РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В СИСТЕМІ

ЮВЕНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Виступ на Всеукраїнській науково-практичній конференції

«Створення та розвиток системи ювенальної юстиції в Україні»

Коваль Р.Г., Український Центр Порозуміння.

Створюючи систему ювенальної юстиції, ми намагаємось не тільки підкреслити

важливість змін підходів до дитини та до захисту її прав, але й сподіваємось, що

запропоновані зміни допоможуть подолати зростання рівня злочинності серед молоді,

який зараз викликає занепокоєння у більшості фахівців, які працюють з дітьми, та у

небайдужої до цієї проблеми частини населення України.

Для того щоб вирішити проблему злочинності серед молоді, треба в першу чергу

знайти відповідь на запитання: в чому полягають причини цього соціального явища?

Чимало дослідників в усьому світі намагалися знайти відповідь на це питання. На

сьогодні вже є результати досліджень, якими ми можемо, і мусимо, скористатися, якщо

маємо на меті зменшити рівень асоціальної поведінки серед неповнолітніх. Зокрема,

корисними є дослідження відомого австралійського соціолога та антрополога Джона

Брейтуейта, який визначив фактори, що сприяють вчиненню злочинів молодими людьми,

а саме:

– економічний спад у країні;

– постійні конфлікти між батьками, а також ситуації, в яких дитина стає

свідком домашнього насильства;

– відсутність одного або обох батьків та, так зване, соціальне сирітство, коли

батьки не приділяють уваги вихованню дитини;

– погана поведінка у школі, яка стає основою асоціальної, і, в подальшому,

кримінальної поведінки.

В цілому, все вищезазначене, можна звести до відсутності належної підтримки дитини

з боку родини, школи або громади загалом. До схожого висновку прийшов відомий у світі

норвезький кримінолог Нільс Крісті, вивчаючи проблеми злочинності та підхід

правоохоронних органів щодо її врегулювання. У своїй книзі “Щільність суспільства”

Крісті, згідно результатів дослідження, доходить такого висновку: правоохоронні органи

держави не спроможні контролювати рівень злочинності; єдине, що є дієвим джерелом

контролю над злочинністю, – це ставлення громадськості та суспільства до цього

соціального явища. Ще раніше він також висловлював думку, що існуюча система

правосуддя відібрала право власності на конфлікт у своїх громадян (Christie N., Conflicts

as property, British Journal of Criminology, 1977, Ст.1-15). Проте, надання громадянам

можливості спільно обговорювати наслідки конфліктної або кримінальної ситуації та

вирішувати, яким чином їх можна усунути, є дуже важливим інструментом регулювання

злочинності. Адже саме через цей процес відбувається побудова та зміцнення системи

суспільної моралі та однозначне розуміння того, що є суспільно-корисною поведінкою, а

що – ні. Практично будь-яка людина у молодому віці робить щось таке, що може

вважатися порушенням закону, і це, фактично, є нормальним процесом випробовування

себе та визначення своїх взаємостосунків з суспільством. Тому, з огляду на вищесказане,

дуже важливо, щоб система реагування на правопорушення передбачала для

неповнолітніх правопорушників можливості усвідомити наслідки скоєного, вибачитись,

відшкодувати потерпілій особі завдану шкоду, і, таким чином, прийти до розуміння того,

що є суспільно прийнятною поведінкою.

Водночас, з розвитком та професійним становленням системи кримінального

судочинства, яка орієнована на покарання злочинця (а, фактично, на завдання страждань

винній людині у відповідь на її протиправну поведінку), людство використовувало й

інший підхід до розуміння відповідальності, а саме: відповідати за свої вчинки перед тим,

хто від них постраждав. Австралійській науковець Джон Брейтуейт, про якого йшлось

раніше, зазначав, що тільки почуття сорому, яке виникає під час особистої розмови з

потерпілим, та прохання про вибачення перед людиною та громадою, яким було завдано

шкоду, сприяє усвідомленню своєї провини та здійснює виховний (трансформуючий)

вплив на молоду людину (Брейтуейт Д. Преступление, стыд и воссоединение: Пер. с англ.

Н. Д. Хариковой / Под общ. Ред. М. Г. Флямера. – М.: Центр «Судебно-правовая

реформа», 2002. – 312 с). До речі, вже багато досліджень довели що покарання та

ув’язнення не тільки не сприяє виправленню правопорушника, але й збільшує ймовірність

того, що він вчинить нове правопорушення (Lipsey 1995).

