ЗАРЕМБА О. В. кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту

політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

ЗАХІД-СХІД:ЄВРЕЙСЬКІ СПІЛЬНОТИ І ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

У ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

(ХХ – поч. ХХІ ст.)

«ЗОЛОТІ ВОРОТА»

Київ · 2015

АСАМБЛЕЯ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ УКРАЇНИ

УДК 323.1(=411.16)((4-191.2)+477+(470+571))ББК 63.3(4=Євр)-36П3-34

Заремба О. В.Захід – Схід: Єврейські спільноти і політичний процес у Централь-

ноєвропейському та пострадянському просторі (ХХ – поч. ХХІ ст.) – К.:ПП «ЗОЛОТІ ВОРОТА», – 2015. – 384 с.

ISBN 978-966-2246-34-6

ISBN 978-966-2246-34-6

© Заремба О. В., 2015

© Соколенко О. Г., оформлення, 2015

У монографії розглянуто специфіку інтеграції євреїв у політичний простір Цен-тральної Європи (у першу чергу Чехії) та колишнього Радянського Союзу – насам-перед України та Росії – з урахуванням сучасних теоретико-методологічних пошуків.

Монографія розрахована на широке коло науковців, громадських і політичнихдіячів.

А Н О Т А Ц І Ї

У монографії розглянуто специфіку інтеграції євреїв у політич-ний простір Центральної Європи (у першу чергу Чехії) та колиш-нього Радянського Союзу – насамперед України та Росії – зурахуванням сучасних теоретико-методологічних пошуків.

Монографія розрахована на широке коло науковців, громад-ських і політичних діячів.

В монографии рассмотрена специфика интеграции евреев в по-литическое пространство Центральной Европы (в первую очередьЧехии) и бывшего Советского Союза – прежде всего Украины иРоссии – с учетом современных теоретико-методологических по-дходов.

Монография рассчитана на широкий круг ученых, обществен-ных и политических деятелей.

Integration of Jews in political space of Central Europe (first of allCzech Republic) and in post – Soviet states – (e. g. Ukraine and Russia)is considered taking into account new theoretical approaches.

The book is designed for a wide range of scientists, public and po-litical figures.

Židovská integráce v politickém prostvredí Střední Evropy (zejménaČeské republiky), Ukrajiny a Ruska je zkoumaná s přinosem modernichteoretických a metodologických proudů.

Kniha je určena pro širokou skálu vědců, veřejnosti a politickýchosobností.

ЗМІСТ

З А М І С Т Ь П Е Р Е Д М О В И6

В С Т У П8

Р О З Д І Л ІПЕРСПЕКТИВА ВІДМІННОСТІ

В ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ І ДОСВІД «ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ»

261.1. Відміннісnь, відчуження чи виключення? 26

1.2. «Празька весна»: спротив виключених 44

Р О З Д І Л ІІПОЛІТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЧЕСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

ТА РЕСУРС ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИ: ПОГЛЯД ЗІ СХОДУ79

2.1. Сучасне європейське та чеське середовище 802.2. Радянська спадщина і Центральна Європа 902. 3. На шляху до care taker community за доби військового конфлікту 113

Р О З Д І Л ІІІІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА:

ЄВРЕЙСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВОВ АВСТРО-УГОРЩИНІ ТА РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

1313. 1. Нетериторіальна автономія в єврейській історії 131

5

3. 2. Після Адольфа Фішгофа: єврейські політичні стратегії Австро-Угорщини 1393. 3. Схід-Захід: «Великі ідентичності» - Бундизм, сіонізм, діаспорний націоналізм, територіалізм 149

Р О З Д І Л ІVЄВРЕЙСЬКА ДУМКА

І ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ: МЕТОДОЛОГІЯ ВИВЧЕННЯ, ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ

ТА МОВНИЙ АСПЕКТИ185

4.1. Концептуальні підходи та інструменти дослідження політичного процесу 1884. 2. Цивілізаційний аспект політичного процесу 2014. 3. Мовний аспект політичного процесу 230

Р О З Д І Л VБІРОБІДЖАН: АВТОНОМІЯ ЄВРЕЇВ,

ФОРПОСТ ДЛЯ «СПІВВІТЧИЗНИКІВ» ЧИ ЗЕЛЕНИЙ КЛИН?

2665. 1. Біробіджан - форпост для «співвітчизників»? 2665. 2. Біробіджан: Зелений Клин чи єврейська автономія? 2785. 3. ЄАО 1930-х років: офіціоз та свідоцтва виключених 2905. 4. Після Голокосту: бунт на перферії 3035. 5. Біробіджан – динаміка мовної ситуації 318

Д О Д А Т К И353

Й. С. Блох. Заснування Австрійсько-єврейської спілкиЙ. С. Блох. Адольф ФішгофЙ. С. Блох. Заснування Естеррайхіше вохеншріфтЕ. Розенталь-Шнайдерман. Спогади. «Біробіджан фун дер ноент»

Монографія О. Заремби присвячена питанням, актуальним і длянародів, що мають власні держави, і для спільнот, що «титульної»держави не мають.

Як зберегти власну спадщину, спільноту, перебуваючи у станіетнодемографічної кризи? Від’ємний природний приріст, великачастка людей похилого віку, змішані шлюби, асиміляція, врешті,міграція за межі традиційних ареалів, – чи це означає приреченість,деградацію, кінець кінцем небуття?

Нині євреям та християнам на Близькому Сході загрожують дотого ж бойовики Ісламської Держави Ірану та Леванту (ІДІЛ). Так,за останні роки на території Іраку було знщено гробниці пророківДаніеля, Йони та Єхезкеля, сплюндровано могилу законовчителяЄздри, які традиційно шанували також християни та мусульмани.Нині в Іраку залишилися лише 10 євреїв, а ще у 1950-х роках вонискладали третину мешканців Багдаду.

Однак зруйновані святині, місця, де залишилося лише декількаєвреїв – характерні і для Європи реалії після Другої світової війни.Мені довелося особисто спілкуватися з представником «Джоінт» вУкраїні паном Чарльзом Гофманом, автором книги про єврейськігромади Чехословаччини, Польщі, Румунії та Болгарії одразу післяпадіння комуністичних режимів. Книга мала красномовну англій-ську назву, яку можна перекласти як «Сірий світанок». Характерно,що Ч. Гофман з-поміж усіх пост-комуністичних країн виділяв Че-хословаччину, а особливо регіон Праги, де він знайшов «солідарну

6

З А М І С Т Ь П Е Р Е Д М О В И

спільноту» – care taker community, що об’єднувала людей різногоетнічного походження, конфесійної приналежності та атеїстів. Вонимали спільну мету – піклування про збереження унікальної єврей-ської культурно-історичної спадщини (у книзі О. Заремби «caretaker community» перекладено як «піклувальна спільнота»). Меніздається, що після повалення комуністичних режимів по всій Єв-ропі міцніє повага до спільної спадщини, а «солідарна спільнота»з рідкісного винятку перетворюється на норму повсякденногожиття. За цим типом вільних асоціацій – майбутнє і в тому числі вУкраїні чи Росії. О. Заремба вдається до історичного матеріалу, щобпроаналізувати відчуження євреїв від радянської дійсності як вУкраїні, так і в Біробіджані. Розділи, присвячені Чехії, зокрема по-діям 1968 року та сучасному політичному середовищу – більш тео-ретичні. Автор намагається розкрити роль науки, що здатна якпідтримувати владу, так і здійснювати опір владі. О Заремба роз-глядає феномен «відчуження», категорію «іншості», пробує роз-крити процес перетворення «маргінального» та «універсального»,проблем меншин на загальні, центральні питання макросуспіль-ства. До певної міри книга О. Заремби перегукується з монографієюВ. Бушанського «Естетика політичної влади». Обидва автори звер-таються до структуралістичних та пост-структуралістичних мето-дів, однак В. Бушанський це уможливлює виокремлення упроцедурі аналізу та узагальнення феномену «принадження», а О.Заремба – «відчуження». Послугуючись цими поняттями, катего-ріями, принципами та методами, автори досягли типологізації по-літичної феноменології: В. Бушанськй виділяє два типи ритуалів –тоталітарний та демократичний, О. Заремба – єдиний Спектакль зйого «симулякрами» як феномену символічної політики.

О. Заремба написав книгу, яка вимагає обізнаності з модернимиєвропейськими політичними та соціологічними теоріями. Читача,напевне, зацікавлять тези про нездатність сучасної політології дополітичної прогностики, про «втечу гуманітарних наук від реаль-ності» і зациклення на «елегантних теоріях». Наукові підходи даютьтеоретико-методологічну основу для успіху нашої громадської ді-яльності, кінцевою метою якої є розширення процесу вільного са-мовиявлення на індивідуальному та колективному рівні. Хіба метаполітики не полягає у створенні більш гуманного і справедливогосвіту? Будемо вдячні пану О. Зарембі, який нам ще раз нагадав процей аспект політичного процесу.

А. МонастирськийПрезидент Єврейського форуму України

7

Читач, який взяв у руки книгу, може одразу запитати себе: невжезнову вся справа в сіонізмі? Чи не збирається автор пояснити подіїОксамитової революції у самому центрі Європи сіоністською змо-вою, діяльність В. Гавела єврейським походженням когось із йогопредків, а «своєрідний» курс М. Земана – політичною кон’юнкту-рою на Близькому Сході? Тому потребує пояснень сама тема книги.В Чехії ніколи не мешкало багато євреїв, хоч синагога «Алт-НайШул» у Празі вважається найдавнішою діючою синагогою у Єв-ропі, і свої функції вона не припиняла від доби татаро-монгольськоїнавали у ХІІІ сторіччі. Існує думка, що засновник сіонізму ТеодорГерцль її назву «Старо-нова» переніс на Палестину – «Ант-НойЛанд» (Старо-Нова земля). У Чехії з її скромною географією, алебагатою історією «старо-новими» можуть бути демократія, автори-тарний режим, а сучасну «старо-нову» демократію один з політич-них діячів влучно назвав «soft-більшовизм».

Однак демографічними «злетами» євреї Чехії точно не могли вра-зити упродовж 1000 років своєї присутності на берегах Влтави, дезнайшлося місце навіть для штучної істоти Голема, образ якого давпочаток з легкої руки К. Чапека слову «робот», нині міжнародному.Вочевидь, вся справа у нестачі кадрів. Так чи інакше, але Ю. Шелест,український партійний діяч, під час подій у Чехословаччині 1968року заявив, що в Україні лише 2,6% євреїв, але вони добре органі-зовані, отже можуть бути базою для сіоністського руху. Тоді єврей-ське населення лише одного Києва було більшим, ніж усе єврействоЧехії до Голокосту. А у 1968 році на всю країну налічувалося лише

8

В С Т У П

кілька тисяч євреїв. Тому «празьку весну» пояснювали діяльністюсіоністського центру десь у Брюсселі і так мало не до Оксамитовоїреволюції 1989 року. У сотнях публікацій як чехословацьких, так ірадянських, ця тема була магістральною, а імена Е. Голдштюкера,Ф. Кригла, О. Шика, І. Пелікана, П. Тігріда, Є. Льобла та багатьохінших полонили уяву радянських лекторів та політінформаторів. Дій-сно, за своєї мізерної кількості, євреї займали керівні посади, однієюз основних тем преси і телебачення тоді була реабілітація жертв ре-пресій процесів початку 1950-х років, а основна їхня частина булапредставлена євреями на чолі з другою особою після К. Готвальда –Р. Сланським (Зельманом), якому винесли смертний вирок.

Зауважимо, що все це відбувалося після Голокосту, коли заги-нуло 85% усіх євреїв Чехословаччини і у країні, яка надала вій-ськову допомогу Ізраїлю під час війни за незалежність, що не мігзробити Радянський Союз. У кафкіанскому сценарії був ще ісходна Захід після 1968 року, про значення якого для долі культури уЧехословаччині промовисто написав Мілан Кундера у есе «ТрагедіяЦентральної Європи». Здавалося б саме Чехія є яскравим прикла-дом країни, де існує суперечність між активним бажанням братиучасть у політичних процесах і відчуженням, маргіналізацією тих,хто прагнув такої участі у одній з найрозвинутіших країн Цент-рально-Східної Європи, однозначно між 1918 і 1938 роками най-більш демократичній державі регіону, з найслабшим рівнемантисемітизму – 13% (у порівнянні в Угорщині 42% населення став-ляться до євреїв негативно). Нарешті, чехословацький режим у по-рівнянні з СРСР, НДР або Болгарією був все одно дужеліберальним. Отже, Чехословакія є країною своєрідного парадоксу,де давні демократичні традиції співіснують з вражаючими фактамивиключення і підпорядкування попри всі, як кажуть чехи, «інтен-сивні надії».

Зрозуміло, що Чехія була частиною Австро-Угорщини, сусідкоюУкраїни, а в її склад входила Підкарпатська Русь, густо заселенаєвреями. Отже, в усіх цих випадках ми можемо говорити про дійснодемографічний ресурс, про спільноту, без якої політичний процесреалізувати неможливо.

Якщо в цілому у Чехословацькій Республіці євреї складали у1938 році лише 1,2%, то в Закарпатті – майже 14%. Не дивно, що

9

мозок сіоністського руху тієї доби знаходився у Празі, а ресурс його– у Мукачеві, де на гроші (особисті!) президента Т. Г. Масарикабуло відкрито гімназію з викладанням на івриті, яка стала центромінтенсивної громадсько-педагогічної діяльності, а її директор ХаїмКугель – депутатом парламенту. Після Голокосту та відїʼзду ба-гатьох євреїв з Чехії вихідці з Закарпаття фактично врятували об-щинне життя Праги, що перебувало «на краю прірви». ЄвреїЗакарпаття стали реально мостом між Чехією та Україною, а в іс-торичній ретроспективі вони, – до 1918 р. об’єкт мадʼяризації, відблаг угорської культури таки відмовилися. Через євреїв угорцям невдалося підняти відсоток угорськомовних до 20% (що давало мож-ливість запровадження культурної автономії на зразок Судетів).Фактично, за умов угорського ревізіонізму, який не збирається інині відмовлятися від своїх планів, вивчення особливостей регіонучерез єврейську призму має особливе значення. Адже Угорщинавтратила 2/3 своїх історичних земель, на яких проживає 1/3 угорців– у Трансильванії (Румунії), Словаччині, Воєводині (Сербія), Бур-генланді (Австрія). Що стосується Закарпаття, то, як відомо, Угор-щина захопила його цілком і угорських ревізіоністів нині цікавлятьдалеко не лише райони компактного проживання угорців. Заува-жимо, що русинський проект ще у 1930-х роках у Чехословаччиніповʼязували саме з угорцями, а спільні дії великоруських та вели-комадʼярських шовіністів мають давню історію. У порівнянні з ін-шими країнами Центрально-Східної Європи Угорщина має значнуєврейську спільноту, представники якої, попри антисемітизм, щозростає, вважають себе справжніми угорцями і своїм патріотизмомне поступаються нікому.

У цьому контексті наші знання про чеський аспект сприяютьрозумінню багатьох подій в історії регіону. Добре розумів значенняорієнтацій єврейства і Т. Г. Масарик, якому залежало на територі-альній цілісності країни. Саме тому у додатку до книги можназнайти матеріали, що розкривають єврейські аспекти перебігу полі-тичних процесів за Австро-Угорщини. І все-таки книга не є підруч-ником з політичної історії, чи навіть з історичної соціології, якурозвиває у Празі школа Йохана Арнасона. Професор Й. Арнасон таЯ. Крейчі розробляють моделі «змінних типів модерна» (alternatingdernities) на матеріалі Радянського Союзу, Китаю та Чехословач-

10

чини, що є актуальним для вивчення перспектив Росії у цивіліза-ційному контексті. Чеські науковці аналізують реакції цивілізацій-них структур незахідних суспільств на західну версію модерногосуспільства, а також появу її альтернативних інтерпретацій, щопредставлені різними політичними ідеологіями, інституційнимипрограмами і т. д.* А що ж сіонізм? Якщо його ідеалом була побу-дова Ізраїлю, а ця країна відома своїми успіхами в усіх сферахжиття, то чи актуальні проблеми «виключених», Homo Sacer у із-раїльсько-єврейсько-чеському контексті? Знайомство з працею АрʼєСтава з політологічного центру «Аріель» під назвою «Чехословач-чина – 1938 рік, Ізраїль – сьогодні» (1997), статтею відомого не-оконсервативця Чарльза Краутхамера «Куди веде постсіоністськаальтернатива?» (в оригіналі, «Колапс сіонізму», 2003) чи матеріа-лами єврейського чеського часопису «Рош Ходеш» за 2014 рік свід-чать про почуття загрози, відчуження та навіть ізгойства як середєвреїв Парижа чи Праги, так і серед ізраїльтян.

Ч. Краутхамер зауважує, що ідеологічний занепад в Ізраїлі (2003року) часто повʼязують з впливом професорів-«універсалістів» –вихідців з Німеччини. Насправді, як ми побачимо, ліберальні ідеїбули притаманні сіоністам з Праги, наприклад Хуго Бергману (бувректором Єврейського університету), історику Гансу Кону чи пись-меннику Максу Броду.

Однак Ч. Краутхамер вважає, що справа набагато глибша(цитую в російському перекладі англійського оригіналу): «Евреистрадают не только от войн, но и от изоляции в мире, от поношений,даже проклятий, которые они слышат и от врагов, и от своих быв-ших западных друзей. Они устали быть отверженными. Они усталиот испытаний, которые навлекают на них верность сионистской«мечте» (Ч. Краутхамер. Куда ведёт постсионистская альтернатива?// Идеология еврейской национальной жизни в современном мире,Москва – Иерусалим, с. 38).

Таким чином нині можна зазнати відчуження не менш вражаюче,ніж після визволення з концтабору. Подібна ситуація викликає інте-

11

* Як стверджує Й. Арнасон, можна говорити про цивілізаційний аспект радянсько-ки-тайського розколу, а також кризи 1968 року в Чехословаччині. В обох впадках втягнуті уконфлікт сили не лише прагнули різні стратегічні сили, але і були розділені культурнимибарєʼрами комунікації (I. Arnason. Entanglad Communities: Imperial Revolutions in Russiaand China // European Journal of Social Theory. 2003, vol. 6, №3. P. 307 – 325).

рес до соціологічних, а не історичних аспектів політичних процесів,до соціо-політологічних студій універсалізації партикулярних чи на-віть маргінальних сюжетів для розробки і формулювання суспільнихтеорій як такої. Паралельні дослідження крім школи Й. Арнусона,науковців Варшавського університету і зрозуміло США та Франції,цікавлять також науковців України, наприклад з символічної полі-тики. Це зокрема дослідження В. Бурлачука, І. Климанської, В. По-ляненка і звичайно інновативна монографія В. Бушанського«Естетика політичної влади», де предметом політико-естетичногодослідження є символічна політика.

Автор цієї книги писав її також з перспективи суспільної теорії,метою якої є збирання свідчень відчуження (виключення) і кон-струювання на підставі таких свідчень суспільної теорії, що виявляєсуспільний парадокс і насильство, пов’язане з його приховуванням.

Повертаючись до загальнотеоретичних питань книги та її струк-тури, слід підкреслити, що політичні та соціологічні дослідження– це проект, який виник у тіні успіхів природничих наук, а мрія«щонайшвидше і найповніше уподібнюватися до природничих наукяк науки у точному розумінні цього слова» окреслює горизонт ба-гатьох заходів, пов’язаних зі спробою розбудови політичної теорії,яка розуміється як загальна суспільствознавча теорія. Навіть ви-знання того факту, що специфіка дослідного предмету політологіїабо соціології вимагає відмінних від природничих наук дослідниць-ких методів, не міняє загальної мети: відкриття законів, що керуютьзагальним людським життям і досягнення завдяки цьому статусу«справжньої науки». Історія політології – це історія перманентноїкризи, пов’язаної з браком можливостей реалізації мети, поставле-ної у такий спосіб. Це історія двох таборів – «єретиків», які за-являють, що політологія/соціологія не може бути наукою в точномусенсі слова, тому що досліджуються не «суспільні факти», а зна-чення, а також тих, хто думає, що криза є результатом незрілостідисципліни і колись – за допомогою нових більш досконалих ме-тодів – можна її подолати. Такі погляди пов’язані з неопозитивістсь-кою філософією науки, а її бачення – з міфом про природознавство,що має мало спільного з тим, що нині відбувається в сфері природ-ничих наук. Зокрема, як слушно зауважує В. Бушанський, у ХХсторіччі астрофізики без жодної іронії заговорили про ідею виник-

12

нення матеріального світу з духу як найімовірнішу «гіпотезу», щопояснює теорію великого вибуху. Експерименти у квантовій меха-ніці поставили питання про чинник свідомості спостерігача. Такідеалізм і суб’єктивізм, які ще недавно здавалися остаточно подо-ланими природничими науками, були повернуті в пізнання тимсамим раціонально об’єктивним мисленням, що до того оголосилиїх поза законом.

На думку Григорія Тульчинського (Росія), криза у політології ви-являється у нездатності політологічної прогностики, яка перетво-рюється у просвітницьку, а скоріше у пропагандистську діяльність.Ця «втеча гуманітарних наук від реальності», за виразом Й. Шапіро,призводить до того, що традиційна політична аналітика слабко за-питана. В результаті – запізнювання та сервільність, а ставлення дополітологів – як до медійних персонажів типу «пікейних жилетів»у відомому романі Ільфа та Петрова. Там, де політична аналітиказапитана центрами прийняття рішень (владні структури, спец-служби) недовірʼя до традиційної політичної теорії компенсуєтьсязверненням до нестандартних методів аналізу. На думку автора,можна говорити, по-перше, про політичні науки, яких об’єднує спе-цифічний предмет – влада (її походження, досягнення, утримання,зміна); розгляд і результат відповідних проблем залежить від вико-ристаної методології конкретної дисципліни: соціології, психології,економіки, історії, лінгвістики, права і т. д. І в цьому випадкуйдеться про розгалужений міждисциплінарний комплекс. Саме такавідкрита міждисциплінарність відкриває найширші можливості ос-мислення динаміки політичної реальності.

По-друге, якщо природничі науки відкривають: з наукової теоріїне вдасться виключити парадоксальність, суперечливість, неви-значеність, то можливо і гуманітарні науки повинні спробувати ак-центувати парадоксальність суспільних явищ? Парадокс, який миспробуємо назвати суспільним парадоксом, тому що йдеться по сус-пільствознавство (гуманітарні науки) в широкому розумінні цьогослова, полягає в тому, що: на певних рівнях суспільної дійсностіможливе відкриття регулярностей і підтвердження певних суспіль-них станів і процесів, однак для повного розкриття цих станів і про-цесів необхідні інші епістемологічні та онтологічні розв’язання, щовиходять за рамки емпіричних. Зміна онтологічних підходів полягає у

13

припущенні, що те, що визнається суспільними фактами (дійсністю),одночасно не існує, оскільки насправді симулюється і утворюється врезультаті репродукції певних значень в дійсності та щоденних діяхконкретної людини і у той же час існує, тому що викликає реальні на-слідки, пов’язані зі структуризацією суспільства/простору суспільствата виробленням правил, що визначають окрему і колективну дію. Цемає свої наслідки для зміни епістемологічних та методологічнихнастанов: емпіричні методи, за допомогою яких ми встановлюємодійсність – основу своїх досліджень формулюють твердження од-ночасно правильні і фальшиві. Вони правильні/реальні, тому що незаперечують реальних симуляцій, а лише вивчають її наслідки і втой же час вони неправильні, тому що цей «стан справ» презенту-ється як безальтернативна «дійсність». Наприклад відому моногра-фію Тетяни Журженко про геополітичні орієнтації населенняприкордонних регіонів України критикують за те, що значення«схід», «захід», «Європа» і т. д. приймаються як факти і безальтер-нативна дійсність. Робота Т. Журженко засновується на даних со-ціологічних опитувань мешканців східних регіонів і вона мала бвідкрити, що йдеться не про безальтернативну «дійсність», а проуявлення, а для справжнього виявлення «стану речей» необхідневиявлення їхнього симуляційного характеру. Важливо вказати напроцеси формування цієї «дійсності», її стабілізації та репродукції,а особливо на причини того, що те, що вважається дійсністю, на-буває саме таких образів. «Новоросія» не могла б стати політичноюреальністю, у той час як вона є симулякром, так само як «ЛНР» та«ДНР», якби у практичній політиці ми розрізнювали реальність тасимулякр.

В рамках цієї роботи ставиться питання розрізнення реальностіта симулякру, при цьому наголошується, що суспільний парадокс ірозуміння однозначності суспільної дійсності спирається на про-владну науку – «науку/владу», метою якої є легітимізація значень,які створюють симуляцію дійсності (людства, суспільства і спіль-ноти) і гарантія таким чином репродукції тих значень у окремих на-ративах, а тим самим репродукції системи домінування, яківстановлюють ці значення («Новоросію», «ДНР», «ЛНР», «Русскиймир» тощо).

Відкриття парадоксу і симуляційного характеру того, що вва-

14

жається дійсністю, стає можливим, як правило, завдяки чіткій по-зиції, а саме з маргінальної позиції, позиції відчуження. Саме тодівиключені відкривають, що однозначність суспільного простору,однозначність «дійсності» досягається виключно завдяки насиль-ству, насамперед завдяки тому її виду, який Пʼєр Бурдʼє окресливяк «символічне насильство». Саме тому ця книга написана з пер-спективою суспільної теорії «відмінності», завданням якої є збірсвідчень виключених і конструювання на цій основі суспільної тео-рії, яка виявляє суспільний парадокс і насильство, пов’язане з йогоприховуванням.

У цій книзі ми намагаємося виявити, що аналіз явища виклю-чення, зокрема євреїв, не є маргінальною проблемою з периферіїполітології, соціології чи інших гуманітарних наук, а допомагає під-няти ключові питання, через які починається формулювання сус-пільної теорії як такої. Інтерес до вивчення Голокосту* пояснюєтьсятим, що через страждання його жертв поступово почалося пере-форматування уявлень про європейські суспільства як такі. ЗигмунтБауман, який присвятив цьому процесу творення нової суспільноїтеорії свою інновативну працю «Сучасність і Голокост», зауважує:«Мета цієї роботи полягає не у примноженні спеціалізованих зна-чень або заглибленні у соціологічні опитування, що мають маргі-нальне значення. Мета книги полягає у зміні підходів в рамкахсуспільствознавства у широкому розумінні цього слова. Йдетьсяпро суттєвий зв’язок з головними темами сучасної соціологічноїрефлексії, а також повне включення даних наукових досліджень уголовну течію нашої дисципліни, а також піднесення їхнього ни-нішнього маргінального статусу і позиціонування у центрі суспіль-ної теорії і практики (Zygmunt Bauman. Nowoczesność i zaglada,Kraków, 2009, s. 18 – 19).

Таким чином, професор Зигмунт Бауман створив прецедент усвоїй фундаментальній роботі про Голокост, де ним було здійсненоперенесення здавалося б маргінальних тем у центр наших рефлек-сій, чим «старі» політологічні та соціологічні теми опиняються підзовсім іншим кутом зору. Йдеться про евристичний потенціал на

15

* А також у тих регіонах світу, де його не було – до політичних репресій – як у Біробі-

джані, що розглянуто у 5-му розділі.

перший погляд екзотичного і маргінального предмету досліджень.Під час «празької весни» євреї, що пережили Голокост, зазнали від-чуження, перенесли свій досвід у реалії макросуспільства. У порів-нянні з початком 1920-х років у Росії, коли євреї також поділилисясвоїм ненормативним досвідом зі «смуги осілості»* з багатоміль-йонними масами Радянського Союзу, чехословацький варіант мавзовсім інший характер. Йшлося про засвоєння досвіду виключенихмаргіналів за мирних умов і після лібералізації, що її здійсниврежим А. Новотного. Але, як слушно вказувалося в статті з офіцій-ної газети «Руде право» під назвою «Лібералізація – не те саме, щодемократизація», йшлося не лише про можливість для митців здо-бувати визнання на Заході, а для мільйонів обивателів розширитимасштаби споживання і виїжджати у відпустку за кордон. Симво-лом епохи став фільм «Крамниця на головній вулиці», який отримавпремію «Оскар» за 1965 рік. Це був фільм на тему Голокосту, якогопереважна більшість населення не зазнала і не могла зазнати йогов принципі. Однак через цей маргінальний сюжет проходила думкапро відповідальність конкретної людини за долю суспільства. Цестосувалося інших сюжетів, пов’язаних з єврейством, наприкладспадщиною Ф. Кафки, яка вийшла з тісного відчуженого просторустарої Праги для набуття універсальних цінностей і переосмис-лення практики суспільства в цілому. Не дарма одна зі статей за-хисників непорушності старого режиму мала назву «З Кафкоюпроти соціалізму». Таким чином, чехословацький випадок виявивсяособливо плідним для засвоєння досвіду «виключених» і фактичновипередив нинішню ліберальну демократію у засвоєнні «уроків Го-локосту». Зауважимо, що в Західній Німеччині у 1968 році змі-щення інтересу громадськості та науковців на маргінальну ізамовчувану тему Голокосту, відповідальності усього суспільстваза долю «виключених» лише почалося.** Саме тому «празькавесна» вважається «точкою неповернення», коли вірі у «соціалізмз людським обличчям» було завдано смертельного удару, а маргі-нальні та замовчувані теми опинилися у центрі західноєвропей-ських дискусій.

У період «нормалізації» після 1968 року під час антисіоністської

16

* Про це йдеться у 4 розділі, присвяченому Україні.** Див. Gordon A. Craig. The Germans. P. 126 – 148, №4, 1984

кампанії було виявлено антисемітський характер, цинізм та ба-нальну боротьбу за гегемонію в регіоні Центрально-Східної Європиі нехтування тими цінностями, які СРСР сам і задекларував. Хочбагато науковців виявляють сумніви у спадкоємності «празькоївесни» та Оксамитової революції 1989 року, між ними існує певнийзв’язок, оскільки були сформовані антитоталітарні рухи і «пара-лельні» культури, які підтримували контакти з антикомуністичноюеміграцією, часописом «Свєдецтові», радіо «Вільна Європа» і т. д.Дисиденти, які підписали «Хартію-77», у тому числі дисиденти-євреї, які залишилися у країні, продовжили на новому рівні тради-цію «празької весни». У Ізраїлі «празька весна» знайшла відгук навсіх рівнях і сприяла подальшому руху Ізраїлю у напрямку Заходута демократії, хоч і специфічної, але плюралістичної. Під час«празької весни» виявився своєрідний парадокс – по-перше, країна«східного блоку» фактично сприяла усвідомленню Заходом тих цін-ностей, на яких він реально базується, але якими він нехтує на ко-ристь прагматичних інтересів. Ці розбіжності, які було виявленопід час Мюнхена у 1938 році, знову було поставлено на порядокденний під час «празької весни», згодом – в Ізраїлі, політологиякого порівняли ставлення до Чехословаччини з боку Заходу у 1938та 1968 роках та до Ізраїлю у 1998 році. Ізраїльські науковці дійшливисновку, що аналогії вражають, але на відміну від Чехословач-чини, населення якої постраждало від нацизму та радянського ге-гемонізму, населення Ізраїлю було б фізично знищене йоговорогами, як і всі євреї, яких нацисти «демаскували» у центрі Єв-ропи.*

По-друге, парадоксом є те, що розгром «празької весни» наніснайбільший удар саме по євреям Чехословаччини, як і у 1938 році.На думку Карола Ефраїма Сідона, саме євреї – вихідці з Закарпаття,які розуміли, що таке бути відчуженими і виключеними з макро-суспільства через напівколоніальний статус Підкарпатської Русі уПершій республіці 1918 – 1938 років, втримали празьку общину накраю прірви під час нормалізації у 1968 – 1988 роках, коли ВікторФойерліхт з Мукачева був головним рабином Старо-нової синагоги– найдавнішої в Європі, а підкарпатські ритуали (своєрідний сина-

17

* J. Miles. Nine lines of Otto Katz. London, 2010

гогальний ритуал, хазанут – ритуальний спів тощо) перетворилисяна своєрідний символ автентичності у сучасному єврейському русіЧехії, де все закарпатське сприймається як автентичне та антитезасимулякру.

Отже, події 1968 року показали, що євреї і сіоністи залишаютьсяізгоями, виключеними навіть після Голокосту і переможної війниІзраїлю у 1967 році. Нарешті, після анексії Криму і війни у Донбасізʼявилися нові «виключені» – євреї Донбасу та Криму, у тому числіМ. Капустін, який після виступу проти анексії Криму став головнимрабином Братіслави.*

Отже, по-третє, чеське макросуспільство почало розумітизв’язок між відчуженням Чехословаччини, Ізраїлю і України, ви-ключенням сіонізму та української державності і фактичним нехту-ванням Заходу своїми цінностями, здачею на користь нібитопрагматичних економічних та геополітичних інтересів тих цінно-стей, без яких Захід важко уявити, без яких він перестає бути Захо-дом. Вперше почала формуватися коаліція євреїв, яким у Європізагрожує ісламський фундаменталізм за потурання західних демо-кратій і традиційних «ізгоїв» чеського суспільства – ромів та укра-їнських робітників – найгнанішої та постійно дискримінованоїспільноти в Чехії. Теоретичні висновки почали наповнюватися ем-пірично, що підтверджує евристичний потенціал теорії «відмінно-сті», яка почала формуватися. Про те, що зʼявилися певні зрушенняу цьому аспекті, свідчить представник єврейської громади ЧехіїТомаш Краус на засіданні Всесвітнього Єврейського Комітету уНью-Йорку під час зачитання привітання від А. Яценюка президентВсесвітнього Єврейського Комітету Дж. Херріс звернувся до при-сутніх: «Що б ви сказали, якби до вас напередодні Мюнхена звер-нувся президент Е. Бенеш?»** І, хоч на думку Т. Крауса з 2000делегатів лише жменька реально розуміла, хто такий був Е. Бенеші до чого тут Мюнхен і Україна, хід думок вів у правильному на-прямку. Отже, можна використати слова З. Баумана – йдеться нелише про те, що гуманітарні студії можуть сказати про виключених,але про те, що «виключені» можуть сказати в широкому сенсі слова

18

* Див. R. H., 7/2014, c. 18; 3/2014, c. 22; 9/2013, c. 3; 4/2014, c. 21; 6/2014, c. 3; 2/2014,c. 28; http//hddashot.kiev.ua

** R. H., 6/2014, c. 3

про сучасну гуманітаристику. Саме тому книга присвячена ви-явленню суспільного парадоксу та результатам цього виявлення длястратегії розбудови наукового знання.

Презентована в першому розділі монографії суспільна теорія«відмінності» є спробою включення перспективи «виключення» доголовного курсу політологічних і соціологічних рефлексій.

У першому розділі поставлено питання про джерела і основнітвердження теорії «відмінності», а також способи, якими у соціоло-гії ця перспектива включена у хід теоретичних соціополітологічнихрефлексій і стає важливою парадигмою емпіричних досліджень.Ставиться також питання про основні теоретичні джерела, якіпов’язані з проектом суспільної теорії виключення, у першу чергуйдеться про теорію структурації Е. Гідденса, спадщини М. Фуко,теорії символічної гегемонії Пʼєра Бурдʼє, а з науковців Чехії – по-літичного філософа Бедржиха Льовенштейна.

Суспільна теорія «виключення» повʼязується з перформативнимистудіями, зокрема теоретичними концепціями Гі Деборда, а також Ж.Бодріяра. Можливість використання символічної політики для аналізувияву гегемонізму довів у своїх дослідженнях В. Бушанський.

Проаналізовано кілька теоретичних площин, в яких суспільнатеорія «відмінності» виявила свій евристичний потенціал. Цю тео-рію сконструйовано з перспективи виключених, свідчення яких ве-дуть до виявлення механізмів насилля, пов’язаних зі становленнямсуспільства. Однозначність гегемоністського наративу про «дій-сність», яка репродукується у індивідуальних наративах, досяга-ється через викреслення difference, різних відмінностей, яка можепорушити суспільний простір. Таким чином, залишається прихо-ваним суспільний парадокс і створена симуляція «дійсності», якавидається за саму дійсність.

Ця система руйнується через виявлення ненормативностей, щоведе за собою виявлення суспільного парадоксу, а також стимуляцій-ного характеру того, що вважається дійсністю. Це відкриває можли-вість розбудови стратегії опору, яка розуміється як стратегія субверсії(транссигніфікації) значень, що створюють симуляцію Спектаклю.

Спектакль розуміється як система домінування, що спираєтьсяна нормативних симуляціях, досягає своєї стабільності завдяки ге-гемонії значень, завдяки нав’язуванню усім учасникам суспільного

19

Більшість дискусій про державність є дискусіями про нації.Нації розуміються як реальні сутності, як спільності, як міцні до-вготривалі колективи. Те, що вони існують, приймається за дан-ність, хоча як вони існують, і як вони прийшли до існування – єпитанням дуже дискусійним.

Подібний реалізм груп довго домінував у багатьох аспектах со-ціології та споріднених дисциплін. Однак в останны десятиліття,

20

простору того самого наративу про дійсність, завдяки виробленнюзнання дійсності, що вважається справжнім знанням, що віддає«справжній» стан речей. Таким чином, спектакль спирається назнання, насамперед наукове як знання найвищої якості. Отже,знання, його пов’язаність з процесами влади, а також можливістьрозбудови знання/опору є предметом аналізу, який міститься у дру-гому розділі книги.

Другий розділ присвячено аналізу політичних висновків, яківипливають з деяких тверджень суспільної теорії відчуження. Під-креслюється, що ця теорія не спирається на утопії суспільства безнасилля, але пов’язана з розглядом можливості розбудови такогосуспільного простору, який – насамперед через свій процесуальнийі відкритий характер – обмежить насильство до необхідного міні-муму. У цьому контексті, аналізуючи зокрема теорію радикальноїдемократії Шанталь Муфф і Ернесто Лакло, вказується на кількаважливих ініціатив, які можуть перетворити проект обмеження на-сильства реальним.

Нарешті третій, четвертий та п’ятий розділи, є джерельним підґрун-тям для вивчення політичної думки єврейських лідерів та політичнихпроцесів ХХ – поч. ХХІ сторіч у Центральній Європі/Україні/Біробі-джані від Йозефа Самуїла Блоха до сучасності.

Таким чином, встановлюється історичний зв’язок політичнихпроцесів у регіонах Європи/Євразії, у центрі яких стоїть проблема– а не концепції, хай дуже досконалі теоретично – проблема мож-ливості конструювання суспільної теорії з перспективи категоріймаргінальних, а також значення цієї теорії для вироблення і роз-витку політологічного мислення. Оскільки нас цікавлять саме ет-нічні спільноти у національних державах, важливо згадати продеякі теоретико-методологічні пошуки у цій царині, зокрема пропереосмислення статусу нації.

принаймні, чотири розробки в соціальній теорії об’єдналися зметою розхитування ставлення до груп як реальних, як основ сут-ностей. По-перше, це дедалі більший інтерес до мережі форм, роз-квіт теорії мережі, і зростаюче використання мережі як загальноїідеї для орієнтування чи метафори у суспільній теорії. По-друге,існує проблема, що постала на засадах теорій раціональної дії, зїхнім жорстким методологічним індивідуалізмом щодо реалістич-ного розу міння груп. Третя розробка – це відхід від широко струк-тура-лізованих до ряду більш «конструктивістських» теоретичнихустановок; в той час як перші з них розглядають групи як сталі ком-поненти суспільної структури, останні бачать групування побудо-ваним, випадковим та плинним. Зрештою, послідовне сприйняттяпостмодернізму наголошує на фрагментарності, нетривкості та роз-миванні фіксованих форм та чітких границь. Ці розробки є неспів-мірними, навіть суперечливими. Але вони дійшли порозуміннящодо постановки проблеми груп і підриві аксіом стабільності їх іс-нування.

Донині такий відхід від реалізму групи був нерівномірним. Вінбув вражаючим, згадаймо лише приклад вивчення класів, зокремавивчення робітничого класу – цей термін складно використовуватисьогодні без лапок або інших засобів дистанціїовання. Насправдіробітничий клас – його розуміють як реальну сутність чи міцнуспільноту – здебільшого зник як об’єкт аналізу. В цьому переко-нують як теоретичні твердження, так і ретельні емпіричні дослід-ження з історії суспільства, істо рії праці, історії народнихпереконань та мобілізації. Вивчення класу як культурної та полі-тичної ідіоми, як форми конфлікту і як абстрактного виміру, засад-ничого в економічній структурі, залишається важливим, але вонобільше не ускладнюється розумінням класів як реальних стійкихсутностей.

В той же час розуміння нації як реальної сутності продовжуєнадихати дослідження нації та націоналізму. Таке реалістичне посуті розуміння нації поділяють ті, хто дотримується відмін них вінших аспектах поглядів на націю та націоналізм.

На одному полюсі, таке розуміння нації провокує погляди нанаціоналізм, притаманний самим націоналістам та національно ске-рованим дослідникам. Такий погляд на націоналізм передбачає іс-

21

нування націй, і є виразником їхнього прагнення до автономії та не-залежності. Нації розуміються як колективні особи, здатні назв’язну, цілеспрямовану колективну дію.

Націоналізм є драмою, а головні її актори є нації. Можнабуло б вважати, що цей соціологічно наївний погляд не маємісця у нещодавніх дослідженнях. Але насправді він розцвівостанніми роками при інтерпретації національного питання пыслярозпаду Чехословаччини та Радянського Союзу.

Але реалістична онтологія нації надихає також тверезіших іменш «святкових» дослідників. Розглянемо лише один із показни-ків цього. Численні дискусії щодо нації та націоналізму розпочи-наються з питання: що таке нація? Це питання не є настількитеоретично наївним, як видається: саме наповнення цього термінапередбачає наявність сутності, що її слід визначити. Саме питаннявіддзеркалює реалістичну по суті віру в те, що «нація» є реальноюсутністю певного типу, проте, можливо, є важкоосяжною та склад-ною для визначення.

Сприйняття націй як реальних сутностей і значною міроюспільнот не обмежується лише примордіалістами, тобто тими, хтонаголошує на глибинному закоріненні, давньому походженні таемоційній силі національної прив’язаності. Цього погляду дотри-муються також багато «модерністів» та «конструктивістів», які вва-жають націю сформованою такими чинниками, як індустріалізація,нерівномірний розвиток, зростання мереж зв’язку і транспорту, атакож потужними інтеграційними та гомогенізуючими силами су-часної держави. Існує також і субстанціоналістський підхід, прита-манний тим, хто визначає нації «об’єктивно», тобто через спільніколективні характеристики, такі як мова, релігія тощо; це й харак-теристика тих, хто наголошує на суб’єктивних факторах, як то:спільні міфи, згадки та самовизначення.

Парадоксально, але реалістичний та матеріалістичний підходивдаються навіть до тез, спрямованих на розвінчання та проясненнянаціоналізму, не приймаючи реальності існування нації. З цієї точкизору – якщо нація є ілюзорною чи духовною спільнотою, ідеоло-гічною димовою завісою, то націоналізм мав би бути випадком хиб-ної свідомості, помилкової ідентичності. Такий підхід зводитьпитання реальності чи реальної дієвості націй, статусу нації чи

22

усвідомлення нації до питання про реальність націй як конкретнихспільнот чи колективів, не допускаючи, отже, альтернативного ібільш теоретично багатообіцяючого шляху розуміння статусу націїчи усвідомлення нації.

Проблема з таким матеріалістичним сприйняттям націй як ре-альних сутностей полягає в тому, що категорії прак тики сприй-маються як категорії аналізу. Тобто прий мається концепція,присутня в практиці націоналізму і в дослідженнях сучасних дер-жавних систем – власне реаліс тичних, що матеріалізують концеп-цію націй як реальних спільнот – і це робить таку концепціюцентральною в теорії націоналізму. Матеріалізація є суспільнимпроцесом, а не лише інтелектуальною практикою. Як така, вона єцентральною щодо явища націоналізму, як це ми добре побачили востанні кілька років. Як аналітики націоналізму, ми, безперечно,спробуємо зважати на важливість суспільного процесу матеріалі-зації – процесу, через який політична фікція нації дуже швидко стаєпотужно реалізованою на практиці. Це може бути однією з найваж-ливіших задач теорії націоналізму. Але нам слід уникати незумис-ного відтворення чи підсилення цієї матеріалізації націй на практиціз матеріалізацією націй у теорії.

Заперечувати реалістичний та матеріалістичний способи мірку-вання про нації не означає оспорювати реальність статусу нації.Простіше переосмислити ту реальність. Це означає відокремитививчення статусу нації чи усвідомлення нації від вивчення націй якматеріальних сутностей, колективів чи спільнот. Це означає зосе-редитися на усвідомленні нації як на концептуальній змінній, якщозважити на думку Неттля (J. Р. Nettl), а не на націях як реальних ко-лективах. Це означає вважати націю не матеріальною, а інституйо-ваною формою; не як колективність, а як практичну категорію; неяк сутність, а як випадкову подію. Тільки в такий спосіб ми зафік-суємо реальність статусу нації і реальну силу націоналізму без того,аби навернути до нашої теорії саму «політичну фікцію» «нації»,чию потужність на практиці ми б хотіли пояснити.

Нам треба не питати, «що таке нація», але натомість: якимчином статус нації як політична та культурна форма інституйованав рамках держави і в міждержавному житті. Яким чином нація пра-цює як практична категорія, як схема класифікації, як пізнавальні

23

рамки? Що робить більш чи менш резонансним чи ефективним ви-користання цієї категорії державою, а що менш придатним для ви-користання? Що ро бить зусилля антрепренерів від політики, якіпредставляють націю, більш або менш вдатними?

Націоналізм не є породженням націй. Він продукується – або,краще сказати, індукується – політичними сферами певного типу.На динаміку націоналізму впливають властивості політичних сфер,а не властивості угрупувань.

Територіальний статус нації та етнічна національність були все-бічно інституйованими соціальною та культурною формами. Ціформи в жодному разі не були беззмістовними. Режим пысля 1948року послідовно та ефективно репресував всі знаки відкритого по-літичного націоналізму, і інколи навіть культурного націоналізму.В той же час репресії націоналізму йшли пліч-о-пліч із встановлен-ням та консолідацією статусу нації та національності як фундамен-тальних коґнітивних та суспільних форм.* За часи післяОксамитової революції, вже всебічно інституйовані форми, легкополітизувалися. Вони породили елементарні форми політичного ро-зуміння, політичної риторики, політичних інтересів та політичноїідентичності. Якщо вдатися до метафори Макса Вебера (MaxWeber) про «стрілочника» – вони визначили колію, коґнітивнірамки, вздовж яких події рухала вперед динаміка матеріальних таідеальних інтересів. Діючи в такий спосіб, вони стали потужнимімпульсом розпаду Чехословаччини і структурування націоналі-стичної політики по тому.

Слід думати про націю не як про матерію, а як про інституйо-вану форму, не як про колективність, а як про практичну категорію,не як про сутність, а як про випадкову подію. Говорячи про статуснації як про інституйовану форму, як коґнітивну та соціо-політичнукатегорію, варто сказати кілька слів на завершення про усвідом-лення нації як події, на чому наполягає Р. Брубейкер у праці «Na-tionalism reframed».

Говорячи про національність як про подію, Р. Брубейкер акцен-тує на подійному контрасті. Перший – між нацією як сутністю і на-цією як змінною властивістю груп, взаємин, що Марґарет Сомері

24

* Аналогічний процес йшов і у Словаччині, де «Словацьку державу» (1939 – 1945)було стигматизовано.

нещодавно назвала «набір відносин». Другий контраст – між тим,як говорити про націю – як дещо таке, що розвивається, чи як дещо,що відбувається.

Існує велика та сформована література щодо розвитку нації танаціоналізму. Ця література прослідковує довготривалі політичні,економічні та культурні зміни, що ведуть, упродовж століття до по-ступової появи нації чи усвідомлення нації. Основні роботиостаннього десятиліття щодо статусу нації та націоналізму – зо-крема Ернеста Ґелнера, Бенедикта Андерсона, Ентоні Сміта таЕрика Гобсбома – всі є еволюційними у цьому сенсі.

Натомість бракує теоретично ускладненого подійного аналізуусвідомлення нації та націоналізму. Є, зрозуміло, багато дослідженьконкретного націоналізму, направлених на корот ший проміжокчасу, аніж десятиліття чи століття, характерних для літератури пройого розвиток. Але ці дослідження соціологів та політологів нама-галися абстрагуватися від подій у своєму пошуку узагальненогоструктурного чи культурного пояснення, тоді як історики, при-ймаючи за дане важливість випадкових подій, не схилялися до їхнь-ого теоретизування.

Р. Брубейкер наполягає на обговоренні стосовно усвідомленнянації як події, як дечого, що раптово кристалізується, а не посту-пово розвивається, як випадкових, змінних в обставинах, та нена-дійних рамок бачення та основи для особистої та колективної дії, ане відносно стабільного продукту глибинних тенденцій розвитку векономіці, державному устрої, чи культурі.

Власне тут потрібний подійний погляд. Слідуючи за думкамитаких мислителів, як Маршал Салінз, Енрю Еббор та Вільям Сюел,– вважає Р. Брубейкер – слід приділити серйозну теоретичну увагувипадковим подіям та спричиненим ними наслідкам. Лише такийшлях дасть можливість сподіватися на розуміння процесуальної ди-наміки націоналізму. І власне детальне дослідження такої процесу-альної динаміки приведе до найбільш оригінальних і значнихдосліджень із націоналізму у найближчі роки, досліджень, що бу-дуть утримувати теоретичні розробки та глибше розуміння конкрет-них випадків.

Зауважимо, що постулати Р. Брубейкера, який вважає, що неіснує світу націй як реальних тривалих колективів перегукуються

25

з постулатами М. Монфесолі про потребу тимчасових асоціацій налокальному та середньому рівні, а не інституйованих «міцних»,«великих» спільнот, що на думку М. Монфесолі, викладену у s. 3Розд. ІІ, лише заважають проведенню ефективної і справедливої по-літики. Тому теза про «націю як подію» перегукується з тезою про«піклувальну громаду», «care taker community», де не існує чіткихетнічних меж і яка створюється з конкретною метою – зокрема збе-регти єврейську спадщину – важливу для мешканців Праги, Києвачи Біробіджана незалежно від етнічного походження. Ч. Гофманвідкрив таку громаду у Празі у 1991 році і назвав її «care taker com-munity». Для цієї книги характерним мотивом є рефлексії щодо ре-левантності подійних спільнот нині та пошук існування їх уполітичних процесах минулого, коли вони перебували в тіні «міц-них», «великих» спільнот, щодо яких Р. Брубейкер та інші науковцівисловлюють все більші сумніви.

26

27

ПЕРСПЕКТИВА ВІДМІННОСТІ В ГУМАНІТАРНИХ НАУКАХ І ДОСВІД

«ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ»

1.1. Відмінність, відчуження чи виключення?

Подібно до чесько-єврейського руху, який, на думку чеськогоісторика єврейства Б. Соукупової, народився як deziluze (розчару-вання) процесу емансипації у ХІХ сторіччі, теорія відмінності по-клала край певним ілюзіям. Самообманом виявилася віра віснування спільнот, що спиралися на есенційній подібності (іден-тичності), а також на переконанні, що ці спільноти можуть мативласний голос у більш-менш універсальному дискурсі. Розчару-вання народжується з відкриття, що цей дискурс, який мав служитиемансипації, генерує нові виключення і нове насилля. «Дезілюзія»уможливила формування нового способу мислення щодо насилля іможливо стратегіях спротиву.

Перспектива відчуження має свої чотири основні джерела. Пер-шим є студії Голокосту, другим – єврейська думка Чехії, третім –філософські концепції французького поcт-структуралізму, а четвер-тим ці ідеї у працях Мішеля Фуко.

Студії Голокосту на тлі уявлень про євреїв, що існували у 1950-1970-х роках, мали насамперед політичний характер. За умов «хо-лодної війни», коли боротьба за вільний виїзд євреїв з РадянськогоСоюзу, радянська контрпропаганда та апологетика Ізраїлю від-значали загальне тло подій, це було зовсім не випадковим. НавітьХанна Арендт у антисіоністській пропаганді Радянського Союзу

Р О З Д І Л І

28

була відома як «ізраїльська журналістка», що критикувала сіо-ністський істеблішмент. Зауважимо, що справжній вплив наративГолокосту почав здійснювати після процесу над Ейхманом, у Ні-меччині можна говорити всерйоз про певні зміни у напрямку об’єк-тивного розуміння Голокосту лише починаючи з 1970-х років.«Празька весна» породила значну літературу на Заході, яка малаапологетичний характер і боротьба за «правильну» історію і соціо-логію євреїв мала замість логіки «суплементації» ввести логіку «ек-вівалентності» – євреї є так само «нормальні» як інші народи, вониможуть бути відповідальними, чесними, працьовитими за законо-слухняними як і неєвреї. На Заході акцентувалися успіхи Ізраїлю всоціально-економічній сфері, у Радянському Союзі у «СоветишГеймланд» – успіх євреїв у сільському господарстві, освоєнні зе-мель на Далекому Сході тощо.* Героїзм Варшавського повстання,участь євреїв у антифашистській боротьбі, «єврейський героїзм»мали довести, що попередні уявлення про євреїв, запозичені з ар-сеналу традиційної юдофобії і модерного антисемітизму тапов’язані з їхнім виключенням, маргіналізацією та дискримінацією,мали покінчити Жовтнева революція в СРСР та утворення Ізраїлю.Логіка еквівалентності єврейського дискурсу виростала зі слушнихмотивів, так само як попередні зусилля асиміляції у форматі ні-мецько-єврейського, російсько-єврейського, угорсько-єврейськогоабо чесько-єврейського дискурсу. У суспільстві де юдофобія зали-шається дуже сильною, це може бути розумна стратегія «лагод-ження ненависті» і поборювання різноманітних стереотипів іпов’язаних з ними упереджень. Однак ця логіка містила в собі па-стку, оскільки в самому єврейському середовищі дискримінувалиті групи євреїв, які не відповідали подібним стандартам – наприк-лад у ставленні до Ostjuden (східних євреїв Галичини чи Закар-паття), про що більш детально йдеться у третьому розділіпредставленої монографії. Зрозуміло, що чесько-єврейські стерео-типи щодо біженців з Галичини після Першої світової війни або ви-хідців з Закарпаття у Чехії після Другої свідчила про тиск одних

* Див. Григорій Плоткін. Поїздка до Ізраїлю. Радянський письменник, Київ, 1959. Уцій типово антисіоністській книзі можна прочитати про розквіт Чехословаччини (с. 6),чеську письменницю М. Пушманову (с. 36), страждання чеських євреїв у Ізраїлі (с. 58) і впершу чергу – розквіт Біробіджану як антитезу Ізраїля – с. 161 – 168.

29

груп євреїв щодо інших. Радянська пропаганда активно використо-вувала дискримінацію та відчуження між різними групами насе-лення в Україні, а ставлення вихідців з Європи до євреїв з країн Азіїта Африки взагалі було улюбленою темою радянської пропаганди.У цій ситуації ті групи євреїв, які не відповідали нормативності, щосклалася в Ізраїлі – ортодокси, євреї з країн Азії та Африки, їдиши-сти і т. д. не повинні були дражнити юдофобів. У логіці еквівалент-ності були вписані механізми насилля, що спиралися на уявленнях,що акцептація євреїв/сіоністів можлива лише за ціну максималь-ного наближення до неєвреїв, що може бути правильним лише вконтексті нормативних зразків, що склалися у християнському світі.

Клод Леві-Строс звернув увагу, що у зіткненні з Чужим/Іншимвикористовуються, як правило, дві стратегії: антропофагічна стра-тегія, яка полягає у тому, щоб зʼїсти іншого, що можна інтерпрету-вати як піддання його процедурам нормалізації, переробленні насвого, а також антропоемічна стратегія, яка полягає у тому, щоб«відкинути іншого», позбутися його чи в усякому разі змусити йогобути непомітним.

Якщо іншість викликає страх, то можна зробити лише дві речі:викинути чужинця або його засвоїти – зробити своїм. Логіка екві-валентності намагається вписати його в обидві стратегії: з одногобоку полягає на спробі такої модифікації єврейства, щоб найбільшеуподібнити його до неєвреїв. У зв’язку з цим, з іншого боку, ця ло-гіка пов’язана з приховуванням, виключенням та відчуженням тихусіх значень єврейства, які (спосіб життя, мова і т. д.) перешкод-жають в уподібнені євреїв до неєвреїв. В результаті логіка еквіва-лентності є логікою нормативною, яка реалізується у дійсності якфактичне уневажливлення єврейства, тому що особи, які цим ке-рують і визначають їх щось як єврейське, що саме по собі є арбіт-ральним нормативним підходом, далі намагаються якнайбільшеуподібнення до імплантованих їм переконань про норми «порядногожиття особи єврейського походження». Сама ця процедура еквіва-лентності вважається глибоко помилковою. Нормативні механізмидіють через мову і особа, яка називається євреєм – жидом – ізраелі-том – особою Мойсеєва визнання – має перед собою завдання реа-лізації «єврейської ролі» у вказаному вище значенні, тобто увписанні цієї особи до логіки суплементації (тобто негативної ча-

30

стини у бінарній опозиції – неєврейське – єврейське). У той же часєвреї як інший/чужинець піддається також процедурам нормалізаціїі має бути вписана до логіки еквівалентності – старатися уподібню-ватися до неєвреїв. «Збочена» логіка еквівалентності полягає в тому,що особа, встановлена як «єврей» разом з тим має перестати нимбути настільки, наскільки це можливо. Стратегія, що спирається налогіку еквівалентності, є абсолютно неефективною, про що свідчатьдолі асимільованих євреїв, євреїв-християн, справжніх патріотів Ні-меччини (Угорщини і т. д.) під час Голокосту, асимільованих євреїв-комуністів за часів комуністичних режимів, симпатиків арабськогонаціонально-визвольного руху (про що свідчить Альбер Меммі з Ту-нісу у відомій книзі «Визволення єврея»).

Крім того, стратегія, що спирається на логіку еквівалентності –несправедлива, тому що виробляє нові виключення і маргіналіза-цію. Ті, хто виступає на боці логіки еквівалентності, тим самим ви-ступає на боці механізму нормативізації, який завжди пов’язано зсепарацією, виключенням і відчуженням тих, хто не відповідає нор-мам неєврейського макросуспільства (наприклад євреї-ортодокси утрадиційному одязі, що мають своєрідний спосіб життя). Сіоністсь-кий рух значною мірою відкинув логіку еквівалентності і пов’язануз нею асиміляційну стратегію, хоч власна держава і могла вважа-тися в кінцевому рахунку уподібненням євреїв до неєвреїв і резуль-татом рефлексії асимільованого єврея Теодора Герцля.

Зрозуміння ролі євреїв у підтримці бінарних опозицій і ладу,який встановлює норми поведінки для євреїв, залежить від нашоговміння використовувати понятійний апарат французького по-стструктуралізму та американського неопрагматизму.

У цьому аспекті важливо, що у сучасному етнополітичному кон-тексті ми відходимо від есенціалізму у питанні реалізації правєвреїв і від меншинності політики. Така політика означає, що слідуможливити використання прав людини, у тому числі громадянсь-ких прав. Беручи до уваги, що йдеться про ліберально-демократич-ний устрій у Чехії та про наявність ліберально-демократичнихустремлінь в Україні, ми не можемо уникнути такого роду страте-гічного есенціалізму і що в рамках сфери публічного дискурсу самеу такий спосіб слід ставити справу, оскільки йдеться про прийняттяправил гри. Однак як у Чехії, так і в Україні можливі дії, направлені

31

на спробу змінити правила гри, оскільки існуюча ситуація звільняєнас від необхідності свідомих обмежень, що пов’язані з такого родуартикуляцією і зі спробами додати до стратегічного есенціалізм дій,які будуть мінімалізувати його негативні наслідки. На разі суб’єктнаполітика, що спирається на есенціалізовані ідентичності, і надалівважається стратегією, що не має альтернативи, і це призводить доформулювання щодо теоретиків відчуження, також уявлень про«політичну імпотенцію».

Політика ідентичності, з точки зору авторитетного чеського по-літичного філософа Бедржиха Льовенштейна, є політикою, якаможе допомогти лише досягти тактичної перемоги. Політика, щопов’язана зі знанням, виробленим у рамках теорій відчуження,уможливлює досягнення стратегічної мети: деконструкції і деста-білізації системи суспільної стратифікації з її виключеннями і на-силлям. Детальніше це питання розглядається у другому розділі.

Варто згадати ще про одну проблему: теорія відмінності/відчу-ження – це пост-модерністська теорія, а до цього інтелектуальногонапрямку в українських, як і в чеських гуманітарних студіях став-лення є достатньо неоднозначним. Спостерігаються дві стратегії:або постмодернізм применшується і вважається модою, до певноїміри вже також мало цікавої, яка нічого істотного до гуманітарнихдосліджень не додає, або трактується як інтелектуальний ворог «по-рядної» науки, що заснована на емпіричних засадах. Постмодернізмнібито підриває її значення, експертну функцію та методологічнінорми. Теорія виключення, відчуження, а також уся пост-гуманіта-ристика спирається на загальному переконанні, що немає «невин-ного знання», що вироблення знання є процесом культури і підлягаєтаким самим обмеженням (включно з тими, джерелом яких є нашамова) як інші культурні процеси.

Знання зʼявляється у агоністичному полі і завжди було і є під-порядковано певним механізмам влади, отже і політичним механіз-мам. Важливим союзником для перспективи відчуження є концепціїконструювання у соціології знання, які дозволяють ясно уточнитиепістемологічний і методологічний висхідний пункт у досліджен-нях виключення/відчуження. На думку Бедржиха Льовенштейна,проблема знання, його відтворення, його передачі, а також його роліу детермінуванні суспільних процесів і формуванні слухняних осіб

32

є центральним для теорії відчуження/виключення. Політична бо-ротьба, результати якої вирішують про форму суспільного простору,не є в моєму розумінні безпосередньою боротьбою за різні ресурси,а в першу чергу суперництвом за значення. Владу здобуває той, хтопанує над суспільними процедурами продукції сенсу. Перспективавідчуження/виключення виявляє цю боротьбу і описує її механізми,тому ті, хто оцінюють її критичний потенціал, вона трактується –на думку колишнього дисидента – як смертельний ворог науки, щозалишається обслуговувати владу.

У сучасних пошуках в Чехії і на Заході при вивченні відчуженняу гуманітарних науках багато публікацій як теоретичних, так і ем-піричних пов’язано з проблематикою історичною, релігійною,освітньою, звичайно політологічною і соціологічною, а також уконтексті глобалізації і розвитку нових ідей. В Чехії це пов’язано зповерненням після Оксамитової революції провідних інтелектуалів– Бедржиха Льовенштейна (політична філософія), Іржі Ковтуна (іс-торія, політологія), Едуарда Голдштюкера (літературознавство, по-літологія), Павла Тигрида (Шонфелда) – видатного журналіста іопозиційного політика, завдяки діяльності якого на посту міністракультури Чеської Республіки після повернення з екзилю розпочавсяпри безпосередній підтримці В. Гавела процес дослідження відчу-ження та опору. Нова суспільна теорія, що почала розроблятися заостанні 20 років, була інспірована багатьма класичними і сучас-ними політологічними і соціологічними теоріями, а також філософ-ськими, антропологічними (культурознавчими) і психологічнимиконцепціями. Йдеться саме про суспільну теорію, а не про соціо-логічну чи політологічну. Причину саме такої постановки питанняможна знайти у статті Стівена Сейдмана «Кінець соціологічної тео-рії» у антології «Сучасні соціологічні теорії». Сейдман включає усвій текст дуже важливі тези, де йдеться про проблематику ролінауки у процедурах антинормативного опору – розрізнення між сус-пільною теорією і соціологічною творчістю. Ці обидві форми со-ціологічного наративу віками існували поряд, однак соціологічнатеорія мала теоретичні амбіції, а суспільна теорія – практичні. Со-ціологічна теорія – як вказує Сейдман – згідно з підходами Контачи Дюркгейма – до розкриття законів, що керують життям суспіль-ства, яке розуміється структурно, для опису «логіки суспільства»,

33

до універсальної характеристики суспільної структури і суспільнихпроцесів, характеристики, що абстрагується від актуальних сус-пільних конфліктів. Це мала би бути об’єктивна наукова теорія упозитивістському сенсі, яка завдяки своїм підходам мала зробитивнесок у справу «просвіти і прогресу». Сейдман піддає соціоло-гічну теорію радикальній критиці:

«Соціологічна теорія зійшла на манівці. Вона втратила значноюмірою своє суспільне та інтелектуальне значення. Відрізана від су-перечок і публічних дискусій, якими вона живилася в минулому, воназвертається до самої себе і у самій собі знаходить відгук. Соціоло-гічну теорію формують і споживають майже виключно соціологи-теоретики. Її суспільна та інтелектуальна периферійність є причиноюпостійного почуття кризи і застою, які оточують сучасну соціоло-гічну теорію» (Koniec teorii socjologicznej: ponowoczejna nadzieja //Wspólczeme teorie socjologiczne, T.1, Warszawa, 2006, s. 44 – 55).

Як ми бачимо, радикальна критика С. Сейдмана має аналоги усучасній критиці політичних студій, зокрема в Росії, про що вже го-ворилося. Як і у випадку з сучасною політологією можна говоритипро теоретичні твори, які зрозумілі повною мірою лише для їхніхприбічників і такі, що живуть самі собою. Але ще важніше, щоСейдман, так само як і Б. Льовенштейн, а також інші представникисучасної чеської гуманітаристики – Й. Арнасон, Я. Крейчі, О.Крейчі, К. Чапкова вважають, що тоталізація соціологічної теоріїзакладає «національний шовінізм, етноцентризм, який полягає успробах універсалізації підходів і понять, які походили з конкрет-них епох і простору, і мали таким чином локальний характер. Со-ціологи-теоретики мали, на думку Сейдмана, переносити образсвого суспільства на всі інші, ніби суспільна структура і суспільніпроцеси, які відбуваються в їхньому суспільному просторі, малиосновне значення для всього світу. Поза сумнівом ця критика інспі-рована також важливими для перспектив теорії відчуження постко-лоніальними дослідженнями. Генезу атак на соціологічну теорію (івзагалі на соціологію в її класичній та академічній формах), а такожзвинувачення її у «провінційності» полягають у віддаленні від кон-кретних проблем людей, включно зі стражданнями і несправедли-вістю заради створення «бездушної», абстрактної, елегантної теорії.У цьому контексті зрозумілі причини звернення Сейдмана до сус-

34

пільної теорії, яка характеризується таким чином. «Суспільні теорії– оповідання з мораллю, що мають практичне значення (…). Вони,як правило, оцінюються через їхнє моральне, суспільне і політичнезначення».

Таким чином, суспільна теорія є «соціологічною інтервенцією»,включення теоретиками для розв’язання важливих проблем сучас-ності. Сейдман у своєму тексті веде розмову про те, щоб усю енер-гію, яку соціологи використали для розвитку складних теоретичнихконструкцій, які зрозумілі лише для вузького кола втаємничених,скерували на розв’язання практично-моральних проблем. Предме-том суспільної теорії має бути моральний аналіз: показ і характе-ристика простору несправедливості, кривди, виключень, а такожпровокування можливої стратегії зміни цієї ситуації разом з про-екцією стану суспільного простору після цієї зміни.

Така теорія могла б бути, на думку Б. Льовенштейна, різновидом«заангажанованої соціології», що представляє «прикладні суспільнінауки», а насамперед тому, що належачи до курсу сучасної постгу-маністики, ми спираємося на переконання, що не існує невинноїнауки, що всі теорії – це теорії тою чи іншою мірою є заангажова-ними, тому що творять її люди вписані у свій культурний та суспіль-ний контекст, від якого вони не можуть абстрагуватися всуперечпозитивістським ілюзіям. Вочевидь також суспільна теорія виключе-них не має амбіції творення жодної великої загальної теорії суспіль-ства, тому що вона є різновидом постмодерністської критичноїтеорії, яка відкидає «великі наративи» і схиляється до локальнихконструкцій, розповідей на короткий проміжок часу, які утворюютьразом полілогічну дискусію.

Однак можна поставити питання – наскільки обґрунтоване про-тиставлення соціологічної і суспільної теорій?

Йдеться насамперед про «прикладні» науки зі сфери гуманіта-ристики. Суспільна теорія відмінності приймає точку зору тих, хтов результаті дії нормативних процесів визнається аутсайдером, ви-чавлюється і приречений на маргінальність. Це – теорія, яка є спро-бою ретериторіалізації дискурсів виключених, «менших літератур»ненормативних категорій. Праця Жила Дельза та Фелікса Гуаттарі«Кафка: за меншу літературу», що вийшла у Парижі в 1975 році,розпочала дискусію з питань ретериторіалізації. Сплеск інтересу

35

до творчості Кафки був викликаний не в останню чергу діяльністюЕ. Голдштюкера. Про оцінку діяльності Е. Голдштюкера доби«Празької весни» йтиметься нижче, однак насамперед він вказав на«відчуження» як закономірну проблему, а не лише «маргінальну»та «європейську».

Вивчення спадщини Кафки було сприйнято як ідеологічну ди-версію проти соціалізму і радянської імперії. Науковець відчуваввідчуження від суспільства, якому присвятив життя. У рамках вив-чення Кафки Е. Голдштюкер прагнув створити полілог, багатого-лосся через конструювання локальних оповідей.

Виникає питання: чи можна протиставляти вивчення відмінно-стей як теоретичний напрям загальним соціологічним і політоло-гічним теоріям? Можна припустити, що існування обох напрямківне обійдеться без конфліктів. Суспільна теорія, особливо у своїйпостструктуралістській версії, є насамперед теорія суспільних від-мінностей, а це означає, що конфліктів і взаємних звинувачень просприяння тим чи іншим «небезпечним» для тотальної єдності тен-денціям не вдасться уникнути. Серед модерністських соціо- та по-літологічних теорій ми знаходимо теорії конфлікту і теорію влади,які ставлять питання насилля, нерівності та виключення, і цей ев-ристичний потенціал не можна недооцінювати.

З іншого боку, постмодерністська суспільна теорія попри всюсвою локальність формулює певні твердження і узагальнення.Йдеться про використання для політологічного та соціологічногоаналізу таких понять зі словника Дерриди як «difference», дисиміля-ція чи суплементація, понять зі словника Фуко, термінів Дельоза таГуаттарі чи врешті «категорії «курйозності». Іншими словами:справжнім контекстом суспільної теорії відмінностей є насампередполітичні питання: насилля, виключення і нерівності, але для їхньоїхарактеристики пропонується специфічний теоретичний словник,часом, на жаль, вузькоспеціалізований і важкий. Зрозуміло, що це нехолістична теорія, яка претендує на те, щоб вважатися універсальноюу повному сенсі цього слова, особливо якщо зважити на критику за-хідної гуманітаристики в цьому за те, що вона не цікавиться належ-ним чином досвідом постколоніальних країн. Однак попри своюсуб’єктивність і локальність, вивчення «відмінності» має теоретич-ний потенціал більший, ніж коментування поточних подій, і насам-

перед йдеться про критичний потенціал. Він пов’язаний з критикоюпогляду на світ, де привілейоване становище займала ідентичність,а суспільний простір тяжів до однозначності, а у багатозначності, зависловом Зігмунта Баумана, вбачалося «передчуття поразки».

Інтерес до відмінностей часто пояснюється впливом Французь-кої школи, серед основоположників якої – за винятком Ю. Габер-маса – в основному євреї. Під час «Празької весни» саме впливом«франкфуртської школи» пояснювали радянські та прорадянськікритики розквіт ревізіонізму у Чехословаччині.

У книзі М. Матоуша «Фронт без перемирʼя», виданій у росій-ському перекладі у 1977 році, зауважується, що йшлося про спробиліквідувати марксизм шляхом його «дезінтеграції» (с. 72), що середчехословацьких науковців у царині суспільних наук зʼявилася еліта,яку популяризували і визнавали на Заході (с. 73). Серед тих, хто пе-ребував під впливом «франкфуртської школи» і ревізіонізму, надумку прорадянских борців з ідеологічними диверсіями, були ОтоШик, Е. Льобл, Б. Льовенштайн, Е. Голдштюкер – насамперед євреї,що як і фундатор «франкфуртської школи» М. Горкгаймер прагнулизмінити несправедливий світ, шукали істину у марксизмі, але, надумку Еви Г. Райхман, у цьому виявилася їхня єврейська культурнаідентичність (див. Eva G. Reichman. Max Hоrkheimer the Critical the-ory and beyond // LBI, Year Book XIX, 1974, pp. 181–197).

Зауваження Зигмунта Баумана – відомого польсько-єврейськогополітолога-дисидента про передчуття поразки взяте з книги проєвреїв – «Фройд, Кафка, Зімель. Спроба соціологічної герменевтики»(Познань, 1995). Однак слід розпочинати діалог також зі звичайнимисоціологічними/політологічними теоріями, тому що вони пропо-нують важливий категоріальний апарат, а до головних течій соціо-політологічних досліджень вводиться перспектива відмінності.

Головним теоретичним джерелом суспільної теорії відмінно-стей, яку пропонує ця монографія на матеріалі єврейського руху«сіоністських» міфологем доби «Празької весни», паралельноїкультури доби нормалізації та ін. – це насамперед праці МішеляФуко* та його теорія науки/влади.

Ця концепція важлива для розуміння проблеми науки/опору як

36

* Ключове значення мають праці «Surveiller et punir» (Paris, 1975-2011), Les Mots etles Choses (1966), Lʼarcheologie du savoir (1969).

зворотного боку науки/влади. Тут важливо лише зазначити, що длятеорії відмінностей принципове значення має представлене Фукорозуміння влади як розпорошеної системи нормативних дій, «капі-лярних» процедур насильства, основною метою яких є дисциплі-нування об’єкта і вписання його у загальносуспільну систему«нагляду». Це нормативне насилля для Фуко має тотальний харак-тер: включає всі аспекти життя людини.

Ідентичність – не лише генерується суспільством, але є основ-ним знаряддям нормативного уярмлення, це «в середині», у думкахіндивіда знаходиться основний механізм нагляду: інтерналізованасистема нормативних проскрипцій, яка діє так, щоб запобігти ви-ходу поза норму, одночасно найчастіше індивід перебуває переко-наним, що таким чином реалізує свою автономну систему норм іцінностей, що реалізує таким чином «себе». Зрозуміло, що умовноуспіху такої стратегії влади є соціалізаційний успіх, який полягаєна успішній імплантації індивіду санкціонованої системи норм іцінностей. Ці кільця тверджень мають дуже важливі наслідки дляідеї влади/насилля у контексті суспільної теорії відмінності. По-перше, прийняття тези про тотальність нормативних процедур ведедо відкидання поділу на публічну і приватну сфери і прийняти, щовлада діє також (а у певному сенсі в першу чергу) на приватнусферу. По-друге, прийняття нормативної концепції викликає не-обхідність у обережності, через яку відбувається вільне формуваннявласної концепції себе і концепції свого Lebenswelt. По-третє, при-йняття вищезгаданої теорії влади веде до формування дефініційопору як стратегій пошуку ганджів і розривів у «нормативному фут-лярі», що детермінує наш спосіб мислення і дестабілізації значень,які створюють імплантовані нам нормативні наративи.

Фуко, не без причини оскаржувався у крайньому «антрополо-гічному песимізмі», де індивід нібито повністю детермінованийнормативними процедурами.

У соціологічній теорії такий детерміністський погляд ми зна-ходимо у функціоналізмі, насамперед у нормативній концепції іден-тичності Телкотта Парсонса, автора праць «Соціальна система»(Нью-Йорк, 1991) та «Система сучасних суспільств» (1971).Йдеться про ідентичність як інтерналізовані норми, пов’язані з ви-конуванням індивідом нормативних очікувань суспільного ото-

37

чення. Цей однобічний структуральний нормативізм сприймаєтьсяу сучасній політологічній та соціологічній думці як надмірний ін-терес до соціальної інженерії. На початку 1990-х років у вивченнієвреїв на пострадянському просторі подібні стереотипи мисленнябули достатньо поширені. Варто познайомитися зокрема з матеріа-лами збірки «Евреи в СРСР: начало диалога» (1991). Однакуявлення про можливості «нормативізму» не обмежувалися Ра-дянським Союзом з його народами, «зомбованими» тоталітарнимустроєм.

У чесько-єврейському часописі «Рош Ходеш» (2/2014, с. 11) но-вина про нагородження керівника рельської громади К. Голотекапремією ім. Фердинанда Добротивого (останній чеський король) су-проводжується твердженнями, що «чехів від рабства визволив доб-рої і недоброї памʼяті австрійський імператор Йосиф ІІ, однак вонинасправді так і не звільнилися внутрішньо». Така оцінка йде врозрізз уявленнями про волелюбні традиції гуситів, чеського ВідродженняХІХ сторіччя, ліберальної доби Т. Г. Масарика, яка покінчила з «300-річним рабством», духом Ю. Фучіка, «Празької весни» та «оксами-тової революції». Утім, уявлення, що індивід не може бутиоднозначно детермінованим, лежать в основі суспільної теорії Ен-тоні Гідденса, а насамперед його концепція рефлексійності, як такожпереконання у тому, що «структурні властивості суспільних системяк створюють обмеження, так і відкривають можливості» (ЕнтоніГідденс, «Становлення суспільства. Нарис теорії структурації», По-знань, 2003, с. 207).

Ентоні Гідденс звертається до різних авторів у пошуках на-тхнення незалежно від дисципліни, які вони репрезентують. З цьогоприводу його критикували особливо антипостмодерністи, оскількивважають, що його теорія – постмодерністська, що не може запро-понувати нічого нового, у зв’язку з чим конструюють «мозаїчні тео-рії, які складаються з різних запозичень, переобрамлених так, щобпідходили до цілого. Однак Іра Коген у праці «Теорія структураціїі соціальна практика» у збірнику «Соціальна теорія сьогодні» (заред. Е. Гідденса) ще у 1987 році звернула увагу, що цей «еклектизм»у дійсності є рисою всієї сучасної суспільної теорії, яка просто від-гукується на різні теоретичні пропозиції без уваги на їхню дисцип-лінарну приналежність. Звідси у працях Гідденса ми знаходимо

38

реакції на соціологічні, філософські, антропологічні ідеї чи на кон-цепції «діахронічної географії». Аналогічно зі суспільної теорії від-мінностей, яку критикували за те, що вона занадто філософська ізанадто мало пов’язана з соціологічними теоріями. Однак здається,що сучасна суспільна теорія, де чинник єврейського національногоруху виступає як потужний стимул рефлексій щодо відмінностейабо складної взаємодії ідентичності та відмінностей (difference)можна зрозуміти лише за умови реінтеграції гуманітаристики, а неза умови чіткого розподілу окремих дисциплін, оскільки проблеминаціонального в історичній ретроспективі, так і через призму теоріївідмінностей вимагають саме цього підходу. Соціологічне та політо-логічне знання необхідно об’єднувати зі знанням психологічним, іс-торичним, антропологічним, економічним, лінгвістичним та іншимицаринами науки, а також з філософськими концепціями, які завжди,навіть за часів сильного заперечення цього факту, були іманентноючастиною політичної філософії або соціології.

Праці Гідденса характеризують тенденцію до мінімалізації зна-чення процедур насилля у суспільному просторі. По-перше, він ста-рається переконати читачів у тому, що влада відіграє у суспільствітакож і позитивну роль, тому що «відкриває можливості» дій інди-віда через вписання його у рамки «структурних властивостей».

Теорія структуралізації пропонує характеристику репродукціїнормативних структур суспільної системи, сигналізує роль науки уцьому процесі і дозволяє розробляти стратегію антинормативногоопору завдяки використанню «рефлексійності». Однак слабкістюцієї теорії є применшення сили нормативного припусу, його джерелі наслідків, звідси необхідно звернутися до тих теорій, де влада в їїнегативній, обмежуючій ролі краще розпізнавалась.

Крім уже зазначеної теорії Фуко важливою є роль Пʼєра Бурдʼє,насамперед у понятті символічного насилля. Як зауважив Пʼєр Бур-дʼє: «Категорії, сконструйовані домінуючими групами, використо-вуються підлеглими навіть для спостереження опису самихвідносин домінування, що призводить до того, що цей стосуноксприймається як природний (…). Символічне насилля існує завдякиособливому типу слухняності, про який здомінований не може роз-повісти домінуючому, тому що думаючи про нього і себе, а такожпро зв’язок, який їх об’єднує, має знаряддя пізнання спільне для

39

них обох і яке – виступаючи у ролі посередника в процесі втіленнядомінування – одночасно впроваджує цей зв’язок як природний».У наведеній цитаті йдеться про гендерне домінування, але реальноце може бути будь-яке домінування, наприклад домінування не-євреїв над євреями після емансипації у Центральній Європі, зо-крема: в Богемії (Чехії). Х. Д. Шмідт у статті «Умови емансипації1781–1812», що була надрукована у першому після Голокосту нау-ковому періодичному виданні центральноєвропейських євреїв –«Щорічнику Інституту Лео Бека» за 1956 рік – зауважує: «Еманси-пація, яку давали євреям на чітко визначених умовах, щедрих дляіндивіда, але не толерантних для групи, пропонувала євреям еко-номічні можливості та громадянський статус, про який їхні батькине могли навіть мріяти. Тому вони не лише охоче прийняли умови,які їм було поставлено, але за короткий термін піддалися у пере-важній більшості змінам, які очікували від них їхні співгромадяни.Вони невдовзі сприйняли погляди німців на їхню власну традиціюразом з цінностями і цілями німецького суспільства.

Перше покоління емансипованих євреїв дуже старалося дове-сти, що вони гідні нових прав, які їм було надано, що вони прагнутьзійти за німця якомога швидше та увійти в домінантну групу. Вонипоказали всі характеристики групи, яка усвідомлює своє приниженесоціальне становище і те, як треба його використовувати. Вони булищасливими і в той самий час стурбованими та ніяковіли у неєврей-ському суспільстві як перші науковці з середовища робітничогокласу у Оксфорді та Кембріджі. Подібно до того, як деяким світ-лошкірим у ПАР пощастило пробратися у суспільство білих і від-різати себе від своїх родичів, перші емансиповані євреї мали ті самідушевні муки та стреси (…).

Результат нової індоктринації щодо держави невдовзі виявивсвою силу. Німецькі євреї зберегли свою стару боязкість щодо влад-них структур. Як громадяни вони завжди були готові виконуватидля держави усі обов’язки на найвищому рівні, бути зразковими удотримуванні державних законів та у співпраці з урядом, навітьякщо уряд до них ставився вкрай недружньо. Серед німецькихєвреїв громадянська непокора не розглядалася як громадська чес-нота і на європейський опір зважувалися у рідкісних випадках. На-віть відверта ворожість нацизму не змусила німецьких євреїв як

40

групу зважитися на прямий опір. Закони держави розглядалися яксвященне, часто навіть перед гірким фіналом. Сумнівно, що ні-мецькі євреї могли змінятися настільки сильно в духовному плані івзятися до створення підпільних організацій чи терору, якби подібнідії були можливими за Гітлера. У Палестині вони не брали участі утаких видах діяльності у роки 1944 – 1948 як група, а індивідуальнаучасть у них була надзвичайно рідкісною. Чотири покоління євреїввиховувалися так, щоб приймати європейські закони і урядову си-стему як священні і табуйовані» (с. 43).

Варто додати, що у відомому діалозі М. Бубера (чесько-німець-кий сіоніст) та М. Ганді, засновник празького напрямку сіоністів,Бубер відверто заперечив можливість громадянського спротиву збоку німецьких євреїв. Що стосується провідного діяча чеських сіо-ністів Самуеля Хуго Бергера, то він як і більшість інтелектуалів –вихідців з Чехії – М. Брод, Г. Кон, Ф. Велч та Х. Кугель виступализа мирне співіснування євреїв та арабів у Палестині подібно до Че-хословаччини доби Масарика, яку сіоністська преса Галичини(львівська «Хвиля»), Швейцарії («Пресецентрале», Цюріх), Франції(«Пе е друа», Париж), а також німецька і німецько-єврейська еміг-рація у 1930-х роках уподібнювали до Швейцарії та зародку «Па-нєвропи». Здатність євреїв Богемії та Моравії до опору накинутимнормам поведінки сприяла наявність потужного актора – чеськогонаціонального руху. У кінцевому рахунку «чесько-єврейський» рух,який виступав проти германізації, стикався з тим фактом, що уПразі саме німецькомовні євреї створювали критичну масу, не-обхідну для підтримки німецькомовної меншини. Зіткнення різно-векторних тенденцій сприяло творчому вибуху і появі такогофеномену як «празька німецькомовна література».

У 1920-х – 1930-х роках аналогічна ситуація творчого підне-сення була притаманна Закарпаттю, де на місце угорській асимі-ляції прийшла чеська. Як результат, Мукачево стало центромсіоністського руху, який уряд на чолі з президентом Т. Г. Маса-риком активно підтримував для створення альтернативи угорсь-кій іреденті. Аналогічну позицію зайняв і лідер КарпатськоїУкраїни Августин Волошин, який у цьому аспекті наслідувавуряди УНР та ЗУНР. Саме усвідомлення своєї відмінностісприяло тому, що закарпатські євреї після трагедії Голокосту від-

41

родили єврейське життя у Празі та Судетах, а їхній вплив відчу-вається до сьогодні.

Бурдʼє подібно до Гідденса вказував, що метою стабілізації зна-чень, за допомогою яких ми будуємо ідентичність, є відтворення унаших щоденних діях структури елементів суспільного простору,але на противагу до Гідденса рішучіше підкреслював, що це струк-тура домінування, яка пронизує суспільний простір. Це доміну-вання французький соціолог розумів у категоріях класовогодомінування, але поняття суспільного класу він значно змодифіку-вав як щодо теорії Маркса, так і Вебера. Клас у його концепції охоп-лює індивідів з близьким габітусом, індивіди, які через особливіриси цього габітусу, що їх зближує, займають привілейовану абопідпорядковану позицію щодо доступу до якогось типу ресурсів.Концепція символьного насилля Бурдʼє свої витоки черпає з марк-систської теорії свідомості та ідеології. Етʼєн Баліба у книзі «Фі-лософія Маркса» підкреслює тезу Маркса про те, що клас, який маєу своєму розпорядженні засоби матеріального виробництва, такожоперує і засобами духовної продукції, контролюючи завдяки цьомутакож думки тих, хто не має засобів для духовної продукції.

Здається, що теоретики мають тенденцію зосереджувати увагуна дискурсивних явищах відмінності, на другому плані розгля-даючи питання економічної дискримінації і обумовлення цієї дис-кримінації специфічною структурою західних суспільств з йоговиробничими відносинами. Це не є випадком, а ілюстрацією по-тужності процедур нормативного насилля, що проникають длясуб’єктів, які поборюють це насилля. Теорія відмінностей як пра-вило цікавить добре забезпечених людей науки, які недооцінюютьпроблематику екологічної нерівності. У цьому контексті голос кри-тики зі сторони марксистської теорії є дуже важливим, оскільки ви-водить тему відмінностей поза культурологічний дискурс.

На думку Б. Льовенштайна, теорія відмінностей має спиратисяна концепцію суспільного простору, структурні риси якого репро-дуковані у рамках нормативних механізмів, відтворюються в ходіщоденних ритуальних дій індивіда. Ця система репродукується за-вдяки нормативним наративам ідентичності, що детермінують діїіндивідів. Однак точне вказання на причини, через які індивіди по-годжуються на стабілізацію системи насилля, вимагає впровад-

42

ження ще однієї перспективи, яка добре відома у сучасній соціоло-гії, а саме перформативної, відомої також як драматургічна. РичардШехнер у своїй книзі «Performance studies. Introduction» зайнявсяаналізом перформатики, що можна розуміти як застосування мета-фори (перформаксу, спектаклю для аналізу багатьох аспектів людсь-кого життя.

Як слушно вказував Гідденс, однією з найбільших нагород,пов’язаних з правильним відігріванням суспільних ролей і ритуаль-ним відтворенням нормативних структур, є почуття «онтологічноїбезпеки». Втрата цієї безпеки викликає страх, почуття загубленості,втрати реальності навколишнього світу. Однак далеко не все, що ви-дається «загрозою», є нею в дійсності, оскільки вістря «загроз»також може бути сконструйоване штучно. Однозначно, дилема «сво-бод чи почуття безпеки», з якою довелося стикатися євреям у ХХсторіччі, є найважчою дилемою і в умовах Чехії, як показали події1938, 1948 та 1968 років, свобода не обов’язково була вибором.

Макросоціологічний підхід до перформативності суспільногопростору дозволяє сприймати Спектакль як систему нормативноврегульованих індивідуальних вистав. Макросоціологічна перспек-тива, на думку Б. Льовенштайна, залишає дві можливості опору.Перший варіант – це повна заміна правил Спектаклю, заміна одногоСпектаклю іншим. Отже, революція. Однак в перспективі для тих,хто підкреслює відмінність, є об’єктом маргіналізації, ця зміна неє зміною, тому що означає, що структури спектакулярного насилля,заміну одного сценарію іншим і примус учасників суспільного про-стору бути вірним новому сценарію, оголошеному «більш справед-ливим». Критика з боку Шанталь Муф та Ернеста Лакло на адресуліберальних політичних концепцій вказує на те, що такого роду тен-денції виступають не лише у крайніх тоталітарних проектах (лівихта правих), але також у деяких концепціях демократії. Історія Чехіїдемонструє цілу низку варіантів – спочатку ліберальна Перша рес-публіка, у надрах якої виявився авторитарний проект Другої рес-публіки (ще до нацистської окупації), за яким після нацистськоїокупації прийшла доба «демократії», що соціалізувалася, далі то-талітарний проект К. Готвальда, нарешті після поразки «Празькоївесни» – нормалізація і Оксамитова революція.

43

1.2. «Празька весна»: спротив виключених

Однак у сучасній Чехії також існує проблема виключених, мар-гіналізованих і українці серед них займають якщо не «непочесне» Імісце (на нього є абсолютний претендент – роми), то в усякому разіна ІІ-е, і у пересічного чеха українці асоціюються з чорноробами,до яких можна відчувати хіба співчуття або зневагу (Наталка Костян.Праця: українське обличчя // Пороги, 2013 / 7 – 8, с. 7). АнексіяКриму і війна з Росією зробило українське питання очевидним, таксамо як проблеми «посткомуністичного Бермудського трикутника»,як австрійська та українська преса називає все частіше Чехію, Сло-ваччину і Угорщину, яка взагалі вважається «потьомкінським селомдемократії, загубленим для Заходу (Europӓische Rundschau, 2014, 2,стаття професора Прістонського університету Кім Лайн Шенелі, р.39 – 44) під назвою «Eine potemkinsche Demokratie in Europa»).

Про «soft-більшовизм» як визначення сучасного ліберальногорежиму в Чехії вже йшлося, і ця тема буде детальніше аналізуватисяу другому розділі. Для поборювання несвободи у посткомуністич-ній Чехії і ситуації, яку В. Гавел назвав “blba nalada” («гнітючий на-стрій») та зірвання Спектаклю, який розігрує команда М. Земанастосовно України, учасники демократичної коаліції на користь те-риторіальної цілісності України вдалися до характерних акцій. Вик-ладач Карлова Університету Марек Г. Гілмер та громадянин Чехіїголландського походження Отакар ван Гемуд 8 жовтня 2013 рокузірвали прес-конференцію чеського уряду під гаслами «Не будьтез Путіним», «Бережіть свободу, а не право їсти паштети». Учасникипротесту використали журналістські посвідчення, які дали їм мож-ливість пройти на конференцію, видані Петром Плацаком, редак-тором часопису «Бабілонія». Петро Плацак так пояснив сенс акції:«Нас дуже тривожить ситуація в Україні, тривожить агресія однієїдержави щодо іншої, адже це очевидно». Акція «Бабілонії» ілю-струє другий вид радикального опору: це поступовий підрив Спек-таклю через акти непокори, які полягають насамперед на відмовівід участі у діях, що запрограмовані Спектаклем і слугують реалі-зації його значень. Такі акти можуть мати як одиничний (наприкладсамоспалення студента Я. Палаха на знак протесту проти вступуіноземних військ у 1968 році до Чехословаччини), так і груповий

44

характер. Чехія є країною, де акції непокори мають традиційний ха-рактер і пов’язані із загалом ліберальною традицією стосунків міжвладними структурами і чехами ще у ХІХ сторіччі. Австро-Угор-щина того періоду у порівнянні з Російською імперією була держа-вою, що уникала відвертого терору чи заборон, наприклад щодомови. Саме тому ідеологія чеського національного руху сформува-лася за цих порівняно сприятливих умов і вже за доби Ф. Палаць-кого та Гавлічека-Боровського могла активно впливати нанаціональний рух бездержавних народів у деспотичних Османськійта Російській імперії. Те, що у Австро-Угорщині умови для роз-витку чеського руху були сприятливими, не заперечували і ра-дянські дослідники. Зокрема факти, які наводить О. С. Мильнікову книзі «Культура чешского возрождения», виданій у Ленінграді у1982 році, можуть викликати здивування у знавця української істо-рії, оскільки у порівнянні з українським рухом чеський рух розви-вався у тепличних умовах. На цих відмінностях наголосив і М.Кундера у відомому есе «Трагедія Центральної Європи», яке віннаписав у еміграції після поразки «Празької весни» 1968 року.Мілан Кундера підкреслював, що у деспотичному СРСР «повільногине і поступово зникає майже 40-мільйонний український народ– один з найбільших народів Європи» (Милан Кундера. ТрагедияЦентральной Европы. Проблемы Восточной Европы, 41–42, Ва-шингтон, 1994, с. 84). Протиставляючи центральноєвропейськийконтент російському, М. Кундера зауважує, що росіяни хотіли після1968 року знищити чеську культуру і лише на одному факультетіПразького університету було знищено 50 викладачів. «У найтяжчийперіод Австро-Угорської імперії після революції 1848 року двохпрофесорів вигнали з університету – який скандал для того часу!»,– зауважує М. Кундера (Там само, с. 87).

Чеський письменник-дисидент нагадує, що у Празі зʼявилисяструктуралістські концепції – спочатку у рамках празького лінгві-стичного гуртка у 1920-х роках, а згодом у космополітичному се-редовищі чехів, німців, поляків та російських емігрантів. Длячеського опору за умов невеликої країни і чисельної переваги ні-мецькомовного населення, яке оточувало Чехію з півночі, заходу іпівдня характерним було реконструювання і дезавуювання дій про-тивника, викриття фальшу панівної ідеології (від часів Я. Гуса),

45

висміювання Спектаклю як у творчості Я. Гашека. За такі якостіГімлер назвав чехів «Die Lӓchelnde Bestien» (бестії, що сміються).М. Кундера слушно підкреслював, що «Празька весна» була насам-перед культурним феноменом, що її готували «великий чеськийтеатр» й кінематограф, літературні і громадсько-політичні часо-писи, такі як «Literarni noviny», що мав наклад 300 000 примірниківна 10 мільйонів чехів. Деконструкція спектаклю проходила посту-пово, тактика опору полягала у грі зі значення, які пропонував спек-такль. Рух опору доби «Празької весни» виявив фальш радянськогопропагандистського спектаклю, показавши і деконструювавши йогоосновні слогани «світова система соціалізму», «нова людина»,«дружба народів», «соціалістична демократія», «прогрес», «бо-ротьба з пережитками минулого». Ці гасла перехоплювалися і роз-кривалася їхня внутрішня неадекватність і неспроможність.Радянська контрпропаганда наголошувала, що головну роль уцьому відігравали євреї і що вся «Празька весна» виявилася сіо-ністською змовою і акцією Заходу. Про це йдеться зокрема у пере-кладених російських книгах М. Марка «Чорним по білому» тазгаданого вже М. Матоуша «Фронт без перемирʼя». Про мотивиєврейської участі у подіях «Празької весни» йтиметься нижче, однакслід зазначити, що форма опору була безпосередньо пов’язана зкультурою чеського макросуспільства. Автор, який побував у Чехо-словаччині вперше у 1976 році у складі комсомольського будзагонуКиївського університету, не побачив у тій країні жодних ознак іре-денти чи підпілля. Можна було, подібно до Ю. Фучіка, писати на-риси «там, де наше завтра стало вчорашнім днем». Але тоді якчеський комуніст мав на увазі Радянський Союз 1930-х років, Че-хословаччина у 1970-х роках з національної, української точки зоруздавалася далеким майбутнім. Все публічне життя Братислави булословакізовано, а у центрі Праги відкрито греко-католицьку церкву.Зрозуміло, що влада пішла на компроміс і зробила поступки з най-більш вразливих питань – федералізації та легалізації. Церква, якау Східній Словаччині до її заборони у 1948 році (одночасно із За-карпаттям) користувалася масовою підтримкою. Однак засоби ма-сової інформації кіно і театр не повернулися до ліберальних 1960-х,оскільки, як показав досвід, лібералізація веде до боротьби за праваучасті в управлінні державою.

46

Слід зауважити, що Пет Лайош та Альберт Бернард, які прово-дили дослідження громадської думки з приводу Оксамитової рево-люції на замовлення Чеської Академії Наук, висловили сумнів щодотяглості у подіях 1968 року і 1989. Подібні погляди висловив такожу 1999 році І. Мехірж у своїй хроніці під красномовною назвою«Velký převrát či snád revoluce samelova» («Великий переворот чи,може, оксамитова революція?») На с. 5 цієї обʼємної книги він за-уважив, що більшість населення не була готова до рішучих дій, а не-залежність Словаччини – результат амбіцій деяких політиків.Австрійський літературознавець і політолог Еміль Брикс у статті«Прага 1968. Кінець однієї ідеологічної ілюзії», опублікований у ча-сописі «Донаураум» у № 8 за 2008 рік, висловив погляд, що ілюзіяможливих змін у 1968 році, утопічна віра у перемогу «соціалізму злюдським обличчям» була викликана «літературоцентризмом» чесь-кої культури, де письменник і поет, а не практичний політик керувавпроцесом «відродження нації і мови» та здобуттям незалежності.

Читання газети «Руде право» за 1968 рік (до серпневого вторг-нення, після якого вона змінила обличчя), а особливо рубрики «Якце я бачу», де громадяни висловлювали свої погляди на перспек-тиви соціалістичної демократії, є захоплюючою справою, оскількидає розуміння динаміки у політичній історії цієї важливої дляУкраїни держави.

Поряд з темами, які для чехів завжди актуальні, наприкладоцінка громадської та політичної діяльності Т. Масарика чи З. Не-єдли, або на вічні теми як «Що може література?» чи академіка А.Кольтана «Філософія – політика – свобода», що прикрасила б су-часний науковий збірник» (від 14.05.1968) є там і матеріали, що не-суть на собі відбиток часу – не лише відкритий лист до АкадеміїНаук Радянського Союзу, де чеські науковці зворушливо говорятьпро свою дружбу і просять, щоб її правильно зрозуміли. Радянськекерівництво якраз добре зрозуміло, що діалог між різними напря-мами марксизму, який, на думку І. Цвекла, мав перетворитися напостійний форум, а не вестися з тактичних міркувань (лист «Промайбутнє нашої філософії» від 6.06.1968) може звести нанівець ге-гемонію Радянського Союзу.

Постійні згадки у «Руде право» про інтерес до оновлення україні в Румунії та Югославії (див., наприклад, статтю А. Петри-

47

шина «Що про нас кажуть інші?» від 15.03.1968) лише збільшувалиці підозри. Адже обидві країни будували свої «моделі соціалізму».Чехи не розуміли, що таке російський гегемонізм і які форми вінможе набирати, оскільки не мали досвіду спільного життя у Росій-ській імперії як поляки, або під російською егідою – як китайці уМаньчжурії і не були конкурентами у створенні свого православ-ного світу, як серби і румуни, що мали державний досвід ще у ХІХсторіччі. В розумінні чехів соціалізм і був реальною метою Радянсь-кого Союзу, тоді як інші народи розуміли, що це лише ідеологічнаформа, за якою ховається шовіністичний зміст. Русофільство чехівіснувало упродовж усієї доби незалежності – у тому числі за Маса-рика і Бенеша, у тому можна переконатися, читаючи пресу тієїдоби. Фактично СРСР повернув Чехословаччині незалежність, защо йому були щиро вдячні чехи незалежно від політичних переко-нань, але було відсутнє розуміння, що Росії потрібна повна відда-ність. Такого сервілізму від чехів не вимагали їхні колишнігосподарі – австрійці, і чехи вважали, що варто перехопити ра-дянські кліше і наповнити їх змістом, співзвучним до реалій Цент-ральної Європи і можна побудувати «соціалізм з людськимобличчям», «соціалізм вільний і демократичний», «соціалізм, уякому ініціативу виявляють усі, а країна виконує гуманну місію».Такими були назви розділів відкритого листа працівників Інститутуфілософії Академії Наук (опублікованого 10 липня 1968 року).

За великим рахунком, мав рацію академік Арношт Колман, колиу статті «Філософія – політика – свобода» зауважував, що пору-шення демократії – це лише окремі «випадки» порушення ленінсь-ких норм від Сталіна до Новотного. Це явище, яке не можнапояснити лише особливостями історичного розвитку Росії і Ра-дянського Союзу та невдалим його наслідуванням в інших країнахсоціалістичного табору («Руде право», 14 травня 1968 року).

Сучасна Чехія, яка вже давно не у тому таборі, також, як вва-жають деякі аналітики, має проблеми з демократією. Однак євреї,роми і навіть українці розуміють, що з владою можна вести діалог.І хоч французькі мислителі Гі Дебор та Жан Бодрійяр вивчають фе-номен Спектаклю на матеріалі Франції, методи боротьби (опору) збоку маргіналів чи людей, які вважають себе дискримінованоюменшиною, можуть бути використані наприклад українцями у су-

48

часній демократичній Чехії. Однак попередньо вважаємо необхід-ним поставити питання про ставлення активістів до трансформаційу Чехословаччині 1968 року, тим більше, що питання активної уча-сті євреїв у подіях 1968 року чи навіть проблему сіоністської змовияк основи цих подій не обмежуються простором Росії чи України,ні навіть минулим, а проникає до сучасних інтерпретацій.

У статті Цтібора Наварри «Далеко від Москви» (13.05.1968) обі-груються питання цивілізаційної розбіжності Чехії та Росії, якімали доленосне значення у пізнішому вторгненні СРСР до Чехо-словаччини. Автор статті не демонізує Росію, що зробив пізнішеМ. Кундера, і мав на це повне право. Цтібор Наварра зауважує, щоодразу після війни дружба до СРСР була гарячою, спонтанною ідійсно всенародною. Це випливало зі вдячності за визволення, заповернення державності і порятунок наших народів від фашистсь-кого геноциду. Автор підкреслює, що подібну роль не могли зігратиАнглія і Франція, тим більше, що обидві країни скомпрометувалисебе Мюнхеном.

Після 1950 року, на думку Ц. Наварри (вочевидь це є псевдонім)створення соціалістичної співдружності виключало нейтралітет. Уіншому випадку КПЧ вчинила б самогубство. Однак, підкрес-люється у цій програмній статті, йшлося не про єдність, а про під-порядкування, сліпе копіювання. Автор підкреслює, що в СРСРкрім росіян є ще інші народи. (Варто зазначити, що у 1968 році вЧехословаччині проводився тиждень української культури). «Мимали своїх стахановців, «агітки», «частушки», «стінгазети» та політ-руків. Ми часто були більш радянськими, ніж радянці, але те, що під-ходило росіянам, для центральноєвропейців було гротескним.Ставлення нашого народу (до росіян) стало байдужим та апатич-ним, ще й іронічним (у молоді)». Висновок автора можна було блише підтримати, якби не пізніша інтервенція чи (у випадкуУкраїни) анексія: «У наших взаєминах повинно діяти правило: шу-каймо те, що нас об’єднує, не шукаймо те, що нас відрізняє. Атакож: важливо зрозуміти, у чому ми відрізняємося і будьмо толе-рантними одні до одних» («Руде право», 13 травня 1968 року).

Карел Бартошик у статті «Революція проти бюрократії», надру-кованій у «Руде право» 26 липня 1968 року, тобто менше, ніж за місяцьперед нападом військ СРСР та його сателітів на Чехословаччину, під-

49

ніс питання, яке по суті стало головним для становища країн «со-ціалістичної співдружності» та СРСР. Адже «гуманний соціалізм»в Угорщині, «найвеселіший барак у таборі» у Польщі, високий (упорівнянні з радянським) рівень життя у НДР, були реальними яви-щами. Навіть у межах СРСР не можна було порівнювати ставленнядо Естонії чи Грузії і ставлення до України. Однак, як переконливописав Н. Бартошик, «лібералізація не рівнозначна демократизації».«Останні роки, – зауважує автор, – близько 2 млн. людей їздили увідпустку за кордон, а хто був спритніший – діставав валюту і їздивна Захід. Наскільки мені відомо, тих, хто «обрав свободу, була мі-зерна кількість», – слушно вважає автор. Вже від 1966 року багаточого можна було робити в літературі та мистецтві на рівні Заходу.Відомий на Заході кінорежисер М. Форман, – зауважує К. Барто-шик, – отримав найвищу державну премію у 1967 році з рук самогоА. Новотного. У пресі вже давно критичні погляди можна було ви-словлювати набагато відвертіше, – у 1967 – вільніше, ніж у 1964, атим більше у 1956 році.

І тут К. Бартошик зачіпає найвразливіше місце: «Займайтесямистецтвом, а не суньтеся до політики». Це була одна з головних ічасто повторюваних думок представників владних структур А. Но-вотного у цей період. Можна було б їм відповісти – а якщо йдетьсяпро Вʼєтнам?» Автор і з ним мільйони чехів не розуміли, що оцінкаподій у Вʼєтнамі – зовсім не їхня справа, що вони нічого не вирі-шують у складних геополітичних іграх Кремля. Сучасний політологО. Крейчи взагалі вважає, що реакція Москви на події у Чехосло-ваччині взагалі пов’язана з теорію «доміно» – після Чехословач-чини має обвалитися система домінування у тому регіоні, якийконтролювала Москва. Вторгнення в Афганістан належить до цієїпарадигми мислення (Див. О. Крейчи. «Геополитика центральнойЕвропы». Прага – Москва, 2008, с. 308).

Звідси постійні пошуки у радянській контрпропаганді у подіях1968 року підривної ролі іншого – не свого слов’янина, тим більшечеха, які у російському фольклорі пов’язані зі Швейком, пивом таміщанством у вірші «Biedermeiyer» (гаптовані подушечки і ки-лимки з сентиментальними написами, мінеральні води у КарловихВарах, де полюбляли бувати радянські керівники і т. д.).

Зауважимо, що уявлення про міщанство і провінціалізм чехів є

50

не лише одним із стереотипів росіян. У збірці статей В. Гавела «Єв-ропа як завдання» (видана у 2005 році, де вміщено також фрагментиз виступів у 1990 – 2004 роках) на с. 74 знаходимо цитату з інтерв’юавстрійській газеті «Дер Штандард» у лютому 1998 року: «Чеськесередовище має тенденцію до певного міщанства, хуторянства тапровінціалізму. Тому треба в людях виховувати почуття відпові-дальності за нинішній стан речей, волю брати участь у діях по за-хисту миру та кращого майбутнього в Європі і світі; слід перейтимежу власного «маленького подвір’ячка».

Як відомо, у 1967 році увага світу і головна геополітична грарозгорталися у боротьбі Ізраїлю за виживання у конфлікті на Близь-кому Сході. Не дивно, що радянські володарі побачили у подіях«Празької весни» не лише єврейський слід, а пряму змову країн За-ходу та сіоністів проти радянського блоку. На той час у Чехословач-чині на приблизно 14 мільйонів населення було у 1000 разів меншеєвреїв. А. Вергеліс, відомий радянський антисіоніст, після візиту доПраги знайшов там 18 тисяч, про що можна прочитати у його про-пагандистській книзі «16 стран, включая Монако» (М., 1982, с. 371).Цікаво, що А. Вергеліс говорив про Ф. Кафку як про «великогочесько-німецького письменника», а у 1968 року, №8 «Совєтіш Гейм-ланд», редактором якої він був, дала зовсім іншу оцінку творчостієврейського письменника. Утім, розмова про Ф. Кафку є ще по-переду. На даному етапі ми говоримо не про Кафку, а про стан і ста-тус євреїв до «Празької весни». У порівнянні з євреями РадянськогоСоюзу ця ситуація могла видатися достатньо позитивною. Кількатисяч євреїв Чехії мали у своєму розпорядженні не лише туристичніоб’єкти центру Праги, які називалися «Єврейський музей» з ресто-раном «У старій синагозі», але також науковий часопис «JudaiceBohemiae», про який представник «Joint» в Україні Чарлз Гофману своїй книзі «The Gray Dawn» («Сірий світанок»), надрукованій у1991 році, зауважив: там статті не публікувалися чеською мовою, алише англійською, німецькою, французькою чи російською. Однакйшлося не про небажання владних структур дати текст зрозумілоючеською мовою. Адже «Židovska ročenka» (єврейський щорічник)виступав у ролі альманаху типу київського «Єгупця» і публікувавстатті та матеріали мовою оригіналу; тобто чеською, яка на той часстала мовою спілкування більшості євреїв Чехії.

51

Отже питання, яке нас цікавить, полягає у тому, наскільки заумов фактичного знищення 85% колишнього єврейського насе-лення Чехословаччини, можна говорити про реальність єврейськогопитання.

Як показує досвід, мізерна кількість євреїв не рятує від маргіна-лізації та демонізації цієї спільноти. Якраз доба «Празької весни»наочно продемонструвала, навіть за умов визнання Голокосту, якособливої трагедії євреїв, а це – на відміну від України – було доведеномеморіалом у Терезині з переліком євреїв, що загинули і відповіднимимеморіальними заходами, нарешті такими явищами культури якфільми Й. Кадаша «Крамниця на головній вулиці» (Obchod na Korze),який отримав головну премію «Оскар» як іноземний фільм за 1965рік – євреї всеодно залишилися у Чехословаччині ізгоями, маргіна-лами, неповноцінними людьми, тобто якраз тією категорією, до якоїапелюють сучасні дослідники «теорій відмінностей».

Насамперед для нас важливо прокоментувати участь євреїв увладних структурах та ЗМІ доби «Празької весни». Через те, щоєвреїв, як правило, важко було відрізнити від чехів зовнішньо абочерез прізвища, дуже багато інсинуацій на єврейську тему взагаліне мали жодного реального сенсу. Зокрема, розмова про «сіо-ністську групу», що зайняла вирішальні позиції на ідеологічномуфронті, була справжньою вигадкою. Якщо Е. Голдштюкер був ре-альним євреєм, то Зденек Млінарж – секретар ЦК КПЧ з ідеології– не мав до єврейства, тим більше до сіонізму, жодного реальноговідношення.

