МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

КОРЧАК ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 347.155–053.18

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ОГОЛОШЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

ПОМЕРЛОЮ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ

УКРАЇНИ

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Яроцький Віталій Леонідович,

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2017

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ……………………….………................3

ВСТУП..……………………………………………………….………..……..........4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОГОЛОШЕННЯ ФІЗИЧНОЇ

ОСОБИ ПОМЕРЛОЮ………………………………….…..………………...…12

1.1 Історичні аспекти розвитку і сучасні проблеми інституту оголошення

фізичної особи померлою.......................................................................................12

1.2 Оголошення фізичної особи померлою як різновид цивільно-правових

презумпцій ……………………………………………………………………...…29

1.3 Підстави і порядок оголошення фізичної особи померлою………….....49

1.4 Зарубіжний досвід та сучасна вітчизняна правова модель розвитку

інституту оголошення фізичної особи померлою, в контексті прав і свобод

людини і громадянина, їх правової охорони……………...…………………….72

РОЗДІЛ 2. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ОГОЛОШЕННЯ

ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ПОМЕРЛОЮ…………………………………………....97

2.1 Вітчизняна концепція наслідків оголошення фізичної особи

померлою…………………………………………………………………………..97

2.2 Наслідки оголошення фізичної особи померлою, що мають немайновий

характер...……………………………..……………………..…………….……..116

2.3 Наслідки оголошення фізичної особи померлою, що мають майновий

характер…………………………………………………………….....….............132

2.4 Правові наслідки появи фізичної особи, яка оголошена

померлою…………………………………...…………………………………….152

ВИСНОВКИ………………...………………………….………………..…..…..178

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………........………………….....185

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ЄКПЛ – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04

листопада 1950 р.

ООН – Організація Об’єднаних Націй

ЗУ – Закон України

Модельний закон – Модельний закон щодо осіб, що зникли безвісти країн

СНД

СК – Сімейний кодекс

ЦК – Цивільний кодекс

ЦПК – Цивільний процесуальний кодекс

РАЦС – Реєстрація актів цивільного стану

ППВСУ – Постанова Пленуму Верховного Суду України

4

ВСТУП

Актуальність теми. Юридична конструкція оголошення фізичної особи

померлою, яка ґрунтується на високій ймовірності смерті учасника цивільних

правовідносин, покликана збалансувати права й законні інтереси спадкоємців

та інших заінтересованих осіб, а також фізичної особи, яка оголошується

померлою, на випадок її появи. Ставлення до цього інституту в міжнародно-

правовій спільноті й зарубіжних правових системах світу є неоднозначним, з

огляду на історичні особливості розвитку цивільного законодавства і різні

підходи до пріоритетів правового регулювання в частині інтересів зниклої

фізичної особи і її правонаступників.

Характерною рисою вітчизняної правової моделі окреслених

правовідносин є те, що правове регулювання у цій сфері майже не зазнало

принципових змін з моменту прийняття Цивільного кодексу України (далі –

ЦК України). Крім того, власне регулюванню відносин, пов’язаних з

оголошеннями фізичної особи померлою, а також наслідкам її появи

присвячено всього три статті основного акту цивільного законодавства

України (ст. 46 – 48 ЦК України) зміст яких не дає змогу вирішувати всі

питання практики правозастосування.

Актуалізація окресленої тематики в умовах сьогодення пояснюється

соціально-політичними процесами, що відбуваються в нашій країні, які

пов’язуються з підвищенням ризиків зникнення осіб. За статистичними

даними, станом на 01 липня 2015 року в Україні безвісно зниклими

вважаються 12 017 осіб [29]. Як наслідок збільшується обсяг судової

практики, пов’язаної з розглядами відповідних категорій справ і необхідністю

застосування тих положень вітчизняного цивільного законодавства України,

які раніше майже не застосовувались.

Порядок і підстави оголошення фізичної особи померлою, цивільно-

правові наслідки такого оголошення, а також наслідки появи такої особи

залишаються одними з малодосліджених питань сучасної цивілістики, які

5

потребують розкриття з метою формування науково обґрунтованих

пропозицій вдосконалення положень чинного цивільного законодавства

України й рекомендацій щодо вирішення ситуацій практики

правозастосування. Враховуючи відсутність в цивільному праві комплексного

дослідження, присвяченого інституту оголошення фізичної особи померлою і

зважаючи на соціальну важливість цього питання, його науковий аналіз з

позицій права є актуальним, а отримані результати цінними.

Серед сучасних представників вітчизняної цивілістичної школи

окреслену проблематику останніми роками досліджували О. М. Шиманович,

О. П. Печений, В. Г. Бобко, Т. В. Ліснича, М. М. Ясинок, Г. В. Анікіна,

Д. С. Січко, І. І. Власюк, та ін.

Теоретичною основою для дослідження проблематики наслідків

оголошення фізичної особи померлою стали наукові праці вітчизняних та

зарубіжних правників, а саме: Д. І. Мейера, Г. Ф. Дормідонтова, Д. М. Чечота,

Г. Ф. Шершеневича, О. К. Юрченко, Ю. О. Попової, Й. О. Покровського,

І. В. Венедіктової, Є. О. Прянишникова, В. І. Борисової, О. Г. Потюкова,

І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. В. Блажеєва, І. Б. Новицького, І. В. Жилінкової,

О. І. Сафончик, Р. О. Стефанчука, О. Д. Крупчана, О. В. Дзери, В. В. Надьон,

З. В. Ромовської, С. О. Сліпченко, Ю. І. Чалого, А. В. Зинов’євої, Д. С. Гудзь,

Л. І. Куліцької, А. Н. Шайдуліної, В. Л. Яроцького та ін.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри

цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого в межах державної цільової комплексної програми «Проблеми

вдосконалення правового регулювання особистих немайнових та майнових

відносин в Україні» (№ державної реєстрації 0111U000963). Тема

дисертаційної роботи затверджена на засіданні вченої ради Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 5 від 26

грудня 2014 року).

6

Мета і завдання дослідження. Виходячи із сучасного стану наукового

дослідження проблеми, мета роботи полягає у визначенні правових наслідків

оголошення фізичної особи померлою, умов і порядку такого оголошення, а

також наслідків появи фізичної особи, яку оголошено померлою, задля

формування науково обґрунтованих рекомендацій по вдосконаленню

вітчизняного законодавства у цій сфері. Досягнення мети зумовило

постановку таких основних завдань:

– проаналізувати становлення інституту оголошення особи померлою в

історичному аспекті;

– з’ясувати особливості оголошення фізичної особи померлою як

юридичної презумпції;

– визначити особливості міжнародної практики застосування юридичної

конструкції оголошення фізичної особи померлою;

– охарактеризувати вітчизняну цивільно-правову концепцію наслідків

оголошення фізичної особи померлою;

– розкрити майнові та немайнові наслідки оголошення фізичної особи

померлою;

– визначити цивільно-правові наслідки появи фізичної особи, яка була

оголошена померлою;

– виявити недоліки вітчизняного законодавчого регулювання наслідків

оголошення фізичної особи померлою й сформулювати науково-обґрунтовані

та практично доцільні пропозиції щодо їх усунення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються

та припиняються у зв’язку з оголошенням фізичної особи померлою, а також

норми чинного законодавства України, положення судової практики та

наукова література з цього питання.

Предметом дослідження є цивільно-правовий механізм оголошення

фізичної особи померлою і цивільно-правові наслідки його реалізації.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є

діалектичний метод та інші методи і прийоми наукового пізнання. Методи

7

аналізу та синтезу використано для виявлення сучасних проблем інституту

оголошення фізичної особи померлою (підрозділ 1.1), визначення змісту

досліджуваної юридичної конструкції (підрозділи 1.1 – 1.2) і наслідків її

реалізації (підрозділи 2.1 – 2.3). За допомогою історичного методу визначено

специфіку розвитку інституту оголошення фізичної особи померлою

(підрозділ 1.1). Використання структурно-функціонального методу, методів

класифікації та групування дозволило провести характеристику оголошення

фізичної особи померлою як різновиду юридичних презумпцій (підрозділ 1.2),

визначити підстави та умови оголошення фізичної особи померлою (підрозділ

1.3), окреслити особливості вітчизняної правової концепції наслідків

оголошення фізичної особи померлою та міжнародної практики (підрозділи

1.4, 2.1). Герменевтичний метод використано для тлумачення положень ЦК

України, які регулюють відносини у сфері оголошення фізичної особи

померлою (підрозділи 1.3, 2.1 – 2.3), а також наслідків появи такої особи

(підрозділ 2.4).

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація

є однією з перших серед сучасних цивілістичних досліджень України,

комплексною науково-дослідною працею, яка присвячена з’ясуванню правової

природи інституту оголошення фізичної особи померлою, цивільно-правовим

наслідкам оголошення фізичної особи померлою, а також наслідкам появи

такої фізичної особи. У результаті проведеного дослідження дисертантом

одержано нові наукові положення, висновки та пропозиції, які виносяться на

захист. Зокрема,

уперше:

– в контексті цивільно-правових наслідків оголошення фізичної особи

померлою проведено аналіз специфіки правосуб’єктності живої особи,

оголошеної померлою. Наголошується на тому, що правосуб’єктність такої

особи має дві взаємопов’язані складові: припинену й потенційно поновлювану

в судовому порядку правосуб’єктність фізичної особи за місцем її постійного

8

проживання та правосуб’єктність за фактичним місцем її перебування, що не

підлягає втраті у цьому випадку;

– надана комплексна характеристика конструкції оголошення фізичної

особи померлою як різновиду цивільно-правових презумпцій. Пропонується

розглядати її як матеріально-правову (закріплену нормами матеріального

права), спростовну (як припущення факту смерті, що потенційно може бути

спростоване), непряму (зміст якої виводиться із положень, в яких її

закріплено) і міжгалузеву (застосовується у сферах регулювання суспільних

відносин, які складають предмет інших, крім цивільного, галузей права)

презумпцію;

– визначено юридичну долю правочинів, укладених представниками

особи, яка оголошена померлою, в умовах, коли моментом оголошення

фізичної особи померлою є день її вірогідної смерті, а не день вступу в силу

відповідного рішення суду. Обґрунтовується, що всі правочини, вчинені в

період часу між днем ймовірної смерті оголошеної померлою особи і днем

набрання законної сили рішенням суду є дійсними за умови дотримання

сторонами всіх вимог, що висуваються положеннями чинного цивільного

законодавства України. Та обставина, що на момент вчинення відповідних

правочинів довіритель вважається померлим, що встановлюється при

подальшому розгляді справи, не впливає на дійсність відповідних юридично

вагомих дій;

удосконалено:

– наукове бачення подальшого цивільно-правового забезпечення

безперешкодності реалізації прав і законних інтересів фізичної особи, яка

оголошена померлою, для чого з метою стабілізації майнового обороту на

рівні ст. 47 ЦК України необхідно запровадити правило про накладення на

п’ять років заборони відчуження рухомих речей, на які поширено правовий

режим нерухомості та встановити заборону протягом п’яти років відчужувати

нерухоме майно, одержане державою або територіальною громадою в порядку

приватизації або іншої безоплатної передачі;

9

– погляди щодо специфіки цивільно-правового механізму реалізації права

на повернення збереженого в натурі й безоплатно набутого індивідуально-

визначеного майна оголошеної померлою фізичної особи у випадку її появи,

який полягає у визнанні за нею права власності на це майно, з урахуванням

тієї обставини, що в цьому разі її право власності не припинилося;

– наукові позиції стосовно змісту правомочностей представника особи,

яка оголошена померлою. Обґрунтовується необхідність наділення таких

представників переважним правом бути управителем спадкового майна в

частині, визначеній довіреністю або іншою підставою представницьких

відносин між представником і фізичною особою, яка оголошена померлою.

Необхідність запровадження такого підходу пояснюється обмеженнями,

встановленими абз. 2 п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України стосовно спадкового майна;

набули подальшого розвитку:

– положення щодо специфіки переходу права власності на нерухоме

майно, що належить фізичній особі, яка оголошена померлою, включене до

спадкової маси, і стосовно якого встановлено заборону його відчуження на

підставі ч. 2 ст. 47 ЦК України. Визначено, що така заборона не є перешкодою

для реалізації переходу права власності до учасників майнового обороту

способами, що реалізовуються поза волею власника;

– цивілістичні підходи щодо категорії «поява фізичної особи, яка була

оголошена померлою». Визначено, що в світлі положень чинного цивільного

законодавства України і юридичних наслідків відповідного юридичного стану

така поява пов’язується зі скасуванням рішення суду про оголошення особи

померлою, а не фактичною появою фізичної особи чи скасуванням актового

запису про її смерть;

– висновки стосовно наслідків появи фізичної особи, яка була оголошена

померлою. З метою забезпечення прав й законних інтересів такої особи

пропонується наділити її переважним правом на безоплатне набуття у

власність майна, що перейшло до її правонаступників після оголошення її

10

померлою при переході прав на таке майно між учасниками майнового

обороту після появи такої особи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

дисертаційне дослідження містить висновки та пропозиції, які можуть бути

використані:

– у правотворчій діяльності – з метою вдосконалення положень

ст. 46–48, 1285 ЦК України, ст. 246, 249 Цивільного процесуального кодексу

України (далі – ЦПК України), ст. 118, 238 Сімейного кодексу України (далі –

СК України), окремих законів України, підзаконних нормативно-правових

актів, а також при розробленні відповідних нормативних актів;

– у науково-дослідній сфері – для подальших досліджень проблем,

пов’язаних із інститутом оголошення фізичної особи померлою та цивільно-

правовими наслідками оголошення особи померлою;

– у правозастосовній діяльності – судами при розгляді відповідних

категорій справ, адвокатами та іншими суб’єктами під час реалізації

професійних прав і виконання обов’язків;

– у навчальному процесі – висновки та пропозиції дисертації можуть бути

використані під час викладення дисципліни «Цивільне право України», при

підготовці навчальних посібників, підручників, методичних рекомендацій для

студентів вищих навчальних закладів юридичної освіти, в науково-дослідній

роботі студентів;

– у практичній роботі – серед населення дисертація може слугувати

теоретичним матеріалом, з метою покращення розуміння інституту

оголошення фізичної особи померлою в контексті наслідків, що настають в

результаті такого оголошення та сприяти підвищенню рівня правової культури

громадян України.

Апробація результатів дисертації. Одержані в ході дослідження

висновки, теоретичні напрацювання, узагальнення та пропозиції, що містяться

в дисертації, обговорені, схвалені та рекомендовані до захисту кафедрою

11

цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого.

Основні положення дисертаційної роботи були оприлюднені на

міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях і «круглих

столах», а саме: «Pravna veda a prax: vyzvy modernych europskych integracnych

procesov» (Bratislava, 27–28 novembra 2015), «Проблеми вдосконалення

приватно-правових механізмів набуття, передачі, здійснення та захисту

суб’єктивних цивільних прав» (м. Харків, 18 грудня 2015 року), «Актуальні

питання розвитку законодавства: наукові дискусії» (м. Львів, 18–19 грудня

2015 року), «Юридичні наукові дискусії як фактор сталого розвитку правової

доктрини та законодавства» (м. Київ, 8–9 квітня 2016 року) та ін.

Публікації. Основні положення дисертації відображені в п’яти статтях у

наукових фахових виданнях України, одна з яких опублікована в іноземному

науковому періодичному виданні з юридичного напрямку, а також у тезах

п’яти доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура і обсяг дисертації зумовлена предметом, метою та

завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які

містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний

обсяг дисертації становить 210 сторінок, із них основного тексту – 184

сторінки. Кількість використаних джерел – 210 найменувань, що викладені на

26 сторінках.

12

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОГОЛОШЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

ПОМЕРЛОЮ

1.1 Історичні аспекти розвитку і сучасні проблеми інституту

оголошення фізичної особи померлою

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦК України учасниками цивільних правовідносин

є фізичні особи та юридичні особи [184]. Оголошення одного з учасника цих

правовідносин померлим, є однією з найдавніших юридичних конструкцій,

яка в умовах сучасного розвитку стала повноцінним інститутом цивільного

права України. Значення норма, що складають цей інститут, важко

переоцінити з урахуванням їх значення для вирішення конкретних питань

практики правозастосування. Тим не менше, сучасний вигляд цього інституту

не був притаманний всім етапам його розвитку. Важливими в цьому контексті

є історичні аспекти розвитку положень законодавства у сфері оголошення

фізичної особи померлою, які дають змогу прослідкувати розвиток наукових

уявлень про відповідний цивільно-правовий інститут.

Поняття «юридична конструкція» висвітлюється у фаховій літературі

переважно в контексті питань юридичної техніки. Ця традиція сформована

історично й підтримується певними підходами до розуміння природи, місця й

ролі юридичної конструкції в праві та правознавстві [19, c. 190–198].

Зазначений термін «юридична техніка» охоплює загалом як законодавство, так

і правозастосовну діяльність. Хоча юридична техніка часто згадується в

літературі як інструментальне ноу-хау законодавства, інструментальних

навичок, що охоплюють царину судових рішень та застосування закону.

Юридична техніка слугує «мостом» між законом та його практичною

реалізацією [209].

Найбільш загальними прийомами та засобами юридичної техніки, які

належать до всіх її видів, є юридична термінологія, юридичні конструкції,

13

мовно-стилістичні прийоми та правила викладу змісту нормативно-правових

актів, правові презумпції, правові фікції тощо. Технічні засоби (інструменти)

та технічні прийоми в сукупності складають юридичну техніку.

Технічні засоби поділяють на такі види:

1) засоби юридичного вираження волі суб’єктів юридичної діяльності

(правові презумпції, правові фікції, юридичні конструкції);

2) засоби словесного викладу правових приписів (правова термінологія,

правова стилістика) [51, c. 32].

Юридична конструкція повинна розкривати, насамперед, структурні

елементи певних юридичних явищ. У ній, за думкою А. О. Дутко, повинна

відображатися уся сукупність таких елементів, ураховуючи те, що відсутність

хоча б одного з них, приведе до неповноти законодавства [49, c. 112].

Юридичні конструкції – це один із найскладніших засобів законотворчої

техніки, сутність якого є недостатньо науково досліджена. Як зауважує

А. О. Дутко, сфера правового регулювання постійно розширюється, але саме

за допомогою юридичних конструкцій можна чітко та економно впорядкувати

суспільні відносини у правовій площині [50, c. 159–160].

Ключове значення юридичної конструкції визначається, безпосередньо,

характером і специфікою юридичних конструкцій, а також зумовлюється їх

місцем і функціональною роллю у правовій системі держави. Зважаючи на

багатогранність специфіки юридичних конструкцій логічно вважати, що

останні знаходять свій вияв у будь-якій правовій системі поглядів. Норми

права являють собою певну систему, яка фактично є конструкцією; також

норми права закріплюються в законах та інших джерелах права за допомогою

юридичних конструкцій як засобів юридичної, зокрема законодавчої, техніки;

неможливо реалізувати (застосувати) норми права, не використавши

відповідних юридичних конструкцій [57, c. 58–61]. Прикладом цивільно-

правовою конструкції є інститут оголошення фізичної особи померлою,

відомий ще з часів римського права. Цей інститут є радикальним засобом

усунення невизначеності у правах та обов’язках осіб. Як правовий інститут

14

оголошення фізичної особи померлою має самостійний предмет і метод

правового регулювання. Предметом інституту є група суспільних відносин,

що виникають з оголошення особи померлою. Цивільно-правовий метод

регулювання інституту має низку специфічних особливостей, а саме:

відсутність певної рівності прав і обов’язків суб’єктів і відсутністю автономії

волі одного з них. Зникла фізична особа може і не знати, що щодо неї відкрито

провадження стосовно оголошення її померлою.

Задля більш повного комплексного дослідження інституту оголошення

фізичної особи померлою, розглянемо історичні етапи його розвитку та

закріплення в законодавчих документах. З’ясуємо ґенезу цього інституту в

період основних історичних етапів розбуди нашої держави на теренах УРСР та

СРСР.

Інститут оголошення фізичної особи померлою виник ще за часів

класичного римського права, коли встановлювались правові наслідки тривалої

відсутності особи в місці її постійного проживання. Це було пов’язано з

певною невизначеністю не тільки долі відсутньої особи та її правовим

становищем, а більше з необхідністю стабілізувати тривалі цивільні

правовідносини в яких ця людина знаходиться. Римські юристи для цієї мети

розробили конструкції спеціальних правових інститутів: визнання особи

безвісно відсутньою і оголошення фізичної особи померлою. Отже, основна

ідея цих правових інститутів полягає в забезпечнні прав та інтереси осіб, що

мають права вимоги до відсутніх фізичних осіб, окрім того, їх застосування

пов’язано з імперативними встановленими законом нормами щодо відсутності

особи в місці постійного проживання.

Зауважимо, що Римське право надавало судам повну свободу в оцінці

обставин, чи знаходиться особа в живих. Загального принципу у римлян не

було, проте подальше тлумачення основ римського права дозволило

відокремити дві системи щодо смерті безвісно відсутньої особи. Ці системи

визначались як система граничного віку і система очікувальної (післяявочної)

давності. Система граничного віку виходила з граничного терміну життя

15

особи, після закінчення якого безвісно відсутня особа передбачалась

померлою. Даний термін становив 70 років. Друга система називалася

системою післяявочної давності. Вона полягала в тому, що при довготривалій

відсутності особи подавалась відповідна заяву до суду, і якщо з моменту

подачі цієї заяви стікала встановлена давність, наприклад в 10 років, то

наступали ті ж юридичні наслідки як і при смерті безвісно відсутньої особи

[180, c. 55–57].

В період середньовіччя відбувались значні людські міграційні процеси, та

посилювався контроль держави над народжуваністю та смертністю населення.

Крім того, контроль пов’язувалася з упорядкованістю майнових відносин у

країнах, які вже закінчили стадію свого становлення [200, c. 205].

У законодавстві Російської Імперії існував інститут безвісно відсутньої

особи. В категорію безвісно відсутніх осіб включались ті особи, що залишили

своє постійне місце проживання, не надавали відомостей про себе певний час

та не було жодних відомостей про місце їх знаходження. Звід Законів

Російської імперії передбачав і визнання особи безвісно відсутньою навіть

тоді, коли місце її знаходження було відоме. Такий випадок мав місце тоді,

коли у особи, яка перебувала за кордоном, закінчилася дія закордонного

паспорту, але особа більше ніж п’ять років після цього не поверталася в країну

(ст. 7 т. Х) [200, c. 206].

Науковець М. М. Ясинок в своїй монографії, неодноразово звертається до

Зводу Законів Російської імперії [109] та робить висновок, що зміст визнання

особи безвісно відсутньою полягав у тому, що відсутня особа не вважається

померлою, хоча і перебуває невідомо де, а тому відносно її майна

встановлювалася опіка, і в такому разі право власності на таке майно не

змінювалося. Оголошення ж особи померлою передбачало констатацію на

правовому рівні біологічної смерті особи, а в зв’язку з цим і перехід права

власності від померлої людини до її родичів у порядку спадкування. На його

думку, така необхідність в законодавчому закріпленні інституту оголошення

особи померлою мала свої правові наслідки, які, з одного – пов’язувалися з

16

церковною реєстрацією шлюбу і його розірванням, а з іншого боку, це

питання давало можливість врегулювати правовідносини, пов’язані з долею

таких осіб та їх майном [200, с. 206–207].

Ст. 1451 Статуту цивільного судочинства Російської імперії 1864 року

зазначала, що будь-яка заінтересована особа – спадкоємці, казна, кредитори –

вправі були просити суд зробити в пресі публікацію безвісно відсутньої особи

з призначенням щодо її майна опікуна. Водночас така категорія справ була

підсудна окружним судам, які перевіряли докази, пов’язані з припущенням

про безвісно відсутню особу. Такі справи складалися із двох частин. Перша

частина починалася з часу опублікування в пресі повідомлення про визнання

особи безвісно відсутньою. Вона передбачала відсутність особи протягом

п’ятирічного терміну. Якщо особа з’явилася, в період закінчення такого

строку, провадження за справою закривалося. У разі нез’явлення такої особи

суд після закінчення п’ятирічного строку починав розгляд справи по суті з

постановою судового рішення про визнання особи безвісно відсутньою [109].

Незважаючи на те що суд своїм рішенням вже презюмував факт безвісної

відсутності особи і її майно переходило в управління спадкоємців, які

фактично ставали добросовісними користувачами, розгляд судової справи

продовжувався ще п’ять років. Після закінчення цього строку судове рішення

набувало законної чинності і відповідно до ст. 1459 Статуту цивільного

судочинства Російської імперії така особа втрачала право на своє майно,

навіть при її поверненні на своє постійне місце мешкання.

За радянських часів інститут оголошення фізичної особи померлою не

втрачав свого значення, оскільки він також пов’язувався з упорядкуванням

майнових відносин в країні. Радою Народних Комісарів 17 червня 1918 року

було видано Декрет № 624 «Про право одержання майна на утримання від

осіб, оголошених відсутніми, і про судове визнання осіб зниклих померлими»

(далі – Декрет). У Декреті було впорядковано розмежування понять «безвісна

відсутність», «безвісне зникнення», «оголошення померлою».

17

Стаття 26 визначала норму, що ставала на захист особи, оголошеної

померлою: якщо особа, яка була оголошена померлою з’явилась після

визнання її померлою, має право на отримання, незалежно від терміну своєї

явки, всього майна, що залишилося, що знаходиться в управлінні установ,

згаданих в ст. 5 Декрету від 27 квітня 1918 року «Про скасування

спадкування» (№ 34, ст. 456), за винятком випадків, коли неявка визнана

судом недопустимою [137].

В Україні вперше інститут оголошення фізичної особи померлою

нормативно було закріплено в ЦК УРСР 1922 року [36]. Разом з тим

процесуальні питання щодо розгляду даної категорії справ містилися в

Кодексі законів про сім`ю, опіку, шлюб і акти громадського стану [68, c. 39].

Цивільний кодекс 1922 pоку УРСР в загальній частині ст. 12 містив

відсилання до спеціального закону, який визначав «правила визнання особи

відсутньою та померлою» [181]. Такі правила були визначені у розділі 5

ст. 148 – 162 Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського

стану УРСР 1926 року. У ст. 160 Кодексу «Днем смерті особи, яку суд визнав

померлою, вважається той день, коли ухвала суду набрала законної сили».

Майже так само було записано у ст. 21 ЦК 1963 року. Отже, оголошення

фізичної особи померлою не було окремим юридичним фактом, а лише одним

із юридичних видів смерті. Зазначимо, що ця ідея була закріплена у ч. 2 ст.

264 ЦПК 1963 pоку, за нормами якої суд мав надіслати рішення про

оголошення особи померлою органові запису актів громадянського стану для

реєстрації її смерті. Факт такої реєстрації засвідчувався свідоцтвом про

смерть.

Відповідно до ст. 12 ЦК 1963 року та ст. 155 Кодексу законів про сім`ю,

опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР особа могла

бути оголошена померлою якщо з дня публікації про після визнання її безвісти

відсутньою пройшло повних п’ять років [182]. Внесення такої особи в акти

цивільного стану як померлого проводилась на підставі судового рішення,

причому моментом смерті вважався час набрання чинності судового рішення.

18

На підставі заяви заінтересованої особи суд розсилав запити, вивішував

оголошення у приміщеннях суду, органу РАЦС, поміщав публікації у

Бюлетені Народного Комісаріату Юстиції УРСР та місцевих органах преси.

Після спливу одного місяця з часу такої публікації суд виносив ухвалу

про «визнання особи померлою». Відповідно до ст. 162 Кодексу законів про

сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР 1926 року, якщо особа

прибула після судового оголошення її померлою, як наслідок – права на майно

їй не повертались, за винятком випадків, коли суд визнав, що вона була

відсутня у зв’язку з непоборними для неї обставинами [68].

З прийняттям у 1961 році і введенням у дію 1 травня 1962 року Основ

цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (далі – Основ)

особа в судовому порядку могла бути визнана безвісно відсутньою, якщо

впродовж одного року, в місці її постійного мешкання немає відомостей про її

місце перебування. Особа могла бути оголошена померлою в судовому

порядку, якщо в місці її постійного мешкання відсутні відомості про місце її

перебування впродовж трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин,

які загрожували їй смертю чи давали підстави вважати її загиблою від

нещасного випадку – впродовж шести місяців. Військовослужбовець, або інша

фізична особа, яка пропала безвісти в зв’язку з військовими діями, могла бути

у судовому порядку оголошена померлою, не раніше ніж минув дворічний

строк із дня закінчення військових дій. У разі явки або виявлення місця

перебування особи, визнаної безвісно відсутньою чи оголошеної померлою,

відповідне судове рішення скасовувалося. При цьому відновлення майнових

прав цієї особи, яка виявилась живою, відбувалося відповідно до

законодавства союзних республік (ст. 10 Основ) [200, c. 213].

Таким чином, Основи передбачали як загальний підхід до підстав і умов

розгляду справ про визнання особи безвісно відсутньою чи її оголошення

померлою, так і спеціальні підстави щодо даного питання. Підкреслемо, що

Основами було скасовано двоступеневу стадійність, яка мала місце до цього, і

таку система розгляду справ про визнання особи безвісно відсутньою чи

19

оголошення її померлою було закріплено в подальшому і в ЦК Української

РСР 1963 року [183] та ЦК України 2003 року [184], а також у ЦПК України

2004 року [188]. Як зазначала дослідниця Ю. О. Попова, на практиці окремі

положення ст. 10 Основ не відповідали інтересам осіб та потребували змін

[111, c. 20].

Варто зазначити, що у ЦК Української РСР 1963 року було використано

лише термін «оголошення» особи померлою, адже суд не міг визнавати

існуючою ту обставину, щодо якої невідомо, настала вона дійсно чи ні. Особа

могла в судовому порядку бути оголошена померлою, якщо в місці її

постійного проживання не було жодних відомостей про місце її перебування

протягом 3 років (ст. 21). Оголошення особи померлою вже не пов’язувалося з

необхідністю попереднього визнання її безвісно відсутньою. Був скорочений і

загальний строк – з п’яти до трьох років. Щодо військовослужбовців строк,

порівняно з чинним ЦК України 2003 року, є досі незмінним – два роки з дня

закінчення воєнних дій.

Відповідно до ст. 22 ЦК Української РСР 1963 pоку, незалежно від часу

своєї появи, особа мала право зажадати від будь-якої особи повернення майна,

що збереглося і безоплатно перейшло до цієї особи після оголошення особи

померлою [183]. До того ж особи, до яких майно перейшло за відплатними

угодами, зобов’язані були повернути особі це майно, коли буде доведено, що

в момент придбання майна вони знали, що особа, яка оголошена померлою є

насправді живою.

У ст. 46 чинного ЦК України відтворені основні положення ст. 21 ЦК

1963 року: фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в місці

її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом

трьох років. Як і раніше, для оголошення особи померлою не вимагається

попереднього визнання її безвісно відсутньою. Строк скорочується до шести

місяців, у випадку якщо особа пропала за обставин, що загрожували їй смертю

або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Порівняно зі ст. 22 ЦК Української РСР 1963 року у ст. 48 чинного ЦК

20

України встановлені аналогічні матеріальні наслідки появи фізичної особи,

оголошеної померлою, яка виявилась живою.

В сучасних умовах розвитку положень, що регулюють суспільні

відносини у сфері оголошення фізичної особи померлою, існує досить багато

факторів і проблем, які потребують врахування при застосуванні відповідних

норм, а також визначають необхідність формування пропозицій з їх

вдосконалення. Пов’язується це, безумовно, з тими соціально-економічними

процесами, які наразі відбуваються в державі та є передумовою застосування

інституту оголошення фізичної особи померлою на практиці.

Оголошенню фізичної особи померлою передує зникнення особи. Саме

факт зникнення фізичної особи є першочерговим елементом подальшого

застосування досліджуваного інституту. В житті трапляються випадки коли

людина раптово зникає і навіть близькі родичі не знають про місце її

перебування та, щонайгірше, не впевнені, чи жива ця особа, а може її життю

наразі загрожує небезпека. Майже сто років тому науковець М. І. Брун,

визначаючи правовий зміст відсутності особи, писав: «Людина зникла

безвісти, вона може й живе де-небудь, але де – ніхто не знає. А між тим,

вибуваючи зі складу громадського суспільства без такого, скажімо,

урочистого акту як смерть, вона залишає інших людей, пов’язаними із нею

сімейними або майновими відносинами» [21, c. 4].

Отже, на зміст правовідносин, учасником (суб’єктом) яких є фізична

особа, безумовно, впливає її раптове зникнення. Як вже зазначалось, ця

життєва ситуація є негативною для соціального становища та має певний ряд

наслідків, зокрема юридичних, як для зниклої фізичної особи, так і для її

родичів. Сім’ї та близьким особи завдається не тільки велика моральна, але й

матеріальна шкода. Родичам невідомо чи повернеться коли-небудь близька

людина, і це не дає можливості пристосуватися до нової ситуації. Наслідком

цього часто буває матеріальне і соціальне погіршення умов життя сім’ї [94,

c. 4]. Одразу зазначимо, що особа, яка знаходилась на утриманні зниклої

фізичної особи визнається вигодонабувачем та має право на фінансову

21

допомогу в зв’язку зі зникненням родича до тих пір, поки зникла фізична

особа не буде ідентифікована або оголошена померлою (ст. 18 Модельного

закону щодо осіб, що зниклих безвісти – далі Модельний закон) [92].

Варто зауважити, що якщо факт зникнення фізичної особи практично

завжди є очевидним (повідомлення та заява про зникнення особи від її

родичів, близьких, друзів, колег по роботі тощоі), то невідомим залишається

причина або мотиви її відсутності. Як відзначає Є. О. Прянишников, підстави

втрати зворотнього зв’язку зі зниклою фізичною особою можуть бути різними,

але найбільш вірогідною і першою, яка приходить на розум, є смерть суб’єкта

– адже саме для неї характерна повна втрата всіх зв’язків [140, c. 66].

Але які ж ще можуть бути причини втрати зворотнього зв’язку з особою?

Перш за все, коли ця втрата виникає без усвідомлення самого суб’єкта що

відбувається з ним, адже не залежить від його свідомості. Це випадки повної

або часткової амнезії, тобто ослаблення або повної втрати пам’яті про минуле.

Амнезія може бути пов’язана, як з психічним, так і з фізичним захворюванням

фізичної особи. Як зауважує Є. О. Прянишников, однієї амнезії для зникнення

фізичної особи недостатньо: необхідно, щоб вона відбулася тоді, коли особа

перебувала поза звичних обставин [140, c. 67]. Цікавою до розгляду, як

приклад, є справа громадянина Ірландії Джона Делані, який мешкаючи

тривалий час в Англії, зник безвісти. Його сім’я після численних зусиль

знайти його, припустила його загибель від нещасного випадку. До того ж,

після проміжку часу були виявлені останки та помилково визначені як його.

Цю ситуацію змінив щасливий випадок – син Джона Делані, при перегляді по

телебаченню документального фільму про зниклих осіб в Англії, дізнався що

його батько переніс черепно-мозкову травму, яка призвела до втрати пам’яті, і

що він весь цей час знаходився в будинку для літніх людей і був живий [204,

c. 10].

Не варто забувати також, що можливі випадки коли особа свідомо сама

обриває повністю зв’язки. Іноді до такого вдаються особи, які стали

інвалідами (наприклад на війні), щоб не ставати тягарем своїм близьким. Так

22

роблять й особи, які бажають сховатися від своїх матеріальних зобов’язань

(сплата боргових виплат, аліментних зобов’язань тощо) та почати життя «з

нового аркуша». Також розривання зворотніх зв’язків може бути викликано

прагненням сховатися від відповідальності за скоєний злочин тощо. Або ж

якщо особи стали жертвами скоєного проти них злочину (перебування в

полоні, в заручниках тощо). В переліку інших підстав зазначаються: фінансова

нестійкість, особиста кредитна заборгованість та ін.

Практика англійських справ показує, що є випадки коли фізична особа

або її родичі вдаються до штучної підробки припущення своєї смерті задля

матеріальної вигоди. Не завжди амнезія є дійсно правдивою. Наочною є

справа Джона Дарвіна 2002 року [204, c. 4]. З матеріалів справи стало відомо,

що чоловік пропав безвісти в березні, займаючись греблею на каное. Спочатку

здавалося що обставини, які можливо загрожували його життю, є

обґрунтованими та дійсно дають підстави припускати його загибель. Його

дружина відразу повідомила про його зникнення, а вже в квітні 2003 року

розслідування за фактом його зникнення було завершено винесенням

відкритого вердикту, який затвердив свідоцтво про його смерть. Зважаючи на

це, пані Дарвін успішно пред’явила вимоги на поліс страхування життя і

іпотеки на загальну суму у розмірі £ 250 000. У 2007 році Джон Дарвін

прийшов до поліцейського відділку в Лондон та стверджував, що протягом

останніх 5 років він страждає на амнезію. Після подальших досліджень та

слідчих дій, він та його дружина були засуджені за скоєння шахрайських дій з

метою отримання страхових виплат.

Як бачимо, зникнення осіб відбувається з багатьох підстав, які не завжди

перебувають в правовоій площині. Факт зникнення фізичної осіби, її

відсутність, наслідки тривалої відсутності в цивільному праві розглядаються

відповідно в межах двох інститутів: інституту визнання фізичної особи

безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК України) та інституту оголошення фізичної

особи померлою (ст. 46 ЦК України). На відміну від інституту оголошення

фізичної особи померлою, інститут визнання особи безвісно відсутньою був

23

предметом спеціального комплексного вивчення в Україні (В. Г. Бобко в 2006

році в Києві) [18] та в країнах СНД (Л. І. Куліцька в 2012 році в Москві) [79].

Кожен з науковців сформулював своє визначення цього поняття та надав

ґрунтовну характеристику. Перелічені роботи правників більшою мірою

присвячені дослідженню саме процесуальних особливостей провадження у

справах про зникнення фізичних осіб. Існує достатня кількість невирішених

спірних питань, які вимагають комплексного теоретичного осмислення і

з’ясування, а попередні дослідження є такими, що не відбивають сучасного

стану законодавства та не є актуальними для реалій сьогодення.

Як визначив В. Г. Бобко, який здійснив ґрунтовне дослідження цієї

правової конструкції, безвісна відсутність – це встановлений у судовому

порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці її постійного

проживання, якщо не вдалося встановити місце перебування останньої, що є

об’єктивною перешкодою для реалізації іншими учасниками правовідносин

своїх суб’єктивних прав чи виконання ними юридичних обов’язків [17, c. 4].

Безвісна відсутність за Л. І. Куліцькою – це зникнення та тривала відсутність

фізичної особи в місці свого проживання поза своєю волею, при якому

неможливе встановити її місцезнаходження, та відсутні докази смерті особи в

суді, а також немає достатніх підстав вважати що зникнена особа є живою.

Безвісна відсутність, як правовий інститут – це система правових норм, що

регулюють відносини по визнанню особи безвісно відсутньою або оголошення

її померлою, які містяться одночасно в нормах матеріального і процесуального

права [79, c. 17–18].

Визнaння фізичнoї осoби безвіснo відсутньoю нe ліквідує юpидичну

невизначеність щo виниклa, оскільки ця oсоба залишається учасником

цивільних правовідносин. З огляду на це, в цивільному праві України введено

інститут оголошення фізичної особи померлою, який має свою специфічну

відмінність. Поєднує ці інститути те, що за допомогою норм, що в них

входять, зацікавлені особи можуть звернутися до відповідних державних

органів і домогтися усунення цивільно-правової невизначеності у відносинах,

24

учасником яких є зникла фізична особа, або у всякому разі звести до мінімуму

негативні правові наслідки зникнення відповідної фізичної особи. Своїми

спеціальними засобами зазначені правові інститути покликані забезпечити

захист суб’єктивних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб здебільшого

за допомогою норм двох галузей права – цивільного права та цивільного

процесуального права. Слід мати на увазі, що безвісна відсутність та

оголошення померлою є юридичними станами фізичної особи, які не пов’язані

між собою, тому закон не вимагає для оголошення фізичної особи померлою

спочатку обов’язково визнати її безвісно відсутньою [185, c. 151]. Отже, не

обов’язковим є попереднє визнання особи безвісно відсутньою. Однак, на

практиці під час вирішення питання про оголошення фізичної особи

померлою судді беруть до уваги (з’ясовують), чи визнавали її до цього

безвісно відсутньою [106]. Вдалим прикладом з цього приводу є рішення

Черкаського районного суду Черкаської області від 12. 01. 2007 року справа №

2о-6/07 [148].

Як визначає О. П. Печений, інститути безвісної відсутності особи і

оголошення особи померлою не можуть бути штучно відірвані і ізольовані

один від одного [106]. Поділяємо думку науковця, вважаємо що інститут

оголошення фізичної особи померлою тісно пов’язаний з інститутом визнання

особи безвісно відсутньою, до того ж й у судовій практиці спостерігається

саме такий підхід. Натомість, на думку Л. І. Куліцької, підстави та цивільно-

правові наслідки, встановлені законодавцем для визнання фізичної особи

безвісно відсутньою і для оголошення її померлою, незначно відрізняються

один від одного. З її точки зору, інститут оголошення фізичної особи

померлою варто виключити, а питання тривалої відсутності фізичних осіб

регулювати інститутом визнання фізичної особи безвісно відсутньою. В разі,

якщо фізична особа зникла безвісти за обставин, які загрожують їй смертю або

дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку –

необхідно встановлювати факт смерті фізичної особи [79, c. 12].

25

Все ж таки, визначаючи важливість інституту оголошення фізичної особи

померлою в сучасних умовах та підкреслюючи виваженість його історичного

дослідження, варто взяти до уваги, що інститут визнання особи безвісно

відсутньою не ліквідує правову невизначеність, тому його виключення є

неможливим. За наслідками такого визнання – фізична особа залишається

суб’єктом багатьох правовідносин, а тривала відсутність, з урахуванням всіх

досліджених обставин, дає суду підстави припускати, що вона є померлою.

В Україні ця проблема стала надто актуальною починаючи з березня

2014 року, в результататі соціально-політичних конфліктів на сході країни, в

Автономної Республіки Крим (далі – АРК) та початку антитерористичної

операції. Докладніше це поняття розкриває Закон України (далі – ЗУ) «Про

боротьбу з тероризмом», підписаний 20 березня 2003 року. У 2014–2016 рр. до

нього було внесено десять змін, які актуалізували документ відповідно до

сучасної ситуації [117].

В результаті зазначеного, починаючи з 2014 року й досі, відбувається

надзвичайне за своєю кількістю внутрішнє переміщення фізичних осіб, адже

саме вимушене переміщення стало чи не єдиним способом убезпечити своє

життя під час активної фази бойових дій. Відповідно до ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про

забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо

переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без

громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та

має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або

покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення

негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних

проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій

природного чи техногенного характеру [121]. Варто зауважити, що

повернення внутрішньо переміщених осіб та біженців на постійні місця

проживання, звідки вони були вимушені мігрувати, є можливим лише за

умови гарантування їхньої безпеки там та часткового чи повного відновлення

інфраструктури життєзабезпечення. Відповідно до результатів соціологічного

26

опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень

імені Олександра Яременка, 81% респондентів вважають, що переселенці

повинні повернутися до місць постійного проживання, щойно це стане

можливим, 57.1% респондентів вважають, що переселенці перебувають у

несприятливому становищі через свій статус [162]. Якщо відштовхуватися від

такої логіки, то мінімізація негативних наслідків у цій конкретній ситуації

можлива лише за умов безпечного повернення і додаткових заходів з

інтеграції.

Варто зауважити, що проблема внутрішнього переміщення осіб не є

чимось новим у світовій історії. Не є вона новою й для нашої держави, адже

вже за новітніх часів Україна вже стикалася із вимушеною внутрішньою

міграцією: Чорнобильська катастрофа 1986 року спричинила переміщення

понад 162 000 осіб із радіоактивно заражених територій [161, c. 4].

Станом на 6 червня 2016 року в Україні нараховувалося 1 785 740

внутрішньо переміщених фізичних осіб. Понад 700 000 осіб виїхали за межі

України. Відповідно до даних Євростату, за 9 місяців 2014 року 8405 громадян

України імігрували до країн ЄС [208].

Зі спливом часу, безумовно, ця статистика та діюче законодавство

зазнають змін, а поки перелічені норми використовуються судами при

винесення рішень про оголошення фізичних осіб померлими, або визнання їх

безвісно відсутніми [145]. В державі не накопичено достатньо досвіду для

необхідних у такій ситуації дій: реєстрації ВПО, здійснення міжвідомчої

координації, взаємодії з неурядовими та міжнародними організаціями,

впровадження програмного підходу до вирішення існуючих проблем.

Сучасний стан в країні супроводжується додатковою появою внутрішньо

переміщених фізичних осіб та значною кількістю зниклих фізичних осіб.

Примусовість характеру переміщення впливає на зміну постійного місця

проживання фізичної особи, що в подальшому, через проміжок часу, може

стати основою для втрати контактів з родичами та близькими особи, а також

невідомістю про її місце знаходження. Визначені питання безпосередньо

27

стосуються інституту оголошення фізичної особи померлою, адже стають

передумовами його застосування, бо внутрішньо переміщена фізична особа,

залишаючи своє постійне місце проживання, перебуває в епіцентрі цивільно-

правової невизначеності.

Зауважимо, що в сучасних складних умовах держава вживає достатні

заходи, передбачені Конституцією України, законами України, міжнародними

договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,

щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього

переміщення фізичних осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо

переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб

до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в

Україні [121]. Одними з дієвих механізмів покращення стану внутрішньо

переміщенних осіб та майбутнього їх зникнення з правового поля держави в

тому числі, на нашу думку, є: збір даних щодо кількості та становища

внутрішньо переміщенних фізичних осіб та заохочення відповідних

державних структур до співпраці з національними правозахисниими

організаціями. Адже громадські групи, які займаються пошуками безвісти

зниклих, не мають комунікації із державними органами. Варто «знешкодити»

докорінно цю проблему ще спочатку, та усунути розростання правової

невизначеності для цієї категорії фізичних осіб, і як наслідок – зменшити

чисельність справ щодо оголошення фізичних осіб померлими та застосування

на практиці інституту оголошення особи померлою вцілому.

З появою перших внутрішньо переміщених осіб до правозахисту та

забезпечення їхніх гуманітарних потреб активно включилися як традиційні

правозахисні організації, так і десятки новостворених. Варто зауважити, що

політика залучення внутрішньо переміщених осіб до участі в роботі

правозахисних організацій як така відсутня, проте є цілий ряд низових

ініціатив та організацій, які засновані внутрішньо переміщеними фізичними

особами чи вихідцями з окупованих регіонів. Деякі з них отримали фінансову

підтримку міжнародних донорів або стали виконавчими партнерами

28

міжнародних організацій. Серед них можна відзначити такі організації, як

Карітас Україна, спільнота волонтерів «Відновлення Схід», НУО «Станція

Харків», координаційний центр ВПО «Допомога Дніпра», Кримська діаспора,

Схід-Київ-Допомога, Рада громадських ініціатив та інші [161, c. 9].

Відмітимо, що для підвищення ефективності роботи у секретаріаті

Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини на початку лютого

2015 року за рекомендаціями Ради Європи та ОБСЄ було запроваджено

посаду представника Уповноваженої з питань дотримання прав внутрішньо

переміщених осіб та створено відповідний структурний підрозділ. Розуміючи

важливість якісних даних, міжнародні інституції наголошують на необхідності

запуску повноцінної реєстрації внутрішньо переміщених осіб відповідно до

Постанови Кабінету Міністрів України № 509 від 1 жовтня 2014 року [126].

Підкреслимо важливість Єдиної інформаційної бази даних про

внутрішньо переміщених осіб (ст. 41 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод

внутрішньо переміщених осіб») [121], яка запроваджена з метою обліку та

фіксації внутрішньо переміщених фізичних осіб. Задля уникнення правових

питань щодо постійного місця проживання особи, її фактичного місця

перебування варто повідомити про себе, оформити документи та стати на

облік, як внутрішньо переміщена особа. Внесена в базу інформація про

фізичну особу включає: відомості про останнє зареєстроване місце

проживання внутрішньо переміщеної фізичної особи на території, де виникли

обставини, визначені у ст. 1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо

переміщених осіб», та її фактичне місце перебування, адреса, за якою із

внутрішньо переміщеною фізичною особою може вестися офіційне

листування або вручення офіційної кореспонденції та ін.

Отже зареєструвавшись, особа виключає себе з переліку осіб, місце

перебування яких, після переміщення з постійного місця проживання яких

невідоме [126]. Зауважимо, що це досить є важливим моментом, поділяємо

думку К. В. Пікінера: «чітке визначення місця проживання має велике

значення для забезпечення стійкості цивільних правовідносин. З місцем

29

проживання пов’язано припущення, що певна фізична особа присутня завжди

в певному місці, хоча в той чи інший проміжок часу цього і не було» [107,

c. 97]. Саме такі дії на нашу думку, позбавлять фізичну особу, в умовах

переміщення з постійного місця проживання, від втрати зв’язків та спроб

оголошення її померлою.

Достатньо відомим та обговорюваним, починаючи з квітня 2016 року, є

ухвалений Міністерством юстиції України проект закону «Про попередження

зникнення людей та сприяння в розшуку безвісно зниклих осіб». Варто

відзначити роль ГС УГСПЛ, Харківської правозахисної групи, Центру

інформації про права людини, проекту «Без кордонів», які безпосередньо були

причетні до розробки профільного закону. Законопроект має на меті

врегулювати питання щодо попередження зникнення фізичних осіб, сприяння

у розшуку зниклих та регулювати захист інтересів та прав родичів зниклих

осіб. На думку активістів громадських організацій, мета законопроекту є

вкрай важливою та актуальною для сьогодення, але зважаючи на

недосконалість норм, закон поки не може бути використаний, як джерело

правового регулювати та має бути доопрацьованим. Сподіваємось на

позитивний результат, адже принципово важливим є удосконалення та зміна

норм в вітчизняному законодавстві задля уникнення правових колізій.

