.

УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИНАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ГУМАНІТАРНИХ НАУК

КАФЕДРА ПСИХОЛОГІЇ ТА СОЦІОЛОГІЇ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТБУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

ФАКУЛЬТЕТ АВТОМАТИЗАЦІЇ І ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙКАФЕДРА ОСНОВ ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИПСИХОЛОГІЧНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ

В УМОВАХ КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВІІІ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО НАУКОВО-ПРАКТИЧНОГО

КРУГЛОГО СТОЛУ

6 березня 2018 року

Ірпінь2018

2

УДК 316.6(063)ББК 88.5я73

А43

Рекомендовано до друку Вченою радоюУніверситету державної фіскальної служби України

(протокол № 4 від 27 квітня 2018 р.)

Актуальні проблеми психологічної та соціальної адаптаціїА43 в умовах кризового суспільства: матеріали ІІІ Всеукраїнського

науково-практичного круглого столу (6 березня 2018 року); зазаг. ред. О. Г. Льовкіної, Р. А. Калениченка. – Ірпінь: Університетдержавної фіскальної служби України, 2018. – 336 с.

У матеріалах ІІІ Всеукраїнського науково-практичного круглого столу“Актуальні проблеми психологічної та соціальної адаптації в умовах кризовогосуспільства” висвітлюються теоретико-методологічні проблеми розвиткугуманітарного знання як складової гармонійного розвитку особистості;соціологічні та психологічні проблеми особистісно-професійної динамікисучасної молоді; сучасні тенденції психологічної допомоги особистості в умовахкризового суспільства; особливості професійної освіти в Україні; особливостіпрофесійної соціалізації сучасного студентства. Зміст матеріалів віддзеркалюєактуальні питання теоретичних і прикладних досліджень, спрямованих навирішення проблем конструювання життєдіяльності особистості у контекстівідновлення внутрішнього потенціалу за рахунок особистісного ресурсу.

Матеріали науково-практичного круглого столу розраховані на науковихпрацівників у галузі психології, соціології, педагогіки, викладачів, аспірантів,студентів, а також на практичних психологів і соціальних працівників.

УДК 316.6(063)ББК 88.5я73

За зміст поданих матеріалів несуть відповідальність їх автори.

О. Г. Льовкіна, Р. А. Калениченко., 2018© Університет ДФС України, 2018

3

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО

Шановні присутні!

Щиро вітаю Вас із початком роботи ІІІ Всеукраїнського науково-

практичного круглого столу “Актуальні проблеми психологічної та

соціальної адаптації в умовах кризового суспільства”.

Події в Криму та на Сході нашої держави переконливо засвідчили, що

цілісність України залежить, переважно, від людського чинника, особливо в епоху

високорозвиненого інформаційного середовища. Сучасні перетворення в Україні,

як ніколи, потребують консолідації суспільства та їх надійного захисту від

зовнішніх агресивних сил.

Далеко не кожний громадянин (військовослужбовець чи ні) безболісно для

свого психічного здоров’я витримує екстремальні умови кризового суспільства.

Перебуваючи під інтенсивним впливом психотравмуючих (економічних,

політичних, інформаційних) чинників кризового суспільства громадянин

(військовослужбовець, державний службовець) може отримати розлади психіки

різного ступеня важкості, що зумовлює часткову або повну втрату дієздатності

(боєздатності), психічного або фізичного здоров’я.

Ми маємо зробити все залежне від нас, що дозволить забезпечити

повноцінне життя великій кількості активних і перспективних громадян, які є

основою нашого суспільства.

Нині наша зустріч є логічним продовженням загальної дискусії, що триває

як серед науковців, так і в середовищі української громадськості і стосується

вироблення найоптимальнішої моделі організації психологічного забезпечення

адаптації особистості військовослужбовців, демобілізованих, членів сімей

учасників бойових дій, платників податків, – громадян нашої Батьківщини з

метою оптимізації їхнього психологічного стану, підвищення рівня психологічної

готовності до виконання завдань за призначенням та надання психологічної

допомоги особам, які мають первинні ознаки посттравматичного стресового

розладу, гострого стресу або кризового психоемоційного стану.

4

Шановні учасники! Я ще раз сердечно вітаю Вас в Університеті державної

фіскальної служби України, де утвердилася добра традиція – проведення за

участю провідних науковців і практиків науково-практичних круглих столів,

присвячених актуальним проблемам психологічної та соціальної адаптації.

Сподіваюсь, що цей формат сприятиме конструктивній дискусії, творчому

колективному пошуку відповідей на актуальні питання. Нестандартні судження,

обмін як позитивним, так і негативним досвідом сприятимуть ефективному

розв’язанню невідкладних проблем психологічного забезпечення, збереження,

підтримки й відновлення боєздатності захисників нашої Батьківщини, адаптації

платників до податкового тиску та взагалі здоров’я громадян України.

Бажаю всім нам плідної наукової дискусії з приводу окреслених питань і

пропоную її розпочати.

Мандрагеля Володимир Андрійович,

директор Навчально-наукового інституту

гуманітарних наук Університету ДФС

України, доктор філософських наук,

професор

5

УДК: 141. 333

І.В.Богдановський, д. філософ. н., професор,професор кафедри філософії та політологіїУніверситету ДФС України;О.Г.Льовкіна, д. філософ. н., професор,завідувач кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Одна з перших концепцій інформаційного суспільства належить японському

футурологу Е. Масуді. Основні риси майбутнього суспільства представлені в його

книзі: «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство» [1].

Е. Масуда зазначав, що фундаментом цього суспільства, стане стрімкий розвиток

комп’ютерних технологій, головна функція яких полягає в заміщенні або

значному посиленні розумової праці людини. І дійсно, на наших очах

комп’ютерні технології дуже швидко перетворюються на основну продуктивну

силу, уможливлюючи масове виробництво систематизованої інформації, нових

технологій і знання. Провідною галуззю глобальної економіки стає виробництво

інтелектуального продукту, який акумулюється і поширюється за допомогою

нових телекомунікаційних технологій. Що стосується соціально-політичного і

культурного аспекту глобального інформаційного суспільства, то позиція є досить

оптимістичною. Зростання цінності інформації призводить до зменшення цінності

природних ресурсів (зокрема, сировинних). Відповідно, на переконання Е.

Масуди, інформаційне суспільство буде безкласовим і безконфліктним з

невеликим урядом і адміністративним апаратом. Окрім інформації у новому

суспільстві високо цінуватиметься час, який перетвориться на найголовніший

ресурс.

Т. Стоуньєр наголошував, що у постіндустріальному суспільстві

національні культурно-інформаційні (й зокрема, гуманітарні) ресурси

перетворяться на найважливіше джерело багатства. У зв’язку з цим, слід усіма

силами розвивати, в першу чергу інформаційну галузь економіки. Зазначалося, що

бурхливий розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій спричинить

6

революційні зміни на національних і на світовому ринках. За загальними

показниками зайнятості населення промисловість в новому суспільстві

поступиться місцем сфері послуг, яка буде являти собою переважно збір, обробку

і різні види надання необхідної інформації.

Зазначимо, що значна частина прогнозів Е. Масуди та Т. Стоуньєра вже

збулися, а інші збуваються на наших очах. Стабільно зростає вартість

інтелектуального капіталу, не пов’язаного безпосередньо з матеріальними

цінностями, капіталу, який формується в першу чергу людськими та

інтелектуальними ресурсами (наявністю зареєстрованих патентів, інструкцій і

методик роботи, системи організації фірми і т. д.). Тобто у наші дні, за висловом

О. Тоффлера, дійсно на зміну економіці «фабричних труб», коли переважало

масове виробництво, приходить економіка, заснована на інтелектуальній праці і

на людському капіталі.

На початку ХХІ ст. почався новий етап у розвитку концепції глобального

інформаційного суспільства. Зокрема, Ф. Уебстер акцентує увагу на ролі і

значенні не стільки самої інформації у різних сферах життя, скільки знань.

Дійсно, існує ж різниця між знанням, що дозволяє виробляти нові матеріали або

ефективно управляти виробництвом, та інформацією, яка не має на меті будь-якої

суспільної користі. Скажімо, досить складно уявити собі яку суспільну користь

дає інформація про життя так званих зірок шоу-бізнесу. Отже основною

характеристикою знання є його корисність Таке розуміння знань, у свою чергу,

породило цілий ряд нових назв і визначень постіндустріального суспільства -

«Knowledge Society» (суспільство знань), «Knowledgeable Society» (знаюче

суспільство) і т. п. Головним ресурсом знаючого суспільства знань стає освіта.

Ф. Уебстер розглядає системні зміни, що відбуваються в

постіндустріальному суспільстві насамперед через призму розвитку знання як

економічного ресурсу. На його думку, інформаційне суспільство можна

охарактеризувати, тільки розглянувши у сукупності його сторін – технологічної,

економічної, професійної і культурної [2]. Зазначимо, що кожна з них передбачає

наявність високого рівня інформованості й освіченості членів цього суспільства.

Технологічна сторона проявляється у проникненні мережевої логіки в різні сфери

7

життя суспільства і в процесі конвергенції інформаційних технологій з усіма

частинами суспільної системи. Стосовно економічної сторони, то Ф. Уебстер

зазначає, що інформаційна індустрія складає усе більшу частку у валовому

національному продукті розвинених країн. Професійна сторона проявляється у

трансформації ринку праці (зростає попит на спеціалістів у сфері ІТ). І нарешті, в

інформаційному суспільстві зростає цінність гуманітарної культури.

Підсумовуючи сказане зазначимо, що існуючі нині тенденції розвитку

гуманітарного знання можна окреслити лише в найзагальнішому вигляді,

спираючись на екстраполяцію, моделювання та експертну оцінку тих його

властивостей, які проявилися на даний час досить ясно і в силу цього стали

доступними для спостереження й усвідомлення. Але насправді більшість рис того

гуманітарного знання, які ми самі або наші нащадки побачать через двадцять,

п’ятдесят і більше років, сьогодні ще приховані від нашого спостереження. Ці

майбутні властивості гуманітарного знання не відомі нам в силу того, що

технологічна складова людського існування нині стрімко змінюється. Згадаємо,

що лише протягом останніх 20-25 років у нашому побуті з’явилися мобільні

телефони і персональні комп’ютери. У свою чергу, створені з їхньою допомогою

глобальні інформаційно-комунікативні системи докорінно змінили спосіб

організації соціального буття. Відповідно, достовірно сказати нині, що з сучасних

і майбутніх винаходів учених увійде у повсякденне життя людей ще через 20-25

років, а також до яких соціальних, психологічних та антропологічних наслідків це

призведе, не можна. Варто також звернуту увагу й на те, що в розвинених країнах

сформувалися ефективні механізми, які забезпечують швидко зростаючий попит

не просто на ті чи інші нові продукти або послуги, але й на саме по собі

виробництво і споживання нових технологій. Традиційний порядок речей був

таким: спочатку створюється технологія, а потім для неї шукаються ринки збуту.

Сьогодні ж усе частіше послідовність вибудовується протилежним чином:

розробка нової технології починається тоді, коли на неї вже існує попит. Сучасна

наука все більш чітко виступає як діяльність, спрямована перш за все на

генерування і впровадження нових технологій. Щодо технологій, які виникають

8

на базі відкриттів у природничих науках, така констатація є самоочевидною (хоча

далеко не настільки очевидні всі наслідки такого розвитку і трансформації науки).

Саме прогрес у сфері розвитку інформаційних та комунікативних

технологій дозволяє зробити деякі припущення щодо можливих тенденцій

розвитку гуманітарного знання. Все більш очевидною стає потреба в розробці

особливого роду технологій - гуманітарних, які здатні суттєво посилити людський

творчий потенціал. На наш погляд, в найближчі десятиліття відбуватиметься

широке впровадження досягнень інформаційно-телекомунікаційних технологій в

гуманітарні науки. Але і зараз гуманітарні технології знаходять попит та

використовуються в найрізноманітніших сферах: економічній (бізнес-тренінги),

політичній (мас-медійні технології, PR-технології), психологічній та інших.

Зауважимо, що така «технологізація» соціогуманітарного знання вимагає від

сучасних філософів перегляду самих основ класичного гуманізму. Це явище стало

предметом особливої уваги сучасних філософів і футурологів. Їх цікавить

відповідь на питання: «Як впливають досягнення в інформаційній сфері на

соціокультурні, політичні та економічні процеси?». На переконання Е. Масуди,

Т. Стоуньєра, Ф. Уебстера та інших футурологів, ці досягнення створюють

передумови формування нового, безпрецедентного в історії людства типу

суспільства - інформаційного, або, як вони його по-іншому називають, -

«суспільства знань». Основною характеристикою інформаційного суспільства є

його глобальний характер, оскільки в ході його становлення досить швидко

стираються економічні та культурні бар’єри між країнами і людьми.

Список використаних джерел

1. Masuda Y. The Information Society as Postindustrial Society. Washington:

World Future Soc., 1983. – 171 р.

2. Webster F. Theories of the Information Society. – London: Routledge, Third

edition published 2006. Електронний документ. - Режим доступу:

https://www.google.com/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&cad=rja&ua

ct=8&ved=0ahUKEwj818OlxrDaAhWB1ywKHW73CM0QFggrMAA&url=https%3A

%2F%2Fcryptome.org%2F2013%2F01%2Faaron-swartz%2FInformation-Society-

Theories.pdf&usg=AOvVaw0e5ZIY5Dr0wKtrYWHlobBJ.

9

УДК 159.9.62

Ю.А. Будник, к. юрид. н., асистенткафедри господарського права тапроцесу Університету ДФС України

ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ

ЯК ПРИКЛАДНА ГАЛУЗЬ ПСИХОЛОГІЇ ПРАЦІ

Ситуація вибору професії є не лише суб’єктно зумовленою, тобто залежноювиключно від внутрішніх бажань та світоглядних уявлень суб’єкта вибору.Проблема вибору професії виникає на певному етапі життєвого шляху, залежитьвід культурно-історичних умов і відбувається під жорстким контролемсуспільства. Власне життя «до професії» є підготовкою до неї.

У площині наукових досліджень Б. Г. Ананьєва, О. М. Леонтьєва,Г. С. Костюка, К. К. Платонова ігрова та навчальна діяльність вважалисяпідготовчими відносно професійної, яка займає більшу частину життя людини. Вепігенетичній теорії розвитку Е. Еріксона основні особистісні новоутворення(базові елементи особистісної ідентичності), які з’являється в юнацькому віці,пов’язані з професійним розвитком, пошуками себе у певній галузі [1]. Вюнацькому віці людині здається, що вона сама вибирає шлях. Вона дійсно йогоробить, хоча на її вибір впливають попередній досвід, середовище, індивідуальносвоєрідні умови розвитку, життєва ситуація. Іншими словами, «поряд із шляхами,які ми вибираємо, існують шляхи, які вибирають нас» [2, с. 213].

Актуальність більшості сучасних досліджень у галузі психології полягає уперегляді основних методологічних підходів психологічного вивченняпрофесійної придатності суб’єкта праці у професіях, які пов’язані з технічнимисистемами і засобами. Ускладнення технології виробництва зумовлює«ускладнення» структури особистості працівника, посадові обов’язки якоговимагають її використання. Відповідно, окрему технологію (наприклад,технологію напівавтоматичного зварювання) може освоїти працівник, якийволодіє специфічними антропометричними та психофізіологічнимивластивостями, які, як правило, прописані у професіограмі професії.Специфічною особливістю професійного відбору у професіях типу «людина-техніка» є перевірка можливості «довірити» певну технологію чи засібвиробництва, які за нецільового, невмілого використання можуть зашкодитижиттю і здоров’ю не лише працівника, а й інших людей.

10

Основна мета профорієнтації – полегшити професійний вибір на певномуетапі соціально-вікового розвитку, спрямувати особистісний розвиток суб’єктапраці у певному напрямку. Правильно організована профорієнтаційна роботаналаштовує особистість до глибокої рефлексії особистісних якостей, в ході якоївибір професії є похідною від індивідуально-психологічних властивостей суб’єктапраці та соціально-економічних і культурно-історичних умов розвиткусуспільства. Ознайомлення з професіями, психологічне вивчення професій,формування реалістичної картини професійного світу передбачає навчити людинувибирати професію «по собі» і для себе.

Функцію проведення профорієнтаційної роботи покладено на шкільні йпозашкільні навчально-виховні заклади, центри зайнятості населення, вищінавчальні заклади. Кожна з цих соціальних інституцій виконує власну функцію упроцесі вибору професії. Можна відзначити збільшення функціональної ваги«позаосвітніх» соціальних інститутів у процесі профорієнтаційної роботи черезспецифіку сучасних соціально-економічних умов і загальносвітової глобалізації,які «змушують» шукати себе у професії впродовж усього життя. У зв’язку зрозвитком науки, техніки, технологій, суспільного устрою, організації праці,особистої майстерності працівників увесь час відбувається зміна світу професій.Зокрема, зміст праці настільки змінюється, що навіть за старої назви професіявиглядає як нова, яку необхідно повторно освоювати або змінювати на іншу [3].

Класична схема проведення профорієнтаційної роботи включає наступніетапи: 1) Профінфомація. Ознайомлення з видами професій, їх особливостями,вимогами, які вони висувають до особистості працівника. Включають такожрегіональні особливості професійного світу, традиції регіону тощо. 2) Професійнадіагностика передбачає вивчення професійно важливих рис особистості (тих, якіпозитивно і негативно впливають на виконання професійної діяльності).3) Професійна консультація. Індивідуальна допомога особистості у кризовихситуаціях, пов’язаних із вибором професії; психологічний консалтинг.4) Професійний підбір. Попередній вибір професії людиною, орієнтація наконкретний фах і діагностика психофункціональної можливості займатисяпрофесійною діяльністю. 5) Психологічна адаптація. Пристосування учнів доумов майбутньої професії, свідомий розвиток у професійно доцільному напрямку.

Вибір професії пов’язаний із життєвим шляхом особистості, з їїіндивідуальними планами. На думку В. П. Зінченка, акт вчинку має набагатоменше значення для становлення особистості, порівняно з процесом вибору,підготовкою до вчинку, які потребують значної мужності [4]. Психологічний акт

11

вчинку, який відбувається у процесі вибору фаху, передбачає певну (і не лишефункціональну) психологічну готовність вибирати зважено, з певною міроювідповідальності перед собою й оточуючими, а тому такі життєві події певноюмірою плануються [5].

Поняття «особисті професійні плани» дає можливість позначати наступнівластивості у суб’єкта праці [3]:

– усвідомлення основної мети діяльності, кінцевої цілі (що необхідноробити, з ким, де; яку користь приносить моя робота; яким необхідно бути; чогоможу досягти; який мій життєвий ідеал);

– найближча й нагальна перспектива діяльності, конкретні цілі (початковесередовище діяльності; спеціальність; апробація потенційних можливостей утрудовій діяльності; де і чому необхідно навчатися; перший трудовий пост;перспективи підвищення майстерності; професійний ріст);

– шляхи і засоби досягнення найближчих життєвих цілей (вивченнядовідкової літератури; бесіди з професіоналами; самоосвіта; вступ довідповідного навчального закладу);

– зовнішні умови досягнення цілей (труднощі, ймовірні перешкоди нашляху, опір контактного оточення);

– внутрішні умови досягнення цілей (стан здоров’я; здатність до навчання;здібності та уміння, необхідні для роботи і навчання);

– запасні варіанти цілей і шляхи їх реалізації на випадок виникненнянепередбачуваних труднощів на шляху реалізації основних цілей («не пройду законкурсом у це ПТУ, вступлю до іншого на ту саму спеціальність»).

Розвивально-тренінгова техніка «Вісім кутів ситуації професійного вибору»,запропонованого Є. О. Клімовим, спрямована, передусім, на випускників шкіл,ліцеїв, ПТУ. Високий ступінь лабільності методу до модифікацій, відповіднозавдань дослідження, дає можливість його використання на різних групах вибірок(відмінних за соціальним статусом, релігійною приналежністю, регіономпроживання тощо), проте є оптимальною для досліджуваних підліткового таюнацького віку у ситуації професійного вибору [3].

Поняття «особисті професійні плани» було доповнено М. С. Пряжніковимморально-ціннісними компонентами й отримало назву «особиста професійнаперспектива». Предметна область цього поняття вміщує інформацію про знаннявласних переваг та недоліків, які можуть впливати на успішність професійноїдіяльності, усвідомлення шляхів подолання суб’єктом праці вад, орієнтація в

12

соціально-економічній ситуації держави, узгодження запитів соціуму з власнимипотребами [6].

Професійна орієнтація передбачає формування психологічної готовності дотрудової діяльності. Її основою є формування диспозиційних рис особистості, які«уможливлюють» виконання професійної діяльності впродовж тривалогопроміжку часу. Готовність до трудової діяльності є передумовою психологічноїзрілості особистості. Здатність самостійно та успішно виконувати трудовудіяльність свідчить про готовність до професійної діяльності.

На думку Є. О. Мілеряна, формування загальнотрудових політехнічнихумінь у молодшому шкільному та підлітковому віці збільшують адаптивніможливості особистості у майбутній професії [7]. Загалом, профорієнтаційнаробота, яка проводиться у закладах освіти, налаштовує майбутнього працівникана усвідомлений вибір фаху. Формується загальна особистісна тенденціянаслідувати образ і спосіб життя ще не до кінця освоєного професійного «Я».

Список використаних джерел1. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис : пер. с англ. / Эрик Эриксон;

общ. ред. и предисл. А. В. Толстых. – 2- е изд. – М.: Флинта: МПСИ, 2006. – 352 с.2. Кон И. С. В поисках себя: Личность и ее самосознание / Игорь Семенович

Кон. – М.: Политиздат, 1984. – 335 с.3. Климов Е.А. Развивающийся человек в мире профессий / Евгений

Александрович Климов / Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова, Обнинский гор.психол. центр «Детство». – Обнинск : Изд-во «Принтер», 1993. – 57 с.

4. Зинченко В. П. Посох Осипа Мандельштама и Трубка Мамардашвили: кначалам органической психологии / Владимир Петрович Зинченко. – М. : Новаяшкола, 1997. – 335 с.

5. Кириченко В. В. Рефлексія дискретності кризових подій життєвого шляхуособистості / В. В. Кириченко // Актуальні проблеми психології: Психологіяособистості. Психологічна допомога особистості / [За ред. С. Д. Максименка,М. В. Папучі]. – Київ, 2010. – Том 11. – Вип. 3. – С. 132-137.

6. Пряжников Н. С. Профессиональное и личностное самоопределение /Н. С. Пряжников. – М.: Издательство «Институт практической психологии»,Воронеж: НПО «МОДЭК», 1996. – 256 с.

7. Мілерян Є.О. Загально-трудові політехнічні уміння та їх формування /Євгеній Олександрович Мілерян. – К. : «Знання», 1970. – 47 с.

13

УДК 159.9:159.96

О.В. Войтенко, к. психол. н., доценткафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПОСТТРАВМАТИЧНЕ ЗРОСТАННЯ

ЯК ФЕНОМЕН АДАПТАЦІЙНИХ ЗМІН ОСОБИСТОСТІ

ВНАСЛІДОК ПСИХОТРАВМУЮЧОЇ ПОДІЇ

Соціально-психологічна реадаптація учасників військових дій, які

перенесли психотравмуючий вплив бойового стресу, є надзвичайно актуальною

практичною, науковою та соціальною проблемою для українських реалій: тисячі

осіб із досвідом бойового травматичного стресу повернулися додому.

Аналіз наявних у літературі даних показав, що існують різні підходи до

оцінки психологічних наслідків бойового стресу. Основна увага науковців, у

першу чергу, сконцентрована на негативних змінах, серед яких посттравматичний

стресовий розлад є найбільш важким. Поряд із негативними емоційними станами:

відчаєм, фрустрацією, апатією – виникає ризик розвитку у ветеранів особистісних

трансформацій, формування викривленої, патологічної картини світу, конфліктної

поведінки. Ряд сучасних дослідників вказують на феномен позитивних або

адаптаційних змін особистості внаслідок пережитої психотравмуючої події.

Викликає чималий інтерес феномен посттравматичного зростання як результат

боротьби особистості з травматичним стресом, що полягає у трансформації Я-

концепції і світогляду особистості через когнітивну обробку травматичного

досвіду. Розуміння характеру психологічних наслідків бойового стресу важливе

для підвищення ефективності заходів психологічної реабілітації учасників

бойових дій.

Аналіз наукових праць свідчить, що наслідки участі військовослужбовців у

бойових діях трактуються сучасними дослідниками з кількох позицій. Основна

увага науковців, у першу чергу, традиційно сконцентрована на патологічних

змінах.

Результати ряду вітчизняних і зарубіжних сучасних досліджень

(Р. В. Кадиров, О. Г. Караяні, Л. А. Кирієнко, З. Г. Кісарчук, О. М. Кокун,

14

Є. О. Лазебна, С.Д. Максименко, Н. В. Тарабріна та ін.) свідчать, що учасники

бойових дій отримують серйозні психологічні травми, які здатні призвести дo

широкого спектру негативних наслідків – від порушення сну та емоційної

нестабільності дo серйозної патології психіки. Однак, за твердженням деяких

авторів, внаслідок травматичної події лише меншість осіб (приблизно 10-35%)

демонструють негативні зміни у вигляді постравматичного стресового розладу

(О.А. Шелюг, С.Д. Максименко). Ціла низка сучасних дослідників вказують на

феномен позитивних особистісних трансформацій внаслідок пережитої

психотравмуючої події (Д.С. Зубовський, О.Г. Караяні, Ф. Пьюселік, О.А. Шелюг,

Р.Тедескі та ін.).

Останнім часом у науковій літературі все частіше з’являється поняття

посттравматичного зростання, яке науковці розглядають як результат боротьби

особистості з травматичним стресом, що полягає у трансформації Я-концепції і

світогляду особистості через когнітивну обробку травматичного досвіду [1, 4, 6].

Інтерес до позитивних наслідків пережитих травматичних подій у психології

виник ще у середині XX ст. в рамках екзистенційно-гуманістичної традиції. Так

В. Франкл розглядає психотравмуючі ситуації та пов’язані з ними страждання з

одного боку як джерело небезпеки для психічного здоров’я, а з іншого – як

джерело потенційних позитивних здобутків для знаходження справжнього сенсу

життя особистості [3].

Спираючись на погляди К. Роджерса, S. Joseph розглядає процес

посттравматичного зростання як інтеграцію набутого досвіду в Я-концепцію, що

сприяє більш повноцінному функціонуванню особистості. Нова інформація,

пов’язана з травматичним досвідом, вимагає когнітивної обробки, що може

здійснюватися через асиміляцію в рамках існуючої моделі світу, або через

акомодацію нової інформації існуючими моделями. Для досягнення

посттравматичного зростання, тобто виходу на новий порівняно з

дотравматичним особистісний рівень, необхідна трансформація, оновлення

світогляду [5].

Поняття «посттравматичне зростання» було запропоновано у 1995 р. R.

Tedeschi, L. Calhoun для визначення позитивних змін, що відбуваються у людини

15

внаслідок важких життєвих криз. Цей термін є найбільш оптимальним і

найточніше відображає феноменологічну сутність цього явища: підкреслює, що

особи вийшли за межі їх колишнього рівня адаптації, психологічного

функціонування або розуміння життя; показує, що зростання відбувається в

результаті надзвичайної стресової події (травматичної події), а не як наслідок

будь-якого іншого незначного стресу або природного процесу розвитку.

Вважаємо за доцільне використання саме цього поняття як основного у

теоретичному аналізі означеної проблеми.

На думку дослідників, позитивні ефекти посттравматичного зростання

проявляються у трьох групах позитивних змін: зміни в самосприйнятті та

самоставленні, зміни в міжособистісних відносинах та зміни життєвої філософії

[1, 6].

Зміни у сприйнятті себе виражаються у зростанні емоційної експресивності,

у значно більш позитивному ставленні до себе. Особи відчувають себе більш

досвідченими, сильними, впевненими в собі, здатними прийняти існуючий

порядок речей та гідно зустріти майбутні складнощі. На думку О.Г. Караяні, від

участі в бойових діях можна очікувати такі позитивні наслідки: підвищення

вмілості, досвідченості, професіоналізму; особистісний ріст і самореалізація

людини, які проявляються в підвищенні самоповаги, відчуття власної цінності,

впевненості в своїх силах, в умінні володіти собою; зміцнення фізичного здоров'я

і сили; підвищення соціального статусу, що виражається в більш поважному

ставленні до інших ветеранів, визнання їх заслуг. О.Г. Караяні підкреслює, що

позитивні трансформації можуть мати місце в учасників лише успішної бойової

діяльності, яку вважають соціально цінною і значущою. [2].

Зміни в міжособистісних відносинах виражаються у більш глибокому

сприйнятті важливості сімейних зв’язків, підвищенні цінності інших, особливо

найближчих родичів та друзів. Спостерігається значне збільшення співчуття до

інших, встановлення ближчих відносин з оточуючими, зростання готовності до

безпосереднього вираження почуттів та саморозкриття.

Зміни в життєвій філософії виражаються у зміні життєвих пріоритетів,

умінні цінувати життя в цілому та в дрібницях, духовному рості та мудрості.

16

Особи, що демонструють позитивні зміни такого типу повідомляють про

підвищення цінності власного життя і кожного нового прожитого дня. Вони

здатні серйозно переосмислити власні пріоритети та визначити, що дійсно

важливо для них у житті. Окрім цього, спостерігається поява нових можливостей,

здатності та бажання здійснити позитивні зміни в житті, знайти нові інтереси.

Дослідники акцентують увагу на тому, що позитивні зміни обов’язково

потребують надзвичайної стресової події, руйнування фундаментальних життєвих

схем і підкреслюють, що позитивні наслідки травматичного досвіду не означають

автоматично відсутність негативних наслідків [6].

Отже, посттравматичне зростання передбачає вихід за межі колишнього

рівня адаптації, психологічного функціонування або розуміння життя. Розуміння

даного феномену є важливим для підвищення ефективності заходів психокорекції,

реабілітації та психотерапії учасників бойових дій.

Список використаних джерел

1. Зубовський Д.С. Феномен посттравматичного зростання:

концептуалізація поняття // Актуальні проблеми психологічної допомоги,

соціальної та медико-психологічної реабілітації учасників антитерористичної

операції: матеріали міжвідомчої науково-практичної конференції (Київ, 26 травня

2016 р.). – К.: НУОУ, 2016. – С. 135-137.

2. Караяни А.Г., Сыромятников И.В. Прикладная военная психология. –

СПб: Питер, 2006. – 369 с.

3. Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

/ В.Франкл. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 160 с.

4. Шелюг O.A. Багатовимірність феномену посттравматичного росту:

біологічний, психологічний та соціокультурний складники особистісних

трансформацій // Психологія і особистість. – 2014. – 1. – С. 112-129.

5. Joseph S. Growth following adversity: theoretical perspectives and

implications for clinical practice / S. Joseph, A. Linley // Clinical Psychology Review. –

2006. – Vol. 26. – P. 1041–1053.

6. Tedeschi R.G., Calhoun L.G. Posttraumatic growth: Conceptual foundations

and empirical evidence // Psychological inquiry. – 2004. –Vol.15. – P.1-18.

17

УДК 316.61

О.Ф. Деменко, к. політ. н., доцент,заступник директора Навчально-наукового інституту гуманітарнихнаук Університету ДФС України

СОЦІАЛЬНА АДАПТАЦІЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Соціальна адаптація є динамічним системним процесом, ефективність якогозалежить від взаємодії людини й ситуації. Об'єктивні властивості ситуації, безсумніву, впливають як на її успішність, так і на психологічні механізми, якілежать в основі поведінкових стратегій, спрямованих на пристосування. У разівисокого та низького рівнів адаптивності наявні відмінності застосовуванихстратегій. Оптимальним для соціальної адаптації є поєднання прийняття себе таінших з прагненням реалізувати власні ресурси та переконанням щодо власноїсамоефективності та сенсовності свого життя.

Як відомо, проблемі соціально-психологічної взаємодії особистості ісуспільства, функціонування особистості у великих і малих соціальних групах,пошукові дієвих методів впливу на процес соціалізації особистості присвячувалинаукові розвідки як західні (Ч. Кулі, Г. Мід, Дж. Морено, Г. Тард, Дж. Хоуманс),так і російські та українські психологи (А. Асмолов, Г. Андреєва, О. Донцов, Є.Кузьмін, Р. Кричевський, Р. Немов, Л. Орбан-Лембрик, Б. Паригін, А.Петровський, М. Пірен, А. Свенцицький, О. Шорохова) [1, с. 4].

Відповідність суспільно регламентованої поведінки і діяльності внутрішнійструктурі особистості, її інтересам, ціннісним орієнтаціям, особливостямтемпераменту досягається в ході соціальної адаптації.

Процеси соціально-психологічної адаптації і соціалізації щільно пов’язані.Соціальна адаптація людини передбачає формування активної особистісноїпозиції, усвідомлення власного соціального статусу. Умовою і результатомадаптації особистості є сформованість соціально- і професійнозначущих засобівспілкування, поведінки та діяльності, які суспільство визнає і підтримує.

Життя людини від самого початку і до кінця є адаптацією до середовища.Соціальна адаптація – це інтеграція людини в суспільство, у процесі якоївідбувається формування самосвідомості й рольової поведінки, здатності досамоконтролю й адекватних зв'язків та стосунків. Психологічна адаптація

18

здійснюється шляхом пристосування людини до наявних у суспільстві вимог упроцесі узгодження індивідуальних цінностей і переконань та суспільних норм.Соціальна адаптація – активний процес пристосування до соціальногосередовища, спрямований на збереження й формування оптимального балансуміж особою, її внутрішнім станом і навколишнім середовищем тут і тепер та зперспективою майбутнього. Успішність адаптації залежить не стільки відособливостей та об'єктивних властивостей ситуації, скільки від особливостей танаявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності стратегій їхньогозастосування: здатність до адаптації є водночас інстинктом власне життя танабутими навичками [3, с. 92].

В умовах соціально-економічної кризи успішність, адекватність іконструктивність соціально-психологічної адаптації визначають тенденціїсоціального те економічного розвитку суспільства. Адаптивність є одним звизначальних і діагностичних критеріїв психічного здоров'я й самоактуалізації йчинників успішної самореалізації. Соціально-психологічну адаптацію, її чинникита механізми різноаспектно й багатопланово вивчають з огляду на соціальну тасоціально-економічну значущість проблеми. Науковці досліджували особливостіадаптації в умовах звичайних життєвих ситуацій, стресу, життєвої кризи, однакрізні психологічні концепції розглядають різні чинники соціальної адаптації.Провідне місце в сучасних дослідженнях соціальної адаптації належитьтеоретичним підходам когнітивно-біхевіорально-феноменологічної орієнтації.

Соціально-психологічна адаптація є процесом активного пристосування довимог середовища. З позицій системного підходу це явище треба розглядати якбезперервний процес взаємозумовлювального впливу людини та її соціальногооточення, успішність і адекватність якого залежить як від індивідуально-психологічних особливостей, так і від чинників середовища. Адаптаціявідбувається шляхом поєднання неусвідомлюваного та свідомого моделюваннявласної поведінки як індивідуальної стратегії та ситуативної тактики з метоюдосягнення бажаного результату. На формулювання бажаної мети та способів їїдосягнення впливають зовнішні та внутрішні соціальні регулятори. Зовнішнімисоціальними регуляторами є норми поведінки, правила, вимоги та побажання йочікування щодо поведінки. Внутрішніми соціальними регуляторами є інтереси,потреби, ціннісні та сенсожиттєві орієнтації, які разом визначають життєві цілі,

19

критерії оптимуму соціальної адаптації та індивідуально прийнятні способи йформи соціальної адаптації. Психологічними чинниками, які визначаютьособливості соціальної адаптації, є психологічні властивості особистості,індивідуальні когнітивні стилі опрацювання інформації, копінгстратегії таспособи й тенденції емоційно-поведінкового реагування залежно від ступенясоціальної адаптації.

Процес соціальної адаптації є певною послідовністю психологічних реакційна об'єктивну ситуацію, які виявляються в поведінці, спрямованій на розв'язанняспецифічного завдання [3, с.93]. Надзвичайно складним завданням є визначеннякритеріїв успішності соціальної адаптації, оскільки адаптованість виявляється нелише в об'єктивно діагностованій ситуації рівноваги, суб'єктивному відчуттізадоволеності соціальною ситуацією, а й передбачає відсутність негативнихемоційно-поведінково-особистісних наслідків у майбутньому та особистіснийрозвиток. Невивченим є й механізм соціальної адаптації, оскільки загальнийпроцес є складною системою інтегрально пов'язаних реципрокними зв'язкамипідсистем, будь-яка зміна в кожній з яких виявляється реакціями кожної зіскладових, що може мати позитивний, негативний або нейтральний вплив наособливості й ефективність адаптації. Загальними критеріями успішностісоціальної адаптації є суб'єктивне самооцінювання ступеня адаптації, позивнийемоційний стан, наявність можливостей для подальшого розвитку, позитивнеретроспективне оцінювання через певний час. Вивчення закономірностейсоціальної адаптації спрямоване на пізнання взаємних реляцій людини й ситуаціїта можливих способів поліпшення індивідуальних можливостей успішноїадаптації.

Соціальну адаптацію забезпечує регуляція взаємин із зовнішнім світом;механізмом адаптації, регуляції та саморегуляції є індивідуальний досвід, якийполягає в накопичених індивідом знаннях, уміннях і навичках, можливостяхінтерпретувати події минулого та сучасного і самого себе в контексті цих подій,взаємодії з навколишнім світом [1, с. 15]. Опосередковує взаємодію людини ісвіту когнітивна репрезентація як суб'єктивне сприйняття, яке є пусковимелементом початку адаптації і триває як акцептор результату дії протягом цілогопроцесу адаптації. Суб'єктивне оцінювання здійснюється на підставі критеріївособистісного інтерпретаційного комплексу як полімодальної сукупності

20

суджень, самооцінок, оцінок, стереотипів, що сформувалися шляхом суб'єктивнихузагальнень, та раціоналізації в умовах індивідуального розвитку.

Оцінка ефективності та адекватності адаптації може ґрунтуватися накритеріях самооцінювання або експертного оцінювання; відповідністьіндивідуальної системи оцінювань соціально прийнятним критеріям не завждивідображає успішність адаптації. Критерії ефективності адаптації як результатупристосування до середовища можуть стосуватися різних сфер:

1. афективної – особливості емоційних реакцій, переживань та почуттів,ступінь емоційного комфорту;

2. поведінкової – особливості копінгу, адекватність докладених зусиль,соціальна прийнятність поведінки, гнучкість та швидкість реагування;

3. когнітивної – самооцінювання відповідності результату запланованому;4. особистісної – самооцінювання результату адаптації, способу її

досягнення відповідно до власних ціннісних орієнтацій та самооцінювання;5. соціально-психологічного контексту – відповідність усталеним

соціальним нормам, соціальним цілям.Будь-яка адаптація є інтегративним виявом взаємодії значної кількості

чинників, що одночасно існують в умовах системи, яка перебуває в ситуаціїнестійкої рівноваги. Крім того, розуміння адаптації як напруженої системи (К.Левін) потребує докладнішої уваги до окремих психологічних властивостейособистості, які впливають на соціальну адаптацію. Ці психологічні властивості єрізною мірою стабільні, гнучкі чи ригідні, і саме ці властивості визначаютьконструктивність стратегій адаптації. Головною передумовою ефективноїсоціальної адаптації є психологічне здоров'я. Психологічне здоров'я – цепсихологічний стан, який відображає рівень здатності людини до реалізації тарозвитку власного потенціалу. До сфери психологічного здоров'я належатьпотреби, ціннісні орієнтації, інтереси, почуття, ментальність, ідентичність,сенсожиттєві орієнтації, відчуття когеренції, самоактуалізація, Я-концепція.Психологічне здоров'я визначає потенціал і ресурсність соціальної адаптації.Стрижневим елементом психологічного здоров'я є ідентичність, яка виявляєтьсясистемою переконань щодо власної особи, світу та сенсу життя.

21

Список використаних джерел1. Алексеева О. Ф. Индивидуально-психологический фактор адаптации

субъекта учебной деятельности.. - М.: РГПУ, 1994. –139 с.2. Андреева Д. А. Проблемы адаптации студентов //Молодежь и

образование. - М.: Высшая школа, 1972. - С. 194 – 2033. Балл Г. А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности //

Вопросы психологии .- 1989. - №1. - С. 92 – 1004. Біла О. Г. Психокорекційні можливості методу активного соціально-

психологічного навчання на матеріалі підготовки психологів-практиків. -Черкаси., 2002.- 241 с.

5. Циба В. Т. Системна соціальна психологія: Навчальний посібник. - К.:Центр навчальної літератури, 2006. -327 с.

УДК 159.9:159.96

Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПЕРВИННА ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА ПОСТРАЖДАЛИМ

ВНАСЛІДОК КРИЗОВИХ ТРАВМАТИЧНИХ ПОДІЙ

Якщо людина побувала в ситуації гострого стресу, то це не проходитьбезслідно для її психіки. У співробітника, який перебував в ситуації, яказагрожувала його життю, або життю його товаришів, який бачив поранення абосмерть людей поблизу себе, понівечені трупи, страждання, може розвиватися рядхворобливих симптомів: порушення і розлади сну; нічні кошмари; нав’язливіспогади; флеш-беки (мимовільні реакції); підвищений контроль навколишньогопростору; перенапруги тіла, м’язові затиски; почуття провини.

Невдалі спроби самостійно впоратися з перерахованими симптомами частопризводять до відокремлення і замкнутості співробітників, підвищення їхконфліктності, появи і загострення психосоматичних захворювань, алкоголізації,у крайніх випадках – до суїцидальних спроб. Все це дуже негативно впливає на

22

психологічний клімат в колективі, загострює міжособистісні відносини,призводить до конфліктних ситуацій, знижує боєздатність підрозділу в цілому.

Для мінімізації наслідків стресових ситуацій необхідно дотримання усімачленами групи (підрозділу) найпростіших правил:

1. У ситуаціях підвищеного ризику найсуворіше повинен дотримуватисяпринцип єдиноначальності. При відсутності командира завжди повинен чіткобути призначений співробітник, що його заміщає, розпорядження якогонабувають чинності наказу командира. У кожній команді повинен призначатисястарший.

2. Наказ командира (особливо в ситуаціях підвищеного ризику) – закон дляпідлеглого. Будь-який наказ має виконуватися беззаперечно, точно і в строк. Цезвільняє будь-якого виконавця від роздумів і сумнівів щодо поводу відданогонаказу, а це в умовах екстремальної ситуації – застава негайної дії і, часто,виживання.

3. Командир повинен бути головним авторитетом в своєму підрозділі, йомунеобхідно всіляко підтримувати в підрозділі рівні, дружні відносини міжспівробітниками, не допускати поділу на різні угруповання, виділення «ізгоїв»,залучати на свій бік «тіньових лідерів», які за авторитетом співвідносяться завторитетом командира.

4. При виникненні критичної ситуації командир зобов’язаний діяти безколивань і невпевненості, тільки його рішучі дії є запорукою мінімізаціїпсихологічної травми, яку може отримати особовий склад підрозділу.

5. Після завершення критичної ситуації командир повинен організуватирозбір дій співробітників, залучаючи до цього всіх членів підрозділу. Припроведенні даного розбору доцільно крім розгляду тактичної правильності дійспівробітників дати кожному висловитися за наступними пунктами:

- спостереження ( «Я побачив ..., почув ...»);- думки ( «Я подумав ..., згадав ...»);- почуття ( «Я відчув ..., відчув ...»);- дії.При цьому підтримувати атмосферу доброзичливості, дати висловитися

всім, уникати критичних зауважень і звинувачень один одного. Зробити загальніраціональні висновки з подій. Ні в якому разі не шукати винних, не звинувачувати

23

прилюдно кого-небудь в події. Все оргвисновки робити наодинці з тим, щодо коговони робляться.

6. Не звинувачувати людей, які в критичній ситуації діяли неадекватно. Цеможе трапитися з кожним.

7. Морально підтримувати та підбадьорювати один одного.8. Спостерігати один за одним і при прояві постстрессових симптомів

коректно надавати посильну допомогу.Порада 1: «При нав’язливих спогадах, розладах сну і нічних кошмарах

(причинами яких також можуть бути нав’язливі спогади) запропонуватиспівробітникові допомогу. При його згоді піти з ним на 25-30 хвилин в спокійне,відокремлене місце, посадити перед собою. Докладно розпитати співробітникапро його спогади, картини, звуки, відчуття, які виникають при цьому, про частотуі тривалість виникнення спогадів, події, які його викликали. Спробувативстановити, що є механізмом запуску спогадів, після якого стимулу (звуку,предмету, запаху, картини) вони починаються. Чим більше співробітник будезнати про механізм явищ, які відбуваються з ним, чим більше буде розуміти себе,тим менший негативний вплив надаватимуть на нього нав’язливі спогади.

Далі сісти збоку від співробітника і на відстані в 40-60 см перед його очима(так, щоб не було дискомфорту) утримувати своєю рукою його витягнуту руку збудь-яким предметом (олівцем, ручкою, ложкою). Попросити зосередити поглядна цей предмет і, одночасно, уявити собі нав’язливу картину. Як тількиспівробітник скаже, що спогад прийшов, необхідно почати повільно описуватирукою співробітника з утримуваним предметом перед його очима лежачу вісімку(знак нескінченності). Співробітник повинен утримувати картину спогаду,невідривно стежити очима за предметом, рівно дихати і не стримувати моргання.Описувана вісімка повинна проходити по такій траєкторії, щоб очі співробітника,який стежать за предметом, доходили до крайніх положень за горизонталлю івертикаллю і з такою швидкістю, щоб очі не втрачали візуального контакту зпредметом. Як тільки дихання співробітника, рух руки і рух очей увійдуть в ритм,відпустити руку співробітника і дати йому деякий час робити рух предметомсамостійно. При цьому нагадувати про дихання і утриманні картини спогаду. Далізупинити виконання вправи. Запитати співробітника, які зміни відбулися з йогоспогадом, що змінилося в його відчуттях і т.і.

24

Потім запропонувати співробітникові взяти предмет в іншу руку, ще раззосередитися на спогаді і повторити самостійно всю послідовність дій. Післяцього ті ж операції виконати утримуючи предмет двома руками одночасно.

Можливо, співробітнику буде складно в процесі роботи зосереджуватися наспогаді, в такому випадку йому необхідно ставити навідні запитання, якістосуються зорових образів, звуків і відчуттів виходячи з попередньогоопитування про зміст спогадів. Після закінчення роботи обов’язково обговорітьвідчуття і актуальний стан співробітника.

Повторення всієї процедури при появі нав’язливих спогадів, нічнихкошмарів допоможе полегшити стан співробітника. Дану процедуру Ви можетепроводити самостійно, самі з собою.

Процедуру не проводити при наявності контузій, черепно-мозкових травм, атакож, якщо стеження за предметом викликає нудоту, головний біль, інші сильнінеприємні відчуття».

Порада 2: «При перенапруженні тіла, судомах м’язів і болях спробуйтерозслабити людину. Покладіть його в спокійному, комфортному місці на рівну,тверду поверхню. Зосередьте його на диханні і відчуттях його тіла в просторі.Проведіть активну м’язову релаксацію, промасуйте м’язи. Потім легкиминатисканнями на різні ділянки тіла визначте локалізацію м’язових затискачів запідвищеним тонусом м’язів і больових відчуттів.

Знайдені ділянки розігрійте, розтираючи їх і прилеглі м’язи до появленнятепла в потрібному місці. Після розігріву приступайте до розминання напруженихі хворих ділянок з поступовим збільшенням сили і інтенсивності розминання.Слідкуйте за тим, щоб при додаванні Вами зусиль клієнт робив видих і незатримував дихання. При знаходженні хворобливих м’язів поблизу суглобівповільно розтягуйте їх використовуючи природний напрям згину суглоба.Досягніть того, щоб напружені м’язи розслабилися і не давали хворобливихвідчуттів при натисканні на них.

Масаж необхідно завершити загальним розминання і розтиранням ділянкитіла навколо обробленого місця. Накрити клієнта чимось теплим і дати йомуспокійно полежати кілька хвилин, а краще – дати поспати 30-40 хвилин абобільше.

Найкраще розслаблення м’язів можна отримати, використовуючи баню(після розігріву в парній, або безпосередньо в парному відділенні)».

25

Порада 3: «При виникненні у кого-небудь із співробітників почуттяпровини, яка гостро турбує його, постаратися обговорити з ним це, раціональнорозглянути походження цього почуття, ті наслідки, до яких воно може привестиспівробітника в обстановці, яка складається навколо. Будьте уважні ідоброзичливі. У житті кожної людини знайдуться приклади гострого почуттяпровини і її подолання. Спробуйте обговорити порівняні приклади, розглянутиситуацію з різних точок зору.

Але головна рекомендація – у разі появи хворобливих психологічнихсимптомів (симптомів гострого стресового розладу) за першої ж можливостізверніться до фахівця-психолога, який зможе допомогти в даній ситуації».

Список використаних джерел1. Комаров К.Э. Психологическая подготовка к действиям в условиях

повышенного риска («СТРЕСС-МЕНЕДЖМЕНТ»). Учебно-методическое пособиедля специалистов, занимающихся подготовкой подразделений МО, ФСБ, МВД,МЧС, Минюста России. – Ч. 1. – М., 2002. – 97 с.

УДК: 159.94

Г.В. Капосльоз, к. психол. н., с.н.с.Національного університету оборони Україниім. І. Черняховського

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ

ПОТРЕБАМИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ ТА ЗАВДАНЬ

ЩОДО ЇЇ ВИРІШЕННЯ

Зараз в Україні проживає більше 156 тисяч дітей з інвалідністю віком до 18

років, про це 28 листопада 2017 під час засідання Ради у справах осіб з

інвалідністю заявив віце-прем'єр-міністр Павло Розенко. Він зазначив, що за

останні п'ять років кількість дітей з інвалідністю збільшилася майже на 20 тисяч.

Традиційно, на теренах нашої країни, такі діти навчались в спеціальних

школах-інтернатах. Визнаючи позитивний досвід, цих закладів у підготовці до

дорослого життя, В.І. Бондар [2], О.М. Василенко [3], В.В. Засенко,

А.А. Колупаєва [4], Т.В. Фуряева [21]водночас відмічають, що цілодобове

26

перебування дитини в інтернаті до певної міри призводить до фіксування уваги на

розладі, послаблення родинних зв'язків, обмеженості соціальних контактів,

стримує формування інтегративних процесів, а відтак може спричинити й

розвиток деяких негативних особистісних рис, знизити можливості соціалізації.

Пошук можливостей уникнути ізоляції без шкоди для розвитку і навчання

дітей із психофізіологічними розладами втілився в створенні й упровадженні в

практику інтегрованої форми навчання. Як свідчить досвід багатьох країн [14, 16],

інтеграція дітей з особливими освітніми потребами у соціум відбувається в

школах з інклюзивним навчанням, які приймають усіх дітей за місцем їх

проживання. Тобто, діти з особливими освітніми потребами можуть навчатися у

загальноосвітніх школах за умови реалізації інклюзивної моделі освіти,

зорієнтованої на особистість. Така модель заохочує вірити в свої сили, бути

собою, спонукає до реалізації особистісних можливостей, широкого

самовираження, внутрішньої активності.

Громадськість та уряд України проводять низку заходів щодо задоволення

особливих освітніх потреб цієї категорії громадян та їх соціалізації. За словами

Павла Розенка на 22% збільшилася мережа навчальних закладів для дітей зі

складним порушенням розвитку, зокрема збільшилася кількість учнів в них:

“Якщо в 2015/2016 році таких закладів було 58, то в 2016/2017 році – 71”. “… в

порівнянні з попереднім 2016/2017 навчальним роком на 53% збільшилася

кількість учнів в інклюзивних класах – з 2700 осіб до 4100 осіб. Також на 7%

збільшилася кількість учнів з особливими потребами, для яких навчально-

виховний процес організований в спеціальних класах загальноосвітніх шкіл за

місцем проживання”, – підкреслює віце-прем'єр.

Проте, на травень 2017 року, в Україні тільки 4% дітей з особливими

освітніми потребами були охоплені інклюзивною формою навчання, тоді як у

спеціальних школах розвинутих країн Європи та Північної Америки “усе ще

перебуває 1-6 % учнів”. Перша леді України зазначає: “близько 64 тисячі дітей

перебувають поза зоною якісної освіти і, найголовніше, соціалізації. Більшість з

них навчаються в інтернатах, на які витрачають 6 млрд гривень. Причому

більшість грошей йде на утримання будівель, а не на потреби дітей” [22].

27

За іншими даними [23],з 51 тисячі дітей можливість ходити в звичайнішколи мають не більше 2 тисяч школярів-інвалідів.

Незважаючи на те, що сучасне українське суспільство загалом володіє усімнеобхідним інструментарієм (починаючи від формування державної системисоціальної підтримки до створення норм етичного спілкування у різних життєвихситуаціях), воно усе ще відчуває гостру потребу в поширенні спеціальних знаньщодо етично правильної організації комунікативних ситуацій, в яких берутьучасть діти з особливими потребами.

Ступінь розробленості проблеми дослідження. Проблеми соціальноїроботи з дітьми з особливими освітніми потребами в даний час знаходяться вцентрі уваги багатьох соціальних інститутів, соціальних і дослідницьких програм,спрямованих на забезпечення прийнятного рівня соціалізації дітей з особливимипотребами. Досліджуються питання:

визначення соціально-психологічних проблем дітей з обменимипсихофізіологічними можливостями (І. Б. Іванова [7, 8], Н.Д. Шматко[20]);

соціально-психологічної адаптації дітей з обменими психофізіологічнимиможливостями (І .Д. Звєрєва, І. Б. Іванова [6], І. Б. Іванова [12], О. В. Литовченко[15]);

соціальної адаптації дітей з особливими освітніми потребами до навчання вшколі (О.М. Василенко [3], Н.А. Сидоренко [17]);

організації навчання дітей з особливими освітніми потребами (І. Б. Іванова[10, 11], А. Колупаєва[13]);

основ корекційної роботи з учнями, які мають особливості психофізичногорозвитку (Т.В. Абрамович [1], О.М. Василенко [3], І. Б. Іванова [9], Л. Нижник,О. Сагірова [17], Н.Д. Олійникова, Л.О. Лудченко, С.В. Кудлай [18]).

Незважаючи на велику кількість публікацій, багато питань залишаютьсяслабо дослідженими, зокрема потребують відповіді наступні питання:

Яким чином батьки дитини, що має особливі освітні потреби готовісприйняти інклюзивну освіту, готові встановлювати повноцінний соціальнийконтакт зі звичайними представниками освіти?

Наскільки представники загальноосвітньої школи (учителі, діти,адміністратори) готові до встановлення контакту з дитьми з особливимипотребами та їх батьками?

28

Таким чином, значущість проблеми та недостатня розробленість технологійсоціальної роботи з дітьми з особливими освітніми потребами у загальноосвітнійшколі зумовлюютьактуальність теми дослідження: «Зміст і напрями соціальноїроботи з дітьми з особливими потребами в середній загально освітній школі».

Об'єктом дослідження є технологія соціальної роботи з дітьми зособливими потребами, що навчаються в середній загальноосвітній школі.

Предметом дослідження є процес надання різноманітної соціальноїдопомоги дітям з особливими потребами, що навчаються в середній загальноосвітній школі.

Метою роботи є виявлення соціально-педагогічних проблем задоволенняосвітніх проблем дітей з особливими потребами що навчаються в середнійзагальноосвітній школі, та розроблення рекомендацій щодо організації соціальноїроботи з даною категорією громадян.

У зв'язку з поставленою метою передбачається розв'язання наступнихзавдань:

1. Провести теоретичний аналіз особливостей організації навчання дітей зособливими потребами в середній загальноосвітній школі.

2. Здійснити емпіричне дослідження соціально-педагогічних проблемзадоволення освітніх потреб дітей з вадами розвитку в середній загальноосвітнійшколі.

3. Розробити рекомендації щодо організації соціальної роботи з дітьми зособливими освітніми потребами в середній загальноосвітній школі.

Список використаних джерел

1. Абрамович Т. В. Роль соціального педагога у соціально-педагогічномусупроводі дітей з обмеженими можливостями [Електронний ресурс] ТетянаВікторівна Абрамович. Режим доступу: roippo.org.ua/.../abramovych-t.-v.-rol-sotsialnogo-pedagoga-u-sotsialno_pedagogich

2. Бондар В. інтеграція навчання дітей-інвалідів і дітей з обмеженимифізичними та розумовими можливостями: за і проти / В. Бондар //Діти зобмеженими фізичними та розумовими можливостями в системі корекційногонавчання і виховання: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. 27-28 травня 1997 р. /Ред. кол.: В,І. Бондар та ін. – К., 1997. – С 7-9.

29

3. Василенко О. М. Соціально-педагогічні умови адаптації молодшихшколярів з особливими потребами до навчання в загальноосвітній школі : дис…канд. пед. наук : 13.00.05. – Хмельницький, 2010. – 192 с.

4. Васильковська С. Індивідуальна соціально-педагогічна та медико-психологічна карта супроводу учня з особливими потребами / С. Васильковська //Дефектолог. – 2009. – № 3. – С.26-37.

5. Засенко В. Шляхи інтеграції дітей з порушеннями слуху у суспільство /В. Засенко, А. Колупаева// Громадянська освіта та соціалізація дітей з вадамислуху: 36. наук.-метод. матер. – К., 2002. – С. 48-50.

6. Звєрєва I. Д. Iнвалiд i суспiльство: проблеми інтеграції / Зб. теоретичнихта методичних матерiалiв для працiвникiвсоцiальних служб для молодi /Упорядники I. Д. Звєрєва, I. Б. Iванова. – К.: Видавництво "А.Л.Д.", 1995. – С. 3-10, 28-33.

7. Іванова І.Б. Діти з особливими потребами: проблема термінологічноговизначення / І.Б. Іванова // Дефектологія. - № 1. – 1999. – С. 2-7.

8. Іванова І.Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів /І.Б. Іванова. – К.: Логос, 2000. – 87 с.

9. Іванова І.Б. Технологія соціального консультування у шкільномуінклюзивному середовищі / І.Б. Іванова, Л.Кроль // Актуальні проблеми навчаннята виховання людей в інтегрованому освітньому середовищі у світлі реалізаціїКонвенції ООН про права інвалідів: Тези доповідей XIII міжнародної наук.-практ.конф. (20-21 листопада 2013 р., м. Київ). – К.: Університет «Україна», 2013. –С. 31-33.

10. Іванова І.Б. Теоретико-методологічні засади навчання молоді вінтегрованому освітньому середовищі / І.Б. Іванова // Актуальні проблеминавчання та виховання людей з особливими потребами: Зб.: наукових праць. - № 3(5). – К.: Університет „Україна”, 2007. – С.188-197.

11. Іванова І.Б. Соціально-педагогічні принципи інклюзивного навчання /І.Б. Іванова // Актуальні проблеми навчання та виховання людей в інтегрованомуосвітньому середовищі. – К.: Університет «Україна», 2011. – С. 69-70.

12. Іванова І.Б. До питання соціально-психологічної адаптації молодихінвалідів / І.Б. Іванова // Молодіжні проблеми в Україні: стан та шляхи вирішення:Зб. науково-методичних статей. – Л., 1997. – С. 81-84.

13. Колупаєва А. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи : монографія /А. Колупаєва. – К. : Саміт – Книга, 2009. – 272 с.

30

14. Лапін А. В. Огляд зарубіжного досвіду інклюзивної освіти / А. В. Лапін// Освіта осіб з особливими потребами: шляхи розбудови : збірник науковихпраць. Вип. 4. Ч. 1. – К. : Інститут спеціальної педагогіки НАПН України ;[Кіровоград] : [Імекс-ЛТД], 2013. – С. 194-205.

15. Литовченко О.В. Соціальна реабілітація дітей з особливими потребамияк один із напрямів соціально-педагогічної діяльності позашкільних навчальнихзакладів / О. В. Литовченко // Практична психологія та соціальна робота. – 2013. -№ 1. – С. 53-57. – Режим доступу: http://lib.iitta.gov.ua/5231/

16. Лейсер І. Оцінюємо інклюзію. Вивчення батьківських поглядів ічинників, що впливають на їх формування / Іона Лейсер, РіаКірк // Інклюзивнаосвіта. Збірник матеріалів проекту. – К.: 2013. – 18 с.

17. Нижник Л. Допомога дітям з особливими потребами / Л. Нижник,О. Сагірова. – К.: Ред.загальнопед. газ., 2004. – 120 с.

18. Олійникова Н.Д. Методичні рекомендації щодо роботи з дітьми ізособливими потребами: Посібник для практичних психологів, соціальнихпедагогів, педагогів, батьків. [Електронний ресурс] / Н. Д. Олійникова,Л. О. Дудченко, С. В. Кудлай // Первомайськ. – 2011. – С. 136. – Режим доступу:http://pervomaisk-uo.at.ua/PMPK/na_dopomogy/metodichni_rekomendaciji_po_roboti_z_ditmi_z_osobl.pdf.

19. Особливі діти в умовах загальноосвітньої школи (досвід закладів освітиДніпровського району м. Києва). Практично-методичний посібник [Електроннийресурс] /Упорядник Сидоренко Н. А. – К.: РНМЦ Дніпровського району, 2015. –64 с. – Режим доступу: http://nmcio.ippo.kubg.edu.ua/wp-content/uploads/2015/08/Osoblivi_ditu_Posibnuk_2015.pdf

20. Шматко Н.Д. Для кого может быть эффективным интегрированноеобучение / Н.Д. Шматко // Дефектология. – 1999. – № 2. – С. 49-57.

21. ФуряеваТ.В. Итегрированный подход в организациивоспитания иобучениядетейдошкольноговозраста с проблемами в развитии / Т.В. Фуряева //Дефектология. – 1999. – № 1. – С. 64-71.

22. Електронний ресурс: 26.05.2017 16:54 ukrinform.ru/rubric-regions/2236120-lis-4-detej-s-osobymi-potrebnostami-ucatsa-v-inkluzivnyh-klassah.html

23. Електронний ресурс: https://ru.tsn.ua/video/video-novini/kolichestvo-detey-invalidov-v-ukraine-ezhegodno-rastet.html

31

УДК 159.928; 378.1У. Кемпінська, dr, adiunkt Wydziaі NaukPedagogicznych, м. Влоцлавек, Польща;М.В. Руденко, к. пед. н., доцент, доценткафедри основ професійного навчанняКиївського національного університетубудівництва і архітектури

ДЕРЖАВНА СОЦІАЛЬНА ДОПОМОГА НЕПОВНОЛІТНІМ МАТЕРЯМ

У ФРАНЦІЇ, ПОЛЬЩІ, НА УКРАЇНІ

Раннє материнство відоме це від світанку людства. Ставлення до цього

явища не має різні полюси, і залежить від культурних детермінант та соціального

контексту. Зростання народжуваності серед неповнолітніх відкриває соціальну

дискусію про причини цього явища. На думку вчених Річарда Вілкінстона та Кейт

Пікетт, особистий досвід молодих жінок та їх особистий вибір формуються

виключно суспільством, в якому вони живуть. Таким чином, темпи народження

середо неповнолітніх тісно пов'язані з соціальною нерівністю.

Неповнолітні матері найчастіше:

- самі виховувались у неповних сім'ях;

- виросли без моделі традиційної сім’ї та авторитету батька-чоловіка;

- виховувались у сім'ях з низьким рівнем освіти, часто з проблемами батьків

щодо працевлаштування;

- є бенефіціарами соціальної допомоги;

- їх матері та часто бабусі самі народжували у неповнолітньому віці;

- успадкували від батьків стереотипи поведінки щодо сімейної та

сексуальної культури.

Дослідники із Західної Європи вказують на ще дві причини материнства

серед підлітків:

Перша, це культурні умови та бажання поважати традиції (характерні для

мігрантів). На думку соціологів, ранній шлюб і материнство у неповнолітніх

дівчат слід розглядати в соціокультурному вимірі. Професор Мішель Узан

вказував на феномен так званої "культурної вагітності", який дуже характерний

для мігрантів африканців на південь від Сахари та деяких східноєвропейських

32

товариств, переважно Румунії. Вбивство підлітка є знаком від Бога. Вагітність - це

ритуал переходу до світу дорослих жінок. Такі вагітності часто "запрограмовані" і

очікувані. Отже, раннє материнство є частиною культури даного соціуму чи сім'ї.

Друга причина – це "прагматична", тобто можливість таких батьків

одержати від уряду своєї держави допомогу. Під час контролю над

народжуваністю у багатьох країнах жінки вибирають першу дитину в середньому

після досягнення 30-річного віку, тому підліткове материнство викликає страх,

тривогу або навіть не схвалення титульної нації. Шарлотта Ле Ван неповнолітню

вагітність називає "соціально девіантним вчинком". Під час вагітності і після

родів мати отримує у Франції 1000 євро на місяць. Ця ситуація триває близько 3

років, але потім жінка найчастіше знову вагітніє і знову отримує соціальну

допомогу.

Дослідники під керівництвом Л. Женеста протягом 5 років (з 1 січня 2007

року по 31 грудня 2011 року) проаналізували становище 220 дівчат у віці 12-17

років, які народилися в лікарні Делафонтейн в Сен-Дені, Франція. На основі

аналізу 158 досліджень було виявлено 3 профілі неповнолітніх вагітностей.

Профіль A типовий для вагітних підлітків віком від 12 до 15 років,

школярів, які не користуються (головним чином, через відсутність знань)

соціальної допомого, які живуть до і після народження в каравані (спільнота

мандрівників). Характерними є позитивні відносини у сім'ї та наявність поруч

батька дитини. Дуже молоді матері як правило походять з Східної Європи, і

переважно з Румунії. Дівчата відкрито заявляють, що практикують незахищені

статеві контакти і використовують контрацептиви. Рідко звертаються до

гінеколога під час вагітності. Вони найчастіше народжують передчасно.

Основною причиною зачаття є повага до традицій.

Профілю Б в основному належать підлітки у віці від 15 до 17 років, як

правило школярі, які продовжують отримувати освіту після пологів. Вони

самотні, не підтримують зв'язок з батьком дитини. Вони приїжджають з

континентальної Франції, живуть зі своїми батьками та отримують соціальну

допомогу. Дев'ять з десяти таких дівчат регулярно відвідують гінеколога,

33

виконують ультразвукові дослідження, понад ѕ народжують своєчасно. Основною

причиною вагітності є можливість отримання допомоги.

Профіль C. Більшість неповнолітніх матерів - 17 років. ј учнів, лише 6%

працюють. Вони в основному виходять з Африки на південь від Сахари, з

партнером, з яким він найчастіше живе на соціальну допомогу. Вагітність

планується як з культурних, так і з матеріальних причин (грошової вигоди).

Більшість неповнолітніх дівчат регулярно відвідують гінеколога, виконують

ультразвукові дослідження, а також використовують навіть послуги психолога.

У Польщі згідно ст. 71.1 Конституції сім'ї у важкій фінансовій і соціальній

ситуації, особливо з великою кількістю дітей або тільки одного з батьків, має

право на особливу допомогу з боку влади, але на практиці, неповнолітні одинокі

матері не можуть отримати допомогу на дітей. Підліток за згодою опікунської

суду по завершенні 16-річного віку може взяти шлюб [ст. 10. § 1 Кодекс сім'ї та

опіки). Шлюб змінює її правовий статус і дає право подати заяву на допомогу від

держави.

Українське законодавство гарантує допомогу з боку держави в сумі 41280

грн. Перший платіж у розмірі 10320 гривень сплачується відразу після

народження, решта суми сплачується протягом 36 місяців рівними частинами -

860 грн. на місяць.

Отже, у Франції, Польщі та Україні ми маємо справу з різними причинами

народжуваності серед неповнолітньої.

У Франції, неповнолітнє материнство є найбільш поширеним в сім'ї з

низьким рівнем освіти, а також серед мігрантів, в основному з Африки, арабських

країн і країн Центральної та Східної Європи, де вагітність має прагматичний сенс.

У Польщі неповнолітнє материнство характерно для дівчат із неповних

сімей і пов'язане з низьким рівнем сексуальної культури контрацепція.

На Україні вагітності і народження серед неповнолітніх дівчат в основному

пов'язані із низьким рівнем сексуальної культури, а також результатом

сексуального насильства.

Вчені із Франції, а також з Польщі підкреслюють, що розширена система

соціальної підтримки часто заохочує дівчат до вагітності у неповнолітньому віці.

34

В Україні, однак, це не система підтримки сім'ї, але відсутність системи

сексуального з боку як держави, так і сім'ї, а також відсутність соціального

реагування на насильство по відношенню до жінок. Незважаючи на різницю в

масштабах, причини вагітності та сум допомоги у означених країнах, можна

визначити загальні завдання, спрямовані на зменшення кількості пологів серед

неповнолітніх.

По-перше, це соціальна робота не лише з неповнолітніми дівчатами, а також

із батьками;

По-друге, це моніторинг та виявлення негативних факторів соціального

середовища молодих людей в підлітковому віці з метою формування адекватних

виховних превентивних впливів;

По-третє, ефективна система статевого виховання (соціальні працівники,

вчителі, лікарі, шкільні психологи).

Список використаних джерел

1. Руденко М.В., Рулевська С.М. Естетичне виховання неповнолітніх

засуджених дівчат у виховних колоніях як психолого-педагогічна проблема / Роль

особистості у формуванні соціальних відносин у сучасному суспільстві. збірник

наукових праць / [Калениченко Р.А., Ківенко Н.В., Корольчук М.С.,

Льовкіна О.Г., Осьодло В.І., Пєтухова І.О., Тарапатова Н.М. та ін.]; за загальною

ред. Ківенко Н.В. – Ірпінь : Вид-во Національного університету ДПС України,

2014. – C. 244-249.

2. Bodier M., Buisson G., Lapinte A., Robert-Bobйe I., Couples et familles:

entre permanences et ruptures w: Couples et familles, Insee Rйfйrences, 2015, ss. 9-23.

3. Dahl G.D., Early Teen Marriage and Future Poverty, „Demography”, 2010, nr

47(3), ss. 689–718.

4. Faucher P., Dappe S., Madelenat P., Maternitй а l’adolescence : analyse

obstйtricale et revue de l’influence des facteurs culturels, socioйconomique et

psychologiques а partir d’une йtude retrospective, “Gynйcologie Obstйtrique et

Fertilitй” 2002, vol. 30, nr 12, ss. 944-952.

5. Genest L.,Decroix H., Rotten D., Simmat-Durand L., Maternitйs prйcoces:

profils sociodйmographiques de 220 mиres adolescentes en Seine-Saint-Denis, “Journal

35

de Gynйcologie Obstйtrique et Biologie de la Reproduction”, 2014, vol. 43, nr 5,

ss.351-360.

6. Kempiсska U., Maіїeсstwa mіodocianych. Ci№їa, њlub i co dalej?, Toruс

2012.

7. Kempiсska U., Mother’s age and the marital-parental role fulfillment: the

research report, „Spoіeczeсstwo i Rodzina”, 2015, tom 44, zeszyt 3, ss. 174-185.

8. Kempiсska U., Nieletnie macierzyсstwo-problem ogуlnoњwiatowy, Poznaс

2017.

9. Kempiсska U., Patologia w dziedziczeniu zachowaс seksualnych trzech

pokoleс babkamatkacуrka, w: Sociбlnн pedagogika ve sluћbм иlovмku a spoleиnosti,

pod. red. S. Nesluљanovб, I. Emmerovб, E. Jarosz, Brno 2014, ss. 199-205.

10. Kempiсska U., Potrzeba pracy socjalnej z nastoletnimi maіїeсstwami i ich

rodzinami, „Praca Socjalna”, 2015, nr 2, ss.3-20.

11. Urszula Kempiсska, Mykola Rudenko. Ryzykowne zachowania seksualne

studentуw w Polsce i na Ukrainie / І Miкdzynarodn№ Konferencjк Naukow№

FODZINA Zagroџenia, problemy, persrektywyrozwoju I pomocy Pultusk, 9-10

kwiecieт 2015 r, Иeskг republika, Brno. – ss.702-708

12. Le Pape M-C., L’Hommeau B., Raynaud E., Les familles monoparentales en

Europe: de nouvelles faзons de faire famille pour de nouvelles normes?, w: Couples et

familles, Insee Rйfйrences, 2015, ss. 27-40.

13. Paranjothy S., Broughton H., Adappa R., Fone D., Teenage pregnancy: who

suffers?, „Arch Dis Child”, vol. 94, nr 3, 2009, ss. 239-245.

14. Pison G., Les maternitйs prйcoces en recul dans le monde, “Population et

Sociйtйs” 2012, nr 490, ss. 1-4.

36

УДК 316.6:159.922

Л.М. Коробка, к. психол. н., доцент,доцент кафедри психології Сумськогообласного інституту післядипломноїпедагогічної освіти

АДАПТАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК ЧИННИК УСПІШНОЇ АДАПТАЦІЇ

ОСОБИ ДО КРИЗОВИХ УМОВ

Постановка проблеми. Дослідження адаптації як окремих людей, так і

різних груп, спільнот в кризові періоди розвитку нашого суспільства, які, наразі,

пов’язані із анексією Криму та воєнною агресією на сході України посідають

чільне місце в сучасній психологічній науці. Зважаючи на особливості

адаптивних реакцій особистості у відповідь на вплив складних умов існування

внаслідок воєнного конфлікту актуальним є розгляд адаптаційного потенціалу та

його активізації як опосередковуючого чинника соціальної адаптації особистості

до таких умов.

Аналіз актуальних досліджень. Проблема адаптації до кризових умов,

зокрема до суспільних змін унаслідок воєнного конфлікту набуває свого

осмислення в сучасних соціально-психологічних дослідженнях (В.Васютинський,

П.Горностай, І.Губеладзе, В.Климчук, Л.Коробка, В.Мяленко, О.Осадько,

О.Плетка, Т.Титаренко, Г.Циганенко та ін.).

Аналіз досліджень проблеми адаптаційного потенціалу, його активізації та

розвитку показав, що сьогодні спостерігається суперечність між пояснювальною

цінністю поняття адаптаційного потенціалу і неоднозначністю його визначення.

Так, адаптаційний потенціал особистості визначається як інтегруюча

характеристика психічного здоров'я (Н.Коноваловою) та розглядається як

сукупність внутрішніх чинників, що визначають ефективність адаптаційних змін,

який залежить від багатьох конституціональних, вроджених і набутих чинників,

що визначають структуру особистості. Поняття «адаптаційний потенціал» також

розглядається як синонімічне поняттю «адаптивність» і застосовується для

позначення властивості, що виражає можливості особистості до психічної

адаптації (С. Добряк); наповнюється психофізіологічними і соціально-

37

психологічними характеристиками (нервово-психічна стійкість, комунікативні

якості, моральна нормативність (А.Маклаков); представляється як інтегральне

утворення, що об’єднує інтраперсональну та інтерперсональну складові

(Н.Завацька).

Як інтегральне утворення адаптаційний потенціал включає такі

інтраперсональні складові як: сфера самосвідомості особистості, що включає

самооцінку (О.Бондарчук, С.Будассі, Л.Корнєєва, А.Реан); локус контролю

(С.Алашеєв, С.Биков, Д.Зіглер, Р.Лоу, Л.Хьєлл) та самоприйняття (Б.Коган,

Є.Соколова, В.Столін); емоційно-вольова сфера, яка забезпечує прийняття

рішення в проблемних ситуаціях (В.Бойко, С.Ларіонова, Н.Чуприкова) та може

виконувати функцію подвійного «контролю» над адаптаційним потенціалом в

цілому (Н.Завацька), що, на нашу думку, буде визначати ефективність процесу

соціальної адаптації осіб до суспільних змін унаслідок воєнного конфлікту;

мотиваційно-ціннісна сфера (змістовний та динамічний аспекти мотивації), якій

відводиться особливе місце в процесі соціальної адаптації (Н.Завацька, С.Занюк,

Г.Мюррей, Ю.Орлов, К.Халл).

Виклад основного матеріалу. Соціально адаптація до кризових умов

відбувається як адаптація до соціально напруженого середовища, тому важливо

говорити не тільки про стан адаптованості, а й про адаптивний потенціал особи, її

адаптаційні властивості та ресурси.

Важливим аспектом життєздатності моделей адаптації в кризових умовах є

відповідність психологічних стратегій, що обираються, адаптаційному потенціалу

особи, який визначає межі її адаптаційних можливостей, стійкості, а також

діапазон адаптаційних реакцій.

Дослідники говорять про адаптаційний потенціал особи як її здатність

впоратися із зовнішніми негативними впливами, пристосуватися до них,

використовуючи в своїх інтересах наявні можливості, при цьому, вважають, що

слід враховувати не лише реальні прояви адаптаційних здібностей та ресурсів, а й

латентні властивості, що проявляються при зміні змісту, сили та спрямованості

впливу адаптогенних чинників [3].

38

Адаптаційний потенціал має властивості складної системи, й відповідно

системний аналіз передбачає операціоналізацію цього поняття, визначення

сукупності елементів, що складають адаптивну здатність та визначають структуру

адаптаційного потенціалу. Відповідно визначення структури адаптаційного

потенціалу передбачає виділення властивостей, що сприяють ефективному

протіканню процесу адаптації.

Складовими адаптаційного потенціалу можливо визначити ті різнорівневі

властивості та якості (ресурси) соціальної системи, які об’єднані внутрішньо- та

міжфункціональними зв’язками в процесі організації адаптаційної відповіді (вибір

тієї чи іншої стратегії адаптації).

Певні властивості соціальної системи набувають якості ресурсу тільки в

контексті адаптаційного процесу. Тому всі значущі характеристики суб’єкта

адаптації тією чи іншою мірою можуть виступати в якості ресурсних. Натомість

для успішної адаптації необхідно не просто наявність адаптаційних ресурсів, але

й їхня «ліквідність», затребуваність в конкретній ситуації. Зазначимо також, що

адаптивна здатність позитивно пов’язана із різнорідністю ресурсів, що доступні

особі, а також із мобільністю їхнього використання, що полягає в гнучкості, з

якою вони можуть бути використані відповідно до нових чи альтернативних

практик адаптації особи.

В якості адаптаційних ресурсів виступають властивості соціальних систем,

що пов’язані із процесом адаптації. В якості ресурсів можна диференціювати такі

властивості, які включено в процес формування моделей адаптації та які

обумовлюють вибір тієї чи іншої стратегії адаптації та її ефективність.

В контексті адаптації до кризових умов слід зважати на стійкість особи,

спільноти до зовнішніх впливів, їхню життєстійкість, пружність, які відповідно

документу ВООЗ «Здоров’я – 2020», розуміються як динамічний процес

індивідуального та колективного реагування на несприятливі обставини,

економічну кризу, трагічні події, воєнні конфлікти тощо та визначаються як

здатність протистояти таким обставинам, опановувати їх та відновлюватися після

їхнього впливу, а також як визначення та застосування необхідних ресурсів і

сприятливих факторів [2, с. 223].

39

Адаптаційні ресурси, які є в особи, знаходяться в певному співвідношенні

між собою. Це співвідношення можна представити як «профіль» ресурсів, де одні

домінують і виконують основну функцію в забезпеченні протікання

адаптаційного процесу (визначають модель адаптації), інші – складають резерв

реагування, треті знаходяться в латентному стані. Система внутрішніх зав’язків,

характер співвідношення між якісно своєрідними ресурсами обумовлюють

структуру адаптаційного потенціалу.

Як зазначає в своїх роботах Н.Завацька, адаптаційний потенціал це

інтегральне утворення, яке об'єднує інтраперсональні (соціально-психологічні та

індивідуально-типологічні властивості і якості), що актуалізуються особою для

створення і реалізації нових програм поведінки в змінених умовах

життєдіяльності та інтерперсональні складові (особливості соціальної підтримки

та соціальної інтеграції) [1, с.116].

Саме інтерперсональна складова є досить вагомою в процесі адаптації до

кризових умов, адже близьке оточення і власне зв’язок із ним для особи є

ресурсом так званого соціального капіталу, оскільки, як вважає П. Шихирев,

соціальний капітал породжується стосунками між людьми та їх життєдіяльністю;

є сукупністю психологічних взаємин, що сприяють підвищенню матеріального і

психологічного благополуччя індивідів, груп без здійснення шкоди іншим

суб’єктам соціальної системи [4].

Ряд зарубіжних дослідників соціальної адаптації в якості основних

адаптаційних ресурсів виділяють соціальні якості особи, до яких також відносять

соціальний капітал (B. Smit, O. Pilifosova.), а до соціальних ресурсів відносять

допомогу людей одне одному, відчуття належності до спільноти, колективу,

соціальну згуртованість (Е. Wall, К. Marzall) [5].

В кризових умовах постає потреба в підтримці, допомоги в налагодженні

зв'язків між людьми, мобілізації ресурсів долання труднощів. Соціальна

підтримка, яка необхідна особі, для того, щоб ефективно протистояти

негативному впливу наслідків кризових подій, розглядається як одни із основних

чинників соціальної адаптації.

40

Отже визначаємо, що адаптаційний потенціал в контексті адаптації до

кризових умов – це здатність особи впоратися із зовнішніми негативними

впливами, пристосуватися до них, використовуючи для цього наявні якості

(життєстійкість, психологічна міцність та пружність, самоефективність,

толерантність) та ресурси (взаємодопомога, відчуття належності до спільноти,

згуртованість, соціальна мобільність, соціальна підтримка).

Висновки. Таким чином проблема адаптації особи до кризових умов

постає, зокрема в урахуванні, активізації та підвищенні (нарощуванні) ресурсів,

якими вона володіє. Аналіз структури адаптаційного потенціалу, ієрархії його

елементів, якісної своєрідності його внутрішніх і зовнішніх зав’язків є ключем до

коректного і надійного прогнозування адаптаційного процесу, підвищення

ефективності програм активізації адаптаційного потенціалу як особи, так і

спільноти в процесі підтримки адаптації до суспільних змін унаслідок воєнного

конфлікту.

Список використаних джерел

1. Завацька Н. Є. Особливості диференціації соціальної підтримки та

соціальної інтеграції за рівнем соціальної дезадаптації особистості / Н.Є.Завацька,

К.А.Гончарова // Теоретичні і прикладні проблеми психол.: Зб. наук. праць СНУ

ім.В.Даля. – Луганськ, СНУ ім. В.Даля, 2013. - №2 (31). – С.116-126.

2. Здоровье-2020: основы европейской политики и стратегия для XXI века –

Всемирная организация здравоохранения, 2013 г. – 224 с.

3. Нечипоренко О. В. Проблемы формирования социального капитала как

ключевого ресурса адаптации локальных сообществ // Вестн. Новосиб. гос. ун-та.

Серия: Философия. 2014. Т. 12, вып. 3. – С. 105–111.

4. Шихирев П. Природа социального капитала: Социально-психологический

подход / П. Шихирев // Общественные науки и современность. − 2003. – №2. – С.

17−32.

5. Wall E., Marzall K. Adaptive Capacity for Climate Change in Canadian Rural

Communities // Local Environment. 2006. No. 11 (4). – Р. 373–397.

41

УДК 159.942.3

В.М. Корольчук, д. психол. н., професор,професор кафедри психології Київськогонаціонального торговельно-економічногоуніверситету

ПСИХОЛОГІЯ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Стрес, як неспецифічний (адаптаційний) синдром, за Гансом Сельє

складається з ряду функціональних і морфологічних змін, що розгортаються як

єдиний процес, як феномен неспецифічної реакції організму у відповідь на

різноманітні впливи, що ушкоджують. Г. Сельє виділив три стадії цього процесу:

стадію тривоги; стадію резистентності (адаптації); стадію виснаження.

На першій стадії організм зіштовхується з якимось негативним фактором

середовища й намагається пристосуватися до нього.

На другій стадії відбувається адаптація до нових умов.

