Національний юридичний університетімені Ярослава Мудрого

Департамент охорони здоров’я Полтавської обласної державної адміністрації

Полтавський юридичний інститут

Четверта Всеукраїнська науково-практична конференція

ТеореТико-правові засади формування

сучасного медичного права в україні

27 листопада 2015 р.

ТОМ 2

Полтава ТОВ “Фірма“Техсервіс”

2015

УДК 34ББК 67.300.02

Т34

Редакційна колегія:Гетьман Анатолій Павлович – д.ю.н., проф., академік НАПрНУ, проректор з

наукової роботи Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Лисак Віктор Петрович – к.м.н., директор Департаменту охорони здоров'я

Полтавської обласної державної адміністрації. Гуторова Наталія Олександрівна, д.ю.н., проф., академік НАПрНУ, директор

Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Пашков Віталій Михайлович – д.ю.н., доц., завідувач кафедри цивільного, гос-подарського та екологічного права Полтавського юридичного інституту Національ-ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Олефір Андрій Олександрович – к.ю.н., ас. кафедри цивільного, господарсько-го та екологічного права Полтавського юридичного інституту Національного юри-дичного університету імені Ярослава Мудрого.

Гринько Павло Олександрович – ас. кафедри цивільного, господарського та екологічного права Полтавського юридичного інституту Національного юридично-го університету імені Ярослава Мудрого.

ISBN 978-617-7038-33-6ISBN 978-617-7038-35-0

«Теоретико-правові засади формування сучасного медичного права в україні», науково-практична конференція (4; 2015; полтава).Матеріали науково-практичної конференції «Теоретико-правові

засади формування сучасного медичного права в Україні». Збірник матеріалів четвертої Всеукраїнської науково-практичної конферен-ції, 27 листопада 2015 р. [Текст]: в 2 т. Т. 2. / НЮУ ім. Я. Мудро-го; [редкол.: Гетьман А.П., А.П., Лисак В.П., Гуторова Н.О. та ін.]. – Полтава: ТОВ “Фірма “Техсервіс”, 2015. – 597 с.

ISBN 978-617-7038-33-6ISBN 978-617-7038-35-0До збірника увійшли матеріали науково-практичної конференції студентів Націо-

нального юридичного університету імені Ярослава Мудрого (далі – НЮУ ім. Я. Му-дрого), Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (далі – ПЮІ НЮУ ім. Я. Мудрого), а також студентів інших вищих навчальних закладів, що висвітлюють окремі питання формування сучасного медичного права в Україні. За зміст публікацій відповідальність несе автор.

удк 34ББк 67.300.02

Т34

© Національний університет“Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”, 2015

© Полтавський юридичнийінститут, 2015

© ТОВ “Фірма “Техсервіс”, оформлення, 2015

3

Cекція №1дерЖавна поЛіТика у сфері медичної Та фармацевТичної діяЛЬносТі: правові проБЛеми формування Та реаЛізації

Анзель А.В.,студент 44 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

до пиТання про віЙсоково-медичну докТрину україниПодії, що відбуваються на сході України, поставили нові виклики для нашої

держави, знову зробили актуальними питання щодо формування системи медич-ного забезпечення військ і цивільного населення у період ведення воєнних дій. В ході проведення антитерористичної операції для медичного забезпечення військо-вослужбовців були залучені наявні сили та засоби медичних служб військових фор-мувань, а також окремі цивільні заклади охорони здоров’я. З великими труднощами в зоні АТО була створена й запрацювала система надання медичної допомоги по-раненим та їх евакуації для подальшого лікування в спеціалізовані заклади охорони здоров’я, проте своєчасність і якість медичних заходів не задовольняють ані самих поранених, ані керівництво Міністерства оборони України й держави.

Основними причинами проблем з медичним забезпеченням у зоні АТО ста-ли брак необхідних сил і засобів, а також відсутність взаємодії та узгодженості в діях медичних служб різних військових формувань та системи цивільної охорони здоров’я. Це, в свою чергу, зумовлено відсутністю єдиного документа державного рівня, який би однозначно визначив напрямок формування і розвитку системи охо-рони здоров’я в умовах ведення воєнних дій.

На теоретичному, політичному, а у зв’язку з подіями на сході країни, і держав-ному рівні обґрунтовується необхідність прийняття в Україні єдиного нормативно-правового акта, який став би основою для розробки інших нормативних актів щодо медичного забезпечення військ і цивільного населення в умовах бойових дій. Таким документом має стати Закон «про воєнно-медичну доктрину України». Воєнно-медична доктрина України – це сукупність поглядів, науково обґрунтованих прин-ципів, єдиних організаційних вимог до організації медичного забезпечення Зброй-них сил України, інших військових формувань і цивільного населення у воєнний час та під час надзвичайних ситуацій. Метою Воєнно-медичної доктрина України має бути об’єднання зусиль та забезпечення взаємодії медичних служб ЗСУ, інших вій-ськових формувань, а також цивільної охорони здоров’я для досягнення максималь-ної ефективності їх діяльності щодо медичного забезпечення військовослужбовців і цивільного населення у воєнний час [2, 19].

На думку науковців, зокрема, Бадюк М. І., воєнно-медичною доктриною Укра-їни мають бути визначені шляхи досягнення мети, які забезпечуються виконанням таких завдань: формування та впровадження єдиних підходів до збереження та зміцнення здоров’я військовослужбовців, організації та надання медичної допомо-ги й лікування їх у разі поранень, травм і захворювань, якнайшвидшого віднов-лення боєздатності та працездатності; організація взаємодії та поєднання зусиль медичних служб ЗСУ та інших військових формувань, цивільної системи охорони

4

здоров’я для медичного забезпечення військ і цивільного населення у воєнний час; забезпечення постійної готовності сил і засобів військової та цивільної системи охо-рони здоров’я до застосування за призначенням [1, c. 184].