1.2 Оголошення фізичної особи померлою як різновид цивільно-

правових презумпцій

Аналіз представлених наукових позицій і діючої нормативно-правової

бази дозволяють вважати, що в сучасних умовах наука виділяє кілька видів

смерті: соціальну, психічну, мозкову і біологічну. Акушери виділяють

антенатальну, інтранатальну і постнатальну смерть. Можна розглядати також

природну і патологічну смерть. Правники традиційно виділяють два види

смерті: клінічну і біологічну. Л. І. Куліцька визначає ще й соціальну смерть,

адже через оголошення фізичної особи померлою, всі соціальні зв’язки особи

30

за місцем її проживання втрачаються [79]. З точки зору права і правовідносин

смерть фізичної особи розглядається в якості юридичного факту як обставини,

що спричиняє певні юридичні наслідки. Юридичним фактом є визначена

життєва ситуація, з якою пов’язані конкретні юридичні наслідки, це

передумова виникнення, зміни і припинення правовідносин. Як доречно

зауважує М. О. Рожкова, важливість юридичних фактів для цивільного права

навряд чи можна переоцінити, адже лише їх настання тягне за собою

виникнення відповідних юридичних наслідків, і навпаки, відсутність перших

не дає можливості з’явитися другим. Визначаючи юридичний факт, на її

думку, варто ґрунтуватися на розумінні його саме як реальної життєвої

обставини, а його дефініція повинна об’єднувати такі ознаки: по-перше,

закріплення в нормі права абстрактної моделі цієї обставини, з настанням

якого зв’язуються певні юридичні наслідки; по-друге, фактичне (реальне)

наступ цієї життєвої обставини; по-третє, можливість самостійно породжувати

юридичні наслідки [150, c. 5–7].

Юридичні факти, їх характер, перелік визначаються відповідними

нормами права [187, c. 107–108]. Прикладом є норма ч. 1 ст. 48 ЦК України (у

разі явки або виявлення місце перебування оголошеної померлою фізичної

особи, відповідне рішення скасовується судом). Тут поява особи і виявлення її

місце перебування, є конкретними життєвими обставинами, які тягнуть за

собою такий юридичний наслідок, як скасування судом рішення про її смерть.

Незалежно від того чи настала смерть фізично або вона припускається,

відповідна обставина є юридичним фактом, який спричиняє певні наслідки.

Отже, смерть – це юридичний факт, у результаті настання якого відбувається

зміна та припинення цивільних правовідносин, ліквідація визначених прав й

обов’язків особи. Як зазначають О. Ісаєнкова, А. Демичев: «смерть є

особливим правовим явищем, основною специфічною рисою якого є те, що в

момент її настання саме існування суб’єкта права стає фікцією: померла

людина припиняє своє існування в якості елемента об’єктивної реальності, але

залишається частиною правової реальності» [45, c. 86–88]. Смерть фізичної

31

особи, з правової точки зору, є одностороннім явищем, яке здатне створювати

певні права та обов’язки для певної кількості людей. Попри те, що померлий

не існує у світі живих людей, він залишається фіктивним суб’єктом права, що

на практиці інколи призводить до юридичних казусів [31, с. 330]. В. М. Вовк

зауважує, що смерть особи – це правоприпиняючий юридичний факт (для

небіжчика), але в той же час він є основою правоутворюючого та

правозастосовного юридичного факту для тих, хто живе [32, c. 28]. Смерть

фізичної особи та оголошення її померлою є відносно пов’язаними поняттями,

адже оголошення фізичної особи померлою ґрунтується на припущенні смерті

фізичної особи.

Як зазначає Г. В. Анікіна, смерть фізичної особи дуже часто

розглядається лише як підстава припинення зобов’язань; автори не

враховують ту обставину, що така подія пов’язана не тільки з особою

померлого, а й здійснює вплив на інших суб’єктів права, зумовлює

виникнення і зміну прав для інших суб’єктів, пов’язаних з особою померлого.

За їх переконанням, на це вплинув той чинник, що смерть ЦК УРСР 1922 року

не визнавалась підставою виникнення, припинення чи зміни зобов’язань, і

тільки ЦК УРСР 1964 року (ст. 223) визнав цю обставину як юридичний факт

та як одну з підстав припинення зобов’язань [5, c. 104–111].

Оголошення фізичної особи померлою слід відрізняти від встановлення

судом факту смерті фізичної особи у певний час, та від встановлення факту

державної реєстрації смерті. Адже, підставою для оголошення фізичної особи

померлою є не факти, які напевне свідчать про її загибель, а обставини

(визначені у ст. 46 ЦК України), що дають підставу припускати смерть такої

особи. Фізична особа, що оголошена померлою, може виявитись живою.

Важливим та актуальним є повноцінне розмежування цих понять, в

контексті захисту її прав та інтересів на законодавчому рівні. Саме на

необхідність чіткого розмежування зазначених категорій звертається увага у

Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 5 «Про

судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне

32

значення» (далі – ППВСУ) [135]. Всі вказані справи різняться за предметом

доказування [191, c. 115]. Якщо при встановленні факту смерті час і місце

смерті особи достовірно відомі, однак реєстрація смерті у відповідних органах

не здійснена, а документи, які підтверджують цю подію, втрачені – органи

РАЦС здійснити державну реєстрацію факту смерті не можуть. Винятковість

кожного з зазначених інститутів проявляється в окремих рисах, які ми

розглянемо надалі більш детально. Варто зазначити, що зазначена постанова

визначає різний зміст цих понять. Зауважимо, що заяви про встановлення

факту смерті фізичної особи в певний час у разі

неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного

стану факту смерті (відповідно до п. 8 ст. 256 ЦПК України), про

встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що

загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного

нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та

природного характеру (п. 9 ст. 256 ЦПК України) та оголошення особи

померлою (ст. 246 – 250 ЦПК України) розглядаються судом в порядку

окремого провадження (п. 3, п. 5 ч. 2 ст. 234 ЦПК України).

У випадках, коли є докази смерті фізичної особи у певний час і за певних

обставин, але органи РАЦС відмовляють в реєстрації події смерті, суд своїм

рішенням повинен не оголошувати цю особу померлою, а встановити факт її

смерті в порядку, передбаченому гл. 6 Розділу IV ЦПК України. До того ж,

при розгляді цієї справи, не вимагається додержання строків, передбачених у

ст. 46 ЦК України. Дата смерті у цих випадках вважається не день, в який

рішення набирає законної сили або день вірогідної загибелі, а день фактичної

смерті особи, встановлений судом. Наприклад, під час аварії на кораблі

декілька осіб спостерігали загибель фізичної особи (вони є свідками), або

особа насправді померла, шо підтверджується показаннями свідків, які бачили

тіло, були під час захоронення, або є документ про місце поховання, то

встановленню підлягає факт смерті, а якщо після аварії когось з пасажирів

корабля не було знайдено, то можна лише припускати його загибель. У разі

33

встановлення судом факту смерті фізичної особи у певний час рішення суду є

підставою для реєстрації смерті особи та видання свідоцтва про смерть.

Заявник (відповідно до ст. 258 ЦПК України) зобов’язаний обґрунтувати

свою заяву посиланнями на докази, що достовірно свідчать про смерть

фізичної особи у певний час і за певних обставин (п. 13 ППВСУ «Про судову

практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення»).

У заяві повинно бути зазначено:

1) який факт заявник просить встановити та з якою метою;

2) причини неможливості одержання або відновлення документів, що

посвідчують цей факт;

3) докази, що підтверджують цей факт [188].

Підсумуємо, якщо при встановленні факту смерті час і місце смерті

фізичної особи достовірно відомі, однак реєстрація смерті у відповідних

органах не здійснена, а документи, які підтверджують цю подію, втрачені –

органи РАЦС здійснити державну реєстрацію факту смерті не можуть.

Встановлення в судовому порядку факту смерті фізичної особи можливе за

умови подання документів про відмову органів РАЦС в реєстрації події

смерті. Крім того, доведенню підлягають обставини, що смерть не була

зареєстрована і не може бути зареєстрована у зв’язку з відсутністю

відповідних документів. Реєстрація факту смерті, встановленого в судовому

порядку, якщо з часу настання смерті не минуло одного року, провадиться у

книгах актових записів про смерть як первинна, а якщо минуло більше року, –

у книгах поновлених актових записів (п. 9 підрозд. 2 розд. IІІ Правил

реєстрації актів цивільного стану) [87, c. 157–158]. При встановленні факту

реєстрації смерті метою судового розгляду є з’ясування обставини, чи була

смерть фізичної особи зареєстрована у відповідних державних органах. Сама

по собі смерть фізичної особи може в таких випадках слугувати лише одним з

доказів факту її реєстрації [53, c. 113–114].

Встановлення факту державної реєстрації смерті провадиться на підставі

ст. 17 ЗУ «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», главою 5 розділу

34

III Правил державної реєстрації актів цивільного стану, затверджених наказом

Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. № 52/5, і полягає у з’ясуванні,

насамперед, обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації

актів цивільного стану. Підставами для державної реєстрації смерті є:

медичний висновок про смерть особи (форма № 106/о),

рішення суду про оголошення фізичної особи померлою,

рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час та ін.

Новелою, відповідно до ЗУ «Про внесення змін до Цивільного

процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або

смерті особи на тимчасово окупованій території України» від 04.02.2016 року,

є ст. 2571 ЦПК України, яка визначає особливості провадження у справах про

встановлення факту народження або смерті фізичної особи на тимчасово

окупованій території України. Заява (про встановлення факту смерті фізичної

особи на тимчасово окупованій території України) може бути подана

родичами померлого до суду за межами такої території України незалежно від

місця проживання заявника. Справи про встановлення факту смерті особи на

тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою

України, розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви

до суду. Ухвалене судове рішення підлягає негайному виконанню (п. 8, ч. 1

ст. 367 ЦПК України). Копія судового рішення невідкладно надсилається

судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем

ухвалення рішення для державної реєстрації смерті фізичної особи (ч. 2, ч. 4,

ч. 5 ст. 2571 ЦПК України).

Отже, на відміну від факту смерті особи, який встановлюється судом за

умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за

певних обставин, та факту державної реєстрації смерті фізична особа може

бути оголошена в судовому порядку померлим у разі встановлення обставин,

зазначених у ст. 46 ЦК України, на підставі яких суд робить вірогідне

припущення про смерть особи, коли немає доказів про факт її смерті. У

цих справах суд визнає днем смерті фізичної особи оголошеної померлою,

35

день її ймовірної смерті, якщо вона зникла за певних обставин, які

загрожували їй смертю або давали підстави припускати загибель від певного

нещасного випадку, а в інших випадках днем смерті вважається день

набрання законної сили рішення суду про оголошення фізичної особи

померлою [135]. Зазначимо, що якщо припущення про смерть фізичної особи

допустити не можливо або, навпаки, є переконання в тому, що фізична особа

жива, суд повинен, не зважаючи на закінчення цього строку з дня отримання

про неї останніх відомостей, відмовити у оголошенні такої особи померлою.

Влучною є думка виражена французьким правознавцем Бонньє: «Мотиви, які

спонукають законодавця встановлювати ту або іншу презумпцію, частіше

стосуються права, аніж факту. Законодавець досліджує, головним чином, не

те, що містить в собі відомий факт, достатній для того, щоб зробити

вірогідним невідомий факт, а лише те, чи вимагає суспільний інтерес, щоб з

констатації одного факту робили висновок про існування іншого факту» [166,

c. 198].

Л. І. Куліцька досліджуючи інститути оголошення фізичної особи

померлою, встановлення факту державної реєстрації смерті особи і

встановлення факту смерті фізичної особи в певний час і за певних обставин,

дійшла висновку, що їх відмінність існує лише в доказах, що підтверджують

встановлення того чи іншого факту. Підстави встановлення юридичних фактів

в обох випадках, на її думку, є тотожними. Вчена підкреслює відсутність

чіткого формулювання фактичного складу, яке дозволило б відмежувати

інститут оголошення фізичної особи померлою при наявності спеціальних

термінів, від інституту встановлення юридичного факту смерті особи в певний

час і за певних обставин. Вона стверджує, що незважаючи на те, що при

оголошенні фізичної особи померлою суд передбачає її смерть (на підставі

припущення про смерть), а при встановленні факту смерті встановлює факт

смерті – підстави для оголошення фізичної особи померлою і встановлення

факту смерті фізичної особи ідентичні. Тому, як вже зазначалось, дослідниця

пропонує вилучити інститут оголошення фізичної особи померлою з чинного

36

законодавства Російської Федерації (далі – РФ), оскільки на її думку, він

дублює інститут визнання фізичної особи безвісно відсутньою [79, c. 12, 20–

21]. Ця думка є досить дискусійною, та ставить під сумнів існування інституту

оголошення фізичної особи померлою, ще й інститут цивільно-правових

презумпцій, який, на її думку, лежить в основі в оголошенні фізичної особи

померлою.

Варто зазначити, що презумпції як елементи правової системи,

виконуючи в праві свої унікальні завдання, одночасно реалізують і загальну

мету. При всьому різноманітті підходів до визначення презумпції найбільш

ефективним є їх розгляд як правових засобів. Одночасно слід враховувати і

конструктивні особливості фікції, як спорідненої правової категорії. Під

фікцією розуміється положення, яке насправді не існує, але якому право

надало значення факту. Як юридична конструкція, будь-яка презумпція являє

собою закріплену в правовій нормі, засновану на припущенні можливого,

модель юридично значущого явища (юридичного факту, правовідносини,

відносини особи до своєї поведінки та ін.), яка застосовується в регулюванні

суспільних відносин, при наявності визначених правовою нормою умов, за

винятком випадків, коли буде доведено обставини, що вказують на

неможливість використання такої моделі. Переважна більшість дослідників

відзначає, що презумпція – це припущення, певний феномен правової

дійсності, який не будучи юридичним фактом, може породжувати юридичні

наслідки. Пропонуємо далі розглянути існуючі думки науковців з цього

питання та сформувати своє бачення конструкції оголошення фізичної особи

померлою, чи це цивільно-правова презумпції або ж фікція.

Як зазначає А. Й. Іванський, категорії вигадок і припущень у праві,

порівняно за тривалістю з історією розвитку самого права, мають багатовікову

історію. Фікція, як і презумпція, є інструментами механізму правового

регулювання, кожен з яких вирішує свої завдання і виконує свої функції [62,

с. 202]. В перекладі з латини «рraesumptio» – припущення, очікування, надія;

«fictio» з латині – вигадка, видумка, вигадування, щось неіснуюче, нереальне.

37

Це дозволений або прямо приписуваний правовою нормою прийом мислення,

що складається у визнанні відомого неіснуючого факту існуючим або,

навпаки, існуючого – неіснуючим.

Звертаючи увагу на спорідненість інститутів, більш детальний розгляд

історико-правових передумов становлення презумпцій, буде вагомим внеском

у подальшому розвитку питання, та в контексті застосування категорії

«презумпція» в контексті оголошення фізичної особи померлою. Надалі

розглянемо, що саме є характерним для кожної категорії, їх спільні та відмінні

характеристики. Звернемо увагу на те, чому саме, з огляду на спорідненість

категорій, при оголошенні фізичної особи померлою судами застосовується

саме презумпція.

При презумпції ми маємо справу з ймовірними припущеннями, які

можуть бути спростовані, до того ж вони можуть бути як імперативними, так і

диспозитивними. Презумпція – одна із тих правових категорій, яка має

багатовікову історію в законодавчій та правозастосовній практиці, закріплене

в законі припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що мають

юридичне значення. В історії наукової думки щодо правових презумпцій

виділяються три умовні етапи:

стародавній (окремі розрізнені згадування про правові презумпції у

роботах давньоримських юристів);

Перші правові фікції і презумпції, як засоби юридичної техніки, знайшли

своє втілення ще в праві Стародавнього Риму, адже були вироблені саме

римськими юристами. Судові магістрати в Стародавньому Римі мали право

відмовити в судовому захисті відношення, хоча б воно і підходило під норми

цивільного права, і навпаки, дати судовий захист у випадку, не передбаченому

нормами цивільного права [60, c. 239–240]. Значна частина презумпцій в

римському праві, використовувалась ще в період неписаного права [189,

c. 98–99]. Існують погляди, що презумпція, за своїм походженням, є набагато

старшою за римське право та латинь [38, c. 100]. Оскільки римське право

багато у чому визначило принципи формування сучасних систем права –

38

презумпції та фікції були позитивно сприйняті і інтегровані в правові системи

багатьох європейських країн.

Однією з перших з’явилася презумпція знання закону. Як зауважує

Д. С. Суханова, вчені по-різному розглядають час появи презумпції: одні

вважають, що вона з’явилася в Стародавньому Римі, інші – що вона «набагато

старша римського права і самої латини». Однак безперечним є те, що вона

існувала і активно використовувалася саме стародавніми римлянами. З появою

писаного права відразу ж виникло питання про його знання громадянами Риму

[169, c. 14]. Цілком допустимим могло стати посилання на безграмотність,

недостатність інформації, віддаленість місця проживання й інші причини

незнання закону. Закон, прийнятий народними зборами, вважався відомим

всім, так як його приймали всі громадяни Риму, однак плебеї не могли брати

участь у народних зборах, і, швидше за все, як вважає З. М. Черниловський,

саме вони вимагали оприлюднити право [189, c. 98]. Цим саме й була

зумовлена відома римська кодифікація права – Закони XII таблиць.

У римському процесі роль презумпцій була пов’язана переважно з тим,

кому надавати докази у справі. Було виокремлено певні риси правових

презумпцій як правових норм.ю які мають характер законних і неспростовних

(Г. Донатуті) [203]. Їхні приписи спрямовані на: а) визнання істиною у

судженні, розгляді; б) доведення факту, існування якого сумнівне; в)

визначення істиною факту, поки не доведено зворотного. Якщо порівняти ці

положення з положеннями сучасної правової доктрини щодо сутності

презумпцій, можна відзначити їх змістовну тотожність. Так, традиційно

виокремлюють три види правових презумпцій (П. Вочі) [210]:

1) «praesumptio facti» – є рішенням судді, який виходить із сукупності

конкретних фактів (навіть невідомих) конкретної справи. Суддя за власною

ініціативою, спираючись на особистий досвід, багаторічну практику,

припускає наявність факту;

39

2) «praesumptio juris», або «juris tantum». Ця юридична конструкція

передбачає визнання факту дійсним згідно із законом, якщо не було доведено

зворотне;

3) «praesumptio juris et de jure»: закон визнає дійсними деякі факти, не

визнаючи доказів зворотного. Це абсолютні презумпції.

середньовічний (ототожнення правових презумпцій із доказами);

В Середньовіччі, досліджуючи презумпції було звернуто увагу на теорію

доказів, з огляду на інквізиційний судовий процес, коли законом мала бути

встановлена сукупність обставин, наявність якої є достатньою підставою

встановлення винуватості чи невинуватості особи.

Вперше термін презумпція був зазначений в 1789 році в Французькій

Декларації прав людини і громадянина, законодавче визначення терміна

«презумпція» закріплено було вже в 1804 році у Цивільному кодексі Франції.

новітній (виділення правових презумпцій у самостійну юридичну

категорію із середини XIX ст. до теперішнього часу) [163, c. 146].

Першими відомими дослідниками презумпцій та фікцій в праві треба

назвати російських професорів дореволюційної епохи: Г. Ф. Дормідонтова

[48], Д. І. Мейера [85], І. Г. Оршанського [100]. Монографія професора

Казанського університету Д. І. Мейера «Про юридичні вигадки і припущення,

скриті і удавані дії» 1854 року, є однією з перших і найзначніших робіт на цю

тему у правовій науці. Вже у радянський період увагу зазначенному явищу

приділяли С. С. Алексєєв, Б. Б. Черепахин, М. Гурвич [42], Є. Г. Зуєв,

В. Б. Ісаков [59], В. І. Камінська [64], А. В. Федотов, В. К. Бабаєв [7],

З. М. Черниловський [189], В. А. Ойгензіхт [99] тощо. Визначними є праці

вчених-правознавців Е. В. Васильковського, М. С. Строговича [166] та ін.

Сучасними є роботи А. Й. Іванського [61], А. В. Маркіна [82], Д. С. Гудзь

[38], І. В. Філімонової [176] , О. В. Ул’яновської [174] та ін.

Д. І. Мейер класифікував правові явищі, що мають відношення до фікції –

як «визначення, розраховані на відомі факти, які одержують силу, хоча

останніх ми не вбачаємо». До таких визначень він відносив: «1) вигадане

40

існування факту, про яке відомо, що він зовсім не існує або існує в іншому

вигляді: належать сюди так звані вигадки права – fictines juris; 2) існування

факту не розкрито з безсумнівністю, але воно більш-менш вірогідне і тому

передбачається, і визначення, що відносяться до нього, йдуть у хід: тут

висновок про факт називається припущенням, preasumptio; 3) існування факту

виражається іншим фактом – близьким йому або еквівалентом; 4) юридичні

визначення віднесені до факту, що виставляється існуючим замість іншого

факту, що власне підлягає тим юридичним визначенням» [85, c. 54]. Aвтор

таким чином, визначає фікції, презумпції, скритні й удавані дії як випадки

«аномалій» юридичної реальності.

В 1914 році Є. В. Васьковський визначив презумпцію як обов’язковий за

законом висновок щодо доказовості відомих фактів, за наявності інших фактів

[27, c. 232]. Потрібно відмітити, що положення, сформульовані згаданими

вченими, ґрунтувалися на постулатах відповідної правової доктрини,

законодавства, на тодішніх соціально-економічних і політичних умовах.

За часів Радянського Союзу, як зауважує Я. Л. Штунін, презумпції теж

вивчалася переважно в контексті їх використання в теорії доказів (наукові

праці Я. Левенталя, В. Ойгензіхта та ін.). Науковець визначає правову

презумпцію як логічний прийом, що дає суду можливість у передбачених

законом випадках, або коли це природно випливає зі змісту закону, визнати

істинним існування (неіснування) певного факту, не вимагаючи доказів від

сторони, яка на нього посилається, а також узяти його за основу судового

рішення, якщо цей юридичний факт за припущенням, заснованим на

суспільній практиці, є прямим наслідком або причиною іншого доведеного

факту (фактів) і не спростований у ході судового розгляду [195, c. 86].

В науковій літературі, присвяченій дослідженням презумпції,

спостерігається співіснування двох самостійних підходів – юридичного і

філософського, що оцінюють дану категорію за різними критеріями. Така

подвійність, на думку російського дослідника А. В. Федотова, є наслідком

41

неоднорідності даної категорії і зумовлюється об’єктивністю існування,

відповідно, правових і фактичних презумпцій.

Отже, відбувається певна суперечливість поглядів про юридичні

властивості презумпції, з огляду на змішення наукових підходів, яка значно

ускладнює її практичне застосування в сучасних умовах. Як зауважує

Ю. Когут – презумпція є юридичною категорією та самостійним засобом

регулювання суспільних відносин. Правова презумпція – безпосередньо

закріплена в нормі і має юридичний обов’язок визнати певний (презюмуючий)

факт за наявності факту початкового, доки інше не буде встановлено

правозастосовчим рішенням компетентного суб’єкта [66, c. 89].

Впродовж всіх етапів свого існування теоретичні погляди на зазначені

категорії, а також відношення – прийняття, неприйняття (заперечення їх ролі і

можливості використання у праві) – змінювалися століттями. Хіба місце

нереальним категоріям, вигадкам або припущенням у праві? На думку вченого

А. Й. Іванського, саме з подібною позицією пов’язані періоди заперечення

фікцій і презумпцій [61, c. 221–228]. З огляду на саму природу цих явищ,

навіть в «сприятливі» періоди своєї історії, як зазначає Д. І. Мейер, до фікцій і

презумпцій ставилися не інакше як до «ухилення від нормального порядку»

[85, c. 54].

Погоджуємось с думкою А. Й. Іванського, що підміна презумпції фікцією

є неприпустимим прийомом у правовому регулюванні [62, c. 202]. Отже,

важливим є розмежування презумпції та фікції, з огляду на їх велику схожість.

Ці дві категорії є плодами логіко-юридичного абстрагування, ідеальні

об’єкти, що вводяться в правову матерію в процесі нормотворчості і

правозастосування.

Теоретичний інтерес викликає пошук критеріїв розмежування понять

«презумпція» та «фікція». Складність розмежування зазвичай полягає ще в

тому, що в основі фікції може лежати припущення. У літературі

висловлювалася точка зору про те, що відмінність між правовою презумпцією

та юридичною фікцією полягає в критерії спростування. Правова презумпція,

42

на відміну від фікції, за цією позицією є такою, що спростовується. Якщо

згодитися з існуванням у праві неспростовних презумпцій, то цей критерій

втрачає свою універсальність і може привести до необґрунтованого

ототожнення фікцій і правових презумпцій. Варто погодитися з думкою

О. В. Ул’яновської, яка пропонує юридичні презумпції та фікції розмежувати

за наступним критерієм: якщо ми маємо припущення завідомо неправдиве та

неістинне, то перед нами фікція, якщо ж воно вірогідне або має певний

ступінь ймовірності, то це презумпція [174, с. 102].

Зауважимо, що достатня кількість вітчизняних правознавців вважають

неспростовні презумпції фікціями і дуже важко тут щось заперечити,

настільки тонкою є грань відмінностей між цими явищами. Наприклад,

професор М. А. Гурвіч прямо ототожнює неспростовні презумпції і фікції [42,

c. 10–11]. Він визначив, що насправді під незаперечною презумпцією

(фікцією) мається на увазі нормативний (законодавчий) прийом, яким один

фактичний склад за своїми правовими наслідками прирівнюється до іншого.

До нього приєднується А. В. Маркін, який зауважує на очевидність

ототожнення фікції і незаперечної презумпції [82, c. 57].

Не вдаючись до дискусії стосовно зазначеної професором тези,

приєднаємось до думки А. Й. Іванського, який вважає, що з такою позицією не

можна погодитися, хоча вони й мають спільні риси щодо неможливості їх

скасування до відміни нормативного акту. Розум інтуїтивно пручається їх

ототожненнню і прагне розділити ці поняття, але аргументів не знаходить,

крім логічного закону тотожності і логічної тавтології: презумпція – це

презумпція, хоч і незаперечна, а фікція – це фікція, навіть тоді, коли змістом

збігається з презумпцією. Не допомагають в цьому питанні і пошуки

аргументів у інших дослідників, які зіткнулися з цією проблемою, їх, схоже,

немає. На переконання Г. Донатуті, залишаються визнані критерії

розмежування даних понять: спростовність – неспростовність; ймовірність –

явна хибність. Швидше за все, тут грає роль взаємозв’язку фікцій і презумпцій

[82, c. 57–58].

43

А. А. Дворецька зауважує схожість абсолютних – презумпцій із

правовими фікціями. Однак доцільно наголосити, що на відміну від фікцій,

презумпції є певними фактами. У такому контексті абсолютні презумпції

відтворюються у фактах, що не потребують доказів відповідно до їх

об’єктивного характеру [44, с. 45]. Г. Донатуті зазначає передбачувану

доказовість сумнівного факту у презумпції за законом, або справедливості

самого факту чи інших ознак [203, c. 422].

О. В. Ул’яновська звертає увагу на те, що становлення сутності правових

презумпцій здійснювався переважно в аспекті їх використання у теорії доказів

[174, c. 103]. Вивчення правової презумпції відбувалось з позицій доказового

права й процесу (Великобританія), в контексті розмежування презумпцій і

непрямих доказів (Німеччина) тощо.

Серед наукових досліджень, присвячених вивченню презумпцій в

окремих правових галузях, слушно згадати роботу Д. М. Щокіна, який

розглядає поняття юридичної презумпції, як прямо чи опосередковано

закріплене у законодавстві та детерміноване цілями правового регулювання

обов’язкове судження (що має імовірну природу) про наявність або

відсутність певного юридичного факту за наявності іншого. Д. М. Щокін

класифікує презумпції на такі групи: фактичні і юридичні, спростовні

й неспростовні, матеріально-правові й процесуальні [196, c. 24].

Дослідниця Н. C. Караніна підкреслює, що презумпції за суттю є

припущеннями, які діють виключно у сфері права: вони є засобами юридичної

техніки і поза правом не існують. Дослідниця розрізняє презумпцію й норму

права, водночас указує на наявність у презумпції ознаки нормативності,

завдяки чому вона може реально впливати на розвиток суспільних відносин.

Однак, наголошуючи на нормативності презумпції, науковець зазначає, що ця

нормативність проявляється слабше, аніж аналогічна ознака правової норми.

[65, c. 2–6]. Точка зору Н. C. Караніної не суперечить підходу, за яким у праві

виокремлюють юридичні та фактичні презумпції, водночас дослідниця

наголошує на нормативному значенні презумпції й оминає її фактичний бік.

44

Науковець Д. І. Мейер вказував на презумпцію як на визнання факту, що

існує з імовірністю [85. c. 98]. Г. Ф. Дормідонтов згодом розробив цей підхід,

розглядаючи презумпцію як припущення, доводив її загальний та технічний

зміст. Г. Ф. Дормідонтов доречно зауважив, що деякі законні припущення не

мають нічого спільного з висновком про вірогідність. На його думку,

припущення – юридичне визначення, згідно з яким можливий, але сумнівний

факт, або ж його якість, приймається за об’єктивно ймовірний, і навіть

достовірний, й обговорюється як наявний і доведений [48, c. 25–26].

Слід зазначити, що поширена наразі у науковій літературі точка зору про

обов’язково високу вірогідність правових презумпцій є дискусійною.

Неупереджений аналіз багатьох правових презумпцій засвідчує, що їм не

обов’язково властива висока вірогідність. Ще І. Г. Оршанський у свій час

писав, що справжньою стимул-реакцією ряду припущень буває часто не

дійсна вірогідність даного висновку від одного факту до іншого, а бажання

охороняти ті або інші суспільні інтереси, найбільш важливі на думку

законодавця [100, c. 32–39].

На думку російського вченого З. М. Черніловського, презумпція «містить

в собі припущення, гіпотезу, підтвердження або спростування якої повинне

служити засобом встановлення обставин, які з’ясовуються, юридичних фактів

і їх наслідків» [189, c. 98]. В. К. Бабаєв зазначав, що презумпції – це

припущення про наявність або відсутність предметів (явищ), що ґрунтується

на зв’язку між ними і наявними предметами (явищами), підтверджується

попередньо життєвою практикою, попереднім досвідом [9, c. 13]. Поділяє його

думку науковець Я. Л. Штутін, який розкриває поняття презумпції з контексту

логічного прийому, що дозволяє суду визнати істинним існування

(неможливість існування) відповідного факту, взявши дані обставини як

підставу судового рішення, якщо цей юридичний факт із припущенням

ґрунтується на суспільній практиці і не спростований під час судового

розгляду [195, c. 87]. Поділяємо думку В. В. Копейчикова, який розглядає

презумпцію як припущення про наявність або відсутність певних фактів, що

45

спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що

існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом [76, c. 194].

Сучасна теорія та й практика права взяла на озброєння низку презумпцій:

1) stabit praesumtio pro veritate – презумпція приймається за істину (лат.);

2) praesumtio juris plena probation – юридична презумпція є повним

доказом (лат.). Доказові презумпції – це правовий засіб, який ґрунтується на

логічному припущенні і ймовірності того чи іншого факту чи події і на цих

підставах, не є абсолютною істиною, але її наявність дає можливість

процесуально вирішити ті чи інші правові питання, з якими особа пов’язує

виникнення, зміну чи припинення юридичних фактів. Така ситуація в

практичній площині має місце тоді, коли ступінь ймовірності щодо загибелі чи

смерті особи є дуже великим, але прямих доказів, які б давали підставу для

ймовірності такого беззаперечного висновку, немає;

3) stabit praesumtio doneo probetur in contrarium – презумпція діє до тих

пір, поки не доказано зворотне (лат.) [61, c. 222].

Погоджуємось с науковцем Котухою О. С. [77, с. 80] яка зазначає, що

презумпції є досить гнучким та важливим інструментом правового

регулювання цивільних відносин, завдяки якому зникають сумніви в існуванні

певного юридичного факту, оскільки в них: а) відображаються вихідні,

принципові засади права; б) закладений механізм реалізації цих засад.

У сучасних підручниках із цивільного права презумпція визначається як

нормативний припис та юридичний факт, що породжує або затверджує

наявність суб’єктивного права, якщо у процесі реалізації права не встановлено

інших обставин, які спростовують презумпції [28, c. 213]. ЦПК України не

містить положень, які б закріпляли ті чи інші доказові презумпції. У той самий

час ч. 2 ст. 61 чинного ЦПК України визначає, що обставини, визнані судом

загальновідомими та не потребують доказування. Таким чином, суд, визнаючи

той чи інший факт загальновідомим, по суті, сам оцінює даний факт,

звільнюючи сторони чи заявників від доказування, і цим зазначає, що такі

докази є заздалегідь відносними та допустимими. Незважаючи на це, у ч. 4

46

ст. 60 ЦПК України зазначено, що доказування не може ґрунтуватися на

припущеннях [188].

Отже, можна зробити висновок, що справи про оголошення фізичної

особи померлою ґрунтуються саме на доказових презумпціях, коли суд,

виходячи з непрямих доказів, допускає ймовірну наявність смерті фізичної

особи. Застосування презумпції на практиці має за мету оптимізувати її,

підвищити ефективність правового регулювання та забезпечити свого роду

надійність у поєднанні норм права між собою [35, c. 117].

Ми підтримуємо думку науковця К. Б. Ярошенко, який зазначає, що

інститут оголошення особи померлою ґрунтується саме на презумпції смерті

фізичної особи [37, c. 287]. Що ж до його спорідненого інституту – безвісної

відсутності, одні вчені вважають, що він ґрунтується на презумпції смерті

відсутньої особи [20, c. 52], презумпції перебування відсутнього серед живих

або ж взагалі мова йде про констатацію судом факту відсутності особи [72,

c. 121]. Дослідниками сформульована і компромісна позиція, коли, крім фактів

та строків, ще потрібна наявність таких відомостей, які дозволяють

припускати смерть особи, хоч про це і не було достовірно відомо [111, c. 19–

21]. Так, В. О. Вітушко додає, що факт смерті тут не встановлюється, а

оголошується в судом як доцільна фікція [28, c. 421–422]. Слід зазначити, що в

науково-практичному коментарі оголошення фізичної особи померлою за

своєю природою розглядається як юридична фікція, оскільки незважаючи на

формально-юридичне визнання відповідних фактів (зникнення за обставин,

що загрожували смерті тощо) фізична особа може бути учасником цивільних

правовідносин, не зазнаючи при цьому обмежень правового статусу [185,

c. 142]. І. В. Спасибо-Фатєєва розглядає, що оголошення фізичної особи

померлою є за своєю природою юридичною фікцією, оскільки незважаючи на

формально-юридичне визнання відповідних фактів (безвісна відсутність,

зникнення безвісти за обставин, що загрожували смертю тощо) відповідна

фізична особа може бути учасником цивільних правовідносин, не зазнаючи

при цьому обмежень правового статусу [185, c. 142].

47

Разом із цим, оголошення фізичної особи померлою не можна розглядати

в якості фікції навіть у тому випадку, коли така особа згодом з’являється, що

фактично спростовує обставину її смерті. Пояснення лежить в самому

розмежуванні презумпцій та фікцій. По-перше, юридична презумпція виступає

як повноцінний пізнавальний процес, в той час як фікція являє собою

спрощений, а по-друге, що більш важливо, юридична презумпція будується на

підставі життєвого досвіду, на відміну від фікції, яка є припущенням

свавільним, звідси слідує і те, що юридична презумпція характеризується

доволі високою ступінню ймовірності на відміну від фікцій, ступінь

ймовірності яких є мінімальним [103, c. 97–98]. Це підтверджується і

статистикою появи фізичних осіб, оголошених померлими, яка демонструє,

що переважає кількість зниклих не з’являються після спливу певного часу.

Не слід вважати вірним і те, що оголошення фізичної особи померлою,

яка являє собою презумпцію при здійсненні потім перетворюється на фікцію,

коли фізична особа з’являється, оскільки характеристика відповідної

юридичної конструкції здійснюється в момент оголошення, а не постфактум.

Ступінь ймовірності настання факту, стосовно якого застосовується

презумпція, є початково вищою, а тому відповідне явище не слід оцінювати в

динаміці.

Підсумовуючи зауважимо, що слушним є підхід, відповідно до якого

існує багатоманітність визначень категорії «презумпція». Висловлена теза

зводиться до наступного: по-перше, динамічного підходу, згідно з яким під

презумпцією розуміється юридичний обов’язок компетентних державних

органів та посадових осіб визнати факт, що презюмується, встановленим, є

досить зручним у процесуальному плані, але не відображає найважливіших

ознак презумпції. По-друге, статичного підходу, відповідно до якого –

юридична презумпція є припущенням, опосередковано чи прямо закріпленим

у правовій нормі. У даному визначенні виражені основні ознаки презумпції, а

саме: презумпція – це юридично-технічний спосіб, що використовується у

законотворенні та правозастосуванні [171, c. 101]. Достатньо цікавою, на наш

48

погляд, є думка вченого А. Й. Іванського, який розглядаючи більш детально

ознаки презумпцій, сформулював наступне:

по-перше, презумпція – це юридико-технічний спосіб, який

використовується у законотворчості і правозастосуванні;

по-друге, це завжди вірогідне припущення, причому вірогідність його

істинності може бути, як відносно висока, так і наближатися до

абсолютного нуля (наприклад, знання закону);

по-третє, правові презумпції є різновидом загальних. Відмінність же

полягає у тому, що юридичні презумпції закріплені (прямо або побічно) в

правових нормах;

по-четверте, презумпції мають відношення до наявності або відсутності

певних обставин, що мають правове значення і викликають правові

наслідки, тобто юридичних фактів [61, c. 224–225].

Розуміння презумпції як юридичної конструкції дає уявлення про

можливості презумпції в їх загальноправовому сенсі, оскільки як юридичні

конструкції презумпції різних галузей права нічим між собою не

відрізняються. Зовсім інша ситуація виявляється при оцінці презумпції в

якості правових засобів, спрямованих на вирішення прикладних завдань в

рамках конкретних правовідносин. Визнаючи факт участі презумпції в охороні

інтересів учасників цивільних правовідносин, можна стверджувати, що

функціями правових презумпції є визнання, забезпечення, реалізація та захист

інтересів учасників цивільних правовідносин [25, c. 33–41].

Безумовно, правозастосування правових презумпцій сприяє ухваленню

законних та обґрунтованих судових рішень. Разом з тим якщо щодо фізичної

особи оголошено розшук у зв’язку з навмисним переховуванням від слідства і

суду, то це не є підставою для ухвалення судового рішення щодо оголошення

фізичної особи померлою, оскільки в даному випадку суд не може мати

юрисдикції інших правоохоронних органів, коли це не пов’язано з

безпосереднім розглядом справи [200, c. 222].

49

Отже, матеріально-правовою підставою оголошення фізичної особи

померлою є презумпція смерті фізичної особи. Особливістю рішення у цій

справі є те, що висновок суду про оголошення фізичної особи померлою

ґрунтується на юридичному припущенні смерті особи. Використання

презумпції в цьому випадку є наслідком відсутності безспірних відомостей

щодо встановлення факту смерті особи або факту знаходження її в живих.

Узагальнюючи вищевикладене слід констатувати, що в межах загальної

класифікації презумпція оголошення фізичної особи померлою має такі

ознаки:

1) має матеріально-правовий характер. Властивістю матеріально-

правових презумпцій є їх закріплення нормами матеріального права [77, c. 81],

як це відбувається у випадку з оголошенням фізичної особи померлою;

2) є спростовною. Досліджувана презумпція сприймається за істину до

тих пір, поки зворотнього не буде доказано у встановленому порядку [55,

c. 26]. Свідченням спростовності такої презумпції є ст. 48 ЦК України;

3) є непрямою презумпцією, зміст якої «виводиться» з положення в якому

вона закріплена. Положення ст. 46 ЦК України не оперує такими категоріями

як «поки інше не буде доведено», «вважається» або «припускається», що є

свідченням прямої презумпції [55, c. 26];

4) є міжгалузевою, оскільки спричиняє не лише майнові та немайнові

наслідки в приватних правовідносинах, а й поширює свій вплив на суспільні

відносини, які регулюються також іншими (крім цивільного) галузями права

[77, c. 85].

1.3 Підстави і порядок оголошення фізичної особи померлою

Встановлення умов оголошення фізичної особи померлою і моменту з

якого настають відповідні наслідки є принциповими питаннями вітчизняної

практики правозастосування. Необхідно зважати і на те, що сучасна практика

50

свідчить про існування випадків, коли особи, які були оголошені померлими,

згодом, були визнані живими, є достатньо рідкісними.

Якщо розглянути досвід Шотландіїї, то після вступу в силу презумпції

смерті (з 1977 року), з приблизно 150 заяв про припущення смерті особи,

тільки одна людина була згодом знайдена живою. Отже як бачимо, відсоток

появи осіб є дуже низьким, з урахуванням всіх обставин: вік фізичних осіб,

тривалість зникнення тощо. Цікавим прикладом є справа Ужгородського

міськрайонного суду Закарпатської області в якій заявник просить суд

оголосити свого батька померлим з дня набрання рішенням суду законної

сили. Заявник вказав, що батько пішов на війну, з якої вже не повернувся, до

того ж було отримано повідомлення про те, що він зник безвісти, і про його

подальшу долю невідомо. Пояснив, що враховуючи те, що минуло багато

часу, а відомості про смерть батька заявника не зареєстровано, виникла

потреба у оголошенні його померлим. Зауважив, що якщо б він був досі

живий, то на даний час йому було б 105 років. Дослідивши матеріали справи,

суд вирішив, що заява підлягає задоволенню, враховуючи що батько заявника

брав участь у воєнних діях під час війни 1941–1945 рр., та його вік на даний

період часу більше 100 років [147]. Як бачимо, на практиці судами

використовується певна гранична межа біологічного життя особи. Варто

зазначити, що деякі науковці розглядали за доцільне введення межі життя

фізичної особи.

Взагалі тривалість життя фізичної особи може охарактеризувати

життєздатність населення в цілому в тому випадку, якщо враховувати не

окремі рекорди довголіття, а середнє число років. Чіткі дані про тривалість

життя громадян в нашій державі отримуються під час Державного перепису

населення. Перепис населення визначається як захід, що дозволяє здійснювати

через регулярні інтервали часу офіційний облік чисельності населення, яке

проживає на території країни загалом та на всіх рівнях її адміністративно –

територіального устрою. Дані перепису необхідні для прогнозування і

51

управління соціально-економічним розвитком країни, реалізації демографічної

політики, бюджетного планування та інших цілей.

З огляду на інформацію визначену на офіційному сайті Державної служби

статистики України, Інституту демографії та соціальних досліджень імені

М. В. Птухи Національної Академії Наук України – середня очікувана

тривалість життя при народженні на 2014 рік складає 71,37 років. Розрахунок

здійснено на основі наявних адміністративних даних щодо державної

реєстрації народження і смерті. Зміна цієї цифри відбудеться у 2020 році, з

огляду на проведення чергового Всеукраїнського перепису населення

(відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 квітня 2008

року № 581-р «Про проведення у 2020 році Всеукраїнського перепису

населення»).

Певні особливості цього демосоціального спостереження є досить

загальними для різних держав, розглянемо їх. Наприклад в ХVІ – ХVІІІ ст. у

Німеччині, віковий ценз життя людини було задекларовано до восьмидесяти

років, оскільки вважалося, що людина не може жити більше цього строку [152,

c. 28]. В Англії було розроблено презумпцію про те, що людина не може жити

більше ста років, а тому в судах такий вимір життєвого циклу було взято за

основу, який і застосовувався судами в цій категорії справ [200, c. 205].

Відповідно до законодавства Португаліїї та Іспанії, вік фізичної особи

виправдовує скорочення термінів оголошення її померлою: 5 років після

зникнення для фізичної особи, яка досягла 80-річного віку (ст. 114 Цивільного

кодексу Португалії) і 75 років (ст. 193 Цивільного кодексу Іспанії) [202, c. 8].

Безумовно, що чим більше проходить часу з моменту отримання

останньої звістки про зниклу фізичну особу, тим більш ймовірна презумпція її

смерті. У зв’язку з цим спроби встановити межу життя людини досить умовні,

адже люди можуть помирати в самому різному віці. А якщо поставити

питання чи додаються згодом докази, на яких ґрунтується презумпція смерті,

то виявляється часто, що ні. Важливий не стільки час, скільки самі фактичні

обставини, які можуть свідчити про можливу смерть особи [140, c. 65]. На

52

нашу думку, введення граничної межі біологічного життя починаючи з 71

року в сучасні реалії цивільного права є спірним, адже це положення має бути

достатньо обґрунтованим щоб використовуватись судами на практиці як

«презумпція граничної межі життя фізичної особи».

Спеціальні дослідження свідчать, що найбільш поширеними випадками

зникнення фізичних осіб можуть бути:

зникнення як наслідок вбивства, нещасного випадку, тривалої

хронічної хвороби або раптової смерті;

відсутність бажання повідомити своїх родичів або близьких про своє

місцезнаходження через розрив стосунків з ними або протиправну поведінку;

перебування людини в ситуації, що виключає можливість

повідомлення про своє місцезнаходження (медичні заклади, до яких особа по-

трапила в непритомномустані внаслідок тілесних ушкоджень, викрадення та

незаконне утримання людини злочинними угрупованнями, психіатричні

лікувальні заклади) тощо [26, c. 27–28].

Важливо відрізняти випадки, коли відсутність відомостей про місце

перебування фізичної особи зумовлена об’єктивними факторами, зокрема

коли внаслідок психічної хвороби особа не усвідомлює своє місце

перебування, не здатна повідомити близьких родичів та інших зацікавлених

осіб про нове місце її перебування тощо; і коли близькі родичі та члени сім’ї,

а також сама особа приховують нове місце її перебування, намагаючись

отримати за рахунок встановлення цього факту позитивні для себе наслідки,

зокрема відстрочення або звільнення від цивільно-правової або іншої

відповідальності тощо. З наведеного можна зробити висновок, що необхідно

розрізняти відсутність особи як об’єктивний статус фізичної особи та штучно

створену ситуацію, наприклад коли відомості про фізичну особу свідомо

приховуються заінтересованими особами. Відповідна невизначеність, на

думку В. Г. Бобко, стає об’єктивною перешкодою в реалізації іншими

учасниками правовідносин своїх суб’єктивних прав та інтересів або виконання

юридичних обов’язків, що охороняються законом [17, c. 2].

53

Варто пам’ятати, що права і свободи людини та їх гарантії визначають

зміст і спрямованість діяльності держави (відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції

України) [75]. Отже, щоб уникнути правової невизначеності, яка є небажaною

в цивільних, сімейних та інших відносинах, держава з урахуванням

міжнародних стандартів встановлює спеціальні правила, які в сукупності

утворюють законодавчу ланку між зникненням фізичної особи та захистом

прав громадян – цивільно-правові інститути визнання фізичної особи безвісно

відсутньою та оголошення фізичної особи померлою. Щоб усунути юридичну

недосконалість, яка спричинена тривалою відсутністю фізичної особи, закон

передбачає створення особливого юридичного статусу для такої фізичної

особи – оголошення її в судовому порядку померлою або визнання безвісно

відсутньою. Адже інакше складалася б така ситуація, як зазначає

Є. O. Прянишников: «коли правовідносини, з яких зникає суб’єкт, не

закінчилися, як у випадку смерті особи, але й не здійснюються» [193, c. 234].

Оголошення особи померлою (death in absentia) – це ствердження

судовим рішенням припущення (презумпція) про смерть даної фізичної особи,

тобто констатація високого ступеня ймовірності смерті, з урахуванням двох

підстав оголошення фізичної особи померлою, визначених законодавцем:

тривала безвісна відсутність – у місці її постійного проживання немає

відомостей про місце перебування фізичної особи протягом 3 років;

фізична особа зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю

або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку; в

такому разі цей термін скорочується до шести місяців. Такими обставинами

можуть бути визнані природні катаклізми (землетруси, повені, гірські обвали,

зсуви тощо) та інші дії військового або політичного характеру [185, c. 151].

В порівнянні з законодавством Албанії – фізична особа має бути

оголошена померлою, якщо вона відсутня в місці її постійного проживання

більш ніж 6 років з моменту останньої відомості про неї. У тих випадках, коли

обставини доводять смерть особи, такі як: наприклад імміграція албанців в

Італію в 1997 році; якщо фізична особа зникла під час бойових дій, і це

54

підтверджується, якщо минуло 2 роки з дня вступу в силу мирної угоди (при

цьому особа не надала відомостей про себе), або 3 роки з моменту закінчення

військових дій – суд має право оголосити фізичну особу померлою без

попереднього оголошення її безвісно відсутньою. Італійське законодавство

передбачає 10-ти річний період для оголошення особи померлою, який

починається з моменту отриманих останніх відомостей про фізичну особу, а

не з моменту визнання її безвісно відсутньою [202].

Якщо розглядати значення терміну «відсутність особи», то треба

зазначити, що чим більше проходить часу з моменту отримання останньої

відомості про зниклу особу, тим більш ймовірне припущення (презумпція)

щодо її смерті. Своєрідною є думка Є. О. Прянишникова, який вважає, що

необхідно відмовитися від будь-яких термінів, надавши можливість суду

вирішувати, наскільки переконливо припущення про смерть зниклої особи.

М. Г. Стучинський вирізняє наступні ознаки відсутності фізичної особи:

1) відсутність в місці проживання;

2) невідомість місця перебування;

3) тривалість відсутності;

4) неможливість подолати невідомість [167, c. 13].

