pa.stateandregions.zp.uapa.stateandregions.zp.ua/archive/2_2013/2_2013.pdf · 2016-01-26 ·...

Науково-виробничий журнал виходить щоквартально

Голова редакційної радГолова редакційної ради: А.О. Монаєнко,доктор юридичних наук, доцент,и: В.Л. Корінєв,Заслужений юрист України

Головний редактор:В.А. Ільяшенко, доктор наук з державного управління, професорРедакційна колегія:В.Д. Бакуменко, доктор наук з державного управління, професорВ.Г. Бодров, доктор економічних наук, професор,Заслужений діяч науки і техніки УкраїниС.О. Біла, доктор наук з державного управління, професорВ.Є. Воротін, доктор наук з державного управління, професорА.О. Дегтяр, доктор наук з державного управління, професорВ.В. Дорофієнко, доктор економічних наук, професорО.В. Долгальова, доктор наук з державного управління, професорО.Я. Лазор, доктор наук з державного управління, професорМ.А. Латинін, доктор наук з державного управління, доцентВ.М. Лобас, доктор наук з державного управління, професорА.В. Мерзляк, доктор наук з державного управління, професорО.Г. Мордвінов, доктор наук з державного управління, професорП.І. Надолішній, доктор наук з державного управління, професорВ.М. Огаренко, доктор наук з державного управління, професорВ.М. Олуйко, доктор наук з державного управління, професорВ.Л. Пілюшенко, доктор технічних наук, професор,член-кореспондент НАН УкраїниІ.В. Розпутенко, доктор наук з державного управління, професорС.М. Серьогін, доктор наук з державного управління, професорО.І. Черниш, доктор наук з державного управління, професорВ.О. Шамрай, доктор наук з державного управління, професорО.С. Шаптала, доктор наук з державного управління, професорЮ.П. Шаров, доктор наук з державного управління, професорМ.В. Болдуєв, доктор наук з державного управління, доцентЗ.О. Надюк, доктор наук з державного управління, доцентІ.В. Рожкова, доктор наук з державного управління, доцент

Іноземні члени редакційної колегіїО.П. Овчинникова, доктор економічних наук, професор(Російська Федерація)Ю.М. Осипов, доктор економічних наук, професор(Російська Федерація)С.О. Пелих, доктор економічних наук, професор(Республіка Білорусь)В.С. Фатєєв, доктор економічних наук, професор(Республіка Білорусь)

Відповідальний редактор: С.В. БельковаРедактори: А.О. Бессараб, С.А. Козиряцька, О.В. ЛободаТехнічний редактор: О.В. КолотоваДизайнер обкладинки: Я.В. Зоська

Засновник:Класичний приватний університет

Свідоцтво Державного комітетуінформаційної політики, телебачення тарадіомовлення України про державну

реєстрацію друкованого засобумасової інформації

Серія КВ № 14175-3146 ПР від 24.04.2008 р.

Видавець:Класичний приватний університет

Свідоцтво Державного комітетуінформаційної політики, телебачення

та радіомовлення Українипро внесення суб’єкта видавничої справи доДержавного реєстру видавців, виготівниківі розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК № 3321 від 25.11.2008 р.

Журнал ухвалено до друку вченою радоюКласичного приватного університету24 квітня 2013 р., протокол № 8

Усі права захищені. Повний або частковий передрукі переклади дозволено лише за згодою автора

і редакції. При передрукуванні посилання на журнал"ДЕРЖАВА та РЕГІОНИ. Серія: ДЕРЖАВНЕ

УПРАВЛІННЯ" обов’язкове.

Редакція не обов’язково поділяє думку автораі не відповідає за фактичні помилки, яких він

припустився.

Адреса редакції:Класичний приватний університет

69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б.Телефони/факс: (0612) 220-58-42, 63-99-73.

Здано до набору 25.03.2013.Підписано до друку 28.05.2013.

Формат 60×84/8. Ризографія. Тираж 300 пр.Замовлення № 34-12Ж.

Виготовлено на поліграфічній базіКласичного приватного університету

© Класичний приватний університет, 2013

Серія:Державне управління

2013 р., № 2 (42)

ISSN 1813-3401

Журнал включено до переліку фаховихвидань згідно з постановою президіїВАК України від 14.10.2009 р. № 1-05/4

2

ЗМІСТ

МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРІЯТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Г.А. КернесДОСВІД МОНІТОРИНГУ СТРУКТУРНИХ І ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙЦЕНТРАЛЬНИХ ТА РЕГІОНАЛЬНИХ ЕЛІТ .................................................................................................... 4

Т.Ю. КоваленкоОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯУ СФЕРІ САНАТОРНО-КУРОРТНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІТЕЙ У СРСР ................................................. 9

Н.Б. ЛарінаМІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ Й ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ПРОЯВІВ ............................................................... 15

І.А. СенчаОЦІНЮВАННЯ РИЗИКІВ СОЦІАЛЬНОГО ПРОЕКТУ.................................................................................. 19

О.А. СкрипникЕВОЛЮЦІЯ ПРИНЦИПІВ ФОРМУВАННЯ ТА ПРИЙНЯТТЯДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬУ СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯУ СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ ................................................................................................. 24

О.В. ЯдранськаГЛОБАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ ТА ЇХ ВПЛИВ НА МОДЕЛЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ........................... 28

МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

С.В. БедінОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ...................................................................... 32

В.М. БєлоусовПІДХОДИ ТА МОДЕЛІ СИСТЕМИ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ ..................................................................................................... 37

В.А. Боклаг, Н.Б. АлександроваОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ ЗЕМЕЛЬНОГО ФОНДУВ СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ УКРАЇНИ ............................... 43

В.А. Гошовська, О.Р. АнтоноваКОНЦЕПТУАЛЬНІ УМОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЗАЄМОДІЇВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З НЕУРЯДОВИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ ......................................................... 48

А.О. Дєгтяр, О.В. ПивоваровФОРМУВАННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯРОЗВИТКОМ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ НА ОСНОВІ КЛАСТЕРІВ .................................................... 53

О.В. ЖаданФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯСОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ ........................................................................................ 58

Д.В. Карамишев, Ю.В. ДідокСВІТОВИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯВ ГАЛУЗІ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ ...................................................................................................... 63

О.В. КіктенкоАНТИКРИЗОВЕ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФОНДОВОГО РИНКУ ...................................................... 67

О.М. КоваленкоДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ В ПРОЦЕСІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯ....................... 71

Н.І. ПавелкоОСНОВНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИСТРАХУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ ..................................................... 76

І.С. ПедакДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ МЕЛІОРАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ............................................................................ 84

3

Н.М. ПилипенкоУПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ ФІНАНСАМИЗА ДОПОМОГОЮ ОРГАНІВ КАЗНАЧЕЙСТВА ............................................................................................ 90

О.В. ТимошенкоОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .............................................................................................................. 95

В.В. ТучаРЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ МЕХАНІЗМІВ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ........................................................................... 100

А.Л. ШевцовІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯМІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ .......................................................................................................................... 105

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА

С.Б. Жарая, В.А. МалюськаОСОБЛИВОСТІ ДУХОВНО-ЦІННІСНОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВГАЛУЗІ “ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ” ......................................................................................................... 110

Т.В. НоваченкоАВТОРИТЕТ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ: РЕЗУЛЬТАТИ Й АНАЛІЗ ДОСЛІДЖЕННЯ ..................... 114

Д.В. Кас’яненкоЗБАЛАНСОВАНА СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВЯК ЗАСІБ ТРАСНФОРМАЦІЇ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮВ ОПРЕАТИВНІ ПЛАНИ НА ВСІХ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ РІВНЯХ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ................. 120

РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

О.Ю. БобровськаКОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРІОРИТЕТІВІ ЦІЛЕОРІЄНТИРІВ ПОЛІТИКИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ ............................................... 127

І.Б. ГарькавийЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ПІДПРИЄМСТВМІСТООБСЛУГОВУЮЧОЇ СФЕРИ ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ............................. 135

С.Б. ДульфанТРАНСПОРТНА ІНФРАСТРУКТУРАЯК ОБ’ЄКТ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ТА РОЗВИТКУ ............................................................... 140

В.В. ЗаблоцькийЦІННІСНІ КОНСТРУКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯТА ПОЛІТИКО-МЕНТАЛЬНІ ЧИННИКИ ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ В УКРАЇНСЬКИХ УМОВАХ ..................... 146

Т.А. КравченкоПОСИЛЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СПРОМОЖНОСТІОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ ............................................ 152

СОЦІАЛЬНА І ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА

С.В. БєлайМІСЦЕ КРИЗОВИХ ЯВИЩ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ХАРАКТЕРУВ СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ...................................................... 159

О.А. ДєгтярУПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ СФЕРОЮВ УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ....................................................... 165

Д.В. КісловПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНОГО МАРКЕТИНГУВ ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ……………………………………………………………………………………171

Н.С. СітніковаМЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОЛІМПІЙСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ……………………..176

ДО УВАГИ АВТОРІВ .................................................................................................................................... 183

ISSN 1813-3401. Держава та регіони

4

МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРІЯТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

УДК 35:351

Г.А. Кернесаспірант

Національна академія державного управління при Президентові України

ДОСВІД МОНІТОРИНГУ СТРУКТУРНИХ І ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙЦЕНТРАЛЬНИХ ТА РЕГІОНАЛЬНИХ ЕЛІТСтаттю присвячено проблемі моніторингу якісних особливостей центральних та регіональних

еліт.Ключові слова: моніторинг, центральна еліта, регіональна еліта.

І. Вступ0

Сучасний стан функціонування Українськоїдержави все більше переконує в необхідностіосучасненого визнання центральної та регіо-нальної еліти суб’єктами формування й реалі-зації державної політики. Саме тому на першийплан виходить проблема моніторингу якіснихособливостей центральних і регіональних еліт,якими є структурні та психологічні особливості.

Аналіз останніх публікацій за темою статтісвідчить, що зарубіжні науковці досліджуютьпостійно цю проблему, визнаючи якісні особли-вості еліт необхідною передумовою їх ефекти-вної та результативної професійної діяльності.

ІІ. Постановка завданняМета статті полягає у висвітленні результа-

тів моніторингу структурних та психологічнихособливостей центральних і регіональних еліт.

ІІІ. РезультатиЗ метою виявлення структурних та психологіч-

них особливостей центральних і регіональнихеліт, а також характеру відносин між ними, авто-ром статті за сприяння інформаційно-аналітичноговідділу Харківського регіонального інституту дер-жавного управління Національної академії дер-жавного управління при Президентові Українипроведено соціологічне дослідження. Респон-дентами виступили працівники органів державноївиконавчої влади й місцевого самоврядуванняцентрального та місцевого рівня.

Основними завдання дослідження було:1. Визначення ставлення респондентів до

правлячої еліти та осіб, наділених владнимиповноваженнями на центральному й регіона-льному рівнях.

2. Виявлення основних ознак влади.3. Встановлення рівня ідентифікації пред-

ставників різних управлінських структур.4. Виявлення характеру соціального самопо-

чуття працівників органів державної влади (далі –ОДВ) різного рівня. 0 © Кернес Г.А., 2013

5. З’ясування основних соціально-еконо-мічних та ідеологічних преференцій працівниківОДВ різних рівнів.

Соціологічне дослідження включає два етапи.На першому проведено опитування слухачів Ін-ституту підвищення кваліфікації керівних кадрівНаціональної академії державного управлінняпри Президентові України (далі – слухачі ІПККК).Загальна кількість опитаних на цьому етапі –183 особи. Вони розподілилися таким чином (у %до всіх опитаних):– за статтю: чоловіків – 61, жінок – 38, не від-

повіли – 1;– за віком: від 18 до 29 років – 11, від 30 до

39 років – 22, від 40 до 49 років – 30, від 50до 59 років – 34, 60 років і більше – 3;

– за освітою: мають науковий ступінь – 5, за-кінчили аспірантуру (без ступеня) – 3, вища– 88, незакінчена вища – 1, не відповіли – 3;

– за профілем освіти: гуманітарна – 25, технічна– 37, економічна – 36, юридична – 9, природ-ничо-наукова – 4, інша – 3, не відповіли – 2;

– за місцем проживання: м. Київ, обласнийцентр – 41, місто з населенням більше ніж50 тис. – 11, місто з населенням менше ніж50 тис. – 20, селище міського типу – 16, се-лище/село – 8, інше – 1, не відповіли – 3;

– за місцем роботи: центральний орган вико-навчої влади – 33, територіальний підроз-діл центрального органу виконавчої влади– 1, облдержадміністрація (її структурніпідрозділи) – 10, райдержадміністрація (їїструктурні підрозділи) – 43, міськвиконком(його структурні підрозділи) – 5, районнаадміністрація в місті – 1, апарат при райра-ді – 1, апарат при сільській (селищній) раді– 1, інша установа – 4, не відповіли – 1.Отже, більшість опитаних слухачів Інститу-ту керівних кадрів виявилися працівникамиорганів виконавчої влади;

– за характером роботи: вище керівництвоорганізацій – 43, керівники старшого рівня

Серія: Державне управління, 2013 р., № 2 (42)

5

(заступник керівника організації) – 7, керів-ники середнього рівня (начальник управ-ління) – 8, керівники нижнього рівня (нача-льник відділу, сектору) – 17, рядові співро-бітники – 23, не відповіли – 2;Статус державного службовця мають 87%

опитаних. Вони, у свою чергу, розподілилисятаким чином (у % до тих, які відповіли):– за категорією посади: III – 48, IV – 18, V –

28, VI – 4, VII – 2;– за рангом: 3-й – 1, 4-й – 1, 5-й – 31, 6-й – 7,

7-й – 22, 8-й – 2, 9-й – 20, 10-й – 5, 11-й – 9,12-й – 1, 13-й – 1;

– за стажем державної служби (служби в ор-ганах місцевого самоврядування): до 1 ро-ку – 2, від 1 до 3 років – 11, від 3 до 5 років– 12, від 5 до 10 років – 23, від 10 до 15 ро-ків – 22, понад 15 років – 30.На другому етапі проведено опитування де-

путатів Харківської міської ради. Вони розподі-лилися таким чином:– за статтю: чоловіків – 88, жінок – 7, не від-

повіли – 5;– за віком: від 18 до 29 років – 6, від 30 до 39

років – 24, від 40 до 49 років – 31, від 50 до59 років – 15, 60 років і більше – 20, не від-повіли – 4;

– за освітою: мають науковий ступінь – 15,закінчили аспірантуру (без ступеня) – 6,вища – 73, середня загальноосвітня – 1, невідповіли – 5;

– за профілем освіти: гуманітарний – 18, тех-нічний – 40, економічний – 32, юридичний –12, природничо-науковий – 5, інший – 4, невідповіли – 5;

– за сферою діяльності: малі підприємці – 24,власники середнього бізнесу – 9, власникивеликого бізнесу – 5, працівники органів міс-цевого самоврядування, комунальних під-приємств – 16, службовці, що працюють нанедержавних підприємствах, – 7, працівникисфери культури, освіти та науки – 9, праців-ники промислових підприємств – 7, інше – 23;

– за характером роботи: вище керівництвоорганізацій – 46, керівники старшого рівня(заступник керівника організації) – 26, кері-вники середнього рівня (начальник управ-ління) – 17, керівники нижнього рівня (на-чальник відділу, сектору) – 1, рядові спів-робітники – 9, не відповіли – 1.Опитані слухачі ІПККК не змогли дійти згоди

щодо нинішнього стану економіки України. Так,38% респондентів вказали, що ситуація маєпозитивну динаміку, 28% – негативну (рис. 1).

Позитивна динаміка; 3

Скоріше позитивна динаміка; 36

Скоріше негативна динаміка; 21

Економіка знаходиться у глибокій кризі; 7

Стан стабільний; 32

Завагались відповісти; 1

Рис. 1. Оцінка респондентами стану економіки України, %

Особи, які відзначили наявність позитивноїдинаміки, серед факторів, що зумовили її появу,назвали стабільність політичної ситуації, відсут-ність значних соціальних конфліктів (44%) і ста-більність курсу гривні (41%). Такі фактори, якпідвищення ефективності діяльності органів ви-конавчої влади (21%) та місцевого самовряду-вання (9%) опитані вважають набагато меншзначущими. Причому основна заслуга в появіпевних позитивних тенденцій, на думку опита-них, належить вищому керівництву держави, яке

спромоглося забезпечити стабільність на мак-рополітичному та макроекономічному рівнях.

Такі висновки підтверджують відповіді опи-таних на запитання щодо суб’єктів відповіда-льності за стан економіки України. На думкуопитаних, це насамперед Президент України(53%), Кабінет Міністрів України (38%) та прав-ляча еліта загалом (32%).

Достатньо суттєвим є рівень відповідально-сті за стан економіки вищого керівництва дер-жави й за ситуацію в економічній сфері та на


6

регіональному рівні. Так, 24% опитаних слуха-чів зазначають, що за ситуацію в їхніх областяхвідповідають, передусім, правляча еліта, 23% –Президент, 22% – центральні органи виконавчоївлади. Схожий рівень відповідальності на регіо-нальному рівні, на думку опитаних, мають і кері-вники органів місцевого самоврядування (23%).Найголовнішим суб’єктом відповідальності заекономічну ситуацію на місцевому рівні, на їхдумку, є місцеві органи виконавчої влади (46%).

Серед необхідних заходів для поліпшеннязагальної економічної ситуації в Україні, респо-нденти визначили такі:– створення сприятливих умов для залучен-

ня іноземних інвестицій (55%);– спрощення умов для діяльності малого та

середнього підприємництва (52%);– активна реалізація програм енергозбере-

ження (44%);– створення сприятливих умов для розвитку

наукоємних технологій та впровадження ін-новацій (44%).Як свідчить аналіз, респонденти акцентують

увагу саме на заходах, здатних надати по-штовх не лише розвитку сучасного конкуренто-спроможного промислового виробництва, а йлібералізації умов діяльності підприємців.

Необхідно зауважити, що, судячи з усього,значна кількість з них впевнена в реалізовувано-сті зазначених заходів. Можливо, саме цим зумо-влені їхні оптимістичні настрої щодо прогнозівекономічної ситуації в Україні через рік. Про те,що ситуація погіршиться, стверджує лише 14%опитаних.

Неабиякі надії у вирішенні існуючих економіч-них проблем опитані службовці покладають самена Президента України. Переважна більшість(69%) опитаних слухачів ІПККК вказали, що самейому сьогодні належить уся повнота влади вУкраїні. У цьому їх підтримали й депутати Харків-ської міської ради, оскільки 63% з них зазначили,

що саме Президент є головним носієм влади вУкраїні. Представники обох груп серед впливо-вих суб’єктів влади також назвали представниківвеликого бізнесу (38% – працівники органів вико-навчої влади, 43% – харківські депутати), а такожправлячу еліту (34 та 23% відповідно).

Як свідчить аналіз відповідей опитаних слу-хачів ІПККК, еліта українського суспільства дляних складається з таких суб’єктів, як:– Президент України (55% респондентів вка-

зали, що він є основним суб’єктом влади тазарахували його до правлячої еліти);

– Прем’єр-міністр України (70%);– члени Кабінету Міністрів України (63%);– народні депутати України (63%);– керівники прокуратури, СБУ та інших

“силових органів” (57%).Причому представників великого бізнесу до

еліти зарахували тільки 27% опитаних, які вва-жають, що їм реально належить влада в Україні.Можна стверджувати, що, на думку опитаних,істотною ознакою правлячої еліти є не стількивплив на формування державної політики, скіль-ки наявність формальних владних повноважень.

Зазначені оцінки спостерігаються також увідповідях харківських депутатів. Менше ніжполовина з них (44%) зарахувала представни-ків великого бізнесу до еліти українського сус-пільства.

Важливими ознаками еліти представникиобох груп опитаних визнали:– авторитет, популярність у суспільстві (54%

у працівників органів виконавчої влади та56% у харківських депутатів, відповідно);

– інтелектуальні здібності, високий рівеньосвіти (56 та 52% відповідно);

– високий рівень компетентності в певнійсфері діяльності (по 44%).Більшість опитаних зазначили, що життя су-

спільства значною мірою залежить від того, хтостановить його еліту (рис. 2).

51

29

11

2

33

38

23

0

76

0 10 20 30 40 50 60

Повністю залежить

Скоріше залежить

Важко сказатиоднозначно

Скоріше не залежить

Абсолютно не залежить

Депутати Харківської міської радиСлухачі Інституту керівних кадрів

Рис. 2. Розподіл відповідей опитаних на запитання: “Наскільки життя українського суспільства залежить від того,хто складає його еліту?”, % респондентів у кожній групі


7

При цьому респонденти здебільшого вважа-ють, що сучасна українська еліта – це декільказгуртованих або “розмитих” груп (рис. 3). Тимсамим опитані чиновники визнали факт мно-жинності еліт в Україні. Це дає змогу стверджу-вати, що правляча еліта є лише однією з бага-тьох інших елітних угруповань, що функціонуютьв Україні. Причому до правлячої еліти вони за-

рахували, насамперед, осіб з реальними влад-ними повноваженнями, а саме: ПрезидентаУкраїни (87% у слухачів ІПККК та 82% у депута-тів Харківської міської ради); представників ве-ликого бізнесу (56 та 54% відповідно); Прем’єр-міністра України (58 та 30% відповідно); членівКабінету Міністрів України (31 та 36% відповід-но); народних депутатів України (по 31%).

7

36

4

13

10

45

1

16

10

30

10

18

0 10 20 30 40 50

Це одна доволі згуртованагрупа

Це одна доволі “розмита”група

Це кілька доволізгуртованих груп

Це кілька доволі“розмитих” груп

Інше

Завагались відповісти

Слухачі Інституту керівних кадрівДепутати Харківської міської ради

Рис. 3. Розподіл відповідей опитаних на запитання: “Еліта в Україні – це одна група чи декілька груп?”, %

Представників великого бізнесу опитані незарахували до еліти українського суспільства,причому до правлячої. Можливо, це пов’язаноз тим, що багато представників великого бізне-су зараз представлені і в Кабінеті МіністрівУкраїни, і у Верховній Раді України. Цей фактсвідчить про те, що, на думку респондентів,великий бізнес як соціальний клас не можнаназвати елітою українського суспільства, хочаокремі його представники належать до правля-чої еліти українського суспільства на підставівходження в структури виконавчої та законо-давчої влади.

Симптоматично, що обидві групи опитанихне зарахували до правлячої еліти ані держав-них службовців (3 та 1% відповідно), ані поса-дових осіб місцевого самоврядування (2 та 4%відповідно). Тим самим вони засвідчили, щовплив цих груп з адміністративними функціямина формування державної політики в Українісьогодні майже відсутній.

Водночас істотно розійшлися думки опита-них щодо входження до правлячої еліти місь-ких голів великих міст. Серед слухачів ІПКККдо правлячої еліти їх зарахували лише 3%опитаних, серед депутатів Харківської міськоїради – 21%.

Проте зафіксовані відмінності не вплинулина думки респондентів щодо ролі правлячоїеліти в сучасному українському суспільстві.Представники обох груп опитаних вважають,

що правляча еліта піклується переважно просебе, зміцнюючи тільки власні позиції (48 та38% відповідно) та конструюючи новий соціа-льний порядок (41 та 37% відповідно).

Причому відносини представників правлячоїеліти, на думку опитаних, важко назвати ідеа-льними. Їх характеризують, насамперед, супе-рництво й боротьба за сфери впливу (57 та47% відповідно). Також значущою характерис-тикою відносин у межах правлячої еліти є вза-ємозалежність (27 та 29% відповідно).

IV. ВисновкиПроведений аналіз дає змогу сформулюва-

ти такі висновки:1. Існує певне дистанціювання суспільства

від правлячої еліти в умовах наділення її певни-ми негативними, егоїстичними характеристиками.

2. Більшість опитаних не належить до пра-влячої еліти, а є представниками регіональнихадміністративних еліт.

3. Існує певна напруженість у відносинахміж цими групами еліт.

Напрями подальших наукових дослідженьза темою статті можуть стосуватися виявленнянегативних результатів моніторингу якіснихособливостей центральної та регіональної еліті їх впливу не лише на їх професійну діяльністьу сфері державного управління чи політичноїдіяльності, а й на якісні показники соціально-економічної ситуації кожної територіальноїгромади.


8

Список використаної літератури1. Ашин Г.К. Элитология : монография /

Г.К. Ашин. – М. : МГИМО, 2010. – 600 с.2. Гошовська В.А Управлінська еліта та її

роль у державотворенні : навч. посіб. /В.А. Гошовська. – К. : НАДУ, 2010. – 136 с.

3. Формування політичної культури сучасноївладної еліти в Україні : монографія /

В.О. Корнієнко, В.В. Добіжа. – Вінниця :ВНТУ, 2009. – 160 с.

4. Мартиненко В.М. Інноваційна стратегія де-мократичного розвитку України: від місце-вої демократії до демократичної держави :монографія / В.М. Мартиненко. – Х. : Конс-танта, 2004. – 225 с.

Стаття надійшла до редакції 12.04.2013.

Кернес Г.А. Опыт мониторинга структурных и психологических особенностей центральныхи региональных элит

Статья посвящена проблеме мониторинга качественных особенностей центральных и регио-нальных элит.

Ключевые слова: мониторинг, центральная элита, региональная элита.

Kernes G. Experience monitoring of structural and psychological characteristics of the centraland regional

An article is devoted to the results on monitoring the attitude toward government and governmentrelations, conducted by the author of the article. Presenting statistical survey results, the author of the articleoffers their innovative interpretation.

The article examines the survey results of two groups: public servants, who improve their qualification atthe Senior Executives Retraining Institute of the National Academy of Public Administration of the Presidentof Ukraine and deputies of Kharkiv city council.

The article considers essential attributes of authority as a notion according to the statistical survey. Theattributes include:

1) heavy responsibility,2) the opportunity to achieve national prosperity,3) resource mobilization tool to attain socially important goals,4) execution of important responsibilities.According to the evaluation of relations within the regional administrative elite, introduced in the article,

the representatives of the regional elite form quite a solid group.As a part of the study of survey results on the differences between the representatives of the ruling elite

and regional administrative elite the following conclusions were made:1. There are certain rules and agreements between the regional administrative elite and the ruling elite,

which make it possible for them to coexist quite comfortably.2. At the heart of the rules between the representatives of regional administrative elite and the ruling elite

are not the laws and state interest, but personal agreements and business interests.Evaluating their attitude toward the regional administrative elite and the ruling elite, the respondents

stated in the first place respect to the regional administrative elite and are more reserved in their attitude tothe ruling elite.

As a part of the study it was revealed that the level of credibility of the citizens to the representatives ofauthorities of different levels is higher toward the regional and local government officials, whereas the levelof credibility to the Heads of the local public administration is higher than the level of credibility to the Prime-minister of Ukraine.

Key words: monitoring, central elite, regional elite.


9

УДК 338.24

Т.Ю. Коваленкоздобувач

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України,

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІСАНАТОРНО-КУРОРТНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІТЕЙ У СРСРУ статті розглянуто питання щодо ретроспективного дослідження механізмів державного

управління у сфері санаторно-курортного забезпечення дітей у радянську добу.Ключові слова: державне управління, механізми державного управління, санаторно-курортне

забезпечення, діти, СРСР.

I. Вступ0

Реформування системи охорони здоров’я,що розпочалось в Україні з 2010 р., передба-чає, насамперед, здійснення перетворень векономічній системі медичної галузі. Кінцевоюметою цих змін є створення нової організацій-ної структури управління з боку держави, узв’язку з чим виникає цілий ряд проблем. Так,організаційних змін безпосередньо зазнають ізаклади санаторно-курортного типу як не-від’ємна складова системи охорони здоров’я.Зрештою це призведе до необхідності еволю-ційного переходу цих закладів на ринкові умовигосподарювання. І це створить надзвичайніпроблеми, насамперед, для дитячих закладівсанаторного типу, адже переважна їх більшістьмають комунальну форму власності й утриму-ються за рахунок коштів місцевих бюджетів.Особливої актуальності питання набуває вумовах жорстких обмежень на фінансуваннясанаторно-курортних установ, необхідності за-безпечення гарантованої якості лікування, ад-ресності соціальних програм, спрямованих наоздоровлення громадян, передусім, дітей.

Продовжуючи вивчення питань щодо дер-жавного управління у сфері санаторно-курорт-ного забезпечення дітей в Україні, надзвичайноактуальним у зв’язку з реалізацією медичноїреформи постає питання щодо здійснення рет-роспективного аналізу державно-управлінськихпідходів, які застосовувалися у цій сфері ще уперіод існування СРСР, адже у радянську добуматеринство й дитинство було проголошеноодним із головних пріоритетів державної соціа-льної політики. Крім того, сфера санаторно-курортного забезпечення дітей пройшла декі-лька етапів реформування, то ж цілком обґрун-тованим є дослідження особливостей держав-ного управління у цій сфері.

Аналіз наукових досліджень і публікацій, уяких започатковано вирішення проблем сана-торно-курортного забезпечення дітей, показує,що в Україні цей напрям наукових досліджень угалузі державного управління все ще залиша-ється малодослідженим і набуває значної ак-

0 © Коваленко Т.Ю., 2013

туальності у період активного реформуваннягалузі охорони здоров’я.

Сьогодні в галузі науки “Державне управління”досить відомими є публікації вітчизняних дослід-ників: М.М. Білинської, В.Н. Василенка, Л.А. Го-лика, П.І. Гамана, В.В.Єжова, Д.В. Карамишева,М.Х. Корецького, С.І. Куща, А.С. Лисецького,В.П. Мегедь, П.І. Надолішного, Н.Р. Нижник,Я.Ф. Радиша, О.І. Черниш, О.С. Шаптали та інших,в яких порушувались проблеми функціонуваннята розвитку санаторно-курортної сфери. У науко-вих працях цих дослідників розкрито сутністьпринципів, що застосовуються при формуванніефективних управлінських рішень з боку державив системі управління закладами санаторно-курортного забезпечення; визначено структурніскладові, економічні особливості й основи системидержавного управління санаторно-курортноюсферою, що створює змістовний простір для про-ведення подальших наукових досліджень. Разом зтим серед значної кількості наукових публікаційнам не вдалося знайти жодної цілісної роботи заналізу радянської моделі державного управліннясанаторно-курортним забезпеченням дітей, щозумовлює необхідність проведення такого дослі-дження.

II. Постановка завданняМета статті полягає у дослідженні механіз-

мів та виявленні особливостей державногоуправління санаторно-курортним забезпечен-ням дітей у СРСР.

III. РезультатиУ сучасній системі охорони здоров’я, яка є

регульованим середовищем, держава має кон-тролювати доступність послуг лікарів та здійс-нювати заходи щодо ефективності профілакти-ки захворювань, гарантуючи всім громадянамвизначений обсяг медичної допомоги [2].

Але на сьогодні санаторно-курортна галузьУкраїни не має єдиної структури і розосере-джена між різними міністерствами, відомства-ми, акціонерними товариствами, громадськимиорганізаціями й іншими керівними структурами.У зв’язку із цим розвиток санаторного напрямуяк окремої складової системи реабілітаційноїмедицини в нашій державі відбувається безси-стемно та відокремлено [1].


10

Все це актуалізує більш детальне вивченнярадянської моделі державного управління са-наторно-курортним забезпеченням дітей тавиявлення головних особливостей становлен-ня й розвитку цієї сфери.

Першим офіційним документом, яким булоздійснено розподіл суб’єктного впливу між ор-ганами управління санаторно-курортною спра-вою в Українській республіці слід вважати По-станову Ради Міністрів Української РСР “Пропередачу профспілкам санаторіїв і будинківвідпочинку Міністерства охорони здоров’яУРСР” від 23.04.1960 р. № 606 [13]. Згідно ізцим документом, передача профспілкам сана-торіїв і будинків відпочинку, що підпорядкову-вались МОЗ УРСР, була здійснена з метоюподальшого поліпшення організації відпочинкута санаторно-курортного обслуговування тру-дящих і підвищення ролі профспілок у цій важ-ливій справі. Так, до відання Української рес-публіканської Ради профспілок відішли всі дію-

чі (крім туберкульозних) госпрозрахункові сана-торії загальною кількістю 73 об’єкти на23 586 ліжок, 92 будинки відпочинку на20 997 ліжок, вісім санаторних пансіонатів на1510 ліжок, курортні поліклініки, які перебувалиу віданні Головного управління курортів, сана-торіїв і будинків відпочинку МОЗ УРСР, а такожсанаторії (крім туберкульозних) і будинки від-починку, що були запроектовані до будівництвадля цього Управління в той період.

Крім того, цією Постановою передбачалось,що для керівництва дитячими та протитуберку-льозними санаторіями, які залишаються у під-порядкуванні МОЗ УРСР, та санаторіями, щоутримуються на місцевому бюджеті, створюва-лось окреме Управління санаторіями в складіМОЗ УРСР та територіальні управління санато-ріями в м. Ялта Кримської області, м. ЯремчаСтаніславської області та в м. Одеса із загаль-ною кількістю адміністративно-управлінськогоперсоналу 65 штатних одиниць (табл.).

ТаблицяСтруктура органів державного управліннясанаторно-курортною справою в МОЗ УРСР

№з/п

Назва органу державного управлінняу сфері санаторно-курортної справи

Всього осібза штатним розписом

1 Управління санаторіями МОЗ УРСР 212 Кримське управління санаторіями МОЗ УРСР 243 Яремчанське управління санаторіями МОЗ УРСР 84 Одеське управління санаторіями МОЗ УРСР 125 Кримська філія Управління постачання МОЗ УРСР 13

Всього одиниць адміністративно-управлінського персоналу 78

З метою забезпечення матеріально-техніч-ного постачання лікувально-профілактичнихустанов та санаторіїв, які залишились у віданніМОЗ УРСР, шляхом реорганізації контори по-стачання Кримського облздороввідділу булаутворена Кримська філія Управління постачан-ня МОЗ УРСР з управлінським штатом 13 оди-ниць. Як видно з таблиці, структура органівдержавного управління санаторно-курортноюсправою в Українській республіці була побудо-вана за принципом територіально-цільовогопризначення. Утримання зазначеного штатууправлінь санаторіями МОЗ УРСР здійснюва-лось за рахунок державного бюджету УРСР.

Таким чином, на початку 70-х рр. минулогостоліття радянська модель державного управлін-ня санаторно-курортним забезпеченням дітей ма-ла два суб’єкти управління на центральному рівні:державний сектор управління очолювало МОЗУРСР, а громадський сектор управління очолюва-ла Українська республіканська Рада профспілок.

У 1985 р. спільною Постановою Центрально-го Комітету Компартії України та Ради МіністрівУкраїнської РСР “Про подальший комплекснийрозвиток курортів на Чорноморському узбереж-жі Криму” визначив для МОЗ УРСР завданнящодо будівництва в 1986–1990 рр. дитячих тапротитуберкульозних санаторно-курортних за-кладів у м. Євпаторія, Ялта та Алупка загаль-ною потужністю на 600 ліжок [4].

У тому самому році урядом Української РСРбуло прийнято постанову “Про заходи щодо

поліпшення санаторно-курортної допомоги ді-тям в республіці” [6], згідно з якою, для поліп-шення санаторно-курортної допомоги дітям тазміцнення матеріально-технічної бази дитячихсанаторіїв МОЗ УРСР, облвиконкомам, Київсь-кому міськвиконкому, Міністерству промислово-го будівництва УРСР, Міністерству будівництвапідприємств важкої індустрії УРСР, Міністерствусільського будівництва УРСР і Головкиївміськ-буду необхідно забезпечити в 1986–1990 рр.будівництво і реконструкцію дитячих санаторіївта загальноосвітніх шкіл при них. Крім того,облвиконкомам, Севастопольському міськви-конкому – забезпечити відселення протягом1986–1990 рр. усіх жильців, які проживають убудинках, розташованих на території дитячихсанаторіїв; закінчити в 1986 р. роботу із закріп-лення за кожним дитячим санаторієм підпри-ємств, радгоспів, колгоспів та інших організаційдля надання їм шефської допомоги. А МОЗУРСР слід було вжити дієвих заходів для по-ліпшення укомплектованості дитячих санато-ріїв медичним персоналом, підвищення йогокваліфікації, а також для забезпечення раціо-нальної профілізації санаторної мережі.

Рада Міністрів Української РСР, УкраїнськаРеспубліканська Рада Професійних Спілок і ЦКЛКСМ України спільною Постановою “Про за-ходи щодо поліпшення оздоровлення дітей іпідлітків у 1987–1990 роках” від 09.04.1987 р.№ 111 затвердили широку програму заходів,спрямованих на докорінне поліпшення органі-


11

зованого відпочинку дітей дошкільного і шкіль-ного віку, створення належних умов для успіш-ної роботи дитячих оздоровчих закладів табільш повне задоволення потреб у них насе-лення. Так, об’єктами пріоритетного державно-го впливу щодо забезпечення заходів з оздо-ровлення було визначено чотири категорії ді-тей, а саме: вихованці дитячих дошкільних за-кладів; вихованці дитячих інтернатних закла-дів; учні загальноосвітніх шкіл та учні середніхпрофесійно-технічних училищ [5]. Слід відзна-чити, що в цьому році до управління санатор-но-курортною сферою по лінії громадськогосектора залучився новий суб’єкт – Централь-ний комітет ЛКСМ України. До традиційнихформ оздоровлення дітей цією Постановоюбуло передбачено введення нових організацій-них форм, щорічно максимально використову-вати можливості шкіл, культурно-освітніх і по-зашкільних установ для розгортання додатко-вої мережі дитячих оздоровчих закладів; стаці-онарних таборів праці і відпочинку; таборів са-наторного типу, піонерських та оборонно-спор-тивних таборів, таборів праці та відпочинку.Цією Постановою вперше було передбачено влітній період переведення всіх дошкільних ди-тячих закладів на оздоровчий режим роботи.

З метою охорони здоров’я дитячого насе-лення в СРСР, раціонального використання йохорони природних курортних ресурсів у 1987 р.Міністерством охорони здоров’я СРСР булозатверджено санітарні правила і норми впоря-дкування, змісту й організації режиму дитячихсанаторіїв, у яких у правовому полі було унор-мовано поняття “Дитячий санаторій” як медико-педагогічна установа, в якій етапне лікуванняхворих дітей тісно пов’язане з освітньо-вихов-ним процесом [3].

У найближчі роки урядом Українській РСРбуло прийнято ряд важливих документів у сферіохорони здоров’я. Так, спільною Постановою ЦККПУ та Ради Міністрів УРСР «Про організаціювиконання постанови ЦК КПРС і Ради МіністрівСРСР від 20 червня 1988 р. № 764 “Про заходищодо дальшого поліпшення охорони здоров’янаселення і зміцнення матеріально-технічноїбази охорони здоров’я”» профільному мініс-терству, іншим міністерствам і відомствам булодоручено розробити і запровадити упродовж1989–1995 рр. систему етапного лікування тареабілітації хворих з використанням для вказа-них цілей санаторно-курортних закладів. Такождоручалось розробити типові проекти на будів-ництво дошкільних закладів санаторного типу врізних регіонах країни. Цією Постановою буловизнано необхідність розширення переліку ди-тячих хвороб, що потребують санаторного ета-пу лікування, а саме МОЗ УРСР повинно було,починаючи з 1990 р., забезпечити санаторнимлікуванням дітей, хворих на цукровий діабет[11].

У 1989 р. уряд УРСР затвердив Комплекснупрограму профілактики захворювань і форму-вання здорового способу життя населення

Української РСР на період до 2000 р., у якійбуло виокремлено спеціальний підрозділ VI“Запобігання захворюванням серед жінок і ді-тей”. Відповідно до завдань цієї програми,Кримський, Запорізький і Львівський облвикон-коми разом з Укрпрофрадою зобов’язуваливідкрити ряд дитячих консультативних відді-лень та кабінетів при госпрозрахункових курор-тних поліклініках для обслуговування хворих,які прибули на курорт без путівок (м. Алушта,Євпаторія, Миргород, Бердянськ, Моршин, Са-ки, Трускавець, Ялта). Крім того, цією програ-мою передбачалось створення мережі спеціа-лізованих груп санаторного типу для дітей, якічасто хворіють, та організувати оздоровленнядітей, які хворіють на цукровий діабет, у спеці-алізованих санаторіях, у тому числі відомчих, атакож у санаторіях для матерів з дітьми [8].

Постановою Верховної Ради СРСР “Про не-відкладні заходи щодо поліпшення становищажінок, охорони материнства і дитинства, зміц-нення сім’ї” від 10.04.1990 р. № 1420-I впершезаконодавчим органом надавалось право одно-му із батьків (опікунові або піклувальникові),який виховує дитину-інваліда, на отримання ли-стка тимчасової непрацездатності на весь пері-од санаторного лікування (з урахуванням часуна проїзд) дитини-інваліда віком до 16 років принаявності медичного висновку про необхідністьіндивідуального догляду за дитиною [9].

Постанова Президії Верховної Ради Україн-ської РСР «Про інформацію Комісії ВерховноїРади Української РСР у справах жінок, охоронисім’ї, материнства і дитинства “Про додержаннявимог законодавства про охорону здоров’я вчастині організації санаторного лікування ді-тей”» від 24.12.1990 р. № 576-XII [7]. У постановівідзначалось, що висновки Комісії мають винят-кову соціально-політичну значущість через на-явність серйозних недоліків у роботі органівдержавного управління в організації санаторно-курортної допомоги дітям. На думку Комісії, не-задовільний стан організації санаторно-курорт-ної допомоги дітям значною мірою зумовленийтим, що МОЗ УРСР не має науково обґрунтова-ної, соціально й економічно виваженої концепціїїї становлення. Тому доручила Раді МіністрівУРСР розробити спеціальну програму розвиткусанаторно-курортної допомоги дітям з цільовимфінансовим і ресурсним її забезпеченням. Скла-довою такої програми мають бути:– спорудження в кожній екологічно чистій

області типового дитячого багатопрофіль-ного санаторію з наступним утриманнямйого за рахунок місцевого бюджету;

– будівництво оздоровниць для матерів здітьми в Карпатському регіоні, передусімдля жителів районів, що потерпіли від ава-рії на Чорнобильській АЕС. Забезпеченнязавершення довгобудів санаторіїв, що зво-дяться тут підприємствами союзних та рес-публіканських міністерств і відомств, тавідповідна їх спеціалізація. Витрати напроведення цих робіт доречно провести за


12

рахунок програми “Діти Чорнобиля”; реор-ганізація значної частини загальноосвітніхшкіл-інтернатів, які виконали свою первин-ну соціальну роль, у санаторні школи-інтернати для хворих дітей та профілюван-ня їх відповідно до структури дитячої за-хворюваності;

– здійснення заходів по перепрофілюваннючастини дитячих санаторіїв та санаторнихшкіл-інтернатів туберкульозного профілю воздоровчі заклади для дітей з найбільшпоширеними нині захворюваннями.Рада Міністрів Української РСР і Рада Феде-

рації незалежних профспілок України Постано-вою “Про оздоровлення в 1991–1992 роках на-селення Української РСР, яке потерпіло відаварії на Чорнобильській АЕС” від 25.02.1991 р.№ 42 зобов’язало міністерства і відомства рес-публіки, обласні та міськвиконкоми, облради,федерації, центральні, республіканські й обла-сні комітети галузевих профспілок взяти під конт-роль першочергове забезпечення путівками длясанаторно-курортного лікування і відпочинку ді-тей із сімей, евакуйованих із зони Чорнобильсь-кої АЕС або переселених із радіоактивно забру-днених територій. Також урядом було дорученоМОЗ УРСР та обласним і міськвиконкомам виді-ляти щороку впродовж 1991–1992 рр. по44,6 тис. путівок до дитячих санаторіїв системиміністерства для лікування дітей дошкільноговіку, учнів шкіл і профтехучилищ із радіоактивнозабруднених територій, які мають хронічні захво-рювання і віднесені до диспансерної групи [10].

Закон УРСР “Про основи соціальної захи-щеності інвалідів в Україні” (1991) на законода-вчому рівні вперше закріплював право дітей-інвалідів на безоплатне забезпечення санато-рно-курортними путівками за наявності медич-них показань (ст. 38). Законом установлено, щопорядок та умови забезпечення дітей-інвалідівсанаторно-курортними путівками визначає Ка-бінет Міністрів України [12].

Резюмуючи основні етапи становлення тарозвитку правового регулювання питань, що ви-никали у сфері санаторно-курортного забезпе-чення дітей у радянську добу, необхідно акцен-тувати на ряді особливостей у здійсненні держа-вного управління, характерних для того періоду.Найбільш істотними з них слід назвати такі:

1. Визнання сфери санаторно-курортногозабезпечення дітей пріоритетною проблемоюта невід’ємною складовою державної соціаль-ної політики, що знайшло своє відображення уряді нормативно-правових актів, виданих якорганами державної влади, так і суб’єктамиполітичного керівництва (постанови уряду, по-станови ЦК КПРС).

2. Радянська модель управління санатор-но-курортним забезпеченням дітей на початку70-х рр. ХХ ст. набула ознак державно-громад-ського управління, оскільки систему органівуправління в державному секторі очолило МОЗУРСР, а в громадському секторі – Українськареспубліканська Рада профспілок.

3. Система державного управління санатор-но-курортним забезпеченням дітей була над-звичайно централізованою, адже разом з Управ-лінням санаторіями МОЗ УРСР, функціонувалище Кримське, Яремчанське та Одеське управ-ління санаторіями МОЗ УРСР, а також Кримськафілія Управління постачання МОЗ УРСР.

4. У радянську добу в Україні відбувався ак-тивний комплексний розвиток курортів на Чор-номорському узбережжі Криму, де було зосере-джено майже 50% ліжко-місць дитячих санато-ріїв. Водночас будівництво жодного дитячогооздоровчого закладу на курортах Закарпатськоїта Івано-Франківської областей не планувалося.

5. Інноваційним управлінським підходом,започаткованим за часів існування СРСР, слідвважати урядове рішення про закріплення закожним дитячим санаторієм підприємств, рад-госпів, колгоспів та інших організацій для по-дання дитячим санаторіям шефської допомоги,що підсилювало матеріально-технічний стансанаторних закладів.

6. Набув значного розширення перелікоб’єктів державницького впливу у сфері сана-торно-курортного забезпечення дітей. До тра-диційного для СРСР переліку об’єктів держав-ницького впливу додалися діти-інваліди; діти,що часто хворіють; діти, що перебувають надиспансерному обліку у групах чорнобильсько-го контингенту та хворі на цукровий діабет).

7. Після катастрофи на ЧАЕС організаціяналежного державного управління у сфері сана-торно-курортної допомоги дітям набула винят-кового соціально-політичного значення і сталапредметом спеціальних слухань на засіданніПрезидії Верховної Ради Української РСР.

8. При прийнятті державно-управлінськихрішень у сфері санаторно-курортного забезпе-чення дітей сформувались стійкі тенденції довідстрочення їх у часі й просторі. Найбільш ви-разно ця тенденція виявилась стосовно дітей,які перебувати за диспансерному обліку у гру-пах чорнобильського контингенту.

9. У радянську добу існувала недосконалазаконодавча та нормативно-правова база усфері санаторно-курортного забезпечення, щовпливало на ефективність державного управ-ління у цій сфері, зокрема вищим законодав-чим органом УРСР стан санаторно-курортноїдопомоги дітям було визнано незадовільним.

IV. ВисновкиРезюмуючи вищевикладений у межах ви-

значеної мети дослідження матеріал, необхід-но акцентувати на тому, що побудована у ра-дянську добу система державного управління усфері санаторно-курортного забезпечення ді-тей відзначається рядом особливостей, які ма-ли характер управлінських новел у здійсненнідержавного впливу на цю сферу. Серед меха-нізмів державного управління санаторно-ку-рортним забезпеченням дітей за часів СРСРдомінували соціальний та фінансово-еконо-мічний, адже жодного закону, який би регулю-вав суспільні відносини у сфері санаторно-


13

курортної справи, у Радянському Союзі не булоприйнято. Таким чином, правовий механізмдержавного управління у цій сфері за часів іс-нування СРСР ґрунтувався виключно на підза-конних актах. Головними суб’єктами державно-го управління виступали уряд Української рес-публіки, профільне міністерство та Українськареспубліканська Рада профспілок. Місцеві ор-гани влади, як показав проведений аналіз нор-мативно-правової бази, здебільшого виступалиу ролі виконавців, а не ініціаторів розвитку са-наторно-курортної справи. Ряд управлінськихпідходів не втратили своєї актуальності і сьо-годні, а потребують відповідного удосконален-ня й розвитку, що й буде предметом подаль-ших авторських наукових розвідок.

Список використаної літератури1. Коваленко Т.Ю. Державне регулювання

санаторно-курортного забезпечення дітей вУкраїні: актуальність проблеми в умовахмедичної реформи / Т.Ю. Коваленко // Дер-жава і регіони. Серія: Державне управлін-ня. – 2013. – № 1.

2. Корвецкий О.Д. Органи державного управ-ління охороною здоров’я: енциклопедіядержавного управління : у 8 т. / О.Д. Кор-вецкий. – К. : НАДУ, 2011. – Т. 4: Галузевеуправління. – С. 468–471.

3. Общесоюзные санитарно-гигиенические исанитарно-противоэпидемические правилаи нормы устройство, содержание и органи-зация режима детских санаториев СанПиН42-125-4437-87 : приказ МЗ СССР от23.11.1987 г. № 42-125-4437-87 // Инфор-мационо-поисковая система ВРУ “Законо-дательство” (на 12.04.2013 г.).

4. О дальнейшем комплексном развитии ку-рортов на Черноморском побережье Кры-ма : постановление ЦК КПУ // Информаци-онно-поисковая система ВРУ “Законода-тельство” (на 12.04.2013 г.).

5. Про заходи щодо поліпшення оздоровлен-ня дітей і підлітків у 1987–1990 рр. : поста-нова Ради Міністрів Української РСР,Української Республіканської Ради Профе-сійних Спілок і ЦК ЛКСМ України від09.04.1987 р. № 111 // Інформаційно-пошу-кова система ВРУ “Законодавство” (на12.04.2013 р.).

6. Про заходи щодо поліпшення санаторно-курортної допомоги дітям в республіці : по-станова Ради Міністрів Української РСР від14 листопада 1985 р. № 404 // Інформацій-

но-пошукова система ВРУ “Законодавство”(на 12.04.2013 р.).

7. Про інформацію Комісії Верховної РадиУкраїнської РСР у справах жінок, охоронисім’ї, материнства і дитинства “Про додер-жання вимог законодавства про охоронуздоров’я в частині організації санаторноголікування дітей” : постанова Президії Верхо-вної Ради Української РСР від 24.12.1990 р.№ 576-XII // Інформаційно-пошукова системаВРУ “Законодавство” (на 12.04.2013 р.).

8. Про Комплексну програму профілактикизахворювань і формування здорового спо-собу життя населення Української РСР наперіод до 2000 р. : постанова Ради Мініст-рів Української РСР від 07.12.1989 р.№ 305 // Інформаційно-пошукова системаВРУ “Законодавство” (на 12.04.2013 р.).

9. Про невідкладні заходи щодо поліпшеннястановища жінок, охорони материнства ідитинства, зміцнення сім’ї : постанова Вер-ховної Ради СРСР від 10.04.1990 р.№ 1420-I // Інформаційно-пошукова систе-ма ВРУ “Законодавство” (на 12.04.2013 р.).

10. Про оздоровлення в 1991–1992 роках на-селення Української РСР, яке потерпіло відаварії на Чорнобильській АЕС : постановаРади Міністрів Української РСР і Рада Фе-дерації незалежних профспілок України від25 лютого 1991 р. № 42 // Інформаційно-пошукова система ВРУ “Законодавство” (на12.04.2013 р.).

11. Про організацію виконання постанови ЦККПРС і Ради Міністрів СРСР від 20.06.1988 р.№ 764 “Про заходи щодо дальшого поліп-шення охорони здоров’я населення і зміц-нення матеріально-технічної бази охорониздоров’я” : постанова Ради Міністрів Украї-нської РСР, ЦК КПУ від 2 серпня 1988 р.№ 218 // Інформаційно-пошукова системаВРУ “Законодавство” (на 12.04.2013 р.).

12. Про основи соціальної захищеності інвалі-дів в Україні : закон Української РСР від21.03.1991 р. № 875-XII [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.

13. Про передачу профспілкам санаторіїв і бу-динків відпочинку Міністерства охорониздоров’я УРСР : постанова Ради МіністрівУкраїнської РСР від 23 квітня 1960 р.№ 606 [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://www.rada.gov.ua.


Коваленко Т.Ю. Особенности государственного управления в сфере санаторно-курортногообеспечения детей в СССР

В статье рассматриваются вопросы ретроспективного исследования механизмов государст-венного управления в сфере санаторно-курортного обеспечения детей в советское время.

Ключевые слова: государственное управление, механизмы государственного управления, са-наторно-курортное обеспечение, дети, СССР.


14

Kovalenko T. Peculiarities of public administration in the field of medical-resort provision ofchildren in the USSR

The issues of retrospective research of mechanisms of public administration in the field of medical-resortprovision of children in Soviet period are examined in the article.

The most essential peculiarities of public administration in this field are the following:Admission of the field of medical-resort provision as a priority problem and as integral part of state social policy

had found its reflection in range of regulatory legal acts issued both by public authorities and subjects of governmentpolitical administration (Decrees of government, Decrees of Central Committee of Communist Party of Ukraine);

Soviet model of administration of medical-resort provision at early 70-ies gained characteristics of state-public administration because system of public authorities at the state sector was headed by the Ministry ofHealth Protection of Ukrainian Soviet Socialistic Republic, and at the public sector – by Ukrainian RepublicanBoard of Trade Unions, Central Committee of Communist Party of Ukraine and Central Committee of LeninComsomol of Socialistic Youth of Ukraine.

During examination of public authorities’ structure of medical-resort field it was determined that theBureau of Health Centers of the Ministry of Health Protection of Ukrainian Soviet Socialistic Republic,Crimean, Yaremcha and Odessa Bureaus of Health Centers of the Ministry of Health Protection of UkrainianSoviet Socialistic Republic, and also Crimean Branch of Bureau of Provision of the Ministry of HealthProtection of Ukrainian Soviet Socialistic Republic were the structural divisions of the Ministry of HealthProtection of Ukrainian Soviet Socialistic Republic as public authority of medical-resort field at the centrallevel (in total – 78 units of administrative and managerial staff).

Active complex development of resorts at the Black Sea coast in the Crimea was caused by stateobjective for the Ministry of Health Protection of Ukrainian Soviet Socialistic Republic – building during 1986-1990 years children’s and anti-tuberculosis medical-resort institutions in towns Ievpatoria, Yalta, Alupka.

The government decision on fixing for each child’s sanatorium enterprises, state farms, collective farmsand other organizations for provision of patron assistance to children’s sanatorium could be considered asinnovative administrative approach introduced during Soviet period.

Four categories of children were determined as objects of priority state impact on provision ofrehabilitation activities in the USSR: pupils of infant schools; pupils of boarding schools; pupils ofcomprehensive schools and pupils of professional-technical specialized schools.

The issues of medical-resort provision for children were an object of constant attention of Ukrainian SSRgovernment. It was reflected in specialized Decree “On Complex Program on Prevention of Diseases andDevelopment of Healthy Life Style of Population of the Ukrainian SSR for the period up to 2000 year”.Besides, the highest legislative body of soviet state – the Supreme Council of the USSR – had confirmed thenecessity of development and realization of medical-resort provision development program for children in theUkrainian SSR by adoption of special Decree.

Summarizing the abovementioned it is necessary to empathize that system of public administration in the fieldof medical-resort provision for children, built under soviet period, has a range of peculiarities that had a characterof administrative novelties in provision of public impact in this field. Social and financial-economic mechanisms ofpublic administration dominated in medical-resort provision of children during period of the USSR, because anyLaw, regulating public relationship in the field of medical-resort provision the Soviet Union was not passed. That iswhy legal mechanism of public administration in this field was grounded exceptionally on the subordinate legalacts. The government of the republic, the profile ministry and Ukrainian Republican Board of Trade Unions werethe major subjects of public administration. As conducted examination of legislation framework revealed, localpublic authorities overwhelmingly performed as executors but not as initiators of medical-resort field development.Some administrative approaches have not lost their actuality in present time, but require correspondentimprovement and development and would become an object of further author’s scientific research.

Key words: public administration, mechanisms of public administration, medical-resort provision,children, USSR.


15

УДК 378

Н.Б. Ларінакандидат педагогічних наук


МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ Й ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ПРОЯВІВУ статті проаналізовано прояви міжкультурної комунікації й обґрунтовано власну думку щодо

такого виду спілкування.Ключові слова: міжкультурна комунікація, культурна ідентичність, культурно-комунікативний

простір.

І. Вступ0

Оскільки невід’ємною складовою розгортан-ня сучасних глобалізаційних процесів є Україна,цілком природно виникають питання про те, якїй існувати в глобальному культурному просторі:чи лише прийняти всі надбання (як позитивного,так і негативного характеру), чи зберігати тра-диційну культурну ідентичність, не підпадаючипід вплив загальнолюдського в культурі, опиня-ючись на узбіччі цивілізаційного процесу. У від-повідях на ці запитання проблематика міжкуль-турної комунікації набуває особливого значення.

Аналіз останніх наукових досліджень за те-мою статті свідчить про те, що вирішення такихпитань набувають пріоритетності, адже якісноновим поворотом участі України в глобаліза-ційних процесах є формування на її теренахпо-сучасному цивілізованого культурно-кому-нікативного простору.

ІІ. Постановка завданняМета статті – проаналізувати прояви міжку-

льтурної комунікації.ІІІ. РезультатиСлід зазначити, що ще в V ст. до н.е. софіс-

ти і Сократ, розглядаючи проблему людини,дійшли думки, що лише в діалозі вдається роз-крити суперечності в позиції співрозмовникачерез зіткнення різних поглядів на предмет об-говорення для досягнення істини. Із цього мо-жна зробити висновок, що діалог, який допома-гає пізнанню навколишнього середовища, єнеобхідністю прояву людського розуму й співі-снування людей та є саме комунікацією.

Не можна оминути Аристотеля, Цицерона,М. Квінтіліана, які зробили вагомий внесок установлення та розвиток комунікативної теоріїй практики. Але антична думка – це лише пер-ші кроки на шляху до осмислення людської ко-мунікації як соціального феномену.

Середньовічні теоретики (І. Севільський,Ю. Руфіній, Г. Херовоск та ін.) спробували сис-тематизувати знання з риторики. Відродженняй Новий час приносять нове, демістифікованерозуміння людського спілкування. У центрі ува-ги постає вже не Бог, а людина. Особливогорозвитку міжкультурна комунікація набула впіслявоєнний період. 0 © Ларіна Н.Б., 2013

Класичне визначення міжкультурної комуні-кація дали російські вчені Є. Верещагін таВ. Костомаров у праці “Мова та культура”. Вонипереконані, що при зустрічі представників різ-них культур кожен з них діє відповідно до своїхкультурних норм.

Українські вчені (С. Абрамович, Л. Аза, О. Виш-няк, Є. Головаха, В. Євтух, Н. Костенко, А. Ручка,Ю. Саєнко, Л. Скокова, В. Степаненко, М. Чика-рькова, М. Шульга, Р. Шульга та ін.) досліджуютьпроблеми мовленнєвої комунікації, соціокультур-ної ідентичності в етнонаціональному просторісучасної України, етномовної диференціації, про-дукування культурних ідентичностей тощо.

Природа виникнення стереотипу сприйняттяй упередження в міжкультурній комунікації ле-жить в об’єктивних умовах життя людей, дляяких характерне багаторазове повторення од-номанітних життєвих ситуацій. Процес форму-вання стереотипів відбувається завдяки можли-вості людської свідомості закріплювати інфор-мацію про однорідні явища, факти та людей увигляді сталих ідеальних утворень. Стереотипивідображають суспільний досвід людей, загаль-не та повторюване в їх повсякденному житті, асприйняття людьми один одного відбуваєтьсякрізь призму вже сформованих стереотипів.

Визначено три основні концептуальних під-ходи до проблеми дослідження стереотипів:психодинамічний, соціокультурний та когні-тивний. Формування й засвоєння стереотипіввідбувається кількома шляхами: у результатісоціалізації й інкультурації; у процесі особисті-сного спілкування з найближчим оточення;унаслідок обмеженості контактів та інформації;через засоби масової інформації. При цьомустереотипи не є сталими утвореннями, із часомвони трансформуються, відображаючи у своє-му змісті істотні зміни в образі об’єкта стерео-типізації, особливо в спілкуванні політичної йадміністративно-управлінської еліт.

У міжкультурній комунікації стереотипи тіль-ки тоді бувають ефективними, коли використо-вуються як припущення про індивіда чи ситуа-цію (а не розглядаються як єдино істинна інфо-рмація про них), про причини та можливі нас-лідки своїх або чужих дій. Негативна сторонастереотипізації полягає в абсолютизації образу


16

групи, що не дає змоги виявити індивідуальні осо-бливості окремої людини, а також при свідомомудотриманні людиною стереотипних суджень, що єознакою негнучкості мислення та позиції щодоінших людей.

Учені розмежовують стереотип та упере-дження. Останнє позначає вороже ставленнядо представників інших груп, їх культури та добудь-яких фактів, пов’язаних з їх діяльністю,поведінкою або соціальним статусом. Голо-вним фактором виникнення та розвитку упере-дженості є нерівність у соціальних, економічнихі культурних умовах життя різних спільнот.Упередження виникають як наслідок неповногочи спотвореного розуміння об’єкта, щодо якогоформується думка, і частіше за все включені вкультуру у вигляді нормативних заповітів.

Використання упереджень у міжкультурнійкомунікації має різні наслідки для людини. По-перше, наявність того чи іншого упередженнясерйозно спотворює для його носія процессприйняття людей з інших етнічних або соціо-культурних груп. По-друге, у середовищі лю-дей, охоплених упередженнями, виникає не-усвідомлюване відчуття тривоги та страху пе-ред тими, хто для них є об’єктом дискримінації.По-третє, існування упереджень і заснованихна них традицій та практики дискримінації спо-творює самооцінку об’єктів цих упереджень.Значній кількості людей нав’язується відчуттясоціальної неповноцінності, і як реакція на цепочуття виникає готовність до утвердженняособистісної повноцінності шляхом міжетнічнихта міжкультурних конфліктів. Найяскравіше цевиявлено в міжкультурній комунікації політич-ної опозиційної еліти з провладною політичноюй адміністративно-управлінською елітою.

Етноцентризм і мультикультуралізм. Дляетноцентризму характерні погляди на світ крізьпризму цінностей власної етнічної групи, щорозглядається як еталон, основа для оціню-вання та вироблення суджень про інші культу-ри. Позитивним є те, що етноцентризм даєзмогу несвідомо відокремити носіїв чужої куль-тури від своєї, одну етнокультурну групу відіншої. У процесі міжкультурної комунікації сто-ронам, що взаємодіють, доводиться стикатисяз необхідністю осмислення чужої культури, якамає свої особливості. Значення етноцентризмудля процесу міжкультурної комунікації є неодно-значним. У цілому етноцентризм являє собоюнегативне явище, що виявляється в тенденціїнеприйняття всіх чужих етнічних груп при одно-часному завищенні оцінки власної групи. Алепри цьому він виконує корисну для групи функ-цію підтримання ідентичності та збереженняцілісності групи. Очевидно, що на ступінь вира-ження етноцентризму найбільше впливають нестільки особливості культури, скільки соціальніфактори – соціальна структура та суб’єктивнийхарактер міжетнічних відносин.

Центральною складовою в мультикультура-лізмі є ідея гармонійної взаємодії різних етніч-

них та культурних груп населення в культурно-плюралістичному суспільстві. Існує кілька кла-сифікацій дискурсу мультикультуралізму: полі-тичний дискурс, у межах якого наводяться ар-гументи “за” і “проти” політики мультикультура-лізму та відповідного способу управління; дис-курс соціальної філософії, коли виникають пи-тання стосовно соціального й політичного по-рядку та прав людини в умовах неоднорідностікультури того чи іншого суспільства.

Культура в соціально-філософському дис-курсі мультикультуралізму є не тільки тим, щовідрізняє одну соціальну групу від іншої, а йрозглядається як основа для формування іден-тичності, необхідність прийняття ідеї рівнозна-чущості культур. Невизнання значущості нормкультури індивіда в межах іншої культури, щодомінує в суспільстві, є виявом нерівності танесправедливості, що неприпустимо для соці-альної практики мультикультуралізму.

Функціонування основних форм міжкультурноїкомунікації: акультурації, культурної експансії,культурної дифузії, конфлікту культур та синтезукультур – також дає змогу розглядати міжкульту-рну комунікацію як соціальний феномен. Середусіх форм прояву міжкультурної комунікації най-змістовнішою є синтез, який поєднує позитивнийісторичний та культурний досвід з новітніми тен-денціями в розвитку сучасного світу, одночаснозберігаючи власний стрижень культури.

Варто бути обережним з використаннямстереотипів та упереджень, зважаючи на су-часну ситуацію міжкультурних контактів. Люди-на повинна усвідомлювати їх вплив на ефекти-вність міжособистісної й міжкультурної комуні-кації, оскільки стереотипи та упередження зда-тні утворювати непередбачувані наслідки, по-роджені їх єдністю з рядом конкретно-істо-ричних соціальних детермінант. Явище етно-центризму є нормою повсякденного функціону-вання суспільства й органічною складовою со-ціального порядку й миру, тому в міжкультурнійкомунікації він відіграє неоднозначну роль: по-зитивний аспект полягає в підтриманні іденти-чності та збереженні цілісності етнічних груп, анегативний – у неприйнятті чужих етнічнихгруп. Своєрідним синтезом позитивних та нега-тивних аспектів етноцентризму є мультикуль-туралізм, що утверджується як фактор єдностііндивідуальної й соціальної свободи людини таознаки культурного розмаїття соціуму.

На сьогодні можна виокремити такі супере-чності міжкультурної комунікації: між глобаль-ним та локальним; між традиціями й новаціями;між посиленням національної ідентичності танабуттям маргінального статусу індивідом; міжіндивідуальними й соціальними цінностями; атакож релігійні суперечності, що загострюютьсяна тлі глобалізації культури.

Аналіз соціокультурних проектів постіндуст-ріального суспільства свідчить, що в основі ба-гатьох з них лежить спроба побудови гармоній-ного розвитку суспільства постіндустріального


17

типу, яке розвивається завдяки таким парамет-рам: рівень динаміки продуктивних сил; послі-довне сходження суспільства на новий рівеньтехнологічного розвитку; зміна характеру діало-гу не лише між культурами, а й між представни-ками різних культур; співвідношення “скутості”та свободи людини; зростання значення психо-логічного й морального стану суспільства тощо.

У межах глобалізації зростає міжнароднийдіалог культур. Міжнародний культурний діалогпосилює взаєморозуміння між народами, даєможливість кращого пізнання власного націо-нального обличчя. Якщо раніше здавалося, щокультури Сходу й Заходу не взаємно переплі-таються, сьогодні з’являються нові точки доти-ку та взаємовпливу. Культури взаємодоповню-ють і збагачують одна одну. Глобалізація йглобальні проблеми сприяють діалогу культур.

Проблеми відкритості до діалогу та взаєморо-зуміння в сучасному світі набувають глибинногохарактеру. Однак для взаєморозуміння та веден-ня діалогу необхідна так звана “крос-культурнаграмотність” (розуміння чужої культури), а це тягнеза собою розгляд таких аспектів, як: усвідомленнявідмінностей у звичаях, культурних традиціях, цін-ностей, вірувань, властивих різним народам, зда-тність побачити спільне та відмінне між різномані-тними культурами й поглянути на культуру влас-ного співтовариства очима інших народів.

Однак, для того, щоб розуміти мову чужоїкультури, людина має, насамперед, бути відкри-тою до культури власного народу. Діалог культурпризводить до поглиблення культурного само-розвитку, до взаємозбагачення за рахунок іншогокультурного досвіду, як у межах певних культур,так і в масштабах світової культури. Такий про-цес забезпечить оптимальну взаємодію між на-родами й культурами та буде відбуватися в інте-ресах кожної зі сторін міжкультурних комунікацій.

При цьому необхідно враховувати, що в кож-ної культури свій власний стиль, свої індивідуа-льні характерні риси. Проте XXI ст. яскравопродемонструвало глобальність економіки, гло-бальними стали загрози світової безпеки, і, нанаш погляд, система культурних цінностей тежнеминуче стає такою.

Відмінною рисою сучасного простору є від-критість. Тут можна побачити активну комуніка-тивну діяльність (авіасполучення, культурні ін-ститути, спорт, освіта, кіберпростір та інші векто-ри комунікації), яка поширюється по всьому світу,як на міжособистісному рівні, так і на рівні дер-жав. Той, хто всіляко відмежовується від інших,приречений на ізоляцію, бідність і відсталість.

Особливо актуальною в межах процесу гло-балізації стала проблема “мультикультураль-на”, оскільки вона охоплює не тільки ті регіони,які перебувають на жвавих перехрестях куль-турного руху, нових інформаційних і технологі-чних передумов, а й менш розвинутих країн,інтерес до культур яких зростає щодня.

Сучасний “мультикультурний” проект тяжієдо нових культурних контекстів, “претендує на

специфічне вираження та обґрунтування плю-ралістичної соціальної парадигми”, яка зачіпаєрізні аспекти культури. Цей проект реалізуєтьсяв різних галузях науки. До безперечних досяг-нень мультикультуралізму можна зарахуватитакі риси: збереження й підтримку культурногорізноманіття; відмову від расових та інших за-бобонів, ксенофобії; зниження напруженості су-спільства й держави; виховання терпимості таповаги до “інших”. Водночас не можна не врахо-вувати суперечливості та складності мультику-льтуралізму, особливо в умовах глобалізації.

Аудіовізуальні технології значно розширюютьможливості реалізації міжкультурних комунікацій,оскільки “включають” у процес культурного спіл-кування величезні маси представників різнихкультур. Ознайомлення з іншими культурнимипрактиками закономірно приводить до ідеї утвер-дження унікальності власної культури, ідеї, якаможе призвести до несподіваних і далеко незавжди позитивних реакцій і сценаріїв поведінки.

Постіндустріальне суспільство змінює кана-ли міжкультурних комунікацій, які стають підвпливом аудіовізуальних технологій більш різ-номанітними, з’являються нові вектори й кана-ли міжкультурних комунікацій, трансформуютьтрадиційну складову культурного простору, якав умовах глобалізації стає активним учасникомміжкультурних взаємодій. Так, наприклад, змі-нюється процес утворення в ході трансформа-ції інформаційних технологій.

Моральна культура є обов’язковим атрибу-том будь-якої значущої соціокультурної взаємо-дії на рівні міжособистісного контакту та діалогукультур і цивілізацій. Як фактор, що характери-зує цю взаємодію і його результат одночасно,моральна культура визначає кодекс, стиль танорми внутрішньогрупового спілкування.

IV. ВисновкиТаким чином, проведений аналіз дає змогу

сформулювати такі висновки.Основною метою комунікації має стати взає-

морозуміння носіїв культури та толерантність що-до індивідуальних рис кожної культури окремо.

Цей процес має супроводжуватись розширен-ням полікультурного мислення сучасної людини.

Найважливішим ідеалом в інформаційномупросторі сучасної культури є духовність, мора-льність, культуротворчість й особистісне зрос-тання, які допоможуть подолати труднощі втрансформації культурно-комунікативного поля.

Діалог культур сприяє їх продуктивному роз-витку, збагачуючи ціннісний зміст кожної конкре-тної культури та зміцнюючи її моральний аспект.

Моральна культура на практиці втілюється вморальній творчій силі кожної людини. Ця силамає на увазі процес творення себе, регулю-вання суспільних відносин відповідно до мора-льних пріоритетів, існуючих у цих культурно-історичних умовах.

Такі процеси, як зміна векторів і механізмівміжкультурних комунікацій, становлення, розвитокта підтримка соціально-комунікативного поля, вза-


18

ємодія соціальних суб’єктів при вирішенні важли-вих для суспільства проблем, а також прагненнядо взаємного партнерства, взаєморозуміння йдіалогу, можна виділити найважливішими пріори-тетами наукових досліджень проблематики статті.

Список використаної літератури1. Богдан С.П. Мовний етикет українців: тра-

диції і сучасність / С.П. Богдан.2. Бондырева С.К. Толерантность (введение

в проблему) / С.К. Бондырева, Д.В. Коле-сов. – М., 2003.

3. Гулевич О.А. Атрибуция: общее представ-ление, направление исследований, ошибки/ О.А. Гулевич, И.К. Безменова. – М., 1998.

4. История ментальностей: Историческая ан-тропология. – М., 1996.

5. Оконешникова А.П. Межэтическое воспри-ятие и понимание людьми друг друга /А.П. Оконешникова. – Пермь, 1999.

6. Пиз А. Язык разговора / А. Пиз, А. Гарнер. –М., 2001.

7. Сергеев А.М. Коммуникация в культуре /А.М. Сергеев. – Петрозаводск, 1996.

8. Фоли Дж. Энциклопедия знаков и символов/ Дж. Фоли. – М., 1997.

9. Холл Э. Как понять иностранца без слов /Э. Холл. – М., 1995.

10. Geerz C. The Interpretation of Cultures /С. Geerz. – N. Y., 1993.


Ларина Н.Б. Межкультурная коммуникация и особенности ее проявленийВ статье анализируются проявления межкультурной коммуникации и обосновывается собст-

венное мнение относительно такого вида общения.Ключевые слова: межкультурная коммуникация, культурная идентичность, культурно-

коммуникативное пространство.

Larina N. Intercultural сommunication and the features of its manifestationsThe author of the article analyses the displays of intercultural communication and grounds own opinion in

relation to such type of intercourse.The author of the article analyses the aspects of intercultural communication and proves the particular

point of view regarding such nature of communication. The article examines the conceptual ground of com-munication theory and practice, as well as the nature of origin of perception stereotype and prejudice inintercultural communication. With a view to the profound disclosure of the notion of stereotype there are thefollowing ways for formation and adoption of stereotypes:

1. As the result of socialization and enculturation;2. In the process of personal communication with the circle of closest people;3. As the result of limitation of contacts and information;4. Through mass media.The article separates the notions of stereotype and prejudice. The latter is defined as a hostile attitude

towards the representatives of other groups, their culture and to any other factors, connected to their activity,behavior or social status. Prejudices emerge as the result of incomplete or perverted understanding of theobject regarding which the opinion is shaped and most often are included into the culture as normative tes-tament. Apart from that, the article brings forward the notions of ethnocentrism and multiculturalism, whereethnocentrism is characterized by an outlook on life through the lense of values of the particular ethnicgroup, which is considered as the standard, meanwhile, multiculturalism is characterized by the idea of har-monic cooperation of different ethnic and cultural communities in cultural pluralistic society.

The article concludes that:1. The main goal of communication should be reciprocal understanding of culture beams and tolerance

to the individual features of each culture in particular. This process must be accompanied by the expansionof multicultural mentality of modern people.

2. The most important ideals in information space of the modern culture are spirituality, morality, creativ-ity culture and personal growth. Dialogue of cultures contributes to their efficient development.

3. Moral culture in practice crystallizes in the moral creative strength of each person. This strength fore-sees the process of self cultivation, regulation of social relations in accordance with the moral priorities in theparticular cultural and historic conditions.

Key words: intercultural communication, cultural identity, in a civilized manner communicative space.


19

УДК 658(075.8)

І.А. Сенчакандидат педагогічних наук, доцент

Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України

ОЦІНЮВАННЯ РИЗИКІВ СОЦІАЛЬНОГО ПРОЕКТУУ статті досліджено існуючі методи оцінювання ризиків проектів, виявлено проблеми їх практи-

чного застосування, проведено аналіз можливостей їх використання в соціальному проектуванні.Ключові слова: оцінювання проектних ризиків, проектування в соціальній сфері, ризики соціаль-

них проектів.

I. Вступ0

Головною метою будь-якого соціальногопроекту є створення вигод для суспільства,тобто позитивний соціальний ефект. Як соціа-льні вигоди від реалізації проектів у суспільно-му секторі можуть виступати такі соціальнозначущі результати, як зниження рівня безро-біття або злочинності, створення нових висо-кооплачуваних робочих місць, зміни у структурізайнятості населення, розширення спектра со-ціальних послуг або зниження їх вартості тощо.

Проте, незважаючи на значущість соціаль-ного ефекту проектів, слід враховувати, щосоціальні проекти є інвестиційними, і головнимінвестором для них зазвичай виступає держа-ва. Тому оцінювати доцільність реалізації соці-альних проектів необхідно за державно прийн-ятими методиками та стандартами.

У Законі України “Про інвестиційну діяль-ність” зазначається, що пріоритетними длядержавного інвестування є проекти, що перед-бачають задоволення суспільних потреб у со-ціальній сфері, створення нових робочих місцьдля громадян, які потребують соціального за-хисту; зокрема які планується реалізовувати вгалузі освіти, культури, охорони культурноїспадщини, охорони навколишнього середови-ща і здоров’я. У Законі вказується, що держав-на підтримка для розроблення або реалізаціїінвестиційних проектів надається виключнопісля оцінювання їх ефективності, яка прово-диться згідно з критеріями, встановленими Ка-бінетом Міністрів України [8].

Процедуру проведення експертизи інвести-ційних проектів, для яких може бути наданадержавна підтримка, та критерії оцінювання їхдоцільності визначає постанова Кабінету Мініс-трів України “Порядок та критерії оцінки еконо-мічної ефективності проектних (інвестиційних)пропозицій та інвестиційних проектів”, а розра-хунок критеріїв ефективності здійснюється згі-дно з “Методичними рекомендаціями з розроб-лення інвестиційного проекту, для реалізаціїякого може надаватися державна підтримка”,затвердженими наказом Міністерства економі-чного розвитку і торгівлі України.

0 © Сенча І.А., 2013

У зазначених методичних рекомендаціяхвказується, що прийняття рішення про доціль-ність реалізації інвестиційного проекту, у томучислі й у соціальній сфері, здійснюється за умовурахування при оцінюванні ефективності проек-ту всіх факторів ризику – політичних, соціаль-них, технологічних, економічних, ринкових тощо.Проектна пропозиція повинна містити аналізступеня всіх можливих для соціального проектуризиків, причому у формі передбачуваного ри-зику [7]. Отже, за вимог нормативних документівпостає проблема кількісного оцінювання ризиківінвестиційних проектів у соціальній сфері.

Проблемам впровадження методології про-ектного управління в соціальну сферу присвя-чено праці С. Бушуєва, В. Воропаєва, У.°Дун-кана, А. Левіна, І. Мазура, В. Рача, В. Шапіро таінших науковців. Проблеми аналізу ризиків ін-вестиційних проектів висвітлено у працях такихучених, як Г. Бардиш, В. Верба, М. Голованен-ко, В. Кравченко, Н. Машина, А. Шегда та ін.

На сьогодні розроблено кілька підходів досоціального проектування, виокремлено струк-турні складові соціального проекту, ретельнорозглянуто проблеми цілевстановлення в соці-альному проектуванні, виявлено оптимальнісхеми реалізації соціального проекту та йогофінансування, формування проектної командита організації діяльності учасників проекту,описано проведення в рамках соціального про-ектування соціальних досліджень тощо.

У працях, присвячених проведенню аналізуризиків інвестиційних проектів, класифікованопроектні ризики, розроблено численні методиїх якісного та кількісного оцінювання, описаносхему проведення аналізу проектних ризиків іметоди управління ними. Проте в наявних пра-цях питання кількісного оцінювання ризиків со-ціальних проектів не розглядається, що й зу-мовило вибір теми статті.

II. Постановка завданняМета статті – дослідити існуючі методи кіль-

кісного аналізу ризиків інвестиційних проектівта оцінити можливості їх застосування у соціа-льному проектуванні.

III. РезультатиНа сьогодні науковці виокремлюють такі

групи методів кількісного оцінювання ризиків


20

підприємницької діяльності: ймовірнісно-ста-тистичні, що передбачають оцінювання ймові-рностей виникнення ризикових подій та віднос-них ймовірностей розвитку відповідних проце-сів на основі наявних статистичних даних абознань про їх закони розподілу; теоретико-ймо-вірнісні, які застосовуються за умов відсутностістатистичної інформації та засновуються навикористанні математичних моделей; евристи-чні, які передбачають використання експертнихоцінок та методів і моделей теорії нечіткихмножин [2].

Аналіз проектних ризиків проводиться з ці-лями: формування в особи, яка приймає рішен-ня про проект, цілісної картини про досліджува-ну соціально-економічну систему; ранжуванняризиків за ступенем впливу на ключові показни-ки ефективності діяльності системи; зіставленняальтернативних проектів, варіантів дій, техноло-гій тощо; створення баз даних для систем під-тримки прийняття управлінських рішень; обґру-нтування заходів щодо зниження ризиків [2].

Найпоширенішими на сьогодні методами кі-лькісного оцінювання ризиків інвестиційнихпроектів є: метод корегування ставки дисконту,аналіз чутливості критеріїв ефективності (NPV,IRR, PI тощо), метод аналізу сценаріїв, методМонте-Карло (імітаційне моделювання) тощо.При цьому виділяють дві складові ризику інвес-тиційного проекту: чутливість показників йогоефективності до змін значень ключових розра-хункових параметрів та величину діапазонузмін цих параметрів, що позначає їх ймовірніс-ний характер [9]. Тому всі методи аналізу ризи-ків інвестиційних проектів базуються на визна-ченні теперішньої вартості інвестицій і грошо-вих надходжень та ймовірнісних підходах.

Метод корегування ставки дисконту є найпо-ширенішим серед практиків методом оцінюванняризиків інвестиційних проектів завдяки простотівикористання. Цей метод передбачає зведеннямайбутніх грошових потоків до теперішнього ча-су, при цьому інвестиційні ризики враховуютьсяза рахунок включення премії за кожен вид ризикупроекту в ставку дисконтування. Відповідно, всіпоказники ефективності проекту розраховуютьсяз урахуванням премії за ризик.

Суттєвими недоліками цього методу є такі:метод не дає змоги оцінити ймовірнісний роз-поділ майбутніх грошових потоків, оскільки ненадає про них ніякої інформації; враховує змінутільки одного показника – ставки дисконту, щоістотно обмежує моделювання різних варіантіврозвитку подій; методика розрахунку дисконто-ваних грошових потоків зумовлює зростаннязначущості ризику в часі, що не можна вважатикоректним, оскільки для більшості проектів рі-вень ризикованості, навпаки, знижується докінця їх реалізації [9]. Зауважимо також, що всіризики присутні у ставці дисконтування одно-часно, тому оцінити кожен із ризиків окремонеможливо, тим більше визначити їх рівень таграничні значення.

Застосування методу корегування ставки ди-сконту для кількісного оцінювання ризиків соціа-льних проектів вбачається дуже проблематич-ним, оскільки соціальна ставка дисконту розра-ховується за принципово іншими міркуваннями,ніж ставка дисконту комерційних проектів.

Якщо визначення соціальної ставки дискон-ту здійснюється за моделлю міжчасових пере-ваг (SPTR), то в неї вже враховано основнийризик для суспільства – ризик недожиття; якщоза моделлю соціальної альтернативної вартос-ті капіталу (SOC) – враховано ризик неефекти-вності інвестицій залежно від галузевої специ-фіки. Тому додавання премії за будь-який ін-ший ризик до соціальної ставки дисконтуванняпризведе до її значного збільшення, що, у своючергу, невиправдано знизить прогнозні значен-ня критеріїв ефективності соціального проекту.

Аналіз чутливості критеріїв ефективностіпроекту полягає у дослідженні залежності відключових параметрів, що беруть участь у роз-рахунках відповідного критерію.

Застосування методу передбачає: розраху-нок базової моделі на основі припустимих зна-чень вхідних параметрів проекту, що є основоюдля подальшого порівняння; оцінювання впли-ву зміни одного параметра проекту при незмін-ності всіх інших на певний критерій ефективно-сті, отримання нової моделі проекту і розраху-нок величини її відхилення від базової [1].

Метод надає вичерпну ілюстрацію впливуокремих вихідних параметрів проекту на кінце-вий результат, дає змогу сформувати найкра-щу схему проекту в умовах обмежених фінан-сових ресурсів, відрізняється простотою розра-хунків і може бути легко реалізований у сере-довищі MS Excel [3].

Очевидними достоїнствами цього методу єтакож: можливість ранжування параметрів про-екту за ступенем їх впливу на відхилення пока-зників ефективності; визначення критичногозначення для кожного з параметрів; можли-вість застосування для порівняння альтерна-тивних проектів. Проте набір ключових пара-метрів залежить від конкретної спрямованостіпроекту й значною мірою визначається особис-тим сприйняттям ризикової ситуації аналітикаабо експерта проекту, що призводить до певноїсуб’єктивності оцінок [3]. Іншою проблемоюпроведення подібного аналізу є неможливість зоднаковою мірою достовірності подати всі зна-чення змінних параметрів, що використовують-ся у розрахунках [1].

У випадку застосування методу аналізу чут-ливості при оцінюванні ризиків соціальногопроекту слід також враховувати, що зміна вчасі більшості показників соціальних процесіввиражається нелінійними функціями (найчас-тіше експоненційною, логарифмічною, показни-ковою тощо), тому швидкість їх змін і, відповід-но, вплив на критерії ефективності проекту бу-де нерівномірним, а отже, постає проблемакоректного вибору границі змін ключових па-


21

раметрів або проведення аналізу окремо длярізних часових періодів у рамках життєвого ци-клу проекту.

Крім того, вибір змінних параметрів дляаналізу суттєво обмежується ступенем їх сто-хастичності; використовувати параметри з ви-соким ступенем невизначеності, для яких мож-ливо отримати за оцінками експертів лише ін-тервал або область можливих значень, у цьомувиді аналізу дуже проблематично.

Зауважимо також, що метод аналізу чутли-вості не враховує взаємозв’язків між обранимидля розрахунків ключовими параметрами, що увипадку соціальних проектів навряд чи припус-тимо, оскільки всі показники соціальних проце-сів зазвичай мають тісний взаємозв’язок. Хочаіснує думка, що для невеликих проектів, які немають параметрів із високим ступенем чутли-вості і низькою прогнозованістю, це не створюєпроблеми [1].

Метод аналізу сценаріїв, на відміну від попе-редніх, дає змогу поєднати дослідження чутли-вості критеріїв ефективності проекту з аналізомймовірностей їх відхилень від базової моделі.

Метод передбачає врахування всіх можли-вих змін параметрів проекту у множині сценарі-їв, кожний з яких передбачає використання тіль-ки одного значення кожного параметру, що то-тожно проведенню множини аналізів чутливості.Застосування методу для оцінювання ризиківдає змогу отримати не тільки множину відхи-лень від базової моделі, але і їх ймовірність [1].

На жаль, для практичного використаннянайчастіше рекомендується метод аналізу де-кількох альтернативних сценаріїв проекту (за-звичай трьох – базового, оптимістичного та пе-симістичного), при цьому ймовірність реалізаціїпевного сценарію отримується за оцінкамиекспертів [1; 2; 4; 5]. Такий спосіб проведенняаналізу сценаріїв є, безперечно, менш трудомі-стким, але при цьому нівелюються всі достоїн-ства методу порівняно з попереднім – аналізомчутливості.

Щодо застосування методу аналізу сцена-ріїв у соціальному проектуванні слід врахову-вати, що він не позбавлений основних недолі-ків попереднього методу, проте у випадку ана-лізу множини сценаріїв дає змогу використову-вати параметри з високим ступенем невизна-ченості й отримувати ймовірнісний розподілзначень для критеріїв ефективності проекту.

Кількісне оцінювання проектних ризиків заметодом імітаційного моделювання передба-чає створення множини сценаріїв проекту, ко-жний із яких враховує одне із можливих зна-чень змінних параметрів проекту, у результатічого отримується інформація про вплив ризи-кових факторів проекту на показники його ефе-ктивності у вигляді ймовірнісного розподілу [3].

Значення змінних параметрів проекту отри-муються за результатами прогнозів, якщо на-явна відповідна статистична інформація, та зарезультатами експертних оцінок – якщо така

інформація відсутня. Отже, метод дає змогувикористовувати при аналізі ризиків показникиз будь-яким ступенем невизначеності. Практи-чно вхідні дані для моделювання отримуютьсязазвичай за методом Монте-Карло, що перед-бачає наявність інформації про розподіл мож-ливих значень параметрів проекту.

Одним із головних достоїнств цього методує врахування в процесі моделювання взаємо-зв’язків між змінними параметрами, включени-ми у модель. Взаємопов’язані параметри мо-делюються так, що в результаті вибору одногоз них значення іншого обиралося із діапазону,зумовленого змодельованим значенням пер-шого [9].

Застосування саме цього методу в соціаль-ному проектуванні дає змогу:– кількісно оцінити більшість факторів ризику

соціального проекту через використаннявідповідних вхідних параметрів навіть з ви-соким ступенем невизначеності;

– врахувати нелінійність змін у часі показни-ків розвитку соціальних процесів;

– досліджувати вплив на показники ефектив-ності проекту взаємопов’язаних параметрів,навіть якщо зазначені взаємозв’язки маютьстохастичний характер та не можуть бутизмодельовані в об’єктивному експерименті;

– аналізувати комбінований вплив ризиків наефективність проекту і наслідки нагрома-дження ризиків;

– оцінити ймовірнісний розподіл майбутніх гро-шових потоків, причому окремо за кожним ізних, що дає змогу визначити вплив ризику насоціальну, бюджетну й комерційну складовіефективності соціального проекту окремо.Останнє є найбільш важливим у випадку,

коли реалізація проекту передбачає його фі-нансування із кількох джерел.

Слід зазначити також, що імітаційна модельє багатоцільовою, тому її використання не об-межується оцінюванням впливу ризиків наефективність проекту.

У соціальному проектуванні побудована імі-таційна модель при застосуванні відповіднихматематико-статистичних та оптимізаційнихметодів дає змогу: визначити ймовірність дося-гнення запланованого результату для кожногоіз учасників проекту; оцінити частку впливу ко-жного із факторів ризику окремо, визначитийого граничне значення і ранжувати ризики заступенем значущості впливу на проект.

Крім того, тільки за допомогою імітаційноїмоделі можна проаналізувати вплив ризиків настроки реалізації проекту та перевірити дієвістьзапланованих заходів щодо їх нейтралізації.

Побудована імітаційна модель може вико-ристовуватися не тільки в попередній експер-тизі проектів, але й протягом усього їх життєво-го циклу для оцінювання можливих відхиленьвід планових показників, що особливо важливедля соціальних проектів, оскільки саме вонивідрізняються від комерційних високим ступе-


22

нем залежності від зовнішніх факторів, зокремавід мінливих думок соціального оточення.

Недоліками імітаційного моделювання вченівважають складність і трудомісткість процеду-ри моделювання, що зумовлює необхідністьзалучення досвідчених фахівців відповідногопрофілю і додаткове витрачання коштів [2–4].Проте трудомісткість на сьогодні знижуєтьсязавдяки використанню спеціальних програмнихзасобів, як, наприклад, CrystalBall, MS ProjectExpert, Risk тощо; для невеликих соціальнихпроектів з обмеженою кількістю вхідних пара-метрів з успіхом може використовуватися на-віть стандартний пакет MS Exсel.

Отже, єдиним недоліком цього методу слідвизнати застосування досить складних матема-тичних методів і, як наслідок, необхідність дору-чення побудови моделі досвідченим фахівцям.

Оцінювання проектних ризиків за методамитеорії нечітких множин застосовується за умоввідсутності даних про закони розподілу параме-трів проекту або неоднорідності цих параметрів.Відповідно, передбачається, що всі вхідні пара-метри проекту є трикутними нечіткими числамиабо трикутними нечіткими послідовностями.

При цьому трикутне нечітке число може бутиінтерпретоване як інтервальна оцінка параметру,що містить його мінімальне, найбільш очікуване ймаксимальне значення. Таки чином, здійснюєть-ся перехід від поняття “ймовірність” до понять“очікуваність” та “можливість” [6]. Останнє даєзмогу оперувати приблизними знаннями або екс-пертними оцінками параметрів проекту без ура-хування їх ймовірнісних розподілів.

Якщо існує можливість привести показникиефективності проекту до трикутного вигляду,здійснюючи розрахунки за значущими точкаминечітких вхідних параметрів, то ефективністьпроекту з урахуванням ризиків можна розраху-вати на основі аналітичних співвідношень.

Головним достоїнством цього методу длясоціального проектування є можливість враху-вання таких факторів, для яких неможливо пі-дібрати закон розподілу з необхідною точністю;отже, саме він дасть змогу кількісно оцінити всіпередбачені ризики соціального проекту.

Іншою важливою перевагою методу для со-ціальних проектів, які зазвичай передбачаютькілька джерел фінансування і множину прогно-зованих різнопланових результатів, є можли-вість нечіткого опису умови, за якою проектбуде визнано ефективним. Тобто оцінюванняпроекту у нечітких умовах здійснюється завдя-ки сполученню цілей і обмежень. Так, проектможе бути визнано ефективним за умов йогокомерційної збитковості, якщо величина очіку-ваного соціального ефекту відповідає вимогамінвесторів. Також метод дає змогу аналізуватикомбінований вплив ризиків на ефективністьпроекту і наслідки нагромадження ризиків.

Проте слід зазначити, що оцінювання ризи-ків соціального проекту за методами теорії не-чітких множин не враховує нелінійність змін у

часі показників розвитку соціальних процесів івзаємозв’язки між обраними для розрахунківключовими параметрами, що знижує її значу-щість для соціального проектування. Крім того,у цьому випадку неможливо визначити найвп-ливовіший для соціального проекту фактор ри-зику.

Недоліками застосування нечіткого аналізуризиків у соціальному проектуванні слід такожвважати, як і у випадку імітаційного моделю-вання, складність і трудомісткість процедуриоцінювання. Хоча автором методу О.О. Недо-секіним пропонується комп’ютерна програма-калькулятор для проведення відповідних роз-рахунків, але її використання можливе тількиза умов проведення цих розрахунків фахівцему галузі теорії нечітких множин.

IV. ВисновкиКількісний аналіз ризиків соціальних проек-

тів визначається сучасними нормативними до-кументами як необхідна їх складова; оцінюван-ня ефективності проекту також має здійснюва-тися з урахуванням всіх факторів ризику. Голо-вною метою зазначеного аналізу є встанов-лення та надання інвесторам, потенційнимпартнерам або учасникам проекту даних, не-обхідних для прийняття рішення щодо доціль-ності участі у проекті.

Огляд методів кількісного оцінювання проек-тних ризиків, їх достоїнств і недоліків, та аналізїх прийнятності в соціальному проектуванні даєзмогу дійти висновку, що в теорії та практиціуніверсальних методів, які можуть використову-ватися для будь-якого соціального проекту, неіснує. Потенційні інвестори та розробники прое-кту повинні вміти обирати методи з урахуваннямконкретних умов реалізації проекту, витрат часуй коштів, масштабу соціального проекту, йогостратегічних характеристик. А отже, оцінюванняризиків масштабних соціальних проектів, спря-мованих на вирішення високо значущих соціа-льних проблем, пов’язаних з тривалим терміномотримання результатів, викликає серйозні труд-нощі та необхідність пошуку компромісу між мо-жливими збитками внаслідок неточності резуль-татів оцінювання і прогнозування й витратамина їх удосконалення.

Враховуючи важливість проблеми, необхідніподальші наукові розробки щодо вдосконален-ня методів і методик врахування ризиків приоцінюванні ефективності соціальних проектів.

Список використаної літератури1. Верба В.А. Проектний аналіз : підручник /

В.А. Верба, О.А. Загородніх. – К. : КНЕУ,2000. – 322 с.

2. Вишняков Я.Д. Общая теория рисков : учеб.пособ. для студ. высш. учеб. завед. /Я.Д. Вишняков, Н.Н. Радаев. – 2-е изд.,испр. – М. : Академия, 2008. – 368 с.

3. Клименко С.М. Обґрунтування господарсь-ких рішень та оцінка ризиків : навч. посіб. /С.М. Клименко, О.С. Дуброва. – К. : КНЕУ,2005. – 252 с.


23

4. Мазур И.И. Управление проектами : учеб. по-соб. для студ., обучающихся по спец. “Ме-неджмент организаций” / И.И. Мазур, В.Д. Ша-пиро, Н.Г. Ольдерогге, А.В. Полковников ; подобщ. ред. И.И. Мазура и В.Д. Шапиро. –6-е изд., стер. – М. : Омега-Л, 2010. – 960 с.

5. Машина Н.І. Економічний ризик і методийого вимірювання : навч. посіб. / Н.І. Маши-на. – К. : Центр навчальної літератури,2003. – 188 с.

6. Недосекин А.О. Методологические основымоделирования финансовой деятельностис использованием нечетких множеств : ав-тореф. дис. … д-ра экон. наук : 08.00.10 /А.О. Недосекин. – М., 2011. – 48 с.

7. Про затвердження Методичних рекомен-дацій з розроблення інвестиційного проек-ту, для реалізації якого може надаватисядержавна підтримка [Електронний ре-сурс] // Наказ Міністерства економічногорозвитку і торгівлі України від 13.11.2012 р.№ 1279. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ME121379.html.

8. Про інвестиційну діяльність [Електроннийресурс] // Закон України від 18.09.1991 р.№ 1560-XII. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1560-12.

9. Старостина А.О. Ризик-менеджмент: теорія тапрактика : навч. посіб. / А.О. Старостина,В.А. Кравченко. – К. : Політехніка, 2004. –200 с.


Сенча И.А. Оценка рисков социального проектаВ статье исследованы существующие методы оценки рисков проектов, выявлены проблемы их

практического использования, проанализирована возможность их использования в социальномпроектировании.

Ключевые слова: оценка проектных рисков, проектирование в социальной сфере, риски социа-льных проектов.

Sencha I.A. Risk assessment of the social projectThe article studies the current methods of quantitative risks assessment of projects such as: probabilistic-

statistical envisaging the assessment of probabilities of origin of risk events and relative probabilities ofdevelopment of corresponding processes on the basis of present statistical data or knowledge about theirlaws of distribution; probability-theoretic that are applied in the absence of statistical information and arebased on the usage of mathematical models; heuristic, requiring the usage of expert judgments and methodsand models of the theory of fuzzy sets.

The problems of practical application of such widespread current methods of quantitative risksassessment of investment projects as: adjustment method of the discount rate, the sensitivity analysis ofperformance criteria (NPV, IRR, PI, etc.) the method of scenario analysis, Monte Carlo (imitating modelling),the method of fuzzy assessment of key parameters and performance criteria are detected.

The analysis of their using in social projection with regard to such specific features of social projects as: asignificant amount of risk and the necessity of using input parameters with a high degree of uncertainty; thenonlinearity of changes over time indicators of development of social and economic processes, the necessityto assess the impact of interrelated parameters on indicators of efficiency of the project, even if suchinteractions are stochastic in nature and cannot be modelled in the objective experiment; the necessity ofanalyzing of combined impact of risks on project efficiency and consequences of the risk accumulation, theassessment requirements of the probability distribution of future cash flows, separately for each of them, thatis to determine the impact of risk on the social, fiscal and commercial components of social projectsseparately.

It is concluded that a risk assessment of scale social projects, aimed at solving highly relevant socialproblems, related to the protracted term of receipt of results, causes serious difficulties and the necessity forfinding a compromise between the possible loss because of the inaccuracy of the evaluation results andprediction and the cost of improving them.

Key words: estimation of the projects risks, projection in the social sphere, social projects risks.


