Лекція № 1

Тема: Гігієна як профілактична медична наука. Роль гігієни в системі освіти.

План лекції 1. Вступ. 2. Історія розвитку гігієни. 3. Гігієна фізичної культури і спорту як наука. 4. Методи досліджень у гігієні.

Література Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екології. Київ, “Здоров’я”, 1999. – 694 с. Лаптев А.П., Полиевский С.А. Гигиена (учебник для институтов и техникумов физической культурі). М., “Физкультура и спорт”, 1990. – 368 с. Гончарук Е.И. Общая гигиана. Киев, “Вища школа”, 1991. – 384 с.

1. ВСТУП. Медицина є однією з найгуманніших сфер громадської діяльності. Вона

базується на системі наукових і практичних знань, спрямованих на запобігання захворюванням та лікування хворих, і в її основі завжди лежить служіння здоров'ю та довголіттю людей.

Епоха бурхливого розвитку науки і техніки поряд із фантастичними досягненнями людського розуму викликає специфічну для нашої цивілізації деградацію навколишнього середовища і як наслідок масовий ріст захворювань.

За таких умов одна лише медична допомога неспроможна дати здоров'я. Ось чому в орбіту медичних знань має більше входити вивчення умов і способів збереження здоров'я, запобігання захворюванням і преморбідним станам. Такі завдання медицини висувають насамперед необхідність вивчення керівної ролі соціального та природного середовища у житті здорової та хворої людини, а також у початкових стадіях захворювання.

Отже, збереження здоров'я вимагає вивчення не лише будови і процесів життєдіяльності організму людини, а й умов праці, побуту, чинників природного і соціального середовища та їх вплив на стан здоров'я.

Багатовіковий розвиток медицини дозволив охопити величезний обсяг знань, що призвело до подальшої її диференціації. Неминучість такого процесу зумовлена розвитком і виділенням у самостійні галузі багатьох окремих медичних спеціальностей. У медицині, як у цілісній галузі наукових знань, виділились такі основні групи дисциплін: медико-біологічні, клінічні, гігієнічні та дисципліни переважно медико-соціального і профілактичного напрямків. Завдяки прогресивним поглядам про головну роль несприятливих чинників навколишнього середовиша у виникненні захворювань, чітко виділився аспект розвитку перспективного профілактичного напрямку медицини. Саме в основі профілактики, що походить від грецького слова ргоphelaktikos — запобіжний, лежить проведення заходів, спрямованих на запобігання захворюванням у здорових та загостренням, ускладненням і рецидивам у хворих осіб. Це в першу чергу заходи, спрямовані на збереження і зміцнення здоров'я людей, особливо на виховання здорового молодого покоління, а також на підвищення працездатності і продовження тривалості активного життя.

Профілактичний напрямок у медицині став провідним і присвячений охороні та зміцненню здоров'я людей. Об'єктом його вивчення є практично здорові люди або колективи практично здорових людей. Це дозволило активно втілювати методи профілактики у лікувальний процес та здійснювати синтез лікування і профілактики. Спеціально опрацьовані методи профілактики включили заходи оздоровлення навколишнього середовища, умов праці й побуту, протиепідемічні заходи, організацію мережі лікувально-профілактичних установ, проведення масових профілактичних оглядів, ранню діагностику, заходи щодо виявлення та усунення передпатологічних станів, запобігання ускладненням, психопрофілактику і диспансеризацію. При цьому суспільна профілактика передбачає створення сприятливих умов для збереження здоров'я і працездатності, а особиста профілактика спрямована на запобігання перевантаженням організму. Первинна профілактика передбачає запобігання виникненню захворювань, а

вторинна — розвитку або загостренню хвороби. З метою втілення досягнень цього авторитетного напрямку необхідним

стало використання даних з інших галузей знань, які могли б стати джерелом науково обгрунтованих характеристик чинників довкілля. З огляду на це поряд з анатомією, фізіологією, патологічною фізіологією, терапією тощо необхідним стало використання знань з географії, метеорології, радіології, кібернетики.

Практичне здійснення профілактичного напрямку базується на досягненнях гігієнічних досліджень. Отже, основою профілактичної медицини стала гігієна.

Гігієна походить від грецького слова hygieinos, що означає здоров'я. Гігієна є наукою, що вивчає закономірності впливу навколишнього середовища на організм людини та громадське здоров'я для розроблення гігієнічних нормативів, санітарних правил і заходів, які забезпечували б оптимальні умови для життєдіяльності, зміцнення здоров'я і запобігання захворюванням (Р.Д.Габович і спів-авт., 1983).

За визначенням Є.Г.Гончарука (1995), “Гігієна — це наука, що вивчає закони впливу на організм окремих людей і цілих колективів соціальних, природних і штучних чинників навколишнього, а також внутрішнього середовища для виявлення закономірностей позитивного і негативного їх впливу на організм, здійснює на цій підставі наукове розроблення запобіжних і оздоровчих заходів, спрямованих на ліквідацію або зменшення до безпечних величин (гігієнічних нормативів) впливу негативних чинників, або, навпаки, на широке використання позитивних чинників для збереження, оздоровлення і зміцнення здоров'я як окремої людини, так і цілих колективів, усього людського суспільства”.

Гігієна вивчає вплив різноманітних чинників навколишнього середовища на здоров'я людини, її працездатність і довголіття з метою розроблення практичних заходів, спрямованих на оздоровлення умов життя людини і запобігання захворюванням. У підручнику Е.Паркса, котрого вважають одним із піонерів експериментальної гігієни, призначення гігієни сформульовано так: “Зробити розвиток людини найдосконалішим, життя — найміцнішим, згасання життя — якомога повільнішим і смерть — якомога більш віддаленою”.

Розвиток гігієни останніми десятиріччями досяг таких великих масштабів, що виникла необхідність розділити її на окремі самостійні галузі. Диференціація гігієни відбулася в першу чергу в напрямку різноманітних спеціальностей. Нині вже існують у вигляді самостійних дисциплін комунальна гігієна, гігієна праці, гігієна харчування, гігієна дітей і підлітків. Завойовують своє гідне місце радіаційна та космічна гігієна..

Перед гігієною стоять надзвичайно відповідальні завдання. Враховуючи, що головним завданням гігієни є запобігання захворюванням, на перший план висувається вивчення нею природних і соціальних чинників навколишнього середовища та їх впливу на організм людини.

Базуючись на виявлених закономірностях, гігієна науково обґрунтовує оптимальні і гранично припустимі параметри чинників навколишнього середовища, які слугують основою для опрацювання гігієнічних нормативів, правил і заходів, що передбачають використання позитивного і запобігання несприятливому впливу навколишнього середовища на здоров'я.

Опрацювання дійових заходів щодо запобігання захворюванням вимагає

правильного розуміння законів взаємодії соціальних, природних і біологічних умов та їх впливу на здоров'я, в основі яких лежить вчення про єдність і взаємодію людського організму та навколишнього середовища.

Найліпше відображення цих положень знаходимо у п'яти законах гігієни, що їх запропонував Є. Г. Гончарук (1995). Перший закон полягає в тому, що порушення здоров'я людини може виникнути лише за наявності трьох причин — джерела шкідливості, чинника його передачі і сприйнятливого організму. Другий закон — це закон негативного впливу діяльності людей на навколишнє середовище. Третій закон гігієни є законом негативного впливу на навколишнє середовище природних екстремальних явищ. Четвертим законом гігієни є закон позитивного впливу на навколишнє середовище людського суспільства. П'ятий закон — це закон негативного впливу забрудненого природного навколишнього середовища на здоров'я людини.

2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГІГІЄНИ

Історія розвитку гігієни є літописом людських знань, що допомагає сучасному поколінню піднестися на вищий щабель і досягти відповідних вершин.

Медицина як наука має свою неповторну історію, котру можна вивчити лише за умови знання її джерел. Медицина є своєрідною системою наукових знань у галузі збереження здоров'я людини, запобігання захворюванням, лікування хворих і тому тісно пов'язана з іншими галузями науки. Історію медицини можна вивчати лише в нерозривному зв'язку із загальною історією культури людства. Спеціальна її галузь висвітлює розвиток гігієни. Знання історії гігієни розкриває широкі перспективи збагачення світогляду людини, допомагає пізнати багатогранні аспекти досягнень інших наук, врешті визначає рівень культури народу. Знання історії гігієни доводить важкість і тривалість шляху, який характеризує її розвиток і розвиток санітарної справи. В Україні цей розвиток має свої особливості стосовно місцевих санітарних організацій, хоча, на жаль, він залишається ще й досі найменш вивченою частиною історії медицини і охорони здоров'я.

Античний період характеризується розвитком гігієни первісних людей. Сотні тисяч років тому, в умовах первіснообщинного ладу, людина намагалась знайти і застосувати знаряддя для трудової діяльності, роздобути їжу, облаштувати своє житло, захистити себе одягом від впливу несприятливих зовнішніх умов. Людина намагалася використати свій життєвий досвід і навчитись давати оцінку всім явищам природи. Уже тоді викристалізувався розум людини і зумовив дедалі більш удосконалені умови життя. Відкриття вогню дозволило людині оволодіти більш широкими просторами, збагатило її новими продуктами харчування і новим житлом.

Зародки гігієни зводились до того, що людина, використовуючи свій життєвий досвід, застосовувала можливі гігієнічні заходи, спрямовані на охорону води, грунту, харчових продуктів, житла з метою охорони здоров'я. Ці заходи сьогодні розцінюються як санітарні і тому цей період розвитку гігієни ми називаємо емпіричною гігієною на відміну від пізнішої експериментальної наукової гігієни, що розвинулась лише у XX ст. у зв'язку з ростом промислового капіталізму, в епоху розвитку нових соціально-економічних відносин.