Отже, сіоністська змова за великим рахунком була вигаданою,хоч у неї повірив П. Шелест, який у своїх мемуарах вважав, що іс-нував певний Брюсельський центр, що і створив сіоністський зако-лот у Чехословаччині. Зауважимо, що коли Ф. Крігель – єдиний зкерівництва Чехословаччини – відмовився підписати угоду про вве-дення радянських військ, то його колеги навідріз відмовилися за-лишити його у Радянському Союзі, де на «ізгоя» могли чекати великівипробування. Як відомо, Ф. Крігель не лише відмовився підписатидокументи, що принижували державну гідність Чехословаччини танаціональну гідність чехів та словаків, але також підписав «Хартію77» і зробив внесок у розвиток дисидентського руху у країні. Щостосується суто єврейських аспектів «Празької весни», то варто зга-

52

дати, що йшлося про таких діячів як Е. Голдштюкер (голова спілкиписьменників), Є. Льобл (провідний економіст), О. Шик – заступ-ник Голови уряду, Іржі Пелікан – керівник телебачення та інші, щомогло створити враження про нібито величезну кількість євреїв накерівних посадах. Але в реальності Прага не була Москвою і навітьКиєвом – євреїв тут на керівних посадах не могло бути багато зоб’єктивних причин. Отже, розмова про єврейське засилля була відсамого початку далека від реальності. У цьому контексті найціка-вішими є три моменти: лист до Е. Голдштюкера, який постійно ви-кликав цікавість «антисіоністських кіл», виступ Л. Новомеського,у свій час засудженого за словацький націоналізм та проблему реа-білітації жертв політичних процесів у 1952 році, коли було знищеноу першу чергу євреїв у керівництві КПЧ. У цьому сенсі постать Ф.Крігеля не виявилася головною, оскільки він реально і в Іспанії, іна Кубі, і у Китаї був пов’язаний з неєврейським середовищем. Зро-зуміло, що не лише П. Шелест ідентифікував Ф. Крігеля з єврей-ством. І все-таки він ніколи не акцентував уваги на єврейськихчинниках своєї діяльності, навіть коли 3 червня 1968 року Ф. Крі-гель виступив як Голова Національного Фронту на чолі мирної ма-ніфестації на місці Голокосту євреїв у Терезині від імені 40 000мучеників та 87 000 осіб, які були з Терезина депортовані до Ос-венціму та інших таборів смерті. Ф. Крігель запросив не лише по-сольства СРСР, Румунії, Польщі, Югославії, представниківхристиянської молоді з країн Заходу, але підкреслив у своїй про-мові, що попри всі зусилля лише антигітлерівська коаліція на чоліз Радянським Союзом могла покінчити з геноцидом. Тому новийетап розвитку нашої країни, зауважив Ф. Крігель, ідеали демократії,правди і прав людини, непорушна дружба з Радянським Союзом.Ф. Крігель заявив, що лише соціалізм може задовольнити праг-нення нашого народу. Тому пильнуймо нашу самостійність. «Щастянашої республіки – ніколи більше Терезин» (3.06.1968). Ф. Крігельне торкався ні небезпеки антицентризму (поза проблематикою Го-локосту), ні проблем Ізраїлю. Саме тому він, напевно, не привертавуваги також такою мірою як Голдштюкер чи Льобл.

Ф. Крігель зайнявся загальним побажанням діяльності Народ-ного Фронту і у статті від 19 червня у «Руде право» заявив, що НФстане місцем зустрічі різних точок зору, що треба розвивати НФ не

53

зверху, а знизу, що НФ виступає за спільноту з СРСР, а членство уНФ неумисно з пропагандою фашизму, расизму чи антикомунізму.В інтерв’ю від 7 квітня 1968 року д-р Ф. Крігель зауважив, що требаподбати про інтереси громадських організацій, творчих спілок,представників Чехословаччини за кордоном – сотні і тисячі медич-них працівників на Кубі, у країнах Африки чи на Близькому Сході.Як бачимо, суто єврейське питання Ф. Крігеля цікавить лише у кон-тексті загальних питань державного будівництва у Чехословаччині.

Одночасно для Чехословаччини важливим питанням був ізра-їльсько-арабський конфлікт. Як відомо, навіть у Закарпатті В. І. Бє-лоусов у доповіді на конференції, що відбулася у 1967 році,порівняв приєднання Закарпаття до Чехословаччини у 1918 році загресію Ізраїлю на Близькому Сході (див. О. Заремба, О. Рафаль-ський. Етнополітичний вибір Закарпаття: історіографічний огляд /Закарпаття в етнополітичному вимірі, 2008. – С. 18).

Не дивно, що словацький дисидент і націоналіст Л. Новоместсь-кий у статті «Вони мабуть малюють чорта на стіні» («Руде право»,12 травня) порівнює стан і статус євреїв та словаків і заперечує уні-кальність Голокосту («не можна ділити гуманізм на різні види – дляАмерики, Родезії чи Ізраїлю. Або діє в цілому, або не діє взагалі»).Іншим резонансним питанням стала реабілітація засуджених підчас політичних процесів на поч. 1950-х років, під час яких було зни-щено багато євреїв. У статті Й. Пілсера від 19 червня 1968 рокуйдеться про перспективи реабілітації засуджених у восьми політич-них процесах: від 5 липня 1968 року після видання книги колишнь-ого міністра економіки, у подальшому засудженого Е. Льобла підназвою «Свідоцтво», що було пов’язано з процесом Р. Сланського. Реа-білітація євреїв – жертв процесу, у т. ч. самого Р. Сланського, О. Каца(Сімона), Ф. Льобла та інших діячів перетворилася на одне з голов-них свідчень проти антисемітизму.

Але особливо знаковою була справа Е. Голдштюкера, ГоловиСпілки письменників Чехословаччини і переконаного комуніста – уперші роки Ізраїлю посла Чехословаччини у цій країні. Саме життя Е.Голдштюкера – уродженця регіону Східної Словаччини – можна вва-жати ілюстрацією його зв’язку з єврейською і чехословацькою про-блематикою. Е. Голдштюкер у радянській (прорадянській)історіографії відомий як нібито автор фальшивого (підробного) листа

54

від нібито антисемітів, які погрожували йому. Цей лист, оприлюдне-ний у газеті «Руде право» від 23 червня 1968 року, викликав най-більшу за доби «Празької весни» увагу до єврейської теми. Сам Е.Голдштюкер, який побоювався звинувачень у сіоністській діяльності,покинув Чехословаччину і працював викладачем літературознавства вАнглії аж до свого повернення до Чехії після Оксамитової революції.

Напередодні ХХІV зʼїзду КПРС Е. Голдштюкер заявив, щоСРСР загрожує вибух через відчуження людини у радянськомублоці, через «дегуманізацію». Прогнози Е. Голдштюкера виявилисяпророчими попри те, що він зазнав за життя не лише багаторічногоув’язнення за сфабрикованими звинуваченнями, але також ви-гнання/еміграцію. До певної міри Е. Голдштюкер втілює і маргі-нальність, і прагнення подолати відчуження, звідки його заслуги уреконструкції вивчення Ф. Кафки, що було де-факто визнано як уЧехословаччині, так і у Радянському Союзі.

У листі, який одержав Е. Голдштюкер і який було названо«Občane pozor!» («Громадянин, увага!») зокрема пропонувалося за-снувати іншу партію, можливо ізраїльську, разом з такими єврей-ськими інтелектуалами, як Мнячко» (йшлося про письменника, щоемігрував до Ізраїлю і прагнув повернути громадянство). Він бувадресований «пану Голдштюкеру – сіоністській гієні» і завершу-вався словами: «Ти – гнусний жиде». Лист цікавий тим, що в ньомувикористані усі стереотипи щодо євреїв від часів емансипації у ХІХсторіччі. Наприклад, нагадується інше класове походження у по-рівнянні з чесними робітниками та членами КПЧ. Це була головнапроблема євреїв після війни – залишилися в основному представ-ники середнього класу, які могли використати свій освітній рівень,знання мов у політичних умовах, де лише СРСР і його представ-ники у Центральній Європі могли врятувати їм життя. Євреїв такожзвинувачували у прихильності до німецької мови, якою говорили«гієни Гітлера». «Ви хочете панувати не лише в Ізраїлі, але прагнетеяк сіоністи опанувати усім світом, скрізь, де це би було можливо, ау цьому ви можете подати руки Гітлеру. Тому ми добре знаємо, щоостанні події у ЧССР, у Польщі та в інших країнах виконуються урамках планів міжнародних сіоністів».

Сам Е. Голдштюкер пізнав у стилі автора листа своїх наглядачівта слідчих у 1951 – 1953 роках, а згодом на уранових копальнях у

55

Яхимові у 1953 – 1955 роках, і генерального прокурора, який ви-магав покарати Е. Голдштюкера смертю.

«З листа свого аноніма я дізнався, що хтось фантазує про мож-ливість проведення у нашій країні ще одного процесу проти нібитосіоністської змови, а я був розшукуваний у ролі головного звину-вачуваного», – завершує свій лист Е. Голдштюкер (там само).

Якщо проаналізувати погляди критиків «сіоністської змови» утому вигляді, в якому вони дійшли до російськомовного споживача,впадає в око насамперед те, що М. Марко, автор книги «Психоло-гічна війна і «чехословацький експеримент» (у російському пере-кладі видана у Москві видавництвом «Наука» у 1972 році), вважає,що йдеться про стратегію і тактику психологічної війни, яка маланайбільш активно і ефективно впливати на психіку і спосіб мис-лення людей». На думку М. Марко, йдеться про «пропаганду» кон-вергенції, яка б мала перекрутити та усунути «соціалістичніуявлення, замінивши їх найбільш прийнятними для ворогів соціа-лізму поглядами». Цю ідею М. Марко розвивав у книзі «Чорним побілому», про яку вже йшлося. Прорадянський науковець прочитавпідшивки газет за 1968 – 1969 роки та прослухав магнітофонні за-писи того часу («Чорним по білому», с. 133). На його думку, післяконвергенції мав настати етап пропаганди, що консолідувала б і за-кріплювала у людській свідомості нові вже сформульованіуявлення. Але вінчає цей процес пропаганда підриву та розкладу,тобто поширення інформації та уявлень, які мають повністю демо-ралізувати населення (Там само, с. 133). Провівши услід за М. Маркодослідження тих самих текстів, виявити подібні акценти на підривіта дезінформації не пощастило.

З сучасної точки зору важко зрозуміти, у чому полягало «злов-живання психікою читача» Е. Голдштюкером та пропаганда нелише спадщини Ф. Кафки, але і притаманний йому емоційно-пси-хологічний настрій, застосовуючи при цьому як теоретичні доводи,так і емоційно-психологічний тиск» (Там само, с. 133). М. Маркозгадує про оприлюднену у газеті «Літерарні листи» 6 червня 1968року статтю Е. Голдштюкера «Процеси у тридцяті роки». Авторслушно запитує: «Сучасний досвід підводить нас до питання: чивідповідає уявленням основоположників наукового соціалізму тойтип соціалізму, який сформувався у Радянському Союзі?» З точки

56

зору сучасного аналітика подібні запитання (з боку переконаногокомуніста) цілком закономірні. Це стосується і асоціації з «вірою»,що потрібна будь-якому політичному руху, що прагне до перемогиу боротьбі та спирається на неї. Але досвід нашого життя вчить,наскільки небезпечною буває така віра. Наприклад у нацистів»(«Літерарні листи», 6.06.1968). Слід підкреслити, що жорсткіоцінки Е. Голдштюкером доби сталінізму не відрізняються за сти-лем і тоном (а також за змістом) від аналогічної критики доби «від-лиги» у Радянському Союзі. Е. Голдштюкер як представникнечисленного етносу, що став жертвою геноциду, сприймав «полі-тичні процеси» початку 1950-х років, коли в першу чергу євреї буливизнані шпигунами і ув’язнені, у першу чергу фізично ліквідовані.Євреї відчули, що після Голокосту вони знову стали homo sacer. Уцьому сенсі пафос Е. Голдштюкера, Е. Льобла, Б. Льовенштайна,дружин Р. Сланського чи О. Каца, що овдовіли, мав ті самі причини,що і прагнення представників репресованої інтелігенції народів Кав-казу на початку 1960-х років звільнитися від фальшивих звинувачень.У формі белетризованої біографії основоположника абхазької літе-ратури Д. Гулія розкрита його сином Г. Гулія у відомій біографії «Ди-митрий Гулиа», що вийшла у серії «Жизнь замечательных людей»у 1963 році. Зауважимо, що реабілітація прийшла до жертв процесівпочатку 1950-х років пізніше, ніж у Радянському Союзі. Після по-разки «Празької весни» політико-пропагандистський спектакльщодо його творців зійшов на відверто антисемітські позиції. До од-нієї сіоністської групи впливу, центр у середині партії як колись підчас процесів 1952 року зараховували абсолютно різних людей з аб-солютно відмінними поглядами і біографіями лише через їхнєєврейське походження. Однак у 1952 році це робилося таємно. Зо-крема, у підшивці за 1952 рік «Руде право» вкрай скупо пише пропроцес «шпигунів з оточення Сланського» (наприклад 1 березня1952 року). Недаремно родичі жертв процесів намагалися опри-люднити деталі у «Руде право» доби «Празької весни». Їм йшлосянасамперед про боротьбу проти замовчування правди про репресії.Саме ця правда була справжнім мотивом Е. Льобла, а не його спірніекономічні теорії. Якщо О. Шик, заступник Голови уряду, дійсноформулював нові підходи до економічної політики, виступаючи зкритикою акценту на кількості, а не на якості продукції, наприклад

57

у регулярних передачах по державному телебаченню (наприклад,4.07.1968 він, за повідомленням «Руде право» виступив по телеба-ченню з програмою «Як ми експортуємо» і якщо Іржі Пелікан ви-ступав з конкретними планами про майбутнє телебачення, яким вінкерував, то інші євреї, які стали об’єктом брехливих інсинуацій доби«нормалізації», у 1970-х роках, ставили питання насамперед прореабілітацію, якомога повніше визнання геноциду євреїв під часДругої світової війни та єврейських аспектів політичних репресій.

В. Врабец у статті «Свідоцтво потерпілого» (5 липня, «Рудеправо») розкриває деталі політичних процесів початку 1950-х років.В рецензії на книгу Е. Льобла, який зайняв пост міністра зовнішньоїторгівлі напередодні процесів, зазначається зокрема: «Уже тодіГоттвальд та Запотоцький підписали вирок Сланському. За кількамісяців до арешту було відзначено його 50-річчя, видано його ви-брані праці, відзначені високим орденом. Готвальд знав, що Слансь-кий не був причетний до жодних злочинів. У чому була причиназасудження? Прямий тиск Радянського Союзу? Може економічназалежність чи авторитет Сталіна? Можливо радянське керівництводізналося, що Готвальд готується підключитися до плану Маршала,що Чехословаччина піде шляхом Югославії або своїм шляхом. Убудь-якому випадку ще перед ХХ з’їздом КПРС було доведено, щопроцес сконструйовано, а Е. Льобла звільнили лише у 1963 році, ілише нині 12 років після ХХ зʼїзду ми дізнаємося правду.

Висновок, який робить В. Врабец, не містить в собі абсолютнонічого сенсаційного, підривного, антикомуністичного чи проура-їльського. «Висновок полягає у тому, що правдиве пізнання і опри-люднення усіх минулих кривд, а також їх виправлення має бутизапорукою та гарантією демократичного процесу, який має пряму-вати до справжньої соціалістичної демократії».

Складається враження, що євреям, які брали участь у подіях«Празької весни», йшлося саме про правду про минуле як гарантнеповернення статусу homo sacer, в’язня концтаборів, біженця, без-домності, який вони зазнали. На відміну від словаків, які цікавилисябільшими можливостями або багатьох чехів, які прагнули нового,модерного, що асоціювалося з Заходом, євреї були зацікавлені утому, щоб повернути статус людини, повноцінного громадянина.

Зденка Провазник у статті «Смерть настала від удушення»

58

(«Руде право», 22 травня) на прикладі долі відомого діяча у сферіпропаганди Отто Каца, який мав багато заслуг перед комуністич-ним рухом, також приходить до висновку: «Треба, щоб вже ніколиневинні люди не закінчували життя в руках катів». Однак саме євреїне дочекалися своїх прагнень – бути визнаними своїми у своїйкраїні. І в цьому полягала для них поразка «Празької весни».

Е. Собота у братиславській «Правді» від 22 січня 1971 року від-верто вказав їм, що вони чужі насамперед через своє походження:«Все-таки цілком логічно, що Е. Голдштюкер, син корчмаря і влас-ника тартаку зі словацької Орави, зустрівся на одній платформі зА. Лімом, сином багатого празького адвоката. Немає нічого дивногов тому, що Ф. Крігель – син багатого польського будівника з ко-лишнього Станіслава, зустрівся на одній платформі з Е. Льоблом,який навіть будучи членом КПЧ, був одночасно і власником солід-ної фабрики в Австрії. І ще менш дивним є те, що на тій самій плат-формі зустрілися Б. Бать з Камʼянця-Подільського – син багатихбатьків Штойля та Рахілі Бать, пізніше він виступав у нас під імʼямС. Будін у якості головного редактора часопису «Репортер» і синбагатого поміщика зі східнословацького району Стара Любовня Е.Фріш. Вони зійшлися тому, що не могли не зійтися».

Вражає цинізм словацької «Правди», яка побила рекорд ра-дянської «Правди» доби гонінь на безрідних космополітів та«Справи лікарів» чи розгрому ЄАК. Однак цікавим є те, що тради-ція доби нормалізації збереглася до повної міри і у новій демокра-тичній Чехії. З нею повʼязана, як ми побачимо у наступному розділі,поразка Карела Шварценберга німецького походження, який провівдовгі роки на вигнанні в Австрії на користь проросійського МілошаЗемана. Під час передвиборчих баталій йшлося про чужого і свого,а риторика не поступалася «викривачам псевдонімів» з «Правди».Це свідчить про те, що Спектакль як явище залишився і що тріумфпереможців, які повернулися після Оксамитової революції, можнаназвати відносним. Зокрема П. Тигрид, який був основною мі-шенню за подій 1968 року, оскільки він емігрував ще у 1948 році івважався головним агентом сіонізму та борцем проти КПЧ(справжнє прізвище – Шонфелд) дуже швидко зійшов з політичноїсцени оновленої Чехії, попрацювавши міністром культури. Однакголовним, що було досягнуто, зокрема Е. Голдштюкером – це роз-

59

криття природи Спектаклю і вироблення форм опору. Тому вартозупинитися на теоретико-методологічних аспектах інформаційно-пропагандистської війни навколо подій 1968 року.

У цьому контексті важливо проаналізувати концепцію фран-цузького мислителя Гі Дебора, який є автором важливих праць«Суспільство спектаклю» та «Роздуми про суспільство спектаклю».Дебор переконаний, що однією з основних рис сучасності є на-явність посередників, а не прямого досвіду. Дійсність до настанняепохи модерну була пізнавана безпосередньо, була «близькою», до-ступною наочному огляду в усьому обсязі, який був необхідним длящоденного функціонування. Сучасність пов’язана з «віддаленнямдійсності», яка досвячується безпосередньо, що стало головною пе-редумовою появи Спектаклю. Основою цих уявлень індивіда продійсність стали образи, сконструйовані кимось іншим, чужі нара-тиви. Оскільки індивід не володіє технічними можливостями длятого, щоб кожного разу перевіряти правдивість цих образів, вонистають цілком арбітрами, а цей зміст детерміновано через процеспроцедури домінування. Найбільш очевидним є цей процес на при-кладі російської агресії в Україні, коли переважна більшість росіянне збирається змінювати свої погляди попри наявність інтернету,де можна отримати більш об’єктивний образ України, ніж через ТБта контрольовані урядом сайти інтернету в Росії.

У цьому сенсі «технічно сконструйований та обраний через ко-гось іншого образ став основним віднесенням індивіду до світу,який він раніше розглядав безпосередньо; образ багато витримує –однак у рамках кожного образу можна без суперечності створитивсе що завгодно. Потік образів віднесе все; ті, хто панує над тимспрощеним уявленням чуттєвого світу, вирішує про напрям цьогопотоку, а також надає ритм тому, що в ньому повинно було зʼяви-тися – зовсім незалежно від того, що людина, яка бачить це, можезрозуміти або хоч би подумати – це нічим не обгрунтований арбіт-ральний образ, який не залишає ні хвилини на роздум» (Guy De-bord. Spoteczeństu Spektaklu. Warszawa, 2006, s. 166).

Таким чином і зʼявляється спектакль, який завдяки проекції об-разів-наративів про дійсність, стає посередником у житті індивіда.Ключову роль у цьому процесі відіграють знання, у тому числі нау-кові та його творці – експерти. Наука не є і ніколи не була тотожною

60

зі своїм (спектакулярним) образом інституції, що займається пошу-ками «чистої правди». Наука є частиною Спектаклю, у зв’язку з цимїї основним завданням є рішення про те, які наративи можуть бутивключені до спектакулярного наративу про дійсність. Експерти,каже Дебор, виконують ключову роль: від їхнього знання, думки тарозрахунку залежною є кожна людина через формування довірищодо їхніх тверджень, які вважаються об’єктивними та непов’яза-ними з якимись умовами. Індивід не в стані сам отримувати всезнання, яке необхідно за умов сучасності, тому мусить відгукува-тися на думку експертів. Зрозуміло, що необхідну підтримку у від-творенні спектакулярної дійсності подають ЗМІ, які мають потужнувладу, оскільки можуть дійсно зірвати Спектакль через розкриттябрехні, яку видають за правду.

Однак, як правило, маси солідарні з владою Спектаклю, щоможна побачити у сучасній Росії, завдяки чому Спектакль (наприк-лад антиукраїнський) може «визначати домінуючу модель суспіль-ного життя» (Там само, с. 34), а також виявляє взаємини міжіндивідами. Таким чином, він стає дійсністю, доступною нереаль-ній свідомості. Межа між дійсністю і недійсністю стає затертою,тому що Спектакль є «реальною присутністю фальші, яку запевняєорганізацією зовнішніх форм» (Там само, с. 143). Мета Спектаклюоднозначна: він служить для «легітимізації підходів чи мети си-стеми, що панує» (Там само, с. 34). Спектакль діє завдяки його па-сивній, безвідновній репродукції у щоденних діях індивідів.Оскільки метою наших досліджень є виявлення перебігу політич-них процесів у Чехії, зрозуміло, що нас цікавить ситуація саме вцій країні. Як відомо, режими, які Х. Арендт назвала тоталітар-ними, діяли не у країнах, де населення у своїй більшості не вмілоні читати, ні писати. Навіть режим Мао Цзедуна подбав про еле-ментарну грамотність сотень мільйонів людей. Такі дії були цілкомадекватними, яких ми вважаємо, що кожен має через ЗМІ підлягатиСпектаклю. У країнах «реального» Заходу – США, Англії, Нідер-ландах, Франції чи скандинавських країнах – уміння читати газетуз ранковою кавою поєднувалося зі створенням структур, які ми ниніназиваємо «громадянським суспільством» і через які ми і дійшлидо розуміння того, чим є Спектакль. Адже цей феномен осмислю-вали не у Чехії, а у Франції. Чехія, як і Австрія, Німеччина належить

61

до тієї частини Європи, де населення швидко модернізувалося.Однак міський спосіб життя, культурні навички і демократія, тимбільше здатність до опору – різні речі. Ласло Добоші, угорськиймислитель, який народився і виріс у районі Братислави, яка угорсь-кою мовою називається Пожонь, а німецькою – Пресбург, у статті,виданій угорською у журналі «Кьорунк» («Наше коло») під назвою«Серед чехів очима угорця» (1937) зазначав, що чехи в очах угорцівзі Східної Словаччини чи Закарпаття були модерним народом.Угорська молодь відчувала притягальну силу чеської дійсності,тому що чехи були згуртованіші, не мали таких соціокультурнихвідмінностей між різними прошарками як угорці. Села у Чехії виг-лядали як міста, дівчата співали шансони, які почули по радіо,життя мало інший характер, тоді як угорські хлопці з нижчих верствне мали що обговорювати з інтелігентними угорцями. У Празі ка-зали: «Так просто, що навіть угорець або русин (українець Закар-паття) може це зробити» і цим підкреслювалася відстань усоціокультурному та економічному плані між Чехією і територіямина Сході. Якщо рівень грамотності у чехів та німців досягав 95%,то серед українців Закарпаття був не вище 37%, хоч швидко зро-став. Відтак постає питання: чи не є випадковістю, що чехи, відда-лені від безпосереднього досвіду і життя на лоні природи,виявилися піддатнішими на ефект пропаганди, Спектаклю, ніж на-роди, що так далеко не просунулися на шляху модернізації?

Питання про те, чому українці опираються агресії Москви,жертвують життям, а чехи не виявили такої готовності, перебуваютьнині у центрі дискусій в Чехії, де українська спільнота (йдеться нелише про громадян Чехії) є найбільшою етнічною меншиною. Слідпідкреслити, що вияв опору прорадянському Спектаклю в Угор-щині 1956 року набув зовсім інших форм, ніж у Чехії, а «напівдика»Югославія взагалі пішла своїм шляхом. Культурна, цивілізованаЧехія проковтнула німецьку і радянську агресію, у той час як ма-лограмотне Закарпаття (Карпатська Україна) відчайдушно боролосяпроти угорської окупації, а за радянської влади, як правило, три-мало своїх прадавніх звичаїв, хоч і не могло активно виступатипроти наддержави, якою був Радянський Союз. Події «Празькоївесни» підтримують гіпотезу про сильний вплив ЗМІ на чехів, ав-торитет людей науки, експертів, що підкреслювалося також прора-

62

дянськими експертами, які прямо вказували на те, що від того, хтодомінує у інформаційному просторі, залежить настрій людей.

Це була особливість саме модерного суспільства і недарма Че-хословаччина та НДР вважалися слухняними «підданими» радянсь-кого блоку, на відміну від «менш культурних» Польщі та Угорщини.В умовах Чехії той, хто володів основними засобами впливу налюдей, міг реально впливати на них. Ситуація була очевиднішою,ніж наприклад на непередбачуваному Півдні – у Югославії чи на-віть у Румунії – до речі, традиційних партнерів Чехії.

Спектакль є «сном наяву», який відбирає у індивіда власну іні-ціативу та зводить їх до рівня акторів у спектакулярній інсценізації,а потім відбирає у них креативність і творчість. Тому він означає,що у спектакулярному просторі немає місця на відмінність чи ав-тентичність, у зв’язку з чим зникає все, що серед індивідів вважа-ється неповторним, індивідуальним, а метою індивіду єдостоювання до Спектаклю задля того, щоб досягти успіху: «Інди-від, якщо для нього йдеться про успіх у цьому суспільстві, змуше-ний постійно боротися з собою та відштовхувати себе» (Там само,с. 170). У кінцевому рахунку йдеться про знищення меж між інди-відом та його оточенням, між індивідом і тим, що вважається дій-сністю.

Близькими теорії спектакулярних суспільств є ідеї Жана Бодрі-йяра, насамперед ті, що викладені у його відомій праці «Семулякриі симуляція». Головною категорією аналізу Бодрійяра є категоріясимуляцій – це процес створення видимості, які у дійсності здатніна створення реальних результатів. Простір суспільної дії перетво-рюється на простір симулякрів.

Дійсність стає «дійсністю у собі», «симулякром». Метою симу-ляції є «отримання повного контролю» – той, хто створює дійсність,володіє нею, разом з особами, які вірять у її реальність (Жан Бод-рійяр. Симулякри і симуляція. Варшава, 2005, с. 8). Бодрійяр на де-сятках прикладів аналізує цей процес виробництва симулякрів. Прицьому він зауважує, що у цій продукції симулякрів принциповуроль відіграє наука, яка генерує і легітимізує значення, що створю-ють симуляцію. Наука, яка має служити нібито для опису дійсності,стає одним з основних знарядь витворення дійсності, точніше: ви-творення симуляції, дійсності, збудованої з «порочних значень», які

63

симулюють значення. Немає сумніву, що ця візія є далекою від оп-тимістичних, радісних наративів доби модерну з категоріями про-гресу і емансипації, рівності і свободи, тому що заснована надосвіді тих усіх, хто відкрили, що емансипація і прогрес не маютьохоплювати усі категорії людей, але саме тих, хто успішно інтер-налізують симуляцію «людини», позбавленої непотрібної домішки«єврейства», так само як Прага стане містом, у якому «чеськість»радикально віднята від одвічно притаманних їй німецького таєврейського аспектів.

Соціалістичне «людство» в уявленнях радянської номенклатурине могло включати євреїв, а саме тому П. Шелест виступив протиучасті у перемовинах з Москвою «галицького єврея» Крігеля, а длявнутрішнього споживання у Чехії не потрібні були євреї-комуністи,віддані партії до останнього подиху і їх треба було зробити дітьмичи онуками українських, польських, німецьких (не чеських!) євреївта справжніми сіоністами, патріотами Ізраїлю, а не своєї держави.В уявленні науки доби «Празької весни» з радянської сторони люд-ство – це спектакулярна симуляція, яка зʼявляється як елемент се-парації досвіду, що описаний Гідденсом. Аналогічно створеннясимуляції «людини» можна визначити через відхилення людства,що полягає на відкиданні за межі нормативної моделі «людини»таких значень, які не відповідають логіці Спектаклю, логіці супле-ментації. Саме тому людина – ця фундаментальна, нормативна си-муляція – мав бути відрізаним від буржуазності та єврейства – азаразом від усього, що ненормативне, антиспектакулярне, усьоготого, що Спектакль хотів би використати, щоб визначити свої межі,свої зовнішні кордони. Спектакль діяв на користь такої власне мо-делі «людини» – особам, які цю модель могли матеріалізувати, обі-цялися розвиток, прогрес, емансипацію, покращення життєвихумов, доступ до ресурсів і повагу. Однак це робиться за рахуноквідкидання тих, кого у наративі Дебора та Бодрійяра можна відне-сти до категорії обманутих, тих, хто живе у світі, заснованому набрехні – брехні, яка служить підтримці домінування одних катего-рій людей над іншими. Критики участі євреїв у «Празькій весні»вдалися до оббріхування таких понять як розвиток і свобода, про-грес, емансипація та гуманізм. Ф. Крігель або Е. Голдштюкер хотілиповернути цим категоріям їхній справжній зміст і саме тому опи-

64

нилися у центрі наклепницької кампанії.Можна погодитися з І. Пеліканом, автором мемуарів під назвою

«Весна, яка ніколи не закінчиться», що у випадку «Празької весни»йшлося не лише про ілюзії щодо саме соціалізму чи комунізму, алепро віру у позитивний потенціал людства, про людське у людині.Недарма в Ізраїлі під час подій 1968 року Арік Енштейн створивєдиний в історії хіт, пов’язаний з політичними подіями за межамиІзраїлю – диск «Прага». Було очевидно, що ставка набагато більша,ніж відносини між двома блоками чи навіть суверенністю країни.Е. Голдштюкер, який повернувся до Праги після десятиліть ви-гнання, виявив здатність до творення науки/опору (таке визначеннядає чеський політичний філософ Б. Льовенштайн), що він проде-монстрував у своїх студіях німецькомовної літератури Праги.Владні структури звинувачували Е. Голдштюкера у пропагандіегоїзму, германофільства, але реально він так і залишився патріотомЧехії і не приховував, що капіталістична дійсність, соціальна не-рівність не належить до його ідеалів. У чому тоді полягало йогопрагнення підтримувати традицію старої Праги? Можна висунутигіпотезу, що йшлося про Прагу – місто трьох народів (назва статтіГолдштюкера) – чехів, німців та євреїв, про те, що вигнання, зни-щення якогось елемента з історії країни, як і з біографії людиниведе до самознищення. Е. Голдштюкер умів налагодити взаємини звладними структурами і робити кар’єру. Будучи головою спілкиписьменників, він міг би і не акцентувати увагу на своєму єврей-ському походженні. Але саме Голдштюкер, а не Пелікан, Льобл,Шик, Крігель чи будь-який інший діяч єврейського походження пе-ретворив єврейство на тему загальної дискусії під час «Празькоївесни». Це був акт опору антисемітським настроям, акт непокори,який було організовано на науковій основі.

У чому ж полягали засади такого опору? Насамперед, Е. Голд-штюкер вважав, що відмінність, а не асиміляція має центральнезначення. Саме ненаявність остаточного сенсу, пов’язана з теорієюможливості, показник того, що те, що значить, не мусить значитиостаточно, що стабільність значень – це лише ілюзія.

Уявлення відмінностей, яке працює у англомовному просторі,відкривається чимало значень. Вони можуть бути переоформлені,вписані у найрізноманітніші контексти, переміщені згідно з інди-

65

відуальними чи коаліційними стратегіями. Дійсність не існує, існуєнескінченний багаж версій «дійсності», щодо яких можуть бутирізні дії у тому чи іншому напрямі, наприклад збільшення вагиєврейського чинника.

Таким чином, йдеться про те, що рівновага є лише тимчасова, апорядок завжди є справою процедур (штучної) стабілізації. Пер-винним є нестабільність та процесуальність устрою, що здається«дійсністю», але цей хаос не загрожує апокаліпсисом. Існує мож-ливість створення рівноваги на якийсь період, що дає можливістьвизнання порівняно тривалих зразків суспільного життя. Йдетьсяпро нестабільну рівновагу, парадоксальну рівновагу процесу, а неструктури. Наука/спротив, метою якої є відкриття можливості ре-конфігурації спектакулярних значень так, щоб мінімізувати сус-пільні простори виключення і страждань, повинна вказувати наарбітражний характер спекуляційних значень та їхню роль у меха-нізмах насильства. Денатуралізація нормативних інстанцій та показїхнього зв’язку зі встановленням ієрархії домінування може пере-творитися на шанс формування «опозиційної свідомості», пере-рвавши процес симуляції». Це дуже складний і делікатний процес,оскільки йдеться про те, щоб переглянути інтерналізовану системунорм та цінностей, прагнення, спосіб погляду на дійсність, стильвзаємин з іншими.

Власне життя може розглядатися як свого роду «виріб ми-стецтва», який може бути (відносно) довільно надписуватися зна-ченнями. Однак це початок кінцевого у стратегії спротиву/опорудекодування свідомості, яке означає збільшення в людині того,що є людським, необумовленим, непередбачуваним та помен-шення простору того, що детерміновано дисциплінарними тех-нологіями. Б. Льовенштайн продовжив в еміграції роботу надрозвитком наукових підстав опору/спротиву владі після «норма-лізації» у Чехословаччині, як прийнято називати добу між 1968та 1989 роками. Однак разом з ним декодуваннями займалисяінші науковці та діячі культури як в еміграції, так і ті, що зали-шилися як Ф. Крігель у країні і створювали «паралельне» куль-турне та наукове середовище.

Однак, як уже згадувалося, не даремно об’єктом атак зі сторонипрорадянської контрпропаганди став Е. Гольдштюкер, який був лі-

66

тературним критиком, істориком, публіцистом, професором Кар-лова університету, Головою спілки чехословацьких письменників(1968), дипломатом (перший посол в Ізраїлі), двічі вигнанцем (1939– 1945 та у 1969 – 1990), в’язнем за комуністичного режиму. Післяповернення до Праги у 2000 році, підводячи підсумки свого життя,сповненого пригод, він мусив заявити: «Сила цієї прямо магічноїприймальної сили [комунізму] сьогоднішній молоді незрозуміла іїї неможливо пояснити; і мені (…) часом здається, що її пройшовне я, а хтось інший» (Рош Ходеш, 5/2013, с. 23). Чому ж саме цялюдина була звинувачена як головний сіоніст, ревізіоніст та під-ривна особа. Вочевидь тому, що уже в тексті своєї доповіді на кон-ференції, присвяченій німецькомовній празькій літературі 23 – 25травня 1963 року, він у тексті «Празька німецька література як іс-торичне явище» (Prager deutsche Literatur als historisches Phӓnomen// Weltfreunde der Рager deutschen Literatur, Prag, 1963, S. 21 – 45)поставив питання про те, що німецькомовна література була такожєврейською, що євреї, які писали німецькою, у той же час були по-середниками у поширенні чеської культури, що серед німецькомов-них євреїв були антифашисти та комуністи як Егон Ервін Кіш, щоПрага була центром німецькомовного лівого антифашистського ек-зилю і що не можна розглядати ці взаємини через призму бінарнихопозицій, через логіку суплементації (неєвреї – євреї/німці – чехи),внутрішнє та зовнішнє, що має перебувати у конфронтації. Ниніцій проблематиці присвячено безліч матеріалів. Зокрема, у моно-графії «Європейський дискурс у німецькій еміграції, 1933 – 1945»Бориса Шлімара (Der Europa-diskurs im deutschen Exil 1933 – 1945,München, 2004), де можна прочитати про те, як колишній функціо-нер КПН Віллі Мюнценберг разом з авторитетним німецькомовнимписьменником з Праги Францем Верфелем розбудовував після за-ключення пакту Молотова-Ріббентропа можливий франко-німець-кий альянс (прототип Євросоюзу).

Нині полікультурність Європи не викликає подиву, а ідеї фран-цузько-болгарського філософа Юлії Кристевої про категорію«обʼєкталізації» про те зовнішнє, що суспільство виштовхує, не єчимось екзотичним. Тоді як у 1963 році ідея чесько-німецькогоєврейського симбіозу, який проголосив Гольдштюкер, була викли-ком славофільської орієнтації владних структур Чехословаччини,

67

які орієнтувалися на Радянський Союз, і це почалося ще до приходудо влади комуністів у 1948 році. Саме тому поступки у 1968 роцібуло зроблено словакам, а не євреям, німцям чи угорцям.

Е. Голдштюкер порушив логіку суплементації, де свої протисто-ять чужим, які мають негативне значення, і ця логіка суплементації– в основі механізму вироблення значень. В результаті Спектакльіснує лише завдяки визначенню тих, хто мають становити зовнішнє,завдяки об’єктивізації тих, хто визнані непридатними, а їхня при-сутність (visibility) могла загрозити спектакулярному простору, асаме його однозначності. Владні структури знаходили «компромат»у постаті Ф. Кафки, що співчував сіонізму, а його друг Макс Бродбув одним з лідерів сіонізму, а Р. Гарді та Е. Фішер дійсно бралиучасть у наукових конференціях з німецькомовної літератури, але длявладних структур йшлося про загрозу, пов’язану з реконструкцієюта деструкцією порядку взаємин центр – периферія, завдяки якомуіснує Спектакль. Діяльність Е. Гольдштюкера доводить, що зовніш-ність абʼєктальної категорії є ілюзією, тому що в принципі ви-ключені – судетські німці або євреї, що емігрували з Чехії, єприхованою основою дійсності. «Вони» не «там», вони тут, серед«нас» і в «нас». М. Пруха та І. Світак також ставили проблему «від-чуження», зокрема у «Філософському часописі» за червень 1963року, де опубліковані їхні доповіді на симпозіумі у Дубровнику.Чеські філософи вважали, що за соціалізму теж може існувати від-чуження і це був справжній виклик.

Цілком зрозуміло, що творчість Ф. Кафки, де гостро постав-лена ця проблема, також опинилася у центрі уваги. Е. Голдштюкерна вищезгаданій конференції заявив: «На деяких етапах люди від-чувають відчуження ще сильніше, ніж за капіталізму». І хоч вінмав на увазі добу сталінізму, система Спектаклю йому це не ви-бачила. Й. Скала на сторінках словацького партійного часопису«Трибуна» заявив: «Кафка був одним з основоположників так зва-ного «літературного модернізму», літератури імперіалістичногоперіоду капіталізму, яка загострювала суперечності буржуазногосуспільства, дивиться очима дрібнобуржуазного реалістичногоскепсису, виражає почуття дрібного буржуа, ще більш зменшеногокапіталістичним великим виробництвом і який марно прагне своючастку у великих прибутках, які може захопити лише обрана мен-

68

шина і яке «вважає свою частку вічною даниною людства» (I.Skála. S Franzom Kafkom proti socializmu, “Tribuna”, č. 9, 1973, 30,V. 1973, str. 9).

Уже з цієї цитати видно примітивізм тих, з ким Е. Голдштюкервів полеміку. Варто підкреслити, що Е. Голдштюкер у центр своєїдіяльності у 1968 році поставив цінність життя людини як такої без-відносно від продуктивності чи посади, яку вона займає, його та-ланту. Віками євреї доводили християнам, що вони потрібні, і цимзаслуговують на життя. Це хотіли довести і партійні діячі – як ні-мецькомовні, так і так звані чехо-євреї.

Однак геноцид та репресії, яких зазнав Е. Голдштюкер, поста-вили під знак питання слушність подібної стратегії. Ставлячи пи-тання про репресії, Е. Голдштюкер говорив про голе життя, самевоно було ставкою. «Моє життя – моя власність» – це був підтекстйого полеміки. Не життя корисне для партії, країни, виробництвачи просто приємної милої людини. Розмову про реабілітацію Е.Голдштюкер перетворив на розмову, що життя – це не власністьдержави, нації, капіталу, релігії, родини. Право на життя мусить пе-рестати розумітися як право відмовитися від права на життя, у томучислі на єврейське життя. Наука/опір, пов’язана з розкриттям мож-ливостей розпорядження людиною власним життям, але ще істот-ніше, з поверненням голому життю його вартості. У СпектаклюГолокосту життя, не пов’язане з арійською расою, було безвартісне,є існуванням homo sacer. Людина, яка розпоряджається своїм жит-тям (часом працею, своїми вміннями) свідомо може ставити умови,диктувати ціну, боротися за повагу до власного життя без уваги нате, чи воно в стані бути продуктивним, корисним для когось.

У центрі уваги, як ми вже зазначали, під час «Празької весни»опинився лист Е. Гольдштюкера «Громадяни, увага!», який віноприлюднив у газеті «Руде право» за 23 червня 1968 року. Цікаво,що його критики приховали цей факт від радянського читача, і якбиавтор не питав його сам, у «Руде право» – центральному офіціозі,який під цією назвою виходив і після поразки «Празької весни».Критики Е. Гольдштюкера вважали, що він спровокував публікаціюлиста, що це була «газетна фальшивка» і що він використав методипсихологічної війни. Почасти з цим можна погодитися. Однак по-грози на адресу Е. Гольдштюкера були написані у стилі, притаман-

69

ному саме чеським антисемітам, і Е. Голдштюкер про це дужедобре знав. Він дійсно познайомився зі словником юдофобів, побу-вав у тюрмі Панкрау та на уранових копальнях. Він розумів, що ви-ступаючи з позицій homo saker, який повернувся з «загробногосвіту», а більшість євреїв – ровесників Е. Гольдштюкера – малитакий досвід, хоч далеко не всі побували як Е. Голдштюкер в’яз-нями комунізму. Він кидає виклик системі з її пропагандивнимСпектаклем, де письменник не повинен був виходити за межі при-писаної йому ролі. Це був справжній переворот, коли «маргінальні»питання євреїв були винесені на загальне обговорення, і воно від-булося, про що мовчали критики Е. Гольдштюкера. Адже він пока-зав, що можна інакше, що суспільний простір є просторомможливостей, а про необхідний обсяг повноважень можна домов-лятися. Тим самим він показав, що місце євреїв – не у синагозі білябудинку Кафки – принади заможних іноземних туристів, а у диску-сіях звичайних громадян-неєвреїв. Зауважимо, що Е. Голдштюкерборовся не за єврейську культуру, мову, релігію чи право виїзду доІзраїлю. Він боровся проти антисемітизму-расизму за право нажиття. Багатьох діячів «Празької весни» режим звинувачував устворюванні анархії, але йшлося про свободу – обмеженням про-стору для насилля та страждань, про справедливий суспільний про-стір, де кожен може конструювати і реконструювати себе так, як вінзабажає, якщо не кривдити інших. Упродовж усього липня «Рудеправо» друкувало листи простих людей і «трудових колективів» звиявом солідарності. Кампанія, інспірована Е. Гольдштокером, ви-кликала листи, пройняті непідробними почуттями солідарності тарозуміння для долі єврейського народу, його внеску у життя країни.

На жаль, у дискусіях та книгах, що присвячені цьому періоду,зокрема дисертації О. І. Свєженцевої «Утвердження тоталітарногорежиму в Чехословаччині наприкінці 40-х – початку 50-х рр. ХХст.», В. Слесаренка «Антитоталітарні рухи в Чехословаччині (1969– 1989)», Р. Мелещенко «В. Гавел і його роль у державотворчих про-цесах Чехословаччини і навіть у книгах І. Десятингула «Празькавесна 1968 року: становлення громадянського суспільства», О. Са-мойлова «Чехословацкие события 1968 года», В. Короля «Празькавесна» 1968 року і реакція світової громадськості» ми майже нічогоне дізнаємося про «єврейські аспекти подій у Празі» (так було на-

70

звано видання Joint у 1969 році). Лише у книзі М. Латиша «Празькавесна» 1968 року і реакція Кремля» на с. 77 згадується епізод напереговорах у Кремлі. «Лідер українських комуністів образив од-ного з прихильників чехословацьких реформ, ветерана КПЧ Крі-геля. Він сказав, що той для нього не є партнером на переговорах,назвав його жидом з Галичини. Після виступу Шелеста Дубчек ійого прихильники заявили радянській делегації російською мовою«хватит!» і покинули переговори».

У книзі «Петро Шелест: справжній суд історій ще попереду»(Спогади, щоденники, документи, матеріали) за ред. Ю. Шаповала,виданий Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень у2004 році, ставлення П. Шелеста до Ф. Крігеля трактується інакше,однак, як уже згадувалося у спогадах самого П. Шелеста, декількаразів наводяться думки про небезпеку сіонізму, про діяльність сіо-ністського центру у Брюсселі, який стояв за подіями у Празі. О. І.Свєженцева також у своїй кандидатській дисертації «Утвердженнятоталітарного режиму у Чехословаччині», захищеній в Ужгородсь-кому університеті у 2010 році, також не розкриває, що з 262 смерт-них вироків, винесених у 1948 – 1989 роках, з яких 93% у 1949 –1953 – значну частку складали вироки євреям, яких в принципіпісля Голокосту залишилася, як уже вказувалося, мізерна кількість.

Але «єврейські аспекти» слабо представлені і у фундаменталь-ному німецько-австрійському двохтомнику «Prager Frühling des In-ternationalen Krisenjahr 1968» (Празька весна міжнародногокризового року 1968. Köln-Böhlau, 2008. Т. 1 – 1296 s.; Т. 2 – 1589s.) попри те, що в ньому представлені відгуки на події у Празі, зо-крема у Латвії, Естонії, Москві, Україні і окремо Західній Україні,і наводиться цікаве листування П. Шелеста з патріархом Філаретомз приводу легітимізації греко-католицької церкви. Австрійський ча-сопис «Донаураум» у присвяченому ювілею «Празької весни» спе-ціальному випуску (2008, № 8) також дуже скупо торкається«єврейського сліду». Можливо це пов’язано з тим, що пропаганда«радянського блоку» надмірно міфологізувала участь євреїв та сіо-ністів у цих подіях. Однак це не означає, що євреї у тих подіях роліне грали, і без цього досвіду важко оцінювати адекватно сучаснестановище євреїв у Чехії. У цьому процесі це ще перший крок ітому, перш ніж узагальнювати, важливо представити деякі малові-

71

домі аспекти. От чому варто не просто зазначити, що акція Е. Голь-дштюкера мала ефект, а зацитувати, як саме реагували на те, що вінстраждання мізерної частки громадян зробив темою загального об-говорення. Багато дисидентів, у тому числі Б. Льовенштайн, чиїмитеоретико-методологічними висновками до теорії відмінностей за-вершується цей розділ, були по-справжньому вражені, що «курй-озне стало універсальним», а прихований біль розділило чималонеєвреїв, і євреї вийшли зі своєї схованки на широкий соціальнийпростір. Для асимільованих євреїв Чехії вийти зі своєї ролі чехівбуло дуже складно. Через те, що Е. Голдштюкер походив з районуна межі Закарпаття; С. Будин (активний дослідник Закарпаття) – зКамʼянця-Подільського, а Ф. Крігель – зі Станіслава, тобто з районів,де євреї були менш асимільованими, вони внесли дух непокори уєврейське середовище Чехії. Саме тому сучасна історіографія єврей-ського руху у Чехії має бути вписана у Центрально-Східноєвропей-ський контекст, проблематикою якого на прикладі Галичини таНаддніпрянщини займається Інститут політичних і етнонаціональ-них досліджень. Представники закарпатського єврейства, які пере-селилися після 1945 року до Праги та Західної Чехії, сприйняли діїЕ. Гольдштюкера, «Празьку весну» як сигнал до активних дій позахисту своєї традиції та ідентифікаційної моделі і творили фак-тично паралельну культуру.

Отже, одразу після оприлюднення листа Е. Гольдштюкера,Штаб народної міліції оприлюднив заяву Рудольфа Горчиця відштабу під назвою «Народна міліція засуджує нападки на товаришаГольдштюкера», де зроблено висновок: «Товариша Е. Гольдштю-кера народна міліція може лише поважати. Цінуємо його тверду по-літичну позицію, коли він постійно виявляє провідну ролькомуністичної партії – від виступу на IV з’їзді Спілки чехословаць-ких письменників і конференції КПЧ з питань вищої освіти».

9 липня акторка Ярміла Смейкалова виступила з листом «Вженіколи байдуже…». Популярна акторка заявляє:

«Колись я грала у п’єсі Ноймана «Діна Мюльгайм» єврейськудівчину, яку доля привела до Німеччини, коли там до влади при-йшов нацизм. Я отримувала гарні листи: «Я була антисеміткою.Ваша гра мені допомогла зрозуміти мою велику помилку». Нині,коли я чую: «Прошу Вас, що Ви від нього хочете, адже це – єврей»,

72

розумію, що слід енергійніше виступати проти виявів антисемі-тизму. Немає іншої можливості. Кожен, хто вважає себе порядноюлюдиною, має перестати мовчати, коли висловлюються расистськіпогляди. Їм треба оголосити відверту війну». Серед багатьох виявівсолідарності з Е. Гольдштюкером 10 липня 1968 року – листи і те-леграми від вчителів, слухачів Військової академії, культурних ко-місій при райкомах КПЧ, а також колективів багатьох лікарень таполіклінік.

16 липня 1968 року професор Богуміл Шпачек оприлюднивстаттю «Антисемітизм-антикомунізм». Автору цих рядків довелосяу 1976 році бачити, як студенти Братислави читали газети періоду«Празької весни». Можна не сумніватися, що саме цей номер «Рудеправо» зі статтею Б. Шпачека читала-перечитувала не одна єврей-ська родина «доби нормалізації». Він наочно свідчив, що Е. Голд-штюкер зробив правильний вибір:

«Я приєднуюся до того заклику, з яким до нас звернувся д-рГолдштюкер.

1. Будь-які прояви расової дискримінації в нас і антисемітизм –несумісні з членством у партії.

2. Будь-які точки зору, що ґрунтуються на походженні – відпа-дають. Я знав дуже добре Гольдштюкера з передвоєнного студент-ського лівого та комуністичного руху. Він захищав інтереси біднихстудентів, безробітних, пролетарську революцію у СРСР. Йогобрехливо звинувачували в сіонізмі під час процесів. Я пам’ятаю, яквін енергійно виступав проти сіоністів, які приваблювали біднихєврейських студентів зі Словаччини та Підкарпатської Русі.

Ображено не лише Гольдштюкера, але і д-ра Галентера, який за-гинув під час громадянської війни в Іспанії, Павла Височина, вбитогоу Маутгаузені, Іржі та Франьо Штрикара – страчених під час пану-вання Гейдріха, д-ра Конбергера, що загинув у таборі, д-ра Ласло Ап-пеля, який загинув під час Словацького повстання, а також кардіологад-ра М. Вінбершнітца, якому недовіра, висловлена у 1950-і роки, зла-мала життя. Усі вони знали і любили тов. Е. Гольдштюкера».

Навряд чи можна сумніватися, що без єврейської участі дискусії«Празької весни» не набули б цього конкретного характеру, що від-ходив від колишніх гасел початку 1950-х років і на перше місце по-ставив цінності гуманізму.

73

Б. Льовенштайн, що його трактовка «гранд-проекту Масарика» ки-нула виклик традиційним уявленням про іманентний гуманізм Т. Ма-сарика, зізнався, що саме єврейський підтекст «Празької весни»розкрив йому очі на подвійність позиції Масарика, який був одно-часно чеським націоналістом і космополітичним гуманістом. Б.Льовенштайн вважає, що філософія Масарика, орієнтована на за-гальнолюдські цінності, у той самий час «дала традиційному чесь-кому націоналізму фальшиве почуття моральної переваги таісторичної легітимності. Причому особливо ця подвійність вияви-лася у ставленні до больових точок держави: чесько-словацьким тачесько-німецьким взаєминам» (Spor o smysl českych déjin 2.1939-1989 / Ed. M. Havelka. Praha, 2006, s. 599 – Суперечки про сенс чесь-кої історії).

Зауважимо, що І. Світак, який під час конференції Е. Гольдштю-кера приєднувався до загального гуманістичного дрейфу від соціа-лізму, не підтримав уявлень про внутрішню кризу Чехословаччини,пов’язану не лише з зовнішнім вторгненням, але і внутрішньоюслабкістю Чехії. З Б. Льовенштайном солідаризувався П. Тигрид,але І. Світак, як і більшість чехів, вважає, що «у державній ідеї Че-хословаччини» ідея прав людини, гуманізму та соціальної справед-ливості стояла вище, ніж націоналізм, а участь у європейськійкультурі була суттєво ціллю та цінністю народу цієї країни (SvitakI. Narod a déjimy // Spor o smysl českych déjin 2.1938 – 1989 / Ed. M.Havelka. Praha, 2006, s. 208 – Суперечки про сенс чеської історії).

Ми можемо констатувати, що як серед українців, так і середєвреїв існує сумнів у тому, що гуманізм та солідаризм чехів домінуєнад іншими, прагматичнішими інтересами. У цьому розділі ми за-вершимо методологічними пошуками Б. Льовенштайна, зробившипевні висновки з його робіт «Ми і ті інші» та «Громадянське сус-пільство і цивілізація». Б. Льовенштайн вказує на особливості нау-кового пізнання за умов опору/спротиву, реалізуючи концепціюнаука/спротив.

Наука/спротив вказує на те, що «дійсність» може створюватисячерез процедуру імплантації, репродукції, матеріалізації та вторин-ної натуралізації значень. Ці значення, зібрані у системі відтворе-них симуляцій, створюють дійсність. І навіть конструктивістськаверсія соціології знання не відкидає того, що немає нічого «даного»

74

у пізнанні поза цими значеннями. Твердження, що щось відповідає«дійсності» одночасно правда (можна довести його відповідаль-ність тій версії «дійсності», яка встановлена у системі Спектаклю івідтворюється через процедури домінування) і брехнею (оскількиможлива необмежена кількість інших конфігурацій значень, а отжеінших версій «дійсності»). Іншими словами, ствердження правди-вості якогось етапу речей як його відповідності з «фактичним ста-ном» є працею у рамках Спектаклю, а наука, яка спирається на такевизначення істини, є наукою спектакулярною, яку М. Фуко назвавнаука/влада. Вона залишається на позиціях ствердження «фактично-сті» певного стану речей, стабілізуючи у такий спосіб систему Спек-таклю. Стан речей, що створює «дійсність», є ефектом процедурдомінування, у рамках яких вироблені значення, що потім матеріа-лізувалися у двох індивідів. Тому наука/опір означає «провінціаліза-цію дійсності», її розуміння на локальному і конкретному рівні.Твердження, що щось відбувається в «дійсності», це лише початокнаукового пізнання, тому далі постає питання, кому ця дійсністьслужить і проти кого направлена. Серед чехів питання «K čemu toslouži?» («Навіщо це потрібно?») є одним з найбільш поширенихпитань у чеській розмовній мові. Звідси концепція об’єктивностіяк справедливості, де істина розуміється не як відносне значення і«дійсність», а як виявлення механізмів насилля, пов’язаних з тво-ренням «дійсності». Спектаклю. Основою знання/спротиву є сві-доцтво, яке дає homo saсer, свідоцтво виключення, страждань,свідоцтво існування на маргінесі. Значення науки (знання)/спротивувідсилають до таких свідоцтв, і вони вирішують питання щодоїхньої об’єктивності. Змальовуючи процес конструкції «дійсності»Спектаклю (і його «істини») як процесу насилля, знання/спротив єнаука/знання явно політичні, тому що стоять на боці тих, хто є жерт-вами цього процесу, у той час як наука/влада є наукою політичноюу неявний спосіб, вписаною у Спектакль, а тому наукою, яка зна-ходиться на боці тих, хто бенефіціанти системи домінування.Наука/влада є знанням однозначним, тому що служить стабілізаціїСпектаклю, пов’язаній з єдиною істиною, тому що входить у меха-нізми створення ілюзій, що правда ця є істиною єдиною, яка пред-ставляє дійсний стан речей. У цьому сенсі є тоталітарним знанням:прагне до гегемонізації єдиної системи значень. Наука/спротив

75

створює розсіяний дискурс, що означає спробу збирання розсіянихсвідоцтв про насилля, що робив Е. Голдштюкер, розсіяних оповідейпро дійсність, підставою яких є унікальний досвід. З цієї причинивона спирається на «малі наративи», локальні версії дійсності, зяких кожна є істиною, оскільки є свідоцтвом досвіду насилля істраждань. Наука/спротив тому повстає як психологічний простір,простір збільшеного діалогу, мозаїчна теорія (у значенні, яке похо-дить того, яким цей термін вживається у економіці, теорії організа-ції, географії чи екології), що збирає розсіяні і досі відкинутіголоси. Роль експерта у науці/спротиві – обмежена. Він не є «жер-цем правди», який пророкує те, які речі повинні бути чи маютьбути. Знання/опір спирається на полілог наукових наративів, томущо визнає частковість та суб’єктивність кожної точки зору. Черезце воно пов’язано зі спробами заміщення (авторитарної) експертноїсистеми (демократичним) простором, де стикаються різні точкизору, повністю усвідомлюючи труднощі, які з цим пов’язані.

Наука/спротив є нарешті відкритою наукою, яка піддається без-перервному переоформленню для того, щоб успішніше протидіятинасиллю і обмежувати його наслідки.

Висновки, до яких прийшов Б. Льовенштайн, часто використо-вуються у сучасній чеській історіографії. Зокрема у збірнику статей«Єврейська меншина за другої республіки», укладеному МілашемПояром, Бланкою Соукуповою та Марією Заградніковоюю (Прага,2007) йдеться про період від «Мюнхенської змови» до вступу на-цистських військ до Праги (березень 1939). Цей період виявивсяєдиним в історії Чехії періодом панування крайнього правого ре-жиму, який ще до окупації нацистами почав політику утисків щодоєвреїв. Зрозуміло, що у цьому випадку Ян Ратай розглядає політикуеліт Другої республіки щодо євреїв на матеріалі широкого кола дже-рел. Але ті, хто хоче дізнатися про долю людей, які вже передчувалитрагічний фінал і готувалися до втечі як Е. Голдштюкер, чиї ме-муари цієї доби теж включені у огляд мемуарів доби Другої рес-публіки мають спиратися на «малі наративи», локальні версіїдійсності. Оповіді людей, що поверталися з концтаборів, а потімжили у післявоєнній Чехословаччині, також поєднуються з фаховимдослідженням політичного середовища Е. Бенеша чи К. Готтвальда.Однак у цей період, якщо ми бажаємо дізнатися про долю О. Каца

76

чи Р. Сланського або інших підсудних політичних процесів, ми на-вряд чи можемо судити лише по деяких з архівних матеріалів,попри те, що у Чехії вони відкриті. Зрештою, кожен робить ті вис-новки з подій політичної історії, які відповідають певним цілям.Саме тому Д. Вайсерман у книзі «Біробіджан: мрії і трагедія» наоснові архівних матеріалів прийшов до висновків, які були загальносприйняті як тенденційні, попри те, що було використано архівніматеріали. Книга, яку автор підготував разом зі співавтором Й. Бре-нером «Біробіджанський проект у наукових дослідженнях», біль-шою мірою базується на конкретних оповідях людей чи аналізітекстів, враховуючи закритість/ізольованість СРСР/Росії та районуДалекого Сходу. Враховуючи, що Біробіджан заселився вихідцямиз сусідніх з Чехословаччиною країн – Польщі, Румунії, РадянськоїУкраїни та інших країн та регіонів Центрально-Східної Європи, а усамій Чехословаччині діяло товариство, що пропагувало «колоніза-цію» Далекого Сходу і видавало часопис «Birobidzsan in Bau» («Бі-робіджан будується»), зрозуміло, що питання методології вивченнярайонів Європи і світу, де єврейське життя було піддано репресіям,знищенню чи свідомому оббріхуванню, залишається надзвичайноактуальним. У цьому сенсі вписати чеський досвід у глобальну пер-спективу є важливим завданням. Йдеться про вектори дій, а не про«елегантну» модель. Здається, що чеський менталітет значноюмірою сприяє такому антропоцентричному підходу в наукових до-слідженнях. Порівнюючи чехів та угорців, Ласло Добоші, про якоговже йшлося, зауважує, що чехи скоріше підходили до оцінки подійз позицій здорового глузду, а чеські національні діячі цікавилися на-самперед людиною, при тому не аристократами, які творили куль-туру угорську до того, як в неї влився потужний єврейський потік.«Мене не цікавить ані природа, ані зірки, – писав Гавлічек* – лишелюдина» (Dobossy Laszlo. Ket haza Között. Bdpt. 1981, Old. 96).

У Чехії живе лише кілька тисяч євреїв, так само як і у Польщі чина Далекому Сході. Чи означає це, що нам не повинно бути цікаво,що ці люди думають самі про свої країни/регіони? Наприклад профе-сор Колумбійського університету Мір’ям Шмулевич-Гофман відомасвоїми статтями про різні регіони. Та коли вона ставили питання, щовідродження єврейської культури у Чехії чи Польщі не потрібно, як і

77

* Гавлічек – провідний громадсько-політичний діяч і журналіст ХІХ сторіччя.

у Біробіджані, коли американські автори пишуть про мертві міста Єв-ропи, де немає євреїв, а насправді там є прагнення відновлюватиєврейську традицію, то з цим навряд чи можна погодитися (див.«Форверс»).

Досвід центральноєвропейських народів для України вдало під-сумував В. Гавел: «Центральноєвропейські народи завдяки історич-ному досвіду мають особливу увагу до прихованих небезпек тазагрозам і можна завдяки ним краще усвідомити ціну свободи і де-мократії. Люди, які живуть у демократії, вже десятки, навіть сотніроків часто приймають її цінності як щось само собою зрозуміле ідане один раз і назавжди. Однак про демократію і свободу не-обхідно докладати зусилля постійно, і нашим завданням є цей до-свід правильно сформулювати і передати» (Інтервʼю «Українськимшляхом», січень 1989 // В. Гавел. Europa jakо ukol. Vyber z projevů.1990 – 2004. Ed. Zamyšleni nad Europou, Praha, 2005, 115 s.)

Підсумовуючи, зазначаємо, що унаслідок опрацювання за-значених джерел та власних умовисновків встановлено, що:

– у сучасному етнополітичному контексті важливо виділитивід есенціалізації прав євреїв та меншинної політики та вико-ристати еврістичний потенціал «теорії відмінності», дослідженьз перформатики, ввести категорію Спектаклю, розглядати мак-росуспільство з периферії;

– єврейські аспекти подій Празької весни неможливо ана-лізувати поза контекстом маргінальності євреїв та їх політич-них стратегій подолати цей статус, поставити питаннявідчуження у центр суспільних дискусій;

– події Празької весни можна розглядати як спробу зірватиСпектакль тодішнього режиму і уроки подій 1968 року заслуго-вують на вивчення у сучасних умовах пост-соціалістичнихтрансформацій.

78

Щоб зрозуміти політичні процеси, які відбувалися всерединієврейської спільноти, їхній перебіг, варто звернути увагу на сучаснесередовище, макросуспільство Чеської Республіки. Це означає, щойдеться про загальноєвропейське середовище та Російську федера-цію, чеське, українське (оскільки українці – найбільша етнічнаспільнота після чехів, якщо включати і громадян України). Що сто-сується європейських і світових єврейських організацій та ДержавиІзраїлю, то вони скоріше є як внутрішнім, так і зовнішнім чинникомєврейської спільноти, як її оточенням, так і її ресурсом. Адже самихєвреїв у Чехії залишилося лише декілька тисяч і дві тисячі – у Сло-ваччині, для якої видається спільний часопис «Рош Ходеш» (чеськаі словацька мови взаємозрозумілі) і проводиться низка спільнихпроектів. Крім цього, чеське єврейство надзвичайно гетерогенне –тут є нащадки корінних чеських євреїв, але вони часто християни,мішаного походження чи у мішаних шлюбах. Євреї – вихідці з За-карпаття, Словаччини та Угорщини, як правило, більше відпові-дають нормам єврейської традиції та Галахи, однак їхня культурнаспецифіка відрізняється від власне чеської. Існує також і німецько-єврейська традиція Баварії, Судетів та Австрії, яка відрізняється відвласне чесько-єврейської. Навіть не враховуючи вихідців з англо-мовних країн, російськомовних євреїв та ізраїльтян, які постійночи тимчасово мешкають зокрема у Празі, де їх більше, ніж власнеєвреїв – громадян ЧР, напрошуються висновки, що сучасне чеське

79

ПОЛІТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЧЕСЬКОЇРЕСПУБЛІКИ ТА РЕСУРС ЄВРЕЙСЬКОЇ

ГРОМАДИ: ПОГЛЯД ЗІ СХОДУ

Р О З Д І Л ІІ

єврейство – «нашарування ідентичностей» більшою мірою, ніж цебуло до Голокосту. Тоді можна було виділити в першу чергу німець-комовних та чеськомовних євреїв, ортодоксів, сіоністів та асимі-лянтів, з якими довелося розробляти особливі політичні стратегіїспівпраці Т. Г. Масарику. Методологічно йдеться про внутрішнє тазовнішнє – «внутрішню історію єврейства» та «зовнішню». Підпершою можна розуміти процеси, явища, феномени, які мали місцебезпосередньо в єврейському середовищі. Під другою – специфіку,особливості життя неєврейського оточення єврейства, вплив наєвреїв через законодавство, проведення певної політики тощо.Однак у сучасній Чехії виявляються особливості деяких районівЦентральної Європи – Мемельланд (район Клайпеди) чи ВерхньоїСілезії (Бреслау – Вроцлав), де серед населення зʼявилося почуттясильної регіональної спільноти, що включала також євреїв. До пев-ної міри це було і є характерним і для Закарпаття, Буковини: тра-диції співжиття увійшли в конфлікт з «великими ідентичностями»– з ними асоціюються Голокост та етнічні чистки (депортації). І все-таки існує потреба у розрізненні зовнішнього та внутрішнього се-редовища, таким чином, з урахуванням вищесказаного, завдання,яке стоятиме перед нами у цьому розділі – аналіз середовища, уякому функціонує єврейська громада та її внутрішній резерв.

У першому та другому параграфі аналізується сучасне європей-ське та чеське середовище, спадщина доби радянського гегемо-нізму, а у третьому – звертається увага на специфіку феномену caretaker community.

2. 1. Сучасне європейське та чеське середовище

У цьому параграфі спробуємо дослідити ставлення до євреїв українах сучасної Європи та явище антисемітизму з перспективиЧеської Республіки.

Пафос подій «Празької весни» 1968 та Оксамитової революції1989 полягав у виборі європейського шляху розвитку Чеської Рес-публіки. Перевага ліберально-демократичного шляху була очевид-ною і євреї, які покладали надії у 1940-х роках на СРСР, що мавврятувати їх від перспективи Європи «judenrein», тепер очікували

80

від сусідньої Баварії чи Австрії, де у 1950-х роках антиєврейськінастрої були сильнішими від Чехії, навпаки демократичного став-лення до єврейства. Тим більше, що В. Гавел, подібно до біблійногоМойсея, мав тверді переконання щодо необхідності саме європей-ського шляху. Як ви розумієте «Європу?» По-перше, він виступавпроти гегемонії будь-якої великої країни в Європі: «Не хочу ані Єв-ропи німецької, ані Європи французької – хочу Європу європейську,тобто Європу всіх її націй та держав.

Як відомо, Чехословаччина доби Першої республіки виниклаяк спільний проект Франції та Англії і фактично перебувала підїхньою егідою, однак таке покровительство завершилося Мюнхе-ном і вже другою, німецькою Європою, коли під німецькою егідоюіснували як Друга республіка, так і Протекторат. Ця друга Європазавершилася Голокостом та знищенням чеського державного суве-ренітету. Третя Європа виникла внаслідок розділу континенту міжСША та СРСР. Звідси зрозуміле бажання Гавела жити у Європі єв-ропейській, яка буде позбавлена притаманного їй «європоцен-тризму» і гегемонії сильніших над слабшими.

«Завданням Європи, – вважав В. Гавел, – вже не буде прагненняані панувати в світі, ані в ньому поширювати свої уявлення добрата благополуччя через насилля, нав’язувати свою культуру чи по-вчати».

У єврейському аспекті – «В контексті сучасної цивілізації і яс-новагомості її єдності – ми не повинні бути чимось новим і небаче-ним. Можна це вивести – скажемо так – з нового прочитання дужестарих європейських книг, і з нового розуміння їхнього значення.Чотири роки тому помер литовський єврей, який учився в Німеч-чині, а згодом став відомим французьким філософом на імʼя Ема-нуель Левінас. Ця мета – у дусі найстарших європейських традицій,а насамперед традиції єврейської – що відповідальність за світ унас зʼявляється під час погляду на обличчя інших. Я вважаю, щоякраз цю свою духовну традицію мала б Європа сьогодні згадати.Вона б могла виявити, що існують якісь Інші – як у її просторі, такі навколо неї на земній кулі – і що вона несе за них суттєву відпо-відальність. Відповідальність, яка вже ніколи не буде мати пихатийобраз переможців, а навпаки матиме скромне обличчя того, хто насобі тягне хреста [відповідальності] за світ».

81

У своєму інтересі до «інших» В. Гавел близько прийшов доуявлень згаданого політичного філософа Б. Левенштайна, які він упраці «Ми і ті інші» (My a ti druzi) та «Громадянське суспільство іцивілізація», що включала пошуки попередніх років, розгорнув утеорію відмінності/виключення, про яку йшлося у попередньомурозділі. Для євреїв ставлення Гавела до єврейської традиції, відкри-тість до єврейської спадщини як невідʼємної частини європейськоїкультури були надзвичайно позитивним посланням, при тому, щоВ. Гавел також неодноразово висловлювався проти «євроцен-тризму» та зневажливого ставлення до Сходу, колишніх радянськихреспублік чи постколоніальних країн. Однак образ ліберальної, гу-манної країни, якому Чехія завдячувала постаті Гавела та його ото-чення, не міг зберігатися автоматично. В. Гавел вказував на небезпекунадмірного захоплення «ідентичністю», що безпосередньо вело доповернення до «чеського провінціалізму, ізоляціонізму та егоїзму»,що з ними Гавел був надто добре знайомий під час своєї громадсько-політичної діяльності доби «нормалізації» та «хартії-77».

Політик слушно вважав, що «той, хто впевнений у своїй іден-тичності, не боїться відвертості та відкритості. Про ідентичністьговорять насамперед ті, хто не мають упевненості у своїй власнійтотожності. Зауважимо, що В. Гавел, який поважав Росію, свідомозакладав підвалини, щоб Мюнхен – зрада лібералів чи Прага-68 –зрада лівих – більше не повторювалися. Чеський інтелектуал розу-мів, що членство в НАТО і ЄС не є автоматичними процедурами,які добровільно-примусово гарантують від повторення минулого».Він не міг передбачити загравання М. Земана з сучасною Росією,яка пояснює особливою ідентичністю та суверенітетом, потребамиоборони та опору до «згубних» європейських впливів усі свої про-блеми. Проте ще у своєму інтерв’ю чеському телебаченню у березні2000 року В. Гавел із занепокоєнням підкреслював:

«Дуже небезпечно, коли дехто плутає або навмисно ототожнюєідентичність та суверенність. Це дві різні речі. Нашу ідентичністьніхто в нас не може взяти, лише ми самі можемо її позбутися (…).Ідентичність ми втратимо чи не втратимо тою мірою, якою її від-чуваємо чи не відчуваємо, тою мірою, чи ми нею пишаємося, якоюми її зберігаємо чи ні. Це не пов’язано з [впливом] європейськоїспільноти».

82

Однак далеко не всі чехи були готові до такого сприйняття єв-ропейської дійсності. У дослідженні Іржі Шуберта та Іржі Віно-греда (з колективом науковців), що вивчали «Історичну свідомістьгромадян в перспективі соціологічних опитувань», причому працявийшла у 2013 році, автори виявили, що громадяни Чехії маютьпрозахідні/пронімецькі або просхідні/російські симпатії.

У рамках проекту «Громадяни та Держава у Чеській Республіці:вплив та спадщина празької весни, 1968 – 2008», що проводивсяпід егідою Чеської Наукової Федерації (Grant N GACR 407/08/1515),Пет Лайонс та Альжбета Бернарді провели дослідження, результатиякого були оприлюднені у статті під назвою «Задоволені, скептичнічи просто байдужі? Опитування громадської думки щодо падіннякомунізму у Чеській Республіці».

Значення таких досліджень не варто перебільшувати не лишетому, що, як уже вказувалося, експерти можуть бути заангажова-ними, методологія – неадекватною, а вплив на перебіг політичнихподій – мізерною. Наприклад, О. Крейчі у праці «Геополітика Цент-ральної Європи» (Прага – Москва, 2008) вказує на те, що дані опи-тування у 1991 – 1993 роках щодо можливого розділення Чехії таСловаччини, не відбивають бажань більшості опитуваних і щойшлося про амбіції лише деяких політиків щодо приватизації дер-жавної власності. Однак у книзі Еріха Стейна про розпад Чехосло-ваччини, що вийшла у Празі в 2000 році, підкреслювалося, щопричини для розпаду були глибшими, ніж здається.

Фактично, щодо розколу країни немає і нині чітко вираженоїєдності у поглядах. Науковці, які проводили опитування, вважають,що немає єдиного погляду і щодо Оксамитової революції 1989 року.Більшість чехів вважають, що метою Оксамитової революції булискоріше революція (58%), ніж реформи, а головними причинамидля Оксамитової революції були скоріше політичні, ніж економічні.Більше третини вважає, що падіння комунізму було викликанедіями народу, але один з чотирьох дотримується думки, що диси-денти з контреліти, такі як Вацлав Гавел, стояли за подіями, на-решті 37% не мають чітких думок, тому що їм бракує достатніхзнань або мотивів, щоб цікавитися політичними питаннями. Зага-лом, байдужість до подій Оксамитової революції виявили по мен-шій мірі ¼ дорослих чехів, що не можна вважати маргінальною

83

групою. З іншого боку, відсутність точки зору на падіння комунізмуможе бути пов’язане з перехідним періодом чи поточною політич-ною ситуацією.

Автори зазначають, що використання методів опитування для ви-світлення поглядів сучасників на ключові історичні події не є поши-реною стратегією досліджень у соціальних науках. Це пов’язане з тим,що важко інтерпретувати те, що означають народні установки щодоподій минулого, коли їх оцінюють під час масових опитувань і робитизагальні теоретично обґрунтовані висновки з таких досліджень.

Інші характеристики чеського суспільства піддаються значноґрунтовнішому аналізу, зокрема у дослідженні О. Нешпорової таЗденека Р. Нешпора «Релігія: нерозв’язана проблема для сучасноїчеської нації». Автори приходять до висновку, що «чеський націо-налізм, лібералізм та загальне самовизначення приналежності до«обраної» нації, яка вестиме інших до вищого, тобто антиклери-кального рівня гуманізму», призвели до одного з найнижчих рівніврелігійності у світі.

На 2008 рік 63% заявляли, що не мають релігійних поглядів,причому згідно з дослідженням за останні роки, кількість такихлюдей значно збільшилася, 70% опитаних відкидають впливЦеркви на поведінку виборців і не бажають, щоб він був надтосильним, однак 20% вважає, що церкви вже мають забагато впливу,причому дві третини вважає, що вплив на прийняття рішень у пар-ламенті та на урядовому рівні є занадто сильним, а 13% упевнені,що церквам можна довіряти. Зауважимо, що євреї розбудовуютьсвої громади за конфесійною ознакою, тому у єврейському середо-вищі історично існують відмінні уявлення про роль релігії, зокремау сіоністському русі релігійний компонент виявлявся у Чехії зо-крема за часів М. Бубера, значно сильніше, як показала Б. Соуку-пова у вивченні «Ідентичності чеських сіоністів».

Ондржей Цісаржик у своїй монографії «Політичний активізм уЧеській Республіці» (Брно, 2008) дослідив активізм в царині захи-сту прав жінок, екології та прав людини та дослідив те, що умож-ливило його виникнення і розвиток у Чеській Республіці. Науковецьдійшов висновку, що розвиток цього типу активізму уможливилазакордонна фінансова допомога.

Р. Хітілек та О. Ейба з Брненського університету у дослідженні

84

«Чеські політичні партії у політичному просторі» прийшли до вис-новку, що політичний простір Чехії та симпатії виборців діляться наприхильників Сходу і Заходу. Аналогічні висновки зроблені П. Маш-керінцем у дослідженні «Просторовий аналіз президентських вибо-рів у Чеській Республіці у 2013 році». П. Машкерінець дійшоввисновку, що К. Шварценберга підтримували чеські регіони, а М. Зе-мана – Моравія, К. Шварценберга підтримували насамперед уЦентральній Чехії (включно з Прагою) представники середніх кла-сів, бізнесу, молодь, люди з вищою освітою та іноземці.

Дослідження історичної памʼяті демонструють, що та частиначехів, яка декларує близькість до словʼянських народів у культурі,все ж у політиці ідентифікує себе з західним проектом. Розділ про-ходить між старшими і молодшими поколіннями, правими і лівими(у розумінні історичної свідомості). Йозеф Смолін у дослідженні«Крайньо праві партії у країнах Вишеградської групи» приходитьдо висновку, що республіканська партія Чехословаччини, очолю-вана М. Сладеком і направлена проти німців та ромів від 1998 рокуне бере участі у виборах «через невдачі».

В останні роки «Робітнича партія», яка є найбільш успішною,намагалася виступати з соціальними програмами, так само як На-ціональна Партія (Narodni Strana), яка критикувала ЄС, NATO, іс-ламізм, глобалізм та мультикультуралізм. У квітні 2013 року партіюбуло розпущено.

У цілому рівень правого екстремізму у ЧР вважається низьким,рівень негативного ставлення до євреїв дорівнює 13% і у цьомусенсі країна вважається однією з найбільш благополучних у Європі,при тому, що рівень підтримки у суспільстві неформальних правихгруп не перевищує 1,5% населення.

Разом з тим право-лівий та західно-східний розколи у чеськомусуспільстві реально існують, так само як і більш відкрите, толе-рантне ставлення до іноземців у Празі співіснує з чеським провін-ціалізмом, про що попереджав В. Гавел ще у 1997 році у своїйпромові в сенаті та палаті депутатів:

«Чеська республіка вже існує 5 років і має надію, що упродовжподальших п’яти років вже буде реальною частиною інтегрованоїдемократичної Європи. Була б провина нас усіх, якби ми цю надіюзмарнували. Якщо ми не хочемо її змарнувати, мусимо – знову! по-

85

чати зі своєї душі. Я маю тут на увазі потребу оголосити безжальнуборотьбу чеському провінціалізму, ізоляціонізму та егоїзму, усімілюзіям про якийсь лисячий нейтралітет, своїй традиційній корот-козорості, а також і всім типам чеського шовінізму. Хто сьогоднівідкидає свою частину обов’язку за долю свого континенту та світув цілому, той підписує смертельний вирок не лише своєму конти-ненту і світу, але насамперед сам собі».

Якби відповідаючи на ці слова В. Клаус на центрально-схід-ноєвропейському форумі у Відні 19 січня 2010 року у доповіді «Єв-ропа та Центральна Європа: куди йде шлях?» заявив: «ДержавиЦентральної та Східної Європи вже стали «нормальними європей-ськими країнами» – сумнівне благословення. Ми скоріше неща-сливі у цій «європейській нормальності». Європейські проблеми:недостатня продуктивність, занадто старе населення, непропорцій-ний розподіл доходів, масова іміграція, послаблення ототожненнясебе з національною державою, охороною здоровʼя та освітою –стали і нашими проблемами».

Минуло ще два роки і у статті Роберта Шустера, «головного ре-дактора престижного часопису «Internationale Politik», яку він опри-люднив у австрійському часописі «Europӓische Rundschau», у № 3за 2012 рік, на с. 61 – 64 дає розгорнуту характеристику чеськійкризі під назвою «Чехія: погане пробудження колишньої зразковоїкраїни.

Р. Шустер вважає, що для Чехії притаманні корупція, клієнта-лізм та беззмістовна політика, що проблеми майбутнього залиши-лися на узбіччі, а у країні панують регіональні князьки тапокровителі. Відсутність політичних цілей Р. Шустер пояснює тим,що великі цілі доби трансформації (вступ до ЄС та НАТО) вже ви-конано.

«Ще сумніший політичний кадровий склад цих партій. Тут до-мінують 23 роки після Оксамитової революції сірі апаратники, якідуже мало відрізняються від безбарвних функціонерів комуністич-ної партії у кінцевий період перед розпадом реального соціалізму(…). Таким чином чеська політична еліта у пошуках Європи гли-боко розколота, хоч якраз нині у часи кризи всередині Євросоюзупотребує обʼємної стратегії в інтересах Чехії, а також уявлень щодомайбутньої форми Союзу (…). Однак замість полеміки між різними

86

концепціями від партії часто чути лише дешеву полеміку».Таким чином, ще до приходу М. Земана до влади ознаки кризи у

чеському політичному середовищі були наявними і спроби А. Вондри,колишнього міністра закордонних справ, пояснити українським чи-тачам «Тижня» проблеми Чехії особистістю М. Земана та спадщи-ною тоталітаризму не можна сприйняти як глибокий аналіз ситуації.

Зближення з режимом Путіна, війна в Україні та анексія Кримудозволили назвати сучасну ситуацію у ЧР політичною кризою. Вінтерв’ю чесько-єврейському часопису «Рош Ходеш» депутат пар-ламенту Даніель Корт зауважує, що парламент перебуває у станімаразму: «Президент поводиться як автократичний «господар»,який вирішив владу натягнути на себе і до парламенту привів своїхлюдей без будь-якої підтримки парламенту, а ці люди не мають зпарламентом нічого спільного. Це спроба зміни конституції, з пар-ламентської демократії на демократію президентську. Президентпри цьому спирається на те, що конституційні процедури є «ідіот-ськими», що може казати лише ідіот».

Взагалі опозиційна преса, як єврейська, так і українська, під-креслює стан ідіотизму та маразму у зовнішній політиці Чехії.

«Рош Ходеш» у номері першому за 2015 рік у статті «Нагаду-вання про Голокост і Чеська Республіка як представник Путіна уЄвропі» на с. 3 вважає блюзнірством будь-які спроби обілити агре-сію Путіна через участь у меморіальному заході на честь 70-річчявизволення концтабору Освєнцім. Єврейський часопис у Чехіїцитує (10, 2014, с. 22) слова чеського історика, а у 1997 – 2003 рокахколишнього посла у Великобританії П. Сейферта, який у британсь-кій газеті «Гардіан» оприлюднив статтю «Чехам і словакам булоразом краще». На думку П. Сейферта, чехи перетворилися на народ,що заблукав у країні, що заблукала і далеко не так цікава і важливаяк її попередниця, а світ не цікавиться нею. Він також підкреслює,що в країні наростає «малочеський» націоналізм та ксенофобія.Поряд зі зростанням негативізму щодо НАТО та ЄС, П. Сейфертвказує на дивовижне зростання проросійських симпатій як реакціюна українську кризу».

Відомий польський дисидент та засновник єврейського часо-пису «Мідраш» К. Герберт вважає, що «Вишеград» як політичнеобʼєднання втратило свій сенс, тому що Чехія та Словаччина зай-

87

няли очікувану позицію, а Угорщина взагалі дивиться на Путіна якна взірець».

Часопис української діаспори в Чехії «Пороги» оцінює М. Зе-мана як «70-літнього шкідника», «археоптерикса* Граду», який за-мінив боротьбу за права людини «увагою до торгівлі з Китаєм»,«темною конячкою Кремля». Іржі Пеле у тому ж таки часописі від20 серпня 2014 року у статті «Хто є чеським путінцем?» приходитьдо висновку, що це, по-перше, члени Компартії Чехії та Моравії таЧеської соціал-демократичної партії, які поділяють антиамери-канські та антинатовські настрої; по-друге, ультраправі – прихиль-ники крайньоправої антиєвропейської орієнтації; по-третє, агентиГРУ та ФСБ. Стаття завершується «оптимістичним» прогнозом: за-лишається тільки сподіватися, що БІС та інші чеські секретніслужби оцінюють діяльність цих людей і що ми не будемо непри-ємно здивовані, хто вони, як були здивовані чехословацькі демо-крати у 1939 році.

Розгорнуту характеристику «маразму» у чеському суспільствідав Петро Плацек, шеф-редактор радикального часопису «Бабілон»та організатор пізніших антипутінських акцій. Напередодні війнив Україні П. Плацек заявив у «Рош Ходеш» (2/2014, с. 10 – 11):

«Всі разом тримають язик і ідуть одним кроком, женуть кар’єру,шукають гранти, очки аби не випасти з системи. З цією метою зна-ходять все нові та нові правила, вигадують дію за дією, інституціюза інституцією, щоб обґрунтувати своє існування. Ідеалом є, щобсистема функціонувала сама собою і ніхто б не мусив за неї відпо-відати. У цій країні знову розлізся якийсь soft-більшовизм, коли хочнікого за свої погляди не переслідують, але система, яка функціо-нує, набагато більш витончена, знову душить людську творчість,особисту ініціативу і здатність самодостатньо, вільно і творчо ду-мати і діяти. Сьогодні, звичайно, чехи не можуть нарікати на верхніешелони влади – рабство роблять самі раби, тому що не вміють іс-нувати поза межами попередньо створеної системи».

Серед інших тем, з якими пов’язана сучасна європейська дій-сність, крім війни в Україні, яка є окремою проблемою – євреївЧехії хвилює насамперед європейський антисемітизм, особливо у

88

* Доісторичний птах

сусідніх Угорщині та Словаччині, та в Греції, яка є не лише улюб-леною країною туризму, але і духовним центром. Справа в тому, щочеський і словацький націоналізм, а євреї певною мірою сприйнялийого цінності – виводить своє духовне походження з кирило-мефо-дієвської традиції, оскільки солунські брати – греки Кирил і Мефо-дій – проповідували і створили старослов’янську мову і кирилицю,алфавіт, яким користуються українці, а не чехи, у Великій МоравіїІХ сторіччя, яка вважається прабатьківщиною чехів та словаків. Ос-кільки Солунь-Салоніки стали центром єврейської діаспори і Голо-косту грецьких євреїв, а греки після громадянської війни разом зіншими мігрантами – закарпатськими євреями, чехами з Волині,угорцями, ромами у 1945 – 1948 рр. освоювали Судети, звідки буловиселено німців.

Секретар єврейської громади Чехії Томаш Краус оприлюднивнизку статей, присвячених проблемі правих радикальних рухів таантисемітизму в Греції, Угорщині, Словаччині та у загальноєвро-пейському контексті. У статті «Заря чи сутінки? Грецька дійсність»Т. Краус оцінює діяльність грецької радикальної партії «Золотазоря», яка мала успіх на виборах.

Він доходив висновку:«Згадані європейські вибори тому будуть дійсно ключовими і

не лише для Греції, Угорщини, Франції чи Польщі, коли до парла-ментських лав прийдуть екстремісти, з правої та лівої сторони по-літичного спектру (а у тому, що вони це зроблять, ніхто несумнівається, питання лише якою мірою), це може у своєму резуль-таті значити поступову дезінтеграцію Європейської спільноти. Алише тоді це буде справжня криза!»

Т. Краус знаходить суперечність між формальним визнаннямпамʼяті героїв Голокосту європейськими політиками і реальнимвиявом насилля проти євреїв у Європі. У статті «Європейськініжки» (траурне зібрання у Берліні та в Освєнцімі) журналіст та по-літик задається питанням: «Чи вистачить постійно повторювати«ніколи більше», а в той самий час ігнорувати вияви ненависті унайрізноманітніших формах? Президент Європейського єврей-ського конгресу Моше Кантор у Брюсселі задав усім політикам пи-тання – чи думаєте ви, що після майже 10 років після закінченнявійни євреї себе почувають безпечно у ваших країнах? Вочевидь –

89

90

ні. Свідчить про це – крім усього і дослідження FRA, агентства Єв-росоюзу за права людини, результати яких викликають тривогу».

2.2. Радянська спадщина доби гегемонізму і Центральна Європа

За межами радянського блоку, після поразки Празької веснидіяли глибші та загальніші чинники, які з очевидністю підривалинаціональні держави та робили націоналізм застарілим. Націона-лізм, дискредитований «тридцятилітньої війною» у першій поло-вині XX ст., здавалося, був розчинений у Західній Європінаступними тридцятьма роками заможності. Понад те, організаціяполітичного простору з національними лініями, як здавалось, де-далі гірше відповідали суспільним, економічним та культурнимиреаліям. Національна держава здавалася одночасно занадто малоюзанадто великою: занадто малою для того, аби слугуваті ефектив-ною одиницею для координування дедалі більш інтернаціоналізо-ваного світу, і занадто великою та віддаленою для того, аби бутипереконливою та легітимною одиницею ідентифікації. Глобальнафінансова інтеграція, щільні світові мережі торгівлі та міграції, гло-бальна інфраструктур; комунікацій, що приводить до зародженняглобальної масово культури, і глобальний розмах транснаціональ-них корпорацій транскордонна юрисдикція центрів транснаціопаль-них організацій, і характерна транснаціональна природа тероризмунаркоторгівлі, ядерних озброєнь, і екологічних проблем – усе цепідсилило впевненість у тому, що світ рухається за межі національ-них держав. Тенденція до затвердженої наднаціональності, яку сим-волізує доба Оксамитової революції, не має аналогії поза межамиЄвропи. Але позаяк сили, взасадничені в цих процесах, будуть пра-цювати у будь-якому місці, від самого початку вважалось, що пост-національна Європа показує усьому світу «образ його власногомайбутнього».

Проте майбутнє, що його Європа нещодавно показала світу якне прикро, виявилось подібним до минулого. Перша половина1990-х років стала не очікуваним затуханням, а навпаки – бурхли-вим відновленням та відродженням національної держави та націо-

нальної ідеї в Європі, коли в Європі спалахнула війна, знову насна-жена потужними мобілізаційними міфами про національність. Так–само й інші події, ніби змовилися стримати передвісників надна-ціональності і відкласти у довгу шухляду запланований занепад на-ціоналізму та національної держави. Не лише «Єврофорія»розбилася вщент об непередбачуваний опір Маастрихтській Угоді,об валютну кризу 1992 – 1993 pp., і ганебну невдачу розробитиспільну європейську відповідь на югославську кризу. Не лише ім-міграція запалила суттєве відродження націоналістичної риторикиу більшості євро пейських країн. Не лише об’єднання Німеччини всерці континенту – об’єднання, засноване на концепції наддержав-ної національності – породило побоювання щодо відродження гер-манського націоналізму. Найважливіше те, що привабливаперебудова держав за національними лініями у Центральній таСхідній Європі та у Євразії показала, що замість руху за межі на-ціональної держави, історія – принаймні європейська – рушиланазад до національної держави. «Коротке двадцяте стотіття», якздавалося, завершується так само, як і починалось, причому Європавходила не у пост-національну, а у пост-багатонаціональну еручерез великомасштабну націоналізацію колись багатонаціональногополітичного простору, зокрема і у 1993 році, коли розпалася Чехо-словаччина.

На даний час тези та загальні твердження про відновлення таповсюдність націоналізму, так само, як і попередні загальні декла-рації щодо його зникнення та застарілість, більше приховують, ніжвиявляють. Аби не вдаватися до непродуктивних дебатів про на-ціоналізм та національні держави загалом, наше дослідження охоп-лює «дійсно снуючі форми націоналізму» в певному, особливомінливому, регіоні. Цей регіон можна визначити як велику строкатуполосу Центральної та Східної Європи та Євразії, яка (разом з ча-стинами Близького Сходу та Північної Африки) займалась у XIXст. імперіями Габсбурґів, Османів та Романових. Їхня слабо об’єд-нана, багатонаціональна, багаторелігійна та багатомовна областьпролягала на схід та південь від зони більш компактних, консолі-дованих та об’єднаних держав Північної та Західної Європи. З по-ширенням категорії «нація» на схід в середині XIX ст. як яскравого«принципу бачення та поділу» суспільного світу, якщо використо-

91

вувати фразу П’єра Бурд’є (Pierre Bourdieu), ці імперські областідедалі більше усвідомлювали, набували досвід та були критикованіяк конкретно мультинаціональні, а не просто поліетнічні, поліре-лігійні та полімовні, і «принцип національності» – тобто концепціядержави як такої для певної нації – стала головним важелем у пе-реформуванні та реорганізації політичного простору.

Це почалось з поступового розпаду османського правління наБалканах у XIX ст., однак переважно це виявилося у концентро-ваному пориві створення держав внаслідок Першої світової війни– землі великих мультинаціональних імперій були реорганізованіза явними національними лініями. Така велика реорганізація, колибути точним, не набула довершення: Радянський Союз відродивсяпереважно в рамках територій Романових як чітко мультинаціо-нальна держава; Югославія та Чехословаччина, хоча і заснованіяк національні держави, тобто як держави для умовно триєдиних«південних слов’ян» та двоєдиної чехословацької нації відпо-відно, з часом дедалі більше приходили до розуміння та досвідуяк мульти- та двонаціональної, відповідно. Однак сьогодні, з роз-падом Радянського Союзу, Югославії та Чехословаччини, останнів регіоні відкрито мультинаціональні держави зникли. І повсюдиполітична влада перебудована за умовно національними лініями,у т. ч. у ліберальній Чехії.

Поки що націоналізм залишається цетральним у політиці як урамках новоутворених національних держав, так і між ними, таксамо, як він був центральним між новоствореними (або збільше-ними) національними державами, які виникли після Першої сві-тової війни. Замість того, щоб «вирішувати» національне питаннярегіону, остання національна перебудова політичного простору,подібно до її аналогу початку XX ст., лише переформулювала на-ціональне питання у новій формі.

Націоналізм був як причиною, так і наслідком великих реорга-нізацій політичного простору. Проте форми націоналізму, які похо-дили з націоналізації політичного простору, відмінні від тих, якідопомогли її породити – а також менш знайомі. Націоналістичнірухи, які передувати та (у поєд нанні з рядом інших чинників) при-вели до перекреслення полі тичних кордонів, інтенсивно досліджу-валися. На противагу, формам націоналізму, які (знову ж таки у

92

поєднанні з рядом інших факторів) утворилися в результаті цьогоперекреслення політичних кордонів, надавали набагато меншеуваги.

Ці форми націоналізму взаємопов’язані та взаємодіють міжсобою, з’єднані разом у єдину споріднену серію. Це можна харак-теризувати у першому наближенні як тріаду, що поєднує націо-нальні меншини, нові націоналізаційні країни, де вони живуть, тазовнішню національну «вітчизну», до якої вони належать, чи можнавважати, що належать, за етнокультурною спорідненістю, попри ле-гальне громадянство.

Тріадна серія включає три виразні та взаємно антагоністичніформи націоналізму. Перша – «націоналізаційний», що є, власне,націоналізмом титульних націй, націоналізм нових незалежних(або нових переформованих) держав.

Прямим викликом таким націоналізмам є транскордонний на-ціоналізм, або вітчизняний. Вітчизняний націоналізм проголошуєправо держав – а насправді їхній обов’язок – пильнувати за умо-вами життя, сприяти добробуту, підтримувати діяльність та інсти-туції, проголошувати права та захищати інтереси «їхньої»етнонаціональної рідні в інших країнах. Такі заяви иазагал роблять,коли розуміють, що певна етнонаціональна рідня опинилася під за-грозою з боку політичних дій титульної нації та практики держави,в якій вони проживають. Отже, «вітчизняний» націоналізм постаєяк пряма опозиція націоналізму титульної нації і у динамічній взає-модії з ним. На противагу характерним заявам титульної нації країнпро те, що статус меншин є суто внутрішньою справою, «вітчиз-няні» держави заявляють, що їхнє право та обов’язок стосовно ет-нонаціональної рідні переступають кордони територій тагромадянства. «Вітчизна», у цьому сенсі, є політичною, а не етно-графічною категорією. Держава стає зовнішньою націо нальною«вітчизною», коли її культурна та політична еліти вважають певнихрезидентів та громадян інших держав своїми співвітчизниками, ря-довими членами єдиної транскордонної нації, і коли вони проголо-шують, що ця спільна національність робить державувідповідальною, у певному сенсі, не тільки за своїх власних грома-дян, а й за етнічних співвітчизників, які проживають в інших дер-жавах та мають інше громадянство.

93

В полоні цих двох взаємно антагоністичних націоналізмів – дер-жави, в якій вони живуть, та зовнішньої національної вітчизни, доякої вони належать за етнонаціональною близькістю, а не за легаль-ним громадянством, – перебувають національні меншини. Вонимають свій власний націоналізм: вони також роблять заяви, вихо-дячи із своєї національності. Направду, власне ці заяви і роблять їхнаціональними меншинами. Термін «національна меншина», як і«зовнішня національна вітчизна» чи «націоналізаційна держава»означає політичне положення, а не етиодемографічний факт. Пози-ція націоналіста з меншини звичайно включає самоусвідомлення успецифічно «національному», а не просто «етнічному» сенсі, ви-могу до держави визнати їхню особливу етнокультурну на -ціональність та затвердження певних колективних, базованих нанаціональності культурних та політичних прав. Хоча і національнаменшина, і вітчизняний націоналізм визнають себе опозицією донаціоналізму титульної нації держави, в якій живе меншина, вонине обов’язково гармонійно поєднуються. Розходження набуваютьреальності, коли вітчизняний націоналізм приймається вітчизня-ною державою як стратегічний засіб поступу до інших, не націо-налістичних політичних цілей; в такому випадку від етнічнихспіввітчизни ків за кордоном можуть категорично відмовитися, колицього, наприклад, вимагають геополітичні цілі.

Тріадні взаємини між національними меншинами, націо-налі-заційними державами та зовнішніми національними вітчизнами необмежуються Європою. Одним із переконливих прикладів є ки-тайці, які живуть поза межами своєї країни, в державах південно-східної Азії, та Китай як зовнішня національна вітчизна. Більшетого, в рамках Європи тріадна група існувала ще до великих пере-будов політичного простору у XX ст.: так у фінальній «дуалістич-ній» фазі імперії Габсбурґів, коли Угорщина була (у внутрішнійсфері) по суті незалежною державою, існували щільні тріадні сто-сунки між угорськими сербами як національною меншиною, Угор-щиною як державою з націоналізмом титульної нації таКоролівством Сербії як зовнішньою національною вітчизною.

Однак класичним місцем тріадних зв’язків була Східна та Цент-ральна Європа міжвоєнного періоду. Угоди після Першої світовоївійни, хоча й з очевидністю базувалися на принципі національного

94

самовизначення, в дійсності приписали десятки мільйонів людейдо національних держав, відмінних від їх власних, в той же час зо-середжували основну увагу на національній приналежності насе-лення та територій. Так найбільш трагічним стало те, що мільйонинімців залишилися меншинами у нових чи реконструйованих (таактивно націоналізованих) державах цього регіону, особливоПольщі та Чехословаччині. За громадянством вони належали до цихнових держав, проте за етнічною приналежністю – до знесиленоїна початку, проте очевидно все ще могутньої зовнішньої вітчизни.Подібно до цього, мільйони угорців рантом стали національноюменшиною в Румунії, Чехословаччині та Югославії, пов’язані спіль-ною етнічністю до їхньої відкрито невозз’єднаної «вітчизни». Пост-комуністична реорганізація політичного простору мала подібнінаслідки. Знову десятки мільйонів людей стали резидентами та гро-мадянами нових держав, які зароджувалися як такі, що «належалидо» етнічної національності іншої, ніж їхня власна. Найбільш дра-матично, близько 25 мільйонів етнічних росіян перетворилися,через різке зменшення політичного простору, з привілейованої на-ціональної групи, яка культурно та політично була вдома по всьомуРадянському Союзу, у меншину з ненадійним статусом, спірнимчленством та непевною особистістю серед зароджуваних неросій-ських національних держав. Проте багато інших груп у регіоні,включаючи немало угорців, албанців, сербів, турків та вірмен – таксамо виявились подібно «невідповідними», прив’язаними за фор-мальним громадянством до однієї держави (у більшості випадківнової – і націоналізаційної – держави), а за етнонаціональною по-дібністю – до іншої. Зрозуміло, що ця стратегія стосується повноюмірою також євреїв.

Радянський Союз розвалився, але суперечливий спадок цьогоунікального пристанища етнонаціональної різноманітності все щеживий. Це пристанище взасадничене на інституйованій багато-національності. Радянський Союз був багатонаціональ-ною держа-вою не лише у етнодемографічному сенсі – не тільки завдякинадзвичайно високій етнічній неодпорідності його населення – але,фундаментальніше, в інституційному сенсі. Радянська держава нетільки пасивно дозволяла, а й активно інституювала існування ба-гатьох націй та національностей як фундаментальних складових

95

держави та її громадянського населення. Вона встановила статуснації та національності як фундаментальні категорії, різко відміннівід ширших категорій статусу держави та громадянства. В такийспосіб СРСР торував шлях до своєї власної загибелі. Для інститую-вання статус нації та національності жодною мірою не був пустогоформою юридичної фікції, хоча такими їх вважали більшість совє-тологів.

Це твердження спирається на аналітичну орієнтацію «новогоінституціоналізму» у соціології. Весь інституціоналізм суспільнихнаук, і старий і новий, протидіє відірваному від контексту, атомі-стичному опису дій; всі теоретизують про те, «як суспільний вибірформується, опосередковується та спрямовується інституційнимустроєм». Однак рухаючись поза межами інтересу в інституцій-ному контексті та до обме жень відповідної дії для наголошенняінституційного устрою як інтересів, так і суб’єктів, новий інсти-туціоналізм в соціології відходить від старого соціологічного інсти-туціоналізму, а також від нового інституціоналізму раціональноговибору в економіці та політології.

І власне наголошення на визначальній, а не просто на обмежу-вальній ролі інституцій, і є базою цього аналізу. Радянські інститу-ції територіального статусу нації та особистої національностітворили всюдипроникну систему соціальної класифікації та орга-нізаційного «принципу бачення та поділу» соціального світу, стан-дартизовану схему суспільного обліку, пояснювальні форматипублічних дискусій, набір граничних позначок, легітимні формипублічної та приватної ідентичності, і коли політичний простір вчаси Горбачова розширився, – готові до вжитку шаблони вимог су-веренності. Інституційне визначення статусу нації не настільки об-межує дії, як базові категорії політичного розуміння, центральніпараметри політичної риторики, специфічні типи політичних інте-ресів та фундаментальні форми політичної ідентичності. При роз-ширенні політичного простору вони виробили специфічні типиполітичних дій, потенційних, прийнятних, навіть нездоланних, щоперетворили колапс режиму у розпад держави. І вони продовжуютьлишатися елементарними формами політичного розуміння та по-літичної дії у державах-нащадках.

Тут, щоб уникнути непорозумінь, слід зробити два застере-

96

ження. Перше, як випливає з обговорення у першому розділі, аргу-менти про статус нації та національності стосуються інституйова-них та політичних форм, а не націй як конкретних колективів.Стверджувати та досліджувати центричність інституйованих ви-значень статусу нації у розпаді Радянського Союзу та політиці дер-жав-нащадків не означає уявляти нації – реальними, солідарними,внутрішньо однорідними, різко обмеженими ззовні соціальнимигру пами – головними рушіями цих процесів. Для серйозного сприй-няття статусу нації не слід матеріалізувати нації, уявляти їх як фік-совані та дані, чи навіть припускати, що вони існують. Радянська тапост-радянська «національна боротьба» не була і не є боротьбоюнацій, а боротьбою інституційно встановлених національних еліт –тобто еліт, інституційно визначених як національні – і честолюбнихконтр-еліт. Боротьба і раніше і зараз має критичну форму, лишаєтьсяопосередкованою, на практиці встановленою цими інституйованимивизначеннями статусу нації та національності.

По-друге, це твердження стосується тривалих наслідків ра-дянського інституційного визначення нації, зокрема наслідків, якіпережили сам режим. Воно не стосується намірів, що ними керу-валися архітектори радянської національної політики. Така полі-тика була налаштована на дві речі: перше, на твердість, стриманість,спрямованість та контроль потенційного розколу політичного виявунаціоналізму шляхом стіюрення національно-територіальних адмі-ністративних структур і шляхом культивування, долучення і (коливони намагалися стати поза лінією) репресій національної еліти; ідруге, вихолостити зміст національності, навіть узаконюючи її якформу, і в такий спосіб підтримати довготривалий параліч націо-нальності як суттєвого компонента суспільного життя.

Реєстр цих незумисних наслідків є справді великим, але дужезрідка наміри та наслідки є настільки відмінними як у цьому ви-падку.

Природа радянської системи інституйованої багатонаціо-на-льності є безпрецедентною та незрівнянною. Більшість державсвіту етнічно неоднорідні. У деяких з цих держав етніч ність суб’єк-тивно сприймається та публічно проголошується як національ-ність, етнічна неоднорідність – як національна неоднорідність. Утаких випадках, принаймні, деякі з етнічних груп, що становлять

97

населення (крім домінуючих етнічних чи національних груп), ро-зуміють себе, або розуміються іншими, як такі, що належать доособливої нації, національності чи національної групи. Саме так,хоч і меншою мірою, було, наприклад, в останні півстоліття існу-вання імперії Романових.

Однак не це суб’єктивне розуміння етнічності як націо -нальності вирізняло випадок СРСР від його Романовського попе-редника, або від інших багатоетнічних держав. Відмінним було такеофіційно втілене кодифікування етнічної неодно рідності як націо-нальної неоднорідності. Точніше, це було радикальним, спонсоро-ваним державою кодифікуванням і інституюванням статусу націїта національності винятково па під-державному, а не на вседер-жавному рівні.

В інших випадках, коли під-державні народності суб’єктив носприймалися як національності, держава могла відмовити у ви-знанні, не кажучи про інституюваиня, цього суб’єктивного визна-чення, наполягаючи, що хоча меншість може відрізнятися мовоюта релігією, вона все-таки фундаментально належить до домінант-ної нації (чи це є етнічна нація чи державна нація, що охоплює всегромадянство). Таким був випадок, наприклад, з угорською поло-виною імперії Габсбурґів після 1867 року. Хоча угорськомовні меш-канці становили лише половину населення, керуюча елітанаполягала – попри постійне наростання бурхливого протесту збоку румунів, сербів і (меншою мірою) словаків, – що Угорщинаскладається з єдиної нації, угорської, що з нею, як очікувалося,мали себе ідентифікувати всі її мешканці, незалежно від рідноїмови чи етнічного походження, і яку мали б усі зрештою асимілю-вати.

В другому випадку держава може визнавати суб’єктивні пре-тензії на під-державний статус нації частини етнічної групи чигруп, в той же час намагаючись відстоювати та інституювати більшузагальнений вседержавний сенс статусу нації, визначення загаль-нодержавного громадянства як нації.

У третьому варіанті держава може сприймати, більш чи меншохоче, самовизначення етнічної меншини як національ ної, без на-магання, як у другому варіанті, визначити цю групу як частинубільш узагальненої державної нації. Але в цьому випадку саме дер-

98

жава звичайно безпосередньо ідентифікується з домінантною на-цією. Така держава вважається національною у силі самовира-ження, тобто державою певної нації і для неї – і це попри факт, щоїї населення включає, крім членів титульної нації, також і членівнаціональних меншин. Прикладами цього є ситуація з німцями таугорцями у міжвоєнній Чехословаччині. Вони визнавалися націо-нальними меншинами (як і декілька інших меншин у «Новій Єв-ропі», що стали ними внаслідок Першої світової війни); їм у силувнутрішніх та міжнародних законів були надані деякі обмеженікультурні права. Проте правлячі еліти в цих країнах визна чали цідержави національними у сильному сенсі, як держави для «чехо-словацького народу».

Радянський національний режим був зовсім іншим. РадянськийСоюз не був задуманий чи інституйований як національна держава.Це не було неуникним та автоматичним наслідком ступеня етнічноїнеоднорідності: немало багато національних держав – включаючибільшість постколоніаль-них держав Азії та Африки – стверд-жують, що вони є, або намагаються бути, національними держа-вами. Це, скоріше, спиралося на форму, в якій етнічнанеоднорідність була інституйована, і на те, як організація суспіль-ного життя впливала на етнічні національності.

Радянська еліта мала потугу і бажання організувати ті самі те-риторії та народи як національні держави – чи то як радянську, чито як російську. Проте не було зроблено ані того, ані іншого. З од-ного боку, радянські правителі ніколи не розвивали ідею радянськоїнації. Насправді вони намагалися впровадити загальнодержавну ра-дянську ідентичність, і у 1960 – 1970 роки розвинули доктрину «ра-дянського народу» як «нової історичної спільності». Але цяновонароджена сутність чітко сприймалася як наднаціональна, а ненаціональна. Наднаціональний радянський народ послідовно від-різняли від окремих під-державних радянських націй. Статус націїзалишався прерогативою під-державних національних груп; її ні-коли не відносили до вседержавного громадянства.

З іншого боку, Радянський Союз ніколи не був організо ваний,теоретично чи на практиці, як держава російської нації. Росіяни на-справді були домінуючою національністю, ефективно контролю-вали ключові партійні та державні інститути; російська мова

99

підтримувалась державою як мова міжнаціонального спілкування(lingua franca). Цілий ряд рис радянського національного режиму –деякі з них буде детально обговорено нижче – були рішуче несу-місними з організаційною моделлю національної держави. Вонивключали: радянську систему етнотериторіального федералізму;розроблене кодифікування особистої національності та важливість,що їй надавалася; культивування великої кількості національної ін-телігенції; культивування національних кадрів, яким дозволено,здебільшого, жити та працювати на «їх власних» національних те-риторіях; свідома політика будівництва націй, спрямована на кон-солідацію неросійських націй, яку проводили у 1920-і та до початку1930-х років; культивування та кодифікування великого числа на-ціональних мов; розвиток та вдосконалення навчання, включаючивищу освіту на неросійських мовах. Отже, Радянський Союз ані пе-редбачався у теорії, ані організовувася на практиці як національнадержава. Та хоч він і не визначав держави чи громадянства в ціломув національних термінах, він в дійсності визначив в цих термінахскладові частини держави та їх громадянство. В цьому полягає від-мінність радянської національного режиму – у його безпрецедент-ному зміщенні статусу нації та національності, як організаційнихпринципів соціального та політичного порядку, від вседержавногодо під-державного рівня. Жодна з інших країн не зайшла настількидалеко у спонсоруванні, кодифікуванні, інституюванні, навіть (удеяких випадках) у винаході статусу нації та національності на під-державному рівні, нічого не роблячи в той же час для інститую-вання їх на рівні держави в цілому.

