2

ЗМІСТ

ВСТУП.....................................................................................................................3РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ ПРО ОХОРОНУ НАЙМЕНУВАНЬ МІСЦЬ ПОХОДЖЕННЯ ТА ЇХНЬОЇ МІЖНАРОДНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ..........................................................................8

1.1 Передумови створення Лісабонської угоди................................................81.2 Основні положення Лісабонської угоди....................................................19

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ........................................................................................................29

2.1 Лісабонська угода серед інших міжнародних нормативно-правових актів в сфері охорони прав інтелектуальної власності...................................292.2 Стан реалізації Лісабонської угоди в країнах Європи.............................442.3 Стан реалізації Лісабонської угоди в України..........................................52

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ ПРО ОХОРОНУ НАЙМЕНУВАНЬ МІСЦЯ ПОХОДЖЕННЯ ТА ЇХНЬОЇ МІЖНАРОДНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ НА СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ В СФЕРІ ОХОРОНИ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ.............................73

3.1 Проблемні аспекти реалізації Лісабонської угоди...................................733.2 Позитивний вплив Лісабонської угоди на суспільні відносини в сфері охорони прав інтелектуальної власності.........................................................823.3 Значення Лісабонської угоди для охорони прав інтелектуальної власності.............................................................................................................88

ВИСНОВКИ.........................................................................................................98СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................103

3

ВСТУП

Актуальність теми. Більшість виробників і компаній з Європейського

Союзу і міжнародного співтовариства в цілому, розглядають питання про

захист і застосування найменувань географічним походженням як важливий

маркетинговий інструмент, який заснований на позитивному іміджі країни

походження, що сприяє реалізації місцевої сільськогосподарської продукції і

продовольства в якості імпортозаміщення. Найменування місць походження

товарів можуть служити потужним інструментом для підтримки зростання

експорту агропромислового комплексу певних країн або регіонів.

Географічне зазначення є дієвим інструментом, який використовуються у

стратегічному плані підприємствами і країнами багатьма способами. Спосіб

використання географічних зазначень міняється і розширяється по мірі того,

як змінюється суспільство, виробництво товарів і технологія.

Набуття прав на географічні зазначення виконує важливу функцію

охорони однієї з розпізнавальних властивостей, завдяки яким виробники

досягають успіху на ринку. Але під час охорони географічних зазначень

виникають проблеми, які тісно пов’язані з недосконалістю механізму

реалізації охорони місць походження товару. Це вказує на те, що потрібно

створити комплексну, посилену охорону прав на географічне зазначення, що

продовжить строк охорони вказаного об’єкту інтелектуальної власності.

Неабияке значення для врегулювання правовідносин щодо захисту та

охорони прав інтелектуальної власності на географічне зазначення сьогодні

має саме Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та

їхньої міжнародної реєстрації. Адже, Лісабонська угода заповнює прогалини

Паризької і Мадридської угод стосовно того, що найменування місця

походження не може стати родовим, допоки діє вітчизняна охорона. Вона

встановила процедуру міжнародної реєстрації найменувань місця

походження товарів та визначила особливий привілейований режим їх

4

охорони відносно до товарних знаків. Саме в цій Угоді дається повне, і разом

з тим, чітке визначення найменування місця походження товару. Враховуючи

вище вказане прийняття Лісабонської угоди про охорону найменувань місць

походження та їхньої міжнародної реєстрації є важливим кроком у розвитку

міжнародного законодавства у даній галузі. Цього кроку сьогодні потребує і

наша держава. Адже, на жаль, Україна не є учасником Лісабоської угоди, хоч

долучення до умов Лісабонської угоди щодо захисту прав інтелектуальної

власності на географічні зазначення і сприятиме ефективним процесам

глобалізації, створенню єдиних справедливих умов торгівлі, захисту

інтелектуальних та національних надбань. Окрім того, приведення

законодавства України у відповідність до зазначеного положення

Лісабонської угоди сприятиме його гармонізації.

Аналіз стану наукової розробленості теми. Якщо проаналізувати

наявні на сьогодні наукові дослідження, то можна дійти висновку про те, що

Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їхньої

міжнародної реєстрації є об’єктом дослідження незначної кількості праць.

Окрім того абсолютно всі дослідження мають дуже обмежений характер та

стосуються переважно лише її загальної характристики. Не приділено

належної уваги саме значенню Лісабонської угоди для правової охорони

назви місця походження товару. Таким чином, актуальність дослідження

обумовлюється важливістю теми для практичної діяльності та відсутністю

комплексних дослідження з даного питання.

Метою дослідження є комлексний науково-правовий аналіз значення

Лісабонської угоди для правової охорони назви місця походження товару,

виявлення проблемних та позитивних аспектів.

Відповідно до поставленої мети і враховуючи логіку дослідження

перед даною роботою поставлено комплекс завдань у такій послідовності:

1) Розглянути передумови створення Лісабонської угоди.

2) Проаналізувати основні положення Лісабонської угоди.

5

3) Дослідити Лісабонську угоду в контексті інших міжнародних

нормативно-правових актів в сфері охорони прав інтелектуальної власності.

4) Розглянути стан реалізації Лісабонської угоди в країнах Європи.

5) Проаналізувати стан реалізації Лісабонської угоди в Україні.

6) Визначити проблемні аспекти реалізації Лісабонської угоди.

7) Розглянути позитивний вплив Лісабонської угоди на суспільні

відносини в сфері охорони прав інтелектуальної власності.

8) Проаналізувати значення Лісабонської угоди для охорони прав

інтелектуальної власності.

Об’єктом дослідження в роботі є суспільні відносини, що виникають у

сфері прийняття та реалізації Лісабонської угоди про охорону найменувань

місць походження та їхньої міжнародної реєстрації.

Предметом дослідження в роботі є значення Лісабонської угоди для

правової охорони назви місця походження товару.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої в магістерській

роботі мети використана сукупність методів наукового пізнання. Основним

методом дослідження в роботі є аналіз відповідних нормативно-правових

актів та науково-теоретичних джерел, що стосуються значення Лісабонської

угоди для правової охорони назви місця походження товару. В ході

порівняння норм українського, міжнародного та зарубіжного законодавства,

а також порівняння особливостей реалізації тих чи інших положень

Лісабонської угоди про охорону найменувань місць походженн та їхньої

міжнародної реєстрації в різних країнах застосовується порівняльно-

правовий метод. В ході розробки пропозицій щодо вдосконалення чинного

законодавства України застосовується формально-юридичний метод. Метод

логічного аналізу використовувався для встановлення змісту та

спрямованості норм законодавства, які регулюють відносини, що є

предметом дослідження. Застосовуються також методи абстрагування,

аналогії та узагальнення тощо.

6

Теоретичне значення роботи полягає у здійсненні комлексного

науково-правового аналізу значення Лісабонської угоди для правової

охорони назви місця походження товару, виявлення проблемних та

позитивних аспектів. Викладені в роботі положення та висновки

поглиблюють і узагальнюють правові аспекти, відбувається переосмислення

науково-теоретичної та нормативно-правової бази з даного питання.

Практичне значення роботи полягає у можливості застосування

сформованих теоретичних положень та практичних висновків: у науковій

діяльності для проведення подальших цілеспрямованих наукових

досліджень, у навчальному процесі під час проведення лекційних,

семінарських і практичних занять та при підготовці науково-практичних

видань, підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій для

науковців, юристів-практиків, викладачів, аспірантів та студентів юридичних

вузів, у законотворчій діяльності з метою вдосконалення чинного

законодавства України.

Наукова новизна одержаних в процесі дослідження результатів.

Робота є логічно завершеною, містить нові, поглиблені та систематизовані

теоретичні положення, самостійні оцінки, висновки, узагальнення та

рекомендації з теми, що на сьогодні є досить актуальною та важливою. У

рамках проведеного дослідження одержано результати, що мають наукову

новизну, виносяться на захист та запропоновані вперше.

Науково-теоретичною базою в роботі стали праці таких науковців:

Дмитриченко Г. М., Дмитрієва С., Еременко В. И., Зоря С. Ю., Березовська. І.

А., Ковальчук О. О., Кодинець А.О., Крисанов Д., Лакерт К., Мельниченко

Ю.С., Підопригора О. А., Підопригора О. О., Савич С.С., Тараненко О. М.,

Кожарська І. Ю., Чекаленко Л., Ястремська О. О., Baranczyk I., Brayer G.

Emilie, Lebrasseur Étienne Chouard, Evans G. E., Mayer B., Todd E. Le Destin,

Tomer Broude.

7

Структура роботи. Відповідно до мети та завдань дослідження робота

складається зі вступу, 3 розділів та 8 підрозділів, висновків, списку

використаних джерел, із 83 найменування розміщених на 9 сторінках.

У першому розділі «Зміст Лісабонської угоди про охорону

найменувань місць походження та їхньої міжнародної реєстрації»: розглянуто

передумови створення Лісабонської угоди (підрозділ 1.1.), проаналізовано

основні положення Лісабонської угоди (підрозділ 1.2.). У другому розділі

«Місце Лісабонської угоди в системі міжнародно-правової охорони прав

інтелектуальної власності»: досліджено Лісабонську угоду в контексті інших

міжнародних нормативно-правових актів в сфері охорони прав

інтелектуальної власності (підрозділ 2.1.), розглянуто стан реалізації

Лісабонської угоди в країнах Європи (підрозділ 2.2.), проаналізовано стан

реалізації Лісабонської угоди в Україні (підрозділ 2.3.). У третьому розділі

«Вплив Лісабонської угоди про охорону найменувань місця походження та

їхньої міжнародної реєстрації на суспільні відносини в сфері охорони прав

інтелектуальної власності»: визначено проблемні аспекти реалізації

Лісабонської угоди (підрозділ 3.1.), розглянуто позитивний вплив

Лісабонської угоди на суспільні відносини в сфері охорони прав

інтелектуальної власності (підрозділ 3.2.), проаналізовано значення

Лісабонської угоди для охорони прав інтелектуальної власності (підрозділ

3.3.).

Загальний обсяг роботи:101 сторінка.

8

РОЗДІЛ 1.

ЗМІСТ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ ПРО ОХОРОНУ НАЙМЕНУВАНЬ МІСЦЬ ПОХОДЖЕННЯ ТА ЇХНЬОЇ МІЖНАРОДНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ

1.1 Передумови створення Лісабонської угоди

В першу чергу слід зазначити, що передумовами заключення

Лісабонської угоди про охорону найменувань місць походження та їхньої

міжнародної реєстрації були виключно економічні інтереси окремих держав.

Як правило, за урядами країн стоять великі корпорації, впливові бізнесмени

та інші фінансові або ж політично-військові структури. Якраз економічна

боротьба у Європі та світі за сфери впливу, в тому числі за ринки продукції

спричинили можливості створення правил «економічної гри», у вигляді

окремого договору. Лісабонський договір щодо охорони специфічних прав

інтелектуальної власності на географічні зазначення безпосередньо

пов’язаний із територіями окремих держав, а тому наявність певних видів

інтелектуальних надбань та ресурсів означає можливість та комерційну

вигоду в підписанні відповідного договору. У зв’язку з цим, підписання

відповідного договору без наявності здорової конкуренції із іноземними

виробниками означало би цілковиту економічну інтервенцію в національний

ринок товарів і послуг, що не є раціонально для країн із слабкою економікою,

невдалим географічним положенням або бідною рідкісними видами товарів

та природніх ресурсів.

Географічні зазначення походження товару – це термін, який

відображає прямий зв’язок між певним товаром і конкретним місцем його

виробництва. Назва географічного місця використовується як позначення в

назві товару, й за цим приховується комплекс різнопланових та

різносторонніх характеристик (властивостей, якостей, репутації), які певним

чином відрізняють його від інших однойменних виробів. За допомогою

9

маркування географічного походження споживач може дізнатись про місце

походження сировини та місце і способи (технології) виробництва продукції.

Географічні зазначення (далі ГЗ) походження товарів поряд із комерційними

найменуваннями, торговельними марками та іншими знаками для товарів і

послуг є об’єктами інтелектуальної власності країни або ж об’єднання країн і

підлягають правовій охороні та правовому захисту. Найповніше уявлення

стосовно використання географічних зазначень у міжнародній та вітчизняній

практиці надає наступна статистика. В ЄС на початок 2000 року згідно з

Положенням № 2081/92 було зареєстровано 518 ГЗ та вказівок про

походження для сільськогосподарських продуктів та харчової продукції.

При підготовці проекту Угоди про асоціацію Україна-ЄС у додаток

ХХІІ-С [48] до неї було включено 826 ГЗ сільськогосподарської та харчової

продукції із 21 країн, а нині в ЄС нараховують їх понад 4 тис. Але в Україні

зареєстровано лише 20 ГЗ, з них – 13 українських (у т.ч. 7 – це ГЗ вина), 4 –

походження з РФ, 2 – походження з Італії. Вітчизняні ГЗ включають деякі

мінеральні води, які в ЄС не підпадають під їх юрисдикцію. Отже, ГЗ

походження сільськогосподарських продуктів і харчової продукції активно

використовуються в країнах – членах ЄС як важливий та ефективний

інструмент індивідуалізації та впізнаваності виробників з метою привернення

підвищеної уваги споживачів до своїх продовольчих товарів та закріплення

як постійних покупців на перспективу.

У зв’язку з цим зазначена складова посилення конкурентних позицій

вітчизняних виробників та агропродовольчої продукції потребує більш

прискіпливого аналізу з урахуванням зарубіжного досвіду та опрацювання

пропозицій, спрямованих нарозширення використання цього об’єкту

інтелектуальної власності. Зважаючи на підвищений інтерес України до

цього напряму адаптації вітчизняного законодавства щодо

інституційнонормативної бази ЄС, у червні ц.р. Європейською комісією з

технічної допомоги й обміну інформацією згідно з Програмою TAIEX

спільно з Міністерством аграрної політики та продовольства України було

10

проведено спеціальний семінар. Його мета – висвітлення, роз’яснення та

обговорення європейського досвіду в управлінні маркуванням географічного

походження сільськогосподарської та харчової продукції, алкогольних напоїв

і вина; створення, впровадження та дотримання нормативно-правової бази з

питань маркування географічного походження; приведення законодавства

України у відповідність до норм і стандартів ЄС, що регулюватимуть назви,

які позначатимуть ГЗ походження продукції, її ідентифікацію,

характеристики та особливості; вдосконалення механізмів набуття прав на

використання маркування ГЗ походження, його реєстрації та сертифікації;

заходів популяризації продукції з ГЗ; надання правового захисту

відповідного ГЗ походження продукції.

Також потребують обговрення проблеми: досвід використання

географічного маркування вкраїнах ЄС; проблеми захисту прав щодо

використання ГЗ наміжнародному рівні; питання громадського права на

маркування географічного походження; заборона імітації у маркуванні назв

продукції; заборона зазначення місця виробництва за відсутності сертифікату

на маркування географічного походження та його заміни на кодові

позначення; переваги й недоліки при впровадженні ГЗ для України [53].

Проблема ідентифікації певного (географічного) місця виробництва

конкретної продукції пов’язана з необхідністю унеможливлення підробки

товарів за географічною ознакою, якістю, тобто ключовими (споживчими)

характеристиками, їх сприйняття конкретними споживачами, виробленням

правил застосування та охорони. Ця проблема набула певного поширення ще

на початку ХІХ століття, а вже наприкінці його була прийнята перша

міжнародна угода. Нині їх перелік поважний, але в основі всіх наступних

поставлені чотири базові міжнародні угоди з питань охорони промислової

власності, а також багатосторонні угоди, зокрема:

Паризька конвенція про охорону промислової власності,

прийнята в1883році, нині включає близько 150 країн, Україна її не

підписувала;

11

Мадридська угода про припинення неправдивих або таких, що

вводять в оману зазначень надходження товарів, 1891 рік;

Лісабонська угода про найменування місць походження та їх

міжнародну реєстрацію, 1958 рік;

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності

(далі – Угода TRIPS), 1994 рік;

багатосторонні угоди: а) ЗВТ – зона вільної торгівлі; б)

поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі – ПВЗВТ [32, с.95].

Міжнародне законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності,

її патентування, власності й використання, правового захисту та

відповідальності за порушення або ж самовільне привласнення користування

набуло розвитку наприкінці 90-х років унаслідок активізації інтеграційних

процесів і зовнішньоекономічної діяльності, збільшення випадків підробок та

омани споживачів. Нині міжнародне законодавство у цій сфері перевищує

два десятки нормативних актів і постійно удосконалюється. Особливо ця

проблема актуальна для країн, які виробляють однойменну продукцію:

фрукти, овочі, вина, алкогольні напої, молочні та м’ясні продукти тощо.

Особливого розвитку законодавча база у сфері географічних зазначень

(вказівок) та охорони інтелектуальної власності набула в Євросоюзі у зв’язку

з його активним розширенням та виходом продукції нових країн-членів на

європейські ринки. Серед них найбільш значущі:

Регламент Ради (ЄС) № 1601/1991 «Про загальні правила визначення,

опису та презентації ароматизованих вин, напоїв на базі ароматизованих вин

та коктейлів ароматизованих винних продуктів та правила її застосування»;

Регламент Ради ЄС № 2081/1992 «Про захист географічних

зазначень та найменувань походження сільськогосподарських продуктів та

продовольчих товарів»;

Регламент Ради ЄС № 1493/1999 «Про спільну організацію ринку

вина»;

12

Регламент Ради ЄС № 510/2006 «Про охорону географічних

зазначень та найменувань походження сільськогосподарської продукції і

продуктів харчування та правила її застосування»;

Регламент Ради ЄС № 1234/2007«Про заснування спільної

організації сільськогосподарських ринків та конкретні положення, що

стосуються деяких видів сільськогосподарської продукції і правила її

застосування з урахуванням змін, внесених Регламентом Ради ЄС №

494/2009»;

Регламент Європейського Парламенту та Ради №110/2008«Про

визначення, опис, презентацію, маркування тазахист географічних зазначень

спиртних напоїв таскасування Регламенту Ради (ЄЕС) № 1576/1989і правила

її застосування»;

Регламент Європейського Парламенту та Ради № 1169/2011 «Про

надання споживчої інформації про харчові продукти без клейковини та з

низьким вмістом даної речовини, щовносить зміни доРегламентів (ЄС) №

1924/2006 і № 1925/2006 Європейського Парламенту та Ради»;

Регламент Європейського Парламенту та Ради № 1151/2012 «Про

визначення, опис, презентації, маркування та охорону географічних

зазначень»;

Регламент Ради ЄС № 1308/2013 «Про визначення, опис,

презентації, маркування та охорону географічних зазначень вина». Необхідно

підкреслити, що законодавча робота в Євросоюзі стосовно зазначеної

складової інтелектуальної власності триває, і цьому передують вагомі

причини, а також склалися відповідні передумови:

активізація використання ГЗ зумовлена розширенням кордонів

ЄС (підписання угод про асоціацію з Грузією, Молдовою та Україною) та

проведенням відповідної роботи у законодавчій сфері;

поширення серед суб’єктів господарської діяльності настроїв

стосовно економічної доцільності виявлення специфічних споживчих

характеристик сільськогосподарської продукції та/ або вироблених (з неї)

13

продовольчих товарів, пов’язаних з особливостями певного географічного

району, а також їх закріплення (правового) у відповідних ГЗ. Для

продуцентів ГЗ виконують різнопланові навантаження та функції, зокрема:

ідентифікації виробника тапродукції наринку однойменних товарів,

інформаційно-рекламної, гарантійно-охоронної, економічної, інструменту

посилення конкурентоспроможності продукту тощо;

вагоме збільшення кількості ГЗ та їхньої споживчої ідентифікації

супроводжувалося розширенням кола учасників, причетних до їх виявлення

та уточнення меж території поширення, розробленням специфікацій та

занесенням до національного реєстру об’єктів інтелектуальної власності;

значне розширення спектру назв продуктів та знаків ГЗ їх

походження має своїм наслідком зростання імовірності повторення

найменувань продукції повністю або ж частково. Задля недопущення таких

випадків необхідно постійно проводити відповідну законотворчу роботу та

запроваджувати сучасні методи реєстрації таких об’єктів інтелектуальної

власності, а також ведення їх реєстру не тільки в країнах походження, але й

безпосередньо в європейському та міжнародному економічному просторі. У

країнах Європи і світу вже протягом століття, особливо активно в останні

чверть віку, проблема ГЗ для продовольчої продукції набула пріоритетного

значення, оскільки центр ваги в продуктовому ланцюжку «з поля (ферми) до

столу» змістився від її виробництва до реалізації. Це зумовлено тим, що:

запровадження сучасних технологій вирощування аграрної

сировини та виробництва харчової продукції значною мірою уніфікувало та

стандартизувало показники її безпечності та якості, а також обмежило їх

різноманітність певним набором сортів, ґатунків та категорій;

поширення замінників натуральних компонентів, використання

біологічно активних добавок і хімічних аналогів природних нутрієнтів,

технологічних наповнювачів викликало у споживачів потребу до

урізноманітнення смаків і запитів стосовно безпечної та високоякісної

14

продовольчої продукції, особливо ексклюзивних харчових продуктів, що

спонукає до нарощування обсягів її виробництва та споживання;

зростання доходів населення дозволяє все більшому контингенту

споживачів реалізувати свої смаки та уподобання в ексклюзивній харчовій

продукції, і це є спонукальним чинником для виробників щодо виявлення та

закріплення (маркування) специфічних споживчих якостей їхньої продукції

на продовольчих ринках. Нині в ЄС виокремлено та ідентифіковано такі

основні види якісних характеристик сільськогосподарської та харчової

продукції, серед яких специфічне місце належить захищеним географічним

зазначенням [54]:

1. PDO (Protected Designation of Origin) – захищене зазначення

походження – (Продукт, тісно пов’язаний зйого територією);

2. PGI (Protected Geographical indication) – захищене географічне

зазначення – (Продукт, пов’язаний з його територією);

3. TSG (Traditional Specialities Guaranteed); (A traditional product) –

(Традиційний продукт); (Традиційні методи гарантії виробництва і

дотримання рецептур);

4. Optional Quality Terms («mountain product»; «product of island

farming») – (Необов’язкові якісні терміни: гірський продукт, продукт

острівного сільського господарства);

5. Organic farming (A method a production which is protective for

environment and animal welfare) – (Органічне сільське господарство: метод

виробництва, який є захисним для добробуту довкілля і тварин);

6. Label Rouge (A high quality product) – (Етикетка Руж: високоякісний

продукт). Зазначимо, що в ЄС маркування географічного походження

регулюється [47] нормативно-правовими актами №1151/2012, 110/2008,

1308/2013, 1169/2011, 882/2004, 2005/29/EC, європейським стандартом

EN45011та системами сертифікації: PDO (визначає регіон виробництва

продукції, її характеристику, фактори виробництва), PGI (визначає регіон

виробництва продукції та допускає її виробництво в інших регіонах з

15

використанням сировини та традиційної технології місця походження), TSG

(визначає регіон виробництва продукції, її рецептуру, традиції та технології

виробництва), GI (визначає колективне право на географічне зазначення).

Із загальної кількості географічних зазначень майже третина (1334 ГЗ)

становлять географічні вказівки стосовно території, на якій виробляється

вино. Серед країн, що використовують вищезгаданий об’єкт промислової

інтелектуальної власності, на 1-му місці Франція (450 од. – 33,7%), далі –

Італія (412 од. – 30,9%), Іспанія (111 од. – 8,3%), Португалія ( 69 од. – 5,2%).

Крім того, зареєстровано 327 ГЗ (8% від загального числа зареєстрованих),

які стосуються алкогольних напоїв на спиртовій основі. Згідно з Договором

про функціонування Європейського Союзу (від 30.03.2010) політика якості

(стаття 39.1) є одним з інструментів реалізації цілей Спільної аграрної

політики. Для їх досягнення запроваджуються спільні заходи, що сприяють

підвищенню безпечності та якості агропродовольчої продукції, розширенню

ареалу йзбільшенню обсягів її споживання.