Первіснообщинний лад змінився рабовласницьким. У цю епоху виникли

ремесла, з'явився поділ праці та її спеціалізація. Колискою людської культури став Стародавній Схід з такими державами, як Єгипет, Сирія, Персія, Індія, Китай. У Стародавньому Єгипті збереглися багаті археологічні матеріали, письмові пам'ятки у вигляді папірусів, архітектурні пам'ятки з численними написами на них. Із папірусів стало відомо, що лікарі того часу вважали центральним органом мозок і що зміни, які в ньому відбуваються, впливають на весь організм. Гарячий тропічний клімат створював несприятливі умови зберігання харчових продуктів, сприяв поширенню гельмінтозів, шкірних та очних захворювань тощо, і це викликало необхідність опрацювання і застосування відповідних профілактичних заходів. Дотримання гігієнічних правил стало ритуалом. Були опрацьовані гігієнічні прийоми для підтримання здоров'я: режим праці і відпочинку, методи загартовування, окремі види фізичних вправ. 1500 років до нашого літочислення в Єгипті вже застосовувалась дренажна система для осушування грунту, були відомі правила утримання будівель і вулиць, методи усунення відходів у містах, будувались величезні споруди для водопостачання; зароджувалось вчення про водолікування. Особливістю того часу є будівництво пірамід і величних храмів. Збереглись папіруси медичного змісту. Здобуттю анатомічних відомостей стародавніми лікарями в Єгипті сприяло анатомування трупів під час їх бальзамування.

Чітко виділяється період розвитку медицини Стародавньої Греції, що досяг вищого рівня, ніж у всіх інших стародавніх народів світу. Греки заселяли землі південної Європи, береги Середземноморського басейну з чудовим кліматом і об'єднували їх у дрібні держави — міста, або поліси, серед яких найбільше значення мали Афіни і Спарта. У поемах античних греків “Іліада” і “Одісея” є відомості про медицину. Саме тут знаходимо, що Асклепій, котрий був сином Аполлона — бога Сонця, мав дві доньки — Гігією і Панакею. Гігієя — богиня здоров'я, проводила профілактичні заходи, спрямовані на запобігання захворюванням і зміцнення здоров'я. Саме від її імені і походить назва розділу медицини — гігієна. Панакея була богинею лікування і тому символізує лікувальну медицину.

Характерною рисою медицини античних греків було надання культові тіла такого значення, якого не надавав жоден із наступних народів упродовж багатьох віків. Греки приділяли особливу увагу фізичним вправам і загартуванню. Особиста гігієна була в них у центрі уваги. Досі збереглися з тих часів такі поняття і терміни, як “стадіон”, “гімназія”, тобто школа фізичних вправ, тощо. Старовинна грецька скульптура віддзеркалила в статуях культ здоров'я і краси в Греції. Досконале здоров'я і фізична сила були на той час головними умовами для захисту від ворогів під час численних воєнних дій.

Наступним періодом розвитку медицини, що виділився своїми досягненнями, був римський період. Медицина у Стародавньому Римі, що представляв велику централізовану державу, мала добрі умови для широкого розвитку. Нові завдання, що стояли перед нею, були пов'язані із забезпеченням санітарних умов життя на величезній території Римської імперії. У державі було вперше введено посади головних лікарів великих міст, яких називали архіятрами. Була також організована медична служба, в армії були створені військові шпиталі, що називались ва-летудинаріями.

Найвидатнішим лікарем імператорського Риму вважається Клавдій Гален, котрий, як і Аристотель, вважав, що все в природі побудоване найрозумніше, має своє призначення і свідчить про існування вищого розуму. Він написав трактат “Про доцільність частин людського тіла” і вважав, що основу життя організму людини становить душа. У своїх працях він висвітлює питання лише особистої гігієни.

Занепад Західної Римської імперії з її рабовласницьким ладом ознаменувався переходом до нової, феодальної, формації, котра стала на межі старовини і середньовіччя.

Середньовіччя, що виділяється як наступна епоха в історії медицини, охоплює період у 12—13 віків. Разом із падінням Західної Римської імперії занепав і розвиток медицини, культури та економіки Західної Європи. Припинилась підготовка лікарів, притулки для хворих влаштовувались при монастирях, монахи лікували хворих і готували лікарів. Викладання медицини в монастирських школах і поодиноких цивільних медичних школах проводилося з використанням спадщини античної медицини.

Санітарний стан населених місць був у критичному стані. Громадські будинки звичайно були такі забруднені, що доводилось потерпати від неприємних запахів, які утворювались унаслідок розкладання нечистот. Через неприємний запах від річки Темзи англійський парламент змушений був на місяці припинити свої засідання.

Індивідуальна гігієна також була у забутті. Вона запроваджувалась лише серед привілейованих осіб. Умивання, рушники, миски не використовували. Цілком чисті люди становили вийняток. Постільна і натільна білизна також була великою рідкістю. Значна кількість комах і паразитів здавалася природною. Масова завошивленість була надто поширеним явищем і набирала іноді форми тяжких захворювань, а випадки смерті від вошивості траплялись навіть у королівських родинах. Аскетизм проголошував повну зневагу до здоров'я людини. Аскети свідомо терпіли голод і нехтували елементарним доглядом за тілом. Не було навіть сліду розвитку гігієни і санітарії.

Лише в XVII ст. вперше почали запроваджувати такі санітарні заходи, як освітлення міст, будівництво тротуарів, боротьба з традицією виливати нечистоти безпосередньо на вулицю.

Кінець XVIII і початок XIX ст. ознаменувались новим рухом у галузі гігієни та відродженням гігієнічних знань. Зміна економічних умов, розвиток капіталізму, торгівлі, відкриття колоній, розквіт промисловості в містах значною мірою вплинули на розвиток гігієни.

Розвиток гігієни як науки почався лише наприкінці XVIII і на початку ХІХ ст. У XVIII ст.. на медичних факультетах був включений розділ “медичної поліції”. Це пов’язано було з тим, що гігієна як основна наука в системі наук загальної медицини вивчала переважно форми і методи адміністративного і державного політичного втручання у питаня здоров’я людини. Метою “медичної поліції” було запровадження правил індивідуальної гігієни. “Медична поліція” висвітлювала також санітарні заходи громадського характеру, особливо під час епідемічних захворювань. “Система загальної медичної поліції” Петера Франка, котрий організував викладання гігієни на

медичному факультеті у Вільнюсі і деякий час очолював Медико-хірургічну академію в Петербурзі. З ідеями особистої гігієни як засобу продовження життя виступив німецький лікар Кристоф Гуфеланд, який 1796 р. видав працю “Макробіотика, або мистецтво продовження життя”, в якій подав правила особистої гігієни.

Засновником сучасної експериментальної гігієни став М. Петенкофер. Найбільші експериментальні праці з гігієни, які зробили її точною наукою, належать саме цьому вченому та його школі. М. Петенкофер народився у Баварії, диплом доктора отримав у Мюнхені, де і був професором гігієни. Він вивчав вплив повітря, води і грунту на організм людини. Зокрема, він визначив вміст вуглекислоти у повітрі, встановив значеня вологості, працював у галузі опалення та вентиляції жител, гігієни житлових будинків. Відомі також його праці з етіології холери та черевного тифу, поширення яких він приписував грунтовим водам.

Великим внеском М.Петенкофера є те, що він написав підручник із гігієни. Праці М.Петенкофера започаткували еру експериментальної гігієни, яку продовжили його учні М.Рубнер, А.Фойчт, Флюге, О.С.Прауснітц.

Саме із цього періоду практична санітарія починає користуватися гігієнічними нормами і, проводячи профілактичні заходи, вже науково обґрунтовує свої вимоги. Фізико-хімічний напрям у гігієні поєднується з розвитком мікробіології, котра завдячує визначним працям Л.Пастера, Дж.Лістера, Р.Коха, а відповідна галузь мікробіології — епідеміологія — стала частиною гігієни.

Кінець XIX і початок XX ст. ознаменувалися розвитком громадської гігієни, тобто вживанням масових профілактичних санітарних заходів. Упорядковуються міста, хоча в багатьох їх частинах продовжують домінувати антисанітарні умови життя, що спричинюють виникнення епідемій холери, тифу, віспи тощо.

Останнім історичним періодом розвитку соціальної гігієни є період, що сягає наших днів. Гігієна як наука дедалі глибше вивчає соціальні чинники та їх вплив на здоров'я і вимагає відповідно вжиття соціальне гігієнічних оздоровчих заходів. Після другої світової війни в багатьох країнах світу створено державні установи охорони здоров'я. Положення про вирішальну роль соціальних умов у формуванні світогляду людини, її поведінки було підтверджене вченням І.П.Павлова про провідну роль центральної нервової системи в регуляції діяльності організму людини. Соціальні чинники та інші умови навколишнього середовища різко вплинули на тривалість життя людини. Середня тривалість життя людини протягом тисячоліть коливалася в межах ЗО років. З другої половини XIX ст. тривалість життя почала дедалі подовжуватися.

1946 р. на першій Генеральній Асамблеї ООН створено нову міжнародну організацію з охорони здоров'я — ВООЗ, котра здійснює і координує працю з питань епідемічних захворювань, санітарної статистики, видання спеціальних журналів, монографій, проводить міжнародні конгреси лікарів, здійснює багато видів іншої діяльності.

Україна має свою багату історію щодо розвитку медицини, яка коріннями сягає глибокої давнини і віддзеркалює частину загальної історії культури. Сутність медицини в Україні також має свої специфічні риси, що залежать від соціально-економічних умов, суспільного ладу та розвитку інших галузей науки.

У IX ст. виникла могутня ранньофеодальна держава — Київська Русь. У X—

XI ст. Київська Русь являла собою одну з наймогутніших і культурних держав. Запровадження християнства в X ст. було періодом загального економічного та культурного розвитку Київської Русі. Єдність християнської релігії сприяла об'єднанню слов'янських князівств, піднесла авторитет Київської Русі серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією, і зміцнило зв'язки Київської Русі з Візантією.

Першими зародками медицини та гігієни було використання у побуті численних засобів рослинного і тваринного походження, а також засобів містичного характеру. Широко застосовувалась купіль з настоями різних трав. У культові обряди входили заходи гігієнічного характеру, зокрема лазні. Слов'яни знали основи особистої гігієни.