24

УДК 614.2(477):658.2

О.А. Скрипниккандидат наук з державного управління,

заступник начальника управління охорони здоров’я Кіровоградської облдержадміністрації

ЕВОЛЮЦІЯ ПРИНЦИПІВ ФОРМУВАННЯ ТА ПРИЙНЯТТЯДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГОУПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІУ статті відображено основні теоретичні засади процесу державного управління (ДУ) у сфері

охорони здоров’я (ОЗ) в Україні, проаналізовано поняття “державне управління” і “державне регулю-вання”, які на сучасному етапі розвитку науки дуже часто використовуються для визначення пев-ного виду діяльності держави. Виходячи з цього, розглядаючи еволюцію принципів формування таприйняття державно-управлінських рішень, запропоновано варіант застосування правових засадпереходу від ДУ до державного регулювання (ДР) та територіального керівництва процесами всистемі ОЗ в Україні.

Ключові слова: державне управління, державне регулювання, сфера охорони здоров’я.

І. Вступ0

Процес державного управління всіма сферамисуспільної діяльності уявляється доволі консерва-тивною системою, в основу якої закладено чіткевиконання функцій ДУ (планування, координація,організація, прогнозування, мотивація, контроль)за основними напрямами (державотворення, роз-роблення й реалізація державної політики), фор-мами (нормативно-правова, організаційно-розпо-рядча, програмно-цільова) та етапами (цілепокла-дання, визначення функцій, реалізація функцій,побудова структури органів державної влади).

Відповідно до теорії систем, система держав-ного управління у сфері охорони здоров’я не єнезмінною, абсолютною, для неї характерні супе-речності й конфлікти, вона переживає періоди за-родження, становлення, розвитку й занепаду. Часє також неодмінною характеристикою цієї систе-ми. У ній постійно виникають внутрішні недореч-ності, що є результатом суперечностей і конфлік-тів. Частина й ціле, компонент і система, безпере-рвне й тимчасове, функція і структура, зовнішнє йвнутрішнє, організація й дезорганізація – далеконе повний перелік суперечливих сторін відносин,притаманних цій системі й породжених державно-управлінськими відносинами. Стосовно цього, нанашу думку, найбільший інтерес для суспільствастановить розгляд можливості застосуваннябільш гнучких варіантів впливу шляхом проведен-ня інституційних і структурно-функціональних пе-ретворень у галузі охорони здоров’я, як найбільшнезахищеної та такої, що потребує системних пе-ретворень, галузі суспільства.

Система державного управління у сфері охо-рони здоров’я належить до організованих системяк єдина, цілісна, державна, що складається ізчисленних взаємопов’язаних елементів, структур,служб має свою внутрішню структуру, елементиякої перебувають між собою у взаємодії, маєвнутрішні й зовнішні зв’язки та функціонує длядосягнення певної цілі (у системі охорони здо-ров’я – це збереження і зміцнення здоров’я). 0 © Скрипник О.А., 2013

ІІ. Постановка завданняМета статті – проаналізувати еволюцію

принципів формування та прийняття державно-управлінських рішень у сфері ОЗ в Україні.

ІІІ. РезультатиЗа результатами структурно-функціональ-

ного обстеження системи ДУ в сфері ОЗ вУкраїні запропоновано нові структуру та функ-ціональні характеристики суб’єктів цієї системий основні системоутворювальні елементи такихперетворень (рис.).

Нову структуру та функціональні характерис-тики суб’єктів системи становлять: дієве функці-онування системи багатоканального фінансуван-ня галузі (1) із запровадженням системи обов’яз-кового загальнодержавного медичного страху-вання (ОЗМС); проведення послідовних і глибо-ких інституційних та структурних галузевих пере-творень (2) на всіх рівнях надання медичної до-помоги; зміна порядку фінансування медичнихзакладів із переходом від кошторисного фінансу-вання до фінансування конкретних послуг, нада-них закладом ОЗ, у вигляді державного замов-лення на підставі договорів (3); застосування ме-тоду “глобального бюджету” залежно від структу-ри й обсягів наданої медичної допомоги (4); акти-візація залучення медичних послуг сектору при-ватної медицини (5); активізація діяльності сис-теми самоврядних громадських та професійнихінститутів (6); створення дієвої системи форму-вання здорового способу життя (7) [3].

Проте, за чинної системи ДУ в сфері ОЗ не-обхідно підготувати відповідну законодавчу танормативну базу, яка б внесла відповідні змінидо Конституції України, Бюджетного кодексуУкраїни, Законів України “Про місцеве самовря-дування в Україні”, “Про місцеві адміністрації”тощо. Ці перетворення необхідно упорядкувати зДержавною стратегією регіонального розвитку наперіод до 2015 року, якою визначено створенняконкурентоспроможних регіонів і самодостатніхтериторіальних громад для забезпечення тери-торіально цілісного та збалансованого розвитку.


25

СТВОРЕННЯВЕРТИКАЛІУПРАВЛІННЯ

Підвищення рівня оплатипраці, раціональна кадроваполітика, нормалі-зація

кадрової ситуації

Приближеннядо світовихюридичнихстандартів

Прийняттявідповідної

законодавчої танормативної бази

щодо ДУсистемою ОЗ

Бюджетне (оплата задержзамовленням,

глобальний бюджет,програмно-цільове)

ОЗМС, ДМС, кошти ЛК,потужний розвитокприватної медицини

Відповідна фаховапідготовка,

запровадження медичногоменеджментув управлінні ОЗ

Оптимізація ЛПЗ іліжко-вого фонду

Поліпшення МТБ ЛПЗчерез цільові державніта регіональні про-грами, широке вико-ристання інновацій-

них технологій

СТВОРЕННЯ ВЕРТИКАЛІ УПРАВЛІННЯСуб’єктиуправління МОЗ УОЗ ОДА,

УОЗ МВК

Виконання чітко визначених функцій;супровід регіональних програм

ВОЗ РДА

Керівництвотериторіаль-ними округами,створення КНП Розширення структурних

і функціональних можли-востей, замовленнямедичних послуг, їх

оплата та контроль нарайонному рівні

ДСФ

Фінансуваннягалузі ОЗ тазабезпечення

СУЯ

Створенняцентрів ПМСД,

КНПВиконання чітко визначенихфункцій; реальний вплив нагалузь ОЗ; фінансування ісупровід державних програм;створення та керівництвоуніверситетськими клініками

ОЗМС – обов’язкове загальнодержавне медичне страхування; ДСФ – державний страховий фонд; СУЯ –система управління якістю; КНП – комунальні неприбуткові підприємства; ПМСД – первинна медико-санітарна допомога; ЛПЗ – лікувально-профілактичний заклад; УОЗ – управління охорони здоров’я; ОДА –облдержадміністрація; МВК – міськвиконком; РДА – райдержадміністрація; ВОЗ – відділ охорониздоров’я; ДМС – добровільне медичне страхування; ЛК – лікувальна каса; МТБ – матеріально-технічнабаза лікувально-профілактичного закладу,

Матеріально-технічніресурси

Законодавчабаза

Фінансування(багатока-нальне)

Кадровіресурси

Рис. Результати структурно-функціонального обстеження системиДУ в сфері ОЗ в Україні (авторська пропозиція вказана курсивом)

Тому, розглядаючи еволюцію принципів фо-рмування та прийняття державно-управлінсь-ких рішень, пропонується варіант застосуванняправових засад переходу від ДУ до державногорегулювання (ДР) та територіального керівниц-тва процесами в системі ОЗ в Україні. Саме ДРсистемою ОЗ в Україні передбачає створеннядинамічної й оперативно реагуючої на ситуаціюсистеми ОЗ шляхом застосування інструментівДР (правовий, організаційний, фінансовий) від-повідно до його форм [3].

Дослідження вітчизняної й зарубіжної нау-кової літератури та джерельної бази з обраноїтеми дослідження дає змогу визначити науко-вий інтерес до понять “державне управління” і“державне регулювання”, які на сучасному ета-пі розвитку науки дуже часто використовуютьсядля визначення певного виду діяльності дер-жави, проте в сучасній науковій літературі різ-ниця між ними досліджена мало. Відомі фахівціу сфері державного управління державне регу-лювання розглядають у двох аспектах. У більшширокому воно виражається в установленнідержавою загальних правил поведінки учасни-ків суспільних відносин та їх коректуванні, за-лежно від конкретних обставин. У такому сенсідержавне регулювання тотожне державному

управлінню в загальному розумінні. Втім, у на-уці адміністративного права прийнято вважатидержавне регулювання як функцію державногоуправління. Звертаємо увагу на існування тен-денції до повного нівелювання подібних пози-цій у дослідженнях відомих фахівців з адмініст-ративного права професорів Ю.М. Козлова йА.П. Альохіна, які вважають, що державне ре-гулювання у широкому розумінні – це встанов-лення державою загальних правил поведінкиучасників суспільних відносин та їх корегуваннязалежно від зміни умов. У вузькому розумінні,державне регулювання – це одна із функційдержавного управління. Сьогодні ця функція єпріоритетною не тільки в управлінні всім спект-ром суспільних відносин, тобто державне регу-лювання розуміється вказаними авторами неяк антипод державного управління, а як йогофункція.

Із проаналізованих праць щодо державногорегулювання охорони здоров’я звертає на себеувагу наукова праця А.В. Підаєва, О.Ф. Возіа-нова, В.Ф. Москаленка та В.М. Пономаренка“Панорама охорони здоров’я населення Украї-ни”, в якій така діяльність розглядається якздійснення державою комплексних заходів (ор-ганізаційних, правових, економічних тощо) у


26

сфері соціальних, економічних, політичних, ду-ховних тощо суспільних процесів із метою збе-реження й підвищення існуючого рівня здо-ров’я всього населення та кожної людини зок-рема, запобігання на загальнодержавному рівнінегативним суспільним явищам і хворобам, щомають безпосередній стосунок до рівня здо-ров’я населення. Дослідники наголошують, щозавдання державного регулювання − впливатина розвиток об’єктів медичної сфери всіх формвласності, здійснювати контроль за наданнямними високоякісних послуг для вирішення соці-альних проблем, пов’язаних зі здоров’ям, зако-нодавчо гарантувати однакові умови господар-ської діяльності медичних підприємств і органі-зацій. Автори роблять висновок, що запорукоюполіпшення державного регулювання ОЗ насе-лення України є укріплення основ реалізаціїйого механізму через законодавчо визначенунаціональну податкову, бюджетну, кредитну,інвестиційну, валютно-фінансову, митну, нау-ково-технічну політику [1–3].

У процесі створення динамічної й оператив-но реагуючої на ситуацію системи ОЗ можливовиділити такі компоненти: розробка Стратегіїрозвитку системи ОЗ, створення відповідноїзаконодавчо-нормативної бази, перехід на ба-гатоканальне фінансування, поліпшення ре-сурсного забезпечення лікувально-профілак-тичних закладів (ЛПЗ), запровадження медико-економічних стандартів як основи функціону-вання системи ДУ на рівні територіального ке-рівництва процесами в системі ОЗ в Україні. Цеозначає впровадження нових форм господар-ської діяльності, що дають змогу більш раціо-нально розподіляти грошові кошти, проведенняреорганізації й оптимізації мережі медичнихзакладів, втілення нових підходів до організаціїлікувально-профілактичної роботи, визначення

замовника, споживача і виробника медичнихпослуг, оформлення між ними контрактних від-носин або співпраці тощо.

ІV. ВисновкиСтруктурно-функціональне обстеження систе-

ми ДУ в сфері ОЗ в Україні та дослідження ево-люції принципів формування і прийняття держав-но-управлінських рішень дало підстави дійти ви-сновку, що базуючись на нормативно-правовій,організаційно-розпорядчій і програмно-цільовійформах реалізації державно-управлінських рі-шень, на сьогодні для проведення структурних іфункціональних перетворень у сфері ОЗ Українинеобхідне законодавство із правовими засадамипереходу від державного управління до держав-ного регулювання та територіального керівництвапроцесами організації надання МД зі створеннямчіткої “вертикалі” управління. Саме впровадженняструктурно-функціональних змін у системі ДУ всфері ОЗ в Україні зі структуризацією державно-управлінських дій на різних рівнях стане основоюприйняття єдиного стратегічного напряму розвит-ку системи ОЗ, що сприятиме її оптимізації та по-ліпшенню якості й доступності отримання медич-ної допомоги населенням України.

Список використаної літератури1. Підаєв А.В. Панорама охорони здоров’я

населення України / А.В. Підаєв, О.Ф. Во-зіанов та ін. – К. : Здоров’я, 2003. – 328 с.

2. Пономаренко В.М. Програма реформуваннясистеми охорони здоров’я України і перспе-ктиви її реалізації / В.М. Пономаренко,О.М. Ціборовський. – К. : Український інсти-тут громадського здоров’я, 2000. – 346 с.

3. Скрипник О.А. Трансформація державногоуправління у сфері охорони здоров’я вУкраїні: структурно-функціональний підхід :дисерт. наукове дослідження / О.А. Скрип-ник. – ДРІДУ НАДУ, 2011. – 182 с.


Скрипник А.А. Эволюция принципов формирования и принятия государственно-управленческихрешений в системе государственного управления в сфере здравоохранения Украины

В статье отражены основные теоретические основы процесса государственного управления(ГУ) в сфере здравоохранения (ЗО) Украины, сделан анализ понятий “государственное управление” и“государственное регулирование”, которые на современном этапе развития науки очень часто ис-пользуются для определения соответственного вида деятельности государства. Исходя из этого,рассматривая эволюцию принципов формирования и принятия государственно-управленческих ре-шений, предложен вариант применения правовых основ перехода от ГУ к государственному регули-рованию и территориальному руководству процессами в системе ЗО Украины.

Ключевые слова: государственное управление, государственное регулирование, сфера здра-воохранения.

Skrypnyk A. The evolution of principles of forming and acceptance of state-administrativedecisions in the state administration system of health care sphere in Ukraine

In the article basic theoretical principles of process of state administration are represented in the sphere ofhealth care in Ukraine. Also are analysed a concept “state administration” and “government control”, that on themodern stage of development of science is very often used for determination of certain type of activity of thestate. Coming from it, examining the evolution of principles of forming and acceptance of state-administrativedecisions, the variant of application of legal principles of transition is offered from state administration togovernment control and territorial guidance by processes in the health care system in Ukraine.


27

A new structure and functional descriptions of subjects of the system is made: the effective functioning ofthe system of the multichannel financing of medical system with introduction of the system of obligatory nationalmedical insurance; a leadthrough of successive and deep transformations on all levels of medicare; change oforder financing of medical establishments with a transition from the estimate financing to financing of concreteservices, given from medical establishments, as a government order on the basis of agreements; application ofmethod of “global budget” is depending on a structure and volumes of the given medicare; activation of bringingin of medical services the sector of private medicine; activation of activity of the system of self-governing publicand professional institutes; creation of the effective system of forming of healthy way of life.

However, at the operating system of state administration in the health care system protection it isnecessary to prepare the proper legislative and normative base, which would bring in the proper changes tothe legislative and normative acts of Ukraine. These transformations must be put in order with State strategyof regional development on a period to 2015 year for providing territorial of integral and balanceddevelopment.

Therefore, examining the evolution of principles of forming and acceptance state administrative decisions,the variant of application of legal principles of transition is offered from state administration to governmentcontrol and territorial guidance by processes in the health care system in Ukraine. Government control of thehealth care system in Ukraine foresees creation of dynamic and operatively reactive on the situation of thissystem through application of instruments of the state reacting (legal, organizational, financial) in accordancewith forms of state reacting.

Key words: state administration, government control, sphere of health care.


28

УДК 316.485.6

О.В. ЯдранськаОКВНЗ “Інститут підприємництва “Стратегія”, м. Жовті Води

ГЛОБАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ ТА ЇХ ВПЛИВ НА МОДЕЛЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯУ статті проаналізовано соціальні причини глобалізації та постмодернізації сучасного суспіль-

ства, їх вплив на модель правового регулювання діяльності держави. Розглянуто основні шляхивпливу глобальної комунікації на національну свідомість члена українського суспільства.

Ключові слова: постмодернізація суспільства, модель, інформаційні ресурси, глобалізація,транскультурний феномен, соціокультурні відмінності.

I. Вступ0

Сучасні суспільства являють собою поліку-льтурні утворення, певний “симбіоз універсуміввідмінностей”, що складається із традицій, ре-лігій, ментальностей, форм життєвого досвідутощо, котрі перетинають одне одного та співіс-нують водночас. Зазначене спричинює усклад-нення з комунікаціями осіб, що мають такі від-мінності. При цьому труднощі наявні в комуні-каціях як між окремими суб’єктами, так і міждержавними інституціями (як об’єктами впливу)та населенням (суб’єктами). Особливо загост-рюється ця проблема в контексті сучасних гло-балізаційних процесів, в яких кроскультурнівідмінності набувають граничних форм.

Аналіз проблемного поля, що породжуєтьсявпливом глобалізації на всі сфери суспільногожиття, є актуальним, оскільки дискурс глобалі-зації фокусується на умовах сучасної постмо-дернізації цивілізації, з усіма негативними яви-щами та процесами з цим пов’язаними. Держа-вне управління в цьому контексті має вирішу-вати одночасно два завдання: підтримуватиінтегративність (відкритість) національного ін-формаційного простору та забезпечувати соці-окультурну ідентичність нації, яка в умовахпостмодернізації суспільства “розмивається”внаслідок низки соціокультурних, економічнихта інших причин. До того ж глобальні комуніка-ції, пов’язані з урахуванням різних транскуль-турних феноменів, що спричинені взаємодієюнаціональної культури з результатами інфор-маційно-технологічної революції (стрімким по-ширенням інформаційних технологій), міграційнаселення, культурними та політичними взає-модіями тощо. Однією з основних причин акти-візації глобальних комунікацій стало сучаснеявище консьюмеризму, яке набуває поширенняв ході постмодернізації суспільства. Зазначенеявище зумовлює прагнення до інкорпорації зметою доступу до рівних можливостей спожи-вання.

Аналізуючи соціальні причини глобалізації,доцільно звернутися до праць німецького соці-олога У. Бека, згідно з яким глобалізація – цевсі ті процеси, завдяки яким народи світу інко- 0 © Ядранська О.В., 2013

рпоруються у єдине світове суспільство, “гло-бальне суспільство” [1, с. 284]. Цим процесамсприяють багато чинників, зокрема постмодер-нізація світового суспільства з розмиттям межсоціальних спільнот, індивідуалізацією тощо.Очевидно, що зазначені процеси зумовлюють,з одного боку, поширення глобальних комуні-кацій, а з іншого – необхідність захисту інфор-маційного простору держави з метою збере-ження національної соціокультурної ідентично-сті. Вирішення зазначеної проблеми вимагаєтеоретичного осмислення.

Доцільно розпочати із визначення загально-го підходу до моделі державного управління.Така модель – модель нормативно-правовогорегулювання діяльності держави, яка сформу-льована в Конституції, законах та інших доку-ментах, а також виражена в них нормативнамодель державного і суспільного життя, щопідлягає реалізації через державне управління.Ця модель набуває реального значення заумови, коли вона дійсно стає орієнтиром, фак-тором і складовою свідомості, поведінки та ді-яльності людей. Для надання дієвості норма-тивно-законодавчим актам необхідно виробитипевний механізм забезпечення їх практичноїреалізації [2, с. 123]. Враховуючи той факт, щона сьогодні соціальна свідомість українців єдосить різноманітною, виникає процес її по-двійної інкорпорації. У першу чергу, він пов’я-заний із необхідністю об’єкта управління на-близити соціальні інтереси та цінності суб’єктівуправління до певної єдності (принаймні з ме-тою надання моделі державного управлінняреального значення). По-друге, глобалізаційніпроцеси трансформують свідомість суб’єкта доусередненого “члена глобального суспільства”– нівелюючи, при цьому, реальні управлінськіможливості національної моделі державногоуправління

Зазначимо, що внаслідок загального проце-су постмодернізації суспільства процеси гло-балізації та модернізації постійно інтенсифіку-ються. Однак, надмірна інтенсивність розвиткупостмодерну (та відповідних трансформацій)спричинює суспільний конфлікт, який виявля-ється у феноменальній реакції національноїсвідомості. Такий конфлікт виявляється в тому,


29

що в окремих країнах відбувається спробаштучного переходу від постмодерну до суспі-льства примодерну (що виявляється у повер-ненні смертної кари, введенні обов’язкової шкі-льної молитви, забороні абортів, забороніокремих генетичних експериментів тощо). Нанаш погляд, зазначений феномен є результа-том пошуку адекватної моделі державногоуправління, яка здатна вирішити одночаснопроблеми інформаційного перенавантаженнята захисту соціокультурної ідентичності. Ми невпевнені, що така модель є об’єктивним ре-зультатом історичного процесу та вважаємо,що існує можливість у створенні моделі держа-вного управління інформаційними потоками,яка навіть в умовах глобалізації адекватно за-безпечуватиме збереження національної сві-домості та національних інтересів (хоча прицьому ми усвідомлюємо, що поняття “нація” впроцесі постмодернізації також нівелюється).

У новітній західній соціології аналізу різнихаспектів глобалізації присвячено праці І. Валер-стайна (світ-системна парадигма), Н. Лумана,У. Бека (ризикологічна парадигма), Л. Склера,Р. Робертсона, Е. Гіденса та інших учених (мо-делі глобального суспільства), М. Маклюена,П. Бергера та ін. (моделі глобальної культури).У цілому глобалізація одними вченими оціню-ється як об’єктивний процес, інші під глобаліза-цією розуміють втілення у життя політичної про-грами неоліберальної економіки.

У вітчизняній науці проблеми глобалізації, їїнаслідків для постсоціалістичних країн розроб-ляються П. Кутуєвим, Б. Нагорним, А. Ручкою,В. Танчером, А. Толстоуховим та іншими соці-ологами, філософами й фахівцями в галузідержавного управління.

II. Постановка завданняОскільки сучасні суспільства епохи постмо-

дернізації являють собою таку соціокультурнусистему, що включає різноманітні культури,етнічні групи, організації та рухи, які поступоворозмиваються, паралельно виходячи за межінаціональних кордонів, а транскультурація єсимволом відкритості полікультурного суспіль-ства у сучасному гетерогенному світі, то метоюстатті є пошук моделі державного управління,здатної забезпечити соціокультурну ідентич-ність та одночасно стати складовою свідомостілюдей для забезпечення ефективного функці-онування держави як соціального інституту.

III. РезультатиАналізуючи загальні механізми державного

управління, необхідно визначити, що дієвістьйого впливу на соціальні процеси (особливо вінформаційній сфері) є принципово різною.Відповідно різним буде їх вплив на соціальніпрактики та соціальну свідомість об’єктів дер-жавного управління.

Уваги заслуговує аналіз механізмів держав-ного управління, що впливає на інформаційнусферу в контексті забезпечення за його допо-могою відповідності національного інформа-

ційного простору – глобальному із забезпечен-ням виконання останнім покладених на ньогофункцій. Український дослідник О. Федорчак доосновних механізмів державного управліннязараховує такі:– економічний (механізми державного управ-

ління банківською, грошово-валютною, ін-вестиційною, інноваційною, кредитною, по-датковою, страховою діяльністю тощо);

– мотиваційний (сукупність командно-адмі-ністративних і соціально-економічних сти-мулів, що спонукають державних службов-ців до високоефективної роботи);

– організаційний (об’єкти, суб’єкти державно-го управління, їх цілі, завдання, функції,методи управління й організаційні структу-ри, а також результати їх функціонування);

– політичний (механізми формування еконо-мічної, соціальної, фінансової, промисловоїполітики тощо);

– правовий (нормативно-правове забезпе-чення: закони і постанови Верховної РадиУкраїни (далі – ВРУ), укази Президента,постанови і розпорядження Кабінету Мініс-трів України (далі – КМУ), а також методич-ні рекомендації й інструкції тощо) [4]. Нанаш погляд, кожен із наведених механізмівстворює певний вплив на комунікаційнусферу, що вимагає наукового осмислення.Розглядаючи економічний механізм впливу

на комунікації, можна констатувати, що зазна-чений механізм на сьогодні спирається пере-важно на комерційний зиск (незалежно від фо-рми власності об’єкта інформації). Така комер-ційна зорієнтованість в умовах глобалізаційноїінформації має переважно орієнтацію на кон-сьюмеризм, чим породжує ринково орієнтованеспрямування. У таких умовах вплив механізмівдержавного управління на діяльність ЗМІ прак-тично залежатиме від ефективності управліннябанківською, грошово-валютною, кредитною,податковою, страховою, а також, частково, ін-вестиційною й інноваційною діяльністю. Однак,намагаючись відповідати зазначеним стандар-там (вимогам), що існують у відкритій економіцідля інших підприємств (в умовах глобалізаціїмова йде про тотальне укрупнення капіталу, втому числі й в інформаційній сфері) втрачаєть-ся національна орієнтованість. Зазначене зу-мовлюватиме глобалізаційну орієнтованістьінформаційного потоку та негативно впливати-ме на процес формування національної свідо-мості. Більше того, у контексті аналізу економі-чного механізму державного управління інфо-рмацією варто враховувати також думку украї-нського дослідника А. Толстоухова, який за-значає, що світоустрій, створюваний техноло-гофіційним людством (технологія в цьому кон-тексті може розглядатися як механізм оптимі-зації економічних витрат), містить у собі загро-зи тотальної “технологофікації” не тільки люд-ської поведінки, а й людського світосприйняття,мислення, спілкування та стає вкрай дистанці-


30

йованим від світу природи. “У контексті подіб-ного світоустрою екзистенціональна доля лю-дини буде визначатися не грою стихійних силприроди, а його власною волею і міццю йогонауково-технологічного активізму. Прогресуючатехнологофікація життя прискорить наближенняекологічної катастрофи, нігілізму, морального ре-лятивізму. Роль храму в технологофікованомусуспільстві буде виконувати не церква, а супер-маркет. Релігійне свято Різдва трансформується втранснаціональну лихоманку “консьюмеризму” –споживання. Людину тут будуть ввергати в жах нестільки природні катаклізми, скільки наслідки йоговласного науково-технологічного активізму… Утотально технологофікованому світі в споконвічнійгрі віртуальності з даностями остаточну перемогуодержитиме віртуальність” [3, с. 178–179]. Забез-печення технологофікації, описаної А. Толсто-уховим, нерозривно пов’язано із глобалізацією, авідповідно, національно-орієнтована інформаціяне може бути генерована в звичайних економічнихумовах. Більше того, різка відмова від консьюме-ризської орієнтації (зокрема за рахунок державно-го фінансування) також не може вважатися пози-тивною через те, що в такому разі розриватиметь-ся цінність інформації для споживача. Однак маю-чи чітку економічну політику щодо національнихЗМІ в економічній сфері можна опосередковановпливати на процес управління інформаційнимипотоками.

Розглядаючи мотиваційний механізм дер-жавного управління, можна констатувати, щосукупність командно-адміністративних і соціа-льно-економічних стимулів в умовах відкритогосуспільства є недостатньо дієвим інструментомдля оптимізації інформаційних потоків. Від мо-тивації державних службовців, що задіяні в си-стемі державного управління інформацією,вплив на самі інформаційні потоки залежитьопосередковано. Більше того, за умов дирек-тивної заборони певної інформації порушува-тиметься принцип свободи слова. За умов ви-користання економічних важелів можна конста-тувати, що будь-яка автономна держава (дер-жавна інституція) не зможе в економічномуплані подолати глобалізаційні прояви загаль-ного інформаційного потоку.

Розглядаючи організаційний механізм дер-жавного управління, можна констатувати, щона сьогодні в Україні існує потреба в його вдос-коналенні, адже ефективного аналізу впливуглобалізаційної інформації на національну сві-домість не відбувається. Практично не відсте-жуються наслідки впливу інформації певноговиду на свідомість споживачів інформації. Од-нак створення додаткової державної інституціїв цьому сенсі також недостатньо принаймнічерез те, що діяльність такої інституції має під-порядковуватися певній інформаційній політи-ці, яка в цьому сенсі має відповідати інтересамзбереження національної соціокультурної іден-тичності, обмеження проявів надмірного кон-сьюмеризму та глобалізації.

У цьому контексті політичний механізм дер-жавного управління як базис для формуванняінформаційної політики, виходячи із соціокуль-турної, економічної, промислової, національноїполітики, можна вважати одним із ключових.При цьому, на наш погляд, доцільним є фор-мування державної інформаційної політики якокремого механізму державного управління,який охоплює всі сфери буття та має виступатиадекватним інструментом інтеграції національ-ної соціокультурної ідентичності до глобаліза-ційних вимог суспільства.

Розглядаючи в цьому контексті правовий ме-ханізм державного управління, зазначимо, щоінформаційний потік має бути повною міроювідповідним до існуючої нормативно-правовоїбази в державі. Виключення правової складовоїіз загального інформаційного потоку можна роз-глядати як завдання удосконалення механізмівдержавного управління. При цьому засадничи-ми принципами розбудови правового механізмумає бути відповідність правових норм системінаціональних соціокультурних інтересів та за-вданням обмеження можливого негативноговпливу глобалізації на національну свідомість.

У цьому контексті варто зазначити, що як по-літичний, так і правовий механізми не можна роз-глядати відокремлено один від одного. Однак їхпоєднання зумовлюватиме появу нового соціа-льного механізму, який ми пропонуємо розгляда-ти як окремий механізм державного управління –інформаційний. У цьому механізмі сама інфор-мація формуватиме управлінський вплив наоб’єкт управління, враховуючи в ньому відповіднізміни. У контексті практичної розбудови цьогомеханізму необхідним вбачається його базуван-ня на національній соціокультурній основі (бази-сі). Адже тільки єднання трьох запропонованихнапрямів дасть змогу інтегрувати національнийінформаційний простір до системи глобальнихкомунікацій без втрати (розмивання) національ-них соціокультурних норм і цінностей як базовихфакторів національної ідентичності.

IV. ВисновкиТаким чином, за результатами проведених

теоретизувань, можна констатувати, що глоба-льні комунікації створюють суттєвий вплив нанаціональний інформаційний простір і зумов-люють увагу до розбудови національної моделідержавного управління інформацією. Більшетого, нами запропоновано розглядати інфор-мацію як окремий механізм державного управ-ління, який здатний зменшити негативнийвплив сучасних глобалізаційних процесів нанаціональну свідомість. Використання запро-понованої логіки є принципово необхідним вумовах недостатньої дієвості існуючих механі-змів державного управління, адже кожнийокремий механізм не здатний забезпечити аде-кватного впливу на об’єкт управління – націо-нальну свідомість з метою її збереження. Від-значимо, що процеси постмодернізації суспіль-ства, одним із проявів яких є глобалізація, мо-


31

жуть розглядатися як об’єктивні, через що запобі-гання їх поширенню в умовах інформаційної ре-волюції є утопічним. Однак повна відмова від дія-льності щодо запобігання негативним наслідкамтаких процесів ставить під сумнів доцільність існу-вання національної моделі державного управлін-ня, що зумовлює високу актуальність цього на-пряму для продовження теоретико-прикладнихдосліджень. У цьому контексті інформаційнеуправління являтиме собою процес збирання,інтерпретації й оцінювання інформації, яка є ре-зультатом глобальних комунікацій на відповідністьзасадам державної інформаційної політики таправовим аспектам механізмів державного управ-ління, а також трансформація на цій основі глоба-лізаційних інформаційних потоків відповідно дозавдань національної держави. Як уже зазначало-ся, загальним принципом такого управління є мак-симальна відповідність інформаційного потокусистемі соціокультурних національних цінностей.

Основними напрямами подальших дослі-джень у цьому контексті має бути розробка йобґрунтування інформаційного механізму дер-жавного управління, який ми пропонуємо роз-

глядати як базовий у системі постмодернізаціїсуспільства.

Список використаної літератури1. Бек У. Что такое глобализация? Ошибка гло-

бализма – ответы на глобализацию / У. Бек ;[пер. с нем. А. Григорьева и В. Седельника]. –М. : Прогресс-Традиция, 2001. – 304 с.

2. Державне управління : навч. посіб. / А.Ф. Ме-льник, О.Ю. Оболенсышй, А.Ю. Васіна,Л.Ю. Гордієнко ; за ред. А.Ф. Мельник. –2-ге вид., випр. і доп. – К. : Знання, 2004. –342 с.

3. Толстоухов А.В. Глобалізація. Влада. Еко-майбутнє / А.В. Толстоухов. – К. : ПАРА-ПАН, 2003. – 308 с.

4. Федорчак О.В. Класифікація механізмівдержавного управління [Електронний ре-сурс] / О.В. Федорчак // Науковий вісник“Демократичне врядування” / гол. ред.д.е.н. В.С. Загорський ; Львів. регіон. ін-тдерж. управління Національної академіїдержавного управління при ПрезидентовіУкраїни. – 2008. – Вип. 1. – Режим доступу:http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeVr/2008-01/zmist.html.


Ядранская Е.В. Глобальные коммуникации и их влияние на модель государственного управ-ления

В статье анализируются социальные причины глобализации и постмодернизации современно-го общества, их влияние на модель правового регулирования деятельности государства. Расс-мотрены основные пути влияния глобальной коммуникации на национальное сознание члена укра-инского общества.

Ключевые слова: постмодернизация общества, модель, информационные ресурсы, глобализа-ция, транскультурный феномен, социокультурные различия.

Yadranska O. Global communications and their impact on the model of governmentThe article deals with the important issues of our time such as the impact of globalization processes in all

spheres of public life, the conditions and reasons postmodernization modern civilization, the interaction ofnational culture on the results of information-technology revolution, reasons of global communications andothers. Determined that one of the main reasons of global communication has become a modernphenomenon consumerism that gets spread during postmodernization society. The paper highlights thequestion of finding a model of governance able to provide socio-cultural identity and at the same timebecome a part of people's minds, to ensure the effective functioning of the state as a social institution.

Identified need to consider information as a separate mechanism for state management, in order toreduce the negative impact of modern globalization on national identity.

Key words: post modernization of society, model, information resources, globalization, trans culturalphenomenon, socio-cultural differences.

–


32

МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

УДК 351.824.11

С.В. Бедінздобувач

Класичний приватний університет

ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇУ статті проаналізовано особливості нормативно-правового забезпечення державного регулю-

вання ринку електроенергії та запропоновано напрями щодо його вдосконалення.Ключові слова: електроенергетика, державне регулювання, оптовий ринок електроенергії, но-

рмативно-правове забезпечення.

І. Вступ0

Реформа в енергетичному секторі потребуєкомплексного підходу. Це розробка енергетич-ної політики та стратегії її реалізації, визначен-ня основних принципів розвитку ринку електри-чної енергії, вдосконалення системи державно-го регулювання галуззю. Важливе місце середзаходів із розвитку електроенергетичної галузізаймає створення енергетичного законодавст-ва. Законодавство, що регулює відносини упаливно-енергетичному комплексі, фрагмента-рне і має велику кількість неузгодженостей,оскільки створювалося воно без відповідноїконцепції реформування галузі.

Питанням нормативно-правового забезпе-чення державного регулювання електроенер-гетичної галузі присвячено чимало науковихпраць таких авторів, як Л. Богачкова, Л. Гітель-ман, А. Гущін, Ж. Іонова, П. Мельник, М. Нал-бандян, А. Паламарчук, П. Пальчук, У. Пись-менна, В. Попондопуло, Н. Саніахметова та ін.Віддаючи належне їх науковим напрацюванняміз цієї проблематики, слід зазначити, що у нор-мативно-правовому забезпеченні державногорегулювання ринку електроенергії залишають-ся проблеми та суперечності, котрі потребуютьдодаткового опрацювання, а також обґрунту-вання нових підходів до їх вирішення.

ІІ. Постановка завданняМета статті – проаналізувати нормативно-

правове забезпечення державного регулюван-ня ринку електроенергії та визначити напрямийого вдосконалення.

ІII. РезультатиОсновні правові й організаційні засади, які

регулюють загальні умови функціонування ді-ючої моделі оптового ринку електричної енергії(далі – ОРЕ) України, визначено КонституцієюУкраїни, Законом України “Про електроенерге-тику” (зі змінами і доповненнями), РішеннямКонституційного Суду України від 12.02.2002 р.№ 3-рп/2002 (справа про електроенергетику) 0 © Бедін С.В., 2013

[17], нормативними актами Президента Украї-ни, Кабінету Міністрів України, Національноїкомісії регулювання електроенергетики (НКРЕ).

Зважаючи на те, що значна частина учасни-ків оптового ринку електроенергії є суб’єктамиприродних монополій, функціонування оптовогоринку електроенергії здійснюється також з ура-хуванням положень Законів України “Про при-родні монополії” від 20.04.2000 р. [14], “Про за-хист економічної конкуренції” від 11.01.2001 р.[11], “Про захист від недобросовісної конкурен-ції” від 07.06.1996 р. [10].

Поряд із цим, у сфері виробництва (вироб-ники, які здійснюють продаж електричної енер-гії в ОРЕ за ціновими заявками) та постачанняелектричної енергії (наявність поряд з енерго-постачальними компаніями-монополістами назакріпленій території незалежних постачальни-ків електроенергії) певні учасники ринку пра-цюють на конкурентних засадах.

Здійснюючи послідовний ретроспективнийаналіз нормативно-правового забезпеченнядержавного регулювання діяльності оптовогоринку електроенергії, потрібно відзначити, щоодним із перших кроків його формування тарозвитку був Указ Президента України “ПроНаціональну комісію з питань регулюванняелектроенергетики” [13], яким було створенонезалежний позавідомчий орган, на який булопокладено функції регулювання електроенер-гетики, зокрема, сприяння розвитку конкуренціїв галузі й організації ефективного ринку елект-ричної енергії України.

Але фактична реорганізація вертикально-інтегрованого енергетичного комплексу Українирозпочалась з видання Указу Президента Украї-ни “Про структурну перебудову в електроенер-гетичному комплексі України” від 04.04.1995 р.№ 282/95 [15]. Згідно із цим Указом було роз-почато акціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу та створення перед-умов для організації конкурентного середови-ща шляхом розділення функцій із виробництва,передачі та постачання електроенергії.


33

З метою завершення структурної перебудовиелектроенергетики та підвищення ефективностіроботи галузі в ринкових умовах 19.02.1996 р.Кабінетом Міністрів України було видано Поста-нову № 207 “Про забезпечення роботи оптовогоринку електричної енергії України” [9].

У 1996 р. Національна комісія з питань ре-гулювання електроенергетики (НКРЕ) Українирозпочала видачу спеціальних дозволів – ліце-нзій на здійснення підприємницької діяльності звиробництва, передачі та постачання електро-енергії. Першу ліцензію на здійснення підпри-ємницької діяльності в електроенергетичній га-лузі України в червні того самого року НКРЕвидала Державній акціонерній енергогенерую-чій компанії “Дніпроенерго” [18].

З метою виконання Постанови Кабінету Мі-ністрів України від 19.02.1996 р. № 207 [9] ізпредставників виробників та постачальниківелектричної енергії України в березні 1996 р.було створено Тимчасову Раду, яка розпочалароботу над розробленням договору учасниківоптового ринку електричної енергії та додатківдо нього. А із 12.04.1996 р. оптовий ринок еле-ктричної енергії України запрацював в експе-риментальному режимі. Перші результати ро-боти енергоринку допомогли членам Тимчасо-вої Ради прийняти конструктивні рішення щодоособливостей роботи енергетичних компаній вумовах функціонування оптового ринку. Післязавершення роботи над проектом договоруТимчасова Рада призначила Загальні зборивиробників і постачальників електричної енергіїта склала свої повноваження.

А 15.11.1996 р. відбулися Загальні зборивиробників, постачальників електроенергії зарегульованим тарифом, постачальників елект-роенергії за нерегульованим тарифом та опто-вого постачальника (на той час виконання цієїфункції було покладено на Національний дис-петчерський центр України, у подальшому –Державне підприємство “Національна енерге-тична компанія “Укренерго”). На цих зборахшляхом підписання договору фактично і відбу-лося заснування Оптового ринку електричної ене-ргії України (ОРЕ) – єдиного в межах держави до-говірного об’єднання суб’єктів підприємницькоїдіяльності, що працюють на підставі відповіднихліцензій НКРЕ з виробництва, передачі та поста-чання електроенергії. Того самого дня 55 ліцен-зіатів НКРЕ стали першими членами ОРЕ та під-писали Договір між членами ОРЕ (ДЧОРЕ) – бага-тосторонню угоду, яка регулює відносини на ОРЕта визначає основні економічні, фінансові засадий механізми його функціонування [1].

У Договорі визначаються мета й умови дія-льності, права, обов’язки та відповідальністьсторін. Цей договір погоджується із централь-ними органами виконавчої влади, Національ-ною комісією регулювання електроенергетикиУкраїни, Антимонопольним комітетом України.

Договором між членами Оптового ринкуелектричної енергії України визначаються ос-новні засади функціонування Оптового ринку,які полягають у такому:

– збалансуванні попиту і пропозиції на електри-чну енергію, що відбувається в масштабахусієї об’єднаної енергосистеми, і відповідно уформуванні єдиної оптової закупівельної ціни.

– обов’язковому продажу всієї виробленої наелектростанціях електричної енергії на Оп-товий ринок;

– закупівлі електричної енергії на Оптовомуринку енергопостачальниками за оптовоюринковою ціною, яка формується як серед-ньозважена ціна дешевої електроенергіїГЕС й АЕС і відносно дорогої електроенер-гії теплових електростанцій, а також з ура-хуванням вартості послуг НЕК “Укренерго”та ДП “Енергоринок”;

– єдиному спеціальному розподільчому раху-нку Оптового ринку електричної енергіїУкраїни (на який мають поступати всі кошти,що сплачуються за електричну енергію і зякого згідно з Правилами оптового ринку заспеціальним алгоритмом перераховуютьсяна розрахункові рахунки енергогенеруючихкомпаній, енергопостачальних компаній таНЕК “Укренерго” і ДП “Енергоринок”);

– розподілення коштів між учасниками Опто-вого ринку відповідно до алгоритму оптово-го ринку, затвердженому НКРЕ [2].Сторонами Договору між членами оптового

ринку є суб’єкти ОРЕ, такі як виробники електрич-ної енергії, постачальники електричної енергії зарегульованим тарифом, постачальники електрич-ної енергії за нерегульованим тарифом (незалежніпостачальники електричної енергії), оптовий по-стачальник електричної енергії (ДП “Енерго-ринок”), підприємство, що здійснює централізова-не диспетчерське управління Об’єднаною енерге-тичною системою України і передачу електричноїенергії магістральними та міждержавними елект-ричними мережами (НЕК “Укренерго”). Усі зазна-чені суб’єкти ОРЕ отримують ліцензії НКРЕ наздійснення відповідного виду діяльності.

На сьогодні учасниками ОРЕ є більше ніж100 суб’єктів енергоринку. На конкурентних за-садах працюють в ОРЕ генеруючі компанії теп-лових електростанцій. Вони завчасно, на деньраніше, подають цінові пропозиції з продажуелектричної енергії окремо за кожним генерую-чим енергоблоком електростанцій [3].

Атомні, гідравлічні, вітрові електростанції татеплоелектроцентралі продають електричну енер-гію в ОРЕ за тарифами, встановленими НКРЕ.

Уся діяльність із купівлі-продажу електрич-ної енергії в ОРЕ регламентується ПравиламиОРЕ, які є невід’ємною частиною Договору міжчленами ОРЕ (затверджені Постановою Націо-нальної комісії регулювання електроенергетикиУкраїни від 12.11.1997 р. № 1047а), які визнача-ють механізм функціонування ОРЕ України, по-рядок розподілу навантажень між генеруючимиджерелами, правила формування погодинноїринкової ціни купівлі-продажу електричної енергії

Таким чином економічні та фінансові меха-нізми функціонування ОРЕ відповідно до Дого-вору регулюються Правилами Оптового ринкуелектричної енергії (Правила енергоринку) й


34

інструкціями до Договору (Інструкції про поря-док розрахунків, використання коштів, розраху-нку й обліку втрат електричної енергії в елект-ромережах тощо).

Зазначимо, що умови Договору між членамиОптового ринку електричної енергії України пе-редбачають можливість фінансових розрахунківу відповідних ф’ючерсних або форвардних фі-нансових договорах між виробниками та поста-чальниками електричної енергії. Умови зазначе-них договорів не повинні суперечити Договору.Таким чином реалізується схема “генерація –енергопостачальник”, споживач же не є членомОптового ринку.

Процес становлення та розвитку ОРЕ прохо-див в умовах поглиблення фінансово-платіжноїкризи в Україні.

У розвитку електроенергетики фінансовівідносини, у тому числі розрахунки, посідаютьцентральне місце, оскільки виробництво повні-стю залежить від платежів за спожиту електро-енергію; крім того, актуальними питаннямирозвитку галузі є постійна потреба в кредитнихресурсах та інвестиціях. Основний акт, якийрегулює відносини в цій галузі, – Закон України“Про електроенергетику” [8], – було прийнято16.10.1997 р. Саме в цей період в електроене-ргетиці склалася критична фінансова ситуація іпрактично лише прийняття вказаного Законудало змогу поступово вийти з кризового стану.Весь розвиток електроенергетики в Україні,фінансових відносин у ній можна поділити надва етапи – до і після прийняття цього Закону.Характеризуючи ситуацію в електроенергетиціу той період, колишні керівники цієї галузі чіткой однозначно виділили її суть: “кризові явищазумовлені не недосконалістю діючої системиоптового ринку, а системою безгрошових роз-рахунків, дефіцитом обігових коштів та законо-давчої неврегульованості відповідальності зарозрахунки” [6]. Таким чином, головними факто-рами, навколо яких концентрувались усі питаннярозвитку електроенергетики і в той період, і зараз,є законодавство і розрахунки, і в цьому із вказа-ною думкою треба погодитись. Саме негаразди удіючій на той час системі розрахунків зумовилиприйняття ряду змін до чинного зараз ЗаконуУкраїни “Про електроенергетику”. Розуміння цихпроблем є ключем для подальшого розвитку еле-ктроенергетики, фінансових відносин у ній і вдос-коналення державного регулювання.

Із метою поліпшення фінансово-платіжної ди-сципліни в ОРЕ Указом Президента України “Прозаходи щодо реалізації державної політики усфері природних монополій” від 19.08.1997 р.№ 853/97 [12] були скасовані давальницькі й ад-ресні схеми постачання електроенергії, передба-чено забезпечення повного переходу на поста-чання електроенергії через оптовий ринок тастворення Державного підприємства “Енерго-ринок” для виконання ним функцій із забезпечен-ня діяльності оптового ринку електричної енергіїзгідно з ДЧОРЕ.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від24.01.2002 р. № 25-р [16] було утворено Міжвідо-

мчу комісію з підготовки Концепції функціонуваннята розвитку оптового ринку електричної енергіїУкраїни. Розпочалася системна робота з підготов-ки розробки напрямів удосконалення функціону-вання ОРЕ та його розвитку. До складу комісії підголовуванням Першого віце-прем’єр-міністра Ук-раїни увійшли кваліфіковані фахівці – представни-ки центральних органів виконавчої влади, консал-тингових фірм, громадських організацій, професі-онали-енергетики, юристи, економісти.

У результаті було підготовлено Концепціюфункціонування та розвитку оптового ринкуелектричної енергії України, котру було схва-лено Постановою Кабінету Міністрів Українивід 16.11.2002 р. № 1789 [5], яка починаючи зрозгляду аналізу функціонування діючого оп-тового ринку електричної енергії України, дета-льно описує мету, завдання та шляхи подаль-шого розвитку оптового ринку; завдання, якімають бути вирішені в процесі функціонуваннята розвитку оптового ринку, їх пріоритетність інеобхідні заходи; питання державного регулю-вання оптового ринку; умови переходу до кож-ного етапу; нормативно-правове та фінансовезабезпечення, соціально-економічне та полі-тичне оцінювання наслідків кожного етапу.

На основі законодавчого регулювання діяльно-сті Оптового ринку електроенергії забезпечено:– рівноправний доступ до ринку електроенергії

та послуг електричних мереж усіх суб’єктівпідприємницької діяльності з виробництва тапостачання електричної енергії;

– купівлю і продаж електричної енергії заПравилами оптового ринку та визначенняцін на електроенергію генеруючих компа-ній. Розрахунки між учасниками ОРЕ про-водяться пропорційно обсягам виробницт-ва товарної продукції за алгоритмом роз-поділу коштів, затвердженим НКРЕ;

– розвиток альтернативних джерел енергії че-рез зобов’язання ОРЕ купувати за “зеленим”тарифом електричну енергію, вироблену наоб’єктах електроенергетики, що використову-ють альтернативні джерела енергії (крім до-менного та коксівного газів, а з використаннямгідроенергії – вироблену лише малими гідро-електростанціями), і не продану за договірни-ми цінами безпосередньо споживачам абоенергопостачальним компаніям, які здійсню-ють господарську діяльність із постачанняелектричної енергії за регульованим тарифом.Основними законодавчо визначеними за-

вданнями функціонування ОРЕ є:– забезпечення потреб споживачів України в

електроенергії за економічно обґрунтова-ною ціною на принципах конкуренції міженергогенеруючими та міжпостачальнимикомпаніями;

– забезпечення фінансової стабільності таприбутковості електроенергетичної галузі;

– розвиток конкурентоспроможної українськоїенергетики і наслідок створення умов длязалучення потенційних інвесторів [8].Оптовий ринок електричної енергії України

функціонує з додержанням таких вимог:


35

– усі суб’єкти підприємницької діяльності звиробництва та постачання електричноїенергії мають рівноправний доступ до оп-тового ринку електричної енергії України тапослуг електричних мереж після отриманнявідповідної ліцензії на право здійсненняцих видів діяльності та підписання Догово-ру між членами оптового ринку;

– електрична енергія продається та купуєтьсяза Правилами оптового ринку електричноїенергії України, які є невід’ємною частиноюДоговору між членами оптового ринку;

– ціни на електричну енергію генеруючих ком-паній ТЕС та оптові ціни купівлі-продажу еле-ктричної енергії визначаються за Правиламиоптового ринку електричної енергії України;

– усі учасники оптового ринку електричноїенергії укладають договори купівлі-продажуелектричної енергії із суб’єктом підприєм-ницької діяльності, який здійснює оптовепостачання електричної енергії відповіднодо Договору, на підставі якого створюєтьсяоптовий ринок електричної енергії [8].Підсумовуючи вищенаведене, метою пода-

льшого розвитку оптового ринку електроенергіїможна визначити:– забезпечення енергетичної безпеки держави;– надійне та безперебійне задоволення по-

треб споживачів в електричній енергії за оп-тимальною ціною на основі конкуренції міжвиробниками і між постачальниками з ура-хуванням економічно обґрунтованих витратна її виробництво, передачу та постачання;

– забезпечення фінансової стабільності таприбутковості підприємств електроенергети-чної галузі й залучення інвестицій у галузь;

– подальший розвиток конкурентного сере-довища оптового ринку електроенергії;

– технічне оновлення електроенергетичноїгалузі.

IV. ВисновкиУ результаті аналізу нормативно-правового

забезпечення державного регулювання ринкуелектроенергії з’ясовано, що недоліком норма-тивно-правового забезпечення державного ре-гулювання є відсутність єдиного кодифіковано-го акта про регламентацію розрахункових від-носин як на Оптовому ринку електроенергії, такі в електроенергетиці в цілому. Об’єктивна по-треба в цьому є – необхідно чітко встановитиправове значення алгоритму розподілу коштів,зміст акта про нього, регламентувати частотувнесення змін до цього акта для того, щоб зро-бити відносини учасників ринку і їх фінансовепланування більш стабільними тощо. Договірміж членами Оптового ринку електричної енер-гії України (враховуючи додатки до нього) прак-тично не став основоположним актом у ційсфері, як і не став ним у регулюванні всіх від-носин на ринку. Більше того, зміни до ньогоініціюються і вносяться (у кращому випадку – по-годжуються) НКРЕ, що з юридичної точки зору єнонсенсом – зміни до Договору вносяться актоморгану державного управління, який і доводить їхдо відома адресатів цих норм. Очевидно, є по-

треба в прийнятті єдиного акта про фінансовівідносини як на Оптовому ринку електроенергії,так і в електроенергетиці України в цілому. Заформою це, скоріше, має бути здійснено в формізакону, оскільки ці відносини пов’язані з перероз-поділом власності між державними і недержав-ними суб’єктами господарювання.

Удосконалення нормативно-правової базищодо регулювання відносин у сфері електро-енергетики та на оптовому ринку електроенер-гії має передувати запровадженню реформ ізабезпечуватися органами законодавчої та ви-конавчої влади, оскільки державне регулюван-ня в електроенергетиці повинно бути направ-лене на забезпечення балансу інтересів дер-жави, суб’єктів електроенергетики та спожива-чів електроенергії.

Список використаної літератури1. Біла книга “Державне регулювання енерге-

тики України” [Електронний ресурс] : Націо-нальна комісія регулювання електроенер-гетики України. – Режим доступу: http://77.222.134.115/control/uk/publish/article/system? art_id=47238&cat_id=47237.

2. Договір між членами оптового ринку елект-ричної енергії України [Електронний ре-сурс] : Національна комісія з питань регу-лювання електроенергетики України дого-вір від 15 листопада 1996 р. – Режим до-ступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1044.9845.4&nobreak=1.

3. Звіт ДП “Енергоринок” про основну діяль-ність у 2010 році [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://www.er.gov.ua/.

4. Коммерческое право : учеб. / под ред.В.Ф. Попондопуло, В.Ф. Яковлевой. – СПб. :Изд-во С.-Петербург. ун-та, 2008. – Т. 1. –518 с.

5. Концепція функціонування та розвитку оп-тового ринку електричної енергії України :ухвал. постановою Кабінету Міністрів Украї-ни від 16 листоп. 2002 р. № 1789 // Офіцій-ний вісник України. – 2002. – № 47. – С. 263.

6. Письменна У.Є. Ринки електричної і тепло-вої енергії в Україні: структура, ціноутво-рення і регулювання : моногр. / У.Є. Пись-менна ; НАН України, Ін-т екон. та прогно-зув. – К. : Наукова думка, 2008. – 208 с.

7. Правові основи підприємницької діяльності /під ред. В.І. Шакуна, П.В. Мельника, В.М. По-повича. – К. : Правові джерела, 2007. – 780 с.

8. Про електроенергетику [Електронний ресурс] :Закон України від 16.10.1997 р. № 575/97. –Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/575/97-%D0%B2%D1%80.

9. Про забезпечення роботи оптового ринкуелектричної енергії України [Електроннийресурс] : Постанова Кабінету МіністрівУкраїни від 19.02.1996 р. № 207. – Режимдоступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/207-96-%D0%BF.

10. Про захист від недобросовісної конкурен-ції : Закон України від 07.06.1996 р.№ 236/96-ВР // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 1996. – № 36. – Ст. 164.


36

11. Про захист економічної конкуренції : ЗаконУкраїни від 11.01.2001 р. № 2210-III // Відо-мості Верховної Ради України. – 2001. –№ 12. – Ст. 64.

12. Про заходи щодо реалізації державної по-літики у сфері природних монополій [Елек-тронний ресурс] : Указ Президента Українивід 19.08.1997 р. № 853/97. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/853/97.

13. Про Національну комісію з питань регулю-вання електроенергетики [Електронний ре-сурс] : Указ Президента від 08.12.1994 р.№ 738/94. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/738/94.

14. Про природні монополії [Електронний ре-сурс] : Закон України від 20.04.2000 р.№ 1682-III. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1682-14.

15. Про структурну перебудову в електроенер-гетичному комплексі України [Електроннийресурс] : Указ Президента України від04.04.1995 р. № 282/95. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/282/95.

16. Про утворення Міжвідомчої комісії з підго-товки концепції функціонування та розвиткуоптового ринку електричної енергії України[Електронний ресурс] : Розпорядження Ка-бінету Міністрів України від 24.01.2002 р.№ 25-р. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/25-2002-%D1%80.

17. Рішення Конституційного Суду України усправі за конституційним поданням 45 на-родних депутатів України щодо відповіднос-ті Конституції України (конституційності) За-кону України “Про внесення змін до ЗаконуУкраїни “Про електроенергетику” (справа проелектроенергетику) [Електронний ресурс] /Конституційний Суд; Рішення від 12.02.2002 р.№ 3-рп/2002. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-02.

18. Річний звіт про діяльність НКРЕ / НКРЕ. –К., 2008.

19. Саниахметова Н.А. Регулирование предпри-нимательской деятельности в Украине: орга-низационно-правовые аспекты / Н.А. Саниах-метова. – Одесса : Одес. гос. юрид. акад.,1998. – 232 с.


Бедин С.В. Особенности нормативно-правового обеспечения государственного регулиро-вания рынка электроэнергии

В статье проанализированы особенности нормативно-правового обеспечения государственно-го регулирования рынка электроэнергии и предложены направления по его совершенствованию.

Ключевые слова: электроэнергетика, государственное регулирование, оптовый рынок элект-роэнергии, нормативно-правовое обеспечение.

Bedin S. Features of the regulatory state regulation of the electricity marketThe paper analyzes the features of the regulatory state regulation of the electricity market and suggests

areas for improvement.Reform of the energy sector requires an integrated approach. This development of energy policy and

strategies for its implementation, defining the basic principles of electricity market, improve the system ofstate regulation of the industry. Prominent among the measures of development of electric power industry iscreating energy legislation. Legislation that regulates the fuel and energy complex, fragmented and has alarge number of inconsistencies, since it was created in the absence of relevant concepts reform.

The purpose of this paper is to analyze the regulatory state regulation of the electricity market and identifyimprovement.

An analysis of the legal state regulation of the electricity market found that the lack of legal stateregulation is no single codified act on the regulation of relations as calculated on wholesale electricity marketand in power in general. Objective need for this is – should be clearly established legal significanceallocation algorithm, meaning the act of it, regulate the frequency of amendments to the act in order to makethe relationship of market participants and their financial planning more stable, etc. Contract betweenmembers of the Wholesale Electricity Market of Ukraine (including the annex) almost became a fundamentalact in this area, nor was it in the regulation of relations in the market. Moreover, changes to it are initiatedand introduced (in the best case – agree) NERC that from a legal point of view is nonsense - Changes to theAgreement made as an act of state body, which brings them to the recipients of these standards. Obviously,there is a need to accept a single act of financial relationships both on wholesale electricity market andelectricity in Ukraine in general. In form it is, rather, only to be effected in the form of law, because theserelations associated with the redistribution of property between state and non-state entities.

Improving the legal framework for the regulation of relations in the field of electricity and the wholesaleelectricity market should precede the introduction of reforms and provided legislative and executive power,as state electricity regulation should be directed to balance the interests of state power of subjects andconsumers of electricity.

Key words: power, government control, the wholesale electricity market, legal provision.


37

УДК 368.914(101)

В.М. Бєлоусовздобувач

Академія муніципального управління, м. Київ

ПІДХОДИ ТА МОДЕЛІ СИСТЕМИ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИСтаттю присвячено дослідженню міжнародного досвіду реформування пенсійних систем, клю-

чових вад та недоліків пенсійних систем різних країн світу; визначенню передумов реформуванняпенсійної системи в Україні на підставі зарубіжного досвіду.

Ключові слова: пенсійна система, соціальний захист, реформування системи пенсійного забез-печення, розподільча система, накопичувальна система.

І. Вступ0

Реформування пенсійного забезпечення,сприяння продуктивній зайнятості й підвищен-ня життєвого рівня населення є найважливі-шими напрямами соціально-економічної полі-тики майже всіх країн, особливо зараз, в умо-вах фінансово-економічної кризи. Комісія Єв-ропейського Союзу з розробки уніфікованої со-ціальної політики для країн ЄС виокремлює двіосновні моделі соціального захисту населення:“бісмарковську” та “бевериджську”. “Бісмарков-ська” модель передбачає жорсткий зв’язок міжрівнем соціального захисту, обсягами соціаль-ної допомоги й тривалістю особистої професій-ної діяльності людини. Ця модель ґрунтуєтьсяна тому, що соціальні права, соціальний захистлюдини прямо залежать від тих відрахувань,які робітник виплачує протягом усього свогожиття. “Бевериджська” модель соціального за-хисту фінансується через видатки з державно-го бюджету, і в ній переважає принцип націо-нальної солідарності. Ця модель досить успіш-но зарекомендувала себе в європейських краї-нах. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. у чис-тому вигляді ні “бісмарковська”, ні “беверидж-ська” моделі соціального захисту населення вЄвропі не зустрічаються. Можна говорити проїх “синтез” та “диверсифікацію”. Такі самітрансформації переживає і європейська сис-тема пенсійного забезпечення.

Ідеальних пенсійних систем сьогодні не іс-нує. Часто вони несправедливі, безпідставні,занадто дорого коштують як державі, так і насе-ленню. Пенсійні системи працюють краще тіль-ки в тих країнах, які не відчувають демографіч-них проблем, але зараз таких дедалі менше.

Досвід і практика світового розвитку пенсійно-го забезпечення дають чималі підстави для до-слідження проблем та шляхів їх розвитку в умо-вах ринкових реформ, здійснюваних в Україні.

II. Постановка завдання:– дослідити міжнародний досвід реформу-

вання системи пенсійного забезпечення;

0 © Бєлоусов В.М., 2013

– визначити основні напрями реформуванняпенсійної системи в Україні з урахуванням ваді недоліків міжнародних пенсійних систем.ІІІ. РезультатиПроблема реформування пенсійної системи

є досить актуальною, її висвітлюють у своїхпрацях багато вчених, зокрема: М. Боднарук,М. Бойко, Н. Болотіна, В. Бурак, І. Гуменюк,С. Прилипко, С. Синчук, Г. Чанишева та ін.Проте чимало аспектів реформування пенсій-ної системи, особливо можливості застосуван-ня в Україні міжнародного досвіду реформу-вання пенсійної системи, є невирішеними.

Нині у світі існують два підходи до розбудо-ви системи пенсійного забезпечення: розподі-льчий та накопичувальний. Головною їх відмін-ністю є засоби фінансування пенсійних систем.

У розподільчих пенсійних системах покриттярегулярних пенсійних витрат здійснюється зпоточних надходжень. В основі цього підходу –обов’язок кожного члена суспільства братиучасть у заснованому на принципах солідарно-сті колективному страхуванні на випадок соці-альних ризиків (безробіття, старість, хвороба,інвалідність). Подібні системи реалізовуютьпринцип так званої “вертикальної” солідарностіпоколінь, а саме: працездатне молоде поколін-ня бере на себе матеріальну підтримку стар-шого покоління. Розподільчі пенсійні системимають три вагомі переваги: по-перше, можли-вість почати виплату пенсій негайно (тобто непотрібно багато часу для нагромадження кош-тів на пенсійні виплати); по-друге, розміри пен-сій не залежать від результатів функціонуван-ня фінансових ринків та інвестиційної діяльно-сті пенсійних фондів; по-третє, принцип соціа-льної справедливості та соціального захистуреалізується за рахунок перерозподілу доходіввід високооплачуваних працівників до низько-оплачуваних.

Основним недоліком розподільчої системи єзалежність величини пенсійних фондів від де-мографічних факторів і стану ринку праці (рівнязайнятості, безробіття, заробітної плати, спів-відношення кількості платників внесків і пенсіо-нерів тощо). Пенсійні внески в розподільчих


38

пенсійних системах розглядають як податок, ане як частину особистих заощаджень грома-дян. Тому функціонування такої системи багатов чому залежить від ефективності державногоуправління (або ж адміністративного примусу).Зростання рівня “тінізації” економіки, масованесплата податків можуть порушити стійкістьрозподільчої пенсійної системи.

У накопичувальній системі (яка базується напринципі індивідуальної відповідальності) ви-плата пенсій здійснюється з накопиченого дляцієї мети грошового фонду. Забезпечення пен-сіями за віком (на базі такого фонду) являє со-бою специфічний довгостроковий інвестицій-ний процес, на першому етапі якого форму-ються заощадження та відбувається їх послі-довне нарощування за рахунок доходів від ін-вестування, а на другому етапі здійснюєтьсявіддача від заощаджень у вигляді пенсій. У та-ких системах панує принцип “горизонтальної”солідарності, тобто солідарності в межах кож-ного покоління. Зазначимо, що пенсійна систе-ма, яка цілком перейшла на накопичувальнумодель, збільшує сукупні нагромадження талогічно приводить до збільшення інвестицій істабілізації економічного зростання національ-ної економіки [1].

Накопичувальна пенсійна система, порівня-но з розподільчою, є менш мобільною. Змінаставок і порядку сплати пенсійних внесків невпливає на нинішніх пенсіонерів, а тільки черездекілька років вплине на пенсійне забезпеченнянині працюючих робітників. Ще один недолік –висока вартість переходу від розподільчої донакопичувальної пенсійної системи. З ураху-ванням необхідності компенсації нинішньомупоколінню пенсіонерів (та коштів, що відволі-каються на створення нової пенсійної системи),за експертними оцінками, вартість переходу нанову накопичувальну пенсійну систему можестановити від 20 до 60% ВВП [2]. Саме тому невсі країни можуть дозволити собі швидкий пе-рехід до цієї моделі пенсійної системи. Водно-час за несприятливої демографічної та еконо-мічної ситуації перехід до накопичувальної си-стеми в країні є обов’язковою умовою збере-ження соціальної стабільності в суспільстві.Невід’ємною складовою накопичувального пе-нсійного забезпечення є система недержавнихпенсійних фондів.

Розглянемо докладніше, як теоретичні мо-делі пенсійного забезпечення реалізуються напрактиці в країнах ЄС. На наш погляд, для ви-значення оптимальної для України моделі сис-темного забезпечення необхідно систематизу-вати та проаналізувати різні стратегії й моделіпенсійного забезпечення, що дасть змогу ви-значити можливі недоліки та наслідки впрова-дження тієї чи іншої моделі в Україні.

Так, у Німеччині право на пенсію належитьдо категорії абсолютних прав кожного грома-дянина країни. Разом з тим воно обтяжене ба-гатьма деталями й ускладнене реформами.

Пенсійні реформи в Німеччині відбувалися де-кількома етапами (1957, 1992, 1996 і 2001 рр.),що було зумовлено об’єктивними причинами,серед яких перше місце посідали інфляційніпроцеси та національна демографічна криза.

Основою соціальної політики в Німеччині ви-знано “бісмарківську” модель соціального захис-ту населення та відповідний страховий принциппенсійного забезпечення. Під дію обов’язковогопенсійного страхування підпадають усі найманіробітники (а з 1 квітня 1999 р. ще й особи “са-мостійної праці” – представники мистецькихпрофесій, самозайняте населення тощо).

У державній системі обов’язкового страху-вання (прийнятій ще в 1991 р.) передбаченодесять видів пенсій: за віком, при досягненні65 років; вдовам і вдівцям; особам, які маютьне менш ніж 35 років виробничого стажу й до-сягли 63-річного віку; жінкам при досягненні60 років; при втраті професійної працездатнос-ті; для непрацездатних при досягненні 60 років;у зв’язку з втратою загальної працездатності;по безробіттю при досягненні 60 років; сиро-там; на виховання дитини, у якої помер один збатьків [1, с. 169].

Розмір пенсії в Німеччині прямо залежитьвід розміру відрахувань кожного працівникапротягом його трудового життя, тому пенсіонермає право претендувати, насамперед, на тупенсію, яку він заощадив. Такого поняття, якмінімальна пенсія, у німецькому пенсійномузаконодавстві не існує, проте є декілька різно-видів гарантованих пенсій (до того ж деякі зних можна отримувати одночасно).

Право на пенсію в Німеччині, за загальнимправилом, виникає при досягненні 65 років,хоча існує ряд різновидів пенсій, де вік знижу-ється до 63 або навіть до 60 років. Щоб одер-жати право на той чи інший вид пенсії, потрібномати законодавчо визначену тривалість за-страхованої трудової діяльності (від 5 до 35 ро-ків). Крім цього, для отримання пенсії на певнійзаконодавчій підставі необхідно виконати й до-даткові умови, що стосуються особи пенсіоне-ра. Зокрема, для того, щоб отримати пенсію завіком (65 років), потрібен трудовий стаж не ме-нше ніж 5 повних років або 60 місяців. До цьогостажу зараховують і час, витрачений на доглядза дитиною (як правило, це жінки, але винятокстановлять іноземці, що постійно проживаютьна території Німеччини). Для пенсіонерів Німе-ччини не обов’язково, щоб стаж 5 років бувбезперервним, ці роки (60 місяців роботи) мо-жуть припадати на різні періоди життя людини.Головне, щоб у період роботи людина випла-чувала встановлені законом внески на пенсій-не страхування.

На основі добровільних пенсійних внесківмайже кожна людина, яка мешкає в Німеччині,може отримати право на довічну державну пе-нсію, навіть іноземці або особи без громадянс-тва, які постійно проживають на території краї-ни. Державні органи Німеччини встановили й


39

обмеження для отримання пенсій. Так, зі спис-ку осіб, які є повноважними сплачувати добро-вільні внески, виключаються ті, хто досяг 65 ібільше років, але не мають права на пенсію узв’язку з відсутністю мінімального п’ятирічногостажу, а також ті, хто отримує повну державнупенсію за віком [1, с. 177–178].

Корективи в реформування системи пенсій-ного забезпечення Німеччини внесла демо-графічна криза, що охопила всю територію Єв-ропи. Її наслідками стало збільшення кількостіпенсіонерів та навантаження на працюючих.Поєднання цього процесу з високим рівнемінфляції в країні зробило вкрай проблематич-ними традиційно високі виплати з пенсійногозабезпечення. Тому в травні 2001 р. Бундестагприйняв Закон про підтримку системи пенсій-ного страхового забезпечення (“підтримку ста-рості” – Altervermogengesetz). Фактично експе-рти оцінюють його як закон про державну під-тримку приватного пенсійного страхування. Цяпрограма державної підтримки приватних стра-хових пенсійних договорів вартістю майже 11млрд євро розрахована на 21 млн працюючогонаселення Німеччини, яке підлягає обов’яз-ковому державному страхуванню. Відповіднодо цього закону, кожен найманий працівник (якдержавного, так і недержавного підприємства)отримає гарантовану державну фінансову під-тримку до майбутньої додаткової (страхової)пенсії.

У цьому законі передбачено два види дер-жавної підтримки: 1) система прямих доплат доприватних (індивідуальних) договорів пенсійно-го забезпечення; 2) система списання із заро-бітку, яка передбачає зменшення суми заробі-тної плати, що оподатковується податком наприбуток, на певну суму, яку працівник витра-чає на створення особистого пенсійного прива-тного капіталу (тобто на суму так званих“особливих витрат”) [6]. Метою держави привпровадженні цих заходів є таке: за рахунокприватних накопичень загальмувати різке зни-ження розміру солідарних (мінімальних) пенсійі тим самим, навіть за умов демографічної кри-зи, через застосування економічних методівстимулювання підтримати достатньо високийрівень пенсійних виплат.

Російсько-польська солідарно-накопичуваль-на модель пенсійного забезпечення – класич-ний приклад змішаної стратегії. До речі, керів-ництвом України саме ця модель взята за ба-зову для формування власної пенсійної систе-ми, в якій будуть наявні всі три рівні: солідар-ний, страховий і накопичувальний. Така систе-ма добре перевірена на практиці. Крім того,другий (страховий) рівень у цій моделі дужесхожий на солідарний рівень, адже гроші цьогорівня теж належать державі.

Система пенсійного забезпечення Польщіпрактично аналогічна українській і теж має трирівні: 1) обов’язкова солідарна система; 2) обо-в’язкова накопичувальна система, в яку відра-

ховується 7,3% заробітної плати; 3) добровіль-на участь працюючих у пенсійних фондах дляпрацівників, угоди зі страховою компанією абоінвестиційним фондом. Але є деякі відмінності.По-перше, пенсійні програми для працівників вУкраїні не передбачають колективної участі впенсійних програмах страхових компаній, і вУкраїні страхові компанії здійснюють лишестрахування прижиттєвої пенсії, а не страху-вання життя, як у Польщі. По-друге, в Українікошти працівника не можуть бути вилучені знедержавного пенсійного фонду до настанняпенсійних підстав, а в Польщі ці кошти можутьбути передані за згодою працівника до інвес-тиційного фонду.

Американська накопичувально-солідарна мо-дель (США, деякі країни Латинської Америки,Португалія) характерна тим, що середній аме-риканець має можливість забезпечити собі трипенсії: державну, приватну корпоративну й при-ватну індивідуальну. Сукупна податкова ставкана фонд заробітної плати за умови функціону-вання американської моделі пенсійної системистановить 15,3%. Її в рівних частках сплачуютьроботодавець і працівник. Пенсійний податокмає сукупну ставку 10,7% і також сплачується врівних частках компаніями (роботодавцями) іпрацівниками.

При реалізації пенсійних програм другогорівня учасники (юридичні та фізичні особи)мають право самостійно обирати інвестиційніпроекти, куди фонди зобов’язані спрямуватиїхні пенсійні внески. До того ж при відкриттіособистого пенсійного рахунку (ОПР) є певніособливості. Так, не оподатковуються щорічнівнески на суму, що не перевищує 2 тис. дол.США (можна відкрити ОПР на дитину з момен-ту її народження). Крім того, якщо гроші зніма-ються з ОПР до досягнення 59,5 років, дово-диться платити прибутковий податок.

Пенсійна система Великобританії – одна знайстаріших систем соціального страхування усвіті (з 1908 р.) й одна з найскладніших за ор-ганізацією, регулюванням і набором можливос-тей, наданих майбутнім пенсіонерам. Два рази(за підсумками доповіді комісії лорда ВільямаБеверіджа в 1944 р. і реформ 1982–1986 рр.)система зазнавала глобальної перебудови.Тип моделі системи названий “англо-саксон-ським” (іноді такі системи називають система-ми Бевериджа).

У британській системі пенсіонери можутьотримувати виплати з трьох джерел: базовоїсоціальної пенсії й трудової пенсії (“другої”державної, залежить від заробітку та стажу) знаціональної страхової схеми, професійної пе-нсійної схеми й добровільних накопичень. Ос-новним елементом Базового рівня є базовадержавна пенсія (Basic State Pension, BSP). Їїотримують чоловіки старше ніж 65 років і жінкистарше ніж 60 років, які сплачували необхіднукількість років страхові внески. Якщо дохідпрацівника вище від встановленої величини,


40

він виплачує ці внески й таким чином заробляєспеціальний страховий стаж. Залежно від цьо-го стажу визначають розмір базової пенсії. Ба-зова пенсія не може бути вищою від певногорівня. Тривалий час розмір базової державноїпенсії індексували відповідно до зростання цін,що призвело до зменшення її частки в сукупнихпенсійних виплатах.

Другий обов’язковий рівень також є розподі-льним і фінансується за рахунок внесків пра-цівника. На відміну від пенсії, виплачуваної набазовому рівні, тут існує прямий зв’язок міжрозміром пенсії й розміром сплачених внесків.Працівник, який не бажає брати участь у дер-жавній пенсійній програмі, може вийти з неї,проте в цьому випадку він зобов’язаний братиучасть у якійсь схемі додаткового пенсійногозабезпечення. Державна пенсійна програмабула створена для того, щоб забезпечити пен-сію, прив’язану до заробітку, тим, хто не бравучасті в професійних пенсійних системах. Почи-наючи з 2002 р., ця пенсійна програма поступо-во замінюється програмою “друга державна пе-нсія” (State Second Pension, S2P), яка повинназабезпечити гідний рівень пенсій для осіб з ма-лим доходом та інвалідів. У середньому коефі-цієнт заміщення, забезпечуваний обов’язковимипенсійними схемами, становить 47,6% [3].

Також у Великобританії існує безліч різнихспособів накопичення приватних пенсій. Найбі-льшого поширення набули професійні пенсійнісистеми. Працівники укладають колективнийдоговір з роботодавцем, на підставі якого вінробить внески на пенсійне забезпечення й фо-рмує пенсійні виплати. Більшість професійнихпенсій використовують механізм встановленихвиплат, тобто розмір виплат відповідає певнійчастці останньої заробітної плати. Але такожвикористовують схеми зі встановленим розмі-ром внесків, у них рівень допомоги стає відо-мим тільки при фактичному оформленні пенсіїта залежить від розміру внесків, інвестиційногодоходу, віку виходу на пенсію тощо.

Додаткове пенсійне забезпечення істотнодиференціює пенсії: сумарний коефіцієнт за-міщення за обов’язковою і добровільною схе-мами для найбагатших пенсіонерів становить87%, а для найбідніших – лише 21%.

Нідерланди мають одну з найбільш розви-нених систем пенсійного забезпечення в Євро-пі. Офіційною датою її народження можна вва-жати 1919 р., коли в країні вперше було утво-рено базові принципи державної пенсійної сис-теми. На сьогодні в країні сформована й успіш-но діє протягом десятиліть трирівнева пенсійнасистема: державне пенсійне забезпечення, щоє базовим (пенсії AOW і ANW), професійне пе-нсійне забезпечення, яке має обов’язковий ха-рактер, й індивідуальне пенсійне забезпечен-ня. При цьому професійні пенсії охоплюютьпонад 90% населення та забезпечують при-близно 30% від загального розміру пенсії гол-ландського пенсіонера.

Пенсійний вік у Голландії становить65 років, причому як для чоловіків, так і дляжінок. Після досягнення цього віку будь-якийгромадянин здобуває право на отримання ба-зової державної пенсії. Розмір цієї пенсії незалежить ні від тривалості трудового стажу, нівід суми сплачених у державний пенсійнийфонд протягом усього періоду трудової діяль-ності внесків. На державну пенсію в Голландіїможе розраховувати будь-який громадянинкраїни, який досяг пенсійного віку, навіть домо-господарка. Такий загальний підхід дає змогуохопити пенсійним забезпеченням усіх пенсіо-нерів країни. Диференціація розмірів держав-них пенсій здійснюється лише за однією озна-кою: самотні пенсіонери отримують вищі пенсіїпорівняно з подружніми парами. Наприклад,якщо виплати самотньому пенсіонеру станов-лять близько 70% від заробітної плати, яку вінотримував протягом трудової діяльності, токожен з подружжя може розраховувати лишена 50%.

Фундамент професійних пенсійних систем –галузеві пенсійні фонди. Таких фондів у Гол-ландії налічується кілька сотень. Серед най-більш відомих і великих галузевих фондів –пенсійний фонд державного сектору ABP і пен-сійний фонд металургійної промисловостіBPMT. Пенсійний фонд у Голландії є самостій-ною економічною одиницею, що здійснює своюдіяльність незалежно від компаній – платниківпенсійних внесків. Як правило, свої кошти фо-нди інвестують або в державні цінні папери,або в акції голландських компаній. Контроль запенсійними фондами й страховими компаніямипокладено на страхове управління, куди коженз фондів зобов’язаний надавати детальну ін-формацію про виплату допомоги і про своюінвестиційну діяльність. До обов’язків страхово-го управління входить також розробка додат-кових директив щодо масштабів фінансуванняй розмірів активів фондів. Участь у будь-якомугалузевому пенсійному фонді в Голландії єобов’язковою для всіх економічних суб’єктів.Відмова від такої участі можлива тільки в томуразі, якщо компанія в змозі створити свій пен-сійний фонд. У системі недержавного пенсійно-го забезпечення діє ряд податкових пільг: так,звільнені від податків внески в пенсійні фонди,а також інвестиційні доходи пенсійних фондів.Оподаткуванню підлягають лише самі пенсії якодин з видів доходу громадянина, проте ставкаприбуткового податку в цьому разі невисока [3].

Японська накопичувально-солідарна мо-дель досить своєрідна, оскільки поєднує в собібагатовікові традиції японського суспільства. Їїтак і хочеться назвати “умовно-накопичуваль-ною”, тому що де-юре – це солідарна модель, аде-факто – накопичувальна, в якій державаумовно взяла на себе функції недержавногопенсійного фонду. Деяким аналогом японськійможе бути пенсійна система США для урядо-вих чиновників.


41

У Японії основою пенсійної системи є дер-жавне соціальне забезпечення, яке фінансу-ється з бюджету, але забезпечене за рахунокпенсійних внесків самих працівників та робото-давців. У зв’язку зі старінням населення тазростанням кількості пенсіонерів у Японії фун-кціонує дворівнева модель. Основу базовоїпенсії становлять пенсійні внески застрахова-них громадян, підприємців і дотації держави(приблизно третина базової пенсії). Розмір ба-зової пенсії в законодавчій формі встановлю-ється щорічно у фіксованому обсязі. Розмірпенсії достатній для задоволення основних по-треб. Джерелом фінансування додаткових пен-сій другого рівня є внески роботодавців і пра-цівників, але виступають вони в формі додат-кових пенсій: державної та корпоративної [3].Ця модель характерна також для Австралії тадля деяких країн Північної Європи.

Чилійська накопичувальна модель виключаєвплив держави й політики на систему пенсійногозабезпечення. Чилійська пенсійна програма роз-рахована на 40 років. Наприкінці цього термінурозмір пенсії має сягнути 400 дол. США. Модельдворівнева. Перший рівень – це обов’язковевідрахування працівником 10% заробітної платидо одного з приватних пенсійних фондів, які су-воро контролює держава. Другий рівень – цестрахування на випадок настання інвалідностічи втрати годувальника (3% від заробітної пла-ти). Недержавна пенсійна система Чилі булазапроваджена ще в 1981 р., причому відразу, імайже повністю повинна замінити державну со-лідарну систему. Основними характеристикаминової системи стали:– обов’язкове членство працівника в одному

з державних або недержавних пенсійнихфондів з обов’язковим відрахуванням у пе-нсійний фонд 10% від заробітної плати;

– індивідуальне накопичення та накопиченняза рахунок доходу, отриманого від діяльно-сті пенсійних фондів. Тільки 40% коштів, якіперебувають у пенсійних фондах, станов-лять індивідуальні внески населення, реш-та 60% – дохід, отриманий від діяльностіпенсійних фондів;

– недержавне управління пенсійними фон-дами;

– надання податкових пільг – до складу суку-пного оподаткованого доходу не належатькошти, внесені на пенсійні рахунки, а такожкошти, передані пенсійними фондами дострахових компаній для виплати пенсій;

– вільний вибір працівником пенсійного фон-ду, до якого він хоче вступити;

– можливість переходу з одного фонду доіншого;

– працівник самостійно може планувати, колий на яких умовах він вийде на пенсію [3].Цю саму модель взяли за основу Аргентина,

Перу, Колумбія та Казахстан. Досвід Казахста-ну є найбільш цікавим, оскільки він одним з пе-рших на пострадянському просторі реформу-

вав пенсійну систему та ввів накопичувальнумодель. Її відмінністю від чилійської моделі єте, що перший рівень – це обов’язкові щоміся-чні пенсійні внески в обсязі 10% заробітної пла-ти до державного Пенсійного фонду; другий –це 14 недержавних пенсійних фондів, які реалі-зують індивідуальні та корпоративні накопичу-вальні пенсійні програми. На другий рівеньприпадає майже дві третини в загальній суміпенсійних накопичень [3].

IV. ВисновкиДосвід зарубіжних країн у реформуванні сис-

теми пенсійного забезпечення досить різномані-тний, кожна країна, по суті, має свою специфіч-ну систему пенсійного забезпечення з ураху-вання економічного розвитку, кількості населен-ня, традицій та системи державного управління.Ключовим завданням для України є формуван-ня своєї особливої системи, яка б враховуваласпецифіку економіки, ментальність, певні тра-диції, негативний і позитивний зарубіжний до-свід у реформуванні пенсійних систем.

В Україні гостро стоїть питання про впрова-дження функціонування другого та третього рів-нів пенсійної системи, саме тому для подоланняпроблем з упровадженням цих рівнів необхіднозвернутися до міжнародного досвіду, а самеяким чином перерозподілені виплати пенсій міжкожним рівнем. Україна – єдина держава, якавикористовує солідарну систему на 99,97%. Ісаме це зумовило необхідність реформуванняпенсійної системи та пошуку інших джерел дляфінансування пенсійних виплат. У більшості за-рубіжних країн солідарна система пенсійногозабезпечення становить не більше ніж 50% узагальному обсязі фінансування пенсій. Систе-ма недержавного пенсійного забезпечення ефе-ктивно працює й користується попитом. Проте,на наш погляд, українці мають психологічний таінформаційний бар’єр перед недержавними пе-нсійними фондами й іншими недержавними ін-ститутами, тому більш оптимальним та зрозумі-лим є накопичувальне пенсійне страхування.

Для механізму функціонування накопичува-льної системи, виходячи з досвіду інших країн,доцільно створити накопичувальні фонди тапрописати процедуру акумулювання коштів міжПенсійним та накопичувальними фондами.

Що стосується найбільш актуального аспектупенсійної реформи – віку виходу на пенсію, то ре-форми 2011 р. в Україні вже ознаменували собоюкрок до вирівнювання пенсійного віку чоловіків іжінок. Наступна реформа, яку треба розглянутиУкраїні, – автоматична прив’язка до збільшеннятривалості життя. Крім того, враховуючи міжнаро-дний досвід, поправки до розміру пенсії на заса-дах бонус і малус повинні становити приблизно5–7% за кожний рік відповідно до відстрочки вихо-ду на пенсію та дострокового виходу.

Список використаної літератури1. Білоусов В. Огляд зарубіжного досвіду в

сфері реформування системи пенсійногозабезпечення. Перспективи для України /


42

В. Білоусов // Україна: аспекти праці. –2004. – № 3. – С. 39–45.

2. Папієв М. Міжнародний досвід реформу-вання пенсійного забезпечення / М. Папієв //Україна: аспекти праці. – 2004. – № 1. –С. 3–11.

3. Програма економічних реформ на 2010–2014 роки “Заможне суспільство, конкурен-тоспроможна економіка, ефективна держа-ва” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.president.gov.ua/docs/Programa_reform_FINAL_1.pdf.


Белоусов В.М. Подходы и модели системы пенсионного обеспечения: международныйопыт для Украины

Статья посвящена исследованию международного опыта реформирования пенсионных систем,ключевых преимуществ и недостатков пенсионных систем разных стран мира; определениюпредпосылок реформирования пенсионной системы в Украине на основании зарубежного опыта.

Ключевые слова: пенсионная система, социальная защита, реформирование пенсионного обе-спечения, распределительная система, накопительная система.

Byelousov V.M. Approaches and models of the pension system: the International Experience forUkraine

The article is devoted to the study of international experience in reforming pension systems, key vices ofpension systems in different countries, and determining the prerequisites for the reform of the pensionsystem in Ukraine on the basis of foreign experience.

Reform of the pension, promote productive employment and improve living standards are the keyelements of socio-economic policy of almost all countries, especially in the context of the financial andeconomic crisis. Commission of the European Union on the development of a unified social policy for thecountries of the EU allocates two main models of social protection of population “Bismarck’s” and“Beverages”. “Bismarck’s” model implies a rigid relation between the level of social protection, the volume ofsocial assistance and duration of professional activity of a person. This model is based on the fact that socialrights, social protection of the person directly depend on the contributions that the employee pays for hisentire life. “ Beverages ” model of social protection is financed at the expense of the state budget, and itsdominant principle of national solidarity. This model is quite successfully established itself in the Europeancountries. At the end of XX – beginning of XXI century in its pure form no “ Bismarck’s”, no “Beverages”model of social protection of the population in Europe meet. Can talk about their “synthesis” and“diversification”. The same transformation is experiencing and the European system of pension provision.Currently in the world there are two approaches to building of the pension system, wiring and accumulative.Their main difference is the means of financing of pension systems.

It should be noted that the ideal of pension systems does not exist today. Often they are unfair,unfounded too costly for the state and the population. Pension systems work better only in those countriesthat are not experiencing a demographic problem, but now there are less and less.

Experience and practice of development of the pension scheme gives considerable grounds for researchof problems and ways of their development in conditions of market reforms, carried out in Ukraine.

Key words: pension system, social protection, reform of the pension, distribution system, the cumulativesystem.


43

УДК 351:332.33(477)(045)

В.А. Боклагкандидат наук з державного управління, докторант

Н.Б. Александровакандидат технічних наук, викладачКласичний приватний університет

ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ ЗЕМЕЛЬНОГО ФОНДУ В СИСТЕМІДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ УКРАЇНИУ статті розглянуто тенденції щодо зміни структури земельного фонду та фактори, які впли-

вають на такі зміни; запропоновано заходи щодо оптимізації фонду земельних ресурсів, що дастьможливість збалансувати земельний фонд країни.

Ключові слова: оптимізація земельного фонду; державне управління земельними ресурсами;структура земельного фонду; землезабезпеченість; використання земель сільськогосподарськогопризначення.

І. Вступ0

Земельні ресурси є найважливішою складо-вою природного середовища і виступають го-ловним засобом виробництва в сільському талісовому господарстві, а також просторовимбазисом для розміщення всіх галузей виробни-цтва. Вони є невід’ємною й основною умовоюжиття та функціонування процесу суспільноговиробництва, зумовлюють існування та вико-ристання інших природних ресурсів (атмосфе-рного повітря, поверхневих і підземних вод,рослинного й тваринного світу). На сьогоднівиникає необхідність запровадження держав-них заходів щодо використання й охорони зе-мель, які включають у себе забезпечення оп-тимального розподілу земель різного цільовоговикористання між галузями виробництва, а та-кож максимальне збереження земель сільсько-господарського призначення як засобу вироб-ництва та інших земель, використання яких єжиттєвою необхідністю.

Питання вдосконалення та оптимізації струк-тури земельного фонду набувають все більшогозначення в період активного розподілу та пере-розподілу земель між землевласниками та зем-лекористувачами різних галузей виробництва.Цим питанням присвячено праці таких вчених, якД.І. Бабміндри, В.В. Горлачука, Д.С. Добряка,Й.М. Дороша, О.Г. Мордвінова, А.Я. Сохнича,А.М. Третяка, О.І. Шапоренко та ін. Проте держа-вні заходи щодо оптимізації структури земельно-го фонду на сьогодні реально не здійснюються, аотже, потребують додаткового вивчення.

ІІ. Постановка завданняМета статті – розглянути тенденції щодо

зміни структури земельного фонду та факторів,які впливають на такі зміни, а також надатипропозиції щодо оптимізації фонду земельнихресурсів, що дасть змогу збалансувати земе-льний фонд країни. 0 © Боклаг В.А., Александрова Н.Б., 2013

ІII. РезультатиУсі землі в межах державних кордонів

України, незалежно від форм власності, видівгосподарювання і цільового використання, ста-новлять єдиний земельний фонд України. На-ша держава має потужний природно-ресурснийпотенціал. Земельний фонд України становить5,7 % території Європи. При цьому на загаль-ноєвропейському фоні його вирізняє високапитома вага сільськогосподарських угідь, особ-ливо ріллі, що пов’язано з високою природноюякістю українських земель, великою питомоювагою в їхньому складі чорноземів. Так, за да-ними Держземагенства України, на початок2013 р. сільськогосподарські угіддя Українистановили 18,9 % загальноєвропейських, арілля, відповідно, – 26,9%. Відносно територіїнашої країни сільськогосподарські угіддя за-ймають 41,84 млн га, або 69,3% території, утому числі 33,19 млн га ріллі (55%), 7,03 млн гаприродних кормових угідь сіножатей і пасовищ(12,6%). Незважаючи на такі показники, дово-диться констатувати, що ефективність викори-стання земель в Україні значно нижча, ніж усередньому в Європі, і структура земельногофонду потребує її оптимізації.

Земельні ресурси є просторовою базою длярозміщення та функціонування усіх видів гос-подарської діяльності, головним засобом виро-бництва в сільському та лісовому господарстві,в їхніх надрах сконцентровані усі поклади ко-рисних копалин. З метою найбільш повногораціонального використання земельних ресур-сів, оптимізації структури земельного фонду,збереження їх для прийдешніх поколінь, слідпроводити їхнє дослідження і класифікацію заосновним цільовим призначенням.

Класифікація земель передбачає їхній роз-поділ за найбільш характерними ознаками. Згі-дно із земельним законодавством, основноюознакою є цільове призначення земель – нор-мативне цільове використання, встановлений у


44

нормативному порядку правовий режим вико-ристання, залежно від видів діяльності суб’єк-тів права власності на землю та права корис-тування землею або суспільних інтересів.

Земельні ресурси є базою розвитку та роз-міщення господарського комплексу та склад-ною природно-економічною системою. У гео-графічному відношенні – це поверхня суші, щохарактеризується різноманітними природно-історичними умовами, а з економічної точкизору, це сукупність земельних угідь, які відо-бражають форму використання землі як засобувиробництва та характер зайнятості території.Земельні ресурси вирізняються багатоаспект-ним характером пізнання й експлуатації:– соціальний – просторова база суспільства;– онтолого-гносеологічний – об’єкт дослі-

дження та пізнання;– політико-економічний – засіб виробництва в

сільському та лісовому господарстві;– організаційний – система землеволодінь та

землекористування;– екологічний – компонент біосфери.

У контексті реформування економічної сис-теми України земля, як базис будь-якої кредит-но-фінансової системи, була й залишаєтьсяосновним надійним ресурсом оздоровленняекономічної ситуації, що склалася на сьогодні вкраїні. Залучення в ефективний обіг земельно-ресурсного потенціалу та вдосконалення зе-мельних відносин розглядається як пріоритет-ний напрям соціально-економічного розвиткуУкраїни.

Управління розподілом та перерозподіломземельного фонду в Україні здійснюється шля-хом регулювання земельних відносин і типівземлекористування через нормативні акти йпроведення землеустрою. Безперечні зрушен-ня відбулися в структурі власників землі та зе-млекористувачів. Зважаючи на те, що найбіль-шу питому вагу в структурі земельного фондустановлять землі сільськогосподарського при-значення, основними землевласниками та зе-млекористувачами на території України є сіль-ськогосподарські підприємства та громадяни.Разом з тим в Україні склалося загальне і галу-зеве (міжгалузеве) державне управління, якемає територіальний характер, тобто охоплюєпевні території в межах адміністративно-територіальних утворень.

Галузеве управління поширюється на землітільки окремих галузей або груп галузей еко-номіки (землі сільськогосподарського призна-чення, землі промисловості, транспорту, енер-гетики тощо). Загальне та галузеве управліннявзаємно пов’язані як спільністю завдань (за-безпечення раціонального використання й охо-рони земель), змістом функцій управління(розпорядчі, контрольні, правоохоронні тощо),так і методом регулювання земельних відносин(як правило, управління має імперативнийвладний характер). Водночас вони різні за об-сягом правомочностей відповідних органів

управління та їх супідрядністю, а також охоп-ленням керованих територій.

У забезпеченні раціонального використанняй охорони земельних ресурсів, крім державно-го управління, суттєву роль відіграє внутріш-ньогосподарське управління, яке здійснюєтьсяконкретними суб’єктами права на землю – вла-сниками земельних ділянок і землекористува-чами, до обов’язків яких входить забезпеченняв процесі господарської діяльності раціональ-ного використання й охорони земель.

Для оптимізації землекористування Українияк за цільовим призначенням, так і за формамивласності та типами землекористування необ-хідно вдосконалювати систему управління зе-мельними ресурсами як на загальнодержавно-му (міжгалузевому) та регіональному (терито-ріальному), так і на місцевому рівнях. Однак,враховуючи найбільшу питому вагу сільського-сподарського землекористування, саме цимземельним ресурсам необхідно приділяти най-більше уваги з точки зору економіки та екології.

Одним із важливих показників, що характе-ризують наявність придатних для веденнясільського господарства земель, є землезабез-печеність (площа продуктивних земель з роз-рахунку на 1 жителя). Певна стабілізація зем-лезабезпеченості останніми роками в Україніпояснюється переважанням темпів зменшеннякількості населення над темпами скороченняплощі продуктивних угідь. У перспективі пе-редбачається зниження землезабезпеченості вУкраїні у зв’язку з вилученням частини мало-продуктивних угідь з господарського обігу. Цезмусить вести пошук шляхів інтенсифікаціїекологобезпечного землеробства, збереженняі відтворення родючості ґрунтів [5; 6].

Обмеженість і вичерпність територіальнихресурсів землі, поступове скорочення площіпродуктивних земель загострює в окремих ре-гіонах проблему землезабезпечення. За остан-ні 30 років площа ріллі, що припадає на1 мешканця України, скоротилася на 30%. УЗакарпатській, Київській та Львівській областяхприпадає на одного мешканця 0,16; 0,36 і0,33 га ріллі відповідно, що, за нормативамиМіжнародної комісії з продовольства ФАОООН, оцінюється як недостатній рівень, а в об-ластях Донецько-Придніпровського регіону – нарівні нижньої межі.

Починаючи з 1990 р., в Україні простежуєть-ся тенденція до зменшення сільськогосподар-ської освоєнності земельного фонду. Це пояс-нюється тим, що впродовж останніх десятирічплощі сільськогосподарських угідь і ріллі зме-ншуються. Так, у 1990 р. площа сільськогоспо-дарських угідь становила 42,0 млн га, тоді якна початок 2012 р. вона дорівнює 41,6 млн га.Це пояснюється відведенням земель підпри-ємствам, установам та організаціям для не-сільськогосподарських потреб, вилученням зе-мель для створення захисних лісових наса-джень, переведенням в несільськогосподарські


45

угіддя для внутрішньогосподарського будівниц-тва тощо.

Площа ріллі за цей самий період зменши-лася з 33,6 до 32,5 млн га за рахунок консер-вації деградованих і малородючих ґрунтів, пе-реведення малопродуктивної ріллі в сіножаті йпасовища. Скорочення ріллі, що залишиться вінтенсивному обробітку, не призведе до змен-шення обсягів товарної рослинницької продук-ції при раціональному її використанні.

Вилучення малопродуктивних земель (де-градованих, малорозвинутих, низькотехнологі-чних тощо) з обробітку зумовлює не тількизменшення екологічного ризику, а й припинен-ня розтрати коштів, ресурсів праці. Світовийдосвід показує, що підвищення ефективностісільського господарства як галузі можливе ли-ше за умов інтенсивного використання високо-родючих ґрунтів і зниження вкладень у мало-продуктивні землі [7; 9].

Нераціональне сільськогосподарське виро-бництво завдає великої шкоди навколишньомусередовищу взагалі та земельним ресурсамзокрема. Так, у XIX ст. розвиток землеробствав Україні здійснювався екстенсивним шляхом.У результаті це призвело до найвищої розора-ності сільськогосподарських угідь в Європі, якастановить 78,2%. У 1950 р. питома вага землі вобробітку займала 74%, у тому числі ріллі 60%,багаторічних насаджень – 1,1, сіножатей – 5,3 іпасовищ – 0,5%, тоді як на 01.01.2012 р. –68,9%, 53,8%, 1,5%, 4,0% і 9,1% відповідно.

До складу земель, що вимагають створенняособливого режиму охорони та забезпеченняцільового функціонального використання натериторії України, належать:– землі оздоровчого призначення (лікуваль-

но-оздоровчі) (території розповсюдженняпонад 400 джерел лікувальних мінеральнихвод і 104 родовищ лікувальних грязей; те-риторії морських пляжів довжиною 1160 км;земельні ділянки 1059 санаторіїв і санато-ріїв-профілакторіїв на 203 тис. місць);

– землі рекреаційного (земельні ділянки2380 закладів організованого відпочинку татуризму на 398 тис. місць; території масо-вого короткострокового відпочинку насе-лення у приміських зелених зонах; земель-ні ділянки дачних поселень та садівничихтовариств);

– землі природоохоронного призначення, яківикористовуються для екологічного туризмута рекреації (території п’яти національнихприродних парків, десяти регіональних ланд-шафтних парків, трьох біосферних заповід-ників, 1800 заказників, 500 парків-пам’ятоксадово-паркового мистецтва тощо);

– землі об’єктів історико-культурної спадщи-ни (території розташування більше ніж125 тис. пам’яток історії, археології, архіте-ктури, етнографії тощо).В Україні ще не створено належної інфор-

маційної бази ефективного управління земель-

ними ресурсами. У зв’язку з відсутністю коштів,технічних засобів, невідпрацьованістю організа-ційно-методичних положень гальмується ство-рення національного банку даних про стан зе-мель, ведення земельно-реєстраційної діяль-ності, моніторингу земель. У недостатніх обся-гах поновлюються планово-картографічні ма-теріали. Відсутня об’єктивна система оціню-вання стану ґрунтів внаслідок припинення про-ведення суцільних ґрунтових обстежень. Зем-левпорядкування використовується в основно-му для вирішення організаційно-технічних іправових аспектів перерозподілу земель, а неяк засіб обґрунтованої оптимізації та раціона-льного використання земель, інструмент управ-ління їх якісним станом.