Інституювання статусу нації та національності має два неза -лежних аспекти. Один стосується територіальної організації полі-тики та адміністрації, інший стосується класифікації осіб.Радянська система етнонаціонального федералізму поділила тери-торію держави на складний чотирищаблевий набір національнихтериторій, надавши їм різний ступінь автономії та більш чи меншрозроблені політичні та адміністративні інститути. На верхньомущаблі етнотериторіальної ієрархії, який нас тут цікавить, знаходи-лись п’ятнадцять союзних рес публік, кожна з яких мала ім’я певноїнаціональної групи (вони відповідають сьогоднішнім країнам-на-щадкам). Визначені за конституцією суверенними, союзні респуб-

100

ліки на папері мали широкий набір прав, включно з правом виходузі складу Союзу, входження у стосунки з іноземними державами,повноваженнями координації та контролю виробництва й адмініст-рації на своїй території. Зрозуміло, що на практиці центральнийпартійний та міністерський контроль різко, хоча різною мірою, об-межували область ефективної республікан ської автономії. Однакважливість республік як інституйованої кристалізації статусу наційполягає не так у конституційній фікції суверенітету, державностіта автономії – символічно ефективних та самосвідомих, що вонидовели за часів Горбачо ва, – як у міцних іпституційних рамках рес-публік, наданих для довготривалого культивування та консолідаціїнаціональних адміністративних кадрів та національної інтелігенції(поп ри періодичні чистки) і для довготривалого захисту та культи-вування національних мов (попри підтримку російської мови якмови міжнаціонального спілкування).

Взаємодоповнюючись – і перетинаючись – ця складна та під-мінна система етнотериторіального федералізму була В той же часі складною та відмінною системою особистої національності. В тойчас як перша з них поділяла територію держави на набір національ-них юрисдикцій, друга поділяла населення держави на вичерпнийта взаємовиключний набір національних груп, назагал понад сотню,двадцять дві з яких мали понад мільйон членів. Етнічна національ-ність була не тіль ки статистичною категорією, фундаментальноюодиницею соціального обліку, що застосовувалась у переписах таінших соціальних оглядах. Вона була обов’язковою і здебільшогоприписовою правовою категорією, ключовим елементом правовогостатусу людини. Як така, вона реєструвалась у внутрішніх паспор-тах та інших персональних документах, передавалася за спадком, ізаписувалася майже в усіх бюро кратичних анкетах та офіційних до-кументах. У деяких кон текстах, переважно при вступі до вищих на-вчальних закладів та поданні заяв на певні типи занять, офіційнанаціональність значною мірою формувала життєві шанси – як не-гативні (особливо для євреїв), так і позитивні (для представників«титульних» національностей у неросійських республіках, якімайже автоматично мали сприяння чи певні переваги).

Це двоїсте – і безпрецедентно радикальне – інституювання ста-тусу нації та національності на під-державному рівні здійснюва-

101

лося через дії держави. Хоча цього і не домагалися державні діячі.До цього, скоріше, приводив непередбачува-ний та ненавмиснийнабір інституційних установок, ускла-дених з цією метою (ad hoc)як тактичні відповіді для негайних ситуаційних імперативів. Ленін,який довго в принципі противився територіальному федералізму(як і будь-якому іншому), скористався ним як доцільним по томуяк більшовики захопили владу, вірячи, що це є необхідним та ефек-тивним засобом відновлення підірваної влади держави та цемен-тування політичної лояльності на на ціональних околицях, ісподіваючися, що це буде тимчасовим перехідним устроєм. Маючивіру – він мав рацію, очікуючи – помилявся.

Досі були меншими за передбачувані сподівання, що особистаофіційна національність стане міцним приписовим станом і важ-ливим детермінантом життєвого статусу. Націо нальність як офіцій-ний компонент персонального статусу була введена у 1932 році, якодин з ряду елементів, що містився у новозатверджених внутрішніхпаспортах. Довкола цієї системи відбувався жорсткий контроль ко-лективізованих нещодавно селян і дедалі більшої кількості інду-стріалізованих городян; назагал – вона була центральною дляконтролю за міграцією та її регулюванням. Однак у цьому планіважливою була власне сама паспортна система, а не кодифікованау ній офіційна національність, разом з більшістю іншої інформації.Насправді застосоване в паспортах регулювання примусового конт-ролю за ресурсами робочої сили та внутрішньої міграції неважкобуло здійснити і без залучення національності. Таке використанняофіційної інформації було безвідносним до початкових цілей, зякими були введені внутрішні паспорти.

Тож, за іронією історії, як непередбачувані наслідки ряду полі-тичних дій режиму, національність стала і залишалася базовим ін-ституційним будівельним блоком відкрито інтернаціональної,наднаціональної, антинаціоналістичної радянської держави, земляякої була поділена на набір пов’язаних національних територій,державний устрій включав частиною набір формально сувереннихнаціональних респуб лік, мешканці були поділені на набір офіційнокодифікованих національностей.

Двоїста система етнотериторіального федералізму та особистоїнаціональності використовувала той самий набір національних ка-

102

тегорій. Ті самі категорії прилучалися до територіального устроюта до особистої національності. Однак було набагато більше остан-ніх, оскільки національна класифікація меш канців включала чис-ленні невеликі національності, яким не відводилась жодна окреманаціональна територія. Але серед сорока трьох національних тери-торій майже всі носили ім’я однієї чи більше національності, на якібуло поділене населення СРСР. Тож існувала відповіднідність, зви-чайно один до одного, між певною національною територіальноююрисдикцією та певною національністю, наприклад між Україноюяк національною територією та українцями як особистою націо-нальністю.

Втім, хоча національні територіальні юрисдикції відповідалинаціональностям, за якими вони називалися, ці два параметри ні-коли не збігалися – пі офіційно, ні просторово, ні навіть концепту-ально. Юрисдикції національних республік були територіальними,не описуючи людей. Вони відповідали за певні справи, що малимісце на їхніх обмежених територіях, незважаючи на національ-ність людей, які на цих територіях проживали. З іншого боку, на-ціональність людини не залежала від місця її проживання. Особистанаціональність була автономною системою класифікації, заснова-ною на спадковості, а не на місці проживання. Вона не мала жод-ного територіального компонента. Навіть більше – велика тапереважно фінансована державою міграція, часом довільно, з ет-нодемографічної точки зору, проведені адміністративні границі, таповна неможливість створення етнодемографічно «чистих» зон вобластях історично змішаного населення разом породили великий не-збіг між границями національних територій та просторовим розподі-лом національностей. Значна частка населення у більшостінаціональних територій належала до «нетитульних», тобто концеп-туально «зовнішніх» національностей; і навпаки, значна частина на-селення біль шості національних груп проживала поза «їхнімивласними» національними територіями.

Радянська схема інституйоваиої багатонаціоиальності характе-ризувалася не лише юридичною невідповідністю та просторовимнезбіганням двох компонентів – національних територій та особи-стих національностей, – а й фундаменталь ним протиріччям, як кон-цептуальним, так і політичним, між двома незалежними, навіть

103

неспівставними визначеннями статусу нації. Це протиріччя було за-старілим, вже віддавна відомим дослідникам порівняльного націо-налізму. Звичайно ці протилежні розуміння статусу нації пов’язаніз різними країнами чи регіонами. Цікаво відмітити, що радянськийрежим національностей інституював обидва умовно протилежні ви-значення статусу нації.

За одним із визначень, нація є територіально обмеженою та са-моуправною спільнотою, всебічно сформованою, справді затверд-женою її територіальними та політичними рамками. Статус нації,в цьому розумінні є як концептуально, так і випадково залежнимвід політичної території. Не кожен територіальний політичнийустрій є нацією; але статус нації, принаймні у його повній реаліза-ції, вимагає форми та рамок територіального устрою. Статус нації– принаймні повністю реалізований – є новою властивістю певноготериторіального устрою.

Це розуміння статусу нації включає історичний досвід захід-ноєвропейських держав-націй, що виникли у захисних та потужноформівних територіальних та інституційних рамках великих, протекультурно відносно однорідних територіальних держав. Проте усвоїй сильнішій версії – воно на добре охопило історичний досвідЦентральної та Східної Європи. Там політичні одиниці були абонабагато меншими, ніж культурні одиниці – як у щільно заселеномупасмі маленьких незалежних держав, князівств, міст-держав тавільних міст вздовж трансальпійського середньовічного торговель-ного шляху від Середземного моря до Рейну, – або набагато біль-шими, ніж культурні одиниці, як у великих багатонаціональнихімперіях Османів, Габсбурґів та Романових. В контексті принципо-вої невідповідності політичної влади та культурної спільностіз’явилися різні концепції статусу нації. У цьому альтернативномуконтексті, нація є незалежною від політичної території – як концеп-туально, так і випадково. Нація є етнокультурною спільнотою, ти-пово мовною спільнотою. Вона може охоплювати декількаполітичних одиниць (як у випадку Німеччини чи Італії до об’єд-нання), або може знаходитися в рамках набагато більшої політичноїструктури (як у випадку «неісторичних» етнолінгвістичних націй– наприклад словаків та словенців – в рамках Австро-Угорщини).

Розрив між територіально-політичною та етнокультурною мо-

104

делями статусу нації не є нездоланним. За умов стандар тизуючого,гомогенізуючого впливу сучасної держави, що «мобілізує громадянта впливає на них», територіальні дер жави можуть сформувати зісвого населення відносно однорідні культурні спільноти. І з дужевідмінних початкових позицій, етнокультурні нації, або ті, що меш-кають у кількох державах, або ті, що проживають в рамках більшоїдержави, можуть набути статусу державності, чи, принаймні, те-риторіальну політичну автономію в рамках більшої держави, отри-мавши таким чином територіальні та інституційні рамки.

Однак у регіонах з надзвичайно перемішаними етно-культур-ними спільнотами, де політичні кордони не можна намалювати так,аби вони збіглися з етнокультурними, не так легко примирити те-риторіально-політичну та етнокультурну моделі статусу нації. Дужеподрібнені етнокультурні нації, а та кож ті, що перекриваються з ін-шими етнокультурними націями у заплутано перемішаній області«подрібнених зон», не можуть бути «територизованими», не можутьлегко отримати свої власні територіальні держави. Й інститути те-риторіального устрою, що включають значні та самосвідомі націо-нальні меншини, не можуть в епоху націоналізму бути легко«націоналізованими», тобто стати національно однорідними. Як вАвстро-Угорській та в Російській імперіях, де етнічно перемішаненаселення, що в кінці дев’ятнадцятого століття дедалі більше про-тивилося асиміляції, запобігало повному зближенню територі-ально-політичної та етнокультурної мо делей статусу нації. Впертепротиріччя між цими моделями та відповідними пропозиціями на-ціональної автономії є очевид ним в історії національного питанняобох імперій.

Радянський режим національностей інституював обидві моделістатусу нації, так само, як і протиріччя між ними. Нації були ви-значені одночасно як у територіальному та політичному сенсі (якнаціональні республіки), так і в сенсі екстратериторіальному, куль-турному (як національності). Коли б національності проживали ви-нятково в «їхніх власних» національних республіках, ці двавизначення могли б бути тотожними. Однак на час встановлення си-стеми етнотериторіального федералізму, це було далеко не так, і на-віть ставало дедалі гірше після фінансованої та впровадженоїдержавою масової міграції, пов’язаної з індустріалізацією, колекти-

105

візацією та війною. На час перепису 1989 року понад 73 мільйонирадянських громадян, чверть усього населення, проживали позамежами «їхніх власних» національних територій (або належали домалих народностей без власної національнальної території).

Напруження між цими дуальними та нетотожними інститую-ваннями статусу нації послаблювались певними обмеженнями, щоїх радянський режим застосовував щодо націоналізму. Нації можнабуло бачити, але не чути; культура (і, як можна додати, політика таадміністрування) мали бути «національними за формою та соціа-лістичними за змістом». Чим більш формальними були національнікатегорії – тобто, чим меншим було їх соціальне значення, – тимменше значення мала відсутність тотожності між територіальнимирамками та особистою основою статусу нації. У крайньому ви-падку, це взагалі б нічого не означало, або в якому стані радянськігромадяни проживали на «своїх власних» національних рес -публіках або деінде, позаяк республіки були б національними лишеза іменем; номінально, тс, що було «їхніми власними» територіями,фактично буле не більш «їхніми власними», ніж усі інші.

Для багатьох, можливо для більшості, совєтологів цей гіпоте-тично граничний випадок найбільше відповідав опису радянськоїреальності. Основні течії советологи або взагалі ігнорували націо-нальності, або відкидали їх як ідеологічний фасад, мало (якщо вза-галі) пов’язаний з «реальними» соціальними та політичнимиструктурами. Проте, як визначали ретельніші аналітики, навіть за-довго до ери Горбачова, національність не була просто формальноюконструкцією, ідеологічним фіговим листком, існуючим лише напапері. Зро зуміло, вона була формальною конструкцією, інститу-ційною формою; але як така, потужно формувало радянське сус-піль ство. Репресії політичного націоналізму за розмахом можнабуло порівняти з всебічним інституюванням статусу нації та націо-нальності як фундаментальних суспільних категорій. Всупереч не-задоволенням націоналістів та вбивчій сталінській політиці, режимне мав систематичної політики «руйнування нації». Він міг би від-мінити національні республіки та етнотериторіальний федералізм;міг би відмінити правову категорію особистої національності; мігби жорстоко русифікувати радянську освітню систему; міг би при-мусово викорінити національні еліти, не допускаючи, щоб вони ро-

106

били кар’єру у «їхніх власних» республіках. Режим нічого цьогоне робив. Репресування націоналізму йшло пліч-о-пліч з консолі-дацією статусу нації та національності.

Напруженість, що виникала з дуалістичного інституювання на-ціональності та з нетотожності національних територій та етно-культурних націй, була насправді послаблена репресуваннямнаціоналізму. Проблема, наприклад, іредентизму, яка могла б під-живлюватися невідповідністю між територіальними та етнонаціо-нальними границями, не виникла; позаяк народні вимоги такихуточиювальних змін кордонів були виключені з загальної сукупно-сті законних політичних міркувань. Однак напруженість, спричи-нена дуалізмом інституювання статусу нації, хоч і послаблювалась,але не зневажалась.

Інститут національних республік, наприклад, визна чених якдержави певних націй і для них, узаконював сприятливе ставленнядо членів «титульної», номінально державоносної національності,особливо щодо вищої освіти та працевлаштування. Хоча такий пре-ференційний режим, під назвою укорінювання, було визначеноюполітикою радянського центру лише у 1920-і на на початку 1930-хроків, місцеві схеми сприятливого ставлення до титульних націо-нальностей продовжували існувати та назагал допускалися цент-ром. Визначення республік як національних держав такожузаконювало підтримку мови титульної національності – не за ра-хунок російської мови, що при радянському режимі енергійно підт-римувалась як всесоюзна мова міжнаціонального спілкування, а зарахунок інших мов, якими говорили люди нетитульної нації, щопроживали в республіці.

Попри їхній полегшений доступ до посад, визначених ре жимомяк «стратегічні» чи «важливі», та попри привілеї, що їх вони отри-мали через спеціальний всесоюзний статус російської мови, росій-ські (та, ширше, російськомовні) мешканці не російських республікскаржилися на програми підтримки освітніх та професійних шан-сів титульних національностей. У той же час люди титульних на-ціональностей скаржилися на те, що ряд ключових посад булизарезервовані за російськими (та російськомовними) іммігрантами,і на ключову роль російської мови.

Ці обопільні обурення поставали з дуалістичного визначен ня

107

статусу нації – територіально-політичного та культурно-персональ-ного – and from two corresponding conceptions of national autonomy.Ми можемо тут розширити та поглибити дану вище характери-стику, пов’язавши концепцію статусу нації з концепцією національ-ної автономії. З однієї точки зору, фундаментальними параметрамистатусу нації є територіальні. Політична територія забезпечує рамкинації, фіксує арену її автономії, визначає область її домінування.Питанням авто номії, з цієї точки зору, є одиниця територіальної ад-міністрації. Автономія означає, що територіальна одиниця «нале-жить» до нації, чиє ім’я вона має. Вони можуть законно бути«заповненими» певними національними мовою та культурою. На-справді застосовується осучаснена версія формули cuius regio, eiusreligio. Ця формула походить з часу релігійних війн постреформа-торськоі Центральної Європи. Вона дозволяла правителям князівстві територіальних держав (багато цих держав знаходилися в Цент-ральній Європі) визначати релігію своїх власних територій, «запов-нювати» свої території певною релігією. Люди інших конфесіймусили або перейти в іншу віру, або емігрувати. Таким чином, уЦентральній Європі був інституйованим релігійний плюралізм, алев рамках кожної територіальної одиниці інституювався релігійниймонізм. Тобто релігію територизували. Аналогічно, з територіаль-ного погляду на статус нації, національно-культурний плюралізмзнаходить законне втілення у різниці між територіальними держав-ними устроями, але в рамках кожного територіального утвореннямала превалювати національно-культурна одно рідність. Кінцевамета національних територій – стати повністю націоналізаційними,тобто заповненими однорідною національною культурою. Сумбурнаціональних культур пристосовується, щоб відповідати зафіксова-ним рамкам територіальних утворень. Культура та територія врештіоб’єднуються.

З альтернативної точки зору, визначення націй не повною міроювключає фіксованість та більш-менш довільне прове дення границьчітких національних територій. Навіть якщо наданий моментможна «правильно» провести територіальну границю, збіг між роз-ділом територій та розподілом людей буде лише короткочасним. Ос-кільки нації є мобільними та динамічними, їхня простороваконфігурація з часом змінюється через міграцію членів. Нації в ос-

108

нові є групами людей, а не шматками територій. Правильнимсуб’єктом національної автономії є не номінальне національне те-риторіальне утворення, а власне нація, тобто певна група людей.Носіями національності є люди, не вписані у територію, внаслідокчого вона не зафіксована на території, а мобільна. Національна ав-тономія вимагає не злиття територіальної адміністрації та націо-нальної культури, а їхньої незалежності. Вона вимагає культурнихправ – у сфері освіти, культури, мови та громадського життя длячленів нації, де б вони не жили.

В Радянському Союзі були інституйовані елементи обох моде-лей. З одного боку, земля держави була поділена між національ-ними державними утвореннями, до певної міри дозволеними длязаповнення їхніх територій певною національною культурою. Здругого боку, населення було розділене на нетериторіальні націо-нальні групи, чиї національності не залежали від місця прожи-вання. Однак жодну з моделей не реалізували повністю.Територіальну автономію не було доведено до кінця, оскількицентр резер-вував певну спеціальну роль для росіян та російськоїмови. Над-територіальна культурна автономія також не доведенадо кінця (крім, хіба, для росіян), у зв’язку з відставанням, яке доз-волили собі національні республіки при «націоналізації» власнихтериторій (за винятком, як зазначалося, росіян та російської мови).Більше того, жоден із цих принципів не було можливо реалізуватиповніше без порушення іншого принципу. Інституювання культур-ної автономію для неросіян, що проживають в республіках, інших,ніж «їхні власні», віддалило б титульну еліту цих республік, і осла-било б її здатність «заповнити» свої території особливою націо-нальною культурою. Збільшення територіальної автономії цихреспуб лік, дозволяючи повнішу «націоналізацію» власних терито-рій, зруйнувало б екстратериторіальну культурну автономію, якоюросіяни володіли в усьому Союзі. Протиріччя між територіальнимта етнокультурним статусом нації та між територіальною та екс-тратериторіальною національною автономією було притаманне ра-дянському національному режиму.

З розпадом Радянського Союзу, спадок його подвійної інститу-ційної кристалізації статусу нації та національності передався краї-нам-нащадкам. Сам розпад, що слід наголосити, був сформований

109

територіально-політичною кристалізацією статусу нації, а не етно-культурними визначеннями. Ключовими суб’єктами в драмі дезін-теграції – крім фрагментів полі тичної та військової еліти центру –були інституційно вповноважені еліти національних республік,включаючи, що важливо, з кінця 1990 року, й еліту Російської рес-публіки. Дез інтеграція відбувалася упродовж інтенсифікування бо-ротьби юрисдикцій між центром та національними республіками,в якій республіки набували сміливості, а центр потерпав від поглиб-лення внутрішніх протиріч та втрати рухливості.

До якої міри громадянство повинне залежати та збігатися з ет-нокультурною національністю? Чи є інші, поза колом формальнихгромадян, наприклад співвітчизники у інших країнах, які мають спе-ціальні вимоги до держави, і до чиєї долі держава проявляє спеці-альний інтерес? І навпаки, чи є деякі люди всередині колаформальних громадян, не повністю членами чи громадянами у ре-альному сенсі? І який тип громадянства держава буде інституювати?Чи буде громадянство триматися індивідуально, чи опосередковано,у певній формі, членством у певних етнічних чи національних гру-пах? Чи буде право на громадянство складатися лише з прав особи,або воно буде включати також права груп чи колективів?

Подібний набір невирішених питань існує і довкола проб лемистатусу нації та національності. В якому сенсі нова дер жава маєбути державою-нацією чи національною державою? Коли державувизначати як державу нації і для нації, то як визначається ця нація?Чи її розуміють як громадянську націю, визначену та розграниченуправовим та політичним статусом громадянства, складаючись зсуми громадян держави? Або її розуміють як етнокультурну націю,визначену незалелшо від держави, і вона не обов’язково збігаєтьсяз її громадянським населенням? В останньому випадку, як принципнаціональ ності чи національного самовизначення, згідно якогокраїни-нащадки будують свої претензії на законність, буде узгод-жений з практикою демократичного громадянства, до якої елітакраїн-нащадків висловлює одностайну повагу?

Це є всебічна суперечка між (1) новоутвореними національними– і націонал ізаційними – дер жавами; (2) національними менши-нами в нових державах; та (3) зовнішніми «вітчизняними» держа-вами, до яких меншини «належать» за етнонаціональною

110

подібністю, а не за правовим громадянством.Ці тріадичні взаємини між новонародженими національ ними

державами, національними меншинами та зовнішніми національ-ними вітчизнами повторюються у різних конфігура ціях в усій пост-радянській Євразії.

В динамічному взаємозв’язку між цими трьома елемента ми –новітніми національними неросійськими державами-нащадками,великими російськими меншинами в них та російською державою– ключову роль будуть відігравати нспередбачувані обставини, при-таманні політичним діям, особливо коли «справжні параменти по-літичної дії є на потоці». Не стаючи на детерміністську позиціюслід визначити шлях, яким широкі контури цієї взаємодії структу-руватимуться інституційним спадком радянського національногорежиму. У нових націоналізованих державах-нащадках, попри ет-нічну неоднорідність сприймають себе національними державами.Зрозуміло, що їхнє попереднє інституційне втілення як радянськоїреспубліки заклало основи не лише для їхньої незалежності, а йдля їхнього саморозуміння як власне національних держав. їхнячітка причина буття, у радянській схемі, мала б слугувати інсти-туційним кораблем для національного самовизначення. Вони булифактично визначені як республіки однієї нації і для цієї нації, чиїміменем їх названо.

Отже, попри свою етнічну неоднорідність – дуже велику порів-няно з західноєвропейськими національними держава ми – ра-дянські республіки розуміли себе і мали себе розуміти якнаціональні утворення. Але в якому сенсі національними? Тут миможемо розширити та уточнити твердження, що радянський режимінституював як територіально-політичну, так і особисто-етнокуль-турну модель статусу нації, а також і протиріччя між ними. Ра-дянське територіально-політичне визначення статусу нації не лишесуперечило особисто-етнокультурному визначенню, а й припускалотаке альтернативне визначення. Зв’язок між двома інституційнимикристалізаціями був несиметричним. Етнокультурний статус націїне залежав від існування національних республік; але національніреспубліки насправді залежали (бо саме їх існування було такоюпередумовою) від існування етнокультурної нації. Республіки ви-значалися як політичні утворення певної нації і для неї; ці нації ви-

111

значалися як первинні стосовно та незалежно від політичних утво-рень, чиї утворення вони узаконювали. Національні республіки нестановили (як цього вимагає сильна форма територіально-політич-ної моделі статусу нації) «своєї» нації; натомість, незалежно до іс-нуючих націй, мали «власні» територіальні політичні утворення.Навіть територіально-політична кристалізація статусу нації у Ра-дянському Союзі наперед припускала існування етнокультурноїнації, визначеної незалежно від неї і такої, що неідеально «утриму-валася» ними. Насправді існувало протиріччя між територіально-політичною та екнокультурною кристалізацією статусу нації. Протеостання мала у своїй основі набагато фундаментальніші концепціїу радянській схемі. Схема розпочиналася з визнання і кристалізаціїінституційної форми існування етнокультурної національності.Потім більшим та більш компактним національностям надавалисявласна національна республіка. Національності скоріше «володіли»своїми відповідними територіальними республіками, ніж були ви-значені ними.

Таким чином зміцнити саморозуміння «етнічників» та етнокра-тичну практику державної еліти, може посилити їхню тенденціюдо визначення своєї власної нації у етнокультурному, а не в ци-вільно-територіальному сенсі і правити своїми державами, маючина думці інтереси цієї етнокультурної нації. Це може бути у ви-падку, коли еліта країни-нащадка визначає свою державність та гро-мадянство в ліберальних термінах; позаяк меншини небезпідставномають сумнів, що формально ліберальні та етнічно нейтральні ви-значення державності та громадянства в етнічно неоднорідній дер-жаві, де державна більшість та меншини розуміють себе такими,що належать до певних етнокультурних націй, великою мірою мас-кує етнократичну організацію суспільного життя.

Радянський режим та держави-сателіти, у т. ч. Чехословаччина,з чітким та всебічним інституюванням статусу нації та національ-ності, перенесли на країни-нащадки набір глибоко структурованих,потужно конфліктних очікувань належності. Еліти країн-нащадків,в т. ч. Чеської Республіки та України з глибоко інституйованим сен-сом політичного права та власності, бачать політичні утворення,що несуть ім’я їхніх відповідних націй – насамперед територію таінституції, а також, з деякою подвійністю, і населення цих терито-

112

рій – як «їхні власні», ак такі, що у фундаментальному сенсі їм на-лежать. Національні меншини, передусім росіяни, на відміну відукраїнців у Чехії, з їхнім інституційно підтриманим розумінням на-ціональності як виразної форми громадянства, бачать себе такими,що належать, у глибокому, якщо не ексклюзивному сенсі, до «зов-нішньої» нації; це не може допомогти, але забарвлює та кваліфікує,навіть якщо це не виключає, їхню належність до того, що мало бибути національною державою, в якій вони (або більшість з них) жи-вуть. Врешті, еліта російської держави, якій в радянські часи небуло притаманними національне саморозуміння, а на даний часлише дуже неідеально обмежене територіальними та інституцій-ними рамками Російської Федерації, бачать російські меншини унеросійських країнах-нащадках як такими, що належать, у неви-значеному ще потенційному сенсі, до новоутвореної російської дер-жави. Ці глибоко укорінені та сильно конфліктні очікуванняприналежності – взаємодіючи з конфліктами інтересів, характернимдля будівництва держави, зміни режиму, економічної перебудови –робитимуть дина мічні взаємини між країнами-нащадками СРСР,російськими меншинами та російською державою місцем впертогота потенційно вибухонебезпечного етнонаціонального конфлікту,що і виявила гібридна війна між Росією та Україною, передбачитияку наука/влада, зокрема політилогія України та Росії не змогла. Ге-гемонічні устремління Росії, вибух насилля, що зруйнував новопо-сталі care taker community (піклувальні громади) етнічних меншин,у т. ч. єврейські в Криму та Донбасі – виклкав у єврейській спіль-ноті Чехії сплеск інтересу до України і в той же час занепокоєнняперспективами єврейства в Україні, Чехії, Росії, в Криму, на Донбасіта навіть майбутнім Ізраїлю.

113

2. 3. На шляху до care taker community за доби військового конфлікту

Дилема, яка виникає перед аналітичною перспективою, запро-понованою у цій книзі, полягає у тому, що там, де зʼявляється сус-пільний простір, який твориться як мережа міжіндивідуальнихінтеракцій, ми маємо справу з владою і насиллям. Обовʼязковим

стає вироблення спільних правил співіснування, завдяки яким мож-ливим і є спільне співжиття на певному суспільному просторі, спів-праця, парадоксальні обмеження свободи для її збереження.Насилля є рисою суспільного простору, а тому також усіх процесів,що у тому просторі відбуваються, у тому числі процесів творення іпередачі знання. Насилля – це завжди відносне: тими, хто домінує,визнається за насилля справедливе, яке служить добру суспільства,а тими, хто підпорядкований, опирається як акт несправедливості іджерело страждань. Відносним є також через повну зворотністьролей: раніші виключені можуть стати переслідувачами, а ті, хтодомінував у попередніх умовах, у нових можуть зазнати виклю-чення. Така взаємозалежність визначила наприклад долю Карпатсь-кої України доби Августина Волошина, де за доби самостійності,що тривала лише 6 місяців, українці відчули себе державною на-цією, але після угорської окупації перетворилися на меншину, щомогла заслуговувати в угорському суспільстві лише на добровільно-примусові асиміляції. Обидві сторони конфлікту давали достатньопідстав для того, щоб бути і жертвами, і суб’єктами насилля. Невдається втекти від насилля, не можна зайняти у суспільному про-сторі позиції вільної від нього, можна лише його не помічати. Го-ловним чином тому, що те, що є насиллям, представлено як«природний стан речей» і «доброчинність», чим і таким визначен-ням найпростіше можна легітимізувати насилля. Наука, яка у такийспосіб допомагає насиллю – це наука/влада. Наука, яка насправдіне проголошує про можливість розбудови суспільного простору безнасилля, але яка здатна показати, що деякі конкретні вияви насилляможна і слід обмежити – це наука/опір. Можна вважати, що всялюдська наука, усе знання обертається між владою та опором, що,як вказував Мішель Фуко, жоден її вид не назавжди прописановладі і не є звернуто проти неї. Будь-яке знання, будь-яка наука не-залежно від її характеру і способу відтворення, може служити яквладі, так і опору. Вона може сприяти зростанню нерівності, алетакож її обмежувати. Вона може розкривати існування спектаклю іпомагати у його дестабілізації, але також і легітимізувати Спек-такль, стабілізувати значення симуляцій, які його створюють. Немаєпозиції, яка є а priori позицією вільного від жестів насилля, аленемає також і знання, яке не могло бути перехоплено процедурами

114

115

влади і домінування. У додатку до книги, у фрагменті з мемуарівЙозефа Самуеля Блоха, що поряд з Адольфом Фішгофом вважа-ється основоположником національної єврейської політики еман-сипації, подано дуже характерний перебіг процесу емансипація –асиміляція – загроза єврейству – фіксація на єврейськівідмінності/сіонізм, Бунд – загроза владної гегемонії з боку самихєвреїв через механізми домінування у лавах сіоністів/буддистів –нарешті 11 років після опублікування спогадів – прихід до владинацистів та Голокосту. Й. Самуель Блох, який був учителем і Н. Бі-рибаума, і Т. Герцля, не міг передбачити Голокосту, але він розпочавсвою національну діяльність після кривавого навіту у Тіса-Еслері(«нація як подія»), що показав, куди веде емансипація. Вона нерятує, але не рятує і асиміляція, тому Блох виступив проти євреїв-німців чи євреїв-поляків. У фрагменті, який не увійшов до мемуа-рів, Блох радить зосередитися на обороні прав євреїв як основномуінтересі, основному завданні євреїв поза партійними/гегемоністсь-кими амбіціями. Це був архетип care taker community – «піклуваль-ної громади».

Автономістські уявлення початку ХХ сторіччя, про які йдетьсяу розділі ІІІ, в реальності Литви, Латвії, УНР та ЗУНР, спиралися наконкретні групи людей, що ставили перед собою такі локальні за-вдання – збереження спадщини єврейського народу та створенняпростору, хай навіть дуже обмеженого, для «переговорного про-цесу» на оборону прав народу, що ставав, без зайвого пафосу ізгоємдоби Першої світової війни, національно-визвольних змагань, добиголоду на Верховині у ліберальній Чехословаччині, за хвилі антисе-мітизму у Польщі, нацистського Голокосту, державного антисемі-тизму у СРСР, «нормалізації» після «Празької весни». За всіх цихумов під різнорідними «великими ідентичностями» – комуністичної,соціалістичної, сіоністської, бундистської, «великої ідентичності»біполярного світу, зʼявлялися групи людей, пов’язаних між собою,які ставили перед собою конкретні, обмежені політичними умовамизавдання, але тодішній науковий дискурс підганяв їх під «правильні»критерії з претензією на універсалізм та «правильний» лад.

Відомі групи підтримки «Празької весни», коло співтоваришівта однодумців Й. Ліберберга у Києві та Біробіджані, нащадків ав-тономних установ ЗУНР, УНР, Литви та Латвії, які діяли в еміграції

у 1930-х роках в Польщі та Чехословаччині – Н. Майзель, М. Зіль-берферб, Х. Каждан, Х. Кугель, Бер Горовиць, Соломон Голдельман,Мандель Найгрешл, Бал Дімйон, Бал Махшовес та сотні і тисячіінших. Вони переміщалися у часі та просторі від Києва до Берлінута Варшави, Риги та Мукачева, Праги та Вільна, потім намагалисявзяти участь у «радянському експерименті», якщо не гинули під часГолокосту та сталінських репресій – виїжджали до США, Канади,країн Латинської Америки і, звичайно, Ерец Ісраель та діяли як гро-мадські, політичні та культурні діячі аж до свого фізичного кінця.Створені ними інфраструктури – літературно-громадські часописи(«Літераріше Блеттер», «Голдене Кейт», «Юдіше Рундшау» та сотніінших), наукові заклади (від ІВО до Інституту єврейської проле-тарської культури), освітні заклади (мережа ЦІШО, Тарбуту уПольщі, івритська гімназія у Мукачевому, школи у Латвії та Литві),про які йдеться у цій книзі, передали свій досвід правонаступникаму багатьох країнах, але внесок цих людей цікавить нині лише об-межене коло науковців.

Між тим стає зрозумілим, що нині та у майбутньому великіідентичності, ідеологічні проекти минулого не повинні затіняти ре-альну суть культурно-політичних процесів. У їхньому центрі за-вжди знаходяться ті, хто відкидав у реальній практиці усі видигегемонії позиції, гегемонії значень. З нашої точки зору, важливознаходити в історичній ретроспективі ознаки не «великих нарати-вів», а саме зосередженості у конкретній справі. У біографіях ба-гатьох єврейських діячів минулого, їхніх наративів про дійсністьми знаходимо часті переходи між різними ідеологічними та полі-тичними напрямками, не кажучи вже про суто географічні кордони,які єврейські політики, науковці, літератори, педагоги, громадськідіячі перетинали.

Євреї опинялися часто між ворогуючими політичними систе-мами, що прагнули до гегемонії і жорстоко мстилися за зраду, прицьому йшлося про «зраду» міфічну. Діячі єврейської культури ви-ступали за компроміс в імʼя рівноправності усіх акторів у ХХ сто-річчі, що позначилося насиллям та гегемонізмом. А почалася граміж гегемонізмом та рівноправністю ще у ХІХ сторіччі, як про цесвідчать не заангажовані науковці, які знайшли паростки сіонізму,«жидокомуни», а також інших -ізмів, а такий безсторонній спосте-

116

рігач, як Йозеф Самуель Блох. У своїх «Спогадах» він згадує такихпоборників рівноправ’я у багатонаціональних політиках як Адольфчи Моріц Бенедікт, які шукали створення affinity group, символічноїспільноти, що прагнула б до рівноправності без гегемонізму. Рупо-ром цих ідей став тижневик «Естерайхіше Вохеншріфт» (кінецьХІХ – початок ХХ сторіччя), який випередив свій час у пошукахвідмінності без гегемонізму, поборював участь євреїв у шовіністич-них німецьких, угорських і навіть чеських проектах, виявив і не-безпеку москвофільства (ще у 1910 році). Те, що Й. С. Блохвипередив свій час і що його політична позиція виявилася слуш-ною, розумів і сам попередник Т. Г. Масарика (у поборюванні ри-туальних процесів) та Н. Бірнбаума і Г. Герцля (у розуміннісамодостатності єврейства доби національних рухів та асиміляції).Й. С. Блох зауважував: «А. Фішгоф був безперечно людиною, наяку австрійське єврейство повинно було дивитися з гордістю. Черезте, що він був вірним принципам рівноправності для всіх народівбез будь-якого національного самозахоплення, він вважався моне-тою, що втратила свою цінність і піддавався багато разів цькуваннюз боку «Нойє Фрайе Прессе».*

Професор Моріц Бенедикт розповідає у своїй книзі «З могожиття», Відень, 1906: «Лікарі-євреї не могли пробачити мені те, щоя виступав за компроміс між народами: ці сноби (в оригіналі – бру-тальне слово з мови їдиш – О. З.) були фанатичними німецькиминаціоналістами, аж поки перед дверима не зʼявилися справжні ні-мецькі націоналісти». Фактично євреї у західних провінціях ав-стрійської імперії внесли значний внесок у поширення тапоглиблення німецьких націоналістичних поглядів та настроїв, якіу кінцевому рахунку нанесли їм шкоду. Тільки коли німецький ан-тисемітизм почав набувати репресивних форм, вони почали посту-пово – для цього знадобилися роки – розуміти і шанувати моюполітичну позицію» (Фрагмент зі спогадів, с. 132, що не увійшовдо тексту у Додатку).

Політичну позицію Й. С. Блоха можна простежити на матеріаліунікальної колекції тижневика «Dr. Blochʼs Österreichische Wochen-schaft» за 1894 – 1912 роки у ЦНБ ім. В. Вернадського. Автор пра-

117

* «Нойе Фрайе Пресе» - газета, що пропагувала великонімецькі погляди, яку підтри-мували фінансово і в якій працювали німецькомовні євреї.

цював над цими матеріалами достатньо довго, щоб дійти висновку:політична позиція Й. С. Блоха полягала у відмові від спроб вста-новлення універсальності, у політичній стратегії, що є стратегієюлокальною. Політик прийшов до неї через ритуальний процес уТиса-Еслері у 1882 році, коли у цьому угорському містечку поблизуз кордоном з сучасною Закарпатською областю було звинувачено ускоєнні ритуального вбивства євреїв та русинів. Оскільки Й. С.Блох, депутат від українсько-єврейського містечка Бережани (ниніТернопільська область) переміг у науковому двобої професора Кар-лова університету у Празі антисеміта Ролінга, автора книги «Talmud-jude», він почав свою політичну кар’єру з захисту «виключення», зпоборювання перспективи Homo sacer, де євреїв та русинів очіку-вала перспектива маргіналізації. На відміну від російських лібера-лів, які під час Мултанської справи захищали Інших (удмуртів) абоТ. Г. Масарика – чеського національного політика, який розумів від-стоювання ідеалів гуманізму під час захисту Іншого – єврея Гіль-фснера у 1888 році як «підвищення порога» амбіцій чеськоїполітики, Й. С. Блох мав інші мотиви. Він сам легко міг стати жерт-вою звинувачень, як і його виборці – галицькі русини, що посідалиодне з останніх місць у «Табелі о рангах» народів Австро-Угорщини.

Це було усвідомлення маргіналізації і небезпеки Катастрофи,що реально здійснилася і яку не відвернули жодні «великі універ-сальні ідентичності» – ані гуманізм, ані західноєвропейська куль-тура чи солідарність лівих сил, «Рот Фронт», «Но Пасаран» чивеликий Радянський народ разом з «великими союзниками» з анти-гітлерівською коаліцією – США, Великобританії, Франції. Й. Сталін,війська якого звільнили Відень від нацистів, заявив: «Гітлери при-ходять і йдуть, а великий німецький народ залишається. Однак длязраджених світом австрійських євреїв ці слова лише підтвердили лу-кавство, що ховається за грою значень «великих ідентичностей».Євреї Відня спокійно сприйняли вердикт союзників, що Австріязнову стане малою країною, а не великою універсалістською Німеч-чиною, як цього реально бажала більшість австрійців і зосеред-ження на локальних стратегіях рівня «Гаваїв Європи» (якзневажливо називали Відень у великій європейській пресі).

Однак одночасно з тим, як Чарльз Гофман відкрив «care taker community» у Празі і накреслив її raison dʼète на май-

118

бутнє, у Відні наново відкрили постать Й. С. Блоха і недаремно учасописі «Das Judische Echo» перед приєднанням до загальноєвро-пейських структур» у 1990-х роках маленької Австрії, неодноразовозгадувався Й. С. Блох як «єврей-австрієць-європеєць» (Рита Кох).Локальні стратегії Блоха гарно вписувалися у специфіку невеликоїєврейської громади Відня, яка подібно до Праги перетворилася напіклувальну громаду – «care taker community».

Слід зауважити, що соціаліст – лідер Австрії єврейського по-ходження Б. Крайський – навряд чи міг реально допомогти громадіВідня, оскільки «велика політика» і роль Б. Крайського як посеред-ника між Сходом і Заходом під час «холодної війни» мала небагатоспільного з локальними стратегіями. Аналогічно мер ЄрусалимаТедді Коллек – уродженець Відня – вважав, що Відень має статилише «містом спогадів» і не більше. Вочевидь, такий погляд можназрозуміти з перспективи арабсько-єврейських взаємин у Єрусалимі,для розвитку яких Г. Коллек доклав чималих зусиль.

Отже, висхідною точкою розвитку таких care taker communityяк Прага і Відень стала Катастрофа, Голокост, а процес відновленняпов’язаний з теорією відмінності/відчуження З. Баумана та Б. Льо-венштайна. В українській політологічній літературі перспективавідмінності вже розглядалася. Наприклад, К. Мельник у статті «Не-безпека політики ідентичності в ліберальному суспільстві» згадує«політику відмінності А. Янг, за допомогою якої автор закликає довідмови від одноманітності на користь плюралізації».

Н. Мельник згадала також М. Кастельса, який визначив триформи колективних ідентичностей, що проведені аналітичні дослід-ження на матеріалі доби «Празької весни», єврейської спільноти уЧеській Республіці (care taker community), ідейно-політичного про-стору у Центрально-Східній Європі, еволюції громадсько-політич-ної думки в Україні і нарешті Біробіджанського проекту можутьмати певний підсумок, пов’язаний з потенціалом care taker commu-nity, яка не повинна бути ані симулякром, ані проекцією прагненьдо домінування, що можуть під виглядом «раціональної організа-ції» походити навіть з іншої географічної півкулі. У якому ж про-сторі існуватимуть новопосталі спільноти care taker community зпотужною історичною спадщиною обмеженою демографією? За-уважимо, що йдеться про ліберальний простір, про засади демокра-

119

тії. Але чи можна в майбутньому збудувати без застосування сим-волічного насилля? Чи можна створювати іншу спільноту, ніж ту,що завдячує безпосереднім емоційним зв’язкам? Чи не стануть іншіспільноти «вигаданими», причому «уявлення» витворюються нор-мативою і вписані у систему домінування, а спільноти є спільно-тами «вторинно натуралізованими» за допомогою побічнихмеханізмів, механізмів влади, що гарантує їхню стабільність. Прицьому, як зауважує Ш. Муф у книзі «Парадокс демократії»(Warszawa, 2005, c. 45), коли йдеться про принципи політичногозвʼязку, плюралізм не допускається і слід виключити концепції, яківідкидають принципи лібералізму».

Прагнення універсалізації власних, локальних значень, часоммотивоване переконанням, що значення ці дозволятимуть створю-вати більш справедливий світ – це прагнення влади. Спільноту, якуми розуміємо як спільноту значень в універсальних претензіях, зпрагненням однорідності і тотожності, можна створити лише за-вдяки гегемонізації партикулярних значень та їхній універсалізації– а також завдяки витворенню спекулятивних технологій та «при-ховування», відмінностей через виключення і маргіналізацію тихнаративів, які є альтернативою щодо спектакулярних дискурсів.Чим більше ми здобудемо успіхів на цьому напрямку, тим більшевидів homo sacer буде приречене на виключення з такої спільноти.Гегемонія (комуністична, права, консервативна чи ліберальна)кидає виклик: «Погоджуйся з нами або загинеш!» Цей процес ста-білізації значень через універсалізацію партикулярного наративупро дійсність є нічим іншим як «символічне насилля у тому зна-ченні, яке запропонував Бурдʼє. Результатом є гегемонія спектаку-лярних значень і відсторонення конкурентних наративів. Як вказуєпольський політолог Лешек Чанович, звертаючися до концепції Ер-несто Лакло: «Гегемонія зʼявляється тоді, коли певна група чи класу суспільстві здатні представити свої власні цілі та цінності як уні-версальні, як вираз здійснювання далекосяжних цілей чи реалізаціїуніверсальної емансипації» (Leszek Koczanowicz. Wspolnota I eman-cypacje. Spor o spoleczenstwo postkonwencjonalne. Wroclaw, 2005).

Сутність «гегемонії», як її уявляв ще Антоніо Грамші, полягаєв універсалізації локальної системи значень, а також у реалізаціїсуспільної системи домінації тієї категорії (класу), інтереси якої

120

представляє гегемонічний дискурс. Гегемонія позиції у суспільнійсистемі домінування виявляється через гегемонію значень, що ле-гітимізують цю позицію, а також здійснення ілюзії, симуляції зна-ків, до яких відсилають ті значення. Ернесто Лакло у цьомуконтексті стверджує: «Те, що універсальне не має жодної конкрет-ної форми або жодного кінцевого змісту, з іншої сторони, різнігрупи конкурують між собою, щоб на певний час їхні партикулярніособливості виконували функції універсальної репрезентації. Сус-пільство відтворює увесь словник порожніх знаків, тимчасове зна-чення яких є результатом політичного суперництва (Див. AntonioGramsci. Pisma wybrane, t. 1-2. Warszawa, 1961; його ж. Zeszyty filo-zofiozne, Warszawa, 1991; Ernesto Laclau. Emancypacje, Wroclaw,2009, s. 66).

Політичний процес виробництва політичних значень спектаку-лярного плану полягає у тому, що утворюються значення, які не від-силають ні до чого поза собою (не мають значимих), щоназивається Лаканом «порожніми значимими», а їхня стабілізаціявідбувається через повʼязання з симуляціями значимого. У цьомусенсі ті значення – за Жаном Бодріяром – було окреслено як симу-лякри, що одночасно імітують дійсність і заміняють її. Створюєтьсясистема домінування, у якій (відносно) надовго досягається ефектстабілізації значення і створюється гегемонічний наратив, який єефектом універсалізації точки зору панівного класу (категорії). Цейнаратив є основою усіх симуляцій, що творять спектакулярну «дій-сність». Боротьба за владу – це таким чином боротьба за значення, але її кінцевою метою є домінування і оволодіння ресурсами різ-ного типу. Не слід про це забувати, особливо коли цей процес роз-глядається у контексті формування care taker community, що насцікавить: гегемонія значень через їхню матеріалізацію у щоденнихдіях окремих людей призводить до систем суспільної сегрегації, якіпов’язані зі стражданнями тих, хто не хочуть/не можуть вписатисвої індивідуальні наративи у дискурсі гегемонії.

Автору близьким є те розуміння політики, що його презентуютьу своїх працях Ернесто Лакло і Шанталь Муф, особливо в їхнійспільній праці «Гегемонія і соціалістична стратегія» (Див. ЕрнестоЛакло, Chantal Mouffe. Hegemonia i socjalistyczna strategia. Przy-czynek do projektu radykalnej polityki demokratycznej. Wroclaw, 2007).

121

Їхня концепція сприяє виявленню арбітральності та хтонічноїнестабільності того, що суспільне: «Отже, ми мусимо визнати від-критість того, що є суспільним як конститутивний грунт чи «нега-тивну сутність» існуючих і різноманітних «суспільних порядків»як конкретних і у кінцевому рахунку невдалих спроб опануванняполя розбіжностей. Поліморфізм того, що визнається суспільним,не можна у такий спосіб розуміти як систему посередництва, а«суспільний лад» – як первинний і фундаментальний принцип. Неіснує зшитий простір, притаманний «суспільству», оскільки те, щосуспільне саме позбавлене сутності» (Там само, с. 102).

Суспільство не існує, якщо під цим терміном розуміти певну«цілісність», що поєднана законами, які чекають на відкриття, «ці-лісність», що складається з окремих «елементів зі стабільною то-тожністю, а також логічно упорядкованими взаєминами між цими«елементами». Суспільство є черговою спектакулярною симуля-цією, яка натуралізує та символізує те, що є випадковим і неста-більним (невизначеним), тобто створюється механізмами влади іарбітрально встановлюється як «дійсність».

Побувавши у Радянському Союзі, А. Грамші недарма захопивсядослідженням гегемонізму, оскільки соціальна інженерія у СРСР і«вироблення» бажаного суспільства набуло небачених масштабів.Якщо царська Росія відставала від свідомої модернізації і зокремазалишила свої меншини більш натуральними, ніж на Заході, тобільшовицька модернізація фактично перетворила суспільство нанестабільну, спектакулярну категорію. Згадаймо про «радянськулюдину», якою нібито прагнули стати всі народи РадянськогоСоюзу, де естонці стали близькими до киргизів, а українці до узбе-ків, ставши ближчими до них, ніж до народів Європи. Національніпрагнення євреїв настільки сильно фальсифікувалися, а соціологи,які реально прагнули зрозуміти процеси, що відбувалися у єврей-ському середовищі СРСР, піддавалися таким послідовним репре-сіям, що радянські уявлення про «євреїв» були безнадійноскомпрометованими, хто б і на якому науковому рівні – зокрема відАкадемії Наук не виступав би з оцінками становища євреїв. Длятого, щоб встановити місце євреїв у радянському суспільстві, М.Альтшулер використав офіційний матеріал радянських переписів укнизі «Радянські євреї перед Голокостом» (вийшла друком англій-

122

ською у Єрусалимі, у 2002 році), але прийшов зрозуміло до іншихвисновків, ніж радянські дослідники. Отже, радянська «дійсність»виявилася симулякром.

Суспільний простір структурується тим, що є символічне, черезсистему значень, яке стає «дійсністю» завдяки постійній (ритуаль-ній) репродукції у діях індивіда. Це означає, що вона не має жод-ного «абсолютного» значення і встановлюється гегемонічно, але –і це момент відкриття цього простору на те, що Шанталь Муфф на-зиває політичністю, може бути щохвилини дестабілізовано завдякидіям, пов’язаним з опором як тільки виявляється його арбітраль-ність. Як вказують Муфф і Лакло, суспільний простір – це простірдискурсу, окремі елементи цього простору (в тому числі індивіду-альні тотожності – наративи) – це моменти цього дискурсу. Як самсуспільний простір, так і його всі елементи, у тому числі індивіду-альні ідентичності, встановлюються завдяки механізмам гегемоніч-ного насилля. Тому влада не є чимось «накинутим» суспільномупростору, що повинно бути усунутим для будови гармонійних сус-пільних взаємин, не є також зовнішнім щодо індивідуальних іден-тичностей (не є стосунком між ними), але конституює (утворює) їх,арбітрально стабілізуючи їхні значення. Влада – це процес, в ре-зультаті якого встановлюються певні (за виразом Лакло та Муфф)«вузлові точки», привілейовані дискурсивні пункти, які нама-гаються організувати увесь дискурсивний простір, а одночасностворити симуляцію у центрі (а також одночасно визначати пери-ферію). Цей процес ніколи не завершується, тому що значення, наяких він спирається, не мають підґрунтя у жодній «реальності», євзятими «зі стелі» та арбітральними («радянський народ»), а томузавжди можуть бути піддані сумніву. Це сталося з цілою низкоювиявів радянської «дійсності», у які щиро вірили західні «радяно-логи», а багато хто – як показують актуальні події – вірить і досі.Про нестабільність і довільність значень свідчить те, що КарпатськаУкраїна була оголошена фантомом у Радянському Союзі, Угорщині,комуністами, західними лібералами – ким завгодно. Однак її тра-диція виявилася реальною, так само як і Біробідждан, про смертьякого оповідали багато разів. Нарешті, війна проти України була бнеможливою, якби на Заході і Сході ліві та праві, антифашисти тафашисти, китайці і німці не поділяли тезу Р. Люксембург у праці

123

«Russische Revolution» (1918), що Україна – це лише грандіозне ша-храйство, вияв нездорового хобі Леніна до України та надмірного,необґрунтованого ентузіазму щодо «самовизначення народів».Упродовж десятиріч рядовий російський обиватель погоджується зрадянським каноном про існування української нації та реальностіУкраїни як окремої республіки у певних окреслених кордонах. Алевиявилося, що Путін, а разом з ним і всі, хто нині говорять про «Но-воросію», можуть однієї днини поставити під сумнів усе те, на чомувони були виховані з пелюшок. Реально, лише сила, домінуваннявиявляє, чи насправді Новоросія існує і де проходить кордон Українита Росії. Своїми конкретними діями, пролитою кровʼю доводять во-лонтери українську реальність, так само як тисячі жертв, активні дії,а не слова довели, що Закарпаття є українським, а євреї-таки зро-били вирішальний внесок у розвиток Біробіджану і абсолютна не-єврейська більшість погоджується з єврейським пріоритетом,активно підтримуючи єврейський символічний простір принаймніу столиці автономії, де мешкає половина її мешканців.*

Тому теза про нестабільність суспільного простору є дуже важ-ливою для відповіді на питання про те, яким чином можливим єспівіснування різних індивідів, що мають відмінності, у тому са-мому суспільному просторі. Через закриття суспільного просторуі стабілізацію системи значень, а також виключення відмінностей ізаміну їх тотожністю (наприклад, невелика кількість українців наЗакарпатті згідно з планами ревізіоністів Угорщини мала б ототож-нитися з угорцями, спочатку як «угорці – греко-католики», «угорці– верховинці» чи навіть як «угорці, що у побуті розмовляють щеколоритною русинською говіркою) – робить порозуміння немож-ливим, тому що порозуміння підміняється гегемонією. Спроби ста-білізації значень через применшення відмінностей можутьздійснюватися у рамках трьох стратегій: явно через накиданнясилою партикулярної системи значень усім мешканцям даного сус-пільного простору (так діється у тоталітарних системах) – це буврадянський спосіб накидання певної моделі поведінки членам доз-

124

* Хто б міг подумати у 1944 році, коли Ужгород був під владою угорців, або у 1945році, коли А. Волошина допитували на Лубʼянці, що нині у цьому місті – навіть не у Хусті– столиці Карпатської України – зʼявиться символічний простір, пов’язаний з іменемгреко-католицького священика та політика.

волених єврейських релігійних громад, причому на матеріалі Прагистосунки «влада – община» змальовано Ч. Гофманом у вже згаданійкнизі «Сірий світанок». Другим варіантом є стратегія приховуваннячерез апеляцію до традиції – наприклад у комунітаристських стра-тегіях ХАБАДу чи православних громад, особливо Московськогопатріархату. В історичній ретроспективі Закарпаття дає яскравийприклад домінування династії Шпіра, які поборювали усі неорто-доксальні течії у єврействі, зокрема сіонізм. Дослідник єврействаЗакарпаття Й. Єллінек (Ізраїль) з приводу діяльності ортодоксів, яківиправдовували свою гегемонію «заповітами батьків», зауважує нас. 233 монографії «Карпатская диаспора», Ужгород, 2010: «Помоему мнению, раввины и адморы подобные раввину Шапирапользовались катастрофическим разрушительным влиянием. Послесмерти раввина Шапиры в 1937 г. его учение продолжало жить, азять р. Барух Исшуа Рабинович прилагал всяческие усилия, чтобыследовать его заветам. Я убежден, что раввины и адморы Подкар-патской Руси были оторваны от реальности, вследствие чего ихвлияние было особенно пагубным».

Третя стратегія – симуляція суспільного консенсусу, як правило,асоціюється з ліберальною стратегією (Див., напр., Ш. Муфф. Па-радокс демократії, с. 38 – 54). Зокрема подібні симуляції консенсусу,де імітується консенсус, знаходимо у практиці багатьох єврейськихгромад в Україні чи в Чехії, де стикаються інтереси корінних меш-канців та зарубіжних центрів влади. Консенсус у таких випадкахможе досягатися за допомогою таких процедур, які мають гаранту-вати перевагу домінуючих позицій. Зокрема у Празькій єврейськійгромаді конфлікт між корінними чеськими євреями, яких очолювавКароль Ефраїм Сідон – ветеран дисидентського руху і талановитийчеський письменник, який не знав навіть англійської і зарубіжнимиєврейськими структурами завершився тим, що Сідон залишивсялише Верховним рабином Чехії – пост, що свідчить скоріше проморальний авторитет. Чи можна говорити про моральний автори-тет? Чи можна говорити про те, що консенсус приховував доміну-вання зарубіжних центрів? Судячи з текстів дискусії, такаінтерпретація цілком можлива. В історичній ретроспективі середсіоністів Закарпаття зустрічалися як симпатики українства, так іпредставники інших точок зору. Зокрема Х. Кугель, депутат парла-

125

менту і директор івритської гімназії, згодом мер Холону в Пале-стині, шукав прихистку у Карпатській Україні після того, якугорські окупанти оголосили його в розшук. До Хусту подалисятакож інші сіоністські організації, тому що А. Волошин попри свійавторитаризм і неспроможність подолати антисемітське хуліганствота бандитизм, проводив політику сприяння «жидів, які плануютьсвою релігію». Соломон Гольделман, який підтримував УНР та зго-дом опублікував книгу в Україні про єврейську національно-куль-турну автономію в Україні, не забував і про Закарпаття і у журналі(німецькою мовою) «Часопис єврейського жіноцтва у Чехословач-чині» у 1932 – 1933 роках неодноразово оприлюднював статті проєвреїв Закарпаття, потребу у науковому вивченні, якою він пропа-гував. Які ж були взаємини між сіоністами-українофілами та ін-шими сіоністами? Вочевидь суперечності були замасковані«консенсусом». Оскільки йдеться про насилля, яке ховається заструктурою цього суспільного простору і утворенням тотожностей,то це означає, що слід відкинути мрію про встановлення такого сус-пільного ладу, де насилля буде виключено.

На думку Шанталь Муфф: «Визнати, що кожен політичний по-рядок має гегемонічний характер – це пересунути традиційні від-носини між демократією і владою. Чим більш демократичним єякесь суспільство, тим меншою мірою влада буде конституюватисуспільні взаємини. Однак якщо ми визнаємо, що стосунки владиконституюють суспільство, тоді головна проблема демократичноїполітики буде не в тому, як знищити владу, а як уконституюватиформи влади більш згідно з демократичними цінностями. При-йняття конститутивного характеру влади веде до відмови від ідеалудемократичного суспільства як реалізації досконалої гармонії абопрозорості. Демократичний характер суспільства може полягатилише в тому, що жоден суспільний суб’єкт не може приписуватисобі ролі репрезентації цілого і вважати, що «панує над основою»(Там само, с. 117).

Наслідком цього переконання є висунення Лакло і Муфф про-екту радикальної демократії, який вони представляють як радика-лізацію уявлень, що знаходяться в основі моделі ліберальноїдемократії. Ця радикалізація полягає, по-перше, на узагальненні вполітичних проектах конститутивної ролі насилля у становленні

126

суспільного ладу, а, по-друге, у відкиданні бачення консенсусу чикомпромісу як остаточної мети політики.

Як пише Муфф, сутність політики полягає у конфронтації, щомає антагоністичний характер, де завжди існуватимуть якісь«вони», протиставлені якимсь «ми», при цьому відкриття дискурсубуде означати фрагментаризацію як «ми», так і «вони». Радикалі-зація демократії полягає в акцентації цих антагонізмів і спроби пе-реформатування їх у агонізм, щоб «вони» не вважалися вжеворогами, яких треба знищити, а як «противник», ідеї якого мипрагнемо побороти, але не стосовно під знак питання право на за-хист цих ідей» (Там само, с. 119).

Отже, у працях Шанталь Муфф є теза про те, що політика неможе обійтися без противника, без якогось «вони», а єдину зміну,яку в цьому контексті можна запропонувати – замінити «ворога» на«супротивника», антагонізм на агонізм. Здається, що таким чиномможна прийти до висновку: щоб успішно артикулювати свої інте-реси, індивід або спільнота обов’язково потребують свого зов-нішнього vis-a-vis / заперечення, проти якого має бути направленаця артикуляція.

Однак з нашої точки зору немає такої необхідності. Конфліктне означає боротьби з індивідами (чия тотожність спектакулярносформована!), але з певною конфігурацією значень, з певним нара-тивом, який універсалізовано за допомогою нормативних процедурнасилля. І тут не варто плутати причини з наслідками. А мета опо-зиційного дискурсу полягає у тому, щоб вказати, що наслідком цієїгегемонії – це виключення і страждання, які неприйнятні у спра-ведливому демократичному суспільному просторі. Як показує най-новіша історія європейських демократій – це аргументація, яка маєдостатньо мобілізаційну здатність і може обійтися без вказуванняна ворога.

Іншими словами, метою політики/опору не є «вони», вороги чисупротивники, ідентифіковані як ті, хто служив виключенням чинесправедливості, але процеси утворення, стабілізації, імплантаціїі репродукції значень, що уможливлюють продовження Спектаклю.Така політика не потребує визначення «ворогів», однак потребуєоднозначно науки/спротиву, яка спиралася б на локальних свідоцт-вах насилля та ідентифікувала процедури домінування і на цій під-

127

ставі проектувала зміни, які вестимуть до покращення ситуації ви-ключених.

Найбільш оригінальним висновком, який роблять деякі політо-логи, зокрема Мішель Мафесолі, полягає в тому, що суб’єктна по-літика репрезентації, що спирається на симуляції спільноти (нації,євреїв, негрів і т. д.) може діяти настільки, наскільки здатна прихо-вати механізми влади, пов’язані з встановленням спільноти іден-тичності, механізму, завдяки яким ця спільнотна політика реалізуєінтереси лише тих категорій, які мають найсильніший голос, тобтопанівних (домінуючих) категорій. Але так само, як у науці, частковіоповідання можуть складатися у полілогічні наративи більш загаль-ного характеру, у подібний спосіб можуть виникати малі, локальніполітичні стратегії, які реалізуються не у великих «уявленнях», апо суті нормативно утворених спільнотах, але у малих групах, якіпокликані розв’язувати конфліктні проблеми конкретної групи ін-дивідів, affinity group, тимчасових і відкритих коаліцій. Наука можебути локальна, але у той самий час полілогічна, політика може бутипартикулярна, але разом з тим коаліційна. Автору цих рядків дове-лося на практиці реалізувати ідеї М. Мафесолі, які той виклав упраці «Час племен. Занепад індивідуалізму у сучасних суспіль-ствах» (польське видання, Warszawa, 2008). Для М. Мафесолійдеться про те, що спільноти малого, а також коаліції середньогорівня розуміються як у певному сенсі символічні спільноти, орга-нізовані навколо якогось стилю життя, міфу, переконання, задуму,у яких індивід може спробувати свої власні проекти, поділяючи знавколишнім світом і користуючись з досвіду інших, а в той же часзнаходячи (як правило тимчасово) закорінення у якомусь наративіі отримуючи можливість нових форм самовираження.

Упродовж п’яти років діяв проект «примирення» для громадКиївської області. Для єврейських громад інших областей Українивін почався ще на початку 1990-х років. Спонсором проекту стала«Freie Ewangelische Kirche» з міста Хемніц (колишня Східна Німеч-чина), представники якої на очах автора змінили, переформатувалиспосіб життя малих єврейських спільнот Київської, Черкаської таЖитомирської областей. Діючи локально, волонтери з Німеччинидопомогли зрозуміти, чому можлива політика без противника/во-рога/антагоніста, без суб’єктивності великих ідентичностей. Керів-

128

ник проекту Хорст Кульман та редакція часопису «Цум Лебен» (Зажиття, Саксонія) зосередилися на збиранні локальних оповідейлюдей, що зазнали страждань/дискримінації під час, до і після добиГолокосту. Свідоцтва людей, які в іншому випадку були б приреченіна зникнення і забуття, перетворилися на ті локальні наративи, кіль-кість яких досягла десятків тисяч, як і візуальних образів, що моглипринаймні частково компенсувати втрати від загибелі єврейськихмістечок за доби Голокосту, де було втрачено цілий історичний,культурний, етнічний пласт, а після Голокосту вцілілі жертви йогобули приречені на невидимість і невисловленість своїх переживань.Завдяки діяльності німецької сторони поступово, але неухильно об-щини, створені для того, щоб їх члени насамперед отримували ма-теріальну допомогу, перетворилися на care taker community«піклувальні громади», де євреї, християни, українці, росіяни чилюди іншого етнічного походження створили полілог, зосередже-ний на історії рідного краю, наповненням його рефлексіями з різ-номанітних проблем сучасності, місцевої культурної творчості,виховної роботи з новими поколіннями. Маргінальна для українсь-кого загалу тема Голокосту та українсько-єврейського (німецько-українсько-єврейського) примирення перетворилася для багатьохучасників проекту на центральну і суспільство, його проблемистали розглядатися через цю призму, а не рішенням Верховної Радичи інших сильних світу цього. Для змін єврейського образу Українив світі прислужилися не лише олігархи, фінансові потоки чи палом-ництво до Умані, а у першу чергу праця на локальному рівні запринципом «acting locally thinking globally». Малі місцевостіУкраїни змінили своє єврейське обличчя значною мірою завдякиконкретним діям на локальному рівні, локальним ініціативам і на-ративам. Це політика/опір, по суті опозиційна політика щодо спад-щини СРСР, а великою мірою і щодо сучасних органів влади налокальному рівні призвела до реальних наслідків, ілюструючисправедливість слогана – «смерть великих спільнот – початок по-літики».

Автор також взяв участь на іншому театрі опозиційної локаль-ної політики – у відродженні традиції маргіналій – прикордоннихтериторій Росії – Невель (Псковская область, кордон з Білорусією,колишня Вітебська губернія), Веліже (Смоленська область, кордон

129

з Білорусією, колишня Могилівська губернія), а також у кількохприкордонних містечках Брянської області. Зі зрозумілих причинстворення «піклувальних громад» під егідою низки інституцій С.Петербурга виявило значно менш демократичний характер середо-вища. Тим не менше, попри дуже дражливу концепцію опозиційноїполітики – Голокост та ліквідація Унії у 1839 році перетворила при-кордонні місцевості Росії на духовну та фізичну пустелю, булостворено цілком життєспроможні локальні спільноти «піклуваль-них громад», які розпочали з «нічого».

Відродження памʼяті про Голокост торкалися ролі євреїв, а у ви-падку Унії – в основному мистецьких (музика, образотворче ми-стецтво, література, фольклор) втрат для локальних культур.Зауважимо, що після війни євреї, що повернулися, могли все ж до-лучитися до єврейської релігійної практики (яка не була забороненав СРСР) та єврейського мовно-культурного середовища, яке хоч і вобмеженому і маргінальному реєстрі, було дозволене в СРСР. Напротивагу фізичному, духовний геноцид унійної церкви виявивсяповним, попри те, що люди залишилися живими. Попри провока-тивність теми, «єврейське та унійне» надалі залишається важливимкомпонентом дискусій про локальну своєрідність. Таким чином, на-віть у Росії певні зміни у розумінні суспільства, ініційовані з пери-ферії (маргінесу), виявилися можливими.

Підсумовуючи, доходимо наступних висновків: – політичне середовище сучасної Чехії все ще несе на собі

значну пост-соціалістичну спадщину та спадщину радянськогогегемонізму;

– у Чехії та Словаччині відбувається ренессанс націоналізму,що кореспондує з процесами у державах, спадкоємцях СРСР;

– за умов відмови від великих ідентичностей перспективнимє розвиток «піклувальних громад», що зосереджені на локаль-них стратегіях та наративах.

130

131

3. 1. Нетериторіальна автономія в єврейській історії

Ідея нетериторіальної організації відносин влади і управління,яка не залежить від державних і адміністративних кордонів, нара-ховує не одну тисячу років. Найбільш відомими прикладами цьогофеномену у традиційному, доіндустріальному суспільстві були се-редньовічні цехові організації і гільдії. Згадаємо також і принципдіяльності римсько-католицької церкви та католицьких орденів, якібули у тому чи іншому ступені відділені від державного апарату, аз іншого боку являли собою складно структуровану організацію,що через інститут парафії підтримувала зв’язок зі своїми адептами1.Не молодшим за давністю можна вважати і правовий плюралізм утому сенсі, що на однієї території певні правові норми можуть діятищодо певного кола осіб паралельно з іншими нормами2. В єврей-ської історії нетериторіальна автономія займає особливе місце.Важливо з’ясувати, якы тенденції відбивалися на структурі і прин-ципі єврейської нетериторіальної автономії; яка взаємозалежністьіснує між ідеями австромарксизму і автономізмом діаспори; чомупринцип автономізму виступив у ролі гасла, що об’єднало майжевсі єврейські політичні партії і рухи та став основою формуваннянової діаспорної ідентичності у той час, коли Центрально-СхіднаЄвропа була охоплена ідеями боротьби за створення nation states.

ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА: ЄВРЕЙСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО

В АВСТРО-УГОРЩИНІ ТА РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Р О З Д І Л ІІІ

132

У пошуку можливих відповідей слід зупинитися на основних віхахцієї форми самоврядування в історії єврейської спільноти, зверну-тися до періоду, коли, знаходячись у вигнанні, євреї діаспори буду-вали батьківщину у повсякденному житті, у думках уявляючиповернення до землі батьків.

Варто почати з широкої історичної перспективи. Потреба націо-нального самозбереження поза рамками власної держави, в умовахрозсіяння, викликав у єврейського народу потребу у внутрішній,автономній самоорганізації. Вже в епоху «вавілонського ув’яз-нення» іудеї жили відокремленою спільнотою серед інших народів,здійснюючи у широких розмірах свої громадське самоврядування.Ця внутрішня організованість дала силу частині вигнанців, що по-вернулися на Батьківщину, відбудувати країну, а тим, хто зали-шився, – підтримувати зв’язок з національним цілим. «З тогомоменту починається у єврейської історії дуалізм Палестини і діа-спори, який після падіння Іудеї і потім занепаду палестинськогопатріархату змінився монізмом діаспори»3, – писав теоретик авто-номізму Семен Маркович Дубнов.

Якщо не брати до уваги єврейську діаспору епохи перськоївлади ( до 332 р. до н.е.), джерел про яку не збереглося4, то першимісторично достовірним прикладом єврейської автономії можна вва-жати діаспору греко-римського періоду, що існувала у Сирії іЄгипті. Під час правління династії Птолемеїв велика єврейська об-щина Олександрії, яка складала майже сорок відсотків населеннятериторії міста, мала легітимні права і була організована за прин-ципом широкого самоврядування. На чолі общини стояли вибраніпосадовці етнарх або алабарх, який, за свідченням Страбона«управляв народом, творив суд, піклувався про виконання обов’яз-ків і предписаний як начальник незалежного міста»5. За часів імпе-ратора Августа поряд з етнархом діяла колегія старійшин – герусія.На правах автономних утворень існували серед грецького насе-лення, що оточувало, єврейські общини Антіохії та інших містСирії і Малої Азії. Крім судових органів вони мали інститут загаль-них зборів, на якому обиралися представники влади – архонт абоколегія архонтів.

В епоху римського владицтва в Сирії і Малої Азії, уряд, маючина увазі насамперед фіскальні інтереси держави, докладав зусиль

133

для захисту автономії – колективного платника податків. У відпо-відь на спротив єврейських громад спробам міської грецької владиобмежити обсяг єврейського самоврядування і громадянські праваримські імператори і намісники видали низку декретів, які заборо-няли порушення внутрішньої автономії євреїв. Документи гаран-тували євреям право жити за власними законами і звичаями,відкрито відправляти богослужіння, справляти суботи та інші свята,влаштовувати збори і підтримувати зв’язок з Єрусалимом шляхомзбору поголівного податку на користь загальнонародного храму. Ці-каво, що саме в ту епоху, коли зусилля влади були спрямовані науподібнення римлян і народів підкорених провінцій, на об’єднанняпровінційних і імперських правових норм, з’явилася відома мак-сима Рабі Ганіни, заступника Верховного жерця ЄрусалимськогоХраму: «Моліть за благоденство уряду, бо якщо люди не бояти-муться його, вони проковтнуть один іншого живцем» (Авот 3:2).

Після падіння Іудеї політичним центром діаспори стає Вавилон(у складі Парфянської, а з 226 року – Новоперської держави). Ос-новними інституційними ознаками єврейської автономії того пе-ріоду було остаточне набуття колективної політичної суб’єктності.Єдиним офіційним представником свого народу перед парфянсь-ким а потім перським правителем був екзиларх – вищий посадо-вець, в особі якого до певного часу суміщалася і духовна і світська,і законодавча і виконавча влада. Поширився і обсяг адміністратив-них функцій общини. У той же період в общині спостерігаютьсятенденції глибинних структурних перетворень – духовна влада по-чинає відділятися від світської. Згодом це привело до феномену,який у єврейському історичному наративі вживається під назвоюдуалізм влади. На початку нашої ери дуалізм виявлявся у формі роз-поділу влади між екзилархом і начальниками духовних академій,пізніше, у арабський період, – між екзилархом і гаоном. Дуалізмвлади можна віднести до адаптативно-захисних механізмів, власти-вих внутрішній структурі єврейської громади. Зрозумілий у даномусмислі, цей механізм дозволяв зберігати рівновагу між «зовніш-німи» вимогами і внутрішніми інтересами громади, швидко реа-гуючи на послаблення чи посилення «зовнішньої влади» і в той жечас підтримуючи прямий зв’язок з палестинськими духовними тра-диціями. Коли з падінням патріархату у Палестині (425 р.) Вави-

134

лон на деякий час залишився головним духовним центром діа-спори, намітилася стійка тенденція до зростання ролі релігійнихлідерів. Однією з суттєвих ознак підвищення суспільної ваги ду-ховного стає створення у той період вавилонського Талмуду. «Немає сумніву, – зазначає з цього приводу С. М. Дубнов, – що тількиза повної свободи самоврядування могла виникнути така величезнапам’ятка не лише правознавства, а і практичного законодавства»6.

В період раннього середньовіччя головні діаспорні центри пе-ремістилися до Іспанії, Франції і Німеччини7. У самоврядній єврей-ської общині арабської Іспанії – альхамі – значну роль відігравалирабини (даяни), яки мали не лише адміністративну, але і карнуюрисдикцію. Цікавим прикладом динаміки відносин між єврей-ською громадою і гілками державної влади були події у Вальядолідінаприкінці ХIV ст. Приводом для звертання уваги до юридичнихповноважень єврейських общин стали випадки зловживання кар-ними функціями. Після того, як кастильський король лишив рабинівкарних функцій, кортеси виступили з вимогою відняти у єврейськоїгромади і право мати свій громадянський суд і виборних суддів(алькадів). Король, одначе, відмовився це зробити, підтвердившитим самим легітимність общини і заклавши, поза своєю волею, іс-торичний прецедент моделі «прямих» відносини єврейської діа-спори з верховною владою. У 1432 році у Вальядоліді відбувся з’їздпредставників єврейських громад і рабинів, На порядок деннийбуло винесено питання про врегулювання єврейського самовряду-вання у Кастилії. З’їзд конституював розгалужену систему общин-ного врядування, побудовану на ієрархічному принципі. На чолівладної общинної системи стояли верховний суддя і рабин коро-лівського двора. За аналогічним принципом було побудовано і са-моврядування єврейських общин Португалії, де роль посередникаміж громадами і урядом виконував верховний рабин-суддя.

У Франції і Німеччині періоду раннього середньовіччя корпо-ративізм єврейських громад посилювався шляхом примусовогостримування відцентрових тенденцій, які віддзеркалювали «дер-жавні» тенденції періоду феодальної роздрібненості. Окрім спіль-ної торгівельно-посередницької діяльності, яка, власне кажучи була«перепусткою» до європейських країн, створювалися постійнодіючі моделі комунікації, засновані на давньоєврейської мові, уні-

фікувалися внутрішні общинні правові норми. Термінологічні роз-біжності у назвах «посадовців» єврейських «автономій» ЗахідноїЄвропі не впливали на загальні принципи, які діяли як у відношен-нях між членами общини, так у відношенні держави щодо общини,яка традиційно розглядалася скрізь призму колективного права.Так, з’їзд, скликаний у Франції у 1160 році постановив, що всісправи між євреями повинні розбиратися виключно у єврейському,а не у християнському суді, а той, хто порушить це правило, маєбути виключеним з общини. Майнцський з’їзд 1223 року висло-вився за вищі духовні запобіжні заходи тому, хто намагатиметьсяотримати за допомогою уряду, але без відома общини, вищу ду-ховну посаду. Небажання підпорядковуватися «казенним» рабинамзмусило уряд відмовитися від цього способу втручання у внутрішнісправи єврейської громади. У Римі общиною керували вибірні«синдики» або «парнеси», які відповідали перед курією тільки заправильний внесок податків у папську казну. Все інші (судові і ад-міністративні) функції залишалися у компетенції общини. У Па-лермо єврейський і неєврейський магістрати вважалисярівноправними закладами і регулювали відносини шляхом взаєм-них договорів.

Найбільшої широти і стабільності організація єврейського само-врядування досягла у «другій Вавилонії»8 – як назвав Польщу XVI– XVIII століть С. М. Дубнов. У своєму розвитку польська автономіяпройшла декілька етапів, досягнувши розквіту у першої половиніXVII ст. Типові елементи єврейської автономії сформувалися між1550 і 1580 роками9. Основними стадіями легітимації єврейської ав-тономії були наступні: дозвіл вільно обирати головного старійшину,контролювати місцеве самоврядування; дозвіл на власну юрисдик-цію в межах общини; заборона польським губернаторам і міськимрадам втручатися у відправлення правосуддя у єврейських общинах;і врешті решт – формування єврейського парламенту.

Автономія єврейських громад Польщі санкціонувалася держав-ним законом. Згідно з ним уряд мав стосунки лише з єврейськоюадміністративною одиницею – кагалом, який у свою чергу мав від-повідати як за сплату державних податків, так і за дотриманняєвреями загальнодержавних і внутрішніх общинних законів. Особ-ливістю польської автономії був її централізований характер. Дрібні

135

кагали групувалися навколо одного з великих. Таким чином посту-пово сформувалася система окружних кагалів (голіль), які булиоб’єднані у обласні союзи (медина). Останні відповідали адміні-стративному поділу Польщі: Велика Польща (з центром у Познані),Мала Польща (Краків), Червона Русь і Поділля (Львів), Волинь,Литва і Білорусь. Центральним законодавчим органом перших чо-тирьох адміністративних одиниць був З’їзд чотирьох земель (ваадарба арацот), участь у якому брали головні рабини Польщі і стар-шини більшихкагалів кожної області; на цій самої основі у Литві іБілорусі діяв Ваад литовських общин. Територіальна структураєврейської автономії збігалася з адміністративним поділом дер-жави. У провінції владні функції здійснювалися головним земськимрабином і єврейською земською радою (Ваад га-арец). Існуваннярегіональних інститутів, не властивих єврейської традиції, по-яснюється необхідністю створення гнучких структур для розподілуподаткового тягаря10. Земська рада мала значну владу: вона моглавідлучити, вигнати, покарати і ув’язнити, а також певною міроювпливати на розмір мита. Поширюючи свої функції, земські владиздійснили декілька спроб зовнішньополітичної діяльності. Крімтого, старійшини наглядали за навчанням у релігійних училищах,контролювали їх ректорів11.

Основну структурну ланку автономії складала община. За об-сягом своїх функцій єврейські общини Польщі і Литви являлисобою змішану форму громадянського і релігійного інституту. Ад-міністративною радою общини (або декількох дрібних общин) бувкагал. У діяльності кагалів функції рабинського суду (бейт дін) спо-лучалися з елементами, запозиченими у польського суспільства. Ка-гальна адміністрація завідувала релігійними, судовими,благодійними, навчальними і культурними закладами общини. Єди-ний фінансовим ресурс общини становили податки, які малисплачувати всі її члени. Існувало декілька видів паушальних подат-ків, податків з продажу і податків на підприємницьку діяльність.Податковий тягар залежав від кількості домівок, звільнених по тимчи іншим причинам від сплати податків12. Гроші, отримані від по-датків, розподілялися внутрі общини на її нужди, а деяка частинасвідомо виділялася на подарунки і хабарі польським урядовцям13.В періоди процвітання економіки доходи общини в цілому переви-

136

щували її витрати, але, починаючи з другої половини XVII ст. фі-нанси общин знаходилися у стані зростаючої заборгованості14.

У великих общинах, де рішення приймалися виборчими комі-тетами, політичне життя формувалося за ієрархічним принципом.Шляхом складного процесу номінування общини обирали вибор-ців, які мали бути людьми мудрими і благочестивими, а виборці –старійшин (парнасім)15, які очолювали вершину політичної «піра-міди». Зазвичай, в залежності від розміру общини, обиралося відчотирьох до десяти старійшин. Крім старійшин існували також по-сади радників (товім); відповідальних за благо чинність (габаїм);контролерів за веденням торгівлі (мемунім). Праця чиновників ка-галу не оплачувалася – вона вважалася громадським обов’язком,але деякі дрібні «посадовці» – писарі, сторожа, посильні тощо –отримували платню з бюджету общини і коштів, які збиралися заїхні послуги16. Кількість функціонерів залежала від розмірів об-щини. Наприклад, у Кракові у 1595 році було чотири «старшини»,що керували общиною, п’ять «підстаршин», чотирнадцять членівради, один рабин, які очолював рабинський суд, три старших суддідля ведення більших справ, три судді для ведення середніх справ,три судді для дрібних справ. Рабина зазвичай обирали на певнийтермін (як правило на три роки), і його функції були детально умов-лені у контракті. Община сплачувала рабину фіксовану платню, адодаткові фінансові надходження складувалися з оплати за таки по-слуги як проведення весілля, розлучення і судових спорів17.

Ваад чотирьох земель і підлеглі йому централізовані структуриєврейського самоврядування було скасовано рішенням польськогосейму у 1764 році. Безпосередньою причиною розпуску сталазміна системи оподаткування з колективної на індивідуальну. Втра-тивши свою головну функцію в очах держави, єврейська автономіяприпинила своє існування, залишившись, одначе тою чи іншоюмірою в колективної пам’яті єврейського народу у вигляді позитив-ного досвіду по формуванню системи самоврядування у іноетніч-ному оточенні. В цілому, єврейська автономія може бути описанаяк міцна, тобто велика, інтенсивна18 і така, що динамічно розвива-лася у напрямку більшого ступеню самокерування, не втрачаючипри цьому зв’язків з державними структурами і до певного ступеню– впливу на державну політику.

137

У Росії, яка отримала єврейську громаду разом з польськимитериторіями, єврейська громада не реформувалася, а лише руйну-валася: кагали, деморалізувалися втручанням уряду, а указом від1844 року були офіційно скасовані як установи, що сприяють орга-нізації єврейства. Політика репресій і обмежень у громадянськихправах безпосереднім чином торкалася і єврейської общини, заякою не визнавалося навіть права юридичної особи. Громадянськебезправ’я і суспільна дезорганізація стали основними ознаками гли-бокої кризи, у якої опинилося традиційна єврейська спільнота Росіїнаприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Єврейський загал, поступововтрачаючи свою монолітність, знаходився на роздоріжжі перед ви-кликами асиміляції і заборонами традиціоналізму.

Підсумовуючи сказане, скажімо, дуже обережно проводячи пара-лелі між сучасними термінами і тогочасним їх змістом, що єврейськігромади майже до середини ХІХ століття існували як автономніструктури. Вони були легально визнаними інститутами, побудова-ними за «етнічним» (релігійним) принципом з чітко окресленими нор-мами самоврядування. Втім, у сучасному розумінні цього терміну, вонине були «повними» нетериторіальними автономіями, бо не отримувалидержавні дотації на задоволення своїх специфічних культурних потреб;а іудеї за часів раннього і високого середньовіччя були, у своєї більшості,не лише дисперсно, а і компактно розселеною меншиною. Крім того,строга ієрархія «польських» єврейських громад за територіальнимпринципом дозволяє говорити радше про елементи місцевого само-врядування, ніж про автономію. Разом з тим, на рівні символічному,на відміну від формального підходу, це, безумовно, була автономія,бо діяла самостійно, добровільно, не виходячи за жорсткі соціальнімежі. Єврейська автономія – як принцип політичної дії становиласобою – як структура – випрацьовану в ході історичного відбору ус-пішних технологій модель поєднання «етнічного» самозбереження зінтеграцією у тогочасне суспільство тою мірою, якою взагалі можнаговорити про інтеграцію у межах корпоративно-станового ладу. Оці-нюючи релевантність цієї моделі, сучасні дослідники здебільшого ви-користовують метафору «золоте століття», яка віддзеркалюєсформоване упродовж майже двохсот літ ставлення єврейської спіль-ноти до «польського періоду». Поділяючи цю метафоричну оцінку, зточки зору спрямованості нашого дослідження слід також додати де-

138

кілька слів про граничні умови, за яких утримувалася позолота на бу-дівлях «польських» ваадів. Ними, на наш погляд, були: наявність «со-ціального замовлення» на систему колективного оподаткування, атакож внутрішньополітична і державна стабільність країни. Як по-казав подальший перебіг подій, у якості факторів ризику знову ж такиспрацювали механізми ізоморфізму. Залежність єврейської автономіївід стандартних процедур конкретної держави відносно меншин і віднормативів толерантності, властивих конкретному соціуму, робилоїї вразливою у випадку різкої зміни соціально-політичного контексту.Більш того, стереотипи само- та іносприйяняття єврейських общин-них структур як колективного цілого створювали додаткові складнощідля адаптації цих структур і кожного окремого індивіду до іншої по-літичної системи. Звертаючись до заданого на початку розділу істо-ричного ракурсу, зазначимо, що з перспективи Дубнова і йогооднодумців, проблема оцінки ризиків майже не існувала, відсту-пивши на задній план перед намаганням розробити позитивну про-граму дій для єврейської спільноти, яка перебувала у стані культурноїі соціальної ентропії.

3. 2. Після Адольфа Фішгофа: єврейські політичні стратегії Австро-Угорщини

Питання про оптимізацію співвідношення державних і етнічнихінтересів було невід’ємною складовою публічних дебатів і в нема-лому ступені визначало скерованість політичної думки полікуль-турних імперій Центральної і Східної Європи протягом ХІХ –початку ХХ століть. Віддзеркалюючи регіональну специфіку фор-мування етнічності, ці питання проблематизувалися головнимчином у дискурсі державної безпеки в рамках тем абсолютизму, лі-бералізму, демократії і громадянських прав та конституціоналізму.Якщо за точку відліку взяти ступень ідеологічної нейтральності увідношенні до інтересів централізованої влади і «титульної» дер-жавної нації, то більш-менш чітко можна визначити два періоди«етнічного сегменту» цього дискурсу. При всій умовності такої пе-ріодизації вона дозволяє простежити спрямованість вектору етніч-них пропозицій вдовж вісі «державності», встановити особливості

139

кожного етапу та виокремити специфіку «єврейського питання» уконтексті європейської політичної думки.

Потужним імпульсом для початку першого етапу публічного об-говорення національного питання стала революція 1848 – 1849років в Австро-Угорщині. Вона відкрила шлях до капіталістичноїтрансформації суспільства, яке, позбавившись від становості, по-чало виявляти тенденцію до самоврядування. Політизація суспіль-ства привела до пожвавлення громадської публіцистики іпоявленню феномену громадської думки. Погляди і дискусії інте-лектуалів, отримуючи широкий суспільний резонанс, породилитаке явище як петиції, в яких висувалися вимоги політичного і на-ціонального характеру. Під час революції в Австрії, насамперед учеських землях, виникли справжні політичні нації, а також верба-лізований націоналізм, що мав політичні інструменти. Революціяпринесла встановлення рівності між віруючими різних конфесій. Врезультаті євреям було відкрито доступ до всіх сфер діяльності, офі-ційно закріплений, правда, лише у Конституції 1867 року.

Змінилися також і принципи взаємодії між верховною владоюі громадянами. Вперше у історії Габсбурзької монархії парламентбув сформований не окремими кланами, а шляхом вільних вибо-рів. Тим самим були закладені основи парламентаризму у Цент-ральної Європі. У 1848 році на практиці були вперше апробованіліберальні виборчі процедури: (створення виборчих округів,списків кандидатів і виборців), вперше було проведено конку-рентну виборчу кампанію, під час якої кандидати мали врахову-вати образ мислення і національні потреби виборців. Революціяі ліберальне державне мислення вплинули і на адміністративнуобласть. Виникла більш вільна і продуктивна система місцевогосамоврядування, яка стала механізмом децентралізації у рамкахвсієї адміністративної системи країни. Сутність нової системиполягала в тому, що державна адміністрація на місцевому рівнізамінялася іншим інститутом: так званими громадськими корпо-раціями, яки стали носіями адміністративної влади, але в той жечас знаходилися під контролем вищого державного чиновника уданому регіоні – намісника. Наслідки революції виявилися не-однозначними: з однієї сторони, вони значно лібералізували ад-міністративну, релігійну і економічну сфери, а з іншої – у галузі

140

взаємин між державою і суспільством проявили себе як превен-тивно-консервативні19.

В умовах демократизації ідеологізованої держави, яка консти-туювала статусну етнічну асиметрію, з’явилися зачатки ідеологіч-ного плюралізму, які проявили себе і у нових проектах з організаціїетнічності. Один з ідеологів угорських лібералів Йозеф фон Отвошбув противником територіальної автономії і створення за національ-ною ознакою корпоративних спілок індивідів, але підтримував ідеюсоюзу муніципалітетів, населених однією національністю20. У про-екті Конституції Угорщини, складеному у 1852 році відомим діячемнаціонального руху Лайошем Кошутом, містилися положення, пред-усматривающие організацію кожного народу за зразком церковнихприходів з пропорційним представництвом у парламенті21. У 1860-хроках з аналогічними пропозиціями виступили лідери ліберальногоруху південних слов’ян22. Думки про організацію народів Угорщиниза принципом неполітичних корпорацій висувалися в угорськомусеймі при обговоренні Закону про національності. У 1870-х рокаходин з лідерів партії старочехів Ф. Рігер запропонував будувати ви-борчу систему на національних куріях. Подібні ідеї висував і лідеррусинського руху О. Добрянський. У 1880-х роках керівник словенсь-кої спілки «Єдність» Ф. Подгорник розробив детальний план нете-риторіальної автономії для народів Австро-Угорщини. Проблемунетериторіальної автономії як альтернативу федералізму у консти-туційних державах розглядав польський правознавець К. Кульчиць-кий (Мазовецький)23. Спільними рисами означених концепцій булоте, що всі вони належали представникам етнічних меншин і розгля-дували проблему з державної перспективи у рамках легальних дер-жавних інститутів, принаймні у легальному публічному просторі.

З останньої декади ХІХ століття спостерігається поступове пе-реміщення автономістських проектів по вісі від «державного» досоціал-трансформістського сектору, зокрема його марксистської ді-лянки. Ідея нетериторіальної автономії набула популярності у пів-деннослов’янській секції24 австрійського соціалістичного руху.Основний пафос поглядів лідеру Південнослов’янської соціал-де-мократичної партії Етбіна Крістіана містився в тому, що будь-якаформа автономії приведе до посилення національного пригніченняменшин, які увійдуть в її територіальні межі, і лише об’єднання за

141

мовним і культурним принципом дозволить вирішити національнепитання. Комітет Південнослов’янської соціал-демократичної пар-тії виніс проект резолюції про екстериторіальну культурно-націо-нальну автономію на з’їзд австрійської соціал-демократії, якийпроходив у чеському Брюні (Брно) у вересні 1899 року. У прийнятійна з’їзді програмі проголошувалося, що імперія повинна бути пе-ретворена у демократичну союзно-національну державу, а замістькоронних земель мають бути створені «національно-відграниченісамоврядовані одиниці», а крім того, має бути скасована єдина на-ціональна мова. В одному з пунктів програми говорилося і проструктуру муніципальних (або територіальних) утворень: «Всі са-моврядні області однієї нації створюють національний єдинийсоюз, який цілком автономно веде свої національні справи»25. Слідзвернути увагу на те, що питання про співвідношення індивідуаль-них і колективних прав на з’їзді було відрефлектовано в традиціяхгерманського романтизму, з властивим для нього уявленням пронацію як соціальне тіло, що несе в себе особливу культурну і ква-зіприродну константу («національний дух»). Подібні уявлення від-билися у програмі, яка вийшла за межі територіальної автономії,але не включили в себе положення про автономію персональну.

Зафіксувавши «екстериторіальний варіант», Брюнський з’їзд по-клав початок широкої дискусії з національного питання в австрій-ської соціал-демократії, інтелектуальним центром якої стали ОттоБауер і Карл Реннер. Широко поширене сприйняття Реннера і Бауерав якості піонерів національно-культурної автономії, не зовсім відпо-відає дійсності, зокрема й тому, що самі вони не відносили себе допершовідкривачів26. Успіх партійно-інтелектуальної публіцистикиРеннера і Бауера можна пояснити насамперед тим, що вони підхо-пили і придали закінчену форму думкам, які майже півстоліття тур-бували австрійське суспільство, з найбільшою повнотою і цілісністювідбили ідеї своїх попередників по «автономному дискурсу». У тво-рах Реннера і Бауера відповіді на гострі виклики складно структу-рованого австрійського суспільства знайшли і ті, хто шукав їх у сферідосягнень демократичної правової держави, і ті, хто схилявся до ра-дикально-реформістських ідей, що передбачали тривалий шлях впе-ред від досягнутого. Маючи на увазі дослідження впливуавстромарксизму на прихильників ідеї національно-культурної авто-

142

номії у центрально-східноєвропейському регіоні, слід зупинитися надекількох принципових аспектах теорії, розробленої Реннером і Ба-уером. Мова піде про те, які підходи, застосовували австромарксистидо аналізу автономії як принципу, права і структури. Відштовхую-чись від сучасних для них реалій, Реннер і Бауер звертали увагу нате, що в епоху націоналізму, європейська традиція розуміння нації якспільноти громадян втрачає свою універсальність, бо на одній тери-торії можуть жити спільноти, які мають різні етнокультурні ознаки.Крім того, мова і релігія теж не є достатніми ознаками нації. Разом зтим, Реннер і Бауер не погоджувалися з тими концепціями, які буду-валися на зведенні національності до самосвідомості. За Реннером,«під національністю розуміється духовна і культурна єдність з більшменш значною літературою як відображенням цієї єдності»27. Бауерпід нацією розумів сукупність біологічних, таких що передаютьсявід покоління до покоління, і культурно-історичних якостей28.

Доцільність національно-культурної автономії як принципу дер-жавної політики стосовно до «нетитульних» націй ідеологи австро-марксизму пояснювали недосконалістю універсального принципугромадянського рівноправ’я в умовах багатонаціональної держави.Вони заключали, що ріноправ’я перед законом не є повною гаран-тією рівноправ’я національного, а територіальне самоврядування незнижує міжнаціональної напруженості, а, навпаки, створює ще біль-ший конфліктний потенціал, основою якого стають різний статус те-риторій і різний публічний статус національних мов. Не можевирішити проблему і розділення виборців за національними куріями– у реальності це буде означати лише закріплення нерівності і лишезагострить національні протиріччя. Оскільки, вважали Реннер іБауер, основною причиною «національного питання» є територі-альна організація держави, то вирішення цього питання слід шукатиу площині поза територією, шляхом такого устрою політичної си-стеми, який зводив би до мінімуму зіткнення «інтересів» націй і на-давав можливість для конструктивного розв’язання протиріч.

Відштовхуючись від тези про те, що нація є союз солідарнихміж собою і індивідів, що мислять однаково, Реннер і Бауер, за-ключили, що вона, таким чином, і в цілому представляє собоюсвого роду колективного індивіду, наділеного волею і інтересами.Звідси – нації мають бути конституйовані як суб’єкти права і від-

143

повідальності. Оскільки на практиці нація не є організацією і неможе виступати в якості юридичної особи, то її необхідно перетво-рити на організовану структуру. Це можна зробити, конститую-вавши націю як юридично визнаний «персональний союз”, тобтоорганізацію, до якої індивід може приєднуватися на основі вільноговолевиявлення. «Наше дослідження привело нас до того, що націо-нальність як чисто внутрішня кваліфікація особи, має бути конкре-тизована заявою про належність до національності, і зробитьсядоступною для юридичного нормування для того, щоб індивідуум мігстати суб’єктом національних прав і обов’язків; що далі нація, як ко-лективне ціле, як юридична особа повинна бути організована, якщоїй дійсно повинні бути надані права. […] З національним станом[особи] відносно власної нації, 2) відносно держави, 3) відносно осіб,які належать до інших національностей. […] Національне ціле маєстати юридичною особою, ... публічно правовою, діє- і правоздатною,бо тільки у такому випадку нація отримує юридичне існування»29.

Австромарксисти, перебуваючи на позиції національно-куль-турної автономії як принципу державного устрою, тим не менш, незаперечували, на відміну від широко поширеного пізніше стерео-типу, і автономію територіальну. Національно-культурна автономія,вважали Реннер і Бауер є лише необхідним елементом територіаль-ного поділу, необхідним доповненням принципу громадянської рів-ності. Вони стверджували, що адміністративні кордони повинні заможливістю відповідати кордонам національним, межам розсе-лення основних народів імперії. Смисл їх пропозицій містився неу повному «відриві» «націй» від території, а у створенні такої по-літичної системи, яка виключала би зіткнення інтересів «націй”.Персональна автономія мала застосовуватися у відношенні націо-нально-однорідних областей і у регіонах зі змішаним складом на-селення відносно груп, що не мають «своєї» території30.

Значну увагу Реннер і Бауер приділяли і структурі автономії,маючи на увазі як внутрішні організаційні принципи, так і співвід-ношення державних і «автономних» адміністративних повнова-жень. «За персональним принципом, нація конституюється не яктериторіальна корпорація, а як чисто особистий, персональнийсоюз. […] У межах держави влада має бути надана не чеху у ційобласті або німцю в іншій області, а всі нації, де б вони не жили,

144

завжди складали б корпорації, які б самостійно завідували своїминаціональними справами»31. «Персональний союз», – писали Рен-нер, Бауер – може оформитися шляхом «національного кадастру»,тобто поіменного списка всіх членів нації, які бажають брати участьу її справах32. «Персональний принцип передбачає, що населенняподіляється по національностям, […] кожному повнолітньому гро-мадянину повинне бути надано право визначати, до якої національ-ності він хоче належати. На основі таких вільних заяв повнолітніхгромадян мають бути заготовлені національні кадастри, які містилиб якомога більш повні записи громадян всіх національностей»33.

Конституйована таким чином нація мала бути у сфері своїх на-ціонально-культурних потреб бути вільною від держави. «У всіхінших сферах належність нації до держави, як сукупності громадян,залишалася недоторканою»34. Функції держави і національних союзівмають бути розділені. Держава повинна залишити за собою ті областіуправління, які не пов’язані з національними потребами у духовнісфері. Оскільки інтереси націй в основному полягають у сфері куль-тури, освіти і мови, то персональні союзи повинні відати шкільноюсправою, літературою, видавницькою діяльністю, тощо. «Разом з на-ціональним кадастром, ми створюємо базу для національної автоно-мії. Залишається лише кожну націю в общині, окрузі, області, (...) удержаві конституювати як публічно-правову корпорацію, завданняякої – піклуватися про задоволення культурних потреб нації, будуватидля неї школи, бібліотеки, театри, музеї, народні університети, нада-вати юридичну допомогу співплемінникам. А за це їй надається правооподатковувати своїх членів для створення всіх необхідних їй кош-тив»35. Таким чином, для австро-марксистів два аспекти не територі-альної автономії – загальний принцип (відділення націй віддержавного апарату і єдина централізована організація, основана наперсональному членстві, – були невід’ємно пов’язані один з одним.

Варто згадати ще один принциповий момент національної док-трини австро-марксистів: національні спілки, на їхню думку, при всійавтономності існування, мали бути компонентом публічної сфери.«Права релігійних общин достатньо забезпечені, – говорилося у Ба-уера, – якщо їх самоврядування цілком відділено від публічногоуправління. Але для національних союзів цього мало. Їхнє самовря-дування має спиратися на публічне управління, і лише тоді нації га-

145

рантовані від держави»36. Говорячи про сферу публічного, австро-марксисти мали на увазі в першу чергу інститути національногопредставництва і фінансову підтримку національних потреб: «Нація,як суб’єкт прав, потребує верховного права національного представ-ництва і духовно-культурного самовизначення; вона потребує ча-стково і має право у розпорядженні фінансами для захисту своїхінтересів і досягнення своїх цілей. Вона потребує також у верховногоправа розпорядження особами і посадами, які у цьому випадку яв-ляються міцним знаряддям її влади»37. Для того, за Реннером, персо-нальний союз (нація), будучи визнаним у якості публічно-правовоїкорпорації, повинен набути певні права і обов’язки. Насамперед, вякості публічної влади, союзи повинні користуватися правом оподат-ковувати своїх членів38, виконувати представницькі функції на дер-жавному рівні, а також (в особі своїх територіальних підрозділів –общин) брати участь на паритетних началах в формуванні органіввлади і територіального самоврядування, слугувати одиницею опо-даткування і «виборчим матрикулом»39. Крім того, національні союзиповинні мати територіальну структуру, парламенти (національніради) і виконавчі органи40. Пафос останньої пропозиції містився утому, що таким чином можна було б уникнути зіткнення інтересівміж націями, – кожна з них за рахунок власних коштів покривала бсвої власні культурні потреби, і жодна нація не вела б для цього бо-ротьбу за владу у державі41.

Згадуючи основоположників австромарксизму «через дефіс»,важливо, тим не менш, розрізняти сфери їх інтересів діапазон ради-кальності. Реннер дотримувався значно більш поміркованих поглядіві вивчав, насамперед, можливі варіанти реформування тогочасноїправової держави. Бауер був значно більш радикальним, але в той жечас завжди намагалися зберегти дистанцію стосовно «ревізіоністсь-кої соціал-демократії, так і щодо російського більшевізму, тобтопринципово відстоював легітимні, парламентські шляхи соціальноїперебудови. Щодо ідеї національно-культурної автономії згадуванняімен Реннера і Бауера цілком виправдане, бо, працюючи у різнихдисциплінарних рамках, вони доповнювали один одного і поширю-вали тим самим «ключову аудиторію» ідеї. Реннер розробляв юри-дичну теорію «національного питання» у рамках існуючогодержавного устрою, Бауера ж цікавили історичні і соціологічні

146

аспекти формування націй, а також можлива роль національнихрухів у соціалістичній революції і, відповідно, позиція соціал-де-мократії щодо націоналістів42.

Саме у соціально-історичному контексті Бауер розглядав і єврей-ське питання, зокрема, доцільність застосування принципу націо-нальної автономії відносно єврейської спільноти. Позиція Бауера зцього питання стає зрозумілою у контексті тенденцій, які визначалисоціальні орієнтири західноєвропейського і східноєвропейськогоєврейства. Ще з кінця вісімнадцятого століття прихильники еман-сипації на Заході сподівалися перетворити іудаїзм у конфесію, і втой же час надати євреям – в індивідуальному порядку – всі пере-ваги, пов’язані з належністю до держави. Інакше кажучи, інтеграціяєвреїв до національної держави розумілася саме як ціль їхньої еман-сипації. У Східній Європі, навпаки, можливість трансформації іу-даїзму у конфесію залишалася проблематичною. Там євреїпродовжували вважати себе народом, спільність якого базується нелише на релігії, а і на особливій культурі. Наприкінці ХІХ століття,коли домінуючу роль у східноєвропейській єврейській спільноті по-чали перебирати на себе нерелігійні течії, з’явилася тенденція роз-глядати євреїв як національність. Єврейське питання сталонаціональним питання – одним серед багатьох43.

Наступною логічною передумовою для розуміння ставлення Ба-уера до єврейського питання є ставлення до ієрархії культурних сте-реотипів у контексті марксистської теорії. Йдеться, насамперед, проте, що культури народів, що співіснували у Центрально- Східної Єв-ропі, прийнято було поділяти на «нижчі» і «вищі». Так в Австро-Угорощині німців і німецькомовне населення традиційно відносилидо «вищої» культури, тоді як народи, що у своїй більшості були се-лянами, зокрема вважалися менш «культурними». При цьому вва-жалося, що менш розвинуті культури мали пристосовуватися докультури, яка їх випереджала. До описаної соціокультурної ієрархіїосновоположники марксизму додали ідею, згідно з якою, німецькакультура була вищою від інших культур, зокрема, культур народівСхідної Європи. Енгельс продовжив гегельянську традицію, що ви-знавала наявність «народів без історії», які не спроможні весті на-ціональне існування. Маркс не мислив розв’язання національногопитання у Центральній і Східній Європі інакше як в формі асиміля-

147

ції «нижчих» культур «вищими». Він вважав, що загальному про-гресу, що розумівся як процес індустріалізації, повинен відповідатипрогрес акультурації. Асиміляцію ж до менш розвинутих культур –«асиміляцію зверху до низу» – уявити собі важко44.

На основі таких уявлень слід розглядати позицію Отто Бауера з«єврейського питання», з якого і випливає його ставлення до єврей-ської національної автономії. Згідно Бауеру, визнання своєрідностієвреїв як особливої нації суперечило б самій ідеї прогресу. Зберегтиєврейську національність означало б, особливо у Східній Європі,затримати євреїв на більш низької стадії цивілізації, залишити їхзаручниками нації «другого ґатунку». Спираючись на «Єврейськепитання» Маркса, Бауер стверджував, що євреї створюють націюлише доти, доки вони живуть у докапіталістичних умовах. За Бау-ером, у Західній Європі, де капіталізм прогресує, паралельно з нимздійснюється асиміляція євреїв. Той самий процес, але значно по-вільніше, йде і у Східній Європі – в Росії, Польщі, Литві, Галичині,Буковині і Румунії – де поки що лише єврейська буржуазія сприй-няла блага асиміляції, тоді як нижчі соціальні прошарки ще ство-рюють націю. «Для Бауера вердикт історії ясний: мірою того, якєвреї все активніше засвоюють більш високу культуру народів, щодали їм прихисток, зв’язки, які забезпечують їх власне існування уякості нації, слабнуть. Пробудження євреїв Східної Європи до но-вого культурного життя становить не протилежну тенденцію, а пе-редумову їхньої асиміляції»45.

Якщо шлях до асиміляції є загальноісторичною тенденцією, товона тим більш стосується, за Бауером, єврейського пролетаріату.Ставлячи запитання, чи відповідає принцип національної автономіїінтересам єврейських робочих, Бауер дає негативну відповідь. Найого думку підвищити свій культурний рівень можна лише за умовиуспішної асиміляції до більш високої культури країни проживання.Якщо ж в рамках національно-культурної автономії створити особ-ливі єврейські школи, то діти єврейських робітників будуть вихову-ватися у дусі минулих епох. Саму думку, що єврейські діти можутьотримувати освіту в особливих школах, де викладання ведетьсямовою їдиш, Бауер знаходив одіозною. Він вважав, що наданняєвреям гарантій культурної автономії не сприятиме прогресу і вза-галі, боротьба за такі гарантії не є справою робітничого класу. У рам-

148

ках цієї логіки стає зрозумілою і негативне ставлення австромарк-систів до надання єврейським соціалістам Галичини право створитивласну фракцію в рамках австрійської соціал-демократичної партії.

З точки зору сучасності «парадокс Бауера» містився в тому, щовідмовляючи євреям у праві національної автономії, він – один зтеоретиків національно-культурної автономії – тим самим стано-вився на позицію прихильників емансипації, що жили у ХІХ сто-літті і рекомендували євреям приєднатися до домінуючої культури:німецької, польської, російської. Але парадокс, як відомо, це про-блема не буття, а спостерігача46. У контексті західно- і централь-ноєвропейської політичної культури висновки Бауера щододоцільності єврейської національно-культурної автономії здавалисяцілком виправданими, такими, що віддзеркалюють головні тенден-ції соціального розвитку і основний ідентифікаційний вектор ні-мецькомовної частини єврейської спільноти Австрії.

Результатом переміщення наприкінці ХІХ століття ідеї автоно-мізму на «вісі державності» до сектору «соціальної трансформації»стало створення – в рамках марксистської ідеології – теорії націо-нально-культурної автономії, суб’єктом якої мали стати «нетерито-ріальні» нації. Теоретики австромарксизму знайшли і повноописали модель автономії, розуміючи її як принцип, право і струк-туру. Ця модель, на їхню думку, повинна була виконувати функціюдодаткового компенсаторного механізму задоволення громадянсь-ких прав національних меншин. Єдиним винятком у «реєстрі» на-ціональностей, які могли розраховувати на переваги автономійстала єврейська діаспора, соціально-політичні перспективи якоїБауер бачив виключно на шляху приєднання до культури пануючоїдержавної нації.

3. 3. Схід-Захід: «Великі ідентичності» –Бундизм, сіонізм, діаспорний націоналізм, територіалізм

Відмінність основних ідентифікаційних маркерів різноманіт-ність і політичних симпатій обумовили далеко не однозначнесприйняття поглядів австромарксистів єврейською політичноюдумкою австро-угорської Галичини і Російської імперії. В контексті

149

мислення тогочасного центрально-східноєвропейського єврейства«вердикт» Отто Бауера було сприйнято скоріше не як настанова додії, а як привід для гострих дискусій щодо перспектив «національ-ного» розвитку єврейської спільноти регіону. Імператив статусу не-територіальної і обмеженої у своїх громадянських правах націїскерував єврейську політичну думку Росії на пошуки шляхів до гро-мадянського і політичного рівноправ’я у іншій площині ніж та, якузапропонував Отто Бауер. Починаючи з другої половини ХІХ сто-ліття скрізь інтеграцію, акультурацію, народництво і марксизмпредставники політичної думки російського єврейства ХІХ століттяприйшли до національної ідеї, створивши автономістькі концепціїєврейської самоідентифікації, які реалізувалися у ідеологічних на-прямах сіонізму і автономізму і стали альтернативою світосприй-няттю і політичній дії традиційного іудаїзму47. Єврейськанаціональна ідея, що виникла у Східній і Центральної Європі на-прикінці ХІХ ст., проявилася спочатку у формі територіалізму. Ма-сова еміграція на будь-яку компактну територію складала длятериторіалістів невід’ємну умову пробудження нації. Одиницеюєврейської державності, за думками палестинофілів та сіоністів, якіпідхопили та поширили ідею повернення на історичну батьківщину,мала стати автономна єврейська територія, на якій буде створеноєврейську націю.

Принциповою особливістю ідеології автономістів, які увійшлина громадську арену Центральної – Східної Європи на початку 90-х років ХІХ століття, було сприйняття ними національного статусуіснуючого у діаспорі єврейського загалу як самоочевидного факту.Практичний висновок полягав у тому, що єдиним можливим варі-антом ідентифікації в умовах багатонаціональних держав, засобомпримирення абсорбції і національних традицій має стати націо-нальна «екстериторіальна» автономія. Автономізм, як напрям полі-тичної думки, базувався на ідеї продовження національногоіснування євреїв у відповідності з моделями, що історично склалися.«До отримання громадянства, – писав Дубнов, – общинна незалеж-ність (...) служила субститутом національності і громадянства, якиху євреїв взагалі не було»48. Новизна концепції Дубнова полягала у«демократизації представництва і у включенні у життя державигромад (у тому числі, зрозуміло, і єврейської громади), які до того

150

часу не вважалися такими, що заслуговують представництва»49. По-літичній програмі, яка базувалася на «соціологічному погляді» Дуб-нова на єврейську історію, вчений дав назву «автономізм».Аналітичний термін «націоналізм діаспори» охоплює і історіогра-фічну концепцію Дубнова і політичну програму, встановлюючитаким чином зв’язок між історичною і політичною характеристи-ками концепції50.

Своєрідність взаємопересічних соціальних, етнічних і політич-них просторів51 центрально- і східноєвропейської ашкеназської діа-спори, політична ментальність якої формувалася під міцнимвпливом не тільки доцентрових і відцентрових рухів єврейськоїспільноти, але і у загальному руслі національних і соціальних праг-нень суспільства, що оточувало, надала ідеополітичному дискурсунаціоналізму діаспори динамізму, внутрішньої напруженості і зов-нішньої парадоксальності. Окреслення контурів ідеополітичної ак-тивності східноєвропейської єврейської діаспори крізь призмуставлення до ідеології автономізму дозволяє з’ясувати еволюціюавтономістської концепції і тим самим деякою мірою структуру-вати комплекс передумов, які сприяли здійсненню автономістськихпроектів у національних державах міжвоєнного періоду.

