НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 4/2014nadbuhom.pl/images/NBiN-2014-04.pdf · w 1917 r....

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 4/20141

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 4/2014 2 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 4/20141

nadbuhom.pl e-mail: [email protected] ul. Ogrodowa 13, skr. poczt. 77, 17-100 Bielsk Podlaski, tel. (+48)502565547

№ 4 (134) Липень – Серпень 2014 Nr 4 (134) Lipiec – Sierpień 2014

Український часопис Підляшшя„Над Бугом і Нарвою”Видавець: Союз українців Підляшшяul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Зреалізовано завдяки дотації Міністра адміністрації і цифризації.Редакція: Андрій Давидюк, Юрій Гаврилюк (головний редак-тор), Юстина Гапонюк, Іван Киризюк, Христина Костевич, Люд-мила Лабович, Кароліна Хмур. Співпрацівники редакції: Ігор Вереміюк, Микола Рощенко, Славомир Савчук, Леокадія Саєвич, Мирослав Степанюк, Єлизавета Томчук, Олена Чабан.

Не всі думки висловлені на сторінках нашого часопису віддзеркалюють погляди редакції. Не замовлених матеріалів не повертаємо. Редакція залишає за собою право редагувати, скорочувати тексти та змінювати заголовки. За зміст поміще-них реклам та оголошень редакція не відповідає.

Річна передплата на території Польщі коштує 50,00 зл. Річна передплата з-за кордону – рівновар-тість 35 доларів США (звичайною поштою) або 50 до-ларів США (летунською поштою). Банк. рахунок ви-давця: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Ukraińskie pismo Podlasia„Nad Buhom i Narwoju”Wydawca: Związek Ukraińców Podlasiaul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Administracji i Cyfryzacji.Redakcja: Andrzej Dawidziuk, Justyna Haponiuk, Jurij Hawryluk – Jerzy Gawryluk (redaktor naczelny), Jan Kiryziuk, Krystyna Koście-wicz, Ludmiła Łabowicz, Karolina Chmur. Współpracownicy redak-cji: Helena Czaban, Mikołaj Roszczenko, Leokadia Sajewicz, Sławomir Sawczuk, Mirosław Stepaniuk, Elżbieta Tomczuk, Ihor Weremijuk.

Nie wszystkie opinie wyrażone na łamach naszego czasopisma wyrażają poglądy redakcji. Materiałów nie zamówionych redak-cja nie zwraca i zastrzega sobie prawo ich redagowania, skracania oraz zmiany tytułów. Redakcja nie ponosi odpowiedzialności za treść zamieszczonych reklam i ogłoszeń.

Roczna prenumerata krajowa kosztuje 50.00 zł (w przy-padku prenumeraty za okres krótszy ilość numerów nale-ży pomnożyć przez 8.50 zł). Roczna prenumerata zagraniczna – równowartość 35 USD (poczta zwykła) lub 50 USD (poczta lot-nicza). Rachunek bankowy: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Druk: Andare. Studio Grafiki i Reklamy, ul. Senatorska 40/91, 00-95 Warszawa. Nakład: 1600 egz.

J. Hawryluk, „Za szczo ż borołyś my...?” ............... 2Штрихи до українського «автопортрету» ...... 3S. Sawczuk, Do Dubicz na Kupałę! ......................... 4(jh) „Wasylówka” – z modlitwą i pieśnią ................ 8Українці і патріотизм: нове соціологічне опитування... ............... 9L. Łabowicz, Nagroda dla płyty z ludowymi pieśniami religijnymi z Podlasia ............... 10Т. Шевченко, Розрита могила .............................. 13Т. Шевченко, Чигрине, Чигрине... ........................ 15Т. Шевченко, Великий льох (Містерія) .............. 19П. Білян, 1914: Європа над прірвою .................... 25Л. Лабович, Підляські стовпові каплички – слід нашої історії ............ 29Л. Лабович, Еволюція весільної обрядовості Північного Підляшшя (ХІХ століття – міжвоєнний період) ........ 31

Ю. Гаврилюк, Літописні оповіді про Данилових і Василькових нащадків ...... 37І. Киризюк, З циклу «Доля і правда» .................. 44Л. Лабович, З хроніки подій на Підляшші ........ 45

НАША ОБКЛАДИНКАКадр зі святкувань роковин проголошення неза-лежності України (Київ, 24 серпня 2014 р.). Фото Дмитра Ларіна. Стор. ІІ і ІІІ: Стовпові каплички у Гайнівському повіті Північного Підляшшя – реконструйована капличка у селі Саці (гм. Нарва) та пам’ятаюча половину позаминулого сторіччя капличка у селі Кленики (гм. Чижі). Фото Ю. Гаврилюка.Стор. ІV: Відбудована після пожежі православ-на церква Покрову Пресвятої Богородиці у Ко-манчі на Східній Лемківщині (Сяніцький повіт). Фото Ю. Гаврилюка.


Właśnie w Kijowie uczczono kolej-ną rocznicę ogłoszenia 24 sierp-

nia 1991 roku Deklaracji Niepodległości, na mocy której Ukraińska Socjalistyczna Republika Radziecka rozpoczynała swój suwerenny byt. Wówczas z placu, nazwa-nego na cześć tego aktu Majdanem Neza-łeżnosti, usunięto resztki pomnika Wiel-kiej Rewolucji Październikowej, którego centralnym elementem była kamienna sta-tua Lenina. Chyba nie mniej symboliczne było pozostawienie znajdującego się nad brzegiem Dniepru Łuku Przyjaźni Naro-dów, mającego manifestować „wieczną jedność” Ukrainy z Rosją i składającego się z kilku elementów, w tym kamiennej rzeźby symbolizującej zawarcie w 1654 roku przez Bohdana Chmielnickiego i ko-zacką starszyznę ugody w Perejasławiu, która stała się początkiem likwidacji ko-zackich wolności i rusyfikacji Ukrainy. Następstwa Perejasławia, których zgub-ność Chmielnicki szybko zresztą zrozu-miał, doskonale widoczne w kulturowym i duchowym krajobrazie lat 40. XIX w., opisywał w swoich poezjach Szewczen-ko, także dla przestrogi. Ale chociaż po-mnik poety stoi w Kijowie od 1939 roku, to o aktualności Szewczenkowych ostrze-żeń myśleli tylko niektórzy, bo po latach moralnego i fizycznego niszczenia Ukra-ina była państwem jak najbardziej „po-stradzieckim” – ze społeczeństwem obar-czonym całym bagażem skonstruowanych w Moskwie mitów i stereotypów na te-mat historii i perspektyw przyszłości, z tym najważniejszym – o odwiecznym dą-żeniu Ukraińców do „wossojedinienija” (przywrócenia jedności) z bratnim naro-dem rosyjskim i rzekomych dobrodziej-stwach, których Ukraina dzięki temu do-znała (i może doznawać nadal!). I chociaż myślących i działających „po Szewczen-kowsku” przybywało, wyrosło przecież pokolenie nie pamiętające tzw. Radziec-kiej Ukrai ny, bilans trwania w „postra-dzieckości” okazał się tragiczny. Za iluzję, że niepodległość można „otrzymać” i już nie będzie trzeba jej bronić przed dawną metropolią, Ukraińcy płacą teraz życiem i krwią, także synowie tych, którzy szcze-rze wierzyli, że Rosja to „bratni słowiań-ski naród” i „gwarant” nietykalności te-rytorialnej Ukrainy (tak samo jak miliony zamordowanych głodem w latach 30. za-

płaciło za łatwowierność żołnierzy, którzy w 1917 r. uwierzyli w obietnice bolszewic-kich agitatorów i „samozdemobilizowali się”, oddając swój kraj i swoje rodziny w ręce leninowskich, a potem stalinowskich oprawców).

Z polityką jest mniej więcej tak, jak z nigdy wcześniej nie diagnozowanym schorzeniem – widzimy zewnętrzne ob-jawy, ale trudno dociec przyczyn, a skut-ków prowadzenia lub zaniechania tera-pii możemy się tylko domyślać. Poza tym wszystko co się w danym momencie dzie-je może być interpretowane na dziesiąt-ki sposobów, w zależności nie tylko od wiedzy i poglądów komentatora, ale też od jego charakteru. Tak więc jeden ukra-iński patriota może oceniać bilans rosyj-skich działań na Krymie i Donbasie pesy-mistycznie i narzekać, że Ukraina utraciła część terytorium, inny optymistycznie uzna to za pozytyw. Bo tym samym – przynajmniej na jakiś czas – jej życie poli-tyczne zostało uwolnione od negatywnego wpływu obszarów, których mieszkańcy w

przytłaczającej większości nie rozumieli lub nawet bali się „europejskiego wyboru” większości Ukraińców (a część, pogrążo-na w nostalgii za ZSRR, w ogóle nie uzna-wała Ukrainy za swoje państwo, gotowa wierzyć w każde słowo płynące z Mo-skwy, nawet – jak pokazał ostatni rok – w największą propagandową brednię) i trze-ba tę sytuację jak najlepiej wykorzystać.

Twórcza inwencja rzesz komentato-rów – aktywistów politycznych, poli-tologów, dziennikarzy itp. – produku-je też niezliczoną ilość prób odpowiedzi na pytania, do czego, oprócz zablokowa-nia możliwości przyłączenia się Ukrainy do Unii Europejskiej i NATO, w swo-ich działaniach dąży kierownictwo Ro-sji. A więc czy napaść na Ukrainę – od pół roku zbrojna, a jeszcze dłużej propa-gandowa – to w istocie obrona przed per-spektywą Majdanu na moskiewskim Pla-cu Czerwonym, czy też element jakiegoś szerszego planu, np. odbudowy ZSRR i jego strefy wpływów.

„Za szczo ż borołyś my...?”(Kilka myśli mało postronnego obserwatora)

Про суспільні тренди в Україні та зміну установок українців піс-ля Революції Гідності та під час життя в умовах неоголошеної вій-ни розповідає заступник дирек-тора Інституту соціології НАН України Євген Головаха.

За словами соціолога, творенню но-вого українського суспільства на зорі його незалежності не передували чіт-кі інституційні передумови, відтак до влади прийшла партійна номенклату-ра, червоний директорат та криміналь-ні елементи.

«Провівши перші дослідження у 1992 р., ми виявили, що люди прагнуть змін, але не знають, як їх досягти. Вони не вважали, що зможуть щось активно змінити з особистої позиції, бо окрім авторитарних методів змін вони не знали ніяких. Тому якщо в нормальних країнах рушієм поставав середній клас та робітники, то в Україні ним стали партійна та комсомольська номенкла-тура, червоний директорат та кримі-нальні елементи», – пояснює соціолог.

В подальшому ці три рушії почали діяти на тлі невпинного погіршення са-мопочуття більшості населення та не-здатності кожного громадянина взя-ти на себе відповідальність. Крім того, керівна верхівка, за словами соціоло-га, все ще звіряла свої позиції із Росі-єю, переймаючись проблемами «вели-кого сусіда», що створювало додаткові перепони на шляху до побудови свого суспільства.

«На початку 2000-х почались певні адаптаційні процеси, внаслідок яких з’явились так звані інфернальні осо-бистості – ті, які готові взяти на себе відповідальність за зміни. Цей проша-рок був немасовим, однак становив за-родок того, що ми називаємо середнім класом. Однак попри це у суспільстві все ж виникли феномени масової демо-ралізації та аморальної більшості – це означає, що люди не знали, як жити в системі норм тодішнього суспільства. Крім того, населення водночас і нос-

тальгувало за життям в СРСР, і праг-нуло змін», – так соціолог описує добу назрівання змін перед Помаранчевою революцією 2004 року.

Як зазначав Головаха, до 2004 року в Україні витворився прошарок лю-дей, які не сприймали партійне керів-ництво і те, що воно будувало, а саме систему, в якій немає місця активному індивіду. Відтак внаслідок подій 2004 на зміну партійному керівництву при-йшло комсомольське, яке було ще ци-нічнішим за попередників попри свій декларативний патріотизм.

«Якщо у 2005 році відсоток тих, хто вважав, що програв від Помаранчевої революції становив 12, то у 2011 році зріс до 48%. В той же час збільшилась кількість тих, хто підтримував Вікто-ра Януковича з 25% у 2008 до 38% у 2010. Разом з тим зростали показники тривожності та деморалізованості на-селення».

Масове розчарування населення на-слідками Помаранчевої революції та переважання пасивних індивідів, які перекладали усю відповідальність на владу, і призвели, на думку Головахи, до того, що президентське крісло в ре-зультаті дісталось Віктору Януковичу у 2010 році.

Результати соціологічного дослі-дження сьогоднішньої, постмайдан-ної України свідчать про зміни у свідо-мості українців усіх регіонів. Так, змі-нилось ставлення українців до Росії, зо-крема, росіян безпосередньо та Путіна.

«Раніше українці найближче «під-пускали» до себе росіян та білорусів, трохи менше поляків та євреїв, а євро-пейців та американців дистанціюва-ли. То тепер ситуація з росіянами абсо-лютно протилежна. Крім того, значно упала оцінка Путіна – від більше 6-ти з 10-ти можливих балів до 3-х, і зрос-ла оцінка Порошенка до 5», – говорить соціолог.

Однак це ще не всі зміни. На тлі не-оголошеної війни, яка розгортається на сході України, українці відсунули

на задній план побоювання безробіття та зростання цін. Дослідження засвід-чило, що зараз українці бояться напа-ду зовнішнього ворога та розпаду краї-ни. Також соціолог відмітив, що попри тяжкі часи у людей знизився рівень со-ціального цинізму та підвищилось со-ціального самопочуття у морально-ду-ховному сенсі.

Тим, що може вилікувати україн-ське суспільство, Євген Головаха вва-жає ні що інше, як ціннісні зміни. Біль-шість світових досліджень засвідчу-ють важливість ціннісних змін поряд з економічними та соціальними, тому, на думку соціолога, це те, над чим укра-їнці мають працювати і викорінювати пострадянські орієнтації.

«Замість кар’єризму повинна бути самореалізація, індивідуальна відпо-відальність замість безвідповідальнос-ті, також повинно бути місце толерант-ності, взаємодопомозі та відкритість до змін. Зміни – це завдання українців на багато років».Підготувала Оля КраськоiPress.ua

А ну без істерики! Думки з місця боїв Євгена Дикого, доброволь-ця батальйону територіальної обо рони Збройних сил України «Айдар» (у мирний час біолог, старший науковий співробіт-ник Національного педагогіч-ного університету у Києві)

Не сталось нічого несподіваного. Ми просто пройшли черговий рівень у страшній грі – переконливо пере-магали сепар(атист)ів, вже фактично їх дотискали, – і цілком прогнозовано вий шли на наступний рівень, звісно ж важчий: війну напрямки з армією Ро-сійської Федерації. А що, хтось всерйоз вірив, що цього не станеться? Ще раді-ємо, що це сталось лише зараз, а не у березні-квітні, коли ми ще геть воюва-ти не вміли...

Штрихи до українського «автопоpтрету»

На «Спаса» діти, які приїхали разом з активістами громадської організації «Допомога Армії України» до місця розташування 80-ї окремої аеромобільної

бригади Збройних сил України, привезли солдатам свої рисунки.

Пре

с-сл

ужба

ІГО

«Д

опом

ога

Арм

ії У

краї

ни»

Якщо не знаєш – запитай! Думаю, що це універ-сальне правило й нам допоможе «зрозуміти Україну». Саме з цією метою пропонуємо на-шим читачам короткий огляд публікацій укра-їнських ЗМІ, про те, які відповіді на умовне за-

питання «Що діялося з українцями протягом минулих 23 років та які є їхні думки і емоції сьогодні?» давали опитувані соціологами «се-редньостатистичні українці» та зовсім кон-кретні особи.

Закінчення на 11 стор.Zakończenie na str. 18


W tym roku obyło się bez deszczu, chy-ba że policzyć ten rozpylany przez

wozy strażackie po żwirówkach dojazdo-wych i na ścieżkach nad zalewem Bach-maty. Strażacy przed imprezą prewencyj-nie „gasili” potencjalny kurz, wzbijany przez setki kół samochodowych i tysiące nóg, a w zaciszu i cieniu sosnowego za-gajnika dziewczęta z zespołu „Dobryna” z Białegostoku zabrały się do tradycyjne-go kupalskiego zajęcia.

– Pleciemy właśnie wianki, – mówi członkini zespołu Tetiana Jednorow-ska. – Pochodzę z Ukrainy i cieszę się, że tu na Podlasiu kultywowany jest taki zwyczaj, gdy na noc Kupały zbierają się dziewczęta, wyplatają wianki i mają na-dzieję, że gdy puszczą je na wodę, znaj-dzie się jakiś ukochany, który zabierze je w nowe życie małżeńskie. Z kwiatami jest jak z dziewczynami – wybiera się te najładniejsze, a zbiera te polne – bo są najbardziej wytrzymałe. Podobnie jest z kobietami – gdy zakładają rodzinę, mu-szą być silne.

Nad Bachmatami jeszcze w miarę spokojnie, jeśli nie brać pod uwagę prób dźwiękowych, strojenia instrumentów, w tym rytmicznej perkusji. Na drugim brze-gu zalewu już wyrosło miasteczko namio-towe, na stoku przed sceną ludzie pomału

W tym roku obyło się bez deszczu, chy-W tym roku obyło się bez deszczu, chy-W Do Dubicz na Kupałę!

zaścielają kocyki i zaczynają dymić gril-le. Kiełbaski, kurczaki, przygotowane w domu lub „gotowce” z marketów w po-staci karkówek, szaszłyków za chwilę tra-fią na ruszt. Będzie więc ogień i strawa – atrybuty święta tysiącletniej dawności. Z koszyczków wystają też szyjki butelek, a w turystyczny chłodziarkach – coś dla ochłody, a może bardziej „dopalacz” do zabawy. Było, nie było – Kupała to od pra-wieków święto ludyczne.

– Nasze pierwsze kupalskie imprezy odbywały się nie na Bachmatach, ale w Ploskach nad Narwią, – wspomina prze-wodniczący Związku Ukraińców Pod-lasia dr Andrzej Artemiuk. – Było to skromne święto, bo i nasze możliwości były mniejsze. Dopiero w 1998 roku po raz pierwszy zorganizowano „Na Iwa-na, na Kupała” na Bachmatach. Była to oczywiście impreza mniejsza niż obec-nie, na nieistniejącej już drewnianej sce-nie. Nie było tylu ludzi i zespołów. Ale z roku na rok impreza rozrastała się i po kilkunastu latach mamy całkiem duże wydarzenie, zarówno pod względem li-czebności publiki, jak i różnorodności programu. Mamy nie tylko koncerty, ale także kiermasz rękodzieła, a w tym roku, po raz pierwszy, prezentację kuch-ni ukraińskiej.

Impreza zaczyna się o 18:00, ale już od popołudnia nad zalewem rozłożyły się stragany i namioty „ Jarmarku Kupalskie-go”, na którym wystawcy z Polski i Ukra-iny prezentowali i sprzedawali wyroby rzemiosła ludowego i nie tylko.

– Co u nas tak pachnie? – mówią pa-nie ze stoiska z napisem „Kuchnia Ukra-ińska”. – Ano smaczne jedzenie: barszcz ukraiński, bigosik, cztery rodzaje piero-gów i inne smakołyki. Kuchnia ukraińska, bo jesteśmy nastawieni na jedzenie domo-we, bez żadnych wynalazków. Żeby było smacznie i zdrowo. Jak u mamy.

Nad brzegiem zalewu rozłożyli się spe-cjalni goście kiermaszu – rzemieślnicy z Ukrainy.

– Jestem tu już piąty raz – mówi Ilona Młynarśka, która na jarmarku prezento-wała ukraińskie wyszywanki – haftowane koszule, ręczniki. – W tym roku, ze wzglę-du na sytuację w naszym kraju, wszelkie imprezy są ograniczane do minimum. Od-wołuje się dni miast, noce Kupały, ponie-waż praktycznie cały czas mamy żałobę po kimś, kto zginął na wschodzie kraju.

Z drugiej strony, jak zaznacza pani Ilo-na, wyszywane soroczki są obecnie na Ukrainie bardzo popularne, symbolizują przywiązanie do wartości patriotycznych, dlatego nosi je wiele osób.


„Wyszywanek” nie zabrakło także na nocy Kupały w Dubiczach Cerkiewnych. Dzięki obecności na imprezach ukraiń-skich sprzedawców z Ukrainy, a także osobistym wyjazdom Podlasian na Ukra-inę, soroczki coraz częściej noszą nie tylko artyści na scenie, ale także osoby wśród publiczności.

Ukrainę reprezentowali w Dubiczach Cerkiewnych nie tylko wystawcy ręko-dzieła. Artystów z Ukrainy, jak co roku, nie mogło zabraknąć także na scenie. W tym roku na Bachmatach pojawili się tra-dycyjni na podlaskich imprezach wyko-nawcy z Równego, z takich zespołów, jak znana „Horyna”.

– Każdego roku czekamy na zapro-szenie i możliwość wzięcia udziału w tym festiwalu – mówi Lila Mołodcowa z ze-społu ETNO-XL z Równego. – Niestety w ubiegłym roku nie mogliśmy być, ale już w tym z radością odpowiedzieliśmy na zaproszenie. Oczywiście zdajemy so-bie sprawę, że takie świętowanie Kupa-ły to jest jedynie rekonstrukcja, ale zwy-czaj w niektórych regionach Ukrainy jest szczątkowo zachowany i są osoby, które mogą przekazać nam pewne ku-palskie tradycje, które następnie można rekonstruować.

Na imprezie „Na Iwana, na Kupała” zaśpiewali bliscy nam Poleszucy, ale tak-że przedstawiciele Galicji – zespół „Hor-łycia” z Nowojaworiwska w obwodzie lwowskim.

– Tej jesieni będziemy obchodzić dwu-dziestolecie – mówi Switłana Ostasz. – W naszym repertuarze są pieśni z naszego regionu, ale także z całej Ukrainy. Nie je-steśmy zespołem ludowym, śpiewamy bar-dziej w manierze akademickiej. Mamy w swym repertuarze kompozycje kompozy-torów ukraińskich, a także piosenki estra-dowe i nie tylko ukraińskie. Oczywiście przywieźliśmy tu do Dubicz także piosen-kę kupalską.

Oprócz gości z Ukrainy w tym roku na Bachmaty przybyli także przedstawicie-le Słowacji. Michaela Muszynka i Dome-nika Sekmarowa śpiewają w zespole „So-piłky”.

– Pochodzimy ze wschodniej Słowa-cji, ale jako zespół zeszliśmy się w stolicy Czech, Pradze, gdzie studiujemy. Śpiewa-my na festiwalach, koncertach, ale także chodzimy na wesela i prezentujemy ob-rzęd „czepinnia”. W naszym repertuarze mamy przeważnie piosenki łemkowskie, słowackie, szczególnie ze wschodniej czę-ści kraju, gdzie jest taki specyficzny dia-lekt, a także ukraińskie. Mamy także pio-senki z obrzędu kupalskiego, który u nas nosi nazwę „Sobitky”.

Wśród kilkutysięcznej publiczności, oprócz tutejszych, czyli mieszkańców po-wiatów hajnowskiego, bielskiego i sie-miatyckiego, można było zauważyć także bliższą i dalszą diasporę podlaską: z Bia-łegostoku, Warszawy, a także Belgii, An-glii oraz Kanady i Stanów Zjednoczonych. Nie zabrakło także gości z sąsiedniego ob-wodu brzeskiego Republiki Białoruś – przedstawicieli Naukowo – Pedagogicz-nego Stowarzyszenia „Berehynia”.

– Na tym święcie jestem już po raz czwarty – mówi Ołena Tymoszczuk z po-łożonej w pobliżu granicy wsi Biłoweż-ske w rejonie kamienieckim. – Bardzo mi się tu podoba. Na Białorusi też czasami są organizowane takie imprezy, ale mniej-sze. Natomiast często rodzina zaprasza mnie na Kupałę na Ukrainę, nad Jeziorem Szackim.

Podobne wrażenia z Dubicz Cerkiew-nych zachował w pamięci Wiktor Misijuk – wykładowca uniwersytecki, działacz ukraiński, regionalista i animator lokalnej turystyki z Brześcia. Wraz z panią Ołeną na Bachmaty dotarli jadąc rowerami.

– Chciałem tu przywieźć ze sobą więk-szą grupę młodzieży, ale na przeszkodzie stanęły procedury związane z przekracza-

niem granicy. Przyjechała więc nas dwój-ka, aby uczestniczyć w tej imprezie i pobyć razem z naszymi rodakami.

„Na Iwana, na Kupała”, jak na trady-cyjną imprezę przystało, ma tradycyjny, wypracowany latami program, warun-kowany charakterem imprezy. Noc Ku-pały nie może obejść się bez ognisk, ku-palskich pieśni i obrzędów. Był więc na Bachmatach: korowód zespołów, ogniska, było kupalskie drzewko, wianki na wo-dzie i śmiałkowie, którzy po nie bądź pły-nęli, bądź brodzili. Widowisko inspirowa-ne starożytnym misterium wzmacniały elementy współczesne – fajerwerki, mu-zyka ludowa i estradowa, koncerty zespo-łów folkowych i rockowych. Na nocnym koncercie zagrały „Marshrutka na Mars” z Gdańska, „Hoyraky” z Bielska Podla-skiego oraz „Kozak System” z Kijowa. Gwieździe wieczoru towarzyszył na sce-nie zespół „Ranok”, tworząc ciekawe tło scenograficzne do popisów muzycznychgrupy ze stolicy Ukrainy.

Współczesna kupalska zabawa trwała do późnych godzin nocnych. Cisza, a ra-czej kupalski koncert przyrody, zaczął się nad ranem. Podobnie jak pięćset, osiem-set... lat temu.

Sławomir SAWCZUKPolskie Radio Białystok

Fot. J. Hawryluk

W lipcu i sierpniu br. Związek Ukraińców Podlasia zrealizo-wał dzięki dotacji Ministerstwa Administracji i Cyfryzaсji na-stępujące przedsięwzięcia kul-turalne: imprezy na „Na Iwa-na, na Kupała” i „Wasylówka” oraz Warsztaty Muzyczne Zes-

połu „Hiłoczka”


професію або релігійні переконання по 3% респондентів.

Цікаво, що за останні 4 роки зрос-ло ототожнення себе з громадянами України та «європейцями». З іншого боку, все менше опитаних українців на запитання «Хто я такий?» відповіли б «просто Людина», «радянська люди-на», менше характеризують себе через свою родинну роль.

«Громадянин України» як іденти-фікатор є домінуючим у всіх регіонах України, окрім Донбасу, де основним ідентифікатором залишається «житель свого регіону, міста, села».

Чим молодші респонденти, чим ви-щий їх рівень освіти, тим більше вони себе ідентифікують як громадяни України. Якщо мешканці сіл частіше на запитання «Хто я такий?» відповіли б самі собі громадянин України, назва-ли б свою національність, то мешкан-ці міст – «житель свого регіону, міста», або просто сказали б «Людина».

«Європейцями» себе вважають най-більше на Заході, взагалі не відносять себе до них – на Донбасі. Ототожнює себе із «європейцями» більшою мірою молодь та люди з вищою освітою.

Як останні події в Україні вплину-ли на громадян України в своєму

сприйнятті власної держави та її Не-залежності... Соціологічна група «Рей-тинг» в липні провела нове опитуван-ня громадської думки на усій терито-рії України, охоплюючи населення від 18 років і старших (дослідження мало характер особистого інтерв’ю – face-to-face).

86% опитаних українців вважають себе патріотами своєї країни. При цьо-му, однозначно характеризують себе як патріотів 50%, ще 36% – швидше так, ніж ні. Лише 6% не вважають себе па-тріотами, 8% – не змогли визначитися.

Протягом останнього року кількість людей, які вважають себе патріотами збільшилася з 81 до 86%, а порівняно з 2010 роком – з 76 до 86%. Разом із цим, більш ніж вдвічі зменшилася кількість тих, хто не вважає себе патріотом (з 15% у 2010 році проти 6% у 2014).

Більшими патріотами себе вважа-ють мешканці Заходу, Півночі і Цен-тру, люди з більшими доходами і ви-щим рівнем освіти, а також україно-мовні респонденти.

