Леонід Терехович

МИ – НАРОД!

Ще коли я навчався в початкових класах у підручниках географії на політичних картах світу величезні території виділялися зеленим кольором. Весь континент Австралії, великі країни і безліч океанських островів – все це були землі Великобританії, де “ніколи не заходило сонце”. Але населяли ці землі різні народи і народності, і нікому навіть не спадало на думку пропагандистськи галасувати про великий великобританський народ. А потім імперія розпалась, і народи з її складу створили свої держави, дуже символічно об’єднавшись у “співдружність націй”, котра нагадувала про своє існування хіба що проведенням спортивних ігор. Відбувся звичайний історичний процес. І нас довгі роки привчали до думки, що ми є свідками і сучасниками знаменних подій, коли імперії розпадаються, а поневолені народи підіймаються на повний зріст і будують власне щастя, вириваючись з-під віковічного гніту. І це – незворотньо, бо відповідає законам історичного розвитку. Проте нас цей процес чомусь не стосувався, бо ми жили за законами марксизму-ленінізму в новій суспільно-історичній формації і новій державі – великому, могутньому Радянському Союзі. (Можна було не брати до уваги, що цей Союз майже повністю, з малесенькими відмінностями, відроджував Російську імперію в перелицьованому вигляді). А якщо ми жили в одній державі, то всім нам – українцям, євреям, чеченам, якутам і т. д., загалом більше сотні народів і народностей, – дуже розумні голови придумали і нову загальнодержавну наднаціональну назву – радянський народ. Придумали і вбивали в свідомість. Щоб люди якнайшвидше забували, якого вони роду – племені, чиї вони діти, щоб їх легше було заганяти в різношерстні гурти під наглядом денаціоналізованих погоничів. Хоч все це творилось під новітніми гаслами, насправді продовжувалася віковічна імперська політика – “національне” шанобливо уступало дорогу велетенському “загальнодержавному”, показово рекламуючи себе на стилізованих концертах художньої самодіяльності. Саме почуття “націоналізм”, не криючи під собою нічого поганого, перетворилося у нас на одне з найтяжчих звинувачень і вело за собою жахливі репресії. Скільки людей загинуло в катівнях, пройшло тюрми і концтабори, зазнавало всіляких утисків, не зробивши ніяких злочинів – тільки по обвинуваченню в “націоналізмі”! Про це страшно

згадувати, але це так. І повелося так дуже давно. Чи ж дивуватися тому, що мільйони українців називаються якось інакше? Передостанній генсек КПРС Черненко – син переселенця з Украіни – росіянин. Один із видатних російських поетів сучасності Євгеній Євтушенко – онук переселенця з України – росіянин. Колись я працював у відрядженні в Узбекистані. Майстром нашої дільниці по будівництву ліній СЦБ був мужчина козацької статури з дуже знайомим прізвищем Герасименко. Питаю: “Українець?” “Ні, я руський”. “Та який ти в чорта руський? Знаєш, скільки у нас в Кучинівці Герасименок? У мене троюрідний брат – Герасименко”. “Так то мій дід переїхав до Сибіру з Чернігівщини, а я – руський!”. Все. Треба лиш додати, що його дружина – українка та діти – росіяни жили на Україні, а розмовляли ми, звичайно ж, по-російськи. Проте живуть разом з нами не тільки подібні “росіяни”. Часто згадую розповідь колишнього студента Ніжинського педінституту про ніжинське земляцтво ассірійців. Не десять і не триста років тому, як цей народ був розвіяний по світу – уже більше двох з половиною тисячоліть живуть ассірійці в діаспорі. Проте і сьогодні вони залишаються ассірійцями, зберігаючи живе коріння свого народу! Чи не завадило б повчитися у них багатьом нашим Черненкам та Герасименкам? Лиха доля за віки – особливо за останне сторіччя розкидала українців по всім усюдам – від Канади до Австралії. І коли в центрі Торонто стоїть пам’ятник нашому великому Кобзареві, коли в далеких країнах відкрито українські школи та виходять українські газети і видаються книги, це значить: навіть далеко від історичної батьківщини українці залишаються українцями! А ми? Станемо духовно вільним народом, чи й надалі будемо нівелюватись в “історичну єдність”? Ненавиджу презирливо-зверхнього ставлення дуже недалеких людей до “хохлів”, “жидів”, “чорномазих” і т.п. Але не менш огидно бачити і принижене плазування та рабське заглядання в рота “старшому брату”. Зі своєю величчю і своїми вадами, зі своєю страшною історією від не дуже веселої сучасності нам разом іти в майбуття, бо ми були, ми є і ми будемо! Ми – народ! Ми – великий народ і настав час почуватись великими! Л. ТЕРЕХОВИЧ. Джерело: райгазета “Промінь Жовтня” від 22.08.1992 р. Відшукав статтю й підготував до публікації Аркадій Натаріус.

Дізнатися більше про Леоніда Тереховича та прочитати вірші поета можна в інтернеті за цією адресою: http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.htm

* * * За сторіччя зросла на кiстках, на сльозах потатарчена духом Московія, вільна думка згиналася, ніби лоза, чи здихала, в кайдани закована.