Але якщо стресор продовжує діяти тривалий час, відбувається виснаження

гормональних ресурсів (третя стадія) і зрив систем адаптації, у результаті чого

процес приймає патологічний характер і може завершитися хворобою або смертю

індивіда.

Відповідно до його теорії, на всіх стадіях цього процесу провідна роль

належить корі наднирок, посилено синтезуючої стероїдні гормони –

глюкокортикоїди, які і виконують адаптивну функцію.

Кожна людина має свій поріг чутливості до стресу – той рівень

напруженості, при якому ефективність діяльності підвищується (настає еустрес), а

також критичний поріг виснаження, коли ефективність діяльності знижується

(настає дистрес).

Визначити ці «межі переходу» можна за об’єктивними чи суб’єктивними

критеріями. Для об’єктивних критеріїв розвитку фази дистресу використовуються

біохімічні, фізіологічні або поведінкові показники, тому досить важко дати просте

і вичерпне визначення стресостійкості, що охоплювало б всі аспекти

життєдіяльності людини.

42

Під стресостійкістю мається на увазі «індивідуальна здатність організму

зберігати нормальну працездатність під час дії стресора» [1]. З одного боку, дане

визначення дозволяє відносно визначати момент настання стресу по зниженню

ефективності роботи, але, з іншого боку, воно не враховує «ціну», що платить

організм за підтримку заданої працездатності [2]. Головні труднощі у визначенні

стресостійкості людини виникають при оцінці її реакцій на психологічні фактори.

Якщо можна відносно підібрати критерії стійкості людини стосовно стресорів

фізичної або хімічної природи (висока або низька температура, фізичне

навантаження, токсичні речовини і т.д.), то зробити це щодо психологічних

стресорів набагато складніше. Це пов’язано з надзвичайно великим розкидом

цінностей, установок, потреб, умовних рефлексів і життєвого досвіду різних

людей.

У цьому плані буває простіше використовувати суб’єктивні критерії

настання стресу. Так само, як біль є суб’єктивним відчуттям, що не залежить

прямо від сили зовнішнього впливу, так і рівень стресу нелінійно пов’язаний з

інтенсивністю стресора. Для суб’єктивної оцінки стресостійкості людина повинна

прислухатися до своїх відчуттів, максимально довіряючи своєму організмові і

своїй інтуїції. Щоб зрозуміти, де проходять межі між корисною і шкідливою

напругою, між еустресом і дистресом, людині доводиться експериментувати з

емоційними і фізичними навантаженнями, але тільки таким шляхом можна

установити пороги стресочутливості і стресостійкості того або іншого

індивідуума.

В книзі «Психология здоровья» Г.С. Никифоров розглядає стресостійкість

особистості на соціально-психологічному рівні як: збереження здатності до

соціальної адаптації; збереження значущих міжособистісних зв’язків;

забезпечення успішної самореалізації, досягнення життєвих цілей; збереження

працездатності; збереження здоров’я [3].

Збереження або підвищення стресостійкості особистості пов’язано з

пошуком ресурсів, що допомагають їй в подоланні негативних наслідків

стресових ситуацій. Під ресурсами маються на увазі внутрішні і зовнішні змінні,

що сприяють психологічній стійкості в стресогенних ситуаціях.

43

Теорія переживання, представлена в монографії Ф.Е. Василюка

«Психология переживания», розглядає переживання не як чисто емоційний

процес, а як «внутрішню діяльність, внутрішню роботу, за допомогою якої

людині вдається перенести ті або інші (звичайно, тяжкі) життєві події і ситуації,

відновити втрачену душевну рівновагу – тобто, справитися з критичною

ситуацією». Поняття переживання тут вживається в значенні перебороти,

витерпіти, витримати і т.п. тяжке почуття і стан, пов’язані з несприятливими або

критичними ситуаціями, а не про саме відчування страждання. Головне в цій

теорії – дослідження психічної діяльності як активного внутрішнього процесу, що

забезпечує реальне перетворення визначених психологічних ситуацій у прийнятні

або сприятливі. У загальному виді ці рятівні процеси можна поділити на два: ті,

котрі відбуваються винятково усередині самої психіки: це насамперед

раціоналізація своїх станів, оцінка їхньої ваги і значення для майбутнього

суб’єкта, пошуки аналогів і т.д. і т.п. і ті, котрі, маючи імпульсом інтелектуально

пророблені варіанти відповідей на вплив, переходять у зовнішні дії, обумовлюють

переміщення уваги і зусиль на об’єкти, не пов’язані з джерелом кризової ситуації

[4].

Обґрунтування в теорії поєднаного комплексу «практична ситуація –

переживання» дозволяє розгорнути єдиний фронт засобів захисту людини

незалежно від того, у якій формі (стрес, фрустрація, конфлікт, криза) «дається»

суб’єктові переживання.

Практичне значення теорія «переживання-діяльності» здобуває насамперед

тому, що в ній представлена «типологія життєвих світів», що дозволяє виділити

чотири принципи, що забезпечують подолання кризових ситуацій: задоволення,

реальності, цінності і творчості, на базі яких можна формувати систему стратегій

відновлення психічної рівноваги.

Принцип задоволення пропонує здійснювати психологічний захист на

основі виявлення максимального ступеня емоційного благополуччя, можливого в

умовах несприятливої ситуації. Механізм же реалізації цього високого ступеня

благополуччя, відповідно до теорії, полягає в когнітивній і емоційній

інфантильності людини.

44

Принцип реальності націлює на тверезий підхід до світу, у якому рух до

якої-небудь мети розглядається не як прямолінійний процес сходження на нові

щаблі, а допускає довгі, у тому числі обхідні шляхи і непрямі засоби.

Психологічний же механізм реалізації принципу реальності полягає, в основному,

в здатності до терпіння.

Принцип цінності вказує на необхідність побудови різних життєвих

альтернатив на одній ціннісній підставі, у результаті чого кожна з альтернатив у

рамках даної системи цінностей одержує свою оцінку. Цей пріоритетний список

оцінок і служить інструментом раціоналізації тієї ситуації, яку необхідно

перебороти. Як пише Ф.Е. Василюк, завдання ціннісного переживання полягає в

тому, щоб із збережених, реалізованих життєвих відносин вибрати і ціннісно

затвердити те, що за своїм змістом в принципі здатне стати новим, мотиваційно-

смисловим центром життя.

Принцип творчості визначає значною мірою самобудівництво особистості,

активне і свідоме творення людиною самої себе, причому не тільки в ідеальному

змісті (як проектування себе), але й у чуттєво-практичному втіленні таких

проектів у реальності кризових ситуацій. Але принцип творчості можна

тлумачити не тільки в описаному сенсі. Сама творчість, незалежно від того, чи

буде об’єктом сама людина, що переживає, або щось поза нею є могутнім засобом

«непотоплюваності» людини. Іноді саме творчість, точніше, продовження творчої

справи є єдиним порятунком людини від втрати своєї особистості, свого Я навіть

у найскладніших, найтяжчих і безвихідних ситуаціях [3].

Г. Сельє виділив два види адаптаційних ресурсів людського організму при

стресі: поверхова адаптаційна енергія і глибока адаптаційна енергія. Поверхові

ресурси організму активізуються за першою вимогою, вони легко відновлюються.

Якщо відбувається відновлення адаптаційних ресурсів, то в передхворобливий

стан організм не переходить. Поверхова адаптаційна енергія відтворюється за

рахунок глибокої, яка мобілізується шляхом адаптаційної перебудови

гомеостатичних механізмів організму. Активізація глибокої адаптаційної енергії

відбувається тоді, коли людина довго знаходиться в стресовій ситуації і виснажені

поверхові енергетичні ресурси. У деяких осіб темп включення «глибоких»

45

резервів буває недостатнім для нейтралізації дії стресора, відповідно такі індивіди

відрізняються зниженою стресостійкістю. Виснаження глибоких ресурсів

призводить до старіння та смерті організму [5].

Е. Фромм виділив три психологічні ресурси, що допомагають людині в

подоланні важких життєвих ситуацій.

1. Надія – психологічна категорія, що сприяє життю і зростанню. Це

активне очікування і готовність зустрітися з тим, що може з’явитися.

2. Раціональна віра – переконаність в тому, що існує велика кількість

реальних можливостей і потрібно вчасно виявити ці можливості. Віра –

раціональна інтерпретація теперішнього часу.

3. Душевна сила – мужність. Душевна сила – здатність чинити опір, піддати

небезпеці надію і віру, зруйнувати їх, перетворюючи на «голий оптимізм» або в

ірраціональну віру [6].

Б.Г. Ананьєв відзначав, що стрес-толерантність особистості і витривалість

по відношенню до фрустраторів залежить від підтримки, моральної допомоги,

співучасті, співчуття інших людей, солідарності групи. Розпад соціальних зв’язків

спричиняє ломку інтраіндивідуальної структури особистості, виникнення гострих

внутрішніх криз, що дезорганізують поведінку. Соціальна підтримка в групі, що

працює в умовах стресу, не знижуючи рівня напруженості (стресу), може сприяти

«переведенню» його несприятливих проявів в сприятливі, тобто «переведенню»

дистресу в стрес. Соціальна підтримка може бути інституційною, що надходить

від державних структур; корпоративною, пов’язаною з професійно-трудовою

структурою (адміністративна, профспілкова підтримка), і міжособистісною, що

виходить від окремих людей (сім’ї, друзів, знайомих). Різновидом соціальної

підтримки є соціально-психологічна підтримка: емоційна, інформаційна,

інструментальна або функціональна. Соціальна і соціально-психологічна

підтримка виступає як деякий буфер між стресом і його негативними наслідками,

пом’якшує патогенну дію стресу, що має вплив на здоров’я [7, 3].

Отже, соціальна підтримка – важливий ресурс збереження психологічної

стійкості особистості в стресових ситуаціях. Багато авторів відзначають, що

позитивне соціальне оточення (сім’я, друзі, колеги) також може бути одним з

46

найважливіших чинників збереження стресостійкості особистості. У зв’язку з цим

соціальне оточення може розглядатися як соціально-психологічний ресурс

подолання стресу.

Наступний ресурс стресостійкості – психологічна компетентність індивіда,

рівень його психологічної освіченості і культури. Разом з соціальним досвідом

вона визначає конкретні форми адаптивних процесів у стресостійких ситуаціях.

До найбільш вивчених на даний час особистісних ресурсів подолання

стресу належать такі наступні:

Активна мотивація подолання, відношення до стресів як можливості

набуття власного досвіду і можливостей особистісного зростання.

Сила Я-концепції, самоповага, самооцінка, власна значимість,

«самодостатність».

Активна життєва установка: чим активніше відношення до життя, тим

більша психологічна стійкість в стресових ситуаціях.

Позитивність і раціональність мислення.

Емоційно-вольові якості.

Фізичні ресурси (стан здоров’я і відношення до нього як до цінності).

До інформаційних та інструментальних ресурсів належать:

Здатність контролювати ситуації (ступінь її впливу на людину оцінюється

адекватно).

Використання методів або способів досягнення бажаних цілей

(майстерність, здібності, успішність).

Здатність до адаптації, інтерактивні техніки змінювання себе і

навколишньої ситуації, інформаційна і діяльнісна активність по перетворенню

ситуації взаємодії особистості і стрес-ситуації.

Здатність до когнітивного структурування і осмислення ситуації.

Матеріальні ресурси: високий рівень матеріального доходу і матеріальних

умов (що дають змогу відновлювати первинні фізіологічні потреби), безпека

життя, стабільність оплати праці, хороші «гігієнічні «чинники праці і

життєдіяльності [3].

47

Стресостійкість особистості, на думку В.А Абабкова, М. Перре, залежить

від багатьох факторів, а саме: якості стресорів, особистісних властивостей,

компетентності в подоланні навантажень та соціальних факторів. Стресори

викликають порушення адаптації лише в поєднанні з різноманітними зовнішніми і

внутрішніми факторами. Дуже важливим фактором зі сторони індивіда є процес

оцінювання стресора. Оцінка, що включає контрольованість, каузальні атрибуції і

т.п. визначає вид і інтенсивність стресових реакцій. Цей процес регулюється

особистісними факторами, тенденціями подолання та його стилем, соціальною

підтримкою [8]. Особистісні якості і соціальні фактори можуть посилювати або

послаблювати стресові реакції, впливаючи на її тип, інтенсивність та тривалість.

Адаптивність поведінки в стресовій ситуації залежить від ступеня

контрольованості стресора. Наступна важлива характеристика ситуації полягає в

її мінливості, тобто її динаміки без участі особистості. Наступними параметрами

ситуації є невизначеність стресора та вірогідність повторення події протягом

певного часу, процесуальність, тобто нестатичність ситуації. Поведінка людини в

стресовій ситуації залежить не лише від об’єктивних характеристик ситуації, а й

від суб’єктивного сприйняття даної ситуації за наступними параметрами:

валентності (суб’єктивного значення ситуації, що впливає на її стресогенність і є

індивідуально зумовлено); контрольованості (суб’єктивної оцінки здатності

контролювати стресову ситуацію); мінливості (суб’єктивної оцінки того, що

стресова ситуація зміниться самостійно); невизначеності; повторюваності;

освіченості (ступеня власного досвіду переживання подібних ситуацій [8].

Поряд із особистісними ознаками важливу роль відіграють характеристики

соціального оточення, які є модераторами стресу. Саме соціальна підтримка

(задоволення потреби в близькості, захисті, інформації, розрядці, підтримці,

заспокоєнні) впливає на характер поведінки людини після дії стресогенних

факторів.

Особливу категорію ресурсів стресостійкості представляють характер і

способи подолання стрес-ситуацій – стратегії і моделі долаючої поведінки.

Характер долаючої поведінки залежить від життєвої позиції, активності

особистості, від потреб в самореалізації своїх потенціалів і здібностей. Поняття

48

копінгу, долаючої поведінки, використовуються для опису характерних способів

поведінки людини в різних стресогенних ситуаціях (у перекладі з англійської соре

– долати, справлятися).

Зі стресостійкістю тісно пов’язаний інтернальний локус контролю. А віра

розглядається як найважливіший особистісний ресурс, що підтримує і динамізує

стресостійкість особистості.

Стресостійкість характеризує стан фізичного, емоційного і психічного

виснаження, викликаного тривалою включеністю в емоційно-напружені й значимі

ситуації.

Моделі долаючої поведінки як ресурс стресостійкості

Особливу категорію ресурсів стресостійкості представляють характер і

способи подолання стрес-ситуацій – стратегії і моделі поведінки, що переборює.

Характер поведінки, що переборює, залежить від життєвої позиції, активності

особистості, від потреб у самореалізації своїх потенціалів і здібностей. Поняття

копінгу, тобто поведінки, що переборює, використовуються для опису

характерних способів поведінки людини в різних стресогенних ситуаціях.

З позицій когнітивно-поведінкового підходу подолання (coping)

розглядається як сукупність когнітивних і поведінкових зусиль, затрачуваних

індивідом для ослаблення стресу, або як стабілізуючий фактор, що допомагає

людям підтримувати психосоціальну адаптацію протягом періодів стресу [9].

Концептуалізація процесів подолання займає центральне місце в сучасних теоріях

психологічного стресу. Однак у даний час немає однозначного розуміння

багатьох механізмів подолання. Наприклад, необхідно більш повне розуміння

того, як подолання співвідноситься з факторами стресостійкості, а також того, як

ситуаційні (зовнішні) фактори можуть опосередковувати подолання в процесі

стресу [9]. Психологічне призначення подолання полягає в тому, щоб якнайкраще

адаптувати людину до вимог ситуації шляхом оволодіння, ослаблення або

пом’якшення цих вимог, тим самим блокуючи стресовий вплив ситуації.

Як вказує у своїй роботі С.К. Нартова-Бочавер (1997), поняття подолання

охоплює широкий спектр людської активності, включаючи в загальному вигляді

види взаємодії суб’єкта з внутрішніми і зовнішніми завданнями, при цьому

49

велике значення мають додаткові (що характеризують завдання і психологічні

особливості суб’єкта) умови. На даний час виділяються три підходи до проблеми

подолання. Перший розглядає подолання з погляду динаміки його – як один зі

способів психологічного захисту, що послабляє напругу (N. Нааn). Другий підхід

розглядає подолання, виходячи з теорії рис особистості, – як відносно постійну

схильність відповідати на стресові події певним чином (R.H. Moos). У третьому

найбільш розповсюдженому підході під подоланням мають на увазі динамічний

процес, специфіка якого визначається не тільки ситуацією, але і ступенем

зіткнення суб’єкта із зовнішнім світом, стресовою подією [10].

Більшість класифікацій копінг-ресурсів побудовано на основі

запропонованих Р.С. Лазарусом і С. Фолкманом [9] модусів психологічного

подолання: проблемно-орієнтованого (зусилля спрямовуються на вирішення

існуючої проблеми) і емоційно-орієнтованого (зміна власних установок у

відношенні ситуації) [3, 9].

Обидві стратегії представляють собою спроби справитися з вимогами

проблеми або ситуації: у першому випадку мобілізуються ресурси поведінки;

вони спрямовані на зміну проблеми, що викликала дистрес. У другому випадку

мобілізуються ресурси для регулювання переживань стресу. Зусилля, спрямовані

на регулювання емоційного відгуку (реакції) на ситуацію стресу, можуть мати

багато форм. Як запропонували Р.С. Лазарус і С. Фолкман, вони можуть

включати: зусилля, спрямовані на зменшення емоційного дистресу (наприклад,

дистанціювання), когнітивна зміна події (орієнтація на його позитивні аспекти),

навмисне посилення дистресу, щоб мобілізуватися для дії, і інші стратегії.

П. Віталіано (P. Vitaliano) виділяє проблемно-орієнтоване подолання і емоційно-

оріеєнтоване подолання (самозвинувачення, уникнення).

Інші дослідники (Medvedova, 1997) підкреслюють, що, незважаючи на

термінологічні розходження, можна говорити про дві основні моделі мобілізації

копінг-зусиль: зусилля, зосереджені на меті, і зусилля, спрямовані на процес.

Моделі, орієнтовані на мету, представляють зусилля щодо зміни або

«пересилення» тих факторів середовища, що сприймаються як стресові, або

зусилля з подолання або регулювання власних неприємних емоцій, що виникають

50

у зв’язку зі стресовим епізодом. Прикладом можуть служити когнітивно-оцінкова

модель Лазаруса і Фолкмана, сфокусована на проблемно-емоційних аспектах, і

модель подолання Зейтліна, орієнтована на себе або на середовище. Моделі,

орієнтовані на процес, представляють собою прагнення до пошуку стресора або

уникнення його) [3].

За ступенем оволодіння ситуацією виділяються активні і пасивні стратегії

подолання. До активних стратегій належать: активно-когнітивний копінг (оцінка

ситуації), активно-поведінковий копінг (втручання в ситуацію, уникнення)

(A. Billings, R.H. Moos) [3].

У результаті факторного аналізу П. Торнтон були виділені 8 підвидів

поведінки подолання (Форманюк, 1994).

Активні стратегії:

1. Проблемно-зосереджені стратегії: планомірне рішення проблеми; шлях

конфронтації.

2. Емоційно-зосереджені стратегії: дистанціювання масштабу проблемної

ситуації; прийняття відповідальності на себе; пошук позитивного в тому, що

відбувається.

Пасивна стратегія: ескапізм, уникнення.

Л.І. Анциферова [11] виділяє в якості стратегій подолання життєвих

труднощів перетворюючі стратегії і стратегії пристосування (зміни власних

характеристик і ставлення до ситуації). До допоміжних прийомів самозбереження

в ситуаціях труднощів і нещасть відносяться «техніки» боротьби з емоційними

порушеннями, викликаними непереборними, з погляду суб’єкта, негативними

подіями. Наприклад, відхід і втеча зі складної ситуації, що можуть здійснюватися

не лише в діяльності, але і в психологічній формі – шляхом внутрішнього

відчуження і придушення думок про неї. Ці прийоми не конструктивні, оскільки

не позбавляють проблеми, але вони адаптивні, бо полегшують психічний стан.

Однією з важливих проблем дослідження подолання є вивчення наслідків

різних стратегій подолання на рівні саморегуляції людини, а також їхньої

ефективності. Вважається, що проблемно-орієнтовані стратегії ефективні і мають

позитивні взаємозв’язки з вимірами психологічного здоров’я. Опора на емоційно-

51

орієнтовані стратегії, з іншого боку, пов’язується з поганим психічним здоров’ям.

На даний час піддається сумніву припущення про те, що використання

проблемно-орієнтованого подолання завжди буде більш адаптивним, ніж

емоційно-орієнтоване подолання. Сучасні дослідження свідчать про те, що

ефективні зусилля з подолання повинні бути конгруентні здатності людини

контролювати ситуацію. Тобто проблемно-орієнтовані стратегії подолання будуть

більш ефективними, якщо подію потенційно можна взяти під контроль, у той час

як емоційно-орієнтований копінг буде більш адаптивним у випадку низького

контролю над ситуацією [3, 8,10].

Відповідно до інформаційної моделі стресостійкості, до ресурсів подолання

стресу відносяться:

Когнітивне подолання – розуміння причин стресу, осмислення ситуації і

включення її образу в цілісне представлення суб’єкта про себе, оточення і

взаємозв’язки з ним. Пошук і оцінка можливих засобів, що можуть бути

мобілізовані для подолання стресу, пошук конструктивних стратегій подолання,

самооцінка, пошук самопідкріплення і підтримки.

Емоційне подолання – усвідомлення і прийняття своїх почуттів і емоцій,

потреб і бажань, оволодіння соціально прийнятними формами прояву почуттів,

контроль динаміки переживання, усунення застрягань, неповного відреагування й

ін.

Поведінкове (діяльнісне) подолання – перебудова поведінки, корекція

стратегій і планів, завдань і режимів діяльності, активізація або дезактивація

поведінки або діяльності.

Соціально-психологічне подолання – зміна спрямованості особистості,

корекція життєвих цінностей або їхніх пріоритетів, розширення простору

соціальних ролей, позицій і міжособистісних стосунків [3].

Таким чином, стресостійкість особистості на соціально-психологічному

рівні розглядають як: збереження здатності до соціальної адаптації; збереження

значущих міжособистісних зв’язків; забезпечення успішної самореалізації,

досягнення життєвих цілей; збереження працездатності; збереження здоров’я.

Збереження або підвищення стресостійкості особистості пов’язано з пошуком

52

ресурсів, що допомагають їй в подоланні негативних наслідків стресових

ситуацій. Під ресурсами мають на увазі внутрішні і зовнішні змінні, що сприяють

психологічній стійкості в стресогенних ситуаціях. Особливу категорію ресурсів

стресостійкості представляють характер і способи подолання стрес-ситуацій –

стратегії і моделі поведінки, що переборює. Характер поведінки, що переборює,

залежить від життєвої позиції, активності особистості, від потреб у самореалізації

своїх потенціалів і здібностей.

Список використаних джерел

1. Немчин Т. А. Состояния нервно-психического напряжения /

Т. А. Немчин. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1983. – 166 с.

2. Психофизиология: учебник для вузов / под ред. Ю. И. Александрова. –

СПб, 2006. – С.342, 343.

3. Психология здоровья / под ред. Г.С. Никифорова. – СПб : Питер, 2003. –

607 с.

4. Василюк Ф. Е. Психология переживания / Ф. Е. Василюк. – М. : Изд-во

МГУ, 1984. – 200 с.

5. Селье Г. Стресс без дистресса / Г. Селье. – М., 1992. – С. 104–109.

6. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Э. Фромм ; вступ.

ст. П. С. Гуревич. – М. : Республика, 1994. – 447 с.

7. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания / Б. Г. Ананьев.

– СПб : Питер, 2001. – 272 с.

8. Абабков В. А. Адаптация к стрессу. Основы теории, диагностики,

терапии / В. А. Абабков, М. Перре. – СПб. : Речь, 2004. – 166 с.

9. Folkman S., Lazarus R. S. An analysis of coping in a middle-age-community

sample // J. of Health and Social Behavior. – 1980. – V.21. – P. 219–239.

10. Нартова-Бочавер С. «Coping behavior» в системе понятий психологии

личности / С. Нартова-Бочавер // Психологич. журн. – 1997. – Т.18, №5. – С. 21–

30.

11. Анцыферова Л. И. Личность в трудных жизненных условиях /

Л. И. Анцыферова // Психологич. журн. – 1994. – Т.13, №1. – С. 3–18.

53

УДК 159.9:316.6

М.С. Корольчук, д. психол. наук, професор,завідувач кафедри психології Київськогонаціонального торговельно-економічногоуніверситету

ЗНАЧЕННЯ АДАПТАЦІЇ В СИСТЕМІ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МОЛОДИХ СПЕЦІАЛІСТІВ

Однією з найважливіших не тільки в теоретичній, але й прикладнійпсихофізіології сьогодні стає проблема адаптації молодої людини. Немає жодногосумніву в тому, що такі питання, як психофізіологічне забезпечення діяльності вумовах, що змінюються, формування нових екологічних відносин у такомусередовищі, де в звичайну сформовану картину входять фактори, пов’язані звикористанням техніки, розвиток і мобілізація захисту організму від негативнихфакторів не тільки зовнішнього, але й внутрішнього походження, компенсаціяпорушень у результаті патологічного процесу зв’язків і регуляцій і, нарешті,прогнозування характеристик трудової діяльності й життєдіяльності молодоїлюдини, не можна розв’язати без знання психофізіологічної природи адаптації таїї значення в системі психофізіологічного забезпечення діяльності (В.І.Медведєв,1983; А.С.Сапов, А.І.Солодков, 1980; Ю.М.Бобров, Г.Л.Апанасенко, 1989;М.С.Корольчук, 1985, 1997; О.М. Кокун, 2004; В.М. Крайнюк, 2007).

Мета статті полягає у визначенні ролі адаптивних можливостей молоді всистемі психофізіологічного забезпечення діяльності.

Останнім часом з’явилися дві нові обставини, що змушують нас трохирозширити поняття про механізми й спрямованість адаптації, які безпосередньостосуються завдань психофізіології. Одне з них пов’язане з соціальною роллю, щозмінилася, і питомою вагою інформаційного фактора. Різко збільшилася кількістьінформації, що надходить, підвищилася її індивідуальна й суспільна значимість,розширилася навіть використовувана в повсякденному житті семіотикаінформаційних потоків. Правда, багато хто з авторів наводить докази про те, щоінформаційна ємність мозкових клітин набагато перевищує ту, яка потрібна длязбереження інформації, що надходить протягом усього життя сучасної людини.Це, звичайно, так, але перш ніж зберегти інформацію, необхідно її обробити.

54

Виявляється, що механізми фільтрації і селекції інформації, її трансформації врішення значно обмежені. Тому виникло дуже важливе питання про механізмиінформаційного захисту як елемента адаптації до інформаційного середовища ймеханізми боротьби проти такого інформаційного захисту, що безпосередньостосується проблем навчання (В.І.Медведєв, 1983; В.І.Шостак, 1997).

Друга обставина пов’язана з тим, що діяльність людини має завждисуспільний характер, і її цільова спрямованість, що особливо яскраво видно наприкладі, може різко відрізнятися від цільової спрямованості біологічнихзахисних реакцій.

Вихідним у визначенні поняття є положення про взаємодію організму іззовнішнім середовищем і детермінованість реакцій організму в процесі цієївзаємодії. Аналіз взаємодії дає чітку уяву про те, що рефлекторна активністьорганізму – це не разовий акт на зразок стимул–реакція, що з метафізичнихпозицій біхевіоризму широко використовується в психофізіології, а системарозгорнутих у часі й просторі реакцій, що зумовлюють зміни не тільки організму,але й зовнішнього середовища. Варто вказати, що перетворення зовнішньогосередовища може припускати не тільки зміну її фізичних характеристик, але й,при збереженні їхньої сталості, зміну їхньої значимості, «фізіологічної сили», заІ.П.Павловим.

Дуже важливою теоретичною проблемою, пов’язаною з вивченням реакціївзаємодії, є проблема формування нових характеристик, нових властивостей.Вона не така проста, як це здається на перший погляд. Набуття організмом новихвластивостей і якостей – надзвичайно складне й важке завдання. Значний обсяглітератури з адаптації оперує щодо формування нових властивостей лишееволюційним аспектом і не має, власне кажучи, прикладів з індивідуальногореагування. Звичайно як доказ набуття нових властивостей наводять дані пропояву нових ферментів при взаємодії людини з факторами, з якими вона навіть ізпогляду еволюції зустрічається вперше. Так, у результаті дії на організм такого,що не зустрічався раніше в природі, фактора, як речовина групи отруйнихречовин (ОР) – табуна, у крові з’являється новий фермент – табуназа. Однак заразпоказано, що це не що інше, як продукт перекомбінації ряду вже наявнихферментів.

55

Усе це нам знадобилося для того, щоб обґрунтувати тезу про те, що новіхарактеристики в системі середовище – організм, які виникають у результатівзаємодії, пов’язані зі зміною зв’язків і співвідношень між уже наявнимивластивостями та якостями, тобто відбувається те, що зазвичай позначають якперебудову. Звідси випливає інший фундаментальний принцип адаптації –характер взаємодії визначає також особливості зв’язку різних властивостей іякостей організму й середовища. Це дозволяє нам не тільки прогнозувати, але йкерувати взаємодіями, виходячи з аналізу наявних зв’язків і відношень між ними.

Нарешті, третє положення пов’язане з відповіддю на питання про завданняадаптаційного процесу. Нам здається, що в більшості досліджень із адаптаціїлюдини трохи перебільшено роль складних екстремальних умов у спрямованостіадаптації на забезпечення життєдіяльності. Більш істотною є її роль узабезпеченні гомеостазу організму (В.І.Лебедєв, 1998; В.І.Шостак, 1997).

У структурі гомеостазу сьогодні виділяємо три основних елементи-фактори,що впливають, механізми регулювання й регульовані параметри. Фактором, щовпливає, може бути зміна зовнішнього середовища стосовно організму,зовнішнього середовища щодо органу чи клітини й навіть, що нам здаєтьсяпринципово важливим, відхилення самої регульованої величини, тобтобіологічний автоматично саморегульований процес. У загальній формі це можнасформулювати так: функціонування організму веде до впливу на регульованіконстанти.

Регульованим параметром є внутрішнє середовище, для якого існують двіформи регуляції: 1) через абсолютне значення параметра; 2) (якщо регульованоює врівноважена система) через величину відхилення системи від рівноваги.Підтримка константності регульованої величини здійснюється механізмамирегулювання. Можна виділити кілька рівнів роботи цих механізмів. На рівніклітини, клітинної популяції й органу основними є ферментні системи різногохарактеру. На рівні органу підключається система загальної регуляції таінтеграції, насамперед локальне кровопостачання й місцеві нервові механізми,включається також місцева гормональна регуляція. На рівні організмувключається весь обсяг вегетативного забезпечення й основними стаютьмеханізми рефлекторної регуляції, що використовує як прямі, так іопосередковані (через систему залоз внутрішньої секреції) засоби впливу. На

56

цьому ж рівні здійснюються й усі форми поведінкової регуляції (В.І.Медведєв,1983).

Розгляд механізмів регуляції дозволяє нам висунути гіпотезу щодоврівноважувальної системи регулювання як альтернативу теорії антагоністичнихсистем Шеррінгтона. Відповідно до цього є дві системи регулювання, кінцевийпідсумок яких визначається положенням рівноваги цих систем. Однаковийкінцевий ефект може бути досягнуто чи посиленням дії одного плеча цієї системи,чи ослабленням іншого, чи спільним їх відхиленням у протилежні боки. Це даєорганізму значно більші можливості, ніж наявність антагоністичних систем, щоспрямовані на боротьбу, конфлікт. З огляду на це значну кількість даних, щопідтверджують нашу думку, отримано під час дослідження фізіологічних реакційгіпоталамуса (В.І.Шостак, 1997).

Розглядаючи структуру гомеостазу, ми повинні були прийти до висновкупро те, що вона є динамічною, що постійно віддзеркалює всі сторони взаємодії ізсередовищем. Залежно від умов цієї взаємодії в гомеостатичне регулюваннявключаються різні інтенсивні й екстенсивні фактори (І.А.Сапов, А.С.Солодков,1980).

Реакція первинної відповіді загалом по-особливому впливає на організм,тому що вимагає значної перебудови його функцій, біохімічних іпсихофізіологічних витрат. У зв’язку з цим, як наслідок реакції первинноївідповіді, в організмі виникає друга, яка взаємодіє з першою системою реакцій,що визначає розгортання реакцій плати за первинну відповідь. Можна вважатидоведеним, що реакція первинної відповіді й реакція плати – обов’язковийкомпонент будь-якої реакції взаємодії не тільки для нормального, але й дляпатологічно зміненого організму.

Вважають визначеною, хоча й не завжди, лінійну залежність між реакцієюпервинної відповіді та реакцією плати, і чим більше виражена реакція первинноївідповіді, тим більше виражена реакція плати. З цих позицій усі так званіреактивні стани, особливо ті, що пов’язані з різкою емоційною напруженістю,можна розглядати як реакції плати. Це показали В.І.Медведєв (1983) і В.І.Шостак(1991) в процесі вивчення реакцій кінцевого пориву при деяких видах праці, підчас дослідження періоду відновлення в десантників ВДВ після виконаннязавдання.

57

Зараз дуже багато говорять про програми діяльності, програми роботимозку, але рідко хто розшифровує те, що ховається за цим модним терміном. Мивже вказували на те, що відповідна реакція організму під час його взаємодії іззовнішнім середовищем розглядається як послідовність розгорнутих у часі йпросторі реакцій, що спрямовані на досягнення якої-небудь мети. Порядокрозгортання цієї послідовності, тривалість і виразність реакції формалізується вструктурах головного мозку, насамперед у вигляді біохімічного коду. Це і єпрограма. Взагалі існують два типи програм. Один із них зумовлює розгортанняреакцій організму на тривалі постійні цілі. Такі програми можуть бути генетичнозакріплені чи формуватися протягом внутрішньоутробного або постнатальногожиття індивіда і більшість із них має видовий чи більш загальний характер.Прикладом таких програм є реакція організації антигіпоксичних реакцій.

Другий тип програми розрахований на ситуації, які не притаманні виду вцілому. Вона (програма) зумовлює реакцію на індивідуальні форми взаємодії ізсередовищем, один раз поставлена мета може надалі не повторюватися. Ціпрограми формуються в постнатальному періоді та їх елементи пов’язані не тактісно й міцно. Узагалі вважають, що стійкість і міцність зв’язку в цих програмахвизначається значимістю мети, для досягнення якої створено програму, але мивважаємо, що, крім цього, важливе значення має віковий період зв’язків. Зв’язки,що виникли в ранньому віковому періоді, зазвичай значно міцніші за ті, щоутворилися в дорослому організмі. До речі, це, мабуть, єдине пояснення тогофакту, що в аборигенів під час робіт в екстремальних умовах ми майже неспостерігаємо явищ розладу, зриву адаптаційних змін, що зустрічаються вприїжджого населення.

Вивчення закономірностей формування й перебігу програм і наявнілітературні дані дозволили нам сформулювати гіпотезу про наявність у ЦНСспеціальних структур, що не зовсім удало названі «формальними аналізаторами»,вони визначають деякі формальні характеристики реалізації програм. Деякіавтори використовували також термін «формалізовані детектори». Сьогоднівиділено кілька типів цих детекторів. Одним із них є аналізатор, що оцінюєстахостичність зовнішнього середовища й динаміку зміни цієї стахостичності впроцесі реалізації діяльності. Цей аналізатор визначає час запуску програми вцілому, інтенсивність її реалізації і, ймовірно, рівень компромісу в програмі

58

адаптації. Існує спеціальний аналізатор, який визначає момент зупинки реалізаціїодного елемента програми й включення наступного, – тобто психофізіологічнийаналізатор. Порушення в роботі цього аналізатора лежать, очевидно, в основірозвитку синдрому нав’язливих станів, зумовлюють деякі типові помилкилюдини, яка перебуває в стані тривоги середнього й крайнього ступеня.Н.П.Бехтерєва описала детектор помилок, що сигналізує про наявністьвипадкових помилок і збоїв у реалізації програм. Р.Граніт виділив детектор мети,який визначає відношення поведінки й мети. Е.Н.Соколов знайшов детекторновизни. Важливо відзначити, що ці структури не стосуються якісного зміступрограм, вони визначають лише її формальні характеристики.

Таким чином, аналіз теоретичних та практичних проблем адаптації всистемі психофізіологічного забезпечення діяльності показує, що у молодоїлюдини виникає ситуація, коли з’являються два протилежні адаптаційні завданняяк наслідок суперечності між людиною як біологічною структурою і як членомсоціального суспільства. Постає проблема формування високого рівня адаптивнихможливостей молоді, що має загальнодержавне значення, оскільки від неїзалежить виконання ряду завдань: підготовки молодої людини до складних умовжиттєдіяльності, освоєння нових професій, сучасних технологій та особливостейвзаємодії.

Список використаних джерел1. Балл Г.А. Понятие адаптации и ее значение для психологи личности //

Вопросы психологии . – 1989. - №1.- С.15-252. Кокун О.М. Оптимізація адаптаційних можливостей людини:

психофізіологічний аспект забезпечення діяльності : монографія / О. М. Кокун. –К. : Міленіум, 2004. – 265 с.

3. Корольчук М.С. Соціально-психологічне забезпечення діяльності взвичайних та екстремальних умовах / М. С. Корольчук, В. М. Крайнюк.–К.: Ніка-Центр, 2006. – 580с.

4. Крайнюк В.М. Психологія стресостійкості особистості : монографія /В. М. Крайнюк. – К. : Ніка-Центр, 2007. – 432 с.

5. Сапов И. А. Неспецифические механизмы адаптации человека /И. А. Сапов, В. С. Новиков. – Л. : Наука, 1984. – 258 с.

59

УДК 159.99+336.025

С.І. Корсун, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології тапедагогіки Університету сучаснихзнань, адвокат Ради адвокатів м. Києва

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ АДАПТАЦІЇ ПЛАТНИКІВ

ДО ПОДАТКОВОГО ТИСКУ

Процес перманентного реформування податкової системи держави,

перебудова алгоритмів та правил гри, внесення змін до законів та нормативних

актів, перейменування, реорганізації тощо, ставлять платників податків в умови

необхідності постійної адаптації до швидкозмінного середовища існування.

Платники податків, спостерігаючи за усіма процесами реформування,

констатують лише видозміну та вдосконалення лозунгів, під якими проходить сам

процес, при цьому податковий тиск не послаблюється, а лише посилюється та

набуває нових форм. Наразі, активно лунають заклики щодо ліквідації спрощеної

системи оподаткування, як аргумент наводиться вагомий привід – боротьба з

контрабандою. Прихильники цього підходу забувають, що боротьбу з

контрабандою потрібно вести на кордоні і там для цього є усі можливості та

контролюючі служби – митники, прикордонники, податкова міліція, СБУ. У

соціально-психологічному плані така ініціатива призведе не до поповнення

бюджету, а навпаки – до масового закриття підприємців, втрати робочих місць та

збільшенні осіб, які потребують соціальної підтримки держави.

Звернімося до лозунгів, під якими відбувалося реформування податкової

системи. Коли реформували Державну податкову службу України, то активно

використовували лозунги: «Від фіскального органу до сервісної служби», «Від

карального органу до сервісної служби». У результаті реформування отримали

Державну фіскальну службу. Від «фіскального органу» тікали, реформували,

змінювали закони і нормативні акти, а прийшли до «фіскальної служби». Виникає

риторичне питання, чи в правильному напрямку рухалися, коли результат

виявився зворотнім.

60

Нещодавно з’явився новий лозунг фіскальної служби: «Від органу тиску до

сервісної організації». Якщо логіка реформаторів буде продовжена, то невдовзі

слід чекати появи «органу тиску».

Соціально-психологічні умови існування платників податків

характеризуються наявністю певних факторів тиску. До факторів постійного

податкового тиску можемо віднести:

- податкові перевірки;

- кримінальні провадження;

- реформування державних органів, зміна назв, реквізитів тощо;

- можливість фіскальної служби блокувати податкові накладні, відключати

платникам електронну звітність;

- постійні зміни податкового законодавства та дозвіл трактувати його самій

фіскальній службі.

Коротенько зупинимося на деяких із них. З моменту ухвалення Податкового

кодексу України [1] до нього вносилися зміни та доповнення 103 законами

України. За останні три роки – 39 разів, зокрема, у 20015 році – 22 рази,

у 2016 – 8, у 2017 – 9.

Необхідно зазначити, що лише в рамках Податкового кодексу платники

податків за останні три роки повинні були майже 40 разів адаптуватися до нових

правил гри на податковому полі. Однак, окрім Податкового кодексу сфера

оподаткування регулюється ще й Митним кодексом України, законами та

нормативними актами, кількість внесених змін до яких та прийняття нових

законодавчих актів – вимірюється сотнями.

Зрозуміло, що за таких умов говорити про послаблення податкового тиску

мабуть зарано. А функція ДФС України щодо блокування податкових накладних

взагалі ставить під сумнів бажання держави розвивати власне виробництво. Адже,

фіскальна служба блокує податкові накладні за умови, якщо номенклатура

придбаного товару не відповідає номенклатурі реалізованого товару. Фактично

ДФС України дає зелене світло виключно «спекулянтам», тим у кого «що купив,

те й продав». Водночас, національний виробник, щоб він не виробляв, порушує

логіку фіскальної служби. Виробник із різних складових створює новий продукт,

тобто, здійснює «скрутку» та надає податкову вигоду своїм постачальникам у

61

вигляді продажу їм податкового кредиту. ДФС України спрямовує усі свої сили та

можливості на боротьбу з такими платниками, знищуючи національного

виробника, або відбиваючи йому охоту працювати у цьому секторі економіки.

Показовим, на наш погляд, є реакція компанії Ілона Маска на пропозицію

Прем’єр Міністра України В.Б. Гройсмана з проханням інвестувати в проекти з

відновлювальної енергетики на території України та запроваджувати тут нові

проекти. У листі-відповіді І. Маск тактовно «з’їхав» з такої вигідної пропозиції,

пояснивши, що індикатор корупції в Україні не те, що зашкалює, він просто

зламався. Також наголошується, що інвестиційний клімат в країні залишає бажати

всього найкращого.

«Ми вдячні за те, що Ви не пошкодували часу на подачу заявки на

реалізацію проекту з енергозбереження в Україні. Відбірковий комітет Tesla

ретельно вивчив Вашу пропозицію, а також вивчив всі можливі ризики і прийняв

рішення. На жаль, повідомляємо Вам, що Ваша заявка була відхилена. На жаль,

рівень корупції та несприятливий інвестиційний клімат в Україні не дозволяє

Tesla інвестувати в проекти з енергозбереження в цій країні. Ми пропонуємо

подати заявку на відкриття даного проекту в майбутньому, коли Ви будете

відповідати нашим вимогам. Висловлюємо Вам наші найкращі побажання щодо

успішного пошуку інвестора. Дякуємо Вам за інтерес до нашої компанії», - така

відповідь українському уряду[2].

На жаль, усі реформаторські ініціативи в податковій сфері зводяться до

того, щоб посилити тиск на платників податків, поставити їх під тотальний

контроль та залежність від фіскальних органів. Користуючись правами

перевіряти, відключати звітність, не враховувати задекларовані показники,

надавати «індульгенції» у вигляді індивідуальних податкових консультацій,

фіскальна служба перетворюється в основного корупційного монстра держави.

Список використаних джерел1. Податковий кодекс України (зі змінами та доповненнями) [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2755-17

2. Приходьте ще: Маск тактовно «послав» Гройсмана [Електронний ресурс].

– Режим доступу: https://m.znaj.ua/news/pryhodte-she-mask-taktovno-poslav-

grojsmana

62

УДК 37.014

Ю.С. Красильник, к. пед. н., доцент, доценткафедри основ професійного навчанняКиївського національного університетубудівництва і архітектури

STORYTELLING У ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ МАГІСТРІВ

ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ «ПРОФЕСІЙНА ОСВІТА

(МАШИНОБУДУВАННЯ)»

Інноваційний тип розвитку суспільства детермінує його трансформацію в

суспільство знань. Освіта у такому суспільстві перетворюється на теорію і

практику підготовки knowledge worker (когнітивних працівників, які працюють зі

знаннями та інформацією) [1]. Головною цінністю стають не стільки знання, як

людина – їх виробник, споживач. Навчання у вищому закладі освіти – це час, коли

молода людина реалізує власний вибір сенсу життя, активно здійснює професійну

підготовку, розвиває світоглядні установки. Майбутні магістри здобувають

компетентності, які дозволять впевнено орієнтуватися в складному

глобалізованому професійному середовищі, творчо працювати на національному

та міжнародному ринках праці, володіти інформаційними та комунікаційними

технологіями. Окрім того, підготовка інженерів-викладачів має враховувати певні

фактори. А саме: стан виробництва; особливості реформування системи

професійної освіти, відображені в законодавчих актах, Державному стандарті,

змісті професійної освіти та системі його формування; характер психолого-

педагогічної підготовки взагалі та педагогічної підготовки інженерів-викладачів,

зокрема (спрямованість на роботу з людьми (учнівський і викладацький

колективи, адміністративний відділ), реалізація функції передачі соціального

досвіду, зокрема, в тому, що стосується здійснення викладацької діяльності,

функціонування і розвитку виробництва, виробничих стосунків тощо;

методологічну складову (знання умов виникнення, етапів становлення та

перспектив розвитку педагогіки та освіти в країні й за її межами), гносеологічну

(гностичну) складову (пізнання сфери застосування зусиль, інших людей,

самопізнання), проектувальну складову (аналіз професійної діяльності, вихідних

63

даних, постановка цілей підготовки, розробка змісту і вибір освітніх технологій,

контроль та корегування результатів підготовки); технологічну складову

(безпосередня взаємодія субʼєктів освітньої діяльності), організаційну складову

(встановлення вертикальних та паралельних комунікативних зв’язків в освітній

організації), науково-дослідну складову (вирішення суперечностей,

формулювання проблем, визначення категоріального апарату, теоретичної основи

дослідження, методів дослідження, експериментальної бази, розробка та перевірка

методики), креативну складову (нестандартність прийнятих рішень); досягнення

освітології, зокрема визначення актуальних підходів до організації та здійснення

освітнього процесу; зміни у вищій освіті України, які продиктовані приєднанням

її до Болонського процесу. Тому в межах даної статті вивченню підлягають зміни

освітньої парадигми з когнітивної на рефлексивну, що вимагає пошуку нових

технологій підготовки майбутніх інженерів-викладачів, що відповідають

сучасним потребам.

Теоретичною основою нашого дослідження слугують наукові положення

про системну структурну характеристику особистості, багатоаспектну сутність її

діяльності, взаємозалежність між розвитком особистості й адаптацією її

навчально-пізнавальної діяльності, про людину як суб’єкта діяльності,

спілкування і відносин (К. Абульханова-Славська, Б. Ананьєв, І. Бех, О. Киричук,

А. Леонтьєв, С. Максименко, М. Савчин); про інноваційні освітні технології

(С. Архангельський, А. Алексюк, Ю. Бабанський, В. Беспалько, В. Бондар,

С. Гончаренко, В. Лозова, О. Мороз, О. Пометун, О. Савченко, Г. Селевко,

Г. Терещук та ін.); про саморегуляцію особистості, ставлення до діяльності і її

самооцінку (А. Бодальов, І. Кон, Я. Міславський, І. Чеснокова та ін.). Одним з

сучасних засобів підготовки майбутніх магістрів є метод сторітеллінгу, який

запропоновано Девідом Амсторгом у праці «Managing by Storying Around» [5], а в

подальшому обґрунтовано в наукових працях А. Сімонне, Е. Шейгала,

Л. Прусака, С. Деніннга, Р. Харре та ін. Cторітеллінг розглядається науковцями як

мистецтво донесення інформації за допомогою знань, розповідей, історій, легенд,

які ініціюють у людини емоції та розвивають мислення. У 2006 році технологія

сторітеллінгу (story – історія; telling – розповідати) була визнана найкращою

64

бізнес ідеєю року, а в 2010 році – рекомендована ЮНЕСКО як сучасна стратегія

навчання для ХХІ століття. Показовою у цьому плані є книга американського

професійного сторітелера Анетт Сіммонс «Сторітелінг. Як використовувати силу

історій» [3]. У процесі створення сторітеллінга враховується відомий

психологічний фактор: історії значно легше сприймаються, вони більш

захоплюючі та цікаві, ніж правила або директиви. Щоб історія виконала роль

носія та передавача знань, її розповідь повинна містити чотири обов’язкові

елементи, а саме: послання (мораль, висновки, який може зробити слухач після

прослуховування історії; потребує чіткого і зрозумілого формулювання);

конфлікт (порушення рівноваги, проблема, що потребує вирішення, боротьба

персонажів з собою і такими факторами, як час, обмеженість у засобах, що

вимагають визначених дій); герої (персонажі, з якими слухач може асоціювати

себе; героїв може бути декілька або один); сюжет (наприклад, робоча ситуація, у

якій слухач може потрапити, або ситуація, що характеризує навчальний заклад з

визначеного боку – відповідальність, турбота про працівників, здатність і

готовність до змін). Збагачення історії відбувається з допомогою ілюстративного

матеріалу. Існують три основні типи візуального контенту, що використовують

при застосуванні сторітеллінгу: ілюстрації, фотографії, що супроводжують текст

та додають йому динаміки; фонові зображення, що створюють настрій, роблять

його цілісним; інфографіка – графічний спосіб передання знань. Сторітеллінг

включає в себе такі види історій: опис як кращих, так і невдалих прикладів

роботи. Методика здійснення самих вдалих проектів – дуже цінний матеріал, який

необхідно зберігати. Особливо важливі ефективні кейси в галузі підготовки

магістрантів та управління проектами. Історії про помилки теж дуже важливі

тому, що часом мають більшу цінність, ніж історії про успіх, та історії з

виокремленням стратегічних моментів у житті магістратури, або навчального

закладу; історії, що демонструють внутрішні цінності та принципи культури

магістратури або навчального закладу. Якщо цінності, норми та правила

навчального закладу подаються у вигляді історій, то вони краще

запам’ятовуються, будуть опрацьовані, та їх можна бути вважати більш

реальними. Ці історії допомагають магістрантові зрозуміти, чого від нього очікує

65

керівник або навчальний заклад, яку поведінку прийнято вважати еталоном;

історії-персоналії – розповідь про найбільш успішних керівників навчальних

закладів, працівників освіти; негативні історії та історії-антивіруси. Негативні

історії – це цинічна природня реакція на офіційну «позитивну» версію.

Протистояти таким оповіданням можна з допомогою історій-антивірусів, що

складаються з таких видів: сократичний діалог, мета якого поставити запитання

таким чином, щоб нейтралізувати антиісторію, звести її до абсурду; різка

метафора, що асоціює негативну критику як дурню; перебільшення-зміна

ключового аспекту історії з метою примусити сприйняти її як гумористичну

оповідь. Це особливий вид сторітеллінгу, тому її треба використовувати з

обережністю, але для професійного спілкування цей інструмент може стати

запорукою успішного управління знаннями [2, с. 183]. Тому, на нашу думку,

сторітеллінг є освітньою технологією, яка спрямована на вирішення завдань

виховання, навчання, наставництва, розвитку, психологічної підготовки,

самоудосконалення та мотивації особистості, а мова, як основний засіб реалізації

сторітеллінгу, – це складний психологічний процес, який неможливо оцінювати,

розвивати окремо від мислення або сприймання. Навчальний матеріал, поданий у

вигляді цікавої захоплюючої історії, сприяє розвитку особистісних якостей

субʼєктів освітньої діяльності, демонструє унікальність їхньої уяви, дозволяє

проявити активність та творчість. За висловом В. Сухомлинського, слово є

«основною зброєю учителя». «В руках вихователя, – наголошував видатний

педагог, – слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках

музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора.

Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля – живопису, без мармуру і різця

– скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи,

педагогіки. Слово – це ніби той місток, через який наука виховання переходить у

мистецтво, майстерність» [4].

Сторітеллінг є ефективним методом навчання, оскільки історії краще

сприймаються, ніж доповіді, описи чи визначення (задіяна не лише раціональна

сторона сприйняття інформації, а й образна), є динамічними. Отже, в межах даної

технології реалізуються принципи доступності навчання, міцності знань та

66

емоційності в навчанні. Використання сторітеллінгу дає можливість субʼєктам

освітньої діяльності описати свої вчинки та почуття, проаналізувати власні дії,

оцінити наслідки та зробити висновки на майбутнє. За допомогою сторітеллінгу

можна отримати такі важливі результати: покращення атмосфери в академічній

групі, зняття напруги, створення невимушеної обстановки та створення

оптимальних шляхів встановлення контакту між викладачем та студентами,

засобом концентрації їхньої уваги, підвищення продуктивності навчально-

пізнавальної діяльності. Як засвідчує аналіз освітньої практики створенню історій

також сприяють: демонстрація відеоматеріалів з відключеним звуком,

самостійний відбір фрагментів фільмів, демонстрація знайомого фільму, з

продовженням та поясненням, самостійне порівняння матеріалу підручника зі

змістом фільму, вистави та висловлення власної точки зору, самостійне виконання

творчої роботи за відеоматеріалом тощо. Основними видами сторітеллінгу є:

культурний – розповідь про цінності, моральність та вірування; cоціальний –

розповідь людей один про одного (розповідь історій з життя відомих людей, що

може стати прикладом для побудови власної життєвої та професійної траєкторії);

міфи, легенди, які відображають культурний контекст; jump story – історії про

містичних істот; cімейний – сімейні легенди зберігають історію родин,

передаються з покоління в покоління та мають повчальний характер; дружній –

такі історії об’єднують друзів, оскільки вони відтворюють певний досвід, який

вони пережили разом; особистий – особисті історії розповідають про власний

досвід та переживання. Отже, сторітеллінг є хорошим способом мотивації,

переконання студентів, який дає змогу надихнути їх на прояв ініціативи в процесі

навчання.

Сторітеллінг – це творча розповідь на відміну від фактичної розповіді (переказу,

опису), яка ґрунтується на роботі сприймання, пам’яті, відтворювальної уяви.

Обов’язковими компонентами такої розповіді мають бути самостійно створені

студентом нові образи, ситуації, дії. При цьому використовується власний

набутий досвід, знання, які синтезуються. Історії залежать від того, для якої саме

аудиторії вони призначені. В історії будь-якого виду є декілька ключових

принципів, які відрізняють її від простого викладу фактів: наявність персонажа,

67

інтриги, сюжету. Складовими частинами історій є герой, сюжет, тема та ідея.

Героєм історії може бути предмет, людина, явище, вигадана істота, природа,

символ тощо. Сюжет повинен містити експозицію, завʼязку, розвиток дій,

кульмінацію та розв’язку. Тому сторітеллінг за відповідних умов може стати

ефективною технологією донесення інформації до аудиторії шляхом створення

повчальних історій з реальними або вигаданими персонажами, поєднавши в собі

психологічні, управлінські та інші аспекти мотивації субʼєктів освітньої

діяльності на відповідні вчинки та отримання максимально високих освітніх

результатів.

Список використаних джерел

1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального

прогнозирования / Д. Белл. – Москва : Academia, 2004. – 778 с.

2. Немченко С. Г. Сторітеллінг як метод підготовки майбутнього керівника

загальноосвітнього навчального закладу до рефлексивного управління /

С. Г. Немченко // Наукові записки Бердянського державного педагогічного

університету. – 2015. – Випуск 2. – С. 182–189.

3. Симмонс А. Сторителлинг. Как использовать силу историй / А. Симмонс.

– Москва : Манн, Иванов и Фербер, 2013. – 272 с.

4. Сухомлинський В. Слово про слово / В. Сухомлинський // Вибрані твори:

У 5-ти т. / ред. кол. О. Г. Дзеверін (голова) та ін. – Т. 5. – Київ : Рад. школа, 1977.

– С. 160.

5. David Armstrong. Managing by Storying Around : A New Method of

Leadership. − New York : Doubleday Currency, 1992. − 249 p.

68

УДК 35.08

В.Д. Кузіна, науковий кореспондентІнституту психології ім. Г.С. КостюкаНАПН України

КРИТЕРІЇ ТА ПОКАЗНИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ПЕРФЕКЦІОНІЗМУ ТА ПРОФЕСІЙНОЇ

ІДЕНТИЧНОСТІ ОФІЦЕРА

Актуальність дослідження. Перфекціоністські настанови особистості

офіцера впливають на процес професійної ідентифікації. Розвинений

деструктивний перфекціонізм заважає становленню активної та стійкої

професійної ідентичності, сприяє порушенню механізмів ідентифікації,

застряганню на рівні невиразної професійної ідентичності зі статусом мораторію

або дифузної професійної ідентичності. З метою вивчення впливу

перфекціоністських настанов на розвиток професійної ідентичності офіцера

необхідно визначити критерії та показників емпіричного дослідження.

Метою дослідження є розроблення цілісної системи критеріїв та

показників емпіричного дослідження впливу перфекціонізму на розвиток

професійної ідентичності офіцера.

Результати теоретичного аналізу проблеми. Для дослідження змістових

характеристик перфекціонізму, як чинника розвитку професійної ідентичності

офіцерів проаналізовано наукові праці українських (О. Блинова, А. Борисюк,

С. Камінська, О. Радзімовська, О. Лоза, T. Титаренко, К. Черемних) та зарубіжних

(О. Золотарьова, Є. Ільїн, Р. Фрост, Д. Хамачек, Б. Ешфорт, О. Харитонова,

Б. Ясько) вчених.

Так взаємозв’язок перфекціонізму та змістових характеристик професійної

ідентичності офіцера доцільно досліджувати за такими критеріями як: когнітивно-

рефлексивний, суб’єктно-особистісний, операційно-регуляційний, результативно-

діяльнісний. При цьому за умови розвиненого неконструктивного перфекціонізму

високого рівня у офіцера, що впливатиме відповідно на професійну

ідентифікацію, застрягання на рівні невиразної професійної ідентичності зі

69

статусом мораторію, дифузному її прояві, доцільним є впровадження

психологічного супроводження процесу оптимізації як перфекціоністських

настанов офіцера так і розвитку професійної ідентичності.

Серед показників когнітивно-рефлексивного критерію визначені такі як:

рівень розвитку перфекціонізму особистості (орієнтованого на себе, адресованого

іншим, соціально обумовленого), перфекціоністські самопрезентації, професійна

обізнаність («образ професії»), уявлення про себе-професіонала (професійний «Я-

образ»), уявлення про професійну спільноту.

Показниками суб’єктно-особистісного є: переживання професійної

затребуваності, самоставлення до себе як компетентного та авторитетного

професіонала, сприйняття ставлення інших до себе-професіонала, цілісність

професійного «Я-образу», самоповага, професійна самооцінка.

Показниками операційно-регуляційного критерію визначено: змістові

характеристики перфекціонізму, задоволеність реалізацією професійного

потенціалу; ставлення до професійної спільноти (професійної приналежності),

стилі професійної ідентичності, професійні домагання, професійні цілі,

мотиваційна тенденція досягнення успіху (уникнення невдачі).

Показниками результативно-діяльнісного є: професійна компетентність,

професійні досягнення, професійна ефективність, функціонально-рольова

поведінка, уміння розв’язувати професійно-зумовлені задачі, професійний

авторитет, оцінка результатів професійної діяльності.

Висновки. Таким чином, емпіричне дослідження змістових характеристик

перфекціонізму як чинника розвитку професійної ідентичності офіцерів доцільно

побудувати на основі розробленої моделі взаємозв’язку їх показників за

когнітивно-рефлексивним, суб’єктно-особистісним, операційно-регуляційним,

результативно-діяльнісним критеріями.

70

УДК 159.923 + 159.942:612.176

О.О. Лелюх-Степанчук, аспірант кафедрипсихології і педагогіки Національногопедагогічного університету іменіМ. П. Драгоманова

ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ ФЕНОМЕНУ

ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ПСИХОЛОГІЇ

Здатність особистості до успішного розвитку безумовно багато в чомупов’язана зі знаннями, уміннями і навичками, ерудицією та здатністю до мисленняв цілому, тобто з рівнем загального інтелекту. Однак у більшості випадків високогорівня загального інтелекту виявляється недостатньо для досягнення успіхів впрофесійній діяльності, гармонізації особистого життя в цілому та успішнійсоціалізації.

В останні роки у психологічній літературі все частіше використовуєтьсятермін «емоційний інтелект», яким позначається сукупності здібностей, знань іумінь, пов'язаних з регулюванням емоційної сфери особистості, необхідних дляуспішної соціалізації та комунікації [2; С.122].

Термін «емоційний інтелект» було введено в психологічну науку наприкінціХХ століття (Дж. Майєр, П.Саловей), але передумови виникнення теоріїемоційного інтелекту беруть свій початок на багато раніше. Появі поняттяемоційного інтелекту у психологічній науці передували численні роботи,присвячені вивченню власне емоцій, їх походження, функціонального значення уповедінці людини, зв’язку емоцій і мислення особистості, а також тенденція дорозширення поняття інтелект та визначення різних його видів [6].

Поняття «емоції» та «інтелект» тривалий час вважалися не порівнянними,оскільки під першим, найчастіше розуміли біологічно зумовлені, інстинктивнідетермінанти людської поведінки, тоді як поняття «інтелект» характеризувало«вищий» рівень організації психічної діяльності живої істоти. З часом утеоретичних дослідженнях був встановлений зв'язок мислення та афекту що далопідставу вченим у своїх працях підкреслювати їх взаємозв’язок [1].

Дослідження інтелекту велося на багато активніше, ніж емоцій, щопояснюється в першу чергу практичними завданнями, що ставились передпсихологами. Вивчення інтелекту було пов’язане із удосконаленням попередньо-

71

створених тестів та із створенням нових моделей інтелекту. У 20-ті рокиминулого століття почали з’являтись такі моделі інтелекту, які розширили йогоструктуру за рахунок включення в її таких здібностей, які забезпечуютьуспішність взаємодії з оточуючими людьми, назвавши їх «соціальнимінтелектом», введений в психологічну науку Е. Торндайком у 1920 році.Запропонований термін, на думку американського вченого, характеризуєтьсяздатністю особистості в досягненні успіху в міжособистісних стосунках іявляється складовою частиною загального інтелекту [5].

Класичне визначення тлумачить емоції як «багатогранні реакції організмуна вплив подразників зовнішнього та внутрішнього середовища, що виявляютьсяу суб’єктивних переживаннях, експресивній поведінці та фізіологічномузбудженні» [3, с.497].

Без сумнівів, емоції посідають вагоме місце у регуляції як деструктивної,так і конструктивної поведінки особистості. Сутність емоційного інтелектуполягає в наявності у суб’єкта соціальної діяльності здатності або уміння, яке даєможливість контролювати свої емоції і розумітися в емоційних реакціяхоточуючих. Різний рівень прояву такої характеристики в тому чи іншому суб’єктівиявляє його можливість використовувати її для ефективності у практичнійдіяльності.

Початком вивчення взаємозв’язку емоцій та інтелекту в зарубіжнійпсихології можна вважати дослідження французьких вчених Т. Рібо та П. Жане.Вчені зазначали, що існує два типи мислення – інтелектуальне та емоційне, алепритримувався думки про те, що емоції руйнуючим чином впливають намисленєву діяльність. В межах дослідження емоційних здібностей Т. Ріборозпочав вивчення емоційної пам’яті [4].

Висновок. Виникненню поняття «емоційний інтелект» передував тривалийшлях наукових пошуків, спочатку вивчаючи окремо емоційні реакції людей таінтелектуальні здібності і поступово вийшовши на новий рівень, об’єднавши їх вєдиний феномен.

Дослідники емоційного інтелекту акцентують увагу, з одного боку, на роліемоцій як механізму регулювання зовнішньої і внутрішньої діяльності, з іншогобоку, включають в зміст цього поняття здатності до саморегуляції. Таким чином,поняття емоційний інтелект використовується для позначення, по-перше, різних

72

аспектів емоційної регуляції інтелектуальної діяльності, по-друге, емоційноїрегуляції соціальної поведінки і довільної регуляції емоцій.

Список використаних джерел1. Андреева И.Н. Понятие и структура эмоционального интеллекта //

Социально-психологические проблемы ментальности: 6-я Международнаянаучно-практическая конференция. – Смоленск, СГПУ, 2004. Ч.1. С. 22-26.

2. Бреслав Г. М. Психология эмоций. – М.: Смысл; Изд. центр «Академия»,2004. – 544 с.

3. Краткий психологический словарь / А.Л. Свенцицкий. – М.: Проспект,2009. – 512 с.

4. Ильин Е. П. Эмоции и чувства. – СПб.: Питер, 2001. – 752 с.5. Социальный интеллект: Теория, измерение, исследования / Под ред.

Д. В. Люсина, Д. В. Ушакова. — М.: Издательствово «Институт психологииРАН», 2004. — 176 с.

6. Mayer J.D. Emotional intelligence and the construction and regulation offeelings / J. D. Mayer, P. Salovey // Applied and Preventive Psychology. – 1995. – Vol.4. – P. 197-208.

УДК 159.942

Д.П. Лисенко, ад’юнкт кафедри морально-психологічного забезпечення діяльностівійськ (сил) гуманітарного інститутуНаціонального університету оборониУкраїни ім. Івана Черняховського,підполковник

КОМАНДИР ЯК СУБ’ЄКТ РОЗВИТКУ ДОВІРИ

В БОЙОВИХ УМОВАХ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Досвід проведення Антитерористичної операції на території Донецької та

Луганської областей засвідчив, що складовою успіху при виконанні завдань за

призначенням, поряд із станом військової техніки та озброєння, рівнем всебічного

забезпечення, є моральна та психологічна готовність особового складу до дій у

73

бойових умовах. Практика застосування військ показує, що одним із чинників

формування психологічної готовності військовослужбовців є довіра підлеглих до

командирів. Саме це та ряд інших обставин спонукали автора звернутися до

досвіду армій провідних країн світу.

Особливий інтерес в цьому контексті становить досвід збройних сил США,

які за даними Міжнародної аналітичної компанії Global Firepowerу займають

перше місце у рейтингу кращих армій світу 2017 року [1].

Проведений аналіз керівних документів та методичних рекомендацій, які

регламентують діяльність органів військового управління та командирів усіх

рівнів збройних сил США під час бойових дій, свідчить про достатньо велику

увагу американських військових спеціалістів до управління військами в бойових

умовах. Змістовно ці питання розкриті в документі ADRP (Army doctrine reference

publication) 6-0 “Управління місією” [2], в якому, по суті, викладена філософія

управління підрозділами під час виконання бойових завдань.

У документі ADRP 6-0 зазначається, що управління місією ґрунтується на

взаємній довірі між штабами, командирами та підлеглими. Наголошується, що

зародження та утвердження взаємної довіри вимагає чимало часу та зусиль.

Довіра не є результатом випадковості, а завойовується наполегливою

повсякденною діяльністю.

Командиру важливо зрозуміти, що від взаємовідносин у військовому

колективі залежить успіх бойових дій. В процесі формування довіри під час

управління місією увага командирів звертається на гармонійне поєднання

мистецтва управління та науки контролю, творчу та вмілу реалізацію владних

повноважень шляхом прийняття своєчасних рішень та прояву лідерських якостей.

Отже, командир повинен прагнути здобути особистий авторитет серед підлеглих,

який посилить його законні владні повноваження. Документ зазначає, що

командир може завоювати довіру своїх підлеглих тільки шляхом дотримання

законів і моральних цінностей, вірності прийнятим принципам управління.

Основою довіри з боку підлеглих повинні стати професійна компетентність,

особистий приклад і чесність командира. Підкреслюється, що особистий

74

авторитет та довіра до командира часто мають більший вплив, ніж його законні

владні повноваження.

Зважаючи на активне впровадження в систему підготовки Збройних Сил

України стандартів НАТО, заслуговує уваги договір стандартизації НАТО Stanag

2565 medstd (далі — стандарт) [3], який містить психологічні поради для лідерів

під час виконання бойових завдань.

В стандарті наголошується, що наріжним каменем ефективності дій

підрозділу є довіра, але її не можна сприймати, як щось належне саме по собі.

Командир повинен заохочувати взаємну довіру між військовослужбовцями

підрозділу та розвивати у підлеглих відчуття довіри до себе. При цьому

зауважується, що збудувати та підтримувати довіру можна за умов відкритості та

доступності, демонструючи компетентність, дотримуючись обіцянок, довіряючи

підлеглим.

Отже, в керівних документах армії США та стандартах НАТО питанню

встановлення відносин довіри між командиром та підлеглими під час виконання

військами бойових завдань приділено значну увагу, достатньо змістовно

визначено роль командира підрозділу як суб’єкта розвитку довіри в бойових

умовах.

Список використаних джерел

1. Електронний ресурс – Режим доступу:

https://www.globalfirepower.com/countries-listing.asp.

2. ADRP (Army doctrine reference publication) 6-0.: [Електрон. Ресурс]. –

Режим доступу: https://fas.org/irp/doddir/army/adrp6_0.pdf.

3. Договір стандартизації НАТО Stanag 2565 medstd. [Електрон. Ресурс]. –

Режим доступу: http://nso.nato.int/nso/nsdd/listpromulg.html.

75

УДК 159.947.2:164.053-057.36

М.Ю. Литвинчук, науковий кореспондентІнституту психології ім. Г.С. КостюкаНАПН України

ОСНОВНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ФОРМУВАННЯ

ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ ПРИКОРДОННИКІВ

ДО ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ У КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ

Представлені методичні рекомендації ґрунтовані на результатахпроведеного дисертаційного пошуку, охоплюють усі компоненти моделі процесуформування психологічної готовності майбутнього прикордонника до прийняттярішень у кризовій ситуації. Дотримання розроблених методичних рекомендаційтакож підвищує професіоналізм викладацького складу.

1. Формування психологічної готовності майбутнього прикордонника доприйняття рішень у кризовій ситуації відбувається шляхом збагачення зміступрограм та навчальних дисциплін психологічною тематикою.

Дослідження доводить необхідність наповнення змісту програм інавчальних дисциплін матеріалом, що актуалізує психологічну готовність досприйняття інформації, мотиваційну сферу, спонукає до саморозвитку курсанта,до дії та породжує професійну активність. Розвиток самоаналізу тасамопізнаннясприяє формуванню життєвих цінностей, патріотизму, впевненості усобі, готовності мати лідерську позицію, перебувати у екстремальній та кризовійситуації.

Формуючи психологічну готовність до перебування у кризовій ситуаціїмайбутнього фахівця прикордонної служби, акцентують увагу на посиленніпотреби в оволодінні знаннями, цікавості до опанування професійних умінь танавичок, самоудосконаленні тощо [1,2]. Це вимагає включення до навчальнихдисциплін матеріалу, який би оптимізував особистісне зростання майбутньогофахівця [3].

2. Необхідним є створення викладачами позитивного психологічногоклімату в колективі та впровадження у навчальний процес соціально-психологічного тренінгу, що сприяє формуванню психологічної готовності допрофесійної діяльності .

У ході дослідження доведено, що створенню позитивної атмосфери назаняттях сприяє впровадження принципів соціально-психологічного тренінгу:

76

активності учасників (майбутні фахівці прикордонної служби постійно залученідо навчальної діяльності, яка повинна викликати цікавість, а не відчуттязобов’язання); дослідницької позиції (створення ситуацій, де прикордонникрозв’язує проблемну ситуацію, досліджує власні психологічні можливості, вивчаєінформацію за межами наданої, намагається віднайти себе); об’єктивуванняповедінки (формує здатність до самоаналізу, самокритики, інтуїції,самоконтролю); відкритості у спілкуванні (розуміня цінностей партнера, умінняманіпулювати, зацікавити співрозмовника, уміння швидко ухвалювати рішеннятощо).

3. Для розвиткупсихолого-педагогічної компетентності ефективним євпровадження у навчальну діяльність комплексну програму формуванняпсихологічної готовності до прийняття рішення у кризовій.

Впровадження спецкурсу «Психологічна готовність до прийняття рішенняу кризовій ситуації» та тренінгу «Мужність та надійність», стимулює мотиваціюй інтерес до набуття психологічних знань, сприяє налагодженню міжособистісноївзаємодії між майбутніми фахівцями прикордонної служби,; підвищує рівеньактивності, самостійності майбутніх фахівців; розвиває здатність до самоаналізу,критичності мислення, інтуїції, емпатії, психологічну готовність до перебування укризовій ситуації, здатність до прийняття рішення у психологічно складнихумовах.

Тренінг «Мужність та надійність» розвиває уміння ухвалюватинестандартні рішення у кризових умовах,дозволяє розібратися в особистіснихпроблемах та їх витоках, реалізовувати особистісний потенціал тощо.

4. Важливу роль відіграє просвітницька діяльність викладачів та психологів,що дозволяє мотивувати майбутніх фахівців до діяльності у кризових умовах.

Ознайомлення майбутнього прикордонника із питанням психологічноїготовності до діяльності у кризових умовах, вагомості наявності психологічнихумінь, демонстрація роботи фахівців прикордонної служби та ролі у діяльностіприкордонника психологічних навичок є необхідним у роботі викладачів тапсихологів. Акцентування уваги на соціальній значимості професії, можливостікар’єрного зростання,дозволяє майбутнім фахівцям відчути перспективи власногорозвитку.

5. Для формування психологічної готовності майбутнього прикордонникадо прийняття рішень у кризовій ситуації потрібно розвивати організаторські,комунікативні, адаптивні вміння.

77

Психологічна готовність до прийняття рішення у кризовій ситуаціїформується в процесі навчання та передбачає наявність знань та вмінь увикладацького складу. Забезпечення різноманітних видів навчальної діяльностімайбутніх прикордонників вимагає від викладацького складу: психологічнихзнань та умінь, зокрема проведення тренінгових занять, уміння згуртувати тазацікавити майбутніх фахівців, організовувати навчальну діяльність ізурахуванням психологічних принципів, застосовувати власні вміння та бутиавторитетом, творчо виявляти себе в різноманітних професійних ситуаціях. Унавчальній діяльності варто дотримуватися гуманістичних і демократичнихпринципів: відкритості, довіри, безоцінності суджень, підтримки тощо. Такіпринципи сприяють розвитку інтелектуальних, організаторських умінь,посилюють творчу активність, стимулюють самовдосконалення та самопізнання.

6. Формування психологічної готовності до прийняття рішення у кризовійситуації передбачає прагнення майбутнього прикордонника до здобуття новогодосвіду, розвитку вміння самоаналізу та самопізнання, наявність базових знань ізпсихології, уміння адекватно застосовувати новітні ідеї, швидко та продуктивноухвалювати рішення у складних ситуаціях, бути надійним та виявлятипсихологічну гнучкість у взаєминах із оточуючими.

Формування психологічної готовності до прийняття рішення у кризовійситуації залежить від соціально-перцептивного інтелекту, зокрема адекватногорозуміння ситуації та її сприйняття у комплексі, використання набутих знань,умінь та навичок.

Психологічна готовність до прийняття рішення у кризовій ситуаціїпередбачає наявність у фахівця: психологічної витримки, володіння собою,ініціативності, сміливості в ухваленні рішень, уміння зберігати працездатність підчас емоційно складної ситуації, надійності, стриманості, оптимізму,пристосованості. Такі якості формуються у процесі навчання та залежать відпрофесійного підходу викладачів навчального закладу.

Список використаних джерел1. Смирнов Б.А., Долгополова Е.В..Психология деятельности в

экстремальных ситуациях. X.: Изд-во Гуманитарный Центр, 2007, - 276 с.2. Сафін О. Д. Психологія управлінської діяльності командира: Навчальний

посібник. – Хмельницький: Академія ПВУ, 1997. – 149 с.3. Про заходи щодо подальшої оптимізації мережі вищих військових

навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальнихзакладів: Постанова Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2012 року №1020 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/

78

УДК 159.923.2

М.М. Лук’яненко, аспірант кафедрипсихології і педагогіки Національногопедагогічного університету іменіМ.П. Драгоманова

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ЦІННІСНОЇ СФЕРИ

У ЗАРУБІЖНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

На сучасному етапі розвитку українського суспільства все більшоїактуальності набувають питання, пов'язані з розвитком цінностей особистості. Їхроль в житті, як окремого індивіда, так і суспільства в цілому надзвичайно велика.За допомогою цінностей та ціннісних орієнтацій відбувається відбір інформації впроцесі спілкування, встановлюються соціальні відносини, формуються афекти(емоції і почуття), навички взаємодії тощо. Цінності мають величезне значення вбудь-якій культурі, оскільки визначають відносини людини з природою,соціумом, найближчим оточенням і самим собою.

Ціннісна сфера людини завжди була одним з найбільш важливих об'єктівдослідження філософії, етики, соціології та психології. Для психології характернерозведення поняття «цінність», «мета», «особистісні цінності», «ціннісніорієнтації особистості». Проблема ціннісної сфери є однією з фундаментальнихпроблем зарубіжної психології.

В різних зарубіжних психологічних школах поняття «цінність» як складоваособистості розглядалося в різному значенні. Так, представники австрійськоїпсихологічної школи X. Еренфельс, А. Мейнонг під цінностями розуміютьвиключно суб’єктивний феномен. X. Еренфельс, стверджував що цінність об’єктадля особистості визначається його бажаністю. За А. Мейнонг, поняття цінностізводиться до можливості переживання почуттів які в особистості викликають тічи інші цінності [9].

Засновник психодинамічного підходу З. Фройд у своїх працяхопосередковано також звертався до проблеми цінностей особистості. Вінрозглядає особистісні, ціннісні компоненти, представлені в Супер-Его, яківключають в себе соціально обумовленні моральні установки, норми поведінки таетичні цінності [6].

79

Розвиток соціального аспекту особистості, якого лише опосередкованоторкається у своїх працях З. Фройд, розглядався у працях його послідовників - А.Адлера, Е. Фромма та ін. Е. Фромм говорив про важливість потреби в сенсі життята у визначенні провідних цінностей людиною. На його думку, кожна людина маєпотребу у цінностях, які будуть спрямовувати її почуття і вчинки [7]. А. Адлер усвоїх працях розглядав типології стилів та смислів життя і типи ціннісноїспрямованості особистості. Він поділяв цінності на фізичні, емоційні таінтелектуальні [8].

Велику роль у вивченні ціннісної сфери відіграють роботи гуманістичнихпсихологів, так К. Роджерс говорив про зовнішні і внутрішні цінності, якісприяють адаптації особистості до соціуму. Він вводить поняття «умовніцінності» - прагнення людини заслужити любов і прихильність оточуючих і вкрайньому своєму прояві [4]. А. Маслоу розглядав цінності як мету, як сходинки,що ведуть до єдиної кінцевої цілі, до самоактуалізації. Вчений виділяє дві основнігрупи цінностей: Б – цінності (цінності буття) – які він визначає як вищі цінності іД – цінності – нижчі цінності. Д-цінності є регресивними, їх людина обирає«заради виживання» і вони являються передумовою функціонування Б-цінностей[2]. Цінність як особистісний сенс розглядав Г. Оллпорт. Він стверджував, щоцінність стає для людини цінністю тільки тоді, коли вона для неї має певнезначення, а джерелом їх більшості для особистості є мораль суспільства [3].

Екзистенційний психолог В. Франкл розумів цінності як смисли, виробленілюдством у процесі історичного розвитку, а людина знаходить сенс життя, тількитоді, коли переживає певні цінності. Він виділяє три групи цінностей: цінностітворчості, цінності переживання і цінності відносин [5].

Наступний етап вивчення цінностей на Заході пов'язаний з ім'ям М. Рокіча,який одним з перших став розглядати систему цінностей як систему. М. Рокічрозуміє під ціннісними орієнтаціями абстрактні ідеї, які є позитивними абонегативними, вони не пов'язані з певним об'єктом або ситуаціями, та виражаютьлюдські переконання про типи поведінки і бажаних цілей [1]. Вчений визначивдва головні види цінностей - інструментальні й термінальні (граничні) [10].

Найбільш поширеною в даний час у західній течії є концепція цінностей Ш.Шварца і В. Білскі, згідно з якою цінності є уявленнями або переконаннями зприводу бажаних кінцевих станів, які виявляються в широкому колі ситуацій,

80

керують вибором і оцінкою дій, подій та впорядковані відповідно до їх відносноїважливості [11].

Таким чином, здійснений нами теоретичний аналіз проблеми вивченняціннісної сфери особистості у зарубіжній психології дає можливістьстверджувати, що даний феномен знайшов відображення у працях представниківпсихоаналітичних, гуманістичних та екзистенційних психологічних школах ірозглядався ними, як найважливіший функціональний компонент структуриособистості, який займає найвищий рівень в ієрархії мотивів, потреб, інтересівлюдини.

Список використаних джерел1. Карандашев В.Н. Методика Шварца для изучения ценностей личности:

концепция и методическое руководство / В.Н. Карандашев. – СПб.:Речь, 2004. –70 с.

2. Маслоу А. Самоактуализация // Психология личности. Тексты / под. ред.Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – С.208-118.

3. Оллпорт Г. Личность в психологи / Г. Оллпорт; пер. с англ. Авидон И.Ю.;ред. Шпионский Л.М. – М.: КСП+; СПб.: Ювента, 1998. – 345 с.

4. Роджерс К. Клиентоцентрированная терапія / К. Роджерс; пер. с англ. –М.: Рефл-бук; Киев: Ваклер, 1997. – 320 с.

5. Франкл В. Человек в поисках смысла / В. Франкл; пер. с англ. и нем.общ. ред. Л.Я. Гозмана, Д.А.Леонтьева. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

6. Фрейд 3. Очерки по психологии сексуальности / 3. Фрейд; пер. с немА.Вяхирева, И.Полякова. – СПб.: Азбука, Азбука-аттикус, 2011. – 256 с.

7. Фромм Э. Психоанализ и этика. – М.: Республика, 1993. - 415 с.8. Хьелл Л. Теории личности / Л. Хьелл, Д. Зиглер – СПб.: Питер Ком, 1999.

– 608 с.9. Яницкий М.С. Ценностные ориентации личности как динамическая

система / М.С. Яницкий. – Кемерово: Кузбассвузиздат, 2000. – 204 с.10. Rokeach M. The nature of human values / M. Rokeach. – New York: Free

Press, 1973. – 438 р.11. Schwartz S. H. Toward a Universal Psychological Structure of Human

Values / S.H. Schwartz, W. Bilsky // Journal of Personality and Social Psychology. –1987. – Vol.58. – № 5. – P.550-562.

81

УДК 159.99

І.О. Меленець, викладач природничихдисциплін ВКНЗ «Коростишівськийпедагогічний коледж ім. І.Я. Франка»Житомирської обласної ради

ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ

СТУДЕНТІВ-ПЕРШОКУРСНИКІВ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

ДО ЗМІНЕНИХ УМОВ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Головне - не замикатися в собі.М.Бучин

У статті наведено теоретичний аналіз існуючих у сучасній науці підходів довивчення проблеми адаптації студентів до навчання у вищих навчальнихзакладах. Подано порівняльну характеристику складових процесу адаптації.Визначено необхідність вивчення питання адаптації студентів до умов навчання уВНЗ України.

У сучасному суспільстві внаслідок багаторазового зростання динамічностіжиття, постійних і досить різких змін у різних сферах (політичній, економічній,матеріальній, геополітичній, освітній тощо) особливі вимоги висуваються доздатності людини бути адекватною цим змінам. Тобто, бути мобільною, гнучкою,динамічною. Це означає необхідність підвищення її адаптаційних можливостей.

Особливою соціальною категорією, безсумнівно, є студентство. Адже цеспецифічна спільність людей, організаційно поєднаних інститутом вищої освіти.Вона характеризується професійною спрямованістю, сформованістю ставлення домайбутньої професії. В соціально-психологічному аспекті студентство порівняноз іншими групами населення відрізняється більш високим освітнім рівнем, більшактивним споживанням культури та високим рівнем пізнавальної мотивації[1, с. 239].