Інтелектуальну типологію націоналізму діаспори можна здій-снити за двома критеріальними ознаками: політичною і культурною.Перша дозволяє побудувати «піраміду» єврейських політичних пар-тій і рухів, поклавши в її основу їх відношення до принципу авто-номізму і політичні стратегії для здійснення цього принципу. Другійтипологічний підхід поділяє націоналізм діаспори на політичний ікультурний напрями. Утім, обидва способи типологізації являютьсядосить схематичним спрощенням значно більш насиченої і складноїреальності. Більшість діаспорних націоналістів різною мірою по-діляли загальні політичні і культурні цінності, підтримували процеснаціонального відродження як мовою їдиш, так і мовою іврит. Деякіз них виконували роль своєрідного мосту між автономізмом і сіо-нізмом, вважаючи автономію однією з стадій на шляху створеннянаціональної держави. Межі між поглядами, ідеями і політичнимипрактиками не були чіткими і абсолютними. Ідеали націоналізмудіаспори: «національне визволення», «відмова від політики очіку-вання» і «конкретні дії, спрямовані на збереження і розвиток нації»,

151

поділяли представники всіх без виключення єврейських політичнихтечій, ідеали автономії і секуляризованої громади – значна кількість.Крім того, з головного питання «порядку денного» націоналістів діа-спори – боротьби за громадянське рівноправ’я – вони отримувалистабільну і принципову підтримку національних і загальноросій-ських партій ліберально-демократичної скерованості.

Рефлектуючи над особливостями російського єврейського по-літикуму дореволюційної доби, слід також мати на увазі, що поле-міка між його легальними, напівлегальними та нелегальнимитечіями мала здебільшого конструктивний характер. Розбіжностіторкалися, насамперед, вибору оптимального шляху розвиткуєврейської нації у геополітичному вимірі а також конкретних формфункціонування національного об’єднання. В ході дискусій спільновипрацьовувалися засоби збереження національної ідентичності увсьому її історико-культурному різноманітті. За рамками дискусійне залишалося також і розуміння політичних (зовнішніх і внутрі-шніх) факторів впливу на вирішення національного питання. Ре-альні політичні імперативи розмивали прозорі «кордони»єврейського національного дискурсу, надаючи змогу створюватиальтернативні політичні проекти. До того ж, як свідчать докумен-тальні матеріали, в ході обговорень було «за замовчанням» при-йнято, що всі пропоновані напрями не є взаємовиключними, боможуть існувати (і існують) паралельно, превалюючи один наддругим в залежності від обставин, що змінюються. Ідеологи авто-номізму і сіонізму початку ХХ століття – діти раціональної Гаскалита останні романтики епохи модернізму – вірили у можливістьрозв’язання національного питання на демократичних засадах вході поступової лібералізації суспільно-політичного ладу.

Одним з перших, хто почав розробляти ідею про необхідністьінституціонального оформлення єврейського буття у діаспорі, буввідомий єврейський культурний і політичний діяч Хаїм Житловсь-кий52. Починаючи з 1887 року у багатьох статтях і брошурах, при-свячених проблемам політичної емансипації євреїв Росії, вінпроводив думку про можливість і необхідність існування окремоїнаціональної єврейської одиниці у межах національних держав.Пропозиції Житловського щодо шляхів вирішення «єврейського пи-тання» значно випереджали час, а питання, які він ставив, нерідко

152

сприймалися як невчасна риторика соціалістичного забарвлення. «Змолодих років я пригадую першу російську книжечку Житловського«Думки про історичну долю єврейства, – писав Семен Дубнов. – (...)З книги виглядав цілком «зелений письменник з неясними думкамипро великі питання, на які він хотів отримати відповіді»53. Репрезен-туючи новий, на той час дуже вузький сегмент у єврейської соціалі-стичної еміграції, у 1892 році Житловський виступив з протестомпроти асиміляціоністів у роботі «Єврей до євреїв», яку було виданоросійським фондом «За вільну російську пресу»54. Він закликавєврейську інтелігенцію змінити «демографічне» сприйняття єврей-ського загалу на національне, дійти розуміння, що євреї – це нетільки «чотири відсотка серед народів, що їх оточують, а сто відсот-ків самі по себе»55. Для того, щоб ідеї Житловського були сприйнятіяк позитивна національна програма, у роботі бракувало конкретикивідносно засобів національної консолідації і окреслення формєврейського національного рівноправ’я.

Після критичного для єврейського національного руху 1897року роботи Житловського набувають нової якості: в них вже вио-кремлені чіткі орієнтири – здобуття не тільки громадянських, але ірівних з іншими народами національних прав. Ядром діаспорноїідентичності вперше у політичної літературі соціалістичного на-пряму Житловський називає мову їдиш. Свою позицію він обґрун-товує у статті «Чому саме їдиш?», надруковану у тижневикуамериканської Єврейської робітничої партії «Форвертс» (“Вперед”).«Боротьба за розвиток їдишу – це боротьба за нормальну, вільну,(...) багату, плідну культуру єврейського народу, боротьба за йогожиття і розвиток, за його честь і гідність»56, – писав Житловський.Робота над кодифікацією мови їдиш, яку він вважав головним дви-гуном і об’єднуючою силою єврейського народу, складали дієвийцентр «культурного крила» націоналізму у діаспорі. Для Житловсь-кого і його прихильників створення розвинутої культурної інфра-структури (літератури, періодичних видань, навчальних ікультурних закладів) і поширення соціальної комунікації мовоюїдиш було першочерговим завданням на шляху до національноговідродження.

В узагальненому вигляді національна формула була представ-лена наступного року у статті «Сіонізм або соціалізм?» (під псев-

153

донімом “Бен Ехуд”), яку надрукувала бундистська газета «Їдишерарбайтер» (“Єврейський робітник”). Слід підкреслити, що на тойчас Бунд ще не визначився зі своєю національною програмою57, томуу примітках газета відзначала, що стаття віддзеркалює погляди ав-тора, а не редакції. Житловський доводив, що для нового націона-лізму «визначаючим принципом є не вітчизна, не країна, а самостійнанародна культура». За його думкою, першочерговими умовами длярозвитку єврейського загалу у діаспорі є, по-перше, визнання євреївнацією поза конфесійних ознак і, по-друге, підвищення соціальногостатусу мови їдиш шляхом створення єврейських освітніх закладів58.Соціально-мотивована стаття Житловського, розповсюджена наконференції австрійських соціал-демократів (1899), стала додатко-вим імпульсом для автономістського дискурсу у Центральній і За-хідній Європі, де на той час догматичний інтернаціоналізм ікосмополітизм марксизму вже відступав під натиском «персона-лістських принципів» концепцій Отто Бауера і Карла Реннера.

Формулюючи принципи автономізму, Дубнов не знав робіт Ба-уера, а тим більш – був надто далеким від внутріпартійних супер-ечок австрійської соціал-демократії. Пізніше, за іронією долі тоді,коли Бауер вже відмовився від своїх поглядів і почав відстоюватитериторіальний принцип, а ідея національної автономії сталаневід’ємним болючим атрибутом «великої політики», Дубнов усві-домив, що був не поодиноким у своїх пошуках і що ця ідея випли-вала з самої логіки еволюційного розвитку багатонаціональнихдержав і демократизації суспільства, а тому – становила важливускладову європейської політичної думки. «...Я прийшов, – писаввін у «Книзі життя», – цілком самостійно до того рішення (...), якепізніше, після світової війни, було сформульовано ще простіше: ав-тономія національних меншин. Зрозуміло, що передумовою длявсієї цієї системи має бути міжнародне визнання євреїв живою таєдиною у всьому світі національністю»59.

Яскрава особистість, син своєї епохи, людина, яка з молодихроків свідомо відійшла від єврейських релігійних традицій, Дубновне міг погодиться з консерватизмом традиційного єврейськогобуття, з полемічним максималізмом юнацтва вважаючи його «ви-гнанням» і «гето», що обмежує духовний простір. Як тисячі моло-дих єврейських інтелектуалів, у пошуках шляхів до самореалізації

154

Дубнов звернувся до цінностей російської культури, сприйнявшиїї гуманізм і ліберально-демократичні лозунги. І, як тисячі інших,опинився перед зачиненими дверми релігійно-сословних обмеженьросійського самодержав’я. Жорсткі життєві уроки вимусили йогоповернутися на деякий час на батьківщину, відтоді і назавжди за-барвивши світ єврейського містечка у романтичні кольори «землібатьків» – джерела мудрості, єдності, надійності і – надії.

Саме надія на можливість модернізації «внутрішнього» – єврей-ського, і еволюційних змін «зовнішнього» – російського – замкне-них кіл, надавала вченому потужний імпульс для створення моделінаціонального існування у діаспорі. Відмовившись від закликів ін-теграціонізму, Дубнов звернувся до ідеї єврейської нації. Історичнідослідження, яким вчений присвятив своє життя, дозволили йомувідшукати форму національного об’єднання, релігійний індиферен-тизм схилив до визнання необхідності секуляризувати громаду, априродний демократизм і ліберальне світосприйняття – до бо-ротьби за політичну емансипацію російського єврейства.

На відміну від західноєвропейської традиції нового часу, якарозглядала єврейську спільноту у конфесійному, а не у етнічномувимірі, існування єврейської нації було для Дубнова самоочевиднимфактом. Одночасно він кинув заклик і існуючої єврейської інтелек-туальної традиції, в рамках якої вигнання розглядалося як пока-рання, і підійшов до аналізу питання, спираючись на реаліїтривалого існування єврейського народу поза рамками власної дер-жави. До ідеї автономії вченого привели роздуми над історичним ідуховним розвитком єврейського народу. Історія російського єврей-ства розглядається вченим у двох змістовних вимірах, які можнаумовна назвати вертикальним і горизонтальним. Перший інтегруєросійську єврейську спільноту у всесвітню історію єврейського на-роду, а другий інтерпретує її як шлях однієї з бездержавних схід-ноєвропейських націй до національного самоврядування 60.

Феноменальну, на перший погляд, парадоксальність єврейськоїісторичної поведінки у діаспорі, коли крайній консерватизм завждисполучався з іноваціонізмом, ізоляціонізм і партикуляризм – з уні-версалізмом61, Дубнов вважав природною особливістю, обумовленуне тільки внутрішніми ресурсами єврейства, але і у не меншомуступені – зовнішнім впливом. «В різні епохи, – писав він, – під

155

впливом світових культурних рухів, у деяких верствах єврействавідцентрова сила отримувала перевагу над доцентровою, тяжіннядо загальнолюдської культурі периферії – над тяжінням до само-бутньої національної культурі. Так було у Палестині в епохи владифінікійської, а потім асіро-вавилонської культури, у всій ПередньоїАзії і Єгипті при владі греко-римської культури, в епоху арабськогоренесансу на сході і в Іспанії. Після низки віків замкненості, західнеєврейство піддалося європейському просвітницькому руху ХVІІІстоліття і його космополітичної ідеології. Лозунгом дня стало: віднаціонального до загальнолюдського!»62 Розглядаючи теорію Дуб-нова у цьому контексті, ми бачимо, що вона була спробою гармоні-зувати два «світи» – світ єврейської діаспори і світ сучасного йомунаціоналізму Східної Європи, спробою знайти оптимальну модельспівіснування для єврейської системи динамічної рівноваги від-центрових і доцентрових сил.

Основним змістом теорії було знайдення євреями «власного»простору в країнах проживання, зокрема, на теренах Російської ім-перії, де вони могли б в організаційних формах автономії. Серце-виною ідеології автономізму стали «Листи про старе і новеєврейство»63, написані вченим у 1897 – 1902 роках. Вимога націо-нального статусу і національних прав для євреїв, висунута Дуб-новим, конкретизована ним у статті «Автономізм як основанаціональної програми»64. У зв’язку з новою концепцією вченийдокладніше розвив ідею «діалектичної тріади». ХІХ століття він ха-рактеризував як час боротьби проти національно-релігійного те-зису, який протягом віків відокремлював євреїв від світу, що їхоточував, і придушував індивідуальну свободу. Антитеза, що ви-никла у ХХ столітті, була повстанням людини у євреї, протестомпроти деспотизму колективу. Цей протест, на думку вченого, вия-вився однобічним, оскільки, гуманізуючи людину, він одночасно їїденаціоналізував. Завданням двадцятого століття є встановленнягармонії між гуманізмом і націоналізмом. У цьому столітті, надумку Дубнова, єврейству доведеться усвідомити себе як куль-турно-історичну вільну самоврядну націю.

Функціонально-територіальний автономізм Дубнова відрізнявсявідсутністю радикальності та акцентом на секулярних формах ді-яльності, хоч вчений і не заперечував роль іудаїзму у формуванні

156

єврейського характеру. Колективна ідентичність прихильників ідеїавтономізму спиралася на ліберально-демократичні, соціалістичніта інші прогресистські ідеї свого часу. Головним культурним факто-ром, на якому наполягали автономісти, була мова їдиш, яку вони вва-жали разом з івритом та іншими цінностями національної культурипотужною силою самозбереження. У статтях і Дубнова вперше вєврейської публіцистиці висувалося історичне право єврейського на-роду на європейський «грунт», а вимоги громадянського рівноправ’ясполучалися з вимогами рівноправ’я національного.

Намагаючись адаптувати найкращі зразки єврейської історії дополітичних реалій і ставлячи при цьому завдання зберегти іден-тичність єврейської спільноти, Дубнов виступив проти розповсюд-женого у ліберально-демократичних колах сприйняття громади якоплоту консервативних сил. На його думку, одиницею самовряду-вання мала стати саме національна громада, яка в історії діаспоривиконувала роль найбільш надійної інституції збереження націо-нальної ідентичності. Громада забезпечувала збереження традиціїі стабільність єврейського буття в умовах відсутності власної дер-жави а отже була ключовою передумовою єврейського життя у діа-спорі65. Планувалося, що громади будуть формуватися за ознакоюне релігійної, а національної приналежності. Така секуляризованагромада, за концепцією вченого, буде більш дійовим знаряддям на-ціонального об’єднання, ніж традиційна, яка автоматично ви-ключала свободомислячу інтелігенцію. Маючи права і обов’язкигромадянина країни проживання, у громаді кожна особистістьзможе реалізовувати свої культурні і національні права. На держав-ному рівні нація має бути представлена зборами, на які обирати-муться делегати від місцевих громад.

Теорія, яка надавала саме громаді функції інструменту для мо-дернізації соціального життя, за стандартами того часу не могла невикликати протидію як у єврейському, так і у не-єврейському ото-ченні. До громади з підозрою відносилися і антисеміти, стигмати-зуючи її як «державу у державі», основу «всесвітнього єврейськогозаколоту»66. Негативні політичні конотації у єврейської спільнотібули викликані екзистенціальною кризою громади, що поглибиласяв умовах модернізації і секуляризації суспільства. Прихильникиєврейського просвітництва, а пізніше – соціалісти, осуджували спо-

157

сіб керування громадою, вважаючи його олігархічним і патріар-хальним, тобто таким, що скерований на експлуатацію єврейськогозагалу67. Релігійні верства не погоджувалися з пропозицією про се-куляризацію громад, вважаючи її руйнуванням основ єврейськоїспільності. Таким чином, центральна «інституціональна» ланкаконцепції містила в себе елементи політичної нестабільності.

Утім, завдяки таланту Дубнова об’єднувати «різні і паралельні по-літії»68 у єдиному часовому просторі, «національне ядро» його теоріїбуло сприйнято у якості позитивної основи розвитку представникамирізних спектрів неоднорідного у світоглядному і політичному відно-шенні єврейського загалу Росії. Спільність світоглядів, основаних нанаціональних і ліберально-демократичних пріоритетах, з’єднувалаєврейський політичний простір, одночасно не відокремлюючи йоговід загальноросійських і національних прогресистських течій свогочасу. Політичним союзником Дубнов вважав конституційно-демо-кратичну партію, наполягаючи при цьому про необхідність збере-ження «суверенітету». Він пропонував «змагатися разом зросійськими кадетами (...) як окремий легіон, під своїм національ-ним прапором – за основи демократичної конституції, без якоїнемає гарантій рівноправ’я»69. Значна частина російської єврейськоїінтелігенції не обмежувалася участю у загальноросійському виз-вольному русі. Ними було створено національні об’єднання лібе-рального і демократичного напряму, легальна громадська діяльністьяких зосереджувалася на боротьбі за громадянське рівноправ’я,проти чорносотенних організацій та антисемітської політики уряду.У цьому розумінні діаспорний націоналізм Дубнова став двигуномзагального єврейського руху за емансипацію70.

Зацікавленість автономізмом проявилася у боротьбі за легіти-мізацію національної освіти. З 1901 року діяло «Бюро захисту правєвреїв»; заходи, спрямовані на посилення національної складовійв єврейських громадських закладах, насамперед, у школі, здійсню-валися під керівництвом «Комітету націоналізації» (1901–1902). Уцієї ор ганізації прихильники «духовного сіонізму» (ахад-гаамісти)складали центр; на крайніх флангах находилися політичні сіоністии «дубновисти». Вимога «свободи культурно-національного і релі-гійного самовизначення» була висунута також на початку 1906року «Єврейською Демократичною групою».

158

Під час революції 1905 року прихильники автономізму почалививодити ідею національних прав у діаспорі в область практичнихгромадських задач. Коли на початку 1905 року створювалася дек-ларація від 26 єврейських громад на ім’я Ради Міністрів с вимогоюнадати євреям Росії рівні права з іншими конфесійними групамикраїни, численна група з Вільно поставила вимогою підписанняцього документу наступну: «Як всяка культурна нація, ми вима-гаємо тих прав національно-культурного визначення, які маютьбути надані всім народностям, що входять до складу російської дер-жави»71.. З 1905–1907 років зусилля у цьому напрямі акумулюва-лися у «Союзі для досягнення рівноправ’я євреїв в Росії».

Організаційну роботу зі скликання «Союзу» взяв на себе відо-мий громадський діяч, член конституційно-демократичної партіїМ. М. Вінавер та його оточення. Запрошення на нараду висилалисяяк персонально, так і на адреси єврейських громадських організа-цій, періодичних видань, общинних структур. Дубнов запросиввзяти участь у нараді Ахад Гаама: «25-27 ц. м. тут відбудеться з’їзд(...) 40 – 50 представників єврейських громад про сучасне стано-вище, – писав він. Головні питання: представництво євреїв на Бу-лигинської нараді і наступних установчих зборах, реформаобщинного устрою на принципах автономії, засоби проти погромів.Від петербурзьких організаторів ми вимагали невідмінно запроситиВас на з’їзд... Настійливо прошу Вас, Ошер Ісаєвичу, приїхати: цевкрай важливе для справи. Від Вільно беруть участь я, д-р Левин,Найшул та інш., але серед делегатів інших міст переважають аси-мілятори. З Петербурга будуть Вінавер, Сліозберг, Брамсон (він туторганізує справу). Ваша участь необхідна»72.

За оцінкою єврейських діячів демократичної спрямованостістворення «Союзу...» «...було великою подією на єврейської ву-лиці»73. До нього увійшли представники різних єврейських націо-нальних течій, не виключаючи автономістів і сіоністів74.Політичною програмою Союзу стала теорія автономізму Дубнова.На Віленському установчому з’їзді цілі Союзу було сформульованонаступним чином: «Здійснювання в повної мірі громадянських, по-літичних і національних прав євреїв в Росії; свобода національно-культурного самовизначення у всіх його виявах, зокрема (...) унайширшій автономії громад, свободі мови і шкільної освіти». У

159

листі до Ахад-Гаама Дубнов давав наступну оцінку з’їзду: «Поспі-шаю надіслати Вам (...) короткі резолюції нашого з’їзду, який три-вав три дні (...) Як бачите, тут не тільки багато радикалізму, алеузаконено і національний елемент. Нам, після впертої боротьби,вдалося включити до програми «Союзу», таки страшні слова як«національні права», «автономія громади, школи, свобода мови».Замість «національного представництва» ми погодилися на компро-міс: «представництво меншини» (...) Ви знайшли б тут дуже бага-тий матеріал для визначення сучасного настрою інтелігенції. Яснонамітилися дві течії: демократична (народницька) і національна.Перша йшла, в ім’я свободи самовизначення і народництва, на по-ступки націоналізму (...) Проти національних вимог стояв «центр»– безідейні «балебатім»75 (...) Цікава риса: офіційні сіоністи менеслабо підтримували, між тим я знайшов підтримку у блискучомуораторі, київському адвокатові Ратнері, учаснику Гомельського іКишинівського процесів (демократична фракція) ... Не відаю, якбуде на ділі: на папері ми частково перемогли (...). Вся надія на на-ступні національні збори, на яких буде обрано постійне бюро»76.

Напередодні другого з’їзду, який відбувся після небаченої хвилієврейських погромів, Дубнов дещо скоректував основні завдання«Союзу». У роботі «Уроки страшних днів» він писав: «І. Перетво-рити Союз у єврейську політичну організацію, покликану змагатисяза повноправ’я єврейського народу шляхом об’єднання наших силу виборчої кампанії, створення національної фракції у загальноро-сійському зібранні народних представників (...) ІІ. Підготуватигрунт для створення паралельної общинної автономної організації,у вигляді «союзу всіх єврейських громад в Росії» і його централь-ного виконавчого органу, (...) закликаного здійснити принцип нашоїнаціонально-культурної автономії»77. Розвиваючи свої ідеї, Дубноввніс принципове концептуальне доповнення: «Політичний союз дляполітичної боротьби за наше рівноправ’я і внутрішній загальноєврейський союз, в якому будуть представлені всі елементи нашогонароду». Основою внутрішнього союзу він бачив «національну гро-маду, яка прийшла на зміну громаді релігійної»78. Ідеї Дубновазнайшли підтримку більшості делегатів другого з’їзду Союзу (ли-стопад 1905 р.). На з’їзді було прийнято постанову, в якою говори-лося: «В цілях здійснення у всій повноті громадянських,

160

політичних і національних прав єврейського народу в Росії – при-ступити до скликання Загальноросійських Єврейських УстановчихЗборів, для встановлення (...) форм і принципів (...) національногосамовизначення та основ (...) внутрішньої організації»79.

Діаспорні націоналісти надавали багато уваги концептуалізаціїпитання єврейської автономії і власно єврейської громади у періодміж революціями 1905 і 1917 років. Ці теми обговорювалися на з’їз-дах політичних партій, ставали предметом дискусій єврейськоїпреси. Форумом автономістів був щомісячник «Вісник єврейськоїісторії», який виходив з серпня 1913 року до початку першої світовоївійни. У листопаді 1909 року у Ковно відбулася конференція керів-ників общин і єврейських громадських діячів, присвячена реформігромади. Організована ліберальними єврейськими політиками Мак-симом Вінавером і Генриком Сліозбергом80, конференція стимулю-вала громадські дебати з проблеми принципів функціонуванняєврейської громади, необхідність у реформі якої визнавалася біль-шістю представників широкого спектру єврейських політичних кіл.

Найбільш докладно автономістську національну програму булорозроблено Єврейською Народною партією (Фолькспарай). Її булостворено у 1906 році після того, як в силу загальноросійської тен-денції диференціації демократичного руху від Союзу відійшли ра-дикальні і сіоністські фракції і представники кадетів. Ініціаторстворення партії С. Дубнов визначав і «поле» діяльності автономії(народна освіта, взаємна і трудова допомога, благодійність, емігра-ція) і її структуру. У програмних документах партії практична ос-нова автономії була сформульована наступним чином: «Національнаавтономія євреїв, які не складають більшості ні в якої з областейРосії, виявляється не у формі обласної, а общинної організації». Упередмові до програми партії С. Дубнов підкреслював, що одини-цею єврейського самоврядування може бути тільки вільна націо-нальна громада, яка має свої виборчі органи для керуваннямісцевими культурними, кооперативними і благодійними організа-ціями. Об’єднавшись, громади створюють загальноросійськийСоюз єврейських громад з центральними органами самоврядуванняу сфері національно-культурних інтересів єврейства. Згідно з про-грамою Фолькспартай найбільш цінними для євреїв, як і для іншихнацій, тобто такими, без яких неможлива рівність всіх громадян

161

перед законом, є свобода мови і автономія школи. Підкреслюючидемократичний характер партії, її засновники надрукували про-граму Фолкспартай у петербурзької газеті «Дер фрайнд»81, що ви-ходила мовою їдиш. В той же час сам Дубнов утримувався відабсолютизації мовних приоритетів, зазначаючи, що всі мови, якимирозмовляють євреї є їхніми рідними мовами, розуміючи під цим нетількі єврейські, але і мови діаспор82. Провідні діячі Фолькспартайпідкреслювали, що їхні вимоги у галузі національно-культурної ав-тономії цілком сумісні з загальноімперським законодавством іобласними автономіями.

Аналізуючи роль Фолькспартай у єврейському політичному про-сторі, слід відмітити, що широкі загальнонародні цілі, які вона ста-вила, находилися у протиріччі з обмеженими можливостямиполітичного впливу. За цією ознакою Фолькспартей була скорішегрупою однодумців, об’єднаних спільними поглядами, у центрі якихбула віра у можливість еволюційної перебудови російського суспіль-ства. Разом з тим, члени партії відіграли значну роль у галузі єврей-ської культури і науки. Серед активістів автономізму находилисявідомі історики, літератори, музиканти. Особливо велике значенняїхня діяльність мала у великих місцях «межі осілості», які сталисправжніми осередками культурно-національного ренесансу. Напри-кінці 1911 року Фолькспартей була реорганізована і отримала назву«Об’єднана національна група». Залишившись на позиціях автоно-мії у діаспорі, її представники, у тому числі і Дубнов, не тільки незаперечували, але і симпатизували ідеям колонізації Палестини83.

Ідеї націоналізму діаспори були інтегровані у політичні про-грами майже всіх єврейських політичних партій. Автономізм у по-єднанні з соціальними поглядами Житловського увійшов у основупрограми, прийняту на конференції в Києві у вересні 1903 рокугрупою його однодумців. Автономізм визнавався головним прин-ципом, який має стати основою нової пролетарської єврейської пар-тії. «Для деякої частки єврейського народу цей принцип убільш-менш близькому майбутньому почне втілюватися у конкрет-них формах самостійного життя на власної території. Для рештиєврейського народу територіальне вирішення питання є ідеал дале-кого майбутнього, і тому автономізм послужить регулятивнимпринципом у боротьбі за максимум національних прав, отримання

162

яких можливо у діаспорі»84. Члени конференції, які підтрималиідею національної автономії, створили групу «Відродження». Іншічлени руху, у тому числі група «Хейрус», разом з сіоністськимигуртками об’єдналися у сіоністсько-соціалістичную робітничу пар-тію (сіоністи-соціалісти), яка у своїй декларації 1905 року не по-ставила ніяких вимог щодо національного ровику у діаспорі.

Ідея автономії широко представлена в програмних документахЄврейської Соціалістичної робітничої партії (сеймісти), що базу-валися на теоретичних розробках Х. Житловського. ЄСРП вважала,що багатонаціональні держави повинні будуватися на принципахавтономії, а євреї у цих державах мають бути визнані особливоююридичною групою з правами екстериторіальної автономії. Згідноз баченням ЄСРП єврейський народ має створити активний пуб-лічно-правовий союз, специфічними потребами якого завідуватименаціональний сейм. Передбачалося, що сейм буде верховним орга-ном автономії і єдиним офіциальним представником всего єврействау справах загальнонаціонального характеру. Основною структурноюодиницею автономії, за планами сеймистів, мала стати єврейськагромада, демократизацію і легалізацію якої вони вважали першочер-говим завданням своєї національної політики. В компетенцію гро-мади повинні були увійти питання народної освіти, в тому числі іпрофесійної, соціального забезпечення, охорони здоров’я, культури,еміграції85. Наполягаючи на ролі громади у діяльності автономії,сеймісти неодноразово підкреслювали, що вона склалася історичноі тим самим підтвердила право на існування як єдино можлива пер-винна клітина єврейського громадського простору.

Власне розуміння шляху до соціально-політичних свобод єврей-ського народу Росії продемонструвала наприкінці «Єврейська На-родна група», що відокремилася наприкінці 1906 року від «Союзудля досягнення рівноправ’я євреїв в Росії». Фактично «ЄврейськаНародна група», створена М. М. Вінавером, Г. Б. Сліозбергом, М. І.Кулішером та інш., була «національним філіалом» конституційно-демократичної партії. Організаційне відокремлення «Єврейської На-родної групи» від «Союзу» було викликано, наперед усім,намаганнями російсько-єврейських лібералів якомога швидше інте-грувати єврейське питання у «реєстр» проблем загально-демокра-тичного характеру. Діячі ЄНГ, визнаючи необхідність відстоювати

163

права євреїв не тільки як громадян, але і як національності, поясню-вали, що це не означає створювання гето нового типу у вигляді при-мусового національного союзу, відокремленого від іншихнаціональних спілок і такого, що авторитарно керуватиме всім куль-турно-духовним життям нації. За їх думкою спільна боротьба єврей-ського і руського народів має привести не тільки до поваленнясамодержав’я , але і досягнути демократичних прав і свобод. Сут-ністю національних прав, згідно програмі Єврейської Народноїгрупи, було врегулювання єврейських громад, поширення правєврейської мови у початкових школах і підтримка за рахунок спіль-ного бюджету народних культурних установ. Разом з тим, діячі«Єврейської Народної групи» – у плані розуміння методів вирі-шення проблеми емансипації російського єврейства і перспективйого розвитку – були найближчими політичними союзниками дуб-новської Фолкспартай. Значно пізніше, знаходячись у еміграції вПарижі, Вінавер писав з цього приводу Дубнову: «Зокрема, Ви недооцінююте вплив Вашої книжки про вивчення російсько-єврей-ської історії, думки якої відіграли роль магніту, що притягнув доодного центру (...) російсько-єврейську інтелігенцію. Якщо за-вгодно, – у цьому процесі джерело пізнішої Єврейської Народноїгрупи, ідеологія якої, можливо, більш складна і невловима, ніжідеологія інших груп, але кристалізація якої є одним з самих ціка-вих моментів внутрішньої історії російського єврейства, – тимбільш, що політичний (курсив М. М. Вінавера – О. З.) вплив цієїгрупи більше ніж значний вплив інших груп»86.

Ознакою багатовекторності єврейського політичного вибору бувхарактер відносин С. Дубнова з ідеологом духовного сіонізму АхадГаамом. За своїм загальним світосприйняттям найбільш близькийдо духовного націоналізму Дубнова Ахад Гаам, тим не менш, скеп-тично ставився до можливості повної національної автономії у діа-спорі, маючи сумніви щодо готовності будь-якого народу визнатинаціональні права євреїв, які живуть не «біля», а «всередині» іншихнародів і всюди складають безправну меншість87. У свою чергу С.Дубнов вважав за доцільне створення духовного центру єврей-ського народу у Палестині, але не виявляв оптимізму щодо можли-вості його трансформації у державно-політичний формат.

Дещо іншими мотивами щодо ідей діаспорного націоналізму ке-

164

рувалися загальні сіоністи. У початковий період розповсюдженнясіоністської ідеї у єврейському середовищі, охопленому ідеями по-вернення на історичну батьківщину, принципи культурно-національ-ної автономії не викликали ентузіазму. Сіоністсько-соціалістичнігрупи, які відстоювали «роботу на місцях», відверто негативно по-ставилися до ідеї автономії. У відозві закордонної групи сіоністів-соціалістів у 1901 року не йдеться про національні вимоги удіаспорі. Група «Хейрус» в своєї збірці «Дер Хамон» (1903) за-явила, що «єврейська національна автономія у діаспорі – пустеслово без змісту, без життя»88. Відмовляючись від національної ав-тономії у діаспорі, сіоністські партії, тим не менш, крокували дорозуміння її необхідності. Підіймаючи національну свідомість вім’я територіальної автономії, вони сприяли тому, що вимоги тери-торіальної автономії доповнювалися вимогами культурної і персо-нальної автономії у країнах проживання. Характерними є роздумиВ. Жаботинського над природою автономії у діаспорі. У «Повістімоїх днів» він писав: «Що таке національна автономія у галуті? Цене що інше, як організація всього народу з допомогою офіційно на-даних можливостей замість часткової організації народу у формітакого обмеженого об’єднання як сіоністська організація»89.

У стратегічному плані в колах політичних сіоністів автономізмоцінювався як утопія, що відвертає увагу від єдиного правильногошляху – територіальної автономії у Палестині. Разом з тим, зов-нішньополітична ситуація навколо Палестини не залишала сумнівіву тому, що алія – це складний і довготривалий процес. Отже, – не-обхідно шукати форми об’єднання розрізненого у соціальному ідержавному просторах східноєвропейського єврейства на загаль-нонаціональних засадах. Політичний прагматизм поступово привівсіоністських лідерів до розуміння, що громада, яка у концепції Дуб-нова була основою функціонування національного загалу, можестати однією з таких форм. До 1905 року лідери російських сіоні-стів Шмарияху Левін, Менахем Усишкін дійшли висновку, що від-новлення громади та створення інституту Національних Зборівстане важливим кроком до відтворення втраченої національної єд-ності. Але на відміну від автономістів, для яких секулярна громадабула кінцевою ціллю і суб’єктом національного життя у державахдіаспори, у розумінні сіоністів діаспорна громада відігравала роль

165

тактичного тимчасового засобу, що сприятиме здійсненню кінце-вою цілі – поверненню до Ерец Ізраель.

Тим не менш більшість ідей Дубнова біла підхоплена керівни-ками сіоністського руху, чиї представники на з’їздах союзу, як пра-вило, голосували за висунуті ним резолюції. Багато його пропозиціймайже дослівно увійшли у сіоністськи партійні документи. Це на-очно видно при знайомстві з закритим листом «Центрального БюроСіонистської організації в Росії» від грудня 1905 року. У ньому зву-чать вимоги про відмову бойкотувати вибори до Державної думи ізаклик до створення національного представництва і єдиної націо-нальної автономної організації а також неприйняття «партійної жор-стоковийності і міжкласового антагонізму»90

Під тиском імперативів реальної політики, лідери сіонізму по-годилися з ідеєю інтегрувати вимогу про необхідність отриманнянаціональних прав у діаспорі у політичну програму. В листопаді1906 року третя конференція сіоністів Росії, яка відбулася у Гель-сингфорсі, включила у свою політичну платформу лозунги автоно-мії національних областей, гарантії прав національних меншин тавизнання єврейської національності як єдиного цілого з правамисамоврядування у всіх справах національного побуту. Документиконференції за своїм змістом щодо національного питання перегу-каються з програмними вимогами Бунду, Союзу для досягненняповноправ’я єврейського народу в Росії і Фолкспартай. «Визнаючи,– говорилося у постанові конференції, – що організація євреїв длянезалежного національного діяння становить, згідно зі статтею 2-ю Базельської програми, один з найбільш дієвих засобів досягненнямети сіоністів, тою мірою якою вона укріплює юдаїзм у діаспорі,озброюючи його новими культурними, матеріальними і політич-ними засобами у його боротьбі за нормальне національне життя вПалестині; визнаючи в той же час, що національні об’єднання мо-жуть міцніти за кордоном лише за умовою, що їх буде визнано дер-жавою, але це можливе за єдиною умовою демократичного ладуцієї держави, 3-тя конференція виступає за участь сіоністських масу визвольному русі територіальних народностей Росії і надає особ-ливе значення, маючи на увазі політичні зміни у Росії, тому, щобєвреї країни об’єдналися заради того, щоб їхня єврейська націо-нальність і їхня незалежність були визнані і підтверджені законо-

166

давче у всіх областях життя»91. Представницьким органом, у якомубули б представлені євреї Російської імперії, сіоністи вважали задоцільне зробити «Національну асамблею російських євреїв», яка«мала бути скликана з ціллю формування базової структури націо-нальної організації»92. Висувалася також вимога «права користу-вання своєю національною (...) мовою (їдиш) у школах, судах,громадському житті»93 Ці резолюції було підтверджено у 1907 роціна Гаазькому конгресі.

Представники Єврейської робітничої партії (Поалей Ціон) підт-римали національно-політичну автономію з економічною, культур-ною і фінансовою компетенцією у всіх внутрішніх національнихсправах. Відмінністю позиції Поалей Ціон від Фолькспартай та сей-мівців було те, що окремим пунктом її програми-мінімум стави-лася вимога «територіальної автономії на демократичних засадахдля єврейського народу в Палестині»94. Тим не менш, аналізуючипитання інтернаціоналізму і націоналізму пролетаріату у своїй про-грамі 1907 року, партія позитивно оцінила ідеологію діаспорногоавтономізму, зазначивши, що завдяки ній поширюється можливістьмирної співпраці різних націй95. Передумовою успіху практичноїреалізації автономії Поалей Ціон вважала прогрес у демократизаціїсуспільства, свободу національного виховання, рівноправ’я мов іпропорційного представництва по національностям у законодавчихі адміністративних органах.

Політичні зсуви у Російській імперії вимусили переглянути своїпринципи у галузі національної політики і представників єврей-ської російської соціал-демократії, зокрема, найбільш масову ро-бітничу єврейську партію – Бунд. Раніше інших єврейських партійРосії Бунд сприйняв ідею національно-культурної автономії. В тойже час шлях від ідеї до політичного лозунгу був далеко не простим.У резолюції IV з’їзда партії відзначалося, що питання єврейськоїкультури мають бути вилучені з компетенції російської держави іпередані органам національної автономії. Питання про те, чи засто-совується національна автономія до єврейської нації, ще у 1903 роціне отримало однозначної відповіді. Дискусії на V з’їзді партії (1903)віддзеркалювали всі відтінки поглядів, коливання між «бажаннямзберегти вірність марксистської ортодоксії і необхідністю рахуватисьз російською реальністю»96. Найбільш чітко погляди прихильників

167

автономії висловив Марк Лібер97, який неодноразово підкреслював,що Бунд – організація «не націоналістична, а національна»98, а її на-ціональні вимоги не суперечать соціал-демократичному характерупартії. Попри відкриту незгоду з поглядами Дубнова, якому в дусіриторики того часу було навішено ярлик апологета буржуазії, тео-ретики Бунду дійшли до аналогічного означення єврейської нації.«...Бунд вносить нову течію у соціал-демократичну програму, (...) миговоримо про націю не так, як інші соціал-демократичні партії... –говорив Лібер... Це нове явище – нація не як держава, а як культурно– психологічна постать»99. Продовженням цієї думки було стійке не-прийняття як асиміляційного, так і сіоністського шляхів розвитку.Отже, частина делегатів з’їзду підтримала думку про доцільність інеобхідність існування у діаспорі в якості нетериторіальної нації,яка має отримати право на культурну автономію. «Автономія – цепринцип. Якщо ми не відповімо на це питання, на нього відповіда-тимуть сіоністи»100.

На VI з’їзді (1905) Бунд включає у свою програму вимогу на-ціонально-культурної автономії, тобто вилучення з відання державиорганів місцевого самоврядування функцій, пов’язаних з питан-нями культури (народна освіта та інш.) і передача їх нації в особіспеціальних установ, місцевих і центральних, що вибираютьсявсіма її членами на підставі загального, рівного, прямого і таємногоголосування. Порівнюючи концепцію Дубнова з баченням автономіїБундом, слід відзначити, що в його програмних документах нейдеться, на відміну від Фолькспартай, про права єврейських громад,тобто, сутність автономії обмежується культурними вимогами.

Слід відзначити, що бундівська ідея автономного культурногорозвитку не була прямим запозиченням Центрально-західноєвропей-ських моделей автономізму. До цього рішення єврейську соціал-де-мократію привела логіка модернізаційних процесів і національногорозвитку, яка вимагала від ідеологів партії класово-національногосинтезу, спрямованого одночасно на досягнення соціальної мети ізбереження національної ідентичності єврейського робітничого за-галу. Незважаючи на те, що з середини 1990-х років російськомовнекерівництво Бунду прийняло рішення проводити роботу у масах наїдиш і у 1894–1895 роках випустило перші брошури цією мовою,ще у 1897 році жодний учасник першого з’їзду не розмовляв на їдиш

168

і всі партійні дискусії і обговорення проводилися російською. Рівниймовний статус для обох мов було надано на сьомій партійній кон-ференції у 1906 році. Лише на восьмій конференції Бунду у 1910році їдиш визнали офіційною мовою партійних зборів. Відтоді моваїдиш остаточно стала не тільки невід’ємною умовою партійної агі-тації і пропаганди, але одночасно базою і «локомотивом» створеннясоціал-демократичного варіанту модерної єврейської ідентичностісхідноєвропейської єврейської діаспори.

Радикальний їдишизм Бунду, швидко подолавши державні кор-дони, став одним з чинників впливу на ставлення до «жаргону» нетільки східноєвропейського, але і центральноєвропейського єврей-ства. У організаційному плані це особливо яскраво висвітлилося підчас роботи Чернівецької конференції 1908 року, присвяченої мовнимпитанням. Під тиском аргументів Марії Фрумкіної101, яка запропо-нувала вважати їдиш єдиною національної мовою європейськогоєврейського загалу, конференція прийняла компромісну резолюцію.В неї йшлося про те, що їдиш є однією з національних мов, а з при-воду івриту конференція ще має визначити свою позицію.

Активність Бунду сприяла швидкому зростанню рівня писем-ності серед єврейських робочих і підвищенню попиту на соціально-економічну літературу мовою їдиш. Робота по модернізації мови,необхідність якої вперше відчули єврейські соціал-демократи,швидко розповсюдилася на не-бундівські літературні їдишистськікола. Проте, ідеологи Бунду сприймали мову насамперед як зна-ряддя класової боротьби і тому негативно оцінювали спроби єврей-ських інтелектуалів ліберально-демократичної орієнтації розсунутиутилітарні «класові рамки» і вивести їдиш у європейський інтелек-туальний простір. Коли у 1908 році вийшов перший примірникжурналу «Літераріше монатшріфтн» (“Літературний щомісячник”),зміст якого не відповідав масовому рівню і здебільшого був спря-мований на високоосвічену інтелігентську аудиторію, Макс Лібер,виступаючи від ім’я Центрального комітету партії, різко висміявсаму ідею такого видання. «Політика і культура є неподільними, –писав він. – Сучасна їдишистська культура є продуктом класовогоконфлікту у єврейському середовищі, незалежно від того, розу-міють це редактори журналу чи ні»102. Атаки на журнал продовжилиБ. Владек і М. Литвак. «Захищаючи мистецтво заради мистецтва і

169

не включаючи статті з соціальної проблематики, журнал декларуєпрезирство до політики і політичних партій. Заохочуючи інтеліген-тів думати лише про власне інтелектуальне вдосконалення, журналвідрізає їх від мас. І саме тому він грає на користь політичної реак-ції»103. Тим не менш, склад редакційної колегії, до якої входили Ш.Нігер (соціаліст-територіаліст), А. Вейтер (Бунд) і Ш. Горелик (сіо-ніст), свідчив про те, що їдиш долає вузько партійні кордони і по-ступово займає місто самодостатньої ідентифікаційної ознакиєврейського загалу російської смуги осілості.

Не дивлячись на масовість партії і її пропагандистську активність,партійна преса Бунду займала невелику частину інформаційного про-стору на мові їдиш. За підрахунками сучасних дослідників тираж ор-гану Бунду «Фольксцайтунг» (“Народна газета”) був у п’ять разівменше, ніж тираж ліберального про-сіоністського видання «Дерфрайнд» (“Друг”)104. На відміну від досить обмеженого класовимирамками прямого впливу на свідомість єврейських мас, роль Бунду устворенні ідишистської системи освіти важко переоцінити. Під про-водом Бунду відкривалися вечірні школи, де основною мовою на-вчання був їдиш, публікувалися літературні хрестоматії, створювалисяцентри по ліквідації не писемності серед дорослих. Теоретичне під-ґрунтя для освітнього і виховного процесу заклали провідні діячіБунду – активні пропагандисти їдишистської ідеї. Так, свої поглядина єврейську освіту член ЦК Бунду М. Фрумкіна виклала у книгах«До питання про єврейську народну школу» (1910) і «Які народнішколи ми повинні мати» (1917)105. Взагалі, в роки політичної реакціїпросвіта і науково-методична робота займали одне з центральних місту діяльності Бунду, сприяючи не тільки підвищенню загального рівняєврейського населення, але і розповсюдженню загальнодемократич-них стандартів на всі сфери суспільного життя.

Розходження Бунду – за класовою ознакою – з ліберально-де-мократичним крилом діаспорних націоналістів було не єдинимспірним питанням, що виникло у процесі обговорення інституціо-нальних принципів єврейської автономії. Крім нього існувала низкапроблем, відповіді на які підривали єдність прихильників автоно-містської ідеї. До цих проблем відносилися, насамперед, наступні:принципи входження до нової, модернізованої громади, діапазонїї повноважень, джерела фінансування громади.

170

Перша проблема була викликана роздумами над практичним вті-ленням лозунгу Фолькспартей про створення «автономної, демокра-тичної і секуляризованої громади», який підіймав більш питань, ніжвідповідей, що можна було отримати106. По суті справи йшлося проте, кого вважати євреєм і за якими ознаками. Частково ця проблемакорінилася у реальному статусі євреїв російської імперії, де меха-нізм реєстрації населення спирався на віросповідну ознаку: згідно зросійським законодавством, євреї відносилися до іудеїв, а перехіддо іншої релігії автоматично викреслював них з цієї категорії.

З цього питання Фолькспартай висувала два альтернативнихпроекти. Більшість членів партії вважала, що до громади має бутизачислений той, хто «фактично і офіційно» записаний євреєм. Цеозначало згоду з державним статусом євреїв і у свою чергу тягнулоза собою існування поза рамками громади у разі переходу до іншоївіри. Меншість Фолькспартай виступила проти цієї неомедієвистсь-кої трактовки107. Приймаючи релігію як базовий критерій для ви-значення єврейства, прихильники більш ліберальної позиції в тойже час вважали, що слід поширити базу громади, дозволивши при-йом до неї на адміністративної основі особам неєврейського поход-ження або тим, хто за вимушеними обставинами мав перейти удругу віру, але ідентифікує себе як єврей.

З цього питання ідеологи Бунду поділяли точку зору ліберальноїменшості Фолькспартай. У програмної статті на сторінках журналу«Цайтфрагн» Володимір Медем, визнавав, що хоча на даному етапієдиним критерієм може бути офіційно зареєстрована релігія, одначеу подальшому вступ і вихід з громади має здійснюватися на адмі-ністративної основі. «... не має сенсу, – писав він на сторінках жур-налу «Цайтфраген», – закривати двері громади перед тиминеофітами [націонале гейрім], які офіційно належать до іншоївіри»108. Медем вказував на ще одну перевагу адміністративногопідходу до цього питання: ці, хто ідентифікують себе не як євреї, аяк поляки чи руські Мойсеєвої віри, зможуть вільно відійти відєврейської спільноти і приєднатися до інших національних угрупо-вань. Інший провідний діяч Бунду, О. Литвак, зайняв більш ради-кальну позицію. У статті, що була написана у відповідь на роботуМедема, він писав: «Ми вважаємо євреїв не національно-релігій-ною групою, а нацією... Єврейська релігія перестала бути єврей-

171

ською культурою; їхня культура зараз стала світською... Існує ба-гато невіруючих євреїв, які фактично відійшли від релігії, але єєвреями за своєю культурою (...) Ми не можемо прийняти релігіюза критерій членства у громаді, тому що ми підтримуємо секуляри-зацію. Ми не можемо вимагати, щоб громада була секулярною ін-ституцією і одноразова робити релігію критерієм до прийняття донеї. Це протиріччя вносить розлад у народну свідомість»109. Вихо-дячи з цього, критерієм для входження до громади Литвак пропо-нував зробити мову їдиш, яка є секулярною і до того ж нерозривнопов’язаною з єврейською нацією ознакою.

Не менші протиріччя викликало й питання про діапазон повно-важень громади. Дубновське формулювання 1905 року було корот-ким і дуже проблематичним: «Рада місцевої громади керує всімамісцевими інституціями у царині освіти, філантропії і релігії і при-значає (...) членів правління кожної інституції»110. Більш пізня про-грама Фолькспартай усунула це ієрархічне бачення ради громади ізмінила його на більш відкриту і гнучку систему керування. «Ор-гани єврейської автономії, – говорилося у цьому документі, – якмісцеві так і центральні, мають право встановлювати, керувати і/абопідтримувати численні інституції і об’єднання»111. У відповідь напереважання секулярних тенденцій у єврейської спільноті партійнапрограма 1906 року виводила з юрисдикції громади і релігійнісправи, тобто впроваджувала принцип відділення громади від ре-лігії. Ця позиція викликала низку питань, найголовнішими з якихбули проблеми фінансування релігійних громадських навчальнихзакладів, синагог, джерел релігійної доброчинності. У дискурсі діа-спорного націоналізму превалювало декілька поглядів. Крайні по-люси на початковому етапі дискусії займали Бунд і СЕРП.

Погляди Бунду у статті «Соціал-демократія і національне пи-тання» оприлюднив у 1904 році Володимир Медем. Він асоціювавнаціональність у першу чергу і головним чином з мовою. Саме томувін вважав, що питання освіти і культури мають бути вилучені зкомпетенції держави і передані під юрисдикцію і керівництво на-ціональних органів. Зростання національної частини у свідомостілідерів Бунду після 1905 року привело їх до необхідності поширенняобсягу повноважень громад. У нарисі 1910 року Медем зазначав, щобуло б помилкою обмежувати діапазон повноважень громад лише

172

освітою і культурою. Він писав, що як тільки у Росії почнуть діятидемократичні закони, повноваження громади мають бути розпов-сюджені на питання охорони здоров’я, філантропію і еміграцію.

Значно більш широке означення автономії запропонували сей-місти. Виходячи з ідеї національних представницьких органів надержавному рівні, Моше Зільберфарб, головний теоретик партії зцього питання, критикував Бунд за аморфність і половинчатістьїхньої програми. Національним групам, вважав він, належить на-дати повну політичну автономію. Це, на його думку означає юрис-дикцію над усіма внутрішніми справами, у тому обсязі, у якому їхвизначать члени національної групи і на той період, доки їх авто-номні органи на порушають або не суперечать закону держави112.У діапазон повноважень єврейської автономії, згідно з програмоюСЕРП 1906 року, входили не лише освіта і культура, а разом з нимиі економічна політика, охорона здоров’я, пропаганда сільськогос-подарчої праці і розподіл еміграційних коштів. Таким чином, зточки зору СЕРП, автономія у діаспорі мала вирішити подвійне пи-тання: організацію національного буття у діаспорі і концентраціюресурсів для досягнення ефективної компактної територіальної ав-тономії. Для досягнення цих планів, вважав Зільберфарб, має бутистворена не тільки загальнонаціональна рада, але і міністерство зєврейських справ у складі державного уряду. Ця його пропозиціяне увійшла до партійної програми, але все ж таки була реалізованав Україні і у Литві, вже за зовсім іншими політичними обставинами.Слід відзначити, що і Бунд і СЕРП були єдині у питанні щодо від-ділення від громади її релігійних функцій.

Головний ідеолог діаспорного націоналізму, С. Дубнов, диску-тував з опонентами на сторінках «Єврейського світу». Він по-переджав, що вилучення з компетенції громади релігії було бнесправедливим і шкідливим. На його думку, відмова від релігійноїскладової означала би дискримінацію культурних потреб ортодок-сальної частини громади; більш того, створення окремих релігійнихгромад привело б до нового розколу єврейства і підірвало б за-гально єврейську єдність, яка і є метою діаспорного націоналізму.Секуляризація громади, з точки зору Дубнова означає, що у центрідіяльності общини мають знаходиться не релігійні, а світськісправи. В той же час, громада повинна мати комісію з релігії, таку

173

саму як комісії з освіти, взаємодопомоги і філантропії. Аргумен-туючи свої погляди, Дубнов вказував, що до релігійних справ вхо-дять не лише питання віри і обрядності, але і реєстрація актівгромадянського стану, виконання яких за єврейською традицією до-тримаються не лише релігійні, але і секулярні євреї.

Третім базовим питанням, яке викликало постійні суперечкисеред автономістів, була проблема фінансування громад. У програміФолькспартай було запропоновано схему подвійних джерел. З од-ного боку, місцеві громади користуються правом обов’язкового опо-даткування, крім того, державний бюджет надає кошти дляфінансування освіти і соціального забезпечення. Соціалісти, зокрема,Зільберфарб, конкретизували це положення вимогою прогресивногооподаткування у громаді. Бунд взагалі виступав проти податків у гро-маді, вважаючи, що її фінансування має бути загальнодержавноюсправою. Противником цієї точки зору був Медем. Він писав, що от-римання коштів на національні справи виключино з державного бюд-жету може стати засобом контролю держави над національнимисправами і називав цей принцип «автономією зі зв’язаними ру-ками»113. З ним погоджувався О. Литвак, доповнюючи свої пропозиціївимогою встановити податок на приватний бізнес, доходи з якогомають бути поділені у відповідності з національним складом тих, хтобере участь у цьому виді підприємницької діяльності.

Питання, які розглядалися учасниками дискусій про майбутнійустрій єврейської громади віддзеркалювали не лише соціально-кла-сову диференціацію їх учасників, і не лише різні ідентифікаційні«маяки» їх діяльності. Вони свідчили, що широке коло діаспорнихнаціоналістів вважає справу перебудови громад не абстрактноюмрією месіаністського майбутнього, а нагальними проблемами ро-сійської дійсності, практичне просунення яких залежало від демо-кратизації суспільного ладу і модернізації свідомості єврейськогозагалу Росії. Учасники дискусії навколо общинного устрою буливпевнені, що просвітницька робота по мобілізації суспільної свідо-мості на користь реформи громади має бути одним з перших кроківна шляху до єврейської общинної автономії.

Єдиною з єврейських пролетарських партій, яка деякий час неподіляла ідею національної автономії, залишилася партія сіоністів-соціалістів. «Всілякий національно-політичний інститут, підкре-

174

слювалося у програмних документах партії, – оснований на авто-номії, має цінність лише оскільки він є відповіддю на відомі по-треби, що торкаються різних боків національного життя народу тазагальні для всіх класів народу». Дотримуючись класових позицій,партія вважала національну автономію у вигляді політичного сеймуреакційною утопією єврейської буржуазії. Саме тому, з 1900 по1906 роки на з’їздах партії заперечувалася можливість культурноїавтономії в діаспорі і негативно сприймалися національні вимогиінших єврейських партій.

Політична активність східноєвропейського єврейства не обмежу-валася участю у діяльності напрямів і партій виключно національногохарактеру. В. Медем та інші лідери Бунду у загальнополітичних пи-таннях співпрацювали з російською соціал-демократією, а керівникиЄврейської соціалістичної робітничої партії (СЕРП) М. Зільберфарбі М. Ратнер виступали союзниками партії соціалістів-революціоне-рів114. Аналогічні процеси спостерігалися і у Східної Галичині, деЄврейська соціал-демократична партія формально знаходилася ускладі загальноавстріської соціал-демократії, але під час виборів си-туативно блокувалася з польською соціал-демократичною партією.Відомо, що частка представників єврейського загалу, у сучасномурозумінні цього терміну, діяла у складі загальноімперських партійі парламентських коаліцій як в Росії, так і в Австро-Угорщині. Вив-чення цього явища у контексті теорії національної ідентичності,має стати предметом окремого дослідження. З точки зору даноїтеми важно мати на увазі, що всі партії, у тому числі і єврейські,існували у загальному ідеологічному просторі і не обмежувалисяпостановкою виключно національних цілей у своєї діяльності. Екс-територіальний, на той час, статус існування єврейської нації обу-мовив виникнення напрямів, які виходили за державні кордони іпоступово набували характеру зв’язуючої ланки між «ідеальними»і реальними полями внутрішньої і зовнішньої політики.

На початку 1900-х років до ідеї автономії, розрахованої на плю-ралістичну транстериторіальну єврейську націю діаспори, почализвертатися єврейські кола Австро-Угорщини, зокрема Галичини іБуковини. Перші кроки в напрямі боротьби за національне ви-знання євреїв зроблено було публіцистом Н. Бірнбаумом і депута-том рейхсрату Б. Штраухером. Проявом переходу процесу

175

самоідентифікації євреїв Австро-Угорщини від «відчуття» на інсти-туційний рівень стали події, що розгорнулися під час обговоренняу 1907 році нового виборчого законодавства. Саме в той час на збо-рах єврейських виборців було висунуто вимоги пропорційногопредставництва для єврейської нації. У виборчій компанії 1907 рокупротистояння у єврейському загалі Галичини та Буковини проля-гало по вісі націоналісти- асимілятори. Націоналістам вдалося про-вести у парламент чотирьох делегатів і створити національнуфракцію «Єврейський клуб». У своїй першій відозві депутати-євреїзаявили, що «енергійно вимагатимуть визнання єврейської націо-нальності і фактичного проведення рівноправності і рівноцінностієвреїв... Єврейський клуб буде відстоювати вирішення національ-ного питання на принципах автономії»115.

Події 1917 – 1918 років внесли принципові зміни у політичнукарту Європи, обумовивши на найближче двадцятиріччя існуванняєврейської спільноти Росії і Австро-Угорщини не тільки у різних дер-жавах, але і у принципово відмінних соціально-політичних системах.Після розпаду Російської імперії з країни емігрувала частина єврей-ських політичних діячів – активних прихильників автономізму в його«дубновському», ліберально-демократичному варіанті. Крім того, ро-сійське єврейство, яке складало основу концепції Дубнова про націо-нальну автономію опинилося у рамках декількох держав: РадянськоїРосії, Польщі, Білорусі, Литви, Латвії і Естонії. Утворення нових на-ціональних держав сприймалося як крок до модернізації Центральноїі Східної Європи, викликаючи надії «титульних» націй на вільнийрозвиток у незалежних країнах. В той же час, залишилися не вирі-шеними и навіть загострилися проблеми народів, що опинилися устатусі національних меншин в рамках новостворених держав. Укра-їнці, білоруси, росіяни, євреї116 підпали під гомогенизуючий тиск на-ціонально-скерованих еліт117. Нова реальність суперечила уявленнямДубнова про національну автономію у складі багатонаціональної де-мократичної держави. Опинившись у еміграції, спочатку у Литві, піз-ніше – у Німеччині і Латвії, вчений спостерігав за подіями на«єврейській вулиці», намагаючись відшукати інструменти адаптаціїавтономізму до викликів нової епохи.

Звертаючись до Вінавера він характеризував ситуацію, що скла-лася, наступним чином: «(…) У мене не має навіть тієї віри, яка

176

вас ще підтримує: віри у майбутнє відродження єврейського центруу Росії. Польща і дрібні «лімітрофи», відгородившись «санітарнимкордоном» від більшовистської Росії, врятували половину колишнь-ого російсько-єврейського центру, хоч вони і намагаються (окрімнібито Литви) створити для нього порядки царату, всупереч усімконституціям і міжнародним зобов’язанням. Тут передбачаєтьсятривала боротьба за здійснення вже визнаних громадянських і на-ціональних прав, але у цій боротьбі є життя, є рух, який куди-небудьі коли-небудь виведе нас (…) У найближчі десятиріччя ми повиннірахуватися з двома факторами: з неперервною еміграцією з Росії,радянської або реставрованої, і з інтенсивною боротьбою за ство-рення наших автономних центрів у чорній Польщі, примітивно-шо-винистичній Латвії і політично незрілій Литві»118.

На відміну від Дубнова Вінавер дуже скептично оцінював пер-спективи розвитку єврейського загалу у мононаціональних держа-вах, вважаючи, що лейтмотивом політичної діяльності національнихеліт буде виключно етноцентризм, який викличе або асиміляцію,або витиснення євреїв з цих країн. «У Польщі ж і у лімітрофах, на-полягав він, – буде діяти (…) відчуття чогось стороннього в орга-нізмі, який зосереджує всі активні сили на виявлення свого,національного, і тільки у виявленні своєї національної особливостізнаходячи і виправдання, і укріплення своєї державної самостійно-сті (…)»119 Трохи пізніше у відповіді на лист Дубнова він писав:«Я слабо вірю у майбутнє лімітрофів і ще менш вірю у майбутнєєврейства в цих лімітрофах, які раніше чи пізніше перейдуть до шо-віністичної, сповненої ненависті до всього чужорідного політики,охороняючи свої молоді, недозрілі культури (…)»120. І все ж таки, зогляду на політичні реалії, Вінавер не залишав остаточно надії насправедливе вирішення питання політичної емансипації єврействанавіть у нових державних кордонах. «Життя єврейства у лімітрофах– поки ще воно в них стерпне і порівняно вільно розвивається, за-уважував він, – може надати нам багатий матеріал для придатностітих чи інших форм організації національного життя у діаспорі»121.

Висловлюючи дещо більший, ніж Вінавер оптимізм, хоч і дале-кий «від абсолютності»122, Дубнов дійшов висновку, що єдиним затих умов надійним механізмом захисту транснаціональної єврей-ської меншості можуть стати міжнародні гарантії. «Російсько-

177

єврейський центр остаточно розсипався, у доля його уламків позасмугою смерті здається мені більш важливою і вирішальною длямайбутнього, ніж доля morituri123 на величезному радянському кла-довищі. (…) Литва і дрібні лімітрофи є в нашій історії досліднимиполями насадження національної автономії єврейської меншостіпід захистом хоч би такої організації, як Ліга націй, яка ще не зміц-ніла (…)»124, – зазначав він. Гарантії Ліги Націй, на думку Дубнова,забезпечать виконання новоутвореними державами своїх зо-бов’язань стосовно національних меншин. Крім того, модифікуючитеорію національної автономії, Дубнов наполягав на створенні над-національної єврейської організації, метою якої стане захист євреїву національних державах. Свій план він оприлюднив у 1927 роціна цюріхській конференції з прав національних меншин125.

Принциповою передумовою успіху національної автономії удіаспорі Дубнов вважав об’єднання єврейських національних сил,при цьому як і раніше не відкидаючи важливості сіоністської стра-тегії. «Принцип коаліції однорідних партій, який встановлюється вепоху криз у багатьох країнах, – писав він, – має стати і нашимпринципом. В результаті всесвітнього потопу ми отримали двіточки опори – дві хартії: визнання нашої автономії в діаспорі і на-шого права на куток у Палестині. За здійснення цих актів на насчекає тривала боротьба з зовнішнім світом, але внутрішня боротьбаміж сіоністами і автономістами повинна зараз припинитися, бообидва рухи, ставши реальністю, стали не тими, що суперничають,а такими, що доповнюють один іншого. (…) І один і другий, післясвого визнання на папері мають ще вибороти себе місце у житті,а кожен окремо на цьому шляху реалізації ідеалу не може претен-дувати на монополію у вирішенні єврейської проблеми. Фактичносіоністи і націонал-демократи працюють разом у двох галузях.Обидві партії є політичним «центром» між ортодоксами зправа ікрайніми адептами класової боротьби – зліва. Для укріплення цьогонаціонального центру необхідно зговоритися і підготувати ґрунтдля постійної коаліції. (…)»126

Перебіг подій у новоутворених країнах, де євреям було наданоавтономний статус, все більш і більш віддалявся від того ідеалу ав-тономії, яким його бачив Дубнов, розробляючи свою теорію. Вжеу 1923 році, підсумовуючи досягнення і втрати автономістів, він

178

констатував: «Коли я приїхав на Захід, минулою весною, я ще за-став обривки ідеалів, що надихали нас під час «потопу»: пацифізм,автономії, гарантії прав національних меншин. А зараз, напередоднідругої весни, «облетіли квіти, згасли вогні». Ми занурюємося утемряву, темряву єгипетську...»127 З того часу вчений практично ві-дійшов від участі у практичному здійсненні принципів автономізмуі сконцентрував увагу на науковій праці. Тим самим у непрямийспосіб він визнав небажання і неготовність тогочасного суспільствадо втілення принципів єврейської екстериторіальної автономії.

Генерація східноєвропейського єврейства, що приходила назміну останнім романтиками кінця ХІХ століття, була згуртовананавколо національної ідеї, існувала і діяла за власною логікою, ви-хідною ланкою якої була незгасна віра у повернення до землі бать-ків. Проблема, одначе, полягала у тому, що у секуляризованому,роз’єднаному за соціальними ознаками, поділеному між новими на-ціональними державами єврейському суспільстві, розуміння тра-диційної єврейської метафори «вигнання – батьківщина – землябатьків» не було однаковим.

Суттєві відмінності відносно перспектив єврейської спільнотиі відносно нетериторіальної автономії і існували між «західною» і«східною» громадсько-політичною думкою. Теоретики австромарк-сизму, будучи попередниками конструктивістського розуміннянації, вважали, що введення принципу автономій оптимізує дер-жавний устрій багатонаціональної імперії, поширить правову базудля національних меншин і, крім того, послабить конфліктогеннийпотенціал в рядах австрійської соціал-демократії128. Одначе, рамкивибору «єврейської перспективи» для Отто Бауера були обмеженііснуючими інститутами: кінцевою ціллю емансипації європей-ського єврейства він вважав інтеграцію у суспільство, що оточує, ікультурну (але не релігійну) асиміляцію.

На відміну від австромарксистів центрально-східноєвропейськаєврейська політична думка пішла на крок далі. Вона наповнила ін-ституціоналізовані уявлення своїх співвітчизників новим, націо-нальним змістом, сприйняла національно-культурну автономію яккатегорію практики і, не зупинившися на політичному гаслі, роз-робила власну модель національного інституту – єврейську націо-нально-культурну автономію.

179

Підсумовуючи, слід зазначити:– після того, як Й. С. Блох та А. Фішгоф відкрили еру власне

єврейських політичних стратегій, а не асиміляторства, на пе-редній план висунулися великі ідентичності – сіоністська та ав-тономістська;

– протиріччя, які намітилися на початку ХХ століття і по-ступово ставали головною віссю, що поділяла єврейське полі-тичне «поле», полягали не у національній, а у соціальній сфері.Складні і неоднозначні взаємовідносини єврейської соціал-де-мократії як автономістського так і сіоністського штибу з більшпоміркованими, центристськими рухами мали двоїстий полі-тичний ефект. З одного боку, вони виводили єврейське питанняза рамки суто національної проблеми і, інтегруючись у загаль-ноєвропейський соціал-демократичний рух, збільшувалишанси на політичну емансипацію російської і національне ви-знання австро-угорської єврейської спільноти. В той же час,примат класового над національним у ідеології соціал-демо-кратичних партій посилював фрагментацію єврейського сус-пільства, залишаючи його роз’єднаним перед спільнимфронтом східноєвропейських територіальних націй, що консо-лідувалися у новоутворених державах;

– поштовхом для філософського переосмислення феноменуєврейської діаспори і введення його у політичний контекст єв-ропейської цивілізації стала концепція С. М. Дубнова. Ключовітечії єврейської політичної думки об’єднаналися концептом«автономізм», який був каталізатором політичного діяння у пе-ріод кризи центрально- і східноєвропейських імперій.

1 Див.: Осипов А. Г. Национально-культурная автономия. Идеи, решения, институты.– С. 31 – 32.

2 Див.: Лазерсон М. Я. Национальность и государственный строй (Юридико-полити-ческие очерки). – Пг.: Книга, 1918.

3 Дубнов С. Автономія (въ еврейской исторіи). – Еврейская энциклопедия. Том пер-вый. – С. – Петербургъ: Издательства Брокгаузъ – Ефронъ. – С. 367.

4 За винятком папірусів військової колонії (гарнізону) євреїв на о. Елефантина (Єги-пет, у районі Асуану), написаних арамейською мовою.

5 Цит. за: Еврейская энциклопедія. – Томъ первый. – С.-Петербургъ. – С. 368.6 Там само. – С. 369.7 Точніше кажучи – до тих державних утворень, на місце яких існують сучасні Фран-

ція, Німеччина і Іспанія.8 Еврейская энциклопедія. Томъ первый. – С. 370.9 Israel J. I. European Jewry in the Age of Mercantilism. – London, 1998. – P. 151.10 Див.: Гонт Дэвид. Еврейская автономия в начале нового времени: Польско-литов-

180

ское государство и Османская империя. // История и культура российского и восточноев-ропейского єврейства: новые источники, новые подходы. – С. 236; Lewin L. Die Landssyn-ode der Groβpolnischen Judenschaft. – Frankfurt, a.m. – 1926. – S. 27.

11 Гонт Дэвид. Еврейская автономия в начале нового времени: Польско-литовское го-сударство и Османская империя. – С. 236; Lewin L. Die Landssynode der Groβpolnischen Ju-denschaft. – Frankfurt, a.m. – 1926. – S. 28, 45.

12 Katz J. Tradition and Crises. Jewish Society at the End of the Middle Ages. – N.Y., 1971.– P. 92 – 93.

13 Гонт Дэвид. Еврейская автономия в начале нового времени: Польско-литовское го-сударство и Османская империя. – С. 232.

14 Див.: Rest M. Die russische Judengesetzgebung von der ersten polnischenTeilung biszum «Položenie dlja evreev» (1804). – Wiesbaden, 1975. – S. 20 – 23.

15 The Jewish Political Tradition . Ed. by Walzer M., Lorberbaum M., Zohar N. – Vol. 1Authority. – New Haven, 2000. – P. 381.

16 Katz J. Tradition and Crises. Jewish Society at the End of the Middle Ages. – P. 81 – 82. 17 Гонт Дэвид. Еврейская автономия в начале нового времени: Польско-литовское го-

сударство и Османская империя. – С. 233.18 Див.: там само. – С. 253.19 Див.: Главачка Милан. «Весна народов» в Центральной Европе. Историческое на-

следие революции 1848 – 1849 годов в Австрийской империи (на примере чешских зе-мель). http://magazines.russ.ru/authors/g/glavachka/

20 Kann R. The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the HabsburgMonarchy, 1848 – 1918. – N.Y.: Octagon Books, 1964. – P. 95.

21 Eide A., Greni V. Lundberg M. Cultural Autonomy: Concept, Content, History and Rolein the World Order // Autonomy: Applications and Implications. Ed. by M Suksi. – The Hague;Boston: Kluwer Law International, 1998. – P. 264.

22 Чуркина И.В. Программы культурно-национальной автономии: создание и вари-анты // Вопросы истории. – 1999. – № 4 – 5. – С. 70 – 72.

23 Автономия и федерация в современных конституционных государствах. – М.: Изда-тельство Петровской библиотеки в Москве, 1907. – С. 128.

24 Львова Э., Нам И., Наумова Н. Национальные меньшинства: забытый историческийопыт и современные проблемы. // Этнополитический вестник России. – 1993. – № 2. – С. 81.

25 Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – СПб: Серп, 1909. – С. 550 – 551.26 Шпрингер Р. [Реннер К.] Национальная проблема. (Борьба национальностей в Ав-

стрии). – СПб: Изд-во «Общественная польза», 1909. – С. 44.27 Синоптикус [К. Реннер]. Государство и нация. – СПб.: Изд-во «Искры», 1906. – С. 24.28 Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С. 23 – 25, 113 – 117.29 Шпрингер Р. [Реннер К.] Национальная проблема. (Борьба национальностей в Ав-

стрии). – С. 98, 111.30 Див.: Осипов А. Г. Национально-культурная автономия. Идеи, решения, институты. – С. 38.31 Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С. 368.32 Шпрингер Р. [Реннер К.] Национальная проблема. (Борьба национальностей в Ав-

стрии). – С. 16 – 19, 79 – 80; Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С. 368.33 Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С. 368.34 Шпрингер Р. [Реннер К.] Национальная проблема. (Борьба национальностей в Ав-

стрии). – С. 111.35 Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С. 371.36 Там само. – С. 373.37 Шпрингер Р. [Реннер К.] Национальная проблема. (Борьба национальностей в Ав-

стрии). – С. 112.38 Там само. – С. 104, 234 – 235. 39 Там само. – С. 212 – 223.

181

40 Там само. – С. 224 – 244.41 Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С. 371.42 Осипов А. Г. Национально-культурная автономия. Идеи, решения, институты. – С. 36.43 Динур Дан. Отто Бауэр. // Евреи и ХХ век. Аналитический словарь. – Москва: «Текст».

– Издательство «Лехаим», 2004. – С. 597.44 Там само. – С. 600.45 Там само.46 Див.: Luhmann N. Sthenographie und Euryalistik // Paradoxien, Dissonanzen. Zusam-

menbrüche. Situationen offener Epittemologic. Ed. by Gumbrecht H.-U.. Pfeiffer K. L. – Frank-fürt a. m., 1991. – S. 58 – 82.

47 Див.: Lederhendler Eli. Politics and Messianism in Traditional Jewish Society: A Recon-sideration. – YIVO Annual. Vol. 20. Ed. By Deborah Dash Moor. – Nortwestern University Pressand the YIVO Institute for Jewish Research, 1991. – P. 1 – 22.

48 Барталь Исраэль. Автономия, автономизм, «диаспоризм». – Евреи и ХХ век. Анали-тический словарь. – Москва: «Текст». – Издательство «Лехаим», 2004. – С. 27.

49 Там само. – С. 26.50 Hilbrenner Anke. Civil Rights and Multiculturalism. Simon Dubnov’s Concept of Dias-

pora Nationalism // Osteuropa. Impulses for Europe. Tradition and Modernity in East EuropeanJewry. Ed. Dr. Manfred Sapper et al. – Berlin: Berliner Wissenschafts –Verlag, 2008. – P. 103.

51 Див.: Мыльников М. А. Современные диаспоры в глобальном коммуникационномпространстве.// Вестник Московского Университета. Серия 18. Социология и политология.2007, № 2. – С. 45; Sheffer G. Ethnic Diasporas: A Threat to Their Hosts? // International Migra-tion and Security. Ed. by M. Weiner. San Francisco; Oxford, 1993. – P. 272.

52 Див.: Dresner C. «Hayim Zhitlovski: teoretikan ha-leumiyut ha-galutit bezikata le-sot-syalizm». Ph.D. thesis. Hebrew University of Jerusalem, 1975.

53 Дубнов Ш. Доктор хаїм житловскис ойтономізм. – Варшава: Х. Бжоза. – С.480.54 Там само.55 Там само.56 Цит. за: Астравух Аляксандар. Ідыш-беларускі слоўнік. – Мінск: «Медисонт», 2008.

– С. 37.57 Еврейская энциклопедия. Т. 8. – С. 599.58 Там само. – С. 600.59 София Дубнова-Эрлих. Жизнь и творчество Семена Дубнова. http:// dn-knigi.narod.ru60 Див.: Nathans Benjamin. On Russian – Jewish Historiography. // Historiography of Im-

perial Russia. The Profession and Writing of History in a Multinational State. Ed. by ThomasSanders. – New York, 1999 – P. 411.

61 Див.: Милитарёв А. Ю. Воплощенный миф. «Еврейская идея» в цивилизации». –Москва: Издательство «Наталис», 2003. – С. 191 – 204.

62 Дубнов С. М. Новейшая история еврейского народа. – Т. 1 – 2-е изд. – Петроград,1919. – С. – 46.

63 Див.: Дубнов С. Письма о старом и новом еврействе // Две концепции еврейскогонационального возрождения. – Иерусалим, 1990.

64 Восход – 1901. – Кн. 12.65 Див.: Dohrn Verena. Die jüdische Gemeinde (kehilla) und die Stadt unter russischen

Recht. In Jüdische Welten in Osteuropa. – Frankfurt/Main, 2005. – P. 65 – 84; Levitats Isaac.The Jewish Community in Russia 1844 – 1917. – Jerusalem, 1981.

66 Див.: Katz Jakob. A State Within a State. The History of Anti – Semitic Slogan. –Jerusalem, 1969.

67 Hilbrenner Anke. Civil Rights and Multiculturalism. Simon Dubnov’s Concept of Dias-pora Nationalism. – Р. 106.

68 Ізраїльський дослідник Дж. Френкель описав вміння Дубнова вирішувати складні

182

проблеми як «different and parallel policies simultaneously». Цит. за: Дорн В. «Изгнание,«родина», «земля отцов». Парадоксы поисков культурной принадлежности. // История икультура восточноевропейского еврейства. Новые источники, новые подходы. – С. 33.

69 Zeltzer R.V. Jewish Liberalism in the Late Tsarist Russia // Studies in Contemporary Jewry.1987 – 1988. – Vol. 9. – No 1. – P. 57 – 58.

70 Hilbrenner Anke. Civil Rights and Multiculturalism. Simon Dubnov’s Concept of Dias-pora Nationalism. – Р. 109.

71 Восход, 1905, № 10 – 11. – С. 14.72 Цит. за: Кельнер В. Е. С. М. Дубнов и «Союз для достижения полноправия евреев в

России». Архив еврейской истории. Том 1. Главный редактор О. В. Будницкий. – Москва:РОССПЭН, 2004. – С. 154 – 155.

73 http://berkovich-zametki.com/2007/starina/November574 Союз для достижения полноправия евреев в России: Протоколы 2-го съезда. СПб., 1905;

Союз для достижения полноправия евреев в России: Протоколы 3-го съезда. СПб., 1906.75 балебатім (їдиш): 1. голови кагалів; 2. міщани.76 Цит. за: Кельнер В. Е. С. М. Дубнов и «Союз для достижения полноправия евреев в

России». – С. 155 – 156.77 Дубнов С. Уроки страшных дней – Восход. – 1905. – № 47-50.78 Кельнер В. Е. С. М. Дубнов и «Союз для достижения полноправия евреев в России». – С. 160.79 Союз для достижения полноправия евреев в России: Протоколы 2-го съезда. – С. 27.80 Fishman David E. The Rise of Modern Yiddish Culture. – Pittsburgh: University of Pitts-

burgh Press, 2005. – P. 65.81 Дер фрайнд. – 12 лютого 1907.82 Hilbrenner Anke. Civil Rights and Multiculturalism. Simon Dubnov’s Concept of Dias-

pora Nationalism. – Р. 110.83 Sophie Dubnov – Erlich. The Life and Work of S.M. Dubnov. // Diaspora Nationalism

and Jewish history. – Bloomington, 1991. – P. 157.84 «Возрожденіе», №№ 1 – 2. – Лондон, 1904. – С. 13.85 Єврейські політичні партії і рухи в Україні в кінці ХІХ – ХХ столітті. Документи і

матеріали. – Київ, 2002. – С. 99 – 100.86 В полосе ликвидации (Переписка между С.М. Дубновым и М.М. Винавером). Вступи-

тельная статья, публикация и комментарии В. Кельнера. // Вестник Еврейского Университета– № 3 (21). – 2000 (5760). // http://berkovich-zametki.com/2007/Zametki/Nomer7/Dubnov1.htm

87 Ha-Shiloach, 1898, IV. – C. 294 – 295.88 Еврейская энциклопедия. Т. 1. – Б. д., – С. 855.89 http://history.nfurman.com/zion/zion007_59.htm90 Цит. за: Цит. за: Кельнер В. Е. С. М. Дубнов и «Союз для достижения полноправия

евреев в России». – С. 168.91 Барталь Исраэль. Автономия, автономизм, «диаспоризм». – С. 28.92 Там само.93 Там само.94 Єврейські політичні партії і рухи в Україні в кінці ХІХ – ХХ столітті. Документи і

матеріали.– С. 84 – 85.95 Там само. – С. 90.96 Бунд «национализируется»… Обсуждение проекта национально-культурной автоно-

мии в 1903 году. Публикация, вступительная статья и комментарии И. С. Розенталя. // Архивеврейской истории. Том 3. Главный редактор О. В. Будницкий. – Москва: РОССПЭН, 2006.– С. 275 – 276.

97 Гольдман Михаїл Ісаакович (1880 – 1937).98 Бунд «национализируется»… Обсуждение проекта национально-культурной авто-

номии в 1903 году. – С. 278.99 Там само. – С. 286.

183

100 Там само. – С. 297.101 Фрумкіна Мария Яковлевна (уродж. Малкіна Мария) (1880 – 1941?). З 1917 р. – член

ЦК Бунду, редактор його центрального органу «Дер векер».102 Fishman David E. The Rise of Modern Yiddish Culture. – P. 55.103 Цит. за: Fishman David E. The Rise of Modern Yiddish Culture. – Р. 55.104 Ibid. – P. 56. 105 Цу дер фраге вегн дер їдишер фолксшул. – Вільне, 1910; Вос фар фолксшул дарф

мір гобн. – М., 1917.106 Fishman David E. The Rise of Modern Jewish Culture. – Pittsburg: University of Pitts-

burg Press, 2005. – P. 68.107 Ibid. – P. 69.108 Ibid. – P. 70.109 Ibid. – P. 71.110 Ibid. – P. 72.111 Ibid.112 Ibid. – P. 74.113 Ibid. – P. 77.114 Fishman David E. The Rise of Modern Jewish Culture. – P. 64.115 Еврейская энциклопедия. Т. 1. – С. 366. 116 Див.: Zwischen groβen Erwartungen und bösem Erwachen. Juden, Politic und Anti-

semitismus in Ost- und Südosteuropa 1918 – 1945. Ed. by Dittmar Dahlman, Anke Hilbrenner.– Paderborn, 2007.

117 Див.: Dinur Dan. Das Jahrhundert verstehen. Eine universalhistorische Deutung. –Minich, 1999. – P. 79 – 135.

118 В полосе ликвидации (Переписка между С. М. Дубновым и М. М. Винавером). 119 Там само.120 Там само.121 Там само.122 Там само.123 приречених.124 Там само.125 Hilbrenner Anke. Civil Rights and Multiculturalism. Simon Dubnov’s Concept of Dias-

pora Nationalism. – Р. 114.126 В полосе ликвидации (Переписка между С. М. Дубновым и М. М. Винавером). 127 Там само.128 Див.: Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – С. 376.

184

185

Часовий проміжок, що відділяє нас від радянської доби, вже до-зволяє дати оцінки ще недавньому минулому і переконатися в тому,що нинішня ситуація не повністю ним детермінована. Спокуса шу-кати усі об’єктивні причини в минулому – політичні, економічні,ментальні – часто призводить до збіднення сенсу того, що відбу-лося, зводячи його лише до наслідків. Але наскільки досвід XX сто-річчя буде засвоєно – питання тяглості поколінь та культурноїспадщини. Усвідомлення цього факту суспільством – показник йогозрілості і його актуальність диктують виклики XXI сторіччя.

Центральне місце у цій проблематиці належить історичнійпам’яті і своєрідності пострадянської дійсності в Україні. Симво-ліка історичних міфів культивується владою і використовується уполітичних цілях (політика пам’яті). Саме у цьому форматі ідеоло-гія дістає право на існування, адже вона найчастіше пов’язана з по-літикою і світ політичний неможливо уявити без ідеології. Відсамого свого виникнення державна влада, пов’язані з нею формиправління та політичний курс владних еліт потребували обгрунту-вання та виправдання. Ідеологія – не важливо як вона називалася урізні історичні епохи – і була призначена виконати це завдання.

Про обґрунтованість цієї тези свідчить, зокрема, і той факт, щоXX сторіччя відоме як «Сторіччя ідеології» тому, що воно минулопід знаком безкомпромісної війни різних ідеологічних систем, щояскраво позначилося на долі радянського єврейства та єврейської

ЄВРЕЙСЬКА ДУМКАІ ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ:

МЕТОДОЛОГІЯ ВИВЧЕННЯ, ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙТА МОВНИЙ АСПЕКТИ

Р О З Д І Л ІV

186

думки у контексті політичних процесів. Пророцтво Ф. Ніцше стосо-вно XX сторіччя, яке стане сторіччям боротьби різних чинників засвітове панування, що відбуватиметься від імені філософських па-радигм, виявилося пророчим лише з тією різницею, що вся багато-манітність та складність світоглядного була замінена ідеологічнимвиміром. У сфері політики ідеологічні засади взяли гору над філо-софськими, у т.ч. політико-філософськими. Світ політичного набувідеологічний вимір, що виявилося у домінуванні як політичних, такі культурних еліт у тій чи іншій ідеологічній течії або ідейно-полі-тичній думці. В історії радянської єврейської думки ступінь і ма-сштаб заангажованості і тенденційності виявився у пошуках«ухилів», викритті «націонал-шовіністичних проявів», сіонізму іт.д. Відмінність від ідеології, зокрема, від філософії полягає в тому,що вона виражає певні групові інтереси або декларує подібну за-анга-жованість («єврейська пролетарська культура»). У сучасномусвіті політика як арена зіткнення різних конфліктуючих інтересівне лишилися без ідеології. У випадку незалежної України йдетьсяне про нову деідеологізацію, а про утвердження плюралізму ідейно-політичних течій, підходів, методологічних засад їхнього співісну-вання, толерантності та відкритості.

На відміну від політичної філософії, ідеологія орієнтована набезпосередні політичні реалії та дії, на політичний процес і керу-ється міркуванням найбільшої підтримки конкретного політичногокурсу. Усі ідеології, незалежно від змісту, торкаються проблем ав-торитету влади, владних взаємин і т.д. і визнають певні моделі сус-пільства та політичної системи, шляхи та засоби практичноїреалізації цієї моделі.

Саме в ідеології у найбільш радикальній формі знаходить своєпрактичне відображення, виправдання і обґрунтування конфліктнийпотенціал світу політичного і характерна для нього дихотомія«друг» – «ворог». Зовнішній ворог має для консолідації ідеологіїне менше значення, ніж єдність інтересів її носіїв. Тут він слугуєкристалізації цих інтересів. Якщо ворога немає, то його штучностворюють, зокрема, у радикальних ідеологічних моделях. У 1920– 1970 роках у радянській єврейській громадській думці сама її сут-ність виявилася через відмежування від внутрішніх ворогів. О.Ламберг (Німеччина) зауважив, що ефективність ідеології у цьому

187

аспекті виявляється у тих випадках, коли навколишній світ (наприк-лад, за межами Радянського Союзу) все більшою мірою розгляда-ється як ворожа сила, а ідеологічна конструкція містить у собірозгорнуте уявлення про антипода чи супротивника. Від образу во-рога значною мірою залежить ступінь інтегрованості групи. Харак-терним прикладом може бути стаття редактора «Ратнбіл-дунг» тапрацівника Наркомату освіти А. Макогона «Про націоналістичніухили» (1928), де він звинувачує у фашизмі М. Хвильового, або на-укова робота Е. Розенталь-Шнайдерман, присвячена «фашистськійпедагогіці Бунду».

Ідеологію можна визначити як певний будівний проект абоескіз, на основі якого конструюється політична стратегія тих чиінших соціально-політичних сил, уособлених партіями, організа-ціями, об’єднаннями, урядами і т. ін. Ідеологія має надати значу-щість інституці-йним взаєминам між людьми як суб’єктамиполітики, обґрунтовувати або відкидати політичні реальності уконкретних суспільно-історичних умовах (наприклад, створення іліквідація євсекцій). Певна частина ідеологій має в своїй основіконкретний ідеал, який, незалежно від його автентичності чи хиб-ності, протиставляє дійсність, яка має бути альтернативою реальнійдійсності, що існує. Можна висловити припущення, що серед ра-дянського єврейства існували три такі ідеали (в офіційному дис-курсі) – асиміляція, «пролетарська культура» та «хемшехкайт»(продовження традиції, адаптованої до радянської дійсності). В аль-тернативному дискурсі – релігійних громад, підпільних сіоніст-ських та інших «антирадянських» організацій існували, зрозуміло,альтернативні ідеали.

У 1920 – 1930 роках з формальної точки зору СРСР залишавсякраїною, де офіційною ідеологією був марксизм-ленінізм, а владаналежала комуністам. Однак уже за правління Й. Сталіна курс щодоєврейської інфраструктури еволюціонував від найширшої під-тримки до повної ліквідації єврейських дошкільних закладів, се-редніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладів таєврейських відділень вищих навчальних закладів національнихрайонів на території Радянської України. Перед початком Другоїсвітової війни на території Радянської України зникає постать єв-рейського радянського викладача. Разом з тим на відміну від подій

188

1948 року єврейську культуру на території України не було тотальнознищено – залишалася преса, театри, видавалися книги мовоюїдиш, працювали письменники, Кабінет єврейської культури і т. ін.

Ліквідація інфраструктури єврейської освіти в Радянській Ук-раїні наприкінці 1930-х років виявилася остаточною, однак саме на-передодні Другої світової війни у низці публікацій булолегітимізовано сторінки давньої історії єврейського народу, а ґрун-товна праця Е. Фальковича «їдиш», видана у Москві, мала гриф На-рком-освіти РРФСР від 1940 року як навчальний посібник, а їїфрагменти використовувалися у 1960-х роках у часописі «СоветішГеймланд» з навчально-методичним цілями.

Таким чином, ліквідацію усіх ланок інфраструктури єврейськоїкультури в Радянській Україні можна зрозуміти як вияв певних по-літичних змін без радикальної відмови від засадничих цінностейрадянської ідеології. Це спонукає до глибшого аналізу теоретико-методологічного аспекту природи політичних змін – політичнихпроцесів.

4.1. Концептуальні підходи та інструменти дослідженняполітичного процесу

У таких поняттях, як «політичний процес» і «політичні зміни ірозвиток», «типи і форми політичних змін виявлено теоретичнийконцепт природи «політичних змін». Поняття «політичний процес»є однією з основних категорій політичного дискурсу, яке попри по-стійне використання у політичній науці не має досі однозначного по-яснювального трактування. Західні науковці, прихильникипроцесуального підходу, вважаючи, що за своїми масштабами полі-тичний процес збігається з усією політичною сферою, ототожнюютьйого або з політикою в цілому (Р. Доуз), або зі всією сукупністю акційсуб’єктів влади, зміною їхніх статусів та впливів (Ч. Меріам). При-хильники ж інституційного підходу пов’язують політичний процесз функціонуванням і трансформацією інститутів влади (С. Гантін-гтон). Д. Істон розуміє його як сукупність реакцій політичної сис-теми на виклики навколишнього середовища. Р. Дарендорф робитьакцент на динаміці суперництва груп за статуси і ресурси влади, аДж. Мангейм і Р. Рич трактують його як складний комплекс подій,

189

що визначають характер діяльності державних інститутів та їхнійвплив на суспільство1. М. Ільїн інтерпретує політичний процес яксинхронно-діахронний зріз політики2.

О. Соловйов акцентує динаміку у політичних явищах, а І. Крав-ченко підкреслює просторово-часову локалізацію політичного про-цесу3. Автори колективної збірки «Політичний процес: основніаспекти і способи аналізу» наполягають на використанні діяльностіяк базового концепту4.

Усі ці підходи так чи інакше характеризують найважливіші дже-рела, стани і форми політичного процесу. Однак їхні найсуттєвішівідмінності від інших базових трактувань світу політики полягаютьу тому, що вони розкривають постійну мінливість різних рис та ха-рактеристик політичних явищ. Орієнтуючись на розглянуті підходи,можна вважати, що категорія «політичний процес» диктує та роз-криває ту реальну типову домінанту стану політичних об’єктів яквідповідно до свідомих намірів суб’єктів, так і внаслідок ба-гатоманітних стихійних впливів. У цьому сенсі політичний процесвиключає будь-яку заданість або визначеність наперед у розвиткуподій і робить акцент на практичних змінах явищ. Таким чином,політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичнихявищ, конкретну зміну їхніх станів у часі та просторі.

У зв’язку з цим постає питання: якщо поняття «політичний про-цес» фіксує зміни політичних явищ, чи треба створювати нове? Унашому випадку – так. Політична реальність, у якій ми знаходи-мося і яку переживаємо, ніби розбивається на цілу серію дискрет-них станів, що слідують один за одним. Кожен із них можнаописати цілком раціонально, розділити на елементи і на струк-турно-функціональні зв’язки між ними. Аналогічно може бути вста-новлено діатропну відповідальність між елементами таструктурно-функціональними зв’язками різних часових зрізів по-літичної реальності, тому політичний процес можна визначити якзміну станів політичної системи, її функціонування у режимі ре-ального часу. В усій своїй повноті політична система виявляє себелише після закінчення усього циклу свого самовідтворення, що по-значається на рефлексіях політичного майбутнього пострадянськоїУкраїни. За цих умов найважливішою характеристикою політич-ного процесу стає спосіб чи режим відтворення (функціонування)

190

політичної системи, тобто режим у вузькому сенсі (наприклад, уконтексті нашого дослідження «сталінський режим» чи «доба за-стою»). Слід підкреслити, що кожна політія – це живий організм,який виходить з логіки саморозвитку і реагує на стимули і виклики,що він отримує як з боку суспільства, так із зовнішнього середо-вища. Витоки динаміки політичних систем, таким чином, поляга-ють у діалектиці розвитку, у розв’язанні внутрішніх суперечностейта у відповідях на зовнішні стимули. Зокрема, радянська системаіснувала у ситуації, коли вона мала реагувати на імпульси, що по-ходили від геополітичних суперників СРСР у 1930-х роках, під часДругої світової та «холодної війни» за умов біполярного світу.

Політичні зміни є постійними, тому що немає незмінних, тобтоповністю статичних політичних систем, а також зовсім застиглих упевному стані суспільств, що не розвиваються. Однак усе ж слідвирізняти два види змін – динамічні, що спираються на потребі по-стійного руху, що диктується логікою індустріального суспільства,і стаціонарні, що підживлюються слабкими соціальними імпу-льсами, які не виведено з гомеостазу структури традиційного типу.У цьому контексті слід розглянути дискурс «модерну» як антитезу«традиційного» у суспільно-політичних процесах, а також пробле-матику європоцентризму у суспільствознавстві, що має безпосере-дній зв’язок з питанням про характер російського/радянськогосуспільства як європейського/неєвропейського, а також про харак-тер взаємин між владними структурами у Російській імперії/СРСРта єврейською спільнотою як носієм певної системи цінностей. Ці-каво, що асиміляція та акультурація євреїв упродовж тривалогоперіоду пояснювалася і як «європеїзація» традиційної єврейськоїспільноти, і як пригноблення євреїв як представників Заходу вРосії/СРСР. Прикметно, що остання теза поширювалася у прямійвідповідності від міграційних процесів та інтеграції євреїв у по-літичному просторі західних країн – Західна Європа, США, Ка-нада, Австралія тощо. Принциповою є критика модерну багатьмапредставниками західної інтелектуальної традиції – В. Біньйо-міна, М. Горкгаймера, Т. Адорно, Ж. Дерриди та інших філософівта політологів, які проаналізували деструктивний потенціал мо-дерну через призму виживання євреїв Заходу.

У роботі «Діалектика просвітництва» (1948) М. Горкгаймер та

191

Т. Адорно акцентують на явищі просвітництва як на спробі втективід сил долі та звільнитися від її влади. Т. Адорно та М. Горкгаймервизнали Марксову критику ідеології вичерпаною; вони більше не ві-рили в те, що обіцянка критичної теорії суспільства можна виконатизасобами суспільних наук. Частина праці марксистських ідеологівФранкфуртської школи Т. Адорно та М. Горкгаймера, присвячена пи-танням антисемітизму («Елементи антисемітизму»), торкається від-повіді на питання відповідальності еліт за антисемітизм. Самепросвітництво після вдосконалення і самооцінки свого владногопотенціалу може вийти за межі Просвітництва.

У свою чергу, В. Біньйомін перевертає співвідношення між об-рієм політичних очікувань та простором досвіду, що дозволяє збли-зити дві ідеї: переконання, що неперервність зв’язку традиціїрівною мірою виникла через варварство та культуру, а також ідею,що будь-яке нове покоління несе відповідальність не лише за долюмайбутніх поколінь, а також за долю інших поколінь, що страждалиневинно.

Що стосується дихотомій «західне – незахідне», то варто під-креслити, що теорія політичної думки на початку 1980-х років зточки зору Г. Дж. Віарди прагнула підкреслити однолінійний «про-гресивний» розвиток у напрямі «сучасності», який має мало спіль-ного з країнами Третього світу. Попри те, що політичні елітиІзраїлю робили неодноразово наголос на належності євреїв до азій-сько-африканського світу та антиколоніальній боротьбі, таким сіо-ністським мислителям, як Дж. Магнес та М. Бубер, не вдалосязавоювати симпатії провідних політиків Азії та Африки, зокрема,М. Ганді (Індія).

Г. Дж. Віарда виступив з критикою ролі юдейсько-християнськоїтрадиції, яка поряд з античною на почату 1980 року виступала якєдина гідна викладання в університетах Заходу. Науковець дійшоввисновку, який нині є на Заході загальноприйнятим серед до-слідників політичної думки: «Навіть у рамках західної традиціїнаші курси з історії політичної думки можуть бути піддані критиціза вибірковість у наголошенні на певних ідеалах та концептах нашкоду іншим. Серед «прогресивних» виступають такі цінності, як«секу-лярність», «плюралізм», «демократія», «раціоналізм», «праг-матизм», «рівність» та інші (...) Але теорія не повинна бути пред-

192

ставлена як певний набір бажаних цінностей, що є універсальним,закономірним, до яких усі нації повинні прагнути. Навіть той факт,що ми усвідомлюємо явні відмінності між традиційним і сучасним,означає, що ми і досі діємо у рамках нашого західного історичногодосвіду, оскільки межу між традиційним і сучасним не так легкопровести в іншому культурному контексті»5.

Отже, сучасна політична думка має тенденцію до релятиві-заціївідмінностей між традиційним і модерним, політичними пра-ктиками Сходу і Заходу.

Структура політичних змін у радянському/пострадянськомупросторі може бути описаною за допомогою аналізу взаємодій міжрізними політичними акторами, а також через вияв динаміки(основних фаз політичного процесу, зміни цих фаз та ін.) цьогоявища.

Велике значення має також виявлення чинників, що впливаютьна політичний процес. Таким чином, цю структуру можна визна-чити як сукупність взаємодій між акторами, а також їхньої логічноїпослідовності («сюжету» політичного процесу). Політична зміна,взята окремо, має свою власну структуру і, відповідно, свій власний«сюжет». Актори – політичні системи, політичні інститути (дер-жава, громадське суспільство, політичні партії та ін.), організованіта неорганізовані групи людей, а також індивіди – сукупність їхніхвзаємодій, послідовність, динаміка або сюжет, часові одиниці ви-міру, а також чинники, що впливають на політичний процес, як пра-вило, мають назву «параметри політичних змін». Слід такожпідкреслити, що існують різні способи існування політичних змінякі визначаються їхньою структурою, різноманітністю типів, видівта форм – функціонування, розвиток та занепад, за першого спо-собу політичних змін, традиції і наступність мають пріоритетиперед будь-якими інноваціями.

Другий спосіб політичних змін – це розвиток, який має власнуритміку (циклічність, повторювальність), сполучення стадій тавзаємодій суб’єктів, структур, інститутів. За такого характеру полі-тичних змін удосконалюється використання гнучких технологій тастратегій владарювання, беручи до уваги ускладнення інтересів різ-них соціальних груп та громадян, що підвищує адекватність по-літичної системи до змін в інших сферах суспільного життя. Цей

193

спосіб політичних трансформацій найбільше відповідає поняттю«політична реформа».

Третій спосіб – це спадок, трансформація базових форм та від-носин, яка передбачає негативну перспективу еволюції політичногоявища, або, як образно висловився П. Струве, занепад є «регресивнаметаморфоза» політики. У стані занепаду політичні зміни характе-ризуються наростанням ентропії та домінуванням центробіжнихтенденцій перед інтеграційними. Тому занепад є, по суті, розпадомполітичної цілісності, що склалася. У масштабах суспільства (на-приклад, СРСР) такі зміни можуть свідчити про те, що рішення, якіприймаються режимом, все менше помагають йому ефективно уп-равляти і регулювати соціальними взаєминами, через що режимвтрачає достатні для свого існування стабільність та легітимність.

Відбиваючи реальні зміни, що практично склалися у політичнихявищах, політичний процес неодмінно включає у свій зміст такожвідповідні технології та процедури дій, а крім того – конкретніформи теоретичного осмислення та ідеологічної презентації. Інши-ми словами, політичний процес демонструє той характер змін, якийпов’язано з діяльністю конкретного суб’єкта, що використовує у тойчи інший час або в тому чи іншому місці звичні для нього способиі прийоми пізнання та дій. Без цієї ланки політичні зміни набуваютьабстрактного характеру, втрачаючи свою конкретно-історичну спе-цифічність та ідейно-теоретичну оформленість.

Особливе значення для сучасності мають зміни за типом роз-витку. Ці зміни пов’язані з визначенням якісної спрямованості ево-люції політичних систем і передбачають те чи інше трактуванняполітичного процесу, визначення цільових стратегій політичних ре-жимів, якісну ідентифікацію організації влади. Якщо процес змінохоплює будь-які об’єкти, то процес розвитку – далеко не будь-якузміну об’єкта, а лише ту, яка пов’язана з перетвореннями у внутрі-шній структурі об’єкта, що є сукупністю функціонально пов’яза-них між собою елементів, відносин та залежностей. Розглядаючийого з цієї точки зору, доходимо висновку, що він є певного родувзаємозв’язком між сукупністю елементів, що створюють системи,які беруть участь у процесі. Одні з цих елементів сприяють пере-бігу процесу, а інші – передбачають його умови. Формоутворюючіелементи процесу, визначаючи які слід відповісти на питання, «що

194

розвивається?», є результатом політичного процесу. Якщо механізмрозвитку уподібнити сукупності рівновеликих та різноспрямо-ваних сил, то відрізок, що пов’язує висхідний пункт з результатомпроцесу, і буде підсумком, сумою усіх цих сил і одночасно векто-ром, що вказує напрям цих політичних перетворень. Умови про-цесу – це ті складові об’єкта, які забезпечують перетвореннявихідного пункту на результат, сприяючи або заважаючи такому пе-ретворенню. Як частини механізму розвитку, їх слід відрізняти відконкретно-історичних умов політичного процесу, які пов’язані ззовнішніми обставинами «життя» об’єкта і визначають зовнішнюформу перебігу розвитку.

Політичний розвиток означає не будь-яку, а лише якісну змінув структурі об’єкта. Якщо виходити з загальнотеоретичного поло-ження про те, що будь-яка структура характеризується трьома па-раметрами: кількістю їх складових частин, порядком їхньогорозташування і характером залежностей між ними, то політичнийрозвиток буде означати перехід від структури однієї якості (з однієюкількістю, порядком і типом залежності складових) до структуриіншої якості (з іншою кількістю, порядком і типом залежностейскладових).

Процеси політичного розвитку характеризуються великою різ-номанітністю конкретних видів і форм. Це зумовлено як загальноюприродою об’єктів, що розвиваються (наприклад, соціальною), такі більшою чи меншою складністю їхньої структури. На граничновисокому рівні генералізації серед усіх процесів розвитку тради-ційно вирізняють дві взаємопов’язані форми: еволюцію та револю-цію. Перша означає поступові зміни у рамках певної «структури»,а друга – розвиток, що виходить за рамки певної міри чи якості,тобто корінний переворот, що веде від однієї якості до принциповоіншої. Характерно, що у китайській та японській мовах «револю-ція» передається двома ієрогліфами, що означають буквально«зміна долі».

До основних ідеальних типів політичних змін (процесів) зви-чайно відносять політичну реформу і революцію. Політична рефор-ма відбиває насамперед еволюційний і мирний характер перебудовиу способі діяльності та у складі інститутів, закладів, що не знищуєоснов наявної політичної структури. Реформа, як правило, проводи-

195

ться у законодавчому порядку і «згори» з метою удосконалення зда-тності політичної системи до адаптації за умов змін політичногорозвитку. Здатність конкретної політичної системи пристосову-вання до все більш багатоманітних інтересів та вимог національ-ного співтовариства, нових структурних чинників, враховуваннявпливів зовнішнього середовища веде до підвищення її стійкості.Стабільність будь-якої політії впродовж значного періоду – зовсімне ознака відсутності змін, а свідчення гнучкого системного рефор-мування ненасильницькими методами, передбачення проблемнихситуацій, налаштування політико-нормативних механізмів на мирнізміни. Стабілізуючий та стійкий характер реформи яскраво виявляєсебе у її взаємозв’язку з традицією. На думку багатьох дослідників,зокрема, Є. Шацького, П. Штомпки, О. Ширинянця та інших, тра-дицію можна насамперед трактувати як спосіб буття і відновленняелементів соціально-політичної спадщини, яка фіксує стійкість таспадкоємність у рецепції досвіду минулого. Використання традиціїяк продуктивного ресурсу політичної реформи стає можливим,якщо її розглядати у контексті більш загального поняття розвитку.За такого підходу будь-яка традиція стає рівноправним учасникомпроцесу розвитку (політичного процесу), діалогу «нового» зі «ста-рим», що забезпечує не лише аспект спадкоємності, але також жит-тєвої повноти, багатства самого процесу, змін і оновлення дійсності.Як показує практика, модернізація відбувається успішніше там, дерахуються з традиціями суспільства, що реформується, а традиції,в свою чергу, зберігають свою життєву силу, відповідаючи на по-треби часу і вростаючи у нові форми життєустрою, тобто оновлю-ються. Політична проекція майбутнього немислима без «тіні», якустворює традиція. На відміну від реформи, революція є найбільшконцентроване, максимально швидке оновлення політичної влади,що відбиває їй небувалі перед тим можливості самоствердження,самобутності. Політологи по-різному трактують поняття «політич-ної революції». Однак за всіх відмінностей їх об’єднує визнаннятого, що цій політичній зміні притаманні насильство, новизна, за-гальність перетворень, надактивність акторів, а також надзвичайновисока динаміка революційних перетворень. Головним при цьомує зміна типу влади. «Єврейські сюжети» політичних процесів, зок-рема у XX сторіччі, значною мірою потребують деміфологізації,

196

особливо у трикутнику «традиція – еволюція – революція». Єврей-ська думка України зробила внесок у науковий аналіз міфологемщодо участі євреїв у революційних змінах. Зокрема, член-корес-пондент ВУАН професор Й. Ліберберг у статті, присвяченій участімасонів у Великій французькій революції і опублікованій у часо-писі «Прапор марксизму» (1927), на основі репрезентативної дже-рельної бази доводить, що участь євреїв у революції тамасонському русі була мінімальною. На думку Й. Ліберберга, гаслореволюції «Свобода, рівність, братерство» висунули саме масони,однак владні повноваження під час революції масони не отримали.

Французький політичний філософ X. Словес у монографії «Ра-дянська єврейська державність» (1979) доводить, що доля єврействапісля Французької і Жовтневої революції розвивалася у протилеж-них напрямах: у Франції євреї здобували все більші права на колек-тивному та індивідуальному рівнях, а у Радянському Союзі – відповного визнання цих прав одразу у 1917 році процес розвивавсядо повного табу на все єврейське в епоху Брежнєва. Така еволюція,однак, навряд чи може бути неочікуваною, якщо зважити, що біль-ша частина провідних єврейських революціонерів відкидала власнуідентичність. Єврейська традиція виявилася несумісною з револю-ційними перетвореннями у Радянському Союзі. А. Тойнбі, як ві-домо, розглядав єврейство як свого роду релікт, «скам’янілість», нездатну до політичного життя, і на цій підставі заперечував легітим-ність Ізраїлю. Однак і апологети єврейської держави вдавалися доненаукових інтерпретацій її існування. Зокрема, відомий ізраїль-ський науковець і дипломат, прихильник єврейсько-християнськогодіалогу П. Лапіде вказував у своїй промові у 1974 році в Швейцаріїпро чотири ізраїльські дива – відродження мови іврит, появу селян-ства, армії та єдиного народу з багатьох етнічних груп. Однак в ре-альності революційні зміни були підготовлені довгою еволюцією уXIX – першій половині XX сторіччя – землеробськими поселен-цями на Півдні України, службою євреїв у багатьох арміях світу тавикористанням івриту у модерній літературі та пресі ще до сіоніст-ського проекту. Формування нації з багатьох етнолінгвістичнихгруп взагалі є скоріше типовим явищем, а не ексклюзивом. Отже,роль євреїв у політичних процесах, у тому числі в Україні, є надтоскладною темою, зокрема і тому, що демографічний потенціал ук-

197

раїнського єврейства значно скоротився. Мішані шлюби, «ножиці»між даними перепису і реальною соціальною поведінкою євреїв,їхніх нащадків та неєврейських родичів («розширене єврейське на-селення») перетворюють єврейський чинник в Україні, до певноїміри, на віртуальний. Наявність численних груп євреїв, що прожи-вають одночасно в Україні та за її межами, феномен «месіанськихєвреїв» та паломництва з-за кордону також сприяють розмиваннюмеж між євреями та неєвреями. Роль головного Іншого в Україні,яка коштувала життю мільйонам євреїв за доби Голокосту, більшене є актуальною, що продемонструвала невдача конспірологічнихінтерпретацій політичних процесів в Україні. Найяскравішою іні-ціативою у цьому контексті виявилася діяльність МАУП, однак слідзауважити, що також інші актори виявили достатнє бажання поба-чити «єврейській слід» у діяльності Д. Табачника, Ю. Тимошенкочи А. Яценюка. Виникає питання – а в чому полягає, власне, єврей-ська думка України? Це питання нині – попри існування державиІзраїль, імпозантні інфраструктури єврейських організацій та релі-гійні свободи – залишається і усвідомлюється як надзвичайноскладне, що показують польові дослідження єврейських громад урегіоні Київської та Черкаської області, проведені авторами на різ-них рівнях*.

Відтак, вивчення єврейської думки в контексті політичних про-цесів України через свою складність привертає обмежену кількістьдослідників. 1980-ті роки, як відомо, стали початком проведеннядискурсивного аналізу політичного процесу, аналізу з позицій не-оінсти-туціоналізму, «груп інтересів» та «груп тиску», згодом –мереж, неокорпоративізму та ін. О. Зарецький запровадив поняття«альтернативного» та «офіційного» дискурсу для вивчення полі-тичного процесу радянської доби та в пострадянській Україні. Ви-никає питання, якою мірою ці дослідження торкаються темиєврейської думки? Значною мірою можна говорити про антисіоніст-ський дискурс Радянської України, офіціозу «Советіш Геймланд» ієврейський «тамвидав» і «самвидав». Однак аналогії між україн-ським і єврейським дискурсом доби 1950 – 1980 років видаютьсясумнівними, якщо зважити, що в цей період в Україні була відсутнябудь-яка єврейська інфраструктура, яка була б відповідником укра-

* Інтерв’ю з членами єврейських громад у 2010 – 2013 pp. в архіві авторів.

198

їнського офіціозу – школа, ЗМІ, клуби, театри, бібліотеки і т. д.Отже, вивчення політичних процесів у середовищі «євреїв мо-

вчання», як Елі Візель слушно називав євреїв у Радянському Союзідоби Хрущова – Брежнєва, перетворюється на дослідження істори-чної ретроспективи з певними екскурсами у пострадянську добу,коли поняття «єврейська думка України» стає надто розмитим.

Саме тому у центрі нашої уваги є три десятиріччя – від 1918 до1948 років, коли в Україні існувала належна інфраструктура – ре-сурс єврейської спільноти, що і дозволяє вважати існуванняєврейської думки у цей період реальністю у рамках історичного по-літичного процесу. Теоретико-методологічні засади дослідженняєврейської громадської думки у політичних процесах в Україні роз-роблялися в інновативній праці С. Кальяна «Єврейська спільнота уполітичному процесі на теренах підросійської України (серединаXIX – початок XX ст.)». Науковець запропонував власний алгоритмдля вивчення «минулих політик», історичного політичного процесу.

На думку С. Кальяна, по-перше, слід вивчити середовище (від-повідно до настанов Д. Істона, а також Г. Роггера та Р. Пайпса), уякому розгортався процес та проживало єврейство. Йдеться на-самперед про єврейське середовище, а у вужчому сенсі – про Ра-дянський Союз і нинішню незалежну Україну.