Проте погляди на оптимізоване співвідно-шення основних земельних угідь подекуди до-сить полярні. Так, Н.В. Козлов і Н.В. Палапарекомендують включати до орних угідь 20%території. Це підкріплюється посиланням надосвід передових країн, де розораність стано-вить 28–32% (Англія, Німеччина, Франція) і на-віть 15,8% (США) [4]. На наш погляд, таке зі-ставлення не досить коректне, оскільки порів-нювати можна лише території, аналогічні (бли-зькі) за фізико-географічними умовами. Непра-вомірно, зокрема, розглядати досвід Сполуче-них Штатів, де величезні площі припадають напустелі й інші непридатні для сільськогоспо-дарського виробництва землі. О.П. Канаш про-понує оптимізувати співвідношення угідь, вихо-дячи з придатності земель та з урахуванням їхдеградованості. Ним введено поняття “індексуекологічної невідповідності сучасного викорис-тання орних земель”, який кількісно дорівнюєвідношенню фактичної розораності (за данимиобліку) до максимальної площі орнопридатнихземель [8].

У структурі земельних ресурсів та землеко-ристування сьогодні спостерігаються доситьзначні диспропорції, збільшення яких може за-грожувати довкіллю, а відтак, життєвому сере-довищу людини і, що не менш важливо, ефек-тивності господарської діяльності, тобто стало-му розвитку національної економіки. Сьогодніситуація з володінням, користуванням і розпо-рядженням землею є складною, вона вимагаєневідкладного поліпшення. Найгострішими про-блемами є незавершеність процесів реформу-вання економічних і правових відносин власнос-ті; недосконалість системи державного управ-ління у сфері використання й охорони земель.

Вищезазначені негативні наслідки неефек-тивного та безгосподарського використання ос-новного багатства країни – землі – свідчать пронеобхідність вирішення еколого-економічнихпроблем у землекористуванні. Отже, майбутнєвикористання земельного фонду країни маєздійснюватися шляхом його оптимізації черезвстановлення економічно й екологічно обґрун-тованих співвідношень між різними факторамита видами землекористувань.


46

Існують різні погляди вчених до визначенняоптимальної структури земельних угідь. За під-рахунками І.А. Розумного, в Україні загальнаплоща сільськогосподарських угідь має стано-вити 60–65%, лісів – 17%, а заповідно-охоронніземлі – 10% загального земельного фонду. Ін-ші вчені (В.М. Патика, В.А. Соломаха) за ідеа-льне пропонують співвідношення угідь, у якомурілля становить 1, природні кормові угіддя –1,6, ліси – 3,6. Станом на 1 січня 2012 p. зазна-чене співвідношення становить 1:0,2:0,3.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ,а також освоєнням схилових земель відбува-лося затоплення значних площ земель внаслі-док будівництва водосховищ на Дніпрі. Всьогоза повоєнний період було затоплено майже1,2 млн га сільськогосподарських угідь. Це по-рушило екологічну рівновагу між окремими ви-дами угідь (орними землями, луками і пасови-щами, лісами, болотами й водними екосисте-мами), призвело до збільшення берегової сму-ги, у результаті чого руйнуються і втрачаютьсяродючі землі.

Сьогодні в Україні досить нагальним питан-ням є збереження, раціонального використаннята розширення відтворення земельних ресурсівяк базису стійкого розвитку. Згаданий вищедисбаланс між площами певних категорій земе-льних ресурсів (надмірні площі земель сільсько-господарського призначення, недостатні площілісів, скорочення площ під водними ресурсами) ізначна кількість суб’єктів, яким передані вуправління великі масиви земельних ресурсів,зумовлюють нераціональне, часто надмірне ан-тропогенне та техногенне навантаження на зе-млі, погіршення екологічного стану довкілля.

IV. ВисновкиНа нашу думку, з огляду на цю ситуацію на

державному рівні виникає необхідність плану-вання та здійснення певних заходів щодо зба-лансування використання та відновлення зе-мельних ресурсів. Обґрунтування напрямів ра-ціоналізації використання й охорони земельно-го фонду України забезпечується системоюзаходів, серед яких виділяються заходи дер-жавного управління земельним фондом.

Заходи щодо оптимізації фонду земельнихресурсів і системи землекористування маютьпередбачати:– проведення інвентаризації і сертифікації

всіх земель, водних ресурсів, надр, земельу межах населених пунктів;

– визначення раціональної структури земе-льних ресурсів (за категоріями, призначен-ням, формами власності, регіонами) з ура-хуванням нинішнього стану справ, соціаль-них та економічних потреб і перспективрозвитку, вимог продовольчої безпеки, ін-вестиційної привабливості, норм екологіч-ної стійкості територій; провести з ураху-ванням цього зонування території України,регіонів, населених пунктів;

– визначення науково обґрунтованої моделі,системи норм і стандартів користуваннясільськогосподарськими землями, лісовимита водними ресурсами, надрами, забудо-ваними землями, рекреаційними зонамитощо; забезпечити неухильне дотриманняцих норм і стандартів;

– законодавче запровадження системи еконо-мічного стимулювання збільшення площі зе-мель природоохоронного та рекреаційногопризначення, заохочення заліснення непри-датних для сільськогосподарського виробни-цтва територій, скорочення площ земель, щоперебувають в інтенсивному сільськогоспо-дарському використанні, шляхом переведен-ня їх у природні кормові угіддя та землі при-родно-заповідного фонду з метою більш ра-ціонального їх використання і збереження.Запровадження таких заходів дасть змогу

нинішній системі управління земельними ре-сурсами стати більш збалансованою і забезпе-чить позитивний результат у досягненні еконо-мічної ефективності й екологічної безпеки якокремих регіонів, так і країни в цілому.

Cписок використаної літератури1. Земельний кодекс України: Коментар. –

Харків : Одісей, 2002. – 600 с.2. Державна програма використання та охо-

рони земель в Україні на 2006–2015 роки(проект) // Землеустрій і кадастр. – 2006. –№ 1. – С. 100–128.

3. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р.№ 2768-ІІІ // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 2002. – № 3–4. – Ст. 27.

4. Козлов Н.В. Современные причины дегра-дации и агроэкологическое состояние па-хотных земель Украины / Н.В. Козлов,Н.В. Палапа // Современные проблемыохраны земель. – К. : СОПС Украины НАНУкраины, 1997. – 4.1. – С. 86–88.

5. Сайко В.Ф. Рациональное использованиеземельного фонда Украины / В.Ф. Сайко //Аграрная наука. – 1997. – № 3. – С. 18–20.

6. Сайко В.Ф. Наукові підходи щодо раціона-льного землекористування в умовах здійс-нення аграрної реформи / В.Ф. Сайко // Віс-ник аграрної науки. – 2000. – № 5. – С. 5–10.

7. Канаш О.П. Консервація деградованих і мало-продуктивних земель як один з основних за-ходів щодо оптимізації землекористування /О.П. Канаш // Збірник наукових праць Міжна-родної конференції “Ґенеза, географія та еко-логія ґрунтів”. – Львів, 1999. – С. 38–42.

8. Канаш О.П. Принципи класифікації земельяк основа раціонального використання зе-мельних ресурсів / О.П. Канаш // Вісник аг-рарної науки. – 2002. – № 3. – С. 62–65.

9. Новаковський Л.Я. Консервація деградова-них і малопродуктивних орних земельУкраїни / Л.Я. Новаковський, О.П. Канаш,В.О. Леонець // Вісник аграрної науки. –2000. – № 11. – С. 54–59.



47

Боклаг В.А., Александрова Н.Б. Оптимизация структуры земельного фонда в системе госу-дарственного управления земельными ресурсами Украины

В статье рассмотрены тенденции изменения структуры земельного фонда и факторы, влия-ющие на эти изменения; предложены мероприятия по оптимизации фонда земельных ресурсов,что даст возможность сбалансировать земельный фонд страны.

Ключевые слова: оптимизация земельного фонда, государственное управление земельнымиресурсами, структура земельного фонда, обеспеченность землей, использование земель сельско-хозяйственного назначения.

Boklag V., Aleksandrova N. Structure optimization of the land fund in public administration of landresources Ukraine

The article describes the trends in the structure of the land fund and the factors that have influence onthese changes, the measures of the optimization of the land recourses were offered, and this will balance thecountry’s land resources.

The authors of the article considered the trends in the restructuring of the land fund and factors that haveinfluence on these changes. The relevance of the article is due to the fact that today there is a need for theintroduction of national measures of using and protection the land, which include ensuring best allocation ofland using on different target sectors of industries. Based on this, land applying, in a general sense and landresources requires purposeful measures aimed at improving public land administration.

The paper focused on the need to optimize the structure of agricultural land, considering the fact that theyoccupy the largest share in the structure of land resources and this is the main production manners inagriculture. Now there are very large disparities in the structure of land and if it increases it may threaten theenvironment. Thus it may threaten the living environment that is very important, the efficiency of agriculturalactivity, that is to say the sustainable development of the national economy.

At the state level, there is a necessity of planning and realization of specific measures to balance theusing and restoration of land resources. Justification of rationalizing directions of the using and protection ofland resources of Ukraine ensured by a system of measures, among which there are the measures of statecontrol of land.

Measures of optimization the fund land and land tenure system should include:– inventory and certification of all land, water, minerals, land within settlements;– the definition of a rational structure of land resources (by category, destination, ownership, regions)

given the current state of affairs, social and economic needs and prospects of development, rationsecurity requirements, investment attraction, standards of environmental fixity of the areas carrying thezoning of Ukraine, regions and settlements;

– definition of scientifically based model system standards using of agricultural land, forest and waterresources, mineral resources, built-up areas, recreational areas, etc., to ensure strict adherence to thesestandards;

– legislative introduction of economic incentives increasing the area of land conservation and recreationalusing, promote afforestation unsuitable for agricultural production areas, reducing the amount of landbeing in intensive agricultural using, by transforming them into natural grasslands and protected areas tomore rational their using and conservation.

Improving these measures will allow the current system of land management to become more balancedand provide a positive result in the achievement of economic efficiency and environmental safety asseparate regions and the country as a whole.

Key words: оptimization of the land fund, public land resources management, the structure of the landfund, land supply, the use of agricultural land.


48

УДК 342.53:061.2](477)-021.62

В.А. Гошовськадоктор політичних наук, професор

О.Р. Антоновааспірант


КОНЦЕПТУАЛЬНІ УМОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЗАЄМОДІЇВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З НЕУРЯДОВИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИУ статті досліджено умови організації ефективної взаємодії Верховної Ради України з неурядо-

вими організаціями в процесі прийняття рішень та запропоновано ресурси реалізації умов цих від-носин.

Ключові слова: суб’єкти взаємодії, рівність шансів, парламентська культура, репрезентатив-ність парламенту, регулярність зібрання.

І. Вступ0

Головною причиною системної кризи, в якійопинилася Україна, є закритість державних ор-ганів. Цей негативний фактор загальмувавпроцес глобальних перетворень у державі. То-му необхідно спрямувати зусилля вчених, нау-ковців та практиків на вдосконалення концеп-туальних підходів, зокрема створення й дотри-мання умов організації ефективної взаємодіїВерховної Ради України з неурядовими органі-заціями. Чим ширше коло неурядовців сприй-мають державу як свого партнера, тим кращевідбувається процес узгодження державнихінтересів із цілями й завданнями всієї громади.З іншого боку, чим сильніша зацікавленістьдержавних органів, зокрема Верховної Ради, увідвертому діалозі з недержавними інституція-ми, тим швидше відбуваються позитивні зру-шення в державі.

Більшість праць іноземних авторів (Е. Арато,Р. Арон, Д. Ашер, Ф. Бернард, Дж. Брендл,Я. Гонцяж, Р. Даль, Дж. Квіглей, Дж. Кін, Д. Козн,М. Кохен, Л. Райзелблах, А. Розентал, Д. Ро-улз) присвячено вивченню ефективності конкрет-них галузевих програм стосовно взаємодії держа-ви й громадськості, її формам і методам. Останнідослідження українських учених (В.Ю. Баркова,С.А. Баяхчева, К.В. Вінцукевич, О.В. Кислюк,Т.І. Ковальчука, В.Д. Новохацького, Л.І. Усаченко)зосереджені на питаннях соціально-політичногостановлення громадянського суспільства, шляхахудосконалення відносин органів регіональної вла-ди з громадськістю, залежності форм та змістугромадських відносин від культурного контексту,формах впливу громадських організацій на полі-тичний процес у сучасній Україні.

Незважаючи на актуальність цього питанняяк для теорії, так і для практики державногоуправління, ступінь дослідження концептуаль-них умов взаємодії неурядових організацій іззаконодавчим органом є недостатнім. Не вирі- 0 © Гошовська В.А., Антонова О.Р., 2013

шена досі проблема створила штучний бар’єрдля здійснення належної взаємодії між Верхо-вною Радою України та неурядовими організа-ціями, збільшила відстань між потребами й очі-куваннями громадян, їх волевиявленням і дія-льністю представницького органу [8].

На сьогодні наявний комплекс проблем увзаємодії Верховної Ради України з неурядо-вими організаціями, зокрема:– відсутня послідовна робота щодо впрова-

дження в діяльність Верховної Ради Украї-ни принципів діалогічності та відкритості;

– не сформовані та не конкретизовані конце-птуальні умови організації взаємодії Верхо-вної Ради України з неурядовими організа-ціями;

– відсутня науково обґрунтована програмавиконання концептуальних умов організаціївзаємодії Верховної Ради України з неуря-довими організаціями.ІІ. Постановка завданняМетою статті є науково-теоретичне обґрун-

тування концептуальних умов організації взає-модії парламенту з неурядовими організаціями.

ІІІ. РезультатиУ результаті аналізу наукових праць та ви-

вчення практики діяльності законодавчого орга-ну нами сформульовані та науково обґрунтованіконцептуальні умови, за яких взаємодія законо-давчого органу з неурядовими організаціями насучасному етапі є найбільш ефективною.

Рівність шансів у суб’єктів взаємодії. Нанашу думку, ця умова найважливіша для при-йняття Верховною Радою дійсно народних рі-шень. Ми переконанi, що Верховна РадаУкраїни й неурядові організації як суб’єкти вза-ємодії повинні бути рівноправними в процесівироблення рішень та прийняття законів, тобтоїх думка повинна бути рівнозначною. Лише натаких засадах можна побудувати країну рівнихможливостей, гарантуючи рівність шансів науспіх для кожного суб’єкта взаємодії. Сумарнаймовірність знайти компроміс при вирішенні


49

проблеми чи прийнятті рішення є константоюта повинна дорівнювати одиниці. Тому змен-шення її для одного із суб’єктів взаємодії авто-матично означає збільшення для іншого. У та-кому разі баланс можливостей виконує стабілі-заційну функцію, тобто в неурядовців і законо-давчого органу зникає необхідність вдаватисядо використання сили [10, с. 685–715]. Як тіль-ки ця умова перестає бути першочерговою абовиконується неурядовцями формально, при-ймаються квазінародні, невиважені рішення.На жаль, таких випадків у практиці українськогопарламенту не мало. Вони виникають, перш завсе, тому, що ця умова на законодавчому рівніокремо не закріплена. Позитивним прикладому цьому плані для України є Молдова, парла-мент якої нещодавно ухвалив закон про рів-ність шансів. Цей закон передбачає дотриман-ня не тільки рівних можливостей між неурядо-вими та урядовими інституціями, а й захистправ релігійних, національних меншин, викорі-нювання насильства в сім’ї, захищає права ін-ших категорій громадян [4].

Заборона необмеженої реалізації власних по-зицій. Поки в експертних колах тривають дискусіїпро правові теорії та обмеження власних позиційсуб’єктів взаємодії, громадяни страждають як віднатиску держави, так і від влади більшості. Длязахисту своїх прав від свавілля держави зви-чайні українці схиляються до вуличної демок-ратії, організовуючи в середньому щоднядев’ять мирних протестів. Це акції спротивупроти ухвалення нових Трудового та Житлово-го кодексів, блокування прийняття законопрое-кту 2450, протести в межах кампанії “Протидеградації освіти!”, “Помста за розкол країни!”та податковий майдан [7].

У свою чергу, державні органи для заборонинеобмеженої реалізації позицій неурядовихорганізацій і відповідності їх дій європейськимстандартам проводять публічні дебати, круглістоли, експертні обговорення, семінари та іншізаходи. Такий підхід позитивно впливає як наукраїнське суспільство, так і на авторитетУкраїни на міжнародній арені.

Парламентська культура. Дотримання цієїумови є вирішальним чинником політичної ста-більності суспільства. Хоча Регламентом вста-новлений чіткий порядок ведення засіданьпредставницького органу, оратори систематич-но порушують правила депутатської етики,вживаючи грубі, образливі вирази, що зачіпа-ють честь і гідність колег, висловлюють необ-ґрунтовані звинувачення, використовують заві-домо неправдиву інформацію, закликають донезаконних дій. На жаль, заходи, що застосо-вуються до таких депутатів, мають не юридич-ний, а морально-етичний характер. Мабуть,тому скандали в парламентських лавах не зу-пиняються. Останніми з них були: завзятий за-хист законопроекту “Про засади державної мо-вної політики”; спілкування російською мовою;інцидент з активістками Femen; співавторство

законопроекту про моніторинг фінансуваннянеурядових організацій. У перший же день де-путати VIІ скликання влаштували бійку у Вер-ховній Раді з причини голосування за відсутніху залі депутатів [2; 6].

Відповідність стандарту репрезентатив-ності парламенту. Верховна Рада характери-зується нестабільністю поглядів її обранців. Відцього страждає її репрезентативність, аджесклад Верховної Ради на кінець каденції малонагадує той, що був на його початку. Так, уВерховній Раді VIІ скликання на момент ого-лошення результатів виборів нараховувалосяна одномандатних округах 43 особи. Післядвох місяців своєї роботи із 43 депутатів-само-висуванців позафракційними залишилося лише17 осіб [5].

Розбіжності в поглядах Верховної Ради йнеурядовців підтверджують результати голосу-вання учасників е-парламенту за законопроек-ти, що голосуються Верховною Радою за ча-сом пізніше. Це свідчить про те, що склад Вер-ховної Ради не репрезентує народ України.Звичайно, подібне відбувається й у державах зрозвинутою демократією, однак там для ви-правлення негативної ситуації негайно імпле-ментуються в життя рішення, прийняті на сай-тах [11]. В Україні ж на результати голосуванняна сайті, мало хто звертає увагу. Як наслідок –воля народу не має сили закону, тобто те, щоприймається за результатами голосуванняучасників е-парламенту, не має імперативногохарактеру та в кінцевому підсумку не викону-ється.

Регулярність та тривалість зібрань. У бі-льшості країн світу ця умова чітко прописана вконституції. Так, у Японії парламентська сесіятриває 150 днів, у Пакистані таких сесій три,що в сукупності не перевищує 120 днів. Середнауковців та практиків законодавчого процесунемає узгодженості в думці стосовно обмеженьтерміну виконання законодавчих функцій. Вва-жається, що оптимальний термін парламентсь-кої сесії повинен відображати потребу у відпо-відальності представників перед своїми вибор-цями за виконану роботу, якість і кількість при-йнятих рішень.

Експертами Лабораторії законодавчих ініціа-тив проведено кількісний і якісний аналіз прийня-тих Верховною Радою України законів. На основіінформаційних та аналітичних звітів про підсумкизаконодавчої роботи депутатів, які оприлюдненона сайті: http://www.parlament.org.ua, нами зроб-лено висновок, що в діяльності Верховної РадиVI скликання домінувала політична доцільністьнад правом та процедурою. Це підтверджуютьщорічні дискусії про доцільність продовженнямораторію на продаж землі, Угода між Украї-ною й Російською Федерацією з питань пере-бування Чорноморського флоту Російської Фе-дерації на території України (Харківський пакт),постійне скорочення чисельності Збройних сил.Безумовно, були й позитивні ініціативи, зокре-


50

ма Закони “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України”, “Про доступдо публічної інформації” та законодавство прогромадські об’єднання, підвищені ставки акци-зів на алкоголь і тютюн, обмежена реклама си-гаретних марок, заборона паління в публічнихмісцях.

Отже, причиною недосконалостi законотво-рчого процесу є, перш за все, нестабільна ро-бота законодавчого органу.

Відповідальність парламентарів перед не-урядовими організаціями та громадськістю заякість прийнятих законів. Це основна умовадемократичного парламенту. Вона забезпечуєдва види відповідальності: відповідальністьпарламентського органу чи кожного окремогодепутата перед громадськістю й відповідаль-ність депутата перед парламентом. Перша від-повідальність є більше політичною, ніж юридич-ною, оскільки її не можна формалізувати черезнеможливість встановлення чітких юридичнихпідстав притягнення депутата до відповідально-сті. Парламентська ж відповідальність має дис-циплінарний характер, оскiльки для депутатапредставницький орган є місцем його постійноїроботи, і він отримує винагороду за здійсненняфункцій парламентарія. Однак практика пока-зує, що за недотримання цієї умови депутати ненесуть жодної відповідальності.

Керуючись Регламентом Верховної Ради,інформацією сайту Верховної Ради [8], відомо-стями про роботу її комітетів, нами здійсненийаналіз рівня дисциплінованості та активностідепутатів VI скликання. За письмовою реєст-рацію народних депутатів на сесійних засідан-нях, найдисціплінованішими виявилися ті, що

пропустили роботу від 7 до 14 разів. Є й такі, уяких найбільша кількість пропусків – із553 засідань – 552 пропущено. За кількістювиступів у сесійній залі, у тому числі з місця,визначений найактивніший депутат. Кількістьйого виступів – 3659. Жодного разу на засідан-нях Верховної Ради України не виступив21 депутат. Найактивніші депутати не увійшлидо трійки найпродуктивніших депутатів, чиї за-конодавчі акти стали чинними в період VI скли-кання. Хоча з 1785 законотворчих ініціатив най-продуктивніших депутатів, всього 552 законо-проекти стали чинними, тобто коофіціент чин-ності становить 3,5%. Більшість депутатів буличленами одночасно 23, 14, 12 комітетів, підко-мітетів та депутатських груп. Ці аналітичні даніпідтверджують формальне ставлення депута-тів до своїх обов’язків, на утримання яких що-річно з бюджету витрачається за рахунок плат-ників податків десятки мільйонів гривень, тобтобільше ніж один мільйон доларів за рік.

Прозорість і відкритість роботи парламе-нту. Ця умова істотно впливає на ефектив-ність роботи парламенту, дає можливість гро-мадянам не тільки споглядати за діяльністю-Верховної Ради, а й результативно впливатина неї.

Правове регулювання прозорості та відкри-тості парламенту, перш за все, закріплено вч. 3 ст. 32 та ч. 2 ст. 57 Основного ЗаконуУкраїни [3]. Незважаючи на правову захище-ність цієї умови, діяльність українського пар-ламенту з роками стає менш прозорою [9].

Цей факт підтверджують відвідувачі сайтуВерховної Ради України. Результати опитуван-ня відображено в таблиці.

ТаблицяПрозорість Верховної Ради

Ступінь прозорості 2012 рік 2011 рік 2007 рікПрозора 10% 5 тис. 762 осіб 10% 2 тис. 810 осіб 12% 2 тис. 284 осібНепрозора 69% 41 тис. 861 осіб 70% 20 тис. 851 осіб 64% 12 тис. 182 осібНе зовсім прозора 21% 12 тис. 924 осіб 20% 5 тис. 776 осіб 24% 4 тис. 568 осібВсього осіб 60 тис. 547 осіб 29 тис. 437 осіб 19 тис. 34 осіб

Традиційно інформаційну відкритість пар-ламенту прийнято пов’язувати з його взаємоді-єю із засобами масової інформації. Кількісніпоказники свідчать, що з кожним скликаннямпарламенту помітно зростають масштаби цієївзаємодії. На жаль, є депутати, для яких важ-лива не якість подачі власної інформації, точ-ність фактів, прозорість роботи, а їх власнапублічність. Найактивнішим протягом 2012 р.був народний депутат, який згадувався в дру-кованих та Інтернет ЗМІ 31 897 разів. Вісім на-родних обранці за вказаний період згадувалисяменше ніж 10 разів, що також є негативним зпогляду їх активності й прозорості роботи. Що-до медіа-активності, то 270 депутатів VI скли-кання не презентували свою роботу в жоднійсоціальній мережі [9].

Важливим, з погляду прозорості роботи па-рламенту, є те, що від першого дня свого існу-вання Верховна Рада своєю постановою за-

провадила демократичний порядок висвітлен-ня пленарних засідань сесій по радіо та теле-баченню, детальні стенограми щоденних пле-нарних засідань та слухань у комітетах, а та-кож результатів голосувань в електронній фо-рмі, створила веб-сайт, організувала Дні від-критих дверей. Ця вимога продиктована пра-вом громадян на повну та достовірну інформа-цію про роботу законодавчого органу [1]. Однакзбільшення методів доступу до інформації та їїобсягу не покращили ставлення громадськостідо парламенту й розуміння його діяльності, алише розширили його аудиторію.

Професіоналізм та компетенція працівни-ків апарату, народних депутатів, їх помічни-ків і представників неурядових організацій.Держслужбовці апарату Верховної Ради – цепрофесійна група, що працює в інтересах дер-жави. Унаслідок хибного розуміння ролі держс-лужбовців як політичного ресурсу в системі


51

влади постраждали тисячі професіоналів. Їхпублічно звільняли, перекреслюючи всю пода-льшу кар’єру. На зміну звільненим посадовцямнайчастіше запрошували людей, не готовихвиконувати державні повноваження, без досві-ду роботи, належної освіти й підготовки. Аджещоб стати гарним держслужбовцем, потрібнопостійно вчитися, підвищувати свою кваліфіка-цію, володіти значно більшим багажем профе-сійних якостей, ніж передбачає посада. ВУкраїні держава створила належні умови для їхнавчання в Національній академії державногоуправління при Президентові України. Щорокув Національній академії близько 20 тис. управ-лінців підвищують свою кваліфікацію. Усього зачас її функціонування захищено 677 дисер-тацій, із них 94 – на здобуття наукового ступенядоктора наук та 583 – кандидата наук з державно-го управління. Серед випускників Національноїакадемії 42 народних депутати України, з них 23 –народних депутати України V скликання, 3 мі-ністри, 5 заступників міністрів, 5 голів і заступниківу Державних комітетах України, 18 заступниківголів облдержадміністрацій; 3 заступники ГоловиРади міністрів Автономної Республіки Крим, 5 мі-ністрів, 14 заступників, 3 голови та 8 заступниківголів комітетів Автономної Республіки Крим.

Тож професіоналізм і компетентність народ-них обранців, їх представників, держслужбовцівапарату Верховної Ради – запорука ефективноїдержавної політики, основна умова ефективноївзаємодії Верховної Ради України з неурядовимиорганізаціями. Це підтверджують відповіді опита-них нами громадян у жовтні 2012 р. щодо профе-сійності народних обранців. Переважна більшістьіз них відповіла, що виключно від професіоналіз-му депутатів залежить якість прийнятих законів,рівень нашого життя. Непрофесіоналізм народ-них депутатів, працівників апарату та неурядов-ців заважає злагодженій роботі влади й реаліза-ції передвиборчих обіцянок народних обранців.Інші опитані були переконані, що професійні яко-сті народних обранців не є першочерговими. Во-ни вважають, що народні депутати, перш за все,повинні бути чесними й відповідальними, маютьзнати державну мову, шанувати культуру та бутипатріотами України. Наступна група опитанихвважала, що депутатам не завадило б бути про-фесіоналами, однак це не є обов’язковим крите-рієм. А ось команда депутата, зокрема їх поміч-ники, мають бути професіоналами, тому що самевони повинні втілювати думку народу в життя.

IV. ВисновкиУспіх взаємодії парламенту з неурядовими

організаціями залежить виключно від солідар-ного вирішення глобальних державних про-блем, спільно продуманих соціально популяр-них законів, які можна привести в дію лише вразі дотримання визначених у статті концепту-альних умов. Для цього нами визначені ресур-си реалізації умов взаємодії Верховної РадиУкраїни з неурядовими організаціями, зокрема:

1. Упровадження обов’язкового навчаннядля депутатів з метою отримання ними знань зтеорії прийняття ефективних рішень, системно-го аналізу, інноваційного, інвестиційного тапроектного менеджменту.

2. Запровадження іменних законопроек-тів, щоб виборці знали, хто з депутатів чи групидепутатів є ініціатором того чи іншого рішення.

3. Застосування окремого кодексу етичноїповедінки, що визначатиме основу відносинміж депутатами, представниками громадськостіта апаратом Верховної Ради.

4. Забезпечення прозорості процедуриприйняття рішень завдяки спрощеній системізапиту інформації.

5. Розроблення дієвої узгоджувальної про-цедури прийняття державних програм і рішень.

6. Проведення щорічного оцінювання ефек-тивності взаємодії законодавчого органу з не-урядовими організаціями з подальшим опри-людненням його результатів та широким обго-воренням у суспільстві.

7. Підвищення інтересу громадян до дія-льності законодавчого органу, законів шляхомїх звернення до інтернет-зв’язку, зокрема веб-сторінки парламенту чи альтернативних дже-рел законодавчих актів.

Відтак, для подальшого дослідження важ-ливим є досконале вивчення міжнародної прак-тики участі неурядових організацій у роботі па-рламенту, зокрема в процесі консультацій.

Список використаної літератури1. Акт Сполучених Штатів Америки про від-

криті засідання: Титул 5 Кодексу США,§ 552б. – К. : Консорціум “Верховенствоправа”, 1996. – 12 с.

2. Ефективність роботи Верховної Ради Ук-раїни ІІІ–VI скликання [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://polityka.in.ua/info.

3. КонституціяУкраїни // Відом. Верховної Ра-ди України. – 1996. – № 30. – 141 с.

4. Молдова ухвалила закон про рівність шан-сів [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.ukrinform.ua/ukr/news/moldova.

5. Офіційний веб-портал Верховної Ради Ук-раїни [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: Rada.Gov.Ua.

6. Події за темами: У ВР сталася сутичка підчас розгляду законопроекту щодо можливо-сті навчання в дошкільних закладах націо-нальними мовами [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://photo.unian.net/ukr/themes.

7. Позиція УГСПЛ відносно законопроектівпро свободу мирних зібрань [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http://helsinki.org.ua/index.

8. Про Стратегію державної політики сприян-ня розвитку громадянського суспільства вУкраїні та першочергові заходи щодо її ре-алізації : Указ Президента України від24 березня 2012 р. № 212/2012 [Електро-


52

нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/14621.html.

9. Сайт Верховної Ради України [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http://www.unian.net/news.

10. Niou E. A Theory of the Balance of Power inInternational Systems / E. Niou, P. Orde-

shook // Journal of Conflict Resolution. –1986. – Vol. 30. – № 4. – P. 685–715.

11. 600 million messages sent to Congress Cananyone measure their impact? [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http://www.votetocracy.com.


Гошовская В.А., Антонова Е.Р. Концептуальные условия взаемодействия Верховной РадыУкраины с неправительственными организациями

В статье исследованы условия организации эффективного взаимодействия Верховной РадыУкраины с неправительственными организациями в процессе принятия решений и предложеныресурсы реализации условий данных отношений.

Ключевые слова: субъекты взаимодействия, равенство шансов, парламентская культура, ре-презентативность парламета, регулярность собраний.

Hoshovs’ka V., Antonova L. Cоnceptual conditions of interaction of ukrainian parliament with ngosAn article examines the conceptual criteria for organization of efficient cooperation between the

Verkhovna Rada of Ukraine and non-governmental organizations in the course of decision-making process.The criteria include:

1. Equality of opportunities for the actors of cooperation.2. Prohibition of unconfined implementation of one’s own stance.3. Parliamentarian culture.4. Correspondence to the standard of representativeness of parliament.5. Frequency and duration of meetings.6. Responsibility of members of parliament to the non-governmental organizations and to the community

for the quality of passed laws.7. Transparency and openness in work of the parliament.8. Professionalism and competence of parliament staff, members of parliament, their assistants and

representatives of non-governmental organizations.The article concludes that the defined conceptual criteria should be met in order for the cooperation

between the parliament and non-governmental organizations to succeed. With this regard, we defined theresources for the implementation of conditions for cooperation with non-governmental organizations, inter alia:

1. Implementation of obligatory study for the deputies in order for them to gain knowledge in decisiontheory, investment analysis, innovative, investment and project management.

2. Implementation of personalized drafts, for the electorates to know what deputy or group or deputiesinitiated this or that decision.

3. Application of a certain code of ethics, which would define the basis of intercourse among the deputies,community leaders and the administration of the VerkhovnaRada.

4. Implementation of transparency in the decision-making procedure by means of the simplified schemeof information request.

5. Development of the efficient conciliation procedure for the approval of the state programs anddecisions.

6. Conduction of the annual assessment of the efficiency of cooperation between the legislative branchand non-governmental organizations with further public disclosure of its results and extensive discussion inthe society.

7. Boost of public interest in the activity of the legislative branch and laws by means of Internet, inter alia,the parliament web page or alternative sources of legislation.

Key words: subjects of interaction, equality of opportunities, a parliamentary culture; representativenessof Parliament; regularity of meetings.


53

УДК 351:368

А.О. Дєгтярдоктор наук з державного управління, професор

Харківський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України

О.В. Пивовароваспірант


ФОРМУВАННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯРОЗВИТКОМ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ НА ОСНОВІ КЛАСТЕРІВОцінено стан системи охорони здоров’я, розглянуто перспективи формування альтернативних

механізмів державного управління розвитком медичного страхування на основі кластерів та за-пропоновано створення кластерів охорони здоров’я за участю страхових компаній.

Ключові слова: механізми державного управління, медичне страхування, кластери, охороназдоров’я, державно-приватне партнерство.

I. Вступ0

Питання реформування системи охорониздоров’я в Україні є першочерговим. Для йоговирішення розглядаються пропозиції зі створен-ня багаторівневої структури фінансування сис-теми охорони здоров’я, яка включатиме бюдже-тні кошти (гарантована державою безкоштовнапрограма), надходження від страхових компаній(страхова програма), а також платежі територі-альних громад (громадська програма). У зв’язкуіз цим принципи організації медичного страху-вання в Україні активно обговорюються.

Науково-теоретичні аспекти розвитку меди-чного страхування досліджували вчені: Є. Богу-славський [2], Д. Карамишев [14], Р. Соболь [27]та ін. Значний внесок у розвиток теорії та прак-тики державного управління соціальною сфе-рою зробили науковці: В. Бульба [29], С. Гор-бунова-Рубан [7], В. Дзюндзюк [30], А. Крюков[20], Г. Одинцова [30] та ін. Питання розвиткукластерів вивчали М. Портер [25], О. Пастернак[22], С. Соколенко [28] та ін.

Головним чинником розвитку системи охо-рони здоров’я будь-якої країни є стабільністьджерел фінансування.

У світовій практиці фінансові ресурси охо-рони здоров’я формуються за рахунок чоти-рьох джерел: оподаткування; система держав-ного соціального страхування; добровільнемедичне страхування; прямі платежі фізичнихосіб [18].

З огляду на пріоритетність в Україні можнавиділити три основні системи фінансуванняохорони здоров’я:

1. Державна – характеризується пріоритет-ним значенням у фінансуванні охорони здо-ров’я коштів державного та місцевих бюджетів(50–90%).

2. Інвестиційна – залучення зовнішніх дже-рел фінансування за рахунок співпраці з вітчи-зняними й іноземними інвесторами, зокрема, напринципах державно-приватного партнерства.

0 © Дєгтяр А.О., Пивоваров О.В., 2013

3. Страхова – фінансування охорони здо-ров’я відбувається переважно за рахунок кош-тів фондів страхових компаній, що займаютьсямедичним страхуванням.

Виникає потреба суттєвого перегляду існу-ючої державної фінансової політики в галузіохорони здоров’я та реалізації заходів для під-вищення ефективного використання матеріа-льно-технічних і фахових ресурсів для забез-печення функціонування установ охорони здо-ров’я. Необхідні системні зміни в фінансово-економічній сфері, які полягають у суттєвомурозширенні позабюджетних джерел фінансу-вання охорони здоров’я [26].

Ефективність державного управління розви-тком соціального медичного страхування можебути підвищена шляхом використання класте-рної моделі [5].

II. Постановка завданняМета статті – розробити теоретичні підходи

та практичні рекомендації з формування аль-тернативних механізмів державного управліннястворенням кластера охорони здоров’я за уча-стю страхових компаній.

III. РезультатиІнноваційна економіка, яка формується на

сучасному етапі, орієнтована на пріоритетністьрозвитку кластерів, котрі визнані [19] однією знайефективніших виробничих систем епохиглобалізації. У цьому полягає новий економіч-ний феномен, який дає змогу протистояти нати-ску глобальної конкуренції й належно відповіда-ти вимогам національного і регіонального роз-витку, що підтверджує актуальність проблеми.

Розвиток інформаційних технологій, підви-щення ролі науково-технічного процесу в роз-витку людства, глобалізація світової економікипоставили перед кожною державою вимогистворення стратегії майбутнього розвитку. Ви-рішальне місце в таких стратегіях посідає ефе-ктивна регіональна політика, яка базується накластерній концепції. Світовий досвід класте-ризації економіки показав вирішальний вплив


54

на процеси посилення конкурентоспроможностіта прискорення інноваційної діяльності [8].

Слід зазначити, що кластерний підхід доекономічного розвитку охопив більшість країнсвіту, а для деяких став пріоритетним, давшизмогу в умовах глобальної економічної кризи2008–2010 рр. зберегти лідерські позиції за об-сягом ВВП, рівнем інноваційності та конкурен-тоспроможності національної економіки (Індія,Китай, Японія, країни Скандинавії, США) [28].

За визначенням М. Портера, кластер утво-рюють географічно близькі групи взаємо-пов’язаних компаній та асоційованих установ вокремій галузі, що пов’язані спільними техноло-гіями та навичками. Вони здебільшого існують упевній географічній зоні, де комунікації, логісти-ка та людські ресурси є легкодоступними [25].

Метою утворення кластерів (територіально-галузевого партнерства суб’єктів) є підвищенняконкурентоспроможності його учасників шляхомреалізації інноваційної програми впровадженняпередових виробничих, інжинірингових, логісти-чних та управлінських технологій. Метою клас-теризації є нарощування “критичної маси” длястворення динамічного сприятливого середо-вища, яке б стимулювало прояв синергічногоефекту від впровадження інновацій [16].

Впровадження кластерного механізму дер-жавного управління у сфері охорони здоров’ядасть змогу підвищити ефективність її функці-онування завдяки налагодженню більш тіснихзв’язків для співпраці.

Потенційними учасниками кластера у сферіохорони здоров’я можуть бути такі установи йорганізації: органи влади; інвестори; вищі на-вчальні заклади різного профілю; медичні за-клади та науково-дослідні установи й організа-ції; страхові компанії; асистуючі компанії на ри-нку страхування; виробники лікарських препа-ратів та медичного обладнання.

Кластерна форма співробітництва сприяєбільш гнучкому реагуванню організацій на по-стійні зміни умов, але зі збереженням при цьо-му переваг спеціалізації. Кластерний підхід унових умовах стає головним механізмом реалі-зації нової фінансово-економічної політики іспрямовує зміну в суспільстві структури праці,трудових відносин, зайнятості населення,сприяє виникненню нових видів діяльності тастворює нові робочі місця. На такій основі ви-никає нове соціальне оточення, в якому інфо-рмація та наукові знання стають головнимипродуктивними факторами і починають визна-чати як стратегічний потенціал суспільства, такі перспективи його розвитку [9; 10; 11; 13].

Важливою перевагою кластерної форми ор-ганізації економіки є досягнення синергетично-го ефекту [19]. При цьому в процесі свого фор-мування та розвитку кластери впливають і нарозвиток інших суб’єктів господарювання [3].На основі результатів дослідження Р. Горб-люка [6] авторами уточнено та розширено пе-реваги від створення кластера у сфері охорониздоров’я (табл. 1).

Таблиця 1Переваги від створення кластера у сфері охорони здоров’я

Переваги для суб’єктів підприємництва Переваги для суспільства Переваги для освіти і науки Переваги для органів владиМожливість спільного використанняінфраструктури

Збільшення зайнятості ква-ліфікованих фахівців, скоро-чення неповної зайнятостімедичних працівників

Забезпечення випускниківнавчальних закладів різногопрофілю робочими місцями

Формування та збільшеннябази оподаткування завдя-ки підвищенню концентраціїсуб’єктів підприємництва напевній території

Можливість здійснення спільного мар-кетингу, просування медичних і стра-хових послуг учасників кластера

Підвищення якості медично-го обслуговування

Коригування набору абітурі-єнтів на необхідні для клас-тера спеціальності

Налагодження співпраці ізсуб’єктами підприємництва,науковцями, громадськимиорганізаціями

Зниження витрат на пошук персоналу Підвищення рівня безкошто-вного навчання та кваліфіка-ції для працівників кластера

Ефективна виробнича прак-тика для студентів вищихнавчальних закладів

Розширення можливостейдля залучення інвестицій напевну територію

Розвиток та просування регіональнихбрендів

Покращення умов праці ме-дичних працівників

Можливість участі науковціву практичній діяльності всіхсуб’єктів кластера

Розвиток медичної та фі-нансово-економічної інфра-структури території

Доступ до нових знань, технологій,сучасних методів управління

Розвиток інфраструктури регі-ону

“Вирощування” кваліфіко-ваних кадрів

Покращення репутаціїсуб’єктів господарюванняпевної території

Зменшення трансакційних витрат Зростання заробітної плативсіх учасників кластера

Підвищення кваліфікації кад-рів

Підвищення іміджу регіону

Підвищення конкурентоспроможностіпродукції, медичних та страхових послуг

Покращення умов життєдія-льності населення

Участь в освітньому процесі(викладанні)

Розвиток соціально-економічних умов

Як видно з табл. 1, формування кластераохорони здоров’я за участю страхових компа-ній є перспективним для будь-якої території.Стосовно Харківської області, умови для клас-теризації є економічно вигідними у зв’язку знаявністю мережі лікувальних закладів та нау-ково-дослідних інститутів АМН України, фун-даментальних профільних ВНЗ, провідних фа-рмацевтичних підприємств, розвинутого ринкустрахових послуг. Стратегія соціально-еконо-

мічного розвитку Харківської області до 2020 р.передбачає поступове формування кластерівяк територіальних об’єктів економічного зрос-тання регіону.

Після розгляду потенційних суб’єктів класте-ра охорони здоров’я за участю страхових ком-паній у Харківській області здійснено ідентифі-кацію проблем та переваг на основі SWOT-аналізу, що наведено у табл. 2.


55

Таблиця 2Матриця SWOT-аналізу можливості створення кластера охорони здоров’я

за участю страхових компаній у Харківській областіСильні внутрішні сторони Слабкі внутрішні сторони

Розгалужена мережа лікувальних закладів Низький рівень оплати праці в галузі охорони здоров’яРозвинута фармацевтична промисловість Недостатня оснащеність сучасною лікувальною технікою й

устаткуванням медичних закладівРозвинута наукова база Старіння кваліфікованих наукових і медичних кадрівПідготовка кваліфікованих кадрів медичного профілю Структурна деформація складу медичного персоналуЗовнішні сприятливі можливості Зовнішні потенційні загрозиЄмний споживчий ринок медичних і страхових послуг Недостатнє державне фінансування галузі охорони здоров’яРозвинута мережа медичного страхування Низький рівень платоспроможності страхувальниківДодаткові джерела фінансування медицини за рахунокдержавно-приватного партнерства

Відсутність діючої практики реалізації проектів державно-приватного партнерства

Як видно з табл. 2, сильні сторони і зовнішніможливості регіонального кластера охорониздоров’я за участю страхових компаній значнопереважають над слабкими сторонами та зов-нішніми загрозами, що свідчить про можливістьі доцільність розвитку галузі в цьому напрямі.

Функціонування учасників кластера охорониздоров’я за участю страхових компаній на ета-пах здійснення медичного страхування поданоу табл. 3. Як бачимо, провідне місце у процесіформування кластера охорони здоров’я за учас-тю страхових компаній належить органам влади.

Таблиця 3Роль учасників кластера охорони здоров’я за участю страхових компаній

Учасник Етап РольМісцеві органи влади Координація та моніторинг діяль-

ності кластераНалагодження співробітництва між наукою, владою, навчальнимизакладами і закладами охорони здоров’я різної форми власностіта суб’єктами підприємництва.Розвиток співробітництва із міжнародними організаціями та клас-терами інших країн

Вищі навчальні заклади Підготовка до надання як медич-ної, так і страхової послуги

Підготовка персоналу для сфери охорони здоров’я та страхуван-ня

Науково-дослідні інститути Підготовка до надання послуг Акумулювання й розповсюдження інновацій, новітніх технологій,сучасних досягнень медицини, сфери охорони здоров’я, страху-вання.Розвиток наукових досліджень та їх упровадження у практичнудіяльність сфери охорони здоров’я та страхування

Заклади охорони здоров’яНадання медичної послуги Безпосереднє надання медичних послуг і медичної допомогиПостачальники обладнан-ня для медичних установ

Підготовка до надання медичноїпослуги

Постачання необхідного обладнання для якісного надання меди-чної послуги та медичної допомоги

Страхова компанія Весь процеспідготовки і проведення

Надання страхових послуг, врегулювання страхових випадків,фінансування попереджувальних медичних заходів

Завдання місцевих органів влади полягає ворганізації сприятливого ділового, інноваційно-го й інституціонального середовища, контрольякості надання медичних послуг та медичноїдопомоги.

IV. ВисновкиЕфективність кластерного механізму держа-

вного управління досягається за рахунок інно-ваційності, розвитку взаємодопомоги, поєднан-ня кооперації з конкуренцією та поширення вза-ємообміну інформацією, знаннями, ноу-хау тапатентами.

Учасники кластера одержують додатковіконкурентні переваги завдяки можливості здій-снювати внутрішню спеціалізацію і стандарти-зацію, скорочувати вартість трансакції, мінімі-зувати витрати на впровадження інновацій.

Формування кластерів охорони здоров’я заучастю страхових компаній позитивно впливаєна економічний розвиток території. Серед ре-зультатів відзначається: забезпечення зайня-тості висококваліфікованих фахівців та зни-ження безробіття, підготовка у ВНЗ спеціаліс-тів, в яких є потреба, забезпечення працевла-штування випускників медичних закладів, під-вищення якості медичних послуг та медичної

допомоги, формування додаткових фінансовихресурсів для модернізації медичної галузі.

Список використаної літератури1. Банин А.С. Совершенствование управления

системой здравоохранения региона на основекластерного подхода : автореф. дис. … канд.экон. наук : 08.00.05 / А.С. Банин ; Томский го-сударственный ун-т. – Томск, 2007. – 25 с.

2. Богуславський Є.І. Медичне страхування вУкраїні: проблеми та перспективи / Є.І. Бо-гуславський, Ю.С. Шибалкіна // Зовнішняторгівля: право та економіка. – 2008. – № 4.– С. 83–86.

3. Вахович І.М. Кластерний підхід до забезпе-чення ендогенно орієнтованого розвиткурегіону [Електронний ресурс] / І.М. Ва-хович, М.С. Забедюк. – Режим доступу:http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ekfor/2011_4/11%D0%B0.pdf.

4. Внукова Н.М. Приватно-державне партнерст-во в організації кластеризації медичного стра-хування / Н.М. Внукова, О.В. Пивоваров //Страховий ринок в нових економічних умовах:виклики та перспективи розвитку : матер.VІІ Міжнар. наук.-практ. конф. – К. : КНУім. Т.Г. Шевченка, 2011. – С. 101–102.


56

5. Войнаренко М. Кластери як полюси зрос-тання конкурентоспроможності регіонів /М. Войнаренко // Економіст. – 2008. – № 10.– С. 27–30.

6. Горблюк Р.В. Формування та підтримкарозвитку регіональних кластерів у системіохорони здоров’я : автореф. дис. … канд.екон. наук : 08.00.05 / Р.В. Горблюк. –Львів, 2011. – 20 с.

7. Горбунова-Рубан С.О. Форма забезпечен-ня соціальних прав людини в системі соці-альної політики. Методологія, теорія тапрактика соціологічного аналізу сучасногосуспільства : зб. наук. пр. / С. Горбунова-Рубан. – Х. : ХНУ, 2001. – 157 с.

8. Демінська Ю.В. Кластери як інструментпідвищення конкурентоспроможності під-приємств і регіонів / Ю.В. Демінська,Т.Б. Надтока // Економіка і Маркетинг вумовах всесвітньої інтеграції: проблеми,досвід, передова думка : мат-ли Всеукр.наук.-практ. конф. – Донецьк : ДонНТУ,2011. – С. 65–68.

9. Дєгтяр А.О. Державно-управлінські рішення:інформаційно-аналітичне та організаційне за-безпечення : монографія / А.О. Дєгтяр. – Х. :Вид-во ХарРІНАДУ “Магістр”, 2004. – 224 с.

10. Дєгтяр А.О. Управлінські рішення в органахдержавної влади : монографія / А.О. Дєгтярта ін. – Х. : Вид-во С.А.М, 2010. – 276 с.

11. Дєгтяр А.О. Моделювання наслідків держа-вно управлінських рішень у фінансово-економічній сфері / А.О. Дєгтяр // Право тадержавне управління : зб. наук. пр. – КПУ,2011. – № 1 – С. 123–127.

12. Дєгтяр А.О. Організаційне забезпечення ін-формаційно-аналітичного обслуговуванняорганів державної влади у процесі прийн-яття і реалізації державно-управлінськихрішень / А.О. Дєгтяр // Статистика України.– 2003. – № 2. – С. 36–39.

13. Звіт про діяльність Секції розвитку конку-рентоспроможності економіки на основікластерної моделі за 2010 рік обслугову-вання [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://ucluster.org/blog/2011/03/zvit-pro-diyalnist-sekcii-rozvitku-konkurentospromozhnosti-ekonomiki-na-osnovi-klasternoi-modeli-za-2010-rik.

14. Карамишев Д.В. Державне регулювання інно-ваційних процесів у системі охорони здоров’я :автореф. дис. д-ра наук з держ. упр. : 25.00.02/ Д.В. Карамишев ; Донец. держ. ун-т управ-ління. – Донецьк, 2007. – 36 с. – С. 30–34.

15. Кісельов Є.М. Актуальні проблеми розвиткумедичного страхування в Україні / Є.М. Кі-сельов, С.В. Бурлаєнко, І.Г. Кірпа // Фінан-сові послуги. – 2009. – № 1. – С. 24–27.

16. Кластери та їх роль в економіці [Електроннийресурс]. – Режим доступу: http://www.dt.ua.

17. Ковальова Ю.М. Участь агентств регіонально-го розвитку у формуванні кластерів в Україні

[Електронний ресурс] / Ю.М. Ковальова. – Ре-жим доступу: http://www.nbuv.gov.ua.

18. Комарова І.В. Бюджетне фінансуванняохорони здоров’я громадян України якскладової людського капіталу / І.В. Кома-рова // Вісник Бердянського університетуменеджменту та бізнесу. – 2010. – № 3 (11).– С. 94–100.

19. Крайник О. Кластери як інструмент еконо-мічного розвитку регіону / О. Крайник // На-уковий вісник. – 2010. – № 5. – С. 152–157.

20. Крюков О. Громадянське суспільство якчинник побудови демократичної політичноїсистеми / О. Крюков // Стратегічні пріорите-ти, 2009. – № 2 (11). – С. 55–59.

21. Ляховченко Л. Розвиток добровiльного ме-дичного стрaхувaння як позaбюджетногоджерелa фiнaнсувaння гaлузi охорони здо-ров’я в Укрaїнi / Л. Ляховченко // ВiсникНaцiонaльної aкaдемiї держaвного упрaв-лiння при Президентовi Укрaїни. – 2010. –№ 1. – С. 265–272.

22. Пастернак О.І. Кластер у системі охорониздоров’я / О.І. Пастернак, Р.В. Горблюк //Проблемы развития внешнеэкономическихсвязей и привлечение иностранных инвес-тиций: региональный аспект : [сб. науч.труд.]. – Донецк : ДонНУ, 2010. – Ч. З. –С. 886–890.

23. Передовий досвід розвитку кластерів [Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу: http://eep.org.ua/…/Leading-experience-of-cluster.

24. Перспективи кластеризації в Україні [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу:http://rozvytok.org/articles_item53.html.

25. Портер М. Конкурентное преимущество:Как достичь высокого результата и обеспе-чить его устойчивость / М. Портер. – М. :Альпина, 2008. – 464 с.

26. Сіташ Т.Д. Фінансування установ охорониздоров’я / Т.Д. Сіташ // Актуальні проблемиекономіки. – 2009. – № 3. – С. 175–179.

27. Соболь Р.Г. Правове регулювання страхо-вої діяльності в Україні [Електронний ре-сурс] / Р.Г. Соболь. – Режим доступу:http://www.kbuapa.kharkov.ua.

28. Соколенко С.І. Інноваційні кластери – ме-ханізм підвищення конкурентоспроможностірегіону [Електронний ресурс] / С.І. Соко-ленко. – Режим доступу: http://ucluster.org/sokolenko/2008/07/innovacijny-klastery-mexanyzm-pidvyshhennya-konkurentospromozhnosti-regionu.

29. Соціальна політика регіону : монографія /В.В. Говоруха, В.Г. Бульба, С.О. Горбуно-ва-Рубан та ін. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ“Магістр”, 2006. – 272 с.

30. Теорія та історія державного управління :навч. посіб. / Г.С. Одінцова, В.Б. Дзюндзюк,В.Б. Мельтюхова, Н.М. Миронова, В.В. Нікі-тін ; за заг. ред. Г.С. Одінцової, О.Ю. Амо-сова. – К. : Професіонал, 2008. – 285 с.



57

Дегтярь А.О., Пивоваров А.В. Формирование альтернативных механизмов государственно-го управления развитием медицинского страхования на основе кластеров

Оценено состояние системы охраны здоровья, рассмотрены перспективы формирования альте-рнативных механизмов государственного управления развитием медицинского страхования на ос-нове кластеров и предложено создание кластеров охраны здоровья с участием страховых компаний.

Ключевые слова: механизмы государственного управления, медицинское страхование, клас-теры, охрана здоровья, государственно-частное партнерство.

Dіegtiar A., Pуvovarov A. Developing alternative mechanisms for the development of publicadministration of health insurance on the basis of cluster

Implementing cluster model can contribute to increasing efficiency of public administration of socialmedical insurance.

Innovative economy, which is formed at the present stage, is focused on the priority of development ofclusters, which are recognized as one of the most efficient manufacturing systems of globalization era. Thisis a new economic phenomenon that can withstand the onslaught of global competition and properly complywith demands of national and regional development.

Formation of Health Care cluster with insurance companies is perspective for Kharkiv region, due to thepresence of important preconditions -the network of medical institutions and scientific-research institutes ofAcademy of Medical Sciences of Ukraine, fundamental specialized higher education institutions, leadingpharmaceutical companies, developed insurance market. Strategy for Socio-Economic Development ofKharkiv region at the current stage and up to 2020 envisages the gradual formation of clusters as territorialunits of economic growth in the region. After considering potential subjects of Health Care cluster withinsurance companies in Kharkiv region identification of problems and benefits through the SWOT-analysishave been carried out. Strengths and external features of regional Health Care cluster with insurancecompanies significantly outweigh weaknesses and external threats, which indicates the possibility andfeasibility of development of the industry in this direction.

Potential participants of Health Care cluster can be the following institutions and organizations:government bodies, investors, higher education institutions in various fields, medical institutions andscientific-research institutions, insurance companies, manufacturers of drugs and medical devices.

The leading role in the formation of Health Care cluster belongs to government bodies. The task of localauthorities is to provide favorable business, innovation and institutional environment, control over quality ofhealth services.

The effectiveness of cluster mechanism of public administration is achieved through innovation, mutualaid development, the combination of cooperation with competition and spread of information, knowledge,know-how and patents interchange.

Cluster participants receive additional competitive advantages due to the ability to make internalspecialization and standardization, reduce the cost of the transaction, to minimize the cost of implementinginnovation.

Formation of Health Care clusters with insurance companies has a positive impact on the economicdevelopment of the territory. Among the results observed are highly skilled employment and reduction ofunemployment, training professionals in higher education that are in demand, provision of employment tograduates of medical schools, improving the quality of health services and medical care, the formation ofadditional financial resources for the modernization of the medical industry.

Cluster approach in the new environment becomes the main mechanism of realization of economic andfinancial policies and directs a change of structure of labor, labor relations, employment in the society,contributes to the emergence of new activities and helps create new jobs. Information and scientificknowledge become the main productive factors.

Key words: mechanisms of public administration, health insurance, clusters, health, public-privatepartnerships.


58

УДК 351.83

О.В. Жаданкандидат економічних наук, доцент


ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯСОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІУ статті виявлено та проаналізовано основні причини, що породжують асиметрії функціону-

вання національної системи соціально-трудових відносин. Обґрунтовано необхідність формуванняКонцепції розвитку державного регулювання соціально-трудових відносин в Україні. Визначено ме-ту, завдання Концепції та запропоновано систему заходів з її реалізації за окремими напрямамивдосконалення державного регулювання соціально-трудових відносин. Окреслено очікувані резуль-тати реалізації Концепції щодо подальшого розвитку державного регулювання соціально-трудовихвідносин в України.

Ключові слова: державне регулювання соціально-трудових відносин, концепція, державні про-грами розвитку соціально-трудової сфери.

І. ВступСучасна соціально-економічна ситуація ви-

магає формування ефективних механізмів вза-ємодії між суспільством, бізнесом і державою,спрямованих на забезпечення врахування ін-тересів бізнесу й різних соціальних груп суспі-льства при виробленні та проведенні соціаль-но-економічної політики на основі відкритості йдоступності інформації, збалансованості й об-ґрунтованості прийняття рішень, взаємної від-повідальності сторін.1

Реалізація ринкових принципів в економіціУкраїни, інтенсивна міжнародна конкуренція, зякою стикаються вітчизняні компанії на відкри-тих ринках, надає широкі можливості й ставитьнові перспективні завдання у сфері державногорегулювання соціально-трудових відносин.

Проблема визначення ролі держави в розвиткусоціально-трудових відносин досить активно до-сліджується в працях провідних вітчизняних тазарубіжних учених: О. Грішнової, Н. Єсинової,В. Жукова, А. Колота, Е. Лібанової, І. Лукашука,Д. Лук’яненка, В. Міненка, О. Мірошніченка, Г. Ме-лік’яна, Г. Осового, Р. Колосової, А. Салміна та ін.

Незважаючи на досить ґрунтовні дослі-дження цієї проблематики світовими науковимишколами, існує необхідність вивчення перспек-тив розвитку державного регулювання соціаль-но-трудових відносин у сучасних соціально-економічних умовах.

ІІ. Постановка завданняМетою статті є визначення передумов фор-

мування та змістовного наповнення Концепціїрозвитку державного регулювання соціально-трудових відносин в Україні.

ІІІ. РезультатиСучасна система державного регулювання

соціально-трудових відносин (далі – СТВ) ха-рактеризується наявністю нерівності сторін со-ціального діалогу, зокрема домінуванням сто- 1 © Жадан О.В., 2013

рони роботодавців. Незважаючи на юридичнурівність сторін, має місце їхня глибока фактичнанерівність (асиметрія). Згідно з висновками фахі-вців Національного інституту стратегічних дослі-джень [5], основними причинами, що породжуютьдомінування сторони роботодавців у СТВ, є:– низькі обсяги пропозиції якісних робочих місць

внаслідок депресивного стану вітчизняногоринку праці та наявних структурних диспропо-рцій. За винятком окремих сегментів ринкупраці, де має місце незадоволений попит нависококваліфіковану (та високооплачувану)робочу силу, в цілому на ринку праці перева-жає пропозиція робочої сили. За даними Дер-жстату, кількість вільних робочих місць (вакан-тних посад), заявлених підприємствами, уста-новами й організаціями до служби зайнятості,у червні 2012 р. становила 78,3 тис. Наванта-ження незайнятого населення, яке перебува-ло на обліку державної служби зайнятості, на10 вільних робочих місць (вакантних посад)становило 59 осіб [4];

– слабкість вітчизняних профспілок. За екс-пертними оцінками, приблизно на половинівсіх підприємств та установ, а також на пе-реважній більшості підприємств (малих ісередніх) нового приватного сектору проф-спілок взагалі немає. На великих підприєм-ствах та в державних установах домінуютьтрадиційні (пострадянські) профспілки, дія-льність яких має здебільшого формальнийхарактер [2, с. 322–330]. Велика кількістьпрофспілок відсторонена від здійсненняформальних процедур соціального діалогужорсткими критеріями репрезентативності,встановленими ст. 5–7 Закону України “Просоціальний діалог” [3];

– наявний рівень соціальної толерантностісучасного українського бізнесу, який в умо-вах нерозвиненості інститутів громадянсь-кого суспільства, недосконалості держав-них механізмів реалізації практики соціаль-


59

ного діалогу та інших чинників здебільшогозорієнтований на реалізацію у сфері СТВне стільки демократичного, скільки команд-но-авторитарного типу поведінки.Чинне трудове законодавство передбачає

досить високі стандарти правової захищеностінайманих працівників і є на сьогодні достатньоадаптованим до ринкових реалій. Проте існуєнагальна проблема контролю за його виконан-ням. Цю функцію покладено на Державну ін-спекцію України з питань праці. В 2011 р. дер-жавними інспекторами праці було проведенопонад 42 тис. перевірок на більше ніж 34 тис.підприємств, установ та організацій і виявленомайже 142 тис. порушень трудового законо-давства. З метою усунення виявлених пору-шень державними інспекторами праці внесенороботодавцям 36 тис. приписів. До суду пере-дано 28,2 тис. протоколів про адміністративніправопорушення, з них майже по 25 тис., або88,6%, судами винесено рішення, з яких з на-кладанням штрафних санкцій – 18,5 тис. назагальну суму 10,2 млн грн [1].

Вирішення зазначених проблем зумовилонеобхідність визначення принципових підходівдо розробки Концепції розвитку державногорегулювання соціально-трудових відносин вУкраїні (далі – Концепції) як системи уявленьпро основні цілі, завдання та напрями подаль-шого розвитку й удосконалення системи дер-жавного регулювання соціально-трудових від-носин в умовах сучасної соціально-економічноїситуації в країні.

Основною метою Концепції є створенняефективної системи державного регулюваннясоціально-трудових відносин, що сприяє за-безпеченню оптимального узгодження інтере-сів працівників, роботодавців, органів держав-ної влади та місцевого самоврядування в соці-ально-трудовій сфері, сталому розвитку еко-номіки, підтримці соціальної стабільності, за-безпеченню соціального захисту населення.

Серед основних завдань, на вирішення якихспрямована ця Концепція, необхідно виділити такі:– створення передумов для демократизації

соціально-трудових відносин, що передба-чає формування державою важелів розвит-ку активності, зацікавленості та відповіда-льності соціальних партнерів у реалізаціїсвоїх інтересів у соціально-трудовій сфері;

– забезпечення і підтримання фактичної рів-ності сторін соціально-трудових відносин;

– формування механізмів державного регу-лювання соціально-трудових відносин, щопередбачають зацікавленість й участь пра-цівників у підвищенні ефективності діяль-ності організації й продуктивності праці;

– удосконалення існуючих і формування но-вих форм соціального діалогу в умовахпоширення світових інтеграційних процесівз метою забезпечення сприятливих умовспівробітництва роботодавців і працівниківяк суб'єктів соціально-трудових відносин;

– розвитку колективно-договірного процесуна основі підвищення ефективності колек-тивних договорів і угод, розширення сфериїхньої дії на вітчизняні підрозділи трансна-ціональних корпорацій, підприємства дис-танційної форми зайнятості тощо;

– удосконалення правової бази, що регулюєпитання соціального діалогу, діяльностіміжнародних профспілок, застосуванняміжнародних трудових стандартів та вирі-шення колективних трудових спорів;

– поширення серед вітчизняних та іноземнихроботодавців на території України принци-пів соціально-відповідального бізнесу;

– підвищення ефективності взаємодії органівдержавної влади, місцевого самоврядуван-ня, роботодавців, працівників і їх представ-ників із визначенням конкретних функцій,повноважень та відповідальності на всіх рі-внях соціального діалогу.Концепція передбачає реалізацію системи

заходів за окремими напрямами вдосконален-ня державного регулювання соціально-трудо-вих відносин:

1. Підвищення ефективності роботи органівдержавної виконавчої влади в галузі державно-го регулювання соціально-трудових відносин:

1) з метою забезпечення органів державноївлади об’єктивною інформацією щодо станусоціально-трудових відносин на підприємствах,в організаціях, установах різних форм власнос-ті впровадити загальнодержавну систему фун-кціонування соціально-трудових відносин;

2) підвищити ефективність діяльності Дер-жавної інспекції України з питань праці;

3) вжити заходів, спрямованих на підвищен-ня рівня поінформованості громадян щодошляхів захисту їхніх трудових прав.

2. Комплексна державна підтримка розвиткусоціального діалогу в соціально-трудовій сфері:

1) визначити перспективи розвитку соціаль-ного партнерства в умовах формування сучас-них ринкових відносин з метою розширеннясфери дії й підвищення ефективності перегові-рного процесу;

2) удосконалити механізми і форми участісоціальних партнерів у розробці соціальної йекономічної політики держави;

3) передбачити додаткові форми стимулю-вання соціально відповідальної поведінки віт-чизняного та транснаціонального бізнесу натериторії України:– заохочення не тільки до більш відкритої

діяльності, а і до їх внеску у продовженнянавчання робітників, підтримку стандартів усфері екології, відповідності якості товарівта послуг вимогам населення;

– ухвалення корпораціями соціальних кодек-сів, у яких ідеться про основні напрями дія-льності за лініями соціальної відповідаль-ності як усередині корпорацій, так і ззовні;

– застосування заходів заохочення до публі-кації щорічних соціальних звітів за міжна-


60

родними стандартами, обов’язковою умо-вою яких є незалежний аудит;

4) посилити правові гарантії діяльностіпрофспілок;

5) посилити відповідальність роботодавців запорушення чинного трудового законодавства;

6) з метою вдосконалення механізму укла-дання колективних договорів і угод внести змінидо ст. 11 Закону України “Про колективні догово-ри і угоди”, доповнивши її обов’язком сторін у разіпояви розбіжностей в процесі укладання колек-тивного договору (угоди) звертатися до територі-альних (галузевих) органів соціального діалогу;

7) проводити політику у сфері податків і регу-лювання, що підтримує ефективне впроваджен-ня організаційних форм соціального партнерства;

8) стимулювати формування системи пред-ставницьких органів соціального партнерства,підвищення відповідальності учасників соціаль-ного партнерства за дотримання угод і договорів;

9) створити єдину загальнодержавну інфо-рмаційну базу галузевих, територіальних угод іколективних договорів;

10) проводити державні спеціальні програмиз навчання та перенавчання представниківсторін соціального діалогу;

11) проводити заходи зі створення відповід-ного психологічного клімату, що сприяє усвідо-мленню спільності інтересів. Водночас доціль-не проведення заходів з розвитку корпоратив-ної етики, програми з роз’яснення становища зточки зору спільності інтересів учасників виро-бничого циклу;

12) здійснювати адаптування накопиченогозарубіжного досвіду – через глобальний харак-тер частини проблем.

3. Удосконалення організаційно-правового за-безпечення системи запобігання та розв’язаннятрудових спорів:

1) реалізувати заходи щодо забезпеченняефективності діяльності державних і профспіл-кових органів, що здійснюють контроль і наглядза дотриманням трудового законодавства йінших нормативних правових актів, що містятьнорми трудового права;

2) вдосконалити досудові інститути і механі-зми захисту трудових прав й урегулюваннятрудових спорів;

3) створити службу психологічної допомогиучасникам трудових конфліктів;

4) з метою організації контролю за соціаль-но-трудовими відносинами організувати службуаудиторів соціально-трудових відносин.

4. Підвищення дієвості державної політики упріоритетних галузях соціально-трудової сфери:

1) у сфері оплати праці:– виявлення неефективних робочих місць,

вживання заходів щодо раціоналізації їх-нього використання;

– удосконалення організації заробітної платипрацівників бюджетних організацій, за до-помогою забезпечення більш тісного зв’яз-ку рівня оплати праці з рівнем підготовки й

кваліфікації працівників, якістю й результа-тами праці;

– удосконалення структури оплати праці;– удосконалення нормування праці;– організація спільної роботи із залучення пра-

цівників у реалізацію заходів щодо підвищен-ня продуктивності праці, заохочення ініціати-ви працівників, що сприяє поліпшенню показ-ників виробничої діяльності організацій;

– удосконалення системи стимулюванняпрацівників, що враховує відсутність зрос-тання травматизму, нещасних випадків навиробництві зі смертельним результатом,порушень виробничої дисципліни, правилохорони праці й техніки безпеки, підвищен-ня продуктивності праці;

2) у сфері зайнятості й охорони праці про-ведення погодженої політики, що забезпечує:– розвиток якості трудового потенціалу, під-

вищення його конкурентоспроможності;– розвиток системи соціальних стандартів у

сфері соціально-трудових відносин на ос-нові поліпшення умов й оплати праці пра-цівників, забезпечення дотримання їхніхправ та інтересів, що сприяють стабільно-му здійсненню підприємницької діяльності;

– підвищення професійно-кваліфікаційного рів-ня працівників (професійна підготовка, пе-репідготовка, підвищення кваліфікації пра-цівників, навчання інших професій);

– підвищення трудової мобільності в органі-зації (суміщення професій і посад);

– збереження кадрового потенціалу на еко-номічно доцільних робочих місцях;

– впорядкування використання механізмів“запозиченої праці”, зокрема надання по-слуг “запозиченої праці” для організацій таіндивідуальних підприємців як агентствамизайнятості, так і іншими господарюючимисуб’єктами;

– проведення заходів щодо формування ка-дрового резерву на заміщення вакантнихпосад з-поміж найбільш ініціативних і ква-ліфікованих працівників;

– створення безпечних умов праці, розробкав організаціях програм дій з поліпшенняумов й охорони праці, підвищення ефекти-вності виробничих процесів;

– розвиток в організаціях системи моніторин-гу стану умов й охорони праці;

3) у сфері співробітництва соціальних парт-нерів:– забезпечення трудової діяльності праців-

ників, націленої на досягнення стратегічнихцілей організацій, виконання намічених ви-робничих показників, створення сприятли-вого соціального клімату в трудових колек-тивах, ознайомлення працівників з перспе-ктивами соціально-економічного розвиткуорганізацій;

– реалізація в трудових колективах оздоров-чих заходів, спрямованих на профілактикуй зниження загальної та професійної за-


61

хворюваності, запобігання нещасним випа-дкам на виробництві, дотримання вимогохорони праці, профілактика виробничоготравматизму й професійних захворювань;

– зниження соціальної напруженості, зміцнен-ня трудової й виробничої дисципліни, здійс-нення заходів з конструктивного врегулю-вання трудових суспорів, що виникають;

– надання профспілкам інформації, необхід-ної для ведення колективних переговорів.У цілому впроваджена на основі цієї Конце-

пції система державного регулювання соціаль-но-трудових відносин дасть можливість вста-новити та підтримувати баланс інтересів пра-цівників і роботодавців, орієнтуючись на під-вищення рівня соціальної й матеріальної за-хищеності працівників і забезпечення їхньоїконкурентоспроможності на ринку праці в умо-вах глобалізації.

Ця Концепція закладає основу для створен-ня й реалізації програм розвитку соціальногодіалогу. Основні напрями й заходи щодо їхньоїреалізації, передбачені Концепцією, повиннізнайти відображення в документах суб’єктівсоціально-трудових відносин й покладені в ос-нову їхньої діяльності.

Реалізація цілей концепції передбачає роз-ширення сфери дії й підвищення ефективностіпереговорного процесу на основі вдосконален-ня правового регулювання соціально-трудовихі пов’язаних з ними економічних відносин, удо-сконалення механізму розв’язання колективнихтрудових спорів.

Концепція передбачає створення системиефективної взаємодії соціальних партнерів зорганами державної влади у вирішенні про-блем удосконалення соціально-трудових іпов’язаних з ними економічних відносин. Прицьому враховується, що правове регулюваннясоціально-трудових відносин має забезпечува-ти необхідні умови для розвитку соціальногопартнерства як сфери ринкових відносин. Роз-виток соціально-трудових відносин повиненздійснюватися на всіх рівнях державної владий місцевого самоврядування.

Окремий напрям Концепції обґрунтовує не-обхідність створення інформаційної моніторин-гової системи на загальнодержавному рівні, щозабезпечує достовірні відомості про ефектив-ність соціально-трудових відносин і стан соціа-льного діалогу, що консолідує всю інформаціюв цілому по Україні, а також у розрізі окремихадміністративно-територіальних одиниць. Дляцього необхідно сформувати критерії, що за-безпечують порівняльний аналіз й оцінюванняефективності взаємодії суб’єктів соціально-трудових відносин.

Істотним елементом впливу на розвиток со-ціально-трудових відносин має стати публічнасоціальна звітність компаній відповідно до між-народної практики. Публічність і прозорість зві-тності дасть змогу продемонструвати наявнідосягнення організацій у сфері соціально-трудових відносин, буде сприяти позитивнійоцінці суспільством зусиль роботодавців.

ІV. ВисновкиРеалізація Концепції передбачає одержання

результатів, що забезпечать подальший розвитокдержавного регулювання соціально-трудових від-носин у напрямі активного сприйняття та реагу-вання на сучасні зміни в економічній, соціальній,освітній, культурній та інших сферах реалізаціїтрудової активності населення України, підвищен-ня конкурентоспроможності й системної стабіль-ності вітчизняних суб’єктів господарювання на ос-нові формування взаємовигідних умов співробіт-ництва роботодавців і найманих працівників яксуб’єктів ринкових відносин, оптимізації витрат наоплату праці, надання соціальних гарантій за ра-хунок підвищення продуктивності праці, удоскона-лення правового регулювання соціально-трудовихвідносин, формування державного механізму, щодає змогу розвивати їх на принципах соціальноорієнтованої ринкової економіки.

Список використаної літератури1. Держпраці: У 2011 році держінспекторами

праці проведено 42006 перевірки [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mlsp.gov.ua.

2. Козина И.М. Проблемы солидарности и ли-дерства в трудовых конфликтах / И.М. Ко-зина // XII Международная научная конфе-ренция по проблемам развития экономикии общества : в 4 кн. / отв. ред. Е.Г. Ясин ;Нац. исслед. ун-т “Высшая школа экономи-ки”. – М. : Изд. дом Высшей школы эконо-мики, 2012. – С. 322–330.

3. Про соціальний діалог в Україні : ЗаконУкраїни від 23 грудня 2010 р. № 2862-VI[Електронний ресурс]. – Режим доступу://http://zakon.rada.gov.ua.

4. Статистично-аналітичний огляд стану рин-ку праці у І півріччі 2012 року [Електроннийресурс] / Державна служба статистикиУкраїни, 2012. – Режим доступу: //http://www.ukrstat.gov.ua.

5. Щодо стану соціально-трудових відносин вУкраїні та основних напрямів їхнього рефо-рмування : аналітична записка [Електро-нний ресурс]. – К. : Національний інститутстратегічних досліджень, 2012. – Режимдоступу: http://www.niss.gov.ua.



62

Жадан А.В. Формирование концепции развития государственного регулирования социаль-но-трудовых отношений в Украине

В статье выявлены и проанализированы основные причины, порождающие асимметрии функ-ционирования национальной системы социально-трудовых отношений. Обоснована необходи-мость формирования Концепции развития государственного регулирования социально-трудовыхотношений в Украине. Определены цели, задачи Концепции и предложена система мер по ее реа-лизации по отдельным направлениям совершенствования государственного регулирования соци-ально-трудовых отношений. Определены ожидаемые результаты реализации Концепции в сфередальнейшего развития государственного регулирования социально-трудовых отношений в Украи-не.

Ключевые слова: государственное регулирование социально-трудовых отношений, концепция,государственные программы развития социально-трудовой сферы.

Zhadan O. Formation of the concept of state regulation of social-labor relations in UkraineThe paper identifies and analyzes the main causes of the asymmetry of the national system of social-

labor relations, including: low demand of quality jobs as a result of the depressive domestic labor market andexisting structural imbalances, weakness of national trade unions, lack of civil society and poor governmentmechanisms of social dialogue practices. The necessity of the Concept of state regulation of social-laborrelations in Ukraine as a system of ideas about the basic goals, objectives and directions of furtherdevelopment and improvement of state regulation of social-labor relations in the current socio-economicsituation in the country is substantiated. The target of the Concept is defined – creating an effective systemof state regulation of social-labor relations that contributes to optimal coordination of the interests of workers,employers, state and local authorities in social and labor issues, sustainable economic development,maintaining social stability, social security population. The basic problems, on the solving of which theconcept is aimed are formulated. They include: creating conditions for democratization of social-laborrelations, which involves the formation of the levers of state activity, interest and responsibility of socialpartners in the realization of their interests in social and labor issues, providing and maintaining the actualequality aspects of social-labor relations, creating effective mechanisms of state regulation of social-laborrelations, providing interest and participation of workers in improving the organization and productivity,improving the legal framework governing the social dialogue of the international union, application ofinternational labor standards, spreading the principles of socially responsible business among domestic andforeign employers in Ukraine, improving cooperation between different actors with the definition of specificfunctions, powers and responsibilities at all levels of social dialogue. The system of measures forimplementation the Concept of state regulation of social-labor relations in accordance of separate directionsis proposed. Implementation of the Concept involves obtaining results that will ensure the furtherdevelopment of state regulation of social-labor relations in active perception and responses to actualchanges in the economic, social, educational, cultural and other spheres of labor activity of the population ofUkraine.

Key words: state regulation of social-labor relations, the concept, the state program of social and laborsphere development.


63

УДК 504.75

Д.В. Карамишевдоктор наук з державного управління, доцент

Ю.В. Дідоккандидат ветеринарних наук, доцент

Харківський регіональний університет державного управління НАДУ при Президентові України

СВІТОВИЙ ДОСВІД ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯВ ГАЛУЗІ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИУ статті досліджено світовий досвід державного управління в галузі ветеринарної медицини в

контексті становлення державного регулювання та розподілу функцій між державним і приватнимсектором. На основі проведеного аналізу визначено можливості подальшого реформування держа-вного управління ветеринарною медициною України.

Ключові слова: державне управління, ветеринарна медицина, ветеринарні послуги, нормативнабаза.

I. Вступ0

Різноманіття форм власності, велика кіль-кість підприємств, які займаються виробницт-вом, переробкою, зберіганням і реалізацієюпродуктів тваринного походження потребуютьудосконалення ветеринарного обслуговування,подальшого розвитку державної ветеринарноїслужби та закладів, що надають приватні вете-ринарні послуги, підвищення ефективності їхдіяльності. Для цього необхідно забезпечитивідповідну нормативно-правову базу, створитинеобхідні інституції та сформувати фінансове йматеріально-технічне забезпечення.

Проблеми реформування ветеринарної служ-би привертають увагу багатьох учених і практич-них фахівців ветеринарної медицини, зокрема:В.М. Авілова, В.А. Апалькіна, М.Г. Ахметова,А.С. Богомолова, В.А. Дьоміна, А.Т. Жунушова,В.І. Касюка, Ю.А. Круглова, О.Ю. Мещерякова,І.М. Нікітіна, Ф.С. Сібагатулліна, М.Г. Таршиса,Т.М. Ткачука та ін. Проте всі дослідження науко-вців більшою мірою стосувались питань норму-вання праці фахівців ветеринарної медицини,удосконалення кадрового забезпечення галузі.Наразі комплексні дослідження державного управ-ління ветеринарною медициною в нашій країнівідсутні.

II. Постановка завданняМета статті – проаналізувати світовий до-

свід організації державного управління ветери-нарною справою та можливості імплементаціїцього досвіду в умовах українських реалій.

III. РезультатиВетеринарна служба України має багатові-

кову історію, яка вивчена досить докладно, алеістотним недоліком у розвитку ветеринарноїслужби була відсутність єдиного правового ре-гулювання її діяльності. За три століття прав-ління Романових так і не був прийнятий само-стійний закон про ветеринарну справу, що не- 0 © Карамишев Д.В., Дідок Ю.В., 2013

гативно позначилося на розвитку ветеринарноїдіяльності в Росії. Окремі урядові укази містятьпрофілактичні, протиепізоотичні та ветеринар-но-санітарні заходи. До них належать: “Пра-вила торгівлі худобою та м’ясом, будівництвом’ясних крамниць та заготівля худоби там’ясних продуктів для російської армії”(1649 р.), “Про заборону перегону хворої худо-би” (1681 р.), “Про торгівлю рибою та м’ясом укуренях і на лавах” (1683 р.), “Про порядок тор-гівлі м’ясом” (1691 р.) [1, с. 20]. Проблемі вете-ринарної санітарії було присвячено царськіукази, видані у XVIII ст. “Про заборону ввезен-ня в Росію худоби та різного м’яса з Голландіїта інших місць, де виявлено хвороби” (1745 р.),“Про неввезення до Російських портів на кора-блях та інших суднах із тих місць, де виявля-ються хвороби тварин, ніякої худоби і м’ясакопченого і соленого” (1759 р.) та ін. У тодішнійРосійській імперії вперше у світі почав застосо-вуватися ветеринарний передзабійний оглядхудоби й огляд м’яса після забою.

Прагнення до створення ветеринарного за-кону проявили передові ветеринарні лікарі післявстановлення Радянської влади. З питань орга-нізації ветеринарної справи, боротьби з особли-во небезпечними хворобами тварин видавалисядекрети Раднаркому РРФСР. Був прийнятийВетеринарний статут РРФСР 03.11.1923 р. [2,с. 28]. У розвиток цього документа були виданіветеринарні статути союзних республік, підза-конні акти Радянського уряду. Ветеринарнийстатут удосконалювався і затверджувався Уря-дом СРСР у 1936, 1951 і 1967 р. Ветеринарнийстатут СРСР відіграв певну позитивну роль урозвитку ветеринарної справи. Будучи підзакон-ним актом, ветеринарний статут не міг повноюмірою замінити ветеринарний закон, і в органі-зації ветеринарної справи виникали значні тру-днощі [3, с. 4]. Між тим, у ці самі роки в багатьохкраїнах світу ветеринарна діяльність законодав-чо регламентувалася. Закони про ветеринарну


64

медицину були прийняті в Німеччині, Франції,США, Голландії, Італії, Іспанії та інших країнах щена початку XX ст. Ветеринарне законодавствоСША включає ветеринарну конституцію, ветери-нарні закони штатів [4, с. 54]. Закон про ветерина-рію Великобританії регулює заходи боротьби зінфекційними хворобами [5, с. 226]. У післявоєн-ний період були прийняті спеціальні ветеринарнізакони в Чехословаччині 01.07.1961 р. [6, с. 48],Німецькій Демократичній Республіці 20.06.1962 р.[7, с. 52] та Болгарії 02.12.1967 р. [8, с. 84].

Стан ветеринарної служби в різних країнахсвіту визначає рівень розвитку тваринництва[9, с. 143]. На сьогодні ветеринарна служба взарубіжних країнах перебуває на різних стадіяхрозвитку: від зародження до зрілості. Вони несхожі за формами організації, наявністю вете-ринарних кадрів, діагностичних, науково-дослідних установ і навчальних закладів вете-ринарного профілю. За даними ООН, 59% тва-рин на землі розміщені в країнах, що розвива-ються, 41% – у промислово розвинутих. Вод-ночас 81% ветеринарних лікарів зосереджені впромислово розвинутих країнах і лише 19%припадає на частку країн, що розвиваються.Отже, в промислово розвинутих країнах наван-таження ветеринарного лікаря в 5,2 раза мен-ше, ніж у країнах, що розвиваються.

Більш високий рівень розвитку ветеринарноїсправи спостерігається в країнах Європи таПівнічної Америки. На цих територіях розташо-вані економічно розвинуті країни, що володіютьзабезпеченою й організованою ветеринарноюслужбою, великою мережею науково-досліднихустанов. Здійснюється надійний контроль застаном тваринництва, застосовуються сучасніметоди і засоби діагностики, специфічної про-філактики та боротьби, що відбивається на рі-вні епізоотичного благополуччя цих країн сто-совно багатьох інфекційних захворювань сіль-ськогосподарських тварин.

У країнах Азіатського континенту та Латин-ської Америки епізоотична ситуація складна інапружена. У них спостерігається дефіцит ква-ліфікованих ветеринарних фахівців. Невеликакількість ветеринарних навчальних закладів недає змоги забезпечити підготовку фахівців употрібній кількості. Африканський континентхарактерний різноманіттям дикої фауни, своє-рідним укладом життя корінного населення,переважно екстенсивним веденням тваринниц-тва, нерівномірністю розміщення тварин. ВАфриканських країнах реєструються карантин-ні та маловідомі хвороби тварин, які станов-лять загрозу для багатьох держав і є причиноющорічних втрат молока близько 400 млн т,м’яса – 20 млн т, що становить 30–40% вартос-ті валової продукції тваринництва [10, с. 4].

За даними Міжнародного епізоотичного бю-ро, ветеринарні служби більшості країн пере-бувають у системі Міністерств сільського гос-подарства, у 25% країн – у віданні іншого мініс-терства, зазвичай охорони здоров’я [11, с. 52].

П’ята частина ветеринарних служб повністю чичастково автономні на рівні штатів або провінцій[12, с. 26]. У половині країн світу ветеринаріюфінансують із бюджету штатів або провінцій,четверту частину з національного бюджету.

У практиці управління розрізняють декількаетапів у розвитку ветеринарних служб:

1) ліквідація найбільшої загрози для тва-ринництва шляхом викорінення основних хво-роб (завершився у розвинутих країнах);

2) контроль за ліквідацією джерел збудникаінфекції, використання тваринної сировини, щонадходить з боєнь, як додаткового джерелакорму для тварин;

3) участь в інтенсифікації тваринництва, зві-льнення від епізоотії;

4) поліпшення якості продуктів тваринногопоходження, дотримання вимог щодо виявлен-ня токсичних і потенційно токсичних залишків.

Нерівномірним є також навантаження на од-ного ветеринарного фахівця, яке коливається умежах від 300 тварин в Японії до 19,5 тис. тва-рин у Пакистані. За загальною чисельністю ве-теринарних фахівців США посідає друге місцепісля Росії, за навантаженням на одного фахів-ця – 17 місце; Індія – відповідно – 3 і 23 місця,Японія – 4 і 1 місце, Пакистан – 22 і 26 місця.

Істотним чинником ветеринарного забезпе-чення є структура ветеринарної служби. Вокремих країнах частка ветеринарних лікарів,зайнятих в органах державного управління,коливається в межах від 3,3% (США); від 5,7%(Великобританія) до 33% (Японія), 35,5% (Іспа-нія) та 44,8% (Бразилія).

Попит на ветеринарні послуги визначає чи-сельність ветеринарних лікарів, зайнятих при-ватною практикою. У США ветеринарним біз-несом зайнято 74,4% ветеринарних лікарів,Канаді – 81%, Великобританії – 82,6%, Японії –53%, Франції – 80%, Іспанії – 12% [13, с. 156].

У США Державна ветеринарна служба вхо-дить у відання двох міністерств: Федеральногоміністерства сільського господарства та Мініс-терства охорони здоров’я. Існують чотири під-розділи: по карантину, викоріненню хворобвсередині країни, контролю за якістю м’яса іконтролю за якістю пташиного м’яса та біологі-чних ветеринарних препаратів [4, с. 54]. У кож-ному штаті США діють три ветеринарні служби:федеральна, штатна та приватна практика.

У Великобританії керівництво Державноюветеринарною службою здійснює Департаментіз захворювання тварин Міністерства сільсько-го господарства і риболовлі. У 19 графствах єстарші ветеринарні інспектори і в 76 районах –головні ветеринарні інспектори з двома поміч-никами [10, с. 5].

У Франції ветеринарною службою керує гене-ральний ветеринарний інспектор Міністерствасільського господарства. У 90 департаментах при-значені директори ветеринарних служб, які безпо-середньо підпорядковуються керівництву депар-таментів і Міністерству сільського господарства


65

країни. У Німеччині створена Державна ветерина-рна служба Федерального Міністерства харчуван-ня, сільського господарства та лісів, у всіх землях(округах) – у складі різних міністерств (харчування,сільського господарства та лісів, внутрішніх справ,охорони здоров’я) [9, с. 143].

У Японії ветеринарна служба входить доскладу відділу тваринництва Міністерства сіль-ського господарства, лісівництва і риболовлі. Упрефектурах є державні ветеринарні органи,лабораторії та центри ветеринарного обслуго-вування [11, с. 48].

У Болгарії в 1977 р. було створено науково-виробниче ветеринарне об’єднання, у 1986 р. –державне ветеринарне об’єднання. В умовах цієїкраїни створена єдина ветеринарна служба, якаоб’єднує центральне ветеринарне управління таветеринарно-медичні центри. Ветеринарні ділян-ки займаються приватною практикою. Усі вете-ринарні заходи здійснюються на платній основі.

Роботи з удосконалення Державної ветери-нарної служби у нашій країні стали більш інте-нсивно проводитися одночасно з перебудовоюекономіки країни, зміною господарського меха-нізму в агропромисловому комплексі. Так, без-перечно, позитивним кроком у цьому напрямістало прийняття Закону України “Про ветери-нарну медицину”, який визначає загальні пра-вові, організаційні та фінансові основи ветери-нарної медицини згідно з міжнародними вимо-гами. На відміну від інших аналогічних законів,у законі України регламентуються різні ступенікваліфікація спеціалістів ветеринарної меди-цини, вчені ступені, вчені звання, підвищеннякваліфікації, атестація спеціалістів ветеринар-ної медицини, їх заохочення (засновані почеснізвання “заслужений лікар ветеринарної меди-цини України”, “заслужений працівник ветери-нарної медицини України”). Передбачено пра-во на приватизацію державного ветеринарногомайна, обов’язкове страхування ветеринарнихпрацівників від каліцтва і професійного захво-рювання, виплата грошової компенсації привикористанні особистого транспорту тощо. Урайонах і містах України передбачено створен-ня підприємств (лікарень) державної ветерина-рної медицини. Законом визначені компетенціяорганів державної медицини, права посадовихосіб та органів державної ветеринарної меди-цини, повноваження органів місцевого само-врядування в галузі ветеринарії [14].

Реформована організаційна структура вете-ринарної служби України в цілому відповідаєсучасним вимогам і дає змогу більш оператив-но здійснювати ветеринарне обслуговуваннятваринництва в господарствах різних формвласності. Ця структура сьогодні складається ізп’яти взаємопов’язаних ланок:

1) республіканський рівень (Державна вете-ринарна та фітосанітарна служба України, якапідпорядковується Міністерству сільського гос-подарства та продовольства України);

2) обласний рівень (представлений Голо-вними управліннями ветеринарної медицини вобластях та містах Києві та Севастополі);

3) районний та міський рівні (районні та мі-ські управління ветеринарної медицини);

4) виробничий рівень (ветеринарні службисільськогосподарських підприємств);

5) комерційний рівень (ветеринарні устано-ви і фахівці, що займаються підприємницькоюдіяльністю).

Проте така структура на сьогодні не позба-влена і певних недоліків. Зокрема, це стосуєть-ся окремих питань нормативного регулювання,фінансового й матеріально-технічного забез-печення ветеринарної медицини та якості ве-теринарних послуг.

IV. ВисновкиТаким чином, аналіз зарубіжного досвіду

щодо організації державного управління в га-лузі ветеринарної медицини свідчить, що в ко-жній країні світу є власні підходи і бачення що-до здійснення державного контролю та профі-лактики епізоотичних ситуацій, джерел виник-нення хвороб тварин, котрі є небезпечними длялюдей. Проте дослідження організації наданняветеринарних послуг у розвинутих країнах світусвідчить, що держава залишає за собою лишесферу контролю, натомість, основна частинаветпослуг населенню надається на платній ос-нові приватними ветеринарними лікарями. Цедає змогу значно зменшити обсяги державнихасигнувань на утримання ветеринарних ліка-рень. На нашу думку, таку практику варто за-проваджувати і в Україні, оскільки це дасть мо-жливість підвищити якість послуг, що надають-ся ветеринарними фахівцями.

Список використаної літератури1. Никитин И.Н. История ветеринарии / И.Н. Ни-

китин. – Казань, 2002. – 323 с.2. Голощапов Ю.Н. Руководители и организа-

торы ветеринарной службы СССР (1901–1983) / Ю.Н. Голощапов. – М., 1984. – 155 с.

3. Авилов В.М. Организация государственно-го ветеринарного надзора в агропромыш-ленном комплексе / В.М. Авилов // Ветери-нария. – 1995. – С. 3–10.

4. Сидорчук А.А. Ветеринария США / А.А. Си-дорчук // Ветеринария. – 1993. – № 10. –С. 53–57.

5. Wilson A. Modifiable diseases in Great Britainand E.E.C. Countries / A. Wilson // Brit. Veter.– 1972. – Vol. 128. – № 5. – Р. 226–234.

6. Янак Я. Организация на ветеринарнотаобслуживание в ЧССР. – Организация иефективность на ветеринарно-медицинатадейност в условиата на промышленостоживотновъодство / Я. Янак. – София, 1978.– С. 48–53.

7. Klasson L. Organisace veterinari slyzby FDR /L. Klasson // Veterinaristvi. – 1966. – № 6. –S. 51–57.

8. Божков И. История на ветеринарнота ме-дицина / И. Божков, И. Кальков. – София :Земиздат, 1984. – 111 с.


66

9. Коваленко Л.Р. Организация ветеринарнойслужбы в некоторых зарубежных странах /Л.Р. Коваленко, А.А. Петуховский. – М. :Госсельхозиздат, 1961. – С. 143.

10. Таршис М.Г. Организационно-экономичес-кие проблемы современной ветеринарии /М.Г. Таршис, В.Н. Гущин // Ветеринария. –1992. – № 2. – С. 3–7.

11. Исхаков О.З. Анализ структуры ветеринар-ных служб (Обзор иностранной литерату-ры) / О.З. Исхаков, Л.Я. Юшкова, В.Д. Ко-

пылева // Ветеринария. – 1992. – № 9–12. –С. 47–52.

12. Шайхманов М.Х. Ветеринарная служба /М.Х. Шайхманов. – М. : МВА, 1991. – 26 с.

13. Никитин И.Н. Планирование штатов вете-ринарных работников в сельском районе /И.Н. Никитин, А.И. Акмуллин // МатериалыМНК. – Москва, 1999. – С. 156.

14. Про ветеринарну медицину : Закон Українивiд 25.06.1992 р. № 2498-XII // ВідомостіВерховної Ради України вiд 08.09.1992 р. –1992. – № 36. – Ст. 531.


Карамышев Д.В., Дидок Ю.В. Мировой опыт организации государственного управления вобласти ветеринарной медицины

В статье исследован мировой опыт государственного управления в области ветеринарноймедицины в контексте становления государственного регулирования и распределения функциймежду государственным и частным сектором. На основе проведенного анализа определены воз-можности дальнейшего реформирования государственного управления ветеринарной медицинойУкраины.

Ключевые слова: государственное управление, ветеринарная медицина, ветеринарные услу-ги, нормативная база.

Karamyshev D., Dydok Yu. World experience of public administration in the field of veterinarymedicine

Diversity of ownership, a large number of companies engaged in production, processing, storage andmarketing of animal products need to be improved veterinary services, further development of veterinaryservices and institutions providing private veterinary services, improve their performance. This requires anappropriate regulatory framework, create the necessary institutions and establish financial and logisticalsupport.

The purpose of scientific publication is to study the global experience of government veterinary medicineand feasibility of implementing this experience in the Ukrainian context.

Thus, the analysis of foreign experience on the organization of public administration in veterinarymedicine shows that every country has its own approach and vision of state control and prevention ofepizootic situations, sources of animal diseases that are dangerous to humans. However, the researchorganization of veterinary services in the developed world shows that the state reserves the only sphere ofcontrol, instead, the bulk of the population vetposluh provided on a commercial basis by privateveterinarians. This greatly reduces the amount of state appropriations for the maintenance of veterinaryhospitals. In our opinion, this practice should implement in Ukraine, as this will improve the quality of servicesprovided by veterinary experts.

Key words: state administration, veterinary medicine, veterinary services, legal framework.


67

УДК 35:336.761

О.В. Кіктенкокандидат наук з державного управління, доцент, докторант


АНТИКРИЗОВЕ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФОНДОВОГО РИНКУУ статті досліджено проблеми ефективності регулятивних заходів на всіх рівнях державного ре-

гулювання. Розглянуті переваги антикризового регулювання й стабілізації фондового ринку, сфор-мовані багаторівневою системою державного регулювання, спроможною мінімізувати виникненняризиків і недопущення дестабілізації фінансової системи та фондового ринку. Запропоновані завдан-ня спрямовані для створення повноцінної системи державного регулювання фондового ринку.

Ключові слова: державне регулювання, антикризове регулювання, корпоративне регулювання,ліквідність, фондовий ринок, саморегулювання.

І. Вступ0

За сучасних умов розвиток фондового ринкудедалі вагоміше залежить від антикризових про-грам та регулятивних заходів на всіх рівнях йогофункціонування, що охоплює систему державногорегулювання, корпоративне управління й заходисаморегулювання учасників ринку, антикризоверегулювання. Державне регулювання та організа-ція ринкового нагляду визначають основні напря-ми розвитку фондового ринку. Для створення пов-ноцінної системи регулювання фондового ринкумають бути вирішені найбільш актуальні завдан-ня: встановлення стандартів та обов’язкових ви-мог до учасників фондового ринку, ліцензуваннядіяльності професійних учасників, заборона дія-льності осіб, що здійснюють підприємницьку дія-льність на фондовому ринку без відповідного лі-цензування. Аналіз основних досліджень антикри-зового регулювання роботи фондового ринку по-дано в працях таких відомих українських учених іфахівців, як: І.Г. Андрущенко, С.І. Анохін, Н.В. Бла-гу, М.С. Гончар, О.М. Іваницька, О.Н. Мозговий,А.М. Путінцев, О.С. Шаров та ін. У цих працях під-креслено важливість державного регулюванняфондового ринку Проте, незважаючи на численніпублікації із цієї тематики, ця проблема залиша-ється до кінця не вирішеною й потребує подаль-шого наукового дослідження.

ІІ. Постановка завданняМета статті – дослідити антикризове держа-

вне регулювання фондового ринку в Україні.ІІІ. РезультатиЗ метою проведення антикризової держав-

ної політики щодо упорядкованості діяльностіна фондовому ринку, наповнення фондовогоринку новими фінансовими інструментами, за-лучення додаткових інвестицій, удосконаленнянормативної бази з питань розвитку механізмівдержавного регулювання депозитарної діяль-ності, діяльності фондових бірж, інститутів спі-льного інвестування, ліцензування професійноїдіяльності на ринку цінних паперів та регулю-вання інфраструктури фондового ринку необ-

0 © Кіктенко О.В.,2013

хідно враховувати досвід функціонування віт-чизняного ринку та впроваджувати практикуєвропейського законодавства, а також внестивідповідні зміни до законодавства України.

Одночасно ряд заходів, зокрема визначениху Законі «“Про внесення змін до Закону України“Про цінні папери та фондовий ринок”», не булоздійснено, а саме: запровадження нових інстру-ментів на фондовому ринку, консолідацію бір-жової системи, запровадження нових видівпрофесійної діяльності на фондовому ринку,централізацію депозитарної системи. Окреміраніше висловлені ініціативи та пропозиції не-обхідно концептуально переглянути з урахуван-ням нових викликів, що постають перед країною.

