У МРІЯХ ВИПЛЕКАНА,У БОРОТЬБІ НАРОДЖЕНА

(Проголошення незалежності України, запровадження атрибутів

державності та встановлення дипломатичних відносин з іншими

країнами)

Історію України прийнято відраховувати з моменту створення Київської держави в IX столітті. Після занепаду цього державного утворення і розпаду на дрібні князівства у XVII столітті утворюється Козацько-Гетьманська держава, яка проіснувала до кінця XVIII століття, після чого, аж до XX століття, незалежної української держави не існувало.

Двадцять п’ять років тому — 24 серпня 1991 року — конституційною більшістю Верховної Ради було ухвалено Акт проголошення державної незалежності України. Вперше у вітчизняній історії право на свою державність було здобуто без війн і кровопролиття. Поява на політичній карті світу вільної і самостійної України стала однією з визначних подій всесвітньої історії другої половини ХХ-го століття, закономірним результатом прагнення нашого народу бути господарем у власному домі.

Сьогодні це вже віха в історії, знаменна риса нашої держави, вимріяної і вистражданої протягом віків усіма поколіннями українського народу.

Сучасні науковці та політологи вважають причиною розпаду СРСР проголошення суверенітету Росією. Доки відцентрові тенденції пов’язували з республіками Балтії та Закавказзя, союзний центр сприймав їх як явище “природнє”, певний вияв сепаратизму територій, приєднаних внаслідок воєн, загарбань або вимушених союзів. Але коли суверенність стала об’єктом прагнень керівництва Російської Федерації, а до цього долучилися партійно-номенклатурні верхи України та Білорусії, похилилися самі основи Радянського Союзу. До цього можна додати лише те, що коли Росія започаткувала розпад СРСР, то Україна, в свою чергу, його завершила. Адже, як після грудневого Всеукраїнського референдуму писав американський тижневик “Тайм”: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

В результаті цього процесу, за короткий період – менше ніж за півтора роки, ідея суверенності у межах Союзу трансформувалася в ідею незалежності, реалізовану на практиці в серпні-грудні 1991 року.

Проголошення незалежності України Україна вже виходила на рівень реального

державотворення кілька разів. Не можна не розуміти, що ситуація 1990-1991 рр. уможливилася тільки завдяки унікальному збігові політичних обставин і чинників. Тоді надзвичайно швидко, протягом кількох тижнів, у Москві припинилося протистояння двох принципово різних державних організмів, і вона визначила свою політику щодо колишніх національних республік СРСР. Ця політика різна: від Туркменістану до Білорусі, але її основна складова всюди однакова – захист державного суверенітету.

Емансипація новонародженого громадянського суспільства від тоталітарної держави збіглася з емансипацією національних республік від національної імперії. У рамках цього дуалістичного процесу відбулося природне поєднання національно-визвольних і загальнодемократичних програм і вимог так званому “націонал-демократичному” руху, що виник у багатьох радянських республіках, включно з Україною.

24 серпня 1991 р. відбулося проведення позачергової сесії Верховної Ради України, розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці, прийнято низку важливих документів: Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю. У результаті Україна постала незалежною демократичною державою з неподільною і недоторканою територією.

З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум.

Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України свідчила не стільки про підтримку парламентською більшістю самостійницьких позицій, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною декларативної незалежності врятувати компартію, хоч без урахування історичної реальності і волі народу не обійшлось. В той же час частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свій вибір на користь самостійності.

1 грудня 1991 р. на виборчі дільниці прийшло 32 млн. громадян. З них 29 млн. (90,35 %) підтвердили легітимність Акту проголошення незалежності України. Хід референдуму пильно контролювався представниками державних органів, політичних партій та рухів, українських і зарубіжних ЗМІ.

Проте хибно було б вважати, що 90, 35 % громадян України за короткий термін перетворилися на свідомих самостійників. Тут слід враховувати те, що більша частина населення або проголосувала з надією на краще життя в незалежній державі, або ж просто довірилась авторитету Верховної Ради та політиків. Однак, незалежно від мотивів, воля народу була чітко виявлена.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради було прийнято звернення “До парламентарів і народів світу”, у тексті якого наголошувалося , що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає стосовно себе недійсним. Одночасно підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантії для всіх народів і громадян республіки рівних прав. Територія України проголошувалася неподільною і недоторканою.

Заборона Комуністичної партії Наступним кроком у державному будівництві стала

заборона Комуністичної партії. Переважна частина номенклатури в 1990 - першій половині 1991 рр. уже зрозуміла, що владу можна утримати, повернувшись обличчям до власного народу.