Слід звернути увагу на особливості політико-правового, еко-номічного та соціально-культурного стану суб’єктів та об’єктів по-літичного процесу в оцінках представників Інтелектуальної елітиетносів, з якими була пов’язана історична доля єврейства.

По-друге, на думку С. Кальяна, яку ми поділяємо, доцільнозвернути увагу на ресурсний потенціал (методологічна настановаД. Трумена, Г. Ласвелла), яким володіла громада (політичні, освітні,людські, інформаційні складники). При цьому як важливу ресурснускладову розглядаємо також ідейний багаж єврейських еліт, рівеньїхніх прагнень, політичних стратегій.

По-третє, нас цікавить динаміка причин та наслідків політи-заціїєврейського руху (навіть у таких своєрідних формах, як євсе-кції),форм участі у політичному процесі – наприклад, під час подій 1917– 1920 років безпосередньо у політичних партіях, а у 1940-х роках– під егідою ЄАК. Нас цікавить також еволюція політичних ціннос-тей та інтересів єврейських еліт у контексті бурхливих процесів ін-

199

теграції, акультурації та асиміляції, зміни мовних пріоритетів, цін-нісних розколів зокрема і з таких питань, як ставлення до україн-сько-єврейських взаємин і вироблення політики історичної пам’яті.

С. Кальян запропонував для вивчення специфіки політичногопроцесу використовувати наукові розробки зарубіжних дослідни-ків, радянських вчених, а також сучасних українських науковців,які оперують такими категоріями, як «політичні зміни», «політичнаситуація», «політичні субпроцеси», «політична криза», «політичненасилля», «ідентичність», «політичні актори», «панівний політи-чний процес», «політична суб’єктивність» та деякі інші.

С. Кальян запропонував дослідницький алгоритм, доцільнийдля розуміння історичного політичного процесу. Він виявив пер-ший рівень, що передбачав аналіз середовища, другий – ресурсівбезпосередньо досліджуваного учасника, третій – причин та наслі-дків політизації, форм участі у політичному процесі, еволюції полі-тичних інтересів та цінностей тощо6.

У нашому дослідженні ми використовуємо дещо інший алго-ритм. У цьому – першому параграфі ми спираємося на концеп-туальних підходах та інструментах дослідження політичногопроцесу. При цьому ми розглядаємо історичну ретроспективуучасті єврейства у політичному процесі в Україні через призму ни-нішнього стану українського єврейства, з притаманними йому цін-нісними розколами, що мають яскраво виражений цивілізаційнийконтекст. Отже, другий параграф буде присвячено саме цивілізацій-ній проблематиці. Враховуючи, що Україна була центром розвиткукультури на івриті та їдиші, у 1930 – 1940 роках – центром єврей-ської радянської культури, а після втрати українським єврействомцих традиційних надбань стала ареною складних процесів у росій-сько-українському мовно-культурному континуумі, третій параграфприсвячено мовній проблематиці у політичному процесі. Нами ви-користана теоретико-методологічна спадщина Ж. Дерриди, зокре-ма, його настанова щодо пріоритетів письмових форм над уснимисеред єврейства у рамках концепції «граматології».

Нарешті, враховуючи, що орієнтиром для єврейської іденти-чності в Україні стала трагедія Голокосту, у четвертому параграфібуде приділено увагу проблематиці історичної пам’яті.

Оскільки незалежна єврейська думка лівого напряму, у фокусі

200

якої перебували події в Україні, могла у 1940-х роках розвиватисянасамперед у США та Канаді, ми приділили певну увагу єврейсько-українському середовищі у США («Спілка українських євреївСША»), попри те, що, як уже підкреслювалося, ми орієнтуємосянасамперед на реалії Європи.

На завершення першого параграфа дозволимо собі кілька тео-ретико-методологічних зауваг щодо процесу розвитку в його іс-торичній ретроспективі та можливостей його оцінки через призмустану на початок XXI сторіччя.

Структури об’єкта (політичної системи в цілому або її окремихфрагментів) у висхідному та результативному пунктах розвитку –це певні стани об’єкта, що розвивається, і які обмежені у часі, тобтоісторичні стани. Таким чином, процес розвитку, розглянутий з по-гляду його механізму, в цілому передбачає низку історичних станівоб’єкта у їхніх переходах від одного до іншого, від попередньогодо наступного. Це означає, що політичний процес відбувається учасі, а перехід від одного стану до іншого не є безкінечним повто-ренням пройденого, не є рухом по колу попри наявність у пізнішихетапах життя об’єкта багатьох моментів, притаманних попередніметапам. Можна говорити про прогресивний та регресивний розви-ток об’єкта, про адекватність використаних моделей лінійного роз-витку у царині історичної політології, де ми звертаємося до моделейполітичної модернізації. Враховуючи ідеологічний початок змін, цямодель орієнтується насамперед на формальні підстави розвиткута критерії його оцінки.

Навіть дескриптивний теоретико-методологічний аналіз вказуєна те, що природа політичних змін має об’єктивні основи і когні-тивну складову. Субстанцію політичного процесу становить конк-ретно-історичний політичний процес. Як наукові методи йогодослідження виступають структурно-функціональний та інститу-ціональний підходи, що дозволяє з достатньою глибиною виявитистатику і динаміку політичних змін. Як основний методологічнийінструмент використовуємо поняття «системна модель». З її допо-могою розкривається суб’єктно-об’єктна природа політичних змін,що створює основи їхнього теоретичного осмислення, дозволяєпредметно артикулювати відповідний понятійний апарат, взає-мозв’язок та взаємообумовленість його елементів.

201

4. 2. Цивілізаційний аспект політичного процесу

Питання європейської інтеграції, європейського цивіліза-цій-ного вибору України давно перетворилося на одне з найважли-віших у зовнішній та внутрішній політиці України. Європейськийчинник також розглядається у цьому контексті, але насамперед васпекті історичної пам’яті про Голокост, потребу толерантності тадіалогу з іншими, уособлюваних саме євреями через трагічні подіїXX сторіччя.

Однак історія контактів Німеччина – Україна мала також інші, дра-матичні, але плідні для обміну ідей сторінки. Йдеться про контактиміж євреями обох країн у 1914 – 1933 роках. Ще на початку XX сто-річчя єврейські студенти та інтелігенти українських земель проклалистежку до німецьких вищих шкіл, наукових установ, бібліотек, музеївта ЗМІ. У період війни, за доби Гетьманату, євреї України безпосеред-ньо зіткнулися з німецькою військовою адміністрацією та євреямиНімеччини. Після поразки національно-визвольних змагань Веймар-ська республіка на кілька років прихистила біженців з України, на-самперед інтелігенцію, частина якої повернулася до РадянськоїУкраїни, приваблена перспективами розвитку національної куль-тури. Ці процеси супроводжувалися створенням інституцій, якімали військово-адміністративні та політичні (Комітет захисту єв-реїв Сходу), філантропічні (Гільфсферайн), економічні та соціальні(товариство колонізації «Гезерд»), наукові цілі (Інститут ІВО). Уїхньому створенні співпрацювали німецькі та українські євреї. Роз-виток радянських єврейських наукових установ в Україні, видав-ництв, кооперативів та підприємств у 1920-х роках такожвідбувався під певним впливом ідей та уявлень, які реемігранти зНімеччини винесли зі свого життєвого досвіду. Західні науковці –Й. Рейнхарц, С Адер-Рудель, Е. Цехлін, 3. Шайковські, Е. Гурвичта інші присвятили монографії, статті та джерелознавчі праці цій про-блематиці, а в останні роки численні розвідки Г. Естрайха та М. Кру-тікова відкрили чимало нового у дослідженні культурнихвзаємовпливів між євреями Німеччини та України.

Ми ставимо за мету лише попередній огляд проблематики взає-мовпливів у геополітичному, цивілізаційному та інституційномуконтекстах. На нашу думку, єврейська тематика відбиває також де-

202

які загальні тенденції у сприйнятті в Німеччині українського куль-турно-цивілізаційного простору.

Не можна не погодитися з тим, що завдяки Брест-Литовськубільшовики оволоділи Україною пізніше і єврейське політичне ікультурне життя, приватна економічна ініціатива могли розвиватисяу Києві довше, ніж у Москві. В. Солдатенко, С. Троян, В. Яровийта І. Ветров детально розглядають ідеї «Міттельойропа» (Mitteleu-ropa) -центральноєвропейського простору з домінуванням Німеч-чини та Австрії, зокрема, їхнім культурно-історичним виміром іпроблемою використання українських національно-визволенихзмагань7.

Для єврейської спільноти України зустріч з німецькими війсь-ками мала амбівалентне значення: німці підсилили антисемітськістереотипи, які набули нового життя за Веймарської республіки,що мало для українських євреїв фатальні наслідки під час Другоїсвітової війни. З іншого боку, інтерес до Ostjuden (східних євреїв)значно посилився серед євреїв Німеччини, зокрема просіоністськиналаштованої інтелігенції (М. Бубер, Ф. Розенцвейг, А. Фрідман,М. Боденгаймер та ін.).

На думку О. Крейчі, словацького політолога, автора монографії«Геополітика Центральної Європи», найбільш відомою моделлюЦентральної Європи, об’єднаної навколо Німеччини, відображеноу книзі депутата парламенту та лютеранського священика ФрідріхаНаумана (1860 – 1919) «Центральна Європа» (Mitteleuropa). О.Крейчі вважає, що книга Ф. Наумана є найбільш методологічнооб’єктивним поглядом на Центральну Європу як геополітичну оди-ницю на чолі з Німеччиною. Науман вірив у можливість позбутисявоєн шляхом створення світової держави8.

Світова війна була для Ф. Наумана не германською війною, а іс-торичною перевіркою Центральної Європи. Батьківщина центра-льноєвропейського духу, Міттельойропа як економічна наддержаваніколи не повинна втручатися у проблеми церкви, освіти, мовнихпитань.

Ф. Науман вважав, що німці молодші за інші великі нації, вониє «історичним напівфабрикатом» і що антисемітські гасла не набу-дуть поширення у Німеччині. Він вказував на те, що єврейські під-приємці – інтеграційний чинник Центральної Європи.

203

Логіка формування Mitteleuropa призводила до двох зовсім від-мінних ліній мислення і поведінки:

– по-перше, теорія і практика німецького нацизму, що випливала з деяких гілок пангерманізму, імперіалізму та расизму;

– по-друге, концепція євроінтеграції випередила деякі неофун-кціоналістські ідеї виникнення сучасної Європейської спільноти.

О. Крейчі зазначає, що перший напрям приніс свої плоди рані-ше, ніж другий. Однак Г. Коген, видатний німецький філософ, щопомер у 1918 pоці, та його учень Ф. Розенцвейг, що помер у 1929pоці, бачили у концепції Центральної Європи втілення усієї по-вноти німецько-єврейського синтезу.

Ф. Розенцвейг значною мірою, так само як Ф. Науман, якомувін присвятив одне з політичних есе, де зроблено спробуінтерпретувати війну через універсальну історію («Вісник концептуMitte leuropa»), до 1917 року вважав, що Німеччина переможе і щонімецький імперіалізм – це етичний імперіалізм, що має культурнумісію, національні зобов’язання, відкритість розуму до «універ-сального народу» (Weltvolk), який вірить у свою універсальну іс-торичну значимість. Він вважав, що втручання Німеччини у справиСхідної Європи – це універсальне поширення західної культури, ане звичайна боротьба за владу і територію. Самі німці будуть звіль-нені від колишньої прусської бюрократичної держави через участьу таких епохальних звершеннях. М. Бубер – видатний філософ під-тримував війну, могутню німецьку культуру з її авторитетом. Цен-тральним словом для нього було «Erlebnis» (Переживання), щопоєднувало людей, зокрема євреїв, які у траншеях живуть реальнимжиттям.

Утім, саме у період Першої світової війни – вважає Є. Рейн-гарц, який досліджував тему «Східноєврейські євреї у світоглядінімецьких сіоністів» – відбулася зустріч, уперше, обох груп. Ні-мецькі сіоністи вважали Ostjuden кращими євреями, ніж самі вони,а не об’єктом філантропії. Вони перетворилися на цінних політи-чних та ідеологічних партнерів, які не мають тих недоліків, що при-звели до морального та національного занепаду євреїв Заходу.Ідеалізація Ostjuden та їхньої східноєвропейської культури сталавідповіддю на суттєві потреби молодих сіоністів.

Відомий дослідник взаємин євреїв Німеччини та Східної Єв-

204

ропи Стівен Е. Ашхейм у статті «Східні євреї, німецькі євреї та по-літика Німеччини на Сході під час Першої світової війни» наводитьфакти, які свідчать про суттєву коректуру з німецького боку питаньінтеграції «східних, тобто українських, євреїв»9.

Упродовж сучасної німецько-єврейської історії присутністьсхідних євреїв «гетто», і як міф, і як реальність, слугували для того,щоб підтримувати життєздатність цих старих уявлень про Ostjuden.Дійсно, Ostjuden перетворилися на головну турботу для німецькихєвреїв і для неєвреїв. Усі напрями німецько-єврейської думки, зок-рема ідеології, мали рахуватися з цим чинником. У той час як німцімали різні погляди щодо бажаності інтеграції німецьких євреїв унімецьке суспільство, існувала, по суті, одноголосність у тому, щоне заохочується в’їзд «чужих східних» євреїв. Інфільтрація східних(у першу чергу українських євреїв) – як реальність і як міф – сталаоднією з турбот німецьких властей, а привід Ostjuden відігрававцентральну роль у антисемітській пропаганді.

У серпні 1914 року об’єднане командування німецької та ав-стро-угорської армії звернулося з прокламацією до євреїв, зобра-жуючи німців як визволителів від російської неволі і закликаючиєвреїв підтримати німецькі війська.

Як відомо, російські окупанти в Галичині депортували євреїв зприфронтової смуги, зруйнували общинне життя і виявили нечу-ваний для Австро-Угорщини антисемітизм. Єврейська еліта втекла доВідня та Кракова, а такі єврейські літератори-українофіли, як С. Ан-ський, Я. Местл, М. Найгрешл, Б. Горовіц та інші, зобразили цейперіод у мемуарах. Зокрема, Я. Местл, пізніше один з керівників«Спілки українських євреїв США», виступив з мемуарами «Спо-гади австрійського офіцера».

Однак ідеться про представників середнього класу, що поприсвої демократичні симпатії та проукраїнські настрої належали доакультурованої еліти Галичини. Зустріч зі звичайними мешканця-ми Галичини та Наддніпрянщини була для багатьох німців справ-жнім шоком, зустріччю з іншою цивілізацією.

Східні євреї завжди вважалися смердючими і брудними, і одиннімецький майор заявив, що не може навіть йтися про політику,доки східні євреї залишатимуться серед бруду і безкультур’я:«Мило. Тільки коли населення навчиться митися, можна думати

205

про політичні заходи»10. Ліберальні німецькі євреї були здатні бо-ротися за права східних євреїв на основі чітко проведеної межі міжобома цивілізаційно різними єврейськими групами. Тоді можна бу-ло б виконати обов’язок і перед «Deutschtum» (німецькістю) і щодо«Judentum» (єврейством). Таке посередництво було як в інтересахсамозахисту німецьких євреїв, так і для просування інтересів схід-ноєвропейських євреїв, які нагадували прусських євреїв за 100років до цього. Можливо, війна надала Німеччині шанс передатикультуру і свободу нещасним мільйонам євреїв на Сході.

У ширшому політичному контексті Німеччина, окупувавши по-льські, литовські, білоруські та українські землі, встановила кон-троль над більшою частиною європейських євреїв, тому у МЗСбуло відкрито спеціальний відділ з єврейських справ«. Першоюспробою вплинути на німецьку політику було створення ветераном-консервативним сіоністом Максом Боденгаймером «Німецькогокомітету звільнення російських євреїв», який у 1914 році отримавназву Komitee fur den Osten (KfdO)12. Імперські інтереси розгляда-лися як ідентичні з національними східноєвропейськими, тому Os-tjuden розглядалися як окрема і автономна (хоч і пронімецька)національність. KfdO дотримувався засад культурної і національ-ної автономії євреїв Східної Європи.

Серед членів KfdO попри сіоністський характер (однак нера-дикальний) були і керівники ліберальних організацій. KfdO вважав,що між західними і східними євреями – прірва і право на єврейськунаціональність торкалося лише Східної Європи як національної ав-тономії, що стосувалося лише географічних меж Східної Європи.Розуміння розбіжностей між німецькими і східними євреями булоосновним кредо євреїв-державників. що відрізняло їх від радикаль-них асиміляторів та сіоністів. Останні не бачили відмінностей міжнімецькими та українськими євреями. Нині Ostjuden -«Інші євреї»могли бути представлені як дуже важливі для політичного успіхуна Сході Німеччини.

Позиція KfdO попри свій консерватизм насправді була новою,порівняно з передвоєнними настроями, що робили акцент на куль-турній дисоціації. Нині східні євреї виступали як піонери німецькоїкультури та комерції на Сході, природними партнерами і союзни-ками, що слугували інтересам східної політики Німеччини.

206

Слід зауважити, що, по суті, Ostjuden були об’єктом політики,пішаком у політичній грі, засобом для досягнення німецьких полі-тичних цілей, які отримували б гуманітарну допомогу від бер-лінських патронів-філантропів. Пропаганда KfdO постійнопідкреслювала природний симбіоз Deutschtum і Ostjudentum, щомало згодом значний вплив на духовну атмосферу України та Вей-марсь-кої Німеччини, розвиток їдишизму, наукових установ в Ук-раїні. У безлічі статей популяризувалася ця подібності. їдиш ставтепер виявом близькості і лояльності до німецької культури, а нефеноменом лінгвістичного бастардизму. дегенеративності мови.

Учорашні культурні та лінгвістичні хиби перетворилися на по-літичні цінності. KfdO надсилав військовій адміністрації листи талітературу, покликану змінити ставлення до українських євреїв.

Відома книга І. Ольшвангера «Родзинки і мигдаль» (Базель,1918), що стала першою антологією східноєвропейського фолькло-ру і фактично посібником у вивченні східноєвропейської єврейсь-кої культури, відбила складний процес інтеграції євреїв СхідноїЄвропи у загальноєвропейський культурний простір.

Члени KfdO реально хотіли, щоб євреї України мали автоно-мний національний статус, тому що «єврейська автономія – най-кращий спосіб германізувати Схід», адже політичні інтереси булифундаментальними, а не тактичними. Про ціннісний розкол між ні-мецькими та східними євреями відверто сказав орієнталіст профе-сор Ойген Мітвок на засіданні KfdO 23 березня 1915 року: «Лишечерез прусську дисципліну (у рамках спільноти під прусським про-текторатом) євреї розвиватимуться нормально і можуть досягтирівня, якого німецькі євреї досягали упродовж 100 років. Сіоністсь-кий діяч Ф. Опенгеймер писав у 1915 році генералу Людендорфу:«Прусська дисципліна і справедливість» матимуть оздоровчу діюна несимпатичні якості мешканців гетто. Цю трансформацію ви-кличе велика гуманітарна місія Німеччини»13.

KfdO, визначаючи автономію євреїв, відійшов від ідеології еман-сипації XIX сторіччя, яка передбачила емансипацію на ліберальномута індивідуальному рівні, а не на колективному, національному*.

Зіткнення Сходу і Заходу під час Першої світової війни продо-вжувалося у Берліні 1920 – 1930 років, який став потужним цен-тром івритської та їдишистської культури. Участь радянської

207

єврейської інтелігенції у культивуванні ідеї «всесвітньої єврейськоїнації» важко уявити без десятиріччя плідних контактів доби Вей-марської республіки. Берлін став центром бурхливої діяльності єв-рейських видавництв, що покинули Київ, зайнятий більшовиками.Видатні соціологи та економісти С. Бруцкус та Я. Лещинський про-довжили свою діяльність у Берліні. На книзі Балмахшовеса (Елья-шева) «Єврейська література на Півдні Росії» позначено«Видавництво Квап. Київ – Берлін, 1920». Слід підкреслити, щокнига Балмахшовеса є піонерським дослідженням особливостей єв-рейської літератури в Україні, де йдеться про історичну, психоло-гічну і, в кінцевому рахунку, цивілізаційну специфіку українськогоєврейства. Така праця є результатом національно-визвольних зма-гань 1917 – 1920 років, при чому своє уявлення про Україну як просуб’єкта не лише політичного, але також культурно-історичногопроцесу розкриває сіоністський діяч Балмахшовес, «друг мовиїдиш». У тій чи іншій формі у перше десятиріччя радянської владив Україні була запитана спадщина X. Бялика, М. Бердичевського,Д. Фришмана та інших діячів геб-раїстської культури, які на по-чатку 1920-х років проживали у Берліні, навіть спадщина «антира-дянського» історика С. Дубнова, чия праця «Історія єврейськогонароду» була видана у перекладі їдишем Н. Штіфом і переклад про-коментовано у 1927 році часописом Катедри єврейської культуриВУАН «Ді їдише шпрах». Як відомо, С. Дубнова було вигнано з Ра-дянської Росії у 1922 році разом з іншими бунтівними діячами куль-тури і науки. Що стосується Д. Бергельсона і Л. Квітка, які тежмешкали у Німеччині, то вони, як і М. Кульбак, стали основопо-ложниками радянської єврейської культури, її знаковими фігурамиі мучениками через вірність ідеї світової єврейської нації. Як ві-домо, Н. Штіф та група єврейської інтелігенції саме в Берліні ство-рила науковий інститут ІВО, і з цією традицією пов’язана історіяКатедри єврейської культури в Києві, заснованої і керованої Н. Шті-фом, яка започаткувала відродження їдишистської традиції Куль-тур-Ліги. Саме деякі науковці та літератори, близькі до «Київськоїгрупи», розпочали до Першої світової війни пошуки стародавніхрукописів, які змінили уявлення про історію і традицію літературиїдиш, продовживши її до XIV сторіччя, епічного твору «Шмуель-Бух», традицій єврейських шпільманів і трубадурів середньовічної

208

Європи. Ця ініціатива була підхоплена німецькими інтелектуалами,набула загального схвалення і офіційної санкції. Варто підкреслити,що Веймарська республіка також вважала Ostjuden у Палестині ре-сурсом для поширення німецьких впливів на Близькому Сході, аджевважалося, що євреї – вихідці з України та Білорусії -швидко ово-лодівають німецькою мовою14.

А. Паукер у коментарі до меморандуму Карла Вольфскеля «Ні-мецько-єврейська бібліотека», що датується 10 лютого 1928 року,підкреслював: «Документ, що ми публікуємо, є доказом пробу-дження і (упродовж 1920-х років) все більшого усвідомлення ба-гатьма інтелігентами потреби відродити пам’ять про єврейськеминуле. Від Першої світової війни, коли багато євреїв, що служилиу німецькій армії, увійшли в контакт з Ostjuden, що говорили наїдиш, взаємини з єврейським життям і літературою стали тіснимиі було висунуто багато проектів, що ставили своєю метою повер-нення забутих скарбів і зміцнення історичних зв’язків»15.

Авангардний поет К. Вольфскель, який випередив свій час, про-понував видати від 15 до 20 томів зазначених рукописів обсягомблизько 200 сторінок кожен, що було пізніше підтримано у діяль-ності Н. Штіфа у Києві. Однак реально ці плани почали здійснюва-тися лише нині, коли більшість євреїв Німеччини становлять вихідцізі Східної Європи, насамперед України, які цікавляться інтеграцієюу суспільство Німеччини і Європи в цілому і прагнуть знайти своєкоріння, крім містечок в Україні та далекої Палестини, також у Цен-тральній Європі, на що вони, з історично-культурної точки зору,мають повне право. Нині більшість університетів Німеччини маютьпрограми з мови їдиш, історії євреїв України, єврейської науковоїдумки Східної Європи, проблематики «civilisation clash» (зіткненняцивілізації), де питання ролі євреїв як Іншого, цивілізаційних роз-колів серед самих євреїв набувають особливого значення.

Берлін відіграв у інтеграційних процесах 1920-х років не ос-танню роль, хоч вони залишилися, зокрема для російських євреїв,достатньо поверховими. С. Дубнов зауважував у «Петроградськомущоденнику» у травні 1921 року: «Ми є свідками грандіозного ви-ходу еміграції. Багато хто обирає Берлін. Берлін – це єдине місце уВсесвіті, де я міг би завершити свою літературну працю упродовжкількох років»16. Втеча з Росії була природним результатом пере-

209

моги більшовизму, однак спроби залучити багатьох російсько-мовних єврейських інтелігентів до івритської та ідишської культуривиявилися примарними.

Традиційно німецькі євреї протиставляли своє благородне по-ходження з Близького Сходу вульгарним антисемітським образамєврейства. Імпозантні синагоги у мавританському стилі на Фаза-нен-штрасе та романи Маркуса Немана про життя євреїв у доіс-ламсь-кому Ірані («Бустенаї» та інші), мистецькі твори уорієнтальному стилі (школа «Бец&іель»), нарешті, статті про Па-лестину у сіоністському органі «Юдіше Рундшау» – усі ці ознакивтечі від дійсності були притаманні для німецько-єврейськогосприйняття Орієнту. Мартін Бубер, видатний сіоністський філософ,знайшов себе не лише в українському хасидизмі, популяризаторомякого він став, але і знавцем у «Форте-Крайс» (Гуртку «Форте») ки-тайських проблем, зокрема і боротьби китайського народу під ке-рівництвом Сун Ятсена. Типовим прикладом є випадок єврейськогожурналіста Артура Голі-шера. На 1928 рік він знав три великі рухиу прагненні людини до свободи: більшовизм, рух за свободу Китаюі палестинський сіонізм. Однак починаючи з 1928 року він став при-бічником «Гезерд» («сіонізм програв свого героїчну фазу і бувприречений на невдачу»).

На відміну від сіонізму, Радянський Союз зміг підтримати свійсоціалістичний і пролетарський запал, у той час у Палестині тріум-фували капітшіізм і безплідна юдейська релігія17. Спонсорами «Ге-зерд» були скоріше «попутники», а не члени партії, і вони включалибагато євреїв. Це відповідало технології розширення впливу цих ор-ганізацій завдяки тому, що партійний контроль залишався «за кор-доном». Немає сумніву, що загальний ентузіазм щодо РадянськогоСоюзу відіграв велику роль у отриманні підтримки «Гезердом». На-приклад, вітання Ернста Талера цій організації містять звеличенняРадянського Союзу, але ідея поселення навіть не згадується. Але дляінших, зокрема для Курта Гіллера, Радянський Союз виступав якальтернатива сіонізму у період посилення дискримінації євреїв.

«Гезерд» видавав літературу, але насамперед він спонсоруваввідкриті дискусії і курси для робітників. У дискусіях йшлося пропротистояння комунізму і сіонізму, але пізніше, після 1930 року,йшлося також про загальну боротьбу з фашизмом. Радянський

210

Союз цікавився, як групи «Гезерд» працювати у загальних рамкахантифашистської діяльності. Все-таки єврейське питання було го-ловною причиною існування «Гезерд».

Важливе значення мала позиція Альфреда Канторовича та ВілліМюнценберга. З одного боку, обидва підтримували концепцію Ле-ніна та Сталіна про те, що євреї не були територіальною менши-ною і, отже, не були також нацією, що могла претендувати на окреміполітичні права. З іншого – не можна було ігнорувати єврейську ко-лонізацію Біробіджана, яка викликала інтереси і приваблювалаувагу в усьому світі. З цієї точки зору, традиційне негативне став-лення до сіонізму залишилося і фактично зміцніло, у цьому питанніне могло йтися про будь-які зміни.

Слід зупинитися на фігурі Віллі Мюнценберга та Отто Геллера,які втілювали пропагандистський інтерес німецьких комуністів доБіробіджанського проекту. На відміну від X. Майєра, який реальнопрацював над розвитком Біробіджана, втілюючи свої погляди на ар-хітектуру*, Віллі Мюнценберг свої організаційні здібності віддавпропаганді Біробіджанського проекту. Але лише пропаганді.

Він творив «Гезерд» для того, щоб ця організація стала голов-ним комуністичним форумом для обговорювання єврейських пи-тань. Понад те, швидко обсяг її діяльності розширився і вийшов нелише за межі Біробіджанської тематики, але навіть поза межі анти-сіоністської полеміки і став включати агітацію і пропаганду, до-тичну до всіх політичних цілей партії**. Тема Біробіджана втратилаконкретний зв’язок з територією і перетворилася на привід для по-ширення радянського досвіду у «розв’язанні єврейського питання».Секретарем «Гезерд» було призначено Отто Геллера, який закінчивПразький університет і прибув до Берліна у 1925 pоці, де привернувувагу В. Мюнценберга. О. Геллер неодноразово їздив до СРСР, ви-ступав з лекціями і апологетичними репортажами про життя у дер-жаві робітників і селян***.

*Архітектурну школу Баухаус, яку заснував X. Майєр, нацисти називали «жидівсь-кою» і розглядали як неарійський мистецький напрям поряд з абстракціонізмом та джазом.

**Віллі Мюнценберг виступав як головний пропагандист КПН. Подібно до Г. Медем,він брав участь у Громадянській війні в Іспанії. Йому присвячено ба¬гато статей, розділіву монографіях і кілька монографій, серед яких найкращою вважається монографія БабегГрос «Віллі Мюнценберг» (Stuttgart, 1967).

*** Під час Другої світової війни О. Геллер брав участь у Русі опору і загинув у 1945р. (концтабір Маутхаузен).

211

Справжня «слава» прийшла до нього у 1931 році з публікацієюкниги «Загибель єврейства» (Untergang des Judentums), яку вважали«маніфестом» «Гезерд», однак реально ця книга стала одразу «кла-сичним» твором. Цьому сприяв той факт, що вона виявилася єдиноюнімецькомовною комуністичною книгою з єврейського питання.Частина книги мала б бути для нас відомою: євреї як євреї завжди узлагоді з капіталізмом; їхній товарний фетишизм не вроджена риса,а походить з їхнього середовища; єврейська релігія виходить з по-треби винайдення правил для комерційної діяльності; це – «мертвацеремоніальна релігія»18. Врешті-решт, плагіат Геллера обмежува-вся першою частиною книги. Його розв’язання єврейського питаннявиходило за межі обгрунтування асиміляції, оскільки він взяв доуваги єврейські поселення у Радянському Союзі.

Геллер досяг цього, обмежившись захистом асиміляції захі-дноєвропейських євреїв*. Східноєвропейські єврейські маси малиінші потреби – заявив він, хоч це означало визнання «неіснуючої»єврейської національності. Це спонукало його до психологічнихвправ, свого роду ментальної гімнастики. Виявляється, Біробіджанбув не єврейською державою, а пролетарською колонією, де євреїмогли розвивати свою культуру і мову (їдиш). Оскільки це був Ра-дянський Союз, то саме через живу культуру, а не мертву релігію,можна було асимілювати єврейський пролетаріат у російському. По-дії 1948 року можна витлумачити саме як таке «творче застосу-вання» підходів Отто Геллера. Адже, як видно з матеріалівБіробіджанської справи, саме акцент на «єврейській радянськійдержавності» вважався згубним. Судячи з подальших подій, Радян-ський уряд доклав зусиль, щоб євреї у Біробіджані таки були аси-мільовані. У колективній праці «Російський народ у національнійполітиці XX сторіччя» автори, які вважають, що найбільше по-страждали від радянської політики саме росіяни, усе ж віддаютьданину реаліям епохи і наводять слова класика єврейської радян-ської літератури Л. Квітко, сказані ним в ув’язнені, в очікуванніприсуду, який виявився смертельним (у 1952 p.): «Єврейська куль-тура була потрібна, як і література всіх національних меншин, длятого, щоб до певного визначеного періоду підготувати маси їх рід-ною мовою до асиміляції»19. Слід зауважити, що, виходячи з інтер-есів зовнішньополітичної пропаганди, зокрема, ізраїльського

212

чинника, Радянський Союз і надалі обігрував карту єврейської дер-жавності на Далекому Сході, але у 1960 – 1980 роках це було важчезробити, ніж на початку 1930-х років, коли М. Альбертон у своємутворі, який німецькою називався «Біробіджан, республіка євреїв»,посилався на В. Леніна щодо необхідності націоналізму. Пропа-ганда «Гезерду» час від часу віддавала належне чиннику держав-ності. Інтелектуальна пастка для Геллера полягала в тому, що євреїЗаходу мали асимілюватися, а на Сході вони все ж зберігали іден-тичність, не впадаючи в націоналізм.

У 1932 році видавництво Компартії Німеччини видало книгу«В. І. Ленін про єврейське питання» з передмовою, де було вказа-но, посилаючись на О. Геллера, що в його праці конкретно пока-зано, як радянська влада змогла розв’язати єврейське питання.

О. Геллер поширював тези своєї книги у численних поїздках злекціями по німецькомовних країнах та у книгах і статтях з описамипоїздок до Радянського Союзу. Часопис КПН «Вельт ам Абенд»(«Світ увечері») опублікував довгі витяги з «Загибелі єврейства» длямасового читача, причому вважалося, що вперше в сучаснійлітературі єврейську проблему було розглянуто з марксистськоїточки зору.

Орган ліберальної антисіоністської громадськості «ЦВ Цай-тунг» виступила проти теми занепаду єврейства на Заході. Нападикомуністів на сіонізм не припинялися після виходу книги О. Гел-лера чи з діяльністю «Гезерд». У книзі сіоністського автора ЕліСтрауса «Чи гине єврейство?» тези О. Геллера піддають гострійкритиці20.

Фелікс Велш слушно зауважив, що О. Геллеру, в принципі, бай-дужі будь-які «єврейські» проблеми. Все, що його цікавить – це пар-тійні догми та Радянський Союз. Ліві інтелектуали з часопису«Вельтбюне» (Світова сцена) також відгукнулися на книгу О. Гел-лера, у статті Бруно Фрея вказувалося, що колапс буржуазної циві-лізації означає також зникнення євреїв. Цікавою також є позиціянімецько-єврейських письменників: Арнольд Цвейг так само якКарл фон Осецький вважали, що розв’язання єврейського питанняполягає не у створенні окремого Біробіджану, а у злитті євреїв з по-тужним і переможним пролетаріатом.

Ліон Фейхтвангер, який у книзі «Москва, 1937» позитивно від-

213

гукнувся про Біробіджанський проект, закінчив тим, що розчару-вався у комунізмі, і це відбилося у його повоєнній книзі «Зброя дляАмерики». Три томи «Юдейської війни» (Трилогії Йосипа), що ви-йшли друком у 1932, 1935 та 1945 роках, ілюструють поступовуеволюцію та сумніви лівого інтелектуала, який був одним з при-хильників і дописувачів «Вельтбюне». Слід зауважити, що питанняпро роль лівих сил Німеччини у здійсненні Біробіджанського про-екту опинилося у центрі уваги наукової думки Заходу лише у 1970-х роках. Навіть у монографії Ганса-Гельмута Кнюттера «Євреї інімецькі ліві у Веймар-ській республіці, 1918 – 1933» не згадується«Гезерд» і не аналізується важливість для Німеччини єврейської ко-лонізації у Радянському Союзі21.

Невідомими залишаються і обставини допомоги єврейській ко-лонізації у Радянському Союзі, зокрема в Україні та Біробіджані, збоку організації «Гільфсферайн» (Спілка для допомоги), яку очо-лював Пауль Натан, відомий німецько-єврейський філантроп, щозаснував цю організацію у 1901 році. Пауль Натан ще у 1903 роцівів переговори зі Столипіним з приводу допомоги євреям після по-грому в Києві. Пауль Натан передав допомогу голодуючим євреямУкраїни, що опинилися у зоні німецької окупації під час Першоїсвітової війни в Україні. Як німецький патріот, він вів велику роботув Палестині, яка призвела до відкриття вищого навчального закладуТехніон (у Хайфі), перших івритських дитячих садків та шкіл з на-вчанням на івриті. Він вважав, що іврит відповідає національнимінтересам євреїв у Палестині більше, ніж англійська чи французькамови. Пауль Натан ставив мету поєднати інтереси євреїв та Німеч-чини і не підтримував британську окупацію Палестини. Він заяв-ляв: «Великі плани, які «Гільфсферайн» мав на Сході щодопоєднання єврейського Сходу з німецькою культурою і з німецькоюекономікою, що було лише природним і логічним для емігрантів-ашкеназі, на разі неможливо здійснити».

Відтак у 1921 – 1926 роках Пауль Натан працював у Радянсь-кому Союзі, зокрема, він брав участь у відомому з’їзді ОЗЕТ у ли-стопаді 1926 року у Москві. Його портрет, як він виявив, висів настінах тисяч домівок в Україні, оскільки ще у 1913 році він отримаввід євреїв Києва адрес у зв’язку з закінченням справи Бейліса: «Миусвідомлюємо, що Ваша праця в Києві – це лише частина великої

214

гуманітарної допомоги, і ми маємо не більше права дякувати Вамза неї, ніж тоді, коли дякують митцю за його мистецтво»22.

Українсько-єврейський науковець і громадський діяч Марк Віш-ніцер, що мешкав у 1920-ті роки (як і багато українських євреїв) уНімеччині, зазначав, що П. Натан невтомно працював на з’їздіОЗЕТ у СРСР.

У науковому дослідженні М. Вішніцера, присвяченому історіїєврейської міграції, стверджується, що «Гільфсферайн» допоміг210 771 з 700 000 мігрантів, які у 1905 – 1914 роках покинуликраїни Східної Європи через Бремен, Гамбург та інші порти, і до-поміг у різних формах ще кільком десяткам тисячам мігрантів, іїхні нащадки становлять значну частину теперішньої єврейської по-пуляції в Америці.

П. Натан вважав, що «в політиці слід у світлі нових обставинзабувати і забувати повністю»23. Тому він прагнув знайтипорозуміння з радянськими владними очільниками, оскільки і ра-ніше прагнув координації дій між сіоністами і несіоністами, схід-ними і німецькими євреями, єврейськими громадами і владнимиструктурами.

На думку X. Словеса, з’їзд ОЗЕТ став взагалі поворотним пун-ктом у розвитку сільськогосподарської колонізації в СРСР напере-додні Біробіджанського проекту при тому, що на ньому М. Калінінпоставив питання про єврейську державність у РадянськомуСоюзі24.

У подальшому зв’язки між Веймарською Республікою та Ра-дянським Союзом поглиблювалися, Україна відігравала в них важ-ливу роль. Попри вбивство міністра закордонних справ НімеччиниВальтера Ратенау, що уклав угоду в Рапалло і поклав край ізоляціїРадянського Союзу, контакти між Радянською Україною та Вейма-ром розвивалися, єврейська участь у них була значною з обох сто-рін і потребує дослідження для поглиблення, уявлень про історіюукраїнсько-європейської інтеграції25.

Висновки, які можна зробити з «веймарського епізоду» в історіїєврейської думки у Україні, полягають у наступному.

1. Доба 1914 – 1933 років в історії українсько-німецьких взає-мин була періодом драматичних процесів модернізації, у тому чи-слі створенні під німецьким впливом низки єврейських інституцій.

215

2. Україна в цілому і українські євреї сприймалися німецькоюелітою як архаїчні явища, що потребують модернізації та філантро-пічної допомоги ззовні*.

3. Учасники вищезгаданих подій, їхні мотиви та результатиїхньої праці потребують глибшого вивчення, оскільки образ Українияк потенційного учасника європейської інтеграції та «молодшогопартнера» Німеччини з часів Веймарської республіки радикально незмінився.

У подальшому спадщину контактів євреїв України та Німеч-чини слід розглядати у контексті сучасних дискусій щодо «циві-лі-заційного вибору» та «ціннісних розколів» серед українськихєвреїв.

Аналіз дискусій з питань стану і статусу євреїв України вказуєна те, що автори статей на ці теми у єврейських ЗМІ – друкованихвиданнях «Хадашот», «Еврейский обозреватель», «Эйникайт» таінших цікавляться не лише демографічними прогнозами (невті-шними!) щодо кількості євреїв України або питаннями міграційнихпроцесів, що втратили актуальність, порівняно з 1990-ми роками.Коло актуальних питань пов’язане з системою цінностей, ідентифі-каційними ознаками сучасного єврейства, що спираються на певніцінності, норми, ідеали та правила. Яку роль відіграє традиційнакультура євреїв України (мова їдиш, фольклор, література тощо) ічи можлива єврейська ідентичність без основного акценту на цихцінностях? Щодо цього існують різні погляди, як і щодо засад роз-будови общини, зрештою, про те, кого взагалі можна вважати єв-реем, яку роль мають відігравати нащадки від мішаних шлюбівєвреїв та неєвреїв, численні неєврейські родичі26. Пристрасті виру-ють навколо спроб визначити українсько-єврейську ідентичність.Попри аналіз прикладів Росії, Польщі та Угорщини питання, чому«український єврей – це як рідкісний птах», поставлене В. Портні-ковим 20 років тому, залишається відкритим і нині. І. Дзюба вва-жає, «що основна маса євреїв насправді причетна до України лишеформально, їм бракує тої вкоріненості, про яку писала СимонаВейль»27.

Між тим Симона Вейль представляла Францію, країну, де існу-вав потужний середній клас зі своїми цінностями. Сучасні дискусіївиявляють також ціннісний розкол серед світового єврейства та із-

216

раїльтян у питаннях щодо перебігу єврейсько-арабського діалогута характеру Ізраїлю як єврейської держави28.

Як правило, не артикулюється наявність ціннісного розколу уєврейській громадсько-політичній та науковій думці України щодо«примирення» («Versöhnung») між євреями та неєвреями. Концепція«примирення» набула поширення в Німеччині, а впродовж останніхдесятиріч і в інших країнах Європи та у США. «Примирення» по-ступово сприймається як одна з найбільших суспільних і політичнихцінностей у ЄС і передбачає покаяння християн перед євреями нелише за Голокост, а також і за інші лиха, заподіяні євреям упродовждвох тисяч років існування християнства. Під гаслом «примирення»ведуть свою діяльність в Україні неурядові організації (зокрема, про-тестантські групи) не лише з Німеччини, але також з інших країнЄвропи та США. Слід зауважити, однак, що інтерпретація Голокостувикликає аж ніяк не однозначні філософські та політичні «рефлек-сії». Як вважає Дж. Агамбен, «знищення євреїв слід помістити не управовий і не у релігійний, а у біополітичний вимір». Застереженнявикликає і бажання поставити на одну дошку режими Сталіна таГітлера. Але особливо двозначними можна сприймати зусилля про-тестантських фундацій Європи та СІНА спрямувати потік євреїв доІзраїлю, де вони з часом «можуть визнати Ісуса Христа як свого спа-сителя». Громади іудео-християн («месіанських євреїв») надаютьактивну допомогу у проведенні акцій «примирення». Постає пи-тання – чи мають євреї України вітати такі висновки з «уроків Го-локосту»? Чи не є примирення в інтерпретації протестантськихмісій лише більш вишуканою формою навернення на християнство,що суперечить онтологічним основам єврейства?

Таким чином, сучасні дискусії з проблематики суспільно-по-літичних цінностей українського єврейства торкаються екзистен-ціальних основ єврейської громади.

Проблеми цивілізаційної належності єврейства можуть здати-ся занадто абстрактними. Тим не менш, уявлення про «зіткненняцивілізацій» як неминуче майбутнє світу, декларації американських«неоконсерваторів» про те, що «США та Ізраїль воюють за західніцінності і живуть на Марсі, а розніжена пацифістська Європа – наВенері» (Р. Кейген), що Ізраїль та євреї в цілому захищають лібе-ральні цінності «юдейсько-християнської цивілізації» – усі ці по-

217

стулати словацький політолог Оскар Крейчі називає «страшнимпророцтвом», викликаним «політичним» нарцисизмом США.

О. Крейчі вважає: «У сучасних концепціях Заходу існують триявно тенденційні елементи інтерпретації історії: а) спроби видатиза традицію позитивну частину минулого і не розглядати європей-ську традицію як суперечливу; б) поняття єврейсько-християнськоїтрадиції; в) ідея «цивілізаційної протилежності та культурної ви-щості католицизму над Візантією, що, як наслідок, пов’язане з на-тяками на нецивілізованість православ’я».

Слушним є зауваження науковця про те, що «співпраця хри-стиянських та єврейських фундаменталістів – це факт уже другоїполовини XX сторіччя, коли в США наприкінці 1970-х років підня-лася нова хвиля консерватизму з явною антикомуністичною та «ан-тиатеїстичною спрямованістю».

Отже, цивілізаційний фундаментализм Заходу викликає законо-мірні питання і щодо цивілізаційної належності єврейства. Слід за-уважити, що крім «цивілізаційного фундаменталізму» існує і«цивілізаційний релятивізм». Зокрема, М. Членов (Росія) висунувтезу щодо існування «єврейської цивілізації», яка складається з різ-них спільнот, відмінних за мовою та іншими цінностями, але об’єд-наних спільною релігією. Однак подібний релятивізм викликавзаперечення українського сходознавця О. Бубенка, який дійшов ви-сновку, що, наприклад, Хозарський каганат став периферією двохцивілізацій, тому що «пануючою релігією став іудаїзм, що був скла-довою частиною як східно-християнської, так і мусульманської ци-вілізацій»31.

О. Бубенок зазначає: «Вже на початку 90-х років минулого сто-ліття в Україні і в інших державах колишнього СРСР намітиласятенденція розглядати розвиток людства не з позицій марксистськогоформаційного підходу, а на основі цивілізаційного». Науковець кри-тикує використання у цьому контексті термінів на кшталт «тюрк-ська цивілізація», «монгольська цивілізація» тощо*.

Важливо підкреслити, що якою б не була доля традиційних єв-рейських цінностей у Радянському Союзі, «передова» європейська

* Версія цивілізаційного аналізу Я. Крейчі можливо найбільше відповідає даній про-блематиці, але його підхід сформувався у перебігу критичного діалогу з більш спекулятив-ною теорією А. Тойнбі (???? to Religion and civilization // Religion, 1982, vol. 12, P. 29 – 47).

218

соціал-демократична думка не готувала для євреїв як окремої спіль-ноти світлого майбутнього. Вважалося, що євреї є живою «скам’яні-лістю», залишком народу поза історією, уся онтологія якогопояснювалася економічною доцільністю.

К. Каутський вважав, що євреї не були расою, нацією чи ет-нічною спільнотою, а «кастою» з деякими квазінаціональними ат-рибутами. У своїй роботі «Раса і єврейство», вперше опублікованійу «Нойє Цайт» (1914), Каутський заперечував цінність єврейськоїкультури як такої і не вважав, що її зникнення людство буде опла-кувати, подібно до загибелі культури тасманійців, австралійськихаборигенів чи червоношкірих індіанців Північної Америки32. Вжетоді ці погляди знаходили підтримку багатьох інтелігентів єврейсь-кого походження, а з ходом асиміляції також поширювалися середнародних мас не лише в СРСР. Це створювало основу для подаль-шого ціннісного розколу в єврейському середовищі, коли відомийрадянський діяч С. Диманштейн називав іврит «мовою готтентотів»,сіоністські інтелектуали відкидали їдиш, а завершилося це в нашідні відторгненням мільйонів євреїв від цінностей єврейської куль-тури. Символічна ідентифікація з Державою Ізраїль або з трагічнимминулим Голокосту має якимось чином заповнити ціннісний вакуум.

Слід віддати належне тим єврейським та українським інтеле-ктуалам 1920 – 1930 років, що поборювали постулати «люксембур-гіанства», носіями яких були такі непересічні представникиасимільованого єврейства, як Р. Люксембург. Остання не лише від-кидала самоцінність, суб’єктність єврейської ідентичності, але такожсуб’єктність України. Аргументи «червоної Рози» нагадують ті, щовідомі нині від найбільш радикальних адептів «Русского мира». Надумку Р. Люксембург, українська ідея була лише «примхою», «по-зою» кількох десятків дрібнобуржуазних інтелігентів. Політичне зна-чення українського питання, на думку Р. Люксембург, пов’язане з«доктринерством» Леніна, його «українським хобі» та захопленням«реакційно-романтичною поезією Шевченка»33.

Французький філософ X. Словес у монографії «Єврейська дер-жавність у Радянському Союзі» (1979) віддає належне М. Скри-пнику, П. Любченку, М. Хвильовому та іншим українськимкомуністам, що поборювали ідеї «люксембургіанства», виступализа розвиток української нації в СРСР. На думку французького

219

філософа, «їдишизація» в Україні була «побічним продуктом» «ук-раїнізації», тому що прибічникам радянської єврейської культурибракувало не лише політичної ваги українських комуністів, але «ук-раїнського запалу боротьби ідеологій», яку вони щиро сповідували.

«Євсекції» входили організаційно до компартійних осередківУкраїни, і для єврейських діячів, що мали якусь політичну вагу,«щиціизація» була лише даниною політичній кон’юнктурі. Українцібільшою мірою, на думку X. Словеса, поділяли цінності «кореніза-ції», ніж євреї, серед яких верхівка прагнула беззастережно до аси-міляції, тоді як національні цінності «радянського єврейства»поділяли учительство, частина молоді, творчої інтелігенції – полі-тично невпливові категорії населення. Ціннісний розкол серед ра-дянських євреїв, вважає X. Словес, набув набагато драматичнішогохарактеру, ніж серед українців.

Таким чином, євреї в Україні так і не знайшли свою модельакультурації через відсутність критичної маси україномовного місь-кого населення та добре організованого україномовного середньогокласу, що є, на думку багатьох науковців, передумовою акультураціїта асиміляції єврейства. Разом з тим, український чинник суттєвовпливав – хоч і непрямо – на ціннісні орієнтації євреїв України ужев першій половині XX сторіччя.

Доказом цього є матеріали збірників, що їх публікувала у Нью-Йорку «Спілка євреїв США», до складу якої входила низка інтелектуалів– вихідців з України – А. Бик, Н. Майзель, М. Хмельницький, З. Вайн-пер, М. Кац, А. Дженовський, П. Новік та інші. Матеріали збірників(1944, 1948) та інші твори членів спілки доводять, що для «україн-ських євреїв» зовсім не обов’язково говорити чи творити україн-ською, підтримувати національно-визвольні змагання українців чинавіть мешкати в Україні.

«Українськість» полягала у спільній цивілізаційній спадщині,у досвіді колонізацій Дикого Поля, любові до української природиз її «тихими водами, ясними зорями», до простих людей України,цінності яких зрозумілі євреям. Єврейські науковці та літератори зкола «українських євреїв» підтверджували, між іншим, тезу про«соборність українських земель». Вони вважали, що між україн-цями та євреями різних регіонів існує природний зв’язок. Такаточка зору притаманна М. Найгрешлу (Галичина), А. Бику (Черні-

220

гівщина), 3. Вайнперу (Західна Волинь), А. Дженовському (Віннич-чина), Н. Майзелю (Київ) та іншим. Духовною основою ціннісноїсистеми українського єврейства вважалася спадщина хасидизму, ук-раїнських цадиків – Бешта, Нахмана Брацлавського, Леві-Іцхо-каБердичівського та інших, які виступали з гаслами соціального рів-ноправ’я. Попри прорадянські симпатії, до кола видатних україн-ських євреїв, на думку «Спілки українських євреїв США», входилитакож М. Зільберфарб (міністр УНР) та сіоністський лідер 3. Жабо-тинський. А. Бик виступив з низкою праць, де критично висловивсящодо цивілізаційної теорії А. Тойнбі та місця євреїв у ній. Інтересєврейських інтелектуалів, вихідців з України, до теоретико-методо-логічних питань цивілізаційного розвитку України та її цивілізацій-ної цілісності свідчить про реальність існування «українськоїрегіональної цивілізації» (М. Михальченко) – специфічної ціннісноїсистеми. Узагальнюючи наші рефлексії щодо ціннісного розколу єв-рейської спільноти України, доходимо таких висновків:

1. В європейській політичній думці початку XX сторіччябули поширені уявлення про відсутність єврейської етнічності якцінності.

2. Прагнення до асиміляції поділяли і численні представникиєврейської еліти в Україні, причому як на початку XX сторіччя, такі за радянської доби, у відвертій і більш завуальованій формі, щоне виключало кон’юнктурної підтримки розвитку єврейської ра-дянської культури – «національної за формою і соціалістичної зазмістом».

3. Збереження певною частиною єврейської громадськостіпієтету до традиційних цінностей, психологічні травми доби Голо-косту та державного антисемітизму призвели до глибокого цінні-сного розколу і навіть аномії серед єврейства, де все одно існувалапотужна тенденція до асиміляції.

4. Як вихід з глухого кута сприймалася ідентифікація з Ізраїлемі, пізніше, з долею єврейського народу під час Голокосту.

5. Акультурацію до українства ускладнювала відсутність/недостатня присутність в Україні україномовного середнього класу.

6. «Українське єврейство» у низці джерел, зокрема 1930 – 1940років, розумілося як геоцивілізаційна спільнота, пов’язана зетнічними українцями певними базовими цінностями.

221

Алгоритм нашого дослідження передбачає пріоритет ресурсуетнічної спільноти, який є первинним щодо тих цінностей, яківиступають на передній план у рефлексіях єврейських інтелектуа-лів. Впадає в око парадоксальна ситуація: у той час як за радянськоїдоби ресурс єврейської спільноти різко скоротився, серед багатьохєвреїв України живе ностальгія за радянським періодом, на відміну,наприклад, від азербайджанців чи туркменів.

За СРСР чисельність цих тюркських народів значно зросла, під-вищився рівень національної свідомості, кадровий потенціал, булостандартизовано і впроваджено у всі сфери життя національні мови– однак ностальгічні прояви значно слабші, ніж серед євреїв. Деякідослідники пояснюють цю ситуацію заангажованістю євреїв у со-ціалістичному русі, який сприяв відходу від національних традицій.

Однак X. Словес підкреслює, що власне єврейський соціалі-стичний рух, навіть «Бунд», залишав простір для плекання націо-нального. Скоріше, на думку X. Словеса, можна говорити пронадмірну заангажованість євреїв у тих напрямах соціалістичногоруху – не лише в СРСР, а також у Німеччині, США, Франції. Вели-кобританії, Польщі і країнах Латинської Америки, які принциповоробили наголос на асиміляції євреїв, відкидали поняття єврейськоїнаціональності.

У резолюції з’їздів Бунду за всієї обережності формулювань іспроб відмежування від «роздутого національного почуття» йшлосяпро єврейський народ, єврейську національність і єврейську націю– поняття, які для соціалістичного руху тієї доби були чужими і не-прийнятними.

У низці статей, зокрема, «Чи потребує єврейський пролетаріатсамостійну партію» («Іскра», № 34 від 15 січня 1903 року) та «Ста-новище Бунду» в партії («Іскра», № 51 від 22 жовтня 1903 року)Ленін заперечував, що єврейський пролетаріат має суто національніінтереси, і стверджував, що майбутнє єврейського народу – у асимі-ляції. У книзі X. Словеса «Єврейська радянська державність» авторзвертає увагу на те, що на V з’їзді Бунду деякі делегати також ви-словлювали упевненість у майбутній асиміляції. Однак, на думкуX.Словеса, «Бунд» подолав цей «наївний механічний космополі-тизм» і вже на VI з’їзді у 1905 році майже одночасно було підтри-мано гасло національно-культурної автономії34.

222

Після Жовтневої революції у праці «Дитяча хвороба лівизни ко-мунізму» Ленін вніс деякі корективи, які належать до сфери та-ктики, в інтересах «світової революції». Надалі «злиття народів» і«ліквідація національних особливостей» перетворилася з негай-ного, з явища, що відбувається на очах, на справу далекого майбут-нього. Підхід до процесу змішування народів набуває суттєвихвідмінностей, але зовсім не змінився підхід Леніна до єврейськогопитання. Уже після Жовтневої революції, у 1919 – 1920 роках Ленінповторив Ш. Діманштейну, який оголосив це Urbi et Orbi (Місту ісвіту), що «євреї не є нацією». Однак на цей раз і на відміну від до-воєнної доби йшлося не про партійну полеміку чи про науково-іс-торичні дискусії, а про політичну доктрину, яка перетворилася надержавну доктрину.

Євреї почали розглядатися (зокрема, у резолюціях 10-го з’їздуВКП(б) у березні 1921 р.) у рамках категорії «національних мен-шин», що не мають своєї території у Радянському Союзі, але маютьїї за кордоном (як поляки, латиші, естонці та ін.)!

Однак євреї не мали своєї державності за межами СРСР і булиприречені разом з радянськими поляками, латишами та іншими«fluid nationalities» (народи, що не мають «твердої» форми)* на аси-міляцію, на статус групи, а не нації, що має право на історичну тяг-лість («доєр» на їдиші).

Для того, щоб влитися у компартію, залишкам Бунду та іншихєврейських партій довелося знищити всі національні програми. Ко-лишній лідер Бунду в Україні, представник Бунду у ЦентральнійРаді, писав про київську конференцію, на якій було засновано «Ком-бунд» 1 березня 1919 року. «Коли 1 березня 1919 року було ство-рено організацію «Комуністичного Бунду», то ця організація вжене мала ніякої особливої ідеології»35. У квітні 1920 року на XII кон-ференції Бунду у Москві вже констатували втрату сенсу «націо-нально-культурної автономії» в умовах радянської влади. Отже,упродовж 20-ти років дискусія Бунду з Леніним завершилася череззникнення суб’єкта – «Бунду». У атмосфері очікувань «світової ре-волюції» здавалося, що революція почнеться у Німеччини, і нелише там. У 1920 році представники Поалей Ціон прибули на ІІКонгрес Комінтерну у Москву і висловили упевненість, що скоро

* Тобто розселенні дисперсно, не мають значних компактно заселених територій.

223

Палестина стане радянською республікою, і К. Радек підтвердив ціочікування. Вважалося, що починається нова цивілізація, нова віращо нагадувало «часи перших християн». Невипадково, Ш. Діман-штейн так описував діяльність «першого емісара» Єврейського ко-місаріату Ш. Аіурського: «Він був, – писав Діманштейн, – ЙоаномХрестителем, він їздив з гарячими промовами про те, що насталанова доленосна епоха єврейського робітництва. Єврейський комі-саріат означав комунізм, у який мусять повірити усі і до якого праг-нуть усі народи36.

У месіаністському євангельському дусі, якщо вже не в есха-тологічному, виступав і М. Рафес на мітингу у Київській міській раді:«Нині, – закликав він, – коли соціальна революція нарешті відбулася,слід залізним віником вимести усіх Менделе разом з Перецами іШолом-Алейхемами». Старий товариш Рафеса, як згадує А. Голомб,при цьому заплакав37.

Це був «новий початок», який заперечував історичну єврейськуідентичність на користь універсалістських ідей, подібно до того, якСавл розірвав з єврейською ідентичністю і перетворився на апос-тола Павла.

Чи були спроби у цій ситуації загального «оновлення» створити«єврейську комуністичну партію»? Такі плани були оприлюднені уброшурі, виданій у білоруському Вітебську38. А пізніше, у лютому1919 pоку, у Вітебську за згодою ЦК Компартії Білорусі було ство-рено «Єврейську комуністичну партію», яка провела у Мінську 28лютого 1919 року першу і останню партійну конференцію. Потімвона змінила назву на «Єврейську комуністичну спілку Білорусі таЛитви», а згодом влилася до загальної партійної організації.

Євсекції мали виконувати суто технічні та пропагандистські фун-кції, до того ж їх ще треба було створити. Слід підкреслити, що всіінші структури – громади, інші установи, бібліотеки, школи і т. п.треба було ліквідувати, а їхнє майно передати євсекціям. Однак най-більші дискусії розпочалися після висунення гасла на І Все-російській конференції євсекцій 20 жовтня 1918 року – «РобитиПалестину в Москві». Ідея належала Ш. Діманштейну, комісару зєврейських справ39.

Як зауважив Х. Словес, незалежно від того, чи це була лише«Палестине-меліце» («Палестинська риторика»), звичайний ляпсус

224

або заклик до створення ефективної радянської єврейської держа-вності, це був дійсно перший натяк на таку радянську єврейськудержавність40.

Міністр з єврейських справ УНП М. Зільберфарб, який післяперемоги більшовиків мешкав у Варшаві, заявляв з оптимізмом:«Не буде перебільшенням, якщо ми скажемо, що колонізація у Ра-дянському Союзі для євреїв – найдешевша в світі. Тут, у Радянсь-кому Союзі, для єврейської колонізації існує дуже сприятливакон’юнктура, яка полягає в тому, що 1) територія колонізації зна-ходиться так близько до району, звідки колоністи переселяються,що транспортні витрати можна вважати незначними...; 2) земля на-дається колоністам цілком безкоштовно; 3) радянський уряд під-тримує єврейську колонізацію через свої різні конституціїкредитами, які мають тенденцію до зростання»41.

І от який висновок зробив М. Зільберфарб: «Єврейська коло-нізація у Радянському Союзі досягла за півдесятиріччя таких коло-сальних результатів, які ще досі невідомі у єврейській історії. Обсягі темпи цього руху настільки неочікувані, що починаєш вірити, щоплан оселити півмільйона євреїв на землі – не мрія і навіть не про-сто теоретичний постулат, а реальна програма, яку можна за певнихумов виконати якщо не до 1930 року, як розраховують, то ще через10 років»42. Зрозуміло, що йшлося про територію України, але ре-сурси степових районів почали вичерпуватися, міжетнічні взаєминиу зв’язку з колонізацією могли погіршитися, на що вказав В. Жабо-тинський у відомій «Кримській колонізації».

На з’їзді 15 листопада 1926 pоку, де серед делегатів з 200 осіббуло 90 безпартійних, головною подією став виступ М. Калініна,після якого почалося закрите засідання, а після нього – дуже три-валі, гарячі і сповнені драматизму дискусії. Ю. Ларін (голова ОЗЕТ)пішов ще далі, ніж Калінін, перевівши його декларацію про при-нцип самовизначення для єврейської нації в Радянському Союзі уконкретну площину розбудови держави. Він заявив, що розв’язанняпроблеми єврейської бідності – не головна мета. Відповідаючи назапитання представників євсекцій, він підкреслив, що йдеться самепро національну республіку. Характерно, що його думка нам відомасаме з мемуарів українського єврейського державного діяча добиЦентральної Ради М. Зільберфарба, оточення якого через Н. Штіфа

225

та Й. Ліберберга, як ми вже зазначили, вочевидь відіграло роль упродовженні традицій державотворення УНР у нових радянськихумовах. Згідно з М. Зільберфарбом, комуніст Ю. Ларін сказав:«Наш курс полягає у тому, щоб дати національну республіку кожнійнаціональності, що існує у нас у країні, і ми, комуністи, не дозво-лимо несвідомим асиміляторам викривати національну політикунашої партії і насадити в уми безпартійних товаришів пояснення,що радянська влада – проти національних республік. Ніякого ухилущодо національної політики тут немає»43.

З’їзд став поворотною подією в житті євсекцій, оскільки вонизіткнулися з принциповою проблемою, до якої керівництво «Єв-рейською роботою» мусило знайти підхід.

Партійна лінія на «будівництво соціалізму в одній країні» булареакцією на запізнення «світових революцій», але саме через очі-кування світової революції єврейський робітничий рух вливався улави комуністичної партії, відмовившись від своїх національнихпрограм. В універсалізмі світової революції, у цьому «новому по-чатку», національне втратило будь-яке значення, і його позбулися.Зрозуміло, не було можливості передбачити і сказати, насамперед,яких форм після стадії заперечення набере діалектичний синтез міжстарим і новим розумінням історії, однак все ж було зрозумілим,що синтез буде новим вищим рівнем в історії людства. З цією гіпо-тезою пов’язав свою долю єврейський робітничий рух. Гіпотеза небула реалізована, але шляху назад вже не було. Частина діячів ко-лишніх єврейських робітних партій, наприклад, такі як М. Рафес,зробили із ситуації оригінальний висновок – якщо гора не йде доМагомета, то Магомет іде до гори. Якщо світова революція не прий-шла до діячів єврейського робітничого руху, то ці діячі єврейськогоробітничого руху прийшли до світової революції, до її організацій-ного центру – апарату Комінтерну. На небезпечних місцях вонистали апостолами, професіоналами світової революції. М. Рафес усвоїй книзі «Розділи з історії Бунду» знову у кінці пише про «по-дальші перемоги світової пролетарської революції» (Книга вийшладруком у Києві у 1929 році). Через 10 років могікани світової рево-люції були ліквідовані Сталіним.

Частина інших колишніх керівників єврейських робітничих пар-тій взагалі покинула «єврейську вулицю» з усією її складною про-

226

блематикою і – що було набагато простішим – увійшли у загальнийпартійний або державний апарат для роботи на відповідальних іпрестижних постах.

Оскільки «єврейська вулиця» все ж продовжувала існувати -дія-чам євсекцій слід було визначатися у новій політичній обстановці«побудови соціалізму в одній країні». Однак, з точки зору М. Литва-кова та інших провідних діячів євсекцій, можна було, як у випадкувищезгаданого О. Геллера, говорити лише про комунізм, що при-кривав справжню оголену сутність питання – асиміляцію. М. Лит-ваков, головний ідеолог євсекцій, який у книзі «На двох фронтах»у параграфі «Київ і Мінськ проти Москви» висловився проти цих«ухилів», у тій самій праці заявив: «їхня єдина кінцева мета – ненаціональна перебудова, а комуністична перебудова – комунізм»44.

Через місяць після з’їзду ОЗЕТ, у грудні 1926 року, у Москвівідбулася IV «Всесоюзна нарада євсекцій», причому дуже гострокритикувалася промова М. Калініна. Секретар Центрального Бюроєвсекцій. Олександр Чемеринський, колишній член ЦК «Бунду»,заявив: «Ми перебуваємо на порозі нового тиску дрібнобуржуазноїстихії. На цей раз у радянському вбранні: боротьби за збереженняєврейської нації через створення національної держави – от форма,під яку маскується цей націоналізм – ця форма може бути радянсь-кого чи навіть комуністичного кольору... націоналістична ідеологіявпливає також на певні групи комуністів... які фактично капітулю-ють перед націоналізмом, що виявилося, наприклад, на з’їзді ОЗЕТчи на московському мітингу проти антисемітизму»45.

О. Чемеринський заперечував, що партія виступає за збере-ження нації, і пожартував, що єврейські дівчата, що приїжджаютьдо Москви, його б підтримали46.

Він заявив, що «лише за умови, коли утворять природним шля-хом зони компактного заселення (суцільного заселення), буде ви-сунуто лозунг єврейської автономії, але нині до цього ще дужедалеко, і ми проти цього гасла»47.

Однак становище євсекцій і далі було складним, оскільки за-перечувати М. Калініну вони не могли відверто, і тому було вига-дано постулат, що розбіжності між М. Калініним і євсекціямиіснують лише на рівні стилю, тональності і педагогічного підходу.Винести делегатам наради євсекцій думку про відсутність

227

розбіжностей було доручено ідеологу євсекцій і колишній провід-ній діячці Бунду – товаришці Естер (Марії Фрумкіній).

Тов. Естер у першу чергу визнала той факт, що «ЦентральнеБюро (євсекцій) погоджується з тов. Калініним, але все ж не повні-стю». Але вона у цьому не бачила жодної суперечності. «Не зовсім»,на її думку, зводилося до «питань інтернаціонального виховання».«Жодної суперечності у цьому немає», запевнила вона, тому що таквчив Ленін. На її думку, йшлося про те, що не можна порівнюватиінтернаціональне виховання серед пригноблених і серед панівнихнацій. Після цитування уривка з праці Леніна, який не мав наймен-шого зв’язку з суттю дискусії – про право націй на самовизначенняі на розділення пригноблених націй аж до утворення самостійноїдержави, Е. Фрумкіна обгрунтувала ставлення євсекцій такимчином: «Комуністи нації, що сама пригноблювала, мають підкрес-лювати право на свободу, на відокремлення колись пригноблених.Комуністи пригноблених націй мають акцентувати момент об’єд-нання»48. На її думку, М. Калінін підкреслює збереження нації самечерез це. «Але ми, єврейські комуністи, (...) кажемо, що для нас важ-ливим є не збереження нації, і не лише територіальної, а процесвростання у соціалізм, разом з робітниками і трудящими всіх наро-дів, усіма шляхами – і через організацію, і через індустріалізацію.Ми підкреслюємо інтернаціональне об’єднання на територіях, деєврейські маси живуть як меншини, а не територіальне відокрем-лення. Так нас учив Ленін. І я переконана, що тов. Калінін повністюпогоджується з нашою точкою зору, вона йому не суперечить»49.

Однак у цьому виступі Естер сфальшувала слова Леніна, якийговорив не про виділення, а про відділення, про створення окремоїдержави. Що стосується Калініна, то Фрумкіна перекрутила йогослова, зміст яких полягав у «вкоріненні, увічненні, створенні по-тужної оболонки». Слова М. Калініна «зберегти національність»означали – органічно сплести вчорашній і сьогоднішній день і їхобох проектувати на завтра. У цій історичній концепції, циклі єв-рейського історичного буття вписується заява Калініна про існу-вання єврейського народу. Але євсекції відійшли від цьогоісторичного циклу. Йшлося про другий антагоністичний цикл –«про другий початок», тобто про розчинення євреїв. «Таким чином,– зауважує X. Словес, – концепція єврейської радянської держав-

228

ності ще до того, як вона з’явилася на папері, від початку існуванняу двох автономних вимірах, які створили постійну внутрішню на-пругу і органічну суперечність, була досить поширена»50.

Це була – як вважав французький науковець – одна з основних рисявища, яке мало загальну назву «євсекізм». Компонент походив зі свогороду комплексу, який можна назвати «комплекс первісного гріха».

X. Словес підкреслює, що колишні діячі Бунду чи «ПоалейЦіону» прагнули перетворитися на найкращих учнів Леніна такоментаторів його творів. М. Литваков, колишній діяч «Фарейнігте»,а у радянський час – редактор офіціозу «Емес», постійно повторював:«Ми – учні Леніна» і т.д. Однак попри категоричні заяви євсеків «ми– проти» питання єврейського землеустрою набуло актуальностіпісля декларації Калініна, де йшлося лише про економічне і «соці-альне виправлення зруйнованих єврейських народних мас», а Калінінпообіцяв «національне виправлення», «національної консолідації»,з природною перспективою – радянської єврейської державності.

Радянські владні структури, замість дотримання обіцянок щодонадання євреям повноцінної державності, фактично використалиресурс єврейської громади для створення потужної квазіім-перськоїдержави. Відомо, що чимало євреїв також використало ресурсСРСР попри «добровільно-примусову» лінію асиміляції щодо єв-реїв. У подальшому це і викликало ціннісний розкол у середовищі«радянських- пострадянських» євреїв.

Виникла ситуація, яку влучно охарактеризував український на-уковець О.Майборода у праці «Природа етнічних протиріч та кон-фліктів у сучасній Україні». Проросійська мовна і культурнаорієнтація багатьох євреїв, що працюють у творчих галузях, прояв-ляється їхньою особливою активністю у підтримці ідеї державноїдвомовності, у протистоянні українізації, у критиці політичних силта політичних діячів, що боролися за незалежність України»*.

Інший український дослідник – М. Козловець зазначає, що Ук-раїна прийняла позицію, що відмінність думок також має бути ін-ституціалізована. У концептуальній статті «Етнонаціональнаполітика України як спосіб творення національної ідентичності»,опублікованій у збірці «Світові війни XX століття та історична

* Надруковано у збірці аналітичних доповідей ІПІЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України«Політичні проблеми сучасної України». – Київ, 2012. – С 502.

229

пам’ять» (Житомир, 2013) доктор філософських наук М. Козловецьзазначає на с 263: «У нашому випадку така позиція, хоча вона і єгідною схвалення з демократичного погляду, інтерпретується пев-ними групами як запрошення підтримувати незгоду. Вона посилюєміжетнічну, міжконфесійну та міжкультурну напруженість, щоможе становити загрозу ідентифікації з національною державою.

Сьогодні в Україні на глибинному рівні спостерігається зіт-кнення різних ідентичностей, сформованих навколо етнічних, мо-вних, політичних, історико-регіональних і ментальних відмінностей,що стало своєрідною реакцією на новий рівень свободи. Суть кризинаціональної ідентичності полягає не в тому, що втрачено моніс-тичне сприйняття своєї самототожності і запанував плюралізм іден-тичностей, а в тому, що відсутні плюралізм як сумісність позицій ідомінують суперечливі, не пов’язані між собою елементи саморо-зуміння, самототожності».

Отже, перед єврейською думкою України стоїть завдання ос-мислити виклики та дилеми, що стоять перед єврейством України,у контексті загальноєвропейському, де єврейська спільнота вико-нує роль важливого актора, що має певні інтелектуальні, фінансовіта політичні важелі. Певні націоналістичні сили, що прагнуть збе-регти європейську ідентичність за умов секуляризації, демогра-фічної кризи та посилення ролі ісламського чинника, розглядаютьєврейську спільноту як потенційного союзника. Ознайомлення зпоглядами лідера данської Партії Свободи Г. Вілдерса, лідера ав-стрійської Партії Свободи Х.-К. Штрахе, члена фламандського пар-ламенту Ф. Девінтера або з точкою зору «саксонських друзівІзраїлю», що її пропагує часопис «Цум Лебен» («За життя») переко-нує, що всі вони вважають Ізраїль форпостом боротьби Заходу таісламського світу. Однак факти засвідчують, що часто за комплі-ментами щодо ролі євреїв як засновників «юдейсько-християнськоїцивілізації» стоїть банальне прагнення використати ресурс єв-рейства для власних цілей, про що вже йшлося у цьому параграфіна прикладах Німеччини та Радянського Союзу*. Отже, найбільшієврейські організації в Європі не бажають обслуговувати інтересиправих націоналістичних та фундаменталістських християнськихугруповань і активно шукають свою роль у створенні мультикуль-туралізму нового зразка, розробляють концепцію «безпечної толе-

230

рантності» (за визначеннями голови Європейської Ради з толеран-тності та примирення В. Кантора). Офіційна організація британсь-кого єврейства «Рада депутатів британських євреїв» послідовнорозбудовує відносини з мусульманськими та іншими неєвропейсь-кими організаціями.

Таким чином, єврейство України з його багатим і неоднозна-чними досвідом участі у діалозі цивілізацій має повний шанс ви-явити потенціал єврейського народу у збереженні власнихцінностей, що сприймаються, можливо, вперше в історії на такомурівні, як універсальні, необхідні Європі та усьому людству.

4. 3. Мовний аспект політичного процесу

Є. Кальян у згаданій монографії, присвяченій єврейській спіль-ноті у контексті політичного процесу, звертає увагу на використаннясимволів, які є «знаряддям політики». У зв’язку з цим С. Кальян зга-дує дослідження Д. Стоун, де підкреслюється необхідність розу-міння «мов для постановки проблеми». На думку Д. Стоун,опанувати ці мови – означає навчитися бачити проблеми з різнихпозицій і погодитися з припущенням, що політичні визначення зви-чайно не роблять точними ані факти, ані цінності... Саме за допо-могою різних поглядів можна дійти такого розуміння проблем, щорозкриває цінності та інтереси вичерпніше, усвідомлені-ше й точ-ніше за будь-яке визначення.

С. Кальян окреслює значне коло дослідників, які працювали зпроблематикою функціонування мови, її здатності впливати на мис-лення і сприйняття, політизувати їх і слугувати комунікаційним ка-налом у соціумах. Зокрема, йдеться про Ф. де Сосюра та йогопослідовників (Ч. Моріса, Р. Карпана, А. Тарського), політичнихлінгвістів Дж. Лакорф, М. Джонсон, етнополітологів Д. Арм-стронга, Е. Сміта та інших.

На нашу думку, найбільше значення для розуміння мовного чин-ника у контексті політичних процесів, зокрема у тому аспекті, якийнас цікавить – єврейському, – має спадщина Ж. Дерриди (1930 – 2004).Український науковець О. Шевченко підкреслював, що Ж. Дерридапереконливо продемонстрував зв’язок концепту «присутності» з пе-редумовами онтології Центру/Структури, які виступають основою

231

Буття. О. Шевченко зупинився на критиці Ж.Дерридою «логоцен-тризму» та «фоноцентризму», які за умов авторитарних режимівреально означали, що Держава була привілейованим Суб’єктом«політичної мови». Руйнація авторитарних режимів веде до втратиДержавою та Владою статусу Суб’єкта, який говорить, вимагає танаказує громадянам, формує висловлювання, які мають статус ім-перативних призивів. О. Шевченко підкреслює актуальність кон-цепту «реконструкції», що має особливе значення у рефлексіях Ж.Дерриди. Український науковець наголошує, що, зокрема, у Росії в«мережевому політичному дискурсі» відбувається реконструкціявладного дискурсу51.

О. Шевченко не акцентує увагу на єврейському корінні Ж. Дер-риди та витоках його концепції, що мала претензії на універсалізм,а не єврейський партикуляризм. На відміну від нього, Ю. Габермас,як і більшість німецьких політичних філософів, прагне знати ви-токи «нонконформізму» Ж. Дерриди саме в іудейських традиціях.Звідси прагнення вписати Ж. Дерриду у суто єврейську філософ-ську традицію. Ю. Габермас цитує Г. Шолома та Е. Левіна-са, щозверталися до рабиністської традиції р. Еліезера та р. Менделя. Слідврахувати, що Ж. Деррида, вихований в атеїстичному дусі, повер-хово знав навіть Біблію, як і В. Біньйомін, у поглядах якого Ю. Га-бермас намагається також знайти «єретичну іудейську екзегезу».Однак можна погодитися з Ю. Габермасом, що у «грама-тологіч-них» пошуках Ж. Дерриди існує зв’язок з політичними колізіямиєврейства доби Модерну, коли традиційне світосприйняття єврейс-тва зіткнулося з викликами реальності. Можна, звичайно, провестианалогію між Ж. Дерридою, євреєм з французького Алжиру, що зіт-кнувся з реальністю «арабізації», та, наприклад, низкою німецько-мовних культурних діячів Буковини – Р. Ауслендер, П. Целаном таіншими, які зіткнулися з претензіями спочатку авторитарної румун-ської Держави, а згодом і зі сталінським та гітлерівським «фоно-центризмом», що їх уособлював всюдисущий репродуктор - «чорнатарілка», яка вихлюпувала на голови українців, румунів та євреївЧернівців набір «незаперечних» істин. Сумніви та непокора щодоних каралися прямо на очах. Можна погодитися з таким висновкомЮ. Габермаса, що у катастрофічному контексті неуважності суб-страт письмового знаку – єдине, що не піддається розпаду. Напи-

232

саний текст забезпечує слову, яке є нетривалим і спирається наслабку основу передачі голосом, довговічність; тлумачення має пе-редувати розшифровці. Часто текст такою мірою ушкоджено і ро-зірвано, що інтерпретаторам наступних поколінь цілком закритодоступ до його захисту. Але навіть від незрозумілого тексту зали-шається визначення, залишається знак – матерія залишається якслід духу, що зник.

Вочевидь, Дерриду, як і Левінаса, надихала іудейська традиція,що, на думку Ю. Габермаса, далі, ніж християнська, віддалиласявід ідеї книги і саме тому сильніше прив’язана до письмової вче-ності. Програму письмової вченості з претензіями на критику ме-тафізики взято з релігійних джерел.

Яскравою ілюстрацією впливу концепції Ж. Дерриди є діяль-ність відомого ізраїльського громадського діяча П. Лапіде – побор-ника іудейсько-християнського діалогу (1922 – 1997). Німецькийполітолог М. Мертес акцентує у його діяльності «реконструкцію»арамейських текстів Нового Заповіту з метою віднайдення іудей-ських первнів у особистості Ісуса Христа. Подібні лінгвістичнівправи, на думку М. Мертеса, мали довести реальну світогляднублизькість іудеїв та християн. З цією метою П. Лапіде вдається – удусі Ж. Дерриди – до реконструкції відомого нам грецького текстуНового Заповіту і до конструювання штучного «первісного» ара-мейського тексту. Подібні «єрегичні» новації під впливом Ж. Дер-риди піддано критичному аналізу М. Крутиковим, який глибокознав як радянську, так і західну дійсність. На думку М. Крутикова,здатність Ж. Дерриди ставити під знак питання «істини» цивілізаціїі розкривати приховані механізми комунікації у суспільствіпов’язано з тим, що в його очах єврейство (їдишкайт) неможливовідділити від текстів. Деррида прийшов до висновку, що «єврейобирає письмо, а писемність обирає євреїв»*.

На думку Ж. Дерриди, євреї мають особливе почуття відпові-дальності за збереження написаного, що зумовлює особливі взає-мозв’язки між мовленням та письмом, розкриті Ж. Дерридою уйого класичній праці «Про граматологію». Попри алюзії до Ваві-лонської вежі та мідрашів (тлумачення Танаху), принцип рекон-

* Статтю М. Крутикова «Жак Деррида – євреї, їдишкайт та їдиш» було опубліковано24 жовтня 2004 року у газеті «Форвертс» (Нью-Йорк) мовою їдиш.

233

струкції, який дозволяє аналітику відкрити у тексті прихованісмисли, про які автор, можливо, і не мав уявлення, ми не вважаємо,що єврейський досвід у цій царині є унікальним. Китайський ва-ріант модернізації, як зазначає Г. Естрайх, колишній радянський, анині англійський науковець, також має аналоги до єврейського. УXX сторіччі в’єтнамці та корейці відмовилися від китайських ієро-гліфів, а японці значно скоротили їх використання на користь вла-сного фонетичного алфавіту «кана». Однак для Китаю використанняієрогліфів пов’язано з сакральною традицією вшанування пись-мових знаків, відмова від якої, на думку багатьох політологів, при-звела б до розпаду Китаю як єдиної політії. Адже взаєморозумінняміж окремими діалектами Китаю на рівні мовлення є утрудненимчи взагалі неможливим. Мовлення є спонтанним, а письмо немож-ливо відділити від принципів норми і порядку. У Китаї ієроліфічнеписьмо забезпечує комунікацію і контролюється державними стру-ктурами. При цьому прагнення ввести суворі норми у мову сталочастиною загальної боротьби за владу у суспільстві. Ненормативне,«дике мовлення» розглядалося як небезпека для суспільного ладу,оскільки його неможливо контролювати. У китайській та єврей-ській культурі були на початку XX сторіччя тенденції серед крити-ків, письменників та громадських діячів проаналізувати суспільніфункції «високої» та розмовної мови. В Україні ці питання пору-шені М. Йосеф Бердичівський та Меїр Вінер щодо івриту та їдиш,а у Китаї – Сунь Ятсен, провідні письменники Лу Сінь, Мао Дуньта інші щодо функцій класичної мови «веньянь» та розмовнихдіалектів. Як зазначає М. Крутиков, майже для всіх модерних пись-менників, що писали їдишем, процес писання цією мовою було не-можливо відділити від процесу внутрішнього перекладу іперетлумачення, навіть коли їдиш був їхньою рідною мовою.

Таке розрізнення між розмовою («дикою») і «культурною»,письмовою формою прослідковується і у політичній практиці Ки-таю, Тайваню та Сінгапуру. Зокрема, Мао Цзедун не навчився усноїформи державної мови у Китаю – «путунхуа», хоч писав нею полі-тичні та наукові праці. Однак під час перемовин з іноземцями йогоперекладали з рідного діалекту державною мовою, а потім – інозе-мною. Творець сінгапурського дива, голова держави Лі Куан Ю ви-користовував англійську як рідну, а державною мовою Китаю,

234

попри те, що китайці становили переважну більшість населенняСінгапуру, володів украй обмежено. Однак авторитет двох політич-них лідерів залишається надзвичайно високим.

Такі знакові постаті для єврейського політичного дискурсу XXсторіччя, як Теодор Герцль, Ілля Еренбург, Ганна Арендт так і неоволоділи єврейськими мовами, як і численні євреї – лауреати Но-белівської премії*. Ми можемо навести чимало прикладів, які свід-чать про те, що китайці, як і євреї, виявляють пошану до написаннятекстів навіть тоді, коли вони їх не можуть зрозуміти.

Модернізаційні тенденції початку XX сторіччя перебували у су-перечності між цими парадигмами єврейської та китайської куль-тур. Найяскравіше це виявилося у Чернівецькій мовній конференції1908 року та русі «4 травня 1919 року» у Китаї.

Під час Чернівецької конференції виявилися прагнення унор-мувати ситуацію в єврейській культурі відповідно до ситуації ін-ших європейських народів, які з часів Мартіна Лютера з успіхомдолали явища диглосії – розбіжності між письмовою та усною мо-вою. М. Мізес, науковець та громадський діяч з Перемишля слу-шно вказував у виступі на конференції, що їдиш є справді народноюмовою, що українська та білоруська мови можуть витіснити їдиш іщо зневага до народної мови єврейських мас свідчить про антисе-мітські стереотипи, засвоєні єврейською інтелігенцією.

У Китаї також було поставлено питання про використання таунормування народної розмовної мови – «байхуа». У подальшомуполітичні реалії СРСР та «червоного» Китаю сприяли перетвореннюмов на експериментальне поле, коли комуністичні владні структуриспробували «упорядкувати» їдиш та китайську до своїх смаків.

В Україні діяльність «українізаторів» нинішні дослідники, зо-крема С. Величенко (Канада), вважають виявом антиколоніальноїдумки і знаходять порівняння з відповідними явищами в Азії, утому числі в Китаї. На думку українського науковця В. Солдатенка,саме українізація стала «життєвим апогеєм» наркома М. Скрип-ника, під егідою якого впроваджувалася народна мова. Як вважає

* Яків Фрейд з чеського міста Пршибор зробив нотатки на івриті у молитовнику, ви-значаючи народження та обрізання свого сина Зігмунда Фрейда (Фройда), що вважалосяознакою продовження єврейської традиції (R. Weltsch. Introduction, p. XIV, Leo Baech YearBook, XIV, London,1969) .

235

X. Словес, саме М Скрипник очолив процес зближення українськоїта єврейської культури, результатом чого стала залежність розвиткуїдишизації від процесів українізації. Далі ми розглянемо деякі ос-новні сюжети їдишизації у контексті політичних процесів, щосприяли «коре-нізації», а згодом стали причиною занепаду як ук-раїнської, так і єврейської культури в Україні. Головним дискусій-ним моментом є розбіжності у структурі української та єврейськоїкультури доби радянських перетворень 1920 – 1930 років.

Слід сказати, що цей аналіз не претендує бути вичерпним та на-дати систематичне знання про процеси коренізації, які стосувалисяєврейської національної меншини у 1920 – 1930 роках, охопити весьперіод з 1928 по 1937 роки включно та описати усі ті дискусії, якіточилися/відбувалися між різними авторами на сторінках єврейськоїперіодики*. Ми спробуємо проаналізувати ті теми доби «кореніза-ції», які найчастіше обговорювалися у єврейській публіцистиці.Вони є репрезентативними, бо включають у собі основні сфери,через які впроваджувалася політика коренізації (мовне питання уосвіті та промисловій сфері, інтернаціональне виховання, боротьбаз класовим ворогом, антирелігійна/ антипеса-хівська кампанія), атакож основні проблеми, які виникали у процесі реалізації цієї по-літики. Період з 1928 по 1930 рік, як з’ясувалося під час роботи зджерелами (насамперед з часописом «Ратнбілдунг»), був часомнайбільших дискусій та змін. Його можна назвати «другим дихан-ням» коренізації серед євреїв, тому що аналізуючи номери за 1928– 1930 роки, бачимо схожу інтенсивність та повернення до тенден-цій початку політики коренізації (з 1924 року)52. У номерах після1930 року відчувається поступове згасання коренізації (що є пред-метом подальшого дослідження), про що свідчать менш жваві дис-кусії та відсутність «гострих», проблемних тем. Цей час є такожпочатком репресій проти єврейських діячів. Дехто з них були ре-дакторами та дописувачами єврейських журналів. В основу мето-дологічної бази дослідження ми поклали загально-науковіпринципи аналізу та синтезу, метод критичного аналізу джерел, по-

* Автор дякує колективу ЦНБ ім. В. Вернадського, де були знайдені унікальні періо-дичні видання, зокрема Zidovska folks-blat, Mukačevo – Praga, 1927 № 18 – 20, 27 – 50;1928 № 11 – 12; 14 – 26; 28 – 34. Див. також: Ш. Дорфзон. Перша книга на їдиш у Підкар-патській Русі // Літераріше Блеоер (Варшава), 1937, №19, с. 307; Ш. Дорфзон. Мовна бо-ротьба у Карпатській Русі // Літераріше Блеоер (Варшава), 1934, №4, с. 59 – 60.

236

рівняльний аналіз, що дозволяє розкрити суб’єктно-об’єктну при-роду «коренізації», використати як методологічний інструмент по-нять «системної моделі».

Визначення політики коренізації, засноване на основі того, якце поняття трактується у роботі Террі Мартіна. Методологічна базаскладається як аналіз фактичного матеріалу, представленого у жур-налах, та офіційний дискурс – тобто спосіб бачення, інтерпретаціяреалій культурного життя авторами журналів, а також спосіб фор-мулювання та обґрунтування завдань радянської системи освітистосовно євреїв, їх освіти на їдиші.

Більшість робіт, присвячених політиці більшовиків щодо націо-нальних меншин, містять у собі також єврейські сюжети. Окремоіснує кілька десятків робіт, присвячених різним аспектам цієї етнорелі-гійної групи/національної меншини у Радянському Союзі. Це роботиЮ. Сльозкіна, А. Штерншис, А. Зельцера, Сало Барона, Д. Шніра,Ц. Гітельмана, Б. Пінкуса, Й. Декель-Хена та інших. В основномуці роботи охоплюють історію євреїв від часу розпаду Російської ім-перії до початку Другої світової війни. Лише невелика кількість зних присвячена окремо періоду 1920 – 1930 років (наприклад, А.Штерншис «Soviet and Kosher», Д. Шнір «їдиш та створення радян-ської єврейської культури, 1918 – 1930» та ін.). Це невелика кіль-кість порівняно із роботами, які присвячені українізації тазагальним роботам з національної політики більшовиків.

Книга Анни Штерншис «Soviet and Kosher» охоплює період1920 – 1930 років. Авторка розглядає формування єврейської масо-вої культури з 1923 по 1939 роки54. І хоча вона торкається такихпроблем, як антирелігійна пропаганда та інтернаціональне вихо-вання, її цікавить більш культурні аспекти. Штерншис більше ціка-вить, як формувалася і що собою являла нова радянська єврейськакультура мовою їдиш, ніж власне політика влади. Вона досліджуєпоширення популярної культури серед простого, малограмотногоєврейства. Тим не менш, робота виявляється дуже корисною длянашого дослідження. Перевага книги – у використанні і зіставленніусноісторичних джерел із офіційними постановами влади та того-часною пресою.

Книга Юрія Сльозкіна «The Jewish Century» (або «Ера Мер-курія» у російськомовному виданні) присвячена детальному і гли-

237

бокому аналізу єврейства XX століття, у тому числі і життя євреїву Радянському Союзі55.

У 1923 році на XII з’їзді партії було проголошено курс на по-літику коренізації. Террі Мартін подає таке визначення коренізації:«Коренізацію найкраще перекладати як нативізацію. Вона не похо-дить безпосередньо від основи «корінь» («корінь» – зі значенням«вкорінення»), але від її прикметникової форми «корінний», яка ви-користовується у фразі «корінний (місцевий, тубільний) народ». За-провадження терміна «коренізація» було частиною більшовицькоїдеколонізаційної риторики, яка систематично задовольняла потребимісцевих народів порівняно з «недавно прибулими елементами»56.Мартін наголошує на тому, що у 1923 році на противагу слову «ко-ренізація» перевага надавалася терміну «нативізація», з наголосомна проекті національного будівництва. У національних республікахця політика йменувалася за титульною національністю: україніза-ція, узбекизація, ойротизація57. Термін коренізація виник пізніше зполітики центральної бюрократії національностей, яким первиннопослуговувалися на позначення екстериторіальних національнихменшин і тому надавали перевагу терміну, який використовувавсяна позначення місцевих національностей, а не лише титульних на-ціональностей. Коренізація почала поступово використовуватисяяк більш прийнятний термін для змалювання цієї політики.

Назва «коренізація» не випадкова: за задумом влади, ця політикамала сприйматися як «рідна», «близька», «народна», «зрозуміла»58.Така назва мала сприяти позитивному сприйняттю радянської влади:«(Неросійські) маси мають побачити, що радянська влада та її органиє втіленням їхніх бажань та прагнень». Радянська влада, яка, по суті,залишалася російською владою (на квітень 1923 року), мала стати нелише російською, а й інтернаціональною та стати рідною для усьогоселянства колишніх поневолених народів – вважали більшовики59.

Найбільш детальною та фунтовною працею щодо єврейськогонаселення є книга Террі Мартіна «The Affirmative Action Empire».

Tepi Мартін подає таку періодизацію коренізації:1) 1919 – 1923/1924 роки – період розробки і обговорення політики.2) 1923/1924 – 1930 роки – найінтенсивніша стадія.3) 1931 – 1938 роки – відмова від ГТ’ємонтського принципу,

коректування решти60.

238

Часопис «Ратнбілдунг» ми використали як джерело для вив-чення політики коренізації: оскільки він був поряд з «Ройте велт»та «Штерн» найбільш авторитетним форумом для обговорення про-блем єврейської радянської культури.

Періодик «Ратнбілдунг (Ratnbildung)» («Радянська освіта»)(1928 – 1937) – щомісячник, що видавався мовою їдиш у Харкові(до 1934 року), а з перенесенням столиці до Києва продовжив ви-ходити там до 1937 року включно. Тираж «Ратнбілдунгу» становиввід 1200 до 1600 примірників.

Спочатку періодик виходив 1 раз в 2 місяці, а пізніші номеривиходили рідше, раз на 3 – 4 місяці. «Ратнбілдунг» видававсяНаркомом народної освіти (НКО) УСРР Укрнацменвидаву. У Києвіперіодик видавався при Президії ВУЦВК УСРР. Періодик не мавпостійного складу редакційної колегії. Редакторами у різні часибули одночасно дописувачі журналу. У Києві над номерами працю-вали Б. Барош, Ш. Гупко, А. Макогон, Л. Мишковська, Д. Мац, Е.Співак, Ч. Резник. Відповідальний редактор – А. Макогон. Читацькааудиторія «Ратнбілдунгу» складалася з вчителів, директорів шкіл,технікумів.

Журнал розповсюджувався на території Радянського Союзу.Його читали в Україні та Білорусії. Обсяг номерів з року в рік буврізним, від 100 до 150 сторінок. У відділі юдаїки НБУ ім. Вернад-ського періодик зберігається у підшивках за 10 років. У «Ратнбіл-дунгу» коренізація стосовно євреїв іноді фігурує під назвою«їди-шизація». Журнал мав рубрики/теми, які обговорювалися з но-мера у номер. Часто вони збігаються з назвами статей: інтернаціо-нальне виховання, латинізаційна кампанія, боротьба з Песахом, хтотакий класовий ворог та як з ним боротися та інші. Існували й такірубрики/розділи: «Педагогічні практики», «Трибуна», «Біробід-жан», «Хроніка», «Закордонна Хроніка».

Особливу увагу на сторінках журналу було приділено про-блемам та досягненням політики коренізації у єврейській освітнійсистемі. Наприклад, яким має бути початкове антирелігійне вихо-вання єврейських дітей (найчастіше обговорюється тема боротьбиіз найбільш шанованим єврейським святом – Песахом), яким за ха-рактером має бути інтернаціональне виховання, серед кого слід про-водити просвітницьку роботу на їдиш, а серед кого – російською

239

мовою, яка роль учителя у перевихованні дітей тощо. Обгово-рювалися й більш широкі питання: хто «винен» у «провалах» коре-нізації (їдишизації), аргументи за й проти латинізації мови їдиш (якми знаємо, кампанія з латинізації стосувалася також інших мов,їдиш не був винятком), якою мовою слід проводити агітаційну ро-боту серед робітників та інші. Хоч «Ратнбілдунг» торкався питанняосвіти на всіх рівнях: від дитсадка до професіонального училища,театрального училища або педагогічного технікуму чи інституту,помітно, що більшу увагу приділено все ж таки початковій освіті.«Виправлення» дітей у початковій школі вважалося одним з голов-них завдань авторів журналу. У періодику часто зустрічаємо такожхарактерні картини стереотипного образу єврейського містечка,штетлу. Хоча слід зауважити, що змалювання єврейського штетлувідсталим і застарілим не є характерним винятково для радянськоїпропаганди. Образ брудного єврейського містечка з кривими вули-цями, старими будинками характерний для єврейських класиків ху-дожньої літератури. Наприклад, такий штетл змальовано уШолем-Алейхема, Менделе Мойхер Сфоріма. Втім, на сторінкахчитаємо про штетл як осередок контрреволюції, місце, переповненеколишніми торговцями та іншими ворожими елементами, якихважко радянізувати.

З огляду на те, що журнал майже не використовувався у вив-ченні досліджуваного періоду, ми хочемо оцінити, наскільки пе-ріо-дик є цінним/корисним джерелом для вивчення політикикоре-нізації стосовно євреїв у 1920 – 1930 роках у різноманітних їїаспектах, зокрема, у боротьбі з релігією, яка була і залишається дляєвреїв головним етнічним маркером.

Анна Штерншіс у книзі «Soviet and Kosher» пише про так звану«подвійність»: у середині 1930-х років діти у Радянському Союзівже не знали значення слова «хедер», але при цьому здобували мі-німальні релігійні знання вдома61. Цінності, яким дітей навчалибатьки, радикально відрізнялися від того, що вони вивчали у школі.Деякі батьки намагалися віднайти баланс між радянською освітоюта релігійною (наприклад, віддавали дітей у нелегальні хедери абонаймали вчителів). До того ж, в радянську початкову школу йшлипісля хедеру (тому не потрібно було обирати між ними). До хедерадітей віддавали у 3 – 4 роки, а до радянської школи – у 6 – 7 років62.

240

Хоча переважна більшість істориків пишуть про тривале «співіс-нування» хедеру та радянської школи, журнал нічого не писав про по-чаткову релігійну освіту. Однією з причин, на нашу думку, може бутите, що більша частина статей «Ратнбілдунгу» описувала конкретнемістечко, певну школу. Іншою причиною могло бути те, що у періо-дику не хотіли згадувати про існування хедеру як про ще один «про-кол» влади. У практикуванні юдаїзму вбачали зв’язок з націоналізмомта навіть шовінізмом. Надання розвитку національній культурі булопріоритетним завданням влади, але при цьому з націоналізмом слід,навпаки, вести активну боротьбу. Школа мала вчасно реагувати на ви-клики сучасності: «Наша школа та інші... повинні реагувати на усіявища єврейського життя, боротися з ухилами...»63.

Як бачимо з деяких статей «Ратнбілдунгу», не все так гладко йспокійно було у єврейському містечку. «Радянізація» не даваласялегко. Залишки релігійності продовжували жити64. Вчителі, батьки,діти і надалі дотримувалися релігійних обрядів, святкували єв-рейські свята65. А це означає, що атеїстичну просвітницьку роботуслід було проводити не тільки й не стільки серед запеклих тради-ційних ортодоксів, але й серед робітничого населення, яке підда-ється омані та підпадає під вплив релігійних експлуататорів.

Не меншим був вплив вулиці (цей сюжет часто повторювався):«Не краще, а у деяких аспектах й гірше наше становище в решті,на вулиці й навіть у театрі. У багатьох містечках є різні комерсантий артисти, які годують масу усякою релігійною халтурою».

Слід зазначити, що коли ми говоримо про антирелігійну кампа-нію на сторінках журналу, майже в усіх випадках ідеться про «анти-песахівську кампанію» (так вона називається на його сторінках).Боротьба с Песахом (як з найважливішим єврейським святом) розумі-лася як одне з найголовніших завдань антирелігійного виховання66.

Ситуація у школах поставала неоднозначною: з одного боку,більшість дітей продовжували дотримуватися релігійних приписіві святкували удома Песах (окрім тих, коли це дійсно загрожувалокар’єрі батька – партійного діяча), з іншого – ті ж самі діти (у біль-шості випадків) з великою радістю та ініціативою бралися малю-вати плакати антирелігійного змісту та виявляли блискучі навичкиіз засвоєння атеїстичного знання на уроках.

Такі шкільні дисципліни, як література, природознавство, сус-

241

пільствознавство та історія, вважалися основними, через які маловпроваджуватися атеїстичне виховання молоді. Елементи антирелі-гійного виховання мали органічно поєднуватися із програмою кож-ного з курсів. Разом із базовими знаннями з кожного з предметівдитина мусила засвоїти необхідний набір навичок та знань, які бстворили «імунітет» проти релігійної пропаганди67. Природознав-ство мало показати, що природні процеси обумовлені хімічними,біологічними, фізичними процесами, а не «Божою волею». Законисуспільного розвитку мали показати логічний, еволюційний, посту-пальний розвиток суспільства, у якому релігія доживає останні дні.Та найбільше уваги на сторінках журналу було приділено обгово-ренню таких предметів, як історія та література.

Література мислилася авторами «Ратнбілдунгу», більшість зяких були практикуючими шкільними вчителями, як невід’ємна ідуже важлива частина антирелігійної пропаганди. Література малаособливу місію з-поміж інших предметів: дати уявлення про тради-ційний уклад життя єврейського містечка (за матеріалами статей),та водночас критикувати його.

На сторінках періодику розгорталися дискусії з приводу уроківлітератури. Основними були питання щодо мети та завдань уроківлітератури, якими вони мусили бути за характером, яку літературуслід обирати, а яку – відкидати, тощо. І, найголовніше: як через лі-тературу пояснити дітям її антирелігійну спрямованість.

М. Дубілет, літературний критик, у статті «Місце літератури уантирелігійній пропаганді у радянській школі» писав, що: «Анти-релігійна робота у школі має дві основні мети: показати протиріччяміж релігією та наукою (природознавчі та історичні програми) тапоказати класовий характер боротьби...». Окремо він виділяв літе-ратуру: «Роль літератури у цій роботі (антирелігійній) колосальна.При правильному проведенні уроку вчителем ми можемо виховатив учнів зневажливо-критичне ставлення до релігії, ненависть і здат-ність опиратися активній політиці духівництва». [ в цьому сенсі лі-тература була універсальною: «Етичний курс літератури, на якомупринципі ми б його не будували (на тематичному, історичному), маєбагато антирелігійних моментів»68.

У стосунках євреїв з неєвреями з давніх часів виробилася стійкатрадиція взаємного відчуження і ворожості. Сприйняття чужого як

242

ворога веде свій початок ще з часів традиційного суспільства69. Ан-тисемітська політика Російської імперії тільки посилила сприй-няття євреїв як шкідливих інородців70. Тому, як можемо довідатисяз журналу, радянська єврейська школа стикнулася з проблемами пе-ревиховання дітей в «інтернаціональному дусі».

Контакти російських та українських дітей з єврейськими дітьминерідко закінчувалися бійками та образами: «У... районі один ро-сійський школяр умовляв побити єврейського піонера-активіста»71.

З огляду на актуальність проблеми, питання про її вирішеннячасто бачимо на сторінках журналу.

Наприклад, у підрозділі «Інтернаціональне виховання у першійгрупі» (з розділу «Питання та бесіди з школярами у групі») об-говорювалося питання спростування тези того, що «гої – вороги єв-реїв». Діти здивовано розповідали, що до такого ставлення доне-євреїв їх удома привчали батьки. Деякі автори писали, що не сліднадавати дитячим конфліктам на побутовому рівні неіснуючого на-ціоналістичного забарвлення72.

Пануючою на сторінках періодику була думка тих авторів, яківважали, що зіткнення між дітьми відбувалося саме на націо-нальному ґрунті. На підкріплення своєї позиції вони наводили лай-ливу лексику, якою користувалися діти на означення один одного:«Шовіністичні виступи єврейських дітей проти українських та ро-сійських дітей ніби на побутовому фунті супроводжуються націо-налістичними лозунгами: гой, свине копито і т.п. Таке зустрічаєтьсязараз і в єврейській школі»73.

Чому так сталося? Хто впливав на нетолерантну, «націоналісти-чну», «шовіністичну» поведінку дітей? Тут треба було шукати «кла-сових ворогів», які впливали на дітей, які як несвідомі «...агентикласового ворога» приносили свої «націоналістичні та шовіністичнінастрої» до школи. У ролі такого ворога могли виступати вчитель(іноді навіть – з ідеологічно шкідливим минулим), школяр, батькиякого мали сумнівне походження та погляди: «І зрозуміло, чому укласового ворога у школі є свої агенти. Іноді це вчитель – колишнійсіоніст, колишній бундівець, іноді – дитина спекулянта та кулака,якого було розкуркулено»74. Ситуація ставала небезпечною, колитакі діти «приносять націоналістичні куркульські настрої дошколи»75. Поступово встановлювався та підкреслювався зв’язок на-

243

ціоналізму з класовою чужістю. Це було ключовим елементом за-гального радянського підходу до знищення націоналізму76.

Отже, інтернаціональне виховання у єврейській школі булоспрямоване на побудову дружніх стосунків єврейських дітей з ро-сіянами та українцями. Як бачимо, це не було легким завданням анідля вчителів, ані для самих дітей. Влада намагалася ліквідувати по-тенційне національне забарвлення, яке могло виникнути під часконфліктів єврейських з неєврейськими дітьми. Осмислення націо-нальних конфліктів намагалися показати через наявність класововорожих елементів. Школи провадили виховні бесіди на відпові-дну тематику, «вечори дружби», спортивні змагання між школамитощо. Метою було відволікти дітей від уваги на відмінностях (на-ціональних, релігійних) і, натомість, створити сприятливий кліматдля налагодження дружніх стосунків між ними.

Найбільшим досягненням їдишизації вважалося впровадженнянавчання рідною мовою, адже одним з головних завдань корені-заціїмало стати саме навчання рідною мовою. Кожна національна групаповинна була навчатися рідною мовою: українці – українською, євреї– на їдиші. У випадку з євреями це явище дістало назву їдишизації.

Подивимося, якою була ситуація з впровадженням їдишу якмови викладання у єврейських навчальних закладах. Автори жур-налу говорили про кількісне зростання єврейських культурних таосвітніх закладів на їдиші.

М. Левітан пише, що «за останні чотири роки (тобто з 1924 по1928 рр.), розглядаючи зміни у мережі культурних та освітніх за-кладів на їдиш, ця мережа виросла як за загальною кількістю, так іза кількістю дітей. У середньому мережа їдишомовних закладівбільше ніж подвоїлася, а у деяких областях виросла у три-чотирирази. Але, незважаючи на такий великий зріст.., також і зараз стоїтьперед єврейським культурним будівництвом питання про подальшекількісне і якісне зростання»77.

Перед втілювачами їдишизації стояло дві проблеми: розши-рення мережі установ та підвищення їхньої ефективності. Третяпроблема – це диспропорція. Це означало, що кількість тих, хто роз-мовляв на їдиші (і/або зазначав підчас переписів їдиш як мову спіл-кування) не збігалася з кількістю тих, хто дійсно навчався цієюмовою. Тому стояла ще одна проблема – ліквідація диспропорції.

244

Як зазначалося вище, планувалося покращувати їдишомовні за-клади не тільки кількісно, але і якісно: «Тому, крім посилення мате-ріальної бази, слід покращувати якість їх (закладів) внутрішньоїроботи та поглиблення соціалістичного змісту». їдиш відігрававважливу ідеологічну роль: його впровадження у систему навчаль-них закладів -не самоціль, а засіб для передачі цього «соціалістич-ного змісту»78.

Левітан робить вельми оптимістичні заяви, нібито диспропор-ція швидко зникне: «Ліквідація розриву між тими, хто говорив наїдиші, та навчальних закладів буде ліквідована через кілька років»79.

Але якими могли бути справжні причини диспропорції, про якіне написано на сторінках періодику?

В інших статтях журналу наводяться цифри кількості тих, хтоспілкувався мовою їдиш. Стає зрозуміло, що справжня проблема,яку називають ліквідацією диспропорції, зовсім в іншому. Про-блема не в тому, що кількість навчальних закладів на їдиші не від-повідала кількості носіїв мови. Якби так було, то можна було бпогодитися з Левітаном: швидке зростання кількості закладів закілька років ліквідує диспропорцію. Та не все так просто. У жур-налі прямо про це не пишеться, але чітко простежується, що попризростання навчальних закладів на їдиші кількість євреїв, які хочутьнавчатися рідною мовою, зменшується.

За даними перепису, більшість євреїв вказують рідною мовоюїдиш. Але різниця між тими, хто говорив на їдиші, і тими, хтовчився на ньому, справді суттєва. Наголошується, що влада нама-гається робити все можливе для ліквідації такої диспропорції:«Держава більше виділяє коштів на євреїв, ніж на інші національ-ності. Але більша частина дітей не вчиться рідною мовою...»80.Справа в тому, що навіть російськомовні євреї часто вказували їдишяк рідну мову. Така ситуація була характерною і для інших націо-нальних меншин, тому що під рідною мовою розумілася не моваспілкування, а мова, характерна для даної спільноти81. Звідси інезбіжність: «Згідно з переписом 1926 року 76% єврейського насе-лення України вказали їдиш як рідну мову. Ми вважаємо, що цейвідсоток завищено. (Навчалося лише 45% з тих, хто вказав їдиш).Більше 35% дітей навчаються не на рідній мові» .

Тож, попри кількісне і якісне зростання, політика їдишизації ви-

245

являє слабкі сторони: частину дітей не віддають до їдишських шкіл.Тому можливо, що швидка ліквідація «диспропорції» відбуваєтьсяне через те, що зростає кількість навчальних закладів, а тому, щоєвреї швидко асимілюються, називають рідною мовою російську абоіншу (українську, наприклад), і віддають дітей до інших шкіл. Накористь такої позиції свідчить наступне. Єврейська інтелігенція, якау більшості своїй складалася з акультурованих євреїв, що знали якїдиш, так і російську (переважно) або українську, прагнула віддаватисвоїх дітей у школи з російською/українською мовою навчання.Простежується очевидна тенденція серед асимільованого/акульту-рованого єврейства, до якого належали батьки цих дітей, віддаватиперевагу російським школам83.

Міста переважно продовжували залишатися російськомовними.І тому основною тенденцією є асиміляція у російську культуру. Цебуло домінуючою тенденцію також і в дореволюційний час. Нато-мість, позиція влади щодо таких дітей була радикально проти-лежною від візії батьків: не асимілювати дитину. Це було частиноюполітики коренізації. Була наступна позиція: «ми не перевчаємо тихєвреїв, яких було русифіковано за часів Російської імперії, але прицьому даємо навчання на їдиші тим, у кого рідною мовою про-довжував залишатися їдиш»84. Якщо дитина знала їдиш, а ще й доцього російську або українську, вона теж мала йти до єврейськоїшколи згідно з логікою того, що «ми не асимілюємо дитину. Тількиякщо ти не знав їдишу взагалі – мав іти до школи з російською абоукраїнською мовою навчання. Тому ті, хто не хотів віддавати дітейдо єврейської школи, говорили дітям, щоб ті не показували, що зна-ють їдиш»85.

Цікаво, що відмова від їдишу спостерігається, як пише пе-ріо-дик, і в групах, які спілкуються виключно на їдиші. Тобто цей вибірне пов’язаний безпосередньо з зовнішньою асиміляцією (се-редовищем), він продиктований іншими, внутрішніми мотивами.Викликані вони багатьма причинами, які часто не мають жодноговідношення до тенденції до асиміляції.

Що це за причини? «Перше, спротив сіоністьких та клери-кальних угруповань, для яких радянська школа іншими мовами -менше зло, ніж на їдиші».