На сьогодні різними науковцями, політиками, організаціями та органами вла-ди пропонуються для розгляду певні проекти Військово-медичної доктрини Укра-їни. Для прикладу можна назвати Проект Військово-медичної доктрини України, підготовлений Головою комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Оль-гою Богомолець, Проект Військово-медичної доктрини України, підготовлений Міністерством оборони на виконання Указу Президента України від 14 листопада 2014 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 листо-пада 2014 року «Про невідкладні заходи із забезпечення державної безпеки», та інші. Однак, далі публічних обговорень та проведення слухань у Верховній Раді України питання про прийняття в Україні такого нормативно-правового акта не зайшло.

Можна зробити висновок, що Військово-медична доктрина України, затвер-джена як єдиний нормативно-правовий акт, дасть можливість вирішити багато важливих питань у сфері забезпечення охорони здоров’я військовослужбовців та цивільного населення в період воєнних дій, що надзвичайно актуально і важливо в сучасних умовах. Зокрема, Доктрина запровадить єдині підходи до організації надання медичної допомоги, лікування та реабілітації військовослужбовців та ци-вільного населення; стане основою для впорядкування відомчих керівних докумен-тів з питань медичного забезпечення; дозволить створити необхідну структуру та комплект засобів медичних служб, покращити їх матеріально-технічне оснащення, забезпечити мобілізаційну потребу в людських та матеріально-технічних ресур-сах, оптимізувати терміни готовності до виконання завдань за призначенням тощо. Отже, Військово-медична доктрина є необхідним документом і має бути прийнята найближчим часом.

Література:1.Бадюк М.І. Українська військова медицина: сучасний етап / М.І. Бадюк // На-

ука і практика – №1, -2013. – С. 180 – 1892.Білий В. Я., Пасько В. В., Сохін О. О. Військовj-медична доктрина /

В/Я. Білий, В. В. Пасько, О. О. Сохін // Наука і оборона. – 2000. – № 4. – С. 18–23.

Антоненко Т.О.,студент 43 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

проБЛеми дерЖавного регуЛЮвання цін на ЛікарсЬкі засоБи: досвід країн Єс

Останні роки досить актуальною є проблема медичного забезпечення в Украї-ні, а в першу чергу це стосується забезпечення громадян лікарськими засобами. Так як в нашій державі цінова політика більшою знаходиться на низькому рівні контр-олю, то ця проблема є темою дослідження багатьох науковців науковці. Особливо актуальним є її аналіз у порівнянні з досвідом країн Європейського Союзу. Адже міжнародний досвід свідчить про важливість регулювання цін на лікарські засоби передусім через нагальну необхідність забезпечити доступність ліків для населен-ня. Разом з тим, не існує єдиного підходу до такого регулювання. Водночас можна визначити основні підходи до регулювання, як визначення фіксованих або базових цін, регулювання прибутку. Крім того, ряд країн запроваджує ціноутворення на

5

основі ефективності лікарських засобів. Часто країни використовують більше, ніж один метод регулювання.

Серед науковців, які приділяють особливу увагу дослідженню проблеми дер-жавного контролю за ціноутворення на лікарські засоби, В.М. Пашков, А.В. Бєлі-ченко, Є.Г. Книш, Н.І. Сінча, Г.П. Суковий, Н.М. Кисіль та інші.

Світова практика також підтверджує, що державне регулювання ціноутворен-ня на лікарські засоби існує у всіх країнах, а суть та форми державного впливу на процеси ціноутворення залежать від стану економічного та соціального розвитку країни. Це може відбуватися шляхом встановлення: граничного рівня торговельних надбавок; фіксованого розміру торговельних надбавок; диференційованого рівня торговельних надбавок. Крім того, державне регулювання цін на фармацевтичну продукцію відбувається шляхом: включення лікарських засобів до переліку препа-ратів, що відпускаються безкоштовно або зі знижками; встановлення опорних цін; обмеження ціни на новий препарат граничною надбавкою, до вартості існуючого аналога; встановлення цін на лікарські засоби на базі співвідношення цін в інших країнах; шляхом переговорів уповноважених органів державного управління та ви-робників про розміри цін та запланова- ні доходи; регулювання розміру прибутків виробників лікарських засобів [1, с. 146].

Країни ЄС часто використовують більше одного методу регулювання цін. Так, Німеччина і Данія при вільному ціноутворенні на нові препарати запровадили вста-новлення базових цін на непатентовані лікарські препарати, які вже є на ринку. В Бельгії, Греції, Італії та Португалії до патентованих та непатентованих лікарських препаратів застосовується однакова схема ціноутворення, тоді як препарати аналоги будуть продаватися за ціною нижчою, ніж ціна оригінальної марки. У Франції, де аптеки при лікарнях відповідають за підписання контрактів на закупівлю ліків, ри-нок лікарських препаратів для лікарень регулюється окремо. У Фінляндії, Швеції та Франції вартість певного переліку ліків відшкодовується системою обов’язкового медичного страхування, тоді як ціни на решту лікарських засобів встановлюються ринком [2].

В Україні державне регулювання цін на лікарські засоби встановлено законом України «Про ціни і ціноутворення», постанова Кабінету Міністрів України Про деякі питання державного регулювання цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення, постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо стабілізації цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення».

Відповідно до постанова Кабінету Міністрів України Про деякі питання дер-жавного регулювання цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення вста-новлено, що на лікарські засоби і вироби медичного призначення, включені до На-ціонального переліку основних лікарських засобів і виробів медичного призначен-ня (крім наркотичних, психотропних лікарських засобів, прекурсорів та медичних газів) та обов’язкового мінімального асортименту (соціально орієнтованих) лікар-ських засобів і виробів медичного призначення для аптечних закладів, визначеного Міністерством охорони здоров’я, граничні постачальницько-збутові надбавки не вище ніж 10 відсотків, що нараховуються до оптово-відпускної ціни з урахуван-ням податків та зборів, а граничні торговельні (роздрібні) надбавки не вище ніж 25 відсотків, що нараховуються до закупівельної ціни з урахуванням податків; на лі-карські засоби (крім наркотичних, психотропних лікарських засобів, прекурсорів та медичних газів) і вироби медичного призначення, оптово-відпускні ціни на які вне-