Сучасний стан ринку цінних паперів Українивимагає не тільки якнайшвидшого завершеннявиконання поставлених завдань, а й, перш за все,формулювання додаткових середньостроковихзаходів (до 2015 р.) щодо вдосконалення держав-ного регулювання фондового ринку України.

Основними цілями формування ліквідного,надійного й прозорого фондового ринку є за-безпечення реалізації національних інтересівУкраїни, сприяння зміцненню економічного су-веренітету та підвищення конкурентоспромож-ності національної економіки.

Для досягнення зазначених цілей передба-чено реалізацію завдань, що не втратили акту-альності на цей час, а саме: запровадженнянових фінансових інструментів на фондовомуринку й видів професійної діяльності з метоюзалучення внутрішніх та зовнішніх джерел ін-вестицій; зосередження торгів цінними папе-рами на фондових біржах і консолідація біржо-вої системи з метою підвищення довіри з бокуемітентів та інвесторів; реалізація пріоритетнихзавдань з урахуванням сучасного розвитку ри-нку цінних паперів в Україні; підвищення якостіпослуг професійних учасників фондового рин-ку, що сприятиме створенню ефективної сис-теми захисту прав та інтересів інвесторів яквітчизняних, так і іноземних; підвищення рівнярегулювання й нагляду на ринку цінних паперівшляхом упровадження системи пруденційного


68

нагляду, підвищення можливостей та ефектив-ності державного регулювання, удосконаленнядіяльності саморегулівних організацій, підви-щення вимог до професійних учасників ринкуцінних паперів та вдосконалення системи фі-нансового моніторингу на ринку цінних паперів;створення умов для підвищення конкурентосп-роможності фондового ринку України з пода-льшою цивілізованою його інтеграцією в між-народні ринки капіталу; популяризація фондо-вого ринку з метою залучення додаткових інве-стиційних ресурсів і спрямування їх у реальнийсектор економіки; створення умов для появипотужного національного інституційного інвес-тора, здатного здійснювати довгострокові інве-стиції в економіку країни, шляхом стимулюван-ня розвитку інститутів спільного інвестування,зокрема недержавних пенсійних фондів; гар-монізація політики держави на фондовому рин-ку з податковою, валютною політикою з метоюактивізації залучення прямих і портфельнихінвесторів шляхом створення сприятливогоподаткового та валютного механізмів регулю-вання фондового ринку України [1].

Антикризове державне регулювання має здій-снюватися в напрямі розширення спектру надій-них та ліквідних інструментів фондового ринку,підвищення їх інвестиційної привабливості й пе-редбачає дві взаємопов’язані складові: модерні-зацію (поліпшення інвестиційних характеристик)існуючих інструментів фондового ринку та запро-вадження нових видів інструментів фондовогоринку.

Для модернізації існуючих інструментів фо-ндового ринку передбачено:

1. Проведення, із залученням заінтересова-них органів державної влади (як виконавчої, так ісудової), корпоративної реформи, завданнямякої є формування єдиної державної політики усфері корпоративних відносин та системне ре-формування корпоративного законодавства, ос-новними напрямами якого є: запровадження вукраїнське законодавство й практику правозасто-сування європейських стандартів; удосконаленнясудової практики вирішення спорів, які виникаютьз відносин між товариством, його акціонерами тазаінтересованими особами; уніфікація й удоско-налення правового регулювання корпоративнихправ, у тому числі виведення інвестиційних сер-тифікатів; удосконалення системи державної ре-єстрації юридичних осіб; удосконалення проце-дур реорганізації та ліквідації юридичних осіб;удосконалення корпоративного управління тощо.

2. Розширення пропозиції акцій публічнихакціонерних товариств на фондових біржах.

3. Удосконалення засад функціонування бо-ргового ринку за такими напрямами: активіза-ція вторинного ринку державних боргових цін-них паперів, ринку облігацій місцевих позик;розвиток іпотечних цінних паперів, зокрема,шляхом посилення ролі Державної іпотечноїустанови на вторинному іпотечному ринку,розширення її функцій як оператора вторинно-

го іпотечного ринку; удосконалення правовогорегулювання корпоративних боргових ціннихпаперів (упровадження інституту зборів власни-ків облігацій з наданням їм певних прав щодозахисту прав власників облігацій, зокрема підпровадження у справі про банкрутство (насам-перед, контроль за фінансово-господарськоюдіяльністю боржника), підвищення черги задо-волення вимог власників облігацій у загальнійчерговості задоволення вимог кредиторів, зако-нодавче регулювання дій емітента й власниківкорпоративних облігацій у разі дефолту тощо).

З метою реалізації антикризового державногорегулювання в цьому напрямі необхідно: розроби-ти й прийняти комплексні зміни щодо реформу-вання корпоративного законодавства до Цивіль-ного та Господарського кодексів; Законів України“Про акціонерні товариства”, “Про господарськітовариства”, “Про державне регулювання ринкуцінних паперів в Україні”, “Про засади державноїрегуляторної політики у сфері господарської дія-льності”, “Про державну реєстрацію юридичнихосіб та фізичних осіб-підприємців”, “Про управлін-ня об’єктами державної власності”, “Про оподат-кування прибутку підприємств”, “Про відновленняплатоспроможності боржника або визнання йогобанкрутом”, процесуально-адміністративного за-конодавства, законодавства з питань валютногорегулювання, стандартів бухгалтерського обліку,принципів корпоративного управління тощо; роз-робити й прийняти проект змін до Закону України“Про цінні папери та фондовий ринок” (щодо ін-струментів ринку цінних паперів); доопрацювати йприйняти проект Закону України “Про похідні (де-ривативи)”.

Основним фактором стабілізації фондовогоринку України загалом повинен стати випере-джальний розвиток його біржового сегмента.

Досвід міжнародних ринків капіталу свідчить,що саме розвиток біржового сегмента фондово-го ринку стимулює розвиток інших його складо-вих: депозитарної та розрахунково-кліринговихсистем, інвестиційної привабливості фінансовихінструментів, ефективного управління активамиінституційних інвесторів [2].

В Україні склалася ситуація, внаслідок якоїзагальне зростання обсягів торгівлі на ринкахцінних паперів мало позначається на динаміціобсягів біржової торгівлі, хоча діють десятьфондових бірж. Подрібнення вузького біржово-го сегмента не сприяє залученню на фондовібіржі емітентів, інвесторів та учасників ринку.

Біржовий сегмент фондового ринку Українивідіграє незначну роль у її економіці, про щосвідчить аналіз показника відношення обсягуторговельного обороту на біржовому ринку довеличини ВВП країни, хоча за останні десятьроків показник зріс більш ніж у 3 рази. Реаліза-ція цих завдань має відбуватися з урахуваннямправових норм Європейського Союзу щодо ре-гульованих ринків фінансових інструментів.

Довгострокова стратегія держави щодо роз-витку фондового ринку в Україні має ґрунтува-


69

тися на вирішенні таких завдань: забезпеченняспрямування накопичень та заощаджень гро-мадян і трансформації їх в інвестиції в цінніпапери, які котируються на фондових біржах;забезпечення моніторингу руху капіталу на ре-гульованих фондових ринках для аналізу між-галузевого переливання капіталу та ефектив-ності систем ціноутворення; запобігання сис-темним кризам та “перегріву” регульованихфондових ринків, забезпечення переважногозначення системи біржової торгівлі над укла-данням угод поза біржею; правового забезпе-чення діяльності учасників біржової торгівлі таїх клієнтів, визнаних законодавством кваліфі-кованими інвесторами або підприємствами, щопостійно страхують цінові ризики з використан-ням похідних фінансових інструментів (хедже-ри); стимулювання невпинного прогресу техно-логій біржової торгівлі через підвищення вимогдо технічного та технологічного забезпеченняїхньої діяльності.

Основним принципом та механізмом рефор-ми є гармонізація національного законодавстваз питань державного регулювання діяльностіучасників Національної депозитарної системи іззаконодавством ЄС, законодавче й організацій-не забезпечення створення єдиної уніфікованоїсистеми обліку прав власності на цінні папери,ведення діяльності щодо клірингу та розрахунківза біржовими угодами в Центральному депози-тарії, функціонування надійної системи захиступрав власності інвесторів, забезпечення функ-ціонування організованого ринку цінних паперів.

Для реалізації запропонованих завдань пе-редбачено: впровадження взаємодії між існую-чими депозитаріями за допомогою встановленихповнофункціональних кореспондентських відно-син, що забезпечить функціонування єдиної сис-теми депозитарного обліку цінних паперів вУкраїні; запровадження електронного докумен-тообігу на ринку цінних паперів; розробленнязмін до податкового та банківського законодавст-ва, пов’язаних з особливостями функціонуванняцентрального контрагента; запровадження уніфі-кованого порядку обліку цінних паперів депози-тарними установами, що ґрунтується на веденніелектронних рахунків у цінних паперах; розроб-лення сучасного технологічного комплексу дляобслуговування всіх видів цінних паперів за єди-ними стандартами, обслуговування Централь-ним депозитарієм міжнародних розрахунків заопераціями із цінними паперами [3].

З метою подальшого розвитку інфраструк-тури фінансового ринку передбачено створен-ня умов для розвитку взаємодії державних ор-ганів та фінансових установ, які здійснюютьдіяльність на фондовому ринку, шляхом: фор-мування правових засад для можливого функ-ціонування торгівців цінними паперами як пер-винних дилерів на ринку державних цінних па-перів; запровадження інвестиційного страху-вання, розмір страхових виплат за яким маєзалежати від результатів розміщення коштів

технічних резервів за договорами інвестиційногострахування; врегулювання питання щодо управ-ління активами страхових компаній як інституцій-них інвесторів; врегулювання діяльності з наданняконсультаційних послуг щодо цінних паперів якокремого виду професійної діяльності на фондо-вому ринку; запровадження механізмів кредиту-вання торговцями цінних паперів власних клієнтів;встановлення порядку проведення операцій зпродажу пайових та боргових цінних паперів іззобов’язанням зворотного викупу (операцій репо).

Ефективне державне регулювання фондо-вого ринку як невід’ємної частини фінансовогоринку є актуальним завданням для розвиткунаціональної економіки. Діяльність Державноїкомісії з цінних паперів та фондового ринкуспрямована на стимулювання розвитку фондо-вого ринку через прийняття законодавчих актівта активну політику з метою врегулюванняпроблемних питань його функціонування.

Для підвищення ефективності державногорегулювання фондового ринку передбаченопосилити функціональну спроможність системирегулювання фондового ринку шляхом: підви-щення функціональної спроможності Держав-ної комісії з цінних паперів та фондового ринкуз метою забезпечення можливості здійсненнянагляду й контролю за діяльністю професійнихучасників ринку цінних паперів на основі оцінкиризиків (пруденційний нагляд); підвищення не-залежності регулятора ринку цінних паперів зметою унеможливлення політичного та комер-ційного впливу втручань відповідно до вимогМіжнародної організації комісій з цінних паперів(IOSCO), зокрема через надання йому право-вого статусу аналогічного до статусу Націона-льного банку України; надання повноваженьДержавній комісії з цінних паперів та фондово-го ринку з метою захисту прав інвесторів звер-татись до суду з позовом про зупинення видат-кових операцій по банківських рахунках відпо-відної юридичної особи в разі виявлення ознакправопорушення на ринку цінних паперів; за-провадження процедури погодження Держав-ною комісією з цінних паперів та фондовогоринку придбання особою значної участі в капі-талі професійних учасників фондового ринку;надання Державній комісії з цінних паперів тафондового ринку можливості оперативно здій-снювати регулювання будь-якого процесу нафондовому ринку шляхом прийняття відповід-них регуляторних актів; удосконалення елект-ронної системи розкриття інформації на фон-довому ринку, яка передбачатиме подання велектронному вигляді через мережу Інтернетпроспектів емісії, звітів про результати розмі-щення цінних паперів, річних звітів, кварталь-них звітів за кожен з перших трьох кварталівроку й розширеного переліку особливої інфор-мації в новому форматі, та одночасне розкрит-тя цієї інформації в мережі Інтернет для широ-кого загалу, інвесторів та інших учасників ринкув режимі реального часу [4].


70

ІV. ВисновкиЗ метою реалізації антикризового державно-

го регулювання фондового ринку України пе-редбачено внести зміни та доповнення до Зако-нів України: про державне регулювання ринкуцінних паперів в Україні; про засади державноїрегуляторної політики у сфері господарськоїдіяльності; про дозвільну систему у сфері гос-подарської діяльності та в інші акти законодав-ства, що регулюють вищезазначені питання.

На наш погляд, державне регулювання фо-ндового ринку доцільно розглядати як дві ос-новні антикризові моделі: регулювання фондо-вого ринку здійснюється в основному держав-ними органами, і лише невелика частина пов-новажень з нагляду, контролю, навчання учас-ників передається так званим саморегулівниморганізаціям. Максимально можливий обсягповноважень передається саморегулівним ор-ганізаціям, але держава зберігає за собою ос-новні контрольні позиції й у необхідних випад-ках має широкі можливості втручатися в сис-

тему регулювання та саморегулювання. Знач-не місце в такій системі контролю посідають нетверді державні норми, а традиції, прийнятасистема відносин між учасниками ринку.

Список використаної літератури1. Багратян Г.А. Світова криза й нові підходи

до фінансового регулювання / Г.А. Багра-тян, І.С. Кравченко // Фінанси України. –2009. – № 4. – С. 33–41.

2. Корнійчук О.В. Формування конкурентосп-роможної моделі розвитку фондового ринкув Україні з врахуванням європейського до-свіду / О.В. Корнійчук // Ринок цінних папе-рів в Україні. – 2005. – № 3–4. – С. 17–22.

3. Назарук М. Фондові біржі і Тіс: схожість тавідмінність між ними / М. Назарук, І. Кур-бацький // Економіка України. – 2005. –№ 11 (528). – С. 21–29.

4. Тимчишин Л.В. Основні проблеми розвиткуфондового ринку в Україні / Л.В. Тимчи-шин // Економіка та держава. – 2009. – № 4.– С. 28–34.


Киктенко О.В. Антикризисное государственное регулирование фондового рынкаВ статье исследованы проблемы эффективности регулятивных мер на всех уровнях государ-

ственного регулирования. Рассмотрены преимущества антикризисного регулирования и стаби-лизации фондового рынка, сформированные многоуровневой системой государственного регули-рования, способной минимизировать возникновение рисков и недопущение дестабилизации финан-совой системы и фондового рынка. Предложенные задания направлены на создание полноценнойсистемы государственного регулирования фондового рынка.

Ключевые слова: государственное регулирование, антикризисное регулирование, корпоратив-ное регулирование, ликвидность, фондовый рынок, саморегулирование.

Kiktenko O. Anti-crisis government regulation of the stock marketThe article deals with the problem of effectiveness of regulatory measures at all levels of government

regulation. Advantages crisis management and stabilization of the stock market formed multilevel system ofstate regulation, able to minimize risks and prevent the emergence of destabilizing the financial system andstock market. The proposed objectives are aimed to create a comprehensive system of regulation of thestock market.

The main objectives of the formation of a liquid, secure and transparent securities market is to ensure thenational interests of Ukraine, promote economic sovereignty and competitiveness of the national economy.

The main factor in sustainable development of Ukraine’s stock market as a whole should be a prioritydevelopment of its exchange segment. Experience of international capital markets shows that it is thedevelopment of the exchange segment of the stock market stimulates the development of its othercomponents – depository, clearing and settlement systems, the investment attractiveness of financialinstruments, the effective management of investment funds.

In Ukraine, a situation which resulted in the overall growth of trade in the securities markets has littleeffect on the dynamics of trade, although there are 10 stock exchanges. Shredding exchange narrowsegment distracts the stock exchange issuers, investors and market participants.

Exchange segment of Ukraine’s stock market plays a minor role in its economy, as evidenced by theanalysis of the correlation between the volume of trade on the stock market to a value of GDP, although inthe last decade index rose more than 3 times. Effective regulation of the stock market as an integral part ofthe financial market is an urgent task for the development of the national economy.

The realization of these objectives should be based on legal norms of the European Union on theregulated markets of financial instruments.

Key words: government regulation, crisis management, corporate management, liquidity, stock market,self-regulation.


71

УДК 311:36

О.М. Коваленкоаспірант


ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯВ ПРОЦЕСІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВІДТВОРЕННЯСтаттю присвячено визначенню ролі державного управління у формуванні відносин державної

влади і бізнесу nf формулюванню механізму взаємодії держави і бізнес-структур на основі позитив-ного соціального капіталу.

Ключові слова: корпоративна соціальна відповідальність, механізм взаємодії держави і бізнес-структур, місцеве самоврядування, соціалізація, соціальний капітал.

І. ВступНові властивості суспільного виробництва

якісно змінюють весь соціальний устрій, томупринципи та економічні закономірності відтво-рювального процесу індустріального способувиробництва не відповідають новій економічнійреальності та вимагають нового прочитання векономічній теорії й управлінській практиці. Від-повідно, у державному управлінні такому ета-пові має відповідати характерний стиль відно-син суб’єктів відтворення.2

Сучасний етап розвитку суспільства вимагаєсистемних досліджень механізмів формуваннявідносин держави і бізнесу в процесі соціалізаціїдержави й узгодження інтересів держави та біз-несу в процесах суспільного відтворення.

Різним аспектам державного регулюваннябізнесовим середовищем присвячено значнукількість наукових праць вітчизняних і зарубіж-них науковців. В. Іноземцев, Е. Князєва, С. Кур-дюмов, В. Мамонова, В. Трегобчук, І. Черленяквисвітлюють питання державного управліннятериторіального розвитку та досліджують си-нергетичну парадигму в державному управ-лінні, а також процеси оптимізації державногоуправління. У працях Н. Висоцької, А. Гальчин-ського, Ю. Кіндзенського, Р. Колишка, О. Лазо-ренка, Т. Маматової, А. Маслова, Т. Самофа-лової, М. Саприкіної, Н. Супрун, Г. Тульчин-ського, І. Хісамова проаналізовано основи під-ходів та практичні механізми реалізації інститу-ту корпоративної соціальної відповідальностібізнесу у світовій та вітчизняній практиці. Про-цесам детінізації економіки присвятили праціВ. Антипов, З. Варналій, К. Швабій, А. Манди-бура. Разом з тим досліджень щодо форму-вання комплексного механізму взаємодії дер-жави та бізнес-структур у процесі соціалізаціїсуспільного відтворення дуже мало.

ІІ. Постановка завданняМетою статті є визначення ролі державного

управління у формуванні відносин державноївлади і бізнесу та формулювання механізму

2 © Коваленко О.М., 2013

взаємодії держави й бізнес-структур у процесісоціалізації суспільного відтворення.

ІІІ. РезультатиУ науці державного управління процеси від-

творення розглядаються ширше, ніж в економічнійнауці, і включають процес відтворення особистостіу всій сукупності її здібностей і талантів, підтримкуякості її життя. У державному управлінні мова по-винна йти про відтворення всіх видів капіталу впроцесі життєдіяльності суспільства.

Якість взаємодії держави і бізнесу в процесісоціалізації суспільного відтворення визнача-ється, з одного боку, якістю державно-управ-лінських послуг, що надаються громаді і бізне-су, з іншого боку рівнем соціальної відповіда-льності бізнес-структур, що є багато в чому по-хідною від державно-управлінських впливів, атакож рівнем корпоративної культури самихорганів державного управління.

Таким чином, сучасний етап розвитку дер-жавного управління – етап соціалізації суспіль-ного відтворення, наближення до потреб всебі-чного розвитку особистості, створення сприят-ливих умов саморозвитку може бути пов’яза-ний із специфічними критеріями оцінюваннядіяльності, що відповідають цілям управління.Згідно з А. Гальчинським, соціалізація країнзахідної цивілізації, під якою розуміється про-цес гуманізації суспільства, підпорядкуванняцільової спрямованості його розвитку, функціо-нальних структур, зокрема й виробництва, ін-тересам розвитку особи є результатом вирі-шення суперечностей між необхідністю підви-щення економічної ефективності та необхідніс-тю мислити категоріями розвитку особистості –забезпечення достатнього для цього рівня іякості життя громадян [2]. Полем вирішенняцієї суперечності є динаміка соціального капі-талу. При цьому держава в особі утворенихнею інститутів несе відповідальність і безпосе-редньо впливає на формування й динаміку со-ціального капіталу та на процеси визначеннябізнесом власної філософії розвитку.

Соціальний капітал становить 78% у сукуп-ному багатстві розвинутих країн, тому стає го-ловним напрямом економічного мислення усфері економічного розвитку й утверджується


72

як нова наукова парадигма. Соціальний капіталвиробляє довіру між людьми [5] і є комунікати-вною основою формування новітніх систем пу-блічного управління у відкритому, демократич-ному суспільстві.

Механізми державного управління в ком-плексі можуть або сприяти примноженню соці-ального капіталу чи обмежувати і стримуватийого розвиток. Разом з тим якість таких визна-чає і якість соціального капіталу. Держава мо-же бути як суб’єктом утворення більш чи меншефективних інституцій взаємодії суб’єктів соці-ально-економічної системи – держави, бізнесу,суспільства, так само й інституцій, що підтри-мують зростання негативної маси соціальногокапіталу. Концепт соціального капіталу в су-часному суспільстві стає інструментом розу-міння не лише позитивних, але й негативнихнаслідків соціальних комунікацій.

Розрізняють два різних типи джерел фор-мування соціального капіталу:

“Досконалі джерела” – ціннісні солідарності,обмежені солідарності, до яких можуть бутивіднесені суспільні організації, асоціації, утво-рені громадянами для вирішення проблем спі-льноти, бізнесу, території, реалізації програм-них цілей політичних партій.

У цьому контексті слід говорити, що такі ор-ганізації утворюються в рамках існуючих інсти-туціональних норм і відповідають моралі суспі-льства. Держава створює умови для форму-вання такої якості соціального капіталу і такийсоціальний капітал має бути підтриманий дер-жавою, оскільки сприяє демократизації управ-ління й підтримці суспільної злагоди завдякидіалогу держави та бізнесу.

“Інструментальні джерела” побудовані напримусовій довірі [5], які є основою формуван-ня соціального капіталу в економічній сферічерез взаємодію у бізнес-процесах, через пра-вила, інституалізовані тим чи іншим способом.У цьому сенсі слід говорити, з одного боку, проінституалізацію державою через правові норми(і тоді слід так само говорити про соціальнийкапітал, який повинен бути підтриманий). З ін-шого боку, у цьому випадку соціальний капіталформується через неформальні інститути дові-ри й підтримки, які діють, наприклад, у системі“корумпована бюрократія” – “тіньовий секторекономіки”. Неформальні інститути такої сис-теми підтримуються десятиліттями, успадко-вуються, і тому в цьому випадку слід говоритипро негативний соціальний капітал, який сього-дні настільки впливає на процеси суспільноговідтворення, що фактично визначає розвитокнаціональної соціально-економічної системи.

Як досконалі, так і інструментальні джереладають змогу отримати певні вигоди політично-го, економічного, соціального характеру черезінтеграцію в соціальні структури та соціальнімережі. У тіньовій економіці бізнес так самоотримує доступ до різноманітних ресурсів, якідопомагають збільшувати свій економічний

капітал через контакти з експертами, компете-нтними людьми, які уособлюють владу, піджи-влюючи корупційне середовище (адже тіньові,неформальні інститути також ґрунтуються надовірі). З іншого боку, набуття соціального ка-піталу вимагає вкладення ресурсів як у легаль-ній, так і в тіньовій економіці.

Проблемною сферою формування новихпідходів до державного управління є утворенняумов детінізації підприємництва та боротьби ізкорупцією. Ці явища в економіці та суспільномужитті зумовлені розбалансуванням інтересів імотивів як у системі державної влади, так і всистемі підприємництва. Україна – одна з най-корумпованіших держав у світі, де тіньова еко-номіка (тіньові бізнес-структури) тисне на лега-льну і фактично утворюється деформованенеформальне інституціональне середовище.

Тому, на наш погляд, в Україні слід говоритипро дещо іншу схему джерел соціального капі-талу і пропонувати розглядати досконалі дже-рела, для існування яких держава не застосовуєпримус, лише опосередковано створюючи умо-ви, у складі неформальних джерел поряд із не-досконалими, а також тіньову економіку і коруп-цію як такі, що випливають із несприятливихумов суспільного розвитку і джерелом яких єнеформальні недосконалі джерела (див. рис.).

До інструментальних джерел слід віднестиджерела, побудовані на примусовій довірі черезнаціональне законодавство в економічній сфері,що виникають у бізнес-комунікаціях, інституалі-зовані тим чи іншим способом через національ-не законодавство. Інструментальні, спеціальноутворені державою за своєю сутністю маютьбути досконалими джерелами, такими, що є ос-новою формування позитивного соціальногокапіталу. Проте внаслідок стрімкої інституаліза-ції останніми роками, починаючи з кризового2008 р. зовнішніх ефектів від таких впливів(“відпливу” капіталів з реального сектору у фі-нансовий, зменшення кількості суб’єктів малого ісереднього бізнесу, переміщення країни в рей-тингах економічної свободи та корумпованостіна більш низькі позиції) як суттєвих факторіврозвитку, інструментальні джерела можна від-нести лише до формально досконалих.

Отже, структуру соціального капіталу визна-чають джерела його формування, з одного бо-ку, прямі чи опосередковані державно-управ-лінські впливи – з іншого.

Такий підхід дає можливість при побудовімеханізмів державного управління, що сприя-ють ефективній взаємодії суб’єктів соціально-економічної системи, здійснити комплекснийпідхід до таких явищ, як бідність, соціальні ста-ндарти, оподаткування, тіньова економіка такорупція у контексті формування позитивногосоціального капіталу. Адже в країні, де тіньовасфера, за окремими оцінками, перевищує 50%у подоланні корупції та тіньової економіки,окремі заходи й інструменти не спрацьовують.


73

Рис. Класифікація джерел соціального капіталу

Цінність такого підходу визначається можливі-стю оцінювання стану соціального капіталу черезякість державно-управлінських впливів на процесиформування комунікацій держави і бізнес-струк-тур. Саме в контексті утворення позитивного соці-ального капіталу слід формувати механізм держа-вного управління взаємодією держави та бізнес-структур. Якість соціального капіталу як критерійоцінювання дає змогу сформувати систему оціню-вання державно-управлінських впливів через ком-плекс якісних показників, пов’язаних з результата-ми державного управління.

Принципом подальшого розвитку публічногоуправління в конкурентоспроможній державі можебути застосування критерію формування позитив-ного соціального капіталу. Подальші дослідженняможуть стосуватись робочих інструментів, які мо-жуть бути адаптовані до умов державного управ-ління в Україні і сприяти комплексному підходу доявищ з позицій якості соціального капіталу.

Напрям досліджень динаміки соціальногокапіталу в контексті державного управління єевристично плідним, оскільки демонструє мож-ливість впливу неекономічних ресурсів на сус-пільний розвиток.

Крім того, концепт соціального капіталу стаєінструментом розуміння не лише позитивних, ай негативних наслідків соціальних комунікацій.

У праці “Соціальний капітал і світова еконо-міка” Френсіс Фукуяма зазначає: “здорова капі-талістична економіка спирається передусім надосить високий рівень соціального капіталугромадянського суспільства, що сприяє підви-щенню самоорганізації в бізнесі, корпораціях іподібних структурах. Саме тенденція до само-організації життєво необхідна для ефективноїдіяльності демократичних політичних інститу-тів” [6]. Соціальний капітал є запорукою фор-мування демократичної політичної культури тадемократичної політичної практики.

Разом з тим демократична політична культу-ра передбачає відкритість влади й уряду, у цьо-му випадку формується позитивний соціальнийкапітал, що сприяє суспільному розвитку.

Органи місцевого самоврядування є най-ближчими у своїй діяльності та у функціях досоціальних потреб території, тому є суб’єктомформування соціального капіталу території ісприймаються в контексті дослідження як до-сконалі джерела його формування.

Надзвичайно важливим фактором розвиткунеформальних джерел позитивного соціально-го капіталу є заходи соціальної відповідальнос-ті (корпоративної соціальної відповідальності)органів влади.

Діяльність органу місцевого самоврядуван-ня має соціальну спрямованість, він виконує

Неформальні джерела соціального капіталу –держава лише опосередковано впливає

на їх формування,випливають з моралі суспільства,

мають ціннісний характер

Досконаліджерела

Недосконаліджерела

Інструментальні джерела –побудовані на примусовій довірі

в економічній сфері,виявляються через бізнес-комунікації,інституалізовані у той чи інший спосіб

Негативнізовнішніефекти

Джерела соціального капіталу

Негативний соціальний капітал суспільства,що є основою тіньової економіки, корупції,

кризи довіри до влади, відчуження

Позитивнийсоціальнийкапітал

Сукупний соціальний капітал

Формальнодосконаліджерела


74

соціальні функції, вони можуть бути об’єктомоцінювання рівня соціальної відповідальностівлади. Їх діяльність слід аналізувати з позиційсприяння формування позитивного чи негатив-ного соціального капіталу території. У сучасно-му розумінні категорія соціального капіталупов’язана з інформаційним, пост-економічниметапом розвитку соціально-економічної систе-ми і заснована на можливостях синергізмускладових самоорганізованої системи соціуму.

Згідно з І. Савченком, соціальна відповіда-льність органів державного управління є сис-темоутворювальним принципом сучасної соці-альної держави, іміджевої характеристики вла-дних інститутів та посадових осіб, засіб вирі-шення соціальних проблем [4].

Основою формування корпоративної соціа-льної відповідальності є державна політикастворення законодавчих рамок щодо корпора-тивної соціальної відповідальності (далі –КСВ), інтегрування сучасних екологічних і соці-альних бачень у діяльність органів державногоуправління та місцевого самоврядування [3].

Цілями інтеграції елементів системи корпо-ративної соціальної відповідальності в існуючусистему управління є:– підвищення ефективності діяльності вико-

навчих органів;– підвищення задоволеності населення, су-

б’єктів господарювання та неурядових ор-ганізацій якістю послуг, що надаються;

– поліпшення якості діяльності посадовихосіб;

– залучення неурядових організацій та гро-мадськості до процесу прийняття управлін-ських рішень;

– стимулювання економічної активності навідповідній території;

– підвищення якості життя населення;– забезпечення екологічної безпеки на тери-

торії.Заходи, пов’язані із цим, дають змогу гово-

рити про формування позитивного соціальногокапіталу у відносинах держави та бізнес-струк-тур. При цьому неформальні досконалі джере-ла формування соціального капіталу пов’язанііз самоорганізацією спільноти через неформа-льні об’єднання. Виходячи із зазначених цілей,можуть бути вироблені і запропоновані критеріїі показники оцінювання соціальної ефективнос-ті органів державного управління й місцевогосамоврядування зокрема як суб’єкта форму-вання позитивного соціального капіталу, діяль-ність якого є формою прояву самоорганізаціїнаселення.

В останні десятиліття в розвинутих країнахпроводяться реформи в державному управлін-ні та управлінні органів місцевого самовряду-вання, які зосереджені на підвищенні якостідержавно-управлінських послуг громадянам,

недержавним організаціям та бізнес-струк-турам.

Розробка концептуального підходу до ком-плексного управління місцевими соціальнимипроцесами найбільше відповідає сучасним ви-могам [1].

IV. ВисновкиДослідження показало, що державне управ-

ління взаємодією бізнес-структур і держави впроцесі соціалізації суспільного відтворення засвоєю сутністю є державним управлінням про-цесом формування позитивного соціальногокапіталу суспільства. Під позитивним соціаль-ним капіталом у сфері взаємодії держави і біз-нес-структур слід розуміти явища взаємної до-віри та продуктивної комунікації, що підвищу-ють їх інтегральну суспільну корисність.

Механізм взаємодії держави та бізнес-структур у процесі соціалізації суспільного від-творення – комплексна система державно-управлінських впливів на всіх рівнях державно-го управління, здійснюваних у межах своїх фу-нкцій інститутами державного управління з ме-тою подолання конфлікту інтересів держави ібізнесу через вдосконалення інструментальнихі неформальних джерел утворення позитивно-го соціального капіталу з метою збільшенняінтегральної суспільної корисності.

Список використаної літератури1. Васильєва О.І. Актуальні питання вдоскона-

лення діяльності органів місцевого само-врядування [Електронний ресурс] / О.І. Ва-сильєва. – Режим доступу: http://www.nbuv.-gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdu/2008_2/doc/3/01.pdf.

2. Гальчинський А.С. Становлення суспільствапостформаційної цивілізації / А.С. Гальчин-ський. – К. : Вища школа, 1993. – С. 186.

3. Політичний контекст. Європейський вимір[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.csrgender.org.ua/polit_kontext/71-politichnij-kontekst-yevropejskijvimir.html.

4. Савченко І.Г. Соціальна відповідальністьорганів державної влади в умовах розбудо-ви соціальної держави : автореф. дис. ...канд. наук з держ. упр. : 25.00.01 / І.Г. Сав-ченко ; Харківський регіональний ін-т держ.управління НАДУ. – Х., 2007. – 18 с.

5. Сікора В. Виступ на круглому столі „Безпекаекономічних трансформацій” [Електроннийресурс] / В. Сікора // Від соціального забез-печення до соціальної політики : зб. ст. заред. Я.А. Жаліла. – К. : Сатсанга, 2001. –100 с. – (Сер. “Безпека економічних транс-формацій”; Вип. 16). – Режим доступу:http://www.niss.gov.ua/koi/Table/Jalilo16/022.htm.

6. Fukuyama F. Social Capital and Global Economy/ F. Fukuyama // Foreign Affairs. – 1995. –Vol. 75. – September-October. – P. 89–103.



75

Коваленко А.Н. Государственное управление в процессе социализации общественного вос-производства

Статья посвящена определению роли государственного управления в формировании отноше-ний государственной власти и бизнеса и формулированию механизма взаимодействия государст-ва и бизнес-структур на основе позитивного социального капитала.

Ключевые слова: корпоративная социальная ответственность, механизм взаимодействиягосударства и бизнес-структур, местное самоуправление, социализация, социальный капитал.

Kovalenko O.M. State Administration in the Process of Socialization of Public ReproductionThe article deals with the defining of state administration role in the formation of relations of state power

and business structures as well as the formation of the mechanism of interaction of the state and businessstructures on the basis of positive social capital.

The research has proved that state administration of interaction of business structures and the state inthe process of socialization of public reproduction in its nature is state administration of the process of for-mation of positive social capital of the society. As a positive social capital in the sphere of interaction of thestate and business structures one should understand the phenomena of mutual trust and productive com-munication which increases their integral public use.

The state administration mechanisms in a complex may either encourage the increase of the social capi-tal or limit and restrain its development. Along with it, their quality defines the quality of the social capital. Thestate may be both a subject of the creation of more or less effective institutions of interaction of socio-economic system subjects - the state, business, the society – and the institutions which support the increaseof the negative mass of social capital. The concept of the social capital in the modern society is becomingthe instrument of understanding not only positive but also negative consequences of social communication.

The mechanism of interaction of the state and business structures in the process of socialization of publicreproduction is a complex system of state administration influences in all the levels of state administrationmade in the limits of their functions by the institutions of state administration with the aim of overcoming theconflict of state and business interests through the perfection of instrumental and non-formal sources of thecreation of positive social capital with the aim of increasing integral public use.

The quality of state and business interaction in the process of socialization of public reproduction is de-fined on the one hand, by the quality of state-managerial services which are given to the society and busi-ness, on the other hand, - by the level of social responsibility of business structures, which is in a greaterpart, a derivative of state-managerial influences as well as the level of corporate culture of bodies of powerthemselves. Namely in the context of positive social capital creation one should form state administrationmechanism of the interaction of the state and business structures. The quality of the social capital lets formthe system of assessment of state-managerial influences through the complex of quality indices connectedwith the result of state administration.

The principle of the further development of state administration in a competitive state can be the use ofthe criterion of the formation of positive social capital. The further research may deal with the instrumentswhich can be adapted to the conditions of state administration in Ukraine and favor complex approach to thephenomena from the point of view of the social capital quality.

Key words: corporate social responsibility, the mechanism of interaction of the state and businessstructures, local self-government, socialization, social capital.


76

УДК 351.823.1:368.5(477)

Н.І. Павелкоаспірант


ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИСТРАХУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІУ статті запропоновано модель та напрями вдосконалення державної підтримки страхування

сільськогосподарської продукції в Україні. Зазначені напрями передбачають удосконалення існуючо-го механізму фінансової підтримки, а також використання інформаційних, організаційних та іншихінструментів державної підтримки страхування сільськогосподарської продукції в Україні.

Ключові слова: державна підтримка, удосконалення, сільськогосподарська продукція, страху-вання, фінансовий механізм, страхова премія, інструменти державної підтримки.

I. Вступ0

Стрімкий розвиток страхування сільськогос-подарської продукції в Україні внаслідок своєїспецифічності нерозривно пов’язаний з держав-ною підтримкою. Питання вдосконалення дер-жавної підтримки у сфері страхування сільсько-господарської продукції є актуальним з огляду нате, що цей сегмент страхового ринку характери-зується неспроможністю самостійно функціону-вати без державної підтримки. Сучасна держав-на підтримка страхування сільськогосподарськоїпродукції є несистемною та забюрократизова-ною. На жаль, сьогодні державна підтримка усфері страхування сільськогосподарської проду-кції включає лише фінансовий інструмент, якийпередбачає надання компенсації сільгосптоваро-виробникам частини сплаченої страхової премії.Проте розмір зазначеної частини законодавчо незакріплений, що дає можливість маніпулюватидержавним органам влади. Негативно впливаєна розвиток агрострахування в Україні відсутністьінформаційних, організаційних та інших інстру-ментів державної підтримки. Отже, система дер-жавної підтримки страхування сільськогосподар-ської продукції потребує вдосконалення.

II. Постановка завданняМета статті – запропонувати модель та напря-

ми вдосконалення державної підтримки страху-вання сільськогосподарської продукції в Україні.

III. РезультатиПроблемі вдосконалення державної підтри-

мки аграрного сектору загалом та страхуваннюсільськогосподарської продукції в Україні зок-рема приділяли увагу такі фахівці з державногоуправління, як: О.В. Алейнікова, В.Я. Амбро-сов, М.В. Болдуєв, В.А. Ільяшенко, М.Х. Коре-цький, Т.М. Лозинська, М.А. Латинін [1; 3; 4; 6;7; 11; 12], а також такі вчені-економісти, як:Ю.В. Алескерова, П.І. Гайдуцький, Л.М. Котло-ва, М.П. Сахацький, О.В. Собкевич [2; 5; 10; 14;15] та ін. Однак недостатньо уваги було приді-лено саме визначенню напрямів удосконален-ня державної підтримки у сфері страхуваннясільськогосподарської продукції в Україні. От-

0 © Павелко Н.І., 2013

же, ця проблема є досить актуальною й потре-бує подальших досліджень.

Для конкуренції на світовому ринку аграрноїпродукції характерна активна державна під-тримка сільськогосподарського виробництвазагалом та сфери страхування сільськогоспо-дарської продукції зокрема. Основними напря-мами державної підтримки страхування сільсь-когосподарської продукції у світі є такі [9]:– субсидування страхових премій;– субсидування страхових виплат;– компенсація адміністративних витрат стра-

ховим організаціям;– фінансування розробки страхових продуктів;– фінансування освітніх та інформаційних

заходів;– навчання, сертифікація й оплата послуг

експертів з урегулювання збитків;– субсидування перестрахування.

На жаль, в Україні застосовують тільки одинз перелічених напрямів державної підтримкистрахування сільськогосподарської продукції –субсидування страхових премій (лише за наяв-ності коштів). До загальних функцій державно-го управлінні у сфері страхування сільськогос-подарської продукції має належати:– планування, що полягає у визначенні мети,

напрямів, завдань, засобів реалізації про-цесів у сфері страхування сільськогоспо-дарської продукції (програми, концепції,формування в державному бюджеті видат-ків для компенсації частини вартості стра-хової премії сільгоспвиробникам);

– організація, яка приводить систему державно-го управління в стан можливості виконанняйого функцій за допомогою створення органівдержавного управління, що здійснюватимутьдержавне управління у сфері страхуваннясільськогосподарської продукції в Україні;

– регулювання, що забезпечує необхідний станупорядкування державного управління у сфе-рі страхування сільськогосподарської продук-ції (видача ліцензій; ведення Державного ре-єстру страховиків, контроль за правиламистрахування, обґрунтованість страхових та-рифів);


77

– координація, яка забезпечує узгодженнядіяльності системи державного управлінняу сфері страхування сільськогосподарськоїпродукції;

– контроль за страховою діяльністю в галузіаграрного страхування.На наш погляд, державна підтримка страху-

вання сільськогосподарської продукції, що на-дається шляхом субсидування страхової пре-мії, є більш ефективною формою підтримки,ніж пряма компенсація збитків сільськогоспо-дарським виробникам у випадку настання ка-тастрофічних подій. Сьогодні державна під-тримка страхування сільськогосподарської про-дукції має лише декларативний характер і незнаходить практичного відображення, а дії ор-ганів державної влади щодо підтримки аграр-ного сектору є несистемними. Світова громад-ськість має великі надії на Україну, що володієвеликим потенціалом для подолання світовоїпродовольчої кризи. Але українським аграріямнеобхідні новітні технології, використання якихпередбачає залучення інвестицій. Варто за-значити, що інвестори також зацікавлені в інве-стуванні аграрного сектору економіки, але вонипотребують певного захисту своїх капіталовк-ладень. Таким чином, для зменшення ризико-ваності у сфері сільськогосподарського вироб-ництва державним органам влади необхіднонадавати підтримку страхуванню сільськогос-подарської продукції.

Сучасний інституційний стан державногоуправління у сфері страхування сільськогоспо-дарської продукції України не є адекватним дляефективного виконання зазначених функцій.Уряд має можливість виконувати лише функціїрегулювання та контролю за страховою діяль-ністю, що покладена на Національну комісію,яка здійснює регулювання у сфері ринків фі-нансових послуг (Нацкомфінпослуг). Міжнаро-дний досвід розвитку аграрного страхуваннядоводить, що в Україні неможливо здійснюватифункцію планування й загальної координаціїсистеми аграрного страхування лише силамиМіністерства аграрної політики та продовольс-тва. Таким чином, Урядові України необхіднозаснувати державну структуру, яка виконува-тиме функції адміністратора системи. У такомуразі витрати держави будуть значно меншими,оскільки можна буде скоротити видатки настворення необхідної інфраструктури, а роботув регіонах виконуватимуть страхові компанії,які мають розгалужену мережу й персонал.Водночас адміністратор системи від імені дер-жави повинен мати достатньо повноваженьдля впровадження нових стандартних страховихпродуктів (за погодженням із профільним мініс-терством), для контролю за діяльністю страхови-ків, збирання необхідних даних, розподілу коштівдля субсидування премій. При цьому адміністра-тор має постійно співпрацювати з Нацкомфінпо-слуг щодо пруденційного нагляду за діяльністюстраховиків у межах програми субсидованогоагрострахування. Не менш важливою є співпрацядержави з приватними страховими компаніями

через їхнє професійне об’єднання (Аграрнийстраховий пул), що дасть змогу отримати доступдо якісного перестрахування міжнародними ком-паніями (Swiss Re, Munich Re, SCOR, HannoverRe) [9]. Отже, витрати держави обмежуватимуть-ся лише субсидуванням оплати частини страхо-вого платежу (страхової премії), нарахованого задоговором страхування.

Сьогодні застосовуються далеко не всі ін-струменти державної підтримки страхуваннясільськогосподарської продукції. Асигнуваннябюджету на агросектор щороку збільшуються,однак, у частині окремих програм фінансуванняне є достатнім і призводить до викривлень черезпідтримку одних та відмову іншим. Така ситуаціяспричинена неузгодженістю в законодавстві, об-меженістю або відсутністю бюджетного фінансу-вання окремих програм. Тому розвиток системистрахування сільськогосподарської продукції по-требує розробки моделі державної підтримки, якаскладається з таких етапів: формування, регулю-вання, реалізація та контроль (рис. 1).

Як видно з рис. 1, спочатку необхідне форму-вання стратегічних напрямів та інструментів дер-жавної підтримки розвитку страхування в АПК, якібезпосередньо залежать від її функцій. Другийетап передбачає регулювання за допомогою пра-вових, соціально-економічних, організаційно-ін-формаційних важелів. Формування нормативно-правових важелів пов’язане, перш за все, зі ство-ренням дієвої нормативної бази для регулюваннясистеми державної підтримки страхування сільсь-когосподарської продукції та розподілу повнова-жень між її учасниками. Організаційно-інфор-маційні інструменти будуть спрямовані на забез-печення підвищення ефективності діяльності ор-ганів державного управління щодо державної під-тримки розвитку системи страхування сільського-сподарської продукції шляхом проведення органі-заційних заходів для поширення попиту на стра-хові послуги серед аграріїв (рис. 2).

З рис. 2 видно взаємодію державних органіввлади аграного сектору зі споживачами страхо-вих послуг (сільгоспвиробниками) та державнихорганів влади фінансового сектору з надавача-ми страхових послуг (страховими організація-ми). Особливе місце в цій схемі посідають до-радча служба та комітет статистики, які забез-печать інформаційний взаємозв’язок як міжстрахувальниками й розпорядчими органами,так і між управліннями сільського господарства,агровиробниками та страховими компаніями зметою отримання від останніх найбільш повноїінформації щодо переліку страхових послуг угалузі агрострахування та умов типових догово-рів страхування сільськогосподарських ризиків.Для вищої ефективності використання держав-ної підтримки необхідно зміцнити “зворотнийзв’язок” між сільгоспвиробниками й державою[16]. Дорадчі служби повинні не тільки надаватиінформацію та роз’яснення щодо особливостейдержавних програм підтримки, а й узагальнюва-ти пропозиції сільгоспвиробників щодо їх удо-сконалення, враховуючи місцевий досвід.


78

Формування

Стратегічні напрями державної підтримки

Інструменти державної підтримки

Регулювання

Нормативно-правові інструментипідтримки

Організаційно-інформаційні інструментипідтримки

Реалізація

Адміністративно-правовий механізм

Організаційно-економічний механізм

Бюджетно-фінансовий механізм

Контроль

Механізм контролю за діяльністюаграрного страхового ринку

1 етап

2 етап

3 етап

4 етап

Державна

підтрим

ка страхування

сільськогосподарської

продукції страхування

сільськогосподарської

продукції

Рис. 1. Модель державної підтримки страхування сільськогосподарської продукції в Україні

Сільськогосподарськийтоваровиробник

Страховаорганізація

Департаментагропромислового розвитку

облдержадміністрацій

Міністерство аграрноїполітики та продовольства

України

Національна комісія, щоздійснює регулюванняринку фінансових послуг

Державний комітетстатистики України

Головні управліннястатистикив областях

Територіальні управлінняв областях

Національна асоціаціясільськогосподарськихдорадчих служб України

Районні дорадчі центри

Дорадчі пункти

Рис. 2. Схема взаємозв’язку учасників страхування сільськогосподарськоїпродукції за допомогою організаційно-інформаційних інструментів

Організаційно-інформаційні інструменти під-тримки страхування сільськогосподарськоїпродукції в Україні передбачають забезпеченнявсіх учасників ринку агрострахування інформа-цією. Використовуючи досвід Росії, на держав-ному рівні необхідно запровадити збір статис-тичної інформації, що відображатиме рівеньрозвитку страхування сільськогосподарськоїпродукції в Україні. Також необхідне форму-

вання та накопичення бази даних сільськогос-подарських інформаційних ресурсів для вико-ристання їх у процесі страхування. Адже осно-вною метою організаційно-інформаційного ін-струменту державної підтримки має стати ін-формування працівників районних, регіональ-них органів управління АПК, страхових компа-ній, сільськогосподарських підприємств, науко-вих співробітників, фахівців дорадчих центрів


79

про основні статистичні дані зі страхуваннясільськогосподарської продукції в Україні. Від-повідна інформація (табл. 1–5) необхідна длярозрахунку тарифних ставок при проведенні

сільськогосподарського страхування з держав-ною підтримкою. Слід зауважити, що в подіб-ному розрізі статистична та економічна інфор-мація в цій сфері на сьогодні відсутня в країні.

Таблиця 1Статистичні дані зі страхування сільськогосподарських культур

і багаторічних насаджень з державною підтримкою за останні п’ять років№з/п Найменування показників 20_ 20_ 20_ 20_ 20_

1 Кількість господарств, що уклали договори страхування, які підлягаютьсубсидуванню, всього

Кількість укладених і прийнятих на субсидування договорів страхування2 Посівна площа, усього, млн га у тому числі: площа застрахованих культур питома вага посівної площі застрахованих культур, %3 Страхова вартість, млн грн4 Страхова сума, млн грн5 Сума сплачених страхових внесків, млн грн6 Субсидії, перераховані з державного бюджету, млн грн: у % до сплачених страхових внесків7 Виплачене страхове відшкодування, млн. грн: у % до сплачених страхових внесків8 Господарства, що отримали страхове відшкодування: кількість у % до загальної кількості господарств, що застрахувалися9 Кількість суб’єктів України, що взяли участь у страхуванні

10 Кількість страхових компаній, що здійснювали сільськогосподарськестрахування з держпідтримкою

Таблиця 2Інформація про страхування сільськогосподарських культур

з державною підтримкою (у розрізі регіонів)Посівна площа за договорами страхування,

що підлягають субсидуванню, тис. гау тому числі:Регіон

Кількість господарств,що уклали договористрахування, од.

Кількість укла-дених догово-

рів, од.

Загальна посівнаплоща всього, тис.

га всього озимих культурвисіву 20_ р.

Ярих культурурожаю 20_р.

1 2 3 4 5 6 7ВСЬОГО:АР Крим…

Таблиця 2аРегіон Страхова сума за договорами

страхування, тис. грнСума сплаченої страхової премії задоговорами страхування, тис. грн

Фактично перераховано субси-дій сільгоспвиробникам, тис. грн

1 2 3 4ВСЬОГО:АР Крим...

Таблиця 3Розмір загальних посівних площ і застрахованих площ за договорами страхування,

що підлягають субсидуванню в 20_ роціРегіон Загальна посівна пло-

ща, всього, тис. гаПосівна площа за договорами страхування,

що підлягають субсидуванню, тис. га % до застрахованої площі

1 2 3 4ВСЬОГОАР Крим...

Таблиця 4Сума сплаченої страхової премії й субсидії, виплачені сільгосптоваровиробникам,

за договорами страхування сільськогосподарських культур з державною підтримкою в 20_ р.

РегіонФактично перераховано субсидій сіль-госптоваровиробникам з державного

бюджету, тис. грн

Сума сплаченої страхової преміїза договорами страхування, тис.

грн

% перерахованих субсидій досплаченої страхової премії

1 2 3 4ВСЬОГО:АР Крим...


80

Таблиця 5Страхові організації, що уклали договори страхування врожаюсільськогосподарських культур, з державною підтримкою

№з/п Найменування організації Кількість укладених

договорів страхуванняСтрахова сума,

тис. грнОтримана страхова премія за

договорами страхування, тис. грн1 2 3 4 5

ВСЬОГО1

Третій етап моделі державної підтримкистрахування сільськогосподарської продукції вУкраїні (рис. 1) – реалізація, що включає такімеханізми здійснення державної підтримки усфері страхування сільськогосподарської про-дукції: адміністративно-правовий, організацій-но-економічний, бюджетно-фінансовий. Адміні-стративно-правовий механізм буде спрямованона ефективне використання законодавчої базидля формування й розвитку системи страху-вання сільськогосподарської продукції в Украї-ні. Організаційно-економічний механізм забез-печуватиме регулювання економічних та орга-нізаційних процесів у сфері страхування сіль-ськогосподарської продукції шляхом викорис-тання цільових програм. Однією із цих программоже стати залучення до співпраці такихсуб’єктів аграрного ринку, як банки, адже важ-ливим напрямом удосконалення державноїпідтримки страхування сільськогосподарськоїпродукції в Україні є запровадження співпраціміж страховими компаніями та банками. Пере-ваги для держави очевидні, а саме [13]:– диверсифікація капіталу, підвищення норми

прибутковості інвестиційних ресурсів, аджестрахова галузь є однією з найбільш рента-бельних та динамічних серед інших галузейпровідних країн світу, що володіє значнимиінвестиційними ресурсами, які можуть вико-ристовуватись для інвестування;

– можливість акумулювати всі грошові потокив одній системі;

– можливість надання клієнтам повного спектрабанківських та страхових послуг. При цьому ціпослуги мають бути високоякісними, гаранто-ваними та привабливими для клієнта. Продажбанками страхових продуктів, як свідчить за-рубіжний досвід, не буде мати серйозних су-перечностей між клієнтами та банком;

– можливість використання регіональної ме-режі установ, особливо це вигідно страхо-викам для реалізації страхових продуктівчерез „банківське віконце” тощо.Останнім часом в Україні набуло поширення

„формальне” страхування сільськогосподарсь-кої продукції, оскільки при отриманні банківсь-кого кредиту сільгоспвиробник зобов’язанийзастрахувати заставу. Негативними характери-стиками такого страхування є підозріло низькістрахові тарифи, високий рівень франшизи,невідповідність страхових ризиків реальнимумовам виробничого процесу в сільському гос-подарстві. Таке страхування дає змогу форма-льно виконати вимоги законодавства та змен-шує витрати позичальника на страхування,проте ці переваги не перекривають таких сут-

тєвих недоліків, як підвищена вартість кредиту,зниження конкуренції, втрата інтересу сіль-госпвиробників до агрострахування, зниженняякості страхових послуг. Крім того, таке страху-вання не захищає й самі банки на випадок ви-никнення реальних ризиків, що підвищує їхвласні ризики щодо повернення кредиту. Вва-жаємо, що для банківських установ бажанимбуло б допускати до роботи з об’єктами заста-ви страхові компанії з розвинутою філіальноюмережею. Так, банки повинні стати додатковимзахисником сільськогосподарських товарови-робників шляхом обрання собі в партнери тихстрахових компаній, послуги яких відповідаютьвисоким стандартам якості та задовольняютьпотреби як виробника в захисті, так і банку вгарантії повернення коштів. Отже, на наш по-гляд створення альянсів між страховими та бан-ківськими установами, безперечно, позитивнопозначиться на наданні якісних фінансових по-слуг загалом та на розвитку страхування сільсь-когосподарської продукції в Україні зокрема.

Бюджетно-фінансовий механізм буде спря-мований саме на фінансову підтримку системистрахування сільськогосподарської продукціїна основі ефективного здійснення аграрної,бюджетної та грошово-кредитної державної по-літики. Чинні механізми потребують доопрацю-вання щодо ефективності використання бю-джетних коштів і досягнення цілей, для якихвони запроваджені. На нашу думку, бюджетно-фінансовий механізм державної підтримкишляхом виділення коштів на компенсацію час-тини страхового внеску сільгоспвиробнику, якувін одержував лише згодом, після сплати по-вної вартості страховки є неефективним. Такиймеханізм державної фінансової підтримкизмушує багатьох фермерів відсторонюватисьвід агрострахування і, як наслідок, вони зали-шалися й без державних компенсаційних ви-плат, і без страхового захисту. Ми пропонуємовдосконалити існуючий фінансовий механізмдержавної підтримки (рис. 3), який повною мі-рою відповідатиме економічним інтересам усіхучасників ринку страхування сільськогосподар-ської продукції. Вважаємо, що запровадженнямеханізму компенсації шляхом сплати держа-вою 50% страхової премії безпосередньо стра-ховій організації є більш доцільним. Це значнополегшить фінансовий тягар і заохотить агра-ріїв до страхування. Отже, основним принци-пом нової системи страхування сільськогоспо-дарської продукції з державною підтримкоюмає стати надання державної підтримки шля-хом перерахування страховій організації 50%від нарахованої страхової премії.


81

Заява про перерахування цільовихкоштів на розрахунковий рахунокстрахової організації 3

Департамент агропромислового розвиткуобласних державних адміністрацій

2

Сільськогосподарськийтоваровиробник

Страховаорганізація

Міністерство аграрної політикита продовольства України

4Надання звітності

Укладення договорута оплата 50%

вартостістрахування

Надання коштів наздешевлення вартостістрахової премії

1

Рис. 3. Удосконалений механізм державної фінансової підтримкистрахування сільськогосподарської продукції в Україні

Таким чином, удосконалений механізм дер-жавної підтримки страхування сільськогоспо-дарської продукції (рис. 3) спрямовано на під-вищення ефективності реалізації державноїполітики та створення дієвої системи держав-ної підтримки в цій сфері.

Заключний етап моделі державної підтрим-ки страхування сільськогосподарської продукціїв Україні (рис. 1) – контроль – передбачатимездійснення контролюючого нагляду за форму-ванням, регулюванням та реалізацією системистрахування сільськогосподарської продукції.

Україні слід скористатися позитивним між-народним досвідом щодо здійснення держав-ної підтримки сільськогосподарського виробни-цтва й вжити заходів, які б сприяли забезпе-ченню фінансовими ресурсами сільгосптова-ровиробників. З цією метою необхідно:– Кабінету Міністрів України передбачити у

Держбюджеті на 2013 р. і наступні роки ко-шти на компенсацію сум, сплачених сіль-госптоваровиробниками за страховку, щосприятиме підтримці розвитку страхуваннята, як результат, фінансового забезпеченнясільгоспвиробників;

– Кабінету Міністрів України, Міністерствуфінансів України, Міністерству аграрної по-літики та продовольства України для за-провадження механізму страхування сіль-госпвиробників розробити й затвердити по-рядок та умови надання державної підтри-мки для здешевлення страхових платежів,затвердити перелік сільськогосподарськоїпродукції, яка підлягає страхуванню, пере-лік сільськогосподарських страхових ризи-ків та об’єктів страхування, визначити част-ку страхових платежів, яка повинна компе-нсуватися з Держбюджету;

– Міністерству аграрної політики та продово-льства України спільно з обласними й ра-йонними державними адміністраціями, уста-новами Національної академії аграрних на-

ук і Сільськогосподарською дорадчою слу-жбою, вищими та професійними навчаль-ними закладами України відповідного про-філю організовувати на постійній основітренінги, семінари й курси для керівників іпрацівників сільськогосподарських підпри-ємств, фермерів, селян, працівників дер-жавних адміністрацій з метою підвищенняїхніх кваліфікаційних знань у галузі страху-вання сільськогосподарського виробницт-ва, змін нормативно-правового поля, меха-нізмів державної підтримки [15]. Крім того,необхідно визначити розподіл функцій тавідповідальності між основними учасника-ми процесу державного управління у сферістрахування сільськогосподарської продукції(Кабінет Міністрів, Міністерство аграрної по-літики та продовольства, Міністерство еко-номіки, Міністерство фінансів, Національнакомісія з регулювання ринків фінансових по-слуг тощо); розробити процедури взаємодіїміж державою, сільгоспвиробником та стра-ховою організацією. Саме такі дії держависприятимуть розвитку страхування сільсько-господарської продукції в Україні.

IV. ВисновкиОтже, головні напрями вдосконалення дер-

жавної підтримки страхування сільськогоспо-дарської продукції в Україні пов’язані із засто-суванням запропонованої нами моделі держа-вної підтримки в цій сфері. Таким чином, приздійсненні державної підтримки необхідно до-тримуватися зазначеної моделі та такої послі-довності її етапів реалізації: формування, регу-лювання, реалізація й контроль. Запропонованінапрями передбачають удосконалення існую-чого механізму фінансової підтримки, а такожвикористання інформаційних, організаційних таінших інструментів державної підтримки стра-хування сільськогосподарської продукції вУкраїні. Це сприятиме становленню агростра-хування як фінансового механізму управління


82

ризиками в аграрній сфері, що дають змогудержаві зекономити бюджетні кошти; сільгосп-виробникам забезпечить фінансову стабіль-ність, а страховим організаціям – комфортніумови ведення бізнесу.

Список використаної літератури1. Алейнікова О.В. Державне регулювання

аграрного сектору економіки в контекстіпродовольчого забезпечення населенняУкраїни: теорія, методологія, сучасні меха-нізми : монографія / О.В. Алейнікова. – Ви-давець Т.В. Ємельянова, 2012. – 485 с.

2. Алескерова Ю.В. Державна політика усфері сільськогосподарського страхування/ Ю.В. Алескерова // Всеукраїнський науко-во-виробничий журнал. Інноваційна еконо-міка. – 2012. – № 7 (33). – С. 226–232.

3. Амбросов В.Я. Забезпечення державної під-тримки сільськогосподарського виробницт-ва в умовах членства України у СОТ /В.Я. Амбросов, В.М. Онегіна // ЕкономікаАПК. – 2009. – № 2. – С. 15–24.

4. Болдуєв М.В. Механізми державного регу-лювання розвитку агропромислового ком-плексу на регіональному рівні : монографія/ М.В. Болдуєв. – Запоріжжя : КПУ, 2009. –352 с.

5. Гайдуцький П.І. Про основні засади рефо-рмування системи державної підтримкисільського господарства та сільської тери-торії / П.І. Гайдуцький // Економіка АПК. –2005. – № 11. – С. 43–48.

6. Загребний В. Принципи запровадження тапрактичний досвід мультиризикового агра-рного страхування [Електронний ресурс] /В. Загребний. – Режим доступу: http://www.ufin.com.ua/analit_mat/strah_rynok/010.htm.

7. Ільяшенко В.А. Державне регулювання про-довольчого забезпечення : монографія /В.А. Ільяшенко. – Запоріжжя : КПУ, 2007. –256 с.

8. Корецький М.Х. Державне регулювання аг-рарної сфери у ринковій економіці : моно-графія / М.Х. Корецький. – К. : Вид-во УАДУ,2002. – 260 с.

9. Косенко О. Страховий потенціал [Електро-нний ресурс] / О. Косенко // ДемократичнаУкраїна. – № 17. – 2011. – Режим доступу:http://www.dua.com.ua/2011/017/7.shtml.

10. Котлова Л.М. Удосконалення механізмудержавної підтримки сільськогосподарсь-ких підприємств / Л.М. Котлова, В.М. Бада-лова // Економічний простір. – 2009. –№ 22/1. – С. 242–248.

11. Латинін М.А. Аграрний сектор економікиУкраїни: механізм державного регулюван-ня : монографія / М.А. Латинін ; Нац. акад.держ. упр. при Президентові України, Хар-ківський регіональний ін-т держ. упр. – Х. :Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006. –320 с.

12. Лозинська Т.М. Національний продовольчийринок в умовах глобалізації / Т.М. Лозинська ;Національна академія держ. управління приПрезидентові України ; Харківський регіональ-ний ін-т держ. управління. – Х. : Вид-во ХарРІНАДУ “Магістр”, 2007. – 271с.

13. Михайловська І.М. Перспективи розвиткустратегічних альянсів банків і страховихкомпаній в Україні / І.М. Михайловська,Н.А. Сорочинська // Проблеми і перспекти-ви розвитку банківської системи України. –2010. – Вип. 29. – С. 338–348.

14. Сахацький М.П. Державна підтримка агро-страхування в сучасних умовах / М.П. Са-хацький // Вісник аграрної науки Причорно-мор’я. – 2010. – № 4 (57). – С. 3–7.

15. Собкевич О.В. Стан державної підтримкисільського господарства в Україні [Елект-ронний ресурс] / О.В. Собкевич, В.М. Ру-сан, А.Д. Юрченко // Інноваційна економіка.– 2012 – № 8. – С. 32–37.– Режим доступу:http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/inek/ 2012_8/32.pdf.

16. Чапко І. Сучасна політика підтримки сільськогогосподарства в Україні (аналіз та пропозиції)[Електронний ресурс] / І. Чапко, І. Кобута. – К. :Аналітично дорадчий центр Блакитної стрічки.– Режим доступу: http://www.un.org.ua/brc/ua_wdp_src/strategy_support_UKR_.pdf.


Павелко Н.И. Основные направления усовершенствования государственной поддержкистрахования сельскохозяйственной продукции в Украине

В статье предложена модель и направления усовершенствования государственной поддержкистрахования сельскохозяйственной продукции в Украине. Указаные направления предусматрива-ют усовершенствование существующего механизма финансовой поддержки, а также использова-ние информационных, организационных и других инструментов государственной поддержки стра-хования сельскохозяйственной продукции в Украине.

Ключевые слова: государственная поддержка, усовершенствование, сельскохозяйственнаяпродукция, страхование, финансовый механизм, страховая премия, инструменты государствен-ной поддержки.

Pavelko N. Main directions of public support improving of agricultural product insurance inUkraine

The article states that the development of agricultural insurance system needs to develop a model ofstate aid, which shall consist of the following stages: formation, management, implementation and control.


83

The first stage will be shaping the strategic direction and tools for state support of agricultural insurance,which is directly dependent on its functions.

The second phase will include regulation through legal, socio-economic, organizational and informationleverage. Proved, that the advisory service and Statistical Committee will provide information as therelationship between insurers and regulatory authorities, as well as between departments of agriculture,agricultural producers and insurance companies to obtain from the latter the most complete information onthe list of insurance services in the field of agricultural insurance and conditions typical agricultural insurancecontracts. Thus, organizational and information tools to support agricultural insurance in Ukraine provides forall agricultural insurance market information.

The third stage model of state support for agricultural insurance products – sales, which include suchmechanisms of state support in the insurance of agricultural products: administrative and legal,organizational, economic, fiscal and financial. Determined, that the organizational and economic mechanismwill provide adjustment of economic and organizational processes in the insurance of agricultural productionthrough the use of targeted programs. One of these programs may be involvement of such entitiesagricultural market as banks, because the important area of improvement of state support for agriculturalinsurance products in Ukraine is implementing cooperation between insurance companies and banks.Budget and Financial Mechanism will be sent with the financial support of agricultural insurance productsthrough effective implementation of agricultural, fiscal and monetary policy. The author states that theintroduction of a mechanism of compensation paid by the state 50% of the insurance premium directly to theinsurance organization is more appropriate. This will greatly facilitate the financial burden and encouragefarmers to insurance.

Fourth stage control, include the implementation of supervisory oversight for the formation, managementand implementation of agricultural insurance products.

Thus, the implementation of state aid must comply with the specified model and the following sequence ofstages of implementation - the formation, management, implementation and control. The suggesteddirections include improving the existing mechanisms of financial support and use of information,organizational and other instruments of state support for agricultural insurance in Ukraine.

Key words: state support, improve, agricultural products, insurance, financial mechanism, premium,state support instruments.


84

УДК 631(075.8)

І.С. Педаккандидат економічних наук, доцентКласичний приватний університет

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ МЕЛІОРАЦІЇ ЗЕМЕЛЬУ статті досліджено державні заходи та сучасний стан меліоративних земель в Україні, пози-

тивні та негативні наслідки від цієї діяльності. Регулювання діяльності відбувається за ЗакономУкраїни “Про меліорацію земель” від 14.01.2000 р. № 1389-XIV, який визначає принципи правової ре-гуляції суспільних відносин, що виникають у процесі проведення меліорації земель, використаннямеліорованих земель і меліоративних систем, і повноважень органів виконавчої влади й органів міс-цевого самоврядування, у сфері меліорації земель і направлений на забезпечення екологічної безпе-ки меліоративних систем і захисту суспільних інтересів.

Ключові слова: державна політика, меліорація, Держкомводгосп, державна комплексна програма.

І. Вступ0

Сучасна земельна реформа України є важ-ливою складовою аграрної реформи. Сформо-вано новий земельний устрій: ліквідована дер-жавна монополія на землю, проведено безопла-тний перерозподіл землі на користь громадян,здійснено перехід до різних форм власності наземлю і господарювання на ній, введено платнеземлекористування, створено об’єктивні перед-умови для обороту земельних ділянок. У сільсь-кому господарстві створено правові й економічніумови щодо трансформації існуючих сільського-сподарських підприємств у нові агроформуван-ня, які здатні адаптуватися до нових ринковихумов. Разом із тим здійснення земельної рефо-рми не могло розв’язати надзвичайно важливоїпроблеми забезпечення ефективного викорис-тання й охорони земельних ресурсів.

Реформа земельних відносин, яка відбува-лася без здійснення адекватних державнихзаходів щодо охорони земель, ще більше заго-стрила проблеми землекористування. З одногобоку, біокліматичні можливості сільського гос-подарства використовуються на 50% генетич-них можливостей сортів, гібридів. Витрати ене-ргії на одиницю продукції у 2−3 рази більші, ніжу розвинутих країнах світу. З іншого боку, від-бувається стихійне створення агроформуваньбез достатнього науково-методичного, органі-заційного й фінансового забезпечення, пору-шуються практично всі сівозміни. Як наслідок,зростають площі під культурами, які посилю-ють дію ерозійних процесів, що призводить дозначного збільшення деградації земель таеродованої ріллі. У результаті реформуванняаграрного сектору економіки здійснено й роз-державлення зрошуваних земель, проведеногрошове оцінювання сільськогосподарськихугідь та їх паювання між приватними підприєм-цями, орендарями та пенсіонерами серед них.

Чинний Закон України “Про меліорацію зе-мель” від 14.01.2000 р. № 1389-XIV визначає 0 © Педак І.С., 2013

принципи правової регуляції суспільних відносин,які виникають у процесі проведення меліораціїземель, використання меліорованих земель і ме-ліоративних систем, і повноважень органів вико-навчої влади й органів місцевого самоврядуван-ня, у сфері меліорації земель і направлений назабезпечення екологічної безпеки меліоративнихсистем і захисту суспільних інтересів.

Відповідно до вищезазначеного Закону, ме-ліорація земель – це комплекс гідротехнічних,культуртехнічних, хімічних, агротехнічних, аг-ролесотехнічних, інших меліоративних заходів,які здійснюються з метою регуляції водного,теплового, повітряного та живильного режимуґрунтів, збереження і підвищення їх родючостіта формування екологічно збалансованої раці-ональної структури угідь. Тобто один із напря-мів інтенсифікації землеробства – кардиналь-ний захід підвищення родючості ґрунтів як умасштабах усієї держави, так і окремих земле-користувань.

Здійснення державної політики у сфері ме-ліорації земель підвищує родючість ґрунтів тазабезпечує:– раціональне використання земельних, вод-

них, лісових і мінерально-сировинних ре-сурсів;

– захист землі від деградації, вітрової та во-дної ерозії;

– охорону ґрунтів від виснаження, засолення,заболочування, насичення пестицидами,нітратами, радіоактивними й іншими шкід-ливими речовинами, погіршення інженер-но-геологічних властивостей;

– охорону поверхневих і підземних вод відзабруднення та виснаження;

– запобігання негативному впливу меліора-тивних заходів на рослинний і твариннийсвіт, рибні запаси;

– збереження природних ландшафтів, тери-торій і об’єктів природно-заповідного фондуУкраїни, водно-болотяних угідь міжнарод-ного значення, інших територій, які підля-гають особливій охороні.


85

При проведенні меліорацій одним із важли-вих завдань є попередження та недопущеннявиникнення можливих негативних впливів наприродне середовище: підтоплення земель, їхвторинне засолення, іригаційна ерозія, заму-лення малих річок тощо.

Тому в проектах при меліорації земель вобов’язковому порядку передбачають необхідніприродоохоронні заходи як у межах меліорати-вної системи, так і на прилеглій до неї території.

Охороні підлягають земля, води (поверхневіта підземні), повітряне середовище, рослин-ність, тваринний світ, ландшафти, пам’яткиприроди, історії, культури. У проектах меліора-тивних об’єктів виконують прогноз можливихзмін наведених природних компонентів, намі-чають склад природоохоронних заходів та на-водять їх техніко-економічне обґрунтування.

При проектуванні та будівництві меліоратив-них систем передбачають заходи із раціональ-ного використання земельних ресурсів: площівідчуження під канали, трубопроводи, дороги,лінії передач електроенергії та зв’язку, гідротех-нічні споруди, водосховища повинні бути міні-мальними. Значну увагу приділяють збережен-ню родючого пласта ґрунту при меліоративнихроботах − при плануванні поверхні поля, приборотьбі з водною та вітровою ерозією ґрунту.

Проекти основного (капітального) плануван-ня поверхні поля складають виходячи з умов,щоб величина зрізувань і насипу не порушува-ла родючості ґрунту. Глибина зрізувань і наси-пу, як правило, не повинна перевищувати20 см, оскільки вже при величині зрізувань до10 см урожаї на темно-каштанових ґрунтах ічорноземах зменшуються на 15–25%, а при20 см − на 50–60%.

Негативні наслідки для природи й економікикраїни створює водна та вітрова ерозія ґрунту.На Україні водної ерозії зазнають до 30% пло-щі орних земель.

Мета протиерозійних заходів при перева-жанні водної ерозії − створення умов, котрі пе-решкоджають формуванню водного потоку ужена верхніх елементах схилу, а при неможливо-сті їх досягти, передбачають “перехват” потокуна заздалегідь розрахованому геоморфологіч-ному рівні, щоб винесення дрібнозему не пере-вищило допустимі межі змиву.

Отже, меліорація – це система наук, напра-влена на поліпшення фізико-кліматичних умовґрунту за допомогою низки заходів. Унаслідокнеправильного застосування цих видів робітмеліорація призводить до негативних наслідків.

У цьому напрямі вели наукові розвідки таківидатні вчені, як К.В. Губер, О.М. Костяков,Б.С. Маслов, І.В. Мінаєв, С.М. Польчина, але на-прям постійно досліджується й вдосконалюється.

ІІ. Постановка завданняМета статті – обґрунтувати та вибрати опти-

мальні системи створення фізико-кліматичнихумов ґрунту в контексті державної політики.

ІІІ. РезультатиРинкова економіка зумовила необхідність у

розробці енерго- і ресурсоощадних технологійхімічної меліорації ґрунтів, яка в минулому про-водилася за державні кошти і була надто витра-тною та малоефективною. Основою створеннянових технологій із меліорації кислих і солонце-вих ґрунтів є сучасна концепція інституту, щовраховує світовий досвід. Її новизна полягає у:– гармонійному поєднанні технології хімічної

меліорації із сівозміною, в структурі якоїпереважають сільськогосподарські культу-ри з високим рівнем адаптації до кислогочи лужного середовищ ґрунту;

– дотриманні розроблених нормативів спів-відношення між органічними і мінеральни-ми добривами;

– локальному застосуванні хімічних меліора-нтів та покращенні кальцієвого режиму ки-слих і солонцевих ґрунтів;

– застосуванні високобуферного, з відповід-ною реакцією, органо-мінерального добри-ва комплексної дії, збагаченого на кальцій;

– широкому використанні місцевих кальціє-вмісних сировинних ресурсів (вапняків, фос-форитів, сапропелів, торфу, перегною тощо).Основна суть концепції − у створенні теоре-

тичної бази для розробки сучасних ресурсо- таенергоощадних технологій меліорації й такомувідтворенні родючості кислих і солонцевих ґру-нтів, яке дасть змогу істотно підвищити ефек-тивність добрив і меліорантів, окупить їх при-бавкою врожаїв. На відміну від існуючих розро-бок ця розробка передбачає істотне зменшен-ня доз хімічних меліорантів (у 2–5 і більше ра-зів) внаслідок зростання їхньої ефективної дії,оптимізацію фізико-хімічних властивостей кис-лих і солонцевих ґрунтів за рахунок локалізаціїмеліорантів та зменшення непродуктивнихвтрат кальцію через вимивання.

Історичний розвиток меліорації в Українійшов у руслі її розвитку в СРСР. Значення ме-ліорації в нашій країні полягає в тому, що 2/3 їїтериторії розташовано в умовах несприятливо-го водного режиму: у Степу, де розташовано48% орних земель, спостерігаються періодичнізасухи, у Поліссі та Передкарпатті переважа-ють перезволожені землі.

Важливими етапами розвитку меліорації вУкраїні були будівництва: Дніпрогесу (1932 р.);Каховської гідроелектростанції з водосхови-щем, що дало змогу проводити зрошення Пів-дня України (з 1951 р.); Інгулецької, Красноз-нам’янської та інших крупних міжгосподарськихзрошувальних систем (60-ті рр. XX ст.); сучас-ніших систем, використання прогресивних ма-шин та агрегатів (із 60-ті рр. XX ст.).

Найбільшими системами в Україні є: Північ-но-кримський канал (70–80-ті рр. XX ст.), щозабезпечує зрошення й водопостачання Крим-ського півострова; Трубіжська, Ірпенська, Со-локійська та інші осушувальні системи. Усі спо-руди на меліоративних системах монтуються з


86

готових залізобетонних елементів і блоків. Усявнутрішньогосподарська мережа будується ізтруб, канали із протифільтраційними заходами.

Україна на початку 90-х рр. XX ст. мала зна-чну площу зрошуваних земель − 2,6 млн га(близько 7% площі ріллі). Її землі забезпечува-ли виробництво майже 15% продукції рослин-ництва. Водночас широкомасштабне зрошеннязагострило в ряді регіонів екологічну ситуацію,не розв’язавши повною мірою продовольчоїпроблеми. В 1993 р. вийшла постанова урядуУкраїни про меліорацію земель із вимогою їїнаукового, екологічного та економічного обґру-нтування. На жаль, з початком затяжної еконо-мічної кризи 90-х рр. XX ст. в Україні зрошуваніземлі поступово втрачають свій потенціал. Че-рез різке скорочення обсягів бюджетного фі-нансування повністю припинено будівництвонових і реконструкцію існуючих зрошувальнихсистем. Скорочуються площі поливу й обсягипродукції, вирощуваної на зрошуваних землях.У 1998–1999 рр. із 2,6 млн га зрошуваних зе-мель повністю не поливались 1,1 млн га, на ре-шті площ поливи проводились зі значним відхи-ленням від науково обґрунтованих режимів.

Осушення проводиться за рахунок будівни-цтва систем двосторонньої дії, почалось вико-ристання польдерних систем (Кортеліська уВолинській області, Латорицька − в Закарпатті,у басейні р. Прип’ять). Внаслідок багаторічногонауково необґрунтованого господарювання танепродуманої енергетичної стратегії Українастала однією з найнеблагополучніших з еколо-гічного погляду держав Європи. Чи не найбі-льшої шкоди природному середовищу нашоїдержави завдала безвідповідальна водногос-подарська діяльність. Аналіз результатів цієїдіяльності й зумовлює стратегію, яка зробитьнеможливим повторення допущених помилок.

Кабінет Міністрів України 16.11.2000 р. ух-валив “Комплексну програму розвитку меліо-рації земель і поліпшення екологічного станузрошуваних та осушених угідь у 2001−2005 ро-ках і прогноз до 2010 року”, де проаналізовановодно-екологічну ситуацію у нашій державі. УПрограмі, зокрема, зазначено, що з метоюзменшення негативного впливу кліматичнихумов в Україні було побудовано численні мелі-оративні системи, сумарною вартістю основнихфондів близько 20 млрд грн. Площа зрошува-них земель становить 2,45 млн га, а основна їхчастина зосереджена в зоні Степу − 2,1 млн га,або 85%. У зоні Лісостепу зрошується 356 тис.га, на Поліссі − 11 тис. га. Частка зрошуванихполів дорівнює відповідно 8,4 та 12,8% від зага-льної площі сільгоспугідь та орних земель дер-жави. В Автономній Республіці Крим відношенняплощ зрошуваних земель до орних становить29,2%, у Херсонській області − 25,6%, Запорізь-кій − 13,4%, Дніпропетровській − 11,4%, Оде-ській − 11,2%, Миколаївській − 11,1%, Донецькій− 9,4%. Осушених земель найбільше у Поліссі

та в західних областях: 3,3 млн га, або близько30% загальної площі сільгоспугідь. Зокрема, уРівненській − 41%, Львівській − 39%, Волинсь-кій − 38%, Закарпатській − 37%, Івано-Фран-ківській − 31%, Житомирській − 25%.

Характеризуючи нинішній стан меліорова-них земель в Україні, із Програми випливає:“Значне погіршення ресурсного забезпеченняземлеробства на меліорованих землях, особ-ливо зрошуваних, призвело до значного спадуобсягів виробництва”. І далі: “…на осушенихплощах розвиваються негативні процеси вто-ринного заболочення. Майже 30% осушенихземель використовуються як непродуктивнілуки та пасовища. Збільшуються терміни про-пуску повеней і паводків внаслідок замуленняканалів і скидних колекторів та заростання їхчагарниками. На зрошувальних системах вихо-дять з ладу і демонтуються запірно-регулюючаарматура і трубопроводи”. Крім того, у Програ-мі визначено: “…старіння систем вертикально-го і горизонтального дренажу або їх відсутністьпризвели до того, що у стані підтоплення пері-одично перебуває 210 сільських населенихпунктів та 90 тис. га сільськогосподарськихугідь”.

За останні 30 років в Україні збудовано1089 водосховищ загальним обсягом 55 млрд м3,близько 27 тис. ставків, 7 великих каналів загаль-ною протяжністю 2000 км та 10 водоводів ве-ликого діаметра. Для експлуатації підземнихвод пробурено понад 110 тис. свердловин, ви-копано 2 млн шахтних колодязів. Функціонериводного господарства не можуть науково йекономічно обґрунтувати необхідність побудо-ви каскаду дніпровських водосховищ, які при-звели до затоплення 700 тис. га родючих зе-мель та щорічного випаровування близько5 км3 води.

Зарегулювання Дніпра, як і інших рік, зміни-ло природну циркуляцію води, призвело до га-льмування процесів самоочищення, погіршен-ня якості поверхневих і підземних вод, розвиткуевтрофікації і “цвітіння” води. Воно ж зумовилостійке підняття рівня ґрунтових вод, інтенсифі-кацію випаровування, стало причиною збіль-шення вологості повітря. З побудовою дніпров-ського каскаду водосховищ підземний стікДніпра зріс на 5–7 км3. Ці процеси посилюють-ся іригацією, не менше ніж 20−30% води, щоподається на зрошення, витрачається на інфі-льтрацію і техногенне живлення ґрунтових вод.

Від вертикального “електричного” дренажу,яким обладнана Каховська зрошувальна сис-тема (а саме на ньому чомусь було зробленоосновний акцент), не стільки користі, скількишкоди. Створений зменшувати підпір підзем-них вод на глибині 20−80 м, цей дренаж підні-має на поверхню мінералізовані води і, навпа-ки, зумовлює засолення і забруднення чистихпідземних вод. Тут, як і в інших місцях, чомусьне передбачено ефективнішого і дешевшогосамопливного горизонтального дренажу. Побу-


87

дованою вздовж і впоперек щільною мережеюканалів та інших гідротехнічних споруд поруше-но природну дренованість території Причорно-мор’я. Вздовж берегової лінії Сиваша прокладе-но колектори, які не тільки не виконують дрену-ючої функції, а й створюють перешкоди на шля-ху потоку ґрунтових вод у напрямку моря.

Сумним наслідком такої діяльності водного-сподарського комплексу держави стали регу-лярні підтоплення сільськогосподарських угідь,територій сіл, селищ і міст у Херсонській, Ми-колаївській, Запорізькій, Дніпропетровській,Луганській, Одеській областях та в АвтономнійРеспубліці Крим. Аналізуючи явища підтоплен-ня території Півдня України, апологети водноїмеліорації вважають, що їх спричинила не гос-подарська діяльність, а періодичні зміни кліма-ту, які супроводжуються надмірними опадами.

Отже, визначивши складний синдром за-значеної вище хвороби ландшафтів, назвемоосновні її причини. Перша − монополізм коли-шнього Мінводгоспу УРСР, а тепер − Держвод-госпу України у підборі, проектуванні, будівниц-тві й експлуатації гідромеліоративних систем.Друга − фактична відсутність належного науково-го супроводу і контролю за діяльністю Держвод-госпу з боку держави, зокрема МінекобезпекиУкраїни, що призвело до втрати згаданим відом-ством відповідальності за наслідки своєї роботи,насамперед в екологічній сфері. Цей документ непропонує ефективної стратегії поліпшення еколо-гічного стану меліорованих земель.

Водночас світова практика знає прикладиуспішного відновлення порушених природнихугідь. Так, у США на початку ХХ ст. унаслідокхижацької експлуатації природних ресурсів ви-никла низка екологічних проблем, зокрема,швидко почали втрачати родючість ґрунти. Та,на відміну від наших вітчизняних колгоспнихідеологів, зарубіжні фермери швидко зорієнту-вались, ініціювавши створення у 1935 р. Агент-ства зі збереження землі. У ньому почали пра-цювати висококваліфіковані вчені й фахівці.Вони й нині плідно співпрацюють із виробника-ми сільськогосподарської продукції, розробля-ють і впроваджують ощадливі технології вико-ристання земельних і водних ресурсів. Сотнітисяч фермерів на власному прикладі переко-нались у тому, що такі винаходи, як контурнеземлеробство, біологічне очищення іригаційнихканалів не лише забезпечують родючість зе-мель і регулюють використання земельних ре-сурсів, а й збільшують доходи фермерськихгосподарств [1].

Як відомо, термін “меліорація” означає по-ліпшення. Тобто маємо вести мову про реаліза-цію науково обґрунтованої системи заходів,спрямованих на відновлення родючості ґрунтів,підтримання їх природних властивостей і збе-реження природно-ресурсного потенціалу ланд-шафтів з метою безпечного функціонуванняіснуючих природно-агротехнічних систем. Сю-ди належать такі заходи, як охорона земель від

вітрової та водної ерозії, затоплення, підтоп-лення і засолення. Значний ефект дає вапну-вання кислих та гіпсування солонцюватих ґрун-тів, впровадження прогресивних технологійїхнього екологічно ощадливого обробітку, сні-гозатримання. В Україні меліорація по суті зве-лася до масштабного осушення й поливу. Унас розорано в середньому 57% земель, тодіяк у Франції − 48, Німеччині − 28, Великій Бри-танії − 25, США − 20%. Що стосується врожай-ності, наприклад, зернобобових, то у нас вонастановить 18−20 ц/га, а у Великій Британії −70,9, Франції − 63,9, США − 51,4, у Норвегії −39,9 ц/га.

Стратегія рільництва й охорони природи у на-шій державі має базуватися на підвищенні вро-жайності, а не на розширенні орних площ. Страте-гія − в оптимізації землеробства, переведенні йогона рейки сталого розвитку шляхом реалізації сис-теми довготривалих (на 20−30 років) науково об-ґрунтованих заходів зі скорочення площ орнихземель, відтворення їх природних властивостей іродючості, підвищення врожайності сільськогос-подарських культур за рахунок селекції, впрова-дження нових, високопродуктивних сортів і гібри-дів, освоєння передових технологій, зменшеннявтрат.

Витрати Держводгоспу, згідно із Комплекс-ною програмою: для фінансування служб екс-плуатації й утримання систем зрошення протя-гом 2001−2010 років необхідно було 2 млрд558,5 млн грн бюджетних і 985 млн 793 тис.коштів сільгоспвиробників. А на утримання сис-тем осушення планувалося витратити відпові-дно 451,5 і 306,297 млн грн. На думку Комітету,на реконструкцію зрошувальних систем і по-ліпшення екологічного стану земель із Держав-ного бюджету необхідно виділити 600 млн грн,а з коштів сільгоспвиробників − 300 млн грн. Нароботи з реконструкції осушувальних систем іполіпшення екологічного стану 180 тис. га ра-ніше осушених земель очікувалося 126 млн грніз бюджету держави і 54 млн грн за рахуноксільгоспвиробників. Крім того, боротьба з під-топленням населених пунктів ґрунтовими во-дами обійдеться державі у 63 млн грн, та й цимобсяг фінансування не вичерпується: потрібнікошти на завершення будівництва зрошуваль-них систем, сума яких на найближчі 10 роківстановитиме 114 млн грн (бюджет) і 57 млн грн(кошти сільгоспвиробників). З аналізу програмивипливає, що її розробники ставлять два стра-тегічні завдання: відновлення “масштабногозрошення” і поліпшення екологічного станузрошуваних та осушених земель. Однак у про-грамі обрано непродуктивні методи поліпшенняекологічної ситуації на меліорованих землях. Їхзастосування лише поглибить кризу. До того ж,в умовах запланованих темпів робіт і фінансу-вання реконструкцію меліоративних системпровести неможливо. Адже понад 90% зрошу-вальних мереж перебуває в незадовільному


88

стані, а це 2,2 млн га. Програмою ж на 10 роківпередбачено реконструювати меліоративні ме-режі на 246 тис. га, що становить лише 10%. Затаких темпів на здійснення запланованих робітзнадобиться майже 100 років.

Недостатнє фінансування площі зрошува-них земель в Україні скорочується із кожнимроком. Така тенденція спостерігається в усьо-му світі, починаючи з 1990 р., коли площа по-ливних земель скоротилася в середньому на7%, а в Китаї – навіть на 11%. Щоправда, єпротилежні приклади. В Арабських Еміратах,Єгипті, Ізраїлі та деяких інших країнах полива-ються практично всі посіви зернових, сади івиноградники. Але там інший клімат, пустель-ний ґрунт, який без води родити не може. Тех-нології поливу там дуже економні.

За експертною оцінкою, що збігається з ви-сновками деяких інших учених, водна меліора-ція в Україні може охоплювати 2−3, щонайбі-льше 4% рівнинної території та до 8−9% орнихземель. Якщо таких земель буде більше, то зчасом неминуче відбуватимуться серйозні, по-декуди необоротні зміни в екосистемах, зокре-ма виснаження, ерозія, підтоплення, засоленняґрунтів. Слід пам’ятати, що збитки від осушу-вальних меліорацій полягають не тільки в тому,що віддача від них не пропорційна затраченимкоштам. Раніше, за оптимального співвідно-шення природних і орних територій, населенняодержувало воду з місцевих ресурсів (атмос-ферні опади, конденсація й накопичення воло-ги у вигляді ґрунтових вод, під подами, запла-вами тощо). Штучне зрошення (тим більше на-уково не обґрунтоване) призводить не до зрос-тання, а до зниження родючості полів: порушу-ється усталений тепловий режим повітря і ґру-нту (випаровування води після поливу забираєбагато тепла), скорочується вегетаційний пері-од розвитку рослин тощо.

Отже, меліорація нових земель може бутисерйозною небезпекою. Новий наступ на решт-ки немеліорованих річок, боліт, заплав, чагар-ників, лісів стане нищенням резерватів приро-дної рослинності, корисних комах, тварин і пта-хів, накопичувачів чистої прісної води, потужно-го біофільтра, який очищає забруднений пове-рхневий стік, генерує кисень, формує комфор-тне для людини довкілля.

ІV. ВисновкиАналізуючи недоліки “Комплексної програ-

ми…” і діяльності Держкомводгоспу, вчені,зважаючи на важливу роль водного господарс-тва у народногосподарській і комунальній сфе-рах держави та величезний вплив його діяль-

ності на наземні екосистеми, вважають за до-цільне реорганізувати Держводгосп, забезпе-чивши його відповідним фінансуванням. Однакйого водорегулюючу діяльність необхідно кар-динально перебудувати на новій концептуаль-ній основі, узгодити її з Національною програ-мою екологічно збалансованого розвитку дер-жави. Цю роботу треба зосередити на розв’я-занні таких проблем:– постійне здійснення екологічної експертизи

водногосподарської діяльності в Україні,наукове обґрунтування необхідності та чер-говості ліквідації частини гребель, водосхо-вищ і ставків, які порушують природну дре-нованість території, провокують явища за-топлення, підтоплення, вторинного заболо-чення земель і стимулюють інші негативнітехногенні процеси;

– скорочення площ зрошуваних земель доекологічно обґрунтованих обсягів та припи-нення будівництва нових іригаційних і осу-шувальних систем, аж поки не відбудетьсястабілізація водно-екологічного стану й аг-роландшафтних умов;

– забезпечення переходу на водоощадливіекологічно безпечні технології та режимиполиву сільськогосподарських культур, ра-ціоналізація сівозмін та оптимізація співвід-ношення орних і природних площ;

– спільне з Мінагрополітики, Мінекоресурсів,Держкомземом України виявлення, зане-сення в банк даних і картографування по-рушених земель, у тому числі територій, якіперіодично підтоплюються і затоплюються,розробка заходів щодо їхньої рекультиваціїта меліорації (залуження, заліснення, вап-нування, гіпсування тощо);

– створення і втілення фітомеліоративних імікробіологічних технологій ремедіації тавідновлення якості й родючості порушенихґрунтів, зокрема випаровування надлишкувологи рослинами-транспірантами;

– розробка перспективних “сухих” меліорати-вних технологій сільськогосподарського ви-робництва, пошук, селекція і створення но-вих високопродуктивних сортів і гібридівсільськогосподарських культур, які в умо-вах України економічно вигідно вирощуватибез поливу.Список використаної літератури

1. Керрі М. Врівноваження економічного роз-витку та збереження довкілля / Керрі Мер //Доп. з рег. програми ООН. – Відень, 2000. –14 с.


Педак И.С. Государственная политика в сфере мелиорации земельВ статье исследованы государственные мероприятия и современное состояние мелиоратив-

ных земель в Украине, положительные и отрицательные последствия от этой деятельности.Регулирование деятельности осуществляется в соответствии с Законом Украины “О мелиора-


89

ции земель” от 14.01.2000 г. №1389-ХIV, который определяет принципы правовой регуляции обще-ственных отношений, возникающих в процессе проведения мелиорации земель, использования ме-лиоративных земель и мелиоративных систем, а также полномочий органов исполнительной вла-сти и органов местного самоуправления, в сфере мелиорации земель и направлений на обеспече-ние экологической безопасности мелиоративных систем и защиты общественных интересов.

Ключевые слова: государственная политика, мелиорация, Госкомводхоз, государственнаякомплексная программа.

Pedak I.S. State policy in the field of land reclamationIn this article, investigated of state events and the current status of land meliorative in the Ukraine, as well

as positive and negative consequences of this activity.Purpose of the article is a substantiation optimal systems of physical and climatic conditions of the soil in

the context of public policy.Regulation of the activities carried out in accordance with the Act, which defines the principles of legal

regulation of social relations arising in the process of land development, the use of land reclamation anddrainage systems, as well as the powers of the executive authorities and local self-government in the field ofland development and aims to ensure environmental safety of reclamation systems and the public interest.

The conclusions set out on what strategy should be based public policy in land improvement, such as:– constant environmental impact assessment of water activity in Ukraine, the scientific basis necessary

and regular elimination of dams, reservoirs, the rates that violate the natural drainage area, provokingflooding, secondary waterlogging of land and encourage other negative technogenic processes;

– reduction of irrigated land to environmentally sound volume and stop construction of new irrigation anddrainage systems to stabilize water-ecological conditions and agrolandscape conditions;

– ensuring the transition to water-thrifty and environmentally friendly technologies watering crops, croprotation and streamline the optimization of the plowed and natural areas;

– together with the Agriculture Ministry, Ministry of Ecology, State Committee of Ukraine revealed enteredinto a database and mapping of disturbed land, including areas that are periodically waterlogged andflooded, the development of activities of remediation and reclamation;

– development and implementation of technology and microbiology phytomeliorative remediation andrestoration of the quality and fertility of soil disturbance;

– development of promising “dry” reclamation technologies in agricultural production, search, selection anddevelopment of new high-performance varieties and hybrids of crops, which in Ukraine economicallyprofitable to grow without irrigation.

Key words: public policy, melioration, State Committee for Water Management, State complex ofprogram.


90

УДК 351.82

Н.М. Пилипенкоаспірант


УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ ФІНАНСАМИЗА ДОПОМОГОЮ ОРГАНІВ КАЗНАЧЕЙСТВАУ статті визначено роль казначейства у системі управління державними фінансами. Обґрунто-

вано шляхи вдосконалення управління державними фінансами.Ключові слова: державні фінанси, державне управління, державний бюджет, управління держав-

ними фінансами.

І. Вступ0

Наявність інституту казначейства є об’єк-тивною закономірністю будь-якого державо-творення. Розвиток держави завжди зумовлю-вав створення структур, які б забезпечувалиреалізацію її основних функцій на кожному іс-торичному етапі з метою розв’язання стратегі-чних завдань. Як показує історичний досвід,причинами, що спонукали держави створюватинові фінансові структури, були: необхідністьконцентрації ресурсів у зв’язку з епідеміями,війнами; здійснення економічних реформ; змі-на суспільного устрою тощо. Створення сучас-ного казначейства також пов’язане з еволюці-єю фінансових відносин і може розглядатися якісторичний етап на шляху його подальшогореформування та вдосконалення у зв’язку зтрансформацією економіки українського суспі-льства.

Над дослідженням історії, сучасності та перс-пектив розвитку казначейської системи працюва-ло багато вчених-економістів, серед якихС. Булгакова, A. Гальчинський, П. Єщенко, О. Ко-лодій, М. Мац, Ю. Палкін, В. Стоян, С. Юрій. Алеєдиного комплексного дослідження з метою все-бічного вивчення формування та розвитку казна-чейства в Україні досі не проводилося. Через цепитання сутності казначейської справи та рольказначейства у системі управління державнимифінансами потребують подальшого дослідженнята наукового обґрунтування.

ІІ. Постановка завданняМета статті – визначити роль казначейства

у системі управління державними фінансами;обґрунтувати шляхи вдосконалення управліннядержавними фінансами.

ІII. РезультатиТерміни “казна” та “казначейство” мають

глибоке історичне коріння. У давнину казноюназивали будь-які запаси (дорогоцінних каме-нів, грошей тощо), але з часом це поняття за-кріпилося виключно за казенними (державни-ми) цінностями. Енциклопедичний словникФ. Брокгауза пропонує тлумачення цього по-няття як сховища грошей, коштовностей та ін-

0 © Пилипенко Н.М., 2013

ших матеріальних цінностей ханів, королів, ца-рів, великих і питомих князів, монастирів та ін.Далі поняття “скарбниця” асоціюється з держа-вою як суб’єктом майнових прав: “Казна – вумовах централізованих держав – сукупністьфінансових ресурсів держави” [9].

У сучасній економічній літературі можна зу-стріти тлумачення поняття “казна” у широкомута вузькому значеннях:– у широкому – це сукупність фінансових ре-

сурсів держави (в умовах централізованихдержав);

– у вузькому – сховище грошей, коштовнос-тей та інших матеріальних цінностей ханів,царів, князів, монастирів тощо (у докапіта-лістичних формаціях) [4, с. 160].

“Фінансовий словник” А. Загороднього таВ. Вознюка дає таке визначення державноїскарбниці: “Спеціальний орган (самостійний чив окремих країнах у складі міністерства фінан-сів), що забезпечує збір державних доходів і їхвикористання згідно з державним бюджетом, атакож здійснює управління державним боргом,емісією скарбничих (казначейських) білетів тацінних паперів” [4, с. 54].

Спорідненість термінів “казна” та “казначей-ство” визначає внутрішню сутність останнього.Казначейство – місце, де зберігаються багатс-тва країни. Казначейство – суспільно-фінансо-вий інститут, головне призначення якого відпо-відати за збереження державних коштів та бу-ти їх розпорядником. Сучасні енциклопедичнісловники майже копіюють визначення, наведе-не у словнику Ф. Брокгауза [9].

Терміни “казна” і “казначейство” мають різнітлумачення в різних країнах. Це можна поясни-ти розвитком та еволюцією казни як суспільно-го фінансового інституту, який є частиною спа-дку, традицій і культури різних держав.

У різних державах на різних етапах їх істо-ричного розвитку на казначейство покладалосьвиконання різних функцій. З еволюцією фінан-сових відносин залежно від конкретних істори-чних умов ці функції змінювались: виникалапотреба у виконанні нових, відпадала необхід-ність або ж передавались іншим органам наяв-


91

ні функції. Історично казначейство виконувалотакі функції:– відповідало за збереження багатства дер-

жави;– організовувало стягнення податків, зборів,

мита та виділяло кошти на державні потреби;– відповідало за емісію грошей, чеканку монет;– виконувало функцію облікового відомства,

тобто вело записи всіх операцій із зазна-ченням дати, характеру і кінцевого призна-чення платежів.

