Оксана ДЯКІВ

Терпке вино, як помаранча осені

Лірика

Хмельницький

Видавництво книг «Лілія»

Видавець Стасюк Л.С.

2015

2

УДК 821.161.2

ББК 84(4 УКР)

Д99

Дяків О. Д99 Терпке вино, як помаранча осені / Оксана Дяків. –

Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л.С., 2015. – 52 с.

ISBN 978-617-7184-81-1

До п’ятої поетичної збірки Оксани Дяків «Терпке вино, як

помаранча осені» увійшла інтимна лірика. Вірші присвячені

вічним людським цінностям, різноликості любові як першо-

основи життя, сім’ї, родинного благополуччя, а також змалю-

ванню неповторної краси української природи, крізь яку відбу-

вається пізнання власної душі, філософського переосмислення

долі на різних її етапах.

У поезіях авторки світ сприймається в контрастній

кольоровій гамі: радісні й світлі почуття перемежовуються з

мотивами суму, розчарування та глибоких душевних борінь, бо,

звісно, журба зі щастям в обіймах – це образ самого життя.

Водночас природа, віра, надія та любов залишаються надійним

підґрунтям для всеосяжних і гармонійних світів Краси і Правди.

УДК 821.161.2

ББК 84(4УКР)

© Дяків О. І., текст, 2015

© Сорочук А. Я., фотохудожник

обкладинки, 2015

ISBN 978-617-7184-81-1 © ФО-П Стасюк Л.С., друк 2015

3

ТРИЛИКА МАДОННА Усім жінкам, матерям, бабусям, донечкам присвячую

Ти – одна на всенькім Божім світі І єдина на усій Землі... Це для Тебе сонце рясно світить, Місяць проплива в легкій імлі... Жінко, нене, донечко ласкава, В радості, у праці чи в журбі То зринаєш, мов казкова пава, То вербою гнешся до землі... Та нехай не крають блискавиці Твою долю – мудру й молоду. Я води джерельної й пшеницю До підніжжя Твого покладу – Хліба щире золото і пісню, Що Тобі судилась на роду. І життя нехай не буде прісним, А солодким, наче на меду. Жінко, нене, донечко ласкава, Я люблю всім серцем – від душі. Хай летить осанна величаво В Боже небо, де добра ключі... Постаєш щоденно в іпостасях Матері, дружини чи доньки. Втому забуваєш, щоб вдалося, Діточок леліять крізь роки.

4

О Мадонно! Крига в серці скресне: Бо весна ступає на поріг, І любов безмежна знов воскресне – Долі людської священний оберіг!

МАДОННА

Богородицею весь світ оновився, і печаль праматері Єви перемінилась на радість.

Преподобний Йоан Дамаскин, VIII ст.

Кличе серце, спрагле до любові, На молитву з Духом Пресвятим. Я схиляюсь низько пред Тобою: На Голгофу за людей пішов Твій Син. Мати світу! Над чолом – корона, Та байдужа до регалій Ти, Бо у серці носиш Боже Слово – Дарував його Ісус святий. Ув очах – опіка і турбота, Думи упиваються в чоло… Захищала Ти Христа від злоби, Але Він все сповнив, що дано. Образ Твій, осяяний промінням, Зігріває щирістю серця. В благодаті Ти – завжди нетлінна, Нас єднаєш з Богом в Небесах. Омофор покриє Україну – Хай козацький рід віки живе! Поможи піднятися з руїни І ділами вознести Тебе!

5

БЕРЕГИНЯ

Берегине родинного вогнища, Ви в любові купаєтесь світлій. Хай дороги життєве полотнище Вишиванкою красно розквітне.

Бо в долонях тримаєте сонце Теплоти і сердечної щирості. Хай же ваше сімейне віконце Благодаттю земною розкрилиться.

Недарма величають княгинею, Бо у йменні цім – спокою провесінь. Хай здоров’я зростає калиною, Бо в душі сотні весен – не осінь…

Діти й внуки, ви – в колі родиннім, Над землею – осінній багрянець. Хай запросить же вас неодмінно Чоловік ваш коханий у танець.

Наче лебеді, ви з ним у парі. Виграє срібнодзвінно сопілка – У світанках відлунює молодість, Коли гості кричали вам: «Гірко!»

Та не тільки ви – мати й дружина, І бабуся-порадниця мила. У житті власні світлі вершини Ви віддавна уже підкорили.

Захисниця Добра та Любові – Берегиня родинного вогнища… Хай у щасті та мудрому слові Все омріяне збудеться-сповниться!

6

МАМІ

Мамо – моя ти доле! Ми пуповиною зв’язані. Очі, часто зболені, Мені про життя розкажуть... Про голе дитинство й босе В уральській неволі проведене, Макухи кулак трохи У теплій воді розведений. Дівчатко світловолосе Із фотографії дивиться. Погляд сполохано просить: «Боже, над нами змилуйся!» Старість прийшла непомітно. Здоров’я в роботах втрачене. Болі душі й твого тіла У дзеркалі зморщок позначені. Хочу тобі приділити Серця вогонь теплий, Але буденність палити Вміє благий трепет... Люблю тебе, матінко, дуже, Як вмію, – на сто відсотків... Хай тіло твоє буде дужим, Живи іще літ сотню!

7

ЖІНОЧЕ ЩАСТЯ

Хочеш, сестро, пізнати той спосіб, Як діждатися усмішки щастя? Відпустити чекання у просинь, А тоді – будь, що буде, як вдасться… Перестань позирати з віконця За його пишнопінням-ходою, Від грози набирай сили й сонця. Може, стрінеться радість з тобою. Навесні, восени, взимку, влітку, Серед білого дня або ночі Подарує кохання хтось квітку, Глянуть в душу замріяні очі. В чоловічі широкі долоні Покладеш ваги щастя весільні – Берегинею станеш у домі, Залепече дитя на подвір’ї…

ПОДРУЗІ

Моя подруго незрівнянна! Тебе мені Бог дав неждано – Душею щедру й непорочну. Тебе я, сестро, не наврочу, Бо ж варта щирості й любові, Подяки доброї у слові. Така ж, як я... і зовсім інша. Тобі присвячую я вірша. Щоб ніж розлуки не колов нас, Ми вип’єм чашу дружби сповна!