Важливу роль уцьому відіграють географічні зазначення (GI), серед

яких найбільш поширеними та захищеними є PDO / PGI / TSG. За оцінками

європейських експертів, зазначені вказівки виступають та сприймаються:

а) як засіб ідентифікації продукції на ринку;

б) символізують якість тарізноманітність сільськогосподарської і

харчової продукції;

в) як індикатор, згідно з яким обслуговуються виробники продукції та

її дистриб’ютори; г) гарантують справедливу винагороду для виробників; д)

забезпечують високий рівень захисту (в ЄС; наміжнародному рівні;

закріплюють повагу до прав на інтелектуальну власність); е) підсилюють

інструменти захисту культурної та гастрономічної спадщини. Європейські

джерела свідчать [6]: у Міжнародному бюро Всесвітньої організації

інтелектуальної власності (МБ ВОІВ) було зареєстровано 1184 ГЗ (за

винятком вин та алкогольних напоїв), що включають PDO і PGI, а також 46

зареєстрованих видів продуктів TSG, які задовольняють вимогам

16

відповідності й традиційній практиці їх виробництва. Згідно з Регламентом

Ради ЄС №2081/92, ст. 2 (2) відмінностями між PDO (захищене зазначення

походження товару) і PGI (захищене географічне зазначення) є такі:

Зазначення походження означає назву регіону, конкретного місця або у

виняткових випадках країни, що застосовується для того, щоб описати

сільськогосподарський або харчовий продукт: який походить із цього

регіону, конкретного місця або країни і якість або характеристики якого

головним чином або виключно зумовлені конкретним географічним

середовищем з властивим йому природними або людськими чинниками, і

виробництво, переробка й підготовка якого здійснюється в зазначеному

географічному місці; географічне зазначення означає назву регіону,

конкретного місця або у виняткових випадках країни, що застосовується для

того, щоб описати сільськогосподарський або харчовий продукт: який

походить зцього регіону, конкретного місця або країни іякий має особливу

якість, репутацію або інші характеристики, які можуть бути пов’язані зцим

географічним походженням, івиробництво і / або переробка і /або підготовка

якого здійснюється в зазначеному географічному районі [54].

Практична відмінність між наведеними захищеними зазначеннями

полягають у тому, що в першому випадку (PDO) всі показники якості

продукції, її виробництва, обробки, пакування, розливу, маркування,

розміщення потужностей, а в кінцевому підсумку й робочі місця, тобто

зайнятість населення, чітко пов’язані із конкретною територією, і тому це

позитивно впливає на її розвиток.

У другому жвипадку (PGI), якщо можливості конкретної

територіальної одиниці щодо виробництва необхідної кількості сировини (це

стосується лише живих тварин, м’яса, молока) обмежені, то вона може

надходити з інших регіонів за умови, що будуть дотримані вимоги її

вирощування та є контролюючі органи, які забезпечують дотримання цих

умов. Не виключається і перенесення виробництва за межі титульної

території, але за умови гарантування дотримання всіх його умов.

17

Узагальнення практики країн-членів Євросоюзу свідчить про те, що

зареєстровані географічні зазначення PDO та/або PGI виступають

ефективним інструментом підвищення конкурентоспроможності продукції на

продовольчих ринках. Але до визнання їх в ЄС географічні зазначення

походження мають бути визнані в країні походження. Для цього необхідно

довести їх традиційний характер, репутацію та простежуваність (незмінність)

технологій за певний період часу. За оцінками європейських експертів, від

цього виграють кілька груп продовольчої продукції, зокрема [23, с. 241]:

- сир, олія, молочна продукція і т.п.;

- м’ясо, шинка, яйця, мед і т.п.;

- маслинова олія, маргарин, ефірні олії і т.п.;

- вино, алкоголь, пиво і т.п.;

- фрукти, маслини, овочі, зернові культури і т.п.;

- риба, молюски, ракоподібні і т.п.;

- хліб, печиво, кекси, бісквіти і т.п.

Про ефективність застосування цього інструменту підвищення

конкурентоспроможності на теренах Євросоюзу свідчать наступні факти

[82]:

- у 2014 році було зареєстровано 4069 географічних зазначень (GI);

- обсяг реалізації продукції із GI становив 54,3 млрд євро у 2010

році, що на 12% більше, ніж у 2005;

- у 2010 році експорт GI-продукції за межі ЄС-27 становив 15%;

- прибуток від продажу GI-продукції в ЄС-27 у 2,23 раза

перевищував прибуток від реалізації продукції без GI;

- зростає число країн, які визнають GI-продукцію: 1995 рік – 30,

2010 – понад 160, включаючи Бразилію, Індію, Китай, Росію та ін.

У ЄС із 90-х років активно запроваджувалася географічна

ідентифікація сільськогосподарської та харчової продукції, що зумовило

розширення кола виробників, які цим скористалися. Значний приріст

найменувань продуктів викликав необхідність прискіпливого ставлення до

18

процедури реєстрації GI щодо кожного пункту вимог: для унеможливлення

дублювання нових імен з традиційними, недопущення надання захищеного

GI продуктам, що не відповідають встановленим вимогам, тощо.

Лісабонська угода про правову охорону географічних зазначень і

міжнародну реєстрацію прав на них (1958 р.) [27] сприяє забезпеченню

правової охорони географічних зазначень за рахунок міжнародної реєстрації

прав на них. Реєстрація таких прав здійснюється Міжнародним бюро

Всесвітньої організації інтелектуальної власності в Женеві на підставі заявки,

яку подає компетентний орган країни – учасниці цієї Угоди. Також

відповідно до Лісабонської угоди про правову охорону географічних

зазначень і міжнародну реєстрацію прав на них країни-учасниці повинні

забезпечувати правову охорону географічного зазначення до того часу, поки

воно має правову охорону в країні походження [16, c. 4].

Tomer Broude у своїй ключовій науковій праці, присвяченої змінам

торговельних норм ЄС вперіод березня-липня 2016 року зазначає [82], що

головним ініціатором проекту захисту інтелектуальних цінностей (TRIPS –

GІs) є аргументація ЄС, який зацікавлений у розширенні повноважень

міжнародних організацій щодо захисту об’єктів культурної спадщини.

Наприклад ЄС отримала підтримку від деяких країн, що розвиваються,

зацікавлених в зміцненні захисту своїх нинішніх і майбутніх прав на вино

згідно свого географічного розташування (GIs), які зараз по суті позбавлені

маси торговельних можливостей, тому що більшість вин і парфумів,

вироблені та запатентовані в розвинених країнах. ЄС стверджує [82], що GIs

це є «ключовий нормативний акт для ЄС та культурної спадщини в країнах,

що розвиваються та безпосередньо впливає на традиційні методи

виробництва та видобутку природних ресурсів».

На думку Броуда [82] в процесі глобалізації та глобального поширення

стандартизованих продуктів масової культури через міжнародну вільну

торгівлю створюються негативні процеси інтернаціоналізації культури. Це

загрожує задушити національних і місцевих культур і традицій, втілених у

19

культурних благах окремої країни. Створення спеціальних віджетів чи

рекламних мемів як моделей поведінки є досить тривалим та клопітким

процесом культурного обміну, але такі процеси стирають грані культур і

народностей.

Найбільш актуальними для географічного питання є дебати довкола

ознак так званого «Старого Світу», поняття «Terroir», який бачить такі

продукти, як непромислові вираження їх специфічних природної й

навколишньої людини середовища, так що місце виробництва набуває

принципового культурного значення. Така культура споживання з

прив'язкою до місцевості, як віджет також може стати "культурним" в силу

контексту в якому вона споживається. Цей аспект, як видається, був

упущений в проекті Конвенції ЮНЕСКО, хоча може це входить в широке

поняття «культурна діяльність».

Таким чином, обґрунтовується доцільність здійснення захисту власних

географічних марок як оригінальних першоджерел певного виду продукції.

За таких умов можна мати збалансовані поняття якості та ціни на певний вид

товарів чи послуг.

1.2 Основні положення Лісабонської угоди

Одним із основних міжнародних договорів ЄС, який встановлює норми

з охорони географічних зазначень, учасниками якого є держави-члени

Євросоюзу є Паризька конвенція про охорону промислової власності [35].

Хоча вона й не дає визначення географічного зазначення, проте у ст. 1 цієї

Конвенції у переліку об’єктів права промислової власності наведено терміни

«вказівка походження» або «найменування місця походження». Цими

термінами й сьогодні послуговуються деякі країни-члени Всесвітньої

організації інтелектуальної власності. Положення окремих статей Паризької

20

конвенції встановлюють спеціальний режим захисту від використання

продуктів, які мають «не правильні, прямі чи непрямі, зазначення

походження».

Так, зокрема, у ст. 1 Паризької конвенції вказано, що на такі продукти

може бути «накладено арешт при ввезенні до тих країн Союзу, в яких цей

знак чи фірмове найменування мають право на законну охорону. Ряд

концептуальних питань у частині охорони географічних зазначень закріплено

також у Мадридській угоді [29] стосовно припинення неправдивих або таких,

що вводять в оману, зазначень походження товарів та Лісабонській угоді про

захист зазначень місць походження виробів та їх міжнародної реєстрації.

Мадридська угода також не містить визначення терміна зазначення

походження.

Перед Європою постали важливі виклики 21-го століття – зокрема,

економічна криза, зміна клімату, потреба стабільного та збалансованого

розвитку, енергетична безпека та боротьба з міжнародною транскордонною

злочинністю. Держави-члени ЄС, які разом працювали над Лісабонським

договором, розуміли: чинні установчі договори вже нездатні забезпечити

Європейський Союз інструментами, необхідними для протистояння цим

викликам та їх подолання. так ст. 1 цієї угоди проголошує [27] «Усі товари,

які мають неправдиве або таке, що вводить в оману, зазначення, що прямо

або опосередковано зазначають у якості країни чи місця знаходження цього

виробу будь-яку з країн, до яких застосовується ця Угода, або місце,

розташоване в будь-якій з зазначених країн, підлягають арешту при ввезенні

до будь-якої із зазначених країн. Відповідно ж до положень Лісабонської

угоди, зазначення місця походження означає географічну назву країни,

району, або місцевості, яка використовується для позначення виробу, якість і

властивості якого визначаються винятково або значною мірою географічним

середовищем, в тому числі природними та етнографічними факторами. Отже,

як Паризькою конвенцією так і Мадридською угодою, не встановлено яких

небудь вимог щодо якості, властивостей, особливих характеристик товару,

21

відносно якого використовується зазначення походження. Проте такі вимоги

встановлені Лісабонською угодою. Власне термін «географічне зазначення»

вперше з’явився у Регламенті Ради «Про охорону географічних зазначень та

найменувань походження для сільськогосподарських та харчових продуктів,

відповідно до положень Регламенту Ради ЄЕС, «географічне зазначення

означає назву регіону, специфічного місця або, у виняткових випадках,

країни, що використовуються для позначення сільськогосподарських або

харчових продуктів, які походять із цього регіону, специфічного місця або

країни, і які мають специфічну якість, репутацію або інші характеристики,

визначені цим географічним походженням і виробництво та/або переробка

і/або підготовка яких має місце у визначеному географічному районі [20].

Водночас у Регламенті Ради ЄЕС подано і визначення «найменування

походження», що означає назву регіону, специфічного місця або, у

виняткових випадках, країни, що використовуються для позначення

сільськогосподарських або харчових продуктів, які походять із цього регіону,

специфічного місця або країни, і якість або характеристики яких головним

чином або виключно залежать від особливого географічного середовища з

притаманними йому природними та людськими факторами і виробництво,

переробка та підготовка яких відбувається у визначеному географічному

районі.

Як вказує його назва, Лісабонська Угода про охорону найменувань

місць походження та Їх Міжнародну реєстрацію (далі називають Лісабонська

Угода) була конкретно укладена у зв'язку з необхідністю для міжнародної

системи, яка сприятиме захисту особливої категорії таких географічні

зазначення, тобто “найменувань походження", в інших країнах, крім країни ,

шляхом їх реєстрації за ВОІВ у рамках однієї процедури, для мінімум

формальностей і витрат. Лісабонський договір допомагає захистити

національні економічні інтереси: у багатьох країнах, товарами підшипник

найменування місця походження представляють значну частку експорту, а

22

це тому важливо, щоб назви повинні бути ефективно захищені від будь-

яких асигнувань у якомога більшу кількість країн.

Визначення «найменування походження», подане у Лісабонській угоді

й відповідним чином визначене і в законах зарубіжних країн, які

застосовують правову охорону цього виду об'єкту інтелектуальної власності.

Вважаємо, що приведення законодавства України у відповідність до

зазначеного положення Лісабонської угоди сприятиме його гармонізації.

Порівняння Угоди TRIPS із міжнародними угодами, що їх адмініструє ВО1В,

свідчить: наведене визначення «географічного зазначення» у певному

відношенні базується на визначенні «найменування походження»,

встановленому у ст. 2 Лісабонської угоди. Проте воно відрізняється від нього

у певних аспектах. Головна відмінність полягає ось у чому. Стаття 21.1

Угоди TRIPS визначає географічне зазначення як «зазначення, що

ідентифікує товар...», тоді як ст. 2 Лісабонської угоди визначає найменування

походження як «географічну назву країни, регіону, чи місцевості, що

слугують для назви товару...» [69]. Таким чином позначення інші, ніж

географічні найменування, або емблеми не підпадають під дію цієї статті.

Проте вони можуть бути віднесені до категорії позначень, здатних становити

собою «географічні зазначення» відповідно до Угоди TRIPS.

По-друге, Лісабонська угода до відповідних товарів встановлює вимоги

стосовно їх якості та характеристик, тоді як Угода TRIPS охоплює товари, що

мають або певну якість, або репутацію або іншу характеристику.

По-третє, Лісабонська угода вимагає, щоб відповідні продукти

виключно або головним чином залежали від географічного середовища,

включаючи природний та людський фактори. Тоді як в Угоді TRIPS для

«географічного зазначення» достатньо, щоб певна характеристика

відповідного товару визначалась географічним походженням, тобто

природними або людськими факторами, залежними від свого географічного

походження. 

23

Певна річ, товари, що завдяки їх місцю походження мають звичайну

репутацію, а не специфічну якість та характеристики, не підпадають під

визначення найменування місця походження, наведене у Лісабонській угоді,

отже, на них не може бути застосовано «найменування походження». Не

підпадають під охорону позначеннями «найменувань походження» й товари

завдяки своїм або лише природним, або лише людським чинникам. 

Однак названі товари підлягають охороні свого походження

«географічними зазначеннями» відповідно до Угоди TRIPS. Порівнюючи між

собою визначені терміни «найменування походження» та «географічні

зазначення», звернемо увагу на те, що «географічні зазначення» як вказівки

географічного походження охоплюють ширший спектр товарів, ніж

«найменування походження». Тобто всі «найменування походження» можна

вважати «географічними зазначеннями», однак не всі «географічні

зазначення» будуть «найменуваннями походження». 

Порівнюючи ж між собою такі терміни як «зазначення походження»,

«найменування походження» та «географічні зазначення», слід зазначити:

більш загальним з-поміж них можна вважати «зазначення походження». Він

може включати як «географічне зазначення», так і «найменування

походження» [39, 368]. Так, «зазначення походження» лише вимагає, щоб

відповідний продукт походив із відповідного географічного місця. Тобто в

загальному значенні термін «зазначення походження» може бути

застосований і для «найменувань походження», і для «географічних

зазначень». Проте є «зазначення походження», що не підпадають під

визначення «найменувань походження» Лісабонської угоди, зокрема

зазначення походження, які застосовуються на товарах без певної якості та

характеристик, зумовлених взаємодією природних та людських факторів у

даному географічному регіоні. 

Також існують «зазначення походження», що не можуть бути віднесені

до «географічних зазначень», визначених в Угоді TRIPS [69], а саме

зазначення походження, застосовувані на звичайних товарах без специфічної

24

якості, характеристик чи репутації. Водночас аналіз законодавства різних

країн засвідчив: ситуація щодо застосування у відповідному законодавстві

таких термінів як «зазначення походження», «найменування походження»,

«географічне зазначення» дещо неоднозначна. Ще більш неоднозначною є

ситуація щодо концепцій охорони відповідних зазначень про географічне

походження у різних країнах. 

Загалом охорона зазначень походження та найменувань походження на

національному рівні зарубіжних країн характеризується різноманітністю

правових концепцій. Крім того, кожна окрема концепція правової охорони

зазначень та найменувань походження товарів розвивалась відповідно до

національної правової традиції. Звичайно ж, значний вплив на розвиток

національного законодавства мали як умови історичного та економічного

розвитку певної країни, так і наявність певних товарів з відповідними

характеристиками, що залежали від їх географічного походження.

Ця угода має ще обмеженішу сферу дії порівняно з Мадридською

угодою, нараховується лише 20 держав-учасниць (Україна не є учасником

угоди). Лісабонська угода законодавчо закріплює дефініцію «найменування

місця походження». Угода встановила процедуру міжнародної реєстрації

найменувань місця походження товарів та визначила особливий

привілейований режим їх охорони відносно до товарних знаків. Його

закріплення послужило одним із основних факторів незначної популярності

Угоди, що проявилося у невеликій кількості учасників [18, с. 72]. Необхідно

звернути увагу на положення статті 6 Угоди, якими проголошено, що

зазначення, прийняте до охорони в одній з країн спеціальної Угоди в порядку

передбаченому статтею 5, не може розглядатись як родове зазначення до тих

пір, поки в країні походження воно користується охороною у якості

зазначення походження виробу [37, с. 298]. Отже, Лісабонська угода

заповнює прогалини Паризької і Мадридської угод стосовно того, що

найменування місця походження не може стати родовим, допоки діє

вітчизняна охорона [21, c.236]. 

25

По-суті лісабонський договір виконує ряд необхідних, взаємовигідих

умов:

• Лісабонський договір вносить зміни до попередніх договорів ЄС

та оновлює їх.

• Він бере до уваги той факт, що Європейський Союз зріс з шести

держав-засновниць до сьогоднішніх 27 держав-членів, а також що протягом

останніх 50 років відбулося багато інших змін.

• Договір покращує інструменти для якомога ефективнішої роботи

ЄС у 21 столітті.

• Договір допомагає Союзу краще слугувати інтересам громадян, а

їм самим надає право напряму висловлювати свої думки щодо європейських

справ за допомогою нового інструменту – «Ініціативи громадян».

• Договір захищає права громадян через Хартію засадничих прав.

• Договір зміцнює роль Європейського Парламенту та надає

більшого впливу національним парламентам.

• Договір робить ефективнішим процес ухвалення рішень на

європейському рівні.

• Договір допомагає ЄС говорити єдиним голосом на міжнародній

арені.

• Договір запроваджує нові заходи для подолання нагальних

проблем, які впливають на якість нашого життя: йдеться, зокрема, про зміни

клімату, транскордонну злочинність та енергетику.

• Водночас Лісабонський договір захищає права кожної держави-

члена ЄС, особливо у таких чутливих сферах як оподаткування та оборона

[49 c.2-3].

11-21 травня 2015 г. була проведена дипломатична конференція з

перегляду міжнародної системи реєстрації найменувань, що визначають

місце походження товарів. У результаті, 20 травня був прийнятий

Женевський акт Лісабонської угоди про найменування місць походження

товарів та географічні зазначення.

26

Серед змін, прийнятих даним актом, важливо відзначити наступні [59]: 

можливість приєднання до угоди не тільки країн, але і

міжурядових організацій (таких як Європейський Союз, Африканська

Організація з Інтелектуальної Власності та інші); 

разом з найменуваннями місць походження товарів,

включення географічних зазначень з таким самим рівнем захисту у

якості об’єкта інтелектуальної власності; 

можливість захисту географічних зазначень і найменувань

місць походження товарів, що походять з країн з різними системами їх

захисту.

Повертаючись до лісабонської угоди зазначимо, що з нововведень

проекту Конституції в лісабонському тексті лишилися далеко не всі. І у

першу чергу до нього не потрапили ті, навколо яких розгорілися жорсткі

баталії. Зникло положення стосовно пріоритетності законодавства ЄС над

національним законодавством країн-членів ЄС. Вочевидь саме це питання

стало каменем спотикання на шляху ратифікації основного закону ЄС. За

нашими спостереженнями, неприйняття уніфікованого законодавства може

свідчити про неготовність більшості центрових країн європростору до повної

відмови від суверенних засад держави. У таких умовах Лісабонська угода

стала компромісом між державами, що ратифікували текст європейської

конституції, і країнами, які не підтримали документ (утрималися від

прийняття рішення та й не розпочинали процес ратифікації

Висновок. Таким чином, вбачається важливість впровадження єдиних

норм міжнародної торгівлі між країнами учасниками Лісабонської угоди. На

сьогодні в рамках асоціації з ЄС та входженням до СОТ, відповідність

високим вимогам щодо виготовлення продукції є ключовим питанням

здійснення торгівлі.

Передумовами заключення Лісабонської угоди про охорону

найменувань місць походження та їхньої міжнародної реєстрації були

виключно економічні інтереси окремих держав. Як правило, за урядами країн

27

стоять великі корпорації, впливові бізнесмени та інші фінансові або ж

політично-військові структури. Якраз економічна боротьба у Європі та світі

за сфери впливу, в тому числі за ринки продукції спричинили можливості

створення правил «економічної гри», у вигляді окремого договору.

Лісабонський договір щодо охорони специфічних прав інтелектуальної

власності на географічні зазначення безпосередньо пов’язаний із територіями

окремих держав, а тому наявність певних видів інтелектуальних надбань та

ресурсів означає можливість та комерційну вигоду в підписанні відповідного

договору. У зв’язку з цим, підписання відповідного договору без наявності

здорової конкуренції із іноземними виробниками означало би цілковиту

економічну інтервенцію в національний ринок товарів і послуг, що не є

раціонально для країн із слабкою економікою, невдалим географічним

положенням або бідною рідкісними видами товарів та природніх ресурсів.

Географічні зазначення походження товару – це термін, який

відображає прямий зв’язок між певним товаром і конкретним місцем його

виробництва. Назва географічного місця використовується як позначення в

назві товару, й за цим приховується комплекс різнопланових та

різносторонніх характеристик (властивостей, якостей, репутації), які певним

чином відрізняють його від інших однойменних виробів. За допомогою

маркування географічного походження споживач може дізнатись про місце

походження сировини та місце і способи (технології) виробництва продукції.

По-перше, Лісабонська угода визначає найменування походження як

«географічну назву країни, регіону, чи місцевості, що слугують для назви

товару»

По-друге, Лісабонська угода до відповідних товарів встановлює вимоги

стосовно їх якості та характеристик, тоді як Угода TRIPS охоплює товари, що

мають або певну якість, або репутацію або іншу характеристику. 

По-третє, Лісабонська угода вимагає, щоб відповідні продукти

виключно або головним чином залежали від географічного середовища,

включаючи природний та людський фактори. Тоді як в Угоді TRIPS для

28

«географічного зазначення» достатньо, щоб певна характеристика

відповідного товару визначалась географічним походженням, тобто

природними або людськими факторами, залежними від свого географічного

походження. 

29

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ

ВЛАСНОСТІ

2.1 Лісабонська угода серед інших міжнародних нормативно-правових актів в сфері охорони прав інтелектуальної власності

Людина за своєю природою прагне до найбільш повного задоволення

своїх матеріальних і духовних потреб, своєї безпеки. І чим більше

задовольняються ці потреби, тим щасливішою вона себе відчуває. Історія

свідчить, що найбільших успіхів досягають країни, в яких інтереси держави

збігаються з інтересами громадян. Тому держави, що прагнуть стати

процвітаючими, стратегічними завданнями вважають підвищення культури

громадян, розвиток економіки країни, зміцнення національної безпеки.

Відомо, що яскраві сплески в розвитку цивілізації спостерігалися тоді, коли

держава ефективно заохочувала творчу діяльність своїх громадян.

Прикладом може слугувати історія Стародавньої Греції, Римської імперії або

епоха Відродження у Європі. Зараз як державні діячі, так і прості громадяни

все частіше приходять до розуміння того, що першоосновою економічного і

культурного розвитку [68, c. 85] суспільства є результати інтелектуальної

діяльності людини – науковотехнічної і художньої творчості. Тому держава,

що прагне до лідерства, повинна забезпечувати своїм громадянам

максимально сприятливі умови для творчої роботи. У сучасному світі

найбільш процвітаючі країни зводять у ранг державної політики розвиток

творчого потенціалу нації. Так, у США та Японії працюють ретельно

продумані програми розвитку творчості громадян починаючи з дошкільного

віку. Таким чином, інтелектуальна власність є необхідною умовою

процвітання тих культур, де її важливість є повністю зрозумілою і

сприйнятою та ефективно захищається законами, виконання яких

30

гарантується державою. На відміну від природних ресурсів: землі, нафти,

вугілля тощо, запаси яких мають певну межу, інтелектуальна власність є

невичерпним ресурсом, тому в останні десятиріччя вона швидко замінює

традиційні матеріальні активи і стає рушійною силою економічного і

культурного розвитку суспільства.

Сучасні тенденції глобалізації економіки, лібералізації світових ринків,

стрімкого прогресу технологій у галузі міжнародних комунікаційних систем,

загострення та зміни форм конкурентної боротьби, утвердження

інтелектуальної діяльності як рушійного фактора розвитку інформаційного

суспільства загострюють проблеми регулювання міжнародних відносин у

сфері інтелектуальної власності. Зростання обсягів ліцензійної торгівлі,

трансферу технологій, купівлі-продажу наукомісткої продукції, патентів,

ноу-хау, надання консалтингових, інжинірингових послуг сприяють

формуванню глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності,

похідних ринків наукомісткої та інформаційної продукції. Водночас права

інтелектуальної власності перетворюються на важливий інструмент

глобальної конкуренції держав та їх союзів за доступ до інноваційних

ресурсів та ринків інноваційної продукції.

