ЛЕКЦІЯ

«НАРОДЖЕНІ ВІДЛИГОЮ…»

Українська література другої половини XX – початку XXI ст. Вступ.

Загальні зауваження до характеристики літературного процесу. Поети-

шістдесятники (загальна характеристика культурологічного явища

«шістдесятництва»). В. Симоненко. «Лебеді материнства», «Задивляюсь у

твої зіниці…», «Є тисячі доріг…», «Ікс плюс ігрек», «Ну скажи, хіба не

фантастично…»

Було нам важко і було нам зле.

Але нам не було негідно.

Ліна Костенко

ПЛАН

1. Пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні в період

«хрущовської відлиги».

2. Причини посилення опозиційного руху, його напрями.

3. Шістдесятницький рух в Україні («Блудні сини України» - Є. Сверстюк)

передумови появи «шістдесятників»

світоглядні засади та ознаки

течії дисидентського руху та основні напрями боротьби

Клуб творчої молоді, «самвидав» та жанрове розмаїття творів

молодих митців

Українська Гельсінська група

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби

4. Нью-Йоркська група поетів.

5. «Витязь молодої української поезії»: життя і творчість В. Симоненка.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Сверстюк Є. Українська література і християнська традиція // Сучасність.

— 1992. — № 12.

2. Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту//Сучасність.

— 2000. — № 4.

3. Зарецький О. Українські шістдесятники і хрущовська відлига в

етнокультурному просторі СРСР // Сучасність. — 1995. — № 4.

4. Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід// Сверстюк Є. Блудні сини України.

— К., 1993.

5. Медвідь В. Шістдесятництво: міф і реальність//Українські проблеми. —

1997. — № 1.

1. У 1953р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956р. на

XX з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи

і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і

цим розпочавши період так званої «хрущовської відлиги».

Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоч і

недовготривалим, розквітом духовного життя в Україні.

Є.Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його

філософ і літописець, так характеризував головний, світоглядно-

психологічний, переворот, що настав: «...люди раптом прокинулись від

падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі

ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці

кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники [...] — ті, яким

засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від

украденого світла».

З’явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня,

від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права.

Починаються демократичні перетворення. У мистецькій сфері вони стосуються,

насамперед, можливості вільно висловлювати свої думки, творити за велінням

совісті.

Наприкінці 50 рр. реабілітовано письменників, фізично знищених

тоталітарною системою. Із забуття вернулись імена і твори М. Зерова,

Є Плужника, В. Підмогильного, інших представників «розстріляного

відродження».

Були опубліковані, так звані, твори з «полиці»( дозволених письменників, які

потрапили в розряд «націоналістичних». Це «»Чорна рада» П. Куліша, «Третя

Рота» В. Сосюри, «Чотири шаблі» Ю. Яновського, окремі вірші Рильського,

Тичини).

Критика культу особи створила умови для оновлення й лібералізації

суспільства, сприяла громадському пробудженню, національному відродженню

в Україні.

Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і

культури, до історії свого народу. З’явилися нові періодичні видання, зокрема

журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературознавство» (1957), відновився

вихід журналу «Всесвіт» (1958).

У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і

архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також

нові творчі спілки — Спілка журналістів України (1957) та Спілка працівників

кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного

журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більшу увагу

почали приділяти розвиткові літературознавства і мовознавства.

Із музеїв, виставок, галерей вилучали численні полотна і скульптури,

присвячені «вождю всіх народів». Митці України, насамперед графіки, почали

пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки

соціалістичного реалізму.

У зв’язку зі святкуванням 150-річчя від дня народження Кобзаря у

Москві було споруджено пам’ятник Т. Г. Шевченку (роботи М. Грицюка,

Ю. Сінкевича, А. Фуженка). Того ж року у Львові відкрито пам’ятник

І. Франкові, виконаний В. Борисенком, Д. Кривавичем, Е. Миськом,

В. Одрехівським, Я. Чайкою та А. Шуляром. Цікаві твори станкової

скульптури створили М. Рябінін і В. Сколоздра («Олекса Довбуш»),

Г. Петрашевич («Дитино моя») та інші митці.

1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яку присуджували у

галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури.

Загалом ж лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне

значення для розвитку української літератури. У цей час були написані

«Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна»

Петра Панча і «Вир» Г. Тютюнника, «Людина і зброя» О. Гончара та «Правда і

кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників, які на початку

50-х років були об’єктом критики борців проти космополітизму й буржуазного

націоналізму.

2. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і

говорити. Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти.

Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь

Симоненко, Григір Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба,

В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші — кожне із їхніх

імен було справжньою подією у суспільно-політичному житті республіки. Ці

молоді люди перебували у незрівнянно кращій ситуації, аніж їх попередники у

1930–1940-х роках. Вони не повинні були думати про хліб чи про виживання.

Після закінчення університетів вони мали добрі перспективи для особистої

кар’єри: Чорновіл був редактором комсомольської республіканської газети,

Дзюба — одним з найцікавіших критиків у Спілці письменників України, Стус

навчався в аспірантурі Київського Інституту літератури АН УРСР. Талановиті і

молоді, перед ними відкривалося майбутнє і можливість легко влитися у

комуністичний естеблішмент, але вони зробили інший вибір, керуючись

моральними настановами.

За влучним висловом Валентина Мороза, «шістдесятниками» були

художники, які хотіли малювати, але не тільки портрети Леніна; поети,

які мали бажання писати вірші, але не лише про Сталіна і мир; учені, які

прагнули вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували

«згори». Вони були «тілами у пошуках душ».

Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а

в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби

«предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних улилися в цей широкий

соціокультурний рух.

У 1961 р. з’являється низка «кардинально» нових творів:

М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича

«Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена

радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора

Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука…

Молоді таланти намагалися позбутися нагляду й тиску КДБ, гур-

тувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони

збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 1960-х

рр. стала своєрідним центром національної культури.

Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші

поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша

і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги

малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»).

Це був таки справді — вибух. Хвиля творчої свободи явила Україні й світові

плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими й новими, а тепер є

славою й гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на

думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно

й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії.

3.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того

часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які дістали назву

«шістдесятники». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з

труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися

популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах.

Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих

новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з’явилася

нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як

виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло

масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-

мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного.

В осерді цього руху були такі митці:

поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч,

М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець);

прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук,

Н. Бічуя);

майстри художнього перекладу (зі старших — М. Лукаш, Г. Кочур, з

молодших — А. Перепадя й А.Содомора);

літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М.

Коцюбинська);

малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук,

Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук);

кіномитці й театральні діячі (режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко,

Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук);

композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик,

В. Івасюк);

публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, JI. Лук’яненко,

В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та

Богдан Горині, М. Зваричевська) та багато інших.

Культурно-історичними витоками шістдесятництва були такі:

- світова культура (особливо модернові література та малярство XX століття);

- українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

- народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

- лібералізм (культ свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи

духу);

- гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості — центру

Всесвіту);

- духовний демократизм (культ простої, звичайної людини-трудівника);

- духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

- моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила

людських вчинків);

- космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки

Всесвіту до космічних процесів);

- активний патріотизм (любов до Батьківщини й рідного народу) і національна

самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як

оберегів нації;

- культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної

культуротворчості).

Тематично-змістові домінанти поетів-шістдесятників:

образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця, без якої

життя втрачає смисл

Утвердження неповторності кожної особистості («Ми – це не безліч

стандартних «я», а безліч всесвітів різних» - В. Симоненко)

гнівне викриття сваволі чиновників, бюрократів, обивательщини,

догматизму, лакейства

переосмислення ролі митця в суспільстві

органічне злиття народнопісенного начала з інтелектуальним,

філософським

творче досягнення найновіших досягнень світової літератури

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична

поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели,

історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-

тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична

пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів — суспільне життя,

моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу,

етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах

новітнього міщанства).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими

постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями.

Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики

(М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б.

Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство

відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки

«соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська

влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати,

звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Водночас навіть у межах офіціозної імітаційної літератури

пробивалися струмені опозиції. З літературного обігу було вилучено роман

О. Гончара «Собор» на тій підставі, що в ньому мовилося про потребу

відновлення національної пам’яті, про право людини на свободу,

засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму.

