обл. Іні-ціатор високопродуктивного мето-ду циклічного видобутку вугілля.1946 — нач. дільниці шахти тресту«Червоноармійськ-вугілля». Видо-буток вугілля на його дільниці зрісвід 75 до 280 т на добу. Його методциклічної роботи наслідували набагатьох шахтах не лише в СРСР, ай за його межами. Автор книг«Циклічність — основа високо-продуктивної праці шахтарів»(1948), «Наш досвід циклічної ро-боти» (1951) та ін. Був депутатомВР СРСР 5-го скликання і депу-татом ВР УРСР 3-го скликання.Нагороджений 2-ма орденамиЛеніна, орденом Трудового Чер-воного Прапора, медалями.

П. у м. Красноармійськ.Літ.: История рабочих Донбасса,

т. 2. К., 1981.М.Р. Плющ.

БРИК Іван Станіславович (08.07.1879—17.09.1947) — укр. філо-лог-славіст та історик, громад.діяч, педагог. Д-р філософії (1903).Чл. НТШ (1919). Автор числен-них наук. і наук.-популярнихпраць з укр. історії й к-ри, літера-турознавства, укр.-чеських культ.взаємин. Н. в с. Устрики Долішні(нині Устшики-Дольне) біля Пе-ремишля (нині Пшемисль, Поль-ща). Освіту здобув у Перемишль-ській г-зії (1891—98), ун-тахЛьвова (1898—1901), Лейпцига(1901), Праги (1902) та Відня(1902—03). Викл. укр. мови й літ.наук. курсів у Львові (1904), Ака-демічної гімназії у Львові (1905—06), 2-ї (1906—10), 4-ї г-зій, Львів-ського таємного українського уні-верситету. Під час Першої сві-тової війни як військовополоне-ний був у Серед. Азії (1915—18).Поряд з пед. працею Б. великуувагу приділяв громад. роботі.Брав активну участь у студентсь-ких вічах, організованих укр. тачеськими студентами на підтрим-ку відкриття укр. ун-ту у Львові(1902). За його ініціативи й уча-сті засновано «Українську грома-ду» в Празі (1902), проведено чи-мало різних освіт.-пед. заходів.Секретар «Шкільного союзу».Особливо помітна його діяльністьу «Просвіті»: чл. гол. к-ту, секре-тар, дир. канцелярії, голова т-ва(1932—39). Ред. «Письма з “Про-світи”» (1923—25). Представник«Просвіти» на Кембриджськомуз’їзді «Всесвітньої освітянськоїспілки для дорослих» (1929). Наук.інтереси Б.: укр. й слов’ян. мови,літ. здобутки європ. народів, істо-рія укр. літ., насамперед періодунац. відродження та сфери шев-ченкознавства, укр.-слов’ян. культ.взаємини тощо. Його наук. роз-відки опубл. переважно у «ЗНТШ»,«ЛНВ», а популярні праці, рецен-зії й полемічні нотатки — у різно-манітних періодичних виданнях(«Діло», «Стара Україна», «Життяі знання» тощо). Найважливішіпраці: «Столітє уродин МаркіянаШашкевича» (1911), «Шевченко-ва поема “Іван Гус”» (1918), «Ма-теріали до українсько-чеськихвзаємин» (1921), «Історія товари-ства “Просвіта” у Львові» (1932),«Омелян Огоновський: У 100-літ-тя народин великого громадяни-на» (1933), «Боротьба чехів за во-лю» (1937). Володів польс., чеською,рос., нім., франц., італ., англ. мо-вами.

П. у м. Ландек (Австрія).

377БРИК

І.І. Бридько.

І.С. Брик.

Літ.: Качкан В. Скравок малюнкудо життєпису Івана Брика. В кн.: Хайсвятиться ім’я твоє. Львів, 1998.

М.М. Кріль.

БРИНЦЕВАМарія Олександрівна(19(06).12.1906—28.06.1985) — но-ватор с.-г. вир-ва. Двічі ГеройСоц. Праці (1949, 1958). Н. вс. Отузи (нині смт Щебетовка АРКрим, підпорядковане Феодосій-ській міськраді). Впродовж 1931—41 працювала на виноградникахрадгоспу «Судак», від 1944 — врадгоспі «Коктебель» (м. Фео-досія). Від 1945 — ланкова цьогог-ва, від 1959 — бригадир вино-градарів. Із своєю ланкою домог-лася видатних вироб. успіхів привирощенні та зборі винограду.Ініціатор застосування передовихметодів організації праці, вироб.процесів. Була депутатом ВРСРСР 4—7-го скликань. Нагоро-джена 4-ма орденами Леніна, ор-деном Жовтневої Революції, ор-деном Трудового Червоного Пра-пора, медалями.

П. у м. Феодосія.С.С. Падалка.

БРИТАНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ МІ-СІЇ — групи брит. військ. експер-тів, що діяли після Першої світо-вої війни при арміях новоутв. д-в іурядів, союзних або дружніх доВеликої Британії, з метою зборуінформації про військ.-політ. ста-новище і координації наданнябрит. військ. допомоги. На тер.України поширювалася діяль-ність трьох Б.в.м.: місії при Зброй-них силах Півдня Росії ген.-лейте-нанта А.Денікіна (Denmiss, 1919),місії в Румунії (Roumiss, 1918—21)і місії в Польщі (Polmiss, 1918—21). Зв’язковий Denmiss в Одесімайор Л.Гандрі Вайт намагавсясхилити уряд Української НародноїРеспубліки й ген. А.Денікіна до вза-ємного порозуміння, але це йомуне вдалося. Найбільшою активніс-тю відзначалася Б.в.м. в Польщіна чолі з ген. А.Картоном де Вяр-том. До її складу входили полк.Г.Вейд, майор Г.Гоулм, капітан-лейтенант Г.Ролінгз, капітан Т.Джон-сон. Ця місія (як і Бартелемі місія)добивалася припинення військ.дій у Східній Галичині.

Літ.: Симоненко Р.Г. Імперіалісти-чна політика Антанти і США щодоУкраїни у 1919 р. К., 1962; Brinkley G.A.Allied Intervention in South Russia,1917—1921. Notre Dame, 1966; Cal-der K.J. Britain and the Origins of theNew Europe, 1914—1918. Cambridge,1976.

Р.І. Сирота.

БРІЛІНГ Густав Вольдемарович(1867 — р. с. невід.) — музейнийта культ. діяч, краєзнавець. Н. вм. Борисів (нині місто Мінськоїобл., Білорусь). Навч. у Немирів-ській г-зії (1888), на юрид. ф-тіКиїв. ун-ту (1893). Закінчив Ки-їв. рисувальну шк. М.Мурашка.Брав участь у розписах Володи-мирського собору в Києві. 1893—1919 працював у суд. установахміст Кострома (нині місто в РФ),Варнавин (нині смт ВарнавиноНижегородської обл., РФ), Плес(нині місто Івановської обл., РФ),Вінниця, Лубни. Чл.-кор. археол.к-ту при Костромському дворян-ському депутатському зібранні,вивчав та колекціонував пам’ят-ки нар. декоративно-ужитковогомист-ва. Один з ініціаторів засну-вання, дир. першого у Вінницінар. музею (1919—20), згодом ба-гаторічний дир. Він. історико-по-бутового музею (1923—33). Чл.Подільського губернського к-туохорони пам’яток мист-ва, старо-вини та природи (1922). Займавсянаук.-збиральницькою діяльніс-тю. Опрацював ілюстровані аль-боми подільських писанок, ви-шиванок та килимарства, розро-бив технологію реставрації старо-винних килимів. Втілював у жит-тя та популяризував ідеї збере-ження й охорони історико-культ.спадщини. Уклав реєстр пам’ятокВін. округу. 1933 — заарештованийза звинуваченням у причетностідо «Української військової орга-нізації» (див. «Української військо-вої організації» справа 1933). 1940заарештований вдруге і засудже-ний до ув’язнення в Старобільсь-кому таборі, помер під час еваку-ації у сх. р-ни СРСР.

Літ.: Кароєва Л. Із туману народ-ного минулого. «Україна», 1989, № 28;Кот С.И. Документы Государственно-го архива Винницкой области по исто-рии охраны памятников за годы Со-ветской власти. В кн.: Памятники ис-тории и культуры Винницкой облас-ти: Материалы к Своду памятниковистории и культуры УССР, вып. 8. К.,1991; Його ж. Дослідник подільськоїстаровини. В кн.: Репресоване крає-знавство (20—30 роки). К., 1991; Йогож. Дослідник народної культури По-ділля. «Народна творчість та етногра-фія», 1993, № 1; Баженов Л.В. Поділляв працях дослідників і краєзнавцівXIX—XX ст.: Історіографія. Бібліогра-фія. Матеріали. Кам’янець-Подільсь-кий, 1993.

С.І. Кот.

БРІНТОН (Brinton) Крейн Кла-ренс (02.02.1898—07.09.1968) —амер. історик, педагог, дослідник

історії ідей. Н. в м. Вінстед (Уінс-тед; шт. Коннектікут, США). За-кінчив Гарвардський ун-т (1919).Отримав ступінь д-ра філософії вОксфордському ун-ті за працю«Rhodes Scolarship» (1923). Проф.,викл. Гарвардського ун-ту (1923—68). Автор численних наук. праць,у т. ч. 15 монографій. Найвизнач-ніші з них: «Історія цивілізації»(витримала 7 вид.) та «Анатоміяреволюції» (1938, доповнене вид.1958, 1992) про революції в Ан-глії, Америці, Франції та Росії.Фрагменти останньої у формі ре-ферату опубл. укр. мовою в ж.«Листи до приятелів» (1957, № 3,4, 6, 7, 10). І.Лисяк-Рудницькийвиголосив свою рецензію на цюкнигу як доповідь на засіданніКомісії з дослідів пореволюц. Ук-раїни та СРСР в УВАН (31 жовт.1959, США) і надрукував її («Лис-ти до приятелів», 1960, № 2), ос-кільки високо цінував теор. по-гляди Б. на істор. процес.

Твори: «The Political Ideas ofthe English Romanticists» (1926),«The Jacobins» (1930), «English Po-litical Thought in the XIX century»(1933), «A Decade of Revolution,1789—1799» (1934), «The Lives ofTalleyrand» (1936), «The Anatomyof Revolution» (1938), «Nietzsche»(1941), «From Many, One» (1948),«Ideas and Men: The Story of Wes-tern Thought» (1950), «A History ofWestern Morals» (1959).

П. у м. Кембридж (США).Літ.: Лисяк-Рудницький І. Францу-

зька і совєтська революції (Порівнян-ня). В кн.: Лисяк-Рудницький І. Істори-чні есе, т. 2. К., 1994.

Г.П. Герасимова.

БРОВАРИ — місто обласногопідпорядкування Київ. обл., рай-центр. Залізнична ст. Нас. 87 тис.осіб (2001).

Перша згадка про Б. у писем-них джерелах належить до 1630.Назва пов’язана з наявністю натер. с-ща великої кількості брова-рень, в яких варили пиво (див.Броварництво). Б. були центромкозачої сотні, яка пізніше увійш-ла до Київського полку. Першийсотник — Федір Ведмідь. З 1680Б. разом з прилеглою тер. належа-ли Києво-Печерській лаврі, з 1786 —держ. село. У Б. 1829, 1843—47 пе-ребував Т.Шевченко. 1936—37 втрудовій колонії для неповноліт-ніх працював А.С.Макаренко.

Від 70-х рр. 19 ст. через Б. про-ходила залізниця Курськ—Київ.1912 прокладена трамвайна коліяБровари—Київ (розібрана 1941),

378БРИНЦЕВА

М.О. Бринцева.

1938 збудовано аеропорт (зруйно-вано 1941). В роки Великої вітчиз-няної війни Радянського Союзу 1941—1945 окуповане гітлерівцями від19 верес. 1941 по 25 верес. 1943.

Райцентр 1923—30, 1937—62та з 1965. З 1956 — місто. Містообласного підпорядкування — від1971. Окрасою Б. є пам’ятникТ.Шевченкові (1964, скульп. О.Олій-ник).

Літ.: ІМіС УРСР. Київська об-ласть. К., 1971; Гамалій Д. Броварськішляхи Кобзаря. Бровари, 1994; До-цин І. Бровари — рідне місто моє: Істо-рико-документальна фоторозповідь.К., 1997.

Л.В. Шевченко.

БРОВАРНИЦТВО («бровар» —давньоукр. запозичення за польс.посередництвом з нім. мови) —пивоварний промисел. Зазвичайсполучався з гуральництвом (ви-нокурінням) та шинкарством. У17—18 ст. належав до комплексут.зв. укр. прав. Необмежене длявсіх груп укр. нас. право займати-ся Б. було в цей час предметомпостійних нападів з боку рос.уряду.

Літ.: Слабченко М.Е. Организацияхозяйства Украины от Хмельнищиныдо мировой войны, ч.1, т. 2. Одесса,1922.

Д.С. Вирський.

БРОДИ — місто Львів. обл., рай-центр. Розташов. над р. Бовдурка(прит. р. Стир, бас. Дніпра). За-лізнична станція. Нас. 24,8 тис.осіб (1998).

Б. відомі ще в період КиївськоїРусі. 1241 знищені ордами ханаБатия. В 40-х рр. 14 ст. у складіГалицької землі захоплені Поль-щею. 1584 отримали магдебурзь-ке право. Нас. Б. брало активнуучасть у національній революції1648—1676. У верес. 1648 20-тис.козац. загін під командуваннямполковників Д.Нечая, М.Небаби іГоловача при підтримці місц. жи-телів здобув місто і протягом во-сьми тижнів утримував його. Піс-ля 1-го поділу Польщі 1772 (див.Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) Б.відійшли до Австрії (з 1867 — Авс-тро-Угорщина). 1779 отримали ста-тус вільного міста, що давало мо-жливість безмитної торгівлі з Ро-сією, Польщею та ін. країнами.Після розпаду Австро-Угорщини(1918) увійшли до складу ЗУНР.1919—39 належали Польщі. 19 ве-рес. 1939 зайняті рад. військами.Від 1 листоп. 1939 — у складіУРСР (див. Возз’єднання україн-ських земель в єдиній державі).

Місто від 1939. Райцентр від1940.

В роки Великої вітчизняноївійни Радянського Союзу 1941—1945 окуповане гітлерівцями від29 черв. 1941, входило до складуГенеральної губернії. В результатіуспішного здійснення Львівсько-Сандомирської наступальної опера-ції 1944 звільнено від окупації. ПідБ. війська 1-го Укр. фронту підкомандуванням маршала І.Конєварозгромили 8 нім. д-зій, в т. ч. —д-зію СС «Галичина».

З Б. пов’язані імена багатьохписьменників, митців, громад.,реліг. та військ. діячів. У Бродів-ській г-зії, відкритій 1883, ви-кладали акад. В.Щурат, проф.І.Сазанський, навч. художникиІ.Труш, М.Федюк, вчений і поетВ.Ящук, класик австрійс. літ.Й.Ротт, ген. УГА М.Тарнавський.У різний час Б. відвідували ЛесяУкраїнка, І.Франко, митрополитА.Шептицький.

Серед культ. закладів: істори-ко-краєзнавчий музей, будинок«Просвіти». Серед археол. па-м’яток: слов’ян. поселення (7—13 ст.), земляний оборонний вал(17 ст.). Збереглися: Троїцька це-рква і дзвіниця (1726), Юріївська(16—18 ст.) та Богородицька(17 ст.) церкви, синагога (1742),палац (16—18 ст.), каземати(1630—35, архіт. А. дель Аква).

Літ.: ІМіС УРСР. Львівська об-ласть. К., 1968; Памятники истории икультуры Украинской ССР: Каталог-справочник. К., 1987; Сухий О.М. Га-личина: Між Сходом і Заходом. Нари-си історії XIX — поч. XX ст. Львів,1997.

Ю.З. Данилюк.

БРОДИН Михайло Семенович (н.30.11.1931) — укр. фізик. Акад.АН УРСР (1982, нині НАН Украї-ни). Засл. діяч н. і т. України(1992). Н. в с. Сивка-Войнилів(нині с. Сівка-Войнилівська Ка-луського р-ну Івано-Франк. обл.).Закінчив Львів. ун-т (1953) і пра-цював в Ін-ті фізики АН УРСР (з1965 — зав. від., з 1987 — дир.). З1990 — акад.-секретар Від-ня фі-зики АН УРСР.

Наук. праці присвячені опти-ці неметалевих кристалів, фізиціекситонів, нелінійній кристало-оптиці, квантовій електроніці. Ви-конав цикл досліджень низько-температурного поглинання, дис-персії й відбиття світла у немета-левих кристалах. Важливе значен-ня мають його дослідження енер-

гетичної структури кристалів.Створив лазери на основі зміша-них напівпровідників. Встановивмеханізми двофотонних переходіву напівпровідниках, виявив новівиди самодії лазерних пучків,розкрив природу нелінійності де-яких класів кристалів. Ленінськапремія (1966), Держ. премія УРСР(1974), Держ. премія СРСР (1982).

Тв.: Поляритоны в кристаллооп-тике. К., 1984; Экситонные процессы вслоистых кристаллах. К., 1984.

Літ.: Історія Академії наук Україн-ської РСР. К., 1979; Академія наукУкраїни: Персональний склад. К.,1993.

В.І. Онопрієнко.

БРОДІЙ Андрій Іванович (1895—1946) — громад. та політ. діяч ру-софільського напряму Закарпат-ської України 20—30-х рр. 20 ст. Н.в с. Кив’яжд (нині с. Кам’янськеІршавського р-ну Закарп. обл.).1914 закінчив Ужгородську вчи-тельську семінарію, учителював ус. Великий Бичків. 1920 — один іззасн. Підкарпатського землероб-ського союзу, згодом Автономно-землеробський союз, 1933—44 — йо-го голова, 1929—38 — депутат па-рламенту Чехословаччини, ред. газ.«Русский вестник» (1923—33).11 жовт. 1938 РМ ЧСР призначи-ла Б. першим прем’єр-міністромавтономного уряду КарпатськоїУкраїни. Вів таємні переговори зугор. урядом про приєднаннякраю до Угорщини шляхом пле-бісциту. 25 жовт. 1938 парламент-ська комісія ЧСР викрила підсту-пні дії Б. і позбавила його парла-ментської недоторканності, а27 жовт. його заарештовано зазвинуваченням у «державній зра-ді»; 11 лют. 1939 звільнено. Післяокупації Закарпаття Угорщиноюповернувся в Ужгород. У трав.1939 — депутат нижньої палатиугор. парламенту, видавав газети«Русская правда» (1939—40) та«Русское слово» (1940—44). 25 ли-стоп. 1944 заарештований органа-ми НКВС, у трав. 1946 за колабо-раціонізм засуджений до смертноїкари, того ж року страчений. Реа-білітований 17 квіт. 1992.

Літ.: Стерчо П. Карпато-Українсь-ка держава. Торонто, 1965; Нариси іс-торії Закарпаття, т. 2. Ужгород, 1995.

С.В. Віднянський.

БРОДНИКИ — войовнича люд-ність Пн. Причорномор’я. Згаду-ються в літописах між 1147 і 1216як учасники суперечок і війн по-між рус. князями. 1223 у битві нар. Калка (див. Калка, битва на

379БРОДНИКИ

М.С. Бродин.

А.І. Бродій.

річці 1223) Б. зрадили руських іперейшли на бік монголо-татарів.У наук. літ. поширена думка, на-чебто Б. жили на берегах Азовсь-кого м. і в пониззі р. Дон. Протевізант. історики кін. 12 — поч.13 ст. Нікіта Хоніат і Георгій Ак-рополіт, а також зх. акти — гра-моти угор. короля Андраша II 1222і 1223 та булла рим. папи ГригоріяIX 1227 вказують на те, що лока-лізовувати землю Б. («terra Bro-dinia») слід у Подунав’ї, недалековід Болгарії та Трансільванії (іс-тор. обл. на пн. зх. Румунії). Біль-шість етнічно строкатих Б. скла-дали рус. люди, про що свідчатьНікіта Хоніат і літопис «Повістьпро битву на Калці». Вчені по-різному пояснюють саму назву Б.Найбільш імовірною видаєтьсяетимологія цього слова, запропо-нована франц. лінгвістом Е.Лозо-ваном, від слова «брід». Термін«Б.» визначає професію його но-сіїв. За переконанням Е.Лозо-вана, у 12 і 13 ст. Б. жили на судо-хідних ріках, допомагаючи прово-дити кораблі й човни небезпеч-ними місцями (пороги, мілинитощо). Зрізане протоками гирлор. Дунай і виключно багатий нарічки його басейн надавали мож-ливість численним Б. з вигодоюзайматися своєю справою. Жит-тя, повне небезпеки в пониззір. Дунай (куди майже щорічновдиралися половці), спонукало Б.до створення загонів професій-них воїнів.

Літ.: Успенский Ф. ОбразованиеВторого Болгарского царства. Одесса,1879; Волынкин Н.М. Предшественни-ки казачества — бродники. «ВестникЛенинградского университета», 1949,№ 8; Lozovan E.De l’onomastique d’Ori-ent latin. «Revue international d’onomas-tique», 1965, N 1; Князький И.О. Славя-не, волохи и кочевники Днестров-ско-карпатских земель (конец IX —серед. XIII вв.). Коломна, 1997.

М.Ф. Котляр.

БРОДОВИЧ Теодосій (Федосій)(р.н. невід. — 22.05.1803) — гре-ко-катол. церк. діяч. Походив зукр. дрібношляхетського роду.Був священиком у Луцьку, займаввисокі посади в Луцькій греко-катол. єпархіальній адміністрації.Запідозрений у підготовці сел.повстання, яке начебто мало по-чатися весною 1789, зазнав пере-слідувань з боку польс. шляхти.Автор тв. про жорстоку розправупольс. шляхти над укр. нас. Воли-ні 1789 (див. «Волинська тривога»1789).

Ф.І. Стеблій.

БРОДСЬКИЙ Лазар Ізраїлевич(1848—02.10(19.09).1904) — київ.цукрозаводчик та благодійник.Брат Лева Бродського. Н. в м-куЗлатопіль (нині у складі м. Ново-миргород). Походив з відомої єв-рейс. династії Бродських. Один іззасн. цукрового (1887) та рафінад-ного (1903) синдикатів, Всерос.т-ва цукрозаводчиків. Разом ізбратом Левом володів 10-ма цук-ровими та 3-ма рафінадними з-да-ми у Київській губернії, Чернігівсь-кій губернії, Полтавській губернії,Херсонській губернії та Курськійгуб. Ініціатор багатьох благодій-них акцій, у т. ч. спорудження хо-ральної синагоги та єврейс. міськ.уч-ща ім. С.Бродського у Києві.Утримував Київ. єврейс. лікарню,фінансував Бактеріологічний ін-т,а також спорудження Подільськоїжін. г-зії, університетських клі-нік, Худож.-пром. (істор.) музею,Політех. ін-ту та Троїцького нар.дому й ін. Володів контрольнимпакетом акцій «Товариства Київ-ської міської залізної дороги»(міськ. трамваю). Заповів 500 тис.руб. на буд-во Бессарабськогокритого ринку. За досягнення вгалузі цукрової пром-сті удосто-єний ордена Почесного легіону наВсесвітній виставці у Парижі(1900; Франція). Кавалер орденаСтаніслава 2-го ст. (1891).

П. у м. Базель (Швейцарія).Похований на Лук’янівськомуцвинтарі (див. Лук’янівський нек-рополь) у Києві.

Літ.: Описание и планы свеклоса-харных заводов, продукты коих экспо-нировались на Всероссийской Ниже-городской выставке 1896 года братья-ми Лазарем и Львом ИзраилевичамиБродскими. К., 1896; Воблий К. Нари-си з історії російсько-української цук-рово-бурякової промисловості, т. 1—2.К., 1928—30; Ковалинский В.В. Меце-наты Киева. К., 1998.

О.В. Ясь.

БРОДСЬКИЙ Лев Ізраїлевич(1852—1923) — київ. цукрозавод-чик і благодійник. Брат ЛазаряБродського. Н. в м-ку Златопіль(нині у складі м. Новомиргород).Походив з відомої єврейс. динас-тії Бродських. Очолював Олексан-дрівське т-во цукрових з-дів (1904—12). Ініціатор та учасник багатьохблагодійних акцій. Виділив кош-ти на створення Худож.-пром.(істор.) музею, Троїцького нар.дому, 1-го Комерційного уч-ща,операційного від-ня лікарні Ліха-рьової. Фінансував утриманняКиїв. єврейс. лікарні та ін. мед.

закладів. Володів будівлею київ.театру Соловцова (нині Націо-нальний академічний драматичнийтеатр ім. І.Франка; усі в Києві).За досягнення в галузі цукровоїпром-сті удостоєний ордена По-чесного легіону на Всесвітній ви-ставці у Парижі (1900; Франція).Від 1918 — на еміграції.

П. у м. Париж.Літ.: Описание и планы свеклоса-

харных заводов, продукты коих экспо-нировались на Всероссийской Ниже-городской выставке 1896 года братья-ми Лазарем и Львом ИзраилевичамиБродскими. К., 1896; Воблий К.Нарисиз історії російсько-української цукро-во-бурякової промисловості, т. 1—2.К., 1928—1930; Ковалинский В.В. Ме-ценаты Киева. К., 1998.

О.В. Ясь.

БРОДСЬКИЙ Олександр Ілліч(19(07).06.1895—21.08.1969) —учений в галузі фізичної хімії.Акад. АН УРСР (1939), чл.-кор.АН СРСР (1943). Герой Соц.Праці (1969). Н. в м. Катерино-слав (нині Дніпропетровськ). За-кінчив Моск. ун-т (1922). Від 1939очолював Ін-т фізичної хімії АНУРСР. Праці Б. присвячені елект-рохімії та термодинаміці розчи-нів. Б. досліджував електродні по-тенціали, оптичні й ін. якості роз-чинів, вплив розчинника на хі-мічну рівновагу. Вивчав механізмхімічних реакцій, а також побудо-ву і перетворення вільних радика-лів. Уперше в СРСР (1934) добувважку воду. Розробив заг. теоріюрозділення ізотопів і методи їханалізу; досліджував обмінні реа-кції кисню, азоту, водню та ін.Автор підручника з фізичної хіміїдля вищої шк. та низки моногра-фій, серед яких «Химия изото-пов» (1952) — перша монографіяу світ. науці в цій галузі. Серед ін.праць: «Исследования по термо-динамике и электрохимии раст-воров» (1930), «Современная тео-рия электролитов» (1934) та ін.

П. у м. Київ.Літ.: Грагеров И.П. и др. Александр

Ильич Бродский. К., 1965; Походен-ко В.Д. Александр Ильич Бродский.К., 1988.

П.М. Бондарчук.

БРОДСЬКІ — династія відомих у19 — на поч. 20 ст. в Україні цук-розаводчиків і капіталістів. Вихід-ці з м-ка Броди. Засн. династії Із-раїль Маркович (п. у верес. 1888)розпочинав справу як купець, ма-ючи 40 тис. руб. початкового ка-піталу, отриманого у спадок відбатька Марка (Меїра). У 40-х рр.

380БРОДОВИЧ

Лазар І. Бродський.

Лев І. Бродський.

О.І. Бродський.

І.М. Бродський.

19 ст. Ізраїль Маркович прилуча-ється до прибуткового цукровоговир-ва, заснувавши разом з кн.П.Лопухіним поблизу м-ка Злато-піль Київ. губ. (нині у складім. Новомиргород), куди пересели-лася родина Б., свій перший цук-ровий з-д. На поч. 1860-х рр. вінразом із синами мав в Україні 6(власних і орендованих) цукровихз-дів. Його сини: Лазар (див.Лазар Бродський) займався розви-тком цукропром. вир-ва, Соломонзаснував в Одесі торговий дім,Лев (див. Лев Бродський) ставпідприємцем-мільйонером. Вонибули чл. правлінь багатьох пром. іторг. підпр-в та головами прав-лінь кількох акціонерних това-риств. Загалом на 80-ті рр. 19 ст.Б. належало прямо чи опосеред-ковано (через акціонерні т-ва) 9цукрових з-дів. Вони володіличималою кількістю пароплавів,які курсували по Дніпрі (напри-кінці 1880 Б. об’єдналися з т-вомДніпровського пароплавства), про-довжували займатися торгівлею,вкладали кошти у розвиток вино-курного вир-ва, лісопаперову тасоляну пром-сть, борошномельнуі навіть видавничу справу, при-дбавши одес. газ. «Жизнь и ис-кусство». На поч. 1880-х рр. їх ка-пітал складав 35—40 млн руб.1885 Ізраїлю Марковичу присво-єно звання комерції радника.

Б. були одними з гол. засн.цукрового (1887) та рафінадного(1903) синдикатів, постійнимиучасниками Всерос. з’їзду цукро-заводчиків (1897), перші здійсни-ли цукрову інтервенцію на азійсь-кі простори. Їх коштом та за мате-ріальної підтримки постало бага-то навч. і мед. закладів, культовихта громад. установ. Лев мав чудо-ву колекцію мистецьких творів. Вроки становлення укр. д-ви він ма-теріально підтримував уряд Ук-раїнської Центральної Ради.

Діяльність Б. в Україні булаприпинена зі встановленням тутрад. влади.

Літ.: Ковалинский В. МеценатыКиева. К., 1995.

Т.І. Лазанська.

«БРОКГАУЗА И ЕФРОНА ЭН-

ЦИКЛОПЕДИЧЕСКИЙ СЛО-

ВАРЬ» — універсальна енцикло-педія, що видавалася спільноФ.Брокгаузом (Лейпциг, Німеч-чина) та І.Єфроном (Санкт-Пе-тербург). Всього протягом 1890—1904 вийшов 41 т. (82 півтоми).1905—07 вийшли 4 додаткові

півтоми (містять відомості просусп.-політ. діячів поч. 20 ст., продосягнення науки, техніки, куль-тури). В підготовці статей бралиучасть бл. 1000 авторів, середяких такі видатні вчені, як О.Бе-кетов, К.Арсеньєв, Ф.Петрушев-ський, Е.Брандт, О.Ковалевський,С.Венгеров, О.Воєйков, М.Каре-єв, Е.Радлов, В.Соловйов, Д.Мен-делєєв, А.Сомов та ін. Серед авто-рів були й українці, зокремаІ.Франко, А.Кримський. Перші 8 то-мів вийшли за заг. ред. І.Ан-дрієвського, решта — за ред.К.Арсеньєва та Ф.Петрушевсь-кого. Існували відділи: біологіч-них наук, історії літ., географії,історії, філософії, хіміко-тех. іфабрично-заводський, с.-г. і лі-сівництва, музики, мист-ва, по-літ. економії та фінансів. Авторизібрали найновіші на той часвідомості з різноманітних галузейзнання. Енциклопедія і понинізберегла цінність своєю інформа-тивністю.

О.А. Пархоменко.

БРОНЕВСЬКИЙ Володимир Бог-данович (1782, за ін. даними, 1784або 1786—19(07).04.1835) — військ.моряк, педагог, письменник, іс-торик. Чл. Рос. АН і Т-ва історіїта старожитностей при Моск.ун-ті (1829). Н. в с. АстаховоБільовського пов. Тульської губ.у дворянській родині. Навч. вМор. кадетському корпусі (1794—1802), випущений мічманом. Буву походах на Балтиці та Середзем-номор’ї, 1807 у зіткненні з турец.десантом дістав поранення. Від1810 — лейтенант. 1812 редагувавмісячник «Санкт-Петербургскийвестник», від того ж року коман-дував невеликими кораблями Чо-рномор. флоту. Звільнений черезнедугу в чині капітан-лейтенанта(1816). У Санкт-Петербурзі про-тягом 1818—19 опубл. 4-томні«Записки морского офицера в про-должении кампании на Средизем-ном море под начальством вице-адмирала Дмитрия НиколаевичаСенявина от 1805 по 1810 год».

Від 1819 — інспектор тульсь-кого дворянського уч-ща, від1822 — підполковник, од 1826 —полковник. 1828 переїхав до С.-Петербурга на службу пом. дир.Пажеського корпусу. 1832 пішову відставку в чині генерал-ма-йора. 1821 в петерб. час. «Сорев-нователь просвещения и благо-творения» умістив «Описание юж-ного берега Крымского полуостро-ва в 1815 г.». Від 1822 — почесний

чл. Вільного т-ва шанувальниківрос. словесності. 1824 виступив іздоповіддю «Описание Карпатс-ких Альп». 1825—26 у Москві ви-дав 2-томник «Письма морскогоофицера, служащие дополнениемк Запискам морского офицера»,1828 — «Путешествие от Триестадо Санкт-Петербурга в 1810 г.».

1830 надрукував опис Нава-ринської битви 1827 в спільній зФадеєм Булгариним кн. «Карти-на войны России с Турциею вцарствование императора Нико-лая I»), 1833—34 — чотиритомник«История Донского войска, опи-сание Донской земли и Кавказскихминеральных вод». Співробітни-чав із Адольфом Плюшаром упідготовці статей мор. тематикидля «Энциклопедического лекси-кона».

П. у м. С.-Петербург.Тв.: Обозрение Южного берега

Тавриды в 1815 г. Тула, 1822.Літ.: Новиков Н.В. Броневский. В

кн.: Славяноведение в дореволюцион-ной России. М., 1979; Евсеева М.К.Броневский. В кн.: Русские писатели:1800—1917, т. 1. М., 1989; Доценко В.Д.Морской биографический словарь.СПб., 1995.

П.Г. Усенко.

БРОНЕВСЬКИЙ Мартин (р. н.невід. — після 07.12.1650) —польс. шляхтич, діяч протестант-ського руху (див. Протестан-тизм), належав до общини«чеських братів». На запрошеннякн. В.-К.Острозького став актив-ним діячем літ.-освіт. гуртка. Мавволодіння у Київ., Волин., Брац-лав. та Черніг. воєводствах. Якпредставник кн. Острозького бравучасть у Торунському протестант-ському з’їзді (1595), а такожВіленському з’їзді (1599), де обго-ворювалися проблеми єднанняправославних (див. Православ’я)та протестантів у Речі Посполитійу зв’язку з наступом Контррефор-мації. Підтримав рокош М.Зебжи-довського, викликаний прокатол.політикою короля Сигізмунда IIIВаза. Послідовний борець протикатолицизму, підтримував кон-такти з константиноп. патріархомКирилом Лукарісом та александ-рійським Мелетієм Пігасом. Вва-жається ймовірним автором поле-мічного тв. «Апокрисис».

Літ.:Мицько І.З. Острозька слов’я-но-греко-латинська академія (1576—1636). К., 1990; Bylinski J. Marcin Bro-niewski — trybun szlachty wielkopolskiej z

czasоw Zygmunda III. Wrocіaw, 1994.

О.М. Дзюба.

381БРОНЕВСЬКИЙ

БРОНЄВОЙ (Факторович) Олек-сандр Йосипович (30.05.1898—1940) — чекіст. Н. в м. Одеса всім’ї кондитера. Освіта — трикласи Одес. казенного уч-ща. Чл.РСДРП(б) з берез. 1917. Від 1918співробітничав в органах ЧК—ДПУ—НКВС України. Служив уОдес. ЧК, з 1919 — у Волин. губе-рнській ЧК, з 1927 — в Екон.управлінні ДПУ УСРР. Від 1933 —нач. від. кадрів ДПУ УСРР. Деле-гат VIII з’їзду ВКП(б) та ХII з’їздуКП(б)У. 19 черв. 1937 звільненийвід виконуваних обов’язків. Заст.наркома охорони здоров’я УСРР.26 черв. 1937 написав наркомувнутр. справ СРСР М.Єжову (див.Єжовщина) й новому наркомувнутр. справ УРСР І.Леплевськомудонос на заст. наркома внутр.справ УРСР З.Кацнельсона, вякому узагальнив практику масо-вих репресій. 22 квіт. 1938 заареш-тований. Засуджений на 5 років.П. у таборі.

Літ.: Очерет Ю. «Сексотка». «Лис-ти до приятелів», 1960, ч. 10 (92); Гу-менна Д. Дар Евдотеї, т. 2. Балтимор—Торонто, 1990; Наше минуле. 1993,№ 1; Шаповал Ю. та ін. ЧК—ГПУ—НКВД в Україні. К., 1997; Папчин-ский А., Тумшис М. Щит, расколотыймечом: НКВД против ВЧК. М., 2001.

С.І. Білокінь.

БРОНЗОВИЙ ВІК — назваодного з періодів в культ.-істор.бутті людства (див. Археологічнаперіодизація), коли набули знач-ного поширення вироби з бронзи(сплав міді з оловом, миш’яком,рідше — зі свинцем та ін. метала-ми). Б.в. прийшов на зміну мідно-му вікові. Бронза плавиться лег-ше, ніж чиста мідь, а вироби з неїтвердіші та гостріші. Спочаткубронз. вироби використовувалисяпоряд з мідними та кам’яними,але поступово витіснили їх. Длярізних регіонів планети Б.в. маєрізні часові межі. Найдавніші ви-роби з бронзи знайдені в Месопо-тамії та Пд. Ірані (серед. 4 тис. дон. е.). Потім вони поширилися натер. Малої Азії, Єгипту (кін.4 тис. до н. е.). У 3 тис. до н. е.бронз. речі вже виготовлялися вІндії та на пд. Європи, включаю-чи тер. України, а в 2 тис. дон. е. — у Китаї та на решті тер.Європи. Ще пізніше Б. в. фік-сується в Африці та Пд. Америці(1 тис. до н. е.). З бронзоливар-ним вир-вом пов’язується профе-сійна спеціалізація майстрів, ви-никнення потужних осередківметалообробки, гірничо-металур-гійних центрів та провінцій.

Б.в. на тер. України поділя-ється на три періоди: ранній(30/28—23 ст. до н. е.), середній(23—17 ст. до н. е.) та пізній (17 —10/9 ст. до н. е). На пн. помітнапевна затримка у розвитку к-рБ. в. порівняно зі степовою сму-гою. Сировина для плавленнябронзи надходила з Балкано-Кар-патського, Пн.-Кавказ. та При-уральського регіонів. Розробляли-ся також місц. міднорудні родо-вища Донбасу та Волині. Активнообробка бронзи провадилася нас.степу (див. Ямково-гребінцевої ке-раміки культура, Усатівські па-м’ятки, Кемі-Обинська культура,Катакомбна культурно-історичнаспільність, Багатоваликової (бага-топружкової) кераміки культура,Зрубна культурно-історична спіль-ність, Сабатинівська культура таБілозерська культура), Прикар-паття (Шнурової кераміки культу-рно-історична спільність, Кома-рівська к-ра, Нода к-ра) та Закар-паття (Отомань культура, Стано-ве к-ра (див. Станове), Гава-Го-лігради культура). К-ри Пн. Укра-їни (див. Мар’янівська культура,Бондарихинська культура, Білогру-дівська культура, Лебедівськакультура) відчували постійну не-стачу бронзи. Від 12 ст. до н. е.спостерігається криза бронзоли-варного вир-ва. В ужиток дедаліширше входять вироби з заліза.

Літ.: Археологія Української РСР,т. 1. К., 1971; Монгайт А.Л. Археоло-гия Западной Европы. Бронзовый ижелезный века. М., 1974; Березанс-кая С.С. Северная Украина в эпохубронзы. К., 1982; Культуры эпохи бро-нзы на территории Украины. К., 1986;Давня історія України, т. 1. К., 1997.

В.В. Отрощенко.

БРОНЬ (польс. broс — зброя) —узагальнена назва бойової зброї,поширеної в Україні в 16—17 ст.Синонімом терміна «Б.» булослово «оружє». Під Б. розуміли:1) холодну зброю, що поділяласяна т. зв. білу — меч, шабля, ра-піра, шпага, корд (шпага з корот-ким клинком), ніж тощо та зброюна древках — спис, рогатина, бер-диш; ударну зброю, представле-ну, зокрема, булавою, келепом,перначем, чеканом; 2) захисні об-ладунки зброї; 3) ручну метальну івогнепальну зброю, насампередлук, аркебуз, бандолет, гаківницю,карабін, мушкет, пістолет, руш-ницю, артилерію (т. зв. діла, киї,кулеврини, моздіри, мортири,сміговниці, фальконети).

Літ.: Денисова М.М. и др. Русскоеоружие. Краткий определитель русско-

го боевого оружия XI—XIX веков. М.,1953; Сас П.М. Феодальные города Ук-раины в конце XV — 60-х годах XVI в.К., 1989;Стороженко І.С. Богдан Хмель-ницький і воєнне мистецтво у Визволь-ній війні українського народу серединиXVII століття, кн. 1. Дніпропетровськ,1996; Археологія доби українського ко-зацтва XVI—XVII ст. К., 1997.

П.М. Сас.

БРУЗ Семен Григорович (20(07).05.1905—02.06.1942) — секретарзапасного підпільного міськ. к-туКП(б)У під час окупації гітлерів-цями Києва. Н. в м. Херсон у ро-бітн. сім’ї. Чл. РКП(б), згодом (з1924) ВКП(б). 1926 — секретарЦюрупинського райкому ЛКСМУ(Херсон. округа). Пізніше — уЧервоній армії (див. Радянськаармія). Після демобілізації — нажурналістській і парт. роботі наХарківщині та Київщині, передВеликою вітчизняною війною Ра-дянського Союзу 1941—1945 — се-кретар Білоцерківського міськ.к-ту КП(б)У. В окупованому Ки-єві організував підпільну друкар-ню по вул. Великій Шиянівській,Моск. р-ну (тут жив і працював),де друкували антифашист. листів-ки. Загинув під час арешту в пере-стрілці з гітлерівцями в Києві.Нагороджений орденом Леніна(посмертно).

Літ.: Непокоренная земля Киев-ская. Из истории всенародной борьбыв тылу врага, 1941—1944. К., 1985.

В.І. Смирнова.

БРУК Соломон Соломонович(1896 — лют. 1938) — чекіст. Н. вм. Рудня (нині місто Смоленськоїобл., РФ) в сім’ї орендаря. До1917 — прикажчик. Чл. РКП(б) з1920. Допитував В.Міяковського таін. діячів укр. к-ри. Взяв активнуучасть у підготовці процесу по«Спілки визволення України» справі1929—1930. Працював у Він. об-ласному управлінні ДПУ УСРР.1934 нач. секретно-політ. від.ДПУ УСРР Б.Козельський висунувБ. на посаду нач. від-ня Секрет-но-політ. від. ДПУ УСРР. Пом.нач. 4-го (секретно-політ.) від.Управління держ. безпеки НКВСУСРР. Капітан держ. безпеки (січ.1936). Ув’язнений 11 лип. 1937.Переведений до Бутирок (Моск-ва), де й страчений.

Літ.: Наше минуле. 1993, № 1;Ша-повал Ю. та ін. ЧК—ГПУ—НКВД вУкраїні. К., 1997.

С.І. Білокінь.

БРУН Пилип Карлович (30.08.1804—15.06.1880) — історик, архе-

382БРОНЄВОЙ

олог і перекладач. Н. в с. Фрід-ріхсгам (нині м. Хаміна, Фінлян-дія). Закінчив Дерптський ун-т(1825). Викладав у Вітебській г-зії(1830—32). Проф. Рішельєвськоголіцею та Новорос. ун-ту вОдесі. Чл.Одес. т-ва історії та старожитнос-тей (з 1839), Лігурійського т-ваприродничих наук у Генуї та Моск.археол. т-ва (з 1869). Автор праць зістор. географії Причорномор’ядоби античності та середньовіччя,перекладів записок послів та манд-рівників 15—17 ст., в яких висвіт-люється історія Причорномор’я таПд. України.

П. у м. Славута.Тв.: Следы лагеря Карла XII возле

Бендер у с. Варницы. «Записки Одес-ского общества истории и древнос-тей», 1850, т. 2; Путешествия и посоль-ства Гильбера де Ланнуа по ЮжнойРоссии в 1421 году. Там само, 1853,т. 3; О позднейших названиях древнейГилеи. Там само, 1860, т. 4; Путешест-вия Ивана Штильтбергера по Европе,Азии и Африке с 1394 по 1427 г. «За-писки Новороссийского университе-та», 1866, т. 1; Крым в половинеXVIII столетия. Одесса, 1867; 30-летиеОдесского общества истории и древ-ностей, его записки и археологическиесобрания. «Записки Одесского общес-тва истории и древностей», 1872, т. 8;Путевые записки посла австрийскогоимператора Рудольфа II к запорожцамв 1594 г. Эриха Лясоты. СПб., 1873;Черноморье: Сборник исследованийпо исторической географии южнойРоссии, т. 1—2. Одесса, 1879—80.