Проблема соціально-психологічної адаптації стала предметом науковогодослідження перш за все, внаслідок об’єктивних та практичних потребсуспільства у вихованні творчої, ідейної особистості. Проблему формування йрозвитку адаптивних характеристик особистості досліджували О. Бондарчук, Н.Колизаєва, Т. Середа; загальні проблеми соціально-психологічної адаптаціїособистості розглядали Б. Ананьєв, Г. Балл, Л. Виготський, О. Леонтьєв;

82

проблему адаптації студентів і молодих спеціалістів розробляли Л. Балабанова,Н. Коломінський, О. Мороз. У наукових дослідженнях Т. Алексєєвої,Н. Герасимової, В. Демченка, В. Скрипник, І. Соколової значна увагаприділяється питанню адаптації студентів до умов навчання у вищомунавчальному закладі.

Мета дослідження – вивчення особливостей процесу адаптації студентів-першокурсників до умов навчання у вищому навчальному закладі та виділеннянапрямів її оптимізації.

Адаптація (лат. adapto — пристосовую) — пристосування, процеспристосування до мінливих умов зовнішнього середовища; пристосування будовиі функцій організмів до умов навколишнього середовища [2, с.24].

Н. Лукашевич розглядає адаптацію як основну умову і механізм людськоїжиттєдіяльності й називає такі ознаки її багатофункціональності:

1) адаптація є необхідною умовою й одночасно засобом оптимізаціївзаємодії людини з природою і соціальним середовищем;

2) сприяє розвитку людини й удосконаленню оточуючого середовища;3) через адаптацію формується соціальна сутність людини;4) адаптація є необхідною при оволодінні людиною будь-яким із видів

діяльності[5, 173].Адаптація як соціальне явище являє собою процес включення особистості в

нове для неї соціальне середовище, зокрема в колектив, становлення її діячем,активною функціонуючою частиною, об'єктом і суб'єктом відносин цьогосередовища, перетворення нового середовища, найближчого оточення в засібжиттєдіяльності. [3, с.283].

Адаптація студентів-першокурсників в умовах нового середовища, в умовахнової системи освіти у вищих навчальних закладах не завжди проходить успішно.Дослідники дійшли висновку, що насамперед в абітурієнтів після періодупсихічного стану радості, успіху, віри в майбутнє, планування перспективстудентського життя, очікування початку навчального року настає цілкомреальний і досить складний для більшості першокурсників період життя.

Багато першокурсників відчувають великі труднощі, пов’язані з відсутністюнавичок самостійної роботи, роботи з підручником та першоджерелами, аналізомінформації великого об’єму, чіткого висловлювання своїх думок [4, с.314-315].

83

Знання індивідуальних особливостей студента, на основі яких будуєтьсясистема включення його в нові види діяльності і нове коло спілкування, даєможливість уникнути дезадаптаційного синдрому, зробити процес адаптаціїпсихологічно комфортним.

Для ефективної взаємодії першокурсника з незвичним для ньогосередовищем існування, в подоланні негативних факторів середовища, впрофілактиці дезадаптивних станів необхідна допомога куратора.

З метою реалізації основних напрямів навчально-виховної діяльності,пропонується використовувати наступні форми роботи куратора зі студентами вперіод адаптаційної кризи: колективні творчі справи; туристичні походи,екскурсії; відвідування спектаклів, концертів, музеїв; читацькі конференції;диспути, дебати, усні журнали; тематичні тижні, предметні олімпіади, зборивідділень; конкурси, інтелектуальні ігри; зустрічі з відомими людьми;відвідування гуртожитку з метою дослідження

побутових умов; контроль куратора за дотриманням студентами правилвнутрішнього розпорядку, проведення індивідуальної виховної роботи.

Розрізняють три форми адаптації студентів-першокурсників до умов вузу:1. Формальна адаптація , стосується пізнавально-інформаційного

пристосування студентів до нового оточення, до структури вищої школи, довимог і своїх зобов’язань;

2. Суспільна адаптація – це процес внутрішньої інтеграції груп студентів-першокурсників і інтеграція цих груп зі студентським оточенням в цілому;

3. Дидактична адаптація, стосується підготовки студентів до нових форм іметодів навчальної роботи у вищій школі [ 3, с.285-287 ]

Важливим аспектом системи адаптації студентів в умовах навчальногозакладу є визначення критеріїв адаптації. Т. Б. Буяльська та М. Д. Прищаквизначають як внутрішні, так і зовнішні критерії процесу та результатусоціально-психологічної адаптації[6, с.85-89].

Комплексне знання сукупності факторів соціально-психологічної адаптації,орієнтація на певні критерії, що характеризують результативність процесівадаптації, є методичним підґрунтям для роботи куратора. На основізапропонованого структурного аналізу будуються як загальна адаптаційна модельдля всієї групи, так і індивідуальні моделі з урахуванням особистісниххарактеристик і потреб кожного студента.

84

Отже, адаптація студентів в умовах вищого навчального закладу єскладним, багатоаспектним, синтетичним, динамічним процесом. Це вимагаєінтегрованого підходу до дослідження проблеми, поєднання зусиль філософії,психології, педагогіки, фізіології, медицини та інших наук. Особливо важливим єпитання розробки і реалізації психолого-педагогічних моделей роботи кураторівщодо адаптації першокурсників в умовах вищого навчального закладу.

Таким чином, успішна адаптація першокурсників до життя та навчання уВНЗ є підґрунтям подальшого розвитку кожного студента як особистості,майбутнього фахівця.

Висновки та перспективи подальшого дослідження. Провівшитеоретичні дослідження, ми дійшли висновку, що незважаючи на певну кількістьнаукових праць із проблеми адаптації студентів до умов навчання у вищій школі,вона розроблена недостатньо. Адже, у психології існують альтернативні поглядина дану проблему, де акцент зроблено на різні домінуючі компоненти даногофеномену.

Важливим завданням залишається наукова розробка методичних підходівдо організації педагогічного процесу з метою зниження напруженостіадаптаційних процесів та формування готовності майбутніх абітурієнтів донавчання у вищому навчальному закладі.

Список використаних джерел1. Зимняя И.А. Педагогическая психология: Учеб. пособие. - Ростов-на-

Дону: Феникс, 1997. – 175с.2. Словник іншомоних слів, за ред. академіка АН УРСР Мельничука О. С.,

2-е вид., вид. Головна редакція УРЕ, м. Київ, 1985. – 775с.3. Педагогика и психология высшей школы. Учеб. пособие для вузов /

Отв.ред.С.И.Самыгин . – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 544с.4. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч.посібник . – К.: Знання,

2005. – 486с.5. Воспитание как элемент механизма адаптивно-развивающей

социализации // Лукашевич Н.П. Социология воспитания : краткий курс лекций /Н.П. Лукашевич. – К. : МАУП, 1996. – С. 154-180.

6. Буяльська Т.Б. Теоретичні аспекти адаптації студентів І курсу донавчання у ВНЗ [Електронний ресурс] / Буяльська Т.Б., Прищак М.Д. – Режимдоступу: http://conf.vntu.edu.ua/humed/2008/txt/Buyalska.php

85

УДК:159.95

І.О. Москальов, ад'юнкт кафедрисуспільних наук Національногоуніверситету оборони України іменіІвана Черняховського

ПРАКТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ЯК ПРОЦЕС, СПРЯМОВАНИЙ

НА ДОСЯГНЕННЯ ОПТИМАЛЬНОГО РЕЗУЛЬТАТУ ДІЯЛЬНОСТІ

(НА ПРИКЛАДІ ЗДІЙСНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ФАХІВЦЯ КОНКРЕТНОЇ

ВІЙСЬКОВОЇ СПЕЦІАЛЬНОСТІ)

Постановка проблеми, її актуальність. Сучасна армія потребує

високоінтелектуальних, досвідчених, ділових, творчих, відповідальних офіцерів,

які дбають про бойову готовність, особовий склад, його морально-психологічний

стан і готовність до виконання завдань за призначенням. Але, перш за все,

військова справа це прикладна діяльність різноманітних фахівців військових

спеціальностей. Сьогодні, як ніколи, враховуючи досвід проведення

антитерористичної операції та необхідність швидкого, суттєвого та якісного

реформування Збройних Сил України, потрібні фахівці здатні діяти успішно та

демонструвати при цьому найефективніший результат, втрачаючи при цьому

якнайменше сил, засобів та часу. Саме так у сучасній науковій психологічній

літературі трактується поняття «професіоналізм» [2 с. 13.]. Необхідною

складовою у діяльності фахівця є добре розвинене практичне мислення.

Досліджуючи цей вид мислення Б.М. Тєплов у своїй праці «Розум полководця»

зазначає що, «талант полководця полягає саме у зведенні складного до простого з

метою вироблення та втілення простих та дієвих рішень» [3 с. 45-46.].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ґрунтовні поняття виокремлення,

дослідження та діагностування практичного мислення належать провідним

зарубіжним (К. Бюлер, М.Я. Басов, Л.С. Виготський, Дж. Гілфорд, О.М. Леонтьєв,

С.Л. Рубінштейн, Р. Стернберг, Б.М. Теплов, Д.М. Завалишина, М.М. Кашапов,

Ю.К. Корнилов, О.К. Тихомиров) та вітчизняним (Г.С. Костюк, С.П. Бочарова,

Л.М.Карамушка, В.В. Кліменко, Т.В. Косма, С.Д. Максименко, Є.О. Мілерян,

В.О. Моляко, І.Д. Пасічник, Н.І. Пов’якель, В.В. Рибалка, М.Л. Смульсон,

86

В.В. Ягупов та ін.) науковцям, в яких містяться аналіз дій людини у практичних

ситуаціях, буденній діяльності, розкриваються основні відмінності теоретичного і

практичного мислення, є обґрунтування практичного мислення як важливої

складової інтелектуальної діяльності людини.

Як правило, практичне мислення розглядається у дихотомії із теоретичним як

два полюса одного конструкта, як два види мислення. Виділяється п'ять функцій

мислення, які є спільними для обох видів мислення: орієнтація в ситуації, оцінка,

постановка проблеми, вирішення проблеми та пошук протиріч. Відмінності між

видами мислення вкладаються в різноманітну суттєву представленість даних

функцій.

1. Орієнтація в ситуації. Практичне мислення проявляється як уточнення,

деталізація, конкретизація, приведення прикладів, а теоретичне - як узагальнення,

аналогії, власне категоризація.

2. Оцінка. Практичне мислення проявляється через оцінку одиничної,

конкретної ситуації, а теоретичне - через оцінку загальної ситуації.

3. Постановка і вирішення проблеми. Практичне мислення ставить проблеми

«Що робити? Які заходи здійснити ?», а теоретичне - «Чому це відбувається?»

4. Пошук протиріччя. Практичне мислення проявляється як пошук протиріч і

постановка проблеми, засобом вирішення якої може бути запропонована

інформація, а теоретичне мислення - як прийняття проблеми до інформації,

інформація розглядається як пізнавальна.

Аналіз наукових праць вищезазначених науковців засвідчує як

різноманітність наукових підходів, так і недостатність, невизначеність і

багатофакторність умов, що пов'язані з розв'язанням проблемної ситуації

практичного мислення. Проте ґрунтуючись на даному аналізі можна виділити риси

практичного мислення, загальні для різних теорій:

1) Вирішення проблемної ситуації в умовах невизначеності (недостатність,

надлишковість, багатозначність умов);

2) Невідривність від практичної діяльності;

3) Бачення проблемної ситуації конкретно (виділення тих характеристик, які

впливають на об’єкт або можуть бути задіяні тут та зараз);

87

4) Бачення проблемної ситуації цілісно (у контексті власного фізичного стану

та стану елементів проблемної ситуації)

5) Орієнтування на дію, результат

6) Винайдення не ідеально вірного, а саме оптимального (найкращого)

рішення враховуючи умови що склалися [2 с. 23-26.].

Метою статті є виокремлення основних відмінностей практичного

мислення та аналіз таких понять як «професіоналізм» та «розвинене практичне

мислення».

Викладення основного матеріалу. На думку багатьох вітчизняних та

зарубіжних науковців, базовою характеристикою практичного мислення можна

вважати спрямованість на перетворення об’єктів що пізнаються, явищ, ситуацій.

Тоді цілком очевидним стає той факт, що професіонал на відміну від

непрофесіонала здатен здійснювати такі перетворення більш швидко, якісно, з

меншою ймовірністю помилок та мінімальними затратами часу та енергії.

У даному контексті цікавим є дослідження, проведене Ю.К. Корніловим,

яке наочно вказує на відмінності у вирішенні практичних ситуацій певної

професійної діяльності між професіоналами та студентами-практиками. Під час

проведення дослідження спостерігалася низка тенденцій.

1) Студенти у вирішенні професійних завдань проявляють виражену

конфронтаційну спрямованість на відміну від практиків, сприймаючи значну

кількість ситуацій (42%) як конфліктні. Відповідний показник у практиків склав

11%. Студенти також частіше готові використовувати жорсткі заходи впливу для

досягнення цілей.

2) Студенти схильні приймати до вирішення всі запропоновані їм ситуації (в

середньому 97%). Професіонали - практики набагато обережніше беруться до

вирішення ситуацій. У більшості випадків вони намагаються уникнути

розгортання проблемної ситуації і намагаються всіма силами її запобігти.

3) Представляючи вирішення професійної проблемної ситуації, студенти

значно частіше, ніж практики, розгортають широкий діапазон варіантів рішень.

Професіонали намагаються максимально конкретизувати ситуацію та

запропонувати оптимальне рішення [2 с. 57-61.].

88

Таким чином Ю.К. Корнілов виокремлює наступні особливості, притаманні

професіоналам:

1) Вміння виокремлювати проблемну ситуацію (бачення загального при

одночасній увазі до деталей);

2) Сформованість когнитивних утворень (узагальнень) під впливом знань та

досвіду;

3) Сформованість критеріїв ефективної поведінки у проблемній ситуації;

4) Професіонал приймає не краще, а оптимальне рішення в умовах що

склалися, усі ризики, наслідки, плануємий результат та можливість впливати на

об’єкт у процесі виконання задачі.

Поняття «узагальнення» Ю.К. Корнілов пояснює як певні когнитивні

утворення, заготовки дій, що сформовані під впливом минулого досвіду. Ці

утворення є згорнутими, але у проблемній ситуації вони допомагають,

обмежуючи можливий спектр рішень, економлячи час, енергію та зменшуючи

імовірність помилок. Проте узагальнення у певних умовах можуть мати

негативний вплив, наприклад на фоні підвищеної ригідності суб’єкта не

дозволяють віднайти ефективне рішення навіть у нескладній проблемній ситуації.

Це зайвий раз доводить, що мислення є складним інтегральним процесом і перебіг

мисленнєвих процесів залежить від багатьох складових (ціннісно-мотиваційної,

когнітивної, емоційно-вольової та ін.) [2 с. 78].

Розглянемо на прикладі роботу практичного мислення військового фахівця

конкретної військової спеціальності, наприклад, офіцера-артилериста (автором

розглядається дана спеціальність ґрунтуючись на власному двадцятирічному

практичному досвіді та спостереженнях).

Основним завданням офіцера-артилериста є вміння ефективно виконувати

завдання із вогневого ураження противника артилерійськими засобами.

Виконання даного завдання супроводжується наступними особливостями та

труднощами:

1) Завдання виконуються, як правило із закритої вогневої позиції, тобто,

офіцер-артилерист не бачить безпосередньо саму ціль, це супроводжується

великою кількістю розрахунків, а сам характер процесу із наочно-дійового

89

перетворюється у дещо абстрагований, що потребує розвиненого математичного

та просторового мислення;

2) Значна обмеженість у часі, великий обсяг послідовно пов’язаних між

собою розрахунків, значний ризик бути ураженим противником, який скоріше

відкрив вогонь, значний рівень інтерферентності під час виконання задач є стрес-

факторами що негативно впливають на виконання даної діяльності;

3) Під час вирішення задач із підготовки для стрільби, офіцер-артилерист

має можливість варіювати деякими факторами, тобто осмислено допускати деяку

кількість некритичних помилок, задля економії часу та досягнення загального

позитивного кінцевого результату.

Відповідно до вимог статті 180 Курсу підготовки артилерії [1 с. 59-60.],

вогневе завдання оцінюється за трьома показниками: час, точність та кількість

допущених помилок у рішенні (помилки поділяються на критичні та некритичні)

табл. 1.

Таблиця 1

Правила оцінки умов виконання вогневого завдання

ОцінкаУмови «відмінно» «добре» «задовільно»П о м и л о к н е б і л ь ш е1. Рішення командира (начальника)

та його виконання Двох Трьох чотирьохУ нормі2. Час виконання вогневого

завдання (робочий час) «відмінно» «добре» «задовільно»Відхилення від норми3. Точність вогню

«відмінно» «добре» «задовільно»

Загальна оцінка виконання вогневого завдання визначається за оцінками

умов, наведених у таблиці 1, і вважається:

«відмінно» – якщо всі умови оцінені «відмінно»;

«добре» – якщо всі умови оцінені не нижче «добре»;

«задовільно» – якщо всі умови оцінені не нижче «задовільно».

«незадовільно» - якщо одне із умов оцінено «незадовільно».

Тобто, для того щоб успішно виконати завдання, необхідно збалансовано

враховувати усі три фактори та ризики проблемної ситуації. Загальна оцінка

90

враховується по найнижчій із трьох оцінок, а у бойових умовах ціна занадто

висока, людські втрати та невиконання бойового завдання

Порівняємо на конкретному прикладі порядок здійснення мисленнєвого

процесу під час аналітичного розрахунку курсантом-артилеристом та досвідченим

офіцером-артилеристом. Так, курсант-артилерист, має відповідні знання, але не

має практичного досвіду. Отримавши початкові дані, або умови виконання

завдання (тактичну обстановку, характер цілі, координати, порядок ураження та

ін.) намагається максимально швидко та точно вирішити завдання. Конкретно,

завдання полягає у графічно-аналітичному розрахунку установок для стрільби

(вибір першочергової цілі для ураження, виду заряду, снаряду, установки

підривника, порядку ведення вогню, розрахунок прицілу, стрибка, довороту від

основного напрямку стрільби, рівня, віяла та ін.) Намагаючись в умовах дії стрес-

факторів, реальних або штучно створених (ліміт часу, висока ціна помилки,

значний обсяг інформації) виконати поставлене завдання курсант максимально

зосереджується на усьому, в результаті або допускає помилку, або не встигає за

часовими показниками.

Зовсім інакше відбувається аналогічний процес у діяльності професіонала

офіцера-артилериста. В процесі вирішення подібних завдань в офіцера-

артилериста сформувалися певні когнітивні конструкти (узагальнення),

просторове мислення (він здатен просторово уявити траєкторію польоту снаряду,

та що відбудеться, якщо змінити значення певних установок для стрільби).

Розуміючи числову, кутову та графічну залежність між величинами він здатен

виділити головне для здійснення аналітичних розрахунків. Таким чином

зекономити час, зусилля та впевнено іди до запланованого результату. У процесі

вирішення подібних задач із часом намагається створити певні «узагальнення» не

тільки у мисленні, а й матеріальні, тобто кожен офіцер-артилерист у процесі

діяльності користується різноманітними таблицями, схемами, формулами,

довідковими даними, які у процесі діяльності постійно намагається удосконалити,

тобто зробити «під себе». Це теж є певним процесом професіоналізації. У процесі

виконання завдань, офіцер-артилерист навіть, порушує певні математичні

91

постулати та закони, виходячи з міркувань доцільності. Так, не заглиблюючись у

суть процесу специфіки артилерійських розрахунків, наведемо приклад.

Для розрахунку дирекційного кута та дальності до цілі, як проміжну

величину нам необхідно розрахувати певний коефіцієнт. Цей коефіцієнт

неможливо представити як певну графічну залежність. На його розрахунок кожен

раз витрачається дуже велика частка відведеного часу, розрахунок є складним

(уявляємо найгірший варіант, відсутність електронних засобів розрахунку) та

часто призводить до помилок, що потім призводять до загальної помилки у

розрахунку даних для стрільби.

Сутність розрахунку коефіцієнта зводиться до поділу меншого три або

чотиризначного числа на подібне число, але завжди більше за значенням від

попереднього. Тобто відповідь завжди позитивна, але менше одиниці (наприклад

0,345). Ще однією умовою для розрахунку для визначення даного коефіцієнта є

точність – три цифри після коми, тобто до тисячних. Здійснення математичної дії

ділення меншого числа на більше, без застосування калькулятора, «у стовпчик» в

умовах ліміту часу та великого обсягу оперативної інформації, завдання складне.

Якщо діяти математично вірно, необхідно витратити багато часу, ризикуючи не

виконати завдання. Професіонал офіцер-артилерист, маючи розвинене практичне

мислення, намагається вирішити це завдання по своєму. Знаючи, що точність

розрахунку має бути до тисячних, а помилка у цифрі третього порядку (тобто

тисячних) у діапазоні ±2 призведе до відхилення максимум у 20 метрів на відстані

стрільби у 10 кілометрів, що цілком задовольняє точності і не є критичним, з

метою значної економії часу використовує спрощений та з математичної точки

зору цілком невірний метод розрахунку. Цей метод дозволяє досягти необхідної

точності (більша точність не призведе до збільшення ефективності тому її

досягнення е марним), але найголовніше дозволяє значно зменшити час та

ймовірність помилки (даний «невірний» метод ділення «у стовпчик» є простим:

Під час поділу меншого на більше число не додавати до діленого 0, а зменшувати

та заокруглювати кожного разу дільник, це математично невірно, але дуже

спрошує розрахунок та економить час).

92

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином

практичне мислення професіонала характеризується чіткою спрямованістю на

реалізацію діяльності, досягненням оптимального, найкращого у визначених

умовах результату. Мислення оперує згорненими когнітивними конструктами,

узагальненнями, які дозволяють зменшити ступінь невизначеності у проблемній

ситуації. Професіоналу властиво бачити сутність явищ у дрібницях, вміти чітко

виявляти суть проблеми, іди на ризик за потреби виважено та осмислено.

Проте процес практичного мислення складний за своєю сутністю і залежить

від багатьох факторів. Напрямком подальших досліджень буде залежність

спрямованості практичного мислення від мотиваційної спрямованості

особистості, емоційно-вольових якостей та ін.

Список використаних джерел

1. Курс підготовки артилерії Збройних Сил України (артилерійська бригада

(реактивний артилерійський полк), дивізіон, батарея, взвод, гармата)

Затверджений наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України 30

грудня 2013 року №731 – К. Варта 2013. – 174 с.

2. Субъект и объект практического мышления. Коллективная монография /

Под ред. А.В. Карпова, Ю.К.Корнилова. — Ярославль: «Ремдер», 2004 — с.

3. Теплов Б. М. Ум полководця / Б.М. Теплов // Психология мышления :

[хрестоматия / под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, В.Ф. Спиридонова, М.В Фаликман,

В.В. Петухова]. – [2-е изд., перераб., и доп.] / Б. М. Теплов. – М.: АСТ: Астрель,

2008. – С. 634-640. – (Хрестоматия по психологии).

93

УДК 35: 343.431

Г.Ю. Мустафаєв, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ТОРГІВЛЯ ЛЮДЬМИ ЯК СКЛАДНЕ СУЧАСНЕ

СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Спробуємо розібратись з таким соціальним явищем, як торгівля людьми.

Ще з початку 90-х рр. минулого сторіччя країни колишнього СРСР зіштовхнулися

з проблемою торгівлі людьми. Використовуючи складну економічну ситуацію,

високий рівень безробіття і правову недосконалість захисту громадян молодих

держав, нечисті на руку ділки почали організовувати кримінальний бізнес –

запрошувати громадян пострадянських країн працювати за кордоном, де вони

зазнавали жорсткої експлуатації, заробляючи мізерні гроші собі і тисячі для

організаторів цього бізнесу.

Експорт «живого товару» здійснюється в Росію, Туреччину, Італію, Іспанію,

Німеччину, Югославію, Угорщину, Грецію, Чехію, Арабські Емірати, Ізраїль,

США та інші країни. Чоловіків експлуатують як будівельників, шахтарів; жінок –

як домогосподарок, швачок, мийниць посуду. Крім звичайної експлуатації, жінки

зіштовхуються ще з однією її формою – сексуальною експлуатацією, що

приносить найбільші прибутки у сфері торгівлі людьми.

Торгівля людьми не визнає державних кордонів, не зважає на відмінності

між розвинутими державами і державами, що розвиваються. Вона легко

адаптується як до бідності, так і до розкоші, є актуальною майже для всіх народів.

Проблема торгівлі людьми має глибокі історичні й етнонаціональні корені. На

різних етапах свого розвитку людство по-різному ставилося до неї. Спочатку

ставлення до торгівлі людьми було досить ліберальним, купівля- продаж людини

розглядалася як засіб законного збагачення. Згодом людське співтовариство

усвідомило неможливість існування такої форми збагачення, оскільки це

дискримінувало людину, принижувало її гідність. Почалася багатовікова боротьба

з цим ганебним явищем, яка не тільки не вщухає і сьогодні, а й, навпаки,

підсилюється. Будучи пов'язаною із секс-індустрією і фінансовими махінаціями,

94

торгівля людьми часто стосується інтимних сторін людського життя, впливаючи

на розвиток усього суспільства, перетворюючи людину на раба.

Незважаючи на значимість цієї проблеми і великий суспільний інтерес до

неї, єдиного визначення суті і змісту самої торгівлі людьми довгий час не

існувало. Більш того, дискусійними є навіть підходи до такого визначення. Аналіз

міжнародно-правових актів і наукових публікацій дозволяє виділити декілька

підходів до з'ясування сутності торгівлі людьми.

Часто торгівля людьми розглядається як проблема боротьби зі злочинністю.

Стратегія протидії їй полягає в цьому випадку в застосуванні кримінального

покарання, розвитку міжнародної координації дій поліції й інших заходів, що

дають можливість більш ефективно переслідувати злочинців. У цьому розумінні

боротьба з торгівлею людьми обмежується боротьбою із злочинністю.

Практика країн, у яких прийняте законодавство проти торгівлі людьми,

свідчить, що багато потерпілих мають негативний досвід спілкування з поліцією.

Застосування такого підходу містить ризик для потерпілих, оскільки їх часто

використовують як свідків у кримінальних справах без забезпечення належного

захисту і підтримки. Такий підхід до визначення суті торгівлі людьми

використовувався, насамперед, представниками поліції й інших правоохоронних

органів, хоча останнім часом на міжнародному рівні усе більше уваги

приділяється проблемам захисту свідків і потерпілих, що беруть участь у судових

процесах проти торговців людьми.

В останні роки у зв'язку із збільшенням потоку нелегальних мігрантів і

посиленням міграційних процесів у всьому світі торгівля людьми все більше

ототожнюється з нелегальною міграцією, особливо в країнах Західної Європи і

Північної Америки. У рамках цього підходу запобігання торгівлі людьми означає

запобігання в'їзду потенційних жертв в ту чи іншу країну. Боротьба проти торгівлі

людьми перетворюється, таким чином, у боротьбу проти нелегальної міграції.

Репресивними заходами в галузі міграції є тверда візова політика, суворий

прикордонний контроль, криміналізація дій осіб, що сприяють нелегальному

в'їзду чи перебуванню нелегальних мігрантів.

Торгівля людьми розглядається і як проблема розподілу трудових ресурсів у

світовому чи регіональному масштабах, у контексті трудової міграції і примусової

95

праці. Розгляд проблеми через призму організації праці приводить до висновку,

що торгівля людьми – не що інше, як експлуатація людини, примус її до

виконання тих чи інших трудових функцій. Протидія торгівлі людьми з погляду

прихильників такого підходу зводиться до створення належних умов роботи, що

виключають примусову працю й експлуатацію людини.

Найдавнішим підходом до визначення суті торгівлі людьми є моральний,

який засуджує проституцію, рабство та інші форми експлуатації. З цього погляду

торгівля людьми розглядається як зло, що завдає шкоди моральним підвалинам

суспільства. Дуже часто торгівлю людьми розглядають у контексті проблеми

проституції. Досліджуючи цей аспект проблеми, необхідно відмежовувати

добровільну проституцію та примусову.

Торгівля людьми розглядається також як порушення прав людини, за яке

повинні нести відповідальність держави. Важливим етапом в утвердженні такої

концепції стала Всесвітня конференція з прав людини, що відбулася у Відні у

1993 р., коли вперше насильство над жінками було визнано порушенням прав

людини. Саме з позицій захисту прав людини в останні роки розроблявся ряд

міжнародних документів щодо боротьби з торгівлею людьми. Це, наприклад,

Гаазька міністерська декларація (1997 р.), Конвенція ООН щодо боротьби з

транснаціональною організованою злочинністю (2000 р.), Брюссельська

декларація (2002 р.), в яких підкреслюється, що торгівля людьми – це порушення

людських прав.

Відповідно до кожного з цих підходів формулюються не тільки визначення

торгівлі людьми, але й заходи щодо боротьби з нею, добираються відповідні

ресурси. Перераховані вище методологічні підходи можна розподілити на дві

групи. Перша поєднує репресивні напрями щодо боротьби з торгівлею людьми.

Вони націлені на придушення організованої злочинності, нелегальної міграції та

проституції. Інша поєднує підходи, що базуються на ідеях підвищення і зміцнення

статусу людини в суспільстві, розширенні її прав, що у перспективі виключать

саму можливість продавати чи купувати людей. Репресивні стратегії вимагають

обережності при їх застосуванні, оскільки вони можуть нашкодити самим

потерпілим від торгівлі людьми. Ці методологічні підходи в тій чи іншій мірі

96

знайшли своє відображення у визначеннях цього явища в міжнародно-правових

актах і національних законодавствах.

Процес торгівлі людьми може включати особу або групу осіб, починаючи з

вербувальника і закінчуючи останньою особою, що купує чи одержує жертву

(наприклад, власник секс-магазину). Це може бути особа, що утримує людину в

умовах рабства чи застосовує стосовно нього методи, тотожні рабству, примусову

працю, наприклад, примусове використання в промисловості, сільському

господарстві, рибальстві або в індустрії жебрацтва, у роботі служницею чи в

примусовому шлюбі. Важливою особливістю сучасного визначення торгівлі

людьми є виключення як обов'язкової ознаки перетинання державних кордонів.

Велика кількість випадків такої «внутрішньої» торгівлі здійснюється шляхом

переміщення людей з одного регіону в іншій у межах однієї країни. Такі особи

страждають від насильства не менше тих, кому доводиться перетинати кордон.

Основними елементами акту торгівлі людьми є:

– купівля-продаж людини;

– наявність обману;

– насильство;

– боргова кабала;

– експлуатація різних можливостей і здібностей людини.

Оскільки значний відсоток у кримінальному явищі торгівлі людьми

припадає на жінок та дівчат, яких продають з метою використання у примусовій

проституції, то створювалося враження, що саме торгівля жінками покриває

собою весь феномен торгівлі людьми. Таке сприйняття проблеми тривалий час

було досить стійким, закріплювалося в міжнародних документах і національному

законодавстві багатьох країн світу, зокрема в Конвенції ООН «Про боротьбу з

торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами», що була

прийнята в 1949 р.

Насправді поняття «торгівля людьми» охоплює більш широке коло

соціальних явищ. Предметом торгівлі може бути будь-як особа незалежно від

статі і віку: чоловіки – з метою експлуатації в праці, діти – з метою використання

в жебрацтві, будь-яка особа – для вилучення і трансплантації органів. Торгівля

жінками є лише складовою частиною феномена торгівлі людьми. Такий підхід

97

закріплено у Протоколі про попередження та припинення торгівлі людьми,

зокрема жінками та дітьми, і про покарання за неї.

Форми торгівлі людьми: примусова праця, у тому числі в «потогінному

виробництві»; секс-торгівля: організація «цивільної» проституції, організація

військової проституції, організація секс-туризму; домашнє рабство: шлюби з

примусу, у тому числі через систему «наречених поштою»; примусові

репродуктивні функції, включаючи народження дитини; примусове донорство(продаж людей для трансплантації органів і тканин); примусове

усиновлення/удочеріння.

«Торгівля людьми означає здійснювані з метою експлуатації вербування,

перевезення, передачу, переховування або одержання людей шляхом погрози,

силою чи її застосування чи інших форм примусу, викрадення, шахрайства,

обману, зловживання владою чи уразливістю становища або шляхом підкупу, у

вигляді платежів чи вигод, для одержання згоди особи, що контролює іншу

особу». Ст.3 Протоколу про попередження та припинення торгівлі людьми,

зокрема жінками та дітьми, і про покарання за неї.

У національному законодавстві поняття торгівлі людьми вперше з'явилося

1998 р., коли до Кримінального кодексу України була включена ст. 1241 з

аналогічною назвою. У чинному КК України законодавець зберіг кримінально-

правову заборону торгівлі людьми, більш чітко визначивши в ст. 149 поняття

цього злочину. Торгівля людьми в Україні характеризується високим рівнем

латентності, що, у свою чергу, обумовлено низкою факторів, одним з яких є

неможливість усебічного вивчення проблеми й об'єктивного висвітлення його

результатів традиційними методами.

Серед причин поширення торгівлі людьми в пострадянських країнах є як

внутрішні, так і зовнішні чинники. Перше місце серед внутрішніх чинників

посідає скрутне економічне становище, неможливість одержати гідну роботу, що

тягне за собою бідність і безвихідь. Особливо це стосується українських жінок.

Фемінізація бідності сприяє пошуку будь-яких заробітків, навіть без урахування

можливих негативних наслідків. Дослідники з різних країн помітили, що в цій

ситуації жінки швидше погоджуються на роботу, що не відповідає їхньому рівню

освіти і кваліфікації, у той час як чоловіки в подібній ситуації коливаються з

98

прийняттям рішення щодо виїзду працювати за кордон або зовсім не бажають

працювати. Зростає кількість родин, де жінки є основними годувальницями, на

яких лежить відповідальність за всю сім’ю.

«Профілактика і превентивна робота є найбільш розвинутими формами

роботи щодо протидії торгівлі людьми в Україні. Найбільш складним етапом є

ліквідація причин явища торгівлі людьми. Для цього необхідно ліквідувати

бідність у країні і поліпшити матеріальне становище українців».

З матеріалів експертного опитування Основним соціально-економічним

чинником, що дотепер сприяє зростанню трудової міграції за кордон з України, є

наслідки довготривалої стагнації економіки, невдале реформування економічних

відносин тощо. Результатом цього стало значне зменшення валового

внутрішнього продукту в Україні (протягом десяти років спад перевищив 60%).

Усе це негативно вплинуло на рівень життя населення України й окремих її

регіонів, розшарування соціальних категорій і прошарків, на можливість

зайнятості й отримання бажаних доходів. Так, середньомісячна заробітна плата в

цілому по Україні за 2002 р. становила 376,33 грн., або 103,1 % до рівня

прожиткового мінімуму на одного працюючого (365 грн.) [1, 4]. У багатьох

регіонах України вчасно не виплачується заробітна плата. Спостерігається

унікальне явище обвального зниження рівня життя тієї частини населення, що за

світовими стандартами відноситься до «середнього класу». Ситуація

ускладнюється тим, що процес міграції швидко стає криміногенним, оскільки

дешева робоча сила виступає основою надприбутків посередників як в Україні,

так і за її межами. Крім того, фахівці відмічають посилення загальної

криміналізації суспільства.

Існування цієї проблеми експерти в ході опитування пов’язували передусім з

проблемами виховання. «Якщо існує повага до себе, своїх рідних, до своєї

держави, людина ніколи не піде на торгівлю людьми. Крім того, у це коло

потрапляють жінки з сіл, з проблемних та бідних сімей. У них немає роботи, що й

штовхає їх на скоєння злочину. Проблема існує, тому що стикаються два фактори

– ті, хто готові організувати виїзд, і ті, хто бажає виїжджати. Їх інтереси

сходяться. І тоді скоюється злочин. Для вербувальників дуже важливим є

визначення кола осіб, яких можна вербувати. Вони демонструють знання

99

людської психології. Ніколи не кажуть, що хтось стане об’єктом злочину. Також

існує суттєва проблема відмивання брудних грошей. Ніхто поки що не порахував,

які прибутки отримують торгівці людьми в Україні. Хоча це дуже великі гроші».

З матеріалів експертного опитування: «Бідність, неможливість

працевлаштуватися й отримати освіту через корумпованість майже всіх сфер

життєдіяльності є одним з головних чинників залучення до кримінального бізнесу

великої кількості людей. І насамперед це стосується підліткової частини

населення України, яка, розуміючи батьківську неспроможність забезпечити

родину належним чином, у багатьох випадках стає на шлях учинення злочинів»

[2, 91–92].

Низький рівень життя і високий рівень безробіття змушує українців шукати

роботу за межами країни. Найбільш доступною для українських жінок сферою

заробітку за кордоном є сексуальна індустрія, причому в нелегальному її варіанті.

Безпосереднє спілкування з жінками, що бажають їхати працювати за кордон, і з

тими, хто повернувся звідти, свідчить, що негативну роль у поширенні торгівлі

людьми в Україні відіграє недостатня поінформованість українських громадян

щодо можливостей працевлаштування, а також про наслідки нелегального

перебування за кордоном.

До правових чинників можна віднести відсутність реально працюючої

системи захисту потерпілих від торговців «живим товаром» як в Україні, так і за її

межами. До цього часу в Україні не прийнятий закон про соціальний захист

українських громадян за кордоном. Практично не працює і програма захисту

свідків. Не існує правового захисту громадян від свавілля влади, бюрократизму,

невиплати заробітної платні. Багато хто з експертів наголошував, що однією зголовних перешкод у діяльності щодо протидії торгівлі людьми в україні є

наявність корумпованості державних службовців усіх рівнів влади.«Жах ситуації в тому, що молоді люди не бачать перспектив для життя та

самореалізації в українському суспільстві. Батьки не бачать перспектив для своїх

дітей. Вища освіта не стає запорукою нормального забезпеченого життя». З

матеріалів експертного опитування.

Крім того, існування торгівлі людьми зумовлюють також зовнішні чинники,

процеси глобалізації економіки та міграції. І тут абсолютно зрозуміло, що

100

ліквідувати ці глобальні чинники ми не зможемо ніколи. Але потрібно їх вивчати,

розуміти, щоб враховувати у діяльності з протидії торгівлі людьми. Важливими

чинниками, що стимулюють міграцію, є наявність визначеної соціальної мережі

за кордоном. За даними дослідження, проведеного у 2002– 2003 рр. Міжнародною

організацією праці в Україні і Республіці Молдова, у більшості мігрантів, як

благополучних, так і жертв торгівлі людьми, за кордоном працює хтось із родичів

або близьких друзів, що сприяє поінформованості потенційних мігрантів про

можливість працевлаштування за кордоном і значно полегшує їм процес міграції.

Найбільше ризикують стати потерпілими від торгівлі людьми ті, хто виїжджає в

далеке зарубіжжя з метою нелегального працевлаштування через посередника,

який бере на себе фінансування поїздки – оформлення візи і закордонного

паспорта, придбання квитків. Ці грошові витрати є додатковим мотивуючим

чинником, що не дозволяє людині відмовитися від поїздки у випадку виникнення

сумнівів щодо безпеки, вони ж стають і причиною того, що мігранти не можуть

добровільно залишити роботу, тому що повинні повернути борги.

Серед зовнішніх чинників поширення торгівлі людьми слід зазначити

відкриття кордонів, що спрощує можливості для туризму і пошуку роботи;

інтернаціоналізацію тіньової економіки; формування міжнародних кримінальних

об'єднань; зростання розриву між багатими і бідними країнами; лояльне до

проституції законодавство багатьох країн світу; корумпованість представників

державних органів. Аналіз матеріалів, що надходять від правоохоронних органів

зарубіжних країн, представників МВС за кордоном і дипломатичних

представництв та консульських установ України в інших державах, свідчать про

тенденцію збільшення нелегального вивозу громадянок України до інших держав

з подальшим їх використанням у сфері секс-бізнесу. На адресу НЦБ Інтерполу в

Україні протягом 2002 р. надійшло 742 повідомлення з тридцяти країн щодо

громадян України, котрі були причетні до скоєння злочинів, пов'язаних із

торгівлею людьми, і потерпілих, здебільшого з Туреччини (126), Німеччини (61),

Італії (42) та Бельгії (24).

За оцінками працівників правоохоронних органів України, жінок, що

потрапляють до торговців людьми, можна розподілити на 4 категорії. Першу

категорію становлять ті, котрі виїхали за кордон за власним бажанням з метою

101

працевлаштування і сподівалися, що займатимуться проституцією, але надалі

стали жертвами торгівлі людьми (після того як вони певний час відпрацюють

повіями, їх перепродують іншим хазяям). Друга категорія жінок – ті, хто виїхав за

кордон за власним бажанням з надією працевлаштуватися офіціантками,

танцівницями, прибиральницями тощо, але їх спіткала така ж доля. Третю

категорію становлять жінки, які виїхали за кордон за власним бажанням, але,

будучи обманутими ще на території своєї держави, також стали жертвами

торговців людьми (під видом працевлаштування вивозять за кордон, відбирають

документи, продають власникам борделів). До четвертої відносять тих, що

потерпіли від торгівлі людьми на території своєї країни і були вивезені за кордон

проти своєї волі, шляхом залякування тощо. Потрібно відзначити, що жінки, котрі

вивозяться в зарубіжні країни з метою використання в секс-бізнесі, становлять

вкрай ізольовану і безправну групу. Порушення прав людини і насильства серед

них носять масовий характер. Жінки працюють по 12–15 годин, а часто й

цілодобово у секс-клубах, бюро інтимних послуг, власники яких, крім того,

використовують їх прибиральницями, офіціантками або домашніми робітницями.

Шантажуванням і залякуванням сутенери цілком підкоряють їх собі. Очевидно,

що в таких умовах жінки страждають від психологічних, моральних і фізичних

чинників.

Істотним моментом є те, що досить часто людина перебуває в країні

нелегально. Офіційні документи, за якими вони в'їхали до країни призначення,

часто втрачають чинність через порушення терміну перебування. У більшість

країн Західної Європи візи видаються лише на три місяці без права на роботу. Це

так звані туристичні візи. Крім того, майже в кожному випадку сутенери

вилучають особисті документи (паспорти). Людину переконують, що сам факт

перебування на нелегальному становищі уже зумовлює багато негативних

наслідків. Тому особа сама зацікавлена уникати контактів із представниками

влади, що, у свою чергу, унеможливлює будь-який правовий захист. З огляду на

всі ці обставини не дивно, що жертви секс-бізнесу дуже рідко наважуються

називати своїх сутенерів і свідчити проти них у судах. До того ж, незнання

іноземної мови стає перешкодою в спілкуванні жертви з представниками влади.

102

Значні соціальні і психологічні проблеми виникають у наших

співвітчизників унаслідок того, що вони не знають, законів, традицій і мови

країни, в якій опинилися, мають цілковито хибні уявлення щодо реальних умов

життя за кордоном. За оперативними даними, жінка за кордоном може бути

продана за ціною в межах від 500 до 2000 дол. США, залежно від країни

перебування. Загальний прибуток кримінальних структур від торгівлі «живим

товаром», за оцінками експертів ООН, наприкінці 90-х р. минулого століття

становив 7–12 млрд. дол. Частина кримінальних прибутків у подальшому

використовується для вербування та вивезення нових жертв, створення

різноманітних організацій, які під виглядом працевлаштування, туризму,

одруження з іноземцями, модельного бізнесу підшукують молодих жінок з метою

вербування, вивозу та продажу за кордон.

Для виявлення потерпілих та осіб, причетних до торгівлі людьми, у лютому

2002 р. в Україні у міжнародному аеропорту «Бориспіль» та міжнародному

морському порту «Одеса» створено оперативні групи карного розшуку для

проведення, у взаємодії з підрозділами СБУ та Держкомкордону, відповідних

оперативно-розшукових заходів.

Указом Президента України від 18. 02. 2002 р. №143 «Про заходи щодо

дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян» визначено,

що боротьба з торгівлею людьми є одним із пріоритетних напрямів діяльності

правоохоронних органів України. На виконання доручення Президента України та

Кабінету Міністрів України Державним комітетом України у справах сім’ї та

молоді спільно з іншими зацікавленими міністерствами та відомствами

розроблено нову «Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002–2005

роки» (від 5 червня 2002 р. № 766). Мета програми – запобігання торгівлі людьми,

особливо жінками та дітьми, кримінальне переслідування осіб, причетних до

торгівлі людьми, захист та реінтеграція потерпілих внаслідок цього злочину.

Міжвідомчу координацію щодо заходів, визначених Комплексною програмою,

згідно з постановою Кабінету Міністрів України, здійснює Міжвідомча

координаційна рада з питань протидії торгівлі людьми.

Головним же завданням органів внутрішніх справ є запобігання, виявлення,

розкриття та розслідування злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми, притягнення

103

до відповідальності причетних до них осіб, а також надання спільно з іншими

державними та недержавними організаціями допомоги потерпілим. За

результатами вжитих організаційних та проведених оперативно-розшукових

заходів, у тому числі з правоохоронними органами зарубіжних держав, протягом

2002 р. органами внутрішніх справ виявлено 169 злочинів, передбачених ст. 149

Кримінального кодексу України (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо

передачі людини), що на 79 фактів, або на 87,7% більше, ніж у попередньому

році. До кримінальної відповідальності притягнуто понад 250 осіб. Виявлено та

повернуто на Україну понад 400 потерпілих жінок, 28 з них – неповнолітні.

Закінчено досудовим слідством 52 кримінальні справи та передано на судовий

розгляд 46 кримінальних справ, порушених стосовно торгівців людьми.

За даними Міністерства внутрішніх справ України протягом першого

кварталу 2003 р. виявлено 73 злочини, передбачених тією ж 149 статтею КК

України, що на 50 фактів (або на 217%) більше, ніж за аналогічний період 2002 р.

До кримінальної відповідальності притягнуто понад 70 осіб (29 жінок та 41

чоловік), як громадян України, так і іноземців. 33 обвинуваченим обрано

запобіжний захід – взяття під варту, 7 оголошено в розшук.

У рамках проведення оперативно-розшукових заходів підрозділами органів

МВС України в областях виявлено та повернуто в Україну 181 потерпілого від

торгівлі людьми, з них: 128 жінок, 38 чоловіків, 14 неповнолітніх та 1 малолітня

дівчинка. Оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України

знешкоджено 28 організованих злочинних угруповань, що займалися торгівлею

«живим товаром». Найбільша кількість виявлених злочинів припадає на

Полтавську (13), Херсонську (9), Луганську (7) та Харківську (5) області, а також

на м. Київ (8) та м. Севастополь (6).

У цілому, з часу введення в дію кримінальної відповідальності за торгівлю

людьми (березень 1998 р.), правоохоронними органами держави викрито 387

злочинів зазначеної категорії (1998 р. – 2, 1999 р. – 11, 2000 р. – 42, 2001 р. – 90,

2002 р. –169, І квартал 2003 р. – 73). За результатами І кварталу 2003 р. розкрито

49 злочинів, передбачених ст. 302 КК України (створення або утримання місць

розпусти і звідництво), що є свого роду підґрунтям для торгівлі людьми, та

знешкоджено 5 організованих злочинних угруповань, які спеціалізувалися в

104

цьому виді протиправної діяльності. Окрім цього виявлено 53 злочини,

передбачені ст. 301 КК України (ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження

порнографічних предметів), що на 7 фактів, або на 17% більше, ніж за

аналогічний період у попередньому році. Вилучено понад 325 одиниць продукції

порнографічного змісту на загальну суму 4515 грн. Підрозділами органів МВС

України в областях викрито також 40 злочинів, передбачених ст. 303 КК України

(проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією), в тому

числі 8 – за сутенерство або участь в організованих групах.

Звичайно, зазначена кількість виявлених злочинів не відповідає реальним

масштабам явища торгівлі людьми. Зокрема, слід зазначити, що власне торгівля

людьми, тобто дії, що являють собою елементи складу злочину, передбаченого ст.

149 КК України, відбуваються, як правило, за межами України. Ці злочини значно

розтягнені у часі та просторі, інколи від моменту вербування до моменту продажу

людини проходить декілька місяців. Крім того, для цієї категорії злочинів

характерний високий рівень латентності, небажання потерпілих звертатися із

заявами до правоохоронних органів та свідчити в суді, що значно ускладнює

роботу з їх виявлення, документування та розслідування.

Злочини вчиняються злочинними групами з досить високим рівнем

організованості. Відповідно до цього визначається їх внутрішньогруповий

розподіл ролей (організатор, вербувальники, провідники, кур'єри, іноземні

покупці, особи, які організовують отримання закордонних паспортів через

паспортні служби). Оформлення закордонних паспортів, одержання віз, злочинне

угруповання бере на себе. Документи оформляються або легально, або ж злочинці

намагаються домовитися з працівниками державної паспортної та імміграційної

служби. У всіх випадках для неповнолітніх дівчат паспорти виготовляються з

використанням фальсифікованих даних. Плату за виготовлення паспорта вносять

злочинці і саме цим ставлять потерпілих у боргову залежність.

Працівники МВС України беруть участь у проведенні спільних

міжнародних операцій, зокрема міжнародної операції «Соняшник», яка

проводилася Європолом, щодо перекриття каналів вивезення жінок з України до

Італії з метою їх подальшої сексуальної експлуатації та втягнення в боргову

кабалу.

105

У період з 2 по 4 жовтня 2002 р., в рамках реалізації практичного етапу

операції «Соняшник-2», МВС України разом з представниками італійських

правоохоронних органів проведені спільні оперативно-розшукові заходи та слідчі

дії зі встановлення злочинних угруповань та окремих осіб, що діють на території

обох держав та причетні до вчинення злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми.

Проведено певну роботу щодо ратифікації Палермської Конвенції проти

транснаціональної організованої злочинності, яку Україна підписала спільно з

іншими країнами світу у грудні 2000 р. Підготовлено законопроект про внесення

змін до редакції ст. 149 КК України (торгівля людьми). Ратифікація Конвенції

ООН державами-учасниками забезпечить єдиний підхід до тлумачення поняття

«торгівля людьми», розширить можливості розслідування та кримінального

переслідування учасників організованих злочинних угруповань. Як бачимо,

торгівля людьми на сьогоднішній день є дуже актуальною проблемою для

України. Серед усіх видів торгівлі людьми найбільшого поширення набула

торгівля жінками і дівчатами з метою сексуальної експлуатації. Торгівля людьми,

які вивозяться з України, як правило, відбувається на території інших країн, тому

боротьба з цим явищем може бути ефективною лише за умов співпраці державних

органів влади, урядових і недержавних організацій та міжнародних структур.

Експерти, які брали участь у нашому дослідженні, одностайно відмічали

наявність певних змін у ситуації з торгівлею людьми в Україні. «Певна еволюція

відбувається, зокрема змінюються методи та підходи злочинних угруповань,

методи вербування, групи ризику. Коли почалася широка інформаційна кампанія,

злочинці почали вербувати потерпілих з невеликих міст, де рівень інформованості

набагато нижчий. Після прийняття відповідних заходів державою, після

оголошення у ЗМІ наслідків розглянутих у судах перших справ торгівців «живим

товаром» трохи змінилися їхні дії, вони почали пристосовуватися до нових умов.

Є інформація, що кількість вивезених за кордон людей переходить у якість.

Змінюється форма прикриття вивезення: наприклад, туристична поїздка, і це не

створює нові проблеми для органів, які займаються протидією цим явищам.

Торгівці стурбовані тим, що стаття, наближена до міжнародних норм, розширює

можливості покарання». З матеріалів експертного опитування.

106

Ці зміни, на думку експертів, мають такі вияви: 1. У рабствопотрапляють і чоловіки. Вони за кордоном працюють 12–15 годин на добу, без

вихідних і не мають можливості повернутися у свою країну. 2. Стала з'являтисяінформація про факти торгівлі дітьми. 3. Торгівці висувають більше вимог до

якості товару. 4. Нові місця пошуку товару. Торгівці переходять до вербування усільській місцевості. 5. Більш завуальованим та законспірованим є вербування. 6.

Злочинці також виходять на новий рівень роботи. 7. Вербувальники беруть насебе більше роботи: вони знаходять людей, самостійно оформляють їм

документи, самі перевозять їх через кордон і передають у руки покупцеві закордоном, одержуючи відразу гроші. Раніш вербувальники займалися лише

вербуванням і оформленням документів. Решту функцій виконували інші злочинці.У такій ситуації вербувальники часто не одержували обіцяні їм гроші.

«Необхідно інтенсивніше інформувати самих торгівців людьми про

невигідність цього виду бізнесу. Вони повинні знати, це діяння криміналізовано

статтями КК України. Як до них добратися? Використовувати ці сюжети у

фільмах, у спеціальних публікаціях, а також у програмах телебачення

присвячених правовій тематиці. Деякі торгівці людьми навіть самі не знають, що

вони здійснюють злочин і що такий злочин існує». З матеріалів експертного

опитування.

8. Змінюються форми торгівлі людьми. 9. Змінюються шляхи вивезення. 10.Поширюється внутрішня торгівля – з метою втягнення до порнобізнесу та

проституції дітей, в тому числі на замовлення іноземців. 11. Зростаютьмасштаби проблеми. «Українське законодавство передбачає досить суворе

покарання за торгівлю людьми, однак залишається мотивація у людей для виїзду

за кордон і високі прибутки від цього кримінального бізнесу у тих, хто вивозить.

Що обумовлює те, що найближчим часом, поки не запрацюють міжнародні

механізми, які передбачаються конвенцією ООН, у найближчі 3–5 років змін не

відбудеться. Саме коли почнеться реальна співпраця та взаємодія на

міжнародному рівні, тоді проблеми у торгівців людьми будуть відчутними». З

матеріалів експертного опитування.

Таким чином, дослідження ще раз підтвердило той висновок, що торгівля

людьми – це складне явище, зумовлене багатьма взаємопов’язаними чинниками. І

107

тому воно вимагає від держави та суспільства комплексних заходів протидії –

законодавчих, організаційних, адміністративних (розглядатимуться у наступних

розділах). Проте в економічній ситуації, що склалася в Україні, можливості для

реалізації такого підходу вельми обмежені. Майже всі експерти наголошували на

необхідності профілактичної роботи: адже попередження злочинів завжди

дешевше, ніж подолання їх наслідків.

«Профілактика – це і є ліквідація причин. Це головне. Боротьба з

наслідками злочинів – невід’ємна частина державної протидії, але вона має стояти

на другому плані. Тому основні зусилля держави повинні зосереджуватися на

ліквідації причин. Потрібне дотримання конституційного права громадян України

– права на працю та достойну оплату цієї праці. Головна проблема –

неможливість для людей реалізувати себе в Україні. Явище торгівлі людьми не

стало б таким масовим, якщо б не було безробіття». З матеріалів експертного

опитування.

На жаль, профілактична робота громадською думкою дуже часто

тлумачиться лише як проведення інформаційних кампаній та освітньої діяльності,

що спостерігається на рівні не тільки міжнародних і неурядових організацій, але й

державних структур різних країн, які намагаються протидіяти торгівлі людьми.

Насправді ж, система заходів профілактики з протидії торгівлі людьми має

включати цілий комплекс заходів, таких, як:

- розробка ініціатив і вжиття заходів для створення належних соціальних та

економічних умов для груп ризику;

- проведення досліджень із проблем протидії торгівлі людьми;

- проведення моніторингу з проблем протидії торгівлі людьми;

- розробка програм заохочення роботодавців до наймання осіб із групи

ризику;

- розробка програм, спрямованих на розв’язання конкретних соціальних

проблем, які сприяють розширенню сфери діяльності торговців людьми;

- підвищення інформованості суспільства про небезпечні ситуації, в яких

можуть опинитися потенційні жертви торгівлі людьми, про засоби захисту, які

надаються державою і спеціальними установами, про засоби карного й

адміністративного впливу, здійснювані державою щодо протидії торгівлі людьми;

108

- розробка і реалізація освітніх програм, адресованих педагогам та учням

освітніх закладів, установ для дітей-сиріт, а також батькам учнів, безробітним і

особам із груп ризику, жертвам торгівлі людьми;

- заходи з підготовки працівників органів виконавчої влади, що займаються

питаннями протидії торгівлі людьми.

«Проблема полягає в тому, що відсутнє цілісне концептуальне забезпечення

діяльності щодо протидії торгівлі людьми в Україні. І як це не парадоксально

звучить, після більш ніж п’яти років активної діяльності української держави,

недержавних та міжнародних організацій (насправді на перше місце треба було б

поставити неурядові організації, на друге – міжнародні, на третє – державні

органи за мірою їх включення в діяльність з попередження торгівлі людьми)

необхідно створити концепцію протидії торгівлі людьми в Україні, задіявши

фахівців, вчених, розглядаючи цю проблеми в контексті загрози національній

безпеці держави в цілому». З матеріалів експертного опитування.

Викладене дозволяє зробити висновок, що торгівля людьми – неприпустиме

суспільне явище, якому необхідно рішуче протидіяти. Боротьба з ним вимагає

розробки ефективних методів протидії як на державному, так і міжнародному

рівнях. При цьому слід неодмінно враховувати, що торгівля живим товаром як

асоціальне, кримінальне явище має особливість пристосовуватися до нових умов

життя, змінювати свої форми і методи залежно від економічної і соціальної

ситуації у кожній конкретній країні, у світі взагалі.

Список використаних джерел1. Торгівля людьми з України з метою трудової і сексуальної експлуатації:

Проект звіту про результати дослідження / НДІ праці і зайнятості населення

Міністерства праці та соціальної політики України і НАН України; Центр

соціальних експертиз Інституту соціології НАН України; Міжнародний жіночий

правозахисний центр «Ла Страда – Україна». – К., 2003. – С. 2.

2. Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу

незаконну угоду щодо передачі людини. – Луганськ, 2003. – 120 с.

109

УДК 159.9:316.6

В.М. Невмержицький, к. психол. н.,доцент, провідний науковий співробітниклабораторії психології навчання іменіІ.О. Синиці Інституту психології іменіГ.С. Костюка НАПН України

ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ CУБ’ЄКТІВ ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ

ДО УМОВ КРИЗОВИХ ВИКЛИКІВ

Адаптація людини до оточуючого середовища є однією з важливих проблемпсихологічної науки. Розвиток суспільства в умовах кризових викликівобумовлює нагальну потребу у вивченні феномену адаптації, зокрема, у перебігуособистісної взаємодії cубєктів освітнього простору. Недостатня адаптованістьтих, хто навчається, до умов перебування в колективі і до освітнього процесу,переважання сили стресорів над адаптаційними можливостями призводить дозниження ефективності навчання і погіршення їх психічного здоров’я.

За визначенням С. Д. Максименка, психічна адаптація - це процес взаємодіїособистості з середовищем, при якому особистість повинна враховуватиособливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечитизадоволення своїх основних потреб і реалізацію значимих ланцюгів [1]. Прицьому автор вказує, що психічна адаптація може бути представлена як результатдіяльності цілісної системи, що управляється самостійно.

Згідно Г.О. Балла, розгляд адаптації як підпорядкування індивідасередовищу не може виступати в ролі пояснювального принципу при аналізіфункціонування (тим більше розвитку) особистості. Тобто, у широкому розумінні,адаптація – це тенденція до встановлення рівноваги між індивідом і середовищемза умови, що індивід (як активна підсистема) не руйнується і, більше того,підтримуються визначені параметри його функціонування [2].

Також, адаптацію можливо визначити як процес взаємодії людини ісоціального середовища, внаслідок якого напрацьовуються стратегії поведінки,адекватні реальним умовам; процес залучення індивіда до соціуму і суспільногожиття, навчання поведінці в колективі, самоствердженні і виконанні різнихсоціальних ролей.

Процес адаптації передбачає наявність резервів у людини відноснозабезпечення діяльності та виживання в умовах підвищеної стресогенності

110

зовнішнього середовища, що постійно змінюється. Серед основних стресорів, щодіють на людей в нашій державі, найчастіше вказуються: несприятлива соціально-економічна ситуація, ріст злочинності, погіршення екології, психічніперенавантаження тощо [3].

Розглянемо взаємозв’язок між індивідуальними відмінностями людини таможливостями подолання стресу. Деякі особи є більш успішними в подоланністресу, інші відчувають себе більш вразливими до його впливу.

Позитивне або негативне самосприйняття людини має велике значення уподолання стресу. Воно є важливою складовою самооцінки. Люди, які маютьгарну думку про себе, відповідно мають високу самооцінку. Вони впевнені у собі,знають свої якості та спроможності і, таким чином, обирають адекватні цьомуцілі. Самооцінка впливає на те, як вони реагують на стрес [4]. У людей з низькоюсамооцінкою, реакція на стрес є більш інтенсивною, ніж у тих, хто має високусамооцінку [5, 6].

Поняття сили є більш складним, ніж самооцінка. “Сильніˮ особистостіконтролюють своє життя, знають власні особисті цінності та цілі, вірять у своїздібності, є більш орієнтованими на виклики життя і більш схильні до ризику [7].Такі особистості частіше долають стрес, ніж ті, яких не можна назвати сильними.Деякі люди переконані в тому, що вони визначають свою долю, інші вважають,що все, що відбувається з ними в житті, залежить від удачі або випадковості. Упершому випадку, ми говоримо про внутрішній локус контролю, у другому, прозовнішній. Особи з внутрішнім локусом контролю реагують на стрес інакше, ніжті, що мають зовнішній локус. Коли перші зазнають впливу стресора, вонипереконані в тому, що зможуть самостійно контролювати перебіг стресу іподолати його наслідки. Тому вони намагаються взяти під контроль це явище.Інші відмовляються від протидії стресовій ситуації і сприймають її пасивно.Замість того, щоб щось робити і, таким чином, знизити вплив стресу, такі особипіддаються стресовій ситуації. Тобто, люди із зовнішнім локусом контролю,відчувають себе в стресових ситуаціях часто безпорадними і зазнають впливустресу частіше, ніж ті, хто з мужністю та впевненістю його долають.

Розглянемо зв’язок гнучкості і ригідності з впливом стресу на особистість.Особистості, яких називають гнучкими, реагують на вплив стресорів інакше, ніжригідні [5]. Для гнучких особистостей характерне те, що вони кращепристосовуються до змін, сприймають почуття інших та є більш відкритими. Приприйнятті рішень вони відчувають труднощі, тому що у них немає чітко

111

визначених правил поведінки в окремих ситуаціях. Основними джерелами стресудля гнучких особистостей є виконання непритаманної ролі та рольовий конфлікту середовищі, в якому вони перебувають. Ці люди є схильними до інновацій тазацікавленими в діяльності, вони є експансивними та відповідально відносятьсядо виконання завдань. Гнучкі особистості часто вирішують настільки багатозавдань, що інколи не можуть їх реалізувати. Середовище їх діяльностірозширюється до тих пір, поки не настає межа фізичної спроможності виконуватидодаткові завдання [5]. Гнучкі особистості готові змінювати свою поведінку,якщо обставини дозволяють їм зменшити психічну напругу. Для них характернимє те, що вони готові виконувати великий обсяг робіт. В окремих випадках,усвідомивши те, що самостійно, у визначений термін, її не виконають, змінюютьсвою стратегію та звертаються за допомогою до колег.

Ригідні особистості мають догматичний погляд на життя, є більш закритимита менш прислухаються до побажань, потреб та почуттів інших людей. У нихбільшою є потреба в упорядкованості життя. Вони менш схильні добезрозсудності, мислять більш критично, не є толерантними до слабкості інших.Відчуття стресу відрізняється у ригідних та гнучких особистостей. Для ригіднихособистостей характерне те, що вони:

- часто заперечують наявність психічної напруги. Така особа просто нереагує на вплив стрес-факторів та намагається ігнорувати їх;

- уникають тих, хто їх перевантажує, і намагаються бути від них подалі;- якщо відчувають стрес, звертаються за допомогою до свого керівника. Це

ефективний спосіб подолання занадто великих навантажень тому, що при цьомукерівник може: захистити цю особу від рольових конфліктів, рольовоїневизначеності та перевантажень, за рахунок зменшення вимог до їх роботи,окреслити коло їх обов’язків і допомогти у визначенні пріоритетів освітньоїдіяльності та проведення вільного часу;

- реагують на вплив стрес-факторів, у середовищі їх діяльності, надмірноювитратою енергетичних ресурсів. Вони присвячують більше часу професійнійдіяльності, але нехтують іншими аспектами свого життя.

Діяльність cуб’єктів освітнього простору, в перебігу їх особистісноївзаємодії, відбувається в умовах змін та підвищеної стресогенності середовища,що постійно змінюється, і, саме процес адаптації потребує наявності у людинирезервів для забезпечення цієї діяльності.

112

Термін “стрес” часто використовується в повсякденному житті. Коли мичуємо це слово, спочатку думаємо про щось неприємне, про те, що нам загрожуєі, на що ми не можемо вплинути. Стрес допоміг людям вижити протягомтривалого часу, проте, в сучасних умовах, він став одним з їхніх головних ворогів.Він є причиною численних негативних наслідків, таких як: нещасні випадки,хвороби, передчасна смерть, самогубства, проблеми у відносинах та психічненапруженння. Ніхто не є повністю стійким до впливу стресу. Він може вразитикожного, тому що це важлива частина нашого життя. Стрес виникає якнеминучий наслідок наших відносин з довкіллям, до якого ми повинніадаптуватися. Певна місцевість походження та проживання людини, у якій бувдосягнутий оптимальний рівень адаптації, може викликати у неї почуттяпсихологічного та соціального комфорту. Зокрема, це сприяє виникненню любовідо своєї Батьківщини, формуванні почуття патріотизму.

Процес адаптації cуб’єктів освітнього простору являє собою складний,динамічний процес фізіологічної, фізичної та соціально-психологічної перебудовиособистості відповідно до нових вимог. Цей процес містить такі складові, якфізіологічна, фізична, соціально-психологічна та професійна.

Список використаних джерел1. Максименко С., Максименко К., Главник О. (упорядн.) Адаптація дитини

до школи. - К.:Мікрос-СВС, 2003. - 111 с. - (Психологічний інструментарій).2. Балл Г.А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности //

Вопросы психологии. – 1980. – №1. – С. 92-100.3. Кокун О. М. Психофізіологія / О.М. Кокун // Навч посібн. - К.: Центр

навчальної літератури, 2006. - 184 с.4. Nowack, K. Who are the hardy? // Training and Development Journal. –Volume 40. – 1986. – Р. 116– 118.5. Kahn, R. L., Wolfe, D. M., Quinn, R.P., Snoek, J. D., Rosenthal, R. A.

Organizational Stress: Studies in Role Conflict and Ambiguity. – N.Y.: John Wiley,1964. – 470 p.

6. Davis, M., Robbins Eshelman, E., McKay M. The Relaxation and StressReduction Workbook. – Oakland: New Harbinger Pubns Inc., 2000. – 294 р.

7. Tosi, H.L., Mero, N.P. The Fundamentals of Organizational Behavior. –Oxford: Blackwell Publishing Ltd, 2003. – 316 р.

113

УДК 378.637.016

В.І. Осьодло, д. психол. н., професор,заслужений працівник освіти України,начальник Гуманітарного інститутуНаціонального університету оборониУкраїни ім. І. Черняховського

ФЕНОМЕН ПОСТТРАВМАТИЧНОГО ЗРОСТАННЯ

ЯК ПЕРСПЕКТИВНИЙ НАПРЯМ1ОК ДОСЛІДЖЕНЬ

У ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙСЬКОВІЙ ПСИХОЛОГІЇ

На сьогоднішній день українське суспільство постало перед складним

викликом – гібридною війною. Вона виходить за межі традиційних понять про

збройний конфлікт. Набуває комбінованого характеру, перетворюючись на

клубок політичних інтриг, запеклої боротьби за політико-економічне домінування

над країною, за території, ресурси й фінансові потоки. У цій новій реальності

існування нашого соціуму, як ніколи раніше, актуалізувалась потреба розуміння

змін, які відбуваються на індивідуально-психологічному рівні життєтворення

кожного учасника збройного конфлікту.

Традиційно, досвід збройного протистояння асоціювався з негативними

психологічними змінами. Тривалий час вважалося, що участь у бойових діях

виключно негативно впливає на особистість військовослужбовця, змінюючи її

внутрішній світ, емоційні стани, цінності, погляди на життя тощо. Однак в останні

роки у світовій психологічній науці спостерігається стрімка зміна парадигм. На

противагу традиційній “патологізованій” парадигмі, все активніше

протиставляється нова – позитивно орієнтована. З’являється все більше

досліджень, у яких не лише констатується деструктивний бік участі у бойових

діях, але й емпірично підтверджуються позитивні, адаптаційні зміни особистості

внаслідок переживання подібного досвіду.

У західній психології позитивні наслідки травматичного досвіду знайшли

своє представлення у концепції посттравматичного зростання (posttraumatic

growth). Піонери дослідження цього феномену Р. Тедескі та Л. Калхоун

114

визначають посттравматичне зростання як “досвід позитивних змін, унаслідок

боротьби зі значною життєвою кризою” [3, с.1].

На сьогоднішній день феномен посттравматичного зростання особистості

займає провідне місце за кількістю щорічних досліджень та публікацій. Для

прикладу можна навести наступні статистично-аналітичні дані. Якщо в своїй

оглядовій статті 2004 року С. Джозеф та А. Лінлей констатували наявність 40

наукових робіт на цю тематику, то в аналогічній за спрямуванням роботі, але

опублікованій у 2006 році, В. С. Гелгесон та К. А. Рейнольдс налічують вже 87

таких наукових робіт [1]. Зараз ця цифра збільшилася в сотні разів. Лише на вище

зазначену наукову статтю в пошуковій системі “Google Scholar” налічується

близько 1360 наукових посилань. Така ж тенденція спостерігається і по статті

Р. Тедескі та Л. Калхоун “Анкета посттравматичного зростання: вимірювання

позитивних наслідків травми” (1996 р.), у якій вперше було розроблено

інструментарій для вимірювання цього феномену [2]. На сьогодні ця робота

налічує близько 4050 наукових посилань .

Розглядаючи феномен посттравматичного зростання, слід провести чітку

диференціацію між ним та деякими пов’язаними чи подібними концептами.

Зокрема, феномен посттравматичного зростання повинен бути чітко

диференційований від таких відомих теоретичних концептів, як психологічна

резільєнтність, життєстійкість, диспозиційний оптимізм та почуття узгодженості.

Всі ці концепти описують певні особистісні характеристики, що дозволяють

людині доволі успішно протистояти негараздам різного походження. На

противагу цьому посттравматичне зростання, в першу чергу, відображає якісну

трансформацію функціонування людини.

На сьогоднішній день посттравматичне зростання як психологічний

феномен концептуалізується в трьох теоретичних моделях: функціонально-

дискриптивна модель запропонована Р.Тедескі й Л. Калхоун, особистісно-

центрована модель запропонована С. Джозефом та біопсихосоціальна модель

М.Крістофер. На нашу думку, найбільш повною та вичерпною є функціонально-

описова модель [3].

115

Функціонально-дескриптивна модель посттравматичного зростання була

розроблена в світлі теоретичних поглядів соціально-когнітивного підходу до

посттравматичного стресу сформованого відомою американською дослідницею

Р. Янофф-Бульман. Цей підхід припускає, що у своєму функціонуванні людина

керується загальним набором базисних уявлень (basic assumptions) про світ та

себе. Вони спрямовують людські дії, допомагають зрозуміти причино-наслідкові

зв’язки між подіями та формують розуміння сенсу й мети життя. На думку авторів

функціонально-дескриптивної моделі, травматична подія завдає руйнівного

впливу всім основним базисним уявленням. В особи руйнується більшість

схематичних структур, які керували розумінням, прийняттям рішень і

осмисленням світу. Відбувається повне нівелювання значення фундаментальних

уявлень про доброзичливість, передбачуваність та контрольованість останнього.

У межах функціонально-дискриптивної моделі посттравматичне зростання

розглядається як потенційний наслідок когнітивної спроби переоцінити та

реконструювати початкові, дотравматичні уявлення про світ. Шлях від

травматичної події до травматичного зростання пролягає насамперед через

когнітивну обробку набутого досвіду: спочатку запускається процес

автоматичного пригадування травматичної події, у свідомість мимовільно

втручаються мимовільні думки та спогади, що супроводжується помітними

симптомами емоційного дистресу. Згодом, коли долається дистрес та досягається

певний рівень усвідомлення того, що трапилося, автоматичне пригадування

поступається місцем довільному рефлексивному переосмисленню травматичного

досвіду. Обробка інформації в такий спосіб дозволяє особистості зосереджуватися

на розумінні набутого досвіду, зрештою віднаходити смисли у створенні нового

життєвого наративу. Таким чином, змістом феномену посттравматичного

зростання є перебудова світоуявлення, що похитнулося внаслідок пережитої

травми, з акомодацією набутого досвіду

Проте, не зважаючи на вищезазначену тенденцію до стрімкого нарощення

наукових напрацювань в межах тематики посттравматичного зростання,

теоретична концептуалізація цього феномену ще не завершена. На даний час

116

існує значна кількість теоретичних та емпіричних протиріч, які або лише відносно

нещодавно отримали остаточне вирішення або і досі його потребують.

Зокрема, можна виділити три сфери найзапекліших дебатів:

1. Об’єктивізація посттравматичного зростання;

2. Сфери прояву посттравматичного зростання

3. Взаємозалежність рівня посттравматичного зростання та рівня

інтенсивності травматичної події.

I.

Тривалий час найбільш дискусійним аспектом в межах вивчення

посттравматичного зростання було питання про об’єктивність та реальність

наявності цього феномену у постраждалих осіб. На ранніх етапах дослідження

цієї тематики у багатьох науковців виникали сумніви стосовно того, чи насправді

всі встановлені у дослідженнях психологічні зміни є реальними та об’єктивними,

чи не є ці позитивні здобутки лише відображенням ілюзорної соціальної

бажаності або продуктом роботи захисних механізмів травмованої особи.

Так, видатна американська дослідниця, Сьюзан Фіске, у свій книзі

“Соціальне пізнання “, констатувала схильність більшості людей розглядати свій

життєвий досвід з позитивним та дещо упередженим ухилом, який при різних

обставинах життя дозволяє підтримувати відносно сталий рівень самооцінки. З

огляду на це, такі закордонні психологи як Дж. Браун та Ш. Тейлор, на ранніх

етапах вивчення посттравматичного зростання, схилялися до розгляду цього

феномену як ще одного прикладу таких позитивних когнітивних ілюзії, які хоча і

виконують певну адаптивну функцію, однак не ґрунтуються на конкретних та

об’єктивних психологічних змінах [3;4]. У свою чергу, деякі психоаналітично

орієнтовані дослідники (J. Shedler, M. Mayman, M. Manis) припустили, що

сприйняття та повідомлення ознак посттравматичного зростання представляє

собою приклад захисного заперечення, яке за своєю природою не лише ілюзорно,

але й не адаптивне для травмованої особи. Ці науковців констатували, що людина,

яка переконує про наявність у себе такого зростання, робить це паралельно із

запереченням серйозності свого психічного стану та як наслідок не реагує на його

відповідним чином.

117

У багатьох аспектах вищезазначені перестороги науковців підкріплювалися

складністю об’єктивного підтвердження наявності посттравматичного зростання

у травмованих осіб. Оскільки в більшості емпіричних досліджень

використовуються різноманітні психодіагностичні опитувальники або відкриті

запитання, виникала природна занепокоєність валідністю повідомлених

позитивних трансформацій. Окрім цього, значна кількість засвідчених ознак

особистісного зростання має глибоко інтимну та екзистенційну сутність, що вкрай

ускладнює підбір адекватних поведінкових референтів для їх емпіричної

об’єктивізації.

II.

Ще одним дискусійним аспектом в межах вивчення посттравматичного

зростання є питання про кількість сфер прояву цього феномену. На сьогоднішній

день існує дві точки зору на це питання: статистична та емпірична

- Емпіричної точки зору відстоює погляд на посттравматичне зростання як

феномен в якому можна виділити три сфери прояву:

• Зміни у філософії життя,

• Зміни у сприйнятті та ставленні до себе,

• Зміни у міжособистісних відносинах.

Перша сфера прояву посттравматичного зростання представлена

позитивною зміною в сприйняті й ставленні до себе та зростанні емоційної

експресивності. Спостерігається більш зв’язна Я-концепція, яка включає не лише

усвідомлення персональної сили та опірності негативним подіям, а і краще

розуміння власних обмежень та вразливості .

Друга сфера прояву посттравматичного зростання - це зміна в

міжособистісних відносинах, а саме: більш тісні стосунки з родиною та іншими

значущими людьми, зростання цінності стосунків, альтруїзм і відданість,

здатність приймати допомогу, підвищена чутливість до інших та відкритість до

нових форм поведінки. Зміни в міжособистісних відносинах виражаються у більш

глибокому сприйнятті важливості сімейних зв’язків, підвищенні цінності

оточуючих, особливо найближчих родичів та друзів.

Третя сфера прояву посттравматичного зростання - це поява більш

118

інтегрованої життєвої філософії, світогляду, що включає підвищення значущості

власного існування, зміну пріоритетів, зміцнення переконань і почуття смислу,

цілковите оновлення світосприйняття. Зміни в життєвій філософії виражаються у

зміні життєвих пріоритетів, умінні цінувати життя в цілому та в дрібницях,

духовному рості та мудрості. Особи, що демонструють позитивні зміни такого

типу, повідомляють про підвищення цінності власного життя і кожного нового

прожитого дня. Вони здатні серйозно переосмислити пріоритети та визначити

дійсно важливе у житті.

- Статистична точки зору відстоює погляд на посттравматичне зростання як

феномен в якому можна виділити п’ять сфери прояву:

• Зміни у міжособистісних відносинах

• Поява нових можливостей у житті

• Відчуття зростання власної сили (сила «Я»)

• Зміна життєвої філософії ста ставлення до життя

• Духовні та релігійні зміни

III.

Не менш дискусійним є питання про взаємозв’язок між інтенсивністю

бойових дій та посттравматичним зростанням. Не до кінця зрозумілим є те, якої

саме інтенсивності повинні бути стрес-фактори бойових дій, щоб послугувати

основою для позитивної трансформації особистості.

Так, на сьогоднішній день можна виділити дві основні точки зору на це

питання. Зокрема, перша точка зору постулює наявність нелінійного

співвідношення між інтенсивністю бойових дій та позитивними змінами в

результаті їх переживання. Найчастіше цю залежність розглядають в якості

квадратичної тенденції у формі перевернутої “U”, тим самим припускаючи, що

найвищий рівень посттравматичного зростання особистості буде характерним для

проміжного рівня інтенсивності травматичного досвіду. Тобто, тільки помірні

рівні травматичного стресу здатні мобілізувати потребу у використанні значних

копінг ресурсів, і одночасно з цим не становити неподолану проблему для психіки

особи та не призвести до почуття перевантаження. Ця точка зору є теоретично

привабливою, оскільки співвідноситься з подібними залежностями в інших

119

сферах психологічного функціонування. Зокрема, подібне співвідношення

зазвичай спостерігається між переживанням тривоги та рівнем продуктивності . В

сфері посттравматичного зростання особистості емпіричну підтримку цій точці

зору надали дослідження Паула Шнур в результаті, яких було встановлено, що

помірний досвід бойових дій призводив до більш бажаних ефектів з точки зору

змін особистості, ніж робив низький чи занадто високий рівень травматичного

досвіду.

Проте, не зважаючи на теоретичну привабливість цього формулювання,

низка наукових робіт не змогла емпірично підтвердити вищезазначені висновки.

Зокрема, дослідження групи американських психологів під керівництвом Керолін

Елдвін не встановили наявність квадратичної тенденції у формі перевернутої “U”

на вибірці ветеранів Другої світової війни. Дослідники констатували, що

всупереч очікуванням, не було встановлено ніяких нелінійних взаємозв’язків між

позитивними змінами та бойовим стресом, на противагу цьому було встановлено

лише статистично значимі лінійні.

Ці висновки в значній мірі відображають другу точку зору на питання про

взаємозв’язок між інтенсивністю бойових дій та посттравматичним зростанням,

яка постулюється, що вираженість позитивних змін прямо пропорційна силі

травматичної події. Яскравим підтвердженням цієї точки зору, окрім

вищезазначеного дослідження К. Елдвін, може вважатися праця Г. Елдера та

Е. Кліпп, у якій автори встановили лінійну залежність між бойовою експозицією

та позитивними трансформаційними здобутками (підвищення самодисципліни,

більш широкі перспективи в житті).

120

УДК 377: 37.014.5

О.В. Пащенко, к. техн. н., доцент, доценткафедри публічного управління таменеджменту освіти ДВНЗ «Університетменеджменту освіти» Національноїакадемії педагогічних наук України

ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ ДЛЯ УЧНІВ З ВАДАМИ

СЛУХУ В ЗАКЛАДАХ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ

Професійна (професійно-технічна) освіта є складовою системи освітиУкраїни, яка забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їхпокликань, інтересів, здібностей, а також допрофесійну підготовку,перепідготовку, підвищення кваліфікації. Як зазначено у Законі України «ПроОсвіту» «Держава створює умови для здобуття освіти особами з особливимиосвітніми потребами з урахуванням індивідуальних потреб, можливостей,здібностей та інтересів, а також забезпечує виявлення та усунення факторів, щоперешкоджають реалізації прав і задоволенню потреб таких осіб у сфері освіти»[1, розділ ІІ. cт. 3].У освітніх закладах професійної (професійно-технічної) освітиздійснюється у значній кількості професійна підготовка учнів з інвалідністю таподальше їх працевлаштування. Важливо наголосити, що освітні закладипрофесійної (професійно-технічної) освіти мають забезпечити формування ірозвиток професійних компетентностей особи, необхідних для професійноїдіяльності за певною професією у відповідній галузі, забезпечення їїконкурентоздатності на ринку праці та мобільності і перспектив кар'єрногозростання впродовж життя [1, розділ ІІ. cт. 15], в той же час, для навчання,професійної підготовки або перепідготовки осіб з особливими освітнімипотребами застосовуються види та форми здобуття освіти, що враховуютьїхні потреби та індивідуальні можливості [1, розділ ІІ. cт. 19]. Закладипрофесійної (професійно-технічної) освіти за потреби утворюють інклюзивніта/або спеціальні групи для навчання осіб з особливими освітніми потребами, а уразі звернення особи з особливими освітніми потребами або її батьків така групамає утворюватися в обов'язковому порядку та, відповідно, створюються умовидля навчання осіб з особливими освітніми потребами відповідно до індивідуальної

121

програми розвитку та з урахуванням їхніх індивідуальних потреб і можливостей[1, розділ ІІ. cт. 20].

Перекладаючи це на мову інклюзивної освіти, можна зазначити, щонавчальні плани та програми, методи навчання та викладання, організаціянавчально-виховного процесу закладів професійної освіти мають гнучковідповідати на особливі освітні потреби учнів, забезпечуючи при цьому їїдоступність та якість. Інклюзивне навчання – це комплексний процес забезпеченнярівного доступу до якісної професійної освіти учнів з особливими освітнімипотребами на основі використання особистісно-орієнтованих методів навчання, зурахуванням індивідуальних особливостей їх освітньо-пізнавальної діяльності.Визначення оптимальних шляхів і засобів впровадження інклюзивного навчаннябазується на основі відповідного нормативно-правового, кадрового, матеріально-технічного й інформаційного забезпечення [2, с.4].

Запровадження у закладах професійної освіти інклюзивного освітньогосередовища створює умови для:

підвищення ступеню участі учнів у освітньому процесі та позанавчальних заходах і одночасне зменшення рівня ізольованості частини учнів;

подолання бар'єрів на шляху отримання якісної професійної освіти таадаптація й соціалізація усіх учнів, а не лише учнів з інвалідністю та учнів зособливими освітніми потребами;

розуміння, що відмінності між учнями – це ресурси, що сприяютьпедагогічному процесу, а не перешкоди, які необхідно долати;

визнання того, що інклюзія у професійній освіті – це один із аспектівінклюзії у суспільстві [3, с.102-103].