Суттєві зміни стались і в поезії Д. Павличка. З неї спроквола

витіснялися штампи «соціалістичного реалізму», за якими дійсність

розколювалася на дві непримиренно ворожі сили, що фарбувалися в контрастні

чорний та білий кольори. Лірика дедалі глибше виповнювалася розмаїттям

барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася насолодою

творчого експерименту. Свідчення цьому — збірка «Гранослов» (1967). Високі

морально-етичні критерії поет обґрунтовував і у великих віршованих формах

(«Поєдинок», «Вогнище» та ін.), до яких зверталися й інші поети.

Можливо, найповніше в цьому жанрі розкрився талант Б. Олійника.

Скромно дебютувавши у 60-х pp., він поступово саморозкривався у

філософському осмисленні принципових явищ етичного змісту («Дорога»,

«Рух», «Урок». «Доля» тощо). Особливе місце в його доробку посідає поема-

цикл «Сиве сонце моє». З переконливою силою художнього слова тут

одухотворюється постать матері.

Діаметрально протилежної позиції послідовно дотримувалася

Л. Костенко. Вона зуміла показати особистий приклад спротиву офіціозній

імітаційній літературі. Не подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів,

вона кинула виклик тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні

поетичні акорди про «щасливе життя» під «мудрим керівництвом» компартії.

Після збірки «Мандрівки серця» (1961) лише 1977р. з’явилася її книжка під

символічною назвою «Над берегами вічної ріки». Невдовзі в українській

літературі сталась особлива подія, пов’язана з публікацією її історичного

роману у віршах «Маруся Чурай» (1979). Читача вразила не тільки нова, свіжа

інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку часів Хмельниччини, а

й потужний спалах історії. Ця надчутлива перейнятість пам’яттю роду і народу

перетворилася на провідну в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про трьох

братів неазовських» та у віршах, позначених історіософічною пристрастю

(«Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Князь Василько», «Чадра Марусі»

тощо). Поетеса змогла сфокусувати історичну перспективу в одну точку. Але,

на відміну від представників «празької школи», вона не так заглиблювалася в

минуле, як переводила його в сучасне.

В одну неподільну сув’язь поєднував долю давнього і нинішнього

Києва П. Загребельний у романі «Диво», намагався поетапно висвітлити

перебіг національного минулого («Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія»,

«Роксолана», «Я, Богдан» тощо).

Письменники розширяли вікові рамки, зважувалися полемізувати з

офіційною історіографією, яка відмовляла українству в знанні свого

справжнього родоводу.

Тому брутальній критиці було піддано романи «Мальви» Р. Іваничука

та «Меч Арея» І. Білика. Давню традицію самовидців-речників культурної

опозиції продовжував В. Шевчук. У його творах часто зображені персонажі-

книжники, наприклад, Семен-затворник («На полі смиренному»), Ілля

Турчиновський («Три листки за вікном»). Подібна манера спостерігається і в

його романах, присвячених сучасності («Дім на горі»).

Творчий спадок цих людей важко переоцінити. Адже була зроблена

заявка на місце в історії української літератури.

Та реакція на свідоме новаторство двадцятип’ятилітніх «порушників

супокою» була різною. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій — від

захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи

отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і

діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо

І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності

поетичного мислення, силуваній оригінальності... Та в цій запальній полеміці

пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори

20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко...

Одним із перших осередків, навколо якого розгорталася діяльність

«шістдесятників», став Клуб творчої молоді у Києві. Він виник 1960 р. під

егідою міського комсомолу. Його очолював Лесь Танюк, а найбільш

активними учасниками були І. Драч, М. Вінграновський, М. Коцюбинська,

І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Вони розпочали свою діяльність

з відродження різдвяних вертепів та організації різних мистецьких гуртків-

секцій. Згодом перейшли до розшуку місць масових поховань жертв

сталінських репресій. За цим пішли заяви, виступи у пресі, публікації

віршів.

Діяльність Клубу набувала дедалі виразнішого національного

спрямування; організовані ним вечори пам’яті Леся Курбаса, Миколи Куліша,

Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка комуністичне керівництво

називало не інакше, як «національне зборище».

1962 р. подібний клуб — «Пролісок» — виник у Львові. Навколо нього

сформувалася своя група молодих інтелектуалів — брати Михайло і Богдан

Горині, Михайло Косів (голова клубу), Ірина та Ігор Калинці, Михайло

Осадчий та інші. У відносинах між київською і львівською групою остання

наполягала на політизації цього інтелектуального руху, зокрема

висловлювалися пропозиції скористатися досвідом оунівського підпілля.