Літ.: А.Б. Брун Ф.К. (Некролог).«Журнал Министерства народногопросвещения», 1880, № 10; Успенс-кий Ф.И. Перечень трудов Ф.К. Брунав порядке их появления в печати.«Записки Новороссийского универси-тета», 1881, т. 32; Маркевич А.И. 25-ле-тие Новороссийского университета.Одесса, 1890; Ковальський М.П. Внесокпрофесора П.К.Бруна (1804—1880) увидання джерел з вітчизняної історіїXV—XVI ст. В кн.: Одесі — 200: Мате-ріали міжнародної науково-теоретич-ної конференції, присвяченої 200-річ-чю міста, ч. 2. Одеса, 1994.

О.В. Ясь.

БРУНО КВЕРФУРТСЬКИЙ (974—09.03.1009) — капелан герм. імп.Оттона III (983—1002), від 1002 —місійний архієпископ. Походив зродини графів Кверфуртських(Тюрінгія). Очолював місії до«чорних угрів» (Трансільванія, іс-тор. обл. на пн. зх. Румунії), пече-нігів, пруссів,— на землі останніх(«на кордоні Русі і Литви») і заги-нув 1009. Автор «Житія св. Адаль-берта-Войтеха, єпископа Празь-кого» і послання до нім. короляГенріха II, де описав своє перебу-вання при дворі Володимира Свя-

тославича і невдалу спробу хрис-тиянізації печенігів.

Тв.: Epistola Brunanis Querfurtensisad Heinricum II regem. List Brunona doKrуla Henryka. В кн.: Monumenta Polo-niae Historica, Nova Series, t. 4, pars 3.Warszawa, 1973; Vita sancti Adalbertimartyris, auctore Brunone Querfurtensi:Œw. Wojciecha biskupa і mкczenika їywotdrag. Там само.

Літ.: Древняя Русь в свете зарубе-жных источников. М., 1999.

А.Г. Плахонін.

БРУСИЛІВСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ПО-

ВСТАННЯ 1918 — виступ селянРадомишльського пов. Київ. губ.проти австро-нім. окупантів ірежиму П.Скоропадського (див.Австро-німецьких військ контрольнад територією України 1918, Ге-тьманський переворот 1918) натер. нинішнього Брусилівськогор-ну Житомир. обл. У м-ку Бру-силів (нині с-ще міськ. типу Жи-томир. обл.) був утворений повс-танський к-т, який разом з місц.більшовиками і представникамисільс. повстанських к-тів виробивзаг. план повстання. Воно малорозпочатися одночасно в багатьохнаселених пунктах Житомирщи-ни. Обраний повстанський штабдислокувався в с. Соловіївка. Вніч на 20 серп. один із повстансь-ких загонів напав на поміщицькусадибу в с. Покришів Брусилівсь-кої волості, ін. — на поміщицькуекономію на х. Лазарівка Водо-тийської волості. 22 серп. повс-танські загони в кількості 300осіб зосередилися в с. Соло-віївка. У ніч з 22 на 23 серп. спа-лахнуло повстання в Брусилові.Окупаційна влада стягнула в р-нповстання значні військ. резерви.Погано озброєним повстанцямважко було витримати натиск ре-гулярних частин. Їхні сили булирозпорошені. Широко задуманеповстання набуло характеру окре-мих сел. виступів.

Літ.: Заставенко Г. Розгром німе-цьких інтервентів на Україні в 1918 році.К., 1948.

І.В. Хміль.

БРУСИЛОВ Олексій Олексійович(31(19).08.1853—17.03.1926) — військ.діяч, ген. від кавалерії (1912). Н. вм. Тифліс (нині Тбілісі, Грузія) удворянській родині. Закінчив Па-жеський корпус (1872). Проходиввійськ. службу на Кавказі, учасникросійсько-турецької війни 1877—1878. 1883 закінчив кавалерійс.шк. в Санкт-Петербурзі, надалівикл., з 1902 — нач. цієї шк.

1906—14 — нач. 2-ї гвард. кавале-рійс. д-зії, командир 14-го армій-ського корпусу, пом. команд.Варшавського військ. округу, ко-мандир 12-го армійського корпу-су. Учасник Першої світової війни:командував 8-ю армією, від берез.1916 — головнокоманд. Півден-но-Західного фронту, війська яко-го в трав.— серп. 1916 здійснилипрорив австро-нім. фронту (див.Брусиловський прорив 1916).

У трав.—лип. 1917 обіймав по-саду Верховного головнокоманд.ЗС Росії, відстоював ідею веденнявійни до переможного кінця. Піс-ля Жовтневої революції 1917 усу-нувся від активної діяльності, живу Москві. Навесні—влітку 1918 та-ємно співпрацював з Білим рухом,у серп.—жовт. 1918 перебував підарештом на гауптвахті в Моск.Кремлі за підозрою в контррево-люційній діяльності, до весни1919 — під домашнім арештом.На поч. польсько-радянської війни1920 добровільно вступив до Чер-воної армії (див. Радянська армія),голова Особливої наради при го-ловнокоманд. всіма ЗС РСФРР.Після закінчення громадян. війни1918—21 служив у Воєнно-зако-нодавчій нараді при Революц.військ. раді Республіки, надалі —інспектор кавалерії РСЧА. Відтрав. 1924 був при Революц.військ. раді СРСР, виконуючиособливо важливі доручення. Б.вважається одним із засновниківрад. військ. істор. науки.

П. від запалення легенів, по-хований на Новодівичому кладо-вищі у м. Москва.

Тв.: Мои воспоминания. М., 1929;Мои воспоминания. М., 1983; Мои во-споминания (2-я часть). «ВИЖ», 1989,№ 10, 12; Те саме. 1990, № 2; Те саме.1991, № 2.

Літ.: Ростунов И.И. Генерал Бру-силов. М., 1964; Семанов С.Н. ГенералБрусилов. М., 1988; Тайна одной фа-льсификации. А.А.Брусилов. «Мои во-споминания». «Военные архивы Рос-сии», 1993, № 1; Соколов Ю.В. Краснаязвезда или крест? (Жизнь и судьба ге-нерала Брусилова). М., 1994.

Л.В. Гриневич.

БРУСИЛОВСЬКИЙ ПРОРИВ1916 (Луцький) — наступальнаоперація рос. Південно-Західногофронту проти австро-угор. і нім.військ у роки Першої світової вій-ни. Проведена чотирма рос. ар-міями під командуванням ген. відкавалерії О.Брусилова з 4 черв.(22 трав.) до 20(07) верес. 1916 нафронті від Луцька до Чернівців.

383БРУСИЛОВСЬКИЙ

П.К. Брун.

О.О. Брусилов.

Переважаючи ворога в піхоті у2—2,5 разу, артилерії у 1,5—1,7 разу, рос. війська досить легкопрорвали на широкому фронтіоборону австрійс. військ. 7 черв.(25 трав.) 8-ма армія (команд. —ген.-лейтенант О.Каледін) взялаЛуцьк, 18(05) черв. 9-та армія(команд. — ген. від інфантеріїП.Лечицький) оволоділа Чернів-цями.

Наступ продовжувався без-упинно і з неослабною силою. Завесь час операції втрати австро-угор. армії досягли 1,5 млн осіб,рос. військ — 500 тис. осіб. Авст-ро-нім. командування змушенебуло перекинути на Сх. фронт ізФранції та Італії 34 д-зії (перева-жно нім.).

Війська О.Брусилова зайнялиПд. Галичину, Буковину і зновупідійшли до карпатських перева-лів. Однак їх не підтримали арміїін. фронтів, почалися перебої збоєприпасами і вони зустріли по-тужний опір перекинутих із Зх. таІтал. фронтів підкріплень. У се-ред. верес. рос. війська зупинили-ся на лінії Золочів—Галич—Ста-ніслав (нині Івано-Франківськ) —Ворохта.

Б.п., який зарубіжні воєн. іс-торики вважають найвдалішоюбойовою операцією росіян за всювійну, істотно вплинув на її хід.Нім. командування змушене булоостаточно припинити наступ наВерден (Франція) і перейти допозиційної війни. Італія була вря-тована від поразки, яка їй загро-жувала, а Румунія виступила набоці Антанти. Для України, натер. якої відбувалася ця грандіоз-на битва, вона принесла значніруйнування, загибель десятків ти-сяч солдатів та офіцерів, україн-ців за походженням.

Рос. командування не змогловикористати Б.п. для переломуходу війни на користь Росії. Деякііноз. історики вважають, щовнаслідок цього революція в Росіїстала неминучою.

Літ.: Брусилов А.А. Мои воспоми-нания. М., 1963; История первой ми-ровой войны: 1914—1918, т. 2. М.,1975; Дюпюи Р.Э., Дюпюи Т.Н. Всемир-ная история войн, т. 3. СПб.—М.,1998.

В.М. Волковинський.

БРЮКНЕР (Brьckner, Брікнер)Александер (29.01.1856—24.05.1939) — польс. філолог-славіст таісторик к-ри. Чл. низки наук.акад. і т-в, у т. ч. НТШ. Н. у м. Те-рнопіль. Доц. Львів. і Віденського

ун-тів, 1881—1924 — проф. Бер-лінського ун-ту. У своїх синтети-чних культ.-істор. працях поєд-нував філол. та істор.-джерело-знавчі методи дослідження. Ви-світлював деякі питання історіїукр. мови, літ., фольклору, польс.-укр. культ. взаємин від середньо-віччя до 19 ст. Мав наук. контактиз укр. вченими, рецензував їхніпраці. Укр. дослідники, зокремаІ.Франко, високо цінували доробокБ., у той же час полемізували з де-якими його концепціями.

Тв.: Dzieje kultury polskiej, t. 1—4,1930—1939; Encyklopedia staropolska,t. 1—2, 1937—39.

Я.Д. Ісаєвич.

БРЮЛЛОВ (Брюлов; до 1822 —Брюлло) Карл Павлович (12.12.1799—23.06.1852) — живописець іпедагог. Син скульптора П.Брюл-ла. Н. у м. Санкт-Петербург. З9-ти років навч. в петерб. Акад.мист-в (закінчив 1821 з великоюзолотою медаллю). Протягом 1822—35 працював у Німеччині, Італії таГреції. 1830—33 написав знаменитукартину «Останній день Помпеї»(здобула золоту медаль ПаризькогоСалону 1834, про неї, зокрема, за-хоплено відгукнувся М.Гоголь).1835—36 мор. шляхом зі Стам-була до Одеси й далі через Українуповернувся додому.

Із М.Глинкою та драматургомН.Кукольником склав приятель-ську «братію трьох великих ху-дожників». Од 1836 — проф.петерб. Акад. мист-в (серед уч-нів — Д.Безперчий, А.Горонович,А.Мокрицький, І.Сошенко, Ф.Тка-ченко). Серед його тв. — низкапортретів сучасників, у т. ч.В.Жуковського (цей твір відіграввирішальну роль при викупіТ.Шевченка з кріпацтва: необхіднікошти вдалося зібрати на лоте-рейному розіграші полотна в цар-ській родині). Шевченко 7 трав.(25 квіт.) 1838 на квартирі у Б.отримав відпускну на волю; став-ши учнем Б., часто в нього гостю-вав; 1839 був присутній на він-чанні Б. з Емілією Тімм у петерб.лютеранській церкві; спільно з Б.1841 ілюстрував зб. «Сто русскихлитераторов».

Взимку 1847—48 Б. тяжко за-хворів. Від 1849 мешкав і лікував-ся за кордоном. П. у м. Марчано(Італія).

Літ.: Мокрицкий А. Воспоминанияо Брюллове. «Отечественные запис-ки», 1855, № 12; Конради П. КарлБрюллов. К.—Х., 1899; Юбилейнаявыставка в память столетия дня рож-

дения Карла Павловича Брюллова. М.,1899; Говдя П. К.Брюллов и Т.Шев-ченко. В кн.: Русско-украинские связив изобразительном искусстве. К., 1956;К.П. Брюллов в письмах, документах ивоспоминаниях современников. М.,1961; Ацаркина Э.Н. Карл ПавловичБрюллов. М., 1963; Бочаров И.Н., Глу-шакова Ю.Л. Карл Брюллов. М., 1984.

П.Г. Усенко.

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван Марти-нович (бл. 1623—17(07).06.1668) —укр. військ. діяч, гетьман Лівобе-режної України 1663—68. Н., ймо-вірно, в шляхетській родині. Зпочатком національної революції1648—1676 перебував при дворіБ.Хмельницького, виконуючи обо-в’язки «старшого слуги» гетьмана.Осн. обов’язком Б. на той час бу-ло виховання гетьманича Юрія(див. Ю.Хмельницький), а такожвиконання дипломатичних за-вдань: навесні 1656 відвідав Тран-сільванію (істор. обл. на пн. зх.Румунії) з метою нормалізаціїукр.-трансільванських відносинта укладення військ.-політ. союзу.З осені 1657 супроводжувавЮ.Хмель-ницького в поїздці на навч. до Ки-єво-Могилянського колегіуму. На-весні наступного року за доручен-ням гетьмана І.Виговського від-відав Варшаву. З весни 1659 Б. пе-ребував на Запорозькій Січі, де вівантигетьман. агітацію. Восени цьо-го ж року обраний кошовим ота-маном Запороз. Січі. 1661 при-йняв титул кошового гетьмана.Відтоді повів активну боротьбу забулаву гетьмана Лівобереж. Украї-ни. У контексті цієї боротьби Б.першим з кошових відвідав Мос-кву, мав аудієнцію в рос. царяОлексія Михайловича, після пове-рнення в Україну встановив тісніконтакти з рос. військ. адмініст-рацією, схилив на свій бік надзви-

384БРЮКНЕР

А. Брюкнер.

К. Брюллов.Автопортрет.Бл. 1833.

І.М. Брюховецький.

чайно впливового на той час міс-цеблюстителя Київської митропо-лії єпископа Мефодія (МаксимаФилимоновича). Енергійно ви-ступав проти зміцнення гетьман.влади, посилення залежності ря-дових козаків і селян від старши-ни, поглиблення соціальної не-рівності. Вдало проведена перед-виборча кампанія дала змогу Б.на Чорній раді 1663 заволодіти ге-тьман. булавою. Після цього Б.,стративши гол. суперників у пе-редвиборній боротьбі — Я.Сомка іВ.Золотаренка та приборкавшиопозицію, спрямував свою діяль-ність на зміцнення гетьман. владив Україні, підпорядкування ко-зац. адміністрації міськ. населен-ня, обмеження впливу Запороз.Січі на політ. життя гетьманату,впорядкування фінансової спра-ви тощо. Намагався також підпо-рядкувати своєму впливові право-береж. ч. Гетьманщини. Зустрів-ши опір з боку опозиції та її ліде-ра єпископа Мефодія, Б. прагнувдосягти своїх цілей з допомогоюцарського уряду. З цією метоювосени 1665 першим з гетьманівздійснив офіц. візит до Москви.Однак його результатом стало незміцнення гетьман. влади, а її по-дальше обмеження, зафіксоване уМосковських статтях 1665. Післяповернення Б. в Україну і йогоспроб реалізувати Моск. статтіавторитет гетьмана почав швидкопадати. Прагнучи втримати важе-лі влади, а також протестуючипроти міжнар.-правового закріп-лення поділу укр. земель між По-льщею та Рос. д-вою, зафіксова-ного в положеннях Андрусівськогодоговору (перемир’я) 1667, Б. в січ.1668 оголосив про розрив з Моск-вою та об’єднання з правобереж.ч. Гетьманщини.

17(07) черв. 1668 поблизу Ди-каньки під час зустрічі військ Пра-вобереж. й Лівобереж. України тапроведення спільної ген. ради за-гинув від рук лівобереж. козаків.За наказом гетьмана об’єднаноїУкраїни П.Дорошенка тіло Б. булоперевезено до м. Гадяч і там по-ховано з усіма гетьман. почес-тями.

Літ.: Є[гунова] С. ГетьманствоБрюховецького. «Киевская старина»,1885, № 8; Эйнгорн В. О сношенияхмалороссийского духовенства с мос-ковским правительством в царствова-ние Алексея Михайловича. М., 1899;Горобець В.М. Від союзу до інкорпора-ції: українсько-російські відносинидругої половини XVII — першої чвертіXVIII ст. К., 1995; Його ж. Злет і па-

діння гетьмана Івана Брюховецького.«Історія України», 1997, № 38—39.

В.М. Горобець.

БРЮХОВИЧІ — село Перемиш-лянського р-ну Львів. обл. Роз-ташов. на р. Гнила Липа (прит.Дністра), за 19 км від залізничноїст. Рогатин.

Перша письмова згадка 1464.1648 село зруйноване татар. вій-ськами.

Архіт. пам’ятки 17 ст. — дере-в’яні церква і дзвіниця.

В.В. Головко.

БРЯНСЬКИЙ ФРОНТ — опера-тивно-стратегічне об’єднання Чер-воної армії (див. Радянська армія)на зх. напрямі. Ств. на початкуВеликої вітчизняної війни Радянсь-кого Союзу 1941—1945. 16 серп. донього входили 13-та, 50-та, а з 25серп. — 3-тя і 21-ша армії. Напоч. верес. війська фронту завда-ли флангового удару по 2-й танк.групі противника з метою відвер-нути її вихід у тил військ Півден-но-Західного фронту, а від 30 ве-рес. до 10 листоп. брали участьв Орловсько-Брянській операції.10 листоп. Б.ф. було розформова-но. Знову утворено наприкінці груд.1941 з 61-ї, 3-ї та 13-ї армій Пд.-Зх.фронту, а згодом поповнено 11-ю,40-ю, 48-ю, 63-ю, 50-ю, 38-ю,11-ю гвард. заг.-військ., 3-ю гвард.і 4-ю танк. арміями. Відіграв знач-ну роль у Сталінградській битві1942—1943, а також у битві на Пн.Кавказі та Курській битві 1943,прикриваючи лівим крилом воро-незький напрям. У жовт. 1943 роз-формовано. Командувачі: А.Єре-менко, Г.Захаров, Я.Черевиченко,П.Голиков, К.Рокоссовський, М.Ре-йтер, М.Попов.

Л.В. Легасова.

БУБЕЛА Петро (1889—1934) —військ. діяч ЗахідноукраїнськоїНародної Республіки. Н. в с. Лиси-ничі (нині село Пустомитівськогор-ну Львів. обл.). Закінчив г-зію,студіював право у Львів. ун-ті.Військ. освіту здобув у австрійс.старшинській шк., учасник Пер-шої світової війни. Один із кер.збройного повстання 1 листоп.1918 у Львові (див. Листопадованаціонально-демократична рево-люція в Галичині 1918), чл. Центр.військ. к-ту. У роки українськоїреволюції 1917—1921 — заст.Держ. секретаря військ. справ,тимчасово в.о. військ. міністра,активний учасник військ. буд-ва

ЗУНР. У квіт. 1920 заарештова-ний в Одесі органами укр. ЧК йув’язнений до харків. тюрми. Піс-ля втечі повернувся до Одеси,жив нелегально. 1934 заарештова-ний і там же страчений.

Літ.: Кузьма О. Листопадові дні1918 р. Львів, 1931; Литвин М. Україн-сько-польська війна 1918—1919 рр.Львів, 1998.

К.Є. Науменко.

БУБНОВ Андрій Сергійович (парт.псевд.: Хімік, Яків; літ. псевд.:А.Глотов, С.Яглов, А.Б. та ін.;04.04.1883—12.01.1940) — рево-люціонер, рад. парт., держ. івійськ. діяч. Н. в м. Іваново-Воз-несенськ (нині м. Іваново, РФ) вкупецькій родині. Закінчив ре-альне уч-ще (1903), навч. у Моск.с.-г. ін-ті. Від 1903 — чл.РСДРП(б)—ВКП(б). 1903—16 —на парт. роботі в містах Іваново-Вознесенськ, Москва, Шуя (ниніІвановської обл., РФ), Санкт-Пе-тербург, Харків, Полтава, Саратов,Самара (останні два нині міста вРФ). 1916 — берез. 1917 жив назасланні в Сибіру. Після Лютне-вої революції 1917 — чл. бюроМоск. обласного к-ту РСДРП(б),у верес. 1917 — лют. 1918 — чл.Петрогр. к-ту РСДРП(б), чл.Військ. революц. к-ту (ВРК) приПетрогр. раді. 19 берез.—15 квіт.1918 — нар. секретар госп. справрад. УНР, 18 квіт.—12 лип. 1918 —чл. Повстанського нар. секрета-ріату (Дев’ятки), в. о. секретарявійськ. справ. У лип.—жовт. 1918— голова Всеукр. центр. ВРК,брав участь у формуванні в «ней-тральній зоні» 1-ї й 2-ї укр. рад.д-зій. У листоп. 1918—квіт. 1919— голова Київ. ради робітн. депу-татів, Виконкому рад робітн. і сел.депутатів Київ. губ. Чл. РВР Укра-їнського фронту (трав.—черв.1919), РВР 14-ї армії (черв.—лип.1919), від серп. 1919 — чл. Радиоборони УСРР, у лип.—груд.1919 — Зафронтового бюро ЦККП(б)У.

Від 1920 — на госп. роботі вМоскві. Від 1921 — чл. РВРПн.-Кавказ. військ. округу і 1-їКінної армії. Від 1922 — на парт. ігосп. роботі. 1920—21 примикавдо Демократичного централізмугрупи, 1923 — до троцькістськоїопозиції. Від січ. 1924 до верес.1929 — нач. ПолітуправлінняРСЧА, чл. Реввійськради СРСР іводночас ред. газ. «Красная звез-да». 1929—37 — нарком освітиРСФРР.

385БУБНОВ

А.С. Бубнов.

1922—24 — канд. в чл., чл. ЦКРКП(б), 1924—34 — чл. Орг. бюроЦК ВКП(б). Чл. Всерос. ЦВК іЦВК СРСР. Нагороджений орде-нами Леніна й Червоного Пра-пора.

Репресований. Страчений.Тв.: Красная армия и единонача-

лие. Сборник статей. М., 1925; Боеваяподготовка и политическая работа. М.,1927; Исследование жизни и деятель-ности М.В. Фрунзе. В кн.: Михаил Ва-сильевич Фрунзе. М.—Л., 1931; О Крас-ной Армии. Статьи, речи и доклады.М., 1958; Автобиография. В кн.: Дея-тели СССР и Октябрьской революции.М., 1989.

Літ.: Биневич А.И., Серебрянский З.Л.Андрей Бубнов. М., 1964; Лихолат А.В.А.С.Бубнов на Україні. К., 1965; Мате-ріали до біографій визначних діячівЖовтневої революції та Громадянськоївійни на Україні: А.С. Бубнов. «УІЖ»,1989, № 4.

Л.В. Гриневич.

БУБНОВ Микола Михайлович(21.01.1858—1943) — історик-ме-дієвіст. Д-р істор. н., проф. (1891).Н. в м. Київ у сім’ї купця. Післязакінчення історико-філол. ф-туПетерб. ун-ту (1881) залишенийна каф-рі заг. історії для підготов-ки до професорського звання.1882—85 мав закордонне відря-дження, досліджував джерела з іс-торії Франції 10 ст., зокрема лис-ти Герберта. Підготував і видав1888—90 3-томну працю «Збірниклистів Герберта (983—997) як іс-торичне джерело: Критична мо-нографія за рукописами». 1892удостоєний Петерб. ун-том наук.ступеня д-ра заг. історії, 1893 за«Збірник листів...» йому прису-джено Макарівську премію Пе-терб АН. 1890—91 — викладачВищих жін. курсів у Санкт-Пе-тербурзі. Від черв. 1891 — екстра-ординарний проф., 1895 — орди-нарний проф. каф-ри заг. історії,1916 — засл. ординарний проф.Київ. ун-ту. Від 1905 до 1917 тричіобирався деканом історико-фі-лол. ф-ту. Одночасно 1906—17 —проф. Вищих жін. курсів у Києві,1912—17 — Київ. комерційногоін-ту. 1894—1902 — гласний Київ.міськ. думи, зав. міськ. публічноїб-ки, голова комісії з електрично-го освітлення Києва. 1913 делего-ваний від Київ. ун-ту на міжнар.конгрес істориків у Лондоні. Влистоп. 1919 виїхав до Одеси, апотім емігрував. Отримав посадупроф. історії стародавнього світув Люблянському ун-ті (Словенія).

Тв.: Сборник писем Герберта какисторический источник (983—997):Критическая монография по рукопи-

сям, т. 1—3. СПб., 1888—90; О значенииримской истории во всемирной. «Уни-верситетские известия», 1891, № 11;Римское вече накануне падения рес-публики. Там само, 1892, № 5; Ариф-метическая самостоятельность евро-пейской культуры: Культурно-истори-ческий очерк. К., 1908; Подлинное со-чинение Герберта об абаке или систе-ма элементарной арифметики класси-ческой древности: «Университетскиеизвестия», 1905, 1909, 1910, 1911 (отд.изд. — К., 1911).

Літ.: Стельмах С. Історична дум-ка в Україні XIX — початку ХХ ст. К.,1997; Alma mаter: Університет св. Во-лодимира напередодні та в добу укра-їнської революції 1917—1920: Матеріа-ли, документи, спогади, кн. 1. К., 2000.

Л.В. Шевченко.

БУГЛІВ — стоянка доби серед-нього палеоліту. Розташов. біляс. Буглів Лановецького р-ну Тер-ноп. обл. Відкрита 1989 О.Ситни-ком та М.Левчуком. Досліджува-лася Палеолітичною експедицієюІн-ту українознавства ім. І.Кри-п’якевича НАН України (до 1991— Ін-т сусп. наук АН УРСР) 1989,1990, 1992—95. Розкопано понад300 м2 площі, на якій зафіксованозалишки двох культ. шарів — пе-ревідкладеного пізньоашельсько-го і непорушеного мустьєрського(останній датується 140 тис. р. то-му). На досліджених ділянкахзнайдено кілька тис. крем’янихвиробів, серед яких великими се-ріями представлені нуклеуси,скребла, ножі, скобелі, скребки.Культ. шари залягають на різнихглибинах у плейстоценових від-кладах і мають відносне геол. да-тування.

Літ.: Ситник О.С. Пізньоашельсь-кий комплекс Буглова V. «Нові мате-ріали з археології Прикарпаття і Воли-ні», 1992, вип. 2.

О.С. Ситник.

БУГОГАРДІВСЬКА ПАЛАНКА —адм.-тер. одиниця ВольностейВійська Запорозького низового ча-сів Нової Січі (1734—75). Пл. Б.п.дорівнювала 20 984 км2, займаластепову смугу між лівим берегомПд. Бугу на зх. і правим берегомІнгульця (прит. Дніпра) на сх. таДніпром на пд. і Новою Сербієюна пн. (нині це переважно тер.Миколаїв. обл.). По тер. Б.п. про-тікали прит. Пд. Бугу: Інгул, Мер-тві Води (нині – Мертвовід), Си-нюха. В її межах було локалізова-но 373 зимівники. Крім того, тутіснували села: Соколи (нині м.Вознесенськ), Вербове, Балацьке(нині в складі с. ХристофорівкаБаштанського р-ну), Мигія (нині

село Первомайського р-ну), Ко-рабельне (нині село Арбузинсько-го р-ну), Громоклія та ін. Цент-ром паланки був Гард (нині с. Бо-гданівка Доманівського р-ну), дезнаходилися кращі рибні заводизапорожців. У Гарді перебувалапаланкова старшина та гарнізонприкордонної сторожі. Від ін. па-ланок Б.п. відрізнялася: а) своєюгосп. діяльністю — значним роз-витком рибальства та мисливства;лисичники (здобувачі хутра) ста-новили специфічний прошарокнас. паланки, вони мали свій ку-рінний лад, окремого виборногоотамана; б) своїм геогр. положен-ням: висунута найближче до ту-рец. кордону й малозаселена, во-на була поза увагою імперськихколонізаційно-анексійних проек-тів; в) тим, що зберігала у своємуустрої чимало архаїчних рис. Б.п.активно підтримувала гайдамаць-кий рух.

Літ.: Слабченко М.Є. Паланковаорганізація запорозьких Вольностів.«Праці для виучування західнорусько-го та українського права», 1929, вип. 6;Яворницький Д.І. Історія запорозькихкозаків, т. 1. К., 1991.

Д.С. Вирський.

БУГО-ДНІСТРОВСЬКА КУЛЬ-ТУРА — археологічна к-ра добинеоліту (серед. 6—поч. 4 тис. до н.е.). Поширена на тер. Молдови таПравобережної України між течія-ми рік Прут (прит. Дунаю) та Ін-гул (прит. Пд. Бугу), у лісостепо-вій і степовій фізико-геогр. зонах.У її розвитку виділяються три пе-ріоди: ранній, середній та пізній.Поселення, для яких характернізаглиблені й наземні житла з вог-нищами, розташовувалися нанадзаплавних терасах річок тао-вах, а в пізньому періоді — та-кож у приводороздільній частиніна краю високих берегів. На посе-леннях у великій кількості знахо-дять різноманітні знаряддя праці, в

386БУБНОВ

М.М. Бубнов.

Кераміка та засоби працібуго-дністровської культури.

т. ч. кременеві ножі, скребачки,сокири, свердла, різці, наконеч-ники стріл і списів, кам’яні зер-нотерки та розтиральники, роговій кістяні мотики, шила, лощила,шпателі тощо, а також уламки ор-наментованого посуду, кістки ди-ких та домашніх тварин. Для ке-раміки найбільш характерні плос-ко- й круглодонні горщики, ор-намент заглиблений, у виглядіпрогладжених ліній, відтисків гре-бінцевого та ін. накольчастихштампів. Осн. заняттям нас. було:в ранньому та середньому періо-дах — мисливство рибальство; упізньому — скотарство й земле-робство.

М.Т. Товкайло.

БУДА — місце для випалювання(і, власне, саме вир-во) із дереви-ни поташу, виготовлення дьогтю івугілля (див. Буди поташні). Булипоширені у лісовій пн.-сх. ч.України в 16—19 ст. У Стародуб-ському полку, Чернігівському полкуі Ніжинському полку 2-ї пол. 17—18 ст. власниками Б. були пред-ставники козацької старшини, ду-ховенства, заможних козаків іміщан. По кілька великих Б. мали:полк. П. Рославець, архієпископЛ. Баранович, родини Миклашев-ських, Гамаліїв, Рубців та ін. Ви-роблення й продаж поташу, якийбув незамінним для добування се-літри — гол. компонента у вир-віпороху, — давало великий зисквласникам Б. Використання на Б.найманої праці шафарів, челядни-ків, робітних людей привело довиникнення поряд з Б. сіл ім-чок: останні, як правило, малипохідну від Б. назву. Значна кіль-кість населених пунктів, які й ни-ні мають назву Б. (їх бл. 80), збе-реглася до наших днів.

В.В. Панашенко.

БУДА Сергій Олексійович (04.10.1866—1942) — укр. історик, жур-наліст, перекладач. Н. в м.Мирго-род. Закінчив 1890 Полтав. г-зію.1896—98 навч. в Юр’євському(Дерптському) ветеринарному ін-ті. 1899—1914 — співробітник київ.періодичних вид., у т. ч. газет «Ки-евские вести», «Киевская мысль»,«Рада», «Слово» та часописів: «Новагромада», «Украинская жизнь».1914—15 служив у Київ. губернсь-кому земстві, 1916—18 — у К-тіПд.-зх. фронту Всерос. союзуміст — цивільної орг-ції з облаш-тування відвойованих міст.

1919—30 — співробітник По-стійної комісії зі складання слов-

ника живої укр. мови при ВУАН,Комісії для дослідів над гро-мад.-політ. течіями на Україніпри ВУАН, ст. н. с. Музею антро-пології та етнології ім. Ф.Вовка.1930 звільнений з ВУАН комісієюз чистки академічного апарату.Від 1926 працював також архівіс-том у Київ. центр. архіві давніхактів. 1930—41 — літ. співробіт-ник київ. вид-в. Перекладав укр.мовою тв. А.Дюма, А.Франса,Р.Роллана, А.Чехова, М.Горькогота ін.

Автор низки праць з історіїреволюц. рухів в Україні, в т. ч.«Перед польським повстанням1863 р.: З архівних матеріалів»(1925, кн. 5), «“Світопреставлін-ня” в 1857 р.» (1926, кн. 1), «До іс-торії революційно-народницько-го руху на Україні в першій поло-вині 70-х років. Іван Трезвінсь-кий, один з “193-х”» (1926, кн. 4),«Українські переклади револю-ційної літератури 1870-х років»,«За сто літ» (1928, кн. 3).

П. у м. Київ.Його особистий фонд зберіга-

ється у Центр. держ. архіві вищихорганів влади та управління Ук-раїни.

Літ.: Історія Академії наук Украї-ни: 1918—1923: Документи і матеріали.К., 1993; Історія Національної Акаде-мії наук України. 1924—1928: Доку-менти і матеріали. К., 1998.

О.В. Юркова.

БУДАПЕШТСЬКА НАСТУПАЛЬ-НА ОПЕРАЦІЯ 1944—1945 —операція Другого Українського фрон-ту і Третього Українського фронтупри підтримці Дунайської війсь-кової флотилії 29 жовт. 1944 — 27лют. 1945 в Угорщині в ході Другоїсвітової війни. На кін. жовт. 1944рад. війська в результаті Дебре-ценської та Бєлградської нас-тупальних операцій 1944 вступи-ли на тер. Угорщини і вийшли надальні підступи до Будапешта, дебули зосереджені майже всі силинім. групи армій «Південь», великірезерви (з Німеччини і Австрії) ікілька д-зій з груп армій «Центр»,«А» і «Ф». Підступи до Будапештаприкривалися міцними оборон-ними рубежами по р. Дунай і йогоприт. Тиса. Столиця Угорщинибула оперезана міцними оборон-ними обводами. 29 жовт. війська2-го Укр. фронту (команд. мар-шал Р.Малиновський) прорвалиоборону угор. армії в міжріччі Ти-си і Дунаю, а війська 3-го Укр.фронту (команд. маршал Ф.Тол-бухін) форсували Дунай і розши-

рили плацдарм. 5 груд. війська2-го Укр. фронту в запеклих бояхпідійшли до зовн. оборонного об-воду Будапешта, а війська 3-гоУкр. фронту охопили столицю зпд. зх. і 26 груд. 180-тис. угрупо-вання ворога потрапило в оточен-ня. Успішний наступ Червоноїармії (див. Радянська армія) сти-мулював боротьбу угор. народупроти фашистів. 28 груд. Тимча-совий нац. уряд Угорщини, ств. вДебрецені, оголосив війну наци-стській Німеччині. Ультиматумрад. командування про капітуля-цію ворог відкинув, а рад. парла-ментарі були вбиті. Сильними ко-нтрударами противник намагавсявизволити свої оточені війська, таце йому не вдалося, і 13 лют. 1945рад. війська повністю визволилистолицю Угорщини. В ході 50-ден-них запеклих боїв в р-ні Будапеш-та рад. війська розгромили понад20 д-зій противника, і нацистськаНімеччина втратила в особі Угор-щини свого останнього союзникав Європі.

Літ.: Важнейшие операции Вели-кой Отечественной войны 1941—1945 гг. М., 1956; Типпельскирх К. Ис-тория второй мировой войны. М.,1956; Немеш Д. Освобождение Венг-рии. М., 1957;Малахов М.М. От Бала-тона до Вены. М., 1959; Венгрия ивторая мировая война. М., 1962; Пуш-каш А.И. Венгрия во второй мировойвойне. М., 1963.

І.М. Кулинич.

БУДДИСТИ В УКРАЇНІ. Буд-дизм — 1) реліг.-філос. система(комплекс ідей та спосіб життя),що виникла в Стародавній Індії(6—5 ст. до н.е.); 2) одна з трьохсвіт. релігій, що розвинулась наґрунті цієї реліг.-філос. системи.Назва походить від прозвища ца-ревича Сіддхартхи Гаутами (623—544 до н.е.) — Будда, що означає«пробуджений». Основи буддизмускладають 4 істини, відкриті Буд-дою (викладені в його проповіді«Про чотири благородні істини»):1) існує страждання; 2) існуютьпричини страждання — це нашібажання; 3) існує можливістьприпинити страждання — це пов-не викорінення бажань; 4) існуєшлях до припинення страж-дань — це шлях моральної доско-налості, що містить 8 ступенів:вірного розуміння, вірного на-міру, вірної мови, вірної поведін-ки, вірного життя, вірного зусил-ля, вірного ставлення і вірногозосередження. Осн. напрями буд-дизму: хінаяна (мала колісни-ця) — сповідує ідеал індивідуаль-

387БУДДИСТИ

С.О. Буда.

ного порятунку і відстороненнявід світського життя; махаяна (ве-лика колісниця) — сповідує ідеалзаг. порятунку всіх живих істот,заохочує до буддизму широкі сусп.верстви. Осн. канонічне джерелобуддизму — збірка текстів, складе-них у 1 ст. до н.е. на о-ві Цей-лон, — Типітака (означає «Три ко-шики»). Нині буддизм поширенийу сх. країнах: Бірма, Бутан, В’єт-нам, Камбоджа, Китай, Лаос,Монголія, Непал, Пд. Корея, Таї-ланд, Шрі-Ланка, Японія; деякінароди, що сповідують буддизм,мешкають в Індії (гімалайські на-роди Ладаку та Сіккіму, тибетськібіженці) і РФ (буряти, калмики,тувинці). У багатьох країнах скла-лися особливі варіанти цієї ре-лігії, власні обряди, унікальнізібрання канонічної літ., специ-фічні напрями в мист-ві. Напри-кінці 19 — поч. 20 ст. буддизмпроник до Європи й Америки.Нині заг. кількість його послідов-ників складає 6 % нас. Землі.

В Україні буддизм почав по-ширюватися лише наприкінці1980-х — поч. 1990-х рр. Першігромади були зареєстровані 1991.Протягом 1990-х рр. був предста-влений, переважно, традиціямита школами корейського, тибет-ського, япон. буддизму. Зараз наукр. теренах функціонують офі-ційно зареєстровані осередки та-ких буддійських напрямів: корей-ського ордену Чогьо, тибетськоїшколи Карма Каг’ю, тибетськогоордену Лунг-Жонг-па (традиціян’інгма), япон. ордену Ніппон-дзан Мьоходзі. Є в Україні й по-слідовники школи тхеравада (тра-диція хінаяни). Центром буддиз-му в Україні є м. Донецьк, в якомуіснують буддійські монастирі, ви-ходить періодичний альманах«Шляхи Будди», що намагаєтьсяналежно відображати різноманіт-ні буддійські напрями. Центритибетської школи Карма Каг’ю,об’єднані в Укр. асоц. буддистівшколи Карма Каг’ю (штаб-квар-тира — в Ужгороді), ств. 1996.Асоц. має власне періодичне вид.«Буддизм сьогодні». Кількістьбуддійських осередків в Україніпродовжує зростати.

Літ.: Conze E. Buddhizm: Its Essenceand Development. London, 1963; Guen-ther H.V. Buddhist philosophy in Theoryand Practice. Baltimore, 1972; BechertH., Gombrich R. The World of Buddhism:Buddhist Monks and Nuns in Society andCulture. London, 1984;Щербатской Ф.И.Избранные труды по буддизму. М.,1988; The Teaching of Buddha. Taipei,1989; Буддизм: Словарь. М., 1992; Буд-

дийский взгляд на мир. СПб., 1994;Лысенко В.Г. и др. Ранняя буддийскаяфилософия. Философия джайнизма.М., 1994; Введение в буддизм. СПб.,1999.

І.В. Отрощенко.

БУДЖАК (турец. — куток) — іс-тор. назва пд. ч. Бессарабії. У16—18 ст. ці землі населяли тата-ри-ногайці (див. Білгородська ор-да). Після того, як вони покину-ли їх, тут поселилися колоністи,переважно болгари й гагаузи, атакож молдовани, українці, ро-сіяни. За умовами Бухарестськогомирного договору 1812 до Ро-сійської імперії відійшла вся Бес-сарабія з фортецями Бендери(нині місто в Молдові), Акерман(нині м. Білгород-Дністровський),Кілія, Ізмаїл. У 19 ст. на буджаць-ких землях містилися Акермансь-кий і Бендерський повіти Бесса-рабської губернії.

В.В. Станіславський.

БУДЗИНОВСЬКИЙ В’ячеслав(30.01.1868—14.02.1935) — пи-сьменник, історик, громад. і по-літ. діяч. Н. в с. Баворів (нинісело Терноп. р-ну Терноп. обл.).Навч. у Львів. та Віденськомуун-тах. 1890 — один із фундаторівРусько-української радикальної пар-тії, домагався включення до їїпрограми пункту про держ. неза-лежність України. 1899 став од-ним із засн. Укр. нац.-демократ.партії. 1902 — активний пропа-гандист рільничих страйків.

1907—18 — депутат австрійс.парламенту. Редагував час. «Гро-мадський голос», газети «Свобо-да», «Праця» та ін. Автор екон. до-сліджень «Аграрні відносини Гали-чини» (1894), «Хлопська посілість»(1907), історико-популярних праць«Історія України» (у 2-х т.),«Йшли діди на муки: введення вісторію України» (1925), «Смішнев поважнім» (1930), «Історія на-ціональної думки на тлі моїх спо-минів з дитячих літ» (1934). У йо-го творчому доробку також істор.повісті, оповідання: «Осаул Під-кови», «Під одну булаву», «При-годи запорозьких скитальців» таін. 1927—30 — голова заснованоїним прорад. Укр. партії праці.

П. у м. Львів.П.В. Шкраб’юк.

БУДИ ПОТАШНІ — підпр-вапоташного промислу в Україні у16—18 ст. Це були відносно роз-винені вир-ва мануфактурноготипу. Розташов. за місцем заготів-лі сировини — у лісових масивах,

особливо на Волині, Закарпат-ській Україні, пн. ЛівобережноїУкраїни — Стародубщині (ниніБрянська обл., РФ), Чернігівщи-ні. Складалися з комплексу при-міщень вироб. призначення — буд(буда — невелике госп. приміщен-ня, будка) з відповідним устатку-ванням (випалювальні печі, чанидля вилуговування золи, виварю-вальні котли, ємності для збе-рігання продукції та ін.), а такожприміщень для проживання ро-бітників. Виготовлення поташупроводилося шляхом вилугову-вання деревної золи (без домішоквугілля) водою. Отриманий вна-слідок цієї операції попіл, що міс-тив калійну сіль, випаровували вметалевих сковородах і котлах.Далі сирий поташ прокалювали(«смальцювали») у спец. печах. Го-товий поташ застосовувався у вир-ві селітри, скла, мила, сукна, фарбта ін. Б.п. володіли представникишляхти (пізніше — козацькоїстаршини), духівництва, а такожбагаті міські купці й лихварі, якіорендували ліси у феод. власни-ків. Як правило, у цей період ква-ліфікована робоча сила залучала-ся з міст і м-чок на умовах найму(на транспортних роботах частобули задіяні феодально залежніселяни). Кількість працюючихколивалася від кількох десятків докількох сотень робітників різнихспеціальностей, зайнятих як восн. вир-ві, так і на допоміжнихроботах (пильщики, коритники,бондарі, поташники, фурмани таін.). Інтенсивний розвиток Б.п.припадає на 2-гу пол. 16 — 1-шупол. 17 ст., що зумовлювалосясприятливою кон’юнктурою, якасклалася на ринках зх.-європ.країн на продукцію поташногопромислу — «фальбу» (деревнузолу, доведену до певної конди-ції), «смальцований попіл» (пере-палену в спец. печах фальбу), атакож кальцинований поташ. Вокремі роки сотні лаштів цієїпродукції сплавлювалися на ко-м’ягах Зх. Бугом (прит. Вісли) допольс. порту Гданськ. У 18 ст. по-таш реалізовувався переважно навнутр. ринку, хоча продавався та-кож і за кордон, зокрема в Туреч-чину. Винищення лісів було од-нією з причин занепаду поташно-го вир-ва й зменшення числа Б.п.Зокрема, наприкінці 18 ст. вонизникли на Лівобереж. Україні.

Літ.: Бойко І.Д. Селянство в другійполовині XVI — першій половиніXVII ст. К., 1963; Компан О.С. МістаУкраїни в другій половині XVII ст.

388БУДЖАК

В. Будзиновський.

К., 1963; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщи-ны XVII—XVIII вв. Х., 1964; Голобуць-кий В.О. Економічна історія Українсь-кої РСР. Дожовтневий період. К.,1970; Борисенко В.Й. Соціально-еконо-мічний розвиток Лівобережної Украї-ни в другій половині XVII ст. К., 1986;Сас П.М.Феодальные города Украиныв конце XV — 60-х годах XVI в. К.,1989.

П.М. Сас.