Проблеми врегулювання міжнародних відносин у сфері

інтелектуальної власності є складними та суперечливими внаслідок

посилення нерівномірності економічного розвитку країн світу та існуючих

відмінностей у співвідношенні імітаційних та інноваційних стратегій

національних економік. Розвинені країни, країни-інноватори зацікавлені у

високому рівні захисту прав інтелектуальної власності, дієвому механізмі

комерціалізації [68, c. 86] результатів інтелектуальної діяльності з метою

підвищення власної конкурентоспроможності, пожвавлення інвестиційної

активності та нарощування експорту високотехнологічної продукції.

Водночас країни з низьким рівнем економічного розвитку, держави, які

виступають споживачами інтелектуального продукту або імітаторами

інновацій, не зацікавлені у вживанні жорстких заходів щодо охорони прав

31

інтелектуальної власності. У цих країнах побутує переконання, що права

власності неспроможні стимулювати винаходи та науково-дослідні роботи з

огляду на відсутність необхідного кадрового та технічного потенціалу,

низького життєвого рівня населення, неспроможного пред'являти попит на

інноваційну продукцію.

Глобальною проблемою сьогодення є швидке поширення піратства та

контрафакції. У зв'язку з цим вітчизняні та зарубіжні дослідники звертають

увагу на необхідність не стільки жорсткого, скільки ефективного та

надійного режиму охорони прав інтелектуальної власності, здатного

забезпечити баланс інтересів різних країн, гармонізацію національних

законодавств та плідне міжнародне співробітництво у цій сфері. В останні

роки найважливіші заходи у сфері міжнародних економічних відносин та

міжнародного права були спрямовані на подальший розвиток та

вдосконалення інституційного механізму комерціалізації та охорони прав

інтелектуальної власності, спрощення процедури отримання такої охорони,

визнання ключової ролі прав інтелектуальної власності у зростанні

соціально-економічного добробуту та культурного розвитку народів світу.

Сучасні дослідники виокремлюють чотири основні форми придбання прав

інтелектуальної власності в умовах транснаціональної інноваційної

діяльності: ліцензування; прямі іноземні інвестиції; заснування спільних

підприємств; злиття (поглинання). Основою міжнародної системи

інтелектуальної власності на травень 2006 року є 26 угод, 17 з яких

регулюють правовідносини у сфері промислової власності, 7 відносяться до

авторського права і суміжних прав та 2 до загальних. Україна приєдналася до

18 договорів і продовжує роботу щодо приєднання до інших. Перелік

Міжнародних договорів такий: [68, c. 87]

1. Загальні договори: Конвенція про заснування Організації

інтелектуальної власності (ВОІВ). Міжнародна конвенція про захист нових

сортів рослин.

32

2. Договори про захист інтелектуальної власності: Бернська конвенція

про захист літературних і художніх творів. Брюссельська конвенція про

розповсюдження сигналів, що несуть програми через супутник. Конвенція

про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення

їхніх фонограм. Мадридська угода про санкції за неправдиві та неправильні

позначення походження виробів. Найробський договір про охорону

олімпійського символу. Паризька конвенція про охорону промислової

власності. Договір про патентне право (PLT). Сінгапурський договір про

право з торгівельних марок; Міжнародна конвенція про охорону інтересів

виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Договір про закони

щодо торгівельних марок. Договір про міжнародну реєстрацію

аудіовізуальних творів. Вашингтонський договір про інтелектуальну

власність стосовно інтегральних схем. Договір ВОІВ про авторське право.

Договір ВОІВ про виконання і фонограми.

3. Глобальні договори системи охорони: Будапештський договір про

міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної

процедури. Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків.

Лісабонська угода про захист зазначень місця походження виробів та їх

міжнародної реєстрації. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію

знаків. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків.

Договір про патентну кооперацію.

4. Договори про класифікації: Локарнська угода про утворення

міжнародної класифікації промислових зразків. [68, c. 88] Ніццька угода про

міжнародну реєстрацію товарів і послуг для реєстрації знаків. Страсбурзька

угода про міжнародну патентну класифікацію. Віденська угода про

утворення міжнародної класифікації зображувальних елементів. Отже, на

сьогодні інтелектуальна власність є об'єктом багатьох міжнародних угод,

найважливіша з яких – Конвенція про заснування Всесвітньої організації

інтелектуальної власності (Convention establishing the World Intellectual

Property Organization), підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 pоку, яка

33

набрала чинності в 1970 році. В основу Конвенції було покладено ідею

широкого співробітництва і взаємодопомоги держав при збереженні

незалежних національних систем охорони та захисту прав інтелектуальної

власності [34]. Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ, World

Intellectual Property Organization, WIPO) – спеціалізований заклад в системі

ООН, міжурядова організація, що регулює міжнародну систему охорони прав

інтелектуальної власності та здійснює адміністративні функції щодо

багатосторонніх угод з приводу її правових та економічних аспектів. На

сьогодні членами ВОІВ є 179 країн, у тому числі й Україна. Діяльність ВОІВ

охоплює три основні напрями:

1. Реєстраційна діяльність (прямі послуги заявникам і власникам прав

на промислову власність).

2. Забезпечення міжурядового співробітництва щодо адміністративних

питань інтелектуальної власності (керівництво роботою фондів патентних

документів, оновлення міжнародних класифікаційних систем, обробка

статистичних даних, підготовка оглядів про стан правових норм у сфері

промислової власності й авторського права);

3. Програмна діяльність (забезпечення більш широкого визнання

існуючих договорів, їх оновлення, розробка нових договорів, організація

діяльності зі співробітництва з метою розвитку тощо). Головними

завданнями ВОІВ є: поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва

між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до їх

суверенітету і рівності; заохочення творчої діяльності, сприяння охороні

інтелектуальної власності в усьому світі; [68, c. 89] модернізація та

підвищення ефективності адміністративної діяльності міжнародних угод, що

створені у сфері охорони промислової власності, а також охорона

літературних і художніх творів. Контроль за виконанням Угод здійснюють

керівні органи ВОІВ. Конвенція, що засновує ВОІВ, передбачає наявність

чотирьох органів: Генеральної Асамблеї, Конференції, Координаційного

комітету і Міжнародного бюро ВОІВ (секретаріату). Генеральна Асамблея

34

ВОІВ, членами якої є держави – члени ВОІВ за умови, що вони також є

членами Асамблеї Паризького й (або) Бернського Союзів, а також

Швейцарської Конфедерації – країни місця перебування ВОІВ, є верховним

органом ВОІВ. На відміну від Генеральної Асамблеї, у Конференції беруть

участь усі держави, що є членами ВОІВ. Членами Координаційного комітету

є 72 країни, у тому числі Україна. Координаційний комітет – це виконавчий

орган Генеральної Асамблеї і Конференції, що виконує консультативні

функції. Генеральна Асамблея і Конференція скликаються на чергові сесії

кожні два роки, Координаційний комітет – щорічно. Виконавчим головою

ВОІВ є Генеральний директор, що обирається Генеральною Асамблеєю на

шестирічний термін. Секретаріат ВОІВ має назву "Міжнародне бюро".

Секретаріат знаходиться в Женеві (Швейцарія). Всесвітня організація

інтелектуальної власності [1, 34]: сприяє підвищенню ефективності охорони

прав інтелектуальної власності шляхом розвитку міжнародного

співробітництва у цій сфері; розробляє правові норми та надає відповідні

рекомендації щодо регламентації правових і адміністративних аспектів

інтелектуальної власності; надає консультації та здійснює розробки типових

законів щодо врегулювання відносин інтелектуальної власності на

національному та міжнародному рівнях; є міжнародним центром обміну

інформацією у сфері інтелектуальної власності, надає навчальну та техніко-

юридичну допомогу країнам; визначає міжнародні стандарти в галузі

інтелектуальної власності, знання яких є обов'язковим для спеціалістів, що

працюють у цій сфері; здійснює реєстрацію об'єктів права промислової

власності та їх подальшу охорону; організовує дослідження глобальних

проблем у сфері інтелектуальної власності; [68, c. 90] сприяє врегулюванню

суперечок у галузі інтелектуальної власності між суб'єктами приватного

права; здійснює діяльність із гармонізації національних законодавств та

процедур у сфері інтелектуальної власності. Важливу роль у регулюванні

міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності відіграє світова

35

організація торгівлі (СОТ, World Trade Organization, WTO), яка надає цим

питанням першочергового значення.

Керівник департаменту інтелектуальної власності ЄС – Brayer G.

поділяє міжнародні договори, які впливають на товарні знаки на наступні

категорії [73, c. 12]:

1) Договори про стандарти захисту

2) Договори про створення багатосторонньої системи обліку та

реєстрації

3) Договори щодо міжнародної класифікації

4) Регіональні договори

Brayer G. зазначає, що Паризька Конвенція (Paris Convention for the

Protection of Industrial Property as Revised at Stockholm in 1967) є одним з

найважливіших багатосторонніх міжнародних договорів з охорони

інтелектуальної власності. Даним міжнародним документом передбачаються

питання часового та історичного пріоритету первинного володільця

торгового знаку чи комерційної назви. Також передбачається порядок

визнання та відповідальності держав щодо питань права власності на торгові

знаки та назви.

Brayer G. звертає увагу на наявність міжнародної угоди TRIPS (угода

щодо торгових аспектів інтелектуальних майнових прав власності), яка

адміністрована СОТ (Світовою Організацією Торгівлі). Така угода має три

основні характеристики [73, c. 15]:

1) Міжнародні стандарти

2) Цивільний та кримінальний примус, включаючи заходи митного

контролю

3) Порядок врегулювання спорів

Дана угода (TRIPS) встановлює мінімальні стандарти захисту, які

повинні бути надані кожному члену СОТ і дає значну кількість додаткових

зобов’язань з питань, з яких існуючі конвенції не мають законного

врегулювання, або не існує конкретизованої чи регуляторної позиції.

36

Особливу роль у галузі міжнародних стандартів захисту інтелектуальної

власності відіграє Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної

власності (далі – Угода TRIPS), прийнята Світовою організацією торгівлі

(далі – СОТ).

Угода TRIPS набрала чинності на території України в день вступу її до

СОТ, а саме 16 травня 2008 р. Вона вигідно вирізняється з-поміж інших

міжнародних договорів комплексністю врегульованих відносин, оскільки

встановлює стандарти захисту прав інтелектуальної власності для повного

життєвого циклу існування об’єктів інтелектуальної власності, починаючи

від матеріальних норм визнання результатів розумової діяльності об’єктами

інтелектуальної власності й закінчуючи процедурними нормами щодо

відновлення порушених прав та заходів примусу для забезпечення

дотримання закону. Угода TRIPS зобов’язує членів СОТ дотримуватися

сутнісних положень Паризької конвенції про охорону промислової власності,

Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів,

Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників

фонограм і організацій мовлення та Договору про інтелектуальну власність

на інтегральні схеми, незалежно від того, є чи не є вони учасниками цих

договорів. Додатково до цих положень Угода TRIPS встановлює інші

обов’язкові для застосування мінімальні матеріально-правові стандарти щодо

об’єктів авторського права та суміжних прав, торговельних марок,

географічних зазначень, промислових зразків, винаходів, компонувань

інтегральних схем та комерційних таємниць. Такими стандартами, зокрема, є

вимоги до об’єктів, які підлягають правовій охороні; строки правової

охорони зазначених об’єктів; права, що мають надаватися авторам, їх

правонаступникам та іншим володільцям прав на ці об’єкти, а також винятки

з прав, що надаються [9, c.51].

Процедурні стандарти Угоди TRIPS встановлюють такі загальні вимоги

щодо забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності: норми

національного законодавства мають передбачати ефективні заходи проти

37

будь-яких порушень права інтелектуальної власності, включаючи термінові

заходи, спрямовані на запобігання порушенням, і заходи, що попереджають

подальші порушення (ці процедури повинні застосовуватися таким чином,

щоб уникнути створення бар’єрів для законної торгівлі та забезпечити

гарантії проти їх зловживань); процедури захисту прав інтелектуальної

власності мають бути справедливими та рівними для всіх (вони не повинні

бути безпідставно ускладнені, вартість їх здійснення не повинна бути

високою, вони не повинні супроводжуватися значними матеріальними

затратами, містити безпідставні часові обмеження чи невиправдані

затримки); рішення по суті справи бажано викладати в письмовій формі та

обґрунтовано (вони повинні бути доступними принаймні для сторін

судочинства без невиправданих затримок та базуватися лише на свідченнях,

щодо яких сторонам було надано можливість бути почутими); сторони

судочинства повинні мати можливість перегляду судом остаточних

адміністративних рішень та принаймні юридичних аспектів першого

судового рішення по суті справи, однак в кримінальних справах не повинно

бути можливості перегляду виправдання.

Угодою TRIPS встановлені також спеціальні мінімальні стандарти

процедур цивільного судочинства та адміністративних процедур, а також

засобів забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності [9, c.51-52].

Особливої уваги в Угоді TRIPS надається процедурним стандартам, що

покликані забезпечити негайне та ефективне запобігання порушенням прав

інтелектуальної власності, у тому числі імпорту товарів, які є предметом

таких порушень, а також збереження відповідних доказів щодо

інкримінованого порушення. Ще однією важливою ознакою Угоди TRIPS є

наявність у ній детального комплексу стандартів щодо забезпечення

дотримання прав інтелектуальної власності на митному кордоні. Слід

звернути увагу на те, що низка встановлених Угодою TRIPS міжнародних

стандартів захисту прав інтелектуальної власності не є нормами прямої дії.

Тому вони можуть бути реалізовані лише в межах національної законодавчої

38

системи та практики через імплементацію в норми національних актів. У

першу чергу це стосується процедурних стандартів забезпечення дотримання

прав інтелектуальної власності, оскільки впровадження їх за лежить від

системи судоустрою країни [9, c.52].

До складу Всесвітньої організації інтелектуальної власності входять три

керівних органи, а саме: Генеральна Асамблея (її члени – це країни –

учасниці Всесвітньої організації інтелектуальної власності та Паризького

і/або Бернського союзів), Конференція (її члени – це усі країни – учасниці

Всесвітньої організації інтелектуальної власності), Координаційний комітет

(його членів обирають з членів Всесвітньої організації інтелектуальної

власності, Паризького та Бернського комітетів [20]. Всесвітня організація

інтелектуальної власності виконує адміністративні функції 23 міжнародних

договорів, що стосуються різноманітних аспектів захисту прав

інтелектуальної власності. Ці договори об’єднують у три групи: договори, що

забезпечують правову охорону різних об'єктів інтелектуальної власності в

різних державах; договори, що встановлюють міжнародні класифікації для

різних об'єктів інтелектуальної власності; договори з охорони

інтелектуальної власності, що визначають міжнародні стандарти з цього

питання.

Важливим документом, як уже зазначалося, є Паризька конвенція з

охорони промислової власності (1883 р.), метою якої є забезпечення правової

охорони результатів інтелектуальної діяльності, спрямоване на суттєве

зростання якості товарів. Цю конвенцію застосовують до об'єктів прав

промислової власності (винаходи, промислові зразки, торговельні марки,

фірмові найменування, географічні зазначення, корисні моделі, захист від

недобросовісної конкуренції). Безперечно, у Паризькій конвенції з охорони

промислової власності містяться й інші положення щодо регулювання

правовідносин, спрямованих на охорону прав інших об'єктів промислової

власності (у т. ч. і промислових зразків, комерційних найменувань

торговельних марок, назв місця походження, географічних зазначень) [35].

39

Проаналізуймо Бернську конвенцію з охорони літературних та художніх

творів (1886 р.). До складу цієї конвенції входять матеріально-правові норми

щодо: авторів і творів, що охороняються; термінів і правил охорони

кінофільмів, фотографій, радіопередач, телепередач, збірників, лекцій, творів

фольклору, звукозапису й інших предметів охорони. Країни – учасниці цієї

конвенції являють собою своєрідне міжнародне товариство з взаємної

охорони авторських прав. Зауважимо, що коли визначається суб'єкт охорони,

то використовують територіальний принцип, тобто надають перевагу країні

походження твору (де твір було вперше опубліковано). Окрім того,

максимальний термін охорони авторських прав охоплює все життя автора

твору та 50 років опісля його смерті. При цьому знижено терміни охорони на

переклади, кінофільми, фотографії й інші об'єкти, але країни-учасниці мають

право встановлювати більш тривалі терміни [2]. Необхідно зазначити, що в

Бернській конвенції з охорони літературних та художніх творів авторські

права поділено на дві групи, а саме: – особисті майнові й немайнові права,

які встановлені національним законодавством держави, у якій звертаються за

охороною; – спеціальні права, що встановлюються в нормах конвенції:

виключне право автора на переклад власного твору, його публічну

презентацію; публічне виконання музичного чи драматичного твору;

передача твору по радіо або телебаченню; перероблення твору; запис тощо.

Головною метою Міжнародної конвенції з правової охорони нових сортів

рослин (1961 р.) є визнання за селекціонером, який вивів новий сорт рослини,

чи за його правонаступником права, зміст та умови здійснення якого

встановлюються конвенцією. Цей документ з міжнародного права передбачає

забезпечення країнами-учасницями правової охорони нових сортів рослин та

містить норми, що стосуються критеріїв порядку їх надання та охорони.

Також важливим є Будапештський договір про міжнародне визнання

депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури (1977 р.) (далі –

Договір).

40

Розкриття сутності винаходу є необхідною умовою для надання патенту

на нього. Зазвичай, сутність винаходу розкривається шляхом публікування

його опису в письмовій формі. Та якщо об'єктом винаходу є новий штам

мікроорганізмів (інший біологічний матеріал) або спосіб використання

штаму мікроорганізмів, у більшості випадків це є неможливим та може бути

здійсненим лише шляхом депонування штаму мікроорганізмів у спеціальній

установі [2]. Для уникнення необхідності такого депонування в кожній

країні, де подано заявку на надання патенту на винахід, Договір передбачає,

що одне депонування штаму мікроорганізмів у будь-якому міжнародному

органі з депонування є достатнім для здійснення процедур з одержання

патенту на винахід у національних патентних відомствах усіх країн –

учасниць Договору, а також у будь-якому регіональному патентному

відомстві (якщо така регіональна організація заявляє про визнання дії

Договору).

Кожна держава – учасниця повинна також дозволяти, щоб заявка

стосувалася товарів та/чи послуг, що належать до кількох класів міжнародної

(Ніццької) класифікації. Жодна з держав-учасниць не може вимагати від

заявника виписки з торговельного чи іншого реєстру, зазначення сфери його

діяльності або надання доказів, що знак зареєстровано в інших державах.

Договір про патентні закони призначено для розроблення єдиної міжнародно

стандартизованої низки формальних вимог, для національних і регіональних

патентних відомств, а в національній фазі – для подання та експертизи

національних і регіональних заявок на надання патенту на винахід,

підтримання чинності патентів і деяких додаткових вимог, пов'язаних із

патентами або заявками. Цей договір регламентує максимальний набір вимог,

які можуть застосовуватися патентним відомством країни-учасниці. Варто

зауважити, що цей договір не визначає єдиної процедури для всіх країн-

учасниць, але країна-учасниця може встановити зручніші вимоги для

користувача, ніж передбачає договір [59]. Також існує Мадридська угода про

запобігання поширенню неправдивих або таких, що вводять в оману,

41

зазначень походження на товарах (1891 р.; було переглянуто у Стокгольмі в

1967 р.). Відповідно до цієї угоди всі товари, що мають такі географічні

зазначення та прямо чи опосередковано вказують на одну з країн – учасниць

угоди, потребують конфіскації під час імпорту. Також Мадридська угода

встановлює випадки, способи, вимоги здійснення конфіскації товарів та

заборону використання географічних зазначень, які можуть ввести

споживачів в оману щодо походження цих товарів [29].

Порівняно з Мадридською угодою Протокол до неї запроваджує такі

основні нововведення: – заявник може обґрунтувати свою заявку на

міжнародну реєстрацію прав на торговельну марку й на підставі заявки на

національну (регіональну) реєстрацію прав на цю марку, подану до даного

патентного відомства; – кожна країна – учасниця Паризької конвенції, на

території якої заявник просить правової охорони на свою торговельну марку,

може протягом 18 місяців (замість одного року) заявити, що реєстрацію прав

на цю марку не може бути здійснено на її території; – патентне відомство

кожної країни – учасниці Паризької конвенції може отримати більші суми

зборів порівняно з одержаними за Мадридською угодою; – міжнародна

реєстрація прав на торговельну марку, що анулюється на вимогу патентного

відомства країни походження цієї марки, може перетворитися на національні

(регіональні) заявки на реєстрацію прав на цю торговельну марку зі

збереженням дати подання міжнародної заявки та, у відповідних випадках,

набуває пріоритету.

Гаазька угода про міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки

(1925 р.) – це багатосторонній договір, який спрощує набуття прав на

промисловий зразок у країнах-учасницях. Ця угода допомагає громадянам та

особам, які мають постійне місце проживання чи місцезнаходження у країні

– учасниці Угоди, одержати правову охорону промислового зразка в усіх

інших країнах-учасницях завдяки простій і недорогій процедурі подання

безпосередньо до Міжнародного бюро Всесвітньої організації

інтелектуальної власності єдиної міжнародної заявки однією мовою та

42

документа щодо сплати збору в однаковій валюті. Гаазька угода є чинною

для України з 29 серпня 2002 р. Лісабонська угода про правову охорону

географічних зазначень і міжнародну реєстрацію прав на них (1958 р.) сприяє

забезпеченню правової охорони географічних зазначень за рахунок

міжнародної реєстрації прав на них.

Реєстрація таких прав здійснюється Міжнародним бюро Всесвітньої

організації інтелектуальної власності в Женеві на підставі заявки, яку подає

компетентний орган країни – учасниці цієї Угоди. Також відповідно до

Лісабонської угоди про правову охорону географічних зазначень і

міжнародну реєстрацію прав на них країни-учасниці повинні забезпечувати

правову охорону географічного зазначення до того часу, поки воно має

правову охорону в країні походження. Страсбурзька угода про Міжнародну

патентну класифікацію (1971 р.) [57] заснувала Міжнародну патентну

класифікацію, що поділила всі галузі техніки та технологій на вісім розділів,

до складу яких увійшло близько 71 тис. рубрик. Індекс кожної рубрики

складається з літер латинської абетки та арабських цифр, а ці індекси

зазначено на кожному патентному документі опублікованої заявки та

виданого патенту на винахід [14]. Відповідно до Угоди патентні відомства

країн-учасниць повинні зазначати в кожній публікації та в офіційних

документах стосовно реєстрації прав на промислові зразки відповідні індекси

Міжнародної класифікації промислових зразків. Необхідність Міжнародної

патентної класифікації визначається потребою пошуку патентних документів

для дослідження рівня техніки. Такий пошук потрібен як патентним

відомствам, що видають патенти на винаходи, так і потенційним

винахідникам, науководослідним організаціям та іншим, причетним до нових

розробок та використання їх. Ніццька угода про Міжнародну класифікацію

товарів та послуг для реєстрації прав на торговельні марки (1957 р.)

встановила класифікацію товарів та послуг з метою реєстрації прав на

торговельні марки.

43

Отже, патентні відомства країн – учасниць уже зазначеної Паризької

конвенції вказують ці класи у випадку кожної реєстрації прав на торговельну

марку. Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображувальних

елементів торговельних марок (1973 р.) визначила класифікацію для

здійснення експертизи заявок на реєстрацію прав на торговельні марки, що

складаються із зображувальних елементів чи містять їх. Саме тому патентні

відомства країн – учасниць Паризької конвенції зазначають в офіційних

публікаціях, документах, пов'язаних із реєстрацією прав на торговельні

марки, відповідні позначення цієї класифікації. Тож, право інтелектуальної

власності визначають дві конвенції – Паризька та Бернська, адже саме вони є

основоположниками у сфері прав інтелектуальної власності в європейських

та інших країнах світу.

Проте в 1994 р. ухвалено Угоду про торговельні аспекти прав

інтелектуальної власності (ТРІПС) [69], що стало кульмінаційним моментом

Уругвайського раунду переговорів. Новим для багатосторонніх міжнародних

угод з охорони прав інтелектуальної власності є визначення принципу

найбільшого сприяння, яке передбачає, що будь-які перевага, сприяння,

пільга або імунітет, що надається учасником угоди громадянам будь-якої

іншої країни, повинні бути негайно і безумовно надані громадянам усіх

країнчленів з визначенням певних вилучень. Принципово новими є

положення ТРІПС щодо цивільно-правових, адміністративних та

кримінальних процедур та засобів захисту прав інтелектуальної власності;

попередніх заходів із захисту прав; спеціальних вимог щодо заходів на

кордоні.

