Оксана ДЯКІВ

Чернівці ТОВ «Друк Арт»

2014

2

ББК 84(4УКР)6 Д75 Дяків О.

Д75 Душа тисячоліть шукає себе в слові : публіцистика / Оксана Дяків. – Чернівці : Друк Арт, 2014. – 84 с. ISBN 978-617-7172-05-4

У четвертій літературно-публіцистичній книжці «Душа тисячоліть шукає себе в слові» представлені тематично скомпоновані журналістські доробки Оксани Дяків, присвячені проблемам формування громадянського суспіль-ства, національної школи, розвою рідної мови, українському красному письменству, художньому мистецтву та архітектурі, впливу творчих особистостей як виразників суспільних процесів на соціокультурний простір України та Наддністров’я, зокрема таких як: Марія Матіос, Ірина Вільде, Емма Андієвська, а також Василь Дрозд, Євген Безкоровайний, Анатолій Сорочук, Володимир Бринь та інших. Адже письменники, поети, художники у всі складні часи українського державотворення творили той культурний простір, який забезпечував і сьогодні береже духовний мікроклімат взаєморозуміння у нашому суспільстві.

Ці культурологічні матеріали Оксани Дяків були опубліковані у різних періодичних виданнях Тернопільщини та Буковини у період 2001-2013 років.

ББК 84(4УКР)6

ISBN 978-617-7172-05-4 © Дяків О. І., 2014 © Сорочук А. Я., фотохудожник обкладинки, 2014

© ТОВ «Друк Арт», 2014

3

ВИХОВАТИ ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ

Національна академія на-ук України розробила проект «Концепції гуманітарного розвитку України на період до 2020 року», один із ак-центів якої – наступний: громадянське суспільство не-можливо утверджувати без «завдання консолідації укра-

їнського суспільства й сприяння збереженню культурної самобутності всіх громадян на основі утвердження української мови як державної та всебічного розвитку, використання й захисту мов національних меншин України. Етнічне розмаїття суспільства держава має розглядати як незаперечну цінність й усебічно сприяти розвитку культурної, мовної, релігійної само-бутності громадян України всіх національностей. Консолідація українського суспільства має відбуватися на підставі кращих традицій української культури й національних цінностей, збагачених багатовіковими взаєминами з іншими культурами й народами». Таким чином, вирішення цього завдання є однією зі складових розвитку громадянського суспільства та глибшого розуміння питання національної ідентичності, яке в Україні завжди було і залишається одним із найактуальніших, врахо-вуючи багаторічний колоніальний статус народу, асиміляційні процеси і нинішні непрості реалії становлення України.

Ми знаємо, що для України характерні різноетнічність, полікультурність, багатомовність, адже на її території проживає понад 130 етносів, історія й культура яких гідні вивчення та поваги. Але, будуючи національну державу, громадянське сус-пільство європейського стандарту, пам’ятаймо, що в Україні українці – титульна нація, переважаючий етнос – майже 80% населення. Вона й сьогодні потребує національного відро-дження. Адже, як стверджує Василь Шкляр – один із найвідоміших сучасних українських письменників, на рахунку якого такі бестселери, як «Кров кажана», «Ключ», «Чорний

4

ворон»: «За двадцять із гаком років у нас зовсім не було гуманітарної політики. Ми жили в умовах російської експансії та окупації – культурної, духовної». Отже, однією з вагомих ланок у справі Українського Ренесансу є формування справж-нього громадянина своєї держави. Цим завданням і покликана займатись, перш за все, школа.

Тарас Шевченко висловив у поетичній формі наступну думку щодо школи та шкільництва: «У школі нас всьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого минулого, рідного слова. О школо, школо! Як би тебе швидше перешколити!» (1849 рік). Слова Великого Кобзаря не втратили свого значення і донині, набувши особливої гостроти. Колишня радянська імперія розпа-лась у ХХ столітті, залишивши нам гіркий спадок: знищену нею українську школу, сплюндровану національну культуру, поні-вечену духовність, спаплюжену мораль, спотворену педагогіку, виснажену природу, голодну економіку, отруєні землю, воду та повітря, підірване здоров’я, ошукану людську долю.

Яке суспільство, така й освіта… Тоталітарний лад ви-плоджував догідливу собі кон’юнктурну школу – безлику, уніфіковану, заформалізовану, бездумну та бездуховну, розра-ховану не на виховання розумних, високоосвічених творчих людей, а на штампування безликих, покірних виконавців волі та бажань можновладців.

Слово «школа» старогрецького походження і в первинному вираженні означає «місце радості». Яку ж радість могла дати дитині чужа їй та її батькам школа?! Та й чи багато втіхи приносила їй освіта, яка безжалісно ігнорує бажання, нахили, здібності й таланти школярів, глушить ініціативу, підганяючи їх усіх під один стандарт сірості. Кажуть, що силуваним конем далеко не заїдеш. Так воно й сталось: інтерес до навчання згас. Рівень знань учнів катастрофічно впав. Невігластво ретельно прикривалось атестатами про середню освіту, яку правильніше було б назвати вкрай «посередньою». Тиск робився на поси-лення виховної роботи. Але про яке виховання могло йтися в суспільстві, де панують подвійна, а то й потрійна мораль, облу-да, пристосуванство, фарисейство? Школа тоталітарного режи-му всіляко глушила історичну пам’ять підростаючих поколінь, добре і вічне прирікала на забуття, відкинувши наукові педа-

5

гогічні принципи історизму, народності, демократизму, гуман-ності, етнізації, природовідповідності, замінивши їх кон’юн-ктурними, тенденційними, штучно вигаданими принципами пар-тійності та ідейності, що повело педагогічну теорію й шкільну практику манівцями конформізму, спотворило виховання.

Показником демократизму був начебто вибір мови навчання, хоча добре відомо, що рідну мову, як і рідну матір, не вибирають. Та й як може вибрати рідну мову дитина з української сім’ї в тих містах України, де більшість населення – українці, проте немає жодної школи з українською мовою навчання?! Як наслідок комуністичної системи, і сьогодні ми маємо проблеми з вивченням української мови, хоча стаття 10 Конституції України гласить: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов націо-нальних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гаран-тується Конституцією України та визначається законом».

Сьогодні загострилася проблема національної консолідації, однією з першочергових є мовна проблема. Нація починається з мови й визначається нею. Нація творить державу, а держава є така, якою є нація. Українська мова, яка була заборонена століттями, вижила. І сьогодні, хоч у надзвичайно складних політико-економічних умовах, є держава, і є державна мова. Нехай в Українській державі розвиваються інші мови, російська також, проте не за рахунок української! Адже тільки 65 відсотків учнів в Україні навчаються українською мовою. А в частині східних міст України мовна ситуація взагалі критична. Десятиліттями школу пов’язували з сім’єю, але це так і не вдалося, бо школа перебувала дуже далеко від сім’ї, від народу. Ігнорування національного зводило нанівець виховання інтерна-ціонального, помноживши ряди перевертнів, безбатченків, ренегатів.

Що ж треба робити? Вихід один – відроджувати національ-

ну школу в Україні за рахунок виховання педагогічних

кадрів нової психології, нової формації.

6

І мусимо це зробити самі, бо ніякий чужий пан нам у цьому не допоможе. Педагогічна наука довела і навчально-виховна практика високорозвинених країн світу переконливо показала, що найкраща, найраціональніша школа – своя, національна, побудована на звичаях і традиціях етнопедагогіки, з урахува-нням здобутків педагогічної науки, де діти вчаться рідною мовою, якнайбільше дізнаються про свій народ, свято бережуть і примножують як національні, так і загальнолюдські духовні цін-ності. І ці цінності доносить учням справжній український педагог. Кожен конкретний народ через власну національну школу продовжується у своїх дітях, генезує свій національний дух, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя.

Українська національна школа – це навчально-виховний заклад, який своїм змістом і духом підпорядкований самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає інтересам батьків та українського народу, навчально-виховний процес у якому здійснюється кваліфікованим педагогічним колективом. Згадана ідея закладена в запропонованих науковцями й учителями загальнодержавній концепції націо-нальної школи України, педагогіці народознавства, які знайшли широку підтримку серед педагогічної громадськості, активізувався всенародний рух за втілення їх на практиці. Активніше відроджується і вступає в свої права українська школа в Україні – народна, національна, європеїзована, різновидна: гімназія, ліцей, коледж тощо.

Якщо узагальнити все це, то можна твердо сказати про яскраво виражену тенденцію створення школи Українського Ренесансу, здатної стати важливим фактором відродження української нації, етнізації особистості, виховання у молоді почуття національної свідомості й гідності. Усе ж національній школі нерідко чиняться перешкоди під приводом відстоювання інтернаціоналізму. Але ж інтернаціональне, будоване на знищенні національного, – фальш, облуда і лицемірство.

Володимир Винниченко у своїй праці «Відродження нації» підкреслював: «Інтернаціоналізм, що вимагає одречення од своєї національності й розтворення себе в безбарвній, абстракт-

7

ній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкідлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, як сполучення всіх національних сил людськості, як кооперація народів, є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людсь-кості». Найгірше, що поняттям інтернаціоналізму імперські можновладці, які довгий час панували, а сьогодні, трансфор-мувавшись, далі проводять свою пропагандистську інформа-ційну війну в Україні, прикривали і нині приховують, говорячи словами Володимира Винниченка, «планомірне, нахабне ни-щення української нації всілякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не залишилось».

Отож, нехтування національним правом людини недопус-тиме. Кожен народ покликаний мати й плекати свою власну національну школу. Це – незаперечна істина, обов’язкова умова та об’єктивна внутрішня закономірність розвитку цивілі-зованого суспільства. До того ж вона виступає як важливий атрибут державної самостійності народу. Той народ, який має добре поставлену національну школу, досягає високих успіхів у галузі освіти, науки, національної культури, економіки, раціо-нальної організації суспільного життя. Замах на національну школу – злочин проти людства, історії, всього Божого світу. З втратою національної школи народ втрачає свою самобутню етнічну властивість і зникає як нація. Людина, позбавлена національної гордості, губить власну людську гідність, перестає бути особистістю. Уніфікована, без історичних коренів та на-ціонального ґрунту, школа здатна хіба лише на те, щоб плодити манкуртів, нероб і марнотратників, ренегатів, конформістів та фразерів. Ми повинні створити українську національну школу, поклавши в її основу такі провідні принципи, як: народність, природовідповідність, гуманність, демократизм, культуротвор-чість, наступність і спадкоємність поколінь, родинно-шкільну гармонію, європеїзм, підприємливість. Однак, щоб українська школа стала справді національною, вона має базуватися на українській педагогіці, на українській національній системі виховання.

Звичайно, немає окремо, скажімо, національної хімії, фізики, математики, біології чи інформатики. Зате національними є ті

8

науки, що стосуються конкретної країни, її народу, природи, культури, побуту, історії. Наприклад, історія України, ук-раїнська мова, мовознавство, народознавство, фольклористика, отже, і українська педагогіка, бо є українське шкільництво, українська система виховання, українська школа, українська сім’я, бо є український народ, нація. До того ж педагогіка не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження (українська пісня, музика, живопис, хореографія, архітектура, фольклор та ін.).

Крім того, педагогіка як наука й мистецтво стосується особливої, властивої тільки їй сфери – формування людини з притаманними їй національними рисами, суспільно-побутовими ознаками. Тому й національний підхід у науковому розв’язанні педагогічних проблем є обов’язковим. Ось саме на такий підхід у розвої національної педагогіки орієнтував учителів корифей педагогічної думки Костянтин Ушинський, коли в своїй знаменитій праці «Про народність у громадському вихованні» писав: «Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії. У кожного народу своя особлива національна система виховання».

Наш народ щедро наділений розумом, талантами, пра-цьовитістю, кмітливістю, винахідливістю, витривалістю, наполегливістю. То навіщо просити хліба за морями-океанами, коли вміємо вирощувати його на своєму полі? Для чого шастати по сусідах у пошуку розуму, коли можемо плекати його на власній освітянській ниві, в своїй національній школі, своїми педагогічними кадрами?

Чи не забуваємо ми нашого Пророка Тараса Шевченка і його знамениті слова: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя»? У нашого народу завше були свої педагоги, починаючи ще з часів Київської Русі. Згадаймо «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (1096), братські школи, церковних діячів і педагогів Йова Борецького, Мелетія Смотри-цького, Григорія Сковороду, Василя Сухомлинського та інших.

Отож, щоби бути впевненими у завтрашньому дні Української держави, спільно діймо, розбудовуючи національну школу, виховуючи справжніх громадян України.

9

РІДНА МОВА – ОЗНАКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Щороку 9 листопада в нашій державі відзначається День

української писемності та мови. Тисячі громадян беруть участь у Всеукраїнському диктанті національної єдності, адже багато років поспіль цього дня українці – від великого до малого – можуть написати радіодиктант та з’ясувати, наскільки добре знають рідну мову, а ще – продемонструвати солідарність з усіма, хто любить і шанує рідне слово, хто хоче, щоб українці говорили українською мовою і зберегли її для нащадків. На жаль, упродовж віків українська мова зазнавала утисків, і сьогодні через мовне законодавство вона й далі є яблуком розбрату. Адже й нинішнє українське мовне законодавство – політична Вавилонська вежа, яка негативно впливає на нашу державність. Яке ж значення для нас, українців, має рідна мова?

Рідна мова – це мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб в умовах опіки над малим дитям. Як правило, це – родинні умови. Рідна мова – одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології. Існують різні, часом суперечливі трактування терміна «рідна мова». Загалом виділяють три концепції: етнічна мова, перша мова та мова, засвоєна в дитинстві.

Це мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей в їх національній своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. У художній літературі – поезії та прозі – всіх народів поняття рідної мови виступає поряд із поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни. Рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як ознака духовно-емоційної сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само,

10

як і рідний край, його пейзажі, як свій народ. Мова входить у систему художніх образів. Добре володіння рідною мовою є важливим для подальшого навчання, оскільки мова вважається основою мислення та певною мірою визначає спосіб мислення. Недостатнє володіння рідною мовою утруднює й вивчення іноземних мов.

Духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку. У зверненні до носіїв української мови Максим Рильський писав: «Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови». Водночас Олесь Гончар застерігав: «Той, хто зневажливо ставиться до мови рідного народу, не може сам викликати поваги до себе». Олександр Олесь підкреслював: «Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу».

У розмовній мові нерідко під поняттям «рідна мова» розуміють мову народу або національності, до якого чи якої належить людина («рідну мову ми стали вчити в школі»). «Рідною мовою» у такому змісті можна й не володіти зовсім: «Діти емігрантів не знають рідної мови». Таке вживання терміна в науці не прийнято, а відповідне поняття іноді позначається терміном «етнічна мова».

Але якими б термінами ми не означували свою рідну українську мову, вона залишається і повинна завжди бути тим ціннісним орієнтиром, який визначає нашу національну ідентичність, бо без неї українського народу не існуватиме. Для нас, українців, зберегти рідну мову – заповіт наших батьків та дідів, заповіт усіх, хто боровся за українську державність.

Безперечно, українська мова – це ідентифікаційна ознака української нації, майбутнє якої залежить від ставлення молодого покоління до рідної мови. І тут постає ще один проблематичний аспект: на превеликий жаль, сучасні юнаки та й

11

подекуди дівчата у громадських місцях, на вулиці часто-густо пересипають своє спілкування лайкою. Ця тема для нашого сус-пільства, на жаль, актуальна постійно. Діти, юнаки та дівчата нині перебувають під жорстким інформаційним тиском мас-медіа, особливо телебачення та Інтернету, де пропагується насилля, зняті будь-які морально-етичні обмеження. Словом маніпулюють як можновладці, так і артисти, мас-медійники, засмічують мову навіть нецензурщиною.

Із Біблії знаємо, що Словом Господь створив увесь світ і, розуміючи його животворну силу, в народі до Слова здавна ставились із надзвичайною повагою та обережністю. Заборонялося вживання слів, пов’язаних із назвами нечистої сили, щоб не накликати її. Застерігали уникати лихослів’я, прок-льонів, адже вони збувалися. Словом лікували хвороби, ним можна було зупинити град і бурю. Великого значення надавали доброму слову – благословенню та молитві. Людей дуже трав-мують лихі слова. Недаремно ненормативна лексика використо-вується для висловлення агресії, активного тиску на чужу волю.

Будь-який емоційний стан можна передати словами, але, зрозуміло, все залежить від рівня та обсягу словникового запасу людини. У таких випадках обсценна лексика (від лат. obscenus (обсценус) – непристойний, аморальний) у мові сучасної людини засвідчує її низьку культуру. На жаль, табуйовану лексику сьогодні можна навіть прочитати у творах модерних українських письменників. Серед них – автори Сергій Жадан, Ірена Карпа, Лесь Подерев’янський та інші. При всій повазі до творчої самобутності цих письменників, думаю, що таке «крас-не» письменство в плані формування мовної культури є анти-прикладом для нинішньої молоді.

Якщо обсценну лексику так беззастережно вживають у художній творчості, нею не гребують політики, посадові особи, то це означає, що відбувається вплив деградаційних процесів на літературну мову, її вихолощення за рахунок використання замість синонімічних рядів, скажімо, матів для «підсилення» думки.

Критично оцінює мовну ситуацію в українському соціумі Ліна Костенко – совість нації – в своєму першому прозовому романі, який побачив світ на початку 2011 року, «Записки укра-

12

їнського самашедшого»: «…Стільки вже наговорено, до цілко-витої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму…»

Ми знаємо, що були часи, коли через утиски влади прогресивні письменники не могли видати своїх творів. Але нині автори переважно не надто страждають через цензорів. Адже літератори можуть, підготувавши книгу до друку, приміром, за власні кошти особисто звернутись у видавництво, обминаючи будь-які перевірки чи комісії. Таким чином, письменники самі встановлюють обмеження і водночас залишають за собою право нехтувати ними. Це нехтування нормативною лексикою сучасної української літературної мови призводить до породження абсурдних із точки зору моралі творів у красному письменстві, а відповідно – до негативного впливу на сучасників, зокрема молоде покоління.

Зрозуміло, що нецензурна лексика існує, і не варто вда-вати, ніби цього явища в житті взагалі немає. Його вивчають фахівці, про що свідчить виданий «Словник нецензурної лексики» професора Національної академії наук України Лесі Ставицької.

Адже людство, як не прикро, не перестало виготовляти бомби тільки тому, що вони можуть вибухати. Отож, із цим словником, із обсценною лексикою, як і зі зброєю, треба вміти поводитись. Тому не варто «парканними» висловами «припра-вляти» свою материнську мову, бо, крім бруду, у душі нічого не залишиться.

Адже мат, жаргон та сленг (мова неформалів, молодіжних субкультур та інших соціальних груп) – це хвороби нашого со-ціуму, спричинені неправильним розумінням демократії, у тому числі в мові, на сторожі якої повинен стояти кожен із нас. Не варто знецінювати власні думки абсурдом лайки, особливо це стосується молодих людей. Адже тільки мудре, а ще добре і щире слово може вилікувати душевний біль, створити гарний настрій, допомогти повірити у власні сили. Пам’ятаймо про це!