БУДИЛО, Будильський поріг —сьомий з колиш. Дніпрових порогівміж сучасним м. Дніпропетровськта о-вом Хортиця. Виходив з водидвома пасмами. Мав завдовжкибл. 265 м, падіння води становило1 м, швидкість течії — 2,6 м/сек.Вперше згадується візантійськимімп. Константином VII Багряно-родним під назвою Виручий(������!), тобто «вируючий». Б.нині вкритий водами Дніпровсь-кого водосховища.

Літ.: Яворницький Д.І. Дніпрові по-роги: Історико-географічний нарис.Дніпропетровськ, 1990; Вербов С. ПоДнепру через пороги: Из воспомина-ний. Днепропетровск, 2001.

Д.С.Вирський.

БУДИНИ — численне плем’я,очевидно, корінні мешканці лісо-степового Подніпров’я скіф. до-би. Б. вели рухливий спосіб жит-тя, носили одяг, оздоблений хут-ром. Мова не скіф., можливо, ба-лтська. За свідченням Геродота,союзники скіфів у війні з перса-ми, активні торг. партнери скіфівта еллінів (греків). Країну буди-нів найчастіше розміщують міжДніпром і Доном, де в 6—4 ст. дон. е. існувала однорідна археол.к-ра. Вони, можливо, разом ізжителями м. Гелон складали до-мінуючий на лівобережжі Дніпрасоюз племен. Найважливіші йогоосередки розміщують у бас. прит.Дніпра — Ворскли (з центром уБільському городищі, яке деякідослідники ототожнюють з м.Гелон), а також на Серед. Дону.Деякі антич. автори згадують Б.також на Кавказі, а пізніше — вНижньому Подунав’ї, де вонимогли опинитися внаслідок пере-міщення племен.

Літ.: Нейхардт А.А. Скифский рас-сказ Геродота в отечественной истори-ографии. Л., 1982; Шрамко Б.А. Бельс-кое городище скифской эпохи (городГелон). К., 1987; Геродот. Історія в де-в’яти книгах. К., 1993.

С.С. Бессонова.

БУДИНОК ПОЛКОВОЇ КАН-ЦЕЛЯРІЇ У ЧЕРНІГОВІ — одиніз небагатьох зразків житлової

арх-ри України кін. 17 ст. Спору-джений на тер. колиш. дитинця, зпд. боку міськ. майдану. Належавчерніг. полк. Я.Лизогубу (див. Ли-зогуби). Увійшов у мистецтвоз-навчу літ. під назвою «будинокполкової канцелярії» (таким булойого перше функціональне при-значення). Зберігся у первісномувигляді, осн. перебудови післяпожеж 1718 та 1750 торкнулисяздебільшого внутр. приміщень. Вплані — типова укр. «хата на двіполовини», поділена двома по-здовжніми та однією поперечноюстінами на шість камер. Під кім-натами — шестикамерний льох.Коридор поділяє будинок на зх. ісх. частини. Розвинені торцевіфронтони з повноцінними вікон-ними прорізами і декором навко-ло них, підвищений горищнійпростір, перекритий двоскатнимдахом — єдине опосередкованесвідоцтво двоповерхової забудовиЧернігова 2-ї пол. 17 ст. У 19 ст.черепичний дах замінено бля-шаним. Майстерне використаннябудівничими можливостей цег-ли, характерне для арх-ри Лівобе-режної України 17—18 ст., про-довжує давньорус. традицію, за-початковану в орнаментальнійкладці Спаського собору і П’ят-ницької церкви в Чернігові. Ак-тивна пластична обробка фасадіввиділяє будинок як першу середін. цивільних будов України, дечітко виступають форми укр. ба-роко. Функціональне призначен-ня будинку багато разів мінялося:кін. 17 — поч. 18 ст. — полковаканцелярія, черніг. ратуша, 18 —поч. 19 ст. — архів. Після першоїреставрації 1954 став складовоюЧерніг. історико-культ. заповід-ника.

Літ.: Історія українського мистец-тва, т. 3. К., 1968; Логвин Г.Н.По Укра-їні. Стародавні мистецькі пам’ятки.К., 1968; Памятники градостроительс-тва и архитектуры УССР, т. 4. К., 1986.

Р.І. Бондаренко.

«БУДИТЕЛІ» (від чеського слова«buditel» — той, хто пробуджує) —назва визначних громад. та політ.діячів періоду нац.-культ. відро-дження слов’ян. народів Авст-рійс. імперії кін. 18 — 1-ї пол.19 ст., котрі боролися протиосвіченого абсолютизму Габсбургіві нац. гніту, за пробудження нац.свідомості, збереження і розвитокрідної мови, літ. й к-ри, нар. тра-дицій, відстоювали ідеї слов’ян.єдності й солідарності спорідне-них народів у цій боротьбі. Поча-

ток «будительському» періодові вісторії слов’ян поклали діячі чесь-кого нац. руху, відомого як «чесь-ке відродження», які боролися завідродження чеської мови, літ.,науки й к-ри, що перебували в за-непаді внаслідок політики нац.гніту і понімечення, яку проводи-ли Габсбурги. Діяльність чеських«Б.», найвідомішими серед якихбули Я.Коллар, Ф.Палацький, П.Ша-фарик, В.Ганка, Й.-К.Тил та ін.,сприяла пробудженню нац. свідо-мості чеського народу, пожвав-ленню процесу культ. самовизна-чення ін. слов’ян. народів, розви-тку міжслов’ян. культ. взаємин, ут. ч. з діячами к-ри Росії та Украї-ни («Послання славному Шафа-рику» Т.Шевченка). Хвиля нац.-культ. відродження охопила й За-карпатську Україну, де в серед. і2-й пол. 19 ст. з’явилася ціла пле-яда талановитих літ.-громад. дія-чів (переважно представниківгреко-катол. духовенства) — І.Ба-зилович, О.Духнович, М.Лучкай,А.Кралицький, О.Павлович, І.Сіль-вай, А.Добрянський та ін., які ста-вили за мету збуджувати в масах«руську», «карпаторусинську» (укр.)нац. свідомість шляхом упрова-дження рідної мови в усі ланкинавчання, пресу, літ., досліджен-ня та популяризації місц. історіїяк невід’ємної ч. історії всієї Ру-сі-України. «Б.» Закарпаття боро-лися проти колонізаторського ре-жиму австро-угор. властей і по-літики мадяризації, за якнайшир-шу участь корінного нас. краю вусіх сферах місц. громад. та сусп.-політ. життя, здійснювали великукульт.-освіт. роботу — видаваликнижки, газети, альманахи, скла-дали підручники для нар. шкіл,сприяли розширенню зв’язківкраю з Галичиною та ін. укр. зем-лями, діячами науки й к-ри Росії,ін. слов’ян. народів. У той же час

389БУДИТЕЛІ

Будинок полковоїканцелярії у Чернігові.

значна ч. «Б.» Закарпаття перебу-вала під впливом галицьких моск-вофілів (див. Москвофільство),протиставляла угор. експансії рос.мову й к-ру, писала «язичієм». Цепризвело до формування в закарп.сусп-ві протилежних культ.-нац.орієнтацій, наслідки яких відчутній сьогодні.

Літ.: Бирчак В. Літературні стрем-ління Підкарпатської Руси. Ужгород,1937; Шлепецький А. Закарпатські «бу-дителі» та наша сучасність. Пряшів,1957; Бача Ю. Літературний рух наЗакарпатті середини XIX століття.Пряшів, 1961; Поети Закарпаття: Ан-тологія закарпатоукраїнської поезії(XVI ст. — 1945 р.). Пряшів, 1965; Ми-китась В. Галузка могутнього дерева.Ужгород, 1971; Мишанич О. Від під-карпатських русинів до закарпатськихукраїнців. Ужгород, 1991; Нариси істо-рії Закарпаття, т. 1. Ужгород, 1993; Да-нилюк Д. Історія Закарпаття в біогра-фіях і портретах (з давніх часів до по-чатку ХХ ст.). Ужгород, 1997.

С.В. Віднянський.

БУДКА Никита (07.06.1877—06.10.1949) — єпископ Українськоїгреко-католицької церкви, теолог,просвітницький діяч. Д-р теології(1909). Н. в с. Добромірка (нинісело Збаразького р-ну Терноп.обл.) в сел. родині. 1897 закінчивТерноп. г-зію. Навч. екстерномна правничому ф-ті Львів. ун-ту,одночасно працював домашнімучителем у маєтку кн. Терези Са-пеги в с. Більче Золоте (нині селоБорщівського р-ну Терноп. обл.).Як студент ун-ту рік служив рядо-вим австро-угор. війська, післячого за рекомендацією митропо-лита А. Шептицького його напра-вили до Інсбрука (Австрія) длянавчання в духовній семінарії.Після закінчення студій і висвя-чення на священика 1905 повер-нувся до Львова, де два роки бувпрефектом духовної семінарії.За направленням А.Шептицькогодва роки навч. у Віденському ун-ті, потім був проф. Львів. семіна-рії УГКЦ. 1912 надавав допомогусвященикам УГКЦ у Боснії і Гер-цеговині. 13 жовт. 1912 у Львовівисвячений на єпископа. Післявиведення укр. греко-катол. пара-фій Канади з підпорядкуванняРимо-катол. церкві призначенийПапою Пієм X першим укр. ка-тол. єпископом цієї країни. 1914скликав перший синод, якийприйняв «Правила Церкви», щовизначали організацію й управ-ління Канад. ради укр. церков.Діяльний учасник сусп. життяукраїнців Канади, прихильник

ідеї перетворення Канади на «ук-раїнський П’ємонт». Один із фун-даторів «Товариства опіки надукраїнськими переселенцями ім.Св. Рафаїла в Канаді». Сприявпоширенню діяльності т-ва «Січ»у Торонто. Закладав церк. шк. длянавчання укр. дітей рідною мо-вою. На його пожертвування булизасновані бурси ім. А. Шептиць-кого у Торонто (1915) та Едмон-тоні (1917). Видавав церк. літ., за-снував вид-во «Єпархіальний віс-ник», дбав про газ. «Канадійсь-кий русин». Через хворобу виїхавна лікування до Італії. 1927 Па-пою Пієм XI увільнений від обо-в’язків кер. Укр. катол. церквиКанади. 1928 повернувся до Льво-ва, був призначений ген. вікарієммитрополичої капітули УГКЦ.

11 квіт. 1945 арештований ор-ганами Наркомату держ. безпекиі вивезений до Києва, де 29трав.— 3 черв. 1946 разом із мит-рополитом УГКЦ Й. Сліпим, єпис-копом М. Чарнецьким та апостоль-ським візитатором для греко-ка-толиків у Німеччині П.Вергуномпостав перед закритим судомВійськ. трибуналу військ МВС.Засуджений «за зраду батьківщи-ни» та «організацію контрреволю-ційних злочинів» до 5 років позба-влення волі у виправно-трудовихтаборах з конфіскацією майна іпоразкою у правах терміном на 3роки.

П. у таборі в Караганді (Ка-захстан). Реабілітований 1991.

Літ.: Блажейовський Д. ІєрархіяКиївської церкви. Львів, 1926; Федо-рів Ю. Історія церкви в Україні. Торо-нто, 1967.

О.М. Мовчан, Н.С. Рубльова.

БУДНИЙ Симон (бл. 1530—13.01.1593) — письменник, філософ,діяч Реформації у Великому князів-стві Литовському, просвітник. Н.в с. Буди (Мазовія, Польща).Навч. у Краківському університетіта Базельському ун-ті, прихиль-ник кальвінізму (див. Протестан-тизм), потім антитринітаризму.Один із засн. кальвіністської дру-карні у Несвіжі (нині місто Мін-ської обл., Білорусь), видавецьКатехізису, Біблії, Нового Завіту вперекладі на білорус. книжну тапольс. мови. У передмовах та ко-ментарях з реформаційних пози-цій відзначав необхідність крити-чного ставлення до текстів Свято-го Письма та тлумачення йогорозмовними мовами. Автор пуб-ліцистичних тв., спрямованихпроти догматів і деяких осн. об-

рядів катол. та правосл. церков,вів реліг. полеміку з моск. бого-словом Артемієм, єзуїтами, запе-речував догмат про безсмертя ду-ші, Трійцю, проповідував ідею са-мовладдя, яку розвивали укр. бо-гослови кін. 16 — поч. 17 ст., віро-терпимість, можливість мораль-ного удосконалення людини позаЦерквою. Закликав розвивативласну к-ру та власні традиції. Усвоїх політ. поглядах дотримував-ся ідеї справедливого для всіх ста-нів сусп-ва. Тв. Б. поширювалисяна укр. землях.

П. у с. Вишнево (нині містоМінської обл., Білорусь).

Літ.: Подокшин С.А. Скорина и Бу-дный. Минск, 1974.

О.М. Дзюба.

БУДЬОННИЙ Семен Михайло-вич (25(13).04.1883—26.10.1973) —держ., військ. і парт. діяч СРСР.Повний Георгіївський кавалер.Тричі Герой Рад. Союзу (1958,1963, 1968), Маршал Рад. Союзу(1935). Н. на х. Козюрин Сальсь-кої округи Області Війська Дон-ського (нині тер. Ростовськоїобл., РФ). В рос. армії з 1903. За-кінчив Петерб. курси вершників(1908). Учасник російсько-японськоївійни 1904—1905 і Першої світовоївійни. Влітку 1917 у складі Кавказ.д-зії прибув до Мінська, де бувобраний головою полкового йзаст. голови дивізійного к-тів, усерп. брав участь у кер-ві роззбро-єнням військ Л.Корнілова в Орші(нині місто Вітебської обл., Біло-русь). 1918 сформував кінний за-гін на Дону, очолював кавалерійс.д-зію, корпус, а в листоп. 1919 —жовт. 1923 командував ПершоюКінною армією. 1924—37 — інспе-ктор кавалерії Червоної армії(див. Радянська армія), потім —команд. військами Моск. військ.округу. Закінчив Військ. акад. ім.М.Фрунзе (1932). 1939—41 — заст.,а згодом перший заст. наркомаоборони СРСР. 1941—42 — голов-нокоманд. військами Пд.-Зх. і Пн.-Кавказ. напрямів, команд. Резерв-ним і Пн.-Кавказ. фронтами, вхо-див до складу Ставки ВерховногоГоловнокомандування. З 1943 ко-манд. кавалерією Червоної армії ічл. Вищої військ. ради Нар. к-туоборони СРСР, 1947—53 одноча-сно заст. міністра с. госп-ва СРСРз конярства. З 1954 — у групі ген.інспекторів Мін-ва оборониСРСР. 1934—39 і 1952—73 — кан-дидат, а 1939—52 — чл. ЦКВКП(б). Чл. Всерос. ЦВК і ЦВКСРСР. Депутат ВР СРСР 1937—

390БУДКА

С.М. Будьонний.

Н. Будка.

73, чл. Президії ВР СРСР 1938—73. Нагороджений 8-ма ордена-ми Леніна, 6-ма орденами Черво-ного Прапора, орденом Суворова1-го ст.

П. у м. Москва. Похований наКрасній площі.

Літ.: Борзенко С.А., Денисов Н.Н.Наш Буденный. М., 1982; Золототру-бов А. Всадник революции. М., 1983;Бармин А. Соколы Троцкого. М., 1997;Орлов В. Двойной агент. М., 1998.

Т.В. Вронська.

«БУЖА» (польс. burza — буря) —назва плану військ. операції фор-мувань Армії Крайової (АК) противійськ вермахту на тер. Польс.д-ви (в межах її кордонів до Другоїсвітової війни). План розробленоза ухвалою польс. еміграційногоуряду. Операція мала на метівстановити польс. владу на всійколиш. тер. Польщі, у т.ч. на укр.,білорус. і литов. землях (без ура-хування волі місц. нас.), щоб ре-презентувати її перед військаминаступаючої Червоної армії (див.Радянська армія) як легітимну.Підготовка і реалізація плану «Б.»загострили польс.-укр. збройнийконфлікт і унеможливили спільнуборотьбу українців і поляків про-ти гітлерівських окупантів. У рам-ках плану операції у січ.—трав.1944 відбулися короткі сутички27-ї д-зії АК (бл. 6 тис. вояків) знім. військами. Акцію продовже-но в липні силами 5-ї д-зії та ін.формувань (бл. 7 тис. осіб) наЛьвівщині та двох полків піхоти(бл. 1,5 тис. осіб) — на Тернопіль-щині. Формування АК намагали-ся діяти разом з військами Пер-шого Українського фронту (Львів,Бережани, Самбір), проте невдовзіза наказом Й.Сталіна були оголо-шені ворожими і роззброєні.Більшість вояків АК мобілізованодо Війська Польського, частинуособового складу і майже всіхофіцерів направлено в рад. конц-табори.

Літ.: Komorowski-Bуr Tadeusz.Armia Podziemna. Londyn, 1952; ArmiaKrajowa w dokumentach 1939—1945,t. 6. Wrocіaw, 1991; НКВД и польскоеподполье 1944—1945. (По «особым па-пкам» И.В.Сталина). М., 1994; Львів:Історичні нариси. Львів, 1996; Filar W.Burza na Woіyniu. Studiume z dziejуw 27Wozyсskiej Dywizji Piechoty Armii Kra-jowej. Warszawa, 1997; Україна—Поль-ща: Важкі питання, т. 1—3. Варшава,1998; Ільюшин І.І.Протистояння УПА іАК (Армії Крайової) в роки Другоїсвітової війни на тлі діяльності поль-ського підпілля в Західній Україні. К.,2001; Из Варшавы. Москва, товарищуБерия… (Документы НКВД СССР о

польском подполье 1944—1945 гг.).М.—Новосибирск, 2001.

К.Є.Науменко.

БУЖАНИ — об’єднання сх.-сло-в’ян. племен у верхній течії Зх.Бугу (прит. Вісли), що мешкалопоруч з об’єднаннями дулібів і во-линян. Б. згадуються в Баварсько-му географі та «Повісті временнихліт». Деякі історики вважають,що Б. — це друга назва волинян іщо вони, як і волиняни, похо-дили з племінного союзу дулібів.У 2-й пол. 10 ст. Б. увійшли доскладу Давньорус. д-ви (див. Ки-ївська Русь).

А.Г. Плахонін.

БУЖИНСЬКА БИТВА 1662 —битва між козаками на чолі зЮ.Хмельницьким та рос. війська-ми, що відбулася 22—23 (12—13)серп. 1662 поблизу м-ка Бужин(нині у складі с. Тіньки Чигирин-ського р-ну Черкас. обл.) під часнаціональної революції 1648—1676.Після того, як в Україні розго-рілася війна між різними козаць-ко-старшинськими угруповання-ми, наказний гетьман Я.Сомко за-просив на допомогу для боротьбиз Ю.Хмельницьким 15-тис. рос.військо на чолі з кн. Г.Ромоданов-ським. 2 квіт. (22 берез.) 1662 опо-зиційні до гетьмана Ю.Хмель-ницького полки Я.Сомка та В.Зо-лотаренка разом із росіянами за-вдали поразки війську гетьманапід м-ком Жовнин (нині с. Жов-нине Чорнобаївського р-ну Чер-кас. обл.), а 5 серп. (26 лип.) тогож року — під м. Переяслав (нинім. Переяслав-Хмельницький). Щобзакріпити успіх, Ромодановськийна поч. серп. вислав на Правобе-режну Україну частини під прово-дом М.Приклонського, які заво-ювали й спалили Костянтинівку,Балаклію (нині села Смілянсько-го р-ну), Смілу (нині місто) йОрловець (нині село Городищен-ського р-ну; усі Черкас. обл.), апотім почали рухатися в напрям-ку Бужина. Тут 22(12) серп. наних напали козаки Подільськогополку (див. Могилівський полк) іБрацлавського полку на чолі зЮ.Хмельницьким. Відступаючидо переправи через Дніпро, рос.війська були вщент розбиті коза-ками, яким на допомогу прибулитатар. загони Селіма та МегметаГіреїв. Від смерті й полону вря-тувалася лише незначна части-на з майже 8-тис. рос. війська.Однак ця перемога не дала змо-ги Ю.Хмельницькому оволодітискладною військ.-політ. ситуа-

цією в Україні, а тому на поч.1663 він відмовився від гетьманс-тва.

Літ.: Величко С. Літопис, т. 2. К.,1991; Смолій В.А., Степанков В.С. Укра-їнська національна революція XVII ст.(1648—1676 рр.). К., 1999.

Т.В. Чухліб.

БУЖИНСЬКИЙ, чернече ім’я Га-вриїл (1680— 14.04.1731) — церк. ікульт. діяч. Н. в Слобідській Украї-ні. Освіту здобув у Київ. акад. (див.Києво-Могилянська академія). 1706викликаний Петром I до Москвидля здійснення культ.-освіт. ре-форм. У верес. 1707 прийняв чер-нецтво. 1709 став префектом іпроф. філософії й богослов’яМо-сковської слов’яно-греко-латинсь-кої академії. 1719—21 — ієромо-нах петровського флоту. Післястворення Синоду— його радник іпротектор усіх шкіл і друкарень уРосії. Архімандрит Іпатіївського(1721) і Троїце-Сергієвого (1722—26) монастирів. Від 1726 — єпис-коп Рязанський і Муромський.Сподвижник С.Яворського і Ф.Про-коповича. Займався організацієюшкільної освіти, книгодрукуван-ням, перекладами, які відкривалидля рос. читача антич. літ., тв. єв-роп. істориків, правників, еконо-містів. Один із представників ран-ньої просвітництва доби, яке куль-тивувало ідею удосконалення су-сп-ва шляхом поширення освіти,знань, реліг. толерантності. Пере-кладав з лат. мови: «Введение в ис-торию европейскую Самуила Пу-ффендорфа» (М., 1718), «Феатрон,или Позор исторический В.Стра-темана» (М., 1724), «Самуил Пу-ффендорф об обязанностях челове-ка и гражданина» (СПб., 1726),брав участь у перекладі кн. «Апол-лодора грамматика афинейскогобиблиотеки или о богах» (М., 1725).Автор передмов до праць С.Пуф-фендорфа і В.Стратемана, укладачзб. «Юности честное зерцало».Після смерті Петра I звинуваче-ний в єресі, й Таємна канцеляріярозпочала проти нього слідство.Його пер. були заборонені й ви-лучені з книгозбірень. Найбільшепримірників книг Б. знаходилосяв Лівобережній Україні. Відомийяк проповідник, панегірист ре-форм Петра I. Мав велику власнуб-ку, переважно лат. та польс. мо-вами, з богослов’я, філософії, ан-тич. літ. Б-ка перейшла до Моск.слов’яно-греко-лат. академії.

Літ.: Пекарський П. Наука и лите-ратура в России при Петре Великом,т.1–2. СПб., 1862; Ничик В.М. Гавриил

391БУЖИНСЬКИЙ

Бужинский — русско-украинский мы-слитель начала XVIII в. В кн.: Идей-ные связи прогрессивных мыслителейбратских народов (XVII—XVIII вв.).К., 1978; Литвинов В.Д. Ідеї ранньогопросвітництва у філософській думціУкраїни. К., 1984.

О.М. Дзюба.

БУЖИНСЬКИЙ Михайло Ми-хайлович (17.05.1879—1937) —укр. історик, архівіст, археограф,краєзнавець, літературознавець.Н. в м. Полтава. Після закінчен-ня 1-ї Полтав. чол. г-зії навч. уМоск. юнкерській шк. (1900—02),закінчив вищі курси при Військ.акад. Вихователь і викл. Моск.(1905—09) і Петровського полтав.(1909—19) кадетських корпусів.Підполковник. Один із засн. По-лтав. губернської спілки інвалідів(1917).

Від 1923 — управитель спра-вами Полтав. губернського ар-хіву, 1924 — його секретар. Від1925 — інспектор Полтав. окруж-ного архіву. Одночасно в. о. зав.істор. архіву Полтавщини, з 1927— вчений архівіст, з 1932 — кер.орг.- тех. сектору архіву.

Одночасно співпрацівник Ко-місії історії Лівобереж. України таСлобідської України при ВУАН(1928) та Археогр. комісії ВУАН(див. Археографічні комісії в Укра-їні). Чл. Полтав. краєзнавчогот-ва та Полтав. наук. т-ва. Звіль-нено з роботи 28 лют. 1934 як«буржуазного націоналіста».

Заарештований 2 серп. 1936 засфальсифікованими звинувачен-нями. 1937 засуджений до 3 роківтюремного ув’язнення і поразки вправах на рік.

П. у харків. в’язниці після суду.Тв.: Заборона твору Сковороди

«Брань архистратига Михаила с сата-ною». «Збірник історично-філологіч-ного відділу ВУАН», 1926, № 26; З істо-рії Полтавського магістрату за першіроки існування (1752—67 рр.). «Запис-ки історично-філологічного відділуВУАН», 1927, кн. 11; Відозви в 1883році на Полтавщині. В кн.: За сто літ.К., 1928; Архівознавчий процес — нарівень вимог життя. «Архів РадянськоїУкраїни», 1932, № 6.

Літ.: Жук В. Як фальсифікуваласясправа (М.М.Бужинський). В кн.: Ар-хівний збірник на посвяту 90-річчюПолтавської вченої архівної комісії.1903—1993. Полтава, 1993; Пустовіт Т.Бужинський Михайло Михайлович. Вкн.: Архівний збірник: До 80-ліття Дер-жавного архіву Полтавської області:Матеріали наукової конференції. Пол-тава, 1998; Історія Національної Акаде-мії наук України. 1924—1928: Докумен-ти і матеріали. К., 1998; Пустовіт Т.Бужинський Михайло Михайлович. В

кн.: Українські архівісти: Біобібліогра-фічний довідник, вип. 1. К., 1999.

О.В. Юркова.

БУЖСЬК (давньорус. Божьск,Бужеск) — давньорус. волин. міс-то. На його місці нині м. Буськ(раніше — Бузок) Львів. обл.Уперше згадується в літописі під1097. Назву отримав від племін-ного союзу бужан, древнім осе-редком якого він був. Розташов.при впадінні р. Полтва у Зх. Буг(прит. Вісли). 1100 у Б. вокняжи-вся Давид Ігоревич (див. Бужськекнязівство). Розташов. на рубежіз Галицькою землею, Б. був пред-метом суперечок поміж волин.і галицькими князями. На поч.1150-х і в 1160—70-х рр. Б. нале-жав галицьким князям. У 1160-хрр. там сидів Ярополк Ізяславич зродини Мстиславичів. Збереглосягородище, знайдено кераміку таін. матеріали давньорус. часів.

Літ.: Тихомиров М.Н. Древнерусс-кие города. М., 1956; Ратич О.О. Дре-вньоруські археологічні пам’ятники натериторії західних областей УРСР. К.,1957.

М.Ф. Котляр.

БУЖСЬКЕ КНЯЗІВСТВО, Бусь-ке князівство — територіально-держ. утворення, яке сформува-лося на поч. 11 ст. навколом. Бужськ у верхів’ях Зх. Бугу. Пер-шим князем став Давид Ігоревич,якого на Витичівському з’їзді 1100позбавили Волинського князівст-ва. Крім Бужська, він тоді отри-мав міста Дубно, Чорторийськ(нині село Старий ЧорторийськМаневицького р-ну Волин. обл.) іДорогобуж. Після його смерті бу-жський уділ певний час не мавсвого князя, але його стратегічнерозташування зумовлювало супе-рництво за нього київ., волин. ігалицьких Рюриковичів. У 60-х рр.12 ст. бужським князем був Яро-полк Ізяславич, який брав актив-ну участь у князівських міжусоби-цях. Після його смерті (1168) тер.Б.к. увійшла до складу Белзькогокнязівства.

Літ.: Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999.

Я.Б. Книш.

БУЗЕСКУЛ Владислав Петрович(08.03.1858—01.06.1931) — укр.історик. Д-р істор. н. (1895),проф. (1890), акад. РАН (1922; з1925 — АН СРСР), акад. ВУАН(1925). Н. в с. Попівка на Катери-нославщині. Середню й вищуосвіту здобув у Харкові. 1880 за-

кінчив Харків. ун-т і з того часумайже 40 років працював у ньомуприват-доц., з 1890 — професо-ром. 1888 захистив магістерськудис. про Перікла, 1895 — доктор-ську дис. «“Афінська політія”Арістотеля як джерело для історіїдержавного ладу Афін до кінця5 ст.». Після 1917 був почеснимголовою н.-д. каф-ри історії єв-роп. к-ри в Харкові.

Гол. праці присвячені екон. ісоціальній історії СтародавньоїГреції, сходознавству, джерело-знавству та проблемам історіо-графії й пам’яткам Пн. Причор-номор’я. Праця «Введение в ис-торию Греции» була премійованаПетерб. АН і перекладена чесь-кою мовою. Також йому належатькн. «Исторические этюды» (1911),літографовані курси, понад 100статей, а також популярні книжкипро афінську демократію, крито-мікенську цивілізацію, шкільнусправу в стародавніх греків, продавньогрец. політ. і військ. діячаПерікла.

Тв.: Перикл. Историко-критичес-кий этюд. Х., 1889; «Афинская поли-тия» Аристотеля как источник для ис-тории государственного строя Афин доконца V в. Х., 1895; История афинскойдемократии. СПб., 1909; Античность исовременность. СПб., 1913; Введение висторию Греции. Пг., 1915; ОткрытияXIX и начала ХХ в. в области историидревнего мира, кн. 1—2. Пг., 1923—24;Изучение древностей северного побе-режья Черного моря и их значение сточки зрения греческой и мировойкультуры. К., 1927; Всеобщая историяи ее представители в России в XIX иначале ХХ века, ч. 1—2. Л., 1929—31.

Літ.: Историко-филологическийфакультет Харьковского университета(1805—1905). Х., 1908; Жебелев С.А.В.П.Бузескул. (Некролог). «ИзвестияАкадемии наук СССР. Отделение об-щественных наук. Серия 7». 1931, № 10;Л.Е. Памяти академика В.П. Бузеску-ла. «Вестник древней истории», 1946,№ 4; Каптерев С. Хронологическийуказатель трудов В.П. Бузескула. Тамсамо; Синяговський Г.П. В.П. Бузескул.«УІЖ», 1958, № 4; Історія Академії на-ук Української РСР, т. 2. К., 1967; Ис-тория Академии наук УкраинскойССР. К., 1979; Мезенцева Г. Дослідни-ки археології України. Чернігів, 1997.

Г.С. Брега.

БУЗИННИЙ Олександр Тихоно-вич (09.10.1889 — р. с. невід.) —укр. літературознавець, архівіст,педагог. Н. в с. Топори (нині селоРужинського р-ну Житомир. обл.).1914 закінчив історико-філол. ф-т(словесний від.) Ніжинського іс-торико-філол. ін-ту ім. кн. О.Без-бородька. 1914—18 працював у

392БУЖИНСЬКИЙ

В.П. Бузескул.

Богодухівській чол. г-зії на Хар-ківщині. 1919—24 читав лекції уПолтав. пед. ін-ті (від 1921 — По-лтав. ін-т нар. освіти) з курсукласичних мов. 1924—27 завіду-вав кабінетом суспільствознавст-ва, б-кою, виконував обов’язки де-кана ф-ту соцвиховання та ректораПолтав. ін-ту нар. освіти. Чл. н.-д.каф-ри історії укр. к-ри в Харкові.Чл. Полтав. наук. т-ва при ВУАН.З 1922 — чл. колегії Полтав. гу-бернського архів. управління. З1923 — зав. розбірного від. Полтав.губернського архіву. Чимало увагиприділяв розробці теор. та методи-чних питань архів. справи, вико-ристанню документів.

Заарештований 18 верес. 1928і засуджений 2 лют. 1930 (див.«Спілки визволення України» справа1929—1930) на 5 років позбавлен-ня волі. Висланий на Соловки.Подальша доля невідома.

Тв.: Програма для збирання етно-графічних матеріалів по Богодухівсь-кому повіту. Богодухів, 1917; Практич-ний підручник діловодства українськоїмови. Х., 1924; Новознайдені листиСковороди. «Червоний шлях», 1924,№ 3; Спроба Долтон-плану в Полтав-ському ІНО. «Шлях освіти», 1926,№ 3(47); Найголовніші граматичні істилістичні особливості українськоїмови для студентів першого курсу. По-лтава, 1926.

Літ.: Наука и научные работникиСССР, т. 6. Л., 1928; Жук В. Архівнебудівництво на Полтавщині (1918—1965 рр.). «Архіви України», 1966, № 2;Богдашина О.М. Діяльність Харківсь-кої науково-дослідної кафедри історіїукраїнської культури імені академікаД.І.Багалія (1921—1934 рр.). Х., 1994;Пустовіт Т. Матеріали до біобібліо-графічного словника: Архівісти Полта-вщини 20—30-х рр. В кн.: Архівнийзбірник: До 80-річчя Державного ар-хіву Полтавської області. Матеріалинаукової конференції. Полтава, 1998;Верба І. Бузинний Олександр Тихоно-вич. В кн.: Українські архівісти. Біо-бібліографічний довідник, вип. 1. К.,1999.

І.В. Верба.

БУЗЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬ-КО— козац. поселення та військ.формування на пд. України. Ви-никненню його передувало ство-рення 1769 козац. полку під на-чалом ген. О.Прозоровського. Полкбрав участь у російсько-турецькійвійні 1768—1774, по закінченніякої козаків оселили на прикор-донних землях по р. Пд. Буг. Ра-зом з ними оселили арнаутів-во-лонтерів з нас. Дунайських кня-зівств і Балканського п-ва, неве-личкі загони яких служили в рос.армії. Б.к.в. зайняло тер. у межи-річчі Інгулу, Єланця і Мертвоводу

(усі прит. Пд. Бугу у межах ни-нішньої Миколаїв. обл.), де коза-ки заснували станиці — Соколи(нині м. Вознесенськ), Раковиця,Арнаутівка (нині с. Дорошівка),Скаржинка (нині с. Трикрати),Новогригорівка (усі Вознесенсь-кого р-ну), Касперівка (потім Ка-шперівка, нині в межах м. НоваОдеса), Михайлівка (обидва у Но-воодеському р-ні) тощо.

1785 з козаків і арнаутів-воло-нтерів сформували півторатисяч-ний полк, який через рік поділи-ли на два. Командиром 1-го пол-ку призначили підполк. І.Каспе-рова, 2-го — майора П.Скаржин-ського. 1787 полки увійшли доскладу Катеринославського коза-цького війська, зберігаючи військ.самостійність. 1788 до Б.к.в. при-єднали 3176 укр. селян з красно-сільських держ. маєтків (ниніОлександрівський р-н Кіровогр.обл.), а бузькі полки знов об’єд-нали в один під командуваннямполк. П.Скаржинського, з 1789 —підполк. О.Орлова. Під час росій-сько-турецької війни 1787—1791козаки брали участь в облозі таштурмі міст Очаків, Кінбурн (ко-лиш. фортеця на Кінбурнськійкосі), Акерман (нині Білгород-Дністровський), Кілія, Хаджибей(нині тер. Одеси), Ізмаїл, Бендери(нині місто в Молдові).

1797 за указом імп. Павла Iвійсько розформували, проте 1803через нове ускладнення рос.-ту-рец. відносин відновили (малотри п’ятисотенні полки). До ньо-го увійшли 27 бузьких і красно-сільських станиць та хуторів задм. центром у Вознесенську, нас.понад 12 тис. осіб. Право вступа-ти до полків надавалося лише пе-реселенцям з балканських країн,але до війська потрапляли й тіселяни-кріпаки, які тікали за кор-дон, а після повернення на пра-вах «іноземців» записувалися вкозаки.

В адм. та військ. плані військопідлягало кер-ву Військ. канцеля-рії на чолі з наказним отаманом.На цю посаду уряд призначивген.-майора І.Краснова. Посе-лення козаків поділялися на триокруги на чолі з окружними на-чальниками. Військо мало нестиприкордонну службу на Дністрі.Козаки поряд з військ. службоюзаймалися землеробством і тва-ринництвом.

На поч. російсько-турецькоївійни 1806—1812 козаки бралиучасть в осаді Ізмаїла, боях у Бес-сарабії, Молдові, Волощині, боро-

тьбі з чумою в Одесі. Під час вій-ни з Наполеоном I 1812—14 діяли вскладі партизан. загонів Д.Да-видова, О.Фігнера, О.Сеславіна,успішно воювали у Франції, за щонагороджені георгіївським штан-дартом «За хоробрість».

У лип. 1817 спалахнуло Бузь-ких козаків повстання .Після йогопоразки восени 1817 Б.к.в. лік-відовано, козаків перетворено навійськ. поселенців (див. Військовіпоселення). Бузькі станиці увійшлидо складу військ. поселень 1-го та2-го полків Бузької уланської д-зії,в красносільських станицях розта-шувався 4-й полк 3-ї Укр. улансь-кої дивізії.

Літ.: Хиони И.А. Бугские казаки иих борьба против феодально-крепост-нического гнета (посл. четв. XVIII—перв. четв. XIX вв.). Одесса, 1973; Ба-чинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтвона півдні України. 1775—1869. Одеса,1995.

О.А. Бачинська.

БУЗЬКИХ КОЗАКІВПОВСТАН-НЯ 1817. Поштовхом до ньогостав наказ про скасування Бузько-го козацького війська і перетворен-ня козаків на військ. поселенців(див. Військові поселення). У лип.заворушення в бузьких станицяхохопило майже все військо. 16лип. п’ятисотенний загін повста-нців прибув до м. Вознесенськ, на-магаючись захопити козацькіклейноди й звільнити заарештова-них напередодні козаків. Повста-лі козаки схопили військ. отаманаМ.Кантакузіна і побили його.Проти козаків рушили регулярнівійська Укр. уланського полку,які після збройної сутички з повс-танцями заарештували їх керівни-ків — П.Бабиченка і Г.Гетьма-ненка.

Проте повстання продовжува-ло набирати силу. Козаки відмов-лялися коритися наказам старши-ни і військ. адміністрації, чинилиопір перепису їх родин, рішучезаявляли, що, поки живі, не по-лишать своїх козац. клейнодів. 21лип. ген.-майор І.Вітт констату-вав, що всі спроби придушити рухбузьких козаків виявилися мар-ними.

Б.к.п. тривало майже три мі-сяці. Царський уряд надіслав дляпридушення повстання чотириполки, понад 10 тис. солдатів, якімали на озброєнні гармати. Коза-ки і навіть жінки та діти чинилирішучий опір регулярним війсь-кам. Лише в серед. верес. рух булопридушено.

393БУЗЬКИХ

Розправа з повсталими коза-ками була надзвичайно жорсто-кою, багатьох із них порубали ша-блями, потопили в Пд. Бузі, за-сікли батогами. 93 козаків притя-гнуто до військ. суду. Ініціаторівповстання П.Бабиченка і Г.Геть-маненка заслано до Сибіру рядо-вими. У трав. 1818 знову сталосязаворушення козаків, яке такожбуло жорстоко придушене.

Літ.: Гуржій І.О. Боротьба селян іробітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х роківXVIII ст. до 1861 р.). К., 1958; Бачинсь-кий А.Д., Бачинська О.А. Козацтво напівдні України 1775—1869. Одеса,1995.

Є.Д. Петренко.

БУЙКО Петро Михайлович (19.10.1895—15.10.1943) — лікар. Ге-рой Рад. Союзу (1944, посмер-тно). Н. в м. Бєльськ (нинім. Бєльськ-Подляскі, Польща).Брав участь у Київському (січнево-му) збройному повстанні 1918 про-ти Української Центральної Ради.1922 закінчив Київ. мед. ін-т (від1938 — його проф.); з 1933 — дир.Київ. ін-ту охорони материнствата дитинства (нині Ін-т педіатрії,акушерства та гінекології ім.П.Буйка). 1939 звільнено з роботиі переведено у м.Фастів. З 1941—у Червоній армії (див. Радянськаармія). Під м. Умань його поране-но, потрапив у полон, звідки втік.Працював лікарем у Фастівськійлікарні, влився в партизан. рух.Від лип. 1943 очолював мед. слу-жбу партизан. загону. Був схопле-ний гітлерівцями і після тяжкихтортур заживо спалений в с. Яро-шівка Фастівського р-ну Київ. обл.В с. Томашівка того ж р-ну Б. вста-новлено пам’ятник.

Л.В. Кондратенко.

БУКАЧІВЦІ — с-ще міськ. типуРогатинського р-ну Івано-Франк.обл. Розташов. на р. Свірж (прит.Дністра). Залізнична станція.

Перша письмова згадка нале-жить до 1438. Наприкінці 15 ст. Б.набули статус м-ка і отримали маг-дебурзьке право. Торг. шлях Львів—Галич, що проходив через Б., спри-яв розвиткові торгівлі й ремесел.Не раз зазнавали татар. набігів. Утрав. 1745 тут проходили загониопришків.

У складі УРСР від 1939. Смт —від 1940. Райцентр 1940—59. У ве-рес. 1943 через с-ще пролягавшлях загонів партизан. з’єднанняС.Ковпака.

Г.А. Вербиленко.

«БУКВАР» ЛЬВІВСЬКИЙ —перший надрукований в Українібуквар. Упорядкований і виданийу Львові І.Федоровим. Його ви-дання дослідники пов’язують зосвіт. діяльністю львів. укр. гро-мади, яка 1572 домоглася від ко-ролів. влади права посилати синівдо г-зій і шкіл. Друкувався після«Апостола» львівського 1574 абоодночасно з друкуванням йогозаключної частини. За змістом цебув підручник для початковогонавчання грамоти, за сучасноютермінологією — буквар, за то-дішньою — «азбука» або «грама-тика» («граматка», «граматикія»).Слідом за абеткою вміщено скла-ди (добір дволітерних і трилітер-них складів бере початок ще відсилабарціїв і абецедаріїв антич.доби), далі вміщено розділ, де по-дано слов’ян. назви літер і приних упорядковані за алфавітомпершої літери зразки дієвідміни.У наступному розділі наведенослова, відмінні лише наголосом,розділ «по ортографїи» міститьскорочення, які позначалися тит-лами, слова з виносними літера-ми і складні за написанням; прицьому приклади дібрано так, щобвони одночасно ілюстрували від-мінювання іменників і прикмет-ників. Як перший суцільнийтекст для читання надрукованоабетковий акростих («азбучнумолитву») — добірку речень ре-ліг.-моралізаторського змісту, пер-ші літери яких повторювали по-слідовність літер у абетці. Друга ч.букваря — своєрідна читанка.Серед молитов, крім Символувіри, молитви Манассії та ін. тек-

стів із Часослова, тут вміщено«Кондак утрені сиропусної не-ділі», який становить першу ч. т.зв. молитви Володимира Мономаха,вміщеної в «Повісті временнихліт» услід за повчанням цьогокнязя (див. «Повчання» Володими-ра Мономаха). На останніх сторін-ках — уривки з Книги притч Со-ломонових (22—24) і Послання ап.Павла. Уривки Книги притч запо-зичені з вид. Ф.Скорини або текс-туально близького до нього біло-рус.-укр. перекладу. Те, що уривкиз «Апостола» львівського поданоне у федоровській редакції, а та-кож використання білорус.-укр.пер. бібл. книг може вказувати научасть у складанні оригіналу львів.книжника. Про працю над підго-товкою тексту і мотиви, якими вінкерувався, видавець пише у після-мові, адресованій «християнсько-му руському народові». Уміщеніпоряд герб Львова і особистийзнак друкаря підкреслювали праг-нення продовжити творчу спів-дружність з міщанами. Наприкін-ці вказано: «Видруковано во Льво-ві, року 1574». Збереглося два при-мірники «Б.» л.: у б-ці Гарвардсь-кого ун-ту (США) і в Британськійб-ці в Лондоні.

1578 у м. Острог І.Федоровнадрукував 2-ге вид. «Букваря»,доповнене посібником для вив-чення грец. абетки і СказаннямЗрабара про початки слов’ян. пи-семності. Осн. ч. «Б.» л. повторю-валася в численних пізніших пе-ревиданнях (сучасні є у вид.: Ja-kobson R. Ivan Fedorov’s Primer«Harvard Library Bulletin», 1955,N 1; Граматика Івана Федорова.К., 1964; Буквар Івана Федорова.К., 1974).

Літ.: Ісаєвич Я. Літературна спад-щина Івана Федорова. Львів, 1989.

Я.Д. Ісаєвич.

«БУКВАРЬ ЮЖНОРУССКІЙ»— книжечка для початкового на-вчання грамоти дорослих україн-ців рідною мовою в безплатнихнедільних школах. За царату наНаддніпрянській Україні не буложодної шк., в якій би навчаннявелося укр. мовою. Уклав «Б.ю.»Т.Шевченко восени 1860 у Санкт-Петербурзі і тут же видрукував напоч. 1861 власним коштом тира-жем 10 000 прим. «Б.ю.» був пер-шим у серії задуманих поетомнавч. підручників (лічба, етногра-фія, географія, історія). Невелич-ка книжечка (24 с.) містить абеткудрукованих і рукописних літер(окремі кириличні літери вилуче-

394БУЙКО

«Буквар» львівський. 1574.Початковий аркуш.

