КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Юрчишин Василь Миколайович

УДК 343.133

ФУНКЦІЇ ПРОКУРОРА У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ:

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

12.00.09. – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза;

оперативно-розшукова діяльність

Дисертація на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Науковий консультант:

Лукашевич Віталій Григорович

доктор юридичних наук, професор

Запоріжжя – 2016

2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….5

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

ФУНКЦІЙ ПРОКУРОРА В ДОСУДОВОМУ

РОЗСЛІДУВАННІ…………................................................................................17

1.1 Функції прокурора у досудовому розслідуванні: доктринальний

аналіз…………………………………………………………………………….17

1.2 Методологія дослідження функцій прокурора у досудовому

розслідуванні…………………………………………………………………...56

Висновок до розділу 1………………………………………………………….112

РОЗДІЛ 2 РЕАЛІЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ ПРОКУРОРА НА

ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ………………………………………..114

2.1 Структурно-функціональний аналіз повноважень прокурора на етапі

притягнення особи до кримінальної відповідальності…………………….114

2.2 Реалізація функції нагляду за додержанням законів органами

досудового розслідування……………………………………………………144

2.3 Процесуальне керівництво досудовим розслідуванням……………….175

Висновок до розділу 2………………………………………………………….197

РОЗДІЛ 3 ПРАКТИКА ЗДІЙСНЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ДІЯЛЬНОСТІ

ПРОКУРОРА У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ……………………..200

3.1 Правозахисна діяльність…………………………………………………200

3.2 Безпосередня участь у розслідуванні…………………………………...229

Висновок до розділу 3…………………………………………………………252

3

РОЗДІЛ 4 ПРАВОВІДНОСИНИ ПРОКУРОРА З УЧАСНИКАМИ, ЯКІ

НАДІЛЕНІ ВЛАДНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ: ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ……………………………………………….254

4.1 Загальна характеристика правовідносин прокурора з учасниками, які

наділені “конкуруючими” владними повноваженнями……………………254

4.2 Правовідносини прокурора зі слідчим………………………………….267

4.3 Правовідносини прокурора з керівником органу досудового

розслідування…………………………………………………………………291

4.4 Правовідносини прокурора зі слідчим суддею………………………...312

Висновок до розділу 4…………………………………………………………333

ВИСНОВОК…………………………………………………………………….336

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………...344

ДОДАТКИ………………………………………………………………………399

4

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ДБР – Державне бюро розслідувань;

ЄРДР – Єдиний реєстр досудових розслідувань;

ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини

КПК України – Кримінальний процесуальний кодекс України;

МВС України – Міністерство внутрішніх справ України;

МКПК – Модельний Кримінально-процесуальний кодекс;

ОВС – органи внутрішніх справ;

РРФРС – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка;

РФ – Російська Федерація;

СБУ – Служба безпеки України;

СНД – Співдружність Незалежних Держав;

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік;

США – Сполучені Штати Америки;

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка.

5

ВСТУП

Актуальність теми. За чинним Кримінальним процесуальним

кодексом України (далі – КПК), у досудовому розслідуванні суттєво

змінилися: кількість досудових стадій кримінального провадження,

чисельний склад владних суб’єктів досудового розслідування та зміст

виконуваних ними функцій.

Разом із тим, у чинному процесуальному законі не визначено природу,

кількість та зміст кримінальних процесуальних функцій, що виконує кожний

владний суб’єкт у досудовому розслідуванні. Зазначене не сприяє

підвищенню ефективності досудового розслідування й зумовлює нагальну

потребу здійснення наукових досліджень з проблем визначення комплексу

кримінальних процесуальних функцій кожного владного суб’єкта в

досудовому розслідуванні. Вони мають бути спрямовані на розв’язання

зазначених проблем і надати законодавцеві теоретично обґрунтовані

висновки й пропозиції щодо подальшого вдосконалення правового

регулювання реалізації функцій владними суб’єктами досудового

розслідування. Викладене стосується й функцій одного з ключових суб’єктів

досудового розслідування – прокурора, який має широкі повноваження щодо

процесу розслідування та використання його результатів.

Теоретичні основи концепції загальнопроцесуальних та інших функцій

прокурора у досудовому розслідуванні закладені в наукових працях учених-

правознавців ще за часів Судової реформи Російської імперії 1864 р.:

Н. А. Буцковського, С. І. Вікторського, В. П. Данєвського, М. В. Духовського,

М. В. Муравйова, М. М. Розіна, В. К. Случевського, Д. Г. Тальберга,

І. Я. Фойницького та ін.

В історії кримінального процесу кримінальні процесуальні функції

прокурора досліджували Н. В. Алексєєв, С. А. Альперт, В. І. Басков,

В. Г. Даєв, А. Я. Дубинський, П. С. Елькінд, З. З. Зінатулін, М. П. Кан,

6

Д. С. Кокорєв, О. М. Ларін, П. А. Лупинська, М. П. Маляров, М. М. Михеєнко,

Я. О. Мотовиловкер, В. П. Нажимов, С. Г. Новіков, М. М. Полянський,

Р. Д. Рахунов, В. П. Рябцев, В. М. Савицький, М. С. Строгович, Х. С. Таджиєв,

В. Т. Томін, Ф. Н. Фаткулін, М. О. Чельцов, Н. Я. Якубович, В. Б. Ястребов

та ін.

Значний внесок у вивчення проблем реалізації прокурором функцій у

досудовому розслідуванні зробили сучасні українські науковці: Ю. П. Аленін,

І. В. Басиста, В. Д. Бринцев, Л. М. Давиденко, В. В. Долежан, В.І. Галаган,

В. Г. Гончаренко, Л. Р. Грицаєнко, Ю. М. Грошевий, В.С. Зеленецький,

О. В. Капліна, П. М. Каркач, Г. К. Кожевніков, І. М. Козьяков, Т. В. Корнякова,

В. П. Корж, М. Й. Курочка, О. П. Кучинська, О. М. Литвак, Л. М. Лобойко,

В.Г. Лукашевич, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. І. Мичко, В. Т. Нор,

В. П. Півненко, М. А. Погорецький, В. О. Попелюшко, М. В. Руденко,

Г. П. Середа, В. М. Стратонов, В. В. Сухонос, В. М. Тертишник, О. М. Толочко,

В. П. Шибіко, О. Г. Шило, М. Є. Шумило, П. В. Шумський, М. К. Якимчук,

О. Г. Яновська та ін.

Оцінюючи їх істотну роль у розробці теорії кримінальних

процесуальних функцій, слід зазначити, що наразі серед учених-правознавців

ще не досягнуто єдності поглядів щодо низки важливих питань із цієї

проблематики. Більшість проведених досліджень виконана на

методологічному підґрунті минулого, без урахування гармонізації

вітчизняного кримінального процесуального законодавства, зокрема

сучасних вимог чинного КПК України 2012 р. та європейських стандартів

кримінального судочинства.

Викладене свідчить про наявність наукової проблеми, яка полягає в

недостатній розробленості у вітчизняній доктрині кримінального процесу

теорії функцій прокурора в досудовому розслідуванні, яка б ґрунтувалася на

результатах наукових досліджень, здійснених на сучасній методологічній

базі з урахуванням процесу кардинального реформування кримінального

процесуального законодавства.

7

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана відповідно до Пріоритетних напрямів розвитку правової

науки на 2011–2015 рр., затверджених постановою Національної академії

правових наук України № 14–10 від 24 вересня 2010 р., а також у межах теми

науково-дослідної роботи Класичного приватного університету

«Організаційно-правове, науково-методичне й інформаційне забезпечення

досудового слідства та судового провадження» (державний реєстраційний

номер 0111U008727).

Тему дисертації затверджено вченою радою Національного

університету «Острозька академія» (протокол № 4 від 29 листопада 2012 р.)

та уточнено вченою радою Класичного приватного університету (протокол

№ 5 від 24 грудня 2014 р.).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є вирішення на

підставі нової системи методологічних основ (теорія структурного

функціоналізму, загальна теорія запобігання, протидії та розслідування

злочинів, теорія змагальності) у межах визначеного предмета актуальних

теоретичних і прикладних проблем реалізації прокурором функцій у

досудовому розслідуванні.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

– дослідити ґенезу становлення кримінальних процесуальних функцій

прокурора в досудовому розслідуванні та з’ясувати сучасний стан наукової

розробки їх теоретико-правових засад;

– визначити методологічне підґрунтя дослідження правових явищ для

обґрунтування вибору сукупності пізнавальних засобів аналізу функцій

прокурора в досудовому розслідуванні;

– розкрити зміст і значення основних функцій прокурора в

досудовому розслідуванні та з’ясувати сучасний стан їх реалізації;

– здійснити структурно-функціональний аналіз повноважень

прокурора на етапі притягнення особи до кримінальної відповідальності та

визначити особливості реалізації нагляду за додержанням законів органами

8

досудового розслідування;

– розглянути процесуальне керівництво досудовим розслідуванням як

одну з основних функцій прокурора на досудовому розслідуванні та

окреслити форми її реалізації;

– узагальнити стан ефективності здійснення окремих видів діяльності

прокурора у досудовому розслідуванні;

– виокремити основні напрями правозахисної та запобіжної діяльності

прокурора на стадії досудового розслідування;

– проаналізувати безпосередню участь прокурора у досудовому

розслідуванні в умовах змагальності та дії принципу незмінності прокурора в

кримінальному провадженні;

– дослідити зміст та правову природу правовідносин прокурора з

учасниками кримінального провадження, які наділені владними

повноваженнями;

– розкрити особливості правовідносин прокурора з керівником органу

досудового розслідування та слідчим у контексті субординаційного

(ієрархічного) аспекту кримінальної процесуальної компетенції;

– охарактеризувати правовідносини прокурора зі слідчим суддею у

співвідношенні їхніх функцій у досудовому розслідуванні;

– сформулювати теоретичні положення щодо вдосконалення

функціональної складової діяльності прокурора у досудовому розслідуванні

та внести пропозиції, спрямовані на їх оптимізацію.

Об’єкт дослідження – кримінально-процесуальні правовідносини на

стадії досудового розслідування, які пов’язані з реалізацією прокурором

процесуальних функцій.

Предмет дослідження – функції прокурора у досудовому

розслідуванні: теорія та практика.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети й

забезпечення наукової об’єктивності отриманих результатів дослідження

обрано комплекс сучасних загальнонаукових і спеціальних методів, що ними

9

оперують у правовій науці. Усі методи визначені, виходячи з поставлених у

дослідженні цілей і завдань, з урахуванням специфіки об’єкта й предмета

дослідження. За методологічну основу дослідження обрано систему

теоретичних знань трьох рівнів: 1) теорію структурного функціоналізму;

2) загальну теорію запобігання, протидії та розслідування злочинів; 3) теорію

змагальності в юридичному процесі. Крім цього, у процесі дослідження

використано також комплекс інших загальнонаукових і спеціальних методів

пізнання: діалектичний – для дослідження системи кримінально-

процесуальних функцій прокурора у їх взаємозв’язку з функціями інших

учасників досудового розслідування (підрозділи 1.2, 4.1–4.3); історичний –

для розкриття витоків, історіографії законодавчого розвитку та еволюції

наукових поглядів на систему кримінально-процесуальних функцій

прокурора у досудовому розслідуванні (підрозділи 1.1, 1.2); системно-

структурний – для визначення місця прокурора в системі кримінального

процесу загалом і в системі досудового розслідування зокрема, його

функціонального призначення в досудовому розслідуванні, а також для

виокремлення різновидів кримінально-процесуальних функцій прокурора у

досудовому розслідуванні (підрозділи 1.1, 2.1–2.3); формально-логічний –

для аналізу чинного законодавства та існуючих теоретичних положень, що

стосуються кримінально-процесуальних функцій прокурора у досудовому

розслідувані (підрозділи 1.1, 3.1–3.2); порівняльно-правовий – для

порівняння конституційних, кримінально-правових і кримінально-

процесуальних норм та низки правових норм зарубіжних держав, що дало

можливість внести конкретні пропозиції стосовно вдосконалення положень

чинного КПК України та Закону України «Про прокуратуру» (підрозділи 2.1,

2.3, 4.1); статистичний – для вивчення прокурорської практики в

кримінальних провадженнях та при здійсненні аналізу позицій практикуючих

прокурорів і слідчих, що в сукупності із застосуванням соціологічного

методу надало змогу узагальнити результати, отримані в процесі вивчення

кримінальних проваджень і здійсненого анкетування практичних працівників

10

(підрозділи 3.3, 4.1–4.4).

При цьому всі наукові методи дослідження використано у

взаємозв’язку й взаємозалежності, що сприяло забезпеченню принципу

всебічності, повноти, об’єктивності дослідження та дало змогу закласти

фундамент для подальших можливих напрямів розвитку теоретичних знань

про функції прокурора у досудовому розслідуванні.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, отримані в результаті

вивчення 600 кримінальних проваджень (кримінальних справ), закінчених

слідчими органами внутрішніх справ і прокуратури Чернівецької, Львівської,

Івано-Франківської, Тернопільської та Рівненської областей протягом

2011–2015 рр.; узагальнені дані проведеного анкетування 873 практичних

працівників, а саме: 380 слухачів Інституту підвищення кваліфікації кадрів

Національної академії прокуратури України; 56 слідчих органів внутрішніх

справ; 22 слідчих органів Служби безпеки України; 415 працівників

прокуратур (м. Києва, м. Луганська, Львівської, Івано-Франківської,

Чернівецької областей); власний досвід служби дисертанта в органах

прокуратури Чернівецької області протягом більше ніж 22 років.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що

дисертація є першим в Україні самостійним комплексним монографічним

дослідженням теоретичних і прикладних проблем процесуальних функцій

прокурора у досудовому розслідуванні, визначених і описаних із

застосуванням нової методологічної основи – трьох теорій (структурного

функціоналізму, запобігання, протидії та розслідування злочинів,

змагальності), взятих у їхній єдності. Наукові результати, сформульовані

теоретичні та практичні висновки й пропозиції, що мають елементи новизни,

полягають у такому:

уперше:

– обґрунтовано авторську концепцію щодо консолідованої системи

функцій прокурора, яка складається з: підготовки державного

обвинувачення; нагляду за законністю; процесуального керівництва, який у

11

досудовому розслідуванні є представником суспільства й виконує

загальнодержавну функцію протидії злочинності та діє на підставі засад

змагальності;

– аргументовано, що повноваження прокурора у досудовому

розслідуванні є владно-розпорядчими й мають універсальний характер, бо

можуть виконуватися в процесі реалізації всіх його функцій, що

відрізняються одна від одної не обсягом повноважень, а відповідною

ієрархією, своєрідним сполученням і цільовим призначенням;

– аргументовано, що відповідно до дії принципу незмінності

прокурора в кримінальному судочинстві повинна бути незмінною протягом

усього кримінального провадження (досудового та судового) і його

процесуальна функція – державне обвинувачення, яка в досудовому

розслідуванні реалізується у формі підготовки державного обвинувачення;

– обґрунтовано теоретичні визначення щодо так званих «дисфункцій»

прокурора в розслідуванні, що не пов’язані з виконанням його функцій,

зокрема доведено, що дисфункції мають позапроцесуальний характер, а

діяльність, що становить їх зміст, здійснюється не на підставі закону, а

всупереч йому;

– враховуючи позицію Європейського суду з прав людини, доведено,

що момент висунення кримінального обвинувачення може наставати раніше

від моментів, визначених національним законодавством, на підставі чого

запропоновано в кримінальному процесі України розглядати це як зміст

правової презумпції, згідно з якою наявність одного із цих моментів є

підставою до поводження з особою як з підозрюваною ще до формального

надання їй такого процесуального статусу;

– доведено, що в законодавстві від функції нагляду за додержанням

законів при проведенні досудового розслідування необхідно відокремити

функцію нагляду за додержанням законів органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, оскільки за характером, змістом і

завданнями це самостійні різновиди державної правоохоронної діяльності;

12

– обґрунтовано висновок про те, що особливі процесуальні режими

діяльності правоохоронних органів, у тому числі й режим антитерористичної

операції, не можуть бути підставою для обмеження прокурором у

досудовому розслідуванні конституційних прав громадян у тих випадках,

коли таке обмеження згідно з європейськими нормами перебуває в

компетенції суду (слідчого судді);

– доведено, що нагляд і процесуальне керівництво прокурора як

«зовнішні» функції мають для досудового розслідування державно-

забезпечувальне значення, яке відтворюється в повноті розслідування й

законності, а внутрішня організаційно-управлінська (контрольна) діяльність

керівника органу досудового розслідування відіграє щодо функції слідчого

лише службову роль, забезпечуючи оптимальний темп і якість слідчої

роботи;

– доведено, що не є обґрунтованими застереження, що прокурор як

представник сторони обвинувачення в процесі безпосередньої участі буде

зацікавлений в отриманні лише обвинувальних доказів, а тому буде діяти

упереджено;

удосконалено:

– теоретичні положення щодо сутності змагальності, яку обґрунтовано

в контексті «обвинувальності», що означає на стадії досудового

розслідування не просто здійснення обвинувальної діяльності, а здійснення її

з метою отримати результат, достатній для того, щоб прокурор міг

звернутися до суду з вимогою про притягнення певної особи до кримінальної

відповідальності в змагальній процедурі;

– положення про те, що прокурор забезпечує функціональну єдність

діяльності на стадії досудового розслідування не лише сторони

обвинувачення, а й діяльності всіх учасників (досудового) кримінального

провадження;

– теоретичні знання про систему функцій прокурора у досудовому

розслідуванні, зокрема виявлено й проаналізовано латентні функції

13

(функціональні ознаки), змістом яких є об’єктивні наслідки діяльності

прокурора, які є віддаленими від мети його поведінки, задекларованої в

процесуальному законі;

набуло подальшого розвитку:

– підходи щодо розуміння покладеної на прокурора функції

процесуального керівництва досудовим розслідуванням, зокрема

обґрунтовано, що однією з причин запровадження цієї функції є скасування

інституту додаткового розслідування й потреба у зв’язку із цим

першочергового вирішення питання про забезпечення не тільки законного, а

і якісного розслідування кримінального правопорушення;

– теоретичні положення відмежування правозахисної функції від

наглядової та визначення на підставі цього двох взаємопов’язаних етапів

прокурорської правозахисної діяльності: забезпечення прав і свобод

учасника кримінального провадження та захист порушених прав і свобод

цього учасника;

– обґрунтування необхідності відновлення в кримінальному

процесуальному законодавстві регламентації діяльності із запобігання

злочинам, зокрема, наведено аргументи про доцільність віднесення причин і

умов вчинення кримінального правопорушення до обставин, які підлягають

встановленню в кожному кримінальному провадженні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані та викладені в дисертації висновки й пропозиції є певним

внеском як у кримінально-процесуальну теорію, так і в теорію прокурорської

діяльності, а також у правозастосовну практику, оскільки вони розширюють і

поглиблюють знання про сутність кримінальних процесуальних функцій

прокурора у досудовому розслідуванні, їх систему, класифікацію. Висновки

й пропозиції, що містяться в дисертаційній роботі, можуть бути використані

та використовуються в різних галузях діяльності, а саме у:

– правотворчості – сформульовано пропозиції щодо вдосконалення

чинного кримінального процесуального законодавства та Закону України

14

«Про прокуратуру», а також при підготовці наказів Генерального прокурора

України. Частина з них уже використана Верховною Радою України при

внесенні змін і доповнень до чинного раніше закону України «Про

прокуратуру» (лист Комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення

правоохоронної діяльності

№ 04–19/14–3308 від 12 листопада 2012 р. про результати впровадження);

– правозастосуванні – використовують у практичній діяльності

прокурорів, слідчих і суддів при застосуванні кримінального процесуального

закону для уникнення помилок у їх діяльності (акт впровадження результатів

дисертації: у діяльність прокуратури Чернівецької області від 2 лютого

2015 р.; у діяльність СУ УМВС України в Чернівецькій області від 10 лютого

2015 р.; у діяльність СВ СБУ в Чернівецькій області від 10 лютого 2015 р.; у

діяльність ГУ ДФС України у Чернівецькій області від 3 лютого 2015 р.; у

діяльність Апеляційного суду Чернівецької області від 12 грудня 2014 р.);

– науково-дослідній роботі – як теоретична основа для подальшого

дослідження проблем функціональної структури діяльності прокурора в

досудовому розслідуванні та підвищення її ефективності;

– навчальному процесі – при підготовці підручників і навчальних

посібників з таких курсів: «Кримінальний процес України», «Прокуратура

України», «Адвокатура України», «Криміналістика» і спецкурсів: «Теорія

судових доказів», «Актуальні проблеми кримінального процесуального

права», а також як основа для викладання цих дисциплін у Національному

університеті «Острозька академія» (акт упровадження від 7 лютого 2013 р.),

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (акт

упровадження від 6 грудня 2012 р.), Чернівецькому національному

університеті ім. Ю. Федьковича (акт упровадження від 12 грудня 2012 р.),

Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна (акт

упровадження від 20 грудня 2012 р.), Національній академії внутрішніх справ

(акт упровадження від 9 січня 2013 р.), Львівському національному

університеті імені Івана Франка (акт упровадження від 4 січня 2013 р.),

15

Чернівецькому юридичному факультету Національного університету

«Одеська юридична академія» (акт упровадження від 24 грудня 2014 р.),

Академії адвокатури України (акт упровадження від 25 січня 2013 р.),

Класичному приватному університеті (довідка про впровадження від

20 лютого 2015 р.).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження

доповідались та обговорювались на наукових конференціях, круглих столах,

науково-практичних семінарах, а саме: «Эволюция уголовного

судопроизводства на постсоветском пространстве» (м. Київ, 2006 р.);

«Реформування органів прокуратури України: проблеми і перспективи»

(м. Київ, 2006 р.); «Правовые средства и механизмы противодействия

преступности в современном обществе» (м. Мінськ, 2009 р.); «Правова

політика Української держави» (м. Івано-Франківськ, 2010 р.); «Моральні

основи права» (м. Івано-Франківськ, 2010 р.); «Політика в сфері боротьби зі

злочинністю: актуальні проблеми сьогодення» (м. Івано-Франківськ, 2011 р.);

«Філософські, методологічні, соціологічні, психологічні проблеми права»

(м. Чернівці, 2011 р.); «Прокуратура України: історія, сьогодення та

перспективи» (м. Київ, 2011 р.); «Вдосконалення правового регулювання

прав та основних свобод людини і громадянина» (м. Івано-Франківськ,

2012 р.); «Правова система України: сучасний стан та актуальні проблеми»

(м. Івано-Франківськ, 2012 р.); «Актуальні проблеми реформування

кримінального процесуального законодавства й удосконалення діяльності

слідчих і правоохоронних органів України (м. Луганськ, 2012 р.); «Докази і

доказування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України»

(м. Київ, 2012 р.); «Актуальні проблеми доказування у кримінальному

провадженні» (м. Одеса, 2013 р.); «Актуальні питання досудового

розслідування та сучасні тенденції розвитку криміналістики» (м. Харків,

2014 р.); «Роль права та закону в громадянському суспільстві» (м. Київ,

2015 р.); «Нові завдання та напрями розвитку юридичної науки у ХХІ

столітті» (м. Одеса, 2015 р.); «Перспективні напрями розвитку сучасної

16

юридичної науки» (м. Кривий Ріг, 2015 р.).

Публікації. Основні результати дослідження викладені автором у

48 наукових працях, з яких: 1 – монографія, 24 – статті в наукових фахових

виданнях України, 5 – статті в зарубіжних виданнях, 17 – матеріали

конференцій, 1 – навчальне видання.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу,

чотирьох розділів, які містять одинадцять підрозділів, висновків, списку

використаних джерел (521 найменування) та 17 додатків. Повний обсяг

дисертації – 442 сторінка, з них основного тексту – 343 сторінки.

17

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІЙ ПРОКУРОРА В ДОСУДОВОМУ

РОЗСЛІДУВАННІ

1.1 Функції прокурора у досудовому розслідуванні:

доктринальний аналіз

Діяльність прокурора у сучасному кримінальному процесі України

дістала вияв у різних напрямах, одні з яких є основними, наріжними,

фундаментальними, а тому цілком обґрунтовано визнані функціями

прокурора. Інші такими не є, але в юридичній літературі також іноді

віднесені до функцій прокурора. Підхід, згідно з яким будь-який напрям

діяльності прокурора визнається його функцією, є спрощеним і

обумовлений значенням слова “функціонувати” – “бути в дії, діяти,

працювати” [377, с. 653]. Водночас, “функція” передбачає “коло діяльності

когось” [377, с. 653]. Відтак функцією, у тому числі й процесуальною,

можуть бути не тільки окремі процесуальні дії чи рішення, а певне “коло

діяльності”.

У цьому підрозділі розглянемо лише питання про те, у які групи

(кола, функції) об’єднували процесуальні дії та рішення науковці, які

досліджували зазначені питання раніше, що було підставою для

виокремлення процесуальних функцій прокурора.

Планується з’ясувати системи процесуальних функцій як напрямів

діяльності та функцій (“кола питань”), виконуваних окремими суб’єктами,

у тому числі і прокурором; на підставі цих результатів визначити, як

співвідносяться процесуальні функції з функціями (“процесуальною

діяльністю”) прокурора як суб’єкта, який відіграє одну з провідних,

визначальних ролей у сучасному кримінальному процесі.

Задля забезпечення об’єктивності дослідження до аналізу

18

кримінальних процесуальних функцій і функцій суб’єктів кримінального

процесу включимо всі ті напрями діяльності, які протягом новітньої історії

кримінального процесу (з моменту набуття чинності КПК України 1960 р.)

фігурували як функції прокурора в законодавстві чи у науковій літературі.

На цьому етапі дослідження поставлено завдання проілюструвати

історіографію та стан справ із визначенням системи функцій прокурора,

побудованої шляхом узагальнення міркувань науковців з проблематики

функціонування прокурора у кримінальному процесі.

У наукових дослідженнях попередників здійснювалися спроби

обґрунтування наявності багатьох функцій прокурора у кримінальному

процесі. Зокрема, це – боротьба зі злочинністю (запобігання, протидія і

розслідування злочинності); нагляд за законністю в діяльності органів, які

здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове

слідство; кримінальне переслідування; встановлення об’єктивної істини;

керівництво досудовим розслідуванням (організаційною і процесуальною

діяльністю слідчого з порушення кримінальних справ і розслідування

злочинів); координація діяльності правоохоронних органів з порушення

кримінальних справ і розслідування злочинів; правозахист; розслідування;

боротьба зі злочинністю [140, с. 69-70]; міжнародне співробітництво [421,

с. 63-176]; профілактична; забезпечення відшкодування шкоди, завданої

злочином; розкриття злочинів [1, c. 200-208]; виховна [38, c. 120];

вирішення кримінальної справи чи кінцевих правових задач; контрольно-

пізнавальна [140, c. 82]; підтримання цивільного позову та заперечення

проти цивільного позову [78, c. 108-110]. Наведений перелік може буде

продовжений, оскільки у літературі зазначено ще декілька десятків

основних функцій прокурора, який забезпечує правову діяльність у процесі

досудового розслідування.

На цьому етапі дослідження не ставилося завдання проаналізувати

кожну, оскільки це здійснено достатньо ґрунтовно нашими попередниками

19

[450, c. 10-51]. Узагальнюючи їх висновки, лише звернемо увагу на те, що

до числа функцій прокурора у досудовому провадженні віднесено напрями

його діяльності, пов’язані, по-перше, з викриттям кримінальних

правопорушень та осіб, які їх вчинили; по-друге – з його суто

пізнавальною діяльністю; по-третє – із захистом прав учасників

кримінального провадження та інших громадян, які не мають певного

процесуального статусу; по-четверте – з профілактикою кримінальних

правопорушень; по-п’яте – з вихованням громадян у дусі поваги до закону;

по-шосте – з наглядом за законністю тощо.

У зв’язку з чималим переліком функцій прокурора, виокремлених у

теорії кримінального процесу, постають питання, що потребують

відповідей з урахуванням стану сучасної правової науки загалом і

кримінального процесу зокрема.

До таких питань слід віднести низку актуальних проблем

теоретичного характеру, які мають безпосереднє практичне значення щодо

здійснення прокурором процесуальних функцій у досудовому

розслідуванні. Це концептуальні й найбільш принципові питання,

вирішення яких дасть змогу окреслити предмет нашого дослідження.

Перше, чи в змозі прокурор виконувати з однаковою ефективністю

таку кількість функцій (основних напрямів процесуальної діяльності), про

яку йшлося вище; чи всі напрями діяльності прокурора у кримінальному

провадженні, які розглядалися в теоретичній літературі як його функції,

дійсно є такими (функціями, тобто основними напрямами його

діяльності)?

Друге, як змінилися або можуть змінитися напрями наукових

досліджень функцій прокурора в досудовому розслідуванні після набрання

чинності КПК України 2012 р.?

20

Не ставлячи завдання дати повні й вичерпні відповіді на поставлені

запитання, окреслимо лише загальний стан теоретичних досліджень у

царині процесуальних функцій прокурора у запропонованому контексті.

Для того, щоб визначити обсяг діяльності прокурора в усіх напрямах,

визначених у теорії як його функції, необхідно з’ясувати, що саме є

функцією у кримінальному процесуальному сенсі, тобто її сутність,

характер, оскільки в процесі пізнання сутності феномену процесуальних

функцій, як і функцій будь-яких інших окремих різновидів соціальної

діяльності, використовують дані, відомості, знання, отримані на рівні

більш загальних теорій, то звернемося до визначення поняття функцій на

загальнонауковому рівні (на рівні “метатеорії”).

Наукове поняття “функція” є складним і багатозначним. Під

функцією розуміють: 1) виконання, здійснення; 2) обов’язок, коло

діяльності, призначення, роль; 3) діяльність, роль об’єкта в межах певної

системи, якій він належить; 4) вид зв’язку між об’єктами, коли зміна

одного з них призводить до зміни іншого [376, c. 556]. Функцію також

визначають як “… роботу кого –, чого-небудь, обов’язок” [57, с. 1552].

Системний аналіз цього поняття свідчить, що на загальному рівні

функція об’єкта чи суб’єкта зводиться до виконання певної роботи,

діяльності, відповідно, до врегульованих, нормативних обов’язків. Якщо

мова йде про функціональні обов’язки, врегульовані законом, то у

прокурора їх дуже багато, і виконання кожного обов’язку прокурором у

такій публічній галузі діяльності, якою є кримінальний процес, набуває

форми владних повноважень, а не є функцією. Очевидно, що мова йде про

те, які обов’язки (повноваження) прокурор виконує за певними

професійними напрямами, одні з яких є визначальними, основними, другі –

лише допомагають їх реалізовувати, треті – здійснюються ним

безпосередньо до основної мети кримінального провадження – вирішення

кримінально-правового конфлікту, процедурних питань тощо.

21

Відомо, що обов’язок – це те, що має бути здійснене певним

суб’єктом. Крім того, по-перше, суб’єкт досить чітко передбачає кінцевий

результат його виконання. Наприклад, виконання прокурором обов’язку

повідомити підозрюваного про закриття кримінального провадження тягне

за собою конкретний правовий результат – донести до відома

підозрюваного відомості про процесуальне рішення, прийняте прокурором,

яке є кінцевим для кримінального провадження.

По-друге, виконуючи обов’язок, суб’єкт наперед чітко знає, що і як

він робитиме, і в якому обсязі. Водночас, починаючи здійснювати якусь

функцію, суб’єкт інколи не уявляє, яким буде кінцевий результат

діяльності, здійснюваної ним у певному напрямі. Наприклад, прокурор,

розпочинаючи кримінальне провадження чи здійснюючи у ньому

процесуальне керівництво, не може однозначно передбачити: чи вдасться

йому у судовому розгляді відстояти свою обвинувальну позицію (тобто

завершиться суд ухваленням виправдувального чи обвинувального

вироку). Водночас, можна погодитися з М. С. Шамуловим, на думку якого,

якщо: “прокурор спрямовує до суду усі кримінальні справи, то він має

право і зобов’язаний домогтися прийняття за ними законних та

обґрунтованих судових рішень” [455, c. 87-93].

По-третє, обов’язок треба виконувати в повному обсязі та досягти

передбачуваного результату. Функція не передбачає обов’язкового

досягнення певного результату. Особливо це стосується такої функції

прокурора як кримінальне переслідування (обвинувачення). Прокурор

повинен переслідувати (обвинувачувати), оскільки він законом віднесений

до сторони обвинувачення, але у прокурора немає обов’язку обвинуватити

будь-кого за будь-яку ціну і у будь-який спосіб. Метою діяльності

прокурора у напрямі обвинувачення в стадії досудового розслідування є

збір такої кількісної і якісної сукупності доказів, за якої він буде

переконаний у необхідності відстоювати свою обвинувальну (правову)

22

позицію [465, с. 238-246; 82, с. 17] у судових стадіях процесу. Але

досягнення такого стану у кожному кримінальному провадженні не є і не

може бути обов’язком прокурора.

Звичайно обов’язки прокурора, чітко передбачені для нього

конкретними нормами чинного процесуального права, “містяться” в межах

виконуваних ним професійних функцій, а не навпаки. Законодавець

однозначно встановлює для прокурора конкретні обов’язки в межах

виконання ним реальних, професійних, службових функцій і для того, щоб

забезпечити їх повну реалізацію на практиці.

Очевидно, що обов’язки є похідними від функцій. Це випливає не

лише з положень чинного законодавства і означених вище міркувань, а й з

положень щодо теорії компетенції діяльності державних органів і

посадових осіб, яка, як теорія вищого, порівняно з теорією кримінального

процесу, рівня має доктринальне, методологічне значення щодо

визначення компетенції прокурора у кримінальному провадженні. У теорії

компетенції функції того чи іншого суб’єкта, наділеного владними

державотворчими повноваженнями, пов’язують з метою його професійної

діяльності. Так, наприклад, професор Ю. О. Тихомиров – відомий

дослідник теорії компетенції зазначає, що коли говорять про встановлені

законом цілі діяльності відповідних органів, то в широкому розумінні

мають на увазі публічні функції ” [412, с. 56].

До числа структурних елементів процесуальної компетенції органів і

посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження (до їх числа

належить і прокурор), відносять: процесуальну функцію обвинувачення;

захист; вирішення кримінальної справи; предмет відання (підслідність;

підсудність); владні повноваження, тобто гарантовану законом міру

прийняття процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій [226,

с. 79].

23

Не вступаючи у дискусію відносно кількості й назв процесуальних

функцій прокурора, зазначимо, що і з позиції загальної теорії компетенції

та її положень, адаптованих до кримінального процесу, випливає, що

обов’язки (а саме вони є одним із складових повноважень) лише

наповнюють змістом процесуальну функцію, але самі вони функціями не є.

Під напрямами діяльності прокурора іноді розуміють ті сфери

суспільних відносин, у яких бере участь прокурор, реалізуючи функції і

повноваження, покладені на нього державою. У кримінальному процесі, на

думку О. О. Тушева, такими напрямами є стадії кримінального процесу,

які являють собою певні суспільні відносини, що складаються з перебігу

початку провадження, розслідування злочинів, розгляду справ у суді (у

тому числі й у вищестоящих інстанціях) та виконання вироку. Бо саме тут

реалізуються процесуальні функції та повноваження прокурора [421, с. 32].

Подібне визначення напрямів діяльності прокурора є доцільним у

тому разі, коли мова йде про діяльність прокурора як державного діяча,

який здійснює її у різних сферах життя суспільства, до яких він допущений

чинним законом. О. О. Тушев з цього приводу правильно зазначає, що у

тих відносинах, у яких прокурор не має права брати участь, немає і

прокурорської діяльності, тобто у цьому напрямі він її і не здійснює [421,

с. 32].

У кримінальному процесі прокурор бере участь від його початку до

завершення. У цій царині прокурорської діяльності немає стадій чи

проваджень, у яких прокурор не брав би участі. Більш того, згідно з

чинним КПК України, у кримінальному провадженні діє принцип

незмінності прокурора, який (принцип) має незначні винятки. Тобто, у всіх

стадіях процесу повинен брати участь не просто прокурор, а один і той

самий прокурор. З викладених причин стадії кримінального провадження

не можна вважати окремими напрямами кримінальної процесуальної

діяльності прокурора [493].

24

Так, немає жодних об’єктивних причин для відмови від визначень

понять процесуальних функцій, що надані попередніми науковцями в

період розвитку процесуальної теорії. Узагальнюючи їх, доходимо

висновку, що всі вони зводяться переважно до того, чи є функції

обов’язками чи напрямами діяльності.

Зокрема, значну кількість визначень функцій прокурора надано через

поняття “напрями діяльності”. Для ілюстрації наведемо декілька

визначень. Так, на думку В. М. Савицького, процесуальна функція – це

певний напрям, певним чином відмежована сторона, різновид

кримінальної процесуальної діяльності [360, с. 30]. З ним погоджуються й

інші науковці, які під функціями розуміють окремі напрями кримінальної

процесуальної діяльності [144, с. 339; 394, с. 188; 170, с. 50-52].

Ще один важливий момент, на який варто зауважити, стосується

низки міркувань, висловлених у юридичній науковій літературі щодо того,

чи є функція спеціальним призначенням і роллю учасника цієї діяльності.

Одні автори висловлюють думку про те, що під функцією треба розуміти

“основний, провідний обов’язок, який визначається процесуальною роллю

кожного з учасників процесу” [462, с. 175]. Інші зазначають, що вона є

“спрямуванням діяльності, яке розглядається законодавством як обов’язок

відповідного органу чи особи” [424, c. 175].

Частково відповідь на зазначені вище питання ще у 1973 р. надав

М. Л. Якуб, який зазначав, що у літературі це поняття розглядають, як

мінімум, у двох аспектах [514, с. 83-89]. Близькою до цієї є позиція

П. С. Елькінд, яка вважала, що функцією є призначення учасника

кримінального процесу.

Розгляд поняття процесуальної функції в обох зазначених аспектах

дає змогу зробити певні попередні висновки.

Так, у першому випадку мова йде про те, які різновиди

процесуальної діяльності характеризують кримінальний процес, що являє

25

собою кожна з них: розслідування, обвинувачення, захист тощо як такі.

Питання ж про те, ким, якими органами та особами виконується та чи інша

функція, є похідним.

На відміну від цього, у другому випадку мова йде про функції

кожного органу й особи, яка бере участь у процесі, вирішується питання

про те, що становить функцію суду, прокурора, захисника, експерта і

тощо, про процесуальне призначення кожного з них. Тому ми

погоджуємося з науковцями, що не слід змішувати поняття процесуальної

функції, розглядуване в одному з аспектів, з тим же поняттям, яке

розглядається у другому аспекті [470, с. 54].

У контексті проведеного дослідження (з урахуванням двох аспектів

розуміння функцій у кримінальному процесі) процесуальна діяльність у

першому з аспектів “розпадається” на три (традиційні) напрями (функції) –

обвинувачення (кримінальне переслідування), захист та правосуддя

(вирішення кримінальної справи, юрисдикційна), а, в другому – на функції,

кількість яких є рівною кількості учасників діяльності, тобто на декілька

десятків. Такий підхід дає змогу виокремити навіть функції понятих,

свідків та інших, які не є учасниками кримінального процесу,

зацікавленими у його результатах.

Предметом проведеного дослідження обрано функції прокурора у

досудовому розслідуванні, тому, з метою повного й усебічного окреслення

цього предмета, не варто зводити функції прокурора лише до його

функціонування у досудовому розслідуванні як суб’єкта процесуальної

діяльності, у тому числі з виконання конкретних обов’язків, установлених

процесуальним законом.

Сама по собі діяльність прокурора у кримінальному провадженні не

має жодного значення, якщо вона не здійснюється у певних напрямах.

Таких напрямів не повинно бути багато. У юридичній теорії навіть

запропоновано пов’язувати функції з принципами (засадами)

26

кримінального процесу та методами кримінального процесуального права:

функція обвинувачення (кримінального переслідування) – принцип

публічності – імперативний метод правового регулювання; функція

захисту – принцип диспозитивності – диспозитивний метод правового

регулювання; функція вирішення кримінальної справи – принцип

змагальності – змагальний метод [229, с. 191].

Така позиція обґрунтовується тим, що кримінальний процес є

динамічною системою, яка проявляє себе в русі, а тому принципи процесу

повинні відображати його функціональні характеристики. І, звичайно, –

узгоджуватися з функціями кримінального процесу, кожна із яких

потребує, зазвичай, характерного для неї методу правового регулювання

[229, с. 191].

Зазначені положення наведено не з метою подискутувати з їх

автором. Вони є значущими для ілюстрації того, що процесуальних

функцій, так само як засад процесу і методів регулювання кримінальних

процесуальних відносин, не повинно бути багато. Чим більшою є їхня

кількість у теорії, тим меншою є їхня значущість як у теорії, так і у

практиці процесуальної діяльності. А численність функцій, покладених на

одного учасника кримінального провадження, призводить до того, що він

не в змозі виконувати усі їх з однаковою інтенсивністю та ефективністю.

Отже, можна констатувати, що процесуальні функції є “діяльністю”

окремих учасників процесу, згруповані в окремі, і при цьому основні,

напрями однієї цілісної діяльності – процесуальної. Завдання теорії

кримінального процесу полягає у з’ясуванні питання про те, яким чином

діяльність кожного учасника кримінального провадження узгоджується з

процесуальними функціями. Зазначене завдання може бути вирішене з

використанням структурно-функціонального методу [494, с. 108].

З огляду на зростаюче проникнення до кримінального процесу

елементів змагальності, при вирішенні питання про функції прокурора слід

27

враховувати, що він є стороною у кримінальному провадженні, а тому

здійснює свою діяльність (виконує обов’язки) як обвинувач, тобто діє у

межах функції обвинувачення. І з цих (змагальних) позицій теорії і

практики кримінального процесу констактуємо, що прокурор не може

діяти у декількох (багатьох) напрямах, усі з яких будуть основними.

Щодо питання про вплив, згідно з чинною, законодавчо визначеною

процесуальною регламентацією діяльності прокурора на тематику і зміст

наукових досліджень у теорії кримінального процесу. У 2012 р. оновлено

не лише кримінальне процесуальне законодавство. У теорії змінено й

методологічні підходи до визначення цілей і завдань кримінального

провадження та до розгляду інших його категорій, за винятком численних

прибічників кримінального процесу, який існував до вступу у силу

чинного КПК України і містив значно менше європейських стандартів

кримінального судочинства. Але він був зручним і зрозумілим практикам і

теоретикам внаслідок його (більш, ніж півстоліття) дії.

Чинний кримінальний процес наповнено новими змагальними

елементами. Змінилася філософія правового регулювання і реалізації норм

кримінального процесуального права від тоталітарного процесу з

пануванням у ньому прокурора як на досудових, так і в судових стадіях у

напрямі забезпечення конституційних прав та законних інтересів учасників

кримінального провадження і реальної дії принципу верховенства права з

одночасним обмеженням повноважень прокурора і надання йому статусу

сторони у процесі, яка, з одного боку, є рівноправною зі стороною захисту,

а з іншого – має “сильніші” повноваження. Відбулися інші значні (іноді

“тектонічні”, як, наприклад, у випадку з об’єднанням досудового

розслідування й оперативно-розшукової діяльності) чи менш значні

зрушення у правовому регулюванні процесуальної діяльності загалом і

діяльності прокурора зокрема (приміром, запровадження процесуального

керівництва прокурором досудовим розслідуванням), а відтак і у

28

практичному застосуванні норм права у просторово-часових межах

кримінального процесу. Зміни у законодавстві й у практиці його

застосування спонукають учених до наукових досліджень з метою

виявлення недоліків правового регулювання діяльності, а отже, і функцій

прокурора, а також практичних аспектів його діяльності із застосування

правових норм у кримінальному провадженні.

З вищевикладеного можна зробити висновок про те, що теоретичні

позиції щодо визначення поняття й кількості функцій, виконуваних

прокурором у кримінальному процесі, висловлені у науковій юридичній

літературі до запровадження у КПК України (2001 р.) принципу (засади)

змагальності, в умовах сьогодення можуть розглядатися лише як предмет

критики (як позитивної, так і негативної), або як аргумент у дискусіях

щодо системи функцій прокурора у кримінальному процесі, який

використовувався прибічниками радянської моделі кримінального

процесу.

Сучасні дослідники функцій прокурора спираються на положення

чинного КПК України, у якому кількість та якість змагальних елементів у

досудовому провадженні значно збільшилась. Достатньо звернути увагу

лише на запровадження змагальних судових процедур із вирішення

питання про обрання всіх, без винятку, заходів забезпечення

кримінального провадження. Кожну таку процедуру ініціює саме

прокурор.

У цьому підрозділі зроблено спробу лише визначити стан наукових

досліджень, що має місце з правовим регулюванням функцій прокурора у

стадії досудового розслідування та окремих позицій науковців, що існують

у теорії кримінального процесу. Вивчення цього питання дає підстави для

висновку про наявність у теорії потреби перегляду позицій, які

здебільшого є застарілими й не узгоджуються з сучасними уявленнями про

функції прокурора в кримінальному процесі загалом і в його досудовій

29

частині зокрема.

Однак, перегляд застарілих позицій щодо функцій прокурора у

досудовому провадженні, існуючих у теорії кримінального процесу, із

застосуванням тих самих методів, за допомогою яких ці позиції

формулювалися, призведе до тих же (старих) наукових результатів [252,

c. 317-332]. Хоча зазначимо, що відкидати результати досліджень,

здійснених раніше, не варто. Вони відіграють важливу роль передуючого

знання, утворюючи наукову картину стану знань щодо функцій прокурора

у досудовому розслідуванні.

Іншими словами, отримати нове наукове знання щодо функцій

прокурора можна й потрібно лише з урахуванням новітніх методологічних

основ наукових досліджень загалом, і в царині правових наук зокрема, а

також в окремій галузі правозастосовного процесу, яким є кримінальний

процес.

Водночас, слід зазначити, що не можна ігнорувати й методи, які є

традиційними та можуть бути корисними для опрацювання предмета

наукового дослідження, яким є функції прокурора у досудовому

розслідуванні.

Вибір методів доцільно здійснювати після того, як виявлена

проблемна ситуація, тобто об’єктивний стан неузгодженості й

суперечливості наукового знання, що виникають у результаті його

неповноти й обмеженості. Відповідно до того, які елементи знання є

неузгодженими або конфронтаційними, в теорії виокремлюють такі

основні типи проблемних ситуацій: розбіжності теорій з певними

експериментальними даними; конфронтація теорій, застосовуваних до

однієї предметної царини, за різними параметрами; ті, що виникають як

зіткнення парадигм, стилів наукового мислення [252, с. 317-332].

Здійснення експериментального аналізу практики реалізації

прокурором функцій у кримінальному провадженні не може дати

30

результату, який би був корисний для нашого дослідження, бо,

враховуючи правовий характер діяльності прокурора, такий аналіз може

мати своїм результатом лише відповідність цієї діяльності вимогам норм

кримінального процесуального права, а не теоретичним позиціям. Тому з

трьох зазначених різновидів проблемних ситуацій для дослідження

функцій прокурора у досудовому провадженні можуть бути використані

дві останні.

Як зазначалося, існують суттєві розбіжності теоретичних позицій

щодо однієї предметної царини, тобто – функцій прокурора у досудовому

розслідуванні, причому як до системи функцій, так і їхнього змістовного

наповнення.

Інша проблемна ситуація виникає із зіткнення парадигм і стилів

наукового мислення. Так, якщо до 1991 р., та й після цього року, функції

прокурора у досудовому розслідуванні досліджували, виходячи із

парадигми, де перевага надавалася інтересам держави, то після набуття

Україною незалежності усе більше досліджень здійснюють на підставі

іншої парадигми, у центрі якої знаходиться не держава, а людина,

громадянин з його інтересами, яка у юриспруденції втілена через принцип

(засаду) верховенства права.

Отже, наявне у теорії кримінального процесу знання про функції

прокурора у досудовому розслідуванні в історичному вимірі є застарілим,

а у змістовному – не відповідає очікуванням членів суспільства щодо

функціонування прокурора у кримінальному провадженні.

Зрозуміло, що навряд чи можна у теорії кримінального процесу

очікувати на єдино правильну відповідь на певне питання, яка б

задовольнила наукову юридичну спільноту. Однаковою відповідь на

питання щодо системи й змісту функцій прокурора могла б бути у разі

застосування усіма ученими-процесуалістами одних і тих самих методів

наукового дослідження, одних і тих самих вихідних даних. Але навіть за

31

таких умов очікувати однакового результату усе ж таки не доводиться, бо є

інші умови, які суттєво впливають на кінцевий результат наукового

дослідження (наприклад, науковий стиль мислення вченого).

Однак, застосовуючи методологічні основи, які є адекватними

предмету дослідження, є велика ймовірність того, що буде отриманий

науковий результат, який, по-перше, буде обґрунтованим; по-друге –

сприятиме виробленню вченими-процесуалістами узгодженої позиції щодо

функцій прокурора, які він реалізує у досудовому розслідуванні.

Пошуку та розкриттю сутності методологічних основ дослідження

функцій прокурора у досудовому розслідуванні присвячено наступний

підрозділ дисертаційного дослідження, а їх результати – сформульовані

після розгляду питань щодо стану правового регулювання та узагальнення

зарубіжного досвіду у цій царині.

Системний аналіз історичного досвіду розвитку прокурорської

діяльності у досудовому розслідуванні свідчить про наявність двох

протилежних тенденцій, пов’язаних з її правовим регулюванням.

Перше характеризується повною відсутністю правового забезпечення

цієї діяльності із-за її відсутності чи недостатнього розвитку, а друга,

навпаки, свідчить про надання прокурору досить широких владних

повноважень у досудових стадіях процесу.

Питання правового забезпечення процесуальних функцій прокурора

у досудовому розслідуванні набуло своєї актуальності за останні шістдесят

років, коли він став однією із ключових фігур досудової стадії процесу

[183, с. 297].

За юридичним значенням усі нормативно-правові акти щодо

функціональної діяльності прокурора у досудовому розслідуванні, як

власне і акти з інших питань, відрізняються між собою переважно тим,

який державний орган їх прийняв і в якому порядку. Найвище місце в цій

ієрархічній системі належить Конституції України. Згідно зі ст. 8

32

Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інша

нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та

повинні відповідати їй.

В Основному Законі держави закріплені майже всі базові принципи

(засади) кримінального провадження (процесу) як фундаментальні основи

(основні, вихідні положення), на яких ґрунтується процесуальна діяльність

України і через які розкриваються природа й сутність кримінального

процесу, визначається побудова всіх його стадій, особливості форм та

інститутів, спрямованість на досягнення цілей і завдань, поставлених

державою у сфері протидії кримінальним правопорушенням.

До таких принципів чинна Конституція України відносить:

законність; державну мову кримінального провадження; рівність усіх

учасників процесу перед законом і судом; повагу до гідності особи,

невтручання в її особисте й сімейне життя; право людини на свободу та

особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування,

телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; забезпечення

підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист; презумпцію

невинуватості; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін;

свободу від самовикриття, викриття членів сім’ї та близьких родичів;

здійснення правосуддя виключно судами; участь народу у здійсненні

правосуддя; незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх тільки

закону; гласність судового розгляду; забезпечення апеляційного та

касаційного оскарження судових рішень; обов’язковість рішень суду. Всі

ці конституційні принципи відтворюються і розвиваються у чинному

кримінальному процесуальному законодавстві (ст.ст. 7-29 КПК України).

Варто погодитися з українськими вченими-процесуалістами

М. М. Михеєнком, В. Т. Нором і В. П. Шибіко щодо потреби посилань на

статті Конституції України при відтворенні вказаних принципів у КПК

33

України з тим, щоб “підкреслити положення цих норм, їх найвищу

юридичну силу, а не знижувати фактично їх рівень, “поховавши” серед

численних інших норм” [263, с. 23]. Необхідно, щоб і суди у своїх

рішеннях обов’язково посилалися на відповідні статті Конституції

України, як на правові норми прямої дії і тим виховували у громадян

особливу повагу до Конституції України як Основного Закону держави.

Крім того Конституція України визначає державно-правові функції

органів судової влади (ст. 124) та прокуратури (ст. 121), у тому числі – й у

здійсненні кримінального провадження. Зокрема, пунктом 3 ст. 121

Основного Закону держави на прокурора покладається завдання

здійснення нагляду за додержанням закону органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Крім того

Конституція України визначає компетенцію Верховної Ради України з

прийняття Законів України (п. 3 ст. 85), правила включення до правової

системи України загальновизнаних принципів і норм міжнародного права

тощо. Всі ці та інші положення Конституції України мають вирішальне

значення для формування кримінального процесуального законодавства.

Усі Закони України, у тому числі й кримінальний процесуальний закон, що

приймаються Верховною Радою України, не повинні суперечити

Основному Закону держави (ч. 2 ст. 8 Конституції України) [176].

Органи досудового розслідування, прокуратури й суду, а також інші

суб’єкти процесуальної діяльності зобов’язані дотримуватися Конституції

України. При розслідуванні й судовому розгляді матеріалів кримінального

провадження органи кримінальної юстиції зобов’язані оцінювати зміст

кримінальних і кримінальних процесуальних норм, що підлягають

застосуванню щодо відповідності їх Основному Закону держави [505, с.

204]. Якщо норма не відповідає Конституції України, то замість неї

необхідно застосовувати норму Конституції України як акт прямої дії. Це

можуть бути такі випадки: конкуренція норм КПК України і Законів

34

України, прийнятих після його прийняття; невідповідність кримінальних

процесуальних норм положенням Конституції України; прогалини у

кримінальному процесуальному законодавстві тощо [426, с. 39].

Згідно зі ст. 9 Основного Закону держави чільне місце після

Конституції України в системі правових актів (у тому числі й

кримінального процесуального характеру) посідають міжнародні договори

(угоди), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Про це також вказано й у ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори

України” від 22 грудня 1993 р. [132]: “якщо міжнародним договором

України, укладення якого відбулося у формі закону, встановлені інші

правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то

застосовуються правила міжнародного договору. Способами вираження

згоди держави на обов’язковість міжнародного договору є ратифікація і

приєднання”.

Для кримінального процесу України загалом і для прокурора, який

діє у досудовому розслідуванні, велике значення мають: Конвенція про

захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.

[173]; Загальна декларація прав людини, прийнята на третій сесії

Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. [115]; Міжнародний пакт про

громадянські і політичні права 1966 р. [266]. Серед інших міжнародно-

правових актів, які мають стосунок до функцій прокурора, можна назвати

такі: Європейська Конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня

1957 р.; Європейська Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних

справах від 20 квітня 1959 р.; Європейська Конвенція про передачу

провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р.; Європейська

Конвенція про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що

принижує гідність, поводженню чи покаранню від 28 листопада 1987 р.;

Конвенція про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, нажитих

злочинним шляхом від 8 листопада 1990 р.; Конвенція СНД про правову

35

допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня

1993 р. тощо [430, с.563-573].

Особливе місце серед міжнародних правових актів, що

безпосередньо стосуються діяльності прокурора у досудовому

розслідуванні, належить “Керівним принципам ООН щодо ролі

обвинувачів”, прийнятим восьмим Конгресом Організації Об’єднаних

Націй з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками”

27 серпня – 7 вересня 1990 р.[389, с. 14].

Не менш важливе значення для регламентації діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні має Рекомендація ПАРЕ 1604 (2003) 11 “Про

роль служби публічних обвинувачів у демократичному суспільстві,

заснованому на верховенстві права” від 27 травня 2003 р.[389, с. 15-17].

У Рекомендації REC (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам

“Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної

юстиції”, ухваленої Комітетом Міністрів 6 жовтня 2000 р., також йдеться

про виконання прокурором у досудовій стадії процесу функції

обвинувачення, функції процесуального керівництва органами досудового

розслідування або нагляду за законністю їхньої діяльності та інші, перелік

яких не наводиться [389, с. 18-19].

Україна укладає також чимало двосторонніх угод з конкретними

державами про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах.

Наприклад, договір між Україною і Китайською Народною Республікою

від 9 січня 1995 р. [430, c. 878-903].

Визначальним у системі правових актів, що регламентують

процесуальну діяльність прокурора у досудовому розслідуванні, є чинний

Кримінальний процесуальний кодекс України. Це єдиний законодавчий

акт, у якому систематизовані норми кримінального процесуального права,

що визначають порядок кримінального провадження як у досудовій, так і

судових стадіях процесу, а також правовідносини учасників процесу у цій

36

діяльності. Понад 20 років у незалежній, демократичній Україні діяв

Кримінальний процесуальний кодекс, прийнятий ще за радянських часів –

у 1960 р. [201]. Але він був настільки модернізованим, особливо після

здійснення 21 червня 2001 р. так званої “малої” судової реформи, що дав

змогу органам кримінальної юстиції достатньо успішно виконувати

завдання, поставлені державою у боротьбі зі злочинністю [200]. Мабуть

тому, у частини практичних працівників і науковців склалася хибна думка,

що КПК України 1960 р. не є застарілим та архаїчним, і повністю

відповідає сучасним вимогам відправлення кримінального провадження в

Україні [166, с. 100-103].

13 квітня 2012 р. Верховна Рада України прийняла новий КПК

України, нормами якого регламентовано процесуальну діяльність

прокурора у досудовому розслідуванні. Він створює правові передумови

для справедливого правосуддя у кримінальних провадженнях, законного та

обґрунтованого їх вирішення, ефективної діяльності усіх органів

кримінальної юстиції, надійного захисту прав і законних інтересів усіх

учасників кримінального провадження. Кримінальні процесуальні норми,

встановлені КПК, поділяються на зобов’язуючі (встановлюють конкретну

поведінку у визначених законом випадках), забороняючі (вимагають

утримуватися від вчинення певних дій у визначених законом випадках),

уповноважуючі (наділяють учасників процесу певними правами, надають

їм повноваження на вчинення певних дій) [198].

Функції прокурора, як і функції інших учасників кримінального

провадження, законодавчо до 20 листопада 2012 р. (день, відколи діє

чинний КПК України) закріплені не були. У КПК України 1960 р. термін

“функція” не використовувався до 2001 р., коли до закону в процесі

“малої” судової реформи КПК України було доповнено ст. 161, у ч. 2 якої

були врегульовані функції обвинувачення, захисту та вирішення справи

[131]. Із зазначених трьох функцій прокурор виконував функцію

37

обвинувачення, хоча про це не йшлося у законі, втім це й не було

поставлено під сумнів у юридичній літературі. У тих випадках, коли

прокурор закривав кримінальне провадження на досудових стадіях,

вважалося, що він виконує функцію вирішення кримінальної справи.

Сучасне українське кримінальне процесуальне законодавство й

наразі не регулює окремо жодної кримінальної процесуальної функції

прокурора. У КПК України мова йде лише про функції окремих учасників

кримінального провадження, як-то: “функції представника чи захисника”

(п. 1 ч. 2 ст. 65); “функції судового розпорядника” (ч. 4 ст. 74); “функції

державного експерта з питань таємниць відповідно до закону у сфері

державної таємниці” (ч. 1 ст. 518). Однак, тут слово “функція”

використано як синонім слова “обов’язки” і ніяким чином не свідчить про

належність певного учасника до тієї чи іншої групи учасників

провадження, які виконують відповідну процесуальну функцію. Отже,

можна зробити висновок, що процесуальні функції, виконувані

прокурором як суб’єктом кримінального провадження, на законодавчому

рівні не врегульовані.

Процесуальні функції, що виконує прокурор у досудовому

розслідуванні, можна “вивести” шляхом системного аналізу всіх статей

КПК України, основною з яких є стаття 36. Звідси можна стверджувати,

що чинний КПК України зобов’язує прокурора виконувати наступні

функції у досудовому розслідуванні: обвинувачення, нагляду,

правозахисну [485, с. 89].

До особливостей кримінальних процесуальних норм належить їх

процедурний характер. Ця особливість процесуальних норм, на думку

окремих науковців, виражається в тому, що вони описують не тільки дії

учасників процесу, а й спосіб, порядок, послідовність їх виконання, а

також форму закріплення результатів цих дій [238, с. 112].

38

В основу КПК України 2012 р. покладено нову концепцію

кримінального процесу України. Його принципи приведені у відповідність

з Конституцією України та міжнародно-правовими актами з питань прав і

свобод людини. Реформовані усі стадії кримінального процесу. В

досудовому розслідуванні посилені елементи змагальності, значно

зменшився обсяг владно-розпорядчих повноважень прокурора тощо.

Норми кримінального процесуального права містяться і в окремих

законах про організацію та діяльність владних суб’єктів кримінального

провадження. Так, статтею 2 Закону України “Про прокуратуру” від 14

жовтня 2014 р. [127] на цей державний орган покладено такі функції:

підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів

громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за

додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову

діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів

при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при

застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з

обмеженням особистої свободи громадян.

Законами України “Про Національну поліцію” [130], “Про Службу

безпеки України” від 25 березня 1992 р. [134] на відповідні органи

покладено виконання обов’язків, пов’язаних з участю у кримінальному

провадженні шляхом досудового розслідування кримінальних

правопорушень. Оперативні підрозділи мають право брати участь у

кримінальному провадженні шляхом виконання окремих слідчих

(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій за письмовим

дорученням слідчого, прокурора.

Окремі кримінальні процесуальні норми містяться в законах про

окремі напрями правоохоронної діяльності. Так, у Законах України “Про

оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. [129], “Про

адвокатуру та адвокатську діяльність” від 5 липня 2012 р. [325] закріплені

39

окремі кримінальні процесуальні норми, що визначають правове

становище прокурора, слідчого, захисника у кримінальному провадженні.

Усі ці норми конкретизовані в КПК України.

На жаль, серед законів, що регламентують організацію і діяльність

органів кримінальної юстиції, немає Закону України “Про досудове

розслідування (слідство)”. Тому можна погодитися з авторами, які

зазначають, що найбільший за обсягом і найскладніший за змістом

матеріальний вид дослідження у кримінальному процесі – досудове

слідство – перебуває у вкрай занедбаному стані [13, с. 16]. Український

законодавець, відносячи слідчого до сторони обвинувачення (ст. 38-41

КПК України), водночас стверджує, що він здійснює досудове

розслідування (ч. 1 ст. 40 КПК України). Це призводить до висловлення

полярних поглядів на функціональне призначення органів досудового

розслідування. Ігнорування правової природи й призначення досудового

розслідування значно ускладнює виконання прокурором своїх

процесуальних функцій у досудовій стадії кримінального провадження

(процесу), де безпосередньо діють ці органи.

Отже, правовими джерелами процесуальної діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні є такі нормативні акти: Конституція України,

міжнародно-правові акти, КПК України, статутні закони про організацію і

діяльність органів кримінальної юстиції, закони з окремих питань

процесуальної діяльності, рішення Конституційного Суду України. У своїй

сукупності ці нормативні акти й утворюють систему законодавства про

функціональну діяльність прокурора у досудовому розслідуванні [486].

Постанови Пленуму Верховного Суду України не є джерелами

кримінального процесуального права, бо вони містять не нові норми права,

а лише тлумачення, роз’яснення щодо правильного застосування уже

чинних правових норм, сформульованих у законах [263, с. 22].

40

Завершують ієрархію нормативно-правових актів щодо

процесуальних функцій прокурора у досудовому розслідуванні накази,

положення, інструкції та інші організаційно-правові документи

Генерального прокурора України, які, згідно зі ст. 17 Закону України “Про

прокуратуру” від 14 жовтня 2014 р., є обов’язковими для виконання всіма

прокурорами [127]. Так, у наказі Генерального прокурора України “Про

організацію діяльності прокурорів у досудовому провадженні” від

19 грудня 2012 р. № 4 хоч і не визначено конкретні процесуальні функції

прокурора у досудовій стадії процесу, але акцентовано увагу на виконанні

ним обов’язків з: нагляду за додержанням законів під час проведення

досудового розслідування кримінальних правопорушень (п. 3);

процесуального керівництва органами досудового розслідування (п. 3);

запобігання (попередження) правопорушень (п. 3; п. 39); захисту прав,

свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження (п. 39)

[330].

У пункті 10 наказу Генерального прокурора України “Про

координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі

злочинністю та корупцією” від 4 травня 2012 р. № 1/1 вказано на

виконання прокурорами функції координації узгоджених дій органами

кримінальної юстиції, спрямованої на покращення стану боротьби зі

злочинністю та корупцією, підвищення ефективності їхньої профілактики,

а також на захист прав і свобод громадян та інтересів держави від

злочинних посягань [328].

Детальну регламентацію функціональної діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні визначено у наказі Генерального прокурора

України “Про координацію діяльності правоохоронних органів у сфері

протидії злочинності та корупції” від 16 січня 2013 р. № 1/1, у якому

наголошено на розповсюдження запобіжної (профілактичної) діяльності

прокурорів на сферу досудового розслідування кримінальних

41

правопорушень (п. 9.2) [329], а в п. 4.1 наказу Генерального прокурора

України “Про організацію роботи і управління в органах прокуратури

України” від 26 грудня 2011 р. № 1 підкреслено, що правозахисна

діяльність прокурорів розповсюджується і на сферу досудового

розслідування кримінальних правопорушень [331].

Наведені вище нормативно-правові акти, як правило, не дають

достатніх підстав для того, щоб обкреслити чіткий і однозначний перелік

усіх різновидів процесуальних функцій, що виконує прокурор у досудовій

стадії процесу, та навести їх класифікацію. Очевидно, що вирішити цю

проблему, як зазначалося раніше, можливо лише на підставі системного

тлумачення наведених вище нормативно-правових актів та шляхом

проведення всебічного наукового дослідження з цієї проблематики.

Надзвичайно важливим питанням, яке має бути з’ясоване при

дослідженні функцій прокурора у досудовому розслідуванні, чи не виконує

він певні дисфункції [491, с. 258]. Питання про здійснення прокурором

дисфункцій у теоретичній літературі з кримінального процесу не

ставилося, хоча про дисфункцію захисту у теорії йшлося. Так, О. О.

Чепурний зазначає, що положення п. 2 ч. 7 ст. 48 КПК (1960 р. – В. Ю.),

що передбачає можливість захисника – адвоката відмовитися від

виконання своїх обов’язків, коли він свою відмову мотивує недостатніми

знаннями чи некомпетентністю, є дисфункцією захисту [450, с. 12; 449,

с. 159-164]. Знання щодо наявності чи відсутності дисфункцій у

кримінальній процесуальній діяльності прокурора у розслідуванні є вкрай

важливими у плані уникнення виконання дисфункцій у практичній

діяльності й коригування з цією метою правової регламентації досудового

розслідування.

Для вивчення цього питання звернемося до теоретичних

напрацювань у науці соціології, у яких аналізується й розмежовується стан

евкомії (хорошої форми або суспільного здоров’я), і стан дісномії

42

(розладу, або соціальної хвороби, яка може змінювати структурний тип

суспільства) [357, с. 212].

Кримінальний процес теж має певні “хвороби”. Найтяжчою, на наш

погляд, була (та й залишається) “хвороба” процесуальної форми. Хвороба

ця дістає вияв через те, що форма кримінального процесу перестає

задовольняти суспільні потреби в запобіганні та протидії злочинності та у

забезпеченні конституційних прав суб’єктів, які залучаються до участі у

процесі. У такому разі, суспільство змінює процесуальну форму через

ухвалення нового закону. Так, протягом 1992-2011 рр. Верховною Радою

України ухвалено близько півтори сотні Законів України про внесення

різноманітних змін і доповнень до КПК України. Усі вони пов’язані з

економічним, соціальним, демократичним розвитком нашої держави.

Наприклад, ухвалення Конституції України у 1996 р. стало причиною

“малої” судової реформи, яка відбулася у 2001 р. [131; 123].

Таким чином, можна констатувати, що старе кримінально-

процесуальне право пристосовується до нових суспільних відносин.

Оскільки не можна з достатньою ефективністю “вплести” у стару

кримінально-процесуальну форму сучасні поняття “змагальність”,

“верховенство права”, “доступ до правосуддя” [230, с. 32].

У 2012 р. форма кримінального процесу в Україні змінилася

докорінно. Оновлення процесуальної форми потягнуло за собою і зміну

типу кримінального процесу, а відтак, і його функціональної структури.

Стосовно діяльності прокурора, як уже зазначалося вище, це виявилося як

мінімум через появу нової для нього функції – процесуального

керівництва, і зникнення функції виявлення причин та умов, які сприяли

вчиненню кримінальних правопорушень, і вжиття заходів до їх усунення

[507, с. 114-115]. Відсутність у ст. 91 КПК України обставин, що

підлягають доказуванню (причин та умов, які сприяли вчиненню злочину –

курсив Ю.В.), на думку проф. Стратонова В.М. знижує повноту

43

розслідування і здійснення інших завдань перерахованих у ст. 2 КПК

України, а тому ми підтримуємо його пропозицію доповнити п. 6 ст. 91

КПК України: «причини та умови, які сприяли вчиненню злочину [391, с.

165]»

Якщо ж вести мову про “хвороби” конкретних кримінальних

проваджень, то такого поняття стосовно процесуальних питань,

вирішуваних у стадії досудового розслідування, не може бути загалом.

Адже всі процесуальні питання провадження чітко врегульовані законом, а

“хвороби” можуть стосуватися, переважно, не процесуальних питань, а

таких як організація розслідування, корупція тощо. У зв’язку з цим

процесуальні “патології” функціонування досудового розслідування

загалом і діяльності прокурора у ньому, зокрема, немає потреби

розглядати через практичну відсутність предмета дослідження.

Враховуючи те, що діяльність прокурора у досудовому розслідуванні

на виконання вимог ст. 19 Конституції України повинна здійснюватися

винятково на підставах і у спосіб, передбачені кримінальним

процесуальним законом, можна зробити висновок, що законодавець,

формулюючи відповідні норми права, передбачає, що, у разі їх реалізації,

досудове розслідування перебуватиме у стані евномії. У забезпеченні

такого стану значну роль повинен відігравати прокурор як процесуальний

керівник розслідування. Законодавець апріорі не повинен запроваджувати

до закону норми, які б сприяли виникненню “процесуальних патологій”. А

тим більше покладати на прокурора обов’язок продукувати такі патології,

здійснюючи дисфункції на підставі закону.

Водночас, не можна однозначно стверджувати про те, що прокурор у

досудовому розслідуванні не виконує дисфункцій. Однак, усі вони мають

позапроцесуальний характер, наприклад, здійснення діяльності

прокурором не в інтересах закону, а з корупційною метою. Така діяльність

не є процесуальною, бо здійснюється не на підставі закону, а всупереч

44

йому. Тому не можна погодитися з висловленою у процесуальній

літературі думкою про те, що невстановлення особи, яка вчинила

кримінальне правопорушення, закриття справи за скінченням строків

давності або винесення судом виправдувального вироку у справі є

дисфункцією слідчого [81, с. 75], тобто представника сторони

обвинувачення, до якої належить і прокурор. На думку М. С. Городецької,

якщо особу, винну у вчиненні злочину, не встановлено, то завдання

кримінального процесу не виконано, досягнуто наступний наслідок

діяльності слідчого: винний уникнув покарання, що є явною дисфункцією

[81, с. 75].

На обґрунтування своєї позиції М. С. Городецька справедливо

наводить висновки Р. Мертона, про які йдеться у роботі С. О. Кравченка,

щодо поняття дисфункції як таких наслідків, котрі зменшують

пристосованість чи адаптацію системи, свідчать про існуючу напругу на

структурному рівні. Наслідки, до яких система, що розглядається, є

байдужою, є нефункціональністю. А певна соціальна форма, яка здатна

виконувати позитивні функції, може також виконувати й

дисфункціональну роль у тій же системі. Таке явище називається

соціологічною амбівалентністю [192, с. 392].

У науці соціології, предметом дослідження якої є усі соціальні

структури, серед яких є і діяльність прокурора, поняття амбівалентності

дійсно може бути застосоване для позначення невизначеності яким

напрямком слідувати. Але ж напрями кримінальної процесуальної

діяльності прокурора у досудовому розслідуванні досить ґрунтовно

регламентовані законом.

У теорії юриспруденції висловлено думку про те, що дисфункцією

процесуальної системи в широкому сенсі є модель процесуальних дій

(процесуальної діяльності) всієї сукупності органів та осіб, здійснення

яких (-ої) у ході провадження у кримінальній справі перешкоджає

45

убезпеченню від відповідальності та засудження невинної особи або

забезпеченню справедливості покарання винного [452, с. 6, 22].

Процесуальні дисфункції у вузькому сенсі (дисфункції, здійснювані

елементами кримінальної процесуальної системи) – це модель

взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій (процесуальної

діяльності) всіх органів та осіб, групи учасників та конкретного учасника

процесу, здійснення яких у ході провадження у кримінальній справі

перешкоджає вирішенню одного із завдань, поставлених перед ними

кримінальним процесуальним законодавством [452, с. 6, 22].

З такими визначеннями дисфункцій у кримінальному процесі цілком

можна погодитися. Але обов’язково з відповідним застереженням, що вони

не мають правового характеру. Тобто, “патології” поведінки учасників

мають місце у кримінальному процесі, але вони не є процесуальними.

Важливим для досягнення об’єктивних результатів цього наукового

дослідження є з’ясування питання про те, чи виконує прокурор так звані

латентні (побічні) функції. Зазначеному питанню у теорії соціології

приділено чимало уваги, бо вважається, що допоки вчені обмежуються

вивченням явних функцій, їхні дослідження диктують їм практики, а не

теоретичні проблеми. Опікуючись переважно цариною явних функцій, для

яких ключовою проблемою буде, чи досягають своїх цілей спеціально

утворені організації (у нашому випадку – прокурор як представник

“організації” – прокуратури – В. Ю.), учений перетворюється у старанного

і вмілого реєстратора цілком відомої моделі поведінки [249, с. 164].

Розмежування явних і латентних функцій запроваджено в соціології з

тим, щоб попередити ненавмисне змішування, яке є почасти характерним

для соціологічної літератури, усвідомлених мотивацій соціальної

поведінки та її об’єктивних наслідків. Мотив і функція змінюються

незалежно одне від одного, а тому невідображення цього факту у

46

прийнятій термінології сприятиме змішуванню суб’єктивних категорій

мотивації і об’єктивних категорій функції [249, с. 164].

Поняття латентних функцій може бути використане й для

дослідження функцій прокурора у досудовому розслідуванні. Явні функції

прокурора у цій частині кримінального провадження задекларовані у

кримінальному процесуальному законі. Однак, окрім явних функцій, у

результаті діяльності прокурора можуть бути досягнуті й інші об’єктивні

наслідки, які є досить віддаленими від відкрито визнаної мети поведінки

прокурора у досудовому розслідуванні.

Так, діяльність прокурора щодо дотримання процесуальної форми

розслідування та його строків має наслідком дотримання законності у

кримінальному провадженні, що свідчить про виконання прокурором явної

(“визнаної”) функції – нагляду. Але така діяльність має й інші наслідки,

про які не йдеться у законі, і котрі є свідченням виконання прокурором

дисциплінуючої функції щодо інших учасників досудового розслідування з

боку сторони обвинувачення, створення позитивного іміджу прокурора як

державного службовця і прокуратури як державного органу тощо.

Діяльність з викриття особи у вчиненні кримінального

правопорушення демонструє виконання прокурором явної функції, якою є

обвинувачення (кримінальне переслідування). Побічним наслідком

(латентною функцією) цієї діяльності є стримування суб’єктів від

вчинення нових кримінальних правопорушень.

Відтак, можна констатувати, що діяльність прокурора у досудовому

розслідуванні, окрім загальновизнаних функцій, має і латентні або побічні

функції. Тут важливо зауважити, що законодавець не регламентує

латентних функцій прокурора. Інакше вони б перестали бути латентними й

стали явними.

У законі регламентовано лише ті функції, що мають значення для

справедливого вирішення кримінально-правового конфлікту. Розгляд усіх

47

інших функціональних проявів діяльності прокурора у досудовому

розслідуванні може мати місце в інших напрямах наукових досліджень

прокурорської діяльності.

За логікою законодавчої техніки поняття “процесуальні функції

прокурора у досудовому розслідуванні” слід було сформувати у новому

КПК України 2012 р. Однак, при підготовці і прийнятті цього акту, як і

інших законодавчих актів про діяльність органів кримінальної юстиції,

цього зроблено не було. Навпаки, у ст. 36 КПК України процесуальні

функції прокурора у досудовій стадії процесу змішані з його

повноваженнями, завданнями та компетенцією. Так, ч. 1 ст. 36 КПК

України передбачено, що прокурор у кримінальному провадженні

“здійснює свої повноваження”, тоді як необхідно було би вказати, що

прокурор у кримінальному провадженні “виконує визначені законом

процесуальні функції” шляхом реалізації наданих йому владних

повноважень. Не можна під функціями, як напрямами діяльності, розуміти

певне коло дій, що виконує орган державної влади. Це явна методологічна

помилка. Адже навряд чи пред’явлення прокурором в інтересах держави

цивільного позову у кримінальному провадженні чи призначення ревізії

або перевірки у порядку, визначеному законом, з’ясовують реальне

функціональне призначення прокурора у досудовому розслідуванні.

Скоріше, такі дії – частина його повноважень. Функціями ж, як

зазначалося вище, є обвинувальна, наглядова, правозахисна.

На нашу думку, наукове пізнання становлення і розвитку

процесуальних функцій прокурора у досудовому розслідуванні неможливе

без чіткого уявлення про аналогічний інститут у зарубіжних країнах.

Насамперед, слід відзначити, що у процесі формування сучасних

національних правових систем Європи історично склалися дві форми

кримінального процесу: змагальна й змішана, які поступово були

48

перенесені в інші держави світу. Водночас, ці форми кримінального

процесу суттєво відрізняються одна від одної.

Змагальна форма притаманна англосаксонському кримінальному

процесу (Великобританія, США, Канада, Австралія, Гана, Індія, Ізраїль,

Кенія, Кіпр, Мальта, Нова Зеландія та ін.). Через відсутність досудових

стадій процесу та поняття законності (протягом століть у Великобританії,

наприклад, закон був другорядним джерелом права порівняно з судовим

прецедентом), у цих державах функцію обвинувачення виконувала

спочатку адвокатура на приватній основі, а пізніше виконували: Державна

(королівська) служба кримінального переслідування і обвинувачення

(Великобританія); Федеральна служба обвинувачення (Канада);

Атторнейська служба (США), сформовані при органах виконавчої влади.

Основною функцією цих служб було і є здійснення контролю за збиранням

поліцією та іншими органами доказової інформації щодо вчиненого

злочину та направлення її (справи) на розгляд суду [256, с. 276]. Аналіз

відповідного законодавства свідчить, що у зазначених державах відсутня

владна фігура прокурора у такому вигляді, як це прописано в українському

кримінальному процесі. Так, посадова особа у Великобританії, США,

Канаді та інших державах англосаксонського права, що виконує функції,

схожі з функціями прокурорів у державах Європи, – це завжди юридичний

агент уряду, а не служитель закону, що представляє інтереси суспільства,

як це має місце в континентальній Європі [416, c. 192-193]. У цих державах

навіть немає кримінально-процесуальних кодексів. Зокрема, у США

атторней (прокурор) порушує кримінальне переслідування, підтримує

обвинувачення у суді [289, c. 68]. Часто функції місцевих атторнеїв у США

здійснюють адвокати. Місцевий атторней вивчає зібрані поліцією факти й

вирішує, чи є підстави для кримінального переслідування [158, с. 241-245].

Поряд з кримінальним переслідуванням атторней має право займатися

адвокатською приватною практикою, громадською та політичною

49

діяльністю тощо. Атторней має право розслідувати злочини. Крім нього ,

правом розслідувати злочини наділяються ще й інші відомства США [285,

с. 9]. Атторней може не прийняти висновків поліції чи іншого органу й

самостійно провести розслідування злочину.

Таким чином, у державах англосаксонської системи права, де

відсутня стадія досудового розслідування, посадова особа органу

виконавчої влади, що виконує державно-правові функції, схожі з

прокурорськими, в перебігу розслідування діє за межами кримінального

процесу та має право: давати дозвіл багатьом органам виконавчої влади на

розслідування злочину; контролювати хід розслідування злочину; особисто

розслідувати злочин; складати подання (обвинувальний акт) і направляти

його до суду [258, с. 286].

Змішана (континентальна) форма кримінального процесу отримала

своє визначення після прийняття Францією у 1808 р. Кримінально-

процесуального кодексу. Для цієї форми (моделі) процесу характерним є

чіткий розподіл його на дві частини: попереднє провадження (попереднє

або досудове розслідування) з наявністю деяких елементів розшукового

характеру, які обмежують права обвинуваченого, і кінцевого провадження

(судовий розгляд) з додержанням принципів безпосередності, гласності,

відкритості й змагальності. Ця форма кримінального процесу була

запозичена пізніше Австрією, Німеччиною, Іспанією, Італією, Росією та

багатьма іншими країнами [426, c. 632].

Кримінальний процес у державах англосаксонської системи права не

розглядають як публічне провадження, яке реалізується спеціальними

державними органами незалежно від волі сторін. У зв’язку з цим, там не

виникає необхідності у використанні особливих кримінальних

процесуальних форм і способів підготовки справи до слухання у суді, які

становлять сутність розслідування у державах континентальної Європи,

що прагнуть до глибокого дослідження обставин справи з метою

50

встановлення об’єктивної істини [236, с. 19; 293, с. 35-36; 259, с. 42; 218,

с. 312; 87, с. 26].

Наявність або відсутність кримінальної процесуальної кодифікації є

однією з ознак, що дають змогу відрізняти континентальну систему

кримінального процесу від англосаксонської. Так, у Франції діє КПК

1958 р., у Німеччині – КПК 1877 р., у Нідерландах – КПК 1926 р., у

Греції – КПК 1950 р., у Іспанії – КПК 1882 р., у Бразилії – КПК 1941 р., у

Мексиці – КПК 1934 р., у Венесуелі – КПК 1962 р., у Колумбії – КПК

1987 р., у КНР – КПК 1996 р., у Португалії – КПК 1987 р., у Італії – КПК

1989 р., в Узбекистані – КПК 1994 р., у Бєларусі – КПК 1999 р., у

Вірменії – КПК 1998 р., у Киргизстані – КПК 1999 р. тощо [218, с. 296-

297].

Аналіз процесуального законодавства цих країн, у яких сформовані й

діють органи прокуратури, показує, що їхні посадові особи виконують у

досудовому розслідуванні такі функції:

1) обвинувачення (Албанія, Данія) [102, с. 31, 79];

2) обвинувачення; нагляду за додержанням законів органами, які

здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень

(Вірменія, Болгарія, Бразилія, Йемен, Казахстан, Португалія, Чехія,

Естонія) [102, с. 40, 49, 54, 96, 99, 156, 223, 231];

3) обвинувачення; нагляду за додержанням законів органами, які

здійснюють розслідування кримінальних правопорушень; процесуального

керівництва органами досудового розслідування (Греція, КНР, Румунія,

Японія) [102, с. 73, 106, 169, 237];

4) обвинувачення; процесуального керівництва органами досудового

розслідування (Австрія, Норвегія, Нідерланди, Туреччина, Швейцарія,

Франція) [102, с. 26, 144, 139, 202, 226, 216-217];

51

5) обвинувачення; нагляду за додержанням законів органами, які

проводять розслідування кримінальних правопорушень, правозахисну

функцію (Киргизстан, Аргентина, Узбекистан) [102, с. 99, 37, 165, 205];

6) обвинувачення; нагляду за додержанням законів органами, які

проводять розслідування кримінальних правопорушень; процесуального

керівництва органами досудового розслідування; безпосереднього

розслідування кримінальних правопорушень (Азербайджан, В’єтнам,

Грузія, Бєларусь) [102, с. 29, 66, 76, 42-43];

7) обвинувачення; нагляду за додержанням законів органами, які

здійснюють розслідування кримінальних правопорушень; безпосереднього

розслідування кримінальних правопорушень; координаційну функцію

(Бельгія, Литва, Польща, Російська Федерація, Таджикистан) [102, с. 46,

119, 154, 165, 192-193].

У деяких країнах світу прокурори виконують у досудовому

розслідуванні лише функції обвинувачення і особистого розслідування

кримінальних правопорушень (Єгипет) або функції: обвинувачення;

нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють досудове

розслідування; безпосереднього розслідування кримінальних

правопорушень (Туркменістан, Угорщина) [102, с. 80, 116, 199, 61].

Окремі процесуальні функції прокурора у досудовому розслідуванні

визначаються Конституціями деяких зарубіжних держав: Азербайджану

(ст. 133), Вірменії (ст. 103), Бєларусі (ст. 125), Бразилії (ст. 129), Угорщини

(§ 51), Грузії (ст. 91), Італії (ст. 112), Казахстану (ст. 83), Мозамбіку

(ст. 179), Парагваю (ст. 268), Перу (ст. 158), Португалії (ст. 221) [163,

с. 291].

В інших випадках ці функції визначають спеціальними прокурорсько

встановлювальними (статутними) законами про органи прокуратури, або

кримінальними процесуальними кодексами та іншими законами, що мають

прямий стосунок до досліджуваної проблеми (про поліцію, про судоустрій

52

тощо).

Наведений вище системний аналіз процесуальний функцій

прокурора дає змогу зробити висновок, що кожній країні романо-

германської (континентальної) системи права властивий свій специфічний

набір процесуальних функцій прокурора у досудових стадіях процесу,

обумовлений як загальною логікою типу (моделі) кримінального процесу,

так і особливостями, традиціями національної правової культури, іншими

об’єктивними й суб’єктивними чинниками. При цьому, простежується така

закономірність – чим міцніша в країні традиція “сильної держави”, тим

ширшими є функції прокурора, що виконуються ним у досудовому

розслідуванні. Водночас функція обвинувачення (кримінального

переслідування) у досудовому розслідуванні виконується прокурорами

усіх країн романо-германської системи без будь-якого винятку. Функція

нагляду (контролю) за додержанням законів у перебігу досудового

розслідування виконується у 27 із 42 (64%) зарубіжних країн, зазначених

вище; функція процесуального керівництва органами, які здійснюють

розслідування кримінальних правопорушень, виконуються прокурорами в

13 із 42 (31 %); функція безпосереднього розслідування кримінальних

правопорушень – у 16 із 42 (38 %); правозахисна функція – у 10 із 42

(24%). Спостерігається тенденція до розвитку і координації прокурором

дій державних органів, які діють у досудовому розслідуванні – у 5 із 42

(12%) без урахування законодавчого забезпечення діяльності прокурора в

Російській Федерації та Україні.

Однак, у жодній із зазначених країн функціональна характеристика

діяльності прокурора у досудовому розслідуванні не є чітко визначеною:

вичерпний перелік функцій не наведено, їхній вміст не розкрито, будь-яка

класифікація відсутня. Навіть зміст найбільш розповсюджених функцій

прокурора у досудовому розслідуванні є переважно різним. Наприклад, в

окремих країнах виконання такої універсальної функції, як обвинувачення

53

(кримінальне переслідування), не є виключною прерогативою прокурора,

оскільки виконується ще й поліцією (Туреччина).

За останні роки особливого розповсюдження набула функція

здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим

розслідуванням (Азербайджан, Грузія, Вірменія, Чехія, Австрія, Андорра,

Греція, Італія, КНР, Молдова, Нідерланди, Норвегія, Румунія, Туреччина,

Франція, Швейцарія).

Аналіз чинного законодавств дає змогу констатувати, що

законодавець України помилково визначає вітчизняних прокурорів –

процесуальних керівників лише як наглядачів за додержанням законів під

час проведення досудового розслідування, а саме процесуальне

керівництво закріплює лише як одну з форм наглядової діяльності

прокурора (ч. 2 ст. 36 КПК України) [198, с. 106-114]. Звичайно, що цю

помилку законодавця необхідно терміново виправляти. Аргументація

авторської позиції щодо деяких законодавчих ініціатив буде наведена

пізніше при розкритті сутності та значення цієї функції. Відповідно до

національного законодавства зазначених країн світу, прокурори, як

процесуальні керівники, визначають стратегію і тактику досудового

(попереднього) розслідування, дають письмові вказівки про здійснення

конкретних слідчих та інших процесуальних дій, скасовують незаконні й

необґрунтовані рішення тощо [41, с. 259]. У різних країнах світу поняття

“керівництво слідством” має свій специфічний зміст, різні форми й методи

реально процесуального здійснення такого керівництва.

У більшості зарубіжних держав є розуміння й законодавче

закріплення того, що прокуратура є і буде практично єдиним органом

контролю (нагляду) за додержанням законів органами, які здійснюють

розслідування кримінальних правопорушень. У зв’язку з цим,

прокурорський нагляд у зазначеній царині визначається як одна з

ключових його процесуальних функцій. Насамперед, це стосується таких

54

країн як Болгарія, Угорщина, Румунія, Чехія, Італія, Нідерланди, Норвегія,

Португалія, Швейцарія, Франція, Японія, переважної більшості

постсоціалістичних держав та ін. Навіть у державах Балтії, проголосивши

відмову від прокурорського нагляду за законністю попереднього

(досудового) слідства, цей нагляд було залишено за виконанням законів у

діяльності органів дізнання та органів, які здійснюють оперативно-

розшукову діяльність [83, с. 156].