Середньовіччя на Заході і Сході характеризувалось великими епідеміями чуми, віспи, тифу. Чума, або “чорна смерть”, поклала в могилу 9/10 населення великих міст, не обминула вона й Україну. Т.Г.Шевченко присвятив цілий твір цій невідомій досі трагедії:

“Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила,

Та трупом, трупом начиняла І “со святими” не співала,

Чи городом, чи то селом Мете собі, як помелом”.

Літописці пишуть, що чума поширилась в Україну з півдня через Молдову. Від неї люди падали і лежали по дорогах. Чума охопила всю Україну. Козацька рада відокремила заражені курені, але епідемія все-таки поширювалась і залишала після себе великі жертви. У Львові було декілька епідемій чуми. Місто було дуже забруднене. Очистка його проводилась лише в центральній частині, і тому нечистоти на вулицях дуже забруднювали повітря і підземні води. Під час епідемії чуми 1623 р. у Львові загинуло майже 20 тис. чоловік. Вулиці міста були вкриті трупами людей. Виділялись спеціальні люди для захоронення померлих. Суворо контролювались в'їзди у місто, щоб не допускати нікого з місць, де лютувала хвороба. Часто померлих хоронили за рахунок міста, а їх будинки замуровували. Хто мав змогу, той тікав із міста, залишаючи все майно.

Про проказу у Львові письменник Р.Іваничук писав: “Тривожного літа 1588 р. ... трапилась насправді жахлива подія. Молодий лікар Гануш Альнпек... виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було — проказу. З ліплянок на Калічій горі за містом вигнали жебраків і заснували там колонію для прокажених за європейським зразком”. Про стан міста автор пише: “... з вікна тісного помешкання, що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід”. Лише 1837 р. було видане розпорядження про очистку Львова.

У боротьбі з епідеміями рекомендувалось не використовувати одяг померлих, влаштовувались карантини, закривалися частини міст і вулиць. Знищення вогнищ захворювань проводилось шляхом спалювання будинків і речей. Інколи заражені речі пропускали через дим вогню, а металеві речі обмивали оцтом. Вживалися

численні заходи для очищення питної води. Однією з найстаріших гігієнічних кафедр в Україні була кафедра загальної

гігієни в Київському медичному інституті. Ідея створення кафедри належала М.І.Пирогову, який ще 1841 р. включає її в

число десяти основних кафедр медичного факультету Київського університету. Великою, ні з чим не зрівняною подією для нашого народу стало

відновлення самостійності України. Розпочалося відродження всіх галузей науки, в тому числі й гігієни. У незалежній Україні вже 1992 р. був прийнятий “Закон про охорону атмосферного повітря”, а 1994 р. був затверджений постановою Верховної Ради України Закон про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення. Отже, значення гігієни все більше зростає.

З метою охорони здоров'я населення гігієна повинна стати основою всіх науково обгрунтованих заходів у галузі запобігання захворюванням. У її завдання входить всебічне вивчення характеру та закономірностей комплексного впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я людини в сьогоднішніх умовах, постійного розвитку науково-технічного прогресу з метою створення оптимальних умов праці та побуту людини.

3. ГІГІЄНА ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ І СПОРТУ ЯК НАУКА

У зв’язку із необхідністю поглибленої розробки окремих проблем гігієни як науки сформувався ряд профільних гігієнічних дисциплін: соціальна гігієна, комунальна гігієна , гігієна праці, гігієна харчування, гігієна дітей та підлітків та ін. Однією з них є гігієна фізичної культури і спорту, що вивчає вплив різних факторів оточуючого середовища і соціальних умов на організм фізкультурників і спортсменів. Мета такого вивчення – розробка гігієнічних нормативів, вимог і міроприємств, спрямованих на зміцнення здоров’я тих, що займаються, підвищення їхньої працездатності і досягнення високих спортивних результатів.

Основні завдання гігієни фізичної культури і спорту полягає в тому, щоби: - вивчати вплив різних факторів зовнішнього середовища і соціальних умов

на стан здоров’я і працездатність фізкультурників і спортсменів; - науково обгрунтовувати і розробляти гігієнічні нормативи, правила і

міроприємства по створенню оптимальних умов для фізичного вихованя та спортивного тренування;

- науково обгрунтовувати і розробляти нормативи, правила і міроприємства по використанню гігієнічних засобів і природніх факторів для зміцнення здоров’я, підвищення працездатності і ріст спортивних досягнень.

При вирішенні вказаних завдань гігієна фізичної культури і спорту спирається на дані загальної гігієни та профільних гігієнічних дисциплін, широко використовує теорію фізичного виховання, спортивну медицину, фізіологію спорту та інші науки.

В гігієні фізичної культури і спорту поряд із загальногігієнічними широко застосовуються спеціальні засоби і методи досліджень.

У процесі довготривалих спостережень і експериментальних

досліджень, під час тренувальних занять і змагань виявляється вплив різних факторів на стан здоров’я і працездатність фізкультурників і спортсменів.

В останній час проводиться все більше комплексних гігієнічних досліджень. Вони дозволяють здійснювати диференційовану гігієнічну оцінку різних факторів, що впливають в процесі тренувальних занять і на різних етапах відновлення на організм фізкультурників і спортсменів, у тому числі на різні психофізіологічні функції, найбільш важливі для спортивної діяльності.

Гігієнічні дослідження широко проводяться в ході фізкультурно-оздоровчих занять і навчально-тренувального процесу з урахуванням специфічних особливостей того чи іншого виду спорта.

При цьому поряд з гігієнічними часто застосовуються фізіологічні, психологічні, біохімічні та інші методи досліджень.

На основі результатів досліджень розробляються гігієнічні рекомендації, норми, правила і міроприємства оздоровчої та фізкультурно-масової роботи і спортивного тренування. Ці розробки знаходять своє відображеня в таких документах, як санітарні норми і правила, будівельні норми і правила та ін.

Гігієна фізичної культури і спорту як навчальна дисципліна відноситься до числа провідних предметів у фізкультурних навчальних закладах. Курс гігієни фізичної культури і спорту озброює студентів гігієнічними знаннями і практичними навичками для формування здорового способу життя, застосування різних гігієнічних засобів і природних факторів у процесі фізичного виховання, фізкультурно-масової роботи і спортивного вдосконалювання.

Знання та практичні навички в області гігієни фізичної культури і спорту дозволяють фізкультурним кадрам включитися в рішення важливих завдань по формуванню здорового способу життя.

Значення гігієни фізичної культури і спорту як наукової дисципліни в останній час ще більше зростає в зв’язку з широким розвитком масової фізичної культури і спорту.

З метою комплексного рішення проблем фізкультурно-оздоровчої роботи розробляється система гігієнічного забезпечення масової фізичної культури і спорту. Це дозволяє більш цілеспрямовано і комплексно використовувати різні гігієнічні засоби для зміцнення здоров’я і підвищення працездатності фізкультурників.

Актуальними є дослідження з гігієнічного забезпечення різних видів туризму, який стає все більше популярним. Спеціалістами розробляються гігієнічні рекомендації по режиму туристів, особливостях особистої гігієни, харчування і питного режиму, туристському спорядженню, одягу та ін.

Розширюється вивчення найбільш важливих гігієнічних аспектів будівництва та експлуатації спортивних споруд, обладнання та інвентаря. Це дозволяє в значній мірі посилити оздоровчий ефект занять масовою фізичною культурою і спортом.

Особлива увага приділяється подальшій розробці проблеми загартовування. Вона грає важливу роль у профілактиці застудних захворювань, які ще мають широке розповсюдження, а також має загальнозміцнюючу дію на

організм. При цьому розробляються більш ефективні методики загартовуючих процедур для різних груп фізкультурників і спортсменів.

Актуальними є дослідження в області гігієни спортивного одягу, взуття і спорядження. Розробляються гігієнічні рекомендації по пристосуванню сучасних тканин і матеріалів, а також крою одягу і конструкції взуття для занять масовою фізичною культурою і спортом в різних кліматичних зонах.

Спеціалістами розроблена і внесена в практику система гігієнічного забезпечення підготовки спортсменів. Вона має визначену структуру і складається з наступних основних елементів: добового режиму, особистої гігієни, загартовування, раціонального збалансованого харчування; засобів відновлення; спеціалізованих комплексів гігієнічних засобів при підготовці спортсменів в складних кліматичних та інших умовах.

Вказана система дозволяє більш ефективно застосовувати різні гігієнічні засоби в тренувальному процесі в залежності від специфіки окремих видів спорту, віково-статевих особливостей спортсменів, етапів тренувального процесу, умов тренування та ін. Практика показує, що гігієнічні фактори, надаючи глибоку і різнобічну дію на організм спортсмена, можуть в значній мірі оптимізувати весь процес спортивного вдосконалення.

Особлива увага приділяється вивченню засобів відновлення і підвищення працездатності спортсменів. На сьогоднішній момент запропоновані такі гігієнічні засоби підвищення працездатності і прискореного відновлення спортсменів, як іонізоване повітря та ультрафіолетове опромінення за допомогою еритемних ламп та ін.

4. МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ У ГІГІЄНІ

Предметом гігієни є не лише визначення закономірностей впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я, але й наукове обгрунтування оптимальних параметрів їх з метою подальшої розробки заходів, спрямованих на оздоровлення довкілля.

З метою дослідження навколишнього середовища вибирають один із найпоширеніших методів, який застосовуеться в гігієні, а саме — метод санітарного обстеження навколишнього середовища, його різноманітних чинників, які впливають на здоров'я та санітарно-побутові умови життя людей. Він носить характер описового і дає оцінку санітарного стану об'єкта за зовнішніми ознаками. Під час вивчення місцевості із санітарною метою часто застосовують санітарно-топографічне обстеження, за допомогою якого визначають характер рельєфу місцевості, відношення до основних напрямів вітрів, орієнтацію місцевості, озеленення, наявність водних джерел тощо.