Загалом 76% опитаних підтримали б проголошення Незалежності Укра-їни, якби сьогодні перед ними постав такий вибір. Водночас 12% не підтри-мали б, ще 12% – не визначилися. За останній рік відбулося значне зростан-ня прихильників проголошення Неза-лежності (з 61% до 76%) при одночас-ному зменшенні майже вдвічі її проти-вників.

Незалежність України підтримують переважна більшість усіх регіонів кра-їни, крім Донбасу: тут кількість як при-бічників, так і прихильників Незалеж-ності є однаковою – по 34%, натомість майже третина (31%) не змогли визна-читися із відповіддю.

Чим молодші респонденти, тим більше вони підтримують Незалеж-ність України. Також вищою є під-тримка Незалежності серед респон-дентів з вищим рівнем освіти і більши-ми статками. Понад 90% опитаних, які вважають рідною мовою українську, проголосували б за Незалежність. Се-ред тих, хто рідними вважає дві мови

– російську та українську – таких по-над 70%. 45% тих, хто вважає рідною мовою російську підтримали б сьогод-ні Незалежність України і лише 30% – проголосували б проти.

В регіональному розрізі динаміка готовності проголосувати за Незалеж-ність України є позитивною: у всіх ре-гіонах значно збільшився рівень під-тримки Незалежності, у т.ч. на Півдні є ріст з 48 до 64%, на Сході – з 44 до 70%. Як і рік тому на Донбасі Незалежність України підтримують близько третини мешканців, при цьому кількість проти-вників скоротилася з 57 до 34% і зрос-ла кількість тих, хто не визначився (з 11 до 31%).

Абсолютна більшість опитаних (64%) відповіли самі собі на запитання «Хто я такий?» – громадянин України. Вдвічі менше охарактеризували себе як жителів свого регіону, міста, села (30%). Свою національність назвали б 21%, а 17% просто сказали б «Люди-на». «Європейцями» себе вважають 8%, стільки ж – назвали б свою родин-ну роль. По 4% опитаних характери-зують себе як «радянська людина» та «громадянин світу». Назвали б свою

Як останні події в Україні вплину-

Українці і патріотизм: нове соціологічне опитування...

«Селфі» в буремну добу – з бійцями добровольчого батальйону перед київським па м’ятником Хмельницькому, серпень 2014

Jedną z najbarwniejszych postaci wśród ukraińskich

mieszkańców południowej części Podlasia był Wasyl Al-biczuk (1909-1995), któremu szczęśliwie udało się uniknąć wygnania, a więc urodził się, tworzył i spoczął na wieczność w swojej rodzinnej Dąb rowicy Małej. Był on rówieśnikiem poety Bohdana Ihora Antony-cza, lecz jest porównywany ra-czej z innym, trochę starszym synem Łemkowszczyzny – Epifanem Drowniakiem, czy-li Nikiforem. Z oboma jednak jego natchniona dusza miała wiele wspólnego, był bowiem

nie tylko uznanym malarzem ludowym (jeden z jego obra-zów ozdobił okładkę „Atla-su sztuki ludowej i folkloru w Polsce”), ale też poetą, chociaż o tym, że pisał wiersze w języ-ku ojczystym, dowiedziano się dopiero po śmierci twórcy. Żył zresztą w czasach, gdy o wie-lu rzeczach postronnym lepiej było nie mówić, więc i zna-ny był pod polskim imieniem Bazyli, które – w rosyjskiej transkrypcji – znalazło się też na pomniku postawionym na mogile artysty. Wreszcie w setną rocznicę urodzin twórcy na ścianie wiejskiej świetlicy

„Wasylówka” – z modlitwą i pieśniąw Dąbrowicy Małej umiesz-czono tablicę pamiątkową, z napisem jak po polsku, tak i po ukraińsku, a w rok później w jednym z jej pomieszczeń zor-ganizowano izbę pamięci z pa-miątkami po nim. Warto też wspomnieć, że biogram Wa-syla Albiczuka znalazł się w pierwszym tomie „Encyklope-dii Suczasnoji Ukrajiny” (Ki-jów 2001).

Było to zasługą garstki miejscowych Ukraińców, któ-rzy zainicjowali też coroczne festyny „Wasylówka”. Kolejny z nich, zorganizowany wspól-nymi siłami Związku Ukra-ińców Podlasia, Wójta Gminy Piszczac, Parafii Prawosław-nej w Zahorowie i miłośni-ków twórczości Wasyla Albi-czuka, odbył się 20 lipca br. Uroczystości zaczęły się tra-dycyjnie panichidą nad mo-giłą twórcy na dąbrowickim cmentarzu, po czym pod tabli-cą pamiątkową złożono kwia-ty i odczytano jego wiersze w języku ukraińskim. Następnie odbył się koncert, podczas któ-

rego wystąpiły zespoły z obu części Podlasia i Ukrainy: „Tę-cza” (Dąbrowica Duża), „Hi-łoczka” (Czeremcha), „Stru-mok” (Dubicze Cerkiewne), „Horłycia” (Nowojaworiwśk) i „Horyna” (Riwne). (jh)

Zdjęcia Z. Chazan, I. Rudczuk J. Hawryluk


Назвали б свою родинну роль біль-шою мірою жителі Центрального ре-гіону та люди з нижчим рівнем освіти. Асоціація із «радянською людиною» притаманна більше жителям Донбасу та Сходу країни, людям старшого віку і з нижчим рівнем освіти.

Предметом гордості за свою країну, свій народ, передусім, вважають місце, де народилися і виросли (35%); землю, територію, на якій живуть (35%); свою державу (29%); великих людей своєї національності (28%).

Працьовитість, уміння господарю-вати відзначають 26%, мову свого на-роду – 23%, своє минуле, історію – 22%, душевні якості свого народу – 21%, пісні, свята, звичаї – 19%.

Дещо менше викликають гордість прапор, герб, гімн (14%), рідна природа (14%) та віра, релігія народу (14%), мо-гили предків і пам’ять про них (12%), наші література, мистецтво (8%), пе-ремоги спортсменів нашої країни (6%), військова потужність держави (2%).

Важливо, що впродовж останніх ро-ків відбулися зміни у розумінні того, що є предметом гордості за свою кра-їну та народ. Зокрема, українці почали відчувати більше гордості за свою зем-лю, територію, на якій живуть; свою державу; мову свого народу; прапор, герб, гімн. Натомість менше відзна-чають як предмет гордості рідну при-роду; пісні, свята, звичаї; перемоги спортсменів нашої країни.

Чоловіків більшою мірою захоплює земля, територія, на якій живуть; дер-жава та перемоги спортсменів своєї країни. Для жінок більш важливими предметами гордості за країну є пра-цьовитість народу, уміння господарю-вати; пісні, свята, звичаї; література і мистецтво.

Люди з вищим освітнім рівнем час-тіше відзначають як предмет гордості державу, в якій живуть; душевні якос-ті народу та літературу, мистецтво. Зі зменшенням рівня освіти більш важ-ливими є минуле, історія; пісні, свя-та, звичаї; віра, релігія народу; могили предків та пам’ять про них.

Якщо мешканці міст частіше серед предметів гордості за країну назива-ли душевні якості народу; пісні, свя-та, звичаї; рідну природу; літературу і мистецтво. То мешканці сіл – держа-ву, в якій живуть; мову свого народу; працьовитість, уміння господарювати; прапор, герб, гімн; віру, релігію свого народу.

«Преса України»Фото з публікації: Андрій Приймаченко, Війна у моєму Києві, на сайті http://hubs.com.ua/discussions/

syjsku z elementami lokalnej gwary, a we wsiach znajdujących się bliżej granicy ję-zykowej ukraińsko-białoruskiej – także z wpływami fonetyki białoruskiej. Wyko-nują je mieszkańcy wspomnianych wsi, urodzeni w latach 20-60. XX w.

Na płycie znalazły się utwory pogrze-bowe oraz pieśni śpiewane w okresie Bożego Narodzenia i Wielkiego Postu. Otwierają ją powinszowania po polsku i rosyjsku, pastorałki oraz kolędy życzą-ce (tzw. koladki lub prypiewki) śpiewa-ne młodej parze, młodemu chłopcu lub dziewczynce w okresie Bożego Narodze-nia. Na uwagę zasługują unikatowe, sięga-jące czasów przedchrześcijańskich kolę-dy życzące: znana na Ukrainie Oj, jasna, krasna ze wsi Nowy Kornin, Dobry we-czur, czudry weczur z Malinnik oraz Tam za horoju ze wsi Dasze. Są one śpiewane w lokalnych gwarach ukraińskich, choć w przypadku pieśni z Nowego Kornina – z elementami dziekania (sidziat, wcho-dzit). Oprócz kolęd ludowych na płycie znalazła się także pochodząca z wydane-go po raz pierwszy w Ławrze Poczajow-skiej w 1790 r. Bohohłasnika kolęda Boh Predwiecznyj narodiwsia zapisana w So-cach. Ta popularna ukraińska pieśń bożo-narodzeniowa, podobnie jak inne utwory religijne z Bohohłasnika, jest na Podlasiu śpiewana z wymową rosyjską.

Wyjątkową pieśnią o charakterze życzą-cym jest żartobliwy utwór Wasilowa mati, wykonywany niegdyś w ostatni dzień przed Nowym Rokiem według kalenda-rza juliańskiego w trakcie obrzędu hoho-tania. Zawarty na płycie utwór pochodzi z Krasnej Wsi.

Pieśni obrzędowe związane z cyklem świąt bożonarodzeniowo-noworocznych

Nagroda dla płyty z ludowymi pieśniami religijnymi

z Podlasia

Od kilku lat na organizowanym przez Polskie Radio w Warszawie Festiwa-

lu Folkowym „Nowa Tradycja” są obec-ne akcenty podlaskie. W tym roku na tym prestiżowym konkursie promującym mu-zykę ludową oraz inicjatywy odwołujące się do niej wyróżniono grupę Słowianocz-ki z Białegostoku. Z kolei w towarzyszą-cym festiwalowi konkursie na najlepszą płytę folkową – „Fonogram źródeł” – jed-ną z trzech nagród otrzymało Stowarzy-szenie Dziedzictwo Podlasia oraz Julita Charytoniuk za wydaną w ubiegłym roku płytę „Ludowe pieśni religijne z Podlasia”. To kolejna inicjatywa mająca na celu po-pularyzację tradycji śpiewaczej naszego regionu.

Płyta zawiera repertuar ludowo-reli-gijny pogranicza polsko-ukraińsko-biało-ruskiego. Znalazł się na niej multimedial-ny materiał składający się z autentycznych nagrań religijnych pieśni katolickich i pra-wosławnych, dokonanych podczas badań terenowych w latach 2010-2013 na Pół-nocnym Podlasiu przez Julitę Charyto-niuk oraz Tetianę Sopiłkę-Zaczykiewicz w ramach II edycji programu Instytutu Muzyki i Tańca „Muzyczne białe plamy”.

Na płycie znalazło się 25 utworów na-granych w czterech wsiach, zamieszka-łych przez ludność wyznania rzymsko-katolickiego: Guzy, Chojnowo, Rybniki i Długołęka oraz w ośmiu wsiach prawo-sławnych, znajdujących się na terenie wy-stępowania gwar ukraińskich: Soce, Ko-żyno, Gorodzisko, Nowy Kornin, Gredele, Krasna Wieś, Malinniki oraz Dasze. Po-nad połowa prezentowanego materiału (13 utworów) to pieśni ludowe prawosław-nych mieszkańców regionu. Są one śpie-wane ojczystą gwarą ukraińską lub po ro-

Warsztaty pieśni wielkopostnych i pogrzebowych w Zagrodzie w Koźlikach w 2012 r. z udziałem śpiewaczek ludowych z Kożyna (pierwsza z prawej

Julita Charytoniuk, autorka projektu).nie są już dziś wykonywane. Zachowa-ła się jedynie tradycja śpiewania zaczerp-niętych z drukowanych śpiewników lub rękopisów popularnych kolęd religijnych, takich jak wspomniana Boh Predwiecznyj narodiwsia, oraz pieśni wielkopostnych i pogrzebowych.

Pieśni wielkopostne prawosławnych mieszkańców Podlasia podejmują tema-tykę męki, ukrzyżowania i zmartwych-wstania Pańskiego. Na płycie są to ta-kie utwory, jak pieśń maryjna Zastupnice Usierdnaja oraz Krest tiażołyj wykony-wane przez starsze mieszkanki Kożyna, a także Tam na hore, na Holhofie zapisana od mieszkanek wsi Gorodzisko, członkiń zespołu Podlaszanki.

Pieśni wielkopostne są wykonywa-ne najczęściej po rosyjsku, choć nie bez wpływu miejscowej gwary ukraińskiej (czom do mene ne howorysz, czom mojich sliuoz ne utulisz), a w przypadku pieśni z Gorodziska – także z elementami cieka-nia, charakterystycznego dla języka bia-łoruskiego (maci). Unikatowym utwo-rem wielkopostnym, zaśpiewanym przez mieszkanki Krasnej Wsi lokalną gwarą ukraińską, jest pieśń W Weliki Czetwer.

Ostatnią grupę stanowią utwory zwią-zane z czuwaniem przy zmarłym, pogrze-bem i okresem żałoby. Prezentowany na płycie repertuar zachował się w miejsco-wościach, w których nie ma domu pogrze-bowego, a czuwanie przy ciele zmarłego odbywa się w jego domu rodzinnym. Na

фронті 54 добровольчих батальони, їх має стати 540. Все живе має вирушити на війну, а всі інші – волонтерити для фронту. Так переможемо. Це – війна українського самоорганізованого сус-пільства (з майже атрофованим держа-паратом) проти імперського держапар-ту Росії (з повністю атрофованим сус-пільством). Війна свободи проти не-свободи. Нас – 46 мільйонів громадян, у них – всього лише громіздкий дер-жавний апарат. Перевага за нами.Повна версія тексту на аккаунті авто-ра у мережі Фейсбук

Що може зробити Україну сильною і чи впорається українська влада із новими викликами? Думки Яросла-ва Грицака, історика і публіциста, відомого також у Польщі, зокрема як автор перекладених польською книжок нарисів про українську іс-торію ХІХ-ХХ ст. та аналізів укра-їнської сучасності на сторінках пре-си, записала львівська журналістка Ірина Наумець.

uwagę zasługuje zaśpiewana kożyńską gwarą pieśń O Boże, muoj Boże, spełniają-ca funkcję ostatniego pożegnania. Ponad-to na płycie znalazły się utwory Pominaj-tie mienia, bratia z Kożyna oraz Ja leżu w mohile ze wsi Dasze, którą śpiewano czter-dzieści dni po śmierci, czyli według trady-cji prawosławnej ostatniego dnia przeby-wania duszy na ziemi.

Płyta wydana przez Stowarzyszenie Dziedzictwo Podlasia z inicjatywy Juli-ty Charytoniuk, badaczki folkloru pod-laskiego i śpiewaczki młodego pokolenia, daje wyobrażenie o tradycyjnych pieśniach podlaskich, znajdujących się na styku tra-dycji religijnej i ludowej. Wśród prezen-towanego materiału ważne miejsce za-jął repertuar ukraińskojęzycznej ludności Podlasia, z jednej strony sięgający czasów przedchrześcijańskich, a z drugiej – zwią-zany z chrześcijańską tradycją ukraińską, gdyż nie można zapominać, że zarówno tradycyjne kolędy podlaskie, jak i pieśni wielkopostne i pogrzebowe to w zdecy-dowanej większości utwory pochodzące z poczajowskiego Bohohłasnika. Trzecie miejsce dla płyty mieszczącej ten repertu-ar w prestiżowym, jednym z najważniej-szych w Polsce konkursie folkowym „Fo-nogram źródeł” to nie tylko docenienie pracy włożonej w zebranie materiału, ale też szersza promocja w Polsce religijno-lu-dowej tradycji wsi podlaskiej.

Ludmiła ŁABOWICZFot. autorki artykułu

генерали – не ідеальні, у них це та-кож як у нас всіх перша за життя війна, вони до цього сиділи по кабінетах. Але по-перше, інших у нас поки що нема, а по-друге – покиньте параною, і не плу-тайте недосвідченість та непрофесій-ність зі зрадою. Ніхто нікого не кинув, це просто війна, війна з цілком профе-сійним ворогом. Зціпили зуби, пом’я-нули загиблих і йдемо далі.

Ближчим часом буде ще гірше. Бу-дуть не поодинокі, а масові бомбар-дування, можливо не лише позицій військ, а і мирних міст; буде наступ на Маріуполь, можливо – спроба відкри-ти «другий фронт» з Придністров’я на Одещину. Але це також не кінець, а лише початок. Запас міцності ворога також далеко не безмежнй. І після про-граних боїв знову почнуться перемоги, маятник знову хитнеться в нашу сто-рону. Головне – витримати зараз, і не впадати у дурну безпідставну паніку.

Нашою відповіддю на агресію має стати масовий добровольчий рух. На-разі на різних стадіях підготовки та на

Що, вже забули Майдан – там так само все розвивалось за законами комп’ютерної гри: перемога на одному рівні – набагато жорсткіше протисто-яння на наступному; знову перемога – знову ще жорсткіша протидія... І так буде до остаточної перемоги, сьогод-нішній рівень – далеко не останній.

Так, новий рівень війни починається з великих втрат (зросли десь на поря-док порівняно з попереднім періодом), та з наших тимчасових поразок – Но-воазовськ, Іловайськ, Хрящувате... Але програний бій – не програна війна. Зга-даймо переможну ходу «зелених чо-ловічків» до Слов’янська та Краматор-ська: подивимось на карту сьогодні – і припиняємо дурну паніку. Так, потра-пити у оточення, як наші у Іловайську – страшно. Але це війна. На війні таке трапляється. І не буває війни без жертв і війни без поразок, ще нікому не вда-валось воювати з серйозним ворогом (а у нас він дуже серйозний) і весь час лише переможно крокувати. Так, наші

Штрихи до українського «автопортрету»Закінчення з 3 стор.


ТАРАС ШЕВЧЕНКО 1814 – 1861 – 2014 TARAS SZEWCZENKO

Світе тихий, краю милий,Моя Україно,За що тебе сплюндровано,За що, мамо, гинеш?Чи ти рано до схід сонцяБогу не молилась,Чи ти діточок непевнихЗвичаю не вчила?«Молилася, турбувалась,День і ніч не спала,Малих діток доглядала,Звичаю навчала.Виростали мої квіти,Мої добрі діти,Панувала і я колисьНа широкім світі,Панувала... Ой Богдане!Нерозумний сину!Подивись тепер на матір,На свою Вкраїну,Що, колишучи, співалаПро свою недолю,Що, співаючи, ридала,Виглядала волю.Ой Богдане, Богданочку,Якби була знала,У колисці б задушила,Під серцем приспала.

Чи ти рано до схід сонця Богу не мо-лилась... – ці й наступні рядки нагаду-ють діалог з народної пісні «Ой чи ж бо я сама на світі одная...»:– Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила,Чи ти мені, моя мати, долі не впросила?«І в церкву тебе носила, Богу молилася,Така тобі, моя доню, доля судилася».

Ой Богдане! Нерозумний сину! – В цих і наступних рядках вірша – звернен-нях-докорах персоніфікованої матері-України до гетьмана Богдана Хмель-ницького, стилізованих під народні го-лосіння, Шевченко вперше називає ви-нуватця і причину кризового стано-вища України. Цю причину він бачить в історичній помилці Б. Хмельницького – підписаному ним 1654 р. у Переясла-ві акті приєднання України до Москов-ської держави, що обернувся для укра-їнського народу ліквідацією його здо-бутків на шляху до створення влас-ної держави, неволею (кріпацтвом), руїною.

Розрита могилаRozkopana mogiła

Вірш «Розрита могила» був першим твором написаним в Україні. Безпосереднім поштовхом до його написання ста-ли розкопки археологічних пам’яток, зокрема могил (курга-нів), проведення яких в 30 – 40-х рр. пожвавилось в Україні. В Шевченкові часи могили були характерною рисою укра-їнського степового ландшафту, чимало їх зустрічалося й по-близу Березані (місто розташоване на річці Недрі, за 75 км на схід від Києва). Поет, як і інші українські письменники, вва-жав могили пам’ятками епохи козаччини. Звідси — негатив-не ставлення до розкопок могил (воно виявлено вже у пое-мі «Гайдамаки»). Могили у Шевченка — не тільки типова деталь пейзажу України, а й символ її героїчного минулого. Поширений у фольклорі та творчості романтиків, образ мо-

гили — один із постійних у Шевченка. Як і в його сучасни-ків, він має амбівалентний характер: могили — свідки слави і безслав’я, боротьби за свободу і пригноблення. Образ моги-ли як уособлення духовної сили українського народу, його боротьби за волю постає в ранніх Шевченкових творах — поемі «Іван Підкова», вірші «Думи мої, думи мої...». Інше се-мантичне наповнення дістає образ могили в заголовному об-разі вірша «Розрита могила». Це — узагальнений до символу образ України, пограбованої царизмом. Вперше надруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. Вірш поклали на музику багато композиторів. Серед найвідоміших – пісня «Розрита могила» у виконанні сучасного рок-гурту «Кому вниз».

Świecie cichy, kraju miły,Moja Ukraino!Za co ciebie splądrowano,Za co musisz ginąć?Czyś się z rana nie modliła,Do świtu Bożego?I czy dzieci nie uczyłaśZwyczaju dobrego?„Oj, modliłam się, troszczyłam,Dzień i noc nie spałam,Doglądałam, nauczałamDobrze dzieci małe.Wyrastały kwiaty moje,Moje dobre dzieci,Panowałam ja też kiedyśNa szerokim świecie –Panowałam... Oj, Bohdanie!Nierozumny synu!Popatrz teraz na swą matkę,Na swą Ukrainę,Co kołysząc cię, śpiewałaO swojej niedoli,Co śpiewając ci, szlochała,Wyglądała woli.Oj, Bohdanie, Bohdaneczku!Gdybym to wiedziała,To w kołysce bym zdusiła,Żyć bym ci nie dała.

ливлюючи реформи. Бо в період війни немає можливості проводити реформи. Така тяганина – будемо радше гасити пожежу, аніж реформувати. Як резуль-тат, Україна лишатиметься такою, як є, а то й гіршою. Єдине, що врятує Укра-їну, – це реальний пакет реформ, який вже має початися. Усі розуміють, що уряд постав перед двома викликами – реформи чи війна. Але, певно, треба ді-яти не за формулою «реформи або вій-на», а за формулою «і реформи, і вій-на». Це тяжко, але це можливо.

* * *Усе залежить і від нас. Усі політи-

ки залежать від рейтингів, а рейтин-ги – це ми. Не зупиняймося вимагати змін в країні, з чого і починався Май-дан. Майдан не хотів лише змін Прези-дента, а великих змін. А чим далі Май-дан відходить в тінь, тим більше за-грози для України. Але це лише з на-шої вини. Ми зайняті іншим. Нашого реформаторського голосу не чути. Це якраз те, у чому полягає стратегія Путі-на. Якщо ми не подаємо голос, ні один політик не робитиме те, чого від нього хочуть. Кожен політик думає про само-збереження. Про реформи має думати суспільство, бо це його зацікавленість. Про це мають думати інституції – гро-мадськість, церква, науковці. Якщо ці голоси замовкають, політики займати-муться чимось іншим.

* * *Нас ще чекають довгі місяці або

роки. Найяскравіший приклад – ми вже 23 роки робимо спроби реформ, але нам це не вдається. Чергова спро-ба закінчується черговим Майданом. Кожна криза подібна на попередню. До влади приходить еліта, яка, за нашими очікуваннями, реформуватиме, а вона виявляється нездатною до цього. Не знаю, як довго це продовжуватиметь-ся. Навіть якщо реформи будуть міні-мальними, то не виключаю, що через 15-20 років матимемо повторення того ж циклу. Ми не можемо вийти з пога-ного циклу: «революція-криза-рево-люція». Чим бідніше суспільство, тим більше корумповане, а чим багатше суспільство – тим менша корупція.

Єдиний дієвий метод боротьби з ко-рупцією – це зробити суспільство бага-тим. А для цього треба звільнити сус-пільство від низки заборон, звільнити людську енергію. Є дуже простий по-казник, як оцінити, яка країна має шан-си стати багатою. Якщо в цій країні можна відкрити свій бізнес за півгоди-

ни, сидячи за комп’ютером, це швид-ше за все багата країна. Якщо треба че-кати щонайменше місяць часу, беручи різні довідки від санепідемстанції до пожежної, така країна ніколи не буде багатою. Лише еліта там буде багатою, а суспільство буде бідним. Ми робили спроби у 1991, 2004, 2014, бо вважали, що Україна стане самостійною і мати-ме шанс на гідне і заможне життя. Мрія залишилася і буде існувати далі. Але, на жаль, ані еліта, ані суспільство не спроможні цю мрію здійснювати. Я не вважаю, що ми втратили цей шанс, але спостерігаю, що цей шанс поступово зменшується.

* * *[Закінчаться ці вибори] Думаю, пе-

ремогою Порошенка. Цілком новим складом парламенту. До речі, це буде парламентська революція, бо зникнуть старі партії, до яких ми звикли. Крім БЮТ, напевно, нікого не залишить-ся. Навіть невідомо, чи пройдуть регі-онали. З’являться нові партії. Це буде проукраїнський парламент. Побою-юся лише, щоб не сталося, як у відо-мій байці про музикантів. Як би вони не сідали, все одно музика не звучала. Я не бачу у цьому парламенті змаган-ня стратегій, змагання візій. Соціоло-гія останніх місяців показує, що укра-їнський народ не хоче обирати облич-чя чи порожні валізи, а стратегії. А стратегій ми зараз не бачимо. Особис-то мені хотілося б бачити в парламен-ті людей, яким 30-40 років, які були на Майдані. І не тільки тому, що вони були там, а тому що вони мали певну візію. Це люди з кращою освітою і ба-жанням змінювати країну.

Я не бачу цих людей на чолі спис-ків. Насправді бачу перетасовану коло-ду карт, з якої вже забрали регіоналів, комуністів. Тобто політичний клас за-лишається досить старим, хоча в іншій обгортці. Підтримую думку про те, що після анексії Криму весь світ поринає у темряву. Зараз такий період. Ситуація в Україні ніколи не була безнадійною і не є. Зараз залишаються певні вікна можливостей, які треба використову-вати. На мою думку, Петро Порошен-ко їх використовує досить добре, коли йдеться про підтримку Заходу. Хоча це не є розв’язка, це лише гасіння пожежі. Я чекаю не команди пожежників, а ко-манди реформаторів. ipress.ua

Добірка і скорочення Редакція «НБІН»

Зараз в Україні підйом патріотиз-му, але треба дивитися реалістично. Армію утримувала не стільки влада, скільки населення. Те, що люди дба-ють за долю своєї країни, дає можли-вість Україні вистояти. Треба розуміти, що для ведення війни треба мати війсь-кову техніку і зброю, а не лише патріо-тизм і воєнний дух. Українська армія назагал воює ефективно, однак несе втрати. Технологічні втрати України кількісно приблизно такі ж, як і в Ро-сії. Однак втрата п’яти танків для Росії, яка має їх п’ять тисяч, суттєво ні на що не впливає. А втрата п’яти танків для України, яка має їх 500 – це вже вагома різниця. Умовно кажучи, в Україні ви-черпуються воєнні ресурси.

Тому Петро Порошенко зараз не має іншого виходу, як тільки взяти пере-рву. По-друге, це активна зовнішня ді-яльність, щоб дістати підтримку, гроші і зброю, бо без цього воювати далі не-можливо. Який би не був наш воєнний дух і патріотизм, його треба озброюва-ти. Росія технологічно сильніша. Якщо ми матимемо підтримку Заходу, стане-мо сильнішими. Зараз це є перетягу-вання канату. Ми часто грішимо, коли порівнюємо цю війну із Другою світо-вою. На мою думку, ця війна найбільш схожа на Першу світову війну, де ви-грає не той, хто буде сильніший, а той, хто довше витримає ресурси. Це ре-сурсна війна, це окопна війна. Опера-ція – сьогодні, перемир’я – завтра, і не-відомо що – післязавтра. Це тяганина, хто кого швидше вичерпає.

* * *Путін боїться сильної України. І вся

його стратегія побудована на тому, щоб зробити Україну якомога слаб-шою, щоб її вичерпати, щоб зробити її «валізою без ручки» – і сама не піде, і ніхто не візьме. Це стратегія Путіна від самої Помаранчевої революції. Тут він незмінний, змінюється тільки такти-ка. Спочатку робота ФСБ, потім війна, тоді перемир’я, але стратегія лишаєть-ся однакова – зробити Україну слаб-кою і нежиттєздатною державою. На-томість сильна і життєздатна держава його лякає.