Важливо пам`ятати, що успішна інклюзія містить цілий ряд переваг для усіхучасників освітнього процесу. Науково доведено, що методи роботи педагогів,які працюють в інклюзивному середовищі, сприяють активізації освітньоїдіяльності всіх учнів, незалежно від суттєвих індивідуальних особливих потреб.Переваги інклюзивної освіти:

учні з особливими освітніми потребами повніше реалізують свійпотенціал у навчанні, зокрема, досягають кращих академічних результатівпорівняно з однолітками в не інклюзивному середовищі;

присутність учнів з особливими освітніми потребами не впливає наакадемічні досягнення інших учнів, що можна пояснити застосуванням більш

122

ефективних педагогічних технологій і стратегій навчання, а також наявністюдодаткових ресурсів, зокрема, в особі асистента педагога тощо;

в інклюзивному навчальному середовищі учні з особливими освітнімипотребами отримують кращі можливості для розвитку комунікативних,соціальних навичок та інших форм адаптивної поведінки [3, с.17-19].

Важливо наголосити, що саме професійна (професійно-технічна) освіта маєстати критичною не лише у забезпеченні загальної середньої освіти учнів зінвалідністю та/чи особливими потребами, а й у здобутті ними професії. Левовучастку серед учнів з особливими освітніми потребами, які навчаються у закладахпрофесійної (професійно-технічної) освіти – це учні із вадами слуху.

З урахуванням особливостей навчально-пізнавальної діяльності учнів звадами слуху робочі освітні програми для дітей глухих та зі зниженим слухоммають розроблятися з урахуванням двомовного навчання, а саме: інтеграціясловесної мови як мови навчання з українською жестовою мовою. При цьому, заналежної організації навчання, рівень засвоєння змісту предметів підвищується. Вінклюзивному середовищі для дітей зі зниженим слухом відкриваються додатковіможливості щодо спілкування, мовленнєвого та загального розвитку,

ефективної соціалізації та адаптації до реалій сучасного життя.Для навчання учнів з вадами слуху потрібно розробляти освітні програми, в

яких передбачене досягнення вимог Державних освітніх програм з відповіднихпрофесій та врахування спеціальних освітніх потреб, а саме:

в переведенні професійної освіти інвалідів, в тому числі й з вадами слуху,в рамки активної концепції навчання;

в додаткових освітніх заходах та підтримці і в створеннііндивідуалізованих умов навчання;

у використанні широкого спектра технічних засобів, а саме – досконалихелектроакустичних приладів та обладнання, слухових апаратів, приладіввізуального контролю мовлення, інформаційних комп’ютерних технологій,електронних відео посібників;

в особливому змісті та методах навчання, а також у медичних,соціальних ресурсах, які забезпечують успішний освітній процес.

Для успішного залучення учнів із вадами слухом до навчання слідвраховувати низку умов організаційно-педагогічного та методичного характеру:

123

зведення до мінімуму втрати інформації при навчанні, це можливозабезпечити як при залученні висококваліфікованих сурдоперекладачів тапомічників-тьюторів, так і при застосуванні комп’ютерних сурдоперекладачів;

індивідуальний підхід до навчання, який забезпечить «включення»кожного учня згідно з його можливостями та розвиток в учнів самостійногомислення в процесі навчання та вдало поєднувати наочне і словесне навчання;

розробка спеціальних методичних матеріалів чітко орієнтованих навідповідну категорію учнів, в яких навчальний матеріал подається невеликимиоб’ємами, максимально ілюструється та надаються чіткі пояснення;

більш широко використовувати візуальні (образні) форми подачінавчального матеріалу, так як учні з вадами слуху добре сприймають виведені наекран схеми, графіки, таблиці, змістові малюнки, етапи виконання різних процесівтощо, подачу навчального матеріалу з різною деталізацією етапів засвоєння, щозабезпечує його адаптування згідно із можливостями учнів;

обов’язкове використання прийому «повторюваності» з напрямом рухувід простого до більш складного,вдало поєднувати наочне і словесне навчання.

В умовах дотримання організаційно-методичних основ інклюзивногонавчання учнів з вадами слуху, ефективного використання сучасних науково-технічних досягнень можливе їх успішне навчання у закладах професійної освітий здобуття професії, яка є надзвичайно важливим етапом у їх соціалізації.

Отже, забезпечення якісної професійної освіти учням з особливимипотребами в умовах закладів професійної освіти залежить від багатьох чинників,про головний із яких доцільно сказати словами Василя Сухомлинського:«Від нас,нашого вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить життя, здоров’я,розум, воля, громадянське й інтелектуальне обличчя, місце і роль дитини ужитті».

Список використаних джерел1. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України про освіту

щодо організації інклюзивного навчання» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014,№ 30, ст.1011).

2. Закон України «Про освіту» діє з 28.09.2017 [Електронний ресурс].http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2145-19

3. Пащенко О.В. Інклюзивна освіта в умовах професійно-технічногонавчального закладу: навч.-метод. посіб. — К.: Арт Економі, 2012. — 184 с.

124

УДК 378-057.87:5

А.О. Пелих, к. н. з держ. управління, начальниквідділу організації спортивної діяльності таміжнародних зв’язків Управління фізичноїкультури і спорту МО України

ОСОБЛИВОСТІ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДИЧНОЇ

КОМПЕТЕНТНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ

Сучасна парадигма вищої освіти України, в умовах глобалізації та

інформатизації висуває потребу в якісній підготовці таких викладацьких кадрів,

які б працювали ефективно. Тому особливого значення набуває система

методичної роботи вищого навчального закладу, що дозволяє оперативно

отримувати інформацію щодо нових досягнень педагогічної науки і практики,

аналізувати зміни в якості знань, сформованості вмінь, навичок студентів, в рівні

їх вихованості та розвитку та здійснювати цілеспрямовану роботу з викладачами

щодо подолання труднощів і проблем, які виникають у процесі їх професійної

діяльності, підвищуючи їх професійно-педагогічну компетентність.

Проблема компетентності особистості в психолого-педагогічній літературі

не є новою. Вона знайшла відображення у процесі розв’язання широкого кола

теоретичних і прикладних питань, спрямованих головним чином на дослідження

професійного становлення, розвитку і самовдосконалення особистості як суб’єкта

професійної діяльності (О. О. Бодальов, О. І. Зимня, М. П. Лещенко, Т. І. Люріна,

Г. О. Нагорна, Н. Г. Ничкало, Л. О. Савенкова, В. А. Семиченко,

М.М. Солдатенко).

Проблеми професійної підготовки педагогів вищої школи, теоретичні та

методичні засади формування професіоналізму, професійної культури,

професійної майстерності, професійної компетентності викладачів вищого

навчального закладу привертали увагу В. І. Бондаря, Н. В. Гузій,

О. А. Дубасенюк, І. А. Зязюна, О. А. Лавріненка, С. І. Сисоєвої.

Аналіз літератури з проблеми дослідження дозволяє вирізнити декілька

точок зору, що обґрунтовують місце методичної роботи в організації освітнього

процесу. Зокрема, науковці Н. М. Ващенко , Б. А. Дьяченко, І. П. Жерносєк,

В. С. Пікельна, В. І. Пуцов розглядають методичну роботу як складову систему

125

підвищення кваліфікації педагогів; Є. С. Березняк, В. В. Олійник, І. П. Раченко,

Е. М. Ричихіна – як компонент організації структури управління навчальним

закладом; Н. І. Клокар, Н. Г. Протасова – як структурну ланку системи

неперервної освіти.

Інтерес для дослідження мають дисертаційні праці О. В. Полозенко

“Організаційно-методичні умови удосконалення педагогічної діяльності

викладача вищого аграрного навчального закладу” (2002), О. І. Гура “Теоретико-

методологічні основи формування психолого-педагогічної компетентності

викладача вищого навчального закладу в умовах магістратури” (2008).

Звернемося до сутності поняття “компетентність”. У науковій літературі

зустрічаються різні тлумачення цієї категорії. Вони принципово не відрізняються,

проте дослідники виділяють і підкреслюють різні аспекти цього поняття.

В. І. Маслов характеризує компетентність як готовність на професійному рівні

виконувати свої посадові та фахові обов’язки відповідно до сучасних теоретичних

надбань і кращого досвіду, наближення до світових вимог і стандартів. На його

думку, компетентність є поєднанням науково-теоретичних знань з практичною

діяльністю конкретної людини, яке дає змогу постійно забезпечувати високий

кінцевий результат [4]. В. Ю. Кричевський подає такі ознаки зазначеного поняття,

як: наявність знань для успішної діяльності; розуміння цих знань для практики;

набір операційних умінь, володіння алгоритмами вирішення задач; здатність

творчо підходити до професійної діяльності [2]. Т. Г. Браже, визначаючи поняття

“професійна компетентність”, до базових знань і вмінь додає ціннісні орієнтації

спеціаліста, мотиви його діяльності, рівень загальної культури, стиль взаємодії з

оточуючими, здатність до самовдосконалення та саморозвитку [1].

В. Ю. Стрельніков вважає, що під професійною компетентністю педагога

необхідно розуміти глибоке знання педагогом навчально-виховного процесу,

сучасних проблем педагогіки, психології та предмета викладання, а також уміння

застосовувати ці знання у своїй повсякденній практичній роботі [7]. Цікавим є

психологічний аналіз професійної компетентності педагога, проведений

А. К. Марковою. У змістові професійної компетентності вона виділяє

процесуальний і результативний показники, визначає професійну компетентність

126

педагога як його здатність і готовність виконувати особисту професійну

діяльність [5].

Професійна компетентність обіймає блок знань, умінь і навичок двох типів.

З одного боку, таких, що опікують розуміння конкретних професійних проблем та

адекватність формулювання висновків, об’єктивацію спеціальних термінів,

виокремлення головної інформації, оцінку її значущості з позиції професійної

діяльності; з іншого боку, – забезпечують подолання психологічного бар’єра під

час спілкування за допомогою засобів мови та активізацію комунікативного

потенціалу особистості на основі усвідомлення нею власної потреби в такому

спілкуванні, а також здатність налагоджувати контакт, розпочинати, підтримувати

й закінчувати комунікацію, емоційно відгукуватися на наміри партнера; знання

структури й особливостей ведення діалогу, вміння моделювати його хід та

передбачати варіанти реалізації комунікативних намірів учасників мовленнєвої

взаємодії, підтримки та стимулювання їхньої ініціативи й інтересу; передбачення

можливих утруднень та способів їх подолання; вміння керувати собою,

стримувати небажані емоції, передбачати наслідки своїх та чужих дій, адекватно

їх оцінювати з метою послаблення негативних впливів та досягнення власних

комунікативних намірів.

Поняття “професійно-педагогічна компетентність” вперше в науковий обіг

було введено Н. В. Кузьміною [3]. Автор професійно-педагогічну компетентність

(педагога за фахом) визначає як “сукупність умінь педагога як суб’єкта

педагогічного впливу особливим чином структурувати наукове і практичне

знання з метою найкращого вирішення педагогічних завдань” [3].

Систему методичної роботи вищого навчального закладу можна уявити як

складно організовану, багатофункціональну, відкриту освітню систему, яка

забезпечує прогресивний розвиток, створює можливості індивідуального

зростання кожного викладача.

Система методичної роботи вищого навчального закладу має всі

можливості для забезпечення зростання рівня професійно-педагогічної

компетентності викладача з урахуванням набутого досвіду (вдосконалення

професійних якостей, збагачення й оновлення наявної суми знань і вмінь) та

особистісних змін (розвиток особистісних властивостей, вдоволення

127

індивідуальних освітніх потреб, забезпечення повнішої самореалізації викладача у

професійній діяльності). В основі функціонування системи методичної роботи

вищого навчального закладу має знаходитися навчально-розвивальна діяльність,

спрямована на досягнення окресленої мети. Невідривність від практичної

діяльності дає змогу поєднувати набуті теоретичні знання з практикою; надавати

оперативну індивідуальну методичну допомогу викладачеві; враховувати сильні і

слабкі сторони у професійній діяльності педагога; створювати умови для обміну

досвідом.

Дуже важливим є теоретичне та практичне оволодіння молодими

викладачами ВНЗ основами педагогічної культури, розвиток особистісних

якостей, розуміння особливостей свого морального статусу, вагомості

професійно-педагогічних знань і вмінь.

Для молодих викладачів оцінкою розвитку професійно педагогічної

компетентності викладачів ВНЗ може бути:

• знання: сутності, функцій, структури професійно-педагогічної

компетентності викладача ВНЗ, особливостей розвитку;

• вміння: здійснювати порівняльний аналіз розвитку професійно-

педагогічної компетентності викладача ВНЗ у системі освіти України та

зарубіжних країн; визначати рівні сформованості професійно-педагогічної

компетентності колег і шляхи її психолого-педагогічної корекції у професійній

діяльності; постійно використовувати досягнення педагогічної науки та практики

у своїй діяльності; працювати творчо, нетрадиційно, усувати формалізм і

одноманітність у своїй роботі як викладача ВНЗ.

Отже, система методичної роботи вищого навчального закладу має

можливість забезпечувати підвищення професійно-педагогічної компетентності

викладачів. Організація навчання молодих викладачів вищих навчальних закладів

є одним із шляхів для забезпечення якісного зростання професійно-педагогічної

компетентності відповідної категорії викладачів без відриву від основного виду

діяльності. Необхідно постійно вдосконалювати систему заходів, які забезпечили

б цілісний, неперервний, поетапний процес з урахуванням особистісних

досягнень викладачів.

128

Список використаних джерел

1. Браже Т. Г. Основные принципы совершенствования профессиональной

квалификации учителей в ИУУ / Т. Г Браже // Совершенствование

профессиональных знаний и учений учителя в процессе повышения его

квалификации: Сб. научн. трудов. – М.: АПН СССР, 1982. – С. 18–33.

2. Кричевский В. Ю. Совершенствование знаний директора школы об

управлении / В. Ю. Кричевский // Директор школы в системе повышения

квалификации: Сб. науч. тр. / Ред. кол. Е. Н. Тонконогая (отв. ред.) и др. – М.:

Изд-во АПН СССР, 1983. – С. 31–39.

3. Кузьмина Н. В. Профессионализм личности преподавателя и мастера

производственного обучения / Н. В. Кузьмина. – М: Высшая школа, 1990. – 119 с.

4. Маслов В. І. Принципи менеджменту в установах освіти / В. І Маслов //

Освіта і управління. – 1997. – №1. – С. 77–81.

5. Маркова А. К. Психологические критерии и ступени профессионализма

учителя / А. К. Маркова // Педагогика. – 1995. – № 6. – С. 56-63.

6. Новий тлумачний словник української мови : У 4-х т. – К.: Аконіт, 1999. –

Т. 4. – 942 с.

7. Стрельніков В. Ю. Розвиток професійної компетентності вчителів у

закладах післядипломної освіти: дис... к. пед. н. : 13.00.01 / В. Ю. Стрельніков. –

К., 1990. – 223 с.

8. Олійник, В.В. Професійне удосконалення науково-педагогічних

працівників: проблеми та шляхи вирішення / В.В. Олійник // Проблеми та

перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти : зб. наук.

праць ; за ред. Л.Л. Товажнянського, О.Г. Романовського. — Вип. 27 (31) : в 3 ч.

Ч. 1. — Х.: НТУ «ХПІ», 2010. — С. 109–120.

129

УДК 37.013.73 : 392.3

І.О. Пєтухова, к. пед. н., доцент,доцент кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПСИХОТЕРАПІЯ ДИТЯЧО-БАТЬКІВСЬКИХ ВІДНОСИН

В УМОВАХ СУЧАСНОГО КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Психотерапія в контексті дитячо-батьківських відносин посідає значне

місце у практиці психологічного консультування батьків, які звертаються до

психолога через проблеми із дітьми. Поряд із високою поінформованістю батьків

щодо особливостей взаємодії з дітьми на різних вікових етапах, проблем у

дитячо-батьківських стосунках доволі багато, що, на наш погляд, криється у

надмірній зайнятості батьків і відсутності необхідного часу на створення

спокійних, довірливих відносин. У зв’язку з цим, метою дослідження виступає

аналіз ключових аспектів у роботі психолога як із батьками, які звернулися по

допомогу до психолога, так і з дитиною.

Коли батьки відзначають у дітей появу проблем психологічного характеру,

вони, як правило, звертаються до психолога з проханням попрацювати з дитиною,

допомогти їй у тому чи іншому питанні: «У нас усе добре, просто потрібно з

дитиною позайматися». У той час, як у більшості випадків психологічна допомога

важливіша для них самих. У першу чергу робота психолога полягає у зборі

анамнезу не дитини, а сімейної системи, яка, в свою чергу, викликала зміни в

емоційно-поведінковій сфері дитини і в корекції якої полягає допомога психолога.

Цей аспект стосується саме батьків: адже коли ми маємо справу з агресією, нам

важливо розуміти, як між собою спілкуються дорослі. Якщо дитина почала

приховувати правду, ми звертаємо увагу на те, чи завжди чесними є дорослі; у

дитини підвищився рівень тривожності, тож нас цікавить аспект тривоги у

батьків?

130

Сімейна ієрархія схематично виглядає так: мати і батько вгорі, дитина –

внизу.

І якщо ця схема з певних причин порушується або трансформується, це

тягне до емоційно-поведінкових змін як у дитини, так і у інших членів сім’ї.

Починаючи терапевтичну роботу з батьками, важливо з’ясувати, яким

чином і хто вкладає дитину спати, хто і які книги їй читає, хто їх обирає, про що

розмовляють. Відповідь на ці прості на перший погляд питання демонструє

ступінь емоційного зв’язку, безпеки та прийняття у сім’ї. Оптимальним для цих

питань є вечірній час, час коли немає місця критиці. Дуже важливо щовечора,

перед сном ставити своїм дітям наступні питання: Що тебе здивувало, чому ти

зрадів упродовж дня? Що засмутило? Чому ти навчився? Над чим замислився?

(М. Розенблюм). Така «систематична увага» до емоційної, поведінкової,

когнітивної сфер дитини дозволяє м’яко, екологічно вибудувати невидимі зв’язки

в контексті поінформованості про життя дитини, адже саме цього зазвичай не

вистачає батькам, чиї діти увійшли в підлітковий вік.

Приблизний меседж батьків підлітка, які звернулися за допомогою до

психолога такий: «Ми все перепробували і не знаємо, що робити далі». Дійсно, в

цей період між підлітками і батьками втрачається довіра, зростає нерозуміння і

здається, що про одне й те ж ми говоримо на різних мовах. У даному випадку на

перший план виступає підтримуюча терапія самих батьків. Її основними

завданнями є наступні: продемонструвати, що вони не самотні і що ці проблеми

носять тимчасовий характер. Сконцентрувати увагу на сильних сторонах своєї

дитини, сформулювати зони її найближчого розвитку. Проінформувати батьків

про біохімію підлітка. Забезпечити їх ресурсом і вірою у те, що у них вистачить

сил для того, аби і надалі розвивати свою уже більш дорослу дитину.

Батько Мати

Дитина

131

Працюючи з батьками над проблемою взаємин, часто використовуються

арт-терапевтичні техніки, які, на наш погляд, є більш м’якими і не викликають

опору з боку клієнтів. Одну з яких пропоную вашій увазі (автор – О. Тараріна,

модифікація – І. Пєтухова). Запропонуйте батькам створити картину справжніх

відносин із дитиною. Її можна намалювати, викласти з тканини, представити у

вигляді скульптури. Обов’язковою умовою є тільки те, що в ній повинно бути два

елементи – батько і дитина. Далі, за такою ж схемою, сформуйте картину

ідеальних відносин.

Аналізуємо за наступною схемою:

- Як почуває себе кожен елемент на першій картині?

- Як почуває себе кожен елемент на другій картині?

- Яких емоцій багато, яких бракує на першій картині?

- Як із емоціями на другий?

- Як можна прийти з того що є у те, до чого прагнете?

- Хто повинен зробити перший крок? (вірна відповідь – «Я»: це про

відповідальність)

- Що потрібно дозволити собі, аби перейти із реальних у ідеальні стосунки?

- Що потрібно дозволити / заборонити дитині?

- Що заважає, що зупиняє?

- Які ресурси є вже зараз?

- Які прості дії можна запланувати, щоб почати рух?

Таким чином, у терапії батьківсько-дитячих відносин ключовим аспектом

виступає просвітницька діяльність батьків, техніки КПТ (схема стосунків), арт-

терапевтичні методики і підтримуюча терапія. Бережіть своїх дітей, адже тільки

щасливі батьки і тільки власним прикладом зможуть навчити своїх дітей щастю.

132

УДК 159.9

О.Т. Плетка, молодший науковий співробітниклабораторії психології малих груп та міжгруповихвідносин Інституту соціальної та політичноїпсихології Національної академії педагогічних наукУкраїни, викладач Центру підвищення кваліфікаціїІнституту підготовки кадрів державної службизайнятості, психолог проекту «Підтримкавразливого населення України в зимовий період»Київської міської організації ТоваристваЧервоного Хреста України

ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ У ГРУПАХ ДЕМОБІЛІЗОВАНИХ

ПІД ЧАС ПСИХОСОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ

Останнім часом набуває популярності одна з форм допомоги постраждалимв наслідок конфлікту на Сході країни, яка сприяє відновленню і можездійснюватися не тільки психологами, а й соціальними працівниками та іншимипредставниками волонтерського руху. Мова йде про психосоціальну підтримку(надалі ПСП). Зважаючи на той факт, що ветерани неохоче йдуть в групитерапевтичного спрямування, надання психосоціальної підтримки стимулюєактивність самого ветерана у власному відновленні. ПСП полягає у формуваннісприятливого соціально-психологічного оточення та проведення психоедукації(навчання базовим психологічним феноменам, які можуть бути властиві данійособі на стадії відновлення). Однак ПСП є дієвим в тандемі з соціально-психологічним супроводом (надалі СПС), що здійснюється професійнимипсихологами шляхом створення груп підтримки, груп самодопомоги, проведеннягрупових занять з демобілізованими та їх родинами.

Групи самодопомоги (далі ГСД) – це добровільне об’єднання людей, якіразом долають схожі соціальні або психологічні проблеми. Метою створення ГСДє співпраця заради особистісних змін та впливу на життєві обставини й соціальніумови існування. Базується на неформальних стосунках між учасниками групи табажанню приборкати почуття безпорадності перед виникаючими проблемами, атакож сприяє набуттю впевненості у їх подоланні. Зазвичай групи самодопомогистворюються психологами, волонтерами, але функціонують вони самостійно,запрошуючи за потребою необхідних для вирішення питання фахівців.

133

Групи підтримки також створюють фахівці. Відмінність таких груп від групсамодопомоги в тому, що на всіх зустрічах групи присутні волонтери або фахівці(психолог, соціальний працівник), які проводять зустріч або заняття. Тематикузанять визначають спільно з учасниками групи. При проведенні занять в групахпідтримки ветеранів АТО важливо знання та виконання учасниками основнихпринципів групової роботи, а саме: конфіденційності, свободи висловлювання,рівності кожного учасника групи, поваги один до одного, прийняттяособливостей кожного, створення безпечного групового простору й довіри,відсутності дискримінації та стигматизації, можливості говорити тільки вконтексті Я – висловлювань та неможливості участі в разі прийомупсихоактивних речовин. Особливістю таких груп є так звана хвилинка тиші, колиучасники мовчать разом з тим, хто поки що не в змозі висловлюватися. Така«мовчазна» підтримка створює атмосферу поваги та довіри, а також сприяєадаптації такого учасника до умов участі в групі.

Функціонування груп підтримки ветеранів АТО відбувається за такиминапрямками:

- трансформація бойового досвіду,- контроль за собою та іншими членами групи щодо пияцтва та

психоемоційного стану,- підтримка у разі необхідності,- надання посильної допомоги поза часом роботи групи.Зважаючи на власний досвід взаємодії під час проведення ПСП чи

здійснення СПС з ветеранами, були виділені функції групової роботи з даноюкатегорією населення:

• єднання і підтримки;• належності й емпатії оточення, які особливо важливі, наприклад, коли

людина відчуває відчуження від решти світу;• надії, що, врешті-решт, зможу призвичаїтися до умов мирного життя;• досвідченості у подолання труднощів;• можливості навчання новим способам вирішення проблем;• комунікації, тобто наявність слухачів, з якими можна обговорити свої

страхи і відчути піклування з їх сторони;

134

• атмосфери, в якій відкрите вираження почуттів, наприклад горя, єприйнятним, дотримується конфіденційність, переважають співчуття та поважнеставлення;

• психоедукаційна, коли фахівці надають інформацію щодо певних проявівтієї чи іншої реакції на психотравму;

• поступовості відновлення.У процесі надання ПСП у групах підтримки, що працюють в межах проектів

товариства Червоного Хреста України, нами виділені особливості взаємодії узмішаних групах ветеранів (чоловіки й жінки разом), а саме:

• учасники чоловіки контролюють свою мову, намагаються висловлюватисябез різких висловлювань, жінки не проявляють бажання подобатися, а ведуть себерівно та виважено;

• у таких групах майже не діють стереотипи про емоційність жінок талогічність чоловіків (частіше навпаки: чоловіки емоційно-напружені та агресивні,а жінки виважено – мудрі та спокійні);

• у групі панує атмосфера двополюсна – з одного боку багато нашаруваньагресії, з іншого – іронія та гумор як складові відновлювального процесу.

Під час роботи у гомогенних чоловічих групах ветеранів АТОспостерігаються наступні особливості:

• напруга у взаємодії за рахунок недовіри до інших учасників групи;• обережність у висловлюваннях, коли відповідь неоднозначна;• емоційна ескалація, прояви не спрямованої агресії, часті відсторонення від

групи, коли учасник просто замовкає або виходить з приміщення;• зниження голосу та інтонації, коли мова йде про не пережиті події або про

втрачених побратимів;• учасники можуть застосовувати «перевірки» надійності психолога чи

іншого члена групи, провокуючи на певне відреагування розказаних «жахіть».Процес відновлення після бойового досвіду досить місткий та тривалий.

Насамперед є потреба у відреагуванні шокового стресу, знятті так званоїемоційної піни, зниженні симптомів психоттравми (безсоння, підвищеннятривожність, немотивована агресія, флеш-беки та таке інше), вже потім мова йдепро адаптацію, реабілітацію чи абілітацію до умов мирного життя, проформування планів на майбутнє, про можливість «знайти» себе після повернення.Також важливою є фонова підтримка, яка забезпечує задовільнення низки

135

психологічних потреб учасників групи, таких як: захист та надійність, визнання,розділений досвід, самовизначення, вплив на інших, прояв почуттів та ідеалізація(ці потреби описані Р. Ерскіним [1]). Фонова підтримка може здійснюватисяповсякчасно на рівні групової дії чи проявлятися у характері відносин в групі,вона може відображатися на несвідомому рівні у учасників групи. Але фахівцямбажано розказувати про ці потреби, пояснювати необхідність їх задоволення тапроявляти у груповій роботі, щоб створювати багатоваріантність їх задоволеннякожним учасником групи. Наприклад, потреба у розділеному досвіді виявляєтьсячерез схожість (я такий як і ти). У групі підтримки задовольнити цю потребудостатньо легко, але як навчитися її задовольняти серед осіб, що не маютьбойового досвіду. І тоді на допомогу приходять інші уміння та інший, мирний,досвід учасників, коли знаходяться спільні дії, спогади, спільний досвід життя.Виникає розуміння багатовекторності життєвого досвіду й бажання знайти туточку опори, яка б допомогла відновленню та інтеграції після повернення. Звертаєна себе увагу також екологічність інтервенцій з боку фахівців та використанняними таких форматів та методів роботи, які б дозволяли у м’якій формі донестидо учасників групи важливість прийняття себе та плинності відновлювальногопроцесу. Найбільш дієвими в цьому випадку є арт-терапевтичні заняття, творчізаходи та тілесні практики.

Отже, враховуючи виявлені особливості взаємодії у групах підтримки, слідзауважити, що успішна інтеграція та відновлення після бойового досвідуучасниками таких груп, можливі при наявності наступних факторів:професійність фахівців, що супроводжують групу; наявність постійногоприміщення; регулярність занять; пануюча у групі атмосфера довіри та т.і. Групипідтримки виступають таким собі буфером між демобілізованими тасуспільством, надаючи можливість відновитися й адаптуватися до умов мирногожиття у безпечній спосіб. Формування таких груп не є складним процесом, томупотреба у них зростає. Досвід роботи автора по створенню та супроводу группідтримки дозволяє зробити висновок, що на даний час такі групи є дієвимінструментом допомоги демобілізованим у їх прагненні відновлення тапоступового повернення до мирного життя.

Список використаних джерел1. Erskine R. G. Psychological Function, Relational Needs, and Transferential

Resolution: Psychotherapy of an Obsession / R. G. Erskine // Transactional AnalysisJournal. – ІТАА. – 2001. – Vol. 31. – No. 4. – p. 220-226.

136

УДК 378.14

М.В. Руденко, к. пед. н., доцент, доценткафедри основ професійного навчанняКиївського національного університетубудівництва і архітектури;Г.Л. Корчова, к. пед. н., доцент, доценткафедри основ професійного навчанняКиївського національного університетубудівництва і архітектури

ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ СТУДЕНТІВ ДО ОСВІТНЬОГО

ПРОЦЕСУ ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ЯК ОБ’ЄКТ

ПРОГНОСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕДАГОГА

Особливості освітнього простору вищого навчального закладу значноюмірою відрізняються від шкільного і є, на думку багатьох вчених, головноюпричиною зниження рівня дидактичної успішності студентів-першокурсників наперших етапах навчання. У значної кількості здобувачів вищої освіти зарезультатами першого семестру такі показники нижче у порівнянні із середнімбалом шкільного атестату. Чому так відбувається і як врахувати «негативний»вплив вузівського освітнього середовища в процесі педагогічної діяльностінауково-педагогічного працівника?

Звичайно, слід розглядати цю проблему комплексно. Аналіз причиннеочікувано низької дидактичної успішності дає змогу виокремити такіпсихолого-педагогічні та соціально-психологічні та психо-фізіологічні чинники:

не адаптованість студентів-першокурсників до викликів освітньогосередовища ВНЗ (різні рівні здатностей до навчання, навчаємості тощо);

несоціалізованість в нових соціальних групах (факультет, навчальна група,кімната гуртожитку);

несприйняття нових стереотипів соціальних відносин студент-студент,студент-староста, студент-куратор, студент-викладач, студент-деканат;

психофізіологічні особливості студентського віку тощо.Крім цих чинників слід брати до уваги феномен втрати опіки та контролю з

боку батьків (актуально для студентів з інших міст).

137

У своїй професійній діяльності науково-педагогічні працівники, особливоті, що викладають свої навчальні курси (дисципліни) для студентів першого курсуз першого семестру, обов’язково мають враховувати такі психолого-педагогічні,соціально-психологічні фактори впливу на студентів у своїх персонал-технологіях. Проективний аспект таких технологій має враховувати зазначенівиклики.

Прогнозування, як складний технологічний процес, потребує чіткоїтеоретичної визначеності. Узагальненням всіх підходів щодо сутностіпроектування є розуміння його як інтелектуальної за своїм характером діяльності,основне призначення якої полягає в дослідженні, передбаченні, прогнозуванні,оцінюванні наслідків реалізації тих чи інших задумів. [5]

Розглянемо сутність прогнозування на прикладі передбачення перебігу тарезультатів одного з найбільш поширених педагогічних проектів у освітньомусередовищі ВНЗ - як соціально-педагогічної системи. Чи можна тут обійтися безпрогнозів? У найгіршому випадку - так, але тоді доведеться діяти наосліп. Чималоз педагогів, на жаль, ще й досі так працюють. Невдачі, зриви, низький рівеньмотивації, непідготовленість та низька дидактична успішність студентів - постійніта незмінні супутники такої праці. Загальновідомим є факт, що діяльність,позбавлена прогностичної основи, ніколи не була й не буде ефективною.

Центральним місцем, де найбільше застосовуються прогностичні ідеї упедагогіці, є прогнозування соціально-педагогічних ситуацій. Оптимізувати їхрозвиток означає домогтися максимальних у наявних умовах результатівнавчання й виховання студентів, а якщо говорити про "надзавдання" -домогтисяповного засвоєння студентами знань і набуття потрібних умінь. Прогнозуваннясоціально-педагогічних ситуацій - це систематизоване дослідження її зміни імайбутніх результатів за встановленими критеріями.

Проектуючи соціально-педагогічну ситуацію, педагог перебирає десяткиваріантів, зважує можливі наслідки, виключаючи тим самим будь-якінесподіванки. Актуальною залишається теза В.О. Сухомлинського, коли вінпорівнював педагогічну працю, яка розвивається без наукового передбачення, зпримітивним наглядом, а вчителя, що не вміє або не хоче прогнозувати, - знеграмотною нянькою [6, с.43]. Зовсім інакше виглядає справа, коли педагог,приступаючи до організації освітнього процесу, наперед знає про його результати,

138

має не якісь непевні уявлення про можливі наслідки, а об'єктивну картинупідкріплених розрахунками досягнень. Найменше з того, що він може зробити вцих умовах, - вжити запобіжних заходів, обрати такі форми, прийоми, методи іспособи роботи з студентами, які "захистять" від несприятливих наслідків,забезпечать максимальний кінцевий результат. Прогнозування відкриваєможливість активного втручання в хід подій, створює передумови для гнучкого,оперативного, всебічно обґрунтованого керування.

В основі наукового прогнозування лежить головний гносеологічнийпринцип: якщо є надійні підстави для формування прогнозу і якщо правильнозастосовувати методи аналізу, то висновки повинні відповідати реаліям життя.Теорія і практика педагогічного прогнозування потребують, насамперед, відповідіна головне запитання - чи є у педагога надійні передумови для об'єктивнихпередбачень? Автор вважає, що в цьому і полягає головна теоретична проблема.

Аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що можливовиділити два основні типи педагогічних прогнозів — екстраполяційний і цільовий(творчо перспективний) [2,3,4, 8].

Перший одержують в результаті екстраполяції (поширення) на наступнийперіод часу достатньо відомої об'єктивної закономірності. Другий інформує промету, яку можна досягти за допомогою наявних засобів, або про засоби, необхідній достатні для її досягнення. Для таких прогнозів (неважко здогадатися, щобільшість педагогічних прогнозів має бути саме цільовими) властива значнаневизначеність, пов'язана з альтернативним характером людської діяльності, а вумовах студентського соціуму - з багатоваріантністю вирішення проблемсоціального виховання.

Таким чином, слову “прогноз” відповідають два різні поняття -екстраполяційний прогноз та цільовий прогноз. Відповідно можливо виділити двавиди прогнозування - екстраполяційне і цільове. Між цими двома видамипрогнозування як загальнонауковими категоріями існують єдність і боротьба. Іекстраполяційне, і цільове прогнозування ставлять собі за мету передбаченнямайбутнього, але розв'язують цю проблему з протилежних позицій: першепередбачає майбутнє, що самоорганізується, друге - свідомо організованемайбутнє, яке реалізується через виконання накреслених планів.

139

Цільове прогнозування здатне у тій чи іншій мірі витіснити екстраполяційнепрогнозування, намагаючись викликати порушення наявних закономірностей. Цесправедливо, але не зовсім: закономірностей так багато, і деякі з них настількифундаментальні, що порушити їх усі одночасно аж ніяк неможливо. Перехід досвідомо спланованого майбутнього зовсім не означає відсутністьзакономірностей.

Тому не мають рації ті автори, які взагалі відмовляють екстраполяційномупрогнозуванню у праві на існування. Так, наприклад, І.В.Бестужев-Лада пише:“Методологічна неспроможність орієнтації прогнозування в суспільних науках набезумовне передбачення (яке так легко піддається самоздійсненню чисаморуйнуванню) призвела до вивчення способів розробки прогнозів,орієнтованих на сприйняття організації рішень, підвищення ступеня їхоб'єктивності і, як наслідок, ефективності. Це, в свою чергу, призвело довідкриття, яке має величезне значення, - до відкриття дослідницької технікипошукового і нормативного прогнозування” [1, с.127].

Не заперечуючи великого значення цільового (пошукового і нормативного)прогнозування, треба підкреслити, що його відкриття було зроблено не тому, щопередбачення виявились непотрібні. Все якраз навпаки: саме розвиток цільовогопрогнозування потребує якомога більшого числа екстраполяційних прогнозів.

До сьогодні найвищим надбанням соціальної педагогіки було встановленняпопарних зв'язків між окремими соціальними факторами і результатами(наслідками) освітнього процесу. Спроби ж фіксувати одночасний вплив кількохфакторів на ефективність навчання і виховання студентів помітно знижувалиточність висновків і виводили педагогів на формулювання приблизних загальнихзалежностей, які є справедливими в цілому, але не мають ні чітко окресленихмеж, ні аналітичної форми, а тому обмежено придатні для прогнозуваннярозвитку соціально-педагогічних ситуацій.

З іншого боку, попарні зв'язки типу "фактор - наслідок" хоча й відкриваютьшляхи до надійнішого прогнозування, але, зважаючи на багатофакторністьнавчання і виховання та відсутність обґрунтованих знань про міжфакторнівзаємовпливи, змушують вдаватися до дуже складних аналітичних моделей іперетворень, щоб результати обрахунків відповідали реальним наслідкамосвітнього процесу. Отож і доводиться наближатися до мети обома шляхами: з

140

одного боку, уточнювати попарні зв'язки, а з іншого - постійно шукати способикомплексної оцінки сумарного впливу всіх факторів.

Тривалі дослідження комплексного впливу факторів привели до створеннянаочної просторової моделі результативності навчання і виховання, вивчення якоїдало змогу вийти на теоретичне формулювання закономірності впливунайменшого (мінімального) фактора [4,с.128].

У реальному освітньому процесі спостерігається така картина: йогопродуктивність залежить, насамперед, від того фактора, значення якого найменшез точки зору організації освітнього процесу (наприклад, фактор, що пов'язаний ізнеобхідність студентом шукати підробіток і витрачати на це більшість часу і сил).Мінімальним цей фактор вважається з точки зору планування та організаціїосвітнього процесу, і апріорі, не може бути врахований з боку керівництвазакладу, але має бути врахований з точки зору педагогічної праці науково-педагогічного працівника ВНЗ.

Так ми виходимо на поняття мінімального фактора. Саме він і відіграєвирішальну роль: даремно ми стали б нарощувати значущість інших факторів —вищого рівня навченості або вихованості студента ми не отримаємо, всі нашізусилля будуть даремними через недостатню сформованість окремої його якості.Мінімальний фактор принципово обмежує можливості педагогів. Встановити,який це фактор - найважливіше завдання педагогічного прогнозування.

Розуміючи значення мінімального фактора, можна впевнено прогнозуватирозвиток соціально-педагогічної ситуації і запроектовані результати. Такі прості,на перший погляд, аналогії приводять до дуже важливого теоретико-методологічного висновку, який при пильнішому розгляді набуває значеннязагальної закономірності педагогічного прогнозування. Закономірність мінімумувстановлює залежність результатів навчання і виховання студентів від найменшпрацюючого фактора.

Звичайно можливо зробити зауваження-доповнення про міжфакторнівзаємозв'язки та компенсаторну спроможність людини перекривати недостатнійрівень прояву одних факторів збільшенням можливостей за рахунок інших.Наприклад, студент може мати недостатній рівень здібностей, але бути при цьомувиключно посидючим, і цей чинник компенсує брак здібностей. Фактори немовбиоб'єднаються - рівень одного підвищиться, а іншого - дещо знизиться. Але

141

сутності закономірності це не порушує - завжди якийсь фактор чи їх поєднанняматимуть мінімальне значення, і саме це визначатиме максимальний рівеньсформованості якості.

Прогнозування, як технологічний процес, потребує безпореседньоговизначення не лише закономірностей, а й принципів. На думку американськихвчених Дж. Морекрафта і Дж. Стермана, такими прогностичними принципами є:обґрунтованість прогнозу; безперервність прогнозу; активність прогнозу [7].

Отже, прогнозування розвитку соціально-педагогічних процесів восвітньому процесі ВНЗ (особливо на 1-му курсі) є своєрідним науково-педагогічним дослідженням, яке має логіку пізнання та практичної дії. Длянього властиві всі структурні елементи такого дослідження. Це вимагає значноїнаукової підготовки і дозволяє діяти з перспективою, приймати кваліфікованіуправлінські рішення.

Розглянуті теоретичні питання прогнозування соціально-педагогічнихситуацій в умовах освітнього процесу мають узагальнений, недиференційованийхарактер. Лише прикладні педагогічні дослідження на експериментальній основіспроможні деталізувати саму технологію прогнозу. Але теоретичне підґрунтя є їхпочатком.

Список використаних джерел1. Бестужев-Лада И.В. Поисковое социальное прогнозирование.

Перспективные проблемы общества.- М.: Наука, 1984.- 273 с.2. Ингенкамп К. Педагогическая диагностика.- М.: Педагогика, 1991. - 304 с.3. Матвієнко В.Я. Прогностика: прогнозування соціальних та економічних

процесів.- К.: Українські пропілеї, 2000. - 688 с..4. Підласий І.П. Діагностика та експертиза педагогічних проектів.- К.:

Україна, 1998.- 386 с.5. Радионов В. Е. Теоретические основы педагогического проектирования:

дис. ... докт. пед. наук: 13.00.01: СПб., 1996. - 352 c.6. Сухомлинский В.А. О воспитании.- М.: Педагогика, 1984.- 434 с.7. Morecraft I. and Sterman I. Modeling for learning organizations. - Productivity

Press, 1994. - P. 1078. The International Encyclopaedia of Educational Technology //Ed.M. Eraut.-

1989.- P. 611.

142

УДК 378.22:373.2/.3: [001.895] (062.552)

М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

ОСОБЛИВОСТІ СУБ’ЄКТИВНОГО СПРИЙНЯТТЯ ЧАСУ.

ПЕРЕВЕРТАННЯ ТА ПРИСКОРЕННЯ ПОДІЙ

Проектування майбутнього тісно пов’язане з суб’єктивним часовим

простором людини. Час організовує та інтегрує усі біологічні, психологічні,

соціальні рівні та структури особистості. Проектування майбутнього – це

природна тенденція людини діяти під впливом своїх глибинних потреб, інтересів,

родових послань (програм). Проектування подій майбутнього тісно пов’язане з

осмисленням проблем минулого і пошуком цінностей, які становлять сенс життя.

Незадоволеність надважливої екзистенційної людської потреби в сенсі життя

пояснюється багатьма факторами: 1) відсутністю у людей чітких уявлень про свій

життєвий шлях; 2) фрустрованістю потреби особистості у позитивних життєвих

зразках, ідеалах гідного людини життя; 3) зневірою більшості громадян у своєму

щасливому майбутньому та майбутньому своїх дітей; 4) складністю адаптації до

соціально-економічних перетворень.

Означені фактори послаблюють здатність людини прогнозувати своє

майбутнє життя, свідомо ним керувати. Втрата впевненості у своєму майбутньому

посилює деструктивні тенденції особистісного розвитку – веде до саморуйнівної

поведінки, появи різного роду аддикцій та девіацій Регуляція сприйняття часу, як

правило, пов’язується з усіма рівнями самосвідомості, що забезпечує цілісний

процес, спосіб оцінки й реагування на ситуацію.

Нерозділеність відчуття часу й подій життя є умовою відчуття майбутнього,

його реальності, тобто час повинен бути «живим», предметним, чуттєво-

насиченим, що обумовлює здатність перебування людини в ситуації «тут і тепер».

За нашими спостереженнями, зміна сприйняття часу обумовлена різними

співвідношеннями представленості у психіці особистості минулого: часовим

простором минуле-теперішнє-майбутнє. Якщо минуле «важче» – людина почуває

себе старшою за свій реальний вік, якщо попереду «важче» майбутнє –

143

молодшою, бо є перспектива подолання перешкод і отримання від цього насолоди

здійснення запланованого. Порушення гармонійного співвідношення часових

вимірів у свідомості людини обумовлено, як правило, травматичним досвідом, що

примушує людину застосовувати захисні механізми. Неусвідомлена проекція

травматичного досвіду в майбутнє створює страх перед життям, призводить до

стану завмирання, психологічної смерті. Тому усвідомлення обумовленості

майбутнього минулим повертає людину в ситуацію «тут і тепер» і дозволяє

відчувати свій психологічний вік адекватним реальному. Розглянимо поняття

«ритм життя» декількох поколінь (див. рис. 1–3):

Рис. 1. «Лінія мого життя» респондента 1930-го року народження

144

Рис. 2 «Лінія мого життя»респондента 1960-го року народження

Основна відмінність даної «лінії мого життя» від попередніх поколінь –різке зростання частоти перепадів життєвого тонусу, погіршення стану здоров’я(погіршення взаємин в сім’ї, хвороби, операції, розлучення), які символічнозображуються потенційними ямами.

Рис. 3. Лінія мого життя» респондента 1990 р. народження.

145

Основна відмінність «лінії мого життя» від попередніх поколінь (30-х. рр..народження) – зростання частоти перепадів життєвого тонусу, розлучення батьківпогіршення стану здоров’я, «від’їзд мами за кордон», стан неспроможності діяти,«соціальне сирітство», девіантна поведінка, хвороби, операції.

В рисунках «Лінії життя» чітко проявляється, що у проектантів життєвогошляху час прискорюється, скорочуються періоди між травмуючими подіями ( улюдей похилого віку ці періоди більш тривалі, розтягнуті в часі), частота хвиль«ліній життя» зростає пропорційно послідовності народження досліджуванихпоколінь. У груповому процесі досить часто спостерігається часова регресія,перебування в декількох часових подіях одночасно. У момент актуалізаціїминулої травмуючої події людина суб’єктивно повертається у той час, коли вонавідбувалася, й одночасно знаходиться в теперішньому, що створює умови длявивільнення закапсульованої енергії і трансформації рівнів самосвідомості уситуації «тут і тепер».

Слід зазначити, що в груповому процесі перебіг часу суб’єктивноприскорюється, що обумовлено виникненням контакту. У цьому випадку часначебто летить, але постійне відчуття прискореного часу часто виникає внаслідокпорушення контакту з власними пригніченими почуттями. Тоді людина начебтобіжить у майбутнє, захищаючись від контакту. У даному випадку людина не можеінтегрувати у свідомості минулий досвід, несвідомо проектуючи його у віддаленучасову перспективу майбутнього, що манить її. Почуття сповільненого перебігучасу або його зупинки обумовлено негативним переживанням самотності,неможливості знайти опору в собі, відсутність контакту з оточуючими людьми,актуалізацією травмуючих подій минулого. Це, як правило, проявляється в надтозатягнутій паузі, затримці появи асоціацій, що, як правило, не усвідомлюєтьсясуб’єктом і за дослідженнями К. Юнга, О. Лурії є ознакою наявності «слідівафективного стану» .

Захисним механізмом у цьому випадку є повернення людини до стану, колище не існувало часу і його плин не переживався, не сприймався свідомо. Це тежчасова регресія, але є суттєве розрізнення: почуття зупинки часу є наслідкомопору, запобігання перебуванню в полях (подіях) минулого, що створює станступору, відчуття нерухомості і статичності часу, відсутності не тількимайбутнього, але й минулого.

146

Про наближення кінця життя, а інколи його певного етапу часто свідчатьсимволи, які в повсякденному житті свідчать про зміну психологічного стану, доних відносяться зміни місця знаходження, мандрівки, відродження.

В процесі проектування майбутнього є випадки, коли особистість у процесіпроектування хоче завершити своє життя з причини втрати його сенсу, виявляєбажання захворіти або відійти, («від’їзд» – один із найбільш вживаних ізрозумілих символів смерті. Тут ми вважаємо за необхідне висловити до неїпочуття близьких, «рідних» (членів групи, на яких у проектанта відбулосяперенесення), учасників групи, які б висловили свої переживання. Прохання«жити» – є емоційною підтримкою в даній кризовій ситуації. Зазвичай, післятакого розігріву почуттів особистість «видужує» і продовжує повноцінне життяще десятки років. У цьому випадку ми з впевненістю можемо говорити проможливості гештальт-драми у продовженні життєвого шляху, як сповільненніперебігу суб’єктивного часу. Підсвідомість відображує час життя, вік певнимисимволами, використовуючи механізм перевертання: кінець певної подіїзображується початком, а в кінці може зображуватись причина цієї події .

Наприклад студентці сниться сон, що помирає її мама, в процесі інтев’ю знею, виявилось, що мама хоче народити дитину, а в студентки вже є наречений ітакож визріває таке бажання. Сон свідчить не про смерть матері, а про бажання їїдочки «зайняти мамине місце» в родині, освоїти роль мами. Це – скоріш (заЗ.Фрейдом) прояв «комплексу Електри».

У сновидіннях час життя, що залишився, може виражатися певноювідстанню до померлої людини, а відстань розуміється як частина пройденого(прожитого) всього шляху. Або час життя може проектуватися на кількість піску,що лишилась у пісковому годиннику, тобто процесом пересипання як проживанняподій. Різниця у віці може бути представлена як неможливість наздогнатиколісницю з цікавою персоною або подолати відстань.

Суб’єктивно дитинство асоціюється з жовтим кольором (жовторотедитинство), юність – з рожево-фіолетовим, зрілість – з червоним. Із рокамияскраві кольори змінюються на менш яскраві, коричневий, сірий, білий («я – щеліто, а батьки вже – зима», слова з популярної в народі пісні). Колір можесимволізувати психологічний вік. З наших лонгітюдних спостережень заучасниками групи активного довголіття, їхнім життєвим фоном показав, що увипадках, завершення життєвого шляху, колір «лінії життя» був блідо-

147

фіолетовим, останнім у восьмикольоровій розкладці спектру світла, й сама «лініяжиття» не мала простору перспективи подій, а завершувалась або розкритою«непрочитаною» книжкою або яскравим сяйвом – позитивними образами. Прианалізі передбачувальної, прогнозуючої функції психіки нами було помічено, щов разі передчуття людиною неприємної події підсвідомість може прискорювати їїнаближення, неначе примушуючи пережити її наперед, ще до наступу реальнихподій. Так, наприклад, уві сні проектант отримує по телефону повідомлення ізлікарні про смерть свого батька, який – живий, але тяжко захворів. Реальна подіязавершення життя сталася, але майже через рік.

Чоловік може прискорювати від’їзд дружини, у випадку якщо фактрозлучення (навіть короткотривалого) тривожить його. Уникнення глибокихпереживань пов’язаних із розривом міжособистісного контакту прискорює темпнаближення травмуючої події.

Те, чого ми бажаємо уникнути, намагаємось втекти, психіка зумовлює наспережити наперед. Цей психологічний механізм можна позначити як прискоренняперебігу психологічного часу. За словами видатного психотерапевта Ірвіна Ялома:«Божевільний темп мого життя – це невдала спроба побороти страх смерті»[3, с. 60]. Очевидно, що таке прискорене проживання подій має на меті економіювитрат емоційної енергії, завершеність запланованої події посилює готовність допроектування подій майбутнього.

Отже, з аналізу життєвих шляхів людей різних поколінь можна побачитизростання ритму життя, кількості пережитих травмуючих подій, що потребуєособливої роботи по переробці їх для подолання страху смерті та подальшогощасливого життєвого шляху.

Список використаних джерел1. Семиліт М. В. Проектування життєвого шляху особистості: соціально–

психологічний аналіз / Микола Семиліт. – Київ : ІСПП, видавець Чабаненко Ю. А.– 2013. – 278 с.

2. Семилет Н. В. Концепция трансгенерации коллективной травмы: способыисцеления / Н. В. Семилет // Вестник по педагогике и психологии Южной Сибири– 2014. – № 2. – С. 24-37.

3.Ялом И. Лечение от любви и другие психотерапевтические новеллы. /И. Ялом. – М., 1997. – 288 с.

148

УДК 376.5

О.П. Сковира, заступник начальникаВійськового коледжу сержантського складуз морально-психологічного забезпечення,начальник групи морально-психологічногозабезпечення Національної академіїсухопутних військ імені гетьмана ПетраСагайдачного, підполковник;А.О. Сковира, курсант третьогонавчального курсу Загальновійськовогофакультету Національної академіїсухопутних військ імені гетьмана ПетраСагайдачного

АДАПТАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ КУРСАНТА ПЕРШОГО КУРСУВІЙСЬКОВОГО КОЛЕДЖУ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА

ПРОБЛЕМА

Адаптація до нових соціальних умов супроводжує людину на протязі всього

життя. Актуальність цієї проблеми обумовлена реальним станом теорії та

практики соціалізації у системі професійного навчання особливої категорії молоді

– першокурсників військових вузів. Вивчення досвіду педагогічної допомоги в

адаптації першокурсників до професійного навчання показало, що значні

труднощі та негативні результати цього процесу пов’язані з наявністю соціальних,

психологічних та педагогічних факторів, що обумовлюють індивідуальний рівень

соціалізації юнаків та дівчат, які щойно вступили до Військового коледжу. У

теорії та практиці вітчизняної професійної освіти молоді недостатньо уваги

приділяється підготовці молоді до навчання у військових вузах. Науково-

методичного обґрунтування вимагають питання розробки педагогічних засобів,

спрямованих на виявлення механізмів успішної адаптації першокурсників

військових навчальних закладів у початковий період отримання освіти. Метою

нашого дослідження є обґрунтування соціальних, психологічних насамперед

педагогічних факторів адаптації першокурсників до навчання в військовому

коледжі сержантського складу.

149

У ході дослідження поставлено такі задачі:

• вивчити і проаналізувати об’єктивні та суб’єктивні чинники успішної

адаптації молоді до професійного навчання в військовому вузі;

• виявити психологічні та соціальні фактори, що впливають на індиві-

дуальний рівень адаптації майбутніх сержантів;

• визначити педагогічні засоби підвищення ефективності адаптації

курсантів до навчання у початковий період отримання професії військового

(сержанта).

Результати аналізу наукових досліджень з проблем адаптації особис- тості

до нових життєвих умов дають підстави виокремити психологічні, соціальні та

педагогічні аспекти даного процесу. У психології під адаптацією розуміють

динамічній процес, завдяки якому особистість, незважаючи на мінливість

оточуючого середовища, підтримує психічну сталість, необхідну для власного

існування та життєвого розвитку. Процес адаптації відбувається за тих умов,

коли в системі особистість – середовище виникають значні зміни, що

забезпечують формування нових психічних станів та якостей з метою досягати

максимальної ефективності психофізіологічних функцій і поведінкових реакцій. У

процесі психічної адаптації особистість зважає на особливості зміни середовища й

активно впливає на нього, щоб забезпечити задоволення своїх потреб і реалізацію

значущих цінностей. Процес взаємодії особистості та середовища полягає у

пошуку й використанні адекватних засобів і способів задоволення основних

потреб . Основу соціальної адаптації людини становить її здатність орієнтуватись

на внутрішні установки, які виробляються індивідом у процесі засвоєння

соціальних та культурних норм і правил поведінки. Проблемі соціальної адаптації

молоді значну увагу приділяли В. Вишневський, О. Іванова, В. Конопльов,

Н. Ничкало, О. Пєхота та інші дослідники. Вони зазначають, що така адаптація,

відбуваючись на всіх рівнях соціального життя молоді, стає універсальним

засобом подолання життєвих криз, забезпечує підготовку майбутнього фахівця до

всього нового, що відбувається в професійному житті, сприяє гармонізації

соціальних відносин у професійному навчанні. Особливого значення соціальна і

150

психологічна адаптація набуває для юнаків та дівчат, котрі вступили до

Військового коледжу сержантського складу у статусі курсанта.

Поєднуючи професійне навчання зі службовими обов’язками, курсанти

змушені прискореними темпами вступати у самостійне доросле життя. Сьогодні

основна частина курсантів-першокурсників змушена розпочинати професійну

навчальну та службову підготовку в старшому підлітковому або ранньому

юнацькому віці. Психологи цей період називають критичним, переламним у

дорослішанні юної особистості. На тлі складних процесів статевого дозрівання і

соціального розвитку виникають глибокі психологічні проблеми: кризи

самоідентифікації, самооцінювання, авторитетів тощо. У дослідженнях

О. Іванової та В. Конопльова наголошується, що, досягнувши екстремального

ступеня вираження, означені проблеми можуть призвести до серйозних відхилень

у соціальних переконаннях, поведінці, спричинити суїцидальні спроби.

Психологи виокремлюють чинники, які сприяють ускладненому проходженню

фази дорослішання у період професійного навчання. Це, насамперед,

індивідуальна фізична ослабленість курсанта, риси емоційної незрілості,

несприятливі стосунки у навчальній групі, колі нових товаришів,

адміністративного керівництва тощо. Як підкреслюють І. Єрмакова, Г. Несен та

Л. Сохань, першокурсник, перебуваючи в конфліктному періоді, вже внутрішньо

соціально дозрів для того, щоб долучитися до нових форм життя, а психологічні

установки перешкоджають цьому, утримуючи юну особистість в системі звичних

стереотипів. О. Пєхота вказує на прагнення юнаків та дівчат до самостійності як

необхідну передумову побудови нової системи стосунків у військовому

навчальному закладі. У такій життєвій ситуації майбутній фахівець випробовує

себе у нових формах поведінки, досліджуючи реакції оточуючих, межі

допустимого у стосунках з ними, міру власних можливостей. Суттєвою

перешкодою успішній адаптації до навчальних умов військового вузу може стати

присутність соціального інфантилізму. Л. Коваль розглядає інфантилізм як стан,

що характеризує перехід від незрілої до зрілої особистості, необхідну умову її

неперервного соціального розвитку. Незріла особистість вдається до

егоцентричних форм поведінки не тільки в екстремальних, але й у повсякденних

151

ситуаціях професійного навчання. На адаптацію першокурсників у військовому

вузі впливають педагогічні фактори, пов’язані з організаційними та методичними

особливостями навчального процесу в системах військової освіти. Справжньою

перешкодою для адаптації курсантів перших курсів у військовому вузі є

виконання службових обов’язків та побутових робіт в умовах повсякденної

спільної життєдіяльності та «відірваності» від опіки і поради батьків. Дані

соціологічних досліджень свідчать, що в сучасній українській сім’ї юнаки та

дівчата отримують обмаль інформації та умінь з питань організації щоденного

побуту (догляду за житлом, одягом, взуттям, побутовим приладдям тощо).

Відсутність власного досвіду з організації повсякденного побуту та нестача знань

про численні побутові дрібниці заважає молодій людині продуктивно вирішувати

власні проблеми, що виникають після початку самостійного курсантського життя.

На підставі спостереження особливостей адаптації першокурсників до

навчання у Військовому коледжі сержантського складу :

1. Спроможність особистості навчитися чітко і швидко орієнтуватися на

внутрішні установки у процесі засвоєння норм і правил поведінки в Коледжі

становить основу успішної адаптації до навчання у військовому закладі .

Успішність цього процесу залежить від таких об’єктивних та суб’єктивних

чинників як соціальний склад навчальної групи, де курсант проводить більшу

частину часу у перший рік перебування на казарменому становищі, спрямованості

соціальних норм та установок військового колективу та індивідуальних

особливостей і життєвого досвіду об’єднаних у ньому першокурсників.

2. Курсант змушений розпочинати самостійне життя в старшому

підлітковому або ранньому юнацькому віці на тлі складних процесів дозрівання і

психічного розвитку. Ускладненому проходженню фази дорослішання сприяють

фізична ослабленість, риси емоційної незрілості, несприятливі стосунки у

навчальні групі, колі товаришів тощо. Прагнення до самостійності спрямовує

першокурсника на побудову нової системи со- ціальних стосунків у

курсантському житті.

152

3. Однією з важливих умов поступальної адаптації першокурсників єздатність аналізувати й поєднувати наслідки шкільного минулого і курсантськоготеперішнього із професійним сержантським майбутнім.

4. З метою допомоги курсантам в адаптації до системи військового навчаннядоцільними є педагогічні засоби, що практикуються як у кураторській роботі, такі в процесі вивчення гуманітарних дисциплін за навчальним планом підготовкипершокурсників Військового коледжу сержантського складу.

Список використаних джерел1. Антипенко В.Н., Вишневский В.П. Прогностическое моделирование

системы педагогического руководства процессом подготовки учащейся молодёжик профессиональной адаптации в современных условиях // Молодёжь, труд,профессия: Материалы междунар. науч. практ. конф. в г. Херсоне. В 2-х частях.Ч. І. – Херсон, 1993. – С. 20-25.

2. Життєва компетентність особистості: Науково-методичний посібник / Заред. Л.В. Сохань, І.Г. Єрмакова, Г.М. Несен. – К.: Богдана, 2003. – 520 с.

3. Іванова О.В. Соціально-психологічна адаптація курсантів у вищомунавчальному закладі освіти МВС, як етап професійного становлення майбутніхспівробітників пенітенціарної системи: Автореферат дисертації на здобуттянаукового ступеню кандидата психологічних наук (19.00.06) / НАВСУ МВСУкраїни. – К., 1999. – 17 с.

4. Климов Е.А. Психология профессионала: Избран. Психол. Труды /Академия пед. и соц. наук, Моск. психологосоц. ин-т, 1996. — 400 с.

5. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка // Соціальнаробота. – К., 1997. – С. 62-70.

6. Конопльов В.В. Психологічна адаптація курсантів ВНЗ МВС України додіяльності підрозділів кримінальної міліції: Автореферат дисертації на здобуттяступеню кандидата психологічних наук (19.00.06) / НАВСУ. – Київ, 1999. – 16 с.

7. Лукашевич М.П. Соціалізація: виховні механізми і технології. – К., 1998.– 96 с.

8. Никало Н.Г. Наукові шляхи з професійної педагогіки: європейськийконтекст // Сучасні інформаційні технології та інноваційні методики навчання упідготовці фахівців: методологія, теорія, досвід, проблеми / Зб. наук. пр. – випуск9 / Редкол.: І.А. Зязюн (голова) та ін. – Київ-Вінниця: ДОВ «Вінниця», 2006. –С. 14-21.

153

УДК 159.96

В.В. Стасюк, д. психол. н., професор,професор кафедри морально-психологічного забезпечення діяльностівійськ (сил) гуманітарного інститутуНаціонального університету оборониУкраїни імені Івана Черняховського

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕАДАПТАЦІЇ

УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ

Після повернення в мирну обстановку у ветеранів бойових дійактуалізуються універсальні потреби, що мають надзвичайний ступінь виразності[1, с. 345–347].

По-перше, у більшості учасників бойових дій існує яскраво вираженебажання бути зрозумілими. Колишні воїни хочуть контактувати з оточенням,мати зворотний зв’язок, чітке підтвердження їх боротьби за корисну справу,морального виправдання і сприйняття соціальної користі їх участі у жорстокомунасильстві. Власне кажучи, йдеться про раціоналізацію, як механізмпсихологічного захисту людини, що дає змогу військовослужбовцю переборотикомплекс провини, виправдатися перед самим собою, своєю совістю, зробитиспогади про агресивні вчинки менш травмуючими.

По-друге, психологічна картина переживань учасників бойових дій включаєнеобхідність соціального визнання. У людей, що повертаються до мирного життя,природне бажання бути особистістю, отримати високу оцінку особистих зусиль,дій набуває особливого значення. При цьому справедливо вважається, що гіднимисуспільного визнання є не лише героїчні вчинки, а й внутрішні перемоги людининад собою (військовослужбовець не злякався, не дезертирував, не симулював).Спостерігається бажання, щоб позитивна оцінка стала відомою широкому колулюдей, товаришам по службі, членам родини.

По-третє, важливою тенденцією, що характеризує психічний стан учасниківбойових подій, є прагнення бути прийнятим у систему соціальних зв’язків івідносин мирного життя з вищим, ніж колись, соціальним статусом. Це зумовленотим, що справа, яку воїни виконували під час бойових дій, соціально більшзначуща, ніж та, якою займалися військовослужбовці, що залишилися в місцяхпостійної дислокації частин. На підставі цього учасники бойових дій очікуютьособливого ставлення до себе з боку оточення, інакше виникають різні синдроми

154

типу “афганського”, коли учасники бойових дій агресивно ставляться дотоваришів по службі, які не мали бойового досвіду.

По-четверте, часто люди, що повертаються із зони бойових дій,приголомшені реаліями мирного життя. Їм важко змиритися з думкою, що в тойчас, коли вони ризикували життям, в армії і державі нічого не змінилося,суспільство взагалі не помітило їх відсутності. Більше того, виявляється, не всілюди поділяють їх погляди на цілі, характер і способи ведення війни. Це можевикликати стан психічного шоку, призвести до серйозних психічних розладів,сформувати у них відчуття ворожості соціального оточення.

По-п’яте, істотною психологічною характеристикою учасників бойових дійє зниження порогів чутливості до соціальних впливів. З психологічної точки зоруколишні воїни стають особливо уразливими.

Спостереження за поведінкою учасників бойових дій і бесіди з нимипоказують, що сформований у них в бойовій обстановцікомплекс особистісних змін часом трансформується у своєрідний синдром“воєнізованої психіки”, для якого характерні специфічні феномени успоживацькій сфері, сферах ціннісних орієнтацій і соціальної взаємодіївійськовослужбовців [2, с. 81–82]. Так, внаслідок спрощення когнітивної сфери,відзначається посилення твердості, безкомпромісності і непохитності моральнихорієнтирів, часто виявляється прагнення переробити цивільне життя занегласними законами відносин воєнного часу.

Якщо перераховані тенденції та особливості психічного життя учасниківбойових дій не враховувати в роботі з ними, виникають передумови для складнихпсихологічних і соціальних наслідків. Разом із розпачем, фрустрацією, апатією увійськовослужбовців можуть розвиватися особистісні трансформації, складатисяперекручена, патологічна картина світу, формуватися агресивна, конфліктнаповедінка [3, с. 16–18]. Непідготовлене стихійне зіткнення учасників бойових дійз реаліями мирного життя обертається посиленням їх психотравматизації.

Список використаних джерел1. Військова психологія та педагогіка: інноваційний підхід : підручник : у 2 ч.

Ч. 1 / колектив авторів ; за заг. ред. С. Д. Максименка. – К. : НУОУ, 2013. – 472 с.2. Прикладні аспекти військової психології : навчальний посібник / колектив

авторів; за заг. ред. В.І. Осьодла. – К. : НУОУ ім. Івана Черняховського, 2015. –232 с.

Військово-психологічний практикум офіцера / В. І. Осьодло, О. Ф. Хміляр,

О. В. Красницька. – К. : НУОУ імені Івана Черняховського, 2017. – 93 с.

155

УДК 159.99

О.С. Страшний (Олександр Стражний),лікар-психотерапевт, головний спеціалістлікувального центру «Аstralit» (Угорщина),автор методу Біосугестивної терапії

БІОСУГЕСТИВНА ТЕРАПІЯ ДЛЯ АДАПТАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

В УМОВАХ КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Українське суспільство у 2018 році вважати «кризовим» було б

перебільшенням. Але непроголошена «гібридна» війна з зовнішнім агресором,

економічні негаразди в країні, корупція, тощо, накладають на сучасний стан

суспільства певні особливості. Отже, у той час, коли психологічної кризи немає в

суспільстві загалом, вона існує у певних верств населення України, у її громадян.

Потреба адаптації особистості до умов сучасного українського суспільства

виникає у:

- бійців, що повернулися з фронту;

- переселенців зі Сходу України;

- у старшого покоління громадян України;

- у людей з низькими матеріальними статками:

- у осіб, що страждають на так звані психо-соматичні розлади.

Під час роботи з представниками будь-якої із зазначених категорій, наряду з

іншими методами, ми використовуємо Біосугестивну писхотерапію.

Метод Біосугестивної терапії є швидким і ефективним засобом корекції

психосоматичних порушень, відновлення психологічного комфорту і хорошого

самопочуття. За цією методикою вздовж 20 років успішно пройшли терапію

близько 20.000 пацієнтів не лише в Україні, але й в Угорщині, США, Австрії. Цей

метод рекомендовано для практичного застосування Кризовим центром медико-

психологічної допомоги Інституту психології ім.Костюка АН України і Лігою

психіатрів, психотерапевтів, наркологів, неврологів і психологів України у

Донецькій області.

Як відбувається процес терапії.

156

Увесь курс корекції (лікування) потребує 8 психотерапевтичних сесій. Сесія

може бути індивідуальною, або груповою.

Кожна сесія складається з трьох частин: 1) індивідуальна бесіда з клієнтом;

2) групова бесіда з клієнтами (в разі групової терапії); 3) психотерапевтичний

сеанс.

В разі групової сесії оптимальна кількість групи – 8 осіб. Спочатку

відбувається закрита розмова з кожною особою, потім – відкрита розмова з усіма

в групі, на завершення – біосугестивний сеанс. Загальний час сесії – 40-45 хвилин.

1). Індивідуальна бесіда з клієнтом включає в себе перелаштування акцентів

сприйняття людиною своєї ситуації і своїх психосоматичних порушень.

Настанова «В мене дуже-дуже велика проблема» замінюється на «В мене є певні

життєві питання, які треба вирішувати». Уявлення «Я дуже хвора людина»

перелаштовується на «Так, ви людина хвора, але це не означає, що ви маєте нею

залишатися все своє життя». «Ніхто не може мені допомогти» замінюється на «З

будь-якої ситуації є вихід, і навіть два».

2). Групова бесіда з клієнтами (в разі групової терапії) має на меті

позитивну індукцію з боку тих клієнтів, що вже пройшли декілька сесій і

отримали певний позитивний результат на нових членів групи, які скептично

ставляться до терапії.

3). Біосугестивний сеанс – це заглиблення психотерапевтом членів групи у

стан легкого трансу і навіювання під час релаксації позитивних змін у

самопочутті.

Сеанс відбувається за канонами класичної сугестивної терапії з двома

модифікаціями. Різниця від класичного сугестивного психотерапевтичного сеансу

полягає в наступному.

1. Голос психотерапевта, у супроводі фонової музики, звучить не

безпосередньо, а в аудіозапису. Перевага аудіозапису в тому, що терапевт за

допомогою попередньо «відшліфованих» в студії обертів свого голосу

гарантовано передасть клієнту (клієнтам) потрібний стан – розслаблення,

спокою, упевненості, тощо. Цього не можна гарантувати, якщо сеанс відбувається

в режимі імпровізації.

157

2. Під час сеансу терапевт у певному ритмі торкається клієнта (клієнтів). Це

потрібно для того, щоб акцентувати увагу клієнта і звужувати його свідомість на

тій ділянці свого тіла, про яку в даний час йде мова (лоб, шия, грудна клітина,

живіт, тощо).

Переваги Біосугестивної терапії

1. Висока ефективність. Тією чи іншою мірою позитивно реагують на

терапію 95% пацієнтів. Не відбувається ніякого покращення стану здоров’я лише

у 5% людей.

2. Більшість пацієнтів відчувають позитивні зміни у своєму самопочутті вже

після 1-2 сеансу.

3. Для досягнення максимально можливого результату треба, як правило, не

більше 8 сеансів.

4. Робота з групою дає можливість терапевту за робочий день прийняти

більшу кількість клієнтів.

5. Якщо добре зроблено аудіозапис, ефективність сеансів не суттєво

залежить від кваліфікації терапевта.

6. Для засвоєння методу потрібно лише 2 дні навчання (+ робота в студії).

Насьогодні метод Біосугестивної терапії використовують в своїй роботі

близько 50-ти спеціалістів – п’ятеро лікарів, решта – психологи. Один раз на рік

проводяться курси з підготовки нових спеціалістів, регулярно відбуваються

тренінги з підвищення кваліфікації.

Список використаних джерел

1. О.Стражний. «Болезни, в которые играют люди». Вид. КСД, Харків, 320

стор.; 2018 р.

2. Майстер-клас з Біосугестивної терапії:

https://www.youtube.com/watch?v=5LJZn6VxLVw

3. Часто задавані питання по темі Біосугестивної терапії (FAQ):

http://www.astra-lit.com/best/Astralit_likuvalnij_center.htm

158

УДК 159:343.83С.В. Стріха, старший викладачкафедри вогневої та спеціальноїфізичної підготовки Інститутукримінально-виконавчої служби

ТРЕНІНГОВИЙ КУРС «ВПЕВНЕНОСТІ У СОБІ» ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ

ВАЖЛИВИХ ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ РИС

МАЙБУТНІХ ОФІЦЕРІВ-ПСИХОЛОГІВ ПЕНІТЕНЦІАРНИХ УСТАНОВ

НЕОБХІДНИХ ДЛЯ ЇХ ПРОФЕСІЙНОГО ЗРОСТАННЯ

У продовж професійної діяльності кожна людина спроможна опановувати

відповідними знаннями розвиваючи їх під час діяльності, формуючи при цьому

відповідні навички та вміння, що необхідні для виконання своїх професійнихобов’язків.

Професійне зростання передбачає проходження етапів задля досягнення

високого рівня професіоналізму. Перш за все, це визначення у напрямку своєї

професійної діяльності. Визначення власних спроможностей в опануванні певногофаху та можливостей у використанні набутих знань під час практичної діяльності.

саме творче та нестандартне використання знань у практичній діяльності дасть

змогу сформувати у себе ті вміння, які знадобляться для виконання обраного виду

діяльності.Метою тез є визначення змісту поняття професійного зростання та

апробації тренінгового курсу «Впевненості у собі» для розвитку індивідуально-

психологічних рис майбутніх офіцерів-психологів пенітенціарних установУкраїни.

Питаннями професійного зростання фахівців займались такі вчені як

Е. Зеєр, О. Кокун, В. Лефтеров, А. Маркова, Т. Кудрявцев, Р. Каламаж, А. Деркач,

Д. Сюпер, Е. Гінцберг та інші.Припускаючись умовно однаковості визначених завдань діяльності, наявних

ресурсів та умов їх виконання, кожний спеціаліст досягає певного результату,

який може бути подібних з результатом інших спеціалістів, а може відрізнятись

точністю, своєчасністю, повнотою виконання завдань та іншими параметрами.Відмінність між кінцевим досягненням результатів може полягати в

159

індивідуальних особливостях кожного спеціаліста під час виконання нимвизначених завдань.

Професійне зростання можна охарактеризувати як процес який забезпечує

людині, опанування знаннями необхідними для формування умінь та розвитку

професійної майстерності відповідно до індивідуально-психологічнихособливостей, завдань, що виконуються та умов професійної діяльності.

Виходячи з даного визначення можна виокремити складові елементи самого

поняття професійного зростання.По – перше, необхідно мати певну базу знань, що необхідні для виконання

своїх професійних обов’язків.

По – друге, наявність знань, ще не гарантує формування професіонала

високого рівня. Знання можуть залишитися лише знаннями, якщо їх невикористовувати на практиці. Використання знань на практиці передбачає не їх

«перекладання» на практику власних дій, а їх реалізацію з урахуванням завдань,

які стоять перед особистістю та наявних умов професійної діяльності (звичних, не

звичних, особливих та екстремальних).По – третє, формування умінь, ще не свідчать про потужне професійне

зростання спеціаліста. Професійне зростання здебільшого залежить від

індивідуально-психологічних особливостей особистості, а саме від їх квінт есенції– індивідуально-психологічних рис, які дають можливість виконувати завдання

будь-якого рівня складності. Саме ті люди які здатні творчо чи не стандартно

застосувати здобуті знання на практиці, зможуть виконувати завдання найвищого

рівня складності, у той час коли інші люди не зможуть виконувати ті ж завданняна тому ж рівні.

Слід зауважити, що саме певна композиція індивідуально-психологічних

рис особистості та їх виразність дають змогу зростати фахівцям до відповідного

рівня професіоналізму. Проте, здобувши раз знання не можливо професійнозростати не здобуваючи нові, більш прогресивні та сучасні. Кожен фахівець має

гнучко експериментувати використовуючи їх та прораховувати вірогідні наслідки.

Професійний розвиток будь-якого фахівця передбачає закономірні зміникількісних, якісних та структурних перетворень особистості необхідних для

майбутньої професійної діяльності, що ґрунтується на прагненні до професійного

160

зростання, спрямованості до змін власної особистості та самоствердженні упрофесійній сфері.

А. Маркова у своїй книзі «Психологія професіоналізму» визначила

параметри активності людини, як необхідної умови професійного зростання

спеціаліста: активне орієнтування (у новій ситуації, матеріалі); усвідомлення(структури своєї діяльності, рис особистості, етапів життєвого шляху); ініціатива,

самостійне цілепокладання, планування, передбачення; інтенсивна включеність у

діяльність; прагнення до саморегуляції (самоконтролю, самокорекції,самокомпенсації), володіння прийомами саморегуляції; усвідомлення протиріч

свого розвитку, їх усунення, забезпечення балансу і гармонії; постійна

налаштованість на саморозвиток і самовідновлення; прагнення до самореалізації

та творчого творення; інтеграція свого професійного шляху, структурування тавпорядкування свого професійного досвіду та досвіду інших [3].

За висловом Е. Зеєра професіоналізм – інтегральна якість (новоутворення)

суб’єкта діяльності, що характеризує продуктивне виконання професійних

завдань, зумовлене творчою самодіяльністю та високим рівнем професійноїсамоактуалізації [2].

Згідно концепції професійного розвитку Л. Мітіної, яка ґрунтується на

положеннях концепції С. Рубінштейна про два способи життя, розглядаютьсямоделі адаптивної поведінки та професійного розвитку особистості.

Визначальним у концепції Л. Мітіної є відсутність взаємозв’язку віку людини з її

професійним розвитком [4].

Автор пропонує модель адаптивної поведінки, вказуючи на те, що усвідомості особистості домінує тенденція до підпорядкування професійної

діяльності зовнішнім умовам та обставинам, застосуванню виробленим

алгоритмам, шаблонам та стереотипам.

Критеріями професійного зростання за концепцією Ю. Поварьонкова є:професійна продуктивність, професійна ідентичність і професійна зрілість [5].

Акмеологічна концепція розвитку професіонала (А. Деркач, В. Зазикін) має

дві площини представлення системи поглядів: змістовну та структурно-процесуальну. Змістовний розвиток «суб’єкта праці» до рівня професіонала

розглядається у контексті загального розширення суб’єктного простору

161

особистості, її професійного та морального «збагачення». Безпосередньопроцесуальний розвиток розглядається з системних позицій, а саме у зв’язку зі

змінами і розвитком підсистем професіоналізму особистості та діяльності,

нормативного регулювання, мотивації на саморозвиток і професійні досягнення,

рефлексивної самоорганізації та в плані розкриття творчого потенціалуособистості [1].

Таким чином, професійне зростання майбутніх офіцерів – психологів

передбачає розвиток їх важливих індивідуально-психологічних рис, які дадутьспроможність виконувати свої обов’язки в особливих умовах діяльності

пенітенціарних установ.

За даними дослідження, у якому взяло участь 162 особи чоловічої статі,

групи експертів (офіцерів – психологів пенітенціарних установ), контрольних таекспериментальних груп (курсантів, майбутніх офіцерів – психологів

пенітенціарних установ), були визначені важливі індивідуально-психологічні

риси для їх професійної діяльності, а саме: емоційно-вольова стійкість; рівень

інтелекту; самоконтроль поведінки та наполегливість у досягненні мети.Для професійного розвитку та зростання майбутніх офіцерів – психологів

пенітенціарних установ було розроблено тренінговий курс «Впевненості у собі»,

який сприяв розвитку важливих індивідуально-психологічних рис, необхідних дляоптимального виконання своїх професійних обов’язків. Мета першого тренінгу

полягала у визначенні змісту та сутності проблематики впевненості особистості у

собі, непевності, агресивності та ухилення від вирішення професійних ситуацій,

що виникають. На другому тренінгу було визначено особливості різних стилівповедінки оточуючих, визначення тих ознак, які заважають впевненій поведінці

учасників тренінгового курсу. Під час третього тренінгу майбутні офіцери –

психологи пенітенціарних установ позитивно переосмислювали власну поведінку

у складних професійних ситуаціях та відбувалось формування оптимальнихмоделей впевненої поведінки учасників тренінгового курсу.

Четвертий тренінг було присвячено практичному відпрацюванню

оптимальних дій під час подолання складних професійних ситуацій. Метоюп’ятого тренінгу, останнього із загального циклу тренінгового курсу, було

опрацювання набутого досвіду впевненої поведінки та створення індивідуальної,

162

для кожного учасника тренінгового курсу, програми вдосконалення стилювпевненої поведінки при подоланні складних ситуацій.

Згідно матеріалу, що викладений вище можна зробити такі висновки.

1. Професійне зростання охарактеризується як процес який забезпечує

людині, опанування знаннями необхідними для формування умінь та розвиткупрофесійної майстерності відповідно до індивідуально-психологічних

особливостей, завдань, що виконуються та умов професійної діяльності.

2. Результати проходження тренінгового курсу «Впевненості у собі»майбутніми офіцерами – психологами пенітенціарних установ експериментальних

груп та реалізація набутих умінь респондентами експериментальної групи під час

практичної діяльності у пенітенціарних установах України свідчать про

ефективність розвитку їх важливих індивідуально-психологічних рис, якідозволили їм оптимізувати виконання професійних обов’язків.

3. Згідно з результатами дослідження під час констатувального та

формувального експериментів зазнали позитивних змін на рівні статистичної

значимості р ≥ 0,05 такі індивідуально-психологічні риси майбутніх офіцерів –психологів пенітенціарних установ як: рівень інтелекту; практичність власних дій;

гнучкість поведінки; емоційно-вольова стійкість; самоконтроль поведінки;

мотивація досягнення успіху; самостійність функціональних дій.

Список використаних джерел1. Деркач А. А. Акмеологические основы развития профессионала [РАО

МПСИ; гл. ред. Д. И. Фельдштейн]. – М.: РАО Изд-во Моск. псих.-соц. инст-та;

Воронеж: МОДЭК, 2004. – 752 с.2. Зеер Э.Ф. Психология профессионального развития: Учебн. пособие. – 2-е

изд. – М.: Издательский центр «Академия», 2007. – 240 с.

3. Маркова А. К. Психология профессионализма. – М.,1996.–308 с.

4. Митина Л. М. Личность и профессия: психологическая поддержка исопровождение: [учеб. пособие / Л. М. Митина [и др.]; под общ. ред.

Л.М. Митиной]. – М. : Академия, 2005. – 336 с.

5. Поваренков Ю. П. Психология профессионального становлення личности(основы психологической концепции профессионализации): [учеб. пособ. для

студ. пед. институтов] / Ю. П. Поваренков. – Курск : КГПИ, 1991. – 132 с.

163

УДК 159.98:355.018(477)

І.В. Сулятицький, к. психол. н., доцент,голова Центру психоінформації, доценткафедри корекційної педагогіки таінклюзії Львівського національногоуніверситету імені Івана Франка;Л.О. Костюк, інспектор організаційно-аналітичного відділу управлінняорганізаційно-аналітичного забезпеченнята оперативного реагування Головногоуправління Національної поліції у м. Києві

АРТ-ТЕРАПЕВТИЧНА ДОПОМОГА УЧАСНИКАМ АТО

У ПОДОЛАННІ ПОСТТРАВМАТИЧНИХ СТРЕСОВИХ РОЗЛАДІВ

Бойові дії на Сході України, що на сьогоднішній день є справжньою війною,

спровокували хвилю проблем психосоціальної адаптації, в якій посттравматичний

стресовий розлад набув нових якісних і кількісних характеристик. У будь-яку

мить бойові стреси можуть нагадати про себе різними проявами. Неврози

виникають переважно в тих військовослужбовців, які побували на полі бою, жили

в окопах, зазнали поранень, каліцтва, стали свідками загибелі бойових друзів,

були у полоні.

Вперше психологічні зміни у людей, які пережили ту чи іншу екстремальну

ситуацію, були описані Да Коста в 1871 році у солдатів під час Громадянської

війни в Америці і були названі «синдром солдатського серця»[1]. У 1941 р.

А. Кардинер назвав це явище «хронічним військовим неврозом» і показав, що

військовий невроз має як фізіологічну, так і психологічну природу. Він вперше

дав комплексний опис симптоматики: збудливість і дратівливість; нестримний

тип реагування на раптові подразники; фіксація на обставинах травматичної події;

відхід від реальності; схильність до некерованих агресивних реакцій.