Одразу варто зазначити, що не всі вчені вважають що тривалість

відсутності є необхідною ознакою. На протилежну щодо зазначеної думки

М. Г. Стучинського, Є. О. Прянишников доречно зазначає, що ознака

тривалості відсутності – це елемент інституту, а не факту відсутності особи.

Є. О. Прянишников доводить, що потрібна лише одна визначальну ознака –

«розрив всіх зв’язків» (відсутність зворотного зв’язку з фізичною особою).

Значення часу для інституту має свою цінність, але включення цієї ознаки

показує, що М. Г. Стучинський не розрізняє інститут і факт відсутності особи.

Відносно ознаки відсутності в місці свого постійного проживання,

погоджуємось з науковцями (з думкою А. Н. Шайдуліної [192] та ін.) та

зазначаємо, що безумовно відсутність фізичної особи в місці свого

проживання, безумовно, передує оголошенню фізичної особи померлою, але

55

цей факт абсолютно недостатній для визначення подальшого стану фізичної

особи. Можна бути відсутньою в місці проживання (більше 3 років), але не

бути зниклою особою, якщо особа зберігає свої зв’язки з іншими людьми та їм

відомо її місце знаходження.

Зазначені інститути цивільного права тісно пов’язані також ще й з місцем

постійного проживання фізичної особи. Цей інститут на сьогодні є значно

актуальним, адже місце проживання фізичної особи – зміна місця проживання

є доволі принциповим питанням, яке впливає на правове становище фізичної

особи; є одним із визначальних аспектів для оголошення фізичної особи

померлою (хоча знову ж таки, на думку Є. О. Прянишникова – значення у

факті відсутності фізичної особи має розрив, порушення зв’язку, а не

відсутність за місцем проживання).

Як вже зазначалось, посилилися міграційні процеси фізичних осіб, ця

обставина тільки загострює проблему зникнення фізичних осіб та як наслідок

– їх тривалої відсутності та неотримання відомостей про місце її перебування.

У розпорядження відповідних органів все частіше надходять заяви від

родичів, які вважають, що їхні близькі могли перебувати в епіцентрі

військових подій або стали жертвами злочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 чинного ЦК України, місцем проживання

фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Фізична особа може мати кілька місць проживання. Відповідно до ст. 3

ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»,

місце проживання – адміністративно-територіальна одиниця, на території якої

особа проживає строком понад шість місяців на рік; місце перебування –

адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає

строком менше шести місяців на рік [134]. Згідно зі ст. 2 ЗУ № 1382-IV від

11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця

проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам

без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні,

гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її

56

території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Закон визначає

місце проживання як житло, розташоване на території адміністративно-

територіальної одиниці, в якому фізична особа проживає постійно або

тимчасово.

Зазначені положення мали б узгоджуватися. Тобто у ст. 29 ЦК України не

встановлено критеріїв, згідно з якими можна відрізнити постійне та тимчасове

проживання особи в певному місці [184]. Наголошуємо на єдності статей 29 та

46 ЦК (у зв’язку з оголошенням фізичної особи померлою), зауважуючи, що

відутність відомостей про перебування фізичної особи у місці її постійного

проживання визначається відповідно до правил ст. 29 ЦК і ст. 3 ЗУ «Про

свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Як

доречно зазначає Зинов’єва А. В.: «В місці постійного проживання мають бути

відомості про інші місця перебування фізичної особи. Місце реєстрації

фізичної особи нині формально пов’язують з місцем постійного проживання

особи [56, c. 43]. Коли пов’язувати постійне місце проживання з отриманням

відомостей про можливі місця перебування фізичної особи в подальшому, то

такі відомості, як правило, повідомляються лише членам сім’ї цієї особи, адже

відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України: «сім’ю складають особи, які спільно

проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки».

Тобто постійне місце проживання необхідно пов’язувати з місцем, де живе

сім’я особи.

Необхідно також звернути увагу на те, що у ст. 246 ЦПК України, якою

встановлюється підсудність справ про оголошення фізичної особи померлою,

зазначено: «за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної

особи, місце перебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна», а

отже, нівелюється значення застосованого у ст. 46 ЦК України терміна

«постійне місце проживання». Як зазначає І. В. Михайлишин, одним із

основних прав і свобод людини та громадянина, закріплених у Конституції

України, є свобода пересування, вільний вибір місця проживання. Належна

реалізація права фізичних осіб на вільне пересування та вибір місця

57

проживання є основною гарантією свободи особистості, необхідною умовою її

професійного, духовного та культурного розвитку [87, c. 36]. Безумовно, задля

належної реалізації фізичними особами своїх цивільних прав положення

норму ст. 246 ЦПК України слід привести у відповідність до положень ст. 46

ЦК України, оскільки процесуальна норма має відповідати за змістом і

застосованими поняттями нормам матеріального права. У зв’язку з цим

терміном «місце її перебування» не може визначати підсудність справи

певному суду (наприклад, фізична особа проживає у готелі під час відпустки

або відрядження). Більше того, у ст. 246 ЦПК України вживається термін

«місце перебування» в контексті фактичного місця знаходження фізичної

особи на момент розгляду справи судом, тому подвійне застосування одного

терміна з різним змістом ускладнює його сприйняття [188].

Розглядаючи обґрунтовані пропозиції доповнення вітчизняного

законодавства дослідниці Зинов’євої А. В., пропонуємо за аналогією

встановити, що підсудність справ про оголошення фізичної особи померлою

має визначатися за останнім відомим постійним місцем проживання фізичної

особи, місцеперебування якої невідоме тривалий час. Внаслідок чого,

відбудеться повноцінне узгодження норм матеріального і процесуального

законодавства щодо однакового розуміння та застосування вживаних термінів

[56, c. 44].

В ст. 46 ЦК України визначено, якщо у місці постійного проживання

фізичної особи немає відомостей про місце її перебування протягом трьох

років – фізична особа може бути оголошена судом померлою. Ця норма є

загальним правилом. У відповідності до роз’яснень, даних в п. 13 ППВСУ № 5

від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів,

що мають юридичне значення», особа може бути оголошена в судовому

порядку померлою у разі неможливості встановлення факту його смерті, який

встановлюється судом за умови підтвердження доказами, що ця подія мала

місце у певний час та за певних обставин. З цього приводу науковець

Ю. О. Попова визначила, що підставою для оголошення фізичної особи

58

померлою є сукупність конкретних фактів, досліджених і встановлених судом.

В підсумку, саме після дослідження та встановлення всіх обставин зникнення

фізичної особи, рішення суду про оголошення її померлою стає визначальним,

адже тягне за собою правові наслідки. Судове рішення про оголошення особи

померлою усуває невизначеність у правовідносинах, одним із суб’єктів яких

був безвісно відсутня фізична особа. Це рішення стає юридичним фактом, що

тягне виникнення, зміну або припинення різних правовідносин, пов’язаних із

захистом і реалізацією особистих і майнових прав фізичних осіб і організацій

[112, c. 2].

Розглянемо підстави, за наявності яких, суд оголошує фізичну особу

померлою:

1) відсутність особи в місці її постійного проживання. Як зазначала

Ю. О. Попова, визначними факторами у справах про оголошення фізичної

особи померлою, важливо встановити наступне: відсутність даних про

фізичну особу протягом певного часу. Одним з факторів також є постійне

місце проживання особи, та її відсутність в місці постійного проживання.

Визначено, що предметом доказування у справах про оголошення фізичної

особи померлою є сукупність юридичних фактів, від яких залежить їх

вирішення по суті. До того ж, вірне визначення предмета доказування по

справам про оголошення особи померлою має важливе значення й для

обмеження їх від справ про встановлення факту смерті фізичної особи та

факту реєстрації смерті [110, c. 20–23].

2) відсутність відомостей про місце її перебування протягом трьох років.

Є. О. Прянишников, в контексті генези та розвитку права, розглядаючи

часи панування теорії формальних доказів, висловив думку, що залишки теорії

формальних доказів збереглися й в сучасному цивільному праві – це

встановлення в законі визначених, фіксованих термінів для оголошення

фізичної особи померлою або визнання її безвісно відсутньою. В історії права

різних країн ці терміни були різними. Найпершою межою було 100 років,

потім термін був зменшений до 70, Кодекс Наполеона знизив його до 30 років.

59

У сучасному законодавстві терміни варіюються від десяти до двох років. Але

незалежно від конкретного терміну суть цього явища полягає у визнанні

доказом безвісної відсутності або смерті фізичної особи сплив єдиного

встановленого в законі строку, хоча ситуації, при яких відбуваються

зникнення фізичних осіб, можуть бути абсолютно різними. Це як він вважає,

безперечно, залишок (архаїзм) теорії формальних доказів. Дивно, на його

думку, що такий підхід зберігається майже в усьому світі. Відомо лише одне

виключення: в Цивільному кодексі Чехословаччини (1964 р.) не передбачено

ніякого терміну для оголошення фізичної особи померлою (поняття безвісної

відсутності в чехословацькому праві немає). Вирішення цього питання надано

суду на підставі вільної оцінки доказів.

Анахронізм (від грец. ἀνά – проти, всупереч і χρόνος – час, несучасне,

застаріле) фіксованих в законі термінів, на думку науковця, стає особливо

очевидним, якщо порівняти можливості засобів комунікації часів Наполеона і

в сучасному світі. Архаїчна регламентація інституту лише затягує вирішення

невизначених правовідносин, обмежує права і інтереси багатьох осіб, що

особливо неприпустимо в сучасний час, коли значною є кількість зниклих

фізичних осіб, а кількість зацікавлених у врегулюванні відповідних цивільно-

правових наслідків їх відсутності є ще більшою [141, с. 121].

Як влучно зауважує А. В. Зинов’єва, сама юридична обставина –

відсутність відомостей про фізичну особу – не породжує правових наслідків,

якщо з виникненням такого стану не пов’язане порушення прав інших

суб’єктів, зокрема, членів сім’ї, роботодавців, кредиторів та інших осіб. Отже,

певна обставина може існувати, але не буде відповідного факту, оскільки

юридична обставина та юридичний факт мають бути пов’язані з правами й

інтересами конкретних фізичних або юридичних осіб у зв’язку з тим, що

інакше вони не будуть мати юридичних наслідків. Сам судовий порядок

встановлення факту тривалої відсутності фізичної особи не має правового

значення без відповідного зазначення причин його встановлення [56, c. 42].

60

3) фізична особа зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю

або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, –

протягом шести місяців, за можливості вважати фізичну особу загиблою від

певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних

ситуацій. Наприклад, якщо стало відомо про те, що особа була пасажиром

літака, який зазнав аварії – такий строк є логічним, адже ймовірність смерті

фізичної особи є дуже високою. Суд в такому випадку визнає не факт смерті

фізичної особи, а на підставі припущення смерті під час нещасного випадку

оголошує її померлою;

4) за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного

випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та

природного характеру – протягом одного місяця після завершення роботи

спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного

та природного характеру.

У ч. 2 ст. 46 ЦК України встановлено виняток, де зазначено, що фізична

особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена

судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій [184].

Але тут є доповнення, з урахуванням конкретних обставин справи, що

заслуговують на увагу, суд може оголосити фізичну особу померлою до

спливу цього строку. В разі, коли є певні конкретизуючи факти (після розвідки

або бою особа не повернулася на місце розташування групи), то в такому разі

фізична особа може бути оголошена померлою після спливу 6 місяців, але не

раніше цього строку. До того ж такими обставинами слід вважати певні докази

як документальні (акти, довідки зі шпиталів та т.п.), так і свідчення свідків про

високу ймовірність загибелі даної особи. Як зауважила з цього приводу

Ю. О. Попова, у справах про оголошення військовослужбовців померлими

(або іншу фізичну особу, що зникла у зв’язку з воєнними діями) поряд з

доказами фактичної відсутності фізичної особи, варто витребувати довідку з

війського комісаріату за місцем мобілізації [110, c. 22]. Слід зауважити, що

сюди можливо за аналогією права судом можуть бути прийняті до уваги і інші

61

обставини (ракетно-бомбовий чи артилерійський обстріл села, міста, стихійні

лиха, теракт, аварії тощо). Коли лише за уламками транспортного засобу,

будівлі чи споруди, фрагментами одягу, взуття, є підстави вважати, що у

момент трагедії фізична особа знаходилась у її епіцентрі, зник під час

особливого періоду та про нього немає відомостей).

Варто розглянути матеріали судової практики, щоб пересвідчитись, як на

практиці відбувається розгляд позовних заяв від заінтересованих осіб, та які

засоби використовуються судом для оголошення відповідних рішень. Так, у

відкритому судовому засіданні в залі Козелецького районного суду

Чернігівської області від 23.04.2015 року справу № 734/514/15-ц за заявою

заявника про оголошення чоловіка заявника, який перебував на військовій

службі в районі виконання завдань в зоні проведення антитерористичної

операції, померлим. Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно

з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно

оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення

спору по суті, суд встановив наступне:

військовослужбовець вибув у відрядження до військової частини для

виконання завдань в зоні АТО та для надання допомоги військовій частині.

Його було зараховано в розпорядження командира військової частини на

підставі п. 9 ст. 116 Положення про проходження громадянами України

військової служби у Збройних Силах України. Відповідно до якого:

зарахування військовослужбовців наказами по особовому складу в

розпорядження посадових осіб, які мають право призначення на посади, для

вирішення питання щодо дальшого їх службового використання допускається

в разі якщо військовослужбовці відсутні більше десяти днів, – до повернення

військовослужбовців у військову частину (у разі неприйняття іншого рішення

про дальше проходження ними військової служби) або до дня набрання

чинності рішенням суду про визнання їх безвісно відсутніми чи оголошення

померлими;

62

зі слів командира військової частини, який був допитаним в якості

свідка, та дав суду показання, стало відомо про те, що прапорщик ніс службу у

відділенні окремої механізованої бригади. При рекогносцировці маршруту

відходу (вересень 2014 року) стався вибух, швидше за все, це був мінометний

обстріл, внаслідок чого можливо він загинув. Задля уточнення інформації

щодо обставин загибелі особи були розпочаті пошуки очевидців події, які й

підтвердили цю інформацію;

була організована робота з обласним бюро судово-медичної експертизи

у м. Харкові, м. Донецьку та м. Дніпропетровську, у військових шпиталях,

щодо з’ясування місцезнаходження особи, проте пошуки результатів не дали;

відповідно до листа (жовтень 2014 року) Управління МВС України в

Чернігівській області відносно зазначеної особи заведено оперативно-

розшукову справу та останнього оголошено в розшук;

відповідно до листа (січень 2015 року) начальника відділу повсякденної

діяльності військ Збройних Сил України про те, що прапорщик занесений до

списків зниклих безвісти та що ведеться відповідна робота щодо встановлення

місця його знаходження. На запит суду Управлінням карного розшуку УМВС

України в Чернігівській області надано інформацію, що місцезнаходження

особи не встановлено;

Суд зауважив, що особливостю цієї категорії справ є те, що висновок

суду про оголошення фізичної особи померлою ґрунтується на юридичному

припущенні смерті цієї особи та розглянув п. 13 ППВСУ № 5 від 31.03.1995

року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають

юридичне значення» [135], де звертається увага на необхідність відрізняти

оголошення особи померлою від встановлення факту смерті фізичної особи,

оголошення фізичної особи померлою – це ствердження судовим рішенням

припущення про смерть даної особи, тобто констатація високого ступеня

ймовірності смерті.

При цьому має місце особиста цивільно-правова заінтересованість

заявника у зміні правового стану фізичної особи, яку він просить оголосити

63

померлою (оголошення чоловіка померлим заявнику потрібне для отримання

державної одноразової грошової допомоги). Для підтвердження цього повинні

бути наведені обставини, які свідчать про те, що між заявником та фізичною

особою, яку він просить оголосити померлою існують особисті або майнові

правовідносини (заявником суду було надане свідоцтво про одруження).

Суд 23 квітня 2015 року вирішив задовольнити позовну заяву та

оголосити особу померлою у зв’язку з виконанням завдання в зоні проведення

антитерористичної операції. Як бачимо, перелічена наковцями-теоретиками

кількість доказів та фактів стає в нагоді на практиці при вирішенні судом

питання щодо оголошення осіб-військовослужбовців померлими. До уваги

беруться всі можливі засоби пошуку, службова перевірка, показання свідків

тощо.

Як вже згадувалось, у відповідності до роз’яснень, визначених в п. 13

ППВСУ № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про

встановлення фактів, що мають юридичне значення», особа може бути

оголошена в судовому порядку померлою у разі не можливості встановлення

факту її смерті, який встановлюється судом за умови підтвердження доказами,

що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин. І головне, що є

важливим, фізична особа, яка визнається померлою у зв’язку з воєнними

діями, може бути визнана такою від дня її вірогідної смерті, а не з того дня,

коли рішення суду набуде чинності (ч. 3 ст. 46 ЦК України) [184]. Іншу

позицію щодо зазначеної правової норми мав ЦК УРСР від 1963 p., згідно з

ч. 2 ст. 21 якого: «особа, яка пропала безвісно у зв’язку з воєнними діями,

могла бути оголошена померлою не раніше спливу двох років з дня закінчення

воєнних дій» [183]. Вчений І. Б. Новицький з цього приводу зазначав: «Крім

надмірної стислості 6-місячного терміну, слід визнати, що обчислення в таких

випадках терміну з дня безвісної пропажі є невірним, адже багато фізичних

осіб, що відносяться до цієї групи, поки йде війна не мають можливості дати

про себе знати. Тому для оголошення померлими фізичних осіб, безвісно

зниклих під час військових дій, доцільніше обчислювати термін з дня

64

підписання мирного договору. Це послужить гарантією того, що зниклі

безвести особи не будуть позбавлені належних їм прав, поки вони фактично не

мають можливості заявити про своє існування» [97, c. 118].

Вважаємо наведена І. Б. Новицьким теза є достатньо невдалою,

принаймні для сучасних правових систем, хоча б з огляду на те, що не

обов’язково після закінчення військових дій підписується мирний договір, і не

завжди воєнні конфлікти розглядаються як військові дії.

У 1957 році науковець О. Г. Потюков, запропонував законодавчо

закріпити положення про те, що «військовослужбовці та цивільні фізичні

особи, визнані безвісно відсутніми, як зниклі в районі військових дій, можуть

бути визнані померлими після закінчення 2-х років з дня припинення

військових дій» [115, c. 57]. Ця пропозиція й була сприйнята законодавцем

при прийнятті Основ та є актуальною й для сучасного цивільного

законодавства України.

5) визнання юридично поважними причин, через які заявник просить

визнати громадянина померлим. Як свідчить судова практика, більшість справ

цієї категорії порушуються з метою припинення шлюбу, призначення пенсії у

зв’язку із втратою годувальника, отримання спадщини тощо. Так, заявник

звернулася до Лозівського міськрайонного суду Харківської області з заявою

про оголошення особи померлою, з яким з 1983 року знаходилась в фактично-

шлюбних відносинах. Заявник зверталася до різних органів про його розшук,

але розшукові заходи ніяких відомостей про місцезнаходження зниклої особи

не дали. Задоволення заяви мало для неї юридичне значення – можливість

оформлення спадщини. Суд керуючись ст. 10, 11, 60, 248, 249 ЦПК України,

ст. 46 ЦК України, вирішив заяву задовольнити [144].

Нерідко трапляються реальні випадки на практиці, коли розкриваються

обманні дії заявника з поданням заяви про оголошення фізичної особи

померлою, яка завідомо є живою. Достатньо відомою в світі стала історія

індійського селянина Лала Біхарі, який з 15-річного віку понад 18 років (1976–

1994 рр.) намагався довести органам влади, що він живий та анулювати власну

65

смерть. Як пізніше з’ясувалося, його дядько щоб незаконно привласнити

землю племінника, дав хабар чиновнику, який «поховав» Лала Біхарі на

папері. В результаті багаторічної юридичної боротьби в 1994-му році йому

відновили юридичний стан живої особи. За ці роки Біхарі з’ясував, що не

лише в нього така проблема, він дізнався ще, принаймні, про сотні таких же

«мертвих» як він. Для боротьби за права «мерців» він створив організацію під

назвою «Mritak Sangh» (Uttar Pradesh Association of Dead People). Основною

метою цієї «Асоціації померлих» є порятунок і відновлення в правах «живих»

небіжчиків. За кілька років існування асоціація налічувала вже близько 20

тисяч осіб [205]. Подібну вітчизняну справу розглянула Е. Давиденко:

«Посварившись з дружиною, К. певний час не з’являвся вдома. Дружина

почала його розшукувати, їй у міліції показали тіло неопізнаного чоловіка, в

якому уже важко було розпізнати конкретну фізичну особу, але працівники

міліції повідомили, що це саме К. Через два дні після похорону К. прийшов

додому. Почалися довгі ходіння, щоби одержати новий паспорт. Суд відмовив

у розгляді заяви К. про визнання його живим. Поневіряння К. тривали два

роки, аж поки у справу не втрутилася Уповноважений Верховної Ради України

з прав людини» [43].

Погоджуємось з думкою Л. Є. Гузь – ніщо не дає нам підстави

стверджувати, що певні докази по справі при розгляді справ окремого

провадження, на які посилається заявник, не можуть бути сумнівними [40,

c. 39]. Типовим прикладом є справа, розглянута Соснівським районним судом

м. Черкаси. Заявник звернулася до суду з заявою про оголошення чоловіка, з

яким перебуває у шлюбі, померлим. Зазначила, що оголошення свого чоловіка

померлим необхідно для реалізації права та права дитини на отримання

спадщини та організації подальшого приватного життя. Керуючись ст. 46–47

ЦК України, ст.10, 60, 212, 215–218 ЦПК України, суд вирішив відмовити

заявниці в задоволенні заяви. На думку суду, заява про оголошення фізичної

особи померлою обґрунтована тільки формально, тобто заявником не

зазначено жодної підстави для оголошення чоловіка померлим, а наявність

66

обставин, які б мали загрожувати йому смертю або давали б підставу

припускати загибель від певного нещасного випадку, заявником не доведено.

Отже, підстави для оголошення його померлим відсутні [146]. Із наведеного

випливають два висновки. По-перше, заявник зобов’язаний доказати перед

судом ті чи інші факти, навіть якщо їх ніхто не оспорює та володіти

достовірною інформацією. Достовірна інформація про зникнення людини –

інформація, на підставі якої можна безпомилково зробити висновок, що

родичам тієї чи іншої людини нічого не відомо про його місцезнаходження

або, в разі відсутності у нього родичів, що людина не з’являвся в місці свого

постійного або тимчасового проживання протягом досить тривалого часу, яке

визначається національним законодавством [92]. В цьому випадку докази

виявились не обґрунтованими. По-друге, доцільними та вкрай важливи є

норми визначені в ЦПК України, про ретельність і уважність в процесі

підготовки справи за подібними заявами до початку її розгляду.

Аналіз норм актів цивільного законодавства України та вітчизняної

судової практики дає змогу зазначити, що важливим є питання визначення

дня, з якого фізична особа оголошується померлою, його не можна визначати

довільно (за бажанням заінтересованих осіб), адже він зумовлює час відкриття

спадщини, час припинення шлюбу та всі інші юридичні наслідки, пов’язані з

фактом оголошення фізичної особи померлою.

При оголошенні фізичної особи померлою важливе значення має термін

вірогідної смерті особи. За загальним правилом таким днем вважається день

набрання законної сили рішенням суду про оголошення особи померлою.

Якщо фізична особа пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю,

чи дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, або

у зв’язку з воєнними діями – від дня її вірогідної смерті (день катастрофи

пасажирського літака, землетрусу чи іншого стихійного лиха) (ч. 3 ст. 46 ЦК

України) [184].

Як зазначає Т. В. Ліснича, в цьому формулюванні є певна законодавча

неточність. Говорячи про загибель особи за обставин, що загрожували їй

67

смертю чи дають підстави припустити її загибель від певного нещасного

випадку або у зв’язку з воєнними діями, законодавець для визначення дня, з

якого особа може бути оголошена померлою, використовує словосполучення

«день вірогідної смерті». Саме це словосполучення, на її думку, складає

помилку, і хоча, фактично, вона є суто технічною, мовною, але може істотно

вплинути на вирішення справи в разі прискіпливого ставлення сторін до

законодавчих формулювань. Т. В. Ліснича наводить для обґрунтування

тлумачний словник Б. Д. Антоненка-Давидовича, де зазначається, що

прикметники вірогідний, ймовірний (імовірний) часом уважають за тотожні і

помилково вживають їх, взаємно замінюючи [7, c. 114]. При цьому

прикметник вірогідний означає «цілком певний, цілком правдивий,

достеменний, перевірений», а ймовірний (імовірний) – це «той, що його можна

тільки припускати». В підсумку вважає, що очевидно, що в контексті ст. 46

ЦК України більш логічно вживати словосполучення «день імовірної смерті»

замість «день вірогідної смерті» [81, c. 197]. Поняття ймовірності виникло як

інтуїтивне поняття, яке дає кількісну оцінку можливості появи події. На нашу

думку, наведені науковцем обґрунтування є доцільними, підтримуємо

зауваження Т. В. Лісничої.

Одним з обов’язкових реквізитів змісту актового запису про смерть

особи, а також свідоцтва про смерть – є дата смерті, яка повинна отримати

офіційне підтвердження у резолютивній частині судового рішення [11, c. 108–

113]. Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи

померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації

актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи. Зауважимо, що

важливим є уточнення щодо «моменту» смерті особи, яке необхідно для

наслідків оголошення фізичної особи померлою в спадкових правовідносинах,

коли протягом одного дня оголошуються померлими декілька фізичних осіб,

що володіють правом успадковувати один після одного. Виникнення

спадкового права пов’язано не тільки з фактом оголошення смерті фізичної

особи спадкодавця, а й з фактом знаходження в живих можливого спадкоємця

68

до моменту смерті спадкодавця. В зв’язку з цим, достатнього поширення

отримала концепція, згідно з якою фізичні особи, які померли в межах одного

і того ж дня, хоча і в різний час, вважаються комморієнтамі, тобто особами,

померлими одночасно, і спадкове правовідношення між ними не виникає

(Н. Бондарев, Е. Ейдінова та ін.). Протилежну позицію займають Д. І. Мейер,

М. Ю. Борщівський, Я. Р. Веберс, Г. Ф. Шершеневич, М. В. Хвостов та ін.

Як вже зазначалось, фізична особа оголошується померлою «від дня»

набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа може бути

оголошена померлою «від дня її вірогідної смерті», якщо є докази, які дають

підставу припустити її загибель від певного нещасного випадку (ст. 46 ЦК

України). Визначимо, яка була б зміна при використанні «у день». Ця, вже

сутнісно інша правова норма давала б підставу для висновку про законодавче

оголошення фізичної особи померлою як самостійного правового поняття.

Однак правило ч. 2 ст. 249 ЦПК України, що зобов’язує суд після набрання

законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд

надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного

стану для реєстрації смерті фізичної особи повернула нас до старого [188]. Це

означає, що оголошення фізичної особи померлою як самостійне правове

явище існує недовго: від набрання чинності рішенням суду до «державної

реєстрації смерті» [123]. Потім воно повністю поглинається єдиним поняттям

«смерть». З цього випливає, що словосполучення, «внаслідок смерті фізичної

особи або оголошення її померлою», як міститься до прикладу, у ч. 1 ст. 1220

ЦК України, за умови існування норми ч. 2 ст. 249 ЦПК України, не має сенсу.

З огляду на вищевикладені зауваження науковців, вважаємо доцільним

викласти ч. 3 ст. 46 ЦК України в наступній редакції: «Фізична особа

оголошується померлою у день набрання законної сили рішенням суду про це.

Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю

або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або

у зв’язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її

імовірної смерті».

69

Важливим для матеріальної частини цивільних правовідносин є

встановлення моменту відкриття спадщини, адже в цій частині необхідно

приймати до уваги й строк охорони спадщини, яка визначається темпоральні

умови набуття права власності на відповідні об’єкти правовідносин. Задля

об’єктивного розгляду цього питання варто розглянути думку В. А. Гаджиєва,

який запропонував наступний підхід: «якщо день набрання законної сили

судовим рішенням про оголошення фізичної особи померлою та день

передбачуваної або фактичної смерті вказаний в рішенні суду різняться, то

строк для прийняття спадщини повинен починатись від дня набрання законної

сили рішення суду про оголошення фізичної особи померлою» [34]. Отже, для

прийняття спадщини обчислення строку слід починати від дня набрання

законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою.

До того ж, погоджуємось з професором З. В. Ромовською, яка аналізуючи

зміст цієї норми, зауважила, що оголошення фізичної особи померлою є

самостійним правовим явищем [151, c. 45–48]. Підтримуємо, цю процесуальну

норму варто привести у відповідність зі ст. 46 ЦК України: органи РАЦС

мають реєструвати не смерть особи, а оголошення її померлою та видавати,

відповідно, не свідоцтво про смерть фізичної особи, а свідоцтво про

оголошення фізичної особи померлою (ст. 249 ЦПК України) [188]. З

урахуванням вищезазначеного, пропонуємо ч. 2 ст. 249 ЦПК України викласти

в наступній редакції: «Після набрання законної сили рішенням про

оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному

органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації оголошення

фізичної особи померлою, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини,

а в населеному пункті, де немає нотаріуса, – відповідного органу місцевого

самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі

наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли

місце відкриття спадщини невідоме, свідоцтво про оголошення фізичної особи

померлою надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі

його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони

70

спадкового майна». Зазначене забезпечило б посилення охорони інтересів

зниклої, але можливо, ще живої людини, яку оголосили померлою.

З огляду на вищевикладене, можна дійти висновку, що законодавець

заклав досить просту модель умов оголошення фізичної особи померлою. В

якості базової умови виступає відсутність відомостей про перебування

фізичної особи в місця її постійного проживання протягом трьох років. В

подальшому законодавець встановлює кваліфікаційні ознаки оголошення

особи померлою, визначаючи, що скорочений строк в шість місяців

застосовується у випадку ймовірності настання смерті внаслідок нещасного

випадку, а також в один місяць у випадку, якщо ймовірність настання смерті

пов’язується з надзвичайною ситуацією (ч. 1 ст. 46 ЦК України). Так само

скорочені строки оголошення фізичної особи померлою застосовуються у

випадку ймовірності загибелі особи в результаті військових дій, проте

обчислюють вони з моменту завершення таких дій (ч. 2 ст. 46 ЦК України).

Законодавцем зроблено вдалу спробу відійти від лінійності у вирішенні

цього питання, демонстрацією чого є залежність темпоральної умови

оголошення фізичної особи померлою від конкретних обставин, проте

очевидним є те, що такий підхід базується суто на зовнішніх обставинах

зникнення особи, однак не пов’язується суб’єктивними особливостями такої

фізичної особи, такими як: психічний стан особи, яка оголошується померлою,

стан її фізіологічного здоров’я, вік. Очевидним є те, що запропонований

нормативними положеннями підхід не вирізняється достатньою

диференційованістю з огляду на цій критерії. Логічно, що ймовірність фізично

здорової особи, яка, втім, страждає на психічні розлади, вижити при зникненні

є вищою за шанси фізичної особи похилого віку, яка з важкістю піклується

про себе. Ці обставини також можуть покладатись в основу умов оголошення

фізичної особи померлою.

Строк відсутності фізичної особи за постійним місцем проживання або

відсутності відомостей про неї як підстави оголошення її померлою повинен

бути більш тривалим, якщо особа страждала психологічними розладами або

71

захворюваннями, однак обставини зникнення не пов’язані з ймовірністю

смерті, і менш тривалим, якщо особа, яка зникла, має похилий вік, тяжку

хворобу, що загрожує смертю, або ймовірність її смерті підвищується

конкретними обставинами.

Стосовно досягнення певного віку як умови оголошення фізичної особи

померлою слід зважати на те, що цивільне законодавство досить часто

звертається до одиниць виміру, що варіюються, наприклад, до мінімальної

заробітної плати або неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У

зв’язку з цим потенційно існує можливість встановити в якості умови

оголошення фізичної особи померлою відсутність відомостей про неї в місці

постійного проживання протягом певного строку й досягнення нею середньо

тривалого віку життя особи відповідної статі, яка народжена у відповідному

році. Відповідну інформацію можна періодично зустріти на сайті Міністерства

охорони здоров’я України, однак наразі використання такого підходу в

частині віку пов’язане з певними складнощами. По-перше, необхідно вести

відповідну статистику середніх показників тривалості життя фізичних осіб, а

по-друге, такий критерій повністю нівелюється «демократичною» вимогою

про відсутність фізичної особи в місці постійного проживання протягом трьох

років як загальної умови. Використання критерію віку, як факультативного

критерію, може бути ефективним у тому разі, коли загальне правило є більш

суворим. Тому наразі використання такого підході в Україні вбачається

неефективним.

Водночас у разі, якщо фізична особа страждала психічними розладами

або іншими психічними хворобами, які перешкоджають, унеможливлюють

або ускладнюють її орієнтацію на місцевості, або іншими хворобами, які

можуть вплинути на усвідомлення нею власних дій і їх наслідків, доречно

розглядати в якості кваліфікаційної умови оголошення такої особи померлою

більш тривалий строк відсутності в місці постійного проживання, наприклад,

тривалістю п’ять років.

72

Стосовно стану фізіологічного здоров’я особи, як кваліфікаційної умови

оголошення фізичної особи померлою, необхідно визначити, що у випадку,

коли померлою оголошується фізична особа, яка хворіла тяжкою хворобою, то

строк її відсутності, як умова оголошення її померлою, може бути скорочений,

однак лише у разі коли ймовірність смерті такої фізичної особи

підтверджується медичними висновками або експертизою.

1.4 Зарубіжний досвід та сучасна вітчизняна правова модель

розвитку інституту оголошення фізичної особи померлою, в контексті

прав і свобод людини і громадянина, їх правової охорони

Конституцією України в ст. 9 визначено: «Чинні міжнародні договори,

згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною

національного законодавства України». Одним із загальновизнаних

міжнародних документів, як визначалось, що значною мірою впливає на

сучасний стан та розвиток правової системи України, є Конвенція про захист

прав людини і основоположних свобод [73]. 17 липня 1997 року Верховна

рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 року, внаслідок чого стала на засадах

демократичного забезпечення і розвиток прав людини та основоположних

свобод. Зазначимо, що її положення не є статичними, вони мають тенденції до

подальшого розвитку з урахуванням змін суспільно-політичних та правових

поглядів. Відповідно до положень ч. 1 ст. 2 Конвенції про зaхист прaв людини

та основоположних свобод 1950 року держава зобов’язана вживати необхідні

заходи щодо захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією [73].

Достатньо важливе значення для збереження відносної сталості правових

норм Конвенції з одночасним забезпеченням адекватного реагування на зміну

зазначених умов має діяльність Європейського суду з прав людини,

юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування

Конвенції та протоколів до неї, поданих йому на розгляд. Визначальною також

73

є Резолюція Генеральної асамблеї ООН щодо питання про оголошення

фізичних осіб померлими: Міжнародне бюро по оголошенню осіб померлими

від 16 листопада 1950 року. Номер документу A/RES/493 (V).

Враховуючи серйозний характер зникнення осіб, Генеральна Асамблея

ООН приділила особливу увагу розгляду цього явища. Ще в 1979 році у своїй

резолюції 33/173 вона запропонувала Комісії з прав людини Організації ООН

розглянути питання про зниклих безвісти фізичних осіб з тим, щоб дати

належні рекомендації. В серпні того ж року Підкомісія з попередження

дискримінації і захисту меншин ООН уже детально розглянула питання по

зникнення осіб і запропонувала конкретні інституційні заходи, які б вжила

комісія. Згодом у 1980 році за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН

Комісією з прав людини ООН була створена Робоча група, яка займалася

питаннями насильницького або недобровільного зникнення осіб. Ця Робоча

група стала першим механізмом у межах Програми прав людини ООН,

створеним з метою розгляду конкретних аспектів порушень прав людини

незалежно від того, де такі порушення сталися. Сьогодні Робоча група, яка

займається насильницьким або недобровільним зникненням осіб, розглядає

приблизно 18 тисяч індивідуальних випадків у понад 40 країнах.

Практика насильницького зникнення фізичних осіб порушує весь

комплекс прав людини, втілений у Загальній Декларації прав людини і

викладений у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, а також

в інших основних міжнародних документах, які стосуються прав людини.

Досвід Робочої групи засвідчує, що зникнення головного годувальника сім’ї,

часто ставило сім’ю в безвихідне соціально-економічне становище, в якому

більшість із прав, передбачених Міжнародним пактом про економічні,

соціальні і культурні права, не можуть бути реалізовані.

Як зазначалося, Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 33/173

під назвою «Зниклі особи», в якій вона висловила стурбованість щодо

повідомлень, які надходять із різних куточків світу і які стосуються

насильницького або недобровільного зникнення осіб, і запропонувала Комісії

74

з прав людини ООН розглянути це питання з тим, щоб подати належні

рекомендації. Ми вважаємо її заклик до урядів країн, де актуальним є така

ситуація, про виділення відповідних ресурсів, для проводення невідкладних і

неупереджених розслідувань випадків насильницьких або недобровільних

зникнень переконливим та вартим уваги.

Робоча група розробила якісно новий, нетрадиційний механізм розгляду

скарг про порушення прав людини. Вона отримує і розглядає повідомлення

про зникнення осіб, які подаються родичами чи організаціями з прав людини,

що діють від їх імені. Після встановлення на відповідність цих повідомлень

деяким критеріям, Робоча група скеровує інформацію про окремі випадки

відповідним урядам з проханням провести розслідування і проінформувати

Робочу групу про його результати. Робоча група розглядає величезну кількість

конкретних випадків порушень прав людини, зважаючи на суто гуманні

принципи і незалежно від того, чи ратифікував уряд діючі юридичні

документи, що передбачають процедуру розгляду скарг окремих осіб. Робоча

група діє в основному, як канал зв’язку між сім’ями зниклих осіб і урядами.

При спрямуванні інформації про зникнення Робоча група має справу

виключно з урядами, виходячи з того принципу, що уряди повинні брати на

себе відповідальність за будь-яке порушення прав людини, скоєне на їх

території. Однак, якщо зникнення приписуються терористам або повстанським

рухам, які ведуть боротьбу з урядом на його території, то тоді Робоча група

утримується від їх розгляду. Робоча група вважає, що по суті не варто

контактувати з такими групами з метою розслідування чи з’ясування випадків

зникнень, за які на них покладена відповідальність

Важливим є те, що робоча група веде справи про випадки зникнення осіб

до тих пір, поки не з’ясується точне їхнє місце перебування. Цей принцип

зберігається незалежно від зміни уряду в тій чи іншій країні. Але Робоча група

вважає випадок з’ясованим і тоді, коли компетентні органи, вказані у

відповідному внутрішньому законодавстві, повідомляють при підтвердженні

75

рідних та інших зацікавлених сторін, що зникла особа вважається такою, що

загинула.

Варто підкреслити, що у зв’язку з сучасною ситуацію в країні відсутній

механізм, якій би чітко визначав кроки що забезпечують ефективність

законодавчого захищення зниклих осіб (в тому числі в контексті вікового

цензу), та особливо – їх права, та права їх родичів, осіб що перебувають з

ними в правовідносинах після оголошення судом їх померлими. Зазначимо

також, що важливим є розшук зниклих фізичних осіб в аспекті вирішення

звернень громадян щодо встановлення місця знаходження рідних чи близьких

людей, з котрими з різних причин втрачені родинні зв’язки; відновлення

соціального статусу, цивільних та інших гарантованих державою прав осіб, які

за віком або через травму чи захворювання втратили пам’ять, дезорієнтовані

тощо [70, c. 86–92]. Ця позиція визначена ч. 4 ст. 12, у разі якщо фізичну

особу оголошено померлою, але її останки не знайдені, процедура розшуку не

припиняється, поки родич, який подав запит про розшук, що не попросить

його припинити [92].

Л. І. Куліцька, погоджується з думкою С. П. Портянкіної [114] та

В. В. Бріксова і доводить, що в якості спеціальної передумови реалізації

зацікавленою фізичною особою права на судовий захист охоронюваного

законом інтересу має бути обов’язкове попереднє звернення до органів

внутрішніх справ із заявою про розшук безвісно зниклої фізичної особи.

Оскільки факт тривалої безвісної відсутності фізичної особи в місці

постійного проживання не порушує суб’єктивних прав заявників і

заінтересованих осіб, а тільки тягне невизначеність в суб’єкті матеріальних

правовідносин (цивільного, трудового, сімейного, податкового та ін.), то

предметом захисту суду в цій справі будуть не суб’єктивні права, а

охоронювані законом інтереси [79, c. 22].

Важливість інформації, наданої органами внутрішніх справ досить

значна, ніякі інші передбачені законом засоби доказування не можуть

замінити інформацію, здобуту оперативними підрозділами органів внутрішніх

76

справ, для ситуацій, коли особа не бажає бути знайденим, слід внести

доповнення в нормативні документи такого змісту: «Особа, що втратила

родинні зв’язки, і не бажає повідомляти про своє місцезнаходження, має

повідомити родичів про те, що вона є живою. Органи внутрішніх справ

повідомляють родичів і зацікавлених осіб про те, що особа жива, але

конкретне місце її находження не повідомляють і в зв’язку з цим в

майбутньому зобов’язані закрити розшукову справу» [127].

З точки зору В. Будкова: «набрання законної сили рішенням суду про

оголошення особи померлою насправді є юридичним фактом, що детермінує

закриття, а не обмеження строків ведення оперативно розшукової справи, яка

заведена у зв’язку з інформацією про зникнення цієї особи» [24, c. 133]. Але

чи досягається із прийняттям вказаного судового рішення завдання щодо

розшуку зниклої фізичної особи? Чи не сумнівним є такий результат, чи

задовольняє він суспільство і державу?

Цю проблему розглядає й Парламентська асамблея Ради Європи в

прийнятій резолюції № 2067 від 25 червня 2015 року «Зниклі особи під час

конфлікту в Україні» [206]. Асамблея висловила серйозну стурбованість

зростаючою кількістю випадків фізичних осіб, що зникли, у зонах військових

дій в окремих частинах України. Як зазначалось у вступі роботи, починаючи з

2014 року, понад 1300 осіб були оголошені зниклими. Це цифра, яка враховує

лише дані, зібрані українською владою, насправді ж вона є значно вищою.

Серед зниклих безвісти є не тільки військові, але й мирні жителі, включно з

волонтерами, які допомагали жертвам конфлікту. Їх доля і місцезнаходження

невідомі та визначити його досить складно. Водночас Асамблея вважає, що у

питанні про зниклих осіб, щодо яких немає відомостей про місце їх

перебування, потрібний більш комплексний підхід на державному рівні. Має

бути координація роботи різних волонтерських та правозахисних організацій

щодо відстеження та збору інформації про зниклих фізичних осіб. Крім того,

медична, соціальна та фінансова допомога, що пропонується сім’ям зниклих

осіб, нині є недостатньою.

77

Наразі, цей документ важливий сам по собі – він містить докладні

рекомендації про те, які органи і технічні засоби потрібні для ефективного

розшуку зниклих фізичних осіб. Тобто, які кроки має зробити держава, щоб

уникнути тривалого зникнення осіб, та отже в майбутньому (упродовж

слідуючих 3 років) запобігти масовому оголошенню фізичних осіб, які стали

заручниками цього конфлікту (як військовослужбовці, волонтери так і

громадське населення) померлими. На засіданні Міжвідомчої комісії з

імплементації в Україні міжнародного гуманітарного права 16 грудня 2015

року, представник Міністерства юстиції Сугак Л. П. проінформувала, що

проводиться розробка проекту Закону про попередження зникнення людей та

сприяння у розшуку осіб, зниклих безвісти [138]. За основу було взято

модельний закон МКЧХ та використано досвід Боснії і Герцеґовини. Проект

Закону фокусується на таких питаннях, як: право зниклих фізичних осіб, право

родичів осіб; співпраця з міжнародними інституціями в напрямку розшуку

осіб; створення Національного довідкового бюро, як передбачено

Женевськими конвенціями; ведення реєстру та створення фонду фінансової

підтримки та ін. Сугак Л. П. зауважила, що підготовлений Міністерством

юстиції проект закону про попередження зникнення людей та сприяння у

розшуку осіб, зниклих безвісти буде надісланий до ЦОВВ, а також членам

Міжвідомчої комісії для висловлення пропозицій та зауважень [138].

Відзначимо закономірність та актуальність прийняття Закону «Про

приєднання України до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від

насильницьких зникнень» № 525-VIII від 17 червня 2015 року з ініціативи

Президента [133]. Законом Верховна Рада надає згоду на обов’язковість для

України Міжнародної конвенції про захист осіб від насильницьких зникнень,

учиненої 20 грудня 2006 року в м. Нью-Йорк. Конвенція визначає злочином

проти людства широкопоширену чи систематичну практику насильницьких

зникнень.

Відповідно до Конвенції, кожна держава-учасниця бере на себе

зобов’язання вживати заходів, зокрема, щодо: кваліфікації в її кримінальному

78

праві як правопорушення, кримінального переслідування та притягнення до

кримінальної відповідальності за дії щодо насильницького зникнення,

установлення своєї компетенції здійснювати юрисдикцію щодо злочинів

насильницького зникнення, надавати найповнішу взаємну правову допомогу,

гарантувати жертвам права на отримання швидкого, справедливого та

адекватного відшкодування завданої їм шкоди та компенсації [136].

Положення закону відбивають засади Конституції України, в контексті

визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканністі і

безпека найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх

гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Безумовно, забезпечити належний рівень реалізації прав осіб неможливо

без створення механізмів їх захисту. Одним з найдієвиших як на

національному, так і на міжнародному рівнях визнано судовий захист.

Відповідно до ст. 15 чинного ЦК України кожна особа має право на захист

свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить

загальним засадам цивільного законодавства [184].

Відповідно до ст. 16 ЦК України: кожна особа має право звернутися до

суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та

інтересу. В контексті оголошення фізичної особи померлою, необхідним є

звернення до суду із заявою. Порядок оголошення фізичної особи померлою

встановлюється чинним ЦПК України. Необхідно зауважити, що чинний ЦПК

України не вказує перелік осіб, які вправі подати до суду заяву про

оголошення фізичної особи померлою. Тому слід виходити із загального

положення цивільного процесу про те, що до суду може звернутися кожна

особа, яка заінтересована в зміні правового стану відсутньої фізичної особи

(ст. 3 ЦПК України).

Як правило, зникла особа не може нічого зробити для захислу своїх

інтересів і прав. Це доводиться робити «Ex officio» (з англ. – за зобов’язанням)

державі за зверненнями зацікавлених осіб, у якому ступені ті чи інші інтереси

79

вимагають захисту суд вирішує залежно від обставин справи [24, c. 136].

Звертаючись до суду із заявою про оголошення особи померлою, заявник

повинен довести свою юридичну зацікавленість у вирішенні цієї справи [185,

c. 51]. Особи, які мають законний інтерес – особи, пов’язані зі зниклою

безвісти особою родинними, юридичними та іншими відносинами, які

відповідно до національного законодавством (держави) можуть представляти

його інтереси, свідчити про його зникнення, а також здійснювати інші дії в

його інтересах. Її особи може полягати, зокрема, в отриманні спадщини.

Отже, заявниками можуть бути: фізичні особи, яким встановлення цього

факту необхідне для здійснення суб’єктивних або охоронюваних законом

інтересів (наприклад, дружина або чоловік, батьки, діти, спадкоємці); органи

опіки та піклування – при вирішенні питань про вжиття заходів щодо охорони

майна; прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування в разі

необхідності захисту прав неповнолітніх дітей; банк у випадку тривалої

відсутності одержувача кредиту тощо. Обов’язково повинно бути зазначено,

для якої мети необхідно заявнику оголосити фізичну особу померлою. Окрім

мети повинні бути викладені обставини, що загрожували смертю фізичній

особі, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного

нещасного випадку. Що стосується військовослужбовців або інших осіб, які

пропали безвісти у зв’язку з воєнними діями, у заяві повинен бути зазначений

день закінчення воєнних дій. Заява повинна містити вказівки на ті обставини,

які обґрунтовують прохання заявника про оголошення фізичної особи

померлою. Якщо ж подана до суду заява не містить зазначених вимог (мети

звернення, та фактичних обставин) звернення до суду, суддя зобов’язаний

залишити заяву без руху з призначенням заявнику розумного строку для

усунення недоліків. З точки зору В. Г. Бобко: «заявник має право змінити

предмет або підставу вимоги лише якщо справа стосується оголошення особи

померлою» [17, c. 10].

Визначимо також, що заявниками можуть бути також юридичні особи, які

мають правову мету в одержанні судового рішення. Досить конструктивною

80

видається позиція В. Г. Бобко який зауважив, що органи внутрішніх справ не

можуть бути заявниками у цих справах. Така позиція здається досить

переконливою, адже як він зазначив, органи внутрішніх справ не мають у

справі матеріально-правової заінтересованості, а також закон не надає їм

права на звернення до суду в інтересах інших осіб. Крім того, розшук

громадян входить у службові обов’язки органів міліції. Тому органи

внутрішніх справ не можуть виступати заявниками й у своїх власних інтересах

[17, c. 11–12 ].

Участь у справі заінтересованих осіб визначається необхідністю захисту

власних інтересів і можливістю заявляти в разі потреби про порушення

суб’єктивних прав при встановленні заявником юридичного факту.

Заінтересовані особи можуть володіти певними відомостями про місце

перебування певної фізичної особи і в разі їх залучення до участі у справі

можуть повідомити суду, що, безумовно, має позитивно вплинути на

об’єктивність розгляду справи. Дані особи, які мають відомості про

місцезнаходження громадянина, не можуть залучатися до участі в процесі як

свідки, якщо у них є заінтересованість у результатах розгляду справи.