26 серпня 1991 р. президія Верховної Ради ухвалила указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України. 26 серпня відбувся останній пленум ЦК Компартії України.

30 серпня 1991 р. Л. Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”, внаслідок чого значна група людей була виведена за межі політичної і соціальної гри, що в свою чергу мало результатом зміну розстановки політичних сил у суспільстві. На той час тимчасова комісія Ю. Гайсинського подала всі докази підтримки керівництвом КПУ державного перевороту. Заборона Компартії проте не означала, що комуністи щезли з політичного життя України, вони залишалися на комуністичній платформі, сформувавши Соціалістичну партію України. Лідером СПУ став О. Мороз.

Обрання Президента України 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла пакет

законів щодо запровадження президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалось висування кандидатів на посаду Президента. Передбачалося попередньо запропонувати одну кандидатуру від демократичних сил. Але через відсутність консенсусу між партіями та організаціями загалом власних кандидатів висунули 12 політичних партій, 97 трудових колективів.

Однак лише 26 з них подали заповнені списки у Центральну Виборчу Комісію. Визначений законом рубіж у сто тисяч підписів подолали лише семеро з них: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, О. Ткаченко, В. Чорновіл, І. Юхновський.

1 грудня близько 32 млн. громадян взяли участь у виборах. Леонід Кравчук отримав 20 млн. голосів (62%) і став першим всенародно обраним президентом України.

5 грудня 1991 р. на урочистомузасіданні Верховної Ради Л. Кравчук склав присягународові України. “Президент, - наголосив він. – одержавши владу віднароду, має служити йому і забезпечити його достаток, права і свободи кожної людини”. Цього ж дня на пленарному засіданні головою Верховної Ради було обрано Івана Плюща. Цей блискавичний натиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без

обговорення І. Плющ піднявся на вищу ланку в Парламенті, отримавши

261 голос “за”.

Як відзначав політик і академік НАН України В. Литвин: “Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі віки визвольні змагання за вільне життя на власній землі у суверенній державі переможно справдилося на зламі тисячоліть.” При цьому він згадує слова голови першого українського уряду XX ст. В. Винниченка: «О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, і як трудно, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким одчаєм, люттю і сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки.” Тому, перед тим як відчайдушно критикувати недоліки тодішньої влади, слід враховувати всю складність державотворчого процесу, який зазвичай вимагає часу і зваженості у рішеннях.

Запровадження атрибутів державності В умовах існування Радянського

Союзу атрибути державності УРСР не мали правового підтвердження і носили скоріше умовний характер.Отже, одним із перших завдань незалежної держави стало творення законів, підтверджуючих суверенність атрибутів державності.

Найвагомішим у цьому процесі став Закон “Про державний кордон України”, прийнятий Верховною Радою 4 листопада 1991 р. Він встановив недоторканість кордонів , регламентував їх режим, порядок охорони, перетину. Одночасно прийнято важливий Закон “Про прикордонні війська України”. Трохи пізніше, 12 грудня, підписано Указ “Про утворення державного митного комітету України”, одним із завдань якого стало забезпечення економічної безпеки України.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія парламенту прийняла постанову “Про військові формування на території України”, згідно з якоювсі війська, дислоковані на території республіки підпорядковувалися Верховній Раді України.Створено Міністерство Оборони, аміністром обрано генерал-майора авіації Костянтина Морозова.

Указом від 12 грудня 1991 р. Президент Л. Кравчук прийняв на себе обов’язки Головнокомандуючого Збройними Силами України.

Першим етапом реалізації Закону “Про Збройні Сили України” стало добровільне складання військової присяги на вірність народові України в частинах, дислокованих на території республіки, яке розпочалося з січня 1992 р.

Прийнятим 4 листопада Законом “Про Національну Гвардію України” було утворено на базі внутрішніх військ озброєний загін для захисту суверенітету і територіальної цілісності держави, а також життя, гідності, конституційних прав та свобод громадян. Командувачем призначено генерал-майора В. Кухарця.

Також Верховна Рада постановою “Про створення служби національної безпеки” від 20 вересня 1991 р. ліквідувала КГБ і на його кадровій та матеріально-технічній базі створила СНБУ, підпорядковану Президенту і підконтрольну Верховній Раді.

13 березня 1992 р. слово “національної” з назви Служби було виключено.