13

П’ЯТЬ КНИГ МАРІЇ МАТІОС: ПОСЛАНІЄ ЧИ НАЦІОНАЛЬНИЙ МАЗОХІЗМ?

Італійський вчений-філософ, літератур-

ний критик і письменник Умберто Еко сказав, що книга – це радше свідомість, складена з інших свідомостей… Через піз-нання текстів автора ми пізнаємо світ нав-коло та місце у цьому світі нашої свідо-мості й буття, причетного до нього.

Світ мови, текстів розширює не тільки естетичний діапазон відтінків, але й світ природи й урбанізації, речей і людей.

Культура кожного народу вічна і непо-вторна. У ній, як у дзеркалі, відображено дух нації, її історію. І саме справжні митці передають у своєму непересічному доробку все найкраще, що виплекане народною думкою і почуттями, єднаючи українську культуру, зокрема, зі світовою. Серед плеяди таких творців поза часом і поколіннями стоїть ім’я Марії Матіос.

Її твір «Щоденник страченої», який вийшов у світ 2005 року, – це перша книжка цієї української письменниці – поетеси, прозаїка та публіциста, яка мені свого часу потрапила до рук. Читалась вона мені досить важко: чи то через показані перипетії так званої «згубної пристрасті», чи то через рваність і психологічну заплутаність сюжету. Але зрозуміло, що це – думки зболеної карколомною пристрастю жінки, яка хоче омріяної справжньої любові, а натомість отримує сурогат від одруженого чоловіка, який водночас стає для героїні твору і жертвою, і катом. Це була перша спроба мого літературного спілкування з Марією Матіос, а потім прийшов час зустрічі з іншими книгами цієї письменниці, зокрема мова йде про «Солодку Дарусю», «Націю», а також про твори «Москалиця; Мама Мариця – дружина Христофора Колумба» та «Вирвані сторінки з автобіографії». І, як наслідок, приходиш до висновку, що в кожній своїй книзі Марія Матіос має три козирі: РЕАЛІЗМ, МІФОЛОГІЗМ та МЕЛОДРАМАТИЗМ.

14

Але ще раз повернемось до «Щоденника страченої» як до психологічної розвідки, як кваліфікує книжку сама Матіос… Коли починаєш читати твір, то відчуваєш, що там забагато фраз, забагато думок, усі вони начебто говорять разом, хором, різноголоссям. Ти розумієш, що кожна з них каже щось цікаве, корисне, мудре, але вони всі вкупі, і ти не можеш за всіма встигнути, всіх осмислити, запам’ятати. Багато тексту, висновків, повчань. Хотілося б усе це розвести в сюжеті та зробити більш придатним для читацького «вживання» «Щоденника страченої».

Це розповідь про згубну пристрасть: інколи почуття героїні набирає такої пекельної сили, що має спопелити когось, аби зникнути. А от чи бувають пристрасті, що закінчуються нічим?! Погоріло-перегоріло і на ніщо перетворилося. Звісно, що бувають, але в цій книзі авторки йдеться про всепоглинаючу нищівну пристрасть, яка не змогла вщухнути, не скалічивши когось.

Сюжетна лінія починає перед нами вимальовуватися згодом, і то непослідовно, а якось похапцем, набігами, хаотично. Потім ідуть сторінки речового доказу звинувачення, того самого щоденника, який, врешті-решт, є безневинним писанням, жіночим повіреним у сердечних справах.

Жила-була собі дівчинка, потім виросла, потім перехворіла всіма жіночими щастями-нещастями... Багато хто з нас таке у щоденниках пише. Але коли в життя звичайної жінки вривається вихор пристрасті, тоді на сторінки виливається невгамоване почуття, кохання, біль, очікування, невдоволеність. Тоді божевілля бере у свої руки кермо долі. Тоді невідворотним вироком стає «самострачення пристрастю» до чужого чоловіка – жертви і справжнього ката.

Але вже наступні прочитані твори Марії Матіос «Солодка Даруся» та «Нація» стали для мене справжнім одкровенням, тому що в них – історії людських доль, скалічених радянською тоталітарною системою. Чому мене зачепила ця тема, як мовиться, за живе? Тому що моя родина пережила подібну ситуацію, коли, фактично, були скалічені долі мого діда Петра Степановича Рудого (повстанця на псевдо «Зозуля»), його

15

молодої дружини, а моєї бабусі Ганни Семенівни Мамалиги (дівоче прізвище) та їхніх трьох дітей.

Якщо коротко, то 37-річний вояк Петро Рудий у серпні 1945 року під час однієї з облав енкавеесівців разом зі своїм товаришем Богданом Малюком потрапив у засідку, але не хотів здаватись, бо вважав, що краще смерть, ніж зрада і полон. Тому підірвав себе гранатою. А 29-літня дружина вояка довго перехо-вувалась cпочатку сама, а потім – з дітьми, але через одного сексота потрапила в поле зору енкавеесівців. Її та дрібних дітей було вивезено у Чердинський район Пермської області (Росія).

В Україну, на малу батьківщину, вони повернулись тільки після смерті Йосипа Сталіна, але й на рідній землі, на якій панувала радянська влада, вони й далі були «ворогами народу».

Якщо розповісти про життя моїх рідних, їхні поневіряння на засланні, в умовах процвітання тоталітарного режиму, то, думаю, це теж буде драма не на одне життя. Але зараз я веду мову про авторку Марію Матіос та її «Солодку Дарусю» (2004) і «Націю» (2001). Нутром відчуваєш, що ці твори написані письменницею, так би мовити, не з космосу, а через власні болі й переживання, крізь історичну Правду.

Є така молодіжна газета «Поступ», яка створюється під егідою популярної всеукраїнської газети «Експрес». Цікаве чтиво та «просунуте». Отож, в одному з випусків «Поступу» молода дописувачка Лариса Микита, членкиня пластового куреня «Лісові чорти», опублікувала статтю «Наївні фіглі Марії Матіос (Цю літературу неможливо читати без брому)». До слова, про наївність та фіглярство Матіос теж іще можна посперечатись, але давайте ближче до теми, тобто до щойно згаданого критичного (?) опусу. (Чому полемізую з Ларисою Микитою? Тому що вона виражає погляди на творчість Марії Матіос частини сучасного молодого покоління, майбутнього української нації).

Так от, пані чи панянка Лариса дає власну оцінку творчості Матіос: «Як не крути, але всі книжки Марії Матіос – про дурників і кадебістів. Авторка, так би мовити, розкриває перед своїм багатостраждальним народом усю велич свого багатостраждального народу в усій величі свого багато-страждального народу. Тож у відповідь на запитання, що з до-

16

робку письменниці варто прочитати, я порадила б «Солодку Дарусю» – і на цьому рішуче зупинитися. Я такої рекомендації своєчасно не отримала, тож, як ніхто інший, уявляю, що за послугу можу зробити майбутнім читачам відомої письменниці.

У час, коли Захід вже кілька десятків років, як перехворів на експресіонізм, в Україні просякнуті увагою до людських переживань книги Марії Матіос читаються масово і з захопленням. Окрім мазохізму в національному масштабі, напрошується ще одне пояснення. Твори, внесені до шкільної програми, ніхто нормально не читає і не осмислює. Не начитавшись досхочу Василя Стефаника, пересічний читач опиняється у широкому світі літератури і, так би мовити, поспішає закрити його чимось подібним, тобто, у даному разі, письмом буковинської «Стефаника у спідниці» (визначення не моє, а вже крилате). Про те, що народний біль осмислено значно давніше і значно краще, мало хто замислюється. У підсумку – з книжкових прилавків змітають усе із прізвищем «Матіос»: від книжки кулінарних рецептів до «Оди фалосу» (метафора обеліска Другої світової) та «Вирваних сторінок із авто-біографії».

Коли читаєш думки Лариси Микити, складається враження, що авторка начебто живе в «особливому» світі: без болю і трагедій, хоча належить до куреня «Лісові чорти», але, мабуть, її життя більш рафіноване, ніж долі тих, хто потрапив на сторінки «Солодкої Дарусі» та «Нації» Марії Матіос. І взагалі, бути нігілісткою і заперечувати потрібність певного літературного напрямку або ж творчості котрогось із письменників набагато легше й простіше, ніж сотворити щось путнє самій. Якщо людина не відчуває трагізму минулої доби і сприймає факти історії тільки як самонавіюваний мазохізм, то вона, на мою дум-ку, навряд чи й відрізнить добро від зла, чорне від білого в майбутньому. І тут скепсис не є ліками від самолюбування собою – розумною. Це – про молодого критика.

Але знову ж повернуся до «Солодкої Дарусі» (драми на три життя). Ця книга написана в період з лютого 2002-го по травень 2003 року та вийшла друком у 2004 році. Повість розповідає про гірку долю Дарусі та її батьків, понівечених радянськими енкавеесівцями в довоєнний та післявоєний період окупації

17

радянськими військами Західної України. Події розгортаються у глухому гірському селі Черемошне, що на Буковині.

Нагороджена Шевченківською премією «Солодка Даруся» досі є одним із найкращих творів письменниці й квінтесенцією її творчості. Дівчинка, яка за солодкого півника на паличці розказала кадебісту про те, що батько допомагає повстанцям, цим накликала сором на всю родину і спричинила самогубство матері, виросла юродивою: вона не говорить, час від часу му-читься страшними мігренями й у супроводі собак ходить відвідувати батька на цвинтар. Зрештою, знайшовся чоловік, який Дарусю полюбив і майже повернув їй дар мови. Чим усе закінчилося – невідомо, бо хоча Даруся й назавжди прогнала від себе коханого, побачивши його у військовій радянській формі, проте це ж навіть у реальному житті не означає, що чоловік не повернеться.

Твір досить сильний за своєю натурою, починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках. У селі її вважають німою та несповна розуму. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельців, але час від часу люди лякаються чи то її, чи то власних гріхів. Місцева радянська влада навіть не намагалася надати якусь лікарську допомогу Дарусі. Напрочуд дивним видається те, що, коли доля усміхнулася Дарусі й вона пішла на поправку, місцева влада (ті ж самі сільські люди), боячись чогось, вважають за краще повернути усе, як було.

Твір, насичений мальовничими описами місцевого побуту та звичаїв, ураз повертає в минуле на 30-40 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), яка намагалася зберегти від злого людського ока своє кохання. Та зміни влади, війна й людська заздрість та забобони виривають їх з їхнього малень-кого щасливого світу й кидають на жорна історичних подій. Незважаючи на всі негаразди, сім’я виживає, але вкінець нівечать їхнє життя агенти радянської влади, для яких немає нічого святого.

Письменниця Марія Матіос романом «Солодка Даруся» сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й

18

суспільних табу – та на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве і не менш жорстоке історичне пекло, в безодню, куди лячно зазирати.

Що ж до твору «Нація», то Анна Коженьовська-Бігун, перекладачка «Нації» польською мовою (Maria Matios. NACJA. – Rzeszow, 2006), його оцінила так: «Генетично творчість Марії Матіос є суто українською, та звертається вона до того, що найбільш людське – потреби свободи й почуття безпеки, права на щастя й вільний вибір. Герої «Нації» понад усе хочуть зберегти гідність. А гідність не має національності, як – за словами авторки – не має її кров.

Письменниця не творить чорних і білих персонажів. У кожному героєві досить суперечностей, а в кожній історії – недомовленості. І це – чергова феноменальна риса цієї літератури. Ніхто не є однозначно засуджений, і ніхто не є абсолютно кришталевий. А над цим клубком людських пристрастей і конфліктів, немов ув античній трагедії, висить безжальний фатум, який прирікає людей на довгу, несправедливу та апріорі програшну боротьбу. Тому подібно античній трагедії «Нація» викликає в нас співчуття і страх. Співчуття, бо нещастя сталося з невинною людиною. Страх, бо з кожним може статися те саме…».

Власне, «Нація» – це цикл із шести оповідань: «Апо-каліпсис», «Юр’яна і Довгопол», «Вставайте, мамко…», «Прощай мене», «Дванадцять службів», «Просили тато-мама…». Загалом впадає в око певна притчевість, ніби це навмисне було написано для роздумів. Справді, подумати є про що. Деякі герої кажуть, що їхні руки – не для автомата, що не всім іти до лісу, що вони не хочуть ще раз зустрітися з емгебістами. Авторка не вдається до психологізації, вона просто переказує те, що було, або те, що могло бути. Читач сам мусить вирішити, як ставитися до бандерівців, які кинули свою товаришку напризволяще, чи до Машталерки, яка залишила доньку батькові. До речі, слово «УПА» в тексті жодного разу не згадано, натомість ідеться про «ліс».

Матіос показує нам той самий «людський вимір історії», який уможливлює взаємодопомогу. Лікарка Дуся з Омська, везучи пораненого бандерівцями Довгопола до лікарні, умовляє

19

взяти з собою і гуцулку Юр’яну, в якої стався викидень. «У Дусі фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе…» За Юр’яну просить і Довгопол, який допоміг повернути їй з МДБ чоловіка. Це дуже дивує Довгополового товариша, який розмірковує дорогою: «Навіщо ми вбиваємо один одного так нещадно… Цю жінку я, може, навіть любив би… Але, може, завтра мені доведеться її вбити… Я їх усіх ненавиджу… І вони нас ніколи не полюблять…».

Свої оповідання Марія Матіос називає одкровеннями: є «одкровення 1947 року», 1951 та 1990-го, проте усі вони мають безпосереднє відношення до процесу «радянізації» Західної України по війні. Мова героїв-буковинців і гуцулів переважно літературна, мова авторки – ненав’язлива. Найвдалішим оповіданням є «Юр’яна і Довгопол», а оповіданням із найбільшою інтригою – «Просили тато-мама…». З останнього хочу навести такий чудовий діалог:

«– Як не Коляй, то хтось інший усе одно накинув би мотуз на шию тій учительці, бо вона, замість рахувати, вчила наших дітей, що Бога нема й нема України. Ви забули?! – Нічого я не забув, «Ялино»… Але я не хочу ходити з гріхом на душі, поки ходжу цим світом. Цей час минеться – й хтось буде перебирати наші кістки. Я не хочу, щоб ними трусило від прокльонів. Добре було би, якби біле було білим, а чорне – чорним. Але так не є. Нас стільки разів за цей час обдурили з усіх боків, що не хочу, щоб ми ще й самі себе дурили». Прекрасна відповідь, над якою нам варто замислитися.

Хто є головним героєм «Нації»? Відповідь парадоксальна – жінки. Це не дуже помітно під час читання, проте в кожному оповіданні є та, навколо якої все обертається. Жіночі молитви («Дванадцять службів»), жіноча смерть («Вставайте, мамко…»), жіноча відвага («Апокаліпсис») рятують рідних і нерідних, з них витворено художній світ Марії Матіос. Напевно, з цього починається нація, тому пафосна назва книги є виправданою. Проте, на жаль чи на щастя, бандерівці чи емгебісти ще не творять нації. І нація не складається з гуцулів. Та й не тільки українці цікавлять авторку. Фейґел Коган, приміром, уважає, що «над усіма коронами – корона доброго імені». Саме ці слова він

20

учить вибивати на каменях єврейських могил. Зрештою, це й виявляється важливішим над будь-які нації. Ось так по-ліберальному. Хоча політичних протиріч тут вистачає. Так що у книзі Марії Матіос вдосталь і крові, і любові, і життя в політиці, і політики в житті.

Цікавими для мене стали і «Москалиця; Мама Мариця – дружина Христофора Колумба» (2008). Ця книга складається з двох великих оповідань, які розповідають про долю двох нещасливих жінок. Обидва оповідання зверстано так, що вони «валетом» сходяться до середини книжки з кінців. Перша героїня, власне – Москалиця, живе у карпатському селі, вона – дочка російського солдата, котрий був на ночівлі в її матері під час Першої світової війни. Саме тому в селі її назвали Москалицею – жодного іншого навантаження (зокрема й міжнародно-конфліктного) ця приголомшлива, на перший погляд, назва не несе. Війни, радянські репресії та специфічне ставлення односельців роблять дівчину дуже відлюдною, вона вчиться знахарства, лікує бійців УПА та НКВС, і їй вдається дожити до наших днів. Утім постійний внутрішній емоційний холод робить її нещасною.

Героїня другого тексту «Мама Мариця – дружина Христофора Колумба» – дівчина Мариця з Молдови – одружується з українцем та переїздить жити до західно-українського містечка. Чоловік гине в автокатастрофі, а син народжується психічно хворим. Можна здогадатися, наскільки трагічно складається її подальше життя, але Марія Матіос зуміла зробити цю трагедію ще й певною мірою інтригуючою та гостросюжетною.

Із погляду соціологічного, обидва тексти є своєрідним вироком старій Україні, її традиційному консервативному рустикальному (селянському, народному, землеробському) та пострустикальному суспільству – суспільству, в якому інакша людина (Мариця й Москалиця вимушено відрізняються від свого суспільства етнічно, родинними обставинами, поведінкою) приречена бути нещасною. Трагічна загибель / трансформація тієї країни та її культури, що розгортається неакцентованим тлом оповідань, насправді приносить не лише кров і біль, але й певне визволення.

21

Саме письмо цієї книги повільне, повноводне і пафосне водночас, воно подекуди чимось нагадує класику другої половини ХІХ століття, скажімо, Івана Нечуя-Левицького. Епічна мова Марії Матіос доволі «смачна», сюжети й деталі оздоблення цікаві. Слово «цікаві» навіть можна назвати ключовим – книгу справді цікаво читати. Добре зроблена емоційна складова – холодне відчуження сюжету першого оповідання компенсовано краєвидами, побутовими й діалектними дрібничками та спалахами страху, в другому ж оповіданні просто тримається на належному рівні природний вогонь емоцій.

Але заразом ці твори не можна назвати пластичними, не надто багато тут і рвучкої енергії, феєричності чи, навпаки, стабільної вишуканості. Усе трохи надто одноманітне й передбачуване, надто «популярне».

І, нарешті, декілька фраз про «Вирвані сторінки з автобіографії» Марії Матіос (2010).

Дмитро Дроздовський, завідувач відділу критики та публіцистики журналу «Всесвіт», зазначав: «Вирвані сторінки з автобіографії» – це спроба розібратися в собі, в історії свого роду, своєї держави. (...) Крім того, це й енциклопедія сучасного цинічного життя у «вищих ешелонах української» (?) влади, за якими авторка могла спостерігати з емпірею Шевченківського комітету на Прорізній. Словом, ці вирвані сторінки – також і сторінки вирваної з часу України».

Марія Матіос написала автобіографічний текст. Звісно, не йдеться про формат на кшталт блогу з розкриттям інтимних деталей. Ідеться про серйозне письмо Марії Матіос і письмо про Марію Матіос – подекуди виглядає «забронзовіло», проте не надто. Книжка Матіос дає можливість по-новому глянути на багато подій України часів незалежності до та після 2004 року, а також після лютого-березня 2010 року. Зауваження письменниці цінні – інтелектуали свого часу мали б активніше коментувати минуле та теперішнє країни.