Дієвість прийняття ТРІПС мала наслідком намагання винайти ще

простішу процедуру запровадження міжнародних стандартів захисту прав

інтелектуальної власності. 5 жовтня 2011 р. США, Канадою, Японією,

Марокко, Новою Зеландією, Сінгапуром, Кореєю та в січні 2012 р.

представниками 22 держав – членів ЄС була підписана Протиконтрафактна

торговельна угода. Метою Протиконтрафактної угоди було посилення

44

міжнародно-правових засад контролю над порушеннями авторського права і

суміжних прав, у т. ч. в інтернетсередовищі. Підписання документа

викликало критику представників інтернетсередовища, правозахисних

організацій, фахівців, проведення демонстрацій у країнах ЄС у зв'язку з

незбалансованістю в угоді інтересів суб'єктів майнових прав та користувачів,

обмеженням прав на інформацію, освіту, свободу думок, наслідком чого

виявилося несхвалення 4 липня 2012 р.

Отже, під інтелектуальною власністю в міжнародних угодах та

законодавстві більшості держав розуміється сукупність немайнових та

майнових прав на результати творчої діяльності та прирівняні до них

результати. Уся міжнародна система охорони інтелектуальної власності

прагне до формування й функціонування єдиних підходів до забезпечення її

прав. Однак, зважаючи на швидкий розвиток технологій, виникають нові

методи порушення норм міжнародного права у сфері інтелектуальної

власності. Через це необхідні подальший розвиток і вдосконалення

міжнародних нормативно-правових актів у сфері захисту інтелектуальної

власності.

2.2 Стан реалізації Лісабонської угоди в країнах Європи

Лісабонська угода, на відміну від попередньої, Мадридської угоди,

певною мірою спрямована на те, щоб запобігти неправдивим чи оманливим

вказівкам. Органами Лісабонської угоди є Союз і Асамблея. Будь-яка країна–

член Союзу, яка приєдналася, принаймні, до адміністративних і заключних

актів Стокгольмського акту 1967 р., — є членом Асамблеї. Асамблея

концентрує свою увагу насамперед на дворічній програмі і бюджеті Союзу

[11].

45

Перед Європейським Союзом постало багато перешкод в прийнятті,

ратифікації та впровадженні Лісабонського договору. Європейська спільнота

розуміла, що Договір не набере чинності до тих пір, поки всі 27 країн

Євросоюзу не ратифікують його. Президент Чехії Вацлав Клаус поставив

підписання Лісабонського договору в залежність від внесення до нього

застереження, що обмежує дію Європейської хартії про права людини на

території Чехії. Він зажадав внесення змін до Лісабонського договору з

метою захисту Чехії від можливих майнових претензій із боку судетських

німців і збереження незалежності судової системи країни. Інакше, на думку

В.Клауса, три мільйони німців, які змушені були залишити Чехословаччину

після Другої світової війни, можуть в обхід чеської юстиції подати майнові

позови до чеської держави безпосередньо до Європейського суду. Крім того

позиція Ірландії, у зв’язку з проведенням референдуму, була суперечливою

та робила неможливим входження в законну силу самого договору.

Для того, щоб адаптувати Європейське законодавство до термінології

Лісабонського договору, Спільнота товарних знаків (CTM) перейменована у

Європейський союз товарних знаків (EUTM) і Відомство по гармонізації на

внутрішньому ринку (OHIM) був перейменований у Європейське об’єднання

відомства інтелектуальної власності (EUIPO)1 [80].

На перший погляд, нові правила, здається були створені для зміцнення

прав власників товарних знаків. Проте, зміни можуть також створювати

труднощі, особливо в тих випадках, в яких кінцевий пункт призначення

товару не заявлений в митній декларації (транзит). У цьому випадку, на

практиці, власник товарного знаку не знатиме, має право чи ні митний орган

затримувати відвантаження.

До недавнього часу, основний (єдиний) реєстраційний внесок

сплачувався за три класи товарів або послуг. Якщо заявник бажає

зареєструвати товарний знак лише в одному класі, все одно доведеться

1 Щодо назв відповідних відомств в Україні поки що не існує єдиного офіційного перекладу; зміна реєстраційних ставок та перейменування відбулись у зв’язку із входженням в законну силу міжнародного протоколу Community Trademark Regulation (207/2009/EC), від 23 березня 2016 року (прим. автора).

46

платити основну плата. Нові правила ввели новий принцип оплати, так

званий "один клас товарів/послуг окрема плата". Додаткові збори повинні

бути сплачені для кожного класу за перше використання.

Основна плата для електронної програми, що охоплює до трьох класів

за старими правилами становила 900 євро. Плата за кожен додатковий клас

була 150 євро. У відповідності до нових правил, базова вартість одного класу

становить 850 євро. Плата за два класи відповідає 900 євро, а для трьох

класів, 1,050 євро. Мито за кожен наступний клас залишається 150 євро [80].

Ці збори також застосовуються для продовження реєстрації товарного

знаку, за старими правилами, складав 1,350 євро до трьох класів і 400 євро за

кожен наступний клас. Можливість заперечення, скасування та оскарження

нарахованих зборів також була суттєво обмежена за новим європейським

законодавством [80].

Слід зазначити, що нововведення суттєво вплинуть на сферу ІТ-

технологій, адже визнання авторського права на електронні ресурси,

визначення суміжних прав та порядку створення юридичних осіб на ринку

ІТ-послуг та інтернет маркетингу є новим кроком до глобалізації.

Важливою особливістю CTM є наявність спеціальних судів для

розгляду позовів, пов’язаних з цими об’єктами. Перелік судів визначає кожна

країна-учасник, таким чином ЄС концентрує ресурси для гармонізації

рішень. Наприклад, в Іспанії ці справи ексклюзивно розглядають

господарські суди м. Аліканте. У Німеччині кількість судів відповідає

кількості земель. Вищою інстанцією ж, відповідно до Лісабонської угоди, є

суд ЄС, розташований у Люксембурзі.

Автор піднімає проблематику захисту комерційних імен фізичних осіб,

які можуть використовуватися як бренд. З даного питання автор аналізує

практику національних судів в Європейському Союзі, зазначаючи, що там

залишилися деяка невизначеність щодо того, чи може захист застосовуватися

не тільки щодо імені фізичної особи, але також щодо компанії або назви

компанії.

47

Що стосується питання, чи є "власне ім'я об’єктом захисту" чи воно

може поширюватися на фірмові найменування, Європейський суд почав свій

аналіз на найвищому рівні узгодження, шляхом розгляду прецедентів та

додаткових міжнародних протоколів відповідно до статті 17 Угоди TRIPS,

яке дозволяє державам-членам СОТ (в тому числі Україна) забезпечувати

захист наданих прав в цілому та передбачає відповідальність за порушення

авторських прав. При цьому формулює деякі винятки з прав, наданих носієм

торгової марки для третіх осіб, але з жорсткими обмеженнями і правилами

[69].

Характер (природа) і ступінь потенційних порушень правил торгівлі,

визначають що ім'я повинне бути ретельно продуманим. Навіть там, де

торгова назва в першу чергу служить для ідентифікації компанії, такий

ракурс все-одно може також мати ефект який побічно здатний відрізняти

товари, які продаються від імені компанії, навіть якщо сама назва не

прикріплена до продукції.

Визначено також, що, якщо така торгова назва збігається з товарним

знаком конкурента, основні функції знаку можуть постраждати, коли

споживачі швидше за все, вважають, що існує матеріальний зв'язок між

товарами і послугами фірмового найменування відповідача та товарного

знаку позивача.

Виходячи з положень діючих міжнародних договорів, якщо товари або

послуги схожі, навіть з урахуванням можливі плутанини серед споживачів,

тотожних або схожих фірмових найменувань товарні знаки можуть

співіснувати.

В таких випадках коли реєстрація фірмового найменування є більш

пізнім за часом, аніж в другої сторони конфліктуючих товарних знаків,

власник торгової марки повинен буде довести доцільність реєстрації власної

торгової марки з такою назвою та обґрунтування різниці та відсутності

цілковитої невідповідності між контрагентами.

48

Як аналіз показав, при виборі комерційного найменування

рекомендується бути максимально обачним, виходячи з аспекту

взаємопов'язаності прав фактичних володільців. Таким чином, якщо

підприємець бажає заявити пізніше права на аналогічне фірмове

найменування, розсудливість диктує, що він або вона повинні приєднатися

до діючої торгової марки загальноєвропейського рівня. Необхідно

зареєструватися в місцевому державному реєстрі та здійснювати комерційну

діяльність на нових національних ринках товарів та послуг, адже для

оригінального володільця це матиме додаткові затрати щодо розмитнення та

здійснення стандартизованого контролю якості.

Деякі країни, зокрема Франція, ввели для своїх географічних зазначень

системи національної реєстрації. Цей підхід базується на створенні

національного реєстру, який призначений для охорони і контролювання всіх

географічних зазначень, які використовуються на території країни, – як

вітчизняних, так і зарубіжних. Переважно ця система не передбачає

реєстрації всіх географічних зазначень. Натомість цьому зазначені системи

основну увагу приділяють винам і міцним спиртним напоям, залишаючи

охорону інших географічних зазначень законодавству про недобросовісну

конкуренцію. 

У юрисдикціях "загального права", які наслідували британську правову

систему, для одержання охорони географічних зазначень заходи проти

недобросовісної конкуренції поєднались з реєстрацією географічних

зазначень в межах законодавства про торговельні марки (у вигляді

колективних або сертифікаційних знаків).

Прикладами найменувань місця походження, що охороняються в

державах-учасниках Лісабонської угоди про охорону найменувань місць

походження і їх міжнародної реєстрації, є «Bordeaux» («Бордо») у відношенні

вина, виготовленого у французькій місцевості Бордо, «Havana» («Гавана») у

відношенні тютюну, що вирощується в районі Гавани (Куба) або «Tequila»

49

(«Текіла») у відношенні спиртних напоїв, виготовлених у визначених

областях Мексики. 

Оскільки географічне зазначення вказує на особливе місце або регіон

виробництва, що визначають особливі властивості товару, що походить з

цього місця або регіону, дуже важливо, щоб ці особливі властивості і

репутація даного товару визначалися саме цим місцем. Оскільки особливі

властивості залежать від географічного місця, де виробляється товар, існує

особливий «зв’язок» між товарами і місцем, де вони були спочатку зроблені. 

Географічні зазначення розглядаються споживачами як показник

походження і якості товарів. Багато з них набули високої репутації і

популярності на світовому ринку, які при відсутності належної охорони

можуть бути викривлені недоброчинними комерційними діями конкурентів.

Свавільне використання географічних зазначень фірмами, що не мають

дозволу на таке використання (наприклад, «Darjeeling» («Дарджилінг») у

відношенні чаю, що не виготовляється на чайних плантаціях Дарджилинга)

завдає шкоди споживачам і законним виробникам такого чаю. Споживачі

купують нібито дійсний продукт, що має особливі властивості, у той час як

фактично вони оплачують імітацію, що не має ніякої цінності. Законним

виробникам завдається збиток, оскільки в них віднімають частину

споживачів і шкодять сталій репутації їх продукції. 

Географічні зазначення охороняються відповідно до норм

національного законодавства і відповідно до широкого спектра концепцій,

зокрема, таких як законодавство по боротьбі з несумлінною конкуренцією,

законодавство по охороні інтересів споживачів, законодавство по охороні

сертифікаційних знаків або спеціальні закони по охороні географічних

зазначень або найменувань місця походження. По суті, особи, що не мають

належного дозволу, не можуть використовувати географічні зазначення,

якщо таке використання може ввести споживачів в оману стосовно дійсного

походження товарів.

50

Проблеми інтелектуальної власності у світі вийшли на перший план і

стали вже не просто юридичним або комерційним питанням. Внаслідок

всеосяжної інтелектуалізації сучасної економіки вони дедалі більше стають

політичною проблемою, яка вимагає стратегічних комплексних підходів до

вирішення. За цих умов, проблеми стимулювання розвитку та охорони

інтелектуальної власності набувають ролі одного з найважливіших чинників

усього комплексу політико-економічних відносин та економічної безпеки як

всередині кожної цивілізованої країни, так і в міжнародних відносинах.

Складність розв'язання зазначених проблем полягає у надзвичайно

високому ступені динамічності й різнобічності відносин, пов'язаних з

інтелектуальною власністю. Зміст поняття «інтелектуальна власність» та

його структура постійно розширюються і якісно оновлюються. Відносини,

що виникають у зв'язку з цим, тісно пов'язані з найновітнішими технологіями

– не лише в сенсі об'єкту цих відносин, але і їх регулювання, застосування

нових підходів до забезпечення прав власності.

  В оприлюдненому днями щорічному Глобальному індексі інновацій

(Global Innovation Index 2016) Україна піднялась на 8 позицій, зайнявши 56

місце. За 10 років виходу індексу, опублікованого Всесвітньою організацією

інтелектуальної власності, це найвища сходинка для нашої країни. Нагадаю,

що в рейтингу 50 найбільш інноваційних країн світу, що публікується

Bloomberg, в минулому році Україна посіла 33 місце, піднявшись на 16

позицій.

 Тобто існування значного науково-технічного потенціалу (Україна

входить до ТОП–25 країн світу за кількістю патентних заявок від резидентів

у розрахунку на 100 млрд доларів у ВВП) свідчить про передумови

активізації інноваційної діяльності при забезпеченні відповідних

сприятливих умов.

Політика ЄС спрямована на три стратегічні мети: сприяння розвитку і

структурній перебудові в регіонах, у яких ВВП на душу населення не досягає

75% від середнього показника по ЄС; підтримка економічних і соціальних

51

перетворень у регіонах, що зазнають структурних труднощів; стимулювання

адаптації та модернізації політики і системи освіти, професійної підготовки і

зайнятості. Пріоритетні регіони для отримання підтримки, виходячи із

Пріоритету (цілі) 1, охоплюють 37% від загального населення ЄС-25

(близько 170 млн жителів). Обсяг фінансових ресурсів, що надаються такими

структурними фондами ЄС: Європейський Фонд регіонального розвитку

(ЄФРР), Європейський соціальний фонд (ESF), Європейський Фонд

орієнтації і гарантій в області сільського господарства (EAGGF) і Фінансовий

інструмент орієнтації рибальства (FIFG), становив близько 150 млрд євро в

період 2000-2006 рр. Крім того, додатково було виділено 25 млрд євро на дві

нові території держав-членів, що мають право на найвищий можливий рівень

підтримки зі структурних фондів і фондів згуртування. Близько 40% з 175

млрд євро Фонду згуртування було витрачено на інфраструктуру, з яких

близько половини було виділено на транспорт і одна третина на навколишнє

середовище. Крім того, близько 34 і 25% з 175 млрд євро було виділено на

створення продуктивного середовища для підприємств і розвиток людських

ресурсів відповідно. Більше 15% населення ЄС-25 (тобто 70 млн осіб)

проживають у регіонах, які належать до пріоритету Цілі 2. На фінансування

цих програм Європейського фонду регіонального розвитку і Європейського

соціального фонду в період 2000-2006 рр. було виділено близько 23 млрд

євро. Із загальної суми фінансування близько 55% було витрачено на

продуктивне середовище для підтримки малих і середніх підприємств у цих

регіонах, 24% на фізичну регенерацію і навколишнє середовище колишніх

промислових об'єктів, а інші 21% − на розвиток людських ресурсів.

Лісабонська Угода лідерів ЄС, підписана на саміті в Лісабоні у березні 2000

р., спрямована на підвищення конкурентоспроможності ЄС шляхом

підтримки розвитку економіки, що ґрунтується на знаннях через економічні

реформи й підвищення темпів зростання інвестицій. У зв'язку із цим

Європейська Комісія (2007) надає велике значення тому факту, що Політика

згуртування має бути погоджена з цілями Лісабонської стратегії просування

52

зростання і зайнятості. Фінансова підтримка структурних фондів ЄС, як і

раніше, зосереджена на інфраструктурі й розвитку людського капіталу з

акцентом на пріоритеті Лісабонської стратегії − економіці, що ґрунтується на

знаннях. У контексті «нової» політики об'єднання близько 347 млрд євро за

період з 2007 по 2013 р. було виділено на підтримку регіонального зростання

і стимулювання створення робочих місць. Більше 80% від загального обсягу

коштів (тобто 283 млрд євро) спрямовано на «конвергенцію» регіонів, за

показником ВВП на душу населення, що становить менше 75% від

середнього показника по ЄС. На ці регіони припадає 35% від загальної

чисельності населення ЄС. На цілі 2 та 3 виділено близько 55 млрд євро у

рамках програм підтримки регіональної конкурентоспроможності і

зайнятості. Додатково було виділено 8,7 млрд євро на розвиток

транскордонної, транснаціональної та міжрегіональної співпраці у рамках

Європейської програми територіальної співпраці. Європейський фонд

регіонального розвитку сприяє програмам, присвяченим питанням

регіонального розвитку, економічним змінам, підвищенню

конкурентоспроможності й територіальній співпраці на всій території ЄС,

тоді як Фонд згуртування в основному підтримує транспорт і інфраструктуру

навколишнього середовища, а також проекти з енергоефективності й

поновлюваних джерел енергії в державах-членах, де валовий національний

дохід (ВНД) нижчий, ніж 90% від середнього по ЄС. Під цілі конвергенції

зосереджено дії Європейського фонду регіонального розвитку, спрямовані на

зміцнення інфраструктури, конкурентоспроможності економіки, досліджень,

інновацій і стійкого регіонального розвитку (рис. 1-2). Під цілі

конкурентоспроможності Європейський фонд регіонального розвитку

встановлює три пріоритети: інновації і знання економіки, навколишнє

середовище і профілактика ризику, а також доступ віддалених районів до

мереж комунікацій, транспорту і зв'язку. На всій території ЄС у рамках як

програм конвергенції та регіональної конкурентоспроможності, так і цілей у

сфері забезпечення зайнятості Європейського соціального фонду, забезпечує

53

підтримку для прогнозування й регулювання економічних і соціальних змін.

Чотири основні напрями дій: підвищення адаптивності працівників і

підприємств, розширення доступу до зайнятості й участі в ринку праці;

зміцнення соціальної інтеграції по боротьбі з дискримінацією і сприяння

доступу до ринку праці для знедолених людей, сприяння реформі у сфері

зайнятості й інтеграції.

2.3 Стан реалізації Лісабонської угоди в України

В Україні географічному зазначенню як засобу індивідуалізації товарів

і послуг присвячено положення глави 45 Цивільного кодексу України [66] та

Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [46].

Проте, незважаючи на комплексність такого правового регулювання, вказані

нормативно-правові акти поєднали в собі дві різні системи правової охорони

географічного зазначення: норми конкурентного законодавства та

реєстраційну систему виникнення права. Як наслідок, у цій сфері

спостерігається значна кількість суперечностей, зокрема поєднання

несумісних принципів правової охорони географічних зазначень, подвійне

регулювання законодавством з інтелектуальної власності та конкурентним

законодавством, відсутність у цілому системних підходів правової охорони.

Ю.М. Капіца звертає увагу на те, що на цей час міжнародна практика

застосування географічних зазначень вимагає, щоб такі зазначення було

розглянуто й піддано експертизі в кожній країні, у якій передбачається

отримати таку охорону, оскільки реєстрація географічних зазначень лише в

країні походження не є достатньою для забезпечення їх охорони. Так,

географічне зазначення може користуватись охороною в певній країні, при

цьому вважаючись видовою назвою або торговельною маркою в іншій [37, с.

295]. Аналізуючи викладене, зазначимо, що за час свого розвитку держави

54

Європейського Союзу виробили декілька підходів до правової охорони

географічних зазначень на національному й міжнародному рівнях.

У країнах континентальної правової сім’ї, до якої найбільше

наближається Україна, законодавство про захист від недобросовісної

конкуренції було доповнено реєстрацією географічних зазначень в окремому

реєстрі [37, c. 205–206]. Однак охорона географічних зазначень у

Європейському Союзі (далі – ЄС) забезпечується на рівні регламентів. Такі

регламенти мають пряму дію на територіях усіх держав-членів ЄС і не

потребують імплементації до національних законів, за винятком необхідності

передбачення обов’язкових реєстраційних процедур.

Так, сучасні закони Болгарії, Польщі та Румунії про географічні

зазначення не містять положень, що визначають попередню перевірку заявок

про реєстрацію зазначень, і з’ясовують лише процедуру їх національної

реєстрації. У Франції також для забезпечення правової охорони географічних

зазначень приведено в дію систему національної реєстрації географічних

зазначень. Вказана національна реєстрація передбачає створення

національного реєстру, метою якого є здійснення охорони й контролю за

використанням географічних зазначень, які використовуватимуться в

конкретній державі, а також в іноземних державах. При цьому в такі реєстри

вносяться переважно зазначення походження вин і спиртних напоїв, а

правова охорона інших географічних зазначень підпадає під дію

законодавства про недобросовісну конкуренцію (наприклад, Закону України

«Про захист економічної конкуренції» [45], Закону України «Про захист від

недобросовісної конкуренції» [44] тощо).

Зазначимо, що окреме правове регулювання в цій частині не є

монополізованим Францією. Питання охорони географічних зазначень є

однією з найважливіших домовленостей про торгівлю вином, яких було

досягнуто між ЄС та Швейцарією (у межах Угоди про торгівлю

сільськогосподарськими товарами), балканськими країнами (у межах Угоди

про асоціацію і стабілізацію), Чилі (у межах Угоди про асоціацію), Кореєю (у

55

межах Угоди про вільну торгівлю). Положення щодо захисту географічних

зазначень і найменувань міститься також в окремих угодах про торгівлю

вином, які ЄС підписав із США та Австралією. Основна увага в цих угодах

приділяється врегулюванню спірних ситуацій у зв’язку з використанням

географічних зазначень виноробами однієї з договірних сторін.

Зазначимо, що у Франції визнано близько 600 найменувань місць

походження товарів та географічних зазначень. З них 470 стосуються вина,

алкогольної продукції, 47 – молочних продуктів, 30 – інших

сільськогосподарських продуктів. Деякі найменування місць походження

товарів і географічні зазначення визнаються за ініціативи з місць, інші – за

ініціативи Національного інституту контрольованих найменувань знаків

походження товарів [36, с. 69]. Переліки визнаних найменувань місць

походження товарів та географічних зазначень уряд Франції в особі

Міністерства сільського господарства передає в ЄС. ЄС публікує отримані

заявки у своєму офіційному бюлетені.

С.К. Ступак зазначає, що французька система розвивалась у напрямі

захисту прав виробників і промисловців, а не як реакція на стурбованість із

приводу обману чи введення в оману споживачів [37, c. 295]. Із цього постає,

що система французької правової охорони зосереджується на вибірковості

правової охорони географічних зазначень за критерієм пріоритетності

розвитку в межах національної економіки. Вважаємо цей підхід

виправданим, адже таким чином відбувається розвиток і динаміка цивільного

обігу не лише в межах Франції, а й у межах Європи та світу.

Натомість С.В. Савич вказує, що в Польщі до прийняття реєстраційної

моделі правової охорони географічних зазначень діяли винятково положення

закону про подолання недобросовісної конкуренції 1993 р. Його нормами

охоронялись як прості (артикул 8), так і кваліфіковані зазначення (артикул 9).

Згадані норми являли собою лише опис заборонених діянь щодо

географічних зазначень, не передбачаючи для їх користувачів певних

суб’єктивних прав [52, c. 318]. Правова охорона географічних зазначень

56

антиконкурентним законодавством у Польщі пов’язується насамперед із

забезпеченням міжнародно-правових зобов’язань цієї держави у сфері

інтелектуальної власності загалом. У такому контексті можна назвати як

приклади угоду Польщі з тогочасною Чехословаччиною, за якою Польща

охороняла географічне зазначення «Пілзенське пиво», відповідні угоди з

Францією та Угорщиною щодо вин [21, c. 237].

Хоча певні держави континентальної та змішаної правової сім’ї

вирішили по-своєму врегулювати питання правової охорони цих видів

географічних зазначень. Так, Швейцарія ухвалила Закон «Ordonnance du 23

décembre 1971 réglant l’utilisation du nom «Suisse» pour les montres», за яким

охороняється зазначення «Swiss made» щодо годинників, а в Німеччині

зареєстровано географічні зазначення для столового приладдя, ножів, бритв

(наприклад, Keiserhoff, Rondell, Gipfell).

Вважаємо, що охорона кваліфікованих географічних зазначень

нормами законодавства про подолання недобросовісної конкуренції має свої

очевидні недоліки, що зрештою не могло не змусити польського законодавця

прийняти реєстраційну модель охорони кваліфікованих зазначень. На нашу

думку, Україна має наслідувати такий приклад з огляду на наведене далі.