Заінтересованими особами у справах про визнання особи безвісно відсутньою

та оголошення її померлою є такі учасники процесу, які мають інший, ніж у

заявника, інтерес незалежно від наявності і характеру правового зв’язку між

заявником і безвісно відсутньою особою і на права яких вплине ухвалене в

справі рішення [194, c. 88 – 90].

Як зазначив В. Г. Бобко в 2006 році: «необхідним є застосування

процесуально-правових інститутів неналежного заявника, неналежних

заінтересованих осіб, процесуальної співучасті та правонаступництва у

досліджуваних справах. Неналежним заявником, на його думку, є особа, у якої

відсутня правова мета оголошення фізичної особи померлою. Неналежною

заінтересованою особою є особа, на суб’єктивні права та інтереси якої не

вплине судове рішення про оголошення особи померлою» [17, c. 5]. Вже в

2008 році було введено поняття вигодонабувач [92].

81

Статтею 15 чинного ЦПК України чітко зазначено три види провадження:

позовне, окреме і наказне. Категорія спрaв з оголошення особи померлою

розглядається судом у порядку окремого провадження. Це визначено п. 3 ч. 2

ст. 234 чинного ЦПК України. Окреме провадження – це вид непозовного

цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають

значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення

нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи

відсутності неоспорюваних прав (ст. 234 ЦПК України) [188].

Порівняно з ЦПК 1963 року діюче цивільне процесуальне законодавство

визначає окреме провадження, як самостійний вид непозовного цивільного

судочинства. Як зазначає професор П. Ф. Елисейкин: «окреме провадження

відрізняється від інших видів провадження за своїм предметом і завданнями

суду, а також особливостями процесуального порядку розгляду справ» [53,

c. 97].

Отже, основною метою судового рoзгляду за заявою про оголошення

фізичної особи померлою є встановлення фактів, що мають юридичне

значення, а не вирішення суперечки про право, що є найважливішою

особливістю цієї категорії справ. В справах цієї категорії заявник не

пред’являє якої-небудь матеріально-правової вимоги, внаслідок чого відсутній

і відповідач [46, c. 14]. Однак відсутність спору ще не означає абсолютної

безспірності справи. Сама необхідність установлення факту, який уже в силу

цього не є очевидним, підтверджує можливість існування спору про факт.

Крім того, сама особа, відповідно до якої розглядається справа, може оспорити

подану в суд заяву, тобто «спорити по суті справи» [190, c. 20]. Підкреслимо,

що справи про оголошення фізичної особи померлою характеризуються хоча і

неочевидним, але спором, предметом якого є юридичний факт. Оголошення

фізичної особи померлою є наслідком встановлення судом у порядку окремого

провадження зазначених у нормах ЦК та ЦПК України обставин, існування

яких дає суду законну підставу припускати щодо фізичної особи, місце

82

перебування якої невідомо, наявність факту знаходження її в живих (безвісна

відсутність) або факту смерті такої фізичної особи (оголошення померлою).

По суті, ми маємо спір за фактом між двома фізичними особами, в якому

останній інтерес превалює над першим, оскільки він обґрунтовується

наявністю очевидного факту, інтерес же заявника ґрунтується на

припущеннях, що особа пропала безвісти.

Отже, у справах даної категорії заінтересованих осіб можна поділити за їх

інтересом: а) заявників – інтерес яких полягає у зміні правового статусу

зниклої особи з метою урегулювання всіх майнових питань; б) самої зниклої

особи, інтерес якої лежить в сфері всіх її майнових прав; в) інтересу

законодавця, який на законодавчому рівні забезпечує права обох сторін як з

точки зору права заявника на звернення до суду, так і з точки зору охорони

майнових прав зниклої особи. Отже, ми маємо конфлікт інтересів. Конфлікт

інтересів не є спором, оскільки змістом спору завжди є наявність певних

претензій однієї особи до іншої. У справах окремого провадження, і зокрема в

цій категорії справ, такі претензії відсутні. В цьому випадку ми говоримо про

конфлікт інтересів, які хоча і знаходяться в одній площині певного питання,

але реально вони не перетинаються в одній точці, яку за наявності спору

можна назвати критичною, оскільки їх позиції завжди ґрунтуються на

припущеннях щодо певного юридичного факту [200, c. 214]. Варто зазначити,

щодо конфлікту інтересів, то це питання є досить спірним та має багато

прихильників, щодо протилежних думок, адже специфічний інструментарій

справ окремого провадження породжує і специфічну цивільну процесуальну

форму цього виду провадження. На переконання В. В. Комарова, предмет

судового розгляду передбачає правосудний характер діяльності, з яким

пов’язана і специфічна процедура (форма) судочинства, тому і процесуальний

порядок розгляду справ окремого провадження має свої особливості [71,

с. 236].

На думку І. Ю. Татулича, у справах окремого провадження можливий

спір про факт, що буде вимагати судового підтвердження, тому що не завжди

83

факти, які встановлює суд, є для нього очевидними і можуть викликати

сумніви щодо їх існування. Тому в усіх цих ситуаціях суд повинен

переконатися в їх існуванні шляхом перевірки та зіставлення доказів по

справі, виявленні протиріч у міркуваннях зацікавлених осіб. Як це можливо

при розгляді справ про оголошення фізичної особи померлою [170, c. 77].

Варто зазначити, що всі справи окремого провадження розглядаються

судом з додержанням загальних правил цивільного судочинства, за винятком

деяких положень і меж судового розгляду, і мають додаткові особливості

розгляду (ч. 3 ст. 235 ЦПК України). Винятком, наприклад, є принцип

неможливості перегляду рішення судом, який його ухвалив. Адже у справах

про оголошення фізичної особи померлою, в разі появи особи, суд який

ухвалив рішення, може його скасувати й ухвалити нове, не передаючи справи

до апеляційної інстанції.

Вважаємо за необхідне дослідити, які норми щодо захисту прав зниклих

фізичних осіб, які оголошуються судом померлими та їх сімей, впроваджено в

зарубіжних країнах та які ефективні механізми запропоновані з цього приводу.

переконані що досвід може стати корисним в контексті удосконалення

вітчизняних здобутків з цього приводу. При цьому варто зауважити, що як

підкреслює Л. П. Ануфрієва [84], інститут оголошення фізичної особи

померлою в деяких країнах взагалі не існує.

Розвиток інституту оголошення фізичної особи померлою у цивільному

праві бере свій початок ще у середні віки, коли, з одного боку, починаються

значні людські міграційні процеси, а з іншого, починається контроль держави

над народжуваністю та смертністю населення. Крім того, така необхідність

пов’язувалася з упорядкованістю майнових відносин у країнах, які вже

закінчили стадію свого становлення [201, c. 203]. З урахуванням обставин

зникнення особи, постійно почали виникати питання щодо долі майна, яке

залишилося після того, як особа зникла з постійного місця мешкання. Дане

питання по різному вирішувалося в країнах Європи.

84

Так наприклад, у Франції та Великобританії таке майно переходило у

спадок після семи і десяти років відповідно [23, с. 7–8]. У Німеччині над

майном безвісно відсутньої особи встановлювалася сімейна опіка [197, c. 9].

Як у першому так і в другому випадках, фізична особа, яка повернулася на

своє постійне місце проживання у строки, які були встановлені в країні, мала

право витребувати своє майно як у спадкоємців, так і опікунів. Разом з тим,

при перевищенні такого часу, незважаючи на те що особа і повернулася на

своє попереднє мешкання, вона вже втрачала право на повернення свого

майна від спадкоємців. Наприклад, у Шотландії граничний строк повернення

майна при поверненні фізичної особи, яка була оголошена померлою та

виявилась живою, за місцем свого постійного мешкання було встановлено

тринадцять років [109]. У той самий час законодавство різних країн Європи

встановлювало більш коротші строки, які давали право суду проголошувати

фізичну особу померлою, якщо остання зникла під час війни чи довгих

морських походів. Таким чином, кожного разу судом презюмувався факт

смерті фізичної особи, оскільки час її смерті встановлювався фактично на

межі ймовірності, а тому на підставі судового рішення вважалося, що такий

факт має місце.

На думку І. І. Власюк [30, с. 414], Цивільний кодекс Франції до цього

часу не допускав можливості оголошення особи померлою, скільки б довго

воно не було відсутньою, а дає тільки право оголошення особи безвісно

відсутньою. Таке вирішення питання історично пояснюється тією

експансіоністською політикою, яку вів Наполеон на території Європи і за її

межами. У його солдат повинна була бути впевненість, у тому що, коли вони

повернуться, вони залишатимуться власниками свого майна,а їх шлюб

залишатиметься в силі. В 1977 та 1978 р. були внесені найбільш суттєві зміни

до ФЦК, що призвели фактично до повної реформи Глави VI Книги І ФЦК.

Наразі, законом передбачені 2 етапи врегулювання відносин, пов’язаних з

безвісною відсутністю: 1) презумпція безвісної відсутності; 2) оголошення

особи безвісно відсутньою. Як бачимо, ця норма розкриває відмінність між

85

регулюванням подібних відносин в наших країнах. Протягом 10 років з

моменту винесення рішення про презумпцію безвісної відсутності за позовом

зацікавленої особи або прокуратури цивільний трибунал першої інстанції

може винести рішеня про оголошення особи безвісно відсутньою. Перша

стадія цього процесу – стадія оголошення презумпції безвісної відсутності, що

має факультативний характер, а якщо зацікавлені особи не зверталися до суду

для посвідчення презумпціх безвісної відсутності, то рішення про оголошення

безвісної відсутності може бути винесено не раніше, ніж через 2 роки з дня

надходження останніх відомостей про фізичну особу, що пропала безвісти або

яких-небудь свідчень про таку особу.

На відміну від вітчизняного законодавства французьке цивільне право не

визначає інституту оголошення фізичної особи померлою. У Франції можливо

лише оголошення безвісно відсутнім, але не визнання померлим. Водночас

оголошення безвісно відсутнім ділиться на стадії: 1) презумпція безвісної

відсутності і 2) оголошення безвісної відсутності. Між двома стадіями має

пройти десять років. Якщо ж презумпція безвісної відсутності не

встановлювалася, то термін збільшується до 20 років з дня останнього звістки

про зниклу особу. Отже, реформа законодавства за правовими наслідками

наблизила оголошення особи безвісно відсутньою до оголошення її померлою,

однак не поставила між ними знаку рівності.

У тих ж країнах, в який інститут оголошення фізичної особи померлою є,

матеріальні норми значно розходяться в тому, що стосується умов і термінів

оголошення безвісти зниклими, юридичних наслідків безвісного відсутності і

т.д. В одних державах є спеціальні закони, що передбачають порядок визнання

безвісно відсутнього особи померлою, а також конкретні передумови для

подібного визнання (Австрія, ФРН, Італія), в інших – розроблені окремі норми

(Польща, Угорщина, Чехія, РФ, Монголія та ін),

В цивільному законодавстві США інституту оголошення фізичної особи

померлою через безвісну відсутність в тому вигляді, в якому ці інститути

врегульовані в праві країн континентальної Європи не існує. Вирішення цього

86

питання зі сфери матеріального права переноситься в сферу процесуального

права. Суд при вирішенні даної справи виходить із процесуальної презумпції,

відповідно до якої – якщо від відсутньої особи не було відомостей протягом 7

років, то така особа є померлою. Колізійні аспекти вирішуються на основі

колізійної прив’язки lex personalis (особистий закон фізичної особи), або за

законом громадянства безвісно відсутньої особи, або за законом постійного

місця проживання.

В Великобританії наразі проводяться масштабні зміни з перетворення

уявлень про цей інститут, та законодавчого закріплення вироблених на

практиці досягнень. Визначимо, що головною особливістю цивільного права

Англії є те, що зникла особа може вважатися живою до 7 років після того, як

вона пропала безвісти. Це припущення є заперечним, а не остаточним, так що,

навіть якщо фізична особа була відсутня протягом щонайменше 7 років, але

при наявності достатніх доказів, що вказують на те, що вона могла померти,

вона може бути оголошена померлою Верховним Судом. Якщо фізична особа

зникла безвісти протягом 7 років, є підстави вважати, що вона є померлою.

Коли Верховний суд оголошує смерть фізичної особи (Декларація про

презумовану смерть), найчастіше це, як правило, допускає розподіл майна цієї

фізичної особи або виплати будь-яких полісів страхування життя. Варто

зауважити, що Декларація про презумовану смерть, як і в нашій країні

оголошення судом особи померлою, не має загального впливу на цивільний

статус зниклої особи, наприклад як, зареєстрована смерть особи, відповідно до

Закону про акти громадянського стану 2004 року в Реєстрі смертей і свідоцтва

про смерть, а також не впливає на шлюб осіб або цивільний статус в майнових

правовідносинах.

У березні 2013 року в Англії та Уельсі був прийнятий «Тhe Presumption of

Death Act», спрямований на реформування презумпції смерті фізичної особи

по системі, що вже складена та практикується в Шотландії і Північній

Ірландії. Новий закон повністю набрав чинності з 1 жовтня 2014 року.

Комплексна робота була проведена протягом декількох років, на підставі

87

здобутків кампанії щодо зниклих осіб, які пропали безвісти. Кампанія-

реформа щодо презумпції смерті фізичних осіб є частиною більш широкої

кампанії «Права відсутніх зниклих осіб», яка була впроваджена в грудні 2010

року. Вже на початку 2011 року фінансові та юридичні питання, з якими

стикаються сім’ї зниклих безвісти осіб, були у центрі уваги зустрічі,

проведеною парламентською групою. Слідом за цим, парламентська група

провела дослідження на підтримку цієї кампанії, і цьому питанню була

присвячена одна з чотирьох сесій. Проведені запити зібрали в підсумку

інформацію у всіх зацікавлених сторін. Розглянута кампанія включала також

підтримку благодійних організацій та систему опіки. Введений акт вирішує

практичні справи в тих випадках, коли повернення фізичної особи

малоймовірно, в той час як опіка підтримує сім’ї .

Як зазначила міністр юстиції Великобританії Хелен Грант, 27 березня

2013 року – «The certificate of presumed death» (свідоцтво про презумовану

смерть особи), який ми вводимо є значним кроком покращення положення для

сімей, які стикаються із жахливою ситуацією втрати коханої людини і створює

більш просту правову базу для забезпечення регулювання майнових

відносин». Нові змодельовані положення, дають змогу сім’ям Великобританії

мати доступ до чіткої системи усіх послідовних законодавчих кроків. «Тhe

Presumption of Death Act 2013» усунув недоліки старої системи шляхом

створення нової судової процедури, яка може привести до видачі свідоцтва

про припустиму смерть» [204].

Дуже цікавим є досвід Ірландії. Відповідно до Закону про Комісію з

правової реформи 1975 року була створена Комісія з правової реформи. Це

незалежний орган, метою якого є тримати існуючий закон в незалежному,

об’єктивному та експертному огляді, для подальшого вироблення

рекомендацій щодо реформування законодавства. Основним завданням є

зробити діючий закон доступним для всіх. Закон 1975 року визначає складові

правової реформи:

розробка закону;

88

його кодифікацію (в тому числі його спрощення і модернізацію);

перегляд і зміцнення статутного права.

В сфері зникнення осіб, в контексті цивільного аналізу, інформативним є

проект, що складається з Консультаційної статті 2011 року та Звіту 2013 року.

Досліджуються аспекти цивільних прав зниклих фізичних осіб, в тому числі

презумпція смерті, видача свідоцтва про смерть особи. Проект вивчає вплив

зникнення фізичної особи на цивільний статус близьких та родичів, а також

питання зміни права власності.

Комісія визнавала, що (наскільки це можливо) закон повинен реагувати

на складність тих наслідків, які виникають, після зникнення фізичної особи та

тривалий час відсутності відомостей про неї; і що чинне законодавство не

відповідало в повній мірі цьому стандарту. Наприклад, в Ірландії не було

спеціального закону в цивільному праві, який би корегував на законодавчому

рівні права зниклих фізичних осіб. Визначено лише: (а) розслідування

відносно зниклих безвісти осіб ведеться коронерами (Акт 1962 року про

Коронерів, розділ 23) і (б) загальна норма про презумпцію життя до 7 років

відсутності, презумпція смерті – після спливу 7 років. Зазначимо, що друга

норма на практиці застосовується практично завжди, ніж перша, обидві норми

є припущеннями, які можуть бути оскарженеми. Але не завжди правило 7

років є доцільним.

Комісія зазначає, що сама по собі відсутність особи протягом 7 років не є

достатньою для того, щоб встановити, що фізична особа вважається

померлою. І навпаки, якщо факти конкретної справи свідчать, що фізична

особа може бути померлою, процедура пришвидчується Верховним судом ще

до спливу 7 років. В справі пана Фрайтага було встановлено, що він перебував

в готелі в Мессіні, та мав вранці 28 грудня 1908 року з’явитись на ділову

зустріч, саме у той час коли землетрус зруйнував більшу частину Мессіни.

Згодом з’ясувалось, що пан Фрайтаг не з’явився на зустріч і не дав звістки про

себе. Його італійські колеги повідомили родину, виклавши обставини

зникнення і зауважили, що були зроблені спроби визначити його

89

місцезнаходження, але його тіло не було виявлено. Брат Фрайтага

подорожував до Мессіни і доклав великих зусиль у пошуках, але знову ж таки

вони виявилися безплідними. Сім’я звернулася до Верховного суду з

клопотанням про презумпцію смерті (листи від італійських колег був

підготовлені як доказ). Судом було вирішено задовольнити позов та визнати

пана Фрайтага померлим. Це рішення відкрило можливість подати заявку на

отримання заповіту. В цьому випадку час від зникнення особи до дати

рішення становив всього 3 місяці.

Комісією в звіті 2013 року (LRC 106 2013 – d 17) було визначено, що

відсутність всеосяжного набору законодавчих положень, які стосуються всіх

аспектів цивільного права зниклих фізичних осіб, та юридичних і практичних

проблем, може збільшити емоційну травму яку відчувають близькі зниклої

особи. Комісія вважає, що реформа аспектів цивільного права зниклих

безвести осіб може пройти певний шлях, щоб полегшити емоційний вплив на

тих, хто залишився позаду, в той же час забезпечуючи при цьому захист

законних інтересів і прав зниклої людини, який пізніше може повернутися.

Комісія наголошує на важливості Рекомендацій Ради Європи 2009 року про

зниклих фізичних осіб, яка забезпечує загальні рамки, навколо якого може

бути реформована закон про презумпцію смерті.

У розділі 3, Комісія обговорює деталі запропонованої презумпції смерті

законодавства, рекомендованого в розділі 1. Це включає в себе аналіз

порівнянних законів в інших країнах, зокрема, в Північній Ірландії, Шотландії

(і запропонованих для Англії та Уельсу), Австралії і Канади. Застосування

законодавства щодо передбачуваної смерті тягне за собою зміну цивільного

стану для зниклої фізичної особи і наслідки, які випливають з цього,

наприклад, записи про смерть в Реєстрі померлих осіб, видачі свідоцтв про

смерть фізичної особи, і закінчення будь-якого існуючого шлюбу або інших

правовідносин.

Комісія зазначає, що, коли Верховний суд за заявами заінтересованих

осіб видає декларацію про гадану загибель особи, суд не робить спільну заяву

90

про те, що фізична особа повинна вважатися померлою. Рішення обмежується

конкретною метою, заради якої була зроблена заява.

Визначено питання, які можуть бути прийняті до уваги при вирішенні

питання, чи може зникла фізична особа бути оголошена померлою, серед них:

• яка тривалість часу пройшла відтоді коли її востаннє бачили або чули

(якщо людина відсутня більш ніж сім років, зацікавлена особа може

звернутися до суду за заяву про те, що особа є померлою).

• вік і стан здоров’я фізичної особи, коли вона зникла;

• чи мала фізична особа підстави для зникнення (фінансова скрута,

загроза судового розгляду, дезертирство з армії);

• які зусилля заявник зробив, щоб зв’язатися з цією фізичною особою.

Комісія наголошувала на важливості Рекомендацій Ради Європи 2009

року «Права відсутніх зниклих осіб», які надає загальні рамки навколо якого

«Тhe Presumption of Death Act 2013» може бути реформований.

До вступу в силу Закону «Тhe Presumption of Death Act» 2013 року, в

законодавстві Англії та Уельсі не було присвячено жодної статті, яка б

повноцінно та всеохоплююче корегувала норми інституту презумпції смерті

зниклої особи, яку оголошують померлою. Натомість був ціла низка процедур,

а інститут оголошення особи померлою розглядався з різних аспектів. Проект

закону був опублікований 25 жовтня 2012 року. Уряд підтримав законопроект

і закон отримав королівську санкцію 26 березня 2013 року. Закон був

повністю введений в дію з 1 жовтня 2014 року. За основу були взяті

опрацювання Шотландії і Північної Ірландії, де вже було відповідне

законодавство, яке регулює презумпцію смерті: Шотландія з 1977 року, і Акт

Презумпції смерті особи (Північної Ірландії) з 2009 року [204].

Досвід Великобританії вважаємо, насьогодні є найкомплекснішим в

Європі. Адже були сформовані групи науковців-практиків, досліджена

законодавча основа, зібрані статистичні дані, проводилися багаторазові

опитування, які найповніше розкривають дійсні проблеми з якими стикається

91

громадяни країни, коли хтось з родичів, близьких, знайомих безпідставно

зникає на тривалий час, без надання відомостей про себе.

Достатньо цікавим,на нашу думку, є розгляд норм Кодексу Бустаманте,

який не використовує категорію оголошення фізичної особи померлою або

визнання її безвісно відсутньою, однак він вводить в обіг презумпцію

«переживання однієї особи іншою або одночасної смерті осіб» (ст. 29). Варто

зауважити, що праву країн-учасниць даної конвенції інститут, що

розглядається певною мірою невідомий. В крайньому разі фразеологія статті

не залишає підстав для сумнівів: «Презумпція переживання однією особою

іншої або одночасної смерті за відсутності доказів зворотного, регулюється

особистим законом померлих по відношенню до їх спадку» [69]. Стаття 27

Кодексу зазначає, що правоздатність і дієздатність фізичних осіб регулюється

їх особистим законом, крім випадків обмежень його застосування,

встановлених Кодексом Бустаманте або місцевим правом.

Наведене дає привід вважати, що ставлення до інституту оголошення

фізичної особи померлою не є однаковим в усіх країнах світу. Для правових

систем світу, які відмовилися від такого інституту, на нашу думку, доречно

використовувати вмотивований критерій тривалості життя як підставу

визнання особи померлою біологічно. Достатньо цікавим до опрацювання,

співвідношення та порівняння є досвід Великобританії. Ефективність

проведеної комплексної роботи не викликає сумнівів. Результатом є створена

система мінімізування негативних аспектів щодо наслідків зникнення особи, і

як наслідок презумування її смерті. На нашу думку, ця практика є достатньо

законодавчо обґрунтованою та вдалою до запровадження в вітчизняному

цивільному законодавстві.

Висновки до першого розділу

1. Предметом дослідження галузевих юридичних наук є досить

різноманітна кількість юридичних конструкцій, які відображають структурні

92

елементи певних юридичних явищ. Римські юристи розробили конструкції

спеціальних правових інститутів: визнання особи безвісно відсутньою і

оголошення фізичної особи померлою. Правові наслідки цих інститутів

допомагають уникнути невизначеності правового становища, задовольнити

нагальні і невідкладні потреби утриманців чи інших осіб і одночасно,

забезпечити інтереси особи визнаної безвісти відсутньою чи оголошеної

померлою в разі їх появи. Суспільні відносини у вітчизняному правовому

вимірі злагоджено та ефективно корегуються завдяки юридичним

конструкціям. Безумовно, неможливо реалізувати (застосувати) норми права,

не використавши відповідних юридичних конструкцій. Прикладом галузевої

юридичної конструкції є оголошення фізичної особи померлою, закріпленої

ст. 46 ЦК України.

Оголошення фізичної особи померлою – судове визнання померлою

фізичну особу, про яку за місцем постійного проживання відсутні будь-які

відомості про місце її перебування протягом встановленого строку. Це

правостворюючий юридичний факт для фізичних осіб, що безпосередньо

перебували з особою у родинних чи ділових правовідносинах, який в

результаті створює певні юридичні наслідки для цієї категорії осіб.

2. Ще з часів класичного римського приватного права встановлені правові

наслідки тривалої відсутності особи в місці її постійного проживання. Це

пов’язано з певною невизначеністю не тільки долі відсутньої особи та її

правовим становищем, а більше з необхідністю стабілізувати тривалі цивільні

правовідносини, у яких ця особа перебуває. Відсутність фізичної особи

спричиняє невизначеність у особистих і сімейних стосунках, при визначенні

можливості виконання зобов’язання, утриманні непрацездатних осіб,

виконанні зобов’язання щодо майна (тягар його утримання) тощо. Як було

визначено в роботі, місце проживання особи є одним з основоположних

факторів, на підставі якого вирішується справа щодо оголошення фізичної

особи померлою.

93

3. Історичний ракурс дослідження показує, що юридична конструкція

оголошення особи померлою протягом періоду своєї еволюції пов’язується з

конструкцією визнання фізичної особи безвісно відсутньою. На певних етапах

оголошення фізичної особи померлою повністю заміщувалося визнанням її

безвісно відсутньою. Така підміна проявлялась в наслідках розвитку

відповідних правовідносин, які визначали, що після проходження певного

періоду часу з моменту визнання особи безвісно відсутньою вона втрачала

право на своє майно. Зазначений підхід був властивий законодавчому

регулювання відносин періоду Російській імперії. Тим не менше, подальша

еволюції норм, що регулювали відносини у випадку відсутності фізичної

особи, показала необхідність існування положень в частині оголошення

учасників цивільного обороту померлими як самостійної юридичної

конструкції, існування якої відповідає потребам суспільства.

4. Соціально-економічними передумовами запровадження конструкції

оголошення фізичної особи померлою виступають обставини, існування яких

має системний і повторюваний характер в світлі історичного розвитку

цивільного обороту, і які призводять до втрати зв’язку з фізичною особою, як

учасником цивільних правовідносин або вони визначають ймовірність

загибелі такої особи. Такі обставини можуть мати суб’єктивний характер і

пов’язуватись безпосередньо з поведінкою зниклої фізичної особи (психічна

хвороба особи, ухилення від виконання боргових зобов’язань, переховування

від правосуддя тощо) або об’єктивний характер (військові конфлікти, стихійні

лиха, надзвичайні події тощо).

5. Оголошення фізичної особи померлою є презумпцією, що

використовується в цивільно-правових відносинах, однак спричиняє

міжгалузеві наслідки, і базується на високої ймовірності припущенні смерті

фізичної особи як юридичного факту. Оголошення фізичної особи померлою

не можна розглядати в якості різновиду юридичною фікцію в силу декількох

причин: 1) для неї характерний повноцінний пізнавальний процес, який

полягає в оцінці наданих доказів, дослідженні обставин справи, на відміну від

94

юридичної фікції, яка характеризується зведенням суспільного відношення до

формули, яка йому не відповідає, і яка застосовується за формальними

ознаками на підставі поверхневого розгляду обставин справи; 2) для

презумпції оголошення фізичної особи померлою характерний високий

ступінь ймовірності існування відповідних обставин в дійсності.

Це підтверджується статистикою, яка свідчить що лише незначна частина

оголошених померлими згодом з’являється. Ймовірність існування

відповідних обставин при фікції є незначною. Оголошення фізичної особи

померлою є матеріально-правовою, спростовною, непрямою і міжгалузевою

презумпцією.

6. Вітчизняна модель умов оголошення померлою фізичної особи

характеризується як розгалужена. Законодавець диференціює умови

оголошення в залежності від обставин зникнення фізичної особи, тобто чи

пов’язується воно з військовими діями, обставинами, що загрожували

відповідній особі смертю або іншими обставинами.

Поряд із цим визначальною ознакою зазначених умов є те, що вони

мають об’єктивістський характер, тобто мають місце, як правило, незалежно

від суб’єктивного ставлення особи до свого зникнення. Проте необхідно

враховувати і те, що фізична особа може зникати в силу особливостей свого

психічного стану або фізіологічного стану здоров’я, що також потрібно

враховувати при оголошенні її померлою. Строк відсутності особи за

постійним місцем проживання або відсутності відомостей про неї як підстави

оголошення її померлою повинен бути більш тривалим, якщо особа страждала

психологічними розладами або захворюваннями, однак обставини зникнення

не пов’язані з ймовірністю смерті, і менш тривалим, якщо особа, яка зникла,

має похилий вік, тяжку хворобу, що загрожує смертю, або ймовірність її

смерті підвищується конкретними обставинами. Враховуючи це,

диференційований підхід який пропонується положеннями чинного

цивільного законодавства України до застосування в правовідносинах,

необхідно поглибити й визначити, що факт оголошення фізичної особи

95

померлою необхідно ставити в залежність від таких умов як: 1) обставини

зникнення особи; 2) психічний стан особи; 3) фізіологічний стан здоров’я.

7. В умовах чинних положень вітчизняного цивільного законодавства

України вбачається неможливим використання досягнення особою певного

віку, як умови оголошення її померлою. Законодавчі положення в цій частині

не пов’язані з занадто великим строками відсутності такої особи в місці

постійного проживання (всього три роки), у зв’язку з цим встановлення в

якості додаткової або основної умови оголошення фізичної особи померлою

досягнення нею певного віку лише ускладнюватиме діючий законодавчий

підхід і не буде нести жодного корисного навантаження. Крім того, середня

тривалість життя – це умовна середня величина, яка може не характеризувати

тривалість життя конкретного чоловіка або жінки. Також слід враховувати і

те, що такий підхід покладає на відповідних суб’єктів, зокрема органи

держаної влади та місцевого самоврядування, обов’язок із забезпечення

існування інформаційного поля щодо тривалості життя осіб жіночої та

чоловічої статі, народжених в певний рік, що може бути пов’язане з

додатковими фінансовими витратами.

8. В умовах існування міжнародних військових конфліктів, розвитку

різних форм терористичної діяльності, а також продовження існування

торгівлі людьми, як одного з видів міжнародної злочинної діяльності

невпинно зростає і потреба в створенні міжнародно-правових інструментів

протидії такими проявам протиправної поведінки, а також реалізації гуманної

політики щодо осіб, які потрапили під негативний вплив зазначених обставин.

Саме тому питання життя, здоров’я і свободи фізичної особи невпинно

набирає оберти в міжнародно-правових актах. Визначальним для вітчизняної

правової системи є бажання долучатися до вирішення цих питань в ключі

європейського вектору розвитку країни.

Характерною рисою вітчизняного погляду на порушені питання є

доручення до загальноєвропейської і міжнародної політики в цій частині

свідченням чому є ратифікація Україною відповідних міжнародно-правових

96

актів й участь в робочих групах з їх вирішення. З позицій приватноправових

відносин це означає можливість прямого застосування цих актів в практиці

правозастосування вітчизняними органами державною влади і місцевого

самоврядування, а також здатність наших громадян користуватися

відповідними правами, які забезпечуються такими актами, під час

перебування на території інших держав.

9. Не всі країни світу визнають необхідність існування в межах правової

системи інституту оголошення фізичної особи померлою, що є явним

свідченням неоднакового ставлення до нього в юридичній міжнародній

спільності. Потенційно тут існує конфлікт між інтересами фізичної особи, яка

оголошена померлою і спадкоємцями. Запровадження інституту слід

розглядати, як умовну перевагу інтересів спадкоємців над інтересами

спадкодавця, а відсутність – навпаки. В історичному ракурсі відмова від

такого інституту пояснювалась особливим ставленням до певної верстви

населення, наприклад до французьких військових під час наполеонівських

воєн. Тим не менше, слід визнати неможливість довічного існування режиму

безвісної відсутності фізичної особи, з огляду на фізіологічні особливості

людського життя. Критерій віку в цій частині, як ніщо інше є доречним до

прийняття тими країнами, які відмовились від впровадження відповідних

норм. Проте слід визнати, що баланс між інтересами спадкодавця і спадкоємця

в ключі статистики щодо фізичних осіб, які з’являються після оголошення їх

померлими, може бути досягнений шляхом встановлення більш суворих

критеріїв тривалості відсутності, як умови оголошення фізичної особи

померлою.

97

РОЗДІЛ 2

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ОГОЛОШЕННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

ПОМЕРЛОЮ

2.1 Вітчизняна концепція наслідків оголошення фізичної особи померлою

Серед суб’єктів цивільного права важливе місце посідають фізичні особи.

В фізичній особі як в суб’єкті права, сформовані вольові вчинки,

правосвідомість, певні правові якості, за допомогою яких людина виділяє

свою правову індивідуальність та стає повноцінним учасником цивільного

обороту. Цивільні правовідносини виникають та існують між людьми. Це

можуть бути, як окремі особи, так і їх колективи. Стосовно людей як суб’єктів,

тобто носіїв цивільних прав та обов’язків, Цивільний кодекс України вживає

термін «фізичні особи», тим самим підтримуючи загальновизнану тенденцію

про характеристику людини, як носія цивільних прав та обов’язків, що

підкреслює реальне, фізичне існування людини як частини живої природи.

Фізичні особи – це люди, індивіди, приватні особи, приватні власники,

учасники цивільного обороту. Раніше, у Цивільному кодексі УРСР 1963 р.

вживався термін «громадяни», що й дотепер зберігся у деяких законах. У

міжнародному законодавстві і рішеннях Європейського Суду вживаються

терміни «особистість», «людина». Поняття «фізична особа», як зауважує

В. Форманюк, є неоднорідним, воно складається з двох частин. З одного боку,

індивід є громадянином (іноземцем, особою без громадянства), виступає

учасником публічно-правових відносин; з іншого – приватною особою,

учасником приватноправових відносин [177, c. 23–25].

Смерть особи є важливою подією, яка здійснює неабиякий вплив на

суспільні правовідносини. Особливе значення дана життєва подія має для

цивільного права, відповідно до норм якого, смерть розглядається як один з

найпоширеніших юридичних фактів, що має місце у повсякденному житті, з

98

яким норми права пов’язують настання ряду правових наслідків [2, c. 166–

170]. Смерть фізичної особи, незалежно від того чи настає вона біологічно або

ж оголошується юридично в порядку презумпції, спричиняє певні наслідки

для майнового обороту і немайнової сфери цивільних правовідносин. При

цьому наслідки оголошення фізичної особи померлою виходять далеко за межі

приватноправових відносин. Погоджуємось з науковцями (Л. І. Куліцькою та

ін.), які визначають інститут оголошення фізичної особи померлою як

комплексний загальний інститут, аргументуючи це тим, що норми щодо його

регулювання містяться одночасно в цивільному праві, в цивільному

процесуальному праві, крім того, присутні вони і в адміністративному,

житловому, сімейному, трудовому праві і в оперативно-розшукової діяльності

і мають подвійний ефект: регулюють процедуру оголошення фізичної особи

померлою, з одного боку, а отже й породжують певні матеріально-правові

наслідки – з іншого в різних матеріальних галузях права [79, c. 20]. Ці всі

наслідки, без винятку, стосуються усіх осіб, що вступали зі зниклою особою,

яка оголошена померлою, у правовідносини (родинні чи майнові). Сьогодні

відповідно до Конституції України як основного акту держави, що має вищу

юридичну силу, кожному гарантується захист прав і свобод. Як вже

зазначалось (в підрозділі 1.3), інститут оголошення фізичної особи померлою

має на меті захистити права фізичних осіб у зв’язку з раптовим перериванням

тих цивільних правовідносин, учасниками яких вони є.

Основні правові наслідки, які тягне оголошення фізичної особи

померлою, більшою частиною спрямовані на припинення майнових і

особистих немайнових прав цієї фізичної особи, при чому повноцінне

відновлення деяких в разі її появи є достатньо сумнівним. Подальше вивчення

нормативного регулювання інституту оголошення фізичної особи померлою

має на меті вдосконалення суспільних відносин, що виникають, змінюються та

припиняються у зв’язку з оголошенням фізичної особи померлою, а також

доповнення норм чинного законодавства України, які стосуються захисту

життя фізичної особи, її здоров’я, прав і свобод, які відповідно до ст. 3

99

Конституції України є найвищою соціальною цінністю [75]. Держава

відповідає перед особою за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав

і свобод людини є головним обов’язком держави. Права і свободи людини та

їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Наслідки

оголошення фізичної особи померлою будуть розглядатися нами в контексті

захисту майнових і особистих інтересів відсутньої особи, а також захист

інтересів третіх осіб, адже – це першочергові питання, які покликаний

вирішувати інститут оголошення фізичної особи померлою.

Оскільки оголошення фізичної особи померлою ґрунтується на

припущенні смерті цієї фізичної особи, правові наслідки оголошення фізичної

особи такою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті

(ст. 47 ЦК України) [184]. Різниця полягає в характері наслідків, а не в змісті.

Цивільно-правові наслідки, яке тягне оголошення фізичної особи померлою,

спрямовані на припинення всіх її майнових й особистих немайнових прав,

адже при винесенні рішення суд виходить з припущення смерті фізичної

особи. Якщо смерть є невідворотною і її наслідки невідворотні, то оголошення

фізичної особи померлою має лише вірогідний характер і не виключає

подальшої появи особи, яка оголошена померлою, або встановлення її

фактичного місця перебування. І перше, і друге тягне за собою необхідність

анулювання цивільно-правовіх наслідків, що настали в результаті оголошення

фізичної особи померлою в судовому порядку [10, c. 114–115].

Як зазначає Л. І. Куліцька, підстави та юридичні наслідки, встановлені

законом для визнання громадянина безвісно відсутнім і для оголошення

громадянина померлим, незначно відрізняються. Усі цивільно-правові

наслідки поділені науковцем Л. І. Куліцькою на дві групи: майнові та особисті

немайнові. За вітчизняним діючим цивільним законодавством України, з

оголошенням особи померлою законодавець пов’язує настання тих самих

правових наслідків, що і при судовому посвідченні безвісної відсутності, до

того ж в переліку нормативно-правових актів (переважного сімейного

100

законодавства) відсутні прямі посилання на оголошення особи померлою,

лише зазначається безвісна відсутність фізичної особи [185, c. 154].

Особисті немайнові права фізичних осіб є суб’єктивними цивільними

правами, ознаками яких є їх невід’ємністний характер, немайновість,

специфічний об’єкт та цілеспрямування на задоволення фізичних

(біологічних), духовних, моральних, культурних, соціальних чи інших

нематеріальних потреб (інтересу). Змістом особистих немайнових прав є

сукупність правомочностей особи-носія, які містять у собі як позитивний

аспект (можливість юридично визнаватись володільцем відповідного

особистого немайнового блага (благоволодіння) та використовувати його

(благовикористання) в межах, що не суперечать закону та призначенню цього

блага, а також спрямовані на задоволення інтересів особи-носія), так і низку

негативних правомочностей (вимагати від усіх інших учасників правовідносин

не порушувати цього права), у тому числі правомочність захисту [164, c. 30].

Майнові права як об’єкт цивільних правовідносин – це такі права

суб’єктів цивільних правовідносин, які можна відділити від суб’єктів таких

правовідносин, оскільки відсутній нерозривний зв’язок із їхньою особистістю,

є оборотоздатними, мають грошове вираження, набуваються суб’єктами на

підставі правочинів чи інших юридичних фактів. Визначення видів майнових

прав може бути надано виходячи із аналізу норм закону. Відповідно до ч. 2

ст. 190 ЦК України майнові права є неспоживною річчю [184]. Майнові права

визнаються речовими правами. На нашу думку, законодавче віднесення

майнових прав лише до речових прав не є вірним. Так, згідно ч. 1 ст. 1 ЦК

України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та

майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності,

вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників [91, c. 44–47]. Це

означає, що до предмету цивільного права як галузі права ми відносимо

цивільні відносини, які поділяються на особисті немайнові та майнові

відносини. А отже, учасники майнових відносин, як суб’єкти цивільних

правовідносин, не обмежуються лише речовими правами як об’єктами

101

цивільних правовідносин, з приводу яких вони можуть вступати в цивільні

правовідносини й набувати права та обов’язки.

Розглянемо позицію І. А. Михайлової, яка зазначає, що цивільно-правові

наслідки оголошення фізичної особи померлою тотожні її біологічній смерті,

але аж ніяк не припиняють здатність фізичної особи, яка була оголошена

померлою, мати особисті немайнові та майнові права та обов’язки [88, c. 30–

31]. Безумовно, між оголошенням смерті та біологічною смертю особи наявні

певні відмінні риси. Ще в XX столітті М. Брун в своїй роботі «Колізії законів

про безвісну відсутність» визначив: «У питанні про те, чи існує фізична особа,

мають юридичне значення два моменти – її початок і її кінець ... Буття особи

починається юридично не завжди в той момент, коли, на думку фізіолога,

людина народилася. І кінець життя людини не завжди збігається з біологічним

закінченням життя. У юриста для обох цих моментів можуть бути й інші

критерії ... » [22, c. 148–173]. Дійсно, фізична особа, з моменту оголошення її

померлою стає особливим учасником цивільних відносин.

Розглянемо які наслідки відбуваються з правовим статусом фізичної

особи, чи зазнає змін її правоздатність. З огляду на дослідження вчених

цивілістів, варто зауважити, що вони по різному тлумачать вплив судового

рішення про оголошення фізичної особи померлою на її правовий статус та

правосуб’єктність зокрема. На цю особливість, але в контексті розгляду

безвісно відсутньої фізичної особи, звертає увагу А. В. Зинов’єва, яка влучно

зазначає: «Вчені-правники, наприклад, ще не визначилися в питанні про

правоздатність та дієздатність особи, визнаної безвісно відсутньою. Статус

зниклої фізичної особи, місце перебування якої невідоме, в широкому

розумінні цього терміна має розцінюватися як проміжний, оскільки він

передуватиме рішенню суду. До розгляду справи в судовому порядку він не

повинен безпосередньо породжувати жодних правових наслідків для

заінтересованих осіб, оскільки не існує відповідного рішення суду, яким

встановлено на законних підставах статус фізичної особи» [56, c. 41–45]. За

аналогією, на нашу думку, так варто розглядати й правовий статус фізичної

102

особи, яка оголошується померлою. Переглянемо протилежні позиції

науковців та висловимо свою думку.

Як визначає російський дослідник С. І. Архіпов, визначальним для

фізичної у особи публічно-правовій сфері є її зв’язок з державою, який

зумовлює її правовий статус, сукупність її основних прав та обов’язків; у

приватноправовій сфері – відношення з іншими фізичними особами, у яких

вони визнаються формально рівними, незалежними у відношенні один до

одного [8, c. 42]. Безумовно, наслідки оголошення фізичної особи померлою

вносять зміни як в публічно-правові, так і в приватноправові відносини. Як

зауважує О. С. Рождественська, проблема індивідуалізації, персоналізації

права, правової самобутності фізичної особи тісно пов’язана з проблемою

правового статусу, який зазвичай розглядається в контексті реалізації,

здійснення правосуб’єктності фізичної особи [149, c. 26].

Правовий статус фізичної особи, як суб’єкта цивільного права

характеризується не лише свободою і незалежністю, але ще й тим, що його

свобода і незалежність є обмеженими. Ця категорія покликана забезпечити

системність прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Правовий

статус має велике значення для формування правових якостей фізичної особи

та реалізації її правосуб’єктності.

Провідні вчені у своїх працях С. І. Архіпов [8], Н. І. Матузов [83],

Р. О. Халфіна [178], по-різному розглядають правовий статус, його поняття та

елементи. На наш погляд, варта уваги думка Р. О. Халфіної, яка розкрила 3

компоненти правового статусу фізичної особи: а) соціальні блага, б) права й

обов’язки в реальних відносинах, в) правосуб’єктність, та назвала їх такими,

що характеризують місце людини в суспільстві.

Інші науковці розглядають правовий статус як сукупність конституційних

(загальних) прав та обов’язків, що визначають зміст правосуб’єктності [83,

c. 45–46]. Питання правосуб’єктності фізичних осіб набуває свого особливого

звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичної особи у контексті

оголошення її померлою.

103

Правосуб’єктність фізичних осіб розглянута в цілому ряді міжнародних

документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 6 зазначає, що

кожна особа де б вона не знаходилася, має право на визнання її

правосуб’єктності. Людина в подібних випадках розглядається як істота, яка

поєднує в собі біологічні та соціальні елементи, якій притаманна форма

розвитку психіки – свідомість); у Міжнародному пакті про громадянські та

політичні права 1966 року (ст. 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист

прав усіх працівників-мігрантів і членів їх сімей 1990 року (ст. 8 і далі) та ін.

У правовій науковій літературі можна зустріти твердження, що

правосуб’єктність – це категорія, яку не знає законодавство, тому від неї

необхідно відмовитися в деяких або у всіх галузях права (В. І. Корецький,

Н. І. Матузов, А. Н. Нечаєва, Н. О. Чечина та ін.).

Цей термін «правосуб’єктність» вважається досить спірним, адже існують

різні точки зору щодо співвідношення його з поняттями «правоздатність» та

«дієздатність» [185, c. 16]. Про це зазначав ще О. С. Іоффе, підкреслюючи що

витоки теоретичних уявлень про правосуб’єктність тісно пов’язані із

категоріями «правоздатність» та «дієздатність» [58, c. 10]. За німецькою

доктриною термін «правосуб’єктність» ототожнювався з правоздатністю,

зважаючи на те, що суб’єктом права вважався той, хто може мати права; по-

друге, за французькою доктриною термін «правосуб’єктність» розглядався

через взаємозв’язок правоздатності та дієздатності. Низка авторів вважає, що

правосуб’єктність і правоздатність тотожні поняття (М. Г. Александров,

С. М. Братусь та ін.).

У літературі зустрічаються й інші підходи до визначення

правосуб’єктності. З теоретико-правової точки зору під правосуб’єктністю

розуміється можливість того чи іншого суб’єкта бути учасником

правовідносини, тобто здатність бути суб’єктом права [78, c. 138–140].

Правосуб’єктність – це узагальнююче поняття, складовими елементами якого

є правоздатність та дієздатність (С. С. Алексєєв, Н. В. Вітрук, О. С. Іоффе,

О. О. Красавчиков та ін.). На думку С. А. Сулейманової правосуб’єктність

104

пов’язана з категоріями правоздатності та дієздатності, але не складається з

них, адже на них заснована [168, c. 19].

Р. О. Халфіна розглядає правосуб’єктність як взаємозв’язок людини і

суспільства щодо майбутніх її відносин з третіми особами – суб’єктами права.

Це певна передумова виникнення конкретних правовідносин, поруч з нормою

права і юридичним фактом [178, c. 21]. У сучасній вітчизняній теорії права

стверджується, що «під правосуб’єктністю фізичних і юридичних осіб

розуміється наявність у них властивостей правоздатності та дієздатності»

[142, c. 61]. Крім того, Л. І. Куліцька, в контексті оголошення фізичної особи

померлою зазначає, що це є передбачений нормами цивільного права

особливий інститут по забезпеченню правосуб’єктності осіб, і стверджує, що

якщо фізична особа жива, то вона сама забезпечує свою правосуб’єктність

незалежно від оголошення її померлою. Якщо ж вона мертва, то і її

правосуб’єктність припиняється.

У цьому контексті, виникає питання взагалі щодо правосуб’єктності

фізичної особи внаслідок оголошення її померлою у судовому порядку, та чи

зазнає вона в результаті появи живої особи якихось змін. Це важливе, як на

нашу думку, питання не одержує відповіді в рамках розгляду лише

правосуб’єктності. Далі пропонуємо розглянути вже правоздатність більше

детально, та моменти її виникнення та припинення.

Правоздатність – це невід’ємна властивість кожної фізичної особи, яка є

правоздатною протягом всього свого життя незалежно від віку та стану

здоров’я. Це категорія можливості, яка є необхідною передумовою для

виникнення в особі суб’єктивного права. Це визнана та гарантована державою

здатність фізичної особи бути носієм прав та обов’язків. У науці було

висловлено декілька точок зору з питання правоздатності особи. Усі фізичні

особи визнаються законом рівними у здатності мати цивільні права та

обов’язки [184]. Фізична особа має усі особисті немайнові права та усі майнові

права, встановлені Конституцією України та ЦК України, іншим законами.

Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені

105

Конституцією України, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону

та моральним засадам суспільства. З правоздатністю тісно пов’язана і нею

визначається дієздатність фізичної особи. Це зумовлене тим, що особа своїми

діями набуває і здійснює лише ті права та обов’язки, можливість набуття яких

входить до змісту правоздатності.

А. В. Пасічник розглядає правоздатність, як самодостатню категорією та

достатнім критерієм встановлення факту правового існування суб’єкта права

[105, c. 29]. І. В. Спасибо-Фатєєва наголошує, що правоздатність є певним

згустком таких правових можливостей, який являє собою однаковий набір

усіляких прав, що за бажанням і при різних збігах обставин для людини

перетворюються на дійсність [185, c. 17–18].

Закон пов’язує момент виникнення і припинення правоздатності з тим

або іншим юридичним фактом. Правоздатність визнається рівною мірою за

всіма фізичними особами з моменту народження [187, c. 114]. За загальним

правилом, яке визначене в ч. 4 ст. 25 чинного ЦК України припинення

цивільної правоздатності фізичної особи пов’язується лише з її біологічною

смертю [184]. Варто зазначити, що згідно зі ст. 15 ЗУ «Про трансплантацію

органів та інших анатомічних матеріалів людині», моментом смерті є момент,

коли встановлена смерть мозку, що являє собою повну та незворотну втрату

всіх його функцій [139]. Смерть – це подія, що є не лише моментом

припинення цивільної правоздатності, але й фактом, з яким тісно пов’язані

певні цивільні правовідносини та який породжує вiдповiднi незворотні

юридичні наслідки.