«Друге, дрібнобуржуазні забобони у ставленні до мови, які ще

246

збереглися. Третє. Те, що мова їдиш у державному апараті не посі-дає Того місця, яке б мала. Четверте. Не дуже міцна матеріальнабаза. П’яте. Обставини, що єврейська освітня мережа на її вищихступенях ще недостатньо викристалізувалася»86.

Але в устах багатьох авторів звучить оптимізм: «Державні ор-гани усе краще обслуговують єврейські маси рідною мовою, і по-ступово відмирають єврейські забобони, що мова їдиш нібинеповноцінна». Деякі автори відкидають реальність асиміляційноїзагрози: «Матеріальна база на їдиш з року в рік стає усе більш міц-ною, кращі можливості для єврейських освітніх закладів, такимчином, ми бачимо, що у єврейському середовищі є достатньо тен-денцій, які ведуть до протилежного, ніж до асиміляції. Ми навітьне будемо говорити про створення єврейських районів та виділен-ня такого масиву, як Біробіджан...»87.

А ті. хто пояснює диспропорцію антисемітизмом, є класовимиворогами, які сповідують націоналізм: дрібнобуржуазні, націо-налістичні плакальники, які не можуть змиритися з цими глибо-кими змінами, будуть, звичайно, пояснювати все, що відбувається,(диспропорцію) як антисемітизм. Той, хто не поклоняється божкамнаціоналістичної ідеології, не розуміє, що це має дуже маленькевідношення до антисемітизму.

Отже, у зазначений період співіснувало кілька тенденцій. Пер-ша – розширювалася мережа закладів на їдиші. За рахунок цьоголіквідовувалася диспропорція між кількістю неакультурованих єв-реїв та навчальних установ на їдиші. Друга – давно розпочаті про-цеси акультурації євреїв у російськомовне (переважно) середовище.За таких умов акультуровані євреї (в основному інтелігенція) нама-галися виховати своїх дітей у культурі, до якої вони самі належали.І тому відбувалися спроби приховати від влади факт знання дити-ною мови їдиш, щоб віддати її до російської або українськоїшколи88.

Саме через цей факт ми не можемо об’єктивно оцінити мас-штаби диспропорції – виокремити, який її відсоток ліквідовувавсяза рахунок відкриття нових навчальних і культурних установ, а який– за рахунок акультурації і приховування знання мови їдиш та від-дання єврейських дітей до інших шкіл. Відмова від використаннямови їдиш, як пише періодик, існувала і всередині неасимі-льова-

247

них груп. З ряду причин вони відмовляються послуговуватися«маме лошн» (рідною мовою).

Більшість авторів вважає, що диспропорція не була настількикритичною, і не слід намагатися її повністю ліквідувати. При цьо-му підкреслювався добровільний характер вивчення їдишу.

Важко сказати, наскільки реальна ситуація відповідала тому, якїї описує журнал. Очевидно, що попри наведений великий відсо-ток диспропорції, мережа закладів мовою їдиш у цей час пережи-вала нечуваний розквіт89.

Серед кого слід проводити просвітницьку роботу на їдиш, а докого з єврейських трудящих слід звертатися російською мовою ічому? І яким чином це узгоджується з політикою непримиренної-боротьби з асиміляцією? Спробуємо з’ясувати, які аргументи на-водять автори періодику.

Левітан пише, що найслабшим місцем у єврейській культурнійроботі є культурно-просвітницька робота. Хто ж винен у цьому?Якщо не брати участь у роботі – це позиція їдишизму. Найбільшанаша помилка у тому, що ми спираємося на кустарів, а не на великупромисловість. І найбільше відстає Лівобережна Україна. У чомупроблема поширення їдишу? «Про ударників та раціоналізаціюніхто не говорить мовою їдиш. Необхідно створити пролетарськікадри, але це не витримує ніякої критики. Квазібільшовицька ар-гументація виправдовує націоналістичну позицію»90.

Періодика поділяє робітників на дві категорії – ті, для кого слідпроводити роботу на їдиші, і ті, для кого не слід. Що це за категорії?Перші з них справді погано говорять російською мовою. Для нихпотрібно вести роботу на їдиш. На спеціальних зібраннях на їдишслід пояснювати усі питання, які стоять перед робочим класом.Друга категорія: крім єврейської мови, добре володіють українськоюабо російською. Для таких робітників слід проводити агітацію ро-сійською або українською мовою. Таке розділення вважається пра-вильною позицією.

Ухили у будь-який бік є недопустимими: «А тепер, коротко, профальшивих інтернаціоналістів, які виступають проти роботи мовоюїдиш на підприємствах. Серед них є не тільки приховані ру-сифікатори, але й єврейські націоналісти «лівої фрази».

Який висновок можна зробити з вищесказаного? Важливий мо-

248

мент, на якому наголошується – не потрібно проводити роботу наїдиш для усіх робітників. Бо найголовніше завдання, яке стоїть наданий момент – це насправді не їдишизація, а радянізація, у першучергу91. Перехід на іншу мову, українську чи російську, є нор-мальним, якщо ти лояльний до влади. Як пишуть автори журналу,це відмежує тебе від інших, націоналістично налаштованих євреїв,і таких, що «дрижать» перед їдишем, які б воліли, щоб для усіх єв-реїв політпросвітницька робота була на їдиші, якщо вони євреї запоходженням92.

Але влада рішуче виступала проти такої позиції. Вона наго-лошувала на тому, що соціалістичний зміст важливіший за націо-налістичну мовну оболонку, а саме такі заклики лунали віднаціоналістів: «Націоналістичні протести... що робота на їдиші ве-деться у вузьких рамках... ось ці приховані єврейські націоналістихотіли б, щоб розширили роботу на їдиш на усіх, хто є євреєм запоходженням... якщо не на всіх, то не варто займатися подібною єв-рейською культурною роботою, тому що ті, хто вчиться на їдиші,за певних умов переходять на іншу мову... І що вся єврейська куль-турна робота – маячня і нема чого нею займатися...Але для нихїдиш є тільки засобом створення єврейської культури як такої і їхцікавить дуже мало її класовий зміст. Тому дайте їм гарантії, щовсі, хто вчиться на їдиш, ніколи не покинуть цю мову»93.

Як бачимо, питання, важливіше за мову – це класовий зміст.Більшовики виступали проти представників інших лівих партій, яківважали, що просвітницьку роботу серед тих робітників, які такожзнають українську або російську мову, слід проводити окремо. На-впаки, єврейські робітники мають слухати лекції разом з росій-ськими та українськими класово рівними собі. Але при цьомувідбувалося заохочення робітників до вивчення української мови(бо українізація на часі): «Потрібно боротися серед єврейських ро-бітників та трудящих з русифікаторським ставленням до україн-ської мови як до найбільшої необачності, а також з елементамиукраїнського націоналізму, які поширені серед певних прошарківєврейської інтелігенції»94.

При цьому – активна боротьба з тим, що автори називають ук-раїнським та російським націоналізмами у ролі головних союзниківєврейського націоналізму та ворогами влади: «Помилково думати,

249

що російський націоналізм та український націоналізм існуютьсеред єврейського населення тільки через асиміляторське ставленнядо єврейської культури. У нас є багато фактів, коли серед єврей-ських культурних діячів і частково інших русифікаторство існує од-ночасно з їдишським ставленням до єврейської культури. Є такожвипадки, коли їдишизм поєднується з українським націоналізмом.Найкращим доказом є товариш Фельдман, у якого єврейський на-ціоналізм, так би мовити, літературний бундизм, поєднується з хви-льовізмом. У нас є випадки, коли єврейські культурні діячі мріютьпро націоналістичний блок між єврейською культурою та україн-ською проти російської»95. Як бачимо, влада справді бачила загрозуі намагалася запобігти їй: «Таким чином, ведеться боротьба з вели-коросійським націоналізмом та українським націоналізмом у їхзв’язку з асиміляторським ставленням до єврейського культурногобудівництва, а також з їдишським ставленням. Ми повинні праг-нути того, аби переважна більшість єврейських робітників якнайк-раще оволоділи українською мовою»96. Як зрозуміло з цитат,будь-яке відхилення від лінії партії є неприпустимим. При чому цепоєднується зі стратегією того, що усі національності мають роз-квітати та розвиватися, але без антагонізмів на національномуґрунті та відхилень від партійної лінії.

Тож головна ідея наступна: для єврейських робітників, які зна-ють тільки рідну мову, проводимо роботу на їдиші. Для тих, хто во-лодіє ще українською або російською, роботу слід вести цимимовами разом з українськими та російськими робітниками. Прицьому заохочується і вітається вивчення трудящими українськоїмови. У процесі вивчення єврейської періодики та аналізу статейнам вдалося виявити ключові теми й підходи до них. Також миспробували оцінити ступінь розкриття цих питань в історіографіїта визначити, наскільки матеріал журналу підкріплює трактуванняцих питань і якою мірою вносить нове у вже створену картину.

Нам вдалося з’ясувати наступне. Ключовими питаннями куль-турної політики, які обговорювалися на сторінках періодику у 1920– 1930 роках, були: ставлення до традиційної єврейської культури,проблеми інтернаціонального виховання, проблеми мовної політики.

1. У ставленні до традиційної єврейської культури як тіснопов’язаної з релігійною радянська влада була налаштована одно-

250

значно негативно. Проводилася активна діяльність проти дотри-мання євреями традицій та обрядів юдаїзму. Саме тому відбувавсявідрив від єврейської культурної традиції. Проголошувався курс нанепримиренну та невпинну боротьбу з залишками відсталих «обря-дів Середніх віків», які сповідували євреї. Це відбувалося двомашляхами: як через пряму заборону дотримання обрядів у містечку,так і за допомогою уроків антирелігійного виховання в школі. Ко-ли на сторінках періодику обговорюються питання антрелігійноїпропаганди, майже у ста відсотках випадків йдеться про «антипе-сахівську кампанію» або боротьбу з Песахом як з найбільш шано-ваним святом євреїв.

Природознавство, суспільствознавство, література, історія булиосновними дисциплінами, у яких елементи антирелігійного вихо-вання поєднувалися із програмою кожного з курсів. Найбільшеуваги на сторінках журналу приділено обговоренню таких предме-тів, як історія та література, що мали «загартувати ідеологічний сві-тогляд школярів». Єврейський спадок художньої літератури був нетільки реакційним ворогом, але й другом, як помічник у вихованнікритичного атеїстичного мислення. Правильно підібрані та ре-тельно проаналізовані літературні твори могли попрацювати на ко-ристь атеїстичному та матеріалістичному вихованню дитини. Уруках здібного радянського вчителя єврейської школи ці твори малистати (або ж ставали) зручним знаряддям виховання у «дусі радян-ської доби».

Окрім уроків історії та літератури, на сторінках «Ратнбіл-дунгу»приділялася увага такому виду роботи з дітьми, як бесіда. Бесідина антирелігійну тематику давали цінний матеріал для розумінняповсякденного життя євреїв. Як свідчать матеріали періодику, упроцесі таких бесід часто з’ясовувалися подвійність дитячої пове-дінки. Діти говорили, що не дотримуються звичаїв і не святкуютьсвята (бо так їх вдома вчили батьки). Але під час більш прискіпли-вого опитування виявлялося, що майже усі діти готувалися до Пе-саху. У таких випадках у процесі бесіди з учнями педагог мавпояснити усю безглуздість єврейських релігійних свят і замінитиїх святкуванням революційних свят.

2. У інтернаціональному вихованні бачимо акцент на вихованнікласової свідомості та інтернаціоналізму.

251

Зменшити увагу на відмінностях (національних або релігійних)та налагодження дружніх стосунків між дітьми – ось головна метавиховання «в інтернаціональному дусі». Дітям заборонялося вико-ристовувати лайливі слова на означення один одного, які несуть усобі національний зміст. Влада намагалася ліквідувати потенційненаціональне забарвлення, яке могло виникнути під час конфліктівєврейських з неєврейськими дітьми. Національні конфлікти почи-нали переосмислюватися через концепт класового ворога. Ідеястала зручним способом, що дозволяв зняти інтенсивність міжна-ціональних конфліктів та на кінець тридцятих років зменшитивплив антисемітизму.

Вчителі провадили виховні бесіди на відповідну тематику, «ве-чори дружби», спортивні змагання між школами тощо. Метою буловідволікти дітей від уваги на відмінностях (національних, ре-лігійних) і, натомість, створити сприятливий клімат для налаго-дження дружніх стосунків.

3. Основними проблемами мовної політики, яка обговорюва-лася на сторінках періодику, були мовна диспропорція, асиміляція,проект латинізації їдишу.

Активно обговорювалася у журналі проблема диспропорції міжкількістю дітей, рідною мовою яких за статистикою був їдиш, танабагато меншою кількістю тих дітей, які відвідували школи наїдиші. Така диспропорція була зумовлена тим, що під час переписунаселення прийнято було вказувати мову спільноти, а не рідну. Та-кож акультуровані батьки часто не хотіли віддавати дітей до єв-рейських шкіл (з різних причин).

У ставленні до асиміляції політика радянської влади була дво-їстою: єврейську дитину, у якої рідною мовою був їдиш – обов’яз-ково віддати до єврейської школи, навіть якщо вона знала крімцього іншу (російську або українську) й не хотіла (чи її батьки нехотіли) йти до єврейської школи. Право потрапити до школи з ук-раїнською або російською мовою навчання надавалося дитині, якадоводила, що не знала їдишу (тобто, за умов цілковитої акультураціїу інше мовне середовище). У ставленні до робітників спостерігаємозворотну ситуацію: якщо єврейський трудящий знав, крім ідишу,українську або російську, він мусив слухати лекції на підприємствіразом з російськими та українськими робітниками.

252

У цілому, матеріали періодику «Ратнбілдунг» підтверджуютькартину, змальовану Анною Штерншис у книзі «Soviet and Kosher»,та логічно доповнюють її. Дискусії з питань мовної політики, про-блем інтернаціонального виховання на сторінках періодику поданобільш детально, бо авторка віддавала перевагу більш детачьномуаналізу свідчень усних інтерв’ю, ніж архівних даних. Ми майже ні-чого не знайдемо у цій книзі про деталі політики асиміляції (чи по-трібно асимілюватися, чи ні) у середовищі робітників та у школах.Натомість, у журналі містяться цінні статті з відповідної теми. Утой же час, «Ратнбілдунг» нічого не згадує про «червоні Песахи»та нелегальні хедери. У «Soviet and Kosher» є такий матеріал зав-дяки свідченням людей – вони згадують свою участь у святах тапогрози у боку вчителів щодо відвідання приватних уроків мела-медів або нелегальних хедерів.

Це є свідченням того, що журнал є цінним джерелом, яке потребуєдокладного аналізу. Він не суперечить картині, описаній АнноюШтерншис та рештою істориків (Й. Декель-Хеном, Д. Шні-ром, ЦвіГітельманом), але вносить до неї нові цікаві деталі. Вони пов’язані зіспецифікою офіційного дискурсу – категорії макро-рівня у дискурс-аналізі, що відбиває особливості офіційної ідеології та механізмів кон-тролю – цензури. Учительство як консервативний сегмент радянськогосуспільства фокусує специфіку офіціозу особливо яскраво.

Як приклад найбільш характерного матеріалу, що ілюструє ар-гументи ідеології коренізації, наводимо уривок зі статті Хадо-ше-вича «Антирелігійна пропаганда у єврейській школі (Ратнбілдунг.– 1928. – № 3. – С 54 – 55): «Слід чітко сказати, що на антире-лігійному фронті у нас не все як треба. Релігійна ідеологія показуєознаки пожвавлення. Паразити духівництва проводять широку релі-гійну агітацію. У сучасних умовах класової боротьби клерикалізмотримав базу для своєї діяльності. Релігійні громади – найбільшзручна форма боротьби з... буржуазними елементами. У кожномумістечку, у нових та старих колективах почали відроджуватися, які за старих добрих часів, спілкування з рабинами, канторами, про-повідниками, шойхетами*, шамесами**, які прагнуть поширитисвою діяльність на бідні маси трудящих та затягнути у свої тенета

* Різник – людина, яка займається ритуальним забоєм худоби. ** Служитель синагоги.

253

відсталу молодь, що духівництво веде свою темну зловісну роботудостатньо енергійно і не без успіху, тобто вони розуміють, що од-нією духовністю вони нічого не отримають, і тому вони зверта-ються до своїх братів по той бік моря, проливають сльози, граютьна єврейських почуттях (dos pintele yid) солідарності та отримуютьпевну підтримку, навколо якої крутиться компанія паразитів, якачас від часу затягує у свої тенета душі. Ось настає Песах та почи-нається тарарам, навколо якого гріються рабини, керівники громад,старости та усякі інші. Що ми робимо у боротьбі з цією клерикаль-ною масою? Нічого. Або майже нічого. Час від часу, від свята, мишлемо до рабина анти-рабина з антирелігійною проповіддю. Мишлемо у газети парочку антирелігійних статей і думаємо, що, такимчином, ми його переможемо. А у школах молодь не отримує анти-релігійної просвіти. Необхідно почати активну антирелігійну ді-яльність. У цій боротьбі необхідно, щоб вчитель вів за собою усіх,який кожного дня стикається із підростаючим поколінням, муситьвикористовувати як базу природознавство та суспільствознавство.Кожне свято вчитель повинен аналізувати, яким є його справжнійхарактер, особливо Песах. Ці святоші та різні лицеміри намагаютьсяповпливати на трудящих, на незрілу молодь та представляють Песахяк свято свободи. Що означає ця дрібничка, що євреї звільнилисявід їга фараона? Чим гірше свято Паризької комуни чи Жовтневоїреволюції? Передусім, необхідно пояснити, що уся історія виходу зЄгипту вигадана від початку до кінця, що це не історичний факт, алегенда. Євреї звільнилися для того, щоб пригнобити народи Ха-наана. І у свято Песах абсолютно немає мотиву боротьби, усе побу-довано на чудесах Бога. Антирелігійна робота також повиннапроводитися поза стінами школи. Вона повинна переноситися доклубів і читалень. В залежності від аудиторії, є різні методи агітації.Потрібно пояснити абсурдність звичаїв Песаха».

Наведений текст є яскравим прикладом фоноцентризму, згідноз Ж. Дерридою, коли Держава нав’язує згори «єврейську лін-гвістичну оболонку», повністю позбавлену традиційного єврейсь-кого змісту.

Правда, сучасні дослідження свідчать про націобудівництво як«знизу» (в результаті дії активістів національних рухів), так і«згори» – у рамках «конструювання» державними структурами. На

254

думку тайванського ученого By Чже, в КНР таким чином було скон-струйовано цілу низку етнічних співтовариств зі своїми тери-торіальними автономіями за зразком СРСР97. У Росії виникли«не-прошені мешканці в комунальній квартирі» (Дж. Епплбай),тобто рухи на користь визнання ідентичностей, які були відсутні впереліку (номенклатурі) національностей для переписів в СРСР. Чивідповідала ця практика популярній серед науковців теорії М. Гроха,що виникла у 1960-х роках?

Природно, що стосовно євреїв схема М. Гроха також була за-стосована. Першим, хто зробив це, був Шикл Фішман, який ввівтермін «мовне планування» в дослідженнях історії національногоруху євреїв Східної Європи. На його думку, як і в деяких країнахТретього світу, а також в Ірландії, Фінляндії і т. д. мобілізація єв-рейства проходила по декількох культурно-мовних напрямах. Не-зважаючи на уявну складність проблеми, євреї використали їдишяк єдину стандартну літературну мову (інші народи Росії – нерідкодва і більше варіантів), алфавіт не піддавався таким радикальнимзмінам, як у інших народів. Тому, міркуючи про новизну «радянсь-кого єврейського канону», слід враховувати, що сучасний дослідникможе прочитати будь-який радянський єврейський текст 1920 –1930 років, тоді як татарський – повинен знати три алфавіти: араб-ський, латинський і кирилицю, до того ж з мов мусульманських на-родів було вигнано куди більше традиційних термінів з арабської/персидської мов, ніж з їдиш «гебраїзмів».

Традиційно, створення єврейського радянського культурного ка-нону пов’язано з євсекціями (М. Альтшулер, Цві Птельман) і роз-глядається як складова частина негативних, репресивних дій-боротьби з релігією, сіонізмом, івритом, буржуазією, руйнуваннямгромад, захистом хедерів і т. д.

Між тим єврейські радянські класики П. Маркиш, Д. Гоф-штейн, Л. Квітко, Дер Ністор, без яких складно уявити собі радянсь-кий культурний канон, повернулися з-за кордону саме у зв’язку зтим, що у рамках секулярного єврейського дискурсу їх творчістьпе-ребуваіа в центрі уваги громадськості в СРСР – країні світовогорівня. Книги Л. Квітко були видані накладом 6,5 мільйонів примір-ників на 22 мовах (в період 1926 – 1939 pp.). Д. Бергельсон повер-нувся з Німеччини вже після ліквідації євсекцій у 1930 році і

255

незабаром став одним з символів Біробіджанського проекту. Най-більш важливим слід вважати сам процес кристалізації єврейськогорадянського проекту в 1921 – 1937 роках. Як початковий рік можнавважати встановлення радянської влади в Україні і Білорусії, а ос-танній – початок Великого Терору. Саме в період 1921 – 1937 роківвиросло покоління єврейської молоді, виховане в новому дусі єв-рейської радянської ідентичності.

Автор вважає доцільним виділити наступні етапи в розвитку єв-рейського радянського проекту в Україні:

1. 1921 – 1926 роки. Утворення організаційних структур ра-дянського єврейства.

2. 1926 – 1934 роки. Формування єврейського радянськогокультурного канону і у 1934 – 1937 роках – розвиток структур ЄАОза допомогою України.

3. 1937 – 1941 роки. Ліквідація єврейської культурної ін-фраструктури в Україні.

Подальший аналіз трьох періодів дозволяє виявити в кожномуз них такі зміни:

1. Перехід до комуністів колишніх представників Ком-БундуМойше Рафеса (1883 – 1942) і Малки Фрумкіної (Естер) (1880 –1943), а також представника Ком-Фарейнігте Мойше Литва-кова(1875 – 1939), які надалі відігравали важливу роль в євсекціях.

У 1922 році в Україні була створена філологічна комісія, що ви-сунула деякі завдання в галузі лінгвістики, які згодом вирішували-ся у рамках наукових установ (кафедри та Інституту), у тому числі:

– публікацію граматики їдиш;– діалектологічні і фонетичні дослідження;– бібліографічну роботу в галузі лінгвістики;– дослідження історії і етимології ідиш.У 1924 році був заснований КОМЗЕТ, а рік потому – ОЗЕТ і до

1927 року були утворені три єврейські національні райони – Калі-нін-дорфський, Сталіндорфський і Найзлатопольський. З 1921 рокупо 1926 рік кількість дітей, що навчалися на їдиш, виросла з 20%до 49% (Україна). З 1921 року стали видавати центральну газету єв-секцій «Емес». У 1925 році був заснований у Харкові першийєврейський театр поза Москвою. У 1926 році кількість селян-євреївдосягла в СРСР 141 780 (проти 52 738 в 1917 році).

256

У 1926 році був проведений перепис населення, який показавдосить швидкий процес асиміляції євреїв в Україні. У цей періодпочинає складатися ядро активістів, які згодом відіграли вирішаль-ну роль у реалізації Біробіджанського проекту. Вони прагнули по-ставити бурхливі соціокультурні процеси в єврейському середовищіпід свій контроль. М. Левітан, згодом найближчий співробітник Й.Ліберберга по Інституту єврейської пролетарської культури, за-значав у кінці 1921 року в «Емес»: «Недооцінка їдиша, яка у єврей-ських мас внаслідок вікового пригнічення царизмом і єврейськоюбуржуазією була глибоко вкорінена, є сьогодні однією з найбільшсерйозних перешкод на шляху культурного зростання єврейськихмас і впровадження комуністичної ідеології»98.

Якщо врахувати, що в період 1918 – 1930 років у 70 регіональ-них відділеннях євсекцій працювало всього 1500 активістів (у томучислі 30 з них в Центральному бюро), а робота їх охоплювала при-близно 3 млн чоловік (загальна кількість євреїв) у величезній дер-жаві аж до Ташкента, то можна припустити, що робота такихструктур, як євсекції, КОМЗЕТ і ОЗЕТ, базувалася на активностіобмеженої групи соратників. Можна припустити, що Й. Лібербергтакож ставив завдання створити групу однодумців, з якою він зби-рався вирішувати завдання опору асиміляції і впродовж приблизно10 років така група була ним створена.

У 1927 – 1933 роках мобілізаційна діяльність набула нового ім-пульсу. Центром став Інститут єврейської пролетарської культури (з1930 р.). Й. Ліберберг використав кафедру (створену Н. Штіфом) дляформування своєрідного центру національно заан-гажованої інтелі-генції. Подібно до інших етномобілізаторів, Й. Ліберберг використавяк механізм мобілізації наукові установи, бібліотеки і музеї. У статті«За партійність в єврейській науковій роботі» (1930) Й. Ліберберг ви-сунув ідею формування особливого комуністичного наукового ка-нону на противагу сіоністському (Єврейський Університет вЄрусалимі), асиміляціоністському в Німеччині, їдишистському (ІВО)в Польщі. У період з 1927 по 1930 рік була видана серія підручниківз літератури їдиш, хрестоматій, де уперше була дана марксистськаоцінка єврейській культурній спадщині. Єдиним масовим виданнямна єврейські теми російською в СРСР залишався журнал «Трибуна»(орган ОЗЕТ), який перестав виходити у 1937 році.

257

«Дерусифікація» єврейської культури розірвала зв’язок між по-колінням російськомовних євреїв та джерелами єврейської духо-вності у період, коли мовою євреїв СРСР ставала через різніпричини саме російська. Тепер, після «дерусифікації» та «дегебраї-зації», єдиною основою єврейської культури в СРСР залишавсяїдиш, але лише як мовний феномен, тому що їдишизм, де мові на-давалося сакральне значення (наприклад, у Н. Штіфа) теж не до-пускався як і у випадку «надмірного» захоплення будь-якоюнеросійською мовою.

У середині 1920-х і у середині 1930-х років на їдишизацію по-кладали великі надії. У єврейської громадськості (її національноналаштованої частини) євсекції, що відповідали за «примусову»їдишизацію, викликали захоплення. Зокрема, Г. Винокур та Е. Ро-зенталь-Шнайдерман вважали, що ліквідація євсекцій сприяла на-діям на Біробіджан, щоб вийти з «глухого кута» (назва одного зпараграфів «Біробіджан зблизька» Шнайдерман). Однак X. Словес,на нашу думку, ближчий до істини, коли він вважає, що їдишизаціябула нав’язана самим євсекціям. X. Словеса важко запідозрити в«українофільстві», судячи з його оцінок українсько-єврейськихвзаємин. Однак він слушно вважає, що зрозуміти ситуацію з єврей-ською культурою можна лише у контексті боротьби, яку вели неро-сійські народи у 1920-х роках за свою ідентичність та національнукультуру, а в першу чергу – українці. X. Словес вважає, що ключо-вими є два документи, що вказують на взаємозв’язок між україні-зацією та їдишизацією. Це так звані «Тези Пленуму ЦК таЦентральної Контрольної Комісії Компартії України щодо підсум-ків українізації» у червні 1926 pоку, а також Звернення ЦК КПУ доВиконкому Комінтерну навесні 1927 року.

Тези Пленуму у червні 1926 року містять історичний огляд на-ціонального питання в Україні, які ми наводимо у зворотному пе-рекладі з мови їдиш. Цей матеріал подається у праці X. Словеса,що є важливим джерелом для розуміння уявлень лівою інтеліген-цією Заходу міжетнічних взаємин як на Далекому Сході, так і в Ук-раїні за 10 років до розпаду СРСР.

«... Наявність люксембургіанської точки зору на національнепитання у деяких товаришів, які керували партією в Україні у пер-ші роки Громадянської війни – це призвело до того, що українська

258

парторганізація спочатку недооцінила значення національного пи-тання. У революційній боротьбі в Україні деякі товариші дійшлидо того, що заперечували існування української нації.

Звідси походить нерозуміння ленінського розв’язання на-ціонального питання, недооцінка значення української мови і роз-витку української культури як потужного засобу для культурногозростання мас, як основний інструмент посилення спілки між ро-бітничим класом і селянством і як обов’язкова умова для будівни-цтва соціалізму»100.

Хоч українізація у 1926 році досягла великих успіхів, тези Пле-нуму ставили питання про поширення та поглиблення процесу, про-водячи рішучу боротьбу одночасно проти національного нігілізмуі російського великодержавного шовінізму. Ці тези КП(б)У, воче-видь, не були сприйняті в Москві, і навесні 1927 року Виконком Ко-мінтерну отримав спеціальний меморандум від ЦК КП(б)У.

У меморандумі було знову гостро і сміливо засуджено ідеологіювеликоруських шовінізму в усіх його виявах, серед яких також«пропаганду нейтрального ставлення партії до розвитку процесівв українській культурі» та у «прагненні зберегти усіма засобами пе-ревагу російської мови у державному, суспільному та культурномужитті України»101.

За цих умов їдишизація виступила як одна з форм боротьби, якавелася в Україні проти русифікації. Певна аналогія існувала і щодоБілорусії. Місце єврейської дитини мало бути у єврейській школі,навіть примусово. Єврейська дитина – вважав X. Словес, мала по-борювати великоросійську асиміляцію. Ю. Марк у статті «Єврей-ська школа в Латвії» (ІВО-Блетер, 1967) також наводить різніаргументи, які латиші використовували, щоб єврейська дитина невчилася у німецьких чи російських школах доби незалежної Латвії.Аналогічно, культурна автономія у Литві в її різних формах малаодну мету – не дати потужним сусіднім націям – росіянам, німцямта полякам – перетворити євреїв на агентів свого культурноговпливу у Литві.

Політика євсекції щодо обов’язкової їдишизації була яскравимвиявом суперечливості і двозначності радянського єврейського ка-нону. Євсекції в Україні мали висловити свою повну згоду з націо-нальною політикою КП(б)У, до якої вони належали організаційно.

259

Вони повністю солідаризувалися з політичною боротьбою, яку ко-муністи України та Білорусії вели за свою національну ідентичність,за національну культуру, проти русифікації та нейтралізму. Але цігасла української національної політики, вважає X. Словес, ніколи непідтримувало єврейське національне середовище як загал102.

Євсекції прийняли обов’язкову їдишизацію як зовнішнє,кон’юктурне явище. Звичайно ж, єврейське учительство було в за-хопленні і сповнене ентузіазму, як і літератори, журналісти і т.д.Перша Всеросійська Єврейська методична конференція у 1926 роцітакож поставила завдання ідишизувати саму єврейську школу зсе-редини, включно з учительською та канцелярією. В рішеннях кон-ференції вказується на те, що мовою щоденного спілкуваннявчителів має бути їдиш, як і все діловодство.

Увесь цей ентузіазм, на думку X. Словеса, не поділявся кері-вництвом євсекцій. їхня їдишизація була суто адміністративною іпроводилася без ідеології та принципів лише тому, що українськікомуністи – за ідеологією, принципово і за умов важкої політичноїборотьби займалися українізацією.

На початку 1930-х років Москва поклала край політиці україні-зації, яка була затаврована як націоналізм, шовінізм, у найліпшомувипадку – як правий ухил. Було засуджено також примусову щиши-зацію, але єврейські громадські діячі при цьому не постраждалитією мірою, як українські. Євсеки легко могли довести, що не вонипроводили їдишизацію, але самі були їдишизовані. Було вигаданобагатозначну формулу: «їдишизація була об’єктивною».

У Біробіджані не могла існувати «об’єктивна їдишизація». Міжпоняттям єврейської державності, навіть радянської, і євсекіз-мом– була прірва. Без культури, «національної за формою», державністьвтрачала свій сенс. їдишизація ЄАО – цілеспрямована, національнозаангажована – мусила бути «суб’єктивною».

Цікаво, що український науковець О. Калакура також вивчав пи-тання «коренізації» – у випадку поляків України.

На думку науковця, не слід глорифікувати культурницьку діяль-ність серед українських поляків, перебільшувати реальні здобуткиі оцінювати їх як прояв національно-культурного ренесансу»103.Однак М. Скрипник реально наполягав на навчанні рідноюмовою104. Під час репресій щодо меншин національної культури і

260

національної школи звинувачення в національному ухилі адресува-лися як М. Скрипнику, так і В. Затонському та П. Любченку.

У 1938 році школи національних меншин в Україні було закри-то, у т. ч. польські та єврейські. Однак у польському випадку йш-лося про культуру, яку визнавали усі політичні сили ще за царату,на відміну від української.

Р. Люксембург заявляла, що «до того, як шахрайство «ук-раїнського націоналізму з його «карбованцями» та «Універсалами»ще не було вигадано через «хобі» Леніна, який симпатизував «не-залежній Україні», Україна була форпостом російського револю-ційного руху»105. Авторитетна діячка робітничого руху вважала, щочерез догматизм більшовиків було створено «фантом України», якуреально підтримували німецькі багнети після Брест-Литовськогомиру. На думку Р. Люксембург, більшовики стали заручниками по-стулату «права нації на самовизначення» і сприйняли створення Ук-раїни, яка насправді є лише вигадкою і політичною провокацією:«Найкращим доказом є Україна, яка мала відіграти таку лиховіснуроль у долі російської революції. Український націоналізм у Росіїбув чимось зовсім іншим від, скажімо, польського, чеського чи фін-ського. Український націоналізм був лише примхою, божевіллямкількох десятків дрібнобуржуазних інтелектуалів без найменшогокоріння в економічному, політичному чи психологічному контекстікраїни, він не мав історичної традиції, оскільки Україна ніколи немала уряду, не утворювала нації і не мала національної культури,за винятком реакційної-романтичної поезії Шевченка. Це все одно,ніби одного дня люди Північної Німеччини створили б нову – ниж-ньо-німецьку націю і уряд! І це смішна поза кількох університет-ських професорів і студентів перетворилася на політи-чну силузавдяки Леніну та його товаришам (...)»106.

Позицію «червоної» Рози поділяє дуже багато сучасних росій-ських істориків, філософів і політологів, далеких від «пролетарськоїідеології», зате близьких до збереження традицій «історичної Росії».Наприклад, В. Матвеев в аналізі етнополітичних процесів на Кубаніпише про українську ідею як «про надуману просторову конструкціютеоретика українського націоналізму історика М. Грушевського»,«плід підривної діяльності Австрії і т. п.»107. Зрозуміло, що процесиукраїнізації на Кубані В. Матвеев, В. Ратушняк, І. Тхамокова ті їхні

261

однодумці тлумачать у тому самому дусі і дають свої інтерпретаціїтому факту, що за переписами 1897, 1926 і 1959 pоків українське на-селення Кубані становило, відповідно, 1271 тис., 3107 тис. та лише170 000 чоловік. Аналогічно було й на Далекому Сході. Після смертіМ. Скрипника російський емігрантський часопис «Возрождение» 9липня 1933 року радів, що спробам роз’єднати «руський народ» по-кладено край. Загнальною думкою є те, що на 1935 рік Зелений Клин«почервонів» (М. Траф’як). «Українське слово» надрукувало відпо-відну статтю В. Гальчинського у № 20 за 2010 рік, О. Мамай, історикнаціонально-визвольних змагань на Зеленому Клині у 1917 – 1922роках, вважає, що більшовики на Далекому Сході «перші десятьроків не забороняли видання українських газет; продовжували від-криватися нові українські школи і вузи. По всьому Далекому Сходу(за винятком великих міст) були створені українські райони, де в усіхдержавних установах використовувалася українська мова»108. Щостосується єврейської культури, то навіть у часи її розквіту ми мо-жемо припустити: для єврейської культури за умов Радянської Ук-раїни пропонувалася «дієта», з якої було виключено релігію,державну мову та традиційну мову єврейської вченості (іврит). Зацих умов єврейська культура не могла розвиватися повноцінно, томущо релігія відігравала в житті євреїв зовсім іншу роль, ніж серед ук-раїнців – вона була основою етнічної ідентифікації. Відчуження відрелігії означало для євреїв України початок асиміляції. Замість тріади«розмовна мова – державна мова – традиційна мова знаків, у розу-мінні Ж. Дерриди», єврейській молоді пропонувалася лише розмовнамова (їдиш) зі спрощеним правописом. Попри те, що зовні це здава-лося продовженням лінії таких політичних діячів, як Бер Борохов, напоширення і стандартизацію масової мови, в реальності подібнамовна стратегія вела до нехтування письма – сакральної гебрайськоїтрадиції. Практика їдишизації не враховувала бажання єврейської мо-лоді зробити кар’єру у центральних установах, де акцент робився навикористанні російської чи принаймні української мови. Отже, їди-шизація не могла бути ефективною і роль держави у новітньому «фо-ноцентризмі», коли єврейських письменників, журнал «СоветішГеймланд» та інші прояви єврейської творчості контролював держа-парат у Москві, була амбівалентною.

Зокрема, прагнення «знизу» у 1960 – 1980-х роках розширити

262

поле єврейської культури в СРСР зіткнулося з владою і державою,які поборювали найменші прояви неконтрольованої діяльності,принаймні до 1989 року.

Важливо дослідити паралельні процеси у Галичині, Буковиніта на Закарпатті, де мовна ситуація мала свої відмінності у порів-нянні з Наддніпрянською Україною і в той же час існували подіб-ності, однак сбалансований аналіз мовного аспекту політичнихпроцесів ще попереду.

Підсумовуючи варто зауважти:– Євреї України упродовж ХХ сторіччя зазнали непоправ-

них втрат і часм майже абсолютно відчужених від власної ци-вілізаційної та мовної традицій;

– причин иакого стану було чимало як внутрішніх, так і зов-нішніх, але в першу чергу йшлося про добровільно-примусовуасиміляцію;

– тим не менше, саме Голокост вважається центральним у про-цесі демографічного та духовного занепаду Єврейства і саме Голо-кост посяде основне місце у єврейській самоідентфікації в Україні.

1 Политическая наука: новые направления. – М., 1999. – С. 210 – 219.2 Ильин М. В. Ритмы и масштабы перемен / М. В. Ильин // Полис. – 1993. – №2. – С. 57.3 Соловьев А. И. Политология: политическая теория, политические технологи / А. И.

Соловьев. – М., 2000. – С. 289.4 Политический процесс: основные аспекты и способы анализа. – М, 2001. – С. 5 – 6.5 Howard J. Wiarda. Ethnocentrism in Foreign Policy / J. Howard. – Washington and London,

1985. – P. 15.6 Кальян С. Є. Єврейська спільнота у політичному процесі на теренах підросійської Ук-

раїни (середина XIX – початок XX ст.) / С. Є. Кальян. – Полтава: «Довкілля К», 2008. – С. 80.7 Солдатенко В. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917 –

1920 pp.) / В. Солдатенко, І. Курас. – К., 2001. – С. 68 – 69, 233 – 234.8 Див.: Крейчи Оскар. Геополитика центральной Европы / Оскар Крейчи. – Москва-

Прага, 2010. – С. 110 – 116.9 Steven E. Aschheim: Eastern Jews, German Jews and Germany’s Ostpolitik in the First

World War / E. Steven // LB1 Year Book XXVIII, 1983. – P. 351 – 367.10 Major Simon. Feldzugaufzeichnungen, 1914 – 1918 / Simon Major. – Stuttgart, 1928.11 Див.: Zechlin E. Die deutsche Politik und die Juden im Ersten Weltkrieg / E. Zechlin. -Güt-

tingen, 1969.12 Bodenheimer M. Prelude & Israel / M. Bodenheimer. – N. Y., 1963. Боденгаймер M. уже

у 1898 p. звертав увагу на близькість їдишу та німецької у меморандумі до МЗС і на куль-турно-політичні можливості такого зв‘язку.

13 Центральні Сіоністські Архіви. – A 15 / VIII / 7.14 Див.: Francis R. J. Nicosia. Weimar Germany and the Palestine Ouestion / R. J. Francis //

Leo Baeck Institute Year Book XXIV, 1979. – P. 321-349.

263

15 Pauker A. A Suggestion for a Library of Yiddish Texts / A. Pauker // LBI, Year Book V,1960. – P. 333.

16 Hurwicz Elias. When Berlin was a Centre of Hebrew Literature / Elias Hurwicz // LBI,Year Book XII, 1967. – P. 99.

17 Golischer A. Mein Leben in dieser Zeit / A. Golischer. – P. 238. 18 Heller Otto. Der Untergang des Judentums /Otto Heller. – Berlin, 1931. – P. 115, 116, 141,

337. Книгу було перекладено французькою у 1933.19 Вдовин А. И. Русский народ в национальной политике. XX век. 2-е издание / А. И.

Вдовин, В. Ю. Зорин, А. В. Никонов. – Кунгур, 2007. – С. 185. 20 Strauss Eli. Geht das Judentum unter?/ Eli Strauss. – Wien, 1932.21 Knütter Hans-Helmuth. Die Juden und die deutsche Linke in der Weimarer Republik, 1918 –

1933, Bonner Schriften Z. Politik und Zeitgeschichte, 4 / Hans-Helmuth Kniitter. – Düsseldorf, 1971.22 Feder Ernst. Politik und Humanität. Paul Nathan: ein Lebensbild / Ernst Feder. – Berlin,

1929. – P. 128.23 Foerder Ludwig. Central verein und innerjudische Fragen / Ludwig Foerder. – Breglan,

1927. – P. 11.24 Judische Rundschan, XXXVII. – 1932. – № 9. – 2 лютого. – P. 41. 25 Die Weltbühne, XXVIII. – 1932. – № 1. – 5 січня. – P. 14 – 17.26 Что нам стоит общину построить // Еврейский обозреватель. – 8/236. – 2012. – Август.27 Свой нарратив правомочен для каждой из сторон // Хадашот. – 8 (184). – 2012. – Август.28 Рэувен Дин Эль: «Арабскую весну» задумывали вовсе не идеалисты» / Дин Эль Рэ-

увен // Еврейский обозреватель. – 7 (235). – 2012. – Июль.29 Агамбен Дж. Homo Sacer / Дж. Агамбен. – Москва, 2010. – С. 148. 30 Крейчи Оскар. Геополитика Центральной Европы / Оскар Крейчи. – Москва – Прага,

2010. – С. 332.31 Бубенок О. Б. Номади і цивілізації Євразії в добу Середньовіччя (методологічний ас-

пект) / О. Б. Бубенок // XVI Сходознавчі читання А. Кримського. Тези доповідей міжнародноїнаукової конференції. – Київ, 2012. – С. 75.

32 Kautsky К. Rasse und Judentum / K. Kautsky. – Berlin, 1914.33 Ratner M. Die Nationale Frage in den jüdischen Sozialistischen Parteien / M. Ratner. – Ber-

lin, 1908.34 Словес X. Єврейська радянська державність / X. Словес. – Париж, 1976. – С. 62 (їдиш).35 Рафес М. Розділи історії Бунду / М. Рафес. – Київ, 1929. – С. 249 (їдиш).36 Єврейські комісаріати і євсекції. Протоколи. – Мінськ, 1928. – С. 9 (їдиш).37 Голомб А. Типи єврейської думки / А. Голомб. – Перец-Фарлаг, Тель-Авів. – С. 340

(їдиш).38 Агурскі Ш. Значення першої єврейської комуністичної конференції. Вітебський

комісаріат єврейських справ, 1918 (їдиш).39 Єврейські комісаріати і євсекції. Протоколи. – Мінськ, 1928. – С. 32.40 Словес X. Єврейська радянська державність. – С. 27 (їдиш).41 Зільберфарб М. (Гезамлте шріфтн). Зібрані твори, т.1 / М. Зіль-берфарб. – Варшава,

1935. – С. 184 (їдиш).42 Там само. – С 185. 43 Там само. – С. 193 – 194.44 Литваков М. (Аф цвей фронти). На двох фронтах / М. Литваков. – Москва, 1931. – С.

8 (їдиш).45 IV Всесоюзна нарада євсекцій. – Москва, 1927. – С. 91 (їдиш). 46 Там само. – С. 106. 47 Там само. – С. 150. 48 Там само. – С. 142. 49 Там само. – С. 143.50 Словес X. Єврейська радянська державність. – С. 110.

264

51 Див.: Шевченко О. Трансформація суспільних цінностей у пост-соціалістичну епоху/ О.Шевченко // Суспільні цінності населення України в теоретичних і практичних вимірах.– К., 2013. – С. 147 – 150.

52 Martin Terry. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union,1923 – 1939 / Terry Martin // Ithaca and London: Cornell University Press, 2001. – P. 2 – 10.

53 Там само. – P. 12 – 13.54 Shternshis Anna. Soviet and Kosher. Jewish Popular Culture in the Soviet Union, 1923 –

1939 / Anna Shternshis. – Indiana University Press, 2006.55 Slezkine Yuri. The Jewish Century / Yuri Slezkine. – Princeton University Press, 2004.56 Martin Terry. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union,

1923 – 1939. – P. 17.57 Там само. – P. 19 – 22.58 Ro’i Jaakov. Beker Avi Jewish Culture and Identity in the Soviet Union / Jaakov Ro’i. –

New York and London: New York University Press, 1991. – P. 50 – 55.59 Carrere Helene. The Nationalities Quiestion in the Soviet Union and Russia / Helene Car-

rere. – Oslo: Scandinavian University Press, 1995. – P. 124 – 128.60 Martin Terry. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union,

1923 – 1939. – P. 23 – 24.61 Shternshis Anna. Soviet and Kosher. Jewish Popular Culture in the Soviet Union, 1923 –

1939. – P. 130 – 132.62 Pinkus Benjamin. The Jews of the Soviet Union. The History of a National Minority / Ben-

jamin Pinkus. – Cambridge University Press, 1988. – P. 22 – 32.63 Conquest Robert. Soviet Nationality Policy in Practice / Robert Conquest. – New York:

Frederik A. Praeter, 1967. – P. 115 – 128.64 Slezkine Yuri. The Jewish Century. – P. 44 – 122.65 Хадшевич І. Антирелігійна пропаганда у єврейській школі / І. Хадшевич // Ратнбіл-

дунг. – 1928. – № 3. – С 54 – 55.66 Weinberg Robert. Stalin’s Forgotten Zion. Birobidzhan and Making of a Soviet Jewish

Homeland / Robert Weinberg. – University of California Press, 1998. – P. 25 – 135.67 Slezkine Yuri. The Jewish Century. – P. 120 – 141.68 Дубілет М. Антирелігійна пропаганда в Єврейській школі. Місце літератури (Анті-

релігіезе пропаганде ін дер їдишер шуле. Орт дер літератур) / М. Дубілет // Ратнбілдунг. –1928. – № 1. – С. 29-38 (їдиш).

69 Gitelman Zvi. The Century of Ambivalence. The Jews in Russia and the Soviet Union. 1881to the Present / Zvi Gitelman. – New York: YIVO Institute, 1988. – P. 22 – 29.

70 Slezkine Yuri. The Jewish Century. – P. 17 – 19.71 Слуцкі Я. Боротьба проти націоналізму (Камф кегн націоналізм) / Я. Слуцкі // Рат-

нбілдунг, 1928. – № 6. – С. 18 (їдиш).72 Там само. – С. 20.73 Там само. – С. 22.74 Там само. – С. 25.75 Там само. – С. 26.76 Martin Terry. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union,

1923 – 1939. – P. 115 – 225.77 Левітан M. Мовні диспропорції (Шпрахдіспропорцн) / M. Левітан // Ратнбілдунг. –

1929. – № 7. – С. 54 – 55.78 Там само. – С. 55.79 Там само.80 Там само. – С 54.81 Estraih Gennady. Soviet Yiddish. Language Planning and Linguistic Development / Gen-

nady Estraih. – Oxford: CLARENDON PRESS, 1999. – P. 155.82 Левітан М. Мовні диспропорції (Шпрахдіспропорцн). – С. 54.

265

83 Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии историческогоисследования / А. Миллер. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – С. 230 – 241.

84 Gitelman Zvi. The Century of Ambivalence. The Jews in Russia and the Soviet Union, 1881to the Present / Zvi Gitelman. – New York: YIVO Institute, 1988. – P. 120 – 132.

85 Shternshis Anna. Soviet and Kosher. Jewish Popular Culture in the Soviet Union, 1923 –1939. – P. 163 – 164.

86 Левітан М. Мовні диспропорції (Шпрахдіспропорцн). – С. 55.87 Weinberg Robert. Stalin’s Forgotten Zion. Birobidzhan and Making of a Soviet Jewish

Homeland. – P. 54 – 55.88 Shternshis Anna. Soviet and Kosher. Jewish Popular Culture in the Soviet Union, 1923 –

1939. – P. 170 – 172.89 Krutikov Mikhail. Yiddish and the Left: Papers of the Third Mendel Friedman International

Conference on Yiddish / Mikhail Krutikov, Gennagy Estraikh. – Oxford: Ledenda, 2001. – P. 30 – 41.90 Левітан М. Їдиш у виробництві (їдиш ін дер продукціє) / М. Левітан // Ратнбілдунг. –

1930. – № 1 – 2. – С. 15 – 22.91 Martin Terry. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union,

1923 – 1939. – P. 66 – 80.92 Dekel-Chen Jonatan L. Farming the Red Land. Jewish Agricultural Colonization and Local

Soviet Power, 1924 – 1941 / Jonatan L. Dekel-Chen. – New Haven & London: Yale UniversityPress, 2005. – P. 33 – 35.

93 Левітан M. Їдиш у виробництві (їдиш ін дер продукціє). – С. 17. 94 Там само. – С. 18.95 Там само. – С. 21.96 Там само. – С. 22.97 By Чже. Етнічна автономія проти централізації – як Пекін інтегрував регіональну на-

ціональну автономію в державу в 1950-х роках / Чже By // Сучасна історія, 65. – С. 81 – 136.Academia Sinica, Тайбей, Тайвань (Оскільки на Тайвані поширені різні вимовні норми чи-тання китайських ієрогліфів, назва статті подана в українському перекладі).

98 Левітан М. Нагальне питання (А дрингндике ойфгабе) / М. Левітан // Дер Емес. –1921. – 3 грудня. – № 3. – С. 3.

99 Див. також: Ліберберг Й. Франкомасонські ложі напередодні Великої французької ре-волюції як форма політичної самоорганізації буржуазії / И. Ліберберг // Прапор марксизму.– 1927. – № 1. У статті проводиться думка про те, що саме масони висунули гасло «Свобода.Рівність. Братерство» і що вони не були представниками або агентами єврейства. Й. Лібер-берг вважав себе найбільш відомим дослідником масонства в СРСР. Його глибокий аналізтактики і стратегії масонів викликає далекосяжні аналогії з суспільно-політичною діяльністюсамого Й. Ліберберга.

100 Гірчак І. Ф. Національне питання та правий ухил / І. Ф. Гірчак. – Харків, 1931. – С. 153.101 Там само. – С. 159.102 Словес X. Єврейська державність у СРСР. – С. 128. 103 Калакура О. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у XX столітті /

О. Калакура. – Київ: Знання України, 2007. – С. 199.104 Скрипник М. Перебудовними шляхами / М. Скрипник // УІЖ. – 1989. – № 11. – С. 107.105 Luxemburg Rosa. The Russian Revolution / Rosa Luxemburg // Rosa Luxemburg or: The

Price of Freedom. Berlin: Karl Dietz Velr lag, 2008. – P. 76.l06 Ibid. – P. 78.107 Матвеев В. Российский универсализм и этничность на Северном Кавказе (вторая по-

ловина XIX в. – 1917 г.) / В. Матвеев. – Ростов-на-Дону, 2008. – С. 15. См. там же: С. 23, 35,107, 131, 135, 137 и 139.

108 Мамай О. Український національний рух на Зеленому Клині / О. Мамай // Україн-ський Університет у Москві. Науковий вісник. Том XIV. – Москва, 2009. – С. 76.

266

БІРОБІДЖАН: АВТОНОМІЯ ЄВРЕЇВ, ФОРПОСТ ДЛЯ «СПІВВІТЧИЗНИКІВ»

ЧИ ЗЕЛЕНИЙ КЛИН?

Р О З Д І Л V

Подібно до Німеччини перед поваленням Берлінського муру тасучасної Угорщини, пострадянська Росія пропонує можливість длявітчизняного націоналізму. Так само як колапс Німецької та Австро-Угорської імперій викинув на мілину мільйони німців та угорців, такі розпад Радянського Союзу викинув на мілину мільйони росіян – на-справді значно більше, близько 25 млн. загалом1 – як меншини у рядікраїн-нащадків. Подібно до німецьких та угорських меншин, новимросійським меншинам, як це змальовують, загрожує національна по-літика та дії країн-нащадків. Подібно до їхніх міжвоєнних аналогів,ці держави встановлювались як держави для певної етнокультурноїнації і прагнули, різними шляхами та різною мірою, зменшити нако-пичені економічні переваги, культурний вплив та політич ну владу,якими володіли меншини, що раніше були членами домінантнихнацій, підтримати замість цього специфічні інтереси нації – «влас-ниці» держави. Подібно до Угорщини та Німеччини, пострадянськаРосія зазнала «принизливих» втрат не тільки території, але й свогостатусу великої держави, що створило сприятливу можливість дляантрепренерів від політики з численними коригувальними, компен-саційними та реставраційними політичними програмами. Як у Німеч-чині, Угорщині після Тріанону, так і в пострадянській Росії гіркі

5. 1. Біробіджан – форпост для «співвітчизників»

267

оповідання про відділення від обложених та пригнічуваних етнічнихсородичів були центром суспільних розмов про приниження тавтрати, тоді як наміри захистити цих сородичів були центром кори-гувальних, компенсаційних та реставраційних проектів.

Існує багато інших паралелей між Німеччиною, Угорщною тапострадянською Росією, які принаймні побічно стосуються вітчиз-няного націоналізму, включаючи глибоку економічну кризу та гео-політичну і економічну перевагу над відповідно «новим» та«ближнім» зарубіжжям, в якому сконцентровані їхні меншини2.Важливо відзначити три відмінності за формою – та формативнимиконтекстами – вітчизняного націоналізму в двох системах. Першастосується більшої помітності офіцій ного російського вітчизняногонаціоналізму, друга – слабкості вітчизняного націоналізму грома-дянського суспільства в Росії, і третя – невизначеності населення,на яке спрямований російський вітчизняний націоналізм.

Держава та урядові посадовці насправді закликали до обов’язкуНімеччини допомогти етнічним німцям в інших державах, протетакі заяви були досить поодинокими, а тема не особливо помітноюв офіційних поглядах. Штреземан передбачав велику публічну кам-панію з цього питання, використовуючи за платформу Лігу Націй,проте вона ніколи не відбулась. Як тільки Німеччина приєдналасьдо Ліги Націй, вона стала на диво мовчазною з цієї проблеми.

На відміну від цього Росія ніколи не була мовчазною; її офіційнийвітчизняний націоналізм був дуже помітним3. Публічне наголошенняна праві та обов’язку захистити росіян у ближньому зарубіжжі сталиголовним елементом офіційних російських поглядів, що яскраво фі-гурують у майже всіх оцінках пріоритетів російської зовнішньої по-літики. Високі державні та урядові посадовці постійно робилинаголос на цій проблемі. Цей наголос змінювався в тоні та суті за-лежно від аудиторії, для якої він був звернений, та від внутрішніх іміжнародних контекстів, в яких він форму лювався. І було б помилкоювкладати забагато значення в будь-які з цих наголосів. Проте загаломможна спостерігати зміцнення позиції та риторики щодо росіян закордоном, що відбиває появу загально більш жорсткої російської по-зиції стосовно ближнього зарубіжжя та інтенсифікацію політичнихвикликів з боку правих націо налістів4. Вже на початку 1990-х роківяскравою ілюстрацію цього зсуву було широко розголошене тверд-

268

ження Козирєва від квітня 1995 pоку, що в певних випадках для захи-сту прав співвітчизників можуть бути потрібні війська5.

Це демонстративне зайняття позиції посадовцями було допов-неним офіційною кодифікацією «головних директив» російської по-літики стосовно «співвітчизників» у ближ ньому зарубіжжі6. Нацьому документі, підготовленому з президентської ініціативи, таформально затвердженому урядом 31 серпня 1994 pоку, варто трохизупинитись. Порівняно з іншими заявами державних та урядовихпосадовців стосовно цієї проблеми, документ є достатньо виваже-ним за тоном та за суттю, неодноразово наголошує на відповідностіміжнародному закону та нормам, на зобов’язанні реалізувати йогоцілі через двосторонні угоди з іншими країнами-нащадками СРСР.Проте він рішуче окреслює тридцять дев’ять урядових заходів дляпідтримки співвітчизників за кордоном, групуючи ці заходи під чо-тирма заголовками як «політично-правові та інформаційні», «дип-ломатичні», «економічні» та «соціальні та культурні».

«Політично-правові та інформаційні» заходи включають засну-вання російськомовного радіо та телебачення у ближ ньому зару-біжжі та забезпечення його безперебійного функціонування; роботуразом з російськими та слов’янськими общинами в державах-на-щадках, та забезпечення інформації, яка б дозволила засобам масо-вої інформації Російської Фе дерації «об’єктивно повідомляти» проближнє зарубіжжя, «звертаючи особливу увагу на становище спів-вітчизників та захист їхніх прав». Дипломатичні заходи включаютьпідняття питання про права співвітчизників на міжнародних фору-мах, j зокрема в Організації Об’єднаних Націй та в Організації (ра-ніше І Конференції) з безпеки та співробітництва в Європі;укладання угод з приводу громадянства (читай: подвійне громадян-ство) з країнами ближнього зарубіжжя та роботу з російською тасві товою громадською думкою, щоб примусити владу ближньогозарубіжжя змінити своє внутрішнє законодавство. Економічні за-ходи включають сприяння встановленню зв’язків між підприєм-ствами в Росії та підприємствами, на яких працюютьспіввітчизники у ближньому зарубіжжі; пряме придбання такихпідприємств (частково як погашення боргів цих країн Росії); засну-вання транскордонних спільних підприємств, зокрема спрямованихна допомогу співвітчизникам та погрози рядом економічних санк-

269

цій, включно зі скороченням торгівлі та зміною митного режиму, увипадку «грубого порушення прав співвітчизників». Нарешті, со-ціальні та культурні заходи включають забезпечення «технічної, ін-формаційної та фінансової допомоги» російськомовній пресі уближньому зарубіжжі; підтримку ряду російських культурних ін-ституцій та їх діяльності; заснування російських університетів, ін-ститутів, факультутів на гімназій у ближньому зарубіжжі; допускспіввітчизників до середньої та вищої освіти в Росії та забезпеченняпідручниками, а також навчання вчителів для російськомовноїосвіти у ближньому зарубіжжі.

Відверте декларування російським урядом таких заходів, разомз помітністю та частотою офіцій них заяв з цієї проблеми, відобра-жає дві ключові відмінності у міжнародному контексті вітчизняногонаціоналізму між міжвоєнним періодом та сьогоденням. Перша від-мінність є нормативною та інституційною. Принцип територіаль-ного суверенітету був набагато міцнішим у міжвоєнний період, ніжсьогодні. Угода про меншини Ліги Націй накладала певні зо-бов’язання на країни, утворені після Першої світової війни, аленими різко обурювались та відкидали їх як неприйнятне втручанняу внутрішні справи, менше через їхній зміст (положення Угоди променшини дійсно були досить слабкими), ніж через несприйнятнийтоді символізм порушеної суверенності7. Такі викривні висловлю-вання, на певно, циркулюють і до сьогоднішнього дня, проте вонимають допотопний присмак. У порівнянні з міжвоєнними періодом,виключні претензії національної держави щодо внутрішнього су-веренітету послабилися через зростання складного сплетіннятранскордоннних юрисдикцій у різних областях політики, тоді яктранскордонне піклування про права меншин – як транскордоннепіклування про права людини – отримали новий рівень інституйо-ваної міжнародної законності8.

Другою помітною відмінністю є геополітична. Російська вій -ськова, політична та економічна перевага порівняно з іншими по-страдянськими країнами є набагато більшою, ніж перевагаНімеччини над Східно-Центральною Європою*. Переконливим ар-гументом, напевно, було те, що довготривале геополітичне стано-

* Перевага Угорщини щодо Словаччини та Закарпаття географічно та демографічно єочевидною як у міжвоєнний період, так і у ХХІ сторіччі.

270

вище Німеччини було в дійсності підтриманим територіальною си-стемою, яка склалася після Першої світової війни9, тоді як в цьомуне можна про вести паралелі з пострадянською Росією. Проте про-тягом короткого та тривалішого терміну 1920-х – 1930-х років Ні-меччина була у набагато слабшому положенні, ніж пострадянськаРосія сьогодні. Переможена та знезброєна, вона була (тимчасово)військово слабшою, ніж навіть Польща та Чсхословаччина; її сво-бода дій у зовнішній політиці – навіть з огляду на структур но слаб-ких східних сусідів – була зменшена до мінімуму*. Росія, навпаки,має набагато більшу свободу дій і набагато більшу силу відносно їїближнього зарубіжжя. Ця однозначна та незаперечена регіональнаполітична та економічна перевага дозволяє Росії займати агресивнупозицію в захисті російських меншин за кордоном, тоді як норма-тивне розмивання сильних претензій до суверенності і нова міжна-родна законність щодо транскордонного піклування про меншини,дозволяє їй демагогічно обрамовувати свої жорсткі заяви ідіомамипро права людини та меншин.

Це обумовлює подальшу контекстуальну відмінність між ни-мецьким/угорськм та сучасним російським вітчизняним націо -налізмом. Зовнішня політика Німеччини/Угорщини Тріанону булапослідовно спрямована на перегляд Версальської угоди Тріанону, іцей ревізіонізм завжди включав схильність до остаточних, хоча(принаймні за часів Штреземана) мирних змін терито ріальних кор-донів*. Теперішні кордони Російської Федерації загалом вва-жаються випадковими, такими, що не мають будь-якого історичногопідтвердження чи нормативної незаперечності; тим не менше немазагальної думки про необхідність їхнього перегляду. Насправді те-риторіальний перегляд проштовхують певні політичні антрепре-нери, які вважають нестерпним існування України чи Білорусі якокремих держав чи факт, що 6 млн росіян живуть під правліннямказахів. Існує досить масова одностайність еліти щодо потреби від-новлення статусу Росії як світової чи принаймні континентальноївеликої держави, але нема одностайності в тому, що це обов’язково

* Див. статті чесько-єврейського публіциста, секретаря Єврейської громади Чехії пронебезпеку нинішнього угорського ревізіонізму і про те, що євреї Угорщини, попри Голо-кост, залишаються угорськими націоналістами. Серед євреїв Судетів такі настрої до 1939року також існували. Див. «Від імені Тома Лантоса, або знову у Будапешті» (Рош-Ходеш№1, 2013, с. 3); «На прекрасному коричневому Дунаї» (Рош-Ходеш №6, 2013, с. 3)

271

вимагатиме відрегулювання кордонів, якщо не масового возз’єд-нання з новими незалежними державами. Це не має нічого спіль-ного з «поміркованістю» російського лідерства, або з попередньо«атлантичною», прозахідною орієнтацією зовнішньої політикиРосії (яка так чи інак не була тривалою). Це пов’язане з тривалимзменшенням у «матеріальному» значенні території – з частковою«детериторізацією» та «економізацією», принаймні у найбільш еко-номічно «передових» регіонах світу – і в той же час, в уявній опо-зиції до цього, з інституційною матеріалізацією та «освяченням»існуючих територіальних кордонів в міжнародних поглядах та між-народних організаціях11. Перше робить зміни кордонів менш не-обхідними; друге робить їх складнішими. Порівняно з міжвоєннимперіодом, кордони стали «непорушнішими», але вони стали і меншважливими. Такий двоїстий розвиток робить територіальний реві-зіонізм дороговартісним, «неефек тивним», та, як можна стверджу-вати, врешті решт непотріб ним для прирощування сили держави,навіть для багатьох з тих держав, чиї програми звичайно називають«нео-імперіалістичними»12.

Публічна риторика вітчизняного націоналізму добре пасуваладо російського руху щодо зміцнення гегемонійного становища безтериторіального приєднання ближнього зару біжжя. Вітчизнянийнаціоналізм, за визначенням, перетинає територіальні кордони; вінпроголошує форму нетериторіаль-ної юрисдикції над громадянамиінших держав. Тому він може допомогти встановити та узаконитиекстериторіальний вплив та контроль, як намагалась зробити Росіястосовно ближ нього зарубіжжя. Відповідність між ідіомами вітчиз-няного націоналізму та пріоритетами зовнішньої політики вай-марської Німеччини була менш тісною. Риторика вітчизняногонаціо налізму була узагальнена, стосувалася всіх закордонних нім-ців. Проте, як доводилось вище, ваймарська зовнішня політика сто-совно двох сусідніх держав з найбільшими німецькими общинами– Польщею та Чехословаччиною – була різко відмінною та керува-лась у першому випадку глибоким антагонізмом і принциповимитериторіальними претензіями, а і в другому випадку – «правиль-ними» взаєминами та спробами збільшити німецький економічнийвплив у Центральній Європі. Частково з цієї причини, і частковочерез більш обмежену міжнародну законність транскордонного пі-

272

клування про права меншин у міжвоєнний період, ідіоми вітчизня-ного націоналізму менш підходили для публічного проголошеннята виправдання ваймарської зовнішньої політики.

Опозиційні політичні партії та фракції, а також окремі політичніантрепренери впровадили широке використання риторики вітчиз-няного націоналізму для критики влади за невдачі у вжитті енер-гійніших заходів для захисту росіян у ближньому зарубіжжі13; протеі вони лише зрідка можуть вважатися частиною громадянськогосуспільства, оскільки їхній вітчизняний націоналізм, хоча і культи-вований всупереч політиці та практиці влади, виникає прямо з бо-ротьби за політичну сладу. Центр вітчизняного націоналізмугромадянського суспільства Угорщини – щільна та енергійна ме-режа асоціацій, заці кавлених у співвітчизниках за кордоном – немає аналогів в пострадянській Росії*. Це, зрозуміло, відображає за-гальну слабкість громадянського суспільства країн – нащадківСРСР. Більше того, вітчизняний націоналізм громадянського сус-пільства спромігся ідеологічно та організаційно розбудувати сталупередвоєнну традицію інтересу щодо Германдому за кордоном.Нема потреби говорити, що подібної традиції піклування про ро-сіян поза межами Росії у радянську еру не існувало.

Населення, на яке спрямовувався вітчизняний націоналізм, буловідносно ясно окресленим. На практиці, зрозуміло, було не завждиочевидним, хто точно належав до цього населення, зокрема в регіо-нах (таких як Верхня Сілезія та частина Східної Пруссії) з плинноюентокультурною ідентифікацією. Проте в принципі кожен погоджу-вався, що вимоги Німеччини як зовнішньої національної вітчизнистосувалися Grenz- und Auslandsdeutsche Центральної та СхідноїЄвропи, а ці прикордонні та закордонні німці визначалися за їхньоюетнокультурною національністю.

У Росії, на противагу, не існує навіть загальної згоди щодо колалюдей, на яких спрямовуються вимоги російського вітчизняногонаціоналізму14. Для визначення відповідних людей широко вжи-вають п’ять термінів. Найчіткіше уподіб нюються ваймарському віт-

* Зрозуміло, що у порівнянні з 1990-ми роками та початком ХХІ сторіччя у цьомуаспекті відбулися зміни, однак, як показує досвід автора у спілкуванні з представництвомРосії у Києві по роботі зі співвітчизниками, цілі ???? бракує ініціативи знизу. Угорська«Фундація Телеки», навпаки має широку громадянську підтрмку.

273

чизняному націоналізму вимоги захистити росіян за етнокультур-ною національністю (русских). Другий термін – росіяни (россияне)відповідає російськості не у відношенні до етнокультурної націо-нальності – тим паче до російської етнокультурної національності– а у відношенні до Росії, тобто до російської держави, або до Росіїв територіальному сенсі. В свою чергу це формулювання можнатлумачити у суб’єктивно-політичному сенсі, в сенсі ідентифікаціїз російською державою або з Росією як бать ківщиною (родиной),або, більш загально, в об’єктивно-етнокультурному сенсі, в сенсічленства в одній з багатьох етнокультурних груп, що є автохтонамив Росії. Це останнє значення часто виражається терміном «этниче-ские россияне», який здається абсурдним через співставлення при-кметника «етнічний» та похідної від виразно неетнічного іменникаРосія. На практиці слово «россияне» служить «політично корект-ним» замінником слову «русские», тому що визнає багатонаціо-нальне населення Росії, а не є альтернативним підходом довизначення населення, для якого Росія є вітчизною15.

Третім широко вживаним терміном є російськомовні. Хочамайже всі радянські громадяни якоюсь мірою розмовляли росій-ською мовою, термін російськомовні не визначає тих, хто говоритьросійською мовою у чисто лінгвістичному сенсі. Він радше вказуєна дві аналітично відмінні категорії людей (на додаток до росіян зетнокультурною національністю), хто міг би ідентифікуватися з ро-сіянами в неросійських державах – нащадках та з Росією як зов-нішньою національною вітчизною. Перша категорія включаєлюдей, які тривалий період жили поза межами «власної» національ-ної держави і намагалися ідентифікувати себе та асимілювати з ро-сіянами (зокрема українці та білоруси, але також і члени іншихрозпорошених національних груп, таких як вірмени та євреї)16.Друга кате горія включає людей, які живуть у «власній» національ-ній державі («власній» в тому розумінні, що вона відповідає їх офі-ційній радянській паспортній національності або самовизначенійетнокультурній національності), проте чия первісна мова (і інколинавіть материнська мова) є російською і хто в результаті може по-літично ідентифікуватися з росіянами в цій державі і поєднуватисяз ними в опорі програмам лінгвістичної націоналізації17.

Четвертий термін – співвітчизники (соотечественники), тобто

274

люди, які мають спільну батьківщину (вітчизну). У пострадянсь-кому контексті проте це оригінальне чітко політич не значення булоперекрито сумішшю критеріїв, заснованих на комбінації поход-ження, етнічності, колишнього громадянства та духовно-культурноїорієнтації. Один із експертів визначав співвітчизників як «колишніхпідданих Російської імперії або громадян СРСР та їх прямих на-щадків, які не мають на даний час російського громадянства, аленалежать до однієї з етнічних груп Росії і вважають себе духовнота культурно-етнічно пов’язаними з Росією»18. Ця несумісна сумішправових, етнографічних та ідентифікаційних понять стала елемен-том вибору в офіційних документах.

І останній термін – громадяни (граждане). Захист власних гро-мадян, що проживають в інших державах, на нашу думку докорінновідрізняється від вітчизняного націоналізму, визначальною рисоюякого є вимоги захисту співвітчизників – негромадян. Проте ця від-мінність не є чітко окресленою в пострадянському контексті. Тер-мін «граждане» часто використовують (у політичних доповідях,якщо не в офіційних документах) метафорично, як грубий синонімдо «соотечественники»19; він також використовується, знову ж ме-тафорично, у зв’язку із заявами, що Росія несе відповідальність завсіх колишніх радянських громадян. Більше того, Росія намагаєтьсяперетворити співвітчизників на співгромадян20. Вона намагаласьукласти угоди про подвійне громадянство з іншими державами-на-шадками21. Нещодавно російські офіційні особи заявили, що навітьза відсутності такої угоди Росія може надати громадянство за за-явою окремих осіб з ближнього зарубіжжя, навіть тим, хто має гро-мадянство іншої країни-нащадка22. Такі дії у великому масштабімогли б підсилити юридичні вимоги Росії в ближньому зарубіжжіта надати зручний привід для втручання23.

Змінний та неоднозначний словник термінів вітчизняно-націо-нальних претензій дозволяє Росії грати на багатьох регістрах та ви-сувати численні та лише частково взаємно пере криті юридичнівимоги у ближньому зарубіжжі. Через певне семантичне розділеннятермін «русские» набуває культурного резонансу та емоційної сили(і, отже, є найкориснішим в контексті внутрішнього політичногозмагання), тоді як «россияне», «русскоязычные», та «соотечествен-ники» (терміни, взагалі чужі для повсякденного вжитку, які не

275

мають – за частковим винятком останнього – будь-якого культур-ного резонансу та емоційної сили) означають більш широке цільовенаселення і можуть, отже, вживатися в міжнародному контексті тав офіційних документах для розширення юридичних претензійРосії у ближньому зарубіжжі (та для представлення тих претензійширшими за вузький етнічний інтерес захисту етнічних росіян).Нарешті, невиважена політика щодо громадянства дозволяє Росіїпоєднувати традиційну (і з точки зору міжнародного права більшзаконну) риторику захисту своїх громадян в інших країнах з вітчиз-няно-націоналістични ми претензіями щодо захисту співвітчизниківнеспівгромадян. Це опортуністичне використання численних ідіомще більше доведене у невідповідному поєднанні термінів з правлюдини з термінологією вітчизняного націоналізму, зокрема в по-стійних претензіях, що Росія повинна захистити людські права ет-нічних росіян у ближньому зарубіжжі.

Вітчизняний націоналізм у Німеччині та Угорщині був склад-ним переплетінням політичних позицій, культурних ідіом, органі-заційних мереж та транскордонних соціальних відносин.Російський вітчизняний націоналізм можна розглядати таким жечином. Як політичне явище вітчизняний націоналізм був помітні-шим ще у 1990-х роках, як у внутрішньому, так і у міждержавномуаспектах у пострадянській Росії, ніж у Німеччині до Гітлера. Темивітчизняного націоналізму займали значніше місце як у владнихта опозиційних поглядах, так і у внутрішній по літичній боротьбі,ніж у випадку Німеччини доби Ваймару/Аденауера, а такожугорського націоналізму доби Горті та Орбана. Російський вітчиз-няний націоналізм є подвійно «переплетеним» – з внутрішньоюполітичною боротьбою, з одного боку, і з намаганнями утвер-дження російської гегемонії у ближньому зарубіжжі, з іншого. Яку внутрішньому, так і в міждержавному контексті позиції вітчиз-няного націоналізму використовувались інструментально або, в ін-шому разі, як розрахований засіб. Але знову, інструментальневикористання позицій вітчизняного націоналізму – а воно булоєдиним можливим – трапилось на тлі спільного розуміння потребипіклування про становище росіян у ближньому зарубіжжі тазобов’язання російської держави щось для них зробити.

Така подвійна спрямованість вітчизняного націоналізму, як по-

276

літичного явища, у ширших внутрішніх та міждержавних політич-них контекстах означає, що йому не вистачає власної автономноїлогіки та динаміки. Як політичне явище вітчизняний націоналізм єсукупністю дій, позицій, групою зв’язаних дискурсивних претензій,але «гра», в якій ці дії активуються, в якій вони оплачуються чи неоплачуються, не є грою вітчизняної політики, а ширшими внутрі-шніми та міждержавними «іграми». «Величина» правомірності віт-чизняної позиції чи дії залежить від стану гри в конкретний момент– від правил гри та від ресурсів, якими володіють суперники у грі24.Загалом, більша міжнародна законність та інституювання транскор-донного піклування про меншини робить дії вітчизняних націона-лістів більш доречними та корисними, ніж вони були у міжвоєннийперіод. Внутрішня політична арена в пострадянській Росії такожзаохочує вітчизняний націоналізм, лише тому, що сьогодні існує за-мало політично прибуткових гасел. На тлі широко підтримуваноїдумки, що дещо треба зробити для росіян у державах-нащадках25,гасла вітчизняного націоналізму були сприйняті у боротьбі за внут-рішню політичну владу майже за умовчанням, faute de mieux.

Як культурне поняття російський вітчизняний націоналізм є на-багато більш непевним, неоднозначним та нестійким, ніж його ні-мецькі та угорські аналоги. Погляди німецького/угорськоговітчизняного націоналізму можна було побудувати на традиції се-редини дев’ятнадцятого століття і на традиції піклування про нім-ців/угорців на територіях Габсбурґів та Романових, які розвинулисянаприкінці епохи Бісмарка та Вільгельма, та угорського dualizmus*.Через відсутність подібної традиції в Росії погляди вітчизняногонаціоналізму мали збиратися як «колаж» з різних наявних та закон-них культурних «уламків». З відсутністю місцевих коренів, він мавбути вимощений фрагментами від різних дискурсивних традицій:від «класичного» вітчизняного націоналізму, від правової риторикидипломатичного захисту громадян в інших державах, від думок проправа людини, від словника політики великої держави. Внаслідокдискурс був багатоголосим та опортуністичним, він грав, як дово-дилось вище, на різних регістрах, йому не вистачало послідовності.Неоднозначний і значною мірою невідповідний словник для визна-чення цілей заяв вітчизняного націоналізму є лише одним з показ-

* Magyar kisebbségek a kutatások tükrebu // Magyar tudomany – 2005/2 – Old. 130 – 216

277

ників цього.Як організаційному явищу, російському вітчизняному націона-

лізму не вистачає сильної бази в асоціаціях громадян ського суспіль-ства, які були характерними для вітчизняного націоналізму; мережаорганізацій, що піклуються про росіян у ближньому зарубіжжі, буланабагато більш опікувана державою. І, нарешті, як соціально-взає-минне явище, російський вітчизняний націоналізм влючає розвитокта підтримку транскордонних взаємин та забезпечення потоку ре-сурсів через кордон. Процес організа ції потоків ресурсів та відтво-рення мереж і взаємин, розірваних з розпадом Радянського Союзу,все ще зароджується; і занадто мало відомо на даний час, для того,щоб робити суттєві заяви стосовно нього. Проте в довготривалійперспективі політичне становище російських та російськомовнихменшин у державах-нащадках – зокрема, ступінь, до якого вонисподіваються на Росію у вирішенні власних проблем, а не відпраць-овують їх у рамках держави-нащадка – буде значною мірою фор-муватися цими взаєминами та потоками ресурсів, і у тій мірі таформі інтеграції з Росією (та відділення від контексту держави-на-щадка), який вони породжуватимуть.

В принципі, спроби вплинути на співвітчизників через елітнізабюрократизовані структури чи видання типу «Русский век» (Жур-нал о Росси и русском мире) були абсолютно безперспективними.Цікаво, що про переїзд до Біробіджану (а ЄАО входила у перелікрегіонів, рекомендованих до переселення) часопис «Русский век»повідомляв у двох випадках – переселення двох українських сімейз казахстанської глибинки та вірмено-грузинського клану з вір-менської провінції. Результати роботи зі співвітчизниками вияви-лися слабкими не лише на Далекому Сході і навіть війна і потокибіженців у цьому аспекті мало допомогли.

Далекий Схід є достатньо ізольованим районом, до того ж еко-логічно вразливим. Навіть у провінції Хейлупурун (сусідньою зЄАО) на північ від Харбіну є чимало малозаселених територій, щоне приваблюють ані китайців, ані корейців. У сувенірному кален-дарі для потенційних переселенців з України, виданому у Києві улистопаді 2013 рокуЄврейська Автономна область представленадвома образами – на жовтень 2014 року – копальні марганцевих рудта на березень – православною церквою у Біробіджані. Однак ці

278

принади не надто подіяли на потенційних переселенців... Вочевидьмав рацію М. І. Венюков ще у ХІХ сторіччі, коли він закликав доінтенсивного а не екстенсивного підходу до освоєння ДалекогоСходу. Нині цей географ у ЄАО корстується неабиякою популярні-стю, однак він зачепив важливу колізію російської державності, щовиявилася під час анексії Криму – центр зацікавленості у перетво-ренні маргінальних регіонів на військово-сировинні бази, оскількибудь-яка економічна інтенсифікація веде до загрози сепаратизму.

Як же відреагували українці на початок колонізації Біробі-джану? Слід підкреслити, що за умов, коли будь-який ухил, навітьв Україні доби «українізації» міг сприйматися як підривна дія, а со-ціологічні опитування не проводилися, судити про настрої україн-ства на Далекому Сході – справа непроста. Ми можемореконструювати ціннісні пріоритети українського соціуму на Дале-кому сході, а також наявність/відсутність українсько-єврейськогосимбіозу за умов Далекого Сходу і в самій Україні насамперед заматеріалами етнографічних досліджень, художньої літератури тапорівняльного аналізу інших суспільств. У першому випадку існуєдостатній масив етнографічних даних, зібраних упродовж десяти-річ і узагальнених В. О. Чорномазом, які свідчать про те, що се-лянські традиції характеризуються «меншою залежністю відполітичної кон’юнктури, тому що вони міцно пов’язані з глибин-ними суспільним інстинктами»26.

Прикметно, що В. К. Арсеньєв якраз на момент прибуття єврей-ських переселенців до Біробіджану оприлюднив роботу, де прямовказується на об’єктивні умови, що сприяли збереженню українсь-кої традиційної культури на Далекому Сході. Зокрема, В. К. Ар-сеньєв підкреслював особливий традиціоналізм українців,відзначаючи, що ніхто з переселенців так міцно не дотримуєтьсятрадицій як вони27.

5. 2. Біробіджан: Зелений Клин чи єврейська автономія?

279

Як зазначав учасник у кінці XIX сторіччя українське селянськенаселення «відчуває органічну неприязнь до своїх сусідів – каца-пів»28. Л. Н. Чижикова та інші дослідники російсько-українськогоприкордона відзначають прагнення українців та росіян у селянсь-кому середовищі початку XX ст. до обопільного обмеження побу-тових контактів29. Міжетнічні шлюби утруднювали такожетноконфесійні бар’єри (частина росіян була представлена старо-обрядцям), а також станові відмінності, зокрема це бар’єр існуваву Біробіджані, зоні компактного розселення козацтва. Як зазначаєМ. Кадишевич, у 1913 -1916 pp. до території пізнішої ЄАО буласпрямована значна міграційна хвиля з України, однак більшість пе-реселенців повернулася додому, а у 1925 – 1926 pp. нова хвиля до-сягла Біробіджану, причому це були вже переселенці з національноїреспубліки, статус якої мала Україна, і їхня свідомість була вищою.М. Альбертон якраз і змалював побут і настрої таких переселенціву розділі «Микита в Біробіджані» і цей опис не залишає сумнівів утому, що як писав далекосхідний етнограф І. Лопатин українці«дійсно перенесли з собою Малоросію на Далекий Схід», «щоможна досліджувати малоросійську етнографію... не виїжджаючинікуди за межі Усурійського краю»30.

Однак обмеженість господарської діяльності взаємодії українсь-ких селян з російським торговельно-промисловим елементом, нащо вказував Т. Олестюк, була також не лише в уяві діаспфальногоавтора, але реальним чинником у часі і просторі31.

Для констатації цього факту не було потреби в українському на-ціоналізмі. Єврейські публіцисти, такі як В. Жаботинський, вказу-вали на це у своїх статтях, а такі єврейські письменники як М.Бердичевський, М. Спектор, Д. Ігнатов та інші, майстерно показали,що у «старому краї» торговельні і підприємливі «канапи» контак-тують з традиційним українським селянином ПравобережноїУкраїни майже виключно під час базару, ярмарку.

Наприклад, в оповіданні М. Бердичівського «Історія з музикан-тами», «кацапи з довгими патлами продають чай» на ярмарку в Умані32.

У книзі Д. Ігнатова «Вверх-вниз» показано міжетнічні взаєминиу Брусилові (нині Житомирська область). Д. Ігнатов у США ставлідером авангардного напряму в американській єврейській літера-турі, який підніс фольклорно-етнографічні сюжети до високих есте-

280

тичних узагальнень. У цьому він як і Мані Лейб, інший українсько-єврейський класик США, йшли шляхом Нобелівського лауреата Р.Тагора, вірші якого з циклу «Гітанджалі» перекладено івритом вОдесі ще у 1917 році33.

Для єврейських письменників тієї доби Р. Тагор був зразкомтого, як змалювати симбіоз патріархальних ізольованих одна відодної спільнот у аграрному традиційному суспільстві, що модерні-зується. Для Р. Тагора це була Індія, для єврейських літераторів -Україна. Уривок «Янкл Пірнік» з книги Д. Ігнатова булоопубліковано у збірці «Український єврей в Україні та Америці»,що вийшла друком у Нью-Йорку в 1944 році. Герой оповіданняЯнкл Пірнік, звичайний служка з синагоги, який носив воду учнямз річки, стає праведником у розумінні як євреїв, так і українців. Узахоплюючій переконливій формі Д. Ігнатов показує, що звичай-ний містечковий єврей приходить до істини: людина і її благо – цещось вище ніж міжрелігійні, міжетнічні відмінності.

В оповіданні колоритно показано ярмарок у Брусилові, де знахо-дяться місцеві євреї та селяни, що живуть у своєрідному симбіозі –вони не можуть прожити окремо. «Кацапи» в оповіданні є сторон-німи людьми у синкретичній цивілізації євреїв та «селян»: «Стоялитакож ятки кацапів, які продають картини, що зображували царя зцарицею, ікони з Ісусом та Богоматір’ю, а також запашне мило, ве-ликі та малі гармошки. Кацапи часто грають на одній з них, ще йпідспівують, підтанцьовують, аж поки не збереться великий натовпнавколо них, а тоді вони починають голосно продавати свої товари»34.

Той факт, що українці у становій Росії називають себе просто се-лянами і відрізняють себе від інших як «не євреї», «неросіяни», «неполяки» і т. д. – зовсім не означало в очах євреїв, що вони не малиокресленої ідентичності тому, що національна ідентичність пере-бувала у «ембріональному, вегетативному стані». Так окреслю-вав білоруську ідентичність А. Новіна (І. Луцкевич), провідний діячбілоруського руху, який на запрошення Н. Штіфа передав у рукописісвій твір «Національне відродження білорусів» у редакцію журналу«Ді їдише велт» – побратима «Украинской жизни», де цей нарис булооприлюднено у двох номерах (вересень та жовтень) за 1913 рік35.

Однак той самий А. Новіна вважав, що свого часу білорусимали сильну цивілізацію, що вплинула на литовців у ВКЛ.

281

Євреям з кола лівої інтелігенції не треба було пояснювати, щоцивілізація та рівень національної свідомості у модерному розу-мінні цього слова – різні речі. Українці для євреїв могли бути «по-єрім» (селяни), за часів Хмельниччини – «явонім» (греки, тобтоправославні), однак в усякому разі це був окремий народ.

У розділі «Микита в Біробіджані» М. Альбертова українці вже на-звані офіційним етнонімом Радянського Союзу, хоч побут, звичаї та рівеньосмислення українськими селянами умов життя на новій далекосхіднійбатьківщині нагадує етнографічні описи, що вже наводилися.

Микита у селі Лазаревому став таким заможним, що у старомуселі (в Україні) він був би старостою, хоч до переїзду був незамож-ником. Микита та його дружина Явдоха раді (ой, лишенько!) по-спілкувалася з радною людиною з містечка євреєм М. Альбертоном.Адже у них стільки спільних спогадів – крамничка Бенчика, яткаудови Фейги, розбитий шлях на село... За бесідою земляків у спе-котну Петрівку колоритний Микита ділиться враженнями від «гу-ранів», «чаганів» (лайливі прізвиська козаків), які мають багатоземля, коней, свиней, корів – та в них не дістанеш молока, нісмальцю. Адже вони не вміють і не бажають працювати. Тоді якукраїнець тут жив би як поміщик. Микита прохає переказати бід-ним, щоб вони сюди переїжджали, а його донька Параска нарікає,що хлопці тут холодні, їй нудно і з ними не цікаво. «І хоч середєвреїв теж є такі... ну зараз не можна казати всілякі «жиди!»36. Ми-кита каже, що він би цілі українські села переселив на ДалекийСхід37. Параска також думає, що тоді тут стало б справді весело38.

Зрештою староста Осип каже, що у райраді його повідомили:«хохли чи євреї з України все привезуть, тому треба мати культуру.Треба мати трактор, кіно, фельдшера і вони все з собою привезуть.Це знають уже всі козаки»39.

Цей виписаний у деталях етнографічний опис можна вважатибазовим для розуміння симбіозу євреїв та українців на ДалекомуСході. Обидві групи виступали як носії іновацій на фоні дикої при-роди. Зрозуміле, що уявлення про «українських євреїв» дозріла в«Амбіджані» (США) та у «Спілці українських євреїв» завдякиспільній праці у хащах Приамур’я. це був більш яскравий прикладспільних цінностей українсько – єврейської цивілізації, ніж навітьосвоєння євреями степових районів на Півдні України.

282

Зрозуміло, що не можна лише у рамках етносоціального симбіозуукраїнців та євреїв пояснити важливі аспекти історії українського таєврейського етносів у Росії, підготувати узагальнюючі праці з історіїрегіону Далекого Сходу, яка не буде повною без етнічного компо-ненту. Комплексний розгляд феномену українського національногоруху, особливостей його становлення розвитку та функціонування вконтекстах історії регіону, Росії та національної історії українськогонароду і став метою піонерського дослідження В. О. Чорномаза40.

Якщо врахувати, що у 1917 – 1922 pp. центром українського на-ціонального руху був Хабаровськ, через передмістя якого проходитькордон ЄАО, а серед активістів єврейського відродження автономіїлише у 1930-х, але навіть у 1940-х роках були широко представленіколишні діячі або члени єврейських партій в Україні у 1917 – 1920pp., проблематика автономії в обох регіонах світу набуває першо-рядного значення. Як зауважує В. О. Чорномаз, джерелознавча базадля вивчення автономії на Далекому Сході є слабкою, зокрема ар-хіви українських організацій не збереглися, у зв’язку з чим оригі-нальні документи українських організацій на Далекому Сході незбереглися, а головну роль в аналізі грають фрагментарні та не-прямі джерела., зокрема архівні документи, що відбувають взає-мини місцевих органів влади та українських організацій. Виняткомє протоколи засідань Владивостокського товариства «Просвіта»41.Важливим джерелом українського - вже радянського сліду в історіїБіробіджану є діяльність українських академічних установ, зокремаІнституту Єврейської пролетарської культури, а також його часо-пису «Вісншафт ун революціє». Звернімося до змісту його першогономеру за 1934 рік, присвяченого Біробіджану.

Все ж і в «Вісншафт ун революціє» тема ЄАО висвітлена лишеу великій роботі М. Кадишевича «Біробіджан у літературі», статтіX. Еникеєва, виступі В. Затонського і, нарешті, в статті М. Кадише-вича «В секції біробіджанознавства»43. Слід зазначити, що за да-ними І. Резника (заст. зав. учбової частини) до 1934 р. в Інститутіаспірантуру закінчило 21 чол. і вчилося 26. І. Резник серед аспіран-тів згадує Е. Розенталь-Шнайдерман, а також відмічає, що «ряд нау-кових робіт дали також тов. Родан, Голдфайн, Гителис та ін.аспіранти, які зараз знаходяться на керівній роботі в інших містах(Одесі, Харкові, ЄАО і ін.) 44

283

І. Резник ділиться планами поступової «біробіджанізації» ро-боти усього Інституту єврейської пролетарської культури у зв’язкуз утворенням ЄАО. «Цього року ми також приступили до організа-ції особливих біробіджанських груп у складі історичної, соціально-економічної і педагогічної секцій. Профіль товаришів, які входятьдо цієї групи розроблятиметься у рамках особливих угод з відпо-відними організаціями ЄАО відповідно до вимог культурного бу-дівництва, яке там розгортається»45.

Вже після розгрому 1937 р. у збірці статей Ш. Шкаровського«Критика» виданому в Києві, виникає канонічний образ ЄАО, щопроіснував до періоду «перебудови»46.

Саме після ліквідації в 1937 р. журналу «Винсшафт ун револю-ціє» і плеяди діячів єврейської культури, мислителів і практиків,пізніше – в 1937 – 1939 pp. – демонтажу системи середньої освітиі механізму підготовки кадрів, книговидавництв якраз і сформу-вався образ ЄАО, супротивний Заходу і Ерец-Ісраель. От як пред-ставляє Ш. стати центром єврейської культури в СРСР. Але, якчасто бувало в Країні Рад, за рахунок самого Ліберберга! Втім, ідеявідразу ж була вихолощена і від неї залишилася лише форма, як го-ворять англомовні політологи «empty shell» (порожня мушля).

Проте, як показує практика, форма також має значення, оскількиможе бути наповнена змістом, як наприклад сталося з колишніми ра-дянськими республіками, що мали право на відокремлення від СРСР.

О. Бахмутський, як і Й. Ліберберг, апелював до того, що Біро-біджан – центр єврейської культури усього СРСР, оскільки поста-нову ніхто не відміняв. Єврейське учительство України – адресатстатті – незабаром зникло, а переселенський рух знаходився в кризі.Лише у 1939 р. починається процес емансипації ЄАО від впливуУкраїни, Б. Копелевич виступає за пожвавлення Педсекції в роботіНаукової Комісії. У області також обговорюється питання відкриттявласного вищого учбового закладу47.

Незважаючи на крах цих ініціатив слід підкреслити, що зару-біжна громадськість реально усвідомила самоцінність, самодостат-ність ЄАО. Формальний статус ЄАО і визнання(офіційнеі) її вякості центру єврейської культури в СРСР спонукало друзів ЄАОза кордоном фактично зайнятися написанням її історії (у якій вонибрали участь).

284

Можна було б із статей, опублікованих лівими організаціями вСША про ЄАО тільки в період 1944 – 1948 років створити збірку«Нариси з історії ЄАО», оскільки вони фактично розкривали ті сто-рінки історії ЄАО, які повинна була освітити Наукова Комісія (якщосудити по її планах).

Р. Медем в 1947 pоці, тобто через 10 років після припинення ви-ходу «Ратнбілдунг» і через декілька років після припинення роботиНаукової Комісії в планах якої був епізод з Лихасуном (рейд Чер-воної Армії в глиб китайської території у відповідь на напад з бокуКитаю на Радянський берег) описує цей історичний епізод 1929 p.,свідком якого вона була, залишившись після експедиції ІКОР втільки що заснованому Амурзеті*. Стаття Р. Медем досить змі-стовна, щоб дати матеріал принаймні для одного уроку історії вєврейській школі! Проте учительство ЄАО було звичне до того, щожурнал «Ратнбілдунг» не давав учителям можливості взагалі про-читати методичні вказівки з приводу історії єврейського народу. Цедобре показано і в мемуарах Ш. Липшиц, яка викладала історію впедтехнікумі Біробіджана. Як помітив А. Макогон в статті «Протиромантизації єврейської історії», найбільш важливою є підготовкахорошого фахівця, необтяженого «зайвим» знанням: «Педтехнікумповинен більше уваги приділяти своїй спеціальності, підготуватипедагога. Не слід забувати, що в цьому «морі Тори» («ям А-Тора»)можуть потонути наші сильно завантажені і погано підготовленістуденти»48. Проте, як видно з історії єврейської педагогіки вУкраїні, і радянська історія, євреїв зокрема історія ЕАО, виявиласятакож незапитаною**.

Інша стаття з «Ратнбілдунг» (1937, 1) дає уявлення про іншийаспект перетворення ЄАО на центр єврейської культури в СРСР, асаме про державний статус мови їдиш. Цій проблемі присвячені ма-

* Див. статтю Р. Медем «Спочатку було небо і тайга». «Най-Лебн», травень 1947 р.,с.4-6 (на їдиш).

** Не слід думати, що йшлося лише про євреїв. Як підкреслюють О. Вдовин, В. Зорині О. Никонов в книзі «Російський народ в національній політиці. XX століття»., Кунгур, 2007.– відносно російської історії також виявлявся нігілізм. «Тільки Постановою ЦК ВКП(б) від5 вересня 1931 р. історія була відновлена в правах самостійного учбового предмета. 15 травня1934 р. прийнята спільна постанова Раднаркому і ЦК партії «Про викладання історії в школахСРСР», в якому містилися вказівки про підготовку до червня 1935 р. нових підручників з іс-торії, про відновлення з вересня 1934 р. історичних факультетів в ЛДУ і МДУ. 9 червня 1934р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про введення елементарного курсу загальної історії СРСРв початковій і неповній середній школі» [с. 100].

285

теріали «До питання про мовну конференцію в ЄАО. Мовна нарадав Москві»49. Оскільки йдеться про дуже важливу ініціативу вжепісля усунення Й. Ліберберга, то ми наводимо нижче частково йоготекст у перекладі українською:

«У редакції «Емес» відбулася нарада по підготовці до мовноїконференції в ЄАО. У нараді взяли участь більше 30 чоловік – мо-вознавців, письменників, журналів, вчених і громадських діячів.

Нараду відкрив заст. редактора «Емес» тов. С. Рабинович, якийу своєму вступному слові вказав на велике значення майбутній кон-ференції в ЄАО. Мовна конференція – сказав тов. Рабинович – маєвиняткове значення для подальшого розвитку усієї єврейської на-ціональної культури. її значення росте особливо у зв’язку з тим, щовідбувається в ЄАО, там, де будується єврейське радянська держав-ність, що ця конференція скликається там, де створюється центрєврейської соціалістичної культури в СРСР»*.

Усі наші працівники культури в різних областях повиннівключитися в підготовку конференції. Має бути створений широ-кий рух навколо конференції. Слід якнайширше освітити в нашійпресі, на сторінках «емес» питання, що стоять на порядку денномуконференції. З промовою про завдання конференції виступив тов.С. Диманштейн.

Мовна конференція, яка скликається 9 лютого 1937 р. в ЄАО,має колосальне значення для подальшого розвитку мовного будів-ництва, для усієї нашої єврейської радянської культури. У областієврейського мовного будівництва у нас в СРСР великі досягнення.Слід підкреслити, що досі не підведені необхідні підсумки нашоївеликої роботи на мовному фронті. Крім того, наша робота не буласконцентрована і на ній позначалося те, що у нас до утворення ЕАОне було радянської єврейської державності.

Ряд народів, які відставали на мовному фронті, з часів Жовтне-вої революції наздогнали нас, створили літературу і мовознавство,випустили словники і так далі. Такі явища ми спостерігали у тюрок,чувашів і інших50.

І той факт, що Конференція скликається в ЄАО, має велике зна-чення, державне значення, і приведе до того, що ми наженемо про-пущене. Ми втілюємо вказівки керівників нашій партії, уряду про

** Підкреслено при перекладі, – О. З.

286

те, що ЄАО має бути центром єврейської культури в країні. Скли-кання конференції в ЄАО повинно продемонструвати не лише до-сягнення мовного будівництва, але також розквіт нашої загальноїкультури на грунті ленінсько-сталінської національної політики.

У нашому мовному будівництві ми зустрічаємося з небезпекоюрізних ухилів, зайвою кількістю гебраїзмів, славізмів і германізмів;існує також небезпека пуризму (повної відмови від іноземних слів)».

У цьому параграфі проаналізовані публікації структур Акаде-мії Наук і системи просвіти України лише на їдиш, хоча як пока-зано в останньому тексті, українська і російська мова такожвикористовувалися.

На закінчення параграфу необхідно зробити ряд висновків. Вжеговорилося про недостатність уваги до реального контексту Біробі-джанського проекту, до джерел на єврейських мовах і до української«історичної батьківщини», а також до ролі інтелігенції. Останнійсюжет може легко бути поглиблений за рахунок включення в ньоготаких тем як еволюція поглядів проф. В. П. Вощанина, автора статті«Історичні передумови колонізації Біробіджанського району» у ві-домій збірці Ленозета «Про Біро-Біджан» (Збірка статей ленінградсь-ких професорів, 1929). Адже В. П. Вощанин ще до революції вДержавній Думі виступав з питань колонізації. Чи наприклад, М.Устрялов. Якою була його роль в житті єврейської общини Харбінута взаємини з українським рухом у Маньчжурії? М. Устрялов регу-лярно друкувався в газеті «Ранок» якраз тоді, коли вона пропагувалаБіробіджанський проект і його статті в «Ранку» такі як «Про рево-люційний тигель», «Про радянську націю», «СРСР і зовнішній світ»,«Проблема нації» увійшли до відомої теоретичної роботи «Елементидержави» (Харбін, 1931). Устрялов, що переїхав в СРСР і репресо-ваний в 1937 році, вважається одним з найбільш популярних мисли-телів – державників Росії. До його концепцій, зокрема трирівневійпроекції державної території, що складалася у формулу підсистем:територія + населення + влада, звертаються сучасні вчені-регіоно-знавці Далекого Сходу. Очевидно, вивчення листування М. Устряловамогло б пролити світло на його ставлення до Біробіджану, також як іаналіз виступів Поля Вайян-Кутюрье, редактора «Юманите». Він яквідомо виступав у Біробіджані проїздом з Китаю в Москву. Менш ві-дома його тісна дружба з В. Финком, ветераном Біробіджана51.

287

Проте найбільш плідним, можливо, стане вивчення «американсь-кого сліду», оскільки ідеологи ІКОР, Амбиджана, Спілки українськихєвреїв, ІКУФ і так далі фактично створили «другий Біробіджан» уПівнічній Америці. Упродовж десятиліть за океаном розвивався бі-робіджанський дискурс. Хоча цей напрям лівої думки США і Канадивідрізняв дружнє ставлення до СРСР, воно звичайно не було іден-тичне радянському52. Більше того, подібно до того як українська дій-сність надихала на шлях до Тихого океану, американська дійсністьпримушувала багато євреїв цікавитися Біробіджаном.

Аналіз безлічі текстів 1920-х – 1970-х років дозволяє висунутигіпотезу, що завдяки Біробіджану євреї США могли зберегти цінно-сті Східної Європи і в теж час стати «all-American»* уподібнитисяпредкам самих корінних американців піонерам першопоселенцямXVII століття. Як відомо в основі американського «міфу» лежалаідея про те, що група ізгоїв-пуритан покинула Старий Світ і, підко-рила нетрі Нового Світу. У текстах «Амбиджана» постійно прово-дяться аналогії з піонерами США, що вважали себе «НовимІзраїлем», і піонерами Біробіджана. Етичний ідеал утілювали люди,що перетворили пустинні простори на ниви і сади. Проте серйоз-ною відмінністю було те, що Америку заснували фанатики – пури-тани і США були і залишаються форпостом релігії, тоді якколонізація у Біробіджані йшла під знаком войовничого атеїзму.Проте в 1930-х роках ліва інтелігенція Заходу під впливом М. Бу-бера, Бер Горовца, потім в особі З. Вайнпера, Б. Ривкина, А. Бика,Н. Майзеля і інших адаптувала ідею хасидскої духовності і укра-їнські цадики «розкидають божественні іскри від Нью-Йорка до Бі-робіджана» (Бер Горовец, Західна Україна).

Релігійно-містичний настрій досяг свого апогею в роки Голоко-сту. Україна -батьківщина хасидского містицизму – давала надію надиво відродження після жахів Катастрофи. У збірці «Українськийєврей в Україні і Америці»53 ці настрої остаточно викристалізува-лись. Родовід радянських євреїв (в усякому разі багатьох!) від ек-зальтованих хасидів – не ставився під сумнів. В той же час перемогав Другій світовій війні об’єднала США і ЄАО. Біробіджан відпра-вив на фронт 30 000 чоловіків (Гина Медем), ставши важливоюопорною базою у війні на Тихому океані(авторитетний журнал

* Справжніми американцями.

288

* У «Най-Лебн» (січень 1944, с.21) підкреслювалося в статті «За добру волю і міжкон-фесійну згоду», що протестантське, католицькі і іудейські капелани(військові священики)розповсюдили в діючій армії і на флоті 2 500 000 екземплярів літератури, спрямованої назміцнення солідарності між різними етнічними, расовими і релігійними групами. ОрганІКОР/Амбиджана вказував, що «американці розпізнали і в цілому, учинили опір планам на-цистів перенести боротьбу з поля бою, де їх поразка була неминучою, на фронт усерединікраїни, де вони вірили у свою перевагу» (Най-Лебн, січень 1944, с.21 – про звіт за 1943 рікНаціональної Конференції християн і євреїв).

«Харперс Мегезин»). Євреї Біробіджана були не жертвами, а пере-можцями! Єврейсько-американська публіцистика 1945 – 1948 роківз приводу Біробіджана сповнена пафосу Перемоги. Коли секретар«Амбиджана» А. Дженовський привітав Р. Трумена з перемогоюнад Японією (у яку внесли вклад євреї на Далекому Сході), він от-римав відповідь з вдячністю. Тепер євреї США могли сказати чис-ленним антисемітам, що докоряли їм в тому, що вони руйнуютьтрадиційні цінності, приїхали на усе готове і прагнуть потрапитивідразу в Голлівуд і великий бізнесуогягнули США у війну в Європі:«Дивіться, нащадки простих релігійних українських євреївосвоюють тайгу як піонери і допомогли помститися Японії за Перл-Харбор». Козир Біробіджана був дуже серйозним – в контексті про-пагандистської війни усередині самих США*. Саме тому діячі ІКОРзверталися до цієї теми знову і знову.

Яскравим прикладом є програмна стаття Чарльза Кунца (керів-ника ІКОР), надрукована в «Най-Лебн» в жовтні 1945 p., відразу жпісля перемоги над Японією під назвою «Говорить Біробіджан»(Birobidjan Talking). Натякаючи на те, що ЄАО може стати респуб-лікою, Ч. Кунц звертається до подій 1930 р. Тоді в Харбіні, де вжеде-факто господарювали японці, йому вдалося через американсь-кого консула добитися дозволу провести багатолюдні збори євреїві викликати дискусію про Біробіджан, куди він віз запчастини відамериканської техніки.

«Ясно, що ця безпрецедентна подія – дозвіл для євреїв – забез-печила найширшу і переконливішу рекламу для ІКОРа і Біробі-джана. Великий зал був переповнений, а промовець повинен бувпотрудитися, щоб схвильована аудиторія була задоволена.

Дійсно, євреї тоді перемогли японців! 15 років пройшло з тогодня, багато з цих років були роками поту, сліз і крові. Сьогодні, колизапалилася зоря миру, Біробіджан радісно закликає нас разом радіти

289

великій Перемозі, загальній Перемозі Світла над Темрявою, Людя-ності над Звірством»54.

Пафосність у висвітленні біробіджанської теми переважала і підчас презентації збірки віршів «Геймланд» (Батьківщина) І. Фефера22 листопада 1944 р. у Нью-Йорку, після того, як сталі ясні мас-штаби Голокосту на Україні. Частина накладу збірки була переданав ЄАО, що стало великою подією в культурному житті євреїв всьогосвіту. Адже книга була ілюстрована М. Шагалом – всесвітньо відо-мим художником. Як відмітив А. Бик, у віршах І. Фефера відчу-ваються українські мотиви і релігійність простої людини з народу55.Ключовий вірш збірки – «Весілля у Біробіджані» – було негайноперекладено англійською мовою, що сприймалося як вираз рішу-чості здолати трагедію Голокосту.* Вже в 1935 році М. Бейнфестнарікає на те, що багато епізодів історії ЄАО (напр. Бій під Лиха-суном) буде забуто, оскільки йдуть свідки, втрачаються документи.Як можна було переконатися, євреї США вважали ЕАО суб’єктомісторії і зберігали її традиції.

У статті «За швидку перемогу» Л. Шацов відмічає, що «єврей-ська молодь – неспокійна. Вона страждає від дискримінації і спо-дівається на кращий світ, де народи не дискримінуватимуться»56. Уцей період (1943 – 1944) в США прокотилася хвиля антисемітськихактів, «фізичних атак проти євреїв і осквернення синагог і кладо-вищ»57. «У зв’язку з цим визнання історичної ролі єврейської рес-публіки у Біробіджані як кроку до матеріального і духовногоодужання єврейського життя дозволяє у боротьбі з антисемітизмомпозбавитися від комплексу неповноцінності, яким страждають євреїтут в Америці»58.

Вже під час репресій 1948 – 1952 років, коли єврейська культура вСРСР була розгромлена, А. Бик видав у Буенос-Айресі матеріали пробіробіджанську прозу, хоча її автори знаходилися між життям і смертю59.

У 1958 році Я. Местл писав в «Їдише культур»: «І хто знає, якбиподібно до Ізраїлю Біробіджан отримував би мільйонні субсидії іякби тут була проявлена реальна добра воля Радянського уряду –чи не виріс би Біробіджан в значну єврейську автономну республікуз квітучою культурою на їдиш»?60

* Н. Фефер і М. Михоелс в телеграмі дякували ІКОР/Амбиджан за допомогу в прове-денні візиту в США.

290

Америка знову залишилася сховищем «біробіджанської ідеї» аждо епохи «Советиш Геймланд» (1961 – 1991 pp.), яку судячи з усь-ого підготували усі ті ж П. Новик, А. Дженовсьий, А. Бик, Н. Май-зель і інші колишні активісти «Амбиджана»*. Таким чиномєврейсько-американська традиція супроводжувала Біробіджансь-кий проект з перших днів його створення і викристалізувалася усвого роду «заокеанський Біробіджан».

5. 3. ЄАО 1930-х років: офіціоз та свідоцтва виключених

Мемуари Е. Розенталь-Шнайдерман стали основою для виснов-ків А. Гринбаума про розвиток єврейських наукових установ вУкраїні. Е. Розенталь-Шнайдерман консультувала А. Грінбаума і зприводу розвитку подій у Біробіджан. У книзі, назву якої можна пе-ревести як «На шляхах і манівцях» (1978), Э. Розенталь-Шнайдер-ман дає досить зважений опис особи Й. Ліберберга, мотивів якимивін керувався в науковій і громадській діяльності. У мемуарах йдемова про етапи становлення(від кафедри до Інституту) дітища Й.Ліберберга, яке йому вдалося перетворити на один з найбільшихакадемічних інститутів України і до найбільшої єврейської науковоїустанови в СРСР. Автор зупиняється на розвитку Одеської філії Ін-ституту, на організаторській роботі в Житомирі і в інших провін-ційних центрах України.

Дуже суперечливою виявилася тема відношення Й. Ліберберга доспадщини єврейських наукових і просвітницьких установ дореволю-ційної Росії. Тут Е. Розенталь-Шнайдерман виявила відому обереж-ність, що видно з глави «Боротьба за спадщину». Автор дає зрозуміти,що Й. Ліберберг розумів неминучість ліквідації «буржуазних» тради-цій єврейської культури і зміг врятувати значні культурні цінності за-вдяки своїй організаторській хватці і зв’язкам по партійній лінії.

* Важливу роль в створенні «Советиш Геймланд» зіграли також контакти КомпартіїФранції з радянським керівництвом, орган КПФ на їдиш «Нає Пресе» (Париж), а також пер-сонально М. Вильнер, X. Словес і А. Юдин. Передісторію «Советиш Геймланд» розкрив га-рячий прибічник Биробиджанского проекту П. Новик, головний редактор комуністичної«Моргн-Фрайгайт» (Нью-Йорк) в статті «Советиш Геймланд – подія». П. Новик проводивдумку, що «Радянський Союз в 1961 р. вже не той, що в 1948 році» (Див. П. Новик. СоветишГеймланд – а гешеениш. // Замлунген. – Vol. 1.7. – 24. – 1961. – с. 12).

291

У другому творі «Біробіджан зблизька» (1983), Е. Розенталь-Шнайдерман зачіпає різні аспекти свого перебування у Біробіджаніяк до, так і після арешту Ліберберга. Не все в мемуарах Е. Розен-таль-Шнайдерман можна вважати однаково цінним і глибоким.Деякі параграфи написані явно з урахуванням кон’юнктури. Це сто-сується наприклад параграфа «Біробіджанське повітря напоумляє»,де Р. Казакевич виявляється розчарованим результатами свого при-їзду у Біробіджан без якихось переконливих аргументів62. Параграф«Нас не люблять» грунтований в основному на матеріалах «Біро-біджанер штерн», з якими Е. Розенталь-Шнайдерман познайоми-лася в США. Автор практичні не порушує тему антисемітизму наУкраїні, за винятком двох випадків, коли Й. Ліберберг обговорюєці теми на заводських зборах, куди його направляють для виступівсеред робітників-євреїв, і під час партійної чистки в Інститутієврейської пролетарської культури. Тим більше дивно, що вона зна-ходить антисемітизм як серйозне явище в ЄАО, тоді як на загальнудумку, підтвердженому Р. Винокуром і Ш. Липшиц, про прояви ан-тисемітизму тут можна було швидше дізнатися з преси, чим з по-всякденного життя.