За безцінне джерело інформації та «компромату» правитимуть усі замальовки про Яворівського та Дзюбу, про Ступку та Іллєнка, про прототипів «Солодкої Дарусі» тощо.

22

Цікава книжка для фанів Марії Матіос і для любителів читати історію від першої особи.

Неабиякого розголосу в суспільстві свого часу набула так звана справа Марії Матіос. Відома письменниця звернулася з відкритим листом до тодішнього генерального прокурора України, нині одіозної персони Віктора Пшонки з приводу того, що працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова (відділ боротьби з організованою злочинністю) розшукували «громадянку Марію Матіос» у приміщенні львівського видавництва «Піраміда» з метою вилучення з продажу її книги «Вирвані сторінки з автобіографії», яка, до речі, була визнана «Книгою року-2010». А також стосовно «міліцейських облав» на неї у місті Києві.

Конфлікт розгорівся з приводу звернення Голови Ради організації ветеранів України, народного депутата, члена Компартії України П. С. Цибенка до того ж В. П. Пшонки: «Ветерани нагально просять… порушити кримінальну справу проти М. Матіос».

Причина конфлікту: «…У книзі, що подається як літературно-художнє видання

про сучасність і сучасників, автор М. Матіос у главі «Суворова, 3» (стор. 214, 215) дозволила собі брутальний випад проти пам’яті воїнів, загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Не до лиця жінці-поетці, прозаїку, яка вважає себе високоосвіченою, інтелігентною людиною, наводити в книзі образливе для ветеранів війни і надзвичайно ганебне порівняння обеліску на могилі Невідомого солдата Меморі-ального комплексу в «Парку Вічної Слави» в місті Києві (з фалосом. – Авт.).

Ветеранська громадськість розцінює цей цинічний вчинок як хуліганське мародерство, наругу над місцем братського поховання 34 Героїв Радянського Союзу та могилою Невідомого солдата…»

Відповідь на всі ці звинувачення можна знайти у самій книзі Марії Матіос: «Читати написане на обелісках страшно» – їх так багато, полеглих у перших своїх боях…»

«…У мої шкільні роки найбільш згадуваними і шанованими були ветерани Великої Вітчизняної війни і передові

23

колгоспники. У школі проводилися уроки патріотичного виховання – і тоді обов’язково запрошували когось із місцевих ветеранів. Проте це тривало недовго. Діти ми були цікаві, балакучі, допитливі. А їм, нашим сільським ветеранам, як я тепер розумію, нічого було розказувати. Ні, я тепер знаю, що якраз їм – «автохтонам» Гаврилякові Афанасію Васи-льовичу, Михайлюкові Михайлові Дмитровичу, Хімчинському Іванові Тимофійовичу, Стеблюкові Миколі Юрійовичу – було що розказати.

Але Система добре вміла «шнурувати» вуста тим, хто знав і міг сказати. Казати цим, «сільським», ветеранам правду, ясна річ, було неможливо. Бо правда мала негарне – не таке героїчне, як у книжках, – обличчя. Правда полягала в тому, що їх, молодих, не обмундированих, не навчених буковинців, 1944 року випробовували війною.

…Якщо ви колись подорожуватимете Буковиною і їхатимете Вижницьким районом, майже у кожному селі побачите пам’ятники-обеліски полеглим у роки ВВв. У Мілієвому, в Іспасі, у Банилові, Вашківцях. Та скрізь! І читати написане на обелісках страшно – їх так багато, полеглих у перших своїх боях, із однією гвинтівкою і однією гранатою на десятьох! І це ще одна дуже страшна «буковинська» правда, яку (і це також правда!) ще не дослідили історики. Історики пішли «углиб століть», а ці, невинні, убиті ось-ось, майже недавно, лишилися обійденими. І я не знаю, чи де зосталися їхні правдиві – не з папірця – спогади, окрім спогадів родинних. Якщо вони їх розказували родинам. Та навіть якщо й розказували, то вже майже нікому розказати розказане. Буковинці, які лишилися на Буковині після всіх історичних катаклізмів, не дуже охочі до писемних свідчень. Мабуть, недарма саме у нас, на Буковині, дуже поширене прислів’я «за «не знаю» – не б’ють і не карають». І хто нас ретранслює світові, якщо ми не робимо цього самі». (Марія Матіос. Уривок з книги «Вирвані сторінки з автобіографії». – ЛА «Піраміда», 2010.)

Наприкінці свого есею хочу знову ж таки навести рядки зі статті у «Поступі» згаданої вище членкині куреня «Лісові чорти» Лариси Микити, як про цю авторку написано в газеті, «зовсім молодого критика»: «У майбутньому Марія Матіос має

24

усі шанси стати символом на кшталт Ліни Костенко і так само говорити слова, які миттєво перетворюватимуться на посланіє. Але поки цього не сталося, маємо нагоду сказати: популярність її творчості – це ще одне підтвердження діагнозу нашого суспільства. Бо якщо масово читають твори, написані у манері наслідування методу більш, як півсторічної давнини, сповнені національного мазохізму й істерії, отримуючи при цьому не-абияке задоволення (а не, скажімо, стрес…), то значить, нація шукає чергового пророка, який якщо не поведе її кудись, то напевно возвеличить, хай навіть і в такий спосіб».

Отож, на творчість Марії Матіос є різні погляди – від захоплення і до несприйняття, заперечення. Але так чи інакше прихильники і супротивники визнають, що письменниця дійсно може стати своєрідним пророком, із уст якого промовляє Істина зі своїми посланіями до читачів, особливо – до молодого покоління. І значить – все ж таки частково присутні риси своєрідного «національного мазохізму» є способом тієї ж нації нею бути й залишатись, а не перетворитись на Іванів безпам’ятних.

І ще: частина нашого укрсучліту (української сучасної літератури), на мій погляд, продукує значною мірою твори (ну, так відсотків 50 на 50, чи 40 на 60 – але тут розмір, себто обсяг, не надто має значення), які «взивають», за російським фізіологом Іваном Павловим, не до другої сигнальної системи – тобто до свідомості, а до першої – себто до інстинктів.

Так що, читаючи подібну літературу, австрійський письменник Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох би плакав! Та не буду зараз перечисляти славетні імена авторів таких книжок, аби не вразити почуття їхніх прихильників.

Але повернемось до Марії Матіос, яка якраз і взиває на сторінках своїх творів до людської свідомості, може, не надто бавлячи її, а шмагаючи словом.

І якщо для того, аби повернути котрогось члена нашого соціуму до життя, вивести його зі стану клінічної смерті чи сучасної пострадянської розумової летаргії, потрібен електрошок, то нехай книги Марії Матіос і будуть таким електрошоком чи мозковим штурмом.

25

У ПАМ’ЯТІ ПРИЙДЕШНІХ ПОКОЛІНЬ

Історія України багатогранна. Кожна особистість протягом життя створює власну її сторінку, даючи можливість наступним поколінням ставати дедалі виваженими та об’єктивнішими. Патріотизм – не лише слово, яке часто використовують для того, щоб ще раз підкреслити власну любов (справжню чи позірну) до народу чи держави. Але є люди, які, пройшовши випробування тоталітарними режимами, зберегли силу духу і розуміння потрібності передати патріотизм молодому поколінню.

Починаючи з 2002 року, в Заліщицькій державній гімназії ім. братів Гнатюків діє філія Малої академії наук України. Її слухачі-гімназисти, зокрема історичної секції, мають змогу ретельно вивчати минуле рідного краю, відновлювати невідомі та суперечливі сторінки складних етапів національно-визвольної боротьби ХХ століття. Серед них важливе місце відводиться воякам ОУН-УПА, які протягом 1940-1950 років прагнули відстояти незалежність України у боротьбі з її ворогами.

У рамках діяльності філії МАН України в Заліщицькій державній гімназії відбулася зустріч із головою районного

Братства ОУН-УПА Михайлом Білавчуком (на світлині зліва) як один із прикладів пе-редачі естафети фор-мування історичної пам’яті ХХІ століття. Подія була присвячена одній із ключових дат

української історії – 70-річчю створення Української повстанської армії (УПА) – підпільної української військово-політичної формації 1942-1951 років, яка боролася за самостійну Українську державу.

Перед випускниками була людина, яка активно вступала у боротьбу з радянським режимом за волю України і докладала максимум зусиль для того, щоб допомогти побратимам виконати свій патріотичний обов’язок. Михайло Білавчук

26

Петро Степанович Рудий, псевдо «Зозуля» (1908–1945)

прагнув донести гімназистам усю глибину своїх патріотичних почувань через призму національно-визвольної боротьби у 1940-1950 роках ХХ століття, підкреслюючи нездоланність духу українського народу в протистоянні проти більшовицької влади і те, що кожен відчував любов у серці до України у складну історичну епоху.

Цікавими були спогади очевидця про вояків, уродженців із сіл Ставки, Ворвулинці, Гиньківці, Харитонівці, Угриньківці, хутора Теклівка. У пам’яті М. Білавчука залишились й арешт його матері органами НКВС, й облави, внаслідок яких палали хати та були вбиті ні в чому не винні мирні жителі. Гість згадував свої дії як юного зв’язкового підпільного руху, і бої сотні «Бистрого».

З особливою яскравістю закарбувався добродію Білавчуку спогад про такий факт національно-визвольної боротьби на теренах згаданих вище сіл: «На теплого Миколи, у день церко-вного празника перенесення мощей св. Миколая-Чудотворця (22 травня 1945 року), повстанці прийшли до села Гиньківці для того, щоб відсвяткувати храмове свято. Але, щоб село не потрапило через їхній візит під облаву, наші хлопці вирішили заховатися у піща-ному кар’єрі поблизу с. Гиньківці, де внаслідок видобування піску утворились печери, тут і перехову-валися вояки. Туди рідні приносили їм празничні страви.

Раптово розпочалася, як вияви-лося, раніше спланована ворогами облава. Кар’єр обступило багато енкавеесівців, які не давали змоги жителям села допомогти оточеним воякам. Мене – як зв’язкового – від-правив надрайоновий (псевдо «Гамалія»). Він переховувався поблизу села, щоб дізнатися скільки ворогів оточило кар’єр та вирішити, як найкраще порятувати загін. Я побачив багатьох енкавеесівців і, повернувшись назад, повідомив про них

27

«Гамалію». Надрайоновий сказав, що через деякий час спро-бують порятувати вояків.

Водночас різноманітними способами вороги прагнули примусити вояків УПА вийти з печер. Туди привозили смолу і палили, щоб дим курився і поширювався в печери. Нападники для цього ще й використали дві солом’яні стріхи з хат найближ-чого села. Енкавеесівці закрили виходи з печери, залишивши тільки один, який охороняли. Потім послали до повстанців п’я-тьох дівчат і голову сільради, щоби ті запропонували воякам УПА здатися. Разом із ними відправили і свого представника. Повстанці у темряві впізнали його – так енкавеесівці втратили свого лейтенанта. Але вояки не здавалися.

Дні двотижневої облоги минали. Бійці були виснажені. І трапилося свого роду диво: стоячи на чатах, вояк на псевдо «Зозуля» (Петро Степанович Рудий (1908–1945) побачив, наче Божа Матір світлом показує шлях до спасіння. Він повідомив про це очільника загону «Сокола» та інших вояків. Повстанці зі зброєю в руках, пройшовши лабіринти печери у напрямку, вказаному Петром Рудим, проклали вихід до порятунку. Таким чином їм вдалося втекти від енкавеесівців у сторону сіл Бере-сток та Солоне. Одного вояка, який був хворий (чи поранений) замаскували камінням у печерах. Таким чином він теж вижив.

Коли повстанцям вдалося врятуватися від енкавеесівців, покидаючи печери, один із них сказав: «Хлопці, якщо хтось із нас залишиться живим, то треба, щоб на цьому місці поставити хрест». У 2009 році в Гиньківцях громада втілила в життя це побажання повстанців: на місці тієї пам’ятної події національно-визвольних змагань встановлено стації хресної дороги, а також каплицю». Далі гімназисти докладніше поцікавилися у Михайла Білавчука про особистість вояка Петра Рудого (псевдо «Зозу-ля»), якого гість добре знав. Виявилося, що у мирному житті Рудий у селі Ворвулинці славився як вправний масар, тримав власний магазин і займався виготовленням м’ясних виробів. Але підтримував зв’язки з вояками: допомагав їм провіантом.

Загибель його у серпні 1945 року була трагічною: 37-річний Петро Рудий разом зі своїм побратимом – 20-літнім Богданом Малюком та іншими учасниками національно-визвольних

28

Ганна Семенівна Руда (Мамалига) (1915–1995)

змагань потрапили під велику облаву енкавеесівців у районі Вербової (частина села Ворвулинці).

Коли вороги звідусіль оточили ліс і почали його прочісувати, стрільці Української повстанської армії Петро Рудий («Зозуля») і Богдан Малюк («Струм»), щоб не потрапити в їхні руки, знищили себе, бо краще смерть, ніж зрада і полон. При цьому, за різними версіями, підірвали себе гранатою чи застрелилися.

(Цей факт зафіксовано у дослідницьких виданнях: Мизак Н. С. За тебе, свята Україно: Заліщицький заповіт у виз-вольній боротьбі ОУН, УПА: Книга третя. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – 420 с. – С. 383; Котузяк Й. Ф. Розстріляне кохання. – Вижниця: Черемош, 2007. – 247 с. – С. 237-238.)

З інших джерел-спогадів нам стали відомі ще деякі факти біографії Петра Рудого. Народився він 1908 року в селі Ворву-линці у сім’ї заможного господаря Степана Рудого, закінчив на-родну школу. З 16-річного віку почав навчатися масарської спра-ви в Заліщиках у майстра Олен-чука. У 1925 році юному Петрові судилося стати свідком похорону видатного сина України Осипа Маковея. Усі національні, гро-мадсько-культурні події того часу в Заліщиках вплинули на форму-вання світогляду Петра Рудого в національно-патріотичному дусі.

Оскільки Заліщицький повіт перебував у той час у складі Поль-щі, Петро Рудий був призваний у лави польського війська, в якому прослужив 5 років у кінній артилерії. Таким чином, він здобув високий рівень військового вишколу. Після закінчення служби П. С. Рудий залишився у Гданську (Польща), де пройшов курси масарської справи і отримав патент на право займатися цією справою професійно. Повернувшись у рідні місця, на малу батьківщину, він одружився із заліщанкою Ганною Мамалигою. В їхньому шлюбі народилося троє дітей: дві дочки та син – старша Марія (1938 р.н.) та молодші двійнята Надія-Любов і Степан (1941 р.н.).

29

Створивши сім’ю та займаючись власною справою, Петро і надалі цікавився політичними подіями: в домі Рудих на всі Вор-вулинці був єдиний радіоприймач. Коли на Західну Україну прийшла радянська влада, розпочалися утиски заможних господарів, національно свідомих українців, у 1944 році Петро Рудий та інші незгодні з новими порядками розпочали боротьбу проти режиму.

Оскільки ці факти стали відомі тодішнім представникам радянської влади, сім’я загиблого Петра Рудого (псевдо «Зозуля»), крім сина Степана, якого вдалося заховати у родичів, була вивезена у Пермський край (Чердинський район), звідки повернулась уже після смерті Сталіна.

Про це засвідчують офіційні документи Управління Мі-ністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області, в яких йдеться про те, що Ганна Семенівна Руда (Мамалига) та її діти «на підставі рішення позасудових органів в адміністратив-

ному порядку, як члени сім’ї учасника ОУН-УПА, 21 жовтня 1947 року були виселені із с. Ворвулинці Заліщицького району Тернопільської області на спецпоселення в Пермську область з конфіскацією майна. Виселення затверджено Особливою Нарадою при МДБ СРСР від 16 березня 1948 року, протокол № 10-а. На поселенні під наглядом спецкомендатури перебували до 01.08.1954 року. Знято з обліку спецпоселенців на підставі наказу МВС СРСР №00597 від 16.07.1954 року. На підставі ст. 3 Закону України від 17.04.1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»

реабілітовані 21.07.1993 року УВС Тернопільської області. (Архівна справа № 4327, фонд № 47)».

Отож, усі роки, аж до 1995-го, після здобуття Україною не-залежності, на цвинтарі у селі Ворвулинці, на місці поховання Петра Рудого та Богдана Малюка, височів лише горбок. І тільки у 1995 р. рідні змогли встановити на їхній спільній могилі хрест.

30

Отже, завдячуючи голові районного Братства ОУН-УПА М. Білавчуку, учнівська молодь Заліщицької державної гімназії відкрила для себе ще одну сторінку трагічної історії бага-толітніх національно-визвольних змагань українців-патріотів за незалежність. Поєднання сьогодення і минулого, пізнання історії молоддю – необхідний компонент правонаступності поколінь. Саме тому передача особистісних переживань учас-никами визвольних змагань є необхідною умовою формування патріотизму сучасної молодої людини.

СПОГАД СЕРЦЯ Бабусю Ганно, серцем вас люблю... І цьому почуттю не згинути ніколи! Пригадую: за рученьку малу Крутою стежкою водили в гори. Де материнка і чебрець зроста, Вказали ви мені жилавою рукою. Молитись вчили: «Отче Наш» казать, Як біди стрінуться в життєвім видноколі. Та доля жінки згірклою була, Як в молоді роки залишилась вдовою І десять літ Уралу відбула – Серед боліт із доньками чужою... Там молодість утратила, красу Під нагаєм колгоспного розбою. В думках чекала, щоби час прийшов І Україна досягла розвою. Наперекір катам співала: «Ще не вмерла!..» І «воронком» вкраїнку везли в Чердинь, Слабку, знеможену, від горя чорну. Макуху діти їли і крутили жорна... Те сталінське тавро усе життя носила. У рідному краю їй жить було несила, Бо діти і вона – то «вороги народу», Хоч чоловік Петро загинув за Свободу!

31

*** *** *** ...А гострий біль ятрить донині, Торкає серця струн глибинних: Могила – у Ворвулинцях, в Заліщиках – могила: Сім'ю життя тяжке навік зломило... Та віриться, що й досі ви зі мною – В молитвах щирих, в українській волі.

МАГІЯ ЛЮБОВІ ДО ЗЕМЛІ СВЯТОЇ (Пам’яті Василя Григоровича Дрозда присвячується)

Біографічна довідка Дрозд Василь Григорович народився

15 квітня 1940 року в селянській родині у селі Нагоряни Заліщицького району на Тернопільщині.

Закінчив початкову школу в рідному селі, семирічку – в Ниркові, згодом – Чортківське педагогічне училище, Залі-щицький сільськогосподарський техні-кум, історичний факультет Чернівець-кого державного університету (нині на-ціональний університет імені Юрія Федьковича).