П.М. Буйко.

но), а також традиційні текстидля читання по складах, власні(Т.Шевченка) переспіви ПсалмівДавидових. Тут же подано украї-номовні й за укр. редакцією цер-ковнослов’ян. мови п’ять щоден-них молитов (три тексти україно-мовні без літери «ъ»). У розділі«Лічба» видруковано цифри йтаблицю множення до 100.

Книжечка містить також двідуми — про Олексія Поповича таМарусю Богуславку, а також 13нар. прислів’їв, пройнятих ідеямипатріотизму й моралі. Думи роз-кривали учням героїчну боротьбукозаків із своїми поневолювача-ми за відродження укр. д-ви, фор-мували державницькі ідеали,ідейно-естетичні погляди.

Осн. ч. тиражу букваря Т.Шев-ченко надіслав своїм приятелям вУкраїну для продажу учням не-дільних шкіл Києва, Полтави, Чер-нігова та ін. міст. Виручені грошізалишались у касах недільнихшкіл для їх потреб. Рос. церк.кер-во Києва й Чернігова пере-шкоджало поширенню єретично-го, як на їхню думку, Шевченко-вого букваря, та й самі недільнішк. незабаром було закрито.

Літ.: Прийма Ф.Я. Шевченко і не-дільні школи на Україні. В кн.: Збір-ник праць Чотирнадцятої науковоїшевченківської конференції. К., 1966;Білан В.Т. Недільні школи на Україні(1859—1862). К., 1967.

Я.І. Дзира.

БУКИ, городище та некрополь —комплекс пам’яток 11—13 ст. біляс. Буки Сквирського р-ну Київ.

обл. Складається з городища (ди-тинець і посад), відкритого посе-лення, 2 курганних та 2 ґрунтовихмогильників. Городище розташов.на березі р. Роставиця (прит.Росі, бас. Дніпра). Пл. — бл. 1 га.По периметру воно оточене по-двійною системою земляних валівта ровами. Пд. схил додатковоукріплений ще 4 рядами валів. Насусідньому останці розміщена щеодна укріплена валом ч. — посад.Біля укріплень городища — с-щеплощею понад 20 га. На ньому, які на городищі, були відкриті ґрун-тові безінвентарні поховання. Ку-ргани некрополя містяться в уро-чищах «Строків ліс» та «Могилкипід берізками». Тут виявлені по-ховання в ямах, навколо яких ви-кладені кам’яні кола. Неординар-ний характер пам’ятки говоритьпро її важливе значення в системіПороської оборонної лінії.

Літ.: Іванченко Л.І., Покас П.М.Комплекс пам’яток X—XIII ст. білясела Буки. В кн.: Проблеми історії таархеології давнього населення УРСР.К., 1989.

Л.І. Іванченко.

БУКОВЕЦЬКИЙ Євген Йосипо-вич (17(05).12.1866—27.07.1948) —укр. живописець. Н. в м. Одеса.1890 закінчив Одес. малювальнушк., де навч. в укр. живописцяК.Костанді і в якій пізніше ви-кладав. Відвідував також заняттяу петерб. Акад. мист-в (не закін-чив) та в акад. Р.Жюльєна в Па-рижі. Один із організаторів і дія-льний чл. Товариства південноро-сійських художників в Одесі (1890),активний учасник виставок пе-редвижників, один з ініціаторівстворення Товариства художниківімені К.Костанді (1922—24). Пра-цював у галузі побутового жанру:«У багатого родича» (1891), «В су-ді» (1895). З 1890-х рр. звертаєть-ся також до жанру портрета: авіа-тор С.Уточкін (1899), худож. П.Нілус(1902), письменники К.Чуковський(1903), І.Бунін (1919), акад. В.Філа-тов (1939). Широковідома йогокартина «Курсистки» (1905).

П. у м. Одеса.Літ.: Котляр М. Є.Й. Буковець-

кий. «Образотворче мистецтво», 1940,№ 12; Каталог посмертної виставкитворів художника Євгена ЙосиповичаБуковецького. К., 1950.

В.І. Кізченко.

БУКОВИНА— прадавня слов’ян.земля, один із р-нів зх. погранич-чя істор. й сучасного компактно-

го проживання укр. етносу. Ниніпн. ч. Б. (див. Буковина Північ-на) — це Чернівецька областьУкраїни. Пд. Б. — у складі Руму-нії. Археол. пам’ятки доводятьслов’ян. характер найдавнішихпоселень на Б., яка складала єди-ну культ. пров. з Прикарпаттямта Галичиною. У 4 ст. слов’яни за-селяли бас. верхньої течії річокДністер, Прут і Серет (обидвіприт. Дунаю), у 9—10 ст. тут жи-ли сх.-слов’ян. племена уличів ітиверців, що входили до складуКиївської Русі. Осн. заняття нас.Б. — землеробство, скотарство,ремісництво — розвивалися уєдиному напрямі з матеріальнимвир-вом Русі-України. Так саморозвивалися мова, писемність,культ., реліг. й сусп. життя. По-ступово Б. тяжіє до міцніючогоГалицько-Волинського князівства,стає важливим підмурком йогозв’язків і торгівлі на пд.

Унаслідок монголо-татарськоїнавали ч. Б. (див. Шипинська зем-ля) підпала під владу татар. По-слаблюються її зв’язки з Галиць-ко-Волин. князівством. 1342 і1352 Угорщина встановила конт-роль спочатку над Пд., а потім іПн. Б. У 2-й пол. 14 ст. Б. входитьдо складу Молдавського князівст-ва. Відтіснювані на пн. українціпродовжують компактно прожи-вати по всій Б., їх кількість збіль-шується за рахунок природногоприросту, а також поселенців зГаличини й Поділля. За молдов.хроністом 17 ст. М.Костіним,«Чернівецький і Хотинський по-віти, половина Ясс, половина Су-чави є цілком рутенські: якнай-тісніші контакти єднають україн-ців Буковини й Прикарпаття, пе-редусім Покуття, підтримуються зіншими українськими землями».Староукр. мова залишалася мо-вою офіц. листування. У 17 ст.молдов. літописець Уреке свід-чив: «...і досі живе в Молдові ру-ська мова». Істор. традиції співро-бітництва, спільна правосл. віра,близькість к-р зумовили відсут-ність різких заг. конфліктів між Б.та Молдовою. Поряд із руськимправом дістало поширення волось-ке право (волохами називали якмолдован, так і українців). Низиспільно виступали проти іноз. аг-ресії та феод. гноблення.

Згодом, із припливом до Пн.Б. великих молдов. землевласни-ків, панівні верстви романізува-лися, і соціальні конфлікти на-були помітного нац. забарвлення.Перехід Молдав. князівства у дан-

395БУКОВИНА

«Букварь южнорусскій». 1861.Титульний аркуш.

ники, а згодом під владу турец.султана переводить українців установище найбільш пригнічува-них низів.

Осн. маса нас. Пн. Б. зберег-ла ідентичність національну. Ра-зом з ін. уламками рідного етносурозвивалася к-ра українців Б., їхмова й писемність, арх-ра й ми-ст-во, усна нар. творчість, звичаїй обряди, церк. життя. Буковинцізробили значний внесок у істор.змагання України, беручи актив-ну участь у Мухи повстанні 1490—1492, козац. походах на турків іХотинській війні 1621, опришків-ському русі (див. Опришки) й гай-дамацькому русі, національній ре-волюції 1648— 1676.

Наприкінці 18 ст. Б. опинила-ся під владою Габсбургів. Предста-вники нової влади змушені буливизнати укр. характер Пн. Б. — «із23 000 родин, які тут проживають,ледве знайдеться 6000 справжніхмолдавських»; «лише одна чвертьнаселення розмовляє тут по-мол-давськи», більшість його станов-лять «руснаки». У подальшому нац.склад нас. став строкатішим — уЧернівцях та повітових центрахз’являються нім. і польс. пересе-ленці. Зростає румун. колонізаціяБ., підтримувана цісарським уря-дом. Нац. та соціальні утиски укр.

нас. посилюються. Від 1787 до1849 Б. була об’єднана з Галичи-ною в єдину адм. одиницю.

У надзвичайно важких умовахукраїнці Б. продовжують відстою-вати визвол. прагнення. Антикрі-посницький соціальний рух міц-но переплітається з нац., що за-свідчує повстання Л.Кобилиці 1843—44, діяльність депутатів від бу-ковинських селян у віденсько-му парламенті. Б. посідала поміт-не місце в європ. революціях се-ред. 19 ст. 1848 край охопили по-встання селян. У серп. цього жроку уряд був змушений пошири-ти на Б. закон від 17 квіт. 1848про скасування феод. повиннос-тей у Галичині. У містах Б. за ак-тивної участі молоді створюєтьсянац. гвардія. 1848 добровольці зЧернівців вирушають на допомо-гу повсталим у Відні.

Тоді ж активізуються імущірумун. кола. За підтримки дво-рянства й духівництва висунутовимогу відокремлення Б. від Га-личини, переведення роботи уря-дових установ на румун. мову.Відрив від Галичини мав посла-бити міцніючий на Пн. Б. укр.визвол. рух.

Незважаючи на протести укр.нас., Відень підтримав румун. за-зіхання. 4 берез. 1849 Б. проголо-

шено коронним краєм, відкритошлях пануванню румун. поміщи-ків, що прагнули ліквідації нац.ідентичності буковинців. Україн-ців примушували записуватисярумунами, змінювати прізвища,знищувалися назви сіл. Всуперечбрутальному тиску й маніпулю-ванням даними переписів, укра-їнці продовжували залишатися біль-шістю нас. Пн. Б. — 1890 вони ста-новили 57,6 % нас. (243 505 осіб),молдовани й румуни разом —17,3 % (73 081 особу). Перепис1900 стосувався всієї Б.: українцівбуло 41,16 % (297 798), молдован ірумунів — 31,36 % (229 018).

Всебічний тиск, обмеженнязв’язків з ін. укр. землями спри-чинило у 2-й пол. 19 ст. певне ко-роткочасне послаблення нац.орієнтирів. Слабкість місц. інте-лігенції та політ. руху позначи-лася на зростанні «москвофіль-ських» (див. Москвофільство) по-глядів, за якими буковинці вва-жалися аморфним безнац. «пра-вославним народом».

Наприкінці 19 ст. процесинац. відродження активізувалися.В русі за культурно-національнуавтономію та поділ Б. за етнічнимпринципом на чільні позиції ви-сунулися народовці (С.Смаль-Стоцький, О.Попович та ін.). Пред-ставники укр. нас. обираються добуковинського сейму. Великийвнесок у нац.-визвол. рух нале-жить діячам творчої інтелігенції:Ю.Федьковичу, О.Маковею, С.Во-робкевичу, Д.Лукіяновичу, О.Коби-лянській, перейнятим ідеями со-борності укр. земель. 1885 Ю.Федь-кович ставив завдання першійукр. газ. «Буковина» «подавати віст-ки про духовне життя галицьких,угорських і на Україні жиючихбратів наших, належачих до одноїі тої ж самої великої родини —вірних синів одної рідної ненькиматері-Русі».

Перша світова війна кинула Б.у вир кривавих воєн. дій та пос-тійного дипломатичного торгу.1915 Росія погодилася на переда-чу Румунії майже всієї тер. Б. На-прикінці війни українці Б. орга-нізовують органи нац. представ-ництва. Становлення державностів Україні активізувало визвол. руху Б. Зміцнилася солідарність укр.земель Австро-Угорщини. Букови-нці брали участь у створенні 18жовт. 1918 Української національ-ної ради у Львові, з 25 жовт. 1918 уЧернівцях працювала філія —Крайовий к-т Б. (голова — О.По-

396БУКОВИНА

пович). Відносини з представни-ками румун. нас. спочатку розви-валися мирним шляхом. Обидвісторони погодилися поділити тер.Б. на етнічних засадах. Одночас-но вкрай активізувалися наміриприєднати Б. до «Великої Руму-нії». Шовіністи створили 27 жовт.1918 Рум. нац. раду в Чернівцяхна чолі з багатим поміщикомП.Фльондором. У Бухаресті йогопідтримував «Комітет буковин-ських емігрантів», очолюванийІ.Ністором.

Нац. прагнення українців «наоснові самовизначення народів»висловило Буковинське народневіче 1918. Волевиявлення укр.нас. було проігноровано. 8 лис-топ. розпочалася збройна інтер-венція, 11 листоп. встановленорумун. адміністрацію в Чернів-цях. В Україні не стало сил при-йти на допомогу Б. ПредставникиБ. брали участь у підготовці Актазлуки 1919 та діяльності урядуУНР. Сен-Жерменський мирний до-говір 1919 та Севрський мирний до-говір 1920 санкціонували новуанексію Б. УСРР вважала «при-єднання Буковини до Румунії... зточки зору міжнародного праванедійсним».

У складі Румунії Б. знову опи-нилась у становищі найвідста-лішої пров., українців зобов’язу-вали «віддавати своїх дітей лише вдержавні або приватні школи зрумунською мовою навчання». То-тальна румунізація означала су-цільне нищення всього україн-ського. З 168 нар. шкіл (1918)протягом перших двох років оку-пації 93 з 16-ма тис. учнів та 290класами перетворено на румун.,закрито укр. г-зії. Засобами «ут-рактивізму» — викладання румун.мовою предметів в укр. школах —з українців неухильно витравля-лося все національне. На 1924 наБ. не було вже «ані одної чистоукраїнської школи». Після ре-форми 1927—28 не залишилосяукр. шкіл навіть за назвою. У Чер-нів. ун-ті ліквідовано каф-ру укр.мови; серед його студентів украї-нці становили мізерний відсоток(2,7%). Жорстока румунізаціяохопила всі галузі життя. Виразноантиукр. характер мала аграрнареформа. Було відчужено й пе-редано румун. колоністам навітьч. земель, які належали церкві.1929 зруйновано укр. кооперати-ви. Попри всі утиски, українцізберегли нац. ідентичність, праг-нули возз’єднання з Україною.

У переддень Другої світовоївійни Б. стала предметом посиле-ної уваги країн, які висували пре-тензії на укр. землі. Уряд СРСРпред’явив Румунії вимогу звіль-нити Пн. Б. У черв. 1940 її зали-шили румун. війська. Новоств.Чернів. обл. увійшла до складуУРСР (див. Возз’єднання україн-ських земель в єдиній державі).1941—44 край знову під румун.окупацією, ще жорстокішою, ніжпопередня. Терору загарбниківпротистояла всенар. визвол. бо-ротьба. Перемога над нацистсь-кою Німеччиною привела до між-народно-правового визнання об’єд-нання Пн. Б. з Україною. Мир-ний договір УРСР з Румунією бувпідписаний 10 лют. 1947. Пд. Бу-ковина залишилася у складі Ру-мунії.

Р.Г. Симоненко.

«БУКОВИНА» — газета народов-ців Буковини. Виходила в Чер-нівцях: 1885—92 двічі на місяць;1892—95 — раз на тиждень; 1896—98 — щоденно; 1898—1910 — три-чі на тиждень; 1910—12 не вихо-дила; 1913—14 — тричі на тиж-день під назвою «Нова Букови-на»; 1915—17 — раз на тиждень,виходила у Відні, 1918 — у Чернів-цях. 1895—1909 раз на тижденьвиходив літ.-наук. додаток «Не-діля» і 2 зб. «Зерна». Редагували:Ю.Федькович (1885—87), П.Кир-чів (1888), С.Дашкевич (1888—94), О.Маковей (1895—97), Л.Тур-бацький (1897—98), Л.Когут (1898),Я.Веселовський, О.Луцький, О.По-пович, В.Щурат, В.Федорович,Є.Шушковський, М.Спикул та ін.Видавець — «Собор (потім — Со-юз) українських послів на Буко-вині». «Б.» відіграла важливу рольу піднесенні нац.-культ. свідомо-сті буковинців, утвердженні ідеїсоборності України та її держав-ності, виступала проти румун.,зокрема клерикальних (див. Кле-рикалізм) асиміляторів, містилабагато цінних матеріалів з історіїБуковини і збройної боротьби заУкр. державу.

Літ.: Погребенник Ф.П. Юрій Фе-дькович і газета «Буковина». «Радян-ське літературознавство», 1966, № 4.

Б.В. Завадка.

БУКОВИНА ПІВНІЧНА — іс-тор. назва тер. сучасної Черні-вецької області України. У 1 тис.н. е. заселена сх.-слов’ян. племе-нами. З серед. 14 — у 1-й пол. 15ст. тер. Б.П. відома під назвоюШипинська земля із замками Це-

цин, Хотин, Хмелів і Шипинці. З1349 перебувала під зверхністюПольщі. Наприкінці 14 ст. ч.Б.П., а з 1499 вся її тер. відійшладо Молдавського князівства, яке1387—1499 визнало владу Польщі,а на поч. 16 ст. потрапило підзверхність Туреччини. З 1774 — ускладі Австрійс. імперії (крім Хо-тинщини, що відійшла до Ро-сійської імперії за Бухарестськиммирним договором 1812 і стала пн.ч. Бессарабської губ.). З 11 лис-топ. 1918 румун. війська всуперечрішенню Буковинського народноговіча 1918 окупували Б.П. Севрсь-ким мирним договором 1920 Б.П.визнана за Румунією. З 28 черв.1940 Б.П. — у складі СРСР. Ука-зом Президії ВР СРСР від 7 серп.1940 утворено Чернів. обл. УРСР,до якої приєднано Хотинськийпов. Бессарабії. Під час Другоїсвітової війни з 8 черв. 1941 по бе-рез.—квіт. (Путильський р-н посерпень) 1944 Б.П. перебувала ускладі Румунії. З 1944 — знову ускладі України. Повоєн. кордонивизнані Паризькими мирними дого-ворами 1947. Понад 70 % нас.Б.П. — українці, багато румунів,молдован, євреїв, росіян.

Літ.: Буковина: Історичний нарис.Чернівці, 1998.

О.М. Веселова, В.Ф. Холодницький.

«БУКОВИНСКАЯ ЗОРЯ» —перший укр. літ. та наук. часописна Буковині, який видавався 1870у Чернівцях. Видавець — викл. Чер-

нів. г-зії І.Глібовецький. Співро-

бітники: І.Браник, С.Воробкевич,

Ф.Калитовський, С.Мартинович,

О.Прокопович та ін. Спершу ви-

ходив як тижневик, останні два

номери представлені як місячник.

Додержувався москвофільського

(див.Москвофільство) спрямуван-

ня. Друкувався церковнослов’ян.

мовою у друкарні Р.Екгардта. Пу-

блікувалися матеріали з історії

Буковини, місц. старожитностей,

етнографії, громад. та культ. жит-

тя, поезії, торг. інформація, ого-

лошення для власників і оренда-

рів млинів. У 3—4 номерах опу-

бліковані «Уставы Русской Бесі-

ды в Черновцах на Буковині».

Надрукований цикл публікацій

«Из документов молдавских и во-

лошских водов (воєвод)». Вийшло

16 номерів, останній — 30 трав.

1870.

Літ.: Ігнатієнко В. Бібліографіяукраїнської преси 1816—1916. Х., 1930;Крупський І.В. Національно-патріотич-на журналістика України (друга по-ловина ХIХ — перша чверть ХХ ст.).

397БУКОВИНСКАЯ

Львів, 1995; Романюк М.М. Українськапреса Північної Буковини 1870—1918 рр. Львів, 1998.

О. В. Ясь.

БУКОВИНСЬКА ПРАВОСЛАВ-НА ЦЕРКВА, православна церквана Буковині. В різні часи була під-порядкована різним патріар-хатам. У 14 ст. перебувала в складіГалицької митрополії, 1401—1630це самостійна Сучавська митро-полія з староукр. богослужбовоюй діловою мовою. Опікувала-ся слабкою на той час правосл.церквою у Галичині. 1630—1782підпорядкована митрополитам вЯссах (нині Румунія), які запро-вадили в богослужіння румун. мо-ву. 1782— 1873 як Радовецька, піз-ніше Чернів. єпархія була в юрис-дикції митрополитів у Карловицях(Сербія), 1873—1921 — окремамитрополія Буковини з широкимиавтономними (фактично автоке-фальними) правами. Залякавшибуковинців небезпекою унії церко-вної, ієрархи церкви сприяливідокремленню Буковини від Га-личини. Укр. нас. піддавалося на-сильницькій румунізації з бокутрансільванських і місц. єписко-пів. Боротьба укр. інтелігенції ідухівництва за рівні права врідній церкві завершилася 1918утворенням вікарних єпископствдля українців і румунів. 1921—40,1940—44 митрополія Буковини йм.Хотин стала складовою Румун.патріархату, базою румун. шо-вінізму й осн. чинником асиміля-ції українців. З 1945 віруючі Чер-нівецько-Буковинської єпархії — вскладі РПЦ. Від 1995 на Буковиніфункціонують дві правосл. єпархії —Укр. правосл. церква (Моск. пат-ріархату) та Українська православ-на церква Київського патріархату.За участі останньої в Чернів. ун-тівідкрито філос.-богословськийф-т. Є кілька десятків буковинсь-ких парафій у зх. діаспорі.

М.І. Гайковський.

БУКОВИНСЬКА УКРАЇНСЬКАСАМООБОРОННА АРМІЯ (БУ-СА) — військ. формування періо-ду Другої світової війни, що вини-кло в черв. 1944 на базі повстан-ських загонів Організації україн-ських націоналістів на тер. Буко-вини. Основою став Буковинськийкурінь, сформований у трав. 1944.Бойові дії проти рад. підроз-ділів вела на тер. Вижницького,Путильського, Сторожинецькогор-нів Чернів. обл. У лип. 1944 ко-мандир БУСА В.Луговий («Шум-

ка») без санкції Буковинського іЦентр. проводів (ЦП) ОУН всту-пив у контакти з німцями. Внас-лідок цього ЦП ОУН розігнавштаб БУСА і розстріляв ч. ко-мандного складу. На поч. верес.1944 залишки БУСА перебралисяв Словаччину і в квіт. 1945 влили-ся до 1-ї Укр. д-зії. Дві ч. БУСА,які в лип. 1944 під кер-вом військ.референта Буковинського прово-ду ОУН М.Гайдука («Федір») за-лишили її, стали ядром новоутв.Буковинського куреня УПА.

Літ.: Мечник П. Українська Пов-станська Армія. 1942—1952. Мюнхен,1966; Мірчук П. Українська Повстан-ська Армія (1942—1952): Документи іматеріали. Львів, 1991.

О.Є. Лисенко, В.Ф. Холодницький.

БУКОВИНСЬКЕ НАРОДНЕ ВІ-ЧЕ 1918 — нар. збори (бл. 10 тис.осіб), організовані 3 листоп. вЧернівцях Укр. крайовим к-том,утв. там 25 жовт. як складова ч.Української національної ради уЛьвові. Віче проголосило возз’єд-нання Буковини Північної (зага-лом Кіцманський, Заставнівсь-кий, Вижницький, Вашковець-кий пов., укр. ч. Чернів. і Серет-ського пов. та переважно укр.громади Сторожинецького, Ра-довецького та Кимполунзькогопов.) з Західноукраїнською Народ-ною Республікою та злуку з «Вели-кою Україною». Також висловилопротест проти спроб Румун. нац.ради, ств. 27 жовт. у Чернівцях,оголосити всю Буковину «румун-ською землею». 6 листоп. владуна тер. Пн. Буковини перебравУкр. крайовий к-т на чолі з О.По-повичем. Але законні прагненняукр. нас. Пн. Буковини не здійс-нилися. 11 листоп. 1918 королів.Румунія всупереч волевиявленнюБ.н.в. захопила Пн. Буковину.

Літ.: Буковина: Історичний нарис.Чернівці, 1998.

О.М. Веселова, В.Ф. Холодницький.

БУКОВИНСЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕЗАВОРУШЕННЯ 1838—1839 —один із найбільших сел. виступівна Буковині в 1-й пол. 19 ст. При-водом до нього було оголошенняциркуляра буковинського старо-сти від 29 черв. 1838, яким визна-валися недійсними угоди дідичів зселянами про збільшення пан-щинних повинностей, не затвер-джені ним. Селяни сприйнялиновий циркуляр як привід довідновлення встановленої 176612-денної панщини від двора нарік, що була набагато меншою,ніж та, яку вимагали дідичі. Б.с.з.

розпочалося в лип. і широко охо-пило майже всю Буковину. Селя-ни цілими громадами відмовля-лися виконувати нав’язані дідича-ми угоди. Австрійс. уряд змуше-ний був у квіт. 1839 оголосити ци-ркуляр недійсним, але завору-шення не припинялося. Протиселян було направлено військ. за-гони, які й придушили виступ. Б.с. з. мало значний вплив на поси-лення антипоміщицької боротьбиселян у Галичині, зокрема на Чор-тківське селянське заворушення1838.

Ф.І. Стеблій.

БУКОВИНСЬКЕ СЕЛЯНСЬКЕПОВСТАННЯ 1848—1849— однез найбільших сел. заворушень наБуковині в 19 ст. супроти соціаль-ного гніту румун. поміщиків.Охопило всі гірські села Рус.-Довгопільського округу. Приво-дом стали постійні спроби земле-власників примусити гуцулів, пе-реважно вівчарів та дереворубів,відробляти панщину на основі«добровільних угод». Очолив по-встання заможний селянин, депу-тат австрійс. парламенту Л.Коби-лиця. Депутати парламенту І.До-линчук, В.Кірсте та В.Моргомрозгорнули кампанію підтримки.Весною 1849 повстання набулонайбільшого розмаху. 6 лют. 1849Л.Кобилицю виключено з депута-тів парламенту. В трав. 1849 ав-стрійс. війська придушили пов-стання.

Літ.: Франко І. Лук’ян Кобилиця.«ЗНТШ», 1902, т. 49; Ревакович Т.Лук’ян Кобилиця. Там само. 1918,т. 126/127; Селянський рух на Букови-ні в 40-х роках XIX ст.: Збірник доку-ментів. К., 1949;Шевченко Ф.П. Лук’янКобилиця. К., 1958.

О.В. Ясь.

БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙОВИЙМУЗЕЙ. Заснований 1865 у Чер-нівцях місц. краєзнавцями за дія-льної участі музейного т-ва м. Се-рет (нині Сірет, Румунія). Здійс-нював збір матеріалів з археології,нумізматики та природи краю.1877 припинив свою діяльність забраком коштів. Частину його ко-лекцій передано Чернів. ун-тові.Відновлено діяльність 14 трав.1893 з ініціативи місц. громад-ськості (проф. К.Ромшторфер таін.). Головою правління музеюобрано Д.Ісопескула, відомогодослідника історії краю. Основузібр. склали колекції Румун. ар-хеол. т-ва у Чернівцях (750 пред-метів) і Чернів. ун-ту (94). Осн.

398БУКОВИНСЬКА

джерелом поповнення музейнихфондів були надходження відприватних осіб, археол. розкопки.На 1895 до їх складу входили па-м’ятки археології (4685 одиницьзберігання), худож.-істор. (658одиниць зберігання), етногр. (346одиниць зберігання). Від 1893 до1914 музей видавав щорічник (21вип.), де публікувалися результа-ти досліджень відомих істориківі краєзнавців Буковини. 1898 за-клад одержав назву Крайовогомузею Франца-Йосифа I. Під часПершої світової війни його булозакрито. Свою діяльність поновивпісля приєднання краю до Руму-нії 1918. Нині його колекціїзберігаються в Чернівецькому кра-єзнавчому музеї.

Літ.: Буковинський крайовий му-зей. «Буковина», 1895, 15 черв.; Скрип-ник Г.А. Етнографічні музеї України.К., 1989; Жалоба І.В., Піддубний І.А. Зісторії створення та діяльності музеївна Буковині другої пол. XIX — першоїпол. ХХ ст. (1856—1940 рр.). В кн.:Матеріали та тези наукової конферен-ції до 130-річчя Житомирського кра-єзнавчого музею. Житомир, 1995.

Е.М. Піскова.

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ —1. Військ. формування біженців зБуковини, окупованої 1918 Руму-нією. Ств. на поч. 1919 в м. Коло-мия М.Топущаком. Бійці куренявоювали у складі Української Га-лицької армії проти Польщі та вскладі Залізної д-зії Армії УНРпроти більшовиків. Командир —О.Кантемір;

2. Збройне формування ОУН(м) на Буковині під час Другоїсвітової війни. Організоване з до-зволу нім. командування на поч.серп. 1941 у м. Городенка з Чер-нів., Німанської та Вижницькоїпохідних груп. 14 серп. 1941 підкомандуванням П.Войновського(«Василя») Б.к. під виглядом ро-бочої колони передислокувавсяна сх. з метою виведення особо-вого складу з-під удару румун.спецслужб, розповсюдження ме-режі ОУН та посилення впливуна органи місц. самоврядування уНаддніпрянській Україні.

Чл. куреня стали переклада-чами та поліцаями у містах Про-скурів (нині Хмельницький), Жи-томир, Вінниця, Київ та ін. Зазв’язки з ОУН багатьох з них за-арештовано і страчено, а сам ку-рінь саморозпустився 1942. Напоч. 1942 підрозділи, сформованігітлерівцями за участю членівБ.к., були поповнені за рахунок1,5 тис. полонених солдат і офі-церів Червоної армії (див. Радян-

ська армія). На базі цих підроз-ділів влітку 1942 гітлерівці ство-рили 115-й і 118-й каральні бата-льйони для боротьби з рад. парти-занами в Білорусі. У серп. 1944передислоковані до Франції дляборотьби з рухом Опору, але в кін-ці того ж місяця перейшли на бікфранц. партизанів «макі». Час-тина вояків добровільно вступиладо складу Іноз. легіону і в жовт.1944 відправлена до Алжиру;

3. Військ. підрозділ, сформо-ваний у трав.—черв. 1944 з пред-ставників обох течій ОУН на Бу-ковині. У черв. 1944 перейм. в Бу-ковинську українську самообороннуармію;

4. Військ. формування буко-винської ОУН, що входило доскладу 20-ї воєн. округи «Говер-ла» групи УПА—Захід. Курінні:О.Добяк («Крига»), Н.Данилюк(«Перебийніс»). Утворено восени1944. Діяло переважно у Вашко-вецькому (приєднано до Сторо-жинецького р-ну), Вижницькому,Путильському, Сторожинецько-му, Чернів. (приєднано до Глибо-цького і Сторожинецького) р-нахпроти рад. та нім. частин і парти-занів. Унаслідок значних втратвесною 1945 розформоване, реш-тки перейшли в підпорядкуваннятериторіального проводу ОУНБуковини на чолі з провідникомВ.Савченком («Сталь»).

Літ.: Мечник П. Українська Пов-станська Армія. 1942—1952. Мюнхен,1966; Верига В. Втрати ОУН в часидругої світової війни. Торонто, 1991;Мірчук П. Українська Повстанська Ар-мія (1942—1952). Львів, 1991.

О.Є. Лисенко, В.Ф. Холодницький.

БУКРЄЄВ Борис Якович (06.09(25.08).1859—02.10.1962) — мате-матик. Засл. діяч н. УРСР (1941).Н. в м. Льгов (нині місто Курсь-кої обл., РФ). Вищу освіту здобуву Київ. та Берлін. ун-тах. З 1887 —викл., з 1889 — проф. Київ. ун-ту.Від 1898 — проф. Київ. політех.ін-ту (1922—30 — зав. каф-ривищої математики). Читав лекціїз мат. аналізу, інтегрування дифе-ренційних рівнянь і теорії повер-хонь. Його курс «Элементы тео-рии поверхностей», виданий1910, до останнього часу залиши-вся найбільш повним у вітчизн.мат. науці. Опублікував 15 ґрун-товних праць і понад 150 до-сліджень у рос. та іноз. журналах зпроблем теорії функцій комплек-сної змінної, різних питань алгеб-ри та геометрії, зокрема геометріїЛобачевського, навч. посібників:

«Введение в теорию рядов» (1905),«Элементы теории определите-лей» (1912) та ін. Б. — один ізчл.-фундаторів ств. 1890 Київ.фіз.-мат. т-ва, кер. наук. семіна-ру, в якому навч. відомі згодомматематики — М.Кравчук, Б.Де-лоне, Г.Пфейффер та ін. Заснувавкиїв. наук. шк. геометрії.

Нагороджений орденами Ле-ніна та Трудового ЧервоногоПрапора.

П. у м. Київ.Тв.: Курс приложения дифферен-

циального и интегрального исчисле-ния к геометрии. К., 1900; Вступ до ва-ріаційного числення. Х.—К., 1934; Не-евклідова планіметрія в аналітичномувикладі, ч. 1. К., 1947.

Літ.: Історія Київського універси-тету. 1834—1959. К., 1959.

В.І. Кізченко.

БУКРИНСЬКИЙ ПЛАЦДАРМ1943 — ділянка на правому березіДніпра біля с. Великий Букрин(нині село Миронівського р-нуКиїв. обл.), за 80 км на пд. від Ки-єва, куди висадився десант військВоронезького фронту (команд. ген.армії М.Ватутін) під час битви заДніпро 1943 та операції з визволен-ня Києва. Першими форсувалиДніпро 22 верес. частини 40-ї армії(ген.-полк. К.Москаленко) та 3-їгвард. танк. армії (ген.-лейтенантП.Рибалко). В ході тижневих боїв знімцями, які з наступного дня без-перервно атакували й обстрілюва-ли плацдарм, десантники збіль-шили захоплену тер. до 11 км вширину та 6 км у глибину. Тут зо-середилися осн. сили 40-ї та 27-їармій, 3-тя гвард. танк. армія. Во-ни двічі робили спробу наступу,але не мали успіху. Німці блокува-ли Б.п., зосередивши проти нього10 д-зій, з них п’ять танк. Тоді ко-мандування фронту, який з 20жовт. став називатися Першим Ук-раїнським фронтом, вдалося донадзвичайного маневру. Вночі та-ємно від німців танк. армію такілька артилер. і піх. д-зій було пе-реправлено назад на лівий берегДніпра, перегруповано більш як за110 км на пн. від Києва і там зновупереправлено на правий берегДніпра, на Лютізький плацдарм1943. Ця операція, яка не має ана-логів у воєн. історії, увінчалася по-вним успіхом. 1 листоп. 40-ва та27-ма армії почали наступальні діїз Б.п., скували значні сили ворогаі цим сприяли успіхові гол. силКиївської наступальної операції1943, які завдали удару з Лютізько-го плацдарму.

399БУКРИНСЬКИЙ

Б.Я. Букрєєв.

Літ.: Українська РСР у ВеликійВітчизняній війні Радянського Союзу.1941—1945 рр., т. 2. К., 1968.

В.С. Коваль.

БУКШОВАНИЙ Осип (Йосип)Іванович (01.06.1890 — після 25.11.1937) — укр. військ., громад. іполіт. діяч. Н. в с. Жаб’є (нинісмт Верховина). Закінчив г-зію уКоломиї, Львів. політехніку (1914).У роки Першої світової війни —командир сотні у Легіоні Українсь-ких січових стрільців. У трав. 1915потрапив до рос. полону, вивезе-ний до Ташкента (нині столицяУзбекистану), утік через Персію(нині Іран), Туреччину до Галичи-ни. 1918 очолив Легіон УСС, зяким 3 листоп. 1918 прибув доЛьвова, де взяв участь у боях з по-ляками. Від груд. 1918 — коман-дир бойової групи «Схід», 1-ї бри-гади УСС Української Галицькоїармії на польс., більшовицькому,денікінському фронтах (див. Ук-раїнсько-польська війна 1918—1919,Війна РСФРР і УНР 1918—1919,Денікіна режим в Україні 1919—1920). У квіт. 1920 заарештованийЧК, вивезений до концтабору Ко-жухів під Москвою. Після звіль-нення — працівник Всеобучу вМоскві, Наркомосу в Харкові.Вступив до РКП(б) і від 1922 пра-цював у Закордонному бюро до-помоги Компартії Сх. Галичини(з 1923 — КПЗУ). Провадив неле-гальну комуніст. роботу в Поль-щі, Австрії, Німеччині. З 1926 —чл. кер-ва прокомуніст. «Сельро-бу». Був ув’язнений польс. владою(1926—28). 1932 виїхав до СРСР,працював чл. редколегії газ.«Наша правда» (орган ЦК КПЗУ,Харків). 1933 заарештований усфабрикованій справі УВО (див.«Української військової організації»справа 1933). 23 верес. 1933 судо-вою трійкою при Колегії ДПУУСРР засуджений до 10 років та-борів. Утримувався на Соловках.25 листоп. 1937 Особливою трій-кою Управління НКВС СРСР поЛенінгр. обл. засуджений до вищоїміри покарання. Невдовзі страче-ний у передмісті Ленінграда (ниніСанкт-Петербург). 18 лют. 1959реабілітований Військ. трибуна-лом Київ. військ. округу.

Літ.: Кузьма О. Листопадові дні1918. Львів, 1931; Литвин М., Наумен-ко К. Історія галицького стрілецтва.Львів, 1990; Їх же. Історія ЗУНР. Львів,1995; Остання адреса: До 60-річчя со-ловецької трагедії, т. 3. К., 1999.

К.Є. Науменко, О.С. Рубльов.

БУЛАВА — старовинна зброя ісимвол верховної влади. У 16—17 ст. — один з клейнодів козаць-ких, символ влади запороз. кошо-вих отаманів і гетьманів України.На тер. сучасної України відома змідного віку (3 тис. до н. е.). В дав-ньорус. часи використовуваласяяк зброя. Наприкінці 16 ст. стаєсимволом козац. гетьманів. З ви-никненням Укр. козац. д-ви се-ред. 17 ст. Б. набула значенняклейноду, що уособлював владу.До нашого часу збереглися Б. геть-манів Б.Хмельницького, П.Тетері,кошового отамана І.Сірка. Б., щоналежала останньому, використо-вувалася як клейнод у ЗапорозькійСічі, а згодом — Чорноморськомукозацькому війську та Кубанськомукозацькому війську.

Літ.: Онацький Є. Булава і бунчук.«Кубанський край», 1959, № 1.

Ю.К. Савчук.

БУЛАВІНСЬКЕ ПОВСТАННЯ1707—1709 — великий збройнийвиступ козаків і селян (нерідковизначається як війна) у Росії таУкраїні проти соціального гноб-лення. Названо за ім’ям її кер.К.Булавіна. Однією з найважли-віших причин Б.п. стало прагнен-ня Петра I скасувати традиційнеправо запороз. козаків і донськихкозаків на самоврядування, забо-ронити їм приймати до себе се-лян-утікачів — гол. джерело по-повнення їхнього складу. Безпо-середньо початок масового про-тесту зумовив царський указ від 6лип. 1707 про арешти у 8 донсь-ких станицях і повернення на по-передні місця проживання бл. 3тис. різного «звання» осіб. Вико-нання указу супроводжувалося не-чуваною жорстокістю щодо чоло-віків, жінок і навіть дітей. Очоливповстання Булавін, який тоді охо-роняв кордон поблизу р. Сіверсь-кий Донець (прит. Дону) та м.Бахмут (нині Артемівськ), де Дон-ське військо мало у власності со-ляні варниці, а козаки займалисяпромислами. З ватагою пере-слідуваних, які зібралися в Бах-муті, ватажок спочатку пішов устеп, потім досяг берега р. Айдар(прит. Сіверського Дінця) й по-близу Шульгинського городка(с. Шульгинка, нині Старобіль-ського р-ну Луган. обл.) в ніч з19(08) на 20(09) жовт. 1707 не-сподівано напав на каральний полкпід командуванням кн. Ю.Долго-рукова, що налічував 1 тис. осіб.Князя, офіцерів і солдатів буловбито. Незабаром чисельність по-

встанців зросла з 200— 250 осіб до2 тис., а нар. рух поширився на всістаниці верхньої течії Дону. До-відавшись «о возмущеніи», царпослав значні регулярні військадля придушення повстання. Про-ти заколотників виступив донсь-кий отаман Л.Максимов. Сутичказ останнім у листоп. змусилаК.Булавіна відступити до Бахмутаі чекати там допомоги від запоро-жців, татар і, можливо, І.Ма- зепи.Згодом ватажок наказав своїмсподвижникам М.Голому, С.Дра-ному, І.Некрасову, Л.Хохлу (Хох-лачу) та деяким ін. перейти р. Сі-верський Донець, стати за р. Міусі чекати на нове поповнення зарахунок втікачів з Гетьманщини іДону. А сам залишив підпорядко-вані загони і з небагатьма козака-ми подався до фортеці Кодак, по-тім — до Коша Запорозької Січі,щоб домовитися про допомогу іззапорожцями. Є підстави вважа-ти, що таємна угода між ними бу-ла досягнута.

Деякі дослідники вважають,що Булавін діяв на укр. земляхза прихованого сприяння гетьма-на Лівобережної України. ПротеІ.Мазепа офіційно надіслав запо-рожцям універсал з наказом за-арештувати Булавіна і закутого вкайдани перевезти до своєї рези-денції в Батурин. Січовики ж до-зволили Булавіну та його сподви-жникам до весни 1708 отаборити-ся навколо Кодака й вербуватидобровольців.

На придушення повстанняПетро I направив 20-тис. регуляр-не військо під командуваннямбрата вбитого кн. Долгорукого —Василя Володимировича. За на-казом царя 7 берез. 1708 І.Мазепаорганізував проти булавінців по-хід Полтав. та кінного охотниць-кого полків. Булавін полишивКодак, дійшов до р. Міус, а звідтиразом із загонами С.Безпалого,М.Голого, С.Драного, І.Некрасо-ва, Л.Хохла (загалом — бл. 9 тис.осіб) вирушив на Дон. Щоб пере-тнути їм шлях, з Черкаська (ниністаниця Старочеркаська Ростов.обл., РФ) виступив отаман Л.Мак-симов з «вірнопідданими» донсь-кими козаками. На р. Голуба Ма-ксимову вдалося розбити передо-вий загін бунтівників. 20 квіт. по-близу Панщиного городка на р.Лисоватка (прит. Дону) ставсякривавий бій. У підсумку Макси-мов зазнав відчутної поразки,втратив гармати і з невеликимизалишками вояків, переслідува-ний булавінцями, відступив доосередку тамтешнього козацтва —

400БУКШОВАНИЙ

О.І. Букшований.

Булава.

Черкаська. Подолавши опір де-яких станиць, що підтримувалиуряд, Булавін 12 трав. хитрістю йсилою захопив Черкаськ. Відтяв-ши голови кільком старшинам-угодовцям, поміж них і Л. Макси-мову, покаравши ін. супротивни-ків, повстанці на заг. козац. раді(колі) проголосили військ. отама-ном свого гол. ватажка.

Нар. рух охопив Дон, понад40 повітів Пд. Росії, де мешкало,крім росіян, багато українців, атакож велику тер. Слобідської Ук-раїни. Зокрема, в межах останньоїповстанців очолювали Безпалий,Голий, Драний. Осн. військ. силиБулавін направив на Азов. Не від-мовився він і від попередніх на-мірів штурмом узяти Москву, роз-раховуючи на участь у поході нетільки рос. і укр. козаків і поспо-литих, а й терських козаків, жите-лів Поволжя та ін. Тим часом наСічі спалахнула суперечка міжсіромою, яка підтримувала на-міри Булавіна, та старшинами іззаможними козаками, котрі нега-тивно ставилися до участі у війні.З Києва прибули священики, щобумовити низовиків не приставатидо бунтівників. Проте переважнабільшість козаків спромогласяпереобрати кошового отамана тасуддю й вирішила виступити напідтримку Булавіна. Царське вій-сько чисельністю 32 тис. осіб, доскладу якого входили козаки начолі з ізюмським полк. Ф.Шид-ловським, скористалося розпоро-шеністю загонів Булавіна й 13(02)лип. поблизу м. Тор (нині м. Сло-в’янськ) — в урочищі Крива Лука(побл. сучасного с. Крива ЛукаКраснолиманського р-ну Донец.обл.) — наголову розбило ватагиС.Безпалого та С.Драного. Потімпід Азовом зазнала поразки й осн. ч.(до 5 тис. осіб) булавінців. Відчу-ваючи непевність становища кер.й дуже поріділих лав його прихи-льників, супротивники Булавінапід головуванням обраного нимистаршини І.Зерщикова організу-вали в Черкаську змову. Внас-лідок неї, за деякими даними, Бу-лавін, оточений ворогами, 18(07)лип. застрелився (за ін. відомос-тями, його вбили вояки Зерщико-ва). Частина найближчих сподви-жників ватажка була схоплена йвідправлена до Москви, де зазна-ла різних покарань з боку влади.Після загибелі Булавіна загін, ке-рований І.Некрасовим, відсту-пив у межі володінь крим. хана —на Кубань. Групи М.Голого та

С.Безпалого продовжили бороть-бу до поч. 1709.