В чинному Цивільному кодексі України визначено, що правові наслідки

оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків,

які настають у разі смерті [184]. Більшість правників вважає, що при

оголошенні особи померлою припиняється її правоздатність та дієздатність,

аргументуючи це тим, що правові наслідки в цьому випадку є аналогічними

смерті. Для права смерть, як підстава для припинення правоздатності, має

важливе значення, адже створює підстави оголошення фізичної особи

106

померлою в судому порядку. Згідно з першою точкою зору, як зазначає

О. К. Юрченко з приводу зміни правоздатності – інститут оголошення особи

померлою створений для того, щоб його застосування усувало такий стан, при

якому були б можливі випадки фактичної смерті особи без припинення її

правоздатності, без настання тих правових наслідків, які зазвичай

пов’язуються з фактом смерті [197, c. 10]. Припинення правоздатності особи

перебуває в прямій залежності від його смерті, від відповідності дійсності

рішення про оголошення його померлим. Такої ж думки дотримується

М. І. Панченко [104, c. 14]. На думку О. К. Юрченко – той, хто вважає, що

правоздатність особи, оголошеної померлою, не припиняється, змушений

визнати, що рішення по цій категорії справ за своєю природою не істинні.

Виняткові випадки появи фізичних осіб, які були оголошені померлими,

свідчать, що свою правоздатність вони втратили тому, що рішення, яким вони

були визнані померлими, виявилося в протиріччі з дійсністю. Розглянув він й

іншу протилежну позицію, на його думку суперечливу, яку наводять

професори Б. Б. Черепахін та М. Г. Стучинський [167, c. 12]. Вони

стверджували, що оскільки оголошення фізичної особи померлою ґрунтується

на презумпції смерті, тому припинення правоздатності цієї фізичної особи є

неможливим [197, c. 11–12]. Прихильники ж цієї думки, вважають

правоздатність невіддільною від самої фізичної особи і тому лише сама

презумпція смерті не може припинити правоздатності. Поява фізичної особи,

оголошеної померлою, або отримання відомостей про місце її фактичного

перебування тягне за собою скасування відповідного судового рішення як

підстави, на якій засновувалися правові наслідки які визначені у ст. 47

чинного ЦК України.

Отже, через те що рішення суду про оголошення фізичної особи

померлою засновано на припущенні про її смерть – допустимим є те, що

оголошена померлою фізична особа може з’явитись у будь-який час, внаслідок

чого, рішення суду скасовується. Наведене обґрунтування свідчить на користь

цієї позиції.

107

Зауважимо, що на нашу думку, ця позиція є цілком виправданою та

об’єктивною. Можлива поява фізичної особи, яка була оголошена померлою

доводить, що особа була живою та залишалась і залишається наділена своєю

правоздатністю, та ні в який період часу її не втрачала.

Зазначену позицію обстоює, зокрема, В. В. Надьон. Так, дослідниця

доречно роз’яснює: «Якщо фізична особа була оголошена померлою, а

насправді вона жива, це не робить її неправоздатною, вона автоматично

продовжує використовувати свою правоздатність, відповідно, всі дозволені

права та обов’язки. Така фізична особа поводиться звичайним чином,

укладаючи правочини, дійсність яких не підлягає сумніву» [93, c. 3].

Як зауважує науковець М. А. Хватова, цивільна правоздатність фізичної

особи характеризується статичністю, так як її обсяг в процесі житті не

змінюється; вона в повному обсязі виникає з моменту народження і

припиняється тільки в зв’язку з біологічною смертю. У разі появи фізичної

особи, в щодо якої судом встановлено факт смерті, повинні наступати ті ж

наслідки, що і при явці особи, яка була оголошена померлою. Дослідниця

зазначає, що охорона деяких потенційних прав фізичної особи до її

народження, зокрема спадкових, і збереження після смерті фізичної особи її

окремих невідчужуваних прав не є підставою для висновку про те, що

правоздатність виникає до народження і продовжує існувати після смерті

фізичної особи [179, c. 8]. В даний час, вже не існує поняття «втрата цивільної

правоздатності», тобто «позбавлення всіх прав стану» (так звана «цивільна

смерть»). Судове рішення про оголошення фізичної особи померлою

породжує «локальну» презумпцію її припинення, що в принципі, на думку

М. А. Хватової, не робить ніякого впливу на всі юридично значимі дії, вчинені

цією фізичною особою в місці, де вона фактично знаходиться, або в будь-

якому іншому місці, в тому числі і на тій території, де було винесено судове

рішення і де була проведена реєстрація передбачуваної смерті особи.

Визначене співпадає з поглядами дослідниці В. В. Надьон. Значно складніше,

як роз’яснює М. А. Хватова, вирішити питання про наслідки винесення

108

судового рішення про встановлення факту смерті особи, якщо фізична особа,

щодо якої цей факт встановлений, виявиться живою і з’явиться [179, c. 20].

Отже не можна стверджувати, що оголошення фізичної особи померлою,

безумовно, тягне припинення її правоздатності і дієздатності. До того ж, певні

правові наслідки настають тільки в місці оголошення фізичної особи

померлою щодо прав і обов’язків, які виникли до того, як з’явилися

обставини, що стали підставою для оголошення фізичної особи померлою. З

цього питання Л. І. Куліцька стверджує, що в разі явки або виявлення місця

перебування фізичної особи, яка була оголошена померлою, не потрібно

відновлювати її цивільну правоздатність та дієздатність [79, c. 27]. Як доречно

зазначає І. В. Спасибо-Фатєєва: «правоздатність припиняється зі смертю

людини, оскільки суб’єкт права не існує, але якщо особа була оголошена

померлою насправді жива, це не робить її неправоздатною» [185, c. 22].

Підсумовуючи вищевикладене, щодо поглядів науковців, на

правоздатність фізичної особи оголошеної померлою, можна зробити

висновок, що полярність думок з цього приводу створює неоднозначність

сприйняття цього факту на практиці та неоднорідність його розгляду.

Обґрунтовуючи це, наведемо кілька аргументів.

По-перше, визначаючи правовий статус фізичної особи як суб’єкта

цивільних правовідносин, слід зважати на те, що цивільне право має за мету

упорядковувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах,

забезпечити їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно-значимі

питання. Одним з таких питань є наслідки оголошення фізичної особи

померлою. Зауважимо, що статус фізичної особи, фактичне місце перебування

якої невідоме, в широкому розумінні цього терміна має розцінюватися, як

проміжний, оскільки він передуватиме рішенню суду про оголошення

фізичної особи померлою. Отже, він має передбачати охорону і захист прав та

інтересів усіх заінтересованих осіб, включаючи зазначену фізичну особу.

Особливість же такого статусу, на нашу думку, полягає в тому, що до розгляду

справи судом він не повинен безпосередньо породжувати жодних правових

109

наслідків для заінтересованих осіб, оскільки не існує відповідного рішення

суду, яким встановлено на законних підставах статус особи.

По-друге, зважаючи на положення ст. 25 ЦК України, остаточна втрата

правоздатності – настає в результаті біологічної смерті фізичної особи. На

сьогодні, правоздатність фізичної особи, яка оголошена померлою, відповідно

й правосуб’єктність – є ґрунтовно недослідженими. Як відомо, фізична особа

оголошується померлою через припущення, адже в даному випадку

неможливим є засвідчення в судовому порядку факту її загибелі (ч. 1 ст. 256

ЦПК України) або біологічної/природної смерті. Це припущення ґрунтується

на суперечності цієї обставини іншій подібній обставині, коли факт

життя/смерті неможливо встановити, однак припускається, що фізична особа

померла. Однак, з моменту оголошення особи померлою правоздатність для

такої фізичної особи формально чинним цивільним законодавством України

не визначена. Чи вона зупинена, чи продовжується. З урахуванням

застосування презумпції смерті фізичної особи – правоздатність фізичної

особи піддається сумніву.

Як вже зазначалось, якщо особа з’явиться або будуть одержані відомості

про фактичне місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або

суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи

або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення цієї

фізичної особи померлою.

Зазначена ситуація для кожної із сторін має свої наслідки. Для кола

близьких і родичів оголошеної померлою фізичної особи, з урахування

правових наслідків (ч. 1 ст. 47 ЦК України), «припиняється» цивільна

правосуб’єктність, для іншого кола осіб (де фактично перебуває фізична

особа) ця жива особа є в повній мірі правосуб’єктною та має весь обсяг прав

[184]. Але як ці дві взаємопов’язані правосуб’єктності мають бути поєднані

для однієї живої фізичної особи, яка оголошена померлою?

Безсумнівно, як було зазначено, якщо оголошена померлою фізична

особа, будучи в дійсності живою, уклала певний правочин, його дійсність не

110

підлягає сумніву, адже цивільна правоздатність особи зберігається [185, c. 22].

Безумовно, правосуб’єктність з моменту оголошення судом померлою до

моменту можливої появи, має бути закріплена в законодавчо визначених,

спеціальних правових рамках. Така позиція стає на захист прав фізичної

особи, не зупиняє та не обмежує обсяг її правового статусу, що в складних

сучасних умовах сьогодення є актуальним та доцільним. Таким чином, особа

не втрачає цивільну правосуб’єктність на жоден період часу, і після прийняття

судом рішення, однак у разі її появи виникає необхідність у поновленні її

суб’єктивних прав.

Правовий статус фізичної особи відрізняється від статусу фізичної особи

оголошеної померлою в судовому порядку, оскільки оголошена померлою

фізична особа втрачає право розпорядження, володіння і користування

належним їй майном, з нею може бути розірваний шлюб у спрощеному

порядку тощо. Але зазначене припущення є помилковим, оскільки оголошена

померлою фізична особа здатна набувати права на майно, працювати та

проживати вже за іншим невідомим місцем проживання тощо. У разі

оголошення особи померлою припиняється її цивільна правосуб’єктність лише

за останнім відомим місцем проживання.

Будь-які дії живої особи, місце перебування якої невідоме, мають

призводити до зміни статусу такої особи за останнім постійним місцем її

проживання. Наголошуємо, що правове становище оголошеної померлою

фізичної особи, характеризується тим, що цим оголошенням

правосуб’єктність фізичної особи не заперечується. Однак все ж таки, її

правове становище, як носія конкретних суб’єктивних прав не залишається

незмінним. Одні права особи припиняються, інші зазнають обмежень (в

контексті розгляду по відношенню до особи, що оголошена померлою та для

всіх оточуючих). На нашу думку, варто розрізняти припинену

правосуб’єктність фізичної особи (внаслідок оголошення її померлою в

судовому порядку) й потенційно поновлювану в судовому порядку

правосуб’єктність фізичної особи за місцем її постійного проживання (в

111

результаті скасування рішення про оголошення її померлою) та

правосуб’єктність за фактичним місцем її перебування (місце, де зникла особа

знаходиться весь час), що не підлягає втраті. Саме такий аналіз

правосуб’єктності фізичної особи, яка оголошена померлою повноцінно

розкриває складний механізм перетворення правового статусу цієї зниклої

особи, місце перебування якої невідоме, в контексті наслідків як для осіб в

місці її постійного проживання, так і в фактичному місці її перебування якщо

вона жива.

Ще не так давно в літературі, на форумах, круглих столах та інших

заходах активно обговорювалось питання створення єдиної електронної бази

даних по фізичним особам. Такий електронний реєстр має накопичувати й

структурувати інформацію про фізичну особу, акти цивільного стану стосовно

неї, родинні зв’язки, та іншу інформацію. Достовірність відомостей такого

реєстру, а також доступ до нього з будь-якої точки країни могли б значно

полегшити процес правозастосування.

За відсутності такої діючої сучасної бази і доступу до неї існує ряд

перешкод в забороні фізичній особі, оголошеній померлою, реалізовувати

свою немайнові права, оскільки розрізненість інформації не дає змогу

конкретному суб’єкту пересвідчитись в тому чи жива відповідна особа або ж

ні. Проте, це не основне питання немайнових наслідків оголошення особи

померлою. В основу всього нормативного підходу до регулювання відповідної

сфери суспільних відносин повинне покладатись чітке бачення відповідних

наслідків. В силу того, що правоздатність фізичної особи, яка оголошується

померлою, не припиняється з моментом оголошення її померлою, не гуманно

стверджувати і про те, що в момент такого оголошення фізична особа втрачає

всі майнові права, адже це неодмінно означатиме і те, що вона втрачає право

на захист життя і здоров’я, а тому позбавлення особи таких прав не повинно

каратись за законом, оскільки загалом такі права у неї відсутні.

Достатньо цікавим з цього питання, є спірний щодо перспективи повної

інформаційної контрольованості та приватності Закон України № 5492-VI від

112

20.11.2012 року «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи,

що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її

спеціальний статус» [119]. В контексті цього закону, відповідно до п. 9 ч. 1

ст. 7 – до реєстру (окрім іншої інформації про особу) вносяться реквізити

документів, що підтверджують смерть фізичної особи або оголошення

особи померлою чи визнання її безвісно відсутньою.

Чинний ЦК України встановлює лише загальні наслідки оголошення

фізичної особи померлою, однак наведені правила не виключають

встановлених законодавством додаткових наслідків оголошення фізичної

особи померлою, що стосуються її суб’єктивних прав.

Правовими наслідки оголошення фізичної особи померлою у судовому

порядку є:

1. відкриття спадщини — це юридичний факт, що спричиняє виникнення

спадкових правовідносин, як щодо спадкування за законом, так і за заповітом.

Відкриття спадщини означає, що до певної сукупності прав і обов’язків

померлого застосовуються норми спадкового права [6, c. 93]. Зауважимо, що

відкриття спадщинини з умовою, що спадкоємці не мають права відчужувати

упродовж п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у спадщину

(ст. 1220 ЦК України), щодо спадкового договору думки науковців різняться,

підкреслюючи, що чинне законодавство є неефективним та створює колізії на

практиці [80, c. 396–400];

2. припинення шлюбу ч. 1 ст. 104 СК України [158]. Шлюб припиняється

не автоматично, зокрема якщо смерть фізичної особи, оголошеної судом

померлою, не була зареєстрована в органах РАЦС, то шлюб не вважається

припиненим (п. 22 підрозд. 4 розд. III Правил реєстрації актів цивільного

стану) [123]; При чому, правові наслідки припинення шлюбу складаються з

припинення надалі особистих і майнових правовідносин, що існували між

подружжям під час шлюбу. Одні правовідносини припиняються відразу після

припинення шлюбу, інші можуть бути збережені або за бажанням подружжя

або в силу прямого встановлення закону [155, c. 310–313];

113

3. зняття з реєстрації місця проживання особи. Зняття з реєстрації може

бути здійснене на підставі рішення суду виключно щодо позбавлення права

власності або користування, оголошення особи померлою.

Відповідно до ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця

проживання в Україні» (далі – закон): зняття з реєстрації місця проживання

особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили

про оголошення особи померлою [134]. Згідно з матеріалами судової практики

Верховного Суду України, в постанові від 1 березня 2016 року №825/1335/13-а

колегія суддів Судової палати встановила, що зазначений закон № 1382-IV є

спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини,

пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 цього

закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи

припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця

проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та

розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення

відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття фізичної особи з реєстрації

місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог:

1) про позбавлення права власності на житлове приміщення;

2) про позбавлення права користування житловим приміщенням;

3) про визнання особи безвісно відсутньою;

4) про оголошення фізичної особи померлою [175].

Таким чином, вирішення питання про зняття фізичної особи з

реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право

користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового

та цивільного законодавства (ст. 71, 72, 116, 156 ЖК; ст. 405 ЦК). Зазначена

правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 січня

2012 року (справа № 6-57цс11) [101]. Аналогічний правовий висновок

визначений у постанові Верховного Суду України від 30 червня 2015 року

(справа № 21-1438а15);

114

4. виникнення права на пенсію у разі втрати годувальника у

непрацездатних членів сім’ї, які перебували на утриманні безвісно відсутньої

особи, а у дітей – незалежно від перебування на утриманні, (ст. 36 ЗУ «Про

загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Положення цього

Закону, що стосуються сім’ї померлого, відповідно поширюються і на сім’ю

особи, оголошеною померлою у встановленому законом порядку;

5. визнання дітей (батьків, оголошених померлими), позбавленими

батьківського піклування (ст. 2 ЗУ «Про основи соціального захисту

бездомних громадян і безпритульних дітей» [128]), вони отримують право на

одержання в установленому законом порядку в спадщину майна і грошових

коштів батьків (ст. 17 ЗУ «Про охорону дитинства») [129];

6. здійснення виїзду за межі України дітей зазначених фізичних осіб без

пред’явлення нотаріально посвідченої згоди цього з батьків, а з пред’явленням

оригіналу або нотаріально посвідченої копії рішення суду про оголошення

другого з батьків померлим (п. 2-2 Правил перетинання державного кордону

громадянами України) [124];

7. можливість проводити усиновлення дитини батьків оголошених

померлими без їхньої згоди (п. 2 ч. 1 ст. 219 СК України) [158];

8. прізвище дитини безвісно відсутньої особи може бути змінене на

прізвище одного з батьків за його заявою (ч. 4 ст. 148 СК України);

9. здійснюється державна реєстрація припинення підприємницької

діяльності фізичної особи підприємця, у зв’язку з оголошення його померлим

(ч. 1 ст. 46 ЗУ України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та

фізичних осіб-підприємців»);

10. припиняється представництво за довіреностями, виданими

фізичною особою або на її ім’я (п. п. 6, 7 ч. 1 ст. 248 ЦК України),

припиняються зобов’язання, нерозривно пов’язані з особою відповідної

сторони (ст. 608 ЦК України), а також інші правовідносини особистого

характеру, правонаступництво в яких не допускається, наприклад, договори

115

доручення (ч. 1 ст. 1008 ЦК України), комісії (ст. 1027 ЦК України), управ-

ління майном (ст. 1044 ЦК України);

11. припинення дії трудового договору;

12. вибуття особи зі складу повного товариства, за відсутності

спадкоємців (ст. 129 ЦК України);

13. у разі, оголошення померлим дарувальника виконання обов’язку

на користь третьої особи має право вимагати від обдаровуваного особа, на

користь якої встановлений цей обов’язок (ч. 2 ст. 725 ЦК України);

Для фізичної особи оголошеної померлою настають інші правові

наслідки, зокрема припиняються її повноваження як народного депутата

України (п. З ст. 4 ЗУ «Про статус народного депутата України»2), депутата

місцевої ради (п. 6 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад»3), члена

Вищої ради юстиції (п. 4 ч. 1 ст. 18 ЗУ «Про Вищу раду юстиції»4), судді (п. 8

ч. 1 ст. 15 ЗУ «Про статус суддів»5), нотаріуса (ст. 12 ЗУ «Про нотаріат») та ін.

Як зазначає Л. І. Куліцька у своїй роботі, визначенні правові наслідки

спрямовані не на захист інтересів зниклої фізичної особи, а на обмеження її

прав, більшість з яких не підлягає відновленню в разі її появи. Таким чином не

досягається основна мета інституту – захист прав фізичної особи, збереження

його майна, через те що, тривала відсутність особи і невідомість його місця

перебування створюють загрозу цим правам [79].

Д. С. Січко, У. Ш. Ісмаілова у своїх наукових працях визначають

проблеми, які виникають під час практичного застосування інституту

оголошення фізичної особи померлою, зокрема, проблеми в майнових і

шлюбних відносинах, відносинах усиновлення. Дослідниками проведено

аналіз чинного законодавства та надані пропозиції щодо усунення існуючих

колізій і прогалин.

Визначені пропозиції можуть стати поштовхом для вдосконалення

вітчизняного чинного законодавства в частині захисту особистих прав осіб, які

були оголошені померлими та з’явилися [159, c. 127]. На думку,

Т. В. Лісничої, законодавчо врегульовано переважну більшість проблемних

116

ситуацій що можуть виникнути внаслідок виникнення обставин за відсутності

особи у місці її постійного проживання, утім, усі вони стосуються відносин

щодо майна такої особи [81, c. 197]. Щодо особи, яка з’явилася після

оголошення її померлою у судовому порядку, вона зауважує, що

неврегульованими залишається низка питань щодо прав і обов’язків особи.

З огляду на вищевикладене, специфіку правових наслідків оголошення

фізичної особи померлою складає збереження за такою особою

правоздатності, як можливості мати права й обов’язки. Якщо відповідна особа

залишилася живою, то за нею зберігається можливість вступати в

правовідносини з іншими учасниками майнового обороту. Однак слід

враховувати, що така її участь в обороті здійснюється паралельно з тим, що її

майно набуває статус спадкової маси, а тому фактично починається процедура

його передачі правонаступникам. Паралельно мають місце наслідки

життєдіяльності людини і її смерті.

2.2 Наслідки оголошення фізичної особи померлою, що мають

немайновий характер

Статтею 3 Конституції України закріплений абсолютно основоположний

принцип пріоритетності людини та її внутрішніх (духовних) благ порівнюючи

з іншими соціальними цінностями [75]. Як зазначає науковець

Р. О. Стефанчук, на розвиток цього положення в Конституції України в розділі

другому була закріплена низка фундаментальних прав та свобод людини і

громадянина, яка за своїм змістом та обсягом є чи не найповнішим у Європі

переліком основних можливостей та дозволів.

Конституція України вибудувала власний каталог фундаментальних та

непорушних прав людини, забезпечивши їх при цьому дієвими правовими

гарантіями здійснення та захисту, увібравши в себе основні положення

Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод з відповідними додатковими протоколами,

117

Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного

пакту про економічні, соціальні і культурні права та інших міжнародних актів

у сфері прав людини.

Права фізичної особи є категорією, яка постійно розвивається, змінюється

її зміст, юридичне наповнення та формулювання. Науковцями представлені

різні концепції щодо класифікації, групування та поділу прав за структурою

зв’язків учасників відносин [90, с. 216]. Згідно з Цивільним кодексом України

особисті немайнові права розмежовані на дві групи: 1) особисті немайнові

права, що забезпечують природне існування фізичної особи; 2) особисті

немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи [184].

Особисті немайнові права фізичної особи, що ґрунтовно закріплені як на

вітчизняному та міжнародному рівнях в перелічених нормативно-правових

актах, є надзвичайно актуальними до розгляду в контексті дослідження

конструкції оголошення фізичної особи померлою.

Стефанчук Р. О. визначив: «…під поняттям особистого немайнового

права фізичних осіб слід розуміти суб’єктивне цивільне право, яке за своїм

змістом є тісно та нерозривно пов’язане із особою носієм, не має економічної

природи походження та економічного змісту, а також спрямоване на

задоволення фізичних (біологічних), духовних, моральних, культурних,

соціальних чи інших нематеріальних потреб (інтересу) і об’єктом якого є

особисте немайнове благо, а у визначених законом випадках й інше

нематеріальне благо» [164, с. 12]. Особисті немайнові права — це суб’єктивні

цивільні права фізичних осіб. Замість потенційної, вони виражають реальну

можливість особи бути їх носієм.

Категорія суб’єктивних цивільних прав має такі характерні ознаки:

1) особистий невід’ємний від особи характер, що полягає в їх

нерозривному зв’язку із особою-носієм, у результаті чого фізична особа не

може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути

позбавлена цих прав;

118

2) немайновість, яка свідчить про те, що вони не мають економічної

природи походження, економічного та грошового змісту, майново-грошової

цінності (вартості) та в них відсутній економіко-майновий еквівалент;

3) об’єктом цих прав виступає особисте немайнове благо;

4) цілеспрямування на задоволення фізичних (біологічних), духовних,

моральних, культурних чи соціальних потреб. Решта ознак які виділено в

літературі чи законодавстві, як визначає вчений Стефанчук Р. О., можуть бути

або ж факультативними для характеристики окремих видів особистих

немайнових прав, або ж взагалі непритаманними їм. Зокрема, особисті

немайнові права не носять абсолютного характеру, хоча і віднаходять своє

здійснення в абсолютних особистих немайнових правовідносинах [155, с. 12].

Здійснення особистих немайнових прав особою має виконуватись в тріаді

умов:

1) особа повинна бути наділена необхідною цивільною правоздатністю;

2) фізична особа повинна бути наділена необхідним обсягом цивільної

дієздатності;

3) поведінка щодо здійснення своїх цивільних прав повинна відповідати

принципам здійснення суб’єктивних цивільних прав [164, с. 13].

Система особистих немайнових прав фізичних осіб містить у собі два

типи особистих немайнових прав:

1) загальні (універсальні), тобто ті, що носять базовий характер та

наділені універсальністю і належать усім без винятку фізичним особам;

а) ті, що забезпечують її фізіологічне (природне) існування:

права, що забезпечують природну (біопсихічну) цілісність фізичної

особи (право на життя, право на здоров’я);

права, що забезпечують відтворюваність фізичної особи

(репродуктивні права);

права, що забезпечують природну відособленість фізичної особи (право

на свободу (свободу природного існування), право на особисту

недоторканність, право на особисту безпеку, право на особисту гідність).

119

б) ті, що забезпечують її соціальне буття:

права, що забезпечують індивідуалізацію фізичної особи в суспільстві

(право людини на ім’я та пов’язані із ним засоби персоніфікації

(індивідуалізації), право на індивідуальність тощо);

права, що забезпечують соціальний статус особи (право на честь та

право на репутацію);

права, що забезпечують свободу соціального буття (право на свободу

пересування, право на вільний вибір місця проживання, право на свободу

літературної, художньої, наукової та технічної творчості);

права, що забезпечують особисту інформованість фізичної особи

(право на особисту інформацію);

права, які забезпечують приватність фізичної особи (право на

приватність).

2) окремі (спеціальні), тобто ті, якими наділені лише окремі фізичні особи

внаслідок виконання ними певних діянь (поведінки) або внаслідок

спеціального правового статусу цієї фізичної особи, або іншими обставинами,

що прямо передбачені законом.

а) особисті немайнові права фізичної особи у сфері інтелектуальної

(творчої) діяльності;

б) особисті немайнові права фізичної особи у сфері сімейних відносин

(особисті немайнові права, які виникають в осіб під час перебування в сім’ї,

особисті немайнові права, що виникають після припинення (призупинення)

сімейних відносин);

в) особисті немайнові права фізичної особи у сфері медичної діяльності;

г) особисті немайнові права дітей та інших фізичних осіб, що мають вади

в дієздатності;

д) посттанативні особисті немайнові права [164, c. 19–22]. Дослідник

Р. О. Стефанчук розкриває феномен «існування особистих немайнових прав»

після смерті фізичної особи-володільця та робить висновок, що ці права є

окремою категорією особистих немайнових прав. Вони виникають унаслідок та

120

в момент смерті фізичної особи в інших осіб, які конкретно визначені законом

чи встановлені померлим.

З огляду на зазначене, наслідки оголошення фізичної особи померлою, не

ототожнюються з наслідками смерті особи, що яскраво демонструється якраз

немайновими правами, що пов’язані з фізіологічним існуванням особи. Поряд

із цим не слід виключати можливості позбавлення особи тих немайнових прав,

які не пов’язані з фізіологічним існуванням людини і не перешкоджають її

соціальному та духовному розвитку. Яскравим прикладом цьому є немайнові

корпоративні права. В цій частині оголошення особи померлою може бути

лише перешкодою в їх реалізації. Право управління господарським

товариством, яке складає немайновий елемент корпоративних правовідносин,

потенційно є відчужуваним і може переходити до особи, яка набуває право

власності на частку в статутному капіталі товариства [47, c. 193].

Цілком логічно, що такі немайнові права припиняються з оголошенням

особи померлою. Специфіка таких правовідносин полягає у тому, що вони

будуються навколо спростування презумпції смерті фізичної особи.

Відповідна фізична особа за судовим рішенням і актами цивільного стану

вважається померлою до тих пір, поки зворотне не буде встановлено рішенням

суду. В світлі зазначених немайнових прав у сфері корпоративних відносин це

мало б означати, що відповідний суб’єкт фактично позбавлений можливості

здійснювати управління господарським товариством, особливо зважаючи на

те, що стосовно його частки в майні товариства відкрито спадщину. Поряд із

цим, положення ЦК України не містять жодних спеціальних норм щодо цього

питання, а тому при вирішенні схожих ситуацій в практиці правозастосування

необхідно виходити з того, що у оголошеної померлою особи зберігається

правоздатність, а тому і немайнові права.

Водночас слід зауважити, що найбільше немайнових наслідків

оголошення особи померлою перебуває саме у сфері сімейних відносин.

Підтримуємо позицію Р. О. Стефанчука та позиції тих авторів які вважають, що

121

з огляду на приватноправовий характер відносин, які виникають у сфері сім'ї,

такі відносини носять цивільно-правовий характер [164, c. 28].

Внаслідок оголошення фізичної особи померлою, яка перебувала у

шлюбних правовідносинах, зазнає змін шлюб цієї особи – він припиняється.

Відповідно до ст. 104 СК України визначаються підстави припинення шлюбу,

серед яких зазначене оголошення одного з подружжя померлим [158].

Припинення шлюбу – це зумовлене певними юридичними фактами

припинення правовідносин між подружжям, які виникли із зареєстрованого

дійсного шлюбу. Як слушно зазначає З. В. Ромовська, шлюб – це союз двох,

тому смерть дружини або чоловіка (оголошення померлим) – це одночасно й

смерть шлюбу. Підстави припинення шлюбу поділяються на об’єктивні –

смерть одного з подружжя (оголошення його/її померлим) та суб’єктивні –

розірвання шлюбу, яке здійснюється в органах РАЦС і в суді. Наслідки

оголошення одного з подружжя померлим прирівняні до таких, що настають у

разі смерті особи, від так з моменту припинення шлюбу у зв’язку зі смертю

чоловіка або дружини дружина або чоловік одержують статус вдови, вдівця.

Терміни «вдівець», «вдова» в українській законодавчій лексиці вперше були

використані у ЦК України.

О. І. Сафончик розглядає шлюб як союз чоловіка і жінки, який має

соціальне значення, визначає правове становище дітей, народжених у цьому

союзі, майнові відносини між подружжям та їхні спадкові права. Під

припиненням шлюбу розуміє припинення у майбутньому правовідносин між

подружжям, що виникли із зареєстрованого дійсного шлюбу, викликане

певними юридичними фактами [156, c. 19–20]. У разі оголошення одного з

подружжя померлим, орган РАЦС видає на підставі рішення суду свідоцтво

про смерть, у якому датою смерті є, як правило, набрання цим рішенням

законної сили або інший день, визначений судом. З цього дня і припиняється

шлюб, хоча не виключено, що особа, оголошена померлою, фактично померла

іншого дня або навіть є живою і може з’явитися (наслідки її появи будуть

розглянуті нижче).

122

Смерть одного з подружжя як акт цивільного стану викликає різноманітні

цивільно-правові наслідки. Вдова/вдівець одержують право на повторний

шлюб. Смерть не припиняє права вдови, вдівця на шлюбне прізвище. Смерть

припиняє аліментні правовідносини на майбутнє. Але аліментна

заборгованість, що виникла на день смерті, не погашається: невиплачена

померлому сума аліментів (як право вимоги) входить до складу спадщини.

Вдова чи вдівець є спадкоємцями за законом першої черги разом із дітьми та

батьками покійного і не має жодних переважаючих прав перед ними. Частки

покійного та його вдови/вдівця у праві спільної сумісної власності вважаються

рівною. Але той, хто пережив, може звернутися до суду з позовом про

визначення йому більшої частки, якщо для цього є вагомі підстави.

Протилежним процесом щодо припинення шлюбу є процес його

відновлення, зумовлений появою другого з подружжя, який був оголошений

судом померлою. Процес відновлення шлюбу, на нашу думку, є достатньо

суперечливим. Дослідниця О. І. Сафончик визначила, що припинення шлюбу

може бути як строковим, так і безстроковим [157, c. 4]. Такий поділ є

можливим у зв’язку з внесенням до СК України положень, що регулюють

поновлення шлюбу. Коли подружжя припиняє шлюб шляхом його розірвання,

а потім його поновлює за правилами, передбаченими СК України, то в такому

випадку йдеться про строкове припинення шлюбу. Строкове припинення

шлюбу також відбувається коли один з подружжя був оголошений померлим,

а потім рішення суду було скасоване у зв’язку з поверненням того з

подружжя, хто був оголошений померлим. За бажанням сторін шлюб може

бути поновлений у відповідності до чинного законодавства України. Якщо ж

подружжя, шлюб яких був розірваний, не заявлять про поновлення шлюбу

через певні обставини (шлюб із іншою особою, небажання одного або обох з

подружжя тощо), йдеться про безстрокове припинення шлюбу, оскільки в

даному випадку припинення шлюбу не обмежене будь-яким строком.

Шлюб з фізичною особою, яка була оголошена померлою автоматично

поновлюється, якщо мають місце наступні обставини:

123

1. рішення суду про оголошення фізичної особи померлою скасоване

судом за заявою особи, яка була оголошена померлою, або іншої

заінтересованої особи;

2. на підставі рішення суду державним органом РАЦС анульовано

актовий запис про смерть фізичної особи;

3. ніхто із подружжя не зареєстрував повторний шлюб.

Зауважимо, що бажання осіб про відновлення шлюбу та їх взаємна згода

не враховується. При цьому державний орган РАЦС анулює актовий запис про

розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі (ч. 3

ст. 118 СК України) [158]. Анулювання актового запису про розірвання

шлюбу провадиться відділом РАЦС, у якому зберігається актовий запис,

тільки за наявності рішення суду про скасування попереднього рішення суду

про оголошення цієї особи померлою.

Безумовно, шлюб не може бути поновлений, якщо другий з подружжя

особи, оголошеної померлою, зареєстрував новий шлюб. У цьому разі той з

подружжя, який з’явився, має право одержати або витребувати свідоцтво про

розірвання шлюбу від відділу РАЦС, у якому було зареєстровано розірвання

шлюбу. При цьому актовий запис про розірвання шлюбу доповнюється тими

відомостями, яких бракує (п. 23 підрозд. 4 розд. ІІІ Правил реєстрації актів

цивільного стану) [185, c. 154]. Якщо за час відсутності того із подружжя,

щодо якого було скасовано рішення суду про оголошення його померлим,

наміри дружини або чоловіка щодо збереження шлюбу змінилися і сторони

або одна з них не бажають надалі проживати однією сім’єю, то шлюб між

ними може бути розірваний на загальних підставах [123]. Закон дозволяє

певний «зворотний рух» відносин подружжя, а саме – поновлення шлюбу,

який припинився, на підставі оголошення одного з подружжя померлим.

Зазначена норма ч. 1 ст. 118 СК України є недосконалою [158]. Адже з

аналізу цієї норми видно, що поновлення шлюбу відбувається автоматично

(зазвичай крім випадків, коли хтось із подружжя перебуває в повторному

шлюбі), подання спільної заяви подружжя не вимагається (як випадку появи

124

особи яка була визнана безвісно відсутньою). Пояснюється це тим, що після

анулювання актового запису про смерть фізичної особи, яка була визнана

померлою, у юридичному плані вважається, що особа є живою. Відповідно,

вона має сімейні права, аналогічні тим, які вона мала за життя. До того ж,

підставою для розірвання шлюбу була «юридична смерть», тому розірвання

шлюбу не пов’язувалося з волею особи. А раз так, то і поновлення шлюбу має

відбуватися так само автоматично [173]. Подібне положення суперечить

ст. 51 Конституції України, де зазначено, що шлюб ґрунтується на вільній

згоді жінки і чоловіка [75]. Погоджуємося, з думкою науковців, що

поновлення шлюбу в цих випадках відбувається з порушенням права осіб на

свободу волевиявлення.

Безумовно, сім’я як соціальна складова суспільства є найважливішим

елементом його розвитку протягом всіх історичних періодів. Визначений

пріоритет інституту сім’ї, та його цінності для людини і суспільства,

закріплений на рівні багатьох нормативно-правових актів. Держава і

суспільство не можуть не вбачати в припиненні шлюбу, свідчення

неблагополуччя у сфері суспільних відносин. Конституція України, чинний

ЦК України, СК України та ЦПК України містять у собі цілий перелік норм,

спрямованих на захист прав і свобод осіб, які перебувають у шлюбі, а також

на регулювання взаємовідносин подружжя на принципах взаємоповаги

особистих немайнових і майнових прав, що виникають після реєстрації

шлюбу. Як зауважує О. І. Сафончик, держава зацікавлена у збереженні й

зміцненні сім’ї [157, c. 2–3]. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України –

захист сім’ї є конституційним обов’язком держави [75]. Саме для

повноцінного відновлення, зміцнення та захисту шлюбу з боку суспільства та

держави розроблена ст. 118 СК України, яка розглядає порядок поновлення

шлюбу у разі з’явлення особи, яка була оголошена померлою. Але водночас

чинна норма дійсно є недосконалою, протирічить рівності прав і обов’язків

визначені в Основному законі держави. Відбувається колізія норм. Зазначене

прямо суперечить ч. 1 ст. 51 Конституції України, – «шлюб ґрунтується на

125

вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки

у шлюбі та сім’ї» [75].

Примушування до збереження шлюбних відносин є порушенням права

дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати

наслідки, встановлені законом (ч. 3, ч. 4 ст. 56 СК України). Адже по суті,

через появу одного з подружжя, оголошеного померлим, через деякий час

інший вже мав змогу змінити бачення свого сімейного статусу, не обов’язково

при цьому знову вступаючи у шлюбна відносини. Життєві обставини

зникнення особи, її тривалої відсутності та інші пов’язані з оголошенням

особи померлою обставини, впливають на іншого члена подружжя. Має йти

мова не про автоматичне поновлення первинного шлюбу, а про згоду особи

укласти шлюб знову. Враховуючи перелічені зауваження, існуюча норма ст.

118 СК має бути змінена, з урахуванням вільного волевиявлення жінки і

чоловіка на поновлення шлюбу (їх спільної домовленості та заяви).

Підтримуємо думку Д. С. Cічко та У. Ш. Ісмаілової щодо викладення ч. 1

ст. 118 СК України в такій редакції: «Якщо фізична особа, яка була оголошена

померлою, з’явилася, і відповідне рішення суду скасовано та актовий запис

про смерть анульовано, її шлюб з іншою особою поновлюється за їх спільною

заявою та за умови, що ніхто з них не перебуває в повторному шлюбі» [159,

c. 129].

При розгляді ґенези припинення шлюбу внаслідок відсутності особи в

ХІХ столітті, цікавим є наступне. Відсутність понад п’ять років чоловіка чи

дружини могло розглядатися не тільки як факт смерті, а й як утеча від своєї

«половини». Більше того, особа, що безпідставно покинула своє подружжя

(зникла, бо втекла), каралася як така, що вчинила перелюб, з позбавленням

права в майбутньому вступити у другий шлюб (ст. 256 Уставу духовних

консисторій). Це рішення ухвалювалося без обов’язкової присутності

винуватої особи в суді. Але в 1895 р. було запроваджено положення,

відповідно до якого передбачено відкладення розгляду питання про вину

зниклої сторони подружжя до визначення її місця знаходження або появи

126

перед судом. Положення також визначало порядок розсилання повістки

батькам і родичам подружжя, а також усім особам, які могли мати відомості

про зниклу особу. Розсилання здійснювала духовна консисторія через поліцію.

Водночас консисторія друкувала у «Церковних відомостях» відповідні

оголошення.

Через рік після виходу оголошення, консисторія (в православній церкві

установа при єпископі з управління єпархією) розглядала справу, і за

остаточного переконання щодо відсутності особи ухвалювалося рішення про

розірвання шлюбу [154, c. 44–50]. Як бачимо, існуючи норми ставали на

захист шлюбу та другого з подружжя, що залишився. Методи, які

застосовувалися до особи що безпідставно зникла або втекла – заборона

наступного укладання шлюбу – є скоріш каральними, аніж виховними.

Розглянемо наслідки, які відбуваються після оголошення фізичної особою

померлою з інститутом батьківства.

Відповідно до ч. 1. ст. 1 ЗУ «Про забезпечення організаційно-правових

умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського

піклування»: – діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з

оголошенням їх померлими визнаються дітьми позбавлені батьківського

піклування. За умови втрати дитиною батьківського піклування відповідний

орган опіки та піклування вживає вичерпних заходів щодо влаштування

дитини в сім’ї громадян України – на усиновлення, під опіку або піклування,

у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу [120]. Отже, дитина може

через деякий проміжок часу з урахуванням заходів соціального захисту дітей

позбавлених батьківського піклування та державних соціальних стандартів

може бути усиновлена.

Цілком припустимою є ситуація, коли фізична особа є батьком/матір’ю,

була оголошена судом померлою, з’являється у місці свого постійного

проживання. Допустимою при цьому є ситуація, коли дитину такої особи на

момент появи останньої без її згоди було всиновлено. Виникають питання,

щодо правових наслідків, які виникають в такому разі, адже законодавець не

127

виявив єдиного підходу до аналізованої норми; чи може всиновлення бути

скасованим або визнане недійсним; чи додержується таємниця всиновлення в

цьому випадку. Розглянемо більше детально зазначені визначення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 219 СК України, усиновлення дитини безвісно

відсутніх осіб проводиться без їхньої згоди [158]. Утім, виходячи з положень

ст. 47 ЦК України, можна зробити висновок про загальний порядок

всиновлення дитини в такому порядку. Виникає природна відсутність

необхідності отримання дозволу на всиновлення від фізичної особи, яка

оголошена померлою, що звичайно, є зрозумілим, так само як є зрозумілою і

законодавчо закріплена відсутність необхідності надання згоди особою,

визнаною безвісно відсутньою, але, напевно, варто це закріпити у відповідних

правових нормах [81, c. 197]. На підтвердження цього в абз. 3 п. 7 ППВСУ

«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про

усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав»

зазначається, що «не потрібна згода батьків або родичів за відсутності будь-

яких відомостей про них або при усиновленні дітей, покинутих у пологових

будинках, інших закладах охорони здоров’я» [130].

Як наголошують науковці В. Г. Бобко [13] та Д. С. Січко [159],

законодавець не виявив єдиного підходу до аналізованого питання. Зокрема, з

аналізу ст. ст. 45 і 48 ЦК України постає, що за появи фізичної особи її

правовий статус поновлюється. Тобто й усиновлення дітей зазначених осіб

повинне бути скасоване [159, c. 129]. Проте ні ст. 236 СК України (недійсність

усиновлення), ні ст. 238 СК України (скасування усиновлення) такого

положення не містять. Серед указаних в цих статтях підстав відсутня така, як

поява одного з батьків, якого було оголошено померлим. Неможливим є

скасування всиновлення або визнання його недійсним за підставами,

передбаченими ст. 236, 238 СК України [158].

На думку В. Г. Бобко, якщо дитина усиновлена без згоди батьків,

оголошених померлими, можливо унаслідок їх з’явлення або виявлення їх

місця перебування ставити питання про скасування усиновлення. Варто при

128

цьому враховувати підстави їх відсутності, а також інтереси усиновленої

дитини та усиновителів [15, с. 50].

Т. В. Лісніча для вирішення цієї проблеми пропонує використовувати

аналогії з:

всиновленням дитини фізичної особи, яку було позбавлено

батьківських прав. Відповідно до ст. 169 СК України та абз. 4 п. 19 ППВСУ

«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про

усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», поновлення

батьківських прав неможливе, якщо на час розгляду справи судом дитина

досягла повноліття або була усиновлена й усиновлення не скасоване чи не

визнане недійсним [131];

шлюбними відносинами. Дослідниця наводить у приклад норми ст.

104, ст. 118 СК України – шлюб припиняється внаслідок оголошення

померлим одного з подружжя, якщо ж особа, яка була оголошена померлою,

з’явилася, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не

перебуває у повторному шлюбі. В такому випадку має бути підсумовано по

аналогії, якщо дитина вже була усиновлена, таке усиновлення «зворотної

сили» мати не повинно.

Зазначена думка, вважаємо, не є досконалою та правомірною.

Підтримуючи науковців Д. С. Січко та У. Ш. Ісмаілову, зазначимо, що така

позиція анулює право зниклої фізичної особи на відновлення всіх можливих

правових зв’язків, ураховуючи що у більшості випадків саме вона є

біологічним батьком або матір’ю дитини та має першочергове право на її

утримання та виховання. Зазначений Т. В. Лісничою приклад за аналогією до

сімейних відносин подружжя, стає на заваді конституційних принципів, та

перешкоджає фізичній особі яка з’явилась, реалізовувати свої права та

обов’язки в якості біологічного батька/матері дитини. Розглянуті ситуації не є

застосовчими щодо відносин батьківства фізичних осіб, яких було оголошено

померлими, адже не справедливо позбавляти можливості особу (яка,скоріш за

все, і так вже постраждала через тривалу відсутність) відновити свої

129

батьківські права. Варто, передбачити законодавчу можливість звернення

фізичної особи с позовом до суду про поновлення її батьківських прав у разі,

якщо дитину було всиновлено.

На думку Д. С. Січко, є два шляхи вирішення окресленої проблеми.

Перше із них (яке співпадає з позицією Т. В. Лісничої) є використання

положення, яке передбачене узагальненням судової практики Верховного

Суду України від 11 грудня 2008 р. «Про практику розгляду судами справ,

пов’язаних із позбавленням батьківських прав, поновленням батьківських

прав, усиновленням, установленням опіки та піклування над дітьми».

Визначено, що певні проблеми виникають у випадках, коли батьків

усиновленої дитини (або одного з батьків) було визнано безвісно відсутніми,

а після усиновлення зазначені особи з’явились. Слід зазначити, що за

загальним правилом поява фізичної особи, яка була визнана безвісно

відсутньою, відновлює усі правовідносини, в яких вона перебувала до

ухвалення судом рішення про визнання такої фізичної особи безвісно

відсутньою, і зазначене рішення підлягає скасуванню судом на підставі ст. 45

ЦК України. Після такого скасування сторони та інші особи, які брали участь

у справі про усиновлення, мають право звернутися до суду із заявою про

розгляд справи про усиновлення дитини за нововиявленими обставинами

відповідно до правил гл. 4 розд. 5 ЦПК України [132].

Доцільно закріпити законодавчу можливість фізичної особи, яка була

оголошена померлою, в разі її появи звернутися до суду із позовом про

скасування усиновлення і поновлення її батьківських прав, за умови наявності

згоди дитини (якщо дитина в силу свого віку і розумового розвитку здатна

усвідомлювати значення подій, що відбуваються).

Однак наведене положення стосується усиновлювачів, а не біологічних

батьків дитини. У зв’язку із цим, як вважає Д. С. Січко, більш доречним буде

інший варіант вирішення проблеми – внесення до ч. 1 ст. 238 СК України п. 4

«Батько або матір дитини, яких було визнано безвісно відсутніми або

оголошено померлими, повернулись». Слід враховувати, що суд під час

130

розгляду справи, крім приписів закону, повинен керуватися: по-перше,

свідченнями дитини щодо того, з ким саме їй краще було б залишитися; по-

друге, проаналізувати спроможність особи, яка з’явилася, забезпечити дитині

гідний рівень життя та розвитку. Як зауважує М. П. Воронов, міжнародний

стандарт, передбачений ст. 27 Конвенції ООН Про права дитини 1989 р.

(ратифікована Постановою Верховної Ради України №789ХІІ (78912) від 27

лютого 1991 року) про гідний дитини рівень життя, що потребує відповідних

матеріальних затрат і забезпечується головним чином батьками дитини,

проявляється в реалізації дитиною своїх майнових прав [33, c. 135]. Гідний

дитини рівень життя пов’язаний не лише з отриманням утримання від батьків

або осіб, які їх замінюють, а й з забезпеченням особистих немайнових та

майнових прав дитини. Міжнародний стандарт, зокрема, ст. 26, 27 Конвенції

ООН про права дитини 1989 р. закріплює право кожної дитини на рівень

життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та

соціального розвитку дитини [74]. Батько (-ки) або інші особи, які виховують

дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх

здібностей і фінансових можливостей гідних умов життя, необхідних для

розвитку дитини. Тобто, виходячи з положень Конвенції можна говорити про

фінансову відповідальність за утримання дитини. Схожа норма дублюється й в

Законі України «Про охорону дитинства» (ст. 8) [129].

Вважаємо, що розглядаючи заяву фізичної особи, яку було оголошено

померлою, про поновлення в батьківських правах, варто зауважити на

причину її зникнення та розглянути ті обставини що заважали їй надати

відомості про своє місце перебування. Чинники, що можуть бути визнані як

такі, що були переборними для особи, але вона незважаючи на це тривалий

час (за який була здійснена процедура усиновлення її дитини) все ж таки була

відсутньою, можуть спричинити для особи негативні наслідки, що є

підставами для відхилення її заяви. Переборність є оціночним поняттям,

кожна конкретна ситуація має бути розглянута судом в індивідуальному

порядку. Непереборність (лат. vis major, франц. force majeure), в цивільному

131

праві – обставина, що звільняє від відповідальності. Під непереборністю

розуміється надзвичайна подія, шкідливим наслідкам якої не могла запобігти

особа. До таких подій відносяться стихійні лиха (землетруси, повені та ін.),

суспільні явища (військові дії тощо). Будучи невідворотною, ця обставина

володіє проте відносним характером: подія, непереборна в одних умовах,

може стати переборною в інших. Видатний науковець О. С. Іоффе

об’єднуючи «випадок» та «непереборну силу» за ознакою відсутності вини

фізичної особи, визначав під непереборною силою таке зовнішнє чи

внутрішнє ставлення до події, що характеризується шкідливою діяльністю,

якій, будучи надзвичайною за своїм характером, неможливо запобігти

допустимими для цієї особи засобами [58, c. 11].