8

ЗДРАВИЦЯ КОЗАКОВІ

Розгадаємо ж, браття, загадку, Розшифруємо ймення-удачу Козаку-отаману на згадку Про бурхливу характерну вдачу. Бо козак – то вінець добрій справі І в родині щаслива година. Наче камінь в коштовній оправі – Енергійна й завзята людина. А роки – ніби коні нестримні: Рвуть вудила і скачуть галопом. Пролітають і весни, і зими – Не встигаєш змигнути вже й оком… Гей, козачки та хлопці-соколи! Ввись піднімемо чарки всі дружно, Щоби зради не знати ніколи І життя не було осоружним! Хай Довбушева тайстра добра Обереже козацьку силу від зла. Кармелюкова шапка гаразду Навіки відштовхне всяку біду. Енеїв кухоль щастя та удач Підніме настрій під смачний калач, Щоб дружну ватру здійняти чимдуж Від Сагайдачного люльки вогню!

9

ДЗЕРКАЛО ЧАСУ

У дзеркалі – обличчя юнки, Грайливі очі щебетунки. Майнула – і побігла далі, Вхопивши мамині коралі. У чарах срібла – ніжний погляд Матусі, впевненої в собі. Уста – в усмішці, щастя повні – Дитя за руку ненька водить. В домівці жінки – діти, гості... В люстерко поправля волосся. Снують думки, у зморшках – осінь: «Невже в житті усе збулося?..»

ДРУГОВІ Й БРАТОВІ

Я на уродини до тебе прийду І подарую чисте небо. В саду Ще й назбираю цвіту щиро тобі – Живи, як сад, з землею в мирі й весні. Хай Довбушева тайстра добра Тебе не обмина ніколи, мій бра, Кармелюкова шапка гаразду Навіки відштовхне всяку біду. Енеїв кухоль щастя і удач Веселість верне. Друже мій, не плач! Гуцульську ватру запалюй чимдуж Від Сагайдачного люльки вогню! Трембіта гори полонить круті. Хай доля щедрою буде в житті. Дівчини серце, брате, не край – Весілля троїсте гучно зіграй!

10

ТЕРПКЕ ВИНО

Терпке вино – як помаранча осені… Крізь магістралі вен вже циркулює дощ. В душі – трава, ще з літа не покошена, Й вулкан – у серці: неспокійність площ. Вікно в стіні – ілюзія свідомості. Німий крик вітру й шелест босих ніг. А взагалі – то крок до невідомості: Зима безжально плутає думки мені…

ДВОЄ НА ХВИЛЯХ ЛЮБОВІ

Все минає, але любов після всього зостається. Григорій Сковорода

Двоє – на хвилях любові... Колишеться човен злегка – На гребінь і... падає долі, Ніби кохання примеркло. Чи є воно, чи вже вмерло, Не скаже й мудрець столітній. Та що ж у душі – по вінця, Неначе потоп всесвітній?! Тримаємо ми тую чашу, Немов соломинку, руками, Плекаєм любові казку Іще, мабуть, з лона мами... Кохання – це те уроче – Щасливіше – серця горіння, Коли захльостує творчість У чистому злоті прозріння.

11

Ростити його чи гнобити – У кожного шлях свій широкий: Не всякому іскру вділило Всевидяще Господа око...

КИТАЙСЬКА ВАЗА

Назвав її він порцеляновою вазою. Вона сприйняла комплімент з образою: Не вірила у ніжну щирість слів, У справжність і правдивість почуттів. Ніколи не рівнялась з кришталем – Крихким і тонкозвучним. Тягарем Для неї був щоденний долі біг, Кохання не пускала на поріг. Любити вміла і ненавидіти теж. І часом почуттям не знала меж. Та засторогою ставав сердечний щем Перед обличчям болю і проблем. Душею мужня, тілом – немічна, Як вміла, так боролася вона. Чоловікам ставала конкуренткою, Бо добре знала, що сильніша злетами... А прагла так леліяння й тепла, Прихильності, уваги і добра!.. Хотіла вазою побуть китайською, Щоб піклувалися про неї з ласкою...

12

ЧАДРА

Серпанок листя. Вітру шум і холод. Травою між старих дерев бреду І відчуваю у душі любові голод. На бідне серце хтось вдягнув чадру. Стіна між нами, океану відстань. Слова – пусті гадання-карти у руці. Чи з’явиться солодка мрія-пристань Й ступити крок не дасть на манівці? Будиночок розтанув, наче казка. Розбились дзеркала на друзки, вщент. Примара щастя? Чергова неласка? Чи профіль долі, ще один фрагмент? Роса на листі. Вітру стогін, холод. Вечірніми туманами бреду. Знов відчуваю на устах любові голод. Чи скине серце цю ненависну чадру?!

КОХАННЯ

Що погляд? У тіні грайливих вій – лише примха. Що дотик? У тропічній спеці слів – прохолода. Що голос? Відгомін тиші, що насувається. Що усміх? Клаптик щастя на акварелі настрою. Що сум? Меланхолійний вальс терпкого забуття. Що серце? А що серце? Неспокійний стук у грудях...

13

СУЧАСНИЦЯ

«Живи новим життям сьогодні!» – Щодення гостро закликає. Любити, діяти, дерзати Сучасну жінку надихає. Вона – упевнена у собі І в гармонійності людина, Яка в шаленому столітті Не хоче пропустити й днини. Чарівна жінка й романтична, І ділова – в одній особі. Ця леді трішки прагматична. В ній, як в епосі, – сто мелодій…

НИНІШНІ ЛИЦАРІ

Вже лицарі не держать шпагу, Забули про любов, відвагу, Женуться у щоденному азарті За бізнесом, вступають в партії. Ті в офісах вдень і вночі Від сейфів стережуть ключі. А інші за комп’ютерною грою «Рятують» Всесвіт від розбою. Жінкам дітей лишили й хату, Здебільшого – нужду-зарплату: «Пливи сама, якщо ще зможеш – Нічим тобі не допоможу...» Хіба світ підпирають три кити? На жінці він, чоловіки!

14

РОЗЧАРУВАННЯ

Ніхто не знає наших дум: Їх заглушає вулиць шум. А мислі – плутані й тривожні – Розбурхують клітинку кожну…

Чи ж відаєм, що це – ЛЮБОВ? Можливо, коли в жилах кров То закипає, то холоне, А серце – і зринає, й тоне…

Не вірим в те, що є любов, Бо зради повінь і намов Захльостує людей багном І мокрим накрива рядном.