6

сені до реєстру оптово-відпускних цін на лікарські засоби і вироби медичного при-значення, які придбаваються повністю або частково за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, граничні постачальницько-збутові надбавки не вище ніж 10 відсотків, що нараховуються до задекларованої зміни оптово-відпускної ціни з урахуванням податків та зборів, а граничні торговельні (роздрібні) надбавки не вище ніж 10 відсотків, що нараховуються до закупівельної ціни з урахуванням по-датків. При цьому фактичний розмір оптово-відпускної ціни на кожну лікарську форму, дозування, споживчу упаковку лікарського засобу, усі типи, види, марки ви-робів медичного призначення не повинен перевищувати розміру внесеної до зазна-ченого реєстру оптово-відпускної ціни у гривні[3, Ст.906]. Тут ми бачимо, що в дер-жаві встановлені граничні надбавки. А в Законі України «Про ціни і ціноутворення» вживаються такі поняття як «гранично ціна» та «фіксована ціна». Ми бачимо, що законодавство не орієнтоване на інтереси покупця, порівняно з країнами ЄС.

Отже, прослідковується тенденція підвищення забезпеченості населення лі-карськими засобами, але за свій рахунок, та з безмежно високими цінами. Держав-ний контроль на даному етапі залишається низьким. Якщо слідувати європейським канонам, то в нашій державі слід запроваджувати європейський досвід у викорис-танні реєстрації цін, компенсацію вартості лікарських засобів. Це все буде сприяти у належному доступі населення до лікарських засобів та зниження цін на них.

Література:1. В. М. Пашков Особливості цінової політики держави щодо продукції фарма-

цевтичного виробництва // Вісник. – 2012. – № 3 (70). – Ст.146-157. 2. Коссе І., Бетлій О. Регулювання цін на лікарські засоби в країнах ЄС// [Елек-

тронний документ].– Режим доступу: http://www.ier.com.ua/files/publications/Policy_Briefing_Series/2012/Policy_brief_HC2.pdf.

Арабчук А.І.,студент 45 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

медичниЙ омБудсман: свіТовиЙ досвід Та перспекТиви впровадЖення в україні

Інститут омбудсмана покликаний забезпечити належний захист прав і свобод людини та громадянина у всіх сферах життя, проте розвиток суспільства вказує на необхідність спеціалізації уповноважених з прав людини. Цим шляхом пішли багато розвинутих демократій (США, Велика Британія, та ін.) Зміст діяльності спеціалізо-ваних омбудсманів полягає у здійсненні контрольно-наглядових та правозахисних функцій у певній сфері або в межах певної соціальної групи. З цього випливає необ-хідність теоретичного дослідження інституту медичного омбудсмана через призму його практичного впровадження до правової системи України.

На думку деяких науковців, одним з методів вдосконалення існуючого в Украї-ні інституту Уповноваженого з прав людини, є створення служби представників ом-будсмана, які б діяли в окремих сферах, в тому числі в медичній. Створення посад спеціалізованих омбудсманів ні в якому разі не нівелює значення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а дозволить зробити більш продуктивною співпрацю Уповноваженого та відповідних омбудсманів з громадянським суспіль-ством, сприятиме реальному правовому захисту незахищених верств.

Незважаючи на позитивний досвід функціонування інституту спеціалізованих омбудсманів у світі, зокрема у Великій Британії, їх впровадження в Україні не по-

7

винно стати наслідком переписування відповідних зарубіжних норм та копіювання існуючих моделей. Специфіка правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, механізм державної влади, чинна національна правова сис-тема і, особливо український менталітет, мають стати вихідними положеннями, які вплинуть на сутність нового для України інституту [1, c. 15].

Вперше, ще у 1973 році, у Великій Британії було впроваджено посаду медич-ного омбудсмана. До його завдань було віднесено розгляд та вирішення скарг гро-мадян на роботу служби національної охорони здоров’я. Такі скарги спочатку по-давалися спеціалізованим державним органам, а в разі незадоволення скаржника їх мав розслідувати омбудсман з питань охорони здоров’я.

На розгляд омбудсмана виносилися скарги на діяльність або бездіяльність ор-ганів охорони здоров’я, наприклад, погане харчування, грубе поводження персона-лу, недосконале або несправне обладнання тощо. Що стосується скарг на неналеж-ну діагностику, курс лікування або клінічного обслуговування, то вони надходили до омбудсмана з питань здоров’я встановлення факту «поганого управління».

Впровадження такого спеціалізованого інституту мало наслідком значне по-кращення контролю за медичними установами країни, зменшила кількість скарг на них та сприяло вдосконаленню їх роботи. На сьогоднішній день території Англії, Уельсу та Шотландії, а також у США ефективно діють аналогічні омбудсмани [2].

Зміст діяльності медичного омбудсмана, їх підзвітність та сфера повноважень у деяких штатах Америки суттєво відрізняються, так в деяких штатах такі омбуд-смани підзвітні губернатору, в інших - службі у справах людей похилого віку, або навіть спеціальним благодійним організаціям.

Деякі клініки та установи охорони здоров‘я запрошують відомчих омбудсма-нів для вирішення відповідних скарг громадян, проте практика засвідчила, що так омбудсмани занадто пов’язані зі своїми установами, а тому не можуть ухвалювати об’єктивні та незалежні рішення.

В суспільно-правових реаліях України, медичного омбудсмана слід наділити імперативними повноваженнями та передбачити сувору та неминучу відповідаль-ність за невиконання або неналежне виконання приписів Уповноваженого з питань охорони здоров’я або його представників у регіонах [3, c. 212].

Слід звернути увагу, що Україна має досвід у впровадженні спеціалізованого омбудсмана. Так 11 серпня 2011 року було запроваджено посаду Уповноваженого Президента України з прав дитини, який покликаний забезпечити належний захист прав дитини, з урахуванням міжнародних зобов'язань у цій сфері.