Параграф «Новий вокзал», де йдеться про використання праціарештантів для будівництва вокзалу і взагалі в автономії повинен,очевидно, підкреслити, що «крапельки радості»(так названий одинз параграфів про позитивні зміни) тонули в морі пригноблення і на-сильства.

Подібні теми представлені також у свідченнях з інших автоно-мій, де широко використовувалася праця ув’язнених, наприклад, вКарелії, з її Біломоро-балтійським каналом, Комі з будівництвамиу Воркуті і т. д. Як показують дослідники, самі керівники цих ре-гіонів нової колонізації, де існували абсолютно безлюдні території,більші по площі, ніж в ЄАО, наполягали перед Москвою про на-правлення ув’язнених. Причому йшлося про національних лідерів,представників інтелігенції.

У зверненні автора до ролі межі в житті регіону (параграфи«Ворог біля воріт», «Біробіджанський прикордонний загін», «Інци-денти на межі», «Шпигунська історія»), на відміну від радянськогонарратива «форпосту», межа з’являється як постійна загроза. Слідсказати, що сучасні погляди на роль межі в Радянському Союзі ак-

292

центують спадкоємність російської імперської православної тради-ції, що відділяла сакральний простір «Нас» від «Них». Проте слідзауважити, що істерія і навіть параноя з приводу «осквернення»межі помічена не лише Е. Розенталь-Шнайдерман. Професор Пет-розаводського університету І. М. Соломещ відмітив, що конфліктна Далекому Сході негайно вплинув на ситуацію на кордоні з Фін-ляндією, що викликало масові репресії і шпигуноманію одночасноз репресивними акціями в ЄАО64.

У мемуарах Е. Розенталь-Шнайдерман власне науковим уста-новам присвячена перший розділ книги, під красномовною назвою«Чому саме Біробіджан»? Не розділяючи погляд автора на подібнетрактування історії Біробіджанського проекту, проте, не можна невизнати значення її спроби створити мартиролог жертв репресій вЄАО взагалі і серед колег Е. Розенталь-Шнайдерман по науковійдіяльності зокрема. У зв’язку з цим і слід розглядати в першу чергупроблему репресій серед учених ЄАО. Нині до порівняно недавніхдосліджень в історіографії політичних репресій відносяться роботиДж. Кіп і А. Литвин «Епоха Йосипа Сталіна в Росії: сучасна істо-ріографія». Москва, 2009, а також В. І. Меньковського «Історія і іс-торіографія: Радянський Союз 1930-х років в працяхангло-американських істориків і політологів», Мінськ, 2007.

Пол Грегорі, професор економіки університету Х’юстону(США), виступив як дослідник примусової праці при сталінізмі –в авторській роботі «Політична економія сталінізму» і збірці праць«ГУЛАГ: економіка примусової праці», де він виступає як співавторі редактор. З позицій структуралізму Пол Грегорі розглядає діяль-ність промислових наркоматів і репресивних акцій, оскількийшлося про виробництво продукту. У першому випадку йшлося провидобуток корисних копалин, будівництві об’єктів наприклад бу-дівництві вокзалу у Біробіджан, а в другому випадку – репресій*.

У цьому контексті логічною видається ув’язка Е. Розенталь-Шнай-дерман економіки примусової праці і репресій. П. Грегори виділяє ба-зові чинники, на яких він будує модель радянських(сталінських)репресій: їх циклічність; переважання «політичних» звинувачень,сприйняття іноземців як ворогів держави; суворість покарання;

* Е. Розенталь-Шнайдерман підкреслює, що вокзал будували ув’язнені. Див. Новийвокзал // Біробіджан зблизька, с 120-122.

293

функціонування позасудових трибуналів; висока міра ризику длякерівників держбезпеки; набір «чекістів» з національних меншин;постійні реорганізації і посадові переміщення в репресивних орга-нах; визначення винності або невинності жертв диктатором; безпе-рервний характер репресій.

Роботу П. Грегорі деякі дослідники вважають новаторською узв’язку із застосуванням автором структуралістського підходу дорепресій. На думку ученого, до 40% дій диктаторів можуть бутипрораховані і передбачені завдяки збудованій моделі, а решта зале-жить від обставин, випадковостей і базується на інтуїтивних діях.

Звертає увагу акцент на іноземцях, яких було немало серед бу-дівельників ЄАО. В. Морозов в монографії «Росія і інші. Ідентич-ність і межі політичного співтовариства» підкреслює, прибігаючитакож до структуралістських методів, що в дореволюційній Росії,Радянському Союзі і пост-радянській Росії склалася модель по-яснення внутрішніх конфліктів за допомогою зовнішньої дії, інте-ракції свого і чужого65. На його думку, особливо уразливеположення тих меншин, які є одночасно важливим внутрішнім ізовнішнім чинником (іноземцями). «Великий терор» 1937-1938років торкнувся не лише євреїв і ЄАО, але сильно їм зашкодив.

Як Е. Розенталь-Шнайдерман, так і Р. Винокур намагалисязнайти раціональне пояснення репресіям щодо діячів єврейськоїкультури і руйнування ЄАО, свідками якого вони були66.

Р. Винокур, сприйняв серйозно логіку диктатора про принци-пову важливість деяких догматичних тверджень(«єврейський народ– не нація», «республіка – важливіша за область» і т. д.). Р. Винокурпов’язав репресії у Біробіджані і припинення припливу переселен-ців з одночасною ліквідацією «ОЗЕТ»а. Він вважав, що філії ОЗЕТафактично перетворилися на «євсекції» і реалізували де-факто по-літику національно-культурної автономії. Аргументація Р. Вино-кура (яка була і залишається популярною), не витримує критики,оскільки: по-перше, «великий терор» знищив паростки державностінизки нечисленних народів Росії і робота Сталіна «Марксизм і на-ціональне питання», яка так інтригує Р. Винокура, а також догмипро ієрархію «автономна область – автономна республіка – союзнареспубліка» не грали в долях цих народів і їх державності ніякогозначення. Карелія була не лише автономною, але і союзною респуб-

294

лікою (у 1940-1956 роках), а Комі замість автономної області сталаавтономною республікою в 1936 році.

В результаті такого «підвищення» статусу питома вага титульноїнації знизилася в Карелії до 9%, а в Республіці Комі – з 92% (коливона була автономною областю) до 25%. Багато тисяч представни-ків інтелігенції цих автономій було знищено під тими ж приводами,що і активість інституцій ЄАО. На території нинішньої Бурятії, якаяк і ЄАО вважалася форпостом на східному кордоні СРСР, звину-вачення в шпигунстві на користь Японії, націоналізмі, троцькізмі іпанмонголізмі привели до винищення цвіту бурятського народу,який складає нині не більше 25% населення республіки, причомусеред городян лише меншість знає рідну мову.

На думку багатьох дослідників, йдеться про перетворення сим-воліки державності автономій на символ «per se» (символ як такий),тобто форма автономного утворення втратила внутрішній зміст.

Таким чином, репресії в ЄАО не були унікальним явищем, у томучислі і в аспекті заселення автономій спецпереселенцями, «завербо-ваними» робітниками і селянами, передусім росіянами і українцями.

Р. Винокур вважає, що «завдяки цьому створене положення, приякому євреї у Біробіджані стають меншістю і вже ніколи не зможутьпретендувати на те, щоб область була проголошена республікою».Але подібні процеси сталися в десятках автономій, причому не ЄАО,а Мордовія, Комі і Карелія стали осереддям таборів ГУЛАГ, «зон»не контрольованих республіканською владою, а також місць масо-вого знищення відомих у всьому світі (Сандормох, Абезь та ін.).

Що стосується меншості і більшості, то в одному з найбільш по-тужних з суб’єктів РФ, Республіці Башкортостан, титульний етносскладав до перепису 2002 роки (результати якої спірні) не більше23% населення, причому значна частина його визнала рідною мовоютатарську. Це не перешкодило башкирським елітам створити сильну«етнопартію» і проводити лінію «найбільшого сприяння» представ-никам титульного етносу. Подібний «етнократичний» режим існує ів Республіці Адигея (титульний етнос – 22% населення), а в 1930-тіроки кримсько-татарські еліти контролювали важливі сфери життє-діяльності на півострові, при тому, що татари складали там небільше 19% населення, що підкреслював і М. Калінін.

Не дивно, що в 1940-і роки А. Бахмутському були пред’явлені

295

звинувачення в заохоченні, виражаючись сучасною мовою, «етно-кратії» (влада титульного етносу) в ЄАО. Про це свідчить матеріалмонографії Д. Вайсермана, який, до речі, підтверджує факт мас-штабного переселення євреїв в післявоєнні роки, коли вже не було«ОЗЕТ», який грав в цьому, на думку Р. Винокура, таку важливуроль. На думку Д. Вайсермана, що зображує історію ЄАО на тлі ре-пресій, в рік виходу книги Р. Винокура «Кров на сонці» в ЄАО від-соток євреїв був знову такий же високий, як і в 1936 році!67 Незаперечуючи фатальної значення репресій, що ліквідували елітуєврейства (до якої Р. Винокур помилково зараховував білоруса Сми-довича), слід зауважити, що навіть на думку ізраїльського ученогоБабицького (Левави), в 1946 р. в місті Біробіджан євреї складали50%, а в 1959 році, за оцінкою Бабицкого – 25%, що можна сміливозбільшити в 1,5 – 1,8 рази, оскільки за методикою професораСерджо делла Пер гола (Ізраїль), в «розширене єврейське насе-лення» слід включати нащадків від змішаних шлюбів і родичів-неєвреїв. У 1960-ті – 1980-ті роки присутність євреїв у Біробіджанібула цілком відчутною, а початок 1980-х років приніс і певне по-жвавлення у сфері культури.

Таким чином, аргументи Р. Винокура про витоки і наслідки ре-пресій для ЄАО можна вважати дуже спірними, втім, як і висновкиіз цього приводу Е. Розенталь-Шнайдерман.

У параграфі «Реквієм» Е. Розенталь-Шнайдерман виділилавступну частину під назвою «Створити енциклопедію (лексикон) іпам’ятник» Естер Шнайдерман підкреслює: «Я вважаю, що необхідностворити енциклопедію (лексикон) з переліком знищених переселен-ців як радянських, так і тих, хто прибув з різних куточків світу. їх іменане мають бути забуті. Я б бажала, щоб в Єрусалимі був спорудженийпам’ятник, який повинен розповісти про ентузіазм, з яким вони тудипоїхали будувати радянську єврейську державу і про те, як гірко вонибули обдурені. Дуже терміновим є завдання створити службу, яка по-чала б збирати свідчення тих, хто залишився в живих»68. Е. Розенталь-Шнайдерман спробувала почати створення такого мартирологу, в якийвона включила своїх знайомих, в першу чергу педагогів і колег поНауковій Комісії при Облвиконкомі. Зокрема Маркуса Чарни, Бейн-феста, Шварцбарда, Левитана і Копелевича.

Шнайдерман дає досить яскравий опис характеру М. Бейнфе-

296

ста, хоча і відмічений тенденційністю як і її мемуари в цілому.Шнайдерман виділяє в радянсько-єврейському середовищі тих, хтобув їй ближчим, і це простежується саме через призму репресій.Коло спілкування Ліберберга і Шнайдерман складалося з «колиш-ніх» (представників сіоністських партій, бундістів і т. д.), польськихєвреїв, які представляли з огляду на багато причин особливу групусеред діячів єврейських установ науки і культури і так званих«київських», тобто що прибули разом з Лібербергом «національ-них» євреїв, яких Шнайдерман протиставляє «смоленським» (тобтооточенню Хавкина). Аналіз взаємовідносин між представникамирізних течій в ЄАО надає мемуарам «Біробіджан зблизька» нова-торський характер, оскільки до неї такі глибокі дослідження «під-водних течій» в ЄАО не проводилися.

У параграфі «Ще на самому початку» Е. Розенталь-Шнайдер-ман намагається довести, що перешкоди до перетворення Біробі-джана на національний центр євреїв на Далекому Сході виниклизадовго до появи Хавкина. Вона приводить витяги з програмноїпромови Гуревича, секретаря Біробіджанського райкому партії наXI Далекосхідній конференції крайкома партії в січні 1934 року вХабаровську.

Е. Розенталь-Шнайдерман вважає, що хоча спочатку партіямогла розраховувати лише на ентузіазм колишніх, вона вже тоді шу-кала нові кадри для проведення своєї політики.

«У нас» – говорив Гуревич – керівництво засмічене. У бюрорайкому виявилося багато колишніх бундівців». І далі: «Коли ко-лишні члени інших партій збираються в одному місці у великійкількості і до того ж в єврейському національному районі, то з цьогоне буде нічого хорошого». З точки зору Шнайдерман, вже на самомупочатку йшлося про колонізацію району силами євреїв, – асиміля-торів, які підтримували б лише єврейську форму, а не зміст.

На думку Гуревича, занадто велику участь в колонізації Біробі-джана взяв ОЗЕТ, в керівництві якого опинилися представники ко-лишніх єврейських партій. В результаті йшлося про Біробіджантільки для євреїв і побудованого лише єврейськими руками. «Зараз,– продовжує далі Гуревич, – ми вже звільнилися від колишніх бун-дівців, лібералів, сіоністів. У нас тепер чітка лінія, не бундистська,не сіоністська, а більшовицька лінія»70.

297

Таким чином, подальші чищення і репресії були передбачувані.У параграфі «Жебрак» Е. Розенталь-Шнайдерман в центр уваги по-ставила проблему, яка її особливо хвилювала як іммігрантку зПольщі, – стосунки між польськими євреями і радянським «апара-том». Як відомо, Польща була одним з трьох демографічних центрівєврейства в 1920-ті – 1930-ті роки разом з СРСР і США. При цьомувона грала роль буферної держави і завжди була метою геополітич-ної експансії СРСР, що і реалізувалося в 1939 році.

У мемуарах Ш. Липшиц, автор (зовсім не письменниця і не гро-мадська діячка) відверто розповідає про своє сприйняття СРСР іЄАО. Ш. Липшиц перейшла кордон в СРСР завдяки особистій допо-мозі Б. Губермана – сподвижника Й.Ліберберга. Метою Ш. Липшицбуло з’єднатися з О. Заблудовським, який пізніше як і Б. Губерманстав великим партійним діячем у Біробіджані, а потім в Хабаровську.Ш. Липшиц зустрілася вже випадково з обома діячами у Біробіджаніта Хабаровську, а згодом все троє були репресовані і лише Ш. Лип-шиц залишилася в живих. Проте, польська єврейка не була розчаро-вана у своєму виборі: вона знайшла відданих друзів в особіпредставників єврейської інтелігенції, студентів педтехнікуму, якимвона викладала історію рідною мовою (що було неможливе вПольщі) і отримала окрему квартиру на головній вулиці Біробіджана.

Лише перед хвилею репресій, в педтехнікумі поцікавилисяметою її приїзду з Польщі, уперше за попередні 14 років, і по-передили(строго конфіденційно), що їй слід вивчити державну –російську мову. Ось цитата з її мемуарів в дослівному перекладі:

«Ось це попередження було для мене як ніж в серці. Я ранішеніколи не чула, мені ніхто не говорив, що незнання російської можестояти на заваді в роботі, що я можу втратити через це роботу – іде? У ЄАО, де мовою, якою я викладала, був їдиш. Якщо так, запи-тала я себе, то навіщо ж існують особливі інститути, де готуютькадри для національних меншин?»71

У мемуарах Ш. Липшиц, Е. Розенталь-Шнайдерман, а після війни– І. Еміота, немало образів польських євреїв, які зіграли в розвиткуЄАО дуже важливу роль. У разі конфліктів на рівні ЄАО ці амбітнілюди перебиралися в Хабаровськ, де їх, подібно до Р. Брила, проякого писала Е. Розенталь-Шнайдерман – «приймали з розпростер-тими обіймами». Польські євреї представляли особливу групу і дис-

298

танціювалися від багатьох процесів в Радянському Союзі, наприклад,русифікації. Вони більшою мірою зберігали свою ідентичність і тойфакт, що Й. Ліберберг прагнув оточити себе саме польськимиєвреями – його кращими друзями були Б. Губерман і Е. Розенталь-Шнайдерман – дуже показовий. Й. Ліберберг, як уже згадувалося, за-просив з Мінська М. Ерика, який туди переїхав з Польщі.

Той факт, що Й. Ліберберг так високо цінував цього витонче-ного інтелектуала, одного з найбільш ерудованих і талановитих лі-тературознавців XX століття, свідчить про те, що Й. Ліберберг,окрім організаторської хватки і знання апаратних ігор, мав вишу-каний смак і знаходився на рівні європейських стандартів того часу.

Е. Розенталь-Шнайдерман постійно підкреслювала конфлікт-ність стосунків польських євреїв і оточення Хавкина.

З іншого боку, не підлягає сумніву, що у Біробіджані утворилосяугрупування «київських» на чолі з Й. Лібербергом, куди входили іпредставники єврейських національних регіонів на Україні, наприк-лад М. Левітан, вихідець з колонії Надеждино Екатеринославскоїгубернії. На думку Шнайдерман, директор гірничо-металургійноготехнікуму М. Левітан «буквально обожнював Ліберберга». Єдинийу світі технікум такого профілю з’явився завдяки ентузіазму М. Ле-вітана. У технікумі в 1937 році на 7 факультетах вчилося 200 сту-дентів, яких навчали 12 викладачів. Розвиток і фінансуваннятехнікуму курирував Наркомат важкої промисловості і арешт М. Ле-вітана був особливо важким ударом по планах перетворення ЕАО вцентр не лише гуманітарної, але і політехнічної освіти.

Сигналом до репресій проти «київських», на думку Шнайдер-ман, був арешт літературного критика, співробітника Київського Ін-ституту єврейської пролетарської культури Абчука, автора відомогороману «Гершл Шамай». «Багато хто у Біробіджані працював разомз Абчуком в академічному інституті і не міг повірити у провину щи-рого і навіть фанатичного патріота»73. Проте, як вважає Шнайдер-ман, терор у Біробіджані почався ще до настання єжовщини.«Розгорілася боротьба партійного керівництва Біробіджана протиєврейських діячів культури (...). Київський інститут єврейськоїкультури, звідки прибула велика група діячів культури, був розгром-лений вже кілька місяців тому (у квітні 1936 р.) і ми розуміли, щопожежа поширюється і незабаром підбереться до нас.

299

Лідером «шовіністичних» діячів культури Хавкин по праву вва-жав Й. Ліберберга, який став однією з перших жертв – його заареш-тували у кінці літа 1936 року». Далі Шнайдерман описує мітинги,які відбувалися в найвіддаленіших куточках області, де таврувалиганьбою Й. Ліберберга.

«Київські – продовжує Е. Розенталь-Шнайдерман – стало лай-ливим словом. Кращі друзі стали уникати нас. Земля горіла під но-гами тих, хто приїхав з Києва»74.

У мемуарах Е. Розенталь-Шнайдерман є ще немало нюансів, яківідтворюють атмосферу 1930-х років, передають своєрідний коло-рит епохи. З мемуарів можна зробити деякі висновки про станов-лення ЄАО, реалізацію планів Й. Ліберберга по перетвореннюБіробіджана, на центр міжнародних зв’язків, місто-посередник вдіалозі культур. Незважаючи на репресії, що порушили природнийхід модернізації в автономії, вже до кінця 1930-х років Біробіджанстав значним міським центром, серцем і домінантою освоєння ре-гіону. Мрії ентузіастів – Й. Ліберберга, М. Бейнфеста, М. Левітана,Б. Копелевича, X. Голмштока і багатьох інших про становлення уБіробіджані вищих учбових закладів і наукових центрів стали ре-альністю лише в наші дні.

Мемуари доби «холодної війни» належать до альтернативногодискурсу і «тамвидеву». Вони написані колишніми представникамирадянського офіціозу, що стали «єретиками». Але і це межі 1970-х– 1980-х років з’явився новий «єретик» – француз X. Словес, якийу 1970 році друкувався у «Советіш Геймланд» (стаття «Трагічнепротиріччя» , 1970, 2, с 132-140), у 1974 р. на його книгу «Іну нарулі» (Всередині і зовні) сам А. Вергеліс написав рецензію, зазна-чивши її подекуди критичний, хоч і загалом доброзичливий тонщодо єврейської літератури у Радянському Союзі.

Однак маразм епохи Брежнєва спонукав X. Словеса виступитиз працею «Єврейська державність у Радянському Союзі» (1979)мовою їдиш. У цій книзі X. Словес, використовуючи як джерелаєврейську радянську пресу, матеріали з’їздів громадських органі-зацій та (до 1920 р.) політичних партій, монографічні дослідженнята збірники документів робить певні висновки щодо єврейської дер-жавності як історії ідеї в Радянському Союзі. Серед концептуальнихвисновків можна виділити такі:

300

– у порівнянні з Французькою революцією Жовтнева одразудала євреям усі права і можливість посісти будь-яку посаду, однакеволюція можливостей євреїв у національному та персональномуаспектах була протилежною динаміці у Франції. У 1979 році євреїне могли в СРСР зробила кар’єру, зайнятися політичною діяльністюдля захисту своїх прав і навіть не мали єврейського букваря;

– взяті на озброєння радянськими керівниками ідеї німецькоїсоціал-демократії мали пісімістичний характер щодо єврейськоїкультури і звели її нанівець;

– Біробіджанський проект був великим успіхом радянського дер-жавно-стратегічного мислення. Євреї виступили у ролі пішаків, які за-безпечили реалізацію радянських інтересів у прикордонному регіоні,тому для єврейської державності як цінності проект був провальним;

– «Батьком» ЄАО був М. Калінін, який виступив з ідеєю духов-ного центру у Дусі Ахад Гаама. Мотивом М. Калініна було спів-чуття до євреїв притаманне простим російським людям;

– М. Калінін репрезентував позитивну державницьку лінію, арепувала ще «погана», партійна лінія.

Попри сумнівність маніхейського підходу (добро-зло) щодоскладної і неоднозначної політичної реальності СРСР.

Деякі думки X. Словеса варті того, щоб їх проаналізувати. Цестосується зокрема уявлень про прогноз Калініна щодо неуникне-ності асиміляції євреїв у великих містах, сутності феномена «євсе-кізму» та розподілу сил у таборі прибічників Біробіджанськогопроекту за кордоном. На думку X. Словеса, ідея М. Калініна шоку-вала колишніх діячів єврейських політичних партій, репресованиху 1937 – 1939 роках, тому що на той час було зрозумілим, що лишеетнічні російські пріоритети не каралися державою, у той час якусі неросійські республіки, зокрема Україна, Білорусь, Вірменія,Грузія – спливали кров’ю. Тому на думку X. Словеса, цей проектпідтримували насамперед євреї за межами СРСР. У параграфі Пра-пори Біробіджану майорять... за кордоном» X. Словес вказує на те,що не лише комуністичні кола, а також літератури, прихильникимови цим підтримували ЄАО75.

Активно виступали проти лише представники Бунду, у той часяк сіоністи ставилися до Біробіджану стримано, а у Польщі сіо-ністські лідери розглядали виїзд євреїв, до СРСР навіть як при-

301

йнятне розв’язання гострих проблем на тлі анти єврейської полі-тики Англії.

У документах та офіційних архівних матеріалах колонізація ре-гіону відбито, звичайно, інакше, ніж у «альтернативних» мемуарахШнайдерман чи у працях X. Словеса або в монографії Я. Бабиць-кого. Нижче буде використано низку матеріалів з офіційних тодіш-ніх джерел – архівів, журналів «Трибуна» та «Ройте велт».

Слід врахувати, що після революції з 1917 року переселення наДалекий Схід було майже повністю припинено. Після Громадянсь-кої війни частина білогвардійців і біженців осіла неподалік кордонівз Китаєм і створювала проблеми по встановленню Радянської владина Сході країни, яка була проголошена тільки в 1922 році. У числіпершочергових заходів Радянської влади в 1925 – 1926 роках ВЦИКвизначив організоване переселення на Далекий Схід, яке носило восновному аграрний характер. Це переселення йшло, в основному,за рахунок безземельних і малоземельних селян, червоноармійців,що демобілізувалися, іммігрантів – корейців, китайців, японців76.

Згідно з постановою президії Далькрайвиконкома в липні 1926року було створено Далекосхідне переселенське управління. Нака-зом управління в лютому 1927 року організований Хабаровськийоперативний загін, перейменований в тому ж році в Хабаровську пе-реселенську партію. Ця структура підкорялася Далекосхідному пе-реселенському управлінню і займалася питаннями дослідженняземель з метою переселення, господарського пристрою і обслугову-вання переселенців, їй були підконтрольні Біробіджанський, Імансь-кий і Хабаровський підрайони і пункти впровадження. Переселенняйшло з великими складнощами через незвичні кліматичні умови,повені, труднощі обробки орних земель, що призводило до повер-нення переселенців, які покидали Далекий Схід.

Цікавим є питання зміни орієнтирів колишніх прибічниківКриму, які взяли курс на Біробіджан. Йдеться також про те, щоОлександр Чемеринський, секретар Центрального Бюро Євсекції22 січня 1928 р. висунув гасло «У єврейську країну!» в газеті«Емес», у той час як ще на Всесоюзній нараді євсекцій у грудні1926 р. він категорично виступав проти територіалізму та закликавМ. Калініна «зберегти національність». А. Мережин, відомий діячєвсекцій за день до цього на з’їзді селян у Мінську також висловила

302

за Біробіджан і це взагалі був перший раз коли назва «Біробіджан»стала відомою широкій єврейській громадськості. 22 січня 1928року у білоруській газеті «Октябер» (на їдиш) він закликав: «Якщови схочете – це здійсниться», подібно до засновника сіонізму Тео-дора Герцля. Обидва діячі в свій час були провідними діячами партії«Бунд» і вели запеклу боротьбу проти сіонізму і територіалізму,проти будь-яких спроб створити єврейську державу і проти єврей-ські країни. А. Мережин у 1917 році у видавництві «Ді Велт» (Світ)опублікував брошуру «Бунд і сіонізм» зі вступною статтею В. Ме-дема, провідного ідеолога Бунду, чоловіка Гіни Медем, майбутньоїентузіастки Біробіджану. А. Мережин виступав за скорішу асимі-ляцію і навіть проти євсекцій з позицій національного нігілізму чипринаймні нейтралітету. Очевидно, йшлося про партійну дисцип-ліну і колишні бундівці, а нинішні комуністи підтримали гасло«розбудови соціалізму в одній країні», а для євреїв це був варіантБіробіджану, тобто відмова від вселенськості, універсалізму. Як за-явив Ю. Ларин, принциповий прихильник Криму і традиційногонапрямку колонізації євреїв, пов’язаного з Півднем України: «Досправи Біробіджану багато хто підходить не як до господарськогопитання, а виключно як до національної проблеми – до повторенняу радянських умовах сіоністського «Плану Уганди»118.

Можна висунути припущення, що йшлось про державний інте-рес, який було нав’язано через механізм партійної дисципліни про-відним єврейським діячам. Під час форуму присвяченому четвертійрічниці облаштування євреїв на землі, А. Брайн запитав про те, підяким гаслом можна піти колонізація Біробіджану і А. Мережин, по-силаючись на досвід випуску Білоруського сільськогосподарськогоучилища, який у 1928 році закріпився у Біробіджані і створив тамкомуну «ІКОР», стверджував, що лише гасло «У єврейську країну!»мало мобілізувати переселенців». Однак більшість євсеків не бажаливеликої політики, а прагнули залишаться на своїх позиціях, а не лізтиу велику державну стратегію, яка могла перетворитися на звинува-чення в націоналізмі. Діячі КОМЗЕТу були державними службов-цями і Біробіджан тримався на державно-стратегічному проекті. Я.Кантор з ОЗЕТ засудив цю «велику політику» у своїй статті в «Ратн-боюнг» і багато діячів відкидали «велику політику» і прагнулирозв’язати соціально-економічні питання. Однак з таким застарілим

303

підходом «продуктивізації» не можна було піднімати Далекій Схід.Адже радянський уряд ніколи не приховував своїх стратегічних на-мірів. М. Калінін не робив секрету, що йшлось «лише про практичнусторону питання – закріплення регіону та його активізацію»119. Хочнаціональна політика і державна стратегія збігалася – суть була упрактиці, у слові «тільки». Радянському єврейству було довірено те-риторію на Кордоні з багатими грунтами. Після ліквідації євсекцій ікризи сіоністського руху аналогії з сіоністською ідеологією, всуперечдумці І. Клейнера перестали бути актуальними120. Однак ідея, яка бмогла у 1929 – 1932 роках мобілізувати євреїв на заселення територіїявно бракувало і з таким самим успіхом можна було направити євреївдо Комсомольську. Проте вихід Японії на берег Амуру у 1931 році іутворення Маньчжоу-Го вимагало інших розв’язань. У 1931 роцієдине, що могло привабити єврейську молодь на Далекій Схід – цейого екзотика і технічні іновації, оскільки саме у Біробіджані завдякиамериканській допомозі було багато нової техніки.

У статті в журналі «Ройте велт» присвяченій першому випускуєдиного в Україні вищого навчального закладу сільськогосподарсь-кої спеціалізації для євреїв – Новополтавському аграрному інсти-туту йдеться про мотиви єдиної випускниці закладу ПоліниШтейнберг, яка мала намір працювати у Біробіджані. «Вона великаентузіастка. Вона їде до Біробіджану – каже вона – не тому, що тамєврейський національний район; вона їде туди, тому що вона ціка-виться взагалі проблемою Далекого Сходу і там є великі перспек-тиви для техніки і сільського господарства. Так пояснює ПоляШтейнберг важливість Біробіджана куди вона їде добровільно і звеликим захопленням»121.

Таким чином, ще у 1931 році прагматичні, а не національні мо-тиви визначали інтереси молоді до переселення у Біробіджан. Не«єврейська країна», а техніка було головним стимулом.

5. 4. Після Голокосту: бунт на периферії

Найдетальніше період 1943 – 1948 років розкрито Д. Вайсерма-ном в книзі «Біробіджан: мрії і трагедія», в якій представлені мате-ріали обласного державного архіву, нині частково закриті для

304

істориків. У своїх дослідженнях автор, розглядаючи події 1937 –1957 років, розкриває архівні документи з долями сотень людей,розстріляних і ув’язнених в таборах по політичній статті.

Однією з таких фігур є О. Н. Бахмутський, який з’явився в обла-сті 20 квітня 1943 року, змінивши П. В. Савика на посту першогосекретаря обкому ВКП(б). Як вважає Д. Вайсерман, його призна-чення в область було пов’язане із слабкою роботою попередників,оскільки разом з його приходом було замінено ще ряд партійних ке-рівників, у тому числі в місті Біробіджані були затверджені редак-тор газети «Біробіджанська зірка» М. М. Фрадкин і начальникОУНКВД С. П. Красильников.

Для вивчення цього періоду часу було використано: кримі-нальну справу № П- 80190, що отримала назву «Біробіджанськасправа», в яку, окрім О. Бахмутського, увійшло ще сім чоловік – ке-рівників області, періодичні видання, у тому числі газети, журнализа 1945 – 1949 роки – «Ейнікайт», «Най-Лебн», «Біробіджанськазірка», альманах «Біробіджан».

Відсутність публіцистичної літератури, виданої в післявоєнніроки про ці події, ймовірно, слід зв’язати з початою «війною» усе-редині країни, розгорнутої Сталіном проти інтелігенції через де-сять років після репресій 1937 – 1938 років. Навіть післяреабілітації репресованих, така література видавалася самвидавомабо публікувалася, згодом, за кордоном, оскільки тема репресій вті роки була під забороною в СРСР.

В той же час, про події кінця сорокових років можна прочитатив монографії Я. Бабицького, опублікованій в Ізраїлі, де А. Бахмутсь-кий згадується 25 разів. Письменник І. Еміот, відсидівши за «Біро-біджанською справою», і повернувшись до Біробіджану, а згодомвиїхавши до Америки, продовжував вважати пожвавлення 1945 –1948 років великим успіхом.

У своїх мемуарах, опублікованих спочатку в газеті «Форвертс».(1959), яка зовсім не симпатизувала ЄАО, а в 1960 pоці у книзі «Бі-робіджанська справа», Еміот пише про успіхи цього періоду з тимсамим пафосом, що і у своїх кореспонденціях в «Най-Лебн», незва-жаючи на перенесені важкі фізичні і психологічні страждання.

В той же час, за загальними заявами А. Бахмутского що від-крито заявив в 1946 році під час доповіді в Москві в редакції газети

305

«Ейникайт» про те, що область, за умови подальшого розвитку еко-номіки, культури і заселення може бути перетворена в автономнуреспубліку, відчутні серйозні наміри по перетворенню ЄАО. Проце говорять і практичні кроки в його діяльності.

У жовтні 1946 року в газеті «Біробіджанська зірка», уперше післярепресій кінця тридцятих років була надрукована велика передовиця,цілком присвячена питанням пропаганди і агітації на рідній мові тру-дящих. У ній уперше був даний детальний аналіз стану цієї роботи,як в місті, так і в районах області, виявлені проблеми і шляхи їх рі-шення. Попри те, що на початку статті йдеться про загальні питанняпартійної пропаганди і політичної роботи рідною мовою, уся статтяприсвячена аналізу ведення роботи єврейською мовою в трудовихколективах122. Такий матеріал в ті роки не міг бути надрукований безвізи секретаря обкому ВКП(б) з пропаганди 3. С. Брохина і узгод-ження з А. Бахмутським і М. Зильберштейном, оскільки висловленів нім критичні зауваження торкалися, у тому числі, і діяльності від-ділу пропаганди і агітації обкому ВКП(б). У статті відзначається, щопитання пропаганди і агітації на рідній мові було обговорене на бюрообкому ВКП(б), яке «суворо засудило недооцінку політичного зна-чення цієї справи. Міськкому і райкомам партії запропоновано вжитидієві заходи по розгортанню пропагандистом, масово-політичної ро-боти і культурного обслуговування на рідній мові».

Ще одним показником зміни політичного барометра в області,а також позитивною реакцією на передову статтю про пропагандуі агітацію на рідній мові, явився розгляд на обласній нараді депу-татів трудящих ЄАО звіту «Про роботу обласного краєзнавчогомузею за 1945 – 1946 pp.».

У звіті про перший рік роботи музею відзначається, що з вели-кими труднощами він був відкритий 10 червня 1945 р. Із затверд-жених державною комісією 13 штатних одиниць на 15 серпня 1946р. було залишено тільки 7 осіб, у тому числі: директор, зам дирек-тора з наукової роботи, зав відділом єврейської культури, науковець,художник, головний бухгалтер і прибиральниця. Фонд музею скла-дався з 1000 експонатів і невеликої наукової бібліотеки у кількості700 книг, серед яких були рідкісні видання. У музеї були представ-лені відділи: природи; історико-революційний, соціалістичного бу-дівництва і єврейської культури.

306

Як відзначається в звіті, музей тримає тісний зв’язок з Кабіне-том єврейської культури при Академії Наук УРСР, крайовим музеємі листується з науковими силами країни.

У розділі «Намічені роботи», враховуючи, що були ще свіжі впам’яті події війни, планувалося відкрити новий розділ «У фа-шистському гетто» і «Євреї – партизани», а також організувати ку-точок «Депутати нашої області». Колектив музею поставив передсобою важливе завдання перетворити музей у вогнище культурно-освітньої пропаганди серед трудящих і науково-дослідну інститу-цію по усебічному вивченню багатств області і можливості їхпрактичного використання.

У звіті були вказані і проблеми, з якими стикається музей, в їхчислі слабка матеріальна база, необхідність допомоги в передачікниг для музею, які знаходяться в архіві МВС(!?), а також зборуекспонатів серед трудящих області і за її межами. Для цих цілеймузей просив відрядити співробітника на захід для збору матеріаліві вирішення питання про експонати Одеського музею, що залиши-лися, ім. Менделе Мойхер-Сфорима, про матеріали єврейських ху-дожників Америки, про матеріали ЄАО, що знаходяться насільськогосподарській виставці і т. д.123

Обговорення звіту краєзнавчого музею – одній з важливих сто-рін будівництва культури області, було винесено і на сторінкиобласної газети в статті Б. Слуцького «Музей і його відвідувачі». Зпіднятих в ній питань, слід зазначити його сміливі висловлюваннящодо ролі і місця обласного музею, який раніше був одним з про-ектів Й. Ліберберга. Б. Слуцький пише в статті: «Як музей області,що є державним утворенням радянського єврейського народу, вінне може бути вузький краєзнавчим, а повинен давати ширшеуявлення про життя єврейських мас в Радянському Союзі про їх на-ціональну культуру.

Слід відзначити, що відділ єврейської культури більше за усіхінших привертає увагу відвідувачів, особливо інтелігенції, щовчиться молоді, військовослужбовок. Пояснення, які тут даються,частенько перетворюються на імпровізовані лекції з окремих пи-тань історії, культури і побуту єврейського народу»124.

Слід визнати, що політика розвитку ЄАО, яка проводилася О. Бах-мутським і М. Зильберштейном знаходила активну підтримку і за кор-

307

доном. Американський журнал «Най-Лебн», що видавався на їдиші іанглійській, регулярно друкував, як авторські матеріали про Біробі-джан, так і хроніку, де відбивалися найбільш значимі інформаційніподії з життя ЄАО. Автори багатьох статей в цьому виданні, в основ-ному, були прибічники Біробіджанського проекту на відміну від ма-теріалів, які публікувалися в тому ж американському «Форвертс».

Одній з найбільш важливих і значимих публікацій зарубіжнихавторів за 1946 р, на наш погляд, слід рахувати статтю Уільяма Дж.Блейка «Біробіджан – перехрестя долі». Масштабність його погля-дів вражає і сьогодні. Письменникові вдається охопити і показатиБіробіджан в геополітичному просторі континентів і в часі, в якомутільки в 21 столітті відбуватимуться передбачені ним події. Він небоїться розглядати Біробіджан в центрі майбутньої макроекономіч-ної схеми, яка сполучає Європу і Азію, – маючи на увазі Маньчжу-рію, Корею, Китай, Японію, передбачаючи перспективний розвитокі новий статус ЄАО в майбутньому.

Як економіст і стратег, він оцінює можливості розвитку областіна основі промислового зростання з урахуванням використання ко-рисних копалини, називаючи, на його думку, найбільш важливі зних ресурси і напрями: вугілля, залізо, гидроелектроресурси, метал,розвиток транспорту, сільського господарства, інфраструктури іпов’язуючи усе це з необхідністю приросту населення, яке повиннескладати, за його припущенням, 500 000 чоловік.

Блейк розуміє, що фашизм і післявоєнна обстановка у світі при-вели до вирішення питання про переселення євреїв в Палестину.Він зіставляє Палестину і Біробіджан – ці дві єврейські країни з різ-них позицій і, врешті-решт, віддає перевагу Біробіджану128.

Дуже неординарним матеріалом слід вважати публікацію в на-ступному номері цього журналу, що стосується викладу бесіди П.Новика з главою Московської релігійної общини Шмуелем Боб-руцьким, головним рабином Шлоймо Шлифером, рабином ЕмиминСандлером. Це один з рідкісних документів, в якому релігійні діячівисловлюються на підтримку Біробіджана. «Під час бесіди, – якпише П. Новик, – Ш. Бобруцький відмітив, що у Біробіджані буду-ється синагога, що євреї недостатньо роблять для побудови області,але він підкреслив, що євреї, які знаходяться нині в області, зробилистільки для індустріального і культурного будівництва, що можна

308

собі уявити, яким буде Біробіджан, якщо єврейське населення щевиросте. Бобруцький вказав, що Біробіджан має значення для усіхєвреїв. Промисловий і культурний розквіт області допоможе за-крити роти усім, хто розносить по зарубіжних країнах старі байкипро те, що євреї можуть тільки торгувати. Він вважає, що тепербільше євреїв поїде у Біробіджан»129.

Глава общини відмітив також, що у Біробіджані будується си-нагога.

Зростаючий інтерес до Біробіджана давно вийшов за межіСРСР. 1947 рік розпочався з компанії, що широко проводилася, повиборах депутатів Верховної ради РРФСР. Від Біробіджанськоговиборчого округу № 178 на зборах медичних працівників і співро-бітників обласної лікарні був висунений Ратнер Шахно Ізраїлевич130

завідувач кафедрою терапії Хабаровського медичного інституту,доктор медичних наук, професор. Ця кандидатура з натхненнямбула підтримана в області. Ш. І. Ратнер, як відмічав на зборах го-ловний лікар лікарні Я. А. Миценгендлер, не раз приїжджав в лі-карню для консультацій і користувався любов’ю і повагою середнаселення, медичних працівників і у науковому світі. У обговореннівзяли участь його колишні студенти – що працювали вже лікарямив обласній лікарні. У газеті особливо наводиться виступ Р. А. Ру-заль, медичної сестри, і відзначається, що вона говорила на єврей-ській мові і висловила свою думку про безпартійного Ратнера,підкресливши «...уся його діяльність партійна в кращому значенніцього слова»131.

«Я горжуся тим, що був обраний депутатом від ЄАО», – заявиву своєму виступі професор Ш. Ратнер. «На моїх очах область ростеі розквітає. Як депутат я повсякденно відчуваю великий інтересєврейських робітників до будівництва єврейської держави. Не про-ходить і дня, щоб я не отримував пачки листів з різних міст, де людирізних професій просять мене допомогти їм переїхати у Біробіджан.Тут, в Москві, я теж зустрів багато людей, які говорять мені про ба-жання переїхати в ЄАО. Робітники, інженери, учені і інші підходятьдо мене із цього приводу. Багато листів такого роду також приходятьу виконком ЄАО.

Ясно, проте, що процес імміграції в ЄАО має бути ретельноспланований і пов’язаний з будівництвом нових будинків. Тільки

309

за такої умови і спостерігатиметься нормальне зростання єврей-ської території. Область потребує все більшої кількості робітниківдля фабрик і заводів, колгоспів та інших підприємств». ПрофесорРатнер сказав на закінчення: «Давайте докладемо всіх сил для по-дальшого розвитку ЄАО. Будівництво єврейської держави в СРСРзнаходиться в надійних руках»132.

Виступ кожного з цих діячів вже сам по собі представляв інте-рес, а тут була зібрана єврейська інтелігенція, до кожного слова якоїприслухалися десятки тисяч людей.

Активна підтримка області та її планів була і за кордоном. «Най-Лебн» друкує майже в кожному номері статті про Біробіджан. Цябув політичний майданчик, де виступали люди, що знали про ЄАОне з чуток, і ті, хто просто співчував і бажав внести свій посильнийвклад, перерахувавши декілька десятків доларів для будівництваобласті. На сторінках журналу з’являлися статті журналістів з Бі-робіджана і передруки про нього з інших видань.

Високим пафосом була насичена стаття сенатора від штату Кен-туккі Албена Б. Берклі «Біробіджан-символ миру і прав меншості»,яка складена з фрагментів його промови

Сенатор, зокрема, сказав: «Кров починає пульсувати швидше,коли ми усвідомлюємо, що можна забути про національне поход-ження, мови, теорії, філософію, ідеологію, коли бачиш у Біробі-джані щось подібне до божественної іскри, що горить в серцяхчоловіків, жінок і дітей, коли вони прийшли до самоврядування ісамоповаги.

...Що повинне зробити людство для досягнення миру? Є двавиди миру. Один грунтований на страху – уряди, жорстокості абопереслідування. Це – мир смерті. Інший – це життя, свободи, рів-ності і демократії, де кожен відчуває як щось само собою зрозуміле,що у нього є повнота права людини і можливості будувати своєжиття конструктивно серед представників усіх країн і народів. Бі-робіджан є символом такого миру. Суспільство, яке визнає правоменшин, допомагає побудувати такий світ, який є єдиним світом,здатним врятувати світ від нещастя»134.

Але найзначнішим з усіх опублікованих матеріалів, слід вва-жати статтю Олександра Бахмутського «Кардинальні питання дня»,що вийшла в газеті «Ейникайт» в серпні 1947 р. Стаття розділена

310

на три глави і, на наш погляд, є політичним і програмним докумен-том. Вона є чітко розробленою стратегією і тактикою творчої ро-боти по перетворенню автономії в республіку, дещо модернізованастилістично, з урахуванням змін, що сталися за десять років, післярозгрому Лібербергівських планів будівництва ЄАО. Створеннятакої платформи, яка була розроблена ще в середині тридцятихроків, могло б, на думку О. Бахмутського, з урахуванням реалійчасу і потенційних можливостей області, зробити фактом перетво-рення Єврейської автономної області на центр єврейської націо-нальної культури СРСР.

У основі цієї платформи були чотири роки наполегливої роботиО. Бахмутського в обласною партійною організацією. За цей часвін дізнався з різних сторін проблеми області і шляху їх рішення,познайомився з багатьма єврейським діячами, знаменитими пись-менниками, поетами, артистами, художниками, чиї твори прослав-ляли і боготворили цю землю, перейнявся духом її унікальноїісторії, культурою єврейського народу. Його головною лінією дійстала мета – Біробіджан повинен стати центром єврейської куль-тури. Він проповідував необхідність всебічно розвивати єврейськукультуру, часто вживав цю тезу на зборах, нарадах, у пресі.

Виступ О. Бахмутського на сторінках єврейського видання, ві-домого всьому світу, повинно було притягнути додаткові інвестиціїв область, розширити допомогу дитячим будинкам, яка вже другийрік приходила з Амбиджана. Ці речові посилки облвиконком роз-поділяв не лише за призначенням, але і для підтримки того ж єврей-ського театру, шкіл, ветеранів війни.

О. Бахмутський, можливо, розраховував, що залучаючи такимчином зарубіжні кошти в область, він спонукатиме уряд Росії на до-даткове фінансування в облаштування переселенців, що прибу-вають. До того ж найсильніші весняні повені 1947 pоку заподіяливеликий ущерб сільському господарству і він сподівався, що будутьвиділені кошти на відновлення міст і сіл області і тому подібне

Безумовно, стаття була написана О. Бахмутським виходячи зізнання і аналізу подій, що відбуваються в області, які були під йогоповним контролем. Що відбулася в січні 1947 року V обласна пар-тійна конференція і наступні події визначили завдання по розвиткуобласті. Одне з найважливіших питань, про яке він неодноразово

311

нагадує, являлося питання кадрів і в статті це проблема стає ключо-вою в рішенні багатьох завдань області.

У центральних і місцевих газетах друкуються матеріали про хідпереселення. Найбільш значимі із статей, передруковуються зінших газет. Так, стаття, надрукована в «Ейникайт», про готовністьвідправки ешелону з Вінницької області з’являється в «Біробі-джанській зірці». Голова Вінницького облвиконкому, депутат Вер-ховної Ради СРСР Д. Т. Бурченко наводить дані, що в 1946 році зВінницької області в ЄАО переселилося більше 300 чоловік і зайого відомостями їх добре зустріли і влаштували. Після від’їздупершої групи вони отримали вже 556 заяв від сімей єврейських тру-дящих, які побажали переселитися у Біробіджан. Серед майбутніхпереселенців багато молоді і демобілізованих з Радянської Армії.Він приводить розклад по професіях: 155 колгоспників, 48 будівель-ників, 25 слюсарів, 18 токарів, 25 шоферів. 20 ковалів, 5 трактори-стів, 48 шевців. 39 кравців, є також інженери, техніки, механіки,лікарі, учителі, і т.д. Облвиконком отримав постанову Ради Міні-стрів СРСР про організацію на добровільних засадах другого еше-лону євреїв-переселенців з Вінницької області у Біробіджан і вжеготується ешелон, продукти харчування, буде надана допомога одя-гом взуттям, щоб створити нормальні умови під час поїздки135.

Як передбачалося, цей ешелон з Вінницької області повинен бувприбути у Біробіджан 1 липня. Городяни чекали і рахували, де, наякій станції знаходиться ешелон, через скільки днів він прибуде уБіробіджан. Від Москви ешелон супроводжували відомий єврей-ський письменник Дер Ністер і член ЄАК, кореспондент «Ейни-кайт» І. Люмкис136.

Через декілька днів у будівлі Біробіджанського державного те-атру відбулися збори нових переселенців, де з доповіддю виступивО. Бахмутський, розповівши про економіку, культуру, підприємства,будівництва області. Завершення його виступу було зустрінуте до-вгими бурхливими оплесками. На зборах виступили також прибуліпереселенці, керівники місцевих підприємств, кореспондент «Ей-никайт» І. Люмкис. Після зборів був показаний спектакль артистівєврейського театру «Повстання в гетто» 137.

Під впливом обласного партійного апарату розширилася інфор-маційна робота з акцентом на новоприбулих переселенців. З’яв-

312

ляються статті журналістів, перших переселенців, керівників під-приємств з оповіданнями про історію області, культуру, діючі під-приємства, колгоспи. У газетах друкують нариси про письменників,що живуть в області і пишуть про неї, публікують вірші поетівсеред яких: Дер Ністер, Б. Слуцький, Н. Емиот, Л. Вассерман, Н.Наволочкин, І. Бронфман, А. Колчин, И. Керлер.

У той же період, уперше, Біробіджанська група єврейськихписьменників, що налічує сім прозаїків і поетів: Б. Міллер, І. Еміот,Р. Рабинков, Б. Слуцький, С. Боржес, Л. Вассерман, І. Бронфман за-слуховувала із звітом на засіданні «Комісії з обласних літератур»,створеної при Союзі радянських письменників. Від імені Бироби-джанской групи на комісії виступив Б. Міллер, розповівши про ді-яльність письменницької організації, випуску перших номерівальманаха «Біробіджан» і залученні до участі в роботі московськихі інших єврейських письменників138.

Обстановка в країні і області ставала усе напруженою. Збориписьменників Біробіджана, що відбулися в лютому, обговорили під-сумки XII пленуму правління Союзу радянських письменників істатті газет «Правда» і «Культура і життя» про антипатріотичнугрупу театральних критиків. Як відзначалося на зборах «Тривалийчас в середовищі радянських єврейських письменників орудувалагрупа безрідних космополітів і буржуазних націоналістів (Фефер,Гофштейн, Ністер, Кипнис та інші). У цей же розряд потрапилиписьменники І. Добрушин, І. Нусинов, Н. Ойслендер та ін. Необійшли стороною і місцевих письменників, які мали можливістьсказати своє вагоме слово і розвінчати ряд дутих «авторитетів», алевони фактично стояли осторонь, слабо проявляючи себе як активнусилу в радянській літературі»140.

Ці збори були прелюдією того, що сталося через місяць на збо-рах інтелігенції міста Біробіджана на якому з доповіддю виступивсекретар обкому З. Брохин. Об’єктом критики стають письменникиБ. Миллер і Р. Рабинков. Попри те, що їм було надано слово для ви-ступу і вони спробували роз’яснити свої погляди, новий редакторгазети «Біробіджанер Штерн» Н. Фридман заявив що «допущеніними грубі помилки, їх виступи на сьогоднішніх зборах показують,що вони продовжують стояти на своїх гнилих буржуазно-націона-лістичних позиціях» 141.

313

З. Брохин в статті «Вище прапор радянського патріотизму» оста-точно поставив усі точки у справі розгрому місцевих письменників,що стали на шлях «безрідних космополітів і буржуазних націоналі-стів». Окрім Б. Миллера і Р. Рабинкова різкій критиці піддалисяписьменники Еміот, Нистер, Добрушин, Бергельсон, Гольдфаден,Слуцький, Вассерман, редактор літературного мовлення радіокомі-тету Шименко, художник Цимеринов. Секретар обкому не простоназвав ці імена, але і роз’яснив, в чому саме полягає їх космополі-тизм, буржуазний націоналізм і національна обмеженість142.

На початку травня 1949 року, до 15 річниці утворення Єврей-ської автономної області, виходить остання стаття О. Бахмутськогопід заголовком «У братській сім’ї радянських народів». Аналізстатті показує, що розставлені в ній акценти торкаються, в основ-ному, загальних підсумків розвитку області, практично зникли пи-тання розвитку єврейської національної культури, тих завдань, якібули позначені в його статті «Кардинальні питання дня».

Подальші події і детальна інформація про VII обласну партійнуконференцію розкриті Д. Вайсерманом в книзі «Біробіджан: мрії ітрагедія», де якнайповніше викладений хід розгляду на конференціїпитання: «Про постанову ЦК ВКП(б) від 25 червня 1949 року «Пропомилки секретаря обкому ВКП(б) ЕАО Хабаровського краю Бах-мутського і голови облвиконкому т. Левитина» і завданнях обласноїпартійної організації». З доповіддю з цього питання виступив пер-ший секретар Хабаровського крайкома партії А. П. Єфімов, якийповідомив, що крайовий комітет партії перевірив роботу обкомуВКП(б) ЕАО і розкрив цілий ряд політичних помилок і недоліків вкерівництві областю. На конференції був обраний новий склад об-кому ВКП(б), який, у свою чергу, обрав першим секретарем П. В.Симонова, що працював раніше інструктором ЦК ВКП(б) 143. Укнизі «Державний антисемітизм в СРСР. Від початку до кульміна-ції, 1938-1953» повністю наводиться текст «Виписки з протоколу№ 70 засідань Політбюро ЦК» за підписом Й. Сталіна.144

П. В. Симонов, який змінив Бахмутського на посту секретаря об-кому, знищив увесь цвіт інтелігенції області і усі паростки національноїкультури, що знову почала розвиватися. У 1952 році партійним керів-ником області став А. П. Шитиков, який також доклав руку у боротьбіз «безрідними космополітами і буржуазними націоналістами»145.

314

Зі сторінок місцевої преси зникли інформаційні повідомленняпро розвиток національної культури в ЄАО, припинилося викла-дання мови їдиш в школах, закритий єврейський театр, альманах«Біробіджан».

Завершуючи історіографічний огляд періоду 1943 – 1948 роківслід зауважити, що у Києві, зокрема у часописі «Штерн», що йоговидавала спілка письменників України перед його закриттям у 1948р. було надруковано рецензію І. Добрушина на книгу А. Вергеліса«Біробіджанське покоління»146. Саме книга з автографом А. Верге-ліса була знайдена у бібліотеці Е. Співака. На книзі посвята Е. Спі-ваку, датована 14 липня 1948 року: «Реб Співаку на суворий мовнийсуд від автору». Це свідчить про те, що зв’язки між ЄАО і Києвом– безпосередньо, через Москву і навіть через Нью-Йорк не припи-нялися і пропозиція О. Бахмутського щодо переводу Кабінета доБіробіджану ґрунтувалася на фактах реальних зв’язків між євро-пейською громадськістю обох регіонів. «Штерн» як і «Най^-Лебн»(Нью-Йорк) регулярно друкували твори Л. Васерман, Б. Слуцькогота інших біробіджанських літераторів, зокрема оповідання «Біро-біджанка» Л. Васерман у Києві чи нарис Б. Слуцького «Весна у Бі-робіджані» в Нью-Йорку. Правду про Б. Слуцького, київськалітература, дочекалася розпаду Радянського Союзу, коли в останніхномерах «Советіш Геймланд» (1991, 8 – 12) було надруковано нарисйого прийомної доньки Міни Кантор-Гулько і надруковано текстйого історичного роману «За землю, за свободу» з життя старо-давньої Іудеї, де у 65 році почалося повстання проти римлян. БерСлуцький виступив з публічним читання роману і був засуджений«за націоналізм» у віці 72 років, причому він не дожив до реабілі-тації 1956 році лише один рік147. Київський письменник виявив уромані не лише почуття історії, але також не аби який хист пись-менника. За стилем роман Б. Слуцького нагадує «Лже-Нерон» Л.Фейхтвангера і є фактично твором, що натякає на актуальну полі-тичну ситуацію. Під васальними, державками на кордоні Парфії таРиму – Адіабеною та Едесою можна легко впізнати лімітрофнийБіробіджан, елінізаторами – євреїв – асиміляторів, а менталітет при-дворної верхівки Риму примушує згадати Кремль часів Сталіна148.

Вочевидь, саме через ці прозорі алюзії роман «За землю, за сво-боду» судді під час Біробіджанської справи зрозуміли, як політич-

315

ний роман. Якщо «Лже-Нерон» виявив мотивацію А. Гітлера, то«За землю, за свободу» – Й. Сталіна.

Саме тому письменника і було ув’язнено. В оповідання Л. Ва-серман «Біробіджанка» автор торкнулася теми Голокосту, що не від-повідало ідеологічним критеріям 1948 року.

Слід зауважити, що книга А. Вергеліса «Біробіджанське поко-ління» та п’єса Б. Міллера «Він з Біробіджану» могли налякати цен-зорів тим, що в них Біробіджан фактично перетворювався насмисловий і символічний центр, витісняючи «зореносний Кремль»,євреї, замість служби на кордоні, у ролі скромних другорядних при-кордонників «Форпосту» перетворюються на центр тяжіння росіян,українців, татар, нанайців, які мандрують з ними шляхами Радянсь-кого Союзу, але в кінцевому рахунку прибувають на розрекламова-ний вокзал у Біробіджані з написом мовою їдиш (фінальна сценап’єси «Він з Біробіджану»).

Єврейські літератори після війни переграли радянську пропа-ганду. В їхніх творах існують усі кліше радянської пропаганди, на-приклад, образ дружби вояків різних народів.

У п’єсі «Він з Біробіджану» головний герой читає товаришамна фронті вірші Т. Шевченка та В. Маяковського («Про радянськийпаспорт») у землянці. Ліричний герой А. Вергеліса у землянці читаєвірші їдишем товаришу «з Тибету». У фронтовій землянці герой Й.Керлера готується до помсти фашистам за страждання радянськихлюдей. Нарешті герой І. Бронфмана знову ж таки у землянці підні-має тему дружби народів у розмовах з українцем Василем.

Однак складається враження, що при всій цій данині радянськійриториці головним героєм стає не старший брат – росіянин, а хло-пець з Біробіджану, який, як відомо, зустрічає сонце раніше заМоскву. Саме цей акцент Біробіджанського повоєнного дискурсу іпризвів до Біробіджанської справи, яка мала поставити на місцебунтівний лімітроф на кордоні з Китаєм.

Ще в 1938 році київський історик А. Юдицький, переїхавши вМоскву, став спеціалізуватися на стародавній історії євреїв. Як від-мічає А. Грінбаум, він приділив особливу увагу повстанням протиРиму в 66 – 70 р. н. е. і 132 – 135 р. н. е. У двох статтях «Від Ши-мона бар Гіури до Шимона Бар Кохби» і «Суспільно-політичне по-ложення Іудеї останніми роками до н. э. і в перші роки І століття н.

316

э». і в книзі «Етюди до історії древніх євреїв» (1940) він описувавгероїзм євреїв – борців проти Риму і навіть переказував легенди зТалмуда про доблесть Бар Кохби. Як помічає А. Грінбаум, «іЮдицький, і Брахман цитували останні рішення партії, а також вка-зували на тенденції в радянській історіографії для обгрунтуванняпублікації історичних статей [на ці теми] у загальних і літературнихжурналах»149.

А. Грінбаум відмічає, що історик і журналіст О. Брахман в 1939р. «опублікував есе про повстання Маккавеїв в Іудеї в II ст. до н.е.Автор описав повстання як дії народних мас проти предателей-эл-линизаторов у боротьбі за політичну незалежність». Йдеться простаттю «Визвольна війна Маккавеїв» в «Штерн» (у №7 за 1939 р.)

Як бачимо, єврейська громадськість в ЄАО мала підстави спо-діватися на певний розвиток національної культури вже після ве-ликого терору. Як відмічає Я. Леваві, «після війни пожвавленнягромадського життя у Біробіджані у зв’язку з новою хвилею пере-селення принесло поліпшення і щодо їдиш»150.

Ізраїльський учений, спираючись на свідчення очевидців, мате-ріали з «Ейникайт» і аналіз виданих книг, наводить різні факти напідтвердження цієї точки зору. Ми вже згадували свідчення І.Еміота відносно пожвавлення в культурному житті ЄАО.

Як підкреслює Я. Бабицький, їдиш можна було частіше почутив громадських місцях, а на зборах виконувався «Гімн РадянськогоСоюзу» цією мовою151. У 1947 р. була видана збірка «Єврейська ра-дянська масова пісня» до 30-ої річниці Жовтневої революції, ставвидаватися альманах(суспільно-політичний і літературний) під на-звою «Біробіджан» (вийшли 3 номери), дві збірки віршів поетівЄАО, щодня здійснювалося на їдиш і радіомовлення. У Москві про-водилися гастролі діячів культури ЄАО, в самому Биробиджані яквже відзначалося, існувало жваве театральне життя і велася лек-торська робота на їдиш. Наприклад, письменник Р.Рабинков висту-пав з лекціями про творчість класиків – Гольдфадена, Елішера,Аксенфельда. Вечори, присвячені Шолом Алейхему і МенделеМойхер Сфориму, зустрічі з Дер Ністером, місцевими письменни-ками і поетами – Л. Вассерман, В.Міллером, С Боржесом, X. Мал-тинським, Б. Слуцьким, І. Еміотом, І. Бронфманом та іншими,презентації нових номерів альманаху «Біробіджан», різні концерти

317

були частиною повсякденного життя в ЄАО і проводилися у бібліо-теці, будинку культури, театрі, школах і так далі. Характерно, щоще в 1945р. на радіо прозвучала передача, присвячена видатномуученому-літературознавцеві М Вінеру(працював спочатку з Лібер-бергом, потім в Москві). У серпні 1946 року творчості письменни-ків, загиблих на фронті, була присвячена спеціальна виставка,причому серед письменників були і науковці – той же М. Вінер, Б.Олевський, Гурштейн та інші.

Я. Леваві, аналізуючи матеріали альманаху «Біробіджан», від-мічає, що його літературний рівень поступався «Форпосту», затена відміну від останнього, «Біробіджан» був справжнім біробі-джанським виданням як за змістом, так і щодо авторів альманах.До того ж він був першим виданням такого роду в СРСР, після чогоз’явилися альманахи в Москві і Києві. Наклад склав від 3000 до5000 примірників і все видавалося у Біробіджані.

Окрім різних художніх творів, наприклад відомої п’єси Б. Міл-лера «Він з Біробіджану», що йшла на сцені місцевого театру і згодомпіддана засудженню як націоналістична сенсі «біробіджанського пат-ріотизму»), в альманаху публікувалася коротка хроніка подій в обла-сті, критика і бібліографія. Дві статті були присвячені пам’яті Ш.Міхоелса. Мемуари Б. Слуцького присвячені Менделе Мойхер Сфо-риму, якого особисто знав репресований в ЄАО письменник і уче-ний152. В цілому альманах справляє набагато краще враження, ніжкиївський альманах «Штерн», що редагувався Р. Полянкером, де, яквже вказувалося, публікувалися і твори літераторів ЄАО або рецензіїна них.*

У контексті наявності в ЄАО інфраструктури для культурної інаукової діяльності доброзичливого єврейського середовища, на-ціональній лінії керівництва слід розглядати і плани А. Бахмутсь-кого відносно переводу Кабінета єврейської культури доБіробіджану.

До Києва, починаючи з 1944 pоку, повернулися десятки тисячєвреїв, але інфраструктура Біробіджана була розвиненішою. Обста-новка в Києві була складнішою в етнополітичному плані: про ра-діопередачі, школи, музейну експозицію, театр (його перевели вЧернівці), газеті не могло бути і мови. У 1944 p., коли святкувавсяювілей Української академії наук, згадувався і Кабінет єврейської

318

культури. Проте трагедія Бабиного Яру відверто замовчувалася іцей факт шокував євреїв України і, звичайно, самих співробітниківКабінета єврейської культури, не провіщаючи в майбутньому нічогохорошого для єврейської культури і громадського життя в цій рес-публіці. В той же час, хоча Е. Співак мав різні привілеї, пов’язані зйого статусом, на це не могли розраховувати багато ентузіастів від-родження єврейського культурного і наукового життя, тому не до-водиться дивуватися, що Б. Слуцький, 3. Ворсовський, И. Черняк і,можливо, інші колишні співробітники Інституту єврейської проле-тарської культури знайшли нішу в ЄАО.

Які були їх взаємини з Кабінетом? Це питання вимагає окремоговивчення. Проте абсолютно очевидно, що без лексикографічної ро-боти, в якій вони брали участь, не змогла б розвиватися єврейськашкола, театр, художня література, не зміг би видаватися альманах«Біробіджан», здійснюватися радіомовлення. Для дискурсу 1940-хроків потрібні були терміни, які не існували до цього.

Журнал «Форпост» включав і наукові роботи, серед яких кон-цептуальна стаття М. Литвакова «Навести порядок в мовному гос-подарстві» і опублікована в першому номері «Форпосту» за 1936рік, ставила питання про перетворення ЕАО на центр єврейськогомовознавства, що і було головною метою запланованої мовної кон-ференції.

Слід зазначити, що після закриття «Майревки» (про яку вжейшла мова) з’явилась кафедра єврейської мови і літератури в Мос-ковському державному педагогічному інституті. За редакцією М.Винера (пам’ять про якого, як ми бачили, зберігалася в ЄАО післявійни) і А. Зарецького вийшла збірка статей «Питання єврейськоїмови» в 1938 році, причому як і в Києві, акцент робився на новійролі мови їдиш в ЄАО.

Якщо проаналізувати роль учених Києва в кодифікації їдиш ізбереженні єврейської культурної спадщини в СРСР, то простежу-ється цікава закономірність.

5. 5. Біробіджан – динаміка мовної ситуації

Вже у кінці 1920-х років лексикографічна робота в Києві вияви-лася пов’язаною з пізнішою ЄАО. Про це свідчить випущений в 1929

319

році «Політичний словник» Б. Слуцького, вступ до якого вийшов підредакцією майбутніх біробіджанців Й. Ліберберга і Р. Казакевича.

Переглядаючи публікації авторів журналу «Ді їдише шпрах»(«Мова їдиш») за 1930 рік, без зусиль видно біробіджанский слід:редколегія складалася з Б. Слуцького і Н. Штифа (який згодом в 1933р. їздив з Е. Розенталь-Шнайдерман до Олевська агітувати містеч-кову бідноту переселятися у Біробіджан). Серед авторів за 1930 ріксам Й. Ліберберг, післявоєнні біробіджанці Й. Черняк, автор статтіпро відмінювання і Б. Слуцький – автор рецензії на переклад книгиБ. Пильняка «Оповідання» (переклад здійснив сам Дер Ністор).

Згодом в Інституті єврейської пролетарської культури працю-вала термінологічна комісія, метою якої було створення термінівдля «мовного господарства» новоутвореної ЄАО.

Нарешті, після другої хвилі репресій, вже в 1960-х – 1970-хроках багато, особливо «київські лінгвісти» (термін А. Грінбаума)писали статті для «Советиш Геймланд» на літературні і мовознавчітеми, причому в роки написання А. Грінбаумом своєї монографії,Е. Фалькович «був ще живий». Дійсно, симбіоз «київських лінгві-стів і журналістської практики (тільки у ЄАО була газета і радіо-мовлення на їдиш) стали стимулом для лексикографічної роботи вперіод «Советиш Геймланд». Кінець кінцем, тексти, створені в цейперіод видатними знавцями і стилістами їдиш, використовуютьсядля створення нових повніших і сучасніших словників. Зокрема мо-вознавець Д. Тищенко, що мешкає нині у Франкфурті (Німеччина),відібрав для свого словника приклади з «Советиш Геймланд» і ві-добразив усний узус нечисленних живих носіїв мови їдиш.

В першу чергу необхідно віддати належне «Словнику політичнихі іноземних слів» Б. Слуцького (1929, Київ, видавництво «Культур-ліге»). Це – об’ємне (більше 700 сторінок) видання з передмовою Й.Ліберберга та Р. Казакевича. Як визначає сучасний американськийдослідник Моше-Захарія Беккер, в словнику Б. Слуцький відбив лі-беральніші підходи до політичних процесів і інституцій, що існувалив першій половині 1920-х років. Статті «Бунд», «Троцький» і інші«написані з радянських позицій, але без політичної загостреності».

Проте Шнайдерман відмітила у зв’язку з виданням словника,який був конфіскований як «ідеологічно шкідливий» і випадкововиявлений в США через декілька десятиліть, в першу чергу полі-

320

тичну небезпеку для Й. Ліберберга.15 квітня 1929 року на словник була опублікована рецензія М.

Альтшулера під назвою «Іноземні слова» в центральній газеті«Емес».

М. Альтшулер, відомий діяч євсекцій, один з тих викладачів«Майревки», які відрізнялися найбільш ортодоксальними погля-дами, головний редактор журналу «Апикойрес» («Безбожник») ічлен редакції «Емес», який помер в 1969 році у віці 82 років.

На думку Шнайдерман, політичний гріх, пов’язаний із словни-ком трохи не коштував Лібербергу його політичної кар’єри.

У рецензії відзначалося, що неправильне трактування торкалосятаких засадничих статей як «комуністична партія», «демократ»,«диктатура», «гегемонія пролетаріату» і так далі. Не був досить ви-критий Плеханов, а про Бунд сказано, що ця партія до 1917 р. ак-тивно боролася з самодержавством.

В результаті Р. Казакевич був звинувачений в «замаскованомулівому і правому опортунізмі». Що стосується Б. Слуцького, тойого, на думку Е. Розенталь-Шнайдерман, терпіли лише за винят-кову ерудицію і працездатність. Б. Слуцький був відомим письмен-ником, брав участь в сіоністському русі. В той же час він вважавсяодним з найбільш талановитих співробітників філологічної секціїІнституту єврейської пролетарської культури. Його інтереси булидуже широкі – від перекладів Толстого і Чехова, порівняння творівШолом-Алейхема в аспекті стилю і до «вивчення термінологічнихсистем мови їдиш, що відбивали реальності єврейського соціуму -наприклад годинне ремесло або кравецька справа.

Наявність таких фахівців як Дов Бер Слуцький сприяло усві-домленню важливості термінологічної роботи, а у зв’язку з Біробі-джанським проектом – формуванням термінологічної комісії,робота якої була пов’язана з майбутньою коренізацією в ЄАО.

Відмітно, що в: «Документах про проведення конференції зєврейської мови» серед інших документів є і «Проект списку това-ришів, яких необхідно запросити на мовну конференцію». У спискубракує багатьох імен, адже до травня 1937 року, коли він складався,багато хто вже був репресований або, судячи з мемуарів Шнайдер-ман, чекали арешту. По дослідній станції намічалося запросититрьох – Брука, Митновицького і Клару Щупак.* Інтригує питання

321

про те, як віднеслися ці відомі усьому Біробіджану люди до новоїтермінології, чи використовували вони її?

Для того, щоб оцінити контекст мовної конференції, що перед-бачалася, слід проаналізувати роботу тих форумів, які проводилисяв «мовному господарстві» (виражаючись в стилі М. Литвакова) вСРСР з кінця 1920-х років. І торкнутися також змісту журналу«Форпост», який виходив вже в той період (з 1936 року) і в якомупублікувалися в числі інших і статті на мовознавчі теми.

Я. Леваві вважає, що розмовною мовою євреїв в перші роки пе-реселення був їдиш, на ньому і російською були вивіски, велосявикладання в школах, видавалася газета і декілька бюлетенів. Алев установах і в громадському житті домінувала російська мова. Назборах, навіть якщо євреї були у більшості, використовувалася ро-сійська мова. Деякі читачі «Біробіджанер штерн» бачили в цьому«спотворення ленінської національної політики». Оскільки для Я.Леваві преса була основним джерелом інформації в мовному пи-танні, він наводить як приклад статтю «В радгоспі «Покровка» спо-творюють ленінську лінію в національному питанні» в«Биробиджанер штерн», 22 серпня 1932 року. У січні 1934 рокубуло прийнято рішення перевести діловодство в міськраду Біробі-джана, але, як свідчила стаття А. Вергеліса «Наша міськрада в кон-курсі рад» від 29 серпня 1934 року, а в статті від 12 серпня того жроку підкреслювалося, що в суді жодна справа не розглядалася наїдиш. Попри те, що ще в 1932 рроці приймалися рішення на рівнікраю про введення їдиш в діловодство, в краю довелося прийнятианалогічне рішення 20 листопада 1934 року. Я. Леваві перерахуваврізні постанови 1935 – 1936 років про введення їдиша в діловод-ство, статті в «Біробіджанер штерн» з критикою стану справ вцьому питанні, наприклад, редакційні статті: «Не декларація, а про-грама дій» (8 грудня 1935 р.) і «Серйозне попередження» (10 червня1936 р.)153

Я. Леваві згадав такі відомі події в історії їдиш в ЄАО як від-криття Й. Лібербергом 18 грудня 1934 року засідання облвиконкомуна їдиш, виступ на Першій обласній партійній конференції 4 – 6червня 1935 офіцера-латиша В. Рохи, який закликав впроваджуватиїдиш і сам вивчав його і т. д. Я. Леваві згадує різні факти визнаннясимволічної ролі їдиш в ЄАО – наприклад записів у свідоцтві про

322

народження, написів на поштових конвертах (уперше – ще на честьетнографічного конгресу в 1933 році), документи на володіння зем-лями колгоспів і т. д. Він відмічає і те, що керівники Хабаровськогокраю Лаврентьев і Крутов (неєвреї) на зустрічі зі стахановцямиЄАО в 1936 р. співали єврейські пісні, а Крутов навіть пообіцяввивчити їдиш. Очевидно, що коло джерел для узагальнень про рольїдиш, в ЄАО у ізраїльського ученого, чия монографія впродовж де-сятиліть вважалася на Заході найбільш авторитетною і об’єктивноюкнигою про єврейську колонізацію регіону, було дуже обмеженим.Зокрема, він використовує окрім «Біробіджанер Штерн» і «Три-буни» також відомий матеріал П. Новика про дублювання фільмівна їдиш. До речі, ця традиція існувала ще в Україні за часів наркомаосвіти М. Скрипника, коли і проходило становлення Й. Лібербергаяк громадського діяча, що проводив впровадження їдиш в життя нена рівні символів, а в реальності.

До честі Я. Леваві він дуже обгрунтовано відокремив симво-лічні аспекти впровадження їдиш від «серйозніших спроб». На-приклад, якщо за увесь 1935 рік було в судах розглянуто на їдиш42 справи (з них 5 кримінальних і 37 цивільних), то за перші два зполовиною місяці 1936 р. вже 98 (13 кримінальних і 85 цивіль-них)154. У кінці 1935 року за рішенням облвиконкому деяким насе-леним пунктам, де відбувалося переселення євреїв були данінайменування на їдиш. Алексеєвка була перейменована у Фрай-ланд, Никипелово – в Найланд, Самара – в Югндорф, село в Ста-ліндорфському колгоспі – в Найерд. Проте, Я. Леваві, подібно доЕ. Розенталь-Шнайдерман, вважає, що мовою діловодства в уста-новах, на підприємствах, в колгоспах і так далі залишався в основ-ному російська, хоча на «єврейській вулиці» домінував їдиш якмова повсякденного спілкування. Мовою професійного навчаннябув, передусім, російська, незалежно від того, чи розуміли її учні155.

Я. Леваві наводить приклад із записом на курси вивчення їдиш,організовані відділом народної освіти. Записалися 32 чоловік, алевідвідувало лише 7 – 8 і курси були закриті. Після перерви записа-лося 19 чоловік, але коли 19 червня 1935 року знову почалося на-вчання, не вчилася жодна людина156.

У установах громадського харчування, які в американському«Форвертс» в статті «Мій перший день у Біробіджані» описує А.

323

Гельд (8 вересня 1936 року) назви меню були на двох мовах, алеподробиці про страви і ціни – тільки російською. Нарешті, Я. Левавізгадує і діловодство в колгоспах і у відомій артілі «Колесо револю-ції», грунтуючися на редакційній статті в «Біробіджанер Штерн»від 1 червня 1936 року. З 15 переселенських колгоспів (правда неуточнюється, чи усі вони були єврейськими), діловодство лише вдвох («Ікор» та ім. Смидовича) велося на їдиш, а «Колесо револю-ції» перейшло на російську мову.

Відмічаючи детальніше пропагандистську роль Д. Бергельсонав претензіях перетворити ЕАО на центр єврейської культури у світіі зусилля в цьому відношенні Й. Ліберберга, який заявив про не-обхідність перевести установи єврейської культури у Біробіджан(«Біробіджанер Штерн», 5 січня 1935 року), Я. Леваві наводить при-чини труднощів у введенні їдиш в ЄАО.

Серед них він відмічає в першу чергу схильність до русифікаціїз боку частини керівних працівників – євреїв, навіть якщо вони саміне занадто добре володіли російською; далі – нестачу тих, щознають їдиш для ведення діловодства; нарешті – труднощі з пере-кладом.

Все ж на відміну від Е. Розенталь-Шнайдерман ізраїльськийучений відмічає такі конкретні зміни на краще як роботу театру, пе-ретворення «Біробіджанер Штерн» на щоденну газету, поступовезбільшення кількості шкіл з викладанням на їдиш157.

Що стосується книг, то по повідомленню Я. Леваві в 1935 роцімісцевий «Кугиз» відкрив підписку на «Зібрання творів ШоломАлейхема» в 12 томах і Менделе Мойхер Сфорима в 9 томах158.Серед інших важливих починів було і видання «Форпосту», проякий ми зупиняємося детальніше, оскільки цей журнал мав безпо-середнє відношення до єврейського наукового життя в регіоні і вцілому в СРСР, і, служив джерелом знань для «єврейського світу»про Біробіджан.

Як відмічає Я. Леваві, сама поява видання, в якому друкувалисясуспільно-політичні, художні і наукові тексти, була відображеннямідеї перетворення ЄАО в культурний центр радянського єврейства.Через відсутність видавничої бази в ЄАО журнал друкувався вМоскві, а Р. Казакевич, який повинен був виступити головним ре-дактором, тим часом помер. Серед членів редакційної колегії зга-

324

дані Д. Бергельсон, И. Шварцбард, Наукової комісії М. Бейнфест,а в якості секретаря – подальший голова Наукової комісії Б.Олевсъкий.

Як відмічає Я. Леваві, матеріал «Форпост»а відрізняється «ба-гатством і різноманітністю»159. Журнал, який видавався на базі ви-давництва «Емес» в Москві, мав наклад в перші три роки існування3000 екземплярів і коштував 4 рублі. Вважається, що «Форпост»виходив в 1936 – 1940 роках, причому останній номер був підписа-ний до друку 25 жовтня 1940 року. Як художня, так і публіцистична,а також наукова частина була представлена матеріалами авторів звеликих єврейських центрів і ЄАО, в т. ч. Е. Казакевича, Р. Добина,Б. Олевського, Б. Міллера та інших.

Як підкреслює Я. Леваві, тут були надруковані статті С. Диман-штейна про утворення ЄАО. А. Брахман, який вже згадувався якавтор, що писав на теми древньої єврейської історії в «Форпості»,проаналізував ставлення більшовиків до «єврейського питання». У«Форпості» були надруковані також статті видатних радянських іс-ториків А. Марголиса про боротьбу єврейських мас проти царсь-кого режиму і Т. Гейликмана про «рекрутчину».

Я. Леваві вважає, що журнал призначався швидше для читачаза межами ЄАО, ніж для його жителів. Як приклад він приводитьлист читача Б. Ройтвейга в «Біробіджанер Штерн», опублікованого17 вересня 1936 року, де останній скаржиться на те, що першийномер «Форпосту» вийшов вже три місяці тому, але жителі ЄАО неможуть його дістати160. Подібна точка зору представляється дужетенденційною. Багато літературно-художніх видань в Ерец-Ісраель1930-х років було розраховано, передусім, на діаспору і навпаки не-численні видання Польщі, США і інших країн на івриті признача-лися для Палестини. Як відомо, журнал «Советиш Геймланд»користувався великою популярністю за межами СРСР, але в Києвівін часто припадав порохом в кіосках, оскільки мало хто умів чи-тати на їдиш такі складні тексти.

Той факт, що в номерах за 1940 рік були надруковані твори пое-тів, які жили на приєднаних до СРСР землях, наприклад ЛейзераВольфа, Мойше Шимла, Якова Шудриха, не означало, що жителямЄАО вони не були цікаві. Не кажучи вже про нарис П. Новика (ре-дактора «Моргн-Фрайхайт» в Нью-Йорку) на 22 сторінки, що вий-

325

шов в 1936 році (другий номер «Форпосту») під назвою «Пале-стина» про ситуацію в Ерец-Ісраель. Чи, наприклад, опублікованийв 7(2) за 1938 рік текст поеми А. Гольдфадена (засновника сучас-ного єврейського театру) «Марш Лже-месії з Йемену». В основномужурнал читали в ЄАО єврейські інтелігенти і усі матеріали такогороду їм були дуже цікаві, тим паче, що як ми відмічали, вже з 1928року в регіоні можна було підписатися на єврейські видання, а самінститут підписки, як підтверджують очевидці, був дуже дієвимупродовж усього існування радянської державності. У «Форпості»друкувалися багато творів авторів з ЄАО і великих радянськихцентрів, в центрі уваги яких стояли передусім проблеми самої ЄАО.Так вже у першому номері «Форпосту» за 1936 рік була опубліко-вана стаття М. Литвакова «Навести порядок в мовному госпо-дарстві». Оскільки під час відвідування Л. Кагановичем ЄАОобговорювалося завдання перетворити ЄАО на загальносоюзнийцентр єврейської культури – на цю тему висловився і Хавкин встатті «Два роки» в тому ж номері. Характерно, що первинна датаконференції – 9 лютого 1937 року була приурочена до річниці візитуЛ. Кагановича в регіон. Цікаво, що запланований як учасник кон-ференції С. Диманштейн мав говорити про застосування до їдишмарксистсько-ленінського мовознавства і в американській «Моргн-Фрайгайт» він 10 січня 1937 року опублікував теоретичну статтю«Соціалістична держава будує єврейську мову». Серед учасниківконференції, які повинні були відповідати за загальні питання мо-вознавства їдиш (судячи з «Най-Лебн», квітневий номер за 1937 рік)був лише один біробіджанець, – X. Голмшток, який повинен був ви-ступити з доповіддю про уніфікацію діалектів їдиша161.

X. Голмшток, який провів велику роботу по скликанню конфе-ренції, вивчав в ЄАО діалекти їдиша переселенців з різних регіонів.У «Форпості» (1937, № 7) було опубліковано його дослідження«Уніфікація діалектів їдиша».

Якщо говорити про інших авторів, то Я. Леваві (Бабицький) зга-дує проф. Б. Брука, агронома Й. Каменецького, А. Канторовича таінших, які публікували статті про природні багатства і проблемисільського господарства Біробіджана.

А. Гринбаум відмічає, що в «очевидно останньому» номері жур-налу «Форпост» (1940, 5) була надрукована стаття Л. Зингера «Ста-

326

лінське вирішення єврейського питання в СРСР: соціально-еконо-мічні підсумки». Парадоксально, що Л. Зингер негативно відно-сився до Биробиджанскому проекту так само як і відомий соціологВейцбліт, який керував соціально-економічною секцією Інститутуєврейської пролетарської культури і був одним з перших репресо-ваний. Нині спадщина Вейцбліта і обставини, при яких він піддавсярепресіям, вивчає київський дослідник О. Беренштейн.

Я. Леваві відмічає, що в статті С. Диманштейна «Радянськаєврейська державність» (Форпост, 1936, 1) розкривається непро-стий шлях до утворення ЄАО, а в статті того ж автора «20 років Ве-ликої Жовтневої соціалістичної революції і єврейський народ вРадянському Союзі» (Форпост, 1937, 3(5)) згадується не лише про-фесор Вільямс, але і професор Комаров, який «обійшов» пішки Да-лекий Схід, займаючись дослідженнями ботаніки і першим сказав,що «Біробіджан – перлина Далекого Сходу»162.

Стаття «Радянська єврейська державність» згадується Я. Левавіще раз у зв’язку з опозицією Брагіна і Мережина до Біробіджансь-кого проекта, що знайшло вираження і в статті М. Каца «Як пришлидо Біробіджана», опублікованою в газеті «Моргн-Фрайгайт» (Нью-Йорк) 27 березня 1937 року. Але, як вже вказувалося, найбільш гли-бокий аналіз матеріалів журналу «Форпост» зроблено в статті А.Раскина «Журнал «Форпост» (1936 – 1939) в «Советиш Геймланд».Оцінка журналу, на відміну від західних аналітиків, є однозначнопозитивною і одночасно розкритий зв’язок між підготовкою кадрівдля єврейської культури на базі «Форпосту» і «БиробиджанерШтерн».

Таким чином, історія «Форпосту» вписана в загальний істо-рико-культурний контекст ЄАО радянського періоду. Враховуючи,що один з авторів «Форпосту» професор Б. Брук відкрив еру нау-кового дослідження території майбутньої ЄАО і що він був однимз небагатьох діячів культури і науки ЄАО, що пережили хвилі те-рору і єдиним з діячів «Комзета», що вижили, після «Великого те-рору» 1937 – 1938 років ми можемо сказати, що існував все жпослідовний розвиток наукового дискурсу в ЄАО в 1927 – 1940роках.

Як вказує А. Раскин, журнал «Форпост» був яскравим виражен-ням культурного зростання ЄАО. У цьому виданні друкували свої

327

роботи поети П. Маркиш, А. Кушниров, Д. Гофштейн, Л. Квитко,Л. Резник, Е. Фининберг, І. Фефер, І. Харік, Б. Олевський, Ш.Росин, М. Хащевацький; прозаїки Д. Бергельсон, Ш. Гофнер, И.Рабин; літературознавці і критики М. Литваков, А. Гурштейн, І. Ну-синов, І. Добрушин, Н. Ойслендер, А. Хашин, Ш. Клитеник; ми-стецтвознавець Й. Рабинович та інші.

А. Раскин підкреслює, що в журналі друкувалися Е. Казакевич,Б. Мілдер, Р. Рабинков, Р. Добин, І. Фалікман, Р. Ген, Л. Васерман,И. Бронфман, поети з групи початківців при «Форпості» Р. Койф-ман, А. Гурштейн і А. Вергелис.*

Б. Олевський, що зіграв таку важливу роль в історії «Форпосту»і Наукової комісії при облвиконкомі ЄАО, загинув під час ВеликоїВітчизняної війни і фігурував в поетичній збірці «Ліра» (1985), дебули опубліковані твори також інших загиблих на фронті єврей-ських поетів, у тому числі з ЄАО. Оскільки єврейський літератур-ний дискурс в СРСР в 1960 – 1980-ті роки на відміну від науковогобув легітимним, завдяки ньому за радянських часів не були забутіШ. Клитеник, Б. Олевський, М. Кадишевич, X. Голмшток та іншінауковці.

А. Раскин підкреслює, що тоді як художня література, представ-лена в «Форпості», освоювала новий для євреїв далекосхіднийландшафт, властивими їй засобами, дослідники відкривали для себефауну, флору і природні багатства краю.

У вірші Б. Олевського «На межі» (1936, 1) і в однойменномувірші того ж автора, але вже опублікованому в першому номері«Форпосту» за 1937 рік, тема охорони межі входить органічно у бі-робіджанську тему і передає драматизм і трагізм епохи -загостренняпристрастей, де любов і ненависть – екстремальні, граничать ізсмертю163.

Прозаїчний твір Б. Олевського «Перший» так глибоко передавдух епохи, що отримав дві різні інтерпретації в СРСР і на заході.Я. Леваві використовує розповідь як свідоцтво неблагополуччя усфері міжнаціональних стосунків в ЄАО, а А. Раскин – для того,щоб підкреслити силу «інтернаціоналізму» і «дружби народів», якірозумілися через призму «класового підходу»:

«Біробіджанські письменники розповідають про те, як теплотайгові старожили прийняли нових переселенців, допомагали їм

328

радами, знайомили з особливостями краю, ділилися досвідом. Уновелі Б. Олевського «Перший» йдеться про епізод, коли уся об-щина козацького села узяла під свій захист першого переселенця,єврея Аврома-Гирша, з якого пробував знущатися сільський кур-куль Долохов»164.

У розділі 10 «Становище євреїв у Біробіджані», в параграфі«Взаємини між євреями і неєвреями» Я. Леваві (Бабицький) на с239 своїй монографії приходить до абсолютно іншого висновку: «Вперші роки переселення у Біробіджан у ряді сіл жителі-старожилипішли за місцевими «куркулями», які ненавиділи євреїв-переселен-ців». Я. Леваві посилається на ту саму новелу Б. Олевського, алевідмінність в інтерпретації текстів є абсолютно очевидною і можепояснюватися зовсім не відмінністю тимчасовою, а у рамках дис-курсу «холодної війни», коли одні і ті ж події і тексти інтерпрету-валися по-різному165. Суть справи не в тому, що текст Я. Левавівідноситься до 1965 року, а текст А. Раскина до 1974 року, а в тому,що історія ЄАО стала об’єктом ідеологічного протистояння. Але якби не інтерпретувати спадщину Б. Олевського залежно від влас-ного, за словами П. Бурд’є «культурного капіталу», не можливо за-перечувати, що «містечковий юнак», як називав його Р. Винокур,був справжнім патріотом ЄАО. І це недивно, якщо врахувати, щоБ. Олевський пройшов шлях у пошуках такої єврейської ідентифі-кації, яка дозволила б зберегти хоч би деякі традиційні цінностей.Адже гаслом епохи була продуктивізація євреїв через розвиток сіль-ських районів на півдні України і в Криму і роботі на новобудовахіндустріальних районів, на шахтах Донбасу. Слід підкреслити, що«Советиш Геймланд» в ювілейному номері, присвяченому 40-річчюЄАО, віддала належне «Форпосту» в статті А. Раскина, що відріз-нялася змістовним аналізом матеріалів Б. Олевського, Ш. Клите-ника, X. Голмштока, М. Бейнфеста та інших діячів Наукової комісії,так само як і М. Литвакова, С. Диманштейна, Д. Бергельсона і низкикерівників єврейського культурного, наукового і громадськогожиття166. На жаль, «Советиш Геймланд» не наважилася підняти пи-тання про політичні репресії, жертвами яких стали більшість ра-дянських авторів «Форпосту». Проте «Советиш Геймланд» явнопретендувала на продовження традицій «Форпосту», на те, щоспадщина єврейської культури 1930-х років знайшла гідних про-

329

довжувачів у СРСР 1970-х років. Певна доля істини в цьому, позасумнівом, була. У 1960-х – 1980-х роках в ЄАО видавалася «Біро-біджанер Штерн», причому в другій половині 1970-х років вонастала змістовнішою і виходила щодня, на їдиш велися радіо- і те-лепередачі, працювала непогана бібліотека єврейської літератури.Серед фотографій буклета «На берегах Біри і Біджана» можна по-бачити заняття на їдиш в педагогічному училищі, вистави в єврей-ському самодіяльному театрі.

Частина матеріалів в «Советиш Геймланд» і навіть цілі номерицього журналу були присвячені ЄАО. Головний редактор «СоветишГеймланд» – Арон Вергеліс, що свого часу дебютував в «Форпості»,сприяв тому, що в журналі друкувалися і інші автори «Форпосту»,хоч і дуже нечисленні, такі, що дожили до часткового від-новлення культурного життя, книгодрукування, журналістики наїдиш у СРСР.

Втім, ЄАО знаходилася в епіцентрі холодної війни і на Заходібуло мало тих, хто бажав інтерпретувати в позитивному дусі істо-рію єврейської культури в області.

Недивно, що в аналітичних параграфах своїх мемуарів «Біро-біджан зблизька» Шнайдерман з підкресленим скептицизмом роз-глядає введення їдиш в різні сфери життя ЄАО.

«Постанова від 29 листопада 1935 року», підписана Й. Лібер-бергом, передбачала переклад роботи державних і господарськихустанов ЄАО єврейською мовою. Шнайдерман виділяє п’ятийпункт, де йшлося про переклад дві мови роботи облвиконкому.

«Скільки гордості у нас, співробітники Наукової комісії при об-лвиконкомі, викликав пункт, в якому вказувалося на те, що саме накомісію покладається обов’язок найближчим часом створити тер-мінологію на їдиш для цих сфер єврейської державності», – помі-тила Шнайдерман167. Проте спираючись на свої враження відвідвідування шкіл для дорослих з ліквідації неписьменності, вонадійшла висновку, що переселенцям пропонувалося ліквідовуватинеписьменність тільки російською мовою.* Спираючись на статтів «Біробіджанер Штерн», якими вона «освіжала» свої враження,працюючи у бібліотеці Колумбійського університету, Шнайдерманстверджує, що їдиш не вживався як мова викладання в партшколахі політосвіті і що діловодство у багатьох випадках також не велося

330

на їдиш. Привівши два виступи Хавкіна, від 29 березня 1936 р. і 1квітня 1936 р., у яких містилися звичайні завірення про розквіт «на-ціональної за формою і соціалістичною за змістом» єврейської куль-тури, Шнайдерман приходить до висновку про лицемірнийхарактер цих декларацій. Вона приводить поширені серед біробі-джанців афоризми: «Київські організовують, а смоленські ліквідо-вують», «Ліберберг шафт, Хавкін лахт»(Либерберг створює, Хавкінсміється).

На думку Шнайдерман, відразу ж після арешту Й. Лібербергастановище ентузіастів «їдишизації» різко погіршало і під час зборівБіробіджанської районної парторганізації 14 – 16 травня 1937 рокулише двоє-троє промовців наважилися говорити на їдиш. Попри те,що спеціальний перекладач перекладав виступи російською мовою,із залу чулися голоси: «Не треба! Ми розуміємо!»

Основна думка, яку хоче провести Е. Розенталь-Шнайдерман:в ЄАО державні і господарські установи не використовують їдиш.Маме-лошн вживався лише в окремих учбових закладах і трохи вгромадському житті, причому масштаби використання мови увесьчас скорочувалися.

Е. Розенталь-Шнайдерман стверджує, що аналогічна ситуаціясклалася і в інших радянських республіках і як приклад приводитьстаттю з опозиційного емігрантського польського журналу «Куль-тура» № 2(298) за 1972 рік про становище в Латвії168.

Важко погодитися з такими категоричними висловами, ні тимбільше, з правомірністю подібних аналогій.

По-перше, вони не підтверджуються очевидцями. У мемуарах,опублікованих на заході, – Ш. Ліпшиц, Р. Винокура, І. Еміота –стверджується, що їдиш вживався у багатьох сферах життя. Тимбільше це стосується радянських матеріалів.

По-друге, приведені в якості прикладів статті з «БіробіджанерШтерн» ставили своєю метою звернути увагу на недоліки в реалі-зації курсу на введення мови в громадське життя і діловодство. Вперіод перебудови і в роки після проголошення незалежності по-дібні критичні матеріали публікувалися і публікуються у багатьохпост-радянських державах безвідносно до реальної практики функ-ціонування національної мови. Деякі приклади, які приводитьШнайдерман, наприклад, відносно використання їдиш на пошті –

331

носять суб’єктивний характер169.По-третє, як уже згадувалося, введення діловодства на націо-

нальних мовах у більшості союзних(тим більше автономних) рес-публік СРСР було все ж швидше винятком, ніж правилом.Аналогічна ситуація склалася і в деяких незалежних державах післярозпаду СРСР.

Проте національна мова могла досить широко використовува-тися в літературі, освіті, засобах масової інформації, театрі. Зокремав Латвії, Західній Україні, Молдавії і ряду інших республік дійснона більшості промислових підприємств, на транспорті і зв’язку, убагатьох установах, магазинах, на громадських заходах, зборах і т.д. використовували, передусім, російську мову, проте корінне на-селення прагнуло отримати освіту (також і вищу, принаймні з гу-манітарних спеціальностей) рідною мовою, охоче читало художнюлітературу і пресу, слухало радіо, відвідувало театральні спектакліі різні заходи з використанням мови титульної нації. Судячи з пові-домлень багатьох очевидців, не інакше було і в м. Біробіджан в1930-х – 1940-х роках. Деякі «свідчення» Шнайдерман викликаютьздивування. Наприклад, автор стверджує, що в газетних вітринахбули відсутні газети на їдиш, і що «в одному-єдиному книжковомумагазині дійсно були окремі застарілі книги на їдиш. Чому?» – Томущо переклади на їдиш творів Леніна і Сталіна рідко хто купує» 170.

Проте, як відомо, в СРСР в 1930-і роки щорічно видавалисясотні найменувань книг на їдиш найрізноманітнішої тематики. І ба-гато єврейських письменників, що мешкали в європейській частиніСРСР, прагнули, щоб їх твори продавалися у Біробіджані і отриму-вали позитивну оцінку з боку читачів і літературної критики. Зо-крема Бела Кіпніс, дочка єврейського письменника І. Кіпніса,повідомляла, що її батько особливо цікавився реакцією читачів вЄАО на його оригінальні твори і переклади, наприклад «ПригодиГекльберрі Фінна» М. Твена, «20 тисяч льє під водою» Ж. Верна ітак далі171.

Це була елементарна рутинна практика і сам факт наявності абовідсутності книг в магазинах Біробіджану в ту епоху як і в 1960-ті– 1980-ті роки не міг свідчити про яку б то не було тенденцію в мов-ній політиці. Це стосується і єврейських газет, які в 1930-ті рокиохоче підписувалися біробіджанці. Вже першопоселенці 1929 року

332

– як повідомляє М. Кадишевич – переписували, декілька наймену-вань єврейських газет, наприклад «Емес», «Штерн», «Октябрь».

Соціолінгвістичний аналіз мовної ситуації у Біробіджані в 1930-х роках не проводився співробітниками Наукової комісії, томуоцінки Шнайдерман можна вважати суб’єктивними.

Не можна не відмітити, що можливості кар’єрного зростання,участь в освоєнні Далекого Сходу, підвищенні соціального статусунеминуче вели до певної деетнизації євреїв по всій країні. Це булозвичайним явищем, як в СРСР, так і на Заході і для євреїв, і дляінших порівняно нечисленних народів. Мова для євреїв не була тиммаркером (за визначенням Ф. Варта), який визначав їх ідентичністьтою ж мірою як, наприклад, уявлення про спільність походження,історичні спогади, деякі, пов’язані з релігією традиційні побутовіриси, гордість за «своїх» видатних людей, хоч і байдужих до націо-нальної сфери – усе це для євреїв мало значення маркерів, які дужеуспішно замінювали використання національної розмовної мови ібагато етнографічних особливостей.

В той же час їдиш використовувався упродовж декількох деся-тиліть разом з російською в якості мови літератури, преси і радіо-мовлення. Втім, саме Е. Шнайдерман повідомляє про деякіподробиці мовної ситуації у корейців до депортації і про те, якимчином задовольнялися національно-культурні запити корейців, щоскладали в 1936 р. приблизно 10% населення ЄАО.

Відповідно до постанови від 29 листопада 1935 року «російськеі корейське населення мало обслуговуватися рідною мовою» і «вся-кого роду повідомлення, постанови, накази» повинні були в місце-востях з компактним корейським населенням (с. Благословенное,Ин-корейське, ім. К. Лібкнехта) робитися і корейською. Корейськоюмовою повинне було вестися і радіомовлення.

Е. Розенталь-Шнайдерман провела дуже ретельний аналіз сус-пільно-культурної діяльності корейського населення, як за якістю,так і за кількістю172.

Співробітниця Наукової комісії відмітила, що в ЄАО існували4 корейські сільради, 7 колгоспів, 11 шкіл, драмгурток на заводі«Цегла» і читальні. Проте, на думку Шнайдерман, окрім середньоїшколи в селі Благословенному усі інші корейські установи булидуже слабо розвинені.

333

Хоча формально 95% корейців були грамотними, і вони могличитати хабаровську газету «Авангард», за повідомленням Шнай-дерман, під бібліотеками розумілося декілька десятків політичнихброшур, газета рідко доходила до Біробіджана, драмгурток був напримітивному рівні.

Економічний стан і культурна робота серед корейців були на на-багато нижчому рівні, ніж у росіян і євреїв: корейські школи знахо-дилися, як правило, в найгірших і непристосованих приміщеннях,методична робота велася погано і після закінчення неповної серед-ньої школи корейські учні із слабкими знаннями, зокрема і росій-ської мови, вимушені були, надалі, в російських школах частозалишатися на другий рік і їх неохоче приймали до російських шкіл.

Заслугою Шнайдерман є аналіз протиріч, що існували в корей-ському середовищі і появи національних лідерів, які наважувалисякритично оцінювати положення корейців в системі стосунків уЄАО:

«Найпопулярнішим корейським партійним діячем називалиОлександра Ем. Він був шанованим делегатом на другій обласнійпартійній конференції і тут, у кінці травня 1937 p., був обраний чле-ном обкому партії. На відміну від невимогливих своїх товаришівОлександр Ем славився своєю мужністю і національною гідністю.Він вимагав, щоб рівноправ’я його корейського народу було нелише на папері, але і проводилося б у життя і ось суть одного з йоговиступів:

«1. Корейські колгоспи мало обслуговуються рідною мовою.Цей недолік має бути ліквідований негайно.

Майже немає підручників корейською мовою. Їх необхідноякнайскоріше створити. У апараті на рівні району і області повинніпрацювати службовці, які знають корейську мову»173.

Як бачимо, Шнайдерман постаралася розкрити динаміку коре-нізації (введення їдиш і корейської мови) в області і, попри певнутенденційність своїх висновків, зробила це на основі особистихвражень не як туриста, але як науковця, у функції якого входиловивчення цього питання.

Бабицький-Леваві у своїй монографії відвів ролі мови їдиш вЄАО лише 11 сторінок, включаючи 1940-ті – 1950-ті роки. Поприте, що Шнайдерман писала свої мемуари пізніше, вона не пов’язала

334

роботу із створення словників, діяльністю термінологічної комісіїі іншими досягненнями Інституту єврейської пролетарської куль-тури, а також роботою мовознавців і письменників ЄАО з продов-женням впровадження мови в області, що було б неможливо безлексикографічної роботи.

Треба зупинитися на ролі Е. Співака, без якого створення вели-кого «Російсько-їдиш словника», що вийшов в 1989 році масовимнакладом, було б неможливим.

Після розгрому Інституту єврейської пролетарської культури ко-лектив, який очолював Е. Співак, залишався головним центром ко-дифікації їдиш, тому недивно, що в статті А. Бахмутського«Кардинальні питання дня», опублікованою в газеті «Ейникайт» від28 серпня 1947 року ставилося питання про створення Єврейськогоуніверситету в області і про переїзд «Кабінету єврейської культури»з Києва до Біробіджану.

Цей факт, який знайшов відображення як в монографії Я. Ле-ваві, так і в книзі Д.Вайсермана, свідчить про те, що певна база длявідродження мови зберігалася. Вона була б неможлива без зусильєврейських лінгвістів у десятиліття 1937 – 1947 років, тобто вжепісля «Великого терору», що знищив цвіт єврейської науки в СРСР.

Вже зазначалось, Е. Співак в 1939 році опублікував монографію«Нова словотворчість», де було обгрунтовано вживання гебраїзміві повернення до традицій трьох класиків – Шолом-Алейхема, Мен-деле Мойхер Сфорима та Іцхока Лейбуша Переца відносно стилі-стичних засобів мови їдиш. Безперечно, йшлося про зближенняєврейської мови в Радянському Союзі з мовною практикою Польщіі країн Балтії, що було обумовлено геополітикою СРСР, приєднан-ням Західної України, Молдавії, Західної Білорусії, Литви і Латвії.Для того, щоб вплинути на тих, що симпатизували РадянськомуСоюзу в цих регіонах, необхідно було говорити з ними на зрозумі-лій мові в прямому і переносному сенсі. І ліві інтелектуали при-єднаних територій, поети і письменники друкувалися в «Форпості»,а Біробіджан, як і Кабінет єврейської культури в Києві виступили вролі символів, що підтверджували адекватність політики СРСР в«єврейському питанні».

Попри те, що їдиш в СРСР не повернувся до традиційної орфо-

* «Біробіджанер Штерн»

335

графії, радикальні інновації більш раннього періоду, що ставилимету створити «пролетарську мову», були знехтувані. Як справед-ливо зауважує А. Грінбаум – «для єврейських письменників,драматургів і учених древня єврейська історія і часи військової доб-лесті євреїв тепер стала звичайною темою». Тому виховані в націо-нальному дусі євреї Східної Європи знайшли новий радянськийстиль прийнятним. І. Еміот (М. Гольдвасер) з Варшави і А. Штейнз Вільної та інші вихідці із Заходу зробили внесок в творче життяЄАО – вірші І. Еміота – зокрема його збірка, видана в 1948 p., буладобре прийнята, так само як і п’єса Л. Леонова «Вторгнення» в по-становці А. Штейна. Цікаво, що І. Еміот до війни в Польщі був ві-домий як поет-лірик, що писав на релігійні теми і близький допартії Агудат-Ісраель, але не перешкодило йому (як і іншим) адап-туватися до радянської дійсності і форм літературногосамовираження.

Д. Вайсерман відмічав, що О. Бахмутському згодом пригадають,як в листі до 10-ої річниці ЄАО, підписаному в травні 1944 р. 70тис. 142 жителями області, згадувалися Маккавеї і героїчна історіяєврейського народу. Проте для того періоду це було абсолютно при-родним. У 1942 р. у Біробіджанському театрі з успіхом в постановціЯ. Розенфельда йшла п’єса С. Галкина «Бар Кохба» про повстанняМаккавеїв.

Євреї національних районів півдня України до середини 1930-х років стало покидати їх, незважаючи на наявність тут розвиненоїінфраструктури у сфері освіти і культури. Продуктивізація євреїву вигляді міграцій з містечок, наприклад в Донбасі, призводила непросто до появи «нового» єврея, але до появи «нового російсько-мовного і асимілюючого єврея». Адже в Донбасі 70 – 74% євреїввважало російську рідною мовою. У своєму есе про творчість Б.Олевського попередній голова Наукової комісії(після репресованогоМ. Бейнфеста) літературний критик Ш. Клитеник розкрив про-блему «єврейська ідентичність – асиміляція» на прикладі романуБ. Олевського «Шахти». Можна висунути гіпотезу про те, що дляБ. Олевського «біробіджанський патріотизм», який знайшов своєінституціональне втілення в тому, що Б. Олевський очолив Науковукомісію, став реальним результатом пошуку самоідентифікації приРадянській владі. Саме під час перебування Б. Олевського редакто-

336

ром «Форпосту» тут були опубліковані тексти дослідників природ-ного середовища ЄАО – нової батьківщини Б. Олевського. Середних – «Фауна ЄАО», «Флора області», «Культурні рослини», «Ви-робничі сили ЕАО» і інші.

При усій фрагментарності наших знань про Ш. Клитеника – по-передника Б. Олевського – в якості Голови Народної Комісії при об-лвиконкомі ЄАО – слід підкреслити, що як літературний критик в«Емес» він завідував відділом культури і дав свою оцінку роботиІнституту єврейської пролетарської культури в Києві. Це свідчитьпро його аналітичний розум. Як ми вже відмічали в другій главі,американський вчений Б. Ривкин помітив слабкість «біробіджансь-кої літератури» і недостатність її «національного» компонента щев 1930-х роках і саме на матеріалах журналу «Форпост».

Але слід зауважити, що проблеми національної за формою і со-ціалістичною за змістом єврейської літератури на Далекому Сходізачепив у своїй концептуальній статті «Проблеми біробіджанськоїлітератури» (1936, 2) Ш. Клитеник, що ввів в літературознавствометафору «легені літератури». На його думку, ці легені «дихаютьпереривчасто», і «біробіджанської літературі бракує широкого ро-мантичного погляду в завтрашній день країни», «художнє самови-раження більше торкалося старих містечкових персонажів. Нові,позитивні образи ще не викристалізувалися по суті. Саме цим по-яснюється той факт, що серед багатьох поетичних творів, присвяче-них ЄАО, слабо представлені такі жанри як балада або поема, а впрозі – роман і повість».

Цікаво порівняти текст А. Раскина про історичні сюжети в«Форпості» з відповідним текстом Я. Леваві.

А. Раскин відмічає, що в «Форпості» були опубліковані мате-ріали, що стосуються літературної спадщини, статті про творчістькласиків, особливо Шолом Алейхема. Серед «есе, в яких в популяр-ній формі освітлювалися деякі моменти в історії євреїв Росії, ра-дянський автор виділяє «Рекрутчину« Т. Гейликмана, «Масовівиступи в 1880-х роках» А. Маргулиса, його ж «Участь єврейськихмас в голодних бунтах в 1891 році» і нарешті «Єврейські маси у Ве-ликій Жовтневій соціалістичній революції» А. Брахмана. Радянсь-кий автор дуже неохоче освітлював саме історичну тему в«Форпості».*

337

Зате Д. Бергельсон, «біробіджанський слід» якого постійнопрагнули розвінчати західні автори періоду «холодної війни», пред-ставлений більш повно в спецвипуску «Советиш Геймланд». Тутопубліковано не лише його документальне есе «Піонери». У кри-тичній статті Р. Ременника «Закоханий у свій край» про Б. Міллера,аналізується роман останнього «Ясність», де Д. Бергельсону при-ділена певна увага.

Судячи зі статті Д. Бергельсона, «Лексичні проблеми в єврей-ській літературі» (1937, 2) класик єврейської літератури, усуперечтвердженням Р. Винокура і Я. Леваві, перейнявся духом ЄАО, хочаі не захотів жити тут безвиїзно. Дозволимо собі привести уривок ізстатті А. Раскина, де наводяться роздуми Д. Бергельсона, без яких-небудь коментарів.

«Бергельсон зачіпає тут низку запитань, які спливли в літературів роки великого підйому. Він вказує на конкретних прикладах, щопорівняно з єврейською дожовтневою літературою сильно вирослапотреба в новій лексиці і в новому колориті. Царська влада, яка булазацікавлена в затримці розвитку єврейських народних мас, сильнообмежувала діапазон їх спеціальностей і зайняття. Це привело до«словесної недостатності і у вираженні емоцій і думок, пов’язанихз культурними сферами, в які не допускалися єврейські пригніченімаси» (1937, 2, с 140). Оскільки єврейські маси були відірвані відприроди і не мали можливості робити і розподіляти продукти своєїпраці, вони поступово припинили створювати для природи словесніфарби і картини. Бракувало лексичного матеріалу для різних рос-лин і квітів, птахів, особливостей ландшафту. Автор приводить ба-гато цікавих спостережень про мову наших класиків, які яснопоказують, що в їх мові відзначався відомий недолік фарб для при-роди. «Замість того, щоб безпосередньо описувати красу природи,– відмічає Д. Бергельсон, – гарну або погану погоду, єврейські кла-сики зображували стан людини при тих або інших явищах при-роди».

Жовтнева революція, – вказує Д. Бергельсон, – знищила при-чини, які обмежували доступ єврейських мас до лексики і фарбслова. Їх участь в усіх сферах економічного, політичного, громадсь-кого життя викликала термінову необхідність в лексиці і словеснихнюансах. Те, що такої лексики бракувало, як справедливо показав

338

Бергельсон, важко відбилося на єврейській літературі в перші рокипісля Жовтневої революції, наприклад, в творах, присвячених Гро-мадянській війні. У цих творах «невдалі не лише мова, але і образи,які не можуть на їдиш відбити свій класовий, індивідуальний і на-ціональний характер».