Калічать душі, почуття… Чи є в тілах іще життя? Зосталися ще сподівання: Розтане, мабуть, крига рання?

Чи є любов, а чи нема? Почути відповідь дарма! Бо хіть, захоплення дочасно «Любов’ю» величають, власне.

Любити, певно, ми не вмієм Чи виколихувати мрію? А може, лицарство померло, Лишивши жінку в пустці-пеклі?

Не знаємо, що це – любов, Й не прагнем дізнаватись знов, Щоб на порозі пізнавання Не стрітися з розчаруванням…

15

ОПТИМІСТИЧНЕ

За перо упіймати жар-птицю, Щоб позбутись безсоння тривог І побачить в вечірній криниці, Як розсипав хтось перли зірок. Не тужити-мовчати, не плакать За невдалим плутанням доріг, Щоб любить, веселиться й ударить Бог бідою об землю поміг. Доля людська – не те вже забуте Людьми й Небом злиденне буття, А весною і сонцем розкуте Сильних душ повнокровне життя!

ЗРІЛІСТЬ

Хто я? Стеблинка гравітаційного поля. Клаптик інших галактик залетів у мою свідомість. Вогник земного дому прихистив мою космічну бездомність. Ліна Костенко Мінорним акордом вривається осінь У літню мажорність октав. Запахло смолою вологою сосен, Пожухлістю стомлених трав. Так молодість раптом свій біг зупиняє, Як зрілість ступа на поріг, І листя-прикраси із себе скидає, Намул очищає з доріг.

16

Веселощі, мрії не квапляться в серце. І вже ностальгує єство За свіжих чуттів чистим плесом озерця, Безхмарним і легким чолом. І що ж залишається, любий мій друже, Натомість – без юності шат? Невже порожнеча, мов голос у лузі, А доля – фіксація дат? Навряд чи правдиву ми зможем оцінку Давати собі чи комусь, Коли прийдем в зрілість без скарбу-дорібку, А мудрість з життям – не союз... Мінорним акордом ввірвалася осінь В серпневу мажорність октав... Лиш той зупинитись цю мить не попросить, Хто істину справжню пізнав…

СІМ ЗУСТРІЧЕЙ

Сім зустрічей – то сім доріг Людського щастя й пекла-болю, Сім струн життя. Його поріг Ти переступиш й виднокола Чужої мудрості чи бід Пізнаєш, як розмова щира... І скресне в діалозі лід, Бо в слові – воскресіння сила.

17

ДУМКИ Cпогад – у дірявій кишені пам’яті. Стривожений сумом спокій. Надтріснута чаша думки… Протяг крізь прочинені двері серця. Правда інкрустована брехнею. Зів’яле листя – на долоні часу. Заблукале в лабіринтах питання. А на все це – німота світу у відповідь…

ДИТЯ Осяйно-миле янголятко До сонця тягне рученята. Ступають ніженьки по рясту, Щоб довго нитку долі прясти... Плекала жінка мрії, снила, Щоби дитинка народилась, Прохала добру Матір Божу, Щоб радість дала їй погожу. Лелека прилетів весною, Рясною, квітом запашною. Відчула, що дитя озветься, Під її серденьком заб’ється. Збулися щирі сподівання! Немовби соловейко зрання, Співала весело душею, Всміхалась долею своєю... І злотокосе дитинчатко До мами тягне рученята. І ступлять ніженьки по рясту, Щоб роду довгу нитку прясти.

18

НІЖНА НІЧ В солодкій ласці ночі Дитину не зурочу – Спокійну колискову Для неї заведу. Щоб місяць світло тихо Кидав крізь скло. А лихо

Він відвертав: недолю Й непрохану біду. В шовковій тиші ночі Маля заснуло... Очі І рученьки рідненькі Ласкаво пестить ненька...

ДІВЧА

Йде дівча привітне – Юне, макоцвітне. Ще не знає болю, Бавиться з любов’ю. Йде дівча привітне, Миле, макоцвітне,

Наче дзбанок повне, Радістю коштовне. Дай, Боже, їй долю – Широку, як поле. Щоб дівча розквітло – Ще й калиноцвітно…

КЛЮЧІ ДОБРА

В цей день було не так, як в інші: У ньому сонця вже давно нема. Кружляє в танці сіро-буре листя, А чорнота дерев гнітить-ляка… Проторує доріжки тьмяне світло, То гірко, то тривожно на душі. Давай зупинимось, не підем далі, Бо втратили святі добра ключі… Та все ще може статись на цім світі: Слова у свіжі сили перейдуть, Душа і серце, ласкою зігріті, Життя пізнають і відкриють суть…

19

СПІВ АНГЕЛА

Зорі зірчасто засіюють небо. Вечір прилинув, та сумно тобі. Все буде добре. Не плач, не треба! Будуть і в тебе щасливіші дні. Вітер надворі – затишно в хаті. Скапує свічки світла сльоза. Витри-но очка, не варто плакать, Ліпше повторюй мудрі слова: «Сонечко встане, все буде добре! В смутку Господь допоможе мені. Все буде добре, все буде добре… Будуть і в мене щасливіші дні…» Ніч приступила, і хочеться спати. Смутки-печалі геть відійдуть. А Божий Ангел буде співати: «Люба дитинко, щасливою будь!»

ЖИТЄЙСЬКЕ МОРЕ

І Глянеш на море, що з небом з’єдналось. Може, ці хвилі у вись закохались? Вже їм набридло сягать горизонту, Чайкам і рибам давати роботу... Срібні доріжки лягають на воду, В місячну ніч мов шукаючи броду. Наше життя – наче хвилі прибою: Ласкою й гнівом женуть за собою. Змучені сонцем і спрагою пляжі В сутінках з вітром шепочуть. Колажі Й замки з піску засинають забуті... Море, ніч, місяць – і ти на розпутті...