У країнах романо-германської системи права прокуратура виконує

важливу роль у наданні допомоги жертвам злочинів та захисті інтересів

учасників досудового розслідування, оскільки ця функція безпосередньо

випливає з правозахисної діяльності будь-якої демократичної правової

держави в цілому, складовою якої є система органів прокуратури. Появі

правозахисної функції сприяє запровадження у кримінальне процесуальне

законодавство прокурорську та слідчу практику норм і положень, які

містяться: в Загальній декларації прав людини 1948 р. [115];

Міжнародному пакті про громадські і політичні права 1966 р. [267];

Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р.

[267]; Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод

1950 р. [173], інших міжнародних актах з прав людини.

Як зазначалося вище, провадження прокурором розслідування

кримінальних правопорушень є функцією прокурорів у багатьох країнах.

Разом з тим прокурори не виконують цю функцію монопольно.

Підслідність тієї чи іншої категорії злочинів прокуратурі, як правило,

визначається кримінальним процесуальним законом окремої країни. У

багатьох із них за прокурором закріплене право приймати до свого

провадження будь-яку кримінальну справу, незалежно від її підслідності

(Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Японія та ін.) [487, c. 333-

334]. Водночас, українські прокурори сьогодні виконують цю функцію

тимчасово – до створення Державного бюро розслідувань (п. 1 Перехідних

55

положень КПК України 2012 р.). На нашу думку, подібне рішення

українського законодавця не є виправданим, бо у деяких країнах Європи

значення прокуратури як органу досудового розслідування останніми

роками значно зросло. Зокрема, у Норвегії, Швеції, Італії та деяких інших

країнах прокурори розслідують тяжкі та особливо тяжкі злочини, а в

Угорщині перелік злочинів, підслідних прокурорам, навіть значно

розширився – їм доручено здійснювати розслідування ще й злочинів,

вчинених особами, які обіймають важливі державні посади або спрямовані

проти депутатів парламенту, суддів, урядовців, а також злочини, вчинені

співробітниками правоохоронних органів, військовослужбовцями. Крім

того, прокурор наділений правом брати участь у будь-яких слідчих діях,

що здійснюються органами розслідування або самостійно провести їх без

прийняття кримінальної справи до свого провадження [293, с. 59].

Проведений аналіз зарубіжного досвіду нормативно-правового

визначення функцій прокурора у досудовому розслідуванні свідчить, що

процесуальна діяльність прокурорів зарубіжних держав не має готових

рецептів, алгоритмів (ідеальних схем) щодо їх функціонального

призначення у цій стадії процесу, які можна було б “механічно” перенести

до законодавства України. Цей аналіз лише надає можливість усвідомити,

як співвідносяться функції українських прокурорів у досудовому

розслідуванні з функціями прокурорів інших країн світу.

Крім того здійснений вище аналіз дає змогу зробити висновок, що

розвиток кримінальних процесуальних функцій прокурора у досудовому

розслідуванні в сучасному світі характеризується двома основними

тенденціями: намаганням затвердити загальні стандарти функціональної

діяльності прокурора у досудовій стадії кримінального процесу; зберегти

власну функціональну характеристику цієї діяльності з урахуванням

національних правових звичаїв і традицій. Тобто, кожна країна, де діє

прокуратура, має свої національні, історичні та юридичні особливості й

56

традиції, які суттєво впливають на законодавче й теоретичне визначення

функціонального призначення діяльності прокурора у досудовій стадії

процесу.

Проведений порівняльний аналіз функцій прокурорів різних

зарубіжних країн, що виконуються ними у досудовому розслідуванні, дає

змогу спрогнозувати розвиток близьких за змістом до них функцій

українських прокурорів у досудовій стадії процесу, які здійснюють зараз

обвинувальну, наглядову, процесуально-керівну та правозахисну функції.

1.2 Методологія дослідження функцій прокурора у досудовому

розслідуванні

Методологічні основи, які можуть забезпечити досягнення

запланованих результатів наукового дослідження проблематики функцій

окремих учасників кримінального провадження, повинні узгоджуватися з

сучасним рівнем розвитку теорії кримінального процесу. Крім того, слід

враховувати, що кожний науковець, у межах здійснюваного ним

дослідження, природно вибудовує систему методології з метою

опрацювання обраного предмета дослідження. Набір методів навіть для

вирішення одного й того ж питання може суттєво різнитися [11, с. 120;

517, с. 123; 141, с. 403-413]. Але в будь-якому разі під час дослідження

доцільно системно використовувати методи усіх рівнів методології.

Відомо, що у наукознавстві виокремлюють три рівні методології.

Так, першим, вищим рівнем методології є філософія, точніше,

методологічний зміст, методологічна функція теорії. Другим рівнем є

загальнонаукова методологія, яка є більш високим ступенем конкретизації

філософської методології стосовно до предмета дослідження. Третій рівень

57

методології визначається, насамперед, змістом конкретних наукових

теорій [371, с. 85-87].

Методологія розчленовується на окремі різновиди відповідно до

того, які – загальні, загальнонаукові або спеціальні (окремо наукові) –

методи вона розробляє і яку конкретну науку обслуговує. Оскільки кожна

наука має свій особливий предмет дослідження, то очевидно, що неминуче

створює і свій метод дослідження, у вимогах якого відображено специфіку

її предмета, а відтак, і розроблено свою методологію – конкретно-наукову

методологію. Вона має різновиди відповідно до кожної окремої конкретної

науки. Вирішуючи методологічні проблеми стосовно конкретної науки,

приватно (окремо) - наукова методологія органічно входить у зміст цієї

науки і, відповідно, розробляється представниками зазначеної галузі

знання [458, с. 13].

У нашому випадку застосування методології усіх трьох рівнів

допомагає не “відійти” від суспільних процесів, описуваних з

використанням методології вищого (філософського) рівня, і водночас

врахувати специфіку досліджуваного предмета – процесу реалізації

прокурором функцій у кримінальному провадженні – з урахуванням

методології другого і третього рівнів.

Здійснюючи пошук методологічної основи, яка була б адекватною

предмету дослідження, слід зважати й на те, що “будь-яка теорія утворює

можливості для пізнання і перетворення дійсності” [141, с. 409]. Це

беззаперечне положення означає, що для тих наук і практичних органів,

які використовують зазначені можливості, ця теорія виконує

методологічну функцію. Очевидно, в цьому і полягає методологія як

функція теорії [211, с. 14-15]. Результати досліджень свідчать про те, що

усі правові науки, у тому числі й ті, що входять до системи наук про

протидію злочинності, виконують у відповідній царині життєдіяльності

методологічну функцію [156, с. 275].

58

Враховуючи специфіку функціональної діяльності прокурора у

кримінальному провадженні на досудовій стадії, для дослідження його

функцій доцільним є застосування теорій трьох рівнів, які мають

методологічне значення для наукових досліджень функцій цього учасника

провадження.

Оскільки мова йде про функції учасника одного з соціальних

процесів, який має юридичну природу, тобто про кримінальний процес зі

своєю структурою, то теорією загального рівня, яка дасть змогу повно й

усебічно опрацювати предмет дослідження, може бути теорія структурного

функціоналізму в якій “функціональний” означає “пов’язаний із

виконанням певної функції, залежний від діяльності, призначення, а не від

структури чи будови” [401, с. 312]. Її основні положення досліджені у

працях Р. Мертона [249, с. 801; 250] і Т. Парсонса [297, с. 750] та інших

науковців.

Спроби “утворення” теорії функціоналізму в науці кримінального

процесу мали місце й у новітній історії. Автором такої теорії є російський

дослідник Д. М. Бєрова [39, с. 40]. На її думку, теорія функціоналізму в

кримінально-процесуальному праві – це система теоретико-

методологічних положень науки кримінального процесу про

функціональну систему кримінально-процесуального права та

кримінального судочинства, про функції суб’єктів кримінально-

процесуальних правовідносин, їх закріпленні в кримінально-

процесуальних нормах і порядку реалізації при провадженні у

кримінальних справах [39, с. 8]. Дослідження стверджує, що предмет теорії

функціоналізму включає: основні положення теорії – поняття функцій у

кримінальному судочинстві, співвідношення з іншими поняттями (цілями,

принципами), види функцій, їх класифікацію та систему; функції окремих

суб’єктів кримінального судочинства, співвідношення і розмежування їх

повноважень; процесуальний порядок здійснення функцій; правові норми,

59

що визначають повноваження суб’єктів і порядок здійснення ними

функцій; історію розвитку законодавства про функції в кримінальному

судочинстві; зарубіжний досвід регламентації функцій у кримінальному

судочинстві [39, с. 13], а теорія функціоналізму в кримінальному

процесуальному праві повністю відповідає критеріям наукової теорії,

якими є: а) високий ступінь загальності і значущості теорії для науки

кримінального процесу; б) теорія повинна мати внутрішню цілісність і

відносну самостійність у межах відповідної науки; в) теорія повинна бути

досить розробленою і розвинутою системою знань [39, с. 12-13].

Однак, дозволимо собі поставити під сумнів категоричне твердження

автора про те, що “теорія функціоналізму в кримінально-процесуальному

праві” дійсно є теорією, яка відповідає усім критеріям (вимогам), які

ставлять до теорій, то вона, поряд чи, навіть і замість, теорії структурного

функціоналізму, розробленої у соціології, може виконувати роль

методологічної основи наукових досліджень у теорії кримінального

процесу.

Так само, як і категоричність позиції Л. Б. Баженова, який зазначає,

що: по-перше, кримінальне процесуальне право складається не з теорій, а з

норм та інститутів права; по-друге, перелік критеріїв теорії, обраних

дослідницею, є, м’яко кажучи, не досить повним. Зрозуміло, що наразі у

науці відсутній їх “чітко фіксований і загальноприйнятий перелік” [23,

с. 77].

Але, у будь-якому разі, він не може бути занадто стислим. Бо це

робить обґрунтування нової теорії уразливим, оскільки дослідник не бере

до уваги інші критерії, врахування яких могло би призвести до інших,

можливо зовсім протилежних, результатів.

До числа критеріїв теорії науковці відносять: принципову

можливість перевірки; максимальну загальність; силу провісника;

принципову простоту і системність [23, с. 79]; предметність; адекватність і

60

повноту описання об’єктивної реальності; можливість інтерпретації;

істинність і достовірність [61, с. 153-154]; відношення логічного

слідування і визначення; відносну логічну замкнутість; несуперечливість

[61, с. 156]; систему лінгвістичних та естетичних вимог [141, с. 47-48].

Про методологічні елементи теорії кримінальних процесуальних

функцій також йдеться і у праці В. М. Бозрова [47, с. 45].

Узагальнюючи, ми дійшли попереднього висновку, що система науки

складається з теорій вищого та нижчого рівнів. Однак, є межі поділу науки

на окремі теорії по вертикалі. Виявляється, що теорія кримінального

процесу не містить у своєму складі інших “теорій”, менших за саму себе.

Інакше теорія кримінального процесу здатна перетворитися на безкінечну

кількість “дрібних” теорій, що виглядає нелогічно. Однак, не можна

виключати, що у теорії кримінального процесу можуть “бути присутніми”

окремі елементи теорій вищого рівня щодо теорії процесу, які є

наскрізними для окремих (спеціальних) теорій. Так, наприклад, теорія

змагальності, теорія доказів є частиною теорії юридичного процесу, які

пронизують окремі (спеціальні) теорії: кримінальний процес, цивільний

процес, господарчий процес, адміністративний процес і адміністративне

судочинство.

Під час дослідження функцій прокурора у досудовому провадженні,

як певних частин кримінальної процесуальної діяльності, доцільно також

опиратися на положення теорії системо-миследіяльнісної методології,

розробником якої є Г. П. Щедровицький [467, с. 547-594; 468, с. 48]. Слід

зазначити, що у теорії кримінального процесу із застосуванням цієї

методології досліджено кримінальне процесуальне доказування, у

результаті чого отримані нові і досить оригінальні наукові результати [79,

с. 99-141]. То ж можна сподіватися, що використання системо-

миследіяльнісної методології буде сприяти отриманню позитивних

результатів і в перебігу дослідження функцій прокурора у досудовому

61

провадженні [79; 467, с. 547-594].

Методологічну функцію щодо досліджень у теорії кримінального

процесу виконують теорії загальнонаукового рівня. Кримінальний процес є

галуззю знань, пов’язаних з вивченням підстав і порядку діяльності із

з’ясування питань про те, чи було вчинене кримінальне правопорушення,

чи вчинила його конкретна особа і чи підлягає вона у зв’язку з цим

кримінальній відповідальності. Тобто, кримінальний процес є засобом

реалізації норм кримінального права, а тому він є тісно пов’язаним зі

знаннями, здобутими у межах теорії кримінального права. Теоріями, в

межах яких вирішуються питання запобігання і протидії злочинності, є

також криміналістика, кримінально-виконавче право, кримінологія,

оперативно-розшукова діяльність тощо. Усі ці теорії розробляють власний

аспект запобігання і протидії злочинності. Але вони мають і спільний

предмет дослідження, яким, власне, і є запобігання і протидія злочинності.

Зазначені обставини покладені в обґрунтування нової теорії – теорії

боротьби зі злочинністю, концептуальні основи якої розроблені

В. С. Зеленецьким [139, с. 202; 141, с. 261]. Для її обґрунтування автор

наводить такі теоретичні положення: ідея боротьби зі злочинністю є

стрижневою для усіх теорій про боротьбу зі злочинністю; об’єктивне

існування різних спеціальних правових наук про боротьбу зі злочинністю є

достатньою підставою для висновку про наявність у них того спільного,

що поєднує ці науки в цілісну систему; поглиблення знань про боротьбу зі

злочинністю в межах конкретних теорій про цю боротьбу призвело до все

більшої індивідуалізації їхнього власного предмета і послабленню на цій

основі їх взаємозв’язку і взаємозалежності; про необхідність створення

загальної теорії боротьби зі злочинністю свідчить реально існуюча в науці

тенденція до розробки “стикових” проблем, а також проблем, що є

спільними для декількох кримінально-правових наук [141, с. 271-272].

Побіжно зазначимо, що останнім часом термін “боротьба зі злочинністю”

62

заміняють терміном “протидія злочинності”. Для досягнення мети нашого

дослідження така термінологічна розбіжність не має принципового

значення. Тому, поважаючи “термінологічний” вибір автора цієї теорії

будемо й далі застосовувати його термінологію.

Безумовно, що положення, обґрунтовані у загальній теорії боротьби

зі злочинністю, мають методологічне значення для усіх конкретних теорій

боротьби зі злочинністю, у тому числі і для теорії кримінального процесу.

З цього робимо висновок, що загальна теорія боротьби зі злочинністю з

теорією кримінального процесу перебуває, так би мовити, у відносинах

“субординації”.

Боротьба зі злочинністю є функцією держави, а прокурор є

державним службовцем. Тому зрозуміло, що його діяльність у

кримінальному провадженні обумовлена потребою здійснення функції

держави у галузі боротьби зі злочинністю.

У зв’язку з цим, дослідження функцій прокурора у досудовому

провадженні буде не повним без з’ясування природи набуття і реалізації

прокурорської влади у просторово-часових межах цього провадження.

Теорія кримінального процесу складається зі знань, отриманих

окремими вченими і науковими колективами протягом доволі тривалого

часу. Теорія кримінального процесу сама по собі “має право” відігравати

роль методологічної основи щодо окремих досліджень, здійснюваних у її

межах. Однак ця конкретна теорія для отримання нових знань “вправі”

звертатися і до наукових досягнень інших теорій юридичного циклу. Тому

теорія кримінального процесу оперує знаннями, які у своїй сукупності є

значними за обсягом і суттєво різняться за змістом. Із цієї сукупності

потрібно вибрати лише ті знання, які б забезпечили досягнення мети

дисертаційного дослідження, а, відтак, сприяли б повному і всебічному

опрацюванню його предмета. Які ж знання можуть виконати таку

методологічну роль?

63

У кримінальному провадженні прокурор змушений взаємодіяти зі

значною кількістю суб’єктів. Але не всі вони є зацікавленими у

результатах провадження, а тому не виявляють ініціативи у вирішенні

питань, пов’язаних з реалізацією норм кримінального права. Таку

ініціативу, окрім прокурора, має право проявляти сторона захисту. Але як

ініціативи (вимоги) прокурора (сторони обвинувачення), так і ініціативи

(вимоги) сторони захисту у вирішенні кримінально-правових питань (а

саме для цього, насамперед, існує кримінальний процес) не мають

юридичного значення без участі суду. Тобто, мова йде про розподіл у

кримінальному провадженні функцій обвинувачення, захисту і вирішення

справи (правосуддя), що є основною ознакою засади змагальності. Відтак,

знання щодо змагальності, які містяться у фонді теорії кримінального

процесу та інших різновидів юридичного процесу (цивільного,

господарського, адміністративного), можуть бути використані як

методологічна основа дослідження функцій прокурора у досудовому

провадженні. Тим паче, що є політична воля коаліції вищого

законодавчого органу нашої держави до удосконалення процесуального

законодавства шляхом максимальної уніфікації процесуальних норм

різних видів судочинства (п. 5.3 Коаліційної угоди фракцій більшості

Верховної Ради України VІІІ скликання) [159].

Вони дають змогу визначити основні й відкинути неосновні напрями

діяльності прокурора у цій частині кримінального провадження та

з’ясувати зміст цих напрямів з метою вироблення рекомендацій щодо

дотримання засади змагальності, яка є запорукою справедливого

вирішення кримінально-правового спору.

Наукові дослідження процесуальних функцій прокурора у

досудовому розслідуванні і його результати мають бути об’єктивними.

Результати наукових досліджень з цієї тематики, здійснювані раніше,

безумовно, вважалися і подавалися авторами цих досліджень як об’єктивні

64

(іноді більш обґрунтовано, іноді – менш). Але у попередніх роботах

функції прокурора у досудовому розслідуванні досліджувалися із

застосуванням переважно одного методу – логічного аналізу. Тому

застосування трьох різних (за змістом і теоретичними рівнями)

методологічних підходів (трьох теорій – структурного функціоналізму,

загальної теорії запобігання, протидії, розслідування злочинності, теорії

змагальності) щодо одного й того ж предмету (функцій прокурора у

розслідуванні), спрямовано саме на отримання наукових результатів, які

будуть відзначатися об’єктивністю та новизною.

Застосування як методологічних основ дослідження функцій

прокурора у досудовому розслідуванні саме цих теорій обумовлене такими

обставинами.

По-перше, прокурор здійснює свою діяльність у соціумі, а основи

теорії структурного функціоналізму розроблені у науці соціології.

Ігнорування результатів наукових соціологічних досліджень, що

стосуються загальних функціональних аспектів діяльності суспільства, а

сукупність учасників досудового розслідування являє собою частину

суспільства, так би мовити, “процесуальне мінісуспільство”, може

призвести до неповноцінності результатів наукового дослідження функцій

прокурора.

По-друге, суспільство негативно ставиться до вчинення дій, які є

суспільно небезпечними або шкідливими для нього в цілому і для окремих

його членів.

Для забезпечення сприятливих умов життя у соціумі суспільство

створює правові правила, за якими воно здатне протидіяти зазначеним

діям. У межах кримінального процесу суспільство протидіє окремим

кримінальним правопорушенням, а відтак і злочинності взагалі, тобто

бореться зі злочинністю методами, притаманними для кримінального

провадження. Так історично і політично склалося, що головним у цій

65

протидії у переважній більшості держав є такий орган як прокуратура, яка

через своїх службовців – прокурорів організує відповідні правові процеси.

У межах кримінального провадження прокурор є відповідальним за

організацію діяльності з підготовки обвинувачення у стадії досудового

розслідування і за підтримання його перед судом у стадії судового

розгляду та у наступних стадіях з перегляду рішення суду першої

інстанції. Виконуючи важливу соціальну роль в усуненні негативних явищ,

прокурор у стадії досудового розслідування виявляє конкретні факти

злочинних проявів, встановлює обставини їх вчинення, розпочинає процес

притягнення потенційно винних осіб до кримінальної відповідальності і

спрямовує матеріали кримінального провадження до суду для вирішення

ним питання про притягнення обвинувачених до кримінальної

відповідальності і призначення покарання (за винятком відсутності підстав

для цього). Усі зазначені операції прокурор здійснює з метою подолання

злочинності і виконання у такий спосіб державної функції протидії

злочинності.

По-третє, особи, щодо яких прокурор у досудовому розслідуванні

здійснює діяльність з викриття їх у вчиненні кримінального

правопорушення, мають право захищатися, відстоювати власні права та

законні інтереси. Так виникає потреба у запровадженні у кримінальне

провадження засади змагальності, існування якої передбачає наявність

незалежного від сторін арбітра і встановлення правил справедливого

змагання. Ініціатором такого змагання завжди є сторона обвинувачення,

яку “очолює” прокурор. Загальні правила справедливого змагання

напрацьовані у теорії кримінального процесу. Значна кількість таких

правил (стандартів) міститься у міжнародних правових документах та в

Рішеннях Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Звернення до цих

правил дає змогу з’ясувати сутність і зміст функцій прокурора у

змагальній процедурі досудового розслідування.

66

Відомо, що у теорії кримінального процесу функціональний аналіз є

загальновизнаним методом дослідження. Але іноді, здійснюючи

дослідження у царині кримінального процесу, його застосовують

формально. Особливо це стосується дисертаційних досліджень, в яких

застосування зазначеного методу констатується лише у вступі до

дисертації. Іноді застосування його зводиться до уточнення визначень

понять функцій та викладу кількісних функціональних характеристик

досліджуваного явища.

Перед теорією кримінального процесу не ставиться завдання щодо

розроблення теорії функціоналізму з метою отримання нових наукових

результатів. Основні її положення у загальному вигляді і, водночас, вкрай

детально уже розроблені у науці соціології. Тому звернемося до положень

цієї науки, бо “орієнтація на загальні уявлення у дослідницькій діяльності,

особливо в початковий період розробки проблеми є однією з найбільш

важливих рис процесу наукового пізнання” [149, c. 200-201].

Кримінальний процес, як і будь-який інший різновид юридичного

процесу, є соціальним процесом (технологією [251, с. 68-69]) як за своєю

суттю, так і за наслідками. У просторово-часових межах кримінального

процесу багатьма суб’єктами здійснюються різноманітні види

процесуальної діяльності. До числа найбільш досліджених належать такі:

обвинувачення (кримінальне переслідування), захист, правосуддя

(вирішення кримінальної справи), заявлення і підтримання цивільного

позову, заперечення проти цивільного позову тощо (про інші різновиди

(напрями) йшлося у підрозділі 1.1. роботи).

Наявність значної кількості суб’єктів і “діяльностей”, ними

здійснюваних, дає змогу розглянути стадію досудового розслідування і

функції в ній прокурора як соціальний процес, звернувшись до результатів

наукових досліджень у галузі соціології. У межах саме цієї науки

розроблена теорія структурного функціоналізму. Зрозуміло, що висновки,

67

отримані в результаті досліджень учених-функціоналістів, стосуються,

насамперед, існування (функціонування) суспільства. Але, з огляду на те,

що кримінальний процес і досудове розслідування, як ми вже зазначали

вище, не можуть бути відірвані від соціальних процесів, та й самі є такими,

наукові результати соціологічних досліджень можуть бути використані для

з’ясування питань, пов’язаних з функціями прокурора у досудовому

розслідуванні. Звичайно, з певними застереженнями – як не можна

повністю використовувати результати досліджень процесів, що

відбуваються у живих організмах, для дослідження соціальних процесів,

так само не можна покладати наукові висновки у сфері соціальних

процесів в основу досліджень кримінального процесу. Але не слід й

повністю ігнорувати досягнення соціологів.

Тож використання зазначених наукових результатів необхідно

здійснювати з урахуванням специфіки діяльності як усіх учасників

досудового розслідування в цілому, так і прокурора, зокрема.

За даними А. Р. Редкліфф-Брауна перше системне визначення

поняття “функція” стосовно наукового вивчення суспільства було надане

Е. Дюркгеймом у 1985 р. [357, с. 208]. Воно полягає у тому, що

“функцією” соціального інституту є його відповідність потребам

соціального організму [357, с. 208]. Будь-який організм характеризується

певною структурою. Тому, на думку А. Р. Редкліфф-Брауна, структура є

мережею зв’язків між певними одиницями. На прикладі живих організмів

він пояснює, що організм – це складно організована система складних

молекул. Система зв’язків між цими одиницями є органічною структурою.

Організм сам по собі не є структурою; він є зібранням одиниць (клітин або

молекул), організованих у структуру, тобто складових мережі зв’язків;

організм має (курсив наш – В. Ю.) структуру. Виходячи зі змісту, що

вкладають у слово “функція”, дослідник розглядає життя організму як

функціонування його структури. Функція кожної окремої повторюваної

68

частини життєвого процесу – це та роль, яку ця частина відіграє у житті

організму в цілому. Відтак, одиниця здійснює діяльність, а діяльність має

функцію (курсив наш – В. Ю.) [357, с. 208].

Якщо уявити досудове розслідування як набір певних структурних

елементів – діяльностей, суб’єктів тощо, то можна зробити висновок, що

прокурор здійснює правову діяльності, яка має власні специфічні їй

функції. Прокурор у досудовому розслідуванні фактично здійснює

декілька функціональних діяльностей. Причому, доля досудового

розслідування визначається переважно діяльністю саме прокурора.

Потреба з’ясувати обставини вчинення діяння, про яке надійшла первинна

інформація, і дати йому належну кримінально-правову оцінку, обумовлює

існування не лише цієї (пізнавально-правової) діяльності, а й інших

діяльностей прокурора (нагляд за законністю діяльності слідчих,

процесуальне керівництво розслідуванням) та інших учасників

розслідування (потерпілого, підозрюваного, захисника тощо). Відтак,

початок прокурором своєї діяльності у досудовому розслідуванні

обумовлює виникнення і розвиток суспільних відносин між ним та іншими

учасниками розслідування. Ці відносини існують і розвиваються у межах

розслідування, утворюючи його структуру. Роль прокурора полягає у

підтриманні структурної цілісності досудового розслідування. Так само і в

соціальній сфері, де окремі люди, які складають суть, елементи, пов’язані

системою соціальних відносин в єдине ціле, функцією будь-якої

повторюваної діяльності є роль, яку вона відіграє у соціальному житті в

цілому, а звідси і внеском, який вона робить у підтримання структурної

цілісності.

Функція – це внесок, який робить діяльність окремої частини у

загальну діяльність певного цілого, до якого ця частина включена. Функція

конкретної соціальної (у нашому випадку – “юридичної практики

прокурора у досудовому розслідуванні”) практики – це її внесок до

69

загального соціального життя, тобто функціонування соціальної системи в

цілому [357, с. 211].

Стосовно кримінального процесу як цілісної діяльності, такий

висновок у теорії соціології, яка вивчає суспільні процеси, до числа яких

належать і юридичні, зокрема кримінальний, це означає, що останній, як

одиниця, робить свій внесок у функціонування системи запобігання і

протидії злочинності (кримінальної юстиції), а певні частини діяльності

прокурора у досудовому розслідуванні, як певні одиниці, роблять внесок у

функціонування саме цієї стадії процесуальної діяльності.

Такий підхід передбачає, що соціальна система (соціальна структура

суспільства в цілому разом із сукупністю соціальних практик, в яких

структура себе проявляє і від яких залежить безперервність її існування (а

кримінальний процес є однією з таких соціальних структур – В. Ю.) має

певну єдність. Про останню можна говорити як про функціональну

єдність. Її можна визначити як такий стан, коли усі частини соціальної

системи діють спільно цілком гармонічно або узгоджено, тобто не

породжуючи постійно таких конфліктів, які не можна було б ні вирішити,

ні тримати під контролем [357, c. 211-212]. Водночас, як зазначає

А. Р. Редкліфф-Браун, опозиції, тобто організовані і регульовані

антагонізми, є звичайною невід’ємною рисою будь-якої соціальної системи

[357, c. 211-212].

Виходячи з цих положень, що складають теорію функціоналізму,

можна зробити висновок про те, що кримінальний процес, як соціальна

система, теж має певну єдність, особливо, якщо мова йде про прояв його

дії назовні.

В. С. Зеленецький у системі функцій кримінального процесу

виокремлював такий їх різновид як зовнішні. На його думку, призначення

зовнішніх функцій кримінального процесу пов’язане з вирішенням

загально соціальних завдань, таких як: боротьба зі злочинністю,

70

попередження злочинів і злочинності, виховна функція. Водночас, він

підкреслював, що між зовнішніми і внутрішніми функціями існує

діалектичний взаємозв’язок і взаємозалежність (На думку вченого,

класифікація функцій процесу на внутрішні і зовнішні (або внутрішньо

системні та позасистемні) має велике практичне значення, оскільки дає

змогу відобразити об’єктивно існуючу ієрархію процесуальних функцій,

визначити (вказати) межі здійснення того чи іншого різновиду

функціональної діяльності. Знання меж реалізації конкретної функції дає

можливість прокурору правильно здійснювати такого роду діяльність в

просторово-часових межах кримінального процесу або виходити за їх межі

[140, c. 68].

Кримінальний процес є одним із різновидів юридичної діяльності,

під якою у спеціальному категоріальному значенні розуміють “лише таку

опосередковану правом професійну, трудову, державно-владну діяльність з

винесення юридичних рішень компетентних на те органів, яка націлена на

виконання суспільних функцій і завдань і задоволення у такий спосіб як

загально соціальних, групових, так і індивідуальних потреб та інтересів”

[153, c. 12].

У той же час, теоретики функціоналізму наголошують, як вже

зазначалося вище, на гармонічності дії усіх частин соціальної системи і

окремих частин (“діяльностей” і суб’єктів, які їх здійснюють), а, відтак, і

такої системи як досудове розслідування. У цьому плані цікавим і

корисним для досягнення мети даного дослідження є з’ясування питання

про те, чи не породжують частини кримінального процесу “конфліктів, які

не можна було би ні вирішити, ні тримати під контролем”.

Зазначене питання можна вирішити на прикладі “конфліктності”,

породжуваної існуванням у кримінальному процесі засади змагальності

(вона буде розглянута нижче) сторін та свободи в поданні ними суду своїх

доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. На перший погляд,

71

між сторонами, кожна з яких здійснює власну діяльність (одна –

обвинувачення, інша – захист від обвинувачення), протягом усього

кримінального провадження повинен існувати перманентний конфлікт,

породжений протилежністю інтересів сторін. Особливістю цього

конфлікту є те, що він, згідно з законом, у будь-який момент може бути

вирішений судом. Цей конфлікт є належним чином “організованим”, тобто

існування його у кримінальному процесі ще у стадії досудового

розслідування запрограмоване законодавцем у нормах кримінального

процесуального права.

Окрім того, зазначений “опозиційний” конфлікт є невід’ємною

частиною кримінального процесу, взагалі, і досудового розслідування,

зокрема. Очевидно, що наявність цього конфлікту сприяє виконанню

кримінальним процесом одного з різновидів свого функціонального

призначення – правильного застосування норми закону про кримінальну

відповідальність. У цьому зацікавлені й сторони та суд.

Можна навіть вести мову про те, що “опозиційний” конфлікт,

передбачений нормами права, об’єднує у цілісну систему усі одиниці

(“діяльності”), які існують у межах кримінального процесу. Без такого

конфлікту (реального чи потенційного) не може бути кримінального

процесу.

Конфлікт має місце там, де є різні інтереси. Тому у кримінальному

процесі вступати у “опозиційний” конфлікт можуть не окремі особливості

діяльності прокурора, а лише ті, які “конфліктують” з діяльністю

(одиницями) інших суб’єктів. На думку одного із засновників теорії

структурного функціоналізму Р. Мертона, існує п’ять конотацій слова

“функція”, де під конотацією він розумів об’єднання, сумісність певних

значень [437, с. 258].

Але, оскільки першим цей термін використав Г. В. Лейбніц, то слово

“функція” має найбільш точний зміст у математиці, де стосується

72

перемінної, розглядуваної щодо однієї чи більше перемінних, через яку

функція може бути виражена чи від значення якої залежить її власне

значення. Ця математична концепція, в більш розширеному значенні,

відображена у таких словосполученнях, як “функціональна

взаємозалежність” і “функціональні відносини”, які доволі часто

використовують соціологи при словосполученнях “взаємозалежність”,

“взаємовідносини” [249, с. 107].

Саме ця конотація (визначення) і є головною в функціональному

аналізі щодо соціології. Виникнувши почасти на основі суто

математичного значення цього терміна, дане словосполучення найчастіше

запозичується з біологічних наук, де термін “функція” стосується життєво

важливих або органічних процесів, що розглядаються в тому значенні, в

якому вони сприяють підтримці життєдіяльності організму [249, с. 108].

Наведене вище визначення терміна “функція” стосовно прокурора у

досудовому розслідуванні підкреслює характер його діяльності у цій стадії

кримінального провадження. Він не може здійснювати свою діяльність, не

вступаючи у взаємовідносини з іншими учасниками розслідування.

Вступаючи у такі відносини, він є залежним від поведінки цих учасників, а

вони – від його поведінки, тобто “функціонування” у досудовому

розслідуванні прокурора та інших учасників відбувається в умовах

взаємозалежності.

Тут особливо слід підкреслити, що поняттям “функція” охоплюються

не лише взаємозв’язки чи взаємозалежності. Ключовим елементом у цьому

понятті є процес. Іноді в літературі мова йде про роль, яку відіграє той чи

інший суб’єкт у певній системі. Але, як зазначає Р. Мертон, такі

повторювані звороти як “роль, яку вони відіграють в соціальній чи

культурній системі”, зазвичай, стирають важливу різницю між поняттям

функції як “взаємозалежності” і як “процесу”. Постулат про те, що у

кожного елемента системи є певні зв’язки з іншими елементами і він

73

займає певне особливе місце в системі, навряд чи надає аналітику точні

орієнтири для методики [249, с. 109]. Тому було б методологічно

неправильно визначати функції прокурора, виходячи лише з результатів

аналізу тих відносин, у яких він перебуває з учасниками досудового

розслідування.

У плані досягнення мети й завдань даного дослідження звернемо

увагу на ще одне визначення терміну “функція”, про яке в числі інших

чотирьох пише Р. Мертон, – в другому значенні термін “функція” стає

фактично еквівалентом терміну “професія”. Він наводить приклад, коли

М. Вебер визначає професію як спосіб спеціалізації, точного визначення і

сполучення функцій тією мірою, якою вона є для нього основою постійної

можливості заробітку [249, c. 107].

Усіх суб’єктів кримінального процесу в кримінальному провадженні

можна розглядати як “мінісуспільство”. Причому, якщо визначати його за

нормами КПК України, то це буде потенційне процесуальне суспільство.

Воно, як правило, не співпадає з тим процесуальним мінісуспільством, яке

утворюється кожного разу у конкретному кримінальному провадженні.

Але у будь-якому разі “оскільки функцію соціальної діяльності слід

розкривати, аналізуючи її вплив на індивідів, то ці останні підлягають

вивченню як типові індивіди або як типові і виняткові індивіди одночасно.

Далі, гіпотеза (функціональна – В. Ю.) тягне за собою спроби

безпосереднього вивчення функціональної узгодженості, або

функціональної єдності, соціальної системи, рівно як і спроби виявлення –

наскільки це є можливим – основ такої єдності” [357, с. 215].

Стосовно прокурора, який діє у досудовому розслідуванні, завдання

дослідника-процесуаліста має полягати у виявленні того, якою повинна

бути функціональна спрямованість його впливу на інших учасників

розслідування, а також у вивченні функціональної узгодженості діяльності

прокурора у цій частині кримінального провадження та у спробі виявлення

74

основ функціональної єдності діяльності прокурора з іншими учасниками.

“Якщо “функціоналізм” взагалі щось означає, то саме прагнення

розглядати соціальне життя людей як цілісність, як функціональну

єдність” [357, с. 215].

Проти ідеї функціональної єдності у суспільстві висловлювався

Р. Мертон, який писав, що припущення про повну функціональну єдність

суспільства постійно суперечить фактам. Соціальні звичаї (правові норми

теж – В. Ю.) можуть бути функціональними для окремих груп (сторін,

учасників кримінального провадження – В. Ю.) і дисфункціональними для

інших в одному й тому ж суспільстві [249, с. 115 ].

З такою позицією автора, якщо адаптувати її до “процесуального

мінісуспільства”, можна погодитися лише частково. Р. Мертон,

розглядаючи питання функціональної єдності, зводить його до інтеграції

поведінки різних елементів системи [249, с. 115] у єдиний для неї

“функціональний потік”. У кримінальному процесі подібної єдності

функціональної спрямованості поведінки його учасників не буває. За

винятком хіба що кримінального процесу інквізиційної історичної форми.

Та навіть у кримінальному процесі такої форми функції обвинуваченого

навряд чи можуть перебувати у повній єдності з функціями сторони

обвинувачення, які поєднані з функцією правосуддя. Але, якщо розглядати

досудове розслідування як єдине ціле, то цей висновок має бути підданий

коригуванню.

Зрозуміло, що вести мову про функціональну єдність діяльності усіх

учасників досудового розслідування складно, бо у цій частині

кримінального провадження діють засади змагальності. Основною

передумовою реалізації останньої є розподіл процесуальної діяльності, як

мінімум, на три функції – обвинувачення, захист, правосуддя. Водночас, не

можна стверджувати й про те, що кримінальний процес і його окремі стадії

не є цілісними. Об’єктивно існують чинники, які змушують учасників

75

кримінального провадження об’єднуватися у “процесуальне суспільство”

(систему [142, c. 22-23]) і діяти спільно (кооперуватися) у просторово-

часових межах, визначених процесуальним законом для провадження.

Звичайно, усі учасники процесу не можуть діяти в одному й тому ж

напрямі. Вони виконують різні функції, прагнучи досягти своєї мети. Але

вони змушені кооперуватися у межах процесуальної діяльності. Зважаючи

на існування в учасників досудового розслідування різних цілей, можна

говорити про те, що така кооперація має негативний характер [150, c. 34-

35]. У теорії кримінального процесу здійснення кримінальної

процесуальної діяльності у формі “негативної кооперації” її суб’єктів

розглядають як невід’ємну ознаку цієї діяльності. Тому, без цієї кооперації

неможливе існування кримінального процесу взагалі і його стадії

досудового розслідування, зокрема. Процесуальні функції у відриві одна

від одної існувати не можуть [510, С. 82-83].

Відсутність функції обвинувачення робить неможливим існування

кримінального процесу, бо завдяки її існуванню процес ініціюється,

виникає і розвивається до вирішення питання, у зв’язку з яким його було

ініційовано. Функція захисту, хоча й має похідний характер, є невід’ємною

частиною досудового розслідування після початку реалізації функції

обвинувачення. Учасники досудового розслідування можуть здійснювати її

більш чи менш активно, або не здійснювати ніяких дій взагалі, але ця

функція завжди існує, принаймні, в потенції.

Сутність функції суду у досудовому розслідуванні наразі в теорії

кримінального процесу однозначно не з’ясована. Існують дві різні позиції

з цього питання: суд (слідчий суддя) виконує функцію судового контролю

за дотриманням конституційних прав учасників розслідування та інших

осіб; суд виконує функцію правосуддя.

76

Якщо застосовувати при вирішенні питання щодо функцій суду у

досудовому розслідуванні функціональний підхід, то можна зробити такі

висновки:

По-перше, неважливо яку назву має та чи інша функція суду у

розслідуванні. Головне, щоб діяльність суду впливала на учасників

досудового розслідування у напрямі, визначеному законодавцем, тобто

була функціональною.

По-друге, функції суду не повинні дублювати функцій прокурора як

представника сторони обвинувачення. Саме тому, до речі, чинним КПК

України суд позбавлений повноваження закривати кримінальне

провадження з будь-яких підстав у стадії досудового розслідування,

оскільки це є винятковим повноваженням прокурора.

По-третє, епізодична участь суду у досудовому розслідуванні як би

“нагадує” сторонам та іншим учасникам досудового розслідування про

можливу перспективу переходу кримінального провадження у його судові

стадії, де вже “головним” у кримінальній справі буде суд. Відтак,

прокурор, “функціонуючи” у стадії досудового розслідування і

забезпечуючи його функціональну єдність, повинен зважати на те, що його

діяльність здійснюється до суду і для суду, тобто з метою презентації її

результатів у процесі судового розгляду.

Прокурор, здійснюючи діяльність у досудовому розслідуванні,

повинен також усвідомлювати те, які впливи на учасників розслідування з

його боку матимуть місце і, головне, що лише завдяки його ініціативним

діям взагалі може існувати досудове розслідування. Ефективність

досудового розслідування повністю залежить від того, наскільки

ефективно прокурор буде діяти самостійно і взаємодіяти з іншими

учасниками розслідування від моменту його початку до завершення.

Відтак, на прокурора покладається тягар відповідальності (соціальної,

юридичної, моральної) за результати досудового розслідування і за ступінь

77

його функціональної єдності.

Разом із тим, у досудовому розслідуванні приймає участь такий

суб’єкт як слідчий суддя, який вирішує досить важливі питання, пов’язані

з реалізацією засад змагальності і дотриманням прав і свобод учасників

розслідування. Тому можна констатувати наявність певної “конкуренції”

відповідальностей прокурора і слідчого судді за забезпечення

функціональної єдності досудового розслідування. Однак, зважаючи на те,

що, по-перше, діяльність слідчого судді має епізодичний характер, по-

друге, він не несе відповідальності за результати досудового розслідування

в цілому, можна зробити висновок, що ступінь розглядуваної

відповідальності у прокурора є значно вищим, ніж у слідчого судді.

На ступінь відповідальності прокурора і функціональної єдності

досудового розслідування не вплинула взагалі або вплинула несуттєво та

обставина, що прокурор в кримінальному процесі України, починаючи з

1992 р., “втрачав” повноваження щодо вирішення важливих питань

досудового розслідування, які з метою ширшого впровадження у досудове

розслідування засади змагальності і розширення судового захисту прав

його учасників поступово переходили до суду, що врешті-решт призвело

до регламентації у процесуальному законі повноважень нового для

вітчизняного законодавства учасника – слідчого судді. Однак, незмінною

залишилася відповідальність прокурора за функціональну єдність

діяльності не лише сторони обвинувачення, яку він по суті очолює в стадії

досудового розслідування, а й діяльності усіх учасників цієї стадії.

Риси єдності притаманні і для діяльності прокурорів у кримінальних

провадженнях взагалі. Дослідження функцій цього учасника провадження

має здійснюватися у розрізі діяльності, повторюваної ним невизначену

кількість разів у різних кримінальних провадженнях на їхніх досудових

стадіях, та її наслідків. Останні можуть бути різними у різних

провадженнях, але “набір” елементів діяльності прокурора, що утворюють

78

зміст його функцій, є відносно однаковим. Відмінності можуть виникати

лише у зв’язку з тим, що кримінальні провадження здійснюються у

різноманітних правових і криміналістичних ситуаціях.

На цьому етапі нашого дослідження доцільно наголосити на одному

досить важливому аспекті. Прокурори здійснюють діяльність у

досудовому провадженні протягом декількох століть в різних країнах. В

юридичній літературі неодноразово зазначалося, що функції прокурорської

діяльності залежать від різноманітних чинників і умов політичного,

соціально-економічного та іншого характеру, що склалися в державі на

певному історичному відрізку [282, с. 42]. Разом із тим, різні історичні

етапи розвитку кримінального процесу і стан розвитку його в різних

країнах світу більш чи менш суттєво відрізняються. Тому кількість і зміст

функцій прокурора у досудовому розслідуванні в сучасній Україні можуть

відрізнятися від тих, що існували раніше (наприклад, за КПК України

1960 р.), а також від тих, що наразі існують у інших країнах світу.

Водночас, аргументи теоретиків і практиків, які полягають у безпідставних

пропозиціях про повернення певних функцій прокурора, які існували

раніше, чи про позбавлення його окремих функцій без врахування

сучасного стану кримінального процесу і відповідності його сучасним

тенденціям розвитку соціальних процесів в Україні, не можуть вважатися

переконливими.

Функції прокурора у досудовому розслідуванні, які державна влада

закріплює у законі, а також ті, які процесуальним законом не закріплені,

але фактично виконуються прокурором, повинні узгоджуватися з

соціальними реаліями, в тому числі і з правовою системою держави [484,

с. 30].

З викладеного робимо висновок: об’єктивне дослідження функцій

прокурора у досудовому розслідуванні різних країн світу має неминуче

призвести до різних результатів щодо їхньої кількості і якісної

79

визначеності. Результатом дослідження функцій прокурора у стадії

розслідування, здійснюваної на підставі КПК України, має бути система

функцій, які існують у цього учасника кримінального провадження тут (в

Україні) і зараз (в умовах дії КПК України 2012 р.). Інші ж функції

прокурора, здійснювані ним у цій частині кримінального процесу, можуть

бути “виявлені” в теоретичних працях чи в історії вітчизняного або

зарубіжного законодавства з метою розгляду питання щодо можливої

імплементації їх у сучасний кримінальний процес.

Прокурорська діяльність у досудовому розслідуванні, як і будь-яке

правове явище, має своє коріння в минулому, яке через відображення в

сучасному, спрямоване у майбутнє. Для з’ясування історичних витоків

наділення прокуратури владою щодо здійснення правоохоронної функції

держави в частині боротьби зі злочинністю та формулювання більш

обґрунтованих рекомендації щодо предмета дослідження – функцій

прокурора у досудовому розслідуванні, доцільно застосувати історичний

метод. Проаналізувавши етапи становлення прокуратури як органу, можна

з’ясувати якими історичними аспектами обумовлені сучасні функції

прокуратури як державного органу, які трансформуються у процесуальні

функції прокурора у досудовому розслідуванні.

У зв’язку з цим, лише на основі історичних узагальнень, може бути

розкрита логіка виникнення та розвитку процесуальних функцій прокурора

у досудовій стадії процесу. Ретроспективне наукове пізнання, спрямоване

в глибину історії, озброює дослідника та відкриває перспективи розвитку

функціональної діяльності прокурора у досудовому розслідуванні. Інакше

кажучи, формування сучасної теорії процесуальних функцій прокурора у

досудовій стадії процесу має відбуватися із врахуванням позитивних

досягнень наукової думки і практики попередніх історичних періодів, які

повинні використовуватися при дослідженні сучасних проблем

функціональної діяльності прокурора у досудовому розслідуванні. У цьому

80

аспекті наше дослідження базується на застосуванні логічного та

історичного методів пізнання.

Перш за все варто зазначити, що державно-правовий інститут

прокуратури Російської імперії (до складу якої входила Україна), на

відміну від таких же інститутів багатьох зарубіжних держав, не

пов’язувався з кримінальним судочинством, а відповідно до Указу

імператора Петра І від 12 січня 1722 р. призначався для здійснення

адміністративного (загального) нагляду за додержанням і правильним

застосуванням законів. У зв’язку з цим участь прокурорів Російської

імперії у кримінальному судочинстві “складала лише одну із допоміжних

функцій нагляду, ледь помітну в законі, слабку і незначну на практиці”

[273, с. 359].

Виключно цим було обумовлено те, що проблеми виникнення та

розвитку інституту прокуратури і основних напрямів (функцій) її

діяльності досліджувалися вітчизняними вченими лише в рамках

історичної науки [59, с. 140], бо в ті часи судочинство не було

відокремлене від адміністративних органів і правосуддя, здійснювалося

чиновниками канцелярії губернатора і воєводами [446, с. 683, 703, 704].

На момент створення прокуратури (1722 р.) в Росії існував

розшуковий тип кримінального процесу, при якому функції

обвинувачення, захисту і вирішення справи поєднувалися в діяльності

одного державного органу [379, с. 110]. Цей адміністративний орган сам

порушував кримінальну справу, здійснював розслідування і сам приймав

остаточне рішення у справі. При такому процесі сторін обвинувачення і

захисту не існувало. Основними правовими джерелами кримінального

процесуального права тих часів були: “Соборное уложение” 1649 р.,

“Военные Уставы Петра I” 1716 р. та “Краткие изображения процессов или

судебных исков” (дополнение к Военному Уставу) 1716 р. [446, с. 709].

81

Законодавством тих часів функції прокуратури не визначалися і не

розкривалися. У царині процесуальних відносин прокурор не наділявся

повноваженнями ні на розслідування злочинів, ні на нагляд за

додержанням законів органами досудового слідства, ні на підтримання

обвинувачення в суді, а були спрямовані лише на охорону державних

інтересів [84, с. 195-196].

У таких умовах не могли з’явитися процесуальні функції у

посадових осіб, які виконували наглядові функції подібні з

прокурорськими.

З початку XV століття на незначній території українських земель

було запроваджене магдебурзьке право, але воно не отримало широкого

розповсюдження. Та й тут так звані інстригатори (прокурори) виконували

тільки наглядові функції (в тім числі нагляд за здійсненням правосуддя)

[357, с. 4]. На Запорізькій Січі також не було чіткого поділу судового

процесу на кримінальний і цивільний. Наглядову функцію виконували

інстригатори (прокурори) [446, с. 140-153].

Отже, аналіз історичного етапу розвитку прокуратури свідчить, що

ця структура не виконувала спеціальних функцій у кримінальному

судочинстві з причини їх відсутності (функції обвинувачення і захисту у

кримінальному судочинстві були зосереджені в “одних руках”).

Суттєве зростання ролі прокуратури у кримінальному процесі

відбулося в період царювання російської імператриці Катерини ІІ, яка

відповідним правовим актом [446, c. 702-703] заклала правові підстави для

відділення суду від адміністрації. Уперше діяльність прокурора у

досудовому розслідуванні була виділена як окремий її наглядовий напрям

у Циркулярному ордері Міністерства юстиції Російської імперії

Г. Р. Державіна від 8 вересня 1802 р. і визначалася як нагляд за

розслідуванням злочинів. З цього часу на прокурора покладалося

виконання обвинувальної функції в суді у справах публічного характеру, а

82

також функції нагляду за додержанням законності судами при

відправленні правосуддя у кримінальних справах [183, с. 73].

Відповідно до “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. судочинство

складалося з трьох етапів: проведення досудового слідства; судового

розгляду кримінальної справи; виконання вироку. Досудове слідство

здійснювали: поліція, нижні земські суди, управи благочиння, інші

державні органи. На прокурора покладалося виконання функцій

обвинувачення і нагляду за додержанням законів органами розслідування

злочинів у досудовій стадії кримінального судочинства – попередньому

слідстві [273, с. 334].

Самі прокурори знаходилися при судах, хоч у службових відносинах

з ними не перебували, тобто уже тоді були відділені від суддівської влади;

після утворення системи державних органів, яким доручалося проведення

досудового розслідування злочинів (1802-1832 р.р.), прокурор став вперше

виконувати надані йому процесуальні функції у досудовій стадії процесу, а

саме: нагляд за додержанням законів органами попереднього (наразі –

досудового – В. Ю.) слідства; підготовку кримінального позову

(обвинувального акту), тобто функцію обвинувачення у досудовому

розслідуванні.

На жаль, для фактичного виконання цих функцій прокурор не мав

достатніх повноважень, бо основний обсяг обвинувальної діяльності в ті

часи у досудовій стадії процесу виконувався слідчим, який безпосередньо

ставив підозрюваного в становище обвинуваченого і визначав чи підлягає

він судовому покаранню [446, c. 737]. Причиною такого становища була

розшукова форма тодішнього кримінального судочинства з його теорією

формальних доказів.

У середині XIX століття довготривала судова реформа завершилася

20 листопада 1864 р. затвердженням Судових статутів, одним з яких став

“Статут кримінального судочинства”. Однією зі складових здійсненої

83

реформи стало реформування судових органів і створення нової системи

досудового розслідування злочинів [438, с. 44]. За “Статутом

кримінального судочинства” загальнонаглядова діяльність прокурора

ліквідовувалася. Однак, його функції не зводилися лише до підтримання

державного обвинувачення в суді. Прокурору підпорядковувалося

поліцейське дізнання, на нього покладався також обов’язок з нагляду за

провадженням попереднього слідства і процесуального керівництва ним.

Таким чином, відповідно до “Судових статутів”, значно розширилося

функціональне призначення прокурора у кримінальному судочинстві. У

наукових працях зазначалося, що обвинувальна функція, яка виконується

прокурором у кримінальному судочинстві, є основоположною (загально-

процесуальною) і ділиться на дві частини: попередню, що виконується

прокурором під час проведення дізнання і попереднього слідства у формі

порушення кримінального переслідування (обвинувачення) шляхом

складання обвинувального акту та остаточну, що виконується прокурором

під час розгляду судом кримінальної справи по суті у формі підтримання

державного обвинувачення [439, с. 9-11].

Наступна проблема, яка обговорювалася у наукових колах того часу,

стосувалася реалізації прокурором у досудовій стадії процесу функцій

процесуального керівництва органами дізнання і попереднього слідства

при здійсненні ними розслідування злочинів. У цілому, наявність такої

функції отримала схвальну оцінку [53, с. 24].

У зв’язку з тим, що здійснення попереднього слідства у

кримінальних справах було віднесено до виключної компетенції судових

слідчих, які в організаційному відношенні знаходилися при судових

органах, гостро постало питання про співвідношення прокурорського

нагляду і судового контролю за попереднім слідством. Нагальна

необхідність прокурорського нагляду з метою недопущення відомчого

84

(судового) впливу і забезпечення законності під час попереднього слідства

була відстояна урядовцями та науковою спільнотою [439, c. 393].

Відділення (відмежування) обвинувальної влади від судової,

впровадження змагальності у ході судового розгляду, створення органів

попереднього слідства стало основою для розроблення вчення про

процесуальні функції як кримінального процесу в цілому, так і окремих

його учасників в різних стадіях судочинства [183, с. 85-86].

Із коротко описаної вище історії участі прокурора у кримінальному

судочинстві (до відділення суду від адміністративних органів, а також

після його відділення, а згодом – відділення обвинувальної влади від

судової) стає зрозумілим, що процесуальні функції прокурора у

досудовому розслідуванні почали формуватися з початку XIX століття і

що багато ідей, які закладені в ті далекі часи, не втратили своєї

актуальності й сьогодні.

У 1917 р. державна влада була змінена, що призвело до відповідних

змін у її правовій системі. Так, у зв’язку зі створенням СРСР, на його

територіях з 1922 р. розпочали діяти органи прокуратури, сформовані на

соціалістичних засадах. У досудових стадіях кримінального судочинства

прокурор виконував спочатку лише функцію нагляду за додержанням

законів органами дізнання і попереднього слідства [361, с. 48]. Після

прийняття перших радянських кримінально-процесуальних кодексів

(1922 р.) в теорії кримінального процесу отримала розвиток концепція про

виконання прокурором основоположної (загально-процесуальної) функції

обвинувачення у формі кримінального позову (підготовки обвинувального

акту) у досудових стадіях процесу [319, с. 110].

Виявляється, що зазначена концепція має практичне значення і для

сьогодення, бо вона, по-перше, визнає змагальність як основну засаду

кримінального процесу, по-друге, визнає прокурора рівноправною

стороною судочинства, а по-третє, визнає право обвинуваченого, як

85

рівноправної сторони захисту, заперечувати цей кримінальний позов. У

зв’язку з тим, що на попередньому розслідуванні домінуюче становище

належало слідчому, то будь-яких інших процесуальних функцій на

прокурора не покладалося.

У 1960 р., після прийняття союзними республіками КПК (КПК УРСР

від 28 грудня 1960 р.), функціональне становище прокурора у

кримінальному судочинстві суттєво змінилося, а в досудових стадіях

процесу він взагалі став ключовою фігурою, набув значних владно-

розпорядчих повноважень, а також наділявся правом особистого

розслідування будь-яких злочинів. У той час на сторінках юридичних

видань розгорнулася гостра дискусія з питань загальної кількості,

характеру та змісту процесуальних функцій прокурора [149, с. 6; 262,

с. 164]. З цього можна зробити висновок про посилення політичної і

процесуальної влади прокурора у кримінальному процесі.

Як одну з найважливіших наукових проблем було визнано загальну

характеристику функції обвинувачення, що виконується на досудовому

розслідуванні у зв’язку з відмовою законодавця від терміну “кримінальне

переслідування”. Та все ж таки, в той час панівною була позиція про

виконання прокурором на всіх стадіях кримінального судочинства лише

“вищого” нагляду за додержанням законності, що ця функція залишається

незмінною незалежно від характеру і обсягу наданих прокурору правових

засобів (повноважень, форм і методів) [9, с. 115]. Звичайно, така позиція

пояснювалася наявністю в законодавстві, в тому числі і в Конституції

СРСР, норм про всеосяжність характеру “вищого” прокурорського

нагляду.

Зазначена “загальновизнана” позиція не зовсім узгоджувалася з

тодішнім рівнем наукових досягнень теорії кримінального процесу. Окремі

автори вже тоді наголошували на тому, що прокурор у досудових стадіях

процесу сконцентрував у своїх руках всю повноту обвинувальної влади, у

86

зв’язку з чим виконує у досудовому розслідуванні функцію обвинувачення

у формі затвердження обвинувального висновку слідчого [360, с. 225].

Висловлювались думки й про багатофункціональну діяльність прокурора у

досудовому розслідуванні, що буде викладено пізніше.

Суттєвий вплив на еволюцію теоретико-правової думки про

процесуальні функції прокурора у досудовому розслідуванні справила

Конституція суверенної України 1996 р., яка в основу побудови нового

кримінального судочинства заклала змагальність і рівність сторін та інші

основоположні принципи діяльності органів кримінальної юстиції

України. На рубежі тисячоліть у суспільстві розпочався процес

переосмислення проблем кримінального судочинства і розроблення

концептуальних положень реформування судових, прокурорських та інших

правоохоронних органів, діяльність яких пов’язана з кримінальним

процесом. Науковий пошук набрав нової сили після проведення малої

судової реформи (2001 р.) та прийняття нового КПК України (2012 р.), але

питання про кількість процесуальних функцій, що виконуються

прокурором у досудовому розслідуванні, їхній характер, зміст,

класифікацію продовжують залишатися невирішеними і дискусійними.

Глибоких наукових досліджень з цих питань на монографічному рівні в

Україні ще не проводилося.

Аналіз позицій учених і чинного законодавства відносно

процесуальних функцій прокурора у досудовому розслідуванні свідчить

про те, що загальновизнаними є тільки дві функції: здійснення нагляду за

додержанням законів у перебігу досудового розслідування кримінальних

правопорушень; виконання функції обвинувачення. При цьому, автори

посилаються тільки на п. 13 ст. 3 та ст. ст. 36-41 КПК України 2012 р. [169,

с. 41-42]. Водночас, новий КПК України, як і інше законодавство України,

із-за своєї недосконалості, не дозволяє вченим-правознавцям чітко і

однозначно визначитися з функціональною діяльністю прокурора у

87

досудовому розслідуванні, що не сприяє підвищенню ефективності цього

обов’язкового різновиду процесуальної діяльності.

Завершуючи стислий аналіз багатовікової теоретико-правової думки

про функціональне призначення прокурора у досудовому розслідуванні,

відзначимо, що її еволюція складається з п’яти відносно самостійних

етапів, що пов’язані з функціональною діяльністю прокурора у

кримінальному судочинстві: до відділення суду від адміністративних

органів; після відділення суду від адміністративних органів; після

відділення обвинувальної влади від судової і перебуванням прокурорів при

судових відомствах; в часи радянської влади; в період незалежної України.

Здійснений вище системний аналіз свідчить, що за багато століть

прокуратура України пройшла складний шлях еволюційного розвитку

функціональної діяльності у досудовому розслідуванні. Вітчизняний

досвід функціонування прокуратури у зазначеній царині та у наукових

працях вчених-правознавців минулого містять багато положень,

використання яких в сучасних умовах сприяло би більш чіткому

визначенню процесуальних функцій прокурора у досудовій стадії процесу

та підвищенню значення його процесуальної діяльності в цілому.

Безумовно, сьогодні багато питань про процесуальні функції

прокурора наукою вирішені, але залишається ще чимало проблем, які

зберігають суперечливі позиції і щодо яких, як і раніше – у

дореволюційній науковій думці, так і за радянських часів, точиться

дискусія [356, с. 35]. Тому очевидно, що необхідність у подальшому

дослідженні проблеми функцій прокурора у досудовому розслідуванні

зберігається, тим більше, в умовах переоцінки деяких фундаментальних

положень щодо ролі процесуальної діяльності прокурора, її призначення у

суспільстві, зв’язку процесуальної (обвинувальної) влади прокурора з

політичною (державною) владою, яка виконує правоохоронну функцію.

Виходячи з цього, в наступних розділах даного дослідження буде

88

більш детально проаналізовано стан чинного законодавства, яке

регламентує правове становище прокурора у досудовому розслідуванні, і

на цій основі будуть визначені всі його процесуальні функції, що

реалізуються в досудових стадіях кримінального провадження (процесу).

Досліджуючи функції прокурора у досудовому розслідуванні, ми не

можемо ігнорувати інституційні (статутні) аспекти прокуратури, як

державного органу і прокурора, як представника цього органу. Але будемо

торкатись їх лише тією мірою, якою вони сприяють отриманню нових

знань щодо реалізації процесуальних функцій прокурора на стадії

досудового розслідування.

Виходячи з викладених вище положень теорії функціоналізму

(Р. Мертон), будь-який елемент системи має бути функціональним,

сприяти досягненню мети існування об’єкта (у нашому випадку –

досудової процесуальної діяльності). У випадку з процесуальними

функціями прокурора ми повинні звернути увагу, по-перше, на те, що не

сам прокурор є об’єктом дослідження, а ті частини його діяльності, які він

здійснює у кримінальному процесі згідно з кримінальним процесуальним

законом. Саме ці частини і є тими елементами об’єкта (досудового

розслідування), які повинні бути функціональними.

По-друге, процесуальна діяльність є засобом реалізації норм

кримінального права, а тому, оскільки уся вона спрямована на це, то й усі

її частини для того, щоб бути функціональними, повинні бути пов’язані з

реалізацією норм кримінального права. Тоді усе стає на “свої” місця,

наприклад, підтримання прокурором цивільного позову не можна

розглядати як кримінальну процесуальну функцію прокурора, бо це не є

основним завданням кримінального процесу як діяльності та прокурора,

який в ньому генерує обвинувачення, тобто з’ясовує факти вчинення

кримінального правопорушення.

89

По-третє, процесуальна діяльність прокурора є цілісною системою,

але, водночас, вона має складну структуру і багато учасників, які її

здійснюють чи які залучаються іншими учасниками. Тому прокурор не

може здійснювати усі частини процесуальної діяльності, бо тоді б він став

“узурпатором” процесуальної влади у досудовому розслідуванні. Взагалі

суд став би фактично непотрібним, а процес набув би рис інквізиційного.

Але, як було розглянуто вище, не усі частини процесуальної діяльності

прокурора є функціональними, а тому про виконання прокурором

процесуальних функцій можна і потрібно вести мову лише тоді, коли він

певні частини процесуальної діяльності здійснює особисто або їх

здійснюють за його дорученням інші учасники і ці частини є

функціональними з позиції теорії структурно-функціонального аналізу.

Прокурор, діючи у просторово-часових межах кримінального

провадження, здійснює впливи на різноманітні сфери суспільного буття

(політика, виховні процеси тощо) і навіть на окремі сегменти цих сфер, які

прокурор захищає, порушуючи кримінальне переслідування особи, яка

завдає їм шкоди (у кримінальному праві ці сегменти суспільного життя

існують у формі суспільних відносин, захищених нормами особливої

частини закону про кримінальну відповідальність).

Але для того, щоб залишитися у межах наукової спеціальності, з якої

виконується дослідження, потрібно виокремити з різноманіття

функціональних впливів прокурора лише ті, які є суто процесуальними,

здійснюваними у межах досудового розслідування і пов’язані з

вирішенням лише процесуальних питань.

Так, наприклад, з’ясування обставин кримінального правопорушення

у зв’язку з ймовірним вчиненням якого розпочате провадження прокурор

здійснює шляхом, так би мовити, пізнавального впливу на певних

учасників кримінального провадження, в тому числі і з боку сторони

обвинувачення – слідчого, керівника органу досудового розслідування,

90

шляхом надання їм вказівок щодо здобуття даних відомостей, юридичних

фактів про окремі обставини кримінального правопорушення, вивчення

матеріалів кримінального провадження, наданих слідчим, тощо. Однак

пізнання обставин прокурором у стадії досудового розслідування

здійснюється з метою вирішення комплексу процесуальних завдань. Тому

нас, у контексті теми даного дослідження, мають цікавити категорії

гносеології, не як суто філософського феномену, а специфіка здійснення

прокурором пізнання обставин діяння, у зв’язку з яким розпочате досудове

розслідування, на підставі норм процесуального закону. Тобто, лише тієї

частини пізнавальної діяльності, яка “охоплена” нормами права.

Зрозуміло, що охопити нормами права можна не усі аспекти пізнавальної

діяльності прокурора та інших учасників кримінального провадження, а

лише ті, які можуть мати певну зовнішню форму – слідчі (розшукові) та

інші процесуальні пізнавальні дії.

Системний аналіз дослідницького матеріалу, який стосується

методології вищого рівня – теорії структурного функціоналізму, свідчить,

що ця теорія дає лише загальні орієнтири щодо дослідження функцій

прокурора у досудовому розслідуванні, як у частині життєдіяльності

суспільства. Використовуючи її для дослідження процесуальних функцій

прокурора, можна визначитися з усіма функціями цього учасника

розслідування, в тому числі й тими, які не визначають сутність

кримінального процесу. Для того, щоб “наблизитися” до предмету нашого

дослідження, розглянемо теорію нижчого (другого) рівня – загальну

теорію боротьби зі злочинністю (теорію запобігання, протидії,

розслідування злочинів – Ю. В.).

Вважаємо, що будь-який дослідник, який береться аналізувати

функції прокурора у кримінальному провадженні на будь-якому з його

етапів, не може ігнорувати тієї обставини, що прокурор, окрім того, що він

виконує суспільні функції, є державним службовцем, а відтак –

91

виконавцем функцій держави. У часи кардинального і всебічного

реформування законодавства в Україні завжди гостро дискутувалося

питання щодо функцій прокуратури як органу держави і функцій

прокурора як представника цього органу. Не будемо вдаватися до аналізу

цих дискусій. Вони є загальновідомими. У плані виконання завдань цього

дисертаційного дослідження інтерес являють лише ті функції, які пов’язані

з участю прокурора у досудовому розслідуванні як частині кримінального

провадження, яке є одним із засобів боротьби зі злочинністю у державі.

Регламентація у Основному законі держави підтримання державного

обвинувачення (п. 1 ч. 1 ст. 121) та нагляду за додержанням законів

органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання,

досудове слідство (п. 3 ч. 1 ст. 121), як функцій прокуратури свідчить про

те, що держава покладає на прокуратуру значний обсяг вимог щодо

діяльності з виконання правоохоронної функції держави.

Проаналізувавши функції держави та їх розмежування з функціями

державних органів, які визначені у багатьох наукових дослідженнях

правників [117, с. 71; 4, с. 59; 235, с. 12-18; 271, с. 8; 280, с. 73-77; 281, с. 7;

292, с. 2, 5; 407, с. 48; 408, с. 143, 158; ], зроблено висновок, що функції

окремого державного органу визначаються через соціальне призначення

цього органу як особливої частини державного апарату, напрями

діяльності якого знаходять своє втілення та конкретизацію у його

компетенції, правах та обов’язках і тісно пов’язані з формами та методами

їх здійснення [243, с. 263; 117, с. 71-72; 409, с. 72; 116, с. 90]. Наприклад,

прокуратура наразі в Україні виконує функцію боротьби зі злочинністю

(запобігання, протидія, розслідування злочинів). Таким чином,

задовольняє потреби людини у безпеці (порядку) та справедливості [373,

с. 688-689]. З цього приводу зарубіжні науковці дійшли цілком

обґрунтованого висновку про те, що потреба у забезпеченні почуття

92

безпеки належить до основних потреб людини [74, с. 105]. Для цього у

державі існує право і органи, які його охороняють.

У зв’язку з цим, аналізуються “політичні” витоки діяльності

прокурора у досудовому розслідуванні, де він у конкретному провадженні

реалізує політику держави у сфері боротьби зі злочинністю [50, с. 18].

Зазначимо, що у юридичній науці, рівно як і у практиці діяльності

правоохоронних органів, проблеми політики держави у сфері протидії

злочинності завжди розглядалися як актуальні. Це і зрозуміло, адже

йдеться, з одного боку, про конституційний захист населення від

злочинних посягань, а з іншого – про соціально виправдані заходи

державного апарату з обмеження конституційних прав і законних інтересів

тих громадян, щодо яких ці заходи застосовують. Законність,

обґрунтованість, справедливість зазначених заходів багато у чому

залежать від сутності різновиду державної політики, що розглядається,

адекватності засобів, які використовуються у процесі її здійснення,

специфіки її зв`язків з іншими різновидами державної політики, що

здійснюються у державі [138, с. 81].

Тож ця проблема не нова, в юридичній науці протягом доволі

тривалого періоду досліджуються різновиди політики у сфері протидії

злочинності: кримінальна політика, яка існує більше двохсот років [71,

с. 12-27; 118, с. 99; 110, с. 12-18;]; кримінологічна політика [17, с. 3-13],

політика у галузі виконання кримінальних покарань [396, с. 160],

оперативно-розшукова політика [436, с. 17-18].

Кримінально-процесуальній політиці увагу почали приділяти лише

останніми роками [120, с. 149-154; 119, с. 140; 138, с. 81-109; 22, с. 155; 6,

с. 248].

Досягнення окремих правових наук про боротьбу зі злочинністю як

такі, що мають спільну основу, В. С. Зеленецьким на теоретичному рівні

були “об’єднані” у загальну теорію боротьби зі злочинністю [140, с. 260-

93

509]. Передумовою такого об’єднання автор визначив єдину для усіх

правоохоронних органів кримінальну політику держави, яка являє собою

директивно-установчу кримінально-політичну доктрину Верховної Ради і

Уряду, закріплену у системі нормативних актів, які визначають завдання,

кінцеві цілі, стратегії і загальні принципи боротьби зі злочинністю в

українській державі [140, с. 295-296]. Її повсякденне здійснення

правоохоронними органами є реальним фактом, що обумовлює можливість

створення загальної теорії боротьби зі злочинністю, яка буде не тільки її

провідником, а й стане науковою основою діяльності всіх правоохоронних

органів з реалізації кримінальної політики, втіленню її принципів і

стратегічних установок в життя [140, с. 296]. Босхолов С. С. зробив спробу

об’єднати під одним “теоретичним дахом усі напрями політики боротьби зі

злочинністю у “кримінальну політику [51, с. 161].

Відтак, прокурор, який здійснює державну політику у сфері боротьби

зі злочинністю, з метою досягнення позитивних результатів , має бути

“озброєний” не лише правовими засобами такої боротьби, а й результатами

наукових досліджень. Те, що саме прокуратура повинна бути провідником

державної політики у розглядуваній сфері, випливало і з положень Закону

України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру” [135]. Статтею 10

цього Закону встановлювалося, що Генеральний прокурор України та

підпорядковані йому прокурори з метою підвищення ефективності

протидії злочинності та корупції координують діяльність правоохоронних

органів з питань протидії злочинності (ч. 1). Норму аналогічного змісту

містить і ч. 2 ст. 25 Закону України від 14 жовтня 2014 р. “Про

прокуратуру” [127].

Виходячи із зазначених положень чинного Закону України, можна

зробити висновок, що прокурор наділений певними владними

повноваженнями не лише щодо своїх підлеглих по органу прокуратури, а й

щодо не підпорядкованих йому правоохоронних органів та їхніх

94

службовців. Повноваження прокурора щодо координації правоохоронних

органів з питань протидії злочинності мають владний вплив на ці органи.

Останні повинні підкорятися вимогам прокурора, які регламентовані

законом щодо проведення спільних нарад, створення міжвідомчих робочих

груп, а також проведення узгоджених заходів, здійснення аналітичної

діяльності тощо.

Якщо прокурор наділений такою владою, то виникає закономірне

питання щодо її природи. Відразу зазначимо, що вона не може бути тільки

процесуальною, а тому з’ясування природи цієї влади дозволить з’ясувати

природу функцій прокурора у досудовому розслідуванні, визначити місце

прокуратури у системі органів державної влади.

Так, Ю. П. Янович зазначає: “На сьогоднішній день можна

констатувати, що прокуратура України фактично є органом виконавчої

влади, що, безперечно, суперечить уявленням про її дійсне призначення в

державі. Якщо зважувати на тенденції до європейської інтеграції, які

панують у суспільстві, то слід відзначити, що в організаційному і

правовому плані прокуратура повинна стати складовою судової гілки

влади, а основною її функцією має бути висунення обвинувачення щодо

особи та його підтримання у суді” [516, с. 78].

Інші науковці свого часу писали, що “якщо кoлись прoкуратура

України буде пoзбавлена функцій загальнoго нагляду, а також функції

доcудoвого слідства, тоді безcумнівно вoна буде забезпечувально-cудoвим

органом, тобто репрезентуватиме cудoву владу” [335, с. 11].

В юридичній літературі інколи органи прокуратури називають

прокурорсько-обвинувальною владою [335, с. 13]; прокурорську владою

[85, с. 44; 92, с. 36]. На нашу думку, найменування влади прокуратури за

назвою однієї із здійснюваних нею функцій (будь-то обвинувачення,

нагляд чи представництво) є не зовсім точним, бо за такого підходу

неможливо охопити увесь функціональний спектр діяльності прокуратури.

95

Тому владу, здійснювану прокуратурою як державним органом, доцільно

називати прокурорською владою.

Виходячи із сучасних реалій здійснення діяльності прокуратури,

можна зробити висновок, що її влада не є ані виконавчою (Генеральний

прокурор України не є членом Кабінету Міністрів України), ані судовою,

ані, тим паче, законодавчою. Очевидно, що на даному етапі розвитку

нашого суспільства прокуратура має певну самостійність як державний

орган влади, який координує виконання усіма іншими компетентними

органами правоохоронної функції держави.

В. М. Тертишник має рацію, зазначаючи, що місце прокуратури

вбачається між виконавчою і судовою гілками влади, але таке місце, на

його погляд, має визначитись не тільки для прокуратури, а, скоріш за все,

для всієї системи правоохоронних органів (слідчі органи, кримінальна

міліція, митні та податкові органи, Антимонопольний комітет України,

Рахункова палата). Так чи інакше між виконавчою та судовою гілками

влади зароджується ще одна гілка влади – правоохоронна. У ній історично

і доречно прокуратурі відведено організаційну та координаційну роль [411,

с. 119]. Тут варто додати, що прокурор, відповідно до свого

територіального предмету відання, виконує не лише координаційну та

організаційну, а й керівну роль у правоохоронній діяльності. Іншими

словами, прокуратура є очільником правоохоронної влади в державі.

Політична влада, яку повинен проводити в життя прокурор як

“очільник” правоохоронної функції (влади), трансформується на

процесуальну владу прокурора у конкретному кримінальному

провадженні. Така трансформація відбувається кожного разу, коли

прокурор вступає у кримінальне провадження як процесуальний керівник

розслідування або контролює хід кримінального провадження як керівник

органу прокуратури.

96

Актуальність і значущість дослідження функцій прокурора у

досудовому розслідуванні підвищується у зв’язку з тим, що у

законодавстві спостерігається тенденція до посилення влади прокурора

щодо розпорядження результатами розслідування. Так, наприклад, наразі

прокурор ні з ким не ділить свою владу щодо спрямування матеріалів

досудового розслідування до суду та закриття кримінального провадження.

Винятки складають лише випадки, передбачені у ст. 284 КПК України

(пункти 1, 2, 4). У цих випадках, якщо у кримінальному провадженні

жодній особі не повідомлялося про підозру, “владою” закривати

провадження наділений також представник виконавчої гілки влади –

слідчий органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що

здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів

державного бюро розслідувань.

Надання прокуророві повної влади щодо визначення долі

кримінального провадження за результатами досудового розслідування

передбачало надання йому і повної влади щодо керівництва

розслідуванням. Якщо до 20 листопада 2012 р. на прокурора покладався

обов’язок лише перевірити справу з обвинувальним висновком, які

надсилав слідчий (ст. 228 КПК України 1960 р.), то наразі він повинен

здійснювати процесуальне керівництво досудовим розслідуванням від

моменту його початку до завершення. З метою забезпечення стабільності

влади прокурора у закон запроваджено принцип незмінності прокурора

(ст. 37 КПК України).

У стадії досудового розслідування з моменту повідомлення особі про

підозру у вчиненні кримінального правопорушення розпочинається етап

притягнення особи до кримінальної відповідальності. Відтак, прокурор,

маючи значну процесуальну владу, делеговану йому через інститути

державної влади, здійснює боротьбу з окремими злочинами у межах свого

97

предмета відання з використанням законних, владних процесуальних

повноважень.

У проведеному вище дослідженні з’ясовано, що на кількість і зміст

функцій прокурора суттєво впливає місце прокуратури у системі

державних органів. Остання, виконуючи правоохоронну функцію держави ,

очолює діяльність правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю.

З’ясування обставин діянь, які ймовірно є кримінальними

правопорушеннями, і притягнення до відповідальності осіб, які їх вчинили,

є нічим іншим як обвинуваченням осіб у конкретних кримінальних

провадженнях. Відтак, діяльність прокурора з реалізації функції боротьби

зі злочинністю у державі у кримінальному провадженні перетворюється на

діяльність з обвинувачення конкретних осіб у вчиненні конкретних

кримінальних правопорушень і пов’язаними з нею іншими діяльностями

(функціями) прокурора, які мають процесуальний характер. Констатувати

винність особи у вчиненні кримінального правопорушення, тобто

вирішити кримінально-правовий спір між особою і державою, вправі лише

суд, згідно з положенням чинної Конституції України. Інших варіантів

вирішення кримінально-правового спору державними органами у

цивілізованих сучасних суспільствах не існує Позапроцесуальні

(альтернативні) способи розв’язання таких конфліктів є характерними для

недержавних інституцій. Державні органи вправі лише сприяти

застосуванню таких способів і використовувати їхні результати у

кримінальному провадженні.

Здійснення під процесуальним керівництвом прокурора

обвинувальної діяльності породжує інші процесуальні функції, як то:

правосуддя та захист від обвинувачення. Розмежування функцій

обвинувачення і захисту та здійснення їх у досудовому розслідуванні з

метою відстоювання своїх позицій у суді є проявом дії засад змагальності.

98

В даному дослідженні не вирішується завдання з’ясувати тут

сутність змагальності. Фундаментальні засади розвитку змагальності

судочинства були предметом дослідження багатьох учених [518, с. 120;

461, с. 21; 242, с. 140; 270, с. 10; 286, с. 160; 379, с. 151; 459, с. 64; 239,

с. 84; 393, с. 64; 245, с. 101; 253, с. 16; 453, с. 20], сукупність наукових

результатів даних досліджень у цій частині і складають теорію

змагальності у кримінальному процесі, яка є частиною теорії змагальності

у юридичному процесі.

Для досягнення мети дослідження нам особливо важливо вирішити

питання про те, яким чином впливають положення теорії змагальності на

систему і зміст функцій прокурора у досудовому розслідуванні.

Насамперед, зазначимо, що термін “змагальний процес” з’явився у

теорії кримінального процесу порівняно недавно, замінивши термін

“обвинувальний процес”. Обвинувальному процесу протиставлявся

розшуковий (слідчий, інквізиційний). Спробуємо дещо розкрити зміст

різновидів історичних форм кримінального процесу [228, с. 9-11].

Зазначимо, що останньому терміну значна увага приділялася у XIX

столітті. Ще у 1866 р. О. А. Квачевський зазначав, що на вивчення

“обвинувальної” і “слідчої” форм європейська наука витратила стільки

роздумів, пропозицій і рекомендацій, що були напрацьовані цілі теорії про

переваги і недоліки тієї та іншої системи і народилися суперечки відносно

питання про те, що саме складає невід’ємну приналежність до кожної з них

[155, с. 15].

“Обвинувальне начало” і “обвинувальний процес”, “слідче начало” і

“слідчий процес”, – писав в 1861 р. Лук’янов, – ось поняття і терміни, які з

половини минулого століття зробилися предметом уважного вивчення

науки і практики і породили величезну кількість літературних джерел, яка

вважає в числі представників своїх кращі уми Європи!” [237].

99

У зв’язку з цим, В. Мстиславський наголошував, що питання про

обвинувальний процес “поки що відоме з літератур іноземних” [272].

За даними О. Г. Васільєвої, у Європі (західній) частіше за все

використовувався термін anklageprozesses (від anklage), який перекладався

як “обвинувальний”, а тому й відповідна типологія звучала аналогічно [55,

с. 168]. Однак, доволі швидко положення стало змінюватися: “новомодне”

на той час для кримінального процесу термінологічне зерно змагальності,

потрапивши на кримінально-процесуальний ґрунт, швидко пустило корені

і стало доволі енергійно витісняти старе “обвинувальне”, що стало

особливо помітним до 90-х років дев’ятнадцятого століття [55, с. 172].

На підтримку терміну “змагальність” стосовно кримінального

процесу висловився і І. Я. Фойницький, який писав, що “для цивільного

розгляду (судочинства – В. Ю.) нашою літературою засвоєний термін

“провадження змагальне”, а щоб не зіштовхуватися з ним, для

кримінального процесу зостановляються на термінах “обвинувальний

порядок”, “обвинувальний процес”, протиставляючи його порядку

слідчому або розшуковому. Але ці терміни є незадовільними … Назва

“змагальний процес” є значно точнішою і правильнішою …” [438, с. 60].

Короткий екскурс в історію кримінального процесу свідчить, що

змагальність в ньому у “первісному” вигляді розглядалась як

“обвинувальність”. О. Г. Васільєва правильно зазначає, що слово

“обвинувальний” з юридичної, а не філологічної позиції історично

утворене не від обвинувальної домінанти у процесі, а від наявності

обвинувачення як необхідного для початку судового розгляду і

позбавлення у такий спосіб суду будь-яких обвинувальних функцій, тобто

“обвинувальність” якраз є те, що наразі асоціюється зі змагальністю.

Частіше зазначений факт не збиває з пантелику процесуалістів, які звикли

оперувати саме юридично-формальними значеннями термінів [55, с. 187].

100

Відтак, змагальність у сучасному значенні терміна по суті є

“обвинувальністю”, з якої вона “виросла” у теорії кримінального процесу.

Обвинувальність же у широкому значенні цього слова у досудовому

розслідуванні означає не просто здійснення обвинувальної діяльності, а

здійснення її з метою отримати результат, достатній для того, щоб

звернутися до суду з вимогою про притягнення певної особи до

кримінальної відповідальності. Водночас, обвинувальна діяльність

породжує захист від неї особи, яку викривають у вчиненні кримінального

правопорушення. Усе зазначене у сучасній теорії кримінального процесу

розглядається як ознаки змагальності. Тому теоретичні знання щодо

змагальності утворюють методологічну основу дослідження функцій у

досудовому розслідуванні особи, яка очолює правоохоронну

(обвинувальну) владу, – прокурора. Однак, щоб підтвердити чи

спростувати це твердження, необхідно з’ясувати, чи діє засада

змагальності у досудовому розслідуванні або, принаймні, чи повинна вона

діяти у цій стадії кримінального провадження. Бо навіть після ухвалення

КПК України 2012 р. потреба запровадження змагальності у досудовому

розслідуванні і тісно пов’язаної з нею функції судового контролю

піддається критиці.

Так, наприклад, В. Ю. Шепітько, вважає, що передчасне введення

інституту “судового контролю” – обмежує слідчу діяльність і

процесуальну самостійність слідчого [457, с. 165]. Але якщо погодитись з

думкою про те, що функція судового контролю у досудовому

розслідуванні не потрібна, то і засада змагальності – теж. Бо одним із

призначень судового контролю якраз і є те, що він покликаний вирішувати

спірні питання між сторонами у змагальній процедурі.

У теорії кримінального процесу радянського періоду протягом

тривалого часу вважалося, що засади змагальності діють лише у судових

стадіях, а у досудових повинно відбуватися неупереджене, повне і всебічне

101

дослідження обставин справи. За такого підходу роль прокурора дійсно

полягала у тому, що він повинен був лише наглядати за тим, щоб слідчий

самостійно, неупереджено, повно і всебічно дослідив обставини

кримінального правопорушення. Тобто, фактично прокуророві у

кримінальному процесі була відведена роль наглядача за законністю, а не

активного виконавця державної функції протидії злочинності. Але ж якщо

у ході розслідування не реалізуються засади змагальності, то прокурор не

виконує правоохоронної функції, а лише займається наглядом за пошуком

істини органами досудового розслідування. За таких умов функція

процесуального керівництва прокурором досудовим розслідуванням,

звісно, була зайвою, а мотивом здійснення діяльності прокурора у

кримінальному процесі, в тому числі і у його досудовій стадії, була його

“допитливість”, а не потреба протидіяти злочинності у державі.

Такому положенню зі змагальністю у законодавстві сприяли

історично-політичні умови, в яких ухвалювали кримінальне процесуальне

законодавство. Оскільки у радянському процесі панувала концепція

об’єктивної істини, яку зобов’язані були встановлювати усі учасники

провадження, а сама істина вважалася досяжною у кожній кримінальній

справі [79, c. 23], то змагатися зі слідчим, який встановлює істину, не було

ніякої потреби. Логіка законодавця, вочевидь, полягала у тому, що,

оскільки слідчий повинен виконати обов’язок зі встановлення об’єктивної

істини, то участь захисника цьому може лише завадити. У радянському

кримінальному процесі у стадію досудового розслідування захисник не

допускався. Він мав право лише на ознайомлення з матеріалами вже

закінченого досудового розслідування. Обвинувачення готував слідчий

(орган дізнання) під наглядом прокурора. Прокурор у досудовому

розслідуванні не був віднесений до сторони обвинувачення, так само як і

слідчий. Відтак, дійсно, говорити про змагальність у досудовій стадії

процесу, можна було лише умовно (якщо брати до уваги можливості

102

самостійного захисту підозрюваного, обвинуваченого).

Навіть після тих, здавалось би, значних змін у напрямі розширення

змагальності у кримінальному процесі, особливо тих, які були

запроваджені законодавцем у перебігу так званої “малої” судової реформи

2001 р., що відбулися після набуття Україною незалежності [131; 123],

авторитетна міжнародна організація – Рада Європи – жорстко критикувала

КПК України. Серед інших було вказано на такий його недолік як

“практично повна відсутність змагальності та усунення сторони захисту

від участі у збиранні та фіксації доказів” [406].

Після юридичного закріплення Україною перед Радою Європи

обов’язку з реформування кримінального процесуального законодавства,

ситуація зі змагальністю у досудовому розслідуванні кардинально

змінилася. У Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні було

[177] констатовано: що кримінально-процесуальне законодавство в останні

роки зазнало змін; що були спрямовані на реалізацію вимог Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, це стосується

розширення змагальності сторін; заплановано з метою забезпечення

дотримання принципу змагальності, необхідно вдосконалити процесуальну

регламентацію процедур збирання і надання суду інформації сторонами

захисту та обвинувачення на основі чітко визначених критеріїв;

передбачено поширення змагальності на процедури вирішення питання

про застосування заходів процесуального примусу за обов'язкової участі

сторін обвинувачення і захисту; запропоновано для забезпечення

змагальності та процесуальної рівноправності сторін обвинувачення і

захисту завершити становлення адвокатури як незалежної самоврядної

організації, яка здійснює функцію захисту у кримінальному провадженні.

Згідно з абз. 11 п. 2 розділу 2 Концепції реформування кримінальної

юстиції України, прокурор повинен оцінювати та спрямовувати хід

розслідування. Зазначені у Концепції положення знайшли закріплення у

103

КПК України 2012 р. [177]. Змагальність, на думку М. І. Козлова, стала для

кримінального процесу тією універсальною засадою, яку в психології

називають “концептуальним ядром”, що нагадує руку, на яку можна одягти

різноманітні рукавички [168, с. 177]. І наразі засади змагальності діють у

досудовому розслідуванні, де прокурор віднесений до сторони

обвинувачення. Можна констатувати, що засади змагальності з

теоретичних положень “проникли” спочатку у Концепцію реформування

кримінальної юстиції в Україні, а потім і у чинний КПК України.

Тому теоретичні положення змагальності для нашого дослідження

мають методологічне значення не лише як теорія, а й як законодавче

положення. Це обумовлено ще і тим, що ні теорія структурного

функціоналізму, ні загальна теорія боротьби зі злочинністю, і їх

концептуальні положення поки що у законодавстві не закріплені.

Запровадження засади змагальності у досудовому розслідуванні

зобов’язує теоретиків шукати відповіді на питання щодо співвідношення у

цій частині процесу функцій прокурора з функціями інших учасників з

позиції змагальності. Відповіді на ці питання дозволять з’ясувати, на кого

прокурор у своїй досудовій діяльності повинен опиратися як на

“союзника” по виконанню функцій (або для кого він є керівником і може

вимагати сприяння у виконанні функцій); від кого залежить вирішення тих

чи інших процесуальних питань, що становлять зміст його функцій (хто як

“старший” за нього у процесуальному плані може обмежити можливості з

виконання функцій); хто є його процесуальним супротивником, який

здатен знизити ефективність виконання функцій.