У Сибіру та Білорусі проходив військову службу, вчителював у школах сіл Зозулинці, Мишків, Нирків Залі-щицького району. Від 1965 року – на громадській, господар-ській роботах, в органах місцевого самоврядування, на держав-ній службі. Свого часу Василь Григорович був міським головою Заліщиків, а згодом – першим заступником голови Заліщицької райдержадміністрації.

Василь Дрозд – автор збірок поезій «Дивокрай», «Чарівне світло», «Райдуга моїх почуттів», «Жменька родинного тепла», пісенника «Гордімося, друзі, що ми – українці», літературного історико-краєзнавчого нарису «Село Нагоряни на тлі історії

32

України», книги прозаїчних творів малих форм «Зерна доль у колосі життя», дослідницьких праць «Він смерті у вічі дивився», «Родина душпастирів Ковчів на Заліщанщині», «З клятвою Гіппократа та Україною у серці», численних поетичних і прозових публікацій в обласних і районних газетах та журналах України, на сайтах Інтернету. Понад 40 віршів покладено на музику композиторами І. Федірком, Я. Злонкевичем, В. Чер-вінським, які нині звучать на багатьох сценах, по радіо, з екранів телебачення.

Василь Дрозд – член Національних спілок журналістів і краєзнавців України та літературного об’єднання при Терно-пільській обласній організації Національної спілки письме-нників України. Постійний автор журналів «Літературний Тернопіль», «Український пасічник». Нагороджений Почесною грамотою Секретаріату Національної спілки журналістів України як ветеран НСЖУ за 50-річну плідну співпрацю із засобами масової інформації, вагомий творчий внесок у загальнонаціональну духовну скарбницю України та з нагоди виходу в світ 10-ї авторської книги, а також дипломами та грамотами обласних і районних органів влади та місцевого самоврядування. Відзначений Подякою Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України.

1 грудня 2011 року В. Г. Дрозд за поданням Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України нагороджений ювілейною медаллю «20 років незалежності України» з нагоди річниці підтвердження Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року Акта проголошення неза-лежності. Василь Григорович у числі 19 жителів Тернопільщини був відзначений цією медаллю за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, досягне-ння у професійній діяльності, багаторічну сумлінну працю.

Письменник, краєзнавець, автор 10 книг, член Національної спілки журналістів України й Національної спілки краєзнавців України Василь Григорович Дрозд відійшов за межу Вічності 25 січня 2014 року, на 74-му році життя. Його життєвий шлях – це зразок людської гідності, працьовитості, відповідальності, порядності. А вся багатогранна і яскрава творча діяльність була спрямована на те, щоб нести у світ прекрасне і мудре,

33

наснажене духовністю українське Слово. Як справжній патріот, він душею та серцем прикипів до рідного краю, до його пісень – рідного мелосу, до високої моральності та духовності простих людей. Ми вже ніколи не будемо мати можливості спілкуватися з Василем Григоровичем віч-на-віч. Але залишилися для нащадків його прозові книги, пісні, вірші, через які, віриться, великий життєлюб продовжуватиме спілкуватися з новими і новими поколіннями своїх читачів-шанувальників красного письменства. Адже Слово – вічне, як Пам’ять…

Червоне й чорне вишиття, Літа веселі і тривожні. У них прожите все життя У віршах прочитати можна…

Життя наше багатолике… Воно засвідчує, що поруч із нами працюють, творять індивідуальні картини долі, додаючи неповторних мазків у її палітру, справжні особистості. Рідні, друзі чи колеги по роботі часом навіть не можуть уявити, яка творча наснага, здається, невичерпний потенціал таяться в душі криниці людини, знаної нами вже довгі роки. Але усьому свій час, і Божий промисел приводить кожного з нас на стезю, яка й стає тим важливим чинником чи імпульсом, що розкриває перед світом нові грані особистості…

Мова йде про відомого в Наддністрянському краї літератора – заліщанина Василя Григоровича Дрозда.

«Мої вірші – це сповідь, щоденник мого життя і біографія. Це – віддзеркалення внутрішнього світу моїх ровесників», – так звертався до читачів заліщанин Василь Дрозд, відкриваючи свою поетичну збірку «Чарівне світло», яка 2009 року побачила світ у тернопільському видавництві «Астон».

Василя Григоровича не потрібно представляти наддністря-нцям, адже його життя і праця були тісно пов’язані з розвоєм рідного краю, де В. Г. Дрозд добре знаний як талановитий адміністратор, добрий господарник і вчитель, публіцист, історик-дослідник, поет і природолюб.

Зростав Василь Григорович у багатодітній хліборобській сім’ї. З молоком матері, з батькових працьовитих рук і мудрих настанов увібрав любов до рідної землі, в якої з дитинства

34

черпав сили та натхнення до життя і праці. Картини сільського життя, побуту, звичаїв, перекази та оповіді батьків про минувшину міцно залягли в його душу і наснажили на пошук істини, спонукали до творчості, що вилилось у ліричні спогади про рідне село, представлені у поезіях. У прозово-поетичному доробку літератора – і тривожне та голодне повоєнне дитинство, і недоспані ранки, і синівська вдячність батькам, рідним, і безмежна любов до дітей, внуків.

Чільне місце у п’яти поетичних збірках автора «Дивокрай» (2007), «Чарівне світло» (2009), «Жменька родинного тепла» (2011), «Гордімося, друзі, що ми – українці» (2012) – пісенник, «Райдуга моїх почуттів» (2013) посідає поетична філософія високої моральності, органічне поєднання інтимних і громад-ських цінностей, відкритість перед світом, а також тема націо-нально-визвольної боротьби українського народу за незалеж-ність України, оспівування героїзму її борців, натхненників і організаторів, серед яких – Осип Маковей, Мар’ян Долинський, Василь Верига, Андрій Красько та інші, оскільки, як завжди підкреслював сам автор, тільки той вартий майбутнього, хто добре пам’ятає своє минуле.

У наступних його книгах звеличені видатні постаті Української держави, Наддністрянського краю, які зробили вагомий внесок у визнання України, чия праця, трудовий, ра-тний і духовний подвиг залишили глибокий слід у пам’яті народній та нашому літописі. Мова йде, зокрема, про історичні дослідження та прозові видання В. Г. Дрозда. Так, в історико-краєзнавчому нарисі «Село Нагоряни на тлі історії України» (2008) нерозривно поєднані події та долі окремого галицького села з історією краю, древнього Червоногорода та показано, як побут, звичаї, духовно-виробнича практика нагорянців гармо-нійно інтегруються із сусідніми поселеннями Західного Поділля. Дослідження правдиво оцінює складні процеси українського державотворення та національно-визвольних змагань.

Книжка «Зерна доль у колосі життя» (2010) – це прозаїчні твори малих жанрів, тематика яких – нелегке дитинство автора і покоління його ровесників – дітей війни, яких все менше зали-шається серед нас, порушені проблеми людської моралі, став-лення до людей. Це – художньо-публіцистичні нариси та до-

35

слідження, новели, замальовки, етюди, образки, які побудовані на реальних фактах із життя. Книга сповнена великою любов’ю до людей, розумінням психології життя, взаємозв’язків між поколіннями.

Літературне історико-документальне дослідження «Він смерті дивився у вічі» (2010) відкриває невідомі сторінки пасторської та патріотичної діяльності священика Юліана Свістеля, який понад три десятиліття свого життя прослужив на Заліщанщині, а потім на Львівщині та Івано-Франківщині. Автор простежує та оцінює віхи життя і боротьби за незалеж-ність України Юліана Свістеля, його дітей, близьких родичів за різних режимів.

Книга «Родина душпастирів Ковчів на Заліщанщині» (2012) – одне з перших і глибоких та багатогранних досліджень, яке постало перед читачами в результаті багаторічної копіткої праці історика Василя Дрозда, присвячене біографії особливого українського роду Ковчів. Вихідці з Львівщини та Івано-Фран-ківщини, вони понад півстоліття несли Боже Слово, національ-ний дух і культуру на Заліщанщині в історично складні часи, залишивши по собі добру пам’ять серед поколінь наших краян і у світовій духовній подвижницькій спадщині.

Видання «З клятвою Гіппократа та Україною в серці» (2013) присвячене діяльності лікаря-хірурга, громадського діяча та українського патріота Мар’яна Долинського, який майже 30 років свого життя і праці віддав лікуванню людей та громад-ській роботі у Заліщиках. За національно-патріотичну діяльність разом із сином 1940 року Мар’ян Долинський був знищений у більшовицькій тюрмі… Кожен, хто oзнайомиться з цією кни-гою, віднайде у ній те, що близьке його душі: люди старшого покоління впізнають дух минувшини у спогадах своїх одноліт-ків, лікарі, медичні працівники оцінять, як працював і яку пам’ять залишив лікар-хірург; творчі особистості зацікавляться поетичними та пісенними рядками автора, уривками з новел Осипа Маковея «Тяжка операція», «Мухолап», в яких соратник і близький друг сім’ї відкрив внутрішній світ, душу лікаря, а також засвідчив у яких умовах жив і працював герой новел – доктор Мар’ян Долинський. Заодно показав і побут, і ставлення селян до свого здоров’я у час панування епідемій. Історикам-

36

дослідникам у пригоді будуть розвідки про родину Долинських, яка сягає своїм корінням ХVІІ століття. Привертають увагу фотографії далеких 20-30-х років ХХ століття та фотокопії документів зі справи лікаря, сфабрикованої НКВС, – титульні сторінки, протоколи допитів, останні фото патріота.

Завдяки дослідженню В. Г. Дрозда, в 2013 році в Заліщиках, на старому корпусі районної лікарні, встановлено меморіальну дошку на честь лікаря-хірурга, великого патріота України Мар’яна Долинського.

Отже, Василь Дрозд працював як дослідник, який вчитувався в скрижалі історії, щоб відшукати важливі для українського державницького літопису та духовної спадщини імена, повернути їх із Голгофи забуття, спираючись на архівні до-кументи та свідчення очевидців, які від покоління до покоління бережно передавали зерна своїх спогадів. Автор зробив справді неоціненний внесок у просвітницьку діяльність та вивчення нашої української історії. Книги В. Г. Дрозда є найкращим пам’ятником його життя, як і висока цінність справжнього дослідницького слова...

Але повернемось знову до поетичної творчості Василя Григоровича. Адже, висловлюючись образно, її величність Поезія – це згусток ритмізованих думок та енергії, яка проби-ває Простір і Час, а вірші – наче перевесло вічної краси почуттів... Відкрито, різноаспектно і ненав’язливо автор описав у власних поетичних збірках сподівання, надії й прагнення, які формуються під час аналізу людиною свого життя та її взаємо-відносин із суспільством. Поет творив, аналізуючи, підносячи читачеві музику свого серця та цікаві міркування про мінливий світ, володіючи вмінням щиро передавати все це у слова. Адже ніхто не заперечуватиме: щирість – це музика душі, а не-нав’язливість – її камертон. І читач відчуває, чи автор був із ним відвертий. «Для мене ти – душі криниця, / Любові щедре джерело. / Тут гартувалась моя криця / І сонце тут моє зійшло», – так сердечно писав В. Г. Дрозд у збірці «Чарівне світло» про свою малу батьківщину в поезії «Любові щедре джерело».

Крім того, заліщани добре знали літератора як справжнього природолюба і навіть досвідченого пасічника. До слова, Василь Григорович почав вивчати бджільництво з юних років. Про це

37

він згадував з особливою теплотою і трепетом, додаючи добротних мазків до власного портрета: «Бджільництво полюбив із дитинства, напевно, з 7-8 років. У мене вуйко був пасічником. А ще я пас корову в сестри, а її свекор здавна мав велику пасіку і часто пригощав байдою чорного житнього і дуже смачного хліба, помащеного густим медом. Донині пригадую той смак! Мій родич не раз бачив, як я задивлявся, коли він порядкував у пасіці. За те, що я пас корову, подарував вулик із бджолами, коли мені було 10-12 років. З того щасливого для мне випадку, усе й почалося… А далі я весь вільний час пропадав на колгоспній пасіці, де пасічником був мій вуйко. Для мене це було у той час (як і донині) чи не найбільшим захопленням. І все це – поміж школою, в якій навчався відмінно. Коли ж пішов із дому в 14 років, вступивши в педагогічне училище, то пасіка моя була передана вуйкові. Зараз утримую 20 бджолосімей. Це – і моя робота, і мій відпочинок, і моє оздоровлення, і натхнення до творчої праці...

На пасіці мені добре пишеться. Особливо літніми ранками, коли, відпочивши за ніч, оживає природа, летять обважнілі взятком з поля бджоли. У журналі «Український пасічник» опубліковано чимало віршів, які я присвятив цим маленьким трудівницям, їхній невтомній праці, порядку, якому б не завадило і нам, людям, повчитися, якого бджоли дотримуються віками. І до речі, ще так до кінця не вивченого ні вченими, ні практиками. Я бачу у спілкуванні з бджолами – цими Божими комахами – відраду для душі, музику природи, яку може зрозуміти тільки справжній пасічник!»

Зрозуміло, чому В. Г. Дрозд так трепетно вболівав за екологію рідної землі, закликаючи очистити замулені джерела людських душ:

Та схаменіться, б’ють уже литаври: Руйнують світ прекрасний навкруги Зажерливі двоногі динозаври, Їм не простять нащадки, ні боги!

(«Б’ють уже литаври») Водночас мова збірок – це поетична передача єдності величі

природи й природних явищ, і ностальгія за недосяжно прекрасним, і бунтівлива сутність людських прагнень-поривань,

38

і ще одна грань дотику до вічності та споконвічних цінностей-величин, яким властиві особливі взаємостосунки з істиною.

Гортаючи сторінку за сторінкою книг літератора, переко-нуєшся, який тонкий лірик жив поряд із нами! Як приклад, натхненним ліризмом по вінця наповнений вірш «Місячна мелодія» і промовисті в цьому аспекті рядки: «І де взялися хвилі ці грайливі, / Що заспівали тихо над Дністром. / Та це ударив вітер полохливий / По струнах серця золотим веслом».

В. Г. Дрозд у кожній зі своїх п’яти поетичних книг відкривав чарівне світло істини в мистецтві слова. Свічадо авторового натхнення горіло завдяки всотаній із першими світанками його дитинства любові до своєї землі, завдяки вболіванню за її прийдешнє:

Тебе не любити не можна, Маленька Вітчизно моя! Любима тут стежечка кожна, Це ж – предків священна земля. Або: Ми, діти Вкраїни, глибоким корінням Вростаємо в гени батьків і дідів. Вже крила підносить нове покоління, Що предків шанує із сивих віків. У колі єдинім, у праці й надії Ми шлях проторуєм в ясне майбуття. І сповняться світлі батьків наших мрії Про гарне й заможне нащадків життя.

(«Ми – діти твої, Україно») Автор кожним своїм небайдужим словом переконує читача в

тому, що оберіг українців і нашої держави – це безцінний скарб єдності родини, країни, нації. Бо ж через розбрат в Україні, як писав автор у злободенному вірші «Кінця не видно»:

Кінця нема цьому безладдю І крайніх трудно віднайти. А люди стали безпорадні. Чи довго хрест їм цей нести? Верхи ж бо чубляться, гризуться, Немов гієни чи вовки. У світі з нас уже сміються.

39

Кепкують в клубі «знатоки». Але народу не до сміху, Бо злидні межі перейшли. Зате у них по кабінетах Мішками гроші проросли.

Філософські паралелі безконечного та хвилинного, наснажені пошуки правди життя між миттю і вічністю характерні для творчого кредо автора і розмаїто представлені, наприклад, у віршах розділу «Кується щастя в боротьбі» (збірка «Чарівне світло»). Для Василя Григоровича поетичне слово було далеко не хобі, а спосіб взаємовідносин зі світом. Це – критичний погляд автора на соціум, пропущений через індивідуальні фільтри почуттів:

Людям учинене добро Тобі сторицею вернеться. А заподіянеє зло В тобі й нащадках обізветься. *** В житті доріг дуже багато. Ти поспішай свою знайти, Щоб манівцями не блукати І без мети кудись іти.

(«Намисто») Поетичні образи Василя Дрозда символізують беззастережну

відкритість авторського погляду, акцентованість поетичного простору, усвідомлену причетність земних начал до вищих сил, які їх скеровують та надихають… В. Г. Дрозду належать такі слова: «Саме життя – це джерело наснаги й творчості, адже воно підказує теми, спонукає взяти в руки перо і не байдужо, а глибоко зацікавлено дивитись на світ і людей, аналізувати події й оцінювати їх крізь призму світогляду, часу і Слова. Адже біо-графія кожного з нас, незалежно від прожитих років, це – історія нашої малої і великої Батьківщини. Це – зерна доль у колосі життя». Отже, Слово для літератора є своєрідною концентра-цією задуму, авторської позиції, а складний внутрішній світ передається образами, що дають можливість налагодити з читачем особливі стосунки, взаєморозуміння, викликати співпереживання почутому. Особливістю творчої майстерні

40

цього автора є те, що читачам були запропоновані не тільки поезії, але й пісні на слова В. Г. Дрозда і музику місцевого композитора І. В. Федірка, які стали популярними, зокрема: «Гордімося, друзі», «Моя вишиванка», «Очі твої сині», «Вінок кохання», «Краса вінчає світ» «Матіола», «Спішімо до отчого дому», «Яблуневий край», «Біла акація» та інші. Бо ж поезія співвідносна зі світом музики. Коли слово створює образи, то музика забарвлює ці образи в тони. А слово є і буде основним інструментом поета, на якому він, як Паганіні, може відіграти повний сольний концерт. Очевидно, що поетичні рядки заліщицького літератора легко й невимушено лягають на музику, що дозволило говорити про Василя Григоровича як про поета-пісняра.

Магія любові до землі святої – саме так можна означити творче кредо цих двох знаних наддністрянських митців: невтомного автора низки поетичних та прозових творів, збірок, книг-досліджень, члена Національної спілки журналістів України Василя Дрозда та композитора, аранжувальника і співака Ігоря Федірка, які, створивши творчий тандем, майстерно вплели свої пісні в канву культурного життя Наддністрянського краю і українського мелосу. Уся їхня творчість просякнута мотивами патріотичних почуттів до України, до землі та людей, які стали для них рідними і без яких важко уявити творче становлення цих самодостатніх особистостей. Адже ці автори – вдумливі, проникливі, чутливі душею інтерпретатори того, що є прозою життя. Не можна сприймати без хвилювання розповіді зі сцени про непроминущі людські цінності у їхній пісенно-поетичній передачі. Поет і композитор у понад чотирьох десятках своїх пісень представили персоніфікований мистецький образ нашого Наддністров’я.

Адже хто ж не був зачарований українською піснею, хто не згадує її як своє чисте прозоре дитинство, горду юність, ба-жання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим?!