Є велика кількість інструментально-лабораторних методів досліджень, які дозволяють дати якісну та кількісну характеристики середовища і проводяться за участю лікарів-лаборантів санітарно-гігієнічної та бактеріологічної лабораторій.

Фізичні методи служать для визначення таких параметрів довкілля, як температура, вологість, рух повітря, барометричний тиск повітря, для вимірювання параметрів атмосферного електричного струму, сонячної радіації, шуму та вібрації, радіоактивного випромінювання тощо з використанням відповідної вимірювальної

апаратури. Хімічні методи використовують для визначення хімічного складу повітря,

води, грунту, харчових продуктів, а також визначення домішок у вигляді хімічних речовин, які забруднюють ці об'єкти дослідження.

До фізико-хімічних методів належать визначення фізичних і хімічних параметрів за допомогою полярографії, хроматографії, колориметрії, спектрографії, методи мічених атомів тощо.

Біологічні методи використовують у разі необхідності проведення пробних досліджень на тваринах. До біологічних методів дослідження належать мікробіологічні, мікологічні, гельмінтологічні, вірусологічні методи.

Слід зазначити, що найпростішими є органолептичні методи, які основані на сприйнятті органів відчуття, зокрема зору, нюху, смаку і дотику. За допомогою аналізаторів можна визначити зовнішній вигляд, колір, запах, смак і консистенцію об'єкта. Ці методи найчастіше застосовують під час оцінки харчових продуктів та під час визначення якості питної води.

З метою визначення якісної та кількісної характеристик навколишнього середовища та виявлення його впливу на організм застосовують гігієнічний експеримент. Такий експеримент може проводитись у вигляді лабораторного експерименту на тваринах з метою виявлення впливу чинників довкілля на організм експериментальних тварин або у вигляді моделювання природних умов з метою вивчення процесів, які відбуваються в навколишньому середовищі.

Важливим у гігієнічних дослідженнях є метод натурного експерименту, який дозволяє вивчити вплив чинників довкілля в реальних, тобто натуральних, умовах на здоров'я людей. Натурний експеримент дозволяє вивчити стан здоров'я населення, що мешкає на різних відстанях, на реальному об'єкті в конкретних соціально-економічних та природно-кліматичних умовах з різною інтенсивністю забруднення повітря, викидами промислових підприємств або стан здоров'я робітників промислових підприємств з різною інтенсивністю забруднення повітря робочої зони. Такий експеримент має вирішальне значення в перевірці гігієнічних нормативів.

Специфічним для гігієни є епідеміологічний метод, що дозволяє вивчати здоров'я населення, що перебуває під впливом різноманітних ендогенних та екзогенних чинників. Епідеміологічними є всі методики, які дозволяють визначити наявність і характер впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я обстежуваних людей. За допомогою епідеміологічного методу вивчають здоров'я окремого індивідуума, а також групи людей.

Здоров'я окремої людини вивчають за допомогою медичного обстеження, що включає антропометричні вимірювання, клінічні, фізіолого-біохімічні, імунологічні, рентгенологічні та інші дослідження.

Дослідження окремих груп людей або населення певного регіону проводять за допомогою санітарно-статистичного методу з обчисленням таких показників, як фізичний розвиток, демографічні показники у вигляді народжуваності, смертності, середньої тривалості життя тощо, а також показники захворюваності. Важливе значення в цьому плані має вивчення закономірностей поширення захворювань не лише інфекційної етіології, а особливо неінфекційної етіології.

У гігієні широко використовують математичні санітарно-статистичні методи. До них належать методи корелятивного, регресивного, дисперсійного, факторного аналізів тощо. Ці методи необхідні для спеціальної обробки результатів досліджень з метою кількісної характеристики стану здоров'я, а також для кількісного визначення залежності зміни здоров'я людини від впливу навколишнього середовища.

Лекція № ___

Тема: Гігієна повітряного середовища

План лекції 1. Будова атмосфери. 2. Фізичні властивості повітря та їх гігієнічна характеристика 3. Хімічний склад повітр та його гігієнічна характеристика.

Література Лаптев А.П., Полиевский С.А. Гигиена (учебник для институтов и техникумов физической культурі). М., “Физкультура и спорт”, 1990. С. 41-61 Загальна гігієна (посібник до практичних занять). Львів, “Світ”, 1992, С. 4-48 Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екології. Київ, “Здоров’я”, 1999. С. 70-135

Повітря є одним з найважливіших елементів середовища, оточуючого

людину. Повітряне середовище необхідно для дихання людини, тварин і рослин; воно також є резервом, який приймає газоподібні продукти обміну речовин.

Атмосфера є одним з важливих факторів кліматоутворення.

1. БУДОВА АТМОСФЕРИ Нашу землю оточує газова оболонка (атмосфера). В свою чергу атмосфера

поділяється на тропосферу, стратосферу, мезосферу, іоносферу та екзосферу. Тропосфера – це найбільш цільний повітряний шар біля земної кулі. Її

товщина над різними широтами неоднакова: в середніх шарах вона дорівнює 10-12 км, на полюсах 7-10 км, і над екватором 16-18 км.

Тропосфера характеризується вертикальними конвенційними токами повітря, більш-менш постійним хімічним складом, нестійкістю фізичних властивостей – коливаннями температури повітря, вологості, тиску і т.д. З підняттям на висоту температура повітря зменшується в середньому на 0,650 кожні 100 м.

На стані тропосфери відбиваються всі процеси, які відбуваються на поверхні землі. Тому в тропосфері постійно є в наявності пил, попіл, різноманітні токсичні речовини, мікроорганізми і т.п., що більш за все помітно в великих промичлових районах.

Над тропосферою знаходиться стратосфера. Вона характеризується значною розрідженістю повітря, дуже малою

вологістю, повною відсутністю хмар і пилу земного походження. Стратосфера характеризується особливим температурним режимом повітря. Так, у середніх широтах температура повітря на межі тропосфери та стратосфери досягає низьких значень (- 560 С). Така температура залишається незмінною до висоти 30 км, далі починається підйом температури повітряних мас, і на висоті 50 км і більше температура повітря знову знижується. В стратосфері під впливом космічного випромінювання і короткохвильового випромінювання сонця іонізуються мелекули кисню, внаслідок чого утворюються молекули азоту (60% від загальної кількості його знаходиться в шарі від 16 до 32 км, а максимальна концентрація – на рівні 25 км).

Повітряний шар, який знаходиться над стратосферою (до 80 км), утворює мезосферу, яка містить в собі лише 5% маси всієї атмосфери. Далі йде іоносфера, верхня межа якої знаходиться на відстані 500-1000 км. Вище іоносфери (до висоти 3000 км) знаходиться екзосфера, щільність якої майже не відрізняється від щільності космічного простору. Ще більше розрідження у магнітосфері, до складу якої входять пояси радіації. За верхню межу земної атмосфери слід прийняти 50000 км над поверхнею Землі. Це і буде товщина газового шару нашої планети.

2. ФІЗИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ПОВІТРЯ ТА ЇХ ГІГІЄНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Атмосферний тиск.

Біля самої Землі повітряні маси є більш щільними і, таким чином, мають найбільший тиск. АТ (інакше барометричний тиск) визначається в мм. Тиск атмосфери, який може врівноважити стовб ртуті висотою 760 мм при температурі 00 С на рівні моря і широті 450, прийнято рахувати нормальним рівним і атм. За системою одиниць СІ атмосферний тиск вимірюється в мілібарах (мб). 1 мб дорівнює 0,7501 мм рт.ст. Для перерахунку величини тиску (змм рт.ст у мб) необхідно той показник помножити на 4/3, і навпаки (на 3/4).

В сучасній гігієні має значення коливання атмосферного тиску, що може привести до розвитку несприятливих змін в організмі.

Понижений атмосферний тиск – сприяє розвитку у людини висотної хвороби (гірська), яка виникає при швидкому підйомі на висоту і зустрічається у пілотів, гірськолижників і альпіністів при порушенні вимог, які оберігають людину від впливу низького атмосферного тиску. Одночасно із зниженням атм. тиску знижується і парціальний тиск кисню в гемоглобіні і погіршується окислення венозної крові в легенях (гіпоксемія). Зменшується поступання кисню в тканини (гіпоксія).

Висота до 2 км – індиферентна зона Висота до 2-4 км – повної компенсації Висота до 44-6 км – неповної компенсації Висота до 6-8 км – критична зона Вище 8 км – смертельна зона. При нормальному атмосферному тиску парціальний тиск кисню у

альвіолярному повітрі становить близько 100 мм рт.ст, при підйомі до 2000 м він знижується до 70 мм рт.ст, при висоті 4000-4500 м – до 50-66 мм рт.ст.

Підвищений атмосферний тиск – основний виробничий фактор при будівництві підводних тунелей, метро, виконанні водолазних робіьт і т.п. З метою оцінки атмосферного тиску в кесоні використовується показник абсолютного тиску, який складається з показника атмосферного тиску і додаткового тиску. При опусканні на кожні 10 м тиск підвищується на 1 атм більш звичайного атмосферного.

При роботі в кесонах виділяють 3 періоди, які характеризуються дією підвищеного тиску: 1. Період компресії – період опускання у кесон, коли поступово підвищується

тиск; 2. Період роботи у кесоні в умовах дії підвищеного тиску; 3. Період декомпресії – підйом працюючих на поверхню землі.

Величина парціального тиску азоту у тканинах і крові буде вища за парціальний тиск його в альвеолярному повітрі, що може привести до газової

емболії (кесона хвороба).

Температура повітря. Сонячні промені досягаючи землі перетворюються на теплову енергію і

нагрівають повітря. Температура повітря зменшується приблизно на 0,5 С через кожні 100 м підйому від земліє

Людина пристосовується до різних температурних умов завдяки терморегулюючих механізмів.

Організм людини звільняється від зайвого тепла: 1. Шляхом проведення контакту з більш низькою температурою; 2. Конвенційним шляхом – назріванням повітряних мас, розташованих біля

тіла людини; 3. Радіаційним (випромінювання) шляхом, який має місце при наявності

якихось предметів та речей, що мають більш низьку температуру, ніж температура шкіри людини;

4. Випаровуванням поту з поверхні шкіри. В стані спокою і теплового комфорту тепловіддача дорівнює: конвенція – 15,3%

випромінювання – 55,6% випаровування поту – 29,1%.