Таким чином, збільшення продуктивності та ефективності правового захисту пацієнтів вимагає спеціалізації омбудсманів [4, с. 195]. Медичний омбудсман має стати незалежною посадовою особою, яка отримує скарги та зауваження на дії за-кладів охорони здоров’я, якими порушено права і свободи людини та громадяни-на. Впровадження інституту Уповноваженого з питань охорони здоров’я в Україні вимагає врахування специфіки правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, вітчизняного механізму державної влади та чинної націо-нальної правової системи.

Література:1. Майданник О.О. Інститут омбудсмана в механізмі забезпечення прав люди-

ни в Україні // Адвокат. – 2010. - № 7. – С. 12-16

8

2. Пономарьова О.П. Інститут спеціалізованого омбудсмана // Право і Безпека Науковий журнал – № 3 (40) – 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу irbis-nbuv.gov.ua/.../cgiirbis_64.exe

3. Наулік Н.С. Інститут медичного омбудсмана в Україні: запровадження та перспективи розвитку // Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Укра-їні та його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення). Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції 17–18.04.2008, м. Львів. – С. 210-212.

4. Кузьма Т. М. Інститут омбудсмана: процес становлення і сутність // Слов’янський вісник. – Рівне, 2011. – Вип. 11: Серія: Історичні та політичні науки. – С.193–197.

Науковий керівник – к.ю.н., ас. Олефір А.О.

Арабчук А.І.,студент 45 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

сТандарТизація у сфері оХорони здоров'я Та її правове значення

Протягом багатьох років і по сьогодні болючим питанням українського сус-пільства є визначення якості медичних послуг, що надаються населенню. При цьо-му, оцінка якості таких послуг ускладнюється відсутністю як такого уречевленого результату, який би виступав базою для проведення різного роду оцінок.

"Якість медичної послуги" – одне з тих понять, яке тривалий час не знаходи-ло свого закріплення в законодавстві України. Єдиним законодавчим актом, який було прийнято дещо запізніло є Наказ МОЗ України «Про порядок контролю якості медичної допомоги» від 28.09.2012 року. На разі це єдиний нормативний акт, що визначає поняття якості медичної допомоги та формулю його так – це належне, згідно зі стандартами та протоколами медичної допомоги, проведення всіх заходів, які є безпечними, раціональними, прийнятними з точки зору коштів, що викорис-товуються, і впливають на смертність, захворюваність, інвалідність. Таким чином, стандарти є важливим критерієм для оцінки медичних послуг з точки зору їх якості.

Згідно зі ст. 14-1 Основ законодавства України про охорону здоров’я, до систе-ми стандартів у сфері охорони здоров'я відносяться державні соціальні нормативи та галузеві стандарти. ЗУ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» э джерелом державних соціальних нормативів. Галузевими стандартами є: стандарти з медичної допомоги, як сукупність встановлених нормативів і правил, а також певні показники з якості надання населенню медичної допомоги певного виду, що розробляються відповідно до сучасного рівня досягнутого медичною те-орією та практикою; клінічний протокол, тобто уніфікований акт, про вимоги до відповідних діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних ме-тодів надання медичної допомоги та певна їх послідовність; табель матеріально-технічного оснащення, що визначає належний перелік обладнання, устаткування та засобів для різних типів медичних закладів; лікарський формуляр, тобто список лікарських засобів, що пройшли реєстрацію в Україні.

Питання розробки та затвердження галузевих стандартів у медичній галузі входить до компетенції МОЗ України.

9

Усі існуючі (державні, комунальні та приватні) заклади з охорони здоров'я мають неухильно додержуватися встановлених стандартів, клінічних протоколів, а також табелів матеріально-технічного оснащення. Фізичні особи – підприємці, що провадять свою господарську діяльність з метою надання медичних послуг (медич-на практика) у тій же мірі зобов'язані дотримуватися вказаних стандартів.

ЗУ «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії», визначає державні соціальні стандарти як встановлені чинними нормативно-правовими акта-ми певні соціальні норми і нормативи, а також їх комплекси, на базі яких визнача-ються рівні основних державних соціальних гарантій. Єдиним базовим соціальним стандартом, визначеним у вказаному законі є прожитковий мінімум, що виступає базисом на грунті якого мають визначатися державні соціальні гарантії та стандарти у різних сферах та галузях життєдіяльності людини, у тому числі і в медичній.

Така ситуація не дає відповіді на питання, що ж, окрім прожиткового мініму-му, слід віднести до стандартві. При цьому, всі показники, що згадуються у законі, розглядаються як державні соцільні гарантії або ж як соціальні нормативи [1, с. 35].

На виконання Закону прийнята велика кількість підзаконних актів МОЗ, на-приклад, Наказ від 28.12.2002 № 507 «Про затвердження нормативів надання ме-дичної допомоги та показників якості медичної допомоги», Наказ від 10.01.2005 № 9 «Про затвердження Протоколів лікування дітей за спеціальністю «Педіатрія». Але вказані акти містять по суті галузеві стандарти які відповідно до ст. 14-1 Основ законодавства України про охорону здоров’я, не відносяться до соціальних норма-тивів. Тому на законодавчому рівні слід чітко розмежувати поняття галузевих стан-дартів та державних соціальних нормативів.

Недоліком українського законодавства також є те, що в ньому що в не закріпле-но право професійних медичних асоціацій брати участь в розробці та затвердженні професійних стандартів медичної діяльності.

Як закріплено у Концепції управління якістю медичної допомоги у галузі охо-рони здоров'я в Україні на період до 2020 року, пріорітетне значення для управлін-ня якістю надання медичних послуг має саме стандартизація. Саме стандартизація має стати засобо, що дозволить досягнути належного рівня упорядованості охоро-ни здоров'я в Україні. При цьому, важливим є розробка і закріплення вимог, норм, правил, характеристик продукції, технологій здійснення робітта послуг з надання медичної допомоги.