Який митець не був натхнений її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою барв, чарівною силою, що піднімає нас до вершин людяності, гідності і, звичайно, творчості. І це – прекрасно, що поезії Василя Дрозда житимуть

41

не тільки на сторінках книг, а й в сучасному українському мелосі…

Українське повір’я говорить: коли Бог створив людину і побачив її досконалість, то вирішив подарувати щось незвичне. Цим незвичним у людини є талант. Але щоби він не дістався людині відразу ж, Господь Бог заховав його як найпотаємніший скарб. Думається, що Василю Дрозду вдалось той скарб відшукати…

У своїх поетичних збірках В. Г. Дрозд запропонував читачам особливо щемну подорож у сад його пісень, яких народилося чимало у його небайдужій душі. Бо ж автор працював плідно, що також є особливістю творчої майстерні його поетичних та прозових книжок, кожна з яких ставала черговим, вищим щаблем у доробку нашого краянина, а виразний творчий почерк та індивідуальність Василя Дрозда проростали, як весняне поле, свіжими поетичними й прозовими зернами у десяти його різнопланових книгах.

До останньої своєї хвилини В. Г. Дрозд працював на творчій ниві, тримав руку на пульсі часу. Його працездатність, невтомна наполегливість пошуку завжди вражала і надихала молодих колег. Життєвий шлях Василя Григоровича Дрозда є прикладом для багатьох його земляків, його книги, які побачили світ за досить короткий період часу – з 2007-го по 2013 рік, – це, безсумнівно, щедрий і добротний внесок невтомного працелюба на благородній ниві рідного слова.

Доречно підсумувати ці роздуми словами директора ВП НУБіП України «Заліщицький аграрний коледж ім. Є. Храп-ливого» В. С. Глови: «В. Г. Дрозд – чудовий приклад для молоді. Василь Григорович поєднав у собі професіоналізм менеджера і творчість. Кожен повинен задуматись, чим він буде відрізнятись від інших, коли сягне рубежу мудрих літ, який доробок зможе залишити нащадкам, чим збагатить свій народ? Люди, які вийшли з села, сьогодні формують еліту нашої нації. Треба кожному бачити неповторні перли життя довкола і шукати власне чільне місце у суспільстві».

Крім того, ознайомлення учнівської та студентської молоді з доробком такої творчої постаті, як В. Г. Дрозд, за плечима у якого – великий життєвий досвід, сприяють вивищуванню

42

моральних цінностей у юних душах. На жаль, нинішній інформаційний простір, фактично, пригноблює, знеособлює молоду людину, нав’язуючи сумнівні пріоритети, намагається «втопити» суспільство в морі негативу. Це, як не прикро, позначається й на наших дітях. А вони, як і дорослі, тягнуться до доброго, розумного й вічного... Саме до юних звертався Василь Григорович:

Учіться й долайте в житті перешкоди, Бо вам, молодим, доведеться іти Новими шляхами, у спеку й негоду, Щоб стежку життєву свою віднайти!

Слушними також є думки заступника директора аграрного коледжу з навчальної роботи, історика М. В. Сопилюка про особистість літератора: «В. Г. Дрозд – це унікальний випадок, коли людина в одній особі поєднує риси педагога, державного та громадського діяча, вмілого адміністратора та особистість творчого складу характеру. Його творчість різнопланова: поезія, проза, публіцистика, історичні дослідження. Поетичні збірки Василя Григоровича «Дивокрай», «Чарівне світло» та інші, історико-краєзнавчий нарис «Село Нагоряни на тлі історії України» та прозова книга «Зерна доль у колосі життя» – це, перш за все, шлях до того, щоб ми пам’ятали свій рід, власну історію і гідно продовжували її. Зокрема, в книзі «Село Нагоряни на тлі історії України» можна знайти матеріали, які гарно прислужаться на лекціях з історії, соціології, релігієзнавства, культурології, етнографії. А книга художньо-публіцистичних нарисів та досліджень, новел, замальовок, етюдів, образків, які побудовані на реальних фактах, «Зерна доль у колосі життя» – це часточка життєпису самого автора.

У творчому доробку Василя Григоровича проявився його багатогранний талант як науковця, історика, дослідника з поетичним складом душі».

Як справжній вчитель, В. Г. Дрозд через свої книги навчає й виховує підростаюче покоління, наставляючи, що життя, доля кожного й країни – це дар від Бога, його треба вивчати і знати, черпати з джерел історії своєї держави та роду наснагу для зростання. А життя – це найцінніше, що є в людини.

43

А доля кожному з нас дана для того, щоб, проживши її, людина залишила після себе щось дійсно справжнє, хороше, цінне та вічне...

АВТОРОВІ «ДИВОКРАЮ»

Василю Григоровичу Дрозду з нагоди виходу в світ

першої поетичної ластівки-збірки

Роки летять – писав і пише вірші... І бачить світ: вони вже власну нішу Знайшли серед митців рядків, Що на папір лягають... Без гріхів

У автора виходять словоспіви. Вони полонять серце діви І мудреця, багатого роками. Як добре, що, добродію, ви з нами

Долаєте стежки-дороги сміло. По щирості скажу: це справді діло – У слові – сила. В силі – боротьба. Це всіх поетів нелегка судьба.

Тож обшир дум, ідей акорди Нехай дзвенять над світом сольно! Під ноги ж вам не варто заглядати: Ніхто не сміє класть загати

Таланту в серці й на папері. Хай «Дивокрай» відчинить двері Скарбниць книжок, людських чуттів, Натхнення подарує хмару днів.

Приземлені нехай позаздрять вам: Гармонії в душі, поезії рядкам. 2007 рік

44

ДАРУВАТИ ЛЮДЯМ КРИШТАЛЕВУ МРІЮ

Життєпис творчих особистостей, ма-

буть, треба вести не з байдуже-буденного – «народився тоді-то і там-то...», а снувати нитку творчої долі від батьків митця. Саме батько-мати дарують своєму нащадкові за-корінену родоводом спроможність дивува-тися світом і чуттєво відгукуватися на одвічні категорії буття – добро й зло, красу і потворність, волю і гноблення.

Любов і Свобода! Від цього бере початок поетичне слово, як від материн-ської пісні та вікон батьківської хати, як і від перехопленого погляду, що дарує жінка – «супутниця ласкава», і «цілющих джерел» України-неньки, які «видзвонюють ядерно на глибинах» рідної землі. Від них починається світ. Вони – живодайне джерело поезії, зокрема й творчого доробку поета, публіциста, редактора, громадського діяча, автора поетичних збірок «Яворина» (1997), «Профіль любові» (2003), «Душа, як сонях» (2006), «Осіння сльоза» (2008), «І так живу» (2012), нашого земляка, уродженця села Ворвулинці Заліщицького району Євгена Безкоровайного. Гарне слово «уродженець» – вагоме, містке, глибоке, близьке, причетне до моєї з тобою, мій дорогий читачу, долі в рідному Наддністрянському краї. Навіть достеменно не пізнавши Євгена Івановича Безкоровайного як людину, а лише познайомившись із ним, відчуваєш, що невпинно нуртуючий згусток його енергійного характеру мав би так чи інакше вихлюпнутися за вінця в якійсь творчій царині. І це почування – не омана!

Отож, у його поезіях – і «вічності вітри», і щоденні наші труди, і одвічне прагнення до свободи, і хліб насущний, і «дзвінке (або золоте) жниво», і «грудка рідної землі», і любов, і «серця ніжні береги» , і «кривди і жалі», і несприйняття «ситого спокою» – все-все, побачене, пережите, зболене й дороге, що становить глибинну сутність життя і є духовною часткою

45

України. Увесь цей розмаїтий спектр «білого світу» живопише поет у своїй цікавій збірці «Профіль любові» (2003), про яку тут піде мова і в котрій простежується спадковість порушених тем із попередньою книгою автора – «Яворина» (1997). Перед читачами постає поет, у якого душа загострено чутлива, а в її серцевині – оголений нерв сприйняття всього сущого на рідній українській землі.

Водночас Євген Безкоровайний – людина, зачарована світом, обвінчана з любов’ю. З-під його пера народжуються поезії, в яких – краса одвічних істин, відвертість сердечних почуттів і душевних поривань, майстерно передані рідним українським словом, бо «Допоки ми... / Будем цуратись маминої мови, / Рабами будем – тінями людей...»

Оглядини поетичної палітри уродженця Наддністрянщини приваблюють різноплановістю поетичного доробку. Та по-особ-ливому теплими, близькими читачеві, мабуть, є вірші, присвячені материнству й батьківству, отчому дому, звідки ведуть свій родовід, зростаючи молодими сильними пагонами й діти автора – Гордій, Зорян та внучка Мартуся, котрим, як і дружині, яка скеровувала «сімейну каравелу по морю злагоди й добра», присвятив Євген Безкоровайний «Епістолярний три-птих». Наша справді народна література глибоко вросла корінням в оспіване й оплакане в рідному красному письменстві село. Всі ми родом звідти. І переважно саме мати й батько, як це зазвичай ведеться у нашій українській, як кажуть знавці, вічно сільській літературі, передають любов до пісенного слова своїм дочкам і синам. Так було і з Євгеном Безкоровайним:

Спасибі, мамо, за бентежну пісню, Якою навертала до добра...

(«Пісня») Мені б з тобою, батьку, говорити, До мудрих прислухаючись порад... Тебе нелегко до кінця відкрити, Та повторити важче устократ.

(«Мені б з тобою, батьку, говорити...») Світло батькових вікон і мамина журлива пісня, невтомна

праця на рідній землі випрозорювали і ліпили, на мій погляд, Безкоровайного-поета, плекали шану до найвищих людських

46

цінностей – добра, поваги, гідності, честі, справедливості, людя-ності. Поезії автора пронизують картини ріллі, «золотого жнива», полів «зі срібного литва», вінцем яких є запашний хліб – мірило солоного селянського важкого труда і радості очікуваного достатку в сільській хаті:

Ще й нині, як присниться, осія Щасливим світлом золоту чуприну, Коли матуся стомлена моя Виймає з печі сонячну хлібину. Запахне полем, колосом, серпом, Іржавою – ще батькова! – косою... На руки їй я падаю снопом, Гарячою вмиваюся сльозою.

(«Ще й нині, як присниться, осія») Неможливо у короткому слові осягнути розмаїтість

поетичного жнива Євгена Безкоровайного. Його збірка «Профіль любові» – це спроба створити єдиний та багатогранний образ Любові, що постає перед вдумливим читачем у різних іпостасях. Лики Любові, виліплені-випестувані словом нашого земляка, – багатогранні, як саме Життя. Вона, Любов, гармонійно поєднує в собі патріотично-національну любов до України-неньки («Україні», «Три криниці»), коли поет не тільки захоплюється непроминущою красою рідної землі в пейзажно-ліричних замальовках, таких як «Осіннє», «Березень в полях», «О рідна земле!», але й сповнений вболівання за сучас-ність і майбуття молодої Української держави. Воно вилива-ється в небайдуже-гнівний, сильний вибух почувань у рядках поезій «Синам», «На вістрі совісті цвітуть людські надії...», «Знову за сценарієм...», «Номенклатурник», «На жаль, ми гній високих концентрацій...». Автор нищівно-сатиричним словом бореться проти того, що «сидить у кожному маленька гнида / І заважає бути нам людьми». Він протестує проти всього, що стоїть на шляху розвою рідної країни:

Спиніться, очманілі від грошви, Вітчизна не витримує безкарність. Неначе Святослав «Іду на ви», Негідники й правителі бездарні!

(«Простіть мене – і батьку, і діди...»)

47

Поет хоче поставити заслін тим ще зовсім недавнім немило-сердним для українського народу часам, коли:

Століттями гнітили, душі гнули – В манкуртство навертали раз у раз.

(«Синам») Любов для Безкоровайного-поета – це також любов-кохання

до Жінки («Профіль любові», «Диво», «Дружині», «Кохана жінко!», «Мадонна», «Спогад», «Пастушка», «Наївність» та інші). Це – любов-дружба, любов до людей, бо, як стверджує сам поет, «В мені вітцівське полум’я не згасне, / Не гасне віра батькова в людей» («Друзям», поезії з циклу «Посвяти»). Це також – любов до дітей («Епістолярний триптих»).

Та у творіннях різних літ в обох збірках – і «Яворині», і «Профілі любові» – особливою щемкою ніжністю й теплом, співчуттям («Самотність») пройняті поезії, присвячені Матері, з котрою поет радиться, звертається у хвилини душевного неспокою і сум’яття («Поверни мене, мамо, у юність», «Лист із слідчого ізолятора»), до якої лине, як і до батьківського порога, повертаючись із далеких доріг:

Не питайте, мамо, про життя, Щось мене і мучить, і тривожить... Білий світ красу свою простяг, Та до мене донести не може... Поміж зір сполоханих бреду, Втомлююсь і хочу запитати, Чом я, ніби камінь, не впаду На порозі батькової хати?..

(«Лист до матері») Все старіє, крім слова «Мати»... Незатертий образ Матері у

віршах поета є чимось інтимним, особистим, але він в’яжеться в його почуваннях із рідною землею, з Україною.

Поезія Євгена Безкоровайного легка, світла, чиста. Цього не вистачає нам нині. Адже, як мовить у своїх творах інший су-часний український поет із Волині Василь Слапчук: «Людям бракує світла, а всі переконані, що електроенергії...»

Авторські візуально-чуттєві епітети налаштовують читача на хвилю позитивного сприйняття світу, відмежування від чорноти і бруду. Картина «білого світу», який часто-густо викорис-

48

товується поетом, підсилюється світінням фольклорних образів білого дня, золотого сонця, срібного місяця. Вони отримують логічне продовження в таких поетично яскравих образах, як «твоїх кіс золоте русло», «верб срібнокрилих ключі», «поля зі срібного литва», «п’янкий букет золотого жнива». Або ще: «І болять мене змучені очі / Від твого золотого плачу»...

Хоча наш автор летить, «...схопившись за вудила, / В античного Пегаса на крилі», але він далекий від сучасних іншомовних запозичень та словесного сміття карколомних нововведень-неологізмів, недолугих словесних вивертів, котрі вже стали Домокловим мечем для нашої української мови. Його поезія, в якій віддзеркалюється темпераментний характер самого автора, близька читачеві як за формою, так і за змістом. Рідним словом Євген Безкоровайний творить філігранні художні образи. Недаремно письменник Євген Пашковський стверджує: «Інших форм плекання душі, окрім слова, я не знаю!»

Прочитайте «Профіль любові», погортайте збірки «Яворина», «Душа, як сонях», «Осіння сльоза», «І так живу» – нап’єтесь світлої мрії, любові й снаги до життя! Її дарує читачеві Євген Безкоровайний, багатолітній член Національних спілок журналістів і письменників України, дипломант загальнона-ціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» (2008), лауреат Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана і Левка Лепких (2010) та конкурсу «Людина року-2012», котрий «...не зійшов з натомлених доріг / На полустанок ситого спокою», бо жагучу душу нашого поета-земляка

У стужу й хвищу люту, Від дому вдалині Ніщо так не зігріє, Як грудочка землі, Як слово материнське, Її сльоза густа І вірність непорушна, Любов її свята...

(«Грудочка землі»)

49

ПОЕТОВІ ТА ЖУРНАЛІСТУ

Євгенові Івановичу Безкоровайному

Цю людину славну з мисленням державним, Що з поетами давно стоїть у ряд, Полюбити можна за характер дружній І повірить слову щиро, безогляд. Полум’я натури хвилями нуртує І запалює усіх людей навкруг. Ось тому в Євгена друзів більше жмені, Що плече підставлять – товариський круг. «Профіль» ваш з любов’ю до людей, мов доля. А «Душа, як сонях» у серцях горить. В поетичнім слові – мудрості роздолля, Зустрічає вічне сьогодення мить. «Яворина» рідна чуття вабить вірно До батьківських берегів ясних. Вишиванка лине в піднебесся стрімко До юнацьких споминів щемких... Шановна людино, я лише єдині Від душі при стрічі прокажу слова: Хай здоров’я криця тільки лиш зміцниться, Повниться проектами світла голова, Перо журналістське цілить вправно й чітко, Молодь хай гуртується круг вас, Бо ідей – багато, праці – лиш почати. Вимагають дії люди, доля й час!

2007 рік

50

ШТРИХИ ДО ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ДОРОБКУ ПИСЬМЕННИЦІ

(З нагоди 105-річчя Ірини Вільде)

Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Мако-

гон: 5 травня 1907, Чернівці – 30 жовтня 1982, Львів) – українська письменниця, непе-ресічна творча особистість, в житті якої чіль-не місце також посіла журналістська праця.

Вона належить до раннього або ж «коломийського», за висловом самої Ірини Вільде, періоду її творчості, який був одним із найплодотворніших не тільки тому, що це був час розквіту її молодого художнього слова, а й тому, що, як акцентовано у статті

Ірини Вільде «Через місток пам’яті» (1972), цей період «позна-чився для неї новим жанром – публіцистикою». Письменниця не випадково нагадувала про свою ранню публіцистичну діяль-ність, бо вона народилася з її жаги бути корисною суспільству.

Працюючи з 1933 року в редакції одного з найбільш попу-лярних тоді жіночих журналів – тижневика «Жіноча доля» (1933–1939 роки, м. Коломия), а також редагуючи щомісячний додаток до нього – часопис для дівчат «Світ молоді», Ірина Вільде багато творчої енергії віддавала журналістиці. Її резуль-татом були численні статті, нариси, інтерв’ю з питань тяжкого економічного становища і безправ’я жінки за умов кризи й безробіття, соціального та національного поневолення українсь-кого народу шляхетською Польщею, а також щодо родинного життя, морального і навіть сексуального виховання молоді.

Велику увагу письменниця приділяла культурно-естетично-му вихованню молодого покоління, звідси – десятки і десятки опублікованих нею найрізноманітніших за жанром матеріалів літературно-критичного й мистецького характеру.

У публіцистичній палітрі письменниці статті «Чи «ова» – це титул?» (йдеться про двозначну традицію «титулувати» дружин посадовців без очевидних заслуг з їхнього боку на кшталт «інженерова», «докторова» тощо), «Ті без матури» (матура –

51

іспити на атестат зрілості), в яких всупереч ідилічним уяв-ленням про соціальну однорідність українського суспільства авторка ставила питання про його розмежованість, хворобливу манію соціально забезпечених прошарків до елітарності тощо. У статтях «Про природне право жінки», «Ми й наші хлопці» розглядаються гострі соціальні питання про те, що в умовах економічної безвиході молодь не може одружуватись і створювати сім’ю, народжувати дітей.

Публіцистика Ірини Вільде не втратила своєї актуальності, дискусійності й нині, закликаючи задушевною і водночас відвертою розмовою молодого та й зрілого читача до роздумів, аналізу спілкування різних поколінь – батьків і дітей, приміром, матерів і дочок («Ми й наші матері»). Письменниця порушує зовсім не застарілу проблему аномалій емансипації, коли на шальки долі молоді дівчата кладуть кар’єру і природне право бути дружиною, матір’ю і виховувати дітей. Хіба не з нашого дня списані такі думки Ірини Вільде: «Інколи мені здається, що вся самовистачальність жінок, ця зарібкова праця, що нею вони так чваняться, – це в великій мірі насильство над жіночістю нашої натури. ...Ненормальне й те, що, ставши матір’ю, ми примушені зоставляти своїх дітей під опікою чужих людей, а самі йти на заробітки. Мені здається, що боротьбу за рівноправність ми маємо вже за собою. Тепер слід нам вид-вигнути новий клич: боротьбу за природне право жінки!»