Неоднозначним є питання збереження обов’язку в одного з батьків, якого

було відсторонено від виховання дитини шляхом усиновлення дитини іншою

особою, що сталося внаслідок оголошення його померлим, і який з’явився у

місці свого проживання, продовжувати утримувати дитину (сплачувати

аліменти). Як зазначає Т. В. Ліснича, чинне законодавство не містить прямої

вказівки щодо вирішення цього питання [81, c. 199]. Пропонуємо розглянути

запропоновані науковцем більш близькі за змістом випадки. За загальним

правилом, яке встановлене ст. 180 СК України, батьки зобов’язані утримувати

дитину до досягнення нею повноліття [158]. Відповідно до ч. 2 ст. 181 СК

України, за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає

окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або)

натуральній формі. Згідно зі ч. 3, за рішенням суду кошти на утримання

дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або)

у твердій грошовій сумі. Зазначені норми статті визначають обов’язок осіб, які

є батьками дитини її утримувати. Натомість одночасно з’ясувати чи

зберігається за тим з подружжя, кого було оголошено померлим і чию дитину

було всиновлено, законодавчо статус батька (матері) дитини, з положень

чинного законодавства України з’ясувати неможливо.

132

У той же час наявна норма, відповідно до якої ситуація, коли статус

батька/матері дитини не зберігається, але обов’язок утримувати дитину

залишається (ч. 2 ст. 166 СК України) в законодавстві наявна. В нормі п. 5 ч. 1

ст. 166 СК України, передбачено позбавлення такої особи в майбутньому тих

майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї

непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та

відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування). З

другої сторони, згідно з ч. 4 ст. 232 СК України, усиновлення надає

усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він

усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини. А отже,

зобов’язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється.

Поряд з особистими немайновими та особистісними правами, які довічно

належать кожній особі за законом, слід розглядати юридично гарантовані

можливості фізичних осіб в майновій сфері, результати дослідження нами

яких, пропонуємо переглянути в наступному підрозділі.

2.3 Наслідки оголошення фізичної особи померлою, що мають

майновий характер

Протягом фізичного існування особа неодмінно вступає в економічні

відносини з іншими суб’єктами внаслідок чого у неї виникають права й

обов’язки і вона розглядається в якості учасника цивільного обороту. На її

стороні накопичуються активи у вигляді речей, майнових вимог або інших

об’єктів правовідносин, а також пасиви у вигляді зобов’язань, що підлягають

виконанню. У зв’язку з чим закономірним наслідком оголошення фізичної

особи померлою є її виключення з кола учасників цивільного обороту й

виникнення потреби у розподіленні її майна серед інших суб’єктів.

Питання безпосередніх майнових наслідків оголошення фізичної особи

померлою вирішено в спеціальних положеннях ЦК України досить лаконічно.

133

З цього приводу ст. 47 ЦК України визначає, що правові наслідки оголошення

фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають

у разі смерті [184]. Таким чином, безпосереднім юридичним наслідком

оголошення особи померлою визнається відкриття спадщини і поява в

спадкоємців такої особи (за заповітом та (або) законом) права на прийняття

спадщини або відмову від її прийняття (ст. ст. 1220 – 1223, 1268 – 1276 ЦК

України). Незважаючи на це, не можна повністю ототожнювати майнові

наслідки оголошення особи померлою з тими наслідками, які настають у

випадку біологічної смерті фізичної особи. Спрощений підхід до цього

питання створює ризики порушення прав й законних інтересів оголошеної

померлою фізичної особи, оскільки завжди існує ймовірність її повернення.

Саме тому, правовий режим майна такої особи при оголошенні її померлою

повинен відрізнятись і в світлі ст. 48 ЦК України від правового режиму майна,

яке переходить у власність правонаступників при біологічній смерті фізичної

особи.

Перше, що звертає на себе увагу, це особливе ставлення законодавця до

нерухомого майна, яке переходить до правонаступників за оголошеною

померлою особою. Законодавець запроваджує особливості в частині

спадкування нерухомості, визначаючи в ч. 2 ст. 47 ЦК України, що спадкоємці

фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають право відчужувати

протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з

відкриттям спадщини.

О. П. Печений зауважує, що з метою охорони інтересів спадкоємців до

визначення часу відкриття спадщини після осіб, оголошених померлими в

судовому порядку, слід підходити диференційовано. Питання про коло

спадкоємців, права спадкодавця на спадкове майно, склад спадщини, на його

думку, повинні вирішуватись на момент оголошення особи померлою, який

вказаний у рішенні суду. Втім, строк прийняття спадщини, відмови від її

прийняття, інші строки, пов’язані зі здійсненням спадкових прав, повинні

починати перебіг з дня, коли спадкоємці отримали можливість реалізувати

134

свої права, тобто з дня отримання свідоцтва про смерть. Як зауважує

науковець, саме таке рішення забезпечить права та інтереси спадкоємців,

наведений підхід доцільно закріпити на рівні роз’яснень відповідних судових

інстанцій. Погоджуємось з його думкою щодо позитивної оцінки досвіду

російського законодавця, який у ч. 1 ст. 1154 ЦК РФ зазначив, що у випадку

відкриття спадщини у день ймовірної загибелі спадщина може бути прийнята

протягом шести місяців з дня набуття законної сили рішенням суду про

оголошення фізичної особи померлою [106].

Час відкриття спадщини встановлюється нотаріусом у спадковому

процесі, зокрема на стадії заведення спадкової справи на підставі поданої

йому заяви (про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини та

ін.). Водночас, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі

– Порядок) передбачає, що факт смерті фізичної особи і час відкриття

спадщини нотаріус перевіряє шляхом витребовування від спадкоємця

свідоцтва про смерть, виданого органом державної реєстрації актів цивільного

стану [122].

Важливим моментом, за переконанням О. П. Печеного, є ретельне

дослідження нотаріусом свідоцтва про смерть [106]. Якщо при аналізі

поданого нотаріусові свідоцтва з’являться підстави вважати, що особу було

оголошено померлою (відсутність даних про місце смерті, тривалий, у

декілька років, розрив між датою смерті і датою видачі свідоцтва тощо), то

нотаріус для забезпечення виконання вимог ст. 47 ЦК України повинен

зробити запит до органів реєстрації актів цивільного стану про надання копії

актового запису (або повного витягу з реєстру актів цивільного стану) [184].

Відповідно до п. 1.2 р. 1, ч. ІІ «Методичних рекомендацій щодо вчинення

нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового

майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право

власності на частку в спільному майні подружжя»: у разі неможливості

пред’явлення спадкоємцями свідоцтва про смерть спадкодавця нотаріус

повинен витребувати від органу державної реєстрації актів цивільного стану

135

копію актового запису про смерть спадкодавця або повний витяг з Державного

реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть

[86]. Саме ці документи дозволяють усунути сумніви про те, чи була особа

оголошена померлою.

Відповідно до норм ч. 2 ст. 47 ЦК України, нотаріус, який видав

спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає

на нього заборону відчуження. Важливо, що заборону відчуження нотаріус

накладає не на все спадкове майно, а лише на нерухоме майно (не беручи до

уваги вклади у банках та інших фінансових установах, автотранспортні

засоби, грошові виплати, майнові права вимоги), що на наш погляд має бути в

подальшому урегульоване законодавцем. Такий законодавчий підхід можна

пояснити хіба що піклуванням про фізичну особу, яка була оголошена

померлою, на випадок її появи, оскільки:

по-перше нерухомість, як правило, розглядається як єдина архітектурна

конструкція, що забезпечує людині проживання, особливо, якщо це житлова

нерухомість;

по-друге, нерухомість, як правило, має відносно високу вартість, а тому

особа, яка з’явилась, не буде повністю позбавлена засобів до існування.

Щонайменше в неї лишиться або житло або об’єкта капітального будівництва

(його окрема частина) відчуження якого може забезпечити одержання певних

коштів.

З огляду на зазначене нормативне положення, законодавець запровадив

механізм забезпечення прав особи, яка оголошена померлою, лише стосовно

нерухомості і обмежується таким способом переходу права власності як

відчуження. Перед тим як перейти до розгляду інших наслідків, на цьому

питання слід зупинитись окремо. Науковий і практичний інтерес складає

вплив заборони відчуження на розпорядчу здатність спадкоємця відносно

успадкованого за оголошеною померлою особою нерухомого майна, а також

на механізми переходу права власності від спадкоємця до інших учасників

цивільного обороту загалом.

136

Поняття відчуження міститься в ст. 14.1.31 Податкового кодексу України,

якою визначено, що відчуженням є будь-які дії платника податків, унаслідок

вчинення яких такий платник податків у порядку, передбаченому законом,

втрачає право власності на майно, що належить такому платнику податків, або

право користування, зокрема, природними ресурсами, що у визначеному

законодавством порядку надані йому в користування [108].

У свою чергу, положення ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обтяжень» визначають обтяження як заборону

розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, встановлена

законом, актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових

осіб або така, що виникла на підставі договору (п. 5 ч. 1 ст. 2) [118]. З

окреслених нормативних положень слідує, що зміст відчуження розкривається

з позицій дій платника податків, які спричинять юридичний наслідок у формі

припинення у нього права власності. Іншими словами відчуження є формою

розпорядження нерухомістю її власником. Обтяження, у свою чергу,

виявляються, зокрема в забороні розпоряджатись об’єктом цивільних

правовідносин, у тому числі шляхом відчуження відповідної речі.

Зважаючи на наведене, спадкоємець, до якого перейшло право власності

на нерухомість фізичної особи, яка оголошена померлою, не може

відчужувати відповідну річ, тобто укладати договори купівлі-продажу

нерухомості, у тому числі для суспільних потреб або з мотивів суспільної

необхідності, міни, дарування, довічного утримання під передачу такої

нерухомої речі, а також закладати відповідні речі. Це, зокрема випливає і зі

ст. 55 ЗУ «Про нотаріат», яка визначає в якості перешкоди в нотаріальному

посвідченні відповідного правочину наявність зареєстрованого обтяження

прав на нерухомість, що є предметом правочину [125]. Тим не менше

виходить, що, будучи власником відповідної речі, спадкоємець не може

розпоряджатись нею на власний розсуд, однак відповідна річ може

переходити до інших учасників обороту способами, що не залежать від волі

власника.

137

Відповідний механізм переходу прав на об’єкти нерухомого майна не

зустріне жодних перешкод у своїй реалізації, оскільки, незважаючи на те, що

п. 6 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно

та їх обтяжень» заборонено проводити державну реєстрацію речових прав на

нерухомість за наявності зареєстрованих обтяжень, тим не менше, ч. 4

зазначеної статті запроваджує виключення з наведеного правила і передбачає,

що відмова в державній реєстрації прав з підстав, визначених у п. 6 ч. 1 цієї

статті не застосовується, зокрема у разі державної реєстрації речових прав на

нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших

речових прав на нерухоме майно, а також у разі державної реєстрації права

власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової

реалізації відповідно до закону [118].

Необхідно звернути увагу на те, що нерухомість, яка перейшла у

власність особи після оголошення спадкодавця померлим, може слугувати

засобом забезпечення вимог третіх осіб, стосовно правонаступника. Тобто,

власник не може відчужувати відповідні нерухомі речі, однак на них можуть

звертатись стягнення, не пов’язані з діяльністю оголошеної померлою особи,

адже відповідна річ «de jure» і «de facto» належить правонаступнику.

В юридичній літературі відповідний законодавчий підхід до нерухомого

майна і заборони його відчуження хоча і розділяється вченими, однак все

частіше можна зустріти думки з приводу того, що такі обмеження не повинні

обмежуватись нерухомістю. Якщо звертатись до історичних етапів розвитку

цього інституту в нашій державі, то варто звернутись до поглядів В. Г. Бобко

[13], який в 2002 році зазначив, що поновлення втрачених прав на залишене

майно, для особи, яка оголошена померлою та з’явиться не завжди

відбувається в повному обсязі. Деякі обмеження у поновленні прав

встановлені на користь спадкоємців, оскільки майно особи, яка з’явилася

перейшло до спадкоємців. Останні згідно із законом мали право розпорядится

цим майном за власним бажанням. Він зауважує, що вони не зобов’язані

повертати вартість майна, що відчужене, а також повертати доходи, отримані

138

внаслідок користування цим майном. Поверненню підлягає майно, яке

виявлене в натурі. Він підтримував точку зору О. К. Юрченко та

О. Г. Потюкова, які вказували на те, що визначене не зовсім правильно

вирішує колізію інтересів фізичної особи, яка оголошена померлою [198,

c. 18]. Як влучно зауважив В. Г. Бобко, достатньо лише спадкоємцям,

отримавши спадщину, негайно її реалізувати і на виручені кошти придбати

інші цінності, як вони звільняються від зобов’язань перед особою, яка

з’явилася. Фізична особа не мала можливості повноцінно бути поновлена в

правах тому, що її майно перетворено спадкоємцями в гроші або інші

цінності. Таке положення стимулює до найскорішого відчуження або

споживання майна особи, яка оголошена померлою, особливо у тому випадку,

коли спадкоємці не впевнені в обґрунтованості оголошення спадкоємця

померлим [15, c. 49]. Згодом, з урахуванням визначених зауважень в ч. 2 ст. 47

чинного ЦК України відбулось усунення зазначеної колізії: «Спадкоємці

фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати

протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з

відкриттям спадщини» [184]. Розглянута норма містить гарантію майнових

прав фізичної особи, яка оголошена померлою в судовому порядку, у випадку

її появи, але норма є недосконалою, адже встановлює обмеження лише щодо

нерухомості, а доля іншого майна залишається неврегульованою.

На зазначене звертали увагу В. Г. Бобко [13] та Д. С. Січко [159]. Задля

більш повного захисту інтересів фізичної особи, оголошеної судом померлою,

було б доцільно встановити заборону відчуження й на рухомі речі, які можуть

становити для неї економічну цінність. Йдеться, зокрема, про ті речі, які

підлягають державній реєстрації, це транспортні засоби, а також рухомі речі,

на які поширено правовий режим нерухомого майна. Критерієм накладення

заборони відчуження майна повинна виступати його державна реєстрація або

реєстрація прав на нього. Недарма законодавець використовує державну

реєстрацію задля стабілізації цивільного обороту. Поширення реєстрації на

відносини з приводу певних речей підкреслює прагнення законодавця

139

забезпечити права й законні інтереси її власника. Зважаючи на це, саме

реєстрація речей та прав на них повинна розглядатись в якості критерію

накладення заборони відчуження таких речей при їх переході у власність

правонаступників за особою, яка оголошена померлою. Що ж стосується

строку заборони відчуження такого майна, то його доцільно закріпити на рівні

п’яти років. Закономірно, що в традиціях чинного ЦК України строк має

збігатися зі строком заборони відчуження нерухомості.

Стосовно загальних майнових наслідків оголошення фізичної особи

померлою слід зазначити, що законодавець в цій частині не запровадив

жодних специфічних вимог, крім тієї, що проаналізована вище. Всі

особливості, пов’язані зі спадкуванням пов’язані з презумпцією, яка

використовується, що з одного боку, створює умови для оголошення фізичної

особи померлою задовго до моменту набрання чинності відповідного судового

рішення, а з іншого не є перешкодою для активної участі цієї особи в

цивільного обороті, у випадку якщо вона є живою.

З точки зору динаміки цивільних правовідносин, спадкування

характеризує зміну суб’єкта згаданих правовідносин та є не набуттям

суб’єктивних цивільних прав і обов’язків, а їх переходом як одним із видів

універсального правонаступництва. Зміст відповідного механізму демонструє

Є. О. Рябоконь, який зазначає, що «... об’єктом спадкового наступництва є вся

сукупність правовідносин спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї

смерті» [54, c. 29].

Традиційно до спадкової маси не включають права й обов’язки фізичної

особи, яка оголошується померлою, що невід’ємно з нею пов’язані. З цього

слідує, що в першу чергу в договірній сфері правовідносин припиняються

фідуціарні договори, які будуються на довірі між учасниками правовідносин

до яких відносяться договори доручення, комісії тощо. Крім того, у випадку,

коли особа, яка оголошена померлою, здійснювала забезпечення виконання

зобов’язань, припиняється і договір, на підставі якого виникає таке

забезпечення, наприклад, договір поруки [5, c. 109].

140

Специфіка спадкування існує у сфері корпоративних відносин. Зокрема,

право участі в господарському товаристві має майнову і немайнові складові.

Майнова полягає в можливості одержання частини прибутку від прибутку

товариства в еквіваленті до частик в статутному капіталі. Поряд із цим

немайнові права полягають безпосередньо в можливості приймати участь в

управлінні товариством. Майнова частина відповідних правовідносин не має

особистого характеру у зв’язку з чим може вільно перебувати в обороті з

урахуванням переважного права інших учасників товариства в придбанні

відповідної частки. Власник частки в статутному капіталі товариства має

право вільно його її відчужувати і передавати іншим учасникам обороту,

однак питання виникають в немайновій частині. Відносини між учасниками

товариства, крім випадків з акціонерними товариствами, мають особистий

характер у зв’язку з чим право управління товариством може бути лише його

учасник, а сам суб’єктний склад учасників може змінюватись лише за

погодженням з дійсними учасниками товариства. Як результат,

правонаступники фізичної особи, яка оголошена померлою, можуть набути

право власності на частку в статутному капіталі товариства, однак набути

право управління в такому товаристві, тобто стати його учасником, такі

суб’єкти можуть лише з дозволи чинних учасників. Враховуючи це, як і у

випадку зі смертю фізичної особи при оголошенні особи померлою, питання

спадкування майнової і немайнової частини корпоративних прав відбувається

з урахуванням зазначених особливостей.

Аналогічно традиційним механізмам відбувається і спадкування у

сімейних правовідносинах, а також у відносинах інтелектуальної власності,

проте з урахуванням того, що право авторства, яке відноситься до немайнових,

невід’ємно пов’язане з самим автором.

Особливої уваги потребують цивільно-правові договори й інші

правочини, укладені й вчинені представниками в період між ймовірною

смертю особи і набуттям законної сили рішення суду про оголошення

фізичної особи померлою. З точки зору процедури розгляду питання про

141

оголошення фізичної особи померлою в цій частині можуть існувати певні

складнощі, пов’язані з матеріальними нормами цивільного права. Незважаючи

на те, що відповідна категорія справ віднесена до окремого провадження

судам слід приймати до уваги, що відповідне рішення може спричиняти

цілком матеріальні наслідки і впливати на чинність правочинів, укладених від

імені особи, щодо якої подано заяву про оголошення її померлою.

Справа в тому, що ст. 46 ЦК України надає суду можливість розсуду в

частині визначення моменту оголошення особи померлою, тобто чи вважати

його певний момент у часі, пов’язаний з обставиною що загрожувала життю

та здоров’ю відповідної особи і мала місце до вступу в силу рішення суду, або

ж визначити в якості такого моменту час набуття рішенням суду про

оголошення особи померлою [184]. Протягом періоду часу, який існує між

двома зазначеними моментами, можуть мати місце правочини, вчинювані

представниками особи, щодо якої подано заяву про оголошення її померлою.

Якщо рішенням суду факт оголошення особи померлою прирівняється до

моменту ймовірної смерті, то відповідні правочини набувають ознак спірних.

В окресленій ситуації чітко намічене пряме співвідношення за формулою:

судове рішення – юридична доля правочинів, а не навпаки. Пояснюється це

тим, що Верховний Суд України в постанові Пленуму від 31.03.1995 року № 5

«Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають

юридичне значення» не визначив іншого і поклав в основу роз’яснення саме

обставини зникнення фізичної особи, а не обставини, що мали місце після

цього [135]. За великим рахунком, при розгляді справи окремого провадження

суд повинен враховувати як реальні обставини справи, так і наслідки до яких

призведе судове рішення, хоча, безумовно, такі наслідки не повинні прямо

впливати на розгляд справи, а тому мають вторинний характер.

Тим не менше, це питання має важливе теоретичне і практичне значення,

оскільки безпосередньо пов’язане з майновим станом оголошеної померлою

фізичної особи і її правонаступників. В сучасному світі існують всі

можливості для ведення справ дистанційно, чим користуються багато людей.

142

Тому і зв’язок між довірителем і повіреним може підтримуватись переважно

електронними засобами. Крім того, необхідно сприймати і те, що для

оголошення особи померлою не обов’язково визнавати її такою, що зникла

безвісти, а за певних умов відповідне оголошення відбувається саме у зв’язку

з наявністю обставин, що загрожували життю відповідної особи, а тому строк,

протягом якого особа не з’являється в місці проживання, не завжди виступає

умовою настання відповідних майнових наслідків для її правонаступників.

Зважаючи на це, в сучасних умовах існує досить великий ризик виникнення

зазначеної ситуації з майновими відносинами за участю особи оголошеної

померлою. В контексті порушеного питання і з метою формулювання

пропозицій з його вирішення необхідно звернути увагу на декілька обставин:

по-перше, закон чітко не визначає наслідки вчинення правочину

представником в інтересах повіреного за умови, що існують припущення про

ймовірну смерть повіреного. Зважаючи на це, відповідні наслідки повинні

визначатись з позицій загальних положень про недійсність правочинів;

по-друге, відносини представництва і довіреність припиняються з

моменту смерті, крім тієї частини, де цього вимагають інтереси повіреного,

тобто для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може

призвести до виникнення збитків (ст. 248 ЦК України). Пояснюється це й тим,

що відносини представництва мають фідуціарний характер, а тому довірчі

права й обов’язки не можуть стосуватись правонаступників, навіть

незважаючи на те, що такі правонаступники також можуть мати велику повагу

і довіру до представника спадкодавця, а можливо навіть і більшу за ту, яку мав

він;

по-третє, ми маємо справу з юридичною презумпцією, а не

задокументованим фактом смерті, тому в цій частині не обов’язково повинні

застосуватись наслідки смерті фізичної особи. Презумпція передбачає

ймовірність відповідної обставини, однак не констатує її. Ймовірним є і те, що

протягом чинності рішення про оголошення фізичної особи померлою вона є

живою, а тому фактично процес спадкування проходить відносно живої особи.

143

Це закладає передумови для варіативного розгляду наслідків розвитку

правовідношення представництва у випадку оголошення особи померлою.

Таким чином, з огляду на наведене формується можливість розгляду двох

моделей розвитку відповідної ситуації.

Перша модель будується суворо на особливостях елементної будови

правовідносин між оголошеною померлою особою, її правонаступниками і

контрагентами. Її можна назвати об’єктивістською, оскільки розвиток

відповідних правовідносин не враховує суб’єктивного ставлення особи до

конкретних обставин справи, а тому і не є визначальним для процесів

виникнення, переходу й припинення прав. Зміст такої моделі можна

розгялнути наступним чином: наслідки оголошення фізичної особи померлою

прирівнюються чинним законодавством до наслідків смерті фізичної особи.

Смерть фізичної особи спричиняє її вихід з правовідносин і майнового

обороту в результаті чого така особа не може набувати права й обов’язки,

тобто бути учасником правовідносин незалежно від того мають вони

фідуціарний характер або ж ні. Звідси слідує те, що довіреність повинна

припинятись в момент смерті довірителя або в момент оголошення його

померлим, а тому саме з цього часу відповідна особа не може набувати

майнові права й обов’язки. Це означає, що у випадку, коли момент

оголошення фізичної особи померлою і момент набуття законної сили

рішенням суду про оголошення її померлою не збігаються у часі, всі

юридично значимі дії і всі юридичні і фактичні наслідки до яких вони

призвели, що були вчинені та настали після оголошення особи померлою є

нікчемними. Фізична особа не могла їх набувати і щодо особи не могли мати

місце відповідні наслідки. Недоліком такого підходу є те, що законодавець в

параграфі 2 гл. 16 ЦК України чітко не визначив правові наслідки правочину,

вчинено представником фізичної особи, яка померла або була оголошена

померлою на момент його вчинення. Звідси слідує, що недійсність такого

правочину повинна визначатись з огляду на ст. 203 ЦК України. Єдиною

можливою підставою для визнання такого правочину недійсним є відсутність

144

у особи, яка його вчиняла (якою є довіритель), необхідного обсягу

дієздатності.

Друга модель будується на суб’єктивному відношення учасників

майнового обороту до ситуації, яка складається навколо правочинів, що

вчиняються в інтересах оголошеної померлою фізичної особи. Характер

постійного зв’язку, який утримується між довірителем і повіреним може бути

досить різноманітним у зв’язку з чим останній не завжди може володіти

інформацією стосовно довірителя. Тим не менше, головне, що б всі дії

повіреного відповідали інтересам довірителя. В цій правовій моделі

визначальним є саме суб’єктивне відношення суб’єкта до певних обставин

внаслідок чого дійсність вчинюваних повіреним діянь визначається його

знанням або незнанням про певні обставини, зокрема про смерть довірителя

або оголошення його померлим. Така модель повністю припускає можливість

вчинення повіреним юридично значимих дій в інтересах довірителя, однак

пов’язує чинність таких дій з усвідомлення обставини смерті. Тобто юридично

значимі дії можуть вчинятись після смерті довірителя або оголошення його

померлим, однак в основу кваліфікації їх чинності покладається усвідомлення

такого факту повіреним.

Тут же слід приймати до уваги і те, що у випадку смерті фізичної особи –

довірителя, наслідки вчинюваних повіреним дій повинні розділяти і

правонаступники, особливо зважаючи на їх здатність повідомити

представника про відповідні обставини. Прикладом розподілу наслідків

вчинення дій представником є скасування довіреності і виконання обов’язку з

повідомлення його про це довірителем. Як справедливо зазначає дослідник

Є. О. Харитонов, що оскільки представництво за довіреністю тягне

припинення повноважень представника, то в особи, яку представляють, і його

правонаступників виникає низка обов’язків. Зокрема, особа, яка видала

довіреність і згодом скасувала її, зобов’язана сповістити про це особу, якій

довіреність була видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва

перед якими була видана довіреність.

145

Аналогічні дії повинні здійснити спадкоємці фізичної особи, яка видала

довіреність, у випадку її смерті, визнання такої особи недієздатною, обмежено

дієздатною, безвісно відсутньою або оголошення померлою [95, c. 406].

Складність зазначеного підходу полягає у тому, що правонаступники можуть

достеменно не знати про представників особи, яка оголошується померлою.

Таким чином, специфікою майнових відносин у сфері оголошення особи

померлою є можливість темпорального розмежування у часі моментів

оголошення особи померлою і набуття рішенням суду про таке оголошення.

При цьому концептуально окреслена проблема має ще один ракурс. Чи

повинно законодавство наділяти спадкоємців правом вибору стосовно

наслідків вчинення правочинів в період між моментом настання ймовірної

смерті особи і набранням законної сили рішенням суду про оголошення її

померлою? І чи може такий вибір бути частковим, тобто стосуватись лише

економічних привабливих правочинів і не стосуватись тих, що мають низьку

або спірну економічну вигоду чи віднесені до алеаторних договорів? Другий

підхід дає змогу правонаступникам збільшити активи спадкової маси, однак

при цьому існує ризик недобросовісного ставлення до законних інтересів

інших учасників обороту. З іншої позиції це пов’язується з питання впливу

факту оголошення фізичної особи померлою на вигідність економічного

положення його правонаступників.

Вирішуючи порушене питання слід зазначити, що перший підхід,

безумовно, є позитивним і конструктивним, однак не враховує реалії практики

правозастосування, особливо в умовах сьогодення, коли загроза життю за

здоров’ю фізичних осіб залишається надзвичайно високою в окремих регіонах

країни. Реальністю в такому випадку є оголошення особи померлою «заднім

числом», тобто з моменту настання обставин, що загрожували її життю. Тому

в такому разі застосувати перший підхід досить складно і в цілому він

уповільнює цивільний оборот. Представники повинні постійно піклуватись

про те чи живий довіритель, будь-який правочин поза такою перевіркою

потрапляє під ризик визнання недійним тощо. Зважаючи на це, більш

146

прогресивним й економічно зумовленим є другий підхід, який пов’язує

чинність правочинів з обізнаністю представника щодо стану довірителя. Для

такого підходу існує й нормативне підтвердження.

Відносини представництва, навіть у випадку смерті довірителя, не

припиняються про що свідчить п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України [184]. Це

специфічна конструкція правовідносин і виключення із загального правила

про підстави припинення фідуціарних правовідносин. При цьому зазначене

нормативне положення не уточнює чи припиняється представництво повністю

в момент появи правонаступників або в момент їх вступу в спадщину. Однак

неспростовним є те, що протягом певного часу після оголошення фізичної

особи померлою, тобто з моменту коли відповідна особа визнається мертвою

«de jure» представник починає вживати невідкладних заходів стосовно її

майна і тим самим забезпечує інтереси правонаступників. Це означає, що

незалежно від того чи помирає фізична особа біологічно або ж вона

оголошується померлою і не зважаючи на те, що зв’язок між довірителем і

повіреним має фідуціарний характер, після настання юридичного факту смерті

повірений виконує свої обов’язки вже на користь довірителя і його

правонаступників. Звідси слідує і те, що у випадку, якщо цього вимагають

інтереси правонаступників, саме представник оголошеної померлою особи

вживає невідкладних заходів щодо збереження майна.

Слід визнати, що п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України спроектовано дещо

непослідовно, адже в попередньому абзаці йдеться про припинення

представництва за довіреністю у випадку, зокрема і оголошення фізичної

особи померлою, однак вже в абз. 2 п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України йдеться про

наслідки смерті особи. Тим не менше, можливість застосування зазначеного

положення пов’язується з ч. 1 ст. 47 ЦК України, яка фактично ототожнює

наслідки оголошення фізичної особи померлою і наслідки смерті.

Який же підхід дозволяє застосувати вітчизняне законодавство і який

підхід є правильними і відповідає вимогам закону? З огляду на наведене

вбачається, що в цій частині слід застосовувати саме змішаний підхід як

147

поєднання правових моделей об’єктивістського й суб’єктивістського

напрямків. Іншими словами, у випадку, коли йдеться про правову презумпцію

ніхто взагалі не може бути впевнений в смерті фізичної особи, а тому і

суб’єктивне ставлення до цього факту не повинно покладись в основу

визначення чинності юридичний дій представника. Крім того, якщо момент

оголошення фізичної особи померлою пов’язується з моментом ймовірної

смерті, що в будь-якому разі має місце раніше за набрання рішенням суду

законної сили, таке визнання відбувається «заднім числом», коли взагалі мало

хто може бути впевнений в тому чи живий довіритель або ж ні. Зважаючи на

це, доречно вважати дійсними всі правочини, що вчиняються представником

оголошеної померлою особи, в період між двома зазначеними моментами

часу.

Тут же слід приймати до уваги і те, що представник, в такому разі,

фактично виступає в інтересах всіх правонаступників, оскільки довіритель вже

не набуває прав й законних інтересах, а ті, хто конкретно з-поміж спадкоємців

успадкує конкретний актив спадкодавця достеменно невідомо.

Це означає, що після оголошення фізичної особи померлою, відносини

представництва між довірителем і повіреним не припиняються. Тому весь

період часу між таким оголошенням і до вступу в спадщину спадкоємців, всі

зазначені правочини є законними. Варто, однак, звернути увагу на те, що

довіреність повіреного за спадкодавцем зберігає чинність в частині

невідкладних справ, а не всіх інтересів спадкодавця і правонаступників.

Зважаючи на це, логічною є трансформація повіреного в управителя

спадкового майна задля наділення його реальними засобами ефективного

управління спадковим майном. В іншому випадку, юридична сила таких

правочинів набуває спірного характеру, оскільки представник явно виходить

за межі своїх повноважень, а тому відповідні правочини потребують

подальшого схвалення спадкоємцями або можуть бути визнані недійсними

ними в судовому порядку з тих самим мотивів.

148

Зважаючи на наведене вище, доречно на рівні ст. 1285 ЦК України

встановити переважне право управління майном спадкодавця – особи,

оголошеної померлою, за повіреними особами, однак лише в тій частині

спадщини, в якій довірителем була видана довіреність. Для цього зазначене

нормативне положення слід доповнити ч. 4 такого змісту:

«4. Особи, які виступали представниками спадкодавця, оголошеного

померлим, в майнових правовідносинах і мали чинні на момент такого

оголошення договірні підстави для представництва (довіреність, доручення

тощо) мають переважне право на укладення договору управління спадщиною

в частині майна, стосовно якого здійснювалось представництво інтересів

особи, оголошеної померлою».

З приводу того, чи необхідно погоджувати правочини, вчинені

представником оголошеної померлою фізичної особи, в період між датою

ймовірної смерті такої особи і вступом в силу судового рішення про

оголошення її померлою, слід дати негативну відповідь. Особливість

презумпції, що використовується у сфері оголошення фізичної особи

померлою, в зазначеному ракурсі, фактично означає, що до моменту

оголошення повірений виконує волю спадкодавця і вчиняє правочини в його

інтересах, однак згодом виявляється, що відповідні правочини вже

вчиняються в інтересах спадкоємців, оскільки, використовуючи презумпцію

суд оголошує особу померлою до моменту вступу в силу судового рішення.

Тим не менше, достеменно невідомо чи жива особа, оголошена померлою, або

ж ні. І саме ця обставина, на нашу думку, повинна враховуватись при

визначенні юридичної долі відповідних правочинів і необхідності їх

погодження «post factum». Якщо б встановлювався факт смерті, то наслідки

повинні бути зовсім іншими. В такому випадку можна було б розглядати

питання погодження і то в ключі обізнаності або необізнаності повіреного

стосовно факту смерті, а у випадку з презумпцією занадто багато припущень,

які не повинні перешкоджати належному розвитку правовідносин.

149

В ключі майнових наслідків оголошення фізичної особи померлою слід

звернутись і до питання спадкової маси. Традиційно до спадкової маси

включаються майно, у тому числі майнові вимоги, а також зобов’язання

спадкодавця на момент смерті. В цій частині існує певна особливість.

Паралельно зі встановленням режиму спадкової охорони майна при

оголошенні фізичної особи померлою саме це майно перебуває в динаміці.

Воно може збільшуватись або зменшуватись в обсягах в залежності від дій

управителя або повіреної особи спадкодавця. Всі ці дії є законним і в

кінцевому рахунку впливають на обсяг спадкової маси і її економічні

властивості.

Перше на що слід звернути увагу це активи і пасиви, які виникають в

період між моментом ймовірної смерті фізичної особи і оголошенням її

померлою в судому порядку. Навіть якщо ці моменти розмежовуються по

часу, то в такому разі дії представника оголошеної померлою особи також

впливають на обсяг спадкової маси з наведених вище причин.

Поряд із цим слід враховувати, що оголошення особи померлою є

юридичною презумпцією, а тому достеменно невідомо чи жива така особа або

ж ні. У зв’язку з цим припущення смерті не може впливати на фактичну

правоздатність зниклої фізичної особи. Як зазначалось, відповідно до п. 4 ст.

25 ЦК України, припинення цивільної правоздатності фізичної особи

визначено саме моментом біологічної смерті, оскільки суб’єкт права вже не

існує. Отже, біологічна смерть є найбільш важливою в вітчизняному

правовому розумінні [184].

Оголошення особи померлою пов’язується з правовими наслідками лише

стосовно майна, яке існує на момент такого оголошення або повинно бути

набуте в майбутньому за вимогами, які виникли до моменту оголошення

фізичної особи померлою. В цій частині відбувається розмежування

(роздвоєння) майнових аспектів участі такої особи в правовідносинах.

Першу групу наслідків охоплюють ті, що в часовому вимірі відбуваються

до моменту вступу правонаступників у спадщину. Тобто фактично цей період

150

охоплює весь час, протягом якого цивільне законодавство фактично визнавала

відповідного суб’єкта учасником правовідносин. Другу групу наслідків

охоплюють ті, що мають місце після оголошення особи померлою. Звідси

слідує те, що певний період часу, який охоплює період охорони спадкового

майна потрапляє в дві групи наслідків і це не випадково. Правоздатність

фізичної особи оголошеної померлою не припиняється, а це означає, що вона

продовжує набувати майнових прав й обов’язків в цивільному обороті. І вже

це майно, стосовно якого у оголошеної померлою особи виникають майнові

прав й обов’язки, не включається в спадкову масу. Воно не стає предметом

правонаступництва, а відповідні права реалізовуються безпосередньо

відповідним суб’єктом.

Справа в тому, що ст. 1218 ЦК України передбачає, що до складу

спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на

момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. При

цьому часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона

оголошується померлою (ст. 1220 ЦК України) [184]. Відповідно до

колективної монографії за наук. ред. проф. В. Л. Яроцького: «при оголошенні

фізичної особи померлою днем відкриття спадщини є день набуття чинності

рішенням суду про це або день, який вказано у рішенні суду. Як вбачається із

змісту наведених правових норм, під часом відкриття спадщини розуміється

певна календарна дата, тобто години та хвилини у межах цієї дати до уваги у

переважній більшості випадків не приймаються» [116, c. 151].

Складність відповідної ситуації полягає у тому, що у фізичної особи

оголошеної судом померлою, як правило, залишається паспорт й основні

ідентифікатори, як наприклад реєстраційний номер облікової картки платника

податків, у зв’язку з чим відповідний суб’єкт може бути ідентифікований як

учасник майнового обороту. Однак, поряд із цим, продовжує існувати

правовий статус такої фізичної особи як померлої. Тому, в електронних базах

даних можуть відображатись відомості про зобов’язання й вимоги оголошеної

померлою особи, наприклад, нові відомості про ней можуть з’являтись в бюро

151

кредитних історій, реєстрах, що забезпечують облік транспортних засобів,

прав на об’єкти нерухомого майна. Тому в цій частині виникає питання

стосовно введення відповідного майна й зобов’язань до спадкової маси.

Вважаємо, що з моменту відкриття спадщини активи і пасиви спадкової маси

можуть збільшуватись або зменшуватись лише внаслідок виявлення

спадкового майна або зобов’язань, які не були включено в спадкову масу,

однак виникли до моменту оголошення фізичної особи померлою, або

вчинення управителем спадкового майна дій, пов’язаних з управлінням ним.

Крім того, наявність відповідних відомостей про фізичну особу,

оголошену померлою, не є прямим свідченням того, що відповідна особа

з’явилась, адже цілком ймовірним є і те, що її документи використовуються

для вчинення незаконних дій. З практичної точки зору виникає питання

стосовно природи таких дій. Тобто, за певною особою, яка може бути і

оголошена померлою, створюються «правовий шлейф» у вигляді прав й

обов’язків. Однак, зважаючи на те, що відповідні права й обов’язки виникають

після оголошення особи померлою спори, пов’язані з ними, повинні

вирішуватись в судовому порядку, однак з урахуванням того, що відповідна

фізична особа вважається померлою, доки відповідне рішення суду щодо неї

не буде скасовано.

На завершення розгляду питання майнових наслідків оголошення

фізичної особи померлою слід вирішити ще одне питання, пов’язане з

охороною спадкового майна. Зокрема, якщо оголошена померлою фізична

особа знищує речі, що входять до спадкової маси, однак її особам не

встановлена на момент такого знищення, то виникають у спадкоємців

стосовно такої особи майнові вимоги? Вбачається певне протиріччя, адже в

цей «буферний період» майно вже не спадкодавця, однак ще не спадкоємців,

воно рухається від першого до останніх. Однак очевидним є те, що за

фактичного життя спадкодавця він має більше прав на відповідні речі, ніж

спадкоємці. Тому виходить, що в цей період дії спадкодавця лише формально

спричиняють наслідок у формі виникнення недоговірних зобов’язань з

152

відшкодування шкоди, однак, як тільки буде встановлено, що відповідні дії

вчиняла особа, оголошена померлою, спадкування відповідних майнових

вимог повинно визнаватись недійсним.

2.4. Правові наслідки появи фізичної особи, яка оголошена померлою

Поява фізичної особи, оголошеної померлою, викликає набагато більше

роздумів в сучасній цивілістичній науці і практиці правозастосування, ніж

наслідки оголошення її померлою. З появою оголошеної померлою особи

виникає одразу декілька взаємопов’язаних питань. Перше полягає в моменті

появи особи. Що слід вважати таким моментом – фізичну появу або

скасування рішення суду про оголошення особи померлою? З цим питанням

також пов’язується необхідність визначення правового режиму майна, яке

перейшло до спадкоємців і збереглось у них, а також порядок повернення

цього майна і пов’язані з цим права й обов’язків учасників правовідносин.

Виникає також питання стосовно наслідків розпорядження майном

спадкоємцями, які дізнались про появу оголошеної померлою особу, але

здійснили розпорядження до моменту скасування рішення суду про

оголошення фізичної особи померлою. Всі ці питання мають практичне

значення, а їх вирішення хоча б на рівні наукового дослідження здатне

створити базис для вдосконалення положень вітчизняного законодавства.

Перш за все звернімося до питання появи фізичної особи, оголошеної

померлою. Як вже зазначалось, з цього приводу ч. 1 ст. 48 ЦК України

визначає, що у випадку якщо фізична особа, яка була оголошена померлою,

з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за

місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про

оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи

скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою [184].

Підставами для скасування в даному випадку є обставини, які змінилися після

набрання рішенням законної сили, а саме поява цієї фізичної особи. В цій

153

частині слід також звернути увагу і на те, що до моменту скасування рішення

суду про оголошення особи померлою зберігає чинність актовий запис про

смерть особи, а тому фактично зберігають чинність наслідки відповідної

правової презумпції, встановленої судовим рішенням. Це означає, що факт

визнання живою особу, оголошену померлою, пов’язується з проходженням

певних процедур, що передбачають скасування як рішення суду про

оголошення, так і актових записів. Підтвердження цієї позиції міститься в ч. 1

ст. 250 ЦПК України, якою визначено процесуальні особливості скасування

рішення суду про оголошення фізичної особи померлою. Цим нормативним

положенням визначено, що у разі одержання заяви про появу фізичної особи,

яку було оголошено померлою, або відомостей про місце перебування цієї

особи суд за місце перебуванням особи або суд, який ухвалив рішення про

оголошення її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи,

заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про

оголошення її померлою. Заяву може бути подано особою, яку було визнано

безвісно відсутньою або померлою, або іншою заінтересованою особою [188].

З цього слідує, що участь фізичної особи, оголошеної померлою, в

судовому засіданні при розгляді справи про скасування судового рішення про

оголошення її померлою є обов’язковою, а тому це означає, що суд повинен

встановити дійсну обставину – факт, що особа є живою фізично. Тобто, якщо

оголошення фізичної особи померлою базується на правовій презумпції, то

при скасуванні відповідного рішення суду суд повинен виходить з реальних

обставин дійсності, а не з припущень. В обох випадках судом встановлюється

формальна істина, однак, як не дивно, в основу оголошення особи померлою

покладається більше ймовірності ніж фактів, порівнюючи з обставинами, які

з’ясовуються при скасуванні такого рішення. В цьому контексті

Ю. В. Білоусов припускає можливість розгляду справи про скасування

рішення суду щодо оголошення особи померлою навіть тоді, коли за наявності

відомостей про місце перебування такої особи вона там вже не перебуває,

однак є документальне підтвердження її проживання у відповідній місцевості.

154

Тим не менше, вчений зазначає, що особа може вимагати поновлення її у

правах, які вона мала чи набула за період своє відсутності, якщо стосовно неї

скасовано рішення про оголошення її померлою [95, c. 97–98].

Таким чином, поява фізичної особи, яка була оголошена померлою

відбувається посередництвом юридичних дій, що підтверджують таку появу і

полягають у скасуванні рішення суду про оголошення особи померлою і

актового запису про її смерть. В контексті зазначеного доцільно на рівні ст. 48

ЦК України чітко визначити, що особа вважається такою, що з’явилась після

набуттям чинності рішенням про скасування рішення про оголошення такої

особи померлою. Саме в цей момент повинні наступати відповідні правові

наслідки. Актовий запис про смерть фізичної особи не має принципового

значення для цивільно-правових наслідків появи особи, хоча і підлягає

скасування. Так, місце актів цивільного стану в цивільних та сімейних

правовідносинах пояснюється їх вторинним характером. Вони відображають

ті обставини, що настали до вчинення актових записів, але не є відповідними

обставинами за природою. Тому недоречно пов’язувати юридичні наслідки з

відповідними записами в контексті скасування рішення про оголошення

фізичної особи померлою.

Поряд із цим в окремих випадках положення законодавства пов’язують

юридичні наслідки з суб’єктивним ставленням особи до обставини

оголошення фізичної особи померлою. Зокрема це відображено в ч. 3 ст. 48

ЦК України, якою визначено, особа, до якої майно перейшло за відплатним

договором, зобов’язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент

набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена

померлою, є живою [188]. Очевидно, що в даному випадку йдеться саме про

достовірне знання про те, що фізична особа була жива, а не про факт, що

актовий запис про її смерть скасовано або про те, що скасовано рішення про

оголошення особи померлою.

Варто зазначити, що деякі науковці розглядають доцільність доповнення

цивільного законодавства додатковими підставами для скасування судового

155

рішення: встановлення судом факту смерті фізичної особи, яка була

оголошена померлою, чи реєстрація її смерті в органах РАЦСу [111, c. 73].

Пітримуємо висловлену позицію та погоджуємось з В. Г. Бобко [13], оскільки

умовами оголошення особи померлою є відсутність відомостей про місце її

перебування протягом тривалого часу, а також неможливість усунути цю

невідомість усіма вжитими заходами. Якщо ж достовірно буде встановлено

факт смерті фізичної особи, то це одразу ж ліквідує той невизначений стан, в

якому перебуває зникла фізична особа, яка оголошена судом померлою.

Більш ретельно конкретні юридичні наслідки появи особи будуть

розкриті нами далі. Наразі ж існує потреба визначити законодавчий підхід до

юридичних фактів, які наставали протягом періоду часу з моменту

оголошення особи померлою і до моменту її появи. Якщо б фізична особа,

оголошена померлою, не з’явилась, то наслідки відповідних юридичних

фактів не потрапляли б під сумнів. Однак законодавець в ст. 48 ЦК України

дещо поверхнево визначив наслідки появи оголошеної померлою особи, однак

зробив це неоднозначно, оскільки зміст відповідної ситуації є набагато

ширшим за її форму, а тому зазначеного нормативного положення явно

недостатньо для надання відповіді на поставлені питання.

Науковець О. П. Печений виділяє наступні особливості застосування

правил ст. 48 ЦК України:

а) юридична конструкція ст. 48 ЦК України передбачає лише вимогу про

повернення майна, а не про визнання недійсним правочину чи застосування

наслідків недійсності правочину, тому правила ст. 216 ЦК України

застосуванню не підлягають;

б) майно підлягає поверненню в натурі, його вартість відшкодовується

лише у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 48 ЦК України;

в) обов’язок повернути грошові суми, отримані від реалізації майна,

покладається лише на державу, АРК або територіальну громаду, на набувачів

майна з числа інших учасників цивільних правовідносин цей обов’язок не

поширюється;

156

г) за змістом ч. 2 ст. 48 ЦК України вимога про повернення майна може

бути пред’явлена незалежно від спливу строків позовної давності лише у

випадках, визначених цією нормою, зокрема при безоплатному переході

майна [106].

В цілому ж можна виокремити три можливі концептуальні підходи до

насідків появи оголошеної померлою особи:

1) реституційний підхід, який позначає повне згортання всіх

правовідносин, що виникали, розвивались та припинялись після оголошення

особи померлою і повернення до стану, який передував оголошенню особи

померлою. Складність запровадження такого підходу проявляється в обсязі

правовідносин, які необхідно згорнути. Чим більше обсяг, тим складніше

досягти бажаного результату. Крім того, такий підхід не враховує суб’єктивні

особливості ситуації, яка призвела до оголошення особи померлою. Не слід

вважати справедливою повну реституцію, якщо, наприклад, оголошений

померлим просто переховувався від виконання своїх обов’язків.

2) віндикаційний підхід визначає можливість згортання лише

правовідносин певного виду і за певних обставин. Тобто, законодавець

визначає певні юридичні факти або всі з них, що пов’язані з оголошенням

особи померлою, однак визначає за можливе згортання лише певного виду

правовідносин. Такий підхід запроваджено положеннями чинного

законодавства і відображено в ч. 2 – 4 ст. 48 ЦК України. Норми ЦК України

не дають змогу чітко визначити які наслідки спричиняє поява особи, яка була

оголошена померлою, стосовно юридичних фактів, які мали місце за період

часу між оголошення такої особи померлою і її появою. Чи визначаються такі

юридичні факти дійсними або нікчемними і які наслідки має поява? Однак з

наведених положень законодавства вбачається, що в світлі повернення

успадкованого майна не все воно підлягає поверненню, що і свідчить на

користь зазначеного підходу.

3) перспективний підхід, який не характерним для вітчизняного

законодавства, однак який слід виокремити в наукових цілях, характеризує

157

повну легалізацію юридичних наслідків, які настали після оголошення особи

померлою. За таким підходом життя особи, можна сказати, починаються з

tabula rasa, а тому все успадковане майно й пасив спадкової маси для особи,

яка з’явилась, залишається в минулому й фактично «на плечах» спадкоємців.

Спадкодавець починає нове правове життя.

Наведена класифікація відображає можливі потенційні підходи до

регулювання відносин в частині появи особи, оголошеної померлою, і має як

наукове, так і практичне значення, однак, в контексті вітчизняного

законодавства саме комбінований підхід, який можна визначити як частково

реституційний формує потребу в дослідженні відповідних наслідків. Крім

того, саме наслідки за таким підходом досить складно встановити.

Законодавець чітко пов’язує майнові наслідки появи фізичної особи,

оголошеної померлою, з підставою переходу прав, тобто чи є вона оплатною

або безоплатною і суб’єктивним сприйняттям такого факту відповідними

учасниками правовідносин.

Відношення до безоплатності передачі відображається в ч. 2 ст. 48 ЦК

України відповідно до якої незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка

була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її

майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно

перейшло до неї після оголошення особи померлою, за винятком майна,

придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів [184].

В світлі зазначеної норми законодавець ставить в основу можливості

повернення майна безоплатність його набуття. Однак не враховує тих

випадків, коли спадкоємці відчужуються речі між собою внаслідок чого

залишаються їх власниками або фактично проводять між собою міну

внаслідок чого лише формальну набувають відповідні речі оплатно.