Партійні і карні органи відповіли цькуванням у пресі, звільненням з

роботи, влаштуванням провокацій та забороною друкувати твори окремих

шістдесятників. Смерть молодого українського поета Василя Симоненка (13

грудня 1963 р.) розпалила атмосферу.

Його неопубліковані вірші та щоденник, а також промови Дзюби, Сверстюка і

Світличного на вшанування його імені ходили в «самвидаві». Переслідування,

яких зазнав Симоненко в останні роки свого життя, та його несподівана

загадкова смерть зробили з нього національного мученика і надали руху

«шістдесятників» ореолу жертовності та самозречення».

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова

підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі

кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які

дістали влучну назву «самвидав». Поява його в Україні датується 1964 р.

Серед перших «самвидавних» публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя

Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана

Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також

машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і

Батьківщина». Унікальним явищем опозиційного друку став

позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав

Чорновіл.

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські

видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина),

«Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін.

Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на

серпневому (1962) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи

партії. Але широкий наступ на «шістдесятників» розпочався наприкінці 1962 р.

після зустрічі партійного та урядового керівництва з представниками творчої

інтелігенції у Москві. Ця зустріч відбулася після того, як М. Хрущов відвідав

виставку мистецтва модернізму, якої не зрозумів, не сприйняв і різко

розкритикував.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були такі:

практично бездержавний статус України,

панування партійно-радянської бюрократії,

утиски національного культурно-духовного життя,

цілеспрямована русифікація корінного населення.

З другої половини шістдесятих у житті країни відбулися зміни. Після

усунення від влади Хрущова розпочався згубний період застою, переслідування

всіх, чиї погляди та переконання не збігалися з офіційними канонами, їм

чіплялися ярлики «націоналістів», їх кидали за грати, знищували фізично.

У жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в

серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед

тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик

І. Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині…

Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і

публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ,

замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці

А. Горської, композитора В. Івасюка).

А 4 вересня 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні

забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із

заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його

підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно

вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта

залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої

позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або

«демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали

шістдесятники.

Їхня юність закінчилася разом із першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Стуса,

В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця…) —

багатьох із них змусила передчасно посивіти.

1980-ті рр.— третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба

комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай

проголошували «буржуазними націоналістами».

Головних варіантів виходу з цієї кризової ситуації було всього три:

дисидентство (від лат. «незгодний») — активне інакодумство, відкрите

протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його

псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність —

геройська відданість приречених на страту, свідомих своєї приреченості

(В. Стус, І. Світличний, А. Горська…);

«внутрішня еміграція» — самоізоляція у власному внутрішньому світі,

втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська…);

конформізм (від лат. «подібний, відповідний») — намагання ціною

моральних та ідейних вчинків урятувати власне життя й кар’єру; пасивне

сприйняття нав’язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри»

тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч,

В. Коротич…)

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою

тоталітаризму через виснажливі голодування й відкриті листи протесту;

другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік

колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої

статті в періодиці, хто — просто добрим словом у листі, якимось дивом

пропущеному в «зону») і писали «в шухляду» (часом навіть без щонайменшої

надії на друк);

треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали

десятки книжок з обов’язковими «паровозами» (програмовими поезіями про

партію й Леніна, які «витягували на собі цілу збірку», уможливлюючи її вихід у

світ), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках,

органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи,

але й оспівували її. Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати

других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці

неодмінно залишився б героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед

тими, хто навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді —

концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори непереверше-

ної художньої вартості.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці,

літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми

національного буття порушувались на симпозіумах та конференціях під

прикриттям інтернаціональних гасел. Організовувались Шевченківські свята,

вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України.

Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних

та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи

колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема

«Гомін», «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали

клуби творчої молоді.

В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля

пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій,

пікетувань.

На антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові

процеси над дисидентами. Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції

вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення

на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опозиціонери

відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових

процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти

влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід у статус

політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під

час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було

голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація

таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної

допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували

примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через

запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на

знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова

від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада

розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском

міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись крізь

«залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався

перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням.

Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з

українською діаспорою. Такі контакти активно використовувалися для

провокацій проти дисидентів з метою їхньої дискредитації.