Хвилюють авторку й взаємовідносини між молодими людьми, коли майбутнє подружнє життя може зазнати краху через гульвісну поведінку. Адже неперебірливі стосунки призводять до серйозних статевих захворювань, а звідси – народження дітей-калік. «Але ж це злочинство! Ми (дівчата. – Авт.) не хочемо хворих чоловіків, ми не хочемо хворих дітей-ідіотів, без носів, з недорослими пальцями чи вухами! Замало тільки не хотіти, треба теж старатись ділом направляти лихо», – закликає Ірина Вільде. І цей актуальний заклик почуто й у нинішній час. Цього вимагає і саме життя! Так, в Україні молодята, згідно з нововведеннями в Сімейному та Цивільному кодексах України, мали б звернутись до медиків і один одному зізнатись, на які захворювання страждають, що передалося їм у спадок, а що набуте, аби хвороби не вплинули шкідливо на

52

майбутніх дітей. А цілий цикл соціальних публікацій, об’єднаних спільною назвою «Шлях до щастя в домі», – це колоритна міні-енциклопедія про те, як досягти злагоди у шлюбі, в непростих стосунках між батьками і дітьми.

Усі згадані твори п’ятдесят літ, аж до 1990 року, були ігноро-вані тоталітарною системою, тодішніми вульгаризаторами, які звели мур замовчування й заборони ранньої творчості україн-ської письменниці загалом, звинувачуючи в аполітизмі, ідеалізації минулого, націоналізмі, в невмінні й небажанні на належному художньому рівні зображати радянську дійсність. Зокрема, серед фактів переслідувань Ірини Вільде – виступ завкафедри Львівського університету Йосипа Цьоха, який роз-громив раніше редагований письменницею журнал «Жіноча доля» та її творчість, звинувативши в націоналізмі.

Хоч проминули десятки літ журналістському доробку Ірини Вільде, лише деяких сторін якого заторкнуто у цьому неве-ликому огляді, але непроминуща його значимість, особлива жи-вотрепетність, небайдужість суджень і нині тримають читача в лещатах неослабної уваги й напружених роздумів.

ПОШУКИ СВІТЛА в акварелях Анатолія Сорочука

Треба навчитися жити на нюансах, які підкреслюють індивідуальність.

Сергій ЯКУТОВИЧ, художник сучасності

Із художніми роботами Анатолія Сорочука мені довелось познайомитись завдяки його величності випадку. Авторські акварелі вразили внутрішньою романтич-ною просвітленістю, близькою до імпре-сіоністичної манерою виконання живо-писних мініатюр. А їх в Анатолія Яро-

славовича – майже 70 завершених та ще чимало таких, над котрими автор продовжує працювати, перебуваючи в творчому

53

Миколаївська церква. ХVІ ст. Сокаль. Унія

Успенський собор. ХІ ст. Володимир-Волинський

пошуку, а також ряд графічних робіт, створених винятково олівцем, виписаних штрихом. Шанувальники мистецтва під час Шевченківських днів у 2003-му мали змогу ознайомитися з експозицією тво-рів цього автора у Заліщицькому район-ному будинку народної творчості.

Визначальним у формуванні своєї любові до живопису Анатолій Яросла-вович вважає вплив батька-педагога. А професіоналізм у цій творчій царині за-безпечив Львівський політехнічний ін-ститут, в якому А. Я. Сорочук свого ча-су, здобуваючи фах архітектора, парале-льно студіював живопис. До речі, з 1996 року Анатолій Ярославович – член Наці-ональної спілки архітекторів України.

Отож, Анатолій Ярославович Сорочук самоідентифікує себе як архітектор з творчо-художніми поглядами на навколишній світ. А свій стиль визначає як «рисунок фарбами», що спирається на класичні традиції живописної школи.

Найстарішою за часом створення з його робіт є акварель 1992 року «Монастир-фортеця в с. Зимно на вододілі пів-день-північ. ІХ ст. Володимир-Воли-нський». Мій спів-розмовник поділи-вся цікавою істо-рією цієї пам’ятки архітектури. До християнської до-би Володимир-Во-линський носив назву Ладомир і за своєю територією сягав нинішнього Тернополя. Монастир же, зведений у ІХ-Х ст., мав для міста важливе оборонне і торгівельне значення – він збудований на

54

Монастир-фортеця в с. Зимно на вододілі південь-

північ. ІХ ст. Володимир-Волинський

пагорбі, який розділяє два водні шляхи. Тут знайшли свій вічний спочинок багато галицьких князів.

Уродженець Малого Полісся, а це – Сокаль на Львівщині, Анатолій Ярославович низку акварелей присвятив своїй малій батьківщині. Йдеться, зокрема, про картину «Миколаївська церква в Сокалі, ХVІ ст.». На ній відтворена сакральна споруда, де підписано один із важливих документів Берестейської унії (1596 рік), котра була фактом офіційного визнання східного (візантійського) обряду під опікою глави католицької церкви – Папи Римського. Це стало початком формування греко-католицької церкви в Україні.

Акварель «Пейзаж мого дитинства» відтворює близьку серцю автора природу – це, зокрема, річка Спасівка під Сокалем. Для якнайточнішого її зображення А. Соро-чук послуговувався старими світлинами.

Гірке продовження теми – картина «Водо-сховище». На ній ху-дожник відтворив не-привабливий резуль-тат техногенної діяльності людини: на місці річечки з мило-звучним йменням Спасівка сьогодні блимає на нас замуленим оком рукотворне «диво» – водосховище-болото. Анатолій Сорочук трепетно ставиться до літопису свого родоводу. Члени його родини свого часу пережили буремні історичні катаклізми – потрапили в котел операції «Вісла». Німецькі фашисти в роки Другої світової війни спровокували національно-релігійний конфлікт на Холмщині, Лемківщині, де до того часу провадили мирне співжиття українці та поляки. Родичі матері Анатолія Ярославовича Лідії Сорочук (вона, до слова, педагог за фахом) в період тих розвихрених подій жили в повітовому центрі Грубешів Люблінського воєводства і стали свідками трагедії народів. З приводу складного життєпису долі родини дядько мого співрозмовника Олександр Мартинюк – учитель історії,

55

знавець семи мов, котрими володів досконало, – залишив після себе низку рукописів-мемуарів, один із яких присвятив Лідії Сорочук. Анатолій Ярославович на прохання молодих нащадків рідні з Польщі підготував книжку О. Мартинюка, проілюстру-вавши її своїми акварелями.

Зауважу, що в автора небагато картин із натури. Для більшості з мініатюр-пейзажів спонукою стають не конкретні прив’язки до певного місця. Сюжети виникають не на замовлення, а спонтанно, під впливом вражень, світовід-чуттів. Прикладом тут може слугувати диптих «Різдво» і «Пасха». Натхнення до худо-жника приходить як заміна життєвій напрузі, пов’язана з прагненням до оновлення душевного енергетичного ба-лансу, як вимога гармонізу-вати думки наперекір дисонансу реалій. Анатолій Сорочук працює з аквареллю. Ця техніка на відміну від письма олійними фарбами надто вибаглива і вимоглива до митця. «Якщо авторові не вдався мазок пензля, виправити картину неможливо. Її треба викинути зовсім! – із безжальною категоричністю стверджує Анатолій Ярославович. – Акварельна техніка вимагає самодисципліни і творчої напруги. Акварель не любить помилок. Недарма в її палітрі відсутня біла фарба!» Роботу в цій техніці варто було б назвати навіть копіткою. Художникові доводиться накладати до 200 відтінків фарби, щоб колір стиха запульсував, таємниче замерехтів, насичено поглиблювався. Автор також вважає, що папір, який, здається, нас нічим уже не здивує, бо став звичайнісіньким атрибутом щоденного буття, наче «пам’ятає», з якого дерева був зроблений. У чому це проявляється? Якщо на аркуш нанести акварель, то спостережливе око відразу помітить появу особливих павутинок-прожилок, котрі віддзеркалюють структуру паперу. Отож, не обов’язково малювати дерево. Треба просто відчути й побачити приховану таємницю, дати аркушу

56

Холмщина, 1940-й рік

Саксонія

«заговорити» власною мовою! І ще: особливістю творчої манери А. Сорочука останнім часом є те, що його мініатюри за формою тяжіють до квадрата. Можливо, ця симетрія є внутріш-нім прагненням автора до втілення в картинах гармонії?

Анатолій Ярославович – не тільки зодчий, художник, ди-зайнер. Він захоплюється музи-кою, літературою. До речі, у помешканні Сорочуків замість традиційної «стінки» з фарфо-рово-кришталевим багатством від підлоги до стелі на всю стіну вітальні – книги. Худож-ник успішно оволодів інфор-маційними технологіями, ком-п’ютерною графікою. Він нама-гається навчити математичну машину створювати живі худо-жні образи.

Отож, для поціновувачів живопису шляхетні акварелі А. Сорочука – це лірично-приглушене, затамоване серцебиття пейзажів, позначених настроєвою цілісністю. У них – вишукано-витончена фіксація вражень, почуттів, думок, споминів, зус-трічей і прощань, динамічна пластика елегійних сюжетів. Проникливий глядач відчуває непоборне прагнення художника піймати мить, час у сіті живо-пису. Мова авторського пензля витончено-свіжа, серпанково-пронизлива. Картини нагадують про благословенну світлість і чистоту світу, чим реставрують світло в наших душах. Вод-ночас, розповідаючи про члена Тернопільської обласної органі-зації Національної спілки архі-

57

текторів України Анатолія Сорочука, неможливо оминути його роботу як архітектора.

Історично складалося так, що малим містам та містечкам Ук-раїни вдавалося зберігати свою автентичність завдяки зусиллям місцевих будівельників та зодчих. У часи радянського типового будівництва вони частково втратили своє архітектурне обличчя.

Мова йде, зокрема, також і про Заліщики – місто з 675-літньою історією. За історичними дослідженнями Онисія Тура, перші письмові згадки про Заліщики належать до 1340 року.

Містечко лежить у глибокому мальовничому каньйоні Дністра. Назва «Заліщики» поxодить, від міcця пpоживання його пеpшиx поcеленців – «за ліcом». 1750-й є роком першої офіцій-ної згадки про місто: печатка «Sigillum civitatis leszczyki». Десь у той же час у міста з’являється герб: фрагмент міської брами з двома вежами, а над ними – єдиноріг. У 1763 p. збудовано костел св. Станіслава. У 1766 p. останнім королем Польщі Станіславом Августом Понятовським Заліщикам надано Магде-бурзьке пpаво. У XIX ст. будуються фортифікаційні споруди. З усіх боків місто оточують мури, навіть із боку Дністра. У 1890 році у місті засновані учительський інститут, чоловіча семінарія, яка готувала вчителів для всього повіту аж до 1936 року. У кінці ХІХ ст. тут бурхливо розвивалося сільське господарство: виро-щувались овочі, на-саджувалися вино-градники. У період після Першої світо-вої війни в Заліщи-ках було відкрито курорт, який при-ваблював щорічно тисячі відпочиваючих з усіх куточків Польщі. На території Залі-щицького району, поблизу сіл Нирків та Нагіряни, розта-шований Червоногородський каньйон завглибшки до 150 метрів. У його центрі – стародавній замок-фортеця старо-винного м. Червоногорода, відомого з XI ст. На території каньйону – Джуринський водоспад заввишки 16 м. В урочищі

58

Поросячка є унікальна Джуринська печера. Гори, які оточують село Добрівляни, у народі отримали назву «Заліщицькі Карпати». На території району розташоване Касперівське водосховище з унікальним рекреаційним потенціалом.

Отож, зважаючи на віхи історичного розвитку міста та району, призначений головним архітектором Заліщицького району в 1984 році Анатолій Сорочук за час перебування на посаді (1984–2005 рр.) визначив метою своєї роботи сприяння відновленню стилю та духу містечкової забудови, щоби повер-нути місту (як і району) втрачений характер провінційного центру. Вирішенню конструктивних проблем, які виникали в процесі проектування, враховуючи специфічні геологічні умови та складний ландшафт, сприяла співпраця з інженером- конструктором Валерієм Літценбергом, творчий підхід якого до вибору конструктивних рішень дозволив колективу в повній мірі реалізувати архітектурні задуми. Нові об’єкти проекту-валися з урахуванням особливостей ландшафту та стилістики існуючої забудови Заліщиків і сіл району. Реконструкція існуючих будівель планувалася з максимально можливим відновленням їх характеру, згідно з первинним задумом автора. Про це засвідчують представлені далі світлини архітектурних споруд, про які також іде мова у ґрунтовному ілюстрованому виданні «Архітектурний альманах України», зокрема:

1. Офісно-житловий будинок у середовищі забудови ринкової площі кінця XVIII – початку XX ст.

2. Дзвіниця церкви святої Покрови. 3. Пам’ятний знак Кандибі-Ольжичу. 4. Меморіал борцям за волю України в

Заліщиках. 5-6. Забудова торгового району міста.

7. Церква в с. Нирків. 8. Церква св. Андрея

Первозванного в смт Товсте. 9. Житловий будинок. 10. Автосервіс. 11. Аптека. 12. Салон краси.

Підсумовуючи розповідь про А. Я. Сорочука як архітектора з творчо-художніми поглядами на світ, варто зауважити, що Анатолій Ярославович – різнопланова творча особистість, з багатьма талантами, які він реалізовує і в архітектурі, і в живописі, та навіть у художній фотографії, бо володіє особливим умінням бачити красу в повсякденні та ще й з художнім смаком власноруч творити її...

59

60

61

ТРАДИЦІЇ ТА ЕКСПЕРИМЕНТ У ПОЕЗІЇ

Душа тисячоліть шукає себе в слові. Народ шукає в геніях себе.

Ліна Костенко

Всесвітній день поезії, що відзначається щороку 21 березня, встановлений 1999 року ухвалою ХХХ сесії ЮНЕСКО, в якій підкреслено, що «поезія може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини».

Якщо вести мову про українську поезію кінця ХХ – початку ХХІ століття, то її «обличчя» формують поети-представники різних літературних поколінь – наші сучасники, зокрема Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Борис Олійник, Оксана Забужко, Іван Драч, Василь Герасим’юк, Микола Воробйов, Іван Малкович, Василь Махно, Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Емма Андієвська, Сергій Жадан, Олександр Ірванець, Юрій Бедрик, Тарас Малкович та інші. Твори багатьох із них добре знані в Україні та за кордоном, перекладені різними мовами світу.

Для сучасної української поезії, особливо для поетів нової генерації, характерні експерименти з мовою. Стилістично поезія дуже різноманітна. Деякі автори пишуть у жанрі фонетичної та зорової поезії. Популярності набули іронічні та гумористичні лімерики (короткі смішні вірші, що складаються з п’яти рядків), а ще – чорний гумор, сатира. Багато молодих авторів створюють епатажну, навіть асоціальну поезію, яка, як не дивно, теж має свого читача.

У порівнянні з класичною українською літературою та радянським періодом сучасні поети відчутно частіше вико-ристовують верлібр (вільний вірш – твір без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини), ніж традиційне силабо-тонічне віршування. Наприклад, у поезії «Жива ватра» лауреата Шевченківської премії (2003) Василя Герасим’юка знаходимо:

Ми бережемо живу ватру. Ми заледве не стали отарою на високім пасовиську.

62

Але коли ми навіть, як отара, пройдемо крізь неї, тоді дамо іншим дорогу до Сінаю.

Ось фрагмент вірша зі збірки молодого поета і перекладача Тараса Малковича «Той, хто любить довгі слова» (2013):

численні сокири нависають над деревами ніби дятли зі схиленими набік головами кожне дерево ніби випиває з сокири чогось міцного і захмеліле западає в землю падіння кожного дуба гідне удару кількох тисяч молотів У той же час автор сучасної «Теорії літератури» (Київ:

Смолоскип, 2009) Іван Безпечний (Торонто, Канада), аналізуючи винятково тексти українських майстрів художнього слова, наголошує, що традиційне силабо-тонічне віршування, як і рима, абсолютно не втратили своєї ролі в сьогоднішній українській поезії. Дослідник переконливо стверджує: «Щодо організації вірша, то римі належить велика роль». Автор пояснює, що існує багато видів рим та пропонує приклади із віршів таких українських поетів: М. Зерова, Олександра Олеся, Я. Щоголіва, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, А. Малишка, О. Маковея та інших.

Не вникаючи в літературознавчу термінологію, наведу деякі приклади з «Теорії літератури», які, думаю, зможуть зацікавити творчу молодь нашого краю, яка робить перші кроки в царині поезії. Зокрема, Іван Безпечний підкреслює, що рими зазвичай класифікують за конкретними ознаками:

- За місцем рим у вірші (римування парне, перехресне, кільцеве, внутрішнє, перерване):

За горою червоніє, Жайворон віщує днину, Час мені хіба вставати, Гнати вівці в полонину.

(Осип Маковей) Я тебе обгорну руками, Поцілунками обів'ю.

63

А у серці на самім денці Сховаю печаль свою.

(Дмитро Павличко) Крім того, аналізуючи будь-яку риму, не треба виривати її з

контексту (літературознавчі поняття: «текст-контекст»). Адже вона не «живе» відособлено, а тільки у співіснуванні з іншими, у тому числі з внутрішніми – асоційованими – поняттями у конк-ретному, наприклад, чотиривірші (катрені):

Люблю тебе, мій милий отчий краю, Узимку у сніги, в морози і льоди. Люблю у час весняного розмаю, Коли земелька кличе до трудів.

Або інший приклад: На гербі прадавнім, ніби в герці славнім, З гордістю застиг єдиноріг. А літопис краю, як скарбів бездоння, На скрижалі в’яззю золотою ліг.

– За складовою будовою рими бувають одно-, дво-, три- та чотирискладові: схід-сиріт; преподобницею-віконницею.

– За звуковим складом – точні, неточні, багаті, бідні, прості (з двох слів), складені (з 2-3 слів): хвилі-долині; рунами-воронами; красота-скала; казка вся – зватися,

а також: вірші-вістря; сонце-серце; білім-чорнило; стезі-собі, своя-стиска і т.д.

– За граматичною будовою (одногрупні та різногрупні рими залежно від частини мови): голубою-собою, лисиці-ситцевий.

Науковець Іван Безпечний також слушно зазначає: «Вважають, що дієслівна рима негарна тому, що її дуже легко відшукати. Але для досвідченого поета всі рими легкі й добрі. А застосування виключно вишуканих рим є також недоліком поета».

Ось відомий навіть зі шкільної програми приклад дієслівної рими з творчості основоположника української літературної мови Тараса Шевченка:

На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать

64

Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать.