Сучасні завдання права інтелектуальної власності в охороні

географічних зазначень полягають здебільшого не в усуненні третіх осіб від

неправомірного використання географічного зазначення (це може зробити й

конкурентне право), а в унеможливленні самим виробникам погіршувати

якість товару, підриваючи довіру до географічного зазначення. Це завдання

досягається через механізм специфікації продукції та її контролю, яка є

неодмінним елементом заявки на реєстрацію географічного зазначення згідно

з вимогами Європейського Союзу.

На підставі викладеного пропонуємо усунути подвійне регулювання

географічних зазначень на основі конкурентного й реєстраційного

принципів, адже, як бачимо, останні в певних точках своєї взаємодії є

взаємовиключними.

57

Таким чином, у межах континентальної правової сім’ї переважно

склалася змішана система застосування реєстраційного принципу, що

передбачає факультативний характер союзної правової охорони, за якої

держава може самостійно обирати між національною та європейською

правовою охороною географічних зазначень. Під час адаптації вітчизняного

законодавства необхідно враховувати проаналізований досвід Польщі,

зокрема в частині полегшення умов надання національної правової охорони

за реєстраційним принципом, адже це сприяє всебічному розповсюдженню й

підвищенню авторитету географічних зазначень на національному ринку, що

в подальшому позитивно впливатиме на можливості реєстрації в Комісії ЄС,

у чому Україна, безумовно, є зацікавленою.

У певних державах, яким притаманні ознаки держав правової сім’ї

загального права, для отримання охорони географічних зазначень заходи

проти недобросовісної конкуренції поєднались із реєстрацією географічних

зазначень у межах законодавства про торговельні марки (у вигляді

колективних чи сертифікаційних знаків). Такі ознаки, зокрема, притаманні

Данії, у якій правова охорона географічних зазначень здійснюється

переважно на підставі законодавчих актів про недобросовісну конкуренцію

(наприклад, Закону Данії «Про конкуренцію» 1989 р.) [20, c. 207]. Цей підхід

на перше місце ставить концепцію про те, що використання географічного

зазначення на виробах, які походять поза зазначеною зоною, є актом

недобросовісної конкуренції цих товарів. Власне, це, як і порушення прав на

торговельну марку, є спробою отримати грошову вигоду від гудвілу й

репутації виробників певної географічної зони.

Аналізуючи наведене, зауважимо, що держави, які надають перевагу

розвитку конкурентного законодавства перед власне втіленням

реєстраційного принципу, застосовують законодавство про торговельні

марки до географічних зазначень (сертифікаційні знаки). А це означає, що

виробник може обмежувати як зазначення географічного виробництва

предмета чи надання послуги, так і охорону встановлених методів

58

виробництва, чому саме українське законодавство в частині охорони

географічних зазначень приділяє недостатньо уваги.

Однак, як вказує С.А. Горленко, останнім часом у всьому світі

спостерігається тенденція до створення спеціальних механізмів охорони

географічних зазначень, найбільш цінною та рідкісною частиною яких є

найменування місць походження товарів і методів виробництва. Такі

механізми вже втілено в межах ЄС, де діють регламенти та директиви [8, c.

64].

Натомість Україна, на жаль, нині не здатна сприйняти такі окремі

правові механізми. Так, у переговорах між Україною та ЄС ідеться про

використання не лише таких класичних назв продукції, як «шампанське» та

«коньяк», а й назв «портвейн», «мадера», «херес» і «кагор». Також існує

конфлікт між назвами українських торгових марок і європейськими

географічним зазначенням (наприклад, ТМ «Котнар» і румунська місцевість

Cotnari).

З огляду на значення цих назв для українського ринку виноробної

продукції Україна не може погодитись із введенням автоматичної заборони

використання таких назв відповідно до правил ЄС, що у свою чергу веде до

призупинення плану адаптації законодавства України до законодавства

Європейського Союзу в частині правової охорони географічних зазначень.

На наше переконання, у межах переговорів із ЄС про вільну торгівлю

Україна має забезпечити національним виробникам права, подібні до тих, що

передбачаються в ст. 6 Угоди про торгівлю вином між ЄС і США.

Згідно із цією нормою американські виробники можуть і далі

використовувати окремо визначені в Угоді про торгівлю вином між ЄС і

США європейські географічні найменування (у тому числі «Шампань») для

позначення бренду або вина за умови, якщо ці виробники використовували

подібну назву до того, як було підписано вказану угоду. У контексті України

це можуть бути «Київський завод шампанських вин» та херес від

«Масандри».

59

Однак питання охорони географічних зазначень і найменувань

української виноробної продукції є лише однією частиною проблеми. Адже з

ратифікацією Україною Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони,

та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони, від 27 червня 2014 р. [60], з

майбутнім створенням зони вільної торгівлі з ЄС український ринок вина

стає частиною світового виноробного ринку, на якому конкуренція стає все

суворішою. У цьому контексті варто погодитись із позицією Ю.С.

Мельниченка, який вважає, що більш прийнятною для України є система

охорони й захисту прав володільців географічного зазначення на підставі

національної реєстрації, ніж реакція на стурбованість із приводу змішування

та введення в оману споживачів. Саме така система правової охорони дасть

можливість чітко стверджувати про момент виникнення прав, окреслити коло

суб’єктів такого права та визначити обсяг і межі його здійснення.

Позитивним досвідом для України може слугувати також досвід

окремих країн Співдружності Незалежних Держав. Так, наприклад, Молдова

після підписання з ЄС Угоди про захист географічного походження товарів

зобов’язалася захищати на своїй території низку назв продовольчих товарів,

серед яких такі, як коньяк, шампанське, пермська шинка, родоська оливкова

олія та сир «Гауда». Натомість на території країн-членів ЄС захист отримали

молдавські вина. Раніше аналогічні угоди було підписано більшістю країн,

які є членами Світової організації торгівлі та ЄС, зокрема й Італією, Іспанією,

Португалією, Чилі, Кореєю, балканськими державами тощо.

Показовими для дослідження цього питання є Угода про торгівлю

сільськогосподарськими товарами між ЄС та Швейцарією, Угода про

асоціацію й стабілізацію між ЄС та балканськими країнами, Угода про

асоціацію між ЄС та Чилі, Угода про вільну торгівлю між ЄС та Кореєю,

Угода про торгівлю вином між ЄС та США й Австралією (про останню ми в

цьому контексті зазначали).

60

Приєднання України до СОТ дозволило у лютому 2008 року розпочати

переговори про створення ЗВТ з ЄС. На сьогодні можна констатувати, що

положення про створення зони вільної торгівлі стали найбільш складною

частиною переговорного процесу з укладення Угоди про асоціацію України з

ЄС. Це пояснюється наміром сторін створити поглиблену та всеохоплюючу

зону вільної торгівлі, яка передбачала б не лише базові «класичні»

положення щодо торгівлі товарами та відміни мит, а й створила б умови для

тісної торгово-економічної інтеграції, що виходить за межі існуючих правил

СОТ. В практиці своїх зовнішніх зносин Євросоюз традиційно використовує

різні торгівельні режими, які відрізняються фактичним ступенем залучення

третіх країн до основних економічних свобод, що діють на внутрішньому

ринку ЄС [51]. При цьому вживання терміну зона вільної торгівлі (анг. Free

Trade Area – FTA) не є розповсюдженим в «європейському лексиконі». Серед

різних назв міжнародних угод ЄС назва «угода про зону вільної торгівлі»

зустрічається вкрай рідко. Це пояснюється тим, що в практиці ЄС

торговельні положення зазвичай включаються до договорів, що охоплюють й

інші галузі, зокрема, політичну співпрацю та співробітництво в різних

сферах. Відтак угоди, що передбачають заснування ЗВТ, можуть мати різну

назву та різний за масштабами предмет регулювання: від звичайного

договору про торгівельне співробітництво до широко масштабних догорів

про асоціацію чи угод про створення спільного економічного простору між

ЄС та третіми країнами. Практика свідчить, що переважна більшість зон

вільної торгівлі між Євросоюзом та третіми країнами, передбачені угодами

про асоціацію. При цьому положення про зону вільної торгівлі є складовою

частиною таких угод і не потребують укладання окремої угоди. Слід

особливо підкреслити, що угоди про асоціацію – це поняття права

Європейського Союзу, українське законодавство не виокремлює такого типу

міжнародних договорів. Тому зміст і правові аспекти цієї угоди визначаються

перш за все практикою їх використання в зовнішніх зносинах ЄС.

61

При цьому, право Євросоюзу поряд з нормами ГАТТ/СОТ здійснює

визначальний вплив на зміст та правові механізми ЗВТ за участі цього

об’єднання. Варто наголосити, що відповідно до установчих договорів в

основу Євросоюзу покладено єдиний митний союз між державами-членами зі

спільною торговельною і тарифною політикою, який функціонує з 1968 року.

При цьому спільна торговельна політика (СТП) належить до виключної

компетенції Євросоюзу [27, ст.3]. Це означає, що держави-члени передали

свої повноваження щодо регулювання торговельних відносин інститутам

Євросоюзу. Сфери, що охоплюються СТП, визначені в ст. 207 ДФЄС, та

включають питання зміни тарифних; укладання тарифних і торговельних

угод стосовно торгівлі товарами і послугами; торговельних аспектів

інтелектуальної власності; прямих іноземних інвестицій; досягнення

уніфікації заходів з лібералізації; експортної політики і заходів по захисту

торгівлі, включаючи ті, що мають ухвалюватися у разі демпінгу й субсидій.

Крім спільної торговельної політики ст. 3 ДФЄС до виключної компетенції

інститутів Союзу віднесено такі сфери, як митний союз; встановлення правил

конкуренції та деякі інші.

Такий порядок розподілу компетенції в Євросоюзі є визначальним для

розуміння особливостей функціонування ЗВТ України з ЄС, оскільки

зазначені питання належать до виключної компетенції інститутів Євросоюзу,

а не національних органів держав-членів, а отже правові засади ЗВТ за участі

ЄС визначаються положеннями права Євросоюзу. Крім того, наявність у

інститутів ЄС виключної компетенції щодо торговельних питань робить

можливим часткове ведення в дію відповідних положення УА ще до моменту

закінчення тривалого процесу її ратифікації всіма державами-членами ЄС

шляхом використання тимчасової угоди, укладеної за процедурою,

визначеною в ст. 207 ДФЄС.

Узагальнюючи положення згаданих угод, можемо констатувати, що

найбільш цікавим у них є відповідна регламентація врегулювання спірних

62

ситуацій із використанням географічних зазначень і найменувань однією

стороною угоди товаровиробниками іншої сторони.

Державну реєстрацію кваліфікованих зазначень походження товарів

та/або права на їх використання здійснює від імені держави уповноважений

на це орган – Державний департамент інтелектуальної власності України.

Вимоги до складу і оформлення матеріалів заявки на реєстрацію

кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання

зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару є

обов’язковими для заявників і визначаються «Правилами складання, подання

та проведення експертизи заявки на реєстрацію кваліфікованого зазначення

походження товару та/або права на використання зареєстрованого

кваліфікованого зазначення походження товару», що зареєстровані в

Міністерстві юстиції України 31 серпня 2001 р. за № 772/59636. Під час

експертизи заявки здійснюється перевірка зазначення щодо видових назв,

внесених до Переліку видових назв товарів. Цей перелік формується

Держдепартаментом на підставі Положення про перелік видових назв

товарів, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Якщо експертиза

визначить, що заявка відповідає необхідним вимогам, відомості про заявку

публікуються в офіційному бюлетені Держдепартаменту. На відміну від

реєстрації товарного знака, що діє протягом десяти років з можливістю

подальшого продовження цього терміну, реєстрація кваліфікованого

зазначення походження товару діє безстроково. Однак свідоцтво про право

на використання останнього діє протягом десяти років.

Поряд із цим Законом передбачена можливість продовження терміну

його дії за умови надання підтвердження спеціально уповноваженого органу,

що власник свідоцтва виробляє товар у географічному місці, зазначеному в

Реєстрі, а характеристики товару відповідають тим, які внесені до Реєстру.

Право на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару мають

особи, які в заявленому географічному місці виробляють товар, особливі

властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов’язані

63

з цим місцем; асоціації споживачів; установи, що мають безпосереднє

відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів,

технологічних процесів або географічних місць.

Право на використання зареєстрованої назви місця походження товару

або зареєстрованого географічного зазначення походження товару мають, за

умови реєстрації цього права, виробники, які в географічному місці,

зазначеному в Реєстрі, виробляють товар, особливі властивості, певні якості

чи інші характеристики якого відповідають тим, що внесені до Реєстру7.

Заявка повинна стосуватися реєстрації лише одного кваліфікованого

зазначення походження товару. Вона має складатися українською мовою.

Додатки до неї можуть бути складені іноземною мовою, однак з подальшим

наданням їх перекладу на українську мову. Заявка та документи, що

додаються до неї, повинні подаватися в одному примірнику. Заявка має

містити: – заяву про реєстрацію назви місця походження товару чи

географічного зазначення походження товару та/або права на використання

зареєстрованого кваліфікованого зазначення товару з відомостями про

заявника та його адресу; – заявлене позначення (назва географічного місця

може наводитись і як іменник, і як прикметник); – назву товару, для якого

заявник просить зареєструвати вказане ним зазначення його походження, або

того зареєстрованого позначення, право на використання якого має бути

зареєстроване.

З метою використання єдиної термінології доцільно застосовувати для

позначення товару терміни, що вживаються у Міжнародному класифікаторі

товарів і послуг. Разом із зазначенням виду товару повинне вказуватися місце

його вироблення. Уявляється, що воно може бути зазначено різними

способами. Так, якщо товар виробляється в якомусь населеному пункті,

необхідно зазначити останній як адміністративну одиницю (місто, село,

селище). Доцільно вказувати й область, оскільки в Україні існує багато

населених пунктів з однаковими назвами. Якщо йдеться про мінеральну

воду, треба зазначати межі території, на якій здійснюється водозабір. Це

64

можна зробити словесним описом чи додавши карту із зазначенням меж

географічного місця;

– опис особливих властивостей, певних якостей, репутації або інших

характеристик товару. При цьому властивості товару повинні бути описані

лаконічно й чітко, з використанням спеціальної термінології (товарознавчої,

технічної тощо). Під час опису харчової продукції доцільно вказувати її

хімічний склад. Незайвим буде наводити протипоказання щодо її

застосування, а також рекомендації стосовно правильного вживання тощо.

Має наводитись інформація про наявність у конкретному географічному

місці вихідної сировини, його кліматичні, геологічні або інші природні

умови, людей (колективів), спроможних виготовляти товар традиційним

способом, тощо; – дані про використання заявленого кваліфікованого

зазначення походження товару на етикетці останнього та при його

маркуванні; – відомості про взаємозв’язок особливих властивостей, певних

якостей, репутації або інших характеристик товару з природними умовами

та/або з людським фактором [36]. До заявки додають документ, що

підтверджує сплату збору за подання заявки. Таким документом є копія

платіжного доручення на перерахування збору з відміткою установи банку

або квитанція (форма № 042005).

Терміни і порядок сплати зборів за подання заявки, а також їх розміри

зазначені у «Про затвердження Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з

охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності», що затверд жено

Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 року № 1716

(далі Положення). Важливими додатками до заявки є висновок спеціально

уповноваженого органу про те, що особливі властивості, певні якості або

інші характеристики товару, зазначені в заявці, об’єктивно зумовлені чи

пов’язані з природними умовами та/або людським фактором указаного

географічного місця виготовлення товару, та висновок спеціально

уповноваженого органу щодо меж географічного місця, з яким пов’язані

особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару, а також

65

інформація про те, що заявник знаходиться в зазначеному географічному

місці і виробляє товар, особливі властивості якого визначаються

характерними для цього місця природними умовами чи людським фактором

або природними умовами і людсь ким фактором одночасно. Як і експертиза

товарних знаків, експертиза кваліфікованого зазначення походження товару

провадиться у два етапи [65].

Перший – це експертиза заявки на відповідність установленим

вимогам, що має формальний характер. При цьому перевіряються зміст

заявки, її комплектність, відповідність оформлення документів установленим

вимогам. За результатами попередньої експертизи заявнику повідомляють

про прийняття заявки до розгляду або про відмову в її прийнятті. По

завершенні першого етапу провадиться експертиза заявленого позначення з

метою встановлення його охороноспроможності, можливості реєстрації як

кваліфікованого зазначення походження товару та права на його

використання. За результатами проведення експертизи приймається рішення:

про реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару; про відмову

в реєстрації заявленого зазначення; про реєстрацію права на використання

зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару; про відмову

в наданні такого права. Треба зазначити, що заявник у разі незгоди з

рішенням експертизи має право на його оскарження як до суду, так і до

Апеляційної палати центрального органу виконавчої влади з питань охорони

інтелектуальної власності. До Апеляційної палати скарга повинна надійти

протягом трьох місяців від дня одержання рішення експертизи. У разі

незгоди з результатами розгляду скарги

Апеляційною палатою рішення експертизи може бути оскаржено до

суду в загальному порядку. На підставі рішення експертизи про можливість

реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на

використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження

товару па тент ним відомством здійснюється відповідна реєстрація, а саме: до

Реєстру вносяться відомості: щодо заявленого зазначення та/або осіб, які

66

мають право на використання зареєстрованого зазначення, заявлене

зазначення походження товару; кваліфікація зазначення; назва місця

походження товару або географічне зазначення походження товару; назва

товару, опис його особливих властивостей, певних якостей, репутації та

інших характеристик; дата прийняття рішення про реєстрацію заявленого

зазначення; дані про осіб, яким надається право на використання

зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару, і дата

прийняття рішення про надання цього права.

Свідоцтво про реєстрацію права на використання кваліфікованого

зазначення походження товару видається патентним відомством протягом

місяця від дати реєстрації цього зазначення або від дати внесення до Реєстру

відомостей про осіб, яким надано право використання раніше

зареєстрованого зазначення, за умови сплати державного мита (розмір і

порядок сплати визначені законодавством) [65].

Внесення змін до Реєстру і свідоцтва здійснюється так само, як це

робиться стосовно товарних знаків. Однак процедура продовження терміну

дії свідоцтва має відмінність. Разом із заявою про продовження терміну дії

свідоцтва, свідоцтвом і документом про сплату державного мита необхідно

надати висновок уповноваженого органу щодо підтвердження факту

знаходження власника свідоцтва в даному географічному місці й того, що

саме він виробляє товар із зазначеними у свідоцтві властивостями. Без такого

висновку продовження терміну дії свідоцтва не здійснюється. Українське

географічне зазначення походження товару може бути також зареєстроване в

інших країнах, законодавство яких передбачає таку реєстрацію. Однак

обов’язковою умовою іноземної реєстрації є попередня реєстрація й

одержання права користування найменуванням місця походження товару в

Україні.

Право використання найменування географічного об’єкта не

передається за договором. Власник свідоцтва не має права продати його або

видати на нього ліцензію. Усі бажаючі скористатися зареєстрованим

67

найменуванням місця походження товару зобов’язані звернутися

безпосередньо в Держдепартамент інтелектуальної власності, підтвердити

особливі властивості своїх товарів й одержати на своє ім’я свідоцтво на

право користування цим найменуванням [13].

Водночас ст. 204 Угоди про асоціацію з ЄС передбачає, що географічні

зазначення охороняються від будь-якого прямого чи опосередкованого

комерційного використання для просування продуктів, які не відповідають

специфікації, неправомірного використання, імітування або втілення, навіть

якщо зазначається справжнє походження продукту, або якщо назва, що

охороняється, перекладається, викладається у транскрипції або транслітерації

чи супроводжується таким виразом, як «стиль», «тип», «спосіб», «який

вироблений у», «імітація», «смак», «подібний» тощо [13]. При цьому розділ

Угоди про асоціацію з ЄС щодо посиленої охорони географічних зазначень

має на меті захистити їх та мінімізувати можливі порушення у сфері прав

інтелектуальної власності щодо них. Слід звернути увагу, що для

припинення неправомірного використання найбільш вживаних в Україні

захищених географічних зазначень Угодою передбачено 10-річний

перехідний період, протягом якого можна правомірно використовувати такі

назви, як «Шампань», «Коньяк», «Мадера», «Порто», «Херес» («Шеррі»),

«Кальвадос», «Граппа», «Аніс португальський», «Арманьяк», «Марсала»,

«Малага», «Токай». Протягом встановленого терміну товари із вказаними

найменуваннями можуть як продаватися на внутрішньому ринку, так і

передаватися на експорт. Попри все, аналіз показує, що, навіть маючи більш

тривалий період на підготовку, Україна все одно примудряється бути

захопленою зненацька. Так, ще у 2005 році, за два роки до початку активних

переговорів України та ЄС про асоційоване членство, Єврокомісія вже

висловлювала стурбованість щодо використання найменувань «коньяк» і

«шампанське» українськими виноробами та звертала увагу на те, що це

порушує права виробників країн ЄС і суперечить Угоді про партнерство та

співробітництво (набула чинності 01.03.98 р.). [10] На відміну від виробників

68

ігристих вин, які поступово відмовилися від використання найменування

«шампанське» для своєї продукції, українські коньячники просто

відмахувалися від проблеми. Вони стверджували, що вітчизняний споживач

навіть не помітить заміни звичного слова «коньяк» на етикетці на не

настільки престижне «бренді», так як орієнтується виключно на торговельні

марки напоїв. Але з часом виявилося, що проблема бренді виходить далеко за

рамки просто слова на етикетці. Почнемо з того, що, відповідно до Закону

України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового,

коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів»,

коньяком може називатися лише напій, виготовлений на підприємстві з

повним циклом виробництва [13]. Крім того, відповідно до Податкового

кодексу України, вже зараз при виробництві коньяків повинно бути

використано не менше 10% вітчизняного спирту (з поступовим доведенням

його утримання до 30% у 2017 р). На бренді ці норми не поширюються (цей

напій можна просто бутилювати з готової імпортної сировини). Не вносить

повної ясності з цього питання і галузевий Закон України «Про виноград та

виноградне вино», який вводить поняття виноградного бренді як напою,

виробленого за коньячною технологією [13].

Але бренді в світі роблять не тільки з винограду. Для його виробництва

використовуються ягоди і фрукти. Водночас принциповим залишається

питання про методи дистиляції, оскільки коньячний спирт – це завжди

продукт подвійної перегонки вина білих сортів винограду (для бренді ж така

технологія – необов’язкова). Попри все, виробники зазначають, що в

нормативній базі України до цих пір відсутній державний стандарт на

виноградний бренді, а є лише ДСТУ «Напої міцні з плодових спиртів.

Технічні умови», який регламентує виробництво плодових горілок, лікерів,

бальзамів і в тому числі плодових бренді.

Ця проблема обговорюється близько останніх півтора року. Варто

підкреслити, що необхідність такого документа очевидна. При цьому певна

проблема ідентифікації вітчизняної коньячної продукції на міжнародному

69

ринку полягає ще й у тому, що Україні просто ніде запозичити вдалий досвід

створення впізнаваного національного найменування бренді.

В цілому посилення захисту об’єктів права інтелектуальної власності

матиме позитивні наслідки як для української, так і для європейської

економіки. Це сприятиме росту довіри та впізнаваності продуктів, назва яких

містить географічні зазначення, дасть гарантії використання справжніх

товарів та призведе до зниження кількості підробок. Втім, очевидно, що

виробники, які без належної правової підстави виготовляють продукцію із

використанням захищених географічних зазначень, нестимуть значні

фінансові втрати, які, можливо, намагатимуться компенсувати за рахунок

підвищення цін на продукти зі зміненою назвою. У будь-якому випадку

Угода про асоційоване членство України в Європейському Союзі містить

умови щодо обов’язковості застосування досить суворих та непопулярних

серед товаровиробників заходів, які можуть призвести до фінансових витрат

або скорочення обсягів виробництва. У перспективі такі дії спрямовані на

укріплення вітчизняної економіки, розширення географії продажів

українських товарів та поліпшення якості і безпеки продукції. Більше того,

тривалий перехідний період сприятиме поступовій та безболісній адаптації

до нових умов.

Серед відомств з інтелектуальної власності немає єдиного підходу до

питань реєстрації та використання торговельних марок, які містять у своєму

складі назви країн, що викликає деяку стурбованість. Ідеться, зокрема, про

те, що торговельні марки можуть бути зареєстровані без відповідного

дозволу на використання назви країни та за відсутності безпосереднього

відношення товару або виробника до відповідної країни. Такий стан справ є

потенційним ризиком комерційних збитків, негативних змін в іміджі та

репутації країн, а також нанесення шкоди інтересам споживачів. Тому було

прийнято рішення продовжити роботу над питанням охорони назв країн на

34-й сесії Постійного комітету [62].

70

Також під час засідання 33-ї сесії Постійного комітету Секретаріату

ВОІВ було запропоновано інформувати держави-учасниці про нові явища в

системі реєстрації доменних імен. Делегація Сполучених Штатів Америки

рекомендувала Постійному комітету просити Секретаріат підготувати

дослідження нинішніх національних режимів охорони географічних

зазначень для 34-ї сесії.