– випускало внутрішні та зовнішні борговізобов’язання;

– приймало на збереження акції фінансовихмонополій, а також вклади населення.Із часом функції казначейства різних країн

змінювалися з урахуванням регіональних осо-бливостей практики його діяльності: до функційказни додавались нові завдання, деякі обов’яз-ки скасовувалися. По-перше, внаслідок затяж-них війн, які зменшували багатства держави, указначейств виникла нова функція – випусквнутрішніх і зовнішніх боргових зобов’язань.По-друге, у зв’язку зі збільшенням кількості йрозширенням активності фінансових монопо-лій, казначейства почали приймати на збере-ження їхні акції. Відтоді в казні з’явився гербо-вий папір, поштові марки, опіум, золото та іншіактиви. По-третє, виникнення центральних ба-нків і відповідне зростання системи комерцій-них банків привели до змін у традиційній каз-начейській системі, а саме:– функції емісії грошей, чеканки монет і випу-

ску боргових зобов’язань було переданоцентральним банкам;

– функцію отримання й видачі платежів дер-жавою – передано банкам;

– у деяких випадках казна працювала як бан-ківська установа і приймала вклади насе-лення [8, с. 84].Головна функція казначейства – оперативно

управляти фінансовими ресурсами держави.Ефективна система казначейства припускаємінімальну можливість несанкціонованого до-ступу до бюджетних призначень.

Казна, казначейство є продуктом державо-творення: призначення казначейства – сприятизосередженню коштів у одних руках. Особливогостро ця проблема стояла в період економіч-них спадів, військових конфліктів і війн. Світовафінансова практика більшості розвинутих країнсвіту може спиратися на безперервність ево-люційного процесу в розвитку казначейства таказначейської справи. Своєрідність традицій ікультури визначає специфіку його становленняв тій чи іншій країні.

Наявність окремого уповноваженого органув системі виконавчої влади держави, який маввідповідати за розробку та здійснення держав-ної фінансової політики, є закономірністю длявсіх епох і всіх країн.

Фінансова система складається з держав-них фінансів, кредитної системи, фінансів галу-

зей відтворювального процесу, вторинного фі-нансового ринку та міжнародних фінансів. Усвою чергу, державні фінанси включають у се-бе державний бюджет, податки, державнийкредит, позабюджетні фонди, фінанси держав-них підприємств і державне страхування. Каз-начейська діяльність охоплює всі структурніпідрозділи державних фінансів:

1) здійснює казначейське виконання держа-вного бюджету;

2) розщеплює податки між бюджетами різ-них рівнів;

3) контролює повноту і своєчасність пога-шення державних кредитів і позик та відсотківпо них;

4) здійснює фінансування та контролює ці-льове використання коштів державного бюдже-ту, що надходять у позабюджетні фонди, а та-кож цільові державні програми;

5) здійснює фінансування та касове виконан-ня видатків державних підприємств [3, с. 84].

Якщо розглядати категоріальну визначе-ність казначейської діяльності, то не можна невідзначити її спільні й відмінні риси від іншихкатегорій.

Так, наприклад, податкова система являєсобою сукупність державних податків, зборів,мита й інших платежів, а також сукупністьформ і методів їх побудови. Казначейська дія-льність частково охоплює функції податковихорганів у частині стягнення податків і зборів тарозщеплення їх між бюджетами різних рівнів.Однак податкові органи контролюють платниківподатків усіх форм власності в частині сплатиподатків і зборів. Казначейства здійснюють ко-нтроль за надходженням доходів і витрачаннякоштів бюджетоотримувачів державного рівня.

Казначейська система є активним учасни-ком розвитку і зміцнення всіх сфер економічноїмогутності країни.

Досвід роботи органів казначейства дає змо-гу позитивно оцінювати вплив системи казна-чейства на бюджетний процес. Посилено конт-роль за надходженням доходів у державнийбюджет і витрачанням його фінансових ресур-сів. Забезпечується більш оперативна інформа-ція і звітність про хід виконання державного бю-джету. Налагоджено контроль за кредитнимиустановами з питань своєчасності виконаннядоручень платників податків на перерахуванняплатежів до бюджету, а також своєчасним до-веденням асигнувань до фінансованих органі-зацій, здійснюється попередній, поточний і на-ступний контроль за цільовим і раціональнимвикористанням бюджетних асигнувань [6, с. 68].

Казначейство є важливим елементом дер-жавного управління. Основне завдання казна-чейства – забезпечення бюджетного та фіска-льного федералізму, що здійснюється черезрозподіл розщеплюваних дохідних джерел зарівнями бюджетної системи відповідно довстановлених нормативів і з урахуванням гру-пових та індивідуальних податкових пільг,


92

встановлених кожним рівнем влади. Необхід-ність у короткостроковому прогнозуванні обсягунадходження податків і доходів здійснюється зурахуванням змін у податковому та бюджетно-му законодавстві, темпів зростання або зни-ження ВВП. Роль казначейства направлена нанайбільш точне визначення обсягу ресурсноїбази державного бюджету як у цілому, так і заокремими видами податків і територіямисуб’єктів країни, а також сферами відповідаль-ності фіскальних органів, і використовуючи даніпрогнозованої ресурсної бази визначити пріо-ритетні в конкретний момент напрями й обсягифінансування державного бюджету.

Казначейська діяльність держави заснованана принципах: єдності бюджетної системи; роз-межування доходів і видатків між рівнями бю-джетної системи; самостійності бюджетів; пов-ноти відображення доходів і витрат бюджетів,бюджетів державних позабюджетних фондів;збалансованості бюджету; ефективності й еко-номності використання бюджетних коштів; зага-льного (сукупного) покриття видатків бюджетів;гласності; достовірності бюджету; адресності тацільового характеру бюджетних коштів.

Створення органів казначейства стало логіч-ним завершенням початкового етапу переходуекономіки країни від адміністративно-плановихдо ринкових відносин. Але не всі розуміють іподіляють доцільність цього формування.

На думку С. Юрія, реформування економікипородило формування нових структур, з одногофінансового органу створено кілька паралель-них структур (фінансовий відділ, податкова ін-спекція, казначейство). Не можна порівнюватиці структури. Основним завданням податковихорганів є контроль за виконанням податковогозаконодавства, забезпеченням надходженняподатків і зборів. Міжбюджетний розподіл над-ходження податків і розпорядження дохіднимирахунками державного бюджету відходить назадній план. Як наслідок, це призводить до ни-зької оперативності зарахування доходів нарахунки державного бюджету та до місцевогобюджету. Жодна з перерахованих вище струк-тур не контролює використання коштів держа-вних позабюджетних фондів. Це завдання по-кладено виключно на казначейство та йогоструктурні підрозділи. Отже, дублювання в дія-льності податкових органів та казначействанемає [10, с. 81].

С. Булгакова навпаки вважає за доцільне,крім державного казначейства, створення фінан-сово-казначейського органу на місцевому рівні.Хоча, на наш погляд, матеріально-технічна базаорганів державного казначейства цілком достат-ня, щоб покласти на себе додатковий обсяг ізвиконання місцевих бюджетів [1, с. 54].

Основи казначейського виконання держав-ного бюджету встановлені Бюджетним кодек-сом. Положення Бюджетного кодексу дали змо-гу більш чітко провести межу між сферамиправозастосування Податкового, Цивільного та

Бюджетного законодавства. Бюджетним кодек-сом встановлено правовий статус усіх учасни-ків бюджетного процесу, основи й умови притя-гнення до відповідальності за порушення бю-джетного законодавства. Бюджетним кодексомта Положенням про Міністерство фінансівУкраїни функції з методологічного керівництвабухгалтерським обліком виконання бюджетівусіх рівнів бюджетної системи та бухгалтерсь-ким обліком у бюджетних установах покладенона Мінфін України. За допомогою введенняінструкцій, що встановлюють правила і станда-рти обліку, забезпечується принцип єдностібюджетної системи України.

Таким чином, казначейська система вико-нання державного бюджету – це проходженняфінансових бюджетних потоків через рахунки,відкриті в органах державного казначействавсіх бюджетоотримувачів.

Розвиток системи казначейського виконаннябюджету створив передумови для фінансуван-ня державних витрат і програм за рахунок дер-жавних доходів, що надходять у регіони. Цедало змогу гармонізувати бюджетні інтересидержави, виключило необхідність централізаціїдоходів понад розміри, необхідні для здійснен-ня міжрегіонального бюджетного та централі-зованого фінансування.

Збільшення обсягів фінансування видатківчерез систему державного казначейства по-ставило під жорсткий і щоденний державнийконтроль рух та цільове використання держав-них коштів, підвищило їх керованість і захище-ність. В умовах кризи банківської системи каз-начейство, акумулюючи кошти державного бю-джету на своїх рахунках, виступало гарантомзахисту цих коштів від можливих негативнихнаслідків цієї кризи.

Розвиток казначейської системи виконаннядержавного бюджету супроводжується фактич-ним розмежуванням і передачею функцій таобсягу робіт, раніше виконуваних територіаль-ними органами Національного банку, податковоїслужби, місцевими фінансовими органами доорганів казначейства, звільняючи ці органи длявирішення інших, більш властивих їм завдань.

Організація казначейської системи Українивиконання бюджетів різного рівня повинна буду-ватися на принципах, які випливали б із характе-ру і стану бюджетної системи. В основу створен-ня системи казначейства, як показують дослі-дження, повинні бути покладені такі основніпринципи: науковості; централізації та децентра-лізації; розмежування й суміщення функцій міжорганами всіх рівнів; єдність правової та норма-тивної бази; єдність вимог до інформації [2, с. 56].

Принцип науковості є основою створення,динамічної фінансової структури. Цей принципозначає, що організація системи казначействаповинна будуватися на досягненнях науки, навивченні й узагальненні світового досвіду, об-ліку тенденцій і напрямів мінливого зовнішньо-го середовища ринкової економіки.


93

Принцип централізації та децентралізаціїозначає можливість створення казначейськоїсистеми на двох рівнях: державного казначейс-тва і казначейства утворень як єдиної структурибюджетно-фінансової системи. Він виражає, посуті, врахування специфіки побудови кожногорівня казначейської системи, розширення межсамостійності, муніципальних органів системи.

Принцип розмежування та суміщення функ-цій за рівнями системи передбачає взаємодіюорганів казначейства на різних рівнях. На дер-жавному рівні визначаються параметри фор-мування та виконання бюджету, що перебува-ють у компетенції законодавчих і виконавчихорганів влади. При цьому функції територіаль-них органів казначейства за державним бю-джетом випливають з їх розмежування міжцентром і місцевими бюджетами відповідно дочинного законодавства місцевих органів влади.

Поряд із чітким розмежуванням повнова-жень казначейська система передбачає суміс-ність окремих функцій. Так, органи казначейст-ва всіх рівнів регулярно повинні звітувати прорезультати своєї діяльності: як по вертикалі,так і по горизонталі державної влади. Подібнасхема звітності повинна будуватися і за тери-торіальними бюджетами.

Принцип єдності правової та нормативноїбази випливає із самої природи казначейськоїсистеми, здатної до взаємодії із виконання по-кладених завдань. Він має на увазі загальнуправову основу для всіх органів, єдині станда-рти обліку, звітності, типові договори з інтегро-ваними організаціями та інші елементи, що за-безпечують однакову роботу.

Принцип єдності вимог до інформації є од-ним із найважливіших в умовах переходу доринку і реформування фінансових відносин.Ефективність діяльності будь-якого органу каз-начейської системи визначається здатністюпрогнозувати, формулювати економічну ситуа-цію виконання бюджетів та використання кош-тів. Приймати в межах своєї компетенції власнірішення можна тільки на основі єдиного інфо-рмаційного забезпечення, циркуляції необхід-ної інформації між органами, підрозділами йокремими їх співробітниками.

Зазначені принципи характеризують різніаспекти організації органів казначейської сис-теми. Одночасність і комплексність їх дотри-мання – головна умова розвитку організаційно-го устрою та підвищення ефективності управ-ління й оптимізації кругообігу фінансових пото-ків у системі казначейства [5, с. 53].

До утворення казначейства процес вико-нання державного бюджету фіксувався на двохстадіях: обсязі бюджетних призначень і факти-чних платежах. Сьогодні процес більш деталі-зований, що дає Міністерству фінансів і голо-вним розпорядникам коштів державного бю-джету більше можливостей для гнучкого мане-врування ресурсами й оперативного контролюза станом фінансів.

Участь казначейства на всіх стадіях деталізо-ваного обліку дає змогу реалізовувати принципзбалансованості бюджету, компенсувати диспро-порції, що виникають у процесі прогнозування вумовах існуючої макроекономічної ситуації.

Бюджетна система країни будується на прин-ципі єдності, який забезпечується єдиною право-вою базою, використанням єдиних бюджетнихкласифікацій, єдністю форм бюджетної докумен-тації, погодженими принципами бюджетного про-цесу, використанням регулюючих дохідних дже-рел, проведенням єдиної податкової політики.

Органи державного казначейства гармоні-зують міжбюджетні відносини в державі та змі-цнюють бюджетний федералізм на основі де-легування їм функцій із виконання бюджетіврізних рівнів із чітким поділом сфер компетенціїорганів державної влади й органів владисуб’єктів країни.

Процес управління державними фінансамимає декілька стадій: прогнозування, стратегічнепланування, тактичне планування, об’єктне тацільове планування, директивне управління,оперативне управління і всеосяжний контроль.

Казначейство виконує свої функції на стаді-ях директивного й оперативного управління іконтролю. Його завдання полягає в тому, щобзабезпечити неухильне дотримання всіх фі-нансових призначень, вироблених вищими ор-ганами на стадіях тактичного, об’єктного та ці-льового планування.

Ефективність казначейського управліннядержавними фінансами залежить від повнотиреалізації принципів ефективного управліннята його якості. Основними принципами ефекти-вного управління фінансами повинні бути: за-конність, методологічність, послідовність, раці-ональність і практичність. Якість управліннявизначається інформаційною достатністю, фу-нкціональною доцільністю і рівнем його техно-логічного забезпечення.

Максимальна ефективність казначейськогоуправління державними фінансами буде тоді,коли жодна копійка державних коштів не зможепіти за нецільовим призначенням, не буде ви-трачена неефективно і не буде певним чиномвтрачена. Для цього фінансові призначенняповинні реалізовуватися повністю та відповіднодо цільової деталізації.

У цьому випадку ефективність казначейськогоуправління державними фінансами та його оцінніпоказники будуть мати максимальне значення.

IV. ВисновкиАналізуючи вищесказане, можна зробити ви-

сновок про те, що казначейство, беручи участь упроцесі формування та контролю над доходамиі витратами державного бюджету, спрямованена найбільш точне визначення обсягів ресурсноїбази державного бюджету, як у цілому, так і заокремими видами податків, а також сфер відпо-відальності фіскальних органів. Управліннядержавними фінансами за допомогою казна-чейської системи необхідна для того, щоб вихо-


94

дячи з прогнозованої ресурсної бази, визначитипріоритетні напрями й обсяги фінансуваннядержавного бюджету на сьогодні. Володінняінформацією про стан і рух бюджетних коштів накожній із перерахованих фаз дає змогу голо-вним розпорядникам коштів державного бюдже-ту гнучко маневрувати ресурсами.

Список використаної літератури1. Булгакова С.О. Казначейська система ви-

конання бюджету : підруч. / С.О. Булгакова,Л.В. Єрмошенко, Н.І. Сушко. – К. : Київ.нац. торг.-екон. ун-т, 2005. – 417 с.

2. Галушка Є.О. Казначейська справа : підру-чник / Є.О. Галушка, О.В. Охрімовський,И.С. Хижняк, Д.П. Ротар. – Чернівці : Книги-XXI, 2008. – 464 с.

3. Дєгтяр А.О. Публічні фінанси : навч. посіб. /А.О. Дєгтяр, М.В. Гончаренко, О.С. Лєсная.– Х. : С.А.М., 2011. – 512 с.

4. Загородній А.Г. Фінансовий словник / А.Г. За-городній, Г.Л. Вознюк, Т.С. Смовженко. – 3-тє вид., випр. та доп. – К. : Знання, 2000. –587 с.

5. Осипчук Л.Л. Основи казначейської спра-ви : навч. посіб. / Л.Л. Осипчук. – К. : МАУП,2003. – 152 с.

6. Основи казначейської справи : навч. посіб.для студ. виш. навч. закл. дистанц. навч. /А.І. Берлач, А.М. Стовбчатий ; Відкр. між-нар. ун-т розвитку людини “Україна”. – К. :Ун-т “Україна”, 2005. – 227 с.

7. Петрашко П.Г. Казначейська справа : у 2 т./ П.Г. Петрашко, О.О. Чечуліна, В.Т. Алек-сандров. – К. : НВП “АВТ”, 2004. – Т. 1. –288 с.

8. Форкун І.В. Основи казначейської справи :навч. посіб. / І.В. Форкун, В.М. Шацька,Н.Л. Фролова. – Хмельницький : ТУП, 2003.– 335 с.

9. Энциклопедический словарь Брокгауза и Еф-рона [Электронный ресурс]. – Режим доступа:http://ru.wikisource.org/wiki/Энциклопедический_словарь_Брокгауза_и_Ефрона.

10. Юрій С.І. Казначейська система : підруч. /С.І. Юрій, В.І. Стоян, М.Й. Мац. – Терно-піль : Вид-во Карт-Бланш, 2009 – 394 с.


Пилипенко Н.Н. Управление государственными финансами с помощью органов казначействаВ статье определена роль казначейства в системе управления государственными финансами.

Обоснованы пути совершенствования управления государственными финансами.Ключевые слова: государственные финансы, государственное управление, государственный

бюджет, управление государственными финансами.

Pilipenko N.M. Management of public finances with the help of the TreasuryThe article outlines the role of the Treasury in the management of public finances. Study ways of

improving the management of public finances.Having institute Treasury is an objective law of any state. Development of a country is always

predetermined create structures that would ensure the implementation of its basic functions at everyhistorical stage to solve strategic problems. As history shows, the reasons that led the state to create newfinancial institutions were: the need to concentrate resources in connection with epidemics, wars, economicreform and change in the social system and so on. Creation of a modern Treasury is also associated with theevolution of financial relations and can be regarded as a historic step towards further reform andimprovement in relation to the transformation of the economy of Ukrainian society.

Authorities State Treasury harmonize intergovernmental relations in the state and strengthen fiscalfederalism based on delegating that function to implement different tiers with clear division of competencesof public authorities and the authorities of the country.

The process of public finance has several stages: forecasting, strategic planning, tactical planning, objectand purpose of planning, policy management, operational management and overall control.

Treasury performs its functions in the stages of policy and operational management and control. Task it isto ensure strict adherence to all financial allocations produced by parent bodies on stage tactical, object andtarget planning.

The effectiveness of treasury management of public finances depends on the completeness of theprinciples of good governance and quality. The basic principles of effective financial management must be:legality, metodolohichnist, consistency, rationality and practicality. Quality control is determined byinformation adequacy, functional expediency and the level of its technological support.

Maximum efficiency of treasury management of public finances will be when a penny of public funds cannot go to no purpose, will not be spent efficiently and will not somehow lost. For this financial appointmentsmust be implemented fully and in accordance with the target detail.

In this case, the effectiveness of treasury management of public finances and its appraisals will havemaximum value.

Analyzing the above, one can conclude that the Treasury, taking part in the formation and control ofrevenues and expenditures of the state budget, aimed at the most precise definition of the resource base of thestate budget as a whole and for individual types of taxes and responsibilities fiscal authorities. Management ofpublic finances through the treasury system should to based on projected resources, identify priorities andfunding the state budget in the period. Having information about the status and movement of budget funds foreach of these phases allows the chief administrators of the state budget flexibility to maneuver resources.

Key words: public finances, public administration, state budget, public finance management.


95

УДК 351.82

О.В. Тимошенкодепутат Луганської обласної ради

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ТА ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІУ статті узагальнено основні цілі й функції державного регулювання підприємницької діяльності

та визначено завдання її державного регулювання на сучасному етапі розвитку економіки.Ключові слова: підприємництво, підприємницька діяльність, державне регулювання, державне

регулювання підприємницької діяльності.

І. Вступ0

Конкуренція на світовому ринку, глобаліза-ція бізнесу й підвищення значення інноваційзумовлюють необхідність розвитку відносинспівробітництва між державою та підприємниц-твом. Однак у цій сфері ще залишається знач-на кількість не вирішених проблем, однією зяких є ефективне державне регулювання під-приємницької діяльності (підприємництва).

Ряд проблем державного регулювання еко-номіки та підприємництва досліджено в працяхяк вітчизняних, так і зарубіжних науковців:В. Вихруща, І. Герчикової, В. Гриньової, М. Гон-чаренко, А. Дєгтяря, Я. Карпика, І. Кирцнера,С. Ківалова, Л. Мізеса, М. Новикової, О. Собко,Дж. Стигліца та ін. Віддаючи належне їх напра-цюванням із цієї проблематики, слід зауважити,що єдиної думки щодо визначення функцій ізавдань державного регулювання підприємни-цтва так і не досягнуто.

ІІ. Постановка завданняМета статті – дослідження основних цілей і

функцій державного регулювання підприємни-цької діяльності; визначення завдань її держа-вного регулювання на сучасному етапі розвит-ку економіки.

ІІІ. РезультатиПобудова продуктивної ринкової економіки

неможлива без формування державної політи-ки створення економічних і правових умов роз-витку підприємництва. Підприємницька діяль-ність – її масштаб, ступінь розвиненості, харак-тер прояву – це частина конкретного економіч-ного порядку в тій чи іншій змішаній економіці.

Законодавство України як основні риси під-приємництва визначає самостійність діяльнос-ті, ініціативність, ризиковість, мотивацію на си-стематичне отримання прибутку (доходу), за-конність. Підприємництво розглядається якявище, що відображає всю сукупність відносин,пов’язаних зі створенням справи, виробницт-вом товарів і отриманням бажаного результату,і як процес, що являє собою складну взаємодіюцілеспрямованих дій підприємців, починаючи змоменту зародження підприємницької ідеї та

0 © Тимошенко О.В., 2013

закінчуючи втіленням її в конкретний підприєм-ницький проект [1, с. 54].

Підприємці функціонують у певних умовахпідприємницького середовища – інтегрованоїсукупності об’єктивних і суб’єктивних факторів,що дають змогу досягати поставлених цілей іреалізовувати проекти. Поняття підприємниць-кого середовища корелює з поняттям інститу-ційного середовища. Інституційна теорія роз-глядає підприємництво як окремий інститут, щовходить у соціально-економічну підсистему су-спільства.

Водночас теорія підприємництва розглядаєінституційно-організаційне середовище як під-систему зовнішнього підприємницького. Голо-вними складовими інституційно-організаційногосередовища є такі елементи інституційної ін-фраструктури ринку, як інститут фінансово-кредитних організацій, інститут страхових ор-ганізацій, рекламні агентства; аудиторські, кон-салтингові, маркетингові компанії; постачаль-ники сировини, матеріалів, енергії; оптові йроздрібні продавці; транспортні компанії тощо.

Додатково до інституційно-організаційногосередовища зовнішнє для суб’єкта підприєм-ництва підприємницьке середовище формуютьумови й фактори, що діють незалежно від воліпідприємців; стан національної економіки, полі-тична ситуація, правове поле, державне регу-лювання, соціальна обстановка, культурний,науково-технічний і технологічний рівень; де-мографічна ситуація; система освіти.

Внутрішнє середовище підприємництва де-термінується сукупністю внутрішніх умов (функ-ціонування підприємницької організації: особис-тісні характеристики підприємця, наявність не-обхідного капіталу, предмет діяльності, партне-ри та інші ендогенні щодо підприємця фактори.

Стандартна економічна теорія добробуту, щовикористовує для аналізу інструментарій мар-жиналізму, концентрує увагу підприємців на по-шуку варіантів оптимального розподілу доступ-них ресурсів, виходячи з того, що вся необхіднаінформація щодо переваг споживачів ціновиххарактеристик, поведінки конкурентів відомаособам, які приймають підприємницькі рішення.

Альтернативний погляд на підприємництво(І. Кірцнер, Л. Мізес) полягає в тому, що на чолі


96

кута ринкового процесу ставляться такі фактори,як суб’єктивізм і недолік знань (релевантної ін-формації). В умовах “розподіленого знання” фак-торів підприємницького середовища підпри-ємець, як активний учасник ринку, здатний ство-рювати зміни в самих контурах сфери діяльності,викликати зрушення в структурі цін, трансфор-мацію ділової активності, надавати нову динамікуринкових відносин і процесів [6; 7].

На думку І. Кірцнера, який відстоює поглядиавстрійської економічної школи, рушійною силою“конкурентно-підприємницького” ринкового про-цесу є прагнення підприємців одержати вигоду,яка виникає як наслідок неадекватності володін-ня ними ринковою інформацією, “частинок знан-ня, розсіяного в економіці” [6, с. 24].

Основним суб’єктом підприємницької актив-ності є підприємець. Однак підприємець неєдиний суб’єкт, він змушений взаємодіяти зіспоживачем, а також з державою. Роль держа-ви як суб’єкта підприємницького процесу можебути різною залежно від суспільних умов, ситу-ації, що складається, і тих цілей, які ставитьперед собою держава.

Залежно від конкретної ситуації державуможна розглядати як:– прискорювача підприємницького процесу,

коли держава веде постійний і активнийпошук заходів для залучення в підприєм-ницький процес нових економічних агентів(нерідко така цілеспрямована діяльністьдержави викликає «вибух» підприємницькоїактивності й приводить до «буму» підпри-ємництва);

– стороннього спостерігача, коли державапрямо не протидіє розвитку підприємництва,але водночас і не сприяє цьому розвитку;

– стримувача розвитку підприємництва, коливоно створює вкрай несприятливу ситуаціюдля розвитку підприємництва або навітьзабороняє його [3, с. 87].Разом із тим світовий досвід розвитку ринко-

вих відносин свідчить про те, що ефективне фу-нкціонування ринкової системи господарюваннянеможливе без її невід’ємного елемента – під-приємництва. Саме підприємництво є основоюсоціально орієнтованої економіки, стимулюєприскорення економічних процесів, є рушієм, щопереводить економіку на новий якісний рівень.

Дж. Стигліц з безлічі функцій держави щодопідтримки та розвитку національної економікивиділяє дві групи:

Перша група функцій – це забезпечення йпідтримка функціонування ринкової економіки,що включає:– створення правової бази (захист прав вла-

сності, законодавче регулювання відносинміж споживачами, виробниками та найма-ними працівниками);

– надання деяких важливих послуг (підтри-мання громадського порядку, введення си-стеми стандартів вимірювання ваги і якостіпродуктів, організація грошового обігу), що

сприяють ефективній роботі ринкової сис-теми. Сюди ж віднесено діяльність із захис-ту конкуренції й антимонопольну діяльність.Друга група функцій держави пов’язана з

посиленням ринкової системи та модифікація-ми її функціонування. Вона включає заходиекономічної стабілізації, які передбачають сти-мулювання економічного зростання й контрольза рівнем безробіття та інфляції; перерозподілресурсів і товарів.

Іншими словами, ринок не може взяти насебе функції утримання окремих державнихінститутів, об’єктів національної безпеки, струк-тур соціально-культурного життя суспільства(охорона здоров’я, освіта, мистецтво, культуратощо). Він не в змозі повністю вирішити питан-ня соціального захисту всіх верств суспільства,тому є окремі категорії населення, які не бе-руть участі в ринковому розподілі (діти, студен-ти, інваліди, пенсіонери тощо).

Держава бере на себе вирішення переліче-них проблем. Тільки їй належить право органі-зації грошового обігу в економіці країни, вонавзяла на себе утримання національної оборо-ни, охорони здоров’я, освіти, енергосистеми,різних комунікаційних мереж державного мас-штабу. Держава взяла на себе також зо-бов’язання боротьби з інфляцією й засилляммонополій, захист окремих соціальних груп.

Ставлячи перед собою мету стимулюванняпідприємницької активності населення, поглиб-лення підприємницького процесу, держава ство-рює сприятливі для цього економічні, правові таорганізаційні умови. Поставлена мета досягаєть-ся, якщо держава стимулює зміни в суспільнійсвідомості, формує позитивне ставлення різнихверств і груп населення до підприємницької дія-льності, причому не тільки як до джерела задо-волення потреби в продуктах і послугах, а і як доможливого роду діяльності [4, с. 45].

Крім формування громадської думки, держа-ва бере на себе професійну підготовку підпри-ємницьких кадрів, створення мережі допоміжнихструктур з надання підприємництву всілякихконсультаційних, юридичних, інформаційних таінших послуг. Держава фінансує проведенняпроектно-пошукових науково-технічних робіт,результати яких стають загальнодоступними.

Держава надає й фінансову підтримку під-приємництву. Для цього розробляють спеціа-льні програми підтримки підприємців, які пе-редбачають надання всіляких пільг. Особливіпільги призначені підприємцям, що здійснюютьособливі соціально значущі проекти.

Підприємництво в умовах ринкової економі-ки виконує ряд особливих функцій: загально-економічну, ресурсну, інноваційну, соціальну таорганізаторську [2, с. 15].

Підприємництво є невід’ємним елементомринку, його діяльність здійснюється під впли-вом усієї системи економічних законів ринковоїекономіки, що зумовлює його загальноекономі-чну функцію. Прояв цієї функції закладено в


97

самому процесі виробництва товару і його пе-редачі безпосереднім споживачам. Підприєм-ництво активно впливає на цей процес. Підвпливом притаманного підприємництву нова-торства пропозиція стає найважливішим фак-тором формування попиту, зміни самих ринко-вих умов. Сталий розвиток підприємництва єголовною умовою зміцнення національної еко-номіки й проявом загальноекономічної функції.

Ресурсна функція підприємництва виявля-ється у використанні всіляких ресурсів (сиро-винних, матеріальних, трудових, природних,науково-технічних досягнень, інтелектуальнихтощо). Підприємництво може досягти успіху вразі ефективного, раціонального використанняресурсів. Хижацьке, нераціональне викорис-тання національних ресурсів має припинятидержава, яка встановлює форми відповідаль-ності за подібні порушення й злочини.

Інноваційну функцію підприємництва розу-міють дещо ширше, ніж просте застосуваннянових наукових досягнень та ідей. Вона вклю-чає в себе пошук і використання нових засобівта шляхів у здійсненні підприємницької ідеї,підпорядкована умовам прийняття рішень і за-гальному рівню економічних свобод.

Соціальна функція підприємництва пов’язанане тільки зі створенням робочих місць для насе-лення, соціальне та матеріальне становище якоготісно пов’язане з економічним благополуччям під-приємництва, а й у можливості широких верствнаселення виявити свої індивідуальні можливостіта організувати власну справу.

У прийнятті самостійного рішення щодо орга-нізації власної справи виявляється організатор-ська функція підприємництва. Вона включає всебе прийняття управлінських рішень, змінустратегії бізнесу, організацію складних підприєм-ницьких структур та інших організаційних рішень.

Таким чином, підприємництво як особливаформа економічної активності, як конкретна фо-рма забезпечення самозайнятості частини насе-лення та створення нових робочих місць корис-тується в сучасному світі урядовою підтримкою вусіх промислово розвинених країнах.

При цьому сутність державного регулюван-ня підприємництва полягає й у виконанні дер-жавою певних функцій для досягнення конкре-тних цілей, спрямованих на забезпечення ефе-ктивності підприємницької діяльності в ринко-вих умовах господарювання із застосуваннямзаходів і засобів, що складають його економіч-ний механізм.

Завданнями державного регулювання є:створення правової основи підприємництва таздійснення контролю за дотриманням правовихнорм і законодавства, спрямованого на захистінтересів економічних суб’єктів ринку; вдоско-налення ринкового механізму й умов вільногопідприємництва; забезпечення соціально-економічного розвитку країни та підвищення націй основі добробуту населення і його плато-спроможного попиту [4, с. 24].

Державне регулювання підприємницької ді-яльності має органічно поєднуватися з ринко-вими механізмами, не підміняючи й не пригні-чуючи їх дії.

Державне регулювання – це складова сучасно-го ринкового господарства, що визначає його цілі.

Цілі та основні напрями державного регу-лювання підприємництва безпосередньо ви-пливають і залежать від принципів управління,використовуваних на макрорівні. У ринковійсистемі господарства складовими є принципицентралізації й децентралізації управління,державне регулювання переслідує як глобаль-ні, так і конкретні цілі.

На думку І. Герчикової, до глобальних цілейможна зарахувати таке:– створення умов, що забезпечують стабіль-

ний розвиток економіки;– нормальне функціонування на цій основі

підприємництва;– створення доцільних правових та економіч-

них умов для функціонування ринкового го-сподарства й приватного підприємництва;

– здійснення контролю за дотриманням пра-вових норм і законодавства суб’єктами ри-нкових відносин;

– забезпечення умов для стабільної участіпідприємців країни в світогосподарськихзв’язках і отримання від цього оптимальнихвигод [3, с. 32].Конкретні цілі державного регулювання мо-

жна систематизувати за такими критеріями:– значення й пріоритетність у регулюванні

ринкових основ господарювання;– вплив на розвиток макроекономічних про-

цесів;– вплив на соціальну орієнтацію ринкової

економіки;– забезпечення соціально-економічних інте-

ресів країни.Користуючись різними критеріями й уза-

гальнюючи їх з погляду регулювання на мікро-рівні, І. Герчикова пропонує таку класифікаціюцілей державного регулювання підприємниць-кої діяльності.

1. Забезпечення організаційно-правових ос-нов підприємництва, яке включає:– правове забезпечення підприємницької діяль-

ності (визначення в законодавстві правовогостановища суб’єктів господарської діяльності,порядку утворення та реєстрації фірм, поряд-ку ліквідації фірм (банкрутства); виробленняправил і стандартів обліку та звітності фірмтощо),

– забезпечення економічного й правовогозахисту підприємця (захист прав приватноївласності, захист прав підприємця на про-мислову власність, передачу патентів, лі-цензій, ноу-хау, захист товарного знаку, за-хист прав на рекламу тощо);

– забезпечення захисту прав споживачів,встановлення порядку стандартизації тасертифікації продукції, визначення порядкуй правил контролю якості продукції.


98

2. Створення й забезпечення правових умовфункціонування ринкового механізму господа-рювання та умов вільного підприємництва.Змістом цієї мети регулювання є:– створення сприятливих умов функціону-

вання всіх ринкових механізмів;– регулювання міжфірмових ринкових відно-

син (встановлення контролю за картельноюпрактикою, забезпечення умов для розвит-ку спільного підприємництва, у тому числі зіноземними фірмами, регулювання галузе-вого переливу капіталу, здійснюваного напідприємницькій основі шляхом концентра-ції капіталу, злиття й поглинань фірм);

– ослаблення прямих форм втручання табюрократичного контролю за діяльністюпідприємств.

3. Встановлення й забезпечення дотриманняринкових правил та етико-правових норм підпри-ємництва. Ця мета регулювання передбачає:– розробку, прийняття й забезпечення до-

тримання етико-правових норм підприєм-ництва (встановлення норм і правил адмі-ністративної та ділової етики й контроль заїх дотриманням; ведення боротьби з кору-пцією, здирництвом, хабарництвом, шах-райством; здійснення контролю за неза-конною діловою практикою та вжиття захо-дів боротьби з легалізацією доходів від не-законного бізнесу (відмиванням грошей);

– забезпечення сумлінного дотримання під-приємцями норм торгової практики (забез-печення дотримання зобов’язального пра-ва та визначення відповідальності підпри-ємців, сприяння у вирішенні конфліктів, щовиникають між підприємцями).

4. Забезпечення підвищення ефективностівиробництва господарюючими суб’єктами, змі-стом якої є оптимізація структури виробництва,забезпечення раціонального розміщення виро-бництва, інтенсифікація виробництва, а такожсприяння підвищенню конкурентоспроможностіпродукції місцевих товаровиробників.

5. Забезпечення розвитку підприємницькоїінфраструктури (забезпечення роботи транс-порту й контролю за тарифами, стабільностіінформаційної системи зв’язку, регулюваннястрахової діяльності).

6. Сприяння підприємцям у їх господарськійдіяльності (надання організаційної та фінансо-вої підтримки підприємцям малого бізнесу,сприяння розвитку промислового й науково-технічного міжнародного співробітництва, на-дання підтримки експортерам у підвищенніконкурентоспроможності їх продукції на зовні-шньому ринку, створення умов безпосередньоїпідтримки підприємницької діяльності шляхоморганізації наукових і навчальних центрів, інно-ваційних страхових фондів, надання інформа-ційних та консультаційних послуг тощо).

7. Забезпечення соціально-економічних ос-нов підприємництва, яке включає:

– розробку норм трудового законодавства таконтроль за їх дотриманням (забезпеченнясправедливих основ приватного найму йоплати праці, забезпечення максимальної за-йнятості населення, збільшення числа робо-чих місць);

– вирішення найважливіших соціально-еко-номічних проблем (створення умов праці табезпеки, забезпечення освіти й професій-ного навчання, реалізація політики охоронинавколишнього середовища) [3, с. 51].ІV. ВисновкиТаким чином, узагальнюючи викладене, мо-

жна зробити такий висновок.Виходячи із сутності державного регулю-

вання підприємницької діяльності, кінцева ку-мулятивна мета державного регулювання під-приємницької діяльності полягає у створенніпевних умов, що забезпечують нормальне фу-нкціонування економіки загалом і стабільнуучасть у ній підприємців країни, у тому числі вміжнародному поділі праці з отриманням відцього відповідних вигод. Уряд кожної країни,безумовно, має власні цілі на кожному конкре-тному етапі й домагається їх вирішення досту-пними методами та засобами відповідно доскладної економічної ситуації в своїй країні та всвітовому господарстві. Тому цілі державногорегулювання зазнають змін. Незважаючи наце, можна визначити в загальному вигляді за-вдання, державного регулювання підприємни-цької діяльності на сучасному етапі:

1) розробка правової основи функціонуван-ня підприємництва та забезпечення захистуйого інтересів;

2) підвищення ефективності (результатив-ності) державного регулювання й зниженнявідповідних витрат;

3) ослаблення прямих адміністративнихформ втручання та бюрократичного контролюза діяльністю підприємств;

4) створення умов для вільної й добросовіс-ної конкуренції на ринку, вільного переміщеннятоварів на внутрішньому та зовнішньому ринку,контроль за дотриманням правил конкуренції;

5) забезпечення товарно-грошової й бюдже-тної рівноваги за допомогою відповідної фінан-сової політики;

6) поєднання поточних і перспективних на-прямів розвитку економіки: структурно-інвес-тиційної політики та науково-технічної політики;

7) сприяння довгостроковому зростанню на-копичення капіталів і стабільному розвитку;стримування інфляції економічними заходами;

8) забезпечення вільного пересування ро-бочої сили й дотримання норм трудового зако-нодавства та регулювання приватного найму йпорядку оплати праці;

9) підтримка соціальної рівноваги й прийня-тного для більшості населення рівня диферен-ціації та розподілу доходів.

Список використаної літератури1. Адміністративне право України : підручник /

за ред. С.В. Ківалова. – Одеса : Юрид. літ.,2011. – 917 с.


99

2. Вихрущ В.П. Макроекономічне регулюванняпідприємницької діяльності: теорія і практика/ В.П. Вихрущ, Я.М. Карпик, О.М. Собко. –Тернопіль, 2007. – 54 с.

3. Герчикова И.Н. Регулирование предпринима-тельской деятельности: государственное имежфирменное : учеб. пособ. / И.Н. Герчикова– М. : Консалтбанкир, 2002. – 704 с.

4. Гриньова В.М. Державне регулювання еко-номіки : навч. посіб. / В.М. Гриньова, М.М. Но-викова. – Х. : ІНЖЕК, 2006. – 756 с.

5. Дєгтяр А.О. Публічні фінанси : навч. посіб. /А.О. Дєгтяр, М.В. Гончаренко, О.С. Лєсная.– Х. : С.А.М., 2011. – 512 с.

6. Кирцнер И. Конкуренция и предпринимате-льство / И. Кирцнер. – М. : ЮНИТИ-ДАНА,2001. – 239 с.

7. Мизес Л. Человеческая деятельность: Тра-ктат по экономической теории / Л. Мизес. –Челябинск : Социум, 2005. – 878 с.

8. Стиглиц Дж. Экономика государственногосектора / Дж. Стиглиц. – М. : ИРФРА-М,2007. – 720 с.

9. Utton M.A. The Economics of RegulatingIndustry / M.A. Utton. – Oxford : Basic Black-well, 1986. – 243 p.


Тимошенко А.В. Основные функции и задачи государственного регулирования предприни-мательской деятельности

В статье обобщены основные цели и функции государственного регулирования предпринима-тельской деятельности и определены задачи ее государственного регулирования на современномэтапе развития экономики.

Ключевые слова: предпринимательство, предпринимательская деятельность, государствен-ное регулирование, государственное регулирование предпринимательской деятельности.

Tymoshenko А. The main functions and tasks of government regulation of businessThe paper summarizes the main objectives and functions of government regulation of business and

defined the tasks of state regulation at the present stage of economic development.Competition in the global market, globalization of business and increasing importance of innovation

necessitated the development of a collaborative relationship between the state and business. However, thisarea is still a significant number of unsolved problems, one of which is the effective state regulation ofbusiness (entrepreneurship).

Government regulation of business is organically combined with market mechanisms, not replacing orinhibiting their action.

Government regulation - is an integral part of a modern market economy, which determines its goals.Objectives and main directions of state regulation of business directly derived and depend on the

management principles used at the macro level. In a market economy system, components are the principlesof centralization and decentralization of management, government regulation pursues both global andspecific objectives.

Thus, summarizing the above, one can conclude the following.Given the nature of government regulation of business, the ultimate cumulative goal of government

regulation of business is to create certain conditions that ensure the normal functioning of the economy ingeneral and sustainable participation of the entrepreneurs of the country, including in the internationaldivision of labor in obtaining appropriate benefits from this . The Government of each country certainly hasits own goals for each stage and seeks solutions available to them the methods and means in relation to thedifficult economic situation in the country and in the world economy. Therefore, the purpose of governmentregulation tend to change. Despite this, it is possible to define in general terms and objectives of governmentregulation in business today. These are:

1) development of legal framework for the enterprise and protect its interests;2) efficiency (effectiveness) of government regulation and reducing related costs;3) reduce administrative forms of direct intervention and bureaucratic control over the activities of

enterprises;4) creation of conditions for free and fair competition in the market, free movement of goods in the

domestic and foreign markets, enforcement of competition rules;5) of commodity-money and budget, balance with appropriate financial policies;6) a combination of current and future trends of economic development: structural and investment policy

and science and technology policy;7) promote long-term growth of capital accumulation and sustainable development; inflation economic

measures;8) ensuring the free movement of labor and employment law compliance and regulation of private

recruitment and procedure of remuneration;9) Support social equilibrium and acceptable to the majority population level differentiation and income

distribution.Key words: entrepreneurship, government regulation, government regulation of business.


100

УДК 351:002.8

В.В. Тучаздобувач

Академія муніципального управління, м. Київ

РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ МЕХАНІЗМІВ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІУ статті проаналізовано параметри й характеристики ефективності та результативності

впровадження механізмів імплементації політичних рішень у державному управлінні; визначено ак-туальні з погляду практики підходи щодо підвищення ефективності впровадження механізмів імп-лементації політичних рішень у державному управлінні.

Ключові слова: державне управління, державно-управлінські рішення, ефективність, механізмиімплементації, підходи, політичні рішення, результативність.

I. Вступ0

Питання забезпечення результативності тапідвищення ефективності державно-управлін-ської діяльності є ключовими в процесі імпле-ментації політичних рішень у системі держав-ного управління. Виділення відповідних крите-ріїв оцінювання, їх аналіз та розроблення під-ходів до вдосконалення цих механізмів безпо-середньо пов’язано з основним шляхом удо-сконалення механізмів імплементації політич-них рішень у державному управлінні, який по-лягає в забезпеченні їх результативності тапідвищенні ефективності.

У сучасних дослідженнях досить детально роз-глянуто питання формування та реалізації ефек-тивної моделі імплементації політичних рішень удержавному управлінні, які були в центрі увагитаких вітчизняних і зарубіжних науковців, як:Р. Айзінг, О. Антонюк, А. Бенц, Е. Бомберг, Н. Він-нікова, К. Геннінг, В. Головко, С. Гоці, Д. Дайнен,А. Дегтярьов, А. Ерітьє, Б. Колєр-Кох, Дж. Пе-терсен, Л. Сморгунов, Фр. Турновець, Ф. Шарф.Проблеми ефективності та результативності ме-ханізмів імплементації політичних рішень у дер-жавному управлінні є предметом наукових дослі-джень В. Абизова, Г. Атаманчука, В. Бакуменка,Ю. Друка, Ф. Кирилюка, В. Кременя, Ю. Мірош-ниченко, М. Обушного, М. Хилько та ін. Проте ви-значення параметрів ефективності й результатив-ності механізмів імплементації політичних рішеньу державному управлінні нині є актуальною танедостатньо розкритою проблемою.

II. Постановка завданняМета статті – проаналізувати параметри й

характеристику ефективності та результатив-ності впровадження механізмів імплементаціїполітичних рішень у державному управлінні;визначити актуальні з погляду практики підходищодо підвищення ефективності впровадженнямеханізмів імплементації політичних рішень удержавному управлінні.

III. РезультатиРезультативність та ефективність є загаль-

новизнаними сучасними критеріями оцінюван-

0 © Туча В.В., 2013

ня будь-яких соціальних процесів, пов’язаних зуправлінням. Вони входять до відомої тріади(результативність, ефективність, економічність)універсальних критеріїв оцінювання суспільноїдіяльності та широко застосовуються в практи-ці політичного й державного управління.

Застосування цієї тріади до оцінювання про-цесів як політичного, так і державного управліннямає свої особливості. Вони пов’язані з тим, щополітичні рішення на державному рівні, особливорозраховані на довгострокову (стратегії) та сере-дньострокову (державна політика) перспективу,мають, здебільшого якісний, а не кількісний хара-ктер. Це призводить до того, що розробці конкре-тних заходів для їх виконання передують визна-чення ієрархії цілей, встановлення їх пріоритет-ності, визначення етапів і завдань реалізації. Усіці дії багатоваріантні та мають значну суб’єктивнускладову адміністративної здійсненності, а, від-так, супроводжуються ризиком вибору далеко некращого варіанта імплементації політичного рі-шення. З переходом з вищого до нижчих рівнів тазменшенням терміну їх виконання значна части-на цих цілей трансформується в кількісні завдан-ня, що дає змогу більш чітко організувати конт-роль їх виконання (безумовно, якщо ці завданнядопускають їх дієвий контроль). Це фактичнознаходить своє відображення в державному тамісцевих бюджетах.

Якісний характер державних політичних рі-шень логічно потребує їх оцінювання з поглядуякості. Зокрема, коли йдеться про результати-вність державно-управлінських механізмів імп-лементації політичних рішень, мають на увазі,що такі механізми практично забезпечать реа-лізацію відповідних політичних рішень, їх тех-нологічну (функціонально-технічну), політичну(групові, зокрема партійні, інтереси, переко-нання, мотивація, впливовість, ступінь відпові-дальності) та адміністративну (наявність умов,забезпеченість персоналом, його зацікавле-ність у результаті) здійсненність, відповідністьзавдань наявним ресурсам. Коли йдеться проефективність державно-управлінських механі-змів імплементації політичних рішень, маютьна увазі вибір таких із цих механізмів, що за-


101

безпечать найкращу реалізацію відповіднихполітичних рішень як за політичними наслідка-ми, так і у фінансовому та матеріальному аспе-ктах. При цьому враховують обсяги ресурснихвитрат і їх доступність, зіставляють витрати йвигоди, де вигоди – це позитивні результати,витрати – це витрачені ресурси та час, а такожпотенційно можливі негативні результати. Підекономічністю державно-управлінських механі-змів імплементації політичних рішень мають наувазі мінімізацію вартості ресурсних витрат їхздійснення з огляду на відповідну якість [4].

Таким чином, розглядаючи критерій резуль-тативності, до його складових варто віднеститехнологічну, політичну та адміністративнуздійсненність, а також якість. Щодо останньогокритерію, то його врахування після введенняміжнародного стандарту ISO 9000, який стосу-ється системи якості та управління якістю ворганізаціях, перетворюється в Україні на зви-чайну норму управлінської діяльності на всіхрівнях державного та муніципального управ-ління. При цьому слід враховувати, що цейстандарт не стосується безпосередньо якостівиробу (у нашому випадку – політичного рі-шення, державно-управлінського механізмуйого імплементації), таким він стає як резуль-тат застосування системи ефективного управ-ління (у нашому випадку – як результат ефек-тивного прийняття такого рішення та його ефе-ктивної імплементації). Саме таким чином мипов’язуємо поняття якості політичних рішень тадержавно-управлінських механізмів їх імплемен-тації з поняттям ефективності політичних рішень ідержавно-управлінських механізмів їх імплемен-тації. Щодо якості, насамперед, ідеться про якістьсамих політичних рішень, а потім уже про якістьдержавно-управлінських механізмів їх імплемен-тації. На нашу думку, до критеріїв результатив-ності слід ще додати ресурсну здійсненність, ви-діливши цей критерій з адміністративної здійс-ненності та залишивши в останньому все, щостосується оцінювання персоналу та його дій.

Серед основних державно-управлінських ме-ханізмів імплементації політичних рішень має-мо: Конституцію України, нормативно-правовіакти, вибори, референдуми, концепції, страте-гії, реформи, державну політику, національніпроекти, державні цільові програми, державнийбюджет, регламенти.

Передусім, проаналізуємо чинну Конститу-цію України 1996 р. Про її якість свідчить тойфакт, що після внесення змін до КонституціїУкраїни (2004 р.), у 2010 р. відбулося повер-нення до неї. Політичне рішення щодо внесен-ня змін до Конституції України у 2004 р. вияви-лося неякісним (унаслідок недостатньої обґру-нтованості, поспішності прийняття та явноїспрямованості на задоволення ситуативнихполітичних інтересів) і несвоєчасним. Це по-вною мірою виявилося в процесі його імплеме-нтації, насамперед, унаслідок проблем йогополітичної та адміністративної здійсненності.

Нормативно-правові рішення фактично наявнів усіх державно-управлінських механізмах імп-лементації політичних рішень. В одних випадкахвони роблять політичні рішення легітимними(створення органів державної влади, призначен-ня або звільнення їх керівників, призначення су-дів, територіальні зміни, утворення спеціальнихекономічних зон тощо), а в інших – створюютьпідставу для їх подальшої реалізації (визначеннядат проведення виборів, референдумів, затвер-дження концепцій, стратегій, проголошення ре-форм, державної політики та визначення їх за-сад, національні проекти, державні цільові про-грами, державний бюджет, регламенти). Уже цейфакт свідчить про важливість забезпечення їхрезультативності, ефективності, якості.

Нормативно-правових актів велика кількість.Наприклад, на щотижневому засіданні КабінетуМіністрів України тільки постанов приймають відкількох до кількох десятків. Результативність,ефективність, якість розроблення та імплемен-тації нормативно-правових актів залежать від їхвідповідності національним інтересам держави,обраного державного курсу, стратегії та політикивлади (політична здійсненність), сучасної світо-вої практики, оперативності реагування на вини-кнення суспільних проблем, своєчасності, про-думаності, достатньої узгодженості із зацікавле-ними сторонами, доброї технологічної підготов-ки апарату з урахуванням сучасних принципів ітехнік нормотворчості та нормозастосування(адміністративна й технологічна здійсненність),їх підтримки населенням країни.

Концепції, як правило, передують прийнят-тю нормативно-правових (закони, постанови)актів, стратегій, реформ, національних проек-тів, державної політики, державних цільовихпрограм та містять головну мету, основні цілі,пріоритетні напрями й етапи їх реалізації. Вонизначною мірою визначають концептуальні за-сади, а відтак, і результативність, ефективністьта якість наступних політичних рішень і їх імпле-ментації. Саме тому концепції потрібно розроб-ляти на принципах узгодженості інтересів усіхзацікавлених сторін, відкритості, прозорості, уча-сті із залученням усіх зацікавлених сторін, най-більш масштабні та важливі з них мають широкообговорювати фахівці та громадськість. Затвер-дження концепцій свідчить про визнання владоюдоцільності розроблення та реалізації зазначе-них документів з погляду очікуваної результатив-ності (технологічної, політичної й адміністратив-ної здійсненності), ефективності та якості.

Стратегії конкретизують політичні ідеї й рі-шення щодо розвитку держави та її різних сфер,галузей, регіонів, територій на довгостроковуперспективу (5 і більше років), переводячи їх уцілі, пріоритети, визначаючи сильні й слабкі міс-ця, можливості та загрози їх реалізації. Розроб-лення стратегій в Україні останніми роками на-було системного характеру й пов’язано із за-провадженням стратегічного планування як ін-струмента перспективного прогнозування тапланування на всіх рівнях державного управлін-


102

ня. Інструментарій і технології стратегічногопланування достатньо відпрацьовані, нормати-вно закріплені в низці положень (наприклад, уМетодичних рекомендаціях щодо формуваннярегіональних стратегій розвитку, затвердженихнаказом Мінекономіки України від 29.07.2002 р.№ 224 [6]), що дає змогу говорити про його тех-нологічну здійсненність. Якщо відсутність стра-тегій розвитку на регіональному та місцевомурівні скоріше свідчить про недостатню політичнуздійсненність, то якість тих з них, що вже розро-блені й упровадженні, значною мірою залежитьвід адміністративної здійсненності.

Стратегії національного рівня можуть бути про-голошені у формі національних доктрин. Напри-клад, Указом Президента України “Про Націона-льну доктрину розвитку освіти” від 17.04.2002 р.№ 347/2002 з метою визначення стратегії та осно-вних напрямів дальшого розвитку освіти в Українізатверджено Національну доктрину розвитку осві-ти. Очікуваними її результатами були: перехід донового типу гуманістично-інноваційної освіти; істо-тне зростання інтелектуального, культурного, ду-ховно-морального потенціалу особистості та сус-пільства; потужні позитивні зміни в системі мате-ріального виробництва й духовного відродження,структурі політичних відносин, побуті та культурі[8].

Реформи є радикальним засобом зміни сус-пільних відносин. Їх проводять, якщо ці відноси-ни не відповідають потребам суспільства, сут-тєво відстають порівняно з передовими країна-ми світу або погіршуються порівняно з попере-дніми періодами в самій країні, гальмують роз-виток відносин з іншими державами світу, краї-ни, системи владних відносин, сфер суспільноїдіяльності, галузей, регіонів, територіальнихутворень. Україна має досвід проведення кон-ституційної реформи 2004 р., політичної рефо-рми, адміністративної реформи (1998–2004 рр.).

Щодо реальної оцінки результативності, ефек-тивності та якості проведення реформ і їх наслід-ків, то її, як показує наведений приклад, можназробити тільки на основі певного накопиченогопрактичного досвіду. З 2010 р. керівництвом краї-ни започатковано шлях послідовних, комплекснихреформ у різних сферах суспільних відносин: кон-ституційній (повернення президентсько-парла-ментської форми правління з метою зміцненнявертикалі виконавчої влади), політичній (зміна таподальша демократизація виборчої системи), ад-міністративній (упорядкування системи органіввиконавчої влади, скорочення державного апара-ту, реформа державної служби), судовій (упоряд-кування системи судової влади, підвищення рівняконтролю за її діяльністю), економічній (зміни по-даткового законодавства, задіяння ринкового ме-ханізму землекористування тощо), соціальній(зміна пенсійного законодавства, захист іншихнепрацездатних і малозабезпечених верств насе-лення тощо) тощо.

Політичні рішення щодо визначення засадвнутрішньої й зовнішньої політики можуть бутиприйняті у формі закону або постанови Верхо-

вної Ради України, а щодо забезпечення їїздійснення – у вигляді постанов, розпорядженьта доручень Кабінету Міністрів України.

Основним інструментом реалізації державноїполітики є державні цільові програми, що ініцію-ються та розробляються для реалізації її пріори-тетних цілей і завдань. Оцінювання державноїполітики за критеріями результативності, ефекти-вності та якості є складовою підходу аналізу дер-жавної політики, який забезпечує її обґрунтованірозроблення й упровадження. Таке оцінюванняпередбачає послідовне з’ясування: досвіду попе-реднього застосування державної політики в пев-ній сфері чи галузі суспільної діяльності; ступіньдотримання отриманих результатів запланова-ним; наявність позитивного результату її застосу-вання для різних категорій зацікавлених осіб, на-селення; наявність позитивних змін у сфері чигалузі управління; причин її успіху за різними ці-льовими напрямами реалізації; можливість моди-фікації політики на підставі урахування досвіду їїзастосування; а також інтерпретацію отриманихрезультатів з погляду їх практичного впливу наситуацію в обраній сфері чи галузі управління;розроблення можливих рекомендацій щодо вне-сення змін до політики; новий вибір політики тапрограмних заходів з її реалізації, що логічно за-кріплюють і розвивають отримані результати [4].

Розроблення та впровадження державних ці-льових програм унормовано Законом України“Про державні цільові програми” від 18.03.2004 р.№ 1621-IV [10]. Відповідно до ст. 6 цього Закону,Кабінет Міністрів України, центральні органивиконавчої влади, Національний банк України,Національна академія наук України, ВерховнаРада Автономної Республіки Крим, обласні, Київ-ська та Севастопольська міські ради, Рада мініс-трів Автономної Республіки Крим, обласні, Київ-ська та Севастопольська міські державні адмініс-трації можуть ініціювати розроблення державноїцільової програми, розробляти та проводитигромадське обговорення концепції програми. Нанашу думку, закон є якісним документом, в якомувизначено види державних цільових програм,етапи їх розроблення та виконання, повноважен-ня органів державної влади у сфері розробленняй виконання державних цільових програм, меха-нізм імплементації відповідно до затвердженогоурядом порядку розроблення та виконання дер-жавних цільових програм.

Практика розроблення й упровадженнядержавних цільових програм показує, що цимзаконом і відповідним порядком забезпечені їхтехнологічна та адміністративна здійсненність.Проблемність є в політичній здійсненності,оскільки вона залежить від тих цілей та за-вдань, з якими приходять у владу політичні си-ли, та в забезпеченні ефективності таких про-грам, що значною мірою залежить від політич-ної волі й достатності задіяних у них ресурсів, атакож у ресурсній здійсненності. Остання пев-ною мірою компенсується щорічною актуаліза-цією завдань програми, виключенням з них тих,що не забезпечені достатніми ресурсами.


103

Державний бюджет є комплексним систем-ним політичним документом, основним фінан-совим механізмом держави, який узагальнює їїбюджетні витрати на рік. Заходи, передбаченііншими політичними документами, будуть реа-лізовані, якщо їх фінансування передбаченоДержавним бюджетом. Тому останній можнавважати найважливішим політичним рішенням,а його реалізацію, відповідно, основним фінан-совим державно-управлінським механізмомімплементації цих рішень.

На якість державного бюджету вказує йогозбалансованість, обґрунтоване формування до-хідної частини з урахуванням реальних можливо-стей держави, включення до витратної частинифінансування в достатньому обсязі пріоритетнихзавдань держави на поточний рік (вибори, рефе-рендуми, реформи, концепції, стратегії, державніполітики, національні проекти, державні цільовіпрограми тощо). З певною часткою припущенняможна стверджувати: якщо бюджет прийнято таповністю виконано, відбулися помітні позитивнізрушення в провідних сферах суспільного життя,то він був результативним (технологічно, політич-но та адміністративно здійсненним), ефективним іякісним, оскільки виконав своє основне завданнябути рушійним механізмом розвитку країни.

Регламенти засідань органів державної влади(Верховної Ради України, Кабінету МіністрівУкраїни тощо) є організаційно-технологічнимидержавно-управлінськими механізмами, які за-безпечують певні процедури (процеси) прийняттядержавних, у тому числі політичних і державно-управлінських рішень. Як правило, таким проце-дурам притаманна висока технологічна та адмі-ністративна здійсненність. Водночас можливіпроблеми політичної здійсненності внаслідок де-мократично передбачених процедур колективнихголосувань, необхідної квоти тощо.

IV. ВисновкиТаким чином, аналіз практики підвищення

ефективності державно-управлінських механі-змів імплементації політичних рішень дає змогувизначити певні підходи до цього питання.

По-перше, необхідно виважено підходити довибору форми політичного рішення, забезпечи-ти її адекватність завданню, яке воно вирішує.

По-друге, можна рекомендувати логічнусхему (послідовність) імплементації політичнихрішень (нормативно-правові акти, стратегії,реформи, державна політика, національні про-екти, державні цільові програми, Державнийбюджет), яка сприяє забезпеченню їх якості,результативності та підвищенню ефективності, асаме: вибір державно-управлінських механізмівімплементації політичного рішення; вибір їх фор-ми; розроблення, обговорення та прийняття кон-цепції для обраної форми; розроблення, обгово-рення, прийняття та реалізація обраної формидержавно-управлінських механізмів імплемента-ції політичного рішення; контроль за реалізацієюобраної форми державно-управлінських механі-змів імплементації політичного рішення; оціню-вання результатів імплементації політичних рі-

шень за критеріями результативності (технологі-чної, політичної, адміністративної, ресурсноїздійсненності), ефективності та якості.

По-третє, на результативність та ефектив-ність державно-управлінських механізмів імп-лементації політичних рішень впливає те, на-скільки в цих рішеннях враховано чинники ви-никнення проблем державного управління, асаме: раціональний розподіл державної владий державного управління по території держави;орієнтація державного управління на інтересивсіх класів, соціальних прошарків, професійнихгруп, національних і конфесійних структур сус-пільства; використання нових технологій управ-ління, формуванні єдиної інформаційної сис-теми державного управління з новим рівнемпослуг; упорядкування норм поведінки, діяль-ність і системну взаємодію учасників управлін-ських процесів; динаміка організаційних відно-син та необхідність постійної зміни організацій-них структур під впливом економічних, соціа-льних і духовних інновацій та зміни цілей дер-жавного управління; залучення до державногоапарату висококваліфікованих фахівців і роз-витку їх навичок при здійсненні управлінськоїдіяльності; зміцнення взаємозв’язків із суспіль-ством і подолання відчуження державного апа-рату (влади) від громадян [4].

По-четверте, удосконалення самих політич-них рішень за принципом адекватності політич-них рішень та державно-управлінських механі-змів їх імплементації.

По-п’яте, забезпечення результативності йефективності регламентів прийняття таких рішень.

По-шосте, застосування підходу аналізу по-літики не тільки при розробці та впровадженнідержавних політик і державних цільових про-грам, а й при імплементації концепцій, страте-гій, доктрин, реформ, національних проектів,Державного бюджету.

Список використаної літератури1. Мірошниченко Ю. Демократичні механізми

підготовки і прийняття державно-політичнихрішень : дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 /Юрій Романович Мірошниченко. – Київ, 2006.– 225 с.

2. Друк Ю. Модернізація державного управ-ління в контексті реформування політичноїсистеми : автореф. дис. … канд. наук здерж. упр. : 25.00.01/ Ю. Друк. – Львів,2008. – 20 с.

3. Абизов В. Політичне рішення: механізмприйняття [Електронний ресурс] / В. Аби-зов, В. Кремень. – 1995. – Вип. 40. – Режимдоступу: http://old.niss.gov.ua.

4. Браун М. Пол. Посібник з аналізу держав-ної політики : пер. з англ. / М. Пол. Браун. –К. : Основи, 2000. – 243 с.

5. Проект Стратегії державної кадрової полі-тики на 2011–2020 роки // Веб-портал Го-ловдержслужби України станом на08.09.2010 р.

6. Методичні рекомендації щодо формуваннярегіональних стратегій розвитку, затвер-


104

джені наказом Мінекономіки України від29.07.2002 р. № 224 [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.uazakon.com.

7. Державна стратегія регіонального розвиткуна період до 2015 року [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.uazakon.com.

8. Указ Президента України “Про Національнудоктрину розвитку освіти” від 17 квітня2002 р. [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://www.uazakon.com.

9. Конституція України [Електронний ресурс] //Відомості Верховної Ради України (ВВР). –1996. – № 30. – Ст. 141. – Режим доступу:http://zakon.rada.gov.ua.

10. Закон України “Про державні цільові про-грами” від 18 березня 2004 р. № 1621-IV[Електронний ресурс] // Відомості Верхов-ної Ради України (ВВР). – 2004. – № 25. –Ст. 352. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.


Туча В.В. Результативность и эффективность механизмов имплементации политическихрешений в государственном управлении

В статье анализируются параметры и характеристики эффективности и результативностивнедрения механизмов имплементации политических решений в государственном управлении;определяются актуальные с точки зрения практики подходы, касающиеся повышения эффектив-ности внедрения механизмов имплементации политических решений в государственном управле-нии.

Ключевые слова: государственное управление, государственно-управленческие решения, ме-ханизмы имплементации, подходы, политические решения, результативность, эффективность.

Tucha V.V. The effectiveness and efficiency of the mechanisms of implementation of policydecisions in the public administration

The parameters and characteristic of the mechanisms political decisions implementation in publicadministration effectiveness is analyzed; actual approaches of growth the effectively introduce ofmechanisms political decisions implementation in public administration in practice aspect are determined.

Evaluation processes political and public administration has its own characteristics. They are connectedwith the fact that policy decisions at the state level, especially designed for long-term (strategy) and medium(public policy) perspective, have largely qualitative rather than quantitative. This leads to the fact that thedevelopment of specific measures for their implementation prior to determining the hierarchy of objectives,establishment of priorities, defining phases and tasks of implementation. All of these actions are multivariateand significant subjective component of administrative feasibility, and, therefore, accompanied by riskselection is not the best variant implementation of political decisions. As we move from higher to lower levelsand reduction of their performance large proportion of these objectives transformed into quantitativeobjectives, allowing more clearly organize monitoring their performance (of course, if these goals allow theireffective control).

Considering the criterion of effectiveness to its components include technological, political andadministrative feasibility and quality. The concept of quality of policy-making and public managementmechanisms for implementing associate with the concept of efficiency of policy-making and publicmanagement mechanisms for their implementation. As for quality, especially, it is about the quality of thepolicy decisions, and then also the quality of public-management mechanisms for their implementation. Toperformance criteria should be added the resource feasibility, highlighting the criterion of administrativefeasibility and leaving the latter is related to assessment personnel and their actions.

Analysis of the efficiency of state-management mechanisms implementing policy decisions practice todetermine the specific approaches to this issue. It should be a balanced approach to the choice of forms ofpolitical decisions to ensure its adequacy problem which it solves. A logic circuit (sequence) implementationof policy decisions, which contributes to their quality, effectiveness and efficiency can recommend: namelypublic choice and managerial mechanisms for implementation of political decisions, the choice of form,design, discussion and adoption of the concept for the selected shape, design, discussion, adoption andimplementation of selected forms of public-management mechanisms implementing political decisions,monitoring of selected forms of public-management mechanisms implementing political decisions; evaluationresults of the implementation of political decisions on performance criteria (technological, political,administrative, resource feasibility), efficiency and quality.

Effectiveness and efficiency of public-management mechanisms implementing policy decisions affect howthese decisions into account factors of public administration problems arise. Improvements made policydecisions on the basis of the adequacy of policy-making and public management mechanisms for theirimplementation. It is necessary to ensure the effectiveness and efficiency of regulations such decision andpolicy analysis approach, not only in the development and implementation of public policies and stateprograms, but also in the implementation of concepts, strategies, doctrine, reform of national projects e. c. t.

Key words: approaches, effectiveness, implementation mechanisms, political decisions, publicadministration, public decision.


105

УДК 351.83

А.Л. Шевцовздобувач


ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯМІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВУ статті розглянуто теоретичні підходи до визначення поняття “інформаційне забезпечення”,

з’ясовано функції інформаційного забезпечення державного регулювання міграційних процесів тазапропоновано напрями підвищення ефективності їх державного регулювання.

Ключові слова: міграція, міграційні процеси, державне регулювання, інформаційне забезпечення,інформаційна політика.

І. Вступ0

Зростаюча роль інформаційного фактора ха-рактерна не тільки для міграційних процесів –це об’єктивна реальність нашого часу. У сучас-ному суспільстві інформація набуває значенняосновного капіталу. Сучасна соціальна системависуває все більш серйозні вимоги до існуючихінформаційних потоків. При прийнятті будь-якого рішення вже необхідно аналізувати у ба-гато разів більше об’єктивної інформації. Прицьому оперативність використання інформаціїпідвищить ефективність управлінської діяльнос-ті. На сьогодні актуальним є завдання швидкогоприросту інформаційно-освітнього потенціалу,тобто не інформації взагалі, а можливості вико-ристовувати достовірну інформацію на всіх ста-діях прийняття рішень як у державному управ-лінні, так і в науці, у виробництві та побуті.

Створення оптимальної системи державно-го регулювання міграційними процесами єпредметом наукових досліджень багатьох нау-ковців. Ряд проблем впливу держави на мігра-ційні процеси досліджено в працях таких до-слідників, як О. Авен, Г. Атаманчук, В. Гера-сименко, Н. Кірілова, Є. Макаренко, Н. Малі-кова, І. Романов, Л. Реснянська, У. Умнова,Б. Юськів та ін. Віддаючи належне їх науковимнапрацюванням з цієї проблематики, слід за-уважити, що дослідження з інформаційногозабезпечення державного регулювання мігра-ційних процесів в Україні ще не мають коорди-нованого і системного характеру.

ІІ. Постановка завданняМета статті – визначити функції інформа-

ційного забезпечення державного регулюванняміграційних процесів та розробити пропозиціїщодо підвищення ефективності їх державногорегулювання.

ІII. РезультатиДля реалізації завдань державного регулюван-

ня міграційних процесів важливе значення маєінформаційне забезпечення. Як наголошує Г. Ата-манчук, інформація є потужною силою управліннясвідомістю, поведінкою і діяльністю людей та їхніхструктур. Вона свою справу робить і поза держав-

0 © Шевцов А.Л., 2013

ним управлінням, а часто й на противагу йому.Треба вчитися запроваджувати і реалізовуватиінформацію і в державному апараті [1].

Поняття “інформаційне забезпечення” в ра-дянській і пострадянській науці та практиці акти-вно використовувалося в рамках реалізації кон-цепції автоматизованих систем управління і узв’язку з комп’ютерною обробкою інформації [2;3]. Виділення інформаційного забезпечення се-ред інших видів забезпечення автоматизованихсистем управління – технічного, програмного,організаційного – давало змогу спеціально ак-центувати увагу на особливостях забезпеченняданими соціально-економічних процесів, які під-лягали автоматизації чи комп’ютеризації.

На противагу цьому, у західній науці поняття“інформаційне забезпечення” спеціально не ви-ділялося і не виділяється, про що свідчить від-сутність аналогічного загальноприйнятого тер-міна. Найближчим до нього є поняття інформа-ційної підтримки (information support), яке, однак,не є самостійним, а виступає скоріше пересіч-ним елементом менеджерських технологій, необов’язково комп’ютеризованих. Однак це неозначає, що інформаційним аспектам у західнійнауці і практиці приділяється менша увага.

Але чіткого й однозначного розуміння змістуінформаційного забезпечення на сьогодні не ви-роблено. Типовим прикладом може слугуватитрактування інформаційного забезпечення в су-часному енциклопедичному Інтернет-словнику:1) забезпечення фактичними даними управ-лінських структур; 2) використання інформаційнихданих для автоматизованих систем управління;3) використання інформації для забезпечення дія-льності різних споживачів (організацій, учених,художників, письменників, журналістів тощо) [4].

Потрібно відзначити, що більшість дослід-ників навіть не намагаються дати визначення“інформаційне забезпечення”. Так, чимало ав-торів, зазначаючи в заголовку своїх матеріалів“інформаційне забезпечення”, у самому текстіпідміняють його такими поняттями, як “інфор-мація”, “методи опрацювання інформації”, “за-соби масової інформації”, “преса” тощо. Такимчином, під інформаційним забезпеченням ро-зуміють сукупність організаційно-технічних за-


106

ходів або дій, спрямованих на вироблення ін-формації, достатньої або необхідної для при-йняття управлінських рішень, що звужує йоголише до одного аспекту – організаційного [1; 3;5]. У цьому виявляється певна проблема інфо-рмаційного забезпечення.

На думку Б. Юськіва, під інформаційним за-безпеченням державної міграційної політикислід розуміти цілеспрямовану діяльність заціка-влених суб’єктів, пов’язану зі збором, фіксацією,обробкою, накопиченням, зберіганням і викори-станням відомостей, повідомлень, будь-якихінших даних, необхідних для повноцінного йефективного функціонування цих суб’єктів з ме-тою реалізації політики держави в галузі управ-ління міграційними процесами. У конкретномувипадку інформаційне забезпечення може реа-лізуватися у формі державної інформаційноїполітики з відповідного кола проблем [6, с. 258].

Насиченість і якість інформаційного просторув міграційній сфері суттєво визначається якістюінформаційної політики держави в цій сфері.Тому, враховуючи зростаюче значення інфор-мації в сучасному суспільстві, яке часто нази-вають інформаційним, обов’язковою умовоюефективного державного регулювання міграцій-них процесів стає відкрита й об’єктивна інфор-маційна політика в цій сфері. Інформаційну по-літику необхідно розглядати як систему цілесп-рямованих комунікативно-інформаційних дій.

На нашу думку, інформаційною політикою усфері державного регулювання міграційнихпроцесів є діяльність держави щодо підтри-мання балансу між інформаційними потребамимігрантів, інших учасників міграційного процесута можливостями різних джерел надання інфо-рмації. Сьогодні цей баланс явно порушений.Населення, що готується до переселення, вжебере участь у ньому і потребує повної, достові-рної та своєчасної інформації про кінцевийпункт міграції та умов переміщення до нього.Разом з тим високоякісної інформації потребуєсторона, яка приймає мігрантів.

Часом інформаційний простір суттєво спри-яє прагненню людини до переселення. Потен-ційний мігрант може не мати високої мотиваціїдо переїзду зі свого постійного місця прожи-вання, але під впливом інформаційного факто-ра в нього може істотно посилитися потреба впереселенні. Під впливом ЗМІ, інформації, щопередається друзями, родичами, знайомими,люди можуть приймати рішення про переїзд зтак званих помилкових причин. Людина здатнавиїхати з насидженого місця, боячись того, що“скоро тут буде дуже погано”.

Державі поки не вдається створити умови,що сприяють формуванню об’єктивних, реаліс-тичних інформаційних потоків у міграційнійсфері. Інформаційні стереотипи, що створю-ються стихійною політикою ЗМІ, підсилюютьсоціально-психологічне напруження між мігра-нтами та населенням. Сучасна політика ЗМІ восновному показує образ мігранта як якогосьнебезпечного для “нормального” суспільства

суб’єкта, що потребує заборон або особливогоконтролю з боку правоохоронних органів.

Інформаційна політика української державиу сфері міграції зараз не має чітких обрисів.Поки ми спостерігаємо лише окремі фрагмен-тарні дії зі створення умов для висвітлення тихчи інших уривків із загальної, постійно зміню-ваної міграційної картини.

Найбільш успішна, на наш погляд, модель ін-формаційної політики в регулюванні міграційнихпроцесів, має бути спрямована на створення умовдля отримання мігрантом повної картини можли-востей переселення та постійного проживання вконкретному місці. Сьогодні одним із найважливі-ших напрямів інформаційної політики у сфері міг-рації мають стати житло і зайнятість. Необхідно,щоб будь-яка людина, що бажає змінити місцепроживання, могла отримати оперативну інфор-мацію про стан ринку житла і зайнятості в будь-якому регіоні країни. Найчастіше мігрант, уже при-йнявши рішення про переселення, ще не уявляє,чим буде займатися на новому місці.

На думку російського соціолога І. Романова,інформаційне забезпечення міграційної політи-ки має будуватися на таких принципах, як: до-стовірність інформації про особливості прожи-вання на конкретній території; об’ємність і пов-нота інформації (висвітлення всіх позитивних інегативних особливостей території майбутньо-го заселення); доступність і відкритість інфор-маційних матеріалів у міграційній сфері; бага-торівневість і багатоканальність інформаційноїполітики (відповідність стилю і змісту інформа-ційних матеріалів запитам різних соціальнихгруп; подача інформаційних матеріалів з вико-ристанням усього спектра каналів комунікації);врахування чинного законодавства в міграцій-ній галузі [7, с. 27–28].

Як вказує І. Романов, інформаційне забез-печення міграційної політики виконує роз’яс-нювальну, інформативну та ідеологічно-пропа-гандистську функції [7, с. 30].

При науковому підході до реалізації роз’яс-нювальної функції мігранти та інші учасникиміграційного процесу можуть одержати най-більш повне й адекватне уявлення про причиниі наслідки міграційних процесів, про можливостінайбільш успішної адаптації на новому місцітощо. Такий підхід дасть змогу багатьом мігра-нтам уникнути недоцільних переселень, легшеадаптуватися на новому місці.

Роз’яснювальна функція також реалізуєтьсяу сфері підготовки кадрів для органів держав-ного регулювання міграційних процесів. Сього-дні сфера підготовки кадрів для системи дер-жавного регулювання міграції розвинута доситьслабко і практично ще не склалася як повно-цінний освітній інститут. При цьому потреба вкваліфікованих керівниках і виконавцях у сферіміграційної політики наростає разом з поси-ленням ролі міграції в соціально-економічномурозвитку країни.

Розглядаючи функції інформаційної політи-ки як частину державного регулювання мігра-


107

ційних процесів, ми виявляємо досить широкийспектр інформаційного впливу на міграцію.

Так, інформативна функція інформаційної по-літики спрямована на надання мігрантам довідко-вої, аналітичної інформації про умови й можливо-сті переселення, проживання і зайнятості в конк-ретних територіях. На сьогодні виконання цієї фу-нкції не має системної основи, має епізодичнийхарактер. В основному мігранти черпають інфор-мацію з випадкових джерел, від своїх знайомих,друзів і близьких, з власних спостережень. З бокудержави інформаційна допомога, до якої зверта-ються мігранти при переселенні, в основному зво-диться до отримання правових знань стосовноумов переїзду, набуття громадянства або реєст-рації на новому місці проживання. Інформацію проособливості проживання (географічні, соціально-економічні, культурні умови) і зайнятості в місціпоселення мігранти, як правило, отримують само-стійно через родичів, друзів і знайомих або черезЗМІ.

На нашу думку, найбільш успішна модельінформаційного забезпечення державного ре-гулювання міграційних процесів має міститиспеціальні джерела довідкового й аналітичногохарактеру, здатні надати мігранту без зайвихвитрат чітку інформацію за рядом основнихрозділів: географічного; соціально-економіч-ного (можливості і умови зайнятості, варіантивирішення побутових питань, якість соціально-го захисту й соціального життя в цілому, куль-турні особливості регіону тощо); правового;адміністративного (характеристика всіх гілоквлади в місці поселення тощо).

У напрямі реалізації ідеологічної функції ін-формаційної політики в регулюванні міграційнихпроцесів необхідно спочатку визначитися із са-мою ідеєю розвитку держави та її суспільства.Можливо взяти за основу ідею вдосконаленняякості життя до параметрів раціонального суспі-льства, описану академіком Н. Моїсєєвим [8,с. 30]. Ідея раціонального суспільства може ста-ти базовою цінністю інформаційної політики врегулюванні міграції. Ідеологічна функція інфо-рмаційної політики здатна надати можливістьбагатьом мігрантам знайти розуміння сенсу сво-го переселення. Осмислення переселення включі суспільної ідеології є однією з головнихумов ефективної міграції не тільки для держави,але й для самого переселенця.

Відомо, що в деяких випадках переселення(в основному молодіжні) визначаються праг-неннями до так званих помилкових цінностей,підлеглим моді, престижу проживання в тій чиіншій місцевості. До помилкових мотивів нале-жить також прагнення до переселення черезможливість виключно матеріального збагачен-ня. Нерідко люди виїжджають, навіть маючинормальний матеріальний достаток і соціаль-но-психологічний комфорт. Тягне їх, як прави-ло, прагнення до ще більшого поліпшення сво-го матеріального становища.

Ідеологічна функція інформаційної політикиможе виступати як профілактика недоцільних

переїздів, прагнень до них на хибних підставах.Ідеологія раціонального суспільства здатназакласти раціональну основу в переселенняокремої людини, сім’ї, групи. Наведена в про-цесі інформаційної політики думка про те, щосенс людського життя у втіленні свого талантуй сприянні тим самим втіленню талантів іншихможе суттєво вплинути на причини та цінностіміграції населення. Підтримка на інформацій-ному рівні міграції з метою набуття можливос-тей для застосування свого особистісного йсоціального потенціалу, безсумнівно, надастьпозитивний регулюючий ефект на міграційнуситуацію в країні і на стан суспільства в цілому.

Проводячи ідею про необхідність реалізаціїцільового підходу до регулювання міграційнихпроцесів у розробці моделі інформаційної полі-тики в міграції, ми вважаємо за необхідне ак-центувати увагу, у першу чергу, на особливозначущих у геополітичному плані територіях.Території, що потребують припливу переселе-нців, мають бути в центрі уваги інформаційноїполітики.

Н. Малікова визначає ширший спектр соціа-льних функцій інформаційного забезпечення[9, с. 21]: гносеологічна, соціальної мобілізації,етнокультурної трансмісії, етнічної мобілізації,нормативно-правова, комунікаційна, координу-юча, організаційно-управлінська, фрустрації,ідеолога пропагандистська, верифікації, про-гностична, контрольна.

Однак, на нашу думку, значно перспективні-шим виглядає підхід іншої російської дослідниціО. Умнової, яка виділяє не функції, а групи функ-цій інформаційного забезпечення міграційної полі-тики: інформаційна група; нормативна (ідеологіч-на) група, організаційні функції і група посередни-цьких (медіальних) функцій [10, с. 1–63]. Спільнимдля них є сфера їхнього спрямування (соціальнесередовище) і спільна мета – гомеостаз системи.Що стосується конкретних функцій, то ми впевне-ні: більшість із них визначаються в результаті ана-лізу ситуації, цілей і завдань політики.

Як зазначає О. Умнова, група інформацій-них функцій виражає зміст державної інформа-ційної політики у сфері міграції та забезпечуєстворення “інформаційної бази” – сукупностіфактів, які відображають подієву картину, їхняосновна мета – створення в суспільстві знань,оцінок, норм для використання в повсякденно-му житті, взаємодії між державою і громадянсь-ким суспільством, узгодження державних інте-ресів країни й інтересів державних суб’єктів.Від ступеня адекватності “картини життя” реа-льності залежить точність і повнота “порядкуденного” політики [10, с. 30].

Група інформаційних функцій дає змогу по-літиці виступати потужним каталізатором діа-логу культур, завдяки чому відбувається обмінкультурною інформацією в історико-філософ-ському та історико-літературному контексті,інтенсифікуючи тим самим соціальний процес[11, с. 70]. Зокрема, одним із центральних за-вдань цієї групи є спрямованість на формуван-


108

ня через ЗМІ позитивного ставлення громадсь-кої думки до легальних мігрантів, їхньої макси-мальної адаптації (як прояв адаптивної функ-ції) і неприпустимості нелегальної міграції.

Відбір і найповніше охоплення інформацієюаудиторії визначає якість інформованості гро-мадян. Проте оцінка інформованості має дава-тися не стихійно, а під впливом етики, знань іза умови свідомого спрямування на мінімізаціюшкідливих наслідків стихійної міграції й норма-лізації суспільного життя. Тоді інформаційнафункція, а отже, інформованість “як найважли-віша когнітивна компонента свідомості значноюмірою раціоналізує ставлення громадян до со-ціально-політичних процесів, впливає на рівенькомпетентності громадської думки і стимулюєсоціальну активність” [12, с. 17].

До групи інформаційних функцій належитьпропагандистсько-агітаційна функція, що являєсобою поєднання діяльності з поширення фун-даментальних ідей, що стають основою масо-вої свідомості, і конкретних дій, що активноформують окремі позиції аудиторії. Частиноюцієї функції є культурно-освітня складова.

Друга група функцій – нормативна (ідеологіч-на) – виявляється, згідно з пропозицією О. Умно-вої, у тому, що інформаційне забезпечення дер-жавної міграційної політики відображає відповіда-льність за процес соціалізації особи, засвоєннянею соціального досвіду, знань, норм, ідеалів,сформованих суспільством або соціальною гру-пою, де перебуває особа. Сюди ж належать зви-чаї і традиції, етикет і моральні устої, закони й кон-ституційні акти – усе, що в сукупності утворюєбільш складні комплекси – право, мораль, ідеоло-гія. Морально-правові компоненти функційпов’язані з виробленням й ухваленням мораль-них, правових та інших норм для вирішення назрі-лої соціальної проблеми і є відображенням поряд-ку впровадження політики та управління нею.Комплексність цих функцій ускладнюється галузе-вим розмаїттям проблематики, наприклад, про-блем інформаційного та міграційного законодав-ства, питань правотворчості [10, с. 30].

Третя група – організаційних функцій – спря-мована, на думку дослідниці, на управління полі-тикою як сукупністю матеріальних відносин і на-дання дієвості інформаційним функціям. Вонавключає функції впливу на об’єкти політики і засвоїм значенням для соціального простору нале-жить до макрорівня. До цієї групи належать сис-тема формування та використання інформаційнихресурсів, інформаційно-телекомунікаційна інфра-структура, науково-технічний і виробничий потен-ціал, необхідний для формування інформаційно-телекомунікаційного простору, ринок інформацій-них і телекомунікаційних засобів, інформаційнихпродуктів і послуг тощо.

Група посередницьких (медіальних) функцій– це основна група. Роль інформаційного за-безпечення міграційної політики виявляєтьсясаме у встановленні зв’язків між структурамисуспільства. Вона дає можливість різним соці-альним групам спілкуватися одна з одною, на-

лагоджувати контакти. Посередництво ЗМІ даєзмогу мінімізувати негативні наслідки міграції ідля мігрантів, і для місцевого населення. Узв’язку з цим особливого значення набуває по-літика як інструмент управління суспільством.Функція артикуляції інтересів, яка входить доцієї групи, має винятково важливе значеннядля організації діалогу, оскільки орієнтована напублічне представлення різних поглядів підхо-дів до вирішення загальнодержавних завдань,висунення критичних і конструктивних пропо-зицій. Ця функція пов’язана з функцією інтег-рації, призначеної для збереження культурноїспадщини, національних традицій, зміцненнясоціальних зв’язків і перешкоджання руйнівнимнаслідкам конфліктів.

Необхідно, щоб кожна група функцій одер-жувала належну реалізацію за допомогою фун-кцій державних органів, тобто мала чітку і шви-дку вертикальну прохідність управлінських дій.Причому таку “прохідність”, за якої б управлін-ські дії, ініційовані центральними державнимиорганами, не могли деформувалися під часруху вниз, а належно диференціювалися і кон-кретизувалися [1, с. 126].

IV. ВисновкиНа наш погляд, підвищення ефективності ін-

формаційного забезпечення державного регулю-вання міграційних процесів сьогодні може бутидосягнуто завдяки врахуванню таких положень:– достовірність переданої інформації про осо-

бливості проживання в конкретній території;– об’ємність і повнота інформації (необхідно

вивчати й показувати всі переваги та недо-ліки територій переселення);

– доступність і відкритість інформаційних ма-теріалів у міграційній сфері;

– багаторівневість і багатоканальність інфор-маційної політики (стиль і зміст інформацій-них матеріалів мають відповідати запитамрізних соціальних груп; подача матеріалівповинна вестися з використанням максима-льної кількості комунікативних каналів);

– інформація має будуватися з урахуваннямчинного законодавства у міграційній сфері;

– інформація повинна мати консультативнийі розвивальний характер;

– необхідно, щоб мігрант отримував не лишедовідковий матеріал за зробленим ним за-питом, але й міг також ознайомитися з різ-ними аналітичними дослідженнями, щостосуються переселення і проживання наконкретній території.Список використаної літератури

1. Атаманчук Г. Информационное обеспечениегосударственного управления [Электронныйресурс] / Г. Атаманчук // Наша власть. – 2006.– № 2. – Режим доступа: http://www.nashavlast.ni/archive/2006//02/index.htm.

2. Авен О.И. Что же такое АСУ? / О.И. Авен. –М. : Наука, 1981. – 176 с.

3. Герасименко В.А. Основы информацион-ной грамоты / В.А. Герасименко. – М. :Энергоатомиздат, 1996. – 320 с.


109

4. Энциклопедический словарь [Электронныйресурс]. – Режим доступа: http://abc.informbureau.com.

5. Макаренко Є.А. Інформаційно-аналітичнезабезпечення зовнішньої політики: теоре-тичні та прикладні аспекти / Є.А. Мака-ренко // Актуальні проблеми міжнародноїінформації. – Рівне, 2001. – С. 33–48.

6. Юськів Б.М. Глобалізація і трудова міграціяв Європі : монографія / Б.М. Юськів. – Рів-не : Видавець О.М. Зень, 2009. – 479 с.

7. Романов И.А. Государственное регулиро-вание миграционных процессов в совре-менной России : автореф. дис. … д-ра соц.наук : 22.00.08 / И.А. Романов ; Академияуправления МВД России. – М., 2006. – 41 с.

8. Моисеев Н.Н. Универсум. Информация.Общество / Н.Н. Моисеев. – М. : Устойчи-вый мир, 2001. – 200 с.

9. Маликова Н. Парадоксы информационногообеспечения этносоциальных проблем ми-грации / Н. Маликова // Миграция и инфор-мация / под ред. Ж. Зайончковской ; Центризучения проблем вынужденной миграциив СНГ. – М., 2000. – С. 11–31.

10. Умнова Е.Ю. Государственная информа-ционная политика в области современноймиграции населения : дис. … канд. полит.наук : 23.00.02 / У.Ю. Умнова ; Ставрополь-ский гос. ун-т. – Ставрополь, 2005. – 169 с.

11. Кирилова Н.Б. Медиакультура: от модернак постмодерну / Н.Б. Кирилова. – М. : Ака-демический Проект, 2005. – 448 с.

12. Реснянская Л.Л. Двусторонняя коммуника-ция: методика организации общественногодиалога / Л.Л. Реснянская. – М. : Пульс,2001. – 48 с.


Шевцов А.Л. Информационное обеспечение государственного регулирования миграцион-ных процессов

В статье рассмотрены теоретические подходы к определению понятия “информационное обе-спечение”, выяснены функции информационного обеспечения государственного регулирования ми-грационных процессов и предложены направления повышения эффективности их государственно-го регулирования.

Ключевые слова: миграция, миграционные процессы, государственное регулирование, инфор-мационное обеспечение, информационная политика.

Shevtsov A. Information support of state regulation of migration processesThe article deals with theoretical approaches to the definition of “information management”, defines the

functions of information for government regulation of migration and suggests directions increase efficiency ofstate regulation of them.

The growing role of the information factor is not limited to migration – is the objective reality of our time. Inmodern society, information becomes important capital. Modern social system imposes more severerequirements to the existing information flows. When making any decision has to analyze many times moreobjective information. Thus the efficiency of use will increase the efficiency of management. Today is theactual problem of rapid growth of information and educational potential, that is not information at all, and theability to use the most accurate information at all stages of decision-making in government, and in science,manufacturing, and life.

Information policy of the Ukrainian state migration is not clear shape. So far we have seen only a fewfragmentary action to create the conditions for coverage of certain passages of the total, constantly changingmigration pattern.

The most successful, in our view, the model of information policy in regulation of migration processesshould be aimed at creating conditions for migrant complete picture opportunities relocation and residence ina particular place. Today one of the most important areas of information policy in the field of migration shouldbe housing and employment. It is essential that anyone wishing to relocate can get the latest informationabout the state of the housing market and employment in every region of the country. Most migrant alreadydeciding on relocation, still can not imagine what will engage in a new place.

In our view, increasing the efficiency of information for government regulation of migration processes cannow be achieved by taking in account the following provisions:– The reliability of the transmitted information about the features of living in a particular area;– depth and completeness of the information (to learn and show the advantages and disadvantages of

resettlement areas);– The availability and transparency of information materials in the field of migration;– Multilevel bahatokanalnist and Information Policy (style and content of information materials to meet the

needs of different social groups, feed materials must be carried out using the maximum number ofcommunication channels);

– Information should be based on existing legislation in the field of migration;– Information should wear consultative and developmental nature– Need to migrant received not only made reference to their request, but could also see various analytical

studies relating to relocation and living in a particular area.Key words: migration, migration, government control, information management, information policy.


110

ДЕРЖАВНА СЛУЖБА

УДК 35.01:18

С.Б. Жараядоктор наук з державного управління, доцент

Вінницький обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників

В.А. Малюськакандидат наук з державного управління, доцент


ОСОБЛИВОСТІ ДУХОВНО-ЦІННІСНОЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ ГАЛУЗІ“ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ”У статті розглянуто особливості підготовки фахівців у вищих навчальних закладах засобами

православного підходу та з використанням надбання православної традиції. Акцентовано увагу напідготовці фахівців галузі державного управління та механізмах співпраці держави й Українськоїправославної церкви в освітньому просторі.

Ключові слова: Українська православна церква, духовно-ціннісні орієнтири, православна тради-ція, державне управління, духовна освіта, світська освіта.

І. Вступ0

Для формування суспільства необхідне фор-мування базисних основ, на яких можлива пода-льша діяльність суспільного устрою. Такими за-садничими параметрами повинна стати духов-ність громадян і державного устрою. На сучас-ному етапі державотворення важливою є актуа-лізація духовних цінностей, які є фундаментомдля суспільства та сфери державного управлін-ня. Апробовані й застосовані методики форму-вання етичних основ потребують доповнення таякісного підходу з урахуванням напрацьованогодосвіду. Етичні основи й моральний підхід функ-ціонують як безумовно необхідні складові суспі-льних процесів та явищ, однак вони є лише одні-єю зі складових формування духовно-ціннісногопідходу до здійснення орієнтування особистості.Вимога докорінного реформування сучасногоосвітнього простору пов’язана з ідеєю повернен-ня до головного принципу розвивальної педагогі-ки – пріоритету духовно-виховних цінностей надматеріально-економічними. Ця ідея традиційноміститься в релігійних та культурологічних на-прямах філософії освіти. Її розвивали педагоги,які орієнтувалися на традиційні для нашого сус-пільства наукові основи педагогічного мистецтва.Так, К. Ушинський писав: “Ми сміливо висловлю-ємо переконання в тому, що вплив духовний –головне завдання виховання, яке набагато важ-ливіше, ніж розвиток розуму загалом та напов-нення голови пізнаннями”.

ІІ. Постановка завданняМета статті – визначити основні проблемні

аспекти духовно-ціннісної підготовки фахівцівгалузі “Державне управління” та надати реко- 0 © Жарая С.Б., Малюська В.А., 2013

мендації щодо поліпшення процесу підготовкив цьому напрямі.

ІІІ. РезультатиДля України ХХІ ст. в контексті розвитку сус-

пільства важливим є духовний розвиток з йогоскладовими, особливої актуальності набуваєцей аспект у контексті підготовки, перепідготов-ки та підвищення кваліфікації державних служ-бовців. Духовності, як і багатьох предметів тадисциплін, необхідно навчати, оскільки при фо-рмуванні особистості все більшого значення таактуальності набуває духовно-ціннісна компо-нента. Поряд із цим на сучасному етапі станов-лення та розвитку особистості в суспільстві тадержаві продовжує розвиватись хибне уявленняпро секуляризовану людину, яка ігнорує духовніпідвалини (основи) свого буття. На думку пред-ставників класичної педагогіки, психології та ме-дицини, провідних вітчизняних та міжнароднихекспертів у цих сферах, у людини існує глибин-на потреба в трансцендентному, в існуванніВищого Добра та Справедливості. І це не випа-дково, оскільки у своєму історичному розвиткулюдина постає, перш за все, як homo religiosus.Тому виховання – це, насамперед, передаваннянаступним поколінням традиційної духовної іє-рархії цінностей, завдяки яким сформовані най-кращі здобутки вітчизняної культури [1].

ООН назвало ХХІ ст. “Століттям людини”.Людина перетворюється на реального суб’єктасвого життя. У цьому сенсі перед освітою по-стає завдання не лише інтелектуального роз-витку випускника навчального закладу, оволо-діння ним необхідними знаннями та компетен-ціями, а й формування духовно-стимулюваль-них засад його подальшого життєвого шляху.


111

У Концепції національного виховання студе-нтської молоді зазначено, що “Роль держави внаціональному вихованні полягає в координаціїзусиль усіх інститутів суспільства, забезпеченнієдності та пріоритету загальнодержавних і наці-ональних інтересів. Національне виховання – цесистема поглядів, переконань, ідеалів, традицій,звичаїв, створена впродовж віків українськимнародом і покликана формувати світоглядні по-зиції та ціннісні орієнтири молоді, яка реалізу-ється через комплекс відповідних заходів. Від-повіддю на виклики сучасного світу має статинаціональне виховання студентської молоді,котра формуватиме ядро української інтелігенціїна основі національної ідеї.

Національна ідея консолідує суспільство,сприяє виробленню активної життєвої позиціїмолодої людини, становленню її як особистос-ті. Національний характер виховання полягає уформуванні людини як громадянина Українинезалежно від її етнічного та соціального похо-дження, віросповідання й передбачає створен-ня спільноти самодостатніх людей, які об’єдна-ні національною ідеєю та оберігають свої цін-ності й свободи [2].

Глобальний простір, у який інтегрується на-ша студентська молодь, передбачає засвоєннянадбань культури різних народів. Тому постаєпотреба в здатності студентської молоді довходження у світовий соціокультурний простірза умови збереження української національноїідентичності. Національне виховання має статифундаментом становлення світогляду молодоїлюдини, на якому формуються фахові знаннята професійна відповідальність. У Концепціїакцентовано також увагу на принципах націо-нального виховання, а саме:

1. Єдності навчальної та виховної діяльності –консолідації студентства та науково-педагогічнихпрацівників у єдину академічну спільноту, об’єд-нану спільною мораллю та ідеями.

2. Послідовності, системності й наскрізності –привнесенні виховних аспектів у всі форми осві-тнього процесу, зв’язок виховання із життям,трудовою діяльністю народу та продуктивноюпрацею.

У цьому контексті важливою складовою ра-зом з навчальною функцією є питання духовно-стимулювального виховання. Духовно-стиму-лювальне виховання – педагогічно організова-ний і цілеспрямований процес сприяння духов-ному становленню та зростанню особистості,опанування й прийняття нею цінностей, щомають ієрархічну структуру відносин, укоріне-них у тисячолітній спадщині християнськоїкультури. У цьому контексті важливим є фактордуховності та стимулювання до духовного роз-витку. Для цього викладачеві необхідно ком-плексно застосовувати весь арсенал педагогі-чних прийомів, який становить основу педагогі-чної майстерності, і виявляти особистісно оріє-нтовані складові власного характеру та поведі-нки для наочної регламентації й переконання внеобхідності духовно-ціннісних орієнтирів тастимулювання до їх удосконалення й розвитку.

Акцентування в цьому аспекті повинно бутиздійснено на духовно-ціннісний розвиток танеобхідність примноження духовних і цінніснихчеснот шляхом власного духовного вдоскона-лення та розвитку. Орієнтиром для зростання вдуховно-ціннісному напрямі повинні стати фун-даментальні цінності, апробовані світовим сус-пільством протягом історії. У сучасному секу-ляризованому світі дедалі більшого значеннянабуває матеріальна складова розвитку суспі-льства. Але кожна людина як особистість усві-домлює необхідність та потяг до вищих ідей.Для цього варто враховувати історію держави,яка тривалий час спиралась на християнськукультуру та християнські цінності.