Стандартизація досліджуваної галузі має охопити усі складові медичного обслуговування, такі як медичні та фармацевтичні послуги,не оминаючи увагою технології виконання медичних та фармацевтичних послуг, а також технічне забез-печення для належного виконання медичних та фармацевтичних послуг. Об'єктом стандартизації обов'язково має стати кваліфікація медичного персоналу, а також фармацевтичних та інших допоміжного працівників, різні економічні аспекти охо-рони здоров'я; розробка, апробація, впровадження у виробництво, реалізація та практичне застосування різного роду лікарських засобів, також виробів медично-го призначення (медтехніка) у відповідності до встановлених та визнаних світових стандартів; та ін..

На основі викладеного, видаються логічними такі висновки: в законодавстві України слід закріпити поняття «якість медичної допомоги» та налжним чином здійснити розмежування поняття галузевих стандартів та державних соціальних нормативів; доцільно було б надати право медичним асоціаціям брати участь в роз-

10

робці таких документів. Як свідчить Концепція управління якістю медичної допо-моги у галузі охорони здоров'я в Україні, в сфері стандартизації охорони здоров’я головним завданням є збільшення її об’єктів.

Література:1. Лопушняк Г. Теоретичні аспекти формування державних соціальних стандар-

тів в Україні // Ефективність державного управління. – 2010. – Вип. 23. – С. 34-41.Науковий керівник – д.ю.н., доц. Пашков В.М.

Арабчук А.І.,студент 45 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

інсТиТуТ медичного заповіТу: заруБіЖниЙ досвідВідповідно до сучасних міжнародних стандартів, правомірність медичного

втручання обумовлюється попередньою згодою на це пацієнта. В сучасномк укра-їнському законодавстві сформована юридична конструкція згоди пацієнта, у випад-ку його повною дієздатності, на медичне втручання. Визначено і статус та сферу повноважень законного представника недієздатної особи, який діє згыдно ст. 242 Цивільного кодексу України. Проте, через тимчасову або тривалу неспроможність внаслідок хвороби, виникають ситуації, в яких пацієнт не здатен дати згоду. Саме в таких випадках виявляється важливість інституту медичного заповіту, який доско-нало розвинений, наприклад, у США, Канаді, Англії, Іспанії. Законодавство нашої держави не пристосоване для таких випадків.

Інститут медичного заповіту не був предметом ґрунтовного аналізу у відчизня-ній медико-правовій літературі. Певним аспектам цього питання присвячені праці Г. Миронової, С. Стеценка.

Прижиттєвий заповіт є найстарішою формою попередніх медичних розпоря-джень. Його було вперше запропоновано в 1969 році адвокатом з Іллінойса (США) Луїсом Катнером [2, c. 3]. Всесвітня організація охорони здоров’я визначила по-передні медичні вказівки, як «механізм, за допомогою якого компетентна людина висловлює свої побажання стосовно обставини, в яких вона більше не в стані при-ймати раціональні та обґрунтовані рішення щодо власного лікування» [1]. Європей-ським правовим базисом з даного питання є загальне правило визначене у ст. 5 Кон-венції «Про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» (ETS № 164): «втручання в сфері охорони здоров’я може бути здійснено тільки піс-ля того, як відповідна особа дасть вільну і свідому згоду на це». А також правило ст. 9 Конвенції: «Якщо на час втручання пацієнт перебуває у стані неспроможності висловити свої побажання, враховуються побажання щодо медичного втручання, висловлені ним раніше» [2, c.7].

В науковій літературі поширеним є таке визначення медичного заповіту (при-життєвого розпорядження) – це письмові документи, що мають на меті дати людям можливість висловити свої уподобання щодо надання певного лікування або утри-мання від нього в разі, якщо вони стають нездатними приймати рішення в майбут-ньому [2, c. 1]. Випадки психічної та розумової здатності особи усвідомлювати не-обхідність медичного втручання, його ступінь та порядок здійснення, не вимагають існування будь-якого попереднього письмового розпорядження. В протилежному випадку виникає загроза порушення захищених ст.ст. 5, 95 Конвенції «Про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» прав особи, що

11

не має з тих чи інших причин можливості сформулювати своє ставлення до сво-го лікування. Медичний заповіт як добровільна заява про умови надання бажаної для пацієнта медичної допомоги відіграє важливу роль інформування саме в таких ситуаціях. Розпорядження особи щодо свого медичного обслуговування є засобом завчасного планування лікування та догляду та може містити важливу інформацію стосовно медичних рішень пацієнта: розпорядження стосовно відмови від конкрет-ного способу лікування (наприклад, використання препаратів крові, трансплантації, тощо); відмова від реанімації, певних процедур штучного підтримання життя, зо-крема, агресивних інвазійних процедур; розпорядження на випадок стійкого вегета-тивного або коматозного станів.

Науковці, що досліджували дане питання вказують, що необхідно відрізняти відмову від певних видів лікування та евтаназію. Оскільки, усвідомлене особою за-вчасне прийняття рішення про відмову від початку певних реанімаційних дій, або штучної підтримки життя, які спрямовані не на лікування, а на продовження життя і, можливо, страждання, – це не евтаназія) [3]. Видається, що така відмова від ліку-вання все ж таки не може вважатися активною евтаназією, а є, по суті, попереднім розпорядженням про пасивну евтанаію.

В країнах, де легітимізовано попередні медичні розпорядження особи, при-життєвий заповіт, як правило, повинен мати письмову форму, датований і завіре-ний двома свідками, що не є родичами розпорядника, не пов’язані з лікувальною установою, що обслуговує хворого, та не претендують на спадок. Документ має містити твердження, що розпорядник у здатен розуміти суть того, що відбувається, та підписує документ добровільно (так, в Угорщині, умовою дійсності попередніх медичних вказівок є додаткова заява сертифікованого психіатра про те, що людина приймає рішення з усвідомленням його наслідків). Важливим є право розпорядника в будь-який час скасувати свою останню волю. Згідно законодавства таких країн у хворого, при його надходженні до медичного закладу або будинку для престарілих, зобов’язані запитати, чи складена остання воля, а якщо ні, то чи не бажає він її скласти. Необхідно зазначити, що остання воля вагітної жінки зазвичай є недієвою, оскільки держава вважає себе зацікавленою в народженні дитини [2, c. 5].