20

ІІ Переливаю я печаль З душі – у серце, з серця – в душу… В останнє я сказати мушу, Що на любові – ключ-печать. Врата земні зімкнулись тихо. Кохання – боротьба і лихо… Забута скрипка спить-мовчить. Прийшла у дім розлуки мить…

ЛЮДСЬКА ДУША

З чим можна людську душу порівняти? Вона ж – мов легіт, ніжний чар весни. Нестримний вітер прагне цвіт зірвати, А човен літа плине в смутку сни… Палає жаром золотий диск сонця. Та в царстві тіней потопає він. Краса ошатна – лист зів’ялий серця, Коли лунає шляхом долі дзвін… У Вічності душа не згасне, Не втратить первозданних барв красу. І небуттю той образ не підвладний: В поезії його я воскрешу… Допоки очі бачать й серце мріє, Доти в рядках цих дух людський зоріє.

21

ЛИСТ ЗА КОРДОН

Твоя дитина я, душі кровинка, Твій біль і смуток, твій щасливий час… Батрацький закордонний труд-новина На роки розлучив родини… й нас. Роз’їхалися долі в різні боки Синів, батьків і дочок, й матерів. Коли ж твої легкі почую кроки По вулиці, поміж сільських дворів?! Матусю! Ненько! Серце навпіл рветься, На шмаття від невимовлених слів… Коли ж приїдеш ти з чужого пекла Й пригорнеш серед виплаканих днів? Матусю! Ластівко! Вертайсь додому, На Україну, в отчий рідний край, Бо я прошу, хоч знаю, що потому Тебе й усіх нас не чекає рай… Невже зросту без тебе, моя зоре? Всі статки я віддам за рук добро! Огорнуть крізь кордони снів простори Тебе сімейним сонячним теплом. Тягар самотності пригнобив плечі... А біля хати розквіта садок… Весна прийшла! Я чую крик лелечий! З’явися, мамо, у вікні моїх думок…

22

НАШІ ДІТИ І МИ

Чому не розумієм друга, Дитину, матір чи вдову? Чому гірку біду, як плуга, Ті тягнуть, наче ніч – пітьму?.. Плач дитячий згубився у гаморі вулиць. Пригортає матуся малечу до серця, До грудей ніжно личко заплакане тулить І цілує в сльозах оченята-озерця... Онде інше хлопча у сорочці подертій Простягає за хлібом замурзану руку: Вчиться буть жебраком, може, навіть до смерті, Не пізнавши просту материнську науку... Хоч живем не в розруху й руїну сьогодні, Діти наші, полишені часто на себе, За батьківськії кревні ступають в безодню, Прогайновують світле дитинство безмежне... Скільки ж треба ще часу і досвіду мати, Щоби наші кровинки плекати в любові, Щоб жили серед нас не малі потерчата, Виростали щоб люди – за духом близькі і за кров’ю?..

МОНАСТИР

А ми з бабусею ходили в гори, Де з вершечка розляглись простори Золото-багряних килимів, Павутинням посріблених днів...

23

Скільки ж літ спливло-минуло, Днів і ночей промайнуло, Коли йшли ми крок за кроком В монастир – «на тому боці»?! Кликав він цілющою водою – В шрамах від червоного розбою, У хрестах – старий мудрець. Не настав його кінець… Нова хвиля – сила справжня – Піднялась на прю з безправ’ям, Й відродився храм духовний, Молитов й харизми повний. А долоня рідна й досі Тепло гладить по волоссі І дарує Віру в серці, Непідвладну навіть смерті…

ВЕСНЯНИЙ НАСТРІЙ І

Веселки гнучке перевесло З’єднало серця, наче міст. Спустошення крига вже скресла: Весна – для любові поміст...

24

ІІ Єство завмерло в трепетнім чеканні: Незвіданого б’є урочий час. І стрепенулося крихке кохання, Щоб знову поєднати в пару нас. Ще будуть весни, лють зимова згине. У пісні Мавки зацвіте любов, І білопінна із душі калина Зросте в сердечнім шепоті розмов...

ПАМОРОЗЬ

Паморозь... Наморозь, зимонько, днину погідну, Світлом кришталю привітну... Паморозь... Заморозь долю студену безрідну, Біль зніми з душеньки бідної... Паморозь... Відморозь, сніжнице, думи затемнені, Волі не дай їм, приземленим... Паморозь... Приморозь чари до серця самотнього, Зілля позич приворотного... Паморозь... Наморозь, зимонько, днину погідну, Світлом кришталю привітну...

25

ПАРАЛЕЛІ

Ну й зима! Сміється, свище, сіє, Гонить дум урочистий кортеж: Як усе на світі зрозумієш, То тоді зупинишся І вмреш!

Василь Симоненко

За вікном навіяло снігу… Не спинити годинника бігу І хурделиць людської долі: Наче сіль, розпорошена долі Між будинків, буднів, дерев. Завірюхи вчувається рев – Днів глухих… Та іскристих світанків Ми очікуєм з ночі й до ранку, Розв’язання вузлів та дилем: Вони крають, мов льодом-ножем... Горобина обсипалась в сніг – Кров’ю соків стікає до ніг… Та стрічаєм неділю на ґанку, Зодягнувши святу вишиванку: Прагнем щастя пізнати святковим – Весносильним, новим, кольоровим…

26

ДОВІРЛИВА РОЗМОВА

Криштальна паморозь берізку закувала. Як наречена, неповторна стала! Фату мережану пустила ніжно долі Серед братів-сестер, задуманих і голих. Зачарувала білокора сіру тишу. Та вітерець кохану не залишив: Він трепетно розгладжує їй коси, Майстерно снігом запліта волосся. Хто ти, берізко, білокора панно, Що над тобою вітерець співа осанну? Чи тужно завива і рветься в небо: Мовчання довгого йому зовсім не треба! Зиму-розлучницю він проклинає люто, Бо днів чудових серцю не забути, Коли зеленим листям шепотіла: – Душею я до тебе лину, милий... Не плач же, вітре, не тужи даремно: Мине й холодних днів нашестя темне. Весна прилине і теплом огорне – До серця ніжно подругу пригорнеш...

27

ЗИМОВИЙ ДЕКАДАНС

Не читається, не пишеться, не ждеться – Почуття сліпі клубочаться під серцем, Розгалужуються спрути неспокою, Пеленають тіні ковдрою тонкою… Чому дні завзяті й радість вже нарізно, А душа бреде смутна по бездоріжжю І метається, і завмирає стелою – В галереях сутінок шукає Рафаеля? Плаче, тужить, упивається сльозами, Мов суха земля під неба образами. Глухне серце від думок захмарених, Від розбитих сподівань – затьмарених. Декаданс в очах блукає перехожих, Лячно щуляться на вітрі від морозу. А будинки вгрузли в чорну твань асфальту. Ще би крок – й розколють навпіл міста карту. Вулиці, машини, площі, постаменти… Небо – у кокардах сірих хмародертих. Із бетонних вирватися б лабіринтів, Зачинить Пандори біди-криги скриньку, Щоб запахло крізь каміння веснолісом, Вистрелило сонце ясним сяйвом з кріса – Рознесло тверді льодяно-мерзлі мури І забуло людство про зими тортури!..