Температурні норми. Найбільш оптимальною кімнатною температурою є 18-200 С (вологості повітря 30-60% у стані відносного спокою). Спортивний зал – 15 Гімнастика – 16-20 Спортивні ігри – 14-16 Добре треновані – 14-15 Боротьба – 16-18 Новачки – 17

Вологість повітря Вологість повітря – вміст в повітрі водяних парів, які мають пружність

вимірювану висотою ртутного стовбчика в мм. Вологість повітря характеризується такими показниками:

- абсолютна вологість – пружність водяних парів, які знаходяться в повітрі при даній температурі і визначається в мм рт.ст;

- максимальна вологість – пружність водяних парів при повному насиченні повітря вологою при даній температурі;

- відносна вологість – процентне співвідношення абсолютної вологості до максимальної;

- дефіцит насичення – різниця між максимальною і абсолютною вологістю; - фізіологічний дефіцит вологості – різниця між максимальною вологістю

при 370С (температура тіла) і абсолютною вологістю в момент спостереження (цей показник вказує, скільки грамів води може витягнути з організму кожний кубічний метр повітря, яке поступає в легені);

- точка роси – температура, при якій водяні пари, які знаходяться в повітрі, насичують простір.

Рух повітря.

Атмосферне повітря завжди знаходиться в русі внаслідок нерівномірного нагрівання його на земній кулі. В метеорології рух повітря характеризується напрямком по сторонах світу, звідки віє вітер (румб). Напрямок вітру позначається початковими буквами сторін світу, а увесь горизонт розподіляється на 8 румбів:

Теплові поверхневі повітряні течії йдуть від екватора до полюсів, а більш холодні низькі йдуть в зворотньому напрямку (антипасати і пасати).

Повітряні маси, які утворюються у більш теплих місцевостях, рухаються переважно з заходу на схід і називаються циклонами, а повітряні маси, що виникли в більш холодних місцях і рухаються в зворотньому напрямку – антициклонами.

Гігієнічне значення руху повітря полягає в його властивості збільшувати віддачу тепла способом конвенції.

В спортивних залах норма швидкості руху повітря 0,1 – 0,5 м/сек., крім залів боротьби і настільного тенісу – не більше 0,25 м/сек., в критих басейнах 0,2 м/сек.

Сонячна радіація У склад оптичної області сонячного спектру входять видимі фіолетові,

сині, зелені, жовті та червоні проміні з довжиною хвилі від 400 до 700 нанометрів (1 нм дорівнює 0,001 мікрона). Ці промені сприймаються нами як біле світло.

Ультрафіолетові промені мають довжину хвилі від 280 до 400 нм. Інфрачервоні хвилі довжиною від 760 до 2800 нм є носіями теплової енергії, а ультрафіолетові – хімічної енергії.

Радіоактивність повітря Радіоактивність повітря обумовлена наявністю в повітрі радіоактивних

речовин природного і штучного походження. космічні промені грунт Природний фон вода повітря радон продукти розпаду радія радіоактивні гази актіон радіоактивних актінія торон елементів торія

Штучне походження – забруднення середовища внаслідок отруйних вибухів, аварій. Найбільш небезпечні – стронцій і цезій, період напіврозпаду яких

становить 29-33 роки. Вони необхідні до таких елементів як кальцій і калій.

3. ХІМІЧНИЙ СКЛАД ПОВІТРЯ ТА ЙОГО ГІГІЄНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Сухе атмосферне повітря містить: кисню – 20,95% азоту – 78,09% вугл. газу – 0,03% аргону, гелію, неону, криптону, водню, ксенону, радону – близько 1%.

Окрім постійних складових частин в атмосфері містяться деякі домішки виробничої діяльності людини.

Кисень – його кількість в земній атмосфері 1,1810 т. для дихання людини і тварин Необхідний для горіння і окислення

О2- поступає в атмосферу за рахунок процесів фотосинтезу рослин. Зниження парціального тиску кисню до 50-60 мм рт.ст. – не сумісно з

життям. Озон – динамічний ізомер кисню (О3).

короткохвильову ультрафіолетову радіацію Поглинає довгохвильову інфрачервону радіацію від землі, чим запобігає охолодженню її поверхні

Азот – належить до інертних газів. Азот повітря під впливом електричних розрядів перетворюється в окиси

азоту, і з атмосферними опадами виливаються, збагачуючи грунт солями азотної та азотистої кислот.

Крім того азот засвоюється деякими видами бактерій землі. СО2 - є критерієм ступеня чистоти повітряного середовища закритих

приміщень. СО2 (1…2%) не здатний завдати шкоди організмові, однак він є досить

чутливим непрямим показником забруднення кліматного повітря, оскільки зі збільшенням його вмісту спостерігається збільшення у повітрі різних антропотоксинів (індол, скатол, меркаптан та ін.). Отже, за кількістю діоксиду вуглецю в повітрі можна зробити висновок про загальний санітарний стан повітряного середовища закритого приміщення.

Кількість СО2, допустима в повітрі житлових, спортивних залів, навчальних і службових приміщень дорівнює 0,7 мл на 1 л повітря, або 0,6%. Гранично допустимий вміст СО2 становить 1%.

Фолієвої к-ти (фолацину)

Запори або проноси стеаторичного типу. Ахлоргідрія, язик сухий, яскраво-червоний. Макроцитарна магалобластична анемія. Підвищення температури. Блідність слизових оболонок, особливо кон’юктиви.

А (ретинолу) Блідність, сухість шкіри і лущення, зроговіння волосяних фолікулів, утворення вугрів, нахил до утворення гноячкових уражень, сухість і тьмяність, посмугованість нігтів, кон’юктивит і блефарит, поодинокі бляшки Біто, світлобоязнь або гемералопатія, зроговіння шкіри на ліктях і колінах.

Кальцій Карієс, витончення емалі зубів, уповільнення осифікації, остеопороз, остеомаляція, деформація кісток, рахіт у дітей.

Калій М’язова слабкість, апатія, сонливість, втрата апетиту, тошнота, блювота, зниження сечовиділення, запори, брадикардія, аритмія, артеріальна гіпотанія.

Магній Емоційна нестабільність, подразливість, збудженість, відчуття страху, посіпування м’язів, судоми, аритмія серця, гіпертонічні кризи

Д (кальциферолу) У дітей повищена подразливість, рухове занепокоєння, загальна

Лекція

Тема: Основи раціонального харчування спортсменів.

План лекції 1. Раціональне і збалансоване харчування. 2. Енергетичні витрати людини і енергетична

цінність їжі. 3. Головні компоненти їжі та їх гігієнічна

характеристика.

4. Основні принципи харчування спортсменів

Література Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екології. Київ, “Здоров’я”, 1999. – 694 с. Лаптев А.П., Полиевский С.А. Гигиена (учебник для институтов и техникумов физической культурі). М., “Физкультура и спорт”, 1990. – 368 с. Питание в системе подготовки спортсменов. К., Олимпийская литература, 1996. – 222 с. Питание спортсменов.К., Абрис, 1996. – 144 с. Рогозкин В.А., Пшендин А.И., Шишина Н.Н. Питание спортсменов. К., Олимпийская литература, 1996. – 222 с.

1. РАЦІОНАЛЬНЕ І ЗБАЛАНСОВАНЕ

ХАРЧУВАННЯ Харчування – є основним способом

підтримання життя, росту, розвитку, здоров’я і працездатності людини. Нераціональне харчування призводить до порушень обміну і розладу функціонального стану різних систем організму, особливо травної, серцево-судинної і центральної нервової.

Раціональним називається харчування, яке забезпечує енергетичні, пластичні та інші потреби організму в тому числі і необхідний рівень обміну речовин.

Основними елементами раціонального харчування є сбалансованість і правильний режим

харчування. Збалансоване харчування – це таке харчування,

при якому забезпечені оптимальні співвідношення харчових і біологічно активних речовин, здатних проявити в організмі максимум своєї корисної біологічної дії.

Сучасна теорія збалансованого харчування базується на таких положеннях: 1. Поступання харчових речовин повинно точно

відповідати витратам. 2. Поступання харчових речовин забезпечується при

розпаді харчових продуктів і всмоктуванні низькомолекулярних сполук, необхідних для метаболізму і будови клітинних структур.

3. Їжа складається з декількох компонентів, різних за фізіологічним значенням харчових речовин, баластних речовин, токсичних речовин.

4. Метаболізм визначається рівнем амінокислот, моносахаридів, жирних кислот, вітамінів і мінеральних елементів. На основі теорії збалансованого харчування

створюються різні харчові раціони для всіх груп населення з урахуванням віку, статі, професійної діяльності, клімато-географічних умов і т.д.

Основні рекомендації, які виходять з теорії сбалансованого харчування людини, зводяться до слідуючого: 1. Загальна кількість білку повинна складати в

середньому 12% від добової потреби в енергії; 2. Кількість білків тваринного походження повинна

складати 55% від загальної кількості білків добового раціону;

3. У жировій частині добового раціону передбачається використання 50% тваринного жиру, 30% рослинного жиру і 20% маргаринів і кулінарних жирів;

4. Співвідношення жирних кислот в раціоні передбачає 5% поліненасичених жирних кислот, 65% мононенасичених жирних кислот (олеїнова кислота), 30% насичених жирних кислот;

5. Кількість вуглеводів в раціоні може складати 55% добової потреби в енергії. Співвідношення між складними і простими вуглеводами складає 4:1;

6. Збалансованість кальція і фосфора у раціоні визначається співвідношенням 1:1,5, а кальція і

магнія 1:0,5. Враховуючи останні досягнення біологічної і

медичної наук можна виділити декілька нових положень, які слід враховувати при побудові раціонального харчування людини. 1. Нормальне харчування обумовлене не одним

потоком харчових речовин із шлунково-кишкового тракту, а декількома потоками низькомолекулярних харчових речовин, гормонів і інших фізіологічно активних речовин. За участю бактеріальної флори шлунково-кишкового тракту формується три потоки. Один з них включає речовини, модифіковані мікрофлорою, другий являє продукти життєдіяльності самих бактерій і третій складається із модифікованих мікрофлорою харчових волокон, які є вторинними харчовими речовинами.