Найбільш поширеною, хоч і пасивною формою опору системі було

інакомислення. Його проявами були «шухлядна» творчість науковців та

літераторів, неформальні товариські дискусії, «кухонні» розмови, що свідчили

про зростання невдоволення свідомої частини нації ідеологічним тиском і

колоніальним статусом України. Такі люди, власне, й були опорою сміливців,

що виступали з відкритим «забралом». Вони допомагали переховувати

викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й

свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й

розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для

переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена

Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор,

Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля

Сверстюк, Теодозій Чабан. їх також переслідували, звільняли з роботи,

заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил,

підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної

держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини,

який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була

представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976-1988).

Погром 1972-1973 pp. примусив учасників руху опору, що залишились на

волі, замислитись над оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни

з’явилися після підписання у Ґельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту

Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в

СРСР. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання

свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало

поштовх до активізації легального правозахисного руху.

На думку опозиції, Ґельсінський Заключний акт створював умови для

громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р. у Москві

на скликаній академіком Андрієм Сахаровим прес-конференції професор

Юрій Орлов оголосив про створення Групи сприяння виконанню Ґельсінських

угод в СРСР з 11 осіб. Під установчим документом поставив свій підпис і

генерал Петро Григоренко.

Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада

1976 р. У Декларації про створення Української громадської групи сприяння

виконанню ґельсінських угод (усталена її назва: Українська Ґельсінська група

— УҐГ) зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення

урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на

території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних

статей, прийнятих Ґельсінською Нарадою».

Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали такі митці: Олесь

Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко,

Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката,

Олексій Тихий.

Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар

парткому СПУ, згодом виключений з КПРС (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за

«ідеологічні ухили» Микола Руденко. Група робила спроби зареєструватися як

громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі

документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів

УРСР 14 жовтня 1977 p., але й воно залишилось без відповіді.

У першому ж відкритому листі «До людей доброї волі» (14 листопада 1976 р.)

Микола Руденко заперечив повідомлення, що УҐГ є відділком московської

Ґельсінської групи: «Наші відносини є побудовані на приязні й співпраці, але

не на підлеглості». Представляти інтереси УҐГ у Москві погодився Петро

Григоренко.

Підготовлений протягом листопада-грудня і підписаний 6 грудня 1976 р.

Меморандум № 1 фактично визначив програму діяльності УҐГ. Йшлося,

зокрема, про те, що «боротьба за Права Людини не припиниться доти,

доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя».

Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голодомор 1933 p., репресії

1937 p., винищення УПА і мирного населення, у тому числі переодягненими

«повстанцями» чекістами, русифікація, ігнорування національних прав

України, погром УРСС і «шістдесятництва». Пропагувалася правомірність

можливого виходу України зі складу СРСР. Констатувалися не лише

порушення міжнародних угод і декларацій щодо прав людини, а й власної

Конституції та законів, у тому числі з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що

«найближче десятиліття стане періодом великих демократичних

перетворень в нашій країні».

До кінця 1980 р. УҐГ оприлюднила кілька подібних меморандумів,

декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (останні почали

виходити 1978 p.). Кожен з цих документів ставив перед українською та

світовою громадськістю важливі проблеми української державності,

політичної, економічної та духовної незалежності, захисту прав людини. У

Меморандумі № 5 від 15 лютого 1977 p., адресованому країнам-

учасницям Белградської наради керівників європейських держав,

стверджувалося, що Група не бореться за повалення радянського ладу, але

пропонує, щоб її ідеї були стверджені або відкинуті всенародним

референдумом. Існування опозиції визнавалося властивістю нормальної

суспільної структури. З-посеред проблем державності найвагомішим було

положення: «Не людина для держави, а держава для людини». Отже,

«народ повинен бути господарем своєї землі, своєї традиції, свого творчого

спадкоємства, своєї волі до побудови кращого життя». У розділі прав

людини висувалися вимоги: вільного виїзду з батьківщини і повернення назад;

вільного поширення ідей; вільного створення наукових, творчих, мистецьких та

інших об’єднань; ліквідації цензури, звільнення всіх політв’язнів.

Діяльність УҐГ не обмежувалася українськими проблемами. Група

інформувала про створення і діяльність московської, грузинської, вірменської,

литовської ґельсінських груп, протестувала проти переслідувань, арештів і

судів над її учасниками, проти порушення прав людини на всіх теренах СРСР.