Делегації Чеської республіки, Франції, Німеччини, Угорщини, Італії,

Республіки Молдова, Іспанії та Швейцарії внесли пропозиції стосовно

забезпечення охорони географічних зазначень, назв країн та інших важливих

географічних назв у DNS з урахуванням уведення ICANN нових рДВР

(родові домени верхнього рівня). Зокрема, у цьому контексті пропонувалося

внесення змін до Єдиної політики ВОІВ щодо врегулювання спорів у галузі

доменних імен з метою поширення вимог її положень на географічні

зазначення, назви країн та географічні назви.

Крім того, висловлювалася пропозиція доручити Секретаріату ВОІВ

провести дослідження за участі держав-учасниць та інших зацікавлених

сторін для виявлення труднощів у зв’язку з охороною географічних назв від

їх неправомірного використання в якості доменних імен і для пошуку

можливих шляхів покращення відповідного нормативно-правового

забезпечення [62].

– Останнім часом в Україні проводиться активна робота, спрямована на

вдосконалення національного законодавства з правової охорони

торговельних марок, географічних зазначень і промислових зразків. Зокрема,

важливими є приведення останнього у відповідність до сучасних тенденцій

розвитку міжнародного права, а також адаптація до законодавства ЄС й

положень Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС,

Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-

членами, з іншої сторони. Також наразі актуальними питаннями є визначення

доцільності підписання від імені України Договору про право промислових

зразків і нового Акта Лісабонської угоди про назви місць походження товарів

71

та географічні зазначення, проекти яких обговорюються Постійним

комітетом ВОІВ.

Наразі опрацьовується проект міжнародно-правового документа

«Охорона традиційних виражень культури». В якому наведені критерії яким

повинні відповідати об’єкти традиційної культури для отримання правової

охорони. Зокрема вони мають бути: а) результатом творчої інтелектуальної

діяльності бенефіціарів (общин, громад); 76 б) бути притаманними для їх

культурної та соціальної ідентичності або являтися її унікальним результатом

та / або асоціюватися з нею; в) зберігатися, підтримуватися,

використовуватися або розвиватися [3]. Серед українських народних

художніх ремесел які відповідають цим критеріям (список не є вичерпним)

можна виділити: Опішнянську та Косівську кераміку, Кролевецькі ткані

рушники, Петриківський розпис, Яворівські ліжники, Коростенську

порцеляну, Клембівські рушники, Решитилівські килими. Це пояснюється

тим, що значну роль у формуванні властивостей товарів зазначених ремесел

відіграють такі фактори, як прив’язка до певного регіону, майстерність

людей, їхній досвід, традиції 10-річної чи навіть 100-літньої давності.

Репутація, якість, оригінальність та культурна цінність яких, виключно

пов’язані з їх географічним походженням на території України. Зокрема,

відомі властивості коростенського фарфору залежать не лише від глини.

Вирішальний уплив на них мають навички, кваліфікація, технологічний

досвід, майстерність людей, котрі передають їх з покоління в покоління.

Зважаючи на це ми вважаємо, що найбільш дієвим способом правової

охорони виробів народних ремесел є реєстрація їх як географічних зазначень.

Реєстрація народних ремесел як географічних зазначень сприятиме

створенню із них національних брендів які формуватимуть позитивний імідж

України за кордоном. Відомо, що європейська практика брендування і

побудови іміджу регіонів заснована на популяризації їх унікальних

культурно-історичних особливостей. Згідно з дослідженням, проведеним у

2010 році Міністерством закордонних справ України у провідних країнах

72

Євросоюзу, європейці асоціюють українську культуру саме з петриківським

розписом і українською «Писанкою» [4].

Осередки народних художніх промислів акумулюють значний

потенціал для розвитку культурного туризму, адже вони й донині зберегли

свою стилістику, свій художньо-декоративний 77 образ, свою колористику і

своє формоутворення. Позитивним прикладом є досвід Полтавщини, де

активно використовуються етнографічні маршрути (Опішне, Миргород,

Пирятин – кераміка, Решетилівка – вишивка та ткацтво) з метою

ознайомлення з осередками народних промислів та ремесел, організації

майстер- класів. Туристи мають можливість ознайомитися з виробами

народних майстрів, традиціями і технологіями виробництва. Отже,

підсумовуючи вище зазначене, ми дійшли висновку, що охорона народних

ремесел географічними зазначеннями підкреслюватиме національну

ідентичність української продукції на внутрішньому і світовому ринках,

сприятиме поширенню позитивного іміджу держави. Водночас Україна має

можливість перетворити цю галузь на прибутковий сектор економіки, як це

зроблено в розвинених країнах. Однак, на сьогодні випадки реєстрації

народних ремесел як географічних зазначень в Україні не спостерігається, і

вони, на відміну від реєстрації знаків для товарів і послуг, є, радше

екзотикою, ніж правилом у сфері правової охорони об’єктів права

інтелектуальної власності.

Висновок. Таким чином, аналізуючи наведене, зауважимо, що

держави, які надають перевагу розвитку конкурентного законодавства перед

власне втіленням реєстраційного принципу, застосовують законодавство про

торговельні марки до географічних зазначень (сертифікаційні знаки). А це

означає, що виробник може обмежувати як зазначення географічного

виробництва предмета чи надання послуги, так і охорону встановлених

методів виробництва, чому саме українське законодавство в частині охорони

географічних зазначень приділяє недостатньо уваги.

73

На підставі викладеного пропонуємо усунути подвійне регулювання

географічних зазначень на основі конкурентного й реєстраційного

принципів, адже, як бачимо, останні в певних точках своєї взаємодії є

взаємовиключними.

Вважаємо, що охорона кваліфікованих географічних зазначень

нормами законодавства про подолання недобросовісної конкуренції має свої

очевидні недоліки, що зрештою не могло не змусити польського законодавця

прийняти реєстраційну модель охорони кваліфікованих зазначень. На нашу

думку, Україна має наслідувати такий приклад з огляду на наведене далі.

Уся міжнародна система охорони інтелектуальної власності прагне до

формування й функціонування єдиних підходів до забезпечення її прав.

Однак, зважаючи на швидкий розвиток технологій, виникають нові методи

порушення норм міжнародного права у сфері інтелектуальної власності.

Через це необхідні подальший розвиток і вдосконалення міжнародних

нормативно-правових актів у сфері захисту інтелектуальної власності.

74

РОЗДІЛ 3.

ВПЛИВ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ ПРО ОХОРОНУ НАЙМЕНУВАНЬ МІСЦЯ ПОХОДЖЕННЯ ТА ЇХНЬОЇ МІЖНАРОДНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ НА

СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ В СФЕРІ ОХОРОНИ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

3.1 Проблемні аспекти реалізації Лісабонської угоди

Країни де діє Лісабонська угода та TRIPS зіштовхуються з проблемою

колізії положень вказаних нормативно-правових актів. За умов розвинутих

ринкових відносин, міжнародної торгівлі значно зростає роль спеціальних

позначень, які використовують виробники для свого виокремлення та

індивідуалізації, а також результатів власної діяльності. Водночас

спостерігається збільшення випадків виникнення порушення суб’єктивних

прав на засоби індивідуалізації. Насамперед конфліктні ситуації можуть

виникнути при зіткненні прав на географічне зазначення та торговельну

марку, оскільки як власник зареєстрованої торговельної марки має виключне

право забороняти всім третім сторонам, без його згоди, використовувати

ідентичні або схожі позначення для то варів та послуг, стосовно яких

зареєстрована торговельна марка, так і будь-яка заінтересована сторона має

право вживати законних засобів проти будь-якого використання, що є актом

недобросовісної конкуренції згідно зі Ст. 10-bis Паризької конвенції про

охорону промислової власності 1883 р. зокрема використання неправдивого

(фальшивого) зазначення або такого зазначення, що вводить споживача в

оману щодо справжнього місця походження товару. Враховуючи велике

різноманіття національних законів та правових норм, у даній статті будуть

розглядатися тільки положення міжнародних угод щодо співвідношення прав

на торговельні марки та географічні зазначення, конфлікти між ними і

принципи їх вирішення [74].

75

Лісабонська угода закріплює дефініцію «найменування місця

походження» (appellation of origin) і тлумачить її як «географічну назву

країни, району або місцевості, яка використовується для позначення виробу,

що походить з цієї місцевості, якість і властивості якого визначаються

виключно або в суттєвій мірі географічним середовищем, включаючи сюди

природні і етнографічні фактори».

Угода TRIPS вживає поняття «географічне зазначення» (geographical

indication), яке формулює як за значення, що визначають товар як такий, що

походить із території країни-учасниці, регіону, або місцевості на її території.

При цьому особлива якість, репутація або інші характеристики даного товару

значною мірою пов’язані з його географічним походженням. Аналіз

дефініцій «географічне зазначення» та «найменування місця походження»

свідчить про їх близькість [74].

Лісабонська угода передбачає, що відомство будь-якої країни-учасниці

Лісабонської угоди зобов’язано надавати охорону найменуванню місця

походження, зареєстрованому на міжнародному рівні, якщо воно не заявило

протягом одного року з дати отримання повідомлення про міжнародну

реєстрацію про те, що не може гарантувати в цій країна охорону даного

найменування [27, ст. 5]. Повинні зазначатись мотиви для такої заяви. На

практиці трапляється, що назві місця походження, яка одержала міжнародну

реєстрацію, відмовлено в охороні у країні-учасниці Лісабонської угоди через

те, що ця назва вважається родовим терміном у цій країні або через те, що з

нею конфліктуватимуть існуючі пріоритетні права.

Якщо заява, згідно зі ст. 5, що стосується даного найменування місця

походження, яке отримало міжнародну реєстрацію, не була зроблена, це

найменування місця походження охороняється згідно зі ст. 3.

Крім того, ст. 5 передбачає, що у випадку, якщо найменування, яке

охороняється в країні після його міжнародної реєстрації, вже

використовується третіми сторонами в даній країні з дати, передуючої

повідомленню про таку реєстрацію, цим третім сторонам може бути надано

76

право використовувати це найменування місця походження протягом

додаткового дворічного терміну після закінчення одного року, протягом

якого можна зробити заяву згідно зі ст. 5, до того, як таке використання слід

припинити. Тобто Лісабонською угодою встановлено дворічний строк для

припинення колізійного товарного знака.

Закріплення даного правила, на думку науковців, стало однією з

причин низької популярності Лісабонської угоди серед міжнародної

громадськості. Пункт 3 ст. 22 Угоди TRIPS містить зобов’язання для країни-

члена СОТ ex officio, якщо дозволяє її законодавство або на прохання

заінтересованої сторони, відмовляти у реєстрації товарного знака або

признавати недійсною реєстрацію товарного знака, який містить або

складається з географічного зазначення, стосовно товарів, які не походять із

зазначеної території, якщо використання зазначення у товарному знаку для

таких товарів на території цієї країни має характер, котрий вводить в оману

широкий загал щодо реального місця походження цих товарів.

Слід зауважити, що йдеться не про всі торговельні марки, а про ті, що

складаються із географічних зазначень та які застосовуються для маркування

товарів, що не походять із відповідної місцевості. Торговельна марка може

містити або складатися з географічного зазначення для товарів, які не

походять із відповідної місцевості, за умови, що таке використання

торговельної марки не вводить в оману споживачів щодо справжнього місця

походження товару.

Стаття 23 передбачає додаткову охорону географічних зазначень для

вин та спиртних напоїв. Так, у реєстрації товарного знака для вин, який

містить у собі або складається з географічного зазначення, що ідентифікує

вина, або товарного знака для спиртних напоїв, який містить у собі чи скла

дається з географічного зазначення, що ідентифікує спиртні напої,

відмовляють або така реєстрація вважається недійсною ex officio, якщо це

дозволяється законодавством країни-члена СОТ (далі – члена) або на

77

прохання заінтересованої сторони, що до таких вин чи спиртних напоїв, які

не мають цього походження.

Таке використання товарних знаків забороняється незалежно від того,

вводяться чи ні споживачі в оману щодо справжнього місця походження вин

та спиртних напоїв.

Географічні зазначення охороняються у відповідності з

міжнародними договорами та національним законодавством у широкому

діапазоні понять, у тому числі закони sui generis для охорони географічних

зазначень або найменувань місць походження товарів, законодавства про

товарні знаки у вигляді колективних знаків або сертифікаційних знаків,

законів проти недобросовісної конкуренції, споживачів закони Про захист,

або конкретні закони або постанови, які визнають

індивідуальні географічних зазначень. Забезпечення захисту таких

вказівок однак інші країни було складним із-за відмінностей в юридичних

понять, існуючих від країни до країни в цьому відношенні [38].

У зв'язку з вищевикладеним слід відзначити неточність неофіційного

перекладу на російську мову Лісабонської угоди, розміщеного на сайті ВОІВ,

зокрема некоректний переклад його назви ("Лісабонська угода про захист

зазначення місця походження виробів та їх міжнародної реєстрації"), яке

помилково використовується в окремих публікаціях.

Некоректний переклад Лісабонської угоди на російську мову не таке

вже нешкідливе явище, оскільки іноді це призводить до помилковим, в тому

числі теоретичним, висновків. Наприклад, С. А. Агамагомедова [1],

посилаючись на неправильний переклад на російську мову назви

Лісабонської угоди, стверджує: «В основних міжнародних джерелах

використовуються такі поняття: географічні зазначення, зазначення

походження, зазначення місця походження, найменування місця походження

товару». Насправді перераховані цим автором "зазначення місця походження

та найменування місця походження товару" – це одне поняття (appellations

d'origine, appellations of origin), згадане в статті 1 Паризької конвенції, так і в

78

ряді статей Лісабонської угоди, зокрема, в статті 2, де дається визначення

поняття "найменування місця походження". Принагідно зазначу неточний

переклад на російську мову у статті 2 Лісабонської угоди терміна "facteurs

humains, human factors" як "етнографічні чинники". Етнографічні фактори

включають в себе такі елементи, як національні меншини, розділені етноси,

релігійні меншини, автономії, діаспори і т. п. В даному випадку більш

доречним буде наступний переклад цього терміна: "людські (людські)

фактори", оскільки особливі властивості товару в багатьох випадках залежать

від уміння, навичок, професіоналізму конкретної людини або групи людей.

Станом на 1 грудня 2011 р. в Лісабонській угоді беруть участь 27 країн.

Російська Федерація не є учасником Лісабонської угоди, так само як і

Мадридської угоди про припинення неправдивих або таких, що вводять в

оману, зазначень походження на товарах 1891 р., в якому станом на 1 грудня

2011 р. беруть участь 35 країн. Міжнародним договором Російської

Федерації, в якому в мінімальній мірі врегульовані питання правової охорони

зазначень походження і найменувань місць походження є Паризька конвенція

по охороні промислової власності 1883 р. (ст. ст. 1, 9, 10, 10ter).

Російська Федерація 5 листопада 2001 р. ратифікувала Угоду про

заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих

товарних знаків та географічних зазначень, підписана в Мінську 4 червня

1999 року (далі Мінська угода). У 2012 р. Росія приєднається до Світової

організації торгівлі (СОТ), в рамках якої передбачена правова охорона

географічних зазначень (ст. 22 Угоди з торговельних аспектів прав

інтелектуальної власності Угода ТРІПС) [15, с. 98]. В літературі правильно

ставиться питання щодо того, що у сфері найменувань місць походження

товарів вживається ускладнена термінологія, досі не уніфікована на

міжнародному рівні, що викликає нечітке розмежування понять: зазначення

походження, географічні зазначення, найменування місць походження

товарів. Яскравим прикладом такого нечіткого розмежування згаданих вище

понять є твердження: правова охорона найменувань місць походження

79

товарів у міжнародному цивільному обороті регламентована крім Паризької

конвенції двома універсальними міжнародними договорами: Мадридською

угодою про припинення неправдивих або таких, що вводять в оману,

зазначень походження на товарах 1891 р. (Мадридською угодою) та

Лісабонською угодою про охорону найменувань місць походження та їх

міжнародну реєстрацію 1958 р. (Лісабонською угодою).

У період з 3 по 7 грудня 2012 р. р. в Женеві (Швейцарія) в штаб-

квартирі Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) була

проведена 6-а сесія Робочої групи з розвитку Лісабонської системи

(найменування місць походження товарів). Робоча група була створена у

2008 р. за рішенням Асамблеї Лісабонського Союзу для перегляду діючої

Лісабонської угоди про правову охорону найменувань місць походження

товарів та їх міжнародну реєстрацію з метою залучення до неї більшої

кількості держав та міжнародних урядових організацій [43].

З 27 держав-членів Лісабонського союзу в роботі сесії взяли участь

делегації 12 держав (включаючи представників Франції, Угорщини, Італії,

Мексики, Португалії). У якості спостерігачів на сесії були присутні делегації

20 держав (у тому числі Російської Федерації, США, Іспанії, Швейцарії,

Німеччини). Крім цього в роботі сесії брали участь делегації 8 міжнародних

урядових і неурядових організацій.

На розгляд шостої сесії Робочої групи були представлені наступні

документи, підготовлені Секретаріатом ВОІВ на основі результатів роботи

попередніх сесій [43]:

проект нової Угоди про міжнародну реєстрацію географічних

зазначень і найменувань місць походження товарів (проект переглянутого

Лісабонської угоди),

проект Протоколу про географічні вказівки, що доповнює Лісабонська

угода (Варіант А),

проект Договору про географічні вказівки (Варіант В).

80

За результатами обговорення документів Робоча група вирішила надалі

зосередити зусилля на доопрацюванні проекту переглянутої Лісабонської

угоди, в який повинні бути включені також норми, що відносяться до

географічних вказівок. Досягнута також домовленість про створення єдиного

реєстру для географічних зазначень і найменувань місць походження товарів.

Проект переглянутої Лісабонської угоди було обговорено в діловій

конструктивній обстановці, що дозволила виробити єдині позиції щодо

більшості основних положень або намітити конкретні шляхи щодо їх

доопрацювання. Досягнуті результати минулої сесії, а також активну участь

у ній в якості спостерігачів делегацій ряду провідних держав дозволяють

зробити висновок про успішне здійснення робіт з розвитку Лісабонської

системи.

Запорукою того, що учасниками цієї системи в перспективі можуть

стати багато держав, є те, що новий міжнародний механізм може з'явитися в

умовах максимальної глобалізації світового ринку і він буде охоплювати як

найменування місць походження товарів, так і географічні зазначення, а

також враховувати положення ТРІПС, що діє в рамках СОТ.

Стосовно проблем адаптації Лісабонського договру в період з 29 квітня

по 3 травня 2013 р. р. в Женеві (Швейцарія) в штаб-квартирі Всесвітньої

організації інтелектуальної власності (ВОІВ) була проведена 7-а сесія

Робочої групи з розвитку Лісабонської системи (найменування місць

походження товарів) [42]. На цій сесії Робоча група, створена в 2008 р.

Асамблеєю Лісабонського Союзу, продовжила роботу щодо перегляду

діючого Лісабонської угоди про правову охорону найменувань місць

походження товарів та їх міжнародну реєстрацію. Метою діяльності Робочої

групи була модифікація цієї Угоди, зокрема, шляхом включення до нього

положень, що передбачають реєстрацію та правову охорону географічних

зазначень, а також – розширення кола осіб, які мають право подавати заявки

на реєстрацію найменувань місць походження товарів та географічних

81

зазначень. Така модифікація повинна сприяти залученню до Угоди більшої

кількості держав, а також міжнародних урядових організацій.

З 28 держав-членів Лісабонського союзу в роботі сесії взяли участь

делегації 13 держав, включаючи представників Франції, Угорщини, Італії,

Мексики, Португалії, Перу. У якості спостерігачів на сесії були присутні

делегації 22 держав, зокрема Російської Федерації, США, Австралії,

Швейцарії, Німеччини, Бразилії, Чилі. Крім цього, в роботі засідання брали

участь делегації СОТ і ЄС, а також 8 міжнародних урядових і неурядових

організацій.

На розгляд сьомої сесії Робочої групи були представлені підготовлені

Секретаріатом ВОІВ на основі результатів роботи попередньої сесії наступні

документи:

проект переглянутої Лісабонської угоди за найменуваннями місць

походження товарів і географічним вказівкам (далі проект Угоди),

проект Інструкції до проекту переглянутої Лісабонської угоди (далі

проект Інструкції).

Дискусія щодо проекту Угоди була проведена постатейно. При цьому

основну увагу було зосереджено на ряді принципових положень, в числі

яких, зокрема, визначення найменування місця походження товару та

географічного зазначення, утримання надається на основі міжнародної

реєстрації правової охорони названих об'єктів, гарантії збереження

отриманих прав за умови попереднього використання, в тому числі на

товарні знаки. В результаті відбувся обміну думками з більшості положень

проекту Угоди та проекту Інструкції, що вимагають обговорення, були

вироблені єдині позиції, а за деякими положеннями досягнуті домовленості

щодо напрямків їх доопрацювання.

На сьомій сесії Робочої групи було також розглянуто питання про

перспективи здійснення завершального етапу розробки проекту Угоди. Було

наголошено на необхідності продовження роботи у 2013-2014 рр. з тим, щоб

82

представити кондиційний проект Угоди для можливого його прийняття на

Дипломатичній Конференції в 2015 р.

23-27 червня 2014 р. в Женеві (Швейцарія) в штаб-квартирі Всесвітньої

організації інтелектуальної власності (ВОІВ) була проведена дев'ята сесія

Робочої групи з розвитку Лісабонської системи (найменування місць

походження товарів) [41]. На цій сесії Робоча група, створена в 2008 р.

Асамблеєю Лісабонського Союзу, в рамках свого мандата продовжила

роботу щодо перегляду діючого Лісабонської угоди про правову охорону

найменувань місць походження товарів та їх міжнародну реєстрацію.

З 28 держав-членів Лісабонського союзу у засіданні Робочої групи

взяли участь 11 держав, включаючи представників Алжиру, Угорщини,

Італії, Мексики, Перу, Португалії, Франції. У якості спостерігачів на сесії

були присутні делегації 22 держав, в тому числі Австралії, Німеччини,

Колумбії, Російської Федерації, США, Чилі, Швейцарії. Крім того, на

засіданні були присутні делегації 11 міжнародних урядових та неурядових

організації.

На розгляд дев'ятої сесії Робочої групи були представлені документи,

підготовлені Секретаріатом ВОІВ на основі результатів роботи попередньої

сесії: проект переглянутого Лісабонської угоди про найменуваннях місць

походження товарів і географічні вказівки, проект Інструкції до проекту

переглянутого Лісабонської угоди, а також коментарі до згаданих

документів.

Дискусія щодо проекту Угоди була проведена постатейно. При цьому

значну увагу було приділено ряду принципових положень, в числі яких,

зокрема, визначення найменування місця походження товару та визначення

географічного зазначення (встановлення чіткого відмінності в сутності

названих об'єктів); запровадження, поряд з одноразовою митом за

міжнародну реєстрацію, індивідуальних мит, призначених для країн,

законодавство яких передбачає проведення перевірки позначень, заявлених

на реєстрацію в якості найменувань місць походження товарів або

83

географічних зазначень; врегулювання можливої колізії між найменуванням

місця походження товару або географічним зазначенням і раніше

зареєстрованим товарним знаком. Положення поданого проекту Угоди

обговорювалися спільно з правилами Інструкції, що відносяться, зокрема, до

порядку встановлення і перерахування індивідуальних мит відповідної

Договірної Сторони, до можливості здійснення відмови в реєстрації окремих

елементів найменувань місць походження товарів і географічних зазначень та

відкликання такої відмови [41].

В результаті дискусії, що відбулася, в якій активну участь взяли

делегації країн-спостерігачів, за багатьма положеннями проекту Угоди та

проекту Інструкції були вироблені єдині позиції, а за деякими положеннями

досягнуті домовленості щодо напрямків їх доопрацювання.

На дев'ятій сесії Робочої групи була також розглянута «дорожня карта»

щодо завершення розробки проекту Угоди. Даний етап включає проведення в

жовтні 2014 р. десятої сесії Робочої групи і Підготовчого комітету по

підготовці Дипломатичній конференції з питань прийняття переглянутого

тексту Лісабонської угоди, проведення передбачається в 2015 р. Крім цього,

в рамках дев'ятої сесії Робочої групи делегаціям був представлений

підготовлений Секретаріатом ВОІВ документ, передбачає підвищення

розмірів зборів, пов'язаних з міжнародною реєстрацією. Розміри таких мит не

змінювалися протягом останніх 20 років. В ході обговорення документа було

вказано на необхідність його додаткового вивчення і думки підготовки до

засідання Асамблеї Лісабонського Союзу, яке відбудеться у вересні 2014 р.