Придушивши повстання, ка-ральні війська спалили десяткидонських станиць і сотні сіл, ме-шканці яких брали в ньомуучасть, закатували тисячі полоне-них, причому не милували ніжінок, ні дітей. Старшин, які ви-ступили проти Булавіна, царськийуряд винагородив. Козац. верхівкаІзюмського полку, зокрема, одер-жала землі вздовж річок Бахмута,Красна і Чорний Жеребець (усібас. Сіверського Дінця), а такождозвіл заснувати там соляні «за-води».

Літ.: Булавинское восстание (1707—1708 гг.). М., 1935; Подъяпольская Е.П.Восстание Булавина. 1701—1709. М.,1962; Історія Української РСР, т. 2. К.,1979; Смолій В.А.Формування соціаль-ної свідомості народних мас України вході класової боротьби, друга полови-на XVII—XVIII ст. К., 1985; Голобуць-кий В.О. Запорозьке козацтво. К.,1994; Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьман-ська Україна. К., 1999.

О.І. Гуржій.

БУЛАТНИЦЬКИЙ (Булатинсь-кий) Єгор (1-ша пол. 18 ст. —1767) — викладач, перекладач. У2-й пол. 40-х — на поч. 50-х рр.18 ст. навч. у Київ. акад. (див.Києво-Могилянська академія), піз-ніше — в одному з італ. ун-тів.Один із перших укр. студентівМоск. ун-ту. Згодом був направ-лений в петерб. Акад. мист-ввикл. історії, міфології, катехізисуі, можливо, італ. мови. У лют.1762 звільнений за власним про-ханням. За роки навч. в Моск.ун-ті склав перший рос. підруч-ник з італ. мови, що був виданийпід заголовком «Новая италианс-кая грамматика. Собрана из раз-ных авторов и переведена на рус-ский язык Московского универ-ситета студентом Егором Булат-ницким» (М., 1759). Анонімноперевидана 1774, ця кн. була осн.підручником італ. мови в г-зії приМоск. ун-ті та в петерб. Акад.мист-в протягом 20 років.

Як перекладач Б. першим вРос. імперії звернувся до творчос-ті італ. драматурга К.Гольдоні. Напоч. 1759 він опублікував пер. зітал. «драмы увеселительной» «Сер-дечный магнит» (М., 1759) — ліб-рето Гольдоні до однойменної ко-мічної опери Б.Галуппі, яка 29січ. 1759 була представлена навідкритті оперного театру на Кра-сному Ставі (Москва) італ. тру-пою Дж.-Б. Локателлі і мала ве-ликий успіх. У пер. відчувається

добре знання мови і перекладаць-ка впевненість.

П. у м. Москва.Літ.: Шевырев С.П. История импе-

раторского Московского университета(1755—1855). М., 1855; Сборник мате-риалов для истории ИмператорскойАкадемии Наук в XVIII веке, ч. 1.СПб., 1864; Забелин И.И. Из хроникиобщественной жизни в Москве в XVIIIст. В кн.: Сборник Общества любите-лей российской словесности на 1891 г.М., 1891.

Т.В. Чухліб.

БУЛАХОВСЬКИЙ Леонід Арсе-нійович (14.04.1888—04.04.1961) —мовознавець. Д-р філол. н. (1936),проф. (1917), акад. АН УРСР(1939), чл.-кор. АН СРСР (1946).Засл. діяч н. УРСР (1941). Н. вм. Харків у родині майстра-меха-ніка. Закінчив історико-філол.ф-т Харків. ун-ту (1910). Від1916 — доц. цього ун-ту, 1917 —проф. Пермського, 1921 — Хар-ків., 1943 — Моск. ун-тів. 1944—61 — дир. Ін-ту мовознавства ім.О.Потебні АН УРСР, одночасно(1946—60) — зав. каф-ри слов’ян.філології Київ. ун-ту. Голова Укр.к-ту славістів (1958).

Автор бл. 350 наук. праць іззаг., рос. та укр. мовознавства,славістики, методики викладаннямови та ін. Серед них: «Основимовознавства» (1929, у співавт.),«Очерки общего языкознания»(1952), «Введение в языкознание»(1953, вид. 2-ге 1954) — обидвіостанні праці перекладені й вида-ні груз., болг., польс. та китайс.мовами; підручники для вузів:«Курс русского литературногоязыка» (1935, 5-те вид. 1952), «Ис-торический комментарий к рус-скому литературному языку» (1936),«Русский литературный языкпервой половины 19 в.» (т. 1—2,1941—48); з укр. мовознавства:«Український правопис» (1946,автор проекту), «Курс сучасноїукраїнської літературної мови»(т. 1—2, 1951—52, ред. і один ізавторів), «З історії коментарів доукраїнської мови» (1946—52),«Питання походження українсь-кої мови» (1956); розвідки про на-голос, пунктуацію в укр. мові то-що, про мову тв. Т.Шевченка (ст.«Російські поеми Т.Шевченка іїх місце в системі поетичної мо-ви першої половини 19 ст.»,1944), О.Пушкіна («Художествен-ный язык А.С.Пушкина», 1947) таін. поетів.

Під його кер-вом підготовле-но 15 канд. і 9 д-рів н.

401БУЛАХОВСЬКИЙ

Л.А. Булаховський.

Лауреат Ленінської премії(1959). Нагороджений орденомЛеніна, 2-ма орденами ТрудовогоЧервоного Прапора, медалями.

П. у м. Київ.Тв: Вибрані праці, т. 1—3. К.,

1975—78.Літ.: Історія Академії наук УРСР,

т. 2. К., 1967; Білодід І.К. Леонід Арсе-нійович Булаховський. К., 1968; Исто-рия Академии наук Украинской ССР.К., 1979.

Г.С. Брега.

БУЛГАКОВ Михайло Опанасо-вич (15(03).05.1891—10.03.1940) —рос. письменник, драматург. Н. вм. Київ. Батько О.Булгаков —проф. Київ. духовної акад. Навч.у 1-й Київ. г-зії (1901—09). Закін-чив мед. ф-т Київ. ун-ту (1916). Підчас Першої світової війни служив увійськ. госпіталях у Саратові (1914;нині місто в РФ), Києві (1915), Ка-м’янці-Подільському та Чернівцях(1916). 1916—17 — земський лікару с. Нікольське Смоленської губ.,зав. венерологічним та інфекцій-ним від-нями повітової лікарні ум. Вязьма (нині обидва Смолен-ської обл., РФ). 1918—19 — у Ки-єві. 1919 мобілізований військ.лікарем спочатку в армію Дирек-торії УНР, у верес. того ж року — вДобровольчу армію, відправленийна Пн. Кавказ (служив у Владикав-казі, Грозному). Від 1921 — у Мос-кві, тут написав свої осн. літ. тв.Працював у Моск. худож. акаде-мічному театрі, Великому театрі.

П. у м. Москва.1991 в будинку на Андріївсь-

кому узвозі, 13, у Києві, де1906—13, 1918—19 жив Б., створе-но літ.-меморіальний музей М.Бу-лгакова.

Романи — «Белая гвардия»(1924), «Жизнь господина де Мо-льера» (1933), «Театральный ро-ман» (1937), «Мастер и Маргари-та» (1938); оповідання — «Крас-ная корона» (1922), «Ханскийогонь» (1924), «Записки юноговрача» (1925—26), «Я убил» (1926);повісті — «Необыкновенные при-ключения доктора», «Записки наманжетах» (обидві — 1922), «Дья-волиада», «Роковые яйца» (1924),«Собачье сердце» (1925), «Мор-фий» (1927); п’єси — «Дни Тур-биных» (1926), «Бег» (1927), «Ка-бала святош» (1929), «Адам иЕва» (1931), «Иван Васильевич»(1934), «Александр Пушкин» (1935),«Батум» (1939) та ін. 1934 написавсценарій до екранізації комедіїМ.Гоголя «Ревизор» для «Укр-фільму».

Літ.: Дневник Елены Булгаковой.М., 1990; Кончаловский А.П., Мала-ков Д.В. Киев Михаила Булгакова: Фо-тоальбом. К., 1993; Питоева К.Н. Дом.«Collegium», 1995, № 1—2.

Л.Д. Федорова.

БУЛГАКОВ Олександр Олександ-рович (19(06).03.1907—31.05.1996) —рад. держ. і парт. діяч. Н. в м.Харків у сім’ї робітника. Від1920 — склографіст, учень статис-тика, відп. секретар Пд. маш.-буд.тресту. 1929—31 проходив службув Червоній армії (див. Радянськаармія). Від 1931 працював у тресті«Союзкаолін» у Харкові. 1937—39 — студент-дипломник вечір-нього від-ня Харків. електротех.ін-ту. Від 1939 працював інжене-ром-проектувальником Харків.електромех. з-ду. Од 1941 — слю-сар-електрик, майстер, інженервід. гол. механіка автобронетанк.ремонтної бази. Від 1942 — пар-торг бронетанк. ремонтного з-ду.Впродовж 1948—53 обіймав поса-ди секретаря парт. к-ту КП(б)УХарків. моторобудівного з-ду«Серп і молот», парт. організатораЦК КП(б)У на турбінному з-ді ім.С.Кірова, 2-го секретаря Харків.міськкому КПУ. 1953 став голо-вою Харків. міськвиконкому, зсіч. 1954 — 2-м секретарем Хар-ків. обкому КПУ. Від 1959 — сек-ретар ВЦРПС. Од лип. 1964 обій-мав посаду голови Держ. к-ту зпрофесійно-тех. освіти при Держ.плановому к-ті СРСР. Від жовт.1965 — голова Держ. к-ту РМСРСР з питань професійно-тех.освіти (з лип. 1978 — Держ. к-туСРСР з питань професійно-тех.освіти). Від лип. 1983 — персо-нальний пенсіонер.

П. у м. Москва.Г.Г. Єфіменко.

БУЛГАКОВ Сергій Миколайович(28(16).06.1871 — 13.07.1944) —учений, педагог, журналіст, свя-щеник (від 1918). Н. в м. Лівни(нині Орловської обл., РФ) у сім’їпровінційного цвинтарного свя-щеника. Освіту здобував у Лівен-ському духовному уч-щі (1881—84), Орловській духовній се-мінарії (1885—88), Єлецькій г-зії(1889—90) і на юрид. ф-ті Моск.ун-ту (1890—94), по закінченніякого залишився пошукачем накаф-рі політекономії та статис-тики, викладав у Моск. тех. уч-щі. В дусі «легального марксизму»виступав у журналах «Русскаямысль», «Вопросы философии ипсихологии», «Новое слово», «На-

учное обозрение», «Начало», на-друкував монографію «О рынкахпри капиталистическом произ-водстве» (1897). Протягом 1898—1900 стажувався в Берліні, Цюріху,Женеві, Венеції, Парижі та Лондо-ні, познайомився із зарубіжнимисоціал-демократами, зокрема Кар-лом Каутським, а також В.Засулич,Г.Плехановим і його дружиноюР. Плехановою, налагодив листу-вання з Г.Плехановим (1930 про-коментував його на проханняПлеханової).

1901, після захисту магістер-ської дис. «Капитализм и земле-делие» (1900, т. 1—2), переїхав доКиєва, де обійняв посади приват-доцента Київ. ун-ту, проф. По-літех. ін-ту. 4 груд. (21 листоп.)того ж року виступив з публічноюлекцією «Иван Карамазов в ро-мане Достоевского “Братья Кара-мазовы” как философский тип».Познайомився із Є. Трубецьким,Л.Шестовим і М.Бердяєвим. Запоглядами еволюціонував від іс-тор. матеріалізму до метафізики«всеєдності» (зі «світовою душею»та «софійністю історії», близьки-ми вченню В.Соловйова про Бо-жу Премудрість і Красу), звернувувагу на перспективи «мішаноїекономіки» та «державного доб-робуту». Публікувався у зб. «Про-блемы идеализма» (М., 1902),уклав із власних праць кн. «Отмарксизма к идеализму» (СПб.,1903), виконував ред. функції впетерб. часописах «Новый путь»(1904) і «Вопросы жизни» (1905),київ. газ. «Народ» (1906). Входивдо Київ. літ.-артистичного т-ва,нелегальної орг-ції «Союз визво-лення» та підпільного Християн.братства боротьби, намагався ство-рити партію «Союз християнськоїполітики».

Від 1906 — проф. політеконо-мії Моск. комерційного ін-ту,приват-доцент Моск. ун-ту. Де-путат 2-ї Держ. думи від Орлов-ської губ. як незалежний «христи-янський соціаліст», голова комісіїз церк. законодавства. Повернув-ся в лоно православ’я. Виступав урос. періодиці. Вмістив у зб. «Ве-хи» (1909) статтю протиреволюц.спрямованості «Героизм и подвиж-ничество». Протестуючи протиадм. утисків, 1911 демонстративнопішов з ун-ту. Брав участь у ство-ренні вид-ва «Путь», діяльності ре-ліг.-філос. т-ва. Дружив з о.ПавломФлоренським. Відзначав плідністьідей М.Драгоманова з нац. питан-ня. 1912 захистив докторську дис.«Философия хозяйства». Після

402БУЛГАКОВ

М.О. Булгаков.

С.М. Булгаков.

Лютневої революції 1917 обранийпроф. Моск. ун-ту. Займався ор-ганізацією Всерос. церк. помісно-го собору (1917—18).

Улітку 1918 відвідав Крим,який вважав другою батьківщи-ною (раніше подовгу мешкав укореїзькому маєтку Токмакових —батьків своєї дружини Олени), накілька місяців зупинився в Києві,обнародував свої полемічні діало-ги «На пиру богов». 1919—20обіймав посаду проф. політеконо-мії та богослов’я Таврійськогоун-ту (Сімферополь), потім приз-начений протоієреєм Ялтинсько-го собору. Взимку 1922/23, висла-ний рад. урядом до Стамбула.1923 — проф. Рос. ін-ту в Празі,1925 — проф. та декан правосл.Богословського ін-ту в Парижі,був наставником Російського сту-дентського християн. руху, спів-робітничав з паризьким ж. «Путь»,був активістом екуменічного руху(див. Екуменізм релігійний).

П. у м. Париж.Тв.: Душевная драма Герцена. К.,

1905; Два града. М., 1911; Историясоциальных учений в XIX веке. М.,1913; О богочеловечестве, ч. 1—3. Па-риж—Таллинн, 1933—45; Автобиогра-фические заметки. Париж, 1946; Хрис-тианский социализм. Новосибирск,1991.

Літ.: Антонов Н.Р. С.Н. Булгакови его религиозно-общественное миро-воззрение. СПб., 1912; Зандер Л.А. Па-мяти о. С.Булгакова. Париж, 1945;Його ж. Бог и мир: Миросозерцаниео. Сергия Булгакова, т. 1—2. Париж,1948; Зеньковский В.В. История рус-ской философии, т. 2. Париж, 1950;Роднянская И.Б. С.Н.Булгаков — пуб-лицист и общественный деятель. Вкн.: Булгаков С.Н. Сочинения, т. 2. М.,1993.

П.Г. Усенко.

БУЛГАНІН Микола Олександ-рович (11.06(30.05).1895—24.02.1975) — держ., парт. і військ. діячСРСР. Герой Соц. Праці (1955),1947—58 Маршал Рад. Союзу, ге-нерал-полковник (1958). Н. вм. Нижній Новгород (нині місто вРФ) у сім’ї службовця. Від 1917 —чл. РСДРП(б)—КПРС. 1918—22працював в органах ВЧК. Закін-чив реальне уч-ще (1922). Працю-вав на керівних посадах у Вищійраді нар. г-ва. Від 1927 — дир.Моск. електрозаводу. 1931—37 —голова виконкому Моск. ради, злип. 1937 — голова РНК РРФСР,1938—41 — заст. голови РНКСРСР і одночасно голова Прав-ління Держ. банку СРСР.

Чл. Військ. рад Зх. (лип.1941 — груд. 1943), 2-го Прибалт.

(груд. 1943—44), 1-го Білорус.(трав. — листоп. 1944) фронтів.Від листоп. 1944 — заст. наркомаоборони СРСР і чл. Держ. к-туоборони, від берез. 1946 — заст.міністра ЗС СРСР, від берез.1947 — міністр ЗС СРСР і заст.голови РМ СРСР, від 1949 — заст.голови РМ СРСР, від берез.1953 — міністр оборони СРСР ізаст. голови РМСРСР, лют. 1955 —берез. 1958 — голова РМ СРСР.1958—60 — голова Ставропольсь-кого раднаргоспу. Від 1960 напенсії. Депутат ВР СРСР 1—3-госкликань. Чл. ЦК ВКП(б)— КПРС1934—61, політбюро (президії)ЦК ВКП(б)—КПРС 1948—58.Нераз бував в Україні, особли-во під час бойових навчань військ.округів, а також військ країн Вар-шавського договору 1955. Нагоро-джений орденом Леніна, ордена-ми Червоного Прапора, Суворова1-го ст., 2-ма орденами Кутузова1-го ст., орденом Суворова 2-гост., 2-ма орденами Червоної Зір-ки, медалями, а також іноз. орде-нами.

П. у м. Москва.О.Н. Кубальський.

БУЛГАР ВЕЛИКИЙ — столицяд-ви болгар волзьких в Серед. По-волжі та Прикам’ї. Заснованийбл. 10 ст. Центр ремісництва,міжнар. торгівлі. Торг. шляхамибув пов’язаний з Києвом, Влади-миро-Суздальським князівством тапо р. Волга через Ітиль з країна-ми Бл. Сходу та Серед. Азії. Від 12ст. із занепадом волзької торгівліпоступається новому місту —Біляру (зруйноване 1236, городи-ще в с. Білярськ, Татарстан, РФ),а після монголо-татарської нава-ли (в 13—14 ст.) — Казані (нинімісто, Татарстан). У 15 ст. припи-нило своє існування. ЗалишкиБ.В. біля с. Болгар (Татарстан).

А.Г. Плахонін.

БУЛГАРІ (Булгар, Булгарис, Бул-гаріс, Болгарський, Вулгарис) Єв-геній (світське ім’я — Елевферій(Єлефтерій); 22(11).08.1716— 09.07(27.06).1806) — церк. та освіт.діяч, науковець, письменник.Почесний чл. Петерб. АН (1776).Н. на о-ві Корфу (нині Керкіра,Греція) в родині чиновника вене-ціанської адміністрації на Іо-нічних о-вах. Навч. в грец. шко-лах, Падуанському ун-ті (Італія).1739 прийняв постриг, з 1742 ви-кладав у містах Яніна, Козані(обидва Греція), на Афоні, в Стам-булі.

1764 замешкав у Лейпцигу,ввійшов до заснованого кн. Ю. Яб-лоновським наук.-літ. т-ва, на-друкував «Логіку» (зб. давніх і но-вих філос. текстів), переклади зВольтера, причому трактат «Пророзбрат поміж церков Польщі», вякому франц. мислитель захищавправославних Речі Посполитої, Б.супроводив власними міркуван-нями про свободу вірувань (піз-ніше він, автор терміна «культо-толеранція», виступав за навер-нення уніатів до православ’я).

1769 в Берліні познайомився зпрусським королем Фрідріхом II.1770 переклав грец. мовою ств.Катериною II «Наказ» комісії зукладання нового Уложення. Назапрошення рос. уряду влітку1771 прибув до Санкт-Петербур-га. Маючи репутацію найосвіче-нішого грека, виконував обов’яз-ки придворного бібліотекаря таексперта з різних галузей знань.Того ж року переклав з італ. мовиброшуру «Прагнення греків доЄвропи християнської» АнтонаДжики (Гики), підготував трак-тати про критичний стан Осман.імперії, про залюднення пд. Ро-сійської імперії тощо.

1772 закликав європ. монархівзгуртуватися проти султана. Востанній період російсько-турець-кої війни 1768—1774 написав кіль-ка агітаційних тв., об’єднаних ре-френом «Нехай загине Карфа-ген», а після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного догово-ру 1774 — «Переможну пісню напідписання миру з Портою От-томанською». Переклав грец. мо-вою оду рос. поета Василя Петро-ва, присвячену Г.Потьомкіну.

1776 оселився у Полтаві,призначений архієпископом но-воств. Слов’ян. та Херсон. єпархіїз резиденцією у Хрестовоздви-женському монастирі. Відкривмісц. шк. співаків (півчих), 1778перетворив її на уч-ще, передав-ши кер-во викликаному ним з-закордону Никифору Феотокі, а ку-раторство — бунчуковому това-ришеві П.Паскевичу (у подарова-ному К.Розумовським приміщенні).

1779 Б. зосередився на наук. іліт. діяльності (на архіпастирськійкаф-рі його замінив Н.Феотокі).Після 1781 перебував у Херсоні.Підтриманий Г.Потьомкіним, до-сліджував, зокрема, минуле Ново-росії, історію сарматів, КиївськоїРусі, а також творчість Ф.Проко-повича, С.Яворського.

403БУЛГАРІ

М.О. Булганін.

Євгеній Булгарі.

Повернувшись до С.-Петер-бурга (1787), опубл. свої пер. злат. мови на грец. Вергілієвих «Ге-оргік» (1786) і «Енеїди» (1791—92) з коментарями й присвятамиКатерині II та Г.Потьомкіну. Рос.було перекладено його оригіналь-ні праці — «Историческое ра-зыскание о времени крещенияроссийской великой княгини Оль-ги» (СПб., 1792), «Ответ митро-политу римско-католической це-ркви Станиславу Сестренцевичуна вопрос его “Каким языком го-ворили древние сарматы?”» («Вес-тник Европы», 1805, № 9).

1801 усамітнився в Олександ-ро-Невській лаврі в С.-Петербур-зі, де по смерті й був похований1806. Рукописи заповів ніжин.купцям-доброчинцям братам Зо-симам (Зосимадам), решту май-на — реліг. та освіт. закладам.

Літ.: Евгений [Болховитинов Е.].Словарь исторический о бывших вРоссии писателях духовного чина гре-ко-российской церкви, ч. 1—2. СПб.,1827; М.М. Евгений Булгарис и Ни-кифор Феотокитос, предтечи умствен-ного и политического пробуждениягреков. «Москвитянин», 1844, № 2;Лебедев А. Евгений Булгарис, архиепи-скоп Славенский и Херсонский. «Дре-вняя и новая Россия», 1876, № 3;Batalden S. Catherine II’s Greek Prelate:Eugenios Voulgaris in Russia, 1771—1806. New York, 1982; Арш Г.Л. Евге-ний Булгари в России. «Вопросы исто-рии», 1987, № 4; Терентьева Н. Гре-ческие просветители Евгений Бул-гарис и Никифор Феотоки. В кн.: По-движники й меценати: Грецькі під-приємці та громадські діячі в УкраїніXVII—XIX ст. К., 2001.

П.Г. Усенко.

БУЛГАРІ Микола Якович (1805або 1806, за ін. даними, 1803—1841) — граф (до серед. 1826), де-кабрист, військовик. Син Я.Бул-гарі та Єлизавети з роду Кричуле-сків. Вихований у приватних пан-сіонах, навч. вдома з професора-ми Пажеського корпусу (до цьогозакладу був записаний 1809). Від2 трав. (20 квіт.) 1823 — корнетлейб-Кірасирського полку, з 18(06) квіт. 1824 — поручик. Чл. Пд.т-ва (див. Декабристів рух), залу-чений до т-ва на поч. 1825 Ф.Вад-ковським. Арештований в Одесі 8січ. 1826 (27 груд. 1825). Важкохворим допроваджений до Санкт-Петербурга. 21(09) січ. 1826 ув’яз-нений у Петропавловській фор-теці. Там на знак каяття присяг-нув імп. Миколі I. Засуджений за7-м розрядом (інкримінованоприналежність до конспірації та

обізнаність із задумом царевбивс-тва). У лип. 1826 позбавлений чи-нів і дворянства, конфірмованийна дворічні кріпосні (фортечні)роботи (невдовзі термін було ско-рочено до року). Покарання від-був у Динабурзькій фортеці (ниніна тер. м. Даугавпілс, Латвія).

З осені 1827 — рядовий 45-гоєгерського полку, дислокованогоу Фінляндії. На клопотання мате-рі його переведено до Сіверськогокінно-єгерського полку, 1829 ставунтер-офіцером, 1832 — прапор-щиком. Од зими 1832/33 — навійськ. поселенні в Слобідсько-Українській губернії. Служив у Чу-гуївському уланському полку (від1834 — поручиком). 1835 звільне-ний з війська, призначений пере-кладачем митниці в м. Керч. 1836став чиновником із особливих до-ручень при керч-єнікальськомуградоначальникові кн. Захарі Хер-хеулідзе. Наприкінці 1830-х рр.переїхав до Прибалтики, мешкаву м. Ревель (нині м. Таллінн, Ес-тонія).

Літ.: Сборник биографий кавалер-гардов: 1801—1826. СПб., 1906; Вос-стание декабристов: Материалы, т. 8.Л., 1925; Восстание декабристов: До-кументы, т. 13. М., 1975; Усенко П.Керчь в судьбах декабристов. В кн.:175 лет Керченскому Музею Древнос-тей: Материалы международной кон-ференции. Керчь, 2001.

П.Г. Усенко.

БУЛГАРІ Яків Миколайович (р.н.невід. — 16(04).08.1828) — граф,чиновник, поміщик, чл. Т-ва на-ук при Харків. ун-ті (1823) та кон-спірації «Філікі Етерія». БатькоМ. Булгарі.

Прибув з Іонічних о-вів (поб-лизу Балканського п-ва). 1807 за-рахований корнетом Кавалер-гардського полку, 1808 став ка-мер-юнкером. Од 1813 виконувавобов’язки нач. Радивилівськогомитного округу. 1817 через конф-лікт із волин. губернатором Бар-толомієм Гижицьким змушенийпіти у відставку (в чині дійсногостатського радника), після чогоприватно управляв статками гра-фині Ганни Чернишової. Маввласні маєтності в Одесі та Слобід-сько-Українській губернії. Великікошти віддав на військ. споря-дження учасників боротьби за ви-зволення Греції від Османської ім-перії (у т.ч. — харків. і одес. гре-ків).

Навесні 1825 у м. Харків при-тягнутий до слідства через участьу грец. визвол. русі. 5 січ. 1826 (24

груд. 1825) арештований у Харко-ві за підозрою у причетності додекабристів руху (оскільки бувзнайомим Ф.Вадковського). Від13(01) січ. 1826 — в’язень Петро-павловської фортеці. 28 (16) січ.переведений до петерб. госпіта-лю, того ж року відпущений Ми-колою I без застосування подаль-ших репресій. Повернувся в Ук-раїну.

П. у м. Ромни.Літ.: Восстание декабристов: Ма-

териалы, т. 8. Л., 1925; Козлов C. Дещопро декабристів Роменщини. «Украї-на», 1927, кн. 6; Усенко П. Грецькі про-філі в галереї декабристів. В кн.: По-движники і меценати: Грецькі підпри-ємці та громадські діячі в УкраїніXVII—XIX ст. К., 2001.

П.Г. Усенко.

БУЛИГА Максим (Максиміліан)(р. н. невід. — 1687) — наказнийгетьман Правобережної України(1686—87), дипломат. Походжен-ня та родовід невідомі. Чл. по-сольств гетьманів І.Виговського таЮ.Хмельницького до Москви таВаршави. 1658 присягнув польс.королю як сотник Медведівськоїсотні Уманського полку і був при-йнятий до шляхетського стану Ре-чі Посполитої. 18(08) черв. 1661отримав королів. привілей нам. Гайсин. Також володів с. Брон-ки та частинами сіл Гаєвичі й Жо-лонь (нині с. Поліське, обидваОвруцького р-ну Житомир. обл.).Згідно з «приповідним» листомкоронного гетьмана С.-Я.Ябло-новського від 26(16) лип. 1683,сформував козац. полк, на чоліякого брав активну участь у похо-ді Яна III Собеського проти ту-рец.-татар. військ до Угорщини іСловаччини, що відбувся післяперемоги під Віднем. 1686 призна-чений наказним гетьманом відімені гетьмана Правобереж. Укра-їни А.Могили.

Літ.: Antoni A. Kozacy na PolesiuKijowskim. «Biblioteka Warszawska»,1881, t. 4; Дорошенко Д. Петро Доро-шенко. Огляд його життя та діяльності.Нью-Йорк, 1985; Чухліб Т. Козацькийустрій Правобережної України (остан-ня чверть XVII ст.). К., 1996.

Т.В. Чухліб.

БУЛИГІНСЬКА ДУМА — про-ект Державної думи Російської ім-перії, скликання якої передбача-лося законом від 19(06) серп.1905. Проект підготував міністрвнутр. справ О. Булигін (звідси йназва думи). Дума мала мінімізу-вати революц. досягнення, здобу-ті завдяки громадян. піднесенню

404БУЛГАРІ

1905 (див. Революція 1905—1907).Згідно із законопроектом, від ви-борів до Б.д. повністю усувалисяробітники та бідне селянство (напідставі майнового цензу); не до-пускалися до участі у виборах та-кож жінки, військовослужбовці йучнівська (студентська) молодь.Для селян встановлювалися 4-сту-пеневі, для дворян і буржуазії —2-ступеневі вибори. Дума зводи-лася фактично до статусу дорад-чих зборів при царському уряді.Проект Б.д. викликав заг. обурен-ня у сусп-ві, особливо гостро йо-го критикували соціал-демокра-ти. Жовтневий всерос. політ.страйк 1905 зірвав вибори таскликання Б.д.

Літ.: Шанин Т. Революция как мо-мент истины. Россия 1905—1907 гг.,1917—1922 гг. М., 1997; Смирнов А.Ф.Государственная Дума РоссийскойИмперии 1906—1917: Историко-пра-вовой очерк. М., 1998.

Д.С. Вирський.

БУЛЛИ ПАПСЬКІ — офіц. доку-менти рим. (папської) курії (цен-тральних установ, що управляютькатол. церквою). Зберігаються в т.зв. Таємній канцелярії Ватикану.Б.п., крім ін., проливають світлона політику папства щодо Сх. Єв-ропи. Чимало Б.п. було підготов-лено у зв’язку з діяльністю папІнокентія III та Григорія IX, якіпрагнули навернути «русів» до«істинного» християнства. Відометривале листування рим. понти-фіків з галицько-волин. кн. Дани-лом Галицьким. Б.п. є цінним дже-релом з питань відносин Ватика-ну та України часів виникненнята поширення унії в Україні (див.Берестейська церковна унія 1596).

Літ.: Большакова С.А. Папские по-слания галицкому князю как истори-ческий источник. «Древнейшие госу-дарства на территории СССР. 1975 г.»,1976.

О.Б. Головко.

БУЛЬБЕНКО Федір Павлович(10.08.1896—17.05.1981) — істо-рик Української автокефальноїправославної церкви на еміграції.Н. в с. Романкове (нині в межахм. Дніпродзержинськ). ЗакінчивКиїв. військ.-інженерну юнацькушк. та Харків. фінансово-екон.ін-т. Кілька разів ув’язнений ор-ганами ДПУ. Під час Великої віт-чизняної війни Радянського Союзу1941—1945 врятував деякі папериЛесі Українки, колекцію укр. ви-шивок, 13 пакунків кліше з істор.пам’яток України. Записав розпо-відь О. Чехівської про відвідини

В. Чехівського в тюрмі 1936. 1950переїхав до США, де й помер.

Архів Б. передано до УВАН. УСША фонд Б. — одна з гол. дже-рельних збірок з історії УАПЦ.

Тв.: Проф. В.В. Дубровський.«Наша Батьківщина», Нью-Йорк, 1966,№ 133—134, 15 лип.; Проф. В.В. Дуб-ровський. «Свобода», 1966, ч. 92, 18трав.; Бл.п. протопресвітера О.М. Яв-дася. «Церква й життя», Чикаго, 1967,ч. 5—6; О.В. Чехівська. Там само, 1970,ч. 3—5; В. Чехівський. В кн.: Ювілей-ний календар УАПЦ на 1971-й р. Чи-каґо, 1971; В. Чехівський. «Свобода»,1972, ч. 62, 1 квіт.; 110-та річниця з днянародження […] В. Липківського.«Церква й життя», 1974, ч. 6; Століттяз дня народження […] Володимира Че-хівського. Там само, 1976, № 2—3,квіт.— черв.; До відродження Церкви.Там само, 1977, № 2.

Літ.: Вишнівський О. «Навернення»п. Ф. Бульбенка. «Церква й життя»,1974, № 5/104; Самійленко Г. Лист доп. Ф. Бульбенка. Там само, 1974, № 4;Зінкевич О., Воронин О. МартирологіяУкраїнських Церков у 4 томах, т. 1. То-ронто—Балтимор, 1987.

С.І. Білокінь.

БУНГЕ Микола Християнович(11.11.1823—03.06.1895) — фінан-сист, економіст, держ. діяч. Н. вм. Київ. Навч. у 1-й Київ. г-зії. За-кінчив Київ. ун-т (1845). Почавпрацювати в Ніжин. ліцеї, де за-хистив магістерську дис. з торг.законодавства. Від 1850 — викл.Київ. ун-ту на каф-рі політ. еко-номії й статистики, а згодом —права. 1852 отримав ступінь д-раполіт. наук за дис. «Теорія креди-ту». Опубл. ґрунтовні праці «Курсстатистики» (1865), «Основанияполитической экономии» (1870).Як авторитетний викл. і здібнийорганізатор був призначений рек-тором Київ. ун-ту (1859—62), апотім обирався на цю посаду1871— 75, 1878—80.

Присвятив низку праць роз-виткові АТ, грошового обігу, не-допущення обезцінення грошей.Поєднував викладацьку діяль-ність з фінансовою. Поступовоостання починає займати гол.місце в його житті. Від 1880 — то-вариш міністра фінансів, а 1881—85 — міністр фінансів Російськоїімперії. Б. здійснив певне рефор-мування фінансової системи кра-їни, заснував дворянський і т.зв.сел. земельні банки, рятував відбанкрутства великі підпр-ва ібанки, збільшував непрямі подат-ки на предмети масового попиту,загалом провадив протекціоніст-ську політику в інтересах правля-чих кіл.

У цілому екон. погляди Б. ек-лектичні. Він був прихильникомкапіталіст. розвитку Росії й допу-скав незначне втручання д-ви векономіку.

П. у м. Царське Село (нинім. Пушкін Ленінгр. обл., РФ).

Літ.: Гиндин И.Ф. Государствен-ный банк и экономическая политикацарского правительства (1861—1892).М., 1980; Ананьич Б.В. Банкирские до-ма в России. 1880—1914. Очерки исто-рии частного предпринимательства.М., 1991; З іменем Святого Володими-ра. Київський університет у докумен-тах, матеріалах та спогадах сучасників,кн. 1—2. К., 1994.

В.О. Горбик.

БУНД (з ідиш Bund — «союз») —заг. єврейс. робітн. союз у Литві,Польщі та Росії, одна з найста-ріших політ. партій у Російськійімперії. Заснований 1897 у Вільню-сі. 1898—1903 та 1906—12 входивдо РСДРП на правах автономноїорг-ції — самостійної при вирі-шенні питань, що стосувались єв-рейс. пролетаріату. Лідери: Р.Аб-рамович (Рейн), І.Айзенштадт,А.Кремер. У Росії налічувалося 32орг-ції Б. заг. чисельністю 18 тис.осіб. Б. вів політ. роботу переваж-но в Україні (у Київ., Подільськійта Волин. губ.), Білорусі та ін.зх. губерніях Росії. Лідери: О.Зо-лотарьов, М.Лібер (Гольдман),А.Тьомкін.

Після Лютневої революції 1917Б. приєднався до партії меншови-ків (див. Меншовизм), його лідериувійшли до її кер-ва. На VIII з’їзді(груд. 1917) партія виробила так-тику боротьби з рад. владою.

Б. входив до Білорус. ради,УЦР, до Комітету УкраїнськоїЦентральної Ради та Генеральногосекретаріату Української Цент-ральної Ради (М.Рафес, О.Золота-рьов), Директорії. Б. негативноставився до ідеї створення незале-жної Укр. д-ви. Його представни-ки в УЦР та Малій раді засуджу-вали підготовку законів, спрямо-ваних на встановлення держ. са-мостійності України, голосувалипроти III та IV Універсалів (див.Універсали Української Централь-ної Ради).

1918 в Б. виникли ліві групи,які виступали проти тактики бо-ротьби з рад. владою. На поч.1919 ліве крило оформилося вокрему партію, т. зв. комуніст. Б.,яка у трав. 1919 разом з Об’єдна-ною єврейською соціалістичноюробітничою партією утворила Єв-рейс. комуніст. спілку, що підтри-

405БУНД

М.Х. Бунге.

мувала рад. владу. У берез. 1921на конф. у Мінську (Білорусь) ча-стина чл. Б. заявила про входжен-ня до РКП(б), решта емігрувала йпродовжила свою політ. діяль-ність за кордоном.

Друковані органи — «Голосробітника» (єврейс. мовою), «Віс-ник Бунда».

О.Д. Бойко.

БУНДУР Марко (р.н. невід. —15.03.1654) — укр. переписувачлітопису. Чернець Пустинно-Ми-кільського монастиря у Києві.1651 закінчив переписувати Во-лин. літописне зведення кін. 13 —поч. 14 ст., за складом близьке доІпатіївського і Хлєбниковськоголітописних описів Іпатіївськоголітопису. Ймовірний автор напи-саних укр. книжною мовою ко-ментарів на полях, в яких даєтьсяоцінка викладених у літописі по-дій. Ці емоційно наснажені ко-ментарі — цікава пам’ятка укр.істор. думки й публіцистики.Рукопис Б. серед. 17 ст. нині збе-рігається в Б-ці РАН (Санкт-Петербург). Єрмолаївський спи-сок 18 ст. (названий за прізв. йо-го власника), який зберігається вРос. нац. б-ці (С.-Петербург), єкопією списку Б. або спільного зним протографа.

Я.Д. Ісаєвич.

БУНІН Іван Олексійович (22(10).10.1870—08.11.1953) — рос. пись-менник. Н. в м. Воронеж (нинімісто в РФ). Перший поетичнийтвір надрукував 1887. У раннійпоезії і прозі змальовував природусільс. Росії (поетична зб. «Під від-критим небом», оповідання «Та-нька», «На хуторі»). Почеснийакад. Петерб. АН (1909). На поч.90-х рр. 19 ст. жив і працював уПолтаві, Харкові, відвідував Київ,Черкаси, Чигирин, Миргород. Вра-женнями від перебування в Укра-їні сповнені оповідання «ЛірникРодіон», «Ліка». Підтримував сто-сунки з М.Коцюбинським таВ.М.Гнатюком. У спогадах про тічаси Б. зазначав: «Для мене від-крилася краса природи, глибокийзв’язок художніх створінь з бать-ківщиною їхніх творців, захопли-вість вивчення народу й поезіясвободи й волі у “мандрівномужитті…”».

У передреволюц. роки значнорозширив тематичну спрямова-ність прози, відображав зрушенняу сусп. свідомості представниківрізних верств («Суходіл», «Хоро-

ше життя», «Брати»). Продовжу-вав традиції рос. реалізму, певнийчас перебував під впливом світо-гляду толстовців.

Жовтневу революцію 1917сприйняв критично. Емігрував доФранції. Прозові тв. емігрантсь-кої доби позначені заглибленняму сферу інтимних переживань лю-дини. В оповіданнях «Митьковекохання», «Справа корнета Єла-гіна», циклі новел «Темні алеї»,романі «Життя Арсеньєва» Б. пе-редав світосприйняття вигнанця,розлученого з Батьківщиною. Піз-ні тв. Б. сповнені трагічного па-фосу.

Б. належать спогади про відо-мих рос. дореволюц. і рад. пись-менників Л.Толстого, А.Чехова,М.Горького, О.Блока та ін. Пере-кладав тв. Д.Байрона, А.Міцкеви-ча, Т.Шевченка.

Лауреат Нобелівської премії(1933).

П. у м. Париж.Тв.: Собрание сочинений, т. 1—9.

М., 1965—67; Избранные произведе-ния. М., 1991.

Укр. пер.: Село. К., 1956; На крайсвіту. К., 1963.

Літ.:Михайлов О.Н.Иван Алексее-вич Бунин. М., 1967; Базилевський В. Ізав’язь дум, і вільний лет пера. К.,1990.

Л.А. Нестуля.

БУНТ як одиниця лічби різних то-варів. Застосовувався на укр. зем-лях у складі Речі Посполитої в16—18 ст. Дорівнював 15 штукам(штука — окремий предмет, атакож непочатий сувій матерії пе-вної довжини).

Літ.: Ісаєвич Я. Деякі питання ук-раїнської метрології XVI—XVIII ст.«Науково-інформаційний бюлетень Ар-хівного управління УРСР», 1961, № 2.

Н.О. Герасименко.

БУНЧУК — символ влади. Маввигляд держака, увінчаного голів-кою, з-під якої звисали косицікінського волосся різного кольо-ру. В козац. часи запозиченийвід турків. Турки виробили цілуієрархічну систему вжитку Б. Зо-крема, перед султаном носили Б.із золотою голівкою та сімомахвостами, перед візиром — з трьо-ма. Як символ гетьман. влади буводним із найголовніших клейнодівкозацьких. Його врученням су-проводжувався вступ на посадуновообраного гетьмана. Початкицієї традиції козац. літописці ви-водять з 16 ст., пов’язуючи її ізнаданням козакам клейнодів ко-ролем Стефаном Баторієм 1576.

Серед архів. паперів зберігся описБ. гетьмана К.Розумовського: «бу-нчукъ старой серебряной позоло-ченной з бахромою серебряною изолотою [,] в середине волосаконской [,] на голубой ленте приономъ два кольца з гайкою сереб-ряных».

Літ.: Словарь малорусской стари-ны, составленный в 1808 году В.Я.Ло-миковским. К., 1894; Онацький Є. Бу-лава і бунчук. «Кубанський край»,1959, № 1.

Ю.К. Савчук.

БУНЧУКОВІ ТОВАРИШІ — ко-зац. старшина кін. 17—18 ст. вГетьманщині. Підпорядковувала-ся гетьману, перебувала під йогознаком — бунчуком. Чин Б.т. за-проваджений І.Мазепою. ПершіБ.т. у мирний час жили в своїх до-мівках, почергово перебували бі-ля гетьмана і виконували його до-ручення. Під час військ. походіввони супроводжували гетьмана. Зчасом їм були надані офіц. чин іпривілеї, їх прирівняно до гене-ральної старшини і полковниківкозацьких. Згідно з військ. субор-динацією, статус Б.т. вважавсяпершим після полковника.

Особовий склад Б.т. офіційнофіксувався в компутах, які велисяв Генеральній військовій канцеля-рії чи Малоросійській колегії. Від30-х рр. 18 ст. чин Б.т. підтверджу-вався універсалом гетьмана абопатентом Ген. військ. канцеляріїчи Малорос. колегії. Кількість їхчітко не визначалася. Так, у ком-путах 1729 (кілька описів) їх за-фіксовано 120—140 осіб, 1734 —150 осіб. Найбільше їх було у Ні-жинському полку, Стародубсько-му полку та Чернігівському полку(48—24—21 відповідно). У Пол-тавському полку, Переяславськомуполку і Гадяцькому полку лише по5—7 осіб, а в Миргородському пол-ку Б.т. зовсім не було.

Гол. обов’язком Б.т. вважала-ся військ. служба. Під час військ.походу з них формували окремийзагін під командуванням генераль-ного бунчужного, в разі потреби —з їх числа призначали наказнихполковників, командуючих вели-кими військ. угрупованнями, ко-мандирів на форпостах, порубіж-них лініях тощо. В мирний часвони відповідали за забезпеченняармії провіантом, стан шляхів,роботу поштових станцій і т. п.Окремі Б.т. супроводжували геть-мана до Москви чи Санкт-Петер-бурга, царських урядовців поУкраїні тощо. Від 1736 Б.т. залу-

406БУНДУР

І.О. Бунін.

Бунчук.

чали до роботи в Ген. військ. кан-целярії (по 13 осіб через кожні двамісяці). За відсутності полковни-ка його обов’язки міг виконуватиБ.т. (або кілька Б.т.), який водно-час очолював і полкову канцеля-рію. Напр., у Стародубському по-лку 1728—30 обов’язки полковни-ка виконували Б.т. — С.Максимо-вич, С.Галецький і О.(Атанасій)Єсимонтовський (к-т трьох), а1759—62—О.Дублянський і П.Ми-клашевський (к-т двох). НерідкоБ.т. засідали в полковому й навітьГен. судах. Проживали на тер. по-лку і не підпорядковувалися сот-никам й полковникам. Залучати їхдо виконання в полку поточнихвійськ. чи адм. справ не дозволя-лося. Після звільнення від вико-нання службових обов’язків вонипереходили в категорію абшито-ваних (звільнених) Б.т.