Як уже було зазначено в українському законодавстві розроблена юридична конструкція згоди пацієнта – дієздатної особи на медичне втручання. Але вона не втрачає свою дієвість у ситуаціях, що кваліфікуються як невідкладні. В екстрених випадках (коли наявна реальна загроза життю хворого) українське законодавство не передбачає обов'язкової згоди пацієнта або його близьких родичів а медичне втру-чання (п. 5 ст. 284 Цивільного Кодексу України, ст. 43 Основ, ст. 6 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»). Законо-давством не визнається право завчасного вибору або відмови лікування, не існує норм стосовно можливості скласти заповіт щодо медичних умов доживання.

Зі змісту деяких коментарів до ЦК України, таку позицію закладено у ЦК та інші зазначені акти не випадково. Наприклад, О. Кохановська, посилаючись в об-ґрунтування своїх доводів на положення «Декларації про політику у галузі забезпе-чення прав пацієнта у Європі» стосовно права особи на відмову від медичного втру-чання, вважає, що «таке положення є дискусійним за своїм змістом і передчасним для включення його у ЦК України. Його відсутність у ЦК цілком виправдана» [4, с. 472].

Звісно будь-яка особа в Україні може скласти медичний заповіт, але це не-минуче потягне за собою правові проблеми – у ситуаціях, коли пацієнт не може

12

висловити своє бачення порядку та способу лікування, у зв’язку із невизначеною юридичною силою медичного заповіту, пріоритет у більшості віддається рішенням лікарів та бажанням членів сім’ї.

Отже, введення в українську правову систему медичного заповіту є перспек-тивним напрямком забезпечення прав пацієнтів. Світова практика довела ефектив-ність цього інституту.

Література:1. Стеценко С.Г. Медичне право України [Електронний ресурс] / С. Стеценко.–

Режим доступу: htpp:pidruchniki.com.ua/15840720/pravo/medichne_pravo_ukrayini__stetsenko_sg

2. Миронова Г.А. Медичний заповіт: новий інститут приватного права // Часо-пис Академії адвокатури України. 2012. - № 1. – С. 1-10 [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2012-1/12mgaipp.pdf

3. Миронова Г. Право пацієнта на вибір методів лікування: «білі плями» укра-їнського законодавства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://healthysociety.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=705:-l-r-&catid=36:2011-04-19-08-30-45&Itemid=58

4. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. У 2-х т. / За від-повід ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової, В. В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. 1.

Науковий керівник – к.ю.н., ас. Олефір А.О.

Арутюнян А.А.,студент 42 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

проБЛеми господарсЬко-договірниХ відносин у медичніЙ сфері

Питання щодо господарського договору є одним із центральних. За допомогою господарських договорів частіше за все виникають господарські відносини, що слу-гує засобом встановлення зв’язків між суб’єктами господарювання.

Проблеми договірного права досліджувало багато науковців юридичного спрямування, серед них Р. Халфіна, О. Іоффе, О. Красавчиков, В. Луць, О. Вінник, Н. Дзера, В. Щербина, О. А. Беляневич, І. І. Бочкова, В. Г. Вердников, О. М. Вінник, О. В. Дзера, О. С. Йоффе, Ш. В. Калабеков, О. В. Кологойда, В. С. Мілаш, С. В. Не-синова, Н. І. Овчинников, А. Г. Первушин, С. А. Подоляк, О. Г. Ракова, В. А. Семе-усов, Є. Д. Стрельцова, С. А. Хохлов, А. П. Чернега. Враховуючи той факт, що рин-кові відносини бурхливо розвиваються в усіх сферах суспільного життя, необхідно визначити, що ж таке господарський договір і яке його місце, зокрема в медичному правовому регулюванні.

Власне саме поняття «господарський договір» законодавством України не ре-гламентовано. У статті 173 Господарського кодексу України (надалі – ГК) лише да-ється загальне визначення господарського зобов'язання. Також у ст. 179 ГК України міститься визначення господарсько-договірних зобов'язань [5]. Таким чином, у пра-вознавчій доктрині категорія господарського договору не є категоричною.

Сьогоднішня господарська правова доктрини існує з багатоманітністю думок щодо теорії договору, яка б найяскравіше виділяла всі його істотні та актуальні ознаки. О. Беляневич відзначає «господарський договір як засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язання між суб’єктами господа-

13

рювання, суб’єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючи-ми суб’єктами – юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обов’язки в галузі господарської діяльності» [1, c. 61-62].

В. Щербина зазначає, що господарський договір є збірним (узагальнюючим) поняттям, до якого відносяться різні договірні типи [7, c. 98].

Щодо взаєморозташування договору в системі цивільного і господарського права влучно зазначає В Мілаш, що досить довго договір розглядався як інститут цивільного права. Проте сьогодні договір є засобом інтеграції між різними галузями права [4, c. 37].

Важливим для визначення поняття господарського договору є встановлення його ознак. Серед них Малишко і Бородін виділяють:

– особливий суб’єктний склад (суб’єкти господарювання, органи господар-ського керівництва, негосподарські організації громадян).

– спрямованість на забезпечення господарської діяльності учасників дого-вірних відносин.

– тісний зв’язок з плановим процесом. – поєднання в господарському договорі майнових та організаційних елементів. – обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів та за-

гальногосподарських інтересів. – можливість відступлення від принципу рівності сторін [6, с. 116].

Ш. В. Калабеков відзначає господарський договір такими ознаками: 1) визначення взаємних прав та обов’язків сторін; 2) обов’язкове передбачен-

ня певної поведінки; 3) спрямованість на виникнення або зміну прав та обов’язків сторін; 4) відповідна форма; 5) спрямованість на досягнення конкретної мети; 6) еквівалентний характер; 7) універсальність [8, с. 37].