* * *Треба розуміти, що у нас два воро-

ги: попереду Росія, а позаду – коруп-ція. Україна буде сильною і багатою не тільки тоді, коли вона подолає ворога з переду, але й ворога позаду. Коруп-ція не долається без реформ. Тому мета Путіна вкрасти час в України, унемож-


Степи мої запроданіЖидові, німоті,Сини мої на чужині,На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає,Мене покидає,І могили мої миліМоскаль розриває...Нехай риє, розкопує,Не своє шукає,А тим часом перевертніНехай підростаютьТа поможуть москалевіГосподарювати,Та з матері полатануСорочку знімати.Помагайте, недолюдки,Матір катувати».

Начетверо розкопана,Розрита могила.Чого вони там шукали?Що там схоронилиСтарі батьки? Ех, якби-то,Якби-то найшли те, що там схоронили,Не плакали б діти, мати не журилась.

9 жовтня 1843 р., Березань

Степи мої запродані жидові, німоті... – Йдеться про передачу колоністам земель Запорозької Січі після її зруйнування 1775 р. військами Катерини II. Перші німецькі ко-лонії були засновані 1789 р. на острові Хор-тиця та в Павлодарському і Новомосков-ському повітах Катеринославської губер-нії переселенцями з Пруссії. У 1845 р. на пів-дні України налічувалось вже близько ста тисяч німецьких колоністів. Єврейська ко-лонізація причорноморських степів почала-ся пізніше – в 1807 р. засновано перші коло-нії на Херсонщині, однак через відсутність у переселенців досвіду ведення сільсько-го господарства довго вони не протрима-лись. Пишучи про колонізацію українських степів євреями, Шевченко міг мати на увазі родину баронів Штігліців – царських придворних банкірів, яким належали землі, де була колись Стара і Нова Січ. У 1843 р. Шевченко побував на острові Хортиця й, можливо, у селі Покровському.

Сини мої на чужині, На чужій роботі. – Ймовірно, Шевченко пише про козаків, яких після поразки війська гетьмана І. Мазепи у Полтавській битві 1709 р. та падіння геть-манської столиці Батурина було заслано Петром І на північ до Фінської затоки ко-пати в болотах канали й розчищати міс-це для розбудови Петербурга. Надзвичайно важкі умови роботи спричинили загибель десятків тисяч людей.

І могили мої милі москаль розри-ває... – Вбачаючи в розкопках кур-ганів наругу над національними святощами, Шевченко протесту-вав проти розкопок з позицій на-родної моралі: за нею, розривати могили – великий гріх. Могили не були пам’ятками козацької доби. Як встановлено пізніше, обряд поховання померлих під насипом зберігався на території України до початку другого тисячоліття н. е. (приблизно до XIII ст.).

А тим часом перевертні нехай підроста-ють... – Перевертнями Шевченко називає українців, які з корисливою метою нехту-вали національними та соціальними інтер-есами рідного народу. Асиміляцію україн-ської старшини, котрій для заохочення на-давались у вічне володіння земля, села та кріпаки, російська влада почала проводити з початку XVIII ст. Особливо посилилася проімперська орієнтація української зна-ті після 1785 р., коли Катерина II зрівняла її з російським дворянством, що відкривало можливості зробити кар’єру й отримати адміністративну посаду на вищому дер-жавному щаблі. Типовий носій цієї набутої «малоросійської» ментальності виведений Шевченком в образі «землячка... з цинови-ми гудзиками» у поемі «Сон».

Якби-то найшли те, що там схорони-ли... – тобто волю, яка «Лягла спочить... А тим часом виросла могила» («Думи мої, думи мої...»).Тарас Шевченко, Смерть Богдана Хмельницького (1836 – 1837, С.-Петербург)

Stepy moje rozsprzedanoŻydom, Niemcom oto,A synowie na obczyźnieNa cudzych robotach.Dniepr, braciszek mój, wysycha,Mnie porzuca w troskach,A mogiły moje miłeRozkopuje Moskal...Niechaj ryje, rozkopuje,Cudzego szukając,A tymczasem odszczepieńcyNiechaj podrastająI pomogą MoskalowiZagospodarowaćOraz z matki połatanąKoszulę zdejmować.Pomagajcie, o wyrodki,Matkę swą katować”.

Z czterech boków rozkopanoTę mogiłę, zryto.Czego oni tam szukali?Co było ukryteTam przez ojców starych? – Gdybyż,Gdybyż to znaleźli, co ukryte było,Dzieci by nie łkały, matki nie płakały.

9 października 1843, Berezań

Tłumaczył Petro Kupryś

Чигрине, Чигрине,Все на світі гине,І святая твоя слава,Як пилина, линеЗа вітрами холодними,В хмарі пропадає,Над землею летять літа,Дніпро висихає,Розсипаються могили,Високі могили –Твоя слава... і про тебе,Старче малосилий,Ніхто й слова не промовить,Ніхто й не покаже,Де ти стояв? Чого стояв?І на сміх не скаже!!

За що ж боролись ми з ляхами?За що ж ми різались з ордами?За що скородили списамиМосковські ребра?? Засівали,І рудою поливали...І шаблями скородили.Що ж на ниві уродилось??!Уродила рута... рута...Волі нашої отрута.

А я, юродивий, на твоїх руїнахМарно сльози трачу; заснула Вкраїна,Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,В калюжі, в болоті серце прогноїлаІ в дупло холодне гадюк напустила,А дітям надію в степу оддала. А надію...Вітер по полю розвіяв,Хвиля морем рознесла.

Чигрине, Чигрине... Czehryniu, Czehryniu...

Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили – Твоя слава... – перегук із настроєм і образним ладом вірша «Розри-та могила» (1843): «Дніпро, брат мій, виси-хає, Мене покидає, І могили мої милі Мос-каль розриває...».

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скоро-дили списами Московські ребра?? – Тут і в наступних запитаннях Шевчен-ко акцентує увагу на триваючій протя-гом століть боротьбі українського на-роду з агресивними сусідами – поляка-ми, кримськими татарами, москалями – за виживання, свободу і відродження державності. Повстання 1648 р., очо-лене Богданом Хмельницьким, перерос-ло у велику українсько-польську війну, внаслідок якої український народ відно-вив свою державність.

Московська експансіоніст-ська політика, спрямована на поглинання України після Пе-реяславської угоди, насторо-жувала вже Богдана Хмель-ницького. Українського геть-мана дратувало те, що Мо-сква, не задоволена його ві-йною проти Польщі у союзі зі Швецією, уклала з поляками перемир’я. «Се зараз попра-

ТАРАС ШЕВЧЕНКО 1814 – 1861 – 2014 TARAS SZEWCZENKO

Вірш написано під враженням після першого перебування у місті Чигирині, гетьманській столиці у 1648-1676 рр. (те-пер районний центр Черкаської області). В першій полови-ні XVI ст. Чигирин згадується як укріплений козацький зи-мівник. Старовинне місто відіграло важливу роль у повстан-нях під проводом С. Наливайка (1594-1596), Т. Федорови-ча (1630), П. Павлюка (1637). З 1638 р. Чигирин став сотен-ним містом. У 1638-1647 рр. чигиринським сотником був Б. Хмельницький, відтак Чигирин став гетьманською резиден-цією, адміністративно-політичним центром України (1648-1660), а також полковим містом Чигиринського полку. Шев-ченко був у Чигирині двічі: у липні – серпні 1843 р. й у квітні – жовтні 1845 р. Тут він намалював картини «Дари в Чигри-

ні 1649 року», «Чигринський дівочий монастир», «Чигрин з Суботівського шляху». Згадки про Чигирин є в поетичних творах «Гайдамаки», «Княжна», «Хустина», «У неділеньку у святую...», «Заступила чорна хмара...» та в п’єсі «Назар Сто-доля». У часи Т. Г. Шевченка Чигирин був занедбаним пові-товим містечком. Його доля асоціювалася в уяві поета з до-лею всієї України.Вірш Шевченка – медитативно-філософський монолог, істо-ріософське осмислення долі України, її державно-визволь-них змагань і перспектив. Мотивами туги за колишньою ко-зацькою славою і патріотичними настроями вірш перегу-кується із поезією М. Маркевича «Чигирин» з його збірки «Украинские мелодии» (1831).

Czehryniu, Czehryniu,Wszystko w świecie giniel najświętsza twoja chwałaJak pyłeczek płynieZa wiatrami, za zimnymi,W chmurze ginie cicho.A nad ziemią lecą lata,Stary Dniepr wysycha,Rozsypują się mogiły – Wysokie mogiły –Twoja chwała... i o tobie,Starcze małej siły,Nikt i słowem nie przemówi,Nie wskaże w rozmowie:Gdzież to stałeś? czemu stałeś?I na śmiech nie powie!

I za co bić się nam z LachamiWypadło? rżnąć się też z Ordami?I za co kłuliśmy lancamiMoskiewskie żebra? Myśmy sialiI krwią zaraz polewali...I szablami ziemię ryli...Cóż na niwie wzrosło mile?Urodziła ruta... ruta...Wolność nasza nią zatruta.

Ja zaś, pomylony, znów na twych ruinachDarmo łzy marnuję; śpi już Ukraina,Zielskiem się przykryła i zakwitła pleśnią,Zagnoiła serce już w kałuży, błocieI do ciemnej dziupli żmij wpuściła krocie,A nadzieję dzieciom w stepie dała wcześniej.A nadzieję...Wiatr rozproszył, w polu wiejąc,Fala morzem zniosła spiesznie.


Нехай же вітер все розноситьНа неокраєнім крилі,Нехай же серце плаче, проситьСвятої правди на землі.Чигрине, Чигрине,Мій друже єдиний,Проспав єси степи, лісиІ всю Україну.Спи ж, повитий жидовою,Поки сонце встане,Поки тії недоліткиПідростуть, гетьмани.Помолившись, і я б заснув...Так думи проклятіРвуться душу запалити,Серце розірвати.Не рвіть, думи, не паліте,Може, верну зновуМою правду безталанну,Моє тихе слово.Може, викую я з йогоДо старого плугаНовий леміш і чересло.І в тяжкі упруги...Може, зорю́ переліг той,А на перелозі...Я посію мої сльози,Мої щирі сльози.

вило польські діла і дуже було непри-ємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну полякам, не додержує своїх обов’язків перед українцями. Особливо його гнітило, що переговори Москви з поляками ідуть потайки від нього, без учас-ти послів козацьких, хто зна в якім напрямі – може, на шкоду України» (М. Грушевський. Ілюстрована Іс-торія України. – Київ; Львів, 1913). Укладений 1656 року тісний союз зі Швецією і Семигородом і розпоча-та на початку 1657 року війна про-ти Польщі, що було проти волі Мо-скви, свідчили про нові орієнтації Б. Хмельницького у зовнішній політиці. Його наступники, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, довели цей кон-флікт з Москвою до збройних про-тистоянь. Одна з наймасштабні-ших битв між українським військом гетьмана І. Виговського і москов-ським військом під командуванням князя О. Трубецького відбулася 28 – 29 червня 1659 р. під Конотопом. Іван Мазепа, гетьман Лівобережної України, прагнучи відокремлення від Росії, воював проти Петра І у союзі з шведським королем Карлом XII.

I niechże wszystko wiatr roznosiNa skrzydle mocnym, nieobjętym.I niechże serce płacze, prosiNa ziemi tej o prawdę świętą.Czehryniu, Czehryniu,Druhu mój jedyny,Tak przespałeś stepy, lasy,Całą Ukrainę.Spij, spowity przez żydostwo,Aż słońce powstanie,Póki owe niedolatkiPodrosną, hetmani.Pomodliwszy się, też spałbym...Lecz zła myśl bez przerwyDuszę stara się zamęczyćI serce rozerwać.Nie rwij, myśli, nie zamęczaj!Może znajdę znowuMoją prawdę nieszczęśliwą,Moje ciche słowo.Może z niego też wykujęDo starego pługaNowy lemiesz, trzósło noweI poorzę długo...Może ugór ten zaorzę, Na ugorze nieraz...Powylewam łzy rzęsiste,Moje łezki szczere.

Тарас Шевченко, Чигирин із Суботівського шляху. Акварель, 1845 рік. Вгорі: Чигирин як гетьманська столиця (деталь гравюри 1678 р.).

Може, зійдуть, і виростутьНожі обоюдні,Розпанахають погане,Гниле серце, трудне...І вицідять сукровату,І наллють живоїКозацької тії крові,Чистої, святої!!!

Може... може... а меж тимиМеж ножами рутаІ барвінок розів’ється – І слово забуте,Моє слово тихо-сумне,Богобоязливе,Згадається – і дівочеСерце боязливеСтрепенеться, як рибонька,І мене згадає...Слово моє, сльози мої,Раю ти мій, раю!

Спи, Чигрине, нехай гинутьУ ворога діти,Спи, гетьмане, поки встанеПравда на сім світі.

19 лютого 1844 р., Москва

Może wzejdą i wyrosnąNoże obosieczne,Rozpłatają serce słabe,Zgniłe i wszeteczne,I wycedzą surowicę,I naleją żywej,Krwi kozackiej, krwi najświętszej.Czystej i prawdziwej!!!

Może... może... wśród tych nożyI ruta wysiana,I barwinek się rozwiną –Słowo zapomniane,Moje słowo ciche, smutne,BogobojaźliweTu przypomnę – i dziewczęceSerduszko trwożliweZatrzepoce jak rybeczka,O mnie wspominając...Słowo moje, łzy wy moje,Raju ty mój, raju!

Śpij, Czehryniu, niechaj ginąJuż u wroga dzieci.Śpij, hetmanie, aż powstaniePrawda na tym świecie.

19 lutego 1844, Moskwa

Tłumaczenie Petra Kuprysia

А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльо зи тра-чу; заснула Вкраїна... – Шевченко говорить про свою «юродивість», очевидно, у тому первинному її зна-ченні, що походить із «Першого послання св. Павла до Коринтян» (Гл. 4. В. 9, 10, 11, 12), де йдеться про один із апостольських подвигів, подвигів християн-ського благочестя – юродство ради Христа. Шев-ченкова відданість українській ідеї сприймалася не-доброзичливцями і навіть друзями-земляками із його оточення як різновид юродивості: «... мене тут і зем-ляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що уродився не каца-пом або не французом», – писав Шевченко у листі до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Рядки «А я, юро-дивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна...», як і співзвучні з ними «Тілько я, мов ока-янний, І день, і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить...» із послання «І мертвим, і жи-вим...», за спостереженням Ю. Івакіна «навіяні... пе-редусім біблійними Книгою пророка Ієремії і Плачем Ієремії (образ пророка-викривача, що марно закли-кає до своїх співвітчизників і оплакує руїни Єрусали-ма). Про неабиякий інтерес Шевченка до цього дже-рела ... свідчать його епіграфи до альбому „Три літа“ і до поезії „Кавказ“, узяті з Книги пророка Ієремії».

І вицідять сукровату... – сукровицю.

Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі. – Тут Шевченко звертається до Богдана Хмельниць-кого як будівничого української державності, сим-волом якої став Чигирин. Сподівання, що «встане правда...», надає цій згадці про гетьмана оптиміс-тичного звучання.

Пояснення до всіх творів за виданням: Тарас Шев-ченко. Зіб рання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Пое-зія 1837-1847.

Реконструйована у останніх роках резиденція Богдана Хмельницького у Чигирині (http://commons.wikimedia.org)


Jak by nie było, dwa fakty są już oczy-wiste – zdecydowana większość społe-czeństwa ukraińskiego, niezależnie od swej przynależności etnicznej i języka używanego na co dzień, dąży dzisiaj do tego, aby Ukraina była państwem demo-kratycznym, w którym szanuje się wolno-ści i prawa obywateli, uważając że można to osiągnąć poprzez zacieśnienie związ-ków z Zachodem, zaś trąbiące o „brater-stwie” władze Rosji, które u siebie z wol-nością, prawami obywateli i demokracją już się uporały, sprowadzając je z powro-tem do dekoracji (ktoś to trafnie nazwał oddzieleniem państwa od narodu), nie mają do zaproponowania niczego poza kłamstwem, połączonym z szantażem ekonomicznym i przemocą zbrojną.

Przy oczywistej dysproporcji sił pomię-dzy obu państwami rosyjska propaganda i wojskowa agresja rzeczywiście przyno-si wiele szkody Ukrainie, ale na dłuższą metę może mieć skutki całkowicie róż-ne od zaplanowanych, gdyż zagrożenie nie osłabia, ale konsoliduje społeczeń-stwo ukraińskie, dzieki czemu zdobycze tzw. prorosyjskich separatystów i „pod-ziemnej” armii rosyjskiej ograniczają się do około 1/3 obszaru obwodu donieckie-go i łuhańskiego, stanowiąc niewielki uła-mek mitycznej „Noworosji” złożonej co najmniej z 8 obwodów południa i wscho-du, która wiosną miała powstać do walki z „ukraińską okupacją”.

Umacnia też międzynarodową pozycję Ukrainy, co nie jest niczym nowym, bo w ciągu ostatniego stulecia antyukraińskie działania władzy rezydującej w Petersbur-gu i Moskwie nie raz miały „proukraiń-skie” skutki, których później nie dało się już całkowicie zlikwidować (taka jest po prostu logika historii). Wystarczy wspom-nieć, że jednym z celów, które postawił przed sobą rosyjski carat, współuczestni-cząc w rozpętaniu w lipcu – sierpniu 1914 roku wojny światowej, było zniszczenie „mazepiństwa” w Galicji, ale skończyło się to wszystko ogłoszeniem w styczniu 1918 roku niepodległości Ukraińskiej Re-publiki Ludowej.

Zresztą, gdyby obecna Rosja była pań-stwem nie tylko dużym (obszarem, a zwłaszcza zasobami gazu i ropy nafto-wej), ale i rzeczywiście silnym, jej władze nie musiałyby zachowywać się jak kryją-cy się za własnymi kłamstwami złodziej,

chuligan, szantażysta i w końcu bandyta. Nie byłoby też potrzeby karmić własnych obywateli imperialnymi iluzjami i agre-sywnym kultem tzw. Wielkiej Wojny Oj-czyźnianej, konstruując coś na kształt sek-ty czcicieli „wielkiego zwycięstwa” sprzed 70 lat. Moim zdaniem, wziąwszy pod uwagę rolę, jaką ZSRR odegrał w 1939 roku, jak też taktykę dowództwa radziec-kiego powodującą ogrom strat wśród wła-snych żołnierzy i ich niewspółmierność ze stratami niemieckimi, bardziej wskazana byłaby cicha żałoba nad ofiarami kolejnej zbrodni stalinowskiej niż triumfalne defi-lady. Ale w militarnym kulcie, który tym bardziej przybierał na sile, im bardziej od-dalała się perspektywa prorokowanego jeszcze przez Chruszczowa dogonienia i wyprzedzenia Ameryki, nie chodzi prze-cież o logikę i autentyczną refleksję nad przeszłością, lecz o stworzenie namiast-ki globalnego i nieprzemijającego sukce-su. A teraz jeszcze okazał się on przydatny do odegrania propagandowej farsy o obro-nie „narodu Donbasu” przed „faszystow-ską chuntą” w Kijowie, która najeźdźcę ma odziać w szaty obrońcy rzekomo po-krzywdzonych (elementem tej insceniza-cji były zapewne napisy „Na Kijew” i „Na Lwow” na czołgach i wozach pancernych przerzucanych wiosną przez granicę ro-syjsko-ukraińską, co jak się łatwo domy-ślić miało nie tylko podnosić ducha „apał-czenców” perspektywą wielkich czynów, ale też sugerować, że są oni szlachetnymi rycerzami kontynuującymi dzieło z cza-sów, gdy „dziadowie wojowali” i w 1945 roku jechali „Na Berlin”). Dla patrzącego z boku wszystko to jest paranoiczną insce-nizacją. Niestety, jej skutki – śmierć, ka-lectwo i ruiny – to nie efekty specjalne i dzieło mistrzów scenografii teatralnej czy filmowej, lecz rzeczywistość...

Zacząłem swoje refleksje od wzmian-ki o świętowaniu w Kijowie 23 rocznicy ogłoszenia niepodległości Ukrainy. Wła-dze rosyjskie uczciły je po swojemu – dla poratowania „apałczenców” wprowadziły do Donbasu regularne jednostki wojsko-we, oczywiście z zamalowanymi znakami rozpoznawczymi, bo „rosyjskich żołnie-rzy tam nie ma” (są co najwyżej na ćwi-czeniach w sąsiednim rosyjskim obwodzie rostowskim). W istocie nic w tym nowe-go – to przecież nie pierwsza wojna Rosji (Moskowiji) z Ukraińcami. O tych z cza-sów kozackich wspominał na ruinach het-

mańskiej stolicy Czehrynia Szewczenko, retorycznie zapytując swoich, pogrążo-nych wówczas w „małorosyjskiej” apatii rodaków: Za szczo ż borołyś my z Lacha-my? Za szczo ż my rizałyś z ordamy? Za szczo skorodyły spysamy moskowśki re-bra?

Kolejnych wojen, mających miejsce w pierwszej połowie XX w., poeta już oczywiście nie dożył, ale to właśnie dzię-ki przelanej wówczas krwi naród ukraiń-ski jest dzisiaj nie romantycznym „pro-jektem”, lecz elementem rzeczywistości politycznej i posiadaczem własnego pań-stwa – chociaż trzeba w nim oczywiś-cie przeprowadzić gruntowny remont, bo po „epokach” kolejnych prezyden-tów, zwłaszcza Kuczmy i Janukowicza, pod wielu względami jest ono chyba bar-dziej odległe od demokratycznego i cywi-lizacyjnego ideału niż upadła Ukraińska SRR początku lat dziewięćdziesiątych. No i rzeczywistość to już zupełnie inna, przede wszystkim dlatego, że większość figurantów z Szewczenkowej listy jest w tej chwili sojusznikami Ukrainy, zaś ten, który uparcie trzyma się wrogich pozycji, z każdą wojenną awanturą coraz bardziej traci swe ideowe wpływy.

W tym też nic dziwnego, bowiem waż-nym, w pewnych momentach może na-wet ważniejszym niż strzeleckie pułki, źródłem sukcesów Moskwy w Ukrainie było umiejętne strojenie się caratu, a póź-niej bolszewików w szaty sojusznika ludu ukraińskiego w walce czy to z tatar-ską „bisurmańską ordą”, czy to z polski-mi „katolickimi panami”, okazjonalnie też ze Szwecją, Austro-Węgrami i Niemcami. Teraz takich wspólnych wrogów zabrakło, a kreowanie nowych daje mizerne efek-ty, bo Ukraińcy nie chcą bać się zagroże-nia z Zachodu (nawet NATO, któremu w ZSRR i Rosji przeznaczono rolę „diabła wcielonego”, wg ostatnich sondaży ma już w Ukrainie więcej zdeklarowanych zwo-lenników niż przeciwników), ani uczest-niczyć w parodii Wielkiej Wojny Ojczyź-nianej, czy też gromić oligarchów (ci są rzeczywistym problemem, jednak kojarzą się raczej z moskiewskim Kremlem niż z Waszyngtonem lub Brukselą). Zresztą o tym, z której strony świata przychodzi rzeczywiste, a nie wymyślone zagrożenie dla przyszłości Ukrainy, codziennie przy-pominają wojskowe pogrzeby...

Jurij HAWRYLUK

Три душі

Як сніг, три пташечки летілиЧерез Суботове і сілиНа похиленному хрестіНа старій церкві. «Бог простить:Ми тепер душі, а не люди,А відціля видніше буде,Як той розкопуватимуть льох.Коли б вже швидче розкопали,Тойді б у Рай нас повпускали,Бо так сказав Петрові Бог:„Тойді у Рай їх повпускаєш,Як все москаль позабирає,Як розкопа великий льох”».

ІЯк була я людиною,То Прісею звалась;Я отутечки родилась,Тут і виростала,Отут, було, на цвинтаріЯ з дітьми гуляюІ з Юрусем-гетьманенкомУ піжмурки граєм.А гетьманша, було, вийдеТа й кликне в будинок,Онде клуня. А там меніІ фіг і родзинок –Всього мені понадаєІ на руках носить...А з гетьманом як приїдутьІз Чигрина гості,То це й шлють, було, за мною. Одягнуть, обують,І гетьман бере на руки,Носить і цілує.Отак-то я в СуботовіРосла, виростала!Як квіточка; і всі менеЛюбили й вітали.

Містерія (грецьк. – таїнство) – різно-вид романтичної алегорично-символіч-ної поеми, для якої характерні поєднан-ня фантастичного з реальним, симво-ліка, філософічність, тяжіння до дра-матизації. У містерії Шевченка осно-вний містичний мотив – віщування на-родження (за надприродних умов) двох близнят-антагоністів, один з яких – національний месія, рятівник України, другий – її кат. Спостерігати цю над-звичайну містерію зібралися звідусю-ди три пташки, три ворони та три лірники. Три душі – образи, що спира-ються на народні вірування про митар-ства душ, які караються навіть за ми-мовільні, несвідомі гріхи; вони уособлю-ють у поемі українську свідомість і ду-ховність трьох зламних періодів укра-їнської історії – за Б. Хмельницького, І. Мазепи та царювання Катерини II. Три ворони – символи зла, демонічно-ру-їнницьких сил в історичній долі україн-ського, російського та польського наро-дів; їх об’єднує прагнення знищити укра-їнського месію. Епілог поеми сповнений віри у відродження нації, духовні скарби якої укриті у великому льосі, недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів.

...цареві московському коня напоїла в Ба-турині, як він їхав в Москву із Полтави. – Мова йде про повернення Петра І з-під Полтави після розгрому шведів (насправді він прямував до Польщі на зустріч з поль-ським та прусським королями).

Великий льох(Містерія)

Положилъ еси насъ [поношеніе] сосѣдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцѣхъ, покиванію главы въ людехъ.

Псалом 43, ст. 14 и 15

І нікому я нічого,Ніже злого слова,Не сказала. УродливаТа ще й чорноброва.Всі на мене залицялисьІ сватати стали,А у мене, як на теє,Й рушники вже ткались.От-от була б подавала,Та лихо зостріло!Вранці-рано, в Пилипівку,Якраз у неділю,Побігла я за водою...Вже й криниця таяЗамуліла і висохла!А я все літаю!..Дивлюсь – гетьман з старшиною.Я води набралаТа вповні шлях і перейшла;А того й не знала,Що він їхав в ПереясловМоскві присягати!..І вже ледви я, наледвиДонесла до хатиОту воду... Чом я з неюВідер не побила!Батька, матір, себе, брата,Собак отруїлаТію клятою водою!От за що караюсь,От за що мене, сестрички,І в Рай не пускають.

IIА мене, мої сестрички,За те не впустили,Що цареві московськомуКоня напоїлаВ Батурині, як він їхавВ Москву із Полтави.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО 1814 – 1861 – 2014 TARAS SZEWCZENKO„Za szczo ż borołyś my...?”Zakończenie na str. 18


Я була ще недолітком,Як Батурин славнийМосква вночі запалила,Чечеля убила,І малого, і старогоВ Сейму потопила.Я меж трупами валяласьУ самих палатахМазепиних... Коло менеІ сестра, і матиЗарізані, обнявшися,Зо мною лежали;І насилу-то, насилуМене одірвалиОд матері неживої.Що вже я просилаМосковського копитана,Щоб і мене вбили.Ні, не вбили, а пустилиМоскалям на грище!Насилу я сховаласяНа тім пожарищі.Одна тілько й осталасяВ Батурині хата!І в тій хаті поставилиЦаря ночувати,Як вертавсь із-під Полтави.А я йшла з водоюДо хатини... а він мені

Як Батурин славний Москва вночі запа-лила, Чечеля убила... – Йдеться про тра-гічні сторінки української історії почат-ку XVIII ст.: оскаженіле знищення москов-ським військом 1 листопада 1708 р. за на-казом О. Д. Меншикова столиці І. Мазепи Батурина та всіх його мешканців, що ста-лося внаслідок зради прилуцького полковни-ка І. Носа. Дмитро Чечель – батуринський полковник, мужній захисник Батурина, вір-ний І. Мазепі.