На перший погляд, відповіді на ці три запитання знаходяться на

поверхні: прокурор є процесуальним керівником для органів досудового

розслідування, які допомагають йому у реалізації функцій; слідчий суддя є

“старшим” за прокурора; сторона захисту є процесуальним

супротивником. Але, попри таку “ясність”, завжди виникають проблеми зі

104

взаємодією прокурора з цими суб’єктами досудового розслідування, а,

відтак, – з розмежуванням їхніх правових повноважень.

Проблемні питання правовідносин прокурора з основними

учасниками досудового розслідування є предметом дослідження, які більш

детально висвітлені нами у четвертому розділі роботи.

У даному розіділі здійснено аналіз лише тих відносин, які

безпосередньо стосуються реалізації засад змагальності у досудовому

розслідуванні і питань суміщення та конкуренції функцій прокурора і

функцій інших учасників розслідування.

Загальновизнаним є те, що основними елементами засад змагальності

є поділ процесуальної діяльності на три функції: обвинувачення, захист,

правосуддя (вирішення справи). Отже, суміщення двох або трьох

зазначених функцій свідчить про те, що засади змагальності ігноруються.

Тут слід зазначити, що положення стосовно тріади процесуальних

функцій, які є характерними для змагальності, не заперечувалося і в

радянській процесуальній літературі [10, с. 40]. Його розділяють і сучасні

зарубіжні науковці [39, с. 8].

Окремі автори, не заперечуючи наявність змагальності у досудовому

розслідуванні і поділ його на три функції [68, c. 167], стверджують (чим

суперечать самі собі), що “слідчий, прокурор здійснюють функцію

вирішення справи при закритті кримінальної справи на стадії досудового

розслідування у випадках, передбачених ст. 284 КПК України, що є

суміщенням процесуальних функцій” [68, с. 168]. Такі твердження

суперечать змагальній природі сучасного кримінального провадження у

його досудовій стадії, врегульованій чинним КПК України.

По-перше, слідчий і прокурор не можуть закривати те, чого не існує.

У стадії досудового розслідування немає кримінальної справи. Вона

з’являється лише у суді (ч. 2 ст. 317 КПК) після того як сторони нададуть

до суду свої матеріали (досудового розслідування і матеріали захисту).

105

По-друге, термін “функція вирішення кримінальної справи” у

сучасних умовах правового регулювання досудового розслідування є

синонімом терміна “функція правосуддя” (кримінального). Тому функція

правосуддя (вирішення справи) не може “належати” стороні

обвинувачення. Інакше кримінальний процес буде не змагальним, а

інквізиційним.

У зв’язку з цим, виникає справедливе запитання: елементом якої

процесуальної функції прокурора у досудовому розслідуванні є закриття

ним чи за його згодою – слідчим або самостійно слідчим (під наглядом

прокурора) кримінального провадження з підстав, передбачених ч. 1

ст. 284 КПК України. Відповісти на це запитання доцільно з

використанням як прикладу підстави до закриття провадження,

передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України: якщо не встановлені достатні

докази для доведення винуватості особи в суді і реально вичерпані

можливості їх отримати. Відсутність доказів, достатніх для доведення

винуватості особи в судових стадіях, а також вичерпання можливостей

поповнити сукупність обвинувальних доказів змушує сторону

обвинувачення відмовитися від подальшої діяльності шляхом закриття

провадження. Таким чином, це рішення слід розглядати як рішення

сторони обвинувачення про відмову від діяльності з обвинувачення у

зв’язку з неможливістю переводу її у судові стадії процесу із-за наявності

певних обставин, встановлених законом.

Такий висновок не суперечить концепції здійснення прокурором

процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Будучи головним

у досудовому розслідуванні, прокурор в праві вирішувати його долю. Цей

висновок не суперечить і концепції кримінального позову – прокурор, не

отримавши підстав для його заявлення перед судом, відмовляється від

права на його подачу, бо право це у нього просто не виникає.

106

Головним у досудовому провадженні є прокурор, а в судових

стадіях – суд. Тому кожний із зазначених учасників на “своїй” стадії і

закриває кримінальне провадження. Тільки прокурор здійснює це як

“очільник” сторони обвинувачення на етапі підготовки державного

обвинувачення, а суд – у ході здійснення правосуддя у кримінальній

справі.

Окрім того, оскільки розслідування є досудовим, правосуддя у ньому

відсутнє за визначенням, бо діяльність здійснюється до початку судових

стадій. Суд же до прийняття цього рішення не причетний і не може бути

причетним, бо участь його у прийнятті зазначеного рішення означала б

здійснення правосуддя ще до того, як сторона обвинувачення звернулася

до суду з кримінальним позовом.

Все це означає, що суміщення процесуальних функцій прокурора і

суду при прийнятті рішення про закриття кримінального провадження у

стадії досудового розслідування не відбувається. А прокурор, як

представник сторони обвинувачення, лише констатує неможливість

продовження процесуальної діяльності у судових стадіях.

Змагальність є характерною як для досудового розслідування, так і

для суду. Але розподіл функцій між суб’єктами кримінального процесу,

які вправі вирішувати чи завершувати його, – прокурором і судом –

принципово різниться. Причому мова тут не йде про конкуренцію між

функціями цих суб’єктів. Прокурор залишається “головним” у досудовому

розслідуванні, а суд – у судових стадіях.

У досудовому розслідуванні суд, на виконання вимог засад

змагальності у кримінальному провадженні, залучається для вирішення

лише тих питань, які торкаються обмеження конституційних прав особи.

Тобто найбільш важливих прав особи, обмеження яких є найбільш

чутливими. Саме тому функцію суду з вирішення цих питань називають

107

функцією судового контролю за дотриманням конституційних прав

громадян.

Вирішувати ж у стадії досудового розслідування долю

кримінального провадження шляхом його припинення (відмови в

порушенні кримінальної справи, як це було до 2009 р. [348] чи закриття

кримінального провадження) суд не вправі. Бо це суперечить функції

судового контролю і посягає на виконання прокурором функції

обвинувачення (кримінального переслідування). Тут слід зазначити, що до

2009 р. у суду було повноваження скасовувати цю постанову і виносити

постанову про відмову в порушенні справи, задовольняючи скаргу на

постанову про порушення кримінальної справи (п. 2 ч. 16 ст. 2368 КПК

1960 р.). Конституційний Суд України цілком обґрунтовано визнав це

положення КПК неконституційним.

Особливі умови здійснення досудового розслідування можуть

тягнути за собою перерозподіл повноважень між прокурором і слідчим

суддею. Причому, прокурору передають суддівські повноваження

внаслідок чого функція судового контролю дещо обмежується, а прокурор

замість суду починає виконувати функцію захисту конституційних прав

громадян. Так, Законом України від 12 серпня 2014 р. “Про внесення змін

до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого

режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану

або у районі проведення антитерористичної операції” [125] КПК України

доповнено новим Розділом – IX-1. Статтею 615, яка складає зміст цього

Розділу, встановлено, що на місцевості (адміністративній території), на

якій діє правовий режим воєнного, надзвичайного стану, проведення

антитерористичної операції, у разі неможливості виконання у встановлені

законом строки слідчим суддею повноважень, передбачених статтями 163,

164, 234, 235, 247 та 248 КПК України, а також повноважень щодо обрання

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб до

108

осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-

114-1, 258-258-5, 260-263-1, 294, 348, 349, 377-379, 437-444 Кримінального

кодексу України, ці повноваження виконує відповідний прокурор.

Для теоретичних досліджень функцій прокурора важливою

методологічною настановою є те, що засади змагальності починають

реалізовуватися у конкретному кримінальному провадженні

(розслідуванні) завдяки прояву активності сторони обвинувачення,

“очолюваної” прокурором, завданням якої у досудовому розслідуванні є

вирішення питання про кримінальну відповідальність спочатку

невизначеної, а потім конкретної, особи. Однак, це не означає, що

прокурор у процесуальному змаганні завжди виступає ініціатором. У

певних випадках прокурор і сам змушений “захищатися” від певних дій

(протидії) з боку сторони захисту. Однак, у будь-якому разі ініціатива

сторони захисту є похідною від ініціативи сторони обвинувачення. Бо, як

правильно зазначав свого часу М. С. Строгович, “вчинення злочину – це є

юридичний факт, який породжує кримінально-правове відношення між

державою і особою, яка порушила заборону кримінального закону. Саме з

обвинуваченням пов’язана поява захисту” [395, с. 56].

Методологічно важливим для з’ясування сутності функцій прокурора

у досудовому розслідуванні є розмежування повноважень прокуратури як

державного органу, відповідального за координацію боротьби зі

злочинністю взагалі, і процесуального керівника сторони обвинувачення у

досудовому розслідуванні. Мова йде про те, що згідно з п. 7 ч. 1 ст. 16

Закону України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру” [135],

повноваженням Генерального прокурора України є видання обов’язкових

для всіх органів прокуратури наказів, розпоряджень, затвердження

положень та інструкцій. Відтак, положення прокурора у досудовому

розслідуванні підсилюється тим, що керівник його відомства –

Генеральний прокурор України – вправі видавати відомчі (підзаконні)

109

нормативно-правові акти, які певним чином впливають на зміст діяльності,

в тому числі і в частині реалізації засад змагальності. Тобто, виходить, що

прокурор, як сторона у кримінальному процесі, керується у своїй

діяльності нормами, виданими у відомстві, в якому він працює. Те ж саме

стосується і слідчих та співробітників оперативних підрозділів.

Як приклад, наведемо видання Генеральним прокурором України у

2012 р. [279] наказу, згідно якого були внесені зміни до Положення про

порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань [318, с. 4-19].

Згідно з цими змінами, “якщо у заяві, повідомленні, всупереч вимогам

частини 5 статті 214 КПК України, не наведено достатньої інформації про

вчинене кримінальне правопорушення, то для її встановлення проводяться

наступні дії: направлення вимоги до установ, підприємств, організацій про

надання документів або відповідних даних тощо. Такі дії повинні бути

виконані у строк, що не перевищує 7 днів.

При непідтвердженні під час перевірки обставин, які свідчать про

вчинення кримінального правопорушення, відповідно до пунктів 1 або 2

ч. 1 ст. 284 КПК України, приймається постанова про закриття

кримінального провадження”.

У такий спосіб сторона обвинувачення отримувала можливість без

залучення сторони захисту здійснювати досудове розслідування із

застосуванням обмеженого арсеналу процесуальних засобів. Отже, сторона

обвинувачення мала ще й таку, хоча і не пряму, перевагу перед стороною

захисту. Остання ж, як відомо, не вправі розраховувати на видання

адвокатською спільнотою нормативно-правових актів, які б визначали

порядок кримінального провадження.

Така необґрунтована і шкідлива для змагальності перевага сторони

обвинувачення скасована Законом України від 14 жовтня 2014 р. “Про

прокуратуру” [127], в якому у ч. 2 ст. 17 зазначено, що Генеральний

прокурор України має право видавати письмові накази лише

110

адміністративного характеру, що є обов’язковими до виконання всіма

прокурорами. Це, з одного боку, забезпечує процесуальну незалежність

прокурорів, які здійснюють свою діяльність у досудовому розслідуванні, а,

з іншого, – позбавляє прокуратуру, як одного із суб’єктів боротьби зі

злочинністю, права “коригування” кримінального процесуального закону

на свою користь.

Підводячи підсумок викладеному у цьому підрозділі, вважаємо за

доцільне зробити певні методологічні узагальнення, які матимуть значення

для виокремлення й уточнення предмету цього дослідження.

Прокурор є представником суспільства, на якого останнє через

державні інститути влади (парламент) поклало обов’язок здійснювати

певні функції, які є корисними для суспільства.

Виходячи з теорії функціоналізму, суб’єкт (прокурор) може

виконувати багато функцій, одні з яких є явними, інші – латентними; одні

менш значимими для суспільства, інші – більше, одні врегульовані

законом, інші – не врегульовані тощо.

Для нашого дослідження важливо констатувати, що у межах

наукової спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність – виокремлюються

лише ті функції прокурора, які можуть бути предметом дослідження у цій

науковій спеціальності в частині аналізу питань кримінального процесу.

Відтак, виокремлюючи функції прокурора, які підлягають розгляду,

необхідно зважати на те, що, як правильно стверджується у процесуальній

літературі, предметом процесуальної діяльності прокурора є вирішення

питання про кримінальну відповідальність спочатку невизначеної, а потім

конкретної особи, якій висунуто офіційне обвинувачення [150, с. 116-117].

Тому, під час цього дослідження ми будемо зважати не на всі функції

прокурора (пізнавальні, виховні, політичні, соціальні тощо), а лише на ті,

що мають кримінальне та кримінально процесуальне значення, яке

111

безпосередньо пов’язане з вирішенням питання про кримінальну

відповідальність.

112

Висновки до розділу 1

1. Наявне у теорії кримінального процесу знання про функції

прокурора у досудовому розслідуванні в історичному вимірі є застарілим, а

у змістовному – не відповідає очікуванням суспільства щодо ефективного

забезпечення функціональної діяльності прокурора у кримінальному

провадженні. Чинні нормативно-правові акти не дають достатніх підстав

для того, щоб здійснити чіткий і однозначний висновок про різновиди

кримінальних процесуальних функцій, що виконуються прокурором у

процесі досудового розслідування.

2. Кожній державі романо-германської (континентальної) системи

права властивий специфічний набір процесуальних функцій прокурора у

досудових стадіях процесу, обумовлений як загальною логікою типу

(моделі) кримінального процесу, так і особливостями, традиціями

національної правової культури, іншими об’єктивними і суб’єктивними

чинниками. При цьому, простежується така закономірність – чим міцніша в

державі традиція “сильної держави”, тим ширшими є функції прокурора, що

виконуються ним у досудовому розслідуванні.

3. Для досягнення позитивних результатів дослідження функцій

прокурора у досудовому розслідуванні доцільно застосовувати

методологічні основи трьох рівнів : 1) теорія структурного функціоналізму;

2) загальна теорія боротьби зі злочинністю (теорія запобігання, протидії,

розслідування злочинів); 3) теоретичні знання щодо змагальності у

юридичному процесі.

4. На ступінь відповідальності прокурора і функціональної єдності

досудового розслідування не вплинула взагалі або вплинула несуттєво та

обставина, що прокурор в кримінальному процесі України, починаючи з

1992 р., “втрачав” повноваження щодо вирішення важливих питань

досудового розслідування, які з метою ширшого впровадження у досудове

113

розслідування засади змагальності і розширення судового захисту прав його

учасників поступово переходили до суду, що врешті-решт призвело до

регламентації у процесуальному законі повноважень нового для

вітчизняного законодавства учасника – слідчого судді. Однак, незмінною

залишилася відповідальність прокурора за функціональну єдність діяльності

не лише сторони обвинувачення, яку він по суті очолює в стадії досудового

розслідування, а й діяльності усіх учасників цієї стадії.

5. Прокурор у досудовому розслідуванні, окрім загальновизнаних

функцій, виконує дисфункції, латентні та дискретні функції.

6. Політична влада, яку повинен проводити в життя прокурор як

“очільник” правоохоронної функції (влади), трансформується на

процесуальну владу прокурора у конкретному кримінальному провадженні.

Така трансформація відбувається кожного разу, коли прокурор вступає у

кримінальне провадження як процесуальний керівник розслідування або

контролює хід кримінального провадження як керівник органу прокуратури.

7. Еволюція функціонального призначення прокурора у досудовому

розслідуванні складається з п’яти відносно самостійних етапів: до

відділення суду від адміністративних органів; після відділення суду від

адміністративних органів; після відділення обвинувальної влади від судової

і перебуванням прокурорів при судових відомствах; у часи радянської

влади; у період незалежної України.

8. Змагальність у сучасному значенні даного терміна по суті є

“обвинувальністю”, з якої вона “виросла” у теорії кримінального процесу.

Обвинувальність же у широкому значенні цього слова у досудовому

розслідуванні означає не просто здійснення обвинувальної діяльності, а

здійснення її з метою отримати фактичний результат, достатній для того,

щоб звернутися до суду з вимогою про притягнення певної особи до

кримінальної відповідальності.

114

РОЗДІЛ 2 РЕАЛІЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ ПРОКУРОРА

НА ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ

2.1 Структурно-функціональний аналіз повноважень прокурора

на етапі притягнення особи до кримінальної відповідальності

Прокурорська процесуальна функція обвинувачення, частиною якої є

підготовка державного обвинувачення у просторово-часових межах стадії

досудового розслідування, має свою історію. Використання отриманих

історичних знань допоможе правильно вирішити завдання дисертаційного

дослідження.

Так, на момент створення прокуратури в Російській імперії існував

розшуковий кримінальний процес, у якому процесуальні функції

обвинувачення, захисту, вирішення справи були сконцентровані в

діяльності одного державного органу – суду, в ті часи суто

адміністративного органу [379, с. 111]. Цей судово-адміністративний орган

сам порушував обвинувачення, проводив розслідування справи, займався

пошуком і аналізом доказів та приймав остаточне рішення у справі. У

цьому процесі не було самостійних сторін обвинувачення і захисту, бо всі

ці функції виконував сам суд. Водночас, обвинувачення не

відмежовувалося від судової діяльності. У зв’язку з цим, прокурор не мав

повноваження порушувати кримінальну справу, розслідувати злочини і

підтримувати державне обвинувачення в суді. А тому М. О. Чельцов-

Бебутов справедливо стверджував, що “поза компетенцією прокурора було

кримінальне переслідування як особливий акт державної влади” [446,

с. 700].

115

На початковому етапі своєї діяльності прокурори процесуальною

діяльністю не займалися, бо вони лише “наглядали за рухом кримінальних

справ таким же чином, як і за всіма іншими справами, що перебували у

провадженні різних установ” [446, с. 701].

У 1775 р. російська імператриця Катерина ІІ видала правовий акт під

назвою “Учреждение для управления губернией Всероссийской Империи”,

яким фактично заклала основи відокремлення судових органів від

адміністрації, а також ряд важливих кримінальних процесуальних норм

[446, с. 702-703]. Цим правовим актом визначалася цілісна система

побудови прокурорських органів від генерал-прокурора до губернських і

повітових прокурорів, при яких діяли “стряпчі” (помічники прокурора).

Прокурори знаходилися при відповідних судах [273, с. 300], але в

службових відносинах ні з керівниками судів, ні з самими суддями не

знаходилися. Усі прокурори призначалися на посади безпосередньо

Сенатом, а всі нижчестоячі прокурори підпорядковувалися вищестоячим,

хоча прокуратура в ті часи ще не була централізованим органом.

Вважалося, що прокурори і стряпчі завжди “одними вустами говорять”

(п. 8 ст. 405 “Учреждения”). “Учреждение” 1775 р. уповноважило органи

прокуратури здійснювати нагляд за додержанням судами законності при

розгляді цивільних і кримінальних справ і брати безпосередню участь у

судових засіданнях з дозволу губернської адміністрації (п. 3 ст. 410

“Учреждения”).

У цих випадках (за наявності дозволу (доручення) губернського

правління) прокурор набував в суді статусу обвинувача і ставав стороною

процесу. Але таких справ було мало, бо вони повинні були стосуватися

лише захисту інтересів держави або казни [273, с. 307]. Для реалізації

обвинувачення у зазначених справах прокурор наділявся такими правами:

викликати обвинуваченого до суду, вимагати взяття його під варту,

ініціювати проведення досудового слідства у справі, подавати докази,

116

підтримувати обвинувачення в суді, оскаржувати незаконні судові рішення

до вищестоячого суду тощо (п. 5 ст. 406 “Учреждения”). Одночасно

прокурор виконував і функцію нагляду за додержанням законів судами.

Важливе значення для дослідження виникнення та розвитку

обвинувальної функції має “Наказ комиссии о составлении проекта нового

Уложения”, виданий імператрицею Катериною ІІ у 1767 р. Хоча цей

документ не був ні законом, ні інструкцією для членів комісії, однак , у

ньому монарх (тодішній законодавець) уперше проголосив принцип

державного обвинувачення і визначив прокуратуру як його носія. Так, у

статтях 138 і 139 “Наказу” спочатку вказується на різницю між

приватними (народними) і публічними (державними) злочинами, а потім

визначається прокуратура як суб’єкт обвинувачення у публічних злочинах,

наголошуючи, що прокурори зобов’язані “изыскивать и производить все

безгласные (публичные) дела” [274, с. 289]. Усі ці положення “Наказу”

потім були перенесені до “Учреждения для управления губерний

Всероссийской империи” від 7 листопада 1775 р. [44]. Так, на

законодавчому рівні чітко була визначена процесуальна функція

прокурора – обвинувачення, яка мала державно-правовий характер.

У 1832 р. видано “Свод законов Российской империи”, яким

кодифіковано усе чинне законодавство. У другій частині 15-го тому

містилися “Законы о судоустройстве по делам о преступлениях и

проступках” [136].

На підставі цього закону прокурор забезпечував в суді державне

обвинувачення підсудного і нагляд за недопущенням незаконного

засудження невинуватого, тобто виступав у справі і як обвинувач, і як

захисник. У зв’язку з тим, що поєднання двох функцій, які виключають

одна іншу, неприпустиме, М. В. Муравйов писав, “оскільки комбінація

протилежних обов’язків у дійсності є нездійсненною і одна з них буде

завжди паралізовувати другу або шукати собі виходу в третій, то тут

117

позиція закону не виконується: по суті, в практичному застосуванні

кримінального правосуддя прокурори і стряпчі не були ні тими, ні іншими,

а лише являлися формальними наглядачами в кримінальних справах.” [274,

с. 350]. І хоч прокурор справді формально виконував функцію

обвинувачення і захисту, сам факт закріплення їх у законі відображав

прогресивні ідеї французьких просвітителів того часу.

Зазначене вище свідчить, що в процесі відокремлення суду від

адміністративних органів виникло питання про необхідність державного

обвинувачення осіб, злочинними діями яких було заподіяно суттєву шкоду

державним і суспільним інтересам, тобто у справах публічного

обвинувачення. У середині 70-х років ХVІІІ століття вперше на

законодавчому рівні ця функція була покладена на прокуратуру – на

прокурорів і стряпчих. У межах розшукового процесу вони вперше стають

обвинувачами у справах, які стосуються інтересів держави, суспільства і

казни [274, с. 307]. Поряд з цією функцією прокурор продовжував

здійснювати функцію нагляду за додержанням законів. З початку ХІХ

століття прокурор став виконувати, як зазначалося в попередніх розділах

дослідження, функцію обвинувачення не тільки в суді, а й у досудових

стадіях процесу.

Таким чином, процесуальне становище прокурора у кримінальному

процесі суттєво змінилося після здійснення судової реформи в Російській

Імперії та затвердження “Статуту кримінального судочинства” 1864 р.

[147, с. 81]. Аналізуючи результати здійснення судової реформи

І. Я. Фойницький так оцінив цей документ: “Це чудова пам’ятка нашого

законодавства, одна із найцінніших прикрас великого визвольного

царювання, пам’ятка, що закріпила в нашому житті дорогоцінні паростки

законності і правди” [438, с. 45].

Даним статутом було закріплено принцип рівності усіх перед судом.

Уперше в історії Росії була створена адвокатура. Загальний прокурорський

118

нагляд за всіма державними органами було ліквідовано і діяльність

прокуратури як з нагляду за додержанням законності, так і з реалізації

функції обвинувачення була сконцентрована виключно на справах судових

органів. Основні положення даного правового акту свідчать, що “Напрями

діяльності осіб, яким доручений прокурорський нагляд, обмежуються

справами судового відання” (ст. 135 Статуту). Таким чином, законодавець

Російської Імперії вперше запровадив такі терміни, як кримінальне

переслідування, обвинувачення, викриття [353, с. 120-251], які

стосувалися, насамперед, професійної функціональної діяльності

прокурора. Крім того, був започаткований судовий контроль за досудовим

слідством [70, с. 230].

У період підготовки та реалізації судової реформи кінця XIX

століття в юридичній науці зародилося положення трьох основоположних

(загально-процесуальних) функцій: обвинувачення, захисту і розгляду

справи по суті. На досудовому розслідуванні особі, яка вчинила

кримінальне правопорушення, обвинувачення не пред’являлося. Судовий

розгляд справи по суті розпочинався на підставі обвинувального акту,

складеного прокурором. Після судової реформи 1864 р. процесуальна

діяльність стала для органів прокуратури основною і наповнилася новим

змістом. На перший план вийшла функція обвинувачення. Збереглась і

наглядова функція, але її виконання обмежувалося лише рамками судової

діяльності. Прокурор став сильним обвинувачем як у досудових, так і в

судових стадіях процесу [221, c. 52].

Після жовтневого перевороту 1917 р. радянська влада повернулася

до всеосяжного (загального) характеру прокурорського нагляду. Крім

здійснення нагляду за додержанням законності в досудових стадіях

процесу, прокурор наділявся правом порушувати обвинувачення

(кримінальне переслідування) перед судом і слідчими органами в разі

виявлення ознак злочину. Як сторона процесу, прокурор наділявся в суді

119

рівними правами з стороною захисту – по поданню доказів, заявлення

клопотань і оскарженню рішень суду. І все ж таки протягом майже 40

років (1922-1960) головне місце у досудовому розслідуванні належало

слідчому. Прокурорський нагляд за його діяльністю з боку прокурора був

недостатнім і досить обмеженим [165, с. 176; 445, с. 136; 352, с. 145].

У юридичній літературі активно поглиблювалося вчення про

кримінальні процесуальні функції обвинувачення, захисту і вирішення

справи, а також про кількість і характер процесуальних функцій прокурора

у досудовому розслідуванні. Значний внесок у розроблення цих питань

зробили В. Басков, М. Жогін, В. Михайлов, М. Полянський, В. Савицький,

М. Строгович та інші вчені-процесуалісти [30; 111; 261; 319; 360; 395].

Подальша активізація наукового інтересу до проблем участі

прокурора у кримінальному процесі була зумовлена підготовкою і

прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу Української

РСР у 1960 р.

Так, за цим КПК процесуальне становище прокурора суттєво

змінилося. У досудових стадіях процесу він отримав широкі владно-

розпорядчі повноваження і сконцентрував всю обвинувальну владу. Тільки

йому надавалося право на санкціонування обшуку і взяття обвинуваченого

(підозрюваного) під варту. Оскільки на момент ухвалення зазначеного

КПК змагальність не розглядалася як одна з основних засад кримінального

процесу, то у прокурора була сконцентрована не лише обвинувальна

(прокурорська) влада, а й окремі повноваження суддівської влади

(обмеження конституційних прав на недоторканність житла, особи тощо).

Прокурор міг скасувати будь-яку постанову слідчого і органу

дізнання, відсторонити їх від подальшого проведення досудового

розслідування кримінальної справи. Його вказівки стали обов’язковими

для виконання. Прокурор наділявся правом брати участь в окремих

слідчих діях, виконувати їх самостійно, розслідувати справу у повному

120

обсязі. Крім того, він уповноважувався на здійснення нагляду за

додержанням законності не тільки у досудовому розслідуванні, а й при

розгляді справи в суді (ст. 227 КПК України 1960 р.). Тобто, повноваження

прокурора щодо нагляду за законністю у діяльності суду свідчить про те,

що обвинувальна влада у державі була “сильнішою” за суддівську владу. У

принципі, це є характерним для тоталітарної держави.

Після розпаду СРСР і виникнення на його території самостійних,

незалежних, демократичних держав, у теорії держави та права стали по-

новому вирішуватися питання щодо меж втручання держави в приватне

життя громадян і форм державного захисту конституційних прав, свобод і

законних інтересів особи. У теорії кримінального процесу України знову

стала актуальною концепція трьох основоположних функцій

кримінального провадження: обвинувачення, захисту, вирішення справи,

чітко відмежованих одна від іншої.

Реформування всієї системи кримінальної юстиції України

пов’язувалося з використанням окремих ідей, закладених у судових

Статутах 1864 р.: суд присяжних, відродження судової влади,

встановлення судового контролю на досудовому розслідуванні тощо. Крім

того, вивчався і запозичувався позитивний досвід організації та діяльності

кримінального процесу держав розвиненої демократії: відмова від

домінуючого положення прокуратури у кримінальному провадженні;

розповсюдження дії принципу змагальності сторін на досудове

розслідування; введення інституту слідчого судді тощо.

Спочатку це здійснювалося шляхом внесення змін і доповнень до

КПК України 1960 р., а потім був розроблений і прийнятий (2012 р.) новий

КПК України. Відтепер прокурор виконує основоположну (загально-

процесуальну) функцію обвинувачення. Наразі, прокурор бере участь у

досудовому розслідуванні як представник держави, з метою захисту

конституційних прав та свобод людини і громадянина, охорони інтересів

121

суспільства і держави від злочинних посягань. Саме для досягнення цих

завдань прокурор у кожному випадку виявлення кримінального

правопорушення використовує заходи з метою встановлення обставин

його вчинення та викриття осіб, які його вчинили. Потім , на основі

зібраних доказів, він висуває обвинувачення і звертається до суду з

обвинувальним актом [495, с. 174], вимагаючи визнати право держави на

кримінальне покарання особи, яка вчинила правопорушення, заборонене

кримінальним законом (ст.ст. 291-293 КПК України).

У судовому провадженні прокурор виконує функцію обвинувачення

в іншій формі: виступає державним обвинувачем, у якого немає абсолютно

ніяких переваг перед стороною захисту в доказуванні. Крім того ,

прокурор, шляхом підтримання державного обвинувачення, доводить

перед судом вину особи у вчиненні кримінального правопорушення з

метою забезпечення кримінальної відповідальності цієї особи. У судових

стадіях процесу прокурор повністю позбавляється наглядових

повноважень [463, с. 97].

Отже, становлення та розвиток обвинувальної функції прокурора у

вітчизняному кримінальному провадженні необхідно пов’язувати з

чотирма взаємопов’язаними історичними періодами: відокремленням суду

від адміністративної влади (1775-1864); відокремленням обвинувальної

влади від судової (1864-1922); зміцнення домінуючого становища

прокуратури у кримінальному процесі за радянських часів (1922-1991);

визначення нової ролі прокуратури у кримінальному провадженні

демократичної України на рубежі тисячоліть (1991-2014) [12, с. 150-151;

483, с. 146].

Системний аналіз свідчить, що становлення функцій прокурора в

історії розвитку прокуратури в Україні засвідчує нерозривність цього

різновиду державно-правової діяльності з кримінальним процесом.

122

Особливо важливу роль відіграє прокурор у досудовій стадії, де

формується основна доказова база кримінального провадження.

Вважалося, що у радянські часи прокурор виконував у досудовому

розслідуванні лише дві процесуальні функції – від імені держави

здійснював постійний (систематичний) нагляд за додержанням законів

всіма суб’єктами, що діють на цьому визначальному етапі кримінального

провадження та реалізовував функцію обвинувачення у формі

затвердження обвинувального висновку у справі [275, с. 137-141], хоч

фактично він виконував ще й інші недостатньо досліджені вченими

процесуальні функції. Його завданням було своєчасно виявляти допущені

порушення кримінального, кримінального процесуального та інших

законів, застосовувати передбачені законом заходи до їх негайного

усунення. У зв’язку з цим прокурор наділявся владно-розпорядчими

повноваженнями, швидко усував будь-які порушення закону винятково

своєю владою і так відновлював законність. Новий КПК України значно

розширив елементи змагальності у досудовому розслідуванні, поділив його

учасників на сторони, надав прокурору багато повноважень суто

обвинувального характеру, у зв’язку з чим у нього (прокурора) виникло

більше процесуальних функцій, ніж було раніше. У такому ж становищі

сьогодні перебувають і прокурори Російської Федерації [99, с. 43].

В Україні основним суб’єктом сторони обвинувачення визначається

прокурор, на якого покладається виконання цієї відповідальної

основоположної (загально-процесуальної) функції у формі підготовки

державного обвинувачення (обвинувального акта) на досудовому

розслідуванні (ст. 291 КПК України) та у формі підтримання державного

обвинувачення в суді (п. 15 ст. 36 КПК України).

Стаття 36 КПК України, якою визначаються повноваження

прокурора у досудовому розслідуванні, спрямовує його діяльність в першу

чергу на реалізацію обвинувальної функції. Законодавець у 2012 р.

123

кардинально змінив роль прокурора у досудовому розслідуванні,

порівняно з тією роллю, яка була у нього раніше. У зв’язку з цим питання

про функціональну діяльність прокурора у розслідуванні набуло особливо

важливого наукового та практичного значення.

У разі вчинення особою забороненого кримінальним законом

суспільно небезпечного діяння, між нею і державою виникають

правовідносини, змістом яких є право держави піддати цю особу

покаранню, а обов’язок особи, яка вчинила кримінальне

правопорушення, – нести перед державою кримінальну відповідальність

[45, с. 101]. Інакше кажучи, держава, як гарант стабільності і розвитку,

захисник суспільства, прав і свобод людини, зобов’язана притягнути

особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, до кримінальної

відповідальності та покарати її.

З метою недопущення самої можливості притягнення до

кримінальної відповідальності невинного у ст. 62 Конституції України і

ст. 17 КПК України чітко визначено, що при вчиненні кримінального

правопорушення в обов’язковому порядку необхідно спочатку довести

вину конкретної особи у вчиненні цього правопорушення, а потім

встановити її вироком суду. Доведення вини розпочинається раніше від

судової діяльності, бо будь-який правопорушник до визнання його судом

винуватим повинен бути викритим у вчиненні кримінального

правопорушення. А це завдання органів, наділених державою правом на

висунення (підготовку і порушення) державного обвинувачення і

підтримання його в суді. Виконання цієї першої частини, пов’язаної з

доведенням (висуненням для наступного доведення перед судом) вини

конкретної особи у вчиненні кримінального правопорушення,

покладається державою на органи прокуратури.

Цей державно-правовий напрям прокурорської діяльності отримав

назву функція обвинувачення, яка реалізується у досудовому розслідуванні

124

в формі підготовки державного обвинувачення, а у судовому

провадженні – у формі доведення перед судом державного обвинувачення.

Зазначена функція реалізується прокурором не лише задля викриття

особи у вчиненні кримінального правопорушення, а й з метою захисту

кожного потерпілого, відновлення його порушених прав, а також з метою

забезпечення безпеки держави і суспільства [179, с. 71]. У зв’язку з цим,

варто погодитися з А. Кучиним, який зазначає, що обвинувачення, як одна

з форм застосування примусових заходів до особи, що вчинила

кримінальне правопорушення, не є самоціллю, а перш за все виступає

засобом захисту суспільства від небезпечних посягань [219, с. 14].

Таким чином, функція обвинувачення, що виконується прокурором у

кримінальному провадженні, є не лише однією з основоположних

(загально-процесуальних) функцій кримінального провадження,

спрямованою на висунення державного обвинувачення та доведення його

перед судом, а й правовим засобом захисту інтересів особи, держави і

суспільства від кримінальних правопорушень в цілому [1, c.147].

Серед інших суб’єктів кримінального провадження, які діють з боку

обвинувачення, прокурор займає ключове (провідне) становище. Саме

прокурор зобов’язаний на досудовому розслідуванні підготувати

(висунути) й обґрунтувати матеріально-правові претензії до особи, яка

вчинила кримінальне правопорушення. Ця частина кримінальної

процесуальної діяльності прокурора розпочинається з моменту винесення

або затвердження прокурором письмового повідомлення особі про підозру

і завершується затвердженням або складанням самим прокурором

обвинувального акта за результатами досудового розслідування.

Відомо, що український законодавець відмовився від використання

терміна “кримінальне переслідування” для характеристики цього напрямку

прокурорської діяльності, хоча цей термін раніше використовувався

Статутом кримінального судочинства 1864 р. Російської Імперії, КПК

125

України 1960 р. (після внесення до нього відповідних змін) і сьогодні

використовується КПК Російської Федерації і є рівнозначним з терміном

“обвинувачення” [6, с. 108]. Замість нього в КПК України

використовується термін “обвинувачення”. Вважаємо, що це поняття є

більш вдалим для характеристики змагального кримінального

провадження [477, с. 108].

Український законодавець позначив терміном “обвинувачення”

діяльність прокурора з підготовки матеріально-правових підстав

обвинувачення у ході досудового розслідування як твердження про

вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про

кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, передбаченому КПК

України, тобто підготовку і оформлення обвинувального акту (ст. 291 КПК

України), (п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України). Діяльність же прокурора в суді,

пов’язану з обвинуваченням у процесуальному значенні (що полягає у

доведенні перед судом висунутого обвинувачення з метою забезпечення

кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне

правопорушення), визначає терміном “державне обвинувачення” (п. 3 ч. 1

ст. 3 КПК України).

Таким чином, законодавець фактично розділив основоположну

(загально-процесуальну) функцію обвинувачення на дві підфункції:

“підготовка державного обвинувачення” і “підтримання державного

обвинувачення”, чітко визначивши стадії процесу, в яких вони

реалізуються, їх зміст, спрямованість, порядок реалізації, надавши їм

самостійного значення.

Функція підготовки державного обвинувачення, яка завершується

оформленням обвинувального акту (за КПК України 1960 р. –

обвинувального висновку), виконується на стадії досудового

розслідування протягом тривалого часу. Нею охоплюються періоди:

винесення прокурором письмового повідомлення особі про підозру чи дача

126

згоди слідчому на складання такого процесуального документа (ст. 277

КПК України); вручення письмового повідомлення про підозру (ст. 278

КПК України); зміни письмового повідомлення про підозру (ст. 279 КПК

України); вирішення питань про можливість звернення до суду з

клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності

(ст. ст. 285-287 КПК України); вирішення питання про необхідність

звернення до суду з клопотанням про застосування примусових заходів

медичного або виховного характеру (ст. 292 КПК України); складання

прокурором або затвердження ним складеного слідчим обвинувального

акту та направлення його до суду з реєстром матеріалів досудового

розслідування (ст. 291 КПК України).

У цілому поділяючи позицію законодавця щодо розмежування

термінів, якими позначається обвинувачення до суду і в суді, вважаємо за

потрібне зазначити, що Конституцією України (ст. 121) передбачено, що

на прокуратуру покладається підтримання державного обвинувачення в

суді. Причому, у переліку функцій прокуратури ця зазначена першою. Але,

якщо прокурор повинен підтримувати державне обвинувачення у суді, то

його спочатку треба підготувати.

КПК України 2012 р. запровадив принцип незмінності прокурора у

кримінальному провадженні. Якщо прокурор є незмінним протягом усього

кримінального провадження, то протягом досудового та судового

провадження незмінною має бути і його процесуальна функція. А оскільки

конституційною функцією прокурора є державне обвинувачення, то вона

має бути наскрізною для усього кримінального провадження.

У досудових стадіях прокурор готує державне обвинувачення. У разі

переконання у тому, що обвинувачення є обґрунтованим настільки, що

його можна успішно відстоювати перед судом, прокурор переводить його

до суду, попередньо порушивши шляхом затвердження обвинувального

акту або складання останнього.

127

Основоположна (загально-процесуальна) функція обвинувачення, яка

виконується прокурором у кримінальному процесі, розділена

законодавцем на два етапи (частини): обвинувачення у матеріально-

правовому значенні і державного обвинувачення у процесуальному

значенні. Перша виконується прокурором у досудовому розслідуванні і

пов’язується з висуненням обвинувачення, а друга виконується у судовому

розгляді і пов’язується зі зверненням прокурора до суду з обвинувальним

актом і доведенням обвинувачення під час судового розгляду матеріалів

кримінальної справи по суті [5, с. 112-114; 395, с. 63;].

Вважаємо, що першу частину прокурорської діяльності, спрямовану

на забезпечення матеріально-правових підстав обвинувачення, тобто на

підготовку і затвердження обвинувального акту у досудовому

розслідуванні, можна розглядати, як підготовку кримінального позову.

Другу ж частину прокурорської діяльності, спрямовану на забезпечення

процесуальних підстав обвинувачення – доведення перед судом цього

обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи,

яка вчинила кримінальне правопорушення, необхідно визначати як

підтримання державного обвинувачення в суді. Наявність у прокурора

функції підготовки державного обвинувачення у досудовому

розслідуванні, завершуваної обвинувальним актом, підтримують 53%

опитаних нами прокурорів і слідчих (460 із 873) (додаток А, табл. А. 1).

Згідно з результатами проведеного нами дослідження, вважаємо, що

таке визначення прокурорської обвинувальної діяльності на першій стадії

процесу було б правильним і логічним. Такий підхід виключав би

використання терміна “обвинувачення” в тексті одного закону в різних

його значеннях. Цей підхід до визначення першого етапу прокурорської

обвинувальної діяльності поділяється багатьма авторами [319, с. 8; 219,

с. 11].

128

Саме такі дві частини прокурорської обвинувальної діяльності

розкриватимуть зміст обвинувачення як єдиної обвинувальної

основоположної (загально-процесуальної) функції, що має ключове

значення для кримінального процесу, побудованого за принципом

змагальності сторін [5, с. 108]. Обвинувачення є підсумком (результатом)

двох різновидів його реалізації. На початковому етапі – досудовому

розслідуванні перед прокурором (обвинувачем) стоїть завдання –

встановити особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, і зібрати

докази, достатні для твердження про те, що саме вона його вчинила. Такий

висновок прокурор підтверджує затвердженням чи особистим складанням

письмового обвинувального акту. За своєю юридичною природою і

соціальною сутністю обвинувальний акт, затверджений чи складений

прокурором на досудовому розслідуванні, є позовом – позовом

кримінальним [320, с. 126].

Поняття кримінального (публічного) позову, як підфункції

обвинувальної функції, поділяється багатьма авторами, бо вона дозволяє

найбільш повно і всебічно розкрити принципи змагальності та рівності

сторін, забезпечити “баланс” прав останніх у досудовому розслідуванні

при підготовці прокурором цього кримінального позову (обвинувального

акту) до суду. Зазначена концепція отримала визнання та практичне

законодавче втілення у кримінальних процесах Німеччини, Румунії,

Франції та інших держав Західної Європи [397, с. 17-18]. За позначення

обвинувальної прокурорської діяльності у досудовому розслідуванні

терміном “підготовка і оформлення кримінального позову” висловилося

48 % опитаних нами прокурорів і слідчих (420 із 873) (додаток А,

табл. А. 1).

Після направлення прокурором обвинувального акту, тобто

кримінального позову, яким є порушене ним державне обвинувачення, до

суду, він зобов’язаний довести це обвинувачення перед судом з метою

129

забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила

кримінальне правопорушення. Це друга частина (підфункція) функції

обвинувачення. Вона реалізується як підтримання державного

обвинувачення в суді, тобто у судовому провадженні [364, с. 68-69].

Отже, основоположна (загально-процесуальна) функція

обвинувачення, що виконується прокурором, поділяється на дві самостійні

взаємопов’язані частини (підфункції): досудову (початкову), яка полягає у

підготовці державного обвинувачення і судову (кінцеву), змістом якої є

підтримання цього обвинувачення перед судом. Кожна з цих частин

реалізуються в окремих етапах кримінального процесу, відокремлених як

за суб’єктним складом його учасників, так і за правилами кримінального

провадження. Змістом першого етапу є діяльність прокурора, що

спрямована на підготовку державного обвинувачення (кримінального

позову) та його офіційного оформлення (складання чи затвердження

складеного слідчим обвинувального акта).

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України, обвинуваченням є

твердження про вчинення певною особою суспільно небезпечного діяння,

передбаченого законом України про кримінальну відповідальність,

висунене в порядку, встановленому КПК України. Термін “твердження”

походить від дієслова “твердити”, що відповідно тлумачиться у словнику

української мови і означає “офіційно оформити” [58, с. 1233].

Діяльністю з підготовки, обґрунтування й оформлення

обвинувального акту (кримінального позову) у досудовому розслідуванні

прокурор займається як безпосередньо (особисто), так і шляхом

процесуального керівництва та прокурорського нагляду за законністю дій і

рішень органів досудового розслідування, які здійснюють пошук,

перевірку, закріплення і накопичення доказової інформації як

обвинувального, так і виправдувального характеру (ч. 2 ст. 9 КПК

України). Іншими словами, підготовка державного обвинувачення

130

прокурором полягає у доказуванні обставин (ст. 91 КПК України),

сукупність яких складає предмет доказування у кримінальному

провадженні. До з’ясування цих обставин прокурора спонукає не лише

функціональний обов’язок, покладений на нього законодавцем, а й інші

чинники, такі як: потреба протидіяти злочинності; потреба виконувати

конституційні засади судочинства щодо “забезпечення доведеності вини”;

потреба перевіряти можливість спростування презумпції невинуватості;

потреба обґрунтувати обвинувачення; відсутність у обвинуваченого

обов’язку доводити свою винуватість.

Фахова підготовка прокурором державного обвинувачення, яке

формулюється у обвинувальному акті і виконує роль кримінального

позову, забезпечується не лише неупередженими діями органів досудового

розслідування, допомогою потерпілого, але й контрольними

повноваженнями слідчого судді, який усі свої зусилля на досудовому

розслідуванні спрямовує в русло недопущення порушень конституційних

прав людини і тим самим забезпечує якісне виконання слідчих

(розшукових) дій, незаперечність їх доказового значення (п. 18 ч. 1 ст. 3

КПК України).

Наукове осмислення місця і ролі обвинувачення вимагає чіткого

визначення моменту його появи у досудовому розслідуванні. З цього

питання існують різні думки.

Так, Н. Сухарєва вважає, що функція обвинувачення виникає вже під

час проведення першочергових і невідкладних слідчих (розшукових) дій,

спрямованих на встановлення особи, яка вчинила кримінальне

правопорушення [398, с. 7]. Подібної думки дотримувався М. О. Чельцов,

який початок кримінального переслідування ототожнював з початком

процесу розслідування, при можливості кримінального переслідування ще

невідомої особи, яка вчинила злочин [447, с. 88-89]. Автор вважав, що

початковим моментом кримінального переслідування є порушення

131

кримінального переслідування. Під ним М. О. Чельцов розумів

процесуальний акт відповідного державного органу, у якому той

встановлює наявність в певній події ознак кримінального злочину і тому

вирішує почати процедуру кримінального переслідування. При цьому,

об’єктом кримінального переслідування у цей початковий момент

необов’язково є індивідуально-визначена особа, тому що вона може бути

невідома [448, с. 348].

Н. І. Щегель вважає, що якщо справу порушують (за термінологією

КПК України 2012 р. – “розпочинають досудове розслідування” – В. Ю.) за

фактом злочину, вчинення якого не викликає сумніву, але ще немає даних

про особу, функція кримінального переслідування реалізується шляхом

винесення відповідної постанови і з цього моменту розпочинається

переслідування злочину, тобто діяльність з його розкриття та встановлення

особи, яка його вчинила [466, с. 10].

А. Тушев висловлює протилежну позицію і, посилаючись на

М. Строговича, С. Голунського та інших, стверджує, що функція

обвинувачення виникає на досудовому розслідуванні з моменту надання

конкретній особі офіційного статусу підозрюваного або обвинуваченого

[420, с. 165], тобто з появою можливого правопорушника. Прибічниками

такої думки є й сучасні російські процесуалісти, які стверджують, що

кримінальне переслідування починається з моменту набуття особою

процесуального положення підозрюваного чи обвинуваченого [207, с. 32;

113, с. 80].

Ми поділяємо останню думку, бо кожна функція повинна мати

офіційність, обмежену рамками закону. Більше того, саме цим шляхом

пішов український законодавець, який встановив, що притягнення до

кримінальної відповідальності – стадія кримінального провадження, яка

починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні

кримінального правопорушення (п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України).

132

Свого часу, власну думку щодо визначення початкового моменту

кримінального переслідування висловив Конституційний Суд України. У

Рішенні від 27 жовтня 1999 р. у справі № 1-15/99 він дійшов висновку про

те, що притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія

кримінального переслідування, починається із моменту пред’явлення особі

обвинувачення. Обґрунтовуючи твердження про те, що поняття

“притягнення до кримінальної відповідальності” (кримінальне

переслідування) включає пред’явлення особі постанови про притягнення її

як обвинуваченого, суд базувався на існуючих у Кримінальному кодексі

України положеннях, які передбачають кримінальну відповідальність за

притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності [347].

У Кримінальному кодексі України це є ст. 372, яка встановлює

відповідальність слідчого і прокурора. У зв’язку з наданням законодавцем

автентичного тлумачення поняття “притягнення до кримінальної

відповідальності” (п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України) Рішення Конституційного

Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі № 1-15/99 мало б бути

уточнене положенням про те, що притягнення до кримінальної

відповідальності розпочинається не з моменту пред’явлення особі

обвинувачення, а з моменту повідомлення їй про підозру.

У плані здійснення прокурором у досудовому розслідуванні функції

підготовки державного обвинувачення є важливим розгляд позиції ЄСПЛ

щодо визначення початкового моменту офіційного висунення особі

“кримінального обвинувачення” і порівняння її з позицією українських

вищих органів законодавчої і судової влади.

У справі “Еклє проти Німеччини” [342] ЄСПЛ зазначив, що

кримінальне обвинувачення може бути визначене як “офіційне

повідомлення особи компетентним органом про те, що вона підозрюється у

вчиненні кримінального порушення”. У справі “Фоті та інші проти Італії”

[346] ЄСПЛ навів ширше розуміння цього визначення, включивши до

133

нього також “інші підстави, що підтверджують це обвинувачення і можуть

спричинити серйозні наслідки, які можуть ускладнити становище

підозрюваного”.

Європейська комісія з прав людини та ЄСПЛ визнали, що такими

підставами, які можуть спричинити серйозні наслідки, можуть бути

видання ордеру на арешт, обшук приміщення чи особистий обшук. Однак,

на їхню думку, такі дії, як початок досудового (поліцейського)

розслідування, допит свідків або інші дії, що безпосередньо не впливають

на особу, не можуть бути віднесені до таких підстав [227, с. 59]. Водночас

особа, викликана як свідок у кримінальному провадженні, але фактично

підозрювана у вчиненні кримінального правопорушення (якщо їй під час

допиту були поставлені запитання, які можуть бути використані проти неї

як обвинувальні), користується гарантіями ст. 6 ЄКПЛ (“Сервес проти

Франції” [345]).

Офіційним повідомленням про обвинувачення також є початок

досудового слідства проти конкретної особи чи арешт банківських

рахунків конкретної особи (“Рінґайзен проти Австрії” [344]).

Згідно з судовою практикою ЄСПЛ, визначення повідомлення особи

як обвинувачення у сенсі ст. 6 ЄКПЛ не завжди може бути сформульоване

у кримінальному процесуальному чи кримінальному праві. При вирішенні

питання про те, чи є певне повідомлення особи обвинуваченням, слід

виходити із того, які санкції передбачені за діяння. Отже, обвинувачення

може мати місце у разі повідомлення особи про те, що вона вчинила

цивільне, адміністративне чи дисциплінарне правопорушення.

Так, Європейська комісія з прав людини та ЄСПЛ ухвалили рішення

про те, що характер санкцій, які можуть бути застосовані за певних

обставин, можуть спричинити перекваліфікацію цивільної справи на

кримінальну, наприклад у випадку, коли несплата штрафу може призвести

до ув’язнення [227, с. 59].

134

Порівняння позиції українського законодавця та Конституційного

Суду України з позицією Європейської комісії з прав людини та ЄСПЛ

щодо визначення початкового моменту обвинувачення (кримінального

переслідування) дає підстави для висновку про те, що вони не

співпадають. Позиція ЄСПЛ полягає у тому, що момент висунення

кримінального обвинувачення, про яке йдеться у ст. 6 ЄКПЛ, може

наставати раніше моментів, визначених національним законодавством.

Рішення ЄСПЛ є джерелом права для національних судів (ст. 17

Закону України від 23 лютого 2006 р. “Про виконання рішень та

застосування практики Європейського суду з прав людини”) [133].

Здавалося б, що момент притягнення до кримінальної відповідальності за

українським кримінальним процесуальним законом і момент висунення

офіційного обвинувачення за ЄКПЛ і Рішеннями ЄСПЛ повинні

співпадати. Однак, вітчизняний законодавець пов’язав момент початку

притягнення до кримінальної відповідальності з моментом повідомлення

особі про підозру.

Чи можна погодитися з тим, що наш законодавець проігнорував

Рішення ЄСПЛ? Напевне, ні.

По-перше, не усі правові позиції ЄСПЛ обов’язково повинні бути

імплементовані у національне законодавство.

По-друге, Кримінальний кодекс України встановлює для прокурора

досить високу “ціну” (максимальна санкція – до десяти років позбавлення

волі – ч. 2 ст. 372 КК України) за притягнення завідомо невинного до

кримінальної відповідальності. Тому законодавець не пішов на те, щоб

підставою до повідомлення особи про підозру був, наприклад, обшук

приміщення, яке вона займає. Беззаперечно, обшук тягне серйозні наслідки

для особи, але він може безпосередньо й не бути підставою для набуття

особою статусу підозрюваного, тобто до початку притягнення особи до

кримінальної відповідальності. У цьому випадку прокурор повинен

135

зважати на позицію ЄСПЛ сам і вимагати від слідчого, щоб той враховував

положення, які, на думку ЄСПЛ, свідчать про висунення особі офіційного

обвинувачення. У кримінальному провадженні ці положення можна

розглядати як зміст правової презумпції, згідно з якою наявність їх є

підставою до поводження з особою, як з підозрюваною ще до надання їй

такого процесуального статусу згідно з українським законодавством.

По-третє, особа, яку незаконно повідомлено про підозру, має право

на реабілітацію. Повідомлення про підозру на етапі, коли у прокурора

немає достатньої впевненості у тому, що конкретна особа вчинила

кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким розпочате досудове

розслідування, буде передчасним і завідомо незаконним, що потягне

реабілітацію особи (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України від 1 грудня 1994 р. “Про

порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями

органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів

досудового розслідування, прокуратури і суду”[122]). Тому прокурор

повинен повідомляти її про підозру (надавати згоду на це слідчому) лише у

разі наявності у його розпорядженні достатніх даних про вчинення

кримінального правопорушення. Повідомлення про підозру у разі

затримання чи обрання запобіжного заходу свідчить про наявність

достатніх даних про вчинення кримінального правопорушення або про

обґрунтовану підозру особи.

Із викладеного вище можна зробити важливий для теорії

кримінального процесу висновок. Початок здійснення прокурором

діяльності з обвинувачення (підготовки державного обвинувачення), тобто

початок притягнення певної особи до кримінальної відповідальності

визначається вітчизняним кримінальним процесуальним законодавством і

має значення, насамперед, для конкретного кримінального провадження.

Визначення початкового моменту висунення обвинувачення ЄКПЛ і

Рішеннями ЄСПЛ має значення, насамперед, для захисту права особи на

136

розгляд обвинувачення проти неї міжнародною судовою установою –

ЄСПЛ. Для національного суду цей момент також має значення у плані

визначення розумних строків провадження. Але ці моменти не можуть

визначати початковий момент набуття особою “офіційного” статусу

підозрюваного та перебігу процесуальних строків. Ми погоджуємося з

позицією В. Г. Бессарабова про те, що метою діяльності ЄСПЛ є

забезпечення дотримання положень ЄКПЛ та її протоколів. Суд не має

функції виправлення помилок місцевих судів із застосування

національного законодавства. Також до повноважень суду не входить

оцінювання доказів. Неправильним є сприйняття Європейського суду як

“четвертої інстанції”, до якої б усі аспекти справи могли б передаватися на

розгляд. Заяви, в яких декларується, що місцеві суди мали б прийняти інше

рішення (на користь позивача), визнаються неприйнятними,

безпідставними та необґрунтованими [42, с. 118].

Викладене дає підставу для виокремлення у кримінальному процесі

двох статусів особи щодо якої здійснюється обвинувальна діяльність.

Перший з них – це фактичний статус підозрюваного, коли щодо особи діє

презумпція можливої причетності до вчинення кримінального

правопорушення. Зазначена презумпція не виключає дію презумпції

невинуватості і повинна мати значення лише для забезпечення прав особи

без застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

Другий статус є “офіційним”, бо надається особі лише за рішенням

представника державного органу, наділеного кримінальною

процесуальною компетенцією, про повідомлення про підозру [492, с. 206].

Розмежування цих статусів має як теоретичне, так і практичне

значення, бо дозволяє забезпечити права особи, щодо якої прокурор

здійснює обвинувальну діяльність, і не змушує останнього поспішати з

повідомленням особи про підозру у випадках, коли він здійснює лише

137

перші дії з викриття її у вчиненні кримінального правопорушення, не

маючи при цьому достатніх даних для повідомлення про підозру.

Тепер щодо повідомлення про підозру, як початковий елемент

діяльності прокурора з підготовки державного обвинувачення. Інститут

повідомлення про підозру (ст. ст. 276-279 КПК України) є новим для

вітчизняного кримінального процесуального законодавства. Лише з

появою підозрюваного можна виконувати передбачені законом дії,

спрямовані на обмеження конституційних прав людини, застосування

відповідних примусових заходів процесуального характеру. Необхідно

відрізняти осіб, фактично запідозрених у вчиненні кримінального

правопорушення (яких буває досить багато на початкових етапах

досудового розслідування) від підозрюваного як суб’єкта кримінального

процесуального права і суб’єкта кримінального процесу. Інакше кажучи,

прокурор може розпочати виконання функції підготовки і оформлення

кримінального позову (обвинувального акта) лише при появі

передбаченого законом юридичного факту – наданні конкретній особі

статусу підозрюваного.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 та ст. 276 КПК України підозрюваним

визнається: особа, затримана на місці вчинення кримінального

правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; особа, відносно

якої обрано один із запобіжних заходів, передбачених КПК України; особа,

відносно якої зібрано достатньо доказів для її підозри у вчиненні

кримінального правопорушення. Письмове повідомлення про підозру

складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором (ч. 1

ст. 278 КПК України).

Таким чином, Законом передбачено, що слідчий позбавлений права

виконувати цю важливу обвинувальну дію без згоди прокурора, який є

безпосереднім носієм процесуальної функції обвинувачення на досудовому

розслідуванні. З моменту повідомлення про підозру між прокурором і

138

підозрюваним виникають кримінальні процесуальні правовідносини, що

передбачають можливість реалізації функції обвинувачення, з одного боку,

і захисту – з іншого [474, с. 270-272].

Усі процесуальні та слідчі (розшукові) дії, які здійснюють прокурор і

слідчий щодо конкретних осіб, але до винесення письмового повідомлення

про підозру і вручення його конкретній особі, не входять до змісту функції

обвинувачення, а відносяться до функції розслідування. У зв’язку з цим,

обвинувачення на досудовому розслідуванні офіційно ініціюється тільки

прокурором, за наявності відповідних юридичних фактів. Але досудове

розслідування розпочинається набагато раніше і здійснюється воно

шляхом проведення відповідних процесуальних і слідчих (розшукових)

дій, спрямованих винятково на розслідування кримінального

правопорушення. Даючи свою згоду слідчому на повідомлення про підозру

конкретній особі, прокурор розпочинає реалізацію функції

обвинувачення – підготовки кримінального позову (обвинувального акту)

на досудовому розслідуванні, що вказує на головну роль прокурора у цій

стадії процесу.

З урахуванням викладеного, процесуальна функція розслідування,

яка виконується слідчим, ні в якому разі не може бути частиною функції

обвинувачення, що виконується прокурором. У цьому плані варто

погодитися з Л. Г. Таніною, яка прямо відзначає, що слідчий в

кримінальному провадженні здійснює функцію досудового розслідування,

яку недопустимо ототожнювати з функцією обвинувачення або розглядати

як її складову частину. При виконанні своїх повноважень цей учасник

повинен зібрати докази як обвинувачення, так і захисту, і, дослідивши їх

повністю, прийняти рішення у справі [405, с. 121]. Слід погодитися з

думкою Л. М. Карнєєвої про те, що винесення слідчим постанови про

притягнення особи як обвинуваченого (за КПК України 2012 р. –

повідомлення про підозру – В. Ю.) – це не виконання функції

139

обвинувачення, а одномоментне процесуальне рішення, що означає появу

в процесі обвинуваченого [155, с. 7-13, 16].

Це буде обвинувачення в матеріальному сенсі, тому говорити, що з

даним рішенням слідчий стає на сторону обвинувачення недоцільно,

оскільки, по-перше, з появою в справі обвинуваченого слідчий не доводить

лише висунуте ним обвинувачення, а продовжує здійснювати всебічне,

повне й неупереджене дослідження обставин; по-друге, винесена слідчим

постанова про притягнення особи як обвинуваченого (за КПК України –

повідомлення про підозру) не є остаточною, і в подальшому може бути

неодноразово змінена, аж до повного її скасування і припинення

кримінального переслідування за реабілітуючими підставами; по-третє, це

лише процесуальна основа того, що обвинувачений (за КПК України –

підозрюваний) отримує офіційний статус відповідного учасника процесу і

виступатиме в суді на стороні захисту [143, с. 9].

На підтвердження самостійного характеру функції розслідування

О. О. Картохіна правильно зазначає, що, оскільки слідчий в ході

розслідування зобов’язаний, нарівні із встановленням події злочину і

винності особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння, довести (за

наявності таких) обставини, що виключають злочинність і караність

діяння; обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання, а також

характеризують особу обвинуваченого; обставини, які можуть спричинити

за собою звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, тобто

всебічно, неупереджено і повно досліджувати обставини, для подальшого

висунення обвинувачення і подальшого справедливого покарання, то це не

означає, що слідчий виконує в цій частині розслідування функцію захисту

(по-перше, тому, що покладання двох функцій (кримінального

переслідування та захисту) на одну й ту ж посадову особу заборонено, по-

друге, встановлення даних обставин не служить захистом від

пред’явленого обвинувачення, а є потребою для правильного вирішення

140

кримінального провадження, викриття підозрюваного, обвинуваченого у

вчиненні злочину, виключаючи об’єктивне ставлення у провину, а, отже,

доведення перерахованих вище обставин, якщо заперечувати існування

функції розслідування, входить у функцію кримінального переслідування,

що свідчить про обвинувальну спрямованість діяльності слідчого, а це є

неприпустимим [154].

Але й обвинувачення неприпустимо вважати частиною функції

розслідування, бо воно (обвинувачення) продовжується і в суді. У

досудовому розслідуванні функції обвинувачення та розслідування

існують окремо і не є складовими елементами першої чи другої. Вони

реалізуються паралельно.

Змістом обвинувальної діяльності прокурора у досудовому

розслідуванні є його процесуальна діяльність, що здійснюється з

потенційною чи реальною опорою на потерпілого, цивільного позивача і їх

представників з метою встановлення винуватості підозрюваного у

вчиненні кримінального правопорушення. Зміст цієї обвинувальної

діяльності утворюють: надання особі процесуального статусу

підозрюваного; використання доказів, що викривають підозрюваного у

вчиненні кримінального правопорушення та обтяжують його

відповідальність; складання особисто прокурором чи затвердження ним

складеного слідчим обвинувального акта (кримінального позову);

направлення обвинувального акта (кримінального позову) для розгляду до

суду [149, с. 13].

Мета прокурорської обвинувальної діяльності у досудовому

розслідуванні – довести в законному порядку вину конкретної особи у

вчиненні кримінального правопорушення шляхом використання доказів,

що містяться у матеріалах кримінального провадження, і підготувати на їх

базі кримінальний позов (обвинувальний акт) та направити його для

розгляду до суду. Тут важливо наголосити на тому, що доведення вини

141

особи є саме метою обвинувальної діяльності прокурора, а не обов’язком

останнього. Бо у кожному випадку закриття кримінального провадження з

реабілітуючих підстав прокурора потрібно було б притягати до юридичної

відповідальності за невиконання обов’язку. З моменту отримання

підозрюваним копії обвинувального акту (кримінального позову) він

(підозрюваний) набуває процесуального статусу обвинуваченого (ч. 2

ст. 42, ст. ст. 231-293 КПК України). Обвинувальний акт (кримінальний

позов) має викривальний характер [269, с. 57].

Зазначений процесуальний документ прокурор ініціює перед

належним суб’єктом (судом) вирішення питання про притягнення

обвинуваченого до кримінальної відповідальності, у зв’язку з чим може

складатися тільки щодо особи, яка, на думку прокурора, підлягає такій

відповідальності. Особи, які вчинили суспільно небезпечне діяння у стані

неосудності чи у віці, в якому особа не є суб’єктом кримінального

правопорушення, не підлягають кримінальній відповідальності, а отже,

проти них прокурор не може здійснювати обвинувачення – підготовку

обвинувального акту (кримінального позову). У цьому випадку

прокурорська діяльність обмежується наглядом за додержанням законності

органами досудового розслідування. Не реалізується функція

обвинувачення і в кримінальних провадженнях, у ході розслідування яких

не встановлено особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, підстав

для повідомлення будь-якій особі про її підозру, і в яких, відповідно до

ст. 284 КПК України, кримінальне провадження підлягає закриттю. Якщо

ж за цими кримінальними правопорушеннями на перших етапах їх

розслідування реалізація зазначеної функції була розпочата, то в

подальшому її виконання припиняється через втрату доцільності. Тут теж

прокурорська діяльність обмежується наглядом за додержанням законності

[474, с. 270].

142

Межі і спрямування обвинувальної діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні визначаються характером і обсягом

повідомлення про підозру, яке може змінюватися в ході розслідування як у

бік посилення, так і в бік зменшення залежно від зібраних доказів (ст. 279

КПК України).

Підставою для складання обвинувального акта (кримінального

позову) можуть слугувати лише докази, які, на думку прокурора,

беззаперечно підтверджують вчинення кримінального правопорушення

підозрюваним. У зв’язку з цим, виконання прокурором функції

обвинувачення, за наявності передбачених законом обставин, які

виключають розслідування і тягнуть за собою його закриття, є

неприпустимим. У цих випадках відмова прокурора від обвинувачення

невинуватих, звільнення їх від відповідальності, а також реабілітація,

вважаються не менш значимими, ніж обвинувачення і справедливе

покарання осіб, винуватих у вчиненні кримінальних правопорушень. Із

цього можна зробити висновок про те, що поняття “розслідування

кримінального правопорушення” є набагато ширшим від поняття

“обвинувачення” у формі підготовки кримінального позову (державного

обвинувачення), бо розслідування може здійснюватися і до моменту появи

у справі процесуальної фігури підозрюваного, тобто до початку реалізації

прокурором функції обвинувачення [490, с. 249].

Призначення обвинувального акту (кримінального позову),

підготовленого прокурором за результатами діяльності у досудовому

розслідуванні, виражається в тому, що цим актом обвинувачений

заздалегідь повідомляється про те, в чому він конкретно обвинувачується,

на чому ґрунтується це обвинувачення і від чого йому потрібно буде

захищатися в суді. Цим актом суд повідомляється про сутність

обвинувачування, що буде розглядатися ним у судовому засіданні. Крім

того, при постановленні вироку (обвинувального чи виправдувального) суд

143

не має права виходити за межі обвинувального акта (кримінального

позову), тобто засудити особу за кримінальні правопорушення, які в цьому

акті не зазначені. У тім же колі, яке окреслене обвинувальним актом, суд

вільний у своїх діях і рішеннях.

Обвинувальна діяльність прокурора у кримінальному провадженні

регламентується нормами кількох галузей права: конституційним,

прокурорським, кримінальним, кримінальним процесуальним. Норми КПК

України складають основний масив норм, які регулюють виконання

прокурором обвинувальної функції. Норми ж прокурорського права не

забезпечують у достатній мірі правового регулювання прокурорської

обвинувальної функції. У зв’язку з цим вони повинні бути кардинально

переглянуті та згруповані в одному з розділів Закону України “Про

прокуратуру”.

І, нарешті, для належного виконання прокурором обвинувальної

діяльності в перебігу досудового розслідування, що має матеріально-

пошуковий характер, законодавець України наділяє його повноваженнями

владно-розпорядчого характеру (ст. 36 КПК України). Їх реалізація

вимагає від прокурора значного досвіду і знань.

Системний аналіз процесуальної функції прокурора з підготовки

державного обвинувачення та оформлення обвинувального акта

(кримінального позову) свідчить, що ця процесуальна діяльність

реалізується прокурором за допомогою потерпілого, цивільного позивача,

їх представників [162, с. 99-103] та з використанням доказів, які зібрані у

кримінальному провадженні, з метою підготовки і висунення

обвинувачення проти конкретної особи.

У зв’язку з цим, слід вважати такою, що позбавлена логіки , позицію

законодавця, який, наділяючи потерпілого широкими повноваженнями

суто обвинувального характеру (ст. 56 КПК України), позбавляє його

права на отримання копії обвинувального акту і реєстру матеріалів

144

досудового розслідування – підсумкових процесуальних документів

досудового розслідування, для появи яких у кримінальному провадженні

він (потерпілий) приклав багато власних зусиль і на захист саме його

(потерпілого) інтересів спрямований цей документ [381, с. 67].

З появою у кримінальному провадженні обвинувального акту

(кримінального позову) завершується стадія досудового розслідування і

підозрюваний набуває кримінального процесуального статусу

обвинуваченого. У момент затвердження обвинувального акту прокурором

державне обвинувачення вважається порушеним і має бути переведене до

суду протягом стислого терміну. Такий висновок випливає з необхідності

дотримання прокурором положень ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ [173] щодо потреби

забезпечення права обвинуваченого на справедливий і публічний розгляд

його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,

встановленим законом, який встановить обґрунтованість висунутого

кримінального обвинувачення.

Набуття сили обвинувальним актом свідчить про завершення

виконання прокурором у досудовому розслідуванні функції підготовки

державного обвинувачення і наявності підстав для заявлення до суду

кримінального позову.

2.2 Реалізація функції нагляду за додержанням законів органами

досудового розслідування

Наглядова функція прокурора (в сенсі нагляду за законністю у

державі) полягає у тому, щоб виявити факт вчинення кримінального

правопорушення, організувати процедуру його розслідування, висунути

обвинувачення (у разі наявності підстав до того) і відстоювати його перед

145

судом. Метою такого нагляду є забезпечення виявлення, у межах своєї

компетенції, порушень закону про кримінальну відповідальність, а

предметом – норми кримінального права.

У кримінальному процесі мова йде про нагляд, предметом якого є

законність діяльності посадових осіб, підлеглих прокуророві у

процесуальному плані. Мета нагляду цього різновиду полягає у досягненні

стану максимально ефективного дотримання вимог закону (переважно

процесуального) в ході кримінального провадження на його досудовій

стадії за конкретним фактом ймовірного вчинення кримінального

правопорушення. Такий (високий) ступінь ефективності дотримання вимог

закону на досудовій стадії забезпечує переконаність прокурора як

державного обвинувача у правильності його правової позиції в судових

стадіях кримінального провадження.

З моменту створення прокуратури і до цього часу незмінною її

функцією у кримінальному провадженні залишається нагляд за

додержанням законів при здійсненні досудового розслідування. Закріплена

ця функція за прокурором і в ст. 36 чинного КПК України. Виокремлення

зазначеної діяльності прокуратури в самостійний напрямок (функцію)

зумовлено двома чинниками: важливістю такої правоохоронної діяльності,

як боротьба з кримінальними правопорушеннями, які становлять загрозу

для національної безпеки країни; тяжкістю порушень закону, що можуть

допускатися у досудовому розслідуванні при вторгненні органів

кримінальної юстиції у сферу прав і свобод людини, що особливо

охороняються [440, с. 20].

Прокурорський нагляд у цій найгострішій сфері соціальної

практики – гостре знаряддя боротьби з кримінальними правопорушеннями

і одночасно – гарантія надійного захисту прав людини як від протиправних

дій особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, так і від можливого

свавілля та беззаконня з боку посадових осіб органів досудового

146

розслідування, які активно застосовують у своїй діяльності широкий

арсенал примусових заходів процесуального характеру [471, с. 76].

Принцип законності – основоположний принцип діяльності органів

досудового розслідування. Тут неприпустимі найменші відхилення від

вимог чинного закону. Порядок проведення досудового розслідування

детально регламентується нормами КПК України. Зазначені в законі

положення вказують, що прокурор зобов’язаний за допомогою засобів

нагляду, наданими йому законом, забезпечити точне і неухильне

додержання органами досудового розслідування усіх вимог чинного

законодавства. Виходячи з цього, сутністю прокурорського нагляду на

цьому напрямку є його безперервна спостережна діяльність щодо

забезпечення законності у досудовому розслідуванні. Цей нагляд

характеризується активністю і наступальністю. Починається він з моменту

надходження повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення і

продовжується до завершення розслідування кримінального

правопорушення. Здійснюється систематично і незалежно від наявності

сигналів про порушення законності.

Проте, в теорії кримінального процесу немає єдності позицій щодо

співвідношення функції обвинувачення і нагляду в діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні. Так, Г. Васильєв, В. Ястребов та інші

дослідники зазначають, що прокуратура є єдиним державним органом, для

якого нагляд за додержанням законів складає основу і сутність її

діяльності. Як провідна і визначальна, ця функція здійснює вплив на

реалізацію всіх інших функцій прокуратури [56, c. 5; 519, с. 170]. Таку

позицію підтримував і М. Строгович [395, с. 105]. Сьогодні

прихильниками цієї позиції є: В. Долежан, Т. Корнякова, В. Бєляєв,

В. Гаврилов, О. Кожевников та інші [105, с. 15-16; 182, с. 4; 35, с. 152; 69,

с. 5; 164, с. 47].

147

В. Маляренко, І. Вернидубов, Т. Іванова, А. Халіулін та інші

вважають, що основна функція прокурора у досудовому розслідуванні –

обвинувачення, а нагляд за додержанням законів є його додатковою

функцією [241, с. 112-125; 60, с. 36-37; 145, с. 6-9; 441, с. 109].

Водночас, Л. Давиденко, М. Мичко, О. Хімічева, О. Жук та інші

розглядають кримінальні процесуальні функції нагляду й обвинувачення

як рівнозначні, які співвідносяться між собою в різних комбінаціях,

залежно від конкретної ситуації [90, с. 83-90; 264, с. 138-148; 443, с. 30;

112, с. 116].

На наш погляд, третя позиція найповніше відображає

співвідношення прокурорських функцій обвинувачення і нагляду у

досудовому розслідуванні, підкреслюючи не тільки їх однопорядковий

характер як основних і необхідних, а й тісну взаємопов’язаність, коли

реалізація однієї з них неможлива без реалізації іншої. Нагляд за

додержанням законів органами досудового розслідування – це ще й

конституційна функція прокуратури (п. 3 ст. 121 Конституції України), у

зв’язку з чим вона не може бути додатковою. Необхідність реалізації

прокурором у досудовому розслідуванні цієї функції обумовлена тяжкістю

можливих наслідків незаконної діяльності органів розслідування, яка

пов’язана з вторгненням їх у царину конституційних прав людини та з

широким використанням при цьому найсуворіших (аж до тимчасового

позбавлення волі) серед заходів забезпечення провадження у інших

різновидах юридичного процесу.

Для забезпечення належного прокурорського нагляду на цьому

важливому напряму процесуальної діяльності необхідно чітко визначити

завдання прокурора у досудовому розслідуванні. Багато авторів поєднують

завдання самого досудового розслідування із завданнями, які стоять

безпосередньо перед прокурором у конкретному розслідуванні, що, на

нашу думку, є помилковим. Так, А. Протопопов, А. Наумов та інші

148

вважають, що у досудовому розслідуванні прокурор і слідчий повинні

виконувати одні й ті ж завдання: швидке і повне розкриття кримінальних

правопорушень; викриття винних; притягнення їх до кримінальної

відповідальності; повне, об’єктивне, всебічне розслідування кримінального

правопорушення; недопущення незаконного притягнення невинуватого до

кримінальної відповідальності [337, с. 16; 283, с. 120].

На нашу думку, завдання прокурора у досудовому розслідуванні – це

головні настанови, надані прокуророві державою для здійснення дієвого

нагляду за додержанням законності органами досудового розслідування та

іншими учасниками розслідування [481, с. 74].

Найближче до розв’язання розглядуваної проблематики підійшов

Ф. Кобзарєв, який відніс до завдань прокуратури у досудовому

розслідуванні своєчасне виявлення, припинення і попередження порушень

закону; встановлення обставин цих правопорушень та осіб, що їх вчинили;

притягнення винних до встановленої законом відповідальності;

відновлення порушених прав і законних інтересів особи, суспільства і

держави [160, с. 7]. Водночас, вважаємо, що даний автор не досить чітко і

виразно сформулював наглядові завдання прокурора у досудовому

розслідуванні.

На наш погляд, система завдань, виконання яких складає зміст

наглядової функції прокурора у розслідуванні і забезпечує її ефективну

реалізацію, має включати до свого складу такі: попередження і своєчасне

виявлення будь-яких порушень закону, допущених органами досудового

розслідування при виконанні процесуальних, в тому числі слідчих

(розшукових) дій, та при прийнятті процесуальних рішень у ході

досудового розслідування; своєчасне припинення та усунення цих

порушень закону; своєчасне виявлення та усунення порушень закону,

допущених іншими суб’єктами досудового розслідування; охорона прав

суб’єктів досудового розслідування від порушень їх органами досудового

149

розслідування, а в разі порушення – прийняття передбачених законом

заходів до негайного відновлення; забезпечення повного, всебічного і

неупередженого розслідування кримінального правопорушення.

Можна стверджувати, що виявлення, припинення і попередження

порушень закону є способами здійснення прокурорського нагляду. Але це

не так, бо порушення закону виявляються шляхом (способом) проведення

перевірок, вивчення матеріалів кримінального провадження, участі

прокурора в слідчих (розшукових) діях тощо.

Зазначені вище завдання прокурора повністю узгоджуються з

предметом нагляду, яким є додержання законів органами досудового

розслідування та іншими фізичними і юридичними особами, що беруть

участь у досудовому розслідуванні. Визначенням предмета

прокурорського нагляду у досудовому розслідуванні має охоплюватися як

коло піднаглядних суб’єктів, так і порядок їх діяльності, закріплений

законом. Інакше кажучи, предметом нагляду має бути тільки додержання

законів суб’єктами досудового розслідування при проведенні слідчих

(розшукових) та інших процесуальних дій, спрямованих на виявлення,

розкриття і розслідування кримінальних правопорушень [468, с. 39].

Важливими елементами предмета нагляду прокурора за законністю

досудового розслідування є процесуальні, слідчі (розшукові) дії та

процесуальні рішення. Звичайно, основною їх частиною є дії та рішення

слідчого. У статті 223 КПК України слідчі (розшукові) дії визначаються як

“дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже

отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні”. Таке

визначення є неповним. Вважаємо, що більш точним було б таке

визначення: “слідчі (розшукові) дії – це процесуальні дії слідчого,

прокурора, здійснювані ними у стадії досудового розслідування і

направлені на виявлення, збирання, перевірку відомостей (інформації), які

відносяться до кримінального правопорушення, що розслідується, та

150

отримані із джерел і в порядку, визначеному законом, з метою

використання їх як доказів у цій стадії кримінального провадження”.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України від 14 жовтня 2014 р. “Про

прокуратуру” [127] при здійсненні нагляду за додержанням законів у

досудовому розслідуванні прокурор повинен користуватися правами і

обов’язками, передбаченими КПК України. Це означає, що основним

законодавчим актом, що регламентує даний вид прокурорської діяльності,

є КПК України. Виконання завдань, пов’язаних зі своєчасним виявленням і

усуненням порушень закону, неможливе без владно-розпорядчих

повноважень. З урахуванням саме цих обставин, законодавець і наділив

прокурора такими повноваженнями (ст. 36 КПК України). Наглядові

повноваження прокурора розповсюджуються на слідчих, керівників

органів досудового розслідування, співробітників оперативних підрозділів,

які, виконуючи доручення слідчих, користуються його повноваженнями.

Винятком є лише діяльність слідчого судді, який, в силу незалежності і

підпорядкування тільки Конституції України і законам України, не може

підлягати прокурорському нагляду.

Прокурорському нагляду підлягає вся сукупність дій і рішень

суб’єктів досудового розслідування з моменту надходження відомостей

про кримінальне правопорушення. Законодавець ліквідував стадію

порушення кримінальної справи, і відтепер досудове розслідування

починається з моменту внесення відомостей про кримінальне

правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і

закінчується закриттям кримінального провадженням або направленням до

суду: обвинувального акту (кримінального позову); клопотанням про

застосування примусових заходів медичного або виховного характеру;

клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності

(ст. ст. 286, 291, 292 КПК України). При цьому, слідчий і прокурор

невідкладно, але не пізніше однієї доби (24 год.) після надходження заяви,

151

повідомлення про кримінальне правопорушення або після самостійного

виявлення ними з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про

вчинення кримінального правопорушення, зобов’язані внести відповідні

відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати

розслідування (ч. 1 ст. 214 КПК України). Здійснення досудового

розслідування до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових

розслідувань або без такого внесення не допускається (ч. 3 ст. 214 КПК

України).

Свого часу, в засобах масової комунікації поширювалася думка, що

законодавець ліквідував стадію порушення кримінальної справи з метою

економії процесуальних ресурсів та скорочення строків розслідування

кримінального правопорушення.

Проте, на наш погляд, проведення розслідування без попередньої

перевірки початкових відомостей про кримінальне правопорушення може

спричинити грубі порушення законності. Ця стадія закладає правову

основу для виконання процесуальних дій на наступних стадіях

провадження [496, с. 39]. Тут варто повністю погодитися з висновком

В. Лазарєвої, що порушення кримінальної справи є “точкою відліку

початку дії специфічного режиму кримінального процесуального

регулювання взаємовідносин держави та людини і визначає межі

правового поля, в рамках якого дозволяється використання відповідних

повноважень органів і посадових осіб, які здійснюють досудове

провадження” [220, с. 1].

Водночас О. Баганець аргументовано довів недоречність ліквідації

досудової стадії кримінального провадження. Він вважає, що початок

розслідування автоматично з моменту внесення відповідних даних про

отриману заяву чи повідомлення про кримінальне правопорушення до

Єдиного реєстру досудових розслідувань, по-перше, позбавляє

зацікавлених осіб права оскаржити законність і обґрунтованість такого

152

рішення в судовому порядку; по-друге, позбавляє слідчого суддю

контрольних повноважень на цьому етапі досудового розслідування; по-

третє, неминуче призводить до грубих порушень конституційних прав і

законних інтересів суб’єктів процесу. На підтвердження своїх висновків

О. Баганець наводить такий приклад: громадянин N написав на свого

сусіда заяву, що той начебто вчинив умисне вбивство своєї тещі. “Цієї

заяви про злочин, – пише О. Баганець, буде цілком достатньо для початку

кримінального провадження, в тому числі – проведення обшуків,

вилучення документів, допиту осіб, у результаті чого, тільки через деякий

час, може навіть і тривалий, з’ясується, що особа, про яку йдеться в заяві,

як потенційного вбивцю, навіть ніколи не була офіційно одруженою” [21,

с. 6].

Підтримуючи думку О. Баганця та враховуючи відсутність у

чинному КПК України встановленої виключно законом правової форми

подачі заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, їх

обов’язкових реквізитів, а також відсутність у законі обов’язку слідчого,

прокурора виконати дії, спрямовані на встановлення особи заявника і

повідомлення його про відповідальність за завідомо неправдиве

повідомлення, ніяких підстав для ліквідації стадії порушення кримінальної

справи не існувало, і її правову регламентацію необхідно було б зберегти.

Здійснення досудового розслідування без дослідчої перевірки заяв і

повідомлень про кримінальні правопорушення та встановлення приводів і

підстав для її порушення призведе до необґрунтованого застосування до

певного кола осіб заходів забезпечення кримінального провадження та

незаконного обмеження інших конституційних прав громадян, тобто до

свавілля та беззаконня. Так, упродовж 2013 р. в цілому по Україні було

зареєстровано 1 224 508 кримінальних проваджень, з яких 1 066 918

закрито, а до суду направлено тільки 155 533 кримінальні провадження, що

є переконливим аргументом про передчасність ліквідації досудової стадії

153

кримінального процесу під назвою “порушення кримінальної справи” та

безпідставність початку розслідування без попередньої перевірки заяв та

повідомлень про кримінальні правопорушення з метою встановлення їх

ознак [224, с. 4].

Російський законодавець при прийнятті у 2002 р. КПК РФ не

прислухався до численних пропозицій щодо ліквідації стадії порушення

кримінальної справи і, слідча практика свідчить, що не помилився, бо

завданнями цієї першої стадії є встановлення наявності чи відсутності

передумов, необхідних для порушення справи, у зв’язку з чим слідчий і

прокурор зобов’язані реагувати на кожний факт виявлення ознак

кримінального правопорушення і не допускати безпідставного початку

досудового розслідування.

Викладене вище свідчить про те, що стадія порушення кримінальної

справи могла б бути механізмом виключення з кримінального

провадження порушень закону, обумовлених автоматичним початком

досудового розслідування у кожному випадку отримання компетентними

державними органами заяв і повідомлень про кримінальні

правопорушення. Можна цілком обґрунтовано припустити, що саме по

собі існування цієї стадії значно знизило б кількість порушень закону, на

які прокурор реагує у досудовому розслідуванні.

Прокурорський нагляд у досудовому розслідуванні – це гарантія не

тільки якісного розслідування кримінального правопорушення, а й

належного виконання самим прокурором усіх його функцій [247, с. 110].

Функцію нагляду за додержанням законів під час проведення досудового

розслідування відносять до основної 100% опитаних нами прокурорів і

слідчих (додаток А, табл. А. 1).

Усі наглядові повноваження прокурора спрямовані винятково на

виявлення, усунення та попередження порушень закону з боку суб’єктів

досудового розслідування. Інакше кажучи, виявлення, усунення і

154

попередження порушень закону – це самостійні складові елементи

наглядової функції прокурора у досудовому розслідуванні. Перелік

повноважень, необхідний прокурору у досудовому розслідуванні,

визначено не лише в КПК України, а й у Рекомендаціях Комітету

Міністрів Ради Європи “Комітет Міністрів – державам членам про роль

прокуратури в системі кримінального правосуддя” від 6 жовтня 2000 р.

№ R (2000) 19 [340]. Зокрема, у статті 22 розділу “Відносини між

державним обвинуваченням і поліцією” відзначається, що прокурор

повинен мати право надання необхідних завдань поліції з метою

ефективного додержання нею пріоритетів кримінальної політики, особливо

щодо рішень про те, які категорії справ необхідно розслідувати в першу

чергу, які засоби використовувати для пошуку доказів, яку штатну

чисельність співробітників використовувати, яку інформацію надавати

прокурорам тощо. Прокурор також має право бути там, де задіяні різні

органи поліції, передавати справу тим з них, які на його думку, зможуть

краще справитися зі справою; надавати оцінку і здійснювати контроль в

тому обсязі, що необхідний для нагляду за виконанням наданих ним

інструкцій; притягувати чи порушувати клопотання про притягнення до

відповідальності за допущене порушення закону.

Аналіз чинного законодавства України свідчить, що і за чинного

КПК України у прокурора залишається можливість для ефективного

здійснення нагляду за додержанням законності у досудовому розслідуванні

не тільки з боку органів досудового розслідування, а й з боку інших

суб’єктів процесу – захисника, підозрюваного, експерта, перекладача,

спеціаліста, потерпілого, свідка тощо, які також можуть вчиняти незаконні

дії, виходити за межі своїх функціональних повноважень. У зв’язку з цим,

функцію прокурорського нагляду у досудовому розслідуванні

законодавець України визначає як “нагляд за додержанням законів під час

проведення досудового розслідування” (ч. 2 ст. 36 КПК України).

155

Очевидно, що чим визначенням охоплюються як його межі (лише досудове

розслідування), так і коло суб’єктів, на яких він розповсюджується (всі

суб’єкти цього розслідування, за винятком слідчого судді). 99 % опитаних

нами прокурорів і слідчих відстоюють здійснення прокурорського нагляду

за додержанням законів усіма учасниками досудового розслідування, а не

лише за органами досудового розслідування (додаток А, табл. А. 1).

Одночасно пунктом 3 ст. 121 Конституції України [176] та п. 3 ч. 1

ст. 5 Закону України від 14 жовтня 2014 р. “Про прокуратуру” [127] ця

функція прокуратури обмежується лише рамками нагляду за

процесуальною діяльністю органів, які проводять оперативно-розшукову

діяльність, дізнання і досудове слідство.

Таке конституційне та законодавче звуження рамок прокурорського

нагляду не відповідає ні фактичному положенню реальних справ судово-

слідчої практики, ні призначенню цього нагляду у досудовому

розслідуванні. Усунення зазначених суттєвих протиріч – нагальна вимога

часу.

Більше того, і в Конституції України, і в Законі “Про прокуратуру”

від функції нагляду за додержанням законів при проведенні досудового

розслідування необхідно відокремити функцію нагляду за додержанням

законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність. За

характером, змістом і завданнями – це два самостійні різновиди державної

правоохоронної діяльності, які урегульовані різними галузями чинного

законодавства.

Вважаємо, що В. Крюков правильно стверджує, що здійснення

прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, має цілий ряд характерних

відмінностей, зумовлених предметом цієї правоохоронної діяльності [205,

с. 228]. У зв’язку з цим функції та повноваження прокурора з нагляду за

додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову

156

діяльність, необхідно передбачити в окремій главі Закону “Про

прокуратуру”. Підтвердженням цієї позиції є проведені нами соціологічні

дослідження, зокрема, 95 % опитаних прокурорів і слідчих (830 із 873)

вказують на необхідність відокремлення прокурорського нагляду за

додержанням законів у досудовому розслідуванні від нагляду за

додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову

діяльність (додаток А, табл. А. 1).