Фундаментальні дослідження посттравматичний стресовий розлад, які були

проведені професором Н.В.Тарабриною та її співробітниками, показали, що

«після впливу бойового травматичного психологічного стресу учасникам бойових

дій доводиться фактично заново відтворювати в умовах мирного життя структуру

164

свого суб’єктивного життєвого простору, в тому числі і структуру самоставлення,

самооцінки і смисложиттєвих орієнтацій» [2; с.91].

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – це непсихотична відстрочена

реакція на травматичний стрес, здатна викликати ряд психічних і поведінкових

порушень. Для виникнення ПТСР необхідно, щоб людина випробувала дію

стресора, який виходить за межі звичайного людського досвіду і здатний

викликати дистрес [3].

До основних симптомів синдрому ПТСР відносяться: порушення сну;

патологічні спогади (нав’язливі повернення); нездатність згадати – амнезія на

деякі події (уникнення); надчутливість (підвищена пильність);

надзбудження(неадекватна надмобілізація) [4]. До вторинних симптомів ПТСР

відносять: депресію, тривогу, імпульсивну поведінку, алкоголізм, соматичні

проблеми, порушення «Его»-функціонування тощо [5].

Психологічні наслідки участі в бойових діях призводять до того, що в

умовах вже мирного часу, через загострене почуття справедливості, підвищену

тривожність, «вибухові» реакції, що періодично виникають у відповідь на будь-

які подразники, депресивні стани, у ветеранів порушується соціальна взаємодія,

виникають сімейні конфлікти та проблеми з працевлаштуванням. У таких людей

втрачається інтерес до суспільного життя, знижується активність при вирішенні

життєво важливих проблем [5].

Перебування на війні відноситься до тієї екстремальної ситуації, коли

людина постійно перебуває в найсильнішому психоемоційному стресі,

переборюючи його вольовими зусиллям. Обходиться все це високою ціною.

Майже у всіх учасників бойових дій неминуче тією чи іншою мірою

спостерігаються зміни у фізичному і психічному стані [6].

У психологічній практиці існують різні підходи та методи допомоги

особистості у подоланні посттравматичного синдрому. Одним з поширених і

дієвих методів є арт-терапія. Арт-терапія - це система психологічної допомоги,

заснована на мистецтві та творчості й побудові та розвитку психотерапевтичних

стосунків[7, с.38].

165

У подоланні ПТСР арт-терапія базується на трьох основних критеріях

наслідків психотравми: «вторгнення» у психіку спогадів, станів пов’язаних з

травмуючою ситуацією, що відбулася у минулому (стійкі нав’язливі спогади,

жахливі повторювані сновидіння і т.п.); уникнення (заціпеніння) будь-яких

нагадувань про травматичну ситуацію; збудження як відображення надмірної

активізації нервових процесів (порушення сну, подразливість та спалахи гніву,

неможливість зосередитися тощо)[8, с.24].

З метою вивільнення витіснених сильних почуттів у арт-терапевтичній

роботі застосовують тривимірні матеріали (пластилін, глина). Так як сильні

почуття, що супроводжують психотравмуючі події, завжди мають тілесні

переживання, незакінчені рухи, тому пластичні матеріали, задіюючи тактильні

відчуття, є адекватним матеріалом при вивільненні прихованих та пригнічених

почуттів [7, с. 52-58].

Важливим засобом у роботі над відреагуванням психотравмуючої події є

«колірна» деривація та малювання руками. У випадку вираження агресії, гніву,

злості пропонується брудно-коричневий, темно-червоний (бордовий) кольори

фарб; страху, жаху – сірий та темно-сірий. Відсутність пензликів та інших

інструментів дає можливість більш тісного контакту зі своїми почуттями та їх

вивільненню [7, с. 59-62].

У сучасній психологічній практиці арт-терапія являється одним з дієвих

методів у подоланні посттравматичних розладів, бо коли людина малює,

відбувається гармонізація її психічного стану, і в такий спосіб проведена арт-

терапія обов’язково позитивно відобразиться на швидшому одужанні воїнів АТО.

Тому доцільно проводити як можна більше сеансів та тренінгів даним методом,

для адаптації демобілізованих військовослужбовців у мирному середовищі.

Список використаних джерел

1. Пограничные нервно-психические нарушения у ветеранов войны в

Афганистане: Методические рекомендации // Цыганков Б.Д., Белкин А.И.,

Веткина В.А. и др. – М., 1992 – 16 с.

166

2. Зеленова М.Е. Исследования смысложизненных ориентаций у ветеранов

боевых действий в Афганистане // Боевой стресс: Механизмы стресса в

экстремальных условиях / Марина ЕвгеньевнаЗеленова – М.: Истоки, 2005. – с. 91.

3. Малкина-Пых И. Г. Психологическая помощь в кризисних ситуациях /

Ирина Германовна Малкина-Пых – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 960 с. –

(Справочник практического психолога).

4. Ломакін Г.І. Прояви порушень реадаптації учасників бойових дій у

системі суспільних відносин / Геннадій Іванович Ломакін – Проблеми емпіричних

досліджень у психології, 6-7 грудня 2012р., Київ: Матеріали VІ Міжнародної

науково-практичної конференції / За ред. І.В. Данилюка, І.В. Ващенко. – К.; ОВС,

2012. – с. 94-100.

5. Гриб А.Є., Посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців –

учасників бойових дій [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://medpsyhology.pp.ua.

6. Алещенко В.І. Психологічна реабілітація військовослужбовців з

постстресовими психічними розладами: Навчальний посібник / В.І. Алещенко,

О.Ф. Хміляр. – Харків, ХУПС. – 2005. – 84 с.

7. Вознесенська О. Л., Сидоркіна М. Ю. Арт-терапія у подоланні психічної

травми: Практичний посібник / О. Вознесенська, М. Сидоркіна. – К. :Золоті

ворота, 2015. – 148 с.

8. Сергієнко І. Арт-терапевтичний підхід у подоланні наслідків психотравми

/ І. Сергієнко // Простір арт-терапії : [Зб. наук. праць]. – К. : Золоті ворота, 2015. –

Вип. 1 (17). - С. 22-29.

167

УДК.351.005.377

В.В. Супрун, к. е. н., доцент,професор кафедридержавної служби та менеджменту освітиЦентрального інституту післядипломноїпедагогічноїосвіти ДВНЗ «Університетменеджментуосвіти» НАПН України;В.В. Максимчук, викладач вищої категорії,викладач-методист, аспірант кафедридержавної службита менеджменту освітиЦентральногоінституту післядипломноїпедагогічної освіти ДВНЗ «Університетменеджменту освіти» НАПН України

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СИСТЕМОЮ

ПРОФЕСІЙНОЇ (ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ) ОСВІТИ УКРАЇНИ

В УМОВАХ КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Кризові виклики сучасності, з якими сьогодні стикається системапрофесійної (професійно-технічної ) освіти в Україні ( далі - професійної освіти),у певній мірі подібні до тих, які мають чимало країн світу. Політична таекономічна криза, депопуляція тадемографічна ситуація, трудова міграція,динаміка зменшення кількості працездатного населення, в основному, внаслідокстаріння, високої та передчасної смертності,міграційних процесів, а такожнаявність значної кількості некваліфікованих працівників серед загальноїкількості робочої сили, спричиняють значні проблеми з дефіцитомкваліфікованих кадрів.

Ця ситуація ще більше ускладнюється тим, що серед батьків та молодіпріорітетним є здобуття вищої освіти.Саме тому, значним ризиком забезпеченняформування трудового потенціалу держави та стабільного розвитку системипрофесійної освіти в Україні залишається невисока ефективністьпрофорієнтаційних заходів для молоді та дорослого населення.

Отже, потребує подальшого удосконалення провадження профорієнтаційноїроботи як на державному, так і регіональному рівні місцевих органів виконавчоївлади та самоврядування та залучення ширших ресурсів: вже з початковоїшколи

168

пропагувати робітничі професії, в засобах масової інформації більше увагиприділяти кваліфікованому робітнику, пізнанню краси та поваги Людини Праці.

Встановлено також, що одним з факторів, що впливають на дисбалансринку праці, є недостатньо врегульоване питання механізму працевлаштуваннявипускників, підготовка яких проводилась за державним або регіональнимзамовленням. Існує також проблема в закріпленні вже працевлаштованихвипускників на першому робочому місці. Як свідчить практика, через піврокупісля працевлаштування за офіційним направленням спостерігається зменшенняпрацевлаштованих випускників до 60-75 відсотків, а протягом трьох років цейпоказник становить вже 25-30 відсотків.

Однією із причин цього єнезацікавленість роботодавців у працевлаштуваннімолодих випускників навчальних закладів, що пояснюється відсутністю у нихвідповідного досвіду роботи. Домінує також процес самостійного залучення нароботу випускників, що дає можливість роботодавцям диктувати їм свої вимогита умови соціального захисту.

Зауважимо, щопрацевлаштування випускниківзакладів професійної освітипісля закінчення навчання ускладнюється і через відсутність надання житла.Особливо це стосується випускників з числа дітей-сиріт та дітей, позбавленихбатьківського піклування. За результатами анкетування роботодавців тільки до2,5 відсотків випускників мають можливість отримання службового житла.Такожна працевлаштування та закріплення випускників навчальних закладів значновпливають процеси, що пов’язані з проблемами в економіці держави (скороченняштатів, припинення роботи та ліквідація підприємств, переведення підприємствна неповний робочий тиждень тощо).Отже, узагальнюючи викладене, мивважаємо, щонайбільш припустимо на даному етапі суспільних змін та викликівсучасностінадати функції працевлаштування державній службі зайнятості.

Водночас актуальні проблеми державного управління системоюпрофесійної освіти характеризуються ще низкою інших труднощів, характернихсаме для України. Вважаємо, що в умовах економічної нестабільності перехідзакладів професійноїта передфахової вищоїосвіти у комунальну власністьможливий лише при збереженні державних субвенцій на їх утримання і розвиток,та має передбачати фінансування цих закладів освіти із бюджетів різних рівнів іджерел.Затвердження державного бюджету має відбуватися лише після прийняттяостаточних рішень щодо змін до Конституції, Податкового та Бюджетногокодексів та іншого законодавства з метою забезпечення узгодженості відповідних

169

правових норм та дотриманості збалансованості зведеного бюджету і всіхпоказників. І тільки при забезпеченні вищезазначених умов можна буде визначатипорядок фінансування тих чи інших навчальних закладів.

Ще одна реальна проблема ‒ відмова місцевих органів виконавчої влади та

самоврядування фінансувати навчання молоді з інших регіонів і населенихпунктів, що суперечить Конституції України та не дає можливості молоді обиратимісце навчання, професію та навчальний заклад.

Зазначимо, що не менш дискусійним стало рішення щодо передачі ціліснихмайнових комплексів закладів професійної та передфахової вищої освіти здержавної до комунальної власності та про упровадження регіональногозамовлення на підготовку кваліфікованих кадрів [4].

Цілком очевидно, що усі вищезазначені проблеми поглиблюються,зокрема,проведенням антитерористичної операції (далі - АТО) та наявністютимчасово окупованих територій, адже з багатьма кризовими викликамистикаються внутрішньо-переміщені особи через конфлікт на Донбасі.

Станом на 26 лютого 2018 року, за даними структурних підрозділівсоціального захисту населення обласних та Київської міської державнихадміністрацій, в Україні взято на облік 1 490 085 переселенців або 1 215 164сім’ї з Донбасу і Криму. Люди продовжують залишати окуповані території,незважаючи на припинення вогню. Безперечно, ці групи є найбільш вразливими іпотребують особливого захисту з боку держави, включаючи психологічнупідтримку фахівців та допомогу у пошуку роботи. [3].

Особливу увагу держава спрямовує на захистдітей та жінок, якіперебуваютьв зоні АТО, в тому числівідвибуховихречовин, залишенихтерористами.

Важливим також є медична та психологічнадопомога людям зі Сходу. Усвою чергу, соціальна та професійна адаптаціяданих осіб включає курсицільового призначення як підвищення кваліфікації та професійне навчання якпервинна професійна підготовка, перепідготовка, отримання іншої спеціальностіна основі здобутого раніше освітнього рівня, підвищення кваліфікації таспеціалізації, спрямовані на здобуття або удосконалення професійних знань,умінь та навичок незалежно від їх місця проживання чи перебування.[1].

Для осіб, які не мають професії або виявили бажання отримати новупрофесію, підвищити кваліфікацію або пройти стажування надаютьсяіндивідуальні профконсультаційні послуги, ут. ч. з використаннямпсиходіагностичних методик.

170

Профнавчання здійснюється за денною, вечірньою, очно-заочною,дистанційною, екстернатною формами навчання, з відривом і без відриву відвиробництва та індивідуально. Строк навчання до 12 місяців, а підвищеннякваліфікації шляхом навчання на курсах цільового призначення установлюєтьсявід 20 до 500 годин.

Після успішного завершення повного курсу навчання учасники АТОотримують документи державного зразка, а після підвищення кваліфікації накурсах цільового призначення учасники АТО отримують посвідченнявстановленого зразка .

Важливим напрямом забезпечення Збройних сил України є формуваннявідповідної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, втому числі, фахівців з експлуатації, ремонту та обслуговування військовоїтехніки. У своючергу, заклади професійної освітиготовівідповідно донавчальнихзавданьорганізуватинавчально-теоретичний, навчально-виробничий танавчально-виховнийпроцес, щоохопить широкий спектр професій,найбільшнеобхідних для відновленняобороноздатності та професійного кадровогозабезпеченняЗбройних сил України. Безпосереднійперелікнапрямівпідготовки тапрофесіймає бути узгоджено з Міністерством оборони України, аМіністерствоосвіти і науки повинно сформувативідповіднедержавнезамовленняна підготовкукадрів з професій та спеціальностейсаме для потреб Українськоїармії [2].

Список використаних джерел1. Відбулася нарада щодо шляхів удосконалення військово-професійної

підготовки у навчальних закладах професійноїосвітиУкраїни/ Новини / – 2015. – 7травня. [електронний ресурс ] – Режим доступу:http://proftekhosvita.org.ua/uk/news/details/7162/

2. В’ячеслав Супрун. Чимало директорів училищ у складних умовахвиявили справжній патріотизм //Освіта України. –2014. – №35 (1403). – 15вересня. – С. 5.

3. Обліковано 1 490 085 переселенців, - Мінсоцполітики//Новини. – 26Лютого 2018.[електронний ресурс ] – Режим доступу:http://www.msp.gov.ua/news/14864.html

4. Передача професійно-технічнихнавчальнихзакладів з державноївласностіу комунальнувласність //Новини. – 2017. – 04 січня. [електроннийресурс] – Режимдоступу: http://proftekhosvita.org.ua/uk/news/details/8168/

171

УДК 005.1.331

К.В. Супрун, аспірант кафедри державноїслужби та менеджменту освітиЦентрального інституту післядипломноїпедагогічної освіти ДВНЗ «Університетменеджменту освіти»Національної академіїпедагогічних наук України

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ СФЕРОЮ ЗАЙНЯТОСТІНАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ СУСПІЛЬНИХ ЗМІН ТА КРИЗОВИХ

ВИКЛИКІВ СУЧАСНОСТІУ нових соціально-економічних умовах та інституційних перетворень в

Україні, лише сучасний підхід до зайнятості населення у державній політиці,

публічне управління інноваційними процесами у сфері зайнятості і, що особливо

важливо, ефективність державної соціально-економічної політики,системний

підхід щодо формування моделей публічного управління на загальнодержавному,

регіональному та місцевому рівняхнадасть можливість вирішення всіх складних

питань формування політики модернізації у сфері зайнятості населення країни.

Насамперед, першочергового значення набуває розвиток пріоритетних

галузей економіки України, відновлення відповідного потенціалу

підприємств,формування якісного трудового потенціалу високої професійної

кваліфікації (саме він є основою глобальної конкурентоспроможності), а також

забезпечення активної політики зайнятості.

Серед основних факторів погіршення економічної ситуації в країні в умовах

продовження воєнних дій на Сході України є: руйнація інфраструктури на

територіях промислових регіонів, де відбуваються бойові дії, та дезорганізація

усталених виробничих зв’язків і критично важливих постачань ресурсів;

ускладнення, внаслідок загострення політичної ситуації, відносин з основними

торгівельними партнерами, що призвело до часткової втрати зовнішніх ринків;

погіршення інвестклімату, зменшення обсягів інвестиційних потоків; скорочення

внутрішнього попиту внаслідок спаду виробничих процесів та падіння

купівельної спроможності.

172

Цілком очевидно, що для покращення соціально-економічної ситуації Уряд

України продовжує планово підвищувати соціальні стандарти, відновлювати

економіку з одночасним підвищенням соціальних показників. Враховано

інфляцію на рівні 7%, щоб таким чином, соціальні стандарти зростали швидше за

інфляцію.Водночас, Кабінет Міністрів України планує переглянути розмір

мінімальної заробітної плати в бік збільшення до 4100 гривень не пізніше

третього кварталу 2018року.

Зауважимо, що з метою сприяння у працевлаштуванні та соціальної

інтеграції учасників антитерористичної операції(далі - АТО), державною

службою зайнятості забезпечується надання повного комплексу соціальних

послуг, зокрема із працевлаштування, профорієнтаційних послуг та з

професійного навчання [2,3,4,5].

Так, починаючи з 2015 року послугами державної служби зайнятості

скористалися 73,5 тис. безробітних з числа військовослужбовців, учасників АТО,

зокрема у 2017 році – 43,8 тис.осіб. За сприяння державної служби зайнятості з

початку 2015 року отримали роботу 24,7 тис. осіб, з числа учасників АТО (у

2017 р. – 11,6 тис. осіб). На військову службу за контрактом булоприйнято 5,2

тис. осіб з числа колишніх учасників АТО, з яких 2,1 тис. осіб у 2017 році.

З початку 2015 року отрималивиплатудопомоги по безробіттю одноразово

та започаткували власну справу 2,6 тис. учасників АТО (у 2017 р. – 589 осіб).

Середній розмір допомоги по безробіттю таких осіб станом на 1 січня 2018 року

становив 3 949 грн. (середній розмір допомоги серед усіх категорій безробітних –

2 331 грн.).

Практика свідчить, що кожен четвертий учасник АТО має лише середню

освіту, а для даної категорії осіб підходящою є робота, яка не потребує

спеціальної підготовки та, як правило, оплачується у мінімальному розмірі. Для

забезпечення відповідності професійно-кваліфікаційного рівня вимогам

роботодавців всього з початку 2015 року професійне навчання за направленням

державної служби зайнятості проходили 7,1 тис. осіб з числа учасників АТО,

зокрема, у 2017 році – 3,3 тис. осіб.

173

З початку окупації Криму та проведення АТО звернулися за допомогою у

працевлаштуванні 89,5 тис. мешканців Криму, Донецької та Луганської областей,

зокрема77,6 тис. громадян, які отримали довідку про взяття на облік як

внутрішньо переміщеніособи (далі–ВПО). Своєю чергою, державна служба

зайнятості сприяла працевлаштуванню 29,9 тис. такихгромадян.

Вікова структура безробітних з числа ВПО не суттєво відрізняється

відструктури безробітних інших категорій. Частка молоді у віці до 35 років

середпереселенців становить 39%, при цьому відповідний показник серед

загальноїкількості безробітних становить 34%. Питома вага осіб віком старше 45

роківдорівнює 27% і є нижчою, ніж серед загальної кількості безробітних,

якастановить 38% [1].

Характерним є те, що частка переселенців з вищою освітоює переважаючою

у більшості регіонів, а структура безробітних з числа ВПО у професійному

розрізівідрізняється від структури інших категорій безробітних, де

переважаютьпредставники робітничих професій, а питома вага

некваліфікованихпрацівників становить 15 відсотків.

За направленням служби зайнятості професійне навчання проходили 7,6

тис. безробітних, зокрема 7,3 тис. ВПО з довідкою.

Разом з тим, отримуючи кваліфіковану соціальну підтримку у вигляді

додаткової (другої) освіти, навчання на курсах підвищення кваліфікації або

перепідготовки, особистість зможе отримати достатньо високооплачувану роботу,

започаткувати власний бізнес, підвищити свій соціальний статус, відчути себе

затребуваним у суспільстві й тим самим здобути повагу та довіру членів своєї

родини та суспільства. А це своєю чергою, дозволить відновити своє

психологічне та соматичне здоров’я. Необхідно також відновити систему

підготовки і підвищення кваліфікації фахівців з реабілітаційної та соціальної

роботи.

Таким чином, головними шляхами підвищення ефективності соціальної

реабілітації учасників АТО постає організація роботи з членами родин таких осіб

та отримання такими особами додаткової (другої) освіти, з метою скорішої

адаптації їх до мирного життя. Для прикладу: 28 лютого 2018 року, у

174

Тернопільському національному економічному університеті (далі –ТНЕУ)

стартував черговий навчальний курс щодо підприємництва для перепідготовки

військовослужбовців або членів їх сімей. Навчання проходить у межах проекту

“Україна - Норвегія”, що реалізується за сприяння Міжнародного фонду

соціальної адаптації, Міністерства закордонних справ Королівства Норвегії та

міжнародного альянсу університетів, до якого входять норвезький університет

Норд та дванадцять українських закладів вищої освіти. За три роки роботи

проекту на базі ТНЕУ, це вже восьмий набір слухачів на курс професійної

перепідготовки. Раніше організовувалося навчання за спеціальністю “Облік і

аудиту сфері послуг”. Наразі проходити курс за програмою “Підприємництво”

будуть 32 учасники, які дізнаються, як розпочати власну справу, а також що сааме

потрібно робити для їїрозвитку. Проводити заняття будуть викладачі ТНЕУ,

підприємці та зарубіжні науковці.

Відтак, реалізація проекту спрямована на перекваліфікацію військових та

учасників АТО, надання їм можливості здобути новий фах за актуальними і

затребуваними на ринку праці напрямами підготовки, розпочати власну справу. За

період навчання слухачі можуть реалізувати себе, а також вдосконалити

професійні навички.

Отже,з нашої точки зору, головною підтримкою для громадян має стати не

допомога з безробіття, а можливість безоплатно навчатися новій професії або

підвищувати свою кваліфікацію. А держава буде безкомпромісно домагатися, щоб

кожен, хто працює, був захищений, мав достойний соціальний пакет, гарантії

відповідної оплати за працю відповідної кваліфікації. Так само важливо

спонукати і зацікавити місцеву владу, яка найближче до потреб людей, практично

покращувати інвестиційний клімат у регіоні, на перше місце в оцінці роботи

державних органів виконавчої влади та самоврядування поставити створення

нових робочих місць тапровадження соціальної реабілітації учасників АТО. При

цьому важливим завданням органів публічного управління є формування

державної політики зайнятості, сутність якої виявляється тоді, коли вона набуває

характеру відповідних управлінських дій, здатних вирішувати наявні проблеми

суспільства і держави.

175

Безумовноважливою умовою реалізації цих функцій є ефективна діяльність

всіх інституцій, котрі визначаються як суб’єкти здійснення політики зайнятості,

вироблення науково обґрунтованого прогнозування процесів, що відбуваються на

ринку праці.

Список використаних джерел

1.Надання державною службою зайнятостіпослугнаселенню та

роботодавцям // Аналітична записка [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://www.dcz.gov.ua/statdatacatalog/document?id=350803

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 509 «Про

облік внутрішньо переміщених осіб»

3. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 року №

359-р «Про затвердження плану заходів щодо медичної, психологічної,

професійної реабілітації та соціальної адаптації учасників антитерористичної

операції»

4. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 січня 2016 року № 10-

р «Про затвердження плану міжвідомчих заходів з адаптації до мирного життя

учасників антитерористичної операції»

5. Указ Президента України № 150/2015 від 18.03.2015 року «Про додаткові

заходи щодо соціального захисту учасників антитерористичної операції»//

Офіційний вісник. –2015

176

УДК 316.47:303:159.9:613-075.8

Н.М. Тарапатова, к. соціол. н., доцент,доцент кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

КОМЛЕКСНА ПСИХОСОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТВІДНОВЛЕННЯ ПСИХОСОЦІАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я СУСПІЛЬСТВА У

СТАНІ ВІЙСЬКОВОГО КОНФЛІКТУВсесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) визначає психічне здоров'я

як стан добробуту, в якому людина реалізує свої власні здібності, здатна подолати

звичайні стресові ситуації, може плідно працювати і вносити свій вклад в

розвиток суспільства. Військові конфлікти негативно позначаються не тільки на

здоров'ї осіб, які беруть в ньому безпосередню участь, а й негативно впливають на

параметри психосоціального здоров'я різних соціальних груп і суспільства в

цілому. Роботи дослідників, які вивчають соціально-психологічні наслідки

воєнних конфліктів у різних країнах, демонструють спільну для них тенденцію

наявності сильного негативного впливу наслідків воєнних травм на життя

повоєнних суспільств у багатьох частинах світу. Вже доведеним є той факт, що в

довгостроковій перспективі війна, яка вже закінчена, продовжує здійснювати

катастрофічний вплив на психосоціальне здоров'я і добробут націй [1].

Найбільшу увагу у дослідженнях присвячено проблематиці відновлення

психосоціального здоров’я учасників бойових дій, причому останнім часом

досліджуються також отримані під їх впливом психологічні розлади у повоєнному

житті. Нещодавні дослідження в різних країнах, які зазнали тих чи інших

військових конфліктів, демонструють, що всі без винятку учасники бойових дій в

цих країнах, схильні до провів ПТСР [2] та інших видів психічних травм. Але

травматизація відбувається не тільки на індивідуальному рівні - великі групи і

спільноти теж схильні до травматизації. Вона вникає внаслідок того, що в умовах

війни не тільки окремі люди, а й цілі соціальні групи та спільноти стають

жертвами насильства, руйнування і переміщення. Після зіткнення з

травматичними бойовими подіями солдати відчувають безнадійність, низький

177

рівень затребуваності суспільством, лють, почуття провини, відчуття порожнечі,

відчуження і цілий ряд негативних емоцій, які призводять до ряду серйозних

психічних розладів. Реабілітація в даних умовах в першу чергу передбачає

позбавлення від виснажливих наслідків фізичних і психічних травм. Однак

існують і соціальні травми, робота з якими може розтягнутися на десятиліття,

оскільки в даному випадку метою є відновлення не тільки здоров'я, а й

соціального благополуччя, яке теж було втрачено в результаті військових дій.

Психотерапія, консультування, поведінкова і когнітивна терапія - це

найпоширеніші методи психологічної допомоги, які можуть бути використані в

процесі індивідуальної реабілітації. Натомість комплексна психосоціальної

реабілітація передбачає вихід на груповий рівень роботи. Йдеться про сімейну і

спец-групову терапію і реабілітацію, мережеву взаємодію як технологію

відновлення соціального капіталу, професійну терапію та професійну

перепідготовку як засоби відновлення індивідуальної життєвої траєкторії,

зруйнованої війною, - всі ці методи можуть розглядатися як методи комплексної

психосоціальної реабілітації [3].

Комплексна психосоціальна реабілітація передбачає роботу на декількох

рівнях, першим з яких є рівень мікро-груп. Це в першу чергу сім'я і найближчі

групи приналежності учасника бойових дій. У процесі індивідуальної реабілітації

учасників бойових дій, групи приналежності є важливою частиною їх соціальної

реадаптації, реінтеграції в суспільство і загалом відновлення їхньої соціальної

активності у всіх суспільних сферах життєдіяльності. Однак продемонструвати

свою ефективність в даному контексті групам приналежності вдається тільки за

умови успішної реабілітації на рівні сім'ї, яка завжди першою приймає удар

індивідуальних травматичних наслідків військових конфліктів. Однак слід

звернути увагу і на травматизацію самих сімей як окремих соціальних одиниць.

Вони також зазнають травматизації внаслідок переміщення, розділення; втрат і

зникнень членів сім'ї, інвалідизації або втрати годувальників і часто

катастрофічного зростання числа неповних сімей, очолюваних жінками.

Застосування сімейної, шлюбної та інших різновидів групової терапії і

реабілітації, використання технологій мережевої взаємодії як технологію

178

відновлення соціального капіталу сім’ї будуть найефективнішими на первинних

етапах комплексної психосоціальної реабілітації.

Наступні рівні, на яких повинна здійснюватися комплексна психосоціальна

реабілітація – це рівень мезо-груп – громад і великих соціальних груп (наприклад

– кланів або етнічних громад), а також макро-рівень – рівень соціальних спільнот

(наприклад, суб-етносів) [4]. Хронічні війни і затяжні військові конфлікти

призводять до виснаження найважливішої складової, яка забезпечує міцність

соціальних зв'язків в суспільстві і є головним ресурсом для відновлення

особистості, громад, великих соціальних груп і спільнот - соціального капіталу.

Стратегії сучасної війни, особливо гібридного типу, свідомо знищують соціальні

капітальний капітал суспільства для контролю над соціальними групами і

спільнотами в суспільстві в стані конфлікту. Виснаження соціального капіталу

суспільства призводить до загострення «горизонтальної нерівності» в

можливостях, доходах і економічних ресурсах; груповій напруженості,

груповому виключенню; диспропорції у реалізації громадських прав і участі в

прийнятті рішень; слабкій громадянській взаємодії та зв'язків з державою;

поляризації між громадами та етнічної дискримінації [5].

Подібні соціальні трансформації часто призводять до появи авторитарних

державних режимів, які змінюють соціальну ієрархію за допомогою створення

«нових багатих» підприємницьких класів в умовах «брудної війни». Однак в

довгостроковій перспективі з конкуруючими режимами контролю та терору в

таких авторитарних військових державах соціальний капітал, який забезпечує

цілісність суспільства, повністю руйнується, а разом із ним руйнуються і

соціальні зв'язки між групами і спільнотами в суспільстві, члени цих груп і

спільнот повністю втрачають довіру до соціальних інститутів, структур і

управління, що загрожує зникненням суспільства [5].

Єдиною умовою успішного виходу з подібної ситуації є розробка загальної

для всіх груп і спільнот, суспільства в цілому комплексної стратегії

психосоціальної реабілітації, яка включає відновлення всіх типів соціальних

зв'язків і соціальної згуртованості суспільства. Такі типи стратегій припускають

розробку об'єднуючих соціальних зв'язків (bonding) на рівні мікро-груп,

179

пов'язуючих соціальних зв'язків (linking) на рівні мезо-груп і поєднуючих

соціальних зв'язків (bridging) на рівні мікро-груп [4].

Висновки. Комплексна психосоціальна реабілітація визнана сьогодні

найефективнішим інструментом відновлення психосоціального здоров'я

суспільства у стані військового конфлікту. У таких умовах всі без винятку

суб’єкти суспільних відносин втрачають звичні умови існування, такі як спосіб

життя, територія проживання, звичні соціальні взаємозв'язки і соціальні

відносини, соціальний капітал, соціальні структури та інститути і т.п. Наслідком

впливу цієї сукупності факторів на рівні суспільства в цілому є явище

«колективної травми», яку визначають як явище, що призводить до розриву

соціальної тканини, відсутності соціальної згуртованості в суспільстві, його

роз'єднанню, колективній недовірі, безнадійності, залежності, відсутності

мотивації, колективного безсилля і смутку. Наслідки колективних травм активно

вивчаються в країнах, що постраждали від різних типів військових конфліктів;

однією з встановлених сьогодні закономірностей прояву колективної травми є її

трансгенераційний характер (здатність передаватися з покоління в покоління).

Саме тому більшість довгострокових програм психосоціальної реабілітації країн,

що постраждали від стихійних лих і військових конфліктів в усьому світі,

підготовленими міжнародними організаціями донорів, почали включати окремим

блоком психосоціальний компонент реабілітації, заснований на концепції

відновлення комплексного психосоціального здоров'я суспільства. В даний

момент відповідні програми інтегровані в MHPSS і передбачають комплекс

масштабних зусиль соціально-економічної реабілітації та відновлення всіх

соціальних груп, спільнот, суспільства в цілому.

Список використаних джерел

1. S. Srinivasa Murthy, R.Lakshminarayana. Mental health consequences of

war: a brief review of research findings. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1472271/)/

180

2. Handbook of PTSD, First Edition: Science and Practice / Matthew J.

Friedman, Terence M. Keane, Patricia A. Resick. – New-York-London: The Guilford

Press, 2010. – C.330-358.

3. Martz Erin. Trauma Rehabilitation After War and Conflict: Community

and Individual Perspectives/ Erin Martz, New-York : Springer, 2007.– C. 79-132.

4. Тарапатова Н. М. Відбудова соціального капіталу як чинник

відновлення психосоціального здоров’я суспільства / Н.М. Тарапатова. –

Психосоціальна підтримка осіб з травмою війни: міжнародний досвід та

українські реалії: збірник матеріалів, доповідей Всеукраїнської науково-

практичної конференції, м. Маріуполь, 28 лютого 2018 р. – Маріуполь: ДонДУУ,

2018. – С. 70-73.

5. Daya Somasundaram. Scarred Communities: Psychosocial Impact of Man-

made and Natural Disasters on Sri Lankan Society/ Daya Somasundaram.– Delhi: Sage

Publications, 2014. – 452 C.

УДК 159.95

Б.М. Ткач, к. психол. н., докторантлабораторії психології навчання іменіІ.О. Синиці Інституту психології іменіГ.С. Костюка НАПН України

НЕЙРОПЕРСОНОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІЗ ДЕВІАНТНОЮ ПОВЕДІНКОЮ

У сучасному суспільстві однією з найактуальніших проблем є

неконвенціональнадевіантна поведінка. Наш внутрішній психічний світ

сповнений подвійністю це протистояння між лімбічною системою, яка керується

вродженим принципом «хочу» та неокортексом – розмірковуючою системою, яка

керується набутим у процесі соціалізації принципом «треба» (соціальні інстинкти,

правила, закони тощо). Релігії, як нові так і древні, а також соціальні інституції, як

ультранові після реформ чи традиційні, займаються підпорядкуванням лімбічної

системи. Будь-яке суспільство, особливо елітарне, займається масовим

181

формуванням посередності, тобто шляхом селекції людей з добре розвиненими

нейропсихологічними факторами для гіперсоціальногомирного буття –

поступливість, покірність, терпимість, старанність тощо. Якщо у когось не

сформувалися ці нейропсихологічні фактори чи виникли інші (наприклад висока

агресивність чи надмірний інтелект), або ж у таке суспільство потрапляє

особистість з іншого суспільства де культивувалися зовсім інші

нейропсихологічні фактори (наприклад лідерства) під впливом культури то такі

особистості вважаються девіантами і до них суспільство застосовує санкції.

Аналіз останніх досліджень та публікаційпоказав наявність «усередненого

портретудевіанта». Інтегральний профіль девіантної особистості немає ні

практичної, ні наукової цінності через моноказуалістичний принцип його

побудови. Тому нейропсихологічне вивчення особистості з девіантною

поведінкою є надзвичайно актуальним.

Для дослідження була сформована вибірки, яка складалася з 400 осіб з

девіантною поведінкою, з рівномірним гендерним розподілом та рівномірним

віковим розподілом від 18 до 55 років з типовими для нашого суспільства

девіаціями.

Методи дослідження: клінічна бесіда, збір анамнестичних даних та

спостереження; вивчення моторної та сенсорної асиметрії, загальний медичний

огляд. Методологічною основою нашої нейропсихологічної діагностики є теорія

системної динамічної локалізації ВПФ Л.С. Виготского та О.Р. Лурії[1].

Центральним методом дослідження є синдромальний аналіз порушення ВПФ

шляхом діагностики стану нейропсихологічних факторів. Сформована

нейропсихологічна батарея у яку входили відібрані методики та проби.

Для усунення елементу суб’єктивності при інтерпретації результатів

нейропсихологічного дослідження було використано прилади біометричного

дослідження: мобільний нейроінтерфейс EMOTIV Epoc+ та амбулаторний

інфрачервоний окулографGP3 HD EyeTracker 150Hz GAZEPOINT. Це дозволяє

знати куди дивиться досліджуваний і які в нього в цей момент когнітивні та

емоційні показники, а також знати у яких ділянках мозку яка активність [4; 5].

182

На сучасному етапі у нейропсихології діагностика когнітивних порушень

шляхом виключення альтернатив (диференційний діагноз) не втратила

актуальності при кваліфікації симптомів [2; 3]. Використавши цей підхід, було

сформовано три компоненти симптомокомплексу психічної стадії девіацій.

На основі кластерного аналізу було виявлено чотири групи осіб з ядерними

симптомами, що відповідають за мінімальні порушення функціонування

передньої частини мозку. Власне це і є первинний симптомокомплекс. (див. табл.

№ 1).

Таблиця 1

Поширеність первинного симптомокомплексу серед досліджуваної вибірки

Синдроми порушення функціонування передньоїчастини мозку

Чоловіки Жінки

Орбіто-фронтальної частини префронтальної кори мозку 53% 41%Дорсолатеральної частини префронтальної кори мозку 28% 37%Передньої цингулярної кори мозку 10% 10%Вентромедіальної частини префронтальної кори мозку 9% 12%

Для першої групи з проявами дисфункції орбіто-фронтальної частини

префронтальної кори мозку характерним були: інфантильність;

імпульсивність;емоційна лабільність; гедоністична мотивація; моральна агнозія;

моральна апраксія; пошукова активність; схильність до ризику.

Для другої групи з проявами дисфункціїдорсолатеральної частини

префронтальної кори мозку характерним були: слабовольність, конформізм,

сугестивність, наслідуваність, простодушність, наївність, знижена увага.

Для третьої групи, з проявами дисфункції передньої цингулярної кори

мозку, характерним були: антиципаційна некомпетентність, ригідність,

застрягання на певному виді діяльності/емоції чи особистості/квазіособистості,

прогностична нездатність, інтелектуальна слабкість, консерватизм.

Для четвертої групи з проявами дисфункціївентромедіальної частини

префронтальної кори мозку характерним були:харизматичність, відсутність

совісті, відсутність емпатії, хороші інтелектуальні здібності.

183

Вторинний симптомокомплекспредставлений перебуванням під впливом

наївного реалізму, домінуванням евристичного (інтуїтивного) мислення і

невміння користуватися експертним мисленням (недостатні знання традиційної

логіки) у повсякденному житті; низькою комунікативною компетентністю

(недостатні знання символічної логіки); дезадаптацією (нездатність вчасно

побачити альтернативні шляхи вирішення проблеми).

Варто наголосити, що вторинний симптомокомплекс це не багаторівневий

діагноз (традиція американської психіатрії), а порушення які виникли внаслідок

наявності первинного симптомокомплексу мінімальні порушення функціонування

передньої частини мозку.

Третинний симптомокомплекс– власне і є адикція– патологічний гомеостаз

(постійне прагнення отримувати насолоду), а адиктивні дії втрачають

усвідомлений компонент і стають автоматизованим процесом.

Висновки.Виокремленні чотири найтиповіші профілівиступають у

якостінейроперсонології особистості з девіантною поведінкою і дозволяють

розробляти адекватні нейропсихокорекційні підходи.

Список використаних джерел

1. Лурия, А.Р. (2008). Основынейропсихологии (6 изд.). Москва: Академия.

2. Максименко, С.Д. (2006). Генеза здійснення особистості. Київ: КММ.

3. Николаенко, Н.Н. (2013). Современная нейропсихология. Санкт-

Петербург: Речь.

4. Jackson,S.L.(2015). ResearchMethodsandStatistics: A

CriticalThinkingApproach (5th ed.). Stamford: WadsworthPublishing.

5. Kolb, B. &Whishaw, I.Q. (2015). Fundamentals

ofHumanNeuropsychology(7th ed.). NewYork: WorthPublishers.

184

УДК 159.922.736.4

Т.А. Ткачук, д. психол. н., професор,завідувач кафедри практичної психологіїДВНЗ Переяслав-Хмельницького державногопедагогічного університету ім. Г. Сковороди

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇПІДЛІТКІВ ЗАСОБАМИ КОПІНГ-ПОВЕДІНКИ

Актуальність дослідження. Глобальні соціальні, політичні, економічнізміни на теренах світового соціального простору, інтенсифікація у сферівиробництва й освіти, збільшення кількості природничих, екологічних,виробничих і техногенних катастроф неминуче відбиваються на психічному станісучасної людини, актуальності захисту якої від несприятливих факторівсередовища й обумовлює посилення наукового інтересу до проблеми стресу, ауміння справлятися з ним перетворюється на нагальну потребу.

Особливої уваги потребують підлітки оскільки вони є психологічновразливими в силу цілої низки фізіологічних, психологічних і соціальниххарактеристик даного віку. У підлітків виникає потреба вирішувати все більшвідповідальні завдання, включатися в нові міжособистісні та суспільні відносини,враховувати велику кількість факторів, що сприяють продуктивності і успішностівиконуваної діяльності. Однією з найважливіших форм адаптаційних процесівреагування підлітка на складну ситуацію є копінг-поведінка. Для формуваннянових форм адаптації в підлітковому віці особливо важливе значення маютьпсихологічні механізми подолання емоційного стресу, або копінг-механізми, яківизначають розвиток різних варіантів поведінки, що призводять до адаптації абодо дезадаптації індивіда.

З огляду на вищесказане, метою даною статті є аналіз психологічнихособливостей прояву копінг-поведінки підлітків в стресових ситуаціях.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасна психологія дитинства іпідліткового віку відчуває на собі зміни цілої низки соціокультурних чинниківрозвитку, серед яких найбільш значущими є: соціально-економічні перетворення,трансформації інституту сім'ї, відхід у минуле дворових ігор і скорочення дитячихнеформальних кооперацій, розростання мережі комп'ютерних ігор з віртуальними

185

партнерами, різке скорочення дитячих теле- і радіопередач, зростанняагресивного інформаційного потоку ЗМІ та ін. Як наслідок, множаться формипсихічної дезадаптації в дитячому та підлітковому віці [ Абабков В.А., 2004].

Зміни соціальної ситуації індивідуального розвитку багато в чому залишилипідлітка «один на один» з важкими життєвими обставинами. У сучасному світідалеко не кожний дорослий може впоратися зі зростаючою кількістюекономічних, політичних, фізичних та інших загроз, не кажучи вже про труднощіпідростаючого покоління, чий соціальний досвід незмірно малий, і не завждидоповнюється досвідом дорослих. Підлітки відчувають себе особливонезахищеними і вразливими, оскільки навичка подолання труднощів, вирішенняскладних ситуацій у них формується в дефіцитарних умовах. Проте саме впідлітковий період йде активне формування індивідуального стилю копінг-поведінки [Крюкова Т.Л., 2004].

Туманов Є. виявив типові кризові ситуації в житті підлітків, серед яких:неприємності у сім'ї («сварки в родині»),ускладнення взаємин з однолітками(«конфлікт з одним») та значущими дорослими («конфлікт з учителем»), неуспіхиу навчальній діяльність («невдача на контрольній»), проблеми із здоров'ям(«хвороби, травми») [Туманов Е.Н., 2002].

Існують різні класифікації копінг-стратегій у підлітків. У деяких теоріяхвиділяють наступні базисні стратегії: 1) вирішення проблем; 2) пошук соціальноїпідтримки; 3) уникнення. Конфліктологи виділяють три площини, в якихвідбувається реалізація копінг-стратегій поведінки: поведінкова сфера; когнітивнасфера; емоційна сфера. Види копінг-стратегій поведінки поділяються і зурахуванням ступеня їх адаптивних можливостей: адаптивні, відносно адаптивні,дезадаптивні [Абабков В. 2004].

Н.А. Сирота досліджувала копінг-поведінку підлітків, що виховуються всім'ї, дитячому будинку та підлітків з адиктивною поведінкою. В результатідослідження було встановлено, що для підлітків, які виховуються в сім'ях,характерне використання активних поведінкових стратегій, спрямованих навирішення проблем і пошук соціальної підтримки. Для підлітків, що виховуютьсяв дитячому будинку характерними є використання стратегії "уникання", підлітки задиктивною поведінкою використовують "стратегію пошуку соціальноїпідтримки" [Сирота Н.А., 1994] .

186

Вивчаючи психологічні захисні механізми і основні копінг - стратегії дітейпідліткового віку, І.М. Нікольська та Р.М. Грановська показали, що основнимикопінг - стратегіями в цьому віці є стратегії спрямовані на відволікання івідновлення фізичних сил. А також на емоційне відреагування через горе істраждання або за допомогою фізичної та вербальної агресії, на відволікання задопомогою дитячої «роботи» або розваг, а також спрямовані на співпрацю здорослими. За даними зарубіжних досліджень, для дітей даного віку переважнимиє специфічні види копінгу, покликані звернути на себе увагу дорослого, оскількив силу своїх можливостей самостійно вирішити проблему дитина ще не може[Грановська Р.М., 2003].

Базовою особливістю самовладання молодших підлітків, відмінною відінших вікових груп, є велика поліваріантність. Поведінковий репертуармолодшого підлітка відрізняється стильовою різноманітністю. 66% молодшихпідлітків активно використовують в своїй поведінці стратегії, які стосуються усіхтрьох стилів долаючої поведінки. Освоєння копінг-поведінки йде паралельно зформуванням психологічних новоутворень цього вікового періоду (якісні зміникогнітивної сфери, перетворення в соціальних зв'язках, формування новоїсуб'єктивної реальності, перетворюючої уявлення про себе). Тому в молодшомупідлітковому віці поряд з накопиченням досвіду самовладания відбуваєтьсянакопичення ресурсної бази. Цими обставинами і можна пояснитирізнохарактерний характер поведінкових стратегій.

Основні гендерні відмінності при формуванні копінг-поведінки підлітківстосуються пріоритетного вибору дівчатками наступних стратегій подолання:«навчання, досягнення», «вирішення проблеми» (проблемно-орієнтований стиль),«соціальна підтримка», «приналежність» (соціальний стиль). Хлопчики частішевикористовують стратегії «активний відпочинок» і «відхід у себе» (стильуникнення). Що дозволяє розглядати поведінку дівчаток в даній віковій групібільш адаптивною.

Індивідуально-психологічні та особистісні змінні значимо пов'язані звибором молодшими підлітками способів долаючої поведінки. Для адаптивногосамовладання необхідна наявність широкого спектра особистісних копінг-ресурсів, що дозволяють ефективно справлятися з проблемними ситуаціями.Ефективність копінг-поведінки підлітків багато в чому залежить від позитивних

187

соціальних копінг-ресурсів: 64,5% благополучних і 36% асоціальних підлітків уважких ситуаціях впевнені в підтримці сім'ї, перш за все батьків; 74%благополучних і 36% девіантних підлітка бачать в своїх батьках «еталонповедінки» у важких життєвих ситуаціях.

Особистісними та соціальними параметрами, які можуть бути розглянуті якчинники формування деструктивного копінгу визначено: самоприниження, низькасамооцінка, тривожність, недостатній самоконтроль, суб'єктивна невпевненість упідтримці, відсутність зразка ефективної поведінки, порушення соціальнихзв'язків з сім'єю і однолітками.

Аналізуючи та узагальнюючи результати експериментального вивчення,Фролова С. і Сеніна Т. можна виокремити способи подолання труднощів, до якихнайчастіше вдаються підлітки у тій чи іншій життєвій сфері .

Найменш варіативна копінг-поведінка, зниження активності-реактивностіспостерігається у молодших і старших підлітків у ситуації проблеми, якастосується здоров’я. Найчастіше підлітки вдаються до втечі від реальності задопомогою теле-, відео-, аудіотехніки та комп’ютерних ігор.

Для значної частини підлітків конфлікт з вчителем є однією з найбільштравмуючих ситуацій, що призводить до загального зниження життєвоїактивності та навіть своєрідної «паралізації» психічної діяльності. Багатопідлітків виявляються безпомічними у таких ситуаціях.

Втім існують деякі відмінності у використанні копінг-стратегій у відповідьна вищезазначену ситуацію у молодших та старших підлітків. Так, частинаперших прагнуть забути про конфлікт з вчителем, занурюючись в улюбленусправу, інші – роблять спробу заперечувати значущість того, що відбулося, а деяківпадають в ярість, стають агресивними та звинувачують в усьому інших.

Щодо старших підлітків, то тут можна говорити про певною мірою усталенітенденції реагування у ситуаціях даного типу труднощів: «пошук шляхіврозв’язання проблем» (35%), «орієнтація на думку значущих інших» (30%),«заперечення» (30%), «уникання проблеми» (27,5%) та «агресивність» (27,5%).

Цікаво зазначити, що таку адаптивну стратегію долаючої поведінки якальтруїзм вибрали в основному лише молодші підлітки і лише у ситуації сімейноїкризи. Старші підлітки демонструють вже більшу зовнішню дистанційованість відсімейних конфліктів і прагнуть виглядати і поводити себе так, щоб в інших

188

склалася переконлива думка про те, що у них все у порядку. Очевидно, по мірідорослішання сімейні проблеми для підлітків стають все більш табуйованими, івсе більша активність витрачається не на розв’язання складних життєвихситуацій, а на їх детальне маскування, для 42,5% старших підлітків у першу чергуважливо, щоб інші не подумали, що у них щось трапилося.

Для молодших підлітків порівняно із старшими стресові ситуації у сферівзаємовідносин із ровесниками сприймаються як більш важкі і вимагаютьвеликих психологічних ресурсів для адаптації. Молодші підлітки частішевибирають у даній ситуації стратегію ізоляції (19% молодших і 10% старших) тапереймаються почуттям провини (21% молодших і 12% старших) у даній сферітруднощів [Фролова С., Сеніна Т.]

Висновки. Отже, численні дослідження доводять необхідність розвиткуконструктивних стилів копінг-поведінки як досить стійкої особистісноїхарактеристики, активне становлення якої припадає саме на підлітковий вік.Молодші підлітки вдаються до таких стилів поведінки, які відрізняєтьсяполіваріантністю вибору стратегій в важких ситуаціях: проблемно-орієнтованих,стилю уникнення та соціальної підтримки.

Типовими для молодших підлітків є такі сфери труднощів як навчальнадіяльність, взаємини з однолітками, сім'я, самооцінка, здоров'я. Разом з тиміснують відмінності в сприйнятті цих стресорів соціально-адаптованими іпідлітками з девіантною поведінкою.

Прояви дезадаптації, відхилення в поведінці, як правило, співіснують знепродуктивним стилями копінг-поведінки. Девіантні підлітки орієнтуються наповедінковий стиль подолання, вибираючи частіше за своїх благополучниходнолітків непродуктивні стратегії: «активний відпочинок» і «розрядка». Здорослішанням відбувається розширення вибору продуктивних стратегій«вирішення проблеми», «духовність», «професійна допомога» Підвищуєтьсязначимість таких непродуктивних шкал, як «відволікання» і «розрядка».Визначено широке коло особистісних і соціальних параметрів, які можуть бутирозглянуті як чинники формування деструктивного копінгу в даній віковій групі.

Помічено, що самовладання молодших підлітків є досить нестійким повідношенню до можливого формування відхилень у поведінці та домінують

189

неадаптивні способи подолання складних життєвих ситуацій, а у старшихпідлітків провідними стають частково адаптивні способи реагування.

Встановлено особистісні (самоповага, висока самооцінка, нормативністьповедінки, відкритість в спілкуванні, прагнення до соціального схвалення) ісоціальні (суб'єктивна впевненість в емоційній підтримці, перш за всебатьківської, наявність еталона ефективної поведінки) копінг-ресурси,взаємопов'язані з вибором продуктивних копінг - стратегій у віковій групіпідлітків.

Робота з розширення репертуару стратегій долаючої поведінки повиннаносити випереджаючий характер та орієнтуватися на перспективи розвитку.Формування конструктивних копінг-стратегій підлітків повинна торкнутися всіхсфер життя, - у тому числі і сім'ї, тому специфіка конкретних завдань і формипроведення роботи з розвитку залежать від тих умов, в яких вона проводиться.

Список використаних джерел1. Абабков В.А. Переадаптация к стрессу. Основы, теории, диагностики,

терапии / В.А. Абабков. – СПб.: Речь, 2004.2. Грановская P.M. Защита личности: психологические механизмы / Р.М.

Грановская, И.М. Никольская. – СПб.: Знание, 1999. – 352с.3. Крюкова Т.Л. Психология совладающего поведения: [монография] /

Т.Л. Крюкова. – Кострома: КГУ им.Н. Некрасова – студия оперативнойполиграфии «Авантитул», 2004.

4. Сирота Н.А. Копинг-поведение в подростковом возрасте: дис. … докт.мед. наук / Н.А. Сирота. – СПб., 1994. – 283 с.

5. Туманов Е.Н. Помощь подростку в кризисной ситуации жизни. – Саратов,2002.

6. Фролова С. Сенина Т. Cтресс-совладающее поведение подростков вразличных социально-психологических ситуациях. // Режим доступу: порталпсихологических изданий — http://psyjournals.ru/sgu_socialpsy/issue/30326_full.shtml

190

УДК 338.46

В.К. Філіпов, к. істор. н., доцент, доценткафедри філософії та історії науки ітехніки Київського інституту залізничноготранспорту Державного університетуінфраструктури і технологій

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ТА ТЕХНОЛОГІЇ

РЕГУЛЮВАННЯ АДАПТИВНИХ ПРОЦЕСІВ

Соціальна адаптація є не лише стан людини, але й процес, протягом якогосоціальний організм набуває рівновагу і стійкість до впливу і впливу соціальногосередовища.

Соціальна адаптація набуває виняткової актуальності в переломні періоди,як життєдіяльності людини, так і в періоди радикальних економічних і соціальнихреформ.

В даний час, посилена увага до розробки цієї проблеми детермінованепотребами вирішення практичних завдань, пов'язаних з прискоренням процесуадаптації людини до нових умов у різних сферах життєдіяльності: професійної,побутової, політико-правової та ін.

Вплив на хід включення особистості в нове соціальне середовище з метоюоптимізації цього суперечливого процесу, можливо лише в тому випадку, якщопізнана його сутність, структура та механізми, а також специфіка його протіканняв різних областях соціального життя.

У сукупності праці цих вчених мають важливе теоретичне і методологічнезначення, вказують перспективи розвитку в соціальній практиці. Разом з тимнеобхідно відзначити, що залишається недостатньо дослідженою проблемасоціальної адаптації в системі соціального захисту населення, яка об'єктивновимагає більш глибокого вивчення, особливо в контексті технологізації соціальноїроботи.

Під соціальною адаптацією розуміється процес активного пристосуваннялюдини до нових для нього соціальних умов життєдіяльності.

У сучасній науковій літературі проблеми адаптації розглядаються вдекількох напрямках: біологічному, медичному, педагогічному, психологічному,соціологічному, кібернетичному.

191

У процесі адаптації людина виступає об'єктом впливу соціальногосередовища і активним суб'єктом, який розуміє вплив цього середовища.

Процес адаптації - це широка поліфонія засвоєння соціальних цінностейчерез механізми соціалізації. Людина як активний суб'єкт освоює і використовує усвоїй життєдіяльності продукти людської цивілізації, до яких відносятьсяуправлінські, економічні, психологічні, педагогічні технології та методи освоєннясоціального простору. Фактично всі елементи людської культури беруть участь уформуванні особистості через механізм адаптації, яка є невід'ємною складовоючастиною, необхідною домінантою соціального розвитку. Соціальність - сутніснасторона людини, його якісна характеристика. Винятком тут можуть бути тількипсихічно хворі люди або ті, хто не пройшов з дитинства етапи соціалізації ("ефектМауглі").

Всі види адаптації взаємопов'язані між собою, але домінуючим тут єсоціальна. Повна соціальна адаптація людини включає фізіологічну,управлінську, економічну, педагогічну, психологічну та професійну адаптацію.Соціальна адаптація - процес керований. Управління ним може здійснюватися нетільки в руслі впливу соціальних інститутів на особистість в ході їїжиттєдіяльності, але і в руслі самоврядування.

Соціально-психологічні аспекти адаптації стали предметом дослідженнятаких психологів, як A.А. Бодальов, Г.А. Бал, Л.П. Гримак, О.М. Леонтьєв,С.Л. Рубінштейн та ін Педагогічні аспекти адаптації розглянуті в працяхМ.М. Березовін, О.Л. Берак, В.В. Давидова, Н.Ф. Тализіной і багатьох іншихдослідників. З урахуванням зазначених та багатьох інших напрямків у вивченніадаптаційних процесів існує безліч визначень, що характеризують різні аспектиданого явища.

Останнє передбачає вимогливе, самокритична ставлення людини до самоїсебе, до своїх думок і вчинків.

Слід вказати і на те, що адаптація людини залежить від комплексноговпливу на нього природних, спадкових, географічних чинників, хоча останні і невідіграють вирішальної ролі в його соціалізації.

Адаптаційні зміни являють собою більш-менш свідомі зміни, через якіпроходить особистість у результаті трансформації, зміни ситуації. Зміни постійносупроводжують життя людини, тому для кожного індивіда важливо бути готовим

192

до критичних періодів, поворотних моментів, свідомому перегляду своєї життєвоїпозиції в нових обставинах. Це створює реальні передумови готовності доповноцінної, активної адаптації.

У психології адаптацію розглядають як процес пристосування органів чуттядо особливостей діючих на них стимулів з метою їх кращого сприйняття іоберігання рецепторів від надмірного навантаження. Процес психологічноїадаптації людини відбувається безперервно, оскільки постійно змінюютьсясоціально-економічні умови життя, політичні та морально-етичні орієнтації,екологічна обстановка і т.д.

У 1936 р. канадський фізіолог Г. Сельє ввів поняття "стрес" і "адаптаційнийсиндром". Стрес - це стан психологічної напруженості в процесі діяльності вскладних умовах як повсякденного життя, так і при особливих обставинах(наприклад, робота космонавта). Адаптаційний синдром - це сукупність реакційорганізму людини у відповідь на несприятливі дії (стресори). Ці поняттяодержали надзвичайно широке поширення. Одна з основних причин популярностітеорії стресу полягає в тому, що вона претендує на пояснення багатьох явищповсякденного життя, реакцій людини на несподівані події, що виникаютьтруднощі: розвиток самих різних захворювань, як соматичних, так і психічних.

Стрес - невід'ємний супутник життя. Він може не тільки знизити, але іпідвищити стійкість організму до шкідливих хвороботворних чинників. Стресом,в широкому розумінні, є і любов, і творчість, безумовно, приносять задоволення ізахищеність від раптових "ударів" життя.

Нормальна життєдіяльність людини немислиме без певної міри фізичногота нервово-психічної напруги. Людині властивий певний оптимальний тонуснапруги. Кожна людина повинна вивчити себе і знайти той рівень напруги, приякому він відчуває себе найбільш "комфортно", яке б заняття він не обрав. Віншому випадку може розвинутися дистрес неробства.

Так, для людини, яка опиняється без роботи, особливо небезпечним єтривалий стан незайнятості. Саме тривала незайнятість діє руйнівно наособистість, підриває її здатність повернутися в систему соціальних відносинповноцінним працівником. Західна статистика свідчить, що якщо людинаперебуває без роботи більше року, то він, як правило, втрачає здатність знайтироботу.

193

У системі психологічної адаптації велику роль відіграють терапевтичні(психотерапевтичні) методи впливу, такі як дискусійна терапія, інтеракційно-комунікативні методи (психодрама, гештальттерапия, трансактниі аналіз), методи,засновані на невербальної активності (арттерапія, музикотерапія, пантоміма,хореотерапия і т.д .), групова (індивідуальна) поведінкова терапія, сугестивніметоди.

Психологічна підтримка є частиною більш широкої програми соціальноїдопомоги індивідам з ліквідації кризових ситуацій і надання допомоги людині абогрупі осіб (правова, психологічна, сексологічна, інформаційна та ін.) Головнізусилля повинні бути спрямовані на сприяння соціальній адаптації в новихсоціально-економічних умовах (допомога клієнтові в пошуку роботи вутвердженні соціального статусу, у відновленні віри в духовні цінності та ін.)

Професійна адаптація - це пристосування індивіда до нового видупрофесійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці та особливостейконкретної спеціальності. Успіх професійної адаптації залежить від схильностіадаптанта до конкретної професійної діяльності, збігу суспільного і особистоїмотивації праці та інших причин.

Адаптація включає широке коло понять: від елементарного досвідупристосування живого організму до середовища до найскладнішої соціально-психологічної адаптації особистості в процесі її соціалізації. Людину - суб'єктадіяльності необхідно розглядати як складну, багатовимірну соціопсихологічно-биофизиологичу систему. У рамках системного підходу адаптація особистостіпостає і процесом, і результатом функціонування цілісної саморегулюючоїсистеми, адаптивність якої забезпечується за рахунок взаємодії окремих їїелементів.

Отже, повноцінне дослідження адаптації людини можливо лише приреалізації комплексного підходу до вивчення всіх рівнів організації людини: відпсихосоціального до біологічного з урахуванням їх взаємозв'язків і взаємовпливів.

Адаптаційні процеси проявляються у трьох формах, що характеризуютьсярізним співвідношенням стихійних і свідомих пристосувальних механізмів:

Переважно стихійне перебіг адаптаційних процесів виявляється внезадоволеності людини умовами його самореалізації без достатньогоусвідомлення шляхів виходу з існуючого положення. У цьому випадку

194

завершенням адаптаційних процесів найчастіше є відмова (повний або частковий)від суспільно-корисної діяльності, переміщення центру активності особистості всферу дозвілля або самореалізація людини в альтернативних групах, що невходять в соціальну структуру суспільства. У сучасних умовах ці процесизнаходять своє вираження в переорієнтації людини на самого себе: всілякіоздоровлюючі системи, нетрадиційні способи психологічної та фізіологічноїсамореалізації, розвиток "екстрасенсорних" здібностей, прагнення до містичних іокультних переживань і т.п.

Інша форма, що характеризується приблизно рівним співвідношеннямстихійних і свідомих елементів, проявляється в конструюванні ідеальних моделейуявної діяльності без реального їх втілення. Результат цієї форми адаптаціїособистості - створення різних соціальних утопій та їх пропаганда.

Третя форма адаптаційних процесів пов'язана з переважанням свідомихелементів і виражається у формуванні життєвих планів особистості,цілеспрямованої життєдіяльності. За інших рівних умовах ця форма адаптації внайбільшою мірою сприяє дійсної самореалізації особистості та її перетворення всуб'єкт суспільного розвитку.

Оскільки соціальна адаптація не є одномоментною зміною, а процес якійпротікає в часі, то виникає питання про його стадії. Тут можна говорити прочотири якісних стадії соціальної адаптації:

Перша (початкова) стадія, коли адаптується індивід вловлює лише правилаповедінки, але система цінностей соціуму внутрішньо їм не визнається;

Друга стадія (терпимість), коли як соціальне середовище, так і індивідвизнають рівноцінність еталонів поведінки у відношенні один до одного;

Третя стадія - пристосування, "акомодації" - пов'язана із взаємнимипоступками: індивід визнає і приймає систему цінностей середовища, але йпредставники цього середовища визнають деякі його цінності;

Четверта стадія - повної адаптації, "асиміляції", коли індивід відмовляєтьсявід колишніх зразків і цінностей і повністю приймає нові.

Специфічні моменти технології соціальної адаптації:Тільки людині притаманно створювати спеціальні "пристосування", певні

соціальні інститути, норми, традиції, що полегшують процес його адаптації вданому соціальному середовищі;

195

Тільки людина має здатність свідомо готувати до процесу адаптації молодепокоління, використовуючи для цього всі засоби виховання;

Процес "прийняття" або "неприйняття" індивідами існуючих соціальнихвідносин залежить як від соціальної приналежності, світогляду, так і відспрямованості виховання;

Людина свідомо виступає як суб'єкт соціальної адаптації, міняючи підвпливом обставин свої погляди, установки, ціннісні орієнтації.

Отже, тільки людина здатна з допомогою особливої технологіїцілеспрямовано контролювати і регулювати процес соціальної адаптації, тількидля людини характерна відносна здатність варіювати свою поведінку при змініумов і обставин.

Список використаних джерел1. Гринців М. В. Психологічні особливості професійної адаптації молоді /

М. В. Гринців // Науковий вісник Миколаївського державного університету іменіВ. О. Сухомлинського. Сер.: Психологічні науки. – 2012. – Т. 2, Вип. 9. – С. 54–57.

2. Захарчин Г. М. Роль мотиваторів у процесі адаптації персоналупідприємства / Г. М. Захарчин, С. Я. Андрусів // Науковий вісник НЛТУ України.– 2012. – Вип. 22.2. – С. 389–394.

3. Налчяджан А. А. Психологическая адаптация. Механизмы и стратегии. –2-е изд., перераб. и доп. – М.: Эксмо, 2010.

4. Сергієнко Т.М. Соціально-педагогічні аспекти дезадаптації особистості увійськовому середовищі// Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблемифізичного виховання і спорту. - 2010. - №4 – с.128-132.

5. Ходаківський Є. І. Психологія управління : підручник / Є.І. Ходаківський,Ю. В. Богоявленська, Т. П. Грабар. – 5-те вид., переробл. та допов. – К. : Центручбової літератури, 2016. – 492 с.

6. Ячменьова В. М. Сутність понять “адаптація” та “адаптивність” /В.М. Ячменьова, З. О. Османова // Проблеми економіки та управління: [збірникнаукових праць]. – 2010. – № 684. – С. 346–353.

196

УДК 159.96

Б.Б. Шаповалов, к. психол. н., доцент,Президент поліцейського центру бойовихмистецтв «Закон і порядок»

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПОПЕРЕДНЬОЇ АДАПТАЦІЇ ДО ДІЙВ ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЯХ

Екстремальні ситуації завжди були присутні в житті людини, особливо при

здійсненні захисту Вітчизни, невід'ємною складовою якої є правоохоронна

діяльність. Особливо питання загострилися останнім часом, коли збільшилась

кількість зброї в незаконному обігу, а ефективність діяльності правоохоронних

органів суттєво знизилась. Саме тому екстремальні ситуації необхідно

досліджувати та вживати заходів, спрямованих на підвищення готовності до

захисту Вітчизни в екстремальних умовах.

Загальновідомо, що більшість екстремальних ситуацій розвиваються

настільки стрімко, що адаптація до них, після того, як вони розпочнуться,

неможлива. А це означає, що повинна здійснюватися попередня адаптація. Наш

багаторічний досвід свідчить, що цей процес повинен починатися з розуміння до

чого саме слід готуватися, а саме – чим саме є екстремальна ситуація. Тут ми

виходили з того, що кожна людина має своє розуміння екстремальних ситуацій, і

таке розуміння доцільно використати в процесі підготовки, яка має носити

системний характер.

Поліцейським центром бойових мистецтв “Закон і порядок” спільно з

Федерацією поліцейського хортингу України, Поліцейською автомобільною

корпорацією України, Українською секцією Міжнародної поліцейської

автомобільної корпорації з 2010 року по т. ч. проводяться тренінги з Поліцейської

системи самозахисту та контролю. Тренінги проводяться з працівниками органів

внутрішніх справ різних категорій, більшість з яких мають юридичну освіту та

досвід правоохоронної діяльності від 5 до 20 років. Нами було проаналізовано

результати опитування, проведені в 2010-2013 роках. За цей період загалом було

опитано 176 осіб (8 навчальних груп, в яких навчалися представники різних

служб міліції (представники різних служб міліції: оперуповноважені карного

197

розшуку, ВБКТЛ, старші слідчі, працівники вибухотехнічної служби, інспектори з

режиму таємності, а також члени ГО “Поліцейська автомобільна корпорація

України”).

З метою визначення самооцінки рівня готовності до дій в екстремальних

ситуаціях, досвіду виживання в таких ситуаціях, їх уявлення про визначення

екстремальної ситуації та шляхів підвищення рівня готовності до дій в

екстремальних ситуаціях опитуваним було запропоновано відповісти на чотири

запитання:

1. Дайте визначення екстремальної ситуації.

2. Опішить екстремальні ситуації з вашого персонального досвіду.

3. Оцініть свою готовність до дій в екстремальних ситуаціях у відсотках.

4. Визначить, що вам необхідно для того, щоб підвищити готовність до дій

в екстремальних ситуаціях.

Опитування проводилася до початку занять з тим, щоб працівники даваливизначення екстремальних ситуацій виходячи з особистого досвіду без впливу надумку опитуваних результатів наукових досліджень.

Визначаючи екстремальну ситуацію, опитувані вказували 46 різноманітниххарактеристик. Ці характеристики можна поділити на дві групи: перша групахарактеризує саму ситуацію (30 параметрів), а друга (16 параметрів)— це умовивиходу з ситуації.

Табл. 1Суттєві характеристики екстремальної ситуації

Ознаки, що характеризуютьекстремальну ситуацію (184)

Умови виходу з екстремальноїситуації (56)

- ризик (небезпека) для життя та (або)здоров'я

- виникає раптово, неочікувано- виходить за рамки типових випадків (не є

звичайною)- непередбачуваний процес (ситуація)- ситуація, до якої людина не готова- може нести потенційну загрозу будь-кому- викликає сильне хвилювання- психологічне та фізичне навантаження- кількість адреналіну перевищує норму- ризик настання негативних наслідків з

обтяжуючими обставинами- загострення нормальної умови життя- відчуття страху

60

3523

11763333

32

необхідність прийняття правильнихрішень в короткий термін

вимагає від людини спецпідготовки потребує граничного напруження

фізичних та моральних сил потребує підвищеного рівня уваги потребує високої психо-фізичної

підготовки необхідно більше зусиль для вирішення необхідні спеціальні

навички та швидкість реакції необхідна концентрація фізичних та

морально-вольових якостей необхідна досконала фізична та

психологічна підготовка

36

32

22

11

1

1

198

- ситуація, що вводить організм людини вдисфункційний стан

- ситуація, яка виходить з-під контролю- стресова ситуація- підвищення ступені ризику- ситуація, в який неможливо правильно

оцінити обстановку- ситуація, яка різко міняє обстановку- розвивається бурхливо та швидко- ставить людину в небезпечні умови- переживання стресу або шоку- невигідна ситуація- ускладнення умов життя- служба в несприятливих умовах- підсвідоме очікування небезпеки -

загрожує психічній стійкості людини- загроза втрати- відбувається у зовнішньому середовищі

2

2222

22221111

11

потребує відпрацьованих доавтоматизму дій

необхідно дихати рівно і спокійно намагатись знаходитись у

врівноваженому стані не панікувати об’єктивно оцінювати ситуацію оцінити супротивника чітко мислити

1

11

11

Найбільш часто зазначалися такі:

ризик (небезпека) для життя та (або) здоров'я (60 разів);

необхідність прийняття правильних рішень в короткий термін (36 разів);

виникає раптово, неочікувано (35 разів);

виходить за рамки типових випадків (не є звичайною) (23 рази);

непередбачуваний процес (ситуація) (11 раз).

Ці п'ять параметрів зазначалися 165 разів, а інші 42 — 74. Велика кількість

параметрів екстремальної ситуації свідчить про певнусуб'єктивність сприйняття

екстремальної ситуації з урахуванням індивідуальних особливостей, а кількісна

різниця у згадуванні параметрів про те, що лише деякі з них є суттєвими.

Виходячи з результатів опитування, можна дати визначення екстремальної

ситуації як ризикованої для життя та (або) здоров'я ситуації, яка виникає

раптово (неочікувано) є нетиповою, непередбачуваною та вимагає прийняття

та реалізації правильних рішень в короткий час.

Як висновок, можна зазначити, що розмірковування особи над визначенням

екстремальної ситуації «запускає» ментальну програму її попередньої адаптації

до такої ситуації.

199

ТЕЗИ СТУДЕНТІВ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ВИКЛАДАЧІВ

УДК 316.6:316.4-053.6А.М. Бестюк, О.О. Ігнатенко, студентки2 курсу ННІ обліку, аналізу і аудиту;Науковий керівник:Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ ПІДЛІТКІВ

Важливість поєднання психічного, соматичного та соціального здоров'я

людини в одну категорію зазначена ВООЗ, отримала вагоме підтвердження в

багатьох наукових дослідженнях. На сучасному етапі розвитку науки людина

розглядається як біопсихосоціальна система, що існує в складному мінливому

соціумі. В термінології перекликаються описання біопсихосоціальної та діатез-

стресової моделі . За цією моделлю, біологічний діатез або біологічна уразливість

стає хворобою тільки за умови впливу стресорів — несприятливих психологічних

та соціально-психологічних факторів.Шкідливі психічні фактори зустрічаються

практично завжди в соціально-психологічній сфері сучасної цивілізації, що деякі

автори називають цивілізаційним впливом або футурошоком[1]. Генетично

обумовлена норма реакції має еволюційно-історичний пристосувальний характер,

вона може не встигати за новими темпами змін оточуючого людину середовища.

Саме це є важливим чинником розвитку «хвороб цивілізації», значна частина яких

відноситься до психосоматозів.

Підліткам завжди властива потреба у спілкуванні, але в період навчання в

старших класах вона набуває іншу якість, різні і за змістом, і за формами виразу.

Саме від характеру спілкування залежить активна взаємодія учнів у

повсякденному житті.

Підлітки, спілкуючись зі своїм соціальним оточенням, опиняються у

фрустраційних ситуаціях набагато частіше, ніж дорослі.

200

Підліткам завжди властива потреба у спілкуванні, але в період навчання в

старших класах вона набуває іншу якість, різні і за змістом, і за формами виразу.

Саме від характеру спілкування залежить активна взаємодія учнів у

повсякденному житті.

Бувають випадки, коли однолітки не дозволяють їм перебувати в своєму

колективі, ставляться до них вороже і упереджено. Вчителям досить сказати одне

слово, як вони вже збиті з пантелику, за що їх засуджують і критикують.

Підлітки реагують на ці дії, і реакція може бути найрізноманітнішою. Одні

намагаються відстояти своє «Я», інші просять допомоги у оточуючих. Треті самі

виходять із ситуації, але в більшості випадків дозвіл проблеми відбувається

неадекватним чином.

В підлітковому віці починає формувати світогляд. Цьому сприяє професійне

самовизначення, здійснюється диференціація здібностей. У цей період

відбувається становлення чергового рівня самосвідомості. Підліток відчуває зміну

особистості, зумовлена активним прагненням пізнати себе, вивчити свої здібності

і можливості. У зв’язку з цими процесами виникають різкі коливання в самому

підлітку, які призводять до нестійкої самооцінки.

Підліткові буває нелегко, коли процес його дорослішання проходить в

нестабільних умовах сучасного соціуму. Саме в такі умови потрапляє більшість

підлітків. Незалежно від того, яке буде соціальне середовище, вони всі

переживають цей період по-своєму: у них починаються напади агресії, вони не

слухаються вчителів і батьків, грублять їм.Деякі міняють компанії, виявляють

інтерес до алкоголю, пробують наркотики, що впливає на розвиток адаптації

підлітка. Вони не виконують покладені ті освітніми установами вимоги,

практично припиняють шкільні заняття, порушують норми поведінки в школі,

руйнують емоційне благополуччя.У цей період адаптації підлітків до

навколишнього світу на новому віковому етапі особливо важливо увагу і участь

старших, близьких, батьків.

Нові соціальні техніки та технології для адаптації підлітків мають

ґрунтуватися на принципі суспільного розвитку, що передбачає радикальний

201

поворот суспільства до особистості, захисту її життєвих (психічних та фізичних)

сил.

Соціальне конструювання, спроби широкого запровадження відповідних

соціальних технологій залишатимуться на рівні примітивного маніпулювання

доти, доки в повному обсязі не будуть задіяні ірраціональні чинники регуляції та

саморегуляції. Майбутнє за тим суспільством, яке зможе надати всім

особистостям, котрі його складають, соціально рівні стартові умови, різноманіття

життєвих виборів, оптимальні умови самореалізації у різних ролях і функціях.

Кожен член суспільства має самостійно обирати свої ролі та функції, знаходити

себе у них. Суспільство лише створює можливості вільного здійснення таких

виборів і допомагає кожній людині гідно пройти власний життєвий шлях.

Список використаних джерел

1.Футурошок : [Електронний

ресурс]//http://ru.science.wikia.com/wiki/Футурошок_(книга_Тоффлера).

УДК 316.346:314.15-022.326

Т.П. Бичок, студентка групи ПБі-15-1ННІ Права Університету державноїфіскальної служби України;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології тасоціології Університету Державноїфіскальної служби України

ТРУДОВА МІГРАЦІЯ УКРАЇНЦІВ: СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Питання трудової міграції українців є досить актуальнимдля Українисьогодні. Адже саме міграція наших громадян є одним з факторів формуваннясуспільства, що безпосередньо впливає на його становлення та функціонування.Сьогодні трудова міграція українців стала одним з головних чинників соціально-економічних трансформацій в Україні.

202

Варто зазначити, що через економічну кризу останніх років, рівеньзовнішньої трудової міграції значно виріс. Згідно даних Міжнародної Організаціїз Міграції (МОМ ООН) у 2014-2015 рр., за кордоном в якості трудових мігрантівперебували 700 тис. громадян України, близько 310 тис. осіб мали намірмігрувати в найближчий час. За різними оцінками статистичних даних взарубіжних державах нараховується від 8,2 млн. до 20 млн. трудових мігрантів зУкраїни. Більшість трудових мігрантів (71 %) належать до вікової групи 18-44роки. Українські мігранти, які проживають у розвинених державах, становлятьблизько 1,51 % усього українського населення, що є високим показником упорівнянні з іншими країнами світу. Значний відсоток серед мігрантів складаємолодь. Так, серед громадян віком 15-70 років, які шукали роботу закордоном, у2016 році кожен третій був молодою людиною віком 15-29 років [1]. Тому такатенденція і спонукає досліджувати причини та наслідки трудової міграції вУкраїні.

Міграційні процеси розглядаються в працях багатьох вчених: О. В. Чорної,А. С. Лобанова, А. Кузера, О. М Петрова, Л. Д. Глущенко, О. А. Малиновської,Н. А. Богоєва, Н. С. Власенко, Н. В. Григоровича, Е. П. Плєтнєва, Д. В. Колесова,Д. Массей та ін.

Для більш детального ознайомлення з ситуацією міграції українців, слідспочатку розглянути теоретичну сторону поняття міграції. Суть терміна «трудоваміграція» визначають як переміщення особи з метою тимчасовогопрацевлаштування, що супроводжується перетинанням державного кордону(зовнішня трудова міграція) або меж адміністративно-територіальних одиницьУкраїни (внутрішня трудова міграція) [2, с. 474].

Провідні вчені, науковці та економісти, які займалися дослідженнямміграції трудових ресурсів, виділяють ряд причин, що спонукають українціввиїздити до іншої країни. Так, Чорна В. О. вважає, що головними причинами, якізмушують молодь України залишати свої оселі в пошуках кращого життя, єекономічні, фінансові, соціально-культурні, політичні і національні причини. Наформування міграційних настанов української молоді впливають передусімфінансові причини: вони вважають, що за кордоном вони зможуть зароблятибільше. Такої думки дотримуються 51,5% молодіжного контингенту. Про впливекономічних причин (відсутність фінансування галузі, в якій працюють молоді

203

українці, безперспективність економіки країни в цілому) свідчать 48,5%української молоді. Рідше вони називають соціально-культурні причини (кращіумови життя, вищий рівень культури тощо). Про їхній вплив на формуванняміграційних настанов та планів говорять ще 39,7% молодих співвітчизників. Проможливості кар’єрного росту згадують ще 23,5% цього контингенту. Ще 17,6%молодих українців указують на вплив сімейних причин (за кордоном проживаютьїх родичі) на їх міграційний вибір [3].

Досить цікавим є рейтинг основних причин можливої еміграції українців,зокрема молоді, за результатами досліджень компанії Research&BrandingGroup(грудень 2016 р.). Зокрема, до основних причин можливої еміграції віднесено:

1 – пропозиція прибуткової роботи (28%);2 – збройний конфлікт на Сході України (27%);3 – економічні проблеми в країні (19%);4 – сімейні обставини (18%);5 – відсутність умов для самореалізації (9%);6 – політична нестабільність (7%) [4].Варто зазначити, що трудова міграція справляє багатоаспектний вплив на

суспільство, воно своєрідно позначається на демографічній ситуації, ринку праці,розвиткові економіки та соціальної сфери тощо.

Негативне значення мають соціальні наслідки трудової міграції. Серед них:1) розпадаються сім’ї, часто залишаються бездоглядними діти та люди

похилого віку. Практично половина дітей не отримує належного догляду з бокубатьків, бо виховують їх бабусі-дідусі, або вони під опікою інших родичів. Цетрагічно, бо сьогоднішня молодь – це майбутнє. Якою вона буде і яквлаштовуватиме своє життя – в першу чергу залежить від батьків;

2) працюючи на чужині, заробітчани втрачають власне здоров’я;3) загальна зневіра, втрата національної самосвідомості, набуття чужих

звичаїв та невластивого менталітету;4) «італійський синдром» – стан людей, а також членів їх сімей, які

повертаються із-за кордону і не можуть адаптуватися у колись звичному житті;5) погіршення психологічного та фізичного стану емігрантів після

повернення додому;6) достаток, який забезпечується батьками на закордонних заробітках, дуже

часто розвиває в дітей споживацькі настрої, небажання знати ціну батьківськихгрошей;

204

7) погіршення навчальної успішності дітей, алкоголізм, наркоманія вїхньому середовищі [5].

Отже, трудова міграція українців є наслідком реакції населення на зміни всоціальному, економічному та політичному житті країни. Україна переживає бумтрудової міграції. Варто зазначити, що трудова міграція є не тільки нормальнимявищем для українського суспільства, а й те, що з кожним роком таке явищебудезбільшуватися. Наочним прикладом слугує заява посла Чехії в УкраїніРадекаМатула про те, що Чехія видаватиме громадянам України вдвічі більшедозволів на роботу – 8 тисяч на рік [6].

Тому, на нашу думку, на національному рівні мають бути сформованіважелі утримання українців на Батьківщині, зокрема за рахунок впровадженнявисоких стандартів життя та привабливих умов праці на вітчизнянихпідприємствах.

Список використаних джерел1. Глущенко Л. Д. Українські реалії причин та наслідків трудової міграції /

Л. Д. Глущенко. – 2017. URL:http://ir.lib.vntu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/17070/1979 .

2. Капітан В. Трудова міграція як аспект проблеми зайнятості в Україні /В. Капітан // Ефективність державного управління. – 2012. – Вип. 32. – С. 474-481

3. Чорна В. О. Трудова міграція молоді як фактор руйнування трудовогопотенціалу України / В. О. Чорна // Наукові праці [Чорноморського державногоуніверситету імені Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія»].Сер. : Соціологія. – 2014. – Т. 234, Вип. 222. – С. 109-112. URL:http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npchdusoc_2014_234_222_24.

4. Перспективні українці дедалі частіше виїжджають закордон: статистика //CBITUA. – 2017. URL: http://svitua.com.ua/news/201701/2236-perspektyvniukrayinci-dedali-chastishe-vyyizhdzhayut.

5. Петроє О. М. Міжнародна трудова міграція: аналіз ситуації та наслідківдля України / О. М. Петроє, В. Т. Васільєв. – 2015. URL:http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnadu_2015_4_16.

6. Чехія вдвічі збільшить кількість дозволів на роботу для українців //Українська правда. – 2017. URL:https://www.pravda.com.ua/news/2017/08/9/7151753/.

205

УДК 159.9

О.І. Бітоі, студентка групи ПСБ-17-1Інституту гуманітарних наук;Науковий керівник:О.В. Войтенко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПРОБЛЕМА АГРЕСИВНОСТІ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

Сьогодні через нестабільність суспільства, нехтування загальнолюдських

цінностей і зниження рівня життя населення, посилились негативні тенденції, які

висувають підвищені вимоги до самовизначення і стабільності особистості, а

також провокують її агресивну поведінку, аномалії розвитку й, нерідко,

деградацію та саморуйнування. Так, одним з поведінкових явищ розвитку

людини, яке визначає не лише розвиток окремої особистості, а й подальшу долю

суспільства загалом, є агресивна поведінка підлітків.