Мазепа Іван Степанович (1644 – 1709) – видатний державний діяч, гетьман Лі-вобережної України (1687 – 1708). Бага-то зробив для розвитку освіти, культу-ри, мистецтва в Україні, щедрий меценат. Довідавшись про плани Петра І ліквідува-ти українську державність, шукав шляхи виходу України зі складу Російської імпе-рії, а також зовнішню силу, на підтримку якої можна було б опертися. Коли військо шведського короля Карла XII, що йшло на Москву, в жовтні 1708 р. завернуло в Укра-їну, І. Мазепа з кількома тисячами козаків

Махає рукою.Каже коня напоїти,А я й напоїла!Я не знала, що я тяжко,Тяжко согрішила!Ледве я дійшла до хати,На порозі впала.А назавтра, як цар вийшов,Мене поховалиТа бабуся, що осталасьНа тій пожарині,Та ще й мене привітала В безверхій хатині.А назавтра й вона вмерлаЙ зотліла у хаті,Бо нікому в БатуриніБуло поховати.Уже й хату розкидалиІ сволок з словамиНа угілля попалили!..А я над ярамиІ степами козацькимиІ досі літаю!І за що мене карають,Я й сама не знаю!Мабуть, за те, що всякомуСлужила, годила...Що цареві московськомуКоня напоїла!..

IIIА я в Каневі родилась.Ще й не говорила,Мене мати ще сповитуНа руках носила,Як їхала КатеринаВ Канів по Дніпрові.А ми з матір’ю сиділиНа горі в діброві.Я плакала; я не знаю,Чи їсти хотілось,Чи, може, що в маленькоїНа той час боліло.Мене мати забавляла,На Дніпр поглядала;І галеру золотуюМені показала,Мов будинок. А в галеріКнязі, і всі сили,Воєводи... і меж нимиЦариця сиділа.Я глянула, усміхнулась...Та й духу не стало!Й мати вмерла, в одній яміОбох поховали!От за що, мої сестриці, Я тепер караюсь,За що мене на митарствоЙ досі не пускають.Чи я знала, ще сповита,Що тая цариця –Лютий ворог України,Голодна вовчиця!..Скажіте, сестриці?

«Смеркається. ПолетимоНочувати в Чуту.Як що буде робитися,Відтіль буде чути».Схопилися, білесенькі,І в ліс полетіли,І вкупочці на дубочкуНочувати сіли.

Три ворони

1Крав! крав! крав!Крав Богдан крам.Та повіз у Київ,Та продав злодіямТой крам, що накрав.

приєднався до нього. Після поразки швед-ського війська в Полтавській битві 1709 р. І. Мазепа та Карл XII з рештками війська відступили до турецьких володінь, де І. Ма-зепа 22 вересня 1709 р. помер. Шевченко не раз писав про І. Мазепу в своїх творах («Ір-жавець», «Чернець», «Близнецы»), згадував його в археологічних та археографічних но-татках.

Чута – назва лісу поблизу Суботова.

Радзивілл, Потоцький – польські магнати. Володіли величезними маєтками в Польщі, Литві й в Україні. Брали участь у польсько-му повстанні 1830 – 1831 рр. Після його при-душення емігрували в Париж і практично відійшли від визвольної боротьби польсько-го народу.

Три указа накаркала На одну дорогу... – Йдеться про будівництво залізниці між Санкт-Петербургом та Москвою.

2Я в Парижі булаТа три злота з РадзивіломТа Потоцьким пропила.

3Через мост идет черт,А коза по воде.Быть беде. Быть беде.

Отак кричали і летілиВоро́ни з трьох сторон і сілиНа маяку́, що на горіПосеред лісу, усі три.Мов на мороз, понадувались,Одна на другу позирали, Неначе три сестри старі,Що дівували, дівували,Аж поки мохом поросли.

1Оце тобі, а це тобі.Я оце літалаАж у Сибір та в одногоДекабриста вкралаТро[хи] жовчі. От, бачите,Й є чим розговіться!Ну, а в твоїй МосковщиніЄ чим поживиться?Чи чортма й тепер нічого?

[3]Э... сестрица, много:Три указа накаркалаНа одну дорогу...

1На яку це? На ковану?Ну, вже наробила...

ЗДа шесть тысяч в одной верстеДуш передушила...

1Та не бреши, бо тілько п’ять,Та й то з фоном Корфом.Ще й чваниться, показуєНа чужу роботу!Капусниця! закурена...А ви, мості-пані?Бенкетуєте в Парижі,Поганці погані!Що розлили з річку крові

Тарас Шевченко, Богданова церква в Суботові. Акварель, 1845 року


Та в Сибір загналиСвою шляхту, то вже й годі,Уже й запишались.Ач, яка вельможна пава...

2 і 3А ти що зробила??

1А дзуськи вам питать мене!Ви ще й не родились,Як я отут шинкувалаТа кров розливала!Дивись, які! Карамзіна,Бачиш, прочитали!Та й думають, що ось-то ми!А дзусь, недоріки!В колодочки ще не вбились,Безпері каліки!..

2Ото яка недотика!Не та рано встала,Що до світа упилася...А та, що й проспалась!

1Упилася б ти без менеЗ своїми ксьондзами?Чортма хисту! Я спалилаПольщу з королями;А про тебе, щебетухо,І досі б стояла.А з вольними козакамиЩо я виробляла?Кому я їх не наймала,Не запродавала?Та й живущі ж, проклятущі!Думала, з БогданомОт-от уже поховала.Ні, встали, погані,Із шведською приблудою...Та й тойді ж творилось!Аж злішаю, як згадаю...Батурин спалила,Сулу в Ромні загатилаТілько старшинамиКозацькими... а такими,Просто козаками,Фінляндію засіяла;Насипала буртаНа Орелі... на ЛадогуТак гурти за гуртомВиганяла та царевіБолота гатила.

І славного ПолуботкаВ тюрмі задушила.Отойді-то було свято!Аж пекло злякалось.Матер Божа у РжавиціВночі заридала.

3И я таки пожила:С татарами помутила,С мучителем покутила,С Петрухою попилаДа немцам запродала.

1Та ти добре натворила:Так кацапів закрепилаУ німецькі кайдани –Хоч лягай та й засни.А в мене ще, враг їх знає,Кого вони виглядають.Вже ж і в крепость завдала,І дворянства страшну силуУ мундирах розплодила,Як тих вошей розвела;Все вельможнії байстрята!Вже ж і Січ їх бісноватаЖидово́ю поросла.Та й москаль незгірша штука:Добре вміє гріти руки!І я люта, а все-такиТого не зумію,Що москалі в УкраїніЗ козаками діють.Ото указ надрюкують:«По милості Божій,І ви наші, і все наше,І гоже, й негоже!»Тепер уже заходилисьДревности шукатиУ могилах... бо нічого Уже в хаті взяти;Все забрали любісінько. Та лихий їх знає,Чого вони з тим поганимЛьохом поспішають.Трошки, трошки б підождали,І церква б упала...Тойді б разом дві руїниВ «Пчеле» описали...

2 і 3Чого ж ти нас закликала?Щоб на льох дивиться?

Карамзіна, Бачиш, прочитали! – Тоб-то «Историю государства Российского» М. Карамзіна (1766 – 1826), видану в 12-ти томах у 1816 – 1826 рр., позначену наскріз-ною тенденцією звеличення московської мо-нархії. Шевченка обурювало в праці М. Ка-рамзіна насамперед те, що в ній цілу київ-ську добу зображено як органічну складову частину історії Московської держави.

Із шведською приблудою... – Йдеться про шведського короля Карла XII, який напри-кінці жовтня 1708 р. вступив з військом в Україну.

Ромен, або Ромни – повітове місто Пол-тавської губернії над річкою Сулою (тепер районний центр Сумської області). Тут мова йде про нещадну розправу над козаць-кими старшинами – спільниками І. Мазе-пи наприкінці 1708 р. загоном «Малоросій-ських козаків», вірних Петрові І.

...а такими, Просто козаками, Фінлян-дію засіяла; Насипала бурта На Орелі... на Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота гатила. – За часів Пе-тра I українські козаки брали участь у війні зі Швецією, зокрема на території Фінлян-дії; багато козаків зігнали також на будів-ництво Петербурга і фортець, на зведення укріплень на річці Орелі, на риття Ладозь-кого каналу тощо. У війні зі Швецією, а та-кож на важких земляних роботах загину-ло багато людей.

Мучитель – російський цар Іван IV Грозний (1530 – 1584).

Петруха – російський цар Петро I (1672 – 1725).

«Пчела» – «Северная пчела», російська по-літична і літературна газета, що виходи-ла в Петербурзі у 1825 – 1864 рр.

1Таки й на льох. Та ще будеДва дива твориться.Сю ніч будуть в УкраїніРодиться близнята.Один буде, як той Гонта,Катів катувати!Другий буде... оце вже наш!Катам помагати.Наш вже в череві щипає...А я начитала,Що, як виросте той Гонта,Все наше пропало!Усе добро поплюндруєЙ брата не покине!І розпустить правду й волюПо всій Україні!Так от бачите, сестриці,Що тут компонують!На катів та на все добреКайдани готують!

2Я золотом розтопленимЗаллю йому очі!

1А він клятий недолюдок,Золота не схоче.

3Я царевыми чинамиСкручу ему руки!..

2А я зберу з всього світаВсі зла і всі муки!..

1Ні, сестриці. Не так треба.Поки сліпі люде,Треба його поховати,А то лихо буде!Он, бачите, над КиєвомМітла простяглася,І над Дніпром і ТясминомЗемля затряслася?Чи чуєте? ЗастогналаГора над Чигрином.О!.. Сміється і ридаєУся Україна!То близнята народились,А навісна матиРегочеться, що Йванами

Обох буде звати!Полетімо!.. – ПолетілиЙ, летячи, співали:

1Попливе наш ІванПо Дніпру у ЛиманЗ кумою.

2Побіжить наш ярчукВ ірій їсти гадюкЗо мною.

3Как хвачу да помчу,В самый ад полечуСтрелою.

Три лірники

Один сліпий, другий кривий,А третій горбатий.Йшли в Суботов про БогданаМирянам співати.

1Що то сказано, ворони.Уже й помостили,Мов для їх те сідалоМоскалі зробили.

2А для кого ж? Чоловіка,Певне, не посадятьЛічить зорі...

Тясьмин – притока Дніпра, на якій стоїть Чигирин, колишня резиденція Б. Хмельницького.Ярчук – за народним повір’ям, собака, що народжується видющою, з вовчими зубами.

1Ти то кажеш.А може, й посадять,Москалика або німця.А москаль та німецьІ там найдуть хлібець.

3Що це таке верзете ви?Які там ворони?Та москалі, та сідала?Нехай Бог боронить!Може, ще нестись заставлять,Москаля плодити.Бо чутка є, що цар хочеВесь світ полонити.

2А може, й так! Так на чорта жЇх на горах ставить?Та ще такі височенні,Що й хмари достанеш,Як вилізти...

3Так от же що:Ото потоп буде. Пани туда повилазятьТа дивиться будуть,Як мужики тонутимуть.

1Розумні ви люди,А нічого не знаєте!То понаставлялиТі фігури он для чого:Щоб люди не кралиВоди з річки та щоб нишкомПіску не орали,Що скрізь отам за Тясьмою.

Тарас Шевченко, В Суботовi. Кам’янi хрести. Акварель 1845 року


2Чортзна-що провадить!Нема хисту, то й не бреши.А що, як присядемОтутечки під берестомТа трохи спочинем!Та в мене ще шматків зо дваЄ хліба в торбині,То поснідаєм в пригоді,Поки сонце встане... –Посідали. – А хто, братця,Співа про Богдана?

3Я співаю. І про Яси,І про Жовті Води,І містечко Берестечко.

2В великій пригодіНам сьогодня вони стануть!Бо там коло льохуБазар люду насходилось,Та й панства не трохи.От де нам пожива буде!Ану, заспіваєм!Проби ради...

1Та цур йому!Лучше полягаєм Та виспимось. День великий.Ще будем співати.

3І я кажу: помолимосьТа будемо спати.

Старці під берестом заснули;Ще сонце спить, пташки мовчать,А коло льоху вже проснулисьІ заходилися копать.

Копають день, копають два,На третій насилуДокопалися до муруТа трохи спочили.Поставили караули.Ісправник аж просить,Щоб нікого не пускали,І в Чигрин доноситьПо начальству. ПриїхалоНачальство мордате,Подивилось. «Треба, – каже, –Своди розламати,Вєрнєй дєло...». Розламали,Та й перелякались!Костяки в льоху лежали

І мов усміхались,Що сонечко побачили.От добро Богдана!Черепок, гниле коритоЙ костяки в кайданах!Якби в форменних, то добре:Вони б ще здалися...Засміялись... А ісправникТрохи не сказився!Що нічого, бачиш, взяти,А він же трудився!І день і ніч побивавсяТа в дурні й убрався.Якби йому Богдан оцеУ руки попався,У москалі заголив би,Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біга,Мов несамовитий.Яременка* в пику пише, По-московській лаєУвесь народ. І на старцівМоїх налітає.«Вы што делаете, плуты!!»«Та ми, бачте, пане,Співаємо про Богдана...»«Я вам дам Богдана,Мошенники, дармоеды!И песню сложилиПро тако[го] ж мошенника...»«Нас, пане, навчили...»«Я вас навчу!.. Завалить им!»Взяли й завалили –Випарили у московськійБані-прохолоді.Отак пісні БогдановіСтали їм в пригоді!!Так малий льох в СуботовіМосква розкопала!Великого ж того льохуЩе й не дошукалась.

[Епілог]

Стоїть в селі СуботовіНа горі високійДомовина України,Широка, глибока.Ото церков Богданова.Там-то він молився,Щоб москаль добром і лихомЗ козаком ділився.Мир душі твоїй, Богдане!Не так воно стало;Москалики що заздріли,

То все очухрали.Могили вже розриваютьТа грошей шукають,Льохи твої розкопуютьТа тебе ж і лають.Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане!Занапастив єси вбогуСироту Украйну!За те ж тобі така й дяка.Церков-домовинуНема кому полагодить!!На тій Україні,На тій самій, що з тобоюЛяха задавила!Байстрюки ЄкатериниСараною сіли.

Отаке-то, Зіновію,Олексіїв друже!Ти все оддав приятелям,А їм і байдуже.Кажуть, бачиш, що все-то теТаки й було наше,Що вони тілько наймалиТатарам на пашуТа полякам... Може, й справді!Нехай і так буде!Так сміються ж з УкраїниСтороннії люди!Не смійтеся, чужі люде!Церков-домовинаРозвалиться... і з-під неїВстане Україна.І розвіє тьму неволі,Світ правди засвітить,І помоляться на воліНевольничі діти!..

21 жовтня 1845 р., Мар’їнське

Яси – місто в теперішній Румунії, тут 1652 р. старший син Б. Хмельницького Ти-міш одружився з Розандою, дочкою мол-давського господаря (князя) Лупула.

Берестечко – тепер місто Горохівського району Волинської області. Під Берестеч-ком у червні 1651 р. відбулася кривава бит-ва Б. Хмельницького з польською армією. Зрада татарського хана Гірея, тодішньо-го тимчасового союзника Б. Хмельницько-го, дала змогу полякам виграти бій. Козаки зазнали великих утрат.

Зіновій – друге ім’я Б. Хмельницького.

Олексій – російський цар Олексій Михайло-вич (1629 – 1676), за царювання якого 1654 р. Україна була приєднана до Московської держави.

* Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати.

– Отже, нашого Фердинанда й убили, – сказала прибираль-

ниця панові Швейкові. Так починаєть-ся знаменитий роман Ярослава Гаше-ка «Пригоди бравого солдата Швей-ка» звідки переважна більшість укра-їнців, які вміють читати, можуть дізна-тися про смерть спадкоємця австрій-ського престолу Франца Фердинанда, застреленого сербським терористом у Сараєво, а також про те, що з того ви-йшло далі.

Звичайно, оскільки Франц Ферди-нанд виношував великі плани реформ, то противників йому не бракувало. Якби вдалося посісти дядькове місце, то він мріяв перетворити Австро-Угор-щину з дуалістичної монархії, де домі-нували австрійці і угорці, на Сполуче-ні Штати Великої Австрії, нову феде-ративну державу, де автономію повин-ні були отримати 12 великих націо-нальностей, які проживали в імперії, в тому числі і галицькі українці. Від та-

нуться до свої справ. Бали політика, ін-триги, секс, ну і таке інше. Тим паче, як зазначає Стефан Цвейг, спадкоємець, м’яко кажучи, не був популярним у Відні. Ерцгерцог мав грубуваті мане-ри і вишуканій віденській публіці ви-давався брутальним.

Окрім того, старий імператор Франц Йосиф на той момент правив імперією вже 66 рік поспіль, він уже пережив трагічну загибель дружини, самогуб-ство сина, смерть брата і перейматися смертю племінника не став. Тим паче, що як і віденська публіка, імператор не любив племінника. Той занадто демон-стрував бажання посісти дядькове міс-це. Це завжди неприємно.

Як це не цинічно, в кінці червня 1914 року, окрім найближчих рідних ніхто не робив зі смерті Фердинанда великої трагедії.

І на відміну від Швейка ніхто не ві-щував міжнародної кризи, не кажучи про глобальну війну. Принаймні ни-нішня анексія Криму Росією, бої на Донбасі, реакція міжнародної спільно-ти і особливо ЗМІ, виглядають набага-то гостріше…

Якщо ж подивитися наймасовіший суспільно-політичний журнал Росій-ської імперії «Нива», скажімо за 28 червня 1914 року (в Росії діяв старий стиль і від дня вбивства ерцгерцога вже минуло 2 тижні), то ніякої кризи і близько не чути. Журнал забитий ре-кламою. Ліки, засоби для покращення зовнішності, рекомендації жінкам як покращити форму грудей, нові цигар-ки і т.д. Матеріал-спогади до 10-х ро-ковин з дня смерті Антона Чехова. Но-винний блок відкриває матеріал про завершення весняної виставки Імпера-торської художньої академії в Санкт-Петербурзі.

Далі розповідь про завершення се-сії Державної думи. І тільки після цьо-го замітка про смерть спадкоємця ав-стрійського престолу, ерцгерцога Фер-динанда...

Загальна тональність дуже спокій-на. Хоча відкрито пишуть, що «ворог Росії», а також «ворог слов’янства», але при цьому відзначають, що загинув ли-царською смертю, не побоявся приїха-

1914: Європа над прірвоюКоли 28 червня 1914 року в Сараєві убили ерцгерцога Франца Фердинанда,

ніхто і подумати не міг, що це стане кроком до світової війни

Для Йозефа Швейка, якого військо-ва лікарська комісія безапеляційно ви-знала ідіотом, було очевидно, що за та-ким гучним політичним вбивством далі має бути війна, бо ніхто цього про-сто так не подарує. Геополітичні сою-зи майбутнього протиборства він умів описувати не гірше за будь-якого су-часного українського блогера, який не менш впевнено розповідає про майбут-ню «третю» або «четверту» світову ві-йну і також переконаний, що уникнути її просто таки неможливо…

Проте, враження тих, хто запам’я-тав гаряче літо 1914 року, було зовсім іншим. Австрійський письменник Сте-фан Цвейг, у своїх спогадах зазначає, що у червні того року нікому і в голо-ву не могло прийти, що через смерть Франца Фердинанда може початися вій на, а тим паче світова.

кого плану вигравала Австрія, слов’ян-ські народи імперії, та Габсбурги. Само собою, що це не влаштовувало угорців, яким довелося б поділитися доміную-чим становищем.

Окрім того, це категорично не по-добалось росіянам та сербам. Російсь-ку імперію ніяк не влаштовувало, щоб слов’яни переставали боротися про-ти австрійського «поневолення», а тим більше щоб Сполучені Штати Вели-кої Австрії стали ще однією великою сло’янською державою. В свою чер-гу, Сербія сама мріяла стати центром об’єднання південних слов’ян на Бал-канах, тому стабілізація їм була ні до чого.

Смерть поховала плани ерцгерцога. Проте одразу здавалося, що для го-

диться газети надрукують некрологи, родичі трохи посумують, а далі повер-

Лавочка зі Швейком у Сяноці, який опинився на воєнному шляху бравого вояка

Фот

о Ю. Гаврилю

к


ти в місто де переважають вороже на-лаштовані супротивники, достойно вів себе під кулями і т.д.

Нічого подібного до нинішньої ро-сійської преси з істерикою навколо «фашизму», «нацизму» «деды воева-ли», «не забудем», «не простим». Зате є невеличка згадка цікава для українців. Пишучи про плани та здобутки ерц-герцога відзначають, мовляв «положил начало многим широким и рискованым начинаниям, вроде например так назы-ваемого Мазепинского движения». Як бачимо, легенда про роль і значення ав-стрійського генштабу в розвитку укра-їнського руху поселилась серед росій-ських інтелектуалів давно. Гортаючи «Ниву» важко не погодитися з спосте-реженням Стефана Цвейга: «ще кілька тижнів, і ім’я та образ Франца Ферди-нанда назавжди щезли б з історії».

Що пішло не так

В липні 1914 року, навіть після вбив-ства спадкоємця австрійського престо-лу ерцгерцога Франца Фердинанда, ще не сталося нічого невідворотного. На вулиці стояло палке літо, Європа була

визнаним світовим центром. Центром всього. Науки, культури, мистецтва і безумовно, військової сили…

«Ми живемо в 20 сторіччі, подумай-те лишень! Ми маємо грамофон, люди телефонують один одному за сотні миль, а Блеріо та інші вже злітають у повітря», – захоплювалися сучасністю персонажі роману Йозефа Рота «Марш Радецького». Проте амбіції, мрії про національну велич, затьмарили євро-пейцям розум і в 1914 році підштов-хнули до прірви.

Серби тішилися вдалим терактом. Юний вбивця, член націоналістичної «Млада Босна» Гаврило Принцип ви-давався їм справжнім національним героєм, зрештою в Сербії він популяр-ний понині (зараз має вулицю свого імені в Белграді). Їм здавалося, що при підтримці Росії вони вирвуть в Австро-Угорщини Хорватію, Боснію і Герце-говину. Ці фантазії були жорстоки-ми і можливо навіть безумними, про-те далеко не безпідставними: за спи-ною Сербії стояла Російська імперія, котра марила Балканами і Константи-нополем. Тогочасне російське керівни-цтво манерами на зовнішньополітич-

ній арені не сильно відрізнялося від своїх нинішніх спадкоємців. «Ви сер-би, повинні працювати для майбутньо-го часу, оскільки отримаєте від Австрії багато земель», – підбурював керівни-цтво Сербії до антиавстрійської полі-тики тодішній голова МЗС Росії Сергій Сазонов. «Для Сербії ми все зробимо», – заявив Микола II. Загалом, нинішній російський президент Володимир Пу-тін і голова МЗС Сергій Лавров, мали достойних попередників.

Само собою, що за тиждень після підступного вбивства Франца Ферди-нанда та його дружини, вимагати від Австрії стриманості було доволі важ-ко. Як і нині в Києві народ збирався на всіх майданах Відня співав патріотич-них пісень, брутально критикував уряд і вимагав негайного проведення ан-титерористичної операції, покарання підступних вбивць і наведення поряд-ку. «З дня вбивства і аж до оголошення війни у віденських ресторанах і народ-них садах щоденно проходили войов-ничі демонстрації, неслися патріотич-ні та антисербські пісні, лунали напад-ки на міністра закордонних справ Лео-польда Бертхольда, за те що він не ро-

Літом 1914 року завершився триваючий орієнтовно чверть сторіччя період європейської історії, який після Першої світової війни, із-за контрасту з її травматич-ним досвідом, стали називати Прекрасною епохою (фр. Belle Époque). Це доба прискореного технічного прогресу, економічних успіхів, миру в політичних відносинах, роз-квіту культури, отже вік автомобілебудування і пові-троплавання, бульварів і кафе, кабаре і морських купань, час розквіту фотографії, народження кіно і появи метро (з 1863 року), успіхів природничих наук, новітніх техноло-гій і медицини, становлення соціології і етнографії, архео-логічних відкриттів, модерну і модернізму в мистецтвах та літературі. Кадри з тамтого часу збереглися у фото-графічному альбомі мешканця Перемишля Степана Дмо-ховського (1875-1959), військового лікаря, відтак засновни-

ка стоматологічної клініки й активного культурно-освіт-нього діяча місцевої української громади (згодом, після пе-реїзду до Львова, був у 1930 р. співзасновником Українсько-го фотографічного товариства). На фотографії, яку ав-тор назвав «Злет бальону в Перемишлі.1906», бачимо як мирних перемишлян так і солдатів гарнізону Перемиської фортеці, яка у вересні 1914 – червні 1915 стала місцем боїв між австро-угорською і німецькою та російською арміями (оригінал в Українському Архіві-Музеї в Клівленд). На сторінці побіч: Повітроплавством займався також гарнізон російської фортеці у Бересті, який недовго до ві-йни отримав французький дирижабль “Clement-Bayard”, зображений тут на поштовій картці (осінню 1914 р., вже з назвою «Кондор», направлено його в Галичину, саме для підтримки війька, яке облягало Перемиську фортецю).

бить енергійних кроків», – згадував в своїх мемуарах міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Отто-кар Чернін. Граф зазначає, що звичай-но, справжні державні діячі не повинні піддаватися вуличним гаслам, проте уникнути їх було вкрай важко.

Звичайно, у війні проти Австрії, шансів у сербів не було, але їх під’ю-джувала Росія і обіцяла всесторон-ню підтримку. Тут уже виходила дзер-кальна ситуація: самотужки боротися проти росіян, австрійцям було майже неможливо.

Проте їм обіцяла підтримку Німеч-чина. І в цей момент відразу виника-ло питання, про те як поведуть себе ще дві тодішні світові потуги Франція і Великобританія, тим паче, що вони були пов’язані військовим договором з Росією. Звичайно всі знали, що фран-цузи вже 44 роки мріяли повернути собі втрачені в 1870 році землі Ельзасу і Лотарингії, а Великобританія бачила пряму загрозу в прагненні німців ста-ти морською державою №1, але незва-жаючи на це, на початку липня шанси на велику війну були мізерні.

Всі крупні світові гравці хотіли ло-калізувати конфлікт виключно на Бал-канах. Французи, звичайно мріяли про Страсбург, але готові були почекати ще років 40, а то й більше, і вирішити те-риторіальну суперечку, колись, у да-лекому майбутньому. Великобританія також не спішила встрявати у війну.

Проте була країна готова воювати будь-коли і переконана, що для захисту національних інтересів вкрай необхід-ний контроль над Константинополем і домінуючий вплив на Балканах. Нази-валась ця прекрасна держава Російська імперія. «Росія створила безвихідну си-туацію і викликала світову війну», – констатував згодом граф Чернін.

Можна не сумніватися, що й нині, 100 років потому, Росія створила б без-вихідну ситуацію, навіть з більшим за-доволенням, проте на щастя, нині За-хід трішки інший, європейці здається таки навчились вирішувати конфлік-тні питання за столом переговорів.

Зате 100 років тому настрої євро-пейських держав були куди брутальні-шими. Вести довготривалі переговори були налаштовані далеко не всі, а німці натхненні своїми економічними і воєн-ними успіхами вірили у всемогутність порядку і сили. Проте тодішня росій-ська еліта не боялася німців і була пе-реконана, що невелика, переможна вій-на на Балканах допоможе вирішити

будь-які соціальні та економічні про-блеми. Досвід російсько-японської вій-ни нічого не навчив росіян, вони і далі були переконані, що перемогти япон-ців в 1905 році завадив Захід, зокрема американці, які примусили заключити Портсмутський мир. Але з того часу, в 1914 році минуло вже 10 років, зда-валося прийшов час знову спробува-ти військового щастя, проте тоді Росії потрібна була підтримка Франції зре-штою, як і сьогодні французькі «Мі-стралі»...