Це обумовлено також і тим, що органами, які проводять оперативно-

розшукову діяльність, є спеціальні підрозділи таких правоохоронних

органів України: Національної поліції (кримінальна поліція, патрульна

поліція, тощо); органів безпеки (розвідувальні і контррозвідувальні

підрозділи, підрозділи із захисту національної державності, підрозділи по

боротьбі з корупцією й організованою злочинністю); прикордонних військ

(підрозділи оперативно-розшукової роботи); управління охорони органів

державної влади України та посадових осіб (підрозділи оперативного

забезпечення); державної пенітенціарної служби (оперативно-розшукові

підрозділи); контролю за додержанням податкового законодавства

(оперативно-розшукові підрозділи), митної служби (оперативно-розшукові

підрозділи). Прокуратура здійснює тільки нагляд за додержанням законів

усіма цими оперативними підрозділами поза часовими межами

кримінального провадження, а точніше – до початку останнього. Бо у разі

виявлення у ході оперативно-розшукової діяльності ознак кримінального

правопорушення ці факти повинні бути зареєстровані у ЄРДР і , відповідно,

має бути розпочате досудове розслідування.

Згідно положень чинного законодавства, лише співробітники

оперативних підрозділів Національної поліції, органів безпеки, державної

пенітенціарної служби, органів, що здійснюють контроль за дотриманням

податкового законодавства, органів державної прикордонної служби та

органів державної митної служби можуть брати участь у досудовому

157

розслідуванні виключно за письмовим дорученням слідчого чи прокурора

шляхом виконання окремих слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих

(розшукових) дій. Згідно ч. 2 ст. 41 КПК України здійснювати такі

процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою їм

категорично заборонено законом. Участь співробітників зазначених

підрозділів у досудовому розслідуванні не носить безперервного

характеру, є епізодичною і вкрай обмеженою, а прокурорський нагляд у

цій частині не є безперервним, що є притаманним для нього (нагляду за

додержанням законів органами досудового розслідування) [311, с. 64].

Зумовлено це ще і тим, що органи досудового розслідування

займаються розслідуванням кримінальних правопорушень на постійній

основі. Використання організаційних, розшукових, слідчих та інших

заходів, передбачених кримінальним процесуальним законом, з метою

розкриття та розслідування кримінальних правопорушень і діючи в

найгострішій сфері соціальної практики, дані відомства постійно

втручаються в коло особливо охоронюваних конституційних прав і свобод

людини, де несвоєчасне виявлення допущеного порушення закону і

несвоєчасне використання заходів до відновлення порушеного права може

потягти за собою незворотні і навіть трагічні наслідки, бо ніякі інші

порушення закону не завдають людям таких тяжких моральних і фізичних

страждань, як незаконні затримання, взяття під ватру, повідомлення особі

про підозру тощо. У зв’язку з цим, фактор часу для виявлення й усунення

порушень закону тут має вирішальне значення.

Кримінальні правопорушення, як найнебезпечніша форма порушень

закону, і силовий вид боротьби з ними органів кримінальної юстиції ,

вимагали надання прокурору специфічних повноважень на цьому

надзвичайно відповідальному напрямку його роботи. Для своєчасного

(негайного) виявлення порушень закону і своєчасного (негайного) їх

усунення у юридичній літературі пропонувалося запровадити принцип

158

безперервності прокурорського нагляду у досудовому розслідуванні. З

цією метою законодавець покладає на прокурора виконання не лише

державно-правового обов’язку по здійсненню нагляду за додержанням

законності у досудовому розслідуванні, а й відносить його до кола

державних органів, які ведуть кримінальний процес, залучають до нього

інших суб’єктів цієї діяльності. Таке універсальне поєднання динамічної

кримінальної процесуальної діяльності з наглядовою забезпечує прокурору

реальність реалізації принципу безперервності нагляду і пов’язану з ним

негайність виявлення будь-яких порушень закону, від кого б вони не

виходили [306, с. 159]. У чинному КПК України вперше в історії

національного законодавства було запроваджено принцип незмінності

прокурора. Причому, не лише у стадії досудового розслідування, а й у

судових стадіях.

Небезпечність кримінальних правопорушень і тих порушень

законності, які допускаються в ході боротьби з ними, вимагають негайного

усунення виявлених порушень закону. Саме з цією метою стаття 36 КПК

України наділяє прокурора владно-розпорядчими повноваженнями, які

дозволяють йому самостійно, без звернення до інших органів, приймати

обов’язкові рішення, спрямовані на усунення порушень закону та їх

відновлення [197, с. 120-126].

Отже, прокурор-наглядач не має права пасивно спостерігати за діями

суб’єктів досудового розслідування й обмежувати свою діяльність

надходженням зовнішньої інформації про порушення закону. Він

зобов’язаний активно виявляти такі порушення. Саме для цього

законодавець надає йому відповідні повноваження, які мають не тільки

владно-розпорядчий, а й універсальний характер. Крім того, ч. 2 ст. 36

КПК України прокурору надано право доручати керівникам органів

досудового розслідування проведення у слідчих підрозділах перевірок з

метою усунення порушень закону та забезпечення повного розкриття

159

діянь, що містять ознаки кримінального правопорушення. Загальновідомо,

що виконання контрольно-ревізійних функцій – обов’язок керівників

вищевказаних органів. Прокурорські доручення щодо проведення

контрольних перевірок спрямовані на те, щоб не тільки прокурор, а й самі

керівники органів досудового розслідування виявляли, припиняли,

попереджували й усували порушення законності, боролися з

неоперативністю, тяганиною в їх роботі [24, с. 51]. Проте, як свідчить

практика, прокурори ще недостатньо використовують повноваження щодо

призначення ревізій і перевірок у кримінальних провадженнях. За 2013 р. в

цілому по Україні прокурорами було прийнято всього 159 таких рішень

[224].

Одна з новацій КПК України – позбавлення прокурора права на

особисте розслідування кримінального правопорушення в повному обсязі.

Йому лише надано право брати участь у слідчих (розшукових) та інших

процесуальних діях, що проводяться слідчими, а в необхідних випадках –

особисто проводити такі дії (п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України), за винятком

негласних слідчих (розшукових) дій. Подібне обмеження може негативно

позначитися на якості прокурорського нагляду за додержанням законності

у досудовому розслідуванні. Зокрема, 99 % прокурорів і слідчих, що брали

участь в опитуванні (830 із 873), виступають за відновлення права

прокурора на особисте розслідування будь-якого кримінального

правопорушення в повному обсязі (додаток А, табл. А. 1).

Український законодавець при прийнятті КПК України пішов

шляхом звуження наглядових повноважень прокурора і передачі низки

його традиційних повноважень слідчому судді. Відтепер усі запобіжні

заходи, без будь-якого винятку, застосовуються слідчим суддею за

клопотанням слідчого, погодженого з прокурором або за клопотанням

самого прокурора (ст. 176 КПК України). До виняткової компетенції

слідчого судді віднесено і прийняття таких рішень: про привід особи

160

(ст. 140 КПК України); про накладення грошового стягнення (ст. 144 КПК

України); про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом

(ст. 148 КПК України); про відсторонення підозрюваного від посади

(ст. 154 КПК України); про тимчасовий доступ до речей і документів

(ст. 159 КПК України); про арешт майна (ст. 170 КПК України); про

проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233 КПК України);

про проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (ст. 234 КПК

України); про огляд житла чи іншого володіння особи (ст. 237 КПК

України); про примусове залучення особи до проведення медичної або

психіатричної експертизи (ст. 243 КПК України); про проведення

негласних слідчих (розшукових) дій: спостереження за особою, річчю або

місцем (ст. 269 КПК України); про аудіо-та відеоконтроль особи (ст. 260

КПК України); про контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК України);

про виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності

організованої групи чи злочинної організації (ст. 272 КПК України) тощо.

Крім того, слідчий суддя розглядає і вирішує скарги на рішення, дії чи

бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора (ст. 303 КПК

України).

Звичайно, наділення слідчого судді контрольними повноваженнями у

досудовому розслідуванні – один із засобів зміцнення законності, дієвий

бар’єр проти свавілля і беззаконня з боку органів досудового

розслідування. Це ефективна додаткова гарантія захисту конституційних

прав і свобод громадян, залучених у кримінальне провадження, що

повністю відповідає ідеї правової держави і підвищенню ролі судової

влади на досудових стадіях процесу.

У той же час, процес розширення судового контролю не повинен

здійснюватися за рахунок звуження прокурорського нагляду.

Перетворення слідчого судді в основний орган досудового розслідування,

діяльність якого не відзначається ні оперативністю, ні своєчасністю, ні

161

високою ефективністю може не тільки паралізувати досудове

розслідування, а й перетворити слідчого суддю в орган обвинувачення, що

взагалі є неприпустимим [350, с. 6-7].

У принципі, прокурорський нагляд і судовий контроль мають одну

мету – не допустити порушення закону і убезпечити учасників досудового

розслідування від необґрунтованого обмеження їхніх конституційних прав

та законних інтересів. Якщо виходити з положень теорії функціоналізму,

обраної нами за методологічну основу дослідження, то ця доктрина

(теорія) допускає у суспільних процесах наявність такого явища як

функціональні альтернативи (функціональні замінники). Так, наприклад,

функцію забезпечення законності реалізують і суд, і прокурор, і керівник

органу досудового розслідування, і слідчий. Прокурором, так само, як і

слідчим суддею, виконується і дозвільна функція [76; 77, с. 371]

(санкціонування – до набрання чинності КПК України 2012 р.,

затвердження, погодження).

Розгляд питання про функціональні альтернативи дає підстави для

роздумів про можливість заміщення “функціонерів”: слідчий суддя –

прокурор, слідчий – прокурор – у плані виконання процесуальних дій

тощо.

Головною теоремою функціонального аналізу є: точно так само, як

один і той же елемент може мати численні функції, так і одну й ту ж

функцію можуть виконувати альтернативні елементи [249, с. 117]. Це може

мати місце у різноманітних сферах суспільного життя, в тому числі і в тих,

що пов’язані із застосуванням права. Так, наприклад, ЄСПЛ вважає, що,

враховуючи принципи, закріплені в його прецедентній практиці, і його

автономне тлумачення терміна “суд”, яке зазначене в ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ, що і

інші органи також можуть підпадати під значення поняття “суд”,

незалежно від їх класифікації в національному законодавстві. Крім того,

ЄСПЛ зауважує, що “суд” за змістом ст. 6 ЄКПЛ – це суд у значенні ст. 2

162

“Право на оскарження в кримінальних справах” Протоколу № 7 до ЄКПЛ

[336]. Позиція ЄСПЛ ґрунтується на тому, що будь-який державний орган,

який за законом вправі виконувати функції, що є характерними для суду,

та приймати рішення, які можуть бути оскаржені, по суті є судовим

органом.

У розглядуваному ж нами випадку, коли мова йде про функції

прокурорського нагляду за законністю і судового контролю у досудовому

розслідуванні, здійснювані з однаковою метою, теж можна говорити про

функціональні альтернативи у діяльності прокурора і слідчого судді.

Зрозуміло, що альтернатив виконанню функцій обвинувачення і судового

контролю у діяльності прокурора і слідчого судді не може бути.

Вирішуючи питання про можливість існування функціональних

альтернатив зазначених учасників досудового розслідування, треба

зважати, як мінімум, на такі обставини.

1. Досудове розслідування здійснюється на засадах змагальності, яка

передбачає розподіл функцій обвинувачення і правосуддя (судового

контролю) між стороною обвинувачення і слідчим суддею. При цьому, ми

не ставили перед дослідженням завдання з’ясувати правильність

термінологічного визначення функції, здійснюваної слідчим суддею у

досудовому розслідуванні. Альтернативи здійсненню функції

обвинувачення прокурором немає, бо у такому разі не можна буде

говорити про реалізацію принципів змагальності. Інші ж питання, які не

пов’язані з обвинуваченням, наприклад ті, що стосуються нагляду за

законністю, прокурор може “ділити” зі слідчим суддею.

2. Прокурор, реалізуючи у досудовому розслідуванні функцію

боротьби зі злочинністю, має певний інтерес у підвищенні показників цієї

боротьби. Тому прокурор, попри вимоги закону, психологічно є схильним

до завищення показників боротьби зі злочинністю взагалі, а у конкретному

провадженні – до обвинувального ухилу. За таких умов передавання

163

прокуророві усіх повноважень щодо підтримання режиму законності у

досудовому розслідуванні є нелогічним і може призвести до порушення

конституційних прав учасників розслідування, в першу чергу, зі сторони

захисту.

3. Досудове розслідування на усіх етапах як до повідомлення особі

про підозру, так і до цього має здійснюватися швидко, але з дотриманням

принципів розумності строків провадження. Ускладнення процедури на

проведення конкретного досудового розслідування у частині отримання

дозволів від слідчого судді на проведення певних процесуальних дій,

безумовно, затягує процес. Однак, попри це, вирішення питань щодо

обмеження конституційних прав учасників досудового розслідування має

відбуватися у змагальній процедурі перед слідчим суддею, бо ціна

вирішуваних питань є доволі високою – аж до обрання запобіжного заходу

у вигляді взяття під варту. Вирішення ж питань, які не стосуються

обмеження конституційних прав громадян, може відбуватися в рамках

концепції функціональних альтернатив: прокурор – слідчий суддя.

Розглянуті положення можуть виконувати роль основних критеріїв

розмежування функції нагляду за законністю, виконуваної прокурором, і

функції судового контролю, здійснюваної слідчим суддею. Водночас вони

є критеріями визначення змістовного наповнення функції нагляду за

законністю у плані можливості передавання прокуророві певних

суддівських повноважень щодо контролю за дотриманням у досудовому

розслідуванні конституційних прав громадян.

Обсяг повноважень, наданий прокуророві статтею 36 КПК України, є

недостатнім для ефективного виконання ним цієї вкрай важливої і

необхідної конституційної функції у досудовому розслідуванні [486]. На

недостатність повноважень прокурора, визначених ст. 36 КПК України,

для ефективного здійснення функції нагляду у досудовому розслідуванні

164

вказали 60 % опитаних нами прокурорів і слідчих (523 із 873) (додаток А,

табл. А. 1)].

Водночас слід мати на увазі, що вся наглядова діяльність прокурора

обмежена рамками закону. У зв’язку з цим ефективність прокурорського

нагляду у досудовому розслідуванні великою мірою залежить від того,

наскільки норми КПК України є досконалими. Зокрема, у п. 5 ст. 3 КПК

України відзначається, що стадія досудового розслідування починається з

моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Але ні зміст терміна “Єдиний реєстр досудових розслідувань”, ні порядок

прийняття відомостей в законі взагалі не розкриваються [508, с. 370].

Розроблення і прийняття цього нормативного акта віднесено до

компетенції Генерального прокурора України. Звичайно, що це ускладнює

ситуацію і на порядок денний висуває питання: чи має цей підзаконний акт

фактично відповідну юридичну силу? Звичайно, що ні.

Але враховуючи надзвичайну важливість забезпечення своєчасного і

належного порядку внесення до “Єдиного реєстру досудових

розслідувань” відомостей про вчинені кримінальні правопорушення й

адекватного реагування на них з боку органів досудового розслідування, а

також забезпечення належного здійснення прокурорського нагляду,

необхідно підвищити рівень правового регулювання та вирішення цих

питань шляхом розроблення і прийняття відповідного Закону України

“Про Єдиний реєстр досудових розслідувань”. Зокрема, ст. 36 КПК

України необхідно доповнити окремим пунктом про надання прокурору

права такого змісту: “За власною ініціативою або за скаргою громадян чи

іншим повідомленням в будь-який час перевіряти виконання вимог закону

про прийняття і внесення відомостей про кримінальне правопорушення до

Єдиного реєстру досудових розслідувань”.

У ході подібних перевірок прокурор з’ясовуватиме, чи своєчасно

прийнято повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, чи не

165

порушені процесуальні терміни і порядок внесення його до Єдиного

реєстру досудових розслідувань, чи не допущено при цьому зловживань,

недбалості, формальності, фальсифікації, приховування повідомлень від

обліку тощо. Сьогодні ці питання регламентуються п. 2 наказу

Генерального прокурора України № 4 гн від 19 грудня 2012 р. “Про

організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні” [330].

На початковому етапі розслідування, який розпочинається внесенням

відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань і

закінчується встановленням особи, підозрюваної у вчиненні кримінального

правопорушення, особливого значення набувають правильний вибір,

кваліфіковане та своєчасне виконання усіх першочергових і невідкладних

слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, бо саме від цього

залежать результати розслідування кримінального правопорушення. Саме

на цьому етапі розслідування збирається переважна більшість даних,

відомостей, доказів, які використовуються в подальшому для встановлення

особи, яка вчинила кримінальне правопорушення і здійснюється

доказування її винуватості [313, с. 16-17]. З огляду на те, що до внесення

відомостей до Реєстру проведення слідчих (розшукових) дій заборонене,

особливої ваги набуває правильне вирішення питання про вчасне внесення

до Реєстру відомостей про кримінальне правопорушення.

Згідно положень чинного законодавства, прокурор наглядає за тим,

щоб органи досудового розслідування своєчасно і кваліфіковано

проводили слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії, використовували

усі можливості щодо виявлення і закріплення доказів, не допускали

порушень закону і помилок тактичного характеру, через які доказова

інформація може бути втрачена. На цьому етапі розслідування прокурор

зобов’язаний забезпечити не тільки оперативне виявлення і усунення

порушень закону, а й своєчасне їх попередження. Більше того, тут

166

прокурор виступає ще й гарантом додержання прав і свобод осіб,

залучених до сфери кримінального провадження [203, с. 93-94].

На початковому етапі розслідування прокурор реалізує свої

повноваження шляхом: давання згоди (погодження) слідчому на звернення

до слідчого судді з клопотанням про проведення слідчих (розшукових) дій,

негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій у випадках,

передбачених законом (п. 10 ч. 2 ст. 36 КПК України); особистої участі у

досудовому розслідуванні (п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України); давання

письмових вказівок про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних

слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій (п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК

України); початку досудового розслідування за наявності підстав,

передбачених законом (п. 1 ч. 2 ст. 36 КПК України) тощо. Але чітко

визначити групу наглядових повноважень прокурора, характерну

винятково для початкового етапу розслідування кримінального

правопорушення з усієї сукупності повноважень прокурора у досудовому

розслідуванні, визначених статтею 36 КПК України, практично

неможливо, бо всі вони (повноваження) мають універсальний характер і

можуть реалізовуватися на будь-якому етапі цього розслідування і для

забезпечення реалізації кожної з функцій, виконуваних прокурором.

З метою забезпечення ефективного нагляду на початковому етапі

розслідування, Генеральний прокурор України зобов’язує керівників

органів прокуратури особисто виїжджати на місце події при надходженні

повідомлення про кримінальне правопорушення проти основ національної

безпеки України, терористичні акти, бандитизм, катастрофи, аварії,

вибухи, пожежі та інші події, внаслідок яких заподіяно значну матеріальну

шкоду або сталася загибель людей, умисні вбивства, вчинені при

обтяжуючих обставинах і в умовах неочевидності, кримінальні

правопорушення, вчинені організованими групами та злочинними

організаціями, службовими особами, які займають особливо відповідальне

167

становище, іноземцями, народними депутатами України, суддями,

керівниками правоохоронних органів або вчинені проти них, особливо

тяжкі кримінальні правопорушення, вчинені іноземцями і проти них, а

також стосовно журналістів, у разі перешкоджання їхній законній

професійній діяльності, та про інші кримінальні правопорушення, які

набули у суспільстві негативного резонансу (п. п. 2.6., 2.8 наказу

Генерального прокурора України від 19 грудня 2012 р. № 4 гн “Про

організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні”) [330].

Керівникам прокуратур приписано у всіх вищевказаних випадках вживати

заходів щодо якісного проведення огляду місця події, організації

невідкладних першочергових слідчих (розшукових) і негласних слідчих

(розшукових) дій для розкриття цих кримінальних правопорушень (п. 2.8

наказу). За рахунок підвищення ефективності прокурорського нагляду на

початковому етапі досудового розслідування у 2013 р. почала відзначатися

стійка тенденція до підвищення відсотка розкриття кримінальних

правопорушень. Якщо за 4 місяці 2013 р. питома вага розкритих

кримінальних правопорушень на загальнодержавному рівні у закінчених

кримінальних провадженнях становила 29 %, то за перше півріччя 2013 р.

вона склала 36, 1%, за 9 місяців 2013 р. – 40,2 %, а за 12 місяців цей

показник становив 45,3 % [224, с. 4].

Очевидно, що прокурору необхідно приділяти особливу увагу

законності виконання слідчих (розшукових) дій, проведення яких у

виняткових випадках допускається без рішення слідчого судді, а також

додержання правил підслідності кримінальних правопорушень, бо

проведення слідчих (розшукових) дій неуповноваженим органом тягне за

собою втрату їх доказового значення. Крім того прокурорам потрібно

наглядати за додержанням вимог закону, що регламентують підстави і

процесуальний порядок затримання особи як підозрюваного, застосування

до нього примусових заходів процесуального характеру. При отриманні

168

сигналів про використання незаконних методів розслідування негайно

проводити перевірку всіх доводів і рішуче припиняти порушення

законності [91, с. 34].

Наступним етапом досудового розслідування є письмове

повідомлення конкретній особі про підозру її у вчиненні кримінального

правопорушення (ст. ст. 276-279 КПК України). З урахуванням особливої

значущості цього процесуального інституту та з метою забезпечення

конституційних прав зазначеного суб’єкта процесу, законодавець України

присвятив регламентації порядку повідомлення про підозру спеціальну

главу. Відповідно до ст. 276 КПК України, повідомлення про підозру

обов’язково здійснюється у таких випадках: затримання особи на місці

вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його

вчинення; обрання до особи одного із передбачених законом запобіжних

заходів; наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні

кримінального правопорушення. Письмове повідомлення про підозру

складається прокурором або слідчим за погодженням з прокурором.

Вручається особі в день його складання, але не пізніше 24 годин в разі її

(особи) затримання (ст.ст. 277, 278 КПК України).

Набуття особою процесуального статусу підозрюваного дає

можливість слідчому застосовувати до неї широкий спектр заходів

процесуального характеру, в тому числі й ставити перед судом (з дозволу

прокурора) питання про можливість застосування примусових заходів – аж

до такої суворої міри запобіжного заходу, як взяття під варту. Будь-які

помилки чи порушення закону, допущені органами досудового

розслідування при затриманні особи, обранні запобіжного заходу чи

прийнятті рішення про наявність достатніх доказів для підозри, якщо вони

вчасно не виправлені прокурором, можуть негативно позначитись на

подальшому ході розслідування кримінального правопорушення та

представлення його результатів у судових стадіях. Усе це вимагає

169

підвищених гарантій законності й обґрунтованості застосування інституту

повідомлення про підозру.

Особливо ретельно повинен підходити прокурор до тих випадків,

коли повідомлення про підозру ґрунтуються на базі “достатності зібраних

доказів”. Це досить загальне формулювання, яке не означає, що

встановлені всі факти, потрібні стороні обвинувачення для повного (поза

розумним сумнівом) переконання у вчиненні кримінального

правопорушення певною особою. Проте, слідчий зобов’язаний зібрати

такий обсяг доказів, який з високим ступенем ймовірності вказував би на

те, що кримінальне правопорушення вчинене саме конкретною особою,

щодо якої він виніс письмове повідомлення про підозру. Прокурор

повинен пересвідчитися у причетності підозрюваного до вчиненого

кримінального правопорушення, що підтверджується всією сукупністю

зібраних доказів, перевіреними у встановленому законом порядку, а також,

що до завершення досудового розслідування будуть зібрані інші докази,

які беззаперечно підтвердять винуватість особи, підозрюваної у вчиненні

кримінального правопорушення [47, с. 20].

Докази, зібрані на момент винесення письмового повідомлення про

підозру, повинні виключати можливість обмови чи самообмови з боку

особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, а всі

її доводи на своє виправдання – глибоко перевірені. Неприпустимо при

наявності підстав для винесення письмового повідомлення про підозру, не

приймати цього рішення, а продовжувати виконувати відповідні слідчі

(розшукові) та інші процесуальні дії за участю особи як свідка. Кожен

такий випадок вимагає належного реагування з боку прокурора [435, с. 4].

Після перевірки тексту письмового повідомлення про підозру

вимогам ст. 277 КПК України прокурор зобов’язаний переконатися у

підтвердженні причетності особи до вчиненого кримінального

правопорушення зібраними доказами та у виконанні слідчим усіх вимог,

170

встановлених ч. 2 ст. 276 КПК України. Засобами процесуального

реагування прокурора на порушення закону при повідомленні про підозру

й обранні запобіжного заходу можуть бути: відмова в наданні згоди на їх

застосування; давання письмових вказівок щодо проведення додаткових

слідчих (розшукових) дій; зміна кваліфікації кримінального

правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, з зазначенням

статті (частини статті) Кримінального кодексу України; винесення від

свого імені письмового повідомлення про підозру; інші рішення в межах

повноважень, наданих прокурору у досудовому розслідуванні.

На завершальному етапі досудового розслідування прокурор

зобов’язаний забезпечити законність і обґрунтованість всіх процесуальних

дій і процесуальних рішень органів досудового розслідування з метою

швидкого, повного, всебічного і неупередженого дослідження всіх

обставин кримінального правопорушення [232, с. 13-20], бо саме

необ’єктивність завжди була і буде залишатися головним недоліком

досудового розслідування і складає 60 %від загальної кількості всіх

слідчих помилок [278, с. 23]. Так, за неоперативність і тяганину при

розслідуванні кримінальних правопорушень щодо директора К., який

шляхом зловживання своїм службовим становищем незаконно заволодів

грошовими коштами державного підприємства на суму понад 9 млн., з

ініціативи наглядаючого прокурора слідчий СВ УСБУ у Дніпропетровській

області Ч. був притягнутий до дисциплінарної відповідальності, а

розслідування кримінального правопорушення було взято на особливий

контроль прокурора області і закінчено в установлений термін з

направленням до суду матеріалів з обвинувальним актом [106, с. 37].

У зв’язку з цим прокурори зобов’язані здійснювати використання

своєчасних заходів до забезпечення кваліфікованого розслідування

кримінального правопорушення, створення слідчих і слідчо-оперативних

груп, належної взаємодії слідчих з оперативними підрозділами. Вони

171

повинні активно використовувати надане законом право доручати

проведення окремих слідчих (розшукових) та негласних слідчих

(розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам (п. 5 ч. 2 ст. 36

КПК України) з метою отримання інформації про осіб, які вчинили

кримінальні правопорушення, місцезнаходження викраденого чи такого,

що підлягає арешту майна, інших обставин, що мають суттєве значення

для досудового розслідування.

Неповнота і однобічність дослідження обставин кримінального

правопорушення інколи може виявлятися і в недостатньому вивченні

особи підозрюваного. При виявленні таких фактів, прокурор має давати

конкретні вказівки: отримати з медичного закладу і залучити до справи

історію хвороби; довідку із військкомату про підстави звільнення в запас;

справу із психоневрологічного диспансеру; характеристику з місця роботи;

призначити судово-психіатричну експертизу тощо.

Наглядаючий прокурор повинен перевіряти правильність вирішення

слідчим всіх клопотань підозрюваного і його захисника, заявлених в ході

розслідування кримінального правопорушення, а також вивчити

відповідність всіх висновків обвинувального акта конкретним матеріалам

розслідування. За складними матеріалами розслідування йому доцільно

складати обвинувальний акт особисто. При виявленні неповноти чи

однобічності дослідження доказів, він зобов’язаний повернути слідчому

матеріали розслідування зі своїми письмовими вказівками для проведення

додаткового розслідування. Мова йде не про те додаткове розслідування,

яке здійснювалося за КПК України 1960 р. і було регламентоване у законі.

За чинним КПК України, у межах здійснення функції процесуального

керівництва прокурор теж має право повертати матеріали досудового

розслідування слідчому для організації розслідування обставин,

визначених прокурором у його письмових вказівках.

Очевидно, що прокурорські повноваження, визначені ст. 36 КПК

172

України, за допомогою яких швидко й оперативно виявляються і

усуваються будь-які порушення законності, допущені на досудовому

розслідуванні, в основному носять чітко виражений імперативний характер

(владно-розпорядчий). І хоча ці повноваження є неоднаковими

(неоднорідними) за своїм змістом і призначенням, але всі вони

підпорядковані одній меті – забезпечити неухильне додержання законності

у досудовому розслідуванні, а в разі допущення будь-якого порушення

закону – негайно усунути його власними засобами: самостійно скасувати

або змінити незаконне рішення органу досудового розслідування;

поставити питання перед керівником органу досудового розслідування про

усунення слідчого від подальшого ведення досудового розслідування,

якщо він допустив грубе порушення закону при розслідуванні

кримінального правопорушення або неефективно проводить це

розслідування, і передати матеріали розслідування іншому слідчому тощо.

Виконуючи функцію нагляду, прокурор вправі самостійно починати

досудове розслідування, давати по справах письмові вказівки, повідомляти

особі про підозру, затверджувати чи самостійно складати обвинувальний

акт тощо. Дискретність актів прокурора обумовлена тим, що така їх

якість – єдино необхідна умова для негайного усунення порушень закону,

допущених у досудовому розслідуванні [305, с. 163].

Здійснюючи нагляд у досудовому розслідуванні, прокурор своєчасно

використовує передбачені законом заходи до негайного усунення будь-

яких порушень закону, від кого б вони не виходили. При цьому, він діє

незалежно від будь-яких державних органів, посадових осіб, громадян, а

також партій і рухів, підкоряючись лише закону і керуючись вказівками

Генерального прокурора України. Прокурор для виконання завдань,

поставлених перед ним, використовує не тільки надані йому законом

повноваження, а й специфічні форми та методи діяльності, які дають йому

можливість своєчасно виявляти, усувати та попереджати порушення

173

законності. У своїй сукупності повноваження, форми і методи нагляду

іменуються правовими засобами прокурорського нагляду. Так, завдяки

забезпеченню цих вимог, своєчасно виявлялися і усувалися порушення

законів при розслідуванні кримінальних проваджень відносно

неповнолітніх К., Д., обвинувачених за ч. 2 ст. 289 КК України, допущених

слідчими СВ РВ Дзержинського та Ленінських районів міста

Дніпропетровська, що забезпечило повноту і всебічність досудового

розслідування [106, с. 48].

Форми нагляду – це передбачені Законом України “Про

прокуратуру” і КПК України шляхи реалізації прокурорських повноважень

(давання чи відмова в даванні згоди на прийняття слідчого (розшукового)

та іншого процесуального рішення; затвердження чи відмова в

затвердженні процесуального акта слідчого; давання письмових вказівок

слідчому; безпосередня участь у слідчих діях; особисте прийняття у справі

процесуальних рішень тощо).

Методи нагляду – це закріплені Законом України “Про прокуратуру”,

КПК України та вироблені практикою способи реалізації прокурором своїх

повноважень. На думку Д. М. Бакаєва, до таких методів слід віднести:

перевірку матеріалів кримінальних справ та інших документів; розгляд

клопотань і заяв учасників процесу; заслуховування доповідей слідчих про

хід розслідування справи; ознайомлення з матеріалами оперативно-

розшукових справ; використання аналітичних, різних облікових даних

тощо [25, с. 88].

У своїй сукупності правові засоби нагляду (повноваження, форми і

методи) дозволяють прокурору своєчасно виявляти, усувати і

попереджувати порушення закону як при розслідуванні кожного окремого

кримінального правопорушення, так і при розслідуванні усього масиву цих

правопорушень; забезпечувати додержання законності як органами

досудового розслідування, незалежно від їх відомчої належності, так і

174

всіма іншими суб’єктами досудового розслідування; забезпечувати

додержання законності як при розслідуванні конкретного кримінального

правопорушення в цілому, так і при виконанні кожної слідчої

(розшукової), іншої процесуальної дії, прийнятті кожного процесуального

рішення.

На завершення зазначимо, що ефективність нагляду прокурора за

законністю досудового розслідування, в тому числі й підготовки

державного обвинувачення, не повинна у кожному кримінальному

провадженні забезпечувати відстоювання прокурором у суді своєї позиції

до завершення судового розгляду і виключати випадки відмови від

обвинувачення.

Коментуючи правило про відмову державного обвинувача від

обвинувачення у стадії судового розгляду у разі, якщо він дійде

переконання, що надані докази не підтверджують обвинувачення,

російський учений Б. В. Шагієв ставить два риторичних (для цього

вченого) запитання: незрозуміло, як прокурор дійде переконання, що

надані докази не підтверджують обвинувачення? Але ж прокурор

перевіряв законність обвинувального висновку (в Україні – акту – В. Ю.),

наданого йому слідчим, затвердив його, прийшов до суду як державний

обвинувач і раптом зрозумів, що не правий? [454, с. 92-93]

Якщо притримуватися позиції Б. В. Шагієва, то з кримінального

процесуального права взагалі треба виключити інститут відмови

прокурора від державного обвинувачення. Але ж перевірка прокурором

законності обвинувального акту та й усього ходу досудового

розслідування, результати якого відображаються у акті, не гарантує і не

повинна гарантувати обов’язкове підтвердження обвинувачення у судових

стадіях. Справа у тому, що в межах досудового розслідування прокурор

наглядає за законністю тих доказів, сукупність яких формується на цій

стадії. У судовому засіданні цілком на законних підставах (відмова свідків

175

від раніше наданих показань або зміна ними показань; отримання нових

доказів тощо) можуть трансформуватися або вся сукупність доказів або

окремі з них, що здатне потягнути за собою зміну внутрішнього

переконання прокурора у винуватості обвинуваченого. За таких умов

вимагати від прокурора підтримання державного обвинувачення було б

нелогічним як з правової точки зору, так і з психологічної, бо він

перебував би у стані психологічного дискомфорту.

2.3 Процесуальне керівництво досудовим розслідуванням

Згідно положень чинного законодавства, діючи в чутливій до прав

людини сфері соціальної практики, органи досудового розслідування

зобов’язані чітко й неухильно виконувати всі вимоги кримінального

процесуального закону. Детальна регламентація досудового розслідування

і точне виконання слідчим усіх процесуальних вимог гарантують

правильне встановлення фактичних обставин кримінального

правопорушення та прийняття законного й обґрунтованого рішення. З

метою уникнення будь-яких порушень цих вимог, свавілля та

суб’єктивізму при здійсненні розслідування, встановлено жорсткий

прокурорський нагляд за законністю кожної виконаної слідчої

(розшукової) дії та законністю кожного прийнятого у ході розслідування

процесуального рішення.

Але сам факт забезпечення законності при розслідуванні

кримінального правопорушення ще не гарантує його повного і якісного

розслідування, у зв’язку з чим суди за КПК України 1960 р. повертали

чимало таких кримінальних справ для проведення додаткового

розслідування. У зв’язку з набуттям чинності КПК України 2012 р., який

176

ліквідував архаїчний кримінальний процесуальний інститут додаткового

розслідування, гостро постало питання про необхідність забезпечення не

тільки законного, а й якісного розслідування кримінального

правопорушення “з першого разу”, тобто без надії на повернення

кримінальної справи для провадження додаткового розслідування.

Виконання цього відповідального завдання, відповідно до статті 36

КПК України, покладено на наглядаючого прокурора, наділяючи його

правом процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Але

законодавець окремо не виділяє повноважень, за допомогою яких

прокурор реалізує це право, вважаючи, що будь-яке із повноважень

прокурора, визначених ч. 2 ст. 36 КПК України, може бути використаним

для здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Характеризуючи прокурорський нагляд у досудовому розслідуванні

двома взаємопов’язаними аспектами – власне нагляд як такий і

процесуальне керівництво досудовим розслідуванням (його форма), –

законодавець припустився методологічної помилки, визначивши

процесуальне керівництво як форму нагляду, а не самостійну функцію

[498, с. 113]. Ця недосконалість законодавчої техніки повинна бути

усунена. По-перше, відповідно до ст. 25 Закону України від 14 жовтня

2014 р. “Про прокуратуру” [127], предметом прокурорського нагляду є

забезпечення законності в діяльності органів досудового розслідування.

По-друге, прокурор зобов’язаний засобами процесуального керівництва

забезпечити ще й повне та всебічне встановлення слідчим усіх обставин

кримінального правопорушення, які підлягають доказуванню відповідно

до ст. 91 КПК України, бо саме на ньому сьогодні лежить основна

відповідальність за результати розслідування кримінального

правопорушення [31, с. 138].

Попри організаційний розподіл слідчих підрозділів між

Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України,

177

органами, що здійснюють контроль за додержанням податкового

законодавства, та органами Державного бюро розслідувань (ч. 1 ст. 38

КПК України), їх діяльність є єдиною і, водночас, специфічною за своєю

юридичною природою, принципами і змістом, а також охоплюється

єдиним процесуальним керівництвом з боку прокурора. Організаційний

розподіл слідчих підрозділів і розмежування підслідності розслідуваних

ними кримінальних правопорушень пояснюється історичними умовами

формування слідчого апарату в державі [41, с. 246].

Процесуальне керівництво прокурора досудовим розслідуванням

пов’язується з використанням не внутрішніх організаційно-управлінських

повноважень, а правових (кримінальних процесуальних) повноважень

владно-розпорядчого характеру, закріплених у ст. 36 КПК України. Це

різні види керівництва – як за своїм спрямуванням, так і за змістом. Якщо

перший з них спрямований на забезпечення високої організації праці, то

другий – на методику, техніку і тактику розслідування кримінального

правопорушення [205, с. 215; 254, с. 82].

Дискусійним продовжує залишатися й питання про співвідношення

прокурорського нагляду та процесуального керівництва розслідуванням. У

юридичній літературі існує чотири погляди на цю проблему.

Одні автори повністю відкидають керівну роль прокурора при

розслідуванні кримінальних правопорушень. Як правило, у авторів цієї

позиції один аргумент: керівництво несумісне з прокурорським наглядом

[404, с. 15].

Другі автори вважають, що прокурор керує лише слідчими органам

прокуратури, а в ролі керівників слідчих підрозділів інших

правоохоронних органів виступають керівники цих органів [415, с. 22; 18,

с. 64].

Треті автори відстоюють наявність у прокурора процесуального

керівництва розслідуванням, але тлумачать його (як і український

178

законодавець) у формі нагляду між якими, на їх думку, чітку грань

провести неможливо [361, с. 106-107; 52, с. 31].

І, нарешті, четверті вважають, що прокурорський нагляд і

процесуальне керівництво – це самостійні функції прокурора у досудовому

розслідуванні [205, с. 238; 360, с. 125; 28, с. 49; 502, с. 113].

Вищевикладене свідчить, що перші автори, беручи за еталон нагляд

за додержанням законів, відстоюють позицію про так званий “чистий

нагляд” у всіх галузях прокурорської наглядової діяльності. У зв’язку з

цим вони пропонують позбавити прокурора керівної ролі в досудовому

розслідуванні і побудувати нагляд за розслідуванням за принципом

загальнонаглядової діяльності, визнавши владно-розпорядчі повноваження

прокурора не характерними для стадії досудового розслідування.

Цікаво, що перша із розглянутих тут наукових позицій реалізована у

проекті законодавчого акту, присвяченого внесенню змін до КПК України

2014 р. [332]. Автори даного законопроекту пропонують процесуальне

керівництво як функцію передати до відання керівника органу досудового

розслідування. Останній у такому разі здійснюватиме як організаційне, так

і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням.

Тут знову можна дискутувати про функціональні альтернативи, у

діяльності прокурора і керівника органу досудового розслідування, як у

попередньому підрозділі, де йшлося про функціональні альтернативи, які

стосувалися діяльності прокурора і слідчого судді. Однак , позбавлення

прокурора цієї функції ставитиме під загрозу реалізацію принципу

змагальності і пов’язаної з цим функції прокурора, змістом якої у

досудовому розслідуванні є підготовка державного обвинувачення.

Подібна регламентація розглядуваного питання призведе до такого

положення, за якого фактичний зміст і юридична формула державного

обвинувачення, підтримуваного прокурором у суді, будуть визначатися не

прокурором, тобто єдиним у державі уповноваженим на це суб’єктом, а

179

слідчим. Останній же буде зацікавленим у тому, щоб якомога скоріше

позбутися матеріалів кримінального провадження, перебуваючи, звісно,

під наглядом прокурора за законністю його діяльності, але не маючи

мотивації щодо якісної підготовки обвинувачення для прокурора. Бо

нагляд прокурора за законністю діяльності слідчого не ставить за мету

визначення “політики” розслідування. Слідчий визначатиме її за

погодженням не з “процесуальним начальником” – прокурором, а зі своїм

безпосереднім начальником, на якого покладатиметься функція ще й

процесуального керівництва.

Розглядуваний законопроект суттєво підвищує рівень самостійності

органів досудового розслідування, усуває залежність їх від процесуальної

позиції прокурора. Але такий підхід виглядає нелогічним, якщо

змагальність залишається однією з основних засад кримінального

провадження. Окрім того, з прокурора знімається відповідальність за

результати досудового розслідування, бо прокурор відповідає лише за

законність діяльності, до якої він фактично не матиме відношення.

Законопроектом 1220 прокурор виключається з числа суб’єктів, які

підтримують клопотання про застосування заходів забезпечення

кримінального провадження та проведення негласних слідчих

(розшукових) дій. Так, наприклад, доводити перед судом потребу надання

дозволу про проведення негласної слідчої (розшукової) дії повинен буде

слідчий (див. зміни до ст. 248 КПК України).

За таких умов і принцип незмінності прокурора може бути

виключений з кримінального процесуального закону.

Очевидно, що “чистого прокурорського нагляду” взагалі не існує, бо

аналіз юридичних понять і дослідження реальних фактів дійсності – різні

речі. У конкретних галузях людської діяльності є свої особливості. Саме

ними і визначається специфіка прокурорського нагляду. Досудове

розслідування та сфера його застосування вимагають надання прокурору

180

владно-розпорядчих повноважень, без яких цей вид нагляду не може бути

ефективним. Своєчасне виявлення порушень закону, допущених у

досудовому розслідуванні, та своєчасне їх усунення унеможливлюються

без використання владно-розпорядчих повноважень прокурора [25, с. 7;

111, с. 77-79].

Непереконливою є і позиція авторів, які стверджують, що прокурор

зобов’язаний відповідати за слідчу діяльність прокуратури, яку він

безпосередньо спрямовує і організує, а відповідальність за організацію

роботи слідчих інших відомств мають нести керівники органів досудового

розслідування [30, с. 167]. Помилковість такої думки зумовлена

безпідставним ототожненням процесуального й адміністративного

керівництва слідчою діяльністю. У теорії управління під адміністративним

керівництвом розуміється діяльність керівника з мобілізації зусиль і

засобів підпорядкованого йому персоналу на виконання завдань, які стоять

перед ним. Така діяльність керівника регламентується нормами

адміністративного права та відомчими актами [418, с. 53-58].

Аналізуючи дані проблеми, М. С. Городецька вважає, що

адміністративний контроль керівника слідчого підрозділу за діяльністю

слідчого має природу “кібернетичного” контролю [81, с. 166].

В соціології такий кібернетичний контроль розглядається при

дослідженні організації відносин аналітично відокремлених систем

суспільства. Системи з високим рівнем інформації, але з низьким рівнем

енергії, регулюють інші системи з більш високим рівнем енергії, але

нижчим рівнем інформації [298, с. 17].

Керівник слідчого підрозділу, на думку М. С. Городецької, є носієм

більшого об’єму інформації про діяльність всієї системи – про діяльність

слідчого підрозділу, навантаження слідчих, досвід кожного з них, але має

нижчий рівень енергії в процесуальній діяльності, а тому не наділений за

своєю посадою повноваженнями здійснювати провадження. Він їх може

181

здійснювати лише як слідчий, тому не можна говорити про повноваження

керівника слідчого підрозділу щодо здійснення досудового розслідування

[81, с. 166].

Прокурор же, якщо він здійснює процесуальне керівництво

досудовим розслідуванням, є носієм більшого об’єму процесуальної

інформації, ніж слідчий, при чому як тієї, що є у кримінальному

провадженні реально на конкретний момент провадження, так і тієї, яка

знадобиться прокуророві для ефективного підтримання державного

обвинувачення перед судом. Виходячи з цього, саме прокурор повинен

мати високий рівень процесуальної енергії (інформації), спрямовуючи

діяльність з розслідування у напрямі, потрібному для підтримання у

майбутньому (в судових стадіях) державного обвинувачення.

Сутність процесуального керівництва досудовим розслідуванням

переконливо обґрунтував М. Мичко. В одній зі своїх наукових праць він

наголошує, що “прокурор в цій сфері не пасивний спостерігач за

діяльністю слідчого і дізнавача, а активний учасник попереднього (наразі –

досудового – В. Ю.) слідства. Він не тільки наглядає за тим, щоб слідчий і

дізнавач при виконанні слідчих дій діяли в рамках дозволеного, хоч це є

його важливим завданням, але одночасно властивими йому засобами,

сприяє розкриттю злочину, виконанню вимог закону про всебічне, повне і

об’єктивне дослідження всіх обставин справи і т.д. З цією метою він може

приймати участь у проведенні слідчих дій, давати слідчому і дізнавачу

обов’язкові для них вказівки, перевіряти їх виконання.

Виходячи із викладеного, можна зробити висновок: у відношенні

слідства, що проводить слідчий прокуратури, прокурор здійснює

адміністративне і процесуальне керівництво, а у відношенні слідства, яке

проводить слідчий внутрішніх справ, податкової міліції, служби безпеки

здійснює тільки процесуальне керівництво [276, с. 104-105]. Тут, напевно,

будь-які коментарі будуть зайвими, бо лише завдяки своїм владно-

182

розпорядчим повноваженням прокурор, що здійснює нагляд за

додержанням законів і процесуальне керівництво у досудовому

розслідуванні, забезпечує якісне розслідування кримінального

правопорушення і гарантує ефективну реалізацію функції підтримання

державного обвинувачення в суді.

І хоча зазначена особливість прокурорської діяльності у досудовому

розслідуванні не заперечується прихильниками третього погляду, але вони

продовжують тлумачити процесуальне керівництво як самостійний метод

(форму) нагляду і не більше. Так, В. М. Савицький зазначає, що “нагляд за

дотриманням законності як органами досудового слідства, так і органами

дізнання може досягнути своєї мети при наявності безпосереднього

керівництва діяльністю цих органів. Процесуальне становище прокурора ,

як керівника дізнання та досудового слідства, є необхідною умовою і

важливим інструментом здійснення ефективного нагляду за

розслідуванням злочинів” [360, с. 224-225]. З іншого боку, той же вчений

стверджує, що прокурорське процесуальне керівництво – це не самостійна

процесуальна функція, а лише метод наглядової діяльності. При цьому, він

посилається на те, що ніхто із прихильників самостійності нагляду і

процесуального керівництва не зміг показати, які дії слідчого відносяться

до предмета нагляду, а які дії слідчого – до предмета процесуального

керівництва з боку прокурора, а також, які прокурорські повноваження є

наглядовими, а які використовуються для процесуального керівництва

розслідуванням. Він наполягає на тому, що межу між наглядом і

процесуальним керівництвом провести неможливо [360, с. 108-109].

Вважаємо, що це не так. Помилка тих, хто розглядає процесуальне

керівництво лише в якості методу (форми) нагляду полягає в тому, що при

такому тлумаченні ігнорується як специфічна особливість досудової

кримінальної процесуальної діяльності, так і самостійність самого

183

процесуального керівництва, його безпосередня спрямованість [20, с. 71;

19, с. 15].

На відміну від інших функцій прокурора, процесуальне керівництво

забезпечує якісне розслідування кримінального правопорушення, що має

безпосереднє і вирішальне значення як для складання чи затвердження

обвинувального акта (кримінального позову), відмови в його затвердженні

прокурором, так і на формування позиції у суді як державного обвинувача

[414, с. 62]. А щоб мати таку впевненість, прокурор зобов’язаний

оперативно керувати ним, спрямовувати і координувати його. Тільки на

базі такого керівництва процесуальною діяльністю органів досудового

розслідування, безпосередньої участі в проведенні слідчих (розшукових)

дій, своєчасного виправлення помилок, допущених при розслідуванні

кримінального правопорушення, прокурор може забезпечити швидке,

повне, всебічне і неупереджене його розслідування, а отже, матиме

фактичну та юридичну можливість як державний обвинувач твердо та

послідовно відстоювати з судової трибуни свою думку з питань

доказаності кримінального правопорушення та винуватості підсудного

[503, с. 663].

Більше того, ч. 2 ст. 25 Закону України від 14 жовтня 2014 р. “Про

прокуратуру” [127] закріплює обов’язковість письмових вказівок

прокурора, які даються ним органам досудового розслідування, відповідно

до кримінального процесуального законодавства. Законодавець особливо

наголошує на негайному виконанні цих вказівок. Така редакція

зазначеного Закону не залишає ніяких сумнівів щодо наявності у

прокурора самостійної кримінальної процесуальної функції

процесуального керівництва досудовим розслідуванням, бо законодавець

не пов’язує її суто зі слідством органів прокуратури, а поширює на всі

слідчі підрозділи, незалежно від їх відомчої підпорядкованості.

184

Відтак, процесуальне керівництво прокурора досудовим

розслідуванням не є формою нагляду прокурора за його законністю, і,

навпаки, нагляд за законністю не є формою процесуального керівництва.

Процесуальне керівництво прокурора розслідуванням не має на меті

виявлення порушень закону органами досудового розслідування та

ініціювання питання про притягнення слідчих та їхніх керівників до

юридичної відповідальності.

Законодавець у ч. 2 ст. 25 Закону України від 14 жовтня 2014 р. “Про

прокуратуру” не змішує два види різних правовідносин – адміністративні і

процесуальні. Він виходить з того, що слідчі різних правоохоронних

відомств, як державні службовці і представники влади, повністю

підпорядковуються дії службових наказів, інструкцій, статутів і настанов

правоохоронних відомств, при яких вони сформовані і діють.

Водночас, їхня діяльність, пов’язана з розслідуванням кримінальних

правопорушень, регулюється не відомчими актами, а кримінальним

процесуальним законом, який не передбачає ніяких відмінностей у

повноваженнях слідчих при проведенні досудового розслідування, а також

у правовідносинах з прокурором, що наглядає за процесуальною

діяльністю органів досудового розслідування та здійснює процесуальне

керівництво нею. Надання деяких процесуальних повноважень

організаційного характеру керівникам органів досудового розслідування

(ст. 39 КПК України) не вплинуло на характер і обсяг повноважень

прокурора [12, с. 54].

Що ж до поділу прокурорських повноважень, установлених ст. 36

КПК України, на суто наглядові та призначені для процесуального

керівництва розслідуванням, то в такому поділі взагалі немає необхідності

через універсальний характер цих повноважень, які в одному випадку

можуть успішно виконуватися при здійсненні нагляду за додержанням

законів, а в іншому – для реалізації процесуального керівництва досудовим

185

розслідуванням [20, с. 71-72].

Отже, твердження окремих вчених-правознавців про неможливість

розмежування прокурорського нагляду та процесуального керівництва

досудовим розслідуванням є непереконливим і спростовується наведеними

аргументами.

Звичайно, було б доречно чітко й однозначно розмежувати функції

нагляду за додержанням законів у досудовому розслідуванні та

керівництва розслідуванням на законодавчому рівні. При цьому, наглядова

функція має бути основною, бо вона поширюється на всіх учасників

досудового розслідування (за винятком слідчого судді), а функція

процесуального керівництва теж основною, бо нею охоплюється діяльність

державних органів досудового розслідування, тобто слідчих, незалежно від

їх відомчої належності. Наглядова функція забезпечує законність усього

досудового розслідування, а процесуальне керівництво спрямовує

діяльність органів досудового розслідування на швидке, всебічне, повне та

неупереджене розслідування кримінального правопорушення в рамках

режиму законності, дотримання якого забезпечує наглядова функція.

А. Соловйов правильно відзначає, що обов’язковість вказівок прокурора та

його право скасовувати незаконні і необґрунтовані рішення – це саме ті

важелі процесуального керівництва, за допомогою яких забезпечується

всебічність, повнота і неупередженість розслідування кримінальних

правопорушень [382, с. 125].

Проведеним Генеральною Прокуратурою України узагальненням

результатів процесуального керівництва прокурорами в ході досудового

розслідування кримінальних правопорушень встановлено, що станом на 1

жовтня 2013 р. 11397 слідчими органів внутрішніх справ, 454 слідчими

органів Служби безпеки України та 773 слідчими органів податкової

міліції розслідувалося 408548 кримінальних правопорушень (404 460 + 625

+ 3 463). Процесуальне керівництво розслідуванням цих правопорушень

186

здійснювали 7 221 прокурор (7 001 + 87 + 133), які дали слідчим 166 180

письмових вказівок відповідно (166 000 + 80 + 120), а також скасували

1 903 незаконних постанови слідчих (1 886 + 7 + 11). Крім того, з 49 196

клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, поданих

до слідчого судді, більше 30 % були ініційовані прокурорами, а 3 020

взагалі підготовлені особисто прокурорами. Ці дані є свідченням високої

результативності процесуального керівництва з боку прокурорів, що діють

у досудовій стадії кримінального процесу. Крім того, прокурорами-

процесуальними керівниками дано 217 тис. письмових вказівок у

кримінальних провадженнях і скасовано 40 515 незаконних постанов

слідчих, що позитивно позначилося на якості досудового розслідування

[224, с. 9, 20].

Таким чином, функції нагляду та процесуального керівництва

взаємопов’язані, але не замінюють одна одну. Їх наявність зумовлюється

специфікою досудового розслідування, необхідністю забезпечення

неухильного додержання законності при його проведенні та якості

розслідування кримінального правопорушення в цілому. Наявність

самостійної основної функції процесуального керівництва органами, які

здійснюють досудове розслідування, підтверджують 50% опитаних нами

прокурорів і слідчих (445 із 873) (додаток А, табл. А. 1).

Водночас, слід зазначити, що якість досудового розслідування

забезпечується, перш за все, швидким, повним, всебічним і неупередженим

встановленням усіх обставин кримінального правопорушення;

об’єктивністю прийнятих рішень; умілим використанням науково-

технічних засобів; спеціальних знань експертів і спеціалістів;

застосуванням ефективних методик розслідування; правильним

плануванням розслідування кримінального правопорушення в цілому та

кожної слідчої (розшукової) дії зокрема; висуненням і перевіркою

обґрунтованих версій; своєчасним і обґрунтованим застосуванням

187

примусових заходів процесуального характеру тощо. Саме на все це й

спрямоване процесуальне керівництво розслідуванням кримінального

правопорушення з боку прокурора. Інакше кажучи, через процесуальне

керівництво прокурор допомагає слідчому професійно й ефективно

виконувати поставлені перед ним завдання при розслідуванні злочину

[360, c. 48].

Зокрема, прокурор може запропонувати слідчому провести

конкретну слідчу (розшукову) дію, перевірити додаткову версію,

допомогти правильно сформулювати повідомлення про підозру в плані

його змісту, стилю, правової кваліфікації тощо. Подібна допомога

офіційно не регламентується законом, але об’єктивно випливає із поняття

керівництва [420, с. 140]. На практиці прокурору не завжди потрібно

застосовувати владно-розпорядчі повноваження. Інколи він може

обмежитися усними зауваженнями рекомендаційного характеру, але при

необхідності прокурор користується і владно-розпорядчими

повноваженнями, визначеними законом. Невипадково процесуальні

керівники у конкретних кримінальних провадженнях визначаються

керівниками відповідних органів прокуратури після початку досудового

розслідування і здійснюють свої повноваження до його завершення, тобто

до його розгляду в суді. За даними узагальнення Генеральної Прокуратури

України “Про результати вивчення стану організації та здійснення

процесуального керівництва у кримінальному провадженні” реальне

середньомісячне навантаження по Україні складає біля 120 кримінальних

проваджень, а у деяких регіонах України (Одеська, Луганська області,

м. Київ) на прокурора-керівника приходиться від 200 до 300 кримінальних

проваджень, у зв’язку з чим, зазначені посадові особи обмежуються лише

здійсненням погоджень за клопотанням слідчих, інші важелі

прокурорського нагляду (вказівки) не застосовують через велике

188

навантаження, що свідчить про необхідність збільшення чисельності

процесуальних керівників [224, с. 14].

В. Стремовський вважає, що процесуальне керівництво

розслідуванням з боку прокурора обмежує процесуальну самостійність

дізнавача і слідчого і є прямим втручанням у їх діяльність. В одній зі своїх

наукових праць даний вчений відзначав, що “слідчий самостійно

проводить все розслідування у справі і визначає коло необхідних слідчих

дій. Ця самостійність необхідна для успішного виконання завдань

слідчого. Тому слідчому необхідно надати можливість працювати так, щоб

він не боявся за прийняте ним рішення, при цьому не виходив би з того,

що сподобається це прокурору чи ні” [392, с. 118]. Прихильником такої

думки був і М. Трубін [415, с. 23]. Цієї точки зору дотримуються і деякі

сучасні українські вчені-процесуалісти. Так, Ю. Гришин у науковій праці,

присвяченій статусу прокурора у досудовому розслідуванні, виступає

категорично проти надання прокурору права на здійснення процесуального

керівництва досудовим розслідуванням [86, с. 101-105].

Зазначені автори чомусь не враховують місця і ролі прокурора у

досудовому розслідуванні.

По-перше, це основний суб’єкт сторони обвинувачення, який у

досудовому розслідуванні займається підготовкою до суду з подальшим

офіційним оформленням обвинувального акту. По-друге, обвинувальний

акт може бути підготовленим і офіційно оформленим винятково на базі

якісно розслідуваного кримінального правопорушення. По-третє,

звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування

примусових заходів медичного чи виховного характеру, клопотанням про

звільнення від кримінальної відповідальності – виключне право прокурора.

По-четверте, всі негативні наслідки при направленні в суд неякісних

матеріалів досудового розслідування покладаються не на слідчого, а

винятково на прокурора. То чи може в такій ситуації прокурор бути

189

пасивним спостерігачем за діяльністю органів досудового розслідування?

Відповідь є очевидною: без активного процесуального керівництва

прокурор не виконає поставлених перед ним завдань у досудовому

розслідуванні [478, с. 495].

З метою усунення, а головне – попередження порушень закону і

норм кримінального процесуального закону, охорони прав і законних

інтересів учасників і сторін процесу, забезпечення якісного розслідування

кримінального правопорушення, законодавець наділяє прокурора

широкими владно-розпорядчими повноваженнями. Усі ці повноваження,

визначені статтею 36 КПК України, є різними за змістом, але всі вони

підпорядковані забезпеченню успішної реалізації функцій прокурора. Одні

й ті ж повноваження одночасно можуть забезпечувати реалізацію різних

функцій. Наприклад, одним із таких “універсальних” повноважень є право

прокурора давати письмові доручення органам досудового розслідування

про проведення слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій (п. 4

ч. 2 ст. 36 КПК України). Це повноваження прокурор може

використовувати при реалізації будь-якої своєї функції. Слідчі зобов’язані

виконувати доручення прокурора. Невиконання законних вказівок

прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність (ч. 3

ст. 39 КПК України). 95% опитаних прокурорів і слідчих доручення

прокурора у розслідуваних кримінальних правопорушеннях пов’язують з

його процесуальним керівництвом досудовим розслідуванням,

направленим на забезпечення швидкого, повного, всебічного і

неупередженого розслідування кримінального провадження (додаток А,

табл. А. 1).

Найбільш характерними для реалізації функції процесуального

керівництва розслідуванням є повноваження прокурора скасовувати чи

змінювати будь-яке рішення органів досудового розслідування (п. 7. ч. 2

ст. 36 КПК України); погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань

190

органу розслідування до слідчого судді про проведення окремих слідчих

(розшукових) дій та застосування заходів забезпечення досудового

розслідування або самостійно подавати слідчому судді такі клопотання

(п. 10 ч. 2 ст. 36 КПК України); приймати рішення про об’єднання чи

виділення досудових розслідувань в окремі провадження (ст. 217 КПК

України) та інші повноваження прокурора.

Так, прокуророві надано право починати досудове розслідування і

доручати його проведення конкретному органу розслідування (пункти 1, 3

ч. 2 ст. 36 КПК України), ініціювати перед керівником органу досудового

розслідування питання про усунення слідчого від проведення досудового

розслідування та призначення іншого слідчого за наявності підстав для їх

відводу або у випадку неефективного досудового розслідування (п. 8 ч. 2

ст. 36 КПК України).

Проте, ще не всі проблеми, пов’язані з процесуальним керівництвом

прокурора органами досудового розслідування, розв’язані законодавцем на

належному організаційно-правовому рівні. Так, наділяючи прокурора

правом скасовувати незаконні та необґрунтовані рішення слідчого,

законодавець залишив відкритим питання щодо можливості прийняття

прокурором власного рішення (постанови) замість скасованого. Системний

аналіз норм КПК України дозволяє дійти висновку про те, що прокурор

уповноважений це робити. Але заради забезпечення принципу правової

визначеності було б краще, як би відповідне повноваження чітко

визначалося окремою нормою КПК України. Регламентація зазначеного

повноваження у процесуальному законі сприяла б забезпеченню

визначеності правового регулювання відносин між слідчим і прокурором.

Всі 873 опитаних нами прокурорів і слідчих (100 %) підтримали існуючу

практику прийняття прокурорами нових процесуальних рішень замість

скасованих ними (додаток А, табл. А. 1).

191

Реалізуючи функцію процесуального керівництва, прокурор

забезпечує якісне проведення не тільки окремих слідчих (розшукових) дій,

а й якісне розслідування кримінального правопорушення в цілому [374,

с. 25].

Щодо доручень і вказівок прокурора слідчому, оперативним

підрозділам, то він вправі давати їх у будь-якому кримінальному

провадженні і у будь-якій слідчій (розшуковій) дії. Це можуть бути

вказівки: про обрання, зміну чи скасування заходу забезпечення

кримінального провадження; про кваліфікацію кримінального

правопорушення; про розшук підозрюваного тощо. Доручення та вказівки

прокурора повинні обов’язково даватися в письмовій формі, бути чіткими і

конкретними. Письмові доручення та вказівки – це процесуальні

документи, які повинні обов’язково долучатися до кримінальної справи, а

їх копії – до наглядових справ. Наявність указаних документів у

матеріалах розслідування дозволяє перевірити їх законність, своєчасність,

дієвість і обґрунтованість, а також повноту їх виконання слідчими, що

надає суду змогу встановити повноту проведеного досудового

розслідування. Більше того, виконані письмові вказівки та доручення

прокурора, які містяться в матеріалах кримінальної справи, – яскраві

свідчення його наполегливості та персональної відповідальності за

повноту проведеного розслідування, за встановлення істини по справі [364,

с. 68]. Крім письмових доручень та вказівок, прокурор у будь-якому

кримінальному провадженні має право винести мотивовану постанову.

Слід погодитися з думкою проф. Галагана В.І. про те, що «до

процесуальних гарантій під час проведення освідування особи є постанова

прокурора, в якій мають бути зазначені обставини, що є підставою для

проведення такої процесуальної дії» [108, c. 38].

Чинний кримінальний процесуальний закон встановив виняткове

право прокурора на прийняття рішень про об’єднання та виділення

192

досудового розслідування (ст. 217 КПК України), його зупинення (ст. 280

КПК України). Доцільніше було б залишити за прокурором лише право на

об’єднання і виділення кримінальних проваджень, які знаходяться у

провадженні різних органів досудового розслідування. Що ж до

об’єднання і виділення кримінальних проваджень, які знаходяться у

провадженні одного органу досудового розслідування, то цим правом

необхідно наділити керівників органів досудового розслідування [193,

с. 51].

Для успішної реалізації функції процесуального керівництва

діяльністю органів досудового розслідування прокурор також наділений

правом визначати підслідність кримінальних правопорушень (ст. 216 КПК

України), приймати рішення за скаргами слідчого на дії чи бездіяльність

наглядаючого прокурора (ст. ст. 311-313 КПК України), продовжувати

строк досудового розслідування (ст. ст. 294-297 КПК України), закривати

кримінальне провадження у випадках, передбачених ч. 1 ст. 284 КПК

України, затверджувати чи відмовляти у затвердженні обвинувального

акта, клопотань про застосування примусових заходів медичного або

виховного характеру, клопотань про звільнення від кримінальної

відповідальності, вносити зміни до складеного слідчим обвинувального

акта чи зазначених клопотань, самостійно складати обвинувальний акт чи

зазначені клопотання (п. 13 ч. 2 ст. 36 КПК України), давати згоду на

зупинення досудового розслідування (ч. 4 ст. 280 КПК України), а також

на письмове повідомлення про підозру чи особисто складати таке

повідомлення (ч. 1 ст. 277 КПК України) та давати згоду в інших випадках,

передбачених законом; здійснювати інші повноваження з керівництва

процесуальною діяльністю органів досудового розслідування, визначені

чинним КПК України. До здійснення процесуального керівництва

досудовим розслідуванням не слід залучати прокурорів, які виконують

інші прокурорські функції, бо їх діяльність на цьому напрямі є

193

малоефективною. Неприпустимим є покладення функцій процесуального

керівництва у районних та прирівняних до них прокуратур на одного-двох

прокурорів, як це мало місце в одній із районних прокуратур

Дніпропетровської області [224, с. 5-6].

Генеральному прокурору України, його заступникам, керівникам

регіональних прокуратур, прирівняних до них прокурорам законодавець

України надає право своєю вмотивованою постановою доручати

здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального

правопорушення іншому органу досудового розслідування (в тому числі й

слідчим підрозділом вищого в межах одного органу) у випадку

неефективного досудового розслідування (ч. 5 ст. 36 КПК України).

Передача кримінального провадження з одного правоохоронного відомства

до іншого – яскравий приклад прокурорського процесуального керівництва

діяльністю органів досудового розслідування. Так, упродовж дев’яти

місяців 2013 р. прокурори регіонів (АР Крим, областей, міст Києва і

Севастополя) у 794 випадках із-за неналежного здійснення досудового

розслідування слідчими органів МВС України конкретних кримінальних

правопорушень, вилучали від них кримінальні провадження і передавали

іншим відомствам досудового розслідування (в тому числі і слідчим

підрозділам вищестоящого рівня в межах одного органу). Наприклад, у

зв’язку з неефективним розслідуванням слідчим СВ УМВС в Черкаській

області тяжкого злочину прокурор області доручив розслідування

зазначеного злочину СВ СБ України в Черкаській області [106, с. 12]. Це ж

саме можна сказати й про прокурорське процесуальне керівництво в

рамках міжнародного співробітництва у кримінальних провадженнях.

Відповідно до ч. 1 ст. 545 КПК України, лише Генеральна прокуратура

України розглядає звернення слідчих щодо направлення запиту до іншої

держави, забезпечує направлення такого запиту, а також розглядає запити,

що надходять з інших держав, організовує і контролює їх виконання в

194

Україні. Так, у 2013 р. Генеральною прокуратурою України було

направлено компетентним органам іноземних держав 1251 запит

(доручення, прохання, клопотання) про надання правової допомоги по

кримінальних провадженнях [73]. Запит на видачу підозрюваного,

обвинуваченого уповноваженому (центральному) органу відповідної

держави також надсилається Генеральною прокуратурою України за

клопотанням прокурора, який здійснює процесуальне керівництво у

кримінальному провадженні щодо вказаних осіб (ч. 2 ст. 574 КПК

України). Тільки Генеральній прокуратурі України надано право за

клопотанням слідчого вирішувати питання передання кримінального

провадження компетентному органу іншої держави (ч. 1 ст. 599 КПК

України).

У КПК України немає відповіді на питання щодо ролі місцевих,

регіональних прокурорів і прирівняних до них прокурорів у вирішенні

питань, пов’язаних з направленням запитів. Чи повинен слідчий своє

звернення і сам проект запиту погоджувати на всіх прокурорських рівнях

перед направленням їх до Генеральної прокуратури України? З

урахуванням важливості цього питання, необхідно закріпити систему, яка

б дозволяла прокурору надійно контролювати запити слідчих. З метою

оперативного безпосереднього керівництва розслідуванням доцільно

закріпити в законі й обов’язок прокурора брати особисту участь у слідчих

(розшукових) діях, які виконуються за процесуальними нормами

законодавства іноземної держави чи в присутності їх представників.

Як відзначалося вище, в КПК України закріплені такі повноваження

процесуального керівника: надання чи відмова в наданні згоди на

виконання слідчої (розшукової) дії чи прийняття процесуального рішення;

затвердження чи відмова в затвердженні процесуального рішення. Разом з

тим, у ст. 3 КПК України цим термінам не надане визначення. Аналіз їх

використання в різних нормах КПК та науковий підхід до з’ясування

195

змісту дозволяють дійти висновку, що під “згодою” розуміється

процесуальне рішення прокурора, яким слідчому надається дозвіл на

виконання конкретної процесуальної дії, без чого ця дія не може вважатися

легітимною, а отже, і допустимою в доказуванні. Наприклад, прокурор дає

згоду слідчому на його клопотання перед слідчим суддею про обрання

щодо підозрюваного запобіжного заходу. Як бачимо, “згода” як засіб

процесуального керівництва розслідуванням за своєю формою вираження,

є нічим іншим, як підтвердженням, схваленням, бо остаточне вирішення

(дозвіл чи відмова) залишається за слідчим суддею.

У процесуальній літературі висловлена позиція, згідно з якою

рішення слідчого, погоджені прокурором (клопотання) для подальшого

спрямування їх до слідчого судді, є ініціюючими (чи спонукальними)

рішеннями, а прийняті за результатом їх розгляду – рішення, ухвалення

яких спонукається іншими рішеннями [75, с. 61]. Вважаємо, що варто

погодитися з такою позицією. Погодження прокурором клопотання не

надає йому юридичної сили у плані виконання його усіма учасниками

досудового розслідування та іншими особами. Але погоджене прокурором

клопотання слідчого є обов’язковим до розгляду його слідчим суддею. У

цьому й полягає специфіка ініціюючих (спонукальних) рішень.

Під “затвердженням” слід розуміти форму процесуального

керівництва, сутність якої полягає в тому, що прокурор, погоджуючись з

“проектом” рішення слідчого (“процесуального підлеглого”), надає йому

юридичної сили. Затверджене прокурором рішення не потребує додаткової

легітимізації іншими суб’єктами. Це має місце, наприклад, у разі

затвердження прокурором обвинувального акту, складеного слідчим.

Таким чином, наданням згоди на проведення слідчої (розшукової) дії

чи прийняття процесуального рішення, а також затвердженням

процесуального рішення прокурор забезпечує керівництво процесуальною

діяльністю органів досудового розслідування. Використовуючи ці та всі

196

інші вище проаналізовані повноваження і форми керівництва, він

(прокурор) виконує одне із головних завдань досудового розслідування –

забезпечує здійснення швидкого, повного та неупередженого

розслідування кримінального правопорушення (додаток Б). При вивченні

600 кримінальних проваджень (справ) з обвинувальними актами (до

01.12.2012 – з обвинувальними висновками) встановлено, що прокурори

досить активно виконують всі свої основні кримінальні процесуальні

функції, але особливу увагу завжди концентрують на виконанні

процесуального керівництва органами досудового розслідування.

197

Висновки до розділу 2

1. Функція обвинувачення, що виконується прокурором у

кримінальному провадженні, є не лише однією з основоположних

(загально-процесуальних) функцій кримінального провадження,

спрямованою на висунення державного обвинувачення та доведення його

перед судом, а й правовим засобом захисту інтересів особи, держави і

суспільства від кримінальних правопорушень в цілому. Оскільки прокурор

є незмінним протягом досудового та судового провадження, то незмінною

має бути і його основоположна процесуальна функція – державне

обвинувачення, яка в досудовому розслідуванні реалізується прокурором у

формі підготовки державного обвинувачення.

2. Позицію Європейського суду з прав людини про те, що момент

висунення кримінального обвинувачення може наставати раніше моментів,

визначених національним законодавством, у кримінальному процесі

України доцільно розглядати як зміст правової презумпції, згідно з якою

наявність одного з цих моментів є підставою до поводження з особою як з

підозрюваною ще до формального надання їй такого процесуального

статусу.

3. Сутність прокурорського нагляду в досудовому розслідуванні

полягає у його безперервній спостережній діяльності щодо забезпечення

законності у досудовому розслідуванні. Цей нагляд характеризується

активністю і наступальністю. Починається він з моменту надходження

повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення і продовжується

до завершення розслідування кримінального правопорушення.

4. Система завдань, виконання яких складає зміст наглядової функції

прокурора у розслідуванні і забезпечує її ефективну реалізацію, має

включати до свого складу такі: попередження і своєчасне виявлення будь-

яких порушень закону, допущених органами досудового розслідування при

198

виконанні процесуальних, в тому числі слідчих (розшукових) дій, та при

прийнятті процесуальних рішень у ході досудового розслідування;

своєчасне припинення та усунення цих порушень закону; своєчасне

виявлення та усунення порушень закону, допущених іншими суб’єктами

досудового розслідування; охорона прав суб’єктів досудового

розслідування від порушень їх органами досудового розслідування, а в разі

порушення – здійснення передбачених законом заходів до негайного

відновлення; забезпечення повного, всебічного і неупередженого

розслідування кримінального правопорушення.

5. Стадія порушення кримінальної справи могла б бути механізмом

виключення з кримінального провадження порушень закону, обумовлених

автоматичним початком досудового розслідування у кожному випадку

отримання компетентними державними органами заяв і повідомлень про

кримінальні правопорушення. Існування цієї стадії значно знижало б

кількість порушень закону, на які прокурор реагує у досудовому

розслідуванні.

6. У законодавстві від функції нагляду за додержанням законів при

проведенні досудового розслідування необхідно відокремити функцію

нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-

розшукову діяльність. За характером, змістом і завданнями – це два

самостійні різновиди державної правоохоронної діяльності.

7. Зі скасуванням 20 листопада 2012 р. інституту додаткового

розслідування гостро постало питання про необхідність забезпечення не

тільки законного, а й якісного розслідування кримінального

правопорушення “з першого разу”. Це стало причиною покладення на

прокурора функції процесуального керівництва досудовим

розслідуванням.

Процесуальне керівництво прокурора розслідуванням не є формою

нагляду прокурора за його законністю, і, навпаки, нагляд за законністю не

199

є формою процесуального керівництва. Процесуальне керівництво не має

на меті виявлення порушень закону органами досудового розслідування та

ініціювання питання про притягнення слідчих та їхніх керівників до

юридичної відповідальності.

200

РОЗДІЛ 3 ПРАКТИКА ЗДІЙСНЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ

ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА У ДОСУДОВОМУ РОЗСЛІДУВАННІ

3.1 Правозахисна діяльність

У попередніх розділах дисертаційного дослідження розглянуті

функції прокурора у досудовому розслідуванні, які забезпечують йому

формування у судових стадіях процесу власної правової позиції з

кримінально-правових і кримінальних процесуальних питань, що має

забезпечити вирішення у суді основного питання кримінального

провадження, яким, як зазначалося вище, є питання про кримінальну

відповідальність.

Водночас, у досудовому розслідуванні вирішується багато інших

питань, які напряму не пов’язані з підготовкою державного обвинувачення

і наглядом прокурора за законністю цього процесу та керівництвом

досудовим розслідуванням. Відтак, ці питання не є суто процесуальними і

не впливають на вирішення основного питання досудового розслідування.

Але вирішення їх безпосередньо пов’язане з кримінальним провадженням,

відбувається у просторово-часових межах досудового розслідування і має

суттєве значення для його учасників. Наприклад, захист прав учасників

розслідування, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень

тощо.

Діяльність з вирішення цих питань утворює зміст окремих функцій

прокурора у досудовому розслідуванні. Враховуючи, що ці функції

реалізуються прокурором у межах стадії розслідування, але не

спрямовуються на вирішення суто процесуальних питань, вони можуть

201

бути названі правозахисними функціями. Інколи в літературі їх називають

квазіправозахисними або квазіпроцесуальними функціями.

“Квазі” є першою частиною складних слів, що значенням відповідає

прикметникам “несправжній”, “уявний” [377, с. 128]. Слід зазначити, що

“квазі” як частина складних слів, не завжди використовується з

негативним забарвленням. У слові “квазіпроцесуальна” використання

зазначеної частини означає справжність функції прокурора у досудовому

розслідуванні і уявність її як процесуальної з причини того, що вона

реалізується у межах процесу, але не забезпечує вирішення кримінальних

та кримінальних процесуальних питань. Тому можна вести мову про те, що

ці функції прокурора є “начебто процесуальними” [227, с. 488].

Одні з квазіпроцесуальних (квазіправозахисних) функцій прокурора

(або окремі їхні елементи) регламентовані чинним кримінальним

процесуальним законом (наприклад, пред’явлення цивільного позову в

інтересах держави, а у випадках, встановлених законом, також в інтересах

громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий

вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно

захистити свої права – ч. 3 ст. 128 КПК України), інші – підзаконними

нормативно-правовими актами. Так, приміром, наказом від 19 грудня

2012 р. № 4 гн “Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному

провадженні” Генеральний прокурор України зобов’язав всіх прокурорів в

повній мірі використовувати надані їм КПК України та Законом України

“Про прокуратуру” повноваження для захисту прав і законних інтересів

суб’єктів досудового розслідування. Наданими їм правовими засобами

(повноваженнями, формами і методами їх реалізації) прокурори повинні

забезпечити своєчасне попередження, виявлення і поновлення порушених

прав і законних інтересів суб’єктів кримінального процесу, вжиття заходів

до відшкодування завданої їм матеріальної та моральної шкоди, усунення

причин і умов, що сприяли цим порушенням [330].

202

До числа правозахисних (квазіпроцесуальних) функцій прокурора у

досудовому розслідуванні належать такі: правозахист; виявлення і

усунення причин та умов, які сприяли вчиненню кримінальних

правопорушень.

Основною функцією правової держави, якою згідно зі статтею 1

Конституції України є Україна, є забезпечення, охорона і захист основних

прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 3 Основного Закону

нашої держави, права людини (на життя, здоров’я, честь, гідність,

недоторканність, безпеку тощо) визнаються найвищою соціальною

цінністю і визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Таким чином, Конституція України чітко визначає, що права і

свободи людини і громадянина проголошені як доктринальні основи

конституційного ладу України. Всі інші суспільні цінності – приватні,

публічні, державні – такої конституційної ознаки не мають, у зв’язку з чим

знаходяться на нижчому рівні і повинні узгоджуватися з цим

системоутворюючим принципом правової держави [288, с. 70].

Ступінь дотримання, забезпечення прав людини у кримінальному

провадженні, де права людини можуть бути піддані обмеженням, що є

найсуттєвішими з-поміж обмежень, які існують в усіх інших процесах, є

основним критерієм оцінки якості державності, її демократичності,

прихильності до правових принципів, загальнолюдських цінностей. Сорок

сім статей Конституції України (розділ 2) прямо присвячені правам і

свободам людини та громадянина, захист яких повинен здійснюватися

державою, яка їх проголосила, в усіх царинах її діяльності.

Не є винятком в цьому плані і кримінальний процес. У цьому

різновиді юридичної діяльності держави, насамперед, і треба дбати про

права людини. Врешті-решт і сам кримінальний процес спрямований на

відновлення прав особи, шкода яким завдана вчиненням кримінального

правопорушення. Кримінальний процес України є правовим механізмом

203

захисту прав особи, які захищаються законом про кримінальну

відповідальність. У разі констатації прокурором наявності порушення

норм кримінального закону він, на підставі результатів досудового

розслідування, порушує державне обвинувачення і переводить його до

суду. У такий спосіб прокурор забезпечує доступ громадян до правосуддя,

тобто до захисту судом порушених прав.

Відтак, доступ громадян до кримінального правосуддя відбувається

“через” прокурора, який за результатами досудового розслідування

здійснює попередні висновки про наявність факту кримінального

правопорушення і його кваліфікацію. Оскільки йдеться про реалізацію (у

формі застосування) норм кримінального права судом, то цей аспект

правозахисту, здійснюваного прокурором у досудовому розслідуванні, є

кримінально-правовим. Діяльність з правозахисту у цьому випадку

спрямована у майбутнє – у судові стадії кримінального процесу, а

об’єктом (предметом) є права суб’єктів, яким шкоду завдано кримінальним

правопорушенням, у зв’язку з яким здійснюється кримінальне

провадження. У цьому проявляється перший напрям правозахисної

діяльності прокурора, який не є кримінальним процесуальним.

Одним кримінальним правопорушенням шкоди може бути завдано не

лише правам, захищеним кримінальним законом, а й тим, які захищають

норми інших галузей права. Так, завдання особі майнової шкоди, якщо

воно не містить ознак кримінального правопорушення, тягне за собою

цивільну відповідальність. А завдання такої шкоди в результаті

кримінального правопорушення, може тягнути як кримінальну, так і

цивільну відповідальність. А оскільки вітчизняний кримінальний процес

з’єднаний (сполучений) з цивільним процесом, то в ході кримінального

провадження встановлюють обставини вчинення як кримінального

правопорушення, так і підстави та суму цивільного позову. Останні

можуть бути визначені і в рамках цивільного судочинства. Але оскільки це

204

здійснюється у кримінальному процесі, то відповідна діяльність є

“начебто” процесуальною. У цьому проявляється другий напрям

правозахисної діяльності прокурора у досудовому розслідуванні.

Потреба захисту прав особи від порушень може виникати після

початку досудового розслідування і до його завершення та навіть й після

цього. Причиною цього є не кримінальне правопорушення, у зв’язку з

яким розпочато провадження, а інші правопорушення (в тому числі й

кримінальні), які стосуються суб’єктів провадження. Зазначені

правопорушення, найімовірніше, не були би вчинені, якби не було

розпочате конкретне кримінальне провадження. Виявлення і усунення цих

правопорушень або ініціювання питання про юридичну відповідальність за

їх вчинення складає третій напрям правозахисної діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні.

Кожен з трьох зазначених напрямів правозахисної діяльності

прокурора обумовлює виокремлення у ній трьох елементів її предмету:

кримінально-правовий; пов’язані з кримінально-правовим (наприклад,

захист інтересів держави шляхом заявлення цивільного позову); не

пов’язані з кримінально-правовим (приміром, захист прав дітей

заарештованого).

Перший із зазначених напрямів правозахисту реалізується через

формування і порушення обвинувачення, і, безумовно, є процесуальною

діяльністю. Другий і третій напрями є квазіпроцесуальними. Зрозуміло, що

така класифікація напрямів правозахисної діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні є досить умовною і здійснюється винятково у

наукових цілях. У реальному ж досудовому розслідуванні усі зазначені

напрями діяльності прокурора є тісно переплетеними.

Оскільки прокурор є державним службовцем, то він, поряд з

виконанням своїх суто процесуальних функцій, повинен виконувати ще й

державну функцію щодо захисту прав і свобод учасників кримінального

205

провадження, про порушення яких йому стає відомо у досудовому

розслідуванні.

Для того, щоб з’ясувати у чому полягає зміст зазначеної функції

прокурора, потрібно хоча б стисло розглянути питання про предмет

діяльності прокурора з її реалізації.

Зміст понять “права людини” і “права громадянина” є

неоднозначними [72, с. 166]. Права людини є природними (невід’ємними) і

належать людині від народження, а права громадянина включають в себе

ще й ті права, які закріплені за ним в силу належності до держави

(громадянства), тобто це позитивні (писані), а не природні права [97, с. 25;

390, с. 33].

У сучасній юридичній науці термін “забезпечення”, “охорона” і

“захист” прав людини і громадянина тлумачать по-різному. Не визначені

дефініції цих термінів і в законодавстві України, хоча законодавець

використовує їх досить часто. Одні автори термін “охорона” і “захист”

розглядають як рівнозначні (синоніми) [391, с. 164]. Інші вважають, що

“захист” – поняття значно вужче, ніж термін “охорона” [310, с. 6], а треті

кожен із цих термінів наділяють самостійним змістом [413, с. 14-15].

Ми підтримуємо позицію вчених, які вважають, що терміни

“охорона” і “захист” прав людини та громадянина не варто ототожнювати,

хоча ці поняття тісно між собою пов’язані. На нашу думку, права і законні

інтереси людини охороняються постійно, а захищаються лише тоді, коли

порушуються. Захист – це одна із форм охорони. Розглядувані поняття не

збігаються. “Захист” здійснюється при порушенні права чи реальній

загрозі такого порушення, а також у випадках оскарження порушення прав

і свобод. Інакше кажучи, захист пов’язується з використанням примусових

засобів реалізації права, які застосовуються компетентними державними

органами або людиною самостійно (самозахист) з метою відновлення

206

порушеного права, тобто захист має регулятивно-динамічний характер [3,

с. 69].

Охорона – це система заходів, що реалізується державними органами

і громадськими організаціями з метою створення необхідних умов для

належної реалізації прав і свобод громадян та недопущення

(попередження) їх порушень, тобто охорона має регулятивно-статистичний

характер [284, с. 18]. Отже, охорона – явище субстанційне, інституційне, а

захист – функціональне, інструментальне. Разом з тим, і охорона, і захист є

способами забезпечення суб’єктивних прав та законних інтересів людини.

Сучасна наука також не визначилася з сутністю терміна “забезпечення”

прав і свобод людини [34, с. 141].

Так, Н. Вітрук під “забезпеченням” розуміє всю систему

економічних, соціальних, політичних і правових гарантій, створених у

державі для успішної реалізації громадянами своїх прав [63, с. 29].

І. Ростовщиков вважає, що “забезпечення” – це лише створення

належних умов у державі для ефективної реалізації громадянами своїх

прав [354, с. 195-196].

В. Терехін стверджує, що “забезпечення” складається із механізмів

охорони і захисту прав людини [410, с. 9].

Вірогідно слід погодитися з останнім автором, бо вважаємо, що

поняття “забезпечення” є родовим до понять “охорона” і “захист” прав

людини. Аналіз норм чинної Конституції України дозволяє дійти

висновку, що система захисту прав людини і громадянина має такі

складові: державні засоби захисту; недержавні засоби захисту. Внутрішні

державні засоби складаються із судових, прокурорських та правозахисних

дій інших правоохоронних органів держави, що наділені правом

попереджувати, виявляти порушення прав, свобод і законних інтересів

особи, відновлювати їх та притягувати порушників до встановленої

законом відповідальності [187, с. 119].

207

До недержавних внутрішніх засобів захисту відносяться самозахист

та діяльність громадських правозахисних організацій. Міждержавні

засоби – це використання різних міждержавних організацій для захисту

порушених прав. Головною серед них для громадян України є

Європейський суд з прав людини [152, с. 6].

Серед внутрішніх державних засобів захисту прав людини провідне

місце належить органам судової влади, що діють в межах конституційного,

цивільного, господарського, адміністративного судочинства та

кримінального провадження. Значну роль в захисті конституційних прав і

свобод людини і громадянина відіграють органи прокуратури України, які

реалізують цей державно-правовий обов’язок через різні види своєї

діяльності. Необхідно відзначити, що протягом всієї своєї історії

прокуратура, в тій чи іншій мірі, здійснювала правозахисну діяльність.

Так, через три місяці після створення прокуратури, Петро І 17 квітня

1722 р. видав Указ “О хранении прав гражданских”, у якому зобов’язував

Генерал-прокурора “міцно охороняти громадянські права” [386, с. 441].

Прокурори різних ланок завжди виходили з того, що захист прав

громадян – важлива ділянка їх роботи. Це підтримував і видатний

російський юрист, вчений, судовий і прокурорський діяч А. Коні [175,

с. 194].

Судовими статутами 1864 р. на прокурорів покладався обов’язок

представляти в судах інтереси малозабезпечених громадян, “які не здатні

себе захистити і потребують державної опіки” [287, с. 53].

Одразу ж після створення прокуратури в 1922 р., радянська влада,

через відсутність розвиненого механізму судового правозахисту,

перетворила прокуратуру в орган вирішення скарг громадян [137, с. 54].

На початковому етапі діяльності радянської прокуратури вона була

зорієнтована на забезпечення прав і інтересів громадян. У направленому

на місця циркулярі № 1 Центральної прокуратури від 1923 р. вказувалося,

208

що “основним напрямом щоденної роботи органів прокуратури вважати те,

щоб кожний громадянин держави знав і розумів, що в особі прокурора він

завжди має самого близького захисника і охоронця його інтересів” [321,

с. 15].

12 квітня 1968 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про

порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян” і поклала обов’язок

на прокурорів здійснювати нагляд за додержанням законності при його

виконанні, з наданням їм права використовувати заходи до відновлення

порушених прав громадян з притягненням порушників закону до

відповідальності, встановленої законом [429].

Поворотним пунктом в історії правозахисної діяльності органів

прокуратури стало прийняття Конституції незалежної України 1996 р.,

внесення обумовлених нею змін і доповнень до Закону України від 5

листопада 1991 р. “Про прокуратуру” [135]. Захист гарантованих

Конституцією України, іншими законами України та міжнародними

правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і

свобод людини та громадянина визначається відтепер повсякденним

обов’язком органів прокуратури на всіх напрямах її діяльності (в т.ч. і

кримінальному процесуальному – В. Ю.) (ст. 1, ст. 23 та інші статті Закону

України від 14 жовтня 2014 р. “Про прокуратуру” [127]).

Історіографічний екскурс свідчить, що ідея захисту прав і свобод

громадян була притаманною для прокуратури від моменту її утворення .