Крім того, вітчизняними та зарубіжними ученими досліджено: соціально-

педагогічні причини виникнення асоціальної поведінки неповнолітніх

(Ю. Гербєєв, Е. Костяшкін, Г. Медвєдєв, В. Оржеховська), психологічну

специфіку девіантної поведінки підлітків (С. Белічева, В. Ковальов), діагностику

відхилень у поведінці школярів (А. Белкін, О. Кочетов, В. Обухов), шляхи і

засоби попередження асоціальної поведінки учнів (В. Баженов, О. Гонєєв,

Л. Кондрашова), профілактику девіантної поведінки підлітків (І. Козубовська,

Т. Колесіна, І. Парфенович, Г. Пономаренко), корекцію відхилень у поведінці

неповнолітніх (Н. Апетик, Г. Товканець), особливості корекційної роботи з

підлітками (І. Доллард, К. Леонгард, Д. Міллер, М. Раттер, Й. Толман, К. Хелкама

та ін.).

Але незважаючи на значну увагу науковців до девіантної поведінки

підлітків, нині існує гостра необхідність створення нових методів її профілактики

і корекції.

Вченими виділено кілька груп факторів агресивної поведінки людини,

зокрема, біолого-генетичні, індивідуально-психологічні особливості особистості,

206

специфіка виховання, вплив субкультури, роль засобів масової комунікації і т.д.

Одну з груп таких факторів складають ситуативні детермінанти – конкретні

соціальні ситуації, що виникають в процесі міжособистісного (міжгрупового)

спілкування. Їх вивчення є необхідною умовою аналізу причин агресивної

поведінки людини. Ці чинники провокують агресивну поведінку навіть у

неагресивних за характером людей [1].

Агресивні підлітки, як правило, мають деякі спільні риси. Вони мають

низький рівень інтелектуального розвитку, нестійки інтереси, підвищену

сугестивність, копіювання, недорозвиненість етичних уявлень і бідність ціннісних

орієнтацій. Вони емоційно грубі, озлоблені проти однолітків та оточуючих

дорослих. У таких підлітків спостерігається крайня самооцінка, вона може бути

як максимально позитивною, так і максимально негативною. Їх відрізняють

підвищена тривожність, егоцентризм, невміння знаходити вихід з важких

ситуацій. Захисні механізми переважають над іншими механізмами,

регулюючими поведінку [3].

Але серед агресивних підлітків зустрічаються і діти, інтелектуально і

соціально розвинені, у яких агресивність є засобом підняття престижу,

демонстрації своєї самостійності, дорослості. Часто такі підлітки знаходяться в

деякій опозиції по відношенню до дорослих. Біля них збираються не надто

розбірливі в цілях і засобах компанії підлітків. Ці неформальні лідери володіють

великою організуючою силою [1].

На основі бесід з вчителями, батьками, сусідами про інтереси, відносини

кожного конкретного підлітка з однолітками, дорослими, на основі анкет і

обстежень дітей психологи змогли виділити чотири типи агресивних підлітків [4]:

Підлітки із стійким комплексом аномальних, аморальних, примітивних

потреб, що мають деформацію цінностей і відносин, прагнучі до споживчого

проведення часу. Їм властиві егоїзм, байдужість до переживань інших,

нелагідність, відсутність авторитетів, цинізм, озлобленість, грубість, запальність,

зухвалість, войовничість. У їх поведінці переважає фізична агресивність.

Підлітки з деформованими потребами і цінностями, що володіють більш

менш широким колом інтересів, що відрізняються загостреним індивідуалізмом,

207

бажаючі зайняти привілейоване положення за рахунок утиску слабких і

молодших. Прагнення до застосування фізичної сили виявляється у них

ситуативно і лише проти тих, хто слабший.

Підлітки, у яких присутній конфлікт між деформованими і позитивними

потребами. Відрізняються однобічністю інтересів, пристосовництвом, облудою,

брехливістю. У їх поведінці переважають непряма і вербальна агресія.

Підлітки, що відрізняються слабо деформованими потребами за відсутності

певних інтересів і вельми обмеженим колом спілкування, що відрізняються

безвільністю, підозрілістю, боягузтвом і мстивістю. Для них характерно

запобігливе поведінка перед старшими і сильнішими товаришами. У їх поведінці

переважають вербальна агресивність і негативізм.

Аналіз причин відхилень в особистісному розвитку і поведінці підлітка

дозволяє намітити конкретні прийоми виховної роботи для кожного.

Форма агресивної поведінки індивідуальна для кожної людини, але існують

чинники, що впливають на характер і способи вираження агресивності. До них

відносяться [2]:

- біологічні: особливості нервової системи (але чітко локалізованого центру

агресії в людському мозку немає); зміна хімічного складу крові під впливом

тестостерону - чоловічого статевого гормону - чи алкоголю і т.д.);

- статеві: чоловіки частіше і сильніше виявляють фізичну агресію;

- вік: найбільша агресивність спостерігається в підлітковому і юнацькому

віці; до 25-30 років показник виходить на більш низький, стабільний рівень;

- освіта: з підвищенням рівня освіти знижується рівень агресивності;

- расово-етнічна приналежність: різним етнічним групам притаманні різні

форми, способи і ступінь агрессивності;

- професія: особливості діяльності, її специфіка;

- стан людини: біль, тіснота, збудження, спека; екологічна ситуація;

- соціальні аспекти: економічна ситуація в країні; соціальне оточення; вплив

ЗМІ (перегляд передач зі сценами насильства, можливо, впливає на зростання

агресивності, знижує сприйнятливість до агресії і спотворює уявлення про

реальність);

208

- особистісні особливості: тривога про те, що скажуть або подумають

оточуючі, можуть послужити сильним стримуючим фактором; навпаки,

схильність приписувати недоброзичливість і погані наміри іншим особам (навіть

якщо цього немає насправді) може призвести до більш частих проявів агресивної

поведінки.

Список використаних джерел

1. Андреев Н.А. Асоциальное поведение несовершеннолетних /

Н.А. Андреев, Ю.В. Тараканов. – Самара, 2001. – 154 с.

2. Бовть О.Б. Агресивні реакції та шляхи їх корекції в молодших школярів:

Автореф. дис. ... канд. психол. наук: 19.00.07 – педагогічна та вікова психологія /

О.Б. Бовть. – Інститут психології ім.Г.С.Костюка АПН України. – К., 2001. – 20 с.

3. Мізерна О.О. Психологічні особливості прояву агресії у дітей

підліткового віку: Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07 / О.О. Мізерна. –

Національний педагогічний ун- т ім. М.П.Драгоманова. – К., 2005. – 22 с.

4. Шнейдер Л.Б. Девиантное поведение детей и подростков / Л.Б. Шнейдер.

– М.: Академический Проект; Трикста, 2005. – 336 с.

УДК 172.12

К.В. Бондаренко, В.В. Шворак, студенткифакультету фінансів та банківської справиФБМОі-15-3;Науковий керівник:Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

РОЛЬ ЖІНКИ В СІМ’Ї ТА СУСПІЛЬСТВІ

Місце та роль жінки в суспільстві — одне з одвічних питань. Історично

склалося, що жінки мають значно менше можливостей, ніж чоловіки, для вияву

своїх здібностей. Причиною цього є ставлення соціуму до жінок. Жінка може

реалізуватись як особистість лише у материнстві та сімейному житті, а що

стосується професійного росту та громадсько-політичної діяльності – вважається

209

вторинним. Таке ставлення до жінок є порушенням їх прав [1]. Отже, мета даної

статті полягає у вивченні проблем жінок в сучасному суспільстві.

Гендерна нерівність вважається нормальним явищем у кожному суспільстві,

починаючи з первіснообщинного ладу й донині. Соціальні стосунки між статями

не обумовлюються тільки їх біологічними особливостями. На різних етапах

історичного розвитку й у різних соціальних умовах ролі чоловіків і жінок

визначалися настільки своєрідно, що пояснити це фізіологічними відмінностями

просто неможливо. Іншими словами, відмінності в соціальних ролях значно

ширші, ніж фізіологічні.

Без високого статусу жінки неможливо стати цивілізованою та багатою

державою. Статус жінок акумулює в собі особливості соціально-політичного

устрою країни, рівень її економіки, культури, управління, правових норм, він

чутливо реагує на глибинні зміни в усіх сферах, у суспільній свідомості,

ціннісних орєнтаціях. Проте сучасне становище жінок в українському суспільстві

характеризується нерівністю. Ця нерівність існує в усіх сферах життя.

Економічна нерівність жінок підтримується системою ґендерної нерівності

на ринку праці. Насамперед це стосується сфери професійної зайнятості,

можливостей самореалізуватися різними шляхами, серед яких чільне місце

посідає кар'єрне просування сходинками бюрократичного, професійного чи

фінансового успіху. Жінки об’єктивно є менш конкурентоспроможною

категорією на ринку праці. Це виявляється у зайнятості за наймом,

підприємницькій діяльності, професійному та кар’єрному зростанні. Поєднання

жінками суспільних функцій, пов’язаних з їхньою професійною діяльністю, та

сімейних обов’язків змушує їх іноді відмовлятися від професійного зростання

взагалі. Чоловік вважається стабільнішим працівником, ніж жінка, яка вважається

"невигідною" для організації: адже вона більше часу приділяє сім'ї, бере декретну

відпустку тощо. У результаті програє як суспільство, так і сама жінка, тому що

залишається нереалізованою значна частина її духовного та інтелектуального

потенціалу [2].

Наявна в суспільстві дискримінація за ознакою статі виявляється у

невизнанні виробничої праці жінок у домашньому господарстві як соціально

210

значущої. Так, для соціальної самореалізації жінка повинна мати дітей, а також

паралельно робити внесок до сімейного доходу, тобто працювати поза домом, та

ще й виконувати майже всю домашню роботу. При цьому суспільство вважає, що

робота жінки не повинна перетворитися на кар'єру.

Суспільством нав'язується думка про ідеальний образ жінки в сім'ї, її

поведінку, змушуючи жінку пристосовуватися до родинного життя шляхом

пригнічення свого "я". Суспільна думка з великими труднощами долає

упередження, що жінка може бути щаслива тільки реалізувавши себе як мати, що

вона не може бути добрим керівником, політиком.

Такі погляди призвели до того, що в сучасній Україні жінки практично

відсутні у вищих ешелонах виконавчої та законодавчої влади. Однією з перешкод

розвитку політичної участі жінок в органах влади залишається стійкий стереотип,

який характерний як для чоловіків, так і для жінок, що політика і державне

управління — це сфера чоловічої діяльності.

Поряд iз цим, спостерігається зростання громадської активності жінок.

Відбувається процес становлення масових жіночих організацій, збільшується

кількість недержавних жіночих об’єднань. Причини, через якi жінки

об’єднуються, різноманітні. Діапазон їхніх інтересів і діяльності дуже широкий:

від клубів за інтересами до спроб впливу на реальну політику. Більшість жіночих

організацій сповідує ідею українського державотворення. Зростає

відповідальність цих організацій за долю жінки, родини, України в цілому.

Поглиблюється співпраця iз цих питань жіночих організацій iз парламентом,

іншими державними структурами. Жіночі організації або їхні філії має практично

кожне українське місто, і їхня кількість зростає, що сприяє підвищенню фахового,

соціального та особистісного статусу української жінки.

Основними жiночими проблемами є домашнє насильство, проституцiя та

торгiвля жiнками, наркоманiя, вiдсутнiсть послiдовної державної полiтики в цiй

сферi. Особливої гостроти набула проблема сексуальних зазiхань, якi вважаються

нормою у вiдносинах мiж керiвниками-чоловiками та пiдлеглими-жiнками.

Зростання такого насилля є глобальною проблемою. Гостра вона і в Україні.

Розробка комплексного, багатодисциплінарного підходу до вирішення важливого

211

завдання – ліквідації насилля в родині і суспільстві є непростою, але вкрай

необхідною роботою.

Соціально-економічне та морально-психологічне становище жінки в Україні

вкрай незадовільне, що зумовлюється кризовими явищами в економіці,

катастрофічним станом природного середовища, низьким рівнем медичної та

соціально-побутової інфраструктури країни.

Питання умов праці жінок, матеріального рівня, побуту, відпочинку,

правового захисту, участі в управлінні, охороні здоров’я, материнства, не можуть

і не повинні бути турботою лише представниць “прекрасної статі”. Вони

визначають рівень держави, культуру нації, а тому потребують адекватної оцінки,

ставлення, розв’язання. Активне залучення жінок до всіх процесів

життєдіяльності держави сприятиме більш успішному проведенню

демократичних перетворень в Україні. Здійснення державної політики щодо

поліпшення становища жінок та запровадження механізму її реалізації дозволить

створити рівні можливості для жінок та чоловіків, всебічного розвитку

особистості, розквіту України.

За останні роки політика гендерної рівності і в суспільстві, і в освітній сферістала одним із пріоритетних напрямів діяльності України. Проте поширеннягендерних знань, яке почалося в Україні, не розподіляється рівномірно, а йогоуспішність значною мірою залежить від зусиль окремих фахівців. Гендернийпідхід має розкрити та проаналізувати наявні відмінності в освіті хлопчиків ідівчаток, проблеми упереджень у змісті шкільної програми, гендерний дисбалансу системі освіти загалом [6].

Одним із дійових інструментів реалізації такого підходу до розв'язанняактуальних проблем українського жіноцтва є соціальна робота [5]. Здійснювані впроцесі соціальної роботи систематичні, різноманітні заходи спрямовані на те,щоб полегшити адаптацію (пристосування) особи до суспільних норм, допомогтиїй розвинути, реалізувати і реабілітувати життєві сили, забезпечити гіднеіснування і самоутвердження [4].

Методика соціальної роботи з жінками в специфічних умовах нашогосуспільства і регіону одночасно формується, оновлюється, коригується,вдосконалюється, проходить нелегке становлення і суворе випробування самим

212

життям. Координація зусиль державних та громадських об'єднань є успішною дляресоціалізації, реадаптації, рестабілізації тих жінок, які потребують терміновоїдопомоги для реалізації своїх прав, здібностей і призначення. Однак, незважаючина певні досягнення, жінки й сьогодні залишаються незахищеними, їхнє життясповнене багатьох проблем.

Незважаючи на багатообiцяючi змiни в мiжнародному правi та практицi,жiнки з усього свiту ще стикаються з повсякденною реальнiстю. Крiм того, їмчасто бракує засобiв та знань, необхiдних для використання системи правлюдини, для боротьби проти зловживань.

Таким чином, українській жінці сьогодні живеться досить нелегко, на їїплечах лежить тягар економічних, соціальних та інших проблем. Жінці, жінці-матері, в першу чергу, потрібна серйозна, всебічна підтримка зі сторони держави ісуспільних організацій. Інтереси жінок повинні активно лобіюватися на рівніпредставницьких, виконавчих, судових органів державної влади, в ЗМІ, в сферіосвіти та виховання. Французький мислитель Франсуа Марі Шарль Фур'є у XIXст. сказав: "Соціальний прогрес і зміни періодів здійснюються пропорційнопрогресу жінок до свободи, а падіння соціального устрою здійснюєтьсяпропорційно зменшенню свободи жінок".

Список використаних джерел1. Кулачек О.І. Проблеми гендерної рівності в державному будівництві:

Україна і світовий досвід/Розвиток демократії в Україні: Мат. міжнар. наук. конф.– К., 2001. – С. 29.

2. Резнік Г.О. Становище жінки в Українському суспільстві // Право. –2001. - №8. – С. 16 – 19.

3. Івченко Ю. Історичний аналіз ролі жінки в суспільстві // Економіка,фінанси, право. – 2007. - №4. – С. 25-28.

4. Проблеми розвитку демократії та забезпечення рівних прав для жінок ічоловіків в Україні трансформаційного періоду. Тези конференції. К.:АТ"Столиця". 1998. - 100 с.

5. Шахрай В. М. Технології соціальної роботи. Навчальний посібник. - К.:Центр навчальної літератури, 2006. - 464 с.

6. Основи теорії гендеру: Навч. посіб. – К.: К.І.С., 2004. – С. 141–145, 500.

213

УДК 316.37

Ю.А. Будинкевич, А.С. Пaнaсюк,студентки гpупи ПБі-15-1 ННІ пpaвaУнівеpситету ДФС Укpaїни;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПPОБЛЕМA СAМОГУБСТВA В СУЧAСНИХ УМОВAХ

СОЦІAЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ВИКЛИКІВ

Пpоблемaaдaптaції сучaсної людини в умовaх соціaльно-психологічних

викликів зaлишaє більше зaпитaнь, ніж відповідей, aдже щоденно кожен із нaс є

очевидцем цих викликів: aдaптaція дитини в школі, в унівеpситеті, пpоблемa

кap’єpи і гендеpу, виховaння дітей, пpоблемa тpудової мігpaції нaселення,

небезпекa відтоку інтелектуaлів-студентів зaкоpдон, питaння вибоpу пpофесії тa

низкa інших.

Нa нaшу думку, нaйцінніше, що ми мaємо – це нaше життя і здоpов’я. Це тa

цінність, яку неможливо купити, aле тaк легко втpaтити, aдже це не віpтуaльнa гpa

в якій ти мaєш сім життів і в будь-який момент можнa знову повеpнутися в гpу,

тaк би мовити pозпочaти життя з чистого apкушу.Цінність життя починaєш

pозуміти, коли бaчиш, як помиpaють твої pідні, коли сaм починaєш хвоpіти тaк,

нaче воpоття уже немaє, aбо коли бaчиш як твої дpузі чи знaйомі з якими ти

спілкуєшся з дитинствa ідуть з життя зa влaсною волею. Молоді, aктивні, кpaсиві,

пеpспективні, aле в один момент вони виpішують, що сaмогубство – це

нaйкpaщий вихід, це pятувaльний кpуг від всіх життєвих пpоблем.

Вивченням сaмогубств і дій, пов’язaних з ними, зaймaється

нaукaсуїцидологія. Більшість цих досліджень склaдaють pоботи тaких вчених,

як:Г. Стapшенбaумa, І. Шелехової, Т. Кaштaнової, A. Коpнетовa тa інших.Пpоте

пpоблемa виходить дaлеко зa межі суїцидології. Міждисциплінapний хapaктеp

дослідження цього поняття вимaгaє вивчення не тільки психіaтpaми, a і

психологaми, педaгогaми, філософaми, соціологaми і нaвіть юpистaми. Aнaліз

214

соціaльних ситуaцій, що зумовлюють суїцидaльну поведінку, є aктуaльним зa

будь-яких умов.

Відповідно до ст.3 Конституції Укpaїни [1] людинa, її життя і здоpов’я,

честь і гідність, недотоpкaнність і безпекa визнaються нaйвищою соціaльною

цінністю. Суїцид як поведінкa людини, спpямовaнa нa нaвмисне позбaвлення себе

життя, є свідомим потуpaнням і нехтувaнням цими цінностями. Зapізних епох у

кpaїнaх світу існувaло діaметpaльно пpотилежне стaвлення до сaмогубств: від

зaохочення до кpимінaльної відповідaльності. В Укpaїні як і інших сучaсних

цивілізовaних кpaїнaх сaмогубство не пеpеслідується зaконом. Злочином

ввaжaється доведення особи до сaмогубствa, що визнaчaється Кpимінaльним

кодексом Укpaїни (ст. 120) тa пояснюється коментapем до цієї стaтті [2,3].

Pозвиток сучaсного постіндустpіaльного суспільствa хapaктеpизується

пpискоpеними темпaми змін, появою нових чинників і тенденцій, що впливaють

нa суїцидaльну поведінку жителів pізних кpaїн і відповідно вимaгaють

удосконaлення існуючих зaходів пpотидії і pозpобці нових. Це зумовлює

необхідність вивчення сaмогубствa нa дaному етaпі pозвитку суспільствa як

соціaльного явищa.

Пpичинaми виникнення сaмогубств є психологічні, генетичні, соціaльні

чинники. Доведено, що пеpевaжною міpою основою сaмогубствa є депpесія (у

70% випaдків спостеpігaється схильність до суїциду), що чaсто не діaгностується і

не лікується. З ХІХ століття спостеpігaється постійне зpостaння стaтистики

сaмогубств у всіх кpaїнaх світу. Тaкі тенденції дослідив Еміль Дюpкгейм (1858–

1917 pp.) – aвтоp пеpшого соціологічного дослідження феномену сaмогубствa.

Пpедстaвник клaсичної зaхідної соціології, пpофесоp унівеpситетів Боpдо і

Соpбони нaйбільш ґpунтовно пpоaнaлізувaв пpичини виникнення суїцидів і

тенденції збільшення їх кількості, pозподіливши сaмогубствa нa егоїстичні,

aльтpуїстичні тaaномічні. Він відзнaчив, що з дpугої половини ХІХ століття

почaлaсь тенденція невпинного зpостaння сaмогубств, що зaхопилa всю Зaхідну

Євpопу [4, с. 6].

Чим більш тpaдиційним є суспільство, що збеpігaє з покоління в покоління

культуpні цінності і тpaдиції, тим меншa кількість сaмогубств (незaлежно від

215

фізичного і психічного стaну мешкaнців і економічних умов). Нaтомість, в

уpбaнізовaних індустpіaльних суспільствaх культуpні цінності pуйнуються, a

покaзники сaмогубств нaдзвичaйно високі [4, с. 15]. Високий pівень суїцидів

(мaйже нa 25–90% вищий) тaм, де пaнує диктaтуpa з обмеженням свобод

особистості і жоpсткою pеглaментaцією поведінки. Це пеpевaжно тоpкaється

apмії, тюpем, колоній. Пpичиною тaкого високого відсотку Е.Дюpкгейм ввaжaв

жоpсткий pівень контpолю всіх сфеp життя людини і відповідно слaбке

усвідомлення нею своєї індивідуaльності, нaслідок – пaдіння цінності влaсного

життя. Чим вищий pівень добpобуту, тим вищі покaзники суїцидів, пpоте

економічні кpизи зумовлюють pізке зpостaння кількості сaмогубств. Тaкий

висновок нaуковця стaв підґpунтям для подaльшої pозpобки економічної теоpії

ґенези сaмовбивств іншими вченими. Взaгaлі під чaс будь-яких соціaльних

потpясінь кількість сaмогубств у будь-якій кpaїні зpостaє. Сaме в тaкі чaси люди

втpaчaють соціaльні оpієнтиpи і цінності (aномія), звідси – відчaй і втpaтa сенсу

життя [4, с.50, 131].

Існує тaкож чіткa тенденція впливу pелігії нa кількість суїцидів. З усіх

pелігій сaмовбивство нaйбільше зaсуджується мусульмaнством, бо це є кpaйнім

пpоявом бунту пpоти Aллaхa, a в кaтоличних суспільствaх pівень сaмогубств

нижчий зa пpотестaнтські [ 4, с. 119].

Тaкі висновки соціологічних досліджень Е.Дюpкгеймa є aктуaльними й нa

сьогодення, оскільки вони підтвеpджуються у сучaсному постіндустpіaльному

суспільстві.

Нa сьогодні пpиблизно мільйон осіб нapік у світі зaвеpшує своє життя

суїцидом. Зa пpогнозaми ВОЗ у 2020 pоці щоpічно зaкінчувaти життя

сaмогубством буде один мільйон п’ятсот тисяч осіб [5].До pечі, нa дaний момент,

Укpaїнa посідaє 12 місце зapейтингом (21,2 сaмогубствa нa 100 тисяч

нaселення) [6].

Тaким чином, зpостaння сaмогубств зумовлено знaчною кількістю

генетичних, психологічних, соціaльних, економічних, pелігійних чинників.

Оскільки ми зосеpеджувaлись пеpевaжно нa пpичинaх суїцидів як соціaльного

явищa, потpібно зaзнaчити, що подaльшa уpбaнізaція і нaдaння пеpевaг

216

економічному добpобуту зумовлює подaльший відхід від культуpних і pелігійних

тpaдицій і цінностей у нaселення постіндустpіaльних кpaїн. Високий pівень життя

вимaгaє знaчних додaткових нaвaнтaжень, нaслідок – стpесові ситуaції і депpесії,

які несуть зa собою хвилі суїцидів.

Виpішуючи питaння можливості збеpеження життя людини, можнaузaгaльнити, що це цілком pеaльно. Вapто лише змінити умови життя людей..Сaмогубство - свідоцтво всезpостaючою pоз’єднaності людей. Коли зв’язкилюдини зі світом слaбшaють, один шукaє компенсaції в aлкоголі, інший внapкотикaх, a тpетій починaє думaти, що він цьому світу більше не потpібен.

Aдже в кінцевому paхунку більшість людей йдуть з життя тому, щовідчувaють себе в цьому густонaселеному світі сaмотніми, пеpеживaючи гостpумоpaльну кpизу, якa зaзвичaй пеpедує сaмогубству. Кожен із нaс може змінитисотні життів, вapто лише пpислухaтися до думок інших людей і вміти чути їхніпеpеживaння, a не лише зaциклювaтися нa собі.

Список викоpистaних джеpел1. Конституція Укpaїни: Зaкон Укpaїни від 28.06.1996 № 254к/96 // Бaзa

дaних «Зaконодaвство Укpaїни» / ВP Укpaїни.URL:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80/paran4761#n4761(дaтa звеpнення 20.02.2018).

2. Кpимінaльний кодекс Укpaїни: Зaкон Укpaїни від 2001 № 25-26 // Бaзaдaних «Зaконодaвство Укpaїни» / ВP Укpaїни.URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дaтa звеpнення 20.02.2018).

3. Коментap до стaтті 120. Доведення до сaмогубствa. // Бaзa дaних«Зaконодaвство Укpaїни» / ВP Укpaїни.URL: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/118.php (дaтaзвеpнення 20.02.2018).

4. Дюpкгейм Э. Сaмоубийство: Социологический этюд / [пеp, с фp.]; подpед. В. A. Бaзapовa. – М.: Мысль, 1994.— 399 с. // URL:http://socioline.ru/book/emil-dyurkgeim-samoubiistvo-sotsiologicheskii-etyud.

5. Динaмікa пеpедaвaння тa пpидбaння технологій в Укpaїні. // Зa дaнимидеpжкомстaту Укpaїни. // URL: http://www.ukrstat.gov.ua.

6. Двоpецкaя Л. В 2016 году 9049 укpaинцев покончили жизньсaмоубийством. Pежим доступу: http://nbnews.com.ua/ru/exc/99164.

217

УДК 364.159.9- 057.36

Н.В. Герус, І.С. Карпюк, студентки групиПБі-15-1 ННІ права Університету ДФСУкраїни;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

СІМ’Я ЯК ОСНОВНИЙ ФАКТОР СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ

АДАПТАЦІЇ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ДО УМОВ МИРНОГО ЖИТТЯ

Кожен індивід, як і суспільство в цілому, знаходиться в безперервному

процесі адаптації. Так було завжди, змінювалися лише спосіб і швидкість

адаптаційних процесів. Будь-яке відкриття (нових можливостей, закономірностей,

зв’язків), будь-яка зміна способу виробництва, завойовницькі і визвольні війни,

освоєння нових просторів, в тому числі космічних, і використання нових ресурсів,

мир і війна – всі ці процеси і стани вимагали зміни форм і способів адаптації до

них людини і суспільства. В результаті проведення на території України

антитерористичної операції, яка за своєю повномасштабністю та людськими

втратами прирівнюється до справжньої війни, виникає ситуація постійної

напруги, тривоги і фрустрації. Військовослужбовці не встигають адаптуватись

психологічно та емоційно до умов нечесної війни, насилля та смерті. Такі

чинники, як і сама ситуація війни, призвели до того, що більшість бійців, котрі

повертаються із зони антитерористичної операції, отримують на передовій

травматичний стрес та потребують допомоги для нормальної адаптації.

Загалом, термін «адаптація» запозичений психологією з біології, де під

адаптацією розуміється пристосування організмів до умов існування [1, c. 55].

Соціальна адаптація військовослужбовців – це широке поняття, яке включає в

себе декілька основних складових: психологічну складову – оволодіння системою

цінностей (нормами, установками, зразками поведінки), культурою, які існують у

цивільному середовищі з метою виконання існуючих у ньому вимог до

особистості; правову складову – освоєння юридичних норм, які регламентують

218

статус, правове положення людини, що визначає її нові права, обов’язки і

можливості, а також знання тих структур, які можуть допомогти освоєнню цих

норм і реалізації своїх можливостей; професійну складову – залежно від

військової професії вона передбачає спеціалізоване удосконалення наявних

професійних знань, вмінь і навичок або оволодіння новими професійними

знаннями, вміннями та подальше успішне працевлаштування [2, с. 87].

За час перебування на території проведення бойових дій,

військовослужбовець може зустрітися зі значною кількістю ризиків, які в

подальшому житті можуть призвести до розладів психічної діяльності, а саме:

обстріл ворога, попадання у засідку або полон до ворога, перебування у

незнайомому місці та серед вороже налаштованого місцевого населення також

може серйозно ускладнити його життя; новини про загибель або травмування

товаришів, мертві тіла або частини тіл як норма навколишнього оточення,

отримання значних травм від бомб, мін або інших вибухових пристроїв.

Як наслідок перебування учасника військових дій у військових зонах, при

поверненні його до мирного середовища існує ймовірна загроза проявів

сприйняття навколишнього середовища через «військову призму дійсності»,

замкнутості в собі, тривоги щодо зміни ставлення сім’ї до нього, відчуття

боязкості за свою сім’ю. Застереження стосовно того, щоб сім’я не дізналася про

жахи війни тощо. Пережита травма загрожує військовослужбовцю втратою сенсу

життя. Для пошуку нового сенсу життя важливо залучати його сім’ю, як основний

ресурс, який допоміг вижити і повернутись. Кожному члену сім’ї важливо

розуміти причини поведінки учасника бойових дій для того, щоб допомогти йому

впоратися з його внутрішніми проблемами [3, c. 95].

Варто зазначити, що при поверненні бійця у сім’ю, члени родини

усвідомлюють, що їх близький втратив ті риси, які були для них раніше звичними.

При цьому, вони розуміють, найкращий спосіб усунення таких змін, це спільно з

військовослужбовцем, прийняти кваліфіковану допомогу психолога. У разі

відмови бійця від сторонньої допомоги, члени родини звертаються до психолога

самостійно з метою отримання консультацій про психологічні травми і допомогти

219

військовослужбовцеві як найнеболючіше пристосуватися (адаптуватися) до умов

мирного життя.

Кожен військовослужбовець, що пережив біль війни потребує певного часу

для адаптації до мирного життя. Тому з проблемами адаптації сім’я може

зустрітися у перший місяць після повернення бійця додому. Так, можуть

проявлятися неоднозначні видозмінені фізичні, емоційні та поведінкові реакції

учасника бойових дій. Такі реакції є нормальною складовою процесу адаптації і

більшість бійців, які повертаються додому, адаптуються до мирного життя

протягом кількох місяців після повернення з зони проведення антитерористичної

операції. Незважаючи на те, що більшість учасників бойових дій зустрічаються у

мирному житті зі значною кількістю проблем та своєрідних спотворених реакцій,

яких не було в них раніше, можна виділити й тих військовослужбовців, у яких

відмічаються позитивні зміни в особистості [4, c. 54]. До таких змін можна

віднести зростання особистісної зрілості військовослужбовця, переосмислення

того, що час проведений разом з сім’єю є найцінніший, почуття впевненості у собі

та власній сім’ї, розуміння свого покликання та віра у свою справу і власні сили.

Однією із найважливіших особливостей проявів реакцій у демобілізованого бійця

є те, що вони можуть виникати одночасно (як позитивні так і негативні). Це

свідчить про довготривале перебування його у постійному стресі в період

проведення бойових дій.

Але підтримка членів сім’ї значно допомагає демобілізованому

військовослужбовцю, головне, щоб боєць розумів, що члени родини готові

вислухати його або зрозуміють, якщо він не захоче чи не зможе говорити.

Необхідно надати військовослужбовцю певний простір та не допитуватися в

нього про події, які відбувалися наприклад у зоні проведення антитерористичної

операції. Військовослужбовець повинен відчувати підтримку членів родини, а не

тиск, оскільки їх підтримка є дуже важливою для нього.

Варто зазначити, що члени родини з метою зниження ймовірності

негативних проявів та кращої адаптації до соціального життя надають

військовослужбовцю можливість проводити якусь частину вільного часу віч-на-

віч із кожним членом родини або близьким другом, підтримують його у стосунках

220

з іншими, але в той же час також надають йому якийсь час провести наодинці з

самим собою, надають можливість проводити певний час з бойовими друзями та

товаришами, проводять спільний час з військовослужбовцем при різноманітних

обставинах (прогулянки, відвідування театрів, тощо) [5, c. 90].

Також, члени родини, до якої повернувся демобілізований учасник бойових

дій допомагають демобілізованому в усвідомленні реальних можливостей

працевлаштування з урахуванням соціально-економічної ситуації, формувати

правильне розуміння і адекватну реакцію на сімейні психологічні проблеми,

пов’язані з перехідним періодом у житті колишнього учасника військових дій.

Тобто сім’я зіграє дуже важливу роль, у тому як пройде сама адаптація

військовослужбовця до мирного життя, адже їх підтримка і віра в нього

допомагають військовослужбовцю повірити в свої сили, він знає, що його завжди

підтримають і допоможуть.

Для повернення військовослужбовця до звичного життя необхідні час і

терпіння. Члени сім’ї знають, що такі емоційні або ж психологічні проблеми не є

ознакою слабкості і не свідчать про психічне захворювання. Травми, рани,

включаючи психологічні, вражають хоробрих та сильних так само, як і інших

людей. Тобто сім’я слугує так званою психологічною допомогою

військовослужбовцям, які повернулись із зони бойових дій.

Військовослужбовці при поверненні додому нерідко впевнені, що члени їх

родини та друзі не розуміють через що їм довелося пройти. У зв’язку з цим, вони

можуть ізолювати себе від близьких людей та шукати підтримку у бойових

товаришів. Але, родина надає моральну підтримку демобілізованому

військовослужбовцю, що не дозволяє йому замкнутися і адаптуватися до

нормального життя [6, с. 98].

Варто підсумувати, що сім’я це важливий фактор соціально-психологічної

адаптації військовослужбовця до умов мирного життя. Адже, вона дає

можливість, що члени сім’ї зацікавлені почути про почуття та досвід роботи

військовослужбовця, допомагають військовому висловити свої почуття словами,

не сперечатися і не перебивати його, діляться почуттями до нього, відвідують

психолога, допомагають влаштуватися чи повернутися на роботу, відвідувати

221

кінотеатри, вистави та фестивалі, дають можливість знайомитися з новими

людьми. Кожен член родини військовослужбовця використовує всі можливі

шляхи та методи, щоб адаптація до умов мирного життя пройшла як найкраще, та

не болюче.

Список використаних джерел

1. Ілащук О.В. Профілактика посттравматичних стресових розладів:

психологічні аспекти / О. В. Ілащук. // Технодрук. – 2014. – 133 с.

2. Тополь О.В. Соціально-психологічна реабілітація учасників

антитерористичної операції / О. В. Тополь // Підготовка фахівців у системі

професійної освіти. – 2015. – 233с.

3. Ніколаєнко С.О. Особливості психологічної допомоги учасникам

військових дій при посттравматичному стресовому розладі / С.О. Ніколаєнко //

Міленіум. – 2016. – 154 с. URL http://irbisnbuv.gov.ua.

4. Ходорівська Н. В. Групова адаптація в умовах соціальних змін /

Н.В. Ходорівська // Соціальні виміри суспільства. –2015. – 104 с.

5. Слюсар І.М. Психологічна допомога особистості, що переживає наслідки

травматичних подій/ І.М. Слюсар // Міленіум. – 2015. – 150 с.

6. Єремина Т.І. Cоціально-психологічна адаптація громадян, що бради

участь у військових діях / Т.І. Єремина // Міленіум. – 2016. – 120 с.

URL http://window.edu.ua

222

УДК К 09.00.11; 17.022.16 316.3(477)

Н.І. Гнатик, студентка групи ПБі-15-1ННІ права;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ МОЛОДІВ УМОВАХ КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Сьогоднішня криза характеризується переживанням кризи особистості, її

ціннісних орієнтирів та духовності. Багато вчених зазначають потребу переходу

людства до іншого, нового типу соціального буття, де духовність відіграватиме

визначальну роль у становленні особистості як суб’єкта діяльності, творця усіх

відносин у суспільстві. Однак, нівелювання одвічних життєвих цінностей,

викликає занепокоєння чималої кількості науковців.

Важливим показником розвитку будь-якого суспільства є соціальне

самопочуття молоді. Формування молодого покоління, його свідомості

відбуватиметься адекватно за умови визначення ролі і місця у суспільстві,

з’ясування проблем та пріоритетів у житті, серед яких необхідно назвати

традиційні – кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім’ї тощо. Досить

актуальним є здоров’я, освіта, комунікація молоді з дорослими й однолітками.

Вивчення проблем молоді потребує глибокого системного аналізу молодіжного

буття.

Молодь посідає важливе місце у суспільному розвитку будь-якого

суспільства, вона є енергійною, рушійною силою країни. А тому особлива увага

та вивчення молодіжного світогляду є невідкладною, нагальною

проблемою.Поведінка молодого покоління детермінується, передовсім, ціннісною

ієрархією: усвідомлені дії людини й сприйняття оточуючого обумовлені

суб’єктивованими цінностями.

223

Варто зазначити, що засвоєння цінностей є тривалим процесом, аналогічно

довготривалим є процес формування ціннісної ієрархії. Розпочинається він з

моменту народження і триває протягом усього життя людини.

Молодь як соціально-демографічна група переживає період становлення

соціальної зрілості, адаптації в соціумі та життєві зміни. Молода людина

проходить первинний етап сімейної та позасімейної соціалізації, процеси

становлення особистості шляхом навчання, засвоєння цінностей і норм. [1,с. 88].

Цінності є фундаментом, основою мотивації поведінки кожної особисті.

Ціннісні орієнтації людини є наслідком, результатом виховання і соціалізації

підростаючого покоління.

Необхідно зазначити багаторівневу структуру системи ціннісних орієнтацій.

Вершиною її є цінності, які пов’язані з ідеалами і життєвими цілями особи.

Ціннісні орієнтації характеризують внутрішню готовність до здійснення певної дії

щодо задоволення потреб та інтересів особистості. Набір цінностей, засвоєних

індивідом, «транслює» сучасне суспільство, а отже, дослідження системи

ціннісних орієнтацій молоді є особливо актуальною проблемою. Вивчення

ціннісних орієнтацій, що наявні у сучасному суспільстві потребує з’ясування

природи, характеру та механізмів процесів, що відбуваються [2, с. 156].

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації в Україні свідчить, що

змін зазнає вся система, всі види суспільних відносин.

Ієрархічний порядок і динаміка ціннісних пріоритетів сучасної української

молоді розраховані за результатами соціологічного моніторингу Інституту

соціології НАН України за 2009–2014 рр.. Молодим людям пропонувалось

оцінити важливість особисто для себе певного списку цінностей за п’ятибальною

шкалою, де 1 бал означає «зовсім не важливо», 2 бали – «скоріше не важливо», 3

бали – «важко відповісти, важливо чи ні», 4 бали – «скоріше не важливо», 5 балів

– «дуже важливо». Індекси ціннісних пріоритетів розраховано як середньозважені

бали за п’ятибальною шкалою.

Ціннісні пріоритети, індекси яких знаходяться в інтервалі 4,5–5 балів,

віднесено до сукупності (синдром) домінантних цінностей.

224

Ціннісні пріоритети, індекси яких знаходяться в інтервалі 4 – 4,49 балів,

відносяться до субдомінантних цінностей.

Ціннісні пріоритети, індекси яких знаходяться в інтервалі 3,0–3,99 балів,

складають сукупність цінностей середньої важливості.

Якщо згрупувати усі молодіжні пріоритети відповідно до їхньої

функціональної однорідності, то серед них можна виокремити чотири групи

цінностей відповідно до їх функціонального призначення.

Перша група – «Безпека» – охоплює вітальні цінності (або цінності життя):

здоров’я, сім’я, діти, добробут. Функціональне призначення цієї ціннісної

сукупності – гарантування безпеки людини, людського життя.

Друга група цінностей – «Самореалізація» – охоплює самореалізаційні

цінності, які передовсім забезпечують людський розвиток: цікава робота,

суспільне визнання, індивідуальна самостійність, інтелектуальний розвиток,

культурна компетентність. Функціональне призначення цих цінностей полягає у

забезпеченні саморозвитку людини.

Третя група – «Соціальний комфорт» – охоплює різноманітні просоціальні

цінності (егалітарні, комунікаційні, традиційні, релігійні). Вони покликані

забезпечувати комфорт у взаємовідносинах між людьми з приводу набуття

можливостей для реалізації їхніх інтересів, прагнень, дотримання традицій,

уникнення конфліктів, пошуку життєвих смислів тощо.

Четверта група під назвою «Демократія» охоплює демократичні політико-

громадянські цінності: державна незалежність України, демократичний розвиток

країни, свобода слова, демократичний контроль рішень влади, підприємницька

ініціатива, участь у політичному житті. Їхнє функціональне призначення полягає

у забезпеченні повноцінної участі громадян у політико- громадському житті

країни [3].

Пріоритети сучасної української молоді можна оцінити за результатами

соціологічного дослідження «Молодь України-2017», проведеного компанією

GfKUkraine на замовлення Міністерства молоді та спорту та за фінансової

підтримки агенції ООН в Україні.

225

Першочерговими пріоритетами для молоді є сімейне щастя – для 63,6%

молодих людей, здоров’я (дотримання здорового способу життя, подолання

певної хвороби тощо) є важливим для 53,6%, зробити кар’єру – 39,3%, бути

вільним і незалежним у своїх вчинках – 29,1%, багатства – 28,1%, мати

можливість реалізувати свій талант і здібності 22,1%, стати кваліфікованим

спеціалістом – 14,2%, принести користь своїй країні – 8,1%, спокою та

можливості ні в що не втручатися – 7,0%, влади – 3,1%, слави – 2,0%. Важко

відповісти – 0,8% опитаних, нічого лише 0,5% та інше – 0,1% [4, с. 6].

Ціннісні орієнтації класифікуються відповідно видів потреб, ролі, що

виконують та сфери життєдіяльності, з якою пов’язані.

Процеси в сучасному українському суспільстві спряли розшаруванню

суспільства на дві групи: ті, хто відмовляються від старого і мислять та живуть

по-новому та ті, які надто повільно сприймають зміни. І саме середовище молоді є

середовищем апробації цінностей та відносин, моделей поведінки, культурних

норм [5, с. 61].

Ціннісна складова є системоутворюючим чинником формування та

реалізації державної молодіжної політики. Визначення базису суспільних

цінностей передбачає наявність чіткого розуміння результату, який маємо

отримати, тобто риси якого громадянина маємо виховувати. Важливим завданням

є поглиблення інтеграції сучасної концепції виховання молоді в державну

економічну, екологічну, культурну політику, політику зайнятості.

Сьогодні державна молодіжна політика спрямована у сферу саморозвитку,

самореалізації інтелектуального, творчого потенціалу молоді. Проблема

формування ціннісних орієнтацій молоді є невід’ємною складовою процесів

державотворення, розвитку суспільства та включення в ці процеси молоді.

Отже, аналізуючи соціально-політичну та економічну ситуації в Україні

необхідно зазначити про суттєві зміни у країні, які носять всеохоплюючий,

глибоко трансформаційний характер.

Таким чином, стрімкий розвиток економіки та демократії надають

цінностям нової суті, спонукають до переоцінки, побудови їх нової ієрархії.

226

Список використаних джерел

1. Щербакова Н. В. Трансформація ціннісних орієнтацій сучасноїукраїнської молоді: соціально-філософський аналіз : дис. канд. філос. наук :09.00.03 / Щербакова Н. В. – Київ, 2017. – 196 с.

2. Коханова О. П. Ціннісні орієнтації сучасної молоді: значущість тареалізованість / О. П. Коханова. // Міжнародні Челпанівські психолого-педагогічні читання. – 2014. – №31. – С. 152–157.

3. Ціннісні орієнтації сучасної української молоді Щорічна доповідьПрезиденту України, Верховній Раді України про становище молоді в Україні (запідсумками 2015 року)URL: http://dsmsu.gov.ua/media/2016/11/03/22/Shorichna_dopovid.pdf (датазвернення: 24.02.2018).

4. Молодь України – 2017 / Результати соціологічного дослідження –Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2017. – 72 с.

5. Волкова С. В. Ціннісні орієнтації в контексті наукових досліджень:витоки і сучасність // Педагогічні науки. – 2016. – №40. – С. 59–65.

УДК 159.9:33

С.С. Гнатюк, студентка групи ЕКБ-17-1Університету ДФС України;Науковий керівник:О.В. Войтенко, к. псих. н., доценткафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ АДАПТАЦІЇУ ПСИХОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ

Соціалізація особистості в сфері економіки здійснюється включенням її в

економічне життя суспільства шляхом засвоєння, систематизованого

економічного знання і соціально-економічних законів. Формування економічного

мислення в процесі соціалізації здійснюється на основі практичного досвіду

особистості, її участі в економічній діяльності.

227

У психологічній науці адаптацію визначають як активне пристосування

індивіда до умов середовища, прийняття та усвідомлення нових норм та відмову

від старих, зміну способу життя, з метою результативності пристосування [3].

Соціально-економічна адаптація визначається як компонент соціальної

адаптації і являє собою пристосування до економічного середовища,

налагодження зв’язків між учасниками економічних відносин, освоєння свого

місця в таких відносинах [3].

На думку Л. Верт, соціально-економічна адаптація відбувається в три

етапи [1]:

Першому етапу притаманна початкова фаза пристосування індивіда чи

суспільства до соціально-економічних умов, рольових функцій, соціальних норм,

які складаються в різних сферах буття, до соціальних груп, організацій та

інститутів, що є середовищем його існування.

Другий етап – процес включення соціально-економічних норм і цінностей

до внутрішнього світу окремих людей, що створюють суспільство. Відбувається

формування свідомого суспільства, отримання певного досвіду.

Третій етап визначається як етап усвідомлення, прояву соціально-

економічної активності суспільства, освоєння конкретних знань, оволодіння

різними вміннями та навичками, що далі використовуються в діяльності людини.

Г.В. Ложкін і В.В. Спасенніков зауважують, що соціально-економічна

адаптація виявляється в самореалізації, соціально-економічній реабілітації та

регуляції [2].

Самореалізація – рівень задоволення соціально-економічних потреб

індивіда, адаптація до нових норм і умов життя, що здійснюється через

активізацію сильних сторін особистості.

Реабілітація – засоби, спрямовані на відновлення дієздатності, статусу,

забезпеченості людини.

Регуляція передбачає формування нових якостей характеру, рис

особистості, пов’язаних з переходом від одного віку до іншого, перебігом різних

життєвих подій і змін.

228

Соціально-економічна адаптація – досить важливий процес в житті

суспільства, адже забезпечує формування нової свідомості, сприйняття

навколишньої дійсності, активізує діяльність людей, що спрямовується на

задоволення своїх власних потреб та підвищення рівня життя.

В умовах високої нестабільності соціального середовища наукове

осмислення адаптаційного процесу неминуче має тенденцію до запізнювання по

відношенню до реальності, що швидко змінюється. Наявні публікації в своїй

більшості зачіпають глибинні проблеми сучасного процесу адаптації.

Основними питаннями, які цікавлять дослідників, є, по-перше, специфіка

адаптаційних контактів населення та соціального середовища; по-друге, аналіз

результатів процесу адаптації і відповідна типологія населення за критерієм

адаптації; по-третє, оцінка адаптивних можливостей населення і аналіз чинників

адаптації. Більшістю дослідників прямо або побічно зачіпається проблема

суперечливості адаптаційного процесу, що ставить під сумнів оптимістичні

прогнози.

Список використаних джерел

1. Верт Л. Экономическая психология. Теоретические основы и

практическое применение / Л. Верт. – Х., 2013. – 432 с.

2. Ложкин Г.В., Спасенников В.В. Экономическая психология. - К.: ВД

«Профессионал», 2006. – 400с.

3. Приходько Ю.О., Юрченко В.I. Психологічний словник-довідник: Навч.

посіб., 3-тє вид. — К.: Каравела, 2016. – 320 с.

229

УДК 377.8:371.133

С. Гранецька, студентка відділення«Початкова освіта»;Науковий керівник:Н.І. Дмитренко, викладач-методист ВКНЗ«Коростишівський педагогічний коледжімені І.Я.Франка» Житомирської обласноїради

АДАПТАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ДО ПЕРЕДДИПЛОМНОЇ

ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ В УМОВАХ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Педагогічна практика – складова частина навчально-виховного процесу.

Вона забезпечує поєднання теоретичної підготовки майбутніх вчителів з їх

практичною діяльністю в педагогічному закладі, сприяє формуванню творчого

відношення майбутнього спеціаліста до педагогічної діяльності, визначає ступінь

його професійної здатності і рівень педагогічної спрямованості.

Педагогічна практика – вид діяльності студентів, спрямований на практичну

підготовку майбутнього вчителя. Значущість її в тому, що вона максимально

ідентифікується з майбутніми професійними завданнями. Практика адекватна до

умов самостійної педагогічної роботи. Студенти у процесі практики виконують

різноманітні функції, включаючись у різні форми взаємин з учнями, батьками,

вчителями, представниками адміністрації школи. По суті, це відтворює роботу

вчителя [4, c. 3].

Метою практики є не лише набуття студентами досвіду практичної

педагогічної діяльності, але і становлення професійної спрямованості їх

особистості, формування педагогічно компетентного фахівця [1, c. 8].

Практика сприяє адаптації студента до майбутньої професійної діяльності,

озброює його початковим досвідом роботи вчителя. В процесі проходження

практики студент має можливість безпосередньо спостерігати роботу своїх

старших колег – майстрів своєї справи, адже їх досвід роботи має неоціниме

значення для формування особистості майбутнього педагога.

230

Під час практики відбувається перевірка теоретичної і практичної

підготовленості здобувача освіти до самостійної роботи та створюються широкі

можливості для збагачення творчого потенціалу особистості студента.Це –

запорука потенційного професійного успіху майбутнього вчителя, необхідна

умова його професійної самореалізації [1, c. 14].

Успішність процесу формування професійно-педагогічних умінь залежить

від систематичності тренування і безпосереднього виконання дій. У зв’язку із цим

цілком закономірна необхідність оптимізації комплексу різноманітних видів і

форм практичної діяльності майбутніх педагогів. При цьому важливо не лише

оптимізувати операційний арсенал педагогічної практики студентів, але й

перетворити його на цілісну впорядковану систему.

Одним із показників професійної готовності майбутніх учителів до

педагогічної діяльності є уміння виробляти і самостійно приймати оптимальні

рішення в педагогічних ситуаціях, ефективно розв’язувати педагогічні задачі, що

є опосередкованою ланкою між педагогічною теорією й шкільною практикою.

При цьому зміст і вирішення педагогічних задач має сприяти, з одного боку,

формуванню у студентів умінь застосовувати теоретичні знання, набуті при

вивченні психолого-педагогічних і спеціальних дисциплін, а з іншого, – розвитку

креативності майбутніх учителів, що впливає на підвищення ефективної

підготовки студентів до безпосередньої практичної діяльності.

Формування і вдосконалення професійних умінь і навичок – процес, що

триває протягом усього періоду навчання у вищому навчальному закладі, а потім

у ході самостійної професійної діяльності.

Виходячи з цього, діяльність студентів повинна поступово ускладнюватися

від курсу до курсу залежно від мети і завдань навчання на кожному етапі

професійного формування, ступеня теоретичної підготовки, а також самостійності

майбутніх вчителів у процесі діяльності [4, c.10].

Це стосується і практики випускних курсів, адже під час її проходження,

мета і завдання постійно ускладнюються.

Навчально-виховна практика студентів випускного курсу є логічним

продовженням педагогічної практики студентів молодших курсів. У цей період

231

завершується процес професійної підготовки до роботи вчителя в

загальноосвітньому навчально-виховному закладі. Зміст діяльності студентів у

ході цієї практики повинен бути максимально наближеним до реальної

професійної діяльності вчителя.

Головна мета безперервної педагогічної практики – підготовка до цілісного

виконання функцій учителя-класовода, до проведення системи навчально-

виховної роботи з учнями початкової школи.

Базою проведення даного виду практики є загальноосвітні навчальні

заклади І-ІІІ ступеня. За умови подальшого працевлаштування в даному

навчальному закладі, студенти мають право проходити педагогічну практику за

місцем проживання.

Для адаптації студентів до реальних умов освітнього закладу під час

безперервноїпедагогічної практикиперші два дні виділяються для підготовки до

навчально-виховної роботи: участь у настановчій конференції, ознайомлення зі

школою, учнями, з системою та стилем роботи вчителя, консультації з

методистом та вчителем, складання індивідуального плану своєї роботи,

ознайомлення з матеріальною базою закладу, аналіз планів роботи школи, аналіз

розкладу навчальних занять [3, c. 20].

Педагогічна практика проводиться паралельноіз вивченням та виконанням

студентами конкретних завдань, безпосередньо пов’язаних із теоретичними

курсами: проведення досліджень в класах, аналіз структури та змісту

документації школи, складання характеристики учня, проведення бесід та

спостережень; складання характеристики класу, використовуючи різноманітні

діагностичні методики. Студенти виконують обов’язки помічника класного

керівника, де проходить практика, у відповідності з індивідуальним планом

роботи.

Як засвідчують відгуки випускників минулих років, які також проходили

безперервну практику, найбільші труднощі в соціально-педагогічній діяльності

вони відчули в роботі з батьками учнів, а також через невпевненість і страх

виступати перед аудиторією, недостатність комунікативних умінь, очікування

несприйняття їх учнями в ролі педагога, надмірну агресивність окремих дітей

232

тощо. Ще однією причиною, що зумовила труднощі в роботі зі школярами, –

відсутність досвіду «тримати дисципліну в класі», невміння здійснювати

організаційний вплив на групу через гіперактивність окремих вихованців. Відтак

незначна частина майбутніх учителів відзначила відсутність практичних

професійних умінь, складність сучасних програм і підручників для початкової

школи та їх невідповідність віковим особливостям учнів, їх навчальне

перевантаження, перевищення норм планової наповнюваності початкових класів

у базових школах проходження практики.

Безперервна педагогічна практика майбутніх учителів початкової школи–

складний, багатогранний і багатофакторний освітній процес. Вона допомагає

адаптуватись майбутнім вчителям до професійної діяльності, є дієвим шляхом

комплексного моніторингу рівня сформованості професійно-педагогічної

компетентності випускників, а, отже, і визначає їх готовність до професійно-

педагогічної діяльності.

Список використаних джерел

1. Будник О.Б. Соціально-педагогічна діяльність учителя початкової школи:

навч.-метод. посіб. – Івано-Франківськ: ПП Бойчук А Б., 2012. – 212 с.

2. Будник О.Б. Соціально-педагогічне спрямування змісту професійної

освіти майбутніх учителів початкових класів: методичний посібник. – Івано-

Франківськ / О.Б. Будник. –Івано-Франківськ:ПП Бойчук А.Б., 2013. – 80 с.

3. Положення про проведення практики студентів вищих навчальних

закладів України (Затвердженого наказом Міністерства освіти України від 8.04.93

№ 93 із змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства освіти від 20.12.94

№ 351). – Міністерство освіти України. – Збірник законодавчих та нормативних

актів про освіту. – Вип. 1. – К., 1994. – 139 с.

4. Вовк Л.П., Панченко Г.Д., Падалка О.С., Михайличенко М.В.,

Вишківська В.Б., Піскун О.В. Завдання та науково-методичні рекомендації для

проведення педагогічної практики / За ред. Л.П.Вовк. - К., 2003. – 65 с.

233

УДК 37.013.42:378.14

Н.В. Дацюк, студентка групи МЕБ-16-1 ННІекономіки, оподаткування та митної справи;Науковий керівник:Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇСТУДЕНТІВ-ПЕРШОКУРСНИКІВ

Сучасні тенденції розвитку української освіти ставлять на меті

вдосконалити, модернізувати та поліпшити систему освіти для того щоб діти мали

можливість комфортно навчатись та комунікувати один з одним. Одним з

основних напрямків цієї модернізації є проведення соціалізації, що забезпечує

входження людини у різноманітні соціальні групи та колективи, комфортне

спілкування та прояв дитини як особистості у колективі. Якщо вужче розглядати

це питання, то важливою проблемою є адаптація студентів-першокурсників в

навчальному закладі.

Аналізом останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення

даної проблеми займалися такі науковці: Л. Артемова, А. Богуш, Н. Гавриш,

Н. Грама, Н. Ватутіна, Т. Жаровцева, Л. Карнаух, О. Кононко, Т. Поніманська,

Н. Рогальська, Т. Степанова, О.Трифонова, С.С. Вітвицька, А.Й. Капська та інші.

Для початку необхідно визначити поняття «соціальна адаптація». Соціальна

адаптація визначається як активне пристосування людини до умов соціального

середовища (середовища життєдіяльності) шляхом засвоєння і прийняття цілей,

цінностей, норм і стилів поведінки, прийнятих у суспільстві. У соціальній

педагогіці соціальна адаптація має категоріальність. Категорія соціальної

адаптації розуміється як процес активного пристосування індивіда до умов

соціального середовища, вид взаємодії особистості чи соціальної групи з

соціальним середовищем [1].

На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні

психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам’ять, почуття); характеристики

234

темпераменту (інтенсивність, темп реакції, ригідність, пластичність); риси

характеру особистості (інтерес, відповідальність, комунікабельність,

працелюбність чи ледарство) [2]. На ці ознаки слід завжди зважати при виборі

педагогічних впливів, методів та форм роботи щодо вирішення проблеми

соціалізації молоді, а у нашому контексті саме соціальної адаптації студентів-

першокурсників.

Адаптацію студентів у вищих навчальних закладах слід розглядати як

комплексну проблему, виділяючи в ній різні окремі рівні та ланки, кожна з яких

має свої специфічні механізми, зумовлені рівнем розвитку студентства, групи й

колективу. Процес адаптації студентів- першокурсників проходить на декількох

рівнях “пристосування”: до нової системи навчання; до зміни режиму праці і

відпочинку; до входження в новий колектив. Оскільки період адаптації

пов’язаний з руйнуванням попередніх стереотипів, він супроводжується у

декотрих низькою успішністю та труднощами у спілкування. В одних студентів

вироблення стереотипу відбувається стрибкоподібно, у інших - рівно.

Всі труднощі, що постають перед студентом різні за своїм походженням,

але коли всі вони збігаються, то найчастіше першокурсник відчуває фізичне та

психічне перевантаження. У складній ситуації на допомогу може прийти староста

групи, профорг, куратор, заступник декана з виховної роботи, але, на жаль, у них

не завжди вистачає часу на вирішення проблем студента. Крім того, щоб

забезпечити оптимальну адаптацію студента-першокурсника, важливо знати його

плани на майбутнє, інтереси, ціннісні орієнтації, систему домінуючих мотивів,

рівень домагань, самооцінку та інше. Особливе значення для адаптації студента-

першокурсника має колектив. Колектив, в ідеалі, повинен породжувати

згуртованість, розвиток свідомості, творчості, дружби, взаємодопомоги та

взаємовиручки, встановлення порозуміння у стосунках, забезпечення спільної

діяльності, турботу та захищеність. Для створення умов щодо соціальної адаптації

студента-першокурсника необхідна цілеспрямована організована діяльність, яка

має включати низку заходів:

- аналіз студентського соціуму ( стосунки у колективі);

235

- створення умов для розвитку та розуміння студентом своєї неповторності,

індивідуальності;

- знання індивідуальних особливостей студента, на основі яких будується

система його включення до нових видів діяльності та нового кола спілкування;

- розвиток соціальної служби у вищому навчальному закладу;

- робота щодо комплектування академічних груп з урахуванням

психологічних особливостей студентів та їх психологічної сумісності;

- організація ритуалу «Посвята у студенти»;

- організація консультпунктів у гуртожитку;

- організація студентського самоврядування.

Отже, успішна адаптація першокурсників до життя та навчання у вищому

навчальному закладі є підґрунтям подальшого розвитку кожного студента як

особистості та майбутнього фахівця. Тому на перших етапах студентського життя

необхідно створити комфортні умови для соціальної адаптації першокурсника [3].

Список використаних джерел

1. Соціальна педагогіка. Навчальний посібник/За ред. А.Й. Капської. – К.,

2000. – 264 с.

2. Данияров С.Б., Соложинкин В.В., Краснов И.Г. Взаимосвязь

физиологических и психологических показателей в процессе адаптации студентов

// Психологический журнал. – Т. 10. 1989, - № 1.

3. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Методичний посібник

для студентів аспірантури. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. –316 с.

236

УДК 37.013.42:378.14

О.В. Дейнеко, студентка групи ПБ-16-3 ННІправа;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇСТУДЕНТІВ-ПЕРШОКУРСНИКІВ

Початок студентських років – це один із визначальних етапів кожної

людини. Саме на цьому етапі студент починає своє самостійне життя, без

допомоги батьків. Це період починань та подальшого становлення особистості,

яке відбувається по-різному, залежно від індивідуально-психологічних

особливостей особистості. Тому вивчення теми адаптації студентів-

першокурсників є важливою, особливо сьогодні, коли сучасна освіта України

виходить на новий етап свого розвитку.

На шляху до дорослого життя, студент-першокурсник переживає багато

суперечностей, досягнень, а інколи, можливо, і втрат, які він має пережити з

якомога меншими фізичними та психологічними затратами. І саме адаптація

допомагає людині все це пережити із мінімальними затратами для свого

організму.

Здатність до адаптації студента-першокурсника є надзвичайно важливою,

адже його чекають важкі семінари, практичні заняття, перша важлива сесія,

перездаваннянб та багато чого важливого, студенту в цей час потрібно повністю

брати відповідальність за своє подальще життя та пристосовуватися до нових

умов життя, коли здатність до адаптації може відіграти визначальну роль у житті.

Таким чином, дослідження адаптація студента-першокурсника засадою для

подальшого гармонійного розвитку особистості, готовності молодої людини

вирішувати проблемні ситуації. У свою чергу, вихованняіндивідуальної

особистості – це умова підготовки молодого покоління до керування власним

життям, до успіху в трудовій діяльності та самореалізації.

237

Проблема соціальної адаптації студентів-першокурсників була і

залишається питанням вивчення багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених,

зокрема відображена в працях С. Максименка, В. Моляко, Г. Балла,

М. Боришевського, Г. Васяновича. М. Варія, В. Рибалки, В. Семиченко,

О. Солодухової, Т. Яценко та багато інших .

Психологічна адаптованість – це емоційна складова комплексного

поняття адаптованості. Її зміст полягає у суб’єктивному відчутті емоційного

комфорту у соціумі, де знаходиться суб’єкт. Психологічна адаптованість

виявляється у відчутті емоційної близькості з соціальною групою, у цьому

випадку зі студентською групою, факультетом й інститутом узагалі. Для

студентів-першокурсників, соціальне середовище інституту є новим, тому на

формування психологічного компоненту адаптованості потрібен деякий

час [1, с. 95].

Навчання у вищому закладі освіти для сучасної молодої людини один з

найважливіших періодів її життєдіяльності, особистісного зростання та

становлення як фахівця з вищою освітою. Пошук шляхів успішної адаптації до

змінених соціальних умов та нової діяльності є нагальною проблемою для

кожного, хто переступив поріг ВНЗ [2].

Особливу вагомість адаптаційні процеси набувають за умов зміни

середовища життєдіяльності, щонайперше на початкових етапах навчання юнаків

і дівчат у ВНЗ. Вони вимагають від молодої людини активації механізмів

адаптації і часто призводять до стану психологічного перенапруження. Так,

доведено, що формування нового стереотипу поведінки упродовж першого року

навчання призводить до дезадаптаційного синдрому в 35-40% першокурсників.

Дослідження дають змогу констатувати, що психодіагностика адаптаційних

можливостей студентів першого року навчання дуже важлива, тому що

дезадаптації може позначитися погіршенням роботи пізнавальної сфери, зміни в

емоційно-почуттєвій сфері [3,с.9].

Труднощі адаптації студентів на початкових етапах навчання у ВНЗ

обумовленні низкою особливостей. У ВНЗ система навчання характеризується

великим обсягом матеріалу, самостійністю і відповідальністю студентів.

238

Особливості переходу із середньої школи до ВНЗ пов'язані не тільки з

перебудовою провідного типу діяльності, але і з входженням особистості в новий

колектив. Вступ до ВНЗ є переломною подією в житті молодих людей.

Протягом навчання у ВНЗ, молода людина проходить через кілька етапів

соціалізації. Визначальним серед них є етап адаптації до нової соціальної ситуації

розвитку, тобто - перший курс (семестр). Відтого, які механізми пристосування та

життєдіяльності в нових умовах будуть обрані і закріплені особистістю, залежить

стиль і результативність майбутньої професійної самореалізації людини [4].

Отже, адаптація студента-першокурсника є дуже важливою, адже саме від

того, як адаптує себе особистість у соціумі залежить подальше життя людини.

Перший курс навчання у ВНЗ студента є найголовнішим, адже саме в цей період

потрібно якомога краще адаптуватися в соціуму, щоб навчання приносило лище

задоволення та позитивні емоції. Дуже важливо, щоб у студента не виникла

дезадаптація, адже нові умови життя, складність навчального процесу,

перевантаження, може призвести до цього. Тому необхідно, щоб особистість

проявила себе якнайкраще у новому соціуму, і студентські роки були найкращими

роками у житті кожного з нас!

Список використаних джерел

1. Балл Г. А. Понятие адаптации и его значение для психологии личности/

Г.А. Балл // Вопросы психологии. — 1989. — № 1. — С. 92 — 100.

2. Войтович Н.П. Відмінностішкільного та студентськогоколективів як

аспект проблемиадаптаціїпершокурсниківдоумов ВНЗ: - Луцьк: держ. Ун-т Лесі

Українки, 1999.

3. Гапонова С.А. Особенности адаптации студентов вузов в процессе

обучения / С.А. Га понова // Психологический журнал. - 1994. - №3. - С.9-12.

4. Алексеєвна Т.В. Психологічніфактори та прояви процесу адаптації

студентів до навчання у ВНЗ. - К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2004. - 20с.

239

УДК 371.124

О.О. Дивнич, Д.С. Бреус, студенти групиПНМ-31 факультету автоматизації іінформаційних технологій Київськогонаціонального університету будівництва іархітектури;Науковий керівник:Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри основ професійногонавчання КНУБА

ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНОЇ ЗРІЛОСТІ УЧНІВ ЗАКЛАДІВ ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ

В учнів, які вступають до професійно-технічних навчальних закладів

(ПТНЗ), виникає багато труднощів, оскільки в процесі навчання відбувається

формування й виявлення самостійності. У цьому віці в багатьох учнів виникає

питання вибору майбутньої професії, тому проблеми соціальної й професійної

адаптації учнів ПТНЗ неможливо розв’язувати без урахування таких чинників

професійного становлення: професійний самовибір, індивідуально-психологічні

особливості учнів, професійне самовизначення й зрілість особистості. Саме тому

вивчення вищезазначених проблем, а також розроблення методичних

рекомендацій для педагогічних працівників закладів профтехосвіти є актуальним і

своєчасним. Важливо упроваджувати комплексну систему допомоги учням у

самореалізації, у їхньому професійному становленні. Такий підхід до розв’язання

окреслених проблем дозволить сформувати сучасні вимоги до професійного

становлення особистості, визначення рівня соціально- професійної зрілості

випускників ПТНЗ. Разом з тим результативність професійної освіти потрібно

визначати не особливостями організації умов для засвоєння учнями професійних

знань і вмінь, а їхньою підготовленістю до свідомої активності й самостійної

діяльності в різних галузях життя суспільства. Практика засвідчує, що майбутні

фахівці не завжди мають належну підготовку до реалій життя і відповідають

вимогам суспільства (низька самоорганізація, недостатній розвиток здібностей до

самовдосконалення й самовираження, слабкий вияв суспільної активності,

240

пасивне ставлення до суспільних перетворень). З огляду на це особливою для

теорії та практики сучасної освіти є проблема розроблення педагогічних умов для

формування соціально-професійної зрілості учнів у закладах професійно-

технічної освіти, а саме: розвиток комунікативних умінь учнів ПТНЗ, створення

інноваційного навчального середовища для формування професійних якостей

майбутніх фахівців, активізація громадської діяльності майбутніх випускників в

учнівському самоврядуванні.

Проблема соціально-професійної зрілості майбутніх фахівців стала

предметом вивчення зарубіжних і вітчизняних науковців. Для її аналізу

розглянуто такі категорії: «зрілість» (К. Абульханова-Славська, В. Максимова,

Г. Олпорт, А. Реан, В. Сафін, О. Штепа, Г.Яворська та ін.); «соціальна зрілість»

(Л. Божович, Л. Коган, М. Лебедик, С. Поліщук, В. Радул, Х. Ремшмідт,

Д. Фельдштейн та ін.); «професійна зрілість» (В. Бодров, М. Ємельянова,

Л. Камєнєва, Д. Стьюпер, Г. Яворська та ін.), «соціально- професійна зрілість»

(О. Ганжа, Т. Хмуринська, Г. Яворська). Праці вказаних авторів наштовхують на

думку, що професіоналізм випускників закладів професійно- технічної освіти

залежить від рівня сформованості їхньої соціально- професійної зрілості, яку слід

розуміти як якість особистості учня, що характеризується прийняттям та

засвоєнням соціальних і професійних норм та принципів, відповідальним

ставленням до своїх професійних обов’язків та активною участю в практичній

діяльності.

Унаслідок теоретичного вивчення змісту та складників зрілості особистості

в нашому дослідженні ми виокремили такі критерії соціально- професійної

зрілості учнів ПТНЗ: - соціально-професійна активність (прагнення стати

професіоналом своєї справи; бажання виконувати суспільно корисну діяльність;

наявність соціальних та професійних цілей у житті, уміння їх коригувати й

змінювати відповідно до життєвих ситуацій та успіхів у кар’єрі; прагнення стати

лідером; бажання активно впливати на життєдіяльність навколишніх, зокрема на

групу ПТНЗ, де навчається; здійснення взаємозв’язку між досягненнями

минулого, теперішнього та планування перспектив на майбутнє для

стимулювання до активної життєдіяльності; якісне та своєчасне виконання

241

доручень; засвоєння нових знань, умінь та навичок, важливих для майбутньої

професії; участь у культурно-масових заходах, конкурсах технічної творчості,

розроблення та оформлення матеріалів для гурткової роботи; бажання

співпрацювати й спілкуватися з ровесниками та колегами); - соціально-

професійна відповідальність (уміння відповідати за власну поведінку; уміння

відповідати не лише за себе, але й за інших; бажання відповідати за результати

своєї діяльності та діяльність своєї групи; урахування думок навколишніх про

виконання певного виду діяльності; виконання обов’язків керівника, організатора

групи; участь в учнівському самоврядуванні; здатність до самоаналізу та

самоконтролю; вияв наполегливості, ініціативи, самостійності під час виконання

поставлених завдань; прагнення досконало володіти знаннями; уміння оцінювати

свою поведінку); - соціально-професійне самовизначення особистості (розвиток

мотивації та бажання здобути фах; уміння застосовувати знання в різних видах

діяльності; здатність оцінювати свої можливості, робити самоаналіз та самооцінку

своєї діяльності; сприйняття себе як особистості, схвалення себе загалом;

переконання в тому, що людина здатна контролювати своє життя, приймати

рішення та успішно їх реалізовувати; самореалізація в діяльності, яку обрала

людина; бажання досягти успіхів).

Спілкування – це умова спільної діяльності, оскільки саме завдяки йому

відбувається розподіл функцій між індивідами, які виконують спільну діяльність,

узгодження індивідуальних зусиль, їхня координація, обмін досвідом, знаннями,

спільне планування й спільна діяльність, а також контроль за її результатами.

Спілкування можна вважати взаємодією людей, членів певної соціальної групи,

умовою існування людини, оскільки без нього людина не може задовольнити свої

життєво важливі потреби, розвиватися й загалом жити. У спілкуванні людина

здобуває знання про навколишній світ, користується суспільними цінностями,

пізнає природу. Під час спілкування відбувається обмін інформацією, думками,

почуттями, способами та результатами діяльності, завдяки чому можна досягти

взаєморозуміння й організувати взаємодопомогу. З огляду на це спілкування є

одним із чинників соціальної детермінації поведінки індивіда. Людина завжди

прагне впливати на свого партнера й переважно також піддається його впливу. З

242

огляду на сказане зазначимо, що наразі для учнів ПТНЗ досить важливо

навчитися міжособистісного спілкування, оскільки цей вік сенситивний для

комунікативного розвитку; це період удосконалення потрібних комунікативних

знань та вмінь, засвоєння зразків поведінки й соціальних ролей, набуття досвіду

спілкування для професійної самореалізації. Ми розглядаємо міжособистісну

комунікацію, оскільки саме діалогічний тип стосунків є універсальним та

важливим для встановлення ділових контактів, формою розкриття потенційних

можливостей учасників взаємодії. Розвиток на належному рівні в учнів ПТНЗ

системи комунікативних умінь сприятиме покращенню не лише їхньої взаємодії з

групою, але й формуванню соціально-професійної зрілості. На нашу думку,

найбільш ефективними формами реалізації ділового спілкування для учнів

професійно-технічних навчальних закладів є індивідуальна бесіда, колективне

(групове) обговорення ділових проблем (переговори, дискусія, «мозковий

штурм»), бесіди виховного характеру, тренінги спілкування. Також доречно під

час формування комунікативних умінь, які є способом використовувати мовні

знання й навички для розв’язання практичних завдань спілкування, застосовувати

методику «ділових ігор». Інтерактивне навчання активізує пізнавальну діяльність

учнів шляхом спілкування між собою та з викладачем (майстром в/н) для

розв’язання спільної проблеми. Під час такого навчання учасники взаємодіють,

використовуючи одну зі стратегій: конкуренція (змагання учнів один з одним для

досягнення мети), кооперація (учні працюють у невеликих групах для

забезпечення найефективнішого результату) та співробітництво (спільна

діяльність учнів для досягнення загальних цілей). Здебільшого результативність

одного залежить як від особистих зусиль кожного учня, так і від зусиль інших

членів групи, тому стратегія співробітництва має найефективніший результат у

навчально-виховній роботі (учні продуктивні, відповідальні за себе та інших

членів групи, спокійні та соціально компетентні).

Логічним є припущення, що більш доречними для формування соціально-

професійної зрілості учнів в умовах професійно-технічної освіти є такі методи, як

гра та проектування. Суть ділової гри полягає в моделюванні ситуації,

спорідненої з тією, учасниками якої можуть стати насправді учні ПТНЗ під час

243

своєї професійної діяльності, для проектування поведінки, навчання комунікації,

запобігання конфліктних ситуацій, самопрезентації. Під час проектування учні

виступають активними учасниками процесу, активізують пізнавальну діяльність,

розвивають креативне та критичне мислення, комунікативні вміння, формують

такі особистісні риси, як самостійність, відповідальність та результативність, а

також здобувають знання, уміння й навички під час професійної діяльності. Тому

метою проектної технології є створення умов в навчально-виховному процесі для

самонавчання учнів, стимулювання їхньої ініціативи, інтересів та бажання

вдосконалюватися професійно. Цей метод забезпечує розв’язання поставленої

перед учнями проблеми, яка передбачає використання різноманітних методів і

засобів навчання, інтегрування знань, умінь з різних галузей науки, техніки,

технології та творчих галузей. Учнівське самоврядування – також важлива умова

формування соціально- професійної зрілості особистості, а тому має охоплювати

всі сфери навчально- виховної діяльності. Участь в органах самоврядування дає

змогу учням набути досвіду активного використання прав людини, обговорювати

та розв’язувати суспільні проблеми, виконувати свої обов’язки. Це вкрай

потрібно, оскільки нині важливо вмотивувати учнів ПТНЗ до праці, активності,

підприємництва, ініціативи, розуміння економічних проблем та шляхів їх

розв’язання, а також готовності до конкурентоспроможності та самореалізації

майбутніх фахівців.

Отже, цінність учнівського самоврядування полягає в тому, що учні глибоко

та всебічно опановують зміст своїх прав та обов’язків, завдяки чому підвищується

їхня громадська активність, відповідальність, самосвідомість, життєва та

професійна компетентності, а також реалізується співпраця з адміністрацією та

педагогічним колективом ПТНЗ заради досягнення поставленої мети –

формування соціально-професійної зрілості учня

Список використаних джерел

1. Коптєва О. М. Сутність категорії соціально-професійна зрілість учнів

професійно-технічних навчальних закладів / О. М. Коптєва // Вісник Черкаського

університету / [гол. ред.: О. В. Черевко] – Серія: Педагогічні науки. – Випуск № 3.

– Черкаси: ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2016. – С. 24–31.

244

2. Коптєва О. М. Аналіз критеріїв, показників і рівнів розвитку соціально-

професійної зрілості учнів професійно-технічних навчальних закладів /

О.М. Коптєва // Педагогіка формування творчої особистості у вищій і

загальноосвітній школах: зб. наук. пр. / [редкол.: Т. І. Сущенко (голов. ред та ін.].

– Запоріжжя: КПУ, 2017. – Вип. 52 (105). – С. 131–140.

3. Коптєва О. М. Формування соціально-професійної зрілості учнів закладів

професійно-технічної освіти. – Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук (доктора філософії) за спеціальністю 13.00.04 –

теорія і методика професійної освіти. – Центральноукраїнський державний

педагогічний університет імені Володимира Винниченка. Кропивницький, 2018.

УДК 364.159.9- 057.36

А.І. Жовмір, А.Ю. Наконечна, студентки3 курсу групи ПБі-15-1 Університету ДФСУкраїни;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ НАСУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Аспект проблеми соціально-психологічної адаптації є одним з

найактуальніших на сучасному рівні, оскільки минуле і останнє десятиліття

характеризуються виникненням різних стихійних лих, технологічних катастроф і

соціальних катаклізмів, які значною мірою порушують процес пристосування і

ведуть до дезадаптації.

Змінюваність нашого суспільства, кризові явища, зумовлювані цим

процесом, високі темпи життя, зростання обсягів інформації та інформатизація

суспільства потребують особливої уваги до освоєння і вивчення даного механізму

245

людиною, пошуку ефективних шляхів взаємодії людини з природним та

соціальним середовищем.

Проблема адаптації особистості в широкому розумінні цього поняття

цікавила дослідників вже давно. Важливий вклад у розробку широкого поняття

адаптації вніс Ж. Піаже. Досліджував проблему адаптації в своїх працях і

О.М. Леонтьєв.

Він виступав проти “безапеляційного, без належного аналізу” поширення

поняття пристосування, врівноваження з середовищем на онтогенетичний

розвиток людства [5, с.115].

Деякі дослідники (Ю. Д. Бабаєва, А. Є.Войскунський, В. В.Кобелєв,

О. К. Тихомиров) стверджують на існуванні “спілкування” з

електороннообчислювальними машинами (ЕОМ) [1].

Період адаптації молодої людини після закінчення вищого навчального

закладу до професійної діяльності цілком справедливо вважається дуже важким,

як зазначає В. А. Семиченко [10, с.64], бо в цей час адаптація йде в багатьох

напрямках.

Проблеми пов’язані з взаємодією людини і комп’ютера розглядали

О. О. Малишев, В. І. Лебедєв та інші. Як зазначає О. О. Малишев [7, с. 269-270], в

результаті розвитку інформаційних технологій людина отримала можливість

познайомитись з новим світом – світом віртуальної реальності. В ілюзорній

дійсності особистості не потрібно боротися зі своїми пристрастями, навпаки –

вона повністю поглинута ними стає їх полоненою.

У людини розвивається надмірна чутливість. Занадто велике захоплення

людей комп’ютерними іграми з програмами світу віртуальних систем, на думку

О. О. Малишева, може призвести до різкого спалаху психічних захворювань, так

як у багатьох людей може швидко зтиратися межа між реальним та віртуальним

світом [7].

Одним із головних факторів для вдалої адаптації людини до найближчого

соціального середовища Р. А. Максимова [1, 6, 11] вважає наявність

комунікативного потенціалу. Комунікативний потенціал є структурним

утворенням взаємопов’язаних один з одним компонентів: комунікативної

246

активності (ініціативності), емоційної реактивності в спілкуванні та

комунікативної впевненості. При зниженні комунікативного потенціалу в цілому

відбувається зменшення активності людини як суб'єкта спілкування (звуження

кола спілкування, вибірковість у процесі спілкування, замкнутість) і підвищення у

неї емоційної реактивності до соціальних впливів, незадоволеність

міжособистісними відносинами та деякими факторами життя.

Наявність комунікативного потенціалу, як особистісної особливості,

відносять до суб'єктивних факторів [11]. Як справедливо зазначають деякі

дослідники [10], міжособистісне спілкування в наш час стає дедалі винятковішим

явищем. Технологізація суспільства, зростання темпів виробничих процесів

ведуть до розмежування людей, не залишають вільного часу для прямих

безпосередніх контактів. Вони починають опосередковуватися різними

технічними засобами – телефоном, телевізором, комп’ютером, що на їхню думку,

завдає суттєвих втрат моральним та духовним аспектам міжособистісного

спілкування. Ми не можем не погодитись з такою точкою зору, оскільки вважаємо

за правильне, що ніякі найдосконаліші технічні засоби не можуть замінити сили

живого спілкування та його ефекту в міжособистісній взаємодії.

Не заперечуючи розвиток техніки і технології, ці автори [10] підкреслюють,

що “особистий контакт має більшу емоційну силу, бо у ньому безпосередньо діє

соціально-психологічний механізм духовного спілкування, актуалізується те

“розумове поле”, яке об’єднує людей, стимулює духовний потяг однієї людини до

іншої” [10, с. 215].

Дуже важливо, на нашу думку, враховувати і той факт, що комп’ютер

впливає на всю інтелектуальну діяльність людини. Як відмічають деякі автори

[11], величезний вплив комп'ютеризації на психіку людини та її психічний

розвиток безперечний. Комп'ютер перебудовує не тільки структуру розумової

діяльності, але й діяльність мнемічну, він впливає на психіку людини в цілому. За

аналогією з "генною інженерією" можна говорити про "інформаційну інженерію",

тобто перетворення психіки людини в результаті використання інформатики та

інформаційних технологій.

247

Комп'ютеризація впливає не тільки на розвиток пізнавальної, але й

мотиваційної, емоційної сфери особистості, її самосвідомість. Вплив на психічний

розвиток може бути різним: як навмисним, так і ненавмисним; результати, що

досягаються, можуть відповідати поставленим цілям чи бути побічними стосовно

цих цілей. Змінюється спілкування і система міжособистісних взаємин.

Комп'ютер, звичайно, лише створює можливість для того, щоб людська

діяльність (як спільна, так і індивідуальна) набула більш досконалої структури.

Ця можливість реалізується, як зазначають Тихомиров О. К., Бабанін Л. Н. [11],

лише при дотриманні певних умов: технологічних, організаційних, психологічних

і соціальних. Розглядаючи штучний інтелект як знаряддя людської діяльності,

необхідно мати на увазі, що він створює лише можливість "посилення" і що

протилежна можливість – "ослаблення" людського інтелекту – не відпадає

автоматично, навпаки, вона перетворюється в дійсність при поганій організації

використання обчислювальної техніки.

Варто враховувати, що людський інтелект також може бути дуже

різноманітним, і, отже, "підсилюватися" може і мудрість і дурість. Мотиви

діяльності особистості можуть бути як соціально цінними, так і егоїстичними.

Наприклад, людина може прагнути до самоствердження, шляхом використання

комп'ютера як засобу, що має престижну оцінку. Ефективність пізнавальної

діяльності, опосередкованої комп'ютером, часто визначається впливом його на

мотиваційну сферу людини, тим, які саме мотиви актуалізуються чи формуються

під впливом ЕОМ [11].

Адаптація особистості в системі комп’ютерних технологій входить до більш

загальної проблеми соціально-психологічної адаптації людини до умов життя.

Розв’язання цієї проблеми, на нашу думку, повинно починатися з вивчення

адаптаційних механізмів студентів які в процесі професійної підготовки

готуються працювати за комп’ютером.