Підсумовуючи вищенаведені дефініції та ознаки, на мою думку слід вжи-вати термін господарський договір у такому значенні: домовленість, укладену за встановленим змістом та формою, між учасниками господарських правовідносин, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення прав та обов’язків, досягнення конкретної мети та забезпечується у випадку порушення можливістю застосування небажаних наслідків.

Зараз спостерігається перевага законодавчого врегулювання відносин над дого-вірним. При цьому диспозитивне, тобто договірне, регулювання не виключається [2].

А. Меленко в ряд основних господарських договорів у сфері охорони здоров’я виділяє: договір купівлі-продажу (поставки); договори про виконання робіт чи на-дання послуг; договір оренди; договір на виконання науково-дослідних робіт. Автор відзначає, що при укладанні господарського договору, сторони повинні обов’язково у погодити предмет, ціну та строк дії договору. Під час складання будь-якого дого-вору необхідно зважати на його специфіку, підходити до розробки документа, вра-ховуючи всі деталі [3, c.48-50].

Також, В.М. Пашков виділяє господарсько-правовий договір надання медич-них послуг. Дефініція цього договору виглядає, на думку науковця, наступним чином: «це угода, укладена між учасниками господарської діяльності або одним чи декількома учасниками господарських відносин, у тому числі негосподарюю-чим суб’єктом, унаслідок якої одна сторона (виконавець) заклад охорони здоров’я зобов’язується на замовлення другої сторони (замовника) – на суб’єкта на свою ко-ристь як послугоотримувача, надати третій стороні (послугоотримувачу) медичні

14

послуги …». Крім того господарські договори при добровільному страхуванні ме-дичних витрат укладаються між страхувальником і страховою медичною організа-цією, між страховою медичною організацією та медичним закладом [2].

Таким чином, ми проаналізували поняття господарського договору, яке слід розуміти у значенні домовленості, укладеної за встановленим змістом та формою, між учасниками господарських правовідносин, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення прав та обов’язків, досягнення конкретної мети та забезпечується у випадку порушення можливістю застосування небажаних наслідків. Крім легально визначених у ГК, особливим видом господарських договорів у медичній сфері є господарсько-правовий договір надання медичних послуг.

Література:1. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспек-

ти). – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.2. Договірні відносини у сфері охорони здоров’я. Пашков В.М. // Аптека. –

2008 – №623.. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.apteka.ua/article/5995

3. Меленко, А. Договори в медичному закладі / А. Меленко // Практика управ-ління медичним закладом. – 2014. – N 10. – С. 48-53.

4. Мілаш В. Про розвиток господарсько-правового регулювання договірних відносин // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – №5. – с. 37.

5. Пєлєвін О. До визначення поняття господарського договору: доктриналь-ний аспект // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://oldconf.neasmo.org.ua/node/2091

6. Поняття господарського договору: доктринальний аспект / В. М. Ма-лишко, Є. В. Бородін // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2014. – № 2. – С. 115-118. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npnau_2014_2_24.pdf

7. Система органів державного управління та регулювання в сфері підприєм-ницької діяльності : монографія / В. С. Щербина, Н. М. Мироненко, О. М. Вінник, О. А. Беляневич, Т. В. Боднар; ред.: В. С. Щербина; НДІ приват. права і підприємни-цтва НАПрН України. – К., 2010. – 227 c. – укp.

8. Ш. В. Калабеков. Договор как универсальная правовая конструкция: Дисс канд. юрид. наук:– М., 2003. – 259 с.

Науковий керівник – к.ю.н., ас. Олефір А.О.

Бабич Є.О.,студент 46 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

правовиЙ сТаТус суБ'ЄкТів фармацевТичного ринкуФармацевтичний ринок виступає одним із головних показників успішності

економічної політики соціальної держави, якою у відповідності до ст. 3 Основного Закону задекларована Україна. Основою його функціонування є загальні правові за-сади, які притаманні ринковій економіці, проте, він має своєрідні специфічні риси, які виокремлюють його серед інших сфер економіки.

Окремі аспекти діяльності ринку фармацевтичних послуг, а також його суб'єктів досліджували такі вчені, як О. Вінник, Р. Ворон, Л. Дешко, Д. Задихайло, В. Пашков та інші.

15

Метою даної роботи є дослідження поняття суб’єктів фармацевтичного ринку та особливостей їх господарської діяльності.

Чинне українське законодавство не містить дефініції поняття суб’єктів фар-мацевтичного ринку, а також їх чіткого переліку. До прикладу, згідно ст. 10 Закону України «Про лікарські засоби» фізичні чи юридичні особи виготовляють лікарські засоби, а в ч. 1 ст. 19 зазначено, що оптову та роздрібну торгівля ними здійснюють підприємства, установи, організації та фізичні особи – підприємці. У п. 1.3 Ліцен-зійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських за-собів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами», затверджених наказом МОЗ України №723 від 31.10.2011 року (надалі – Ліцензійні умови), надано визна-чення понять «аптечний заклад», «аптека», «аптечний кіоск», «аптечний пункт», «аптечний склад (база)», «структурний підрозділ аптеки», «виробник лікарських засобів».

На думку Ворона Р.О., існує три групи суб’єктів фармацевтичного ринку. До першої групи науковець відносить розробників відповідної продукції, виробників, імпортерів, а також органи державної реєстрації фармацевтичної продукції. До дру-гої групи належать дистриб’ютори вказаної продукції, аптечні заклади, які з метою надання соціальних, медичних чи інших послуг, здійснюють реалізацію фармацев-тичної продукції, та установи охорони здоров'я або інші заклади, що здійснюють її закупівлю та зберігання. До третьої групи віднесено органи державного нагляду у сфері діяльності ринку фармацевтичних послуг [2, с. 62-64].

Кущ Л.І. зазначає, що до суб’єктів господарювання у сфері виготовлення та реалізації лікарських та медичних засобів належать фармацевтичні організації, їх відокремлені підрозділи та фізичні особи-підприємці, наділені господарською правосуб’єктністю, одержали ліцензію на провадження даного виду діяльності, во-лодіють належними приміщеннями, приладами та обладнанням. До фармацевтич-них організацій належать: відповідні підприємства та їх структурні підрозділи, які виробляють лікарські засоби; фармацевтичні організації, що реалізують медичні за-соби оптом через аптечні бази (склади) та в роздріб – через аптеки, аптечні кіоски (пункти); фармацевтичні установи, що здійснюють виявлення нових ліків, а також їх до клінічне вивчення [4, с. 43-44].