Суттєвим атрибутом незалежної держави було прийняття 8 жовтня 1991 р. ВР Закону “Про громадянство України”. Зважаючи на поширену комуністичну практику позбавлення громадянства небажаних режимові людей, Закон визначав громадянство як невід’ємне право людини. На підставі двосторонніх міждержавних договорів допускалося подвійне громадянство.

Важливе місце у державній атрибутиці посідають гімн, герб та прапор. Вже протягом січня-лютого Верховна Рада затвердила державний синьо-жовтий прапор, малий герб – тризуб та гімн “Ще не вмерла Україна” на слова Павла Чубинського і музику Михайла Вербицького (Великий Герб та нову редакцію гімну уряд схвалив та подав на затвердження ВР лише у червні 2000 р.)

На початок вересня 1991 р. національний прапор майорів уже над багатьма містами й селами України, був встановлений у залі Верховної Ради України. 4 вересня після триразового голосування його урочисто підняли і над будинком парламенту.

Великий герб в урядовій редакції містить зображення золотого знака Київської держави Володимира (малий герб України) і з обох боків щитотримачів: праворуч – козак з мушкетом (герб війська Запорізького), ліворуч – королевський лев (герб Галицько-Волинської держави), над щитом князівський вінець, під щитом – переплетіння з червоної калини, золотим колосом та синьо-жовтою стрічкою.

Більшість політиків звичайно усвідомлювала, що справжня незалежність неможлива без запровадження власної грошової одиниці. Але повна залежність республіки від інфляційних процесів в СРСР, а потім СНД, відсутність грошової маси при обвальному зростанні цін примусили уряд шукати шляхів захисту від нашестя знецінених рублів. У листопаді 1990 р. було запроваджено картки споживача. Запровадження національної валюти в умовах галопуючої інфляції прирекло б її на прискорений розвал. Тому уряд замовив у Франції нові купони багаторазового використання, що мали кілька рівнів захисту і виконували з 10 січня 1992 р. роль валюти.

Міжнародне визнання незалежної УкраїниПершою державою, яка визнала незалежність України 2

грудня 1991 р. стала Польща, встановивши двосторонні дипломатичні відносини. Того ж дня розпочато дипломатичні переговори з Канадою. Вже наступного дня підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Угорщиною і розпочало роботу перше в Україні посольство.

4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія. Серед західноєвропейських країн першими були Швеція (19 грудня) і Норвегія (24 грудня).

Довго зволікаючи, все ж таки визнав Україну й Вашингтон (25 грудня), до них приєдналися Мексика та Ізраїль, ФРН, Австралія та Бразилія (26 грудня), КНР (27 грудня), Японія та Італія (28 грудня), Великобританія та Данія (31 грудня).

Загалом протягом грудня Україну визнало 57 держав світу, а вже на початок березня – 104.

Протягом першого року існування незалежної України її державну самостійність визнали більш ніж 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі зі 110 країнами, а 40 держав відкрили в Києві власні представництва.

Першими Надзвичайними та Повноважними послами України в зарубіжних країнах стали Роман Лубківський (ЧСФР) та Олег Білоус (США). Послом у Канаді – Л. Лук’яненко.

26 лютого 1992 р. Україна підписала Гельсінський заключний акт. Цей крок став важливим у напрямі інтеграції України у європейський простір.

Здобувши власну незалежність, Україна стала на шлях самостійного державотворення, який звичайно ж є складним і довготривалим процесом.

Здійснивши ланку реформ у адміністративній, економічній, соціальній та інших сферах, встановивши відкриті дипломатичні відносини з багатьма країнами, Україна все ще має ряд глобальних проблем, від вирішення яких залежить її подальша доля і збереження власної самостійності.

Важливим моментом для країни є трансформація власного історичного досвіду державотворення, недопустимість повторення помилок минулого та чітке визнання спільної мети.

На останок слід згадати влучні слова В’ячеслава Липинського “Збудована на нашому непочатому і буйному “дикому полі” сильна Держава Українська має дані перейняти від старіючої Західної Європи – може так, як колись Візантія від упадаючого Риму – весь її многовіковий досвід, всі здорові зерна її великої культури і ці зерна на своєму родючому грунті до ще більшої височини виростити. Свідомість величі цього завдання і його справедливості може захопити людей сміливих та чесних – людей, які люблять велике і шанують справедливість.”

Тому, понад усе потрібно прагнути і робити все можливе, щоб влада в Україні належала сміливим і чесним людям, а український народ навчився реально контролювати їх дії, спрямовуючи останні виключно на благо власної Батьківщини.

Матеріали підготовлені відділом абонементу та відділом періодичних видань

Державної бібліотеки України для юнацтва