Особисте налагодження контактів з правозахисними групами інших республік

Союзу і за кордоном відрізняло УҐГ від попередників. Посилання на

Ґельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українського

народу до рівня загальноєвропейського демократичного процесу, ставило її на

міжнародну правову основу.

Позитивну роль у підтримці правозахисного руху в Україні, виданні

матеріалів УҐГ та донесенні їх до світової громадськості відіграли

вашингтонський Комітет ґельсінських гарантій для України, створений у

листопаді 1976 р. із зарубіжних правозахисників і очолений Андрієм Зваруном,

та Закордонне представництво Української Ґельсінської групи (ЗП УҐГ),

започатковане у жовтні 1978 р. за дорученням УҐГ позбавленим громадянства

СРСР Петром Григоренком. До ЗП УҐГ увійшов також Леонід Плющ, а згодом

— Ніна Строката. 1980 р. вони заснували інформативне видання «Вісник

репресій в Україні» (укладач і редактор Надія Світлична, що домоглася виїзду

до США у жовтні 1978 p.).

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ҐЕЛЬСІНСЬКОЇ ГРУПИ

(УҐГ) (1976-1982)

Створення 9 листопада 1976 р. у Києві було проголошено створення

Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських

угод, або Української Ґельсінської групи (УҐГ)

Основне

завдання

Ознайомлення урядів країн-учасниць Ґельсінської наради і західної

громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав

людини та гуманітарних статей Заключного Акта

Засновники О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л.

Лук’яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий,

Н. Строката-Караванська, М. Руденко

Підсумки

діяльності

Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність

УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені

радянського громадянства і виїхали за кордон, 3 члени групи

загинули ( О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від

інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї

діяльності. На початку 1988 р. на її основі постала Українська

Ґельсінська спілка (УҐС)

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за

свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих

Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед

визнаних діячів цього руху були Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої

половини 50-80-х років були:

• самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух

підпільних груп;

• національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесятників»;

• правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Репресії проти правозахисників

Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за вироком суду

за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, в

СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у

різний час від 25 до 75 %.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу

Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій

частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в

обох випадках по 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка, на

відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи

ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін

позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли

під дію статті «Зрада Батьківщини», яка передбачала смертну кару.

Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи розкриття державної або військової

таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене

громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканності...

СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися

конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і

міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий термін отримували дисиденти за читання і поширення творів

М. Грушевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці

І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина

«Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження

національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного

голодомору 1932-1933 pp., знищення кращих українських письменників,

діяльності УНР, ЗУНР, ОУН УПА та ін.), за звертання з критичними

пропозиціями та протестами до партійних, радянських та адміністративних

органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки,

та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, бодай коли б воно

було мовлене. Наприклад, під час обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р.

було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича,

Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького,

Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка,

Б. Антоненка-Давидовича і навіть «Галицько-Волинський літопис».

Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних

статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи

зазвичай у переддень закінчення терміну ув’язнення чи заслання або невдовзі

після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк,

Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко,

Володимир Монбланов та інші.

Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях,

зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами.

Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати

не вдавалося, а також віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники

виробничих конфліктів. Якщо в’язні могли сподіватися, що їх випустять на

волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Щоб перетворити

здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів.

«Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків

під наглядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу допомагали

препарати, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам’ять, емоції. Серед

жертв цього психічно-в’язничного терору були генерал Петро Григоренко,

математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування»

зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло

Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у

психіатричних тюрмах 27 років (1954-1959, 1962-1964, 1967-1987). Загальна

кількість в’язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-

х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.

Окрім судового, активно використовувалось й адміністративне

переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС,

комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів

і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні

захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах,

оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією, переслідувань зазнавали не лише дисиденти,

але й їхні батьки, діти, близькі родичі.

Найкращим варіантом для режиму, який вирішував усі клопоти з

дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і

після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну

ув’язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише

безіменну табличку з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували».

Починалися «виховні» заходи одразу після арешту. Ізоляція від суспільства,

підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення

камер, постійне підглядання у вічко, «підсадні» співкамерники, зазвичай з

числа деградованих карних злочинців, багатогодинні допити ставили на меті

зламати волю заарештованих.