28

ВЕСНА В ДУШІ (диптих)

І Вуаль задуми вкрила карі очі: Багато помилок зробила ти... А легкий вітер сум розвіяв ночі, І краплі сліз упали на листи – Слова любові, радості, надії, Які посіяла весна в німій душі. Листи про те, про що вже і не мрієш, Лягли рядками струнко, як вірші...

ІІ Коли в душі замерзлій знову Весна пробуджує розмову З чуттями ніжними у серці, Любов спинається до герцю З проваллям буднів зледенілих. Отримати жадають крила: До свята тягнуться обранці – Життя мирського юні бранці, Витати щоб над світом сірим, Воскреснути коханням щирим, Подарувати любій жінці Сердечних почуттів по вінця... Отак весна промінням ніжним, Мов камінь почуттів наріжний, Дарує сонце віри світле – Щоби життя нове розквітло.

29

КУПАЛЬСЬКИЙ СВІТАНОК

Купальська ніч поезії, Заплетена в вінок… У травах десь загублений Любові образок… *** *** *** Роситься цвіт між споришів. Стоїть дівча на ґанку… Співає-плаче і не спить Солодка бранка ранку… Біжить табун нічийних снів, Бурунить хмари в небі, Ключем скрипічним час пливе, Так було… І так треба… Мережать тіні сонця лик. Думки у вись ширяють. Торкає струни злегка мить – І мрії прилітають… Роситься цвіт між споришів – Стає зоря на ґанку… У небі сонячно блищить Поезія світанку…

ВИТОНЧЕНА ПАВА

Це ще не сльози – це квітуча вишенька, що на світанку струшує росу.

Ліна Костенко

Яке бездонне небо голубе, Яка чарівна в диво-цвіті вишня! Їй павучок у коси заплете Туман і дощ, щоб стала вона вища.

30

Як ніжно-витончена пава, Струнка, прекрасна й величава, Весна ступає стрімко й гінко, Струмків музику грає дзвінко. Голубить вітер з гілок коси. Птахів звучить весноголосся. Трава смарагдова угору пнеться. А в серці юнім почуття озветься...

ЛЮБОВ

Не говори печальними очима те, що не можуть вимовить слова. Так виникає ніжність самочинна. Так виникає тиша грозова.

Ліна Костенко

Вогнем пече згасла любов… Та щастя прагнемо обнов: Складаються в одне хвилини, Коли стрічалися щоднини Й вели розмови про велике Над Дністром мирним, многоликим, Чекали, мріяли, страждали... Невже кохання занепало? Чи відродилося, як Фенікс, В дитині рідній знову? Легіт Лелек приніс вже долю нову – Любові справдішню основу…

31

УКРАЇНСЬКА ДУША

Українська душа – загадкова глибинна криниця. Із ядра – сила коренів, як магічна калинова суть. Шанувати вкраїнцям годувальницю-Землю годиться: Із джерел чистих й соків їх діти в родинах ростуть…

МИ І СВІТ

Самотні ми у цьому світі, На смутком спаленій землі. Та сонце прогляда крізь віти – Не зраньмо віру у житті! Бо все дано нам побороти – Зів’ялі квіти оживуть, А сльози втрати повноводно Ріки буття продовжать путь.

САМОТНІСТЬ

Старенька на костур схилилась, Про долю скрушно зажурилась: На вервиці – відлік років, Вже дотліває свічка днів... Літа злетіли – бистрі коні, Дітей ростила... У долонях Ділила навпіл скибку хліба, Як голод смерть над ними здибив...

32

Робила гірко день при днині – Аж руки пухли... І донині Живе нелегко – у скорботі В дорогу дивиться з-за плоту: Вік вікувать їй в самотині У згорбленій в літах хатині? Чи смерть – не мачуха, а ненька – У Божий світ візьме стареньку?..

МУДРИЙ АНГЕЛ

Моїм рідним та близьким присвячено

В хаті діда пахне м’ятою, І росте спориш біля воріт. Хилита голівкою патлатою Цвіт-кульбаба, вирвавшись крізь пліт. Білі стіни вікнами-очицями Задивляються у даль доріг. Срібнодзвінно воду п’є з криниці Журавель – як дому оберіг. В хаті цій літа ховаються за сволок, У світлинах – і любові, й горя тіні. Яблунька на вітерці шепоче, Що господар долю склав у скриню. Він покинув дім свій вже назавше – По трудах земних ліг спочивати, Вишиванку чисту вбравши, Наказав нам довго ряст топтати… Польське військо і війна – як каторга, Баланда в концтаборі німецькім, Остарбайтерство – до сорок п’ятого І життя колгоспне – по-совєтськи.

33

Дім, сім’я, робота, господарка, Діти, внуки і правнуки теж – Клопотів уже скінченна валка: Підійшов до Вічності кортеж… От і дні минають оглашенно, Вже й роки в десятиліття стиснуті… Дід Микола – син землі хрещений – Мудрим Ангелом живе в нащадків мислях.

СЕЛО

Село – мале й велике в Україні – Всміхається життю дитинно, Веде свій відлік безупинно, Щоб не замуливсь скарб родинний.

Але не всюди – людна хата. Вже й пісня не звучить крилата, Бо вимирають наші села І не встеля подвір’я зело.

Сади ще квітнуть відчайдушно. Об землю влітку б’ються груші. Не пробіжить дитя ні разу – Шляхи у смутку й перелази.

А сироти-криниці лічать зорі, Вдивляючись в нічні простори. В закинутих хатах гуляє вітер… Хто за спустошення в одвіті?

Урбанізоване зростає покоління. Але чи зможемо очистити сумління? Чи виростуть з нащадків ЛЮДИ, Якщо про землю батьківську забудем?..