Духовно-стимулювальне виховання є важ-ливою функцією навчального процесу навітьпри здобутті другої вищої освіти чи в системіпідготовки, перепідготовки та підвищення ква-ліфікації державних службовців, оскільки пи-тання виховання й розвитку духовних ціннос-тей у людині потребує постійного акцентуванняуваги на них. І не зайвим буде приділення мак-симальної уваги при підготовці державних слу-жбовців питанню духовно-ціннісних орієнтирівяк фундаментальній складовій підготовки дер-жавних службовців для їх професійної діяльно-сті. Духовний простір освітнього середовища –простір ціннісної взаємодії суб’єктів виховання:слухачів, науково-педагогічних працівників ви-щого навчального закладу (внутрішній простір),органів державної влади (зовнішній простір) назасадах двохтисячолітньої християнської куль-тури та цивілізації.

У цьому контексті актуалізується питаннясистеми духовно-освітнього виховання та роз-витку, яка полягає у: всебічному сприянні ство-ренню пізнавального середовища у формуван-ні духовного світогляду та зростанню якісноосвіченої, високодуховної, творчої особистостішляхом вивчення найкращих зразків досвідувітчизняного благочестя. Крім того, не меншважливим є прищеплення базових принципівтрадиційних чеснот християнської культури, якіісторично сформувались на тлі святоотецькогопередання й освячені прикладом особистоговчинку видатних співвітчизників [4].

З питанням духовно-освітнього вихованняпов’язані принципи, які становлять концептуа-льні засади системи поглядів організації освіт-нього простору державних службовців і поса-дових осіб місцевого самоврядування. До нихналежать:

1. Принцип соціально-педагогічного парт-нерства суб’єктів духовного вдосконалення(науково-педагогічних кадрів, органів держав-ної влади, структур освітнього спрямування:державні інституції, громадські організації, цер-ковні організації та церковні інституції).

2. Принцип соціального запиту до свідомогоаксіологічного вдосконалення, на постійне ду-ховне становлення та зростання особистості восвітньому просторі підготовки перепідготовкий підвищення кваліфікації державних службов-ців, посадових осіб місцевого самоврядування.


112

Саме таке становлення та вдосконалення, щоббути ефективним, повинно мати запит у дер-жавних службовців, осіб місцевого самовряду-вання, науково-педагогічних працівників, їх ро-дини, оточення, суспільства, держави.

3. Принцип культуровідповідності, що базу-ється на ідеї створення культуровідповідного се-редовища, необхідності духовно обґрунтованогостановлення та зростання особистості державно-го службовця як носія вітчизняної культури.

4. Принцип популяризації історичних зразківпозитивних високодуховних вчинків та духовно-го орієнтування у сфері державної служби ймісцевого самоврядування.

5. Принцип поширення високих вимог духо-вного буття на простір повсякденного життєво-го побуту державних службовців і посадовихосіб місцевого самоврядування.

6. Принцип пріоритету виховного компонен-та перед навчальним процесом, передбачаєприсутність постійної оцінки духовного значен-ня набутих знань та сформованих компетенційі здійснення експертизи та експертної оцінкизнань, які надаються, так і надання знань слу-хачам крізь призму духовно-ціннісного підходу.

7. Принцип концентричності. Основна вихо-вна ідея повинна бути стрижневим компонен-том на всіх освітніх етапах з постійним роз-криттям і заглибленням у розуміння змісту.

8. Принцип універсальності. Передбачаєможливість на базі сформованого духовногосвітогляду ознайомлення та аналітичного порі-вняння з іншими релігіями й ідеологіями, релі-гійно-філософськими системами, досягнення-ми сучасної культури та науки.

9. Принцип естетизації життя особистостідержавного службовця. Організація духовноспрямованого розвитку емоційного світоглядудержавного службовця.

Для досягнення мети, яка полягає в розвит-ку духовних цінностей на основі християнськоїкультури, необхідним є врахування аксіологіч-ного змісту виховання духовної свідомості осо-бистості державного службовця.

Зміст виховання концентрується навколобазових національних цінностей. У педагогіч-ному контексті кожна з них формулюється якпитання, поставлене особистістю до себе са-мої. Це виховне завдання, на вирішення якогоспрямована навчально-виховна діяльність. Ко-жна з базових цінностей, педагогічно визначе-на як питання перетворюється на виховне за-вдання. Базові цінності не локалізовані в змістіокремого навчального предмета, форми абовиду освітньої діяльності. Вони пронизуютьвесь спектр навчальних планів та дисциплін.Також цей підхід повинен бути притаманнийусьому навчальному процесу, процесу профе-сійного функціонування особистості державно-го службовця, розкривати всю її багатоплано-вість та розмаїтість завдань.

Система базових національних цінностействорює смислову основу простору духовно спря-мованого розвитку особистості. У цьому просторі вміру формування духовної культури людини по-

ступово нівелюються бар’єри між окремими пред-метами, між професійною діяльністю й сім’єю,школою та суспільством, школою й життям.

Наступною складовою поряд з духовно-стимулювальним становленням та вихованнямє питання духовно розвивального виховання,яке є педагогічно організованим процесом спри-яння всебічному становленню й зростанню лю-дини на засадах християнських цінностей, фор-мування в неї таких рис духовної свідомості, як:

1. Почуття (сумління, обов’язку, віри, відпо-відальності, патріотизму).

2. Індивідуального духовного обличчя (тер-піння, послуху, смиренності, цнотливості).

3. Особистої позиції (здатності розрізнятидобро й зло, прояву самовідданої любові, гото-вності до подолання життєвих випробувань).

4. Духовно зумовленої поведінки (готовностідо служіння людям і Батьківщині, проявів духо-вної розсудливості, милосердя, доброї волі).

Всі вищезазначені структурні складові спри-яють формуванню та розумінню того, що длярозвитку й примноження духовних цінностейнеобхідним є введення в систему підготовки,перепідготовки та підвищення кваліфікації дер-жавних службовців й осіб, посадових осіб місце-вого самоврядування спеціальної дисциплінидуховно-ціннісного спрямування. Ця дисциплінаматиме не віровчительний, а культуротворчийхарактер, що не суперечить Конституції Українита нормативно-правовим актам українськогозаконодавства. Тому в цьому контексті виникаєоб’єктивна необхідність духовно-ціннісної підго-товки фахівців за декількома напрямами. Такожважливими складовими є підготовка викладачів,слухачів та здобувачів наукових ступенів за ду-ховно-ціннісними напрямами.

Для формування духовної сфери необхідноює наявність чітких орієнтирів, які формують духо-вно-ціннісний простір. Такими орієнтирами пови-нні стати цінності християнського світу, які пропо-нує Церква. Водночас необхідним є концептуа-льне бачення питання православно орієнтовано-го розвитку суспільства. Ця концепція складаєть-ся з п’яти складових: духовність, культура, полі-тика, економіка, державне управління. У цьомуаспекті духовність формує всі інші складові, адержавне управління є фактором стримувань тапротиваг. Важливою в цьому контексті є співпра-ця держави та Української православної церкви.

Як стверджує академік РАН В. Локтіонов,“істинне моральне виховання існує лише в тіс-ній і нерозривній єдності з релігійною освітою йвихованням, і ні про будь-яке моральне вихо-вання поза релігією не може бути й мови” [5].

IV. ВисновкиНеобхідність духовно-ціннісної підготовки по-

в’язана з тим, що суспільство, яке орієнтуєтьсяна матеріальні блага та нехтує духовними цінно-стями, може себе знищити. Водночас дотриман-ня й орієнтування на духовно-ціннісний підхід тахристиянську етику, положення якої відобража-ють адекватний стан існування суспільства йзвертають увагу людини до вічних чеснот, сприя-тимуть гармонійному розвитку суспільства.


113

Дотримання духовних істин на основі хрис-тиянської культури та етики допоможе ліквіду-вати й уникнути багатьох проблем суспільства,які на сьогодні є тягарем та суспільним наван-таженням. Повернення до духовно-цінніснихорієнтирів повинно сприяти формуванню якіснонового типу людини, людини духовно-ціннісної,на основах християнської культури, цінностіякої відображають загальнолюдські цінностівищого порядку.

Список використаної літератури1. Блекки Дж.С. О самовоспитании нравст-

венном, умственном, физическом / ДжонСтюарт Блекки // Учит. газета. – 1992. –11 февр. – С. 18.

2. Ильин Е.Н. Путь к ученику / Е.Н. Ильин. –М. : Просвещение, 1998. – 224 с.

3. Иоанн Сан-Францисский, архиеп. Что такоекультура? / Иоанн Сан-Францисский, архи-еп. // Избранное. – Петрозаводск : [б. и.],1992. – 145 с.

4. Матюшкин А.М. Проблемные ситуации вмышлении и обучении / А.М. Матюшкин. –М. : Педагогика, 1972. – 207 с.

5. Протоієрей Микола Макар. Форми взаємо-дії духовної та світської освіти в сучаснихумовах: перешкоди та перспективи / ТрудиКиївської Духовної Академії. – 2009. –№ 11. – С. 267–271.


Жарая С.Б., Малюська В.А. Особенности духовно-ценностной подготовки специалистов от-расли “Государственное управление”

В статье рассматриватся особенности подготовки специалистов в высших учебных заведенияхсредствами православного подхода и с использованием православной традиции. Акцентировановнимание на подготовке специалистов отрасли государственного управления и механизмах сотру-дничества государства и Украинской православной церкви в образовательном пространстве.

Ключевые слова: Украинская православная церковь, духовно-ценностные ориентиры, право-славная традиция, государственное управление, духовное образование, светское образование.

Zhara S.B., Malyus'ka V.A. Features spiritually-valuable training industry "Public Administration"In the article the considered features of preparation of specialists are in higher educational

establishments by facilities of orthodox approach and with the use of acquisition of orthodox tradition.Attention is accented on preparation of specialists of industry of state administration and to the mechanismsof collaboration of the state and Ukrainian Orthodox Church in educational space.

For forming of society a necessity is forming of base bases which subsequent activity of framework ofsociety is possible on. Such the spirituality of citizens and political system must become zasadnichimiparameters.

On the modern stage of creation of the state important is actualization of spiritual values which arefoundation for society and sphere of state administration. Approved and the applied methods of forming ofethics bases need addition and high-quality approach taking into account the produced experience.

Ethics bases and moral approach function as constituents of public processes and phenomena are sureneeded, however much they are only one of constituents of forming spiritually valued to going nearrealization of orientation of personality. The requirement of native reformation of modern educational spacecontacts with the idea of returning to main principle of developing pedagogics – to priority spiritually educatevalues above materially economic.

This idea is traditionally contained in religious and kulturologic directions of philosophy of education. Theindicated idea was developed by teachers which was oriented on traditional for our society scientific bases ofpedagogical art.

For Ukraine of ХХІ age in the context of development of society important is spiritual development withhis constituents, the special actuality is tested by this aspect in the context of preparation, retraining and in-plant training civil servants.

To spirituality as well as it is necessary to teach many objects and disciplines, as at forming of personalityof all greater value and actuality acquires spiritually valued component. Next to it on the modern stage ofbecoming and development of personality in society and state an erroneous picture continues to develop ofthe secularized man which ignores spiritual foundations (bases) of the life.

In opinion of representatives of classic pedagogics, psychology and medicine, leading domestic and internationalexperts, in these spheres, a man has a deep requirement in transcendent, in existence of Higher Good and Justice.And it non-random, as in the historical development a man appears, foremost, as homo religiosus.

Therefore education – it in the first turn, transferrableness of traditional spiritual hierarchy of values whichthe best achievements of domestic culture are formed due to a next generation.

ХХІ age of UNO named “Age of man”. A man grows into the real subject of the life. In this sense beforeeducation the task of not only intellectual development of graduating student of educational establishment,capture, by necessary knowledges and jurisdictions them but also forming appears spiritually stimulantprinciples of him subsequent vital way.

Key words: Ukrainian Orthodox Church, spiritually valued, orthodox tradition, state administration,spiritual education, society education.


114

УДК 35.01

Т.В. Новаченкокандидат педагогічних наук, доцент,

Національна акадеиія державного управління при Президентові України

АВТОРИТЕТ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ:РЕЗУЛЬТАТИ Й АНАЛІЗ ДОСЛІДЖЕННЯУ статті подано результати дослідження авторитету державних службовців. Визначено най-

більш важливі якості, що притаманні особистості державного службовця; чинники, що заважаютьабо сприяють досягненню авторитету. Це допомогло виявити прояви гуманістичних мотивів у їхуправлінській діяльності, а також розуміння державними службовцями необхідності визначення но-вого набору цінностей, орієнтацій, правил і норм поведінки людства, що актуалізуються в сучас-ному суспільстві.

Ключові слова: авторитет, якості, чинники, державні службовці.

І. Вступ0

Перехідний етап розвитку сучасного українсь-кого суспільства зумовлює необхідність у профе-сіоналах з високим рівнем компетентності в будь-якій сфері життєдіяльності, особливо в галузідержавного управління. Тож згідно з реаліямисучасного українського суспільства йому необ-хідні етично надійні та психічно стійкі керівники,що здатні до постійного цілісного самовдоскона-лення, які активні й відповідальні в суспільнихсправах, які авторитетні, яким довіряють.

Звернення до проблеми авторитету спостері-гається з давніх часів, у своїх працях її розглядалиДж. Віко, Г. Гегель, К. Гельвецій, Т. Гоббс, І. Кант,Л. Фейербах, Ф. Енгельс, М. Вебер, Х. Гадамер,М. Шелер, Ю. Хабермас та ін. Проблеми автори-тетних форм соціальних відносин досліджувалиукраїнські вчені-класики, а саме: Г. Сковорода,В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський,М. Хвильовий, В. Липинський та ін. На сьогоднівизначено чимало традицій розуміння феноменуавторитету та виокремлення низки напрямів у ційгалузі, а саме: філософському, соціологічному,культурологічному, політологічному, соціопсихо-логічному. Так, філософсько-теоретичний аспектдослідження феномену авторитету базується натрадиційному концепті, за яким авторитет – цеформа і результат соціальної взаємодії (В. Богда-нов, Т. Бондаренко, Г. Вептруска, І. Єфремов,Л. Завірюха, А. Комина, І. Салабеков, В. Солда-тов та ін.). У політичній науці авторитет розгля-дають як близьке до влади явище, осмислюютьйого з позицій лідерства особистості (Г. Дідух,Дж. Джонс, Х. Джерард, Дж. Картрайт, О. Єгорова-Гатман, О. Кобилянська, О. Лабковська, А. Ли-сюк, Б. Новожилов та ін.). Соціопсихологічний ас-пект дослідження авторитету представляють таківчені, як: Е. Фромм, Ю. Неймер, М. Кушнарьов,К. Павлиця, Ю. Стьопкін та ін. Ця грань вивченняавторитету актуалізується сьогодні, оскільки нові-тні тенденції суспільного розвитку засвідчуютьдинамічність психічних процесів у людини, які іс-тотно впливають на сприйняття та розуміння нею

0 © Новаченко Т.В., 2013

суспільно-політичної реальності й мотивують їїповедінку у сфері публічної діяльності. Відповідноактуалізувалася необхідність проведення дослі-дження, яке надало можливість зафіксувати реа-льні позиції державних службовців щодо феноме-ну авторитету.

ІІ. Постановка завданняМета статті – подати результати досліджен-

ня, у якому з’ясовано думки, погляди, позиціїдержавних службовців щодо такого предмета,як авторитет.

ІІІ. РезультатиДля досягнення поставленої мети розроб-

лено опитувальник. Під час проходження курсівпідвищення кваліфікації в групах начальників(завідувачів) відділів (управлінь) освіти район-них державних адміністрацій і міськвиконкомів;заступників начальників (завідувачів) відділів(управлінь) освіти районних державних адміні-страцій і міськвиконкомів, а також спеціалістіввідділів (управлінь) освіти районних державнихадміністрацій і міськвиконкомів (без виділенняпрофілю) проведено опитування. Усього в опи-туванні взяли участь 163 респонденти. Віковаструктура опитаних (рис. 1) складається з най-молодшої групи державних службовців, а саме:спеціалістів відділів (управлінь) освіти район-них державних адміністрацій і міськвиконкомів(без виділення профілю), віком до 25 років, щов дослідженні репрезентована 6%. Цю групудержавних службовців становили особи, якізакінчили вищі навчальні заклади декілька ро-ків тому. Молоді державні службовці, віком від26 до 30 років, які вже мають хоча й невеликийдосвід роботи, становили 16% респондентів.Більше ніж половина (51%) опитаних – держа-вні службовці віком від 31 до 49 років. Найста-ршу й більш досвідчену групу державних служ-бовців, віком понад 50 років, становила групаначальників (завідувачів) і заступників началь-ників (завідувачів) відділів (управлінь) освітирайонних державних адміністрацій і міськви-конкомів (26%) (рис. 1).


115

16%

51%

26%

7%

- віком до 25 років- віком від 26 до 30 роківвіком понад 50 роківвіком від 31 до 49 років

Рис. 1. Вікові групи державних службовців

Очевидно, що найбільшу частину опитанихстановили державні службовці віком від 31 до49 років. Опитування здійснювали очно, письмо-во із застосуванням методу спостереження тапорівняльного аналізу відповідей. У результатіспостереження й опитування зафіксовано163 інтеракції, що в процесі опрацювання згрупо-вано й узагальнено. Одне із перших запитань,запропонованих респондентам, стосувалосяособистісної задоволеності своєю роботою. До-сить велика частка (45%) респондентів не змоглинадати однозначну відповідь, зокрема ті, хто ціл-ком або частково задоволений, наше досліджен-ня виявило близько третини (39%), водночас ча-стка незадоволених становила 16%. Такий рівеньзадоволеності роботою свідчить, що багато дер-жавних службовців не мають цілісного позитив-

ного відчуття від того, що роблять. А це, у своючергу, може свідчити про наявність внутрішньогоособистісного конфлікту, вибір професії не запокликанням, низьку оплату праці, неадекватнийсоціально-психологічний клімат у колективі, пога-ний стан здоров’я тощо. На думку державнихслужбовців, рейтинг факторів, що формують ав-торитет будь-якої людини, – це, насамперед, ви-сокий рівень компетентності особи (цю тезу під-тримала більшість респондентів – 67%); по-друге, чесність – за цей фактор висловилося63% опитаних. Вищенаведені обставини автори-тету, на думку респондентів, є фундаментальни-ми, і саме вони є його основою.

Застосовуючи метод ранжування, визначе-но самооцінку особистісних якостей державнихслужбовців. Аналіз відповідей подано в табл. 1.

Таблиця 1Результати ранжування самооцінки якостей

державних службовців, %Ранг Якості %1 Відповідальність 682 Порядність 523 Доброзичливість 504 Працьовитість 315 Справедливість 286 Почуття гумору 277 Обов’язковість 248 Єдність слова і діла 249 Скромність 2110 Самокритичність 1911 Комунікабельність 1812 Совість 1813 Тактовність 1414 Хазяйновитість 1215 Принциповість 1216 Ініціативність 1017 Розумність 718 Толерантність 619 Прагматичність 1

Як бачимо, більшість респондентів на першіпозиції поставили такі важливі якості особисто-сті державного службовця, як: відповідальність,порядність, доброзичливість.

З діаграми на рис. 2 можна з’ясувати, якимсаме особистісним якостям віддають перевагуті чи інші вікові категорії державних службовців.


116

Як видно з діаграми, для всіх вікових катего-рій значущими є такі чинники, як: високий рівенькомпетентності особистості державного службо-вця. Їх рейтингові показники коливаються від70% (для респондентів віком 31–49 років) до57% (для респондентів віком старше 50 років).

Відомо, що в усі часи актуальним є питанняпро те, яка особистість є авторитетною для тієїчи іншої людини. Відповідно до наведеної тезибуло поставлене таке запитання респонден-там. Результати рейтингу “взірців для насліду-вання” подано на рис. 3.

0

10

20

30

40

50

60

70

80

до 25років від 25 -30 років від 31 -49 років старше 50 років

високий рівень компетентності

успіхи в роботі

порядність

доброзичливість

68

59

41

62

41 43

7065

29

57

74

47

Рис. 2. Ранжування державними службовцями власних якостей залежно від віку

0 10 20 30 40 50 60 70 80

Відомі артисти,спортсмени

Я сам собіавторитет

Родичі

Літературні герої

Письменники

Політичні діячі

Колеги

Вчителі

Батьки

10

12

19

21

25

28

37

51

69

Рис. 3. Постаті й категорії людей, які є авторитетом для державних службовців, %

Як видно з діаграми, незаперечними авто-ритетами для більшості респондентів є батькита вчителі. Останнє місце в рейтинговому пе-реліку дісталося відомим артистам і спортсме-нам. Аналіз одержаних відповідей дав змогускласти рейтинг якостей, що є значущими в

авторитетних для державних службовців лю-дях (табл. 2).

Нижче на рис. 4 подано особистісні якостіавторитетних людей, що є значущими для різ-них вікових груп державних службовців.


117

Таблиця 2Перелік значущих якостей в авторитетних

для державних службовців людях, %Ранг Якості %

1 Чесність 682 Відповідальність 533 Доброзичливість 454 Єдність слова і діла 435 Справедливість 376 Працьовитість 307,5 Розумність 237,5 Почуття гумору 239 Тактовність 1810 Організованість 1511 Комунікабельність 1412 Совість 1213 Скромність 1314 Толерантність 1115 Самокритичність 1016 Хазяйновитість 917 Принциповість 818 Ініціативність 519 Прагматичність 1

0

10

20

30

40

50

60

70

80

до 25 років від 25‐30 років від31‐49років старше50 років

відповідальність доброзичливість обов'язковість порядність задоволення від роботи єдність слова та діла працьовитість

67

48

36 3529 32

50

40

30 31

70

47

57

33

76

51

60

3632

Рис. 4. Якості, що поціновуються державними службовцями різних вікових груп в авторитетних людях, %

Як видно з діаграми, найбільш значущі яко-сті для всіх вікових категорій державних служ-бовців – “відповідальність” та “доброзичли-вість”.

У процесі опитування поставлено завданнявизначити чинники, що сприяють підвищеннюавторитету державних службовців (табл. 3), атакож ті, які заважають його зростанню (рис. 5).

Таблиця 3Чинники, що сприяють підвищенню авторитету

державних службовців, %№ Чинники %

1 Довіра до державних службовців 712 Позитивні риси характеру 673 Високий рівень професійної компетентності 605 Переконливі досягнення в роботі 366 Здоровий соціально-психологічний клімат у колективі 217 Вдало обрана професія 208 Стабільна сім’я 189 Справедлива оцінка вашої роботи керівництвом 1410 Особистісна привабливість 1211 Яскраво виражені здібності 712 Наявність ділових зв’язків 5

Як видно з табл. 3, з-поміж основних чинни-ків, що сприяють формуванню авторитету дер-жавного службовця, респонденти називаютьдовіру до державних службовців (71%), пози-тивні риси характеру (67%), високий рівеньпрофесійної компетентності (60%). Дещо мен-

ший відсоток припадає на такий важливий фа-ктор, як переконливі досягнення в роботі (36%).У сприянні авторитету не останнє місце посідаєздоровий соціально-психологічний клімат у ко-лективі (21%), де працює державний службо-вець і вдало обрана професія (20%). Найменш


118

значущими чинниками, що сприяють підвищен-ню авторитету державних службовців, респон-денти назвали наявність ділових зв’язків. Тожвизначення чинників, що сприяють підвищеннюавторитету державних службовців серед най-

ближчого оточення, надало можливістьз’ясувати, які саме фактори заважають держа-вним службовцям досягти бажаного рівня ав-торитету. Результати цього опитування поданона рис. 5.

0 5 10 15 20 25 30 35

Нездатність демонструвати увагута повагу до інших людей

Власна інерціяНевдало обрана професія

Негативний результат у справахНизький рівень компетентності

Невиразні результати роботи

Низький рівень авторитетуНизька оцінка діяльності

Слабке здоровьяВади характеру

Проблеми в сім'їНездоровий клімат у колективі

Дефіцит ділових зв'язків 3327

2320

19151514

119

86

3

Рис. 5. Фактори, що заважають державним службовцям досягти бажаного рівня авторитету, %

Як видно з діаграми, на першому місці фігуруєтакий фактор, як “дефіцит ділових зв’язків”, щовикликає деяке здивування, оскільки цей чинникуже визначався як такий, що сприяє підвищеннюавторитету, однак там він займає останню пози-цію. Це свідчить про нестійкість цінностей, якіпанують у суспільстві загалом і в представниківтакої його категорії, як державні службовці.

IV. ВисновкиОтже, дослідження надало можливість за-

фіксувати реальний стан думок, поглядів, по-зицій опитаних державних службовців. Однакочевидним є питання про відродження автори-тету державних службовців. Поворот від моде-рного до постмодерного суспільства, що ниніпереживає в процесах змін Україна, наповню-ється складними, суперечливими й різними засвоєю сутністю явищами, які пов’язані з епоха-льною заміною європоцентричності на глоба-льну поліцентричність, соціоцентричність таантропоцентричність. Дедалі стверджують се-бе раціональність і гуманістичні мотиви вуправлінській діяльності, що виявилось, мож-ливо, ще не зовсім виразно в проведеному до-слідженні. Цей факт можна пояснити несумісні-стю двох типів мислення – технологічного йгуманістичного, що призводить до пошуків івизначення нової ціннісної домінанти, з новимнабором цінностей, орієнтацій, правил і нормповедінки людства. Одержані результати мо-жуть стати в пригоді при вирішенні деяких про-блем теоретичного та практичного характеру.Вважаємо, що інформація щодо проведеногодослідження може буде корисною при скла-

данні тематики спецкурсів, проведенні диску-сій, круглих столів, ділових ігор у вищих навча-льних закладах освіти з підвищення кваліфіка-ції керівних кадрів державної служби.

Список використаної літератури1. Авторитет. Управляемое уважение / Р. Чал-

дини // Психология влияния. – СПб., 1999. –272 с. – С. 192–216.

2. Богданов В.С. Авторитет як предмет соціа-льно-філософського аналізу : автореф.дис. на здобуття наук. ступ. д-ра філос. на-ук / В.С. Богданов. – К., 1997.

3. Великий тлумачний словник сучасної ук-раїнської мови / [укл. і гол. ред. В.Т. Бусел].– К. ; Ірпінь, 2005. – 1728 с.

4. Добролюбов Н.А. О значении авторитета ввоспитании / Н.А. Добролюбов // Избр.пед. соч. – М., 1952. – С. 131–154.

5. Лиотар Ж.Ф. Состояние постмодерна /Ж.Ф. Лиотар ; пер. с фр. Н.А. Шматко. – М. :Институт экспериментальной социологии ;СПб. : Алетейя, 1988. – 356 с.

6. Політична культура української еліти яксуб’єктивний чинник розвитку суспільства(системно-синергетичний підхід) /Е.А. Афонін, С.О. Сибиряков // Формуванняй оновлення політико-управлінської еліти всучасній Україні : зб. наук. праць / за заг.ред. М.І. Пірен. – К. : Вид-во НАДУ, 2005. –С. 101–122.

7. Фромм Э. Анатомия человеческой деструк-тивности / Э. Фромм ; пер. с нем. Э. Телят-никовой. – М. : АСТ : АСТ Москва, 2006. –640 с.



119

Новаченко Т.В. Авторитет государственного служащего: результаты и анализ исследованияВ статье представлены результаты исследования авторитета государственных служащих.

Определены наиболее важные качества, которые присущи личности государственного служаще-го; факторы, которые мешают или помогают в достижении авторитета. Это помогло выявитьпроявления гуманистических побуждений в их управленческой деятельности, а также пониманиегосударственными служащими необходимости усвоения нового набора ценностей, ориентаций,правил и норм поведения человечества, которые актуализируются в современном обществе.

Ключевые слова: авторитет, качества, факторы, государственные служащие.

Novachenko T.V. The authority of the public servant: the results and analysis of researchThe transitional stage of the development of modern Ukrainian society determines the necessity of pro-

fessionals with high level of competence in any are of activity, especially in the field of state management.The ref ore, in accordance with the realities of modern times, it requires et hic al reliable and mentally stableleaders, capable of continuous holistic self-improvement, which are active and responsible in public Affairs,which auth or it ative and trusted. At the present time was a lot of traditions understanding the phenomen onof the authority and these lection of a number of trends in this area, namely: philosophical, sociological, cul-tural, political science.

The article presents the results of the research authority of public servants. Identified the most importantqualities that are inherent personality of a public servant; factors that hinder or help in the achievement of theauthority. It also helped to identify manifestations of humanistic motives in their management activities. Theunderstanding of the government officials of having to learn a new set of values, attitudes, rules and stan-dards of behave our of mankind, which emerge in the modern society.

All took part in the survey 163 of the Respondent. Method of ranking was established, that the most im-portant qualities of the personality of a public servant are: responsibility, decency, kindness. In disputableauthority for the majority of respondents are parents and teachers. Identified the factors that hinder or helppublic servants in the achievement of the authority. This helped to identify manifestations of humanistic mo-tives in the irmanagement activities. As well as understanding of government officials of having to learn anews et of values, attitudes, rules and standards of behaviour of man kind, which he merge in the modernsociety. The results obtained can be useful in solving some of the problems of the or etical and practical na-ture. Information regarding the study can be useful in compiling the subjects of special courses, discussions,roundtables, business games in institutions of higher education to improve the skill soft he managerial per-sonnel and civil service.

Key words: prestige, quality, factors, government employees.


120

УДК 352/354::005

Д.В. Кас’яненкоаспірант

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України

ЗБАЛАНСОВАНА СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ ЯК ЗАСІБ ТРАСНФОРМАЦІЇСТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ В ОПРЕАТИВНІ ПЛАНИ НА ВСІХОРГАНІЗАЦІЙНИХ РІВНЯХ ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇУ статті проаналізовано трансформацію стратегії у сфері якості в оперативну діяльність

структурних підрозділів та співробітників облдержадміністрації (ОДА) за допомогою збалансованоїсистеми показників (BSC). Обґгрунтовано, що розшифровка стратегічних завдань в індивідуальнихпланах співробітників дає можливість чіткого оцінювання внеску кожного працівника в реалізаціюстратегії ОДА у сфері якості та прив’язки системи преміювання до результатів співробітника вреалізації стратегії.

Ключові слова: загальне/всеохопне управління якістю (TQM), збалансована система показників(BSC), система управління якістю (СУЯ).

І. Вступ0

Дослідники відзначають слабке розуміння пер-соналом своїх ролі та завдань у межах функціону-вання системи управління якістю (далі – СУЯ) ворганізації як одну з ключових причин невдач привпровадженні та тривалому функціонуванні СУЯза принципами загального/всеохопного управлін-ня якістю (TQM). Подібна ситуація заважає актив-ному залученню персоналу до СУЯ, що фактичнопорушує один з восьми базових принципів TQM.

Ця теза наочно підтверджується практикоювпровадження СУЯ в апараті Запорізької обл-держадміністрації, де протягом 2009 р. факти-чно було розроблено та впроваджено СУЯ нарівні основної документації, політики та цілей усфері якості, однак стратегічні плани організа-ції у сфері якості не відображено в оператив-них планах структурних підрозділів й індивіду-альних планах співробітників. Отже, функціо-нування СУЯ в апараті облдержадміністрації(ОДА) стало давати збій.

У процесі пошуку управлінських інструмен-тів, які допомогли б подолати описану пробле-му, привертає до себе увагу збалансована сис-тема показників (BSC). Як показує світовапрактика використання BSC у комерційних ор-ганізаціях, BSC ретранслює положення загаль-ної стратегії до всіх структурних рівнів органі-зації, у тому числі до рівня співробітника, якконкретні оперативні цілі (оперативний план)його діяльності в зоні його компетенції.

Цим зможе BSC бути корисною облдержад-міністрації для ретрансляції положень стратегіїу сфері якості в оперативні плани її структур-них підрозділів та співробітників?

Окремо механізми та ефект від упровадженняBSC в органах публічного управління в своїхпрацях розглядають Роберт Каплан (R. Kaplan),Девід Нортон (D. Norton) та Пол Нівен (P. Niven).Однак до сьогодні теорія та практика спільного 0 © Кас’яненко Д.В., 2013

використання СУЯ та BSC, особливо у сфері пу-блічного управління, недостатньо досліджені уфаховій літературі. У вітчизняній науковій літера-турі ця тема поки що не набула відображення.Зарубіжні дослідники, насамперед, Захирул Хо-кує (Z. Hoque), Хенрік Андерсен (H. Andersen),тільки починають формувати методологічну базудля спільного використання TQM та BSC, алепереважно в комерційному секторі.

ІІ. Постановка завданняМета статті – обґрунтувати, як BSC може

сприяти конвертації положень стратегії у сферіякості в оперативну діяльність структурних під-розділів та співробітників облдержадміністрації,а отже, підвищити рівень сталості СУЯ в ОДА.

ІІІ. РезультатиДля аналізу трансформації стратегії у сфері

якості в оперативну діяльність структурних під-розділів та співробітників ОДА за допомогоюBSC, необхідно побудувати модель плануван-ня стратегії у сфері якості у форматі BSC дляоблдержадміністрації, яка впровадила абовпроваджує СУЯ. Алгоритм планування у фор-маті збалансованої системи показників наве-дено на рисунку.

Стратегія ОДА, відображена в BSC, відпові-дає положенням Політики у сфері якості. Ці-лі/завдання в BSC відображають Цілі/завданняОДА у сфері якості на відповідний рік. Плановізавдання та ініціативи BSC мають знайти своєвідображення в річних планах ОДА на трьохрівнях організаційної структури:– річному плані ОДА;– річних планах структурних підрозділів ОДА;– індивідуальних річних планах співробітни-

ків структурних підрозділів ОДА.Критичні фактори успіху визначають, вихо-

дячи з аналізу стану взаємодії ОДА із зовніш-нім середовищем, насамперед зі споживачами,внутрішніх процесів, структури та ресурсів ор-ганізації.


121

Облдержадміністрація якорган у цілому

Структурний підрозділоблдержадміністрації

Працівник структурногопідрозділу

облдержадміністрації

ІніціативиЦілі,завдання

Показникидля

вимірюванняБачення СтратегіяЦінності

Плановезавдання

КритичніфакториМісія

3 рівні

Рис. Алгоритм плануванняу форматі збалансованої системи показників в облдержадміністрації

Ініціативи являють собою конкретні дії щодовиконання планових завдань з урахуваннямкритичних факторів. На рівні ОДА в цілому вониможуть бути сформульовані у вигляді відповід-них програм, проектів, які спрямовуються надосягнення цілей та нейтралізацію негативнихскладових відповідного критичного фактора ус-піху. При цьому має чітко простежуватися узго-дження ініціатив усіх рівнів організаційної струк-тури згори вниз. Фактично ініціативи організаціїмають бути розшифровані в ініціативах нижчогорівня. Структурні підрозділи беруть участь у ре-алізації ініціатив ОДА, відповідаючи за реаліза-цію окремих напрямів у межах проектів/програмзгідно зі сферою їх компетенції. Тобто структур-ний підрозділ реалізує певну ініціативу ОДА вчастині послуг у цілому або процесів у межахнадання відповідної послуги, за які він відпові-дає. Співробітники відповідного підрозділу ОДАберуть участь у реалізації ініціатив організації вчастині процесів та процедур у межах наданняпослуг, що належать до їх компетенції.

Модель карти BSC облдержадміністраціїпредставлена в таблиці. Проаналізуємо, як ініці-ативи ОДА беруть реалізовані на рівні структур-ного підрозділу (далі – підрозділ), який відповідаєза забезпечення доступу до публічної інформації(як правило, відділ або сектор у структурі апаратуОДА). Послуга, що надається структурним під-розділом, – “забезпечення права доступу грома-дян до публічної інформації” має дві складові:активний доступ (забезпечення розгляду запитівна інформацію) та пасивний доступ (забезпечен-ня оприлюднення інформації).

Проаналізуємо детально послугу забезпе-чення розгляду запитів на інформацію. У ме-жах першої ініціативи (комплекс заходів із ви-

вчення задоволеності споживачів згідно з По-ложенням “Про вивчення задоволеності спо-живачів” СУЯ ОДА та затвердженим планом урозрізі кожної послуги) на виконання першоїмети підрозділ забезпечує:– розробку анкети споживача для вивчення

рівня задоволеності послугою;– дотримання календарного плану прове-

дення анкетування;– розповсюдження та збір заповнених анкет

споживачів (для неелектронної форми);– аналіз результатів анкетування та підготов-

ку пропозицій керівництву щодо покращен-ня послуги;Друга ініціатива (програма з підвищення

кваліфікації персоналу ОДА в галузі комуніка-тивних технологій) на виконання першої метиспрямована на зменшення негативного впливукритичних факторів, що викликані недостатнімволодінням співробітниками адміністрації ко-мунікативними технологіями. У межах цієї ініці-ативи співробітники структурного підрозділубратимуть участь у централізовано організова-них в ОДА відповідних тренінгах та семінарах.

Перша ініціатива (комплекс заходів з перегля-ду процедур модернізації або коригування проце-сів надання послуги) у межах реалізації другої ме-ти відображатиметься в таких діях підрозділу:– аналіз своєчасності фіксації нових вимог спо-

живачів щодо послуги, підготовка пропозиційщодо вдосконалення механізму фіксації;

– аналіз наявності внутрішніх резервів у дію-чих процедурах модернізації та коригуван-ня послуги, підготовка пропозицій щодовдосконалення таких процедур, особливотих, де присутня взаємодія з іншими струк-турними підрозділами ОДА.


122

Таблиця

1Мод

ель пл

анування

стратегії у сф

ері якості у

фор

маті B

SC для

обл

держ

адміністрації

(рівень ад

міністрац

ії в ціло

му)

Місія

→Цінно

сті →

Бачення

→Стратегія

→1.

Налагодження

та підтримка

постійної

ком

уніка

ції з

усіма

категоріям

и спож

ивачів

шляхом

вивчення їх

дум

ки щ

одо

оцінювання якості

послуг облдержадміністрації та

вим

ог,

які споживачі до них висувають

1. Орієнтація на

споживача

2. С

воєчасна

модернізація та

розвиток послуг

, що нада

-ються

облдерж

адміністрацією

, з урахуванням

вим

ог спо

-живачів

до відповідних послуг

та забезпечення

постійного

поліпш

ення

якості їх надання

2. Прагнення

максимальної

доступності послуг

,що надаються

організацією

3. Досягнення доступності п

ослуг, що надаються

облдер-

жадміністрацією

, для

якомога ширшої

аудиторії спож

ивачів

регіону

3. П

рагнення


ефективності

(досяг-

нення максимальних

результатів

при

використанні

мінімально мож

ливого

обсягу ресурсів

)

4. О

птим

ізація

внутрішніх процесів

надання

послуг в обл-

держ

адміністрації з метою

підвищення

їх результативності

та зменшення

їх ресурсоєм

ності

Облдерж

адміністрація

забезпечує

дотрим

ан-

ня конституційних прав

та свобод

гром

адян

,соціально-економ

ічний

розвиток

та здійснення

виконавчої

влади

натериторії регіону

4. Прагнення

постійного

вдосконален-

ня/поліпшення

організації

(кваліфіка

ції персоналу

та ін

фраструктури,


, комуніка

-ції зі

споживачам

и та

інш

ими зовнішніми контра

-гентам

и тощо)

За п

’ять

років

облдерж

адміністрація

являтиме собою

організацію

з ефек

-тивною

результат

-орієнтованою

сис

-темою

управління

, що

динамічно

розвивається

, має

високий

рівень

задоволеності спож

ивачів

та доступ

-ності послуг, які вона надає

5. Активне

впровадження

інноваційних

технологій

та мето-

дів роботи

для


відповідності

послуг облд

ер-

жадміністрації сучасним

вим

огам

споживачів

, що стрімко

змінюються


123

Продовж

ення

табл.

1Цілі, завд

ання

→Показни

ки для

вим

ірюва

ння →

Пла

нове

зав

данн

я →

Критич

ні фактори

→Ініціативи

1. Періодичність

проведення заходів

з вивчення

задоволеності

спожива-

чів

1. Небаж

ання

значної

кількості спож

и-вачів витрачати час на

анкетування

2. Ч

астка охоплення всіх

категорій

спож

ивачів

заходами

з вивчення


Протягом

року щокварталу про-

водити

анкетування

всіх катего

-рій спож

ивачів

2. Низький

рівень повернення

спожи-

вачами анкет з відповідям

и

1. Ком

плекс заходів із

вивчення задо

-воленості спож

ивачів

згідно

з

Поло-

женням

«Про

вивчення задоволеності

спож

ивачів

» СУЯ

ОДА

та

затвердж

е-ним

планом

у розрізі

кож

ної послуги

1. П

роводити

регулярне

вивчення

рівня

задово

-леності

всіх

категорій

спож

ивачів

якістю

по

-слуг

, що надаються

обл

-держ


3. Задоволеність


рівнем

та ф

ормам

и комунікації з ОДА

(від-

соток задоволених)

Збільш

ити протягом

року на

10%

частку

спож

ивачів

, повністю

задоволених комунікацією

з ОДА

3. Недостатнє володіння персоналом

ОДА

комуніка

тивним

и технологіями

для забезпечення

якіс

ної комуніка

ції

зі споживачем

2. П

рограм

а з підвищ

ення

кваліфіка

ції

персоналу ОДА

у галузі ком

унікативних


1. Н

еобхідний час на

модернізацію

або

коригування

процесів

надання

послуг

(кіл

ькість

робочих

днів з мо-

менту

виявлення

такої

потреби

до

оновлення відповідних процесів

)

Протягом

року скоротити на

10%

середній

необхідний час на

мо-

дернізацію

або


процедур

надання

послуг

1. Ком

плекс заходів з перегляду про-

цедур

модернізації

або


процесів

надання

послуги

2. М

аксимально скороти-

ти необхідний

час

намодернізацію

або

кори

-гування процесів

надан

-ня

послуги

з мом

енту

виявлення такої потреби

з боку




швид-

кістю

реагування на

потреби

модер

-нізації або корегування послуг

(від-

соток задоволених)

Збільш


року на

10%

частку

спож

ивачів

, повністю

задоволених

швидкістю

реагу-

вання ОДА

Перенавантаження

персоналу

пото-

чним

и питанням

и, що

заважатим

ешвидкій

реакції на

потреби

модерні

-зації/ коригування послуг

2. Ком

плекс заходів з покращ

ення

опе

-ративного

планування

та

перегляду

норм

навантаження

персоналу

з ураху

-ванням

пріоритетності питань

1. Кількість

точок

у районах

області

,де

мож

на замовити

та отримати

послуги в розрахунку

на

5 тис.

насе-

лення

Забезпечити протягом

року збі-

льшення

на

15%

кількості

точок

у районах

області дл

я замов

-лення та

отрим

ання

послуг О

ДА

1. Слабкий

рівень

володіння

насе

-ленням

сільських

районів

інформа-

ційним

и технологіями,

що

запобіга

-тиме активном

у використанню

елект

-ронного доступу до

послуг О

ДА

1. Програм

а зі

встановлення безкош

то-

вних

електронних

кіосків

доступу

дооф

іційного

сайту

ОДА

в адм

інбудівлях

та поштових

відд

іленнях

районних

центрів і великих

населених

пунктах

2. К

ампанія з роз’яснення населенню

районів принципів роботи

е-кіосків

3.

Розширити

доступ

спож

ивачів

, насамперед

у сільських районах об

-ласті, до

послуг, що на

-даються

облдержадміні-

страцією



рівнем

доступності послуг

облдерж

адмініс

-трації

(відсоток задоволених)

Збільш


року на

10%

рівень



доступністю

послуг

2. О

бмеж

еність

обсягів

бюдж

етного

фінансування на

масштабні програ

-ми перетворень

3. Заходи із

залучення

інш

их джерел

фінансування,

крім

обласного

бюдж

ету

1. П

ерегляд

внутрішніх стандартів

та

процедур

надання

послуг

Працеєм

ність

процесу

(людино

-годин)

Скоротити

протягом

року на

10%

витрати робочого

часу на

базові

внутрішні

процеси

надання

по-

слуг

1. Б

рак досвіду в керівників

серед

-ньої

ланки

в ОДА

щодо реорганізації

управлінських процесів

2. В

ивчення та

впровадження

кращих

практик інших

ОДА

та органів місцевого

самоврядування

3. Програм

а розвитку

внутрішнього

електронного

докум

ентообігу

та

внут

-рішньої

мереж

і (Інтранету)

для

структу

-рних

підрозділів

ОДА

4. Реорганізувати

внут

-рішні

процеси

надання

послуг

дл

я скорочення

робочого

часу та

фінан

-сових

ресурсів

, що

наних витрачаю

ться

Собівартість процесу

(грн

)Скоротити

протягом

року на

5%

собівартість


2. О

бмеж

еність

обсягів

бюдж

етного





залучення

інш

их джерел


крім

обласного

бюдж

ету

1. Ком

плекс заходів із

запровадж

ення

замовлення та

отрим

ання

послуг ОДА

населенням

через

офіційний сайт

ОДА

1. О

бмеж

еність

обсягів

бюдж

етного





залучення

інш

их джерел


крім

обласного

бюдж

ету

5. М

аксимально переве

-сти

процедури

замов

-лення та

отрим

ання

по-

слуги населенням

в еле

-ктронну форму за

допо-

могою

мереж

і Інтернет

Частка послуг

, що надаються

обл

-держ


населенню

в

електронній

формі,

від

загальної

кількості

послуг облдержадміністра-

ції (

%)

Довести

протягом

року до

20%

частку

послуг,

що надаються

велектронній формі

2. Недостатній

рівень володіння пер-

соналом

облдерж

адміністрації інфо-

рмаційними технологіями

3. П

рограм

а з підвищ

ення

кваліфіка

ції

персоналу ОДА

в галузі інф

ормаційних



124

Друга ініціатива (комплекс заходів з покра-щення оперативного планування та переглядунорм навантаження персоналу з урахуваннямпріоритетності питань) у межах реалізації дру-гої мети спрямована на зменшення негативно-го впливу критичного фактора перенаванта-ження персоналу поточними питаннями, щозаважатиме швидкій реакції на потреби модер-нізації/ коригування послуг. У межах реалізаціїцієї ініціативи в підрозділі переглядатимутьсяположення про підрозділ, порядки, процедурий посадові інструкції щодо розстановки пріори-тетності завдань та оптимізації навантаження.

Усі три ініціативи в межах реалізації третьоїмети не належать до компетенції підрозділу.

Реалізація першої ініціативи на виконання чет-вертої мети (перегляд внутрішніх стандартів тапроцедур надання послуг) вимагатиме від підроз-ділу проведення аналізу процедур надання послу-ги, відображених у відповідному стандарті щодо:– оптимізації взаємодії з іншими структурни-

ми підрозділами та керівництвом ОДА, за-діяними у процесах надання послуги (по-шук можливостей скорочення необхідногочасу на здійснення відповідних процедур);

– пошук зайвих повторень операцій у межахпроцесів надання послуги.Друга ініціатива (вивчення та впровадження

кращих практик інших ОДА та органів місцевогосамоврядування) у межах реалізації четвертоїмети спрямована на зменшення негативноговпливу критичного фактора браку досвіду вкерівників середньої ланки в ОДА щодо реор-ганізації управлінських процесів. Для реалізаціїініціативи на своєму рівні підрозділ вивчатимей упроваджуватиме кращий досвід облдержа-дміністрацій та органів місцевого самовряду-вання, які посідають перші місця в національ-них незалежних громадських рейтингах щодозабезпечення доступу до публічної інформації.

У межах третьої ініціативи четвертої мети(програма розвитку внутрішнього електронногодокументообігу та внутрішньої мережі (Інтранету)для структурних підрозділів ОДА) підрозділ роз-роблятиме процедури взаємодії (у формі відпо-відного порядку) структурних підрозділів ОДА умежах забезпечення електронного документообі-гу за запитами щодо надання публічної інформа-ції та в Інтранеті (електронне робоче спілкування,консультації спеціалістів інших структурних під-розділів ОДА з уповноваженим підрозділом).

Четверта ініціатива (заходи із залучення ін-ших джерел фінансування, крім обласного бю-джету), яка також запобігає проявам критичногофактора, не належить до компетенції підрозділу.

Перша ініціатива (комплекс заходів із за-провадження замовлення та отримання послугОДА населенням через офіційний сайт ОДА) умежах п’ятої, останньої, мети вимагатиме відпідрозділу розробки загального вигляду та змі-сту стандартної форми для подання запиту наінформацію через офіційний сайт ОДА й по-рядку опрацювання в адміністрації запитів, по-

даних через офіційний сайт ОДА відповідно довимог чинного законодавства.

Реалізація другої ініціативи на виконанняп’ятої мети (заходи із залучення інших джерел)фінансування, крім обласного бюджету) не на-лежить до компетенції підрозділу.

У межах третьої ініціативи на виконанняп’ятої мети (програма з підвищення кваліфікаціїперсоналу ОДА в галузі інформаційних техно-логій) для зменшення впливу відповідного кри-тичного фактора співробітники підрозділу бра-тимуть участь у централізовано організованихв ОДА тренінгах та семінарах.

Конкретні ініціативи/дії на рівні працівників під-розділу визначатимуться керівництвом підрозділув межах вищезазначених ініціатив підрозділу такомпетенції відповідного співробітника.

Отже, бачимо, що підрозділ є повністю або ча-стково задіяним у реалізації ініціатив на виконаннячотирьох з п’яти стратегічних цілей ОДА у сферіякості. Ініціативи, що реалізовуватимуться підроз-ділом, торкаються трьох перспективних площинBSC: “клієнти/споживачі”, “внутрішні процеси” та“навчання та зростання”.

У площині “клієнти/споживачі” підрозділ від-повідає за безпосередній контакт зі спожива-чами в межах надання послуги із забезпеченнярозгляду запитів на інформацію, а отже, і захо-ди з вивчення рівня задоволеності споживачівякістю відповідної послуги. Підрозділ такожбратиме участь у розробці форми для поданнязапиту на інформацію через офіційний сайтОДА, яка забезпечуватиме замовлення спожи-вачем послуги в електронному вигляді.

Головна робота підрозділу відбувається вплощині “внутрішні процеси” в частині оптимі-зації процесів та процедур надання послуги зурахуванням стратегічних цілей у сфері якості.

У площині “навчання та зростання” співробі-тники підрозділу виступатимуть набувачаминових знань і навичок у сфері комунікативних,інформаційних технологій та кращих практик усфері вдосконалення управлінських процесів,які потім реалізуються в діяльності підрозділу вдвох інших площинах. Отже, наявний причино-наслідковий зв’язок якості реалізації підрозді-лом деяких з вищезазначених ініціатив від по-кращення певних знань та навичок.

З іншого боку чітко простежується причин-но-наслідковий зв’язок між якістю розробки за-гального вигляду та змісту стандартної формидля подання запиту на інформацію через офі-ційний сайт ОДА й зручністю цієї форми у ви-користанні для споживачів. Отже, результатпідрозділу щодо реалізації відповідної ініціати-ви матиме суттєвий вплив на площину “клієнти/споживачі” в частині впровадження успішногонового формату для замовлення послуги, атому на загальний успіх реалізації цієї ініціати-ви ОДА стосовно цієї послуги. Розуміння цьогопричинно-наслідкового зв’язку та знання станусправ у підрозділі дає змогу передбачати мож-ливі критичні фактори другого порядку для ре-


125

алізації цієї мети (на рівні структурного підроз-ділу), що, у свою чергу, дасть можливість роз-робити та реалізувати відповідні запобіжні дії.У цьому випадку, скажімо, відома наявністьбраку досвіду з розробки подібних форм у від-повідальних співробітників підрозділу можебути компенсована попередніми спланованимизаходами з вивчення кращого досвіду іншихорганів виконавчої влади тощо.

Отже, при плануванні за допомогою BSC ініці-атив у межах стратегії управління якістю на дру-гому організаційному рівні керівник структурногопідрозділу аналізує причинно-наслідкові зв’язкита можливі критичні фактори реалізації відповід-них ініціатив у підрозділі. Маючи чітке уявленняпро кадровий потенціал та наявні ресурси в під-розділі керівник підрозділу може побачити крити-чні фактори, які неможливо передбачити приплануванні на вищому організаційному рівні, тазапропонувати відповідні запобіжні ініціативи.

Наприклад, наряд чи керівники ОДА під часпланування стратегії у сфері якості за допомогоюBSC могли б передбачити, що працівники відділуіз забезпечення доступу до публічної інформаціїмають недостатні навички зі складання анкет що-до вивчення задоволеності споживачів. КерівникиОДА й не повинні досконало володіти такими де-талями, а от компетентний начальник відповідногопідрозділу, напевне, мусить це знати. Як резуль-тат серед загальних ініціатив на рівні ОДА не пе-редбачили заходів з покращення відповідних на-вичок. Некоректно (неточно) складена анкета не-гативно впливатиме на точність відповідей спожи-вачів, що може призвести до некоректного тракту-вання вимог споживачів. Це, у свою чергу, при-зведе до розробки та реалізації некоректних захо-дів щодо модернізації та коригування послуги. Яккінцевий результат цього кола отримуємо некоре-ктне реагування на потреби споживача, а як на-слідок – незадоволеного споживача та марне ви-трачання зусиль та коштів. Механізм каскадуван-ня планування у форматі BSC (аналіз критичнихфакторів причинно-наслідкових зв’язків та плану-вання ініціатив на виконання стратегічних цілейорганізації на всіх її структурних рівнях) дає змогууникнути подібних проблем.

IV. ВисновкиТаким чином, у форматі BSC планування

відбувається згори вниз керівництва ОДА дорівня виконавців. Виконавець може побачити,якій внесок у реалізацію стратегічних завданьорганізації робить безпосередньо він (так самоце може побачити та проконтролювати йогокерівник). З іншого боку, можливість чіткої оцін-ки внеску будь-якого виконавця в реалізаціюстратегії ОДА у сфері якості дає можливістьприв’язати систему преміювання до результа-тивності співробітника щодо реалізації страте-гії. Тобто створити серйозний стимул для пра-цівників ОДА бути продуктивними у сфері якос-ті, що, у свою чергу, додасть сталості у функці-онуванні СУЯ в облдержадміністрації.

Отже, за результатами аналізу побудованоївище моделі планування стратегії ОДА у сферіякості у форматі BSC маємо всі підстави стве-рджувати, що інструментарій BSC є достатньоуніверсальним ефективним засобом сприянняфункціонуванню СУЯ не тільки в комерційнихорганізаціях, а й в органах публічної влади.

Список використаної літератури1. Каплан Р. Сбалансированная система по-

казателей: от стратеги к действию [Элект-ронный ресурс] / Р. Каплан, .Д. Нортон. –М. : Олимп-Бизнес, 2003. – Режим доступа:http://www.e-reading-lib.org/bookreader.php/141077/Kaplan_-_Sbalansirovannaya_sistema_pokazateleii.pdf.

2. Нивен П.Р. Система сбалансированныхпоказателей для государственных и непри-быльных организаций / Пол Р. Нивен. – Д. :Баланс Бизнес Букс, 2005. – 336 с.

3. Andersen H. Effective quality managementthrough third-generation balanced scorecard /H. Andersen, V. Lawrie, G. Savic // Inter-national Journal of Productivity and Perfor-mance Management. – 2004 – № 7. – Т. 53. –С. 634–645. – Режим доступу: http://www.emeraldinsight.com/journals.htm?articleid=851464&show=pdf.

4. Hoque Z. Total quality management and theBalanced Scorecard approach: a criticalanalysis of their potential relationships anddirections for research [Електронний ресурс] /Z. Hoque // Critical Perspectives on Ac-counting. – 2003 – № 14. – С. 553–566. –Режим доступу: http://www.distrodocs.com/12185-total-quality-management-and-the-balan-ced-scorecard-approach#?w=500.

5. Kaplan Robert S. Using the Balanced Sco-recard as a Strategic Management System –Harvard Business Review, Harvard University[Електронний ресурс] / Robert S. Kaplan,David P. Norton. – Boston, USA – 2007 – Ре-жим доступу: http://download.microsoft.com/documents/uk/peopleready/Using%20the%20Balanced% 20Scorecard%20as%20a%20Stra-tegic%20Management%20System.pdf.

6. Kaplan, Robert S. Conceptual Foundations ofthe Balanced Scorecard [Електронний ре-сурс] / Robert S. Kaplan // Harvard BusinessSchool, Harvard University. – Boston, USA. –2010 – Режим доступу: http://www.hbs.edu/faculty/Publication%20Files/10-074.pdf.

7. Rohm H. Developing and Using BalancedScorecard Performance Systems [Електро-нний ресурс] / Howard Rohm // BalancedScorecard Institute, USA – 2002. – Режимдоступу: http://glennschool.osu.edu/faculty/brown/home/812%20Strategy/2010/Balanced%20Scorecard.pdf.



126

Касьяненко Д.В. Сбалансированная система показателей как средство трансформациистратегии управления качеством в оперативные планы на всех организационных уров-нях облгосадминистрации

В статье проанализировано трансформацию стратегии в области качества.в операти-вную деятельность структурных подразделений и сотрудников облгосадминистрации (ОГА)с помощью сбалансированной системы показателей (BSC). Обосновано, что расшифровкастратегических задач в индивидуальных планах сотрудников дает возможность четкойоценки вклада каждого работника в реализацию стратегии ОГА в области качества и при-вязки системы премирования к результатам сотрудника в реализации стратегии.

Ключевые слова: общее/всеобъемлющее управление качеством (TQM), сбалансирован-ная система показателей (BSC), система менеджмента качества (СМК).

Kasianenko D. BSC as a tool to transform quality management strategy to operational planson all organizational levels of regional state administration

Weak understanding of their role and tasks by employees in measures of quality managementsystem of organization is reported by many researches to be one of the key reasons for unsuccessfulimplementation or long-lasting functioning of quality management systems (QMS), built on TotalQuality Management (TQM) principles. The mentioned above situation prevents personnelinvolvement to QMS, which in fact breaks one of eight basic TQM principles.

The world practice of management witnesses that Balanced Scorecard (BSC) retranslate generalstrategy to all structural levels of organization, while using in commercial organizations, including eachemployee through suiting individual operational plans to the strategy.

This article is dedicated to analyses of how BSC helps to transform quality management strategy tooperational activities of structural units and employees in regional state administration. For furtheranalyses the author builds up a model of strategy planning in BSC format for regional stateadministration, using critical factors of success and cause-effect relations. The joint usage of QMS andBSC is shown through planning QMS strategy. Structural unit in charge of assuring access to thepublic information is taken as basic level for analyses.

Planning in BSC format goes from the top to the very bottom of organization. The model gives aclear picture of how BSC helps regional state administration to transform strategic goals to operationalplans on all structural levels of organization through cascading. Therefore employee can easily identifyhis/her personal contribution to the strategy realization.

The results of analyses of quality management strategy planning model, based on BSC format,allow us to make a conclusion that decryption of strategic goals into individual plans of employeesgives an opportunity for regional state administration to evaluate contribution of each of them tostrategy realization. Which therefore allows to connect bonus system to employees results in strategyrealization.

Key words: Total Quality Management (TQM), Balanced Scorecard (BSC), Quality managementsystem (QMS).


127

РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

УДК 352(075.8)

О.Ю. Бобровськадоктор з державного управління, професор

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРІОРИТЕТІВІ ЦІЛЕОРІЄНТИРІВ ПОЛІТИКИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВПроведено дослідження теоретико-методичних основ розробки консолідованої політики

економічного розвитку регіонів. Розглянуто зміст базових понять: “політика”, “концепція”,“стратегія”, “програми”, “плани”, “проекти”. Показано їх органічний зв’язок і взаємозалеж-ність. Доведено необхідність їх розробки на єдиній методологічній базі та розгляду як скла-дових консолідованої політики. Обґрунтовано доцільність горизонтальної інтеграції політикй інноваційного горизонтально-функціонального управління їх забезпеченням і реалізацією.Розглянуто нові напрями діяльності та зміцнення інституту регіонального управління якфакторів стійкого розвитку регіонів.

Ключові слова: розвиток регіону, фактори впливу, індикатори та показники стійкостізростання, інтегрування цілей, функції, завдання, трансформація і консолідація політик.

І. Вступ0

Еволюція наукових знань про економічнийрозвиток регіонів, що формуються на стикурізних наукових дисциплін, умови й особливос-ті формування процесів цього розвитку зумо-вили необхідність виділення численних про-блем, вирішення яких потребує концентраціїуваги і зусиль суспільства.

До складу першочергових належить про-блема теоретико-методичного аналізу ефе-ктивності формування політик розвитку ре-гіонів, визначення інструментарію їх мето-дичного і практичного забезпечення, аналізуякості розробки політик і прогнозів їх здійс-нення, а також роль у формуванні та розро-бці процесів розвитку. Цей зріз проблемизабезпечення економічного розвитку регіо-нів ще є недостатньо дослідженим.

Теоретико-методологічні основи створенняумов економічного розвитку регіонів і управ-ління ним формуються в політиці та стратегі-ях, що створює базу для розробки концепцій,заходів, дій і певних меж їх реалізації. Водно-час множина видів суспільної діяльності зумо-вила появу численних видів політик, аналіззмісту яких свідчить про певну недостатністьсинхронізації їх векторів, диспропорції в роз-поділі регіональних ресурсів, що не дає змогивчасно реагувати на зміну умов розвитку, пе-ребудовувати межі, схеми, структури та про-цеси регламентації й дотримуватись визначе-

0 © Бобровська О.Ю., 2013

них строків стратегічних перетворень. Стаєочевидним, що темпи і рівень економічногорозвитку регіонів суттєво залежать від того,наскільки збалансованими будуть локальніполітики і стратегії, наскільки є прозорим, на-скрізним, безперервним, гнучким і динамічнимпроцес формування консолідованих політик істратегій діяльності в цьому напрямі.

У концепції побудови процесу розробкиполітик акцент має бути зроблено на мак-симальній інтеграції їх місій, цілей, завдань,ресурсів та організаційних формах і проце-сах, на створенні системи безперервної си-стемної взаємодії та злагодженій діяльностіщодо їх обґрунтування й сконцентрованостінавколо економічних та інших видів зрос-тання.

Предметне поле економічної політики ре-гіонів з розвитком теорії інституціалізму стаєвсе більш чітким, що дає змогу ґрунтовнішедослідити питання науково-методичного за-безпечення її формування та реалізації.

Найважливішими пріоритетами розвиткурегіонів є переведення їх економік на інно-ваційно-інвестиційний шлях, перехід докомплексного управління територіальнимисоціально-економічними системами і прове-дення відповідних їм структурних та функці-ональних перетворень в управлінні регіона-льним господарством. Наукове обґрунту-вання економічної політики регіональногорозвитку, раціональна організація й управ-ління процесами її ефективної організації


128

стають вагомими чинниками забезпеченнясталого розвитку регіонів. Головні завданняуправління процесами розробки та реалізаціїполітики регіонального розвитку зумовленіконцепцією місцевого самоврядування, спе-цифікою регіонів, їх господарською діяльністю,переліком та характером проблем функціону-вання. Необхідність вирішення цих проблем вумовах високої динаміки економічної, соціаль-ної та екологічної реальності життєдіяльностірегіонів детермінує посилення уваги до мето-дології забезпечення розробки політик і страте-гій розвитку регіонів у контексті концепції ста-лого соціально-економічного розвитку країни.

Дослідженню проблеми сталого розвиткута методології розробки політик і стратегійрозвитку регіонів присвячено праці багатьохукраїнських і зарубіжних учених: О. Амоші,В. Тарасевича, І. Бланка, М. Долішнього,В. Гейця, Л. Федулової, Б. Боулінга, М. Кон-дратьєва, Р. Коуза, П. Кругмана, Д. Лука-шевича та ін. Однак, незважаючи на вели-чезний науковий доробок у вирішенні про-блеми сталого розвитку економіки регіонів вумовах розбалансованості економічних ін-тересів в українському суспільстві, перева-жання асиметрії в соціально-економічномустановищі регіонів, проблема підвищеннястійкості розвитку вимагає продовження її до-сліджень. Зокрема, таких її аспектів: підви-щення системної збалансованості розвитку вполітиках, стратегіях, програмах розвитку,уточнення моделей управління розвитком,вибір раціональних способів їх реалізації тазміцнення інституту місцевого самоврядуван-ня в напрямі його керівної, регулюючої, стабі-лізуючої та системоутворювальної ролі в про-цесах життєзабезпечення та життєдіяльності.

ІІ. Постановка завданняМета статті – провести порівняльний

компаративний аналіз зв’язку та взаємовп-

ливу окремих видів політик, стратегій, про-грам і проектів розвитку. Узагальнити зміст іособливості розробки внутрішніх локальнихполітик з метою зниження їх полярності йідентифікувати вектори зростання в цілісній,кумулятивній політиці економічного розвит-ку. Виробити рекомендації щодо формуван-ня інноваційної моделі управління забезпе-ченням реалізації політики розвитку з бокуорганів місцевої влади.

ІІІ. РезультатиБазовою категорією, навколо якої конце-

нтрується напрям дослідження, є соціально-економічний розвиток регіону. Вона дає змо-гу використовувати фундаментальні науковіположення економічної теорії, теорії систем,теорії управління та використовувати мето-дологію наукового обґрунтування політик,стратегій і програм розвитку. Вивчення іс-нуючих методичних підходів до розробкиполітики і стратегії сталого розвитку прове-дено шляхом аналізу сутнісного змісту по-нятійного апарату, послідовності його вико-ристання в ланцюжку методичного інстру-ментарію, вирішення поставлених проблем-них питань та виявлення існуючої взаємо-залежності, взаємозв’язку і ступеня їх взає-мопроникнення при побудові цілісної конце-пції розвитку регіону. Основні теоретико-методичні складові розробки та послідов-ність проектування процесу розробки й реа-лізації економічної політики розвитку регіонуі зв’язок між ними наведено на рис. 1. Якбачимо, позитивна динаміка розвитку регіо-ну має забезпечуватися якісними інститу-ційними перетвореннями несуперечливогохарактеру й об’єднанням процесів, що фор-мують їх як рівноправних і рівнозначущих, атакож враховують економічні, соціальні йекологічні фактори, які впливають на їх син-тез і збалансованість.

Державна політика

Регіональна політика

Політика сфер діяльності галузей,секторів, господарюючих суб'єктів

Концепції

Стратегії

Програми

Плани дій та заходів

Інноваційні проекти модернізації,реформування та диверсифікації

Рис. 1. Послідовність і етапи формування та реалізації регіональної політики


129

Як показано на рис. 1, ключовий напрямрозвитку країни та її регіонів формується вдержавній політиці. Політику в її загальномуспрощеному розумінні можна уявити як спеці-альний документ, що містить наміри державистосовно організації діяльності, спрямованоїна визначення методів, засобів і механізміввпливу на форми й види розвитку суспільствата її організації для досягнення поставленихцілей. Політиці розвитку відводиться ключовароль у забезпеченні регіонів як її складової, а

її трансформація в стратегії, програми і планирозвитку та їх реалізація покладається на ор-гани регіонального та місцевого самовряду-вання. Трансформація та ідентифікація цілей ізмісту політик, відображаючись у стратегіях,програмах і проектах розвитку регіонів, пере-творюються з макро- на мікроскладові проце-сів економічного розвитку і створюють факто-рну основу консолідованої регіональної полі-тики. Загальна схема процесу трансформаціїзапропонована у вигляді інформації (табл.).

ТаблицяТрансформація та ідентифікація змісту політик у стратегіях,

програмах і проектах організації та управління процесами розвитку країни та регіонівНазва Зміст

Політика в цілому Генеральна лінія дій і сукупність заходів, здійснюваних від імені держави з метою розвиткукраїни. Складається з безлічі видів політик

Державна політи-ка

Сукупність цілей, визначених суб’єктом процесів діяльності в певному соціальному середо-вищі разом із сукупністю засобів і методів для досягнення таких цілей

Регіональна полі-тика

Частина політики країни, пов’язана з розвитком регіону, використанням регіонального поте-нціалу, вирівнюванням показників якості життя, розвитку економіки та інших сфер життя

Концепції політик Сукупність поглядів і понять про стратегічні дії під час здійснення політики, уявлення пропроцеси, явища, принципи, підходи і методи докладання зусиль для здійснення політики

Стратегія Документально оформлений план діяльності, що охоплює значний відрізок часу і спрямова-ний на досягнення масштабних цілей. Конкретизується у вигляді стратегічних планів, дій,програм. Правовою основою розробки стратегії є Конституція України та інші державні акти,європейські принципи публічного управління, основи сучасної демократії, сучасні концепціїта технології управління розвитком

Програма Комплексні рішення складних масштабних проблем регіону. Може містити частину проблемкраїни або бути самостійною

Характерні ознакипрограми

Комплексність заходів, різноманітність, законність, міжсекторний характер, масштабність, роз-ширені часові рамки здійснення, різнобічні джерела фінансування, істотний вплив на суспільс-тво. Застосовується в широкому контексті. Суб’єктом розробки та впровадження програм єоргани державної та міської влади, галузеві міністерства та їх господарюючі суб’єкти

План дій Документ, що містить у собі положення щодо дій, необхідних для реалізації прийнятих про-грам і засоби їх здійснення, можливі альтернативні шляхи досягнення в окремих сферах,галузях і секторах діяльності

План заходів Для забезпечення стратегічних рішень затверджується, як правило, у вигляді нормативно-правових актів, регулярно (щорічно) затверджуваних: на рівні країни – Кабінетом МіністрівУкраїни;на рівні регіону – обласною радою та відповідними комітетами; на рівні міст – орга-нами місцевого самоврядування.

Проект Комплексна неповторювана зміна окремої системи, одномоментний захід, обмежений зачасом, бюджетом, ресурсами. Містить чіткі вказівки щодо виконання. Тісно пов’язаний зпрограмами розвитку регіону з різних напрямів діяльності

Завдання Конкретні завдання, вирішення яких потрібні для створення умов здійснення проекту та окремі кро-ки, що дають змогу впровадити очікувані результати проектів у практику

Безліч видів діяльності суспільства і по-лярність їх напрямів, що сприяли розробцібагатьох видів відповідних їм політик і фор-муванню їх локальних цілей, методів і засо-бів досягнення, зумовлюють необхідність їхсистематизації з метою вияву їх особливос-тей та умов формування. Існуючі політикиможна систематизувати:– за ієрархічними рівнями: політика держав-

на, регіональна, політика окремих терито-рій, галузей, суб’єктів господарювання;

– за сферами діяльності: економічна політи-ка, соціальна, екологічна тощо;

– за галузевим принципом: промислова по-літика, політика аграрна, політика транс-портна тощо;

– за видами функціональної діяльності:інвестиційна політика, інноваційна, нау-ково-технічна, кадрова, політика цін ідоходів, фінансово-кредитна політика;

– політики-регулятори соціально-економіч-них процесів: структурна політика, регу-ляторна, інституційна, політика форму-

вання інноваційних моделей управліннятощо.Не ставлячи за мету розробку більш об-

ґрунтованої систематизації існуючих видівполітик, слід підкреслити, що при певнійвідмінності їх напрямів, цілей, специфікиоб’єктів політики й ізольованості їх розробкина певних ієрархічних рівнях, вони органічноі тісно пов’язані. І хоч кожна з політик вико-нує притаманні їй функції та може відрізня-тись методами їх виконання, вона спрямо-вана на впорядкування та розвиток зазда-легідь визначених суспільних процесів від-повідно до поставлених цілей. Так, держав-на, муніципальна і соціальна політика в рин-кових умовах виконує ті функції, які не можеповністю виконати самостійний суб’єкт гос-подарювання. Економічна політика, систе-матизована за наведеними вище ознаками,передбачає забезпечення раціональноговикористання ресурсного потенціалу, але вумовах різних форм власності її реалізаціяпов’язана з рядом проблем.


130

Консолідована регіональна політика реа-лізує сукупність економічних, правових таорганізаційних рішень, спрямованих на гар-монізацію інтересів держави і регіонів, ство-рення умов для раціонального використаннямісцевих ресурсів, але при цьому має врахо-вуватись, що кожна з розроблюваних політикставить за мету більш ефективне досягненняпоставлених цілей у сфері свого впливу.

Здійснений аналіз змісту політик свідчитьпро наявність у них і суттєвих суперечностей.Наприклад, політика розвитку і зміцненнятехнічного базису регіону не враховує підви-щення техногенного навантаження на робочусилу і змінює природно-екологічні показникив бік погіршення: компенсації безробітним немотивують підвищення їх кваліфікації з ме-тою пошуку нової роботи; соціальна політикапереважно має компенсаційний характер;роль регіонів у здійсненні соціальної політикизростає, а фінансування зменшується. Існу-ючі розбіжності не сприяють збалансованостій цілісності та підвищенню результативностіполітики економічного розвитку регіону.

Види політик створюються в межах існуючо-го регіонального поділу суспільної праці, її кон-центрацією за управлінськими функціями, заобсягами споріднених процесів діяльності таіншими ознаками. Вони створюються в терито-ріальному просторі регіону і перетинаються вйого горизонтальній площині.

Кількість існуючих видів політик зумовлюєполівекторність їх локальних цілей, завдань і

сфер впливу, вимагає постійного пошуку спо-собів їх раціонального об’єднання, узгодженнятермінів і ресурсів та забезпечення методичноїкоординації при їх розробці. На регіональномурівні окремі політики слід розглядати якпов’язані між собою складові єдиної комплек-сної консолідованої політики, спрямовані напідвищення сталості динамічного розвиткурегіону.

Розуміння неприпустимості відокремленостіта різної спрямованості політик призводитьдо недостатнього рівня ефективності їх ре-алізації. Стає очевидним, що зниження аси-нхронності політик має знайти своє відо-браження у створенні єдиної консолідова-ної, комплексної, збалансованої політикирозвитку регіону та розробленні відповідноїстратегії управління її реалізацією. Існуєнеобхідність перегляду підходів до розробкивсіх видів політики розвитку регіону, поси-лення їх горизонтальної інтеграції та ство-рення системи горизонтально-функціональ-ного управління, їх імплементації в стратегії,програми і плани розвитку.

Узагальнену схему формування напряміврізноспрямованих політик розвитку регіону зметою поєднання їх спрямованості, послідов-ності розробки і консолідації наведено нарис. 2.

Органічний зв’язок між існуючими політи-ками, точки і люфти їх взаємного перетинута вектор спрямованості їх цілей на розви-ток регіону можна подати на рис. 3.

Державна політика розвитку країни

Кумулятивна комплексна політика розвитку регіону

Політика духовногота фізичногорозвитку

Продовольчаполітика

Енергетичнаполітика

Політикавикористання

земель

Політикавикористанняводних ресурсів

Зовнішньоекономічна

політика

Політика

стабілізації

Митна

політика Ф

інансова

політика

Інституційна

політика

Політика

кредитно

-фінансова

Структурнаполітика

Політикасоціальної відповідальності

Кадроваполітика

Інвестиційнаполітика

Науково-технічнаполітика

Демографічна політика

Економічнаполітика

Соціальна політика

Екологічнаполітика

Політикаосвіти

Політикаохорониздоров’я

Рис. 2. Схема формування напрямів політики розвитку регіону


131

Рис. 3. Складові консолідованої політики розвитку регіону

Упорядкування об’єктивно існуючих зв’яз-ків між різними видами політик регіону, щорозглядаються як відносно самостійні скла-дові консолідованої політики розвитку, ви-магає встановлення тісних і продуктивнихконтактів між їх розробниками і суб’єктамигосподарювання. Це створює велику ймові-рність появи творчих, ініціативних стратегійта інноваційних шляхів їх реалізації, усуваєдублювання дій і невідповідностей у міжга-лузевих, міжвидових і внутрішньорегіональ-них заходах і проектах розвитку регіонів.Об’єднання політик і стратегій розвитку вєдину консолідовану політику комплексногорозвитку дають змогу охопити всі сфери йумови життєдіяльності регіону, узгодити іконкретизувати цілі розвитку крізь призмурозробки загальних сценаріїв та шляхів їхдосягнення. Уся сукупність політик, що роз-глядалися, дає змогу сфокусувати дослід-ницьку, проектну, аналітичну, організаційнута фінансову діяльність на конкретизацію іполіпшення існуючих умов урахування зміс-ту політик в стратегіях і планах розвитку зарахунок обґрунтування можливих альтерна-тив об’єднання існуючих ресурсів і їх спіль-ного корпоративного використання.

Досягненню вищезазначеного сприятимевикористання при розробці політик узгодже-них цільових індикаторів і показників розви-тку регіону. Індикатор (або показник) маєбагато значень, але в цьому випадку індика-тор слід розуміти як характеристику проце-сів, об’єктів і систем, який доступний для

спостережень та вимірів і за допомогою яко-го можна оцінювати зміни, які будуть відбу-ватися в системах, процесах чи явищах урезультаті системної комплексної реалізаціїполітик і стратегій розвитку. Як приклад нарис. 4 наведено основні цільові показники(індикатори) економічного, соціального йекологічного розвитку регіону, які слід аналі-зувати і враховувати при розробці консолі-дованої політики. Вони можуть розглядатисяяк ті їх значення, які планується забезпечи-ти в результаті одночасної реалізації різнихполітик у проектах стратегічного розвитку. Унаведеному прикладі до них належать інди-катори цілей трьох видів політик, що пред-ставлені самостійними напрямами діяльно-сті, але їх величини повинні бути обґрунто-вані і узгоджені як між цими політиками, так івсередині кожної з них. Такий “синхронний”аналіз формування показників дають змогузабезпечити стан “рівноваги” та збалансо-ваності між економічним, соціальним таекологічним розвитком, технічними, техно-логічними та іншими пріоритетами життєді-яльності регіону. Це має стати нормою тапри реалізації окремих завдань і забезпе-ченні відповідності їх результатів вимогамнормативно-правової бази не тільки на рівнірегіону, а й на державному та міжнародно-му рівнях. Цільові вектори консолідованоїполітики розвитку регіону будуть спрямованіна врахування різнобічних аспектів підви-щення якості життя на сучасному етапі тастабільний розвиток регіону в майбутньому.


132

Індикатори (показники) консолідованої політики економічного,соціального та екологічного розвитку регіону

Індекси зростання економічнихпоказників:

Індекси зростаннясоціального розвитку:

Індекси поліпшення показниківекологічного середовища:

– якість повітря;– якість води;– якість ґрунту;– зниження захворюваності;– зростання тривалості життя

та ін.

– зайнятість;– заробітна плата;– забезпеченість житлом;– рівень освіченості;– гендерна рівність;– демографічні показники;– індекс людського

розвитку та ін.

– структура власності в регіоні;– ВРП на душу населення;– інвестиції в основний капітал з

державного бюджету;– інвестиції в основний капітал з

регіонального бюджету;– економічно активне

населення;– кількість інноваційно-активних

підприємств;– сучасні організаційно-правові

форми співробітництва іпартнерства у громадськійдіяльності

Рис. 4. Основний склад індикаторів для формування консолідованої політики розвитку регіонів

Інтегрування пріоритетів і спільних цілейсталого розвитку в технічні, технологічні,економічні, соціальні, екологічні й інші про-цеси вимагає виконання таких умов:– узагальнення спільних потреб регіонів

як складних і цілісних соціально-еконо-мічних систем;

– уточнення базових сфер, об’єктів, про-цесів і суб’єктів діяльності, які реалізу-ють політики;

– визначення ключових напрямів розвиткурегіону, видів локальних політик, точокїх взаємодії та методів узгодження;

– підбір сучасного методологічного інстру-ментарію для обґрунтування ключовихкомпонентів політик і їх родинних взаємо-доповнювальних цілей;

– розробка методологічних основ інтегру-вання цілей і пріоритетів сталого розви-тку регіону з метою їх інтеграції в куму-лятивні цілі консолідованої політикирозвитку регіонів з використанням су-часних наукових знань і методичногоапарату розробки стратегій;

– створення єдиного інформаційно-аналітич-ного поля і визначення методологічного,нормативно-правового та інституційногоінструментарію оцінювання стану та рівнярегіонального розвитку;

– визначення контурів і алгоритмів оціню-вання стану розвитку регіону з існуючиминапрямами їх політик і стратегій;

– прийняття функції прогнозування і ре-зультатів її здійснення як фундаментурозробки політик, стратегій і планів роз-витку за виділеними напрямами.

Одним із важливих завдань створення тареалізації комплексних політик і стратегійрозвитку є підвищення знань суб’єктів орга-нізації розробки політик і стратегій розвитку,а саме: одержати нові методичні знання,набути вмінь їх гнучкого використання, розі-братися в тонкощах нормативно-правовоїдокументації, здобути нові знання із ситуа-ційного та інших видів прогнозування, бутиздатними очолити управління інноваційнимипроектами та набути компетентнісних нави-чок забезпечення їх результатів. Основнийсклад учасників розробки комплексної полі-тики розвитку регіону наведено на рис. 5.Результати їх сумісної діяльності стосовнонапрямів і змісту розробки консолідованоїполітики розвитку регіонів мають бути дове-дені до відома всіх працівників широкої гро-мадськості та підтримані ними.

Водночас діяльність суб’єктів регіональ-ного управління та розробки консолідованоїполітики і стратегії розвитку має бути роз-ширена та поповнена виконанням аналіти-ко-прогностичної, інформаційно-комуніка-тивної, організаційно-технологічної та кон-сультативно-методичної функцій та якіснооновленим їх змістом з боку органів місце-вого самоврядування в напрямі поглиблен-ня діяльності з управління процесами роз-витку. Це сприятиме зміцненню та розвиткуінституту регіонального управління, у якомусьогодні зосереджені серйозні проблемиподальшого розвитку територій та регулю-вання процесів економічного, соціального йекологічного розвитку.


133

Громадські організації, що маютьцільову спрямованість

Об'єднання, організації суб'єктигосподарювання, установи

Органи контролю дотримання державного, регіонального та місцевого законодавства

Профільні міністерства,дослідницькі організації,

окремі вчені

Місцеві органи влади(управління, комітети,

департаменти,підрозділи)

Кабінет МіністрівОбласні державніадміністрації

Суб'єкти політик розвитку окремих галузей, секторів і сфер діяльності

Суб'єкти реалізації консолідованої політики розвитку регіону

Рис. 5. Суб’єкти розробки консолідованої політики розвитку регіону

На сьогодні дослідження цього феноменуведеться переважно в правовій моделі існую-чого державного устрою України, проте в умо-вах високої динамічної трансформації кордониіснування проблем істотно розширюються івимагають високої стратегічної й тактичноїадаптації регіональної влади при пошуку прак-тичних шляхів їх вирішення, створенняоб’єктивних основ для якісного виконання фун-кції регулювання, спрямованої на забезпечен-ня стабільності, регламентності, дотриманнянормативності, цілеспрямованого розпорядни-цтва використанням регіональних ресурсів тапосилення позитивних регулюючих впливів.

IV. ВисновкиУзагальнюючи вищевикладене, слід за-

значити таке:1. Консолідована політика розвитку регі-

ону має розглядатись як виразник місії тарозвитку регіону, змістовне наповнення істратегія інтегрованої комплексної діяльно-сті органів місцевого самоврядування, щоспрямовується на стабільний розвиток регі-ону й об’єднує в територіальному просторірегіону політики розвитку всіх визначенихсфер діяльності в контексті концепції соціа-льно-економічного розвитку країни.

2. Комплексна політика розвитку признача-ється для створення умов такого розвиткурегіону, коли задовольняються всі його існую-чі потреби без дотацій і субсидій, а обмежу-вальні фактори розвитку стають більш гнуч-кими, керованими і регульованими, створюю-чи умови для підвищення стандартів якостіжиття в сьогоденні та далекому майбутньому.

3. Основні напрями позитивного впливуякісно розробленої консолідованої політикирозвитку регіону знайдуть своє відображен-ня в таких процесах:– підвищенні прямого й опосередкованого

впливу на хід і результати процесу реа-лізації політик;

– створенні умов для формування багато-цільового управлінського впливу напроцеси розвитку;

– переході на партисипативне управліннярегіоном шляхом зосередження зусильвлади і бізнесу, широкого залучення жи-телів та інших суб’єктів впливу на забез-печення процесів розвитку регіону;

– узгодженні співвідношень і співпідпоряд-кованості цілей розвитку локальних по-літик, їх складових, об’єктів, суб’єктів тазагальної регіональної архітектоніки вмісії генеральної цілі розвитку регіону;

– досягненні збалансованості змісту полі-тик, стратегій, програм, проектів і планіврозвитку за рахунок зниження їх фрагмен-тарності, підвищенні цілісності та безпе-рервності процесів інтегрованого управ-ління і концентрації розподілу, перерозпо-ділу, переорієнтації та накопичення вико-ристовуваних ресурсів на створення но-вих можливостей їх відтворення;

– обґрунтуванні необхідної організаційноїреструктуризації, консолідації та генеру-вання організаційних процесів розвитку;

– гармонізації трудової діяльності з по-требами внутрішнього і зовнішнього се-редовища та створенні гарантованихумов для надійного розвитку регіональ-ної інфраструктури.

4. Проблемне поле методичного забезпе-чення процесів комплексного розвитку регіонумає зосереджуватися навколо таких напрямів:– мотивування розробки системних техноло-

гій аналізу актуальних проблем, які дадутьзмогу сформулювати і реалізувати систем-ні цілі розвитку регіону;

– зосередження і поглиблення діяльності нареальному ґрунті та з урахуванням влас-них можливостей;

– вибір і обґрунтування принципів, цілей,функцій, завдань, прав і відповідальності


134

органів влади за забезпечення процесівреалізації консолідованої політики й стра-тегії розвитку;

– можливість зіставлення очікуваних ре-зультатів розвитку з реальними можли-востями регіонів;

– необхідність поглиблення уваги до складуфакторів, на які не може впливати регіона-льна влада і розробка заходів запобіганняїх небажаному впливу;

– використання сучасних інформаційно-комунікативних технологій і програмнихпродуктів у поточній і стратегічній діяль-ності органів влади та інтернет-тех-нологій як ресурсів інтегрування зусильдля швидкого коригування або зміниумов успішного розвитку регіону.Список використаної літератури

1. Барбаков О.М. Регион как объект управ-ления / О.М. Барбаков // СОЦИС (Соци-ологические исследования). – 2002. –№ 7. – С. 96–99.

2. Барзилов С. Регион как политическое про-странство / С. Барзилов, А. Чернышов //Свободная мысль. – 1997. – № 2. – С. 3–13.

3. Герасимчук З.В. Регіональна політика ста-лого розвитку: методологія формування,механізм реалізації / З.В. Герасимчук. –Луцьк : Надстир’я, 2009. – 250 с.

4. Нижник Н. Перспективи вдосконаленнясистеми територіальної організації влади /Н. Нижник, В. Новик // Економічний часо-пис. – 2007. – № 7–8. – С. 49–51.

5. Топчієв О.Г. Регіональний розвиток Украї-ни і становлення державної регіональноїполітики / О.Г. Топчієв, Т.М. Безверхнюк,З.В. Мітенко. – О. : ОРІДУ НАДУ, 2005. –224 с.

6. Синергетичні та еконофізичні методи до-слідження динамічних та структурних ха-рактеристик економічних систем / В.Д. Дер-бенцев, О.А. Сердюк, В.М. Соловйов,О.Д. Шарапов. – Черкаси : Брама-Україна,2010. – 287 с.

7. Карамушка В. Екологічна збалансованістьстратегічних ініціатив і проектів (інтегру-вання довкільних аспектів у стратегічнепланування та проектну діяльність) : практ.посіб. / Віктор Карамушка ; за ред. В. Ку-чинського. – К. : К.І.С., 2012. – 138 с.


Бобровская Е.Ю. Концептуальные принципы определения приоритетов и целеориен-тиров политики экономического развития регионов

Проведено исследование теоретико-методических основ разработки политики регионов. Рас-смотрена связь базовых понятий: “политика”, “концепция”, “стратегия”, “программы”, “планы”,“проекты”. Показано их органическую связь и взаимозависимость. Обоснована целесообразностьгоризонтальной интеграции политик и горизонтально-функционального управления их реализа-цией. Рассмотрены новые направления деятельности и укрепления института региональногоуправления как факторы устойчивого развития регионов.

Ключевые слова: развитие региона, факторы влияния, индикаторы и показатели устойчиво-сти роста, интегрирование целей, функции и задачи, консолидация и трансформация политик.

Bobrovskaya E. Conceptual principles of determination of priorities and cileorientiriv ofpolicy of economic development of regions

Annotation research is Conducted teoretiko-methodical bases of development of the consolidated policy ofeconomic development of region. Maintenance of base concepts is considered and specified: policy,conception, strategy, programs, plans and projects.

With the use of procesnogo approach the process of successive transformation and authentication ofmaintenance is built politician in strategies, programs and projects, directed in support steady development ofcountry and regions.

It is found out, that a plural and specific of kinds and directions of public activity as objects of policy entailedappearance of numerous kinds politician, polarity of their aims, methods and facilities of their achievement. Itis marked, that though each of a politician executes inherent it functions and can differ aims, methods of theirrealization, all kinds politician organically and closely CPLD, have many points of the mutual crossing andfamily vectors of direction of their aims with the policy of economic development which induces toconsideration all the politician, as constituents of economic policy of regions. It creates the terms of theirconsolidation and authenticity of appearance of creative initiatives at forming of general ways mizhgaluzevikh,interspecific and zagal'noregional'nikh measures and projects of development of region.

They are certain as constituents of general policy of development and they are suggested to unite in asingle policy and strategy of complex economic development of region. It is presented structurally rich incontent model of its construction, which engulfs all spheres and terms of vital functions and allows to co-ordinate and specify the aims of development through the prism of development of general scenarios.

Certain terms and certain composition of indicators and criteria of development, which take into accountthe scalene aspects of upgrading life and constancy of development on the modern stage. Grounded termswhich are able to provide integration and realization of general aims in technical, technological, economic andsocial projects and composition and copulas of subjects of development and realization of the consolidatedpolicy of economic development of region is set.

Key words: development of the region, influencing factors, indicators and indicators of sustainabilityof growth, functions and tasks, consolidation and transformation policies, integration goals.


135

УДК 352.075

І.Б. Гарькавийкандидат наук з державного управління

директор приватного підприємства “Орест-К”, м. Київ

ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ПІДПРИЄМСТВМІСТООБСЛУГОВУЮЧОЇ СФЕРИ ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯУ статті розкрито положення системного аналізу підприємств містообслуговуючої сфе-

ри з виділенням етапів та основних категорій дослідження. Охарактеризовано підходи до ви-значення мети й урахування витрат ресурсів на систему, а також виокремлення зв’язків міжцілями, шляхами вдосконалення системи та середовищем.

Ключові слова: орган місцевого самоврядування; підприємство містообслуговуючої сфе-ри; системний аналіз; етапи дослідження; мета, ресурси, зв’язки системи.

І. Вступ0

Підприємства містообслуговуючої сферипрацюють у складних умовах, які характери-зуються необхідністю забезпечення відпові-дності між обсягами виробництва та обся-гами споживання муніципальних послуг, щозумовлює необхідність розрахунку виробни-чих потужностей і комунікацій за найбіль-шою (піковою) потребою при низькому се-редньому рівні та високій нерівномірностівикористання цих потужностей за часом.При цьому висока вартість основних фондівкомунальних підприємств знижує ефектив-ність інвестицій у комунальне господарство.

Наявність природних монополій в окре-мих сферах міського господарства потребуєпідвищеної уваги до них з боку органів місце-вого самоврядування (далі – ОМС), оскількиза відсутності конкуренції можливе зловжи-вання надавачів послуг своїм монопольнимстановищем, особливо у сфері тарифної по-літики й дотримання стандартів якості по-слуг. Тобто перед ОМС в управлінні містооб-слуговуючою сферою стоять складні завдан-ня, вирішення яких може бути засноване наструктуризації складових систем та кількіс-ному порівнянні альтернатив як методологіч-ній основі вирішення наявних проблем. Інайбільш конструктивним з напрямів дослі-джень у такому сенсі є системний аналіз,адже сформувався в результаті виникненнянеобхідності досліджувати та проектуватисаме такі складні системи, управляти ними вумовах неповноти інформації, обмеженостіресурсів й дефіциту часу.

Дослідження пов’язано з важливими нау-ковими, а також практичними завданнями,які передбачені планом науково-досліднихробіт Національної академії державногоуправління при Президентові України за те-мою: “Науково-методологічні засади конт-ролю діяльності органів державної влади таорганів місцевого самоврядування у сфері

0 © Гарькавий І.Б., 2013

надання послуг”. При виконанні цієї темиавтором розроблено основи теорії управ-ління містообслуговуючою сферою ОМС.

Аналіз останніх досліджень і публікацій сві-дчить, що термін “системний аналіз” тлумачатьу публікаціях неоднозначно. В одних працяхсистемний аналіз подано як “доповнення сис-темних концепцій визначення функцій управ-ління, пов’язаних з плануванням” чи навіть зістратегічним плануванням і цільовою стадієюпланування [1]. В інших – термін “системнийаналіз” вживається як синонім терміна “аналізсистем” або “системне управління організаці-єю” [9]. Системний аналіз використовує всюсукупність формальних і неформальних про-цедур, є узагальнювальною методологією до-сліджень складних технічних, природних і соці-альних систем [4; 8].

Системний аналіз у державному управлінніяк соціальній системі, є подальшим розвиткомряду дисциплін, таких як теорія оптимальногоуправління, теорія ухвалення рішень, експер-тний аналіз, теорія організації систем тощо.Зокрема, це стосується формування держав-ної екологічної політики як складової світовоїсистеми захисту довкілля [5], діагностикисуб’єкт-об’єктних відносин у системі управлін-ня територіальним розвитком [6].

Поширення ідей і методів системногоаналізу в державному управлінні, а головне– успішне їх використання на практиці сталоможливим лише з розробкою конкретнихаспектів [10]. Саме використання системно-го аналізу як інструменту вирішення склад-них завдань дало змогу перейти від побудо-ви теоретичних моделей систем до широко-го їх практичного використання [11].

Водночас невирішеними залишаютьсяпитання, які стосуються узагальнення тео-ретичних та емпіричних положень систем-ного аналізу, які може використовуватиОМС з урахуванням особливостей різносп-рямованості обґрунтування управлінськихрішень щодо вдосконалення діяльності під-приємств містообслуговуючої сфери. На


136

необхідності опрацювання та розвитку на-званих положень системного аналізу в ас-пектах місцевого самоврядування наголо-шено в працях І. Дробота [2], О. Оболен-ського та Ю. Королюка [3; 7].

ІІ. Постановка завданняМета статті – розкрити основні положення

використання ОМС системного аналізу підпри-ємств містообслуговуючої сфери з виділенняметапів дослідження складних систем у зазна-ченій сфері та у взаємозв’язку з основнимикатегоріями, які при цьому використовуються.Вважаємо також за доцільне охарактеризуватипідходи до визначення мети систем у містооб-слуговуючій сфері, врахування витрат ресурсівна їх функціонування, а також виділеннязв’язків між цілями, альтернативними шляхамирозвитку систем та середовищем.

ІІІ. РезультатиЦентральною проблемою у вирішенні за-

вдань ОМС щодо вдосконалення діяльностіпідприємств для зміцнення містообслуговую-чої сфери є проблема ухвалення рішень. Сто-совно проектування та управління складнимисистемами в зазначеній сфері проблема ух-валення рішення пов’язана з вибором певноїальтернативи в умовах різних невизначенос-тей. Невизначеність зумовлена багатокрите-ріальністью завдань оптимізації, не завждиясними цілями розвитку систем, неоднознач-ністю сценаріїв розвитку системи, недостатні-стю апріорної інформації про систему, дієювипадкових чинників у ході динамічного роз-витку системи та іншими умовами.

Проведені узагальнення свідчать, що сис-темний аналіз у вирішенні завдань ОМС сто-совно вдосконалення діяльності підприємствміста щодо зміцнення сфери обслуговуванняза етапністю має передбачати такі напрями:побудова моделі досліджуваного об’єкта; по-становка завдання дослідження; вирішенняпоставленого математичного завдання [1; 4].

Побудова моделі – це відтворення систе-ми, що вивчається, процесу чи явища. Припобудові моделі може складатись математич-ний опис явищ і процесів містообслуговуючогоспрямування, які відбуваються в системі.

На етапі постановки завдання дослі-дження формулюбть мету аналізу у вирі-шенні завдань ОМС. Мету дослідження ви-значають зовнішні чинники щодо системи.

Лише вирішення математичного за-вдання із системного аналізу підприємствмістообслуговуючої сфери ОМС можна від-нести власне до етапу, що використовуєматематичні методи повною мірою.

До категорій, які доцільно використову-вати для системного аналізу містообслуго-вуючих підприємств, належать такі: еле-мент, середовище, підсистема, характерис-тика, властивість, показник, алгоритм функ-ціонування, якість, процес, критерій ефекти-вності, стан системи, ситуація, проблема [8].

Для оперування цими поняттями системно-го аналізу у вирішенні завдань зміцненнямістообслуговуючої сфери ОМС слід до-тримуватись певних словесно-інтуїтивних чиформальних визначень.

Зокрема, стосовно досліджуваних підпри-ємств виділяють елементи, якими є деякіоб’єкти, що мають ряд важливих властивос-тей і певний закон функціонування, який реа-лізовується в системі, але внутрішня структу-ра елемента в такому разі не розглядається.

Для відображення деяких властивостейелементів підприємства слід використову-вати характеристики. Характеристики еле-мента є залежними змінними й відобража-ють властивості елемента, під якими розу-міють сторону об’єкта містообслуговуючоїсфери, що зумовлює його відмінність відінших об’єктів або схожість з ними та вияв-ляється при взаємодії з іншими об’єктами.Властивості задаються з використаннямзалежностей – одного з основних матема-тичних понять, яке використовується прианалізі й обробці інформації.

Відображення якісних характеристик сис-теми в містообслуговуючій сфері або цільо-вої спрямованості процесу (операції), якареалізовується системою, може здійснюва-тись з використанням показників.

Важливим для опису й дослідження ОМСдіяльності підприємств містообслуговуючоїсфери є поняття алгоритм функціонування,під яким розуміють процес здобуття вихід-них характеристик з урахуванням впливіввнутрішнього та зовнішнього середовища.За сутністю алгоритм функціонування роз-криває механізм прояву внутрішніх власти-востей підприємства, що визначають йогоповедінку відповідно до закону функціону-вання.

Сукупність станів підприємства містооб-слуговуючої сфери як системи, впорядкова-них за зміною якого-небудь параметра, якийвизначає властивості цієї системи, назива-тимемо процесом. Рівень пристосованостіпроцесу щодо досягнення мети, яка ста-виться за певних умов ОМС, визначає ефе-ктивність такого процесу.

Оцінювання системи за узагальненимпоказником та правило вибору впливів напідприємство містообслуговуючої сфери збоку ОМС й територіальної громади (ТГ)має базуватись на критерії ефективності.

Опис закону функціонування підприємст-ва як системи можна отримати через стансистеми, яким є множина значень характе-ристик системи в цей момент часу.

Необхідність одночасного розгляду станівсистеми й середовища, які взаємопов’язані,вимагає визначення понять “ситуація” та“проблема”. При цьому ситуацією вважаютьсукупність станів підприємства містообслуго-вуючої сфери та середовища в один і той


137

самий момент часу, а проблемою – невідпо-відність між існуючим та необхідним (цільо-вим) станом системи при цьому стані сере-довища в певний момент часу.

Запорукою ефективності системного ана-лізу підприємств ОМС є правильне визна-чення мети зміцнення містообслуговуючоїсфери, яка є сукупністю уявлень про деякумодель майбутнього результату в цій сфері,здатного задовольнити вихідну потребу вмуніципальних послугах при тих можливос-тях, що є реальними, оцінених за результа-тами досвіду. Потребою при цьому вважа-ють те, що об’єктивно пов’язує членів ТГ іззовнішнім середовищем (зокрема, підпри-ємствами містообслуговуючої сфери) таіншими соціальними системами як деяка(визначальна) умова забезпечення існуван-ня міста та життєдіяльності в ньому.