Конституційний захист прав та свобод людини і громадянина став ядром

прокурорської діяльності після прийняття незалежною Україною

Конституції України 1996 р., котра сформувала нову загальнодержавну

правозахисну функцію, яка сьогодні реалізується при виконанні

прокуратурою усіх видів її діяльності [88, с. 60].

КПК України 2012 р. – важливий документ судово-правової

реформи, який визначає пріоритетні напрями правозахисної діяльності в

209

Україні. Основною його ідеєю є захист, в межах кримінального

провадження, конституційних прав і законних інтересів будь-якого

громадянина. Важливими змістовими елементами розглядуваної

правозахисної прокурорської функції у досудовому розслідуванні є

своєчасне виявлення та припинення допущеного порушення прав і

законних інтересів конкретного суб’єкта процесу, своєчасне поновлення

його порушених прав та притягнення винуватих осіб до встановленої

законом відповідальності [323, с. 14].

Водночас, слід зазначити, що правозахисну функцію прокурора

нерідко ототожнюють з наглядовою або обвинувальною.

Так, М. Мельников вважає, що “прокуратура виконує правозахисну

діяльність при здійсненні кримінального переслідування” [246, с. 34-41].

О. Михайленко стверджує, що “нагляд прокурора набуває

особливого значення з тим, щоб безпідставно не обмежувалися права,

свободи, гарантії та законні інтереси громадян, які були залучені в стадії

вирішення питання щодо порушення кримінальної справи та досудового

розслідування” [256, с. 156].

Вважаємо, що підміна однієї функції іншою пояснюється

відсутністю чітких наукових критеріїв відмежування однієї функції від

іншої.

Очевидно, що відмежування правозахисної функції від наглядової

полягає в площині їхньої цілеспрямованості.

Як правильно відзначає М. Косюта, наглядові дії виглядають інколи

вкрай однобічними – вони спрямовані лише на те, щоб органи

розслідування застосували всі потрібні заходи до встановлення і викриття

особи, яка вчинила злочин [190, с. 133-135], у той же час, правозахисна

діяльність прокурора спрямована на недопущення будь-якого порушення

прав, свобод і законних інтересів учасників процесу (процесуальних та

непроцесуальних прав).

210

О. Литвак та П. Шумський також наголошують на всебічному

характері прокурорської діяльності у досудовому розслідуванні [225, с. 8].

Наявність же у прокурора владних повноважень сприяє забезпеченню

ефективності правозахисної діяльності [103, с. 47].

Таким чином, правозахисну функцію прокурора у досудовому

розслідуванні не слід пов’язувати винятково зі сферою кримінального

провадження, бо вона носить ширший характер. У досудовому

розслідуванні прокурор захищає не тільки суто кримінальні процесуальні

права суб’єктів процесу, а й права, передбачені іншими галузями чинного

законодавства, якщо вони порушуються під час кримінального

провадження [479, с. 20]. Наприклад, при допиті підозрюваного

прокуророві стало відомо, що слідчий перешкоджає йому реалізувати

конституційне право на участь у виборах Президента України. Прокурор

повинен негайно виявити й усунути це грубе порушення законності.

Інший приклад: підозрюваному, що знаходиться під вартою,

необхідно терміново вчинити у нотаріуса правочин, пов’язаний з

передачею в подарунок легкового автомобіля своєму синові, а

адміністрація слідчого ізолятора не надає дозволу на цей правочин. Хто, як

не прокурор може застосувати відповідні заходи для забезпечення

реалізації підозрюваним цього права?

Нерідко у затриманого чи взятого під варту залишаються без догляду

і допомоги неповнолітні діти, немічні батьки, майно. Свідкам чи іншим

учасникам процесу не виплачується заробітна плата у зв’язку з викликом

до слідчого тощо.

Все це свідчить, що в ході досудового розслідування, процесуальне

керівництво яким здійснює прокурор, виникає потреба захисту, окрім

процесуальних, інших – найрізноманітніших прав громадян, які є, або не є

учасниками розслідування. Тому поняття “правозахисна функція” є

ширшим від поняття “нагляд прокурора за законністю діяльності органів

211

досудового розслідування”. Водночас, правозахист (“широка” функція), на

відміну від нагляду за законністю (“вузька” функція) не є основною

процесуальною функцією.

Законодавець України не регламентував порядку здійснення

прокурором правозахисної функції і не визначив для нього у ст. 36 КПК

України відповідних повноважень у досудовому розслідуванні.

На нашу думку, є нагальна необхідність регламентувати у зазначеній

вище статті КПК України право прокурора давати вказівки про

недопущення й усунення порушень прав і свобод суб’єктів кримінального

провадження, передбачених іншими, окрім кримінального та

кримінального процесуального, галузями законодавства. Ці зміни у законі

дозволять акцентувати увагу як самого прокурора, так і інших суб’єктів

кримінального процесу, на правозахисній функції прокурора. Крім того, в

КПК України має бути внесена норма про те, що передача дітей та інших

утриманців у відповідні дитячі чи соціальні установи, забезпечення

збереження їх майна прокурор оформляє спеціальною постановою, яка є

обов’язковою для виконання органами виконавчої влади.

Очевидно, що внесення запропонованих змін до кримінального

процесуального закону не означатиме, що зазначений напрям діяльності

прокурора (правозахист) стане кримінальною процесуальною функцією. У

будь-якому разі ця частина (напрям) діяльності прокурора не буде

пов’язана з вирішенням основного питання кримінального провадження –

питання про кримінальну відповідальність особи у вчиненні

кримінального правопорушення. Частина ж діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні, пов’язана з виявленням і усуненням порушень

закону у діяльності органів досудового розслідування, пов’язаній з

вирішенням основного питання кримінального провадження, є функцією

прокурорського нагляду. У цьому й полягає основна відмінність між

процесуальною функцією прокурора (прокурорським наглядом за

212

законністю в діяльності органів досудового розслідування) і його

функцією правозахисту.

Прокурор у досудовому розслідуванні здійснює й інші види

функціональної “діяльності”, які складають зміст його правозахисної

функції, яка, як було зазначено вище, не є процесуальною. Однак, вона є

обов’язковою до виконання прокурором. Інші суб’єкти досудового

розслідування, наділені владними повноваженнями (слідчий, керівник

органу досудового розслідування), теж вправі і зобов’язані здійснювати

захист прав його учасників. Однак, здійснення правозахисту прокурором,

як процесуальним керівником досудового розслідування, є більш логічним,

і, до того ж, більш дієвим та ефективним.

Реалізуючи правозахисну функцію у досудовому розслідуванні,

прокурор особливу увагу приділяє забезпеченню конституційних прав

жертви злочину – потерпілого. Положення ст. 3 Конституції України, що

людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека

визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і

забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави,

стосується передусім законослухняної частини громадян, на яку

безпосередньо спирається держава. На осіб, які вчинили кримінальні

правопорушення, положення ст. 3 Основного Закону України варто

поширювати не в повному обсязі, а лише з обов’язковим урахуванням

особливого процесуального статусу підозрюваного, обвинуваченого,

засудженого, оскільки забезпечення їм повної недоторканності означатиме

їх безкарність, що сприятиме неймовірному зростанню кількості

кримінальних правопорушень і відновить стародавню війну “всіх проти

всіх”. У зв’язку з цим, потерпілий має стати центральною фігурою

кримінального провадження [2, с. 355].

Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, та держава, що не

забезпечила захисту життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності та

213

безпеки своєму громадянинові, зобов’язані здійснити все від них залежне

для загладжування шкоди, заподіяної жертві, відновлення її прав,

повернення у правомірний стан речей, що існував до вчинення цього

правопорушення.

І це правильно, бо в більшості випадків кримінальним

правопорушенням завдається шкода правам потерпілих. Ці права для

цивілізованої, правової держави та її суспільства повинні представляти

значно більшу цінність, ніж установлений писаним законом обов’язок

особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, на понесення

заслуженого покарання.

Попри те, що український законодавець у КПК України 2012 р.

значно розширив кількість прав потерпілого (27 проти 11, які були

регламентовані у КПК України 1960 р.), серед яких окремо виписані права

потерпілого під час досудового розслідування, одночасно йому не надав та

і навряд чи міг надати право самостійно формувати обвинувачення і

розпоряджатися ним. Це право у досудовому розслідуванні є винятковим

правом прокурора, у тому числі і по справах приватного обвинувачення, у

яких потерпілий вправі вирішувати долю обвинувачення лише у судовому

розгляді, та й то у разі відмови від обвинувачення прокурора.

Тому у досудовому розслідуванні потерпілий не здійснює інших

функцій, окрім захисту своїх прав, порушених, на його думку, у результаті

вчинення кримінального правопорушення. Прокурор же у кримінальному

провадженні захищає інтереси усього суспільства (бо кожне кримінальне

правопорушення є небезпечним для всього суспільних відносин), в тому

числі і потерпілого.

Суспільство взагалі є поняттям доволі абстрактним. А потерпілий у

конкретному провадженні є особою, якій безпосередньо завдано шкоди.

Тому прокурор зобов’язаний, згідно закону, зосередити максимум зусиль

на допомозі у відстоюванні потерпілим своїх прав у досудовому

214

розслідуванні, захищаючи у такий спосіб і суспільні інтереси.

Жертва – це об’єкт кримінально-правової охорони, а особа, яка

вчинила кримінальне правопорушення, навпаки, – об’єкт кримінально-

правового впливу. Потерпілий – представник законослухняної, опорної для

держави частини суспільства, а особа, яка вчинила кримінальне

правопорушення, – законовідступник, який завдав потерпілому, а в його

особі і всьому суспільству та державі, значної, а нерідко – і непоправної

шкоди. То на захист чиїх прав повинні бути спрямовані основні зусилля

держави? Відповідь очевидна: на захист прав жертви кримінального

правопорушення [56, с. 6]. Зрозуміло, що автор цитованого тексту,

використовуючи висловлювання на кшталт “законовідступник”, “особа,

яка вчинила кримінальне правопорушення”, певним чином нехтує

презумпцією невинуватості. Згідно цієї конституційної засади особа стає

“правовідступником” лише після набрання чинності обвинувальним

вироком суду, тобто за результатами кримінального провадження. А права

цієї особи повинні захищатися протягом усього провадження з моменту

набуття особою статусу підозрюваного (обвинуваченого) – до того як її

буде визнано судом злочинцем (правовідступником).

Якщо у досудовому розслідуванні щодо підозрюваного діє

презумпція невинуватості у вчиненні кримінального правопорушення, то

щодо потерпілого діє презумпція завдання йому шкоди цим

правопорушенням. Щодо особи, яка стверджує про заподіяння їй злочином

шкоди, має діяти презумпція заподіяння шкоди (так само як щодо

обвинуваченого – презумпція не заподіяння ним шкоди соціальним благам,

за що передбачена кримінальна відповідальність, тобто презумпція

невинності). Інакше треба буде взагалі відмовитися від таких суб`єктів

кримінального процесу, які захищають власні інтереси. Бо остаточна (і

майже безпомилкова) констатація їхнього статусу як потерпілих,

підсудних, цивільних позивачів тощо може відбутися лише у тому рішенні

215

суду, де констатовано факт вчинення злочину і визначено усі його

обставини, тобто у обвинувальному вироку суду.

А якщо вирок буде виправдувальним? Якщо вважати правильним

визнання потерпілими лише тих осіб, яким злочином завдано шкоду, то

тоді вийде, що у разі постановлення виправдувального вироку особа

взагалі не мала права бути потерпілим у справі.

Окрім того, презумпція завдання шкоди потерпілому є відносно

“стійкою” протягом усього провадження, а презумпція невинуватості

поступово спростовується і винність особи набуває конкретніших форм –

від “обґрунтованої підозри” до винуватості, констатованої судом “поза

розумним сумнівом”.

Зважаючи на вищевикладене, є усі підстави для твердження про те,

що потерпілому у досудовому розслідуванні мають бути надані не менші

за обсягом і кількістю права, які на цій стадії процесу має підозрюваний.

Звичайно, що питання про надання потерпілому прав, “пропорційних” тим,

які має підозрюваний, має вирішуватися з урахуванням тієї обставини, що

на боці потерпілого у кримінальному провадженні виступає прокурор. Але

й послаблення в ході розслідування позицій потерпілого порівняно з

позиціями підозрюваного є невиправданим з огляду на те, що саме

потерпілий, а не абстрактні суспільні відносини, страждає в результаті

вчинення кримінального правопорушення. Більш того, потерпілий є

суб’єктом не лише кримінального процесуального права, а й суб’єктом

кримінального права. Відтак, конкретний потерпілий у конкретному

кримінальному провадженні уособлює абстрактного потерпілого, про

якого йдеться у нормах кримінального права.

Відповідно до КПК України 1960 р., центральною фігурою

кримінального судочинства визнавався обвинувачений (підсудний). Не

змінив процесуального положення цього учасника і КПК України 2012 р.

Більше того, в новому КПК України обвинуваченому (підсудному) надані

216

гарантії захисту прав значно ширші і міцніші, ніж жертві кримінального

правопорушення.

Хоча законодавець України і присвятив потерпілому спеціальний

підрозділ кримінального процесуального закону (параграф 4 глави 3

розділу 1), та все ж таки закріпив у ньому значно менше прав потерпілого,

порівняно з тією кількістю прав, якою він наділявся Статутом

Кримінального судочинства 1864 р. Російської імперії [147, с. 83].

На нашу думку, в цій частині КПК України є недосконалим, бо

зорієнтований на пріоритетність захисту писаного права підозрюваного,

обвинуваченого, на полегшення його відповідальності та покарання, а не

на пріоритетність захисту невід’ємних природних прав і законних

інтересів потерпілого від кримінального правопорушення.

У цьому плані дуже слушна пропозиція В. Півненка та

Є. Мірошниченка, які пропонують презумпції невинуватості

обвинуваченого (підсудного) протиставити дихотомічну противагу в формі

запровадження в кримінальне провадження нової презумпції – правоти і

пріоритетності прав потерпілого, який після ретельного опрацювання

закріпити в окремій статті КПК України [307, с. 39-41].

У частині правоти потерпілого нова презумпція означатиме, що його

поведінка до, у ході і після вчинення щодо нього кримінального

правопорушення вважається правомірною, а всі заперечення щодо цього

повинен обґрунтовувати той, хто їх висуває. Потерпілий же свою правоту

доводити не зобов’язаний. Презюмується не лише формальна законність і

правильність його дій, а й об’єктивність оцінювання ним усіх обставин

вчиненого щодо нього кримінального правопорушення.

У частині пріоритетності прав потерпілого зазначена презумпція

передбачатиме надання йому більших можливостей для захисту своїх прав,

ніж обвинуваченому (підсудному), а також обов’язкове врахування його

позиції під час прийняття органами досудового розслідування,

217

прокуратури і суду всіх, без винятку, кримінальних процесуальних рішень

у кримінальних провадженнях, пов’язаних із посяганням на його права,

свободи і законні інтереси. Презюмується, що відшкодування збитків

(матеріальних, моральних, інших), завданих потерпілому кримінальним

правопорушенням, – першочергове завдання держави [307, с. 40].

Якщо враховувати демократичний курс України, положення ст. 3

Конституції України та серйозну занепокоєність з приводу нинішнього

стану захисту прав жертви злочину в усьому світі, висловлених у рішеннях

Х Конгресу ООН з питань запобігання злочинності та поводження з

правопорушниками (Відень, 2000 р.), то пропозицію В. Півненка та

Є. Мірошниченка треба вважати новаторською, такою, що відповідає

вимогам часу і заслуговує на законодавче закріплення не тільки в КПК

України, а й у Конституції України.

Надмірним піклувальним турботам законодавця, кримінальної

юстиції та вчених-правознавців про розширення і зміцнення правового

положення підозрюваного (обвинуваченого) на шкоду правам та інтересам

жертви кримінального правопорушення необхідно покласти край. Сьогодні

в особи, яку обвинувачують у вчиненні особливо тяжкого кримінального

правопорушення і тримають під вартою, вже стало прав значно більше, ніж

у будь-якого законослухняного, порядного громадянина України [100,

с. 712].

Частина 3 ст. 46 КПК України дозволяє підозрюваному,

обвинуваченому одночасно мати до 5 захисників. А п. 8 ч. 1 ст. 56 КПК

України дозволяє потерпілому мати лише одного представника. Більше

того, КПК України включає підозрюваного з його “армадою” професійних

адвокатів-захисників до сторони захисту (ст.ст. 42-54 КПК) України, а

потерпілого з його представником виключає зі сторони обвинувачення

(ст.ст. 36-41 КПК України). Відтепер він змушений знаходитися між

стороною обвинувачення і стороною захисту, не знаючи, що робити:

218

домагатися покарання винуватого, чи під тиском захисників

обвинуваченого та його рідні укласти з останнім угоду про примирення

(ч. 4 ст. 58 КПК України).

Невідомо, якими саме критеріями керувався законодавець, надаючи

обвинуваченому право одночасно мати до п’яти захисників, а потерпілому

лише одного представника. Чому цих захисників має бути у

обвинуваченого до п’яти, а не до двох чи десяти? Чому пріоритет у захисті

права надається не жертві кримінального правопорушення, а особі, яка

його ймовірно вчинила? Якщо підозрюваний, обвинувачений має право

користуватися послугами п’яти захисників, то тоді потерпілому необхідно

надати право користуватися послугами шести представників-адвокатів,

оплата діяльності яких повинна здійснюватися винятково за рахунок

держави. Чинний же інститут представництва не забезпечує і не може

забезпечити виконання функції захисту прав потерпілого через

обмеженість повноважень представника рамками прав і обов’язків самого

потерпілого. Ще до першого допиту потерпілому необхідно надати право

на конфіденційне побачення з представником (адвокатом) і на залучення

його до участі в допиті. Чому цим правом користується підозрюваний (п. 3

ч. 2 ст. 42 КПК України), а потерпілий його позбавляється? Це явна

нерівність учасників процесу перед законом і судом.

Доречно було б прийняти і окремий Закон України “Про потерпілих

від кримінальних правопорушень”, як це було зроблено ще в 1984 р.

Конгресом США за ініціативою тодішнього Президента цієї країни

Р. Рейгана [307, с. 39-41].

Аксіоматичним повинно стати правило: доки повністю не будуть

відшкодовані збитки, завдані потерпілому кримінальним

правопорушенням, ні про яке закриття кримінального провадження ні

слідчим, ні прокурором, ні судом не може бути й мови, навіть у тих

випадках, коли особу, яка вчинила таке правопорушення, не встановлено,

219

чи підозрюваний, обвинувачений, підсудний помер під час досудового

розслідування або судового провадження. Це означатиме, що на

відновлення порушених прав жертви кримінального правопорушення

спрямовуватимуться об’єднані зусилля як усіх суб’єктів кримінального

провадження, так і самої держави. Ступінь виконання цього обов’язку має

стати основним мірилом оцінки результативності функціонування

кримінального провадження в цілому і кожного органу кримінальної

юстиції зокрема [303, с. 179], і в першу чергу – прокурора.

У зв’язку з невирішенням усіх цих проблемних питань в

законодавчому порядку, захист прав, свобод і законних інтересів

потерпілих від кримінальних правопорушень має стати одним із

пріоритетних напрямків прокурорської правозахисної діяльності у

досудовому розслідуванні.

І ще про один важливий напрям правозахисної діяльності прокурора.

У зв’язку з розширенням демократичною Україною міжнародних зв’язків,

великою кількістю іноземних студентів, які навчаються у вищих

навчальних закладах освіти України, та міграційними процесами в Україні

зростає кількість кримінальних правопорушень, вчинених громадянами

іноземних держав, особливо з подвійним громадянством. Збільшується й

кількість кримінальних правопорушень, вчинених відносно цієї категорії

осіб. У таких ситуаціях прокурор зобов’язаний вживати заходи для

забезпечення вказаних осіб перекладачами, а також до роз’яснення їм прав

і обов’язків, передбачених не лише КПК України, а й міжнародними

угодами [33, с. 35].

Закон наділив прокурора важливим для реалізації правозахисної

функції повноваженням – розглядати клопотання суб’єктів досудового

розслідування про проведення процесуальних дій. Клопотання можуть

заявляти підозрюваний (п. 12 ч. 3 ст. 42 КПК України), потерпілий (п. 5

ч. 1 ст. 56 КПК України), захисник (ч. 4 ст. 46 КПК України), експерт (п. 2

220

ч. 2 ст. 69 КПК України). Проте, законодавець не регламентував права на

заявлення клопотань спеціаліста, перекладача, свідка, понятого, заявника.

На нашу думку, правом на заявлення клопотань прокурору (як і слідчому)

повинні бути наділені не лише всі суб’єкти процесу, але й будь-який

громадянин, що не є учасником цієї діяльності, але вона стосується його

інтересів. Вважаємо, що клопотання можуть бути як письмовими, так і

усними. Клопотання, яке надійшло до прокурора, повинно бути розглянуто

ним особисто. Переадресовувати його слідчому, який розслідує

кримінальне правопорушення, не можна. Доцільним було б також

додавати до матеріалів досудового розслідування усі документи, які

стосуються заявлення і вирішення прокурором клопотань.

У КПК законодавець закріпив інститут оскарження суб’єктами

процесу слідчому судді рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, а

також ухвали самого слідчого судді. Хоча нерідко потерпілий, свідок,

експерт, спеціаліст, перекладач, понятий, заявник подають скарги на дії

підозрюваного, обвинуваченого, їх законних представників, захисника, які

шляхом погроз чи підкупу схиляють чи примушують їх до відмови від

давання показань чи давання завідомо неправдивих показань, відмови від

стягнення завданих кримінальним правопорушенням збитків тощо. З

іншого боку, підозрюваний, обвинувачений може оскаржити дії

потерпілого, який погрожує фізичною розправою за вчинене кримінальне

правопорушення. Наразі слідчий суддя не має права вирішувати такі

скарги. Це виняткова компетенція прокурора, яка реалізується ним у

межах правозахисної функції. У зв’язку з цим, було б доцільним

доповнити главу 26 розділу ІІІ КПК України параграфом 4 під назвою

“Оскарження дій суб’єктів кримінального провадження та інших осіб один

проти одного”, з внесенням до нього статті такого змісту: “Скарги

заявників, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, спеціалістів,

перекладачів, понятих та експертів на протиправні дії інших суб’єктів

221

кримінального провадження або сторонніх осіб, які їх підтримують,

розглядаються під час досудового розслідування винятково прокурором

протягом трьох діб”. Крім того, ст. 36 КПК України необхідно доповнити

положенням такого змісту: “розглядати і вирішувати скарги суб’єктів

процесу на дії інших суб’єктів процесу”.

Загальновідомо, що в подібних скаргах, як правило, повідомляється

про порушення прав і законних інтересів одним суб’єктом досудового

розслідування, який не є державним органом, прав та інтересів іншого

суб’єкта цього ж таки розслідування, який теж не є державним органом. У

зв’язку з цим, діяльність прокурора з припинення правопорушень і

відновлення порушених прав є винятково правозахисною. У нього

достатньо повноважень, щоб надійно захищати права і свободи суб’єктів

процесу. Більше того, ці його повноваження розраховані на активне їх

застосування.

Правозахисна функція наразі стала для прокурорів однією з

найбільш важливих у їхній досудовій діяльності. І це не випадково, бо

тільки за умови неухильного додержання прав людини можна забезпечити

верховенство права в Україні. Основна мета прокурорської правозахисної

діяльності у досудовому розслідуванні – досягнення такого становища,

щоб права і свободи суб’єктів цієї стадії процесу були надійно захищені, а

самі учасники процесу – впевнені в тому, що при порушенні будь-яких

їхніх прав вони будуть негайно відновлені прокурором, а винуваті –

притягнуті до встановленої законом відповідальності. При цьому,

прокурор завжди проявить принциповість та наполегливість для усунення

причин, які сприяли порушенню прав суб’єктів досудового розслідування

[104, с. 49; 520, с. 66].

Особливо актуальне сьогодні питання, пов’язане із забезпеченням

поваги до честі та гідності підозрюваних, бо в правоохоронних органах

України ще досить часто трапляються випадки грубого поводження,

222

застосування психічного та фізичного насилля до таких осіб, відношення

до них як до завідомо винуватих. Прокурорам складно виявляти такі

факти, бо підозрювані й обвинувачені не завжди повідомляють про них, не

вірячи в можливість домогтися справедливості, але матеріали практики

свідчать про активну роботу прокурорів у цій сфері правового захисту.

Правозахисний характер мають і дії прокурора, спрямовані на

недопущення притягнення до відповідальності осіб, які відмовляються

давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких

родичів, коло яких визначене законом (право на мовчання); забезпечення

щомісячної виплати допомоги підозрюваним і обвинуваченим, тимчасово

усуненим від посади; своєчасне залучення захисника у випадку його

обов’язкової участі; недопущення допиту як свідка особи, яка вчинила

кримінальне правопорушення; на забезпечення своєчасного застосування

заходів безпеки для учасників процесу та їх близьких родичів у разі

настання реальної загрози вбивства, застосування насилля, знищення чи

пошкодження майна тощо [222, с. 55]. Побіжно зазначимо, що в Україні

вже почав формуватися правовий інструмент захисту суб’єктів

кримінального провадження. Так, прийнятий і діє Закон України від 23

грудня 1993 р. “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у

кримінальному судочинстві”, але це тільки початок, тобто лише

виникнення правового інституту, що повинен призвести до утворення

комплексної державної системи забезпечення і захисту прав і свобод

суб’єктів кримінального провадження, особливо на його досудовій стадії,

яка попри значну демократизацію і розширення змагальності все ж таки

традиційно має таємні елементи.

Яскравим прикладом реалізації правозахисної функції є діяльність

прокурора з реабілітації осіб, незаконно притягнутих до кримінальної

відповідальності чи підданих примусовим заходам процесуального

характеру. Реабілітація пов’язується з поновленням трудових, пенсійних,

223

житлових та інших прав, відшкодуванням майнової та моральної шкоди

тощо. Збитки, заподіяні особі незаконним притягненням до кримінальної

відповідальності, відшкодовуються державою у повному обсязі, незалежно

від вини органу дізнання, слідчого, прокурора, суду. Відповідно до Закону

України від 1 грудня 1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди, завданої

незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування,

прокуратури і суду” [122], прокурор особисто проводить дії з реабілітації

вказаних осіб: визнає право на реабілітацію; виносить постанову з

зазначенням грошової суми, яка підлягає виплаті тощо. Саме на прокурора

закон покладає обов’язок принести від імені держави офіційне вибачення

реабілітованому за заподіяну шкоду [400, c. 347-348].

На наш погляд, поняття підстави реабілітації, правовий механізм

поновлення порушених прав і відшкодування матеріальної та моральної

шкоди має стати кримінальним процесуальним інститутом і

регламентуватися нормами спеціальної глави КПК України, як це має

місце в державах Європи (Польща, ФРН, Франція та інші). Без такого

інституту КПК України не відповідає вимогам Конституції України та

міжнародним документам щодо забезпечення особі ефективного правового

захисту порушених прав і свобод під час досудового розслідування [399,

с. 240].

У межах реалізації правозахисної функції прокурор зобов’язаний

також пред’явити цивільний позов і підтримати його в суді з метою

відшкодування збитків, заподіяних суб’єктові процесу іншим суб’єктом

цієї діяльності, якщо особа, що постраждала не може самостійно захистити

порушені права через стан здоров’я, похилий вік та інші причини,

передбачені законом (п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК України).

Як бачимо, правозахисна функція прокурора у досудовому

розслідуванні за значущістю для його суб’єктів є такою ж важливою, як

інші його функції – підготовка державного обвинувачення, нагляд та

224

процесуальне керівництво. Реалізується правозахисна функція незалежно

від надходження інформації про порушення прав і законних інтересів

суб’єктів процесу. Вона не обмежується тільки якоюсь частиною суб’єктів

досудового розслідування, а спрямована на захист прав кожного із них.

Виконується зазначена функція прокурором активно і має постійний

характер [338, с. 4].

Прокурорська правозахисна функція складається із двох

взаємопов’язаних етапів: забезпечення прав і свобод суб’єкта процесу та

захисту порушених прав і свобод суб’єкта процесу. На першому етапі

прокурор спрямовує свою правозахисну діяльність на створення реальних

можливостей кожному суб’єкту досудового розслідування для

безперешкодної та повної реалізації ним своїх прав і дотримання цих прав

іншими суб’єктами процесу. На другому етапі, пов’язаному з порушенням

чи обмеженням прав і свобод якогось суб’єкта, прокурор спрямовує свою

правозахисну діяльність на поновлення порушених прав і свобод і

притягнення винуватого до встановленої законом відповідальності, тобто

виконує дії суто правозахисного характеру.

У науці не припиняється гостра дискусія з питань теоретичного та

практичного осмислення прокурорської правозахисної функції у

досудовому розслідуванні. Деякі автори наполягають на тому, що

прокурор здійснює не правозахисну функцію, а функцію захисту і тим

порушує баланс основоположних (загально-процесуальних) функцій,

перебираючи на себе виконання “чужої” функції [310, с. 35].

Ми вважаємо, що автори змішують функцію захисту, що

реалізується підозрюваним (обвинуваченим), його захисником, законним

представником з правозахисною функцією прокурора. Перша завжди

спрямована на захист від підозри й обвинувачення. Дії ж прокурора, що

спрямовані на забезпечення реалізації прав цими особами, на охорону

їхніх особистих, майнових та інших прав, а також прав усіх інших

225

суб’єктів процесу, зовсім не націлені на спростування підозри чи

обвинувачення. Вони складають зміст правозахисної діяльності. Якщо ж

стати на позицію вищеназваних авторів, то виходить абсурдна ситуація.

Спочатку прокурор, як сторона обвинувачення, на основі зібраних

обвинувальних доказів ставить особу, яка вчинила кримінальне

правопорушення, у становище підозрюваного, а потім стає на бік захисту й

усіма засобами руйнує (спростовує) сформоване ним же обвинувачення.

Наведений приклад свідчить про те, що поняття “захист” і

“правозахист” не можна ототожнювати. Це різні функції, які виконуються

різними суб’єктами процесу і мають різне призначення та різні завдання.

Функція захисту – це відповідь тільки на обвинувачення. Відносити до її

змісту всі дії захисного характеру не можна. Призначення функції

захисту – протидіяти висунутій підозрі чи обвинуваченню. Дії ж прокурора

із забезпечення та захисту конституційних прав і законних інтересів усіх

суб’єктів досудового розслідування, як кримінальних процесуальних, так і

інших їхніх прав, – це правозахисна функція прокурора [420, с. 157].

Правозахисна функція не протистоїть ніякій іншій процесуальній

функції. Вона є “незалежною” від інших процесуальних функцій і

знаходиться “над” кримінальним процесом, який, будучи побудованим на

основі принципу змагальності, передбачає наявність тріади

основоположних кримінальних процесуальних функцій – правосуддя,

обвинувачення і захисту. 92 % опитаних нами прокурорів і слідчих (800 із

873) вказали на те, що функція захисту і правозахисна функція прокурора

у досудовому розслідуванні є різними поняттями (додаток А, табл. А. 1).

Прокурорська правозахисна діяльність поширюється і на слідчого та

слідчого суддю, а також на осіб, які складають сторону захисту і

безпосередньо реалізують процесуальну функцію захисту (підозрюваного,

обвинуваченого, його захисника та законного представника). У зв’язку з

цим, поняття “процесуальна функція захисту” та “правозахисна функція” є

226

якісно різними. Концептуально прокурорська правозахисна функція досить

вдало доповнює існуючі моделі державного забезпечення прав і свобод

людини та громадянина в Україні. При цьому, зауваження окремих авторів

про квазісудовий характер прокурорської правозахисної діяльності не

витримують критики. Так, І. Котюк категорично заявляє, що захист усіх

прав суб’єктів досудового розслідування повинен належати до виняткової

компетенції суду [191, с. 5].

Тут варто зауважити, що термін “квазісудовий характер”, вжитий

І. Котюком щодо правозахисної функції прокурора, не є тотожним

вживаному нами терміну “квазіпроцесуальний”. “Квазісудовість” означає

конкуренцію повноважень прокурора і суду із захисту прав учасників

досудового розслідування, тобто про перебирання прокурором на себе

повноважень суду. Термін “квазіпроцесуальність” же свідчить про те, що

правозахисна діяльність прокурора у досудовому розслідуванні не

стосується вирішення питання про кримінальну відповідальність.

Видається, що це методологічна помилка. Стаття 3 Конституції України

зобов’язує займатися утвердженням, охороною і захистом прав і свобод

людини всі державні органи України без будь-якого винятку, а не тільки

суди. Інша справа – способи цього захисту. Їх чимало: судові,

адміністративно-правові, контрольно-наглядові, внутрішньодержавні,

міжнародно-правові та інші. Одному суду виконання такого обсягу

правозахисної роботи не під силу, та й судово-процедурні форми,

забезпечуючи цей захист, почасти не розраховані на нього. В Україні, як і

в багатьох інших державах, свою мету у захисті прав і свобод людини та

громадянина держава вбачає в діяльності як судових, так і інших

державно-правових інститутів: Уповноваженого Верховної Ради з прав

людини, правоохоронних органів і, звичайно ж, органів прокуратури тощо.

Українська держава не пішла шляхом сліпого копіювання досвіду

США та деяких держав західної демократії, де захист прав і свобод

227

людини та громадянина справді знаходиться у винятковій компетенції

судових органів влади. Визначальним чинником для України тут стали її

непрості історичні шляхи власного розвитку, рівень економічного та

правового розвитку суспільства і, нарешті, існуючі традиції українського

народу. І це було правильно. Для України, яка стала на шлях побудови

правової держави, в рівній мірі важливо розвивати як інститути судового

захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, так і інші

способи впливу, в тому числі – і прокурорську правозахисну функцію.

Судова процедура захисту порушених конституційних прав людини та

громадянина є довготривалою, складною і досить дорогою, через що –

недоступною для усіх громадян. Прокурорська ж правозахисна діяльність

відзначається оперативністю і доступністю для всіх і кожного [470, с. 91].

Особливо це стосується досудового розслідування, яке з моменту

повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального

правопорушення, жорстко обмежене процесуальними термінами.

Вирішення судом (слідчим суддею) усіх питань щодо захисту прав

учасників досудового розслідування ставило б під загрозу порушення

інших фундаментальних прав особи, в тому числі і передбаченого ЄКПЛ

права особи на розгляд обвинувачення щодо неї протягом розумного

терміну.

Органи прокуратури не мають права вимагати від носіїв інформації

про порушення прав і свобод людини додержання особливих процедур

звернення. На відміну від судових органів, які вимагають від заявників

обов’язкового подання доказів своїх вимог, органи прокуратури

самостійно встановлюють наявність чи відсутність правопорушень у сфері

додержання прав і свобод людини [205, с. 184].

Отже, правозахисна діяльність у досудовому розслідуванні – це

об’єктивно витребувана суспільством спеціальна й одна із основних

функцій, яка виконується Генеральним прокурором України та

228

підпорядкованими йому прокурорами як особливими суб’єктами реалізації

конституційного принципу законності – найважливішого засобу

забезпечення життєдіяльності будь-якої правової держави. Правозахисна

діяльність прокурора у досудовому розслідуванні не підміняє

правозахисну діяльність слідчого судді у цьому розслідуванні і не

конкурує з нею. Вони доповнюють одна одну [476, с. 20-21].

Законодавець покладає переважно на органи прокуратури

забезпечення законності у досудовому розслідуванні (ст. 36 КПК України).

Із сутності законності та соціального призначення прокуратури у

досудовому розслідуванні стає зрозумілою правозахисна роль

прокурорської діяльності, бо без панування закону і його захисту

неможливо забезпечити належну охорону прав і свобод особи, неможливо

захистити закон. Це взаємопов’язані речі [355, с. 6].

Українські вчені-правознавці М. Косюта і В. Долежан одними з

перших аргументовано довели наявність у сучасної прокуратури

правозахисної функції [189, с. 59-63]. Можна по-різному ставитися до

перспектив судового захисту конституційних прав людини і сперечатися

про роль прокуратури у цій загальнодержавній, багатоплановій справі, але

суди фізично не в змозі монопольно виконувати таке надзвичайно складне

загальнодержавне завдання, як всебічний конституційний захист прав і

свобод людини. Обсяг цієї складної та багатосторонньої роботи такий

важкий і об’ємний, що її вистачить усім: і Президенту України, і

парламентарям, і судам, і прокуратурі, й іншим державним органам

правозахисної спрямованості [308, с. 34]. Тому антидемократично ставити

людину перед дилемою звертатися до суду чи змиритися з порушенням

своїх прав [255, с. 36]. На думку Ю. Дьоміна, правозахисна функція

прокуратури у досудовому розслідуванні постійно розвивається й отримує

всебічну підтримку з боку суспільства і держави [98, с. 24].

229

З наукового та практичного погляду покладення на прокуратуру

правозахисної функції є вивіреним, зваженим кроком, що враховує досвід і

можливості прокуратури як своєрідної “Служби закону” [188, с. 14].

Сутність принципу верховенства права полягає, передусім, у

визначенні пріоритету прав і свобод людини та громадянина перед іншими

соціальними цінностями, у зв’язку з чим правозахисна діяльність

прокуратури у досудовому розслідуванні повністю узгоджується з

вимогами цього загального правового доктринального принципу.

3.2 Безпосередня участь у розслідуванні

Досудове розслідування у кримінальному провадженні – це предмет

відання прокуратури як державного органу. Вона делегує для участі у

провадженні своїх службовців як процесуальних керівників досудового

розслідування (вони ж, виходячи з принципу незмінності прокурора,

підтримують державне обвинувачення перед судом) та керівників органів

прокуратури, які, згідно з чинним кримінальним процесуальним законом,

теж є учасниками кримінального провадження. Окрім цього, у прокуратурі

є слідчі підрозділи, які безпосередньо здійснюють досудове розслідування.

Тому, розглядаючи у цьому підрозділі функцію безпосередньої участі

прокурора у розслідуванні кримінального правопорушення, будемо

зважати на два основні питання. По-перше, чи вправі прокурор –

процесуальний керівник розслідування або керівник органу прокуратури

самостійно його здійснювати в цілому від початку до закінчення , або він

повинен брати лише епізодичну участь у певній діяльності. По-друге, чи є

доцільним наділення прокуратури як органу (окремих її підрозділів –

слідчих) повноваженням здійснювати досудове розслідування з огляду на

230

те, що прокурор, як керівник органу, буде здійснювати нагляд за

законністю “власної” діяльності.

В історії прокуратури були різні підходи до права прокуратури

(прокурора) на розслідування кримінальних правопорушень.

Мета, яку ставив імператор Петро І перед новим для того часу

державним органом – прокуратурою – полягала у сприянні проведенню в

життя нових економічних, соціальних і політичних реформ наперекір

прихованому, а нерідко і відкритому, супротиву місцевих органів влади.

Заходи прокурорського нагляду були суто наглядовими (спостережними).

Основним серед них була так звана “протестація”, тобто принесення

протесту в орган, який порушив закон чи у вищестоящий орган. Крім того,

прокурори в загальному порядку здійснювали нагляд за законністю

розгляду в судах лише арештантських кримінальних справ. Безпосереднім

розслідуванням кримінальних справ прокурори в той час не займалися [40,

с. 102].

Після реформ, проведених імператрицею Катериною ІІ, зникають

залишки обвинувального процесу і починає домінувати процес

розшуковий, а разом з ним зростає і роль прокурора у кримінальному

процесі. У главі ХХVІІ “О прокурорской и стряпческой должности”

визначального для державного управління і судової системи правового

акту “Учреждения для управления губернией Всероссийской Империи”

говорилося: “Взагалі губернський прокурор і губернський стряпчий

наглядають і пильнують про стан дотримання повсюди порядку,

визначеного законом, в тому числі і при провадженні та розгляді справ.

Вони зберігають цілісність влади, встановленої в інтересах імператорської

величності, наглядають, щоб заборонених поборів з народу ніхто не збирав

і мають обов’язок повсюди знищувати хабарництво” (ст. 404) [434].

Таким чином, на етапі відмежування судової влади від

адміністративної, тобто через 50 років після свого утворення, прокурори та

231

їх помічники (стряпчі) отримали право на здійснення досудового

розслідування (слідства) у окремих категоріях кримінальних справ

публічного (“суспільного”) обвинувачення. Коло посадових осіб і

державних органів, яким дозволялося здійснювати слідство, було досить

широким: поліція, нижчі земські суди, управи благочинності, прокуратура

та інші органи, але все це стосувалося тільки загальних злочинів.

Розслідування ж справ про державні злочини було віднесено до виняткової

компетенції Таємної експедиції (орган політичного розшуку і суду –

наступник Канцелярії таємних і розшукових справ – В. Ю.), створеної

імператрицею Катериною ІІ 19 жовтня 1762 р. при Сенаті, з прямим її

підпорядкуванням Генерал-прокурору [362, с. 80]. Незабаром це відомство

увійшло до складу державного апарату імперії й перетворилося в

централізовану, незалежну і таємну спецслужбу, підконтрольну лише

самій імператриці. Завданнями спецслужби були: збирання відомостей про

державні злочини; здійснення слідства у справах про державні злочини;

вивчення суспільного настрою та спрямування його в потрібне русло.

Перелік державних злочинів визначався царськими указами від 25 січня

1715 р. і від 10 квітня 1730 р. [14, с. 126].

Основними підставами для порушення кримінальних справ про

державні злочини були усні і письмові доноси. За правдивий донос заявник

отримував частину майна засудженого. “Холоп”, який подавав донос на

свого “хозяина”, в разі підтвердження фактів, отримував “свободу” (волю).

До анонімних доносів (“подметных писем”) було негативне ставлення.

Такі доноси негайно кидалися у вогонь “не распечатывая и не прочьтя, на

том же месте, где оные подняты, при свидетелях” [314]. За приховування

відомостей і неправдивий донос передбачалося суворе покарання, аж до

смертної кари. Так доноси, з одного боку, стимулювалися, а з іншого –

суворо каралися. Через Таємну експедицію пройшло багато справ, у тому

числі й щодо таких відомих діячів, як архієпископ А. А. Мацеєвич;

232

офіцери В. Я. Мирович, В. З. Пассек; масон Є. І. Новіков; вожак

селянського повстання Є. І. Пугачов; політичний діяч і письменник

О. М. Радіщєв та інші.

У 1790 р., прочитавши повість О. М. Радіщєва “Путешествие из

Петербурга в Москву”, імператриця Катерина ІІ сприйняла її як особисту

образу і наказала негайно затримати письменника і посадити його у

фортецю. Поліцейський офіцер затримав О. М. Радіщєва і привів його до

головнокомандуючого графа Я. А. Брюсова. Коли в дім Я. А. Брюсова

зайшов якийсь чоловік і сказав, що він із Таємної експедиції, то

О. М. Радіщєв знепритомнів [184, с. 672]. Наведений приклад демонструє

наскільки значними і “нещадними” були повноваження Таємної

експедиції.

Прокуратура до здійснення досудового слідства ставилася

відповідально, намагаючись установити істину і не допустити притягнення

до кримінальної відповідальності невинуватого, бо сам характер

прокурорської діяльності за додержанням законності є несумісним з

бездарністю, чванством, нещирістю і підступністю.

При імператорі Олександрі І прокурорський нагляд набув

подальшого розвитку. Коло розслідуваних прокуратурою кримінальних

справ значно розширилося, прокурори стали активніше брати участь у

слідчих діях, у справах, які розслідувалися іншими відомствами. І все ж

таки основною функцією прокуратури продовжував залишатися загальний

нагляд за додержанням законності різноманітними державними органами,

а безпосереднє розслідування кримінальних справ залишалося лише

незначним доповненням до наглядової функції [40, с. 103].

Зовсім інше чекало на Таємну експедицію. 15 березня 1801 р.

царським Маніфестом це відомство було ліквідовано. У тексті Маніфесту

було записано: “Ми визнали як благо не тільки назву, але і саму діяльність

Таємної експедиції назавжди ліквідувати і знищити, а всі справи передати

233

в Державний архів на вічне забуття” [315]. Відтак, у прокурора зник

“конкурент” у здійсненні досудових розслідувань.

Процесуальне становище прокурора у кримінальному судочинстві

докорінно змінилося після судової реформи 1864 р. Відокремлення

обвинувальної влади від судової потягло за собою не тільки позбавлення

прокурора функції загального нагляду за додержанням законів, а й права

на провадження розслідування кримінальної справи у повному обсязі.

Сутність реорганізації прокуратури виявлялася в обмеженні

прокурорського нагляду винятково судовою сферою: виконанням функції

підтримання державного обвинувачення в суді; здійсненням посиленого

нагляду у досудовому розслідуванні (за дізнанням і слідством) [40, с. 104].

Слідчий апарат був створений при судах. При цьому, прокурори

отримували досить широкі повноваження порівняно зі слідчими, але не

право на проведення розслідування. Так, у ст. 278 Статуту кримінального

судочинства [432] було зазначено, що “прокурори і їхні товариші

попереднє слідство самі не здійснюють, але дають вказівки судовим

слідчим на їх здійснення і постійно наглядають за провадженням цих дій”.

У дореволюційній Росії закони і слуги закону, якими були представники

прокуратури, завжди асоціювалися з керівником держави – монархом, а не

з юридичними нормами. Та й розуміння самого права не виходило за межі

розпоряджень державної влади [433, с. 157].

Через відданість працівників прокуратури царському режиму

радянська влада Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. [96] в

першу чергу ліквідувала прокуратуру. У декреті відзначалося:

“Ліквідувати існуючі інститути судових слідчих, прокурорський нагляд, а

також інститути присяжних та приватних адвокатів”.

Лише в 1922 р. діяльність органів прокуратури була відновлена.

Положенням про судоустрій 1922 р. в органах прокуратури РРФСР

створювався слідчий апарат, а після створення СРСР він став діяти і в

234

органах прокуратури Української РСР. Слідчі апарати продовжували

зберігатися і в судах. У 1928 р. В. Ундревич дав теоретичне обґрунтування

необхідності ліквідації “фальшивого буржуазного інституту слідчого судді

і судового слідчого” [431, с. 42-56]. За пропозицією наркома юстиції

Д. І. Курського в 1928 р. всі слідчі повністю перейшли в процесуальне і

дисциплінарне підпорядкування органів прокуратури. У 1929 р. був

створений слідчий апарат військової прокуратури. Так завершилася

передача усіх ланок слідчого апарату, що знаходився при судах, в повне

оперативне й адміністративне підпорядкування прокуратури, що створило

умови для більш активного керівництва слідством, з одного боку, і більш

об’єктивного розгляду справи судом – з іншого [361, с. 61]. Проте, доля

прокурорського слідства була складною через велику плинність кадрів,

малу кількість досвідчених спеціалістів.

Положенням “Про прокуратуру СРСР” 1933 р. [316] значно

збільшилася штатна чисельність слідчих прокуратури, а “Положенням про

прокурорський нагляд в СРСР” 1955 р. [317] прокурору, який здійснював

нагляд, надавалося право брати участь у слідчих діях, а в необхідних

випадках – особисто здійснювати розслідування будь-якої справи в

повному обсязі.

Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік

1958 р. [295] покладали обов’язок з розслідування всіх кримінальних

злочинів на слідчих прокуратури (ст. 28). Про це ж саме йшлося і в КПК

Української РСР 1960 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21

липня 1961 р. право здійснення досудового слідства було надано слідчим

органів державної безпеки (КДБ), а Указом від 6 квітня 1963 р. – слідчим

органів охорони громадського порядку (МВС). Указ Президії Верховної

Ради СРСР від 6 квітня 1963 р. про надання права проведення

попереднього розслідування органам охорони громадського порядку

(міліції) був повною несподіванкою для прокуратури та її слідчих [204,

235

с. 120]. На думку авторів цитованого тексту, запровадження слідства в

органі дізнання було юридичним нонсенсом і неправильність такого

рішення була очевидною [204, с. 168]. Так у СРСР (в тому числі і в

Україні) виникло, діюче до цього часу, відомче слідство, що

зосереджувалось в органах прокуратури, внутрішніх справ, КДБ, а в

незалежній Україні слідчі підрозділи були утворені ще й в органах

податкової міліції.

30 листопада 1979 р. був прийнятий Закон “Про прокуратуру СРСР”

[121], в ч. 6 ст. 3 якого розслідування злочинів визначалося одним із

основних напрямів (функцій) прокуратури, а його право на участь у

слідчих діях і на особисте розслідування будь-якої справи у повному

обсязі – як одне із наглядових повноважень прокурора. Пізніше це

положення було закріплене у п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК Української РСР 1960 р.

[202]

Відповідно до п. 9 “Перехідних положень” Конституції України,

прокуратура продовжує виконувати, згідно з чинним законодавством,

функцію попереднього (досудового) слідства – до сформування системи

досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її

функціонування.

У зв’язку з тим, що Основний Закон України (ст. 121) позбавив

прокуратуру функції досудового розслідування і залишив її виконання

тільки на певний термін, зазначена функція 12 липня 2001 р. була вилучена

зі ст. 5 Закону України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру” [135] і

наукові її дослідження майже припинилися. У навчальній літературі ця

функція також не розглядається через відсутність належної законодавчої

регламентації здійснення досудового слідства слідчими прокуратури.

Проте в Законі України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру”

залишалася і продовжувала діяти ст. 17, спеціально присвячена здійсненню

досудового слідства слідчими прокуратури. У частині 2 цієї статті

236

зазначено, що “слідчі прокуратури проводять досудове слідство у справах

про діяння, які містять ознаки злочину, віднесені законом до їх

підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором”. Це

положення розглядалося як бланкетна норма, оскільки з нього випливало,

що досудове слідство слідчі прокуратури здійснюють відповідно до ст.ст.

102, 112 КПК України 1960 р. Законом України від 13 квітня 2012 р. “Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з

прийняттям Кримінального процесуального кодексу України” [126] ст. 17

була вилучена із Закону України “Про прокуратуру”. Проте , відповідно до

п. 1 Прикінцевих положень та п. 1 Перехідних положень КПК України,

слідчі органів прокуратури продовжуватимуть здійснювати досудове

розслідування кримінальних правопорушень визначеної підслідності до

початку діяльності Державного бюро розслідувань України, але не довше

п’яти років з дня набрання чинності КПК України 2012 р., тобто слідчий

апарат в органах прокуратури потенційно може функціонувати до 20

листопада 2017 р. У Законі України від 14 жовтня 2014 р. “Про

прокуратуру” [127] функція розслідування злочинів слідчими прокуратури

не передбачена.

Позбавленням органів прокуратури функції досудового

розслідування, Україна виконала одне із низки зобов’язань, узятих на себе

в 1995 р. при набутті членства у Раді Європи. Відповідно до висновку

Парламентської асамблеї Ради Європи від 26 вересня 1995 р. № 190 (1995)

[62] щодо заявки України на вступ до Ради Європи, необхідність

скасування прокурорської функції досудового розслідування

обґрунтовується унеможливленням поєднання в одному органі слідчих

повноважень і здійснення нагляду за їх реалізацією, бо такий нагляд не

може бути об’єктивним [504, с. 99].

Хоча, у більшості самостійних і незалежних держав, що

сформувалися на території колишнього СРСР (Російська Федерація,

237

Республіка Грузія, Республіка Вірменія, Республіка Киргизія, Республіка

Азербайджан та інші) за прокуратурою збереглася функція розслідування

злочинів. Позбавлені цієї функції лише прокурори України, Республіки

Білорусь, Казахстану, Естонії [380, с. 18; 427, с. 170; 509, с. 190].

У Російській Федерації при прокуратурі створено спеціальний

Слідчий комітет і його управління та відділи на місцях [422, с. 22-25].

Слідчі органів прокуратури здійснюють розслідування справ про тяжкі та

особливо тяжкі злочини, а також щодо посадових осіб, що займають

важливі державні посади та працівників правоохоронних органів, в разі

вчинення ними злочинів, а також про злочини цих осіб у зв’язку з їх

службовою діяльністю. Слідчі органів прокуратури РФ здійснюють

досудове слідство не тільки у справах, віднесених законом до їх

компетенції (крім прокуратури, розслідуванням злочинів займаються

органи внутрішніх справ, безпеки, з контролю за обігом наркотичних і

психотропних речовин), а й у інших справах, переданих їм прокурором. Це

обумовлено тим, що прокурор, відповідно до п. 11,12 ч. 2 ст. 37 КПК РФ,

вправі вилучати будь-яку справу від органу досудового розслідування:

МВС, ФСБ чи ФСНП і передати її слідчому прокуратури з обов’язковим

зазначенням мотивів такої передачі [32, с. 99-108].

Украй важливе повноваження наглядаючого прокурора на особисте

розслідування кримінального правопорушення будь-якої підслідності, яке

є загальновизнаним у теорії прокурорської діяльності, безпідставно було

вилучено із КПК України після того, як народний депутат України

В. Онопенко вніс до таблиці поправок до нього (проекту КПК України)

заперечення, вказавши, що “згідно з Конституцією України, прокурор не

може розслідувати особисто кримінальні справи. Самому прокурору

розслідувати і самому здійснювати нагляд за слідством – це юридичний

нонсенс” [403, с. 67]. Верховна Рада України врахувала зазначене

зауваження і не внесла до нового КПК України повноваження

238

наглядаючого прокурора на особисте проведення ним досудового

розслідування за окремими кримінальними правопорушеннями.

Г. Середа аргументовано довів помилковість позиції В. Онопенка і на

конкретних прикладах із практики Європейського суду з прав людини –

Рішення у справі “Геннадій Науменко проти України” (№ 43023/98 від 10

лютого 2004 р.) [341]; Рішення у справі “Кучерук проти України”

(№ 2570/04 від 6 вересня 2007 р.) [343] – довів необхідність цього

ефективного повноваження прокурора у досудовому розслідуванні. Далі

вчений констатує, що, позбавивши прокурора зазначеного повноваження,

законодавець сам позбавляється права вимагати від нього (прокурора)

“дієвого й ефективного прокурорського нагляду за додержанням законів

під час досудового розслідування, в якому слідство, за висновком

прокурора, є упередженим, необ’єктивним і взагалі незаконним” [368,

с. 7].

З урахуванням викладеного, видається, що український законодавець

безпідставно позбавив прокурора права на особисте розслідування

окремих кримінальних правопорушень у повному обсязі. У досудовому

розслідуванні посадова особа, яка здійснює публічні функції нагляду за

додержанням законності, процесуального керівництва досудовим

розслідуванням і підготовки державного обвинувачення, має бути

високопрофесійною, досконало знати як методику нагляду, так і методику

розслідування кримінальних правопорушень, незнання яких може

призвести до негативних наслідків, бо, не маючи практичних навичок у

збиранні, закріпленні та перевірці доказів, прокурори втрачають свою

професійну майстерність і як процесуальні керівники та наглядачі за

додержанням законів при розслідуванні кримінального правопорушення, і

як обвинувачі у судовому розгляді. Які може дати письмові вказівки

слідчому прокурор, який сам ніколи не розслідував жодного

кримінального правопорушення і не знає методики його розслідування?

239

Може виникнути питання – чи не є пропозиція щодо відновлення

права прокурора на самостійне проведення ним досудового розслідування

будь-якого кримінального правопорушення “ностальгією” за

прокуратурою “старого” (тоталітарного) зразка? Відповідь однозначна –

“радянський” прокурор ніс відповідальність лише за забезпечення

законності на досудовому слідстві, а за якість розслідування справи

відповідали керівники органів досудового слідства. Сьогодні прокурор, як

процесуальний керівник, наглядач, ключова фігура досудового

розслідування повністю відповідає не тільки за забезпечення законності

під час проведення досудового розслідування, а й за забезпечення якісного

розслідування кожного кримінального правопорушення. З урахуванням

факту ліквідації інституту додаткового розслідування ця відповідальність

прокурора є досить значимою. То чи можна в таких умовах позбавляти

прокурора права на здійснення самостійного розслідування кримінального

правопорушення? Що ж то за процесуальний керівник з урізаними

правами, але з підвищеною відповідальністю за результати досудового

розслідування справи? Процесуальний керівник має бути більш

кваліфікованим, ніж слідчий і не втрачати, а навпаки, постійно

підвищувати свій практичний досвід з методики розслідування

кримінальних правопорушень та тактики здійснення слідчих (розшукових)

дій [499, с. 119].

Недаремно колишній заступник Генерального прокурора України

В. Войцишин наголошував, що саме прокурор є “відповідальним за

ефективне функціонування всієї системи органів досудового

розслідування” [66, с. 13]. Про це ж саме стверджує і Г. Середа. Зокрема,

він вказує на те, що прокурор зобов’язаний забезпечити якість доказової

бази, сформованої в перебігу досудового розслідування, оперативного і

змістовного її наповнення, “адже саме він, а не керівник органу досудового

240

розслідування відстоюватиме в суді сформоване обвинувачення і нестиме

відповідальність за його якість” [369, с. 18-19].

На підвищену персональну відповідальність прокурора за якість

досудового розслідування кримінальних правопорушень вказується і в

інших чисельних наукових працях. То хіба можна називати відстоювання

права прокурора на особисте розслідування окремих кримінальних

правопорушень “ностальгією” за часами радянської влади? Життя і

прокурорсько-слідча практика змусять законодавця повернутися до цього

питання і, шляхом внесення змін і доповнень до КПК України , виправити

це положення [64, с. 56].

Прихильники значного обмеження прав прокурора у кримінальному

провадженні часто посилаються на досвід лише тих держав, де функції

прокурора обмежені лише участю в суді як обвинувача [210, с. 228-229].

Разом з тим, законодавство високорозвинених держав та реальна практика

свідчать, що це далеко не так. Навпаки, в Польщі, Японії, ФРН, Італії та

інших державах з багатими правовими традиціями робиться все для того,

щоб максимально повно і всебічно використати можливості прокуратури у

розслідуванні злочинів. Більше того, повноваження прокуратури в цих

державах не звужують, а, навпаки, постійно розширюють, а її ключові

постійні функції, в тому числі, і щодо особистого здійснення досудового

слідства в окремих кримінальних правопорушеннях, є непорушними [101,

с. 56].

Поряд з реалізацією функцій нагляду, процесуального керівництва і

обвинувачення, український прокурор повинен займатися також

розслідуванням окремих кримінальних правопорушень (у повному обсязі

чи частково). Функцію безпосередньої участі прокурора у досудовому

розслідуванні можна назвати ще й забезпечувальною щодо усіх інших в

тому числі й щодо квазіпроцесуальних функцій. Ця функція не

“розчиняється” серед інших, а є, хоч і відносно, самостійною.

241

Навряд чи можна погодитися з Н. М. Мельниковим у тому, що “таке

повноваження прокурора, як право брати участь у провадженні

попереднього (в Україні – досудового – В. Ю.) розслідування і в

необхідних випадках особисто провадити окремі слідчі дії, належить

винятково до реалізації функції кримінального переслідування” [248,

с. 166]. Так само як з О. О. Тушевим, який пішов ще далі і вважає, що

беручи участь у слідчих діях, прокурор окрім кримінального

переслідування може одночасно реалізовувати й інші функції. Функція ж

кримінального переслідування, на думку цього вченого, реалізується у

тому випадку, коли прокурор бере участь у слідчих діях, спрямованих на

збирання доказів, які викривають підозрюваних і обвинувачених у

вчиненні злочину [421, с. 115]. Він також вважає, що, розслідуючи злочин

самостійно, прокурор продовжує виконувати усі свої функції [421, с. 115].

Усі слідчі, що розслідують кримінальні правопорушення, незалежно

від їх відомчої приналежності, за КПК України наділяються однаковими

повноваженнями (ст. 38 КПК України), а їхні відносини з прокурором

ґрунтуються на нормах кримінального процесуального законодавства. У

зв’язку з цим, слідчий прокуратури, перебуваючи в адміністративному

підпорядкуванні прокурора, наділений тією ж процесуальною

самостійністю при розслідуванні кримінальних правопорушень, що і його

колеги з інших правоохоронних відомств. Взаємовідносини слідчого з

прокурором в ході розслідування кримінального правопорушення завжди

будуються за процесуальними правилами, в обхід яких отримати від

прокурора будь-які вказівки неможливо. Ця обставина часто не

враховується авторами, які висловлюють стурбованість з приводу того, що

слідчі прокуратури знаходяться в адміністративному підпорядкуванні

прокурора, і саме цим мотивують необхідність ліквідації слідства у

прокуратурі. При цьому прихильники зазначеної позиції ніби не бачать,

що слідчі інших відомств знаходяться ще в більшій залежності від

242

керівників своїх відомств [305, с. 282].

Якщо ж погодитися з тим, що розслідування в органах прокуратури

зрощується з прокурорським наглядом, то тоді можна дійти висновку, що

діяльність оперативних підрозділів органів внутрішніх справ, органів

безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового

законодавства зрощується з розслідуванням, а в гонитві за основними

показниками діяльності цих відомств слідчі почасти потрапляють у певну

залежність від керівників оперативних підрозділів. Адміністративно-

службового впливу на слідчого неможливо уникнути за будь-якої

організації досудового розслідування, бо будь-яка державна установа

повинна мати свою ієрархію, бюрократію, керівників. Механізм

протистояння такому впливу полягає в забезпеченні дієвого нагляду з боку

прокурора за додержанням законності у досудовому розслідуванні.

У досудовому розслідуванні прокурор поєднує нагляд за

додержанням законності органами, які його здійснюють, та іншими

суб’єктами цієї стадії з безпосередньою участю в самому розслідуванні

шляхом особистого проведення окремих слідчих (розшукових) дій або

участі в слідчих (розшукових) діях, які здійснюють слідчі (п. 4 ч. 2 ст. 36

КПК України). Таке поєднання нагляду з активною участю в самому

розслідуванні дозволяє прокурору вчасно попереджувати порушення

закону в діяльності органів досудового розслідування. Наділення

прокурора цією функцією обумовлене його обов’язком – забезпечити

якісне розслідування, спрямоване на встановлення усіх обставин

вчиненого кримінального правопорушення, а при підтвердженні

винуватості конкретної особи – підготувати й оформити обґрунтований

обвинувальний акт (кримінальний позов) і направити його до суду.

Основною і єдиною формою підготовки і оформлення прокурором

обвинувального акту (кримінального позову) є забезпечення законного

розслідування кримінального правопорушення, використання зібраних і

243

перевірених достовірних доказів. Оскільки лише прокурор має право

звертатися до суду з обвинувальним актом, то саме він і зобов’язаний

забезпечити належну підготовку доказів шляхом швидкого, всебічного,

повного й неупередженого розслідування кримінального правопорушення

в суворій відповідності з законом. Саме це змушує його брати активну

участь у розслідуванні, постійно використовувати розглядувану

процесуальну функцію [475, с. 88].

Пряме, безпосереднє сприйняття доказу з першоджерела підвищує

ефективність прокурорської діяльності і одночасно забезпечує якість

розслідування. Участь прокурора у розслідуванні кримінальних

правопорушень є й важливим засобом вивчення, розуміння ним матеріалів

кримінального провадження, здійсненого розслідування, вникання в деталі

подій і обставин, що розслідуються. Щоб правильно забезпечити

ефективне і законне розслідування кримінального правопорушення,

підготувати і оформити законний і обґрунтований обвинувальний акт

(кримінальний позов), однієї високої кваліфікації замало, необхідні ще й

добрі знання матеріалів кримінального провадження. Без цього навіть

найдосвідченіший прокурор не зуміє дати слідчому чіткі і конкретні

письмові вказівки, а також правильно спланувати свою роботу на

наступних етапах провадження [212, с. 9].

Як правильно відзначає О. Михайленко, участь прокурора в слідчих

діях “дає йому можливість безпосередньо розібратися в усіх тонкощах

кримінальної справи, виявити недоліки і порушення, поліпшити якість

розслідування. Тому буде неправильним обмежувати прокурора правом

безпосередньо брати участь у розслідуванні злочинів чи особисто

розслідувати справу. Кращим засобом нагляду прокурора за дізнанням і

досудовим слідством, недопущення порушень – є власний його приклад,

показати, як це потрібно робити” [256, с. 161].

244

Тут важливо звернути увагу на одну вкрай важливу обставину.

Справа у тому, що в умовах дії у кримінальному провадженні принципу

змагальності і принципу незмінності прокурора безпосередня участь

останнього у стадії досудового розслідування в окремих пізнавальних діях,

спрямованих на отримання доказів, а тим паче особисте розслідування,

може мати наслідком відвід прокурора у судових стадіях. Підставою для

відводу може бути потенційна можливість допиту як свідка у суді

прокурора, який безпосередньо збирав докази. Окрім того, прокурор як

основний представник сторони обвинувачення зацікавлений у отриманні

лише обвинувальних доказів, а тому він може діяти упереджено.

Однак такі побоювання є необґрунтованими. Сторона у

кримінальному процесі завжди є певним чином упередженою з метою

зробити свою позицію виграшною. З огляду на це законодавець зобов’язує

сторону обвинувачення фіксувати виправдувальні докази, виявлені в ході

досудового розслідування. До того ж, у досудовому розслідуванні

прокурор є менш упередженим, ніж у судовому розгляді, де він

представляє перед судом докази, здобуті ним самим чи під його

керівництвом слідчими. Такий висновок слідує з того, що у досудовому

розслідуванні у прокурора існує невизначеність певного (більшого чи

меншого) ступеня щодо обставин вчинення кримінального

правопорушення і особи, яка ймовірно його вчинила. На етапі ж судового

розгляду, коли у прокурора вже сформувалася впевненість у

обґрунтованості свого кримінального позову, він є переконаним у

винуватості обвинуваченого. Інакше він би не порушував державне

обвинувачення і не переводив би його до суду.

Безпосередню участь прокурора у досудовому розслідуванні

відносять до числа функцій тільки 19 % опитаних нами прокурорів і

слідчих (170 із 873) (додаток А, табл. А. 1). У 2013 р. прокурори значно

активізували свою участь у слідчих діях. Так, лише у кримінальному

245

провадженні, що розслідувалося слідчими органами Служби безпеки

України, прокурори взяли участь у 408 слідчих (розшукових) діях, з яких

250 виконали особисто. У кримінальних провадженнях слідчих податкової

міліції прокурори особисто виконали 257 слідчих (розшукових) дій, а у

кримінальних провадженнях про злочини на транспорті – 176 слідчих

(розшукових) дій, у провадженнях про злочини, вчинені неповнолітніми –

441 слідчу дію. Як свідчить узагальнення діяльності прокурорів, якість

підготовки прокурорами клопотань про проведення негласних слідчих

(розшукових) дій у шість раз вища від якості підготовлених клопотань

слідчими [224, с. 7].

Процесуальні правила участі прокурора в слідчих (розшукових) діях

регламентуються п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України. Прокурору надане право як

самому виконувати будь-яку слідчу (розшукову) дію (за винятком

негласних) у кримінальному провадженні, що розслідується слідчим, так і

брати участь у будь-якій слідчій (розшуковій) дії, що проводиться слідчим.

Відмінність цих форм безпосередньої участі прокурора в розслідуванні

кримінальних правопорушень зумовлюється і неоднаковістю

процесуальних правил їх реалізації [495, с. 174-175].

У першому випадку прокурор сам приймає рішення про проведення

конкретної слідчої дії, готує все необхідне для її проведення, сам

проводить цю дію і забезпечує належне виконання обов’язків іншими її

суб’єктами, фіксує результати слідчої дії у протоколі і посвідчує

результати своїм підписом. Проведення прокурором окремих слідчих дій

не вимагає прийняття матеріалів досудового розслідування до свого

провадження. Особисте проведення прокурором слідчих дій

застосовується: при наявності конфлікту між слідчим і суб’єктом процесу

(відмова давати показання, підписати документи, брати участь у слідчих

діях тощо); при участі в діях іноземних громадян; у справах про аварії,

терористичні акти тощо. Цю функцію він досить часто використовує також

246

з метою надання допомоги малодосвідченому слідчому; в разі незгоди із

запропонованою слідчим тактикою проведення процесуальної дії; при

перевірці іншої версії; при необхідності проведення повторного, більш

детального допиту, огляду місця події тощо [500, с. 122]. Нерідко

прокурори використовують зазначену функцію при одночасному

виконанні декількох слідчих дій; за наявності сумнівів в правильності

раніше проведеної слідчим слідчої дії, з метою з’ясування важливих

деталей. Інколи прокурори самостійно здійснюють слідчі дії, від

результатів яких залежить встановлення істини по матеріалах кримінальної

справи тощо [205, с. 244].

Для прокурора, як і для слідчого, є обов’язковими всі вимоги закону

щодо підстав і порядку здійснення слідчих (розшукових) дій.

Повноваження прокурора, лінія його поведінки не можуть йти в розріз із

КПК України. Результати узагальнення, які здійснені Генеральною

прокуратурою України “Про результати вивчення стану організації та

здійснення процесуального керівництва у кримінальних провадженнях”

[107, с. 30] свідчать, що особиста участь кількох прокурорів районного

рівня Одеської області у здійсненні слідчих (розшукових) дій за

кримінальними правопорушеннями, вчиненими неповнолітніми, сприяла

встановленню істини у кримінальному провадженні.

Усі докази, зібрані прокурором при особистому проведенні слідчої

(розшукової) дії підлягають всебічній перевірці як самим прокурором, так і

слідчим, який розслідує кримінальне правопорушення (ст. 216 КПК

України). Здійснення прокурором особисто будь-якої слідчої (розшукової)

дії не перетворює його в слідчого. Прокурор завжди залишається

прокурором, органом нагляду, процесуального керівництва й

обвинувачення, незалежно від того, які свої повноваження він

використовує.

247

Значний теоретичний інтерес і практичне значення мають

процесуальні правила участі прокурора у слідчих (розшукових) діях, які

здійснює слідчий. У цих випадках участь прокурора не змінює

встановленого законом порядку проведення слідчої (розшукової) дії. Тут

сам слідчий виконує всі вимоги закону щодо порядку її проведення,

здійснюючи необхідні процесуальні заходи, контролює діяльність і

поведінку її суб’єктів, складає протокол про її виконання. Прокурор же,

підтримуючи процесуальну самостійність слідчого, лише забезпечує

законність його діяльності [212, с. 16].

Перед початком слідчої (розшукової) дії слідчий зобов’язаний

оголосити всім учасникам цієї дії, що у її виконанні бере участь прокурор і

робить про це відповідну відмітку в протоколі. Слідчий першим з’ясовує

усі питання й обставини по предмету слідчої (розшукової) дії. Прокурор

з’ясовує необхідні обставини після того, як слідчий виконав свою місію.

Він може, наприклад, поставити питання особі, яка допитується,

пред’явити підозрюваному документи чи речові докази тощо [208, с. 4].

Беручи участь у провадженні процесуальних дій, прокурор дає слідчому

усні вказівки, рекомендації, здійснює візуальний контроль за діями усіх

учасників такої дії; звертає увагу слідчого на допущені недоліки, виконує

деякі елементи процесуальної дії самостійно.

Прокуророві не потрібний дозвіл слідчого на участь у слідчій

(розшуковій) дії для з’ясування обставин, що його цікавлять. Слідчий не

може відвести питання, пропозиції чи зауваження прокурора. Усі питання

прокурора та відповіді на них заносять до протоколу слідчої (розшукової)

дії, а протокол підписується як слідчим, так і прокурором.

Беручи участь у слідчій (розшуковій) дії, прокурор не тільки з’ясовує

обставини, які мають суттєве значення, але залишаються поза полем зору

слідчого, а й безпосередньо сприймає докази та їх джерела, своєчасно

попереджує порушення закону. Обов’язкова участь прокурора у слідчих

248

(розшукових) діях за тими або іншими категоріями кримінальних

правопорушень може бути встановлена наказами і вказівками

Генерального прокурора України. Окрім обов’язкової участі прокурора в

слідчих (розшукових) діях, рішення цього питання у всіх інших випадках

закон залишає на розсуд прокурора, що сам визначає, у якій кримінальній

справі, на якому етапі розслідування, у провадженні якої слідчої дії йому

належить взяти участь і в якій саме формі [212, с. 17]. За результатами

проведеного нами анкетування лише 16 % прокурорів беруть постійну

участь в слідчих діях, а останні 84 % (733 із 873 опитаних) лише

періодично приймають участь у таких діях, що свідчить про недостатню

активність прокурорів у виконанні функції, розглядуваної у цьому

підрозділі (додаток А, табл. А. 1). Прокурорам вищого рівня необхідно

значно підвищувати вимоги до підлеглих прокурорів, спонукаючи їх до

максимального використання своєї участі в розслідуванні кримінального

правопорушення з метою підвищення ефективності процесуального

керівництва органами досудового розслідування, виявлення порушень

ними закону, підготовки державного обвинувачення.

У літературі висловлена позиція, згідно з якою прокурор не може

ухилитися від участі в слідчих діях, якщо до нього від суб’єктів процесу

надходять відомості про упередженість розслідування кримінального

правопорушення; якщо є сумніви щодо законності окремих процесуальних

рішень, прийнятих слідчим (наприклад, закриття кримінального

провадження щодо одного із співучасників кримінального

правопорушення); впевненість у тому, що слідчий не зможе провести дану

слідчу дію кваліфіковано; при відмові підозрюваного від давання показань;

при надходженні письмового клопотання від підозрюваного, потерпілого

або інших суб’єктів з проханням про участь прокурора в конкретній

слідчій (розшуковій) дії; при виконанні найважливіших слідчих дій) [374,

с. 77].

249

Уявляється, що така позиція, маючи право на існування в теорії,

навряд чи може бути реалізованою у практиці досудового розслідування.

Якщо перелічені випадки обов’язкової участі прокурора у слідчих

(розшукових) діях будуть регламентовані у законі, то прокурор буде

позбавлений можливості самостійно визначати тактику своєї поведінки

залежно від ситуації, яка склалася на конкретний момент розслідування.

Особливу увагу прокурори зобов’язані зосереджувати на

початковому етапі розслідування кримінальних правопорушень, де слідчі

отримують важливі фактичні дані, що потім перевіряються і

доповнюються на наступних етапах розслідування. Участь прокурора саме

в цих слідчих (розшукових) діях має велике значення. Як бачимо, участь

прокурора у слідчих діях не носить постійного характеру, є доповненням

до основних його функцій, у зв’язку з чим цю функцію слід віднести до

допоміжних.

Попри важливість реалізації прокурором функції безпосередньої

участі у досудовому розслідуванні, вона полягає не лише в участі у

пізнавальних діях. Спектр цієї діяльності є набагато ширшим. Так,

прокурор вправі самостійно починати досудове розслідування, призначати

ревізії та перевірки, повідомляти про підозру та приймати інші

процесуальні рішення тощо (ч. 2 ст. 36 КПК України). Однак, наразі

існують тенденції перекладення з прокурора на слідчого повноважень

щодо особистого здійснення процесуальних дій і прийняття процесуальних

рішень. Мотивується це потребою “підвищити персональну

відповідальність слідчих за прийняття ними процесуальних рішень, що

сприятиме більш оперативному та ефективному дослідженню обставин

кримінального провадження, наданню їм належної правової оцінки та

забезпечить прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень”

[324]. Цим законопроектом з метою “підвищення процесуальної ролі

слідчого та забезпечення його самостійності у прийнятті процесуальних

250

рішень” пропонується покласти на слідчого повноваження, виконувані

наразі прокурором, зокрема: повідомлення про підозру, початок

досудового розслідування та багато інших. Вважаємо, що суттєве

підвищення ролі слідчого у здійсненні досудового розслідування мало би

сенс у тому разі, якщо б він підтримував перед судом не лише власні

клопотання про обрання запобіжних заходів, як це пропонують автори

законопроекту, а й державне обвинувачення.

У запропонованому ж варіанті проекту Закону України підвищиться

не роль слідчого, а обсяг виконуваної ним роботи з розслідування. А

“сторонній” нагляд прокурора за законністю досудового розслідування

призведе до тієї ж ситуації, що мала місце за КПК України 1960 р. –

поверховість знань прокурора щодо обставин, встановлених досудовим

розслідуванням і, як наслідок, – неефективне підтримання державного

обвинувачення у суді.

Слід зазначити, що держави – члени ЄС, які ухвалили свої

пострадянські КПК у 90-х роках минулого століття і залишили пасивною

роль прокурора, наразі виправляють ситуацію шляхом внесення

кардинальних змін до КПК. Так, наприклад, у Республіці Польща з 1 липня

2015 р. набирає чинності закон про внесення змін до КПК, яким

прокуророві надається більше повноважень з метою підвищення його

активності як у досудовому провадженні, так і в судових стадіях [521].

Досудове розслідування кримінальних правопорушень – складний

процес як за своїм змістом, так і за характером вирішуваних питань. У

зв’язку з цим у законі має бути регламентована функція прокурора, зміст

якої полягає у безпосередній його участі в розслідуванні кримінальних

правопорушень. Інша справа, що у прокурора має бути вибір – у одних

ситуаціях досудового розслідування він може втручатися у досудове

розслідування і особисто здійснювати процесуальні дії, в тому числі й

пізнавального характеру, а в інших – залишати вибір дії за слідчим чи

251

керівником органу досудового розслідування. Але у будь-якому випадку

прокурор не може бути позбавлений функції безпосередньої участі у

досудовому розслідуванні, бо в такому разі доведеться відмовитися від

таких повноважень прокурора як закриття кримінального провадження,

складання обвинувального акту та інших. А це означатиме, що прокурор

як учасник досудового розслідування стане взагалі зайвим. Але ж говорити

тоді про ефективність виконання ним конституційної функції –

підтримання державного обвинувачення – не доводиться.

252

Висновки до розділу 3

1. Прокурор у досудовому розслідуванні вирішує питання, які

напряму не пов’язані з підготовкою державного обвинувачення і наглядом

за законністю цього процесу та керівництвом досудовим розслідуванням.

Відтак, ці питання не є суто процесуальними і не впливають на вирішення

основного питання кримінального провадження. Але вирішення їх

безпосередньо пов’язане з досудовим розслідуванням, відбувається у його

просторово-часових межах і має суттєве значення для його учасників.

Діяльність з вирішення цих питань утворює зміст окремих функцій

прокурора у досудовому розслідуванні. Враховуючи, що ці функції

реалізуються прокурором у межах стадії розслідування, але не

спрямовуються на вирішення суто процесуальних питань, вони є

квазіпроцесуальними функціями. До їх числа належать правозахист і

запобіжна (попереджувальна) функція.

2. У ході досудового розслідування, процесуальне керівництво яким

здійснює прокурор, виникає потреба захисту, окрім процесуальних,

інших – найрізноманітніших – прав громадян, які є або не є учасниками

розслідування. Тому поняття “правозахисна функція” є ширшим від

поняття “нагляд прокурора за законністю діяльності органів досудового

розслідування”. Водночас, правозахист (“широка” функція), на відміну від

нагляду за законністю (“вузька” функція) не є основною процесуальною

функцією.

3. Прокурорська правозахисна функція складається із двох

взаємопов’язаних етапів: забезпечення прав і свобод суб’єкта процесу та

захисту порушених прав і свобод суб’єкта процесу. На першому етапі

прокурор спрямовує свою правозахисну діяльність на створенні реальних

можливостей кожному суб’єкту досудового розслідування для

безперешкодної та повної реалізації ним своїх прав і дотримання цих прав

253

іншими суб’єктами процесу. На другому етапі, пов’язаному з порушенням

чи обмеженням прав і свобод якогось суб’єкта, прокурор застосовує

заходи до поновлення порушених прав і свобод і притягнення винуватого

до встановленої законом відповідальності, тобто виконує дії суто

правозахисного характеру.

4. Правозахисна функція не протистоїть ніякій іншій процесуальній

функції. Вона є “незалежною” від інших процесуальних функцій і

знаходиться “над” кримінальним процесом, який, будучи побудованим на

основі принципу змагальності, передбачає наявність тріади

основоположних кримінальних процесуальних функцій – правосуддя,

обвинувачення і захисту.

5. Прокурор як організатор і координатор боротьби зі злочинністю у

кримінальному процесі черпає інформацію про причини й умови, які їй

сприяють. А оскільки це так, то прокурор повинен налаштовувати і

слідчого на виявлення причин та умов і застосовувати заходи до їх

усунення. Якщо така діяльність заважатиме реалізації принципу

розумності строків кримінального провадження, то встановлення причин і

умов та використання заходів до їх усунення має відбуватися поза межами

кримінального процесу. Не можна переносити вирішення цього питання на

судові стадії, бо суд не є суб’єктом боротьби зі злочинністю.

6. Функція безпосередньої участі прокурора у досудовому

розслідуванні є допоміжною і забезпечувальною щодо усіх інших, в тому

числі й квазіпроцесуальних, функцій. Ця функція не “розчиняється” серед

інших, а є, хоч і відносно але самостійною. У прокурора має бути вибір – у

одних ситуаціях досудового розслідування він може втручатися у досудове

розслідування і особисто здійснювати процесуальні дії, в тому числі й

пізнавального характеру, а в інших – залишати вибір дії за слідчим чи

керівником органу досудового розслідування.

254

РОЗДІЛ 4 ПРАВОВІДНОСИНИ ПРОКУРОРА З УЧАСНИКАМИ,

ЯКІ НАДІЛЕНІ ВЛАДНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ: ЗАГАЛЬНІ

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

4.1 Загальна характеристика правовідносин прокурора з

учасниками, які наділені “конкуруючими” владними повноваженнями

Процесуальна діяльність у досудовому розслідуванні здійснюється

винятково у формі процесуальних відносин, що виникають між усіма

суб’єктами, які діють у цій стадії кримінального провадження, і детально

регламентується КПК України. До речі, як правильно зазначає

Д. М. Бєрова, до предмету теорії функціоналізму у кримінальному процесі

мають бути включені не лише функції суб’єктів, а й співвідношення та

розмежування їхніх повноважень [39]. Як відомо, останні поза

кримінальними процесуальними відносинами не реалізуються.

У теорії права під правовими відносинами розуміють суспільні

відносини, урегульовані нормами права [372, с. 410-432]. Поняття і

сутність кримінальних процесуальних відносин у кримінальному

провадженні, їх зміст, структура і система досліджені в дисертації

В. Бож’єва [46, с. 39] та монографії М. Погорецького [312, с. 60].

Тому глибоко аналізувати загальні проблеми реалізації

правовідносин немає сенсу, тим паче, що ці проблеми перебувають поза

предметом цього дисертаційного дослідження. Торкнемося лише проблем

реалізації у досудовому розслідуванні тих процесуальних відносин, через

які реально втілюються у життя функції прокурора.

Звісно, в досудовому розслідуванні правовідносини прокурора

виникають з усіма суб’єктами цієї стадії кримінального провадження,

255

тобто є різноплановими і складаються в різних комбінаціях, наприклад,

таких як: “прокурор-слідчий суддя”, “прокурор-свідок”, “прокурор-

слідчий”, “прокурор-захисник (адвокат)”, “прокурор-потерпілий”,

“прокурор-експерт” тощо [488, с. 35]. У цих правовідносинах прокурор

постає як уповноважений або як зобов’язаний суб’єкт. Зв’язок прокурора з

конкретним суб’єктом правового відношення завжди базується на

суб’єктивних правах і юридичних обов’язках. Очевидно, що

правовідносини нерозривно пов’язані з процесуальною діяльністю

прокурора і процесуальною діяльністю інших суб’єктів досудового

розслідування [312, с. 26-27].

Разом з тим, правовідносини прокурора у досудовому розслідуванні

мають певні відмінні риси.

По-перше, їм притаманний публічний характер, бо саме такою є

державна прокурорська процесуальна діяльність. Інакше кажучи, прокурор

вступає у процесуальні відносини не заради задоволення своїх інтересів, а

як представник держави заради “чужого” інтересу, закладеного в

матеріальному праві [358, с. 30].

Особисто для прокурора, як суб’єкта процесуальних правовідносин,

застосування норм матеріального права не тягне за собою ніяких наслідків,

які безпосередньо випливають з цих норм. Навпаки, при появі будь-якої

особистої зацікавленості прокурора у результатах досудового

розслідування, він зобов’язаний самоусунутися від участі у розслідуванні,

припинивши у такий спосіб процесуальні відносини з усіма суб’єктами

провадження. Інакше йому буде заявлено відвід (ст.ст. 77, 80, 81, 83 КПК

України).

По-друге, в основному процесуальні правовідносини прокурора з

іншими суб’єктами досудового розслідування виникають на підставі

юридичних фактів, якими є дії суб’єктів цієї стадії процесу або

бездіяльність посадових осіб. Наприклад, слідчий не виконав вимоги ч. 1

256

ст. 214 КПК України про початок досудового розслідування і протягом

двадцяти чотирьох годин після подання заяви про вчинення кримінального

правопорушення не вніс відомостей до Єдиного реєстру досудових

розслідувань і не розпочав розслідування. Бездіяльність слідчого,

невиконання ним вимог закону породжує правовідносини між ним і

прокурором, який зобов’язаний перевіряти виконання слідчим вимог ч. 1

ст. 214 КПК України в порядку прокурорського нагляду за додержанням

законів під час проведення досудового розслідування (ст. 36 КПК

України).

По-третє, у досудовому розслідуванні реалізуються різні

правовідносини. Кожне з них є індивідуалізованим і відіграє певну роль в

загальній системі процесуальних відносин. При цьому кожне процесуальне

правовідношення відзначається тільки йому притаманним складом [312,

с. 30-31].

Одні з цих правовідносин мають владний характер, якщо одна зі

сторін є державним органом, а інша – приватною особою. Інші виникають

або між державними органами (наприклад, прокурор – слідчий суддя;

прокурор – керівник органу досудового розслідування тощо) або між

приватними особами (наприклад, потерпілий – підозрюваний;

підозрюваний – свідок, свідок – потерпілий тощо). Прокурор є однією з

обов’язкових і активних сторін кримінальних процесуальних

правовідносин, що виникають в процесі досудового розслідування

кримінальних правопорушень.

Слід зазначити, що якщо до набрання чинності КПК України 2012 р.

процесуальні правовідносини у досудовому розслідуванні між приватними

особами могли будуватися лише “через” державного службовця (в тому

числі й прокурора), який “вів” кримінальний процес, то за чинним КПК

України з метою забезпечення реальної змагальності приватні особи, які є

підозрюваними чи потерпілими, вправі здійснювати певні процесуальні дії,

257

вступаючи у правові відносини самостійно. Так, наприклад, підозрюваний

(як сторона) і потерпілий мають право вступати у правовідносини з

учасниками кримінального провадження та іншими особами, отримуючи

від них пояснення за згодою (ч. 8 ст. 95 КПК України).

У зв’язку з цим виникає запитання про те, чи усі процесуальні

відносини, що виникають, розвиваються і припиняються у досудовому

розслідуванні, перебувають під “контролем” (наглядом) прокурора чи

лише ті, у які він вступає особисто чи під його процесуальним

керівництвом органів досудового розслідування ? Тобто чи є він

учасником (потенційним чи реальним) правовідносин, побудованих на

підставі норми кримінального процесуального права, в якій він не

зазначений як учасник здійснення певної процесуальної дії чи прийняття

певного процесуального рішення. До дослідження зазначених питань

спонукають формулювання законів щодо функцій прокурора у досудовому

розслідуванні [512, с. 87].

Так, п. 3 ст. 121 Конституції України передбачає для прокурора

функцію нагляду за додержанням законів органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. У Законі

України від 14 жовтня 2014 р. “Про прокуратуру” (п. 3 ч. 1 ст. 2) [127] це

конституційне положення відтворене дослівно. А ось у ч. 2 ст. 36 КПК

України йдеться про здійснення прокурором нагляду за додержанням

законів під час проведення досудового розслідування у формі

процесуального керівництва досудовим розслідуванням без конкретизації

суб’єкта діяльності у досудовому розслідуванні, за законністю діяльності

якого прокурор здійснює нагляд.

Оскільки основоположною функцією прокурора у досудовому

розслідуванні є підготовка державного обвинувачення, то й вирішувати

питання щодо правильного тлумачення наведених положень законів

доцільно з урахуванням цієї обставини. Відтак, він може бути

258

зацікавлений у результатах досудового розслідування і ставитися

упереджено до діяльності з реалізації процесуальних відносин іншими

суб’єктами розслідування. Більш того, якщо “головним” суб’єктом у

правовідносинах, метою яких є здобуття фактичних даних про обставини

кримінального правопорушення, є сторона захисту, то прокурор, як

“конкуруюча” сторона, може упереджено ставити питання про законність

пізнавальних дій, які стали змістом цих правовідносин, щоб у суді піддати

сумніву допустимість даних, здобутих стороною захисту.

Однак, вирішуючи питання, що розглядається, слід зважати й на такі

обставини.

По-перше, у досудовому розслідуванні немає іншого суб’єкта, окрім

прокурора, який би мав повноваження щодо ініціативного чи іншого

нагляду за законністю усієї досудової діяльності. Тому законодавець

невипадкового “відкоригував” функцію нагляду прокурора у досудовому

розслідуванні, викладену у Законі України “Про прокуратуру” ,

поширивши її не лише на законність діяльності органів, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, а й на

діяльність усіх інших суб’єктів досудового розслідування, в тому числі й

тих, які є приватними особами (однак з кримінальним процесуальним

статусом) і вступають у процесуальні відносини, в яких серед суб’єктів

відсутній прокурор або інша посадова особа державного органу.