Суди переважно були закритими. Лише на оголошення вироку інколи

допускалися родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд

може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні

сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх.

Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і

«сторонніх», тобто близьких підсудного, не допускали.

Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого

режиму, умови перебування в яких, за виразом В. Стуса, сягали «поліцейського

апогею»: смугастий одяг в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка

праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО

(штрафний ізолятор, те саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень,

«ларка», обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги,

записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й

тягло за собою жорстоке покарання.

Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи.

Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. «Будучи під

наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не

маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права

залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів,

ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у

міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники.

Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у

висліді якого органам влади відомий кожний мій крок, — де його межа? Він

позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім

використовує їх проти мене... А «тайна» телефонних розмов...» Мета нагляду

— тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй

можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і поступово

поставити на коліна».

Більшість інакомислячих представників інтелігенції після звільнення

потрапляли у «внутрішню еміграцію», позбувшись доступу до засобів масової

інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у

виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була

праця літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи

русифікація?», перекладена згодом кількома європейськими мовами.

Книга була своєрідним протестом проти арештів українських

дисидентів, здійснених 1965 р., і звинувачення їх в антирадянській діяльності.

Свій твір І. Дзюба адресував П. Шелесту, першому секретареві ЦК КП України.

Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами

українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика

комуністичної партії в Україні.

Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму,

дала потужний імпульс для подальшого розгортання правозахисного

руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав

працю І. Дзюби «референдумом покоління». Вустами молодого публіциста

найактивніша частина української молоді заявила про свій

розрив з тоталітарною системою.

З книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» «От і радіємо з денаціоналізації десятків народів, з успіхів русифікації,

того, що, мовляв, понад десять мільйонів неросіян в Союзі, за останнім

переписом назвали «рідною» російську мову і зреклися своєї мови. І ставимо це

в заслугу «великому и могучему русскому языку», забуваючи, що всі великі

росіяни вбачали велич і красу своєї мови зовсім не в її нібито здатності

витісняти й заміняти собою інші і славили її лише тоді й остільки, коли й

оскільки йшлося про обстоювання її для себе, а не поширення її на інших.

…Щоб десятки націй СРСР «добровільно» відмовилися від своєї мови й

національності, для цього потрібно дуже багато, непомірно багато неправди й

несправедливості.

Бо ж в атмосфері правди й справедливості безглузда й дика сама

постановка такого питання, такої мети: спеціально відмовлятися, цілим

народом відмовлятися від своєї мови. …Потрібно багато несправедливості і

неправди щодо минулої історії цих народів, щодо марксизму- ленінізму, щодо

суті комунізму, щодо характеру тих процесів, які відбуваються на наших очах».

З книги Є. Сверстюка «Блудні сини України» (про «шістдесятників»)

«Шістдесятники — велике явище другої половини XX століття, дивне

своєю появою в непевну пору відлиги і стоїчним протистоянням неосталінізму

та живучою енергією в пору лібералізації.

…Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм,

який просвітлює, підносить і єднає. Під цим індикатором раптом звужується

аморфне коло людей 60-х років і фіксується образ:

Такий був час: кругом шакали,

У колі жменька нас жива,

А ми феномена шукали

І спотикались об слова.

Другою ознакою, отже, я б назвав шукання правди і чесної позиції. В

самому шуканні вже є неприйняття і опір. Поетів тоді називали формалістами

за шукання своєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість

ідеї, спущеної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній

літературі і всьому апаратові будівничих казарм».

4.

Як і в 20-30 рр., розгалуженою гілкою української літератури

залишається творчість діаспори. Проте, коли творчість представників

попереднього періоду пов’язана в основному із Західною Європою, центр

поетичної думки переміщається на американський континент. Унікальним

явищем стало створення і функціонування Нью-Йоркської групи.

Її кістяк склали представники «Слова» - угруповання, заснованого в

США у 1954 р. Головною метою це об’єднання вважало налагоджувати

контакти між українськими письменниками, що живуть і творять за межами

України, незалежно від їхніх ідейних переконань та естетичних смаків задля

функціонування літературного процесу в діаспорі.

Нью-Йоркська група, що виникла наприкінці 50 рр., продовжила

справу і традиції «Слова».

Її найяскравішими представниками були Богдан Бойчук, Юрій

Тарнавський, Богдан Рубчак, Віра Вовк(Селянська), Емма Андієвська.