До властивостей мети у вирішенні за-вдань зміцнення містообслуговуючої сферизагалом і підприємств цієї сфери зокремаварто зарахувати:– мета перебуває в безпосередній залеж-

ності від потреби в муніципальних по-слугах і є в цьому процесі її прямим на-слідком;

– вибір мети суто суб’єктивний, тобто ви-бір заснований на конкретному знанніпосадової особи місцевого самовряду-вання або членів ТГ;

– мета конкретна;– мета завжди несе в собі елемент неви-

значеності, що призводить до деякого“порушення узгодження” фактично отри-маного результату й тієї моделі, яка бу-ла сформована;

– наявність невизначеності у вихідній мо-делі робить мету засобом оцінюваннямайбутнього результату.Узагальнення практики діяльності ОМС

дало змогу систематизувати різні варіантитрансформації вимог у мету: від ситуації,коли вимога визначає всі елементи мети аждо ситуації, за якої вимога не має жоднихобмежень. У такому разі діапазон умов дія-льності суб’єктів господарювання змінюєть-ся від випадку, коли “проблема вибору” від-сутня повністю, до ситуації, коли вимога немістить у собі необхідності конкретних роз-поряджень з боку ОМС за всіма компонен-тами мети.

Наприклад, при програмному реформу-ванні житлово-комунального господарства(ЖКГ) м. Миколаєва висували такі основнівимоги: підвищити рівень і якість житлово-комунальних послуг, забезпечити надійнуроботу інженерних систем життєзабезпе-чення; зменшити нераціональні витрати ма-теріальних і енергетичних ресурсів, створи-ти економічний механізм стимулювання їхекономії; мінімізувати технологічний впливЖКГ на навколишнє середовище й людину.

Ці вимоги були трансформовані в мету про-грами, яка полягає в здійсненні заходів що-до підвищення ефективності та надійностіфункціонування ЖКГ, забезпечення сталогорозвитку для задоволення потреб населен-ня й господарського комплексу в житлово-комунальних послугах відповідно до вста-новлених нормативів і стандартів.

Мету реальних підприємств містообслу-говуючої сфери як складних систем можназвести до трьох основних видів формально-го її визначення:– необхідний кінцевий стан системи;– необхідний порядок зміни стану;– необхідний “напрям” руху системи без

фіксації конкретного кінцевого її стану.При реалізації завдань системного аналі-

зу підприємств містообслуговуючої сфериОМС необхідно враховувати необхідні видиресурсів: енергетичні, матеріальні, людські,інформаційні та інші.

Щодо інформаційних ресурсів слід за-значити, що кількість і якість інформації, якавикористовується при побудові моделейпідприємства містообслуговуючої сфери яксистеми, різна. Якщо при побудові моделізакладена достовірна інформація в доситьпоказному обсязі, то це є однією з умов по-будови адекватної моделі. Якість і повнотаінформації, поданої в моделі, забезпечуютьухвалення обґрунтованих рішень і є гаранті-єю успішного управління підприємствамимістообслуговуючої сфери з боку ОМС.

У свою чергу, обмеженість інформаціїпризводить до невизначеності результатів,отриманих у ході розрахунків на моделі. Рі-шення, що приймаються на основі такихмоделей, матимуть слабкий рівень обґрун-тованості.

Таким чином, при побудові й реалізаціїмоделей слід приділяти увагу забезпеченнюпроцесу використання моделей з урахуван-ням усіх видів ресурсів. Навіть найякіснішамодель може на практиці виявитися дарем-ною, якщо вона не забезпечена в належно-му обсязі всіма видами ресурсів, необхіднихдля її успішного застосування.

Вид відносин між елементами, який ви-являється як деякий обмін (взаємодія), на-зивається зв’язком. Як правило, у дослі-дженнях виділяють внутрішні й зовнішнізв’язки. Зовнішні зв’язки підприємства міс-тообслуговуючої сфери як системи – це йо-го зв’язки із середовищем. Вони виявляють-ся як характерні властивості системи. Ви-значення зовнішніх зв’язків дає змогу відо-кремити систему від зовнішнього середо-вища і є необхідним початковим етапом до-слідження.

Інколи достатньо дослідження підприєм-ства містообслуговуючої сфери як системиобмежити встановленням закону її функціо-нування. При цьому систему ототожнюють з


138

оператором і подають у вигляді “чорногоящика”. Проте в завданнях аналізу зазвичайпотрібно з’ясувати, якими внутрішнімизв’язками зумовлені властивості системи,яка досліджується. Тому основним змістомсистемного аналізу з боку ОМС є визначен-ня структурних, функціональних, каузаль-них, інформаційних та просторово-часовихвнутрішніх зв’язків системи [9].

Структурні зв’язки зазвичай поділяють наієрархічні, мережеві, деревоподібні й зада-ють у вигляді геометричної схеми (графа)або в матричній формі. Функціональні тапросторово-часові зв’язки задають як функ-ції, функціонали чи оператори. Каузальні(причинно-наслідкові) зв’язки описують мо-вою формальної логіки. Для опису інформа-ційних зв’язків доцільно розробляти інфоло-гічні моделі.

Виділення зв’язків різних видів разом зелементами є істотним етапом системногоаналізу підприємства містообслуговуючоїсфери й дає змогу оцінювати складністьконкретної системи.

Сукупність елементів, які створюють сис-тему, і зв’язки між ними визначають струк-туру системи в містообслуговуючій сфері. Уструктурі системи істотну роль відіграютьсаме зв’язки. Так, змінюючи зв’язки при збе-реженні елементів, можна отримати модельіншого підприємства містообслуговуючоїсфери, якій притаманні нові властивості чияка реалізовує інший закон функціонування.

За результатами впровадження отрима-них результатів в умовах ЖКГ м. Києва ви-явлено основні відмінності системного ана-лізу підприємств містообслуговуючої сферивід інших більш-менш формалізованих під-ходів для зміцнення означеної сфери, якізводяться до такого:– розглядаються всі теоретично можливі

альтернативні методи й засоби досяг-нення цілей, правильна комбінація тапоєднання цих різних методів і засобів;

– чітко викладаються різні погляди поса-дових осіб та членів ТГ при вирішенніоднієї й тієї самої проблеми зміцненнямістообслуговуючої сфери;

– застосовується до проблем організаціїнадання муніципальних послуг, для якихне повністю визначені вимоги вартості чичасу;

– визнається принципове значення органі-заційних та суб’єктивних чинників у про-цесі ухвалення рішень, відповідно до цьо-го розробляються процедури узгодженнярізних поглядів у межах ТГ та ОМС;

– особлива увага приділяється чинникамризику та невизначеності, їх урахуваннюй оцінюванню при виборі оптимальнихрішень серед можливих варіантів.Новизна системного аналізу підприємств

ОМС в аспектах зміцнення містообслуговую-

чої сфери полягає в тому, що проблеми роз-глядаються в цілому, з постійним акцентом наясність аналізу, на кількісні методи й виявлен-ня невизначеності. Новими також є схеми чимоделі, де зв’язки не можуть бути адекватновиражені за допомогою математичної моделі.

Перевага системного аналізу містообслу-говуючих підприємств полягає в тому, що віндає змогу ОМС систематично та ефективнопоєднувати думки та інтуїцію посадових осіб іпересічних членів ТГ у вирішенні завданьзміцнення містообслуговуючої сфери.

Проте разом з корисністю існує й обме-женість системного аналізу підприємствамістообслуговуючої сфери як системи, яказумовлена: неминучою неповнотою аналізу;наближеністю визначення рівня ефективно-сті; відсутністю способів точного прогнозу-вання перспективи.

IV. ВисновкиРозкрито положення системного аналізу

підприємств містообслуговуючої сфери ОМСз виділенням етапів дослідження складнихсистем, які передбачають побудову моделідосліджуваного об’єкта, постановку завданнядослідження, а також вирішення поставлено-го математичного завдання. Результатив-ність здійснення системного аналізу в зазна-ченій сфері великою мірою визначається до-цільним використанням базових категорій,серед яких елемент, середовище, підсисте-ма, характеристика, властивість, показник,алгоритм функціонування тощо.

Мета ОМС у вирішенні завдань зміцнен-ня містообслуговуючої сфери має певнівластивості, які пов’язані з поняттями по-треби в муніципальних послугах і є в цьомупроцесі прямим наслідком мети. При цьомумають враховуватись елементи суб’єктив-ності вибору, вимоги конкретизації мети,вплив елементів невизначеності.

Показано, що в процесі системного ана-лізу підприємств сфери обслуговуванняОМС необхідно враховувати співвідношенняпотреби та мети, аспекти управління ресур-сним потенціалом системи, яка розгляда-ється, зв’язки між цілями, альтернативнимишляхами й середовищем. До основних від-мінностей системного аналізу для зміцненнямістообслуговуючої сфери порівняно з ін-шими формалізованими підходами віднесе-но те, що згідно із запропонованим поряд-ком аналізу можна розглядати всі теоретич-но можливі альтернативні методи й засобидосягнення цілей, а також досягти правиль-ної комбінації та поєднання різних методів ізасобів вирішення поставлених завдань.

Перспективи подальших розвідок у цьо-му напрямі можуть стосуватись дослідженняособливостей вирішення завдання зміцнен-ня містообслуговуючої сфери з використан-ням інструментарію математичного моде-лювання з позицій системного аналізу.


139

Список використаної літератури1. Бордюженко О.М. Основи системного

аналізу: Інтерактивний комплекс навчаль-но-методичного забезпечення / О.М. Бор-дюженко. – Рівне : НУВГП, 2008. – 113 с.

2. Дробот І.О. Розвиток матеріального ре-сурсу гарантування місцевого самовря-дування / І.О. Дробот // Актуальні питан-ня державного управління : зб. наук. пр. –Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 2 (30).– С. 224–232.

3. Королюк Ю.Г. Ефективність діяльності міс-цевої влади: методика визначення дифе-ренційованої оцінки на базі методів при-кладного системного аналізу / Ю.Г. Ко-ролюк // Статистика України. – 2010. – № 1.– С. 103–107.

4. Ладанюк А.П. Основи системного аналі-зу : навч. посіб. / А.П. Ладанюк. – Вінни-ця : Нова книга, 2004. – 176 с.

5. Малиш Н.А. Державна екологічна полі-тика як складова світової системи захи-сту довкілля / Н.А. Малиш // Держава тарегіони. Серія: Державне управління. –2010. – № 3. – С. 80–83.

6. Мамонова В.В. Діагностика суб’єктно-об’єктних відносин у системі управління

територіальним розвитком / В.В. Мамо-нова // Державне управління в Україні:реалії та перспективи : зб. наук. пр. / зазаг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. –К. : Вид-во НАДУ, 2005. – Вип. 2. –С. 229–235.

7. Оболенський О.Ю. Модель регіональноїсоціально-економічної системи як ін-струмент аналізу та управління регіона-льним розвитком / О.Ю. Оболенський,Ю.Г. Королюк // Економіка та держава. –2010. – № 1. – С. 90–94.

8. Сорока К.О. Основи теорії систем і сис-темного аналізу / К.О. Сорока – Харків :ПП Тимченко, 2005. – 288 с.

9. Сурмин Ю.П. Теория систем и систем-ный анализ / Ю.П. Сурмин – К. : МАУП,2003. – 368 с.

10. Суходоля О.М. Системний аналіз управ-ління процесами формування енергое-фективної економіки / О.М. Суходоля //Вісн. НАДУ. – 2005. – № 3. – С. 271–281.

11. Суходоля О.М. Формалізація моделі си-стемних досліджень проблем державно-го управління політикою енергоефекти-вності / О.М. Суходоля // Вісн. НАДУ. –2005. – № 4. – С. 233–241.


Гарькавый И.Б. Основы системного анализа предприятий градообслуживающей сфе-ры органами местного самоуправления

В статье раскрыто положения системного анализа предприятий градообслуживающейсферы с выделением этапов и основных категорий исследования. Охарактеризованы подхо-ды к определению цели и учету расходов ресурсов на систему, а также выделению связеймежду целями, путями усовершенствования системи и средой.

Ключевые слова: орган местного самоуправления; предприятие градообслуживающейсферы; системный анализ; этапы исследования; цель, ресурсы, связи системы.

Gar’kaviy I. Bases of analysis of systems of enterprises of sphere of maintenance of cityorgans of local self-government

Position of analysis of the systems of enterprises of sphere of maintenance of city is exposed in thearticle, which after stage must foresee the construction of model of the investigated object; raising of task ofresearch and decision of the put mathematical task. If the construction of model foresees the recreation ofthe system which is studied, process or phenomenon, then on the stage of raising of task of research thepurpose of analysis is formulated in the decision of tasks by the organs of local self-government.

During realization of analysis of the systems of enterprises of sphere of maintenance of city it isexpedient to use withstand categories which it is taken to: element, environment, subsystem,description, property, index, algorithm of functioning, quality, process, criterion of efficiency, state ofthe system, situation, problem. It is given verbally intuitional and formal determinations of thesecategories, which it follows to adhere to at the analysis of the systems.

Going is described near determination of purpose of strengthening of enterprises of sphere ofmaintenance of city, which is the aggregate of pictures of some model of future result after thisdirection, able to satisfy an initial requirement in municipal services at those possibilities which are thereal, appraised as a result of experience.

The variants of transformation of requirements are systematized in aim: from a situation when arequirement determines all elements of purpose up to a situation, at which a requirement has nolimitations. Thus the range of terms of activity of subjects of menage changes from the case of absenceof “problem of choice”, to the situation, when a requirement does not carry in itself the necessity ofconcrete orders from the side of organ of local self-government after all of the tools of purpose.

During realization of analysis of the systems of enterprises of sphere of maintenance of city it isnecessary to take into account the charges of resources, which the power are attributed to, material,human, informative et al.

It follows to consider the selection of connections the mortgage of efficiency of analysis betweenaims, ways of improvement of the system and environment.

Key words: organ of local self-government; enterprise of sphere of maintenance of city; analysis ofthe systems; research stages; purpose, resources, connections of the system.


140

УДК 352:656.078

С.Б. Дульфанаспірант


ТРАНСПОРТНА ІНФРАСТРУКТУРАЯК ОБ’ЄКТ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ТА РОЗВИТКУУ статті з’ясовано роль органів місцевого самоврядування у сфері впорядкування транс-

портної інфраструктури міста. Виділено інтереси учасників суспільних відносин, що корис-туються транспортом. Визначено можливості покращання об’єкта управління, що поляга-ють у вдосконаленні внутрішніх факторів його розвитку.

Ключові слова: місцеве самоврядування, повноваження, відносини, транспортна інфра-структура міста, розвиток.

I. Вступ0,

Сучасне місто – це складна соціально-економічна структура, система виробничих,транспортних, людських, екологічних відно-син, що реалізуються в певних формах вза-ємодії, комунікації та розвитку. Життєзабез-печення такої системи потребує відповідноїінфраструктури.

Розширення території міст, зростаннячисельності населення вимагають розвиткутранспортних систем, виявляють властивімісту транспортно-експлуатаційні та плану-вальні тенденції й проблеми, які особливогостро відчуваються у великих (з населен-ням понад 250 тис. осіб) містах, де викорис-товують декілька видів міського транспорту.У розвитку міста та міського транспорту мо-жна простежити певні етапи [6, с. 5]:– транспортні зв’язки відкривають можли-

вість розвитку міста;– результатом розвитку міста є необхід-

ність розвитку транспортної мережі;– покращання транспортного обслугову-

вання сприяє подальшій урбанізації.Суспільний транспорт на сьогодні має

провідне становище в розвитку міста. Йогорозглядають як соціальну функцію, що здій-снює досить регулярне та надійне обслуго-вування населення при відносно низькихвитратах. Міський транспорт забезпечує:– перевезення пасажирів;– сполучення між усіма районами міста,

налагодження ефективної системи ко-мунікацій;

– доставку товарів до споживачів;– доступ до віддалених окраїн.

Слід звернути увагу на те, що форму-вання якісно нових транспортних системмає здійснюватись для розвитку та процві-тання міста, а не лише для виконання соці-альної функції. Сучасними цілями громад-ського транспорту є [7, с. 21]:– виконання соціальних обов’язків щодо

тих верств населення, які не мають ін-дивідуальних автомобілів;

0, © Дульфан С.Б., 2013

– підтримання та покращання економічноїстабільності обслуговування районів;

– мінімальний вплив на навколишнє при-родне середовище.Таким чином, міський транспорт – це не-

від’ємна потужна та важлива складова місь-кої інфраструктури, а забезпечення йогобезперебійної роботи – актуальне питаннямісцевого значення, вирішувати яке мають умежах Конституції й законів України органимісцевого самоврядування.

У науковій літературі висвітлено питаннятранспорту та транспортної інфраструктурипереважно в контексті розвитку транспорт-ної галузі (І.М. Буценко) або вдосконаленнятехнологічних процесів управління. Окремов дослідженнях, що стосуються розбудовимісцевого самоврядування (В.М. Бабаєв,О.О. Лазор, В.В. Мамонова) питання розви-тку транспортної інфраструктури не знай-шли свого відображення, хоча вони є скла-довою створення якісного життєвого сере-довища для мешканців міст. Зазначене зу-мовлює необхідність нашого дослідження.

II. Постановка завданняМета статті – з’ясувати роль органів міс-

цевого самоврядування у сфері упорядку-вання транспортної інфраструктури міста тавизначити фактори її розвитку.

III. РезультатиПо-перше, об’єкти транспортної інфра-

структури розташовані та працюють на те-риторії населених пунктів, що є адміністра-тивними центрами. Відповідно до ст. 5 Кон-ституції України [5], носієм суверенітету ієдиним джерелом влади в Україні є народ.Він здійснює владу безпосередньо й черезоргани державної влади та органи місцевогосамоврядування. В адміністративно-терито-ріальних одиницях, таких як місто, від іменігромади приймає рішення та представляє їїінтереси місцева рада. Рада відповідно дозакону утворює комунальні підприємства (утому числі транспортні) та від імені громадиреалізує право комунальної власності, що


141

полягає у володінні, доцільному, економно-му, ефективному користуванні й розпоря-дженні на свій розсуд і в своїх інтересах від-повідними об’єктами власності. Відтак, радафактично виступає і суб’єктом управління, іоб’єктом взаємодії у відносинах з транспор-тними організаціями на відповідній терито-рії. При цьому, відповідно до ст. 17 ЗаконуУкраїни “Про місцеве самоврядування вУкраїні”, відносини з транспортними кому-нальними підприємствами будуються назасадах їх підпорядкованості, підзвітності тапідконтрольності органам місцевого само-врядування [4].

По-друге, громади мають у власності рухо-ме й нерухоме майно, доходи місцевих бюдже-тів, інші кошти, землю, природні ресурси. Орга-ни місцевого самоврядування розпоряджають-ся землями комунальної власності, а транспо-ртні підприємства використовують землі гро-мад. Крім того, органи місцевого самовряду-вання затверджують генеральні плани, відпо-відно до яких розробляються маршрути рухупасажирського транспорту. Таким чином,представницькі органи місцевого самовряду-вання мають реальну можливість впливу нарозвиток транспортної інфраструктури міста.

По-третє, органи місцевого самовряду-вання мають право згідно із законодавствомстворювати комунальні підприємства з пе-ревезення пасажирів. Отже, у населенихпунктах місцева влада стає поряд з держа-вою основним гравцем на ринку транспорт-них послуг.

По-четверте, діяльність міського транс-порту є діяльністю з надання послуг грома-ді. Від імені громади замовниками транспо-ртних послуг виступають органи влади, ор-гани місцевого самоврядування та/або упо-вноважені ними юридичні особи, які замов-ляють транспортні послуги. Органи місцево-го самоврядування, виходячи з повнова-жень, наданих їм Конституцією й законамиУкраїни, здійснюють самоврядний контрольза пасажирськими перевезеннями та надан-ням якісних транспортних послуг.

Особливістю міського транспорту є й те,що він може перебувати в державній, кому-нальній та приватній власності. Складністьполягає в тому, що вплив на державного йприватного перевізника з боку органів міс-цевого самоврядування є обмеженим. Ра-зом із цим ці органи мають можливістьвпливати на надавачів транспортних послугшляхом укладання або не укладання угод,визначення умов договорів тощо.

Слід зазначити, що органи місцевого са-моврядування, виступаючи від імені грома-ди, мають зважати на те, що в ринковихумовах господарювання інтереси приватно-го бізнесу, що полягають в отриманні швид-кого прибутку, заощадженні на капіталовк-ладеннях, не збігаються з інтересами гро-

мади. Вільна конкуренція може привести, зодного боку, до появи високоякісних швидкі-сних систем, що вимагають значних капіта-льних витрат та розквіту економіки. З іншогобоку, результатом може стати велика кіль-кість старого транспорту, дешеві та корот-кострокові рішення. Вільний ринок не в змозівраховувати всі економічні, екологічні тасоціальні наслідки розвитку подій, розбіжно-сті в часі індивідуальних та суспільних інте-ресів. Тому місцева влада зобов’язана тапокликана визначати та відстоювати суспі-льний громадський інтерес, шукати можли-вості його найефективнішого задоволення.

У сфері використання транспорту сього-дні існують проблеми, які впливають на фо-рмування еколого-економічних і соціальнихсуспільних відносин міст [1, c. 202]:– знос основних фондів, недостатнє їх

оновлення й невідповідність їх технічно-го рівня перспективним вимогам;

– незадовільний транспортно-експлуата-ційний стан шляхів призначення;

– зростання транспортної складової у ва-ртості товарів;

– низький рівень безпеки перевезень;– значне екологічне навантаження транс-

порту на навколишнє середовище;– відсутність міжгалузевої координації в

розвитку транспортної інфраструктури,що призводить до роз’єднання єдиноготранспортного простору, нераціонально-го використання ресурсів і зниженняефективності використання транспорту;

– недостатній рівень інформатизації транс-портного процесу;

– низька ефективність фінансово-економіч-них механізмів, що стимулюють наданняінвестицій на розвиток транспорту;

– відсутність фінансування державних ігалузевих програм у сфері системи.Ефективне управління містом визнача-

ється пропорційним збалансованим розвит-ком економіки міста при оптимальному ви-рішенні соціальних питань і забезпеченнікомфортних умов життєдіяльності, зростаннійого матеріального забезпечення, задово-ленні духовних потреб. Органи державноївлади та органи місцевого самоврядуванняповинні створювати умови для дії об’єк-тивних економічних законів.

Практика здійснення управління на рівні те-риторіальної громади свідчить, що при реалі-зації будь-яких повноважень місцевого само-врядування завжди стикаються інтереси заці-кавлених сторін та можуть виникнути конфліктиінтересів. Так, розглядаючи транспорт і транс-портну інфраструктуру міста, можна спостері-гати декількох учасників суспільних відносин,кожен з яких має свій інтерес. До них належать:– жителі територіальної громади, які ма-

ють право на користування громадськимтранспортом, на забезпечення безпеки в


142

процесі транспортних перевезень, а та-кож, відповідно до ст. 50 КонституціїУкраїни, на безпечне для життя й здо-ров’я довкілля;

– люди з обмеженими можливостями, якімають право отримувати всі види по-слуг. Це вимагає спеціального облашту-вання транспорту та місць у ньому, зу-пинок тощо;

– приватні підприємці-перевізники, які,відповідно до ст. 42 Конституції України,мають право на підприємницьку діяль-ність, що не заборонена законом. Орга-ни місцевого самоврядування, які воло-діють легітимною владою на територіях,покликані забезпечити гарантії та захистконкуренції в підприємницькій діяльнос-ті, в межах повноважень захищати пра-ва споживачів, здійснювати контроль заякістю й безпечністю всіх видів послуг іробіт, сприяти діяльності громадськихорганізацій споживачів.Органи місцевого самоврядування в по-

рядку та межах, визначених законодавством,мають повноваження щодо встановлення та-рифів на транспортні послуги, підготовку тазатвердження переліку спеціально відведенихмісць для паркування транспортних засобів.

Закон України “Про місцеве самовряду-вання в Україні” закріплює право комуналь-ної власності як право територіальної гро-мади володіти, доцільно, економно, ефекти-вно користуватися й розпоряджатися на свійрозсуд і в своїх інтересах майном, що нале-жить їй, як безпосередньо, так і через орга-ни місцевого самоврядування. Згідно зіст. 29, стосовно транспортних підприємств,які є комунальною власністю, виконавчі ор-гани сільських, селищних, міських рад ма-ють управлінські повноваження щодо:

1) управління в межах, визначених радою,майном, що належить до комунальної влас-ності відповідних територіальних громад;

2) встановлення порядку та здійснення ко-нтролю за використанням прибутків підпри-ємств, установ та організацій комунальноївласності відповідних територіальних громад;

3) заслуховування звітів про роботу кері-вників підприємств, установ та організаційкомунальної власності відповідних терито-ріальних громад;

4) підготовка і внесення на розгляд радипропозицій щодо порядку та умов відчуженнякомунального майна, проектів місцевих про-грам приватизації та переліку об’єктів кому-нальної власності, які не підлягають прива-тизації; організація виконання цих програм;

5) підготовка і внесення на розгляд радипропозицій щодо визначення сфер госпо-дарської діяльності та переліку об’єктів, якіможуть надаватися у концесію, подання радіписьмових звітів про хід та результати від-чуження комунального майна;

6) погодження в установленому порядкукандидатур для призначення на посаду ке-рівників підприємств, установ та організацій,розташованих на відповідній території, якіперебувають у державній власності.

Органи місцевого самоврядування, вирі-шуючи багато питань місцевого значення,не можуть за рахунок власного бюджетуповністю задовольнити потреби транспорт-ної інфраструктури. Тому вимушені шукатиформи співпраці та взаємодії з органамидержавної влади, підприємцями, інвестора-ми, що розширить можливості розвитку му-ніципального транспорту.

Органи державної влади здійснюють за-гальне регулювання діяльності у сфері місь-кого транспорту. Не працюючи безпосеред-ньо з транспортною інфраструктурою, вонивимушені вимагати інформації від органівмісцевого самоврядування, що утворює до-даткове навантаження та виконання не при-таманних структурним підрозділам цих ор-ганів статистичних функцій.

З’ясувавши, що транспортна інфраструк-тура є об’єктом муніципального управління,спробуємо визначитись, чи можна управля-ти її розвитком і яким чином.

Для цього необхідно уточнити дефініцію“розвиток”. Словник С.І. Ожегова [8, с. 674]визначає розвиток як процес закономірноїзміни, переходу від одного стану до іншого,більш досконалого, перехід від старого якіс-ного стану до нового, від простого до склад-ного, від нижчого до вищого.

Великий тлумачний словник сучасноїукраїнської мови визначає поняття розвитоктаким чином: процес, унаслідок якого відбу-вається зміна якості чого-небудь, перехідвід одного якісного стану до іншого, вищого[2, с. 824].

Енциклопедичний словник з державногоуправління пропонує розглядати розвиток якнезворотну, спрямовану закономірну змінуматеріальних та ідеальних об’єктів, унаслі-док чого виникає новий їх якісний стан [3,с. 625]. На наше глибоке переконання, на-ступний якісний стан може бути як кращийза попередній, так і гірший. Спрямовують цізміни на рівні населеного пункту в межах,визначених законодавством, органи влади.

Найголовнішим суспільно-філософськимзавданням органів влади є гарантуваннябезпеки сучасних та майбутніх поколінь.Тому актуальним залишається так званийсталий розвиток, що передбачає задово-лення потреб сучасного суспільства з ура-хуванням потреб майбутніх поколінь. Сліду-вання принципам сталого розвитку вимагаєвід органів державної влади та місцевогосамоврядування впровадження інновацій-них технологій в управлінській діяльності,наданні послуг, побудові відносин між вла-дою та суспільством.


143

Стосовно транспортної інфраструктури,яка є об’єктом муніципального управління,органами, що регулюють розвиток, управ-ляють ним, є органи місцевого самовряду-вання. Причому під управлінням розуміємоспрямування діяльності, перебіг подій,вплив на стан об’єкта управління, його роз-виток. Відтак, управління розвитком маєприводити до зміни якісного стану об’єкта.

Виходячи з теорії управління, управлінськийвплив здійснюється на об’єкт у цілому (систе-му) та його складові (підсистеми). Тому управ-ління розвитком можна також розглядати яквплив на окремі підсистеми. При якісній змініпідсистем система також змінюватиметься, щопризведе до синергетичного ефекту.

Система транспортної інфраструктуриміста має такі складові:– транспортна інфраструктура як така;– люди, що забезпечують її існування та

рух транспорту;– територія, в межах якої рухаються

транспортні потоки;– відносини, що формуються в системі та

виходять за її межі.Процеси розвитку належать до процесів,

що визначаються зовнішніми щодо системифакторами, а процеси функціонування – якправило, до внутрішніх процесів, які форму-ють стан системи. У цілому процеси функці-онування та розвитку об’єктивно взаємо-пов’язані. На кожному етапі функціонуваннясистеми вирішуються нові завдання її розви-тку. Таким чином, процес розвитку являє со-бою процес реалізації безперервної послідо-вності “елементарних актів функціонування”.

Таким актами функціонування в системітранспортної інфраструктури міста є рішен-ня органів місцевого самоврядування

Під час управління розвитком і функціо-нуванням міст як соціально-економічних сис-тем необхідно вирішувати питання кількіснихта якісних оцінок цих систем. Тому необхідновизначатися з кількісними оцінками переходувід функціонування до розвитку, складовимирозвитку, критеріями якості систем, завдякияким можна уточнити модель функціонуван-ня та визначити модель розвитку системи,що на практиці породжує певні проблеми.

Розвиток як процес можна характеризу-вати з огляду на шлях розвитку процесу –інтенсивний чи екстенсивний. Розвиток сис-теми визначається також як якісні перетво-рення субстрату, структури, зв’язків і функ-цій системи, що здійснюються під впливомвнутрішніх та зовнішніх факторів.

Органи місцевого самоврядування прак-тично не можуть впливати на зовнішні фак-тори розвитку, тому зростає значення взає-модії з органами державної влади, що єпредставниками центру на територіях тамають реальні важелі впливу на центральніоргани виконавчої влади.

До зовнішніх факторів розвитку транспо-ртної інфраструктури міста належать:– конституція, законодавчі та нормативно-

правові акти органів державної влади;– державні програми;– міжнародні договори, угоди та домовле-

ності;– ціни й тарифи на енергоносії та інші по-

слуги, що надаються транспортним під-приємствам організаціями, на які місцевавлада не впливає й не може вплинути;

– кодекси окремих видів транспорту,– рішення суду з питань надання транспо-

ртних послуг тощо.Внутрішніми факторами розвитку транс-

портної інфраструктури міста є:– бажання та воля керівників місцевих

органів влади, депутатського корпусупослідовно прагнути розвитку територій;

– стартові умови для формування сучас-ної системи транспортних комунікацій;

– інституційне забезпечення управліннятранспортною системою на рівні органівмісцевого самоврядування;

– генеральні плани населених пунктів;– місцеві програми соціально-економіч-

ного розвитку;– цільові програми;– статути транспортних підприємств;– положення про надання транспортних

послуг в окремих видах міського транс-порту;

– місцеві бюджети;– угоди про надання послуг, договори

оренди тощо;– місцеві позики, бізнес-ресурси, кредити

тощо.Органи місцевого самоврядування, як

правило, можуть активно впливати на внут-рішні фактори розвитку, тому розглянемо їхдокладніше.

Стартовими умовами для формуваннясучасної системи транспортних комунікаційє: достатня ресурсна база; наявність квалі-фікованого трудового потенціалу; зацікав-леність іноземних інвесторів у розміщеннікапіталів на територіях.

Можливості інституційного забезпеченняуправління транспортною системою випли-вають із положення ст. 26 Закону України“Про місцеве самоврядування в Україні” проте, що органи місцевого самоврядуваннямають право створювати організаційні стру-ктури для забезпечення реалізації повнова-жень на рівні територіальної громади.

Відповідно до ст. 59 Закону України “Промісцеве самоврядування в Україні”, радизатверджують генеральні плани населенихпунктів, у яких визначено:– заходи з охорони навколишнього сере-

довища;– демографічний розвиток міста;– обсяги та розміщення нового житлового

будівництва;


144

– інженерну підготовку та захист території;– інженерне обладнання території;– розвиток транспорту;– магістральну вуличну мережу;– архітектурно-планувальну організацію

території.Затверджений у чинному порядку генера-

льний план є обов’язковим документом длявсіх організацій та установ, які здійснюютьбудівництво на території міста, а також вико-ристання землі в планувальних межах міста.

Місцеві програми соціально-економічногорозвитку та цільові програми органи місце-вого самоврядування приймають з метоюрозв’язання окремих проблем розвитку еко-номіки й суспільства, а також проблем роз-витку окремих галузей економіки адмініст-ративно-територіальних одиниць, що по-требують фінансової підтримки з боку рад.Програми, що стосуються транспортної ін-фраструктури, мають забезпечити потребинаселення України в зручному та високоякі-сному перевезенні в міському сполученні.

Статути транспортних підприємств таположення про надання транспортних по-слуг для підприємств комунального транс-порту затверджують відповідні місцеві ради,таким чином вони можуть визначати та ре-гулювати головні напрями діяльності під-приємств, затверджувати їх плани та звітипро їх виконання; призначати й звільнятидиректора, визначати порядок розподілуприбутку та покриття збитків тощо.

Та частина транспортної інфраструктури,що є комунальною власністю, належить допредметів відання місцевого самоврядуван-ня, тому підтримується місцевим бюджетомяк інструментом вирішення проблем місце-вого рівня.

Місцеві ради також відповідно до законо-давства затверджують договори, укладенісільським, селищним, міським головою відімені ради, з питань, зарахованих до її ви-ключної компетенції, отже, справляють ре-гуляторний вплив на договірні відносини.

Виконавчі органи рад здійснюють повно-важення щодо:– залучення на договірних засадах під-

приємств, установ та організацій, неза-лежно від форм власності до участі вкомплексному соціально-економічномурозвитку сіл, селищ, міст, координаціяцієї роботи на відповідній території;

– розміщення на договірних засадах за-мовлень на виробництво продукції, ви-конання робіт (послуг), необхідних длятериторіальної громади, на підприємст-вах, в установах та організаціях.Враховуючи й трансформуючи вплив за-

значених факторів, органи місцевого само-врядування матимуть можливість здійсню-вати розвиток транспортної інфраструктуриміста в потрібному громаді напрямі.

Оскільки генерують процес розвитку потре-би населення, що вимагають пропорційногоруху в екстенсивному та інтенсивному напря-мах розвитку, то стосовно транспортної інфра-структури населених пунктів критерії оцінюван-ня системи мають виходити із задоволенняпотреб територіальної громади відповідної ад-міністративно-територіальної одиниці.

IV. ВисновкиВ умовах розбудови децентралізованої

системи влади в Україні поступово зростаєроль самоврядування як представницькоївлади на територіях, що найбільш наближе-на до проблем і потреб пересічних громадянта має відстоювати місцевий інтерес у від-носинах з усіма економічними суб’єктами вмежах територіальної громади.

У сучасних умовах транспортна інфра-структура міста може бути вдосконаленазавдяки відпрацюванню її внутрішніх факто-рів розвитку.

Подальші пошуки та розвідки можутьрозгортатись у напрямі вдосконалення ме-ханізму надання транспортних послуг намуніципальному рівні.

Список використаної літератури1. Буценко І.М. Розвиток транспортної сис-

теми України в умовах євроінтеграції /І.М. Буценко, І.М. П’янкова // Сучаснаекономічна теорія та пошук ефективнихмеханізмів господарювання : зб матер.Міжнар. наук.-практ. конф. (Сімферо-поль, 16–17 березня 2012 р.) / відп. ред.Л.А. Кравченко. – Саки : Фенікс, 2012. –426 с.

2. Великий тлумачний словник сучасноїукраїнської мови / уклад. і голов. ред.В.Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : Перун, 2001. –1440 с.

3. Енциклопедичний словник з державногоуправління / уклад. Ю.П. Сурмін, В.Д. Ба-куменко, А.М. Михненко та ін. ; за загред. Ковбасюка, В.П. Трощинського,Ю.П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. – 820 с.

4. Закон України “Про місцеве самовряду-вання в Україні” // Відомості ВерховноїРади України (ВВР). – 1997. – № 24. –Cт. 170.

5. Конституція України. – К. : Вікар, 1997.6. Самойлов Д.С. Городской транспорт :

учебник для вузов / Д.С. Самойлов. –2-е изд., перераб. и доп. – М. : Стройиз-дат, 1983. – 384 с.

7. Симпсон Б. Планирование развития го-родов и общественный транспорт в Ве-ликобритании, Франции и ФРГ : пер. сангл. / Б. Симпсон. – М. : Транспорт,1990. – 96 с.

8. Словарь русского языка : 50000 слов /сост. С.И. Ожегов. – М. : Государствен-ное издательство иностранных и науч-ных словарей, 1949. – 968 с.



145

Дульфан С.Б. Транспортная инфраструктура как объект муниципального управленияи развития

В статье определена роль органов местного самоуправления в сфере регулированиятранспортной инфраструктуры города. Выделены интересы участников общественныхотношений, пользующихся транспортом. Определены возможности улучшения объектауправления, которые заключаются в усовершенствовании внутренних факторов его разви-тия.

Ключевые слова: местное самоуправление, полномочия, отношения, транспортная ин-фраструктура города, развитие.

Dulfan S. Transport infrastructure as an object of municipal management and developmentStatement of the problem. The modern city is an elaborate social and economic structure, the

system of production, transportation, human, environmental relations that are realized in certain formsof interaction, communication and development. Life sustaining of a such system requires appropriateinfrastructure. Public transport is an integral and important part of a strong local infrastructure andensure its smooth operation – topical local issue, which should be solved within the Constitution andlaws of Ukraine by local self-government.

Modern scientific literature considers transport and transport infrastructure mainly in the context ofthe transport sector (I.M. Butsenko) or improvement of technological processes management.Separately in studies concerning the development of local self-government (V.M. Babaev, O.O. Lazor,V.V. Mamonovа) the development of transport infrastructure have not been reflected, although theyare part of creating a quality living environment for residents. Everything above-indicated causes thenecessity of this research.

The purpose of the article is to clarify the role of local governments in the regulation of transportinfrastructure and to determine the factors of its development.

The main material of the study. It has been determined that the role of local governments in theregulation of transport infrastructure is connected with the following factors:– The bodies represent the interests of local communities by taking appropriate decisions, create a

local transport company;– land is given to transportation companies, approve master plans, under which transport routes are

developed;– are near to the state and are main players at the market of transport services and perform

autonomous control of rendering such services;– protect the public interest with regard to economic, environmental and social effects of the

transport system;– direct changes and development of transport infrastructure at the level of locality within the

confines of the law.– External and internal factors of the transport infrastructure have been defined. They are:– the desire and will of local authorities, deputies consistently strive development;– initial conditions for the formation of the modern system of transport communications;– institutional management of the transport system at the local government level;– general plans of settlements;– local socio-economic development;– targeted programs;– statutes of transport companies;– Provision of transportation services in certain types of public transport;– Local budgets;– Agreement on the provision of services, lease, etc.;– Local loans, business resources, loans and etc.

Conclusions and recommendations for further research. In today’s transport infrastructure willbe improved by working off the internal factors of development.

Further prospecting and exploration can be deployed towards the improvement of transportservices at the municipal level.

Key words: local government, powers, relations, transport infrastructure, development.


146

УДК 35.07-021.62

В.В. Заблоцькийкандидат політичних наук, доцент

ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”

ЦІННІСНІ КОНСТРУКТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ МІСЦЕВОГОСАМОВРЯДУВАННЯ ТА ПОЛІТИКО-МЕНТАЛЬНІ ЧИННИКИЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ В УКРАЇНСЬКИХ УМОВАХУ статті проаналізовано зміст і сутність основних конструктів Європейської хартії міс-

цевого самоврядування та зроблено висновки щодо впливу політико-ментальних чинниківукраїнського суспільства на можливості імплементації Хартії у вітчизняне державотворення.

Ключові слова: місцеве самоврядування, Європейська хартія місцевого самоврядування,державотворчі конструкти.

І. Вступ0

У пошуках шляхів оптимізації державноголаду та політичної системи українського сус-пільства науковці й практики все більше зве-ртаються до проблематики місцевого само-врядування як ключової ланки територіаль-ної організації влади. Зважаючи на проголо-шений конституційно стратегічний курс роз-витку української держави в напрямі євро-пейської інтеграції, на часі постають завдан-ня приведення у відповідність до європейсь-ких принципів і стандартів не тільки вітчизня-ного законодавства (де ми досягли певнихуспіхів), а й політико-управлінської практики(де юридично закріплені європейські нормивсе ще не стали дороговказом і змістом про-цедурно-управлінської діяльності).

Прагнення української влади в цьому аспе-кті цілком чітко озвучує, зокрема, В. Толко-ванов, який наголошує, що “розвиток місцево-го самоврядування є одним з пріоритетнихнапрямів державної політики України, зокремав контексті реалізації стратегічного курсу інте-грації до європейського співтовариства. Пи-тання впровадження в Україні положень Єв-ропейської хартії місцевого самоврядування(далі – Хартії) набувають сьогодні особливогозначення, зокрема, у контексті проголошеноїреформи місцевого самоврядування, а такожголовування України в Комітеті Міністрів РадиЄвропи (2011 р.)” [9, с. 126–127].

Такий стан речей надзвичайно актуалізуєосмислення змісту та сутності ключовихконструктів Хартії, особливо чинників спри-яння або гальмування їх імплементації вдержавно-управлінській діяльності органівпублічної влади України.

В Україні досліджують фундаментальні ка-тегорії та проблеми державного управліннятакі науковці, як: В. Бабаєва, В. Бакуменко,В. Бульба, Т. Бутирська, І. Грицяк, В. Князєв,В. Мамонова, А. Міхненко, О. Молодцов,О. Мордвінов, М. Оніщук, Т. Пахомова, П. Пет- 0 © Заблоцький В.В., 2013

ровський, І. Розпутенко, Ю. Сурмін, С. Теле-шун, Ю. Шаров та ін. Незважаючи на вагоміздобутки вітчизняних науковців у розкриттіпроблематики місцевого самоврядування, всеще залишаються проблеми в розумінні й тлу-маченні базових конструктів та універсальнихчинників формування й функціонування націо-нальної системи місцевого самоврядування вчастині їх співвідношення з Хартією.

ІІ. Постановка завданняМета статті – проаналізувати зміст і сут-

ність основних конструктів Хартії.ІІІ. РезультатиНа наш погляд, виокремлення провідних

конструктів (окремі науковці, наприклад,Г. Падалко, називають їх основними прин-ципами) є ключовим моментом у розумінніне тільки змісту й сутності європейськихстандартів формування та функціонуваннямісцевого самоврядування, а й самої сис-теми цінностей, що лежить у їх основі, а від-так, і в можливості знайти глибинні, цінніснінаціональні чинники сприйняття або відки-дання тих чи інших органічних і звичних дляєвропейців процедур та правил публічногоуправління на муніципальному рівні. На під-кріплення аргументації щодо принциповоїролі аналізу провідних конструктів Хартіїнаведемо перелік чинників їх особливоїзначущості й ролі в процесі муніципально-правового регулювання вже згаданого вищеГ. Падалки, який стверджує, що вони є:

а) загальновизнаними ідеями й ідеаламимуніципалізму, які формують правосвідо-мість учасників муніципально-правових від-носин і визначають суть таких відносин;

б) узагальненим і концентрованим вира-женням зазначених ідеалів, тобто духовних(ідеологічних) цінностей муніципальної де-мократії та прав людини, досягнення яких єосновним стратегічним завданням муніци-пально-правового регулювання;

в) втілюють найважливіші ідеї муніципа-льно-правової думки, виражені в ідеях, тео-


147

ріях, концепціях, доктринах і вченнях видат-них мислителів давніх часів та сучасності;

г) визначають суть і зміст, спрямованістьта форми муніципально-правового регулю-вання, тобто ці принципи є основними соці-альними орієнтирами муніципально-право-вого регулювання;

ґ) характеризуються системністю, тобтосправляють потужний, цілеспрямований імультиплікативний вплив на всю системусуспільних відносин, що виникають у проце-сі взаємодії особи, територіальної громадита держави, які є предметом муніципально-го права;

д) трансформуються в принципи відпові-дної галузі національного права й отриму-ють своє закріплення в чинному законодав-стві України;

е) мають особливу значущість у форму-ванні власної бази принципів, інститутів іпідгалузей муніципального права (інститутимуніципальних прав особи, муніципальноговиборчого та референдного права, муніци-пального службового права тощо);

є) мають загальноцивілізаційний, надде-ржавний (подекуди – позадержавний) хара-ктер, оскільки практично зумовлюють підхо-ди до обґрунтування всіх муніципально-правових явищ і процесів, у тому числі вконтексті розвитку муніципалізму, громадян-ського суспільства та соціально-правовоїдемократичної державності [6].

На підставі ціннісного аналізу Хартії ві-зьмемо на себе сміливість виокремити їїпровідні конструкти як певні ціннісні класте-ри, що програмують суспільну свідомість ічерез неї – відповідні соціальні дії муніци-пальних службовців:– конструкт невід’ємних прав людини;– конструкт демократії;– конструкт виборності місцевих органів

публічної влади;– конструкт найвищого права, конститу-

ційності;– конструкт свободи асоціацій;– конструкт єдності функцій, компетенцій і

ресурсів;– конструкт наближення влади до народу;– конструкт повноти і виключності повно-

важень;– конструкт фінансової спроможності;– конструкт бюджетного вирівнювання.

Розглянемо їх детальніше та спробуємознайти український національний політико-ментальний відповідник або замінник кожноїіз цих аксіологічних категорій.

Конструкт невід’ємних прав людини(Преамбула Хартії). Хартія є цілком логіч-ним наслідком розвитку теорії природнихправ людини. Як О. Мордвінов підкреслює:“Особливості становлення місцевого само-врядування нерозривно пов’язані з історією

розвитку громадянських свобод та держав-ності” [5, с. 45]. Європейська спільнота, яказвикла не тільки декларувати, а й послідов-но відстоювати права людини, вбачає в міс-цевому самоврядуванні найближчу для гро-мадянина, а отже, найлегшу з погляду мож-ливостей гарантування дотримання правлюдини інституцію. Водночас українці бага-то і схвально говорять про власні права,проте не мають ані звички процедурно їхвідстоювати, ані практичної можливості втих випадках, коли людина звертається досуду за захистом власних прав. Деформо-вана вітчизняна судова система призводитьдо ментального розриву суспільної свідомо-сті українців між визнанням прав і свободлюдини й обов’язковістю їх дотримання.

Конструкт демократії (ПреамбулаХартії). Як засвідчує практика демократич-них країн, де існує розвинуте місцеве само-врядування, там панує й демократичне вря-дування, там держава та влада підконтроль-ні громадянам, а не навпаки [3, с. 224]. Так,Я. Черниш зазначає, що “багато принципівмісцевого самоврядування як однієї з форморганізації людського співжиття є спільними здемократією. Однак місцеве самоврядуваннядає змогу не просто побачити всі ці принципив дії, а й безпосередньо взяти участь у про-цедурах демократії. Тому його достатньо ча-сто називають “школою” демократії. Відпові-дно, місцеве самоврядування є первинноюланкою демократії, важливим інститутомгромадянського суспільства” [10].

Українське суспільство також переконанев значно більшій демократичності системимісцевого самоврядування порівняно з дер-жавною владою. Проте в ментальності на-ших співгромадян досить поширена відсут-ність взаємозв’язку демократії як нашогоправа брати участь у процедурах формуван-ня представницької влади та демократії яквласної відповідальності за прийняті вибор-цем рішення, тому ми поки не готові усвідо-мити, що в ході виборів своє первинне уста-новче право на владу (народ – джерело вла-ди) у ході виборів можна обміняти лише одинраз – або на обіцянки, або на вимогу відсто-ювати в представницьких органах права іпотреби виборців. Тому спочатку й продаємовласний голос черговому, а потім скаржимо-ся, що він не відстоює наші потреби.

Конструкт виборності місцевих ор-ганів публічної влади (ст. 3 Хартії). Цяімперативна вимога не підлягає сумніву анів Європі, ані в Україні. Суперечки точатьсяхіба що у двох площинах: який термін пов-новажень слід установлювати для народнихобранців та за якою системою краще за всеїх обирати. Підходи із цього погляду наве-дено в табл. 1.


148

Таблиця 1Особливості виборності органів місцевого самоврядування в країнах Європи

КраїнаЗагальна кількість

органів місцевого само-врядування

Тип виборчої системи, за якою обираютьсядепутати представницьких органів

місцевого самоврядування

Строк повноваженьвиборного органу місцевого

самоврядуванняАвстрія 2400 муніципалітетів Пропорційна, мера обирає громада або рада

залежно від регіону5 або 6 роківзалежно від регіону

Бельгія 600 муніципалітетів Мера призначає королева за рекомендацієюмуніципалітету

6 років

Болгарія 264 громади Мажоритарна, мера обирає територіальнагромада

4 роки

ВеликаБританія

65 графств, 444 округи,417 районів

Мажоритарна 4 роки

Греція 900 дімой (міські) та131 кінотитес (сільські)

Змішана: 3/5 – мажоритарно, 2/5 – пропор-ційно, мер – очільник списку, що переміг

4 роки

Данія 269 комунер Пропорційна, громадяни формують власнийсписок з усіх претендентів, мера обирає рада

4 роки

Іспанія 8109 муніципіос Пропорційна, мера обирає рада 4 рокиІталія 8000 комуні Мажоритарна, мера обирає територіальна

громада5 років

Нідерланди 467 комун Пропорційна, мера призначає уряд на 6 років 4 рокиНімеччина 14000 гемайнден та

штедтеМажоритарна, мера обирає територіальнагромада

рада: 4 – 6 років,мер: 4 – 9 років

Португалія 4240 приходів та300 муніципалітетів

Пропорційна, мер – очільник списку, що пе-реміг

4 роки

Польща 2500 гмін Мажоритарна, мера обирає територіальнагромада

4 роки

Румунія 103 муніципі, 208 оразе(міста), 2825 комуне

Мажоритарна, мера обирає територіальнагромада

4 роки

Словаччина 2891 обец Мажоритарна, мера обирає територіальнагромада

4 роки

Словенія 190 муніципалітетів Мажоритарна, мера обирає територіальнагромада

4 роки

Угорщина 3100 муніципалітетів Змішана, мера обираєтериторіальна громада

4 роки

Україна 488 районних, 455 місь-ких, 785 селищних,10 279 сільських рад

Пропорційна – в містах,мажоритарна – в селах

4 роки до 2010 р.,5 років – після 2014 р.

Франція 37 000 муніципалітетів Мажоритарна, мера обирає рада 6 роківФінлянція 446 кунт Пропорційна, мера обирає рада 4 рокиЧехія 6200 обець Мажоритарна, мера обирає рада 4 рокиШвеція 290 комунер Мажоритарна 4 роки

Конструкт найвищого права, кон-ституційності (ст. 2 Хартії) найкращерозкриває О. Пеклушенко. На його думку,базисний характер конституційних норм,через які основи місцевого самоврядуванняотримують безпосереднє закріплення, ви-являється в тому, що ці норми мають:

а) засадничий, фундаментальний, уза-гальнювальний характер;

б) визначеність і категоричність;в) постійність дії;г) загальновизнаність;д) стислість, концентрованість положень;е) стійкість [7, с. 181].Як у Європі, так і в Україні науковці та

практики публічного управління одностайнів тому, що основи місцевого самоврядуван-ня покликані відобразити державні гарантіїсамостійного здійснення населенням місце-вого самоврядування, створити необхідніпередумови, умови, можливості для ефек-тивного вирішення питань місцевого зна-чення, а в установлених законом випадках іреалізації окремих державних повноважень.Відмінність полягає хіба що в мірі практич-ної реалізації конституційних норм у політи-ко-управлінській діяльності.

Конструкт свободи асоціацій (ст. 10Хартії) передбачає вільне право територіаль-них органів самоврядування на будь-якіоб’єднання та асоціації. Це право не тільки ви-знається, а й повною мірою дотримується як уЄвропі, так і в Україні. Зокрема, в нашій країнііснують і досить активно функціонують десяткиасоціацій місцевого самоврядування, найбільшвідомою та потужною з яких є заснована у2002 р. Асоціація міст України, які в різні рокиочолювали такі відомі українські політики, як:Валерій Пустовойтенко, Євген Кушнарьов, Во-лодимир Олійник, Олександр Омельченко.

Сьогодні до складу асоціації входить понад550 територіальних громад. Вона є повноправ-ним членом Ради європейських муніципаліте-тів та регіонів. Асоціація міст України активнобере участь у формуванні законодавчої базимісцевого самоврядування, реформуванні бю-джетної політики й міжбюджетних відносин,надає інформаційну, організаційну й консуль-тативну допомогу своїм членам, опікуєтьсяпроблемою підготовки та перепідготовки муні-ципальних кадрів, налагоджує міжнародні по-братимські зв’язки між містами. Асоціація містУкраїни лобіює інтереси територіальних гро-мад у центральних і регіональних органах


149

державної влади, регулярно інформує їх і гро-мадськість про проблеми місцевого самовря-дування та шляхи їх вирішення [1].

Конструкт єдності функцій, компе-тенцій і ресурсів (ст. 9 Хартії) передба-чає, що обсяг фінансових ресурсів органівмісцевого самоврядування має відповідати

функціям, передбаченим конституцією абозаконом. При цьому якщо ресурсне забез-печення виконуваних повноважень для Єв-ропи (на відміну від України) є явищем зви-чайним, то сам перелік функцій і повнова-жень муніципальних органів у різних країнахє досить різнобарвним (табл. 2).

Таблиця 2Перелік повноважень органів місцевого самоврядування європейських країн

Повноваження виборного органу місцевого самоврядування

Країна

Водопостачання,

водо-

відведення

Соціальний захист

, соціальні

послуги

Побудова,

утрим

ання

будівель

і житла

Гром

адський транспорт

Охорона

довкіл

ля,

здоров

’я

Вивезення

сміття

Міське планування

Гром

адський порядок

Культура

, туризм

, спорт

Благоустрій території

Освітлення

Дороги

Пож

ежна

безпека

Бібліотеки

Освіта,

школи

Австрія + + + + + + + + +Бельгія + + + +Болгарія + + + + + + +Велика Британія + + + + + +Греція + + + + +Данія + + +Іспанія + + + + + + + +Італія + + + + +Нідерланди + + + + + + + +Німеччина + + + +Португалія + + +Польща + + + + + +Румунія + + + + + + +Словаччина + + + + + +Словенія + + + + + + +Угорщина + + + + + + + + + +Україна + + + + + + + + + + +Франція + + + + + + +Фінлянція + + + + +Чехія + + + + + + +Швеція + + + + + + +

Останній із зазначених конструктів ціл-ком гармонійно доповнюють і розкриваютьдва наступних. Так, у Конструкті фінан-сової спроможності (ч. 1 ст. 3 та ч. 2, 4ст. 9 Хартії) наголошено на тому, що міс-цеве самоврядування має право і спромож-ність органів місцевого самоврядування вмежах закону здійснювати регулювання йуправління суттєвою часткою суспільнихсправ, які належать до їхньої компетенції, вінтересах місцевого населення.

При цьому фінансові системи, що стано-влять підґрунтя ресурсів органів місцевогосамоврядування, повинні мати достатньодиверсифікований і підвищувальний харак-тер та забезпечувати можливість приводитинаявні ресурси, наскільки це практично мо-жливо, у відповідність до реального зрос-тання вартості виконуваних ними завдань.

Наповнення цього конструкту разючевідрізняє Україну від європейських країн істановить чи не найбільшу проблему тери-торіальної організації влади в нашій країні,адже, за загальними оцінками експертів,практиків та науковців, понад 90% вітчизня-них місцевих бюджетів є фінансово неспро-

можними. Більше того, на відміну від євро-пейських держав, де місцеві бюджети фор-муються “знизу вгору”, ми де-факто маємопротилежну ситуацію, адже за формальногодотримання процедури “самостійного” ухва-лення місцевих бюджетів в Україні перева-жна їх більшість “спускається зверху” орга-нами державної виконавчої влади у вигляді“контрольних цифр”, “рекомендацій” тощо.

Конструкт бюджетного вирівню-вання (ч. 5 ст. 9 Хартії). Захист більшслабких у фінансовому аспекті органів міс-цевого самоврядування передбачає Харті-єю запровадження процедур бюджетноговирівнювання або аналогічних заходів з ме-тою подолання наслідків нерівного розподі-лу потенційних джерел фінансування й фі-нансового тягаря, який вони повинні нести.Такі процедури або заходи не завдаютьшкоди повноваженням, які органи місцевогосамоврядування можуть здійснювати в ме-жах їхньої власної компетенції.

В українських умовах державного доту-вання більшості місцевих бюджетів подібнийпринцип є майже абсолютним, проте поде-куди він провокує феодально-васальні від-


150

носини центру з регіонами, ставить останнів позу постійного прохача, який може отри-мати більшу дотацію (у разі “правильної по-ведінки”), а може й не отримати.

Конструкт повноти і виключностіповноважень (ч. 4 ст. 43 Хартії). Згідно зХартією, повноваження, якими наділяютьсяоргани місцевого самоврядування, як пра-вило, мають бути повними та виключними.Їх не можуть скасовувати чи обмежуватиінші, центральні або регіональні органи, як-що це не передбачене законом. Цілком про-стий, логічний і зрозумілий принцип в умо-вах національної державно-управлінськоїсистеми є абсолютно невнормованим. Невипадково визнаний фахівець відносин міжпублічними органами влади І. Бодрова кон-статує, що “сучасні політико-правові реалії... характеризуються дисбалансом у відно-синах органів місцевого самоврядування таорганів державної влади, який переростає врізні форми соціального напруження, а інко-ли – у відкритий конфлікт” [2].

Конструкт наближення влади до наро-ду (ст. 3 Хартії). Муніципальні функції, якправило, виконують переважно ті органи, якімають найтісніший контакт з громадянином.Наділяючи тією чи іншою функцією інший ор-ган, необхідно враховувати обсяг і характерзавдання, а також вимоги досягнення ефекти-вності та економії. Дійсно, місцеві муніципальніоргани є територіально, функціонально та ме-нтально-психологічно найближчими до грома-ди, пересічних українців, а отже, здатні набага-то краще за центральні органи державної вла-ди надавати різноманітні управлінські послуги.Проте, на відміну від європейців, це розумінняв Україні все ще не переросло в усвідомленняінституціонального закріплення цього конструк-та. У Європі це відбувається в процесі поглиб-лення децентралізації й деконцентрації влади,тоді як політичні процеси в Україні нерідко ха-рактеризують як процеси подальшої централі-зації та концентрації влади, причому не тількиопозиційні політики, а й науковці.

IV. ВисновкиПроведене дослідження надає теорети-

ко-методологічне підґрунтя для виробленнянауково-практичних пропозицій щодо імп-лементації положень Європейської хартіїмісцевого самоврядування в політико-управлінську практику територіальної орга-нізації влади в Україні. Зміни мають відбу-ватися одночасно в трьох площинах:– ціннісній, що передбачає формування

й реалізацію державою цільової програ-ми політико-правової просвіти з метоюімплементації в суспільну свідомістьукраїнців європейської системи ціннос-тей, насамперед цінностей системи міс-цевого самоврядування;

– інституційній, що передбачає рефо-рмування територіальної організації

влади в Україні на принципах широкоїдецентралізації, наділення органів міс-цевого самоврядування ширшими пов-новаженнями (що зробить їх реальнимсуб’єктом територіального розвитку тавираження інтересів громад, їх дійсноїсамоорганізації й самоврядності); чіткогорозподілу функцій і повноважень органівмісцевого самоврядування та місцевихдержавних адміністрацій у супроводі ізчіткою системою відповідальності та ко-нтролю; ліквідації господарчо-виконав-чих функцій місцевих державних адміні-страцій з наданням їм лише контрольно-наглядових функцій за дотриманням за-конодавства органами місцевого само-врядування та їх посадовими особами,за станом місцевого й регіональногорозвитку тощо [8, с. 153];

– процесуальній, що передбачає впро-вадження інноваційних інструментів істандартів “Good Governance” на місце-вому та регіональному рівнях; розвитокпартисипативної демократії, удоскона-лення відносин між владою й громадя-нами, насамперед, на місцевому рівні, атакож більш активне залучення грома-дян до участі в управлінні громадами;розвиток транскордонного співробітниц-тва місцевих громад; зміну існуючоїпрактики бюджетного розподілу з метоюзміцнення фінансової та матеріальноїавтономії органів місцевого самовряду-вання [9, с. 127].Відтак, перспективи подальших розвідок

полягають у розробці механізмів переходу донової системи організації державного ладу вУкраїні на засадах домінування місцевогосамоврядування в політико-організаційномуй інституційно-функціональному планах.

Список використаної літератури1. Асоціація міст України [Електронний ре-

сурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. –Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wikiАсоціація_міст_України.

2. Бодрова І.І. Взаємодія органів держав-ної влади та місцевого самоврядування:конституційно-правовий аспект [Елект-ронний ресурс] / І.І. Бодрова // Інтернет-сайт Фонду місцевої демократії. – Ре-жим доступу: http://www.fmd.org.ua/Programs/samovraduvannia/samovradpublications/128/.

3. Європейська хартія місцевого самовря-дування та розвиток місцевої і регіона-льної демократії в Україні : наук.-практ.посіб. / Фонд сприяння місцевому само-врядуванню України, Ліберальне моло-діжне об’єднання (ЛІМО) ; [упоряд.О.В. Бейко та ін.] ; ред. М.О. Пухтин-ський, В. В. Толкованов. – К. : Крамар,2003. – 395 с.


151

4. Європейська хартія місцевого самовря-дування : офіційний переклад. – Страс-бург : Рада Європи, 1985. – ЕТ5 № 122.– С. 246–255.

5. Мордвінов О. Становлення місцевогосамоврядування: зарубіжний досвід іукраїнська практика / О.Г. Мордвінов //Держава та регіони. Серія: Державнеуправління. – 2011. – № 2. – С. 45–48.

6. Падалко Г. Принципи місцевого само-врядування, принципи муніципальногоправа та принципи служби в органах мі-сцевого самоврядування в Україні: про-блеми співвідношення та взаємодії[Електронний ресурс] / Г. Падалко //Альманах права : наук.-практ. журнал. –2008. – № 3. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Almpr/2012_3/01_091.pdf.

7. Пеклушенко О. Організаційні основи мі-сцевого самоврядування в Україні /

О.М. Пеклушенко // Держава та регіони.Серія: Державне управління. – 2012. –№ 2. – С. 178–182.

8. Сай І. Проблемні питання розвитку сис-теми місцевого самоврядування вУкраїні / І.А. Сай // Держава та регіони.Серія: Державне управління. – 2010. –№ 1. – С. 150–154.

9. Толкованов В. Розвиток місцевого са-моврядування в Україні в контексті реа-лізації політики європейської інтеграції /В.В. Толкованов // Держава та регіони.Серія: Державне управління. – 2012. –№ 3 (39). – С. 123–128.

10. Черниш Я. Співвідношення місцевогосамоврядування та демократії: основніпідходи [Електронний ресурс] /Я.В. Черниш // Гілея : наук. збірник. –Режим доступу: httparchive.nbuv.gov.uaportalSoc_GumGileya2010_36Gileya36P9_doc.pdf.


Заблоцкий В.В. Ценностные конструкты Европейской хартии местного самоуправле-ния и политико-ментальные факторы их имплементации в украинских условиях

В статьи проанализированы содержание и сущность основных конструктов Европейскойхартии местного самоуправления и сделаны выводы относительно влияния политико-ментальных факторов украинского общества на возможности имплементации Хартии впроцессе развития демократических основ государства.

Ключевые слова: местное самоуправление, Европейская хартия местного самоуправле-ния, государственно-созидательные конструкты.

Zablotskiy V. Valuable constructs of the european charter of local self-government andpolitical and mental factors of their implementation in ukrainian conditions

Ukraine steadily evolving towards European integration. In this way there is a problem brought intoline with European values and standards not only national legislation, but also political andadministrative practice.

This situation is extremely updated understanding of the content and nature of the key constructsof the Charter, and in particular, the factors facilitating their implementation in the state managementof the public authorities.

The paper explores the meaning and essence of the basic constructs of the European Charter ofLocal Self-Government and conclusions about the impact of political and mental factors Ukrainiansociety possible implementation of the Charter in the domestic state.

The study provides a theoretical and methodological foundation for the development of scientificand practical proposals for implementation of the European Charter of Local Self-Government in thepolitical and administrative practice of the territorial organization of power in Ukraine.

Separation of major constructs is crucial in understanding not only the content and nature ofEuropean standards for the formation and functioning of local government, but also the system ofvalues that lies in their foundations, and therefore the ability to find in-depth, value perception ofnational factors or exclusion of certain organic and familiar to Europeans procedures and rules ofpublic administration at the municipal level.

Therefore, recommendations for further research are to develop mechanisms for transition to thenew system of political system in Ukraine based on the dominance of local government in the political,organizational and institutional functional terms.

Based on the analysis of the values of the Charter by taking the liberty to highlight key constructs ofthe Charter as a certain value clusters, programming public consciousness and through it - therelevant social actions of municipal officials.

Key words: Local Self-Government, European Charter of Local Self-Government, state constructs.


152

УДК 352.07:316.334

Т.А. Кравченкокандидат наук з державного управління, доцент


ПОСИЛЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СПРОМОЖНОСТІОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІУ статті розглянуто сучасний стан і проблеми розвитку місцевого самоврядування в сіль-

ській місцевості; акцентовано увагу на основних завданнях органів місцевого самоврядуваннящодо сталого розвитку сільських територій. З’ясовано, що міжмуніципальне співробітництвоє актуальною та інноваційною формою в контексті підготовки до реалізації широкомасштаб-ної реформи місцевого самоврядування й реформи адміністративно-територіального устрою.Одночасно воно має великий потенціал, який може бути дуже корисним для забезпечення ста-лого розвитку всіх (великих і малих) громад у сільській місцевості.

Ключові слова: місцеве самоврядування, державне управління, органи місцевого самовря-дування, територіальні громади, органи публічної влади, механізми державного регулювання,політика, посадові особи місцевого самоврядування, громадянське суспільство.

I. Вступ0

Суспільно-політичні перетворення вУкраїні останніх років дали імпульс форму-ванню місцевого самоврядування як прин-ципово нового для української політичноїсистеми інституту. Ідея необхідності цьогоінституту для розвитку правової держави,громадянського суспільства вже починаєзасвоюватися суспільною свідомістю, алепродовжує дискутуватися питання про при-роду і сутність самого феномену місцевогосамоврядування, а також про конкретні фо-рми його реалізації в державі.

Одним із пріоритетних напрямів діяльно-сті органів місцевого самоврядування вУкраїні в сучасних умовах має стати ство-рення умов для сталого розвитку сільськихтериторій через забезпечення комплексногобагатофункціонального сільського розвитку,який базується на тому вихідному принципі,що його слід розглядати не тільки з позиціїзабезпечення населення продовольством іпромисловості сировиною, а й з огляду насоціальні й екологічні аспекти, та вирішеннянайважливіших суспільних завдань.

Державна політика розвитку сільськихтериторій покликана забезпечувати форму-вання сприятливого інституційного, органі-заційного й економічного середовища назагальнонаціональному та регіональномурівнях, стимулювати налагодження дієвихмеханізмів залучення вітчизняних та інозе-мних інвестицій у сільську місцевість, а та-кож створювати комфортні умови для про-живання й роботи мешканців українськогосела. Незважаючи на поодинокі кроки, щоробляться владою в напрямі формуваннятакої політики, загалом цей процес характе-ризується непослідовністю, половинчастіс-тю, невиконанням визначених відповіднимидокументами правових, організаційних, нау- 0 © Кравченко Т.А., 2013

кових, фінансових та інших заходів, спрямо-ваних на сталий розвиток сільських терито-рій, а також неузгодженістю з принципамита стандартами, що діють у розвинутихкраїнах світу.

Все це зумовлює необхідність пошукуадекватних інструментів забезпечення ста-лого розвитку сільських територій. Методо-логічною базою для розробки дієвих захо-дів, спрямованих на комплексний розвитоксільських територій у всій його різноаспект-ності, мають стати ґрунтовні наукові дослі-дження й активні дискусії в середовищі ком-петентних фахівців, а також сформовані наїхній основі рішення органів державної вла-ди та місцевого самоврядування, орієнтова-ні на розвиток сільськогосподарського виро-бничого потенціалу, покращення якості при-родного середовища та підвищення якостілюдського капіталу сільських територійУкраїни.

Визнаними вченими у сфері дослідженнярозвитку сільських територій є: М. Орлатий,І. Прокопа, П. Cаблук, В. Юрчишин та інші нау-ковці-економісти. Вагомий внесок у розвитоктеорії самоврядування становлять праціВ. Григор’євої, В. Іляшенко, В. Корженка,Ю. Куца, О. Лазор, М. Латиніна, В. Мамонової,В. Савицького, В. Ткачука, а також учених, яківивчали особливості становлення самовряду-вання на селі: В. Бакума, І. Белебехи, Ю. Гу-бені, М. Кропивка, А. Лісового, Л. Лисенко,М. Маліка, О. Павлова, В. Юрчишина.

Проте, відзначаючи вагомі здобутки вче-них у розвиток наукової теорії місцевого са-моврядування, з огляду на сучасні процесидержавотворення варто зауважити, що насьогодні окремі аспекти самоврядуваннязалишаються малодослідженими, зокрема,відсутні розробки щодо розвитку програм-них підходів до формування механізмів за-лучення сільського населення до вирішення


153

проблем розвитку сільських територій, розви-тку форм демократії участі на місцях. Важли-вість проблеми вимагає подальшого дослі-дження сучасного стану й аналізу тенденційрозвитку місцевого самоврядування в сільсь-кій місцевості, розробки шляхів переходу сіль-ських поселень на режим стійкого і комплекс-ного соціально-економічного розвитку.

Актуальність дослідження діяльності орга-нів місцевого самоврядування в сільській міс-цевості та їх впливу на розвиток територій зу-мовлена зміною ставлення державної владидо місцевого самоврядування, що полягає увизнанні місцевого самоврядування (черезтеоретико-методичне забезпечення функціо-нування його системи) як інституту публічноївлади в сільській місцевості. Умовами сталогорозвитку будь-якої з територій є ряд чинників,до яких можна віднести економічні, правові,соціально-психологічні, природні, культурні,управлінські, політичні та ін. Але малодослі-дженою сферою залишається вплив місцевогосамоврядування на розвиток сільських терито-рій.

Таким чином, обґрунтування заходів, спря-мованих на активізацію діяльності органів міс-цевого самоврядування та інших самовряд-них організацій у сільській місцевості, є актуа-льним завданням науки державного управлін-ня, вирішення якого забезпечить позитивнізрушення в розвитку сільських територій.

II. Постановка завданняМета статті – розглянути сучасний стан і

проблеми розвитку місцевого самовряду-вання в сільській місцевості.

III. РезультатиУ соціально-економічному житті України

сільські території займають особливе місце.На них проживає третина населення нашоїдержави і припадає 90% її площі. Значу-щість цих територій посилюється їх винят-ковим внеском у формування основ продо-вольчої безпеки та нарощування експортно-го потенціалу країни. Ці та інші чинники ро-блять розвиток сільських територій одним ізосновних пріоритетів державної політикиУкраїни, спрямованої на підвищення стан-дартів життя сільського населення, зростан-ня ефективності функціонування агропро-мислового комплексу, покращення станудовкілля та поліпшення якості людськогокапіталу [9].

Державна політика розвитку сільськихтериторій покликана забезпечувати форму-вання сприятливого інституційного, органі-заційного й економічного середовища назагальнонаціональному та регіональномурівнях, стимулювати налагодження дієвихмеханізмів залучення вітчизняних і зарубіж-них інвестицій у сільську місцевість, а такожстворювати комфортні умови для прожи-вання та роботи мешканців українськогосела.

Незважаючи на поодинокі кроки, що роб-ляться владою в напрямі формування такоїполітики, загалом цей процес характеризу-ється непослідовністю, половинчастістю, не-виконанням визначених відповідними доку-ментами правових, організаційних, наукових,фінансових та інших заходів, спрямованих насталий розвиток сільських територій, а такожне узгодженістю з принципами та стандарта-ми, що діють у розвинутих країнах світу [1].

Світовий досвід свідчить, що система ре-гулювання суспільно-економічних відносин удержаві складається з двох базових скла-дових: державного управління і місцевогосамоврядування. Рівень і перспективи роз-витку країни, перш за все, залежать від того,наскільки досконалі зазначені складові. Всіінші елементи цієї системи, включаючи гос-подарське управління, є похідними і функці-онують відповідно до заданих нею правилгри. Таким чином, місцеве самоврядуванняналежить до головних факторів соціально-економічного розвитку суспільства. Країнане може бути демократичною, мати стійкусоціально-економічну базу без розвинутогоінституту місцевого самоврядування.

В Україні за останні роки державотво-рення в основному сформовані інституційнізасади розвитку місцевого самоврядування.Однак невирішеною залишається головнапроблема – створення умов для сталогорозвитку сільських територій. Про це свід-чать такі фактори.

По-перше, незважаючи на прийняті зако-ни про місцеве самоврядування, майже по-вністю відсутня законодавча база зі специ-фіки сільських територій. Як наслідок, за-лишаються без правового регулюваннянайважливіші напрями та механізми розвит-ку сільської території, немає навіть законо-давчого визначення, що таке “сільська тери-торія”, “сільська територіальна громада”.

По-друге, не налагоджено фінансове за-безпечення сталого розвитку сільської тери-торії. Причому мова йде не тільки про не-стачу коштів, а й про недосконалість самогомеханізму фінансування, оскільки в країнізаконодавчо не встановлені стандарти за-безпеченості сільського населення громад-ськими послугами, що не дає змоги обґрун-товано планувати і фінансувати програмисільського розвитку.

Вбачаємо, що після підписання Президе-нтом України 01 листопада 2012 р. Закону№ 5428-VI “Про внесення змін до Бюджет-ного кодексу України” (щодо формування тавиконання державного та місцевих бюдже-тів) в Україні розпочався новий етап удоско-налення міжбюджетних взаємовідносин,яким закладені підвалини формування діє-здатних громад у контексті узгодження інте-ресів громад з регіональними та державни-ми інтересами.


154

По-третє, особливо гостро відчуваєтьсядефіцит інформації про розвиток сільськоїтериторії, оскільки не ведуться статистичніспостереження на рівні сільських поселень.Хоча ще в 2008 р. Законом України “Просільськогосподарський перепис” були ви-значені правові, організаційні та економічніоснови підготовки і проведення сільськогос-подарського перепису, його оброблення,узагальнення, поширення та використанняйого результатів [2].

Кабінет Міністрів України 5 жовтня 2011 р.ухвалив рішення про проведення в 2014 р.Першого всеукраїнського загального сільсь-когосподарського перепису, а в 2012 р. проб-ного сільськогосподарського перепису в Ба-штанському районі Миколаївської області [3].

Необхідність проведення в Україні зага-льного сільськогосподарського переписузумовлена назрілою потребою отриманнясистематизованих і детальних статистичнихданих про стан і структуру сільського госпо-дарства, наявність та використання йогоресурсного потенціалу за всіма територіа-льними одиницями. Загальний сільськогос-подарський перепис 2014 р. буде проведеновперше в історії нашої країни.

Вбачається за доцільне, услід за Пер-шим всеукраїнським загальним сільськогос-подарським переписом, організувати прове-дення перепису сільських населених пунктівз метою виявлення їх соціально-демогра-фічного, економічного, інфраструктурного,рекреаційного й екологічного потенціалу длявизначення перспективи їх розвитку, склас-ти схеми розселення, провести класифіка-цію сільських адміністративних районів затенденціями і моделями соціально-еконо-мічного розвитку.

По-четверте, слід відзначити слабку ува-гу до розвитку сільської інфраструктури те-риторіальних громад. Адже в дореформе-ний період національної економіки сільсько-господарські підприємства, колишні по сутіцентри сільського життя, крім виробництвасільськогосподарської продукції, вони три-мали на своєму балансі соціальну й інжене-рну інфраструктуру, надавали послуги дляособистих підсобних господарств, виступа-ли як інформаційно-консультаційні і навітькультурно-просвітницькі центри. Ця багато-функціональна роль великих господарств небула достатньою мірою врахована в процесіїх ринкової трансформації. На жаль, сільськімуніципальні утворення не можуть відігра-вати рівноцінну роль у розвитку сільськоїмісцевості через обмеженість ресурсів. Убільшості сільських муніципальних утвореньнеобхідні додаткові механізми організаціїсталого сільського розвитку. Мова йде пропідтримку кооперативного, фермерськогогосподарства, розвитку несільськогосподар-ської зайнятості, у тому числі за допомогою

малого підприємництва, розвитку інститутудорадництва, використання рекреаційного ікультурно-історичного потенціалу територійтощо. А для цього необхідно створити новусільську інфраструктуру – мережу мікро-фінансових організацій, консультаційних,дорадницьких центрів, демонстраційних го-сподарств, збутових і постачальницьких ко-оперативів тощо.

У зв’язку з цим міжмуніципальне співро-бітництво (далі – ММС) є актуальною та ін-новаційною формою діяльності багатьохорганів місцевого самоврядування. ММС єлогічним рішенням для нейтралізації наслід-ків нераціонального розподілу функцій таресурсів між органами місцевого самовря-дування, недосконалої організації територі-альної влади. Застосування ММС техноло-гій є не тільки національною, а й світовоютенденцією. Вітчизняне законодавство немістить дефініції “міжмуніципальне співробі-тництво”, що створює перешкоди реалізаціїцієї форми місцевого розвитку. Проблемавідсутності поняття “міжмуніципальне спів-робітництво” у національному законодавствіпоглиблюється тією обставиною, що проце-дура добровільного об’єднання територіа-льних громад за чинним законодавствомУкраїни передбачає обов’язкове проведен-ня місцевого референдуму.

Спостерігається недостатність державноїпідтримки розвитку міжмуніципального спів-робітництва (ММС). Так, на рівні державнихпрограм ця форма об’єднання зусиль декі-лькох органів місцевого самоврядуваннязнаходить відображення фактично лише вДержавній програмі розвитку транскордон-ного співробітництва на 2011–2015 рр.

Актуальність розвитку ММС в Україні зу-мовлюється надмірною фрагментацію гро-мад базового рівня. Сьогодні в Україні налі-чується 30 475 суб’єктів адміністративно-територіального устрою, з яких 29 382 – цесільські населені пункти та селища міськоготипу, у яких функціонують 12 135 представ-ницьких органів місцевого самоврядування,включаючи Верховну Раду Автономної Рес-публіки Крим. Слід також зазначити, що по-над 46 % територіальних громад мають на-селення менше ніж 1000 мешканців. Такеподрібнення спричинює розпорошеність ре-сурсів: зменшення платників податків, щоформують місцевий бюджет, збільшеннявидатків на утримання управлінського апа-рату місцевого самоврядування. У своючергу, це призводить до неспроможностіорганів місцевого самоврядування на базо-вому рівні самостійно і повноцінно викону-вати свої повноваження [4].

Перевагами створення ММС у сільськихтериторіях є:– разом органи місцевого самоврядування

можуть зробити те, чого вони ніколи не


155

змогли б досягнути поодинці; вони мо-жуть започаткувати нові послуги абопідвищити якість послуг, які вже нада-ються ними громадянам;

– покращується здатність залучати прива-тні інвестиції та брати участь у проектахпублічно-приватного партнерства; стаєможливим укладання більш вигідних ко-нтрактів з приватними компаніями;

– покращується здатність освоєння інвес-тицій та довіра з боку кредиторів, завдя-ки чому можна швидше отримувати по-зики та залучати кошти із зовнішніхджерел;

– ОМС-партнери можуть обмінюватисьзнаннями, досвідом та відповідними ре-сурсами, що робить надання послугбільш ефективною справою;

– можна оптимізувати (реорганізувати)адміністративні послуги: залучити більшкваліфікований персонал; здійснити мо-білізацію існуючих ресурсів територіа-льних громад;

– спільна робота над завданням соціаль-но-економічного зростання муніципалі-тетів та підвищення прозорості сприя-ють краще, ніж фрагментарні дії окре-мих органів місцевого самоврядування;

– розвиток третього сектора (некомерцій-них організацій) з передачею ним окре-мих муніципальних функцій (допомогалітнім, інвалідам, біженцям і вимушенимпереселенцям, організація дитячого до-звілля та оздоровчих заходів тощо).Ефективне місцеве самоврядування від-

повідає національним інтересам з огляду надецентралізацію деяких важливих держав-них функцій. А інститут ММС може допомог-ти виконувати багато з цих функцій більшефективно. У зв’язку з цим уряд та парла-мент повинні дбати про співпрацю між орга-нами місцевого самоврядування. Адже МMСдопомагає досягнути політичних цілей урядучерез посилення інституційної спроможностіорганів місцевого самоврядування та по-кращення стандартів їх роботи у ключовихгалузях [4].

Більшість державних і регіональних про-грам, пов’язаних з розвитком сільських тери-торій, на жаль, мають переважно декларати-вний характер або не забезпечуються необ-хідними фінансовими ресурсами, що усклад-нює, а подекуди і цілком унеможливлює їхнєвиконання. Це, зокрема, стосується Концеп-ції загальнодержавної програми сталого роз-витку сільських територій до 2020 р., Держа-вної цільової програми розвитку українськогосела на період до 2015 р. [5].

У зазначеній програмі констатовано, щоосновними проблемами в сільській місцево-сті є високий рівень безробіття, посиленняміграції сільського населення, скороченнямережі закладів соціально-культурного при-

значення, зношеність та застарілість їх ма-теріально-технічної бази, нестача ресурсівдля збереження й відтворення виробничогопотенціалу села.

Ці та інші проблеми зберегли свою акту-альність до цього часу, а їхній негативнийвплив на розвиток сільських територій об-межує можливості формування та викорис-тання соціально-економічного потенціалусела, зумовлює виникнення проблем у сіль-ськогосподарському виробництві та супро-воджується руйнацією традиційного укладусільського життя. Вказані дисфункції знахо-дять своє відображення як на загальнодер-жавному рівні, так і в контексті життєдіяль-ності сільських територій окремих регіонів.

Також до найбільш проблемних питаньпереходу сільських поселень на режим стій-кого і комплексного соціально-економічногорозвитку слід віднести:

1) недостатність існуючої правової таметодологічної основи для забезпечення їхсталого та комплексного соціально-еконо-мічного розвитку, а також відсутність єдинихметодологічних підходів до питань розроб-ки, прийняття і реалізації відповідних муні-ципальних програм;

2) відсутність досвіду організації муніци-пального управління, а також взаємодії ор-ганів місцевого самоврядування сільськихпоселень з населенням і громадськимиоб’єднаннями громадян у процесі розробкита реалізації планів і програм комплексногосоціально-економічного розвитку муніципа-льних утворень;

3) недостатнє правове регулювання по-рядку взаємодії органів місцевого самовря-дування сільських поселень з господарюю-чими суб’єктами, зацікавленими в соціально-економічному розвитку муніципальних утво-рень (у тому числі, за рахунок розвитку муні-ципальної-приватного партнерства), а такожвідсутність належного досвіду з цих питань.

Позитивним прикладом щодо посиленняінституційної спроможності органів місцево-го самоврядування в сільській місцевостістало створення науково-методичної комісіїз розвитку сільських територій та дорадниц-тва. Її було створено державною установою“Науково-методичний центр інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності ви-щих навчальних закладів “Агроосвіта”.

Перше організаційне засідання новост-вореної науково-методичної комісії відбу-лось 30 січня 2013 р. До її складу увійшлипредставники Міністерства аграрної політи-ки та продовольства України, Державноїустанови “Науково-методичний центр інфо-рмаційно-аналітичного забезпечення діяль-ності вищих навчальних закладів “Агро-освіта”, науково-педагогічні та педагогічніпрацівники вищих навчальних закладів Мі-нагрополітики, НУБіП України, Всеукраїнсь-


156

кої асоціації сільських та селищних рад, На-ціональної асоціації сільськогосподарськихдорадчих служб України, ННЦ “Інститут аг-рарної економіки”.

Основними напрямами роботи науково-методичної комісії з розвитку сільських те-риторій та дорадництва визначені:– координація діяльності навчально-прак-

тичних центрів розвитку сільських тери-торій, створених на базі вищих навчаль-них закладів Міністерства аграрної полі-тики та продовольства України;

– науково-методичне забезпечення органі-зації навчання сільських та селищних голів;

– сприяння поглибленню співпраці навча-льно-практичних центрів розвитку сіль-ських територій з галузевими асоціація-ми, дорадчими службами, місцевим са-моврядуванням;

– сприяння у залученні студентів до дія-льності сільських та селищних рад, роз-робки проектів розвитку територіальноїгромади, участі в соціально-економіч-ному розвитку села тощо [11].Таким чином, сільський розвиток в сучас-

них умовах слід розглядати як спрямуваннявсіх важливих факторів, що визначають про-грес на селі (соціально-економічних, екологі-чних, демографічних, культурних, інституцій-них та ін.), у напрямі зростання рівня і якостіжиття сільської громади. Така модель сільсь-кого розвитку має формуватися і контролю-ватися самими громадами на основі єдностіїї членів, що збільшує їх можливості у підви-щенні рівня життя. Це є єдино можливимшляхом сталого розвитку сільських громад вУкраїні в сучасних умовах.

IV. ВисновкиСистема місцевого самоврядування має

відповідати потребам суверенної цілісної тадемократичної держави. Для цього на сучас-ному етапі Україні необхідно оптимально по-єднувати сильні сторони централізації з мо-жливостями децентралізації влади за допо-могою синхронізації процесу розбудови діє-здатних територіальних громад з адміністра-тивно-територіальною, податковою, земель-ною реформами та реформою житлово-комунального господарства, що сприятимеполіпшенню соціально-економічної ситуації і,як наслідок, зменшенню напруження у внут-рішньополітичній ситуації в Україні.

Сьогодні політика розвитку сільських те-риторій в Україні здійснюється в основному врамках державної регіональної політики тадержавної аграрної політики. Тому необхідновиокремити сільські території як самодостат-ній об’єкт регулювання і вирішувати пробле-ми їх розвитку комплексно з прив’язкою доєвропейських принципів і стандартів [6].

Вбачається за доцільне в частині розвит-ку місцевого самоврядування в сільськихтериторіях вжити таких заходів:

– активізувати процес самоорганізації насе-лення, залучати активну частину сільськихжителів до процесу місцевого управління(у тому числі через використання потенці-алу міжмуніципального співробітництва);

– прийняття ефективних управлінськихрішень щодо підтримки сільськогоспо-дарського виробництва та агроперероб-ки, регулювання землекористування,планування та забудови поселень, роз-будови індустріальних та технологічнихпарків з урахуванням думки мешканціввідповідної територіальної громади;

– сприяти залученню на добровільній ос-нові коштів підприємств, установ та ор-ганізацій для розвитку соціальної інфра-структури на селі;

– на законодавчому рівні закріпити вимогищодо відповідного рівня освіти кандида-тів на посади міських, сільських і селищ-них голів, депутатів місцевих рад тощо;

– внести в чинне законодавство про закупі-влю товарів, робіт, послуг для державних імуніципальних потреб зміни, що врахову-ють специфіку сільських територій.В умовах нерівномірності територіального

розвитку тільки об’єднання зусиль держави,органів місцевого самоврядування, бізнесута громадських організацій здатне вивести тічи інші сільські території на траєкторію ста-лого соціально-економічного розвитку. Нага-льною потребою є застосування комплексно-го підходу до розвитку сільських територій,заснованого на визначенні їх пріоритетностіна сучасному етапі державотворення.

Першочерговим кроком у формуванні су-часної державної політики розвитку сільськихтериторій інструментами місцевого самовря-дування має стати розробка ґрунтовної таадекватної (відповідно до нинішніх умов івикликів) програми розвитку сільських тери-торій та її прийняття на найвищому держав-ному рівні. Ключовими питаннями такої про-грами мають бути визначені законодавчезакріплення статусу сільських територій (якоб’єкта регулювання) та правове визначенняекономічної бази їх розвитку. У рамках цієїпрограми необхідно також вирішити питанняформування інституційного середовища роз-витку сільських територій, що є важливоюпередумовою їх збалансованого розвитку,про що свідчить європейська практика.

Вирішити вищезазначені (та ті, що пов’язаніз ними) проблеми неможливо за рахунок част-кових змін. Політика децентралізації державноївлади на місцевому рівні перестане бути де-кларацією лише за умов системного підходу дореалізації комплексу структурних реформ –конституційної, адміністративної, адміністрати-вно-територіальної та, відповідно, децентралі-зації бюджетних відносин.

Наукові розвідки в контексті інституційно-правового забезпечення реформування мі-


157

сцевого самоврядування в Україні такожмають бути спрямовані на подальше ви-вчення передового світового досвіду функ-ціонування місцевого самоврядування всільських територіях та його органічну адап-тацію до українських реалій.

Список використаної літератури1. Проблеми та перспективи розвитку сіль-

ських територій України (на прикладіКарпатського регіону) : науково-ана-літична доповідь / [В.В. Борщевський,Х.М. Притула, В.Є. Крупін, І.М. Куліш] ;НАН України. Інститут регіональних до-сліджень ; [наук. ред. В.В. Борщев-ський]. – Львів, 2011. – 60 с.

2. Про сільськогосподарський перепис : за-кон України від 23 верес. 2008 р. № 575-VI // Відомості Верховної Ради України.– 2009. – № 9. – Ст. 340.

3. Про проведення Першого всеукраїнсь-кого загального сільськогосподарськогоперепису : розпорядження Кабінету Мі-ністрів України від 05 жовт. 2011 р.№ 944 // Офіційний вісник України. –2011. – № 77. – С. 46.

4. Розвиток міжмуніципального співробіт-ництва: вітчизняний та зарубіжний до-свід : посібник / В.В. Толкованов [та ін.].– Київ : Крамар, 2011. – 261 с.

5. Про затвердження Державної цільової про-грами розвитку українського села на періоддо 2015 року : постанова Кабінету МіністрівУкраїни від 19 верес. 2007 р. № 1158 [Еле-

ктронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1158-2007-%D0%BF/print1330254536949080.

6. Розвиток сільських територій (стан, про-блеми, перспективи) / Є.І. Бойко, І.Р. Залу-цький, Х.М. Притула та ін. ; НАН України.Ін-т регіональних досліджень ; [наук. ред.Є.І. Бойко]. – Львів, 2011. – 61 с.

7. Розроблення підходів та моделей адапта-ції системи управління місцевим розвиткомдо стандартів Європейського Союзу : наук.розробка / Ю.П. Шаров, І.А. Чикаренко,О.Ю. Бобровська та ін. – К. : НАДУ, 2010. –36 с.

8. Павлов О.І. Сільські території України:функціонально-управлінська модель :монографія / О.І. Павлов. – Одеса : Аст-ропринт, 2009. – 344 с.

9. Інституційні фактори стійкого розвитку ре-гіональних соціально-економічних систем :монографія / В.П. Решетило, Г.В. Стадник,І.А. Островський та ін. ; за заг. ред. В.П. Ре-шетило ; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. –Х. : ХНАМГ, 2013. – 241 с.

10. Стимулювання економічного зростанняна місцевому рівні / С.О. Біла, О.В. Шев-ченко, М.О. Кушнір, В.І. Жук [та ін.]. – К. :НІСД, 2013. – 54 с.

11. Cтворено науково-методичну комісію зрозвитку сільських територій та дорад-ництва [Електронний ресурс]. − Режимдоступу: http://minagro.gov.ua/node/4217.


Кравченко Т.А. Усиление институциональной способности органов местного самоуп-равления в сельской местности

В статье рассмотрено современное состояние и проблемы развития местного самоуп-равления в сельской местности; акцентировано внимание на основных задачах органов мес-тного самоуправления по устойчивому развитию сельских территорий. Определено, чтомежмуниципальное сотрудничество является актуальной и инновационной формой в кон-тексте подготовки и реализации широкомасштабной реформы местного самоуправления,административно-территориального реформы в Украине.

Ключевые слова: местное самоуправление, государственное управление, органы мест-ного самоуправления, территориальные общины, органы публичной власти, механизмы го-сударственного регулирования, политика, должностные лица местного самоуправления,гражданское общество.

Kravchenko Т. Enhancement of institutional possibility of local self-government is in rurallocality

The article deals with the current state and problems of local government in rural areas, focuses onthe key tasks of local authorities on sustainable rural development. Conclusions are made thatintermunicipal cooperation is relevant and innovative form in preparation for the implementation of acomprehensive local government reform and the reform of administrative-territorial structure.Simultaneously, it has great potential, which can be very useful for sustainable development of all(large and small) communities in rural areas.

Local government system should meet the needs of sovereign, integrity and democratic state. Todo this, at the present stage, Ukraine should optimally combine the strengths of centralization withpossibilities of the decentralization of power by synchronizing the process of development of viablelocal communities with the administrative-territorial, tax and land reforms and with the communalservices reform, which will help improve social and economic situation and subsequently, will reducestress in the domestic situation in Ukraine.


158

Today the policy of rural development in Ukraine is mostly implementing within the state regionalpolicy and national agricultural policy. Therefore it is necessary to allocate the rural areas as a self-sufficing object of regulation and should wholistically solve problems of its development in conjunctionwith reference to the European principles and standards [6].

It seems appropriate, to carry out the following activities for development of local government inrural areas:– To intensify the process of self-organization of population, to count the active part of the rural

residents in process of local control (including, through the use of the potential of inter-municipalcooperation);

– Making effective management decisions to support agricultural production and agro-processing,regulation of land-use, planning and building of settlements, the development of industrial andtechnology parks based on opinion of the residents of the relevant territorial community;

– to sustain for attraction of voluntary resources from enterprises, institutions and organizations todevelop social infrastructure in rural areas;

– to consolidate at the legislative level the requirements for the appropriate level of education forcandidates for posts of municipal and village heads, city council deputies, etc.;

– to make changes at the current legislation on purchase of goods, works and services for state andmunicipal needs, considering with the specificity of rural areas.

Under the uneven regional development only unification of efforts of the state, local governments,business and public organizations can bring certain rural areas in the path of sustainable socio-economic development. Pressing need is implementation of complex approach to the development ofrural areas, based on the definition of its priority at modern stage of establishment of the State.

The primary step in the formation of the modern state policy of rural development and instrumentsof local government should be the development of a good and adequate (according to the currentconditions and challenges) program of rural development and its adoption at the highest state level.The key issues of this program should be defined legislative strengthening of the status of rural areas(as an object of regulation), and the legal definition of the economic base of its development. Underthis program should be also decided the issue of formation of the institutional environment of ruralareas development, which is an important supposition for its sustainable development, as theEuropean practice is evidenced.

To solve the abovementioned problems (and those associated with them) cannot be due to apartial change. Decentralization policy of the government at the local level will cease to be declarationonly if a systematic approach to realization of complex structural reforms, namely: constitutional,administrative, administrative-territorial and decentralization of budgetary relations, respectively.

Scientific research in the context of institutional and legal support reforming of the local governmentin Ukraine should also be used for further study of international best practices of the local governmentin rural areas and it smoothly adaptation to Ukrainian realities.

Key words: local government, public administration, bodies of local self-government, territorialcommunities, public authorities, mechanisms of state regulation, politics, local government officials,civil society.


159

СОЦІАЛЬНА І ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА

УДК 351.75:330.59

С.В. Бєлайкандидат військових наук, старший науковий співробітник

Академія внутрішніх військ МВС України

МІСЦЕ КРИЗОВИХ ЯВИЩ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ХАРАКТЕРУВ СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИВизначено місце кризових явищ соціально-економічного характеру серед складових націо-

нальної безпеки та в системі забезпечення національної безпеки. Надано визначення системинаціональної безпеки. Зазначено перспективні заходи державних механізмів протидії кризовимявищам соціально-економічного характеру.

Ключові слова: національна безпека, державне управління, кризові явища, державні меха-нізми протидії.

І. Вступ0

Події сьогодення наводять яскравий при-клад виникнення численних кризових явищ українах світу. Світова фінансова криза та їїекономічні наслідки негативним чином впли-нули на соціальну складову європейськогосуспільства. Ще й досі країни ЄвропейськогоСоюзу не в змозі подолати проблеми соціа-льного забезпечення населення, що призво-дить до виникнення численних акцій протес-ту. Україна не є винятком у цьому питанні,кількість акцій непокори зростає, залежно відрозгляду та прийняття нормативно-правовихдокументів, що спрямовані на зменшенняфінансування соціальної складової бюджету.

Умови глобалізації висунули нові загрозиіснуванню традиційному устрою життя. Українах північної Африки “Революції фейс-буку” довели нездатність державних сило-вих структур щодо забезпечення національ-ної безпеки. Все це, безперечно, доводитьактуальність дослідження питання забезпе-чення національної безпеки держав у ціло-му та України зокрема.

Загрозливими кризовими явищами соці-ально-економічного характеру на сьогодні вукраїнському суспільстві є бідність та зли-денність населення, значна майнова дифе-ренціація, відсутність середнього класу, ни-зький рівень та якість життя. За таких умовособливого значення набуває визначеннямісця цих явищ у системі забезпечення на-ціональної безпеки.

Питаннями забезпечення національноїбезпеки займається значна кількість провід-них учених. Дослідження Г. Ситника стосу-ються державного управління у сфері за-безпечення національної безпеки [1], Г. Но- 0 © Бєлай С.В., 2013

вицького – теоретико-правовим основамзабезпечення національної безпеки України[2]. Теоретичним обґрунтуванням системизабезпечення національної безпеки присвя-чені праці В. Ліпкана [3], М. Сунгуровського[4]. Стратегічному плануванню у сфері за-безпечення національної безпеки приділялиувагу В. Горбулін, А. Качинський [5]. Адміні-стративно-правові засади управління у сфе-рі забезпечення внутрішньої безпеки дер-жави розглянуті Г. Пономаренко [6]. Блокуекономічної безпеки та протидії економічнійзлочинності присвячено ряд праць О. Ко-ристіна [7], В. Білоуса [8], В. Коваленка [9].Соціальні детермінанти національної безпе-ки були розглянуті А. Баландою [10], про-блеми соціальної безпеки – О. Давидюком[11]. При цьому дослідженню кризових явищсаме соціально-економічної в системі за-безпечення національної безпеки не приді-лено достатньої уваги.

ІІ. Постановка завданняМетою статті є визначення місця кризо-

вих явищ соціально-економічного характерусеред складових національної безпеки та всистемі забезпечення національної безпеки.

ІІІ. РезультатиВідповідно до Закону України “Про основи

національної безпеки”, “національна безпека– захищеність життєво важливих інтересівлюдини і громадянина, суспільства і держа-ви, за якої забезпечуються сталий розвитоксуспільства, своєчасне виявлення, запобі-гання і нейтралізація реальних та потенцій-них загроз національним інтересам…” [12].

Ключовою фразою у цьому визначенні єзахищеність життєво важливих інтересівлюдини і громадянина, суспільства та дер-жави. Під національними інтересами розу-міються життєво важливі матеріальні, інте-


160

лектуальні й духовні цінності Українськогонароду як носія суверенітету та єдиногоджерела влади в Україні, визначальні по-треби суспільства і держави, реалізація якихгарантує державний суверенітет України таїї прогресивний розвиток [12].

Загрозами національній безпеці назива-ють наявні та потенційно можливі явища ічинники, що створюють небезпеку життєво

важливим національним інтересам України[12]. Кризові явища соціально-економічногохарактеру створюють загрози забезпеченнюматеріальних, інтелектуальних і духовнихцінностей і в системі забезпечення націона-льної безпеки набувають особливо важливо-го значення. На рис. 1 наведено місце кризо-вих явищ соціально-економічного характерусеред складових національної безпеки.