За екон. становищем Б.т. по-сідали провідне місце серед коза-цької старшини. Нерідко їхні ма-єтності були значно більшимипорівняно з маєтностями ген.старшини. Посиленню екон. мо-гутності ч. Б.т. сприяла практикавзяття окремих Б.т. під гетьман.протекцію і оборону, що давалоїм низку пільг і привілеїв. Просуттєві відмінності в соціальномустановищі Б.т. свідчить те, щоцарський уряд Росії виділяв середних «первостатейних» і «второс-татейних». Серед Б.т. переважавпринцип родової спадковості.Значна кількість їх походила з ро-дів Лизогубів, Борозден, Бутовичів,Гамаліїв, Горленків, Губчиців, До-монтовичів, Забіл, Карпек, Кочу-беїв, Кулябок, Марковичів, Микла-шевських, Милорадовичів,Новиць-ких, Рубців, Савичів, Скоропадсь-ких, Солонин та ін.

Після скасування царськимурядом укр. козац. полків (1783)та припинення надання укр. ко-зац. чинів (1784) старшинські по-сади були перейм. на рос. табель-ні чини. Б.т., які залишалися навійськ. службі, стали прем’єр-ма-йорами, а ті, хто перейшов на ци-вільну службу, — колезькими ра-дниками. Більшість з них були ве-ликими землевласниками, які на-прикінці 18 ст. перетворилися напоміщиків.

Літ.: Панашенко В.В. Бунчукові то-вариші. «Київська старовина», 1997,№ 5.

В.В. Панашенко.

БУРАН-КАЯ 3 — багатошаровастоянка кам’яного віку в скельно-му навісі в серед. течії р. Бурульча

(Гірський Крим). Містить археол.культ. шари таш-аїрської культу-ри (шар 3), свідерської культури(шар 4), шан-кобинської культури(шар 5), буран-кайскої к-ри (ша-ри 6—1, 6—2), пізнього оріньяку(шари 6—3, 6—4, 6—5), киїк-ко-бинської культури (шари В, В1) тасх. селету (шар С). За археол. ма-теріалами стоянки виділені новікульт. явища палеоліту пізнього:буран-кайська к-ра фіналу граве-ту, індустрія пізнього оріньяку назразок Б.-К. 3, індустрія сх. селе-ту на зразок Б.-К. 3. Пам’ятка даєзмогу простежити етнокульт. про-цеси в Криму в широких хро-нологічних межах — від мустьєрадо заключних етапів пізнього па-леоліту, свідчить про нерівномір-ність переходу від раннього допізнього палеоліту.

Літ.: Ямала Й., Яневич А.А. Раскоп-ки стоянки Буран-Кая 3 в ВосточномКрыму. В кн.: Археологические иссле-дования в Крыму. 1994 г. Симферо-поль, 1997.

О.О. Яневич.

БУРАЧЕК Микола Григорович(16(04).03.1871—12.08.1942) — укр.живописець, педагог. Засл. діячмист-в УРСР (1941). Н. в м-куЛетичів. Навч. у Краківській акад.красних мист-в (1905—10), у Па-рижі (1910—12). Тв. Б. позначенівпливом імпресіонізму. У кращихтв. передано поетичність природиУкраїни: «Ранок на Дніпрі» (1934),«Колгоспне жито» (1935), «Яблунів цвіту» (1936), «Дорога до колго-спу» (1937), «Реве та стогне Дніпрширокий» (1941). Б. працювавтакож як театральний художник.Створив об’ємно-живописні де-корації до драм. вистав: «Дай сер-цю волю» Марка Кропивницькогов Харків. драм. театрі ім. Т.Шев-ченка, «Маруся Чурай» І.Мики-тенка в Харків. держ. театрі рево-люції (обидві — 1934), «Наймич-ка» І.Тобілевича в Донец. укр.драм. театрі ім. Артема (1937). Ав-тор книг «Моє життя» (К., 1937) і«Великий народний художникТ.Г. Шевченко» (К., 1939).

П. у м. Харків.Літ.: Дюженко Ю. Микола Бура-

чек. К., 1967; Історія українського ми-стецтва, т. 5. К., 1967.

Л.І. Ткачова.

БУРАЧКОВ Платон Йосипович(1815—13.10.1894) — археолог інумізмат. Закінчив Харків. ун-т.Працював чиновником у держ.установах Таврійської губ. З 1870пішов у відставку і мешкав у

Херсоні. Досліджував і колекціо-нував старожитності цього краю.Займався вивченням, класифіка-цією, каталогізацією монет. Склавкаталог монет Пн. Причорномо-р’я — «Общий каталог монет,принадлежащих эллинским коло-ниям, существовавшим в древно-сти на северном берегу Черногоморя» (Одеса, 1884). Від 1893зібрана Б. колекція монет експо-нується в рос. істор. музеї (Мо-сква).

П. у м. Херсон.Літ.: Соколова И.В. Монеты и пе-

чати Византийского Херсона. Л., 1983;Пам’ятки діячам науки та культури на-ціональних меншин України: Ката-лог-довідник. К., 1998.

Т.І. Катаргіна.

БУРАЧОК Степан Онисимович(1800 — 07.01.1877 (26.12.1876)) —викл., учений, письменник, вида-вець, генерал-лейтенант корпусукорабельних інженерів (1864). Н.в с. Заньки Ніжин. пов. Малорос.губ. (нині село Ніжин. р-ну Чер-ніг. обл.). Син адмірала.

Протягом 1812—17 навч. вПетерб. уч-щі корабельної арх-ри, а після закінчення вчителюваву цьому закладі. Від 1820 — в Ка-занському та Астраханському ад-міралтействах, споруджував суднадля Каспійської флотилії (ч. зних — за особистими проектами).Від 1831 — на Балтиці, викладав уофіцерських класах Мор. корпусу(з 1862 — Мор. акад.).

Автор низки винаходів. 1835видрукував «Историю морскойархитектуры» та «Теорию крепос-ти лесов и металлов с приложени-ем к строительству корабля». Задвотомник «Лекции алгебраичес-кого и трансцендентного анализа,читанные М.В.Остроградским в1836 г.» (СПб., 1837) удостоєнийДемидовської премії Петерб. АН зматематики 1838 (разом із співавт.С. Зельоним). Виступав у військ.пресі («Морской сборник», «Крон-штадтский вестник»).

1840 — один із засн. у Санкт-Петербурзі ж. «Маяк современно-го просвещения и образованнос-ти. Труды ученых и литераторов,русских и иностранных», а 1842став одноосібним ред.-видавцемчас. під зміненою назвою — «Ма-як, журнал современного просве-щения, искусства и образованно-сти в духе русской народности».Листувався з Т.Шевченком.

Захопившись фармацевтикою,опубл. полемічну кн. «Человечес-

407БУРАЧОК

М.Г. Бурачек.

С.О. Бурачок.

кий организм, да и вся природаесть гомеопатическая лаборато-рия жизненных производств»(СПб., 1869). Кавалер орденів св.Станіслава 1-го ст., св. Володи-мира 4-го ст. та св. Анни 3-го ст.

П. у м. С.-Петербург.Літ.: Быховский И.А. Корабельных

дел мастера. Л., 1961; Шевченко Т.Г.Твори, т. 6. К., 1964; Немзер А.С.Бурачок. В кн.: Русские писатели:1800—1917, т. 1. М., 1989; Доценко В.Д.Морской биографический словарь.СПб., 1995.

П.Г. Усенко.

БУРДЕЙ (бурдій, бурдюг, халупа,землянка) — найпростіше житлосамітного козака на Запорожжі18 ст. Його споруджували в степуна займищах: у викопаній ямі ста-вили чотири стінки з плоту, навко-ло них нагортали землю, зверхумонтували крівлю і все разом ззо-вні обмазували глиною з кизякомта накривали кураєм (рослина згрупи перекотиполе). Вікнами слу-жили невеликі округлі отвори, за-криті зеленим склом. ВсерединіБ. з дикого каменю клали мечет(своєрідна піч) для обігріву при-міщення та випічки хліба. Стравуварили на кабиці (яма, де вміщу-вався казан, під яким розкладаливогнище). Б. ніколи не замикали.Будь-хто із мандрівників за відсу-тності господаря міг ввійти в Б.,приготувати собі їжу та відпо-чити.

Літ.: Яворницький Д.І. Історія запо-розьких козаків, т. 1. К., 1990.

В.В. Панашенко.

БУРЕВІЙ (Буровій) Кость Степа-нович (псевд.: Едвард Стріха,Кость Соколовський, Варвара Жу-кова, Нехтенборенг; 02.08.1888—18.12.1934) — письменник, пуб-ліцист, літ. критик, мистецтвоз-навець, педагог, громад. і політ.діяч; один з найвизначніших май-стрів пародії та літ. містифікації.Н. в с. Великі Меженки (Вороне-жчина) в бідній сел. родині.Закінчив сільс. чотирирічну шк.Від 1903 — чл. Партії соціалістів-революціонерів, професіональнийреволюціонер-підпільник, брав ак-тивну участь у революції 1905—1907 та Жовтневій революції 1917.Заарештований 1905. У карельсь-кому засланні за допомогою това-ришів-студентів підготувався доіспитів за курс г-зії, які склав уСанкт-Петербурзі (1911) і всту-пив до Вищих комерційних кур-сів. Був заарештований 1911, 1914та 1916, відбував заслання у Си-біру, відсидів у 68 тюрмах, захво-

рів на туберкульоз кісток. У груд.1917 став чл. ЦК Партії лівихсоціалістів-революціонерів; очо-лював антибільшовицьке повол-зьке повстання. 1922 заарештова-ний ВЧК. 1923 відмовився від по-літ. боротьби в лавах будь-якихрос. політ. партій, вступив нашлях поборника відродженняукр. к-ри, хоча й почав літ. діяль-ність як російськомовний пуб-ліцист 1913 в газ. «Мысль». Бравактивну участь в організації в Мо-скві Укр. театральної студії, в якійвикладав історію театру, у ство-ренні вид-ва «Село і місто», про-веденні виставок тв. укр. худож.(зокрема, М.Бойчука). Вів літ. по-леміку з М.Семенком. У праці«Європа чи Росія. Шляхи розвит-ку сучасної літератури» (М., 1926)виступив опонентом М.Хвильово-го, але пізніше став його прихиль-ником. Переїхавши до Харкова,показав себе знавцем літ. і мист-ва. Під псевд. Едвард Стріха опу-блікував поему «Зозендропія»(альманах «Авангард», 1930) —шедевр пародійного жанру, спря-мований проти «пролетарської»к-ри та «соцреалізму». Друкувавсятакож в журналах «Нова гене-рація», «Червоний шлях», «Про-літфронт», альманасі «Літератур-ний ярмарок». Автор гостросати-ричних ревю «Опортунія» (1930),«Чотири Чемберлени» (1931),поставлених у «Веселому проле-тарі» та «Березолі», статей та мо-нографій з літ.-мистецьких пи-тань, істор. драми «Павло Полу-боток». 1934 захистив у Держ. ін-ті театрального мист-ва в Москвіканд. дис. на тему «ДраматургіяРомена Роллана». Через посилен-ня репресій в Україні виїхав доМоскви, але восени 1934 був заа-рештований. Страчений разом згрупою укр. письменників за «ор-ганізацію підготовки терористич-них актів…». У НКВС також за-гинули спогади Б. «Мертві петлі:тюремні мемуари (1903—1917)».Родина Б. 1949 емігрувала доСША, де його дочка Оксана Буре-вій-Яценко видала окремою зб.частину врятованої спадщини ба-тька.

Тв.: Колчаковщина. М., 1919; По-эт белого знамени. М., 1921; Распад.1918—1922. М., 1923; Три поеми. Х.,1931; Амвросій Бучма. Х., 1933; ПавлоПолуботок: Історична драма на 5 дій.Мюнхен, 1948; Пародези, Зозендро-пія, Автоекзекуція. Нью-Йорк, 1955;Пародези; Зозендропія; Павло Полу-боток: Уривки. В кн.: Лавріненко Ю.Розстріляне відродження: Антологія1917—1933. Мюнхен — Париж, 1959;

Павло Полуботок. «Березіль», 1991,№ 1; Пародези. «Україна», 1992, № 3.

Літ.: Пам’яті розстріляних. «Київ»,Філадельфія, 1954, № 6; Гординський С.Про Стріху, мадмуазель Зозе і ЗеленуКобилу. Там само, 1955, № 5; Лав-ріненко Ю. Розстріляне відродження:Антологія 1917—1933. Мюнхен —Париж, 1959; Ільєнко І. З порога смер-ті. К., 1991; Михайлин І. Післямова.«Березіль», 1991, № 1; Бондар-Терещен-ко І. І смерть, і сміх: Повернення Ед-варда Стріхи під стріху рідної хати.«Україна», 1992, № 3; Його ж. «Ісмерть, і сміх…» (До історії образуміфічного поета Е.Стріхи). «Слово ічас», 1994, № 8; Буревій-Яценко О.Спогади про виставу «Опортунія». Тамсамо; Кравців Б. Зібрані твори, т. 3. К.,1994.

Г.П. Герасимова.

БУРЖУАЗІЯ (франц. bourgeoisie,від пізньолат. burgus — укріпленемісто) — один з термінів для по-значення того класу індустріаль-ного суспільства, який, за Е.Рай-том, володіє інструментами конт-ролю над: інвестиціями або гро-шовим капіталом; фізичними за-собами вир-ва (земля, ф-ки таустанови); робочою силою. В на-ук. колах термін Б. тісно пов’яза-ний з марксистським дискурсом,а тому багато сучасних укр. до-слідників воліють уникати йо-го, віддаючи перевагу ін. марке-рам — «капіталісти», «підприєм-ці» тощо.

Утім, термін «Б.» належить донайархаїчнішої традиції марку-вання, коли в Європу був привне-сений «новий елемент суспільно-го життя, глибоко чужий тому ду-хові, який можна назвати фео-дальним» (М.Блок). Цим елемен-том було місто (burgus). «Місто, —підкреслював франц. історик Ф.Бро-дель, — ніби цезура, розрив, новадоля світу». Соціокульт. визначе-ність Б. як класу відбулася в часи«бурі й натиску», коли Б. змагала-ся за свій життєвий простір. Піз-ніше, у 19 ст., вона стала стабіль-ним і чітко окресленим елемен-том сусп-ва.

«Горизонтальні» зв’язки, якіБ. протиставила «вертикальному»феод. світові, привели врешті-решт до деспеціалізації і універса-лізації як вищого підприємниць-кого класу (на сьогодні більш-менш окресленими залишаютьсялише угруповання фінансистів тапромисловців), так і модерногосусп-ва загалом (тому до слів «су-часна демократія» нерідко дода-ють слово «буржуазна»).

Певна «віддаленість» Українивід бурж. цивілізаційних центрів зу-

408БУРДЕЙ

К.С. Буревій.

мовила скромність «діянь» укр. Б.Втім, кожна нова «буржуазна» хви-ля суттєво впливала на модерніза-цію укр. сусп-ва. Так, пожвавленаурбанізація 2-ї пол. 16 — 1-ї пол.17 ст. була однією з причин укр.реконкісти у т.зв. Дикому полі танаціональної революції 1648—1676(останню деякі дослідники вважа-ють за можливе характеризуватияк ранньобурж.).

Згодом у 19 ст. пд.-укр. землі вРосійській імперії стали полігономчисленних екон. модернізаційнихекспериментів, які заклали ос-нови індустріальної організаціїсусп-ва.

«Весна народів» 1848 (див. Ре-волюції 1848—1849 в Європі) на зх.-укр. землях Австро-Угорщини тарос. бурж. реформи 1860—70-х рр.на Наддніпрянській Україні істотнопришвидшили становлення ка-піталізму на укр. теренах. З цьогочасу зростає тут і потенціал тако-го істор. феномену, як «націо-нальна буржуазія». У Зх. Україні,де нац. рух на порозі 20 ст. вжефактично став масовим, нац. бур-жуазію репрезентували дрібно-бурж. прошарки (позаяк великогоукр. бізнесу тут не існувало). Насх. України, де нац. рух залиша-вся справою еліти, лише меце-натська діяльність окремих відо-мих буржуа-українців (див. Си-миренки, Терещенки) вселяла пе-вний оптимізм у майбутнє укр.нації.

Українська революція 1917—1921 зробила «національну спра-ву» набутком «мас», а також поєд-нала у свідомості багатьох україн-ців поняття «нація» і «буржуазнийлад». Відтоді усі нац. мікровідро-дження та спроби ринкових екон.реформ знову і знову повертаютьукр. сусп-во до питання про нац.Б. Укр. зх. діаспора небагато чимтут могла зарадити, адже «україн-ських мільйонерів» як явища неіснувало й там.

Відсутність в укр. сусп-ві сфор-мованих традицій нац. Б. негати-вно проявилася після проголо-шення незалежності України 1991.Сусп. трансформації винесли наповерхню громад. життя елемен-ти досить архаїчного походження(тіньова економіка, показова роз-кіш нуворишів тощо), змусилизгадати про т.зв. добу первинногонагромадження капіталу.

Багато політологів вказує надосучасну соціальну структуруукр. сусп-ва: 1—3 % — заможних,15—20 % — середній клас, 70—80 % — найбідніші прошарки (су-

часні сусп-ва характеризуютьсяперевагою середніх верств нас.).Звідси олігархічний ухил та знач-на соціальна напруженість у су-сп-ві.

Утім, окремі успіхи укр. бізне-су вже не раз ставали предметомнац. гордості. Вони вселяють по-міркований оптимізм щодо май-бутнього країни.

Літ.: Вебер М. Протестантская эти-ка и дух капитализма. М., 1990; Кру-тиков В.В. Буржуазія України та еко-номічна політика царизму в порефор-мений період. Дніпропетровськ, 1992;Зомбарт В. Буржуа: этюды по историидуховного развития современного эко-номического человека. М., 1994;Шум-петер Й.А. Капіталізм, соціалізм і де-мократія. К., 1995; Breen R., Rottman D.Class Stratification. London, 1995; Бро-дель Ф. Матеріальна цивілізація, еко-номіка і капіталізм, ХV—XVIII ст.,т. 1—3. К., 1995—97.

Д.С. Вирський.

З марксистської точки зору(див. Марксизм в історичній нау-ці), Б. — це клас власників засобіввир-ва, який живе за рахунокексплуатації найманої праці тапривласнення додаткової вартос-ті. Створений Б. лад перетворюєзначну ч. нас. на позбавленийвласності пролетаріат і тим са-мим неминуче зрощує власного«могильника».

На думку М.Вебера, важливимфактором утворення Б., її ви-ділення в особливий клас, в само-стійну екон. й політ. силу сталапротестантська етика (див. Про-тестантизм) з властивою їй си-стемою цінностей — індивідуаліз-мом, підприємництвом, аскетиз-мом, що сформували своєріднийетос, який М.Вебер називав «ду-хом капіталізму» і який полягає упрагненні до дедалі більшого на-громадження при повній відмовівід тих насолод, що уможлив-люються за наявності грошей.

Для нім. економіста, соціоло-га, історика і філософа В.Зомбар-та «буржуа» — носій «капіталісти-чного духу», який складається зпристрасті до нагромадження,підприємницького духу та міщан-ства. Сучасний капіталіст, з йоготочки зору, перебуває під владоюдвох абстракцій — наживи тасправи.

На ін. рисах Б. наголосивамер. економіст і соціолог Т.Веб-лен. У теорії «бездіяльного класу»він підкреслював, що ставленняБ. до екон. процесу є суто грошо-вим ставленням. Б. намагаєтьсяспрямувати розвиток правових,

екон. і фінансових ін-тів, нормведення справ, звичаїв бізнесутим шляхом, який відповідає їїгрошовим цілям — посиленню за-хисту власності, гарантії виконан-ня договорів, зручності здійснен-ня фінансових операцій і т. д. Цезумовлює диференціацію функційвласника та безпосереднього ке-рівника вир-ва. Така диференціа-ція має два наслідки. Перший —виникнення «безособистісної суб’-єктивності» — переходу права вла-сності на засоби вир-ва від інди-відів до юрид. осіб — АТ, які вини-кають завдяки намаганням бур-жуа-підприємців об’єднати капіта-ли задля реалізації великих про-ектів та зменшення особистогогосп. ризику. Тим самим Веблензафіксував тенденцію до заміни бу-ржуа-власника — «капітана індуст-рії» на «бездушну» акціонерну кор-порацію. Відтак на перший планзамість володаря акцій, власникавартості капіталу, виступає керую-чий. Управління корпорацією, кон-троль перетворюються на «реаль-ну», тобто не юрид., а фактичнувласність, і в процесі «революціїменеджерів» приводять до утво-рення «нового класу» капіталіст.сусп-ва. Другий наслідок — відбу-вається представлення багатства вцінних паперах, що надає можли-вість збільшувати його не вироб-ничим шляхом, а грою на біржі,купівлею-продажем титулів влас-ності. У цих двох наслідках можнавбачати своєрідне самовідчуженнябуржуа.

Все це дало підстави М.Бердя-єву зауважити, що стихія буржуаз-ності є такою стихією, яка можезробити людину рабом не лишематеріального світу, а й фікції.Царство буржуа закінчується пе-ремогою фікції над реальністю.

З розвитком «безособистісноїсуб’єктивності» традиційне розу-міння Б. як класу власників по-требує модифікації, адже поняття«власник засобів виробництва»неможливо застосувати ні до во-лодаря акцій, включно з тим, хтоконтролює великий їх пакет, ні доменеджерів, які взагалі можуть небути акціонерами. Тому в низцісучасних концепцій Б. як визна-чальну її рису висувають фактич-ний контроль над засобами вир-ва.

В.М. Биченков.Скорочений пер. з рос.

Б. в Україні з’явилася у 17 ст.,коли почали зростати міста й тор-гові прошарки, виникали першімануфактури. Внаслідок пануван-

409БУРЖУАЗІЯ

ня феод.-кріпосницької системи,існування якої на більшій ч. тер.України затяглося аж до серед. 19ст., формування Б. як класу від-бувалося досить повільно. Лише зпоч. пром. перевороту у 30—50-хрр. 19 ст. цей процес пришвид-шився, мануфактурне вир-вопоступово переросло у фабричне,спостерігалося різке переважаннявільнонайманої праці в пром-сті.За списками, складеними 1832,фабрикантів і заводчиків, які за-ймалися розвитком пром-сті вУкраїні, налічувалося 645 осіб.Торгівля була осн. джерелом дія-льності тогочасної Б. Заг. чисель-ність купців усіх трьох гільдій ра-зом з іноземцями 1850 в Україністановила понад 35,6 тис. осіб,або 19,7 % від заг. кількості поРос. імперії. Кріпацтво створюва-ло численні держ.-правові й со-ціально-екон. перешкоди капіта-лізації економіки. Селянська ре-форма 1861 сприяла зростаннюкількості дешевої робочої сили,первісному нагромадженню ка-піталів. У 2-й пол. 19 ст. відбулисязрушення в економіці України,які перетворили її з відсталої нааграрно-індустріальну д-ву з від-носно високим рівнем розвиткупром-сті. Формування Б. йшло якзнизу, з середовища селян,міщан, козаків та ін. станів, так ізверху — дворян, купців 1-ї гільдії(див. Купецькі гільдії), чиновниківта ін., яких економічно підтриму-вав самодерж. уряд, послаблюючипри цьому конкурентоспромож-ність представників підприємни-цького класу, що наростали зни-зу. 80— 90-ті рр. 19 ст. стали ви-рішальними для нар. г-ва, якеістотно збільшило свій пром. по-тенціал, а темпи його зростаннявипереджали деякі індустріальнорозвинені країни Заходу. За дани-ми тогочасних обстежень, напри-кінці 19 ст. гільдійськими підпри-ємцями було засновано понад27,8 тис. пром. та торгових закла-дів, негільдійськими — понад 55,9тис. та більше 300 підпр-в акціо-нерної форми власності. Крім то-го, діяла велика армія дрібнихпідприємців. Загалом чисельністьвеликої Б., за даними одноденно-го всерос. перепису 1897, в Украї-ні становила 289,5 тис. осіб (ра-зом з родинами), дрібних замож-них господарів — 413,6 тис. тадрібних незаможних виробни-ків — 910 тис. Найбільш багатою івпливовою була велика пром. Б.,підприємницька діяльність якоїпов’язувалася з передовим у тех. й

орг. відношеннях г-вом. Вонабула здатна пристосовуватися домінливих умов світ. ринку, швид-ко змінювати залежно від цьогопринципи і форми екон. діяльно-сті. На поч. 20 ст. у пром-сті деда-лі більше зміцнювалася монопо-лістична Б., яка утворила в кіль-кох провідних галузях пром-стіУкраїни низку синдикатів, трес-тів та картелів (див.Монополії ка-піталістичні в Україні). Найбільшчисленну групу Б. становили с.-г.підприємці. Укр. аграрна Б., якійналежало бл. 12 млн га землі, зяких 7 млн га вона купила у по-міщиків, займалася не лишес. госп-вом, а й торгівлею, лих-варством, пром. вир-вом. Порядіз впливовою пром. групою Б. ви-никали великі банк. об’єднання.Банк. капітали зрощувалися зпром., виникав фінансовий ка-пітал. Загалом процес формуванняфінансової олігархії, яку зде-більшого представляли вихідці зклану великих чиновників, діло-вої тех. інтелігенції та службовців,залишився незавершеним. Одно-часно йшло складання системидержавно-монополістичного ка-піталізму, яке прискорилося з по-чатком Першої світової війни.

Б. України була за своїм скла-дом багатонац. Загалом за пере-писом 1897 на теренах Наддніп-рянської України у групі нас., якежило за рахунок прибутків від ка-піталів і нерухомого майна, всьо-го налічувалося 289,5 тис. осіб(бл. 1 % всього нас.), з них украї-нців понад 32,5 тис. (29,1 %), ро-сіян — понад 43,1 (38,6 %), євре-їв — понад 18,9 (17,6 %), поля-ків — 10 (9,0 %) тис. осіб. В про-відних галузях пром-сті України,таких як вугільна, металургійна,маш.-буд., переважали іноз. ка-пітали. Від 90-х рр. 19 ст. у прак-тику підприємницької діяльностіувійшли постійні відрахування нашколи, лікарняні установи, бла-годійні заклади, пенсійні фондитощо.

Б., сформувавшись наприкін-ці 19 ст. у значну соціально-екон.силу, створила свої перші пред-ставницькі орг-ції (Всерос. з’їздфабрикантів, заводчиків та осіб,зацікавлених вітчизн. пром-стю,1870, щорічні (з 1874) з’їзди гірни-чопромисловців Півдня Росії, з’їздВсерос. т-ва цукрозаводчиків 1897тощо), через які здійснювала тискна уряд заради забезпечення своїхпідприємницьких інтересів. Без-посередня ж участь Б. у політ.житті була мізерною. До поч. 20

ст. вона політично залишаласянеоформленою. Свої перші політ.партії укр. Б. створила 1897 (За-гальнодемократ. партія) та 1904(див. Українська демократична пар-тія та Українська радикальна пар-тія). Найбільш повно ідеологіюбурж. демократії висловлювалазаг.-рос. Конституційно-демокра-тична партія (кадети), до якоївходили і представники укр. Б. ВУкраїні близькою до неї була Ук-раїнська радикально-демократичнапартія (1905—08), а пізніше — То-вариство українських поступовців(1908—17). Частина пром. Б. вхо-дила до партії октябристів («Со-юз 17 октября»). На відміну відкраїн Заходу, де Б. прийшла довлади, покінчивши з політ. пану-ванням феодалів, в Україні Б.отримала політ. кер-во д-вою накороткий час 1917. Повністю дія-льність Б. було припинено з вста-новленням рад. влади в Україні.

Наприкінці 20 ст. з відновлен-ням укр. державності та проголо-шенням курсу на здійснення рин-ково-демократ. перетворень від-бувається нове відродження під-приємницького класу України.

Літ.: Гиндин И.Ф. Русская буржуа-зия в период капитализма, ее развитиеи особенности. «История СССР»,1963, № 2—3; Дякин В.С. Самодержа-вие, буржуазия и дворянство в 1907—1911 гг. Л., 1978; Галахов В.В. Торго-во-промышленное предприниматель-ство Российской буржуазии в концеXIX века. М., 1985; Лазанська Т. Істо-рія підприємництва в Україні (на ма-теріалах торгово-промислової стати-стики XIX ст.). К., 1999.

Т.І. Лазанська.

БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ —стрибкоподібний перехід від тра-диційного сусп-ва, заснованогона феод. ієрархії, до приватно-власницького сусп-ва, яке ґрунту-ється на рівності всіх громадянперед законом, визнанні принци-пу суверенітету народу і демократ.свобод. У ході Б.р. завершуєтьсяперетворення станів феод. сусп-ва, пов’язаних з кругообігом ка-піталу, в буржуазію як окремийсусп. клас.

Гол. рушійними силами Б.р. єбуржуазія й селянство, останнє —найбільш зацікавлене у перероз-поділі земельної власності насвою користь.

Б.р. утверджує принцип недо-торканності приватної власності,який забезпечує екон. незалеж-ність людини від д-ви. Хоча Б.р.не завершується радикальноюломкою попередніх соціальних

410БУРЖУАЗНА

структур, вона створює умови дляформування елементів громадян-ського суспільства.

Якщо буржуазія є повністюзалежною від держ. влади, то вонане набуває достатнього революц.потенціалу. Саме тому в Російсь-кій імперії під час революції1905—1907 і Лютневої революції1917 буржуазія відігравала друго-рядну роль. Гол. рушійною силоюреволюц. процесу став міськ. ісільс. пролетаріат, який перебу-вав під впливом соціаліст. і соці-ал-демократ. партій, гол. чин. есе-рів і есдеків (див. Партія соціаліс-тів-революціонерів, Російська соціал-демократична робітнича партія). Уцих революціях стихійно виниклиради робітн., солдатських і сел.депутатів (див. Ради робітничихдепутатів з 1905, Ради селянськихдепутатів, Ради солдатських де-путатів в Україні 1917), які стави-ли вимогу експропріації великихвласників (поміщиків і буржуазії).

Літ.: Ленін В.І. Революція типу1789 р. чи типу 1848 р.? В кн.: ЛенінВ.І. Повне зібрання творів, т. 9.К., 1970; Бергер П. Капиталистическаяреволюция. 50 тезисов о процветании,равенстве и свободе. М., 1994; Игна-тенко И. Революция в историческомпроцессе. Минск, 1997.

С.В. Кульчицький.

«БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИ-ЧНОЇ АНТИРАДЯНСЬКОЇ ОРГА-НІЗАЦІЇ КОЛИШНІХ БОРОТЬ-БИСТІВ» СПРАВА 1937 — одна зполіт. справ доби єжовщини, сфа-брикована під безпосереднім кер-вом наркома внутр. справ УРСРІ.Леплевського, який працювавнад «компроматами» проти чле-нів «команди» П.Постишева, зня-того 16 січ. з поста 1-го секретаряКиїв. обкому КП(б)У, а такожпроти свого попередника В.Ба-лицького. Про справу на поч. серп.1937 І.Леплевський інформувавнаркома внутр. справ СРСРМ.Єжова спец. листом, підкрес-люючи, що діяльність орг-ції«йшла по лінії створення й роз-становки у широкому масштабінаціоналістичних кадрів, особли-во у системі земельних установ —Наркомрадгоспу, Цукротресту тав закладах Наркомосу, здійснен-ня диверсій та шкідництва в різ-них областях народного госпо-дарства, особливо у сільськомугосподарстві, створення терорис-тичних груп для здійснення тера-ктів проти керівників партії тауряду». До кер-ва орг-ції булозараховано голову РНК України

П.Любченка, його заст. В.Порай-ка, нач. Управління у справах ми-ст-ва А.Хвилю, ред. газ. «Вісті»Т.Тарана, голову Київ. обласноговиконкому М.Василенка, секре-таря ЦВК УРСР М.Зиненка, го-лову Він. обласного виконкомуО.Триліського, колиш. секретаряВУЦВК Ю.Войцехівського. Зазвинуваченням в участі в орг-ціїбуло заарештовано (а згодом реп-ресовано) велику групу парт. ігосп. керівників УРСР. 29 серп.1937 на пленумі ЦК КП(б)У булорозглянуто питання «Про буржу-азно-націоналістичну антирадян-ську організацію колишніх боро-тьбистів і про зв’язок з цією орга-нізацією т. Любченка П.П.». 30серп. голова РНК УРСР П.Люб-ченко під час перерви у роботіпленуму ЦК КП(б)У покінчивжиття самогубством. 1-й секретарЦК КП(б)У С.Косіор зробив за-яву, що вчинок Любченка — цепідтвердження того, що «ми пра-вильно цю справу розібрали». Ре-пресії було продовжено. Біль-шість осіб, які проходили посправі, реабілітовані у 1950-х рр.

Літ.: Пирог Р.Я. Как погиб Пред-седатель Совнаркома УкраинскойССР П.П. Любченко. «Известия ЦККПСС», 1990, № 10; Шаповал Ю.І.Україна 20—50-х років: Сторінки не-написаної історії. К., 1993; Політич-ний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст.: Історичні нариси. К., 2002.

Ю.І. Шаповал.

БУРИНЬ — місто Сум. обл., рай-центр. Розташов. на р. Чаша(прит. Сейму, бас. Дніпра). Заліз-нична ст. Путивль. Нас. 11,8 тис.осіб (1998).

Тер. Б. була заселеною за ча-сів черняхівської культури. Містозасноване 1392. Згадується вгеогр. літ. пам’ятці 14 ст. «Списокруських міст, далеких і близьких».1878 збудовано залізничну ст.

Від 1924 — волосний центрПутивльського пов. Курської губ.Від 1926 у складі УСРР. В рокиВеликої вітчизняної війни Радян-ського Союзу 1941—1945 під часгітлерівської окупації (16 жовт.1941 — 7 верес. 1943) діяли парти-зан. загони з’єднання С.Ковпака.

Літ.: Россия. Полное географичес-кое описание нашего отечества, т. 2.СПб., 1902; ІМіС УРСР. Сумська об-ласть. К., 1973; Новоченко О.С. МістоБуринь: Сторінки історії. Суми, 1991.

О.Г. Бажан.

БУРКАЦЬКА Галина Євгенівна(н. 17(04).12.1916) — новатор с.-г.вир-ва. Двічі Герой Соц. Праці

(1951, 1958). Н. в с. Геронимівка(нині село Черкас. р-ну Черкас.обл.) у бідній сел. сім’ї.

1932—35 працювала секрета-рем і головою кількох сільрад Че-ркас. р-ну. 1935 закінчила Харків.с.-г. шк., після чого була на ком-сомольській роботі. 1935—37 —інструктор Черкас. районної ра-ди. З початком Великої вітчизня-ної війни Радянського Союзу 1941—1945 евакуйована до Саратовськоїобл. (РФ), де 1941—44 працювалав колгоспі «Серп і Молот» Перво-майського р-ну Саратовської обл.

З визволенням України 1944повернулася до рідного села. Пра-цювала бригадиром, а 1949—67 —головою правління колгоспу ім.Хрущова (пізніше — «РадянськаУкраїна»).

1956 заочно закінчила агроно-мічний ф-т Укр. с.-г. акад., де1967 зробила наук. доповідь проудосконалення системи веденняг-ва на прикладі приміськ. колго-спів. На основі доповіді їй при-своєно звання канд. екон. наук.Чл. редколегії ж. «Крестьянка».Від 1968 — ст. викл. каф-ри орга-нізації праці Укр. с.-г. акад. Депу-тат ВР СРСР 1950—66. Чл. Пре-зидії ВР СРСР 1958—66. Неодно-разово обиралася делегатомз’їздів КПУ та КПРС.

Тв.: Як ми виконуємо головне за-вдання в сільському господарстві. К.,1953; По пути крутого подъема хозяйс-тва. М., 1964; Совершенствование сис-темы ведения хозяйства. К., 1967.

І.М. Романюк.

БУРКГАРДТ (Burckhardt) ЯкобКристоф (25.15.1818—08.08.1897) —швейцарський історик к-ри й ми-ст-ва. Н. в м. Базель (Швейцарія).Вивчав історію к-ри та історіюмист-в у Берлінському (1839—42, у Л. фон Ранке, Ф.Кугеля,Й.Г.Дройзена) і Боннському ун-тах. Проф. історії та історії мист-вБазельського ун-ту (1858—93). До-сліджував історію к-ри і мист-ваСтародавньої Греції, Відродження,бароко.

Започаткував культ.-істор. на-прям в істор. науці, зосередившиувагу на дослідженні тих формсусп. орг-цій та рис світогляду,які найяскравіше характеризуютьпевну культ. епоху, відрізняючи їївід ін. епох, і водночас пов’язу-ють, споріднюють із сучасністю.У своїй найбільш відомій праці«Культура Італії в епоху Відро-дження» (Die Kultur der Renais-sance in Italien, 1860) простежуєнагромадження «сучасного» (Mo-

411БУРКГАРДТ

Г.Є. Буркацька.

Я.К. Буркгардт.

derne) у різних сферах ренесанс-ної дійсності — побуті, політиці,літ., мист-ві, становленні новоча-сної європ. д-ви. Незважаючи насуперечливий характер осн. поло-жень, кн. сприяла створенню «хре-стоматійного» образу епохи Від-родження — істор. часу, провід-ною складовою якого був інди-відуалізм, та утвердженню тези,що італійці часів Відродженнябули «першими сучасними євро-пейцями». Роздуми Б. щодо пред-мета історії та перспектив європ.цивілізації, опубл. посмертно в кн.«Всесвітньо-історичні роздуми продослідження історії» (Weltgeschi-chtiche Betrachtungen ьber Geschi-chtliche Studium, 1905), справиливплив на філос. погляди Ф.Ніцше,В.Дільтея і Б.Кроче.

П. у м. Базель.Тв.: Культура Италии в эпоху Воз-

рождения. М., 1996.Літ.: Trevor-Roper H. Introduction.

В кн.: Burсkhardt Jakob. On history andhistorians. New York, 1969.

О.В. Клименко.

БУРКО (Бурко-Корецький) Де-мид (псевд. — Данило Святогірсь-кий; 29.08.1894—09.06.1989) — про-топресвітер, церк. історик. Н. в с.Пирогів Він. пов. Подільської губ.(нині село Тиврівського р-ну Він.обл.). Освіту здобув у Він. цер-к.-учительській шк. (1913). Був мо-білізований до війська і брав участьу Першій світовій війні. Під часукраїнської революції 1917—1921був учасником Всеукр. військ.з’їзду, працював в інформаційно-му від. Ген. секретарства військ.справ. Навч. в Укр. держ. Кам’я-нець-Подільському ун-ті. Служиву Волин. д-зії Армії УНР (1920—21), з якою опинився у Польщі.Повертаючись на Батьківщину,був заарештований на кордоні(1921). Відбувши ув’язнення, за-кінчив освіту у Кам’янець-По-дільському ін-ті нар. освіти. Ви-кладав укр. мову й літ. у семиріч-них шк. Ув’язнений 1935, утік ізтюрми в Баришівці, жив до почат-ку Великої вітчизняної війни Ра-дянського Союзу 1941—1945 підвигаданим прізвищем. 12 трав.1942 у Харкові висвячений на свя-щеника митрополитом Феофілом(Булдовським). На еміграцію виї-хав улітку 1943. Учасник Ашаф-фенбурзького собору 25—26 серп.1947, на якому оформилася УАПЦ(соборноправна), але згодом віднеї відійшов. 1950 йому було від-мовлено в переїзді до США через«прокомуністичні тенденції» авто-

кефальної групи УПЦ. Був насто-ятелем парафій в Інгольштадті,Новому Ульмі, Людвігсбурзі таКарлсруе (усі нині ФРН). Від1956 — чл., від 1969 — заст. голо-ви Вищого церк. управління примитрополиті Никанорі (Абрамо-вичі). Від 1973 чл. Ради митропо-лії УАПЦ (до 1978 заст. голови).Активний співробітник ж. «РіднаЦерква», де від 1954 публікувавсерію статей-спогадів «З книгибуття Укр. Церкви». Написав ни-зку спогадів про визначних діячівУАПЦ (серед них митрополитиВ.Липківський, М.Борецький таІ.Павловський, архієпископи С.Ор-лик, К.Кротевич, П.Левицький,священики К.Стеценко та М.Че-хівський і миряни В.Біднов, М.Ле-онтович, М.Макаренко та Д.Щер-баківський). Спогади містять бага-то подробиць із життя київ. тапровінційних парафій у 1930-тірр., відтворюють картину більшо-вицьких переслідувань Церкви ітому є важливим джерелом з істо-рії православ’я цього періоду вУкраїні. До 1000-ліття християнс-тва в Україні вийшов зб. йогопраць.

П. у м. Штутгарт (ФРН).Тв.: Головні засади Української

Автокефальної Православної Церкви.На чужині. Б/м, 1946; Українська Ав-токефальна Православна Церква —вічне джерело життя. Саут-Бавнд-Брук, 1988.

Літ.: Вісімдесятиліття протопрес-вітера Д.Бурка. «Рідна Церква», 1974,ч. 99—100; Сорокаріччя священствапротопресвітера Демида Бурка. Тамсамо, 1982, ч. 130; Дев’яностоліттяпротопресв. Д.Бурка. Там само, 1984,ч. 139—140; Мартирологія українськихцерков, т.1. Торонто—Балтимор, 1987;Україна ХХ ст.: культура, ідеологія,політика: Збірник статей. К., 1993.

С.І. Білокінь.

БУРЛАКИ — 1) бездомні люди,неодружені чоловіки; 2) збірнаназва наймитів в Україні 16 — 1-їпол. 19 ст. Походили із зубожілихселян, міщан та козаків. Працю-вали в г-вах заможних верствнас., допоміжними робітникамина пром. підпр-вах, рибних про-мислах і в портах на Дніпрі, Дніс-трі, Дунаї й Чорному м. Їх працювикористовували чумаки (див.Чумацтво). За становищем і по-бутом, як самотні люди, мали ба-гато подібного до бобилів. Долі Б.присвячено багато нар. т. зв. бур-лацьких пісень. Про них писалиІ.Котляревський, Т.Шевченко, І.Не-чуй-Левицький та ін. Образ Б. відт-

ворив І.Рєпін у картині «Бурлакина Волзі».

Літ.: Труды этнографическо-ста-тистической экспедиции в Западно-Русский край, т. 1—7. СПб., 1872—78.

О.І. Гуржій.

БУРЛЯЙ Кіндрат Дмитрович (р. н.і р. с. невід.) — гадяцький полк.(1648—49), один із найближчихсподвижників Б.Хмельницького.Очевидно, брав участь у козац.поході 1624 на Сіноп (Туреччина).У лип. 1640 очолював один із мор.походів донських козаків. 1647доклав чимало зусиль до схилен-ня С.-М.Кричевського скасуватиарешт Б.Хмельницького. Належавдо числа тих осіб, які відправили-ся на Запорожжя разом із Б.Хме-льницьким. У лют. 1648 очоливпосольство до перекопського беяТугай-бея. Досягнув домовленостіпро спільну боротьбу проти шля-хетської Польщі. Очолював свійполк у Збаразькій облозі 1649.Припускають, що був тяжко по-ранений. 1653 разом із С.Мужи-ловським очолював укр. посольст-во до Москви для ведення перего-ворів стосовно укладення міжУкраїною та Рос. д-вою військ.союзу у війні проти Польщі (див.Російсько-польська війна 1654—1667).Незважаючи на відповідні повно-важення від гетьмана, до Швеціїпосольство пропущено не було.1655 Б.Хмельницький доручив Б.бути його повноважним посломта супроводжувати до Швеціїмандрівного абата Данила. ПротеМосква знову не пропустила укр.дипломатів. Документів про даль-шу діяльність Б. не виявлено.

О.К. Струкевич.

БУРМИСТЕНКО Михайло Олек-сійович (22(09).11.1902—22.09.1941) — парт. і держ. діяч УРСР,політпрацівник Червоної армії(див. Радянська армія). Н. вс. Александровка (нині село Са-ратовської обл., РФ). 1918—22працював в органах ВЧК у Пензіта Покровську (нині м. Енгельс;обидва РФ), після служби в Чер-воній армії — на рад. роботі в По-кровську. Від 1924 вчився в Ле-нінгр. комвузі та Всесоюзномукомуніст. ін-ті журналістики, з1929 працював як журналіст (відп.ред. газ. «Трудовая правда» в По-кровську). 1932 призначений 2-мсекретарем Калмицького обкомуВКП(б), з 1936 працював на відп.роботі в апараті ЦК ВКП(б). Відсіч. 1938 — 2-й секретар ЦККП(б)У, з цього ж року — чл. по-

412БУРКО

М.О. Бурмистенко.