Щоправда, серед тодішніх російсь-ких високопосадовців знаходились люди, яким здавалося, що агресивна міжнародна політика може призвести до зіткнення з Німеччиною, а великої війни російська економіка не витримає і тоді від соціальної революції Росію не врятує вже ніщо. Міністр внутрішніх справ в 1905-1906 роках, Пьотр Дурно-во, ще в лютому написав Миколі II за-писку, де застерігав від війни з західни-ми сусідами, зокрема з німцями, проте, до липня 1914 року її встигли поховати серед інших паперів, а перспектива пе-реможної війни на Балканах почала все більше надихати царя. Здавалося, голо-вне щоб не підкачали французи…

Між тим Європа все ще жила цілком мирним життям. Австрійський пись-менник Стефан Цвейг, саме збирався в гості до свого друга, бельгійського письменника Еміля Верхана. Його зви-чайно тривожили войовничі пісні на майданах Відня, проте здавалося, що про війну не йдеться, максимум це вій-ськова операція проти підступних те-рористів. «Неможливо було позбутися враження, що відкрито готується якась акція, проте ніхто і не думав про війну. Ні банки, ні установи, ні навіть прості обивателі не змінили своїх планів. Що нам до цих вічних суперечок з Сербі-

єю, котрі, як ми знали, в принципі ви-никли через кілька торгових договорів, пов’язаних з експортом сербської сви-нини?», – писав згодом Цвейг.

Валізи було спаковано і знаменитий письменник вирушив в Бельгію, куди вже за два тижні переміститься епі-центр подій. А поки здавалося: ніщо не завадить насолодитися літом. «Напере-додні від’їзду я йшов з приятелем че-рез виноградники і старий виноградар сказав нам, – писав Цвейг, – Такого літа як це, давно уже ми не бачили. Це літо люди запам’ятають надовго!».

Старий виноградар виявився пра-вим. Це літо запам’ятали надовго.

Точніше, назавжди…Тимчасом Цвейг, якраз добрався в

гості до свого приятеля Верхарна і зби-рався наступні два тижні насолоджува-тися чудовою погодою на бельгійсько-му побережжі. Відпускники саме роз-кошували на пляжах під різнокольоро-вими тентами або купалися, діти запус-кали повітряних зміїв. Молодь танцю-вала на майданчиках перед кафетерія-ми. «Тут мирно збирались представни-ки різних націй, бо з року в рік сусідня країна на Рейні (Німеччина) надсилала своїх курортників на побережжя Бель-гії», – писав згодом Цвейг.

Проте, вже тут, на курорті з’явили-ся тривожні нотки. Хлопчиська, роз-нощики газет, намагаючись їх якомога швидше розпродати вигукували: Ку-пуйте газети! Свіжі новини! Австрія провокує Росію! Німеччина готується до мобілізації!

Цвейг відзначає, що було помітно як похмурніли обличчя людей, коли вони купували газети і починали читати. Проте, лишень на кілька хвилин. Зре-штою, хто регулярно читає газети знає, що дипломатичні конфлікти тривають перманентно, а газетярі люблять ляка-


ти читачів, оскільки з переляку вони схильні купувати більше. Проте, після появи новин про австрійський ульти-матум Сербії, тривожні новини почали з’являтися все частіше і частіше...

Поки на Балканах наростала полі-тична криза, а Відень заручившись підтримкою Німеччини завершував підготовку ультиматуму уряду Сер-бії, французи вирішили, що негоже їм залишатися осторонь. Тому 15 липня 1914 року з порту Дюнкерк курсом на базу військово-морського флоту Росій-ської імперії, місто-фортецю Кронш-тадт, вийшла ескадра французького флоту на чолі з флагманом, лінійним кораблем «Франс». На борту флагма-на знаходилась представницька деле-гація, разом з президентом Французь-кої республіки Райномом Пуанкаре. Обраний французами морський марш-рут мав глибоко символічне значення. Залізницею до Петербурга можна було потрапити швидше, проте французька делегація аж ніяк не хотіла пересікати територію Німеччини.

В свою чергу кайзер Вільгельм II зустрівся з послом Австрії і запевнив його в повній підтримці. Він був пере-конаний, що Росія наразі до війни не го-това, тому австрійцям слід користатися моментом і остаточно навести порядок в Сербії. Тим паче, що на думку Віль-гельма, це взагалі незрозуміло що за держава, скоріше збіговисько бандитів (чи як тепер би сказали – терористів).

Слід відзначити, що і у Відні, і тим паче в Берліні, розуміли, що запору-кою успіху повинна стати локалізація конфлікту. Саме таке завдання стояло в той час перед німецькими диплома-тами – щоб ніхто не поспішив захища-ти сербський режим.

Німцям здавалося, що у них навіть є певні успіхи.

Німецький посол в Парижі навіда-вся в МЗС Франції і поцікавився, що вони собі думають з цього приводу? Французи відповіли, що хочуть миру і готові бути посередниками в перего-ворах між Австро-Угорщиною і Росі-єю, проте якщо виникнуть проблеми між Німеччиною і Росією, то осторонь вони не залишаться. Німці залишилися задоволені – вони вирішили, що фран-цузи так собі кажуть, а насправді слаб-кі і не сьогодні, так завтра їх статус як великої держави залишиться лише в підручниках з історії XIX сторіччя.

Залишалося з’ясувати позицію Ве-ликобританії. Кайзер був переконаний, що зуміє переконати свого двоюрід-

ного брата, короля Георга V зберігати нейтралітет. Справді, Сербія загалом не хвилювала Британію, натомість, її дуже цікавила Франція і спроби німців перетворити її на другорядну державу, м’яко кажучи, не подобалися.

Крок у прірвуАвстрійський ультиматум від 23

липня був суворий. В російській істо-ріографії, вважається, що вимоги ав-стрійського ультиматуму були вкрай образливими для сербів, хоча, відверто кажучи не зовсім зрозуміло, що ж так могло їх образити.

Зокрема йшлося про те, щоб:– заборонити антиавстрійську про-

паганду в Сербії; – розпустити сербську радикальну

націоналістичну партію «Народна Од-брана» і провести чистку офіцерів та чиновників, помічених у антиавстрій-ській пропаганді;

– арештувати офіцерів, причетних до співпраці та прикритті вбивців ерц-герцога;

– посилити контроль на сербсько-австро-угорському кордоні;

– представники уряду Австро-Угор-щини мали брати участь у сербсько-му розслідуванні змови та придушен-ні підривних дій проти Австрії.

Ні територіальних претензій, ні тим паче планів ліквідації сербської дер-жавності не було. Проте громадськість, як традиційно водиться, залишилась невдоволена. Причому як в і Австро-Угорщині, так і в Сербії. Перші вважа-ли, що всі ці вимоги занадто м’які, на-томість інші, були просто таки прини-жені і обурені. Або принаймні вдава-ли…

Тим не менше, серби прийняли уль-тиматум майже по всіх пунктах, за ви-ключенням одного: участі австрійсь-ких чиновників в розслідуваннях на території Сербії. Здавалося Австро-Угощина отримала все.

Коли кайзеру Вільгельму допові-ли про фактичну капітуляцію Сербії, він відзначив, що все скінчено, приво-дів для війни тепер нема. «Блискучий успіх! Це більше, ніж можна було очі-кувати! Великий моральний успіх Від-ня!», – записав кайзер Вільгельм у сво-єму щоденнику.

Проте, як це часто буває, успіх, запа-морочив кайзеру голову: він почав ра-дити австрійцям ні в якому разі не зу-пинятися, а вимагати більшого. Така підтримка потужної держави нада-

ла впевненості «партії війни» у Відні, окрім того, народ на всіх майданах Від-ня вимагав від уряду рішучих дій, щоб покарати сербських терористів.

Австрійському уряду здалося, що від ступати нікуди. І 28 липня Австро-Угорщина оголосила Сербії війну…

Ситуація відразу склалася вкрай паскудна. Австрійська армія виявилася далеко не в найкращій формі. Оголо-шена часткова мобілізація йшла не так гладко як хотілося. Генштаб заговорив, про те, що до активної фази сухо путної операції можна приступити не раніше ніж 15 серпня. Більше того, з перши-ми пострілами Австрія фактично пере-стала бути жертвою і перетворилася на агресора. І хоча народні маси на майда-нах Відня і Берліна зайшлися в екстазі, справі це допомагало мало…

Крім того, партія «рішучих дій» була не лише у Відні, але й у Санкт-Пе-тербурзі. І у відповідь на австрійський удар по Белграду, російський генштаб переконав царя Миколу II оголосити мо білізацію. Спочатку часткову. Цар, все таки, побоювався війни з німцями, але військові переконали його, що на кону майбутнє слов’янського світу і Ро-сії як світової потуги, тому відступати ніяк не можна.

«В лице Сербии руководимая бер-линскими политиками Австрия нано-сит удар всему славянству, сломив мо-лодое славянское государство, расту-щая сила которого внушает венским немцам тревожные опасения за буду-щее воинственный германизм, затем мечтает разделаться и со старым. Их расчет разъединить естественных со-юзников, чтобы разить их поочеред-но, – это уже слишком явная спекуля-ция на близорукость русской диплома-тии. Советовать в таких условиях «не-вмешательство в австро-сербский кон-фликт», значит, открыто призвать Рос-сию к тому, чтобы предать Сербию, к изменен славянству и самой себе, к са-моубийству в будущем, во имя обман-чивого покоя в настоящем. Судьба ве-ликой славянской державы нераздель-на от судьбы всего славянства. На-падая на Сербию воинственный гер-манизм, наступает в то же время и на Россию», – писали оглядачі журналу «Нива» в липні 1914 року. Відверто ка-жучи, стилістика вражаюче схожа на заклики нинішнього покоління росій-ських патріотів до захисту «русского мира» і так званих, «народних респу-блік» на Донбасі.

Закінчення на 36 стор.

Ще досі у багатьох підляських се-лах можна побачити каплички

у вигляді дерев’яного стовпа, на якому знаходиться ліхтарик з фігурою свято-го, розп’яттям або іконою. Хоч тради-ція їх ставлення пов’язана із Західною церквою, проте того роду невеликі культові споруди є також невід’ємною складовою частиною культурного об-личчя Підляшшя, дуже гарно вписую-чись у його краєвид. Багато років стов-пові каплички стояли залишені напри-зволяще, щойно кілька років тому звер-нуло на них увагу Товариство Спадщи-на Підляшшя, яке почало інвентариза-цію цих споруд на території Гайнів-ського повіту.

– Ми об’їхали всі ґміни повіту. – ска-зав д-р Мирослав Степанюк, голова Товариства Спадщина Підляшшя, іні-ціатор проекту – Спершу вислали запи-

тання до ґмін, щоб скерували до солти-сів, жителів сіл наші анкети. Вони зро-били частину роботи, але не все до нас вернулось назад. Коли ми однак почали самі їздити по цих теренах, знайшли двадцять кілька капличок. Потім, піс-ля інвентаризації, ще сам індивідуаль-но при різних нагодах відкривав місця, куди нас ніхто не скерував. Таким чи-ном вийшло, що маємо тут коло 30-ти капличок у такому стані, що можна було б їх законсервувати і вони посто-яли б ще багато років.

Ґенезу капличок деякі дослідники пов’язують із дуже давньою грецько-римською культурою. Про язичниць-кі культові стовпи в давньоукраїнській традиції, пов’язані з похоронними зви-чаями, згадує найзнаменитіший київ-ський літописець Нестор: А коли хто вмирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували велику колоду і клали на ту колоду мертвяка і спалювали. А після того, зібравши кістки, вкладали в малу посудину і ставили на стовпах

при дорозі. Так роблять і зараз в’яти-чі та кривичі.

З часом каплички увійшли до хрис-тиянської культури, та почали їх ста-вили найчастіше на роздоріжжях, при дорогах та коло храмів – у місцях ре-лігійних об’явлень або важливих для сільської громади. На Підляшші вони з’явилися, звісно, коли в цьому регіо-ні утвердилася уніатська церква. Про-те, після її ліквідації в 1839 році та на-садження російського варіанту право-слав’я, традиція ставлення капличок не припинилася. Доказом того є ті культо-ві споруди, які збереглися донині, хоча б капличка, яка стоїть неподалік від церкви в селі Клєники.

– Вони виникали ще в середині ХІХ ст., хоч уже було після касації унії, а вони ж зв’язані з унією. – продовжує Мирослав Степанюк – Тому в них зна-ходилися фігури святих, головно Яна Непуцена. Думаю, що каплички могли виникати ще й на початку ХХ ст., бо деякі в доброму стані, а навряд чи вони

Підляські стовпові каплички – слід нашої історії

Україномовне Підляшшя – край, де збереглося багато елементів традиційної дерев’яної архі-тектури: виняткові хати з характерними тільки для цього регіону орнаментами, давні церк-ви, хрести, а також стовпові каплички. Саме каплички – чи не найменше досліджені пам’ят-

ки народної матеріальної культури Підляшшя.

Каплички на перехресті доріг у колишньому селі Дільне (Дуольне). Зараз вул. Дільна у Гайнівці

Капличка в селі Тростянка (гм. Нарва)


перестояли б понад сто років. Мож-ливо, є якісь з початку ХІХ ст., але за-галом – вони з середини ХІХ ст. По-тім люди їх перероблювали, всереди-ну вставляли іконки, але в деяких із них донині є фігурки.

Хоч на відміну від хрестів, традиція споруджування капличок припинила-ся, то вони присутні у свідомості під-ляшуків, як нерозлучна частина крає-виду їхнього рідного краю.

– На нашому терені капличок було мало, більше ставили хрести, які ві-тали людей і були сторожами нашо-го села – розповідає народний різьбяр Володимир Наум’юк із села Канюків. – Каплички були коло села, при мостах,

ставилося їх коло поля, де болота були. Найчастіше говорилося, що там було об’явлення. Часом доводилося мені ро-бити їх реконструкції, але рідко, та пе-редусім для католиків.

– Каплички були доїжджаючи до села – продовжує митець, – де лежав великий камінь, та при нім укопувалося стовпик. Він був обрізаний на кантик і там була капличка. У католицьких се-лах знаходився Ян Непомуцен, а в на-ших, православних, хрестик, розп’ят-тя або хрестик без розп’яття, ікон-ка, найчастіше Божої Матері чи свя-того, покровителя парафії. Спору-джували їх із сосни. Робили там щит, може й якась вирізка була, коли хтось

любив декорувати. Чув, що колись ро-били також довбаночки – брали ста-ру ліпку, яка мала дупло, вирізували ві-конце і там вставляли іконку або хрес-тик. І то вже був сторож цілої околи-ці та села.

Стовпові каплички з’являлися не лише за селами, але також у самій міс-цевості, як наприклад у Тростянці чи Сацях.

– Місця були, як і у випадку хрестів, різними – говорить д-р Мирослав Сте-панюк. – Каплички ставили на могил-ках. Можемо такі, наприклад, знайти у Кліщелях і Добриводі, вони ще в до-брому стані, при чому в Добриводі в кращому, а в Кліщелях – у дещо гіршо-му. Ставляли їх на перехрестях доріг, де скупчення хрестів, є також усере-дині села, часто коло церкви.

Стовпові каплички стояли не лише поодиноко, але також у більшому скуп-ченні разом з хрестами. Такі культові пам’ятки, розташовані найчастіше за місцевостями, побачимо хоча б за Но-вим Корнином чи Гайнівкою. Однак більшість із них марніє. При нагоді ін-вентаризації тих споруд Товариство Спадщина Підляшшя відтворило одну із них.

– Частина з них занедбана, бо була пов’язана з періодом унії. Однак ду-маю, що варто їх реставрувати, щоб то був слід нашої історії – пояснює Мирослав Степанюк. – В одному ви-падку мали капличку, яка вже ні до чого не годилася, треба було провес-ти її реконструкцію. Йдеться про ка-пличку в Сацях. З’явилася там про-блема з деревом – треба було знайти таке, яке пасувало б своїм об’ємом. А слід згадати, що ця капличка постав-лена коло самої води, а до такого се-редовища найкраще годився дуб. Мали однак проблему з тим дубом. Урешті стягнули його з Росії. Спорудили ка-пличку, відтворили напис з середини ХІХ ст. Що цінне, ангажувалися в це люди, мешканці села, наприклад сусі-ди фундували до каплички ікону. Так що то така цікава історія, яка пока-зує, що не всім це байдуже.

Стовпові каплички, так як церкви, дерев’яні будинки чи хрести – є еле-ментом нашого культурного багатства. Тому й необхідно обняти їх комплек-сною охороною, щоб збереглися для наступних поколінь.

Людмила ЛАБОВИЧФото Л. Лабович, М. Степанюк,

Ю. Гаврилюк

Леон Наум’юк при праці над реконструкцією каплички з села Саці.Внизу: каплички-пам’ятники на могилках у Добриводі і Кліщелях.

Продовження з числа 2/2014

З початком ХХ ст. у весільній обря-довості україномовного населення

Північного Підляшшя активізувалися процеси руйнації та занепаду як окре-мих елементів, так і традиційної осно-ви загалом. Цей занепад відбувався під впливом таких факторів, як війни, ін-дустріалізація й урбанізація, а також внаслідок міграції сільського насе-лення до міст, поширення писемнос-ті, розвитку засобів масової комуніка-ції. Істотним чинником занепаду на-родної культури українців Північно-го Підляшшя було розмежування цієї території з материзною, що спричини-лося до розсіяння україномовної етніч-ної групи підляшуків у польській біль-шості та швидкої її полонізації. Наслід-ком цього стало зубожіння обрядовос-ті, але без порушення структури само-го весілля та його ідейної основи. Про-те з часом з традиційного весілля по-чали випадати ті елементи, які мали вплив на його композицію та загаль-ний зміст. Зрештою це остаточно при-звело до майже цілковитого зруйну-вання народної весільної обрядовості підляських українців.

Підляське весілля у ХІХ та на початку ХХ ст.

Початок ХІХ ст. – час належнос-ті Північного Підляшшя до Прусії, а з 1807 р. – Росії. Українське населення (яке в цей час звали руським, малоро-сійським) проживало у двох повітах ав-тономного Білостоцького округу: Біль-ському і Дорогичинському. У 1843 р. коли Білостоцький округ включено до Гродненської губернії було зліквідова-но Дорогичинський повіт, який увій-шов до складу Більського повіту. Та-ким чином майже вся українська етніч-на територія між Бугом та Нарвою опи-нилася у межах одного повіту.

У ХІХ ст. на Північному Підляшші існувала ізольована та замкнута в собі традиційна сільська громада з прита-манними для неї монокультурністю, непорушною системою цінностей, збе-

реженням і продовженням освячених віками звичаїв та обрядів, патріархаль-ною моделлю сім’ї, великим значен-ням магії і релігії (так зване сакраль-не суспільство) тощо. В умовах тради-ційної сільської громади народна обря-довість, утім також весілля, зберігала-ся доволі добре. Адже вона була витво-ром того ж суспільства, тому й могла існувати лише у своєму природному середовищі. Оскільки упродовж усьо-го ХІХ ст. підляські села зберігали тра-диційну структуру, зберігалася також композиція та ідейна основа народно-го весілля україномовного населення Північного Підляшшя.

Селянський традиціоналізм вияв-лявся не лише у зберіганні та вико-нанні весільних ритуалів, які не за-знавали істотних змін упродовж ба-гатьох століть, але й у шлюбному ви-борі. Подружжя – це був перш за все контракт між батьками хлопця і дівчи-ни, які й мали вирішальний голос. Крім того, молоді люди могли одружувати-ся лише в рамках своєї культурно-ре-лігійної і соціальної групи. У 1854 році Podlasiak писав: Jeżeli do kogo zastoso-wać można to francuskie wyrażenie ma-riage do convenansce, to zaiste do chło-pów podlaskich; jeżeli gdzie zważają na względy towarzyskie i położenie majątko-we, to wśród nich; nigdy syn gospodarski nie ożeni się z dziewką służebną, ani córka gospodarska nie pójdzie za parobka służą-cego lub za jakiego rzemieślnika. Żenią się równi z równymi, ale rzadko kiedy związki małżeńskie poprzedza miłość1.

Окрім того, одружувалися переваж-но у своєму селі. Тому майже кожна місцевість зберігала характерні тільки для неї весільні звичаї. Це мало вплив також на мову. Досі майже кожне село зберігає характерні для нього фонетич-ні особливості української мови. Не-рідко говірки трьох сусідніх сіл значу-що від себе відрізняються, наприклад у селі Крив’ятичі кажуть робити, ходи-ти, у сусідній, до речі поєднаній із ним місцевості Море є робіти, ходіти, на-томість два кілометри далі, у селі Збуч збереглася архаїчна вимова робіті, хо-діті.

Залишком того, що одружувалися та виходили заміж переважно у своєму селі, є також характерні для конкрет-них сіл прізвища.

Вплив на побутування весільного ритуалу та його вигляд у ХІХ ст., без сумніву, мали умови життя підляшу-ків. Підданство, яке на Північному Під-ляшші знесено 1861 року, та панщина, яку ліквідовано щойно у 1867 році2, за-старіла модель господарювання, а та-кож периферійність регіону були при-чиною того, що упродовж ХІХ ст. села Більського повіту були дуже бідними: Wydajność pracy jest tu niższa aniżeli w centralnej Polsce, w najlepszym wypadku wynosi dla zbóż ozimych 3 ziarna, dla ja-rych – 2 ziarna (w centralnych rejonach Polski plony te wynoszą w tym czasie 4-5 ziaren). Bywały jednak lata, podczas któ-rych chłopi nie zbierali nawet wysianego ziarna. Ludność dziesiątkował wówczas głód, w efekcie którego zaludnienie tych wsi poprzez całe dziesięciolecia pozosta-wało nie zmienione, a niekiedy malało3.

Села терпіли й від епідемій холери, а також історичних лихоліть, які пере-котилися через Підляшшя: наполеонів-ських війн та польських повстань4.

Попри те, до Першої світової війни традиційна структура села залишила-ся стабільною. Міграцію україномов-ного населення між Бугом і Нарвою у першій половині ХІХ ст. обмежувало підданство селян. Проте, навіть після його знесення підляшуки залишилися у своїх рідних селах, передусім з огля-ду на міцний зв’язок із землею, а також через відсутність у регіоні великих про-мислових осередків, у яких вони могли б шукати кращого життя. Міста Біль-ського повіту в ХІХ ст., як його столи-ця Більськ, або містечко Кліщелі, збері-гали дерев’яну забудову і мали в осно-вному сільськогосподарський харак-тер. Крім рільництва, міське населення займалося ремеслом і торгівлею. До Бі-лостока, у якому в ХІХ ст. розвивала-ся текстильна промисловість, україно-мовне населення Північного Підляш-шя тоді ще не виїжджало. Міграція се-лян до міст почнеться насправді щойно в другій половині ХХ ст.

Еволюція весільної обрядовості Північного Підляшшя

(ХІХ століття – міжвоєнний період)


Так про підляські міста на почат-ку ХХ століття писав Людвік Чарков-ський: ...sam Białystok posiada ludności o wiele więcej niż wszystkie miasteczka w powiecie bielskim razem wzięte. Najwięk-sze miasto powiatowe Bielsk liczy zaled-wie 6 777 mieszkańców. Innych miasteczek mamy dziesięć: sześć (z Bielskiem siedem) rządowych – Brańsk, Drohiczyn, Klesz-czele, Mielnik, Narew, Niemirów, i czte-ry będące własnością prywatną – Boćki, Ciechanowieс, Orla, Siemiatycze (w 1905 r. i te zostały wykupione przez rząd). Naj-mniejsze z nich, Niemirów, zawstydziłoby się porządnej wsi w Krakowskiem, posia-da bowiem mieszkańców tylko 5165.

Існування й особливості народної культури українського населення Пів-нічного Підляшшя, утім весільних звичаїв, визначалися, без сумніву, та-кож впливом культур інших народів, передусім поляків.

Села між Бугом та Нарвою були в більшості дуже однорідні, якщо йдеть-ся про національно-релігійну струк-туру. У них компактно проживало на-селення українського (руського) похо-дження, до 1839 р. уніатське, згодом – православне. (Знесення на цій терито-рії унії, на відміну від Південного Під-ляшшя, де заведення православ’я у 1875 р. викликало активний супротив укра-їномовного населення, яке згодом, піс-ля толерантного указу 1905 року, масо-во почало переходити на католицизм, відбулося без якихось проблем і опору з боку вірних. Були випадки, коли вірні з унії переходили на католицизм, однак це припиняла російськa адміністрація). Тому-то впливи польської культури на весільну обрядовість українців були в ХІХ ст. майже непомітні. Лише у про-

мовах, що їх виголошував маршалок, присутня польська мова. У першій по-ловині ХІХ ст. вона проникала на під-ляські села головно за сприяння церкви –цією мовою послуговувалися на що-день уніатські священики, тобто най-більший авторитет для простого селя-нина. Польську мову підляшуки вва-жали престижнішою, тому, що це була “панська, шляхецька” мова, хоч її зна-ння у народі не було найкращим. Після знесення унії у підляські україномовні села почала проникати російська мова, а її вплив на весілля залежав від при-сутності у весільній обрядовості еле-ментів церковного характеру.

Дещо інша ситуація була в містах, де переважали євреї і поляки, місцевостях розташованих неподалік від міст, та на пограниччях, зокрема, – західних тере-нах Підляшшя – там українці жили по-руч із поляками-мазовшанами (мазу-рами). Тому й до весільного фольклору проникали елементи польської обрядо-вості, як наприклад вінок, про який зга-дує Оскар Кольберг6.

Уже в першій половині ХІХ ст. Рох Сікорський писав про мовну ситуацію у підляських містечках: W Drohiczynie na przykład wszyscy, nawet z najniższych klas mówią po polsku, a nawet ci, co są re-ligii greckiej. W Kleszczelach natomiast prawie cały ogół mówi po rusku. W Biel-sku znowu połowicznie w kółkach familij-nych używa się albo jednego, alby drugie-go języka, a ogólny miejski jest język pol-ski7.

У ХІХ ст. полонізувалися також села, висунені далеко на захід, про що можемо прочитати хоч би в описі біль-щанина Йосипа Ярошевича з 1848 року: ...na stronie lackiej jest jeszcze lud grec-

kiego wyznania, jak to koło Ciechanowca, Brańska, Grodziska, Narojek i Malesz, z tą jednak różnicą, że osady polskie mię-dzy Rusinami zachowały dotąd swą mowę polską, osady zaś ruskie po stronie pol-skiej, po większej części już dawno zma-zowszały8.

Мовна полонізація означала часто покатоличення і втрачення народної культури.

Проте асиміляційні процеси, з яки-ми пов’язаний також занепад традицій-ної української культури і мови підля-шуків, у ХІХ ст. не стосувалися ще пе-реважаючої частини території Північ-ного Підляшшя. Полонізація українців між Бугом і Нарвою – це насправді яви-ще останніх десятиліть.

Зміни у весільному ритуалі у ХІХ ст. можна пояснити також впливом церкви. Саме церква спричинилася до зникнення багатьох народних обрядів як залишків язичництва. Для прикла-ду, її консеквентна боротьба з купаль-ськими звичаями призвела до того, що вже у першій половині ХІХ ст. у Клі-щелях і околиці цей обряд зник9.

Вплив церкви на весільну обрядо-вість виявлявся, в основному, у спро-бах утвердити у народній свідомості церковне вінчання як головну санкцію утворення сім’ї.

На українських землях в основі тра-диційного шлюбу упродовж XVI-XIX ст. були змовини – угода, яка уклада-лася між родами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVIІ ст., шлюбний договір оформлявся спеціальними документами – шлюбни-ми або виновними листами, особливо коли молодим давали земельний наділ. Церковне освячення шлюбу входило

Пам’ятаюча не одне колишнє весілля хата з села Біла коло Більська (зараз у скансені підляського села в Біловежі)

в побут поступово, починаючи з XVI-XVIІ ст. аж до ХIХ ст., але скрізь по-єднувалося з традиційними звичаями й обрядами. Вінчання проводили іно-ді в один день з весіллям, іноді зазда-легідь, але воно не було основною под-ією шлюбу. Головну роль, згідно з на-родною традицією, сповняв посад мо-лодих, який і був кульмінацією та ло-гічним визнанням шлюбу10.

У ХІХ ст. на Північному Підляшші вінчання було вже важливою складо-вою частиною весілля. Проте роль по-саду не зменшилася і надалі народний обряд був юридичною санкцією шлю-бу. У ХІХ ст. без весільного ритуалу церковне вінчання ще не давало моло-дим права на співжиття.