Як і «празька школа», Нью-Йоркська група не вважала себе

літературною організацією з обов'язковим членством у ній, структурою і

статутом. Чинники, що об'єднували її представників, були світоглядними й

естетичними. Поети відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на

верлібр, що тоді панував у літературі західноєвропейських країн. Ще одна

особливість представників цієї школи зумовлена тим перебуванням літераторів

між двома світами. З одного боку – брак живого українського середовища, а з

другого – недостатня інтегрованість в американське середовище. Та, можливо,

саме тому вони піднесли українську літературу до нових висот, доповнили її

темами та мотивами, а також поетичними формами, що не могли розвиватися

на рідній землі.

Після здобуття Україною незалежності митці Нью-Йоркської групи

стали членами Спілки письменників України.

ЗАВДАННЯ

1. Випишіть назви і тематику поетичних збірок Бойчука, Рубчака,

Тарнавського.

2. Що спільного і що відмінного у творчості шістдесятників і поетів

Нью-Йоркської школи.

5.

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 р. в селянській сім’ї в

Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни,

було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Мати

тяжко працювала, заробляючи на шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати Та був іще сивий дід,—

Нікому не мовив «тату»

І вірив, що так і слід,—

так згадував майбутній поет у поезії «З дитинства».

Бабуся й дідусь дуже любили свого кмітливого внука. Їхню любов та

турботу пам’ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може й не

дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника,

викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші «Дід

умер» та оповідання «Дума про діда».

Ходив до школи далеко, аж за дев’ять кілометрів, «як на мої

чотирнадцять років, то це не так уже й мало»,— згадує письменник в

оповіданні «Дума про діда».

1952 р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики

Київського університету, де водночас із ним навчався Ю. Мушкетик,

В. Шевчук, Т. Коломієць.

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі

суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне

становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики

журналістської роботи, В. Симоненко працює секретарем в університетській

багатотиражці.

У роки навчання продовжує писати, але з друком своїх творів не

поспішає.

По закінченні університету Василь працює в газеті «Черкаська правда»,

потім — у «Молоді Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети».

Як журналіст, він сміливо вторгався в різні сфери життя, різко критикував

вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про

добрих людей.

Як відомо, напровесні 1960 р. в Києві, з волі пробудженого «відлигою»

юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені

з’явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю

метою об’єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови

оновленої України. Пізніше, у літературі поетів, які належали до цього Клубу,

почали називати шістдесятниками. Хоча на той час Симоненко жив і працював

у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й

Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою

Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього

Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у

літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та

сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників жагу до

національного відродження.

Саме за участю В. Симоненка на основі незаперечних речових доказів

для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському

й Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю

тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із

вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні

меморіали.

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже кілька

десятиліть оповита туманом загадок, легенд, міщанських пліток.

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток.

Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання

Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився

секретар Смілянського міськкому партії. Василь «сів на переднє сидіння поруч

з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

- Ось, подивіться…

Ми жахнулися: усі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь

товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по

м’якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери),

погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».

Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль

яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік

після цього — 14 грудня 1963 р.— він помирає.

Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилося

повідомлення про рак.

Після смерті в 1964 р. вийшла друга збірка поезій «Земне тяжіння».

У 1965 р. вийшла збірка його новел «Вино з троянд». Через три роки по

смерті вийшли «Поезії», де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 не

опублікованих творів. А потім — мовчанка, наче й не було В. Симоненка і його

творчості.

Тільки у 1981 р. вийшла збірка «Лебеді материнства», а в 1984 р. ще

одна збірка «Поезії», яку видали друзі поета. У другій половині 1980 — на

початку 1990 рр. у журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов

до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став

незгасною зіркою його поезії.

ЗАВДАННЯ

1. Випишіть назви збірок В. Симоненка, їх тематику, по 2 приклади

порінянь, епітетів, метафор, риторичних окликів.

2. Зі збірки новел «Вино з троянд» прочитайте 3 новели.

3. Зі щоденникових записів випишіть 10 тез.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Законспектувати матеріал лекції.

2. Вивчити напам’ять одну поезію В. Симоненка(«Лебеді материнства»

або іншу).

3. Підготуватися до письмового опитування.

4. Підготувати повідомлення про життя і творчість І. Драча («Балада

про соняшник», «Балада про вузлики», «Крила»).