34

КРИНИЦЯ

Сільська світанкова криниця. Із неї першу джерелицю Для купелі в любистку й м’яті Черпали зранку для дитяти. Жінки тут до розмов ставали І подорожнього стрічали, Бажали сили та снаги, Напившись доброї води… Гуртом доглянута криниця Селу малому тільки сниться, Бо час висушує цілющу, Залишивши на дні лиш гущу…

РОКИ

Коли років-снопів багато, І хоч неповна чаша – хата, Замислюєшся над прожитим, Із днів у ночі перелитим… Аналізуєш думи, справи, Що зроблено вже для держави, Для краю рідного, родини І для сім’ї чи для дитини. Добро і зло кладеш на ваги: Шукаєш у ділах звитяги, Бо час лежить, як плити-сланці – Томи, дочитані уранці.

35

Закладки долі значать віхи, Рахують днів мирських огріхи – Не змиришся, щоб стали раритетом У власному житті події-злети.

ПОЛІТ

І Я люблю літати уві сні, Бачити картини неземні, Відчувати крила за плечима Горобинощемними ночами...

ІІ Як би хотілось птахом стати – Здійматись в височінь й собі! Ширяти в небі – не ридати, Мов зграї сірих журавлів…

ІІІ Сонце – у зеніті, вітер – у гаях: Кінь сріблястогривий скаче по лугах... Сповнена медами, пахне йван-трава. Крутиться від щастя й лету голова. Стугонить у жилах розпашіла кров. Мабуть, це у серці тріпотить любов До землі палкої, до дерев і трав... Лиш би мить яскраву хтось не відібрав! Різнотрав’я барви хлюпають дощем. Розлучили з щастям – і у грудях щем... Небо – у зірницях, тиша – у гаях. Повернути б радість, та не знаю, як...

36

ПІСНЯ Вкраїнська пісня мелодійна... У ній не знайдеш слів подвійних: Там простір і безмежна щирість – Народу серця голос милий... Часи народжують пісні: Сумні, веселі й запальні, Про людську долю та неволю, Життя з сльозами і з любов’ю... Пісні кохання ніжать душу, Росу з троянди тихо струсять, Вином душі наповнять келих, Роздмухають жаринки спалах. Пісні козацькі і повстанські На бій піднімуть рано-вранці, Вогонь запалять незгасенний У боротьбі за край стражденний... В рожденні й смерті буть собою – Нескореною, не німою, Вкраїну Бог прирік назавше, Їй вічність в пісні дарувавши...

ВИШИВАНКА

У вишиванці українській – небо І світло зір далеких, і світи, Яких землянам досягти ще треба, Злетівши до жаданої мети... У вишиванці – ніжність і кохання... Та вдів і матерів самотній сум. Мереживсь візерунок у чеканні – Чумацький шлях любові й дум...

37

У вишиванці предковічній – доля І горя-радості буремний плин. У хрестиках – бажання волі Й державності всіх поколінь... У вишиванці – плекана надія На самобутність майбуття. На полотні – незгасна мрія, Червоно-чорне дзеркало життя...

ОСІННІЙ ОБРАЗОК І

Осінь, золотом оздоблена, Шаллю-туманцем огорнена, У садів розкішній рамі Манить стиглими дощами. Сипле перлами-росинками, Горобини намистинками. Вітер свище-співа в зливу, Виколисуючи зиму…

ІІ Тихо вітер гойдає дерева, Барабанить дощами в шибки. І склепіння небесне завмерло: Відлітають у вирій птахи. А надвечір ховається сонце. Спломеніє спокійний Дністер. Листя жовте й брунатно-червоне Розсипає старий мудрий клен.

38

ГОСТЯ

Запеленує золотом осінь, Сонце сяє, та вже без тепла. Я запрошу до серця цю гостю, Щоб вона не намарно прийшла. Заграє ще з деревами вітер, І доспівує птаство пісні. Поміж листя, каштанів і квітів В душу спокій наллється мені. Літо бабине танцем кружляє, У волосся вплітається знов. І, напевно, воно добре знає, Де на світі є щастя й любов. До любові теж хочу летіти Через ріки і гори, й моря, Щоби разом щасливо радіти, Як заграє вечірня зоря… Гостя-осінь мене пожаліла, Розпорошила мою біду. Я пелюсткою ніжно злетіла, Та до серця твого припаду...

ЗАПІЗНІЛИЙ ТРАВЕНЬ

А повітря так пахне каштанами! Десь зависли у небі грози. Райські яблуні квітнуть заново. Ловить сонце в пелюстки мімоза.

39

Запізнілий травень прискорює Сік у станах беріз, а може, Й в людських душах сріблом видзвонює, Наче в дзвони церковні сторожа. Будить птаство ріки мовчання, І щебечуть у парках діти, А ранкове весняне світання Материнським цілунком зігріте…

СІЧНЕВА ТЕПЛІНЬ

Здається, ніч – давно вже не зимова: Вона царює, та зовсім не розквіта. Це – ніч весни, яка прийшла в обнові, Здолавши січень у його правах. Червона ягода з-під снігу визирає, Та не спішать до неї снігурі. Що відбулось? Чому п’янке чекання? Все просто – завесніло надворі…

СНІГ

Ось і грудень. І випав сніг. Припорошив дороги, дерева І кружляв у повітрі, як міг: Заперечить теплінь йому треба... Так і в серці – то радість, то лід, І зима поступатись не хоче. Та життя – неперервний політ – Смуток – й щастям осяяні очі…

40

ПЕРЕДЧУТТЯ

Над морем трав – край неба спохмурнілий – Не павутиння хмарок сніжно-біле, А чорний біль затьмареної долі Насуплено тривожить виднокола. Грози хребет розріже обрій, З грудей землі він вирве стогін. В литаври гримнуть крапель бруньки, Зірвуть пилюку з шляху лунко… І людську долю зливи мелють, Життю тернове поле стелять. До неба пломінь – наче ватра: Крізь буревії рветься в завтра...

ОСІННІ ПЕРЕСПІВИ

Прийшла осінь… А за вікнами – літо. Зійшла осінь, як магічний театр. Лине осінь… Та ще спеку розлито поміж втрат… Довга осінь. Тіні смутку – за обрій. Сіра осінь. Люди зовсім холодні.