літбюро ЦК КП(б)У, з 1939 — чл.ЦК ВКП(б). Голова ВР УРСР1-го скликання. На початку Вели-кої вітчизняної війни РадянськогоСоюзу 1941—1945 брав активнуучасть в організації партизансько-го руху на тер. України, був при-значений чл. Військ. ради Пд.-Зх.фронту (серп.—верес. 1941). Заги-нув у бою з гітлерівськими загар-бниками в гаю Шумейкове по-близу х. Дрюківщина (нині село)Сенчанського (нині у складі Лох-вицького) р-ну Полтав. області.

Літ.: Украинская ССР в ВеликойОтечественной войне Советского Со-юза 1941—1945 гг., т. 1. К., 1975; Исто-рия Украинской ССР, т. 8. К., 1984;Народная война в тылу фашистскихоккупантов на Украине, 1941—1944,кн. 1—2. К., 1985.

Н.М. Руденко.

БУРМИСТЕР (нім. Bьrgemei-ster) — в Україні 14—18 ст. поса-дова особа в міськ. самоврядуван-ні, яке ґрунтувалося на магдебур-зькому праві. Б., за «Саксонськимвейхбільдом», називався головастанового самоврядування. Бур-мистери (від 2 до 12) обиралисявиборними ратманами. В Українітерміни повноважень Б., проце-дура його обрання і компетенціявлади визначалися спец. привіле-ями, що надавалися містам, а та-кож залежали від конкретно-іс-тор. і соціально-політ. обставин.В укр. містах мало місце змішу-вання функцій війтівсько-лавни-цького (див. Лавники) суду і ради:самоврядування очолював головасуду з карних справ — війт, щосуперечило саксонській традиції.В окремих містах точилася гостраборотьба за владу між радою начолі з Б. та війтами-феодалами.

Літ.: Дядиченко В.А. Нариси сус-пільно-політичного устрою Лівобере-жної України кінця XVII—XVIII ст.К., 1959; Сас П.М. Феодальные городаУкраины в конце XV — 60-х годахXVI в. К., 1989.

П.М. Сас.

БУРСА — притулок для біднихстудентів часів середньовіччя. По-ходить від назви гаманця з цупкоїшовкової тканини; вживалося узначенні спільної каси якої-не-будь корпорації. Як притулки, деутримувалися на благодійницькікошти бідні студенти, виникли уФранції. Б. була при Київ. ко-легіумі (див. Києво-Могилянськаакадемія), де мешкало бл. третинивсіх студентів. Київ. Б. не маласталих грошових надходжень,осн. джерелом була частина від

церк. треб, яку київ. архієреї пе-редавали акад., касу поповню-вали також добровільні пожертву-вання. Бурсаки заробляли на хлібмилостинею, допомагали дячкаму приходських шк., а також одер-жували невелику частку від па-рафіяльних доходів. 1786 київ.митрополитом Гавриїлом бурса-кам було заборонено збирати ми-лостиню. Образ бідного студен-та-бурсака ввійшов у вітчизн. літ.класику.

Літ.: Суворов Н. Средневековыеуниверситеты. М., 1898; Вишневский Д.Киевская академия в первой половинеXVIII ст. К., 1903; Акты и документы,относящиеся к истории Киевской ака-демии. Отделение 2, т. 1, ч. 1. К., 1904.

О.М. Дзюба.

БУРСАК Федір Якович (1750—1827) — військовик, отаман Чор-номорського козацького війська(1799—1816). Походив з дворян-ського роду Антоновичів (Харків.губ.). Батько його був священи-ком. Б. навч. в Київ. духовній се-мінарії, але, не закінчивши її, втікна Запорозьку Січ, де отримавпрізв. «Бурсак». Військ. службупочав козаком 20 лип. 1764, бравучасть у російсько-турецькій війні1768—1774 у складі загону кіннихзапорожців під командою кошо-вого отамана П.Калнишевського. Зпочатком формування Військавірних козаків увійшов до йогоскладу, брав участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 і від-значився в боях при штурмі Оча-кова, Хаджибея (нині тер. Одеси),Ізмаїла, Мачина (нині м. Мечин,Румунія). 29 груд. 1788 полковийосавул Б. дістав армійський чинпоручика. За виявлену хоробрістьпри штурмі Ізмаїла (1790) пред-ставлений до нагородження Зо-лотою відзнакою. 10 лют. 1791одержав звання капітана.

1792—93 Б. у складі Чорно-мор. козац. війська переселивсяна Кубань, де його обрано військ.скарбником і він увійшов до чис-ла 12 старшин, наділених найви-щою владою у війську. Указомімп. Павла I від 22 груд. 1799полк. Б. затверджено військ. ота-маном Чорномор. козац. війська.Виявив себе добрим адміністра-тором, дбайливим господарем,який турбувався про добробутвійська. 1815 Б. звернувся доімп. Олександра I з проханнямзвільнити його від посади за ста-ном здоров’я, на що отримав до-звіл 1816.

П. у м. Єкатеринодар (нині м.Краснодар, РФ), похований натер. Єкатеринодарської фортецібіля військ. Воскресенського со-бору.

Літ.:Фелицын Е.Д. Кошевые, войс-ковые и наказные атаманы бывшихЧерноморского, Кавказского линей-ного, а ныне Кубанского казачьеговойска. 1788—1888 гг. Воронеж, 1888;Щербина Ф.А. История Кубанского ка-зачьего войска, т. 1. Екатеринодар,1910.

Є.Д. Петренко.

БУРУНДАЙ, Бурондай (р. н. і р. с.невід.) — монгол. полководецьсеред. та 3-ї чверті 13 ст. Київськийлітопис під 1240 називає його, по-ряд з Субедеєм, одним з найбільшдосвідчених «воєвод» хана Батия.Брав активну участь у поході мон-голо-татар. орд на Сх. та Центр.Європу. В берез. 1237 Б. очоливмонголо-татар. полки, що захо-пили Суздаль (нині місто Влади-мирської обл., РФ). Наприкінці50-х рр. 13 ст. золотоординськийхан Берке доручив Б. управлятипридніпровським улусом, провес-ти серію військ. експедицій,спрямованих на остаточне під-корення Русі монголо-татарами.На вимогу Б. князі Данило Галиць-кий та Василько Романович булизмушені зруйнувати фортеці уПд.-Зх. Русі. Б. здійснив походипроти Польщі та Литви (1258—60).

Літ.: Каргалов В.В. Внешнеполити-ческие факторы развития феодальнойРуси: Феодальная Русь и кочевники.М., 1967; Пашуто В.Т. Внешняя поли-тика Древней Руси. М., 1968; Татаро-монголы в Азии и Европе. М., 1977.

О.Б. Головко.

БУРЦОВ Іван Григорович (15(04).12.1795, за ін. даними, 1794—04.08(23.07).1829) — військовик,історик. З дворян Рязанської губ.Вчився в Благородному пансіоніприМоск. ун-ті. На військ. службіз 11 серп. (30 лип.) 1812, офіце-ром. Учасник Війни 1812 та закор-донних походів рос. армії 1813—14, за відзнаку в яких 1814 переве-дений до Гвард. генштабу. Від1819 — ад’ютант нач. штабу 2-їармії у м-ку Тульчин. Автор вій-ськ.-теор. розробок. Виступав учасописах «Военный журнал»,«Отечественные записки». Опра-цьовував архів. джерела з історіїрос.-турец. воєн 18 — поч. 19 ст.,став одним із укладачів чотири-томника, присвяченого Прутсь-кому походові 1711, російсько-туре-цькій війні 1735—1739 і російсько-

413БУРЦОВ

Ф.Я. Бурсак.

турецькій війні 1768—1774, російсь-ко-турецькій війні 1787—1791, росій-сько-турецькій війні 1806—1812. З1822 — полковник, керуючий ка-нцелярією нач. штабу 2-ї армії,зав. навч. батальйоном, з 1824 —командир Укр. піх. полку (гол.квартира — у м-ку Гранів, нинісело Гайсинського р-ну Він. обл.).

Чл. переддекабристської «Свя-щенної артілі», «Союзу порятун-ку», Корінної управи «Союзу бла-годенства» (депутат від Тульчин-ської управи на Моск. з’їзді 1821),«Товариства військових наук».Викликаний І.Дибичем до Санкт-Петербурга, 23(11) січ. 1826 взя-тий під арешт у Петропавловськійфортеці. Покаявся особисто імп.Миколі I, був звільнений з посадита ув’язнений до Бобруйськоїфортеці. Того ж року переведенийдо Коливановського піх. полку,1827 — під суворий нагляд до Ти-фліського, а потім Мінгрельсько-го полку. Брав участь у рос.-перській війні 1826—28, російсь-ко-турецькій війні 1828—1829.Став комендантом захопленого1827 Тавриза (нині м.Тебріз,Іран). 1828 тимчасово виконувавобов’язки нач. штабу ОкремогоКавказ. корпусу, був призначе-ний командиром Херсон. грена-дерського полку. 1829 номінова-ний генерал-майором, команду-вав бригадою та окремим заго-ном, 31(19) лип. тяжко поране-ний на бойовищі під Байбуртом,поблизу с-ща Харт. Нагородже-ний орденами св. Володимира4-го ст. з бантом (1814) та св.Георгія 4-го класу (1828).

П. по дорозі на Трапезунд(м. Трабзон, Туреччина), похова-ний у соборі м. Горі (Грузія).

Літ.: Д.С. Бурцов. В кн.: Русскийбиографический словарь. СПб., 1908;Восстание декабристов: Материалы,т. 8. Л., 1925; Чернов С.Н. У истоковрусского освободительного движения.Саратов, 1960; Декабристы: Биогра-фический справочник. М., 1988.

П.Г. Усенко.

БУРЧЕНКО Дмитро Тимофійович(02.05.1904—15.09.1983) — учас-ник партизанського руху на тер.України під час Великої вітчиз-няної війни Радянського Союзу1941—1945. Н. в с. Новгородка.1931 закінчив Ленінгр. комуніст.ун-т ім. Н.Крупської, працювавна парт. роботі. Від трав. 1943 —секретар Він. підпільного обкомуКП(б)У і з 30 трав. 1943 — ко-місар Він. партизан. з’єднання(командир — Я.Мельник), яке дія-

ло в Білорусі, Сум., Кам’янець-Подільській (нині — Хмельн.) таВін. областях. З 1945 — на парт.і рад. роботі. 1968 вийшов на пен-сію.

П. у м. Київ.Літ.: Украинская ССР в Великой

Отечественной войне Советского Со-юза 1941—1945 гг., т. 1—2. К., 1975;Народная война в тылу фашистскихоккупантов на Украине, 1941—1944,кн. 1—2. К., 1985.

Н.М. Руденко.

БУРШТИН — місто Галицькогор-ну Івано-Франк. обл. Розташов.на р. Гнила Липа (прит. Дністра).Залізнична ст. Нас. 15,7 тис. осіб(1998).

Поблизу Б. знайдені кам’янізнаряддя доби бронзи, є старода-вні кургани. Перші письмовізгадки датуються 1554. У 2-й пол.16 ст. Б. належав польс. графуСкарбеку, з 1630 його власникомбув магнат Яблоновський (див.Яблоновські). Місто зазнало руй-націй від татар. набігів, а такожвнаслідок битви 1629 між польс.загонами і татар. військом і 1675,за часів польс.-турец. війни (див.Польсько-турецькі війни 16—18 ст.).У 1730— 50-х рр. місц. жителі бра-ли участь у русі опришків. 1849відкрита однокласна народна шко-ла, 1898 — чотирикласна шк. (з1909 — п’ятикласна). З 1939 Б. ускладі УРСР. У роки Великоївітчизняної війни Радянського Со-юзу 1941—1945 окуповане гітле-рівцями від 4 серп. 1941 по 26серп. 1944. Райцентр 1940—62.Місто від 1993. У повоєн. рокизбудовано Бурштинську держ.районну електростанцію. У містізбереглися залишки замку-фор-теці 16 ст.

Літ.: ІМіС УРСР. Івано-Франків-ська область. К., 1971; Шеремет О.П.Галич: Путівник. Ужгород, 1989.

Г.А. Вербиленко.

БУСЕЛ Яків (псевд.: Галина, Ки-ївський, Дніпровський, Шахтар;1910—15.09.1945) — політ. діяч,публіцист, учасник нац. визвол.змагань 1940-х рр. Н. в м-ку Кле-вань. Орг., військ. і політ. рефе-рент Крайової екзекутиви ОУНпн.-зх. укр. земель (ПЗУЗ, 1935—37), один із засн. революц. нац.руху на Волині й Поліссі. Політв’я-зень польс. тюрем (1939). Чл. осе-редку пропаганди ОУН(б) (див.Організація українських націона-лістів) у Кракові (1940—41). Одинз організаторів і учасник 2-го Ве-ликого збору ОУН(б) (квіт. 1941).

Референт пропаганди Крайовогопроводу ОУН ПЗУЗ (1941—44).Ред. підпільних вид. ОУН іУкраїнської повстанської армії наПЗУЗ: «Інформатор» (1942—43),«Вісті з фронту УПА» (1943), «Дозброї» (1943—44) та ін. Нач. політ-виховного від. Крайового військ.штабу УПА—Північ (1943). Учас-ник 3-го Надзвичайного великогозбору ОУН (серп. 1943), на якомубув обраний чл. Проводу ОУН.Ініціатор скликання 1-ї конф. по-неволених народів Сх. Європи іАзії (листоп. 1943). Заст. крайово-го провідника ОУН ПЗУЗ та заст.крайового командира УПА—Пів-ніч (1944). Один із творців Нар.визвол.-революц. орг-ції (1944).Нач. політвиховного від. Гол.військ. штабу УПА (1944—45). За-гинув у бою з підрозділом внутр.військ НКВС в с. Бишки Козівсь-кого р-ну Терноп. обл.

Автор праці «Совєтський пат-ріотизм» (надрукована посмертно1946) та інших.

Літ.: Содоль П. Українська Повста-нча Армія, 1943—1949: Довідник. Нью-Йорк, 1994.

О.Й. Стасюк.

БУСКЕВИЧА ЛУКАША ДИ-ПЛОМАТИЧНА МІСІЯ ДО ТУ-РЕЧЧИНИ 1668. Після Андрусів-ського договору (перемир’я) 1667гетьман П.Дорошенко і більшістьправобереж. козацтва перекона-лися у марності сподівань на рів-ноправні міждерж. відносини зРіччю Посполитою та Рос. д-вою.Цим були викликані пошуки но-вого союзника в особі Туреччини.У серп. П.Дорошенко послав досултанаМегмеда IV посольство начолі з Л.Бускевичем (ген. писар1667—68, подільський полковник1671) та Г.Білогрудом (уман. пол-ковник 1666—67, 1671—72), якеприбуло до Стамбула наприкінцілистоп. Посли представили турец.стороні проект договору з 17 ста-тей. На цій підставі мав бути укла-дений військ.-політ. союз Геть-манщини та Османської імперії. Задоговором, султан мав бути фор-мальним зверхником Гетьманщи-ни, але не повинен був втручатисяу внутр. справи України, будуватитам мечетей тощо. Влада гетьманаставала пожиттєвою. Передбача-лося, що київ. митрополит будерукопокладатися константиноп.патріархом (див. Константинополь-ський патріархат).

В цілому статті договору булоприйнято, і в лют. 1669 Бускевичразом із турец. послами (візир

414БУРЧЕНКО

Д.Т. Бурченко.

Я. Бусел.

Мухамед і Делавер-паша) прибу-ли до Чигирина (Г.Білогруда за-тримали в Стамбулі). На Корсун-ській раді (серед. берез. 1669)більшість козаків підтримали пе-рехід під турец. протекторат, од-нак не присягали Мегмеду IV.Після ради для уточнення умовдоговору в Стамбул відбула Рад-кевича-Портянки Михайла дипло-матична місія 1669. Союз з Ос-ман. імперією було укладено, од-нак послаблення Гетьманщинипризвело до грубого порушеннясултаном попередніх домовленос-тей.

Літ.: Дорошенко Д. Гетьман ПетроДорошенко. Нью-Йорк, 1985.

Ю.А. Мицик.

БУСУРМАН (басурман, басур-мен, бесурман, бесурмен), бусур-мен (бусурманець) — давньоукр.запозичення з тюркських мов,найімовірніше з кримськотатар.,у діалектах якої форма «Б.» моглабути результатом фонетичної ви-дозміни араб.-перської форми«мусульман» («муслім-ун» — «му-сульмани»). Вживалося для озна-чення людини ін. віри. Як нас-лідок негативного ставлення дотих, кого називали Б., в Україніз’явилися також видозміни —«бісурман» та «бесур», що прив’я-зували таких осіб до «бісівського»кола понять.

Д.С. Вирський.

БУСЬК (колиш. назва Бузьк) —місто Львів. обл., райцентр. Роз-ташов. на правому березі р. Зх.Буг (прит. Вісли), при впадінні внеї р. Полтва та за 5 км від заліз-ничної ст. Красне. Нас. 8,6 тис.осіб (1998).

Перша згадка про Б. (див.Бужськ) в писемних дж. датується1097. З 13 ст. входив до складу Га-лицько-Волинського князівства. 1284пограбований і зруйнований мон-голо-татарами. Нас. Б. брало ак-тивну участь у національній рево-люції 1648—1676. Б. і його околицістали місцем битв козаків підпроводом Б.Хмельницького з польс.військами. 1655 загони Б.Хмель-ницького взяли місто і знесли йо-го укріплення. Після першого по-ділу Польщі 1772 (див. ПоділиПольщі 1772, 1793, 1795) відійшовдо Австрії (від 1867 — Австро-Уго-рщина). З розпадом Австро-Угор-щини увійшов до складу ЗУНР.1919—39 належав Польщі. З 1 лис-топ. 1939 Б. у складі УРСР (див.Возз’єднання українських земель вєдиній державі). Місто та райцентрвід 1940. В роки Великої вітчизня-

ної війни Радянського Союзу 1941—1945 окуповане гітлерівцями від 1лип. 1941 по 18 лип. 1944, входилодо складу Генеральної губернії.

У Б. народився укр. мовозна-вець, проф. Львів. ун-ту І.Свен-ціцький. Пам’ятки: поселення(2 тис. до н.е.), городище (10—13ст.), дзвіниця Онуфріївської цер-кви (1680), церква св. Параскевії(1708), парк 18 ст., монумент начесть Держ. незалежності Украї-ни (1992).

Літ.: Площанський В. Буск, город йб. княжество т.им. на Галыцкой Руси,по данным из истории, топографии йстатистики. Львов, 1872; Памятникиистории и культуры Украинской ССР:Каталог-справочник. К., 1987.

Ю.З. Данилюк.

БУТ (Павлюк) Павло Михнович(р. н. невід. — 1638) — один із ва-тажків Павлюка повстання 1637.Протягом багатьох років на поч.17 ст. брав участь у козац. походахпроти турків і татар. Під час ви-ступу запорожців проти Польщі ізруйнування фортеці Кодак 1635був схоплений королів. комісара-ми разом з І.Сулимою і відправле-ний до Варшави. Існують різніверсії щодо скасування винесено-го йому сеймом смертного виро-ку. Очевидно, шляхетський урядпрагнув у майбутньому викорис-тати Б. як впливову особу середкозаків для придушення визвол.руху в Україні. Проте 1637 він бувобраний на Січі гетьманом і очо-лив козац. повстання. У таборі підм-ком Боровиця (нині село Чиги-ринського р-ну Черкас. обл.) Б.схопили і відправили до Варшави,де невдовзі стратили.

Літ.: Щербак В.О. Антифеодальнірухи на Україні напередодні визволь-ної війни 1648—1654 рр. К., 1989.

В.О. Щербак.

БУТАКОВ Григорій Іванович (09.10(27.09).1820 — 12.06(31.05).1882) — військ. моряк, дипломат,ген.-ад’ютант (1869), адмірал (1878).Брат О. Бутакова.Н. в м. Рига (ни-ні Латвійська Республіка) в родиніофіцера. По закінченні Мор. ка-детського корпусу в Санкт-Петер-бурзі — на Балтиці, від зими1837/38 — офіцер Чорномор.флоту. Навесні 1838 брав участь удесантуванні загону ген. М.Раєв-ського на кавказьке узбережжя,потім — у походах до Середзем-ного м. 1847—50; командуючитендером «Поспешный», спільноз командиром подібного судна«Скорый» І.Шестаковим склав

лоцію Чорного м. 1851 прийняв уВеликій Британії пароплав «Ду-най» і доправив 1852 до Микола-єва. 1852 командував бригом «Ар-гонавт». Під час Кримської війни1853—1856 командував паропла-во-фрегатом «Владимир», започат-кував крейсерство до Босфору(протока між Чорним і Мармуро-вим морями). 17(05) листоп. 1853виграв перший бій пароплавів(«Владимир» у присутності наборту В.Корнілова атакував і поло-нив турец.-єгип. судно «Пер-ваз-Бахри»). Учасник Севастополь-ської оборони 1854—1855. Замінивзагиблого В.Корнілова на посадінач. штабу Чорномор. флоту.

Із 1856 — «зав. мор. части-ною», гол. командир Миколаїв.порту, військ. губернатор Мико-лаєва і Севастополя, контр-ад-мірал, зарахований до імператор-ського почту. 1860 — флагман ес-кадри гвинтових кораблів Балт.флоту. 1863—67 — військ.-мор.аташе Рос. імперії у Великій Бри-танії, Франції, Італії (від 1866 —віце-адмірал). Од 1867 — нач.балт. броненосної ескадри, від1877 — нач. загону, з 1878 — нач.оборони Свеаборга (нині Суомен-лінн, один з р-нів м. Гельсінкі,Фінляндія), з 1881 — гол. коман-дир Петерб. порту, 1882 — чл.Держ. ради. Розробив нові засадитактики та правила маневрів (ево-люцій) для кораблів-пароплавів.Склав Звід мор. сигналів. Пуб-лікував матеріали у час. «Морс-кой сборник».

Кавалер багатьох орденів, ут.ч. Олександра Невського (1877),св. Анни 1-го ст. (1863), св. Ста-ніслава 1-го ст. (1861), св. Георгія4-го ст. (1853), удостоєний Де-мидовської премії Петерб. АН(1863).

П. у м. С.-Петербург.Літ.: Березин Е. Адмирал Г.И.Бута-

ков. СПб., 1884; Житков К. Светлойпамяти Григория Ивановича Бутакова,адмирала русского флота. «Морскойсборник», 1912, № 4; Лурье А., Мари-нин А. Адмирал Г.И.Бутаков. М., 1954;Доценко В.Д. Морской биографиче-ский словарь. СПб., 1995.

П.Г. Усенко.

БУТАКОВ Олексій Іванович (19(07).02.1816—28.06.1869) — військ.моряк, контр-адмірал із зараху-ванням до імператорського почту(1864), мандрівник, письменник.Брат Г.Бутакова. Чл. Рос., почес-ний чл. Берлінського геогр. т-в.Н. в м. Кронштадт (нині С.-Пе-терб. міськради, РФ). ЗакінчивМор. кадетський корпус (офіцер

415БУТАКОВ

Г.І. Бутаков.

О.І. Бутаков.

од зими 1832/33). Служив на Бал-тиці, виступав у рос. журналах ізпер. тв. іноз. авторів (Ф.Марріе-та, Ч.Діккенса, Ф.-М.Пінта та ін.).1840—42 будучи ст. офіцером транс-порту «Або» здійснив навколо-світнє плавання, враження відякого відображені в його нарисахна сторінках преси, в т. ч. час.«Отечественные записки» (1843—44).

1848—49 керував Аральсь-кою гідрографічною експедицією,включив до неї художником реп-ресованого Т.Шевченка (останнійпотім називав Бутакова «другом,товаришем та командиром», теп-ло відгукувався в листах до знайо-мих, виконав сепією малюнок«О.Бутаков і фельдшер О.Істомінпід час зимівлі на Косаралі»).Дістав догану «за упущення знагляду за рядовим Шевченком».1850 видав карту Аральського м.У 1850-х рр. організував Аральсь-ке пароплавство, здійснив походиСирдар’єю та Амудар’єю, бравучасть у військ. операціях, відзна-чився при штурмі 1853 фортеціАк-Мечеть (нині Кзил-Орда, Ка-захстан). 1857 на чолі трисотен-ного карального загону брав участьу придушенні повстання казахів,за що був удостоєний чину ка-пітана 1-го рангу. 1863 переведе-ний на Балт. флот, де, зокрема1867, виконував обов’язки ес-кадр-майора при імп. Олександ-рі II. Публікував статті у ж. «Мор-ской сборник», наук. виданнях.Захворівши, 1869 виїхав за кор-дон на лікування. Кавалер орде-нів св. Володимира 4-го ст. (1849)і 3-го ст. (1866), св. Анни 2-го ст.з імператорською короною(1858), св. Станіслава 1-го ст.(1868) та ін., у т. ч. іноз.

П. у м.Швальбах (Німеччина).Літ.: Свиты Его Величества контр-

адмирал Алексей Иванович Бутаков.«Морской сборник», 1869, № 9; Дмит-риев В.И. А.И.Бутаков. М., 1955; Ма-цапура М. Т.Г.Шевченко та О.І.Бу-таков. В кн.: Шевченко — художник.К., 1963; Барсукова Н.П. Бутаков. Вкн.: Русские писатели: 1800—1917, т. 1.М., 1989.

П.Г. Усенко.

БУТИРСЬКИЙ Василь Петрович(30.12.1896—1938) — рад. військ.діяч. Н. в с. Воздвиженка Серпу-ховського пов. Моск. губ. Закін-чив Полівановську вчительськусемінарію, 2-гу Моск. військ.шк., прапорщик. Учасник Першоїсвітової війни. 1919 вступив доЧервоної армії (див. Радянська

армія). Від черв. 1919 до квіт.1921 — пом. нач. штабу 45-їстрілец. д-зії, що брала участь убоях проти військ ген.-лейтенан-та А.Денікіна, в польсько-радянсь-кій війні 1920, придушенні повс-танського руху в Україні 1918—1922. З 1922 по 1925 навч. уВійськ. акад. РСЧА. З 1926 —пом. нач. оперативного від. штабуУкр. військ. округу, з 1927 — ко-мандир 152-го стрілец. полку. 1930закінчив заг.-військ. від-ня Кур-сів вищого начальницького скла-ду, з 1931 — нач. штабу 14-гострілец. корпусу Укр. військ.округу, пізніше — нач. штабу Ки-їв. військ. округу.

Репресований 1938, тоді жстрачений.

Л.В. Гриневич.

БУТИЧ Іван Лукич (н. 21.09.1919) — історик-джерелознавець іархівіст. Канд. істор. наук (1950).Дійсний чл. НТШ (1992). Н. вс. Усівка (нині село Пирятинсь-кого р-ну Полтав. обл.). ЗакінчивКиїв. ун-т (1945). 1954—71 — нач.наук.-видавничого від. Архів.управління при РМ УРСР, 1958—65 — відп. ред. «Науково-інформа-ційного бюлетеня Архівного управ-ління УРСР», 1965—71 — ж. «Ар-хіви України». Співзасн. і співред.міжвідомчого зб. «Історичні дже-рела та їх використання» (1964—71). 1971—91 працював у редакціїІМіС УРЕ, з 1991 — пров. н. с.Ін-ту укр. археографії АН Украї-ни (нині Інститут українськоїархеографії НАН України). Ав-тор праць з архівознавства, іс-торіографії, краєзнавства істор.Був ініціатором і співупорядни-ком документальних зб. про Т.Ше-вченка (1963), І.Франка (1966),Лесю Українку (1971). За участь унаук. опрацюванні і вид. щоден-ника О.Кістяківського присудже-но премію ім. М.ГрушевськогоНАН України.

Тв.: Генеральний опис Лівобереж-ної України 1765—1769 рр.: Покажчикнаселених пунктів. К., 1959 [спів-упор.]; Документи Богдана Хмельни-цького. К., 1961 [співупор.]; Архів —літопис народу. К., 1970; Гайдамаць-кий рух на Україні в XVIII ст. К., 1970[співупор.]; Кирило-Мефодіївське то-вариство, т. 1—3. К., 1990 [співупор.];Чернігівщина: Енциклопедичний до-відник. К., 1990 [у співавт.]; Полтав-щина: Енциклопедичний довідник. К.,1992 [у співавт.]; Універсали БогданаХмельницького. 1648—1657. К., 1998[співупор.].

Літ.: Іван Лукич Бутич: Бібліогра-фія. К., 1999; Загорецька О. Ювілейвченого історика-археографа І.Л.Бути-

ча. «Студії з архівної справи та доку-ментознавства», 1999, т. 4.

Я.Д. Ісаєвич.

БУТІВКА — назва до 70-х рр.18 ст. смт Павлиш.

БУТКОВ Петро Григорович(28(17).12.1775—24(12).12.1857) —рос. історик, держ. діяч. Акад. Пе-терб. АН (1841), генерал-лей-тенант. Н. у слободі Осинова (ни-ні с. Осинове Новопсковськогор-ну Луган. обл.). Освіту здобувсамостійно. 1791—1811 на військ.службі. З 1825 обіймав різні поса-ди в Мін-ві фінансів та МВСРосійської імперії. Сенатор (1850).Вивчав історію Давньої Русі та їївідносин з Візантією. Прибічникістор. концепції нім. історикаА.Шлєцера та рос. історика М.Ка-рамзіна (див. Норманська пробле-ма). На основі аналізу джерел до-водив справжність давньорус. по-чаткового літопису. Найважливішапраця — «Оборона летописи русс-кой». У дискусіях з історикомМ.Каченовським та «скептиками»порушив питання про час виник-нення осн. редакції «Повісті вре-менних літ».

Тв.: Оборона летописи русской,Несторовой, от навета скептиков. СПб.,1840; Материалы для новой историиКавказа с 1722 по 1803 гг., ч. 1—3.СПб., 1869.

Літ.: Погодин М.П. О трудах гг.Бут-кова и Кубарева относительно Несто-ра. В кн.: Погодин М.П. Исследования,замечания и лекции о русской исто-рии, т. 1. М., 1846; Список собранияпечатных сочинений и рукописныхтрудов П.Г.Буткова. «Известия Акаде-мии наук. Отделение русского языка исловесности», 1858, т. 7; Косвен М.О.П.Г.Бутков как кавказовед-этнограф.В кн.: Косвен М.О. Этнография и исто-рия Кавказа. М., 1961.

О.В. Ясь.

БУТОВИЧІ— кілька козац.-стар-шинських родів різного похо-дження серед. 17 ст. Перший рідзапочаткований шляхтичем Бог-даном Б. Від польс. короля Яна IIКазимира Ваза отримав два при-вілеї на маєтності (1649). Йогосин Іван Б. згадується в докумен-тах як військовий товариш (1675,1676) і батуринський сотник(1677). Степан Іванович Б. — зятьчерніг. полк. Я.Лизогуба, «слугаего милости полковника черниго-вского и староста седневский»(1689) — посідав сотенні й полко-ві посади в Чернігівському полку,генеральний осавул (1709—17). Йо-го нащадки отримували чини пе-

416БУТИРСЬКИЙ

І.Л. Бутич.

П.Г. Бутков.

Герб роду Бутовичів —нащадків БогданаБутовича.

реважно бунчукових товаришів,військових товаришів, військовихканцеляристів. Серед них булисвященики, військовослужбовцірос. армії, статські чиновники,працівники судів та ін. Рід існувавдо кін. 19 ст.

Другий рід бере свій початоквід зіньківського сотника Іллі Б.(1680, Бутовичі-Базилевичі). Йо-го нащадки служили в козац. вій-ську бунчуковими, військ., знач-ковими товаришами, сотниками,військ. канцеляристами, булисвящениками, статськими і суд.чиновниками, військовослужбов-цями рос. армії та ін. Рід існувавдо поч. 20 ст.

Третій рід — від Тараса Б., ви-хідця з Волині. Його син Филон Б.був священиком, онук ГригорійБ. — протопопом переяслав.(1651— 65), гадяцьким (1666—69),переяслав. і гадяцьким (1669—75), правнук Артамон Б. служив уГенеральній військовій канцелярії(1672), священиком в м. Гадяч,(1680), протопопом зіньківським іопішнянським (до 1698). Наступ-ні нащадки служили здебільшогов козац. війську Гетьманщини.Григорій Артамонович Б. був при-хильником І.Мазепи, наближе-ним до П.Орлика (1712). 1715 по-вернувся в Україну, був репресо-ваний царським урядом і висла-ний до Москви, де проживав піднаглядом до кінця свого життя(1740). Вихідці з роду обіймалипосади сотників, полкових писа-рів, були священиками, військо-вослужбовцями рос. армії, статсь-кими чиновниками. Рід існувавдо кін. 18 ст.

Літ.: Модзалевський В.Л. Малорос-сийский родословник, т. 1. К., 1908.

В.В. Панашенко.

БУТУРЛІН Василь Васильович(р. н. невід. — 31(21).12.1656) —рос. військ. діяч, дипломат, ближ-ній боярин, дворецький і воєвода.В січ. 1654 Б. очолював повнова-жне рос. посольство на перегово-рах з гетьман. урядом Б.Хмельни-цького під час Переяслав. ради(див. Березневі статті 1654). 27(17) січ. приймав присягу на вір-ність рос. цареві від козаків іміщан Києва. У берез. 1654 бравучасть в укр.-рос. переговорах уМоскві. За успішне виконанняпокладеної на нього дипломатич-ної місії Б. був пожалуваний відрос. царя Олексія Михайловичапочесним званням та пожиттєвимправом на отримання певної ч.прибутку з акцизних зборів. Вліт-

ку—восени 1654 супроводжувавцаря під час воєн. кампанії на тер.Великого князівства Литовського.Виступав посередником у стосун-ках гетьман. уряду з царем. 21(11)берез. 1655 призначений головно-команд. рос. військ в Україні.Влітку—восени 1655 очолювавцарські полки у спільному з укр.військами поході на зх.-укр. зем-лі. Брав участь в облозі м. Кам’я-нець (нині Кам’янець-Подільсь-кий), Львів, здобутті м. Бар, с. Зінь-ків (нині село Віньковецького р-нуХмельн. обл.), м. Чортків, м. Гуся-тин та ін. правобереж. і зх.-укр.міст, битві під с. Озерна (нині се-ло Зборівського р-ну Терноп.обл.). У ході кампанії 1655 між Б. іБ.Хмельницьким виявилися гли-бокі розбіжності щодо методів ве-дення бойових дій, ставлення домісц. нас. та перспектив приєд-нання тієї тер. до складу Укр. ко-зац. д-ви. Спричинений нимиукр.-рос. конфлікт став одним звирішальних мотивів зняттяБ.Хмельницьким облоги Львова івідведення військ на Подніпро-в’я. За інформацією окремих іс-тор. джерел, невиправдані репре-сії Б. стосовно нас. правобереж. ізх.-укр. міст, самовільний відхідіз стратегічно важливого для Мо-скви регіону, а також звинувачен-ня у здирництві та хабарництвінакликали на нього гнів і опалуОлексія Михайловича. По дорозідо Москви Б. захворів і помер уКиєві (за інформацією Павла Але-ппського — отруївся, аби уникну-ти покарання царя, за ін. дани-ми — помер від рани, отриманої вбитві під Озерною). Похований уЧудовому монастирі в Москов-ському Кремлі.

Дж.: Дворцовые разряды, т. 2—3.СПб., 1851—52; Памятники диплома-тических сношений древней России сдержавами иностранными, ч. 1, т. 3, 5,10. СПб., 1854,1858, 1871; Акты, отно-сящиеся к истории Южной и Запад-ной России, т. 10, 14. СПб., 1872, 1898;АрхивЮго-Западной России, ч. 3, т. 4.К., 1878; Акты Московского государ-ства, т. 2—3. СПб., 1890—94; Алеппс-кий П. Путешествия Антиохского пат-риарха Макария в Россию в половинеXVII века, описанные его сыном архи-епископом Павлом Алеппским, вып. 2.М., 1897.

Літ.: Санин Г.А. Отношения Рос-сии и Украины с Крымским ханствомв середине XVII века. М., 1987; Кри-п’якевич І.П. Богдан Хмельницький.Львів, 1990; Смолій В.А., Степан-ков В.С. Богдан Хмельницький: Со-ціально-політичний портрет. К., 1993;Грушевський М.С. Історія України-Ру-си, т. 9, ч. 1—2. К., 1996—97; Яковле-

ва Т. Гетьманщина в другій половині50-х років XVII cтоліття: Причини іпочаток Руїни. К., 1998; Горобець В.М.Українська зовнішня політика післяПереяслава: стратегічні цілі та так-тичні відступи другої половини1655 р. «УІЖ», 2000, № 1, 2.

В.М. Горобець.

БУХАРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙДОГОВІР 1812. Завершив росій-сько-турецьку війну 1806—1812.Усвідомлюючи небезпеку неми-нучої війни з Францією (див.Війна 1812 ), царський уряд відмо-вився від далекосяжних планівприєднати до Рос. імперії Дунай-ські князівства. 3 квіт. (22 берез.)1812 імп. Олександр I вимагає відголовнокоманд. Молдав. армії ген.від інфантерії графа М.Кутузованегайно укласти мир, погоджую-чись на кордон по р. Прут до впа-діння її в Дунай. 11(04) трав. Ку-тузов доповів імператору проузгодження спірних питань, на-ступного дня було парафувано по-передні умови, а 28(16) трав. 1812підписано текст рос.-турец. мир-ного договору.

Ст. 1-ша Б.м.д. проголошува-ла стан миру «між обома високи-ми імперіями». Ст. 2-га обіцялаамністію учасникам бойових дій.Ст. 3-тя визнавала чинність попе-редніх рос.-турец. трактатів і кон-венцій. Ст. 4-та підтверджувала1-шу ст. прелімінаріїв (тимчасовірішення): «Блискуча Порта Отто-манська уступає і віддає російсь-кому імператорському двору зем-лі, розташовані на лівому березіПруту з фортецями, містечками,поселеннями й житловими спору-дами; середина ж ріки Прут будекордоном між обома високимиімперіями». Кілійське гирло дель-ти Дунаю проголошувалося спіль-ним, торг. кораблі Росії моглиплавати по всій течії Дунаю,військ. — лише до впадіння в ньо-го р. Прут. Цим давня укр. земляХотинщина й українці, що прожи-вали на всій тер. дністровсько-прутського межиріччя, зокремана пд., прилучалися до осн. маси-ву етнічних укр. земель, а кордо-ни Туреччини віддалялися від тер.України.

Ст. 5-та засвідчила повернен-ня Осман. імперії Молдови і Ва-лахії (див. Волощина), підтверджу-ючи їх «привілеї». Ст. 6-та збе-рігала кордони, що існували пе-ред війною на Кавказі. Ст. 7-мамістила взаємні гарантії іновір-цям. Ст. 8-ма надавала сербам ав-тономію й право самостійно зби-рати податки для султана. Насту-

417БУХАРЕСТСЬКИЙ

пні 8 статей регулювали ін. пи-тання рос.-турец. взаємин.

24(12) черв. 1812, перебува-ючи у Вільно (нині Вільнюс), Оле-ксандр I ратифікував Б.м.д.

За укладення цього договоруграф М.Кутузов отримав титулнайяснішого князя.

Літ.: Миллер А.Ф. Мустафа пашаБайрактар. М., 1947; Внешняя поли-тика России ХIX и начала XX века,т. 6. М., 1962; Бессарабия на перекрес-тке европейской дипломатии: Доку-менты и материалы. М., 1996.

Р.Г. Симоненко.

БУХАРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙДОГОВІР 1918. Завершив війнуміж Румунією та Четверним сою-зом (Німеччиною, Австро-Угор-щиною, Туреччиною й Болга-рією), остаточно ліквідувавшиСх. фронт Першої світової війни.Розроблення умов Б.м.д. затягло-ся на півроку (перемир’я на фро-нті від верхів’я Дністра до гирлаДунаю датовано 9 груд. 1917).Остаточний текст договору бувукладений вже після підписання5 берез. в м. Ясси (Румунія) Аве-реску і 9 берез. в Одесі Х.Раковсь-ким протоколів про ліквідаціювоєн. конфлікту між Румунією таРСФРР і угоди про виведення ру-мун. військ з Бессарабії у двомі-сячний термін. Однак преліміна-рний мирний договір Румунії зЧетверним союзом був підписа-ний ще 5 берез. 1918 у Буфті (підБухарестом), він виявив наміриЧетверного союзу спрямувати екс-пансію Румунії на сх., віддаючи їйБессарабію. Відповідно Румуніясприяла нім.-австрійс. військам,що перекидалися через Бессара-бію на пд. України (див. Австро-німецьких військ контроль надтериторією України 1918). Праг-нучи «належних гарантій одер-жання Бессарабії», румун. уряднавіть «висловлював бажання…направити Дунайську флотилію доСевастополя та гирл річок України,щоб там вони діяли разом із зброй-ними силами» Четверного союзу. Увідповідь ст. 4 Б.м.д., вимагаючисуттєвого скорочення армії Румунії,зберігала її окупаційні війська вБессарабії «за штатами воєнногочасу, доки внаслідок воєнних опе-рацій, що проводяться союзнимивійськами в Україні, кордонам Ру-мунії більше не загрожуватиме не-безпека».

Віддаючи Бессарабію Румунії,Німеччина й Австро-Угорщинанав’язали їй надзвичайно тяжкіумови. Територіальні статті Б.м.д.позбавляли Румунію виходу до

Чорного м.: Пд. Добруджа повер-талася Болгарії, над Пн. — вста-новлювався кондомінімум Четве-рного союзу. Серйозно послаб-лювалися позиції Румунії на Ду-наї — важливі прирічні ділянкипередавалися Австро-Угорщиніта Болгарії, в нижній течії най-більшої міжнар. ріки Європи ма-ла порядкувати створювана Б.м.д.«Комісія гирла Дунаю». Зміникордону на пн. зх. позбавляли Ру-мунію стратегічно важливих вер-шин і перевалів Карпат, багатихна корисні копалини тер. Валахії(див. Волощина) й Молдови. Б.м.д.і його складова ч. — три нім.-румун. екон. угоди: загальна, на-фтова й з питань с. госп-ва — пе-дантично перераховували шляхиексплуатації та перетворення їїразом з Бессарабією на продово-льчо-сировинний додаток Німеч-чини. Румунія мала виплатити ве-личезні суми фактичної контри-буції, повернути права німцям,що перед війною перебували надерж. службі, компенсувати втра-ти концесіонерам (див. Концесії),яких вони зазнавали в нафтовомубізнесі, гірничій пром-сті, судно-плавстві тощо. Грабіжницькийзміст Б.м.д. ставив його в одинряд з договорами, укладеними вБрест-Литовському (нині м. Брест,Білорусь) у лют.—берез. 1918 (див.Брестський мирний договір УНР здержавами Четверного союзу 9 лю-того 1918, Брестський мирний до-говір РСФРР з державами Четвер-ного союзу 3 березня 1918) та по-хідними від них екон. угодами.

Літ.: Советские Россия—Украинаи Румыния: Сборник дипломатичес-ких документов и исторических мате-риалов. Х., 1921; Нотович Ф.И. Буха-рестский мир 1918 г. М., 1959; Бес-сарабия на перекрестке европейскойдипломатии: Документы и материалы.М., 1996.

Р.Г. Симоненко.