(«Сон», 1858) Крім того, Іван Безпечний нагадує: «В наші дні неточність

рими стає новою нормою. Сприяє цьому й вичерпаність старого запасу точних рим у класичній поезії й намагання оновити поетичну мову. Ось чому дедалі поширюється рима, яка спирається лише на два-три опорні звуки всередині слова, оточені зовсім неподібними звуками... Головна перевага цієї рими, що вона досить свіжа й змістовна». Тобто – неперед-бачувана, нестандартна, яка збагачує поетичне мовлення. Наприклад, у Ліни Костенко зустрічаємо:

Це ж не спорт, щоб до впаду мчатися, не пробіжки і не турне. І чого б ото я гналася за сучасністю? Нехай вона мене дожене.

У Василя Герасим’юка: Була така земля у краю Царям на радість. Нам на біль. Нас Україною назвали На щастя нам, на горе їм.

Таким чином, якщо перефразувати відомий вислів, то рима сьогодні – не догма, а керівництво до дії.

А римована поезія, яку автори насичують небуденними, ціннісними думками, має і сьогодні серйозну перспективу знайти свого вдячного читача.

Адже рима наповнює вірш важливим смисловим наван-таженням, поглиблює основний зміст поетичного твору.

Про це говорить Ліна Костенко: Коли поетів буде, як машин, вони вже не ходитимуть ногами. Тоді старі критерії вершин покриються навіки вже снігами. І буде форма, буде навіть зміст, шасі, таксі, готелі і мотелі... Благословен останній альпініст, що буде вгору дертися по скелі!

65

ЖАР-ПТИЦЯ ВОЛОДИМИРА БРИНЯ Багатьом людям притаманне пое-

тичне мислення, але не кожен може вилити свою душу на папір, бо вона переповнена по вінця почуттями, з якими автор хоче поділитися з кимсь іще…

Це вдалося краєзнавцю і поету, тернополянину Володимиру Бриню (1941-2013), автору історико-краєзнав-чого нарису про церкву рідного села «Святая святих моєї церкви», а також численних поезій та ліричних прозових замальовок, які публікувались у всеукра-їнських, тернопільських, івано-франківських та львівських періодичних виданнях, літературних альманахах і звучали по всеукраїнському радіо. Його поезії наче бринять мелодійними переливами, просяться на музику. Вони схожі на казкову Жар-птицю, яка несе читача над містами і селами, над роздольними ланами і тінистими лісами. Вона веде у чарівний світ поетичної алегорії. У його віршах через явища природи, через неординарні порівняння можна правдиво побачити людські радощі й печалі на цьому світі Божому:

Спада на нивку темінь вечорова, Жнивує сонечко останнього снопа… Вже легінь-місяць блідобровий До хмарки гострить срібного серпа. Тумани сиві розпрягають воза, Знімають упряж з білого коня… Згасає-гасне свічка Божа, Сльозою скапує на трунок дня.

(«Вечірнє») Манлива подорож крізь творчий поетичний світ В. Бриня

спонукає вдумливого читача зупинитись серед веремії щоден-них подій і глибоко замислитись над призначенням людини на землі, над такими вічними поняттями, як життя і смерть, вірність і зрада, любов і розлука, щастя і недоля:

66

Згасає ніч в ранковім зорепаді, Десь кличуть щастя журавлі сумні. Моя любов, ми стрінемось, я знаю, Лише скажи, в якій прийдеш весні.

(«Пісня серця») Особливу роль для поета в цьому аспекті світосприйняття

відіграла творчість Т. Г. Шевченка, його віще поетичне слово, про що Володимир Бринь наголосив:

Немає… Нема святішого для мене, Як ця скарбниця – наш Кобзар, Сльозами, кров’ю перемитий Поета праведного дар. Нема святішого й не буде, Бо поки люди на землі, Збирати будуть, знаю, всюди, Для серця хліб з його ріллі. Сльозами, кров’ю перемитий, Молитвою на цілий світ Стоїть на варті України Шевченка вічний «Заповіт».

Читач поезій цього автора не може залишатися байду-жим, бо кожен його вірш – наче пір’я Жар-птиці, то виграє веселковими барвами під промінням сонця або сумними – в життєвому присмерку, то манить зір чи бентежить душу, бо велику силу таїть у собі вічне поетичне слово: Вишневу гілку, Як струну від серця, Рука студено Кинула на сніг. …Це все, Що залишилося Від тебе, Де ти чекав І дочекатися не зміг…

…А ще сліди, сліди… Розмірено байдужі Чорніли присмерком, Топились в далині… …Не буде в нас Вишневого весілля, Що так колись Наснилося мені…

(«Обірвана струна») І йдучи за автором, читач навіть незчується, як його серце

сповниться не тільки особистісними почуттями, можна сказати, приватними, але й більш значеннєвими.

67

Адже поет сколихує в душі пласти патріотичної любові, змальовуючи неперевершену красу рідної землі:

Вже березень своє свічадо Розпалює у китицях верби, Підсніжник відкриває радо Розкрилля чар весняної доби. І сонце маєвом калини Випестує зерно в ріллі. В ім’я добра, В ім’я людини Святкує день Воскреслої землі.

І ще такі рядки Володимира Бриня, сповнені особливої теплоти, коли він пише про рідне село, про мальовничу малу вітчизну: Село, як писанка, У серпні неповторне… Воли, гора, І літописне Чорне. Пливе туман Над річкою поволі, Клепання кіс Видзвонює на Долі. Підківка лісу Зодягла село в намисто,

В долоньці Божій Затишно і чисто. У дні такі Не треба Рима, Ні Парижа… Ожило б джерело На древнім Любовижу.

(«Свята правда»)

Переконана, що, завітавши у творчу майстерню Воло-димира Бриня, кожен вдячний читач знайде свою Жар-птицю, яка подарує йому незабутні враження від поетичного слова цього цікавого автора.

Минають роки, на зміну одним поколінням приходять інші – й у кожного свої смаки, власні уподобання. Але розмай людських почуттів ніколи не втрачає свій первісний чар, свою нев’янучу молодість для будь-якої пори людського життя. Це довів у своїх поетичних рядках Володимир Бринь, адже його душа наче сповідається у віршах. Думаю, що його щирим поезіям судилось довге життя…

68

ЕММА АНДІЄВСЬКА: НАЙЯСКРАВІША АВТОРКА СЮРРЕАЛІСТИЧНИХ ВИДІНЬ

Чому мене зацікавила творчість Емми

Андієвської? З кількох простих причин: по-перше, ця поетеса, фактично, ровес-ниця Ліни Костенко, перед якою я схиляю у шанобі голову як перед людиною-творцем у нашій складній за долею українській літературі, а також – перед людиною-особистістю, яку називають Совістю Нації, і це – не просто патетичні слова, але істина в останній інстанції! Це – по-перше. По-друге, зростаючи в ро-

сійськомовному середовищі і живучи поза Україною, Емма Андієвська – все ж українська поетка й письменниця, незважаючи на час і відстань, тобто пише українською наперекір обставинам і псевдомоді, як і Ліна Костенко.

По-третє, Емма Андієвська – також багатогранна творча особистість, якщо зважити на те, що її творчий посаг складають майже три десятки поетичних книг, проза й тисячі художніх картин.

По-четверте, Емма Андієвська – майстриня нового сонету, який вона по-своєму інтерпретувала, тобто дотримується у поетичній творчості все-таки певних канонів, незважаючи на свій сюрреалістичний напрямок. А творити новизну в каноніч-ному футлярі – для цього потрібний особливий креатив і драйв.

Чи можна проводити паралелі між творчими особистостями, таким як непересічна Ліна Костенко і далеко не всім зрозуміла Емма Андієвська? Думаю, можна хоча б із тієї простої причини, що перед нами – два паралельні творчі світи, які перетинаються в одній історичній епосі. Реалізм Ліни Костенко і сюрреалізм (хоча надреалізм, але все ж таки реалізм!) та герметизм (своєрідна закрита відкритість) Емми Андієвської (і тут згадаймо період внутрішньої еміграції Ліни Костенко), а також – пошук власного «Я» крізь муки творчості, пророчість поезії

69

Ліни Василівни та асоціативна збуреність сонетів Емми Іванівни – все це, можна сказати, дорогого вартує для вдумливого читача.

Ми постійно шукаємо істин у соціумі, в світі й, врешті-решт, в самих собі. Але чи можемо їх знайти, проходячи крізь горнило теперішнього часу, спресованого четвертою (комп’ютеризованою) інформаційною революцією?

Це, думаю, складно, бо треба відірватись від логіки структурованого часу й надати перевагу заглибленню у власну душу. Може, медитувати?..

Бо для Емми Андієвської творити – й означає перебувати в стані медитації, візії того, що треба написати або намалювати. Такий творчий процес важко осягнути раціонально, оскільки поезія авторки, яка водночас є і прозаїком, і художницею, лише інтуїтивно наближує читача до образності, щоб споглядати невидиме, перебувати за межами відчутного, розчиняючись у Порожнечі, присутній при сотворінні Всесвіту.

Поетка створила власний світ поетичних та художніх образів у високоіндивідуальній манері, працюючи у стилі сюрреалізму та герметизму. Але варто підкреслити, що крізь призму цих стилів вона не зачинена у своєму герметизмі, а розкривається перед світом у різних іпостасях…

До речі, у вересні 2006 року Емма Андієвська – як відома художниця та поетеса з української діаспори в Німеччині – перебувала у Чернівцях. Тоді відбулася виставка її картин у мистецькому центрі «Вернісаж», конференція, присвячена літературній творчості письменниці, а також відкриття її галереї у приміщенні Чернівецького музею діаспори. Емма Андієвська подарувала Чернівецькому університетові ім. Юрія Федьковича 100 своїх робіт. Щедрий мистецький подарунок від художниці отримав також Львів. Цікавими були думки гості з Мюнхена, висловлені в одному з інтерв’ю місцевій пресі: «Людина для того й існує, щоби долати труднощі. Кожна людина має здатність перетворювати негатив на позитив. Треба не бажати іншій людині зла, хай навіть ворогові. І тоді ви побачите, як у вас росте енергія», або «Правильного шляху немає. Існує турецька приказка: «Якщо ти нічого не маєш – поший собі капці. Не можеш капці – посади маленьке деревце, а якщо нічого не можеш – скажи будь-яке гарне слово комусь іншому».

70

Оце й покликання – як людина щось робить. Можливості реалізації себе безмежні. Тільки справу не можна відкладати на завтра, бо завтра нічого не зробите. Треба падати, а робити. Інакше нічого не вийде. Буття відбувається не колись, а тепер, цієї секунди. Оце життя. Це щось надзвичайне. Ми випадково в цей світ прийшли, не знаємо, чому прийшли і чому відходимо. Але це щастя…»

Отож, власні поезії авторка почала друкувати у діаспорній українській пресі, починаючи з 1949 року. Перша поетична збірка «Поезії» (1951 рік) викликала захоплення літературної критики. Відтоді авторка публікувала всі свої твори під іменем Емма Андієвська. Поетична збірка «Вілли над морем» у 2001 році номінувалася на Національну премію України імені Т. Г. Шевченка.

…Сучасний світ у своїй хаотичності прагне не пізнавати цілісність образів. Він намагається, немов у калейдоскопі буденності, розчинити сутність особистості.

Пошуки образів, осколки реальності, які виринають із незрозумілих метафор і трансформацій дійсності, вносять у душі напругу почуттів. І логіка часто непідвладна для світобачень і образів: минулого, незвіданого чи несвідомого.

Що таке геній? Невідомістю дихає він на переламі століть, не даючи пізнавати реальне у сьогоденні. Вихід за логіку свідомості для безпосереднього контакту з сутністю явищ і взаємодії зі світом спричиняє здатність розуму Поета конструювати світи: страшні, малозрозумілі, взагалі неосяжні. І часто найабсурдніші твори мистецтва набувають статусу «геніальних».

Творчий процес завжди відбувається на несвідомому рівні як взаємодія з духовним досвідом митця і відтворення досвіду через символи.

Сюрреалістичні видіння у поетичному мистецтві Емми Андієвської ще зовсім непрочитані, оскільки не завжди осягаються здоровим глуздом. Лише ірраціональне дає змогу зануритися в її окремий світ.

Образи напівзрозумілі, але емоційно збагачені, наче дозво-ляють можливість ними «жонглювати» і створювати місток між самим собою – від раціоналізму до ірраціоналізму. Образи

71

малюють неповторність внутрішнього світу, коли, наклада-ючись на зовнішні прояви, не можуть розкритись і завмирають у загадковій недомовленості.

У поезії «Знаки», наприклад, закладено код напівтем української ментальності. Чуття своєї причетності до народження Світу, до дієвості Неспоглядального – основи Буття Всесвіту. І цифра дев’ять, яка символізує Логос, «і суміш, притемнену басами», що з’являється космогонічною музикою. Потік свідомості, що прагне поєднатися зі світом, але ніяк не може увійти в нього, адже пружина свідомості не пускає польоту думки до єднання з Володарем Буття». «Кипить вода в нозі» – виклик реальності, і в цьому боротьба проти «дров», які так і прагнуть випарувати «воду» чистого у Вічність.

Це простежуємо також, наприклад, у сонеті «Хвиля»: Забуте ворухнулося і, як джміль, – І раптом диво – ланцюги розкуто. З доби, що – в пил, запущена ракета. Вогнями – на все небо – серця мол. Єдина мить, і світловий намул Ледачу плоть – в всевиддя перекотить. Життя, що досі – в затінку за кадром. Наблизилося краєвидом з мальв, – І несполучне – на всі боки – єдність. Свідомість,– щораз глибша і всеїдніш, – Ворушить пальцями – й на вогник – плутанину, Що – на межі площин перетинання, Де зовнішнє згортається в клубок. – Галактику у грудях й голуби.

Немає однопрочитуваності творів Емми Андієвської. Щоразу образи її творів викрешують щось нове, поєднують непоєднане і вносять як консонанс, так і дисонанс у глибинах людських почуттів. Ментальна основа її українськості – у генетичному коді мови. Неповторність поетичної лексики Андієвської полягає в очудненні українських слів і поверненні прапервісної семантики мови. З ресурсів несвідомого письменниця явила стільки невідомих сучасним українцям слів, що доводиться дошуковувати етимологічні сутності або вбачати «чисті ідеї»

72

згадуваних речей. Письменниця ніби володіє генетичним кодом пам’яті, що міститься в універсальності «Слова-Логоса».

Поезія Е. Андієвської не підлягає наслідуванню, для якого потрібно мислити настільки ж неординарно, як і мати мужність жити божевільно – за законами «сюрреальності».

І. Фізер писав, що поезія Е. Андієвської автохтонно українська і своєю мовною фактурою відлунює глибинний шар української стихії, витікаючи з єдиного потоку української колективної свідомості. Слово для поетеси – багатофункціо-нальний код, який у структурі вірша – самостійно та у сполученні з іншими кодами – зумовлює його поліфонічність і полісемічність.

Авторка знає потебнянський секрет внутрішньої форми слова (велику асоціативну здатність слів через їхню змістову подібність).

Філософські, духовні та містичні теми є головними у твор-чості Андієвської. Авторка належить до важливих представ-ників модернізму в українській літературі другої половини XX ст. Поетеса відома тим, що пишучи у формі класичного сонета, кардинально його реформувала своїм використанням дисонансів та далекосяжних смислових асоціацій між побутовими речами та філософськими поняттями.

Емма Андієвська зростала у російськомовному середовищі, проте ще у дитячому віці усвідомила власну українську ідентич-ність і прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишго-роді у віці шести років. Відтоді письменниця вирішила писати лише українською, яку вона сприймала як мову пригноблених. Завданням для себе авторка визначила «створити українську державу в слові». Пізніше, щоправда, для того, аби показати власну незалежність від мов, Андієвська написала декілька віршів англійською, німецькою та французькою мовами.

У письменниці відіграє велику роль підсвідомість. Для неї сприйняття світу відбувається через інтуїцію та відчуття без підключення інтелекту. При цьому містичний та духовний аспекти є важливими її складниками. Світогляд Емми Андієв-ської виявляє деяку близькість до вчень буддизму та містики Карлоса Кастанеди.

73

Характерними для Андієвської є далекосяжні асоціації між щоденними речами та світоглядними поняттями. У цілому сприйняття її творчості вимагає від нас великої ерудиції та знання інших культур. Складність прочитання творів авторки пов’язана з великою кількістю можливих інтерпретацій творів, які відображають багатогранність буття. Данило Гузар-Струк сформулював деякі поради та підходи до розуміння герметичних творів поетки у своїй статті «Як читати поезії Емми Андієвської». Він відзначає три ключі до розуміння поезії Андієвської: перспектива, назва вірша та світ сну.

Читаючи її вірші, треба зорієнтуватися, з якої перспективи автор відтворює свої спостереження. Це може бути стебло з перспективи комахи («Стеблина шинок») або навколишність з точки зору переслідуваної, загнаної людини («Втеча»).

Другим ключовим поняттям є назва вірша, який поетеса опрацьовує, немов джазовий музикант, у різних варіаціях. Але ці варіації не тільки звукові, а й зорові. І найчастіше це – явища погоди і краєвиди. Але є й інші теми, в яких Андієвська застосовує принцип тематичної варіації. Один із найбільш вдалих таких віршів – «Про хліб у традиційному», в якому оспівується хліб в усіх його перевтіленнях – від чуда перетворення муки на їжу до чуда перевтілення, від засобу корму до засобу гноблення.

Третій ключ – це світ сну. Багато з віршів Емми Андієвської спираються на асоціації, типові для сонних видінь. Таким способом твориться в її віршах сюрреалістичний світ, підвладний тільки логіці уяви:

Маківка слова, стебло гніву, Була хмара і вже самі пелюстки. Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками, І тільки пощо Червоне павутиння вкриває заплаканий білок?

Ми бачимо, як автор лаконічно схоплює непотрібну суперечку. Починається маленьким словом, словом маківки, словом опійної отрути на стеблі гніву. Не важливе, короткотривале, вже з хмари лишилися тільки пелюстки, наче буря, що ніколи не завершилася, а розвіялася. Чи варто було

74

сперечатися? Все ж відносне, як віддалі між тичинками і віддалі між галактиками. Так, але лишився біль – «червоне павутиння вкриває заплаканий білок».

Чи мала на думці Андієвська саме це, коли писала цей вірш? Не знаю. Але коли вірш, існуючи сам собою, зустрічається з читачем, народжується диво розуміння. У іншого читача воно інше, залежне від його стосунків з даними творами. У цьому, власне, і є краса та велич модернової поезії, надзвичайним майстром якої є Емма Андієвська.

Один із дослідників творчості письменниці, відомий український культуролог, філософ та головний редактор часопису «Ї» Тарас Возняк пише:

«Від традиційних текстів твори Андієвської відрізняє щонайперше невідповідність її логіки логіці, до якої ми звикли. Причому це – не вибрик, а її органіка. Ламаючи логіку сущого, вона, власне, й пробує з нього вирватись, а прирощені в її поетичному акті нові регіони сущого диктують уже свою, до того «не наявну» логіку (чи алогічність – якщо так комусь подобається більше)».