Хмарна осінь. Віра досі блукає… А вже літо в душі догорає. Пам’ять-осінь. Знов зі стін – чужі фото забуті. Сльота-осінь. Ми чекаєм надій на розпутті… А чи весну?! Серце волає: «Крихт тепла!.. Хоч скоринку…» Немає…

*** *** ***

Осене, не плач, не рони намисто-сльози… Вересню, чекай, вдарять швидко вже морози. Осене, поглянь: не сама вже ти самотність – Щасно посміхнись крізь тумани сонцем жовтню.

41

Прийде листопад… Любого тепла не буде. Осене, не плач, постарайся сни забути. Золотом стели, бо нічого не змінити. Осене, згадай: варто жити ще й любити!

ЗОЛОТИЙ САД

Який прекрасний сад в осінню пору! Стоять дерева зморені у нім. Шепоче вітер яблуні знайоме – Красуні у жупані золотім. Виводить вітер вправні серенади, В обіймах – сонячна теплінь. Не чує яблуня, бо вже дрімає Під пісню осені та шум дощів. Убрались гори багрянцем-туманом, І зарясніло небо від краплин. Ген пропливають чорно-сірі хмари. І журавлів прощальний лине клин. Замовкло все і стало таємничим, Лиш смутку набігає тінь. І розмовляють стиха чорнобривці – Шепочуть квіти про свій біль… Ведуть розмову про пожовкле листя: В його кружлянні – вітру соло, Про горобини сонячне намисто, Відліт птахів в далекий морок. Курликання згасає десь далеко І сповіщає: «Літу вже кінець…» У шатах осінь йде по місту плавно, Вінча дерева у бурштин-вінець. Пройнялася природа сумом, Спочине до наступної весни. А там складеться все, як було: Смарагд – на листі та весняні сни…

42

БАБИНЕ ЛІТО

На арфі граючи, птахи Останній промінець надії Зронили в серце на віки, Собі зоставивши лиш мрії… А над дорогою туман Колише тіні не опівдні, Чіпля беріз гнучких за стан, Пророчить дні іще погідні. То літо бабине ступа Пожухлим листом босоноге, Ув осінь позира з горба, Долонею торкнувши лоба... Заливсь рум’янцем тихий гай. Ріка в спокої потопає. А в серці стукотить журба: Що ж далі буде – ще не знає... Так жінка ніжномолода Поріг переступить боїться, У зрілість нишком загляда, А страх непевності млоїться. Бо шкода книгу про життя Вперед гортати по сторінці: Тепер не буде вороття Юначій повноводній річці...

43

НАСТРІЙ

Чи ти мій сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола... Яка між нами райдуга стояла! Яка між нами прірва пролягла! Ліна Костенко

Ви, ймовірно, забули про мене? Вечір, ніч і туманів серпанок… В гір провінції – сніг на раменах. В стольнім граді зориться на ранок. У метро Київ гонить вагони. Ступить провесінь в клопотів пастку. Над Дністром – небо ніжно-червоне Ще від сну, мов калина у казці. Що ж… Летять різнокрило дороги, Миготять дні, події та люди. Тож не дивно, що хтось у тривогах І про мене із часом забуде…

ВІДПОВІДЬ

Я вже не сон і не уява… Я перед вами – на долоні. І вже пропала та безодня, Що нас у світі роз’єднала. Я радий чути вас щоранку, Бо зустріч ця – непересічна: Як долі креслення одвічне, Як сонце, стрінуте на ґанку.

44

АНТИДУМКИ

Cпогад – у дірявій кишені пам’яті. Стривожений сумом спокій. Надтріснута чаша думки… Протяг крізь прочинені двері серця. Правда інкрустована брехнею. Зів’яле листя – на долоні часу. Заблукале в лабіринтах питання. А на все це – німота світу у відповідь. Та, буває, спогад – як промінь, Сподівання – терпкість чекання. Cпокій – короткий, а думи – світлі… Двері причинені, і протяг забутий. Правда – чистіша сльози. На долоні – свіжість молодого листя… А на питання – щаслива відповідь: Ніжний і довгий цілунок до ранку…

КАШТАНИ

Блідо-рожевий цвіт каштанів Розсипавсь снігом по землі, В повітрі зачепивсь веснянім, Неначе в золотій імлі… Сивіє гір гряда туманом Над плавним легінем-Дністром. І тягнуться старі каштани, До неба дістають чолом…

45

ДОЩ

Нападами сильний дощ Бавиться з каштанами площ, Розхлюпаних у глибоку ніч… Падають серпанки з пліч… Лякає стукіт крапель вербу… З тобою нікуди не піду. В душі, на денці, – терен-смак: Любов не повернути вспак…

МИТЬ ПРОЩАННЯ

Безликий сірий дощ… Думок порушив німоту, світанку, на серце начепив замок, ліс почуттів зібгав у рамку... Зустрілися мінорні думи – свинцем налиті сизі хмари. Шляхи, які ведуть в нікуди, за ґрати сонце заховали… Заграв на листі світ багрянцем. Роса омила очі ранку. Кружляє осінь в смутку-танці, замкнула сон у тиші замку. Крилатий вітер грає месу, торкає нотки струн душі. Летять птахи у піднебессі. Пригасли вже молочаї...

46

Золотокоса панна-осінь збирає хутко дні-валізи і зазирає в неба просинь, змітає фарб останніх мізер. Ріка пливе в чужинські далі… Зима прийде – прощання мить – нам принесе земні печалі, кришталем серце забринить...

ВІКНО

Ця вулиця згубила перехожих… Єдиним другом був старий ліхтар. Осінній світ сховався в тінях ложі. А в сонній мряці тліли всі слова... Душа тріпоче, як метелик в грудях… Очима ти запитуєш: «Чому?» Меланхолійний настрій, місто, люди. Тебе ж лиш бачу серцем крізь пітьму... Вікно дивилось невидющим оком На світ блідий, який ще міцно спав. Розлука причаїлася… І раптом В очах дощу з’явилася сльоза… У ній шатро небесне посіріло. Пташиний спів приніс печаль і біль: Кохання квітка в смутку почорніла, Вікно стрічань присипав вулиць пил...