Існуючий в Україні Кримінальний Кодекс передбачає можливість закриття справи у

зв’язку з дієвим каяттям правопорушника та відшкодуванням завданої шкоди, а також

примиренням потерпілого та правопорушника, що могло б сприяти розвитку відновних

підходів. Але існуюча правова система не надає реальної можливості зробити це

належним чином, зокрема через відсутність в ній інструменту, завдяки якому стало б

можливе примирення потерпілого та правопорушника. Уявить себе у ролі однієї чи іншої

сторони: наскільки учасники кримінальної ситуації готові самостійно зустрітися знову

віч-на-віч, навіть з метою вибачення та досягнення порозуміння стосовно відшкодування

збитків? А якщо одна з сторін – неповнолітній, який ще взагалі не має достатньої

мужності та життєвого досвіду, щоб проявити рішучість та взяти на себе таким чином

відповідальність?

Здавна саме суспільство (переважно, в особі старійшин) виконувало цю роль – звести

дві сторони разом з метою врегулювання конфлікту та запобігання його повторення у

подальшому. Зараз більшість цих традицій відроджується у програмах відновлювального

правосуддя. Як визначив дослідник та один з перших лідерів цього руху Тоні Маршалл:

«Відновне правосуддя – це процес, за допомогою якого сторони, залучені до події

злочину, спільно вирішують, як усунути його наслідки і які висновки зробити на

майбутнє». Діяльність таких програм передбачає організацію зустрічі жертви і

правопорушника по справам, які потрапляють зі слідчих та судових органів, і у випадку,

якщо злочинець визнав факт вчинення ним злочину.

Підготовкою і проведенням зустрічі опікується спеціальний посередник (медіатор).

Посередники виступають в якості ведучих цих зустрічей і діють, як нейтральна сторона.

Вони не судді і не арбітри. Вони не мають права нав’язувати сторонам своє бачення

проблеми чи свій варіант рішення. Їхня головна мета – допомогти потерпілому та

правопорушнику дійти взаєморозуміння та згоди. Обом сторонам пропонується

розповісти про те, що трапилось, і як ця подія вплинула на їхнє життя. Кожна із сторін має

можливість поставити запитання. Далі вони разом вирішують, що слід зробити з

наслідками злочину. В разі згоди, потерпілий та правопорушник підписують угоду, яка

часто є рішенням про матеріальне відшкодування спричиненої шкоди. Однак це не єдина

можливість. Іноді злочинці погоджуються відпрацювати на користь потерпілого, а деколи

– потерпілі просять, щоб злочинці відпрацювали на користь громади. (Землянська В.

Запровадження відновлюючих підходів: зміна поглядів на кримінальне судочинство //

Право України. – 2003.– № 10.– С. 154–157.)

У своїй статті “Відновлювальне правосуддя: можливості запровадження в Україні”

Голова Верховного Суду України, академік Української Академії наук, професор В. Т.

Маляренко та кандидат юридичних наук, доцент, в. о. ректора Академії суддів України І.

А. Войтюк пишуть: «Аналіз Кримінального кодексу України (ст. ст. 46, 66 та ін.) показує,

що у кримінальному праві України фактично відсутні перешкоди до впровадження

відновлювального правосуддя. Однак, кримінально-процесуальне законодавство України

не передбачає такого інституту, що є перепоною для застосування цієї процедури у

кримінальних справах, оскільки в обґрунтуванні незастосування її судді посилаються на

відсутність закону. На жаль, не передбачається такий інститут і в проекті нового КПК, що

важко зрозуміти, якщо врахувати заяви України про намагання долучитись до

європейських процесів. У законодавстві Польщі, найближчої до України держави, така

норма стала базою для впровадження інституту відновлювального правосуддя у

кримінальний процес. Але слід мати на увазі, що застосування медіації в Польщі спочатку

проводилося експериментально».

Глибоко аналізуючи існуючи можливості та стан сучасної системи кримінального

судочинства в Україні, а також результати деяких діючих в Росії та в Україні

експериментальних програм з впровадження відновного правосуддя, автори статті

доходять висновку що «відновлювальне судочинство, яке з успіхом застосовується в

окремих державах як складова кримінального процесу, як механізм відновлення

порушених прав потерпілих від злочинів і як один із засобів виправлення

правопорушників має зайняти чільне місце у вітчизняній системі права, чим внесе свою

частку до наближення українського судочинства до європейських стандартів демократії».

Ми також сподіваємось на те, що під час створення системи ювенальної юстиції в

Україні програми відновного правосуддя, які вже довели всьому світу свою ефективність

у профілактиці злочинності, знайдуть у ній своє місце, щоб новий підхід дійсно сприяв

ресоціалізації правопорушників та зменшенню злочинності серед молоді.

12 квітня 2005 р.