І покірно змирялися ледь не усі, ще й ідейка була призвичаєна, — Україну вважати придатком Русі: "Україна?.. То ж наша окраїна!" Та не вбито народ ні свавiллям Петра, ані сталінськими голодоморами, бо народ — невмирущий! Настала пора в гордій величі стать неозорими! Нам рости і зростати до чистих висот В повний зріст ми вставати покликані. Ми — народ! Ми — великий народ, І пора почуватись великими! 29. 07. 92 р. --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ДІД ЛЕОНІДА ТЕРЕХОВИЧА

Яким Терехович народився 9/21 вересня 1883 року в селі Безуглівці Городнянського повіту (тепер Щорського району) на Чернігівщині в селянській сім’ї. Після закінчення гімназії, з 1902 року, працює учителем в селах Здрягівці, Безуглівці, Великому Щимелі. Бере активну участь у революційних подіях 1905 року. У роки громадянської війни вступив до Богунського полку. Демобілізувавшись, працював учителем української мови і літератури та в адміністрації Великощимельської волості. За участь у революційних подіях 1905 року, через відсутність вагомих доказів, покараний кількома місяцями ув’язнення. В 30-х роках засланий до Сибіру, де й помер. (розстріляний за постановою судової трійки у 1931 р., як близький до "Спілки Визволення України") прим. А.Н. З 1918 року друкує свої вірші та публіцистичні статті на сторінках “Черниговской земской газеты», «Селянської газети”, “Селянського життя”, “Червоного стягу”, “Путь красноармейца”. Були вірші під нерозкритими псевдонімами, а, можливо, і без підпису. Пропонуємо кілька з них увазі читачів.

ЗІБРАВ КРУМКАЧ О.Е.* БЛАГАННЯ МОЄ Прийди, жаданий час, осяй Велику нашу Україну І долю їй, і силу дай І волю міцну незагинну!.. Хай на полях її сини Працюють з співами бадьоро Й минуле згадують, мов сон, Ніби чуже - не своє горе... А поки що дай їй синів Великих, міцних, як ті скелі, Щоб будувать талан без снів І щоб одним огнем горіли Сердца орлині їх За нас, за всіх! Черниговская земская газета №69-70. 1918 г.

* * * Ні, в світі кращого нема Як рідний край, та рідна хата, Як воля, доля свого брата, - А все чуже - стіна німа. Ні, в світі кращого нема Своїх пісень, своєї мови, Своєї рідної будови - Чужому ж наше все - дарма!.. Ні, в світі кращого нема Кохання нені свого сина, - І тяжко, сумно, - як дитина Ганьбує нею, мов тварина, Або звірина без ума!.. Черн.земск. газета №83-84. 1918 г. ВНУК Внук невмілою рукою Першу борозну веде, Дід невпинною стопою По ріллі новій іде. І в усмішці радість грає, І в очах його блищить: - Рід новий, мовляв, зростає, Щоб нам стежку заступить! Молодим немає горя, Мов по писаному йдуть. Ворогів своїх поборять І до щастя приведуть. Гей, не буде в світі гірше. Без царів і панських пут! Що то є найщасливіще, Як наш батько - вічний труд! Селянське життя Чернігів. 1924. №31-32. ПАМ’ЯТІ С. Д. І К. Р. РЕНЧИЦЬКИХ Не сказати нічого, не скрикнути тоді, як страшна постать стоїть переді мною й днем і вночі - не можна... не можна. Переді мною славні, чисті святі постаті небіжчиків С.Д. і К.Р. Ренчицьких. Про них (скоріше про нього) вже писали, писали коротенькі звістки, коротенький некролог, але пам'ять таких людей треба б хоч в країні їм рідній увіковічить. Як би я зрадів, коли б почув, що хтось, кому змога, прийняв заходи до постанови монумента, якої будь хоч маленької пожертви він не коштував, і хотілось би той монумент бачити на тому місці, де жили, працювали з користю для суміжних сіл голуби сиві, де й тепер стоїть будинок, де жили вони, на річці Снові. Я пишу, як селянин, котрий мав сам користь від існування небіжчиків... Мені хотілось би виявить почуття подяки за ту непримітну працю, котра багато дала користі в селах, що окружають хутір Ренчицьких... Не знаю, який страшний психоз-гармидер душі чоловіка-звіря володав тими розбишаками большевиками, котрі вбили праведників. Не знаю, яка мара оступила люд наш, темний, але ж справді добрий, чув я, що навіть селяни суміжних з х.Ренчицьких сіл спочували розграбуванню і вбивству, гріху, котрого може й сатана не видумав би, і кажуть, що селяни с.Гірська були учасниками в цьому страшному ділі. Забули селяни ріжні допомоги своїх певних друзів - Ренчицьких. Невже вони їх мали за "буржуа", коли вони навіть не любили слова "барин", не любили ні лести, ні поклонів? Забули селяни, що ні в одному не одказувалось в позичці грошей (аби були) і ніколи не брались відсотки. Забули селяни, що ні в одному не одказувалось в просвіті, і мали змогу дістати й пораду до всього. Забули селяни, хто перший турбувався за школи в окрузі. Все забули, забули селяни - й попустили друзів до ганебної смерті. Не бачили вони, "буржуї" самі не цурались фізичної праці. Не згадали селяни ні ввічливості, ні простоти, ні святошт душі друзів.