2. До необхідних компонентів їжі належать харчові волокна. Вони відіграють певну роль в нормалізації функції шлунково-кишкового тракту, забезпечують формування гелеподібних структур, що впливають на евакуацію вмісту шлунка, швидкість всмоктування харчових речовин у тонкій кишці і часу їх транзиту через шлунково-кишковий тракт.

3. Баланс харчових речовин досягається в результаті їх звільнення із харчових продуктів при ферментативному розпаді в процесі порожнинного і мембранного травлення, а також внаслідок синтезу нових речовин, у тому числі незамінних.

2. ЕНЕРГЕТИЧНІ ВИТРАТИ ЛЮДИНИ

І ЕНЕРГЕТИЧНА ЦІННІСТЬ ЇЖІ Для визначення кількості витраченої енергії

спожитої їжі використовується одна величина – калорія. У зв’язку з цим енергетична цінність харчових речовин і продуктів вимірювалась у цих одиницях. У міжнародній системі одиниць (СІ) енергетична цінність їжі вимірюється в джоулях (1 ккал – 4,184 кДж). Енергетична цінність харчових речовин – це кількість тепла згорання 1г в них: 1 г білку – 4 ккал – 16,7 кДж 1 г вуглеводів – 4 ккал – 16,7 кДж

1 г жиру – 9 ккал – 37,6 кДж. Енергетичні витрати людини включають

чотири компоненти: основний обмін, фізичну активність, ріст і локтацію, специфічну динамічну дію їжі.

Значна частина сумарних енергетичних витрат людини необхідна для підтримання основного обміну – перший компонент. Сюди входять енергетичні витрати, необхідні для підтримання основних фізіологічних функцій організму при нормальній температурі тіла і температурі оточуючого середовища 200 у стані спокою, після 12-14 годин від останнього вживання їжі.

Величина основного обміну залежить від маси тіла, росту, віку і статі. У дітей інтенсивність основного обміну вища, ніж у людей середнього і похилого віку.

Для здорового молодого чоловіка з масою тіла 65 кг величина основного обміну буде складати біля 1600 ккал/добу, а для молодої жінки з масою тіла 55 кг вона буде дорівнювати 1400 ккал/добу.

Другий компонент пов’язаний з енергетичними витратами під час фізичної роботи, яка може бути різною і активним відпочинком (коливання досягають від 2 до 11 ккал/хвил. і більше).

Фізична активність в процесі систематичних занять спортом включає енерговитрати під час тренувань і змагань. Їх величина може змінюватись у дуже широких межах і фактично визначають калорійність і харчовий напрямок добового раціону.

Третій компонент пов’язаний з віковими змінами потреби в енергії і залежить від специфічності обміну речовин у різних тканинах організму і від маси метаболічно активних тканин в організмі та участі цих тканин в енергетичному обміні.

І нарешті, четвертий компонент, пов’язаний з специфічно-динамічною дією їжі (його можна розглядати як метаболічну реакцію на прийом їжі, яка залежить від складу її харчових речовин і кількості отриманої з нею енергії).

Методи вимірювання енерговитрат 1. Найбільш точний метод – пряма калоріметрія.

Однак цей метод не дозволяє проводити

вимірювання при багатьох формах професійної і спортивної діяльності людини і вимагає довготривалих досліджень.

2. Подальше удосконалення цього методу дозволило провести порівняння кількості енергії, яка звільняється у вигляді тепла, з кількістю кисню, який поглинається і вуглекислоти,що виділяється. Цей метод одержав назву непрямої калоріметрії.

3. Ще більш простим методом, хоча й менш точним, може бути метод непрямої аліментарної калоріметрії при якому враховують калорійність вживаної їжі і ведуть нагляд за масою тіла.

4. В рекомендаціях експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) для оцінки енерговитрат людини при фізичних навантаженнях запропоновано метод інтегрування частоти серцевих скорочень (ЧСС). Він заснований на непрямій калоріметрії, оскільки для кожної людини необхідно складати калібрувальну криву для показників ЧСС і використання кисню. Наявність такого зв’язку між цими показниками дозволяє надалі використовувати вимірювання тільки ЧСС і за ним визначати енерговитрати людини.

5. Менш точним методом є метод розрахунково-табличний, який дозволяє підрахувати енерговитрати людини за добу на основі даних бюджету часу і таблиць енергоцінності кожного виду виконаної роботи (наприклад: сон людини вагою 70 кг тривав 8 годин; енергетичний коефіцієнт, за даними таблиці, складає 0,0155 ккал/хв/кг; таким чином, перемноживши ці показники одержуємо 0,0155 х 480 х 70 = 520,8 ккал, які ця людина витратила під час сну). Організм людини потребує постійного притоку

вільної енергії, яку він отримує з харчових речовин для виконання трьох основних функцій: 1. М’язевого скорочення та інших форм кліткових

рухів; 2. Активного пересування молекул і іонів крізь різні

мембрани; 3. Синтезу макромолекул із низькомолеклярних

попередників. Вільною енергією називають таку форму енергії,

яка може використовуватись для виконання роботи

при постійній температурі і постійному тиску. В скелетних м’язах для поповнення запасу АТФ

під час фізичних навантажень є чотири головні джерела енергії: 1. Анаеробне розщеплення креатинфосфату; 2. Анаеробне розщеплення глікогена або глюкози

(глікогеноліз або гліколіз); 3. Аеробне розщеплення вуглеводів; 4. Аеробне розщеплення жирів (ліполіз).

3. ГОЛОВНІ КОМПОНЕНТИ ЇЖІ ТА ЇХ ГІГІЄНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Білки та їх значення в харчуванні. Білки – високомолекулярні сполуки, мобудовані з 20 різних амінокислот, поєднаних пептидним зв’язком.

Функції білків: 1. Білки – будівельні елементи живих організмів. 2. Білки – переносники різних гормонів і їх

рецепторів у тканинах. 3. Білки – транспортери кисню, заліза, жирних

кислот, холестерину та інших речовин в крові та біологічних рідинах.

4. Білки – важливіший фактор імунітету. 5. Частина білків регулює активність апарату

спадковості. 6. Найважливіша функція білків – каталітична. Добова потреба у незамінних амінокислотах в різних

вікових групах (мг/кг)

Амінокислота 10-12 років Валін 25

Гістідін (умовно незамін.) 25 Ізолейцин 28

Лейцин 44 Лізин 44

Метіонін 22 Треонін 28

Тріптофан 3,3 Фенілаланін 22

Всі незамінні амінокислоти 216

БІЛКИ

Повноцінні (тваринного походження)

Неповноцінні (рослинного походження)

БІОЛОГІЧНА ЦІННІСТЬ Материнське молоко - 95 Рис

Телятина - 93 Кукурудза Яйце – 87 Білий хліб

Коров’яче молоко - 81

Добова потреба для дорослої людини в білках в середньому складає 90-100 г. З збільшенням рухової активності людини зростає і потреба організму в білках.

Жири та їх значення в харчуванні. Термін “жири” часто використовується в науково-популярній літературі з метою позначення широкого класу органічних сполук – ліпідів (грец. Lipos – жир), загальною властивістю яких є їх добра розчинність у органічних розчинниках (ацетон, бензол, хлороформ та ін.) і нерозчинність у воді. До цього класу речовин можна віднести: нейтральні жири – триацилгліцерини та вільні жирні кислоти; фосфоліпіди, гліколіпіди, стероїди, віск, терпени.

Функції жирів: 1. Жири – головне джерело енергії. При

окислюванні 1 г жиру звільнюється енергії в двічі більше, ніж у білків і вуглеводів (9 ккал).

2. Жири – захисна функція. У вигляді підшкірного жиру і внутрішнього жиру вони запобігають механічним пошкодженням внутрішніх органів людини.

3. Жири – у вигляді шкіряного сала змащують шкіру.

4. Жири – в комплексі з білками створюють структурні елементи мембран клітин.

5. Жири – беруть участь у метаболічних функціях кліткових мембран: бар’єрній, рецепторній, транспортній та ін.

6. Жири – головний розчинник вітамінів А, Е, Д. 7. Жири – поліпшують смакові властивості їжі.

За хімічним складом жири є складними комплексами органічних сполук, основними структурними компонентами котрих є гліцерин (10%) і жирні кислоти.

Основне значення мають жирні кислоти

ЖИРНІ КИСЛОТИ Насичені: масляна, капронова, капрілова, капрінова, пальмітинова, стеарінова, арахінова

Ненасичені (ПНЖК):(мононенасичена), лінолева (2 подвійних зв’зки), ліноленова (3 подвійних зв’язки), арахідонова (4 подвійних зв’язки)

Головні функції ПНЖК:

1. ПНЖК – мають тісний зв’язок з обміном холестерину (сприяє швидкому перетворенню холестерину в холієві кислоти і виведенню їх із організму).

2. ПНЖК – нормалізують стінки кровоносних судин, підвищуючи їх еластичність і зменшуючи проникливість.

3. Дефіцит ПНЖК - знижується інтенсивність росту і стійкість до зовнішніх і внутрішніх неблагоприємних факторів.

4. ПНЖК в організмі не синтезуються. 20-30 г рослинних жирів забезпечують

поступлення необхідної кількості (2-6 г/добу) ПНЖК.

Добова потреба дорослої людини в жирах дорівнює 80-100 г на добу.

При систематичних заняттях спортом зростає потреба в ПНЖК, фосфоліпідах і стероїдах.

Фосфоліпіди: лецитин, кефалін, сфінгомієлін. Лецитин – важливий фактор регулювання

холестеринового обміну і розвитку ЦНС. Потреба в фосфоліпідах – 5 г на добу. Стерини – головний представник – холестерин.