З’ясування в процесі подальшого емпіричного дослідження які ж з

об’єктивних та суб’єктивних факторів, негативно впливають на процес соціально-

психологічної адаптації студентів – майбутніх фахівців з комп’ютерних

технологій надасть можливість розробити заходи щодо її оптимізації.

248

Список використаних джерел

1. Бабаева Ю.Д., Войскунский А.Е., Кобелев В.В., Тихомиров О.К. Диалог с

ЭВМ: психологические аспекты // Вопросы психологии. – 1983. – №2.

2. Кислий В.Д. Особливості соціально-психологічної адаптації

офіцеріввипускників до діяльності в особливих умовах: Автореф. дис... канд.

психол. наук: 19.00.09. – Харків, 2003. – 19с.

3. Лебедев В.И. Психология и психопатология одиночества и групповой

изоляции. – М., 2002. – С. 109-112.

4. Левківська Г.П., Сорочинська В.Є., Штифурак В.С. Адаптація

першокурсників в умовах вищого закладу освіти: Навч. посіб. – К., 2001. – 128 с.

5. Леонтьев А. Н. Избранные психологические произведения. – Т. 1. – М.,

1983. – С. 115.

6. Максимець С.М. Вплив емпатійності на соціально-психологічну

адаптацію майбутніх учителів: Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07. –

Одеса, 2000. –20 с.

7. Малышев А.А. Психология личности и малой группы. – Ужгород:

Инпроф ЛТД, 1997. – С. 269-270.

8. Налчаджян А.А. Социально-психологическая адаптация личности

(формы, механизмы и стратегии). – Ереван: Изд-во АН Арм. ССР. – 1988. – С. 8.

9. Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М.: Просвещение, 1969. –

419 с.

10. Скрипко Л.В. Социально-психологические факторы адаптации

практических психологов в учреждениях образования: Дис... канд. психол. наук:

19.00.07. – К., 1998. – 216 с.

11. Тихомиров О.К., Бабанин Л.Н. ЭВМ и новые проблемы психологии:

Учеб. пособ. – М.: Изд-во Московского университета, 1986. – 203 с.

249

УДК 364.144(477)

О.В. Іщук, студент групи ПБі-15-1 ННІправа;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ГЕНДЕРНА НЕРІВНІСТЬ ЯК ОДНА ІЗ ПРОБЛЕМ ПСИХОЛОГІЧНОЇТА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ В УМОВАХ КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Зараз все частіше постає питання про рівність між чоловіком та жінкою.

Думки різних людей часом діаметрально протилежні: від того, що повинна бути

абсолютна рівність, до того що такої рівності принципово бути не може.

Протягом історії людства ми спостерігаємо неодноразову зміну суспільних

устроїв, матріархат змінювався патріархатом. Але досить часто в історії ми

можемо знайти згадки про явище, яке було властивим для будь-якого суспільства,

а саме – пригнічення та дискримінація жінок.

Сучасна демократія скасувала середньовічну суспільну ієрархічну систему

та привілеї, пов’язані з суспільним становищем та статевою належністю, й

проголосила принцип рівності усіх перед законом. Раніше для суспільства були

характерними такі явища, як пригнічення та дискримінація жінок, але в останні

роки велику силу набув рух за емансипацію, який пропагує надання рівних прав і

можливостей жінкам на ряду з чоловіками. З іншого боку, в таких розвинутих

країнах, як США, де активно розвивається емансипація жінок, зростає відсоток

розлучень та набув широкого розповсюдження розпад сімей. Такі соціальні

недуги поширилися не в останню чергу і внаслідок надмірного наголосу на

рівноправ’ї чоловіків та жінок. Бо дуже часто проголошується багато слів і гасел,

які далеко не завжди виконуються в реальному житті.

Становлення громадянського суспільства – процес складний і

багатоманітний. Він, в числі інших демократичних перетворень, передбачає

утвердження рівних можливостей для самореалізації як жінок, так і чоловіків

(гендерної рівності). Як свідчать останні дослідження загальноєвропейських

250

організацій, на сьогодні 64 відсотки європейців вважають, що в Європі ще й досі

поширена дискримінація за ознакою статі. Понад половину громадян

Європейського Союзу вважають недостатніми заходи, що вживаються для

забезпечення рівних можливостей для жінок та чоловіків в їхніх країнах, та

вважають необхідним продовження роботи щодо подолання проявів

дискримінації, в тому числі й за ознакою статі. Що вже казати про Україну, де

процес побудови демократичної правової держави і громадянського суспільства

тільки-но розпочався.

Протягом кількох останніх десятиліть світова і національна правотворча

практика поповнилися помітною кількістю нових документів стосовно прав

людини. Значна частина цих документів відноситься до регулювання правового

статусу жінки. Актуальність даної теми полягає у тому, що і в наш час існує

широка дискримінація жінок, порушення їх прав. Права жінок – це особлива

категорія прав людини, яка потребує досконалої та юридично сильної правової

бази. Права жінок потребують особливого захисту з боку держави [2].

Концепція і практичне застосування гендерної рівності є центральними

поняттями сталого розвитку суспільства. У гендерній рівності не йдеться про

питання жінок. Мова йде про рівну участь чоловіків та жінок у покращенні умов

як їхнього власного життя, так і життя громади.

Хоча за останні часи було досягнуто значного прогресу у сфері гендерної

рівності, проте все ще дуже багато залишається зробити. Ціллю гендерної рівності

є підтримка досягнення рівності між жінками та чоловіками з метою забезпечення

стабільного розвитку суспільства, подолання будь-яких проявів дискримінації.

Метою політики гендерної рівності і її практичного застосування є:

1) підтримка рівноправної участі жінок поряд з чоловіками у прийнятті

рішень для забезпечення стабільного розвитку суспільства;

2) підтримка жінок та дівчат у реалізації своїх людських прав;

3) зменшення гендерної нерівності у доступі до ресурсів та результатів

розвитку, а також у здійсненні контролю над ними.

Поступ жінок та досягнення рівності між жінками та чоловіками є основою

людських прав та умовами для досягнення соціальної справедливості, тому його

251

не можна розглядати окремо від питання проблем жіноцтва. Це є єдиний спосіб

побудови стабільного, справедливого суспільства. Повноваження жінок та

гендерна рівність є реквізитами для досягнення політичної, економічної,

культурної та соціальної безпеки усіх людей. Гендерна рівність посідає важливе

місце у забезпечені розвитку здорового суспільства та знаходиться в центрі

економічного та соціального прогресу. Результати розвитку не можна

максимізувати та підтвердити не приділивши належної уваги потребам та

інтересам жінок і чоловіків [3].

Цілі зниження рівня малозабезпеченості та досягнення гендерної рівності є

чіткими та взаємопов’язаними. Гендерна нерівність сприяє посиленню

малозабезпеченості, збереженню її від покоління до покоління, і послаблює

спроможність жінок та дівчат подолати її. Нерівність не дає можливості жінкам та

дівчатам скористатися можливостями, які роблять їх більш стійкими у кризових

ситуаціях. Щоб досягти зниження рівня малозабезпеченості, нерівності необхідно

знищити обмеження з якими стискаються дівчата та жінки.

Погляд з боку на проблему малозабезпеченості дає можливість аналізувати

кореневі причини та фактори малозабезпеченості та ставить цю проблему в

контексті економічних та соціальних проблем країни. Він підсумовує інформацію

з точки зору джерел, надходжень, споживань, економічної діяльності, доступу до

сфери обслуговування, житлових умов малозабезпечених, а також оцінює

співвідношення малозабезпеченості тендерними, етнічними та іншими

характеристиками.

Гендерна справедливість передбачає справедливе ставлення до жінок та

чоловіків. Для забезпеченості справедливості необхідним є доступ до заходів, які

компенсують історичні та соціальні невигоди, які позбавляють можливості

чоловіків і жінок діяти на провідному рівні. Справедливість веде до рівності.

Гендерна рівність передбачає однаковий статус для чоловіків та жінок. Гендерна

рівність означає, що чоловіки та жінки мають однакові умови для реалізації своїх

людських прав та однаковий потенціал для здійснення свого внеску у

національний, політичний, економічний, соціальний, культурний розвиток, а

також рівні права на користування результатами цього розвитку. Таким чином

252

гендерна рівність означає рівну оцінку суспільством схожого та відмінного між

чоловіками та жінками, а також змінність ролей, які вони відіграють, визнання

рівності їх повноважень [1].

Гендерний аналіз є необхідним інструментом для розуміння локального

контексту та підтримки гендерної рівності. Гендерний аналіз оцінює один із видів

відносин, які існують між жінками і чоловіками. Він визначає різницю між тими

ролями, які відіграють жінки та чоловіки, дівчата та хлопці вдома, у громаді, на

роботі, у політичних процесах та економіці. Результатом цих різних ролей є, як

правило, менший доступ жінок, порівняно з чоловіками, до ресурсів та до процесу

прийняття рішень і здійснення контролю над ними [4].

На сьогоднішній час сновною проблемою є декларативний характер

гендерної рівності та формальність прав жінок. Реальна ситуація багато в чому є

прямо протилежною правовим нормам. Основними жіночими проблемами є

домашнє насильство, проституція та торгівля жінками, наркоманія, безробіття,

відсутність послідовної державної політики в цій сфері. Особливої гостроти

набула проблема сексуальних зазіхань, якi вважаються нормою у відносинах між

керiвниками-чоловiками та пiдлеглими-жiнками. Чинне законодавство de jure

гарантує чоловікам та жінкам України рiвнi права та можливості, але наскільки

вони реально допомагають жінкам відчути себе вільними та рівними в політичній,

культурній, соціальній, економічній сфері, у працевлаштуванні та в

повсякденному житті, невідомо. Слід зазначити законодавче закріплення

гендерної рівності не допомогло жінкам добитися реального рівноправ’я. Та

найбільш відчутна гендерна нерівність у декількох сферах – праці та зайнятості, в

сфері політики, у сімейному та повсякденному житті.

Я вважаю, що в наш час дуже важливо, щоб держава не лише ратифікувала

необхідні міжнародні документи з питань гендерної рівності, а й провела

гендерний аналіз національного законодавства з цього питання. Перш за все

необхідно щоб було створено таке соціально-економічне середовище, за якого

дотримання та реалізація прав жінки, як і взагалі прав людини, стали реальністю.

Саме такі зміни будуть поступово змінювати стару і формувати нову систему

суспільних відносин, в основі якої буде не статева, а соціальна і правова складові.

253

Ця система суспільних стосунків і має сьогодні назву „гендер”. І міжнародне, і

українське законодавство передбачає гендерну рівність, але треба встановити

певний контроль за його дотриманням і тоді, на мою думку, гендерна нерівність

буде поступово зникати.

Список використаних джерел

1. Власенко Н.С., Виноградова Л.Д., Калачова І.В. Гендерна статистика для

моніторингу досягнення рівності жінок і чоловіків. – Київ, 2005.

2. Запобігання домашньому насильству і торгівлі жінками. Підручник з

проведення тренінгів. – Winrock International: Київ, 2001.

3.Права жінок. Міжнародні та національні правові документи. Організація

жінок Молдови «Громадські ініціативи». – Кишинів, 2001.

4.Женщина и власть. Материалы круглого стола Второго Всероссийского

конгресса политологов (Под ред. С.Г. Айвазовой, Л.Т. Шинелевой). – Москва,

2000.

УДК 159.953.3

П.В. Киричок, студент групи ПСБ-17-1Інституту гуманітарних наук;Науковий керівник:О.В. Войтенко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ ТВОРЧИХ ЗДІБНОСТЕЙУ СУЧАСНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Одним з найважливіших завдань психологічної науки на сучасному етапі

розвитку є вирішення проблеми формування творчої особистості, адже розвиток у

людей творчого способу мислення давно перетворився у соціальну необхідність.

Нові умови і перспективи розвитку суспільства, загальні тенденції науково-

технічного й економічного прогресу висувають все нові й нові вимоги до

підготовки підростаючого покоління. Лише творча особистість, спроможна

254

створювати, управляти, пропонувати нові теорії, нові технології, нові напрямки

розвитку, знаходити шляхи виходу зі складних нестандартних ситуацій.

Зазначимо, що проблема творчих здібностей є однією із важливих у

психолого-педагогічних дослідженнях, зокрема: психолого-педагогічні основи

формування художньо-творчої активності особистості (І.Д.Бех, Л.С.Виготський,

Г.С.Костюк, А.Н.Матюшкін, С.Л.Рубінштейн і ін.); виявлення соціальних

факторів впливу на розвиток творчості (М.С.Каган, О.В.Кудін, Ю.Л.Львова);

методи творчої дії та етапи становлення творчої особистості (С.В.Діденко,

Н.С.Лейтес, В.О.Моляко, О.Н.Рудницька і ін.); дослідження умов розвитку та

формування творчого потенціалу і активності дітей (А.Й.Капська, О.І.Коротеєва,

О.Н.Хижна, К.В.Щербакова і ін.) Дослідниками вивчалися різні аспекти проблеми

творчих здібностей: їх природа, компоненти, критерії та показники розвитку,

методи і прийоми їх розвитку. Проте більшість з цих питань все ще є

дискусійними, що свідчить про важливість, складність, багатогранність

досліджуваної проблеми.

Особливості творчого розвитку залежить від багатьох факторів: вікових і

психологічних особливостей дитини, особливостей її особистості, багатства

життєвого досвіду, уміння зосереджуватися на завданні, планувати свою роботу,

від характеру взаємин з оточуючими [2].

Формування творчої особистості слід розглядати в єдності трьох сторін:

навчання, розвитку і виховання. Адже творча особистість, окрім ґрунтовних

знань, матиме особливі якості мислення: нестандартність, оригінальність,

своєрідність, асоціативність, емоційність, тобто комплекс якостей і властивостей

особистості, що сприяє повній реалізації творчого потенціалу та потребу в

самореалізації [1].

Творче мислення — це оригінальність і незвичність висловлюваних ідей,

прагнення до інтелектуальної новизни у вирішенні завдання (проблеми), здатність

бачити предмет (можливості його використання) під новим кутом зору і

продукувати ідеї у невизначеній ситуації (тобто за відсутності передумов для

формування нових ідей) [2].

255

Передумовою формування творчого мислення є певна організація

педагогічного процесу, яка би підвищувала рівень внутрішньої активності

особистості. Щоб внутрішня активність особистості проявила себе, викладачеві

потрібно вселити студентам віру у власні сили. Як тільки людина повірить в себе і

скаже собі: «Я можу це зробити», вона звільняє у собі творче начало, яке потім

дуже важко заглушити. Домогтися такого ефекту в студентів можна за певних

умов. Передусім заохочуванням їх висловлювати власну точку зору, пропозицією

їм вирішення певного завдання, сприянням розкриттю неповторного

внутрішнього світу особистості, формуванням самомотивації і позитивного

мислення [3].

Наступною умовою є сформованість певних знань, умінь і навичок. Загалом

неможливо бути успішним вченим, відомим письменником, художником або

артистом без володіння певним багажем знань і навичок, яких вимагає певна

сфера діяльності, де працює особистість. Отже, спеціальні знання сприяють

підвищенню рівня сформованості творчого мислення [3].

Також важливою умовою успішного формування творчого мислення є

професіоналізм викладача і його позитивне ставлення до своєї професії. Коли він

намагається самоутвердитися, самореалізуватись у своїй професійній діяльності,

то ніколи не зупиняється на досягнутому рівні знань, постійно вдосконалює свій

фах і педагогічну майстерність, випробовує нові методики навчання, вибираючи з

них найкращі для вироблення власної стратегії з метою розкриття творчих сил і

формування творчих здібностей у студентів. Ця роль викладача є далеко не

другорядною.

Список використаних джерел

1. Богоявленская Д.Б. Психология творческих спосібностей /

Д.Б. Богоявленская. – М.: Академия, 2002. – 320 с.;

2. Ильин Е.П. Психология творчества, креативности, одаренности /

Е.П. Ильин. – СПб.: Питер, 2009. – 448 с.;

3. Клег Б. Интенсивный курс по развитию творческого мышления / Б. Клег,

П. Бич. – М. : Астрель; АСТ, 2004. – 392 с.

256

УДК 159.959

Д.В. Ковальчук-Лук’яненко, студентгрупи ПСБ 17-1 Інститутугуманітарних наук;Науковий керівник:О.В. Войтенко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

ПРОБЛЕМА ЕМОЦІЙНОГО ТА ПРОФЕСІЙНОГОВИГОРАННЯ ПЕДАГОГІВ

Праця педагога належить до найбільш напружених в емоційному плані

видів професійної діяльності. Діяльність учителів постійно пов’язана зі

спілкуванням, тому у них найактивніше виявляються симптоми поступового

емоційного стомлення і спустошення. Емоційне вигорання є особливою формою

професійної дезадаптації вчителів, яка призводить до зниження якості роботи,

втрати інтересу до неї і навіть до зміни професії та роду діяльності. Серед

теоретиків існує впевненість у тому, що сама проблема ще недостатньо розпізнана

і вивчена. Слід визнати, що досі не знайдено і дієвих методів, що дозволяють

ефективно боротися з цим синдромом.

Професійне вигорання є наслідком некерованого стресу, викликаного

міжособистісним спілкуванням у професійній діяльності. Найбільшим

показником професійного вигорання є емоційне виснаження, що виникає при

перевантаженні, відчутті гніву та депресіях [3].

Актуальність теми полягає в тому, що в даний час такий синдром, як

«емоційне вигорання» вже стає сьогодні добре знайомим явищем у школах.

Постійна втома, спустошеність, відчуття відсутності соціальної підтримки,

постійні докори багато в кого з учителів викликають незадоволення професією.

Професійне вигорання – це синдром фізичного й емоційного виснаження,

який свідчить про втрату професіоналом позитивних почуттів, що включає

розвиток негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи [3].

Є.А. Клімов зазначає, що професійне вигорання дуже часто розвивається в

тих, кого називаєють «трудоголіками» [1]. Понаднормова робота вдома й на

257

вихідних, термінові виклики – усе це сигнали реальної загрози початку синдрому

вигорання.

Серед зовнішніх чинників ризику емоційного виснаження і зниження

професійної активності найбільш значущі наступні[2]:

1. Хронічно напружена психоемоційна діяльність, пов'язана з інтенсивним

спілкуванням, точніше, із цілеспрямованим сприйняттям партнерів і дією на

них. Педагогу доводиться постійно підкріплювати емоціями різні аспекти

спілкування: активно ставити і розв'язувати проблеми, уважно сприймати,

посилено запам'ятовувати і швидко інтерпретувати (аналізувати) візуальну,

звукову та письмову інформацію, швидко зважувати альтернативи й ухвалювати

рішення.

2. Дестабілізуюча організація діяльності: нечітка організація та планування

праці, нестача устаткування, погано структурована й розпливчаста інформація,

наявність у ній «бюрократичного шуму» — дрібних подробиць, суперечностей,

завищені норми контингенту, з яким пов'язана професійна діяльність (наприклад,

учнів класу).

3. Підвищена відповідальність за функції, що виконуються педагогом.

Учителям постійно доводиться приймати на себе енергетичні розряди партнерів.

Усі, хто працює з людьми і чесно ставиться до своїх обов'язків, несуть етичну та

юридичну відповідальність за благополуччя ділових партнерів, яких їм

довірено,— учнів, батьків, колег. Плата висока — нервове перенапруження.

Наприклад, у шкільного вчителя за день проведення уроків самовіддача і

самоконтроль настільки значні, що до наступного робочого дня психічні ресурси

практично не відновлюються.

4. Неблагополучна психологічна атмосфера професійної діяльності

визначається двома основними обставинами — конфліктністю по вертикалі, у

системі «керівник — підлеглий», і по горизонталі, у системі «колега — колега».

Рано чи пізно обачна людина з міцними нервами схилятиметься до тактики

емоційного вигорання: триматися від усього й усіх подалі, не приймати все

близько до серця, берегти нерви.

5. Психологічно важкий контингент, з яким має справу педагог у сфері

спілкування: у педагогів і вихователів - це діти з аномаліями характеру, нервової

258

системи або із затримками психічного розвитку.

Синдром вигорання включає в себе три основні складові [2]:

- емоційну виснаженість;

- деперсоналізацію (цинізм);

- редукцію професійних досягнень.

Під емоційним виснаженням розуміється відчуття спустошеності і втоми,

що викликане власною роботою.

Деперсоналізація передбачає цинічне, байдуже, негуманне ставлення до

людей, з якими працюють. Контакти з колегами стають формальними,

знеособленими; негативні настанови, що виникають, можуть спочатку мати

прихований характер і виявлятися у внутрішньо стримуваному роздратуванні, яке

з часом проривається назовні і призводять до конфліктів.

Отже, проблема емоційної гнучкості, зокрема емоційної стійкості, є однією

з актуальних науково-практичних психологічних проблем. Актуальна вона у

професійному середовищі «людина-людина», особливо в педагогічній діяльності.

Діяльність учителів постійно пов’язана зі спілкуванням, тому у них найактивніше

виявляються симптоми поступового емоційного стомлення і спустошення. Про

типовість стресу для педагогічної діяльності через її насиченість такими

стресорами, як соціальна оцінка, невизначеність, повсякденна рутина, пишуть

багато дослідників. Прояви стресу в роботі вчителя різноманітні. Перш за все

з’являються фрустрованість, тривожність, виснаженість і емоційне вигорання.

Професія педагога – одна з тих професій, де синдром емоційного вигорання

найбільш поширений, тому важливими завданнями є вивчення особливостей його

розвитку і протікання в педагогічній діяльності.

Список використаних джерел1. Климов Е.А. Педагогический труд: психологические составляющие /

Е.А. Климов. – М.: Изд-во Моск. ун-та; Академия, 2004. – 240 с.

2. Кузнєцов М.А., Грицук О.В. Емоційне вигорання вчителів: основні

закономірності динаміки. – Х.: ХНПУ, 2011. – 206 с.

3. Форманюк Т.В. Синдром «эмоционального» сгорания как показатель

пофессиональной дезадаптации учителя // Вопросы психологии. – 1994. – № 6. –

С. 57-63.

259

УДК 351/354

А.В. Колбасіна, К.М. Ромаш, студенткигрупи ПБі-15-1 ННІ права;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

ВПЛИВ КРИЗОВИХ СИТУАЦІЙ НА РОЗПОВСЮДЖЕННЯАЛКОГОЛІЗМУ В СУСПІЛЬСТВІ

Тема є досить актуальною, оскільки на даному складному етапі розвитку

нашої країни, ми перебуваємо у певній важкій кризовій ситуації, а саме АТО на

сході країни, втрата авторитету влади, девальвація гривні, безробіття та безліч

інших проблем. Кризові ситуації, в які потрапляють люди, є однією із основних

причин розповсюдження алкоголізму в суспільстві. Тому дослідження даної теми

є досить актуальним, оскільки Україна одна із країн, які очолюють рейтинг

відсотку алкоголізму в світі.Дане питання в своїх працях розглядали Корінчак Л.

М., Котенко Т. Ю., Шаповал А. А. та ін.

Властивості алкоголю були відомі ще людям найдавніших часів і

використовувалися для посилення ефекту зміни свідомості при богослужіннях. З

іншого боку, у стародавньому Китаї, Єгипті, Спарті накладали заборону на

алкогольні напої, а осіб які зловживали алкоголем, жорстоко карали. Однак

заборонні заходи, зокрема “сухий закон”, який вводився протягом ХІХ-ХХ ст. в

США, Росії та інших країн, не давали очікуваних результатів [1, c. 37].

Однією з особливостей ефекту вживання є те, що на деякий час проблеми,

що є витоком тривоги, стресу, пригніченого настрою відходять на другий план і

хоч вони не зникають зовсім, але на певний час людина позбавляється від важких

переживань. Тому люди, які слабкі духом дуже часто спиваються після

виникнення в них проблем. Наприклад, коли мати не може забезпечити своїх

дітей елементарними речами першої необхідності та їжею, простіше знайти

невелику кількість грошей і піти в «запой», оскільки на сьогоднішній день, наша

країна не може забезпечити всіх робочими місцями, а якщо ти і працюєш, то

260

отримуєш мінімум, за який неможливо вижити одній людині, не те що матері-

одиначці з дітьми[2]. Багато людей у зв’язку із тим що гривня не стабільна або

стали банкротами, або залізли у кредити і борги, які з нашим курсом не так легко

погасити, тому це ще одна із причин для «дружби із зеленим змієм».

Найяскравішим показником зміненого стану свідомості при вживанні

алкоголю є ейфорія. Слово “ейфорія” походить від грецького “euphoria” – добре

переношу – і означає безпідставний, тобто невідповідний реальній дійсності

благодушний, підвищено-радісний настрій у тяжкохворих незадовго до смерті.

Такий же щасливий, радісний, блаженний стан відмічається у більшості людей

після спиртного та у всіх алкоголіків (першої стадії) [3].

Тобто алкогольна ейфорія передає стан радісного збудження, ілюзіяповного щастя, піднесений настрій, веселощі, благодушність, приємні тілеснівідчуття. Стан ейфорії характеризується не тільки гарним настроєм. Він впливаєна мислення, сприйняття, пам’ять, самооцінку. Все, що людина бачить і чуєсприймається нею в радісному збудженні: сусіди по столу, їхні жарти і розмови,обстановка тощо. Людина думає, що нарешті вона по-справжньому щаслива, іочікує тільки успіху від усіх своїх задумів та починань, тільки вдячності ісхвалення оточуючих за свої дії. Різко змінюється самооцінка: стає надзвичайнозавищеною. Людина почуває себе недосяжною для зауважень та критики,всемогутньою, відчуває свою перевагу над іншими [4].

Тому це дає певне відчуття, що все добре і всі проблеми залишаютьсянесуттєвими, хоч і це масштабні кризові ситуації у країні, все відходить на інший,задній план.

Сьогодні проблема алкоголізму є невирішеною як у світі, так і в Україні.Проблема алкоголізму давно перетворилася на масштабну медико-соціальнузагрозу української нації. Проблема алкоголізму є розгалужений комплекссоціальних патологій, які впливають на нормальне функціонування суспільства.Вирішенням цієї проблеми поряд з медичними та соціальними працівникамизаймається держава в цілому, громадянське суспільство і різні громадськіінститути. Одним із способів подолання цієї проблеми є ефективна профілактиката пропаганда здорового способу життя, наочні приклади соціальних та медичнихнаслідків споживання алкоголю.

261

Список використаних джерел

1. Котенко Т. Ю. Алкоголізм як соціальна проблема / Т. Ю. Котенко. //

SWorld. – 2014. – №10. – С. 35–42.

2. Корінчак Л. М. Алкоголь і алкоголізм, їх шкідливий вплив на організм

людини [Електронний ресурс] / Л. М. Корінчак. – 2016. – Режим доступу до

ресурсу: http://dspace.udpu.org.ua:8080/jspui/bitstream/6789/6402/1.pdf.

3. Бєлай С. В. Аналіз державних правових механізмів протидії кризовим

ситуаціям соціально-економічного походження [Електронний ресурс] / С.В. Бєлай

// Державне та військове управління. – 2013. – Режим доступу до ресурсу:

file:///C:/Chiz_2013_4_6.pdf.

4. Алкоголь і наркотики як чинники демографічної кризи в Україні

[Електронний ресурс] // Віче. – 2017. – Режим доступу до ресурсу:

http://veche.kiev.ua/journal/1965/.

УДК УДК 378.126:378.22

С.І. Корнійчук, студентка 2-го курсу, групиОБД-16-2 ННІ обліку, аналізу та аудиту;Науковий керівник:Г. Ю. Мустафаєв, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ НОВОЇ МОДЕЛІОСВІТИ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день освіта є однією з головних тем для обговорення, так

як право на освіту належить до одного з найбільш важливих конституційних прав.

Воно забезпечує кожному здобуття знань, умінь, навичок, розвиток творчих

здібностей. Саме освіта є одним з найважливіших чинників соціального розвитку,

саме вона створює умови для побудови суспільства, здатного ефективно

протистояти загрозам ХХI століття. На думку американського соціолога, автора

262

теорії «постіндустріального суспільства» Д. Белла, рівень здобутої людьми освіти

є вирішальною передумовою їх соціального становища [1].

Нова модель в сучасному світі спрямована на те, щоб навчити людей

набувати знання, поширювати їх та використовувати. Провідниками суспільного

розвитку, елітою суспільства стають люди, здатні працювати з інформацією,

створювати знання та приймати рішення в ситуації недостатньої інформації та

відсутності знань. Нова модель освіти повинна підготувати управлінців, навчити

громадян шукати рішення важливих проблем у нових історичних умовах.

Україна зможе побудувати збалансовану економіку та прозоре державне

управління, якщо буде враховувати реалії постіндустріальної моделі розвитку

суспільства, яка ґрунтується на:

- конкуренції ідей, підходів, стратегій, а не людей, організацій тощо;

- інформації та знаннях, які не зникають у процесі господарського

використання, обміну, а навпаки, здатні багаторазово збагачуватися,

збільшуватися в процесі обміну і застосуванні;

- мережах, які на відмінну від ринків допускають використання ресурсів

інших учасників процесу і дають перевагу тим, хто випереджає інших у

стратегічній ініціативі, наданні більшої можливості, більшого спектра та якості

послуг.

Але в Україні, нажаль, не використовуються належним попитом знання та

інтелект, сучасні перспективні способи застосування знань у різниз сферах.

Провідна ідея нової моделі освіти – розвиток її за принципом

безперервності, що передбачає постійне оновлення та поповнення знань людини,

її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Безперервна освіта

пов’язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим

становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта

перетворюється на елемент повсякденного способу життя протягом усього

періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння

того, хто така освідчена людина. В нинішній парадигмі освіти – це індивід, що

орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності в структурі власного

способу життя.

263

Необхідність реагування на потреби людини, на суспільні виклики, на

об’єктивні процеси їх розвитку утверджує нову освітню парадигму, яка полягає у

забезпеченні рівного доступу до якісної освіти для всіх тих, хто повинен

навчатися, хто має бажання, внутрішню і зовнішню мотивовану потребу

навчатися впродовж життя і хто має для цього. На основі цієї парадигми

формується система сучасних цілей освіти, досягнення яких має забезпечити

адекватний характер її розвитку. Водночас сучасні завдання системи освіти

передбачають розвиток змісту освіти і педагогічних технологій, що

застосовуються у навчально - виховному процесі, а також розвиток технологій

управління освітою. Таким чином, розвиток системи освіти та зазначені зміни у

потребах тих, хто навчається - формують сучасні принципи, цілі, обмеження,

механізми та інструменти розвитку системи освіти, сукупність яких будує

концептуальну модель нової освіти, яку називають відкритою освітою. В. Биков

виділяє три узагальнюючих чинники, що спричинили появу такого явища, як

відкрита освіта. Перший чинник спричинений об’єктивними процесами розвитку

суспільства, а саме: поява нових вимог до освітнього рівня людей, до характеру і

темпів набуття ними освіти. Другий - пов’язаний з появою нових індивідуальних

потреб в учнів щодо забезпечення свого особистісного розвитку та характеру

отримання якісної освіти в сучасних умовах. Третій - спричинений тими

об’єктивними процесами розвитку суспільства, які пов’язані з появою в системі

освіти нових можливостей, що проявляються у розвитку змісту навчання і

педагогічних технологій, у створенні додаткових умов для індивідуального

особистісного розвитку людини, у поглибленні процесів демократизації та

інтеграції освіти, а також у широкомасштабній інформатизації системи освіти,

інших підсистем суспільства, з якими система освіти в процесі виконання своїх

завдань так чи інакше взаємодіє. Зазначені чинники взаємообумовлені і

взаємодоповнюють один одного [2].

На останньому одинадцятому Всесвітньому конгресі товариств з

порівняльної педагогіки на тему "Нові виклики, нові парадигми: освіта на шляху в

ХХ1 століття" виділялось чотири базові характеристики глобальних процесів у

світовому співтоваристві. По-перше, сучасний світ являє собою цілісну соціально

264

- політичну систему, тому проблеми, що виникають в одній країні, неминуче

приводять до змін у інших країнах. По-друге, використання сучасних

інформаційних технологій і засобів масової інформації дає можливість людям

різних країн та національностей приєднатись до одних і тих же культурних

цінностей - це спричиняє зміну культурних стереотипів та зміщення наголосів у

культурній ідентифікації особистості: рушаться моральні норми і традиції, які

склалися в суспільстві, інтенсивно формується світова культура. По-третє,

змінюється уявлення людини про простір: він ніби зменшується. Сучасні засоби

комунікації дозволяють спілкуватись і працювати на відстані. Тому у всіх галузях

життєдільності суспільства зростає питома вага міжнародного співробітництва.

Створюються реальні передумови для формування єдиного економічного,

інформаційного, освітнього простору, для планетарного громадського устрою.

По-четверте, знижується роль держави в житті суспільства. Політична і

економічна влада все частіше переходить до транснаціональних корпорацій, які

починають впливати на траєкторію і характер соціальних, культурних та освітніх

процесів у різних країнах та регіонах. Це призводить до опору за збереження

автономії з боку окремих людей, народів, держав [3].

Список використаних джерел

1. Грабовенко Н.В. Сучасні підходи до формування нової моделі освіти в

Україні [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.agroosvita.com/sites/default/files/NiM_18.pdf

2. Ляхоцька Л.Л. Перспективи формування світового освітнього простору в

ХХІ столітті [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://studentam.net.ua/content/view/7810/97/f

3. Пуховська Л.П. Перспективи формування світового освітнього простору

в XXI столітті [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://eprints.zu.edu.ua/173/1/03plpops.pdf

265

УДК 378.14

Я.О. Коцар, О.С. Тищенко, студентигрупи ПНК-21 факультету автоматизаціїі інформаційних технологій Київськогонаціонального університету будівництва іархітектури;Науковий керівник:Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри основ професійногонавчання КНУБА

ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ СТУДЕНТІВ І КУРСУДО НАВЧАННЯ У ВНЗ

Питанню адаптації студентів до умов навчання у ВНЗ в сучасній

психологічній літературі приділяється значна увага. Зокрема, це наукові

пошуки Т. Алексєєвої, Ю. Бохонкової, Н. Герасимової, В. Демченка,

О. Кузнєцової, Л. Литвинової, В. Скрипник, І. Соколової та ін.

Педагогічні аспекти адаптації студентів розглядаються в працях С. Гури,

В.Сорочинської, В.Штифурак та ін. Та все ж аналіз педагогічної літератури засвідчує

недостатність уваги науковців саме до проблеми розробки педагогічних моделей

адаптації, визначення її основних чинників.

Важливим напрямом в цьому контексті є дослідження теоретичного і

практичного досвіду роботи інституту кураторів. Проблема діяльності куратора

академічної групи не є новою. В сучасній педагогічній літературі їй приділяється

належна увага. Але питання роботи кураторів академічних груп по адаптації

першокурсників в умовах ВНЗ в сучасній педагогіці вивчені ще недостатньо.

Сучасні вимоги до навчально-виховного процесу, набуття куратором

статусу головного фігуранта в реалізації програм виховної роботи [1] потребують

посилення педагогічних досліджень у цій сфері з метою розробки ефективних

практичних методик по адаптації студентів.

Термін “адаптація” використовується в різних галузях наукового знання,

однак дослідниками ще не вироблено єдиної думки про його зміст. Так, одні

автори розглядають адаптацію як процес, результат “пристосування”, а інші як

266

“взаємодію” людини з людиною (певним колективом, групою), або як

“взаємодію” людини і середовища.

На нашу думку, процес адаптації передбачає, перш за все, активність самого

суб’єкта діяльності, яка вимагає осмислення своїх дій і вчинків, пошуку власних

шляхів рішень відповідно конкретним умовам життєдіяльності, аналіз характерних

особливостей і результатів взаємодії (в даному випадку першокурсника) з новими

людьми і обставинами. Адаптація містить у собі складні, багатогранні взаємини

людини з довкіллям.

Останнім часом поняття взаємодії все частіше зустрічається у визначеннях

адаптації. Саме поняття “взаємодія” припускає деяку рівноправність суб’єктів і

об’єктів, їх взаємозв’язок, взаємний вплив, взаємну дію. Природно, що у

контексті біологічної адаптації, за умови високої залежності індивіда від

малорухомого середовища, термін “пристосування” більш точно відбиває суть

процесу. Оскільки зростає інтерес дослідників до соціально-психологічної

адаптації, то і поняття “взаємодія” стає більш актуальним. Як правило, опис

процесу адаптації як взаємодії щільно пов’язаний з визнанням активної ролі

особистості в процесі адаптації. Поняття взаємодії найбільше точно відбиває

особливості процесу соціально-психологічної адаптації [2].

На студентський вік припадає процес активного формування соціальної

зрілості, яка полягає у здатності кожної молодої людини опанувати сукупність

соціальних ролей. Цей період збігається з періодом юності і відрізняється

складністю становлення особистісних рис. Розвиваються такі якості особистості

як цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самостійність, ініціативність,

уміння володіти собою. Підвищується інтерес до моральних проблем – сенс буття,

життєві цілі, спосіб життя, любов, вірність тощо. Однак, у 17-19 років, коли

відбуваються пошуки власного духовного простору, коли загострюється потреба

смисложиттєвого самовизначення, взаємодія з „іншим”, „новим” може

породжувати конфлікти, протистояння, викликати неадекватні реакції та оцінки.

Маємо констатувати, що адаптація студентів-першокурсників в умовах

нового середовища, в умовах нової системи освіти у вищих навчальних закладах

не завжди проходить успішно.

267

Дослідження процесу адаптації першокурсників в умовах ВНЗ дозволяють

виділити такі основні труднощі:

– переживання, пов’язані з перехідним періодом: від шкільного до

дорослого життя;

– невизначеність мотивації вибору професії;

– недостатня психологічна підготовка до самостійного життя, необхідності

приймати рішення, брати на себе відповідальність за власні дії і вчинки;

– невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведінки і діяльності,

що підсилюється відсутністю звичного повсякденного контролю педагогів та

батьків;

– нові умови діяльності студента у ВНЗ – це якісно інша система

співвідношення відповідальності і залежності, де на перший план виступає

необхідність самостійної регуляції своєї поведінки;

– пошук оптимального режиму праці і відпочинку в нових умовах;

– налагодження побуту і самообслуговування, особливо при переході до

гуртожитку;

– відсутність навичок самостійної роботи та ін.

Усі ці труднощі різні за своїм походженням. Одні з них об’єктивно

неминучі, інші носять суб’єктивний характер і пов’язані зі слабкою підготовкою,

вадами виховання в родині і школі.

На основі теоретичної моделі адаптації студентів першого курсу в умовах

ВНЗ у ВНТУ розроблена і реалізується система практичних заходів по адаптації

студентів.

Важливим аспектом системи адаптації студентів в умовах навчального

закладу є визначення критеріїв адаптації.

Нами визначені як внутрішні, так і зовнішні критерії процесу та результату

соціально-психологічної адаптації:

Внутрішні критерії:Визначальним внутрішнім критерієм адаптації студента в умовах ВНЗ і

узагальненим критерієм адаптації загалом, є стан задоволення процесом і

результатом професійної, соціальної та біологічної адаптації. До них ми можемо

віднести такі:

268

– розвиток внутрішньої свободи;

– здатність відстоювати свої переконання;

– здатність будувати конструктивні взаємини;

– здатність керувати своїм емоційним станом;

– конструктивне ставлення до критики інших та ін.

Зовнішні критерії:

– виконання студентами правил і вимог навчального процесу;

– уміння застосовувати знання на практиці;

– участь у суспільному житті навчального закладу;

– безконфліктна поведінка;

– комунікативна компетентність;

– вироблення власного стилю поведінки та ін.

Проведене дослідження показує, що адаптація студентів в умовах вищого

навчального закладу є складним, багатоаспектним, синтетичним, динамічним

процесом. Це вимагає синергетичного підходу до дослідження проблеми,

поєднання зусиль філософії, психології, педагогіки, фізіології та інших наук.

Особливо важливим є питання розробки і реалізації психолого-педагогічних

моделей роботи кураторів по адаптації першокурсників в умовах вищого

навчального закладу.

Усвідомлюючи багатогранність проблеми ми зосередили увагу тільки на

деяких аспектах досліджуваної проблеми і зробили спробу концептуально

визначити можливу психолого-педагогічну модель адаптації в контексті роботи

кураторів [3].

Список використаних джерел1. Вища освіти України – Європейський вимір: стан, проблеми, перспективи

// Матеріали до підсумкової колегії МОН. – „Освіта України”, №21-22, 19 березня

2008 р. – С. 19.

2. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти //

Інформ. зб. Міносвіти України. – 1996. – № 13. – С. 2 – 15.

3. Теорія і практика духовно-морального виховання дітей та молоді /

Постанова Загальних зборів Академії педагогічних наук України від 7 грудня

2005 року.

269

УДК 140.8: 316.3

Т.І. Кулаківська, студентка групиПБ-16-3 ННІ права;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

АДАПТАЦІЯ ЯК ФАКТОР ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ

Адаптація є надзвичайно складним процесом і тому потребує докладнішоговивчення. Велика кількість науковців вказує на підвищення актуальностіпроблеми адаптації людини до постійних змін оточуючого середовища. Зміни вУкраїні охопили всі сфери суспільного і економічного життя, зокрема соціальнуструктуру, матеріальну і духовну культуру, суспільство в цілому.Трансформаційний процес став результатом взаємодії значної кількостісоціальних суб'єктів, індивідів, організацій, груп, сукупність яких можнарозглядати як макросуб'єкт перетворень суспільства. Для розуміння процесівгромадського життя як самоорганізованої системи велике значення має аналізособливостей адаптації людини під час тривалих трансформацій, змін всуспільстві.

Адаптаційні процеси перебувають у центрі соціальних взаємодій усучасному суспільстві. Ці процеси віддзеркалення в наукових публікаціяхВойцеховського В.І., Осяніна А.Н., Гордона Л.А., Какимжанової М.Д.,Кузнєцова П.С., Ромма М.В., Самари Г.Н., Шабанової М.А., Шустової Н.Є.,Ядова В.А. та ін.

Пріоритет започаткування уявлень про адаптацію належить вченнюК. Бернара про сталість внутрішнього середовища. Саме завдяки підтримці такоїсталості жива система набуває певної незалежності від зовнішніх впливів,адаптуючись до оточуючого середовища. Основні положення концепціїК. Бернара розвинув У. Кеннон.

Саме йому належить введення в науковий обіг терміну «гомеостаз».Збереження гомеостазу досягається завдяки процесу адаптації під час взаємодіїорганізму та середовища. У. Кеннон розглядав гомеостаз і як внутрішній стан, і яквідношення в системі «організм – середовище». Згідно із сформульованим ним

270

положенням гомеостазу, всі процеси, що відбуваються в організмі, спрямовані назбереження стану рівноваги у відповідь на негативний вплив середовища. Зв’язокміж процесом адаптації та гомеостазом також простежувався у працяхР. Ешбі [1, С.56-58].

Взагалі слід дати визначення, що собою являє психічна адаптація, адже вонанавіть якоюсь мірою є важливішою ніж фізична адаптація людини. Саме на рівніпсихічної діяльності людина починає адаптацію до нових умов навколишньогосередовища. За визначенням С.І.Лазуренко, психічна адаптація — «… це процесвзаємодії особистості із середовищем, при якому особистість має враховуватиособливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечитизадоволення своїх основних потреб і реалізацію значимих ланцюгів» [2].

В сучасному світі важливе значення,зокрема, має соціальна адаптаціяособистості. Адже, якщо людини не зможе сприймати суспільство, яке її оточує,то вона не зможе в ньому знайти своє місце, що призводить до нервових зривів,психічних розладів та невизнання себе як особистості.

Наприклад, в рамках необіхевіористського підходу (Г. Айзенк і йогопослідовники) соціальну адаптацію визначають: (1) як процес або результуючийстан процесу фізичних, соціально-економічних або організаційних змін успецифічно-груповій поведінці, соціальних відносинах або культурі,функціональним призначенням якого є поліпшення здатності до виживання абодосягнення значимих цілей груп чи індивідів; (2) як процес досягнення індивідомабо групою рівноваги/гармонії (вираженої як відсутність конфлікту) з соціальнимсередовищем, коли повністю задоволено як потреби індивіда, так і вимогисередовища. Вказаний стан може набувати як форми зміни середовища, так і змінвсередині організму, шляхом вчинення реактивних дій у відповідності до наявнихобставин [3, С.8-9].

Психоаналітичний (психодинамічний) підхід до соціальної адаптаціїособистості, що спирається на ідеї З. Фрейда та А. Фрейд, вважається одним ізнайбільш розроблених і оперує досить розгалуженою концептуальною системоюопису процесів пристосування людини до соціального середовища. Самепсихоаналітичний підхід у комплексі з ідеями У. Томаса, а також теорієюбіологічної еволюції у версії А. Емерсона справив найбільший, мабуть, вплив наідеї Т. Парсонса щодо соціальної адаптації особистості. В межах даної парадигмирозрізняють три типи соціальної адаптації: (1) аллопластична – здійснення

271

людиною змін зовнішнього середовища для приведення його у відповідність досвоїх потреб; (2) аутопластична – процеси внутрішніх змін особистості (її знань,умінь, навичок, структури і т. п.) з метою пристосування до середовища; (3)пошук індивідом сприятливого для функціонування організму середовища[4, С.235 - 238].

Одним із найцікавіших підходів до розгляду соціальної адаптації таадаптованості особистості є психоаналітична соціологія Е. Фромма. Аналізуючи зпозицій еволюціонізму сутність людини, одним із перших критеріїв відмінностілюдини від інших тварин цей автор вказує „...недостатність інстинктивноїрегуляції в процесах адаптації до навколишнього світу” і далі – „Тваринаадаптується до змінюваних умов шляхом зміни себе самої – аутопластично, а нешляхом зміни оточуючого середовища – аллопластично. Таким чином, вона живеу повній гармонії з природою… в тому розумінні, що притаманні їй властивостіроблять її стабільною та незмінною частиною свого світу” [5, С.401-402].

Отже, незважаючи на фізичну важливість адаптації людини до нових умов,психологічна адаптація є не менш значною і відіграє важливу роль, особливо всучасних умовах розвитку суспільства. В наш час, якщо людина не можеадаптуватися до змін, які відбуваються навколо неї, це може призвести до несприйняття такої особистості в суспільстві. Тому кожен має сприяти підвищеннювитривалості свого організму.

Список використаних джерел1. Кокун О. М. Психофізіологія / Навч. посіб. — К.: Центр навчальної

літератури, 2006. — 184 с.2. Лазуренко С. І. Психофізіологія установок в регуляції моторики людини:

[монографія] / С. І. Лазуренко. — К.: Університет «Україна», 2011. — 406 с.3. Encyclopedia of Psychology / H.J.Eysenck, W.Arnold, R.Meili (eds.). – N-Y.,

1972. – Vol.1. – P. 25. Цит. за: Налчаджян А. А. Социально-психическая адаптацияличности (формы, механизмы и стратегии). – Ереван, 1988. – С. 8 – 9.

4. Парсонс Т. Функциональная теория изменения // Американскаясоциологическая мысль. Тексты. – М., 1994. – С. 97. Парсонс Т. Системасовременных обществ. – М., 1998. – С. 235 – 238.

5. Фромм Э. Человек для самого себя // Психоанализ и этика. – М., 1998.Цит. за: Добреньков В. И. Психоаналитическая социология Эриха Фромма. – М.,2006. – С. 401 – 402.

272

УДК 378:37.022

А.О. Левицька, студентка ВКНЗ«Коростишівський педагогічний коледж іменіІ. Я. Франка»Житомирської обласної ради;Науковий керівник:Т.В. Марченко, викладач ВКНЗ«Коростишівський педагогічний коледж іменіІ. Я. Франка»Житомирської обласної ради

ОСОБЛИВОСТІ АДАПТАЦІЇ СТУДЕНТІВ ВНЗВ СУЧАСНИХ УМОВАХ

У сучасній Україні система освіти безперервно розвивається, і для неї

характерне постійне відновлення й саморозвиток. Розвиваються нові галузі,

відкриваються нові спеціальності, зростає престижність одних професій і

зменшується інших. Але такою ж актуальною залишається проблема адаптації

студентів до навчання у вищих навчальних закладах.

Проблема адаптації першокурсників широко обговорюється в системі вищої

освіти, і не випадково: від успішності цього процесу багато в чому залежить

подальша професійна кар'єра і особистісний розвиток майбутнього спеціаліста.

[1, с. 83].

Проблема адаптації студентів до навчально-виховного процесу у ВНЗ

розглядалась та розглядається такими дослідниками, як Т.П. Браун,

В.Г. Васянович, О.Є. Галус, С.О. Гура, Л.І. Дябел, Н.В. Кузнецова,

Г.П. Левківська, В.Ю. Лесовий, Д. Л.Л. Петльова, С.І. Сільверстов, В.П. Шпак,

В.Є. Штифурак.

Саме визначення «адаптація» у філософії (від латинського adapto -

пристосування) розуміється як процес пристосування системи до умов

зовнішнього та внутрішнього середовища. Адаптацією іноді називають і

результат такого процесу, тобто наявність у системи пристосованості до певного

фактору середовища [2, с. 9].

Адаптованість особистості пов'язана з відсутністю таких характеріологічних

рис, як тривожність, нейротизм, ригідність тощо.

Процес адаптації ускладнюється сучасним соціально-економічним

становищем в Україні.

273

Невпевненість у завтрашньому дні, спричинена скороченням виробництва,

зростанням безробіття, зниженням життєвого рівня населення, незабезпеченість

роботою молодих спеціалістів впливає і на психологічний стан молоді.

Вступаючи до вищого навчального закладу, студенти стикаються з рядом

проблем, що пов’язані з недостатньою психологічною готовністю до нових умов

навчання, з руйнуванням роками вироблених установок, навичок, звичок,

ціннісних орієнтацій вихованців середньої школи, втрати роками закріплених

взаємин із колективом та формуванням нових навичок, а також з невмінням

здійснювати психологічну саморегуляцію власної діяльності та поведінки

[3, с. 45].

Тому адаптація студентів-першокурсників в умовах нового середовища та

системи освіти у вищих навчальних закладах не завжди проходить успішно.

Дослідження процесу адаптації першокурсників в умовах ВНЗ дозволяють

виділити наступні головні труднощі:

– переживання, пов’язані з перехідним періодом: від шкільного до

дорослого життя;

– невизначеність мотивації вибору професії;

– недостатня психологічна підготовка до самостійного життя, необхідності

приймати рішення, брати на себе відповідальність за власні дії і вчинки;

– невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведінки і діяльності,

що підсилюється відсутністю звичного повсякденного контролю педагогів та

батьків;

– пошук оптимального режиму праці та відпочинку в нових умовах;

– налагодження побуту і самообслуговування, особливо при переході до

гуртожитку;

– відсутність навичок самостійної роботи та ін.

Усі ці труднощі різні за своїм походженням. Одні з них об’єктивно

неминучі, інші носять суб’єктивний характер і пов’язані зі слабкою підготовкою,

вадами виховання в родині та школі.

Проблеми, пов'язані з адаптацією першокурсників, відображають

особливості цього процесу на формальному, соціально-психологічному і

дидактичному рівнях.

274

Формальна адаптація торкається пізнавально-інформаційного

пристосування до нового оточення, структури вищої школи, змісту навчання в

ній, її традицій, своїх обов'язків. Помічено, що абітурієнт – це вчорашній школяр.

Таким він залишається і протягом І семестру навчання. Саме цим пояснюються

розтягнені строки адаптації студентів-першокурсників до нової системи навчання,

до нового способу життя, утворення нового динамічного стереотипу, і є однією із

причин низької успішності студентів першого курсу.

Соціально-психологічна адаптація відображає процес внутрішньої інтеграції

у групі першокурсників та інтеграцію цієї групи зі студентським оточенням в

цілому. У цьому контексті основною функцією адаптації є прийняття

індивідуумом норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної

взаємодії, які в ньому склалися, форм навчальної діяльності.

Дидактична форма адаптації торкається проблеми підготовки до нових

форм і методів навчальної роботи і відображає, в першу чергу, інтелектуальні

можливості студентів-першокурсників.

Студенти перших курсів, набуваючи статусу самостійних дорослих людей,

залишаються у своїй більшості за віком, психологією, розвитком, світоглядом і

життєвим досвідом близькими до учнів старших класів. Тому навчально-виховна

робота на першому курсі має проводитися з урахуванням вікових особливостей

студентів, рівня їх підготовки. Перехід учорашніх школярів від класно-урочної

системи навчання до переважно самостійних занять нерідко відбувається досить

боляче, а часто і з великими ускладненнями. Не всі з них справляються із

подоланням цих труднощів та швидко перебудовують звичні форми навчальної

роботи [4, с. 113].

Які ж можливі шляхи вирішення проблем адаптації першокурсників?

Звичайно, перше – це виявлення студентів, які переживають труднощі

адаптаційного процесу, з'ясування специфіки цих труднощів і відповідна робота

щодо максимального їх подолання. Психологи зауважують, що подоланню

труднощів періоду адаптації сприяють такі особистісні риси студентів, як:

самостійність, наполегливість, відповідальність, організованість,

цілеспрямованість, комунікативність, доброзичливість. Важливими факторами,

що сприяють успішній психологічній адаптації студентів I курсу є: свідоме

275

професійне самовизначення, сформованість соціально значимих якостей,

задоволення особистим статусом, вміння здійснювати саморегуляцію поведінки і

діяльності, високий рівень мотивації до навчання.

Визнаючи багатофакторну детермінанту адаптації першокурсників до

навчально-виховного середовища, необхідно наголосити і на ролі самого ВНЗ,

оскільки допомога студенту повинна здійснюватись на основі тісної взаємодії всіх

підрозділів навчального закладу: інституту кураторства, консультативної

допомоги практичного психолога, студентського самоврядування.

Успішність адаптації залежить, перш за все, від організації стійких

психофізіологічних і психологічних особливостей особистості, відносно стійких

характеристик вольових якостей, мотивацій і тенденцій поведінки.

Необхідно з перших днів занять, у масштабах навчального закладу

проводити роз’яснювальну та інформаційну роботу, організовувати психолого-

медичну допомогу в прищепленні першокурсникам норм здорового способу

життя [4, с. 214].

Своєчасна адаптація до умов навчання у ВНЗ, розглядається як початковий

етап включення студентів у професійне співтовариство.

Від успішності адаптації нерідко залежить подальший хід професійного

життя людини.

Список використаних джерел1. Першина А.П. Адаптація студентів до навчання у вищих навчальних

закладах / А.П.Першина // Освіта регіону. – 2011. – березень. – 191 с.

2. Философский словарь / [под ред. И. Т. Фролова]. – М.: Политиздат, 1991.

– 576 с.

3. Панькович О. Проблеми адаптації у вищому закладі освіти: методики

індивідуально-психологічного консультування / О.Панькович// Психологічна

адаптація студентів першого курсу до умов навчання у вищому закладі освіти:

наук. статті держ. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк, 1999. - с.70-71.

4. Подоляк Л.Г. Психологія вищої школи: Навчальний посібник для

магістрантів і аспірантів /Подоляк Л.Г., Юрченко В.І. – К.: ТОВ “Філ-студія”,

2006. – 320 с.

276

УДК 140.8: 316.3

К.С. Лопушанська, студентка групиПБ-16-3 ННІ права,Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

АДАПТАЦІЯ ДО НОВИХ ВИМОГ СУСПІЛЬСТВА

Соціально-психологічна адаптація особистості в умовах кризового стану

суспільства являє собою об’єктивно необхідний процес входження індивіда в нове

соціальне середовище і його освоєння. Інакше кажучи, – таку їх взаємодію та

взаємне пристосування, в результаті якого створюються оптимальні умови і для

реалізації особистістю її потреб, цілей, цінностей, і для зміни самого

адаптаційного середовища, і для глибоких особистісних змін адаптанта.

Під впливом розвитку інформаційних технологій змінюється

світосприйняття людей, їх світогляд і особистість в цілому. Сучасна особистість

адаптуватується до нових умов та вимог, що висуває до неї

суспільство, наука, держава, техніка.

У психолого-педагогічній літературі морально-психологічна адаптація

розглядається як процес або результат процесу пристосування особистості на

початковому етапі її функціонуванні, розвитку, навчанні, роботи у певному

закладі до особливостей функціональних обов’язків та організації праці.

Від соціально – психологічної адаптованості особистості залежить

успішність її соціалізації. Тісний зв’язок між собою таких понять як «соціально

- психологічна адаптація» та «соціалізація» породжують різні погляди у науковців

на дану проблему [1, c.1]

Загальний процес морально - психологічної адаптації – це складне явище,

досліджувати яке можна шляхом аналізу п’яти комплексних чинників та їх

аспектів: 1) енергетичний (аспект – регулятивний) чинник відображає ресурсні

можливості організму, їх спроможність забезпечити функціонування основних

систем організму в умовах підвищення енерговитрат. У цілому ж йдеться про той

277

фізіологічний механізм, який забезпечує пристосування людини як біологічної

істоти на рівні організму до ускладнених умов діяльності.

Сам процес адаптації відбувається як руйнування тих засобів

пристосування, що в попередній системі були доцільними, але не відповідають

новим умовам (передусім динамічним стереотипам). Унаслідок необхідності

подолання недоцільних механізмів і невідпрацьованості нових значно

збільшуються енерговитрати, отже, трансформується динаміка функціонування

життєзабезпечувальних систем організму. Дослідження зрушень, що

відбуваються в процесі адаптації на цьому рівні, традиційно забезпечувалось

сукупністю фізіологічних та психофізіологічних показників. Психологічними

еквівалентами, що відображають тенденції адаптування на цьому рівні, можуть

бути: самооцінка співвідношення самопочуття, активності та настрою; стан

нервово - психічної напруги тощо; 2) середовищний (аспекти: економічний, або

матеріальний, та побутовий) чинник відображає відносини людини та

зовнішньопредметних умов, що її оточують. Показниками морально -

психологічної адаптації, що відбувається на середовищному рівні, можуть бути

відповіді на прямі запитання (задоволеність чи незадоволеність відповідними

аспектами життя) або опосередковані (впевненість, що відповідний вибір був

би знову зроблений); 3) діяльнісний (аспекти: мотиваційний, дидактичний)

чинник відображає здатність людини виконувати дії, які визначають зміст

відповідної діяльності. По - перше, це передбачає засвоєння нових дій, по - друге,

подолання вже напрацьованих навичок, які в нових умовах є недоцільними, по -

третє, часові витрати на виконання цих дій.

Показниками професійної адаптації до діяльності можуть бути: наявність

або уникнення труднощів та помилок у виконанні основних видів діяльності,

доцільний розподіл навантаження протягом доби, тижня, місяця; 4) соціальний

(аспекти: міжособистісний, комунікативний) чинник відображає входження

людини в нове соціальне середовище. Соціальний аспект професійної адаптації

характеризується ступенем прийняття, з одного боку, людиною норм та правил

життя в новій соціальній спільноті, а з другого – цієї людини соціальним

оточенням [2, c. 3].

278

Поняття адаптації за своєю суттю психофізіологічне. Адже, виходячи з

системного розуміння адаптації, адаптаційні процеси, що переважно відносять до

психічної чи фізіологічної сфери, як правило, невід'ємні один від одного та тісно

взаємопов'язані під час пристосування людини до умов існування, що постійно

змінюються.

Психофізіологічну адаптацію можна визначити як процес, який зумовлений

зміною в психофізіологічному стані людини під впливом дезадаптаційних

факторів, що потребує одночасної та узгодженої взаємоспівдії функціональних

підсистем на всіх рівнях цілісної системи "психофізіологічний стан" з метою

ефективного забезпечення діяльності в нових умовах. Психофізіологічна сутність

адаптації відбивається у таких її основних компонентах.

1) активаційному (органічні й функціональні витрати, спрямовані на

досягнення значущих для суб'єкта цілей);

2) когнітивному (перебудови когнітивних процесів, спрямовані на

вироблення найбільш ефективних способів переробки інформації, без яких

ефективна адаптація неможлива);

3) емоційному (визначається динамікою емоційних переживань, що є

суб'єктивними індикаторами ефективності процесу адаптації);

4) мотиваційно-вольових процесах (забезпечують координацію всіх інших

компонентів і напрямів реалізації значущих для суб'єкта цілей і тим самим

надають процесу адаптації стійкості й безперервності).

Соціально-психологічна адаптація особистості є складним інтегральним

утворенням, що визначає особливості взаємодії особистості з соціальним

середовищем та забезпечує самоорганізацію особистості в змінюваних умовах

соціальної взаємодії. Соціально-психологічна адаптація особистості детермінує

здатність до високої адаптивності і можливості реалізувати свої ресурси

(інтелектуальні, моральні, емоційні тощо) в значущих сферах. Соціально-

психологічна адаптація особистості м соціальної сфери є вагомим чинником

становлення їх інтелекту, позаяк уможливить здатність оптимально реалізувати

професійний та особистісний потенціал, що, в цілому, визначатиме їх професійну

компетентність та ефективність [3, c. 126]

279

Отже, психологічна та соціальна адаптація це процес установлення

оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході

здійснення діяльності, що властива людині, яка дозволяє індивіду задовольняти

актуальні потреби і реалізовувати пов'язані з ними значущі цілі (при збереженні

психічного й фізичного здоров'я), забезпечуючи в той же час відповідність

психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища. Психологічна та

соціальна адаптація відбувається протягом усього життя особистості має свої

особливості на кожному етапі цього процесу. Так, навчання, праця відіграють

важливу роль в цьому процесі, оскільки відбувається в період становлення

особистості. Не можна заперечувати існування тісного зв’язку між соціально-

психологічною адаптацією особистості та його соціалізацією на даному етапі.

Список використаних джерел

1.Ткачишина, О. Р. // Соціально-психологічна адаптація особистості як

невід’ємна складова її соціалізації / О. Р. Ткачишина . Проблеми загальної та

педагогічної психології : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН

України. – К., 2006. – Вип. 1. – С. 341–348.

2.Онищук С.В. // Морально-психологічний та соціально-економічний

аспекти адаптації працівників після звільнення / C.В. Онищук. Прикарпатський

юридичний інституту Львівського державного університету внутрішніх справ. –

Львів. – С. 1-8.

3.Мельничук О.Б. // Соціально-психологічна адаптація особистості як

чинник становлення професійного інтелекту майбутніх фахівців соціальної сфери

/ Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Психологічні

науки. – Херсон. – С. 121 – 126.

280

УДК 140.8: 316.3

Н.В. Малинич, Д.Л. Пастух, студентки2-го курсу, групи ОБР-16-3, ННІ обліку,аналізу та аудиту;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ АДАПТАЦІЇ МОЛОДІ.ПРОБЛЕМАТИКА ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Нині дослідження проблеми професійної адаптації є досить актуальною, бо

так чи інакше ми стикаємося з нею в нашому житті. Успішність адаптації молоді у

професійній діяльності показує її рівень готовності до праці, наскільки швидко,

легко і якісно вона засвоює ті чи інші навички і, чи може вона співпрацювати з

колективом. Саме тому необхідно розкрити цю проблему і визначити її феномен.

Крім цього, забезпечити умови для підготовки молоді до своєї професійної

діяльності.

Вивченням адаптації займалося чимало вчених, причому в контексті різних

наук. В дослідженнях В.А. Сластьоніна, В.П. Каширіна, професійна адаптація

розглядається як вступ людини в обрану професію, а також її гармонізація з

професійним середовищем. На думку Р. Корсіна, професійна адаптація – це

довготривалий процес, який триває з моменту вступу в трудову діяльність і

протягом всього життя.У своїх працях Ж. Піаже, В.І. Медведєв, М.І. Скубій,

В.В. Селіванов, І.А. Мілославова, Ш.А. Надірашвілі зазначили, що в процесі

професійної адаптації відбуваються суттєві зміни в установках, інтересах,

поглядах, переконаннях і ціннісних орієнтаціях [1].

Метою даної роботи є дослідження професійної адаптації сучасної молоді та

визначення чинників, що на неї впливають та шляхи їх подолання.

Професійна адаптація – процес або результат процесу пристосування

працівника в початковий період його роботи на конкретному підприємстві до

особливостей робочого місця та організації праці на виробництві [2].

281

Щодо нашого погляду на це питання, то ми вважаємо, що адаптація являє

собою цілий процес, який включає в себе вміння налагоджувати контакти з

новими людьми, швидко навчатися та опановувати навколишній простір.

На нашу думку, сучасна молодь погано адаптується до нових умов. Адже

зараз часто можливо зустріти молодих людей, які сидячи в метро або йдучи по

вулиці, грають в своїх гаджетах або ж спілкуються по Інтернету, що ж тоді можна

говорити про підростаюче покоління, яке бере приклад від нас. А це досить

негативно впливає на їх комунікабельність. Спілкуючись поза межами реального

життя, молодь стає більш закритішою, менш впевненої у спілкуванні з

незнайомими людьми, не може найти до кожного правильний підхід, тоді на

новому місці їм приходиться важко і в соціумі.

Проте, адаптація молоді може залежати не тільки від неї самої, а й від рівня

освіти в державі, від підготовки викладачами студентів до професійної діяльності.

Наприклад, у навчальних закладах потрібно вчити молодь бути відповідальною,

не боятися проявляти свій креатив та вміти співпрацювати з іншими. За кордоном

в школах та у вищих навчальних закладах часто практикують групові проектні

роботи й це чудовий шанс навчитися працювати з людьми, які мають різний

характер, особливості, здобути нові знання і навички, включати своє креативне

мислення і втілювати власні ідеї.

Для того, щоб допомогти нашій молоді, яка нещодавно закінчила вищий

навчальний заклад бути успішними та ефективними в своїй роботі, а точніше

зуміти психологічно адаптуватись до нових умов професійного середовища,

зможуть допомогти такі правила: 1) розібратись з тим, що ти вмієш робити, а що

ні; 2) визначити свою мету і створити план дій; 3)набратись відповідних засобів

досягнення мети (знань, навичок та вмінь).

Професійна адаптація майбутніх робітників до праці полягає у якісних

змінах їх психічної діяльності, у формуванні нових якостей особистості та у

виникненні нових рис пам’яті, мислення, уявлення, сприймання, характеру.

Професійна адаптація майбутнього фахівця характеризується високою емоційною

напругою. Тому що, в цей період, молоді особи допускають найбільше помилок

та невдач через недостатній досвід, їм здається , що їх помилки бачать всі,а люди

282

навколо негативно оцінюють та засуджують їх. Адже постійні невдачі,

спричинюють засмучення й розчарування. Також можна сказати, що не менш

глибоко переживається й радість від перших успіхів, адже успіх придає більше

сил для продовження діяльності, творчого пошуку. Можна сказати, що успішність

професійної адаптації є одним із головних критеріїв правильного вибору професії.

Успішна професійна адаптація на робочому місці забезпечує високу ймовірність

розвитку в майбутніх фахівців професійно значущих цінностей особистості.

Отже, професійна адаптація являє собою цілий процес, до якого слід

готуватися завчасно, для того, щоб вміти швидко пристосовуватися до нового

середовища. Тому для цього необхідно ще в шкільному віці саморозвиватися,

більше спілкуватися з різними людьми й соціумом, вміти встановлювати

контакти, формувати нові навички, якості особистості та розширювати світогляд.

Отже, адаптаційні можливості молоді до професійної діяльності залежить від їх

готовності до свідомої і самостійної професійної діяльності, а також від

попереднього життєвого досвіду та саморозвитку.

Список використаних джерел

1. Гринців М. В. Психологічні особливості професійної адаптації молоді.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:gjt2MOLQDrsJ:www.irbisnbu

v.gov.ua/cgibin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe%3FC21COM%3D2%26I21DBN%3DUJRN

%26P21DBN%3DUJRN%26Z21ID%3D%26IMAGE_FILE_DOWNLOAD%3D1%26

Image_file_name%3DPDF/Nvmdups_2012_2_9_12.pdf+&cd=4&hl=uk&ct=clnk&gl=

ua

2. Ничкало Н. Г. Адаптація професійна / Н. Г. Ничкало // Енциклопедія

сучасної України. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:http://esu.com.ua/search_articles.php?id=42642

283

УДК 378.14

С.Ю. Мартинюк, студентка відділення«Початкова освіта»;Науковий керівник:Н.І.Дмитренко, викладач-методист ВКНЗ«Коростишівський педагогічний коледж іменіІ.Я.Франка» Житомирської обласної ради

СОЦІАЛЬНИЙ ТА ПСИХОЛОГІЧНИЙ ВИМІРИ АДАПТАЦІЇОСОБИСТОСТІ ДО ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ

В системі професійної підготовки вчителя важлива роль належить

педагогічній практиці, яка є невід’ємною складовою підготовки фахівців. Вона є

організаційною частиною навчально-виховного процесу педагогічного закладу,

забезпечує поєднання теоретичної підготовки студентів з їх практичною

діяльністю в загальноосвітніх навчальних закладах.

У процесі педагогічної практики не тільки закріплюються і

вдосконалюються теоретичні знання, які надаються студентам у вищих

навчальних закладах, але й формуються навички і вміння педагогічної праці. В

період практики майбутній учитель спостерігає й аналізує різні сторони

навчально-виховного процесу, навчається проводити уроки, веде позакласну і

позашкільну виховну роботу з учнями [2, с. 4].

Студенти-практиканти мають визначати конкретні навчально-виховні

завдання з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учнів та

соціально-психологічних особливостей колективу; вивчати особистість школяра

та колектив учнів з метою діагностики та проектування їх розвитку та виховання;

здійснювати планування навчальної, позакласної роботи з предмета та виховної

роботи; використовувати різноманітні форми та методи організації навчально-

пізнавальної, творчої, суспільної, ігрової діяльності учнів; спостерігати та

аналізувати навчально-виховну роботу, коректувати її [5, с. 122]. Також

педагогічна практика виробляє вміння спілкування, організації педагогічного

процесу як співробітництва та взаємодії з учнями, вчителями, батьками та іншими

особами, що беруть участь у вихованні дітей; уміння викладати навчальний

матеріал як систему пізнавальних завдань, здійснювати міжпредметні зв'язки,

284

формувати загально-навчальні та спеціальні вміння та навички; самоосвітні

вміння та навички тощо.

Важливе місце посідає адаптація студента до роботи в освітньому закладі.

Людину як індивіда, як соціально активну особистість створюють,

формують освіта та виховання. Освіта є найважливішою основою та

відображенням рівня захисту економіки, політики, духовності, культури,

моральності як найбільш загальний, інтегральний показник будь-якого

суспільства. І саме студенти займають важливе місце у цій системі.

Чутливість аналізаторів, що визначається величиною абсолютних порогів,

непостійна і змінюється під впливом фізіологічних і психологічних умов, серед

яких особливе місце займає явище адаптації.

Адаптація (від лат. adaptacio – пристосування) – пристосування будови і

функцій організму, його органів клітин до умов середовища. Зміни, що

супроводжують адаптацію, відбуваються на всіх рівнях організму – від

молекулярного до психологічної регуляції діяльності [6, с.9]. У житті явище

адаптації добре відоме кожному. Коли людина заходить у річку, вода спочатку

здається їй холодною. Але потім відчуття холоду зникає.

Для практиканта важливою є соціальна адаптація.

Соціальна адаптація –вид взаємодій особи із соціальним середовищем , у

процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін [7, с. 412].

А в нашому випадку пристосування майбутнього вчителя до учнівського

колективу, а також результат цього процесу. Співвідношення цих компонентів,

що визначають характер поведінки, залежить від цілей ї ціннісних організацій

індивіда, можливостей реалізації їх у соціальному середовищі. Соціальну

адаптацію більшість авторів пов'язує з періодами кардинальної зміни діяльності і

соціального оточення особистості.

Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття особистості соціальної

ролі, тобто вчителя. Цим обумовлене віднесення соціальної адаптації до одного з

основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості.

Ефективність соціальної адаптації в значній мірі залежить від того, наскільки

адекватно індивід сприймає себе і свої соціальні зв'язки [8, с. 191].

285

Важливою соціальною потребою є не тільки надання студентам певної

кількості професійних знань, вмінь і навичок, а й розвиток його як особистості,

його успішної соціалізації в суспільстві та активної адаптації до проходження

практики. Ми розглядаємо адаптацію як процес активного і творчого

пристосування студента до умов соціального середовища. І чим ефективніше

адаптуються студенти до учнівського колективу та школи, тим вище буде їхній

психологічний комфорт, навчальна мотивація, спрямованість і характер

педагогічної діяльності [5, с.194].

У процесі педагогічної практики студенти насамперед адаптуються до

діяльності вчителя, знаходять своє місце у взаємодії учнівського і педагогічного

колективу, усвідомлюють та оцінюють правильність професійного вибору,

наявність у себе необхідних якостей для педагогічної діяльності. За час

педагогічної практики студенти мають оволодіти такими уміннями: визначати

конкретні навчально-виховні завдання, враховуючи загальну мету національного

виховання, вікові та індивідуальні особливості учнів, соціально-психологічні

особливості колективу; вивчати особистість школяра і колектив учнів з метою

діагностування і проектування їх розвитку і виховання; здійснювати поточне і

перспективне планування педагогічної діяльності; використовувати різноманітні

форми і методи організації навчально-пізнавальної, трудової, громадської,

художньо-творчої, ігрової діяльності учнів, організовувати колектив дітей на

виконання поставлених завдань; співпрацювати з учнями, вчителями, класними

керівниками, вихователями, батьками й іншими особами, що беруть участь у

вихованні дітей; спостерігати й аналізувати навчально-виховну роботу,

коригувати її; проводити педагогічну пропаганду серед батьків та багато іншого.

Це початок формування професійної майстерності. Студенти оволодівають

прикладними професійно-педагогічними знаннями, що сприяє успішному

засвоєнню теоретичних процесів, у них формуються уміння планувати свою

роботу, розподіляти час та власні сили, добирати необхідний матеріал і втілювати

його у конкретні справи, оцінювати хід і результати роботи, ставлення до неї

вихованців, порівнювати свою роботу з роботою інших практикантів.

Також важливе місце має психологічна адаптація студентів.

286

Психологічна адаптація - це система заходів, спрямованих на формування в

особи здатності пристосовуватися до існуючих у суспільстві вимог та критеріїв за

рахунок присвоєння їй норм і цінностей даного суспільства.[9].

Психологічна підготовленість студентів до педагогічної практики повинна

характеризуватися стійкою концентрацією уваги, розвитком мислення та уяви,тривалою працездатністю, здатністю працювати в різних умовах, об'ємом

розумової праці, динамікою "втягування" в роботу. Все це складає основуадаптації студентів до психологічних навантажень, зокрема, розуміння ситуації

та відповідну реакцію на неї, вміле користування інформацією, здатністьзнаходити неординарні відповіді та рішення [1, с.92].

Складна та багатопланова реакція адаптації проявляється у виглядіспецифічних відповідей саморегулюючих систем організму на різноманітні

ситуації.Під час переддипломної педагогічної практики та проходження практики з

додаткової спеціалізації на посаді вчителя англійської мови, створюються всі

необхідні умови як для практичної реалізації всіх знань умінь та навичок

студентів, набутих з психолого-педагогічних, мовних, країно та

суспільствознавчих предметів, так і для розвитку індивідуальних, педагогічних,

творчих здібностей кожного з них та для професійного росту та вдосконалення

особистості майбутнього вчителя.

Проте під час практики виникають труднощі.

Труднощі адаптаційного періоду пов’язані з розлученням зі друзями і

позбавленням їхньої підтримки та розуміння, недостатньою психологічною

готовністю до опанування нею; в багатьох виникає страх перед практикою, тому

що ніби знаєш, що на тебе чекає і як себе поводити, а з іншої сторони ні; не

сформованістю системи саморегуляції і самоконтролю за своєю діяльністю і

поведінкою, часом буває дуже важко себе контролювати в певних

ситуаціях;пошуком оптимального режиму праці й відпочинку та налагодженням

побуту, дуже важко правильно розподіляти час, щоб встигнути і підготуватись до

уроків і відпочити тощо.

Деякі студенти відчувають труднощі входження в новий колектив,

відчувають боязнь перед тим, як їх сприйматимуть діти. Виникають труднощі

287

становлення дружніх стосунків або спілкування, адже, наприклад,надмірна

сором’язливість, не сприяє становленню дружніх взаємин. Іноді виникають

труднощі спілкування студента також і з вчителями. Буває важко розпочати

першому розмову, що саме сказати і як при цьому себе поводити та безліч інших.

Але під час педагогічної практики, ми повинні долати різноманітні труднощі, які

виникають у навчальному процесі.

Правильно організована педагогічна практика відкриває великі можливості

для формування особистості майбутнього вчителя. Після проходження

педагогічної практики у багатьох студентів виникають сумніви щодо

правильності вибору майбутньої професії, деякі категорично відмовляються

працювати в школі і особливо приємно, коли студенти після проходження

педагогічної практики, мають велике бажання працювати в ній. На мою думку,

педагогічна практика є засобом адаптації студентів до майбутньої педагогічної

діяльності і також можливістю перевірити чи вірно ти обрав свій шлях.

Список використаних джерел1. Балл Г.А. Поняття адаптації і її значення для психології особистості//

Вопр.психол. -1989. №1. - С. 92 - 100.2. Вовк Л.П., Панченко Г.Д., Падалка О.С., Михайличенко М.В.,

Вишківська В.Б., Піскун О.В. Завдання та науково-методичні рекомендації дляпроведення педагогічної практики / За ред. Л.П.Вовк. - К., 2003. – 65 с.

3. ДСТУ ГОСТ 7.1:2006. Бібліографічний запис. Загальні вимоги правиласкладання: (з метод. рекомендацій з впровадження / укл.: О.К. Галевич,І. М. Штогрин – Львів, 2008).

4. Зданевич Л.В. Професійно-педагогічна адаптація першокурсниківпедагогічних коледжів / Л.В. Зданевич // Неперервна професійна освіта: теорія іпрактика: збірн. – К.: ЕКСМО, 2001 – С. 120–126.

5. Кондратова Н.О. Проблеми адаптації студентів ВНЗ: зміст, форми,психологічна специфіка.//Психологія. Зб. наук. праць. - Вип. 2. - К.: НПУ, - 1999. -С. 189-196.

6. Психологічний словник-довідник: Навч. пос. – К.: Каравела, 2012. – 328с.7. Соціальна психологія: Навч. пос. – К.:Академвидав, 2005. – 448 с.8. Щербакова К.Й. Вступ до спеціальності. – К.: Вища школа, 1997 – 165 с.9. http://kodeksy.com.ua/dictionary/p/psihologichna_adaptatsiya.htm

288

УДК 159.9:33

В. Овсяннікова, студентка групи ЕПБ-17-1Університету ДФС України;Науковий керівник:О.В. Войтенко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА БІДНОСТІ І БАГАТСТВАУ СУЧАСНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Матеріальне становище членів суспільства різнилося упродовж усього

суспільно-історичного розвитку людства. Одні люди досягали високого рівня

розвитку в плані матеріального та духовного забезпечення, а інші не досягали

навіть середнього рівня забезпеченості цінностями і просто деградували. І в наші

часи людей розділяють на багатих та бідних, відповідно до їхнього матеріального

становища.

Бідність – це соціальне положення, що характеризується відсутністю

необхідних матеріальних засобів для того, щоб провадити «нормальне»

(відповідно до норм, які були прийняті суспільством) життя, наприклад,

неможливість прогодувати свою родину, дати освіту дітям чи забезпечити сім’ю

якісним медичним обслуговуванням. [1]

Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина

прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на

перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в

економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється

на застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей,

де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані

бідності, соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які

становлять загрозу для добропорядних громадян.[2]

Тож чому люди стають бідними? Відповідь на це питання дуже важко

знайти, адже ставати бідним чи ні залежить лише від самої людини, її натури,

сили волі, характеру.

289

Бідність – це популярна проблема в усіх країнах світу, бо люди самі через

якісь певні перешкоди на їхньому шляху до успіху здаються і не продовжують

рухатися до своєї цілі, а, навпаки, опускають руки, деградують і цим самим

шкодять суспільству, країні.

Багатство – походить від поняття Бог, має значення достатку, розкоші та

надлишку цінностей, великої кількості чогось (багатоманітність), щось дуже

значне, важливе і цінне. [3]

Для того, щоб стати багатим потрібне лише бажання кращого, більшого,

гарну силу волі і мету. Між багатими та бідними людьми різниця не велика, але

вона існує і в кількості матеріального достатку і у вмінні оригінально мислити.

Заможна людина впевнена в собі не через гроші – це тільки бідняка гроші роблять

більш впевненим в собі, і тільки на той час, поки вони у нього є. Багатий чоловік

впевнений в собі завдяки своєму вмінню заробити багато грошей – завдяки

своєму розуму і розумінню життя. Тому така людина цінує не гроші, а свій розум,

свої знання, свій характер і всі інші якості, завдяки яким він досягав і досягає

успіху в своєму житті. З цього випливає, що система цінностей у багатих і бідних

людей – різна. [3]

Багаті люди усвідомлюють, що гроші самі по собі ніякої цінності не мають,

точніше вони мають умовну цінність. Людина, яка вміє заробляти гроші і

досягати багатства – особлива. Така людина не просто хоче, а може і здійснює

свої бажання. Бідні ж люди думають, на жаль, лише про те, як заробити гроші, що

з ними зробити, як використати і ставлять їх вище себе і своїх якостей [1].

Отже, психологія багатства і бідності – це різні системи цінностей.

Список використаних джерел

1. Андреева И. В. Экономическая психология. Социокультурный поход /

И.В. Андреева. – СПб: Питер, 2000. – 511 с.

2. Горенко О. Боротьба з бідністю як орієнтир проєвропейської політики /

О. Горенко // Політичний менеджмент. – №2. – 2003. – С. 107-121.

3. Дейнека О. С. Экономическая психология / О.С. Дейнека. – Изд-во С.-

Петербургского ун-та, 2000. – 158 с.

290

УДК 159.99

Я.А. Панасенко, К.І. Ковтун, В.А. Клічес,студентки групи ПНМ-31 факультетуавтоматизації і інформаційних технологійКиївського національного університетубудівництва і архітектури;Науковий керівник:Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри основ професійного навчанняКНУБА

ФАКТОРИ ДЕЗАДАПТАЦІЇ ТА УМОВИ АДАПТАЦІЇ

СТУДЕНТІВ-ПЕРШОКУРСНИКІВ

У роботі порушено питання особливостей адаптації студентів-

першокурсників, розглянуто проблему готовності до навчання, проаналізовано

фактори дезадаптації та умови успішної адаптації до навчання у вузі.

Актуальність. Проблема адаптації особистості до нових умов життя є

надзвичайно актуальною в будь-який період, бо етап вступу до ВНЗ вважається

одним з найбільш важких у житті першокурсників.

Мета: проаналізувати особливості адаптації студентів-першокурсників,

визначити фактори, що порушують процес адаптації та такі, що сприяють

успішній адаптації, закономірності психологічної адаптації особистості.

Під адаптацією студента до умов вищого закладу освіти вчені розуміють

процес приведення основних параметрів його соціальної та особистісної

характеристик у відповідність до нових умов середовища, виникнення динамічної

рівноваги з вимогами навчальної діяльності. Саме у ВНЗ закладаються основи

особистих якостей спеціаліста.

З точки зору П.С. Кузнєцова, адаптація – це процес встановлення

відповідностей між рівнем актуальних проблем особистості та рівнем їх

задоволення. [2]

Перший курс – це період соціально-педагогічної адаптації. Процес адаптації

студентів першого курсу проходить через пристосування до нової системи

навчання, до зміни режиму праці та відпочинку, до входження в новий колектив.

291

Куратор разом з викладачами, що викладають дисципліни, повинен допомогти

першокурсникові пристосуватися до умов студентського життя як психологічно,

так і соціально.

На думку дослідників, серед факторів, які визначають оптимальний вплив

на процес адаптації студентів в якості основного, можна виокремити ставлення до

навчання та обраної спеціальності. А тому правильно обрана професія –

неодмінна умова успішної адаптації студентів-першокурсників.