3.2 Позитивний вплив Лісабонської угоди на суспільні відносини в сфері охорони прав інтелектуальної власності

84

В умовах глобалізації особливої ваги набирає проблема

нееквівалентного обміну інформацією і новітніми технологіями між

країнами. Це зумовлює нерівномірність розподілу доходів між країнами, що

призводить до загострення світової економічної нерівноваги.

Нееквівалентний обмін між країнами центру і периферії зі зростанням

масштабів глобалізації має тенденцію до ускладнення. Раніше міжнародні

економічні зв’язки розвивалися переважно між колоніальними імперіями

(британською, французькою, німецькою, голландською) і тільки пізніше –

між самими метрополіями. Сучасні процеси глобалізації розгортаються

передусім між країнами центру і лише другорядно стосуються країн

периферії [17, с.309]. Основною формою інтернаціоналізації господарського

життя тривалий час була міжнародна торгівля між метрополіями і колоніями

у вигляді обміну готових виробів на колоніальні аграрно-сировинні товари.

Нині напрямки і товарний склад міжнародної торгівлі значно змінилися,

товарообіг здійснюється насамперед між країнами центру, зокрема

наукомісткими високотехнологічними товарами. Товарний обмін країн

центру з країнами периферії носить нееквівалентний характер, оскільки

вартість наукомістких товарів, які експортують країни центру до країн

периферії, має до 50-70% надприбутку. Країни центру створюють

наукомісткі товари з використанням сучасних технологій, а країни периферії

змушені оплачувати такий надприбуток шляхом заниження вартості своєї

праці і надання дешевих природних ресурсів. Особливістю сучасної

міжнародної торгівлі є реалізація процесів спеціалізації та кооперації між

ТНК. В основі цієї торгівлі лежать не разові комерційні операції, а

довгострокові виробничі зв’язки на основі відповідних угод про співпрацю.

Нееквівалентність обміну проявляється також у зв’язку з борговою

залежністю країн периферії, що виникає внаслідок надання останнім кредитів

країнами.

На нашу думку, головна небезпека глобалізації полягає в спробі

«зрівняння» країн з різним рівнем економічного розвитку встановленням

85

єдиних стандартів охорони (тобто, уніфікація правового поля різних країн),

що призводить до нерівномірного розподілу доходів від інтелектуальної

власності між країнами. Основний внутрішній конфлікт глобалізації полягає

у загостренні проблеми світової економічної нерівноваги, що пов’язано з

нав’язуванням країнами центру і ТНК єдиних стандартів глобального

економічного середовища (в тому числі охорони інтелектуальної власності).

Впровадження уніфікованої системи охорони інтелектуальної власності в

країнах з докорінно різним рівнем економічного розвитку в умовах

глобалізації має суперечливий вплив на економіку країн периферії. Для

вирішення проблеми світової економічної нерівноваги необхідним є

застосування диференційованого режиму охорони інтелектуальної власності,

що має встановлюватися з урахуванням показників стану національної

економіки кожної країни. У зв’язку з цим слід зазначити, що, оскільки країни

знаходяться на різних стадіях економічного розвитку, мають відмінні за

характером інститути, пріоритети тощо, вони не можуть і не повинні

здійснювати політику відкритих дверей всі одразу і в однаковій мірі. Разом з

тим, неможна протистояти силам глобалізації, необхідно поступово

навчитися управляти цим процесом, спрямовуючи економіку в її русло.

Глобалізація потенційно може мати позитивний вплив на національні

економіки, що необхідно відмовитися від спроб нав’язати західну модель

глобалізації методами, що нагадують шокову терапію при переході від

планової економіки до ринкової, або шляхом тотального дерегулювання

фінансових ринків.

Для того, щоб глобалізація була ефективною, а нові технології

впроваджувалися належним чином, варто дотримуватися певних засад

міжнародної поведінки: інформаційної відкритості і прозорості, обмеження

незаконної торгівлі та будь-яких форм корупції. Ані глобалізація, ані будь-

яка форма міжнародного співробітництва та інтеграції не можуть дати

позитивних наслідків, якщо суб’єкти і об’єкти глобалізації не

дотримуватимуться міжнародних правових норм.

86

Щодо предмету охорони та економічної важливості угоди колектив

Європейських акторів зазначає [71] Правова охорона найменувань місць

походження вказує на взаємозалежність між певних якісних характеристик

товару або послуги і виробництва території (клімат, склад ґрунту, води

тощо). Сільськогосподарської продукції обумовленіті якості, які виходять від

місця виробництва і залежить від місцевих такі фактори, як клімат, склад

грунту, води та інші. Це означає, що предметом захисту не можуть бути

найменування географічного походження, яка не має ніякого відношення до

фактичного місця походження товару.

У той час як товарні знаки відносяться до компанії, яка продає один

конкретний продукт на ринку, найменувань географічних координат по

географічній зоні, чия репутація, якість або подібні характеристики можуть

бути віднесені до цього конкретного місця походження. Незалежно від

різниці в предмет охорони, найменування географічним походженням схожі

на товарні знаки за своїм впливом і рівнем влади, і може бути використано

для підтримки регіональних та національних програм економічного розвитку,

а також як частина маркетингової стратегії для економіки просування своїх

продуктів.

Предметом захисту інтелектуаьних прав є назва географічного

походження, насправді appelacione (назва – лат.) певного географічного

району. Географічна зона може бути селище, гори, ліс, височини, острів,

області, але не всієї країни. Приклади цього численні найменування

"шампанське" у Франції зареєстроване на ігристе вино вироблено у

французькій провінції, що носить таке ж ім'я, назва "коньяк" у Франції

Зареєстрований для даного типу коньяку, який проводиться в однойменному

місті і його околиці найменуванням "Рокфор" зареєстрована в Франція для

типу сиру, що проводиться в однойменному місті і його околицях

найменуванням "Текилла" – це зареєстровано в Мексику для типу кактуса

бренді, який проводиться в однойменному місто і його околиці.

87

Захист продукту від найменування географічного походження має сенс

тільки якщо це запобігає продукт від перетворення в родове або звичайно

назва продукт на ринку і якщо запобігає використання неавторизованих

користувачів. В Європейському Союзі, сумарний річний оборот у сфері

торгівлі продуктів з захистом географічного походження становить близько

40 мільярдів євро. Деякі країни Європейського Союзу в останні роки істотно

привести в торгівлі цими продуктами. Франція досягла обороту в близько 19

млрд євро в більш 138 000 підприємств, зайнятих у виробництві і торгівлі з

цих продуктів. Майже 84%, або 16 млрд євро від загального обороту

генерується з продажу вина та інших алкогольних напоїв, 85% від загальної

кількості вина, яке експортується з Франція, ведмеді захищеного

географічного походження. Інша частина загального обороту експорту

продукції з захищеним географічним походженням, 16% або на 3 млрд євро,

сформований з інших продуктів харчування. Італія досягає обороту в 12

мільярдів євро від продажу продукції з захищеним географічним

походженням, і в Іспанії майже 3,5 млрд [71].

Приклад успіху найменування географічним походженням історії

італійського сир Парміджано Реджано, який захищений як найменування

місця походження починаючи з 1969 року згідно з Лісабонською Угодою,

керовані ВОІВ. Консорсио дель захисту якості Парміджано Реджано з

моменту свого створення в 1934 році представляв інтереси своїх членів, і

складається з близько 400 переробка молока і 3500 індивідуальних

постачальників. Ферми і молокозаводи, які виробництва Парміджано-

Реджано знаходяться в п'яти провінціях, наступним чином: Парма, Реджо

Емілія, Модена, Болонья і Мантуя. Місцевого виробництва кормів і клімат

цих найбільш важливі фактори, які дають Парміджано Реджано свої відмінні

і неповторний смак. Кращий показник глобальний успіх на ринку цей сир

оборот склав 1,5 млрд. євро в 2007 році, з яких 16% це експорт. Майже 3 млн.

коліс Парміджано Реджано проводиться щороку. В експорті структура

консорціуму, велика частина являє вакуум упакований сир (62.9%), потім

88

цілі сири (18.7%), тертий сир (15.3%) і кубики сиру (3%). Також відомий як

"король сирів" Парміджано Реджано і його творці отримали у всьому світі

репутацію за якість, яке стало символом Північна Італія.

Споживачів іноді значення регіональної кухні більше. Це твердження

особливо актуально для харчових продуктів для гурманів, так що споживачі

готові щоб заплатити більш високу ціну. Наприклад: оливкова олія

захищеного найменування місця походження "Рів'єра Лігуре" продається на

30% дорожче, ніж анонімний оливкова олія. Вільний діапазон курчат і

годували натуральною їжею, і три тижні перед забоєм крупи і молочні

продукти продукти додаються в їжу, охороняється найменування місця

походження Poullet "де Бресс"мають у чотири рази більш високу ціну, ніж

промислового розведення курей.

Найменувань географічним походженням були колективними

власниками, тому що всі виробники, жителі конкретного району має

виключне право використовувати певні географічних зазначень, оскільки

вони є потужним інструментом для регіональних та національних розвитку.

Доказом тому є прикладом колективного товарного знаку "Мелінда ®", який

був захистила в 1989 році і в 2003 році переросла в найменуваннях місць

походження товарів "Валь-ді-нон яблука".

З'явилося усвідомлення важливості охорони товарного знака у 80-х

роках, коли виробники яблук з Валь-ді-нон, виявили, що на італійському

ринку в три рази більше яблук, відомий як Валь-ді-нон яблук було продано в

рік, порівняно з сумою продуктів. Це послужило причиною заснування

товариства Мелінда, яка зібрала всіх виробників яблук з Валь-ді-нон,

використовуючи традиційні методи виробництва, передові технології

упаковки, сучасних методів маркетингу і т. д. Асоціація Мелінда

спеціалізується на виробництві і продажу яблук від 16 кооперативи близько

5000 членів річний обсяг виробництва якого становить 300 000 тонн яблук,

які становить 60% від загального обсягу виробництва в області Трентіно,

10% виробництва в Італії та 5% Європейський Союз. Споживачі визнають

89

найменування географічного походження, який вкажіть якісний зв'язок між

продуктом і виробничі площі. Чверть продукція призначена для експорту та

товарообігу Асоціації Мелінда збільшується на 200 млн. євро в рік [71].

Виріб з найменуванням географічного походження є синонімом якості

ринку. Якість продукту визначається її природними властивостями, як

незабрудненій води або грунти, м'який клімат, а також знання і навички

людей з цієї області. Найменування місць географічне походження вільної

ринкової конкуренції між різними виробниками з тих же видів продукції і

тим самим сприяти підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної

продукції.

3.3 Значення Лісабонської угоди для охорони прав інтелектуальної власності

Значення Лісабоснської угоди першочергово полягає у захисті

інтересів виробника, виходу на інтернаціональні товарні ринки та створення

позитивного іміджу конкретних суб’єктів господарювання. Слід звернути

увагу, що існує розмежування обов’язків між контролюючими структурами в

плані національного та міжнарожного рівня. На сьогодні таке розмежування

може бути конкретно визначеним лише у випадку оптимізації законодавства

у відповідності до Лісабонської угоди, щодо географічних найменувань.

Яскравим прикладом такого нечіткого розмежування згаданих вище

понять: правова охорона найменувань місць походження товарів у

міжнародному цивільному обороті регламентована крім Паризької конвенції

двома універсальними міжнародними договорами: Мадридською угодою про

припинення неправдивих або таких, що вводять в оману, зазначень

походження на товарах 1891 р. (Мадридською угодою) та Лісабонською

угодою про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну

реєстрацію 1958 р. (Лісабонською угодою).

90

Положення про «популярності» передбачено ст. 2 Лісабонської угоди,

де, зокрема, зазначається, що країною походження є країна, регіон або

місцевість країни, назва яких становить найменування місця походження

товару, створила даного товару його популярність.

Про практичне значення згаданого умови для реєстрації найменувань

місць походження товарів свідчить те, що даний об'єкт, як правило,

пов'язаний з традиційним виробництвом, що одержав широку популярність

за рахунок особливих властивостей товару. Такі властивості мають бути

встановленими, постійними, виникли і затвердилися у свідомості споживача

задовго до подання заявки виготовлювачем товару. Інакше можна сказати,

що найменування місця походження товару завжди супроводжує товар,

особливості якого сформувалися протягом тривалого часу, за яке в повній

мірі змогли проявитися природні умови та/або людські фактори.

Стаття 2 Лісабонської угоди 1958 року якому беруть участь 28 держав,

у тому числі Грузія і Молдова, звужує коло охоронюваних позначень для

цілей їх міжнародної реєстрації і захисту в країнах – членах спеціального

Союзу: під зазначенням місця походження розуміють географічну назву

країни, району або місцевості, яка використовується для позначення

походження звідти делія, якість і властивість якого визна ться виключно або

суттєво ною мірою географічним середовищем, включаючи природні та

етнографічні фактори. Даний підхід характерний для Республіки Вірменія,

Грузії та Республіки Молдова. Не дивлячись на відмінності по колу

регистрируе мих об'єктів, сутність правової охорони позначень,

индивидуализирующих товари у зв'язку з їх географічним відбувається

ждением, у всіх державах – учасниках Угоди від 4 червня 1999 року

співпадає

Запровадження Лісабонської угоди значною мірою впливає на ввіз

контрафрактної продукції до країн ЄС, адже ввіз продукції, яка не відповідає

нормам і категоріям, передбаченими договорм є заборонений. У випадку

діючого виробництва на момент підписання угоди, необхідно змінити назви

91

товарів у відповідності до загальноприйнятого переліку. Визначення

контрафактних товарів із географічним зазначенням, відповідно до

Регламенту ЄС № 608/2013 b) будь-яке пакування, етикетка, наклейка,

брошура, інструкція, гарантійний документ або інший схожий документ,

навіть якщо він представлений окремо, що є предметом акта порушення

географічного зазначення, яке [11]:

• включає в себе знак, назву або термін, який є тотожнім до

географічного зазначення, що охороняється;

• за своїми істотними аспектами не відрізняється від такого

географічного зазначення і яке може використовуватися для того самого виду

товарів, що й товари, для яких зареєстроване дане географічне зазначення;

Перспектива та практика ЄС: До митних органів суб’єки

господарювання мають право подати заяву про сприяння захисту таку заяву:

• Суб’єктом може убти будь-який власник прав на географічне

зазначення. До того ж, за наявності дозволу використовувати географічне

зазначення, мають право подати заяву такі фізичні та юридичні особи:

• група представників виробників товарів із географічне зазначення або

представники такої групи;

• cуб’єкт господарської діяльності, який має право використовувати

географічне зазначення; або компетентний орган із проведення інспекцій для

цих географічних зазначень.

Конкретний приклад: «Prosciutto di Parma» (назва місця походження

товару); система контролю На шинці: спеціальне клеймо виробника на обох

ногах молодої свині.

Позначення свинобійні: на свіже обробленій нозі наноситься

маркування.

- Штамп: корона та дата початку виробництва шинки.

- Корона: пятиконечна корона із ідентифікаційним Кодом

виробника

92

- На товарі має бути написано «Label must bear «Prosciutto di

Parma» (усі права захисщено «Прошутто ді Парма»), у відповідності до

законодав ства ЄС та Італії. – на печатці містиь напис: «Гарантовано

Міністерство сільського господарства та лісництва Італії, Регламент ЄС

510/2006».

Щоб впізнати справжнє Шампанське достатньо визначити кілька

моментів:

- Назва виробника чи компанії, назва комуни, де зареєстрований

виробник, країна походження (Франція).

- Номер реєстрації та код, видані Комітетом виробників.

- Код серії

- Алергени (можливі медичні протипоказання)

- Містить попередження «Вживання навіть незначної кількості

алкоголю під час вагітності може зашкодити Вашій дитині».

- Зелений символ – у формі трикутника.

- Спеціальна інформація стосовно типу винограду (Blanc de Blancs,

Rosé, Blanc de Noirs, тощо) 34.

Захист вітчизняних найменувань географічним походженням за

Лісабонською угодою має першочергове значення та входить до інтересів

конкретних виробників та для виходу на міжнаціональний ринок з певними

комерційними первагами. Найменування географічного походження мають

особливо важливе значення для країн, таких як Сербія [71], де найбільшу

частку в структурі експорту підтримується сільськогосподарської продукції,

для яких ці назви вирішальну роль як форма нецінової

конкурентоспроможності. Приклад Сербії може бути надзвичайно важливим

для України в плані обміну досвідом, так як Україна позиціонує себе як

аграрна країна, малої економіки з відкритими ринками с/г продукції.

Сербський колектив авторів дає змогу оцінити майбутні ризики після вступу

України до відповідних договіриних зобов’язань, а також майбутні переваги.

93

У Сербії досі кілька десятків сільськогосподарської та продовольчої

продукції були захищені найменуванням місця походження чи географічного

зазначення. В список охоронюваних продуктів увійшли: Лесковац Айвар,

Ужице шинка, ковбаса Срем, Ртань чай, мед з Homolje, Сомбор сир, Ečanski

карпа, Златар сир, фрушка-Гора, липа з медом від фрушка-Гора, Сеніца

ягняти, свинячі шкварки з Валево, свіжої та квашеної капусти з влаштування

інженерних комунікацій сомбор, Ариле малина, Банатський Рислінг, beremet

та інші. Відомство інтелектуальної власності досі зареєструвало 52

вітчизняних і 15 зарубіжних найменувань за географічним походженням.

Протягом 2013 року відомство інтелектуальної власності безпосередньо

надійшло п'ять заявок на реєстрацію найменувань місць походження:

Novokneževačka паприка, Ečanski карпа, Сеніца сир, Лемешко ковбаса і

шинка Вршац. Деякі актуальні дані наведені авторами в таблиці 1.

Таблиця 1. Охоронювані вироби у відомстві інтелектуальної

власності Республіки Сербія [71]

Products by Category Number of registrations % registration

Wine 9 17,3

Alcoholic beverages _

Agricultural products 23 44,2

Cheese 11 21,2

Decorative objects 3 5,8

Tobacco and Cigarettes _

Mineral waters 4 7,7

Beer and malt 2 3,8

Total 52 100

Джерело: розрахунки автора на основі даних державних реєстрів

відомство інтелектуальної власності Республіки Сербія

94

Таблиця 1 показує, що 90% реєстрацій найменувань місць походження

в Сербії відносяться до чотирьох основних категорій продовольчих товарів,

як: продукції сільського господарства (44.2%), сир (21.2%), вино (17.3%) і

мінеральними водами (7.7%) [71].

Враховуючи, що в Сербії охорону і використання найменувань місць

походження товарів, в основному пов'язані з сільськогосподарськими та

продовольчоими товарами, це може зайняти лідируюче положення в

порівнянні з усіма іншими видами прав інтелектуальної власності, як з точки

зору використання найбільш важливих переваг вітчизняного

агропромислового комплексу та його благоустрою, і в плані більш

рівноправної участі у міжнародній торгівлі.

Угода про стабілізацію та Асоціацію (яку вважає за необхідне

підписати Україна) містить конкретні Положення щодо захисту

найменування географічного походження для сільського господарства,

рибальства і харчових продуктів. Ці положення викладено в статті 33 Угоди в

главі про вільний рух товарів [71].

В силу специфічності питання, положення охорони найменувань місць

походження вин і алкогольних напоїв були виділені в додатку II протоколу

№ 2 до угоди. Хоча відомство інтелектуальної власності відповідає за

реєстрацію найменувань місць походження товарів, вступ в силу Закону про

вино (Офіційний Вісник Республіки Сербія, 2013), закон Про бренді та інших

спиртних напоїв (Офіційний Вісник Республіки Сербія, 2009)

відповідальність за процедуру реєстрації пройшли в Міністерстві сільського

господарства.

В цілях забезпечення агропромислового комплексу в Сербії для

виконання завдань, що випливають із членства в ЄС процес, необхідно було

виконати узгодження з європейськими стандартами норм і правил у галузі

застосування систем контролю якості та безпеки сільськогосподарської

продукції. Враховуючи важливість застосування системи контролю якості та,

зокрема, важливість застосування аналізу ризиків і критичних точок

95

контролю, Уряд Республіки Сербії в травні 2005 року затвердив «Положення

про застосування заохочень за впровадження і сертифікацію системи безпеки

харчових продуктів». (Офіційний Вісник Республіки Сербія, 2004).

Прийняття закону «Про продовольчу безпеку» в травні 2009 року, був

створений ланцюг управління для забезпечення безпеки харчових продуктів,

що кожен споживач на ринку впевнені, що Сільськогосподарська продукція

відповідає всім вимогам щодо здоров'я і гігієни, техніки безпеки і необхідної

якості [71].

Сербські спеціалісти зазначають, що однією з важливих передумов

вступу до цього процесу легалізації є добре продумана політика розвитку,

охорони і захисту найменувань місць походження товарів, що в

довгостроковій перспективі буде надавати більш сприятливе позиціонування

зареєстрованої компанії з галузі сільського господарства та економіки в

цілому у переговорах з Європейським Союзом. Створення такої політики

вимагає співпраці між потенційними авторизованими користувачами

вказівки географічного походження, регіональних палат і Республіки

Торгово-промислової палати, профільних міністерств і відомств

інтелектуальної власності. Повертаючись до України слід додатково

зазначити, що Департамент розвитку інновацій та інтелектуальної власності

Міністерства економічного розвитку і торгівлі України не вжив системних

заходів з реалізації цих положень Стратегії 2020 та Програми діяльності

Уряду. Не розроблена Концепція забезпечення ефективного захисту прав

інтелектуальної власності в Україні. Залишені поза увагою Рекомендації

слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти

«Інтелектуальна власність в Україні. Стан та концептуальні засади

розвитку», що затверджені рішенням Комітету від 17.06.2015 р., зокрема: не

забезпечена розробка проекту Стратегії розвитку сфери інтелектуальної

власності в Україні; не розглянуто питання щодо реорганізації Державної

служби інтелектуальної власності України в Державну службу України з

питань інтелектуальної власності як центрального органу виконавчої влади зі

96

спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується

безпосередньо Кабінетом Міністрів України, враховуючи міжгалузевий

характер відносин у сфері інтелектуальної власності та необхідність

координації дій виконавчої влади щодо забезпечення дотримання прав

інтелектуальної власності.

  Натомість, всупереч рекомендаціям Президента України та

рекомендаціям Верховної Ради України здійснити реформу задля

забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності,

Мінекономрозвитку затіяло реформування міжнародно визнаної державної

системи правової охорони інтелектуальної власності та, на жаль, отримало

схвалення Уряду.  Таке «реформування» передбачає перетворення

центрального органу виконавчої влади Державної служби інтелектуальної

власності України в державну організацію, що значно послаблює роль

керівного органу, звужує його функції, повноваження та можливості,

суперечить прийнятим міжнародним зобов'язанням України (членство в

СІЗАК, Угода між Державною службою інтелектуальної власності України й

Міжнародним бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності про

виконання Укрпатентом функцій Міжнародного пошукового органу та

Органу міжнародної попередньої експертизи відповідно до Договору про

патентну кооперацію). 

Питання щодо реформування сфери інтелектуальної власності

розглядались на засіданні Громадської ради при Державній службі

інтелектуальної власності України, де представники громадськості

висловили своє негативне ставлення та занепокоєння ініціативами

Мінекономрозвитку. Неодноразові звернення представників громадськості,

зокрема Національних творчих спілок України, до Міністерства

економічного розвитку та торгівлі України жодного разу не бралися до уваги.

Заплановані зміни вимагатимуть внесення численних змін до чинної

нормативно-правової бази, призведуть до подальшої руйнації державної

системи правової охорони інтелектуальної власності. За оцінкою фахівців,

97

проведення такої псевдореформи призведе до тривалого колапсу діяльності

державної системи правової охорони інтелектуальної власності, як це вже

було під час реформи 1999-2000 рр., коли понад рік не видавалися патенти на

винаходи, не реєструвалися торговельні марки тощо. В результаті, буде

завдана величезна шкода суспільству, економіці та міжнародному іміджу

України. Все це становить загрозу економічній безпеці держави. Зазначена

концепція щодо реформи державної системи правової охорони

інтелектуальної власності – це не виважене, шкідливе рішення, що становить

загрозу економічній безпеці держави. Це свідчить або про нерозуміння

«реформаторами» з департаменту Мінекономрозвитку глибини наявних

проблем та шляхів їх вирішення, або є свідомим ігноруванням національних

інтересів.

Висновок. Значення Лісабоснської угоди першочергово полягає у

захисті інтересів виробника, виходу на інтернаціональні товарні ринки та

створення позитивного іміджу конкретних суб’єктів господарювання. Слід

звернути увагу, що існує розмежування обов’язків між контролюючими

структурами в плані національного та міжнарожного рівня. На сьогодні таке

розмежування може бути конкретно визначеним лише у випадку оптимізації

законодавства у відповідності до Лісабонської угоди, щодо географічних

найменувань.