Крім церковного вінчання, у другій половині ХІХ ст. почали входити до весільного фольклору як доповнення окремих обрядів православні молит-ви (старослов’янською мовою з росій-ською вимовою). Ось, як обряд заручин у суботу описує К. Брен (у варіанті бі-лоруською мовою): У гэты час усе, ся-дзячыя за сталом, устаюць, маладыя кладуць рукі на буханку хлеба, накры-тую белай хусткай, а таксама бацькі, маршалак і ўсе тыя, што знаходзяцца ля стала, пасля чаго звязваюць іх рукі хусткай і пяюць: «Цару небесный, уте-шителю душэ, істінный...» I гэтым за-канчваюцца «заручыны»11.

Дослідники українського весілля звертають увагу на те, що саме у ХІХ ст. посилилася роль молодих у виборі подружжя12. Це спричинило участь мо-лодого у сватанні. Адже у кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ століття участь хлопця у цьому обряді не передбача-лася. Можливо, що так само було й на Північному Підляшші.

На зламі ХІХ і ХХ ст. почали посту-пово скорочуватися обрядодії у суботу, що було пов’язане зі зростанням зна-чення неділі як головного дня весілля, у який відбувалося церковне вінчання. Саме тоді почали випадати з весілля звичаї, пов’язані з першим посадом мо-лодих і заручин на хлібі.

Також на зламі століть у весільній обрядовості на Підляшші почало по-ступово зменшуватися значення неза-міжнього брата, який відігравав важ-ливу роль в обрядах першого посаду молодих, а також розплітання та про-давання коси молодої. На думку А. Барщевського, ці обряди могли зане-пасти вже наприкінці ХІХ століття13. Народжена 1906 року Харитина Божко з Видова згадувала, що в часах її мо-лодості звичай розплітання коси моло-дої був іще присутній у весільному ри-туалі.

Випадання з весілля деяких обрядів мало вплив на символіку весільних пі-сень, якими вони супроводжувалися. Часто твори, прив’язані до цих етапів весільної драми, випадали з активно-го побутування, або переходили до ін-шої частини весілля, гублячи свої ви-хідні зміст і форму. Так було і з пісня-ми, що їх співали при посаді або риту-алі розплітання коси молодої. Частина з них занепала, решту співалося на ін-ших етапах весілля. Часто інформанти вже не знали вихідного значення спі-ваних пісень, тому й не вміли поясни-ти, чому у творах згадується про посад (посаг) або розплітання коси.

Упродовж ХІХ і на початку ХХ ст. коли на Підляшші існувала ще тради-ційна сільська громада, весілля збері-гало свою правово-магічну функцію, а також традиційну структуру, яка пере-давалася з покоління в покоління. Про-цеси трансформації значно не вплину-ли на загальний зміст весільної драми, вони позначалися лише на її поодино-ких елементах. Важливе місце, хоч не першорядне, у ньому вже почало за-ймати церковне вінчання, яке вкомпо-нувалося у весільну обрядовість.

Перша світова війна та

міжвоєнний період

Перша світова війна була, на думку дослідників, початком занепаду тради-ційної сільської громади на Підляшші-14. Цей великий історичний катаклізм вирвав підляшуків з їхнього упоряд-кованого традиційного світу, що в ре-зультаті спричинилося до поступово-го занепаду народної культури русинів Північного Підляшшя.

У 1915 року разом з російськими військами було евакуйовано углиб Ро-сії 80-90% православного, як білорусь-ко-, так і україномовного, населен-ня Гродненської губернії, у тому чис-лі й Більського повіту15. Хоч це не була примусова евакуація, вона відбувалася під тиском зовнішніх факторів – росій-ська влада та православне духовенство намовляли людей до виїзду, лякаючи жорстокістю німців.

Це був справжній ексодус підлясь-кого народу – особисте нещастя бага-тьох сімей, а також трагедія цілого сус-пільства. Біженство на щонайменше два десятки років підтяло економічні основи існування сільського суспіль-ства Підляшшя та стало початком руй-нування традиційного, незмінного від століть світогляду.

Біженці верталися упродовж 1918-1921 років. Проте не всі – частина по-мерла в дорозі, інші залишилися у

Росії. Тих, які повернулись, чекали зруйновані господарства. Деякий час вони мусили жити у землянках та харчуватися зіллям, кропивою, жо-лудями.

На думку білостоцького соціоло-га В. Павлючука, саме біженство, ре-зультатом якого був контакт ізольова-ного досі сільського населення з інши-ми культурами, спричинило в міжво-єнному періоді початок розпаду тради-ційного суспільства як культурної ці-лості. Його виявами було: розклад на-туральної, незмінної від століть сис-теми господарювання, деградація зна-чення церкви та розвиток сект, резиґ-нація з етнічних цінностей, нігілізм та суспільний радикалізм16. Це все мало вплив також на переміни у весільному фольклорі.

Перш за все воєнний хаос спричи-нив зміну у ставленні підляшуків до самого подружжя і весільної обрядо-вості, яка в традиційному суспільстві мала сакральне значення. У ХІХ та на початку ХХ ст. подружжя, укладене без народного обряду, було просто не-дійсним. В умовах війни та біженства коли населення було відірвано від сво-єї рідної землі та громади, весілля час-то й не відбувалися. Були випадки коли підляшуки нехтували традиційною моральністю – в’язалися на чужині з особами, з якими жили нешлюбова-ні. Послаблення сімейних зв’язків уна-слідок нерідко кількалітньої розлуки було причиною того, що нових парт-нерів знаходили собі одружені чолові-ки або заміжні жінки. Випадки на зра-зок такого, який описав В. Павлючук, не були на той час рідкістю: Starusz-ka Natalia Aleksiejuk z Rybołów opowia-dała mi wielokrotnie swoją dość osobli-wą historię. Po powrocie z Rosji po I woj-nie światowej stwierdziła, iż mąż żyje już z inną kobietą i ma z nią dziecko. Natalia przez jakiś czas pozostawała w tej swo-istej trójczłonowej rodzinie tolerując po-życie męża z inną kobietą, zanim nie przy-jechał z Polesia prawowity mąż tej kobie-ty i nie zabrał jej wraz z dzieckiem zro-dzonym z tego „okresowego” związku. Pożegnanie odbyło się ze swoistą galan-terią ze strony całej czwórki17.

Підляшуки, які поверталися з бі-женства, поступово намагалися відбу-довувати як матеріальні основи життя, так і традиційну культуру. Однак під впливом контакту з іншими народа-ми, передовсім росіянами, у підлясь-кому народному фольклорі, відбулися деякі зміни. Вони стосуються в осно-вному так званого звичайного пісен-ного репертуару, у якому в міжвоєн-ному періоді взяли гору російські ро-


манси. Підляшуки привезли також у тому часі багато популярних україн-ських пісень.

Ті, хто повернувся з біженства, на-магалися вводити російські пісні та-кож і до обрядового весільного репер-туару. Народжена 1914 року Тетяна Фи-лип’юк з села Мокре разом із сім’єю пе-ребувала за Москвою 8 років. З весіль-ної обрядовості міжвоєнного періоду пам’ятає в основному російські при-співки, які сама в 1930 роках виконува-ла на весіллях (Буде сват співаті, то я його переспіваю). Цим пісням при-таманна чужа народному підляському фольклору естетика і мотиви (у щоден-ному житті підляшуків відсутні були наприклад платочкі, частий елемент російських романсів). Ось одна з таких «весільних» пісень записана від Тетя-ни Филип’юк:

Вишивала я платочкі,Но нє знала, каму дать.Єхал мілий у салдати,Дала сльозкі утєрать.Я платочкі паласкала,На бєрозу вєшала.Я мілого не любіла,Разґаворам тєшила. Однак, російські пісні не вкорени-

лися в обрядовому фольклорі підля-шуків. Їх виконання на весіллі було просто явищем маргінальним і корот-кочасним, присутнім в основному се-ред людей, які довший час перебували в Росії. Про ці твори як елемент весіль-ного репертуару не згадують інші жи-тельки села Мокре, Олександра Рижик і Анна Волосік. Не вдалося їх також за-писати від інформантів інших підлясь-ких місцевостей. Російські пісні, як і взагалі популярний пісенний реперту-ар, з’являться у весільному фольклорі у 1970-1980 роках коли інтенсифікується розклад традиційної весільної обрядо-вості.

Залишком біженства було також розповсюдження російських варіантів вживаних на Підляшші імен, які по-пулярні й досі. Часто вони заступили народні – зараз частіше можна почути ім’я Міша замість Міхайло (Михайло), Гришка замість Ригуор чи Гриць. Ро-сійські варіанти традиційних підлясь-ких імен увійшли також до весільних пісень.

Оскільки в міжвоєнному періо-ді звичайний фольклор здомінували чужі напливові пісні, то весільна обря-довість, утім і весільні пісні, зберігали-ся ще доволі добре. На це звертав увагу білоруський дослідник підляського ве-сілля М. Лобач, який писав, що: Знахо-джанне большасці насельніцтва ў гады першай сусветнай вайны ў бежанстве

ў Расіі не аказала амаль ніякага ўплы-ву на абраднасць18. Однак у весільній драмі вже тоді стали помітними зміни, спочатку незначні, які, проте, свідчили про початок занепаду народної обрядо-вості українців Північного Підляшшя.

Як уже було сказано, у 1920-1930 ро-ках відбулися переміни, що стали по-чатком руйнування статичного світу зінтегрованої народної культури. Од-нак можна ще говорити про існуван-ня у тому часі традиційної структу-ри села. Міграції сільського населення до міст перешкоджала дискримінацій-на політика польської влади щодо на-ціональних меншин. Як згадує Василь Максим’юк зі Збуча, молодь не мала можливості виїжджати на навчання та до праці в містах. Навіть у Гайнів-ці, в якій у міжвоєнному періоді розви-валася лісопереробна промисловість (у 1919 році вона нараховувала всього 118 мешканців, у 1939 р. проживало там уже 17 тис. мешканців), не приймали на роботу мешканців околичних сіл, але в основному приїжджих поляків (наїжджалі туди полякі з Пуольши).

У міжвоєнному періоді утримува-лася традиційна система цінностей – основною вартістю для підляшу-ків була ще тоді земля, яку було важко придбати. Це ілюструє розповідь Те-тяни Филип’юк з Mокрого: Тато пуш-лі бруковаті гуліціе. Сталі бруковаті, хлопці пудрослі, бардзо гроши мнуо-го міелі. Купіті земліе не дека не мож-на било. Тато всьо казалі: «Купів би де якого луга, де болота, де корчуов якіх же, жеб коб тих гектарув». Богати дівчинята, колєжанкі моїе ідут і [смі-ються]. А мніе такая обіда. Іде, іде, сіеде: «О, біедни сіеде на свойому, ногі на чужому». «Тату, вони так говорат! Тату, вони так говорат!». Тато гово-рит: «Што ж, доньку, я зроб’ю? Я гро-ши маю, людьом позичіею, закупів би поля, нема де».

Як бачимо, саме кількість землі, яка була мірою багатства, надалі мала ви-рішальне значення при виборі дружи-ни або чоловіка. Тому шлюбний ви-бір, як і в ХІХ ст., залежав від рішення батьків, а подружжя було своєрідним економічним контрактом між батька-ми обох сторін.

Батьки відігравали велику роль у шлюбному виборі в міжвоєнному пе-ріоді та ще й відразу після Другої сві-тової війни. Завдяки цьому зберігалася традиційна композиція весілля з тими частинами весільного ритуалу, у яких ведуча роль припадала старшому поко-лінню (допити, свати, розгляди тощо). Однак вже тоді помітні зміни в ідейній основі весільної драми.

З давніх-давен шлюб молодих на-бирав юридичної сили лише після до-тримання низки обрядів. Кожен ри-туал потребував, однак, санкції сіль-ської громади. Саме тому перед почат-ком кожного ритуалу маршалок, у яко-му дослідники бачать стародавнього жерця, звертався до гостей, які уосо-блюють ціле суспільство, і просив бла-гословення виголошуючи формулу на зразок тої, що її записав К. Брен: Лас-кавы пане ойчэ, пані матка, прыяцеле зацні, коханэ, ктурэ на тэн акт вэсэль-ны од старшэго до мнійшэго, благосло-вілі...., благословетэ ж ещэ...19. У ХХ ст. промови маршалка почали губити свій первісний сенс, а обряди, які він об’яв-ляв, втрачали вже правове значення. Водночас народне весілля поступово перетворювалося на додаток до цер-ковного вінчання, яке почало підкрес-лювати правочинність шлюбу.

А. Барщевський обстоює думку, що церковний ритуал для його інформан-тів, які пам’ятали весілля початку ХХ ст. та міжвоєнного періоду, мав осно-вне значення: Przeprowadzone przez nas badania na Białostocczyźnie wykazują, iż w poszczególnych miejscowościach nieraz mogło wypaść jakieś ogniwo z łańcucha obrzędowości weselnej. Nigdy nim jed-nak nie mógł być w przeszłości ślub cer-kiewny. W świadomości ludowej wszyst-kie obrzędy weselne miały charakter ak-tów lub umów zawieranych „pierad ludź-mi”, natomiast ślub był aktem dokonywa-nym „pierad Boham”. Stąd też przypisy-wano mu większe znaczenie niż innym ce-remoniom weselnym. Nie przypadkowo zatem ślub był centralnym i kulminacyj-nym momentem w całej obrzędowości, która wyraźnie dzieli się na przedślubną i poślubną20.

Разом зі зростанням значення цер-ковного вінчання та втратою санк-ціонуючого характеру народних весільних обрядів уже в міжвоєнному періоді почали розростатися елементи розважального характеру. Це найліп-ше помічається уже після Другої світо-вої війни.

З першої половини ХХ ст. спостері-гаємо поступове зубожіння весільних обрядів. Перш за все почали випадати ритуали, пов’язані з культом хліба. Од-нак це відбувалося по-різному залежно від сіл. Найшвидше весільний хліб по-чав втрачати сакральне значення у міс-цевостях, розташованих неподалік від міських осередків, передусім в околи-цях Гайнівки і Більська. Як згадує Ма-рія Максим’юк, родом із Пасічник Ве-ликих, ще до війни у Гайнівці: культур-ніей било, люде радіво «точку» міелі, сві-етло за старої Пуольши ввелі. Тому й

весільні звичаї у цих «окультурених» місцевостях існували вже тоді в зубо-женому вигляді. Так було й в околицях Більська. У цих місцевостях у міжво-єнному періоді ніхто вже не їхав у сва-ти з хлібом, завмирали ритуали печен-ня і розподілу короваю, обряди пов’я-зані з виношенням діжки, садовленням на ній шлюбної пари, тощо.

Разом з деградацією значення ве-сільного хліба, значущо скоротилися обрядодії у суботу, яка в околицях Гай-нівки і Більська стала останнім актом передшлюбної обрядовості, а не пер-шим днем весілля, як було віками.

Народжена 1926 року Марія Мак-сим’юк твердить, що за старої Пуоль-ши у її рідній місцевості, Пасічниках Великих, коровай ще випікали, але якихось особливих обрядів при цьо-му не виконували. Ніхто так само, за її словами, не співав тоді коровайних пісень. Випікання короваю стало вже просто звичайним елементом готуван-ня святкового столу.

Описуючи народне весілля, меш-канці околиць Більська і Гайнівки, на-роджені в 1910-1920 роках, тобто ті, які ще пам’ятали міжвоєнні часи, також не згадували випікання короваю. Лише тоді, коли їх спеціально запитали про весільний хліб, говорили, що дійсно, за часів їхнього дитинства, або й ще мо-лодості він був і навіть співалося до нього пісні. Те, що у своїх розповідях інформанти пропускали обряди, пов’я-зані з культом хліба як елементи мен-шого значення, ніж наприклад, приїзд молодого по сорочку, свідчить просто про десакралізацію обрядового змісту хліба, яка помітна вже перед Другою світовою війною.

Згадок про весільний хліб не знахо-димо також у деяких записах весільної обрядовості околиць Гайнівки і Біль-ська, хоч, до речі, таких записів дуже мало. Один із них поміщений у мовоз-навчій публікації з 1972 року, в якій говірка села Дубини Гайнівського по-віту проілюстрована кількасторінко-вим описом весільних звичаїв. Інфор-мантка, народжена в 1912 році, жод-ним словом не згадує випікання ве-сільного хліба. Згадує лише, що мати молодої везла його в понеділок до мо-лодого. Отже – коровай випікали, про-те, як уже було сказано, він не мав са-крального змісту.

Під впливом подій Першої світо-вої війни і біженства змінилися народ-ні погляди на моральність дошлюбних стосунків. Можливо, що саме тоді (або й ще на початку ХХ ст.) з побутуван-ня почали виходити обряди, пов’яза-ні з ніччю молодих і так званим пога-

ним весіллям. Хоча цнотливість і нада-лі залишалася важливою передумовою укладання шлюбу, ніхто однак не пере-віряв слідів дівоцтва і, тим більше, не принижував і не ганьбив молодої коли виявилося, що вона нечесна. Це засвід-чують найстарші інформанти (Слід, однак, згадати, що якраз про цей еле-мент весілля інформанти не дуже охо-че розповідають. Були й випадки коли не хотіли співати пісень, яких в давни-ну виконували при обряді комори).

У міжвоєнному періоді, разом зі зростанням рівня життя, почали роз-повсюджуватися фабричні вироби, які поступово заступали народний під-ляський одяг. Ще на початку ХХ ст., а навіть кілька років після Першої сві-тової війни, молоду і молодого одяга-ли в одяг власного виробництва. Як пише А. Барщевський – молоду одяга-ли в гаптовану сорочку і довгу вовня-ну спідницю – саян, молодого у виши-вану сорочку навипуск, підперезану шнурком, часом витканим вовняним паском. Штани, у залежності від пори року, були вовняні або лляні. На ноги у ХІХ ст. взували лапті або вже чере-вики.

У міжвоєнному періоді, зокрема на-передодні Другої світової війни, моло-ді почали одягатися на весілля в одяг з фабричного матеріалу. Молода була вже тоді в білому платті.

Так само у першій половині ХХ ст. помінявся головний убір. Ще в ХІХ ст. молода мала на голові під час весілля чуб: Tworzyło go kilkadziesiąt różno-kolorowych wstążek, długości 30-35 cm, przywiązanych lub przyszytych do „au-reoli”, czyli sznurka lub opaski. Czubem przystrajała młoda głowę najprawdopo-dobniej jeszcze na początku XX wieku. Przez kilkanaście następnych lat utrzy-mywał się zwyczaj zdobienia głowy wian-kiem z żywych kwiatów. Jeśli ślub odby-wał się zimą i żywe kwiаty były niedo-stępne, wówczas pleciono wianek z kwia-tów zasuszonych lub robionych z papie-ru, zawsze jednak z dodatkiem przynajm-niej jednego żywego kwiatka. Jeśli i ten był nie do zdobycia, obowiązkowym ele-mentem była gałązka mirtu, asparagusa lub paprotki21.

Хоч цей опис стосується білорусь-комовної території, можна сподіватися, що по другий бік Нарви голову молодої прикрашували так само.

«Підляська старовина» у селі Чижі (Гайнівський повіт)


Напередодні Другої світової війни молодій уже одягали вельон. Водно-час помінявся обряд уповіваня молодої. Його новим елементом стало характер-не для польської традиції кидання ве-льону. Польська назва цього ритуалу – очепіни, однак, ще тоді не прийнялася.

Польські впливи на сільське насе-лення Підляшшя у міжвоєнному пе-ріоді помітно зросли, в основному під впливом школи, військової служ-би, полонізації всіх органів самовря-дування, тощо. Польська мова поча-ла тоді проникати і до весільної обря-довості, передовсім в окраїнних та мі-шаних селах та місцевостях коло міст. На весіллях з’явилися польські пісні,

1914: Європа над прірвоюВже 4 серпня виявилось, що між ку-

зенами вийшло непорозуміння. Вони не зрозуміли один одного. Великобри-танія і справді не мала наміру втруча-тися в конфлікт, якщо дійде війни, на-віть якщо Франція підтримає Росію і почнеться війна з Німеччиною. Але при одній умові…

Німці ні при яких обставинах не по-винні чіпати нейтральну Бельгію. Нія-кого іноземного панування над Бель-гією Британія не допустить. Ніколи. В принципі, тут не було чогось ново-го. Британці так себе поводили остан-ні 300 років. І всі це знали, але у німців був свій, особливий погляд на речі.

Німецький генеральний штаб з 1905 року розробляв концепцію удару по Франції саме через Бельгію. Оскільки безпосередній франко-німецький кор-дон французи укріпили потужними фортифікаційними спорудами, то роз-горнути там широкомасштабний на-ступ було неможливо, от вони і вирі-шили обійти фортеці і, так би мовити, зайти з боку. Через Бельгію.

Англійці попередили – бельгійців не чіпати і цим ламали німцям всі плани...

Проте в той момент німці про це ще не знали. Навпаки, хибно потрактоване повідомлення про те, що начебто Бри-танія буде тримати нейтралітет нади-хало. Кайзер Вільгельм вірив: тевтон-ський дух здатен на рішучі дії і подви-ги! Подвигів і справді було багато, але загальний результат підвів.

Проте тоді цього ще не знали…

Продовження циклу в наступних числах журналу

Петро БІЛЯНЛьвів

Зрозуміло, що «терпіти» далі в росі-ян не було сил, а тому, з 27 липня була оголошена часткова мобілізація в Ро-сійській імперії. Для початку в чоти-рьох військових округах: Київському, Віленському, Одеському і звичайно, Варшавському.

Тут уже затялися німці і оголоси-ли зразу два ультиматуми: один Росії, мовляв, з нас досить, припиніть негай-но, другий – французам, мовляв, це не ваша справа, зберігайте спокій. Проте, шанс на те, що Франція буде зберігати спокій були невеликі.

Проти війни активно виступав впли-вовий лідер французьких соціалістів Жан Жорес. Він був категорично про-ти того, щоб давати уряду дозволи на військові позики і закликав у випадку проголошення мобілізації до загально-го страйку. Але, на той час французів охопив патріотичний запал і надзви-чайно впливового колись соціаліста 31 липня просто застрелили в паризь-кому кафе.

Більше перешкод для війни у Фран-ції не залишилося...

Проте останнє слово в будь-якому випадку мало бути за найпотужнішою державою тогочасного світу – Велико-британією. Для початку, відчувши, що справа йде до війни, британський уряд зібрався 27 липня і заявив, що не має наміру втручатися в конфлікт. Це дуже втішило німців, але вони вирішили ще раз пересвідчитися. Брат кайзера зате-лефонував в Букінгемський палац до короля Георга V, поговорив, після чого радісно повідомив брату: англійці за-лишаться нейтральними. Принаймні він так зрозумів...

польською мовою виголошували про-мови. У місцевостях, де вплив поль-ської традиції був доволі сильний, на-приклад в околицях Сім’ятич, насту-пив дуже швидкий процес руйнуван-ня традиційної весільної обрядовос-ті. Коли в 1999 році ми разом з Гали-ною Похилевич пробували записати весільні звичаї в околицях Сім’ятич, виявилося, що навіть найстарші меш-канці майже нічого вже не пам’ятали

(однак, обмежена кількість фольклор-них записів з місцевостей, розташова-них коло Сім’ятич, не дозволяє робити докладніші узагальнення).

Проте, у більшості обстежуваних місцевостей (Тиневичі Великі, Чижі,

Ку рашево, Збуч, Орішково тощо) поль-ська мова та польський репертуар у ве-сільній обрядовості були відсутні на-віть до 1960 років.

Підсумовуючи, можна сказати, що внаслідок Першої світової війни та по-дій з нею пов’язаних, традиційна під-ляська культура почала деградувати. Весілля властиво ще зберігало свою традиційну композицію, однак, поволі почали випадати з нього ритуали пер-шорядного значення, наприклад пов’я-зані з культом хліба. Послабилася пра-вова функція обряду, який почав наби-рати розважального характеру і поволі перетворився у додаток до церковного вінчання. Продовження буде

Людмила ЛАБОВИЧФото Ю. Гаврилюка

Przypisy:1. Podlasiak (A. P...łowicz z okolic m. Narwi), Podlasie Ruskie, [w:] Ruś Podlaska. Podlasie w opisach romantyków, oprac. J. Hawryluk, Bielsk Podlaski 1995, s. 136.2. J. Wiśniewski, Zarys dziejów osadnictwa na Białostocczyźnie, [w:] Atlas gwar wschodnio-słowiańskich Białostocczyzny, t. I, Wrocław etc. 1980, s. 25.3. W. Pawluczuk, Światopogląd jednostki w warunkach rozpadu społeczności tradycyjnej, Warszawa 1972, s. 103.4. M. Roszczenko, Kleszczele, Bielsk Podlaski--Kleszczele 2002, s. 136.5. L. Czarkowski, Powiat bielski w guber-ni grodzieńskiej, [w:] Nad Buhom i Narwoju 1-2/1994, s. 33.6. O. Kolberg, Dzieła wszystkie, t. 28, Mazow-sze, cz. 5, Wrocław 1964, s. 150-156.7. R. Sikorski, Podlasie – Bielsk – ludność i jej zwyczaje, [w:] Ruś Podlaska..., s. 28.8. J. Jaroszewicz, Powiat bielski, [w:] Ruś Pod-laska..., s. 98.9. J. Jaroszewicz, Wiadomości o kupalnicach na Podlasiu, [w:] Ruś Podlaska..., s. 85-94.10 В. Борисенко, Весільні звичаї та обряди на Україні, Київ 1988, с. 86.11. Вяселле ў Бельскім павеце (На падста-ве рукапісу К. І. Брэна з 1853 года апрацаваў М.Лобач) [в:] Беларускі каляндар, Беласток 1982, с. 168.12. В. К. Борисенко, Весільні звичаї та обря-ди на Україні, Київ 1988, с. 22. 13. A. Barszczewski, Białoruska obrzędowość i folklor wschodniej Białostocczyzny, Białystok 1990, s. 95.14. W. Pawluczuk, op.cit.15. Ibidem, s. 145.16. Ibidem, s. 94-147.17. Ibidem, s. 125. 18. М. Лобач, Вясельныя абради ў вёсках каля Нарвы, [в:] Беларускі каляндар, Бела-сток 1978, с. 111.19. Вяселле..., с. 168.20. A. Barszczewski, op.cit. Величезним не-доліком цієї публікації є брак у паспортах року народження інформантів. Однак, ав-тор записував найстарших мешканців під-ляських сіл – людей народжених навіть у 1870-х роках. 21. Ibidem.

Закінчення з 28 стор.

Одним із проявів хваленого літопис-цем «братолюбства» Данила і Ва-

силька було безконфліктне вирішення майнових справ – розподілу волостей, прибутки із яких слугували утриман-ню князя з двором та військовою дру-жиною. Звісно, Данило, як старший, мав звичаєву першість, тому він фор-мально розпоряджався батьківською вотчиною та іншими землями, які по-трапляли у їхні руки. Саме таку прак-тику бачимо у записі про приєднан-ня східної Волині (1227 р.), коли літо-писець повідомляє: «Брат тоді дав Ва-силькові Луцьк і Пересопницю, а Бе-рестій він йому раніше був дав». Згодом Данило, який переніс свою головну ре-зиденцію до Холма та перебрав у свої руки Галич, Перемишль та Белз, від-ступив Василькові також Володимир (з черги Василько в якомусь момен-ті передав Луцьк свому племіннику – Мстиславові Даниловичу). Таким спо-собом землі на східному березі Бугу – з Володимиром, Берестям та Більськом, який вперше згадується щойно при описі війни з литовським князем Мин-довгом у 1252 р.1, у моменті Данилової смерті залишалися у володінні Василь-ка. Отже Данилова «волость» потрапи-

ла у руки двох його синів – Льва (Га-лицьке і Перемиське «княжіння») та Шварна (Холмське і Белзьке «княжін-ня» та Дорогичин, який після відвою-вання у 1238 р. Данило залишив у сво-єму володінні).

Стан цей тривав до 1269 р., коли по-мерли як Шварно Данилович, так і Василько Романович. У Володимирі «став княжити замість нього (Василь-ка – Ю.Г.) син його Володимир, правдо-любством світячись до всіх своїх бра-тів, і до бояр, і до простих людей. А Лев став княжити в Галичі і в Холмі – після брата свого, після Шварна».