Своєю творчістю Андієвська відроджує чимало архаїзмів. У неї дуже багата лексика, яка поєднує у собі розмовні слова із науковими, часто біологічними, термінами. У багатьох збірках для своєї поезії авторка використовує форму видозміненого сонета. Дослідники творчості Емми Андієвської називають сонети поетеси «епохальним явищем в історії української та західноєвропейської літератури».

Для творів характерна компактність та висока асоціативність. Кожне поняття та слово в поезії Андієвської являє собою цілу сім’ю асоціативних зв’язків і значень. Подібний ефект присутній і в поезії сучасних західноєвропейських літераторів. Поетка часто опускає дієслова і змушує нас заповнювати про-пущене на власний розсуд. Вона це робить для підвищення смислової насиченості творів. Наприклад, читаємо поезію «Гнучкість матерії»:

Знов ходить куля й почуття всі сліпить, Калюжки залишаючи солоні. На шийку пляшки витяглись коліна, Яких торкнулася зірчаста лапа.

75

Загостро – кут, і оболонка лопне, Що досі – хроматично – кряж відлуння. Драбинами зібгалося зелене, Хоч виміри – чавунна шкаралупа. Світ лагодять, а де буття потерте, Поновно закладають у реторту. В корі, в камінні чути сплески весел. Бульками – суходоли – з-під навісу, Аж видно – серед всесвіту – хлоп’я, Що – нахильцем – жовтки плянетні п’є.

До речі, сама письменниця так тлумачить свою творчу манеру: «Мені йдеться про те, як, скажімо, оте складне явище якомога чіткіше втиснути в слово. Для цього інколи потрібні алогізми, але вони мусять приходити не з розуму, а з нутра, тоді вони стоять наче в якійсь додатковій іншій площині і мале-сеньким ліхтариком освітлюють те, що ви зробили. І всі речі, які, здавалося, освітлені так, раптом отримують додаткове освітлення, й ви бачите, що це й так, і не так. Але, звісно, тут рецептів ніколи не можна давати. Бо кожен творчий акт неповторний... Якщо, скажімо, я щось випускаю в своїй поезії, то це означає, що воно цілком не потрібне. Особливо це часто дієслово. І тоді коли його немає, тоді мимоволі той, хто читає, шукає, які дієслова тут можуть бути... Це дає додатковий вимір сприймання якогось явища…» У поетичних творах Андієвська широко використовує навскісні рими та дисонанси, свідомо підвищуючи нашу емоційну напругу при прочитанні. Рима у Андієвської спирається на приголосні, а не на голосні.

Важливим складником прочитання поезії Андієвської є поняття про культурний «шлейф речей», тобто про історію предметів у культурах різних народів та асоціації з цими предметами. Авторка згадує багато буденних предметів (наприклад, хліб, вино, чайник тощо), приписуючи їм глибокий містичний та культурно-історичний зміст. Одним із часто вживаних мотивів як у поезії, так і художній творчості авторки є «олюднення речей». Поетична, прозова та художня творчість Емми Андієвської тематично пов’язані. Деякі мотиви повторюються в багатьох творах. У авторки відсутні типові

76

народницькі мотиви патріотизму та життя селянства. Часто героями творів є митці, науковці та винахідники.

Буття. В багатьох творах авторки постає тема буття. Зокрема у поезії пропуск дієслів та яскрава образність покликані підкреслити багато можливостей сприйняття буття.

Вибір. Емма Андієвська пропонує своєму читачеві філософію вибору. Згідно з Андієвською, кожна людина здатна реалізувати себе, роблячи свідомий вибір у житті.

Добро. Тема важливості творення добра людиною без очікування результату, за Андієвською, є шляхом межової самореалізації людини.

Круглий час. Теорія круглого часу Андієвської висловлюється авторкою в багатьох творах. Згідно з цією теорією, минуле, сучасне та майбутнє відбуваються одночасно. Таким чином, сам час не є лінійним з одностороннім напрямком протікання, а натомість «круглим» і одночасним.

Україна. У своїх творах Емма Андієвська сприймає Україну не у декларативній, а в метафоричній формі – як українське світобачення, представлене власне Еммою Андієвською.

Емма Андієвська у своїй творчості не стала на шлях продовження тих реалістичних традицій, за якими дійсність відображувалась у формах самої дійсності. Відхід від традицій засвідчують інтерпретатори віршів Андієвської.

Так, один із них, Т. Возняк, пише: «Поезія Андієвської для української мови є креативною (такою, що творить нові слова).

А тому я б не обмежував її поезію до «передавання станів душі», «віддзеркалення... реальності» – причому байдуже, як сама авторка інтерпретує свої тексти, її поезії живуть поза нею з того часу, як вона завершила твір... щось її вирізнює з довгого шерегу поетичних текстів».

А ось думка літературного критика: «Творчість поета од Бога неможливо осягнути одразу і цілком, то є процес постійного відкриття й відчування народжуваного ним слова.

Надто творчість такого складного поета, яким є Емма Андієвська, котра пропонує нам прийняти правила її поетичної «гри»: спробувати вийти за рамки стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитись довкола себе за своєрідними «закона-

77

ми» її світобачення, яке, синтезуючи українську фольклорну магію та західний модернізм, робить прорив у виміри фантас-тичні. Естетичним підґрунтям її творчості є сюрреалізм, неспо-дівані, багатозначні асоціації апелюють до емоційної сфери, до її уяви, абстрактні образи конкретизуються, часто набирають барокових форм, вони синтетично ускладнені, алогічні. Поетеса вдається до цих засобів, щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога більше вражень «втиснути» в слово, «видобути» з цього більший пучок асоціативних «іскр» (Л. Тарнашинська). Як бачимо з цих характеристик, поетичне слово Андієвської незвичайне, не таке, яке ми всі звикли читати в програмових творах. Та не треба лякатись різноманіття складних і малозрозумілих слів критиків. Треба читати саме Еммине слово. Але спочатку варто знати, як вона сама його бачить: «Мені цікаво писати до такої публіки, як я сама, – зізнавалася поетеса в інтерв’ю для «Літературної України», – мені хочеться сказати якісь несказані речі, витягнути їх з небуття. Але ж людина до всього мусить спершу призвичаїтися. Те нове, що несе у світ поет, загалом творча особистість, зрештою сприймається і ширшими верствами людей.

А для цього потрібен час, бо люди не люблять нового. Мені ніхто не диктує, що і як писати, це тільки я вирішую, який мій світ, і я в цьому світі порядкую. Але не так порядкую, як намагаюся вирвати з того невимовного небуття осмислене вже неосмислення. І це, властиво, мета поезії». Незвичайний погляд на життя, притому ж правдивий, виростає з самої дійсності – доброї і лихої, і різнобарвної. Добро повинно перемагати, і це ми бачимо в творах Емми Андієвської.

СПІЛКУВАВСЯ ЗІ СВІТОМ ЧЕРЕЗ ТВОРЧІСТЬ

Світова культура знає не так багато талантів народної

самобутньої художньої творчості, аматорів, яких називають примітивістами. Внесок нашої країни у цю скарбничку світового малярства справді вагомий. Мова йде про художників-самоуків,

78

у яких відсутня спеціальна освіта. Але вона компенсується обдарованістю, глибиною духовної краси та велетенською працелюбністю. Серед таких відомих імен – Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Надія Білокінь, Ганна Собачко-Шостак та інші. Але є ще категорія особливих людей, фізично недосконалих і в той

же час обдарованих творчістю, через яких, здається, з нами говорить Всесвіт. Саме до них і належить Богдан Горбаль.

9 вересня 2012 року в мальовничому селі Летяче Залі-щицького району, яке лежить у межах Національного природ-ного парку «Дністровський каньйон», на місці хати, де після депортації з Лемківщини у 1947 році замешкала родина Горбалів, відбулося відкриття садиби-музею цього художника під назвою «Галерея Богдана». До слова, батько братів Богдана і Миколи Горбалів – Андрій – побував на заробітках в Америці, й завдяки його зусиллям у Летячому збудували, як на той час, справжню кам’яницю, яка донині збереглася у добротному стані. До її впорядкування доклав чимало зусиль, коштів син Микола – колишній багатолітній політв’язень, а згодом – депутат Верховної Ради України, поет, громадський діяч, засновник товариства лемків у Києві та співочого чоловічого колективу «Лемки Києва». Фактично, музей-садиба родини Горбалів віддзеркалює трагічну сторінку в історії України. Частина експозиції в окремій кімнаті присвячена диси-дентському руху опору. Тут же є бібліотека відомих людей, їхніх крилатих висловів, цитати з Біблії, речі з побуту лемків.

Якщо говорити про відкриття садиби-музею, то це був велелюдний захід за участю понад 100 гостей, велика частина з яких – лемки з Канади, Америки, Польщі, а також друзі-дисиденти Миколи Горбаля, родина з Самбора, Івано-Франківська, Кам’янця-Подільського,Чернівців, Києва.

За тиждень до відкриття музею-садиби Богдана Горбаля владика Володимир Війтишин з Івано-Франківська передав

79

ікону Зарваницької Божої Матері. Голова Всеукраїнського то-вариства «Лемківщина» Олександр Венгринович та один із уча-сників делегації лемків зі Львова Андрій Товпач вручили музею образи Матері Божої та Ісуса Христа. Дійство розпочалось із освячення ікон та садиби-музею священиками з Товстого Ігорем Леськовим, Степаном Війтишиним, а також настоятелем місце-вого храму святого Архангела Михаїла Михайлом Вітовським. Фундатору музею Миколі Горбалю прозвучало «Многая літа» за титанічну працю і той вагомий доробок, який він подарував не тільки Летячому, але й Україні та світові. Урочисту подію вів син Миколи Горбаля – Андрій, який прибув із Києва. Голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгри-нович у своєму слові вів мову про тяжку долю лемків, яких позбавили батьківщини, їхнє переслідування з боку польської влади, а також про те, що кращі сини Лемківщини постраждали, відсидівши у тюрмах, а серед них – дисидент Микола Горбаль. Виступив і керівник прибулої групи Львівського товариства лемків Андрій Таупаш та інші. Поетичними рядками та піснею оздобили захід вихованці дитячого садка та школи села Летяче, яких підготувала завідуюча дитсадком Наталія Григорівна Цап’як. Прозвучали «Батьківська пісня» та «Моє рідне село» у виконанні студентки Чортківського педучилища Надії Ільків.

По-лемківськи звернувся до учасників дійства директор Тернопільського обласного художнього музею Ігор Дуда, висловивши своє надзвичайно позитивне ставлення до відкриття музею та захоплення тими великими зусиллями, які доклав Микола Горбаль, щоби втілити свою багаторічну мрію в життя, особливо – за останні п’ять років. Від друзів-дисидентів виступив Василь Овсієнко, якого у 1985 році у концтаборі доля звела з Миколою Горбалем.

З нагоди відкриття садиби-музею надійшли вітальні телеграми з Франції, Польщі та Києва.

У контексті урочистості, яка відбувалася у гарно впорядкованому та заквітчаному дворі садиби-музею, в записі звучали лемківські пісні, які Микола Горбаль написав у концтаборах. Усі присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять про Богдана Горбаля та батьків засновника музею.

80

Прозвучала пісня-реквієм по втраченому краю «Цвинтарій», створена Миколою Горбалем під час ув’язнення.

Гості змогли ознайомитись із експозицією, фільмом про Богдана Горбаля (режисер Неля Давиденко) та залишили свої записи-враження у книзі відгуків.

У двох залах музею представлено понад дві сотні малюнків. А збереглося їх загалом майже дві тисячі. Незвичні малюнки Богдана Горбаля, які зроблені кольоровими олівцями в альбомному форматі, вже викликали інтерес у світі. Твори Богдана також прикрашають двір садиби: їх було перенесено у збільшеному вигляді на зовнішні стіни будівель.

«У людській і творчій долі Богдана Горбаля вражає не лише те, що людина, в силу обставин (багаторічна хвороба) ізольована від світу, знайшла спосіб спілкування з ним. Самобутнє мистецтво Богдана Горбаля практично не має аналогів», – таку думку свого часу висловила про цього маляра професор, викладач Української академії мистецтв Г. Заварова.

Так і лягають на папір рядки: Ув’язненого розуму ясновидіння – Пророчі відображені творіння… Зі світом крізь словесну порожнечу Художник вів розмовоньку лелечу…

Частиною експозиції є окреме приміщення, присвячене дисидентству та руху опору, оскільки молодший брат Богдана – Микола Горбаль, український поет, політик, громадський діяч, засновник цього музею, який у радянські часи постраждав за свої переконання, тричі був засуджений та ув’язнений протягом 16 років. Саме Микола Андрійович у 1999 році з метою підтримки нетрадиційного мистецтва і допомоги непрофесійним митцям-інвалідам та популяризації їхньої творчості створив Благодійний фонд «Галерея Богдана» на честь покійного брата Богдана Горбаля, який помер у шістдесятирічному віці.

Він жив у маленькому селі Летяче з матір’ю. Практично не знав, що таке гроші чи мистецтво. Майже щоранку сідав обличчям у куток і на невеликих аркушах паперу малював кольоровими олівцями. Художник Богдан Горбаль через багато-річну хворобу жив ізольовано. Проте завдяки Божій силі знайшов можливість через творчість спілкуватися з цим світом.

81

Лесь Танюк, режисер театру і кіно, заслужений діяч мистецтв України, відомий митець сучасності, голова «Меморіалу ім. В. Стуса», так сказав про роботи самобутнього художника-примітивіста Богдана Горбаля: «Його рука не знає школи й класики й навіть не підозрює про їх існування, вона малює, як Бог на душу покладе. Бог поклав йому на душу багато. Малюнок і є те, що він повертає світові в обмін на любов, на те, на що він обмінює себе». До слова, малюнки Богдана Горбаля були представлені на різних виставках і отримали резонанс у пресі та серед мистецтвознавців, зокрема у 1997 році експонувались у музеї Івана Гончара, у галереї «Маяма» в Нью-Йорку, у Києво-Могилянській академії, у 1998 році – у Київській міській галереї мистецтв «Лавра» у рамках програми Українсько-американського бюро захисту прав людини, у 1999 році – під час Четвертого міжнародного Арт-фестивалю (Український дім, Київ). Роботи Богдана Горбаля досліджували та сьогодні вивчають науковці, мистецтвознавці, адже автор уні-кальних сюжетів був неписьменним. Рецензенти відзначали особливе ясновидіння творів. Скажімо, не зрозуміло, як Богдан Горбаль у 80-90-х роках ХХ століття зміг у своїх малюнках напророчити «різнокольорові» політичні пертурбації. Приміром, на одній з робіт намальований ріг будинку, стоїть юрба людей, їхні тіла зображені, як пірамідки, а голови зверху – кружечками: вони помаранчеві, сині, білі, червоні, зелені. Або, наприклад, назустріч один одному тягнуться руки, але вони перетворюються в дула рушниць. На багатьох картинах – складні машинерії як відображення суспільства майбутнього. «Дивно, як цей хворий хлопчик, який дожив до шістдесяти років, у глухому селі «схоплював» реалії, які тепер відбуваються в політиці й суспільстві» (Олександр Дірдовський, кінемато-графіст, фотохудожник). Малюнків було кілька тисяч, на жаль, багато з них безнадійно втрачено (нерідко ними розпалювали піч). Коли з політув’язнення повернувся Микола Горбаль, йому вдалося зберегти понад тисячу малюнків.

Разом із позитивними почуттями того дня душу пронизував біль-відлуння нелюдської радянсько-польської масштабної операції-руйнації «Вісла», у результаті якої багато українців були по-варварськи відірвані від святої прадідівської землі. І

82

звучали слова надії, що лемки колись повернуться до неї, щоб більше не покидати її. Гості урочин для музею-садиби презенту-вали книги, інші цінні подарунки, вони змогли ознайомитись із експозицією та залишили свої записи у книзі відгуків. В урочинах взяв участь близький друг родини Горбалів, журналіст, історик, громадський діяч Володимир Кухар. Він подарував музею книгу «Художники про Тернопіль».

Серед учасників були режисер кінострічки про Горбаля, працівник українського національного радіо Неля Даниленко, керівник творчого об’єднання художників, відомий митець з Тернополя Микола Мамчур, який на завершення свята наго-лосив, що відкриття музею-садиби далеко не рядова подія – «це відкриття значимого центру культури, до якого йтимуть і

їхатимуть співвітчизни-ки, прибуватимуть й ор-ганізовані групи учнів, студентів. І особливість ще й у тому, що відкри-то його без державної підтримки, самовряд-ним методом, на енту-зіазмі родини та шану-вальників української історії». Садиба-музей Богдана Горбаля, ймо-вірно, перший в Україні музей Ар брют. У світі це явище давно поши-

рене. Цей термін увів французький художник Жан Дюбюффе (1945) для опису зібраної ним колекції картин, малюнків та скульптури, створених непрофесійними майстрами. Їхні роботи мають спонтанний характер і практично не залежать від культурних шаблонів.

Отож, у кожному демократичному суспільстві, яким себе позиціонує й українське, треба уважно й бережно ставитись до творчих проявів людини, яким би не був її соціальний статус. Творче начало необхідно підтримувати завжди, навіть якщо це – ясновидіння ув’язненого розуму.

83

Зміст

Виховати громадянина України

3

Рідна мова – ознака національної ідентичності

9

П’ять книг Марії Матіос: посланіє чи національний мазохізм

13

У пам’яті прийдешніх поколінь

25

Спогад серця

30

Магія любові до землі святої (Пам’яті Василя Григоровича Дрозда присвячується)

31

Авторові «Дивокраю»

43

Дарувати людям кришталеву мрію

44

Поетові та журналісту

49

Штрихи до журналістського доробку письменниці (З нагоди 105-річчя Ірини Вільде)

50

Пошуки світла в акварелях Анатолія Сорочука

52

Традиції та експеримент у поезії

61

Жар-птиця Володимира Бриня

65

Емма Андієвська: найяскравіша авторка сюрреалістичних видінь

68

Спілкувався зі світом через творчість 77

84

Літературно-публіцистичне видання

ДЯКІВ Оксана Іванівна

Душа тисячоліть шукає себе в слові

Редактор Л. В. Звенигородська

На обкладинці: Фотохудожник Анатолій Сорочук

«Пори року»

Дизайн та верстка О. І. Дяків

Підписано до друку 25.04.2014. Формат 60х84/16. Папір офсетний.

Друк офсетний. Гарнітура Times New Roman. Умов. друк. арк. 4,88. Тираж 250 пр. Зам. № 148.

ТОВ «Друк Арт». 58018, м. Чернівці, вул. Головна, 198А, к.5, тел. 585-432.

Ліцензія про державну реєстрацію ДК № 2741 від 15.01.2007 р.

ПТОР «Заліщицька районна друкарня». 48600, Тернопільська область, м. Заліщики, вул. І. Франка, 6.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, серія А00, № 330917 від 05.12.1997 р.