Виріб з найменуванням географічного походження є синонімом якості

ринку. Якість продукту визначається її природними властивостями, як

незабрудненій води або грунти, м'який клімат, а також знання і навички

людей з цієї області. Найменування місць географічне походження вільної

ринкової конкуренції між різними виробниками з тих же видів продукції і

тим самим сприяти підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної

продукції.

В літературі правильно ставиться питання щодо того, що у сфері

найменувань місць походження товарів вживається ускладнена термінологія,

98

досі не уніфікована на міжнародному рівні, що викликає нечітке

розмежування понять: зазначення походження, географічні зазначення,

найменування місць походження товарів Країни де діє Лісабонська угода та

TRIPS зіштовхуються з проблемою колізії положень вказаних нормативно-

правових актів. За умов розвинутих ринкових відносин, міжнародної торгівлі

значно зростає роль спеціальних позначень, які використовують виробники

для свого виокремлення та індивідуалізації, а також результатів власної

діяльності. Водночас спостерігається збільшення випадків виникнення

порушення суб’єктивних прав на засоби індивідуалізації.

Насамперед конфліктні ситуації можуть виникнути при зіткненні прав

на географічне зазначення та торговельну марку, оскільки як власник

зареєстрованої торговельної марки має виключне право забороняти всім

третім сторонам, без його згоди, використовувати ідентичні або схожі

позначення для то варів та послуг, стосовно яких зареєстрована торговельна

марка, так і будь-яка заінтересована сторона має право вживати законних

засобів проти будь-якого використання, що є актом недобросовісної

конкуренції згідно зі Ст. 10-bis Паризької конвенції про охорону промислової

власності 1883 р. зокрема використання неправдивого (фальшивого)

зазначення або такого зазначення, що вводить споживача в оману щодо

справжнього місця походження товару. У зв'язку з вищевикладеним слід

відзначити неточність неофіційного перекладу на російську мову

Лісабонської угоди, розміщеного на сайті ВОІВ, зокрема некоректний

переклад його назви ("Лісабонська угода про захист зазначення місця

походження виробів та їх міжнародної реєстрації"), яке помилково

використовується в окремих публікаціях.

99

ВИСНОВКИ

На підставі викладеного можна зробити висновок, що набуття прав на

географічні зазначення виконує важливу функцію охорони однієї з

розпізнавальних властивостей, завдяки яким виробники досягають успіху на

ринку. Але під час охорони географічних зазначень виникають проблеми, які

тісно пов’язані з недосконалостю механізму реалізації охорони місць

походження товару. Це вказує на те, що потрібно створити комплексну,

посилену охорону прав на географічне зазначення, що продовжить строк

охорони вказаного об’єкту інтелектуальної власності. Географічне

зазначення є дієвим інструментом, який використовуються e стратегічному

плані підприємствами і країнами багатьма способами. Спосіб використання

географічних зазначень міняється і розширяється по мірі того, як змінюється

суспільство, виробництво товарів і технологія.

Таким чином, в ході даного дослідження, за допомогою застосування

загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, було здійснено

комплексний науково-правовий аналіз значення Лісабонської угоди для

правової охорони назви місця походження товару, виявлено проблемні та

позитивні аспекти реалізації положень досліджуваного міжнародного

нормативно-правового акта у сфері правової охорони права інтелектуальної

власності.

В ході дослідження було виконано комплекс відповідних завдань, які

вирішувалися у певній, зумовленій логікою даного наукового дослідження,

послідовності. Зокрема, було:

1) Розглянуто передумови створення Лісабонської угоди.

2) Проаналізувано основні положення Лісабонської угоди.

3) Досліджено Лісабонську угоду в контексті інших міжнародних

нормативно-правових актів в сфері охорони прав інтелектуальної власності.

4) Розглянуто стан реалізації Лісабонської угоди в країнах Європи.

100

5) Проаналізувано стан реалізації Лісабонської угоди в Україні.

6) Визначено проблемні аспекти реалізації Лісабонської угоди.

7) Розглянуто позитивний вплив Лісабонської угоди на суспільні

відносини в сфері охорони прав інтелектуальної власності.

8) Проаналізовано значення Лісабонської угоди для для охорони прав

інтелектуальної власності.

Більшість виробників і компаній з Європейського Союзу і

міжнародного співтовариства в цілому, розглядають питання про захист і

застосування найменувань географічним походженням як важливий

маркетинговий інструмент, який заснований на позитивному іміджы країни

походження, що сприяє реалізації місцевої сільськогосподарської продукції і

продовольства в якості імпортозаміщення.

Як згадувалося раніше, країни ЄС мають переваги захисту продуктів з

найменуваннями місць походження, досягаючи таким чином обіг в кілька

мільярдів євро в деяких країнах (напр. Франція, Італія, Іспанія тощо).

Найменування місць походження товарів можуть служити потужним

інструментом для підтримки зростання експорту агропромислового

комплексу певних країн або регіонів.

В процесі дослідження доведено, що охорона і використання

найменувань місць походження у всьому світі в основному пов'язано і

прямопропорційно залежне з кількістю реєстрацій та показань походження

сільськогосподарської та харчової продукції країн-лідерів за рейтингом:

Франція (509), за нею йдуть Чехія (76), Болгарія (51), Італія (33) та інші. По

структурі продукції 85% від реєстрацій найменувань місць походження у

світі ставляться до чотирьох основних категорій продовольчих товарів, таких

як: вино (61.5%), дух (9.5%), Сільськогосподарська продукція (8,4%) і сири

(8, 5%).

Найменуваннях місць походження мають особливе значення для країн,

що розвиваються, де провідну роль в структурі експорту підтримується за

рахунок сільськогосподарської продукції, для яких ці ознаки відіграють

101

важливу роль як форма нецінової конкурентоспроможності. Це може зайняти

лідируючу позицію у відношенні всіх інших видів прав промислової

власності, як з точки зору використання найбільш важливих переваг

вітчизняного агропромислового комплексу та його вдосконалення, а також у

плані більш рівноправної участі у міжнародній торгівлі. Це важливо, тому що

Україна багата численними господарствами сільськогосподарської і

продовольчої продукції, які здійснюють свою діяльність в слаборозвинених

сільських районах, так що буде можливість для їх економічного розвитку та

прогресу.

Переваги маркування продукції найменування географічного

походження для виробників декілька.

По перше: виріб з найменуванням географічного походження є

синонімом якості на ринку. Якість продукту визначається її природними

властивостями, як чистої води або грунту, м'який клімат, а також знання і

навички людей з цієї області. Продукти захищені найменування

географічного походження продаються дорожче, ніж анонімних товарів з тієї

ж області, оскільки споживачі продуктів обирають продукт з особливими

властивостями і високими показниками якості, особливо це актуально для

продуктів і страв вишуканої кухні. Крім того, найменування географічним

походженням є частиною маркетингової стратегії по просуванню продукції

конкретного виробника у вигляді реклами, які дають перевагу користувачеві

за конкуренції на ринку.

По-друге, на макрорівні найменувань географічним походженням

вільної ринкової конкуренції між різними виробниками одного виду товару і,

отже, сприяти підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

Найменувань географічним походженням можуть служити потужним

інструментом для національного та регіонального розвитку, сприяючи

розвитку сільських районів, запобігаючи міграцію сільського населення,

сприяє розвитку туризму, яка виступає як частина маркетингової стратегії

102

для просування продукції в країні або регіоні, і в цілому сприяння країни в

цілому.

Як і французькі вина і шампанське мають можливість створювати

позитивне ставлення до Франції, італійські сири і салямі прославити Італію,

кубинських сигар щодо Куби точно так само вино «Троянда Карпат»,

«Ізабелла»2, Львівська кава «Бандерівка», Херсонські томати, карпатські сири

та ін. можуть стати гарною відправною точкою для створення позитивного

ставлення до нашої країни. Найменування географічним походженням – це

відмінний спосіб передати для порівняльння переваг, бренду, якості

продукту порівняно з конкурентами. Вони є ключовим фактором для

підвищення конкурентоспроможності, а це забезпечує більш високу

потужність або сила до продукту, компанії або економіки в порівнянні з

іншими. Це вказує на велике значення найменування географічного

походження як вираження ідентичності країни, і поняття якості деяких

продуктів безпосередньо пов'язано з репутацією країни.

Новизна дослідження конкретизується в науково-теоретичних

положеннях, висновках та пропозиціях, найважливішими з яких є наступні:

Вперше:

- Комплексно досліджено значення Лісабонської угоди для

правової охорони назви місця походження товару.

- Узагальнено та систематизовано проблемні та позитивні аспекти

Лісабонської угоди для правової охорони назви місця походження товару.

- Наведено власні висновки та рекомендації щодо вдосконалення

правового регулювання географічного зазначення в Україні шляхом

приєдання до Лісабонської угоди.

- Вдосконалено:

- Теоретичні та практичні аспекти Лісабонської угоди в контексті

її значення для правової охорони назви місця походження товару.

- Дістали подальший розвиток положення щодо:2 Вино «Троянда карпат», «Ізабелла» на сьогодні виготовляється ТМ «Чизай» на території Закарпатської області.

103

- Передумов створення Лісабонської угоди.

- Основних положень Лісабонської угоди.

- Ролі та місця Лісабонської угоди в системі інших міжнародних

нормативно-правових актів в сфері охорони прав інтелектуальної власності.

- Стану реалізації Лісабонської угоди в країнах Європи.

- Стану реалізації Лісабонської угоди в Україні.

- Проблемних аспектів реалізації Лісабонської угоди.

- Позитивного впливу Лісабонської угоди на суспільні відносини в

сфері охорони прав інтелектуальної власності.

- Значення Лісабонської угоди для охорони прав інтелектуальної

власності.

Дана магістерська робота має важливе значення для узагальнення

положень щодо значення Лісабонської угоди для правової охорони назви

місця походження товару, як для науки, так і для практики у даній сфері.

Насамкінець, слід зазначити, що значення Лісабонської угоди для

правової охорони назви місця походження товару потребує подальших

наукових досліджень. Особливо в контексті застосування її положень в

Україні.

104

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агамагомедова С. А. Захист прав на зазначення походження

товарів при їх транскордонному переміщенні // Патенти і ліцензії. 2011. N 12.

С. 24, 25.

2. Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів

від 24 лип. 1971 р. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_051.

3. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування

мікроорганізмів з метою патентної процедури від 28 квіт. 1977 р. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/995_039.

4. Віктор Костенко. Перспективи впровадження географічних

зазначень для України// TAIEX-1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.agroosvita.com/.

5. Віктор Терес. Огляд потенціалу якісних продуктів харчування із

географічним зазначенням та попит на них в Україні. МБФ «Добробут

громад (Heifer-Ukraine) // TAIEX-2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.agroosvita.com/.

6. Гаврилов Е. П., Даніліна Е. А. Практика охорони найменувань

місць походження товарів: що змінилося? // Патенти і ліцензії. 2006. N 1. С.

4.

7. Гладенко О. Лісабонський договір ЄС 2007 року як новий етап

еволюційного розвитку права Європейського Союзу / О. Гладенко // Вісник

ЦВК №1 (11), 2008 – с. 73-77

8. Горленко С.А. Правовая охрана наименований мест

происхождения товаров / С.А. Горленко. – М. : ИНИЦ Роспатента, 2001. –

132 с.

105

9. Горнісевич А.М. Міжнародні стандарти захисту прав

інтелектуальної власності/А.М.Горнісевич// Наука та інновації. 2011. Т. 7. №

3. С. 49—53.

10. Данилина Е.А. Географические указания и наименования мест

происхождения, маркирующие традиционные продукты / Е.А. Данилина //

Коллегиальные чтения : сб. докладов 8-й ежегодной науч.практ. конф. –

СПб., 2006. – С. 34–46.

11. Дахно І.І. Право інтелектуальної власності / І. І. Дахно // - 2-ге

вид. К. Центр навчальної літератури, 2006

12. Дмитриченко Г. М. Колізія права на торгову марку та географічне

положення на міжнародно-правовому рівні / Г. М. Дмитриченко // Часопис

Київського університету права. – 2012. - № 3. С. 281 – 283

13. Дмитрієва С. Деякі аспекти правової охорони зазначення

походження товару в Україні // Право України. – 2003. – № 2.

14. Доноры устали платить / Портал DW-новини, [Електронний

ресурс] – режим доступу:

http://www.dw-world.de/dw/article/0,1564,1608744,00.html/

15. Еременко В. И. О правовой охране наименований мест

происхождения товаров в России / В. И. Еременко // "Законодательство и

экономика", 2012, N 5, с.150

16. Зоря С. Ю. Особливості захисту інтелектуальної власності у

міжнародному праві / С. Ю. Зоря // Теорія та практика державного

управління 1(52)/2016 c. 1-6

17. Березовська. І. А. Лісабонська угода як правова основа для

регулювання зовнішніх відносин Європейського Союзу / І. А. Березовська, О.

М. Лисенко // Часопис Київського Університету права, 2011 р. – с.307-311

18. Інтелектуальна власність в Україні: правові засади та практика.

Науково-практичне видання у 4-х томах. Т. 3 / За заг. ред. О. Д. Святоцького.

– К.: Видавничій Дім «Ін Юре», 1999.

106

19. Інтелектуальна власність в Україні: Проблеми теорії і практики:

зб. наук. статей / За ред. Ю. С. Шемшученка, Ю. Л. Бошицького. – К.:

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, 2002.

20. Камил Идрис. Интеллектуальная собственность – мощный

инструмент экономического роста // Всемирная организация

интеллектуальной собственности. – 2004. – С. 217.

21. Ковальчук О. О. Захист географічних зазначень в актах

міжнародного права / О. О. Ковальчук // Порівняльне правознавство:

сучасний стан і перспективи розвитку: збірник наукових праць / за ред. Ю.С.

Шемшученка, В.П. Тихого, М.М. Цимбалюка, І.С. Гриценка; упор. О.В.

Кресін, І.М. Ситар. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх

справ, 2012. – С.236-238

22. Ковальчук О.О. Географічні зазначення: поняття та еволюція

правового регулювання в Україні та зарубіжних країнах / О.О. Ковальчук //

Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія

«Юридичні науки». – К., 2012. – Вип. 93. – С. 91–93.

23. Кодинець А. О. Право на засоби індивідуалізації

учасників цивільного обороту, товарів і послуг: Монографія. – К.:

Видавн.поліграф. центр «Київський ун-т», 2007. – 312 с. 

24. Коментар до частини четвертої Цивільного кодексу РФ

(постатейний) / Відп. ред. К. А. Трахтенгерц. М.: КОНТРАКТ; ИНФРА-М,

2009. С. 719 720.

25. Крисанов Д. Географічні зазначення походження

агропродовольчої продукції: європейський досвід і вітчизняні перспективи /

Д. Крисанов //  Економіст. - 2014. - № 10. - С. 18-24.

26. Лакерт К. Географічне зазначення: минуле, сьогодення, майбутнє

/ К. Лакерт // Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених

Штатів Америки : Збірник документів, матеріалів, статей. – К. : ВД «Ін Юре»,

2003. – С. 205–234.

107

27. Лісабонська угода про захист зазначень місця походження

виробів та їх міжнародної реєстрації ООН; Угода, Міжнародний документ

від 31.10.1958, Набрання чинності від 25.09.1966 [Електронний ресурс] –

режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_b11

28. М. Kepinsky // Przeglad prawa handlowego. – 2002. – Grudzien. – S.

1–12.

29. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14

квітня 1891 року (укр/рос) Іспанія; Угода, Інструкція, Міжнародний

документ від 14.04.1891 // [Електронний ресурс] – режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_134

30. Мельниченко Ю. С. Цивільно-правова охорона права на

географічне зазначення в Україні : [монографія] / Ю.С. Мельниченко. –

Донецьк : Ноулідж, 2012. – 214 с.

31. Міжнародна конвенція з правової охорони нових сортів рослин

від 2 груд. 1961 р. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_856.

32. Міжнародні договори та угоди у сфері інтелектуальної власності:

Навч. посіб. [Електронний ресурс] / А.С. Ромашко, І.І. Верба, В.В. Пригода

К.: НТУУ "КПІ", 2013. – 160. сторінка 95

33. Міжнародні договори України з питань інтелектуальної власності

/ [упоряд. : А. М. Горнісевич, С. М. Болєлий]. – К. : Ін-т інтел. власн. і права,

2013. – 442 с.

34. Оформлення документів на отримання охоронних документів на:

зазначення походження товару [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://search.ukr. net/?go=http%3A%2F%2Fwww.pu.if.ua%2Finst%2Fndc

%2Fintelect%2Fname.html.

35. Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20

берез. 1883 р. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_123.

108

36. Підопригора О. А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної

власності України: Навч. посіб. для студентів юрид. вузів і фак.

університетів. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

37. Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та

законодавство України / Ю.М. Капіца, С.К. Ступак, В.П. Воробйов та ін.; за

ред. Ю.М. Капіци. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2006. – 1104 с. 7.

38. Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та

законодавство України / [Ю.М. Капіца, С.К. Ступак, В.П. Воробйов та ін.] ;

за ред. Ю.М. Капіци. – К. : ВД «Слово», 2006. – 1104 с.

39. Правова охорона комерційних позначень в Україні: Проблеми

теорії і практики /За заг. ред. Ю.С. Шемшученка, Ю.Л. Бошицького. – К.:

Юридична думка, 2006. – 634 с.

40. Правове регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності:

галузеві аспекти : [монографія] / О. П. Орлюк, О. Д. Святоцький, Т. С.

Демченко [та ін.]. – К. : НДІІВ АПрН України, 2012. – 416 с.

41. Пресс-релиз о работе девятой сессии Рабочей группы по

развитию Лиссабонской системы (наименования мест происхождения

товаров). [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.rupto.ru/rupto/portal/90456813-01ea-11e4-a2e0-9c8e9921fb2c

42. Пресс-релиз о проведении 7-й сессии Рабочей группы по

развитию Лиссабонской системы (наименования мест происхождения

товаров). [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.rupto.ru/rupto/portal/957e3b94-bba2-11e2-c002-9c8e9921fb2c

43. Пресс-релиз о проведении 6-й сессии Рабочей группы по

развитию Лиссабонской системы (наименования мест происхождения

товаров). [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.rupto.ru/press/archive/inform2013/9c28ebd7-5a5a-11e2-e32f-

9c8e9921fb2c?starblind=150

109

44. Про захист від недобросовісної конкуренції : Закон України від 7

червня 1996 р. № 236/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №

36. – Ст. 164.

45. Про захист економічної конкуренції : Закон України від 11 січня

2001 р. № 2210-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12. – Ст.

64.

46. Про охорону прав на зазначення походження товарів : Закон

України від 16 червня 1999 р. № 752-XIV // Відомості Верховної Ради

України. – 1999. – № 32. – Ст. 267.

47. Про охорону прав на зазначення походження товарів: Закон

України від 16.06.1999 № 752-XIV [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/752-14

48. Проект Угоди про асоціацію України з ЄС. Додаток ХХІІ-С.

Географічні зазначення сільськогосподарської продукції і продуктів

харчування, згадані у статті 202(3) цієї Угоди [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: comeuroint.rada.gov.ua/komevroint/ doccatalog/document?id=5...

49. Путівник по лісабонському договору // К., 2010, Представництво

Європейського Союзу в Україні – с.17 1.1-3

50. Розвиток законодавства у сфері охорони географічних

зазначень /Офіційний веб-сайт Міністерства юстиції України [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http:// www.minjust.gov.ua/4495.

51. Руководство ВОИС по интеллектуальной собственности, 2001, §

2.675.

52. Савич С. С. Охорона географічних зазначень за законодавством

Польщі та України: порівняльно-правова характеристика з точки зору

відповідності вимогам Європейського Союзу / С.С. Савич // Право України. –

К., 2012. – № 6. – С. 314–321.

53. Семінар TAIEX з питань вивчення європейського досвіду щодо

впровадження оцінки сільськогосподарської продукції за географічним

походженням/Державна установа «Науково-методичний центр

110

інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності вищих навчальних

закладів «Агроосвіта» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.agroosvita.com/.

54. Система оцінки якості сільськогосподарської продукції за

допомогою маркування географічного походження. Сайт Київської обласної

державної адміністрації [Електронний ресурс]. – Доступний з:www.kyiv-

obl.gov.ua/.

55. Солощук М. Введення в інтелектуальну власність (тема 1) / М.

Солощук, М. Капінос, Е. Лерентович // Інтелектуальна власність. – 2012. – №

1. – С. 69–77.

56. Старченков А. Бумеранг миграции / А. Старченков //

Современная Європа. – 2004. № 3. – С.64.

57. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію від

24 берез. 1971 р. – Режим доступу : http://

zakon.rada.gov.ua/laws/show/999_001.

58. Тараненко О. М. «Географічні зазначення»: проблема

термінологічної неоднозначності / О. М. Тараненко // Форум Права – 2012 №

1. С.919-923

59. У Лісабонському договорі учасники ЄС обмежилися

констатацією: ЄС – суб’єкт міжнародного

права. .http://www.eleves.ens.fr/attac/Lecourieux-droits-fondam.pdf/

60. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та

Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і

їхніми державами-членами, з іншої сторони : міжнародний документ від 27

червня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.kmu.gov.ua/kmu/docs/ EA/00_UkraineEU_Association_Agreement_

%28body%29.pdf. Право інтелектуальної власності / За ред. Ю. Л.

Бошицького. – К., 2007. – С. 120.

61. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності. –

Режим доступу : http:// zakon.rada.gov.ua/go/981_018 від 15 квіт. 1994 р.

111

62. Українська делегація взяла участь у засіданні Постійного

комітету ВОІВ // [Електроний ресурс] – режим доступу:

http://www.uipv.org/ua/index.html?_m=publications&_t=rec&id=3323

63. Цибульов П. М. Основи інтелектуальної власності. Навчальний

посібник. – К.: Інститут інтелектуальної власності і права, 2003.

64. Кожарська І. Ю. Вплив міжнародної системи охорони

промислової власності на законодавство України про охорону прав на знаки

для товарів і послуг та промислові зразки // Інтелектуальна власність. – 2000.

– № 10–11.

65. Цивільне право. Практикум / За ред. Р. А. Майданика (кер. авт.

кол.), Н. С. Кузнєцової, О. В. Дзери. – К.: Правова єдність, 2008.

66. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. №

435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

67. Чекаленко Л. Лісабонський компроміс / Л. Чекаленко //

International Review: відносини Україна – ЄС: в пошуку інституційних

трансформацій № 2(6) липень 2008 1.2-2

68. Ястремська О. О. Інтелектуальна власність. Навчальний посібник

/ О. О. Ястремська // Х. : Вид. ХНЕУ, 2013. – 124 с.

69. Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property

Rights//www.bitlaw.com/sourcc/ 81

70. Alberto Ribeiro de Almeida. EU Legal acts – PDO, PGI and TSG//

TAIEX-2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.agroosvita.com/.

71. Appellations of geographical origin as a generator of national

competitiveness Marina Jovićević Simin1 , Predrag Jovićević2 , Srđan Novaković

Economics of Agriculture 2/2016 [1.3-10]

72. Baranczyk I. Ochrona prawna oznaczen geograficznych / І.

Baranczyk. – Warszava, 2008. – 272 s.

73. Brayer G. International trademark protection / G. Brayer //

International Trademark Association, New York, 2016 – P. 86 2.1-2

112

74. Emilie Lebrasseur. EU legislation requirements and procedures for

obtaining geographical indication for agricultural products// TAIEX-1

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.agroosvita.com/.

75. Étienne Chouard. Une Mauvaise Constitution qui Revele un Secret

Cancer de Notre Democratie. [Електронний ресурс] – режим доступу:

http://etienne.chouard.free.fr/Europe/Constitution_revelateur_du_cancer_de_la_de

mocratie.htm

76. Evans G. E. Recent developments in the protection of trademarks and

trade names in the European Union: from conflict to coexistence / Gail E. Evans //

The Trademark Reporter. – 2007. – № 4. – Vol. 97. – P. 1008–1048.

77. Ivanka Statkova. Experience of Bulgaria in introducing

PDO/PGI/TSG//TAIEX-2[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

www.agroosvita.com/.

78. Kepinsky M. Oznaczenia geograficzne w prawie wlasnosci

przemyslowej /

79. Marina Jovićević Simin1 , Predrag Jovićević2 , Srđan Novaković.

Appellations of geographical origin as a generator of national competitiveness //

[Електронний ресурс] – режим доступу:

http://www.ea.bg.ac.rs/images/Arhiva/2016/Broj%202/14%20EP

%202%202016.pdf

80. Mayer B. The new European union trademark regulation / Brown

Mayer // Official blog: Legal update; june – 2016 – P. 1-3

81. Todd E. Le Destin. Des immigrès. / Todd E. Le Destin // Seul, 1994.

P.446.

82. Tomer Broude Culture, Trade and Additional Protection for

Geographical Indications [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.iprsonline.org/ictsd/docs/BridgesMonthly9-9GIs.pdf.