Аналізуючи проблему адаптації першокурсників ВНЗ, ми помітили, що

ознаками неуспішної адаптації є: зниження працездатності, утома, сонливість,

головний біль, домінування пригніченого настрою, вікові рівні тривожності,

загальмованість або, навпаки, гіперактивність, яка супроводжується порушенням

дисципліни, пропусками занять, відсутністю мотивації навчальної діяльності.

Безперечно, кожен з нас за своє життя переживає декілька періодів

адаптації, тобто пристосування до умов зовнішнього середовища.

Адаптація першокурсника полягає в здатності відповідати вимогам і нормам

навчального закладу, а також в умінні розвиватися в новому для себе середовищі,

реалізувати свої здібності та потреби, не вступаючи із цим середовищем у

протиріччя.

Будь-яке навчання, особливо вузівське, вимагає наполегливості. Однією з

найважливіших передумов успішної навчальної діяльності студента є їх своєчасна

адаптація до умов навчання у вузі як навчального етапу залучення їх до

професійної спільноти. Перший курс може стати точкою опори для студента, а

може призвести до різних деградацій у поведінці, навчанні та спілкуванні. Саме

на першому курсі формуються ставлення студента до навчання, до майбутньої

професійної діяльності, продовжується активний пошук себе. Навіть перша

невдача може призвести до розчарування, утрати перспективи, відчуження,

пасивності.

Причиною труднощів для студента можуть бути й нові умови життя,

первинна соціалізація у вузі. Разом з присвоєнням статусу студента молоді люди

зіштовхуються з такими проблемами, як нова система навчання, взаємостосунки з

одногрупниками та викладачами, соціально-побутові умови, самостійне життя в

292

міських умовах, недостатні знання структур і принципів роботи університету та

можливість для самореалізації у творчості, науці, громадському житті, спорті.

Крім цього, виникають протиріччя та труднощі в становленні самооцінки,

самосвідомості та формування образу ,,Я’’.

У процесі адаптації першокурсників у групі створюється не тільки система

взаємостосунків, але й мікрогрупи. У процесі становлення студентського

колективу серед мікрогруп виділяється лідируюча. Саме ця група, її

спрямованість, згуртованість, моральні норми та система міжособистісних

стосунків у ній створюють тенденції розвитку всієї групи.

Студенту-першокурснику будь-якого вузу доводиться проходити декілька

важливих етапів адаптації. Одним з найважливіших, на наш погляд, є знайомство

та спілкування з новим колективом, де кожний є новою людиною для її члена.

Процес адаптації залежить від багатьох чинників, зокрема обстановки в групі,

психологічного клімату, ситуацій взаємодії з однокурсниками та педагогами,

комфорту та безпеки під час занять тощо.

Таким чином, кожний член групи бере участь у встановленні правил і норм

поведінки, у формуванні характеристики певної групи. У всіх членів нового

студентського колективу є можливість проявити себе, завоювати авторитет й

повагу одногрупників. Існує безліч різних критеріїв прояву особистості, зокрема,

поведінка, вчинки, стиль спілкування, творчі та професійні здібності.

Важлива роль на першому етапі відводиться й куратору, який допомагає

студентам адаптуватися до нових для них спеціальних умов, закласти підвалини

сприятливого клімату в групі. Із цією метою необхідно проводити адаптаційні

тренінги, масові заходи (концерти, КВК, екскурсії). Така робота допомагає

зменшити показники тривожності студентів-першокурсників. З’являються перші

ознаки здорових, успішних колективних груп.

Другим етапом адаптації є контакт з викладачем. Контакт з викладачем та

студентом буває логічний, психологічний, моральний. У сфері вищої освіти

переважає установка однакового підходу до всіх студентів. Першокурсника

необхідно навчити вчитися.

293

Професійна адаптація в умовах вузу є процесом формування в студентівінтересу до обраної професії, наполегливість в опануванні повним обсягом знань,умінь, навичок із професії, методикою та логікою науки. Перша сесія в студентавикликає стрес. Складання модуля виправдане, бо у випадку нескладання сесії,студент позбавляється стипендії та може бути відрахованим.

Поступивши до медичного вузу, студент зіштовхується з незвичним длянього розподілом пар. День може розпочинатися як з першої пари, так і з другоїабо третьої, а закінчуватися о 17 годині вечора. Пара триває півтори години, а це удва рази довше, ніж шкільний урок. До такого режиму зазвичай важко звикнути,тим більше, що практичні заняття проводяться на різних кафедрах, якірозташовані в різних корпусах.

Найважче, безперечно, доводиться тим студентам, хто мешкає вгуртожитку. Студент отримує повну свободу. Свобода – це, у першу чергу,самостійність. Самому доводиться відповідати за вчинки, слова та дії. Адже всіми різні, кожен створює свій власний клімат.

Як свідчить вищенаведене, нова обстановка, новий колектив, нові вимоги,невміння розпоряджатися вільним часом, коштами, комунікативні проблеми та ін.призводять до виникнення психологічних проблем у навчанні, спілкуванні зоднокурсниками та викладачами.

Якщо студент ще до вступу у ВНЗ твердо вирішив питання про вибірпрофесії, усвідомив її значення, позитивні та негативні фактори, то навчання уВНЗ буде цілеспрямованим і продуктивним, і адаптація буде здійснюватися безособливих труднощів.

Таким чином, успішна адаптація першокурсників до життя та навчання уВНЗ є підґрунтям подальшого розвитку кожного студента як особистості,майбутнього фахівця.

Список використаних джерел1. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Підручник для студентів

ВМНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації. Видавництво НОВА КНИГА. – 2001. – 254 с.2. Кузнецов П.С. Концепция социальной адаптации [Текст] / П.С.Кузнецов.

– Саратов: изд-во „Сарат. гос. у-т”. 2000. – 200 с.3. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості у межах і за межами

буденності. – К.: Либідь, 2003.

294

УДК [378(477):339.924(4)] (063)

В.В. Плахотнюк, студент групи ФБМОі15-3 ННІ фінансів, банківської справи;Науковий керівник:Р.А. Калениченко, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

АДАПТАЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ МИСЛЕННЯ

Різноманітні науки досліджують природу мислення: психологія, логіка,

нейронауки, кібернетика тощо. «Мислення — це процес моделювання

невипадкових відношень навколишнього середовища, в основу якого покладено

аксіоми». «Мислення — це найвищий щабель людського пізнання. Дозволяє

отримати знання про властивості та відношення реального світу, які не можуть

бути безпосередньо отримані на чуттєвому щаблі пізнання. Форми і закони

мислення вивчаються логікою, механізми його протікання — психологією на

нейрофізіологією. Кібернетика аналізує мислення з точки зору можливості

моделювання деяких мисленнєвих функцій» [1]. «Мислення — це процес

пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується узагальненням та

опосередкованим відображенням дійсності». Проте жодне з вищенаведених

визначень мислення не відповідає змісту філософського мислення, бо ці

визначення надто технічні і тому далекі від мислення у власному значенні цього

слова. Мета мислення — це досягнення очевидного та ясного (Декарт) за

допомогою формулювання певних визначень, понять, які становлять межу

мислення і не допускають, щоб воно рухалося по колу: «Мислення, швидше,

подібне на зупинку та спокій, ніж на рух. [2].

За Л. Флеком, мислительний колектив виникає навіть тоді, коли двоє чи

більше індивідів обмінюються своїми думками. Наступає певний момент, коли

кожен учасник колективу здатен висловити думки, які сам, чи в іншому

співтоваристві ніколи не зміг би сформулювати. Якщо дана ситуація існує

протягом певного часу, то з взаєморозуміння і нерозуміння виникає структура

мислення, що не належить вже жодному з даних індивідів, носієм і творцем якої є

даний невеликий колектив[3]. В давньому світі (в архаїчній культурі і культурі

295

давніх царств) людина була жорстко інтегрована в соціальну систему

самостійності, від неї не вимагалось, та вона і не допускалась, тому і особистості

в нашому розумінні, тобто самостійної в поведінці і маючої власне бачення

дійсності, не могло існувати. В античній культурі, де як відомо, міфологічні і

релігійні начала ослабли, а держава має обмежений вплив на людину, вперше

можна спостерігати самостійну поведінку людини. І, як наслідок, цього

підкреслює В.М. Розин, першу в історії людства особистість і появу античної

соціальної комунікації, в рамках якої, так би мовити, “на рівних” існували

особисті переконання поряд з суспільними[4].

Розгляд мислення як предмета психологічного дослідження передбачає

диференціацію психологічного аспекту від філософського і логічного. Наслідком

такої диференціації є акцентування уваги на таких моментах.

1. Психологія вивчає не мислення взагалі, а мислення конкретних людей у

його зумовленості історичним розвитком.

2. Психологію цікавлять більше не кінцеві результати мисленнєвої

діяльності (або її продукти), а той процес, який їх породжує.

3. Психологія досліджує не тільки наукове (понятійне) мислення, а й більш

прості форми (наочно-дійове, наочно-образне).

Більше того, на противагу логіці, яка вивчає так зване істинне (правильне)

мислення, психологія звертається до того, як реально здійснюється мислення, яке

не обов'язково правильне. Психолога цікавлять не тільки ті випадки, коли людина

адекватно відтворює у своєму мисленні реальні особливості об'єкта пізнання, але

й ті випадки, коли об'єкту приписуються властивості, яких ін реально не має. Крім

того, психологія вивчає порушене, викривлене мислення, яке виникає при певних

психічних захворюваннях[5].

Що стосується взаємодії і одночасно розмежування позицій біології ікібернетики у вивченні мислення, то слід констатувати таке.

1. Думка очевидно і безсумнівно пов'язана з мозковими процесами, але їївластивості і природу неможливо описати в термінах фізіологічних мозковихпроцесів. Чи можем ми стверджувати, наприклад, що зараз ми думаємо про щось,тому що працюють певні мозкові механізми, а в іншому випадку (коли ми будемодумати про щось інше) будуть задіяні інші мозкові структури (механізми). Таке

296

твердження є абсурдним, оскільки навіть спроби за записами ЕЕГ головногомозку розшифрувати, про що думає людина, були безуспішними.

2. Порівняно з кібернетикою, психологію цікавить специфіка людськогомислення, його відмінність від інформаційних процесів, які реалізуютьсясучасними технічними пристроями. У цьому плані людське мисленнярозглядається як особлива діяльність реального індивідуального суб'єкта, а томулюдське мислення не можна зводити до елементарних інформаційних процесів івважати програму роботи електронно-обчислювальної машини теорією мисленняі поведінки людини[6].

Отже, таким чином, предметом психологічного дослідження мисленнявиступає як процес, так і діяльність. Це означає, що мислення розгортається вчасі, включає в себе фази, етапи: початок, протікання, завершення. Мислення євиявом деякої активності суб'єкта, воно не лише спрямоване на відображеннязовнішнього світу, а й є відображенням активності суб'єкта (насамперед, йогомотивів та цілей). Мислення завжди суб'єктивне, навіть якщо воно правильновідображає світ. Тому завжди потрібно враховувати особливості мислення кожноїокремої людини. Адже мислення є одним з головних чинників, які впливають наадаптацію особистості.

Список використаних джерел1. Карівець І. Про мислення та мислителя // Філософські обрії. Науково-

теоретичний часопис.2. Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия?/ Пер. с фр. С.Н. Зенкина —

М., Санкт-Петербург., 1998. Надійшла до редакції 13.11.2016 р.3. Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди. Полтавський державний

педагогічний університет ім. В.Г.Короленка. — №8 — 2012 — С.35-45.4. Юркевич П. Історія філософії права. Програма лекцій // Юркевич П.

Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник. — Київ, 2015.— С.22-230.

5. Карівець І. Навчання філософії в середній школі та природа мислення //Філософські пошуки. Випуск ХVІ. — Львів-Одеса, 2014 — С.33-44.

6. Порус В.Н. Стиль научного мышления в когнитивно-методологическом,социологическом и психологическом аспектах // Познание в социальномконтексте. – М.: ИФРАН, 2014. – С. 63-79.

297

УДК 159.98:33(075.8)

С.О. Потапов, студент 2-го курсу, групиОБР-16-3 ННІ обліку, аналізу та аудиту;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПСИХОЛОГІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Економічна психологія є достатньо новою сферою економічної науки вУкраїні. Вона є надзвичайно актуальною та стрімко розвивається як наука.

Суттєвий внесок у розвиток економічної психології в Україні здійснилинаукові співробітники Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України підкерівництвом С.Д. Максименка. Психологічні аспекти в економічній діяльностідосліджували А.Аганбегян, Т.Заславська, А.Куликов, Г.Попов, В.Костакова,А.Китов. В сучасних реаліях розвиток раціональної економічної поведінкисуспільства займає особливе місце в світі, за цю проблему взялися видатніпсихологи, соціологи, економісти. Джордж Катона був першим, хто зосередивсвою увагу на наявності психологічних феноменів у економічних явищах іпроцесах. С. Малахов, один з перших радянських дослідників економічноїпсихології, в дискусії щодо її предмета звернув увагу на розвиток на Заходіпсихологічної економіки або поведінкової економіки та економічної психології.Він вбачав різницю між ними в методах дослідження. Психологічна економікавикористовує абстрактно-дедуктивний метод, а економічна психологія –конкретно-індуктивний. Водночас межі між психологічною економікою йекономічною психологією важко виявити, а їх предметні площиниперетинаються [1].

Економічну психологію можна визначити як галузь психології, що вивчаєпсихологічні особливості суб’єктів господарювання, якими можуть виступати якокрема особистість, так і сім’я, організація, держава або нація. Об’єктдослідження економічної психології може бути макро, мезо та мікро рівня.Предметом економічної психології виступає економічна свідомість, під якоюрозуміється вищий рівень відображення економічних відносин суспільнорозвинутою людиною. Складовими елементами предмета економічної психології

298

є також економічна поведінка, економічне мислення та економічнасамосвідомість суб’єктів економічної діяльності [2].

Економічна психологія спрямована на дослідження процесів і механізмів,що лежать в основі споживання або інших типів економічної поведінки, інасамперед переваг, виборів, ухвалень рішення й факторів, що впливають на них.Варто зазначити, що економічний підхід, передусім, розглядає економічнуповедінку як економічно доцільну, раціональну, спрямовану на максимізаціювигоди і мінімізацію витрат. Психологічний підхід розглядає економічнуповедінку як окремий елемент людського життя, далеко не єдиний і не завждинайголовніший. Для економіста ірраціональна поведінка – виняток, для психологавона – норма [3].

Економічна психологія майже не має своїх особливих методів. Вонавикористовує економічні методи та методи дослідження інших наук. Середметодів дослідження економічної психології можна виділити три основні групи:традиційно-психологічні методи – спостереження, експеримент, інтерв’ю,анкетування, математичні, статистичні методи; загальнонаукові методи – аналіз,синтез, моделювання, абстрагування, історичний метод; конкретні психолого-економічні методи – економіко-психологічний експеримент [4].

Отже,головним призначенням економічної психології є обґрунтування тієїчи іншої реакції людини на певні економічні процеси та явища, а також виявленняможливих напрямків її поведінки. Психологія економічної поведінки допомагаєзрозуміти людину як споживача, її бажання та мотиви.

Список використаних джерел1. Москаленко В. Сучасні напрямки досліджень в економічній психології /

Москаленко В. // Соціальна психологія. – 2004. – № 2 (4). – C.3-182. Актуальні проблеми психології: зб. наук. праць Інституту психології

ім. Г.С. Костюка НАПН України / [ред. кол. : С.Д. Максименко (гол. ред.) та ін.]. -К.: А.С.К., 2012.

3. Дослідження теоретичних засад економічної психології /Ю.В. Сидоренко, Г.О. Юмаєва // Формування ринкових відносин в Україні. -2014. - № 9. - С. 117-121.

4. Цирихова Н. В. Экономическая психология: история и современность /Н. В. Цирихова // Молодой ученый. – 2011. – №12. – Т.2. – С. 76-79.

299

УДК 159.9:33

Д.О. Родзін, студентка групи ЕКБ-17-1ННІ інформаційних технологій таменеджменту;Науковий керівник:О.В. Войтенко, к. психол. н., доцент,доцент кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ БІДНИХЯК УМОВА ЕКОНОМІЧНОЇ ДЕЗАДАПТАЦІЇ

На сьогоднішній день психологічна проблема бідності є досить актуальною

та має глобальний характер. Ця тема стала однією з найпопулярніших і

обговорюваних тем в суспільстві.

Досить багато сучасних філософів вважають психологію бідності

внутрішнім станом людини, який заважає їй жити на досить хорошому рівні.

Люди часто задаються питанням про те, чому суспільство поділяється на багатих і

бідних. Важливим питанням є те, чи прагне людина змінювати своє життя, адже

одні марнують свій час лежачи на дивані, а іншим, попри всі перешкоди та

негаразди, вдається розбагатіти [3].

Дослідженням психологічних проблем бідності займались такі вчені як

Адам Сміт, К. Муздибаєв, В. Антонюк, Ю. Архангельський, М. Селігман,

В. Куценко, В. Бевз, А. Колота, О. Палій, Л. Черенько, В. Яценко, Е. Лібанова,

О. Льюїс, С. Дятлова, Ю. Саєнко, Л. Черенько та інші.

Бідність – це стан людини, коли через нестачу матеріальних коштів вона

позбавлена їжі, нормального житла, одягу, медичного обслуговування, освіти,

можливості забезпечення своїх культурних і правових потреб. Вона являє собою

нездатність підтримувати мінімальний рівень життя, розпоряджатися своїми

грошима, правильно ставитись до матеріального благополуччя [1].

Вчені вважають бідність негативним чинником, який впливає на стан

здоров’я людини, також спричиняє посилений розвиток емоційних,

психологічних та поведінкових розладів [2].

300

Досить важливою психологічною особливістю бідності є оцінка і

самооцінка людей. З точки зору психологів суб’єктивна бідність є досить вагомою

і полягає в тому, чи вважає себе особа бідною. Значна частина людей визначає

наскільки вона є бідною порівнюючи себе з іншими. Це залежить від її оточення.

Якщо більшість її оточення є біднішими за неї, то вона може вважати себе

багатою, якщо ж навпаки, то їй здаватиметься, що вона є бідна і нездатна

забезпечити свою родину.

Однією з головних причиною бідності вбачають невисоку спроможність

знаходити сенс життя [3]. Існують люди, яким не цікаве їхнє майбутнє. Вони

живуть одним днем і не вміють раціонально використовувати свій час. Їм важко

спланувати своє майбутнє, оскільки вони не бачать перспектив на здобуття

успіху. Цим особам не важливе їхнє життя і таким чином вони не прагнуть

змінити своє становище.

Дуже часто навіть елементарна лінь стає причиною поганого фінансового

становища. Людина може говорити, що їй заважає розбагатіти наша влада,

теперішній уряд і взагалі в цій країні погано жити. Також можуть звинувачувати в

цьому батьків. Проте багато багатих людей починали свій шлях з бідності і на

сьогоднішній день вони стали досить успішними, змогли реалізувати себе в житті

та досягли своєї мети [1].

Наступною причиною бідності може бути жалість до себе. Люди, які самі

себе налаштували на бідність починають жаліти себе і вказують, що це ніби

долею судилось. Але жалість до себе може призвести тільки до отримання

низькооплачуваної роботи. Також в них існує консервативне мислення, тобто їм

притаманна властивість прибіднятися. Вони не оцінюють свої можливості, в той

час коли інші гордяться власними успіхами і йдуть вперед, удосконалюючи свої

можливості [1].

Частина осіб боїться змін у своєму житті, оскільки вважають, що вони

будуть нікому не потрібними. Інші не бажають бути активними, адже для того,

щоб досягти певної мети і отримати хороший результат потрібно докласти

неабиякі зусилля. Людина, яка зациклена на бідності, боїться шукати нову роботу,

301

адже вважає, що не впорається з нею, вона не впевнена і в неї нічого не вийде.

Оскільки особа пасивна, тому і бідна [1].

Бідність є надзвичайно складним й багатовимірним явищем, головною

проблемою якої є низький рівень доходів. Для психології бідності властивим є

поточні тимчасові переваги, коли люди живуть сьогоднішнім днем, обтяжуючи

себе відповідальністю за майбутнє дітей і онуків, країни. Сьогодні люди, попри

стільки умов і можливостей для фінансового благополуччя, страждають від

нестачі грошей. Причиною цього всього є психологія бідності [2].

Проблема бідності завжди буде стояти перед людством і здаватиметься

вічною. Спектр причин, які породжують її, є безмежним. Усунувши одну, може

з’явитись інша проблема. Особи, в яких стилем життя є бідність, будуть

вирізнятись низькою самоефективністю. Їм завжди притаманним буде

безпорадність і нахил до соціальних лінощів.

Список використаних джерел

1. Бутко М. П. Економічна психологія. [текст] навч. посіб. / За заг. ред.

Бутка М. П. / М. П. Бутко, А. П. Неживенко, Т. В. Пепа – К. : «Центр учбової

літератури», 2016. – 232 с.

2. Ложкин Г.В., Спасенников В.В. Экономическая психология. - К.: ВД

«Профессионал», 2006.- 400с.

3. Фергюсон Н. Восхождение денег / Н. Фергюсон ; перевод Коляндр А. –

М. : ACT; CORPUS, 2013. – 431 c.

302

УДК 314.5

В.А. Рутчик, студент групи ПБі-15-1ННІ права;Науковий керівник:О.Г. Льовкіна, д. філос. н., професор,завідувач кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ СІМ’Ї ТА ШЛЮБУВ СУЧАСНИХ УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ВИКЛИКІВ

Сучасна сім’я являє собою інститут, який насправді увесь час перебуває під

тиском соціально-економічних обставин і невпинно змінюється. Як

структуроформуюча система суспільного життя сім’я фокусує всі кардинальні

зрушення, що відбуваються у соціумі. У свою чергу сім’я, що традиційно

належить до базових цінностей у вітчизняній культурі, містить у собі могутній

потенціал впливу на процеси суспільного розвитку. Як свідчить історичний

досвід, потреби функціонування інституту сім’ї завжди були і є одним із

значущих факторів соціальних змін, а її роль як важливого буфера між індивідами

і соціальними змінами зростає саме у кризові періоди.

Сімейні відносини та сімейна життєдіяльність тісно вплетені у соціально-

економічну реальність, і стан інституту сім’ї є одним із найважливіших

індикаторів соціальної стабільності й благополуччя. З огляду на це наразі існує

нагальна потреба у поглибленому дослідженні стану сучасної української сім’ї й

виконання нею своїх основних функцій, процесів формування сімейного складу

населення, матеріального становища різних 6 типів сімей (домогосподарств),

специфіки сімейних відносин, взаємодії сім’ї з іншими соціальними інститутами,

впливу соціально-економічних явищ та процесів (у тому числі кризових) на

життєдіяльність сімей в Україні тощо.

Відповідно до ст. 32 Конституції України [1], ніхто не може зазнавати

втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених

Конституцією України.

Відповідно до ст. 51 Конституції України [1], шлюб ґрунтується на вільній

згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та

303

сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти

зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство,

материнство і батьківство охороняються державою.

Питання побудови основ і захисту сімейних і шлюбних відносин закріплене

головним нормативно-правовим актом. Законодавець зазначає, що держава

захищає будь яке втручання в сімейні відносини і надає рівні права усім членам

родинних відносин.

За минулий рік утворилося майже на 70 тисяч менше шлюбів Стало відомо,

що у 2016 році українці рідше одружувалися і найчастіше розлучалися. Такі дані

про укладення актів цивільного стану надав Мінюст. Також зафіксовано, в яких

регіонах країни люди частіше за все узаконюють відносини, а де сім'ї частіше

розпадаються, передає "Сегодня". У 2015 році зменшувалася як кількість шлюбів,

так і кількість розлучень. Однак у 2016-му тенденції змінилися. За минулий рік в

Україні утворилося 229,45 тис. нових сімей - це на 69,6 тис. менше, ніж у 2015

році (299 тис. укладених шлюбів). Кількість розлучень за 2016 рік незначно

зросла - на 1,2 тис. (35,46 тис. в 2016-му порівняно з 34,2 тис. в 2015-м). Експерти

переконані, що такі результати пов'язані з ситуацією в країні [2, c.1].

У Європейському Союзі на рік припадає 1 мільйон розлучень (в день 6 тис.

шлюбів і 2,7 тис. розлучень) і порожніх будинків (7 з 10 європейських родин не

мають дітей). У США 53% шлюбів закінчуються розлученням (кожні 6 секунд). В

Росії більша половина шлюбів розривається, а це 52% (2015) і 62% (2016). В

Україні 45-59% (2015-2016) з укладених шлюбів розпадаються, з них 50-60%

розпадаються на ранніх етапах спільного життя (від 3 міс. до 2 років). 30%

розлучень є у західних регіонах України, а 70% у східних. Таке соціальне лихо

впливає і на християнські подружжя. Православні Церкви надають розлучення на

підставі певних важких провин, за ними слідує Католицька Церква. Псевдо папа

Франциск цього, 2017 року, дав розпорядження про полегшення процедури

розлучень [2, c.2].

Порівнюючи поведінку подружжя в щасливих і конфліктних шлюбах варто

зазначити, що в щасливих позитивні висловлювання на адресу партнери суттєво

переважають над негативними і особливо над критичними. Для гармонійних

304

шлюбів характерне переважання позитивних невербальних і поведінкових актів

(наприклад, поцілунки, подарунки, допомога).

Умовою нормального функціонування й розвитку шлюбу є наявність у

чоловіка і дружини різноманітних ціннісних орієнтацій. Різноманіття систем

цінностей служить природною базою для індивідуалізації особистості, а тому

система, що забезпечує таке різноманіття, володіє, крім усього іншого,

найбільшою стійкістю. Нерідко серед визначальних умов благополуччя шлюбу

виступає шлюбна мотивація. Мотиви вступу в шлюб визначають структуру і зміст

відносин подружжя, а в результаті - стійкість шлюбу. Деякі дослідники виділяють

окремою умовою успішності функціонування сім’ї можливість особистісного

розвитку кожного з членів подружньої діади, подружжя як особистостей.

Розгляд розподілу сімей за їх типами свідчить, що у сімейному складі

населення України безумовно переважають прості (нуклеарні) сім’ї, які

складаються з подружньої пари з дітьми та без дітей. На момент останнього

перепису населення їх частка становила 56,2% від усіх сімейних домогосподарств.

Найбільшою мірою в Україні скоротилась у цілому за досліджуваний період

частка найпоширеніших сімей, які складаються з однієї шлюбної пари з дітьми та

без дітей (нуклеарних). Проста нуклеарна сім’я переходить до іншого типу й

утворює розширену, коли діти беруть шлюб, а жити залишаються разом з

батьками [3, c.21].

У незалежній Україні багатодітні сім’ї є взагалі радше винятком і їх частка

постійно знижується. Навіть до набуття Україною незалежності, у часи відносно

стабільного економічного розвитку багатодітні сім’ї асоціювалися з матеріально

неблагополучними. До родин, в яких виховується більше трьох дітей, населення

ставиться з пересторогою. Так, за даними соціально-демографічного обстеження

«Сім’я і діти», проведеного у 2008 р., більш ніж чверть опитаних ставляться до

багатодітної родини негативно або співчутливо. Досліджуючи зміни, яких зазнав

сімейний склад населення України слід зазначити, що сімейна структура

змінюється відповідно до змін та потреб суспільства. Поширення нуклеарних

сімей пов’язано з індустріалізацією суспільства та мобільним способом життя. На

зниження дітності сімей впливають економічні негаразди, невпевненість у

майбутньому (власному та своїх дітей), бажання досягти високого матеріального

305

рівня, емансипація жінок, поширення розлучуваності та безшлюбної

народжуваності [4, c.84].

Основною причиною розлучення в Україні називають алкоголізм,

вимушену розлуку та нестатки. Людмила Слюсар, провідний науковий

співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи

НАНУ визначила п’ятірку причин розірвання шлюбу. На першому місці стоїть

алкоголізм - із цієї причини розпадається кожна п'ята родина. Це не дивно, адже,

скажімо, 2012 року Україна посіла третє місце в світі за середнім споживанням

горілки на особу після Росії та Білорусі. У 15% випадків розлучаються на грунті

матеріальних труднощів, у 12% - через зраду та ревнощі. 5% сімей розпадаються

через незадоволення сексуальними стосунками і стільки ж - через несприятиві

житлові умови. А близько 4% розлучень стається з причини неможливості мати

дітей [5, c.2].

Закінчення подружніх відносин – це не проста зміна сімейного статусулюдини, вона спричиняє зміну всього укладу його життя – економічного,соціального, сексуального. Тому дане явище є однозначно негативним длясуспільства. Для покращення ситуації потрібно виховувати у підростаючогопокоління етичні основи сім’ї та моральні засади. Головним є власнеусвідомлення людиною чи людьми, які збираються одружитися, важливостінормальних сімейних стосунків, важливості сім’ї в житті та її благополуччя. Босім’я є найважливішим соціальним інститутом держави і відіграє найважливішуроль в житті кожної людини.

Список використаних джерел1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96 // База

даних «Законодавство України» / ВР України.URL:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80/paran4761#n4761(дата звернення 20.02.2018).

2. Частіше розлучаються: Стало відомо, скільки українців одружилися ірозлучилися в 2016 році Повний текст читайте тут:https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/stalo-izvestno-skolko-ukraintsev-zhenilis-1486023579.html [Електронний ресурс] // РБК-Україна. – 2017. – Режим доступудо ресурсу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/stalo-izvestno-skolko-ukraintsev-zhenilis-1486023579.html.

306

3.Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України. Сім’я та

сімейні відносини в Україні: сучасний стан і тенденції розвитку / Інститут

демографії та соціальних досліджень НАН України. – Київ: ТОВ «Основа-Принт»,

2009. – 248 с.

4. Дуткевич Т. В. Конфліктологія з основами психології управління:

навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – с. 105 – 113.

5. Мороз М. А. Україна - на першому місці в Європі за кількістю розлучень

Читайте більше тут: http://expres.ua/main/2015/08/23/148726-ukrayina-pershomu-

misci-yevropi-kilkistyu-rozluchen [Електронний ресурс] / М. А. Мороз // газета

"Експрес" Читайте більше тут: http://expres.ua/main/2015/08/23/148726-ukrayina-

pershomu-misci-yevropi-kilkistyu-rozluchen. – 2015. – Режим доступу до ресурсу:

http://expres.ua/main/2015/08/23/148726-ukrayina-pershomu-misci-yevropi-kilkistyu-

rozluchen.

УДК 378.141.2:316.614

В.В. Савчук, студентка ННІ обліку,аналізу та аудиту Університету ДФСУкраїни;Науковий керівник:Г.Ю. Мустафаєв, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

АДАПТАЦІЯ СТУДЕНТА ДО НАВЧАННЯ

На сьогодні досить актуальним є поняття адаптації, оскільки вона є дуже

важливою атрибутивною характеристикою будь-якого живого організму.

Вивченням та вирішенням питання адаптації займалися такі науковці, як

І.І. Галецька, В.П. Каземіренко, Н.Є. Герасімова, А.В. Першина та інші.

Можна стверджувати, що адаптація – це багатосторонній та серйозний

процес. Дуже багато наук і напрямків інтегровано в пізнання та розробки цієї

тематики та проблематики. Основні з цих наук звичайно – психологія та

соціологія. Щоб більш детально розглянути цю тему, ми розглянемо два базових

307

підходи: психологічний і соціологічний, і дізнаємося як вони впливають на

адаптацію студента до навчання. А також з’ясуємо, як вони пов’язані між собою.

Перший підхід – психологічний. Психологічна адаптація проявляється в

пристосуванні кожної людини до присутніх у суспільстві вимог в процесі

узгодження індивідуальних переконань, цінностей та суспільних норм.

Другий підхід – соціологічний. Соціальна адаптація – це інтеграція людини

в суспільство, у процесі якої відбувається формування самосвідомості й рольової

поведінки, здатності до самоконтролю й адекватних зв'язків та стосунків[1, c. 91].

Розглянемо адаптацію студентів до навчання у ВНЗ. Що ж собою являє

процес адаптації? Перш за все – це активність самого суб’єкта діяльності, в

нашому випадку студента, яка передбачає самостійну постановку завдань і

пошуку власного вирішення цих завдань.

Адаптація студента до навчання у вищому навчальному закладі є дуже

складним і досить довгим процесом, адже відбувається протягом періоду

перебування студента у стінах ВНЗ. Із вступом до вищого навчального закладу

змінюється соціальна роль особистості з учня на студента, який зорієнтований на

певну професію і щоб неї досягти студент повинен розвиватися, отримувати нові

знання, що являє процес адаптації до нових умов[2, c. 127].

На думку В.П.Каземіренка, соціально-психологічна адаптація студентів в

середовищі ВНЗ охоплює:

1) Професійно-фахову адаптацію, що зумовлює пристосування до змісту,

умов та самостійної організації навчальної діяльності, формування навичок та

спрямувань у навчальній і науковій роботі;

2) Активне чи пасивне пристосування особистості до оточення, побудова

стосунків і взаємин у студентських групах, формування стилю особистісної

поведінки;

3) Соціально-фахову адаптацію як прийняття суспільних вимог до

майбутньої професійної діяльності[3, с. 76].

Н.Є.Герасімова виділяє чинники професіональної, біологічної, соціальної,

психологічної адаптації. Розглянемо основні на мою думку психологічні та

соціальні чинники.

308

Чинники соціальної адаптації: рівень розвитку духовності індивіда; рівень

соціальної й моральної зрілості; рівень культури поведінки; бажання брати участь

у соціальному житті навчального закладу; комунікативні властивості індивіда;

вироблення особистісного стилю поведінки, здатність до її кореляції; реалізація у

навчальному закладі принципів педагогіки співробітництва та ін.

Чинники психологічної адаптації: успішність (неуспішність) професійної,

соціальної та біологічної адаптації (професійне самовизначення, соціальний

статус, сформованість соціально-значимих здібностей, якостей, становище в

колективі, задоволення (незадоволення) особистим статусом, можливість прояву

індивідуальності та ін.); особливості характеру і якості особистості; вміння

здійснювати психологічну саморегуляцію поведінки й діяльності та ін.[2, c.130].

Тобто проаналізувавши всі чинники та загалом психологічну і соціологічну

адаптації, можна зробити висновки, що студент і людина загалом постійно

знаходяться під впливом різних чинників, які можуть як негативно, так і

позитивно впливати на особу. Тому для адаптації та ефективності роботи в першу

чергу потрібно саморозвиватися та пристосовуватися до різних умов.

Адаптація – це дуже серйозна тема, яка цікавить науковців дуже давно. І я

вважаю, що науки повинні працювати злагоджено, адже тоді можна досягти

хороших результатів по вивченню даного питання. Адже, якщо використовувати

правильні підходи до адаптації, то можна досягти високих результатів. А якщо це

стосується студентів, то мова йде про підготовку висококваліфікованих

працівників у майбутньому, які будуть впевнено йти до своєї мети.

Список використаних джерел

1. Галецька І.І. Психологічні чинники соціальної адаптації / І.І. Галецька //

Соціогуманітарні проблеми людини. – 2005. – № 1. – С. 91–100.

2. Першина А. В. Психологічні чинники адаптації студентів до навчання у

ВНЗ //Міжнародний науковий форум: соціологія, психологія, педагогіка,

менеджмент. – 2011. – №. 5. – С. 124-135.

3. Каземіренко В.П. Програма дослідження психолого-соціальних чинників

адаптації молодої людини до навчання у ВНЗ та майбутньої професії // Практична

психологія та соціальна робота. – 2004. – № 6. - С.76-78.

309

УДК 378.015.3Л.В. Таргонська, студентка Університетудержавної фіскальної служби України;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

АДАПТАЦІЯ СТУДЕНТІВ ДО НАВЧАННЯ У ВНЗ

1. Адаптація у широкому розумінні розглядається як цілісний комплекс

реакцій живих систем, що мають активний цілеспрямований характер, які

сприяють не тільки підтримці динамічної рівноваги в даних умовах середовища

(гомеостазіс), але й забезпечують можливість еволюції при їхній зміні

(гомеорезіс). адаптацію студента до навчання у вузі як процес пристосування

особистісних якостей до умов даного вузу і формування на цій основі нових

особистісних соціально і професійно значущих якостей, що забезпечують

реалізацію особистісного потенціалу студентів.

Аналіз основних характеристик та факторів адаптації студентів дозволив на

їх основі виділити концептуальну модель вивчення адаптації у вузі, яка включає

компоненти адаптації такі як: адаптація до навчання та адаптація до професійної

діяльності (критерії адаптації - об’єктивні та суб’єктивні та фактори адаптації –

соціальні та особистісні). Причому зв’язки між представленими напрямками

вивчення підкреслюють важливість особистісного фактора, його представленність

в компонентах, критеріях, стадіях адаптації. В той же час залишаються

недостатньо вивченими, розрізненими аспекти індивідуально-типологічних

проявів адаптації, трансформація характеристик адаптації та зв’язок їх зі змінами

особистості в процесі адаптації як етапу особистісного розвитку, що й зумовило

вибір напрямку дослідження.

На мою думку, процес адаптації студента є довготривалим, адже він

відбувається впродовж усього періоду навчання та має свої позитивні та негативні

сторони. Часто відбувається він неоднорідно, з певними загостреннями і спадами.

І, складним та дуже важливим є спостереження за перебігом цього процесу задля

310

виявлення певних закономірностей і вироблення відповідних засобів і методів

полегшення його перебігу, бо студент має проявити себе і мати підтримку з боку

оточуючих у своїх починаннях та досягненнях.

2. Адаптація відбувається за рахунок різних психологічних механізмів,

ґрунтуючись зокрема на властивостях особистості студентів (ціннісних

орієнтаціях, рівні суб’єктивного контролю, мотиваційній спрямованості,

тривожності), що мають індивідуальний прояв в психофізіологічному стані

студентів, у ставленні до навчання, в особливостях соціальної взаємодії і

одночасно самі зазнають змін в ході даного процесу в залежності від стадій,

характеру та форм адаптації. Слід відмітити, що на 2-му курсі, тобто на стадії

адаптування, знижується кількість студентів з середнім рівнем психічної

активності, в той час як за іншими показниками (інтерес, емоційний тонус,

напруження, комфортність) виразність їх представленості збільшується.

В цілому, за всіма показниками, крім інтересу, спостерігається практично

однозначна тенденція збільшення у відсотках кількості студентів з середнім

рівнем виразності цих показників, порівняно з низьким рівнем, що свідчить про

покращення комфортності, емоційного тонусу, психічної активності студентів від

першого до четвертого курсу. Відмічається також падіння рівня реактивної

тривожності (в межах середнього) від першого до четвертого курсу.

Я вважаю, що саме покращенням психічного стану студентів та зниження їх

тривожності від першого по четвертий курс свідчить про зміну змісту динаміки

успішності студентів, тобто падіння її показників від першого по третій курс і

поява тенденції її підвищення на 4-му курсі, як наполеглива спрямованість на

професійну спеціалізацію.

Ступінь виразності динаміки показників психічної активації, інтересу,емоційного тонусу, напруження й комфортності (%)

(n = 150 осіб)Психічнаактивація Інтерес Емоційний

Тонус Напруження Комфортність

Кур

си

Низький

Середній

Низький

Середній

Ннизький

Середній

Низький

Середній

Низький

Середній

1 71,3 28,7 74,6 25,4 82,5 17,5 72,5 27,5 87,4 12,62 83,4 16,6 68,3 31,7 75,6 24,4 58,7 41,3 84,2 15,83 73,7 26,3 84,2 15,8 77,4 22,6 71,3 28,7 86,5 13,54 72,4 27,6 86,5 13,5 68,9 31,1 65,8 34,2 76,7 23,3

311

Якщо аналізувати контроль студентів то свідчить, що екстернальний локус

контролю переважає над інтернальним. Проте, вже починаючи з другого курсу

відсоток показників інтернальності відносно збільшується, що характерно і для

четвертого курсу. Зміну відношень екстернальність – інтернальність я розглядала

в аспекті особистісного зростання.

3. Аналіз соціально-психологічних проявів адаптації студентів, слід

відмітити наявність зміни стратегій поведінки в конфлікті на різних стадіях

адаптації, падіння суперництва і ріст компромісу від 1-го по 4-й курс навчання за

методикою К.Томаса та зміни у рівнях вираженості конфліктності студентів, що

може бути пов’язано зі змістовими характеристиками адаптації, зі змінами

домінуючих форм адаптації (від формальної до дидактичної і потім до змішаної –

суспільно-дидактичної на стадії попередньої адаптації до професії). Адаптація до

умов вузу і навчальної діяльності – це складний процес, що містить ряд

труднощів у саморегулюванні поведінки і діяльності, в організації розумової

праці, у соціальній самостійності (відхід від родини), у неготовності до засвоєння

обраної професії.

Отже, провівши теоретичні дослідження я дійшла висновку, що незважаючи

на певну кількість наукових праць з проблеми адаптації студентів до навчання у

вищих навчальних закладах, вона розроблена недостатньо. У психології існують

різні погляди на дану проблему, та де акцент робиться на різні домінуючі

компоненти даного феномену. Більшою проблемою спостерігається у вивченні

проблеми іноземних студентів до навчання у ВНЗ України. Це питання нове у

даній галузі психології, а тому вимагає більш досконалого не тільки

теоретичного, а й практичного вивчення, що й є метою наукової діяльності

обізнаних психологів нашої держави.

Список використаних джерел

1. Алексєєва Т.В. Вплив особистісних характеристик студентської молоді на

розвиток процесу адаптації до навчання. // Вісник Харківського університету.

Сер.Психологія. – Харків: ХНУ. – 2002. – №550. – Ч.1. – С.7-10.;

312

2. Каземіренко В.П. Програма дослідження психолого-соціальних чинників

адаптації молодої людини до навчання у ВНЗ та майбутньої професії // Практична

психологія та соціальна робота. – 2004. –№ 6, с.17;

3. Ворожбит С.А. Вплив особливостей інтелекту на процес успішної

адаптації студентів до університету // Проблеми загальної та педагогічної

психології. – 2006. – Т. 8. – Вип. 7, с.41.

УДК 376.5О.П. Химорода, студентка ННІ обліку, аналізута аудиту Університету ДФС України;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент, професоркафедри психології та соціології УніверситетуДФС України

АДАПТАЦІЯ ПЕРШОКУРСНИКІВ ДО НАВЧАННЯУ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Освіта в сучасному світі відіграє роль фактора набуття людиною певних

корисних навичок та якостей і, в той же час, викорінення негативних – такий

підхід є важливим чинником впливу на формування особистості та її розвиток у

суспільстві. В процесі навчання людина намагається адаптуватися до незвичних

нових соціальних умов, де вона отримує певні навички та знання, які згодом

допоможуть у житті.

Проаналізована наукова література вказує на те, що в останній час питання

адаптації студентів до навчання в умовах вищого навчального закладу є досить

актуальним у дослідженнях проблем формування особистості майбутнього

фахівця. Цим питанням займалися такі вчені: О. Безпалько, І Зверєва, Л. Коваль,

А.Мудрик та інші.

Студентам-першокурсникам досить важко адаптуватися до нових

соціальних умов. Саме на першому курсі університету студент потрапляє в новий

колектив, нові життєві ситуації, а в більшості випадків, в нове місто, де не

отримує достатньої підтримки.

313

Проблема адаптації, зазвичай, загострюється в кризові періоди соціальної

нестабільності. Сьогодні суспільство знову опинилось в кризовій ситуації, тож

питання про адаптаційну поведінку людини та її формування набули значної ваги.

Дж. Дьюї вважав, що підготовка молоді до професійної діяльності є одною з

вирішальних умов розвитку держави і вдосконалення суспільства. Вчений

наполягав на тезі про те, що вміння людини адаптуватися до різних ситуацій в

житті є її особистий успіх та власне благополуччя [ 3, c. 77].

Вчені виділяють такі форми пристосування особистості до кардинально

нових умов навколишнього середовища:

- формальна адаптація – це лише інформаційна обізнаність людини про те,

що відбувається в суспільному житті, усвідомлення своїх прав та обов’язків,

умов та вимог, що ставляться перед нею;

- соціально-психологічна адаптація – зміна наявних навичок і звичок,

процес внутрішньої інтеграції людини та її об’єднання з навколишнім світом,

пристосування до нових умов та оточення;

- дидактична адаптація – готовність людини до зміни та пристосування до

нових організаційних форм навчання, спілкування та значного збільшення

інформації;

- особистісно-психологічна адаптація – це безпосередньо пристосування

людини до нових соціальних умов та опанування своєї нової позиції у

суспільстві [2, c. 118].

Досліджуючи питання адаптації першокурсників до нових умов навчання

можна зазначити, що адаптаційний період, що починається з перших днів

навчання, є найважливішим етапом, адже саме на цьому етапі відбувається

«активне, творче пристосування студентів нового прийому до умов вищої школи,

в процесі якого в студентів формуються оптимальні взаємини, покликання до

обраної професії, раціональний колективний режим праці та побуту» [1, с. 62].

Проте не у всіх студентів процес адаптації проходить однаково. Залежно від

активності особистості період адаптації може бути двох видів:

1. Активне адаптування;

314

2. Пасивне адаптування, при якому особистість без заперечень приймає цілі

та цінності соціальної групи.

Також, залежно від швидкості адаптації та її результатів розрізняються такі

типи адаптації:

- перший тип характеризується емоційною стійкістю та не конфліктністю

студента, успішним його входженням до колективу. Студент з таким типом

адаптації легко пристосовується до нових умов та швидко виробляє стратегію

власної поведінки.

- другий тип характеризується залежністю від середовища та соціального

оточення. В такому випадку частіше трапляються ускладнення як в організації

навчання студента, так і процесі праці, відпочинку і спілкування.

- третій тип адаптації характеризується важкістю адаптації через особисті

психологічні переконання та особливості, великою залежністю від групи.

Поведінка студента з таким типом адаптації зазвичай є конфліктною, емоційно

нестійкою, з неадекватною реакцією вимоги навчального процесу [2, c. 122].

При вступі до вищого навчального закладу студент стикається зі змінами

навчально-виховного процесу. Для першокурсника цей процес є досить складним

і супроводжується труднощами психічно-педагогічного характеру, а саме:

негативні переживання, що пов’язані з сумом за рідною домівкою, сім’єю,

друзями, школою, емоційне та фізичне перенапруження, невміння здійснювати

саморегуляцію поведінки.

Для підкреслення важливості проблеми адаптації вчені запропонували

поняття «адаптаційний синдром». Адаптаційний синдром – це ті реакції

особистості, що мають захисний характер і виникають у відповідь на впливи

навколишнього середовища.

Якщо адаптація відбулася, починається процес індивідуалізації студента,

формується особистий стиль розумової діяльності, з’являється настанова на

розвиток індивідуальних якостей. Досить важливим є процес усвідомлення

студентом своїх індивідуальних властивостей і використання їх у подальшому для

отримання позитивних результатів.

315

Отже, успіх адаптаційного періоду студентів-першокурсників – це показник

готовності до навчання, майбутньої професійної діяльності, розвиток особистості,

реалізація професійних намірів, нова соціальна ситуація розвитку студента, що

визначається зміною і закріпленням його нового соціального статусу.

Список використаних джерел

1. Плотнікова О. Важливість використання індивідуальних особливостей

першокурсників у період дидактичної адаптації. – К., 2001. – 146 с. – (№10).

2. Подоляк Л. Г. Психологія вищої школи: Підручник / Л. Г. Подоляк,

В.І. Юрченко. – Київ: Каравела, 2008. – 352 с. – (2).

3. Радіонова І. О. Сучасна американська філософія освіти та виховання.

Тематичні поля та парадигмально-концептуальні побудови. / І. О. Радіонова. –

Харків, 2000. – 187 с.

УДК 159.923.2 + 316.6 + 364.62

М.В. Хмилівський, студент групи ОБР-16-3 ННІ обліку, аналізу та аудитуУніверситету ДФС України;Науковий керівник:

РОЛЬ ПСИХОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДЕЙВ УМОВАХ КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Актуальність проблеми психологічної та соціальної адаптації в умовах

кризового суспільства досить поширена тема для дослідження.

Кризовий період розвитку суспільства означає соціальну ситуацію,

породжену гострим конфліктом між новим змістом і старою формою в

розгортанні суспільних процесів. Криза виявляється у відсутності успіхів у

діяльності, в некерованості соціальної системи, в активній відмові від багатьох

чинників минулого, що спричинює руйнування старої структури суспільних

316

відносин. Особистості в кризовий період важко зробити значущий внесок у

розвиток соціуму, оскільки зміни відбуваються занадто швидко і всі сили людина

вкладає в максимальну адаптацію до оновленого середовища [1].

Особистість — це конкретна людина, яка є представником певного

суспільства, певної соціальної групи, займається конкретним видом діяльності,

усвідомлює своє ставлення до навколишнього світу і наділена певними

індивідуально-психологічними відмінностями.

Кожен із нас зміг би зробити свій внесок у розвиток соціуму, но більшість

людей не мають уявлення щодо цього.

Кризове суспільство – це те середовище, в якому ми зараз живемо. Щоб

змінити суспільство потрібен «гуру», це та людина, яка направить всіх на

саморозвиток і водночас розвиток суспільства. Тому що, вихід із кризового

становища у суспільстві це головна мета країни. Якщо кожна людина буде

досконало знати своє місце у соціумі, тоді розвиток країни прискориться.

Передусім потрібно знати певні правила та психологічні чинники для

розвитку особистості. Був проведений експеримент з дослідження саморозвитку

людини. Експеримент був проведений на студентах 2-го курсу, ми запропонували

їм стати «надлюдиною» за сто днів, кожного дня ми давали певні завдання, які

допомагали розвиватися. Спочатку простіші - перших десять днів, потім

складніші – тридцять днів, за останні шістдесят днів давали дуже складні

завдання для другого курсу.

Після закінчення експерименту нам були відомі такі результати: на початку

всі студенти склали список своїх мрій (20 мрій), після закінчення всі студенти

досягли своїх цілей та втілили в життя свої мрії. Після закінчення експерименту

пройшло два місяці, та ми навідалися у той університет і були вражені, всі

студенти 2-го курсу займали, які відповідали розвитку та вдосконалення

університету, який за два місяці піднявся на двадцять місць в рейтингу найкращих

університетів України.

Для студентів – університет був, як країна для суспільства, вони хотіли

досягти успіху та зробили це. В результаті вони самовдосконалилися та

317

вдосконалили свій університет. Теж саме можна і зробити з суспільством, яке

розпочне розвивати свою країну.

Отже, маючи певний ресурс та певні можливості, можна взяти

відповідальність за розвиток країни. Наший соціум не тільки вирішить проблему з

кризою суспільства, а і вирішить всі проблеми на глобальному рівні.

Список використаних джерел

1. Нестеренко Г.О. Н561 Особистість у нелінійному суспільстві:

Монографія. – Запоріжжя: Просвіта, 2004. – 140 с

УДК 101.1:316.6(14)

Є.Я. Чунарьова, студентка групи ПБ-16-3ННІ права;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології та соціологіїУніверситету ДФС України

ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ АДАПТАЦІЇ ТА СОЦІАЛІЗАЦЇ ОСОБИСТОСТІ

(ДУМКИ НАУКОВЦІВ)

Термін «адаптація» використовується в різних галузях наукового знання,

однак ще не вироблено єдиної думки про його зміст. Так, одні автори розглядають

адаптацію як процес, результат «пристосування», а інші як «взаємодію» людини з

людиною (певним колективом, групою) або як «взаємодію» людини і

середовища [1, с. 136]. Проте аналіз літератури засвідчує недостатність уваги

науковців саме до проблеми розробки соціальних моделей адаптації, визначення її

основних чинників [2, c. 5].

З точки зору П. Кузнецова, адаптація – це процес установлення

відповідностей між рівнем актуальних проблем особистості та рівнем їх

задоволення [2, с. 59]. Виходячи із соціально-педагогічної точки зору, соціалізація

відображає шлях формування особистості в конкретному соціокультурному

середовищі.

318

В сучасній науці процес соціалізації визначається, як процес засвоєння

соціальних стандартів поведінки, ціннісних орієнтацій, гармонізації

взаємозв’язків із новим середовищем та активного відтворення набутого

соціального досвіду у власній діяльності та спілкуванні. Соціалізація особистості

являє собою складний, багатоплановий, суперечливий процес взаємодії індивіда і

суспільства. Загальновідомо, що особистість – це людська індивідуальність, яка

виступає як суб’єкт пізнання і перетворення світу. Відомий учений Г. Костюк

наголошує на тому, що процес соціалізації ніколи не завершується, він

продовжується безперервно протягом усього життя. Йому властива внутрішня

динаміка здобутків і втрат, безмежність саморозкриття особистості [3, с. 112].

У радянській науці перші дослідження проблем соціалізації з’явилися

наприкінці 60-х років XX століття. Увага акцентувалася, перш за все, на тому, що

це процес засвоєння соціальних норм та цінностей. Б. Паригін, який співвідносить

соціалізацію з усім перебігом історичного розвитку людства, зазначав, що не

лише виникнення людини, виокремлення її зі світу тварин, але й загальний

перебіг розвитку людства був процесом соціалізації. З його точки зору,

соціалізація становить “багатогранний процес, який містить у собі як біологічні

передумови, так і безпосередньо саме входження індивіда в соціальне середовище

та передбачає соціальне пізнання, соціальне спілкування, опанування навичок

практичної діяльності, включаючи як предметний світ речей, так і всю сукупність

соціальних функцій, ролей, норм, обов’язків тощо, активну перебудову

навколишнього (як предметного, так і соціального) світу” [4, с. 165].

В. Сухомлинський, торкаючись проблеми соціального становлення

особистості, влучно зауважив, що “у людині її людські риси формуються лише

тому, що з першого подиху свого життя вона – істота суспільна. Суспільна

сутність людини виявляється в її стосунках, взаєминах з іншими людьми.

Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи у стосунки з людьми, які

задовольняють її матеріальні та духовні потреби, дитина залучається до

суспільства, стає його членом”. За словами В. Сухомлинського, найтонші,

найчутливіші корінці правильної соціалізації знаходяться у почуттях і

переживаннях, “вони – ніби малесенький магніт, закладений у дитячій істоті, який

319

притягує її до інших людей, робить її чутливішою, сприйнятливішою до слів,

навчань, ідей, настанов” [5, с. 451].

М. Рожков розглядає соціалізацію з позиції подвійного завдання: соціальної

адаптації та соціальної автономізації, де соціальна адаптація покликана

забезпечити активне пристосування особистості до соціального середовища, а

соціальна автономізація – стійкість стосовно неї, реалізацію власної “Я-концепції”

[3, с.225].

Становлення особистості як суспільної істоти, під час якого складаються

різноманітні зв’язки особистості із суспільством, засвоюються орієнтації,

цінності, норми, відбувається розвиток особистісних властивостей, формується

активність і цілісність особистості, набувається соціальний досвід, що

нагромаджений людством за весь період розвитку, М. Лукашевич розглядає як

процес її соціалізації [6, с. 135].

Слушною є думка С. Литвиненко, що особистість настільки соціально

успішна, наскільки вона адаптивна, адже за кожною соціальною роллю стоять

певні нормативи, а простір соціальних ролей та соціальних відносин –

середовище, в якому особистість адаптується. Відтак, людина є суб’єктом

соціального розвитку. Але вона водночас є і суб’єктом саморозвитку, тому

соціалізація відбувається тим успішніше, чим активнішою є участь людини у

творчо-перетворювальній суспільній діяльності [7, с. 216-219].

Більшість авторів схильні розглядати соціалізацію, як структурно цілісну і

цілеспрямовану систему, що включає різні компоненти. Система соціалізації

може бути представлена трьома складовими: єдністю цілей, способами

соціалізації (зміст, засоби) і результатами. Людина, як елемент цієї системи,

проходить у процесі соціалізації певні етапи. По суті ці етапи містять у своїй

основі процес пізнання: від сприйняття через співвіднесення отриманої

інформації до вироблення і формування ціннісних орієнтацій, які ведуть за собою

вчинки і оцінку своєї діяльності. Із позиції цілеспрямованості процес соціалізації

особистості розглядають, як педагогічну систему. Тоді основними компонентами

структури соціалізації будуть мета, засоби, зміст, об’єкт, суб’єкт.

320

Основний компонент – мета, існує не сама по собі, а включається в усі

засоби соціалізації: декларується в освітньо-комунікативних формах, виражена в

нормативних зразках, стереотипах і традиціях, проявляється в якості стимулів і

регуляторів поведінки. У педагогічному сенсі розуміння цієї особливості мети

допомагає вийти на особистісний план соціалізації, на виборчі дії особистості в

системі «мета–мотив», які складають предмет виховання і самовиховання.

Засоби соціалізації розглядаються на трьох рівнях: факторному (соціально-

політичне життя суспільства, етно-культурні умови, демографічна ситуація);

інституційному (сім’я, суспільство однолітків, школа, релігійні організації, засоби

масової комунікації) та нарівні відносин. Зміст процесу соціалізації, з одного

боку, визначається соціокультурним середовищем, навколишньої дійсності

особистості, а з іншого, її соціальним досвідом. Для педагогіки важливе вивчення

взаємозв’язку цих двох сторін, виявлення рівня значущості їх для особистості,

включеної в конкретний соціум. Обов’язковими компонентами процесу

соціалізації слід назвати суб’єкт і об’єкт. Функцію суб’єкта першочергово

виконують чинники, інститути та агенти соціалізації. Однак суб’єкт і об’єкт

перебувають часто в стані глибокої суперечності, оскільки особистість, входячи в

систему соціальних зв’язків, не просто адаптується в суспільстві, а може

протистояти суспільству, частині тих життєвих колізій, з якими вона (особистість)

стикається.

Таким чином, особистість або намагається ідентифікувати себе з

соціальними впливами, або протистоїть їм. Тому ми можемо сказати, що

особистість, як об’єкт, несе в собі одночасно характеристики суб’єкта

соціалізації [2].

Отже, сутність соціалізації може бути визначена як процес входження

особистості в систему суспільних відносин, результат розвитку особистості як

універсального суб’єкта діяльності шляхом його багаторівневої взаємодії із

суспільством на підставі формування соціально-типових якостей, які є

внутрішніми регулятивами свідомості, поведінки і діяльності.

321

Список використаних джерел

1. Рєзник Т. І. Практична психологія та соціальна робота: Психологічнийзміст труднощів у навчанні студентів-першокурсників / Т. І. Рєзник. – 2002. – № 1.– С. 135–139.

2. Зданевич Л. В. Як живеться студентові? / Л. В. Зданевич // Гуманітарнінауки. – 2005. – № 2. – С. 174– 179.

3. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвитокособистості / Г.С. Костюк. – К., 1989. – 212с.

4. Парыгин, Б. Д. Основы социально-психологической теории. – М.:Мысль, 1971. – 351 с.

5. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5-ти т. / В.О. Сухомлинський. –К.: Рад. школа, 1976. – Т. 2. – 670 с.

6. Лукашевич, М. П. Соціальна робота (теорія і практика): навч. посіб. /М.П. Лукашевич, Т. В. Семигіна. – К. : ІПК ДСЗУ, 2007. – 341 с

7. Литвиненко, С. Я. Дитина і середовище: проблеми взаємодії /С.Я. Литвиненко, В. М. Ямницький // Оновлення змісту та методів навчання івиховання в закладах освіти: зб. наук. праць. – Рівне: РДГУ, 2002. – Вип. 22. –С. 216-219.

УДК 159.922- 057.875

А.В. Шиш, студентка ННІ обліку,аналізу та аудиту;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА АДАПТАЦІЯ ОСОБИСТОСТІВ УМОВАХ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Однією з найважливіших умов для розбудови інноваційної економіки є

проведення широкомаштабної інформатизації суспільства, в завдання якої

входить: вільно і швидко поширювати нові знання, які повинні перетворитися на

головну рушійну силу в сфері економічного і соціального розвитку. У сучасних

умовахгостро постає питання нагального інформаційного забезпечення,адже саме

322

інформація разом з наукою та інтелектом людини, є новими

продуктивнимизнаннями, які починають поступово змінювати устрої сучасного

суспільства, надаючи йому ознак нового інформаційного типу.

Інформаційне середовище, стаючи все більш важливою і невід’ємною

частиною довкілля, висуває свої вимоги до адаптації людини у нових умовах. А

тому різко активізується питання щодо проблеми адаптації в новому

інформаційному суспільстві. Людство вимушене адаптуватися доприродного і

штучно створеного інформаційного середовища протягом свого розвитку, проте,

життя сучасної людини визначається новими реаліями, новими економічними й

соціальними обставинами. Важливо також підкреслити, що інформатизація

суспільства є не лише економічними та соціальними зрушеннями, вона

призводить до формування нового способу життя, і сприяє отриманню нової

ідентичності людини.

Виникають труднощі внутрішнього дискомфорту, які можуть бути

наслідком відсутності психологічної готовності,неадаптованості до умов

діяльності в час інтенсивного розвитку інформаційних технологій, коли

спостерігається виникнення все нових і нових програм обробки інформації.

Кожного дня засоби масової інформації надають для споживача масу різної

кількості фактів та їх інтерпретацію. Тому свідомість виявляється розколотою

через те, що особа не може розібратися в усьому цьому і відрізнити свої власні

бажання від чужих [2, с. 26].

На сьогодні проблема соціальної адаптації в українському суспільстві

посідає одне з пріоритетних місць в суспільній свідомості. Процес адаптації

людини проходить безперервно, оскільки постійно змінюються соціально-

економічні умови життя, політичні й морально-етичні орієнтації, екологічна

ситуація тощо. Соціальна адаптація як процес спрямована передусім на

оптимізацію взаємовідносин людини та соціального середовища, яка виникає у

відповідь на зміни в цій взаємодії, яка полягає в оцінці ситуації й корекції як

поведінки людини, так і стану навколишнього соціального середовища. Тобто

соціальна адаптація постає вже як двоєдиний процес, в якому людина не тільки

піддається впливу середовища, а й сама впливає на нього [1, с.1].

323

Усяка перебудова природного, соціального, культурного середовища, яка

нас оточує, потребуватиме активізації адаптаційних механізмів, щоб

пристосуватися до зміни вимог та умов і навпаки. Також виробляється адаптація,

яка заснована на перебудові усього комплексу соціальних стосунків між людьми:

соціально-політичних, морально-психологічних, економічних і демографічних.

Такого роду адаптація (соціальна), відбувається у процесі становлення

особистості, навчання індивіда і засвоєння ним цінностей, норм, установок і

зразків поведінки, властивих цьому суспільству, соціальній спільності або групі

[3, с.78].

Висновок: актуальним є завдання аналізу позитивних та негативних

аспектів процесу адаптації, пошук нових шляхів адаптації особи до нових форм

побудови інформаційного середовища, які повинні максимально відповідати

потребам та запитам особистості й суспільства.Можнастверджувати, що одним

ізвизначнихчинниківадаптації в

інформатизованомусуспільствівиступаєрозвитокінформаційноїкультуриособистос

ті. Ми погоджуємося з поглядамидослідників, якіпрацюють в ційобласті, а саме Н.

В. Макарової, Ю. С. Брановського. Для формуванняінформаційноїкультури

суспільства особи необхідно зрозуміти, які норми моралі, права прийнятні, який

вектор розвитку інформатизації, на чому вона будується, які її світоглядні основи

й цінності. Тому можна зробити висновок, що проблема адаптації людини до

інформатизації суспільства є гострою сучасною та актуальною для нинішнього

етапу розвитку людства.

Список використаних джерел

1. Зражевський С.Ф. Соціальна адаптація: змістовно-ціннісна

характеристика та функціональне призначення // Мультиверсум. Філософський

альманах. – К.: Центр духовної культури, 2004. – 14 с.

2. Бодрийяр Ж.В. Тіні мовчазної більшості, або Кінець соціального/ пер.

Н.В. Суслова. Єкатеринбург/ Ж. Бодрийя: Видавництво Урал. Ун-та, 2000. – 96 c.

3. Галета Я.В. Особливості адаптації особистості у інформаційному

середовищі / Я. В. Галета // Наукові записки. – Кіровоград : ВПЦКДПУ ім.

В. Винниченка, 2014. – 90 с.

324

УДК 37.035:376:371.3-053.67

О.М. Яворська, студентка групи ПБ-16-3ННІ права;Науковий керівник:М.В. Семиліт, к. психол. н., доцент,професор кафедри психології тасоціології Університету ДФС України

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА АДАПТАЦІЯ МОЛОДІЗ ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ В СОЦІУМІ

Соціально-педагогічна діяльність як спосіб оптимізації процесу соціалізації

виконує три соціальні функції: підвищення рівня соціальної адаптації індивіда або

групи, профілактика явищ дезадаптації, соціокультурна реабілітація та розвиток

людини [1]. Про функцію соціальної адаптації говорять, за словами вчених

Л.Г.Коваль, І.Д.Звєрєвої, С.Р.Хлєбнік, як про "швидку допомогу", яка в ідеалі

збігається з розвитком несприятливих подій, які загрожують кризою дезадаптації.

Адаптація спрямована на протидію можливим, прогнозованим негативним

факторам і наслідкам впливу несприятливих ситуацій [2].

Безпосередньо соціально-педагогічна діяльність спрямовується на дітей і

молодь, які потребують допомоги в процесі соціалізації. До таких, насамперед,

відносяться діти і молодь з особливими потребами. Проблема молоді з

особливими потребами (обмеженими можливостями) є надзвичайно серйозною.

На нашу думку, для того, щоб процес соціалізації молоді та дітей проходив

успішно, соціальний педагог має знати, як вони потрапили у складну життєву

ситуацію, їхні вікові та соціально-педагогічні особливості, а також конкретне

виховне середовище і соціальні ситуації, у яких вони перебувають, впливають на

вибір відповідних цілей, завдань, змісту і засобів соціально-педагогічної

діяльності. Тільки спеціаліст надасть потрібну кваліфіковану допомогу,

підтримку чи супровід.

Загальна мета соціально-педагогічної діяльності полягає у створенні умов,

сприянні в адаптації та позитивній соціалізації особистості шляхом допомоги їй у

засвоєнні соціальних норм і цінностей; створенні умов для психологічного

325

комфорту і безпеки людини; задоволенні потреб і забезпеченні прав особистості,

попередженні негативних явищ у найближчому соціальному оточенні [3].

Під час дослідження ми встановили, що адаптація – є одним із основних

способів і умов соціалізації. Саме так її розглядав Л. Виготський, аналізуючи

спосіб входження дитини в новий соціальний світ та процес формування в неї

певного ставлення до суспільного оточення [4]. У свою чергу, Т. Парсонс у ролі

основного механізму соціалізації визначає пристосування.

Сучасне розуміння соціальної адаптації знаходимо у роботах С. Гончаренка,

котрий трактує соціальну адаптацію як процес або результат процесу, що

передбачає гармонійне, з погляду індивідуальних прагнень людини, задоволення

її потреб, створення умов для її здорового щасливого життя в суспільстві, тобто

соціальну адаптацію учений розуміє як процес переходу з одного стану в інший та

як результат цього процесу [5]. Водночас словник-довідник під редакцією Т.

Алєксєєнко пропонує визначення соціальної адаптації як «процесу пристосування

до умов соціального середовища, формування адекватної системи стосунків,

прийняття норм і цінностей середовища» [6]. Соціальна адаптація – специфічна

форма соціальної активності, пов’язана зі входженням та приведенням об’єкта та

суб’єкта особливості особистості у відповідність до нових соціальних умов [7].

Розглядаючи застосування поняття адаптації у психології, вчені роблять

акцент на двох моментах: перший – це взаємообумовленість акомодаційного і

асиміляційного процесів (Д. А. Леонтьєв); другий – залежність характеру

адаптаційних можливостей від стадії онтогенезу (Г. О. Балл).

Соціальна ж адаптація особистості включає в себе усі ці аспекти

адаптаційних процесів, чому й досліджується, як правило, на межі усіх тих наук,

які цікавляться ними як соціальним явищем [8, с. 24].

Якщо визначити за головну ціль соціально-педагогічної діяльності процес

посилення адаптивних можливостей молоді з особливими потребами, то одним із

напрямків може бути примноження і реалізація внутрішніх ресурсів зовнішнього

середовища шляхом його гуманізації [9]. Гуманізм тісно пов'язаний із вірою в

потенційні можливості та стимулюванням активності тих, з ким працює

соціальний педагог, й визначається переконанням у тому, що для суспільства

326

цінною є кожна людина, а ефективна адаптація та реабілітація можливі лише за

умови активної участі в цьому процесі того, на кого вона спрямована, до того ж, в

оцінці якості наданих послуг і допомоги, у першу чергу, необхідно орієнтуватися

на думку тих, хто їх отримує [10].

Досягнути цих цілей та сприяти адаптації можна за умови надання

вищезазначених соціальних послуг і допомоги. Щодо цієї проблеми, у нашому

дослідженні ми користуємося не тільки загальними визначеннями, але й

направленими саме на молодь з обмеженими можливостями. Соціальні послуги –

це вид соціальної діяльності державних та недержавних органів, спрямований на

забезпечення матеріальних, оздоровчих, освітніх, естетичних та інших потреб

особистості. Що є соціально-педагогічною допомогою для таких студентів? На

думку О.М.Василенко, зміст соціально-педагогічної допомоги полягає в цільовій

реалізації системи соціальної роботи з молоддю (робота з сім'єю, розв'язання

конфліктів між молодим подружжям чи в стосунках між студентами,

працевлаштування, організації культурно-дозвільної діяльності, охорони

здоров'я); наданні допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки

малозабезпеченим студентам, молодій студентській сім'ї, яка виховує дітей, у

тому числі дитину-інваліда, опікає сироту; матеріальному забезпеченні в разі

тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника; реалізації

заходів діючої системи соціального забезпечення; створенні умов розвитку

творчого потенціалу особистості, державної підтримки інтелектуальної еліти та

обдарованої молоді; захист прав працездатної молоді в умовах різних форм

власності [11].

Важливо зазначити, що соціально-педагогічна адаптація молоді з

обмеженими можливостями теж має свої особливості. Це пов’язано з тим, що

труднощі таких людей пов'язані не лише з відчуттям фізичного обмеження і

дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з тим негативним

ставленням, із яким вони стикаються, "з особливостями" у своєму найближчому

оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна

неспроможність. Уявлення про людину з особливими потребами як про індивіда,

який багато чого не може робити, який потребує допомоги інших, викликає

327

найчастіше почуття жалю, що заважає такій людині включатися в соціальні

взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, вона спілкується лише з

подібними до себе [12, 13]. За таких умов одним із головних наслідків

інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, особливою

ознакою якої є її ізольованість, а домінуючою характеристикою інваліда є перерва

в соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуження чи навіть

деградації. Цей процес можна назвати психічними і соціальними дезадаптаціями.

На нашу думку, щоб уникнути цього, необхідно створювати умови для соціально-

педагогічної адаптації.

Отже, можна зробити висновок, що соціальна інтеграція припускає

соціальну адаптацію людини з обмеженими можливостями в загальну систему

соціальних відносин і взаємодій в рамках того середовища, у яке він інтегрується.

Педагогічна ж інтеграція передбачає розвиток здібностей щодо засвоєння такою

людиною необхідних програм у період їх навчання у відповідних навчальних

закладах. Але тут необхідно сказати, що якими б не були сприятливими умови

соціалізації, її результати багато в чому залежать від активності і

цілеспрямованості самого індивіда.

Список використаних джерел

1. Соціальна педагогіка: Навчально-методичний посібник / Барахтян М.М.

та ін.; за заг. ред. А.Й.Капської. – К.: ІЗМН, 1998. – 220 с.

2. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбнік С.Р. Соціальна педагогіка. – К.: ІЗМН,

1997. – 392 с.

3. Соціальна робота: технологічний аспект / За заг. ред. А.Й.Капської. – К.:

Центр навчальної літератури, 2004. – 352 с.

4. Выготский Л. С. Педагогическая психология / Л. С. Выготский ; под ред.

В. В. Давыдова. – М. : Педагогика – Пресс, 1996. – 563 с.

5. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. / С. У. Гончаренко.

– К. : Либідь, 1997. – 374 с.

6. Соціальна педагогіка : словник-довідник / за заг. ред. Т. Ф. Алєксєєнко. –

Вінниця : Планер, 2009. – 542 с

328

7. Кравченко Т. В. Соціалізація особистості і соціальне середовище / Т. В.

Кравченко // Теоретико-методологічні проблеми дітей та учнівської молоді: зб.

наук. пр. – К. : [б. в.], 2006 – Вип. 9. – Кн. 2. – С. 23–29.

8. Кавалеров А. І. Соціальна адаптація: феномен і прояви / А. І. Кавалеров,

А. М. Бондаренко. – О.: Астропринт. – 2005. – 112 с.

9. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбнік С.Р. Соціальна педагогіка. – К.: ІЗМН,

1997. – 392 с.

10. Соціальна робота: технологічний аспект / За заг. ред. А.Й.Капської. – К.:

Центр навчальної літератури, 2004. – 352 с.

11. Василенко О.М. Соціально-педагогічна діяльність у вищих навчальних

закладах. – Харків: Крок, 2003. – 83 с.

12. Коваль Л.Г., Звєрєва І.Д., Хлєбнік С.Р. Соціальна педагогіка. – К.: ІЗМН,

1997. – 392 с.

13. Міщик Л.І. Інтеграція студентів різної інвалідності в освіту // Вісник

Запорізького національного університету. – № 1. – 2007. – С. 131-136.

329

ЗМІСТ

Богдановський І.В., Льовкіна О.Г.Тенденції розвитку гуманітарного знання в інформаційному суспільстві ……….. 5

Будник Ю.А.Професійна орієнтація ……………………………………………………………..… 9

Войтенко О.В.Посттравматичне зростання як феномен адаптаційних змін особистостівнаслідок психотравмуючої події ……………………………………………..…… 13

Деменко О.Ф.Соціальна адаптація в сучасних умовах …………………………………………… 17

Калениченко Р.А.Первинна психологічна допомога постраждалим внаслідоккризових травматичних подій ……………………………...………………………. 21

Капосльоз Г.В.Соціалізація дітей з особливими освітніми потребами:постановка проблеми та завдань щодо її вирішення ………………………….….. 25

Кемпінська У., Руденко М.В.Державна соціальна допомога неповнолітнім матеряму Франції, Польщі, на Україні ………………………………………...……….….. 31

Коробка Л.М.Адаптаційний потенціал як чинник успішноїадаптації особи до кризових умов ………………………………………………….. 36

Корольчук В.М.Психологія стресостійкості особистості ………………………………………...… 41

Корольчук М.С.Значення адаптації в системі психофізіологічногозабезпечення діяльності молодих спеціалістів …………………………………… 53

Корсун С.І.Соціально-психологічні аспекти адаптаціїплатників до податкового тиску ……………………………………………………. 59

330

Красильник Ю.С.Storytelling у процесі підготовки магістрівза спеціальністю «професійна освіта (машинобудування)» ……………………… 62

Кузіна В.Д.Критерії та показники дослідження взаємозв’язкуперфекціонізму та професійної ідентичності офіцера ……………………………. 68

Лелюх-Степанчук О.О.Передумови появи феномену емоційного інтелекту в психології ……………….. 70

Лисенко Д.П.Командир як суб’єкт розвитку довіри в бойових умовах: зарубіжний досвід ….. 72

Литвинчук М.Ю.Основні рекомендації щодо формування психологічної готовностімайбутніх прикордонників до прийняття рішень у кризових ситуаціях ……..…. 75

Лук’яненко М.М.Теоретичні аспекти вивчення ціннісної сфери у зарубіжній психології ……...… 78

Меленець І.О.

Особливості адаптації студентів-першокурсників навчальнихзакладів до змінених умов життєдіяльності ……………………………………….. 81

Москальов І.О.Практичне мислення як процес, спрямований на досягнення оптимальногорезультату діяльності (на прикладі здійснення діяльності фахівцяконкретної військової спеціальності) …………………………………………….... 85

Мустафаєв Г.Ю.Торгівля людьми як складне сучасне соціальне явище …………...……………… 93

Невмержицький В.М.Психологічна адаптація cуб’єктів освітнього просторудо умов кризових викликів …………………………………...…………………… 109

Осьодло В.І.Феномен посттравматичного зростання як перспективнийнапрямок досліджень у вітчизняній військовій психології ……………………... 113

331

Пащенко О.В.Особливості адаптації навчально-методичного забезпечення освітньогопроцесу для учнів з вадами слуху в закладах професійної освіти …………..….. 120

Пелих А.О.Особливості вдосконалення методичної компетентності викладачів …………. 124

Пєтухова І.О.Психотерапія дитячо-батьківських відносинв умовах сучасного кризового суспільства …………………….………………… 129

Плетка О.Т.Особливості взаємодії у групах демобілізованихпід час психосоціальної підтримки ……………………………………………….. 132

Руденко М.В., Корчова Г.Л.Особливості адаптації студентів до освітнього процесу вищогонавчального закладу як об’єкт прогностичної діяльності педагога ……………. 136

Семиліт М.В.Особливості суб’єктивного сприйняття часу.Перевертання та прискорення подій …………………………………..…………. 142

Сковира О.П., Сковира А.О.Адаптація особистості курсанта першого курсу військовогоколеджу як соціально-педагогічна проблема …………………………………….. 148

Стасюк В.В.Психологічні особливості реадаптації учасників бойових дій …………………. 153

Страшний О.С.Біосугестивна терапія для адаптації особистостів умовах кризового суспільства ……………………………………...…………… 155

Стріха С.В.Тренінговий курс «впевненості у собі» як засіб розвитку важливихіндивідуально-психологічних рис майбутніх офіцерів-психологівпенітенціарних установ необхідних для їх професійного зростання …………. 158

Сулятицький І.В., Костюк Л.О.Арт-терапевтична допомога учасникам ато у подоланніпосттравматичних стресових розладів ………………………………………..…. 163

332

Супрун В.В., Максимчук В.В.Актуальні проблеми державного управління системою професійної(професійно-технічної) освіти україни в умовах кризового суспільства ……… 167

Супрун К.В.Актуальні проблеми управління сферою зайнятості населення Українив умовах суспільних змін та кризових викликів сучасності ……………….…… 171

Тарапатова Н.М.Комлексна психосоціальна реабілітація як інструмент відновленняпсихосоціального здоров’я суспільства у стані військового конфлікту ……..… 176

Ткач Б.М.Нейроперсонологія особистості з девіантною поведінкою ……………………... 180

Ткачук Т.А.Особливості психологічної та соціальної адаптації підлітківзасобами копінг-поведінки ………………………………………………………... 184

Філіпов В.К.Особливості соціальної адаптації та технологіїрегулювання адаптивних процесів …………………………………………..…… 190

Шаповалов Б.Б.Деякі аспекти попередньої адаптації до дій в екстремальних ситуаціях ………. 196

ТЕЗИ СТУДЕНТІВ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ВИКЛАДАЧІВ

Бестюк А.М., Ігнатенко О.О.Особливості адаптації підлітків ………………………….……………………….. 199

Бичок Т.П.Трудова міграція українців: соціологічний аналіз …………..…………………... 201

Бітоі О.І.Проблема агресивності сучасної молоді ……………………………………….... 205

Бондаренко К.В., Шворак В.В.Роль жінки в сім’ї та суспільстві ………………………………………………….. 208

Будинкевич Ю.А., Пaнaсюк А.С.Пpоблемa сaмогубствa в сучaсних умовaхсоціaльно-психологічних викликів ………………………………………….……. 213

333

Герус Н.В., Карпюк І.С.Сім’я як основний фактор соціально-психологічної адаптаціївійськовослужбовців до умов мирного життя …………………………………… 217

Гнатик Н.І.Трансформація ціннісних орієнтацій молодів умовах кризового суспільства …………………………………………………... 222

Гнатюк С.С.Проблема соціально-економічної адаптації у психологічній науці …………..... 226

Гранецька С.Адаптація особистості до переддипломної педагогічноїпрактики в умовах сучасного суспільства ………………………………………. 229

Дацюк Н.В.Проблема соціальної адаптації студентів-першокурсників …………………….. 233

Дейнеко О.В.Психологічні особливості адаптації студентів-першокурсників ……………… 236

Дивнич О.О., Бреус Д.С.Формування соціально-професійної зрілості учнівзакладів професійно-технічної освіти …………………………………….……… 239

Жовмір А.І., Наконечна А.Ю.Соціально-психологічна адаптація особистості на сучасному етапірозвитку інформаційних технологій ……………………………………………… 244

Іщук О.В.Гендерна нерівність як одна із проблем психологічноїта соціальної адаптації в умовах кризового суспільства ……………………...… 249

Киричок П.В.Проблема розвитку творчих здібностей у сучасній психології ………...………. 253

Ковальчук-Лук’яненко Д.В.Проблема емоційного та професійного вигорання педагогів …………………... 256

Колбасіна А.В., Ромаш К.М.Вплив кризових ситуацій на розповсюдження алкоголізму в суспільстві …….. 259

334

Корнійчук С.І.Сучасні підходи до формування нової моделі освіти в Україні …………….… 261

Коцар Я.О., Тищенко О.С.Особливості адаптації студентів І курсу до навчання у ВНЗ ……………..….. 265

Кулаківська Т.І.Адаптація як фактор існування людини ……………………………………….… 269

Левицька А.О.Особливості адаптації студентів ВНЗ в сучасних умовах ……………….…….. 272

Лопушанська К.С.Адаптація до нових вимог суспільства …………………………………………… 276

Малинич Н.В., Пастух Д.Л.Психологічні особливості професійної адаптації молоді.Проблематика та шляхи подолання ……………………………………..……….. 280

Мартинюк С.Ю.Соціальний та психологічний виміри адаптації особистостідо педагогічної практики ………………………………………….………………. 283

Овсяннікова В.Психологічна проблема бідності і багатства у сучасній психології ……………. 288

Панасенко Я.А., Ковтун К.І., Клічес В.А.Фактори дезадаптації та умови адаптації студентів-першокурсників …………. 290

Плахотнюк В.В.Адаптаційні особливості мислення ……………………………………………..... 294

Потапов С.О.Психологія економічної поведінки ……………………………………………….. 297

Родзін Д.О.Психологічні особливості бідних як умова економічної дезадаптації …………. 299

Рутчик В.А.Проблеми української сім’ї та шлюбу в сучасних умовахсоціально-психологічних викликів ………………………………………………. 302

Савчук В.В.Адаптація студента до навчання ………………………………………………….. 306

335

Таргонська Л.В.Адаптація студентів до навчання у ВНЗ ……………………………………….... 309

Химорода О.П.Адаптація першокурсників до навчання у вищих навчальних закладах ………. 312

Хмилівський М.В.Роль психологічного розвитку людей в умовах кризового суспільства ……….. 315

Чунарьова Є.Я.Поняття та сутність адаптації та соціалізацї особистості (думки науковців) …. 317

Шиш А.В.Соціально-психологічна адаптація особистостів умовах інформатизації суспільства …………………………………………….. 321

Яворська О.М.Соціально-педагогічна адаптація молодіз обмеженими можливостями в соціумі ………………………………………….. 324

336

Наукове видання

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИПСИХОЛОГІЧНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ

В УМОВАХ КРИЗОВОГО СУСПІЛЬСТВА

ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВІІІ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО НАУКОВО-ПРАКТИЧНОГО

КРУГЛОГО СТОЛУ

6 березня 2018 року

Верстка тез доповідей здійснена на основі текстів, представлених авторами.За науковий зміст і якість поданих матеріалів відповідальність несуть

автори та наукові керівники учасників круглого столу.

Здано до друку 15.05.2018. Формат 60×84/16.Папір офсетний № 1. Гарнітура «Times New Roman».

Друк. арк. 19.5.Тираж 300 примірників. Замовлення № 714.

Підготовлено до друку Видавничо-поліграфічним центромУніверситету ДФС України

08200, вул. Університетська, 31, м. Ірпінь, Київська область, Україна

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справидо державного реєстру видавців, виготовлювачів і

розповсюджувачів видавничої продукціїСерія ДК № 5104 від 20.05.2016