Вважаю за доцільне проаналізувати головні ознаки суб’єктів господарювання даної категорії. Головною ознакою є особливості господарської діяльності, це озна-чає, що підприємці здійснюють виробництво чи реалізацію специфічного товару – лікарських засобів та медичних виробів, що у свою чергу, ставить додаткові вимоги до вищевказаних суб’єктів, оскільки вони повинні додержуватися відповідних стан-дартів, технічних регламентів тощо, так як від якості вказаної продукції залежить життя та здоров'я населення [3, с. 125]. При цьому, варто зазначити, що суб’єкти господарювання можуть виготовляти та реалізовувати лише ті лікарські засоби, які дозволені для застосування Міністерством охорони здоров'я України.

Наступною ознакою є те, що суб’єкти фармацевтичного ринку мають відпо-відну організаційно-правову форму, тобто структуру, яка може бути або однією з форм підприємства або установою (наприклад, міністерство), чи організацією (об'єднання громадян). При цьому, господарюючі суб’єкти можуть обирати ту чи іншу організаційно-правову форму [5, с. 193]. Важливою рисою також є те, що по-рядок створення, функціонування, реорганізації чи припинення діяльності суб’єктів фармацевтичного ринку чітко закріплено чинним законодавством.

16

Також суб’єкти фармацевтичного ринку наділені господарською право-суб'єктністю, під якою розуміють визнану законом сукупність правових можливос-тей відносно участі в господарській діяльності. Ще однією, нерозривно пов’язаною з попередньою ознакою досліджуваних суб’єктів господарювання є їх легітимність, тобто законне, визнане державою існування, що пов’язане з їх державною реєстра-цією, а також ліцензуванням [1, с. 36]. Так, у відповідності до п. 10 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» виробництво лікар-ських засобів, оптова та роздрібна торгівля ними, їх імпорт (крім активних фарма-цевтичних інгредієнтів) – підлягає ліцензуванню. Згідно п. 1.11 Ліцензійних умов підставою для видачі ліцензії на провадження господарської діяльності з оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами є наявність матеріально-технічної бази, кваліфікованого персоналу. Якщо суб’єкт господарювання має намір здійснювати виробництво лікарських засобів, то окрім двох вищевказаних підстав, обов’язковим також є наявність умов щодо контролю за якістю лікарських засобів, що виробляти-муться. Ліцензування даного виду господарської діяльності здійснюється Держав-ною службою України з лікарських засобів.

Отже, проаналізувавши питання господарської діяльності суб’єктів фарма-цевтичного ринку можна дійти наступних висновків. По-перше, українське зако-нодавство не закріплює визначення поняття «суб’єкти фармацевтичного ринку» та їх чіткого переліку, що породжує певну невизначеність при правовому регулюван-ні їх господарської діяльності. По-друге, господарська діяльність вищеназваних суб’єктів має певні особливості, порівняно з іншими суб’єктами господарювання, що проявляється в специфіці товару, що ними виробляється чи реалізовується, під-вищених вимогах до матеріально-технічної бази, кваліфікації персоналу тощо, а також наявності наданого в установленому законом порядку дозволу – ліцензії, зна-чно суворішому регулятивному державному впливу.

Література:1. Васильєв С.В. Нормативно-правові засади державного управління у сфері

ліцензування фармацевтичної діяльності// Теорія і практика державного управління : зб. наук. пр. – 2012. – № 3 (38). – С. 35–40.

2. Ворон Р.О. Господарсько-правове забезпечення розвитку фармацевтичного ринку в Україні: Дис.... канд. юрид. наук. – Х., 2015. – 86 с.

3. Коротич Є.О. Особливості правового статусу суб’єктів господарювання, що виробляють та здійснюють торгівлю медичними виробами// Право і суспільство. – 2013. – №6-2. – С. 122-126.

4. Кущ Л.І. Господарсько-правове регулювання виробництва та торгівлі лікар-ськими засобами: Дис.... канд. юрид. наук. – Донець, 2004. – 112 с.

5. Морщагіна Н.С. Особливості господарської компетенції аптечних закладів// Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2012. – №2 (9). – С. 189-196.

Науковий керівник – к.ю.н., ас. Олефір А.О.

17

Бабич Є.О.,студент 46 групиПЮІ НЮУ ім. Ярослава Мудрого

кодифікація екоЛогічного законодавсТва: проБЛеми і перспекТиви

Екологічне законодавство України характеризується значною кількістю нормативно-правових актів різної юридичної сили та їх розпорошеністю і колізій-ністю, що іноді значно ускладнює процес правозастосування. Тому в науці еколо-гічного права і на законодавчому рівні висловлюються пропозиції щодо кодифікації екологічного законодавства. Метою роботи є аналіз проблем і перспектив прийнят-тя кодифікованого акту у сфері екологічного права.

Дослідженням даного питання займалися, зокрема такі вітчизняні науковці: Гетьман А., Коморна Л., Гвоздик П., Шемчушенко Ю. і т.д.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» був прийнятий ще за радянських часів і вже істотно застарів. Він побудований на то-гочасних концептуальних засадах і не забезпечує системної екологізації усіх сфер суспільного життя. Навіть термінологічно Закон не узгоджується з прийнятою на міжнародному рівні термінологією в цій галузі. Наприклад, предметом охорони за Законом виступає «навколишнє природне середовище», тоді як за сучасним міжна-родним правом – «навколишнє середовище» [1, с. 5]. Майже кожна стаття Закону за-знала змін починаючи з року прийняття цього нормативно-правового акту (1991 р.).

Доцільність розробки проекту Екологічного кодексу України передбаче-на Основними напрямами державної політики України у га