Крім того, можуть мати випадки, коли відповідні речі згодом

повертаються суб’єкту за відплатним або безвідплатним договором у зв’язку з

чим спадкоємець продовжує бути власником. Тут виникає ще одне питання –

річ повертається особі, яка була оголошена померлою, в будь-якому разі коли

158

кінцевий власник набув її безоплатно, або лише у тому випадку, коли

попередні переходи права власності пов’язувались з підставою безоплатності?

З оглядку на зміст аналізованого нормативного положення вбачається, що

особа, яка була оголошена померлою, однак згодом з’явилась, має право на

повернення свого майна у будь-якому випадку, коли воно перейшло до

кінцевого набувача безоплатно, незалежно від того чи є таким набувачем один

зі спадкоємців або ж третя особа. Зазначений нормативний підхід слід

розширити й визначити, що поверненню підлягає і те майно, яке перейшло до

набувача оплатно, однак за умови, що таким набувачем є спадкоємець, який

набув відповідне майно за особою, оголошеною померлою. При цьому таке

майно підлягає поверненню у випадку, якщо спадкоємець відчужив його за

плату, а потім також придбав на платній основі.

В цій частині слід приймати до уваги і те, що законодавець не уточнює

момент переходу права власності на майно для того, щоб у оголошеної

померлою особи виникло право вимоги стосовно нього, тобто чи повинно це

майно перейти до кінцевого набувача безоплатно до моменту появи

відповідної особи або ж таке право виникає у такої особи і за умови, якщо

право власності переходить на безоплатній основі до третіх осіб після

скасування рішення суду щодо оголошення особи померлою, тобто з моменту

появи вона набуває переважне право на набуття права власності на річ на

безоплатній основі порівняно з іншими учасниками цивільного обороту, які

набувають таку річ безоплатно.

Буквальне розуміння ч. 2 ст. 48 ЦК України свідчить про те, що особа, яка

з’явилась, має право вимагати повернення своїх речей від суб’єктів, які набули

їх на безоплатній основі незалежно від того чи відбулось набуття права

власності на них до появи такої особи або після нього. Тому фактично особа,

яка була оголошена померлою і з’явилась, фактично протягом всього строку

свого життя має переважне право перед іншими учасниками цивільного

обороту набути на безоплатній основі право власності на відповідне майно.

159

Поряд із цим, відслідкувати підставу переходу права власності на

відповідні речі досить складно і, крім того, безоплатність передачі може

завуальовуватись продажем за одну гривню. Зважаючи на це, повернення

таких речей може зіштовхнутись з певними труднощами. Тим більше, що

«переважне право на безоплатне одержання відповідного майна у власність»

має особистий характер і не успадковується правонаступниками особи, яка

була оголошена померлою і згодом з’явилась.

Тут же слід зазначити, що положення абз. 2 ч. 3 ст. 48 ЦК України не

кореспондує ч. 2 ст. 48 ЦК України, а тому не може бути застосований до тих

випадків, коли майно перейшло до особи безоплатно, однак не збереглося в

натурі, наприклад, було знищено, втрачено, спожито, приведене у

непридатний до господарського призначення стан [95, c. 98].

Таким чином, законодавець окреслив умови, що визначають можливості

особи стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою в частині

повернення свого майна, однак не визначив правовий статус такого майна й

механізм повернення.

Відсутність законодавчої позиції стосовно правового режиму майна, що

перейшло від оголошеної померлою фізичної особи до правонаступників, є

головною перешкодою в належному розвитку правовідносин, адже

законодавець чітко не передбачив кому належить майно, яке збереглось в

натурі і перейшло до набувачів безоплатно на праві власності після появи

оголошеної померлою фізичної особи, яка виявилась живою. Важливість

зазначеного питання пов’язується ще й з тим, що повернення майна особі,

стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою, не може

розглядатись у відриві від обов’язків, пов’язаних з цим майном. Явним

недоліком в правовому регулюванні відносин в частині наслідків появи особи,

яка була оголошена померлою, є те, що законодавець не приділив уваги

питанню обов’язків, які виникають на стороні такої особи, якщо вона

з’явилась. Основний акцент робиться на її правах. Тому, доцільно розглядати

окреслене питання в комплексі.

160

Одним з інформативних прикладів повернення обов’язків до особи, яка

оголошена померлою, є випадок з іпотечним договором. Зокрема, якщо

спадкоємець успадкував нерухомість, що забезпечує основне кредитне

зобов’язання оголошеної померлою особи, після чого виконав відповідні

обов’язки перед кредитором і одержав «очищену від заборон» нерухомість, то

за положенням ч. 2 ст. 48 ЦК України такий спадкоємець після появи

оголошеної померлою особи повинен повернути відповідну нерухомість

спадкодавцю. Тобто виходить, що, одержавши актив і пасив спадкової маси і

виключивши пасив він повинен повернути відповідну нерухомість

спадкодавцю вільну від обов’язків і обтяжень. Логічним вбачається

виникнення на стороні спадкодавця обов’язку з відшкодування понесених

спадкоємцем витрат. Тобто повинна мати місце заміна кредитора у

зобов’язанні шляхом виконання обов’язку боржника. З урахуванням

наведеного, в даному випадку необхідно вирішити логічне питання, що

стосується ч. 2 ст. 48 ЦК України. Чи відбувається кваліфікації відповідних

дій спадкоємця як суброгація до моменту висунення до нього вимог

спадкодавцем щодо повернення збереженого в натурі майна? Іншими словами,

чи виникає внаслідок появи оголошеної померлою особи на стороні

спадкоємця право вимоги до спадкодавця в частині повернення виконаного

грошового обов’язку спадкодавця? І чи кореспондує праву особи, стосовно

якої скасовано рішення про оголошення її померлою, обов’язок спадкоємця

видати відповідну річ?

Якщо змоделювати відповідну ситуацію в практичну площину, то можна

запропонувати таку модель правовідносин в якості прикладу. ОСОБА_1 була

оголошена померлою у березні 2014 року. Ця особа була власником

житлового будинку у м. Київ. Разом із цим, цей будинок перебував в іпотеці

на забезпечення кредитного договору між ОСОБА_1 і АТ «Ощадбанк». На

момент прийняття спадщини вартості будинку не вистачало для погашення

грошового зобов’язання за кредитним договором, однак спадкоємець

161

ОСОБА_2 все одно вступив у спадщину і здійснив погашення боргу власними

коштами.

В світлі окресленої ситуації виникає таке питання: чи повинен

спадкоємець видати оголошеній померлою особі відповідну нерухому річ без

вимоги останнього? Як кваліфікується весь час тримання відповідної речі

спадкоємцем до видачі речі спадкодавцю – зберіганням, або фактичним

володінням власною річчю спадкоємцем? Яким чином повинна

оформлюватись передача речі договором дарування чи фактичним врученням

і чи втрачає законна підстава власності, наприклад свідоцтво про спадщину

(заповіт), чинність в цій частині автоматично або його необхідно визнавати

недійсним в частині спадкування відповідних речей в судовому порядку?

Для відповіді на ці питання необхідно звернутись до формальних аспектів

відповідної ситуації, а саме руху права власності між відповідними

учасниками правовідносин. Логічно, що у випадку, коли таке майно перестає

належати набувачу в момент появи фізичної особи оголошеної померлою, то

відповідний суб’єкт втрачає і правові підстави володіння ним.

В протилежному випадку він залишається власником відповідної речі,

поки інше не буде встановлено в передбаченому законом порядку. В цій

частині виникає досить специфічна конструкція правовідносин. До того часу

як фізична особа, оголошена померлою, висуне вимогу до спадкоємця або

інших суб’єктів про повернення майна вони залишаються його власниками,

знаючи про появу відповідної особи. З іншого боку, втрачає сенс повернення

майна у випадку, коли оголошена померлою особа після повернення помирає,

тобто повертається у зв’язку з тим, що знає про певні особисті обставини,

пов’язані зі здоров’ям. Фактично цей факт лише заново перерозподілить

спадкову масу між тими ж спадкоємцями або розширить їх коло, якщо хтось з

них відмовився від права на спадщину після оголошення особи померлою.

Крім того, у виграшному становищі опиняться ті спадкоємці, які встигли

позбавитись успадкованого майна, оскільки саме вони, отримавши за нього

грошові кошти, не несуть обов’язок ані повернення майна, ані виручених за

162

нього коштів, і, крім того, набувають таких самих прав в спадкуванні за

законом як й ті спадкоємці, які зберегли відповідне майно, однак повернули

його фізичній особі, стосовно якої скасовано рішення про оголошення її

померлою.

Тут існує необхідність внесення змін до ЦК в частині спадкування з

позицій того, що спадкоємці мають переважне право на одержання майна,

яким вони володіли на правах спадкоємців після оголошення фізичної особи

померлою у випадку біологічної смерті такої фізичної особи або повторного

оголошення її померлою. З точки зору механізму повернення майна фізичній

особі стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою варто

зазначити, що тут слід приймати до уваги те, що фактично він не

передбачений ст. 47 – 48 ЦК України, а тому повинен будуватись, виходячи з

існуючих правових конструкцій, запроваджених положеннями чинного

цивільного законодавства України. Зміст ст. 48 ЦК України дає змогу

стверджувати, що спадкоємці такої особи залишаються титульними

власниками відповідних об’єктів правовідносин. При цьому повернення майна

як правовий наслідок пов’язується з вимогою відповідної особи, оскільки

зазначене положення не оперує такими категоріями як «підлягає

поверненню». Перевага надається термінології «має право вимагати

повернення». З огляду на це вбачається, що скасування рішення про

оголошення особи померлою не наділяє автоматично таку особу правом

власності на збережене майно. Її власниками продовжують бути відповідні

суб’єкти (титульні власники). Тому в зазначеному ключі порушеного питання

найбільш ефективним є судовий захист і позов про визнання права власності в

поєднанні з віндикаційними вимогами, а також вимогами про переведення

прав й обов’язків за договорами стосовно відповідного майна (наприклад

договорами оренди, користування, зберігання, застави тощо) на позивача –

особу стосовно якої скасовано рішення про оголошення померлою. Характер

віндикаційного позову та позову про визнання права власності полягає в тому,

що його може бути подано лише щодо індивідуально визначеного майна, що

163

збереглося в натурі та за відсутності між позивачем і відповідачем

зобов’язально-правових відносин [41, c. 88–96].

Основною перешкодою для повернення майна в іншому порядку, є не

стільки наявність титульного власника, скільки законодавча невизначеність

стосовно його правового режиму і відсутність чіткої констатації наявності у

особи, яка з’явилась, правового зв’язку з відповідним майном на праві

власності.

В якості більш ефективного способу вирішення наведеної ситуації

доцільно було б розглядати нотаріальну процедуру передачі прав від

титульних власників – фізичній особі стосовно якої скасовано рішення про

оголошення померлою. За відсутності такого підходу повернення може

здійснюватись лише за безоплатними правочинами, наприклад дарування, що

є не зовсім вірним в окреслених обставинах.

Крім того, якщо звернутись до формальних аспектів порушеного питання,

тобто оформлення повернення майна фізичній особі, яка з’явилась, то

виходить, що до моменту ліквідації підстави виникнення права власності на

відповідну річ спадкоємця він залишається законним власником відповідної

речі. Також виходить, що навіть знаючи про повернення фізичної особи яка

оголошена померлою, титульний власник може відчужувати річ як свою

власну. При цьому з позиції змісту ч. 3 ст. 48 ЦК України вбачається, що у

набувача не виникне обов’язок повернути відповідну річ за умов якщо він

набув її оплатно та не знав про те, що фізична особа, яка була оголошена

померлою, є живою. Характерним є те, що в ч. 3 ст. 48 ЦК України

законодавець використовує термін «знав», однак ухиляється від терміну «міг

знати» з чого слідує, що негативні наслідки, визначені зазначеним

нормативним положенням настають лише у випадку достовірного знання

набувача про те, що фізична особа, оголошена померлою, жива, однак не

наявністю здогадів чи припущень про відповідну обставину.

З цього слідує ще одне питання: чи наступають в такому разі негативні

майнові наслідки для відчужувача (титульного власника), адже фактично він

164

завдає шкоди оголошеній померлою особі, хоча формально і залишається

власником відповідного майна? Очевидною є недосконалість нормативного

підходу, оскільки складається ситуація за якою до моменту скасування

рішення про оголошення особи померлою титульні власники мають

можливість відчужувати успадковане майно без негативних наслідків для

себе, хіба що оголошена померлою фізична особа накладе заборону

відчуження відповідного майна.

З огляду на положення ЦК України в частині права на відмову від

прийняття спадщини, а також відсутність у вітчизняній правовій традиції

обов’язку спадкоємців погашати боргові зобов’язання спадкодавця у випадку

недостатності спадкової маси для цього вбачається за необхідне розглядати

відсутність у спадкоємців права вимагати повернення понесених ними витрат

поза вартістю спадкового майна. Тобто, якщо, наприклад, до спадкової маси

входить лише об’єкт нерухомості і його вартість складає 500000 грн., а

вартість боргу, що ним забезпечується 510000 грн., то у випадку, коли

спадкоємець вирішив вступити у спадщину і погасив борг у розмірі 510000

грн. він втрачає право висунути відповідну вимогу стосовно його погашення

до того часу, поки спадкодавець не висуне до нього вимогу про повернення

відповідного майна. Це пояснюється тим, що відмова від вступу в спадщину

залишила б на покриття боргів спадкодавця його майно. Якщо його було

недостатньо, то такий суб’єкт після появи повинен був би погасити

невистачаючу суму. З огляду на те, що спадкоємець пішов на прийняття боргу

на себе самостійно й свідомо він фактично розділив обов’язок фізичної особи,

яка оголошена померлою, внаслідок чого й прийняв його на себе добровільно,

не маючи гарантій того, що відповідна фізична особа виявиться живою.

Незважаючи на те, що в такому разі має місце заміна кредитора в зобов’язанні,

яке не передбачає згоду боржника, сам факт відсутності останнього повинен

розглядатись як його повне виключення з відповідних правовідносин.

Зважаючи на це, його повторене включення у відповідні відносини не повинно

здійснюватись примусово спадкоємцем.

165

Крім того, необхідно враховувати і ту обставину, що у випадку, коли

строк перебування фізичної особи-боржника в статусі оголошеної померлою є

більшим за строк позовної давності, то виходить, що грошове зобов’язання

такої особи обмежується строком позовної давності, а тому спадкоємець –

кредитор фактично понесе витрати, що не покриватимуться спадкодавцем і

при цьому в нього не буде фактичної можливості забезпечити свої інтереси в

силу фізичної відсутності спадкодавця й в силу того, що фактично не відомо

чи є спадкодавець живим. Зважаючи на це, несправедливо покладати на

спадкоємця обов’язок повернення успадкованого майна без вимоги

спадкоємця.

Тут же слід приймати до уваги і те, що фізична особа, стосовно якої

скасовано рішення про оголошення померлою, з огляду на ст. 48 ЦК України

може вибірково витребовувати майно від інших учасників обороту, тому до

моменту пред’явлення відповідних вимог і вирішення справи по суті

титульний власник наділений всією повнотою правомочностей стосовно

набутого майна, яке відповідно до зазначеної норми може підлягати

поверненню. В той же час сам факт існування невизначеності стосовно майна,

яке знаходиться у учасників цивільного обороту, і підпадає під право особи

стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою на повернення,

негативно впливає на стабільність цивільного обороту.

При здійсненні розрахунків між особою, стосовно якої скасовано рішення

про оголошення померлою, а також титульним власником майна необхідно

приймати до уваги поліпшення здійсненні останнім в частині відповідного

майна. Такі поліпшення слід розглядати в широкому розумінні не лише як

поліпшення речей, а й отримання різного роду приросту на стороні титульного

власника, наприклад за рахунок передачі відповідних речей в оренду, інше

оплатне користування. Відповідні поліпшення у випадку, якщо їх можна

відокремити від майна, що витребовується, залишаються у власності

титульного власника. Так само у нього зберігається і право власності на

166

економічні прирощення до майна й прибутки, одержані під час його

використання.

Справа в тому, що за змістом ст. 48 ЦК України, до відносин між

титульним власником і фізичною особою, стосовно якої скасовано рішення

про оголошення її померлою, не може застосовуватись положення про

збагачення за рахунок учасника правовідносин (гл. 83 ЦК України), оскільки

безпідставне набуття має місце, коли майно надходить до сфери набувача без

виникнення права на нього або з виникненням права, але без достатньої для

цього підстави [186, c. 798]. В світлі відносин між особою, стосовно якої

скасовано рішення про оголошення її померлою, а також її

правонаступниками слід звернути увагу на декілька обставин:

по-перше, не скасовується підстава набуття права власності, тобто

заповіт або свідоцтво про право на спадщину не визнаються недійсними;

по-друге, право на повернення встановлюється лише до певного майна,

тобто такого, що збереглось в натурі, і яке перейшло до титульного власника

безоплатно.

Це означає, що перехід права власності на все інше майно зберігає свою

чинність, а тому відповідний підхід є послідовним. В противному випадку

виникала б досить дивна ситуація, за якою безпідставним збагаченням за

рахунок іншої особи вважаються саме добросовісні дії правонаступників і

лише стосовно майна, яке збереглось в натурі і перейшло до набувачів

безоплатно. В такому разі законодавець мав би поширити право на повернення

будь-якого майна або його вартості від правонаступників незалежно від його

збереження в натурі й оплатності або безоплатності переходу. Тобто, якщо йти

шляхом застосування положень гл. 83 ЦК України до досліджуваних відносин,

то відповідні положення повинні застосуватись до всього майна або його

вартості, якщо відповідне майно перейшло за відплатною підставою до інших

учасників цивільного обороту, а тому втрачало би сенс положення ч. 2 і ч. 3

ст. 48 ЦК України в чинній редакції, адже тоді варто було б поширювати

правила гл. 83 ЦК України незалежно від способу передачі права власності і

167

збереження майна в натурі. Тобто ч. 2 і ч. 3 ст. 48 ЦК України нівелюють

можливість застосування положень гл. 83 ЦК України до аналізованих

правовідносин. Тому юридична конструкція повернення майна, що

запроваджена ч. 2 та ч. 3 ст. 48 ЦК України має спеціальний характер і є

особливою в цьому розумінні, адже нівелює інші схожі конструкції в їх

здатності бути застосованими до досліджуваних правовідносин.

Стосовно повернення майна визначеного родовими ознаками

законодавець підійшов досить специфічно, адже визначив в ч. 2 ст. 48 ЦК

України, що не підлягають поверненню лише гроші й цінні папери на

пред’явника. Насправді це правило варто поширити на всі речі, визначені

родовими ознаками, оскільки в практиці їх повернення зіштовхується з рядом

невирішуваних проблем. В частині відносин стосовно майна фізичної особи,

стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою, ця перешкоди

можна звести до наступних:

1) родовий характер речей і їх змішування з речами титульного власника

унеможливлює їх ідентифікацію, а зменшення обсягу речей такої особи

призводить до того, що неможливо встановити чиє майно було відчужене, а

чиє збереглось, особливо, якщо залишок таких речей є меншим за той обсяг,

що належав попередньому власнику. Зважаючи на це, законодавець

намагається обходити стороною питання визнання права власності на родові

речі і замінює його механізмом відшкодування завданої шкоди;

2) необхідність збереження відповідних речей натурі, і, як вбачається,

перекладення тягаря утримання на правонаступника. Для того, щоб створити

умови для повернення речей, визначених родовими ознаками фізичній особі,

щодо якої скасовано рішення про оголошення її померлою, необхідно

покласти на правонаступників обов’язок їх збереження в натурі, що є

невиправданим, адже такий суб’єкт повинен зберігати власну річ і нести у

зв’язку з цим майнові витрати. Крім того, якщо відповідна особа з’явиться, то

виходить, що зберігання було безоплатним по факту. Це збільшить випадки

відмови від спадщини за особами, які оголошуються померлими;

168

3) необхідно на законодавчому рівні визначити строк зберігання речей,

визначених родовими ознаками, по завершенню якого титульний власник

набуває можливості відчужувати їх, оскільки довічне їх зберігання є

необґрунтованим і нераціональним.

З урахуванням актуального економічного стану державного й місцевих

бюджетів в Україні вбачається за потрібне на рівні положень ЦК України

закріпити спеціальне правило, що вартість майна фізичної особи, яка

з’явилась, що перейшло у власність територіальної громади підлягає

обов’язковому поверненню в грошовій або натуральній формі за

вираховуванням витрат, здійснених на його утримання, якщо вони мали місце.

Крім того, за рішенням суду частина майна, або його вартості, що

підлягає поверненню, може бути зараховано в рахунок погашення

заборгованості особи, що з’явилась, перед територіальної громадою в особі

органів влади або суб’єктів господарювання, зокрема комунальних

підприємств. Це пояснюється принципом справедливості і можливостями

територіальної громади здійснювати погашення. Однак можливість здійснення

погашення в натуральній формі є більш ефективною з урахуванням наявності

у територіальної громади нерухомості, якою можна здійснити погашення

боргів.

Доцільно встановити заборону відчуження майна, одержаного державою

або територіальної громадою, якщо воно є нерухомим, в порядку приватизації

або іншої безоплатної передачі протягом п’яти років. Це створить додаткові

гарантії для фізичних осіб, які виявились живими та стосовно яких скасовано

рішення про оголошення їх померлими.

Зважаючи на те, що протягом всього періоду поширення на фізичну особу

правового статусу оголошеної померлою за нею зберігається правоздатність,

вона зберігає і особисті немайнові права, зокрема такі як право авторства,

права на життя, здоров’я тощо. Окрім вищевказаний матеріальних наслідків

появи фізичної особи (скасування рішення суду про визнання особи безвісно

відсутньою або оголошення її померлою) наступає також низка фактичних

169

наслідків. Однією зі складових правового статусу особи є поновлення

особистих немайнових прав особи, яка була оголошена померлою та з’явилася

осіб у сфері сімейних відносин: відновлення сімейного стану (шлюбу) та

врегулювання відносин батьківства [165, c. 108].

Узагальнюючи викладене вище необхідно зазначити, що ст. 48 ЦК

України в сучасних умовах явно не достатньо для вирішення практичних

питань правозастосування. Вона потребує розширення й уточнення з огляду

на потреби практики. В сучасних умовах законодавець обрав змішаний підхід

до питання повернення майна особі щодо якої скасовано рішення про

оголошення її померлою. Оплатність переходу права власності на об’єкти

правовідносин, визначені індивідуальними ознаками, виключає можливість їх

повернення, але безоплатність в поєднанні зі збереженням таких об’єктів в

натурі надає право відповідному суб’єкту повернути їх. Поряд із цим,

повернення таких об’єктів є правом живої фізичної особи, стосовно якої

скасовано рішення про оголошення її померлою, а не обов’язком.

Законодавець не визнає весь ланцюг правочинів стосовно такого майна

нікчемним, що означає визнання їх наслідків, а тому і наявність у титульного

власника правова власності на об’єкти правовідносин. Крім того, повернення

відповідного майна може пов’язуватись з додатковими обов’язками і для

особи стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою.

Зважаючи на це, момент появи такої фізичної особи не означає позбавлення

титульних власників права власності на нього.

Наразі вбачається, що законодавець не враховує конкретні підстави

зникнення фізичної особи, оголошеної померлою, її добросовісність або

недобросовісність у відповідних питаннях. Крім того, фактично в умовах

чинного цивільного законодавства України виходить, що самі правові норми

стимулюють спадкоємців не до збереження майна оголошеної померлою

особи, а навпаки до його «скидання» іншим учасникам обороту на платній

основі, як спосіб забезпечення власних майнових інтересів на випадок появи

оголошеної померлою особи. Зважаючи на це, весь пропонований

170

законодавцем підхід базується виключно на добросовісності спадкоємців.

Законодавець пропонує уніфікований підхід до вирішення питання наслідків

появи особи, яка була оголошена померлою. Це означає, що незалежно від

того чи було зникнення особи пов’язаної з її фізичним, психологічним станом,

непереборними обставинами або звичайною недобросовісною поведінкою і

бажанням уникнути відповідальності або виконання обов’язків стосовно

членів родини, в будь-якому разі відповідні наслідки є однаковими.

На наше переконання, такий підхід суперечить принципу справедливості,

особливо, якщо зважати на те, що протягом часу існування стану оголошення

особи померлою вона може продовжувати активну діяльність, оскільки не

втрачає цивільної правоздатності, а тому фактично продовжувати вести

активне соціальне життя. Саме тому, реальні підстави, що спричинили

фактичне зникнення особи, повинні покладатись в основу наслідків. Однак

необхідно враховувати і те, що оголошення фізичної особи померлою може

відбуватись в силу зловживання заявниками своїми правами, а тому при

визначенні майнових наслідків необхідно зважати і на їх суб’єктивне

ставлення до факту повернення оголошеної померлою особи, а також

відповідних майнових наслідків. З огляду на це, більш ефективним виглядає

диференційований підхід до наслідків появи фізичної особи, яка оголошена

померлою, в залежності від суб’єктивного ставлення учасників правовідносин

до факту зникнення.

Зокрема, для виключення недобросовісних дій з боку правонаступників

необхідно запровадити норму, якою визначатиметься, що у тому випадку,

коли спадкоємець (правонаступник) знав, що фізична особа, яка була

оголошена померлою, жива то після появи такої особи на неї покладається

обов’язок повернення одержаного майна, якщо воно збереглось в натурі і

перебуває у його власності, або вартість такого майна, якщо воно не

збереглось в натурі або перейшло у власність іншої особи. При цьому, як

зазначає А. Н. Ніколаєв, фізичній особі внаслідок її з’явлення повертається не

171

грошова сума, виручена в результаті продажу цього майна (вона може бути

значно занижена), а його реальна ринкова вартість [96, c. 439].

Як зауважує В. Г. Бобко, цивільне законодавство розглядає можливість

поновлення майнових прав фізичної особи, яка з’явилась, але ніде не

зазначається порядок поновлення її особистих (немайнових) прав [15, c. 50]. В

юридичній літературі деякі фахівці пов’язують можливість поновлення в

особистих правах фізичну особу, що з’явилась, з тим, наскільки є поважними

підстави її відсутності. Так, якщо в разі з’явлення фізичної особи, яка

оголошена померлою, вона повинна бути поновлена у правах, невіддільних від

її особистості: в правах винахідника і автора, в правах отримувати

відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я, отримувати

соціальні виплати та інше. У випадку, якщо фізична особа не доведе поважної

причини своєї відсутності, виплата на її користь за минулий час не повинна

відбуватись. Що стосується стягнення з фізичної особи аліментних виплат, то

внаслідок її появи таке стягнення повинно мати місце за той час, протягом

якого фізична особа вважалася померлою, оскільки можливою підставою

відсутності аліментозобов’язаної фізичної особи є ухилення від виконання

своїх обов’язків [15, c. 50].

У разі, якщо оголошення фізичної особи померлою відбулось внаслідок її

умисних дій, що спрямовувались на настання такого наслідку з корисливих

мотивів (для одержання правонаступниками страхових виплат, уникнення від

виконання обов’язків, виплати боргів тощо), то доречно було б позбавити таку

особу у випадку її появи права на повернення майна, яке збереглось в натурі і

безоплатно перейшло до правонаступників або інших учасників цивільного

обороту, однак за умови, що пасив спадкової маси перебільшував актив і при

цьому спадкоємці прийняли спадщину і погасили відповідні зобов’язання.

В усіх інших випадках повинні застосовуватись наслідки, визначені ст. 48

ЦК України з урахуванням сформованих нами висновків. При цьому в усіх

трьох випадках доречно розглядати рух обов’язків, пов’язаних з відповідним

майном, з рухом такого майна. Повернення майна особі, стосовно якої

172

скасовано рішення про оголошення її померлою, повинно пов’язуватись і

переведення на неї обов’язків, що були виконані правонаступниками стосовно

такого майна, наприклад як, у випадку з іпотекою виконання боргового

зобов’язання, забезпеченого нерухомістю. Поява фізичної особи, яка

оголошена померлою, повинна розглядатись як обставина, яка кваліфікує

виконання спадкоємцями грошових зобов’язань спадкодавця, як суброгацію

[153, c. 140–141] постфактум у тому випадку, коли така особа висуває вимоги

майнового характеру до них, а тому ставить під сумнів їх титул власності.

Загалом, для появи особи характерна скрита презумпція, оскільки фактична

поява до скасування судового рішення про оголошення особи померлою, не

спричиняє відповідних правових наслідків, хоча і надає право такій фізичній

особі захищати свої права в тому числі і щодо майна, яке може бути

повернути в силу нормативних положень.

Висновки до другого розділу

1. Оголошення фізичної особи померлою тягне значні трансформаційні

зміни в правовому статусі такої фізичної особи. Виникнення ситуацій правової

невизначеності, за яких учасники цивільних правовідносин не неможуть

належним чином здійснювати належні їм права і виконувати обов’язки,

суперечить інтересам цивільного обороту. Тому законодавець прагне

подолати таку невизначеність, перш за все в майновій сфері особи оголошеної

померлою, прирівнюючи наслідки такого оголошення до наслідків біологічної

смерті фізичної особи. Поряд із тим, ймовірність залишення оголошеною

померлою фізичної особи в живих формує потребу більш детального підходу

до регламентації майнових правовідносин, що виникають після такого

оголошення. Слід констатувати, що законодавства модель регулювання

відповідних відносин в цій сфері характеризується як спрощена і не враховує

всі можливі ситуації розвитку.

173

2. Юридичні наслідки оголошення фізичної особи померлою не можуть

бути тотожними наслідкам біологічної смерті такої особи. В другому випадку

завжди існує ймовірність того, що відповідний суб’єкт з’явиться, а тому

положення законодавства повинні враховувати таку ймовірність незалежно від

того наскільки високою вона є. Крім того, оскільки в основі оголошення

фізичної особи померлою лежить тільки припущення про смерть особи, то її

правоздатність з моменту набрання рішенням суду законної сили не

припиняється. Правоздатність припиняється лише з фактичною смертю. Якщо

фізична особа померла до оголошення її померлою, то вона припинилася в

момент її смерті, а якщо жива, то не припиняється взагалі.

3. Вітчизняна концепція оголошення фізичної особи померлою будується

на незаперечні факту збереження за такою особою правоздатності, що

повністю відповідає уявленням гуманності і стабільності цивільного обороту.

Позбавлення особи таких прав означало б залишення її життя, здоров’я та

інших майнових прав без захисту, а тому відповідні немайнові блага

опинились фактично поза законом. Тим не менше, оголошення фізичної особи

померлою спричиняє цілком реальні наслідки у немайновій сфері, зокрема в

частині шлюбно-сімейних відносин. Інші сфери суспільного життя переважно

характеризуються тим, що або зберігають немайнові права за оголошеною

померлою особою, або захищають їх навіть у випадку смерті особи, незалежно

від того чи померла фізична особа біологічно або ж її оголошено судом

померлою.

4. Припинення шлюбу впливає не тільки на особисті, а й на майнові

відносини колишнього подружжя (одного з подружжя, якщо шлюб

припиняється не внаслідок розірвання, а внаслідок смерті або оголошення

його померлим), а також інших осіб. Безумовно, шлюб як союз чоловіка і

жінки, має соціальне значення та визначає правове становище дітей,

народжених у цьому союзі, майнові відносини між подружжям та їхні

спадкові права. Проведений аналіз дозволив дійти висновку, що припинення

шлюбу є важливим процесом у житті багатьох людей, тому правильне

174

вирішення виникаючих проблем в контексті оголошення одного з подружжя

померлим впливатиме на іншого з подружжя, їхніх неповнолітніх дітей, інших

фізичних осіб, на майнові і немайнові відносини незалежно від того, яким

чином відбулося припинення шлюбу [157, c. 10].

5. В основу запровадження інституту оголошення фізичної особи

померлою покладаються, перш за все, інтереси близьких та рідних фізичної

особи. Вони полягають в необхідності розподілу економічних благ, що

залишились від ймовірно померлої фізичної особи між її правонаступниками.

Такий підхід руйнує обов’язок піклування про майно фізичної особи, яка

оголошена померлою, що характерний для визнання її безвісти відсутньою.

По суті, до відкриття спадщини таке майно належить спадкодавцю, однак

перебуває в управлінні відповідних суб’єктів, які вже фактично управляють

ним переважно в інтересах спадкоємців, оскільки ймовірність появи

оголошеної померлою особи є вкрай низькою. Зважаючи на це, інститут

оголошення особи померлою переважно слугує інтересам спадкоємців, однак

не слід не визнавати і той факт, що досить нераціонально встановлювати

режим опіки над майном оголошеної померлою фізичної особи довічно.

6. Піклуючись про інтереси оголошеної померлою фізичної особи

законодавець запроваджує забезпечувальний правовий механізм, який

проявляється у забороні протягом п’яти років відчужувати нерухомість,

правонаступниками такої особи. З урахуванням того, що відповідні речі

стають власністю правонаступників окреслений механізм створює перешкоди

лише в добровільному відчуженні таких об’єктів, однак не перешкоджає

функціонування механізму переходу права власності, який ґрунтується на

способах, що реалізуються поза волею такої особи. У зв’язку з чим на такі речі

може бути звернено стягнення, їх може бути вилучено за рішенням суду у

зв’язку з суспільними потребами або внаслідок суспільної необхідності тощо з

урахуванням того, що вони належать правонаступнику на праві власності.

7. Окреслений забезпечувальний правовий механізм потребує

поглиблення з тих з причин, що вагому економічну цінність складає не лише

175

нерухомість, а й рухомі речі, на які поширено правовий режим нерухомості, а

також рухомі речі, які або права на які підлягають державній реєстрації. Сам

критерій державної реєстрації є досить вдалим, адже свідчить про особливе

забезпечення законодавцем прав й обов’язків відповідних учасників

майнового обороту стосовно таких речей. З урахуванням цього доцільно

поширити заборону відчуження строком на п’ять років і на такі об’єкти

майнового обороту.

8. Однією з особливостей відносин у сфері оголошення фізичної особи

померлою є можливість існування ситуації, коли моментом такого оголошення

буде визначено день ймовірної смерті фізичної особи, а не день вступу в силу

рішення суду про оголошення її померлою. Практичний інтерес цієї ситуації

втілюється в правочинах, які вчинятимуться представником оголошеної

померлою фізичної особи в цей період. Незважаючи на те, що за загальним

правилом такі правочини є недійсними у зв’язку з вадами суб’єктного складу,

оскільки один із суб’єктів вважається померлим на момент їх вчинення, що

встановлюється рішенням суду, тим не менше всі вони зберігають чинність і

ця обставина не може бути підставою для визнання їх недійними в судовому

порядку. Це обґрунтовується щонайменше двома обставинами:

по-перше, йдеться про правову презумпцію оголошення фізичної особи

померлою, а тому достеменно невідомо чи настав відповідний факт, або ж ні.

Існує лише припущення його настання. У зв’язку з чим протягом цього часу

існує ймовірність вчинення представником дій саме в інтересів живого

довірителя;

по-друге, смерть довірителя в ключі п. 6 ст. 248 ЦК України не спричиняє

повне припинення відносин представництва, а тому за представником

зберігаються правомочності вчиняти відповідні дії.

Крім того, в цій ситуації не представляється можливим використати

конструкцію наступного погодження відповідних правочинів

правонаступниками, оскільки в момент їх вчинення, правонаступники ще не

мають прав на майно, яке входить до спадкової маси.

176

9. Поява фізичної особи, яка оголошена померлою, в ключі юридичних

наслідків ознаменовується скасуванням судового рішення про оголошення її

померлою. Зважаючи на те, що протягом всього часу дії презумпції смерті

фізичної особи за нею зберігається правосуб’єктність, в цивільному обороті

поєднуються наслідки реалізації правосуб’єктності і наслідки смерті фізичної

особи. В цій частині правовідносин особливо проявляється ставлення

суб’єктів правозастосування до факту смерті. У зв’язку зі збереженням

ймовірності повернення оголошеної померлою фізичної особи відповідна

обставина може бути використана для вчинення незаконних дій іншими

учасниками правовідносин. Зважаючи на це, повернення особи, на відміну від

оголошення її померлою, не може ґрунтуватись на припущенні. Припущення,

яке має форму презумпції в досліджуваних правовідносинах, може бути

скасовано лише фактичними обставинами, а не іншим припущенням, що і

втілюється в розгляді справи про скасування рішення про оголошення особи

померлою на підставі доказів.

10. Правова модель наслідків появи фізичної особи, яка була оголошена

померлою, будується на поєднанні права на повернення збереженого в натурі

майна і права на переважне набуття відповідного майна на безоплатній основі

відносно інших учасників цивільного обороту в поєднанні з правовим

режимом титульної власності. Законодавець виявляє турботу про інтереси

особи, яка була оголошена померлою, однак з’явилась, проте не запроваджує

чітких механізмів їх забезпечення. Вбачається, що сам факт повернення особи

не наділяє її правами власника відносно збереженого в натурі майна, яке

перейшло до титульного власника за безвідплатною підставою. При цьому

сама вимога такої особи, адресована титульному власнику, є підставою для

виникнення у останнього зустрічних вимог майнового характеру, пов’язаних з

таким майном і пасивом спадкової маси. У зв’язку з чим єдиним механізмом

повернення збереженого в натурі майна, яке перейшло до титульного власника

за безвідплатною підставою, є судовий розгляд справи.

177

Не підлягають поверненню, як встановлено, не лише гроші й цінні папери

на пред’явника, а й інші речі, визначені родовими ознаками, що відображає

вітчизняний законодавчий підхід до специфіки обороту таких речей.

11. Закріплений в чинних положеннях цивільного законодавства України

підхід до наслідків появи особи, яка була оголошена померлою, не стимулює

правонаступників такої особи до збереження відповідного майна в натурі.

Таке збереження вступає в суперечність з їх майновими інтересами і будується

виключно на добрій волі таких осіб, оскільки означає можливість виникнення

обов’язку повернення такого майна відповідній особі у випадку її появи.

Нормативний підхід не враховує суб’єктивного ставлення учасників

правовідносин до відповідних обставин. У зв’язку з чим на рівні із загальним

правилом, встановленим ст. 48 ЦК України необхідно запровадити два

спеціальних.

Доцільно наділити фізичну особу, стосовно якої скасовано рішення про

оголошення її померлою, правом вимоги до спадкоємця (правонаступника) в

частині повернення успадкованого майна або його вартості у випадку, коли у

тому випадку, коли спадкоємець (правонаступник) знав, що фізична особа, яка

була оголошена померлою, жива. Також, якщо оголошення особи померлою

відбулось внаслідок її умисних дій, що спрямовувались настання такого

наслідку з корисливих мотивів доречно було б позбавити таку особу у випадку

її появи права на повернення майна, яке збереглось в натурі і безоплатно

перейшло до правонаступників або інших учасників цивільного обороту,

однак за умови, що пасив спадкової маси перебільшував актив.

178

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоноване

вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні теоретичних аспектів

та практичної реалізації цивільно-правового механізму оголошення фізичної

особи померлою, а також цивільно-правових наслідків такого оголошення з

формуванням науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення

вітчизняного законодавства у цій сфері. Серед висновків, зроблених автором у

підсумку дисертаційної роботи, найголовнішими є такі:

1. Інститут оголошення фізичної особи померлою – це комплексний

міжгалузевий інститут, адже норми, що його складають, містяться одночасно в

цивільному законодавстві, в цивільному процесуальному законодавстві, крім

того, присутні вони і в адміністративному, житловому, сімейному, трудовому

законодавстві тощо. Вказані норми, з одного боку, регулюють процедуру

оголошення фізичної особи померлою, а отже й породжують певні цивільно-

правові наслідки, з іншого – застосовуються в інших матеріальних галузях

права. Ці всі наслідки стосуються усіх осіб, що вступали з оголошеною

померлою особою у правовідносини (родинні чи майнові). В контексті

цивільного права, інститут оголошення особи померлою має на меті захистити

права фізичних осіб у зв’язку з раптовим перериванням тих юридичних

зв’язків, учасниками яких вони є.

2. Юридична конструкція оголошення фізичної особи померлою

покликана упорядкувати й забезпечити законні інтереси фізичної особи, яка

оголошується померлою, а також її правонаступників. Наразі існують

випадки, коли законодавство окремих країн відмовилось від такого інституту

саме переймаючись інтересами зниклої особи. В такому разі збалансування

інтересів фізичної особи оголошеної померлою і правонаступників

здійснюється за допомогою інститутів опіки над майном, набувальної давності

тощо. В світлі вітчизняної правової системи варто відзначити, що основним

регулятором балансу інтересів особи, яка оголошується померлою, і її

179

правонаступників, є положення, які покладаються в основу механізму

оголошення фізичної особи померлою, а також наслідки у формі заборон

відчуження набутого майна протягом певного строку. В цілому юридична

конструкція оголошення фізичної особи померлою сприяє підвищенню

динаміки майнового обороту у зв’язку з тим, що дає змогу правонаступникам

майже безперешкодно в повній мірі реалізовувати розпорядчі можливості

відносно успадкованого майна.

3. Оголошення фізичної особи померлою є юридичною презумпцією, яка

будується на високій ймовірності смерті фізичної особи. Зазначену юридичну

конструкцію не можна розглядати як фікцію у зв’язку зі ступенем ймовірності,

а також процесом пізнання, який властивий її встановленню. Для фікції

характерне переважне використання формул, що явно входять в суперечність з

дійсністю. В той же час офіційна статистика свідчить про те, що презумпція

смерті фізичної особи, яка використовується при оголошенні її померлою, в

переважній кількості випадків підтверджується самим фактом смерті зниклої

особи. У зв’язку з цим ймовірність презумпції є значно вищою за ймовірність

фікції, тобто відповідність встановлених обставин реальним. Стосовно ж

процесу пізнання, то для презумпції характерний процес поглибленого аналізу

обставин, на підставі дослідження яких і встановлюється висока ймовірність

їх настання. Характерною рисою фікцій в цьому аспекті є те, що вони, як

правило, встановлюються за формальними ознаками.

4. Застосовуючи більш короткі строки відсутності фізичної особи як

підстави оголошення її померлою, судам слід розглядати справи ще більш

ретельно, ніж звичайно. При розгляді відповідних категорій справ необхідно

ретельно аналізувати обставини і застосувати положення чинного цивільного

законодавства України лише в тому випадку, коли закладена в них правова

модель дійсно наближена до реальних обставин дійсності. Незважаючи на те,

що оголошення фізичної особи померлою є презумпцією, вона спричиняє

реальні юридичні наслідки, у зв’язку з чим формальний підхід до цього

питання може зашкодити цивільному обороту. При цьому пропонований

180

законодавством підхід до умов оголошення фізичної особи померлою може

бути доопрацьований в напрямку особливостей фізіологічного стану особи,

яка оголошується померлою. При оголошенні фізичної особи померлою

необхідно додатково враховувати також такі умови як: 1) обставини

зникнення фізичної особи; 2) психічний стан фізичної особи; 3) стан здоров’я

фізичної особи тощо.

5. Оголошення фізичної особи померлою не спричиняє наслідки, що

повністю тотожні наслідкам біологічної смерті. За живою фізичною особою,

що оголошена померлою, зберігається цивільна правоздатність та дієздатність,

а тому своїми діями вона може набувати цивільні права й обов’язки як

повноцінний учасник цивільного обороту. Наразі у вітчизняній правовій

системі відсутня уніфікована електронна база даних про фізичних осіб з

відкритим доступом, що значно ускладнює можливість визначення правового

статусу конкретного учасника правовідносин. Органи правозастосування,

зокрема і органи РАЦС, при зверненні до них учасника майнового обороту для

реалізації майнових або немайнових цивільних прав, можуть і не знати про те,

що така фізична особа оголошена померлою.

З іншого боку, досить спірним кроком було б позбавлення фізичної

особи, яка оголошується померлою, правоздатності, оскільки в такому разі

вона позбавлялась би правового статусу учасника цивільних правовідносин.

Крім того, існує ймовірність того, що оголошення такої особи померлою

відбулось без врахування важливих правових підстав, тому вона не повинна

ставати заручником обставин і до поновлення свого правового статусу

відмовитись від реалізації своїх прав й законних інтересів. Таким чином,

наслідки оголошення фізичної особи померлою, які багато в чому схожі з

наслідками біологічної смерті особи, але не є тотожними їм, можуть

співіснувати поряд з наслідками активної життєдіяльності такої фізичної

особи, якщо вона продовжує її.

6. Вітчизняний нормативний підхід передбачає можливість існування

ситуації, коли набуття законної сили рішенням суду про оголошення фізичної

181

особи померлою і момент такого оголошення не співпадають у часі, що

пов’язується з ототожненням останнього з днем ймовірної смерті фізичної

особи. В світлі ст. 1218 ЦК України це означає, що до складу спадщини

повинні входити лише права й обов’язки фізичної особи, яка оголошена

померлою, що належали їй на момент відкриття спадщини, а сам момент

відкриття спадщини визначається днем оголошення фізичної особи померлою.

Проте, це правило не поширюється на випадки вчинення юридично вагомих

дій представником особи, яка оголошується померлою. Всі дії такої особи,

вчинені після дня ймовірної смерті довірителя, зберігають свою чинність і

прямо впливають на склад спадкової маси. Оголошення фізичної особи

померлою з дня її ймовірної смерті, що має місце до вчинення відповідних дій

представником, не є підставою для нікчемності таких дій або визнання їх

недійсними в судовому порядку.

7. Поява особи, яка була оголошена померлою, як юридичний факт, з

яким пов’язується виникнення в неї права на повернення збереженого в натурі

майна, який настає в момент скасування відповідного рішення суду про

оголошення фізичної особи померлою. Такий підхід продиктовано здатністю

спростування презумпції лише фактичними обставинами, які, у свою чергу, в

межах вітчизняної правової моделі відповідних правовідносин потребують

встановлення в судовому порядку. Таке спростування не може базуватись на

інших припущеннях, оскільки це негативно впливає на стабільність

цивільного обороту. Незважаючи на те, що в юридичній літературі

розглядається можливість розгляду справ про скасування рішення про

оголошення фізичної особи померлою за наявності відомостей про

перебування особи в певному місці або інших доказів того, що така фізична

особа є живою, участь останньої в таких засіданнях є обов’язковою як

найбільш ефективний доказ відповідних фактів.

8. Вітчизняне законодавство не ставить під сумнів чинність всього

ланцюга правочинів щодо виникнення, переходу та припинення прав на

майно, яке належало такій фізичній особі, між учасниками майнового обороту,

182

а також підстав настання таких наслідків як то свідоцтво про право на

спадщину, однак, поряд із цим, наділяє особу, яка з’явилась, правом одержати

своє майно, що відповідає певним критеріям. Право особи, стосовно якої

скасовано рішення про оголошення її померлою, на повернення майна прямо

пов’язано з видом такого майна, способом його переходу до кінцевого

правонаступника і збереженням в натурі. Законодавець встановлює три умови

його повернення: 1) збереження в натурі; 2) майно не повинно бути грошима

або цінними паперами на пред’явника; 3) безоплатність набуття кінцевим

власником. Право на повернення такого майна не призводить до

автоматичного припинення прав власності на нього титульного власника, у

зв’язку з чим основним засобом, що визначає динаміку відповідних

правовідносин, є його реалізація носієм. Крім того, саме реалізація такого

права особою, стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою,

спричиняє виникнення у титульного власника права на відшкодування

понесених витрат, пов’язаних з майном, що підлягає поверненню.

9. Положеннями чинного цивільного законодавства України не

запроваджено спеціального механізму повернення майна фізичній особі,

стосовно якої скасовано рішення про оголошення її померлою. Не зовсім

доречно повертати таке майно за безоплатними правочинами (наприклад

дарування), оскільки вони мають іншу юридичну природу, базуються на

вільному волевиявленні титульного власника і не відображають повністю весь

зміст операції повернення. Немає підстав і визнавати недійсними правочини,

на підставі яких майно перейшло до кінцевого власника. З огляду на це,

найбільш ефективним в досліджуваній ситуації є застосування судового

захисту і поєднання вимог про визнання права власності на відповідні речі й

віндикаційних вимог для забезпечення повернення такого майна.

10. В якості одного з напрямків вдосконалення положень чинного

цивільного законодавства України в частині наслідків появи фізичної особи,

оголошеної померлою, необхідно розглядати поглиблення існуючого підходу

в частині його диференціації в залежності від суб’єктивного ставлення

183

учасників правовідносин до існуючих обставин. Обізнаність правонаступника

фізичної особи, оголошеної померлою, з приводу того, що вона є живою,

необхідно розглядати як обставину, яка надає такій особі, у випадку її

повернення, право вимагати повернення одержаного таким правонаступником

майна, якщо воно збереглось в натурі і перебуває у нього, або повернення його

вартості. У тому ж разі, якщо оголошення фізичної особи померлою є

наслідком її переховування з метою ухилення від виконання своїх обов’язків

перед іншими учасниками обороту, доречно позбавляти таку фізичну особу, у

випадку її появи, права на повернення майна, яке збереглось в натурі і

безоплатно перейшло до правонаступників або інших учасників цивільного

обороту. В усіх інших випадках повинні застосовуватись наслідки, що

визначені в ст. 48 ЦК України.