47

ОСІНЬ

Прийшла осінь… А за вікнами – літо. Зійшла осінь… А дерева зелені. Лине осінь… Та ще спеку розлито Поміж стерні… Довга осінь, Дні сумні Й безконечні. Сіра осінь:

Люди зовсім холодні… Хмарна осінь, Бо ще віри немає… А вже літо конає. Пам’ять-осінь… Знов зі стін – чужі фото. Сльота-осінь. Ми чекаємо зиму… Але серце волає: «Крихт тепла!.. Хоч скорину…»

БЕЗ МАКІЯЖУ

На обличчі нема макіяжу: ані грама, – ні фальші, ні сліз. Ув очах тільки смуток приляже, як відчуєш підступності сміх. Бо у пошуках щирості й правди голубині лелієш вітри, відкладаєш всі справи на завтра, щоб пізнати глибінь самоти. Хочеш терпкість туману відчути, смак джерельної – свіжість води, щоб забути буденність-отруту – відродити душевні сади… Самота – як сестра вже і мати. У безликості вулиць – пустир. Силу волі ти мусиш плекати, щоби пристань добра віднайти…

48

ЯНГОЛЬСЬКИЙ ЩИТ Лиш вуста дрижать гарячі: янголе, не впадь з плеча.

Іван Малкович

Поезія цвіте у прозі… У світлі тінь ряхтить. В облозі Лісів степи пливуть, як хвилі. Вінчають матір діти милі*. Викрешують морозні зорі В серцях людських вогонь любові. Гаряча кров холоне в жилах. Спікає сонце лід в крижинах. Прості слова – мов шабля гострі: Скидають в пекло з високості. А янголи – це щит над світом, Щоб протиріччя примирити… ___________________________________________________ *Добрі діти – батькам вінець, а злі діти – кінець. (Народна мудрість)

ONLY FOR YOU

My heart flutters, like a butterfly. You ask me in the morning, "Why?" My melancholy mood today. I want to see you every day. I want to listen to great songs. And I don’t want to be alone. I dream to take you by your hands. And fly to beautiful foreign lands. We live on different continents. But your eyes and strong hands Fascinate me, as a sweet magnet. Stars carry me to other planets. I don’t want to forget you ever. I want to remember you forever.

49

MY QUESTIONS

Why do you come in dreams? Where are you? What do you mean? What do you want me to say? Why do I think of you every day? Life is full of challenging lessons. I have a lot of different questions. But there are no right answers for me. Just I’m glad you are with me.

LOOKING FOR YOU

I slowly tread on the ground. My soul is full of desires. Evening sun goes down. It’s burning brightly like a fire. The ocean divides us today. I really need your sweet words! My thoughts about you every day. My love unites large world.

DON’T FORGET!

You won’t forget about me! Nights, days, months, years ... The morning started in America. The day continued in Ukraine. What shall we do if days are flying? Events pass and people change. But I will always remember you! And you will not forget about me!

50

QUESTIONS WITHOUT ANSWERS

Why did you come in my dreams? Where are you? What do you mean? What do you want me to say today? Why do I think of you everyday? On this rainy day I’d like you to know, I think of you more than I could show. I need to see you every day very long! My feeling to you is like a lovely song! Life is always a challenging lesson. And I have a lot of various questions. But I can’t get a true answer for me. I must know whether you are with me!

EMBRACE SOLITUDE Learn to embrace times alone with yourself, you don't always have to have someone right there, embrace solitude, learn about yourself, find out what you really want in life…

ОБІЙМИ САМОТНІСТЬ Навчися приймати час наодинці з собою, тобі необов’язково мати когось поряд; обійми самотність, дізнайся про себе, щоб зрозуміти, чого ти хочеш у житті…

51

Зміст

Трилика мадонна….………….....3

Мадонна……..….………………..4

Берегиня; Мамі...……………....6-5

Подрузі; Жіноче щастя..…….......7

Здравиця козакові….…………….8

Дзеркало часу……………...…….9

Другові й братові….……………..9

Терпке вино………...…………...10

Двоє на хвилях любові……........10

Китайська ваза……………….....11

Чадра..…………...………………12

Кохання………………………....12

Сучасниця...……………….........13

Нинішні лицарі........…………....13

Розчарування.…………………..14

Оптимістичне..…..……………..15

Зрілість……………………….....15

Любов………………………......30

Українська душа………….........31

Ми і світ………………...….......31

Самотність………………..........31

Мудрий ангел…………………..32

Село…………………………….33

Криниця…...……………............34

Роки…………………………….34

Політ……………………………35

Пісня……………………………36

Вишиванка…………………......36

Осінній образок…………..........37

Гостя……………………………38

Запізнілий травень…………….38

Січнева теплінь.………..………39

Сніг……………..........................39

Передчуття .……………………40

Сім зустрічей..…….....................16

Думки…………………………...17

Дитя …….………………………17

Ніжна ніч………..........................18

Дівча; Ключі добра.…………….18

Спів Ангела…..............................19

Житейське море………………...19

Людська душа………...………...20

Лист за кордон………………….21

Наші діти і ми………..................22

Монастир………………………..22

Весняний настрій……………….23

Паморозь………………………..24

Паралелі………………................25

Довірлива розмова……………...26

Зимовий декаданс………............27

Весна в душі…..….......................28

Купальський світанок…….........29

Витончена пава……………........29

Осінні переспіви…...…………..40

Золотий сад…………...………..41

Бабине літо……………………..42

Настрій...……………………….43

Відповідь……………………….43

Антидумки; Каштани…...……..44

Дощ……………………………..45

Мить прощання………………..45

Вікно……………………………46

Осінь...………………………….47

Без макіяжу…………………….47

Янгольський щит………………48

Only For You…………………...48

My Questions…………………...49

Looking For You………………..49

Don’t Forget!................................49

Questions Without Answers…….50

Embrace Solitude……………….50

Обійми самотність…………….50

52

Літературно-художнє видання

ДЯКІВ Оксана Іванівна

ТЕРПКЕ ВИНО,

ЯК ПОМАРАНЧА ОСЕНІ

Лірика

(укр. та англ. мовами)

На обкладинці:

Фотохудожник Анатолій Сорочук

«Пори року»

Дизайн та верстка – автора

Підписано до друку 23.01.2015 р.

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний.

Гарнітура «Bookman Old Style»

Друк RISO Ум. друк. арк. 3,02

Тираж 200 прим. Зам. 194

Видано та виготовлено

Видавець ФО-П Стасюк Л.С.

м. Хмельницький, вул.Дубініна, 6/2

тел. 0978557497

E-mail: lilia_stasuk@mail.ru

www.vidatiknigu.com.ua

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготовників

та розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК №4270 від 22.02.2012р.