За володіння Данилових і Василько-вих синів з’являються на сторінках лі-топису останні розповіді про бороть-бу з ятвягами. Взимку 1271/1272 рр. Лев і Мстислав Даниловичі та Воло-димир Василькович посилають на них своє військо, яке захопило город Злину. За словами літописця «хоча ятвяги зі-бралися, але не осмілились вони бити-ся з ними», а незабаром прислали чис-ленне посольство «миру собі прохаю-чи», на який руські князі погодилися. Виходить, що цього миру ятвязькі кня-зі дотримувалися, адже літописець про якісь нові русько-ятвязькі війни не зга-

дує, хоч розповідає про ятвязьке грабу-вання суміжної з Руссю Судомирської землі (1278 р.): «ятвяги пустошили були довкола Люблина три дні. І взяли незчисленну силу здобичі, і тоді при-йшли з честю великою додому». Рік пізніше, коли «голод був по всій зем-лі», ятвязькі посли просили Володими-ра Васильковича прислати їм на про-даж зерно, яке було однак пограбоване людьми мазовецького князя Кондрата Сомовитовича, що стало приводом од-ного із походів з метою «скинення со-рому», досить детально описаних во-лодимирським літописцем.

Це вже був, можна сказати, сумерк історії цього народу, адже незабаром, у 1278-1283 роках відбувся повний роз-гром ятвягів німецькими «хрестонос-цями» та краківським князем Лешком Чорним. Отже наприкінці ХІІІ ст. Ят-вязька земля як етнополітична одини-ця перестала існувати, а її корінне на-селення – і так не дуже численне (на думку істориків не перевищувало 50 тис.) було винищене, виселене, або вте-кло у литовські землі. Згодом ця опус-тіла територія була заселена литовця-ми, поляками, білорусами і, у невели-кій мірі, українцями.

Одним із проявів хваленого літопис- ла у руки двох його синів Льва (Га-

Літописні оповіді про Данилових і Василькових нащадків

Саме в цьому місці у описуваний в цій статті час роз-ташовувався Дорогичинський град, більшість якого

була пізніше розмита рікою. Фотографія вико-нана під час реконструкторського Злету

слов’ян та вікінгів у червні 2012 р.


Століття, яке принесло ятвягам за-гибель, для їхніх литовських побрати-мів стало періодом оформлення у ор-ганізовану державу. У писаній на по-чатку ХІІ ст. Несторовій «Повісті ми-нулих літ», «литву» бачимо в переліку аморфних племен-народів, «які данину дають Русі». Реальною політичною си-лою, спроможною на успішні мілітар-ні дії супроти руських і польських су-сідів, литовські князі стали на початку ХІІІ ст., коли з’являється запис про ли-товський і ятвязький наїзд на Волинь, який сягнув «аж до Червена», чому сприяла «смута» після смерті Романа Мстиславича. Імовірно саме тоді під литовську зверхність потрапили Го-родно та Новгородок (Новогрудок), у якому згодом коронувався литовський князь Миндовг (1253 р.).

Захоплення цієї території, у пізні-шому часі іменованої часто Чорною Руссю, було тоді єдиним успіхом ли-товської експансії на південному на-прямку. На перепоні стала швидка консолідація Галицько-Волинської Русі під правлінням Данила і Василь-ка Романовичів.

Досить швидко зрештою прийшло до литовсько-руського союзу, адже вже на зламі 1219/1220 рр. литовські і же-мойтські князі «мир дали князю Да-нилові і Васильку, і була земля [їхня]

Літописна розповідь про «злочин і кару»

Голод був по всій землі – і в Русі, і в Ляхах, і в Литві, і в Ятвягах.

І через це прислали ятвяги послів своїх до Володимира, так кажучи: «Господине княже Володимире! Приїхали ми єсмо до тебе одо всіх ятвяг, надіючись на Бога і на твоє благополуччя. Господине, не помо-ри нас, а прокорми нас собі. Пошли, господине, до нас хліб свій прода-вать, а ми радо купимо. Чого ти за-хочеш – чи воску, чи білі (горноста-їв – Ю.Г.), чи бобрів, чи чорних ку-ниць, чи серебра, – ми радо дамо».

Отож Володимир послав із Бе-рестія до них хліб у човнах по Бугу з людьми з добрими, кому він дові-ряв. І йшли вони по Бугу, а тоді ви-йшли на [ріку] Нарву і пішли по На-рві. І коли вони йшли і прибули під город під Полтовеськ (нині Пултуск – Ю.Г.), то тут і стали собі на ніч опочивати, – і тоді перебиті вони були всі під городом уночі. Хліб за-брали, а човни потопили.

І Володимир дошукувався цього вельми, хотячи довідатись, хто се вчинив. А до Кондрата [Сомовито-вича], брата свого, він слав [послів], так кажучи йому: «Під твоїм горо-дом побиті мої люди, – або за твоїм повелінням, або іншого [кого]. Ти відаєш у твоїй землі – ти скажи».

Але Кондрат заперся: «Я не по-бивав, а іншого я не знаю, хто по-вбивав», – аж поки [не] розповів Во-лодимиру вуй його, князь Болеслав [Стидливий], на синівця свого на Кондрата так мовлячи:

«Недоладно ото він запирається, бо сам же він побив твоїх людей». Болеслав тоді жив у неприязні із си-нівцем своїм Кондратом, тому Бо-леслав сказав Володимирові: «Ти розправся з ним, бо великий сором наклав він на тебе. Скиньно із себе сором свій».

Володимир тоді послав на Кон-драта рать свою, і пустошили вони по сій стороні Вісли, і взяли здоби-чі багато.

А після цього Кондрат прислав [посла] до брата свого Володими-ра, миру хотячи з ним. І Володимир замирився, і стали вони оба жити у великій приязні. Володимир же й челядь йому вернув, що рать була захопила.

Гродно (літописний Городен) ви-никло у другій половині ХІ ст.

як твердиня на слов’янсько-литов-ському пограниччі. Як здогадуєть-ся російський історик Н. Воронин, його засновником був Давид Ігоре-вич, який в останній чверті ХІ ст. князював у волинському Володими-рі. Город виник у незаселеній околи-ці, а його першими мешканцями була лише військова залога. Згодом поча-ли з’являтися ремісники, які поселю-валися у самому городі, так і довко-ла нього. Археологічні дослідження показують високий, як на умови від-даленого пограниччя, рівень культу-ри місцевого населення. Епохою най-більшого розвитку Гродна була поло-вина ХІІ (князював тоді Всеволодко Давидович, який з наказу Монома-ха осів тут на початку ХІІ ст. і при-ступив до відбудови після пожежі го-рода збудованого його батьком, укрі-плюючи його мурованими вежами). Почав також будову мурованих цер-ков у городі та на пригородді – на Коложі. Як стверджують автори пу-блікації «Гісторыя беларускага мас-тацтва», техніка мурування засвід-чує, що «будівельно-технічні тради-ції гродненської архітектури пов’яза-ні не з полоцьким, а київським будів-ництвом. Можливо, вони проникли сюди почерез Волинь, із якою Гродно мало тісні зв’язки». В обох будівлях видно також певні відмінності, тому можна говорити про виникнення міс-цевої архітектурної школи. Отже по-при положення Гродна на терито-рії, сколонізованій протягом серед-ньовіччя білоруським населенням, у княжій добі зберігало воно близькі зв’язки з Київщиною і Волинню, про що засвідчує як матеріальна культу-ра, так і участь гродненських військ у мілітарних акціях київських князів.

спокійна. Ляхи ж не перестаючи па-костили. І привів [Данило] на них лит-ву, і пустошили вони ляхів, і багато убивств учинили між них2». Найкраще укладалися відносини із литовським князем Миндовгом (1219-1263). У 1238 р., після відвоювання Дорогичина, для уникнення контрнаступу з боку мазо-вецького князя Данило «навів на Кон-драта литву – [князя] Миндовга [та] Із-яслава [Микулича] новгород[ок]сько-го». Також у 1245 р., під час боротьби Данила за Галичину з князем Ростис-лавом Михайловичем, «послана була од Миндовга поміч».

Елементи озброєння руських воїнів, знайдені під час розкопок у Бересті

Відносини обох князів попсував конфлікт поміж Миндовгом і синами його брата Довспрунка – Тевтивилом і Єдивилом, яких сестра була дружиною Данила. Після кількарічної війни, коли у 1249 р. та взимку 1251/52 рр., руські князі «взяли багато городів» (літопи-сець перераховує Новгородок, Слонім, Волковийськ, Здитів та Гродно) «при-слав Миндовг [послів] до Данила, про-хаючи миру і домагаючись приязні че-рез сватання. (...) А потім Войшелк [син Миндовга – наприкінці 1254 р.], учи-нив мир з Данилом, і видав дочку Мин-довгову, сестру свою, за Шварна, [сина Данилового], і прибув у Холм до Дани-ла, залишивши княжіння своє і при-йнявши чернечий чин. І дав він Рома-нові, синові королевому, Новгородок од Миндовга, а од себе і Слонім і Вол-ковийськ, і всі городи. Сам же він про-сився [в Данила] піти на Святу гору [Афон], і добув йому король [Дани-ло] дозвіл у короля угорського пройти. Але не зміг він дійти до Святої гори і вернувся у Болгарах».

Згодом Романовичі допомогли Войшелкові розправитися зі змов-никами, які 1263 р. підступно вби-ли Миндовга і пробували захопи-ти владу у Литві. 1267 р., як повідо-мляє літописець, «Войшелк дав кня-жіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти мона-ший чин. Шварно тим часом силь-но благав його, аби він іще княжив із ним у Литві. Але Войшелк не хо-тів, так кажучи: «Согрішив я бага-то перед богом і людьми. Ти княжи, а земля [ся] тобі безпечна». Тому ж що Шварно не зміг ублагати його, то став він тоді княжити в Литві, а Вой-шелк пішов до [города] Угровська в монастир святого Даниїла [Стовпни-ка]. І взяв він на себе чернече одіння, і став жити в монастирі, так мовля-чи: «Тут осе близько коло мене син мій Шварно, і другий – господин мій, отець, князь Василько. І тими обома я буду втішатися».

Ця ідилічна ситуація не тривала однак довго, адже весною наступно-го року «диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у сер-це Львові [злий намір], і вбив він Вой-шелка од зависті, що той дав був землю Литовську брату його Шварнові. (...) І княжив по Войшелкові Шварно в Ли-товській землі. Але, княживши літ не-багато, і він же преставився. І положи-ли тіло його в церкві святої Богородиці [в Холмі] поблизу отчого гробу. (...) А

після цього став княжити в Литві ока-янний, і беззаконний, і проклятий, і не-милостивий Тройден...».

Як стверджує М. Котляр, зі смер-тю Войшелка з руки Льва Даниловича «загинула багатообіцяюча можливість створення об’єднаної під владою Рома-новичів Русько-Литовської держави». На жаль треба з цим погодитися, адже хоч протягом чергового сторіччя дер-жава, яка об’єднала Литву, Жемойть і Русь все ж таки виникла, відбулося це на зовсім інших умовах. Як швид-ко показалося – дуже некорисних для її руської, за сьогоднішньою національ-ною термінологією української та бі-лоруської, частини. Невелика потіха в цьому, що й литовський етнос, із якого вийшла династія володіюча від кінця XIV до другої половини XVI ст. держа-вами, які охоплювали біля десятої час-тини всієї Європи, скористався цим не-багато більше, адже новітня литовська нація почала, як і українська, формува-тися щойно у ХІХ ст. –змагаючись з по-дібними наслідками втрати аристокра-тичної еліти.

Тройдена володимирський літопи-сець називає окаянним, беззаконним, проклятим і немилостивим та порів-нює м.ін. з Іродом та Нероном. Це й не дивно, адже нападав він волинські во-лості Володимира Васильковича, праг-нучи цим способом помститися за смерть трьох своїх братів, вбитих Ва-сильком: «воював із ним, але невели-кими ратями. Тройден ото, пославши піших воїв, грабував, як злодій, [зем-лі] Володимира, а Володимир, послав-ши [своїх воїв], так само пустошив [його землі]. І так воювалися вони оби-два цілий рік». Можна здогадуватися, що від цих грабувань потерпали також Бересть та Більськ. Кращою була доля Дорогичина, адже литовський князь зі Львом Даниловичем, якому нале-жав цей город, жив «у великій прияз-ні і слали вони дари многі один одно-му». Не тривало це однак довго і, ма-буть у квітні 1275 р., «Тройден, забув-ши приязнь Львову [і] пославши го-роднян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, ви-

Князь Володимир Василькович – пам’ятник у Кам’янці


ступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого».

Це вже примусило Льва, Мстис-лава і Володимира об’єднати сили та наприкінці 1275 р. рушити на ли-товські волості збройним походом, у якому пішли також князі пинські і турівські (на прохання Льва золо-тоординський хан Менгу-Тімур при-слав з військом свого воєводу і задні-провських князів, що «були у волі татарській»). Головним досягненням цієї каральної експедиції було здо-буття Новгородка. Хоч і наступного року не обійшлося без збройних су-тичок, Тройден і Володимир вкінці «замирилися і стали жити у великій приязні». З послідовності літописних розповідей виходить, що саме тоді, у 1277 році, з ініціативи Володими-ра Васильковича поміж Берестям та Більськом побудований був город Каменець зі знаменитою вежею, яка красується тут понині.

І хоч мир з Тройденом не тривав дов-го, адже осінню 1277 р. з Золотої орди прибули знов татарські полки, із якими Володимирові Васильковичеві, Мстис-лавові Даниловичеві і Юрієві Львови-чеві прийшлося воювати Литву (цим разом облягаючи Гродно), то про литов-ські наїзди на Надбужжя вже не чути. Погане діло зробила натомість Льво-ва спроба стати наслідником краків-ського князя Болеслава Стидливого, який помер у грудні 1279 р. не залиша-ючи сина. Оскільки руський князь не мав прихильників серед можновлад-ства Краківської і Судомиської земель не принесло це успіхів, а на краківсько-му столі сів Лешко Чорний. Тоді однак «Лев захотів частини в землі Лядській» та намагався здобути її силоміць, при-вівши на допомогу татар, а «через не-волю татарську» змушені були піти з ним і його родичі. Похід, який почався на початку 1280 р., показався безуспіш-ним, бо «вбили ляхи із війська його ба-гатьох бояр, і слуг добрих, і татар час-тину вбили».

Будування города Каменця князем Володимиром

Васильковичем

Вложив Бог у серце князю Во-лодимирові добрий намір: по-

чав він собі думати, аби де за Бе-рестієм поставити город. І взяв він Книги пророків, і, так собі в серці мислячи, сказав: «Господи Боже! Сильний і всемогучий, що своїм словом все сотворяєш і лад усьому даєш! Що ти мені, Господи, возвіс-тиш, грішному рабу своєму, то на тім я стану».

І коли розігнув він Книги, то ви-пало йому пророцтво Ісайїне: «Дух Господній на мені, і задля того він помазав мене, щоби благовістити убогим; він послав мене ізцілити скрушених серцем, возвіщати по-лоняникам, що їх одпустять, і слі-пим, що вони прозріють; призи-вати пору Господню сприятливу і день одплати Бога нашого; утіши-ти всіх плачущих; дати плачущим на Сіоні вість, [що] замість попе-лу [буде їм] помазання і радість, а одіж слави – замість духу скорбо-ти; і назовуть їх племенем прав-ди, насадженням Господнім во сла-ву [його]. І забудують вони Пусти-ні віковічнії, здавна запустілії, від-новлять городи пусті, що пустува-ли з роду [в рід]».

І князь Володимир із сього про-роцтва збагнув милість Божу до себе, і почав він шукати місця при-датного, аби де поставити город, – бо ся земля опустіла була вісімде-сят літ [тому], після Романа [Мстис-лавича], а нині Бог підняв її миліс-тю своєю.

І послав Володимир мужа-уміль-ця, на ім’я Олексу, який і за [часів Василька], отця його, багато горо-дів поставив, – а послав його Во-лодимир з тамтешніми жителями в човнах у верхів’я ріки Лосни, аби де знайти таке місце, [щоб там] го-род поставити, – і сей, знайшовши місце таке, приїхав до князя і став розповідати.

Князь тоді сам поїхав із бояра-ми і слугами, і вподобав місце те над берегом ріки Лосни, і розчис-тив його [од лісу]. А потім поста-вив він на нім город і нарік його ім’ям Каменець, тому що земля була кам’яна.

Кам’янецька вежа побудована з наказу князя Володимира Васильковича. На сторінці побіч: Реконструкція озброєння руського воїна на історичній

експозиції, яка розташовується в інтер’єрі вежі.

У березні 1280 р. «в одплату за се ру-шив Лестько [Чорний] на Льва і взяв у нього город Перевореськ. I порубав він у ньому людей усіх, од малого і до ве-ликого, а город запалив і пішов назад до себе». В тому самому часі інший польський загін напав на пограниччя Берестейської волості, але цей похід закінчився їхньою дошкульною пораз-кою: «Ляхи пустошили також коло Бе-рестія по [ріці] Кросні, і взяли десять сіл, і пішли назад. Берестяни тоді зі-бралися і гнали вслід за ними, хоча ля-хів було двісті, а берестян сімдесят, бо був у них воєвода Тит, що всюди сла-вився мужністю – на ратях і на ловах. І, отож, догнавши їх, билися вони з ними, і за божою милістю побідили берестя-ни ляхів, і вбили їх вісімдесят, а інших захопили, а здобич їхню вернули на-зад. І тоді прийшли вони в Берестій із честю, славлячи Бога і пречистую його матір в усі віки»3.

Незабаром, весною 1283 р., руські князі знов рушили у Польщу, цим ра-зом щоб «ізбавити сорому» мазовець-кого князя Кондрата, який тоді «жив із братом своїм, з Володимиром [Василь-ковичем], заодно». Адже «вложив дия-

вол ненависть у серце обох Сомовито-вичів, у Кондрата і Болеслава, і стали вони ворогувати межи собою і воюва-тися». І так 1282 р. Болеслав «вчинив соромоту велику братові своєму» – за-хопивши город Єздов та пограбувавши в ним Кондратову жону і дочку. Обі-джений Сомовитович, син доньки кня-зя Данила Романовича Переяслави, по-жалівся «братові» Володимирові, який «пожалкувавши і розплакавшись (...) став він споряджати рать на Болеслава, і до синівця свого Юрія [Львовича] по-слав, підмоги прохаючи. Але синовець йому так сказав: «Стрию мій! Я радо б і сам із тобою пішов, та ніколи і мені. Їду я, господине, до Суздаля женитися. Але із собою я візьму небагато людей, так що всі мої люди і бояри – Богу на руки і тобі. І коли тобі буде вгодно, тоді з ними піди».

Володимир тоді, спорядивши рать, пішов до Берестія. Тут він і зібрався. І холмляни прийшли до нього, – а воє-вода був із ними Тюйма. І рушив Воло-димир до [города] Мельника із безліч-чю воїв. Із Мельника ж одрядив Воло-димир із ними воєводу Василька4 [Ро-мановича], князя слонімського, і [воє-

воду] Желислава, і [воєводу] Дуная, а з Юрієвою раттю був воєвода Тюйма. І так рушили вони в Ляхи, а Володимир, одрядивши рать, поїхав до Берестія».

Весною 1283 року об’єднане русько-польське військо, складене із п’яти пол-ків5, рушило на улюблений город Бо-леслава Гостиний (Ґостинін): «І стали довкола города, як бори великії, і поча-ли вони готуватися до взяття города. А князь Кондрат, їздячи [перед воями], став мовити: «Браття мої милії! Руси! Вдарте одностайно!» І тоді пішли вони під заборола, а другі полки стояли не-движно, стережучи несподіваного на-їзду од ляхів [Болеславових]. Коли ж прийшли вони під заборола, [то] ляхи пускали на них каміння, як град силь-ний, але стріли ратників не давали їм навіть виникнути із-за заборол. І стали вони колоти одні одних списами, і мно-гі поранені були на городських стінах – то списами, то стрілами. І стали мертві падати із заборол, як ті снопи.

І тоді взяли вони город, і набрали в нім добра багато і здобичі незчислен-не множество, а решту порубали і го-род спалили. І так вернулися вони до себе з побідою і честю великою.

Кондрат же князь поїхав у свій го-род [Єздов], узявши на себе вінець по-бідний і скинувши з себе соромоту свою [з] поміччю брата свого Володи-мира. А Василько [Романович], князь [слонімський], пішов до Берестія з без-ліччю здобичі і послав поперед себе вість володареві своєму князю Володи-миру. (...) І Володимир сильно був рад, що дружина його вся ціла, а од сорому брата свого Кондрата він ізбавив. (...) Після цього ж Володимир поїхав із Бе-рестія до [города] Володимира.

Це був лише перший етап бороть-би за князівський гонор, адже Болеслав Сомовитович попробував відомстити руським союзникам свого брата і у лю-тому 1285 р., коли Лев і Мстислав Да-ниловичі та Юрій Львович примуше-ні були піти з золотоординськими вій-ськами на Угорщину, наїхав погранич-чя Холмського князівства: «Прийшов-ши із двомастами [воїв], пустошив він довкола [города] Щекарева і взяв де-сять сіл. А тоді ішов назад із великою гордістю – він бо удавав, ніби всю зем-лю [Руську] взяв».

Лев однак швидко повернувся з Угорщини і побачивши, що Болеслав пустошив його землю, «послав він [по-сла] до брата свого Володимира, кажу-чи йому так: «Брате! Складемо із себе сором сей. Пошли підніми литву на Бо-


леслава». Володимир тоді послав [воє-воду] Дуная піднімати литву, і литва обіцялася йому так учинити, кажучи: «Володимире, княже добрий, справед-ливий! Ми можем за тебе голови свої зложити. Коли тобі вгодно, ми осе єсмо готові»».

Оскільки литовська підмога не при-була вчасно, Лев і Володимир, які зі-йшлися у Бересті, послали у березні 1285 р. на Болеславові володіння сво-їх воєвод, котрі «стали пустошити до-вкола Вишгорода, і захопили челяді незчисленне множество, і скоту, і ко-ней». При цій нагоді перепало і Болес-лавовому союзникові Лешкові Чорно-му6, адже «після цього прийшла литва до Берестія, і стали вони мовити кня-зю Володимирові: «Ти нас підняв, так поведи нас куди. А ми ось готові, на те ми єсмо прийшли». Князь тоді став ду-мати собі, аби куди їх повести, бо його рать пішла була вже далеко на Болесла-ва, а вже ріки розливаються. І спом’я-нув Володимир, що раніш перед цим Лестько [Чорний], пославши люблин-ців, узяв був у нього село на Вкраїниці, за назвою Воїнь. І допоминався од ньо-го Володимир про те багато, щоб вер-нув він йому челядь, але він не вернув йому челяді його. За це й послав він на нього литву, і пустошили вони довко-ла Люблина, і захопили челяді безліч, і, набравши здобичі, пішли тоді назад із честю».

Десь наприкінці 1285 або на почат-ку 1286 р. відбувся черговий русько-ли-товський похід на володіння Болесла-ва, адже «не переставав він зло творити Володимирові-князю і Юрієві» – цим разом «узяли вони Сохачев-город, і на-брали в ньому добра багато й челяді».

У черговий похід у Польщу, цим ра-зом у Малопольщу, руські князі – Лев та його син Юрій, Володимир і Мсти-лав, пішли наприкінці 1287 р., але не для «честі», а «через неволю татар-ську», разом із золотоординськими вій-ськами, які безуспішно пробували здо-бути Судомир і Краків. Оскільки Воло-димир був важко хворий, завернув він з-над Сяну, та почерез Володимир, Лю-бомель і Берестя приїхав до Каменця, де «лежав він у болісті своїй», очікую-чи коли «мимо піде погань ся із землі».

Ще перебуваючи у поході, над Ся-ном, володимирський князь, «занепо-коївшись неміччю тіла свого», вирі-шив передати свої волості двоюрідно-му братові Мстиславові Даниловичеві та повідомив про це Льва Даниловича та його сина Юрія. Ці спочатку не мали нічого проти, але згодом, у другій по-ловині жовтня 1288 р. «прислав Юрій Львович посла свого до стрия сво-го князя Володимира, кажучи йому: «Господине, стрию мій! Бог відає і ти, як я тобі служив єсмь зо всею правдою своєю. Я мав тебе єсмь за отця собі. По-жаліти б тобі мене за службу, бо нині, господине, отець мій прислав до мене. Однімає він у мене городи, що мені був дав, – Белз, і Червен, і Холм, – а велить мені бути в Дорогичині і в Мельниці. Тож б’ю я чолом i богові і тобі, стриєві своєму: дай мені, господине, Берестій, і то б мені разом було»».

Володимир відмовив однак небо-жеві, покликуючись на обітницю дану Мстиславові, якого згодом попередив через посла про Юрієві наміри та за-боронив віддавати йому будь-що піс-ля своєї смерті7. Швидко показалося, що Юрій не діяв сам, адже незабаром

до Володимира прибув перемиський єпископ Мемнон, який передав іден-тичне прохання – цим разом від Льва: «І став він посольську мову правити: «Брат тобі, господине, мовить: «Стрий твій, Данило-король, а мій отець ле-жить у Холмі, у святій Богородиці, і сини його, брати мої і твої, Роман і Шварно, – і всіх кості тута лежать. А нині, брате, чуємо ми про твою неміч велику. Аби ти, брате мій, не загасив свічі над гробом стрия свойого і браття свойого. Аби дав ти город свій Берес-тій, то б твоя свіча була».

Але Володимир розумів мову на-здогад і неясне слово. І, поговоривши з єпископом багато [реченнями] зі [Свя-тих] книг, – тому що був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і ні після нього не буде, – сказав він єпископу: «Брате, – скажи, – Льве-княже! Чи ти без ума мене вва-жаєш, щоби не розумів я сеї хитрості? Чи мала тобі своя земля, що Берестія ти хочеш? Адже сам ти держиш три княжіння – Галицьке, Перемишльське, Белзьке, – і тобі не досить! А осе пак, – скажи, – мій отець, а твій стрий ле-жить в єпископії, у святій Богородиці у Володимирі. А чи багато ти єсь над ним свіч поставив? Що, дав єсь ти ко-трий город, аби то свіча була? Якщо, – скажи, – ти просив єси живим, то вже пак мертвим просиш? Не дам. Не ска-жу – города, а навіть села не візьмеш у мене! Розумію я твою хитрість! Не дам!». І Володимир, одаривши влади-ку, – тому що той не бував у нього ні-коли, – одпустив його».

Отримавши таку відповідь Юрій вирішив силоміць захопити Берестей-ську волость. Адже коли весною 1289 р. Мстислав «став розсилати залогу по всіх городах», які заповів йому Воло-димир, в тому числі й «до Берестія, і до Каменця, і до Більська, то прийшла йому вість, що вже залога Юрієва в Бе-рестії, і в Каменці, і в Більську. Берес-тяни бо вчинили були коромолу: коли іще Володимир-князь був недужий, то вони, поїхавши до Юрія-князя, цілува-ли [йому] хреста на цім, кажучи: «Як не стане стрия твойого, то ми твої і город твій, а ти – наш князь». А коли Воло-димир преставився і Юрій почув вість про стрия свого [Мстислава], то в’їхав він у Берестій і став княжити в ньому за порадою нерозумних своїх бояр мо-лодих і коромольників-берестян.

Мстиславу тоді сказали бояри його і братові (Володимирові – Ю.Г.) боя-ри: «Господине! Синовець твій вели-

Руські бронзові та скляні прикраси і костяні гребені, знайдені під час архео-логічних розкопок. Експозиція краєзнавчого музею в Дорогичині

ку соромоту положив на тебе. [Берес-тій] тобі дав бог, і брат твій, і молитва діда твойого і отця твойого. Ми може-мо, господине, навіть голови свої поло-жити за тебе, і діти наші. Піди сперва займи городи його Белз і Червен, а тоді підеш до Берестія». Але князь Мстис-лав був м’якосердий, і сказав він боя-рам своїм: «Не дай мені бог того вчи-нити, щоби мені пролити кров непови-нную. А я [Берестій] добуду з божою поміччю і благословенням брата сво-його Володимира».

Як показалося, Мстислав найбіль-ше розраховував на татар, яких покли-канням налякав Льва, котрий запере-чив свою причетність до вчинку сина й наказав йому негайно віддати стриє-ві захоплені городи. Як сповіщає воло-димирський літописець: «Назавтра по-їхав Юрій геть із города з великим со-ромом, пограбувавши всі доми стрия свого. І не зосталося [од них] каменя на камені в Берестії, і в Каменці, і в Біль-ську. (...)