БУХАРЕСТСЬКИЙ ПРОТОКОЛ1878. Підписаний 17(05) груд.військ. уповноваженими С.-Пе-тербурга та Бухареста в рамкахБерлінського трактату 13(01) лип.1878; остаточно визначив рос.-румун. кордон, повернувши доскладу Російської імперії Пд. Бес-сарабію, якої Росія позбулася заПаризьким мирним договором 1856.Росія 1876 повідомила уряд Ру-мун. князівства — «привілейованоїпровінції» Османської імперії —про твердий намір повернути собіПд. Бессарабію. Першим між-нар.-правовим актом у цьому на-прямі мав стати Сан-Стефансь-кий мирний договір 1878 з Туреч-

чиною. Змінивши більшість йогоположень не на користь Росії, Бе-рлінський трактат, однак, рішучепідтримав Росію в справі остаточ-ного розв’язання бессарабськогопитання. За 45-ю ст. трактатукнязівство Румунія повертало Ро-сії тер. Бессарабії, обмежену із зх.руслом р. Прут (прит. Дунаю), зпд. — руслом Кілійського гирладельти Дунаю і гирлом СтарогоСтамбулу, що відійшла від неї1856. Ст. 46-та передбачала при-єднання до князівства Румуніяо-вів дельти Дунаю, о-ва Зміїний,Тулчанського санджаку, а такожтер. на пд. від нього по лінії Сіліс-трія (нині Сілістра, Болгарія) —чорномор. узбережжя південнішеМангалії (нині Румунія). Комісіюз військових від обох сторін длявизначення кордону згідно зіст. 45-ю Берлінського трактатустворено 4 груд. (23 листоп.) 1878.Поставлене їй завдання вважало-ся нескладним, але відп., оскіль-ки делегати князівства Румунія —прем’єр Й.Братіану-старший іміністр закордонних справ М.Ко-гельнічеану, хоча й представляликнязівство на Берлінському кон-гресі 1878, але не взяли участі упідписанні трактату. Б.п. містивдетальний опис тер., що поверта-лася до складу Росії, перерахову-ючи конкретні населені пункти йо-ви на Дунаї. Водний кордон ви-значався по тальвегу (середині)ріки. 28(16) січ. 1879 в Бухарестіуповноважені Росії й Румунії об-мінялися нотами про визнаннянової лінії рос.-румун. кордону вБессарабії.

Літ.: Сборник договоров России сдругими государствами. 1856—1917.М., 1954; Бессарабия на перекресткеевропейской дипломатии. М., 1996;Канцлер А.М.Горчаков: 200 лет со днярождения. М., 1998.

Р.Г. Симоненко.

БУХАРІН Микола Іванович (09.10(27.09).1888—15.03.1938) — рад.політ. діяч, публіцист. З родинипедагогів. Дійсний чл. АН СРСР(1929—37). Навч. у моск. г-зії(1901—06), на екон. від-ні юрид.ф-ту Моск. ун-ту (1907—09). Від1905 чл. РСДРП(б), обраний доскладу Моск. к-ту РСДРП(б). Зареволюц. діяльність ув’язнений(1909 — черв. 1911; у моск. тюр-мах «Сущовка», «Бутирка»), за-сланий в Онегу (1911). На емігра-ції з жовт. 1911 до лют. 1917(Німеччина, Австрія, Польща, Ве-лика Британія, Швеція, Норвегія,Швейцарія, Данія, США, Фран-ція, Японія), співробітник газ.«Правда» (1912), полемізував з

418БУХАРЕСТСЬКИЙ

М.І. Бухарін.

В.Леніним, П.Струве, М.Туган-Барановським та ін. з теор. і такти-ко-стратегічних питань революц.боротьби пролетаріату. Перша зу-стріч Б. з В.Леніним відбулася1912 у Кракові (нині Польща). НаVI з’їзді РСДРП(б) обраний чл.ЦК партії (1917), редагував газ.Моск. к-ту РСДРП(б) «Социал-демократ», ж. «Спартак», ред.центр. органу партії газ. «Правда»(з жовт. 1917). У січ. 1918 очоливгрупу «лівих комуністів», які ви-ступили проти позиції Ленінащодо Брестського мирного догово-ру РСФРР з державами Четверно-го союзу 3 березня 1918 та війни зНімеччиною, брав активну участьу «дискусії про профспілки»(1920—21). 1919—22 — кандидат учл. політбюро ЦК РКП(б), чл.Всерос. ЦВК, 1919—30 — чл. ви-конкому Комінтерну (див. Інтер-націонал III), 1924—29 — чл. по-літбюро ЦК ВКП(б). Автор низкипраць з питань рад. держ. буд-ва,економіки, кооперації, к-ри, між-нар. комуніст. і с.-д. руху. Об-ґрунтовував політ., соціал-екон. ітактико-стратегічні завданнянової економічної політики. При-хильник екон. і демократ. прин-ципів сусп. розвитку. Виступивпроти суцільної колективізаціїсільського господарства. 1929 ви-ключений зі складу політбюроЦК ВКП(б). Упродовж 1930—33очолював Наук.-тех. управлінняВищої Ради нар. г-ва, а згодомпрацював у Наркоматі важкоїпром-сті, розробляв 2-й п’яти-річний план (1933—37). Ред. газ.«Известия» (1934—37). Готувавпроект Конституції СРСР(1935—36). Арештований 27 лют.1937. В ув’язненні (1937) написавкн. «Кризис капиталистическойкультуры и социализм» (1-ша ч.).2-га ч., яка збереглася, була впер-ше опубл. окремим вид. у Берлінінім. мовою «Соціалізм і його куль-тура» (1996). 13 берез. 1938 Б. за-суджений до розстрілу, 15 берез.страчений.

Літ.: Записки об ученых трудахдействительных членов Академии на-ук СССР по отделению гуманитарныхнаук, избранных 12 января и 13 февра-ля 1929 г. Л., 1930; Коен С. НиколайБухарин: страницы жизни. «За рубе-жом», 1988, № 15; Потеряйко Я.И.Н.И.Бухарин: штрихи к политическо-му портрету. К., 1988; Nikolai Bucharin.Gefangnisschrifften I. Der Sozialismusund seine Kultur. Hrsg. S.N.Gurvitsch-Bucharina, W.Hedeler, R.Stoljarowa.Berlin, 1996.

В.І. Марочко.

БУХЕНВАЛЬД — нацистськийконцтабір поблизу м. Веймар (ни-

ні ФРН), який існував 1934—45. ВБ. за весь період його існуваннявідбували ув’язнення бл. 250 тис.осіб різних національностей, зних понад 55 тис., в т.ч. більше 7тис. рад. громадян, було закатова-но. 18 серп. 1944 у Б. гітлерівцістратили голову ЦК Комуніст.партії Німеччини Е.Тельмана.Влітку 1943 у Б. утворився інтер-нац. табірний к-т, який об’єдну-вав секції нім., чехословац., авст-рійс., рад., польс., югославських,франц., бельг., іспанських, голл.,італ., люксембурзьких та угор. ан-тифашистів і готував в’язнів доповстання, що відбулося 11 квіт.1945. Після війни в Б. відкритопам’ятник жертвам нацизму.

Літ.: Бартель В. Совместная борь-ба немецких и советских борцов со-противления в Бухенвальде. «Новая иновейшая история», 1958, № 3; При-зданє Г. Таємниця гори Еттенберг.Спогади колишнього в’язня Бухенва-льда. К., 1962; Бухенвальд. Документыи сообщения. М., 1962; Свиридов Г.И.Ринг за колючей проволокой. М.,1968.

І.М. Кулинич.

БУЦЕНКО Панас Іванович (30.01.1889—21.03.1965) — рад. держ.і парт. діяч. Н. в с. Таранівка (ни-ні село Зміївського р-ну Харків.обл.). З 1909 чл. РСДРП(б). Де-який час (1917) примикав до укр.соціал-демократів. Учасник Тага-нрозької парт. наради (квіт. 1918).На I з’їзді КП(б)У обраний чл.ЦК, в 1918 — на підпільній роботів Харків. губ. Делегат III з’їздуКП(б)У (берез. 1919). У лип. 1919обраний чл. Зафронтового бюроЦК КП(б)У, яке керувало повс-танською боротьбою проти де-нікінців (див. Денікіна режим вУкраїні 1919—1920). 1920—23 —на керівній рад. роботі на Полтав-щині та Поділлі, 1923—29 — сек-ретар ВУЦВК. З 1929 — на рад.роботі в РСФРР. Од 1955 — пер-сональний пенсіонер.

П. у м. Москва.Тв.: У дні Першого з’їзду більшо-

виків України. В кн.: Спогади проПерший з’їзд КП(б)У. К., 1958.

Літ.: Історія Української РСР, т. 5.К., 1977. Первый съезд Коммунисти-ческой партии (большевиков) Украи-ны. 5—18 июля 1918 года: Протоко-лы. К., 1988.

І.В. Хміль.

БУЦИНСЬКИЙ Дмитро Тимо-фійович (1851, за ін. даними,1855—16(04).07.1891) — револю-ціонер. Н. в Курській губ. у сім’їсвященика. Навч. в Курському

духовному уч-щі, Бєлгородськійдуховній семінарії, на мед. ф-тіХарків. ун-ту, звідки виключенийза участь у студентських завору-шеннях 1878. Створив у Харковіреволюц. гурток, входив до моло-діжного т-ва, організованого Є.Ко-вальською. 1879 перейшов на не-легальне становище, прибув доКиєва, прилучився до «Народноїволі» та об’єднаного кола народо-вольців і чорнопередільців (див.«Чорний переділ»), налагодив зв’яз-ки з таємними орг-ціями Харковата Одеси. Заарештований в січ.1880. Утримувався ув’язненим уКиєві та Харкові. 7 серп.(26 лип.)за вироком Київ. військ.-окруж-ного суду покараний 20-річноюкаторгою з подальшим довічнимпоселенням у Сибіру. До весни1881 — в Харків. тюрмі, потім уМценській, 1882 — в Забайкаллі,на Карійській каторзі, влітку від-правлений до Санкт-Петербурга, уверес. замкнений до Трубецькогобастіону Петропавловської форте-ці. У серп. 1884 переведений доШліссельбурзької фортеці, де йпомер.

Літ.: Попов М.Р. К биографии Бу-цинского. «Каторга и ссылка», 1923,№ 5; Його ж. Землевольці на УкраїніХ., 1930; Революционное народни-чество 70-х годов XIX века, т. 2. М.,1965.

П.Г. Усенко.

БУЦИНСЬКИЙ Петро Микито-вич (1853—1916) — історик. Д-ррос. історії (1890). Н. в Курськійгуб. в родині священика. Навч. уБєлгородській духовній семінарії,закінчив Харків. ун-т (1879). За-лишений стипендіатом при каф-рі рос. історії. Магістр рос. історії(1881). У тому ж році був відря-джений до Москви для наук. ро-боти в архівах та б-ках. Написавпрацю «О Богдане Хмельницком»(надрукована 1882, представленаяк магістерська дис., захищена назасіданні ради історико-філол.ф-ту Київ. ун-ту). 1884 — доц.каф-ри рос. історії історико-філол. ф-ту Харків. ун-ту, від1885 — проф. цієї каф-ри. Читавлекції студентам історико-філол.ф-ту з історії Росії кін. 17 — 1-їпол. 19 ст. Від 1884 збирав мате-ріали для докторської дис. про за-селення Сибіру. Результатом йогодосліджень в архівах Москви ста-ла праця «Заселение Сибири ибыт первых ее насельников»(опубл. 1889). Від 1890 — екстра-ординарний проф., 1893 — орди-нарний проф. каф-ри рос. історії

419БУЦИНСЬКИЙ

П.І. Буценко.

Д.Т. Буцинський.

Харків. ун-ту. Од 1906 — дійснийстатський радник.

Нагороджений орденом св.Анни 2-го ст. та св. Станіслава2-го ст. 1913 вийшов у відставку.

Тв.: Общий курс новой русскойистории. Б. м., б. г.; Открытие Тоболь-ской епархии и первый Тобольскийарх. Кипиран. «Вера и Разум», 1890; Кистории Сибири: Сургут, Нарым и Ке-тек. Там само, 1893; ПрисоединениеМалороссии. «Южный край», № 7964;Разрыв России с Англией и Франциейв 1854 году. Там само, №7996—97; Вос-точные вопросы. «Мирный труд», 1904,№ 4; Основные черты английской по-литики. Там само, № 10; Из историиКрымской кампании. Там само, № 11;Отзыв о диссертации Е.П. Трифильева«Очерк из истории крепостного правав России. Царствование императораПавла I». «Ученые записки Харьковс-кого университета», 1906, кн. 2.

Літ.: Буцинский Петр Никитич. Вкн.: Венгеров С.А. Источники словарярусских писателей, т. 1. СПб., 1900;Багалей Д.И. Ответ проф. П.Н. Буцин-скому в связи с его оценкой брошюрыг. И-ва «В.Н. Каразин, мнимый основа-тель Харьковского университета».«Харьковский листок», 1905, 6 окт.; Бу-цинский П.Н. (1853—1916). В кн.:Шве-дова О.И. Историки СССР: Указательпечатных списков их трудов. М., 1941.

Б.П. Зайцев.

БУЧА — с-ще міськ. типу Київ.обл., підпорядковане Ірпінськійміськраді. Розташов. між невели-кими річками Буча та Рокач(притоки Ірпеня, бас. Дніпра).Залізнична ст. На місці с-ща існу-вало с. Яблунька, згадки в літопи-сах про нього належать до 1630.

1900 біля села збудованостанцію з назвою Буча, де жилизалізничники та будівельники, азгодом місцевість перетвориласяна зону відпочинку. Тут відпочи-вали письменники М.Булгаков таЛ.Первомайський, артисти М.За-ньковецька, О.Володін, Ю.Юр’єв,З.Гайдай, худож. М.Мурашко табагато ін.

У жовт. 1943 у Б. містився ко-мандний пункт Першого Українсь-кого фронту на чолі з ген. арміїМ.Ватутіним.

Літ.: Похилевич Л. Сказания о на-селенных местностях Киевской губер-нии. К., 1864; ІМіС УРСР. Київськаобласть. К., 1971.

Л.В. Шевченко.

БУЧАЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ — па-м’ятка книжної писемності 12—13 ст., збірник євангельських чи-тань, виписаних з Четвероєванге-лія та призначених на кожне свя-то. Написане уставом на перга-менті. Походить з Галицько-Во-

лин. землі. У 15 ст. зберігалося вмонастирі в с. Городище (Галичи-на), про що свідчить дарчий за-пис Андрушки Мушатича, піз-ніше — у василіанському Хресто-воздвиженському монастирі в Бу-чачі. Нині зберігається в Нац. му-зеї м. Львів. Це рукописна кн. на160 арк., без початку та без бага-тьох аркушів в середині, прикра-шена плетінчастими та рослин-но-геометричними з деякими ри-сами тератології ініціалами, запо-вненими у кіноварних контурахзолотисто-жовтими, зеленими тасиніми фарбами. Особливості мо-ви рукопису дають змогу зараху-вати його до пд.-рус. книжної тра-диції.

Літ.: Свенціцький І. Бучацьке Єва-нгеліє. Палеографічний опис. «ЗНТШ»,1911, т. 105; Його ж. Опис рукописів.Кириличні пергаміни XII—XV вв.Збірки Національного музею у Львові.Львів, 1933; Запаско Я.П. Орнамен-тальне оформлення української руко-писної книги. К., 1960; Свободный ка-талог славяно-русских рукописныхкниг, хранящихся в СССР, XI—XIIIвв. М., 1984; Запаско Я.П. Пам’яткикнижкового мистецтва: Українська ру-кописна книга. Львів, 1995.

О.М. Дзюба.

БУЧАЦЬКИЙМИРНИЙ ДОГО-ВІР 1672 — договір, підписаний28(18) жовт. 1672 між Османськоюімперією і Річчю Посполитою ум. Бучач після зайняття турец.військами Поділля. У ході пере-говорів на боці турец. сторони на-магалися взяти участь представ-ники гетьмана П.Дорошенка. Сто-совно укр. земель Брацлавщинита Правобереж. Київщини (де іс-нував козац. устрій), польс. сто-рона вперше на міжнар.-правово-

му рівні вжила термін «Українсь-ка держава». Тер. Зх. Поділля пе-реходила до Туреччини у складіКам’янецького ейялету (1672—99).Під владою Дорошенка перебува-ли Правобереж. Київщина та Сх.Поділля (Брацлавщина). Рештаукр. земель залишалася за Поль-щею. Представники України підчас польс.-турец. комісії вимагаливключити до Б.м.д. пункт щодовстановлення зх. кордону ВійськаЗапорозького, який мав проходитипо річках Горинь (прит. Прип’яті,бас. Дніпра) і Лабунь. За Б.м.д.,усі попередні договори між двомакраїнами залишалися в силі. По-льща мала сплатити 80 тис. тале-рів контрибуції, а також щорічнодавати турец. султану 22 тис. зло-тих данини. Внаслідок поразкиРечі Посполитої у війні з Осман.імперією і укладення Б.м.д. става-ло неможливим возз’єднання Пра-вобережної України і Західної Ук-раїни, що перекреслювало політ.плани П.Дорошенка домогтисястворення незалежної соборноїд-ви. У квіт. 1673 польс. сейм від-мовився ратифікувати Б.м.д.

Літ.: Дорошенко Д. Петро Доро-шенко. Огляд життя і діяльності. Нью-Йорк, 1985; Topolski J. Polska w czasachnowoїytnych (1501—1795). Poznaс,1994; Смолій В., Степанков В. Україн-ська національна революція XVII ст.(1648—1676 рр.). К., 1999.

Т.В. Чухліб.

БУЧАЧ — місто Терноп. обл.,райцентр. Розташов. на р. Стрипа(прит. Дністра). Залізнична ст.Нас. 14,6 тис. осіб (1998). Наоколиці міста виявлені залишкипоселень трипільської культури тапоховання бронзового віку. Першаписьмова згадка належить до1397. З 14 ст. — під владою Поль-щі. В 16—17 ст. був фортецею, щозахищала Східну Галичину від на-падів татар і турків. 1515 Б. нада-но магдебурзьке право. 1672 — за-хоплено турец. військом; місцепідписання Бучацького мирногодоговору 1672. З 1683 під владоюПольщі. Після 1-го поділу Поль-щі 1772 (див. Поділи Польщі 1772,1793, 1795) — в межах Австрії (з1867 — Австро-Угорщина). 1884 тутбудується залізниця. У 19 ст. — по-вітове місто. Значний торг. центрСх. Галичини. З 1919 — під владоюПольщі. З 1939 — у складі УРСР(див. Возз’єднання українських зе-мель в єдиній державі). Райцентр від1940.

З Б. пов’язані імена діячів укр.к-ри: тут вчилися поет І.Гушале-вич, етнограф В.М.Гнатюк.

420БУЧА

Бучацьке Євангеліє.Фрагмент сторінки.Ініціал «В».

Бучацьке Євангеліє.Фрагмент сторінки.Ініціал «Р».

Бучацьке Євангеліє.Сторінка з ініціалом.

Пам’ятки арх-ри: залишки зам-ку (14—16 ст.), Свято-Миколаїв-ська церква (1610), ратуша (1751),костьол і Покровська ПресвятоїБогородиці церква (серед. 18 ст.).

Літ.: ІМіС УРСР. Тернопільськаобласть. К., 1973; Лавренюк В.А., Ра-дзієвський В.В. Тернопільщина турист-ська. Львів, 1983; Дуда І. Бучач: Путів-ник. Львів, 1985.

І.В. Савченко.

БУЧИНСЬКИЙ Мелітон Осипо-вич (24.02.1847—25.04.1903) — ад-вокат, громад. діяч, фольклорист іетнограф. Н. в с. Криве (нинісело Підволочиського р-ну Тер-ноп. обл.). Під час навчання ум. Станіслав (нині м. Івано-Фран-ківськ) у 1860-х рр. належав до на-родовської громади (див. Народо-вці), брав участь у вид. рукопис-ного час. «Зірка». Вищу освітуздобував у Львів., згодом Віденсь-кому ун-тах (закінчив навч. 1873).У 1870-х рр. брав участь у діяль-ності «Січі» у Відні. Зібрав чис-ленні фольклорні матеріали, дру-кувався в галицькій періодиці. Ч.зібраних пісень увійшла до кн.В.Антоновича і М.Драгоманова«Історичні пісні малоруського на-роду» (т. 1—2, 1874—75). Листу-вання Б. з М.Драгомановим (1871—77) видано НТШ заходами М.Па-влика («Переписка», 1910).

П. у м. Станіслав.Літ.: Д-р Мелітон Бучинський.

«Діло», 1903, № 87; Д-р Мелітон Бу-чинський. В кн.: Товариш: Ілюстрова-ний календар Товариства «Просвіта»на рік переступний. Львів, 1904; Гри-цик М. Фольклорист Мелітон Бучин-ський. «Українське літературознавст-во», 1984, вип. 43.

В.С. Пашук.

БУЧИНСЬКИЙ-ЯСКОЛЬД Олек-сандр (р. н. і р. с. невід.) — поет2-ї пол. 17 ст. Очевидно, навч. вКиїв. колегіумі (див. Києво-Мо-гилянська академія), був учителему м. Новгород-Сіверський. Авторпольськомовного панегірика, при-свяченого гетьману І.Самойлови-чу — «Чигирин, прикордонне міс-то, у тяжкій турецькій облозі року1677» (надрукований у Новгоро-ді-Сіверському 1678). Збереглисялише фрагменти, включені С.Ве-личком до складу його літопису. Утв. висвітлені події т.зв. першогоЧигиринського походу 1677 (див.Російсько-турецька війна 1676—1681), коли об’єднані укр.-рос.війська дали відсіч силам Осман-ської імперії, що прагнули здобутим. Чигирин. Б.-Я. був поетом з ко-ла Л.Барановича. У своїх творахзгадує духовних осіб, з котрими,очевидно, був добре знайомий

(І.Галятовського, І.Ґізеля, М.Ле-жайського).

Тв.: В кн.: Величко С.В. Летописьсобытий в Юго-Западной Росии вXVII-м веке, т. 2. К., 1851; [Вірші]. Вкн.: Аполлонова лютня: Київські пое-ти XVII—XVIII ст. К., 1982.

Літ.: Шевчук В. Співці київськогоПарнасу. «Наука і культура. Україна,1980», 1981.

Ю.А. Мицик.

БУЧКЕВИЧ Василь (1860—1928) —археолог і краєзнавець. Досліджу-вав пам’ятки старовини на Пол-тавщині. Співробітничав з ж.«Киевская старина» та полтав. ча-сописами, в яких опублікувавзначну кількість описів істор. міс-цевостей, населених пунктів таархеол. пам’яток.

С.І. Кот.

БУЧКО Іван (01.10.1891—21.09.1974) — церк. і громад. діяч, ар-хієпископ Української греко-ка-толицької церкви. Д-р богослов’я(1923). Почесний чл. НТШ, д-рУВУ. Н. в с. Германів (нині с.Тарасівка Пустомитівського р-нуЛьвів. обл.). Навч. у Львів. акаде-мічній г-зії. Вищу богословськуосвіту здобув у Римі (1911—15).Висвячений на священика 1915.Був ректором Малої семінарії уЛьвові. Від 1929 — єпископ, пом.митрополита Галицького у Льво-ві. У 1930-х рр. брав участь уцерк.-реліг. та сусп. житті: бувспіворганізатором укр. патріотич-них акцій та орг-цій, зокрема з’їз-ду «Українська молодь — Христо-ві». Активно виступав протипольс. окупаційного режиму в Зх.Україні, проти гітлеризму, кому-нізму й антисемітизму.

1939 виїхав до Пд. Америкидля візитації укр. греко-катол.громади. Там його застала Другасвітова війна. Від 1940 служив єпи-скопом, пом. Філадельфійсько-го екзарха та греко-катол. свяще-ником у Нью-Йорку. Від 1942представляв інтереси УГКЦ приВатикані. 1945 у Римі заснувавУкр. допомоговий к-т. 1946 при-значений апостольським візита-тором для українців-католиків уЗх. Європі; від 1953 — титулярнийархієпископ Леокадійський. Жер-товно опікувався укр. політ. еміг-рацією, за що шанобливо бувпрозваний «архієпископом скита-льців». Багато зробив для відро-дження в діаспорі укр. наук. такульт. інституцій.

П. у м. Рим.І.В. Паславський.

БУЧМА Амвросій Максиміліано-вич (14.03.1891—06.01.1957) — укр.актор, режисер і педагог. Нар.арт. СРСР (1944). Н. в м. Львів усім’ї залізничника. Закінчив чо-тирикласне уч-ще. Працював нарізних роботах. 1905 прийнятийхористом, а потім актором до укр.драм. театру «Руська бесіда»(Львів). Після 1917 навч. в Київ.муз.-драм. ін-ті ім. М.Лисенка,одночасно грав у театрах М.Садов-ського, І.Рубчака. 1919 очолив «Но-вий Львівський театр», на базі йогой молодого театру Г.Юри був орга-нізований 1920 Київ. драм. театрім. І.Франка. 1922—26, 1930—36працював у театрі «Березіль», ви-конував ролі Джіммі Хіггінса(«Джіммі Хіггінс» Е.Сінклера),брата Жана («Жакерія» П.Ме-ріме), Кришка («Плацдарм» М.Ір-чана), Дударя («Диктатура» І.Ми-китенка), Пузиря («Хазяїн» І.Кар-пенка-Карого), Гайдая, ПлатонаКречета («Загибель ескадри», «Пла-тон Кречет» О.Корнійчука) та ін.Одночасно знімався в кіно наОдес. кіностудії. 1926—30 працю-вав тільки в кіно. Створив образи уфільмах «Джіммі Хіггінс», «ТарасШевченко», «Тарас Трясило»,«Арсенал», «Нічний візник», «Ве-лика гра», «Фата-Моргана», «Вітер зісходу», «Назар Стодоля», «Щорс»та ін. 1936—57 — актор і режисерКиїв. драм. театру ім. І.Франка.Зіграв ролі — у театрі: Миколи За-дорожного («Украдене щастя»І.Франка), Коломійцева («Остан-ні» М.Горького), Макара Діброви(«Макар Діброва» О.Корнійчука)та ін.; в кіноф-мах: Басманова(«Іван Грозний»), Тараса Яценка(«Нескорені»), боцмана Дзюби («Вдалекому плаванні»). Режисерськіроботи: кіноф-м «За стіною»(1928), вистави: «Назар Стодоля»Т.Шевченка (Київ. драм. театрім. І.Франка, 1942, 1951, у спів-авт.), «Наталка Полтавка» І.Кот-ляревського (Київ. театр опери табалету ім. Т.Шевченка, 1953, успівавт.) та ін. 1946— 48 — худож.кер. Київ. кіностудії худож. філь-мів. З 1940 — викл. у Київ. театр.ін-ті ім. І.Карпенка-Карого. Лауре-ат Держ. премії СРСР (1941, 1949).Нагороджений орденом Леніна,3-ма орденами Трудового Черво-ного Прапора, медалями.

Літ.: Лесь Курбас: Спогади сучас-ників. К., 1969; Косач Ю. Амвросій Бу-чма. К., 1978; Жукова А.Е., Журов Г.В.Кинематографическая жизнь столицыСоветской Украины. К., 1983.

Г.С. Брега.

421БУЧМА

М.О. Бучинський.

І. Бучко.

А.М. Бучма.

БУШІ ОБОРОНА 1654— героїч-на оборона козаками і місц. нас.м-ка Буша (нині село Ямпільсь-кого р-ну Він. обл.) під час насту-пу військ Речі Посполитої на По-ділля восени 1654 (див. Національ-на революція 1648—1676). Поля-кам порівняно легко вдалося ово-лодіти кількома м-ками краю.Центром оборони Поділля сталаБуша. Сюди підійшов авангардпольс. війська на чолі з короннимобозним С.Чарнецьким. У Бушізакріпився 6-тис. загін повстанцівна чолі з сотником Зависним. 28листоп. 1654 розпочався штурмм-ка, який було відбито з велики-ми втратами для поляків. Повста-нці відмовилися капітулювати. Унаступні дні вони героїчно відби-вали нові штурми. Однак польс.війську вдалося прорвати оборонупонад ставком і запалити місто.Під час запеклого бою повстанці інавіть їхні дружини, напр. О.За-висна, воліли загинути, але нескоритися. В ході оборони поляг-ли майже всі захисники Буші. Ча-стині оборонців під покровом но-чі вдалося вирватися, і вони би-лися з ворогом вже за межамим-ка. Група жителів (70 осіб) схо-валася в печері і тримала оборо-ну, відмовляючись скласти зброю.Тоді карателі затопили печеру во-дами струмка. Оборона Буші за-тримала наступ війська Речі По-сполитої, який було зупинено напоч. 1655.

Літ.: Грушевський М.С. Історія Ук-раїни-Руси, т. 9, ч. 2. К., 1997.

Ю.А. Мицик.

БУШТИНО — с-ще міськ. типуТячівського р-ну Закарп. обл.Розташов. при впадінні р. Тереб-ля в р. Тиса (прит. Дунаю). Заліз-нична ст.

Б. виникло в серед. 14 ст.Нас. складали укр. і угор. вільніземлероби. На 16 — поч. 17 ст.припадає період закріпаченняселян. У 17 ст. село знаходилосяпід зверхністю Хустського замку.Селяни виступали проти феод.залежності, надавали підтримкуопришкам, які діяли поблизу Б.1703—11.

Наприкінці 18 ст. Б. стає пе-ревалочною базою для транс-портування до Угорщини солі йлісу спочатку на плотах, а з буд-вом 1872 залізниці Чоп—Мар-марош—Сігет — залізницею. У19 ст. — осідок дирекції держ.лісів і маєтків. У 2-й пол. 19 — напоч. 20 ст. тут діяли дві церк.-па-рафіяльні шк. (укр. і угор.). За

Сен-Жерменським мирним догово-ром 1919 у складі Чехословаччини.17 берез. 1939 — 22 жовт. 1944 —період окупації Б. Угорщиною.Від 1945 — у складі УРСР (див.Возз’єднання українських земельв єдиній державі). Від 1957 —смт.

Літ.: ІМіС УРСР. Закарпатськаобласть. К., 1969; Нариси історії За-карпаття, т. 1—2. Ужгород, 1993—95.

Г.А. Вербиленко.

БУЯК (Bujak) Францішек (псевд.:Без, Ліповскі, Лотни; 16.08.1875—21.03.1953) — польс. істо-рик, економіст, соціолог. Д-рфілософії (1899), чл. НТШ (1920),Чехословац. с.-г. акад., Чехосло-вац. наук. т-ва, Слов’ян. ін-ту вПразі (нині Чехія) та ін. Н. вс. Машкєнціце (Польща), у сел.родині. Закінчив г-зію в Бочні(1894). Вчився на ф-ті історії іправа Краківського університету(1894—1900), з 1897 — асистентцього вузу; з 1905 — доц. каф-риісторії Польщі. Вивчав право та-кож у Лейпцигу, Римі, Генуї.1901—02 — співробітник Ягел-лонської б-ки, до 1909 — Крайо-вого архіву Кракова. 1909—18 —надзвичайний проф., зав. каф-ригосп. і заг. історії ПольщіКраківського ун-ту; з 1917 — чл.-кор., з 1922 — акад. Польс. АН.1919—21 — ординарний проф.Варшавського ун-ту; 1920—41 —зав. каф-ри середньовічної госп.історії Львів. ун-ту. 1926—27 —голова наглядової ради Польс.с.-г. банку. 1932—34 і 1936—37 —голова Польс. істор. т-ва. Віце-президент (1936—39) і почеснийчл. (з 1948) Польс. народознавчо-го т-ва.

У студентські роки — учасникмолодіжного руху. Під час Першоїсвітової війни розробив проектс.-г. реформ, 1918 та 1920 бувміністром с. госп-ва. З 1928 — ку-ратор Союзу польс. академічноїмолоді «Засів» («Posiew») у Львові,з 1929 — його почесний чл. 1935збудував у рідному селі Народнийдім з б-кою. 1939 обраний доскладу Ради секретаріату польс.громад. орг-цій у Львові. Під часДругої світової війни брав участь упідпільному русі у Львові і Крако-ві. Від 1946 — проф. с.-г. ф-туКраківського ун-ту, зав. каф-риекономіки кооперації, з 1948 —на пенсії.

Дослідник історії економікиПольщі доби середньовіччя і 19—20 ст.; автор понад 400 наук.праць, один із гол. творців польс.

екон. історії як окремої наук. дис-ципліни. У працях Б. є багато ма-теріалів з історії зх.-укр. земель.

Тв.: Galicya, t. 1. Kraj. Ludnoœж.Spoleczeсstwo. Rolnictwo. Lwуw, 1906;Rozwуj gospodarczy Galicji (1772—1914).Lwуw, 1917; Historia osadnictwa ziempolskich. Warszawa, 1920; Studia geogra-ficzno-historyczne. Warszawa, 1925; Wy-bуr pism, t. 1. Warszawa, 1976.

Літ.: Madurowicz-Urbanska H. Їycio-rys naukowy i bibliografia prac FranciszkaBujaka. В кн.: Bujak F. Wybуr pism, t.1.Warszawa, 1976; Srуdka A. Uczeni PolscyXIX i XX stulecia, t.1. Warszawa, 1994;Mazur G.,Wкgerski J. Konspiracja Lwоw-ska 1939—1944: Sіownik biograficzny.Katowice, 1997; Roman Rybarski o na-rodzie, ustroju i gospodarce. Warszawa,1997.

Г.П. Герасимова.

БЬОК (Bцckh) Август (24.11.1785—03.08.1867) — нім. філо-лог-класик, філософ і історик.Учень Ф.Шлейєрмахера і Ф.Воль-фа. Вчився в ун-тах Галле і Бер-ліна, від 1807 — проф. ун-ту уГейдельберзі, 1811 — Берліні. Іні-ціатор істор. підходу до античнос-ті, закликав вивчати політ., со-ціальне і госп. життя стародавніхгреків та римлян (див. Рим Ста-родавній) на підставі тв. антич. ав-торів. Праця «Державне госпо-дарство афінян» («Der Staats-haltung der Athener», 1817) витри-мала чимало вид. багатьма мова-ми і принесла автору почеснечленство майже в усіх європ. акад.Ін. робота «Зібрання грецьких на-писів» («Corpus inscriptionum Gra-ecorum», т. 1—3, 1828—59) покла-ла початок новій наук. дисцип-ліні — епіграфіці. У 3-му т. «Зіб-рання» вміщено епіграфічні па-м’ятки з тер. України, а також на-рис про історію і держ. устрій ан-тичних держав Північного Причор-номор’я. Залишив також багатопраць про антич. авторів, зібр.промов і статей у 7-ми томах(1858—72) та велику епістолярнуспадщину. Його академічні лек-ції, що склали окрему кн. «Енци-клопедія філології», були у скоро-ченому вигляді видруковані у«Киевских университетских изве-стиях» за 1879.

Літ.: Hoffman M. August Bцckh.Leipzig, 1901.

Л.О. Зашкільняк.

БЮДЖЕТ (від англ. budget —мішок скарбника) — 1) кошторисдоходів і витрат, складений на пе-вний термін. Розрізняють Б.держ., Б. місц., Б. сімейний і т.д.У Венеції (Італія) урядовий Б.відомий з 13 ст. (Bilanci), в Бур-

422БУШІ

Ф. Буяк.

гундії (істор. область на сх. Фран-ції) — з 15 ст. Заг.-європ. практи-кою держ. Б. стає протягом 16—17 ст. Сучасні форми складан-ня держ. Б. набули поширення в19 ст.

Від 1645 є відомості про держ.кошторис прибутків та видатків уРосії. Втім, колегії для кер-вафінансовими справами країнибули запроваджені Петром I ли-ше 1718. У Гетьманщині фінансо-ву реформу із запровадження Ге-неральної «щетної» комісії прове-дено за гетьманування Д.Апосто-ла (1728). 1802 засновано Мін-вофінансів Російської імперії, що по-чало регулярно складати щорічнібюджети;

2) Б. часу — розподіл часу завидами процесів, що виконують-ся впродовж певного періоду(напр., доби) окремими особами,родинами або групами населення.

Літ.: Слабченко М.Е. Организацияхозяйства Украины от Хмельнищиныдо мировой войны, ч. 1, № 4. Одесса,1925; Деркач Н.И., Гордеева Л.П. Бю-джет и бюджетный процесс на Украи-не. Днепропетровск, 1995; Бродель Ф.Матеріальна цивілізація, економіка ікапіталізм, XV—XVIII ст., т. 2. К.,1997; Єпіфанов А.О. та ін. Бюджет іфінансова політика України. К., 1997;Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і по-літична візія Богдана Хмельницькогота її реалізація в державі Військо Запо-розьке. К., 1999.

Д.С. Вирський.

«БЮЛЕТЕНЬ УКРАЇНСЬКОГОГЕНЕАЛОГІЧНОГО І ГЕРАЛЬ-ДИЧНОГО ТОВАРИСТВА» — ін-формаційний вісник для членівУкраїнського генеалогічного і гера-льдичного товариства. Виходивдруком укр. мовою 1963—71 уМаямі (шт. Флорида, США). 1963—68 — двомісячник, 1969—70 —квартальник, 1971 з’являвся разна півріччя. Містив хроніку життят-ва, бібліографічні замітки тастатті з укр. геральдики, генеалогії,вексилології та сфрагістики. Ред. —Р.Климкевич.

Ю.К. Савчук.

«БЮЛЕТЕНЬ УРЕ» — неперіо-дичний орган Гол. редакції «Ук-раїнської Радянської Енциклопе-дії» під головуванням М.Скрипника.Вийшло три номери (№ 1 — квіт.1931; № 2 — верес. 1931; № 3 —січ. 1932). Відп. ред. А.Ґеттлер.Наклад — 3 тис. прим. (№ 2, 3).Бюлетень № 1 містив ред. ст.«Завдання бюлетеню»; промовуМ.Скрипника «УРЕ — то наша

пролетарська зброя» на засіданніред. бюро «УРЕ» 4 груд. 1930;статті Л.Кленовича — «До мето-дології пляну УРЕ», М.Наконеч-ного — «До лінґвістичного офор-млення УРЕ»; поточну ред. ін-формацію. У Бюлетені № 2 опуб-ліковано статті Л.Кленовича —«До пляну перших томів УРЕ»,М.Годкевича — «Бібліографія вУРЕ», А.Ґеттлера — «Викори-стуймо досвід БСЕ», А.Біленько-го — «Поліграфічне оформленнята ілюстрації УРЕ», В.Юльсько-го — «Облік і комплектування»;ред. повідомлення. Бюлетень № 3вийшов із підзаголовком — «Доювілею: 60 роковин з дня наро-дження та 35 років революційноїдіяльності Головного РедактораУкраїнської Радянської Енцикло-педії М.О. Скрипника» — й пода-вав інформацію про життя та дія-льність М.Скрипника, статтюМ.Наконечного «Новий етап урозвитку літературного українсь-кого язика і М.О. Скрипник», атакож повідомляв про поточнуроботу редакції «УРЕ».

Літ.: Рубльов О., Фельбаба М. До-лі співробітників «УРЕ» на тлі репре-сивної політики 30-х років. «З ар-хівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ», 2000,№ 2/4 (13/15).

О.С. Рубльов.

БЮРГЕРИ, бюргерство (від нім.Bьrger — городянин) — термін,яким за доби середньовіччя та Но-вого часу в країнах Зх. Європиозначали громадян (повноправ-них мешканців) міста (аналогтерміна «міщанин»). Виник бл.12 ст., але поширення набув лише

наприкінці 16 ст. чи навіть піз-ніше. Загальновживаним став у18 ст. (витіснивши словосполу-чення «поважна людина»), оста-точно його успіх закріпила Фран-цузька революція кінця 18 століт-тя. Пов’язувався зі стилем життя,характерним для міськ. к-ри. ВУкраїні словосполучення «поваж-на людина», очевидно, так і не бу-ло витіснено терміном «Б.» Нинітермін зазвичай має позитивне (знаголосом на важливій істор. роліБ. у творенні сучасного світу), хо-ча іноді й іронічне, смислове на-вантаження (про це свідчить, зо-крема, і те, що й похідний віднього термін «бюргерство» вигід-но відрізняється від спорідненоготерміна «міщанство», останніймає більш негативні нашаруван-ня, які асоціюються з обмеженіс-тю, відсталістю тощо).

Літ.: Вебер М. Протестантська ети-ка і дух капіталізму. К., 1994; Зом-барт В. Буржуа: Этюды по истории ду-ховного развития современного эко-номического человека. М., 1994; Бро-дель Ф. Матеріальна цивілізація, еко-номіка і капіталізм, XV—XVIII ст., т. 3.К., 1998; Блок М.Феодальне суспільст-во. К., 2002.

Д.С. Вирський.

БЮРО УКРАЇНСЬКОЇ ПРЕСИ(БУП) — орган інформації, ств. угруд. 1918 при Тимчасовому робіт-ничо-селянському уряді України.Діяло у Києві до серп. 1919. Під-порядковувалося Наркомату рад.пропаганди. Очолював БУП В.Лю-ксембург. Вид. — «Стінна газетаБУП». На поч. 1920 реорганізова-но в УкрРОСТА (Всеукр. Бюротелеграфного агентства), яке ви-конувало функції не тільки уря-дового інформаційного телеграф-ного агентства, а й центру підго-товки та об’єднання журналістсь-ких сил УСРР. Вид. — «ВікнаУкрРОСТА». 1921 перетворено наРадіотелеграфне агентство Украї-ни (РАТАУ).

О.М. Мовчан.

БЮРОКРАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬ-НОГО ЖИТТЯ (бюрократія: бук-вально — панування канцелярії,від франц. bureau — бюро, канце-лярія і грец. "����� — влада) —сусп. явище, пов’язане з процеса-ми розподілу праці та виокрем-ленням прошарку професійнихуправлінців. Особливо швидкийрозвиток Б.с.ж. спостерігається зкін. 19 ст., що пов’язано з форму-ванням т. зв. соціальної д-ви, якавиступає універсальним регулю-вальником найрізноманітніших

423БЮРОКРАТИЗАЦІЯ

«Бюлетень УРЕ». 1932, № 3.Обкладинка.

аспектів соціуму. Про складніпроцеси державотворення свід-чать, зокрема, такі дані: на поч. 20ст. в Зх. Європі чиновники скла-дали 3—6 % робочої сили, а на-прикінці — 10—13 %. Проблемаоптимізації наростання Б.с.ж. ви-йшла нині на рівень найважли-віших сусп. проблем. Визначнемісце історики зазвичай відводятьтемі Б.с.ж. в Російській імперії. Зарад. часів (див. СРСР) у масовійлітературі Б.с.ж. прийнято булотрактувати як бурж. пережиток тасписувати на неї чи не всі негара-зди соціаліст. будівництва.

Літ.: Большакова О.В. Бюрократияи великие реформы в России (1860—70-е гг.): Современная англо-американ-ская историография. М., 1996; Оболон-ский А.В. Бюрократия и государство:Очерки. М., 1996; Андреев А.Р. Исто-рия государственной власти в России:Великие князья, цари, императоры, ихдвор, государственная, духовная, свет-ская, дипломатическая, военная, по-лицейская иерархия, органы государс-твенной власти и управления (чины,военные, гражданские и придворные,

звания и титулы) IX—XX века. М.,1999; Цвєтков В.В., Горбатенко В.П.Демократія — управління — бюрокра-тія в контексті модернізації українсь-кого суспільства. К., 2001.

Д.С. Вирський.

БЮШІНІ (Bьschini) Антон Фрід-ріх (1724—1793) — нім. географ істатистик, творець нового політи-ко-статистичного методу в геогра-фії. В праці «Нові описи землі»,що видана у 13 ч. в Гамбурзі1754—77, наводить істор. відомо-сті про Україну, зокрема описуєкозаків і Запорозьку Січ, зруйну-вання рос. військами м. Батурин,подає короткий нарис про Київ,Києво-Печерську лавру, Києво-Мо-гилянську академію. Згадує продіяльність гетьманів Б.Хмельниць-кого, Д.Апостола,К.Розумовського.

Літ.: Dorosсhenko D. Die Ukraineund Deutschland. Mьnchen, 1994.

І.М. Кулинич.

БЯЛКОВСЬКИЙ (Biaіkowski) Ле-он Ігнацій (01.02.1885—21.01.

1952) — польс. історик. Акад.Польс. АН (1949). Н. в с. Пасинки(нині село Шаргородського р-нуВін. обл.). Закінчив Краківськийуніверситет. 1918—20 — приват-доц. Українського державного Ка-м’янець-Подільського університе-ту. Емігрував до Польщі. З1926 — проф. Люблінського ун-ту. Автор праць з соціально-екон.історії окремих р-нів Польщі таУкраїни (Поділля) 15—17 ст. До-сліджував генеалогію польс. шля-хетських родин. Ідеалізував часипольс. панування в Україні.

П. у м. Люблін (Польща).Тв.: Поріччя Мурахви в XV—XVI

ст. Кам’янець-Подільський, 1920; Po-dole w XVI wieku. Warszawa, 1920; НаПодільсько-українському прикордонні.Львів, 1925.

Літ.: Баженов Л.В. Поділля в пра-цях дослідників і краєзнавців XIX—XX ст. Кам’янець-Подільський, 1993;Його ж. Історичне краєзнавство Пра-вобережної України у XIX — на почат-ку XX ст.: Становлення. Історіографія.Біобібліографія. Хмельницький, 1995.

Г.А. Вербиленко.

424БЮШІНІ