По-друге, як було зазначено у попередніх підрозділах

дисертаційного дослідження, прокурор у досудовому розслідуванні є менш

упередженим, ніж у судових стадіях кримінального провадження. Тому за

відсутності іншого суб’єкта, який би наглядав за законністю усього

досудового розслідування, а не лише тієї його частини, що здійснює

слідчий, прокурор є цілком “придатним” суб’єктом, який може ефективно

наглядати за законністю в ході реалізації усіх правовідносин у досудовому

розслідуванні. Фактично йдеться про тотальний нагляд прокурора за

259

законністю усіх реальних правовідносин, що складаються між усіма

суб’єктами розслідування. Винятком є лише ті правовідносини, суб’єктом

яких є слідчий суддя.

По-третє, при здійсненні кримінального провадження не може

застосовуватися закон, який суперечить КПК України (ч. 3 ст. 9 КПК

України). Відтак, якщо на прокурора покладено нагляд за “додержанням

законів під час проведення досудового розслідування у формі

процесуального керівництва досудовим розслідуванням” (ч. 2 ст. 36 КПК

України), а не лише за “додержанням законів органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство” (п. 3 ч. 1

ст. 2 Закону України від 14 жовтня 2014 р. “Про прокуратуру”), то діяти

має норма КПК України.

Процесуальні відносини прокурора з будь-яким суб’єктом

досудового розслідування є важливим засобом реалізації як

процесуальних, так і матеріально-правових норм у досудовій стадії

кримінального провадження (процесу) [513, с. 174-175].

Ще раз відзначимо, що коло суб’єктів правових відносин, що

розглядаються, є досить широким. Прокурор у досудовому розслідуванні

вступає у процесуальні відносини, по суті, з усіма суб’єктами, які діють у

цій стадії кримінального провадження [482, с. 161]. Характер всіх цих

правовідносин може бути предметом окремого наукового дослідження.

Тут же зупинимося лише на дослідженні правовідносин прокурора з

учасниками досудового розслідування, які діють на професійній основі.

Вважаємо, що до числа таких суб’єктів належать керівник органу

досудового розслідування, слідчий суддя, оперативний співробітник,

слідчий. (Побіжно зазначимо, що у перебігу аналізу усіх функцій

прокурора в попередніх розділах дисертації основна увага приділялася

відносинам прокурора і слідчого. Тому ці правовідносини тут

аналізуватися не будуть. Окрім того, характер і зміст цих правовідносин

260

досить чітко визначений законом – ст. 36 КПК). Це обумовлено тим, що

правовідносини з цими суб’єктами досудового розслідування є

визначальними для успішного виконання прокурором завдань, що стоять

перед ним у розглядуваній стадії процесу. На зміст правовідносин

прокурора з іншими учасниками розслідування впливає характер функцій,

здійснюваних ним у цій частині кримінального провадження.

Саме ці суб’єкти діють у досудовому розслідуванні на постійній

основі і взаємодіють між собою. Від ступеня цієї взаємодії значною мірою

залежить реалізація кожним своїх процесуальних функцій. Тут важливо

звернути увагу на одну обставину. Справа у тому, що через одне й те ж

процесуальне відношення можуть реалізовуватися різні процесуальні

функції в процесі досудового розслідування, наприклад, обвинувачення і

захист. Прикладом такого відношення є те, що складається в ході допиту

підозрюваного: реального права прокурора допитати підозрюваного, яке

кореспондує обов’язок останнього з’явитися за викликом; права

підозрюваного відмовитися давати показання, яке кореспондує обов’язок

(заборона) прокурора утриматися від примушування давати показання

тощо. Прокурор в ході допиту може реалізовувати декілька функцій,

виконуваних ним, а підозрюваний – функцію захисту. Зміст

правовідношення, звичайно ж, залежить від того, які функції в ньому

реалізують суб’єкти.

Слід також відзначити, що за останні роки саме правовідносини

прокурора з керівником органу досудового розслідування, слідчим суддею

та іншими учасниками досудового розслідування стали предметом

дослідження багатьох вчених-правознавців і практичних працівників

органів кримінальної юстиції України [29, с.11; 65, с. 17-23; 54, с. 24-28;

365, с. 55-61; 67, с. 153-156; 114, с. 116-121; 506, с. 203; 511, с. 120].

Особливої актуальності тема дослідження процесуальних відносин між

261

зазначеними учасниками набула після набуття у 2012 р. чинності КПК

України, яким суттєво змінено склад і зміст цих правових відносин.

Зазначені зміни стосуються, перш за все: перерозподілу

процесуальних функцій між суб’єктами; введення у досудове

розслідування нового владного суб’єкта – слідчого судді з покладенням на

нього обов’язку з виконання нової судово-контрольної функції; наданням

прокурору широких процесуально-керівних повноважень щодо органів, які

безпосередньо розслідують кримінальні правопорушення; значним

розширенням прав захисника-адвоката із збирання доказів тощо.

Запровадження у досудову стадію процесу судового контролю

(попри окремі недоліки в регламентації цього важливого кримінального

процесуального інституту) в цілому сприяє реалізації курсу на

демократизацію українського кримінального процесуального

законодавства і значно підвищує захист прав особи у кримінальному

провадженні. Доцільність судового контролю у досудовому розслідуванні

сьогодні визначається переважною більшістю вчених-правознавців і

практичних працівників кримінальної юстиції, включаючи й тих, які

раніше негативно ставилися до запровадження цього інституту в

досудовому розслідуванні. Так, представник російської кримінально-

процесуальної науки І. Л. Пєтрухін свого часу негативно ставився до цього

[300, с. 67-68]. Пізніше він змінив свої погляди і став прихильником

судового контролю в досудовому розслідуванні [299, с. 120-129].

Запровадження до досудової стадії кримінального провадження

інституту слідчого судді обумовлено покладанням на суд повноважень по

здійсненню контролю за розслідуванням кримінальних правопорушень в

частині забезпечення законності і обґрунтованості обмеження

конституційних прав особи (п. 18 ст. 3 КПК України). Перелік дій слідчого

і прокурора, рішення про проведення яких під час досудового

розслідування кримінальних правопорушень уповноважений приймати

262

слідчий суддя, чітко визначено КПК України. При цьому підкреслюємо,

що за правовою природою, історико-правовою традицією, Конституцією

України та КПК України нагляд за додержанням законів органами, які

безпосередньо розслідують кримінальні правопорушення, покладається

тільки на прокурора. А це значить, що вирішуючи питання про

задоволення чи відмову в задоволенні клопотання слідчого, погодженого з

прокурором, який здійснює нагляд, чи клопотання самого прокурора про

проведення конкретної слідчої (розшукової) дії, слідчий суддя не наглядає

за законністю дій і рішень прокурора і слідчого. Предметом контрольних

повноважень слідчого судді завжди є тільки перевірка законності і

обґрунтованості обмеження прав і свобод конкретної особи у

процесуальних відносинах, які виникають з приводу провадження

відповідної процесуальної дії або прийняття певного процесуального

рішення. Розгляд і вирішення слідчим суддею скарг учасників досудового

розслідування на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора

(ст.ст. 303-307 КПК України) також є лише формою судового контролю за

додержанням прав і свобод, а не формою нагляду за законністю дій і

рішень слідчого чи прокурора. У зв’язку з цим ні слідчого, ні керівника

органу досудового розслідування, ні прокурора не можна розглядати як

суб’єктів, підконтрольних слідчому судді. Інститути прокурорського

нагляду і досудового контролю не є ідентичними ні за формою, ні за своїм

змістом [233, с. 14].

Судовий контроль у досудовій стадії процесу із-за притаманних

правосуддю закономірностей функціонування, не може замінити

прокурорський нагляд [456, с. 59]. На відміну від прокурора, слідчий суддя

не дає органам досудового розслідування конкретних доручень і вказівок,

спрямованих на забезпечення швидкого, повного і неупередженого

розслідування правопорушень, а тільки обмежується загальною оцінкою

прийнятого слідчим чи прокурором конкретного рішення. У зв’язку з

263

викладеним, проблема розгляду правовідносин прокурора і слідчого судді

є актуальною і не може залишатися поза межами нашого дослідження.

Теж саме стосується й правовідносин прокурора з керівником органу

досудового розслідування, бо саме вони є базовою основою реалізації

специфічних цілей і завдань, поставлених перед кожним із цих суб’єктів.

Статтею 38 КПК України суттєво змінено процесуальний статус керівника

органу досудового розслідування. Наразі він відповідає лише за належну

організацію досудового розслідування і зобов’язаний виконувати

доручення і вказівки прокурора, які даються у письмовій формі. Рішення

законодавця про надання керівнику органу досудового розслідування

широких процесуальних повноважень управлінського характеру, з нашої

позиції, є логічним і своєчасним. У зв’язку з цим правильне визначення

функціонального призначення в досудовій стадії процесу прокурора, який

здійснює нагляд, і керівника органу досудового розслідування в контексті

реалізації цих функцій у процесуальних відносинах між ними має як

науковий, так і практичний інтерес.

Організаційно-управлінська функція керівника органу досудового

розслідування є значно ширшою від функції прокурора, пов’язаної з його

процесуальним керівництвом органами, які безпосередньо розслідують

кримінальне правопорушення. Звичайно, прокурор наділений більшим

обсягом владно-розпорядчих процесуальних повноважень при визначенні

напряму руху кримінального провадження, але їх реалізація визначається

процесуальними інтересами прокурора, у зв’язку з чим має поетапний

характер. Водночас, керівник органу досудового розслідування,

реалізуючи організаційно-управлінську функцію, повсякденно і

повсякчасно організовує роботу підпорядкованих йому у службовому

відношенні слідчих, своєчасне, повне і ефективне розслідування кожного

кримінального правопорушення [206, с. 185].

264

Однією з новацій КПК України 2012 р. є впровадження у досудовому

розслідуванні нового різновиду слідчих (розшукових) дій – негласних

слідчих (розшукових) дій, тобто надання окремим оперативно-розшуковим

засобам кримінального процесуального характеру (Гл. 21 КПК України).

Факт та методи проведення цих дій не підлягають розголошенню, тому при

їх підготовці, проведенні та використанні результатів має бути

забезпечений режим таємності. Зазначені слідчі (розшукові) дії

здійснюють у виняткових випадках, коли відомості про злочин або особу,

яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб, а також переважно

при розслідуванні тяжких та особливо тяжких злочинів. На відміну від

слідчих (розшукових) дій, прокурор не наділений правом на особисте

проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Протоколи проведених

негласних слідчих (розшукових) дій не підлягають копіюванню.

Таку негласну слідчу (розшукову) дію, як зняття інформації з

транспортних телекомунікаційних систем не мають право проводити ні

слідчі, ні прокурор, ні співробітники оперативних підрозділів з їх

дорученням, а тільки співробітники спеціально уповноважених підрозділів

Міністерства внутрішніх справ України та Служби Безпеки України. Всі

негласні слідчі (розшукові) дії, пов’язані із втручанням у приватне

спілкування (ст. ст. 260-266 КПК України) можуть проводитися з дозволу

слідчого судді апеляційного суду. Інші види негласних слідчих

(розшукових) дій проводяться як з дозволу слідчого судді (ст.ст. 267,

268, 269, 270, 274 КПК України), так і з дозволу прокурора (ст. 271 КПК

України). У окремих випадках негласні слідчі (розшукові) дії, визначені

ст.ст. 268, 269 КПК України можуть проводитися також за рішенням

прокурора і слідчого. Негласна слідча (розшукова) дія, визначена ст. 272

КПК України може проводитися слідчим за згодою з керівником слідчого

підрозділу або прокурором.

265

Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий або за

його дорученням (чи за дорученням прокурора) уповноважений працівник

оперативних підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки,

органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового

законодавства, органів державної пенітенціарної служби, органів

державної прикордонної служби та органів митної служби України.

Прокурор може заборонити проведення будь-якої негласної слідчої

(розшукової) дії або припинити її виконання (ч. 3 ст. 246 КПК України).

При розслідуванні злочинів слідчий може використовувати й

організаційні форми взаємодії з оперативними підрозділами, що не

заборонені законом. Крім того, слідчий має право доручати оперативним

підрозділам ще й виконання будь-якої слідчої (розшукової) дії, що не має

негласного характеру (п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України) [29, c. 21].

У зв’язку з набуттям законної сили КПК України 2012 р. та Закону

України від 5 липня 2012 р. “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”

[325] докорінно змінилася вся система діяльності адвокатів-захисників у

досудовому розслідуванні. Повноваження цього суб’єкта досудової стадії

процесу, особливо в частині збирання і подання виправдувальних доказів

та тих, що пом’якшують відповідальність підозрюваного, обвинуваченого

значно розширені (ст. ст. 45-54 КПК України).

У даному дослідженні немає потреби розглядати весь спектр

процесуальних повноважень захисника-адвоката у кримінальному

провадженні, бо у науковій, методичній і навчальній літературі є досить

багато матеріалів з цієї проблематики [209, с. 32]. Підкреслимо лише, що у

своїй діяльності захисник-адвокат зобов’язаний використовувати засоби і

способи захисту, не заборонені КПК України та іншими законами України

(ч. 1 ст. 47 КПК України).

Новели КПК України, пов’язані з різними аспектами діяльності

захисника-адвоката у досудовому розслідуванні, зобов’язують прокурора,

266

який здійснює нагляд, забезпечити: дотримання захисником-адвокатом при

здійсненні захисту не тільки кримінального процесуального, а й будь-

якого іншого чинного законодавства; нерозголошення відомостей, що

містяться в матеріалах кримінального провадження і становлять державну

таємницю або інші види охоронюваної законом таємниці (комерційна,

особиста, сімейна, лікарська тощо); недопущення негласного

співробітництва з органами, які проводять оперативно-розшукову

діяльність; виключення навмисного зриву, затягування слідчих дій,

порушення порядку їх проведення тощо [146, с. 25]. Поряд з цим прокурор

зобов’язаний не допустити будь-якого незаконного перешкоджання або

втручання в діяльність захисника-адвоката з боку слідчого, співробітника

оперативного підрозділу та інших суб’єктів досудового розслідування.

Правове положення прокурора і захисника-адвоката та особливості

їх функцій обвинувачення і захисту не ставлять у досудовій стадії процесу

прокурора-наглядача в положення абсолютного процесуального

противника сторони захисту, бо він зобов’язаний в рівній мірі захищати

права, свободи і законні інтереси будь-яких суб’єктів досудового

розслідування, в тім числі й зі сторони захисту [206, с. 201].

У цьому підрозділі ми торкнулися загальних питань правовідносин

прокурора з професійними учасниками досудового розслідування лише

тією мірою, яка дає змогу актуалізувати ці питання. У наступних

підрозділах цього розділу буде здійснений більш ґрунтовний аналіз прав,

обов’язків (повноважень) та змісту (поведінки суб’єктів) процесуальних

відносин прокурора у досудовому розслідуванні з акцентуванням уваги на

проблемних питаннях реалізації у цих правовідносинах функцій

прокурора. Найбільш суттєвих змін у КПК України 2012 р. зазнали

правовідносини прокурора з учасниками досудового розслідування,

повноваження яких перетинаються (“конкурують”) з прокурорськими.

267

4.2 Правовідносини прокурора зі слідчим

Відповідності до ст. 38 КПК України, органами досудового

розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є

слідчі підрозділи: органів внутрішніх справ; органів безпеки України;

органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового

законодавства; органів державного бюро розслідувань; національного

антикорупційного бюро України [198, с. 25].

Згідно положень чинного КПК України, слідчий органу досудового

розслідування несе відповідальність за законність та своєчасність

здійснення процесуальної дії, а нагляд за його процесуальною діяльністю

здійснює прокурор у формі процесуального керівництва.

Згідно закону прокурор уповноважений:

– по-перше, мати повний доступ до матеріалів, документів та інших

відомостей, що стосуються досудового розслідування;

– по-друге, доручати органу досудового розслідування проведення у

встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних

слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки

щодо їх проведення чи брати участь в них, а в необхідних випадках –

особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку,

визначеному цим Кодексом;

– по-третє, доручати проведення слідчих (розшукових) дій та

негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним

підрозділам;

– по-четверте, скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови

слідчих;

– по-п’яте, ініціювати перед керівником органу досудового

розслідування питання про відсторонення слідчого від проведення

268

досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності

підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу або у випадку

неефективного досудового розслідування;

– по-шосте, приймати процесуальні рішення у випадках,

передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального

провадження та продовження строків досудового розслідування за

наявності підстав, передбачених цим Кодексом;

– по-сьоме, погоджувати або відмовляти у погодженні клопотань

слідчого до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій,

негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій у випадках,

передбачених цим Кодексом чи самостійно подавати слідчому судді такі

клопотання;

– по-восьме, повідомляти особі про підозру;

– по-дев’яте, пред’являти цивільний позов в інтересах держави та

громадян, які через фізичний стан чи матеріальне становище, недосягнення

повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність

неспроможні самостійно захистити свої права, у порядку, передбаченому

цим Кодексом та законом;

– по-десяте, затверджувати чи відмовляти у затвердженні

обвинувального акта клопотань про застосування примусових заходів

медичного або виховного характеру, вносити зміни до складеного слідчим

обвинувального акта чи зазначених клопотань, самостійно складати

обвинувальний акт чи зазначені клопотання;

– по-одинадцяте, звертатися до суду з обвинувальним актом,

клопотанням про застосування примусових заходів медичного або

виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної

відповідальності, тощо [198, с. 22-23].

У ході досудового розслідування слідчий, прокурор в праві

направляти письмові доручення керівникам оперативних підрозділів:

269

органів внутрішніх справ, органів безпеки, національного

антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, органів,

що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного

законодавства, органів державної пенітенціарної служби України, органів

державної прикордонної служби України, здійснити слідчі (розшукові) дії

та негласні слідчі) розшукові дії в кримінальному провадженні. Під час

виконання доручень слідчого прокурора, співробітник оперативного

підрозділу користується повноваженнями слідчого, за законністю

проведення процесуальних дій наглядає прокурор [198, с. 27].

КПК України закріпив правові основи для використання результатів

оперативно-розшукової діяльності (далі – ОРД) при формуванні доказової

бази органами досудового розслідування. Це обумовлено тим, що сучасна

криміногенна ситуація в Україні характеризується постійним і

послідовним та небезпечним зростанням кримінальних правопорушень,

особливо організованих, удосконаленням способів їх вчинення і

приховування, корумпованістю в органах державної влади. Усе це

негативно позначається на результатах запобігання, протидії і

розслідування кримінальних правопорушень. Водночас, велика кількість

цих правопорушень продовжує залишатися невиявленою, а частина

виявлених і зареєстрованих – нерозкритою. Таке положення негативно

впливає на всі сфери життєдіяльності держави і суспільства, суттєво

гальмує проведення соціально-економічних і політичних перетворень в

Україні, підриває її міжнародний авторитет [363, с. 83].

Для того, щоб забезпечити виявлення і розкриття кожного вчиненого

кримінального правопорушення, необхідно постійно удосконалювати

діяльність як органів досудового розслідування, так і органів, які

проводять оперативно-розшукову діяльність, повністю використовувати

потенційні резерви, що закладені в ефективному виконанні ними своїх

основних функцій. Удосконалення роботи органів досудового

270

розслідування і органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність,

пов’язано з подальшим розвитком і поглибленням їх узгодженої

діяльності, безпосередньо спрямованої на швидке розкриття і успішне

розслідування кримінальних правопорушень, способи вчинення яких

стають дедалі витонченими, технічна оснащеність правопорушників часом

сягає верхівок сучасного науково-технічного прогресу й іноді перевищує

можливості наших правоохоронних органів по власному забезпеченню

транспортом, засобами зв’язку та візуального спостереження. Це вимагає

необхідності консолідації сил і засобів, що є у розпорядженні

правоохоронних органів, розробки нових форм і методів боротьби з

кримінальними правопорушеннями, комплексного використання слідчих і

оперативно-розшукових заходів у доказуванні.

Інакше кажучи, в умовах ескалації в Україні кримінального насилля,

посилення організованої злочинності та її протидії кримінальній юстиції,

збільшення кількості неочевидних кримінальних правопорушень все

більшого значення набуває необхідність узгодження дій прокурорів,

слідчих і співробітників органів, які проводять оперативно-розшукову

діяльність, зі встановлення осіб, які вчинили кримінальні правопорушення,

та швидкого, повного, всебічного і неупередженого дослідження обставин

кримінального правопорушення, що розслідується. Сьогодні виявлення,

розкриття та розслідування тяжких кримінальних правопорушень із

застосуванням лише кримінальних процесуальних методів без

використання технологічних можливостей оперативних підрозділів

практично неможливе.

На практиці оперативно-розшукова діяльність нерідко передує

процесуальній і майже завжди супроводжує останню. У ході оперативної

роботи виявляється підготовка і вчинення кримінальних правопорушень,

здійснюється оперативне їх припинення, створюються передумови для

проведення досудового розслідування, встановлюється місце знаходження

271

знарядь правопорушення, виявляються можливі свідки, речові докази,

предмети та документи, що можуть мати доказове значення. Очевидно, що

сьогодні без узгодженої діяльності прокурора, слідчого з співробітниками

органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, неможливо

уявити практику розслідування жодного тяжкого кримінального

правопорушення. Цілеспрямована, узгоджена діяльність органів

прокуратури, органів досудового розслідування з органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, в науці і на практиці визначається

терміном “взаємодія”. І хоч це поняття не зустрічається в нормах

процесуального законодавства, що визначають загальні положення і

регламентують правовідносини органів прокуратури, органів досудового

розслідування з органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність,

воно вдало відображає сутність злагоджених дій цих органів в ході

розкриття і розслідування кримінальних правопорушень. Вищевказаний

термін давно введено в науковий обіг. Він займає стійке місце в юридичній

літературі і традиційно використовується для характеристики узгодженої

діяльності зазначених органів.

Зміст правовідносин (партнерство, співробітництво) визначається її

цілями. В одних випадках такою ціллю може бути успішне проведення

окремої слідчої (розшукової) дії, в інших – отримання необхідної

інформації оперативним шляхом; розшук підозрюваного чи

обвинуваченого, речових доказів, документів, цінностей тощо. У зв’язку з

цим взаємодія може бути як разового, короткострокового характеру, так і

здійснюватися на постійній основі протягом тривалого часу – до повного

розслідування конкретного кримінального правопорушення або групи

кримінальних правопорушень.

Інститут правовідносин (партнерство, співробітництво) ґрунтується

на ряді норм чинного кримінального процесуального законодавства та

законодавства про оперативно-розшукову діяльність. Але відсутність

272

чіткої законодавчої регламентації питань правовідносин органів

прокуратури, органів досудового розслідування з органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, нерідко породжує хибне розуміння

сутності цієї взаємодії, а прокурори не завжди приділяють необхідну увагу

забезпеченню засобами прокурорського нагляду додержання законності на

цьому надзвичайно важливому напрямку діяльності, у зв’язку з чим дієвий

потенціал оперативно-розшукових органів в процесі досудового

розслідування використовується далеко не повно.

Головна мета таких правовідносин – розкриття кримінального

правопорушення, а це значить, що при вчиненні правопорушення в умовах

очевидності, коли відсутня необхідність у його розкритті, а слідчий

негайно приступає до розслідування, потреба взаємодії слідчого з органом,

який проводить оперативно-розшукову діяльність, може й не виникати, або

вона може реалізовуватися лише в разових дорученнях слідчого. При

вчиненні ж кримінального правопорушення в умовах неочевидності,

розкрити його без тісної взаємодії прокурора із слідчим та працівниками

оперативно-розшукового органу практично неможливо. Слід погодитися з

М. Погорецьким, що “кримінальний процес без ОРД у більшості випадків

по складним кримінальним провадженням безсилий, ОРД без

кримінального процесу – безцільна.” [312, с. 101]. Справді,

непроцесуальна, оперативно розшукова діяльність без подальшого

використання її результатів у досудовому розслідуванні безцільна.

Але ця думка поділяється не всіма вченими-правознавцями. Так,

Ю. Стецовський стверджує, що коли кримінальне правопорушення

розкривається шляхом порушення конституційних прав громадян, то

взаємовідносинам населення з державними органами завдається дуже

велика шкода. Очевидно, що прослуховування телефонних розмов,

візуальне спостереження та подібні акції створюють у суспільстві

атмосферу страху і недовіри, невпевненості громадян, сіють підозру,

273

породжують відлюдність і замкненість [390, с. 25]. Таку ж позицію

відстоює і російський учений І. Петрухін. Він вважає, що оперативно-

розшукові дані взагалі необхідно вилучити із системи доказів у зв’язку з

неможливістю додержання при їх отриманні передбачених законом

необхідних процесуальних гарантій [299, с. 91]. Все це свідчить, що деякі

представники юридичної науки, в тому числі й досвідчені вчені, упевнені в

тому, що результати ОРД зовсім не можуть використовуватися в

доказуванні.

Негласні слідчі (розшукові) дії, які за своїм характером є тільки

діями оперативно-розшуковими, сьогодні можуть проводитися як самим

слідчим, що здійснює досудове розслідування кримінального

правопорушення, так і уповноваженими працівниками оперативного

органу за письмовим дорученням прокурора, слідчого, а прокурору надано

ще й право забороняти проведення або припиняти подальше проведення

негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 3 ст. 246 КПК України).

Із цього випливає, що використання негласних слідчих (розшукових)

дій та оперативно-розшукових даних у доказуванні вимагає великої

обережності. Очевидно, що не можна не відзначити наявність значних

ризиків і побічних наслідків цієї негласної діяльності. Це обумовлено тим,

що негласний характер, обмежене коло осіб, закритість, відсутність

високих гарантій тощо, несуть значну небезпеку від цих дій для прав і

свобод громадян. Разом з тим, український законодавець врахував всі ці

реальні проблеми і допустив використання деяких оперативно-розшукових

заходів у ході доказування, надавши їм слідчого характеру, встановивши

надійний прокурорський нагляд, а також відомчий і судовий контроль за їх

виконанням (ст.ст. 246-275 КПК України).

Усе це покладає на прокурора особливу відповідальність за

додержання законності при проведенні негласних слідчих (розшукових)

дій та за забезпечення дієвих правовідносин слідчого з уповноваженими

274

особами органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Виходячи із вимог чинного закону про швидке, всебічне, повне та

неупереджене дослідження всіх обставин кримінального правопорушення

(ч. 2 ст. 9 КПК України), прокурору необхідно використовувати заходи з

тим, щоб правовідносини та співпраця між слідчими й співробітниками

оперативних підрозділів здійснювалася в усіх необхідних випадках на

законодавчому рівні. Така необхідність в узгодженій діяльності повинна

визначатися на базі доказів та інших даних, що знаходяться в

розпорядженні слідчого, а також з урахуванням конкретної слідчої ситуації

та стану розслідування кримінального правопорушення. Очевидно, що

надзвичайно важливе завдання прокурора – наглядовими, правовими

засобами зуміти забезпечити своєчасність початку цих правовідносин.

Наступним етапом прокурорської діяльності є перевірка

правильності визначених слідчим суб’єктів взаємодії, якими можуть бути

як співробітники підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, з

кримінальними правопорушеннями в сфері економіки, кримінального

розшуку тощо. Після цього прокурор вивчає реальний план узгоджених дій

взаємодіючих сторін і домагається обов’язкового внесення до нього:

висунутих слідчих і розшукових версій: переліку обставин, що підлягають

обов’язковому установленню по кожній із версій; комплексу слідчих

(розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, за допомогою яких

повинні бути встановлені та досліджені ці обставини; використання

відповідного джерела науково технічних засобів; викладення обставин, що

підлягають встановленню непроцесуальними засобами (самі не

процесуальні засоби в плані не називаються); строки виконання –

проміжні, кінцеві; порядок корегування плану; виконавці кожного пункту

плану. План має бути узгоджений за часом, місцем, кінцевим строком та

виконавцями.

275

У подальшому прокурор здійснює нагляд за додержанням законності

при використанні сторонами як процесуальних, так і непроцесуальних

форм взаємодії. Перш за все, він звертає особливу увагу на забезпечення

чіткого розмежування компетенції слідчих і співробітників оперативних

підрозділів, бо поєднання цих функцій інколи призводить до порушення

законності з тяжкими наслідками. Діяльність прокурора з нагляду за

додержанням законності під час взаємодії слідчих і співробітників

оперативних підрозділів умовно можна розділити на два періоди: період

досудового розслідування; після прийняття слідчим рішення про

зупинення досудового розслідування.

Оперативні дані, отримані до початку досудового розслідування з

різних негласних джерел інформації, вимагають найретельнішої перевірки

з погляду їх правового статусу, повноти й об’єктивності, бо необ’єктивні

або недостатні оперативно-розшукові відомості можуть привести до

необґрунтованого початку розслідування та незаконного притягнення

громадянина до кримінальної відповідальності. З урахуванням цих

обставин прокурор, з одного боку, не має права залишати без реагування

дані про вчинення кримінального правопорушення і перешкоджати

початку досудового розслідування, а з іншого – в жодному разі не

допускати досудового розслідування без законних на те підстав. Особливу

непримиренність прокурор повинен проявляти до випадків, коли

співробітники оперативних підрозділів, отримавши достовірні дані про

вчинення кримінального правопорушення, під виглядом перевірки

фактично проводять досудове розслідування з метою отримання більш

“переконливих результатів”.

В ході проведення досудового розслідування використовуються такі

процесуальні форми правовідносин слідчих з співробітниками

оперативних підрозділів: виконання оперативними підрозділами слідчих

(розшукових) дій за письмовим дорученням слідчого і прокурора;

276

виконання оперативними підрозділами негласних слідчих (розшукових)

дій за письмовим дорученням слідчого і прокурора; надання допомоги

слідчому в проведенні окремих слідчих (розшукових) дій; розшук

підозрюваного; спільна робота у складі слідчо-оперативних груп тощо.

Необхідність виконання письмових доручень слідчого, прокурора про

виконання оперативними підрозділами слідчих (розшукових) дій чітко та

негласних слідчих (розшукових) дій чітко передбачена п. 3 ч. 1 ст. 40 та

ст. 41 КПК України. Таке доручення слідчого, прокурора не лише визначає

конкретні завдання перед оперативним підрозділом, а й зобов’язує його

дотримуватися визначеного КПК України процесуального порядку

проведення цих дій, бо під час виконання доручень слідчого або прокурора

працівник оперативного підрозділу користується повноваженнями

слідчого (ч. 2 ст. 41 КПК України). В той же час, ця форма правовідносин

використовується сьогодні на практиці іще не досить ефективно. Так,

наприклад, прокурором Одеської області виявлено 76 випадків

неналежного виконання оперативними підрозділами письмових доручень

слідчих про виконання окремих слідчих (розшукових) дій. У зв’язку з цим,

для забезпечення додержання вимог ст. 41 КПК України співробітниками

оперативних підрозділів Одеської області, прокурором області

впроваджено практику зобов’язання слідчих негайно повідомляти про

несвоєчасне та неоперативне виконання їх доручень [107].

Нагадаю, чому прокурору. Згідно закону (ст. 41 КПК України),

співробітник оперативного підрозділу, що виконує письмове доручення

слідчого, прокурора, не має права здійснювати процесуальні дії у

кримінальному провадженні за власною ініціативою. Оперативні

працівники також позбавлені права звертатися з клопотанням до слідчого

судді чи прокурора за отриманням дозволу на проведення будь-якої слідчої

(розшукової) або негласної слідчої (розшукової) дії (ч. 2 ст. 41 КПК

України). В чинному законодавстві чітко вказано, що доручення слідчого,

277

як і прокурора, щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних

слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання оперативними

підрозділами (ч. 3 ст. 41 КПК України). Водночас, законодавець України

при цьому не встановив чіткий строк для виконання доручення. Цей строк

визначається слідчим і прокурором.

Системний аналіз норм КПК України дозволяє дійти висновку, що

слідчий має право не тільки доручати оперативним підрозділам виконання

окремих слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій,

а й давати інші доручення, пов’язані зі сприянням йому в розслідуванні

кримінального правопорушення: затримання озброєного злочинця, його

переслідування (засідки, погоні, облави, різні перехоплювальні заходи);

охорона місця події; охорона місця проведення обшуку; припинення

випадків непокори слідчому. Слідчому, прокурору також надано право

доручати оперативним підрозділам здійснювати розшук підозрюваного

(ст. 281 КПК України) тощо.

Порівняння вказаних у КПК України форм взаємодії слідчого з

співробітниками оперативних підрозділів з реально існуючими на практиці

формами такої взаємодії показує, що в практичній діяльності їх існує

набагато більше. Це і робота слідчого та співробітника оперативного

підрозділу у складі слідчо-оперативної групи; спільне вивчення

оперативно-розшукових матеріалів перед початком розслідування;

взаємний обмін інформацією; узгоджена діяльність, спрямована на

встановлення місця знаходження підозрюваного після зупинення

досудового розслідування тощо. При цьому, багато таких форм

правовідносин ґрунтуються як на письмових, так і усних дорученнях

слідчого, прокурора. Ці форми правовідносин відпрацьовані роками на

практиці і дають позитивні результати. Ніяких особливих проблемних

питань тут не виникає.

278

Український же законодавець, дозволивши використання матеріалів

оперативно-розшукової діяльності у досудовому розслідуванні, допустив і

значне відставання правового регулювання правовідносин слідчого з

співробітниками оперативних та інших підрозділів правоохоронних

відомств при розкритті та розслідуванні кримінальних правопорушень. Ця

прогалина звичайно частково усувається відомчими нормативними актами.

Так, в Інструкції “З організації взаємодії органів досудового

розслідування з іншими органами та підрозділами внутрішніх справ у

попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень”,

затвердженої наказом Міністра внутрішніх справ України № 700 від 14

серпня 2012 року, наводиться перелік деяких форм взаємодії та

визначається, що з метою розкриття та розслідування кримінальних

правопорушень можуть застосовуватися і інші форми взаємодії, які

виправдали себе на практиці і не суперечать чинному закону. Водночас, з

урахуванням особливостей процесуальної діяльності прокурора, слідчого,

оперативного співробітника, така форма її правової регламентації

неефективна. Цей вид державно-правової діяльності вимагає більш

інтенсивного законодавчого врегулювання [10, с. 148-149]. Аналіз статей

нового КПК України свідчить, що питання правового регулювання

вказаних правовідносин не знайшли достатньо повного і всебічного

відображення. Водночас, український законодавець зосередив основну

увагу лише на такій формі правовідносин, як надання слідчим, прокурором

відповідним оперативним підрозділам письмових доручень про

проведення окремих слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих

(розшукових) дій (п. 3 ч. 1 ст. 40 КПК України).

Одночасно, не закріплена в КПК України навіть така виправдана

практикою і підтримана Президентом України форма взаємодії, як спільна

робота слідчих та співробітників оперативних підрозділів у слідчо-

оперативних групах. Загальновідомо, що за ініціативою Генеральної

279

прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України та Служби

безпеки України Президент України своїм Указом ще від 28 серпня 1994

року “Про посилення боротьби з корупцією та іншими злочинами у сфері

економіки”, запропонував створити спільні слідчо-оперативні групи для

розслідування особливо складних злочинів проти особи, у сфері

економіки, кредитно-фінансовій та банківській системах, у сфері

зовнішньоекономічної діяльності, торгівлі, на транспорті, а також

вчинених посадовими особами у складі організованих злочинних

угрупувань. Однак, при прийнятті КПК України для законодавця більш

переконливою виявилася думка про те, що доречніше буде не створювати

слідчо-оперативних груп, а лише давати оперативним підрозділам

доручення про виконання окремих слідчих (розшукових) і оперативно-

розшукових дій.

З такою позицією окремих учених-правознавців і самого законодавця

не можна погодитися тому, що співробітники оперативних підрозділів

вводяться до слідчо-оперативної групи для проведення спільних,

узгоджених слідчих і оперативно-розшукових заходів з метою правильного

використання їх результатів у досудовому розслідуванні. Необхідно

завжди знати і пам’ятати, що кожне тяжке кримінальне правопорушення,

вчинене в умовах неочевидності, може бути розкрите лише при проведенні

цілого комплексу спільних слідчих і оперативних заходів. Більше того,

незважаючи на домінуюче значення слідчих заходів, розкриття

кримінального правопорушення здійснюється перш за все шляхом

використання продуманих оперативно-розшукових заходів, без яких слідчі

(розшукові), в тому числі і негласні слідчі (розшукові) дії, не завжди

досягають поставленої мети.

Зокрема, пунктом 1 частини 2 статті 39 КПК України передбачена

можливість провадження досудового розслідування слідчою групою. Але

водночас, інших видів кооперації, співпраці, партнерства, взаємодії при

280

розслідуванні кримінальних правопорушень КПК України законодавчо не

встановлено. Звідси можна зробити висновок, що створення змішаних

груп, які складаються зі слідчих і співробітників оперативних підрозділів

фактично є неможливим. При цьому, не враховується те, що слідчо-

оперативна група не є формою проведення розслідування, а являє собою

одну із форм правовідносин слідчого й співробітника оперативного

підрозділу. Вона породжена практикою розкриття та розслідування

кримінальних правопорушень і забезпечує тісну співпрацю учасників

розслідування. Таким чином, створення такої групи усуває організаційну

роз’єднаність слідчих і співробітників оперативних підрозділів,

дублювання, тяганину тощо. Об’єднання їх в одну групу дає ряд

організаційно-управлісньких і тактичних переваг: робота організується за

єдиним планом; спрощується оформлення доручень слідчого;

активізується обмін взаємною інформацією; повніше використовуються

матеріали оперативно-розшукових заходів у розслідуванні. Водночас,

прокурорським наглядом забезпечується недопущення “зрощення”

процесуальної й оперативно-розшукової діяльності, забезпечується чітке

розмежування компетенції слідчого й співробітників оперативних

підрозділів. Отже, в КПК України повинні бути закріплені дві форми

правовідносин, кооперації у досудовому розслідуванні: слідча група (СГ)

як форма досудового розслідування і слідчо-оперативна (СОГ) як форма

правовідносин слідчого з співробітниками оперативного підрозділу. Така

форма правовідносин, на думку М. А. Погорецького, дозволяє поєднати

процесуальні дії й оперативно-розшукові заходи протягом усього періоду

досудового розслідування [312, с. 95].

Таким чином, слідчі групи та слідчо-оперативні групи – це

самостійні форми, що використовуються при розслідуванні кримінальних

правопорушень. Вважаємо, що залишення однієї з них поза увагою

законодавця може негативно позначитися на розслідуванні кримінальних

281

правопорушень і боротьбі з ними у цілому. Очевидно, що слідчо-

оперативна група має великі можливості, які ще далеко не вивчені і не

вичерпані. На наш погляд, перспективні в цьому плані спеціалізовані

постійно-діючі слідчо-оперативні групи, що створюються для розкриття і

розслідування визначеної категорії кримінальних правопорушень в регіоні.

Не відмова від цієї форми кооперації, а подальший її розвиток і

удосконалення, виявлення нових можливостей повинно стати поштовхом

на шляху подальшої правової регламентації цієї ефективної форми

правовідносин. На перших порах було б доречно доповнити КПК України

окремою нормою, яка б установлювала правові підстави, процедурний

порядок створення та діяльності слідчо-оперативних груп.

Представляється, що цю норму можна викласти в такій редакції:

“Розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів, вчинених в умовах

неочевидності, може проводитися відомчими чи міжвідомчими слідчо-

оперативними групами, що утворюються за постановою прокурора”. Саме

цим шляхом йдуть сьогодні прокурори всіх областей, надаючи особливого

значення утворенню і діяльності СОГ [106, 107].

Робота в СОГ дає слідчому можливість негайно використати дані,

отримані оперативним шляхом і легалізувати їх процесуальними засобами,

а оперативним працівникам – інформацію, отриману в ході проведення

слідчих (розшукових) дій використати в оперативній, розшуковій

діяльності. За загальним правилом усі дії членів СОГ підпорядковані

заздалегідь узгодженому плану спільних дій (планові правовідносини).

Але бувають випадки проведення незапланованих дій, зумовлених

конкретною ситуацією, так звана ситуативна взаємодія (при проведенні

обшуку, затриманні з речовими доказами на місці тощо). СОГ працює під

керівництвом слідчого. На практиці існують такі види СОГ: для огляду

місць події кримінальних правопорушень; для роботи по “гарячим слідам”;

для розкриття окремих видів кримінальних правопорушень; для розкриття

282

і розслідування кримінальних правопорушень, вчинених організованими

злочинними угрупованнями; для розслідування складного,

багатоепізодного кримінального правопорушення; для розслідування

нерозкритих кримінальних правопорушень минулих років. Слід зазначити,

що робота слідчо-оперативних груп, особливо щодо розкриття і

розслідування кримінальних правопорушень минулих років, де не

встановлено особу, яка вчинила це правопорушення, навіть при

відсутності позитивного результату, завжди поліпшує криміногенну

ситуацію в цілому. Наполеглива праця слідчих і співробітників

оперативних підрозділів сприяє виявленню та розкриттю інших

правопорушень, які не входили до плану слідчо-оперативної групи, але про

фактичні обставини яких їм стало відомо у процесі розслідування, тобто ця

робота має великий запобіжний, профілактичний потенціал і тільки за цієї

обставини заслуговує на увагу та підтримку.

Більше того, зі зміною видів, характеру, структури та масштабів

кримінальних правопорушень, криміналітет став іти в наступ на

суспільство колективно. Вчинення тяжких і особливо тяжких

кримінальних правопорушень одним – єдиним виконавцем стало вже не

правилом, а винятком із нього. Переважна більшість таких правопорушень

вчиняються сьогодні злочинними угрупованнями, тобто спільними

зусиллями багатьох осіб. Така форма кримінальної діяльності – виклик не

тільки суспільству, а й самому конституційному ладу держави, кожному її

демократичному інституту. Значна ж перевага злочинних угруповань над

органами досудового розслідування України в організаційному,

технічному, інформаційному та кадровому забезпеченні примушує слідчі

підрозділи держави працювати буквально в екстремальних умовах. Для

усунення дисбалансу між можливостями слідства і потенційними

злочинцями необхідно терміново здійснити ряд організаційних і правових

заходів. Перш за все проведення досудового розслідування організованої

283

злочинності (до кримінальних проступків це не відноситься) слідчим-

одинаком необхідно визнати пройденим етапом.

Слід погодитися з П. Півненко, що в нових умовах діяльність

слідчого навіть при розслідуванні простих одноепізодних кримінальних

правопорушень, вчинених одним підозрюваним, належить розглядати як

роботу колективу в складі: слідчого, експерта-криміналіста, технічного

помічника, консультанта з економічних питань тощо. Слідчий повинен

бути звільнений від усіх видів технічної роботи, і його зусилля мають

зосереджуватися винятково на організації проведенні слідства. Що ж до

колективного, організованого, групового та зухвалого наступу

криміналітету, то йому необхідно протиставити ще більш згуртований,

організований, колективний і професійно маневровий контрнаступ як

оперативного, так і слідчого корпусу України. Криміналітет повинен

постійно відчувати перевагу сил правоохоронців над собою. А це вимагає

розслідування тяжких та особливо тяжких кримінальних правопорушень

виключно досвідченими слідчими чи слідчо-оперативними групами. Це

сьогодні необхідні, зручні, ефективні і єдино можливі форми

правовідносин з метою боротьби з професійним груповим криміналітетом.

Подальше удосконалення правового забезпечення цих формувань –

актуальна проблема часу [304, с. 115].

Водночас, аналіз чинного законодавства свідчить, що український

законодавець ще чітко не визначився ні з сутністю правовідносин

прокурора зі слідчим та співробітниками оперативних підрозділів, ні з її

суб’єктним складом, ні з правовими формами та порядком реалізації.

Достатньо відзначити, що у ст. 41 КПК України названі тільки підрозділи,

які проводять оперативно-розшукову діяльність. Зовсім нічого не сказано

про форми правовідносин прокурора, слідчого з іншими підрозділами

відомств, що не відносяться до оперативних, а саме: оперативно-технічні

та експертно-криміналістичні підрозділи; підрозділи кримінальної міліції у

284

справах дітей; чергові частини; оперативного документування тощо.

Практика свідчить, що саме з допомогою цих підрозділів розкриваються

тяжкі кримінальні правопорушення [411, с. 221]. Водночас, неможливо

пояснити, чим керувався законодавець, допускаючи участь представника

кримінальної міліції у справах дітей лише у судовому розгляді справи

щодо неповнолітнього обвинуваченого (ст. 496 КПК України). На наш

погляд, участь цього представника у досудовому розслідуванні була б

набагато кориснішою, бо без тісної взаємодії слідчого з співробітником

кримінальної міліції у справах дітей неможливо якісно розслідувати

кримінальне правопорушення, вчинене неповнолітнім. Кожен із указаних

суб’єктів взаємодії має свій набір специфічних засобів і методів розкриття

кримінальних правопорушень, що свідчить про нагальну необхідність їх

комплексного використання. Це суттєва прогалина КПК України, яку

необхідно якомога швидше усунути.

Відкритим залишилось і питання про оперативне супроводження

досудового розслідування в разі вчинення загальнокримінального чи

посадового кримінального правопорушення співробітником конкретного

оперативного підрозділу. Це питання надзвичайно актуальне у зв’язку з

постійним зростанням кількості таких кримінальних правопорушень.

Проблема відомчості (“не виносити сміття з хати”) та корумпованості (“не

здавати своїх”) при розслідуванні таких кримінальних правопорушень, як

стверджують фахівці, була і продовжує залишатися актуальною. У зв’язку

з цим прокурору необхідно надати право в подібних ситуаціях самостійно

вирішувати питання: оперативні підрозділи саме якого відомства будуть

забезпечувати оперативне супроводження розслідування подібного

кримінального правопорушення, незалежно від його підслідності.

Враховуючи важливість усіх цих питань, КПК України обов’язково має

бути доповнено спеціальною главою, присвяченою правовому

регулюванню взаємодії слідчого з оперативними підрозділами при

285

проведенні досудового розслідування.

Сучасна практика свідчить, що сьогодні прокурори змушені звертати

особливу увагу не тільки на своєчасність направлення слідчими доручень

оперативним підрозділам, а й на їх повноту, якість виконання. Нерідко

досудове розслідування розпочинається на підставі матеріалів, які

надійшли до слідчого від оперативних підрозділів. Проте, слідчому

надаються лише матеріали, що підтверджують наявність ознак

кримінального правопорушення. Хоча слідчому повинно бути надано

право на ознайомлення з усіма матеріалами оперативно-розшукової

справи. Це сприятиме недопущенню втрати значного обсягу інформації,

яку оперативні працівники вважають несуттєвою, а для слідчого вона може

мати надзвичайно важливе значення. Це ж стосується й оперативно-

розшукових матеріалів, зібраних оперативними підрозділами по зупинених

слідчим кримінальних провадженнях. Було б доцільно доповнити ст. 40

КПК України таким пунктом: “безпосередньо ознайомитися з

оперативними матеріалами, зібраними оперативними підрозділами у

зупиненому кримінальному провадженні”.

Знання слідчим та прокурором матеріалів ОРД у повному обсязі

розширює їх стратегічні і тактичні та пізнавальні можливості для

прийняття законних і обґрунтованих процесуальних і організаційно-

тактичних рішень у досудовому розслідуванні [312, с. 98]. Закон України

від 18 лютого 1992 року “Про оперативно-розшукову діяльність”,

зазначивши в статтях 1, 6, 7, 8, 10, що матеріали ОРД можуть бути

використані в інтересах кримінального провадження, не містить жодної

норми, якою б визначався порядок надання таких матеріалів державним

органам, які ведуть кримінальний процес [129, ст. 303]. Водночас, в законі

немає спеціальної норми, яка б установлювала такий порядок і в КПК

України. Відсутність законодавчого регулювання цього питання

призводить до того, що значна частина цінної інформації, здобутої в ході

286

ОРД, яке становить інтерес для органів досудового розслідування,

залишається не використаною, що негативно позначається як на

ефективності роботи оперативних підрозділів, так і на ефективності роботи

органів досудового розслідування. У зв’язку з цим, слід зазначити, що при

всій гостроті боротьби з кримінальними правопорушеннями, багато в чому

через відсутність належного правового регулювання питань взаємодії,

міцний потенціал оперативно-розшукових підрозділів у процесі

досудового розслідування використовується далеко не повно.

Узагалі ж питання правовідносин та використання оперативно-

розшукової інформації та джерел і способів її отримання в інтересах

кримінального провадження в цілому і при розкритті та розслідуванні

тяжких і особливо тяжких кримінальних правопорушень, зокрема,

потребують свого подальшого практичного вивчення, узагальнення і

глибокої теоретичної розробки. Тема ця на сьогодні досить актуальна. Із

різних фахових джерел відомо, що від тридцяти відсотків і більше

оперативна інформація залишається не витребуваною у процесі досудового

розслідування. У зв’язку з цим, прокурорам необхідно своєчасно вивчати

не тільки матеріали слідства, а й оперативно-розшукові справи, бо таке

право ч. 2 ст. 14 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність” (в

редакції Закону від 13.04.2012 р. № 4652-VI) надано й прокурорам

районної ланки.

Слідча практика свідчить, що сьогодні розповсюдженим явищем

стало переховування підозрюваних, які вчинили тяжкі кримінальні

правопорушення, від органів слідства та суду з метою ухилення від

кримінальної відповідальності. При здійсненні нагляду за законністю

взаємодії слідчих і співробітників оперативних підрозділів у разі

переховування підозрюваного, прокурор зобов’язаний з’ясовувати такі

питання: чи своєчасно винесена слідчим постанова про розшук

підозрюваного в порядку ст. 281 КПК України; чи своєчасно направлена

287

ця постанова в оперативний підрозділ; чи в повному обсязі залучені

слідчим до вказаної постанови матеріали, необхідні для розшуку

підозрюваного; чи своєчасно заведена оперативними підрозділами

розшукова справа; чи своєчасно оголошено підозрюваного в розшук; чи всі

необхідні розшукові дії і оперативно-розшукові заходи вжиті та чи

відповідають вони вимогам закону.

Інформація про підозрюваного, який розшукувався і був

установлений, повинна негайно потрапляти до слідчого для здійснення

необхідних правових заходів. При отриманні відомостей про факт смерті

підозрюваного, слідчий надсилає матеріали кримінального провадження

прокурору для закриття кримінального провадження у порядку п. 5 ч. 1

ст. 284 КПК України. При отриманні відомостей про закінчення строку

давності та письмової згоди підозрюваного на звільнення від кримінальної

відповідальності, слідчий надсилає матеріали кримінального провадження

прокурору, який, у разі згоди, складає клопотання про звільнення від

кримінальної відповідальності та без проведення досудового

розслідування в повному обсязі надсилає його до суду, який приймає

остаточне процесуальне рішення про закриття вказаного провадження в

порядку п. 1 ч. 2 ст. 284, ст. 286, та ст. 288 КПК України. В обох випадках

прокурор здійснює нагляд за тим, щоб слідчий своєчасно повідомляв

оперативний підрозділ про припинення розшуку підозрюваного.

Вищевикладене свідчить, що взаємозв’язок оперативно-розшукової

діяльності і принципів кримінального процесу в питаннях доказування

частково регламентується КПК України і це вже значна новація.

Криміногенна ситуація, що склалася в Україні, вимагає подальшого

розширення і удосконалення законодавчих можливостей для її вирішення.

Оперативні підрозділи необхідно зобов’язати надавати докази слідчому і

прокурору, а відмова останніх від їх прийняття має бути мотивованою.

Зауважимо, що деякі оперативно-розшукові заходи мають певну схожість з

288

окремими негласними слідчими (розшуковими) діями. Негласні слідчі

(розшукові) дії завжди здійснюються виключно у встановленому

кримінальним процесуальним законом порядку, а отримані в результаті їх

проведення відомості є доказами у кримінальному провадженні, чого не

можна стверджувати про оперативно-розшукові заходи. Звідси висновок:

процесуальність чи непроцесуальність тієї чи іншої дії визначається

включенням чи не включенням її до тексту кримінального процесуального

закону.

Серед оперативно-розшукових заходів є такі, що можуть

використовуватися в доказуванні, бо відповідають вимогам достовірності і

перевірюваності. Це протоколи оперативно-технічних заходів. З

урахуванням викладеного вважаємо, що до частини 2 статті 84 КПК

України можна внести доповнення про те, що доказами, крім

перерахованих в законі, є ще й документи оперативно-технічних заходів.

Удосконалення правового регулювання використання результатів ОРД –

завдання кримінального процесуального закону, а в законі про ОРД мають

бути норми щодо підготовки результатів ОРД для використання у

кримінальному процесі. На прокуророві, який здійснює нагляд , лежить

обов’язок – не допустити проведення слідчим оперативно-розшукового

заходу замість негласної слідчої (розшукової) дії і, навпаки, не допустити

виконання оперативним підрозділом негласної слідчої (розшукової) дії без

письмового доручення слідчого чи прокурора замість проведення

оперативно-розшукового заходу. Аналогія між кримінальними

процесуальними діями й оперативно-розшуковими заходами, як

стверджують фахівці, неприпустима.

Вважаємо, що для підвищення якості письмових доручень слідчого

оперативним підрозділам про виконання ними окремих слідчих

(розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, а також для

підвищення відповідальності працівників вказаних підрозділів за їх

289

виконання, копії таких доручень потрібно надсилати прокурору, який

може доповнити доручення чи скасувати його та проконтролювати

своєчасність, якість і законність виконання. В КПК України необхідно

визначити, що строк виконання письмових доручень встановлює слідчий

чи прокурор і що цей строк може бути продовжений начальником

оперативного підрозділу за згодою слідчого, прокурора. Водночас, спірні

питання, які можуть виникнути при цьому, розглядаються прокурором. У

Законах України “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про

Національну поліцію”, “Про Службу безпеки України” та про органи, що

здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства,

доцільно визначити вичерпний перелік підрозділів, які мають право

проводити оперативно-розшукову діяльність і компетенцію кожного з них,

а також порядок їх правовідносин з органами досудового розслідування та

прокурором.

Водночас, ефективність правовідносин слідчих з оперативними

підрозділами, як зазначалося вище, у великий мірі залежить від рівня

прокурорського нагляду за додержанням законів у їх діяльності. Перш за

все прокурор зобов’язаний забезпечити своєчасне застосування норм

кримінального процесуального законодавства, що дозволяють об’єднати

зусилля слідчих і співробітників оперативних підрозділів при розкритті та

розслідуванні кримінальних правопорушень. Прокурорським наглядом має

бути охоплена вся їх діяльність, яка пов’язана з досудовим

розслідуванням. При правовідносинах, в якій би формі вони не протікали,

прокурор зобов’язаний забезпечити неухильне додержання правових норм,

регламентуючих правовідносини слідчих з оперативними підрозділами при

проведенні досудового розслідування.

Слід зазначити, що незалежно від того, хто в процесі правовідносин

порушив закон – слідчий чи співробітник оперативного підрозділу,

прокурор повинен усунути таке порушення самостійно чи застосувати

290

відповідні заходи до цього, а також використати заходи щодо притягнення

винуватих посадових осіб до встановленої законом відповідальності. Свої

наглядові повноваження по забезпеченню законності між взаємодіючими

сторонами прокурор виконує з моменту початку досудового розслідування

і до його закінчення: направлення матеріалів кримінального провадження

у суд або закриття кримінального провадження. Прокурор виявляє і

попереджає порушення норм КПК України при правовідносинах шляхом

перевірки матеріалів кримінального провадження, доручень слідчого,

матеріалів виконання їх оперативними підрозділами, а також в разі

надходження сигналів на порушення законів взаємодіючими суб’єктами.

Всі його вказівки щодо правовідносин, надані прокурором, відповідно до

п. 4 ч. 1 ст. 36 КПК України, обов’язкові для виконання.

Прокурорський нагляд поширюється на всіх учасників

правовідносин – слідчих і співробітників оперативних підрозділів,

незалежно від їх відомчої підпорядкованості. Будь-які вказівки, надані

прокурором стосовно узгодженої діяльності слідчих і співробітників

оперативних підрозділів, обов’язкові не лише для них, а й для керівників

слідчого та оперативного підрозділів. Цілеспрямована, узгоджена

діяльність слідчих з співробітниками оперативних підрозділів –

обов’язкова умова швидкого, всебічного, повного та неупередженого

розслідування кримінального правопорушення, а дієвий прокурорський

нагляд – міцна гарантія забезпечення законності в цій надзвичайно

відповідальній діяльності.

291

4.3 Правовідносини прокурора з керівником органу досудового

розслідування

На початку 60-х років минулого століття в Україні склалася система

так званого “відомчого слідства”, що реально функціонує дотепер.

Законодавче запровадження посад керівників слідчих підрозділів

(управлінь, відділів, відділень) і надання їм після проведення дворічного

експерименту контрольних повноважень за діяльністю підпорядкованих

слідчих поставило перед теорією і практикою кримінального процесу

питання про співвідношення функцій прокурорського нагляду і відомчого

контролю у досудовому розслідуванні. А точніше – питання про те, який із

суб’єктів – прокурор чи керівник органу досудового розслідування – є

відповідальним за результати досудового розслідування.

У 1966 р. КПК Української РСР був доповнений статтею 114-1, що

визначала повноваження начальника слідчого підрозділу. Згідно цієї

норми, на начальників цих підрозділів покладався обов’язок зі здійснення

безпосереднього та повсякденного контролю за своєчасністю дій слідчих з

розкриття злочинів і запобігання їм; застосування заходів до найбільш

повного, всебічного й об’єктивного розслідування кримінальних справ.

Для виконання цього обов’язку начальник слідчого підрозділу наділявся

правом: перевіряти кримінальні справи; давати вказівки слідчому про

провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого,

про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення; про направлення справи

до суду; про провадження окремих слідчих дій; передавати справу від

одного слідчого іншому; доручати розслідування справи кільком слідчим;

брати участь у провадженні досудового слідства; особисто проводити

досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

292

Крім цього, відповідними відомчими підзаконними нормативно-

правовими актами (наказами, положеннями, інструкціями,

розпорядженнями керівників МВС СРСР та КДБ СРСР) начальники

слідчих підрозділів наділялися ще й широким комплексом організаційно-

управлінських повноважень, спрямованих на забезпечення використання

слідчими оптимальних форм взаємодії з оперативними підрозділами;

надання слідчим методичної і практичної допомоги при плануванні

розслідуваної справи; проведенні ключових слідчих дій і прийнятті

найважливіших слідчих рішень; забезпечення кадрового, інформаційного

та матеріально-технічного обслуговування слідчої діяльності; проведення

оперативних нарад; ознайомлення слідчих з новим законодавством,

підзаконними актами, юридичною та іншою спеціальною літературою;

вивчення і розповсюдження позитивного досвіду роботи кращих слідчих;

скорочення невиправданих затрат часу; підвищення професійної

майстерності слідчих; організацію навчання з підвищення кваліфікації

кадрів; проведення заходів щодо забезпечення належної аналітичної

роботи, системи обліку, планування, контролю і звітності тощо [216,

с. 420-426].

З перших же днів роботи начальники слідчих підрозділів почали

ухилятися від виконання наданих їм процесуальних повноважень,

сконцентрувавши основну увагу в своїй діяльності на реалізації

управлінських обов’язків. При цьому вони посилалися на те, що

процесуальні повноваження є більш характерними для зовнішньо

наглядової прокурорської діяльності, а не для внутрішньовідомчого

організаційно-управлінського контролю. Така позиція керівників слідчих

підрозділів була підтримана відомими вченими-правознавцями того часу.

Першими заперечили не процесуальний характер відомчого контролю за

досудовим розслідуванням автори підручника, виданого ще в 1970 р. Вони

стверджували, що будь-які вказівки керівника слідчого підрозділу завжди

293

стосуються лише підвищення рівня організації розслідування справи і не

більше [425, с. 62-63].

Пізніше цю ж саму позицію, але ще в більш категоричній формі

висловила П. А. Лупинська. Вона безапеляційно заявляла, що “начальник

слідчого відділу повинен виступати лише як організатор роботи слідчого,

здійснювати ресурсне і матеріальне забезпечення розслідування” [428,

с. 13]. Викладене вище свідчить, що вказані автори прямо відзначають, що

начальник слідчого підрозділу зобов’язаний виконувати лише

організаційно-управлінську функцію і не повинен займатися

процесуальним керівництвом досудового розслідування. Прихильниками

такої позиції пізніше стали переважна більшість вчених-процесуалістів

СРСР.

Але ще багато вчених і наразі стоять на інших позиціях. Так,

В. Михайлов вважає, що керівник слідчого підрозділу виконує не

вузьковідомчу організаційно-управлінську, а загальнодержавну

процесуальну функцію і пропонує відмовитись від терміна “відомчий”,

замінивши його терміном “процесуальний” [217, с. 429-430]. Таку ж саму

думку відстоює і І. Попов. Він вважає, що контроль з боку начальника

слідчого підрозділу як за його правовою природою, так і за сутністю,

значенням, формами і методами є суто процесуальним, публічним,

загальнодержавним, а не відомчим [322, с. 20].

Аналогічну позицію займають українські вчені П. Мінюков і

А. Мінюков, які вважають, що керівники слідчих підрозділів, як і

прокурори, здійснюють процесуальне керівництво розслідуванням, а межа

між прокурорським процесуальним керівництвом і процесуальним

керівництвом начальника слідчого підрозділу знаходиться винятково в

характері цього керівництва. На їхню думку, процесуальне керівництво з

боку начальника слідчого підрозділу носить систематичний, постійний

характер, а з боку прокурора – періодичний, епізодичний характер і

294

застосовується лише у визначених законом випадках і великою мірою

залежить від розсуду, власних міркувань прокурора [268, с. 112]. У зв’язку

з цим, В. Крюков також констатує, що начальники слідчих відділів і

наглядаючі прокурори наділені законодавством правом процесуального

керівництва слідством, однак перші повинні здійснювати це керівництво

постійно, а втручання прокурора в хід розслідування носить епізодичний

характер” [205, с. 239-240].

Крім того, П. Мінюков і А. Мінюков дійшли висновку про те, що

повноваження прокурора і начальника слідчого підрозділу, їх характер і

спрямованість збігаються за завданнями, обсягом і предметом впливу на

хід розслідування кримінальних правопорушень, а також навіть за

формами і методами їх реалізації. Далі вони відзначають, що функцію

нагляду прокурор “здійснює і у процесі розслідування, але більше при

одержанні кримінальної справи, закінченої розслідуванням” (за КПК

України 1960 р. – В. Ю.) [268, с. 114].

Виходячи з викладеного, зазначені автори пропонують значно

розширити повноваження начальників слідчих підрозділів усіх

правоохоронних органів України, в системі яких вони діють. Цю

пропозицію сприйняв законодавець Російської Федерації при створенні в

2007 р. Слідчого комітету при Прокуратурі РФ. Він не тільки вивів

слідство із прямого підпорядкування прокурорам усіх рівнів, а й позбавив

їх (прокурорів) функції процесуального керівництва розслідуванням,

представивши в повному обсязі його владнорозпорядчі повноваження

керівникам слідчих підрозділів усіх відомств, при яких вони діють (ст. 39

КПК РФ) [422, с. 23].

До керівників слідчих підрозділів перейшли такі повноваження, які

раніше належали в основному тільки прокурору: давати згоду слідчому на

порушення перед судом клопотань у випадках передбачених законом;

давати слідчому обов’язкові для виконання письмові вказівки; скасовувати

295

незаконні та необґрунтовані постанови слідчого; вирішувати питання про

відвід слідчого; усувати слідчого від ведення досудового слідства, якщо

він допустив порушення закону при розслідуванні кримінального

правопорушення тощо. Запровадження вищевказаних новел у російське

законодавство потягло за собою не тільки погіршення якості слідчої

діяльності, а й до створення самостійної та незалежної від прокуратури

нової структури у вигляді ще однієї “міні-прокуратури”, що, на думку

вчених, грубо порушує Конституцію РФ [515, с. 14]. Різке, негативне

ставлення до прийнятого закону вказують політики, вчені-правознавці та

практичні працівники правоохоронних органів Російської Федерації.

Відтепер, на їх думку, керівник слідчого підрозділу в Російській Федерації

сконцентрував у своїх руках усю обвинувальну, процесуально-керівну і

наглядову владу, а прокурор перетворився в декоративну фігуру, на

кшталт “паперового змія” [178, с. 17].

Професор А. Соловйов вважає, що нова редакція ст. 37 і 39 КПК РФ

позбавила прокурора можливості не тільки здійснювати функцію

обвинувачення та нагляду за процесуальною діяльністю органів

досудового розслідування, а й поставила питання про непотрібність

прокурорської діяльності у досудовому розслідуванні до затвердження

обвинувального акта. Далі даний автор відзначає різке зниження якості

досудового розслідування кримінальних правопорушень і

розповсюдженість грубих порушень кримінального процесуального

законодавства слідчими. Статистичні дані та результати соціологічних

досліджень свідчать про наявність численних недоліків у здійсненні

керівниками слідчих підрозділів функцій обвинувачення, контролю,

нагляду та процесуального керівництва досудовим розслідуванням. В

зв’язку з цим, учений висловлює глибоку стурбованість і впевненість у

тому, що наслідки законодавчих змін виявляться негативними і

законодавцю РФ вже найближчим часом доведеться відновлювати

296

наглядову функцію прокуратури у досудових стадіях кримінального

процесу [383, с. 14].

Позицію А. Соловйова підтримали екс генеральний прокурор РФ у

відставці Ю. Скуратов, суддя Верховного Суду РФ у відставці

М. Колоколов, заступник прокурора Республіки Комі В. Саттаров,

депутати Державної Думи РФ В. Іллюхін, В. Бобирєв та багато інших

політиків і вчених-правознавців. Шляхом внесення змін і доповнень до

нового КПК РФ (а їх вже більше 20-ти) прокурору стали повертати

втрачені повноваження у досудовому розслідування [387, с. 157]. Однак,

до цього часу прокурор в РФ, який наглядає за законністю досудового

розслідування, не вправі без дозволу слідчого знайомитися з матеріалами

провадження. Згідно з п. 2.1 ст. 37 КПК РФ, лише “за вмотивованим

письмовим запитом прокурора йому надається можливість ознайомитися з

матеріалами кримінальної справи, яка перебуває у провадженні (слідчого

підрозділу – В. Ю.)” [423]. Враховуючи, що у попередніх нормах

зазначеної статті КПК РФ прокуророві надані доволі “сильні”

повноваження з нагляду за законністю досудового розслідування, існують

сумніви щодо їхньої реалізації за умови доступу прокурора до матеріалів

справи лише за запитом до слідчого. Останній же може і не задовольнити

цей запит. Відтак, прокурор з наглядаючого суб’єкта перетворився у

суб’єкта, який просить піднаглядного дозволити доступ до матеріалів

розслідування, за законністю якого він наглядає.

Можна було б і не зупинятися на аналізі ситуації з правовим

регулюванням процесуального статусу прокурора у РФ в частині доступу

його до матеріалів досудового розслідування. Але справа у тому, що

тенденції позбавлення повноважень прокурора у розслідуванні, які

надають йому можливість ефективно здійснювати нагляд за законністю,

спостерігаються і у вітчизняному законодавстві. Зокрема, законопроектом

1220 від 3 грудня 2014 р. пропонується передати керівникові органу

297

досудового розслідування значну кількість суто прокурорських

повноважень. Так, наприклад, якщо п. 3 ч. 2 ст. 39 КПК України

передбачалося право керівника органу досудового розслідування давати

слідчому письмові вказівки, які не можуть суперечити рішенням та

вказівкам прокурора, то проектом 1220 зазначена заборона скасовується. А

прокурор взагалі втрачає право надання вказівок слідчому. Як і прокурор у

РФ, вітчизняний прокурор втрачає право мати повний доступ до

матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового

розслідування. Натомість він “отримує” право мати доступ “за письмовою

згодою керівника органу досудового розслідування” (п. 2 ч. 2 ст. 36 КПК

України). Крім того, прокурор виключався з числа суб’єктів, які

підтримують клопотання про застосування заходів забезпечення

кримінального провадження та проведення негласних слідчих

(розшукових) дій. Так, наприклад, доводити перед судом потребу надання

дозволу про проведення негласної слідчої (розшукової) дії повинен буде

слідчий.

Зазначені пропозиції спрямовані не лише на позбавлення прокурора

функції процесуального керівництва, а й послаблюють функцію нагляду за

законністю досудового розслідування. Бо одне й те ж повноваження може

мати значення для реалізації не однієї, а декількох функцій. Так,

повноваження мати доступ до матеріалів досудового розслідування

забезпечує реалізацію не лише функції процесуального керівництва.

Прокуророві проблематично наглядати за законністю розслідування, не

маючи повноваження щодо доступу до його матеріалів або маючи

“дозвільне” повноваження, реалізація якого залежить безпосередньо від

волі піднаглядного суб’єкта (керівника органу досудового розслідування).

Вважаємо, що український законодавець повинен запозичувати

позитивний досвід правового регулювання “конкуруючих” повноважень

прокурора і органів розслідування (їхніх керівників) у державах сталої

298

демократії, зокрема у європейських державах, а не користуватись

застарілими антидемократичними новаціями. Відповідальність за

результати досудового розслідування у цих державах останнім часом

покладається на прокурора [462, c. 175].

У Європейських державах існують різні системи співвідношення

повноважень прокурора і органу досудового розслідування в особі його

керівника. Так, в правовій системі Великобританії ще декілька років тому

взагалі не було знайоме таке “явище” як прокуратура. Її правова система

доручала розслідування кримінальних правопорушень до компетенції

поліції, яка потім передавала розслідувану нею справу до суду.

Необхідний рівень захисту підозрюваного чи обвинувачуваного повинен

був забезпечувати захист із сильними процесуальними правами. В даний

час від повної відмови від прокуратури Великобританія поступово

відходить [462, с. 177-178].

Натомість Україна, позбавляючи прокурора повноважень у

досудовому розслідуванні, йде шляхом поступового виведення прокурора з

числа активних суб’єктів цієї стадії кримінального провадження. Але,

водночас, в Україні не спостерігається тенденцій позбавлення прокурора

функції підтримання державного обвинувачення перед судом і покладання

її на керівника органу досудового розслідування.

Підсумовуючи викладене, можна зробити важливий висновок: по-

перше, за умов урегулювання в Конституції України функції прокурора

щодо підтримання державного обвинувачення, а також

загальноєвропейської тенденції з посилення повноважень і

відповідальності прокуратури за результати досудового розслідування, за

прокурором мають бути збережені повноваження щодо нагляду за

законністю розслідування і процесуального керівництва ним.

У іншому разі контрреформа кримінального процесуального

законодавства поверне прокуророві його радянські повноваження або

299

зовсім позбавить його функції нагляду за законністю досудового

розслідування, що позбавить кримінальне провадження логіки

співвідношення досудової і судових стадій. Бо відповідальність за

досудове розслідування, в тому числі і формування державного

обвинувачення та його доказове обґрунтування здійснюватиме один

суб’єкт – керівник органу розслідування, а підтримуватиме державне

обвинувачення – інший – прокурор. Останній при цьому буде змушений

вивчати матеріали досудового розслідування, зібрані під керівництвом

іншої особи. У разі незгоди з цими матеріалами, йому треба буде надавати

повноваження повертати їх керівникові органу досудового розслідування,

як це мало місце за КПК України 1960 р. Замість ефективної підготовки

матеріалів до розгляду у суді прокурор буде втягнутий у формальну

діяльність з доведення своєї правоти перед органом досудового

розслідування, за законністю діяльності якого він наглядає.

По-друге, слід зазначити, що при прийнятті КПК України

вітчизняний законодавець не став порушувати невід’ємну конституційну

наглядову функцію прокуратури у досудовому розслідуванні, закріплену

за цим державним органом в п. 3 ст. 121 Основного Закону України. Для

вітчизняного законодавця Конституція України при вирішенні питання про

співвідношення функції прокурорського нагляду і відомчого контролю

виявилася визначальною. Так, О. Михайленко ще в 2006 р. відзначав, що

нагляд прокурора за виконанням законів органами дізнання та досудового

слідства є невід’ємним і неподільним, бо він здійснюється на рівні

Конституції України (ст. 121). У зв’язку з цим, такий різновид державної

діяльності як досудове розслідування кримінальних правопорушень без

прокурорського нагляду є неповноцінним і взагалі здійснюватися не може

[257, с. 32]. А контроль з боку керівника слідчого підрозділу є суто

внутрішньовідомчим і спрямованим тільки на забезпечення правильного

ходу і якісних результатів розслідування кримінального правопорушення.

300

Даний процес супроводжується контрольною компетенцією цих

керівників, яка в основі своїй більше організаційно-управлінська, ніж

процесуальна. Очевидно, що без додаткової регламентації повноважень

керівника слідчого підрозділу відомчими підзаконними нормативними

актами цей вид керівництва унеможливлюється. Навіть процесуальні

повноваження керівника слідчого органу, що були передбачені ст. 114-1

КПК України 1960 р., здебільшого спрямовані в організаційно-

розпорядчому напрямі [257, с. 33].

З урахуванням такої позиції, український законодавець при

прийнятті КПК України чітко й однозначно відмежував повноваження

керівника органу досудового розслідування від повноважень прокурора у

досудовому розслідуванні. По-перше, п. 8 ст. 3 КПК України визначено,

що термін “керівник органу досудового розслідування” виходить за межі

його буквального змісту (ст. 39), бо під цим терміном розуміється

посадова особа, яка очолює слідчий підрозділ (головне слідче управління,

слідче управління, відділ, відділення органу внутрішніх справ, органу

безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового

законодавства чи органу державного бюро розслідувань), так і його

заступники, які діють у межах своїх повноважень. Відповідно до ст.ст. 39 і

40 КПК України, ці керівники вступають у правові відносини зі слідчими

своїх відомств у питаннях, пов’язаних з розслідуванням кримінальних

правопорушень.

Як керівники слідчих підрозділів (органів досудового

розслідування), вони мають право доручати проведення досудового

слідства конкретному слідчому свого відомства, а у випадках створення

слідчої групи – визначати старшого цієї групи, який керуватиме діями

інших слідчих (п. 1 ч. 2 ст. 39 КПК України); відсторонювати слідчого від

проведення досудового розслідування вмотивованою постановою за

ініціативою прокурора або з власної ініціативи з наступним повідомленням

301

прокурора та призначати іншого слідчого за наявності підстав,

передбачених КПК України, для його відводу або в разі неефективного

досудового розслідування (п. 2 ч. 2 ст. 39).

Керівник органу досудового розслідування уповноважений:

знайомитися з матеріалами досудового розслідування; давати слідчому

письмові вказівки, які не можуть суперечити рішенням і вказівкам

прокурора; використовувати заходи щодо усунення порушень вимог

законодавства у випадку їх допущення слідчим; погоджувати проведення

слідчих (розшукових) дій та продовжувати строк їх проведення у

випадках, передбачених КПК України; здійснювати досудове

розслідування, користуючись при цьому повноваженнями слідчого;

здійснювати інші повноваження, передбачені КПК України (п.п. 3-7 ч. 2

ст. 39 КПК України).

Таким чином, КПК України всі процесуальні повноваження

керівників органів досудового розслідування спрямував винятково в

організаційно-розпорядчому напрямі, підкресливши в ч. 2 ст. 39 КПК

України суто організаційно-управлінський характер всіх повноважень цих

суб’єктів досудового розслідування. Своїм категоричним визначенням

“керівник органу досудового розслідування організує досудове

розслідування” (ч. 1 ст. 39 КПК України) український законодавець зняв

усі питання стосовно співвідношення відомчого керівництва і

прокурорського нагляду у досудовому розслідуванні: перший організовує

розслідування, а другий – наглядає за додержанням законів під час

проведення досудового розслідування. І не просто наглядає (спостерігає), а

ще й здійснює процесуальне керівництво розслідуванням з метою

забезпечення якісної підготовки і офіційного оформлення кримінального

позову (обвинувального акта) до суду (ч. 2 ст. 36 КПК України).

Правовий статус керівника органу досудового розслідування

відтепер характеризується тим, що він лише організовує управлінську

302

діяльність підлеглих йому слідчих і здійснює контроль за їхньою

діяльністю. Функція керівництва реалізується шляхом прийняття

керівником слідчого органу суто управлінських і окремих процесуальних

рішень тієї ж самої спрямованості щодо питань діяльності підлеглих їм

слідчих. Організаційно-управлінські повноваження визначаються

відомчими підзаконними актами, а організаційно-процесуальні – статтею

39 КПК України [472, с. 147].

Позбавивши керівника органу досудового розслідування будь-яких

елементів процесуального керівництва досудовим розслідуванням і

поклавши виконання цієї функції винятково на прокурора, український

законодавець начебто поставив крапку в довготривалій дискусії про

співвідношення відомчого контролю і прокурорського нагляду у

досудовому розслідуванні. Ніяких прогалин у законі з цього питання, які б

вимагали ускладнення взаємовідносин прокурора з керівником органу

досудового розслідування, відтепер немає. Разом із тим, слід зазначити, що

зважаючи на перманентну дискусійність питання про співвідношення

функцій прокурорського нагляду та процесуального керівництва

прокурором досудового розслідування, з одного боку, і відомчого

контролю – з іншого, крапка в цій дискусії може виявитися лише

проміжним законодавчим рішенням, яке у майбутньому буде переглянуте.

Особливо з огляду на відповідні законодавчі ініціативи (див., наприклад,

згаданий проект Закону України № 1220 від 3 грудня 2014 р.).

Водночас, конституційна неподільна наглядова функція прокурора

залишається недоторканною. Мрія одного з перших дослідників цієї теми

Х. Таджиєва збулася. Ще у 1985 р. цей автор відзначав, що “роль і

значення начальника слідчого відділу в кримінальному судочинстві

полягає у тому, щоб належним чином організувати роботу в очолюваному

ним підрозділі” [404, с. 71]. І реалізував цей висновок дослідника

український законодавець в 2012 р. Діючи самостійно, а нерідко і

303

паралельно, прокурор і керівник органу досудового розслідування сьогодні

спрямовують зусилля слідчого на швидке, всебічне, повне та неупереджене

розслідування кримінального правопорушення. Але перший це робить

наглядовими засобами і засобами процесуального керівництва, а другий –

організаційно-управлінськими і організаційно-процесуальними методами

[43, с. 66].

Прокурор і керівник органу досудового розслідування не можуть

підміняти один одного. Прокурорський нагляд і відомчий контроль є

обов’язковими складовими цього розслідування, без якої воно втрачає своє

призначення як спеціальний різновид державно-правової діяльності.

Водночас, фігура керівника органу досудового розслідування є менш

значимою, бо законом не передбачено таких документів слідчого, які б в

обов’язковому порядку приймалися за участю цього керівника і які б ним

підписувалися, візувалися, санкціонувалися, затверджувалися тощо. Що ж

до вирішення окремих процесуальних питань (обрання заходу

забезпечення кримінального провадження, визначення кваліфікації

кримінального правопорушення, затримання підозрюваного тощо), то

слідчий може лише обговорити їх з керівником слідчого підрозділу,

позиція якого є необов’язковою для слідчого, який завжди самостійно

приймає рішення під час досудового розслідування, спираючись винятково

на своє внутрішнє переконання, що ґрунтується на законі та глибокій

оцінці всієї сукупності доказів, зібраних цим дослідником [472, с. 147].

Тобто, якщо прокурорський нагляд і процесуальне керівництво

прокурора, як “зовнішні” функції мають для реалізації функції

розслідування державно-забезпечувальне значення, вводячи її в рамки

повноти розслідування і законності, то внутрішня організаційно-

управлінська діяльність керівника органу досудового розслідування

відіграє щодо функції слідчого лише службову роль, забезпечуючи

оптимальний темп і якість слідчої роботи. У зв’язку з цим, проблема

304

комплексного та професійного використання організаційних повноважень

керівника органу досудового розслідування – актуальна, майже не вивчена

і ще чекає своїх дослідників.

Обов’язком прокурора є систематична діяльність з попередження,

виявлення і усунення порушень закону при досудовому розслідуванні. У

разі виявлення неефективності організаційно-розпорядчих заходів, які

здійснює керівник органу досудового розслідування, прокурор не бере на

себе їх виконання, а звертається до керівника з вимогою про їх

удосконалення. При встановленні ж очевидної безвідповідальності або

некомпетентності керівника прокурор інформує вищестоящого керівника

органу досудового розслідування і вимагає його особистого втручання в

ситуацію, що склалася.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство не регламентує

субординаційних процесуальних взаємовідносин між вищестоящими і

нижчестоящими керівниками органів досудового розслідування. У зв’язку

з цим, В. Атішко стверджує, що вищестоящий керівник через своє

посадове становище завжди має значно ширші повноваження, порівняно з

керівниками нижчестоящих органів досудового слідства і може втрутитися

у справу [15, с. 14]. На наш погляд, така позиція є хибною, бо

вищестоящого керівника органу досудового розслідування не наділено

правом коригувати чи скасовувати організаційно-процесуальне рішення,

прийняте його заступником чи іншим нижчестоящим керівником органу

досудового розслідування. При виявленні такого рішення вищестоящий

керівник може лише зобов’язати підлеглого йому керівника скасувати

власне організаційно-процесуальне рішення, передбачене ст. 39 КПК

України. Це є ще одним вагомим аргументом на користь подальшого

удосконалення відомчого організаційного керівництва органами

досудового розслідування [473, с. 31].

305

Взагалі ж тема субординаційного (ієрархічного) аспекту

кримінальної процесуальної компетенції є важливою у плані правильного

вирішення питання щодо співвідношення прокурорського нагляду і

відомчого контролю. У одному й тому ж відомстві компетенції органів, що

складають його ієрархію, мають ознаки “службової компетенції”, як її

називав М. Вебер – раціональною бюрократією до числа основних ознак

якої відносив розподіл праці серед членів бюрократичної структури,

сувору ієрархічність, наявність зводу суворих правил та інструкцій,

підпорядкованість суворій єдиній службовій дисципліні та контролю,

підпорядкованість між собою різних бюрократичних органів [192, с. 145].

У досудовому розслідуванні ефективність реалізації службових

компетенцій прокуратури і органів досудового розслідування залежить від

їхнього раціонального співвідношення. Відносини між зазначеними

суб’єктами ускладнюються тим, що органи розслідування і їхні керівники

не є підлеглими прокурора в розумінні “службової компетенції”. Тому

важливим для розмежування компетенцій прокурорів районного,

обласного і загальнодержавного рівня і керівників органів розслідування

відповідних рівнів є дослідження співвідношення повноважень суб’єктів

різного рівня не лише “по горизонталі”, а й “по вертикалі”. На цей аспект

співвідношення повноважень суб’єктів досудового розслідування

зверталася увага у процесуальній науковій літературі [81, с. 13-15].

З’ясування особливостей співвідношення розглядуваних компетенцій

виходить за межі предмету цього дослідження. Зазначимо лише, що

зазначене питання є вкрай важливим для подальших досліджень функцій

прокурора у досудовому розслідуванні, бо функції прокурора є одним із

елементів його кримінальної процесуальної компетенції [226, с. 26-27].

З метою ілюстрації важливості зазначеного питання для практики

здійснення прокурорами своїх функцій наведемо приклад застосування

норми щодо здійснення ним процесуального керівництва досудовим

306

розслідуванням, яке розпочате за фактом вчинення кримінального

правопорушення і в результаті було встановлено, що воно вчинене особою,

щодо якої здійснюється особливий порядок кримінального провадження

(ст. 480 КПК України), наприклад, депутатом районної ради. Виникає

питання: прокурор якого рівня – місцевого, регіонального чи Генеральний

прокурор України або його заступник – повинен здійснювати “нагляд у

формі процесуального керівництва” цим провадженням? Бо, якщо навіть

після встановлення факту вчинення кримінального правопорушення

депутатом нагляд і процесуальне керівництво покладе на себе прокурор

регіонального рівня, то буде порушений принцип незмінності прокурора у

кримінальному провадженні. До того ж, такої підстави заміни прокурора

законом не передбачено. Вивчення судово-слідчої практики показує, що в

таких ситуаціях керівник регіональної прокуратури, з метою дотримання

вимог процесуального закону, створює групу прокурорів – процесуальних

керівників розслідування, до якої включає прокурора нижчого рівня. У

таких провадженнях керівник регіональної прокуратури здійснює

повноваження, передбачені нормами глави 37 КПК України, а

підпорядковані прокурори нижчого рівня – інші повноваження з

розслідування. Але ці ситуації мають бути вирішені не на рівні

підзаконних актів, які регламентують “службову компетенцію”, а на рівні

закону.

Прокурорський нагляд і процесуальне керівництво прокурора

поширюється на всіх слідчих будь-якого відомства, а відомчий контроль

обмежується лише рамками окремого відомства, у структурі якого

сформований і діє слідчий підрозділ. Предметом прокурорського нагляду є

законність дій і рішень слідчих та дій інших учасників досудового

розслідування, а предметом відомчого організаційного керівництва –

своєчасність і якість розслідування. У зв’язку з цим, нелогічним виглядає

твердження О. Хімічової про те, що у досудовому розслідуванні прокурори

307

та керівники слідчих підрозділів застосовують одні й ті ж форми і методи,

їх діяльність визначається законами однієї держави і збігається за

завданнями, об’єктом і предметом впливу на перебіг розслідування

злочинів [444, с. 99-104]. За КПК України про однопорядковість їх

діяльності не можна вести мову, оскільки український законодавець як за

КПК України 1960 р., так і за КПК України 2012 р. чітко й однозначно

визначав і визначає піднаглядність процесуальних дій і рішень керівника

органу досудового розслідування прокурору, який зобов’язує останнього

під страхом установленої законом відповідальності виконувати письмові

вказівки і доручення прокурора (ч. 5 ст. 114-1 КПК України 1960 р.; ч. 3

ст. 39 КПК України 2012 р.). Це обумовлено тим, що, згідно закону,

вказівки керівника органу досудового розслідування ні в якому разі не

можуть суперечити рішенням і вказівкам прокурора (п. 3 ч. 2 ст. 39 КПК

України).

Свої вказівки прокурор може адресувати як безпосередньо слідчому,

так і керівнику органу досудового розслідування. Водночас, прокурор дає

вказівки слідчому з усіх питань досудового розслідування. Причому, ці

вказівки є обов’язковими не лише для слідчого, а в письмовій формі й для

керівника органу досудового розслідування. Якщо вказівка керівника

суперечить вказівкам прокурора, то слідчому належить керуватися

вказівками прокурора, а останній зобов’язаний скасувати вказівку дану

керівником [268, с. 114].

Державними органами, які здійснюють доказування в процесі

досудового розслідування, є слідчий і прокурор. У зв’язку з цим, усі

учасники досудового розслідування знають цих суб’єктів, постійно

звертаються до них з різними заявами та клопотаннями, нерідко заявляють

відводи тощо. Але навіть підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач і

цивільний відповідач не завжди обізнані з тим, хто керує органом

досудового розслідування і якою є роль цього суб’єкта у досудовому

308

розслідуванні. Відтак, доступ зацікавлених учасників досудового

розслідування до керівника органу розслідування, який може суттєво

впливати на хід провадження і як наслідок – на його результати, є

обмеженим.

КПК України не передбачає можливості оскарження рішень, дій чи

бездіяльності цього суб’єкта кримінального провадження, якщо він

самостійно не здійснює досудового розслідування. Відповідно до ст. 303

КПК України, на досудовому розслідуванні можуть бути оскаржені лише

рішення, дії чи бездіяльність слідчого і прокурора. Лише слідчому

надається право на оскарження вищестоящому прокурору будь-яких

рішень, дій чи бездіяльності прокурора (ст. ст. 311-313 КПК України).

Керівник органу досудового розслідування позбавлений і

повноважень з процесуального реагування на виявлені ним порушення

законності підлеглими слідчими, тобто він не має права самостійно

скасовувати рішення слідчих. У разі виявлення незаконного чи

необґрунтованого рішення, прийнятого підлеглим йому слідчим, керівник

органу досудового розслідування зобов’язаний звернутися до прокурора з

проханням про його скасування. Водночас, на відміну від прокурорського

нагляду, відомчий контроль, що здійснюється керівником досудового

розслідування, не перетворює його в наглядовий орган, а є лише

необхідним засобом для чіткої організації слідчої діяльності з метою

забезпечення якісного розслідування всіх обставин вчиненого

кримінального правопорушення [473, с. 32].

Здійснюючи процесуальне керівництво досудовим розслідуванням

незалежно від відомчої належності слідчого та підслідності кримінальних

правопорушень і використовуючи широкий арсенал наданих йому владно-

розпорядчих повноважень, прокурор має змогу не тільки оцінювати

процесуальну діяльність слідчих і їх керівників з позиції відповідності їх

дій і рішень закону, а й скасовувати незаконні постанови слідчих, вказівки

309

керівників, давати їм обов’язкові для виконання письмові вказівки, брати

участь у слідчих (розшукових) діях, здійснюваних слідчими, а в

необхідних випадках – особисто проводити слідчі (розшукові) та інші

процесуальні дії, реалізовувати інші повноваження, встановлені ст. 36

КПК України. При цьому, прокурор самостійно усуває будь-яке

порушення закону, допущене по кримінальному провадженню, без

внесення відповідних подань керівникам органів досудового розслідування

[388, с. 73-78].