Норма холестерину в крові – 140-200 мг%. Приймає участь в процесах осмосу і дифузії, утримує вологу і забезпечує необхідний тургор клітин.

Окрім того, холестерин – утворення жовчних кислот

- гормонів кори наднирників

- вітаміну Д3 (холекальциферол)

- статевих гормонів. Від’ємна роль холестерину – формування і розвиток атеросклерозу.

Основний біосинтез холестерину проходить у печінці. Потреба організму в холестерині становить 1 г.

Вуглеводи та їх значення в харчуванні. Вуглеводи – основний клас харчових речовин, які використовуються в організмі як головне джерело енергії. Вони складають основну частину раціону -–400-500 г на добу. В організмі вони можуть зберігатися у вигляді глікогену в печінці та м’язах.

Вуглеводи приймають участь у: А) синтезі амінокислот; Б) синтезі нуклеїнових кислот; В) синтезі коензимів; Г) синтезі глюкопротеїдів; Д) синтезі мукополісахаридів і ін.

Вуглеводи розподіляються на 3 основних класа: 1. Моносахариди – глюкоза

- фруктоза - галактоза (утворюється з вуглеводів молока лактози).

2. Дисахариди – сахароза (цукор) - лактоза

3. Полісахариди – крохмаль - глікоген - - пектинові речовини

В харчових раціонах на крохмаль припадає близько 80% загальної кількості вуглеводів.

Потреба організму в вуглеводах при виконанні довготривалих фізичних навантаженнях може досягати 700-800 г на добу.

Вітаміни та їх значення в харчуванні. Вітаміни – низькомолекулярні сполуки органічної природи, які володіють високою біологічною активністю, містяться в їжі в невеликих кількостях і не можуть синтезуватись в організмі людини.

Вітаміни забезпечують більшість реакцій обміну речовин в якості складового компоненту ферментів – коферментів.

ВІТАМІНИ Жиророзчинні: А, Д, Е, К Водорозчинні: В1

Вс(фолієва кислота), В

(ліпоєва кислота), С, Р.

До вітаміноподібних речовин належать: В15, Н1 (параамінобензойна кислота), В13 (оротова кислота), В4 (холін), В8 (інозит), Вт (карнитін), вітаміни U, F.

Клінічні ознаки при основних видах вітамінної недостатності

Недостатність вітаміну Клінічні ознаки

С (аскорбінової кислоти) Цианоз губ, нігтів, крихкість та синюшність ясен, набухання міжзубних сосочків, кайма біля шийки зубів, кровоточивість ясен під час присосу губами і чищенні зубів, блідість і сухість шкіри, гзроговіння волосяних фолікулів з поодинокими перехіями, швидка стомлюваність, знижена працездатність, часті застудні захворювання

В1 (тіаміну) Швидка фізична і психічна стомлюваність, втрата апетиту, запор, м’язова слабкість, болі в ногах і стомлюваність під час ходьби, при пальпації болючість ікроножних м’язів, парастезія і гіперстезія, віддишка, тахікардія

В2 (рибофлавін) Сухість і синюшність губ, червона кайма і рубці на них – хейлоз, тріщинні карочки в куточках рота агранулярний стоматит, сухий, яскравоязик, себорейний дерматит носогубних складок, світлобоязкість, кон’юктивіт, блефарит

РР (нікотинової к-ти, ніацину)

Невростенічний синдром (збудливість, безсоння, пригніченість, загальмованість), понос без слизу і крові, нервово-м’язовий біль, сухість і блідність губ, язик обкладений, набряклий, бороздчастий, сухий, болючий, з тріщинами, яскравона тильній поверхні кисті, на шиї, лущеня гіперкератоз, пігментації

В6 (піридоксину) У дітей раннього затримка росту, шрозради, підвищення збудливості, епітеліформні судоми, гіпохромна анемія. У дорослих втрата апетиту, тошнота, занепокоєння, сухий себорейний дерматит, хейлоз, кон’юктивіт, глосит. У вагітних подразливість, депресія, безсоння.

слабкість, пітливість,затримка розвитку зубів, легка спазмофілія, нахильність до захворювань дихальних шляхів. У дорослих в’ялість, втомлюваність, тігнучий біль у м’язах, тазі, кульгавість, крихкість

зубів. В12 (цианкобаламіну) Блідність слизових оболонок, особливо

кон’юктиви.Відсутність апетиту. Сухий яскраво-червоний язик. Ахлогідрія. Гіперхромна, макроцитарна, мегалобластична анемія. Порушення чуттєвості поліневрітного характеру. Проноси. Субфебрильна температура.

Е (токоферолів) М’язева гіпотонія. М’язева слабкість. Рання м’язева дистрофія. Схильність до частих абортів. Ранні форми склеродермії.

К (філлохінонів) В новонароджених: кровотечі із рота, носа, пупка, сечових шляхів. Шлунково-кишкові кровотечі, кровава блювата. Субперіостальні, внутрішньошкірні та підшкірні крововиливи. У дорослих кровотечі із ясен і носа. Шлунково-кишкові кровотечі. Внутрішньошкірні та підшкірні крововиливи.

Клінічні ознаки при основних видах недостатності мікро- та

макроелементів

Елемент Клінічні ознаки Залізо Блідість шкіри та слизових оболонок та нігтів,

запаморочення голови, “літання комашок перед очима”, тахікардія, кардіомегалія, задишка, слабкість, підвищена стовлюваність, знижена працездатність, сонливість, головні болі, оніміння кінцівок, зниження витривалості до фізичного навантаження, зниження апетиту, спотворення смаків (потреба їсти крейду, землю та ін.), згладжування сосочків язика, сухість, ламкість, випадіння волосся, ламкість та поперечна смугавість нігтів, їх ложкоподібне вдавлювання, тріщини в куточках рота.

Мідь Блідість шкіри, подразливість, затримка росту, набряки навколо очей, іноді тривалі поноси, гіпохромна анемія, ретикулоцитоз, зниження активності фермента церулоплазміна.

Цинк Затримка росту, затримка статевого розвитку, відсутність вторинних статевих ознак (гіпогонадізм, статевий інфантилізм). Збільшення печінки, селезінки, погіршення заживлення ран.

4. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ХАРЧУВАННЯ СПОРТСМЕНІВ 1. Постачання організму необхідної кількості енергії. Відповідно її розходу під

час спортивних навантажень. 2. Дотримання сбалансованості харчування відповідно до виду спорту та

інтенсивності фізичних навантажень. 3. Підбір адекватних форм харчування (продуктів, харчових речовин і їх

комбінацій) в періоди інтенсивних і довготривалих фізичних навантажень, підготовки до змагань, змагань і відновлення після них.

4. Використання харчових речовин з метою активації та регуляції внутрішньо-клітинних метаболічних процесів в різних органах і тканинах.

5. Створення за допомогою харчових речовин необхідного метаболічного фону для біосинтезу та реалізації дії гормонів, регулюючих основні реакції метаболізму.

6. Різноманітність їжі за рахунок використання широкого асортименту

продуктів і використання різних методів їх кулінарної обробки з метою оптимального забезпечення організму всіма необхідними харчовими речовинами.

7. Включати в раціони біологічно повноцінні продукти і страви, а також продукти і страви, що швидко перетравлюються.

8. Використання харчових факторів з метою підвищення швидкості росту м’язевої маси і збільшення сили, а також для регуляції маси тіла в залежності від вагової категорії спортсменів.

9. Індивідуалізація харчування в залежності від антропометричних, фізіологічних і метаболічних характеристик спортсмена, стану його травної системи, особистих смаків і звичок.

Лекція № 7-8

Тема: Гігієнічні вимоги до засобів відновлення спортивної працездатності.

План лекції 1. Втома при м’язевій діяльності та її діагностика.. 2. Сучасні засоби відновлення та їх гігієнічна характеристика. 3. Гігієна застосування засобів відновлення.

Література Дубровский В.И. Реабилитация в спорте. М., ФиС, 1991. – 208 с. Зотов В.П. Восстановление работоспособности в спорте. К., “Здоров’я”, 1990. – 200 с. Платонов В.Н. Адаптация в спорте. К., “Здоров’я”, 1988. – 216 с.

1. ВТОМА ПРИ М’ЯЗЕВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇЇ ДІАГНОСТИКА

В сучасному спорті проблема відновлення (реабілітації) так само

важлива, як і тренування, оскільки досягти високих результатів тільки за рахунок збільшення об’єму та інтенсивності навантажень – неможливо. В зв’язку з цим методи відновлення і попередження втоми у спортсменів займають першоступеневе значення.

Ми вже казали, що характерною особливістю сучасного спорту є значні за об’ємом та інтенсивністю тренувальні навантаження, і виключно високі вимоги до організму спортсмена. Трапляється, що тренування проводяться, на жаль, на фоні хронічної втоми.

Високі фізичні навантаження і перенавантаження приводять до перенапруги локомоторного апарату і до різних пред- і патологічних станів. Це місце місце в тих випадках, коли організація тренувального процесу не відповідає науковим вимогам і навантаження не відповідає віковим і індивідуальним особливостям спортсмена.

В комплексі відновлюючих міроприємств входять найрізноманітні засоби – раціональна побудова тренування, масаж, фармакологічні засоби, аутогенне тренування, кисневі коктейлі, сон та ін.

М’язева втома – це такий стан організму, при якому працездатність людини тимчасово знижена. Таким чином, зниження працездатності є головним зовнішнім проявом цього стану і його головним об’єктивним показником. Втома – природний фізіологічний процес, нормальний стан організму. Втома характеризується ще одним суб’єктивним показником – стомленістю (відчуття важкості в голові, кінцівках, загальною слабкістю ті ін). Вважається, що стомленість є “природним попередником втоми”.

Втома – це біологічна захисна реакція організму, спрямована проти виснаження функціонального потенціалу центральної нервової системи.

Класифікація клінічних проявів втоми: 1. Легка втома – стан, який розвивається навіть при незначній по об’єму та

інтенсивності м’язевої роботи. Проявляється у вигляді стомленості. Працездатність практично не знижується.