Складові національної безпеки

Політичнабезпека

Військовабезпека

Науково-технологічнабезпека

Екологічнабезпека

Інформаційнабезпека

Соціальнабезпека

Економічна безпека

Кризові явищасоціально-економічного

характеру

Рис. 1. Місце кризових явищ соціально-економічного характеру серед складових національної безпеки

Соціальна безпека інтегрує в собі всі ви-ди безпеки, такі як: економічна, політична,військова, інформаційна, екологічна, науко-во-технологічна та ін. Умови сьогодення до-водять, що найбільш небезпечним є самесинергетичний синтез економічної та соціа-льної небезпеки, а саме вплив економічнихкриз на соціальну безпеку. У такому випадкувиникають кризові явища соціально-еконо-мічного характеру.

Законі України “Про основи національноїбезпеки України” наведено загрози націона-льним інтересам і національній безпеціУкраїни в соціально-економічній сфері: не-відповідність програм реформування еко-номіки країни і результатів їх здійснення ви-значеним соціальним пріоритетам; неефек-тивність державної політики щодо підви-щення трудових доходів громадян, подо-лання бідності та збалансування продуктив-ної зайнятості працездатного населення;криза системи охорони здоров’я і соціально-го захисту населення, як наслідок – небез-печне погіршення стану здоров’я населення;поширення соціальних хвороб, зокрема на-ркоманії та алкоголізму; загострення демо-графічної кризи, посилення тенденції ста-ріння нації; зниження можливостей здобуттяякісної освіти представниками бідних верствсуспільства; прояви моральної та духовноїдеградації суспільства; зростання дитячої тапідліткової бездоглядності, безпритульності,бродяжництва; неконтрольовані міграційніпроцеси, відплив із країни кваліфікованої

робочої сили; зменшення чисельності насе-лення та його природного зростання [12].

До цього переліку можна додати такі за-грози: зростання кількості населення, якепроживає за межею бідності; значна майно-ва диференціація населення (збільшенняфінансового розриву між доходами біднихта заможних громадян); малий відсоток на-селення, який формує середній клас держа-ви; зростання соціальної напруженості всуспільстві, готовність населення до актив-них дій, зростання ймовірності появи масо-вих заворушень. Отже, у системі забезпе-чення національної безпеки необхідно роз-робляти та впроваджувати ефективні дер-жавні механізми протидії цим явищам. До-речно зазначити, що на сьогодні в чиннихнормативно-правових документах відсутнімє поняття системи забезпечення національ-ної безпеки.

Зазначене поняття було сформульованов Концепції (основи державної політики) на-ціональної безпеки України 1997 р., яка вжевтратила чинність [13]. У Концепції було за-значено, що “…для формування збалансо-ваної державної політики та ефективногопроведення комплексу узгоджених заходівщодо захисту національних інтересів у полі-тичній, економічній, соціальній, воєнній,екологічній, науково-технологічній, інфор-маційній та інших сферах створюється сис-тема забезпечення національної безпекиУкраїни. Система забезпечення національ-ної безпеки – це організована державою


161

сукупність суб’єктів: державних органів, гро-мадських організацій, посадових осіб таокремих громадян, об’єднаних цілями тазавданнями щодо захисту національних ін-тересів, що здійснюють узгоджену діяль-ність у межах законодавства України” [13].

Наразі в Законі України “Про основи на-ціональної безпеки” [12] це поняття є відсу-тнім. У наукових публікаціях вітчизнянихучених існує думка, що це визначення доці-льно знову надати в законодавчому акті.Наразі ведуться сучасні дослідження в цьо-му напрямі.

Найбільш суттєво дослідив термінологіюпоняття системи забезпечення національноїбезпеки у своїх дослідженнях В. Ліпкан. За йогодумкою, термін “узгодженість” неправильнозастосовується у визначенні Концепції, оскіль-ки система позбавляється зворотних зв’язків, аце є суттєвим моментом, за якого втрачаєтьсясам зміст системи управління. Отже, кращевикористовувати термін “взаємодія”, за якоїсистема прямих і зворотних зв’язків працюва-тиме в повному обсязі [3, с. 57–58].

В. Ліпкан провів аналіз існуючих підходівдо трактування поняття системи забезпе-чення національної безпеки та визначивчотири основних, у яких система національ-ної безпеки визначається: крізь формулуадекватності загроз і засобів, які маютьвживатися; крізь формулу гарантій і механі-змів; через здатність держави захищати своїінтереси; з урахуванням напрямів забезпе-чення власного розвитку.

Отже, підсумовуючи своє дослідження В.Ліпкан, надає таке визначення системі забез-печення національної безпеки: система теоре-тико-методологічних, нормативно-правових,інформаційно-аналітичних, організаційно-уп-равлінських, розвідувальних, контррозвіду-вальних, оперативно-розшукових, кадрових,науково-технічних, ресурсних та інших заходів,спрямованих на забезпечення процесу управ-ління загрозами та небезпеками, за якого дер-жавними і недержавними інституціями гаран-тується прогресивний розвиток українськихнаціональних інтересів, джерел духовного івнутрішнього добробуту народу України, ефек-тивне функціонування самої системи забезпе-чення національної безпеки України [3, с. 63].Однак, аналізуючи це поняття, доходимо ви-сновку, що питання взаємодії державнихорганів, громадських організацій, посадовихосіб та окремих громадян теж не зазначено.

М. Сунгуровський надає таке визначеннясистемі забезпечення національної безпеки:це організована державою сукупність суб’єк-тів (державних органів, громадських органі-

зацій, посадових осіб, громадян та їх спі-лок), об’єднаних цілями та завданнями що-до захисту національних інтересів, які здійс-нюють свою діяльність у цій сфері відповід-но до визначених у законодавстві Українифункцій, механізмів їх виконання [4]. Як ба-чимо, його основою є визначення з Концеп-ції, однак до сукупності суб’єктів додано спі-лки громадян, що на сучасному етапі стано-влення громадянського суспільства в Украї-ні є вкрай актуальним. Термін “узгодженість”автор у визначенні оминув.

Виходячи з наведеного вище, на наш по-гляд, для надання визначення системи за-безпечення національної безпеки доцільнорозглянути філософське поняття “система”(від грец. systēma ціле, що складене з час-тин; з’єднання) – сукупність елементів, щоперебувають у відносинах і зв’язках один зодним, яка утворює певну цілісність, єдність[14]. Визначення, яке було подано в Конце-пції [13], відповідає визначенню системи,тому доречно за основу визначення взятивизначення з Концепції.

На наш погляд, система забезпеченнянаціональної безпеки – це організована дер-жавою сукупність суб’єктів: органів держав-ної влади, органів місцевого самоврядуван-ня, громадських організацій, окремих гро-мадян та їх об’єднань, які перебувають увідносинах і зв’язках один з одним, утворю-ючи певну цілісність, єдність, об’єднані ці-лями та завданнями щодо захисту українсь-ких національних інтересів, ефективногофункціонування самої системи забезпечен-ня національної безпеки України і здійсню-ють узгоджену діяльність у межах законо-давства України.

Таким чином, з наведеного вище можнавизначити таку структурну схему системизабезпечення національної безпеки та місцяв ній кризовим явищам соціально-еконо-мічного характеру (рис. 2).

У системі забезпечення національноїбезпеки органи державної влади та місцево-го самоврядування (в обсязі делегованих їмповноважень) є представниками влади, щовиконують завдання із забезпечення націо-нальної безпеки. Представниками грома-дянського суспільства, які беруть участь узахисті українських національних інтересів,є громадські організації, окремі громадянита їх об’єднання. Зазначені суб’єкти забез-печення національної безпеки перебуваютьу відносинах і зв’язках один з одним та про-тидіють кризовим явищам соціально-економічного характеру як найбільшій за-грозі національним інтересам.


162

Система забезпеченнянаціональної безпеки

Органи державної влади,органи місцевого самоврядування

Громадські організаціїокремі громадяни та їх об’єднання

Національніінтереси


характеру

Рис. 2. Місце кризових явищ соціально-економічного характерув системі забезпечення національної безпеки

У сфері загроз національній безпеці вибу-довується відповідна ієрархічна лінія: виник-нення економічної кризи призводить до по-яви кризових явищ соціально-економічногохарактеру (високий рівень безробіття, відсут-ність середнього класу в суспільстві, значнамайнова диференціація населення, бідність ізлиденність населення, високий рівень кору-

пції), які, у свою чергу, призводять до появисоціальних конфліктів. Отже, на кожному зперелічених рівнів необхідні адекватні йефективні дії органів державної влади. Такимчином, виходячи з наведених вище загроз?можна схематично зазначити перспективнізаходи механізмів протидії кризовим явищамсоціально-економічного характеру (рис. 3).


характеру

Відсутність середнього класу всуспільстві, значна майновадиференціація населення,

бідність і злиденність населення,високий рівень корупції

Економічна криза

Соціальні конфлікти

Загрози національній безпеціДії уряду

Державні цільові програми зпідтримки та розвитку економіки

Державні механізми протидіїкризовим явищам

соціально-економічногохарактеру

Державні цільові програми зпідвищення рівня та якості життя

Державні механізмиврегулювання соціальних

конфліктів

Рис. 3. Перспективні заходи механізмів протидії кризовим явищамсоціально-економічного характеру в системі забезпечення національної безпеки

Запровадження державних цільових про-грам як перспективних заходів механізмівпротидії кризовим явищам соціально-еконо-мічного характеру є дуже актуальним на-прямом. Насамперед такі програми необ-хідно розробляти та впроваджувати для бо-ротьби з наслідками світової економічноїкризи в економіці України. Програми необ-хідно розробляти для підвищення рівня таякості життя населення за такими напряма-ми: подолання бідності і злиденності; боро-

тьба з корупцією; зменшення майнової ди-ференціації населення; нарощування сере-днього класу в суспільстві, який є запорукоюдержавного розвитку.

Отже, до основних завдань органів дер-жавної влади та місцевого самоврядуванняв системі забезпечення національної безпе-ки з протидії кризовим явищам соціально-економічного характеру доцільно віднести:підвищення рівня та якості життя населення;забезпечення ефективного соціального за-


163

хисту населення; забезпечення умов длязбільшення рівня народжуваності та змен-шення рівня смертності населення в регіо-нах; ліквідація соціальної напруженості врегіонах (особливо в регіонах з високим рів-нем криміногенної обстановки); недопущен-ня виникнення в регіонах гострих соціальнихконфліктів тощо. Наразі за наведеними за-вданнями представникам громадянськогосуспільства (громадські організації, окремігромадяни та їх об’єднання) в законодавствіУкраїни практично не визначено місця. Томув майбутньому доцільним є проведення до-сліджень у цьому напрямі.

ІV. ВисновкиНа основі зазначеного в підрозділі можна

зробити такі висновки:1. Поява кризових явищ, що містять соці-

ально-економічну складову, вимагають відуряду держав прийняття своєчасних та ефе-ктивних управлінських рішень і займаютьцентральне місце серед загроз суспільству всистемі забезпечення національної безпеки.

2. На сьогодні в чинних нормативно-пра-вових документах відсутнім є поняття сис-теми забезпечення національної безпеки,яке необхідно юридично затвердити.

3. Аналіз кризових явищ соціального по-ходження визначив, що найбільш гострими,масовими і соціально небезпечними кризо-вими явищами є явища, породжені низькимрівнем життя населення та невирішеністюсоціальних проблем. Вони є підґрунтям тяж-ких соціальних конфліктів, що виникаютьміж населенням та владою. Отже, найбільшдоцільним та актуальним у майбутньому євивчення кризових явищ саме соціально-економічної природи та розроблення меха-нізмів протидії цим явищам.

Список використаної літератури1. Ситник Г.П. Державне управління у сфері

забезпечення національної безпеки Украї-ни : автореф. дис. … д-ра наук з держ.упр. : 25.00.01 / Г.П. Ситник ; Національнаакадемія державного управління при Пре-зидентові України. – К., 2004. – 36 с.

2. Новицький Г.В. Теоретико-правові осно-ви забезпечення національної безпекиУкраїни : моногр. / Г.В. Новицький. – К. :Інтертехнологія, 2008. – 496 с.

3. Ліпкан В.А. Національна безпека Украї-ни : навч. посіб. / В.А. Ліпкан. – 2-ге вид.– К. : Изд. КНТ, 2009. – 576 с.

4. Сунгуровський М. Методологічний підхіддо формування системи національноїбезпеки України [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://www.uceps.org/ukr/article.php?news_id=111.

5. Горбулін В.П. Стратегічне планування:вирішення проблем національної безпе-ки : монографія / В.П. Горбулін, А.Б. Ка-чинський. – К. : НІСД, 2010. – 288 с.

6. Пономаренко Г.О. Управління у сферізабезпечення внутрішньої безпеки дер-жави: адміністративно-правові засади :монографія / Г.О. Пономаренко ; Харків-ський національний ун-т внутрішніхсправ. – Х. : Видавець ФО-П Вапняр-чук Н.М., 2007. – 448 с.

7. Користін О.Є. Економічна безпека : на-вч. посіб. / О.Є. Користін. – К. : ПравоваЄднiсть, 2010. – 368 с.

8. Білоус В.Т. Координація управління пра-воохоронними органами України по бо-ротьбі з економічною злочинністю (адмі-ністративно-правовий аспект) : дис. …д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В.Т. Білоус ;Національна академія державної подат-кової служби України. – Ірпінь, 2004. –443 с.

9. Коваленко В.В. Організація профілакти-ки економічної злочинності в Україні) :дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 /В.В. Коваленко ; Харківський національ-ний університет внутрішніх справ. – Х.,2004. – 398 с.

10. Баланда А.Л. Соціальні детермінантинаціональної безпеки України: теорія,методологія, практика : автореф. дис. …д-ра екон. наук : 08.00.07 / А.Л. Ба-ланда ; НАН України, Інститут демогра-фії та соціальних досліджень. – К., 2008.– 40 с.

11. Давидюк О.О. Соціальна безпека: про-блеми теоретичного аналізу та побудо-ви системи показників [Електронний ре-сурс] / О.О. Давидюк // Центр перспек-тивних соціальних досліджень Міністер-ства праці та соціальної політики Украї-ни та НАН України. – Режим доступу:http://cpsr.org.ua/?pr=6.

12. Про основи національної безпеки Украї-ни : Закон України від 15.12.2005 р.№ 3200-IV // Відомості Верхов. РадиУкраїни. – 2005. – № 39. – Ст. 351 (з на-ст. змін. та доп.).

13. Про Концепцію (основи державної полі-тики) національної безпеки України : По-станова Верховної Ради України від16 січня 1997 р. № 3/97-ВР // ВідомостіВерхов. Ради України. – 1997. – № 10. –Ст. 85 (з наст. змін. та доп.).

14. Философская энциклопедия [Электрон-ный ресурс]. – Режим доступа:http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/3310/СИСТЕМА.



164

Белай С.В. Место кризисных явлений социально-экономического характера в системеобеспечения национальной безопасности Украины

Определено место кризисных явлений социально-экономического характера среди соста-вляющих национальной безопасности и в системе обеспечения национальной безопасности.Дано определение системы национальной безопасности. Указано перспективные мероприя-тия государственных механизмов противодействия кризисным явлениям социально-экономического характера.

Ключевые слова: национальная безопасность, государственное управление, кризисныеявления, государственные механизмы противодействия.

Belay S. Place the crisis socio-economic system in Ukraine’s national securityThe article demonstrated the relevance of the investigation of the national security in general and

Ukraine in particular. The analysis of the national security categorical apparatus has been conducted.The place of the socio-economic crisis among the components of the national security has been

mentioned. It is pointed out that social security integrates all kinds of security such as: economic,political, military, informational, environmental, scientific, technological and others. It is shown, that themost dangerous is the synergistic fusion of economic and social risks, such as the impact of economiccrises on the social security in the form of the socio-economic crises.

It was determined that at present time in the current legal documents the concept of nationalsecurity is missing. This article provided the definition of the term “national security” – a state-organized set of subjects: public authorities, local governments, public organithations, individuals andassociations who are in relationships and connections with one another, are forming a certain integrity,unity, are united by goals and objectives of the Ukrainian national interests protection, of the Ukrainiannational security efficient functioning and carry out coordinated activities within the legislation ofUkraine.

The structural diagram of the national security providing and the places socio-economic naturecrises in it has been developed. It is determined that in the system of national security providing localself-government (in the frames of their responsibilities) are the authorities that perform the tasks ofnational security providing. The civil society representatives, participating in the protection of Ukrainiannational interests, are public organizations, individuals and their associations.

It is found that in the field of national security threats is constructed corresponding hierarchical line:the emergence of the economic crisis leads to the socio-economic problems (high unemployment, lackof middle-class society, high property differentiation of population, poverty and misery of thepopulation, high levels of corruption) which in their turn lead to the emergence of social conflicts.

The prospective measures mechanisms of the socio-economic crises responding in the nationalsecurity system has been shown. The basic task of the socio-economic crises countering has beenidentified: improving of the level and quality of the life; providing of the effective social protection;ensuring of the conditions for the increase of birth rate and reducing of the mortality in the region; theliquidation of the social tensions in the region (especially in areas with high level of crime); preventionof the emergence in areas of acute social conflicts and so on.

Key words: national security, public administration, crisis, government response mechanisms.


165

УДК 351

О.А. Дєгтяркандидат наук з державного управління, старший викладач

Харківський національний автомобільно-дорожнього університету

УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ СФЕРОЮВ УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИУ статті досліджено особливості розвитку соціальної сфери в умовах формування іннова-

ційної економіки та запропоновано напрями вдосконалення принципів побудови ефективноїсистеми управління соціальною сферою.

Ключові слова: соціальна сфера, соціальна держава, державне управління, інноваційнаекономіка, соціальні процеси.

І. Вступ0

В умовах створення інноваційної еконо-міки України управління соціальною сфероюпотребує кардинального оновлення. Ключо-вим питанням довгострокової соціально-економічної політики держави є послідовнепідвищення якості та рівня життя населенняна основі підвищення конкурентоспромож-ності національної економіки, її виходу натраєкторію стійкого інноваційного розвитку зподальшим економічним і політичним підне-сенням України у світовому співтоваристві.

Теоретичні засади впливу держави на соці-альні процеси в суспільстві розробляли такінауковці, як: О. Давидюк, І. Ільчук, Ю. Кри-вобок, І. Курило, В. Куценко, Е. Лібанова,В. Лобас, О. Макарова, Я. Остафійчук, М. Пан-ченко, В. Удовиченко, А. Халецька, І. Яненковата ін. Віддаючи належне їх науковим напрацю-ванням із цієї проблематики, слід зауважити,що дослідження з управління соціальною сфе-рою в умовах формування інноваційної еконо-міки в Україні ще не мають координованого йсистемного характеру.

ІІ. Постановка завданняМета статті – розкрити особливості роз-

витку соціальної сфери в умовах форму-вання інноваційної економіки та наданняпропозицій щодо вдосконалення принципівпобудови ефективної системи управліннясоціальною сферою.

ІІІ. РезультатиЗгідно з Конституцією, Україна є демок-

ратичною, соціальною та правовою держа-вою [1]. Реалізація цієї конституційної нормипередбачає активну діяльність держави,спрямовану на забезпечення високого рівнясоціальної захищеності громадян, досяг-нення соціальної справедливості та соліда-рності, гармонізацію відносин між інститута-ми державного управління й громадянськимсуспільством тощо. Соціальна держава – цедержава, кінцевою метою якої є високийрівень життя населення, сталий розвиток

0 © Дєгтяр А.О., 2013

галузей соціальної сфери, підвищення якос-ті суспільних послуг, дотримання та розши-рення прав і свобод людини [2, с. 25].

У межах реалізації концепції соціальноїдержави важливо розмежовувати деклара-тивну й фактичну сторони.

Державні органи законодавчої, виконав-чої та судової влади останнім часом суттєвопосилили увагу до розвитку соціальної сфе-ри, що, зокрема, виявляється в прийняттінаціональних проектів соціального розвитку,послідовному зростанні інвестицій у людсь-кий капітал, впровадженні в практику адрес-них принципів підтримки різних соціальнихгруп тощо. Складність структури соціальноїсфери зумовлює необхідність формуваннярозвинутої й ефективної системи управлін-ня, де головними суб’єктами є державні ор-гани влади та органи місцевого самовряду-вання.

Специфіка соціальної сфери полягає втому, що ефект її успішного розвитку в ос-новному виражається в отриманні немате-ріальних благ, якісному підвищенні матеріа-льного добробуту рівня здоров’я та інтелек-ту членів суспільства.

Тому досить важко провести грошовуоцінку соціальних проектів і не завжди мож-на довести, що певний приріст економічнихпоказників стався саме завдяки забезпечен-ню високої якості життя [7].

Основний елемент системи – людина, якаодночасно є її об’єктом і суб’єктом управлін-ня. Соціальна сфера являє собою ціліснупідсистему, що постійно змінюється, поро-джену об’єктивною потребою суспільства вбезперервному відтворенні суб’єктів соціа-льного процесу. Ця стійка сфера діяльностілюдей з відтворення свого життя, його умовперебуває під більш жорстким державнимконтролем і передбачає наявність державноїстратегії її системного розвитку.

Зазначений вид управлінської діяльностімає головною метою вплив на сферу жит-тєдіяльності суспільства, безпосередньопов’язану із задоволенням матеріальних і


166

духовних потреб людини, функціонуваннямсоціальної інфраструктури, наданням соціа-льних благ та послуг. Соціальна сфера вумовах створення в Україні інноваційноїекономіки покликана наповнювати інші сфе-ри (економічну, політичну, духовну) інтелек-туальним продуктом (нові знання, інтелек-туальна власність та інформація), здатнимзмінювати основи життєдіяльності суспільс-тва, забезпечити перегляд багатьох соціо-культурних пріоритетів і цінностей, сформу-вати суспільну потребу в інноваційному таінтелектуальному продукті [10, с. 25].

Механізм управління соціальною сфероюутворює єдність цілеспрямованого керівноговпливу й соціальної самоорганізації. На всіхрівнях управління соціальними процесамиздійснюється шляхом створення необхідно-го правового простору та регулярного впли-ву органів державної влади й інших суб’єктівуправління на соціальну сферу. Держава вособі органів влади виступає як основнийінститут, що об’єднує зусилля всіх органів ісистем управління соціальними процесами.В Україні основи управління соціальноюсферою встановлені Конституцією Українита передбачають проведення єдиної держа-вної політики в галузі культури, науки, осві-ти, охорони здоров’я, соціального забезпе-чення, екології.

На думку В. Куценко, сучасний стан соці-альної сфери в Україні має ряд особливос-тей, які зумовлюють її слабкість і явну не-відповідність суспільним потребам та очіку-ванням. Зокрема, недостатність законодав-чої бази в цій галузі, що зумовлює відсут-ність правових норм з ряду послуг або умовїх надання, різночитання та спірні тракту-вання; інституційна нестійкість, що виявля-ється в “недовиконанні” наявними інститу-тами своїх функцій або виконанні їх нена-лежним чином; невизначеність в організаціїфінансових потоків, що надходять з різнихджерел, призначених для забезпечення ви-конання зобов’язань перед групами насе-лення, яким належить надання соціальнихпослуг безкоштовно або за часткову оплату,унаслідок чого зобов’язання не виконуються;відсутність, або необґрунтоване завищення(або заниження) стандартів щодо послуг со-ціального характеру; є відмінності в доступідо соціальних послуг населення столиці, ве-ликих і малих міст, а також невеликих селищта сільських поселень, унаслідок чого жителіостанніх не отримують і малої частки того,що жителі великих міст [3, с. 23].

Багато в чому із цією думкою можна по-годитися та зробити висновок, що управлін-ня соціальною сферою в Україні потребуєкардинального оновлення й розвитку. Вирі-шення проблем забезпечення якісного соці-ального сервісу для всіх категорій населен-ня пов’язано зі значними масштабними пе-

ретвореннями та змістовною зміною функціо-нування соціальної сфери, освоєння соціаль-но орієнтованого обслуговування. Якісне вдо-сконалення соціальної сфери полягає в осво-єнні нового спектра послуг, що мають соціа-льне значення, вимагають використання но-вих форм їх надання та дають змогу гармо-нійно поєднувати інтереси громадян, господа-рюючих суб’єктів, суспільства і держави.

Значущість формування ефективної сис-теми соціального управління визначаєтьсярядом обставин.

По-перше, динамічною трансформацієюсоціальної сфери в умовах ринку (при нетільки позитивних, а й негативних тенденці-ях цього процесу), зростанням диференціа-ції потреб населення в соціальних послугахі варіюванням можливостей придбання їх наринку, а також набуттям сферою соціально-го сервісу ринкової специфіки, нових векто-рів руху. Зміна ситуації підтверджує важли-вість теоретичного осмислення цих процесіву цій сфері відносин, необхідність оцінюван-ня змін у ресурсній базі, у визначення пріо-ритетів товарної, цінової й комунікативноїполітики господарюючих структур, що за-безпечують пропозицію послуг соціальногохарактеру на ринку.

По-друге, для України характерна втратав ході ринкових перетворень багатьох соціа-льних орієнтирів в організації обслуговуван-ня населення, різке зниження у зв’язку із цимможливості отримання для соціально неза-хищеної частини населення навіть життєвоважливих послуг. Це актуалізує необхідністьконцептуального обґрунтування соціальноорієнтованої моделі розвитку сфери соціаль-них послуг у ринковій економіці, реалізаціяякої покликана створити умови для подолан-ня спотворених уявлень про виключеннягруп населення з низькими доходами з-поміжспоживачів ряду послуг, визначає міру відпо-відальності держави за розвиток соціальноїсфери, стимулює використання ефективнихінструментів державного регулювання.

По-третє, чітко виявилася суперечливістьінтересів населення, управлінських структурта бізнесу у сфері соціальних послуг, щопороджує зниження якості життя значноїчастини населення, зростання соціальноїнапруженості.

По-четверте зміщенням акцентів у вирі-шенні проблем соціального управління здержавного рівня на місцевий, що передба-чає наявність науково обґрунтованої пара-дигми регіональної системи управління роз-витком сфери соціальних послуг, доповне-ної системою управлінських рішень та регу-ляторних заходів щодо її вдосконалення намісцевому рівні [9, с. 128].

Завдання управління соціальною сфе-рою, таким чином, тісно пов’язані з такимипоняттями, як: стимулювання економічного


167

зростання й підпорядкування виробництваінтересам споживання, посилення трудовоїмотивації та ділового підприємництва грома-дян, забезпечення гарантії певного рівняжиття й соціального захисту населення, збе-реження культурної та природної спадщини,національної своєрідності й самобутності.

До державних і муніципальних джерелфінансування соціальної сфери належать:

1) бюджетні джерела фінансування:– Державний бюджет (податкові доходи);– місцевий (муніципальний) бюджет (пода-

ткові доходи, міжбюджетні трансферти);2) позабюджетні джерела фінансування:

– фінансові ресурси державних і муніципа-льних соціальних позабюджетних фондів;

– власні кошти державних та муніципаль-них організацій сфери соціальних по-слуг.Приватними джерелами фінансування

соціальної сфери є:– недержавні соціальні позабюджетні фонди;– заощадження домогосподарств і прибу-

ток приватних організацій для оплатисоціальних послуг;

– власні кошти приватних організацій сфе-ри соціальних послуг (доходи від під-приємницької діяльності, відсотки, кре-дити тощо);

– благодійні кошти;– кошти громадських організацій.

Вихідними елементами в системі бюдже-тного фінансування соціальної сфери є гара-нтії держави, причому їх обсяг зумовленийне лише соціальними, а й економічними за-вданнями країни. В економічному аспекті ва-жливо враховувати два напрями. Перший –це забезпечення відтворення трудових ре-сурсів, другий – створення державою та му-ніципалітетами умов для формування мак-симально можливого за існуючих обмеженихресурсів рівня розвитку “людського капіталу”.Другий напрям особливо значущий в умовахпереходу на постіндустріальну стадію розви-тку економіки й перетворення людського фа-ктора в головний чинник економічного зрос-тання. Саме у сфері соціальних послуг (охо-рона здоров’я, освіта, культура) закладають-ся основи економічного й соціального про-гресу. Разом з тим вимогами сучасної еконо-міки є зменшення державних витрат, підви-щення ефективності використання бюджет-них ресурсів з метою економічного зростан-ня. Тому важливо знайти оптимальне поєд-нання цих взаємозалежних факторів.

Управління соціальними процесами йсоціальною сферою на всіх рівнях є дужескладною та комплексною системою. Зазна-чений вид управлінської діяльності має го-ловною метою вплив на сферу життєдіяль-ності суспільства, безпосередньо пов’язануіз задоволенням матеріальних і духовнихпотреб людини, функціонуванням соціаль-

ної інфраструктури, наданням соціальнихблаг і послуг. Тому варто погодитися зВ. Лобасом у тому, що цього можна досягти,тільки сформувавши модель розвитку, за-сновану на ефективній співпраці різних со-ціальних груп. Подібна співпраця, на нашпогляд, є основою для забезпечення соціа-льної стійкості суспільства, яка, у свою чер-гу, виступає запорукою створення в Україніекономіки знань [4].

Таким чином, можна зробити висновок,що нереально активізувати інноваційні про-цеси в усіх сферах українського суспільствабез створення системи співпраці між різни-ми соціальними групами. Для вирішення цієїпроблеми належить створити умови, щодають змогу прискорити створення інститу-тів партнерства різних соціальних груп, роз-виток інтелектуальної сфери, що вимагаєзміни методології управління соціальноюсферою. Цей висновок підтверджує позиціяЕ. Лібанової, яка стверджує, що модерніза-ція економіки України має базуватися наінтелектуалізації діяльності трудових колек-тивів, закріпленні оптимістичних очікувань усуспільстві, підвищенні кваліфікації та твор-чої активності працівників [5, с. 52].

У межах управління соціальною сфероюважливо створити умови для колективноготворчого, трудового та духовного піднесен-ня людей, об’єднаних високоорганізованоюспільною роботою. Потрібні кардинальнізміни буквально всіх сторін суспільного бут-тя. Це означає, що в межах модернізаціїекономіки України держава покликана спря-мувати свої зусилля на прискорене зрос-тання інтелектуального потенціалу України,створення умов затребуваності результатівінтелектуальної праці в усіх сферах життє-діяльності суспільства.

Водночас зазначимо, що українське під-приємництво здатне суттєво допомогти зрос-танню інвестицій у людські ресурси, зростан-ню освітнього, культурного рівня населення,поліпшення здоров’я, підвищенню якості ви-роблених продуктів і послуг, формуваннюсприятливої екологічної обстановки.

Формування системи ефективної взає-модії влади та бізнесу – дуже важливий крокдо взаємної соціальної відповідальності нашляху до громадянського суспільства і пра-вової держави з ефективною соціальноюполітикою. Раціональна система співпрацірізних соціальних груп опосередковує необ-хідність соціального миру як однієї з основ-них умов політичної та економічної стабіль-ності, соціального прогресу в суспільстві.

Бізнес як один із суб’єктів соціальногоуправління може бути визнаний таким лишеу випадку, коли його цілі орієнтовані на до-сягнення не лише економічного, але обо-в’язково й соціального результату: якщо ви-пуск продукції – то конкурентоспроможної;


168

виробнича діяльність повинна враховуватиекологічний фактор; розвиток фірми маєбути пов’язаний з прогресом регіону терито-ріальної її дислокації; оздоровлення й під-вищення кваліфікації співробітників повиннобути пов’язано із заходами щодо поліпшен-ня місцевої системи охорони здоров’я таосвіти, а розширення ринкової ніші – з вирі-шенням проблем споживачів [8, с. 51].

Логічно припустити, що в межах побудовинової системи управління соціальною сфероюв умовах трансформації економіки в Україніпредставники бізнесу будуть формувати прин-ципово нові риси мотивації й поведінки праців-ників, цілих колективів, поступово переходячивід одновимірної, яка визначається виключнокритерієм економічної (ринкової) раціонально-сті, шкали цінностей до багатовимірної шкали,яка враховує економічні, соціальні та етичніаспекти діяльності. У зв’язку із цим виняткововажлива роль держави в стратегічному закріп-ленні таких процесів шляхом додаткового сти-мулювання у формі податкових пільг, зустріч-ного фінансування соціально значущих проек-тів тощо. Домагаючись стійкості в суспільстві,організовуючи управління ним на вищому рівні,держава повинна спиратися на соціальну полі-тику бізнес-організацій, надаючи в обмін гаран-тії відповідної підтримки, постійно вивчаючи йудосконалюючи систему інтересів підприємців.Подібні заходи є основою, на якій були побу-довані соціальні моделі провідних держав.

Таким чином, можна констатувати, щоуправління соціальною сферою на основіврахування взаємних інтересів – найбільшдоцільний спосіб по’єднання основ свободиі влади з метою забезпечення благополуччявсього суспільства й окремої особистості,гарантування соціальної справедливості врозподілі національного доходу. На нашудумку, ефективність партнерства держави йпідприємництва є головним інструментомдосягнення поставлених на найвищому рівніціннісних орієнтирів управління соціальноюсферою. При цьому основними принципамиформування відносин подібного партнерст-ва, на наш погляд, мають бути:– взаємний інтерес і відповідальність;– цільова спрямованість;– кінцева результативність;– інформаційна передбачуваність і відкри-

тість.Нові принципи побудови ефективної сис-

теми управління соціальною сферою повиннібазуватися на стратегічних орієнтирах, метаяких – масштабні інвестиції довгостроковогохарактеру, поява інвестиційних проектів,спрямованих на оновлення кадрового складууправлінських, інженерно-технічних фахівціві кваліфікованих робітників, необхідних длястворення в Україні економіки знань.

Ефективне управління соціальною сфе-рою робить величезний вплив на згуртуван-

ня нації, зміцнення соціальної єдності, рі-вень довіри до соціальних інститутів, що, усвою чергу, позначається на соціально-економічному прогресі держави.

Інноваційні виклики, що зумовили поча-ток процесів трансформації економіки тасоціального розвитку в Україні, появу такихпонять, як управління соціальними техноло-гіями, управління соціальною відповідальні-стю, вимагають концептуальних змін вуправлінні персоналом [7]. Під трансформа-цією економіки, на наш погляд, слід розумі-ти такі структурні, технологічні та інститу-ційні зміни в національній економіці, якіспрямовані на підвищення її глобальної кон-курентоспроможності.

Протягом тривалого періоду реальні про-цеси трансформації соціально-економічнихсистем змінили ціннісні орієнтири в підходахдо форм, методів і цілей структурних пере-творень у соціальній сфері. Стабілізація тастворення умов переходу до нового підне-сення вітчизняної економіки формують реа-льні можливості, створення сучасної соціа-льно орієнтованої ринкової економіки Украї-ни. Особливого значення при цьому набуваєзміцнення і якісний розвиток соціальноїсфери, від ефективності управління якоюбагато в чому залежить подальше станов-лення в Україні інноваційної економіки.

Упровадження більш ефективної системиуправління соціальною сферою в умовах пере-творення економіки України дасть змогу досяг-ти значного підвищення рівня життя населенняна основі самореалізації кожного громадянина,зниження соціальної нерівності, збереженнякультурних цінностей України, відновленняекономічної й політичної ролі країни у світово-му співтоваристві. Іншими словами, стратегіярозвитку поновлення має бути орієнтована нате, щоб працювати на випередження, врахову-вати не сьогоднішній, а завтрашній день світо-вої науки, техніки, соціокультурного прогресу йполітичних структур.

ІV. ВисновкиАналіз практики управління соціальною

сферою в Україні дає змогу констатувати, що:– прогрес економіки України залежить

сьогодні від успіхів у вирішенні проблемсоціального розвитку суспільства. Самеця сфера створює нині систему коорди-нат господарського зростання, форму-вання інноваційної економіки країни;

– створення соціально орієнтованої дер-жави реально гарантує умови для по-стійного підвищення добробуту насе-лення, вирішення сукупності проблемдля творчого розвитку кожного громадя-нина, формування забезпеченої міцноїсім’ї, всебічної турботи про дітей, тобтооснови добробуту й постійного інтелек-туального прогресу нації, є об’єктивнонеобхідною передумовою будівництва


169

суспільства знань, дотримання не тількисоціальних прав кожного громадянина, аі його обов’язків перед країною;

– соціальний прогрес суспільства зале-жить не тільки від наявності в нього до-статніх фінансових, матеріальних і люд-ських ресурсів, але ще більшою міроювід якості та результативності управлін-ня наявними можливостями держави, їїрегіонів, місцевих громад, підприємств іорганізацій з метою максимізації ре-зультатів в інтелектуальному розвиткуособистості, постійному зростанні куль-турного та професійного рівня, всебіч-ному розвитку інноваційних підходів уроботі, що забезпечують зростання про-дуктивності праці і його конкурентосп-роможності;

– управління соціальною сферою маєздійснюватися на основі планових і пер-спективних програм, реалізація яких по-кликана бути базою інтелектуалізаціївсіх інших галузей національного госпо-дарства, насамперед економіки, задо-вольняючи повною мірою потреби сус-пільства в інноваційних інтелектуальнихпродуктах;

– необхідність внесення радикальнихтрансформацій у систему управліннясоціальною сферою зумовлена невідпо-відністю її стану суспільним потребам,які постійно зростають і якісно зміню-ються. Темпи усунення недоліків соціа-льного розвитку країни будуть прямопропорційно відповідати її суспільнимдосягненням;

– керівництво соціальними процесами навсіх його рівнях зобов’язано базуватисяна ефективній взаємодії різних соціумів,різних соціальних груп, що дасть змогуспільними зусиллями добиватися висо-кого синергетичного ефекту;

– процес створення суспільства, побудо-ваного на інноваціях, стане більш успі-шним, якщо він буде спиратися на інно-ваційну систему стимулювання високо-продуктивної праці, орієнтованої на по-стійні позитивні нововведення, оцінюва-ної за реально досягнутими кінцевимирезультатами;

– соціальне суспільство в Україні можебути створено тільки спільними зусил-лями держави, приватного бізнесу, гро-мадських об’єднань та організацій, щовзаємодіють, з урахуванням інтересівусіх сторін.

Список використаної літератури1. Конституція України : Прийнята на п’ятій

сесії Верховної Ради України 28 червня1996 р. – К. : Преса України, 1997. –80 с.

2. Куценко В.І. Соціальна держава (про-блеми теорії, методології, практики) :монографія / В.І. Куценко, В.П. Удови-ченко, Я.В. Остафійчук. – К. : Заповіт,2003. – 228 с.

3. Куценко В.І. Соціальна сфера: реаль-ність і контури майбутнього (питання те-орії і практики) : монографія / В.І. Куцен-ко. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2008. –818 с.

4. Лобас В.М. Раціоналізація державногосоціального управління: питання теорії іпрактики : монографія / В.М. Лобас. –Донецьк : ДонГАУ, 2003. – 245 с.

5. Людський розвиток в Україні: соціальніта демографічні чинники модернізаціїнаціональної економіки : колективна мо-нографія / [Е.М. Лібанова, О.В. Мака-рова, І.О. Курило та ін. ; за ред. Е.М. Лі-банової]. – К. : Ін-т демографії та соціа-льних досліджень ім. М.В. Птухи НАНУкраїни, 2012. – 320 с.

6. Панченко М. Соціальна сфера і соціаль-на політика та їх співвідношення в аспектідержавного управління соціальною сфе-рою / М. Панченко [Електронний ресурс]// Національна бібліотека України іменіВ.І. Вернадського. – Режим доступу:http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Apdu_o/ 2009_1/R_5/Panchenko.pdf.

7. Плечко С.П. Соціальна сфера в процесістановлення демократичного суспільства[Електронний ресурс] / С.П. Плечко //Центр перспективних соціальних дослі-джень. – Режим доступу: http://www.cpsr.org.ua.

8. Соціальна політика в умовах поглиб-лення соціальної нерівності в Україні :монографія / Л.І. Ільчук, О.О. Давидюк,.Ю.В. Кривобок та ін. – Херсон : ПП Ви-шемирський, 2010. – 376 с.

9. Халецька А.А. Соціальний захист насе-лення в Україні: теорія та практика держа-вного управління : монографія / А.А. Ха-лецька. – Донецьк : Юго-Восток, 2010. –430 с.

10. Яненкова І.Г. Організаційно-управлінськіресурси інноваційного розвитку економі-ки: методологія та практика : моногра-фія / І.Г. Яненкова. – Миколаїв : Вид-воЧДУ імені Петра Могили, 2012. – 380 с.



170

Дегтярь О.А. Управления социальной сферой в условиях формирования инновацион-ной экономики Украины

В статье исследованы особенности развития социальной сферы в условиях формирова-ния инновационной экономики, предложены направления совершенствования принципов по-строения эффективной системы управления социальной сферой.

Ключевые слова: социальная сфера, социальное государство, государственное управле-ние, инновационная экономика, социальные процессы.

Diegtiar O. Managing the social sphere in the emerging innovation economy of UkraineWith the creation of innovative economy Ukraine management of social sector needs a radical

upgrade. The key issue of long-term socio-economic policy is consistently improving the quality andstandard of living by improving the competitiveness of the national economy, its recovery on thetrajectory of sustainable innovative development of further economic and political rise of Ukraine in theinternational community.

Analysis of management practices social sphere in Ukraine allows to state that:– Progress Ukraine’s economy depends today on progress in solving the problems of social

development. It is this area now creates a coordinate system of economic growth, the formation ofan innovative economy.

– Creating a socially oriented state, actually guarantees conditions for continuous improvement ofliving standards, the solution set of challenges for the creative development of every citizen, theformation of strong wealthy family, comprehensive care of children, that is the basis of permanentprosperity and intellectual progress of the nation, is objectively necessary prerequisite for buildinga knowledge society, respect for not only social rights of every citizen, but his duty to the country.

– Social progress of society depends not only on the presence in it of sufficient financial, materialand human resources, but an even greater extent on the quality and effectiveness of the existingcapabilities of the state, its regions, local communities, businesses and organizations to maximizeresults in the intellectual development of the individual , constant growth of cultural andprofessional level, comprehensive development of innovative approaches in working to ensureproductivity growth and competitiveness.

– Managing the social sphere should be based on planning and long-term programs, theimplementation of which is designed to serve as a base intellectualization all other areas of thenational economy, especially the economy to meet the full needs of the community in innovativeintellectual products.

– Need to make radical transformations in the system of social sphere due to its incompatibility ofsocial needs, which are constantly growing and changing qualitatively. Growth deficiencies socialdevelopment will be in direct proportion meet its social achievements.

– Management of social processes at all levels shall be based on effective interaction betweendifferent societies and different social groups will jointly achieve high synergy.

– The process of creating a society based on innovation, will be more successful if it is based on aninnovative system of incentives for highly oriented continuous positive innovation work, estimatedto actually reached the final results.

– Truly Social Society in Ukraine can be created jointly by the state, private sector, civil societyassociations and organizations interacting with the interests of all parties.

Key words: social affairs, social state, governance, innovation economics, social processes.


171

УДК 174:316:35–027

Д.В. Кісловкандидат політичних наук, докторант


ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНОГО МАРКЕТИНГУВ ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІУ статті розглянуто теоретичні підходи до розробки принципів соціально-етичного мар-

кетингу в державному управлінні та в умовах сучасних ринкових відносин.Ключові слова: принципи, маркетинг, соціально-етичний маркетинг, державне управління,

органи державної влади, ринкові відносини.

І. ВступРозробка проблеми теорії й практики соціа-

льно-етичного маркетингу в державномууправлінні вимагає, по-перше, нових підходівдо аналізу його складових понять, а, по-друге,визначення концепції та принципів його існу-вання й реалізації в сучасних умовах ринковихвідносин. Функціонування соціально-етичногомаркетингу в органах державної влади є окре-мою специфічною проблемою.3

У класичному варіанті етичні принципирозглядали такі видатні мислителі, як: Арис-тотель, К. Гельвецій, І. Кант, Д. Юм, Епиктетта ін. [1, с. 196]. У цьому сенсі слід нагадати,що саме Аристотель вперше вжив термін“етичне” у своєму творі “Нікомахова етика”,де зазначав, що етика – це особливий класлюдського доброчинства. Поняття “етичне –ethicos” виведено Аристотелем зі слова “етос– ethos”, що спочатку означало звичне місцежиття, а потім звички, норов, характер, тем-перамент тощо населення (людей), яке меш-кає в конкретній місцевості [2, с. 812].

Основні співвідношення, що історичносклалися разом з термінами “соціально, со-ціальне”, у найбільш повному вигляді відо-бражено в соціологічній енциклопедії [2,с. 451–487]. Поняття “соціально-етичне” ха-рактеризує деякий встановлений клас інди-відуальних якостей, що співвідносяться зізвичними або регламентованими формамисуспільної поведінки. Втілити таке аристо-телівське доброчинство, яке він розташувавміж психологією та політикою, у практикудержавного управління в умовах сучаснихринкових відносин на рівнях маркетинговоїдіяльності є справою достатньо складною,нелегкою та довгостроковою. Тому встанов-лення адекватних принципів такого типу ді-яльності є необхідною умовою не тільки те-орії, а й прикладних аспектів як теорії тапрактики державного управління, так і мар-кетології. Деякі методологічні проблеми ло-гіки поєднання понять соціології в нові тер-мінологічні одиниці були встановлені в ме-

3 0 © Кіслов Д.В., 2013

тодичних і довідникових розробках 90-х рр.ХХ ст. [3, с. 145–149]. Державно-управліськіпитання маркетингу розглянуті Є. Роматом[4; 5]. Але завданням встановлення, форму-вання та визначення принципів соціально-етичного маркетингу в умовах національногоринку, в тому числі в органах сучасної дер-жавної влади, у працях вітчизняних дослід-ників не було приділено достатньої уваги.

ІІ. Постановка завданняМета статті – встановити основні прин-

ципи соціально-етичного маркетингу держа-вного управління на основі відповідних су-часних теоретичних підходів і визначити їхсутність та значення.

ІІІ. РезультатиВстановлення принципів соціально-етич-

ного маркетингу є складним і неоднозначнимпроцесом у зв’язку з різними за походженнямструктурами складових цього комплексногопоняття. З одного боку, принципам соціально-етичного маркетингу, насамперед, притаманніриси загальних та деяких структурних принци-пів управління, але на вибірковій і критичнійоснові. З іншого боку, принципи повинні спира-тися на етичні нормативні основи, що встанов-лені в практичній філософії й безпосередньо всучасних вченнях етики як нормативної науки.Отже, встановлення принципів соціально-етичного маркетингу є комбінаторною практи-кою, характерною для методології опра-цювання складних категорій і комплексних по-нять. Тому методика встановлення та осмис-лення основних принципів функціонуванняцього поняття, по-перше, повинна спиратисяна адекватне розуміння обох його предикатнихскладових – соціального й етичного у світлісучасного їх практично-філософського осмис-лення, яке представлене, наприклад, у праціА. Єрмоленка [6]. По-друге, відповідати логіко-семантичним засобам формування складногопонятійно-категоріального апарату нових на-прямів у наукових галузях, які досліджуютьприроду влади та людські відносини в умовахсучасного глобалізованого ринку [7; 8; 9].

В етичному плані принципи виступають якодна з форм моральної свідомості всіх грав-


172

ців ринкових відносин: управлінців, держав-них службовців, виробників, посередників,маркетологів, споживачів державних послуг(громадян) тощо, для яких такі моральні но-рми встановлюються та висловлюютьсянайбільш загально. До принципів, що тією чиіншою мірою розкривають зміст моральностіповедінки гравців як держави, так і ринку,додаються формальні принципи, що відо-бражають особливості засобів виконанняморальних вимог у тому чи іншому суспіль-стві на конкретному етапі соціальних відно-син. Це також стосується національних, мен-тальних та інших соціальних особливостей,які відтворюються на місцевому, регіональ-ному, субрегіональному, державному й між-народному рівнях. При цьому необхідне вра-хування політичного ладу, релігійного стану,ідеологічної забарвленості, правових нормтощо конкретної держави у відповідному ча-сі. Усе це разом впливає на реальну поведін-ку людини як у загальному середовищі, так іу відносинах з органами державної влади навідповідному етапі їх розвитку.

Оскільки маркетинг – це управлінськийпроцес, що пов’язаний зі стимулюваннямпослуг населенню, у тому числі з тими, якінадаються державними службовцями (пен-сійного фонду, зайнятості населення, мігра-ції тощо), то низка принципів управління зурахуванням соціальних і етичних аспектівдля всіх чотирьох класичних його складових(продукція-послуга, ціна-мито, розміщення,рекламно-пропагандистська діяльність) по-винна бути покладена в основу принципівсоціально-етичного маркетингу.

Слово “принцип” – “principium” у пере-кладі з латинської означає: першооснова,внутрішнє переконання, погляд на щось [10,с. 496]. У сучасній науці цей термін розгля-дають як основне початкове (вихідне) поло-ження будь-якої теорії, вчення, світоглядутощо. Принципи – це також установки внут-рішнього переконання людини, що визна-чають її ставлення до дійсності в соціаль-ному середовищі, відповідні норми поведін-ки та діяльності у відносинах з іншими лю-дьми, співробітниками, партнерами, клієн-тами тощо. У формальному сенсі принципирозкривають особливості способів виконан-ня деяких моральних вимог [11, c. 273–274].Тобто в умовах надання соціальних послугта іміджової державно-управлінської рекла-мної діяльності норми соціально-етичноїповедінки повинні стати внутрішнім переко-нанням, домінантою відносин державнихслужбовців у діловому, трудовому й посе-редницькому середовищах. Отже, це пови-нно стати імперативом належного або спо-чатку його орієнтиром, ідеалом, а також ме-тою такого світогляду та його практичноїреалізації. Водночас у маркетингових теорі-ях і в практиці такої діяльності головнимпринципом сущого є прибуток. Тоді його

слід розглядати з позицій державного соціа-льно-етичного маркетингу як ефект від зро-стання авторитету влади, покращення її імі-джу та репутації в національному й міжна-родному масштабах.

Збалансувати соціально-етичні нормати-ви із завданнями та цілями маркетингу ворганах державної влади можна лише назасадах вироблення й дотримання відповід-них управлінських принципів, що теоретичновстановлюються та наповнюються реаль-ним змістом у процесі тривалої, копіткої йбезперервної комплексної роботи. Такимчином, соціально-етичні принципи маркети-нгу з позицій теорії та практики управління –це закономірності, відносини, на яких ґрун-туються його організація й здійснення впрактичному вимірі та які можуть бути сфо-рмульовані в певні правила [12, с. 37]. Прак-тичне значення таких принципів полягає втому, що вони повністю визначаються став-ленням до них людей (службовців, виробни-ків і споживачів). Встановлення принципівповинно спиратися на ретельне їх науковеобґрунтування та відповідати спеціальнимвимогам, серед яких головними є відобра-ження в них суттєвих і необхідних закономі-рностей, взаємин, взаємозв’язків соціально-го та етичного з класичним маркетингом уструктурах державної влади.

Слід зазначити такі основні принципи:а) загальні, серед яких:

– принцип об’єктивності;– принцип адекватності;– принцип упорядкованості;– принцип соціальної збалансованості;– принцип соціальної відповідальності;– принцип моральної відповідальності;– принцип публічності;

б) структурні, серед яких:– принцип узгодженості;– принцип відповідності (методів, форм

тощо);– принцип конкретизації;

в) спеціалізовані (специфічні), серед яких:– принцип інформаційності;– принцип персоналізації;– принцип прийняття рішень.

Розглянемо визначення та зміст вищена-званих принципів.

Принцип об’єктивності соціально-етич-ного маркетингу є відправним і зумовлюєнеобхідність урахування в усіх видах марке-тингової діяльності вимог об’єктивних зако-номірностей та реальних можливостей дію-чих на цьому етапі історичного розвитку кон-кретних суспільних сил та інших соціальнихчинників, що притаманні будь-якому націона-льному або регіональному середовищу.

Цей принцип відображає залежність усієїсистеми соціально-етичного маркетингу від:– законодавчо визначених цілей, які по-

ставлені та вирішуються конкретним су-спільством;


173

– суспільних цінностей, що домінують уцьому середовищі;

– рівня розвитку культурологічних і мора-льних засад соціуму;

– характеру взаємодії керованих компо-нентів суспільства з керівними органа-ми, владою всіх рівнів тощо;

– наявних засобів та ресурсів, які необхід-ні для здійснення такого типу маркетин-гу та які залучають для ефективностіцього процесу;

– внутрішніх закономірностей функціону-вання та розвитку корпоративного управ-ління (управління підприємствами);

– стану відповідних елементів маркетин-гової діяльності в межах єдиної ринковоїсистеми, що склалася на національномурівні як суспільне явище;

– рівня зацікавленості соціуму, соціальнихгруп і прошарків щодо такого типу мар-кетингу.Принцип адекватності вказує на відпо-

відність методів, заходів, прийомів та іншіхорганізаційних і техно-технологічних напря-мів упровадження соціально-етичного мар-кетингу:– соціальним умовам життєдіяльності сус-

пільства, тим нормативам, які впрова-джуються для виконання на кожномуконкретному підприємстві;

– теоретичним розробкам у відповіднійгалузі науки;

– концепціям логічно обґрунтованого поєд-нання положень етики, соціології із заса-дами маркетингу на основі новітніх роз-робок комунікативної практичної філосо-фії з урахуванням теорії управління.Принцип упорядкованості зумовлює

необхідність правового визначення основнихаспектів, цілей, функцій, структур та процесумаркетингу соціального й етичного спряму-вання. Цей принцип корелює з принципамиправової впорядкованості державного, кор-поративного, місцевого, виробничого та ін-ших видів управління, які передбачаютьвстановлення чіткого й послідовного вико-нання законів, нормативно-правових актів таінших розпорядчих документів.

Принцип соціальної збалансованостізабезпечує теоретично та експеременталь-но обґрунтовані підходи до впровадженняінших принципів соціально-етичного марке-тингу в різних сферах маркетингової діяль-ності, а також для вивчення відповідних ре-акцій різних прошарків, груп населення (мо-лоді, пенсіонерів тощо) та їх субкультур нарекламно-пропагандистські заходи, ціноут-ворення, дизайн і на інші результати марке-тингової діяльності через канали зворотногозв’язку, піару тощо.

Принцип соціальної відповідальності єнайбільш складним і таким, який важко реа-лізувати на практиці. Він безпосередньо

пов’язаний з низкою соціальних категорій, якіпоки що недостатньо чітко розроблені як усоціології, так і в її прикладних практичнихнапрямах. Насамперед, принцип соціальноївідповідальності виникає лише тоді, колиіснує соціальна потреба – первинний збу-джувач до діяльності, що виникає, у своючергу, через брак будь-яких умов життєдія-льності соціального суб’єкта. У світлі марке-тингової діяльності – це форма виразу необ-хідності її суб’єктів у задоволенні споживачіву соціально спрямованих актах постійної абоперманентної дії, на що своєчасно звернувувагу класик маркетології Ф. Котлер [13]. Ітоді одних такі умови реалізації соціальнихпотреб спонукають привласнювати та спо-живати, а інших – створювати й активно про-сувати свій продукт на ринку. Але тільки сві-домі соціальні потреби мотивують діяльністьдержавних службовців щодо цілей, бажаньта інтересів людей. Розуміння соціальноївідповідальності пов’язує акторів маркетин-гової діяльності із соціумом, соціальнимивідносинами, сумісними засобами задово-лення соціальних потреб, соціальною необ-хідністю тощо.

Крім того, чинниками соціальної відпові-дальності виступають й інші категорії соціо-логії, що вносять свої кореляції щодо реа-льного здійснення цього принципу в умовахкожної конкретної “соціальної ситуації”. Та-кими чинниками впливу на дієвість цьогопринципу є:– соціальний престиж;– соціальні пріоритети;– соціальна стратифікація;– соціальна дія;– соціальний контроль.

Через постійний моніторинг та аналізконкретних проявів перших трьох чинниківяк категорій можна оцінювати соціальні дії усфері маркетингу та здійснювати відповід-ний соціальний контроль. Без механізмів со-ціального контролю, за допомогою яких суспі-льство та його підрозділи (групи, організації,інститути тощо) зможуть забезпечувати вико-нання встановлених обмежень або умов дія-льності, виникають порушення, які призводятьдо завдання шкоди суспільству в цілому. На-приклад, це може бути завдання шкоди пре-стижу підприємства як виробника будь-якоїсоціально значущої продукції. Не менш важ-ливим інструментом принципу соціальної від-повідальності є самоконтроль особистостей уцій сфері діяльності. Таким чином, формаль-ний (соціальний) контроль і неформальний(самоконтроль) у сукупності зможуть надатипринципу соціальної відповідальності дієвостіта ефективності в системі соціально-етичногомаркетингу.

Аналогічні умови та чинники наявні й дляреалізації принципу моральної відповідаль-ності.


174

Принцип моральної відповідальностівтілює реалізацію етичної складової для типумаркетингу, що розглядається. Моральнавідповідальність одночасно виступає і якпринцип, і як категорія етики, і як поняття, щохарактеризує особистість з позицій виконан-ня нею моральних норм і вимог як гравця(учасника, актора) відповідної сфери діяль-ності. Моральна відповідальність – це відпо-відність вчинків, поведінки особистості (лю-дини-гравця) її обов’язкам, тобто належнимне тільки з точки зору корпоративних правил,але й з позицій можливостей їх втілення.

Моральна відповідальність завжди маєконкретний характер. Її оцінка залежить відстану прав та обов’язків індивідів у відповід-них групах, виробничих підрозділах, систе-мах соціальних відношень і зв’язків. Мора-льна відповідальність завжди пов’язана зпроблемою свободи особистості. Усі ці пи-тання розглядаються теоретиками етики таморалі залежно від того, яким їм здаєтьсядійсне становище людини в соціумі, у виро-бничих, творчих та інших організаціях, у різ-них сферах креативної діяльності.

Принцип публічності передбачає досту-пність, прозорість маркетингової діяльностідля громадян, відкритість функціонуванняорганів, підрозділів та іншіх структур, що ви-конують різні завдання маркетингу. До цьогож принципу належать форми й рівні взаємо-дії підрозділів маркетингу з органами держа-вної та місцевої влади, з громадськими орга-нізаціями й органами самоврядування, із за-собами масової інформації та комунікації, ізсудовим і громадським контролем. Принциппублічності безпосередньо пов’язаний з мар-кетинговою політикою комунікацій, що висві-тлена в працях вітчизняних учених, у томучислі Є. Роматом щодо державного управ-ління, а також Т. Лук’янець, Т. Примак та ін-шими авторами щодо функціонування прідп-риємств [4; 14; 15].

У групі структурних принципів найбільшзначущими є принципи узгодженості, відповід-ності та конкретизації, які в деяких положенняхперетинаються з принципами загальної групи,що викладені вище. Ці принципи втілюються вметоди, засоби, форми різних елементів іскладових організаційних структур маркетингу,у тому числі на структурно-функціональному,структурно-цільовому, структурно-організацій-ному та структурно-процесуальному напрямах.Структурні принципи дають змогу вийти на си-стемні підходи до формування й функціону-вання єдиних соціально-етичних нормативівмаркетингу в національному масштабі та в усіхгалузях господарства.

Спеціалізовані (специфічні) принципивтілюються в роботі з персоналом маркети-нгових служб і в інформаційному забезпе-ченні не тільки внутрішнього, а й зовнішньо-го характеру щодо самої маркетингової дія-

льності. Принцип прийняття рішень є адек-ватним аналогічним принципам у теорії тапрактиці управління й у теорії управлінськихрішень.

Критерієм ефективності застосування прин-ципів соціально-етичного маркетингу станедосягнення системності, стабільності та гармо-нійності суспільного життя, а також його окре-мих сфер як на регіональних, так і на націона-льному рівнях.

IV. ВисновкиВстановлені принципи соціально-етич-

ного маркетингу дають змогу збалансуватипроблеми співвідношення між основнимискладовими цього поняття та розробити ме-тоди втілення такого типу маркетингу в дія-льність органів державної влади країни.

Подальша розробка теоретичних основвикористання принципів соціально-етичногомаркетингу потребує синтезованого викори-стання положень різних галузей науки, утому числі положень, категорій і критеріївсоціології, практичної філософії, права татеорії управління.

Соціально-етичний маркетинг є актуаль-ною складовою розвитку державного управ-ління, значного позитивного зрушення імі-джу та репутації України.

Список використаної літератури1. Этика : словарь афоризмов и изречений

/ [сост. Назаров В.Н., Мелешко Е.Д.]. –М. : Аспект Пресс, 1995. – 335 с.

2. Социологическая энциклопедия : в 2 т. –М. : Мысль, 2003. – Т. 2: Н–Я / рук. на-учн. проекта Г.Ю. Семитин ; гл. ред.В.Н. Иванов. – 863 с.

3. Социологический справочник / [под общ.ред. В.И. Воловича]. – К. : ПолитиздатУкраины, 1990. – 382 с.

4. Ромат Є.В. Трансформація моделі держа-вного управління рекламною діяльністю уперехідних умовах : монографія / Є.В. Ро-мат. – К. : Вид-во НАДУ, 2003. – 380 с.

5. Ромат Є.В. Управління маркетингом /Є.В. Ромат // Енциклопедія державногоуправління : у 8 т. – К. : НАДУ, 2011. –Т. 1: Теорія державного управління /Є.В. Ромат. – C. 676–677.

6. Єрмоленко А.М. Комунікативна практич-на філософія : підручник / А.М. Єрмо-ленко. – К. : Лібра, 1999. – 488 с.

7. Халипов В.Ф. Кратология – наука о влас-ти: Концепция / В.Ф. Халипов. – М. : Эко-номика, 2002. – 367 с.

8. Бебик В. Влада / В. Бебик // Політичнаенциклопедія / [редкол.: Ю. Левенець(голова), Ю. Шаповал (заст. голови) таін.]. – К. : Парлам. вид-во, 2011. –С. 112–113.

9. Білорус О.Г. Глобалізація і національнастратегія України / О.Г. Білорус. – К. :ВО “Батьківщина”, 2001. – 301 с.


175

10. Новий словник іншомовних слів: близько40 000 сл. і словосполучень / Л.І. Шев-ченко, О.І. Ніка, О.І. Хом’як, А.А. Дем’я-нюк ; за ред. Л.І. Шевченко. – К. : АРІЙ,2008. – 672 с.

11. Словарь по этике / [под ред. А.А. Гусей-нова и И.С. Кона]. – 6-е изд. – М. : Полит-издат, 1989. – 447 с.

12. Державне управління : навч. посіб. / [Ме-льник А.Ф., Оболенський О.Ю., Васі-на А.Ю., Гордієнко Л.Ю.] ; за ред. А.Ф. Ме-льник. – [2-ге вид.]. – К. : Знання, 2004. –342 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

13. Котлер Ф. Маркетинг менеджмент: Ана-лиз, планирование, внедрение, контроль /Филип Котлер ; [пер. с англ.] ; под ред.О.А. Третьяк, Л.А. Волковой, Ю.Н. Капту-ревского. – [2-е испр. и 9-е междунар.изд.]. – СПб. : Питер, 1999. – 865 с. – (Се-рия “Теория и практика менеджмента”).

14. Лук’янець Т.І. Маркетингова політикакомунікацій : навч. посіб. / Т.І. Лук’янець.– К. : КНЕУ, 2000. – 380 с.

15. Примак Т.О. Маркетингова політика ко-мунікацій : навч. посіб. / Т.О. Примак. –К. : Атіка : Ельга-Н, 2009. – 328 с.


Кіслов Д.В. Принципи соціально-етичного маркетингу в державному управлінніВ статье рассматриваются теоретические подходы к проблеме разработки принципов

социально-этического маркетинга в государственном управлении и в условиях современныхрыночных отношений.

Ключевые слова: принципы, маркетинг, социально-этический маркетинг, государствен-ное управление, органы государственной власти, рыночные отношения.

Kislov D. Principles of social and ethical marketing in governmentDevelopment problems of social and ethical marketing theory and practice in government requires,

firstly, new approaches to the analysis of its component concepts, and, secondly, the definition of theconcept and principles of its existence and implementation in current market conditions. Operation ofsocio-ethical marketing in government is a specific problem.

In classic version of ethical principles considered such prominent thinkers as Aristotle, C. Helvetius,Kant, David Hume, Epyktet and others. In this respect it should be recalled that it was Aristotle firsttime and found the term “ethical” in his book “Ethics Nykomahova” where he marked that ethics – aspecial class of human righteousness. The term “ethical – ethicos” Aristotle derived from the word“ethos – ethos”, which originally meant usual place of life and habits, temper, character, temperament,etc.

Installing the social and ethical marketing principles is difficult and complex process due to differentorigin complex structures of these concept components. On the one hand, the social and ethical mar-keting principles, above all, having features and some general structural management principles, buton a selective and critical manner. On the other hand, the principles should be based on ethical regu-latory framework established in practice philosophy and directly to the modern theory of ethics as anormative science. Thus, establishing the social and ethical marketing principles practices are combi-natorial characteristic of methodology elaboration of complex categories and complex concepts.Therefore, methodology and understanding of basic principles of this concept, firstly, should be basedon an adequate understanding of both its predicate constituents – social and ethical in light of currentpractical and philosophical reflection.

Thus, the criterion of the effectiveness of social and ethical marketing principles will achieve con-sistency, stability and harmony of social life and its individual sectors at regional and national levels

Key words: principles, marketing, social, ethical marketing, public administration, publicauthorities, market relations.


176

УДК 351.83(468)

Н.С. Сітніковакандидат наук з фізичного виховання та спорту


МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОЛІМПІЙСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІУ статті проаналізовано механізми державного регулювання в спортивній сфері. Дослі-

джено поняття “державне регулювання Олімпійського руху” та “механізм регулювання сфериспорту”. Виявлено суб’єкт та об’єкт державного регулювання спортивної сфери. Показанозв’язок між правовими, фінансовими та організаційними механізмами державного регулюванняу сфері спорту й визначено їх вплив на розвиток Олімпійського руху в Україні.

Ключові слова: механізми державного регулювання, спортивна сфера, правовий механізм,фінансовий механізм, організаційний механізм, Олімпійський рух.

І. ВступЗгідно зі словником, Олімпійський рух –

громадський рух, що базується на доброві-льному об’єднанні громадян та організацій зметою пропаганди ідей олімпізму, здоровогоспособу життя, розвитку фізичної культурита спорту [7].4

За останні два з половиною десятиліттяроль і місце олімпійського спорту змінилися– він перетворився на сферу, котра завдякисвоєму значенню, спрямованості діяльностівийшла за межі замкненої суто спортивноїсистеми, яка об’єднує обмежене коло заці-кавлених. Нині Олімпійський рух – це глоба-льне явище в житті світового співтоварист-ва, що охопило величезний спектр різнома-нітних процесів і явищ, з якими спорт пов’я-зав свою політику. Підтвердженням цього є,зокрема, величезна залученість до спортив-них видовищ – понад 3,5 млрд глядачів сте-жать за перебігом Олімпіад; фінансова міц-ність Олімпійського руху; повага до нього збоку політичних і державних діячів різнихкраїн. Тобто Олімпійський рух досить не-сподівано, якщо проаналізувати його істо-рію, перетворився на найбільш стабільнийрух у світі. І олімпійська система, котра охо-плює національні олімпійські комітети, між-народні федерації з видів спорту та іншікомпоненти, постійно нарощує стабільність івплив на життя світової спільноти [2].

Розвиток Олімпійського руху в Українівідповідає умовам часу та інтересам дер-жави і є невід’ємною частиною руху за здо-ровий спосіб життя.

Спорт сьогодні являє собою одночаснонаціональне надбання й предмет націона-льної гордості, вагомий політичний капіталта ефективний інструмент політичного жит-тя – найважливіший економічний ресурс,який впливає на рівень економічного розви-тку країни й відтворення носіїв робочої си-ли, а також здатний створювати специфічні 4 0 © Сітнікова Н.С., 2013

продукти – нову та особливу сферу еконо-мічних і ділових відносин.

Головна мета держави – це вибрати пра-вильно політику й визначити необхідні пріо-ритетні напрями та шляхи для поліпшенняякості життя населення країни, покращитизростання економіки завдяки підвищеннюефективності виробництва за рахунок праціта соціально-економічної активності людей іоздоровлення нації. Завдяки цьому розви-ток спорту в Україні покращиться та дастьможливість нашій країні стати однією з про-відних спортивних держав світу [14].

Але зміни якості життя населення, яківідбуваються на сучасному етапі розвиткусуспільства, сильні фізичні й моральні зава-нтаження роблять необхідним перегляд ви-мог до фізичної підготовленості людей, яказабезпечує успішну трудову діяльність. Не-обхідність удосконалення державного регу-лювання Олімпійського руху зумовлена ди-намічно розвинутими фізкультурно-спортив-ними потребами населення, які потребуютьнеперервного і якісного забезпечення спор-тивними послугами.

Організаційні сфери фізичної культури таспорту виконують специфічні функції, пов’я-зані із задоволенням специфічних потреб.Продуктом виробництва, насамперед, є оз-доровчі та видовищні послуги, які на сього-дні задовольняють різноманітні потребиспортивної спрямованості людей різноговіку, інтересів і матеріальних можливостей.Професійне забезпечення виробничого про-цесу досягається багаторівневою системоюпідготовки кадрів, представленою середнімита вищими спеціальними навчальними за-кладами, післявузівської освіти й різномані-тними формами підвищення кваліфікації.

Отже, головна мета держави може бутидосягнута за умови вжиття певних заходівщодо покращення життя населення України,готуючи на ринок праці освічену, здорову таактивну робочу силу. Сучасна криза – де-монстрація неспроможності як людини, так і


177

виробництва протистояти їй через незадо-вільний моральний та фізичний стан. Цесвідчить про фіаско державного регулюван-ня Олімпійського руху, зокрема, про відсут-ність дієвого механізму [15].

На сьогодні не розроблений теоретико-методологічний рівень, відсутні формулю-вання основних дефініцій категоріально-по-нятійного апарату в управлінні сфероюОлімпійського руху. Це потребує досліджен-ня понять “державне регулювання Олімпій-ського руху” та “механізм регулювання сфе-рою спорту”.

Аналіз літературних джерел дав змогуустановити лише окремі відомості за вказа-ною проблемою, в яких обґрунтовано мож-ливість дослідити механізми державногорегулювання Олімпійського руху в Україні насучасному етапі. Актуальність і несумнівназначущість указаної проблеми є передумо-вами подальшого дослідження.

ІІ. Постановка завданняМета статті – розкрити поняття механіз-

мів державного регулювання в спортивнійсфері та показати їх вплив на розвитокОлімпійського руху в державі.

ІІІ. РезультатиЩоб визначити, як впливає на Олімпійсь-

кий рух держава, необхідно знати механізмидержавного регулювання в цій сфері.

Державне регулювання Олімпійськогоруху є системою законодавчих, фінансових,економічних норм для відповідних держав-них органів і громадських організацій, щозабезпечують формування й розвиток, з од-ного боку, інтелектуалізованих продуктив-них сил людини, показником регулюванняяких є соціально-економічний ефект від збі-льшення вільного часу, подовження термінужиття, покращення здоров’я людини, підви-щення творчих можливостей і соціальноївіддачі людини, а з іншого – активізацію су-б’єктів у спортивній сфері, що позначитьсяна їх дохідності та прибутковості [3].

Об’єктом державного регулювання мо-жуть бути економічні підсистеми (економікарегіонів, господарських комплексів, галузей),сектори економіки, стадії відтворення та со-ціально-економічні процеси (економічні цик-ли, демографія та екологія, зайнятість насе-лення, науково-технічний прогрес). Сфераспорту завдяки створюваному нею соціаль-ному та галузевому ефектам визначається яксоціально-економічна, а отже, може бутиоб’єктом державного регулювання. З практи-чного погляду державне регулювання – цесфера діяльності держави, її цілеспрямова-ний вплив на поведінку учасників ринковихвідносин з метою забезпечення пріоритетівдержавної економічної політики. Її первин-ним суб’єктом є людина. Проте стосовносуб’єктів регулювання треба зазначити, щосуб’єктом державного регулювання економі-

ки є сама держава в особі державних орга-нів, певної ієрархічної послідовності впливу.Це президент, парламент, уряд, місцеві ад-міністрації, які виробляють напрями соціа-льно-економічної політики, методи й засобиїї здійснення, залучаючи при цьому науковіустанови, політичні партії, громадські та ре-лігійні організації, що здатні сформуватирішення, які б відповідали всебічним прива-тним, колективним і суспільним потребам[17]. Це дає змогу визначити суб’єктамидержавного регулювання сфери Олімпійсь-кого руху державу в особі державних орга-нів влади, які мають власну ієрархічну по-слідовність виконання завдань і цілей дер-жави; суспільні організації та фонди; галузій підгалузі; установи та заклади, що здійс-нюють спортивну діяльність, певний спорти-вний продукт (послугу) та індивіда як пред-ставника продуктивної робочої сили.

Процес регулювання пов’язує об’єкт,тобто регулятор, з орієнтирами руху, утво-рюючи певний механізм. Олімпійський рухяк об’єкт (регулятор) державного регулю-вання буде діяти відповідно до визначенихдержавою цілей (орієнтирів), що здійснюютьпевний механізм регуляції [4].

У наукових працях дослідників [1; 5; 6;12] термін “механізм” набув особливого роз-витку, його розуміють як сукупність засобівта методів досягнення поставлених цілей.Відповідно до мети або визначених держа-вою завдань відбувається відбір відповіднихзаходів для їх досягнення, що робить меха-нізм державного регулювання різним засвоїм складом, різним за набором засобів(див. рис.) [11].

Економічні функції держави повинні ви-значати напрями діяльності органів держав-ного управління, завдання й цілі, а механізмдержавного регулювання – забезпечуватиспособи їхньої реалізації.

Основою державного регулювання, як увсіх сферах діяльності, так і у сфері спортуУкраїни, є законодавча база, тобто правоверегулювання, що здійснюється механізмомправового регулювання, який призначенийдля врегулювання інтересів та дій усіхсуб’єктів сфери Олімпійського руху.

На сучасному етапі розвитку Олімпійсь-кого руху в Україні існує потреба у визна-ченні подальшої стратегії дій на основі уза-гальнення вітчизняної практики з урахуван-ням положень Конституції України, законо-давчих і нормативних актів, декларацій Ор-ганізації Об’єднаних Націй та інших автори-тетних світових інституцій, Міжнародної ха-ртії фізичного виховання і спорту ЮНЕСКО,Спортивної хартії Європи та адаптації наці-онального законодавства у сфері спорту дотрансформаційних процесів у державі тасвітових тенденцій.


178

Завдання, визначені державою

МЕТА, ВИЗНАЧЕНА ДЕРЖАВОЮ

Механізм правовогодержавного регулювання

Механізм фінансовогодержавного регулювання

Механізморганізаційного держав-

ного регулювання

Інструменти державного регулювання

Прямий вплив(адміністративне регулювання)

Опосередкований вплив(економічне регулювання)

Важелі

Рис. Система механізмів державного регулювання діяльності спортивної сфери України

Держава регулює відносини у спортивнійсфері шляхом формування державної політи-ки, створення відповідних державних органів,фінансового, матеріально-технічного, кадро-вого, інформаційного, нормативно-правовогота іншого забезпечення розвитку спорту, атакож визнання широкого самодіяльного ста-тусу Олімпійського руху в Україні й комплекс-ної взаємодії державних органів з громадсь-кими організаціями спортивної спрямованості.Держава визнає та всебічно підтримує Олім-пійський рух в Україні, діяльність всеукраїн-ських фізкультурно-спортивних товариств,національних спортивних федерацій, іншихгромадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості (ст. 3 Закону Украї-ни “Про фізичну культуру та спорт”).

Заняття спортом стають усе більш поміт-ними не тільки соціальними, а й політични-ми факторами в сучасному світі. Залученняшироких мас населення до занять спортом,а також успіхи на міжнародних змаганнях єбезперечним доказом життєздатності та ду-ховної сили будь-якої нації, сприяють ство-ренню позитивного іміджу держави на між-народній арені. Тому державна підтримкаОлімпійського руху є одним з важливих на-прямів соціально-економічної політики на-шої країни.

Головна мета цієї політики полягає в реа-лізації державної діяльності в галузі спорту,визначеної в стратегії розвитку Олімпійськогоруху в Україні на період до 2020 р., у ство-ренні умов, що орієнтують громадян на здо-ровий спосіб життя, розвиток спортивної ін-фраструктури, а також на підвищення конку-рентоспроможності українського спорту [10].

Найважливішою умовою вирішення про-блем, пов’язаних з формуванням здорового

способу життя, є підвищення престижу за-нять спортом, а також формування спорти-вної сфери, яка не тільки буде сприяти ве-денню здорового способу життя, а й станедоступною та привабливою для сучасноїмолоді сферою, що надає широкі можливо-сті для самореалізації.

Сучасний спорт розвивається стрімкимитемпами не тільки за кордоном, а й в Украї-ні. Багато факторів сприяло становленню таактивному розвитку спорту в країні. Так, ре-формування суспільного устрою, перехід доринкових відносин і реформи 1990-х рр. за-чепили всі сторони спортивної діяльності:організаційну структуру управління спортом,джерела його фінансування, правове ста-новище спортсменів і тренерів, змінившитим самим місце самого спорту в системісуспільних цінностей.

Зміни, які відбуваються в сучасному спор-ті, вимагають свого законодавчого оформ-лення в різних аспектах: в міжнародному, нарівні держави, суб’єктів держави й муніципа-літетів. Прогрес спортивних відносин у нашійкраїні йде досить динамічно, що, у свою чер-гу, вимагає постійної роботи з удосконаленнянормативно-правової бази, створення прин-ципово нових законодавчих актів, що закріп-люють досягнення українського спорту.

Віддаючи належне зусиллям законодав-ця щодо вдосконалення правового регулю-вання відносин у галузі спорту, зазначимо,тим не менше, що існуюча нормативно-правова база не повною мірою відповідаєсучасним потребам розвитку вітчизняногоспорту. Це законодавство досі залишаєтьсянедостатньо систематизованим, у ньомубагато прогалин і суперечностей, застарілихнорм та неоднозначних формулювань, що


179

породжує труднощі в практиці. Складністьорганізаційної структури сучасного спортивно-го руху, взаємодія різних соціонормативнихрегуляторів у спортивній сфері суспільнихвідносин також актуалізують проблему вдос-коналення законодавства у сфері спорту [9].

Механізм правового регулювання у сферіспорту допоможе знайти найбільш ефекти-вні варіанти його модернізації та гармоніза-ції відповідно до вимог міжнародного спор-тивного руху й специфіки формування су-часної правової системи України.

Трансформаційні процеси, які відбува-ються в соціально-економічному житті Украї-нської держави, спрямовані на підвищенняефективності соціальної політики з метоюзабезпечення та створення достатніх умовдля гармонійного розвитку особистості, пе-рманентного самовдосконалення, підтри-мання належного рівня і якості життя. Важ-лива роль у реалізації державної соціальноїполітики, вирішенні висунутих завдань від-водиться сфері спорту. Ряд прийнятих у різ-ні роки законодавчих актів [10; 14; 15; 16]свідчить про велику увагу з боку держави довпорядкування й визначення тенденцій імеханізмів розвитку спорту в Україні. Над-звичайно важливою в цих процесах є про-блема фінансування галузі. Зорієнтованістьдержавної політики на становлення ринко-вої економіки в Україні не зменшує, а навпа-ки, зумовлює пріоритетність регулюваннядержавою економічного життя країни. Такерегулювання пов’язане, насамперед, з ви-користанням і розподілом державних фінан-сових ресурсів. Методи бюджетного регу-лювання перебувають поза межами впливуконкурентної боротьби та не зорієнтованівиключно на отримання прибутку, який єосновною метою господарської діяльностікомерційних структур. Бюджетна політикапередбачає регулювання державних видат-ків і доходів з метою підтримання ринковоїрівноваги та стимулювання розвитку соціа-льної сфери й галузей економіки, у тому чи-слі спорту.

Аналіз літературних джерел свідчить, щодеякі науковці здійснюють умовний розподілсистеми фінансування діяльності галузі начотири підсистеми, а саме: комітетську –фінансування сфери спорту з державного,місцевого бюджетів і коштів соціальногострахування; громадсько-відомчу – маєзмішаний характер фінансування, тобто ко-шти надходять як з державного бюджету,так і з відомчих, громадських організацій тазакладів; громадсько-комерційну – фінансу-вання спорту через НОК України, націона-льні спортивні федерації, спортивні клуби звидів спорту; комерційну – забезпечує фі-нансування фізкультурно-спортивної діяль-ності через організації, установи, підприємс-тва різної форми власності, що займаються

підприємницькою діяльністю [3; 8]. Такийрозподіл є дещо умовним, зважаючи на іс-нуючу в державі систему фінансування соці-ально-гуманітарної сфери, адже федераціїза видами спорту, НОК України, відомчі йгромадські організації, як правило, не маютьдостатньої кількості грошових коштів, які за-роблені завдяки власній господарській діяль-ності, тому вони здійснюють підготовку збір-них команд, окремих спортсменів за рахуноккоштів, які виділяються для цієї мети з дер-жавного та місцевих бюджетів.

Фінансовий механізм – це складова гос-подарського механізму, яка являє собоюсукупність фінансових стимулів, важелів,інструментів, форм та способів регулюванняекономічних процесів і відносин. Фінансовиймеханізм включає, насамперед, ціни, подат-ки, пільги, штрафи, санкції, дотації, субсидії,банківський кредитний і депозитний про-цент, тарифи [13].

Механізм фінансового державного регу-лювання Олімпійського руху – це вплив дер-жави в особі державних органів на економічніоб’єкти й процеси та на осіб у сфері спорту,які в них беруть участь. Державне регулюван-ня економіки Олімпійського руху в Україніздійснюється, щоби надати процесам органі-зованого характеру, упорядкувати дії економі-чних суб’єктів, забезпечити виконання законів,підтримувати державні й суспільні інтереси.

Державне регулювання в широкому розу-мінні слова включає прогнозування, плану-вання, фінансування, бюджетування, оподат-кування, кредитування, адміністрування, облікі контроль. Державне регулювання наявне яку централізовано керованій економіці спорту,так і в ринковій економіці. Отже, воно муситьбути і в економіці перехідного періоду, тобто втакій економіці, яка зараз в Україні.

Як бачимо, державне регулювання еко-номіки в спорті передбачає вплив державипрактично на всі складові фінансового ме-ханізму, а значить, і на весь фінансовий ме-ханізм загалом. Особливість цього впливувизначає міру втручання держави у функці-онування економіки шляхом регулюванняфункціонування фінансового механізму тайого складових [8].

На думку деяких дослідників, основнимджерелом фінансування Олімпійського рухув державі має бути державний бюджетУкраїни, і частка видатків на них має бутибільшою порівняно з іншими підсистемамигалузі [3; 9]. Хоча робиться наголос на тому,що існуюча система розподілу видів спортуза пріоритетністю фінансування некоректнащодо раціональності витрат бюджетних ко-штів стосовно результатів виступів збірнихкоманд. Але, якщо приділяти увагу тількиспорту вищих досягнень і прагнути збіль-шення кількості призерів, до занепаду при-ходять інші види спорту, що є негативним


180

явищем, яке може вплинути на рівень здо-ров’я нації. Тому доцільно розробити меха-нізми фінансового регулювання спорту вУкраїні, удосконалити діючі механізми фі-нансування спорту.

Спорт справляє багатоплановий вплив навсі сторони життєдіяльності суспільства, ви-рішує завдання збереження здоров’я, ство-рення й розвитку духовних, моральних і куль-турних цінностей, а також відіграє важливуроль у розвитку цивілізації та економіки. Сфе-ра спорту специфічна: в одних секторах здій-снюються пряма державна підтримка та регу-лювання, в інших – діють суто ринкові відно-сини, в третіх – робота проводиться черезгромадські та некомерційні організації. Одниміз головних суб’єктів культурної політики єдержава. Вона володіє найбільшим обсягомресурсів у цій сфері, а також має різноманітніуправлінські й владні важелі та структури.

Усе це визначає високий ступінь держав-ної участі та впливу на розглянуту сферу.Для розвитку сприятливих економічних і со-ціальних тенденцій у країні необхідна держа-вна підтримка у сфері спорту, яка має ство-рити умови для гармонійного розвитку суспі-льства, реалізації культурних потреб грома-дян, найбільш повного розкриття творчогопотенціалу творців культурних цінностей,забезпечити збереження й раціональне ви-користання культурно-історичної спадщини.

Стан спорту також безпосередньо зале-жить від ефективності організаційних меха-нізмів у цій системі.

Збалансована державна політика пови-нна перетворити сферу спорту на добреорганізований і прогресивний сектор держа-вної економіки. Досягнення цієї мети немо-жливо без чіткого визначення, перш за всена державному рівні, цілей і пріоритетів по-літики й забезпечення реалізації цієї політи-ки шляхом створення правових, організа-ційних та економічних умов функціонуванняй розвитку спорту в суспільстві.

Організаційній механізм державного ре-гулювання сфери спорту є ієрархічно побу-дованою системою органів державної вла-ди, суспільних і громадських структур, за-кладів, підприємств, установ усіх форм вла-сності, що здійснюють управління та конт-роль над забезпеченням відтворювальнихпроцесів суспільства [13].

Дослідження механізмів державного ре-гулювання сфери спорту свідчать, що осно-вою державного регулювання є організацій-ний механізм. Тому він найбільше потребуєвдосконалення, а саме: створення структур-них підрозділів з питань спорту органів ви-конавчої влади на всіх рівнях; розмежуван-ня повноважень центрального та місцевихорганів виконавчої влади у сфері спорту;утворення координаційних консультативно-дорадчих органів з питань розвитку спорту;

удосконалення шляхів взаємодії органів мі-сцевого самоврядування із суб’єктами гос-подарської діяльності, пов’язаної з надан-ням спортивних послуг; створення спортив-них центрів; удосконалення системи підви-щення кваліфікації державних службовців тапосадових осіб місцевого самоврядування,на яких покладено обов’язки з питань роз-витку спорту в державі [2].

Розглянуті механізми державного регу-лювання, на нашу думку, мають системнийзв’язок, у якому першість надається право-вому механізму, що дає змогу визначити таюридично закріпити повноваження управ-лінської структури необхідної сфери, попе-редньо визнавши її наявність і доцільність.Існування правового та організаційного ме-ханізмів дасть змогу здійснити належне фі-нансове забезпечення сфери.

Отже, держава має змогу регулювати ін-формаційне суспільство, що існує в ринко-вих умовах, визначаючи поведінку кожногосуб’єкта, застосовуючи механізм правовогорегулювання, що юридично встановлює ме-жі діяльності кожного суб’єкта та повнова-ження регуляторних органів, через які вонадосягає визначених цілей і завдань. Томуправовий механізм приводить у дію органі-заційний механізм, який є ієрархічною побу-довою системи органів влади й зумовлюєдію фінансового механізму, який забезпечуєгрошовий потік, що регулює діяльністьсуб’єктів господарювання держави. Требазауважити, що механізми перебувають укруговій залежності і діють одночасно, оскі-льки кожен має свою функцію в іншому.

IV. ВисновкиНа основі дослідження механізмів держав-

ного регулювання Олімпійського руху в Украї-ні визначено, що існування та розвиток спор-тивної сфери можливі за умови державногорегулювання, яке можна охарактеризувати яксистему законодавчих, фінансових, економіч-них норм для відповідних державних органів ігромадських організацій, що забезпечуютьформування й розвиток інтелектуалізованихпродуктивних сил людини, показником регу-лювання яких є соціально-економічний ефектвід збільшення вільного часу, подовженнятерміну життя, здоров’я людини, творчих мо-жливостей і соціальної віддачі людини. Зпрактичного погляду державне регулювання –це сфера діяльності держави, її цілеспрямо-ваного впливу на поведінку учасників ринко-вих відносин з метою забезпечення пріорите-тів державної економічної політики.

Суб’єктами державного регулюванняспортивної сферою держави є державні ор-гани влади, які мають власну ієрархічну по-слідовність виконання завдань і цілей дер-жави; суспільні організації та фонди; галузій підгалузі; установи та заклади, що здійс-нюють спортивну діяльність, виробляють


181

певний спортивний продукт (послугу) і залу-чають індивіда як представника продуктив-ної робочої сили. Сфера спорту як об’єкт(регулятор) державного регулювання будедіяти відповідно до визначених державоюцілей (орієнтирів), що передбачає певниймеханізм регуляції.

Правовий механізм державного регулю-вання спортивної сфери визначено як систе-му засобів (інструментів), способів (методів),що здійснюють дію важелів (дозволів та забо-рон), визначають міру державного примусущодо відповідної для держави моделі поведі-нки всіх суб’єктів сфери спорту, забезпечуютьстабільність сфери шляхом юридичного ви-значення її елементів і динаміку розвитку че-рез регулювання вертикальних та горизонта-льних зв’язків суб’єктів, забезпечуючи відтво-рювальні процеси суспільства і їх подальшевдосконалення, зокрема дію фінансового ме-ханізму державного регулювання спортивноїсфери. Фінансовий механізм є системою ва-желів, методів і відповідних інструментів, задопомогою яких здійснюються нагромаджен-ня, розподіл, витрати фінансових ресурсів таспрямовуються грошові потоки, забезпечую-чи: прибутковість і дохідність підприємствспортивної галузі; раціональність використан-ня природних ресурсів у створенні якісногоспортивного продукту; доступність продуктуспорту громадянам. У свою чергу, організа-ційний механізм державного регулюваннясфери спорту є ієрархічно побудованою сис-темою органів державної влади, суспільних ігромадських структур, закладів, підприємств,установ усіх форм власності, що здійснюютьуправління та контроль над забезпеченнямвідтворювальних процесів суспільства. За-значені механізми мають системний зв’язок.

Список використаної літератури1. Бакуменко В. Методологія державного

управління: проблеми становлення таподальшого розвитку / В. Бакуменко,В. Князєв, Ю. Сурмін // Вісник УАДУ приПрезидентові України. – 2003. – № 2. –С. 316–320.

2. Близнюк А.М. Механізми державного регу-лювання спортивної сфери України: сут-ність та шляхи удосконалення / А.М. Близ-нюк, Н. Коніщева, Л.І. Давиденко // ВісникДІТБ. – 2007. – № 11. – С. 76–84.

3. Гадайчук Д.Л. Стан фінансового забез-печення сфери фізичної культури і спор-ту України та шляхи його вдосконалення/ Д.Л. Гадайчук // Теорія і методика фізи-чного виховання і спорту. – 2002. – № 1.– С. 86–88.

4. Зайчук О.В. Теорія держави і права : під-ручник / О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко. –К. : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

5. Корецький М.Х. Державне регулюванняаграрної сфери у ринковій економіці :монографія / М.Х. Корецький. – К. : УАДУ,2002. – 260 с.

6. Малиновський В.Я. Словник термінів і по-нять з державного управління / В.Я. Ма-линовський. – К. : Центр сприяння інсти-туційному розвитку державної служби,2005. – 254 с.

7. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://uk.wikipedia.org/wiki/Олімпійський_рух.

8. Мерзляк А.В. Система механізмів держав-ного регулювання рекреаційної сфериУкраїни : монографія / А.В. Мерзляк,Н.В. Яцук. – Запоріжжя : КПУ, 2011. – 248 c.

9. Мухаммад З. Основні тенденції комерці-алізації сучасного олімпійського спорту :автореф. дис. ... канд. наук з фіз. вих. іспорту : 24.00.01 / З. Мухаммад ; Націо-нальний ун-т фіз. вих. і спорту України. –К., 1999. – 16 с.

10.Постанова Кабінету Міністрів України “Прозатвердження Державної програми розвит-ку фізичної культури і спорту на 2007–2011 роки” вiд 15 листопада 2006 р. № 1594[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=1594-2006-%EF.

11.Седов В.В. Экономическая теория : в3 ч. : учеб. пособ. / В.В. Седов. – Челя-бинск : Челябинский гос. ун-т, 2002. –Ч. 3: Макроэкономика. – 115 с.

12.Стеченко Д.М. Державне регулюванняекономіки : [навч. посіб.] / Д.М. Стеченко.– К. : МАУП, 2006. – 262 с.

13.Словарь экономических терминов [Элек-тронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.bank24.ru/info/glossary/

14.Указ Президента України “Про державнупідтримку розвитку фізичної культури іспорту в Україні” вiд 22 червня 1994 р.№ 334/94 [Електронний ресурс]. – Режимдоступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=334%2F94.

15.Указ Президент України “Про Національнудоктрину розвитку фізичної культури і спор-ту” вiд 28 вересня 2004 р. № 1148/2004. –Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1148%2F2004.

16.Указ Президента України “Про пріорите-ти розвитку фізичної культури і спорту вУкраїні” вiд 21 липня 2008 р. № 640/2008[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=640%2F2008.

17.Чистов С.М. Державне регулювання еко-номіки : навч.-метод. посіб. для само-стійного вивч. дисц. / С.М. Чистов. – К. :КНЕУ, 2002. – 208 с.



182

Ситникова Н.С. Механизмы государственного регулирования Олимпийского движенияв Украине

Анализируются механизмы государственного регулирования в спортивной сфере. Иссле-дуются понятия “государственное регулирование Олимпийского движения” и “механизм ре-гулирования сферы спорта”. Рассматриваются субъект и объект государственного регу-лирования спортивной сферы. Показывается связь между правовыми, финансовыми и орга-низационными механизмами государственного регулирования в сфере спорта и определяет-ся их влияние на развитие Олимпийского движения в Украине.

Ключевые слова: механизмы государственного регулирования, спортивная сфера, пра-вовой механизм, финансовый механизм, организационный механизм, Олимпийское движение.

Sitnikovа N.S. Mechanisms of state control of the Olympic Movement in UkraineProblem setting. Over the past two and half decades the role and place of the Olympic sports

have changed – he turned to the field, which due to its importance, orientation activities went beyondpurely sporting a closed system that integrates a limited number of stakeholders. Currently, the Olym-pic movement – a global phenomenon in the life of the world community, which covered a huge rangeof diverse processes and phenomena, which linked his sport policy. Sports today is a simultaneously:national treasure and a matter of national pride, significant political capital and effective instrument ofpolitical life – the most important economic resource that affects the level of economic developmentand reproduction of media workers, and capable of creating specific products – new and specialsphere economic and business relations. Organizational sphere of physical culture and sports performspecific functions related to specific needs. Manufactured products, primarily serve recreational andentertainment services, which currently meet the diverse needs of sports oriented people of differentages, interests and physical abilities. Professional software production process is achieved by multi-level system of training, represented a special secondary and higher education institutions, post-graduate education and various forms of training.

Thus, the main objective of the state can be achieved if taking certain steps to improve the lives ofthe population of Ukraine, preparing the labor market educated, healthy and active workforce. Thecurrent crisis – a demonstration of failure as a human being, and resist it because of unsatisfactory-ingmoral and physical condition. This indicates a failure of government regulation of the Olympic Move-ment, including the lack of an effective mechanism of its regulation.

Recent research and publications analysis. Today is not designed theoretical and methodologi-cal level, no formulation of the basic definitions, and concepts – categorical apparatus in the manage-ment area of the Olympic Movement. This requires study the concepts of “state regulation of theOlympic Movement” and “mechanism of regulation of sport”. Analysis of the literature allowed installingonly specific information for the specified problem in which obosnovuyetsya opportunity to explore themechanisms of regulation of the Olympic Movement in Ukraine today. The relevance and importancenesumnivna specified problem was the prerequisite for further study.

Paper objective. Expand the concept of mechanisms of state regulation in the field of sports andshow their impact on the development of the Olympic Movement in the country.

Paper main body. The mechanisms of state regulation in sport. Study of “government regulation ofthe Olympic Movement”, and “mechanism regulation of the sport”. Found the subject and object ofstate regulation of sport. Shows the relationship between the legal, financial and organizationalmechanisms of state regulation in the field of sports and to determine their impact on the developmentof the Olympic movement in Ukraine.

Conclusions of the research. Based on the study of mechanisms of state regulation of the Olym-pic movement in Ukraine is determined that the existence and development of the sports sector possi-ble when government regulation, which could be described as a system of legal, financial and eco-nomic standards for the relevant government agencies and NGOs to ensure the formation and devel-opment of Intelligent productive powers of man, an indicator of regulation at the socio-economic im-pact of increased free time, extend the life, health, creativity and social impact of man. From a practi-cal point of view of government regulation – is the realm of the state, its purposeful influence on thebehavior of market relations in order to ensure the priorities of economic policy. The mechanisms ofstate regulation, in our opinion, have a systematic relationship in which primacy is given a legalmechanism that allows you to define and fix the powers legally required field management structure,previously acknowledging its existence and usefulness. The existence of legal and institutionalmechanisms will help to make proper financial provision sector.

Key words: mechanisms of state regulation, the sports arena, the legal mechanism, the financialmechanism, institutional arrangement, the Olympic movement.


183

ДО УВАГИ АВТОРІВ

Вимоги до авторських оригіналів статей,поданих до науково-виробничого журналу

“Держава та регіони. Серія: Державне управління”

(фахове видання з юридичних наук та державного управління,Постанова Президії ВАК України від 14.10.2009 р. № 1-05/4)

1. До друку приймаються непубліковані раніше роботи, написані українською мовою, об-сяг – 0,5–1 авт. арк.

2. Рукопис статті має містити такі необхідні елементи (бажано виділені напівжирним шриф-том):

Тематична рубрика.УДК.Назва статті українською, російською та англійською мовамиПрізвище та ініціали автора (авторів) українською, російською та англійською мовами.Анотація українською (500 символів), російською (500 символів) та англійською (2000 сим-

волів) мовами.Ключові слова українською, російською та англійською мовами (3–10 слів).І. Вступ (постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи

практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’я-зання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальноїпроблеми, котрим присвячується означена стаття).

ІІ. Постановка завдання (формулювання цілей статті).ІІІ. Результати (виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отрима-

них наукових результатів).IV. Висновки з дослідження та перспективи подальших розвідок у цьому науковому напрямі.Список використаної літератури за алфавітом (оформляти слід згідно з вимогами стандар-

ту з бібліографічного опису).Підпис автора і дата.3. Технічні вимоги до оформлення статейСтаття має бути набрана в текстовому редакторі Microsoft Word. Поля з усіх боків – 20 мм.

Шрифт – Times New Roman 14 з інтервалом 1,5. Кількість таблиць, формул та ілюстрацій маєбути мінімальною і застосовуватися у статті лише тоді, коли це значно покращує її змістпорівняно з текстовою формою викладу. Посилання на літературу подавати безпосередньо втексті у квадратних дужках, зазначаючи порядковий номер джерела, під яким воно внесено досписку літератури, та через кому конкретну сторінку.

4. Якщо рукопис статті підготовлено у співавторстві, то на окремому аркуші слід чітко визна-чити особистий внесок кожного автора у створення рукопису та посвідчити це своїми підписами.

5. Паперовий варіант, підписаний автором, ідентичний набраному в електронному варіанті,завірена рецензія доктора наук відповідного профілю (крім випадків, коли автор сам має науковийступінь доктора наук), довідка про автора на окремому аркуші (прізвище, ім’я, по батькові повністю,відповідно до паспортних даних, адреса, телефони з кодом міста, e-mail, науковий ступінь, вченезвання, посада, установа), копія документа про сплату (25 гривень за сторінку) передаютьсявідповідальному редакторові або надсилаються за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуков-ського, 70-б, КПУ, редакція журналу “Держава та регіони”.

6. Гроші треба перераховувати за реквізитами:КПУ / Філія АБ “Південний”р/р 26002310022201 / ОКПО 19278502 / МФО 313753За друк статті у науково-виробничому журналі “Держава та регіони”.

pa.stateandregions.zp.uapa.stateandregions.zp.ua/archive/2_2013/2_2013.pdf · 2016-01-26 ·...

Documents

Transcript of pa.stateandregions.zp.uapa.stateandregions.zp.ua/archive/2_2013/2_2013.pdf · 2016-01-26 ·...