11. Поряд із майном фізичної особи оголошеної померлою, що не

збереглось в натурі або перейшло до кінцевого набувача за відплатною

підставою, а також грошима і цінними паперами на пред’явника, не

підлягають поверненню речі, визначені родовими ознаками. В сучасній

вітчизняній правовій традиції склалось усталене уявлення про майже

непереборну неможливість ідентифікувати речі, визначені родовими

ознаками, як такі, що досить складно ідентифікувати в майновому обороті в

частині їх попередньої приналежності іншим учасникам обороту. У сфері

застосування наслідків появи фізичної особи, яка оголошена померлою,

складність повернення речей, визначених родовими ознаками, пов’язується з

декількома обставинами:

по-перше, існує необхідність запровадження механізму зберігання таких

речей в натурі, що передбачає покладення відповідного обов’язку на

спадкоємців. У випадку з окремими видами речей це просто недоцільно в силу

специфіки їх властивостей, які можуть втрачатись при тривалому зберіганні

таких речей;

по-друге, механізм зберігання пов’язується з необхідністю встановлення

чітких темпоральних меж, що повинні враховувати як різновид речей, так і їх

184

властивості. В цілому такий підхід є занадто складним до впровадження і

слугує чинником уповільнення цивільного обороту, а в окремих випадках,

забезпечуючи права оголошеної померлою фізичної особи, втрачає

економічний зміст, зокрема у разі, якщо вартість зберігання є вищою за

вартість речі, яка зберігається, або строк зберігання призводить до втрати

властивостей відповідних речей.

185

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальные проблемы гражданского права [Текст]: учеб. пособие для

вузов; рекомендовано Мин. oбразования / ред. Н. M. Коршунов,

Ю. Н. Андреев, Н. Д. Эриашвили. – 3-е изд., перераб. и. доп. – М.: Юнити-

Дана: Закон и право, 2014. – 543 с.

2. Анікіна Г. В. Смерть фізичної особи як юридичний факт [Електронний

ресурс] / Г. В. Анікіна // Університетські наукові записки. – 2008. – № 4. –

482 с. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2008_4_32.

3. Анікіна Г. В. Цивільно-правові наслідки смерті фізичної особи як

юридичного факту [Електронний ресурс] / Г. В. Анікіна // Університетські

наукові записки. – 2012. – № 3 – 614 с. – Режим доступу:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2012_3_18.

4. Анікіна Г. В. Цивільно-правове регулювання відносин, пов’язаних зі

смертю фізичної особи [Текст]: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 /

Г. В. Анікіна; Національна академія прокуратури України. – К., 2014. – 16 с.

5. Анікіна Г. В. Юридичні наслідки смерті як юридичного факту в

цивільному праві [Текст] / Г. В. Анікіна // Університетські наукові записки. –

2012. – № 3. – С. 104–111.

6. Антимонов Б. С., Граве К. А. Советское наследственное право [Текст] /

Б. С. Антимонов, К. А. Граве – М.: Госюриздат, 1955. – 264 с.

7. Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо [Текст] / Б. Д. Антоненко-

Давидович. – К.: Українська книга, 1997. – 336 с.

8. Архипов С. И. Субъект права: теоретическое исследование/

С. И. Архипов. – СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс»,

2004. – 469 с.

9. Бабаев В. К. Презумпции в советском праве [Текст]: учебное пособие /

В. К. Бабаев– Горький: Изд-во ГВШ МВД СССР, 1974. – 124 с.

186

10. Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. ІІ. Лица, блага,

факты [Текст]: ученик / В. А. Белов. – М.: Издательство Юрайт, 2011. – 1093 с.

– Серия: Магистр.

11. Білоус І. Оголошення фізичної особи померлою. Правові наслідки

оголошення фізичної особи померлою. Правові наслідки появи фізичної

особи, яка була оголошена померлою [Текст] / І. Білоус // Науково-практичний

журнал «Мала енциклопедія юриста». – 2013 p. – № 6 – С. 108 –113.

12. Бобко В. Г. Визнання громадянина безвісно відсутнім і

оголошення громадянина померлим як цивільно-правові інститути // Держава і

право: Зб. наук. праць. – Вип. 5. – Київ, 2000. – С. 307–311.

13. Бобко В. Г. Визнання громадянина безвісно відсутнім і

оголошення громадянина померлим як цивільно-правові інститути, що

потребують реформування // Зб. тез Міжнародної науково-практичної

конференції: «Проблеми права на зламі тисячоліть». – Дніпропетровськ: ІМА-

прес, 2001. – С. 318–321.

14. Бобко В. Г. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або

оголошення її померлою // Цивільне право України. Загальна частина:

Підручник / За ред. І. А. Бірюкова, Ю. О. Заіки. К.: КНТ, 2006. – С. 91–98.

15. Бобко В. Г. Правові наслідки з’явлення громадянина, визнаного

безвісно відсутнім або оголошеного померлим // Підприємництво,

господарство і право. – 2002. – № 6. – С. 48–50.

16. Бобко В. Г. Признание гражданина безвестно отсутствующим и

объявление умершим в законодательстве Украины // Сб. материалов

международной научно-практической конференции: «Актуальные проблемы

реформирования правовой системы Российской Федерации». – Ч. II. –

Белгород: Изд-во БелГУ, 2002. – С. 147– 152.

17. Бобко В. Г. Cудочинство у справах про визнання фізичної особи

безвісно відсутньою та оголошення її померлою [Текст]: автореф. дис. …

канд. юрид. наук: 12.00.03 / В. Г. Бобко. – Київ: Б.в., 2006. – 20 с.

187

18. Бобко В. Г. Судочинство у справах про визнання фізичної особи

безвісно відсутньою та оголошення її померлою [Текст]: дис... канд. юрид.

наук: 12.00.03/ Бобко В. Г.; Київський національний ун-т внутрішніх справ. –

К., 2006. – 179 с.

19. Бойко Г. І. Юридична конструкція як засіб юридичної техніки/

Г. І. Бойко [Електронний ресурс] // Актуальні проблеми держави і права. –

2014. – Вип.73. – с. 537.

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2014_73_33/(дата звернення

15.09.2016). – Назва з екрана.

20. Братусь С. Н. Субъекты гражданского права [Текст]/

С. Н. Братусь. – М.: Госюриздат, 1950. – 367 с.

21. Брун М. И. Коллизии разноместных законов о безвестном

отсутствии / М. И. Брун. – М.: Tипография Г. Лисснера и Д. Собко. 1914. –

30 с. – (Отдельный оттиск из журнала «Юридический Вестник», 1914 г., кн. V

(I)).

22. Брун М. И. Коллизии разноместных законов о безвестном

отсутствии // Юридический вестник. – 1914. – Книга V (I) – VI (II). – С. 147–

174.

23. Брун М. И. О безвестном отсутствии в международном частном

праве [Текст] / М. И. Брун. – М., 1914. – 48 с.

24. Будков В. Правове значення рішень суду в структурі

правовідносин, що виникають у зв’язку з розшуком безвісно зниклих

громадян / В. Будков [Електронний ресурс] // Вісник Луганського державного

університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. – 2010. – Вип. 3. – 319 с.

– Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vlduvs_2010_3_17.

25. Булаевский Б. А. Функции правовых презумпций [Текст]

/ Б. А. Булаевский // Журнал российского права – № 3 (171). – М.: Норма,

2011. – 144 с.

188

26. Буряков Е. В., Черкасов Р. В. Безвестное исчезновение граждан и

его причины / Е. В. Буряков, Р. В. Черкасов // Российский следователь. – 2004.

– № 3, Спец. Выпуск. – С. 27–28.

27. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса/

Е. В. Васьковский – М.: Изд. бр. Башкамовых, 1914. – 571 с.

28. Витушко В. А. Курс гражданского права. Общая часть: [пособие

для вузов]: в 5 т. / В. А. Витушко. – Минск: БГЭУ, 2002. – Т. 2: [Б. з.]:

лабораторная работа. – 2002. – 717 с.

29. Відомості про результати роботи органів внутрішніх справ по

розшуку безвісно зниклих громадян // Звітність про результати розшуку

громадян, які переховуються від органів влади, безвісно зниклих та

встановлення особи громадян за невпізнаними трупами за 6 місяців 2015 року.

Форма № 3 (місячна). Затверджено наказом МВС України від 24 травня 2013

року № 501 [Електронний ресурс].

Режим доступу: http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/index(дата

звернення 14.09.2016). – Назва з екрана.

30. Власюк І. І. Інститут безвісної відсутності та визнання особи

померлою в законодавстві зарубіжних країн / І. І. Власюк // Держава і право. –

2010. – № 47. – С. 412–417. – Бібліогр.: 9 назв. – укр.

31. Вовк В. М. Римське право як феномен правової дійсності [Текст]:

дис. на здобуття наук. ступеня доктора юрид. наук: 12.00.12 / В. М. Вовк; Київ,

Національна академія внутрішніх справ – К., 2011. – 443 с.

32. Вовк В. М. Смерть та мертве тіло як елементи римського права

/ В. М. Вовк [Електронний ресурс] // Часопис Київського університету права. –

2009. – № 4 – 361 с. – Режим доступу:

http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/22737/(дата звернення 18.09.2016). –

Назва з екрана.

33. Воронов М. П. Майнові права дитини як самостійного суб’єкта

сімейних правовідносин / М. П. Воронов [Електронний ресурс] // Сучасні

питання економіки і права. – 2014. – Вип. 1 – 130–136 с. – Режим доступу:

189

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Spep_2014_1_28 (дата звернення 17.09.2016). – Назва з

екрана.

34. Гаджиев В. А. Сроки в наследственном праве [Текст]: дис. … канд.

юрид. наук: 12.00.03 / В. А. Гаджиев. – Рязань, 2007. – 176 с.

35. Горшенев В. М. Нетипичные нормативные предписания в праве /

В. М. Горшенев // Советское государство и право. – 1978. – № 3. – С. 113–117.

36. Гражданский кодекс Украинской ССР: научно-практический

комментарий / отв. ред. А. Н. Якименко. – Киев: Политиздат Украины, 1981. –

639 с.

37. Гражданское право и современность. Сборник статей,

посвященный памяти М. И. Брагинского / С. С. Алексеев, Ф. О. Богатырев,

Б. А. Булаевский и др.; под ред. В. Н. Литовкина, К. Б. Ярошенко; Институт

законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. –

М.: Статут, 2013. – 766 с.

38. Гудзь Д. С. Історія виникнення правових презумпцій та розвиток

поняття про них [Текст] / Д. С. Гудзь // Держава і право. Юрид. і політ. науки:

зб. наук. пр. – 2006. – Вип. 32. – С. 99–105. – Бібліогр.: 35 назв. – укp.

39. Гудзь Д. С. Співвідношення правової презумпції зі спорідненими

правовими категоріями [Текст] / Д. С. Гудзь // Актуальні проблеми держави і

права. – 2005. – Вип. 25. – С. 109–113.

40. Гузь Л. Е. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение [Текст] / Л. Е. Гузь. – Х. : Полиграфист, 2007. – 702 с.

41. Гуліда О. М. Сторони у справах, що виникають зі спорів про право

власності / О. М. Гуліда // Форум права. – 2014. – № 3. – С. 88–96. – Режим

доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index/ (дата звернення 29.08.2016). –

Назва з екрана.

42. Гурвич М. Доказательственные презумпции в советском

гражданском процессе [Текст] / М. Гурвич // Советская юстиция. – 1968. – №

12. – С. 10–12.

190

43. Давиденко Е. Живий?! Ану, доведи! / Е. Давиденко // Юридичний

вісник України, 2004. – 3–9 квітня – № 14. – С. 13.

44. Дворецкая А. А. Теория юридических фактов в древнем римском

праве / А. А. Дворецкая // Актуальные проблемы правового государства и

экономическое развитие Беларуси: материалы науч.-практ. конф., г. Минск,

17 мая 2003 г. , г. Минск: БГЭУ, 2003 – С. 44–46.

45. Демичев А. А., Исаенкова О. В. Смерть с точки зрения права /

А. А. Демичев, О. В. Исаенкова // Государство и право. – М.: Наука, 2008, № 8.

– С. 86–89.

46. Диба І. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або

оголошення її померлою [Текст] / І. Диба // Юридичний вісник України. –

2007. – №1., 6–12 січня. – С. 14.

47. Долинська О. В. Юридична природа корпоративних прав

учасників господарських товариств [Текст] /О. В. Долинська// Університетські

наукові записки. – 2008. – № 4 (28). – С. 190–194.

48. Дормидонтов Г. Ф. Классификация явлений юридического быта,

относимых к случаям применения фикций: юридические фикции; презумпции;

скрытные, символические, притворные и мнимые действия; фидуциарные

сделки. Исслед. Г. Ф. Дормидонтова: [Дис.]. – Казань: Типо-лит. Имп. ун-та,

1895. – 176 с.

49. Дутко А. О. Використання юридичних конструкцій у цивільному

законодавстві / А. О. Дутко // Науковий вісник Львівського державного

університету внутрішніх справ. серія юридична. – 2013. – Вип. 2. – С. 105 –

112.

50. Дутко А. О. Функціональна характеристика юридичних

конструкцій / А. О. Дутко // Вісник Національного університету «Львівська

політехніка». Юридичні науки. – 2014. – № 782. – С. 158 –162.

51. Дутко А. О. Юридична техніка: види та зміст [Текст] / А. О. Дутко

// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. –

2006. – № 3. – С. 32.

191

52. Елисейкин П. Ф. Судебное установление юридических фактов.

автореф. дис. ... канд. юрид. наук / П. Ф. Елисейкин – Л., 1960. – 15 c.

53. Елисейкин П. Ф. Судебное установление фактов, имеющих

юридическое значение / П. Ф. Елисейкин – М.: Юрид. лит., 1973. – 128 c.

54. Заіка Ю. О. Спадкове право [Текст]: навч. посібник / Ю. О. Заіка,

Є. О. Рябоконь. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 351 с.

55. Зеленко І. П. Поняття й підходи щодо класифікації презумпцій

[Текст] / І. П. Зеленко // Наук. Вісник Міжнар. гуманіт. ун-ту. Серія

«Юриспруденція». – 2014. – № 10-2, Т.1. – С. 24–27.

56. Зинов’єва А. В. Правовий статус безвісно відсутньої особи:

матеріальний та процесуальний аспекти / А. В. Зинов’єва // Вісник Верховного

Суду України. – 2010. – № 12. – С. 41–45.

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vvsu_2010_12_10.

57. Зінченко О. В. Функції юридичних конструкцій: теоретико-

правовий аналіз / О. В. Зінченко // Часопис Київського університету права,

2012, № 2. – С. 58–61.

58. Иоффе О. С. Избранные труды по гражданскому праву /

О. С. Иоффе – М.: Статут, 2000. – 781 с.

59. Исаков В. Б. Фактический состав в механизме правового

регулирования. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1980. – 78 с.

60. Іванський А. Й. Правові фікції як прийом юридичної техніки у

правовому регулюванні фінансових правовідносин [Текст] / А. Й. Іванський //

Право України. – 2011. – № 3. – С. 236–242.

61. Іванський А. Й. Роль юридичних презумпцій у регулюванні

відносин фінансово-правової відповідальності [Текст] / А. Й. Іванський //

Актуальні проблеми держави та права: зб. наук. праць. – О. : Юрид. л-ра, 2008.

– Вип. 42 – 274 с.

62. Іванський А. Й. Роль юридичних фікцій у регулюванні відносин

фінансово-правової відповідальності / А. Й. Іванський // Форум права. – 2008.

– № 3. – С. 202–207. – [Електронний ресурс].

192

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index /(дата звернення 15.09.2016).

– Назва з екрана.

63. Кавун В. Ф. Механізми міжнародного контролю у сфері прав

людини [Текст]: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11 / В. Ф. Кавун;

НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2008. – 18 с.

64. Каминская В. И. Учение о правовых презумпциях в уголовном

процессе / Каминская В. И.; Отв. ред.: Полянский Н. Н. – М., Л.: Изд-во АН

СССР, 1948. – 132 c.

65. Каранина Н. С. Правовые презумпции в теории права и

российском законодательстве [Текст]: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01/

Н. С. Каранина; Науч. рук. О. А. Гаврилов; Институт государства и права

РАН. – М.,2006. – 164 с.

66. Когут Ю. Презумпції у цивільному праві / Ю. Когут // 70-та

студентська науково-технічна конференція. Секція права та психології:

збірник тез доповідей, 16–18 жовтня 2012 року, Львів / Національний

університет «Львівська політехніка», Навчально-науковий інститут права та

психології. – Львів: Видавництво Львівської політехніки. – 2012. – С. 88–90.

67. Кодекс Законів про сім’ю опіку, шлюб і про акти громадянського

стану УРСР від 31 травня 1926 р. зі змінами і доповненнями на 1 липня 1949

р., з постатейними матеріалами та додатками. – К.: Державне видавництво

політичної літератури УРСР, 1949. – 142 с.

68. Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР. Науково-практичний

коментар / За ред. Голови Верховного суду Української РСР О. Н. Якименка. –

К.: Політвидав України, 1973. – 220 с.

69. Кодекс міжнародного приватного права (Кодекс Бустаманте)

США: Міжнародний документ від 20.02.1928 р. [Електронний ресурс] //

Верховна Рада України: офіц. веб-сайт. – Електрон. текст. дані.

Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_419/ (дата звернення

28.08.2016). – Назва з екрана.

193

70. Козьяков Р. Розслідування безвісного зникнення особи як

теоретична та прикладна проблема [Електронний ресурс] / Р. Козьяков //

Науковий часопис Національної академії прокуратури України. – 2014. – № 4.

– С. 84–95.

Режим доступу: http://www.chasopysnapu. gp.gov.ua/chasopys/ua/pdf/4–

2015/koziakov.pdf / (дата звернення 18.09.2016). – Назва з екрана.

71. Комаров В. В. Проблемы науки гражданского процессуального

права / [В. В. Комаров, В. А. Бигун, В. В. Баранкова та ін.]; под ред. проф.

В. В. Комарова. – Х.: Право, 2002. – 440 с.

72. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации,

части первой (постатеный) / Руководитель авторского коллектива и

ответственный редактор доктор юридических наук, профессор О. Н. Садиков.

– М.: Юридическая фирма КОНТРАКТ; ИНФРА М. 2002. – 778 с.

73. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від

04.11.1950 р.// Офіційний вісник України від 16.04.1998 – 1998 р., № 13, / № 32

від 23.08.2006 , стор. 270.

74. Конвенція про права дитини: Конвенція, Міжнародний документ

від 20.11.1989 р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України – 1990 р.,

№ 1, стор. 205.

75. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради

України 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України.

– 1996. – № 30. – Ст. 141.

76. Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права /

В. В. Копейчиков // За ред. В. В. Копейчикова. — Стер. вид. – К.: Юрінком

Інтер, 1999. – 317 с.

77. Котуха О. С. Класифікація та характеристика окремих видів

юридичних презумпцій [Текст] / О. С. Котуха // Європейські перспективи. –

2012. – № 2, ч. 1. – С. 79–86.

194

78. Крупчан О. Д. Цивільно-правовий статус людини як вищої

соціальної цінності [Текст] / О. Д. Крупчан // Вісник Академії правових наук

України. – 2009. – №1 (56). – С. 134–141.

79. Куліцька Л. І. Підстави і цивільно-правові наслідки визнання

громадянина безвісно відсутнім або оголошення померлим і роль органів

внутрішніх справ у встановленні фактів безвісного відсутності [Текст]:

автореф. дис. ... канд.юрид. наук: 12.00.03 / Куліцька Л. І.; Московський

університет МВС Росії . – М., 2012 р. – 32 с.

80. Куліцька С. В. Проблемні питання сутності та забезпечення

виконання спадкового договору [Електронний ресурс] / С. В. Куліцька

// Часопис Київського університету права. – 2012. – № 2. – С. 396–400. –

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chkup_2012_2_96 (дата звернення:

17.09.2016). – Назва з екрана.

81. Ліснича Т. В. Правові наслідки появи особи, яку було оголошено

померлою: виявлення і шляхи вирішення проблемних питань / Т. В. Ліснича //

Право і безпека – 2011. – № 4 (41) – С. 196 –200.

82. Маркин А. В. Логика правовых фикций [Текст] / А. В. Маркин //

Вектор науки ТГУ – 2011. – № 3 (6). – С. 57–58.

83. Матузов Н. И. Правовая система и личность / Н. И. Матузов. –

Изд-во Саратовского ун-та, 1987. – 317 с.

84. Международное частное право: Учебник / Л. П. Ануфриева,

К. А. Бекяшев, Г. К. Дмитриева и др.; Отв. ред. Г. К. Дмитриева. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 688 с.

85. Мейер Д. И. О юридических вымыслах и предположениях, о

скрытых и притворных действиях, 1854: Избранные произведения по

гражданскому праву. – М., 2003. – 426 с.

86. Методичні рекомендації щодо вчинення нотаріальних дій,

пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею

свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку в

спільному майні подружжя [Електронний ресурс]: затв. рішенням Науково-

195

експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від

29.01.2009 р. // Верховна Рада України: офіц. веб-сайт. – Електрон. текст. дані.

– Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n0001323-09 – Назва з

екрана.

87. Михайлишин І. В. Зміст права громадян на вільне пересування та

вибір місця проживання [Електронний ресурс] / І. В. Михайлишин // Право і

Безпека. – 2012. – № 3. – С. 36.

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2012_3_8.

88. Михайлова И. А. Теоретические и практические

проблемы признания гражданина безвестно отсутствующим и объявления

умершим [Текст] / И. А. Михайлова // Наследственное право. – 2006. – № 2. –

С. 29 – 31.

89. Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких

зникнень від 20.12.2006 // Офіційний вісник України від 17.07.2015 – 2015 р.,

№ 54, стор. 10, стаття 1737, код акту 77638/2015.

90. Мікуліна М. Особисті немайнові права фізичних осіб: мозаїка

класифікацій / М. Мікуліна // Право України. – 2011. – № 1. – С. 216–221.

91. Міхно О. І. До питання про визначення майнових прав як об’єктів

цивільних правовідносин [Текст] / О. І. Міхно // Бізнес-адміністрування в

умовах турбулентної економіки: матеріали міжнар. наук.-практ. інтернет-

конф., Харків, 1–28 лютого 2015 р. / Харків. нац. ун-т міськ. госп-ва ім.

О. М. Бекетова. – Харків: ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, – 2015. – С. 44–47.

92. Модельний закон щодо осіб, що зникли безвісти: Закон України

від 25.11.2008 р. // Верховна Рада України: офіц. веб-сайт. – Електрон. текст.

дані. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/997_k82?nreg=997_k82&find=1&text=%F3%

EC%E5%F0&x=0&y=0/(дата звернення: 13.09. 2016). – Назва з екрана.

93. Надьон В. В. Деякі аспекти визначення правоздатності в

цивільному праві [Електронний ресурс] / В. В. Надьон // Теорія і практика

правознавства. – 2014. – С. 3–12 – Вип. 1 (5).

196

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/tipp_2014_1_6/(дата звернення:

15.09.2016). – Назва з екрана.

94. Насильницьке або недобровільне зникнення осіб. Виклад фактів /

Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2004. – 22 с.

95. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України

[Текст]: у 2 т. / за ред. О. В. Дзери [та ін.]. – 4-те вид., переробл. і допов. – К.:

Юрінком Інтер, 2011. – Т. 1 / [Н. С. Кузнєцова та ін.]. – 2011. – 805 с.

96. Ніколаєв А. Н. Науково–практичний коментар Цивільного кодексу

України / А. Н. Ніколаєв, О. В. Дзера. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – Т. 1. –

1327 с.

97. Новицкий И. Б. Безвестное отсутствие в условиях войны/

И. Б. Новицкий // Вопросы гражданского и трудового права периода Великой

Отечественной войны: Ученые записки / Всесоюзный институт юридических

наук НКЮ СССР. – М., 1944. – Выпуск III. – С. 107 – 124.

98. Овчатова-Редько А. О. Майнові правовідносини жінки та чоловіка,

які перебувають у фактичному шлюбі, за законодавством України [Текст]:

автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Овчатова-Редько А. О.; Одеська

національна юридична академія. – О., 2009. – 19 с.

99. Ойгензихт В. А. Презумпции в советском гражданском праве.

Монография. – Душанбе: Ирфон, 1976. – 190 c.

100. Оршанский И. Г. О законных предположениях и их значении /

И. Г. Оршанский // Журнал гражданского и уголовного права. – С.Пб., 1874. –

Кн. 4. – 55 с.

101. Офіційний сайт Верховного Суду України / Аналіз деяких питань

застосування судами законодавства про право власності при розгляді

цивільних справ // Верховний Суд України: офіц. веб-сайт. – Електрон. текст.

дані. – Режим доступу:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1207B66D24762C1DC22

57D0E004CC419?OpenDocument&Highlight=0,%EE%E3%EE%EB%EE%F8%E

5%ED%ED%FF/(дата звернення: 18.09.2016). – Назва з екрана.

197

102. Оформлення спадкових прав // Головне управління юстиції у

Полтавській області [відділ нотаріату Головного управління юстиції у

Полтавській області]. – Полтава: ФОП Мирон І. А., 2014. – 32 с.

103. Павліченко О. В. Юридична презумпція, юридична преюдиція та

юридична фікція: співвідношення понять [Текст] / О. В. Павліченко // Держава

і право. – 2010. – Вип. 50. – С. 96 – 98.

104. Панченко М. І. Цивільне право України: Навч. посіб. –

К.: Знання, 2005. – 583 с. – (Вища освіта XXI століття).

105. Пасічник А. В. Щодо поняття правоздатності суб’єкта права /

А. В. Пасічник // Підприємство, господарство і право. – 2009. – № 11. –

С. 28–31.

106. Печений О. П. Деякі аспекти здійснення спадкових прав після осіб,

оголошених померлими / О. П. Печений // Науково-практичний журнал «Мала

енциклопедія нотаріуса» – 2014. –№3 (75) – С. 87.

107. Пікінер К. В. Свобода на пересування та вибір місця проживання

як суб’єктивне цивільне право громадян [Текст] / К. В. Пікінер // Вісник

Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 2. –

С. 97–99.

108. Податковий кодекс України: станом на 01 жовтня 2016 року //

Відомості Верховної Ради України – 2011. – № 13. – Ст. 556 (із змінами).

109. Полный свод законов Российской империи (по сост. на 1 сентября

1910 г.): в 2 кн. / под ред. А. А. Добровольского, сост. А. Л. Саатгеан; С. – П.:

Изд. Кн. Маг. И. И. Зубкова под фирмой «Законоведение», 1911.– Кн. 1 Томы

I-VIII.– С. 9.

110. Попова Ю. А. Предмет доказывания по делам о признан ии

граждан безвестно отсутствующими и объявлении умершими / Ю. А. Попова

// Советская юстиция. – 1984. – № 9. – С. 20 – 23.

111. Попова Ю. А. Признание граждан безвестно отсутствующими /

Ю. А. Попова // Библиотечка народного судьи. – М., 1985. – 78 c.

198

112. Попова Ю. А. Признание граждан безвестно отсутствующими и

объявление умершими в порядке гражданского судопроизводства [Текст]:

автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Ю. А. Попова; Академия наук

СССР, Институт государства и права. – М.,1977. – 13 с.

113. Портянкина С. П. О признании гражданина безвестно

отсутствующим или объявлении умершим [Текст] / С. П. Портянкина //

Адвокат. – 2008. – № 2. – С. 14–18.

114. Портянкина С. П. Объект судебной защиты в судопроизводстве по

делам о признании гражданина безвестно отсутствующим или об объявлении

гражданина умершим [Текст] / С. П. Портянкина // Мировой судья. – 2008. –

№ 10. – С. 43.

115. Потюков А. Г. Безвестное отсутствие // Вопросы кодификации

советского права. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1957, Вып. 1. – С. 48–58.

116. Приватноправові механізми здійснення та захисту суб’єктивних

прав фізичних та юридичних осіб: колективна монографія / В. Л. Яроцький,

В. І. Борисова, І. В. Спасибо-Фатєєва, І. В. Жилінкова та ін. / За наук. ред.

проф. В. Л. Яроцького. − Х. : Юрайт, 2013. − 272 с.

117. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20.03.2003 р.,

№ 638-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 25. – ст.180.

118. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх

обтяжень: Закон України від 01 липня 2004 р., № 1952-IV // Відомості

Верховної Ради України. – 2004. – № 51. – Ст. 553 (зі змінами).

119. Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що

підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний

статус: Закон України від 20.11.2012 р., № 5492-VI // Офіційний вісник

України. – 2012. – № 93. – Ст. 3771.

120. Про забезпечення організаційно-правових умов соціального

захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: Закон

України від 13.01.2005 р., № 2342-IV // Відомості Верховної Ради України від

11.02.2005 – 2005 р., № 6, стор. 267, стаття 147.

199

121. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб:

Закон України від 20.10.2014 р., № 1706-VII // Відомості Верховної Ради. –

2015. – № 1 – ст.1.

122. Про затвердження порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами

України: Наказ Міністерства Юстиції України від 22.02.2012 р., № 296/5//

Офіційний вісник України від 07.03.2012 – 2012 р., № 17, стор. 66, стаття 632,

код акту 60599/2012.

123. Про затвердження Правил державної реєстрації актів

громадянського стану в Україні: Наказ Міністерства Юстиції України від

18.10.2000 № 52/5 // Офіційний вісник України від 03.11.2000 – 2000 р., № 42,

стор. 205, стаття 1803, код акту 16932/2000.

124. Про затвердження Правил перетинання державного кордону

громадянами України [Електронний ресурс]: постанова Кабінету Міністрів

України від 27.01.1995 р., № 57 // Верховна Рада України: офіц. веб-портал. –

Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/57–

95–%D0%BF/print1442926864685927– Назва з екрана.

125. Про нотаріат: Закон України від 02 вересня 1993 року № 3425 –

ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383 (зі

змінами).

126. Про облік внутрішньо переміщених осіб: Постанова Кабінету

Міністрів України від 01.10.2014 р., № 509 // Урядовий кур’єр від 08.10.2014 –

№ 185.

127. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України

від 18.02.1992 р., № 2135–XII // Відомості Верховної Ради України від

02.06.1992 – 1992 р., № 22, стаття 303.

128. Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних

дітей: Закон України від 02.06.2005 р., № 2623-IV // Відомості Верховної Ради

України від 30.06.2005 – 2005 р., № 26, стор. 1108, стаття 354.

200

129. Про охорону дитинства: Закон України від 26.04.2001 р., № 2402-

III // Відомості Верховної Ради України від 27.07.2001 – 2001 р., № 30, стаття

142.

130. Про практику застосування судами законодавства при розгляді

справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав:

Постанова пленуму Верховного суду України від 30.03.2007 р., № 3 // Вісник

Верховного суду України від ??.05.2007 – 2007 р., № 5, стор. 7.

131. Про практику розгляду судами справ, пов’язаних із позбавленням

батьківських прав, поновленням батьківських прав, усиновленням,

установленням опіки та піклування над дітьми: Постанова від 30.03.2007 № 3

// Вісник Верховного суду України. – 2007 р., № 5, стор. 7.

132. Про практику розгляду судами справ, пов’язаних із позбавленням

батьківських прав, поновленням батьківських прав, усиновленням,

установленням опіки та піклування над дітьми від 11.12.2008 р. [Електронний

ресурс] // Узагальнення судової практики Верховного Суду України. Верховна

Рада України України: офіц. веб-сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим

доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0020700-08 – Назва з екрана.

133. Про приєднання України до Міжнародної конвенції про захист

усіх осіб від насильницьких зникнень: Закон України від 17.06.2015 р., № 525-

VIII // Відомості Верховної Ради – 2015. – № 32. – ст.308.

134. Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в

Україні: Закон України від 11.12.2003 р., № 1382-IV // Відомості Верховної

Ради України. – 2004. – № 15 – ст. 232. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1382–15.

135. Про судову практику в справах про встановлення фактів, що

мають юридичне значення: постанова Пленуму Верховного Суду України від

31 березня 1995 року № 5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0005700–95/(дата звернення: 16.09.2016). –

Назва з екрана.

201

136. Про судову практику в справах про захист права власності та

інших речових прав [Електронний ресурс]: постанова Пленуму Вищого

спеціалізованого суду України від 07.02.2014 р., № 5. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0005740–14/(дата звернення: 19.09.2016). –

Назва з екрана.

137. Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної

операції: Закон України від 02.09.2014 р., № 1669-VII // Відомості Верховної

Ради України. – 2014. – № 44. – ст.2040.

138. Протокол засідання Міжвідомчої комісії з імплементації в Україні

міжнародного гуманітарного права 16 грудня 2015 року [Електронний ресурс]

// Міністерство юстиції України: офіц. веб-сайт. – Електрон. текст. дані. –

Режим доступу: http://old.minjust.gov.ua/file/51457 – Назва з екрана.

139. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів

людині: Закон України від 16.07.1999 р., № 1007-XIV // Відомості Верховної

Ради України. – 1999. – № 41. – Ст. 377.

140. Прянишников Е. А. О безвестном отсутствии и признании

умершим [Текст] / Е. А. Прянишников // Известия Высших учебных

заведений. Правоведение. – 1990. – №1. – С. 64–68.

141. Прянишников Е. А. Порядок признания лица умершим должен

быть изменен / Е. А. Прянишников // Правоведение. – 1994. – № 2. – С. 121–

122.

142. Пундор Ю. О. Про визначення змісту категорії

«правосуб’єктність» у теорії права та галузевих теоріях цивільного й

господарського права (порівняльно-правовий аспект) [Текст] / Ю. О. Пундор //

Часопис Київськ. ун-ту права. – 2013. – № 1. – С. 60–63.

143. Рекомендації Міжнародної науково-практичної конференції

«Вимушено переміщені особи в Україні: реалії та можливості» [Електронний

ресурс]. м. Київ, 27 лютого 2015 р. – Режим доступу : http://ief.org.ua/wp-

content/ uploads/2015/02/recommend.pdf (дата звернення: 17.09.2016). – Назва з

екрана.

202

144. Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від

10.03.2016 року, справа № 629/5333/15-ц// Єдиний державний реєстр судових

рішень України: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56364287.

145. Рішення Орджонікідзевського суду Дніпропетровської області від

27.08.2015 року, справа № 184/1691/15-ц// Єдиний державний реєстр судових

рішень України: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/49085875.

146. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 25.02.2016

року, справа № 712/12614/15-ц// Єдиний державний реєстр судових рішень

України: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56101643.

147. Рішення Ужгородського міськрайонного суд Закарпатської області

від 02.03.2016 року, справа № 308/689/16-ц// Єдиний державний реєстр

судових рішень України: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56352744.

148. Рішення Черкаського районного суду Черкаської області від

12.01.2007. Справа № 2о–6/07// Єдиний державний реєстр судових рішень

України: http://www.reyestr.court.gov.ua. Аналогічно: рішення Євпаторійського

міського суду Автономної Республіки Крим від 04.12.2013. Справа №

106/8034/13-ц, провадження № 2о/106/286/2013// Єдиний державний реєстр

судових рішень України: http://reyestr.court.gov.ua/Review/35797318.

149. Рождественська О. С. Особливий суб’єкт інформаційних

правовідносин (загальнотеоретичний аспект) [Текст]: дис... канд. юрид. наук:

12.00.01 / О. С. Рождественська; Харківський нац. ун-т внутрішніх справ.– Х.,

2009. – 190 с.

150. Рожкова М. А. Юридические факты гражданского и

процессуального права: соглашения о защите прав и процессуальные

соглашения / Исслед. центр частного права. – М.: Статут, 2009. – 332 с.

151. Ромовська З. В. Проблеми у застосуванні норм спадкового права

/ З. В. Ромовська // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 6. – С. 45–

48.

152. Савельев В. А. Гражданский кодекс Германии (история, система,

институты) [Текст]: Учеб. пособие / В. А. Савельев. – М.: Юрист, 1994. – 96 с.

203

153. Самбір О. Є. Суброгація та регрес: до питання про співвідношення

понять [Текст] / О. Є. Самбір // Університетські наук. записки. – 2013. – № 1

(45). – С. 140–147.

154. Санагурська Н. М. Порядок припинення шлюбу та визнання його

недійсним на українських землях у складі Російської імперії (ХІХ – початок

ХХ ст.ст.) [Електронний ресурс] / Н. М. Санагурська // Науковий вісник

Львівської комерційної академії. Серія: Юридична. – 2015. – Вип. 1. – С. 42–

51. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvlkau_2015_1_7/(дата звернення:

14.09.2016). – Назва з екрана.

155. Сафончик О. І. Правові наслідки припинення шлюбно–сімейних

правовідносин [Електронний ресурс] / О. І. Сафончик // Актуальні проблеми

держави і права. – 2011. – Вип. 58. – С. 309–315.

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2011_58_46/(дата звернення:

16.09.2016). – Назва з екрана.

156. Сафончик О. І. Особливості припинення шлюбно-сімейних

правовідносин [Текст] / О. І. Сафончик // LEGEA ŞI VIAŢA. – Febr. 2013. –

№ 12. – С. 18–22.

157. Сафончик О. І. Правове регулювання припинення шлюбу в Україні

[Текст]: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / О. І. Сафончик; кер.

роботи Є. О. Харитонов; Нац. ун.-т «Одеська юридична академія». – О., 2004.

– 20 с.

158. Сімейний кодекс України: Закон України від 10.01.2002 № 2947-III

// Відомості Верховної Ради України від 31.05.2002 – 2002 р., № 21, стаття 135.

159. Cічко Д. С. Окремі проблеми поновлення правового статусу особи,

яка була визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою та з’явилась /

Д. С. Cічко, У. Ш. Ісмаілова // Науковий вісник Ужгородського національного

університету: Серія: Право / гол. ред. Ю. М. Бисага. – Ужгород: Видавничий

дім «Гельветика», 2014. – Вип. 28. Т. 1. – С. 124–127.

160. Собрание узаконений и распоряжений правительства за 1917–

1918 гг. Управление делами Совнаркома СССР – М. 1942, – С. 759–762.–

204

Електрон. аналог друк. вид.: режим доступу: http://istmat.info/node/30729/(дата

звернення 15.09. 2016). – Назва з екрана.

161. Солодько А., Доронюк Т. Вироблення політики щодо внутрішньо

переміщених осіб в Україні [Електронний ресурс] / А. Солодько, Т. Доронюк.

– 16 с.

Режим доступу: http://diversipedia.org.ua/sites/default/files/sedos_policy_idps.pdf

(дата звернення: 14.09.2016). – Назва з екрана.

162. Ставлення до переселенців і волонтерської діяльності.

Український інститут Соціальних досліджень ім. О. Яременка. [Електронний

ресурс] – Київ, 2015. – Режим доступу: http://goo.gl/MzfQLs (дата звернення

17.09.2016). – Назва з екрана.

163. Старовойтова Е. И. Генезис правовых презумпций [Текст]

/ Е. И. Старовойтова // Известия Иркутской государственной экономической

академии. – 2010. – № 5. – С. 146–149.

164. Стефанчук Р. О. Особисті немайнові права фізичних осіб у

цивільному праві [Текст]: дис... д-ра юрид. наук за спеціальністю 12.00.03 /

Р. О. Стефанчук; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

– Київ, 2008. – 41 c.

165. Стефанчук Р. О. Система особистих немайнових прав фізичних

осіб у сфері сімейних відносин: до питання вдосконалення / Р. О. Стефанчук

//Університетські наукові записки. – 2006. – № 2. – С. 107–111. – Режим

доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2006_2_16.

166. Строгович М. С. Учение о материальной истине в уголовном

процессе / М. С. Строгович отв. ред.: Н. Н. Полянский. – М.; Л.: Изд-во АН

СССР, 1947. – 328 с.

167. Стучинский М. Г. Безвестное отсутствие [Текст]: автореф. дис. ...

канд. юрид. наук / М. Г. Стучинский – Челябинск, 1949. – 19 с.

168. Сулейманова С. А. Правоспособность граждан (физических лиц)

по российскому гражданскому праву [Текст]: автореф. дис. ... канд. юрид. наук

12.00.03/ С. А. Сулейманова – М., 2002. – 31 c.

205

169. Суханова Д. С. Міжнародно-правові та національно-правові

презумпції у сфері прав і свобод людини та громадянина: порівняльно-

правовий аспект [Текст]: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Д. С. Суханова;

Міжнар. гуманіт. ун-т. – О., 2010. – 230 с.

170. Татулич І. Ю. Процесуальні особливості розгляду та вирішення

справ окремого провадження [Текст] / І. Ю. Татулич // Науковий вісник

Чернівецького університету: [зб. наук. праць]; [Правознавство]. – Вип. 682. –

Чернівці: Рута, 2013. – С.77–80.

171. Теория доказательств в советском уголовном процессе / [ред.

Коллегия Н. В. Жогин (отв. ред.) и др.] / [изд 2-е, испр. и доп.]. – М.:

Юридическая литература, 1973. – 736 с.

172. Тютюник В., Горовенко В. Україна знову перед вибором:

антитерористична операція чи надзвичайни стан або воєнний стан ?

[Електронний ресурс] / В. Тютюник, В. Горовенко – Режим доступу:

http://dialogs.org.ua/ru/periodic/page34041.html (дата звернення 18.09.2016). –

Назва з екрана.

173. Українське сімейне право: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] /

Зорислава Ромовська. – К.: Правова єдність: [Алерта]: [КНТ]: [Центр учбової

літератури], 2009. – 500 с.

174. Ул’яновська О. В. Правові фікції і правові презумпції: єдність та

відмінність / Ул’яновська О. В. // Право України. – 2005. – № 6. – С. 101–103.

175. Ухвала Судової палата в адміністративних справах Верховного

Суду України «Про визнання протиправними дій щодо зняття з реєстрації

місця проживання» від 01.03.2016 р. № 825/1335/13-а [Електронний ресурс] //

Закон і Бізнес №23 (1269) 04.06–10.06.2016. – Електрон. текст. дані. – Режим

доступу:http://zib.com.ua/ua/print/123992su_vislovivsya_schodo__znyattya_osib_

z_reestracii_miscya_pr.html – Назва з екрана.

176. Филимонова И. В. Юридические фикции в праве стран Запада и

Востока: историческое наследие: монография / И. В. Филимонова. –

М.: Юрлитинформ, – 2012. – 224 с.

206

177. Форманюк В. Поняття правового статусу фізичної особи [Текст]

/ В. Форманюк // Юридичний вісник. – 2014. – № 5. – С. 23–26.

178. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении / Р. О. Халфина. –

М.: Юр. лит., 1974. – 340 с.

179. Хватова М. А. Гражданская и семейная правосубъектность

физических лиц в Российской Федерации [Текст]: автореф. дис. ... канд. юрид.

наук: 12.00.03 / Хватова М. А.; Науч. рук. А. М. Рабец.– М., 2007. – 27 с.

180. Хватова М. А. Использование наследия римского права при

разработке доктрины гражданской и семейной правосубъективности // Право и

государство: теория и практика. – М.: Право и государство, 2007, № 6. –

С. 54–58.

181. Цивільний кодекс УРСР від 16 грудня 1922 року // Постанова ЦВК

УРСР р. ЗУ УРСР 1922 р. – № 55, – ст. 780.

182. Цивільний кодекс Української РСР // Відомості Верховної Ради

УРСР. 1963. – № 51. – С. 731.

183. Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 року № 1540-06 //

Право України. – 1993. – № 11–12.

184. Цивільний кодекс України: Закон України вiд 16.01.2003 № 435–

IV станом на 01 жовтня 2016 року // Відомості Верховної Ради України – 2003.

– №№ 40 – 44. – Ст. 356 (із змінами).

185. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар

(пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих

судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців): в 12 т. /

І. В. Спасибо-Фатєєва). – Х.: Страйд, 2009 – Т. 2: Фізична особа (розділ 1). –

2009. – 296 с. – (Серія «Коментарі та аналітика»).

186. Цивільне право [Текст]: підруч. у 2 т. / [Борисова В. І. (кер. авт.

кол.), Баранова Л. М., Бєгова Т. І. та ін.]; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-

Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – Х. : Право, 2011 – Т.2. – 2011. – 816 c.

187. Цивільне право [Текст]: підручник: у 2 т. / Нац. ун-т «Юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого»; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-

207

Фатєєвої, В. Л. Яроцького. Т. 1 / [В. І. Борисова, Л. М. Баранова,

М. В. Домашенко та ін.] – 2-ге вид., перероб. та допов. – Харків: Право, –

2014. – 655 c.

188. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України

від 18.03.2004 року № 1618-IV станом на 01 жовтня 2016 року // Відомості

Верховної Ради України від 08.10.2004 р., № 40, / 40–42 /, стор.1530, стаття

492.

189. Черниловский З. М. Презумпции и фикции в истории права

/З. М. Черниловский // Советское государство и право. – М. – 1984. – № 1. –

С. 98.

190. Чечот Д. М. Неисковые производства / Д. М. Чечот. – М.: Юрид.

лит., 1973. – 168 с.

191. Чудиновская Н. А. Установление юридических фактов в

гражданском и арбитражном процессе / Н. А. Чудиновская; науч. ред.

В. В. Ярков – М.: Волтерс Клувер, 2008. – 192 с.

192. Шайдуллина А. Н. К вопросу о признании граждан безвестно

отсутствующими / А. Н. Шайдуллина // Вестник экономики, права и

социологии. – 2012. – № 2. – С. 180–183.

193. Шайдуллина А. Н. Некоторые проблемы правого регулирования

института безвестного отсутствия в российском праве / А. Н. Шайдуллина //

Вестник экономики, права и социологии. – 2011. – №4. – С. 234–237.

194. Шиманович О. М. Процесуальні особливості розгляду судом справ

про визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою/

О. М. Шиманович // Ученые записки Таврического национального

университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». – Т. 23

(62). – № 1. – 2010. – С. 85–93.

195. Штунин Я. Л. Предмет доказывания в советском гражданском

процессе / Я. Л. Штутин – М.: Госюриздат, 1963. – 186 c.

196. Щекин Д. М. Юридические презумпции в налоговом праве

[Текст]: Учеб. пособие / Д. М. Щекин; ред. С. Г. Пепеляев; Академический

208

правовой ун-т. – М.: МЗ Пресс, 2002. – 253 с. – (Серия «Библиотека

налогового юриста»).

197. Юрченко А. К. Безвестное отсутствие по советскому

гражданскому праву: автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. юрид.

наук / Юрченко А. К.; Ленинградск. гос. ун-т им. А. А. Жданова. – Л., 1952. –

16 с.

198. Юрченко А. К., Потюков А. Г. Последствия возвращения

гражданина, признанного умершим // Вопросы кодификации советского права.

– Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1958, Вып. 2. – С. 15 –19.

199. Яроцький В. Л. Особливості виникнення особистих немайнових та

майнових правовідносин [Електронний ресурс] / В. Л. Яроцький // Форум

права. – 2012. – № 4. – С. 1103 – 1107.

Режим доступу до журн.: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-

4/12jvltmp.pdf /(дата звернення 12.09.2016). – Назва з екрана.

200. Ясинок М. М. Особливості окремого провадження у цивільному

процесуальному праві України (теоретико–правовий аспект): Монографія. –

К.: Алерта, 2014. – 385 с.

201. Ясинок М. М. Особливості проголошення фізичної особи безвісно

відсутньою або померлою в справах окремого провадження / М. М. Ясинок

//Актуальні проблеми цивільного права та цивільного процесу: матеріали

Всеукр. наук.-практ. конф., Донецьк, 26 жовтня 2007 р. – Донецьк, 2007. –

С. 203–206.

202. Alikaj Valbona «Declaring a person missing or dead» University

“Ismail Qemali” Vlore, Albania / The Macrotheme Review A multidisciplinary

journal of global macro trends – 3(5), – SI 2014; [Electronic resource] – Access

mode:http://macrotheme.com/yahoo_site_admin/assets/docs/16MR35Z.97112500.p

df (date of the application: 17.09.2016). – Title from the screen.

203. Donatuti Q. Studi di diritto romano. – Milano: Dott. A. Giuffre` editore,

1976. – Vol. I. – р. 421–519: [Electronic resource]

209

Access mode: http://www.yurclub.ru/docs/pravo/0903/15.html/ (date of the

application: 15.09.2016). – Title from the screen.

204. Law Reform Commission REPORT «CIVIL LAW ASPECTS OF

MISSING PERSONS» (LRC 106–2013) FIRST PUBLISHED January 2013, –

р. 103. [Electronic resource].

Аccess mode: http://www.lawreform.ie/_fileupload/Reports/r106.pdf / (date of the

application: 17.09.2016). – Title from the screen.

205. Michael Fathers «Plight of the Living Dead» / ТІME Monday, July 19,

1999 // [Electronic resource].

Access mode: http://content.time.com/time/world/article/0,8599,2054133,00.html /

(date of the application: 19.09.2016). – Title from the screen.

206. Parliamentary Assembly of the Council of Europe (PACE) //

[Electronic resource]. – Access mode: http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref–

DocDetails–en.asp?FileId=21970/(date of the application: 15.09.2016). – Title from

the screen.

207. Рrinciples concerning missing persons and the presumption of death

[Electronic resourcе]/Recommendation CM/ Rec (2009) 12 and explanatory

memorandum of the Committee of Ministers – 2009. – p. 25. – Access mode:

https://www.coe.int/t/dghl/standardsetting/cdcj/CDCJ%20Recommendations/CMRe

c(2009)12E_Personnes%20disparues.pdf/(last access: 12.09.2016). – Title from the

screen.

208. UNHCR. Ukraine: Internally displaced persons [Electronic resource] //

Access mode: http://unhcr.org.ua/en/2011–08–26–06–58–56/news–ar– chive/1244–

internal–displacement–map/(date of the application: 06.09.2016). – Title from the

screen.

209. Varga C. Doctrine and technique in law [Electronic resource] /

С. Varga // Internationales Rechtsinformatik Symposion: Kolloquium Philipps

(Rechtstheorie) (Salzburg, 26–28 Februarу 2004 year).

Access mode: www.univie.ac.at/ri/IRIS2004/...Phil/Csaba_Phil.doc/(date of the

application: 03.09.2016). – Title from the screen.

210

210. Voci P. Istituzioni di diritto romano. [Electronic resource] – Milano: A.

Giuffre` editore, 1996. – р. 117–167.

Access mode: http://www.yurclub.ru/docs/pravo/0903/15.html/(date of the

application: 15.09.2016). – Title from the screen.