2. Гостра втома – стан, який розвивається під час виконання граничного фізичного навантаження. При появі цього стану відмічається слабкість, різко зменшується працездатність і м’язева сила, з’являються атипові реакції серцево-судинної системи на функціональні проби.

Розвивається у погано тренованих спортсменів. Клінічно: блідість обличчя, тахікардія, підвищення максимального АТ

на 40-60 мм рт. ст. і різке зни ження мінімального АТ (феномен безкінцевого тону); на ЕКГ – порушення процесів обіну у серці, лейкоцитоз крові, білок у сечі. 3. Перенапруга – стан, який гостро розвивається після виконання однократного

граничного тренувального або змагального навантаження на фоні зниженого функціонального стану організму (перенесене захворювання, хронічні інтоксикації – (тонзиліт, карієс зубів, гайморит та ін.)).

Частіше виникає у кваліфікованих спортсменів, які спроможні, завдяки вольовим якостям, виконувати великі навантаження на фоні втоми.

Клінічно: загальна слабкість, запоморочений стан, порушеня координації рухів, серцебиття, зміна АТ, порушення ритму серця, збільшення печінки (больовий печінковий синдром), атипічні реакції ССС на навантаження. Ця форма втоми триває від декількох днів до декількох тижнів. Вимагає втручання лікаря і тренера. 4. Перетренованість – це стан, який розвивається у спортсменів при

неправильній побудові режиму тренувань і відпочинку (хронічне фізичне перевантаження, однотиповість засобів і методів тренування, порушення принципу поступовості у збільшенні навантаженяь, недостатній відпочинок, часті виступи у змаганнях), особливо на фоні хронічної інфекції і соматичних захворювань.

Перетренованість характеризується нервово-психічними порушенями, погіршенням спортивних результатів, зниження опору організму до інфекційних захворювань. 5. Перевтома – патологічний стан організму. Частіше за все проявляється у

вигляді неврозів. Спостерігається у спортсменів з нестійкою нервовою системою, емоційно вразливих, при надмірних фізичних навантаженнях. Спортсмени апатичні, їх нецікавлять результати участі у змаганнях, порушений сон, болі в серці, розлади травлення, статевої функції.

Діагностика втоми

1. Серцево-судинна система. А) ЧСС Б) АТ В) ЕКГ Г) Тест Руфф’є-Діксона (р + р2 + р3) – 200 10 р – пульс в стані спокою р2 – пульс після 20 присідань р3 – пульс після 1 хв. відпочинку Результат 1 – 3 – дуже добрий показник Результат 3 – 6 – добрий Д) Середній АТ САТ=АТдіаст. + АТпульсовий

2 При втомі САТ підвищується на 10-30 мм рт. ст. Е) Коефіцієнт економічності кровообігу (КЕК) АДmax - AДmin х ЧСС В нормі = 2600 при втомі збільшується. Ж) Ортостатична проба З) Кліностатична проба І) Скроневий тиск (височний) К) Коефіцієнт витривалості (КВ) КВ = ЧСС х 10 в нормі - 16

пульсовий тиск 2. Функція зовнішнього дихання: А) Життєва ємкість легень Б) Проба Розенталя В) Проба Штанге Г) Проба Генчи Д) Форсована життєва ємкість легень (ФЖЕЛ) Е) Пневмотонометрія Ж) Пневмотахометрія 3. Нервова система А) Координація рухів Б) Проба Ромберга В) Треморографія Г) Актографія Д) Критична частота злиття світлових блимань 4. Нервово-м’язевий аппарат 5. Психічний стан 6. Біохімічні методи досліджень

2. СУЧАСНІ ЗАСОБИ ВІДНОВЛЕННЯ ТА ЇХ ГІГІЄНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА.

І. Педагогічні засоби відновлення – є основними, оскільки визначають режим і правильне сполучення навантажень і відпочинку на всіх етапах багаторічної підготовки спортсменів. 1. Раціональне планування тренувального процесу відповідно з

функціональними можливостями організму спортсмена, правильне сполучення загальних і спеціальних засобів, оптимальну побудову тренувальних і змагальних мікро- і макроциклів, широке використання перемикань, чітку організацію праці та відпочинку.

2. Правильну побудову окремого тренувального заняття з використанням засобів для зняття втоми (повноцінна індивідуальна розминка, підбір інвентарю і місць для занять, вправ для активного відпочинку, утворення позитивного емоційного фону).

3. Чергування інтервалів відпочинку між окремими вправами і тренувальними заняттями.

4. Розробка системи планування з використанням різних засобів, що відновлюють в місячних і річних циклах підготовки.

5. Розробка спеціальних фізичних вправ з метою прискорення відновлення працездатності спортсменів, удосконалення рухових навичок, навчання тактичним діям.

Педагогічним засобом, який сприяє відновленню, є повноцінна розминка.

Основна мета розминки – досягнення оптимального збудження ЦНС, мобілізація фізіологічних функцій організму длявиконання більш інтенсивної

м’язевої діяльності перед тренуванням або змаганням. ІІ. Медико-біологічні засоби відновлення: 1. Раціональне харчування 2. Фізичні засоби (гідро- і бальнеотерапія, сауна і лазні) 3. Різні види масажу (сегментарний, точечний, кріомасаж, баночний,

перкуссійний та ін.) 4. Мануальна терапія 5. Спортивні тейпи 6. Оксигенотерапія, кисневі коктейлі 7. Пункції і блокади 8. Фармакологічні препарати (рослинного походження, вітамінні комплекси з

додатками мінеральних елементів, білкові препарати) 9. Голкова рефлексотерапія, електропунктура, електроакупунктура 10. Спеціальні вправи на розтягування 11. Застосування кремів, гелей і мазей, які розігрівають. ІІІ. Психологічні засоби 1. Психолого-педагогічні засоби, які включають підхід тренера до спортсмена з

урахуванням його індивідуальних особливостей і конкретного стану 2. Регуляція і корекція психічного стану (регуляція сну, психорегулююче

тренування, деякі медикаментозні вливання і фізіотерапевтичні процедури).

3. ГІГІЄНА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАСОБІВ ВІДНОВЛЕННЯ

Медико-біологічні засоби відновлення спортивної працездатності слід розділити на дві підгрупи: природні або гігієнічні (повноцінне збалансоване харчування, раціональний режим дня, використання факторів зовнішнього середовища, водних процедур, масажу і самомасажу) і спеціальні допоміжні – бальнео-, термо-, електро-, баро-, магніто- та інших фізичних факторів і деяких фармакологічних засобів.

Підбір засобів, які відновлюють, питома вага того або іншого з них, їх сполучення, дозування, тривалість і тактика використання обумовлені конкретним станом спортсмена, його здоров’ям, рівнем тренованості, індивідуальними особливостями, видом спорту, етапом і методикою тренування, характером проведеної роботи, режимом спортсмена, фазою відновлення та інше. Однак при цьому у всіх випадках грунтуватися на загальних принципах використання засобів відновлення спортивної працездатності, які забезпечують їх ефективність: 1. Системний підхід або комплексність – сумісне використання засобів всіх

трьох груп (педагогічних, медико-біологічних і психологічних) і різних засобів окремої групи з метою одночасного впливу на всі основні функціональні ланки організму – рухову сферу, нервові процеси, обмін речовин і енергії, ферментний і імунний статус та ін.

2. Сумісність і раціональність сполучення використаних засобів. Так, число одночасно призначених процедур не повинно бути більше 2 – 3-х, при не більше однієї процедури кожного виду.

Деякі засоби потенціюють дію один одного (наприклад, теплий душ і баровплив, гідромасаж і сауна, електрофорез і теплові процедури, оротат калія і рибоксин та ін.), інші навпаки, нивелюють – прохолодний душ і електропроцедури, несумісність деяких вітамінів та ін.

Засоби локальної дії призначаються при переважному навантаженні на окремі групи м’язів, загальної – при роботі великого обсягу та інтенсивності, коли втома носить глобальний або регіональний характер. 3. Облік індивідуальних особливостей організму, що стосується відмін в

швидкості і проявів процесів, що відновлюють, так і в чутливості до деяких засобів відновлення. Наприклад, фармакодинаміка (перетворення ліків в організмі) залежить від ряду факторів – статі, віку, характеру харчування, конституціональних особливостей, генетично обумовлені активності ферментних систем та ін. При повільному перетворенні токсичною може стати навіть мала доза препарату, яка в інших спортсменів не буде викликати негативних проявів. Кількість нетипових реакцій збільшується при їх комбінованому використанні. Не треба забувати і про можливості виникнення алергічної дії препаратів.

4. Впевненість в повній нешкідливості і малої токсичності засобів, що використовуються.

Деякі фармакологічні препарати (особливо в комбінації) можуть одночасно негативно впливати на функцію інших органів і систем, що стосується навіть таких “нешкідливих” препаратів, як глюкоза, аскорбінова кислота, оротат калія, фосфаден та ін. Тому використання в спорті недостатньо перевірених засобів без урахування індивідуальної чутливості до них організму, відсутності чітко розроблених і затверджених показників і протипоказників повинно бути повністю виключено. 1. Засоби, які відновлюють повинні використовуватись у повній відповідності з

видом спорту, завданням і етапом тренування, характером проведеного і майбутнього навантаження.

2. Неприпустимо довготривале, а тим більше систематичне використання сильнодіючих засобів відновлення, що стосується головним чином фармакологічним і деяких фізичних, оскільки можливі:

- звикання організму до таких засобів і внаслідок цього поступове зменшення їх ефекту;

- зменшення тренувального ефекту навантаження; - послаблення природньої здатності організму до відновлення.

Таким чином, можна зробити важливий для практики висновок: основними, обов’язковими повинні бути педагогічні, психолого-педагогічні та гігієнічні засоби відновлення, які потрібно використовувати регулярно, на всіх етапах підготовки для всіх контингентів тих, що займаються і які є невід’ємною складовою частиною системи підготовки спортсменів різного віку та кваліфікації.