Контроль же є діяльністю щодо спостерігання та перевірки

відповідності процесу функціонування об’єкта прийнятим упрaвлінcьким

рішенням, виявлення результатів впливу суб’єктів нa об’єкти, допущених

відхилень від вимог управлінських рішень та від прийнятих принципів

організації і правового врегулювання. Виявляючи відхилення тa їх

причини, працівники контролю визнaчaють шляхи корегування організації

об’єкта управління, зacобів впливу на об’єкт з метою подолання відхилень,

усунення перешкод на шляху оптимального функціонування системи [16,

с. 125]. Така сутність контролю стала підставою для виокремлення

властивої йому функції корегування ситуації, приведення подій у рамки

допустимої моделі [37, с. 33].

Відтак, можна говорити про те, що прокурор вправі коригувати

процесуальний перебіг розслідування, використовуючи правові засоби, а

керівник органу досудового розслідування – лише його організаційні

елементи, застосовуючи організаційні та управлінські засоби.

Організаційно-управлінські повноваження керівника органу

досудового розслідування “замикаються” рамками свого відомства і не

мають характеру процесуального керівництва. Хоча деякі повноваження

прокурора та керівника органу досудового розслідування співпадають

(знайомитися з матеріалами досудового розслідування; давати слідчому

письмові вказівки; доручати проведення досудового розслідування тощо),

310

але вони мають різну направленість. Усі повноваження керівника органу

досудового розслідування, крім проведення особистого розслідування, не

можуть виходити за межі контролю, тобто організації досудового

розслідування.

Конституція України, з огляду на те, що досудове розслідування є

“найгострішою” цариною соціальної практики, наповнила цей різновид

державно-правової діяльності “зовнішнім” прокурорським наглядом (п. 3

ст. 121) з метою забезпечення режиму законності шляхом систематичного,

безперервного спостереження (нагляду), що гарантує негайне виявлення

порушень закону і таке ж негайне їх усунення. У зазначеній царині

соціальної практики фактор часу має вирішальне значення. Несвоєчасне

виявлення і несвоєчасне усунення порушень закону може потягти за собою

тяжкі наслідки. У зв’язку з цим твердження про періодичний, епізодичний

характер прокурорського нагляду при проведенні досудового

розслідування є не тільки хибним, а й украй небезпечним. Якби прокурор

здійснював функції нагляду та процесуального керівництва у досудовому

розслідуванні епізодично, то допущені порушення закону там би

виявлялися й усувалися несвоєчасно, а беззаконня набуло б загрозливих

масштабів. Саме систематичність, безперервність прокурорського

нагляду – надійний щит проти цього [304, с. 159].

І, нарешті, питання про терміни. Відомчі нормативно-правові акти та

спеціальна юридична література визначають контроль керівника органу

досудового розслідування як “відомчий”. В. Михайлов, О. Хімічева,

В. Крюков, І. Попов та інші автори наполягають на необхідності зміни

цього терміну на “процесуальний”. Їхні опоненти А. Соловйов,

М. Токарєва, Н. Буланова категорично заперечують проти відмови від

терміна “відомчий” і обґрунтовують свою позицію такими аргументами:

“термін “відомчий”, на відміну від прокурорського нагляду, підкреслює

лише те, що контроль здійснюється начальником слідчого відділу в рамках

311

відповідного відомства і тільки відносно підлеглих йому слідчих. В даний

час немає вагомих причин відмовитися від терміну “відомчий контроль” і

замінити його терміном “процесуальний контроль”, який широко

використовується у в судових стадіях кримінального провадження” [384,

с. 55]. Необхідно повністю підтримати позицію цих авторів, визнати її

правильною й аргументованою.

Судовий контроль у досудовому розслідуванні є справді

процесуальним, а за своїми сутністю, характером і спрямуванням суттєво

відрізняється від організаційно-управлінського контролю, що здійснюється

керівником органу досудового розслідування. Невипадково український

законодавець позбавив цього керівника всіх кримінальних процесуальних

прав владно-розпорядчого характеру, що були надані йому статтею 114-1

КПК України 1960 р. Для заміни загальновизнаного терміну “відомчий”

дійсно немає ніяких підстав, бо він чітко визначає компетенцію керівника

органу досудового розслідування. Частиною 1 ст. 39 КПК України

визначена цільова спрямованість організаційно-управлінських і

процесуально-організаційних повноважень керівника органу досудового

розслідування – організація досудового розслідування, а ч. 2 ст. 36 КПК

визначена цільова направленість повноважень прокурора у досудовому

розслідуванні – нагляд за додержанням законів під час проведення

досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим

розслідуванням.

Співвідношення між розглядуваними у цьому підрозділі функціями

“керівників” досудового розслідування, нарешті, визначені у

процесуальному законі чітко й однозначно.

312

4.4 Правовідносини прокурора зі слідчим суддею

Радянський кримінальний процес не знав такого суб’єкта як слідчий

суддя із-за відсутності судового контролю як процесуальної функції. Лише

в 1992 р. за розслідуванням кримінальних правопорушень було

запроваджено судовий контроль у формі оскарження до суду постанов

органів досудового розслідування і прокурора про відмову у порушенні

кримінальної справи (ст. 236-1 КПК України 1960 р.) та про закриття

кримінальної справи (ст. 236-5 КПК України 1960 р.). Після прийняття у

1996 р. Конституції України і проведення в 2001 р. так званої “малої”

судової реформи судам загальної юрисдикції було надано право на розгляд

будь-яких скарг на дії і рішення органів дізнання (ст. 110 КПК України

1960 р.), досудового слідства (ст. 234 КПК України 1960 р.) і прокурора

(ст. 236 КПК України 1960 р.), а також запроваджено судовий порядок

взяття підозрюваного, обвинуваченого під варту та видачі рішень на право

здійснення деяких слідчих дій, пов’язаних з обмеженням конституційних

прав громадян.

Ці законодавчі новели були продиктовані бажанням України

виконати Конституцію України і приєднатися до країн, які живуть в

умовах демократичної правової держави, де суд є головним гарантом

захисту прав людини. Запровадження судового контролю на досудовому

розслідуванні обумовлене й необхідністю надійно захистити права людини

в найгострішій сфері соціальної практики, де постійно застосовуються

примусові заходи процесуального характеру [299, с. 22 ; 351, с. 56].

З прийняттям у 2012 р. нового КПК України, судовий контроль

зайняв одне з провідних місць у досудовому розслідуванні. Більше того,

всі норми КПК України повністю узгоджуються з конституційними,

запроваджена детальна правова регламентація процедури здійснення

313

слідчим суддею судово-контрольної функції, чітко визначені об’єкт і межі

судового контролю у досудовому розслідуванні. Необхідність судового

контролю у досудовому розслідуванні обумовлена розподілом державної

влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України) та

визнанням судових органів основними гарантами захисту прав людини і

громадянина (ст. 124 Конституції України). Відповідно до цього, будь-яке

обмеження конституційних прав, свобод і законних інтересів особи, в тому

числі і в стадії досудового розслідування, можливе тільки на основі

судового рішення [234, с. 32; 167, с. 83; 157, с. 131; 489, с. 224].

Крім основного призначення судового контролю – захист прав,

свобод і законних інтересів людини та громадянина, він також сприяє

ефективному розслідуванню кримінальних правопорушень і забезпеченню

оптимальних умов для відправлення правосуддя. Остання мета найбільше

характеризує основне призначення і сутність судового контролю у

досудовому розслідуванні [208, с. 4]. Дане концептуальне положення не

тільки вказує на контрольний характер судової діяльності у досудовому

розслідуванні, але й на взаємозв’язок останньої з подальшим судовим

розглядом [171, с. 33].

Запровадження судового контролю у досудовому розслідуванні

викликало пожвавлену дискусію серед вчених-правознавців і практиків

про співвідношення у досудовому розслідуванні функцій прокурора і

слідчого судді.

Розглядуване питання не є новим для України, бо Статутом

кримінального судочинства Російської імперії 1864 р. для забезпечення

законності при розслідуванні злочинів були запроваджені як

прокурорський нагляд, так і судовий контроль. Прокурорський нагляд

здійснювався у вигляді постійного спостереження за слідством на місці

його проведення у формі надання слідчому пропозицій, обов’язкових для

виконання. Судовий же контроль здійснювався у формі надання слідчому

314

дозволу на проведення деяких слідчих дій, а також у формі розгляду скарг

на його (слідчого) дії, а також розгляду заяв про відводи слідчих [384,

с. 42].

При цьому, судовий контроль носив епізодичний характер і не міг

замінити постійнодіючого прокурорського нагляду.

У період радянської доби український законодавець відмовився від

судового контролю і надав прокурорському нагляду у досудовому

розслідуванні тотального характеру.

Після розпаду СРСР і появою на його території самостійних і

незалежних демократичних держав, в Україні почав відроджуватися

судовий контроль у досудовому розслідуванні, що сприяло реалізації

курсу на демократизацію українського кримінального процесуального

законодавства.

Правильність, своєчасність і ефективність запровадження судового

контролю у досудове розслідування підтверджується практикою. До такого

висновку прийшли в результаті проведених ґрунтовних монографічних

досліджень І. Петрухін, О. Шило, О. Яновська, та інші [299, с. 67-69; 460,

с. 154; 518, с. 235]. Їхні висновки підтверджуються і публікаціями інших

авторів. Усі вони визначають судовий контроль як додаткову гарантію

законності, але по-різному тлумачать співвідношення між цим контролем і

прокурорським наглядом.

Так, одні автори відзначають головну роль суду в кримінальному

провадженні, його незалежність, відокремленість і самостійність,

неприпустимість втручання в діяльність з відправлення правосуддя,

обов’язковість його рішень для всіх учасників провадження. На цій

підставі вони доходять висновку про автономне функціонування суду і

повну підконтрольність йому як дій і рішень слідчого, так і наглядаючого

прокурора [215, с. 119-122].

315

Другі автори, визнаючи прокуратуру самостійною частиною судової

влади, обґрунтовують необхідність найтіснішої взаємодії між цими

суб’єктами кримінальної юстиції [8, с. 93-99] .

Треті заявляють, що у досудовому розслідуванні не може бути

змагальності, у зв’язку з чим немає ніякої необхідності для заміни

прокурорського нагляду судовим контролем. Так, Ю. Якимович ставить

питання про те, чи не приведуть непродумані або, більш того, кон’юктурні

положення Конституції України, які покладають на суд обов’язки

санкціонувати арешти і навіть обшуки, до об’єднання слідчої та судової

влади?.

Четверті, відзначаючи, що з уведенням судового контролю у

досудовому розслідуванні виросла залежність слідчого від інших

державних органів (прокурора, керівника органу досудового

розслідування, суду), пропонують відмовитися від цієї форми контролю і

повернутися до системи санкціонування прокурором деяких слідчих дій і

рішень з подальшим їх оскарженням до суду [367, с. 100].

І, нарешті, п’яті, не заперечуючи судового контролю, відстоюють

необхідність установлення правильного та чіткого співвідношення між

цими двома формами державної процесуальної діяльності у досудовому

розслідуванні [385, с. 5].

На нашу думку, найбільш переконливою є остання позиція за таких

аргументів.

По-перше, повернення до радянського варіанту співвідношення

функцій прокурора і суду в досудовому розслідуванні, з повним

домінуванням прокурора і відсутністю судового контролю, не відповідало

б демократичному напрямку української судово-правової реформи і

суперечило б Конституції України, яка запровадила судовий контроль за

додержанням прав людини.

316

По-друге, такий контроль передбачений ст.ст. 5, 6 Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод [173], яка стала складовою

частиною українського права після її ратифікації Верховною Радою

України [128].

По-третє, запровадження судового контролю узгоджується з

українською правовою традицією, бо, відповідно до Статуту

кримінального судочинства 1864 р., суди контролювали діяльність судових

слідчих і поліції, розглядали скарги на їх дії аж до 1917 р.

По-четверте, суд контролює лише слідчі (розшукові) дії, і рішення,

які пов’язані з обмеженням конституційних прав громадян, і розглядає

скарги на визначені ст. 303 КПК України незаконні рішення, дії чи

бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора в ході

досудового розслідування.

По-п’яте, судовий контроль необхідний для посилення змагальних

засад у досудовому розслідуванні, що робить цю стадію кримінального

процесу більш ефективною [299, с. 129; 174, с. 9-15].

В. Маляренко і П. Пилипчук відзначають, що останнім часом (друга

половина 1990-х років – В. Ю.) на розгляд судів почали надходити скарги

на постанови слідчого про відмову в задоволенні тих чи інших клопотань

та інші рішення, що приймаються на досудовому розслідуванні. Ряд

керівників Верховного Суду України і вчені-правознавці вважають, що

“прийняття судами до розгляду всіх скарг неминуче призведе до

обмеження процесуальної самостійності слідчого, зробить непотрібним

відомчий контроль і прокурорський нагляд, а втручання суду буде грубим і

некомпетентним і нічого позитивного не дасть” [240, с. 38-42] .

Ухвалення КПК України у 2012 р. ознаменувалося подальшим

розширенням судового контролю у досудовому розслідуванні.

317

Відтепер прокурора звільнено від обов’язку санкціонувати

найважливіші дії і рішення слідчих, які пов’язані з обмеженням основних

конституційних прав суб’єктів процесу.

Разом з тим, йому надано право погоджувати або відмовляти у

погодженні клопотання слідчого до слідчого судді про проведення слідчих

(розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших

процесуальних дій у випадках, передбачених кримінальним

процесуальним законом, чи самостійно подавати слідчому судді такі

клопотання (п. 10 ч. 2 ст. 36 КПК України). Інакше кажучи, за КПК

України слідчому дозволяється проведення найважливіших процесуальних

дій виключно за судовим рішенням. При цьому, слідчий зобов’язаний

спочатку отримати згоду прокурора на проведення такої дії та на

порушення відповідного клопотання перед слідчим суддею, тобто

здійснення судового контролю проводиться як за законністю й

обґрунтованістю клопотань слідчого, так і за законністю й

обґрунтованістю згоди прокурора [480, С. 71-78].

Подібні повноваження слідчого судді деякі автори розглядають як

контрольно-наглядові. Надання дозволу на проведення визначених

законом слідчих (розшукових) дій, що раніше традиційно належали до

наглядової діяльності прокурора і розглядалось як один із суттєвих

елементів наглядової діяльності, тепер віднесено до компетенції слідчого

судді. Вони зазначають, що суд, поряд зі здійсненням процесуального

контролю, виконує у досудовому розслідуванні ще й функцію нагляду, яка

у визначених законом випадках частково перейшла до нього від прокурора

[384, с. 46].

З такою думкою не погоджується І. Л. Петрухін, який усі

повноваження слідчого судді у досудовому розслідуванні відносить

винятково до судово-контрольних [299, с. 32-36] . Ця думка видається

більш переконливою.

318

По-перше, сутність наглядової форми юридичної діяльності (в тому

числі й прокурорської) “полягає в нагляді за тим, щоб відповідними

органами та особами точно виконувалися покладені на них завдання,

дотримувався встановлений законом порядок здійснення доручених їм

обов’язків і щоб, у випадку порушення цього порядку, були використані

заходи поновлення законності і притягнення винуватих до

відповідальності” [359, с. 27]. Спостережливий і безперервний характер

наглядової діяльності відзначається і в наукових працях інших авторів [36,

с. 68-74].

По-друге, сутність контрольної форми юридичної діяльності (в тому

числі й судової) виражається у проведенні періодичних перевірок з

конкретних питань [171, с. 36] . По відношенню до слідчого судді – це

фундаментальна перевірка окремих питань досудового розслідування. У

словнику В. І. Даля поняття “нагляд” і “контроль” тлумачаться в такому ж

самому значенні [95, с. 153; 329]. Усе це свідчить про неприпустимість

змішування понять “прокурорський нагляд” і “судовий контроль” у

досудовому розслідуванні. Перший різновид процесуальної діяльності

необхідно визначати як прокурорський нагляд за додержанням законів у

досудовому розслідуванні, а другий – як судовий контроль за законністю і

обґрунтованістю процесуальних рішень та дій (бездіяльності) органів

досудового розслідування та прокурора при застосуванні заходів

процесуального характеру, що обмежують конституційні права учасників

досудового розслідування [419, с. 7].

Таке визначення сутності прокурорського нагляду і судового

контролю повністю узгоджуватиметься з основними функціями, що

реалізуються цими державними органами у розслідуванні. Наглядовою

функцією наділяється винятково прокурор і його наглядова діяльність

носить постійний, безперервний і всеохоплюючий характер, а у деяких

319

випадках і оперативний, що свідчить про її незмінний, конституційний

характер [66, с. 13].

Водночас, слідчий суддя виконує у досудовому розслідуванні лише

контрольні повноваження у випадках, прямо передбачених законом,

шляхом періодичного провадження фундаментальних перевірок,

пов’язаних з прийняттям органами досудового розслідування та

прокурором процесуальних рішень, виконанням процесуальних дій,

пов’язаних з застосуванням заходів процесуального характеру, що

обмежують конституційні права суб’єктів досудового розслідування.

Контрольна діяльність суду носить епізодичний і обмежений за обсягом

характер, що повністю відповідає визначеному Конституцією України

характеру судочинства як здійснення правосуддя, тобто розгляду правових

конфліктів у судових засіданнях (ст.ст. 124-131 Конституції України) [290,

с. 95-97].

Не випадково В. Лєбєдєв, І. Петрухін та інші автори стверджують,

що судовий контроль здійснюється в рамках правосуддя, охоплюється цим

поняттям і входить до його змісту [223, с. 3; 299, с. 131-133].

Подібну позицію займають і вітчизняні вчені-правознавці. Так,

В. Півненко зазначає, що прямий зв’язок контрольної діяльності судді на

досудовому розслідуванні є “одним із засобів підготовки справи до

розгляду по суті, а це складова частина правосуддя і ніякої тут нової

функції “судового контролю” немає і не може бути. Реалізація судової

влади у кримінальному судочинстві здійснюється не лише засобами

правосуддя у класичному його розумінні, а й засобами безпосередньої

участі судді у провадженні досудового слідства з метою захисту основних

конституційних прав людини при підготовці справи до судового розгляду”

[306, с. 104-108].

Позиція ж авторів, які відстоюють самостійний характер судово-

контрольної діяльності слідчого судді у досудовому розслідуванні,

320

називаючи її функцією судової влади, не є переконливою [301, с. 59-61;

384, с. 47]. Жоден із прихильників цієї позиції не розкриває

співвідношення так званої “контрольної функції” з основним видом

діяльності органів судової влади – відправленням правосуддя. Усі

контрольні повноваження, передбачені КПК України, а також усі рішення,

що виносяться слідчим суддею у досудовому розслідуванні на їх основі,

приймаються ним (суддею) винятково за одностороннім клопотанням

слідчого, прокурора чи за скаргою іншого зацікавленого суб’єкта

досудового розслідування. При цьому, юридична сила згоди прокурора з

клопотанням слідчого до судді має не менш важливе значення, ніж саме

рішення судді про дозвіл на проведення слідчої (розшукової) дії чи

застосування заходу забезпечення кримінального провадження.

Наприклад, прийняття рішення про застосування запобіжних заходів

віднесено до виняткової компетенції слідчого судді (ч. 4 ст. 176 КПК

України). Однак обрання будь-якого запобіжного заходу

унеможливлюється, якщо прокурор не дав згоди на направлення органом

досудового розслідування відповідного клопотання до слідчого судді

(ст. 184 КПК України).

Отже, дача чи відмова в дачі згоди – це не формально-механічний

процес, а відповідальне юридичне рішення, що вимагає від прокурора

ретельного дослідження всіх матеріалів досудового розслідування, якими

слідчий обґрунтовує потребу проведення слідчої (розшукової) дії чи

прийняття слідчого (розшукового) рішення. Тому вимоги, що висувалися

тоді, коли остаточне рішення з цього питання прокурор приймав сам, є

обов’язковими і сьогодні [214, с. 289]. При обґрунтуванні рішення про

дачу дозволу на проведення слідчої (розшукової) дії чи обрання

запобіжного заходу слідчий суддя не має права вносити до своєї ухвали

будь-які дані, не зазначені у клопотанні слідчого, адже в іншому випадку

суддя виконуватиме не властиву йому функцію [213, с. 160] . Більше того,

321

скарга слідчого на рішення наглядаючого прокурора про відмову в дачі

згоди на звернення з клопотанням до слідчого судді розглядається лише

вищестоящим прокурором, який приймає з цього питання остаточне

рішення, що не підлягає оскарженню до суду (ч. 4 ст. 313 КПК України).

Сам слідчий суддя за власною ініціативою приймати подібні рішення

не уповноважений. Хоч роль судового рішення тут є вирішальною і

суттєво підвищує доказове значення матеріалів досудового розслідування,

але вона суттєво обмежена обов’язковим надходженням клопотання чи

скарги. А це свідчить не на користь наявності в органів судової влади

нової самостійної кримінально-процесуальної функції – судового

контролю у досудовому розслідуванні. Скоріше за все контрольні

повноваження – це лише аспект єдиної, неподільної, конституційної

функції правосуддя, пов'язаний з якісною підготовкою матеріалів

розслідування до судового розгляду, що є однією зі складових цієї функції

[497, с. 70-71].

Більше того, контрольні повноваження слідчого судді, які спрямовані

на реалізацію розглядуваної функції, є обмеженими не тільки за своїм

характером, а й за обсягом. Обумовлено це тим, що кримінальне

провадження має свою особливу структуру і розвивається за своїми

внутрішніми законами, які не під силу змінити чи скасувати ніякому

законодавцю. Одним із таких законів і аксіомою кримінального

провадження є його стадійна (етапна) архітектоніка з обов’язковою,

підсумковою, ревізійною перевіркою результатів дослідження проведеного

на попередній стадії. Цей закон – основа життєдіяльності кримінального

провадження. До певних меж з нього допускаються окремі винятки. Вони

стосуються безпосереднього прийняття суддею на досудовій стадії

процесу лише рішень про застосування заходів забезпечення

кримінального провадження з метою захисту конституційних прав і свобод

людини та розгляду скарг учасників процесу на рішення слідчого чи

322

прокурора, що перешкоджають руху справи до судового розгляду

(правосуддя). І не більше [306, ст. 106].

Значне розширення контрольних повноважень суду, тобто заміна

природних і надзвичайно ефективних для кримінального провадження

етапних (підсумкових, ревізійних) перевірок достроковими попередніми

судово-контрольними перевірками всеохоплюючого характеру обов’язково

зруйнує кримінальне провадження і призведе до загибелі кримінальної

юстиції [48, с. 224]. Це добре усвідомлює законодавець, підкреслюючи в

ч. 2 ст. 303 КПК України, що скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність

слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового

розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого

провадження у суді згідно з правилами ст.ст. 314-316 КПК України. Таке

законодавче визначення свідчить про обмеженість контрольних

повноважень слідчого судді та їх неоперативний характер. А ось питання

про межі судової діяльності у досудовому розслідуванні продовжує

залишатися мало дослідженим, що негативно впливає на ступінь

обґрунтованості судових рішень, які приймаються в порядку контролю при

розслідуванні кримінальних правопорушень [501, с. 244].

Наразі, слідчі судді майже на сто відсотків задовольняють

клопотання слідчих і прокурорів про взяття підозрюваних під варту,

продовження строків тримання під вартою, проведення обшуку, виїмки

тощо [41, с. 46]. Це є яскравим свідченням формального ставлення слідчих

суддів до нового різновиду їхньої діяльності.

Завдання науки – обґрунтувати нагальну необхідність судової

діяльності у досудовому розслідуванні її співвідношення з основним видом

судової діяльності – правосуддям, чітко визначити її межі, розробити

методику проведення перевірочних дій та прийняття законних і

обґрунтованих рішень. Необхідно зміцнювати демократичні завоювання

України, удосконалювати нові правові форми захисту прав громадян. У

323

зв’язку з цим варто зазначити, що ніякі особливі режими діяльності

правоохоронних органів не можуть бути підставою для обмеження

конституційних прав громадян прокурором у тих випадках, коли таке

обмеження, згідно з європейськими стандартами кримінального

судочинства, перебуває у компетенції слідчого судді (суду).

Однак, вітчизняний законодавець дозволяє собі, зважаючи на

здійснення антитерористичної операції (АТО) на сході нашої держави,

ухвалювати Закони, якими передає прокуророві суддівську контрольну

функцію. Так, 12 серпня 2014 р. Верховна Рада України ухвалила три

Закони, що регламентують певні повноваження правоохоронних органів у

районі проведення АТО: Закони України “Про внесення змін до

Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму

досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у

районі проведення антитерористичної операції” [125], “Про внесення змін

до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” щодо превентивного

затримання у районі проведення антитерористичної операції осіб,

причетних до терористичної діяльності, на строк понад ніж 72 години”

[124]. Цими законами передбачено, що прокурор в ході розслідування

окремих складів злочинів у районі проведення АТО без рішення суду

вирішує питання про здійснення обшуку житла чи іншого володіння особи,

проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також про тримання

особи під вартою на строк до тридцяти діб.

У процесуальній літературі висловлено правильну думку про те, що

зазначені закони можуть призвести до грубого, масштабного порушення

загальновизнаних міжнародних стандартів у царині прав людини, зокрема

визначених в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,

та положень Конституції України. Попри публічне засудження ухвалених

законів правозахисниками та громадськими організаціями, вони були

оперативно підписані Президентом України і набули чинності [27].

324

Передавання прокуророві суддівських повноважень, якими

обмежуються конституційні права громадян, не лише суперечить

Основному закону нашої держави (статті 29-31), а й позбавлене

“процесуальної логіки”. Бо у кримінальному процесі, де елементи

змагальності мають перевагу над інквізиційними елементами, сторона

обвинувачення не повинна мати навіть “тимчасового” права позбавляти

конституційних прав сторону захисту. Порушення цього

фундаментального правила кримінального судочинства не може бути

виправдане ніякими обставинами політичного, економічного чи іншого

характеру.

Судовий контроль у досудовому розслідуванні не підміняє

прокурорський нагляд за додержанням законів. Прокурор і слідчий суддя

виконують свої повноваження незалежно один від одного. Кожен з них діє

своїми засобами і методами, виходячи з повноважень, визначених

Конституцією України, КПК України та відповідними законами. Крім того,

й саме законодавство України визначає контрольні повноваження судді і

наглядову діяльність прокурора по-різному. Ми вже відзначили вище, що

прокурор, як наглядач, діє постійно та безперервно протягом усього

досудового розслідування, охоплюючи наглядовими засобами не тільки

всю діяльність органів досудового розслідування при здійсненні ними

будь-яких слідчих (розшукових) дій та прийнятті процесуальних рішень, а

й діяльність інших суб’єктів цієї стадії процесу. Судовий же контроль

таких властивостей не має, бо він не охоплює всієї діяльності суб’єктів

досудового розслідування, а реалізується лише при розгляді клопотань

слідчого і прокурора про застосування заходів процесуального характеру,

коли, відповідно до Конституції України та КПК України, вимагається

судове рішення (взяття під варту, обшук тощо), або коли подана скарга про

порушення прав, свобод і законних інтересів людини, громадянина

органом досудового розслідування чи прокурором [501, с. 246].

325

Отже, як за масштабами і цілями, так і за своєю спрямованістю та

змістом судовий контроль у досудовому розслідуванні не тільки не є

тотожним прокурорському нагляду на цьому етапі кримінального

провадження, але й не дублює його [172, с. 33].

У зв’язку з цим, слід вважати безпідставними побоювання тих

авторів, які вбачають можливість витіснення прокурорського нагляду

судовим контролем [109, с. 177; 370, с. 55]. Так, наприклад, 86% опитаних

нами прокурорів і слідчих (750 із 873) вказали на неможливість заміни

прокурорського нагляду у досудовому розслідуванні судовим контролем

(додаток А, табл. А. 1).

Тим більше, що сам законодавець, керуючись Основним Законом

нашої держави, зняв всі питання щодо “безпроблемності”, тобто

всеохоплюючості судового контролю. При цьому, він (законодавець)

виходив із того, що слідчий, прокурор є процесуально самостійними

особами, представники інших гілок державної влади і надзвичайна

зарегульованість їх діяльності судовим контролем не буде сприяти

ефективному й оперативному виконанню ними своїх прямих обов’язків.

Слід повністю погодитися з В. Рогальською, яка зазначає, що більше не

слід розширювати повноваження слідчого судді на досудовому

розслідуванні, бо надання йому права на дачу дозволу на проведення

кожної слідчої дії автоматично перетворить його з неупередженого арбітра

в слідчого [349, с. 184].

При розгляді клопотань та прийнятті рішень про проведення обшуку,

взяття підозрюваного під варту тощо слідчий суддя розглядає не всі

матеріали, зібрані органами досудового розслідування, а лише окрему їх

частину, яка безпосередньо стосується слідчої (розшукової) дії, бо суддя

не вирішує кримінальне провадження по суті, а обмежується лише

наданням дозволу (санкції) на проведення окремої слідчої дії. Це не форма

досудового розслідування і не форма прокурорського нагляду, а елемент

326

правосуддя. Для прокурорського нагляду характерною є всеохоплюючість

наглядової діяльності з елементами командного стилю процесуального

керівництва досудовим розслідуванням (ч. 2 ст. 36 КПК України). Так,

відомчий наказ Генерального прокурора України від 19 грудня 2012 р.

№ 4 гн “Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному

провадженні” [303] зобов’язує наглядаючого прокурора перед прийняттям

рішення про надання згоди слідчому на звернення з відповідним

клопотанням до слідчого судді про проведення слідчих (розшукових) дій,

чи обрання запобіжного заходу, в обов’язковому порядку ретельно

вивчити всі матеріали розслідування в цілому (а не їх окрему частину).

Згідно положень даного нормативно-правового акту, прокурор може

заслухати доповідь слідчого, пояснення затриманої особи тощо. Водночас,

на відміну від слідчого судді, прокурору надана можливість самому

визначати масштаб і межі нагляду при розслідуванні конкретного

кримінального правопорушення в цілому і виконанні кожної слідчої

(розшукової) дії зокрема.

У зв’язку з цим не можна погодитися з І. Л. Петрухіним у тому, що

при добре поставленому судовому контролі прокурорський нагляд стає

непотрібним. На його думку, немає необхідності у виконанні одних і тих

же повноважень різними органами. Водночас він відзначає, що

прокурорський нагляд має бути збережений, щоб здійснюватися відносно

тих слідчих дій, які проводяться без судового рішення [299, с. 127]. На

нашу думку, така позиція нівелює різницю між судовим контролем і

прокурорським наглядом, оскільки запровадження судового контролю аж

ніяк не змінило характеру прокурорського нагляду, як важливої державно-

правової, конституційної функції прокуратури у досудовому

розслідуванні. Важко сподіватися, що у всіх випадках після отримання

дозволу слідчого судді на проведення обшуку ця слідча (розшукова) дія

буде виконана автоматично і без будь-яких порушень закону. Отримання

327

дозволу – це одне, а подальше виконання слідчої (розшукової) дії – зовсім

інше. Якраз при виконанні або навмисному непроведенні слідчих

(розшукових) дій і можуть мати місце свавілля та беззаконня. Слідчий

суддя, надавши дозвіл на здійснення дії, виконує свою місію щодо

попередження порушень кримінального процесуального закону в частині

недопущення здійснення дії без підстав. А ось наглядати за законністю її

підготовки і здійснення та попереджувати порушення закону повинен

безпосередньо прокурор.

Хоча в літературі дискутується питання про можливість участі судді

у процесуальних (слідчих) діях у ході досудового розслідування. Так,

О. Р. Михайленко пропонує судді брати участь у слідчих діях, рішення про

проведення яких він прийняв, обґрунтовуючи свою пропозицію тим, що

суддя повинен брати участь у виконанні своїх рішень [260, с.157-158].

Зазначена позиція із-за непереконливості її аргументації піддана

справедливій критиці у процесуальній літературі. Зокрема, деякі автори

вважають, що “Пропозиція щодо можливої участі судді у провадженні

слідчих дій заслуговує на увагу, а от аргумент не є переконливим. Суддя

не обов’язково повинен брати безпосередню участь у виконанні своїх

рішень. Так, наприклад, суддя не виконує безпосередньо постановлений

ним вирок” [226, с. 165].

Вважаємо, що особливістю прокурорського нагляду є те, що

прокурор здійснює цей нагляд як за законністю дій слідчого, які

проводяться без судового рішення, так і за законністю дій слідчого до

звернення останнього в суд і за законністю проведення дозволених судом

слідчих (розшукових) дій. Це його обов’язок, зумовлений винятковою

компетенцією прокуратури. Більше того, прокурор, як було доведено

вище, здійснює нагляд за всією процесуальною діяльністю досудового

розслідування, а не тільки за законністю окремих дій і рішень органів

досудового розслідування. Здійснення прокурорського нагляду за

328

додержанням законності при виконанні слідчих (розшукових) дій, які

проводяться слідчими за рішенням слідчого судді. Цю позицію

підтримують 99% опитаних нами прокурорів і слідчих (865 із 873)

(додаток А, табл. А. 1).

КПК України чітко визначив співвідношення між прокурорським

наглядом і судовим контролем у досудовому розслідуванні. Вважаємо, що

забезпеченню законності у досудовому розслідуванні буде сприяти

взаємодія функцій прокурорського нагляду та судового контролю, за якої

прокурор буде продовжувати здійснювати систематичний і безперервний

нагляд за додержанням законів усіма суб’єктами досудового

розслідування, а судовий контроль здійснюватиметься за окремими

процесуальними діями слідчого та прокурора при наданні дозволу на їх

проведення та шляхом розгляду скарг на рішення і дії чи бездіяльність

органів досудового розслідування та прокурора. Очевидно, що таке

співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю у

досудовому розслідуванні дозволяє забезпечувати як законне й

обґрунтоване обвинувачення осіб, які вчинили кримінальні

правопорушення, так і надійно захищати права, свободи та законні

інтереси всіх суб’єктів досудового розслідування [48, с. 226-227].

Особливістю прокурорської діяльності є те, що прокурор нерідко

виступає ініціатором кримінального провадження. Тільки він визначає рух

кримінального провадження із досудового розслідування в судове

провадження, а у визначених законом випадках і закриття кримінального

провадження. Він же у ході розслідування забезпечує реалізацію не лише

принципу невідворотності відповідальності при вчиненні кримінального

правопорушення, а й є відповідальним за порушення закону в частині

дотримання прав і свобод учасників провадження, не наділених владними

повноваженнями. Прокурорсько-наглядовими і судово-контрольними

засобами прокурор і слідчий суддя попереджують (не допускають)

329

необґрунтованого обмеження прав і свобод особи, тобто забезпечують

законність при проведенні слідчих (розшукових) дій та при прийнятті

процесуальних рішень органами досудового розслідування.

Спільними їх завданнями у цій діяльності є: виявлення,

попередження та припинення порушень закону; використання заходів

реагування на допущені та встановлені порушення законів; відновлення

порушених прав і законних інтересів учасників досудового розслідування.

Для виконання зазначених спільних завдань прокурори і слідчі судді

використовують притаманні кожному з них методи та засоби в межах

визначеної законом компетенції і наданих їм правових повноважень [161,

с. 13].

У Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 6 жовтня

2000 р. “Комітетам Міністрів – державам – членам про роль прокуратури в

системі правосуддя” (REC (2000) 19) [340] відзначається наявність у

прокурорів і суддів спільних завдань, підкреслюється тісний зв’язок між

ними і взаємодоповнюючий характер їхньої діяльності. Більше того, в

цьому документі зазначено, що прокурори і судді несуть спільну

відповідальність за помилковість прийнятих судових рішень. Особливо це

стосується тих рішень, які ґрунтуються на попередній згоді прокурора з

клопотанням слідчого про проведення слідчих (розшукових) дій чи

прийняття процесуальних рішень. Про спільну відповідальність прокурора

і суду можна говорити в разі постановлення незаконного вироку за

відсутності доказів винуватості підсудного. Не випадково саме прокурор

від імені держави приносить офіційне вибачення реабілітованому за

завдану шкоду навіть при допущенні судової помилки.

На загальну відповідальність прокуратури і суду за результати

досудового розслідування вказує і практика Європейського суду з прав

людини. Так, при розгляді справи “Калашников проти Російської

Федерації” [148] до участі у судовому засіданні Європейського суду з прав

330

людини були залучені представники не лише Верховного Суду РФ, а й

Генеральної прокуратури цієї держави. У прийнятому рішенні

Європейський суд з прав людини всю відповідальність за допущені у

справі порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод поклав на державні органи РФ, які безпосередньо займалися цією

справою і не старанно здійснювали провадження у кримінальній справі,

тобто на прокуратуру і на суд.

У зв’язку з цим, спільна зацікавленість прокурора і слідчого судді у

законному проведенні слідчих (розшукових) дій, прийнятті слідчих

(розшукових) рішень, забезпеченні реального захисту прав і законних

інтересів осіб, залучених до царини кримінального судочинства, є

незаперечною. При цьому, у кожного з них має бути тверда упевненість у

високій професійності партнера, переконливість у його надійності,

адекватному розумінні інтересів слугування закону [161, с. 49].

Установлення правильного співвідношення між функціями

прокурорського нагляду і судового контролю у досудовому розслідуванні

дозволяє прокурорам і слідчим суддям раціонально і послідовно

реалізовувати спільні завдання, сприяє підвищенню ефективності

кримінального провадження [185, с. 54].

Практика застосування положень КПК України буде виявляти й інші

складові співвідношення прокурорського нагляду та судового контролю у

досудовому розслідуванні. Завдання юридичної науки – глибоко вивчати

всі ці процеси і на їхній основі поступово створювати чітку систему

співвідношення прокурорсько-наглядової та судово-контрольної діяльності

у досудовому розслідуванні.

Відмова від прокурорської моделі контролю і перехід до судової

моделі контролю за обмеженням свободи й особистої недоторканності у

досудовому розслідуванні не означає заміну прокурорського нагляду

судовим контролем, а є розумним поєднанням цих двох форм у системі

331

забезпечення законності і захисту прав і свобод людини та громадянина.

Принцип “подвійного контролю” означає, що прокурор, як гарант

публічного інтересу, у своїй діяльності захищає особисті права суб’єктів

процесу з позиції відповідності їх закону й узгодженості з інтересами

суспільства і держави. Суд же, як гарант прав особистості, у своїй

діяльності захищає права людини з позиції недопущення їх порушень

державними органами [402, с. 128-131].

“Подвійність контролю” за законністю з боку прокурора і слідчого

судді не означає, що вони повинні бути “скуті одним ланцюгом” у плані

досягнення однакових цілей своєї діяльності у зазначеному напрямі

(контролю). Інакше законодавець не передбачав би ситуації, коли при

відмові слідчого судді у задоволенні клопотання слідчого, наглядаючий

прокурор має право оскаржити ухвалу слідчого судді в апеляційному

порядку. Так, прокурору одного із районів Одеської області слідчий суддя

відмовив у задоволенні клопотання про відсторонення посадових осіб від

займаної посади. За скаргою прокурора судова палата у кримінальних

справах Одеського апеляційного суду ухвалу слідчого судді скасувала,

задовольнила скаргу прокурора [107].

Відтак, спільні дії прокурора і слідчого судді у досудовому

провадженні, де переважають змагальні елементи, спрямовані на

досягнення стану законності, але з різними цілями. Прокуророві , як

представнику сторони обвинувачення, законність дій і рішень органів

досудового розслідування і його особисто потрібна для переконливості

позиції перед судом, який вирішуватиме матеріали кримінального

провадження по суті. Для слідчого судді, як представника судової гілки

влади, забезпечення стану законності є важливою державною функцією,

яка у досудовому провадженні здійснюється у формі судового контролю.

Частиною 1 ст. 39 КПК України визначена цільова спрямованість

організаційно-управлінських і процесуально-організаційних повноважень

332

керівника органу досудового розслідування – організація досудового

розслідування, а ч. 2 ст. 36 КПК України визначена цільова направленість

повноважень прокурора у досудовому розслідуванні – нагляд за

додержанням законів під час проведення досудового розслідування у

формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Співвідношення між розглядуваними у цьому підрозділі функціями

“керівників” досудового розслідування нарешті визначені у чинному

процесуальному законі чітко й одночасно.

333

Висновки до розділу 4

1. До набрання чинності КПК України 2012 р. процесуальні

правовідносини у досудовому розслідуванні між його учасниками –

приватними особами могли будуватися лише “через” державного

службовця (в тому числі й прокурора), який “вів” кримінальний процес, а

за чинним КПК України з метою забезпечення принципу реальної

змагальності приватні особи (підозрювані, потерпілі та ін.) вправі

здійснювати окремі процесуальні дії, вступаючи у правові відносини

самостійно.

2. За відсутності іншого суб’єкта, який би наглядав за законністю

усього досудового розслідування, а не лише тієї його частини, що

здійснює слідчий, прокурор є цілком “придатним” суб’єктом, який може

ефективно наглядати за законністю реалізації усіх правовідносин у

досудовому розслідуванні. Фактично йдеться про тотальний нагляд

прокурора за законністю усіх реальних правовідносин, що складаються

між усіма суб’єктами розслідування. Винятком є лише ті правовідносини,

суб’єктом яких є слідчий суддя.

3. Особливі режими діяльності правоохоронних органів, у тому

числі й режим антитерористичної операції, не можуть бути підставою для

обмеження конституційних прав громадян прокурором у тих випадках,

коли таке обмеження, згідно з європейськими стандартами кримінального

судочинства, перебуває у компетенції слідчого судді (суду).

4. Передавання прокуророві суддівських повноважень, змістом яких

є обмеження конституційних прав громадян, не лише суперечить

Конституції України (статті 29-31), а й позбавлене “процесуальної

логіки”. Бо у кримінальному процесі, де елементи змагальності мають

перевагу над інквізиційними елементами, сторона обвинувачення не

повинна мати навіть “тимчасового” права позбавляти конституційних

334

прав сторону захисту. Порушення цього фундаментального правила

кримінального судочинства не може бути виправдане ніякими

обставинами політичного чи іншого характеру.

5. Спільні дії прокурора і слідчого судді у досудовому

розслідуванні, де переважають змагальні елементи, спрямовані на

досягнення стану законності, мають різні цілі. Прокуророві, як

представнику сторони обвинувачення, законність дій і рішень органів

досудового розслідування і його особисті, потрібні для переконливості

позиції перед судом, оскільки зібрані матеріали кримінального

провадження мають відповідати дійсності. Для слідчого судді, як

представника судової гілки влади, забезпечення стану законності є

державною функцією, яка у досудовому провадженні здійснюється у

формі судового контролю.

6. Українському законодавцю доцільно запозичувати позитивний

досвід правового регулювання “конкуруючих” повноважень прокурора і

органів розслідування (їхніх керівників) у державах сталої демократії,

зокрема у європейських державах, де відповідальність за результати

досудового розслідування останнім часом покладається на прокурора.

7. За умов врегулювання в Конституції України функції прокурора

щодо підтримання державного обвинувачення, а також

загальноєвропейської тенденції з посилення повноважень і

відповідальності прокуратури за результати досудового розслідування, за

прокурором мають бути збережені повноваження щодо правового нагляду

за законністю розслідування і процесуального керівництва ним.

8. Прокурорський нагляд і процесуальне керівництво прокурора, як

“зовнішні” функції мають для реалізації функції розслідування державно-

забезпечувальне значення, вводячи її в рамки повноти розслідування і

законності, а внутрішня організаційно-управлінська діяльність керівника

органу досудового розслідування відіграє щодо функції слідчого лише

335

службову роль, забезпечуючи оптимальний результат і якість слідчої

роботи.

336

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне системне узагальнення та нове

вирішення конкретних наукових проблем, що має істотне значення для науки

кримінального процесу: уперше після ухвалення нового КПК України

комплексно, на підставі сучасної методологічної основи та з урахуванням

результатів процесу кардинального реформування кримінального

процесуального законодавства досліджено функції прокурора у досудовому

розслідуванні, у результаті чого сформульовані основні результати та

пропозиції, які мають теоретичне і практичне значення.

1. Визначено еволюцію функціонального призначення діяльності

прокурора у досудовому розслідуванні, яка складається з п’яти відносно

самостійних етапів: до відокремлення суду від адміністративних органів;

після відокремлення суду від адміністративних органів; після відокремлення

обвинувальної влади від судової й перебування прокурорів при судових

відомствах; за часів радянської влади; у період незалежної України.

Обґрунтовано, що наявне в теорії кримінального процесу знання про функції

прокурора у досудовому розслідуванні в історичному вимірі є застарілим, а в

змістовному – не відповідає сучасним очікуванням суспільства щодо

функціонування прокурора в кримінальному провадженні. Нормативно-

правові акти не визначають достатніх підстав для того, щоб зробити чіткий і

однозначний висновок про різновиди кримінальних процесуальних функцій,

що виконуються прокурором у досудовому розслідуванні. Кожній державі

романо-германської (континентальної) системи права властивий

специфічний набір кримінальних процесуальних функцій прокурора у

досудових стадіях процесу, зумовлений як загальною логікою типу (моделі)

кримінального процесу, так і особливостями, традиціями національної

правової культури, іншими об’єктивними й суб’єктивними чинниками.

2. Доведено, що на відповідальність прокурора і його функціональне

337

призначення на досудовому розслідуванні не вплинула суттєво та обставина,

що він у кримінальному процесі України, починаючи з 1992 р., «втрачав»

повноваження щодо вирішення важливих питань досудового розслідування,

які з метою ширшого впровадження в досудове розслідування принципу

змагальності й розширення судового захисту конституційних прав його

учасників поступово переходили до суду, що, врешті-решт, призвело до

регламентації в процесуальному законі повноважень нового для вітчизняного

законодавства учасника – слідчого судді. Однак незмінною залишилася

відповідальність прокурора за функціональну єдність діяльності не лише

сторони обвинувачення, яку він по суті очолює на стадії досудового

розслідування, а й діяльності всіх учасників цієї стадії.

3. Установлено, що прокурор у досудовому розслідуванні, крім

загальновизнаних функцій, може виконувати також дисфункції та латентні

функції. Дисфункції прокурора у досудовому розслідуванні мають

позапроцесуальний характер, наприклад, здійснення діяльності не в інтересах

закону, а з корупційною метою. Така діяльність не є процесуальною, бо

здійснюється не на підставі закону, а всупереч йому. Невстановлення особи,

яка вчинила кримінальне правопорушення, закриття кримінального

провадження за скінченням термінів давності або винесення судом

виправдувального вироку у справі не є елементами дисфункцій прокурора.

Виявлено, що в результаті діяльності прокурора можуть бути досягнуті

об’єктивні наслідки, які є досить віддаленими від задекларованої в

процесуальному законі мети його поведінки, латентними. Так, діяльність

прокурора з викриття особи у вчиненні кримінального правопорушення

демонструє виконання прокурором явної функції, якою є обвинувачення.

Латентною функцією (побічним наслідком) цієї діяльності є стримування

суб’єктів від вчинення нових кримінальних правопорушень.

4. Констатовано, що політична влада, яку повинен проводити в життя

прокурор як «очільник» правоохоронної функції держави, трансформується в

процесуальну діяльність прокурора у конкретному досудовому

338

розслідуванні. Така трансформація відбувається щоразу, коли прокурор

вступає в кримінальне провадження як процесуальний керівник

розслідування або контролює хід кримінального провадження як керівник

органу прокуратури.

5. Наголошено, що змагальність у сучасному значенні терміна, по

суті, є «обвинувальністю», з якої вона «виросла» в теорії кримінального

процесу. Обвинувальність же в широкому значенні цього слова в досудовому

розслідуванні означає не просто здійснення обвинувальної діяльності, а

здійснення її з метою отримати результат, достатній для того, щоб

звернутися до суду з вимогою про притягнення певної особи до кримінальної

відповідальності.

6. Доведено, що функція обвинувачення, яку виконує прокурор у

кримінальному провадженні, є не лише однією з основних

(загальнопроцесуальних) функцій кримінального провадження, спрямованою

на висунення державного обвинувачення та доведення його перед судом, а й

правовим засобом захисту інтересів особи, держави та суспільства від

кримінальних правопорушень. Оскільки прокурор є незмінним протягом

досудового та судового провадження, то незмінною має бути і його

процесуальна функція – державне обвинувачення, яка в досудовому

розслідуванні реалізується прокурором у формі підготовки державного

обвинувачення з моменту повідомлення особі про підозру до спрямування

обвинувального акту до суду. Позицію Європейського суду з прав людини

про те, що момент висунення кримінального обвинувачення може наставати

раніше від моментів, визначених національним законодавством, у

кримінальному процесі України доцільно розглядати як зміст правової

презумпції, згідно з якою наявність одного із цих моментів є підставою до

поводження з особою як з підозрюваною ще до формального надання їй

такого процесуального статусу.

7. Визначено, що сутність прокурорського нагляду за законністю

досудового розслідування полягає в його безперервній спостережній

339

діяльності із забезпечення законності в досудовому розслідуванні. Нагляд

починається з моменту надходження повідомлення про вчинене кримінальне

правопорушення й триває до завершення досудового розслідування. Визнано,

що система завдань, виконання яких становить зміст наглядової функції

прокурора у розслідуванні й забезпечує її ефективну реалізацію, повинна

включати до свого складу такі елементи: запобігання та своєчасне виявлення

будь-яких порушень закону, допущених органами досудового розслідування

при виконанні процесуальних, у тому числі слідчих (розшукових), дій та при

прийнятті процесуальних рішень; своєчасне припинення й усунення

порушень закону; своєчасне виявлення та усунення порушень закону,

допущених іншими суб’єктами досудового розслідування; охорона прав

суб’єктів досудового розслідування від порушень їх органами досудового

розслідування, а в разі порушення – вжиття передбачених законом заходів до

негайного відновлення; забезпечення повного, всебічного й неупередженого

розслідування кримінального правопорушення.

8. Наголошено на необхідності виокремлення в кримінальному

процесі стадії порушення кримінального провадження, яка могла би бути

ефективним механізмом забезпечення автоматичного початку досудового

розслідування в кожному випадку отримання компетентними державними

органами заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення. Існування цієї

стадії значно знизило би кількість порушень закону, на які прокурор реагує в

процесі досудового розслідування.

9. Обґрунтовано позицію щодо необхідності відокремлення в чинному

законодавстві функції нагляду за додержанням законів органами, які

проводять оперативно-розшукову діяльність, від функції нагляду за

додержанням законів при проведенні досудового розслідування. За

характером, змістом і завданнями це два самостійні різновиди державної

правоохоронної діяльності.

10. Установлено, що причиною покладення на прокурора функції

процесуального керівництва досудовим розслідуванням стало скасування

340

інституту додаткового розслідування та потреба вирішення питання про

забезпечення не тільки законного, а і якісного розслідування кримінального

правопорушення «з першого разу». Доведено, що процесуальне керівництво

розслідуванням не є формою нагляду прокурора за його законністю, і,

навпаки, нагляд за законністю не є формою процесуального керівництва.

Процесуальне керівництво не має на меті виявлення порушень закону

органами досудового розслідування та ініціювання питання про притягнення

слідчих і їхніх керівників до юридичної відповідальності.

11. З’ясовано, що прокурор у досудовому розслідуванні вирішує серед

інших питань такі, що не пов’язані з підготовкою державного обвинувачення

й наглядом за законністю цього процесу та керівництвом досудовим

розслідуванням. Відтак, ці питання не є суто процесуальними й не впливають

на вирішення основного питання кримінального провадження. Але

вирішення їх безпосередньо пов’язане з досудовим розслідуванням,

відбувається в його просторово-часових межах і має суттєве значення для

його учасників. Наголошено, що вирішення цих питань є окремими

різновидами діяльності прокурора, а саме: правозахисна діяльність;

запобіжна діяльність; безпосередня участь у розслідуванні.

12. Установлено, що під час досудового розслідування, процесуальне

керівництво яким здійснює прокурор, виникає потреба захисту, крім

процесуальних, інших найрізноманітніших прав громадян, які є або не є

учасниками кримінального провадження. Поняття «правозахисна діяльність»

є ширшим від поняття «нагляд прокурора за законністю діяльності органів

досудового розслідування». Водночас правозахист, на відміну від нагляду за

законністю, не є процесуальною функцією. Правозахисна діяльність

прокурора є «незалежною» від інших різновидів його діяльності й перебуває

«над» кримінальним процесом. Визначено, що прокурорська правозахисна

діяльність складається з двох взаємопов’язаних етапів: забезпечення

конституційних прав і свобод суб’єкта процесу та захисту порушених прав і

свобод цього суб’єкта. На першому етапі прокурор спрямовує свою

341

правозахисну діяльність на створення реальних можливостей кожному

суб’єкту досудового розслідування для безперешкодної та повної реалізації

ним своїх прав і дотримання цих прав іншими суб’єктами процесу. На

другому етапі, пов’язаному з порушенням чи обмеженням конституційних

прав і свобод якогось суб’єкта, прокурор використовує заходи поновлення

порушених конституційних прав і свобод та притягнення винуватого до

встановленої законом відповідальності, тобто виконує дії суто

правозахисного характеру.

13. Визнано, що прокурор як організатор і координатор запобігання,

протидії та розслідування злочинів отримує в кримінальному процесі

інформацію про причини й умови, які їй сприяють. Отже, прокурор повинен

мати право не лише виявляти ці причини та умови, а й використовувати

заходи до їх усунення, як це було за КПК України 1960 р. Здійснення

прокурором запобіжної діяльності доцільно регламентувати як завдання

кримінального провадження, що визначені ст. 1 КК України і ст. 2 КПК

України. Завдання, зазначені в цих статтях, наразі мають лише кримінально-

правовий та кримінальний процесуальний характер, а регламентоване в

процесуальному законі завдання щодо запобіжної діяльності матиме

спеціально-кримінологічний характер. Вирішуючи питання про

«повернення» регламентації запобіжної діяльності до кримінального

процесуального законодавства, доцільно діяти, виходячи із засад розумності

та справедливості. Виявлення причин і умов має належати до обставин, які

підлягають встановленню в кожному кримінальному провадженні на стадії

досудового розслідування. Водночас до закону має бути запроваджена норма

про те, що в разі, коли з’ясування причин і умов, які сприяли вчиненню

кримінального правопорушення, потребує значної кількості часу, що може

призвести до порушення засади розумності строків, прокурор повинен мати

право за наявності до того підстав не використовувати заходи до усунення

причин і умов, які сприяли вчиненню кримінального правопорушення.

14. Визначено, що безпосередня участь прокурора в досудовому

342

розслідуванні є допоміжною та забезпечувальною щодо всіх інших функцій і

видів діяльності прокурора в досудовому розслідуванні. Ця функція не

«розчиняється» серед інших, а є, хоч і відносно, самостійною. У прокурора

має бути вибір: в одних ситуаціях розслідування він може втручатися в нього

й особисто здійснювати процесуальні дії, у тому числі пізнавального

характеру, а в інших – залишати вибір дії за слідчим чи керівником органу

досудового розслідування.

15. Доведено, що за відсутності іншого суб’єкта, який би наглядав за

законністю всього досудового розслідування, а не лише тієї його частини, що

здійснює слідчий, прокурор є цілком «придатним» суб’єктом, який може

ефективно наглядати за законністю реалізації всіх правовідносин у досудовому

розслідуванні. Фактично йдеться про тотальний нагляд прокурора за законністю

всіх реальних правовідносин, що складаються між усіма суб’єктами

розслідування. Винятком є лише ті правовідносини, суб’єктом яких є слідчий

суддя.

16. Зауважено, що особливі режими діяльності правоохоронних

органів, у тому числі й режим антитерористичної операції, не можуть бути

підставою для обмеження прокурором конституційних прав громадян у тих

випадках, коли таке обмеження згідно з європейськими нормами перебуває в

компетенції суду (слідчого судді). Передавання прокуророві суддівських

повноважень, змістом яких є обмеження конституційних прав громадян, не

лише суперечить ст. 29–31 Конституції України, а й позбавлене

«процесуальної логіки», оскільки в кримінальному процесі, де елементи

змагальності мають перевагу над інквізиційними елементами, сторона

обвинувачення не повинна мати навіть «тимчасового» права позбавляти

конституційних прав сторону захисту. Порушення цього фундаментального

правила кримінального судочинства не може бути виправдане ніякими

обставинами політичного чи іншого характеру. Наголошено, що спільні дії

прокурора й слідчого судді в досудовому розслідуванні, де переважають

змагальні елементи, спрямовані на досягнення стану законності, мають різні

343

цілі. Прокуророві як представнику сторони обвинувачення законність дій і

рішень органів досудового розслідування і його особисто потрібна для

переконливості позиції перед судом, який здійснюватиме судове

провадження по суті. Для слідчого судді як представника судової гілки влади

забезпечення стану законності є державною функцією, яка в досудовому

провадженні здійснюється у формі судового контролю.

17. З огляду на інтеграційні процеси гармонійного розвитку правової

системи України з правовою системою Європейського Союзу законодавцю

доцільно запозичувати позитивний досвід правового регулювання

«конкуруючих» повноважень прокурора й органів розслідування (їхніх

керівників) у державах сталої демократії, зокрема в європейських державах,

де відповідальність за результати досудового розслідування останнім часом

покладається на прокурора. За умов урегулювання в Конституції України

функції прокурора щодо підтримання державного обвинувачення, а також

загальноєвропейської тенденції з посилення повноважень і відповідальності

прокуратури за результати досудового розслідування, за прокурором мають

бути збережені повноваження щодо нагляду за законністю розслідування й

процесуального керівництва ним. Установлено, що прокурорський нагляд і

процесуальне керівництво прокурора як «зовнішні» функції мають для

реалізації функції розслідування державнозабезпечувальне значення, вводячи

її в межі повноти розслідування й законності, а внутрішня організаційно-

управлінська діяльність керівника органу досудового розслідування відіграє

щодо функції слідчого лише службову роль, забезпечуючи оптимальний

правовий режим і якість слідчої діяльності.

344

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абашева Ф. А. Функциональная характеристика современного

российского уголовного процесса / Ф. А. Абашева, Т. З. Зинатуллин ; науч.

ред. докт. юрид. наук, проф. З. З. Зинатуллин. – Москва: Юрид. лит., 2008. –

216 с.

2. Абламський С. Є. Окремі проблемні питання реформування

кримінального судочинства в частині забезпечення захисту прав та законних

інтересів потерпілого / С. Є. Абламський // Актуальні проблеми

реформування кримінально-процесуального законодавства й удосконалення

діяльності судових і правоохоронних органів України: матер. Міжнар. наук.-

практ. конф. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Є. О. Дідоренка, 2012. – С. 353–

358.

3. Абрамов В. И. Соотношение понятий “охрана” и “защита”

“гарантированость” “обеспечение” прав ребенка / В. И. Абрамов //

Государство и право, 2006. – № 6. – С. 68–74.

4. Актуальные проблемы правовой теории государства: учеб. пособ.

/ под ред. В. П. Малахова, А. И. Клименко. – Москва: Юнити Дана: закон и

право, 2013. – 183 с.

5. Александров А. С. Уголовное преследование. /Уголовный

процесс: сб. учеб. пособ. Общая часть. / А. С. Александров, М. П. Поляков. –

Москва : ИМЦ ГУК МВД России, 2002. – Вып. 1. – С. 103–131.

6. Александров А. И. Уголовно-процессуальная политика в России

в условиях реформирования государства: история и современность

/ А. И. Александров. – Санкт-Петербург: Санкт-Петербургская академия

МВД России, 1998. – 324 с.

7. Алексеев А. И. Криминологическая профилактика: теория, опыт,

проблемы: монография / А. И. Алексеев, С. И. Герасимов, А. Я. Сухарев. –

Москва : Норма, 2011. – 310 с.

345

8. Алексеев В. Б. Процессуальный статус прокурора и судебная

власть / А. Б. Алексеев, К. Е. Колибаб // Организация управления в органах

прокуратуры: сб. науч. труд. – Москва, 1998. – С. 93–99.

9. Алексеев Н. С. Очерк развития науки советского уголовного

процесса / Н. В. Алексеев, В. Г. Даев, Л. Д. Кокорев. – Воронеж: Изд-во

Воронеж. ун-та, 1980. – 252 с.

10. Алексеев Н. С. Понятие участников уголовного процесса. Их

классификация / Н.С. Алексеев, В.З. Лукашевич ; под ред. Н.С. Алексеева,

В.З. Лукашевича, П.С. Элькинд. – М.: Юрид. лит., 1972. – 202 с.

11. Андреев И. Д. Проблемы логики и методологии познания

/ И. Д. Андреев. – Москва: Наука, 1972. – 320 с.

12. Андрєєв Р. Процесуальне керівництво досудовим розслідуванням

та підтримання державного обвинувачення / Р. Андрєєв // Вісник

прокуратури, 2013. – № 4. – С. 52–66.

13. Андрусяк В. Б. Функції органів досудового слідства в

кримінальному процесі України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09.

/ В. Б. Андрусяк. – Харків, 2011. – 20 с.

14. Анисимов Е. В. Дыба и кнут. Политический сыск и русское

общество в ХVІІ веке / Е. В. Анисимов. – Москва, 1999. – 198 с.

15. Атишко В. П. Функция контроля начальника следственного

управления в уголовном судопроизводстве: Автореф. дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.09 / В. П. Атишко. – Москва, 1996. – 21 с.

16. Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом

/ В. Г. Афанасьев. – Москва: Политиздат, 1977. – 295 с.

17. Бабаев М. М. О соотношении уголовной и криминологической

политики / М. М. Бабаев // Проблемы социологии уголовного права. –

Москва, 1982. – С. 3–13.

18. Бабенко В. Вплив положень Кримінального процесуального

кодексу України на реформування органів прокуратури / В. Бабенко // Вісник

Національної академії прокуратури України, 2012. – № 3. – С. 62–67.

346

19. Бабенко В. І. Правові та організаційні питання прокурорського

нагляду за додержанням природоохоронного законодавства / В. І. Бабенко //

Вісник прокуратури, 2002. – № 5. – С. 14–19.

20. Бабкова В. Проблеми здійснення прокурором наглядових

повноважень у формі процесуального керівництва під час проведення

досудового розслідування / В. Бабкова // Вісник Національної академії

прокуратури України, 2012. – № 3. – С. 71–72.

21. Баганець О. Переваги та недоліки нового КПК: пропозиції щодо

внесення змін та доповнень до проекту нового Кримінально-процесуального

кодексу України / О. Баганець // Юридичний вісник України, 2012. –

№ 10 (871). – С. 6–7.

22. Бажанов С. В. Уголовно-процессуальная политика, экономика и

право: монография / С. В. Бажанов. – Владимир : Изд-во ВЮИ : Минюст

России, 2003. – 223 с.

23. Баженов Л. Б. Строение и функции естественнонаучной теории /

Л. Б. Баженов. – Москва: Наука, 1978. – 232 с.

24. Бакаев Д. Указания прокурора при расследовании преступлений

/ Д. Бакаев // Социалистическая законность, 1971. – № 2. – С. 51–52.

25. Бакаев Д. М. Надзор прокурора за расследованием преступлений

/ Д. М. Бакаев. – Москва: Юридлит, 1979. – 112 с.

26. Бандурка А. М. Преступность в Украине: причины и

противодействие: монография / А. М. Бандурка, Л. М. Давыденко. – Харьков:

Основа, 2003. – 249 с.

27. Банчук О. Про “диктаторські” закони демократичної держави

[Електронний ресурс] / О. Банчук, Б. Малишев. – Режим доступу:

http://pravo.org.ua/2011-07-05-15-26-55/2011.

28. Бардук В. Попереднє розслідування в концепції судово-правової

реформи / В. Бардук // Вісник прокуратури, 1999. – № 2. – С. 48–50.

347

29. Басиста І.В. Правові основи прийняття і виконання рішень

слідчого на стадії досудового розслідування: Автореф. дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.09 / І. В. Басиста: Запоріжжя, 2014. – 40 с.

30. Басков В. И. Прокурорский надзор: учеб. для вузов /

В. И. Басков. – 2-е изд. – Москва: БЕК, 1996. – 558 с.

31. Баулін О. В. Концептуальні засади досудового розслідування в

Україні: минуле, сучасне, перспективи / О. В. Баулін // Актуальні проблеми

реформування кримінально-процесуального законодавства й удосконалення

діяльності судових і правоохоронних органів України: матер. Міжнар. наук.-

практ. конф. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Є. О. Дідоренка, 2012. – С. 136–

145.

32. Бедняков Д. И. Непроцессуальная информация и расследование

преступлений / Д. И. Бедняков. – Москва: Юрид. лит., 1991. – 105 с.

33. Белозеров Ю. Н. Обеспечение прав и законных интересов

личности в стадии возбуждения уголовного дела: учеб. пособ.

/ Ю. Н. Белозеров, П. Г. Марфицин. – Москва: УМЦ при ГУК МВД РФ,

1994. – 76 с.

34. Белозеров Ю. Н. Гарантии прав и законных интересов

иностранных граждан в уголовном процессе / Ю. Н. Белозеров,

Е. А. Качаев. – Москва, 1999. – 135 с.

35. Беляев В. П. Контроль и надзор в Российской Федерации

/ В. П. Беляев. – Москва, 2005. – 230 с.

36. Беляев В. П. Надзор как форма юридической деятельности

/ В. П. Беляев // Правоведение, 2004. – № 3. – С. 68–84.

37. Беляев В. П. Сущность контроля и надзора, их сходство и

различия / В. П. Беляев // Государство и право, 2006. – № 7. – С. 31–42.

38. Белякова И. М. Воспитательная функция в работе следователя по

уголовным делам в отношении несовершеннолетних: Дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.09 / Инна Михайловна Белякова. – Москва, 2003. – 166 с.

348

39. Берова Д. М. Основы теории функционализма в уголовном

судопроизводстве: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 [Электронный

ресурс] / Д. М. Берова. – Ростов-на-Дону, 2001. – 53 с. – Режим доступа:

http://vak1.ed.gov.ru/common//img/uploaded/files/BerovaDM.doc.

40. Бессарабов В. Г. Организация и деятельность российской

прокуратуры (1996–2006) / В. Г. Бессарабов. – Нальчик: Эльфа, 2006. – 368 с.

41. Бессарабов В. Г. Прокурорский надзор: учебник

/ В. Г. Бессарабов. – Москва: Проспект, 2006. – 536 с.

42. Бессарабов В. Г. Европейский суд по правам человека

/ В. Г. Бессарабов. – Москва: Юрлитинформ, 2004. – 248 с.

43. Бєсєда С. В. Повноваження прокурора згідно проекту КПК

України / С. В. Бєсєда // Актульні проблеми реформування кримінально-

процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і

правоохоронних органів України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. –

Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Є. О. Дідоренка, 2012. – С. 66–68.

44. Благочестивъйшія Самодержавнъейшія Великія Государыни

Императрицы Екатерины Вторыя Учрежденія для управленія губерній

Всероссійскія имперіи” от 7 ноября 1775 года [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://www.runivers.ru/bookreader/book.

45. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения

/ В. П. Божьев. – Москва: Юрид. лит., 1975. – 149 с.

46. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения:

Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.09 / В. П. Божьев. – Москва, 1994. –

39 с.

47. Бозров В. М. Основы теории уголовно-процессуальных функций.

Общая часть: монография / В. М. Бозров. – Екатеринбург: Изд. дом

“Уральская гос. юрид. академия”, 2012. – 96 с.

48. Бойков А. Д. Третья власть в России: Очерки о правосудии,

законности и судебной реформе 1990–1996 гг. / А. Д. Бойков. – Москва:

НИНСЗ, 1997. – 264 с.

349

49. Борзенков В. Г. Философская проблема специальной науки как

особый гносеологический феномен / В. И. Купцов, В. Г. Борзенков

// Философия и наука. – Москва, 1973. – С. 200–201.

50. Борисов В. І. Поняття кримінально-правової політики

/ В. І. Борисов, П. Л. Фріс // Вісник Асоціації кримінального права України,

2013. – № 1 (1). – С. 15–31.

51. Босхолов С. С. Основы уголовной политики: конституционный,

криминологический, уголовно-правовой и информационный аспекты

/ С. С. Босхолов. – Москва: ЮрИнфоР, 1999. – 293 с.

52. Бурбика М. М. Правові та організаційні засади координаційної

діяльності органів прокуратури України у сфері протидії злочинності:

Автореф. дис…. д-ра юрид. наук: 12.00.07 / М. М. Бурбика. – Київ, 2012. –

37 с.

53. Буцковский Н. А. О деятельности прокурорского надзора

вследствие отделения обвинительной власти от судебной /

Н. А. Буцковский. – Санкт-Петербург, 1867. – 80 с.

54. Василенко О. Питання взаємодії оперативного підрозділу,

слідчого та координуюча роль прокурора як процесуального керівника у

кримінальному провадженні / О. Василенко // Вісник прокуратури, 2013. –

№ 2. – С. 24–28.

55. Васильева Е. Г. Уголовный процесс: догматико-аксиологическое

исследование: монография / Е. Г. Васильева. – Москва: Юрлитинформ,

2013. – 584 с.

56. Васильєв Г. Прокуратура як гарант законності в державі

/ Г. Васильєв // Вісник прокуратури, 2013. – № 12. – С. 3–6.

57. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод.,

допов. та CD) / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – Київ; Ірпінь: Перун, 2009. –

1736 с.

58. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і

гол. ред. В. Т. Бусел. – Київ; Ірпінь: Перун, 2003. – 1440 с.

350

59. Веретенников В. И. Очерки истории генерал-прокуратуры в

России до екатериновского времени / В. И. Веретенников. – Харьков, 1915. –

562 с.

60. Вернидубов І. Публічне кримінальне переслідування як

передумова забезпечення права обвинуваченого на кваліфікований захист

/ І. Вернидубов // Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його

забезпечення: матер. Міжнар. наук.-практ. семінару. – Харків, 2006. – С. 336.

61. Виноградов В. Г. Научная теория / В. Г. Виноградов

// Методологические основы научного познания / В. Г. Виноградов. –

Москва: Высш. школа, 1972. – С. 153–169.

62. Висновок Парламентської асамблеї Ради Європи від 26 вересня

1995 р. № 190 (1995) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_590.

63. Витрук Н. В. О юридических средствах обеспечения реализации

и охраны прав советских граждан / Н. В. Витрук // Правоведение, 1964. –

№ 4. – С. 28–31.

64. Війтєв Ю. Впровадження в практичну діяльність вимог КПК

України / Ю. Війтєв // Вісник прокуратури, 2013. – № 6. – С. 54–59.

65. Войцишин В. Діяльність за новим КПК: перші результати

/ В. Войцишин // Вісник прокуратури, 2013. – № 2. – С. 17–23.

66. Войцишин В. Прокуратура в системі кримінальної юстиції в

період її реформування / В. Войцишин // Вісник прокуратури, 2011. – № 2. –

С. 11–14.

67. Волошина В. К. Визначення відомчого контролю за законністю

дій та рішень органів та посадових осіб, які здійснюють досудове

розслідування, як специфічний принцип досудового розслідування

/ В. К. Волошина // Теорія та практика кримінального судочинства: матер.

Міжнар. наук.-практ. конф. – Харків: Нац. ун-т внутр. срав, 2011. – С. 153–

156.

351

68. Волошина В. К. Щодо питань реалізації принципу змагальності у

доказуванні на стадії досудового розслідування за новим Кримінальним

процесуальним кодексом України / В. К. Волошина // Юрид. часопис Нац.

акад. внутр. справ, 2013. – № 2. – С. 166–171.

69. Гаврилов В. В. Прокурорский надзор в России. Устройство и

деятельность прокуратуры Российской Федерации / В. В. Гаврилов,

Т. П. Николаева, А. П. Чугунов. – Саратов, 1995. – 185 с.

70. Галузо В. Н. В России. Историко-правовые расследования:

монография / В. Н. Галузо. – Москва: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2008. –

559 с.

71. Гальперин И. М. Предмет уголовной политики и основные

направления ее изучения / И. М. Гальперин, В. Н. Курляндский // Основные

направления борьбы с преступностью. – Москва: Юрид. лит., 1975. – С. 12–

27.

72. Гасанов К. К. Абсолютные права человека и ограничения прав

/ К. К. Гасанов, А. В. Стремухов // Правоведение, 2004. – № 1. – С. 164–173.

73. Генеральна прокуратура України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/zvitmu.html.

74. Гибш Г. Введение в марксистскую социальную психологию

/ Г. Гибш, М. Форверг ; пер. с нем. – Москва: Прогресс, 1972. – 295 с.

75. Глинська Н. В. Концептуальні засади визначення та забезпечення

стандартів доброякісності кримінальних процесуальних рішень: монографія

/ Н. В. Глинська. – Київ: Істина, 2014. – 588 с.

76. Гловюк І. В. Дозвільна функція суду у досудовому провадженні:

порядок реалізації [Електронний ресурс] / І. В. Гловюк // Часопис Академії

адвокатури України, 2009. – № 1. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-

journals/Chaau/2009-1/09givppr.pdf.

77. Гловюк І. В. Здійснення дозвільної функції суду у досудовому

провадженні: проблемні питання / І. В. Гловюк // Проблеми кримінального

352

права, процесу та криміналістики: матер. наук.-практ. конф. (м. Одеса,

9 жовтня 2009 р.). – Одеса, 2009. – С. 370-373.

78. Гловюк І. В. Кримінально-процесуальні функції підтримання

цивільного позову та заперечення проти цивільного позову: до проблеми

самостійності у системі функцій / І. В. Гловюк // Правова система України:

сучасний стан та перспективи розвитку: матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Одеса, 10–11 лютого 2012 р.): у 3 ч. – Одеса: Причорноморська фундація

права, 2012. – Ч. 3. – С. 108–110.

79. Гмирко В. П. Доказування в кримінальному процесі: діяльнісна

парадигма. Теоретичний аналіз. Проблематизація. СМД-репрезентація:

монографія / В. П. Гмирко. – Дніпропетровськ: Академія митної служби

України, 2010. – 314 с.

80. Голіна В. В. Сучасна нормативно-правова база та практика

державного програмування протидії злочинності в Україні / В. В. Голіна,

М. Г. Колодяжний // Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. праць. –

Харків: Право, 2011. – Вип. 21. – С. 52–53.

81. Городецька М. С. Кримінально-процесуальна компетенція

слідчого органів внутрішніх справ: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09

/ Марина Сергіївна Городецька. – Дніпропетроськ, 2010. – 271 с.

82. Гринева А. В. Понятие и виды судебных правовых позиций:

вопросы теории: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 /

А. В. Гринева. – Москва, 2008. – 24 с.

83. Грицаєнко Л. Р. Прокуратура в країнах Європи: навч. посіб /

Л. Р. Грицаєнко. – Київ: Біноватор, 2006. – 400 с.

84. Грицаєнко Л. Р. Прокурорська діяльність в Україні у світлі

сучасного світового досвіду: монографія / Л. Р. Грицаєнко. – Вінниця:

Державна картографічна фабрика, 2009. – 576 с.

85. Грицаєнко Л. Роль та місце прокурорської влади у системі

державних органів / Л. Грицаєнко // Прокуратура. Людина. Держава, 2005. –

№ 5. – С. 43–46.

353

86. Гришин Ю. А. О статусе прокурора на стадии досудебного

расследования в реформируемом уголовном процессе Украины

/ Ю. А. Гришин // Актуальні проблеми реформування кримінально-

процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і

правоохоронних органів України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. –

Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Є. О. Дідоренка, 2012. – С. 98–107.

87. Гуценко К. Ф. Уголовный процесс западных государств

/ К. Ф. Гуценко, Л. В. Головко, Б. А. Филимонов. – Москва, 2001. – 445 с.

88. Гущин В. З. Правозащитные функции прокуратуры в

постсоциалистическом государстве / В. З. Гущин, А. В. Чурилов //

Государство и право, 1998. – № 5. – С. 59–65.

89. Давиденко В. Л. Кримінологічна діяльність суб’єктів

кримінального судочинства: монографія / В. Л. Давиденко, О. О. Титаренко

та ін. – Харків: Тимченко, 2011. – 214 с.

90. Давиденко Л. Кримінальне переслідування як форма

прокурорської діяльності у сфері протидії злочинності / Л. Давиденко //

Вісник академії прокуратури України, 2007. – № 1. – С. 83–90.

91. Давиденко Л. Прокурорський нагляд за виконанням вимог закону

/ Л. Давиденко, В. Давиденко // Вісник прокуратури, 2006. – № 5. – С. 30–34.

92. Давиденко Л. Прокурорська влада / Л. Давиденко // Прокуратура.

Людина. Держава, 2004. – № 7. – С. 35–41.

93. Давыденко Л. М. Противодействие преступности: теория,

практика, проблемы: монография / Л. М. Давиденко, А. А. Бандурка –

Харьков: Изд-во нац. у-та внутр. дел, 2005. – 302 с.

94. Давиденко Л. М. Проблеми оцінки та виміряння ефективності

діяльності пркуратири / Л.М. Давиденко// Питання конституційно-правового

статусу прокуратури України та удосконалення її діяльності. – Харків, 1999.

– С. 67-81.

95. Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка: в 4 т.

/ В. И. Даль. – Москва: Русский язык, 1981. – Т. 2. – 779 с.

354

96. Декрет о суде № 1. [Электронный ресурс] // Декреты Советской

власти. – Москва: Гос. изд-во полит. литературы, 1957. – Т. I. – Режим

доступа: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/DEKRET/o_sude1.htm.

97. Демидов И. Ф. Проблемы прав человека в современном

российском уголовном процессе (концептуальные положения): Автореф. дис.

… д-ра юрид. наук : 12.00.03. / И. Ф. Демидов. – Москва, 1996. – 34 с.

98. Дѐмин Ю. Перспективы развития прокурорского надзора в

Украине / Ю. Дѐмин // Закон и жизнь, 2010. – № 6. – С. 22–28.

99. Деришев Ю. В. Досудебное уголовное преследование по УПК РФ

/ Ю. В. Деришев // Государство и право, 2004. – № 12. – С. 43–50.

100. Дідоренко Є. Деякі проблеми теорії та практики кримінального

процесу / Є. Дідоренко // Вісник Академії правових наук України, 2003. –

№ 2–3. – С. 711–722.

101. Додонов В. Н. Прокуратура в России и за рубежом:

сравнительное исследование / В. Н. Додонов, В. Е. Круцких. – Москва:

Норма, 2001. – 192 с.

102. Додонов В. Н. Прокуратуры стран мира: справочник /

В. Н. Додонов ; под ред. С. П. Щербы. – Москва: Юрлитинформ, 2006. –

320 с.

103. Долежан В. Перспективи трансформації функцій прокуратури

України / В. Долежан // Вісник Національної академії прокуратури України,

2011. – № 2. – С. 45–49.

104. Долежан В. Проблема участі прокурора у кримінальному

судочинстві в аспекті судової реформи / В. Долежан // Право України, 2010. –

№ 5. – С. 48–51.

105. Долежан В. В. Содержание и структура прокурорско-надзорного

процесса / В. В. Долежан // Закон Украины “О прокуратуре”: теория и

практика его применения: матер. респуб. науч.-практ. конф. – Харьков,

1992. – С. 15–16.

355

106. Доповідна записка прокуратури Дніпропетровської області про

результати вивчення стану організації та здійснення процесуального

керівництва у кримінальному провадженні № 0425-38 вих-14 від

05.02.2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.dnipr.gp.gov.ua/ua/index.html.

107. Доповідна записка прокуратури Одеської області про результати

вивчення стану організації та здійснення процесуального керівництва у

кримінальному провадженні № 04/2/2-5127-14 від 05.02.2014 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.od.gp.gov.ua/ua/index.html.

108. Дотримання прав учасників кримінального провадження під час

проведення освідування [текст] моногр. / В.І. Галаган, Ж.В. Удовенко, О.М.

Качалова, С.С. Клочуряк. – Київ: Центр учбової літератури, 2015. – 160с.

109. Ефимичева С. П. Разделение властей и проблемы борьбы с

преступностью / С. П. Ефимичева // Проблемы совершенствования

прокурорского надзора (к 275 летию Российской прокуратуры): матер. науч.-

практ. конф. – Москва, 1997. – С. 176–183.

110. Жалинский А. Э. Содержание уголовной политики

/ А. Э. Жалинский // Уголовная политика в борьбе с преступностью. –

Свердловск: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1986. – С. 12–18.

111. Жогин Н. В. Прокурорский надзор за предварительным

расследованием уголовных дел / Н. В. Жогин. – Москва: Юрид. лит., 1968. –

132 с.

112. Жук О. Д. Соотношение уголовного преследования и

прокурорского надзора в досудебных стадиях процесса / О. Д. Жук //

Уголовное право, 2003. – № 4. – C. 115–117.

113. Жук О. Д. О понятии и содержании функции уголовного

преследования в уголовном процессе России / О. Д. Жук // Законодательство,

2004. – № 2. – С. 77–87.

114. Заболотний І. Прокурорський нагляд та судовий контроль у

механізмі забезпечення прав людини на свободу і особисту недоторканість /

356

І. Заболотний // Вісник національної академії прокуратури України, 2013. –

№ 2. – С. 116–121.

115. Загальна декларація прав людини // Офіційний вісник України,

2008. – № 93. – Ст. 3103.

116. Загальна теорія держави і права / за ред. М. В. Цвіка,

О. В. Петришина. – Харків, 2010. – 340 с.

117. Загальна теорія держави і права / під ред. В. В. Копейчикова. –

Київ, 1997. – 317 с.

118. Загородников Н. И. Советская уголовная политика и

деятельность органов внутренних дел: учеб. пособ. / Н. И. Загородников. –

Москва: Моск. высш. школа милиции, 1979. – 99 с.

119. Загурський О. Б. Кримінальна процесуальна політика України:

історико-правовий аспект: монографія / О. Б. Загурський. – Івано-Франківськ:

Фоліант, 2014. – 215 с.

120. Загурський О. Б. Питання кримінально-процесуальної політики

України / О. Б. Загурський // Вісник Академії адвокатури України, 2011. –

№ 3. – С. 149–154.

121. Закон от 30.11.1979 г. “О прокуратуре СССР” [Электронный

ресурс]. – Режим доступу: http://www.law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=-

1322287.

122. Закон України від 01.12.1994 р. “Про порядок відшкодування

шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють

оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування,

прокуратури і суду” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/266/94-вр/card6#Public.

123. Закон України від 12.07.2001 р. “Про внесення змін до

Кримінально-процесуального кодексу України” // Відомості Верховної Ради

України, 2001. – № 44. – Ст. 234.

124. Закон України від 12.08.2014 р. “Про внесення змін до Закону

України “Про боротьбу з тероризмом” щодо превентивного затримання у

357

районі проведення антитерористичної операції осіб, причетних до

терористичної діяльності, на строк понад ніж 72 години” // Відомості

Верховної Ради, 2014. – № 39. – Ст. 2007.

125. Закон України від 12.08.2014 р. “Про внесення змін до

Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму

досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у

районі проведення антитерористичної операції” // Відомості Верховної Ради,

2014. – № 39. – Ст. 2008.

126. Закон України від 13.04.2012 р. “Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального

процесуального кодексу України” // Відомості Верховної Ради України,

2013. – № 21. – Ст. 208.

127. Закон України від 14.10.2014 р. “Про прокуратуру” // Офіційний

вісник України, 2014. – № 87. – Ст. 2471.

128. Закон України від 17.07.1997 р. “Про ратифікацію Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та

протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Відомості Верховної Ради

України, 1997. – № 40. – Ст. 263.

129. Закон України від 18.02.1992 р. “Про оперативно-розшукову

діяльність” // Відомості Верховної Ради України, 1992. – № 22. – Ст. 303.

130. Закон України “Про Національну поліцію” // Відомості

Верховної Ради України, 2015, № 40-41, ст. 379.

131. Закон України від 21.06.2001 р. “Про внесення змін до

Кримінально-процесуального кодексу України” // Відомості Верховної Ради

України, 2001. – № 34–35. – Ст. 187.

132. Закон України від 22.12.1993 р. “Про міжнародні договори

України” // Відомості Верховної Ради України, 2004. – № 50. – Ст. 540.

133. Закон України від 23.02.2006 р. “Про виконання рішень та

застосування практики Європейського суду з прав людини” // Відомості

Верховної Ради України, 2006. – № 30. – Ст. 260.

358

134. Закон України від 25.03.1992 р. “Про Службу безпеки України” //

Відомості Верховної Ради України, 1992. – № 27. – Ст. 382.

135. Закон України від 05.11.1991 р. “Про прокуратуру” // Відомості

Верховної Ради України, 1991. – № 53. – Ст. 793.

136. Законы о Судопроизводствъ по дълам о преступленіяхъ и

проступкахъ [Электронный ресурс] // Сводъ Законовъ Россійской Имперіи

Повелъніемъ Государя Императора Николая Перваго составленный. – Санкт

Петербург : Въ Типографіи Втораго Отдъленія Собственной Его

Императорскаго Величества Канцеляріи, 1857. – Т. 15. Законы уголовные. –

Режим доступа: http://www.runivers.ru/upload/iblock/c02/15.pdf.

137. Звирбуль В. К. Перспективы развития прокурорского надзора в

правовом государстве / В. К. Звирбуль // Советское государство и право,

1990. – № 9. – С. 53–56.

138. Зеленецкий В. С. Концептуальные основы формирования

инновационной уголовно-процессуальной политики Украины

/ В. С. Зеленецкий // Питання боротьби зі злочинністю. – Харьков:

Кроссроуд, 2008. – Вип. 15. – С. 81–109.

139. Зеленецкий В. С. Общая теория борьбы с преступностью.

1. Концептуальные основы: монография / В. С. Зеленецкий. – Харьков:

Основа, 1994. – 321 с.

140. Зеленецкий В. С. Свод монографических работ новой научной

направленности / В. С. Зеленецкий. – Киев: Истина, 2012. – Ч. 1. Первое

научное направление “Возбуждение государственного обвинения”. – 776 с.

141. Зеленецкий В. С. Свод монографических работ новой научной

направленности / В. С. Зеленецкий. – Киев: Истина, 2012. – Ч. 3. Третье

научное направление “Общая теория борьбы с преступностью”. – 776 с.

142. Зеленецкий В. С. Факторы, обуславливающие системность и

динамизм уголовного процесса / В. С. Зеленецкий // Проблеми процесуальної

науки: історія та сучасність: матер. ІІ Міжнар. наук.-практ. конф., (25–

26 листопада 2010 р., м. Київ). – Київ, 2010. – С. 22–23.

359

143. Зинатуллин З. З. Общие проблемы обвинения и защиты по

уголовным делам: учеб. пособ. / З. З. Зинатуллин, Т. З. Зинатуллин. – 2-е изд.,

испр. и доп. – Ижевск: Детектив-информ, 1997. – С. 9.

144. Зинатуллин Т. З. Дефиниция уголовно-процессуальной функции

в науке российского уголовного процесса / Т. З. Зинатуллин // Пятьдесят лет

кафедре уголовного процесса УрГЮА (СЮИ): матер. Междунар. науч.-

практ. конф. – Екатеринбург, 2005. – Ч. 1. – С. 339.

145. Иванова Т. Ю. Участие прокурора в доказывании на

предварительном следствии: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 /

Т. Ю. Иванова. – Самара, 1998. – 18 с.

146. Игнатьев М. Е. К вопросу о нейтрализации противодействия

расследованию со стороны защитника / М. Е. Игнатьев // Адвокатская

практика, 2001. – № 1. – С. 24–26.

147. Казанцев С. М. Судебная реформа 1864 года и реорганизация

прокуратуры / С. М. Казанцев // Государственное управление и право:

история и современность. – Ленинград, 1984. – С. 80–87.

148. Калашников против Российской Федерации. Решение

Европейского суда по правам человека от 15.07.2002 г. [Электронный

ресурс]. – Режим доступа: http://www.rg.ru/oficial/doc/eurosud/1.shtm.

149. Кан М. П. Процессуальные функции прокурора в досудебных

стадиях уголовного судопроизводства: Автореф. дис. … канд. юрид. наук:

12.00.09 / М. П. Кан. – Ташкент, 1988. – 17 с.

150. Карабут Л. В. Загальні положення кримінальної процесуальної

діяльності / Л. В. Карабут. – Луганськ: РВВ Луганського держ. ун-ту внутр.

справ ім. Е. О. Дідоренка, 2014. – 424 с.

151. Карнеева Л. М. Привлечение к уголовной ответственности.

Законность и обоснованность / Л. М. Карнеева. – Москва: Юрид. лит., 1971. –

136 с.

152. Карташкин В. А. Механизм защиты прав человека

/ В. А. Карташкин // Журнал российского права, 1999. – № 3–4. – С. 5–7.

360

153. Карташов В. Н. Юридическая деятельность: понятие, структура,

ценность / В. Н. Карташов. – Саратов: Изд-во Саратовского гос. ун-та, 1989. –

218 с.

154. Картохина О. А. Начало и прекращение уголовного

преследования следователями органов внутренних дел: Дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.09 [Электронный ресурс] / Оксана Алексеевна Картохина. –

Санкт-Петербург, 2003. – Режим доступу: http://kalinovsky-

k.narod.ru/b/kartoh/04.htm.

155. Квачевский А. А. Об уголовном преследовании, дознании и

предварительном исследовании преступлений по Судебным Уставам 1864 г. /

А. А. Квачевский. – Санкт-Петербург: Тип. Ф. С. Сущинского, 1866. – Ч. I. –

368 с.

156. Керимов Д. А. Философские проблемы права / Д. А. Керимов. –

Москва: Мысль, 1972. – 472 с.