Мстислав тоді поїхав до Берестія. І коли їхав він до города, то зустріли його городяни з хрестами, од малого і до великого, і прийняли його з радістю великою, свого володаря. Берестяни ж, призвідці коромоли, утекли вслід за Юрієм до Дорогичина, бо цілував він їм хреста на цім: «Не видам я вас стри-єві своєму».

Мстислав же, перебувши кілька днів у Берестії, поїхав до Каменця і до Біль-ська, і раді були йому всі люди. Давши лад людям, посадив він залогу в Біль-ську і в Каменці, і приїхав у Берестій, і сказав боярам своїм: «Чи є ловці тут?» І вони сказали: «Нема, господине, спо-конвіку». Мстислав тоді сказав: «Так я встановляю на них ловче8 за їх коромо-лу, щоби мені не дивитись на їх кров». І повелів він писцю своєму писати гра-моту: «Се я, князь Мстислав, син коро-лів, онук Романів, установляю ловче на берестян вовіки за їх коромолу: з со-тні – по два лукна9 меду, і по дві овці, і по п’ятнадцять десятків льону, і по сто хлібів, і по п’ять цебрів овса, і по п’ять цебрів жита, і по двадцять курей; і по стільки з кожної сотні10; а з городян – чотири гривні кун. А хто моє слово по-рушить, то стане зо мною перед богом. І вписав я єсмь у літопис коромолу їх». І, укріпивши залогу в Берестії, поїхав він до Володимира».

Як бачимо політичний організм, який історики називають Галиць-ко-Волинською Руссю, надалі збері-гав характер ранньофеодальної па-

тримоніальної держави, якої власни-ком був окремий володар або цілий рід, у цьому випадку нащадків Рома-на Мстиславича (ідентична ситуація була і в сусідній Польщі, поділеній у ХІІ-ХІІІ ст. на низку удільних кня-зівств). Отже запорукою її цілісності була стабільність князівського роду – передусім постійна присутність до-рослих чоловічих нащадків, які могли б успішно переймати владу від поми-раючих чи загиблих у боях родичів. А тут показалося, що рід Романовичів, хоч успішно оговтався після «смути» викликаної у 1205 році смертю сво-го протопласта Романа Мстиславича, почав вимирати і на початку XIV ст. весь волинсько-галицький патримоні-ум опинився в руках Данилового ону-ка Юрія Львовича. Щоб підкреслити вагу свого князівства, яке за словами тодішніх західних хроністів «процві-тало багатством і славою», Юрій по-чав вживати титулу короля Русі, який бачимо на його маєстатичній печатці із написом Sigillum Domini Georgi Re-gis Russie. Імовірно, що був він коро-нований – цим актом папа римський намагався заохотити Юрія до церков-ної унії, якої першу спробу зроблено за часів Данила. Папські зусилля по-казалися безуспішними і Юрій, як пише польський історіограф Ян Длу-ґош, «апостольських послів відіслав із нічим і незмінно перебував у схиз-мі, зберігаючи однак королівський титул».

Можливо, що з часом ця захід-на частина Русі, так само як Польща, якій за правління Владислава Локет-ка (коронованого 1320 р.) удалося по-бороти роздрібнення, перетворила-ся б у станову монархію, але на пере-шкоді станула смерть як Юрія Льво-вича (можливо у 1308, або навіть 1314-1315 р.), так і його синів Андрія та Льва, які безпотомно загинули, можливо, що під час війни із литов-ським князем Гедимином біля 1323 року. Династичну кризу лише на дея-кий час вирішило покликання на кня-жий стіл Болеслава – сина мазовець-кого князя Тройдена і Марії, дочки Юрія Львовича, який прийняв право-слав’я та з 1325 р. став правити у Во-лодимирі під іменем Юрія (користу-вався м.ін. печаткою свого діда-одноі-менника). Його отруєння весною 1340 року стало початком чергової «сму-ти», із якої Галицько-Волинська Русь вийшла розділеною поміж Польщу та Велике князівство Литовське.

Так почалася нова епоха у взаєми-нах Польщі, яка тоді опинилася у наба-гато вигіднішій геополітичній позиції, із Руссю-Україною, завершена у пер-шій половині ХХ ст. свого роду «трид-цятирічною війною» 1918-1947 років та накресленням зовнішніми силами у Ялті нового українсько-польського по-літичного кордону на основі т.зв. лінії Керзона.

Юрій ГАВРИЛЮКФото автора статті

Примітки:1 «Потім же [Данило] послав із братом [Ва-сильком] і з сином Романом людей своїх. І взяли вони оба Городен, а самі удвох вер-нулися од [города] Більська.»2 Звісно, йдеться тут про краківського кня-зя Лешка Білого, який у 1219-1221 рр. під-тримував угорців у боротьбі з Даниловим тестем Мстиславом Удатним, але «після Мстиславової побіди і після литовського воювання на Ляхів (...) вчинив мир з Дани-лом і Васильком». 3 Російський історик В. Т. Пашуто вва-жає, що тут літописець використав фраг-мент окремої героїчної оповісті про воєво-ду Тита. 4 За висновками генеалогій, Василько був сином Романа Даниловича від другого шлюбу з Оленою, дочкою Гліба, князя вол-ковийського (родовід якого невідомий); Ва-силько мав від невідомої жони сина Дани-ла, який став родоначальником знамени-тих князів острозьких і заславських.5 «А, спорядившись, рушили так: Василь-ко ото пішов своїм полком, а Желислав – своїм полком, а Дунай – своїм полком, Кон-драт же князь із ляхами – своїм полком, а Тюйма – своїм полком. І так вони йшли з великим завзяттям, бадьоро».6 За словами літописця Болеслав «жив заод-но» із Лешком Чорним та його братом Во-лодиславом Локетком, який допоміг йому своєю раттю при здобутті Єздова. 7 Юрієве бажання мусило дуже розізли-ти Володимира, оскільки наказав своєму слузі передати Мстиславові: ««Скажи бра-ту моєму: «Прислав до мене синовець мій Юрій. Просить він у мене Берестія. Але я йому не дав ні города, ні села. І ти не давай нічого». І, взявши соломи в руку з постелі своєї, він сказав: «Хоч би я тобі, – скажи, – брате мій, осей віхоть соломи дав – і сього не давай по моїм животті нікому»».8 Ловче – подать на утримання княжих лов-чих, мисливців.9 Лукно – міра місткості сипких тіл і меду; в XI – XIII ст. приблизно 24 кг (меду).10 Адміністративно городи ділилися на де-сятки, сотні й тисячі душ (чоловічих).


Іван КИРИЗЮК

З циклу: Доля і правда ДоляГрай лемкуГрай,На скрипоньці грай,Про волю соколю,Про долюБескиду, Про Сян сріблистий,Про тих,Що вітерПо світу розвіявІ про тих,Що в почорнілихВід крові – Могилах!

Літо

Липень частуєЗолотим медомЙ музикоюЧмеляНад кущемДикого зілляУ полі.Мов від підхмілляПоклонились вітрамПридорожні тополі.

СпоминВеселятьсяТіні предківВ серединіСільської хатиПразнична розчинаРуських молитовКружляПід іконамиМолодицяЗ рожевими скронямиНесеДитинуКупати.

НадіїЛемкине,МовчаливаПодруго моя,СпадкоємицеДогоряючого життя,СтоїшУ церквіВ чорному платті.МолитвамиПросиш у Бога,Своєму роду,ЩастяЙ благодаті.

БерегПташиний ранок.Лелечий клекітНавіяв,З-за річкиНадій незбутих,Далеких.Життя потребуєНових початьБез помадок,Без принади,Так як предки,З честюЗайтиНа босих ногах,На берег ріднийВ задумі присісти.

ЛітоВже по ІваніПо КупаліЙ зозуля не куєНе гадаєДівчинаНе снуєМрій незбутихТільки літоРадуєТеплою щокоюСонця.

В БескидіНерукотворна іконаПисанаКров’ю лемківВ БескидіПлачеКриком болюСердецьВигнанихУ сорок сьомому роціНерукотворна іконаЗаростає барвінкомДиким зіллямНа розбитихКамінних хрестахЗ Розп’яттям.

ПравдаВсе промине,ВідпливеМов сонКороткої ночі.Тихі ікониОчей дівочих,Зляканим голубомВідлетять розлукою.ПережитеЗаспіва не раз,Теплим споминомБілої блузки.

ПідляшшяРідне ПідляшшяЗ небом ластовинимНад вершинамиБіловезького боруПідляшшяБіжить з русалкамиНа босихМойого дитинства ногахПо очеретахПо зелених лугахЧастує оскомою.

Над СяномСпоминомЯ над СяномДе церква дерев’янаВ селі ХмільСтоїтьТам янголиМені одномуСумноПсалми поютьТрираменний хрестНа гуцульських могилахБолем скрипитьБілих конвалійЗаплакані очіНемає кому До грудей притулить.

Крив’ятичі, 26 липня 2014 р.

Фото Ю. Гаврилюка

З хроніки подій на ПідляшшіУкраїнці вчаться польської

мови

2-22 липня в Університе-ті в Білостоці вдруге прохо-дила Літня школа польської мови і культури. Узяло в ній участь 47 найкращих сту-дентів, в основному поль-ської філології та лекторатів польської мови, окрім того філософії, економії, стома-тології, ветеринарії та інших факультетів із семи країн. З України до Білостока при-їхало 14 осіб із різних регі-онів, у тому числі зі сходу та півдня країни. Упродовж трьох тижнів вони знайоми-лися з польською літерату-рою, культурою та мовою, а також брали участь у різно-го роду заходах: екскурсіях по Білостоці, Супраслі, Ти-коцині, літературних вечір-ках, майстер-класах, напр. журналістських чи поль-ських танців.

Літню школу польської культури і мови зоргані-

«З сільського подвір’я»

18-20 липня у Черемсі про-ходили головні концерти ХІХ Фестивалю багатьох культур і народів «З сіль-ського подвір’я». На сцені в пленері Ґмінного осередку культури можна було почу-ти також українські ансамб-лі: відомий «The Ukrainians» з Великобританії та «Козак систем» з Києва. Традицій-но виступив господар захо-ду – гурт «Черемшина».

У рамках фестивалю було проведено другу частину конференції «Народна куль-тура та медія», відбувалися так само різного роду пре-зентації та майстер-класи, а також вперше зорганізовано конкурс гри на губній гар-моніці. Після головних днів фестивалю, у днях 21-23 липня, традиційно вже про-йшли майстер-класи укра-їнських пісень, які тим ра-зом повів Юрій Ковальчук із рівненського фольклорного

зувала Школа польської мови «Pollando», що діє при Університеті в Біло-стоці, дякуючи підтримці Міністерства науки та ви-щої освіти.

Танцювали в клуні

4 липня в новоспорудже-ній клуні в Загороді в Коз-ликах відбулася перша зу-стріч присвячена вивченню народних танців під гаслом «Танці в клуні» (на фото внизу). У майстер-класах взяло участь понад 60 осіб різного віку, зацікавлених ознайомленням з кроками традиційного танцю. Загра-ла для них Капела Борного з Люблина, яка виконує тра-диційну танцювальну музи-ку Розточчя.

Зустріч провело Товари-ство друзів скансену в Коз-ликах, поширюючи тим са-мим пропозицію відпочин-ку в мальовничому місці над Нарвою.

колективу «Горина». 17-осо-бова група любителів фоль-клору з цілої Польщі вчи-лася на них пісень з україн-ського Полісся.

Фестиваль зорганізувало Товариство любителів сіль-ської культури в Черемсі та місцевий Ґмінний осередок культури.

Діти Майдану на Мазурах і Підляшші

18 липня – 2 серпня на Ма-зурах та Підляшші перебу-вали 44 дитини із Волин-ської області, батьки яких постраждали під час лютне-вих подій на Майдані Неза-лежності в Києві. Вони при-їхали на запрошення Гро-мадського комітету «Ра-зом з Україною» в Бартоши-цях Вармінсько-Мазурсько-го воєводства та за сприян-ня Дитячого фонду України спільно з Волинською об-ласною державною адміні-страцією.


Діти відпочивали пере-дусім на Мазурах, однак на-прикінці своєї поїздки до Польщі вони відвідали та-кож Підляшшя, де побува-ли м.інш. у Біловежі та Ду-бичах-Церковних.

«Василівка»

20 липня у Малій Дуброви-ці на Південному Підляшші відбулася «Василівка», за-хід присвячений пам’яті Ва-силя Альбічука (1909-1995), українського народного ху-дожника і поета, який жив і помер у селі. Почалася вона панахидою за душу мит-ця на місцевому православ-ному кладовищі, після якої відбулося урочисте покла-дання квітів до меморіаль-ної дошки, що вмурована в стіну світлиці, де й знахо-диться постійна виставка присвячена художнику.

Під час концерту в Малій Дубровиці виступили фоль-клорні ансамблі, як з півден-ної, так і північної частин Підляшшя, а також з Украї-ни. Заспівали м.інш. «Гілоч-ка» з Черемхи, «Струмок» з Дубич-Церковних, «Гори-на» з Рівного та інші. Під час заходу можна було по-дивитися виставку «Скарби культури Підляшшя і По-лісся».

Захід провели Союз укра-їнців Підляшшя, війт ґміни Піщац, Православна парафія у Загорові та любителі твор-чості Василя Альбічука.

«Підляська октава культур»

21-27 липня на Підляшші – як у Білостоці, так і голо-вних місцевостях регіону – проходили концерти Між-народного фестивалю му-зики, мистецтва і фольклору «Підляська октава культур». З України виступив на ньо-му Театр українського фоль-клору «Берегиня» з Києва. Показався він польській пу-бліці в Ґоньондзі, Цехановці та Білостоці.

Захід зорганізував Воє-водський осередок анімації культури в Білостоці.

Пролунали твори Максима Березовського

24 липня у старому «фар-ному» костелі в Білосто-ці відбувся концерт творів Максима Березовського у виконанні білостоцького квартету «Ensemble Quat-tro Voce» (на фото внизу). Він пройшов у рамках про-екту «Ікона писана звуком» фінансованого Маршалків-ським управлінням у Біло-стоці. Можна було на ньо-му почути твори україн-ського композитора, дири-гента, співака, класика єв-ропейської музики, Макси-ма Березовського. Ініціато-ром ширшої популяриза-ції спадщини цієї визначної постаті української музики був тенор Павло Пецушок, не лише співак, але й лікар, українець за походженням. Його ідеєю є видання ком-пакт-диску з записом тво-рів Максима Березовсько-го. До свого проекту він ан-гажував інших білостоць-ких співаків, з якими від 2011 р. виступає в «Ense-mble Quattro Voce». Квар-тет гуртує випускників во-кального факультету Му-зичного університету ім. Ф. Шопена в Білостоці.

27 липня білостоцькі спі-ваки виступили з творами Максима Березовського під час концерту в рамках ци-клу «Музика заклята в де-

реві», який пройшов у церк-ві св. Димитра в Злоцькому на Лемківщині.

«Вертеп»

25 липня – 3 серпня у На-ровці, Михалові, Черемсі, Поличній, Вуорлі, Біловежі та Гайнівці можна було ди-витися вистави в рамках VІ Міжнародного театрального фестивалю «Вертеп». Цьо-го року показалися на ньо-му театри, м.інш. з Польщі, Білорусі, Росії та України. Український учасник заходу – Київський вуличний театр – запрезентував підляській публіці мальовничий хоро-вод танцю на ходулях.

Окрім театральних ви-став, під час заходу прохо-дили музичні концерти. Ви-ступив м.інш. фольклорний ансамбль «Катринка» з Ви-сокого в Білорусі, що в пер-шу чергу продовжує тради-цію україномовного насе-лення Берестейщини. У ре-пертуарі колективу – як по-ліські танці, так і пісні.

Фестиваль, метою якого є популяризація сучасного сценічного мистецтва поза міськими осередками, зор-ганізувало Культурне това-риство «Листівка», яке має свій осідок у селі Полична коло Кліщель.

«Переточе»

25-26 липня в амфітеатрі в Біловежі проходили ХІІ Бі-ловезькі артистичні інтегра-ції «Переточе 2014». Україн-

ським акцентом цьогорічно-го заходу був виступ фольк-рокового ансамблю «Тугай-Бей» з Ольштина.

Відкрили світлицю в Бобрівці

26 липня у селі Бобрівка в ґм. Черемха відбулося вро-чисте відкриття відремон-тованої світлиці. З концер-том українських пісень ви-ступили фольклорні жіно-чі ансамблі з Черемхи-села, Вільки-Терехівської, а також дитячо-молодіжна «Гілоч-ка» з Черемхи.

«Смакування спадщини»

26 липня у Березні біля Хол-ма відбулися літургійні вро-чистості в честь св. рівно-апостольного Володимира Великого, князя Київського в 10-ту річницю посвячен-ня місцевої церкви св. Воло-димира Великого. Після бо-жественної літургії в Центрі екологічної освіти Комплек-су ландшафтних заповідни-ків Полісся в Березні відбув-ся концерт української му-зики біля вогнища під гас-лом «Смакування спадщи-ни». У програмі знайшлися виступи народних ансамб-лів з Гущі та Новояворівська в Україні, а також із Доро-гуська.

Концерт української му-зики зорганізували Право-славна Парафія св. ап. Іоа-на Богослова в Холмі, філіал св. Володимира Великого в Березні та Холмський відділ Українського товариства.

«Голенський ярмарок»

27 липня у Музею матері-альної культури Холмщи-ни і Підляшшя в Голі у Во-лодавському повіті відбув-ся XVІІІ «Голенський ярма-рок». То циклічний етногра-фічний релігійно-культур-ний фестиваль, який про-ходить при нагоді свята Ан-тонія Печерського, патрона місцевої церкви-пам’ятки.

Традиційно захід почав-ся врочистим богослужін-ням у місцевій церкві, яке очолив Владика Авель, ар-хієпископ Люблинський і Холмський. Під час ярмар-ку в розташованому поруч із церквою Музею матері-альної культури Холмщи-ни і Підляшшя свої виро-би презентувало аж 160 ви-ставників з Польщі та Укра-їни. Традиційно відбув-ся також концерт народних ансамблів – з польським та українським репертуаром виступило на святі 14 фоль-клорних колективів з Холм-щини, Підляшшя та україн-ського Полісся. Під час яр-марку Кавалерський хрест Ордену Відродження Поль-щі було вручено ініціаторо-ві заходу, д-р Тадею Карабо-вичу.

«Голенський ярмарок» зорганізувало Товариство любителів музею матері-альної культури Холмщини і Підляшшя при співпраці з Повітовим староством у Во-лодаві.

«Давні пісні – молоді голоси»

27 липня у Ванєві в ґм. Соколи над Нарвою прой-шов VІІІ Фестиваль на-родної музики «Давні піс-ні – молоді голоси». Узя-ли в ньому участь вико-навці з Підляшшя та Лом-жинської і Сувальської зе-мель. Лауреатами конкур-су стали Ансамбль цимба-лістів «Мазурські квіти» з Елку та український фоль-клорний колектив «Гілоч-ка» з Черемхи. Переможці виступили 3 серпня у Бі-лостоцькому музею села під час «Обжинок у скан-сені».

Заспівали над Бугом

2-3 серпня в Мельнику проходили ХХІV «Музичні діалоги над Бугом». Поча-лися вони популярно-нау-ковою конференцією в Осе-

редку історії Мельницької землі «Бесіда про культу-ри». Після неї на надбужан-ському стадіоні відбували-ся пленерні концерти, під час яких не забракло укра-їнських акцентів.

Фестиваль почали міс-цеві колективи: «Мельни-чани» з Мельника, «Кри-ниця» з Радивилівки, «Но-вина» з Мощони-Королів-ської та «Вереси» з Вилі-нова. Після них виступила «Говерла» – польсько-укра-їнський фольк-роковий ко-лектив із Вроцлава, далі – «Худоба», другий вроцлав-ський ансамбль, який має у своєму репертуарі укра-їнські пісні. По-українськи заспівав того дня навіть Альоша Авдєєв, росіянин за походженням, соліда-ризуючись таким чином з українським народом, який на сході держави збройно воює з терористами та ро-сійським військом. Він ви-конав пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». На завершення першого дня заграв до танцю гурт «Зор-ка», що виконує в ритмі диско білоруські та україн-ські пісні.

Другого дня фестивалю також не забракло україн-ських пісень. Дев’ятьма мо-вами національностей, що проживають у Підлясько-му воєводстві, у тому чис-лі українською, заспівала Кароліна Ціха. Однак зір-кою не лише того дня, але й цілих «Музичних діало-гів над Бугом», був київ-ський гурт «Козак систем» з Києва, якого заснували колишні учасники «Гай-дамаків» після того, коли припинив із ними співп-рацю вокаліст Олександр Ярмола. То вже третя пре-зентація київського гур-ту цього літа на Підляш-ші – окрім Мельника гурт заспівав на фестивалі «З сільського подвір’я» у Че-ремсі та на українському святі «На Івана, на Купа-ла» у Дубичах-Церковних.

Сплав українців Бугом

5-10 серпня Науково-педа-гогічна спілка «Береги-ня» та Союз українців Під-ляшшя провели об’єдна-ний сплав українців Білору-сі, Польщі і України по ріці Буг «Шлях городищ-2014». Маршрут проходив по дер-жавному кордоні Польщі і України долиною річки Буг від Крилова в околицях Гру-бешева до Збережжя коло Володави. Це третій сплав організований українцями з Білорусі.

Майстер-класи «Гілочки»

7-9 серпня ансамбль «Гі-лочка» з Черемхи провів у Дубичах-Церковних музич-ні майстер-класи. Над тра-диційною манерою та но-вим репертуаром працював з молоддю Юрій Ковальчук з рівненської «Горини».

Рейд «Підляшшя»

8-10 серпня, паралельно із рейдом «Шлях городищ», проте річкою Нарвою, про-ходив байдарковий сплав підляської української моло-ді. Це вже циклічна ініціати-ва молодіжної ланки Союзу українців Підляшшя річкою Нарвою, яка нав’язує до тра-диції піших мандрівок між-річчям Нарви та Бугу, що їх ініціювало перше покоління національно свідомої укра-їнської молоді 1982 р.

У цьогорічному рей-ді «Підляшшя», який по-чався у селі Бондари, взя-ла участь 16-особова група молоді, в основному з Під-ляшшя, а крім того з Варша-ви і Люблина. Це була наго-да для ознайомлення з ма-льовничими теренами Доли-ни Верхньої Нарви, а також місце інтеграції підляської української молоді, яка ро-дом в основному з Більська, Черемхи та менших підлясь-ких сіл, та частина якої на-вчається зараз у різних місь-ких осередках у Польщі.

Підляшани на Мазурах

15-16 серпня український ансамбль пісні і танцю «Ра-нок» з Більська та «Родина» з Дуб’яжина взяли участь у ХІХ-му відкритті культур-ного сезону українців Вар-мії і Мазур у Срокові. Крім них на заході виступили ві-домий рок-гурт «Гайдама-ки» з Києва, фольк-роковий «Беркут» з Ольштина, а та-кож «Херсон», «Калина» з Києва та «Зорепад» з Бань Мазурських.

Захід зорганізували Оль-штинський відділ Об’єд-нання українців у Польщі та Товариство «Разом на Мазурах».

Заграла Анна Федорова

16 серпня у п’ятих концер-тах «Шопен над Бугом» у Мельнику заграла світової слави українська піаністка Анна Федорова. Вона лау-реатка тринадцяти міжна-родних конкурсів юних пі-аністів, концертує в найпре-стижніших залах світу, ви-ступала з багатьма симфо-нічними оркестрами та му-зикантами різних країн. У Мельнику виконала твори Фридерика Шопена.

Спаса на Святій Горі Грабарці

18-19 серпня в монасти-рі свв. Марії та Магдали-ни на святій Горі Грабар-ці відбулися врочистос-ті пов’язані зі святом Пре-ображення Господнього – Спаса. Це одне з найбіль-ших церковних свят, коли за традицією освячується фрукти, передусім яблука, та головний празник жіно-чого монастиря. В урочис-тостях узяли участь пер-шоієрархи православної церкви в Польщі на чолі з Митрополитом Варшав-ським і Всієї Польщі Са-вою, був також присутній Президент Польщі Броніс-лав Коморовський, який


на пам’ятку 25-ліття неза-лежності Польщі посадив на святій Горі дуб свободи. Президент побував на Гра-барці вдруге.

Цього року учасники свята могли поклонитися мощам Рівноапостольної Марії Магдалени та Час-тицям Хреста Господньо-го, на якому був розп’ятий Спаситель. Вони прибу-ли зі св. Гори Афон у Гре-ції та перебували в Поль-щі м.інш. у Варшаві, Лодзі, Більську, Гайнівці, Кліще-лях та Білостоці.

День Незалежності у Варшаві

24 серпня у Варшаві про-ходили відзначення Дня не-залежності України – 23-их роковин прийняття Верхо-вною Радою Української Ра-дянської Соціалістичної Рес-публіки Акту проголошення незалежності України. За-раз це головне державне свя-то України. Цього року воно проходило в тіні трагічних подій в Україні, де триває російсько-українська війна.

Відзначення у Варшаві, це ініціатива фонду «Наш вибір» та Об’єднання укра-

їнців у Польщі, до яких при-лучився квартал Жолібож як співорганізатор події. У програмі відзначень зна-йшлися дискусії, присвяче-ні м.інш. темі незалежнос-ті України, ситуації крим-ських татар чи Яцеку Куро-ню. Окрім того можна було взяти участь у численних презентаціях, виставках та майстер-класах: української кухні, народного рукоділля, бойового гопака. Презента-цію українського бойового мистецтва повів Ілля Сидо-рук, з Більська, один із двох у Польщі тренерів бойово-го гопака. З черги танцюва-ти вчив ансамбль «Бурдон» зі Львова.

У рамках відзначень не могло забракнути музичних концертів. Також тут були присутні підляські акценти – це був виступ ансамблю «Родина» з Дуб’яжина, а та-кож танцювальної і вокаль-ної груп «Ранку» з Більська.

Українські акценти «Іншого виміру»

28-31 серпня у Білостоці проходила друга едиція ве-ликого фестивалю «Схід культури – Інший вимір»,

проводженого одночасно в трьох містах Польщі: Біло-стоці, Люблині та Ряшеві. Як і в минулому році, його про-граму співтворили міські і воєводські культурні уста-нови, громадські організації та окремі художники.

Ідея фестивалю – це пре-зентація різних видів мис-тецтва. Цьогорічна програ-ма була побудована головно на основі музики і танцю та сучасного мистецтва: відбу-валися концерти на відкри-тому повітрі та клубні кон-церти електронної музи-ки, презентовано театраль-ні вистави, кіно, анімації для дітей, а також прохо-дили заходи для дорослих (освітні прогулянки, кулі-нарні майстер-класи тощо). Усі події відбувалися в різ-них місцях, в тому числі в театрах, художніх галере-ях, Білостоцькому осередку культури та, в основному, в міському просторі.

Цього року ведучою те-мою заходу була білоруська культура, проте не забракло на ньому українських ак-центів. 30 серпня у рамках заходу виступив з концер-том гурт «Еней» з Ольшти-на. Окрім того відбулися

майстер-класи української кухні, які повела Анелія Ре-дельбах, фіналістка укра-їнської едиції телевізійно-го шоу «Hell’s Kitchen», ав-торка книжки «Україна сма-ків». Окрім того 29-30 серп-ня запрезентовано вели-кий проект сучасного мис-тецтва «Позбавлення», при-свячений проблемі міграції та її політичним, суспіль-ним, економічним та пси-хологічним аспектам. Узяли в ньому участь художники з країн Східного партнер-ства, Росії та Польщі, серед яких велика група артистів з України. Вони відгукну-лися на нинішню ситуацію в Україні, з якої внаслідок російської агресії, головно з Криму, Луганської та До-нецької областей, за даними Організації Об’єднаних На-цій, виїхало вже понад міль-йон людей.

Під час презентації про-екту виступив дует «Людсь-ка подоба» з Києва, який ви-конує альтернативну, експе-риментальну музику.

Людмила ЛАБОВИЧФото авторки статті

«Спліенє» на Пудляшу (посвяченє «квіеток» коло Успенської церкви у Біельськові). Фото Ю. Гаврилюка

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 4/2014 50

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 4/2014nadbuhom.pl/images/NBiN-2014-04.pdf · w 1917 r....

Documents

Transcript of НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 4/2014nadbuhom.pl/images/NBiN-2014-04.pdf · w 1917 r....