Що вони мали заподіяти їм, оці друзі? Кого вбито, селяне? Вбито тих, хто знав допомогти занепавшим від пожеж і, хто не ідну привітав сироту, а той виростив, хто віками світив більш, чим 20 років. Болить душа, серце скимить від зимового холоду, вітаючого в темній душі люду. Болить душа, а що зробиш тепер, коли нема й не буде зірок святих, що сяяли в нашій окрузі, сяяли, мріяли, зогрівали чулих, давали слово німим, кривим-костур, а сліпим - очі! Господи! Дай же не забути славні сліди світогрію цих зірок. До вас звертаюсь, хто знав цих людей, хто не "буржуїв" в них бачив, а бачив людей, котрі не повинні вмерти в пам'яті нащадків. Я.Г.ТЕРЕХОВИЧ. Черниговская земская газета. 1918. №31-32. Городнянський повіт

Хто перехрестив мешканців Городнянського повіту в білорусів? Дуже обидно, а де-не-де та й прочитаєш такий поклеп, і здається мені, що це робить хтось з гадкою метою з тих "інтелігентів", котрі ніяк не хочуть признавати замордованої України... Та ще часом, хто вони бувають? Сини своєї неньки, добитої такими ж синами. Як той Марко проклятий загубивши неньку і обдурений паном-чортом, плентаються по світу... та той хоч корився своїй совісти приймав люту кару покірно за гріх... Ще років сім тому якось прочитав я в “Черниговскомъ слове”, як якийсь добродій (мабуть, сам городнянець) чуть не сказав про всю Чернігівщину, що мешканці її білоруси, а мій рідний повіт назвав білоруським... І дуже загадався я, бо з малку, з дитинства, лічив себе не тільки українцем, хоч проживав на кордоні Могильовщини... Згадався й почав придивлятися та міркувати... і поглянув я на молодь, не на тих добродіїв, котрі "Заштокались", "Зарусились" до того, що як можливо тяглися з "Масла" зробить "Маслова", з "Залізняка" - "Железнякова", не на молодь селянську що "Шахтеров" та "Разлуки" московські виспівували і мордували свої рідні пісні... Подивився я на свого старенького діда, котрого нащадком залишив з дитинства, не робив він "новаторства" і, святкуючи, все споминав "Старину" свою. І виливав це святкування небіжчик в піснях, про котрі не знав, що вони українські й рідні його пісні. Знав він їх тільки "старинними". Вдивовижу мені було й те, що дід добре знав "погану" царицю Катерину, що панщину йому “зробила". Я слідкував за старими та сивими дідами і ловив в їх мові, в їх душі все українське і певен в тому, що діди їх ще ліпші українці були, чим вони, бо колишні пісні їм впадали в саму глибинь серця. Подивився я й з статистичного боку. Возьмемо наприклад Велико-Щимельську волость цього повіту, де відколи невідомо живе обурене Москвою "козачество" і тепер лічить 200 з гаком сімей. Та в який куток повіту не поглянь, проживають між іншими селянами такі ж козаки і лічуть себе вони "предковічними". Навіть певен в тому, що в Тупичевській волості третина таких "предковічних". Тоді скажемо скільки ж мається серед селян "предковічних". Ось чого нудно, коли читаєш ріжне "гавкання добросовісних інтелігентів", котрі замерзли й не хочуть відчутися від того страшного брудного царату й централізму, що вибив їм памороки, й вони скоро лічитимуть себе якоюсь дикунською нацією "інтернаціоналістів бившея Россії". Гидко, коли бачиш, що майже все земство наше, відмоложене земство, не цікавиться своїм рідним і ніяких засобів не приймає хоч би для самоосвіти населення... А вчителі народні, правда, збентежились, та тільки не в той бік: посміхаються з рідної мови, та найщиріше допомагають тим цікавим "інтелігентам", що перехрещують наш народ в що хочеш, тоді як вони є походження українці та ще й значною частиною козаки... “Ой горе тій чаєчці-небозі, що вивела діток та при битій дорозі” Отак закінчу я улюбленою піснею мого діда.* Я.Г.ТЕРЕХОВИЧ.

Черниговская земская газета. 1918. №31- 32 Держархів Чернігівської області. Збережено орфографію оригінала. Промінь Жовтня. 1999 р. 21 серпня.

Додатки: *Пісню “Чайка”, яку згадує Яким Терехович можно слухати зараз: http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.files/Did_LT.files/chajka.mp3 І ще – пісня “Два козаки” http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.files/Did_LT.files/dvakozaku.mp3 та “Любо, братці, любо” http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.files/Did_LT.files/lubobratsi.mp3 Всі пісні виконує Тарас Житинський.

Підготував матеріали до публікації Аркадій Натаріус.