157. Кирій Л. Судовий контроль за законністю і обґрунтованістю

рішення про відмову в порушенні кримінальної справи органом дізнання,

слідчим і прокурором / Л. Кирій // Підприємництво, господарство і право,

2005. – № 7. – С. 129–131.

158. Кларк Р. Преступность в США / Р. Кларк. – Москва, 1975 – 385 с.

159. Коаліційна угода фракцій більшості Верховної Ради України VІІІ

скликання [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.afo.com.ua/doc/Coalition_Agreement_2014.pdf.

160. Кобзарев Ф. М. Правовой статус российской прокуратуры и

проблемы ее развития / Ф. М. Кобзарев. – Москва: Норма, 2002. – 253 с.

161. Кобзарев Ф. М. Прокуратура и суд в уголовном процессе:

условия и формы взаимодействия / Ф. М. Кобзарев. – Москва: Московский

психолого-социологический институт, 2005. – 104 с.

162. Ковтун Н. Н. Судебный контроль в уголовном судопроизводстве

России: монография / Н. Н. Ковтун. – Нижний Новгород: НПА, 2002. – 332 с.

361

163. Когутич І. І. Прокурорський нагляд в Україні: курс лекцій

/ І. І. Кргутич, В. Т. Нор, А. А. Павлишин; за ред. В. Т. Нора. – Київ: Атіка,

2004. – 352 с.

164. Кожевников О. А. Участие прокурора в досудебных стадиях

уголовного судопроизводства / О. А. Кожевников. – Москва: Волтерс Клувер,

2011. – 208 с.

165. Кожевников О. В. История прокурорского надзора за

законностью расследования преступлений (1722–1917 гг.)

/ О. А. Кожевников. – Екатеринбург, 2004. – 180 с.

166. Кожевніков Г. К. Реформування кримінально-процесуального

законодавства вже відбулося / Г. К. Кожевніков // Проблеми реформування

кримінально-процесуального та кримінального законодавства України:

матер. Міжнар. наук.-практ. конф. – Харків: ХНУВС, 2011. – С. 100–103.

167. Кожевніков Г. Проблеми визначення ефективності боротьби із

злочинністю як складового елементу захисту прав і законних інтересів

громадян України / Г. Кожевников, В. Бабкова // Вісник академії

прокуратури України, 2007. – № 2. – С. 82–89.

168. Козлов Н. И. Формула успеха, или Философия жизни

эффективного человека / Н. И. Козлов. – Москва: АСТ-ПРЕСС КНИГА,

2004. – 304 с.

169. Козьяков І. Поняття “державне обвинувачення” в доктрині

кримінального процесу: етимологія та генеза / І. Козьяков // Вісник

Національної академії прокуратури України, 2013. – № 3. – С. 41–45.

170. Кокорев Л. Д. Участники правосудия по уголовным делам

/ Л. Д. Кокорев. – Воронеж: Изд-во Воронежского гос. ун-та, 1971. – 158 с.

171. Колоколов Н. А. Судебный контроль в стадии предварительного

расследования: реальность и перспективы / Н. А. Колоколов // Гос. и право,

1998. – № 11. – С. 31–39.

362

172. Колоколов Н. А. Удельный вес сервисных производств в

уголовном процессе / Н. А. Колоколов, А. В. Карцев // Уголовное

судопроизводство, 2006. – № 1. – С. 45–48.

173. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

// Офіційний вісник України, 1998. – № 13. – Ст. 270.

174. Кондратьев А. В. Прокурорский надзор и судебный контроль в

стадии досудебного следствия за законностью применения мер

процессуального принуждения / А. В. Кондратьев, Л. М. Давыденко,

П. М. Каркач. – Донецк: Донеччина, 2003. – 103 с.

175. Кони А. Ф. Проблемы и задачи прокуратуры / А. Ф. Кони //

Собрание сочинений в 8 томах / А. Ф. Кони. – Москва: Юрид. лит., 1967. –

Т. 4. – 543 с.

176. Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/card6#Public.

177. Концепція реформування кримінальної юстиції України: затв.

Указом Президента України від 15.02.2008 р. № 311 “Про рішення Ради

національної безпеки і оборони України “Про хід реформування системи

кримінальної юстиції та правоохоронних органів” // Офіційний вісник

Президента України, 2008. – № 12. – Ст. 486.

178. Коньков С. Н. Проблемы правового статуса прокурора в

досудебном производстве / С. Н. Коньков // Уголовное судопроизводство,

2008. – № 2. – С. 12–17.

179. Корж В. Новий підхід до визначення основних функцій органів

прокуратури та пріоритетних напрямків їх діяльності / В. Корж // Вісник

прокуратури, 2011. – № 1. – С. 68–75.

180. Корнякова Т. В. Щодо основних напрямків реалізації криміно-

логічної запобіжної функції органів прокуратури у природоохоронній

діяльності / Т. В. Корнякова // Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук.

праць. – Харків: Право, 2011. – Вип. 21. – С. 69–78.

363

181. Корнякова Т. Кримінологічна функція органів прокуратури щодо

запобігання злочинам проти довкілля / Т. Корнякова // Право України,

2011. – № 1. – С. 231–233.

182. Корнякова Т. Сьогодні потрібен нагляд, який використовує увесь

спектр прокурорських повноважень / Т. Корнякова // Крок, 2003. – № 2.

183. Королев Г. Н. Прокурорское уголовное преследование в

российском уголовном процессе: монография / Г. Н. Королев. – Москва:

Юрлитформ, 2006. – 360 с.

184. Корсаков А. Степан Иванович Шишковский (1721–1794):

биографический очерк / А. Корсаков // Исторический вестник, 1885. –

№ 12. – С. 650–690.

185. Корякін Р. В. Прокурорський нагляд та судовий контроль у

вирішенні завдань щодо швидкого та ефективного розслідування злочинів /

Р. В. Корякін, О. О. Шаргородський // Актуальні проблеми реформування

кримінально-процесуального законодавства й удосконалення діяльності

судових і правоохоронних органів України: матер. Міжнар. наук.-практ.

конф. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Є. О. Дідоренко, 2012. – С. 52–57.

186. Косолапов В. В. Информационно-логический анализ научного

исследования / В. В. Косолапов. – Киев: Изд-во УкрНИИНТИ, 1968. – 352 с.

187. Костін М. Співвідношення понять “охорона” і “зміст” публічних

та особистих інтересів / М. Костін // Право України, 2007. – № 11. – С. 118–

121.

188. Косюта М. Ще раз про майбутнє прокуратури / М. Косюта //

Голос Укарїни, 2006. – № 201 (3951). –С. 14.

189. Косюта М. Правозахисна функція прокуратури та її закріплення у

майбутньому Законі України “Про прокуратуру” / М. Косюта, В. Долежан //

Право України, 2006. – № 3. – С. 59–63.

190. Косюта М. В. Прокурорська система України в умовах

демократичного суспільства: монографія. / М. В. Косюта. – Одеса: Юридична

література, 2002. – 321 с.

364

191. Котюк І. Чи реально оскаржити рішення і дії органів досудового

слідства і прокуратури? / І. Котюк // Голос України, 2012. – № 46 (5296). –

С. 5.

192. Кравченко С. А. Социология: парадигмы через призму

социологического воображения / С. А. Косолапов. – Москва: Экзамен,

2003. – 512 с.

193. Кравчук А., Ретюнский И. Изменения в УПК РФ внесены –

проблемы остались / Л. Кравчук, А. Кравчук, И. Ретюнский // Российская

юстиция, 2003. – № 12. – С. 50–53.

194. Кравчук М. В. Теорія держави і права: навч. посіб. /

М. В. Кравчук. – Тернопіль: Економічна думка, 1999. – 240 с.

195. Криминальная мотивация / отв. ред. В. Н. Кудрявцев. – Москва:

Наука, 1986 – 260 с.

196. Кримінальний кодекс України: офіційний текст. – Київ: Юрінком

Інтер, 2001. – 88 с.

197. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-

практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки,

А. В. Портнова. – Харків: Право, 2012. – Т. 1. – 768 с.

198. Кримінальний процесуальний кодекс України // Голос України,

2012. – № 90–91.

199. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-

практичний коментар / відп. ред.: С. В. Ківалов, С. М. Міщенко,

В. Ю. Захарченко. – Харків: Одіссей, 2013. – 1104 с.

200. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-

практичний коментар / за заг. ред. В. Т. Маляренка, В. Г. Гончаренка. – Київ:

Форум, 2003. – 940 с.

201. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне

законодавство із змінами та допов. на 10.09.2011 р. (відпов. офіц. текстові). –

Київ: Алерта: ЦУЛ, 2011. – 212 с.

365

202. Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua

/laws/show/1001-05.

203. Кругликов А. Неотложные следственные действия / А. Кругликов

// Уголовное право, 2001. – № 3. – С. 93–94.

204. Крылов И. Ф. Розыск, дознание, следствие / И. Ф. Крылов,

А. И. Быстрыкин. – Ленинград, 1984. – 212 с.

205. Крюков В. Ф. Прокурорский надзор: учебник / В. Ф. Крюков. –

Москва: Норма, 2006. – 784 с.

206. Крюков В. Ф. Уголовное преследование в досудебном

производстве: уголовно-процессуальные и надзорные аспекты деятельности

прокурора / В. Ф. Крюков. – Москва: Норма, 2010. – 480 с.

207. Крюков В. Ф. Уголовное преследование и прокуратура

/ В. Ф. Крюков // Рос. юстиция: Юрид. Журнал, 2007. – № 3. – С. 31–34.

208. Кудрявцев В. Проблеми розгляду судами скарг на окремі

постанови органу дізнання і слідчого та прокурора / В. Кудрявцев

// Прокуратура. Людина. Держава, 2004. – № 11. – С. 3–5.

209. Кузнецова Н. Право защитника собирать доказательства:

сущность и пределы / Н. Кузнецова, С. Дадонов // Рос. Юстиция, 2012. –

№ 8. – С. 30–34.

210. Куйбіда Р. О. Реформування правосуддя в Україні: стан і

перспективи: монографія / Р. О. Куйбіда. – Київ: Атіка, 2004. – 288 с.

211. Куприян А. П. Проблемы эксперимента в системе общественных

наук / А. П. Куприян. – Москва: Наука, 1981. – 168 с.

212. Курило М. П. Участь прокурора в слідчих діях: навч. посіб.

/ М. П. Курило, В. П. Півненко. – Суми: Слобожаншина, 1998. – 24 с.

213. Курильчук І. Межі судового контролю в досудових стадіях

кримінального процесу / І. Курильчук // Право України, 2006. – № 3–4. –

С. 119–122.

366

214. Курочка М. Й. Прокурорський нагляд в Україні / М. Й. Курочка,

П. М. Каркач. – Луганськ: Академія внутр. справ ім. 10-річчя незал. України,

2004. – 423 с.

215. Курочка М. Й. Реформування кримінально-процесуального

законодавства України: окремі проблеми / М. Й. Курочка // Актульні

проблеми реформування кримінального процесуального законодавства й

удосконалення діяльності судових і правоохоронних органів України: матер.

Міжнар. наук.-практ. конф. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Є. Дідоренка,

2012. – С. 30–33.

216. Курс уголовного судопроизводства: учебник в 3 т. / под ред.

В. А. Михайлова. – Москва; Воронеж: МОДЭК, 2006. – Т. 1. – 824 с.

217. Курс уголовного судопроизводства: учебник: в 3 т. / под ред

В. А. Михайлова. – Москва; Воронеж: МОДЭК, 2006. – Т. 2. – 856 с.

218. Курс уголовного судопроизводства: учебник : в 3 т. / под ред.

В. А. Михайлова. – Воронеж: МОДЭК, 2006. – Т. 3. – 576 с.

219. Кучин А. Ф. Правовой механизм публичного уголовного

преследования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10 / А. Ф. Кучин. –

Нижний Новгород, 2004. – 17 с.

220. Лазарева В. А. Возбуждение уголовного дела как акт правового

реагирования на преступные посягательства: Автореф. дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.09 / В. А. Лазарева. – Саратов, 2001. – 24 с.

221. Лазарева В. А. Прокурор в уголовном процессе: учеб. пособ. /

В. А. Лазарева. – Москва: Юрайт, 2011. – 296 с.

222. Лапкін А. В. Роль прокурора в забезпеченні прав і законних

інтересів потерпілого у кримінальному судочинстві України: монографія /

А. В. Лапкін. – Харків: Право, 2012. – 264 с.

223. Лебедев В. От идеи судебного нормоконтроля к

административному судопроизводству / В. Лебедев // Российская юстиция,

2000. – № 9 – С. 3–7.

367

224. Лист Генеральної Прокуратури України прокурорам АР Крим,

областей, міст Києва і Севастополя, Дніпровському екологічному прокурору,

прокурорам регіонів з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері

№ 04/1-28вих-153 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.gp.gov.ua/ua/zvitmu.html.

225. Литвак О. Проблеми реформування органів прокуратури

/ О. Литвак, П. Шумський // Вісник Національної академії прокуратури

України, 2012. – № 1. – С. 5–12.

226. Лобойко Л. М. Кримінальна-процесуальна компетенція:

монографія / Л. М. Лобойко. – Дніпропетровськ: Дніпропетр. держ. ун-т

внутр. справ, 2006. – 188 с.

227. Лобойко Л. М. Кримінальний процес: навч. посіб.

/ Л. М. Лобойко, О. А. Банчук. – Київ: Ваіте, 2014. – 280 с.

228. Лобойко Л. М. Кримінальний процес: підручник /

Л. М. Лобойко. – Київ: Істина, 2014. – 432 с.

229. Лобойко Л. М. Методи правового регулювання у кримінальному

процесі України: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Леонід Миколайович

Лобойко. – Харків, 2007. – 437 с.

230. Лобойко Л. М. Реформування кримінально-процесуального

законодавства в Україні (2006–2011 роки). – Київ: Істина, 2012. – Ч. 1:

Загальні положення і досудове провадження. – 288 с.

231. Лобойко Л. М. Чинники, що обумовлюють обов’язок сторони

обвинувачення доказати усі елементи складу кримінального правопорушення

/ Л. М. Лобойко // Кримінальний процесуальний кодекс України: перші

проблеми та здобутки: матер. круглого столу / Класичний приватний ун-т

(м. Запоріжжя, 12 вересня 2014 р.). – Запоріжжя: КПУ, 2014. – С. 26–27.

232. Ломидзе А. Б. Прокурорский надзор за законностью и

обоснованностью принимаемых следователем решений: метод. пособ. /

А. Б. Ломидзе. – Москва: Юрлитинформ, 2000. – 98 с.

368

233. Лопатина Н. А. Институт судебного контроля на судебных

стадиях уголовного процесса: Автореф. дис. … канд. юрид. наук

/ Н. А. Лопатина. – Краснодар, 2002. – С. 12–17.

234. Лопаткина Н. Судебный контроль в ходе досудебного

производства по уголовному делу / Н. Лопаткина // Законность, 2002. –

№ 8. – С. 32–33.

235. Лощихін О. М. Функції сучасної держави: нарис юридичної

теорії: монографія / О. М. Лощихін. – Київ: Логос, 2013. – 228 с.

236. Лубенский А. И. Предварительное расследование по

законодательству капиталистических государств / А. И. Лубенский. –

Москва, 1977. – 310 с.

237. Лукьянов И. Основные начала и формы уголовного

судопроизводства / И. Лукьянов // Юридический журнал / изд.

П. А. Салманов. – Санкт-Петербург: Типография Императорской Академии

Наук, 1861. – № 7. – Март. – С. 389–400; № 8. – Апрель. – С. 429–442.

238. Лупинская П. А. Решения в уголовном судопроизводстве: теория,

законодательство и политика / П. А. Лупинская. – Москва: Юристь, 2006. –

174 с.

239. Макаркин А. И. Состязательность на предварительном следствии

/ А. И. Макаркин. – Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2004. –

265 с.

240. Маляренко В. Т. Про місце судового контролю за додержанням

прав і свобод людини в стадії розслідування кримінальної справи

/ В. Г. Маляренко, П. П. Пилипчук // Вісник Верховного Суду України,

2001. – № 2. – С. 38–42.

241. Маляренко В. Т. Прокурор у кримінальному судочинстві: деякі

проблеми та шляхи їх вирішення / В. Т. Маляренко, І. В. Вернидубов. – Київ:

Юрінком Інтер, 2001. – 240 с.

369

242. Маркуш М. А. Принцип змагальності в кримінальному процесі

України: монографія / М. А. Маркуш. – Харків: Вид. СПДФО

Вапнярчук Н. М., 2007. – 208 с.

243. Марченко М. Н. Проблемы общей теории государства и права:

учебник: в 2 т. / М. Н. Марченко. – Т. 1. Государство. – Москва, 2008. – 752 с.

244. Марчук Н. Основні напрями участі прокурора в кримінальному

провадженні на досудових стадіях / Н. Марчук // Вісник Національної

академії прокуратури України, 2011. – № 2. – С. 57–62.

245. Машовец А. О. Принцип состязательности и его реализация в

предварительном следствии: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Асия

Океановна Машовец. – Екатеринбург: Уральская гос. юрид. акад, 1994. –

184 с.

246. Мельников Н. В. Прокурорская власть / Н. В. Мельников

// Государство и право, 2002. – № 2. – С. 34–41.

247. Мельников Н. Уголовное преследование как самостоятельная

государственно-властная деятельность прокуратуры / Н. Мельников

// Уголовное право, 2005. – № 4. – С. 109–111.

248. Мельников Н. В. Прокурорская власть и личность: правовые

средства обеспечения прав и свобод граждан России / Н. В. Мельников. –

Москва: Юристъ, 2003. – 384 с.

249. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура

/ Р. Мертон. – Москва: ACT: ACT МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 873 с.

250. Мертон Р. Явные и латентные функции [Электронный ресурс]

/ Р. Мертон. – Режим доступа: http://socioline.ru/pages/r-merton-yavnye-i-

latentnye-funktsii.

251. Мизулина Е. Б. О технологической теории уголовного процесса

/ Е. Б. Мизулина // Уроки реформы уголовного правосудия в России (по

материалам работы Межведомственной рабочей группы по мониторингу

УПК РФ и в связи с пятилетием со дня его принятия и введения в действие):

370

сб. ст. и матер. / под ред. Е. Б. Мизулиной и В. Н. Плигина ; науч. ред.

Е. Б. Мизулина. – Москва: Юристъ, 2006. – С. 68–87.

252. Микешина Л. А. Философия науки: Современная эпистемология.

Научное знание в динамике культуры. Методология научного исследования

/ Л. А. Микешина. – Москва: Прогресс-Традиция: МПСИ: Флинта, 2005. –

464 с.

253. Митрофанова Е. В. Действие принципа состязательности сторон

в досудебных стадиях уголовного процесса: Автореф. дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.09 / Е. В. Митрофанова. – Волгоград: Волгогр. акад. МВД РФ,

2004. – 22 c.

254. Михайленко О. Проблеми реформування прокуратури України

/ О. Михайленко // Право України, 1998. – № 1. – С. 80–82.

255. Михайленко О. Проблеми функцій у системі органів прокуратури

України / О. Михайленко // Вісник академії прокуратури України, 2006. –

№ 1. – С. 33–37.

256. Михайленко О. Р. Прокуратура України: підручник

/ О. Р. Михайленко. – Київ: Юрінком Інтер, 2005. – 296 с.

257. Михайленко О. Внутрішньо-відомчий контроль за

розслідуванням злочинів / О. Михайленко, В. Юрчишин // Вісник Академії

прокуратури України, 2006. – № 2. – С. 31–35.

258. Михайленко О. Р. Прокуратура України: підручник

/ О. Р. Михайленко. – Київ: Юрінком Інтер, 2011. – 336 с.

259. Михайленко О. Р. Прокуратура Франції, ФРН, Великобританії,

США / О. Р. Михайленко. – Київ: Юрінком Інтер, 2001. – 32 с.

260. Михайленко О. Р. Правова природа участі суддів у справах під

час провадження досудового слідства / О. Р. Михайленко // Теорія і практика

застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального

законодавства у сучасних умовах: у 2 ч. – Київ, 2002. – Ч. 1. – С. 157–158.

371

261. Михайлов В. Т. Понятие эффективности прокурорского надзора

/ В. Т. Михайлов // Проблемы эффективности прокурорского надзора. –

Москва, 1997. – Вып. 116. – С. 20–26.

262. Михайлов В. А. Практическое воплощение ленинских идей о

прокурорском надзоре за предваритильным расследованием уголовных дел

/ В. А. Михайлов // Труды высшей школы МВД СССР. – Москва, 1971. –

Вып. 28. – С. 163–166.

263. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України: підручник

/ М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко. – Київ: Либідь, 1999. – 533 с.

264. Мичко М. І. Проблеми функцій і організаційного устрою

прокуратури України: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.10 / М. І. Мичко. –

Харків, 2002. – 23 с.

265. Міжнародний пакт про громадські і політичні права: прийнятий

16.12.1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН, ратифікований Указом Президії

Верховної Ради Української РСР № 2148-08 від 19.10.1973 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

266. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws.

267. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права:

прийнятий 16.12.1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН, ратифікований

Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-08 від

19.10.1973 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_042.

268. Мінюков П. Співвідношення прокурорського нагляду і відомчого

контролю при розслідуванні кримінальних справ слідчим / П. Мінюков,

А. Мінюков // Право України, 1999. – № 1. – С. 111–115.

269. Молдован А. В. Кримінальний процес України: навч. посіб.

/ А. В. Молдован, С. М. Мельник. – Київ: Центр навчальної літератури,

2013. – 386 с.

372

270. Мохонько О. О. Реалізація принципу змагальності сторін при

застосуванні заходів процесуального примусу на стадії досудового

розслідування: Автореф. дис. … канд. юрид наук: 12.00.09 /

О. О. Мохонько. – Київ: КНУВС, 2009. – 16 c.

271. Мочил С. К. Сучасна держава в екстремальних ситуаціях:

нормативи, органи, функції: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01

/ С. К. Мочил. – Одеса, 2003. – 19 с.

272. Мстиславский В. О поклепной вире, или Понятие об

обвинительном процессе по Русской Правде (по поводу вопроса об

адвокатуре, об устности и гласности уголовного судопроизводства)

/ В. О. Мстиславский // Юридический журнал / изд. П. А. Салманов. – Санкт

Петербург: Типогр. Императорской Академии Наук, 1861. – № 5. – Январь. –

С. 1–14.

273. Муравьев Н. В. Общие основания устройства и уголовной

деятельности прокурорского надзора. Из прошлой деятельности. Статьи по

судебным вопросам / Н. В. Муравьев. – Санкт-Петербург, 1900. – 534 с.

274. Муравьев Н. В. Прокурорский надзор в его устройстве и

деятельности: пособ. для прокур. службы / Н. В. Муравьев. – Москва, 1899. –

Т. 1. – 551 с.

275. Мурашин Г. А. Органы прокуратуры в механизме советского

государства / Г. А. Мурашин. – Киев: Наукова думка, 1972. – 178 с.

276. Мычко Н. И. Прокуратура Украины: роль и место в системе

государственной власти / Н. И. Мычко. – Донецк, 1999. – 255 с.

277. Мюллер В. Великий німецько-український словник /

В. Мюллер. – Київ: Чумацький шлях, 2005. – 792 с.

278. Назаров А. Д. Влияние следственных ошибок на ошибки суда

/ А. Д. Назаров. – Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2003. – 138 с.

279. Наказ Генеральної прокуратури України від 14.11.2012 р. № 113

“Про внесення змін до Положення про порядок ведення Єдиного реєстру

досудових розслідувань” [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

373

http://document.ua/pro-vnesennja-zmin-do-polozhennja-pro-porjadok-vedennja-

edin-doc134640.html.

280. Наливайко Л. Р. Визначення поняття функції сучасної

української держави / Л. Р. Наливайко, М. В. Беляєва // Вісник Запорізького

державного університету, 2004. – № 2. – С. 73–77.

281. Наливайко Л. Р. Поняття та основні ознаки функції держави

/ Л. Р. Наливайко // Правова держава: зб. наук. праць. – Київ: Інститут

держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – Вип. 16. –

С. 183–186.

282. Настольная книга прокурора / под ред. С. И. Герасимова. –

Москва: Щит-М, 2002. – 840 с.

283. Наумов А. О. О законодательном закреплении понятия

прокурорского надзора за законностью в процессуальной деятельности

органов дознания и предварительного следствия / А. О. Наумов // Уголовное

право, 2005. – № 2. – С. 119–121.

284. Нечаева А. М. Проблемы охраны прав несовершеннолетних в

российской Федерации: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.03

/ А. М. Нечаева. – Москва, 1995. – 32 с.

285. Николайчук М. Уголовный процесс США / М. Николайчук. –

Москва, 1981. – С. 240.

286. Ноздріна М. О. Диспозитивність як елемент принципу

змагальності у кримінальному процесі України: Дис. … канд. юрид. наук:

12.00.09 / Марина Олександрівна Ноздріна. – Харків: НУВС, 2004. – 218 с.

287. О прокурорском надзоре // Судебные уставы 1864 года. – Санкт-

Петербург, 1866. – 430 с.

288. Общая теория прав человека / под ред. Е. А. Лукашева. – Москва:

Норма, 1996. – 520 с.

289. Олександров О. Аторнейська служба США / О. Олександров

// Вісник прокуратури, 2000. – № 4. – С. 67–69.

374

290. Олянчук Ю. Співвідношення судового контролю і функцій

органів дізнання, досудового слідства та прокуратури / Ю. Олянчук // Вісник

прокуратури, 2003. – № 1. – С. 95–97.

291. Омельченко О. О. Процесуальна діяльність слідчого по

попередженню злочинів: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 /

О. О. Омельченко. – Київ, 2004. – 15 с.

292. Онопенко П. В. Правоохоронні функції української держави:

Зміст і реалізація: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 /

П. В. Онопенко. – Київ, 2005. – 19 с.

293. Организация и деятельность органов прокуратуры зарубежных

стран: информационно-аналитический справочник / под ред. С. П. Щербы. –

Москва: Юрлитинформ, 2010. – 248 с.

294. Организация и функции прокуратуры в зарубежных странах

// Законодательство зарубежных стран. – Москва, 1991. – С. 35–36.

295. Основы уголовного законодательства Союза ССР и союзных

республик, утв. Законом СССР от 25.12.1958 г. “Об утверждении Основ

уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик”

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://pravo.levonevsky.org/baza.

296. Паньонко І. М. Органи влади на Запорізькій Січі /

І. М. Паньонко. – Київ: Львівський держ. ун-тет. МВС, 2006. – 320 с.

297. Парсонс Т. О структуре социального действия / Т. Парсонс. –

Москва: Академический Проект, 2000. – 880 с.

298. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их

взаимоотношения / Т. Парсонс // Зарубежная социология ХХ века:

хрестоматия, тексты / отв. ред. В. Г. Городяненко. – Днепропетровск: Изд-во

ДНУ, 2001. – С. 14–34.

299. Петрухин И. Л. Судебная власть: контроль за расследованием

преступлений / И. Л. Петрухин. – Москва: ТК Велби, 2008. – 288 с.

375

300. Петрухин И. Л. Судебные гарантии прав личности в уголовном

процессе / И. Л. Петрухин // Актуальные вопросы борьбы с преступностью в

России зарубежом. – Москва, 1992. – Вып. 8. – С. 64–70.

301. Пилипчук Г. П. Розгляд судом скарги на постанову про

порушення кримінальної справи / Г. П. Пилипчук // Вісник Верховного Суду

Украни, 2003. – № 2. – С. 59–61.

302. Письменний Д. П. Процесуальна діяльність слідчого щодо

запобігання злочинам: навч. посіб. / Д. П. Письменний, О. Є. Омельченко. –

Київ: ПАЛИВОДА, 2008. – 258 с.

303. Півненко В. П. Деякі питання щодо пріоритетності захисту прав

потерпілого у кримінальному судочинстві / В. П. Півненко // Проблеми

реформування кримінально-процесуального та кримінального законодавства

України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 14 жовтня 2011 року). –

Харків, 2011. – С. 177–179.

304. Півненко В. П. Прокурорський нагляд в Україні: курс лекцій

/ В. П. Півненко. – Харків: Харків юридичний, 2005. – 240 с.

305. Півненко В. П. Прокурорський нагляд в Україні: навч. посіб.

/ В. П. Півненко. – Харків: Харків юридичний. – 2008. – 304 с.

306. Півненко В. П. Судовий контроль. Чи може він бути самостійною

функцією органів судової влади у кримінальному судочинстві

/ В. П. Півненко // Прокуратура. Людина. Держава, 2004. – № 3. – С. 104–108.

307. Півненко В. П. Про презумпцію правоти і пріоритетності прав

потерпілого / В. П. Півненко, Є. А. Мірошниченко // Вісник Верховного Суду

України, 2004. – № 8. – С. 39–41.

308. Півненко В. Теоретичне підґрунтя правозахисного потенціалу

органів прокуратури / В. Півненко // Вісник академії прокуратури України,

2006. – № 3. – С. 32–35.

309. Плеханов Г. В. Избранные философские произведения: в 5 т.

/ Г. В. Плеханов. –Москва: Госполитиздат, 1956. – Т. 2: (в защиту диамата и

истмата, против ревизионизма). – 824 с.

376

310. Победкин А. Применение правила Маслова требует изменений

УПК / А. Победкин, А. Анненков, С. Дадонов // Российская юстиция, 2001. –

№ 4. – С. 34–37.

311. Погорецький М. Прокурорський нагляд за законністю

використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності на досудових

стадіях процесу / М. Погорецький, І. Сухачова // Вісник Національної

академії прокуратури України, 2010. – № 4. – С. 64–70.

312. Погорецький М. А. Кримінально-процесуальні правовідносини:

система і структура. – Харків, 2002. – 151 с.

313. Поддубная О. А. Расследование преступлений на первоначальном

этапе (уголовно-процессуальные и организационные вопросы): Автореф. дис.

… канд. юрид. наук: 12.00.09 / О. А. Поддубная. – Москва, 2002. – 19 с.

314. Полное собрание законов Российской империи [Электронный

ресурс]. – 1-е изд.: в 45 т. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 8. – № 6150. – Режим

доступа: https://books.google.com.ua/books.

315. Полное собрание законов Российской империи. – 1-е изд.: в

45 т. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 26. – № 19813.

316. Положение о прокуратуре Союза ССР. Утв. ЦИК и СНК СССР от

17.12.1933 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://law.vl.ru/history/allhist.php.

317. Положение о прокурорском надзоре в СССР: утв. Указом

Президиума Верховного Совета СССР от 24.05.1955 г. [Электронный

ресурс]. – Режим доступа: http://www.booksite.ru/localtxt/hre/sto/mat

/iay/ist/ote/gos/prav/22.htm.

318. Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових

розслідувань: затв. спільним наказом Генеральної прокуратури України,

Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної

податкової служби України від 17.08.2012 р. № 69 (із змінами, внесеними

наказами ГПУ від 14.11.2012 р. № 113, від 25.01.2013 р. № 13 та від

25.04.2013 р. № 54) // Збірник документів з питань обліку роботи прокурора,

377

статистики та ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань. – Київ:

Прокуратура м. Києва, 2014. – С. 4–19.

319. Полянский Н. Н. Очерки общей теории уголовного процесса

/ Н. Н. Полянский // Право и жизнь, Москва, 1927. – 127 с.

320. Полянский Н. Н. Проблемы судебного права / Н. Н. Полянский,

М. С. Строгович, В. М. Савицкий, А. А. Мельников. – Москва: Изд-во моск.

ун-та, 1983. – 271 с.

321. Полянский С. К. К вопросу о работе прокуратуры по общему

надзору / С. К. Полянский // Еженедельник советской юстиции, 1925. –

№ 41. – С. 11–17.

322. Попов И. А. Расследование преступлений, связанных с пожарами:

Автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.09 / И. А. Попов. – Москва, 1998. –

48 с.

323. Попович Є. Правозахисна діяльність прокуратури України – крок

до європейської інтеграції / Є. Попович // Вісник Національної академії

прокуратури України, 2011. – № 3. – С. 13–16.

324. Пояснювальна записка до проекту Закону України “Про внесення

змін до деяких законодавчих актів України (щодо вдосконалення порядку

здійснення досудового розслідування)” від 03.12.2014 р. № 1220

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua

/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=52662.

325. «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» Закон України від

05.07.2012 р. // Урядовий кур’єр, 2012. – № 159.

326. «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у

кримінальному судочинстві» Закон України від 23.12.93 р. // Відомості

Верховної Ради України, 1994. –№ 11. – Ст. 51.

327. «Про Конституційний Суд України» Закон України від

16.10.1996 р. // Відомості Верховної Ради України, 1996. – № 49. – Ст. 272.

328. «Про координацію діяльності правоохоронних органів по

боротьбі зі злочинністю та корупцією» Наказ Генерального прокурора

378

України від 04.05.2012 р. №1/1гн [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.gp.gov.ua/ua/search.html.

329. «Про координацію діяльності правоохоронних органів у сфері

протидії злочинності та корупції» Наказ Генерального прокурора України від

16.01.2013 р. № 1/1 гн [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/GP11028.html.

330. «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному

провадженні» Наказ Генерального прокурора України від 19.12.2012 р.

№ 4 гн [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.

ua/ua/search.html.

331. «Про організацію роботи і управління в органах прокуратури

України» Наказ Генерального прокурора України від 26.12.2011 р. № 1 гн

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.

ua/l_doc2.nsf/link1/GP12009.html.

332. Проект Закону України “Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України (щодо вдосконалення порядку здійснення

досудового розслідування)” від 03.12.2014 р. № 1220 [Електронний ресурс]/

– Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc.

333. Проект Кримінального процесуального кодексу від 13.01.2012 р.

№ 9700 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.

gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=9700&skl=7.

334. Проект Кримінального процесуального кодексу, підготовлений

Робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та

утвердження верховенства права (ухв. на 16 пленарному засіданні Комісії –

м. Київ, 10.12.2008 р.). [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ukradv.org/up/docs/kpk_final.html.

335. Прокурорський нагляд в Україні: курс лекцій для студ. юрид.

вищих навч. закл. / кол. авторів: В. Т. Нор, Я. О. Береський, І. І. Когутич,

З. Д. Котик та ін. ; за ред. В. Т. Нора. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 280 с.

379

336. Протокол № 7 від 22.11.1984 р. до Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник

України, 2006. – № 32. – Ст. 2375.

337. Протопопов А. Л. Прокурорский надзор за расследованием

убийств / А. Л. Протопопов. – Санкт-Петербург, 2006. – 91 с.

338. Пшонка В. П. Реформування кримінального процесуального

законодавства України / В. П. Пшонка // Вісник прокуратури, 2012. – № 11. –

С. 3–6.

339. Раскина Т. В. О некоторых направлениях противодействия

коррупции в органах внутренних дел Российской Федерации / Т. В. Раскина //

Проблемы совершенствования правоохранительной деятельности в области

противодействия преступности и коррупции: матер. Междунар. науч.-практ.

конф. – Минск: БГУФК, 2012. – С. 138–139.

340. Рекомендація REC (2000) 19 Комітету Міністрів державам-

членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя

(Ухвалена Комітетом міністрів 06.10.2000 р. на 724-му засіданні заступників

міністрів) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://wcd.coe.int/View.

341. Рішення ЄСПЛ у справі “Геннадій Науменко проти України”

(№ 43023/98 від 10.02.2004 р.) // Офіційний вісник України, 2004. – № 30.

Т. 2. – Ст. 2058.

342. Рішення ЄСПЛ у справі “Еклє проти Німеччини” від 15.07.1982 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://europeancourt.ru/resheniya-

evropejskogo-suda-na-russkom.

343. Рішення ЄСПЛ у справі “Кучерук проти України” від

06.09.2007 р. № 2570/04 // Офіційний вісник України, 2012. – № 81. –

Ст. 3299.

344. Рішення ЄСПЛ у справі “Рінґайзен проти Австрії” від

16.07.1971 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.echr.coe.int/Hudoc.htm.

380

345. Рішення ЄСПЛ у справі “Сервес проти Франції” від 10.12.1982 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://europeancourt.ru/resheniya-

evropejskogo-suda-na-russkom-yazyke.

346. Рішення ЄСПЛ у справі “Фоті та інші проти Італії” від

10.12.1982 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://eurocourt.in.ua/GetArticlesByCategory.asp?CategoryId=2.

347. Рішення Конституційного Суду України від 27.10.1999 р. № 9-

рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ

України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80

Конституції України (справа про депутатську недоторканність) // Офіційний

вісник України, 1999. – № 44. – С. 71–77.

348. Рішення Конституційного Суду України від 30.06.2009 р. № 1-

17/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України

щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин

сьомої, дев’ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-

процесуального кодексу України // Офіційний вісник України, 2009. –

№ 52. – Ст. 1800.

349. Рогальська В. В. Повноваження суду у досудовому провадженні

/ В. В. Рогальська // Актуальні проблеми реформування кримінально-

процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і

правоохоронних органів України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. –

Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Є. О. Дідоренка, 2012. – С. 179–188.

350. Розовский Б. Humble Executive Suites / Б. Розовский //

Юридичний Вісник України, 2012. – № 27 (888). – С. 6–7.

351. Романюк Б. Прокурорський нагляд, судовий контроль та

відомчий контроль за діяльністю слідчого / Б. Романюк // Прокуратура.

Людина. Держава, 2004. – № 6. – С. 55–57.

352. Российский прокурорский надзор: учебник / под. ред.

А. Я. Сухарева. – Москва, 2002. – 350 с.

381

353. Российское законодательство Х–ХХ веков. Судебная реформа. –

Москва: Юрид. лит., 1991. – Т. 8. – С. 120–251.

354. Ростовщиков И. В. Обеспечение прав и свобод личности в СССР.

/ И. В. Ростовщиков. – Москва, 1980. – 240 с.

355. Руденко М. В. Прокуратура України у правозахисній системі

держави: теоретичні та практичні питання / М. В. Руденко // Право України,

2004. – № 6. – С. 6–8.

356. Руденко М. Сутність прокурорського процесуального

керівництва досудовим розслідуванням / М. Руденко, В. Півненко // Вісник

національної академії прокуратури України, 2013. – № 2.– С. 34–38.

357. Рэдклифф-Браун А. Р. Структура и функция в примитивном

обществе. Очерки и лекции / А. Р. Рэдклифф-Браун; пер. с англ. – Москва:

Восточная литература, 2001. – 304 с.

358. Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде

/ В. М. Савицкий. – Москва: Наука, 1971. – 342 с.

359. Савицкий В. М. Очерк теории прокурорского надзора

/ В. М. Савицкий. – Москва: Наука, 1985. – 379 с.

360. Савицкий В. М. Очерк теории прокурорского надзора в

уголовном судопроизводстве / В. М. Савицкий. – Москва: Наука, 1975. –

382 с.

361. Савицкий В. М. Прокурорский надзор за соблюдением

законности в деятельности органов дознания и предварительного следствия

/ под. ред. М. С. Строговича, Г. Н. Александрова. – Москва: Госюриздат,

1959. – 262 с.

362. Самойлов В. Возникновение Тайной Экспедиции при Сенате /

В. Самойлов // Вопросы истории, 1948. – № 6. – С. 78–82.

363. Сафронов С. Профілактична діяльність слідчого органів

внутрішніх справ / В. Сафронов // Право України, 2002. – № 2. – С. 82–86.

364. Сафроняк Р. Процесуальне становище сторони обвинувачення

/ Р. Сафроняк // Вісник прокуратури, 2013. – № 4. – С. 67–73.

382

365. Сафроняк Р. Процесуальне становище суду як учасника

кримінального процесу / Р. Сафроняк // Вісник прокуратури, 2013. – № 1. –

С. 55–61.

366. Сахаров А. Б. Роль криминологической науки в предупреждении

преступности/ А. Б. Сахаров // Соц. Законность, 1985. – № 12. – С. 27–29.

367. Сбоев А. С. Объект судебного контроля в досудебном уголовном

производстве / А. С. Сбоев // Вестник Оренбургского государственного

университета юриспруденции / под ред. А. П. Гуськовой, 2005. – № 2. –

С. 99–103.

368. Середа Г. Кримінально-процесуальна діяльність прокурора в

контексті законопроектних новел / Г. Середа // Вісник Національної академії

прокуратури України, 2009. – № 3. – С. 5–9.

369. Середа Г. Оптимізація процесуального статусу прокурора на

досудовому слідстві / Г. Середа // Вісник Національної академії прокуратури

України. – 2011. – № 2. – С. 15–20.

370. Середа Г. Теоретичні аспекти здійснення прокуратурою

кримінального переслідування / Г. Середа // Право України, 2007. – № 9. –

С. 54–56.

371. Симанов А. Л. Понятие “состояние” как философская кетегория

/ А. Л. Симанов; отв. ред. О. С. Разумовский. – Новосибирск: Наука. Сиб.

отделение, 1982. – 127 с.

372. Скакун О. Ф. Теория государства и права: учебник

/ О. Ф. Скакун. – Харьков: Консул, 2000. – 704 с.

373. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс):

підручник / О. Ф. Скакун. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Харків: Еспада,

2009. – 752 с.

374. Скаредов Г. И. Участие прокурора в следственных действиях

/ Г. И. Скаредов. – Москва, 1987. – 212 с.

375. Скрипник О. Суд в середньовічному Камянці / О. Скрипник

// Подолянин, 2003. – 10 жовт.

383

376. Словарь иностранных слов / под ред. И. В. Лехина

и Ф. Н. Петрова. – Москва: Гос. изд-во иностр. и нац. словарей, 1955. – 840 с.

377. Словник української мови: в 11 т. / ред. колег. І. К. Білодід

(голова) та ін. – Київ: Наукова думка, 1970–1980. – Т. 10: Т–Ф / ред.

А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, П. П. Доценко. – Київ: Наукова думка, 1979. –

660 с.

378. Словник української мови: в 11 т. / ред. колег. І. К. Білодід

(голова) та ін. – Київ: Наукова думка, 1970–1980. – Т. 4: І–М / ред.

А. А. Бурячок, Г. М. Гнатюк, П. П. Доценко. – Київ: Наукова думка, 1973. –

840 с.

379. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса / А. В. Смирнов. –

Санкт-Петербург: Наука: Альфа, 2000. – 224 с.

380. Смирнов А. В. Реформы уголовной юстиции и дискурсивная

состязательность / А. В. Смирнов // Журнал российского права, 2001. –

№ 12. – С. 17–24.

381. Смокович Ю. Окремі апспекти інституту відмови від

обвинувачення / Ю. Смокович // Вісник прокуратури, 2012. – № 6. – С. 65–79.

382. Соловьев А. Б. О функциях прокуратуры в досудебных стадиях

уголовного процесса / А. Б. Соловьев // Проблемы совершенствования

прокурорского надзора. – Москва, 1997. – С. 125–130.

383. Соловьев А. Б. Проблема обеспечения законности при

производстве предварительного следствия в связи с изменением

процессуального статуса прокурора / А. Б. Соловьев // Уголовное

судопроизводство, 2007. – № 3. – С. 12–16.

384. Соловьев А. Б. Прокурорский надзор в досудебных стадиях

уголовного процесса России / А. Б. Соловьев, М. Е. Токарева,

Н. В. Буланова. – Москва: Юрлитинформ, 2006. – 176 с.

385. Соловьев А. Б. Предварительное следствие и прокурорский

надзор в свете судебной реформы / А. Б. Соловьев, Н. А. Якубович //

Законность, 1995. – № 8. – С. 4–6.

384

386. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. – Москва,

1993. – Т. 18. – 410 с.

387. Сорокин В. С. Процессуальный статус прокурора при

осуществлении надзора за предварительным следствием в уголовном

судопроизводстве / В. С. Сорокин // Проблемы совершенствования

правоохранительной деятельности в области противодействия преступности

и коррупции: матер. Междунар. науч.-практ. конф. – Минск: БГУФК, 2012. –

С. 155–158.

388. Статкус В. Ф. Прокурорский надзор и ведомственный контроль

на предварительном следствии / В. Ф. Статкус, А. А. Чувилев // Советское

гос. и право, 1975. – № 3. – С. 73–78.

389. Статус органів публічного обвинувачення: міжнародні стандарти,

зарубіжне законодавство і пропозиції щодо реформування в Україні / за заг.

ред. О. А. Банчука. – Київ: Атіка, 2012. – 624 с.

390. Стецовский Ю. И. Право на свободу и личную

неприкосновенность: нормы и действительность / Ю. И. Стецовский. –

Москва: Норма, 2000. – 210 с.

391. Стратонов В., Стратонова О. Деякі методологічні та практичні

проблемні питання кримінального процесуального кодексу України /

Стратонов В., Стратонова О. // Право України, 2014. - № 12. - С. 163-169.

392. Стремовский В. А. Предварительное расследование

/ В. А. Стремовский. – Москва: Юридиздат, 1989 – 170 с.

393. Строгович М. С. Природа советского уголовного процесса и

принцип состязательности / М. С. Строгович. – Москва: Госюриздат, 1939. –

150 с.

394. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса: в 2 т.

/ М. С. Строгович. – Москва: Наука, 1968. – Т. 1. – 470 с.

395. Строгович М. С. Уголовное преследование в советском

уголовном процессе / М. С. Строгович; отв. ред. М. М. Гродзинский. –

Москва: Изд-во АН СССР, 1951. – 191 с.

385

396. Стручков Н. А. Советская исправительно-трудовая политика и ее

роль в борьбе с преступностью / Н. А. Стручков. – Саратов: Изд-во саратов.

ун-та, 1970. – 271 с.

397. Сульженко Ж. О. Проблеми участі прокурора в судовому

розгляді кримінальних справ: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11

/ Ж. О. Сульженко. – Харків, 1995. – 25 с.

398. Сухарева Н. Д. Прекращение уголовного преследования в стадии

предварительного расследования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук:

12.00.09 / Н. Д. Сухарева. – Иркутск, 2002. – 18 с.

399. Суховіліна А. О. Дискусійні питання процесуального захисту від

незаконного і необгрунтованого засудження / А. О. Суховіліна // Проблеми

реформування кримінально-процесуального та кримінального законодавства

України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. – Харків: ХНУВС, 2011. –

С. 236–242.

400. Суховіліна А. О. Новий підхід до визначення розміру компенсації

шкоди реабілітованому / А. О. Суховіліна // Актуальні проблеми

реформування кримінального процесуального законодавства й

удосконалення діяльності судових і правоохоронних органів України: матер.

Міжнар. наук.-практ. конф. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Є. О. Дідоренка,

2012. – С. 347–351.

401. Сучасний тлумачний словник української мови: 100 000 слів / за

заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. – Харків: Школа,

2009. – 1008 с.

402. Сушко Л. Сутність судового контролю в Україні / Л. Сушко //

Право України, 2007. – № 5. – С. 128–131.

403. Таблиця поправок до проекту Кримінально-процесуального

кодексу [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://gska2.rada.gov.ua/pls/pt/reports.ptable?ptid=3004.

386

404. Таджиев Х. С. Прокурорский надзор и ведомственный контроль

за расследованием преступлений / Х. С. Таджиев. – Ташкент: ФАН, 1985. –

183 с.

405. Танина Л. Г. Некоторые вопросы защиты прав и свобод граждан

в стадии досудебного производства по УПК РФ / Л. Г. Танина //

Конституционные основы реформы уголовного судопроизводства в России:

матер. науч. конф. – Москва, 2002. – С. 120–123.

406. Тези доповіді міністра юстиції до проекту Кримінального

процесуального кодексу України, що розглядався 14.10.2009 р. на засіданні

Кабінету Міністрів України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://ww2.gov.if.ua/data/upload/content/kolomiyskiy.

407. Темченко В. Функції держави із забезпечення прав людини у

ринковій економіці / В. Темченко // Право України, 2003. – № 5. – С. 47–49.

408. Теория государства и права / под ред. А. Б. Венгерова. – Москва,

1995. – Ч. 1: Теория государства. – 256 с.

409. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / за ред.

О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – Київ, 2008. – 688 с.

410. Терехин В. А. Судебная власть в государственно-правовом

механизме обеспечения прав и свобод граждан (вопросы теории и практики):

Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / В. А. Терехин. – Саратов,

2001. – 19 с.

411. Тертишник В. М. Гарантії прав і свобод людини та забезпечення

встановлення істини у кримінальному процесі України: дис. д-ра юрид. наук:

12.00.09 / Володимир Митрофанович Тертишник. – Дніпропетровськ, 2009. –

473 с.

412. Тихомиров Ю. А. Теория компетенции / Ю. А. Тихомиров. –

Москва: Издание г-на Тихомирова М. Ю., 2005. – 355 с.

413. Тодыка Ю. Н. Президент Украины: конституционно-правовой

статус / Ю. М. Тодыка, В. Д. Яворский. – Харьков: Фоко, 1999. – 256 с.

387

414. Толочко О. Правова природа процесуального керівництва

прокурором досудовим слідством / О. Толочко // Вісник Національної

академії прокуратури України, 2012. – № 2. – С. 60–64.

415. Трубин Н. С. Прокурорский надзор за исполнением законов

органами дознания / Н. С. Трубин. – Москва: Юрид. лит., 1982. – 132 с.

416. Трубицына Э. П. Прокуратуры некоторых буржуазных

государств. Прокуратура Франции, Италии, Японии / Э. П. Трубицына,

Н. Я. Якубович // Вопросы прокурорского надзора. – Москва, 1972. – С. 190–

196.

417. Трубников В. М. Правовий статус засуджених до позбавлення

волі: монографія / В. М. Трубников, Ю. А. Чеботарьова. – Харків: ХНУ імені

В. Н. Каразіна, 2006. – 372 с.

418. Туманов Г. А. Управление социальными процессами в

социалистическом обществе / Г. А. Туманов. – Москва: Политиздат, 1983. –

340 с.

419. Туманянц А. Р. Судовий контроль за законністю і обґрунто-

ваністю процесуальних рішень органів досудового слідства: Автореф. дис. …

канд. юрид. наук: 12.00.09. / А. Р. Туманянц. – Харків, 1998. – 21 с.

420. Тушев А. А. Прокурор в уголовном процессе Российской

Федерации: система функций и полномочий: Дис. … док. юрид. наук:

12.00.09/ А. А. Тушев. – Краснодар, 2006.- 384 с.

421. Тушев А. А. Прокурор в уголовном процессе Российской

Федерации / Науч. ред. докт. юрид. наук, проф. И. Ф. Демидов. – СПб.:

Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. – 325 с.

422. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации. –

Москва: Проспект, 2010. – 224 с.

423. Уголовно-процессуальный кодекс РФ [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://www.consultant.ru/popular/upkrf/11_7.html#p710.

424. Уголовный процесс / под ред. М. А. Чельцова. – Москва: Юрид.

лит, 1969. – 463 с.

388

425. Уголовный процесс: учебник / под ред. Б. А. Викторова. –

Москва: 1970. – 380 с.

426. Уголовный процесс: учебник / под ред. В. П. Божьева. – Москва:

Спарк, 2004. – 671 с.

427. Уголовный процесс: учебник / под. ред. А. В. Смирнова. –

Москва: Киорус, 2007. – 704 с.

428. Уголовный процесс: учебник / под общ. ред. П. А. Лупинской. –

Москва: Юристь, 1998. – 591 с.

429. Указ Президія Верховної Ради СРСР від 12.04.1968 р. Про

порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян // Відомості Верховної

Ради СРСР, 1968. – № 17. – Ст. 144.

430. Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із

злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша) // Збірник

документів (українською і російською мовами). –Київ: Юрінком Інтер,

1996. – 1184 с.

431. Ундревич В. Основные вопросы реформы нашего

судопроизводства / В. Удревич // Революция права, 1928. – № 1. – С. 42–56.

432. Устав уголовного судопроизводства [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://constitution.garant.ru/history/act1600-1918/3137/.

433. Устав уголовного судопроизводства: Систематический

комментарий / под ред. М. Н. Чернента. – Москва, 1916. – Вып. 3. – Ст. 249–

594.

434. Учреждения для управления губернией Всероссийской Империи

от 26.09.1779 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.runivers.ru/lib/book6866/187015/.

435. Фаринник В. Повідомлення про злочин / В. Фаринник //

Юридичний вісник України, 2012. – № 27 (888). – С. 4.

436. Федоров А. В. К вопросу о разработке научных основ

национальной оперативно-розыскной политики / А. В. Федоров //

Оперативник (сыщик), 2005. – № 4. – С. 17–18.

389

437. Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. – 2-ге вид.,

перероб. і доп. – Київ: Голов. Ред. УРЕ, 1986. – 800 с.

438. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: в 2 т. /

И. Я. Фойницкий. – Санкт-Петербург: Альфа, 1996. – Т. 1. – 552 с.

439. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства: в 2 т. /

И. Я. Фойницкий. – Сакт-Петербург: Альфа, 1996. – Т. 2. – 606 с.

440. Фріс П. Контроль у кримінально-правовій політиці / П. Фріс //

Вісник Національної академії прокуратури України, 2010. – № 4. – С. 16–21.

441. Халиулин А. Г. Осуществление функции уголовного

преследования прокуратурой России / А. Г. Халиулин. – Кемерово:

Кузбасвузиздат, 1997. – 223 с.

442. Халиулин А. Г. Уголовное преследование как функция

прокуратуры РФ: Автореф. дис. … д-ра. юрид. наук: 12.00.10 /

А. Г. Халиулин. – Москва, 1997. – 39 с.

443. Химичева О. В. Концептуальные основы процессуального

контроля и надзора на досудебных стадиях уголовного судопроизводства

/ О. В. Химичева // Закон и право. – Москва: ЮНИТИ, 2004. – С. 28–32.

444. Химичева О. В. Концептуальные основы процессуального

контроля и надзора на досудебных стадиях уголовного судопроизводства:

монография / О. В. Химичева. – Москва: ЮНИТИ; Закон и право, 2004. –

287 с.

445. Чеканов В. Я. Прокурорский надзор в уголовном

судопроизводстве / В. Я. Чеканов. – Саратов, 1972. – 256 с.

446. Чельцов-Бебутов М. А. Курс уголовно-процессуального права:

очерки по истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих,

феодальных и буржуазных государствах / М. А. Чельцов-Бебутов. – Санкт-

Петербург: Альфа-Равента, 1995. – 846 с.

447. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс / М. А. Чельцов. –

Москва: Госюриздат, 1951. – 510 с.

448. Чельцов М. А. Уголовный процесс / М. А. Чельцов. – Москва:

390

Юрид. изд-во Минюста СССР, 1948. – 624 с.

449. Чепурний О. О. Дисфункція захисту в кримінальному процесі

України / О. О. Чепурний // Вісник Луганської акад. внутр. справ МВС ім. 10-

річчя Незалежності України, 2004. – № 1. – С. 159–164.

450. Чепурний О. О. Кримінально-процесуальні функції на стадії

досудового розслідування: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 /

О. О. Чепурний. – Київ, 2005. – 18 с.

451. Чепурний О. О. Кримінально-процесуальні функції на стадії

досудового розслідування: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Київ, 2005. –

195 с.

452. Чернышев В. А. Проблема функций в российской науке

уголовного процесса: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 /

В. А. Чернышев. – Ижевск,1999. – 23 с.

453. Чичканов А. Б. Функции прокурора и принцип состязательности

в российском уголовном судопроизводстве: Автореф. дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.09 / А. Б. Чичканов. – Санкт-Петербург: СПбГУ, 2003. – 34 c.

454. Шагиев Б. В. Юридическая деятельность и ее система: проблемы

теории и практики: монография / Б. В. Шагиев. – Москва: Юрлитинформ,

2014. – 192 с.

455. Шалумов М. С. Уголовное преследование как функция

прокуратуры / М. С. Шалумов // Правоведение, 1996. – № 4. – С. 87–93.

456. Шахумов М. В. Судовый контроль и прокурорский надзор: не

междуусобица, а взаимодействие / В. М. Шахумов // Российская юстиция,

2011. – № 4. – С. 58–60.

457. Шепитько В. Ю. Тенденции криминалистики и некоторые

новеллы уголовного процесса / В. Ю. Шепитько // Кримінальне провадження:

новації процесуальної теорії та криміналістичної практики: матер. Міжнар.

наук.-практ. конф., 18–19 квітня 2013 р., м. Сімферополь-Алушта / відпов.

ред. М. А. Михайлов, Т. В. Омельченко ; Таврійський нац. ун-т

ім. В. І. Вернадського. – Сімферополь: ДІАЙПІ, 2013. – С. 165–167.

391

458. Шептулин А. П. Диалектический метод познания

/ А. П. Шептулин. – Москва: Политиздат, 1983. – 320 с.

459. Шестакова С. Д. Проблемы состязательности в российском

уголовном процессе: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Софья Дмитриевна

Шестакова. – Санкт-Петербург, 1998. – 184 с.

460. Шило О. Г. Теоретико-прикладні основи реалізації конститу-

ційного права людини і громадянина на судовий захист у досудовому

провадженні в кримінальному процесі України: монографія / О. Г. Шило. –

Харків: Право, 2011. – 472 с.

461. Шило О. Г. Теоретичні основи та практика реалізації

конституційного права людини і громадянина на судовий захист у

досудовому провадженні в кримінальному процесі України: Автореф. дис. …

д-ра юрид. наук: 12.00.09 / О. Г. Шило. – Харків, 2011. – 40 с.

462. Шимановский В. В. К вопросу о процессуальной функции

следствия в советском уголовном процессе / В. В. Шимановский

// Правоведение, 1965. – № 2. – С. 175–178.

463. Шостко О. Про доцільність створення Національної служби

розслідувань (НСР) в Україні / О. Шостко // Юридична Україна, 2007. –

№ 1. – С. 94–99.

464. Штанге А. Статус осіб, які здійснюють кримінально-правові

розслідування в Німеччині (на замовлення Німецького Фонду міжнародного

правового співробітництва) / А. Штанге. – Київ, 2009. – 22 с.

465. Шумило М. Правова позиція як засіб діяльності доказування у

кримінальному процесі / М. Шумило, В. Гмирко // Право України, № 9. –

2011. – С. 238–246.

466. Щегель Н. І. Кримінальне переслідування: зміст та форма:

Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Н. І. Щегель. – Київ, 2007. –

18 с.

392

467. Щедровицкий Г. П. Перспективы и программы развития СМД-

методологии / Г. П. Щедровицкий // Философия. Наука. Методология. –

Москва: Шк. культ. полит., 1997. – С. 547–594.

468. Щедровицкий Г. П. Проблемы методологии системного

исследования / Г. П. Щедровицкий. – Москва: Знание, 1964. – 48 с.

469. Щедровицкий Г. П. Избранные труды / Г. П. Щедровицкий. –

Москва: Шк. культ. полит., 1995. – 800 с.

470. Элькинд П. С. Сущность советского уголовно-процессуального

права / П. С. Элькинд. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1963. – 172 с.

471. Юрчишин В. М. Процесуальні функції прокурора у досудовій

стадії кримінального провадження: поняття, призначення, система : навч.

посіб. / В. М. Юрчишин. – Чернівці : Технодрук, 2014. – 276 с.

472. Юрчишин В. М. Фактори, що обумовлюють необхідність участі

прокурора в кримінальному процесі / В. М. Юрчишин // Вісник Академії

адвокатури України. – Київ : Видавничий центр Академії адвокатури

України, 2010. – Вип. 18. – С. 146–148.

473. Юрчишин В. М. Функції прокуратури у кримінальному процесі

України / В. М. Юрчишин // Юриспруденція. Теорія і практика : наук.-практ.

журнал. – 2010. – № 11 (73). – С. 30–32.

474. Юрчишин В. М. Функції і повноваження прокурора в досудовій

стадії кримінального процесу України / В. М. Юрчишин // Вісник

Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. – 2011. – № 945.

– С. 270–272.

475. Юрчишин В. М. Новели правового регулювання кримінально-

процесуальної діяльності / В. М. Юрчишин // Юридична Україна. – 2012. –

№ 6. – С. 83–89.

476. Юрчишин В. М. Правозахисна функція прокурора і її значення за

новим Кримінальним процесуальним кодексом України / В. М. Юрчишин //

Адвокат. – 2012. – № 6 (141). – С. 19–23.

477. Юрчишин В. М. Основні функції кримінального судочинства /

393

В. М. Юрчишин // Підприємство господарство і право. – 2012. – № 7 (199). –

С. 107–110.

478. Юрчишин В. М. Роль і місце прокурора у досудовому

провадженні / В. М. Юрчишин // Акт. пробл. держ. і права : зб. наук. праць /

редкол.: С. В. Ківалов (голов. ред.) та ін. ; відп. за вип. В. М. Дрьомін. –

Одеса : Юрид. літ., 2012. – Вип. 64. – С. 489–497.

479. Юрчишин В. М. Відносини прокурора із захисником у

досудовому розслідуванні за новим КПК України / В. М. Юрчишин //

Адвокат. – 2012. – № 9 (144). – С. 19–22.

480. Юрчишин В. М. Співвідношення прокурорського нагляду і

відомчого контролю у досудовому розслідуванні за новим КПК України /

В. М. Юрчишин // Вісник прокуратури. – 2012. – № 10 (136). – С. 71–78.

481. Юрчишин В. М. Нагляд прокурора при провадженні досудового

розслідування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України /

В. М. Юрчишин // Вісник Національної академії прокуратури України. –

2012. – № 3 (27). – С. 74–77.

482. Юрчишин В. М. Поняття суб’єктів кримінальної юстиції, що

діють за КПК України / В. М. Юрчишин // Право України. – 2013. – № 11. –

С. 159–164.

483. Юрчишин В. М. Генезис кримінальних процесуальних функцій

прокурора на досудовій стадії процесу / В. М. Юрчишин // Вісник

прокуратури. – 2014. – № 3 (153). – С. 144–152.

484. Юрчишин В. М. Класифікація функцій прокурора у досудовому

розслідуванні / В. М. Юрчишин // Адвокат. – 2014. – № 2 (161). – С. 30–34.

485. Юрчишин В. М. Функціональний підхід як метод наукового

пізнання кримінальних процесуальних функцій прокурора у досудовому

розслідуванні / В. М. Юрчишин // Юридична Україна. – 2014. – № 4. – С. 86–

90.

486. Юрчишин В. М. Правове забезпечення функціональної

діяльності прокурора у досудовому розслідуванні [Електронний ресурс] /

394

В. М. Юрчишин // Часопис Академії адвокатури України. – 2014. – № 22. –

Режим доступу: http://e-

pub.aau.edu.ua/index.php/chasopys/article/viewFile/683/687.

487. Юрчишин В. М. Кримінальні процесуальні функції прокурора у

досудовому розслідуванні зарубіжних країн / В. М. Юрчишин //

Прикарпатський юридичний вісник. – 2014. – № 1 (4). – С. 325– 337.

488. Юрчишин В. М. Правовідносини прокурора з основними

суб’єктами досудового розслідування / В. М. Юрчишин // Вісник

прокуратури. – 2014. – № 4 (154). – С. 34–43.

489. Юрчишин В. М. Сутність і поняття кримінальних процесуальних

функцій / В. М. Юрчишин // Вісник Чернівецького фак-ту Нац. ун-ту

“Одеська юрид. академія”. – 2014. – № 1. – С. 216–231.

490. Юрчишин В. М. Процесуальні повноваження прокурора у

підготовці та оформленні обвинувального акта / В. М. Юрчишин // Вісник

Чернівецького фак-ту Нац. ун-ту “Одеська юрид. академія”. – 2014. – № 2. –

С. 237–252.

491. Юрчишин В. М. Теорія структурного функціоналізму як

методологічна основа дослідження функцій прокурора у досудовому

розслідуванні: окремі аспекти / В. М. Юрчишин // Вісник Чернівецького фак-

ту Нац. ун-ту “Одеська юрид. академія”. – 2014. – № 4 – С. 250–263.

492. Юрчишин В. М. Щодо визначення початкового моменту

обвинувальної діяльності прокурора у досудовому розслідуванні /

В. М. Юрчишин // Право і суспільство. – 2015. – № 3. – Ч. 3. – С. 203–206.

493. Юрчишин В. М. Стан теоретичних знань про функції прокурора

в досудовому розслідуванні [Електронний ресурс] / В. М. Юрчишин //

Юридичний науковий електронний журнал Запорізького нац. ун-ту. – 2015. –

№ 1. – Режим доступу: http://lsej.org.ua/1_2015/54.pdf.

494. Юрчишин В.М. Теоретичні знання про функції прокурора у

досудовому розслідуванні / В. М. Юрчишин // Науковий вісник

Ужгородського національного університету. Серія “Право”. – 2015. – № 31.–

395

С. 107–110.

495. Юрчишин В.М. Процесуальні повноваження прокурора щодо

доказування вини на досудовому розслідування / В.М. Юрчишин // Право

України. – 2015. – №5. – С. 171–178.

496. Юрчишин В. Н. Новый УПК Украины уполномочил прокурора

руководить досудебным расследованием / В. Н. Юрчишин // Российский

судья. – 2013. – № 3. – С. 37–39.

497. Юрчишин В. Н. Прокурорский и судебный контроль в

уголовном судопроизводстве по новому УПК Украины / В. Н. Юрчишин //

Законы России: опыт, анализ, практика. – 2013. – № 3. – С. 69–73.

498. Юрчишин В. Н. Процессуальные полномочия прокурора во

время проведения досудебного расследования за новым УПК Украины /

В. Н. Юрчишин // Черные дыры в российском законодательстве. – 2013. –

№ 1. – С. 113–116.

499. Юрчишин В. Н. Роль прокурора в доказывании вины

подозреваемого в досудебном расследовании / В.Н. Юрчишин // Право и

политика. Научно-методический журнал. – 2014.-№;4. – С. 117-122.

500. Юрчишин В. Н. Полномочия прокурора при расследовании

уголовных правонарушений / В. Н. Юрчишин // Закон и жизнь. – 2015. – № 4.

– С. 120–123.

501. Юрчишин В. М. Прокурор у досудовому розслідуванні : сучасні

теоретико-прикладні проблеми : монографія / В.М. Юрчишин. - Чернівці:

Технодрук, 2016. – 300с.

502. Юрчишин В. М. Прокурорський нагляд за досудовим

розслідуванням кримінальних справ: проблеми удосконалення /

В. М. Юрчишин // Політика в сфері боротьби зі злочинністю: акт. проблеми

сьогодення : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (Івано-Франківськ, 25–

26 лютого 2011 р.). – Івано-Франківськ : Прикарпатський нац. ун-т ім. Василя

Стефаника, 2011. – С. 111–113.

503. Юрчишин В. М. Процесуальна функція прокурора в теорії

396

кримінального процесу / В. М. Юрчишин // Філософські, методологічні,

соціологічні та психологічні проблеми права : матер. IV Міжнар. наук.-теор.

конфер. (Чернівці, 28– 29 травня 2011 р.). – Чернівці : Чернівецький нац. ун-

т, 2011. – С. 659–664.

504. Юрчишин В. М. Повноваження прокурора у проекті КПК України

/ В. М. Юрчишин // Прокуратура України: історія, сьогодення та

перспективи : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 25 листопада 2011 р.).

– Київ : Нац. акад. прокуратури України, 2012. – С. 97–101.

505. Юрчишин В. М. Роль кримінальної юстиції у кримінальному

процесі України / В. М. Юрчишин // Вдосконалення правового регулювання

прав та основних свобод людини і громадянина : матер. щоріч. наук.-практ.

конфер. молодих вчених та аспірантів. (Івано-Франківськ, 27–28 квітня

2012 р.). – Івано-Франківськ : Прикарпатський нац. ун-т ім. Василя

Стефаника, 2012. – С. 204–207.

506. Юрчишин В. М. Повноваження суб’єктів кримінального

переслідування / В. М. Юрчишин // Правова система України: сучасний стан

та актуальні проблеми : збірн. матер. першої міжрег. наук.-практ. конфер.

(Івано-Франківськ, 4–5 травня 2012 р.). – Івано-Франківськ : Голіней О. М.,

2012. – С. 199–204.

507. Юрчишин В. М. Про кримінологічну (запобіжну) функцію

прокурора у досудовому провадженні / В. М. Юрчишин // Актуальні

проблеми реформування кримінального процесуального законодавства й

удосконалення діяльності слідчих і правоохоронних органів України : матер.

Міжнар. наук.-практ. конфер. (Луганськ, 20 квітня 2012 р.). – Луганськ : РВВ

ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2012. – С. 113–116.

508. Юрчишин В. М. Процесуальний статус прокурора за новим КПК /

В. М. Юрчишин // Докази і доказування за новим Кримінальним

процесуальним кодексом України : матер. Міжнар. наук.-практ. конфер. /

відп. ред. М. А. Погорецький (Київ, 6–7 грудня 2012 р.). – Харків : Видавець

Строков Д. В., 2013. – С. 370–373.

397

509. Юрчишин В. М. Участь прокурора в розслідуванні кримінального

правопорушення / В. М. Юрчишин // Актуальні проблеми доказування у

кримінальному провадженні : матер. Всеукр. наук.-практ. Інтернет-конф.

(27 листопада 2013 р., м. Одеса). – Одеса : Юрид. літ., 2013. – С. 189–193.

510. Юрчишин В. М. Рівні методологічних основ дослідження функцій

прокурора у досудовому розслідуванні / В. М. Юрчишин // Актуальні

питання досудового розслідування та сучасні тенденції розвитку

криміналістики : матер. Міжнар. наук.-практ. конфер. (Харків, 5 грудня

2014р.). – Харків : ХНУВС, 2014. – С. 82–83.

511. Юрчишин В. М. Суб’єкти кримінальної юстиції, що діють за

новим Кримінальним процесуальним кодексом України / В. М. Юрчишин //

Роль права та закону в громадянському суспільстві : матер. Міжнар. наук.-

практ. конфер. (Київ, 13–14 лютого 2015 р.). – Київ : Центр правових

наукових досліджень, 2015. – С. 119–121.

512. Юрчишин В. М. Чи повинен бути тотальним нагляд прокурора за

законністю правовідносин у досудовому розслідуванні? / В. М. Юрчишин //

Нові завдання та напрями розвитку юридичної науки у ХХІ столітті : матер.

Всеукр. наук.-практ. конфер. (Одеса, 6–7 лютого 2015 р.). – Одеса : Міжнар.

гуманітарний ун-т, 2015. – С. 87–89.

513. Юрчишин В. М. Забезпечення законності у досудовому

розслідуванні: щодо функціональних альтернатив / В. М. Юрчишин //

Перспективні напрями розвитку сучасної юридичної науки : матер. Міжнар.

наук.-практ. конфер. (Кривий Ріг, 30–31 січня 2015 р.). – Кривий Ріг:

Криворізький нац. ун-т, 2015. – С. 174–176.

514. Якуб М. Л. О понятии процессуальной функции в советском

уголовном судопроизводстве / М. Л. Якуб // Правоведение, 1973. – № 5. –

С. 83–89.

515. Янович Ю. П. Деякі організаційно-правові питання регулювання

досудового слідства у кримінальному процесі України / Ю. П. Янович //

Проблеми реформування кримінально-процесуального та кримінального

398

законодавства України: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. – Харків: ХНУВС,

2011. – С. 285–287.

516. Янович Ю. П. Організаційно-правові проблеми забезпечення

ефективного захисту від обвинувачення у кримінальному процесі України /

Ю. П. Янович // Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його

забезпечення: матер. Міжнар. наук.-практ. семінару, 1–2 груд. 2005 р.

м. Харків / редкол.: В. В. Сташис (голов. ред.) та ін. – Харків; Київ: Гопак,

2006. – С. 77–79.

517. Яновская С. А. Методологические проблемы науки /

С. А. Яновская. – Москва: Мысль, 1972. – 283 с.

518. Яновська О. Г. Концептуальні засади функціонування і розвитку

змагального кримінального судочинства: монографія / О. Г. Яновська. – Київ:

Прецедент, 2011. – 303 с.

519. Ястребов В. Б. Деятельность следователя и прокурора по

предупреждению преступных нарушений правил охраны труда

/ В. Б. Ястребов, Л. М. Давыденко. – Москва: ВНИПП, 1981. – 85 с.

520. Ячина А. Призначення судово-психологічної експертизи при

розслідуванні справ / А. Ячина, М. Цимбал // Право України, 2001. – № 1. –

С. 50–52.

521. Ustawa z dnia 27 września 2013 r. o zmianie ustawy [Elektroniczne

źródło] // Kodeks postępowania karnego oraz niektórych innych ustaw. – Mieć

dostęp: http://www.sejm.gov.pl/sejm7.nsf/PrzebiegProc.xsp?nr=870.

399

Додаток А

Анкета

опитування прокурорських працівників (прокурорів) за темою

дисертаційного дослідження “Функції прокурора у досудовому

розслідуванні: теорія і практика” здобувача ступеня доктора юридичних

наук, доцента, кандидата юридичних наук, старшого радника юстиції

В. М. Юрчишина

Шановний респонденте

Просимо Вас уважно і відверто відповісти на запропоновані запитання.

Результати анкетування необхідні для об’єктивного з’ясування проблем

удосконалення функціональної діяльності прокуратури у досудовому

розслідуванні і будуть обов’язково враховані при підготовці відповідних

пропозицій.

Послідовно відповідаючи на запитання, необхідно чітко визначити своє

ставлення до кожного з них, для чого треба відзначити ті із запропонованих

варіантів відповіді, які, на Ваш погляд, найбільш вдалі, або викласти свій

варіант відповіді у відведених для цього рядках.

Підписувати анкету не обов’язково.

При заповненні анкети просимо, по можливості, відповісти на кожне

запитання.

Дякуємо за допомогу

Питання анкети:

1. Які державні правоохоронні органи Ви відносите до

кримінальної юстиції України?

а) усі правоохоронні органи, які діють при різних гілках державної

влади;

б) лише правоохоронні органи, які діють у сфері публічного права;

в) тільки правоохоронні органи, які діють винятково у сфері

кримінального провадження України;

г) важко відповісти.

2. Чи поділяєте Ви всі правоохоронні органи України на загальні,

спеціальні, силові ?

а) так, поділяю;

б) ні, не поділяю;

в) важко відповісти.

3. Чи, на Вашу думку, досконала сучасна правова регламентація

функціонального положення прокурора у досудовому розслідуванні?

а) досконала;

б) недосконала;

400

в) важко відповісти.

4. Чи достатні повноваження прокурора, якими він наділений ст. 36

нового КПК України, для належного виконання ним своїх кримінальних

процесуальних функцій (основних і додаткових) у досудовому

розслідуванні?

а) так;

б) ні;

в) важко відповісти;

г) Ваш варіант.

5. Чи варто зберегти і розширити владно-розпорядчі повноваження

прокурора у досудовому розслідуванні?

а) варто;

б) неварто;

в) варто зберегти , але без їх розширення.

6. Яка система загально-процесуальних функцій відповідає

вимогам сучасної кримінальної процесуальної діяльності?

а) обвинувачення, захисту, вирішення справи ;

б) розслідування, обвинувачення, захисту, вирішення справи;

в) розслідування, обвинувачення, захисту, підтримання цивільного

позову, заперечення проти цивільного позову, судового контролю,

прокурорського нагляду, вирішення справи тощо;

г) важко відповісти.

7. Чи відносите Ви нижче перераховані функції до основних

функцій прокурора у досудовому розслідуванні?

1) Функція обвинувачення:

а) так, відношу до основних;

б) ні, не відношу до основних;

в) важко відповісти.

2) Функція нагляду за додержанням законів у досудовому розслідуванні:

а) так, відношу до основних;

б) ні, не відношу до основних;

в) важко відповісти.

3) Функція захисту прав, свобод і законних інтересів учасників

досудового розслідування – правозахисна функція:

а) так, відношу до основних;

б) ні, не відношу до основних;

в) важко відповісти.

4) Функція безпосередньої участі прокурора у досудовому

розслідуванні:

а) так, відношу до основних;

б) ні, не відношу до основних;

в) важко відповісти.

8. Чи відносите Ви нижче перераховані функції до додаткових

функцій прокурора у досудовому розслідуванні?

401

1) Функція попередження кримінальних правопорушень –

кримінологічний нагляд прокурора:

а) так, відношу;

б) ні, не відношу;

в) важко відповісти.

2) Функція координації узгоджених дій органів досудового

розслідування:

а) так, відношу;

б) ні, не відношу;

в) важко відповісти.

3) Функція прокурорського процесуального керівництва органами, які

здійснюють досудове розслідування:

а) так, відношу;

б) ні, не відношу;

в) важко відповісти.

4) Функція організації власної (особистої) діяльності прокурора у

досудовому розслідуванні:

а) так, відношу;

б) ні, не відношу;

в) важко відповісти.

9. Яка державна форма захисту прав і свобод учасників досудового

розслідування найефективніша?

а) прокурорський нагляд;

б) судовий контроль;

в) правозахисна діяльність слідчого;

г) важко відповісти.

10. Чи відносите Ви потерпілого до сторони обвинувачення?

а) так, відношу;

б) ні, не відношу;

в) важко відповісти.

11. Чи відносите Ви слідчого до сторони обвинувачення?

а) так, відношу;

б) ні, не відношу;

в) важко відповісти.

12. На що спрямовані письмові вказівки і доручення прокурора

слідчому?

а) на отримання тільки обвинувальних доказів;

б) на забезпечення всебічності, повноти, об’єктивності розслідування

шляхом закріплення як обвинувальних, так і виправдовуючих доказів;

в) важко відповісти.

13. Хто збирає основну масу випрадовувальних і пом’якшуючих

винуватість підозрюваного (обвинуваченого) доказів у досудовому

розслідуванні?

а) дізнавач, слідчий, прокурор;

402

б)підозрюваний (обвинувачений), його захисник і законний

представник;

в) важко відповісти.

14. Чи є необхідність відокремлення прокурорського нагляду за

додержанням законів у досудовому розслідуванні від нагляду за

додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову

діяльність?

а) так, це треба зробити негайно;

б) ні, цього робити неможна;

в) важко відповісти.

15. Чи доцільно наділити прокурора правом особистого

розслідування будь-якого кримінального правопорушення у повному

обсязі?

а) так, це нагальна необхідність;

б) ні, такої необхідності не існує;

в) важко відповісти.

16. Як часто Ви берете безпосередню участь у слідчих діях у процесі

досудового розслідування?

1) У формі особистого проведення слідчих дій:

а) постійно проводжу такі слідчі дії;

б) періодично проводжу такі слідчі дії;

в) непроводжу таких слідчих дій узагалі.

2) У формі участі в слідчих діях, які проводяться слідчими:

а) постійно беруть таку участь у слідчих діях;

б) періодично беруть участь у таких слідчих діях;

в) не беруть такої участі у слідчих діях.

17. Чи може прокурор самостійно прийняти нове слідче рішення

замість ним скасованого?

а) так, він може прийняти таке рішення;

б) ні, він не може прийняти таке рішення;

в) важко відповісти.

18. Чи є в Україні необхідність для створення спеціалізованих

кримінальних судів?

а) так, така необхідність існує;

б) ні, такої необхідності немає;

в) важко відповісти.

19. Чи повинно в ст. 2 КПК України міститися завдання, пов’язане

з правильним застосуванням кримінального закону?

а) так, ця необхідність нагальна;

б) ні, такої необхідності немає;

в) важко відповісти.

20. Чи поділяєте Ви кримінальні процесуальні функції на загально-

процесуальні, основні та додаткові, притаманні кожному учаснику

процесу?

403

а) так, поділяю;

б) ні, не поділяю;

в) важко відповісти.

21. Чи розповсюджується конституційний принцип розподілу

державної влади на державні органи, які діють у кримінальному

провадженні?

а) так, цей принцип розповсюджується на кримінальне провадження;

б) ні, цей принцип не розповсюджується на кримінальне провадження;

в) важко відповісти.

22. Чи доцільно при відтворенні в КПК України норм Конституції

посилатися на ці норми, щоб підкреслити їх походження та вищу

юридичну силу?

а) так, це треба робити обов’язково;

б) ні, цього робити не варто;

в) важко відповісти.

23. Чи є необхідність ліквідації нині діючого відомчого слідства

шляхом створення самостійного Слідчого Комітету України?

а) так, подібна необхідність існує;

б) ні, цього робити не варто;

в) важко відповісти.

24. Прокурор у досудовому розслідуванні здійснює нагляд за

додержанням законів лише органами дізнання і досудового слідства чи й

усіма іншими учасниками цієї стадії процесу?

а) так, прокурор здійснює нагляд за додержанням закону усіма

учасниками вказаної стадії;

б) ні, прокурор здійснює нагляд виключно за додержанням законів

органами дізнання та досудового слідства;

в) важко відповісти.

25. Чи є нагальною необхідність прийняття законодавцем

спеціального статусного Закону “Про досудове слідство”?

а) так, подібна необхідність нагальна;

б) ні, такої необхідності немає;

в) важко відповісти.

26. Чи є необхідність для визначення обвинувальної діяльності

прокурора у досудовому розслідуванні через термін “підготовка і

складання кримінального позову” з метою запобігти використанню

терміну “обвинувачення” у подвійному значенні – для характеристики

обвинувальної загально-процесуальної функції та для характеристики

обвинувальної діяльності прокурора у досудовому розслідуванні?

а) так, така необхідність нагальна;

б) ні, такої необхідності немає;

в) важко відповісти;

г) Ваш варіант відповіді.

404

27. Чи знаходите Ви різницю між загально-процесуальною

функцією захисту та правозахисною функцією державних органів, які

ведуть процес?

а) так, така різниця суттєва;

б) ні, такої різниці немає;

в) важко відповісти.

28. Чи може вважатися повноцінним державно-правовий вплив на

кримінальні правопорушення без виявлення й усунення причин і умов,

які сприяли їх вчиненню?

а) так, подібний влив може вважатися повноцінним;

б) ні, такий влив не є повноцінним;

в) важко відповісти.

29. Визначте межі координаційної діяльності прокурора по боротьбі

з кримінальними правопорушеннями

а) прокурор зобов’язаний координувати діяльність всієї

правоохоронної і контролюючої системи України;

б) прокурор зобов’язаний координувати лише діяльність

правоохоронних органів, які діють у межах публічного права;

в) прокурор зобов’язаний координувати лише діяльність органів

кримінальної юстиції, діючих у межах кримінального провадження;

г) важко відповісти.

30. Чи є необхідність у розробленні методики організації особистої

(власної, індивідуальної) роботи прокурора у досудовому розслідуванні?

а) так, подібна необхідність нагальна;

б) ні, такої необхідності немає;

в) важко відповісти.

39. Хто є організатором взаємодії слідчого з оперативними

підрозділами правоохоронних відомств, при яких діють слідчі органи?

а) безпосередньо слідчий;

б) винятково прокурор;

в) тільки керівник досудового розслідування;

г) важко відповісти.

31. Захиснику-адвокату надано право оскарження рішень, дій або

бездіяльності слідчого чи прокурора до слідчого судді. Чи є необхідність

надати право слідчому і прокурору оскаржувати дії чи бездіяльність

захисника-адвоката до слідчого судді?

а) так, така необхідність нагальна;

б) ні, такої необхідності немає;

в) важко відповісти.

32. Чи є необхідність зобов’язати захисника-адвоката за зібраними

ним доказами скласти виправдовувальний акт або акт про пом’якшення

відповідальності підзахисного з доданням до нього реєстру відповідних

матеріалів по аналогії з обвинувальним актом прокурора?

а) так, КПК України потребує такого доповнення;

405

б) ні, цього робити не варто;

в) важко відповісти.

33. Чи може судовий контроль замінити прокурорський нагляд у

досудовому розслідуванні?

а) так, може замінити цілком;

б) ні, така заміна неможлива через обмежений характер судового

контролю;

в) важко відповісти.

34. Як повинен називатися новий Закон України про прокурорську

діяльність у державі – “Про прокуратуру” чи “Про організацію і порядок

діяльності органів прокуратури”?

а) перша назва вдала;

б) друга назва точніша;

в) важко відповісти.

35. Чи є необхідність у прийнятті Закону України “Про порядок

проходження служби в органах і установах прокуратури”?

а) так, така потреба нагальна;

б) ні, такої потреби немає;

в) важко відповісти.

36. Чи здійснює прокурор нагляд за додержанням законності при

виконанні слідчим тих слідчих (розшукових), на проведення яких він

отримав згоду (ухвалу) слідчого судді?

а) так, прокурор здійснює нагляд за виконанням подібних слідчих

(розшукових) дій;

б) ні, прокурор не здійснює нагляду за виконанням таких дій;

в) важко відповісти.

406

407

408

409

410

411

412

413

414

415

416

Таблиця А.1 Результати опитування прокурорських працівників (прокурорів) за темою дисертаційного

дослідження

“Функції прокурора у досудовому розслідуванні: теорія і практика” №

питанн

я

пункт Кіль-ть % №

питання пункт Кіль-ть %

№

питання пункт Кіль-ть %

1 А 105 12 2 А 480 55 3 А 185 21

Б 240 27 Б 373 43 Б 668 77

В 505 58 В 20 2 В 20 2

Г 23 3

4 А 350 40 5 А 512 59 6 А 298 34

Б 523 60 Б 161 18 Б 488 56

В 0 0 В 200 23 В 87 10

Г 0 0 Г 0 0

7.1 А 460 53 7.2 А 837 100 7.3 А 711 81

Б 413 47 Б 0 0 Б 162 19

В 0 0 В 0 0 В 0 0

7.4 А 170 19 8.1 А 780 89 8.2 А 810 93

Б 678 78 Б 93 11 Б 60 6,7

В 25 3 В 0 0 В 3 0,3

8.3 А 445 50 8.4 А 873 100 9 А 625 72

Б 423 48 Б 0 0 Б 115 13

В 15 2 В 0 0 В 100 11

Г 33 4

10 А 850 97 11 А 103 12 12 А 30 4

Б 10 1 Б 740 85 Б 840 95,5

В 13 2 В 30 13 В 3 0,5

13 А 750 86 14 А 830 95 15 А 870 99,5

Б 123 14 Б 40 4,5 Б 3 0,5

В 0 0 В 3 0,5 В 0 0

16.1 А 120 14 16.2 А 140 16 17 А 873 100

Б 753 86 Б 773 84 Б 0 0

В 0 0 В 0 0 В 0 0

18 А 850 97 19 А 743 85 20 А 796 91

Б 20 2,5 Б 100 11 Б 77 9

В 3 0,5 В 30 4 В 0 0

21 А 316 36 22 А 93 11 23 А 861 99

Б 550 63 Б 780 89 Б 12 1

В 7 1 В 0 0 В 0 0

24 А 873 100 25 А 420 48 26 А 800 90

Б 0 0 Б 453 52 Б 61 7

В 0 0 В 0 0 В 12 3

Г 0 0

27 А 93 11 28 А 206 24 29 А 830 95

Б 780 89 Б 436 50 Б 40 4,5

В 0 0 В 231 26 В 3 0,5

Г 0 0

30 А 801 93 31 А 402 46 32 А 722 83

Б 40 4 Б 411 47 Б 100 11

В 32 3 В 60 7 В 51 6

Г 0 0

33 А 100 11 34 А 400 46 35 А 860 98

Б 750 86 Б 473 54 Б 13 2

В 23 3 В 0 0 В 0 0

36 А 865 98

Б 8 1

В 0 0

417

418

Додаток Б

419

420

421

422

Таблиця Б.1

Результати вивчення кримінальних справ, скерованих прокурором до

суду з обвинувальними актами (до 01.12.2012 р.) з обвинувальними

висновками Характерні ознаки Кількість справ Відсоток

1. Всього вивчено справ 600 100

2. Початок виконання

прокурором своїх

процесуальних функцій по

вивчених справах

а) з початку досудового

розслідування

116 19

б) з моменту затримання

підозрюваного

107 18

в) з моменту обрання

запобіжного заходу

97 16

г) з моменту повідомлення про

підозру (до 19.11.2012

пред’явлення обвинувачення)

260 43

ґ) після завершення

розслідування

20 4

3. Результати виконання

прокурором основних

кримінальних процесуальних

функцій:

а) функція обвинувачення

(підготовки обвинувального

акту)

1) проведено обвинувальних

заходів 500 83

б) функція нагляду за

додержанням законів під час

проведення досудового

розслідування

1) проведено наглядових заходів,

в тому числі:

600 100

- скасовано незаконних постанов

слідчих 78 18

- дано письмових доручень 201 34

- дано письмових вказівок 198 33

- прийнято процесуальних рішень 63 10

- пред’явлено цивільних позовів 25 4

- інші форми реагування 35 6

в) функція безпосередньої участі 120 20

423

в розслідуванні кримінальних

правопорушень

г) правозахисна функція 300 50

4. Результати виконання

прокурором своїх додаткових

кримінальних процесуальних

функцій

1) кримінологічна функція

(проведено профілактичних

заходів)

73 12

2) координаційна функція:

а) проведено координаційних

заходів, з них: 94 46

- проведено координаційних

нарад 14 2

- створено слідчих і слідчо-

оперативних груп 80 13

3) функція процесуального

керівництва органами досудового

розслідування:

- реалізація повноважень з

процесуального керівництва 347 59

424

Додаток В

425

426

427

428

Додаток Д

429

Додаток Е

430

Додаток Є

431

Додаток Ж

432

Додаток К

433

Додаток Л

434

435

Додаток М

436

Додаток Н

437

Додаток П

438

439

Додаток Р

440

Додаток С

441

Додаток Т

442

Додаток У

443