Д. Бергельсон підкреслював, що необхідно переорати пластиєврейської лексики, щоб створити образність, що відповідає духучасу.*

Очевидно, що стаття про «Форпост» повинна була підкреслитиреалізацію цих процесів в мові преси ЄАО. Недаремно в передру-кованому з газети «Ундзер фрайнт» (Монтевідео, Уругвай) мате-ріалі, що мав як і уся газета прорадянський характер,підкреслюється, що в оновленій газеті «Біробіджанер Штерн»(йдеться про 1974 рік) використовуються нові слова для позначеннясільськогосподарських процесів, явищ природи і виробництва, яківідсутні в єврейській періодиці країн, де євреї як і раніше відрізанівід цих сфер.**

Важко сумніватися в тому, що колонізація ЄАО дійсно стиму-лювала появу в їдиш термінології, яка наблизила мову до процесуосвоєння природи Далекого Сходу. Як би інакше X. Еникеев змігще до «Форпосту» в київському журналі «Вісншафт ун революціє»(1935, 6(2)) опублікувати статтю «Плодові рослини ЄАО», своє до-слідження у рамках роботи секції біробіджанознавства? У «Форпо-сті» (1937, 1(3)) Б. Брук, Б. Готлиц, Б. Золотницький і Д.Соколовский у вже згадуваній статті «Культурні рослини ЕАО» під-вели підсумки великої термінологічної роботи в цьому напрямі, яка,як ми бачимо, давала плоди і через 40 років опісля в «оновленій»газеті «Біробіджанер Штерн».

Нарешті, «Флора ЄАО» (Матеріали Наукової комісії ЄАО) в«Форпості» (1936, 1) і «Фауна ЄАО» (Матеріали наукової комісіїЄАО) в «Форпості» (1936, 2) потребують лінгвістичного аналізу іу вивченні культурно-історичного контексту появи цих матеріалів.Нині в АТР видається декілька періодичних видань на ‘їдиш.Єврейське населення Аляски, Австралії, Гаваїв, Каліфорнії, Бри-танської Колумбії і т. д. після Другої світової війни значно вирослоі зберегло певний зв’язок з традиціями культури Східної Європи.Яким чином в їдиш і в англомовних єврейських текстах відбитий

339

процес пізнання євреями нових природних умов? Наскільки цеможна порівняти з ЄАО? Така робота ще не проводилася, але пред-ставляється, що вона могла б стати прямим продовженням традиціїНаукової комісії ЄАО.

Цікаво, що в журналі «Форпост» були надруковані і матеріалиА. Зарецького і М. Литвакова, які виступали щодо Й. Лібербергу зортодоксальних позицій. В порівнянні з ними И. Ліберберг і Н.Штиф були завжди «прозахідними єретиками». Репресії по відно-шенню до И. Лібербергу не зупинили процес підготовки до конфе-ренції, де серед основних промовців – таких як Диманштейн,Голмшток, Співак, Фалькович були і наші автори – Зарецький, від-повідав за нормативну граматику; Литваков, який повинен був осві-тити питання газетної мови, і Бергельсон, який виступив би на темумови літератури. Хоча М. Литваков засудив Й. Ліберберга у відомійстатті в «Трибуні», йому самому не вдалося уникнути репресій.Втім, вже згадана нами стаття «Навести порядок в мовному госпо-дарстві» («Форпост», 1936, 1) відбиває цілком реалістичні поглядина три основні джерела лексичного багатства мови їдиш – герма-нізми, славізми і гебраїзми. Як відомо, одним з головних докорівдо радянських лінгвістів був той, що вони ігнорували запозиченняз лошн-койдеш (івриту). А. Зарецький, дійсно, в книзі «За проле-тарську мову» (1930) декларував радикальну реформу їдиш. Вінвказував, що деякі радянські видання використовують більше геб-раїзмів, чим польські. Але в 1937 році а. Зарецький в статті «їдишна більш високий рівень» (Форпост, 1937, 1) продемонстрував, щовін покінчив з недоречним радикалізмом і констатував, що з утво-ренням ЄАО їдиш вперше розглядається як атрибут єврейської дер-жавності і піднятий на рівень стандартизованої державної мови.Саме під час мовної конференції повинні були прозвучати думки,яким чином це повинно бути здійснено.

«Проведення мовної конференції як і сама конференція має бутигромадською справою, – пише А. Зарецький. Створювати словники,термінологію, граматику, розробляти надалі правила для уніфікаціїмови, досліджувати історію їдиша, діалектологію – усе це можна ітреба робити не лише в ЄАО, але і – під керівництвом ЄАО або вщонайтіснішому зв’язку з нею – також і в інших центрах таких якМосква, Ленінград, Київ, Мінськ і т. д. Дослідження Чдиш не по-

340

винні дистанціюватися від загальної радянської лінгвістичної ро-боти».

У газеті «Емес» від 17 грудня 1936 року повідомлялося, що вконференції візьмуть участь близько 30 письменників, учених, жур-налістів і сам Хавкин. Надалі по радіо Біробіджана виступали якX. Голмшток, так і представники міліції і судових органів і вира-зили надію, що їм вдасться виступити на мовній конференції. Устатті Бера Горина «Питання біробіджанськой мовної конференції»,опублікованої в американській «Най-Лебн» за квітень 1937 pоку,відзначалося, що конференція буде приурочена до 7 травня 1937року триріччю ЄАО174.

У доповіді X. Голмштока «Про характер і повістку наукової мов-ної конференції» (травень 1937 року) дається дуже тверезий аналізмовної ситуації в ЄАО. З одного боку він підкреслив, що саме у Бі-робіджані «розвиток ЄАО поставив низку запитань, проблем, вимогв області мовознавства, тому скликання конференції тут украй по-трібне. На конференції мають бути поставлені усі питання», що на-копичилися. X. Голмшток відмічає, що вони «в умовах будівництваЄАО» набули іншого характеру. Причому йдеться не лише про тер-мінологію, але і про створення нового мовного жанру, політико-юридичного і адміністративно-громадського стилю в їдиші. Дужетонким є спостереження X. Голмштока про те, що є сфери живоговживання мови і що далеко не все, що вже зафіксоване в пресі, можевикористовуватися для практичного, живого вживання.

X. Голмшток відокремив конкретні практичні аспекти конфе-ренції від символічних, вказавши, що для академічного рівня(навідміну від практичних аспектів) в ЄАО немає необхідних кадрівмовознавців, бібліотек, архівів і т. д.

У свою чергу Голова Наукової комісії М. Бейнфест в повідом-ленні «Про скликання наукової мовної конференції» (25 травня1937 року) відмітив, що саме проведення конференції виявилосяпід знаком питання.

Він зокрема відмітив:«Починаючи з порядку денного, який ще з початку зими було

прийнято як невідкладне, насправді ж, досі не ясно, які саме пунктиповинні в нього входити. Те ж відноситься і до самих пунктів: тер-мінологія, мова літератури, мова преси – до сьогоднішнього дня не

341

поступили тези промовців з цих питань. Як правильно представ-ляти питання на конференції, які аспекти, які конкретні пропозиціївносити – також невідомо. Це речі, які необхідно своєчасно обго-ворити, підготуватися до них перш, ніж ми їх вирішуватимемо насамій конференції. Хто братиме участь від ЄАО, а хто прийде зінших місць?»

З боку Наукової комісії до конференції велася солідна підго-товка і вона розумілася як форум, що має передусім практичне зна-чення. Серед 21 структури, запрошеної на конференцію, вжезгадувалася дослідна станція. Були тут і підприємства, у тому числі«Колесо революції», які, як ми знаємо, вели документацію росій-ською мовою. Завдяки мемуарам і узагальнювальним роботам зо-крема Я. Леваві відоме, як йшла справа з впровадженням їдиш впартійних і виконавчих органах, суді, в середніх і середніх спеці-альних учбових закладах, в театрі, радіокомітеті і інших суб’єктах,що зафіксували в списку запрошених.

Слід сказати, що до початку 1980-х років з 21 суб’єкта «їдиши-зації» у Біробіджані мова їдиш частково використовували 6 – ра-діокомітет, школа, педучилище, народний театр, редакція«Біробіджанер Штерн», деякі літератори.

До речі, Р. Винокур, разом з Олевським, Казакевичем, Вассер-ман і Боржесом запрошувався на конференцію від «письменників»(яку розглядали як окрему структуру).

Підводячи підсумки у своїй статті про «Форпост», в 1974 р. А.Раскин відмітив:

«На жаль, запланована мовна конференція не змогла відбутися.Але внаслідок цього мовна дискусія, що розгорнулася на сторінках«Форпосту», не втратила свого значення. Вона активізувала знавцівмови, надихнула їх на енергійну роботу. Як результативне продов-ження цієї лінгвістичної діяльності слід розглядати вклад в мово-знавство, який за останній десяток років вніс журнал «СоветишГеймланд», а також велику підготовчу роботу із створення росій-сько-їдиш словника, який зараз представлений до друку»175.

У цьому оптимістичному фіналі міститься своя «напівправда».Дійсно між обома журналами, їх традиціями існувала спадкоєм-ність. Правда і те, що дискусії про їдиш, його стилістику, лексику,фразеологію, норми не припинялися в 1960 – 1980-і роки. І словник

342

хоч і набагато пізніше вийшов з друку і сприяв збереженню єврей-ської культурної традиції. Нарешті, свою роль зіграло і обмежене«Прокрустовим ложем» Радянської влади хоч би часткове і симво-лічне використання їдиш в ЄАО. Проте правду про репресії, черезякі конференція не відбулася, могли у той час сказати лише по іншусторону залізної завіси.

А. Грінбаум у своїй монографії про єврейські наукові установив СРСР відмітив: «В 1936 році була запланована наступного рокумовна конференція за участю представників від усього Союзу.ЄАО була офіційно проголошена в серпні 1936 року в якостієврейського національного центру в СРСР і конференція очевиднопризначалася швидше для того, щоб помістити Біробіджан на картуєврейської культури, ніж для того, щоб задовольнити реальні по-треби. Як виявилося, конференція так і не відбулася, факт, якийможна пояснити посиленням політичних проблем і арештом про-відних діячів» 176.

Ця точка зору, безперечно, також містить «напівправду» холод-ної війни«. У доповіді X. Голмштока переконливо доведена реальнапрактична необхідність проведення такої конференції. Втім, вже зкниг М. Кадишевича видно, що в невеликій групі колоністів, щовлаштувалися в регіоні в 1928 році, обговорювалися проблеми ви-користання їдиш. Вже тоді виникали практичні питання: якоюмовою проводити публічні громадські заходи, різні збори (у томучислі за участю неєвреїв), писати оголошення і кінець кінцем вестиділоводство. Якщо подібні проблеми були актуальні в 1928 p., колине було ні єврейських шкіл, ні єврейських газет, ні міста Біробіджанзі своєю інфраструктурою, то чому подібні »реальні потреби« немогли існувати в 1937 році?

Можна погодитися з А. Грінбаумом про видатну роль Й. Лібер-берга, якому належала ініціатива перетворення ЄАО в духовнийцентр єврейства, а не просто в ще один сільськогосподарський ре-гіон, хоча і більший за площею, ніж райони на півдні України і вКриму.

Й. Ліберберг виявив якості воістину харизматичної особи. Вінне лише зробив внесок у вивчення Західної Європи як історик, алеі сам став врівень з видатними представниками європейської гро-мадської думки того часу. Як неодноразово відзначалося, найбільш

343

видатні політики єврейського походження після перемоги радянсь-кої влади належали до асиміляторів. Серед тих же, хто перетворивборотьбу з асиміляцією на своє кредо, Й. Ліберберг був найбільшвидатною особистістю.

Підводячи деякі підсумки необхідно відмітити, що в ЄАО в1930-і роки було створено мовне середовище зі своєю інфраструк-турою. Це була велика перемога Й. Ліберберга над ассиміляцій-ними тенденціями, які загрожували поставити під питанняідентичність радянських євреїв. Перш ніж М. Литваков визнав насторінках «Форпосту» значення різних шарів лексики їдиш і засу-див догматизм тих, хто намагався заперечувати багате історичнеминуле єврейської мови, Й. Лібербергу довелося поборотися за до-тримання стандартів і елементарних норм перед лицем різного родусектантів, часто прихованих асиміляторів, які на радість владимогли перетворити радянських євреїв на особливе плем’я, ізольо-ване від світового єврейства.

Завдяки Й. Лібербергу, ЄАО прославилася сотнями ентузіастів– фахівців, сильних особистостей, які створили «незабутній образ»цього краю, за словами Б. Олевського – що «тоне в сонячномусяйві». Як показують дані нашого дослідження, біробіджанці смі-ливо піднімали дуже складні і неоднозначні питання мовного роз-витку ЄАО, стану і статусу мови їдиш. Багато які з цих питаньактуальні до цього дня. Про високий професійний рівень співро-бітників Наукової комісії свідчить висловлювання X. Голмштока встатті «Уніфікація єврейських діалектів» (1937, 1): «Основні нормиєврейської уніфікованої вимови повинні грунтуватися на письмовіймові, яка у нас сформувалася упродовж декількох років. Ці нормитакож отримують додаткову велику підтримку і в масовій мові в ча-стині лексики – неологізмах, запозиченнях, інтернаціоналізмах –які прийшли спочатку через літературу і отримали таке широке по-ширення в новій мові повсякденного спілкування в широких на-родних масах в Радянському Союзі».

Якщо врахувати, що проблема нормувань зараз надзвичайно ак-туальна для носіїв живої мови їдиш, наприклад в США, де в ха-сидському середовищі число носіїв діалектів, дуже відмінних відлітературних норм, швидко росте, то залишається здивуватися про-зорливості X. Голмштока – одного з провідних фахівців з орфоепії

344

в ті часи. Трагічна загибель ученого, який став подібно до іншихбіробіджанців жертвою політичних репресій, перервала розвитоклінгвістичних досліджень в ЄАО. Наш обов’язок полягає в повер-ненні пам’яті про Наукову комісію ЄАО, про спадщину М. Бейн-феста, X. Голмштока, Ш. Клитеника, Б. Олевського та інших. Разомз вивченням їх життєвого шляху, принципового значення набуваєпереклад і видання їхніх творів із застосуванням міждисциплінар-них методів дослідження, сучасних підходів до вивчення текстів,дискурсивного аналізу, що забезпечує адекватне їх прочитання і ро-зуміння в контексті дискурсу 1930-х років.

Деякі учені до ЄАО встигли попрацювати в різних науковихструктурах, брали участь в дебатах по актуальних проблемах, прой-шли складну духовну еволюцію і були прибічниками різних полі-тичних течій. Вони жили і в інших країнах, що іноді зумовлювалоїх трагічний кінець. Ось чому потрібні скоординовані зусилля уче-них Росії, України, Білорусі, Польщі і США, дослідження архівів іперіодичних видань, що виходили на їдиш в декількох державах.Особливе і принципове значення має вивчення ролі Наукової комісіїв створенні журналу «Форпост». Досі відсутні монографічні до-слідження про це видання, яке стало сполучною ланкою між єврей-ською культурою в СРСР в 1920-х – 1930-і роки і в 1960-х – 1980-хроках і мало широкий міжнародний резонанс. Як ми могли переко-натися, американські друзі «Форпосту» уважно вивчали йоготексти, тому відгуки на матеріали, надруковані в «Форпості», пред-ставляють великий інтерес для дослідження міжнародного кон-тексту історії ЄАО.

Тексти «Форпосту» грали роль «культурного капіталу» длятих, хто прагнув забезпечити виживання мови їдиш. Цей журналстав свого роду вершиною в культурному самовираженні євреївСРСР в 1930-х роках. Що стосується наукових матеріалів, то до1940р. цей напрям життєдіяльності ЕАО міг би відмітити свою«бармицву» (повноліття). Цікаво, що нині у ЄАО відновлено аль-манах Біробіджан після 50-річної перерви.

На думку головного редактора журналу професора П. Н. Тол-стогузова, нинішні «мотиви були змішані: і внутрішньополітичнакон’юнктура, і серйозна турбота про культурне життя в ЄАО, якене може не враховувати чинник культурно-історичної спадкоємно-

345

сті. Я далекий від того, щоб вважати наших керівників романти-ками, але природний людський ідеалізм їм (кращим з них), зви-чайно, не чужий. Вважаю, що без політичного рішення на рівнігубернатора області А. А. Винникова відновлення регулярного ви-дання альманаху було б неможливим. Підтримка мера Біробіджана,А. Р. Пархоменко, також виявилася істотною. Ініціатором віднов-лення видання журналу став В. С. Гуревич, Інститут комплексногоаналізу регіональних проблем ДВО РАН, що став співзасновникомвидання разом з Приамурським державним університетом іменіШолом-Алейхема, який став офіційним видавцем альманаху.

На титульному аркуші видання ми зробили напис: «Заснованийв 1946 році. Відновлений в 2012 році». Чому так, адже були три ви-пуски 2000-х років, які ЗМІ поспішили назвати «другим народжен-ням» альманаху? Ми, зрозуміло, враховуємо ці випуски як законнепродовження історичного альманаху 1940-х років, але вирішиливказати на 2012 рік з двох причин: по-перше, видання 2012 рокууперше було зареєстровано в Міжнародному центрі ISSN як серійнез частотою виходу не рідше одного разу в рік (попередні три ви-пуски не мали міжнародного ідентифікатора і, відповідно, як би неіснували для читача Росії і світу, залишилися суто внутрішньою,обласною ініціативою), і, по-друге, на рівні уряду області було під-нято питання про регулярне фінансування альманаху.

Вихід перших номерів альманаху «Біробіджан» в 1946 році мавсимволічний сенс – поновлювалося активне культурне будівництво,перерване війною. Видання усвідомлювалося як наступник облас-ного журналу «Форпост», що почав виходити в 1936 році і що при-пинив існування в 1941 році. У 1949 році в контексті боротьби зкосмополітизмом альманах був закритий. І «Форпост» 30-х, і «Бі-робіджан» 40-х видавалися на їдиші. Відродження альманаху, такимчином, отримало сенс відновлення зв’язку часів, колись з шекспі-рівським хрускотом було «вивихнуто суглоб». Інший зрозумілийсенс – консолідація культурних сил міста і світу навколо цього при-вабливого для багатьох слова: «Біробіджан».

Політика нинішньої редакційної ради проста: зібрати під обкла-динкою видання усіх, хто може якісно працювати в літературі і комув силу різних причин небайдужий Біробіджан, хто вважає для себечестю опубліковуватися на сторінках альманаху. При цьому обласна

346

тематика не є обов’язковим критерієм, хоча і розглядається як зна-кова для видання. Місце проживання авторів не має значення: аджеБіробіджан, швидше, ментальна реальність, ніж географія двохрічок і декількох релок, боліт, сопок і будівель. При цьому, зрозу-міло, література про Біробіджан і біробіджанців завжди буде пріо-ритетною для видання. Видання зареєстроване як двомовне:можливі публікації на російській і на їдиші. Ми припускаємо в по-дальших випусках альманаху давати тексти на їдиші і на російській(наприклад, в ситуації паралельних текстів). Повернутися до фор-мату видання виключно на їдиші, якими були випуски 1940-х, ми,звичайно, не можемо: цей потяг пішов безповоротно».

Зміна назви «Форпост» та «Біробіджан» мала глибокий внутрі-шній сенс. «Форпост» віддзеркалює функцію, а «Біробіджан» є са-модостатнім явищем. X. Словес наводить приклади фальшивого,надуманого стилю Д. Бергельсона у повісті «Біробіджанці», не-вдачу Д. Гофштейна при описі Біробіджана щоб показати творчуневдачу найбільш визнаних та національно-свідомих єврейськихлітераторів у намаганні показати «повнокровність» Біробіджансь-кого проекту, де національне було ледь помітним на тлі державно-стратегічного підтексту. Однак І. Фефера було важко запідозрити уцьому. У вірші «До вогнищ» (Цу ді шайтерс), який було опубліко-вано у збірці «Крафт» (Сила) у Києві видавництвом «Укрнацмен-видав» (1937) засмаглі євреї цокаються повними склянками зісвоїми сусідами – амурськими козаками, китайцями та корейцями(с.22). Утім, вірш було викреслено з інших видань поета – корейцівбуло депортовано, китайців – представників незалежної держави –вислано, а амурських козаків було позбавлено їхньої своєрідної ду-ховної субкультури. Лише нині Біробіджан перетворюється нацентр міжнародних зв’язків, а не «Форпост», ще мав риси «укрє-прайона». Саме І. Фефер відчув потребу показати національнимсенс створення», автономії. Поезія «Біробіджанська колискова»,де мати розповідає дитині, що на відміну від колишнього Сибірумайбутнє буде зовсім іншим, а також всесвітньовідома поезія «Ве-сілля у Біробіджані» показують Біробіджан як щось нове, як само-достатній квітучий єврейський центр, де прості українські євреї підясними зорями досягли омріяного добробуту.

Втім, хоч І. Фефер намагався оминути дражливу тему міжетніч-

347

них взаємин, все одно навіть у такій формі єврейський радянськийкультурний канон перестав бути прийнятним для владних структурСРСР. Знищення єврейського слова у будь-якому вигляді – «БабинЯр Єврейського слова» (Е. Розенталь-Шнайдерман) у 1948 р. булобрутальним ударом по престижу СРСР за кордоном і початком від-чуження євреїв від країни, що стала мачухою. Характерно, що лишеу серпневому номері «Советиш Геймланд» за 1991 рік Арон Верге-ліс спромігся надрукувати нарис Розенталь-Шнайдерман «АронМакогон», де показано, що колишній автор, редактор і літературнийкритик, «гроза» єврейських журналістів у 1920-х – 1930-х роках пе-ретворюється на заштатного працівника «культурного фронту» у м.Рубцовськ (Алтай), тому що світ єврейської культури у РадянськомуСоюзі перестав бути самодостатнім і навіть після 1961 р. залишавсямаргінальним явищем.

Цікаво, що сам А. Вергеліс у статті «Білі плями, які ми знімаємовже сьогодні», у тому самому числі «Советиш Геймланд» намага-ється знайти нове виправдання для існування Є АО. Цікаво, щознову йдеться про бурейські та хінганські корисні копалини – ву-гілля та залізну руду – як це вже робив С. Діманштейн у 1930-і роки.

Отже тріумфує економічна доцільність, оскільки деякі націо-нальні утворення (Комі-Перм’яцький округ, два бурятські округи,Евенкійський, Корякський округ) було ліквідовано під приводомекономічної недоцільності. Нібито лише еліти через меркантильнімотиви цікавляться існуванням цих утворень, а населення щонай-більш цікавить національно-культурна автономія, механізм наданняякої в умовах Росії є лише імітацією...

Отже, у сучасній Росії доцільність існування Біробіджана требадоводити стратегічними (кордон з гігантським Китаєм) та еконо-мічними аргументами – «високий рівень інвестицій», «житниця Да-лекого Сходу», «центр легкої промисловості» і т.д. Однак слідпідкреслити, що Біробіджан – не «нова Уганда» (сіоністський кон-цепт), а одне з типових поліетнічних суспільств АТР, де перші мо-дернізатори дали своєрідну форму усій спільності. Цимимодернізаторами виявилися євреї, а на Алясці – росіяни, на Філіп-пінах – іспанці, на Новій Гвінеї – німці та австралійці і т. д. Єврей-ська культура стала – як відповідні культури інших територій АТР– символічним ресурсом, який єднає, на думку проректора При-

348

амурського Університету ім. Шолом-Алейхема біробіджанців різ-них національностей. Для вивчення нової поліетнічної спільнотиважливо знати теорико-методологічні праці українських філософівта політологів, які стикаються з аналогічною проблематикою. Зо-крема, Михайло Бойченко цікавиться системними вимірами духов-ного життя українського народу. З точки зору автора деякіположення його теорико-методологічного здобутку варто екстрапо-лювати і на ЄАО, де згідно з останнім переписом переважна біль-шість населення вказали на російську національну приналежність,далі йдуть українці і на третьому місці – євреї. Єврейська культуравиступає брендом цього периферійного регіону Росії.

М. Бойченко розрізняє субстанціоналістський та функціона-лістський підходи до вивчення феномену соціуму. На думку М. Бой-ченка суспільство неможливо звести, редукувати до якоїсьформули, схеми. Цінним виявилось не просто людське життя, спіль-ності суспільств, як певні субстанції або елементи функціональнихсистем, а конкретні люди, спільноти, суспільства для конкретнихносіїв цінностей.*

Які цінності властиві ЄАО і лише їй? Тут слід підкреслити по-ліетнічність регіону, наявність різновекторних етнічних спільнот.Що ж їх об’єднує? Під час інтерв’ю у зв’язку з можливим проголо-шенням ЄАО республікою В. Белінкер (редактор газети «Біробі-джанер Штерн») пояснив, що йдеться не про національну ідею, апро економічну доцільність, яка єднає усі етноси177. Однак неможна не побачити тут колишні «радянські», такі знайомі мотивиекономічної доцільності...

Тим не менше, динаміка змін у свідомості населення регіону,як і сусідніх районів Китаю полягає в тому, що Голокост і репресіїдоби комуністичного режиму починають займати все більш цент-ральне місце у громадських дискусіях. Відтак, пост-радянська іс-торія ЄАО ілюструє тези З. Баумана про те, що погляд з периферії,з маргінесу поступово було перенесено у епіцентр громадсько-по-літичних та наукових рефлексій.

* М. Бойченко. Системні вміри духовного життя українського народу // Духовнежиття українського суспільства: теоретико-методологічні та онтологічні проблеми роз-витку. Київ – Дрогобич, 2009, Кн. І, с. 206-233.

349

Підсумовуючи, зауважуємо:– історично та географічно Біробіджан пропонує багато вер-

сій ототожнення, включаючи «форпост Росії на Амурі», укра-їнський Зелений Клин, азійську місто з єврейським присмаком(Йоел Матвеєв);

– центральною подією в розвитку регіону став період 1943– 1948 років, причому Голокост на відміну від тих регіонів вРосії, де він реально відбувся, сприймається як одна з централь-них подій;

– консенсус, який склався у країнах АТР щодо незапереч-ного значення Голокосту сприяє закріпленню «єврейського»символічного статусу регіону всупереч намірам та планам йоголіквідації, які час від часу висувають московські та регіональніеліти.

26 В. О. Чорномаз. Вказ. твір., с.58.27 Арсеньєв В. К., Титов Е. М. Быт и характер народностей Дальневосточного края. Вла-

дивосток, 1928, с. 15-16.28 Коляда Ф. С, Кузнецов Ф. М. Никольск - Уссурийский: штрихи к портрету. Уссцрийск,

1997, с 70-71.29 В. О. Чорномаз. Вказ. твір., с 55.30 И. А. Лопатин. Национальный вопрос на русском Дальнем Востоке // Новый Дальний

Восток Владивосток, 1923, Полутом 1: с. 58-59.31 Т. Олестюк. Українські колоніальні землі // Табор, 1934, № 17, с. 63.32 М. Й. Бердичівський. Див. також інші оповідання у збірці «Ксовім фунем вайтн хорев»

(Рукописи далекого родича), яке існує у кількох виданнях.33 Р. Тагор тішився неймовірною популярністю серед єврейських письменників.34 Д. Ігнатов. Янкл Пікнік // Українер їд ін Україне ун ін Амеріке, Нью-Йорк, 1944, с 67.35 А. Новіка. Вегн націонале ойф хебут фуи білоруси. // Дії дише велт, Вільно, 1913,

сентябер, с 87.36 М. Альбертон. Біробіджан, Харків – Київ, 1934, с. 132. 37 Там само, с. 135. 38 Там само, с 136.39 Там само, с 135.40 Чорномаз В. О. Вказ. праця, с 17.41 Там само, с. 18.42 Плодові рослини ЄАО // Висншафтун революціє, 1935, №2(6), с.155-167.43 М. Кадишевич. Ин дер секціє фар Біробіджан – кентеніш.// Висншафтун революціє,

1934, 1-2, с 155-158. 44 Висншафт ун революціє, 1934, 1-2, с. 139.45 Висншафт ун революціє, 1934, 1-2, с.139.46 Ш. Шкаровский. Критик, Укрдержнацменвидав. – К., 1937. С.73.47 Див. B.Kotlerman. Yiddish Schools in Birobidjan, 1939-1941.//Jews of Eastern Europe,

2002, 3, p. 109-120. 48 У журналі «Ратнбілдунг», 1930,5, с. 40.49 Ратнбилдунг, 1937,1, с. 66-69.

350

50 Народи, що мали менш розвинені культури, але отримали радянську державність вжев 1920-х роках – О. З.

51 Див. В.Финк. Поль Вайян-Кутюрьє//Літературні спогади, М., 1963, с.222-242 (рос).52 Природно, були і мислителі абсолютно розчаровані у Біробіджанському проекті.53 Українер їд ін. Україне ун ін Америке, Нью-Йорк, 1944.54 Чарльз Кунц. Birobidjan Talking/Най-Лебн, жовтень 1945 р., с. 1.55 Авром Бик. Гарт ви штол ун царт ви зайд (Міцний як сталь і ніжний як оксамит) Най-

Лебн, січень 1944, с.956 Л. Шацов. Фар а шнелн зиг (За швидку перемогу), Най-Лебн, січень 1944, с.11.57 Jewish Peoples Committee Leads Fight Against Anti – Semitism//Haй-Лебн, лютий 1944,

c.22.58 Л. Шацов. Вказ. твір, c. 11.59 А. Бик. Ди біробіджанер прозе // Ворт ун цайт. Буенос-Айрес, 1951, с.222-230.60 Я. Местл. Рафал Малерс «Гешихте фун їдишн фолк// їдише култур.-1958.-6-с.24.61 Е. Розенталь-Шнайдерман. На шляхах і манівцях, Тель-Авів. 1978, с.145-150; с.116-

118.62 Е. Розенталь-Шнайдерман. Біробіджан зблизька, Тель-Авів, 1983, с.61.63 Е. Розенталь-Шнайдерман. Вказ. твір., с 148-149.64 Solomeshch Ilja. (Constructing Karelia : Myths and Symbols in the multiethnic reality.//The

Baltic Sea Region. Cultures, Policies, Societies. Ed. W.Maciejevski. Uppsala, 2002. – p. 110-114.65 В. Морозов. Росія і Інші. Ідентичність і межі політичного співтовариства. // Новий лі-

тературний огляд - 2009. -№93.-с.523-578.66 Р. Винокур в мемуарах «Кров на сонці» на с.72 описує початковий етап заселення Бі-

робіджана в 1932 році. Він займався організацією педтехнікуму (під егідою ВУАН), ке-рівництво яким передав аспірантові Інституту єврейської пролетарської культуриРабиновичу, що прибув з Києва. На думку Р. Винокура більшість євреїв залишилися у Бі-робіджан усупереч усім труднощам. Р. Винокур підкреслює роль секретаря райкому партіїЯ. Левина, колишнього робітника і активного бундівця (с.72), єврея, який любив«идишкайт» в усіх проявах. Я. Левин допоміг будувати Біробіджан в культурному і еко-номічному відношенні (там само, с.72). Р. Винокур віддає належне щирому ентузіазму піо-нерів освоєння регіону: «Серед іноземних євреїв, як і серед радянських євреїв були такожсправжні ентузіасти, я б навіть назвав їх біробіджанськими «халуцим» (колоністи в Пале-стині – О.З.), євреями, які наполегливо і самовіддано працювали і будували Біробіджан (тамсамо, с.74).

67 У своїх мемуарах «Блут ойф дер зун» (Кров на сонці), Нью-Йорк, 1950, Видавництво«Менш ун їд» (Людина і єврей) Р. Винокур на с.80 тенденційно заявляє: «Але так чи інакше,Біробіджан – не єврейська країна, там немає єврейського життя». Р. Винокур покинув ЄАОв 1938 р., а в 1948 р. І. Емнот і багато інших об’єктивних свідків відмічали там пожвавленняєврейського життя.

68 Шнайдерман. Вказ. твір, с 165. 69 Шнайдерман. Вказ. твір, с 165.70 Шнайдерман. Вказ. твір, с 199-200.71 Ш. Ліпшиц. Біробіджан – мрії і дійсність (їдиш), Тель-Авів, 1982. – с.77.72 Шнайдерман. Вказ. твір, с.203-217. 73 Шнайдерман. Вказ. твір, с 193-194. 74 Шнай-

дерман. Вказ. твір, с 195.75 X. Словес. Капітл фінф // Їдише советіше мелухшафт. Париз, 1979, с. 186-193.76 Рибаковський Л. Л., Населення Далекого Сходу за 150 років. М., Наука, 1990. с. 73-77.77 Трибуна. 1928. № 1-2. с 1-2.78 Трибуна. 1928. №9. с 24.79 Трибуна. 1928. № 13. с 18.80 Трибуна. 1930. №6. с. 24.81 REPORT of the American ICOR Commission for the study of Biro – Bidjan and Its Colo-

351

nization, «ICOR», New York, 1929. с. 94.82 Трибуна. 1930. №21. с. 19. 83 Трибуна. 1932. № 29-30. с. 12.84 Трибуна. 1930. № 17. с.12.85 ГАЕАО Ф. 6-П, ОП. 1, Д. 20, Л. 36.86 ГАЕАО Ф. 138, Оп.2, Д. 13, Л.1.87 Трибуна. 1933. № 10. с.10-13.88 Трибуна. 1930. №21. с. 19.89 Трибуна. 1934. №6. с. 10.90 Вісник Далекосхідної філії Академії Наук СРСР. № 14. Владивосток. 1935. С. 185.91 Трибуна. 1934. № 2. с 10-12. 92 ГАЕАО Ф.138, Оп.2, Д. 22 Л.50.93 ГАЕАО Ф. 186, оп.2, д.5. л. 4а. Стенограма наради в Держплані РРФСР по розгляду

контрольних цифр Біробіджанського району ДВК на 1932 р. от 03.05.1932 р.)94 Трибуна. 1932. № 29-30. с 11.95 ГАЕАО Ф. З, Оп. 1, Д. 214. с. 1-13. 96 ГАЕАОФ. Р-75, Оп. 1, Д. 6, Л. 149-150.97 ГАЕАО Ф. Р- 75, Оп. 1, Д. 42 а, Л. 1-2.98 ГАЕАО Ф. Р- 75, Оп. 1, Д. 42 а, Л. 19.99 ГАЕАО Ф. 75, Оп.-І, Д. 42 а, Л. 59.100 Трибуна 1934. № 3-4. стор. 29.101 ГА ЕАО Ф. 138, ОП. 1, Д.3, Л. 3.102 ГА ЕАО Ф. 138, ОП. 1, Д.3, Л. 6.103 ГА ЕАО Ф.138, ОП.1, Д.1, Л.1.104 ГА ЕАО Ф. 138, ОП. 1, Д.4, Л. 1 -2.105 ГА ЕАО Ф.138, ОП.1, Д.4, Л.3.106 ГА ЕАО Ф. 138, ОП. 1, Д.4, Л.5. 107 ГАЕАОФ.138, ОП.1, Д.4,Л.6. 108 ГА ЕАО Ф. 138, ОП. 1, Д.4, Л.8-10. 109 ГАЕАОФ. 138, Оп.1,Д. 1, Л. 6.110 Трибуна. 1936. №9. с. 6.111 ГА ЕАО Ф. 138, Оп.1, Д. З, Л. 9-10.112 ГА ЕАО Ф. 138, Оп. 2, Д. 28, Л.68.113 ГА ЕАО Ф. 138, Оп. 2, Д. 29.114 ГА ЕАО Ф. 138, Оп. 2, Д. 29.115 ГА ЕАО Ф. 138, Оп. 1, Д. 1. Л. 9. 116 ГА ЕАО Ф. 138, Оп. 1, Д. 1. Л. 12. 117 ГА ЕАО Ф. 138, Оп. 1, Д. 1. Л. 13.118 Леваві. Вказ. твір, с. 54.119 Євреї в СРСР, Москва, 1925, с.37. 120 І. Клейнер. Владімір (Зеев) Жаботинський і українське питання, Київ – Торонто –

Едмонтон, 1995. С. 188.121 Ел. Гордон. Юнге махне гейт (Молода лава йде) // Ройте велт, 1931, 3, с. 100.122 Газета «Біробіджанська зірка» 15.10.1946 р.123 ОГКУ «Держархів ЄАО» Ф.75. Оп. 1, Д.1, Л. 1-8124 Газета «Біробіджанська зірка» 18.12.1946 р.125 Газета «Біробіджанська зірка» 10.07.1946 р.126 Газета «Біробіджанська зірка» 14.10.1946 р. і 23.10.1946 р.127 ГА ЕАО Ф.75.Оп.1, Д.225, Л.127128 Уилям Дж. Блейк. Біробіджан – перехрестя долі. Най-Лебн, вересень. 1946129 П. Новик. Най-Лебн, жовтень 1946

352

130 Газета «Біробіджанска зірка» 11.01.1947. Ратнер Шахно Ізраїлевич рід. у 1899 р. всім’ї дрібного службовця м. Чаус, колишній Могильовській губернії. Після закінчення учи-лища, поступив в гімназію в м. Черикове, закінчив в 1918 р. До 1920 р. працював в радянсь-ких установах Білорусії, потім поступив на мед. факультет Казанського держ. університету.Після його закінчення в 1925 p., п’ять років працював ординатором госпітальної терапев-тичної клініки Казанського університету і одночасно з 1927 по 1930 pp. завідував лаб.поліклініки Заріччя. У 1932 р. приїхав в Хабаровськ, де працював старшим асистентом те-рапевтичної клініки Хабаровського мед. інституту. У 1934 р. захистив канд. дисертацію. У1937 р. захистив докторську дисертацію, в 1938 р. затверджений у вченому званні професорапо кафедрі терапії. Був засновником терапевтичної клініки. Під його керівництвом в інсти-туті було виконано більше 30 наукових праць.

131 Газета «Біробіджанська зірка» 04.01.1947132 Най-Лебн, жовтень 1947.133 Най-Лебн, травень 1947. 134 Най-Лебн, грудень 1947.135 Газета «Біробіджанська зірка» 04.06.1947136 Ілля Люмкис (рід. у 1908, Київська губ.) журналіст, в 1948 вид-во «Дер Емес» випу-

стило його книгу «Ешелонен геен кейн Біробіжан» (Ешелони йдуть у Біробіджан). Репресо-ваний в 1948. Реабілітований в 1956.

137 Газета «Біробіджанська зірка» 05.07.1947.138 Газета «Біробіджанська зірка» 01.06.1947.139 Газета «Біробіджанська зірка» 08.03.1947.140 Газета «Біробіджанська зірка» 26.02.1949.141 Газета «Біробіджанська зірка» 15.04.1949.142 Там же, «Біробіджанська зірка» 15.04.1949143 Вайсерман Д. И. Біробіджан: мрії і трагедія. Хабаровськ. 1999.С.276-277144 Державний антисемітизм в СРСР. Від початку до кульмінації, 1938-1953. під ред.

академіка А. Н. Яковлева, укладач Р. В. Костирченко. М.2005 с.212-213145 Вайсерман Д. И. Біробіджан: мрії і трагедія. Хабаровськ. 1999. с 360146 І. Добрушин. Поема про героїзм (А. Вергеліс, «Біробіджанське покоління») //

«Штерн», 1948, 7, с. 110-115147 Міне Кантор-Гулко. Зіхройнес вегн Бер Слуцкін. // Советиш Геймланд, 1991, 8, с.

110-113.148 Бер Слуцький. Фар ерд, фар фрайгайт (За землю, за свободу) // Советіш Геймланд, с. 74149 А. Грінбаум в книзі «Soviet Jewish Scholarship» згадує про це на с. 120-121.150 М. Бакал в січневому номері «Най-Лебн» (1945) в статті «Єврейська історія і наука

в Радянському Союзі» висловив впевненість, що після закінчення війни в Радянському Союзістанеться відродження наукових досліджень. М. Бакал в 1932 р. побував у Біробіджані полінії ІКОР. Його стаття під назвою «І їдише гешихте ун їдише висншафт ин Ратнфарбанд»(Най-Лебн, січень, 1945, с.8-9) як вже зазначалося випередила роботу А. Грінбаума.

151 Я. Бабицький (Леваві). Вказ. твір, с.259-260.152 Я. Бабицький. Вказ. твір, с.332.153 Я. Бабицький (Леваві). Вказ. твір, с.254.154 Я. Бабицький (Леваві). Вказ. твір, с.255.155 Там само, с.255.156 Там само, с.256.157 Там само, с.256.158 Там само, с.256.159 Там само, с.330. 160 Там само, с.331.161 Там само, с.259.162 Форпост, 1937, № 3(5), с.34163 Там само, с 163.

353

ЗАСНУВАННЯ АВСТРІЙСЬКО-ЄВРЕЙСЬКОЇ СПІЛКИ

Серед численних єврейських організацій та доброчинних орга-нізацій, які завдячують ініціативі та пропаганді «Естеррайхіше Во-хеншріфт» свої витоки, організація «Австрійсько-єврейськаСпілка» була найстаршою, найбільшою та найзначнішою. Уже впершому номері я звернувся до громадськості з закликом, що мавїї пробудити, попередити і обґрунтувати потребу у політичній ор-ганізації євреїв. Я зауважив:

«Всі партії вороже ставляться до нас, ніхто не бере нас у розра-хунок, зв’язок з нами став обтяжливим і компрометуючим. У нашихвласних лавах дається взнаки відсутність мужності, щодня збіль-шується кількість боягузливих перебіжчиків. Однак наші керівникисидять склавши руки і полишили все на долю Провидіння… Мизвертаємось до всіх, хто дивиться у вічі небезпеці, має патріотичніпочуття і натхненне серце для нашого прадавнього народу з закли-ком, щоб вони пристали до спільних дій, до спілки, що має на метізахист євреїв, щоб вони створили товариство громадян-євреїв! Згордістю, зі свідомістю, що ми витупаємо за свої права, ми хочемозібратися і розпочати боротьбу за допомогою духовної зброї, якоює для нас заповіді».

Цей заклик був почутим. 4 квітня 1885 р. відбулося засідання,на якому провідні діячі віденського єврейства, що представлялирізні соціальні стани та професії, обмінялися думками з єврейських

Д О Д А Т К И

Додаток до Розділу ІІІ

354

проблем. Крім мене були присутні адвокати д-р Фрідріх Ельбогента д-р Фрідріх Цінс, доцент університету д-р Йозеф Грюнфельд,практикуючий лікар д-р Еміль Пінс, банкіри С. Г. Фішель, Б. Каніцта Й. Г. Зінгер, судовий ад’ютант д-р Я. Кон та ін. Після довгої дис-кусії було одноголосно прийнято рішення про заснування єврей-ської спілки, завданням якої повинно бути проведення спільної,цілеспрямованої політичної діяльності в усіх справах, що сто-суються євреїв, поліпшення релігійної освіти, поширення знаньєврейської історії серед євреїв, сприяння впливу для підвищеннярівня національної свідомості, створення спільного фронту проти«семітського антисемітизму», що швидко поширюється і виступитипроти всіх спроб загострення конфесійних та расових суперечно-стей.

Було обрано Тимчасовий комітет, розроблено проект статуту тасформульовано програму для діяльності спілки. Членами комітетубули д-р Блох, С. Г. Фішель, д-р Кон, д-р Пінс та д-р Цінс. ГоловоюКомітету було обрано мене одноголосно. Ще на установчих зборах,але я відхилив обрання з огляду на своє політичне становище, якеє дуже вразливим. Я сказав у своїй промові:

«Я хочу з Вами співпрацювати у цій великій спільній справі, яхочу в усі напрямках сприяти цій роботі усіма моїми силами і на-давати всіляку підтримку, але для керівництва я не пасую. Доля від-вела мені місце на далеко висунутому форпості, який я мушузахищати. Людина, яка стоїть на небезпечному форпості, має свійфах і свій обов’язок, але він не підходить для керівництва».

Під час нових виборів д-ра Цінса було обрано головою, пана Фі-шеля його заступником. Пан д-р Кон був обраний секретарем. Ужев середу, 8-го, Комітет міг обговорювати запропонований проектстатуту, а також нарешті визначитися з численними заявами провступ та листами з виразами солідарності.

Ми звернулися до громадськості зі зверненням, вступні фразиякого були такими:

«Одноплемінники!Той, хто з почуттями і серцем спостерігає за умовами, в яких у

наші дні в Австрії живуть євреї і виховується єврейська молодь, тойне зможе позбутися тривоги від переконання, що потрібні швидкіта цілеспрямовані зусилля, щоб історія нашого народу, яка налічує

355

кілька тисяч років, не перетворилася на непотрібне минуле. Релі-гійне, моральне та етичне виховання нашої молоді та єврейська сві-домість нашого покоління можуть зайти у глухий кут, а гарантованіосновним законом права євреїв у Австрії через конфесійні пристра-сті та расову боротьбу, які, як здавалося, уже давно відійшли у ми-нуле, можуть перетворитися на ілюзію. Адже наша «сучаснамолодь» знає історію та літературу власного народу менше, ніжбудь-яку іншу галузь знань; вона не соромиться ні негідних думок,ні аморальних вчинків настільки сильно, як свого єврейства і най-слабший з усіх зв’язків, що вона має, повʼязує її з найстаршим середкультурних народів, з найгуманнішим серед народів СтародавньогоСвіту та піонером у боротьбі людства за культуру, за рівні права тасвободу, за божественне право та права людини».

Останні речення були такими:«Той, хто вважає, що через діяльність нашої спілки, яка плану-

ється, більшого розмаху набере антисемітська агітація, тому ми мо-жемо вказати на результат майже десятирічної бездіяльності.

З нашого боку нічого не робилося, ми залишалися в ізоляції тароздробленні і ми в той самий час потрапили в ситуацію, про якуможна сказати: гірше вже ніколи не буде.

Тому ми звертаємось до всіх євреїв Австрії з повною довірою інадією на успіх нашого починання та у перемогу нашої діяльності,які виникають зі свідомості, що ми боремося за святу справу, задобро і справедливість. Ми звертаємося з настійним проханням урамках можливого допомогти у заснуванні та подальшій діяльностіцього товариства та якнайшвидше направити заяви про вступ од-ному з тих, хто підписав цю відозву.

Відень, травень 1885 року».

Те, що нове товариство звернулося не до «одновірців», а до «од-ноплемінників», було хоч і помічено, але не викликало особливогоспротиву.

Але проти самого новоствореного товариства розпочалася агі-тація. Єврейська політична організація була затаврована ГенріхомФрідюнгом як «політичне гетто», а голова релігійної громади Ем.Баумгартен бачив у товаристві партію Блока, виникнення якої неможна допустити. Таким чином, треба було спочатку подолати різні

356

форми опору, поки товариство змогло конституюватися.У номері 15 «Естеррайхіше Вохеншріфт» могла повідомити:

«Ідея нашого товариства уже викликала живу реакцію в найшир-ших колах. Ми вже одержали письмові заяви про вступ з Відня,Нижньої Австрії, Богемії та Моравії. Пробуджено потребу в тому,щоб мати спільний центр, і ми сподіваємося, що зможемо скоро зай-нятися оформленням структури, виборами функціонерів та прав-ління, на чолі якого будуть знаходитися достойні діячі, які вжепротягом років займають чільне місце в громадському житті. Пись-мові заяви про вступ просимо надсилати на адресу нинішнього го-лови статутного комітету пана адвоката д-ра Цінса, Відень,Шотенрінг, І».

24 квітня 1886 року у святковому залі Торговельної палатиНижньої Австрії відбулися установчі загальні збори «Австрійсько-єврейської спілки». Серед присутніх були: член муніципалітету таголова релігійної громади Г. Сімон, член муніципалітету та членправління «Альянс Ізраеліт» у Відні д-р Алфред Штерн, членшкільної земельної ради д-р Флорт, професор університету д-рАдам Поліцер, доцент університету д-р Грюнфельд та інші. Головапідготовчого комітету, адвокат д-р Цінс відкрив засідання промо-вою, з якої я процитую такий уривок:

«Якщо існує потреба у поборенні антисемітизму – слід початиз «Єврейського антисемітизму»:

«Нашим подальшим завданням є піднесення єврейства в сприй-нятті інших та у власних очах, внутрішня боротьба проти ком-плексу неповноцінності та самоприниження і повернення до нашихславних тисячолітніх традицій молодшого покоління, що майже по-вністю стало чужим, а також захист від агітації, яка ведеться протинас і проти толерантності та гуманізму, поборення всіх домагань,які ведуть до загострення конфесійних та расових суперечностей…

Одноголосно схвалений статут визначав мету товариства у пер-ших двох параграфах таким чином:

§ 1. Метою товариства є піднесення науки про єврейство тарівня знань з юдаїки серед австрійських євреїв, а крім того просвіт-ницька діяльність для поборення поширених помилкових уявленьта упередженості і нарешті боротьба проти домагань, направленихна загострення конфесійних та расових суперечностей.

357

§ 2. Для досягнення цієї мети товариство зокрема ставить передсобою такі завдання:

1. Висвітлення історичної тематики та юдаїки у публічних до-повідях та журналах;

2. Висвітлення всіх сюжетів, пов’язаних з єврейством на засі-даннях австрійського рейхсрату та вироблення позиції щодо них уформі петицій, резолюцій і т. п.

3. Намагання через відповідні законодавчі та виконавчі чинникивплинути на:

а) піднесення рівня єврейської релігійної освіти та збільшенняролі релігійного виховання єврейської молоді;

б) врегулювання зовнішніх правових умов діяльності єврейськоїрелігійної спільноти в Австрії, а також загальної конституції, щостосується всіх релігійних громад Австрії;

с) створення вищого навчального закладу у Відні для розвиткудосліджень з юдаїки, а також для підготовки єврейських духовнихпастирів з науковою освітою для австрійських релігійних громад.

Під час обрання Президії повторилася сцена, коли я відкинувобрання і президентом було обрано пана Генріха Бергера, головуфірми Бергер і син. У правління було включено: банкіра С. Г. Фі-шеля, доцента д-ра Йозефа Грюнфельда, купця Бернгарда Каніца,практикуючого лікаря д-ра Еміля Пінса, професора університету д-ра Адама Поліцера, д-ра Густава Ріттера фон Шлезінгера та адво-ката д-ра Зігмунда Цінса.

На закінчення установчих загальних зборів головний рабин д-р Гюдеман прочитав лекцію «Значення юдаїки для єврейства». Назакінчення цікавої лекції, яку було зустрінуто бурхливими аплодис-ментами, промовець похвалив нове товариство, яке виступило з іні-ціативою проведення лекцій на теми юдаїки і записав це у своїхстатутах, це було для Відня новиною, але відповідало глибоко за-коріненій потребі.

Протягом півтора десятиріччя я був порадником правління то-вариства, на кожному пленарному засіданні я був постійним про-мовцем, а часто виступав зі спеціальними лекціями; я був присутнійна всіх засіданнях правління. Пізніше керівництво товариства від-чуло потребу в тому, щоб емансипуватися від мене, і я все більшевтрачав зв’язок з товариством, покликаним мною до життя. У

358

перше десятиріччя свого існування товариство було для мене підт-римкою і опорою проти різних нападок з єврейського боку. Духов-ний стан віденського єврейства у той період, коли булозасновано «Спілку» найкраще характеризує той факт, що ми, я тавсі мої однодумці, все більше робили наголос на боротьбі проти«семітського антисемітизму». Євреї стояли тоді у лавах радикаль-них націоналістів усіх народів, насамперед як фанатичні борці загегемонію німців – і не брали до уваги становища єврейства. Якразця позиція товариства проти участі євреїв у спустошливій боротьбірізних націоналізмів примножила йому ворогів з різних таборів.

Йозеф Самуель Блох, «Спогади», Відень-Лейпціг, 1922, (с. 197-203)

Пер. з німецької О. В. Заремба

АДОЛЬФ ФІШГОФ

Я отримав підтримку у такому листі Адольфа Фішгофа:«За задоволення, яке мені принесло читання Вашої чудової до-

повіді, приміть мою найщирішу подяку. Обговорюючи оцінку праціі соціального становища робітників серед греків, римлян та в Па-лестині, Ви по-новому подивилися на етичне значення віри Мойсеята тих, хто її підтримує, і ця трактовка викликає здивування та за-хоплення. Робітники, які вже зараз мужньо протистоять спокусамантисемітизму, завдяки вашій просвітницькій роботі відвернутьсяз відразою від тих, хто проповідує ненависть до народу, чия релігіяяк жодна інша віддає шану громадському та культурному значеннюпраці і як жодна інша вимагає для робітників почесного соціальногомісця. Я хотів би, щоб Ваша важлива доповідь набула якнайбіль-шого поширення».

Адольф Фішгоф з цього часу слідкував за моєю політичною ді-яльністю з великою прихильністю, я в одну в нього за багатограннесприяння. Адольф Фішгоф був однією з найбільш визначних осо-бистостей, які виховали покоління в Австрії у другій половині ХІХсторіччя, що відзначалося волелюбними устремліннями, чоловікомантичного формату, пророчого духу, який передчував кінець цієї ба-

359

гатонаціональної держави, що несла їй доля, безупинно старавсявідвернути його – весь час і все з більшою проникливістю поперед-жаючи і переконуючи, що її треба перетворити на вільну державународів, яка б стала затишною домівкою для всіх її національно-стей. Його прагнення розбилися о шовіністичну упередженість,егоїзм та короткозорість німецьких провідників у Австрії.

Він народився у Будапешті у 1816 р. і вже з ранніх літ виявлявживе почуття справедливості. Він відвідував гімназію в Будапешті.На початку 1830-х років там була ще особлива лавка для євреїв, наякі також сидів Фішгоф. Якось один з вчителів вирішив покаратиза якусь провину однокласника Фішгофа, графа Белу Венкгайма іприсудив йому сидіти на єврейській лавці, а Фішгофу помінятися зним місцями. Однак Фішгоф відмовився підкорятися наказу і за-явив, що поки ще є лавка для євреїв, він не хоче відриватися від од-нокласників-євреїв. «Хай графи сидять, де їм належить, а ми, євреї,залишимось разом».

Для особистості Фішгофа характерний той факт, що він, власнекажучи, крім короткого епізоду під час революції 1848 та 1849 років,ніколи не займав політичної посади або місця в уряді і тим не меншечерез значення власної особи завжди у найважливіших питанняхзмушував інших прислухатися до своєї думки. Він жив пізніше за-мкнуто у віддаленому селі на Вертерзее подалі від центрів політич-ного життя; тим не менш політики і публіцисти, парламентарінайрізноманітніших партійних напрямків та національностей і на-віть міністри йшли на прощу до Емерсдорфу біля Клагенфурту і небоялися далекої подорожі, мало зручної, щоб поговорити з емерс-дорфським мудрецем, як його називали, з метою обговорення з нимважливих державних питань та для того, щоб вислухати його думку.Він відхиляв запрошення і пропозиції стати посадовою особою. Нетому, що він боявся відповідальності, тому що йому не бракуваломужності. У революційний 1848 рік 13 березня він першим промо-вив слово вільної людини, що запалило всі серця і після втечі імпе-ратора та уряду його на ознаку громадської довіри запросилиочолити комітет безпеки. Іноземна делегація одного разу вітала ко-мітет безпеки, що зібрався на засідання у залі музичного товариства.«Хай це приміщення» – відповів Фішгоф – «що було досі місцемгармонії звуків, прислужиться віднині гармонії між народами». Ба-

360

жання мирного обʼєднання народів ніколи не покидало його. Коли15 травня 1848 р. штурмові колони студентів та робітників пішли назамок Гофбург, він умовив їх повернути назад.

Він був членом першого установчого рейхстагу Австрії у Крем-зірі і сприяв у ньому пошукам угоди між німцями та чехами. Колиприйшла реакція, відбувся державний переворот і багато депутатівурятувалися втечею. Фішгоф все ж відхилив можливості втечі, томущо він не відчував за собою ніякої провини. Незважаючи на це, вінбув ув’язнений і відсидів 8 місяців у камері попереднього ув’яз-нення, аж поки його кінець кінцем випустили, тому що проти ньогоне можна було висунути жодних конкретних звинувачень.

Він розвинув невпинну публіцистичну діяльність на користь мир-ного порозуміння народів Австрії. Книжки, брошури, статті, мемо-рандуми і законопроекти – цей потік, здавалося, не мав кінця. Колиграф Потоцький став прем’єр-міністром, він зробив багато спробвключити його у склад свого кабінету. Але одне зіткнення між обомадіячами показало, що Потоцький прагнув провести угоду на користьконсервативних сил і тому Адольф Фішгоф відмовився від неї. Востанні місяці 1878 р. йому вдалося з лідером чехів Ладіславом Ріге-ром та кількома відомими німецькими публіцистами узгодити низкупунктів, які (відомий «Емерсдорфський меморандум») стали осно-вою запланованого порозуміння між німцями та чехами. Цей мемо-рандум уперше піднімав питання прав національних меншин з тієїперспективи, що національні права так само мало підлягають диктатубільшості, як і релігійні переконання. В кінцевому рахунку було при-йнято рішення: народи мають право на самоуправління через обра-них політичних чиновників власної національності. Д-р Гербст,керівник німців, був запрошений для участі в конференції і його про-сили вплинути на те, щоб відбулася угода між чехами та німцями.Але сталося так, що у Празі відбувалося будівництво нового мосту:німці вимагали, щоб міст називався «Міст кронпринца Рудольфа», ачехи віддавали перевагу назві «Мост Палацького». Тоді Гербст на-писав, що німці не можуть мати угоду з народом, який відмовляєтьсяприкрасити новозбудований міст іменем наступника трону.

Імператор призначив графа Едуарда Тааффе місію обʼєднатичеський народ з австрійським державницьким мисленням і забез-печити йому парламентське представництво, в якому йому досі від-

361

мовляли. Це має відбутися завдяки утворенню парламентської біль-шості чехів, поляків та словенців. Так звана німецька ліберальнапартія, яка себе характеризувала як «вірна конституції», одразу вия-вила свою найсуворішу опозицію до цих планів, внаслідок чогофеодальні клерикали тріумфували; уряд був змушений звернутисядо них і шукати в них підтримки. Це спонукало Адольфа Фішгофадо спроби розпочати діяльність у напрямку обʼєднання всіх віль-нолюбних елементів серед усіх національностей Австрії в одну ве-лику партію, яка б називалася німецька народна партія. Один знайвизначніших німецьких політиків Роберт фон Вальтерскірхен зцією метою прилучився до Фішгофа.

16 липня 1882 р. робочий комітет скликав з цією метою загальнемасове зібрання в залі музичного товариства, в якому було прочи-тано підготовлену Фішгофом програму: союз усіх вільнолюбнихнімців з німецькими демократами, що передбачало національне по-розуміння. Австрія – це держава, яку населяють різні національно-сті, її не можна конструювати за зразком національних держав, вонаповинна брати за приклад існуючі держави національностей: на-приклад Швейцарію та Канаду. В цьому зібранні взяли участь д-рТеодор Герцля, головний редактор та видавець «Вінер АлгемайнеЦайтунг», бургомістр Невальд, відомий серед народних мас гро-мадський діяч та демократ Фердінанд Кдонаветер, д-р Карл Люгер*,професор Бенедікт та інші. Я також був серед присутніх і згадую зсумом, як це зібрання, що могло стати благословенням для всіх на-родів Австрії, було зірвано насильницьким чином через членів такзваної партії «Молода Німеччина» і в першу чергу через студентів-євреїв під керівництвом Генріха Фрідюнга, тодішнього видавця«Дойче Вохеншріфт». Не лише провідні німецькі ліберальні що-денні газети, але також все єврейське населення Відня говорило унадзвичайно ворожому тоні про цю спробу Фішгофа, які нібитомала зашкодити привілейованому становищу німців у Австрії.Гучні звуки пристрастей заглушили здоровий глузд, що промовлявспокійним тоном. Фішгоф, якого нападки саме з єврейського бокурівною мірою приголомшили і розлютили, зауважень у розмові завтором цих рядків: «Євреї Відня навряд чи уявляють собі, які

* Д-р Карл Люгер – пізніше керівник антисемітської партії, що на хвилі популізму таюдофобії став бургомістром Відня.

362

озлоблені сили реакції ідуть до влади на хвилі антисемітизму; мояспроба створити народну партію, очевидно, провалилася. Що ж,євреї самі перешкодили спробам врятувати себе». Розлючені неро-зумінням, яке вони зустріли, зневажені і зацьковані, більшість про-відників цього руху відійшли від політичного життя, деструктивніелементи демократичної партії перейшли потім у антисемітськийтабір під проводом д-ра Карла Люгера.

Коли Фішгоф 4 грудня 1885 р. відзначав свій 70-й день народ-ження, член муніципалітету д-р Мандль на закритому засіданні Ві-денського муніципалітету вніс пропозицію привітати його з днемнародження від міста Відня як борця за створення вільної Австрії.Д-р Люгер, пізніше антисемітський бургомістр, сказав під час деба-тів: «Ніхто в залі цільністю свого характеру і заслугами перед містомВідень не може порівнятися з Адольфом Фішгофом». Пропозиціюбуло відкинуто. Більшість тоді складалася з членів «німецько-лібе-ральної партії». Після цього Фішгоф самотньо жив у Емерсдорфібіля Клагенфурта, друг і порадник для всіх, хто в нього, відомого лі-каря і шляхетної людини шукав допомоги і поради. Він ніколи небрав навіть геллера* за свою лікарську допомогу, часто зʼявляючисьу бідних селянських хатах зі словами втіхи для пацієнтів. Він померу березні 1899 року зі словами «Шма»** на губах і коли він закривочі, задзвонили всі дзвони в церквах Емерсдорфа і округи. Народстав на коліна біля його ліжка, керівник робітників назвав його в жа-лобній промові «батьком робітників», люди читали «Отче наш» уєврейському молитовному будинку і ридали на вулицях.

Коли останки було перевезено до Відня, політичні партії і по-садові особи, люди науки, мистецтва і літератури змагалися з гро-мадськими діячами у тому, хто скаже більш проникливі слова підчас траурних церемоній. І спадали на думку слова поета:

«Навіщо ти куриш фіміам перед труною покійного,Краще б ти подбав про нього, коли він був живим!»

Пророче передчуття Фішгофа, що в Австрії прийде до влади ан-тисемітизм, на жаль справдилося і останній непохитний демократ

* Геллер – дрібна монета в Австро-Угорщині.** Шма – перше слово молитви «Шма Ісраель, адонай елогейну, адонай ехад» («Слухай,

Ізраїлю, Бог наш – це Бог єдиний» - іврит); яка в євреїв вважається символом їхньої віри.

363

Фердінанд Кронаветтер у доповіді про Адольфа Фішгофа, прочи-таній в 1898 р. у приміщенні «Австрійсько-Єврейської Спілки»,давши оцінку діяльності А. Фішгофа щодо зближення народів Ав-стрії і описавши невдалу спробу заснувати «німецьку народну пар-тію» додав до цього такі слова:

«Я повинен сказати прямо, що німецька народна партія незнайшла підтримки саме серед євреїв і що саме вони найбільше на-падали на нас. Добре чи погано вони робили, ви можете судити самізараз у 1898 році. Я думаю, що ви сьогодні думаєте інакше, ніж у1882 році».

Йозеф Самуель Блох, «Спогади», Відень-Лейпціг, 1922, (с. 53-58)Пер. з німецької О. В. Заремба

ЗАСНУВАННЯ «ЕСТЕРРАЙХІШЕ ВОХЕНШРІФТ»

Після того, як я став членом парламенту і зорієнтувався у полі-тичній обстановці, я усвідомив нагальну потребу у власному пуб-ліцистичному органі для боротьби з антисемітизмом, що невпиннопоширювався. Юдофобія вже перетворилася на деструктивну при-страсть, що вимагала жертв і чекала на момент, щоб криваві ба-жання перетворити на жахливі вчинки. Євреїв цькували та протиних підбурювали і все, що було пов’язане з життям, мисленням тавірою євреїв, змальовувалося в найтемніших фарбах. В наші власнілави вкралося боягузтво, щодня множилися боягузливі перевертні,антисемітські тижневики та брошури росли як гриби і поширюва-лися у тисячах і тисячах примірників у всіх прошарках населення,але євреї Відня вважали, що все це для них не є небезпечним, томущо вони їх не читали. Удавана байдужість, яка так імпонувалаєврейським лідерам та політичним можновладцям, була нічиміншим як результатом безпорадності, свідоцтвом ганебного без-силля, якому бракувало моральної сили, щоб взятися за справу по-рятунку. І я вважав, що власний орган закриє цю бреш і вирішивдати виданню назву «Естеррайхіше Вохеншріфт». Це видання по-винно було перетворитися на апологетичний журнал, що став бибойовим органом для захисту проти всіх ворожих служб нападу на

364

єврейство, але також для просвіти читачів – яким чином на публіч-них зібраннях і приватно боротися з проявами антисемітизму; ви-дання повинно було стати і стало арсеналом духовної зброї уборотьбі за честь єврейського імені. Я не міг отримати від жодноїєврейської організації чи особи у Відні будь-якої матеріальної підт-римки для заснування видання. Спроба зацікавити цим барона Мо-ріца фон Кенігсвартера закінчилася так невтішно, що я швидкопереконався в даремності всіх подальших спроб. Барон Кенігсвар-тер був членом Верховної Палати парламенту, таврував у гострихпромовах кабінет Таафе і особливо міністра фінансів д-ра фон Ду-наєвського, стосовно якого він під час промови у верхній палаті доз-волив собі сказати: «Міністри приходять і йдуть і часто думка, щовони йдуть – це єдина втіха поки вони там є». Коли я говорив промасштаб, якого уже набула скерована проти нас антисемітська агі-тація і про небезпеку, яка має неодмінно стати наслідком цього,коли я виклав перед ним, що всі партії на нас нападають, що ніхтонас не бере до уваги, всі вважають спілку з нами обтяжливою такомпрометуючою, а ми сидимо склавши руки і віддали все на долюпровидіння, а в кінці сказав, що «така надія на Бога була б цінні-шою, якби йшлося про інтереси окремих людей, а не про спіль-ноту» – він у відповідь прочитав мені нотацію за мою лояльну доуряду поведінку в парламенті, за те, що я голосував проти пропо-зицій німецьких партій, що не личить для людини з німецькою осві-тою. Тому я йому сказав відверто, що міліонери за мурами замківможуть собі легко дозволити розкіш жорстких опозиційних промов,але цього не скажеш про дрібних крамарів-євреїв, про бідних без-захисних рознощиків у Пратері, на яких нападає антисемітськийнатовп. Барон Кенігсвартер люто ненавидів східних євреїв, і він негребував тим, що під час відкритого засідання верхньої палати зво-див на них обвинувачення, що пізніше слугували нашим ворогамяк зброя під час їхніх атак на єврейство. Особливо тяжким звину-ваченням піддавав він галицьких рабинів. Він сказав одного разубуквально таке: «Там, у східних провінціях імперії, панує фана-тично настроєний рабинат, який має далекосяжний вплив і не за-довольняється своєю безпосередньою діяльністю, а втручається вусі сфери людського життя. Рабин у Галичині втручається у родиннісправи, торгівлю, професійне життя, справи оренди, політику, на-

365

віть у юстицію і не завжди обмежується словом перестороги, доб-рою порадою. Він може вдатися навіть до середньовічних засобівпримусу, які безумовно суперечать духу сторіччя».

Було складним і нелегким завданням спростувати авторитет цихвипадків, які антисеміти повторювали в усіх варіантах. У промові,яку я виголосив у палаті депутатів 11 лютого 1890 р., я відповівйому, і я думаю, що найкраще буде тоді, коли я буквально дам ци-тату зі своєї промови, яка була присвячена цим звинуваченням. Ясказав: «Пан барон Кенігсвартер на жаль не обізнаний зі стосун-ками в Галичині, але я наведу Вам одне свідоцтво людини, яка меш-кає там, безпартійної і яка стоїть на висоті вимог освіти свого часу,людини, чиє славне імʼя звучить далеко за межами Австрії. Він по-винен спростувати обвинувачення».

«Це було 30 вересня 1868 року. Тоді у галицькому сеймі пол-ьський депутат з Бережан висунув проти моїх єдиновірців у Га-личині ті ж звинувачення, до яких удався барон Кенігсвартер уВерхній палаті. Тоді відомий польський патріот виступив на захистєвреїв і сказав: «Шановному депутату з Бережанської округи такожне подобаються кагали, тобто громади і рабини. Я мушу відвертозізнатися, що не настільки обізнаний в єврейських релігійних уста-новах, щоб судити ґрунтовно чим є кагал. Але мені здається, що це– чисто релігійна установа, яка крім релігійних справ також займа-ється розв’язанням інших соціальних питань та спірних питаньсеред євреїв. Хто може на це поскаржитися?».

«Хіба не буває так, що у випадку суперечки між християниномта євреєм обидві сторони погоджуються звернутися за остаточнимрішенням до рабина чи до кагалу? Я знаю безліч таких випадків,знаю, що судять там справедливо, і що сторони добровільно підко-рюються рішенню. Дай Боже – додав тоді промовець, щоб також іми мали таку установу, куди б ми могли звернутися у наших при-ватних справах.

Також серед нас зʼявляється думка про зміни. Є люди, і я належудо них, які змушені займатися розглядом приватних справ. Ніхто зцього приводу не скаржився. Чи стали б Ви, мої панове, скаржи-тися, якби напр. наша консисторія мала таку довіру, щоб її просилизалагоджувати приватні справи? Звичайно, ніхто б на це не скар-жився б і дай Боже, щоб ми робили так, як євреї і щоб мали таку

366

довіру і до нашої консисторії. В цьому відношенні ми нічого не мо-жемо закинути євреям».

І знаєте, мої панове, хто так говорив?Ніхто інший, як наш глибокоповажний голова парламенту.Я сподіваюся, що його ексцеленція голова парламенту д-ра

Смолка є позапартійним авторитетом у галицьких справах і для де-путата Тюрка».

Барон Кенігсвартер відхилив будь-яку можливість фінансовихвнесків для заснування «Естеррайхіше Вохеншріфт» і так самоінших єврейських фінансистів Відня не можна було залучити доцієї справи. Допомога прийшла з іншого, неєврейського боку.

Необхідний капітал на суму у 500 гульденів я отримав від одногоз колег – християн у парламенті барона Зохора, тодішнього директорагалицької залізниці ім. Карла Людвіга і депутата від міста Броди. Вінвважав себе зобов’язаним своїм виборцям – євреям і підтримав мійпочин, який він вважав необхідним для австрійського єврейства, обі-цявши також подальше сприяння, що залишилося невиконаним, томущо з єврейського боку йому дали пораду протилежного змісту. От-римані 500 гульденів я відніс друкареві і 15 жовтня 1884 року зʼя-вився перший номер «Естеррайхіше Вохеншріфт» з програмноюстаттею, в якій робилися зауваження з приводу недоліків керівництвавіденського єврейства і містилося звернення до всіх патріотів взятидолю в свої руки і спільними зусиллями зайнятися справою, яка бвідвернула загрозу, що насувається.

Я вимагав, щоб було створено організацію громадян-євреїв, якаб виконала те, що занедбали і не взяли до уваги старі керівники.Крім органу публіцистики повинна була зʼявитися спілка, яка б ста-вила своїм завданням дотримання єврейських інтересів та захистпроти нападів.

«Естеррайхіше Вохеншріфт» повинна була в перші роки подо-лати багато перешкод і опір.

Вибір назви мав на меті протиставити німецькій націоналістич-ній пропаганді, поширеній серед єврейської молоді Гейнріхом Фрі-дюнгом з його «Дойче Вохеншріфт»*, і продемонструвати політичнупозицію євреїв як насамперед австрійців, які не збираються прини-

* «Дойче Вохеншріфт» (нім.) – «Німецький тижневик», «Естеррайхіше Вохеншріфт»(нім.) – «Австрійський тижневик».

367

жувати до ролі рабів у відразливій кампанії національних партій.«Естеррайхіше Вохеншріфт» видавалася у національно-єврей-

ському дусі, всі статті було написано так, щоб вібрувати націо-нальні струни душі – але не того ґатунку, що через десятиріччярозквітне пишним цвітом, тобто не в дусі партійних догм, що ви-ключали з єврейства усіх, хто не хотів присягати їхнім партійнимпрапорам*.

Національно-єврейські догматики докоряли асимільованимєвреям різних видів, що вони вже покинули єврейську спільноту. Втой же час «Естеррайхіше Вохеншріфт» вважав своїм завданнямскоріше переконувати євреїв не розривати зв’язків, що їх об’єдну-вали з єврейським народом, якою б не була природа цих зв’язків іт. ч. будити в тих, хто мав єврейську кров, свідомість взаємозв’язку,почуття та визнання нерозривної спільноти долі, а одночасно такожшляхетну гордість за своєрідне, чотирьохтисячирічне, хоч і спов-нене страждань, але в той же час славне минуле.

Скоро всій справі стали загрожувати важкі дитячі хвороби. Наоснові першого пробного номера було отримано приблизно 1500передплат, в основному з повною оплатою, так що існування тиж-невика було запевнено, але не мої права власності на видання. Дру-кар вважав себе і позначав себе у тижневику як видавець, крім 500гульденів, що я йому дав від барона Зохора, він забрав усі суми пе-редплати, не давши мені можливості подивитися на касову книжкута книгу передплатників. До того ж я редагував тижневик повністюсам, без будь-якої допомоги, але про фінансовий бік справи не мавжодного уявлення. Звільнитися від нього мені було важко, насам-перед тому, що тільки він знав прізвища та адреси передплатників(…). У четвер, 4 грудня 1884 р., коли експедиція забрала № 7, вінуже знаходився на головній пошті, я поїхав з екіпажем до дирекціїпошти і добився того, що мені віддали весь наклад. У малому тіс-ному номері одного готелю у Леопольдштадті** я вночі переписавадреси і на другий день привіз тираж назад на пошту. Восьмийномер було вже надруковано в іншій друкарні. Друкар порушивпроти мене скаргу – не у цивільному суді, де йому б довелося да-

* Натяк на ворогування сіоністів та Бунду, що виникли у 1897 р., тобто 12 років післязмальованих подій.

** Леопольдштадт – передмістя Відня, заселене значною мірою євреями.

368

вати звіт про прибутки і видатки, але за порадою свого адвоката вінзвинуватив у передруку його видання. Адже він знав, що за умоввідкритого судового процесу він не міг розраховувати на успіх. Алеоскільки я був депутатом, то для початку процесу потрібна згодапалати депутатів. Даремно пояснював я адвокатові, що відмовляюсявід недоторканості, я готовий, щоб мене допитали. Але адвокат від-хилив цю пропозицію. Він повинен зв’язатися з палатою депутатів.

Оскільки процес Ролінга був ще у розпалі і д-р Йозеф Конн бувмоїм представником, то я мусив бажання останнього, який хотівскоріше, щоб я уникнув дискусії депутатів з цього питання і запла-тив 1500 гульденів друкареві за умовою, що він відмовиться від по-дальших претензій. Через це я потрапив у дуже важку фінансовуситуацію, тому що крім 1500 гульденів я повинен був протягом ці-лого року шукати кошти на видання часопису, тому що виплати пе-редплатників колишньому друкареві він забрав собі.

Треба було багато витримки та мужності, багато напруженоїпраці та самозречення, щоб подолати щоденні турботи, але післякількарічної праці «Естеррайхіше Вохеншріфт» знайшла читачів тадрузів в усіх коронних землях Австрії і потім поширилася в усіхчастинах світу.

Поступово зʼявилися співробітники, які давали у щоденник ре-гулярно матеріали. Серед них люди з відомими іменами як: Гюде-ман, Сліпек, Давид Кауфман, Ріннер, Генріх Майер-Кон, поетиЛюдвиг Август Франкл та Й. Л. Давид, проф. С. Ерман, лекторФріцман, проф. Самуель Краус та інші.

З сіоністів в першу чергу назвати Теодора Герцля, який своїперші статті про єврейську державу та програмні сіоністські мате-ріали опублікував на шпальтах «Естеррайхіше Вохеншріфт», ОскарМарморек, д-р кан, проф. д-р Генріх Льове, Йорк-Штайнер.

«Естеррайхіше Вохеншріфт» було задумано для захисту від що-денних нападок на єврейство, для того, щоб відбити всі звинува-чення, висунуті проти нас. За визнанням усіх сучасників, цю місію«Естеррайхіше Вохеншріфт» виконала у повному обсязі і посту-пово стала бойовим органом, науковим арсеналом, в якому всіблизькі і далекі, хто брав участь у нашій оборонній війні, моглиодержати зброю та окупаційну пораду і повчальне слово, допомогута інформацію для довідок.

369

Єврей учився дивитися більш мужньо в обличчя подіям, муж-ніше, з почуттям власної гідності і більшої відданості спільнійсправі через розширення знань з нашої історії, через глибше про-никнення в сутність єврейства. Пояснення та поглиблення єврей-ської свідомості було одним з найважливіших завдань цього новоготижневика, позитивною частиною його програми: поширюватизнання єврейства і його славної історії, передати теперішньому по-колінню успадковані скарби духу – щоб протистояти зраді та зре-ченню.

Вирази схвалення та порозуміння, знаки визнання та дружньоїпідтримки не забарилися зʼявитися з бігом часу. Єврейські студентивищих навчальних закладів Відня писали:

«Дозвольте, високоповажний пане, нам, випускникам вузів, за-певнити Вас у найтепліших симпатіях справжнього свідомогоєврейства до створеного Вами видання.

Занадто довго не знаходилося жодного голосу, який би нава-жився захистити єврейство, зневажене і скривджене як не євреями,так і самими євреями. Ви, високошановний пане, взяли на себе за-вдання покінчити з фаталістичною бездіяльністю, на що не булиздатні навіть найкращі умови нашого народу. Своїм величним вчин-ком, тому що саме таким можна назвати видання журналу як Ваш(у наш байдужий час, ви прекрасно прислужилися нашому народу).

Приміть, високошановний пане, за Вашу працю в дусі єврей-ського патріотизму подяку тих, хто підписався, подяку від єврей-ських студентів, які натхненною любовʼю зв’язані зі своїмстародавнім і невмирущим племенем і вірять у його майбутнє.

Приміть вираз вищої поваги та пошани від студентів:Студ. юр. Н. Бірнбаум, студ. мед. С. Бург, студ. юр. Арнольд

Ашер, студ. юр. Абрахам Зальц, студ. мед. Симон Кіслер, студ. мед.Макс Бромберг, студ. мед. С. Зильберштайн, студ. інж. Мозес Фіш-лер, студ. мед. Леон Капо, студ. мед. Йозеф Вайнштайн, студ. мед.А. Ясиновський, студ. тех. А. Фішлер, студ. тех. Бенʼямін Торбе,студ. інж. Х. Аусюбель, студ. юр. Зігмунд Бромберг, студ. мед. Со-ломон Йоффе, студ. інж. Ізідор Зайнфельд, Ауфрех, Медіцінер, студ.мед. Скобріц, студ. інж. Вольф Фішлер, студ. філ. М. Штенгель,студ. інж. Йоел Кай, студ. юр. С. Й. Фойерштайн, студ. інж. Х. Ште-кер».

370

Коли відзначалося перше десятиріччя редакційної діяльності, яодержав від провідних інтелектуалів єврейського товариства Відняадрес, а також подарунок у вигляді 12000 гульденів.

Йозеф Самуель Блох, «Спогади», Відень-Лейпціг, 1922, (с. 186-196)

Пер. з німецької О. В. Заремба

СПОГАДИЕ. Розенталь-Шнайдерман

Усім серцем і розумом я повертаюся до цих євреїв, тому щобільшість з нас були охоплені хворобою «двох Бі» (ББ – Біробі-джан). І вони були заражені мікробом ББ, як ми жартома самі ці на-зивали. До переходу в комуністичний табір більшість діячіврадянської єврейської культури належали до «Бунду», до єврей-ських територіалістських партій -«Поалей-Ціон» і «Фарейнігте», іколи вони почули про слово Біробіджан, то нас усіх охопила тихарадість: нічого собі, єврейська держава! І яка держава! Проле-тарська єврейська держава! Соціалістична єврейська держава!!Здійснюються наші мрії, ідеали тих років! Чи було це не випадково.Між собою ми вели тихі розмови про те, що ж власне кажучи ста-лося. Сталося те, не більше і не менше, що більшовицька партіяздійснила найкращу з наших тодішніх програм. Ту, про яку мріялиі за яку боролися пролетарські сіоністи і територіалісти. Саме вона,компартія, здійснює те, з чим вона тоді після приходу до влади, бо-ролася з вогнем і мечем, посилаючи людей у в’язниці і табори! Алеїй -всемогутній комуністичній партії – тепер незручно признатися,що праві були вони -«контрреволюційні єврейські партії». Ми усібули тоді заражені вітаміном «Б2» і ми все-таки боялися говоритинавіть між собою про наше «грішне» минуле. Ми занадто дорого

Додаток до Розділу V

371

за нього заплатили, але тепер? Подивіться, ми не встигли озирну-тися, як все те, що ми умовчували, чого ми уникали, стало щоден-ним змістом наших бесід. Навіть серед нас виникали неголосніспори: «Партія здійснює ідеали «Поалей-Ціон», – заявляє начебтожартома Олександр Заблудовський і Хаїм Шиф (обидва – колишніпоалей-сіоністи). «Партія здійснює на практиці теорію територіа-лістичної партії» – гаряче сперечаюся я.

Але краще всього цього сам факт, що обіцяний Біробіджан давнам свіжий і несподіваний для нас поштовх нашим старим почут-тям і зблизив нас як групу колишніх поалей-сіоністів і територіалі-стів. Щось подібне до того, що мовчазного, що не називається своїмвласним ім’ям почуття солідарності об’єднувало нас зараз, теплаєдність, глибоко прихована від зовнішнього світу. І ще дещо: мисебе почували, як справжні учасники свята позбавлення (геула), якекомуністична партія влаштувала для радянських євреїв. І напевноможе бути тепер дійсно пригнічені, голодні, працьовиті євреї зівсього світу теж візьмуть в нім участь? В якості хорошої ознакибуло те, що глава Радянської держави Михайло Іванович Калінінвиступав з цими деклараціями, і що це було відбито в розмовах істаттях керівників «КОМЗЕТ» і «ОЗЕТ» і що все частіше і частішез’являлося гасло, що Біробіджан повинен стати домом і для євреїв– трудящих, що живуть за кордоном. Ця нова позиція Калинина від-бивала, на нашу думку, точку зору вищого керівництва самого Йо-сипа Віссаріоновича Сталіна. Із цього приводу не могло бутиніякого сумніву.

А коли до нас доходить звістка, що в найбільших єврейськихцентрах капіталістичних країн поступово організовується під різ-ними назвами суспільство для допомоги єврейському переселеннюу Біробіджан, навіть зі своїми власними журналами, у нас почаласякрутитися голова: адже ми стаємо свого роду центром всесвітньогоєврейського руху за створення єврейської комуністичної батьків-щини!

Те, що в капіталістичних країнах діяли пробіробіджанські сус-пільства, радянські євреї дізнавалися з радянської єврейської преси.Ці повідомлення там час від часу публікувалися. З 1927 року жур-нал «Трибуна» став важливим джерелом інформації про ці зару-біжні організації і тільки деякі обрані єврейські діячі, які отримали

372

спеціальний дозвіл, мали доступ до архіву світової єврейської пресив Київському інституті єврейської пролетарської культури. Такимчином, ми могли отримувати цю інформацію безпосередньо із за-рубіжної періодики, яка для інших була під строгою забороною.

І ми забули, або зробили вигляд, що забули, що наша надія нате, що Біробіджан буде домівкою і для переселенців-євреїв зі всьогосвіту, знаходиться в протиріччі з комуністичною тезою про те, щоне існує всесвітній єврейський народ, і що воно суперечило тверд-женню євсекцій, що радянські євреї не мають нічого спільного зєвреями, якими живуть в капіталістичних країнах.

Проте було фактом, що «КОМЗЕТ» і «ОЗЕТ» посилали за кор-дон спеціальних представників (наприклад, М. Рашкеса в Литву),щоб вербувати переселенців для Біробіджана.

Ми бачили у Біробіджані єврейську комуністичну державу, детак само як і тут, в центрі Радянського Союзу, також і там буде за-боронена єврейська релігія і навіть національні свята, такі як Ха-нука і Пурим. Точно також для нас було само собою зрозумілим,що і там буде визнано контрреволюційним шовінізмом будь-якаспроба виховувати молоде покоління на древній духовній спадщинієврейського народу і що будь-який зв’язок з далеким багатим ми-нулим не буде в цьому вихованні представлений.

Яким чином бачили національне майбутнє Біробіджана іншійого гарячі прибічники, я не знаю. Точно, що були такі, які мріялиприховано про те, що ЄАО з часом перетвориться на справжнюєврейську національну країну.

Але не слід забувати, що офіційна заява про переселення у Бі-робіджан і наша натхненна агітація за здійснення цього збіглася зостаточною ліквідацією партії «Поалей-Ціон» і проведеними безособливого шуму масовими арештами її діячів і членів. При цьомубули жорстоко знищені представники молодіжного руху «Гехалуц».І я повинна тут додати, що в цей час у нас в Києві, і в інших містахпроходили єврейські антисіоністські масові мітинги. Спробуйте пе-регорнути пресу тих днів, і ви побачите: тому ж самому номері –єврейських щоденних газет (харківської «Штерн», московської«Дер Емес», мінською «Октябер») знаходилися поруч вихвалянняз приводу переселення у Біробіджан і гнівні статті проти контрре-волюційного сіонізму, а також штучно організовані відкриті листи

373

«переляканих» членів рухи «Гехалуц», які не встигли поїхати ітепер виступили проти своєї шовіністичної організації і присяга-лися у вірності комсомолу. Саме почалися великі репресії протисімей, дітям яких в 1924 році вдалося поїхати з Криму до Пале-стину. І хоча система НКВД, садистські допити, у тому числі лишепідозрюваних, викликали замовчання цього «злочину» і перетво-рили його на таємницю, у тому числі і для нас. Проте, ми – гарячіприбічники Біробіджана – побічно, і не бажаючи цього, об’єктивнодопомогли злочинам, які радянська влада систематично здійсню-вала щодо радянських євреїв.

Вже в 1926 році Калинин офіційно заявив на першій конферен-ції Всесоюзного «ОЗЕТ» а про бажання комуністичної партії, щобземлеустрій євреїв увінчався в найближчому майбутньому створен-ням десь автономної єврейської державної територіальної одиниці.У той час мої товариші часто бували гостями в національних єврей-ських районах на півдні України і в північному Криму. Ми при-їжджали туди для того, щоб переконатися в тому, що тутвідбувається прелюдія до великої історичної події, яку буде підтри-мано партією: створенню єврейської соціалістичної держави з кві-тучою єврейською культурою, яка перетворить радянське єврействона нормальний народ, рівний з іншими народами величезного Ра-дянського Союзу.

Безперечно, серед радянських євреїв було немало скептиків, якіне вірили надалі у біробіджанський проект. Інша частина, яка праг-нула до асиміляції, взагалі не цікавилася цією проблемою. Але бі-робіджанським проектом радянська влада тоді завоювала симпатіюзначної частини так званих «дрібнобуржуазно налагоджених»єврейських інтелігентів, які стримано ставилися до усіх заходів вєврейському середовищі.

З величезним інтересом ми стежили за результатами науковоїекспедиції, яка досліджувала в 1927 році невідомий район Тихої(пізніше – Біробіджан) на Далекому Сході. Експедиція була органі-зована «КОМЗЕТ» ом при президії Ради національностей ВЦИК.Ця державна установа була створена 29 серпня 1924 року. Йогометою була організація поселення євреїв на землі. Відділення«КОМЗЕТ» а існували в радянських республіках з великим єврей-ським населенням. Головою «КОМЗЕТа» був Петро Германович

374

Смидович, який був відомий як друг єврейського народу. Звіти івисновки цієї експедиції про те, що район Тихонької більш ніж іншівивчені місцевості підходить для концентрованої єврейської коло-нізації були для нас недостатньо ясними. Ми хотіли знати точнішідеталі, зокрема про природні багатства дослідженого регіону. Донас дійшли вісті про жваву кореспонденцію, яка від імені Інститутуєврейської культури велася з керівниками експедиціями – профе-сором Л. Бруком і академіком Вільямсом з московської академіїімені Тимирязева. Листи підписував Йосип Ліберберр. Адже вінбув офіційною особою – директором Інституту. Він запитував проприродні багатства досліджуваного району, тому що ми хотілизнати їх думку про можливості перетворення майбутньої єврейськоїдержави в індустріальний центр. Ми пред’являли до них претензії,що вони занадто мало говорили про це у своєму звіті. «Що вони хо-чуть сказати? Це безглуздо думати, що з нас можна зробити ви-ключно селянський народ!»

Ми вивчали старі і нові географічні і геологічні карти ДалекогоСходу.

Проте рекорд поставили Ліберберг і Борух Губерман. їх особи-сті бібліотеки поступово збагатилися усіма надрукованими мате-ріалами і навіть художніми творами, які з’явилися про ДалекийСхід. Але кінець кінцем картина була дуже сумбурною, тому щоДалекий Схід і зокрема район Тихонької був тоді мало вивчений.

Навесні 1928 року в Київ прийшла звістка, що уряд вирішиввивчений район Тихонької передати для колонізації євреями і щотам в найближчому майбутньому з’явиться єврейська автономнадержавна одиниця.

Як вихор ми цього вечора носилися від одного друга до іншого– ми хотіли поділитися цією великою радістю з тими, кому ми немогли повідомити цю історичну новину по телефону(домашній те-лефон в квартирі був тоді рідко у кого). Ми були настільки збуджені,що вели розмови до пізньої ночі. Проходили дні і ночі, повні новогозмісту. Тому що перед нами відкрилося не лише свіже джерело вірив те, що ми зможемо зберегти те, що ми вже досягли, але і те, щоперед нами відкриваються рожеві перспективи для подальшого зро-стання в єврейській культурній роботі. І найважливіше: ми почаливірити, що ось-ось прийде день подальшої перебудови радянського

375

єврейства. Навіть частина тих, які скептично відносилися до самогопитання єврейської радянської державності, зараз були розбурханірадикальним новим поворотом, який партія підготувала для ра-дянського єврейства.

Нашим тлумаченням і планам не було кінця. Ми не були такиминаївними, щоб не усвідомлювати, про те, що звичайно було бкраще, щоб позбавлення (геула) сталося десь ближче – в європей-ській частині Росії. Але ми знали, що ані в Україні, ані у Білорусіїнемає великих земельних масивів для єврейської держави. До речі,чому ми повинні наставати комусь на п’яти? Навіщо пред’являтиісторичні претензії до українців, татар і білорусів, які сидять насвоїй землі вже сотні років? Ми приходили до висновку, що це на-віть справедливо, що ми уникнемо таких антагонізмів, які існуютьміж євреями і арабами в Палестині. На порожніх масивах радянсь-кого Далекого Сходу ніхто не пред’являтиме історичних претензій,просто тому, що там майже немає ніякого населення.

Навіть скупі відомості, які наш інститут мав та багатства, щознаходяться там, наповнювали нас почуттям упевненості, що єврей-ська соціалістична республіка буде не лише аграрною, але і важли-вим індустріальним центром на Далекому Сході, тоді як Крим,наприклад, має для цього значно менше шансів. І хіба Тихонька з їїбагатим довкіллям може йти в якесь порівняння з пустелями Пале-стини, за які проливається єврейська і арабська кров? Загалом, цедобре. Якраз те, що потрібно!

Пройшли два роки відколи було прийнято рішення: у спекотнийсерпневий день 1930 року було проголошено про створення єврей-ського національного району на Далекому Сході, а через шість тиж-нів в останній день вересня був скликаний нарешті перший з’їздрад єврейського району. У цьому районі такі ентузіасти як ми по-бачили з радістю, що ось створюється ядро єврейської автономноїодиниці і на першому з’їзді цього району ми хотіли побачитисправжній національний тріумф. І ми хотіли, щоб світ зрозумів івідчув, яким великим є це свято. У Інституті єврейської культури,який було щойно створено на місці кафедри при ВУАН ми влашту-вали святкові збори із запрошеними гостями -представникамиєврейської і української науки, письменниками і партійними керів-никами. Настрій був підведеним. Після засідання ніхто не захотів

376

йти додому, і усі вели довгі бесіди про багату перспективу, яка чекаєнашу завтрашню єврейську державу. Ми послали телеграму з ві-таннями районному з’їзду. Слова цього поздоровлення дихали ра-дістю і вірою.

На усіх зборах, що відбулися з приводу цього Першого з’їздурад району, на найбільших заводах, державних установах, коопера-тивах і вищих учбових закладах ніхто не говорив з більшим пафо-сом, ніж ми – колишні територіалісти і поалей-сіоністи. І читачнапевно розуміє, що говорили ми на цих зборах про Біробіджан зов-сім не те, про що ми говорили таємно між нами: в першу чергу мипрославляли партію і ухвалювали свій вирок сіонізму і усім видамтериторіалізму. Звучало це приблизно так: «Сіонізм отримав оста-точний удар у Біробіджані. Ми гордимося, що майбутня єврейськакраїна буде побудована не на гроші філантропів. У РадянськомуСоюзі ця справа державної ваги, як і усі інші державні справи в со-ціалістичній багатонаціональній державі. У капіталістичному світіця проблема ніколи не буде розв’язана. Ясно, що сіонізм збанкрутів!Біробіджан є безперечним фактом, який доводить, що тільки вкраїні соціалізму можна розв’язати таку грандіозну проблему, якстворення державної одиниці для народу без землі. Життя дово-дить, що не декларації Бальфура і звичайно не приватні пожертву-вання єврейських мільйонерів в змозі зробити це».

Тоді, і тільки тоді, ми зможемо вирішити найважливіші органі-заційні практичні завдання. І тут ми вже говорили абсолютно від-верто з чистим серцем, із закоханістю, про те що ми чекаємозаповітної години. Кожен трудящий і кожен інтелігент повиненвключитися в роботу. Давайте усім загорнемо рукави і докладеморуку до здійснення історичного дива. Це диво приведе декласовануєврейську бідноту до власної радянської держави. Наш ентузіазмпередається слухачам і на кожному мітингу росте число активістіві членів «КОМЗЕТа» – євреїв і неєвреїв.

Годинами ми сидимо над новою геологічною картою природнихбагатств Єврейського району і не перестаємо захоплюватися. Цякарта була складена геологічною дослідницькою організацією(Дальгеострой) на основі даних спеціальної експедиції в 1932-1933роках. І мені здається, що я і сьогодні могла б із закритими очимапоказати на цій карті, де знаходяться золоті копальні Сутари, де –

377

прекрасні поклади мармуру і інші багатства, які захопили уявутаких людей, як я. Адже вони вже стали власністю радянськихєвреїв!

До сьогоднішнього дня в моїй пам’яті залишилися декілька важ-ких місяців, які нам здавалося тягнулися як роки. Відповідно доорієнтовних планів ВЦИКа Біробіджанський єврейський район по-винен би перетворитися на автономну єврейську область вже у кінці1933 року. Усі з нетерпінням чекали цей щасливий день. Але вжепроходить осінь, пройшов 1933 рік, і не чутно і не видно. У наспадає настрій. Адже вже настав новий, 1934 рік. Чому раптом всезатихло? Чому запізнюються з Декретом? При кожній нагоді ми на-магаємося дізнатися у співробітників українського ЦВК: може бутиу них є якісь дані? І центральна рада «КОМЗЕТ» а як ніби набравв рот води.

І тільки в травні ми зітхнули вільніше. Ми прочитали чорнимпо білому декрет від 7 травня 1943 року: «перетворити Біробі-джанський єврейський національний район в Єврейську АвтономнуОбласть у складі Далекосхідного Краю. Голова Всесоюзного цент-рального виконавського комітету Калінін. Секретар – Янукідзе».

У жовтні 1934 року область вже приймає самостійно бюджетвід всеросійського раднаркому. Єврейська область стала фактом,що відбувся! І ось нарешті ми дочекалися того дня, коли відповіднодо волі ЦК ВКП(б) ніхто інший, як саме він, професор Йосип Лі-берберг був призначений головою організаційного комітету Єврей-ської автономної області. Це означає, що на першому з’їзді рад вЄврейській області він буде «одноголосно обраний» хазяїном – го-ловою виконкому. Нас переповнює радість.

Прямо-таки тисяча і одна ніч!Однак час не затримується. Партія створює усі нові і нові ли-

цемірні перешкоди то на одному, то на іншій ділянці в області ро-боти єврейської культури. І чим більше ми стаємо заклопотанимипро подальші перспективи єврейської роботи тут, в центрі країни,тим більше стає наш інтерес і тим сильніше турбота по реалізаціїБіробіджанського проекту. Нас цікавить будь-яка дрібниця, яка тамвідбувається в далекому єврейському районі. Найменша перемоганам приносить радість. Будь-який провал турбує нас.

Початок 1932-х років. За два роки до проголошення Єврейської

378

національної області.Деякий час ми носимося з планом: ми хочемо, щоб хтось міг

тверезо подивитися на дійсність, відвідати Біробіджан, заглянути вйого будь-який куточок і упевнитися в тому, що там відбувається.Відповідні люди для цього: Йосип Ліберберг і Борух Губерман -люди, які займають високі офіційні пости і є блискучими організа-торами.

Професор Йосип Ліберберг – історик, блискучий учений, ора-тор і організатор, керівник кафедри єврейської культури, а згодомнауково-дослідного інституту єврейської культури. В молодості –сіоніст, потім – гарячий комуніст. Борух – так ми усі називали Бо-руха Губерман в широких єврейських і неєврейських кругах. Таксамо як Ліберберг, він у минулому лівий Поалей-сіоніст. Він прибувдо Радянського Союзу з Польщі на початку 1920-х років. У ньогобули великі заслуги перед Комуністичною партією РадянськогоСоюзу. Декілька років він був розвідником, якого Червона Арміяпослала на польську територію. Він оселився у Біробіджані спо-чатку 1935 року. Обох: Ліберберга і Губермана НКВД пізніше роз-стріляло. Зараз ми зупинилися на 1932 році.

Авторитет обох кандидатів був великий, і їх підтримали дляпроведення поїздки. Але в ті роки це було нелегко. Біробіджан зна-ходиться за 11 тисяч кілометрів від Києва. Цивільного авіаційногосполучення з Далеким Сходом майже не було. Треба було їхати позалізниці. Шлях туди і назад займав приблизно 22 дні. Навіть якщоб ви їхали міжнародним експресом Париж – Варшава – Москва –Владивосток – Пекін, коштує така поїздка цілий стан. Кінець кін-цем ми отримали на це кошти від «КОМЗЕТа», від інституту, відакадемії. І в 1932-му році відбулася довгождана подорож. Лібербергі Губерман поїхали у Біробіджан.

Я думаю, що ніколи у великому актовому залі Української ака-демії наук не панував такий піднесений настрій, коли на зборах Лі-берберг і Губерман звітували потім, що вони бачили і робили уБіробіджані. Ми чули їх оповідання про збори, які вони проводилимайже з усіма керівниками району і про їх виступи на масових мі-тингах, на які приходило майже усе населення. Упродовж годинлюди стояли просто неба, щоб слухати дискусії, які Ліберберг іБорух проводили з деякими керівниками області.

379

Обидва посланці приїхали зачаровані просторим єврейськимрайоном.

Із захватом розповідали вони про свій візит на бірську сільсько-господарську випробувальну станцію. Там вони на власні очі по-бачили, що на жирній біробіджанській землі ростуть різні культури,починаючи з тих, які цвітуть тільки в спекотному кліматі і до тих,які ростуть тільки на холодній півночі. Хоча ми знали про це післяїх звітів, які ми збирали давно, ми засипали все одно посланців пи-таннями: «А помідори ростуть на цій станції? А кавуни пробувалитам вирощувати?» Навіть ті, хто скептично відносився до цих пи-тань, сиділи і слухали широко відкривши рота.

Посланці не можуть повірити в те, наскільки великі водні ре-сурси, що має Біробіджан. Там неможлива посуха. А що вже гово-рити про лісові багатства! Ліс займає 60% території, тобто 9мільйонів гектарів. Обидва посланці провели декілька діб в дикійтайзі. Вони були в гостях у гольдів, і у корейських і тунгуських ми-сливців. Там вони були в місцях, де не ступала нога людини. Тамсплять скарби, які ніколи не можна буде вичерпати. Древні кедри,сосни, пробкові дерева, величезні ялини і липи є благословеннямдля єврейської землі. Вони забезпечують швидке і дешеве будів-ництво підприємств і будинків для переселенців. І до того ж даютьна експорт цінну деревину, яка може принести мільйони у валюті.Там також є рідкісні тварини, які забезпечують експорт найдорож-чого хутра, яке цінується на вагу золота. Слухачі намагаються непропустити жодного слова Ліберберга і Боруха, які розповідаютьпро те, як вони разом з рибалками плавали по могутньому Амуру.Це одна з найбільших річок у світі, і вона чекає, щоб організуваливеликий механізований рибний лов, який може забезпечити уловомувесь Далекий Схід. Амур чекає, щоб єврейські переселенці нала-годили на ньому судноплавство і побудували потужні гідроелектро-станції. Народ сидить як зачарований. Це прямо-таки Тисяча і однаніч! Коли Ліберберг і Борух починають описувати скарби, які при-ховані в глибини біробіджанських надр, ми бачимо, як будуть ди-мить труби металургійних заводів і сипатися іскри мартенівськихпечей в завтрашній єврейській соціалістичній державі!

І в серці росте радість: нічого собі. Остання наукова експедиціядовела: півмільярда тон залізної руди знаходиться в надрах гірських

380

ланцюгів Малого Хінгана! Мільярди тон високосортного вапняку!Мармур кращої якості і рідкісних сортів! їм облицьовували палацив Кремлі і метро, яке тоді почали будувати в Москві. А золоті роз-сипи! Вони тягнуться від річки Сутара аж до Амура. І колосальнізапаси графіту і магнезиту. Все це на разі дрімає в глибинах Біро-біджана і чекає наших єврейських рук. Коротше, там, на ДалекомуСході, знаходиться щаслива доля радянського єврейства. Тепер рукитрудових євреїв, єврейський розум і єврейська ініціатива, сполученаз радянським патріотизмом, приведуть до того, що радянське бага-томільйонне єврейство стане рівним серед інших народів.

Різні скептики за кордоном, і у нас, в Радянському Союзі стверд-жують, що Біробіджан знаходиться на межі з ворожими азійськимидержавами; що єврейському населенню вони погрожують і його ви-ставляють під вогонь! Але це якраз багатьом завзятим ентузіастамБіробіджана імпонує: радянська влада і партія роблять нам, євреям,велика довіра. Вони довіряють нам, перевіреним єврейським пат-ріотам, почесну місію стати форпостом на Далекому Сході. І ми цюдовіру виправдаємо. Ми стоятимемо в перших рядах захисниківнашої соціалістичної батьківщини від будь-якого агресора.

Ми це вже довели в громадянській війні. До речі, ворога взагаліне треба боятися, тому що немає сили у світі, яка може порівнятисяз нашою могутньою захисницею – славною Червоною Армією. Алесамим кращим засобом уникнути будь-якої інтервенції наших во-рогів на Далекому Сході – це щільно заселити прикордонний райондовіреними радянськими громадянами.

Отже, перед нами, радянськими євреями, з’являється дві важ-ливі проблеми: відродити єврейську націю і захистити наші дале-косхідні межі. Це подвійне завдання треба здійснити якнайскоріше.Це борг радянських євреїв.

Але поки що рішення цих завдань проходить погано. Там, у Бі-робіджані мало піклуються про прибулих переселенців. Обоє вонибачили, що переселенці живуть в жахливих умовах. їх живленнядуже погане. Професіонали не використовуються як слід. Крім того,серед тих, що прибули багато старих і хворих. У керівництві районузнаходяться люди, які відносяться бюрократично до тих, що при-були. «КОМЗЕТ» і «ОЗЕТ» безпорадні. І переселенці масами біжатьназад. Добре якщо залишається на місці тільки половина. Коло-

381

сальні кошти витрачені даремно. Так далі не повинно тривати – ро-бимо ми висновок. Наші хвилювання і тривога зростають.

Ліберберг і Борух звертаються до вищого партійного керів-ництва як там на Далекому Сході, так і тут в центрі з письмовимимеморандумами: переселенці живуть там в неприпустимих умовах.Відбір переселенців, пишуть вони, проводиться неправильно. Агі-тація за переселення у Біробіджан ведеться недостатньо серйозноі недостатньо інтенсивно. Тому невелика кількість тих, які їдутьтуди, і великий відсоток тих, які приїжджають звідти назад. «КОМ-ЗЕТ» і «ОЗЕТ» зараз повинні свою діяльність обернути на Біробі-джан. Проте вони не роблять цього достатньою мірою.

Меморандуми викликали невдоволення у біробіджанського ке-рівництва і у керівників «КОМЗЕТ» а і «ОЗЕТ» а. Після довгих ко-ливань Моше Литваков погодився опублікувати в газеті «Емес»статті, в яких Ліберберг і Губерман пишуть, зокрема, про те, що ма-совий від’їзд переселенців не можна приписати тільки за рахунокпроливних дощів, які залили усю область влітку 1932 року. Виннів тому, що 80% що прибули поїхали, керівництво району, яке поганопрацює. В якості доказу наводяться цифри: поїхало багато людейдо початку дощів, а 25% що поїхали приїхали сюди ще кількароків тому.

Враження від двох статей було дуже сильним. У тому 1932 роцінам здалося, що увесь план побудувати Біробіджан отримав такийудар, що партія, не дай Бог, зі всім від нього відмовиться.

Ми не можемо заспокоїтися: як довго ще переселення йтиме та-кими черепашачими темпами. Ще не прозвучав голос агітаторів вдалеких покинутих єврейських містечках, де панує нужда і якимпогрожує справжня фізична загибель. Їм треба принести слово про-світи. І це повинні зробити в першу чергу ми, єврейські учені. Намбіднота довіряє.

Тепер уявіть собі таку картину: скликаються спеціальні загальнізбори усього Інституту єврейської культури. На порядку денномустоїть всього один пункт: Біробіджан. Ліберберг виголошує по-лум’яну промову: «Ми повинні створити нові контингенти єврей-ських переселенців!» Він так запалює публіку, що із залу чутноголоси: «Давайте включимося в практичну роботу! І вже сьогодн!»З усіх боків лунає: «Запишіть мене!» Чутний голос Наума Штіфа:

382

«Пошліть і мене!» І чутні голосу одного, іншого: «Я мобілізуюсяорганізувати нових переселенців!»

Ми перериваємо наукову роботу в інституті на цілий місяць. Мирозділилися на бригади, що складаються з двох осіб. Один молод-ший учений, а інший старший. І вирушаємо по голодних, наполо-вину вимерлих містечках України. Нас більше 60 учених. Ми їдемоагітувати єврейську бідноту оселитися у Біробіджані. І чим мі-стечко далі від центру, і чим воно менше, тим більше поваги викли-кає вчений посланець, якого послав туди інститут.

У пам’яті спливає ще одна зворушлива картина: агітатори вжеготові до від’їзду. Увесь персонал, старий і молодий, з рюкзакамиза плечима зібрався в інституті. Ліберберг дає останній інструктаж.І тут ми можемо переконатися, як великі його знання про Біробі-джані, нібито він там народився в тайзі. Своєю вірою і любов’ю вінзаражає тих, що від’їжджають.

Це було в 1932 – 1933 роках, коли відчувалися жахливі наслідкипримусової колективізації, від якої єврейська містечкова декласо-вана біднота часто страждала більше, ніж саме українське село. Япоїхала удвох з Наумом Штіфом в маленьке українське єврейськемістечко Олевськ. І я не знаю, хто з нас двох: я – партійна акти-вістка, або він, безпартійний учений великого формату більш гли-боко переживав катастрофу, яку ми там побачили.

Багато хто з кабінетних учених перший раз зіткнувся віч-на-вічз сумною дійсністю і повернувся приголомшені становищем, якевони застали. Тепер ніхто з нас не сидів склавши руки, а допомагавчим тільки міг.

Єврейська інтелігенція, навіть та, яка була захоплена планом Бі-робіджана, була психологічно ще не готова їхати туди. Нелегко зва-житися на те, щоб покинути велике місто, залишити хорошу роботуі все змінити на важкі примітивні побутові умови. А найголовніше:було складно розірвати зв’язок з культурним центром. Треба булоапелювати до цієї інтелігенції і цим зайнялися Ліберберг і Губер-ман. Народ масами йшов на засідання, присвячені їх звіту. Ці збориорганізовувалися в найбільших містах України. Люди охоче при-ймали привіт Ліберберга з Біробіджану. Людей охоплювала ціка-вість, і вони з цікавістю слухали цих двох авторитетних свідків.Обидва вони гаряче закликали єврейську студентську молодь, учи-

383

телів, письменників і учених: «Не бійтеся труднощів, їдьте добро-вільно будувати завтрашню єврейську державу. Там кожного чекаєшироке поле корисної і цікавої діяльності. У Біробіджані відкри-ваються для єврейського інтелігента великі можливості для ініціа-тиви. Біробіджан бідний висококваліфікованими культурнимикадрами, бракує учителів і агрономів, лікарня без лікарів, є селищабез медичних сестер, в газетах немає журналістів, немає економі-стів і бухгалтерів. Гарячий заклик знаходить відповідний відгук.Абітурієнти, які тільки що закінчили аспірантуру в нашому інсти-туті єврейської культури, вирушають у Біробіджан. Туди їде дип-ломована інтелігенція з Харкова, Одеси і Києва. Також абітурієнтиєврейського відділення другого московського університету, молодіписьменники і учителі селяться там.

Мої товариші добровільно кинули свої насиджені місця і хорошіпосади, узяли дружин і дітей, упакували свої речі і поспішили туди:Борух Губерман зі своєю дружиною, лікарем Регіною Розенблюм;Олександр Заблудовський, Хайм Шиф зі своєю дружиною Шифрой– кваліфікованою вихователькою дошкільних учбових закладів; І.Ельович зі своєю дружиною неєврейкою – лікарем; Ізраиль Раби-нович з педагогом Дворкиною; Натан Корман, Бен’ямин Голдфайн,сімейна пара Хайм і Ривка-Гусовські -він економіст, вона – бібліо-текар; з Харкова – Моша Левитан, брат Михала Левітана зі своєюдружиною – досвідченим доктором; Й. Квітни, автор цих рядків іінші. А ще до нас – Генех Козакевич зі своєю сім’єю, а трохи піз-ніше – Бузі Голдберг та інші. Інші готувалися до від’їзду: чекалинаших повідомлень звідти. Ми адже поїхали з надією, створити дляних хоч би мінімальні умови для наукової роботи.

Ми радіємо тому що ми упевнені: їх прибуття до Біробіджанаматиме велике значення. Адже це живий потік енергійних високок-валіфікованих молодих людей, які освіжать провінційне культурнежиття там. Вони будуть керівниками освіти, театрів, преси, бібліо-тек, технікумів, радіо, і нададуть усій культурній роботі новий стильвеликого міста і широкий масштаб».

Е. Розенталь-Шнайдерман. Спогади. «Біробіджан фун дер ноент»,

Тель-Авів, 1983, с. 22 – 44

Науково-політичне видання

Заремба О.В.

ЗАХІД-СХІД:ЄВРЕЙСЬКІ СПІЛЬНОТИ І ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

У ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ І ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

(ХХ – поч. ХХІ ст.)

У авторській редакції

Дизайн: Соколенко О. Г.

Підписано до друку 10.05.2015Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 24,0Наклад 100. Замовлення №22-13

Видавництво та друк ПП «Золоті ворота»,м. Київ, Повітрофлотський пр-кт, 94 а

Свідоцтво серія ДК №3313 від 12.11.2008