лютий 2013

газета факультету філології та журналістики КДПУ ім. В. Винниченка

П’ять Поверхівспецвипуск

АВТОБІОГРАФІЯ2

Якось нещодавно прийшов до висновку, що мені у житті поталанило народитися у селі. Мати свою річку Синицю, по-сестру Синюхи, мати свій ліс і зарічок. Моє Вільхо-ве, що в Ульяновському районі, для мене багато важить. Чи можливо ось лише тепер, наближаю-чись до полудня віку (на-родився 15 лютого 1953 року), починаю розуміти глибинну сутність отого вислову про рідний край, де пуповина зарита. Радий, що доля розпорядилася дати мені батьками вчителів Васи-ля Никоновича та Варва-ру Федотівну. Мати була мені першою вчителькою та критиком моїх перших творчих вправ, батько ж навчив любити Україну, історію. Ота любов до іс-торії ганяла мене до уні-верситетів Одеси і Києва і після школи, і після армії, бо снився собі «видатним» археологом. Пам’ятаю розмову зі своїм братом Володимиром на руїнах Успенського собору, що-йно отримавши «четвір-ку» з історії на вступних. Мій мудрий брат сказав, щоб я покинув історію, а віддався українській літе-ратурі. Наслідком розмо-ви став мій вступ наступ-

шийченка і залишив бодай невеличкий свій внесок у їх вивчення. З легкої руки брата Володимира по-знайомився восени 1989 року познайомився з нью-йоркським однотомником Є. Маланюка. Звідтоді «за-хворів» ним. Три десятки статей і чотири окремі ви-дання – підступи до піз-нання цього письменника. Саме тепер працюю над монографією про нього, в планах – задум життєпи-су. До речі, солідари-зуюся з думками Є. Мала-нюка: «Хто ж як не по-ети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом націо-нального руху! Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном». На жаль, актуальність цього гасла не втрачена.

Леонід Куценко

ного року на філфак Кіро-воградського педінституту. І зно-ву мені щас-тило на лю-дей. З пер-шого курсу я потрапив до науко-вого гуртка професорки Ж. Соколо-вської, потім моїм стар-шим това-ришем став письменник і вчений М. Смоленчук. Смак наукової роботи я пізнавав, пишучи кур-сову і дипломну з мови, у доцента Т. Поляруш. Словом, ще студентом я визначив собі літерату-рознавство як свою «архе-ологію». Згодом на кафе-дрі української літерату-ри знайшов гарних колег і друзів, завдяки яким я почуваюся потрібним. А творча атмосфера в ко-лективі, здоровий дух зма-гальності і щира радість за успіхи одне одного до-дають наснаги у творчій праці. Справжню втіху від своєї праці відчув піс-ля захисту кандидатської дисертації. Радий, що до-лучився до творчості М. Зерова, П. Филиповича, М. Вороного, М. Куліша, Д. Чижевського, І. Мики-тенка, Л. Чернова-Мало-

Біографічні відомості подаються від першої особи, адже хто, як не сама людина, знає себе найкраще.

„ТВОРИТИ З ПРОЗИ ЖИТТЯ КАЗКУ ” 3 Усі, кому хоч раз доводилося чути Леоніда Васильовича Куценка або спілкуватися з ним, знали його дивовижну здатність зачаровувати, бук-вально полонити слухача своїм словом. Водночас він не відзначався красно-мовством, висловлювався коротко і просто. Але якось легко, проникливо-іс-кристо, дотепно-іронічно. Здавалося б, говорив про загальновідомі речі, а з його вуст вони звучали по-особливому, неповторно і... дуже мило. Навіть його знамените „редиска”, що було своєрідним зауваженням, ніколи не сприймалося як образа. Його сміливо можна назвати „ходячою енциклопедією” крилатих висловів – і чужих, і власних. Інтерв’ю, взяте в нього незадовго до смерті на-шою студенткою Наталкою Романюк, ще одне тому підтвердження. „Вільно чи не вільно, захоплюючись, працюючи над творчістю того чи іншого письмен-ника, не тільки вивчаєш його, але і вчишся від ньо-го”. „Маланюк – та постать, у якої можна й потрібно брати приклад”.

„День у мене трі-шечки довший, ніж у вас, сон забирає чотири годи-ни щодоби. Мені цього достатньо. Не маю потре-би спати більше”.

„Це величезне задоволення – пізнавати світ. Відпочинок кіро-воградців зводиться до Рибаківки і ще якоїсь за-дрипанки на морі. А на ті ж гроші можна поїха-ти, скажімо, у Болгарію, у Словаччину – на світ по-дивитись... Але ми ще цьо-му не навчилися. А це ж СВІТ, це спілкування. Дас іст фантастіш”.

„Щораз, коли я буваю там, за кордоном, під кінець подорожі стра-шенно хочеться додому. Я не виживу в їхньому світі, не виживу без нашого по-

„Честь, совість, порядність, правда, не-правда, хабарі, підлість... Очевидно, я в багатьох речах категоричний, тому і світ сприймаю важко”.

„Здоровий наці-оналізм – це нормальне почуття. Це ставлення до своєї Батьківщини, до мови, відстоювання її ін-тересів. Для мене це нор-ма. Наша біда, що ми не пережили терапію відчут-тя своєї приналежності до України, ми ще не від-булися як націоналісти в кращому розумінні цього слова”. „Я люблю Новий рік і День народження. Але роки вносять прозу. Дуже люблю пережива-ти зимове сонцестояння. І коли після нього день додався хоч на хвилину, з’являються оптимізм, нові плани, я знову почи-наю жити, після Нового року я живу. І чекаю літа”.

...Саме день зимового сонцестояння став для

Леоніда Васильовича фа-тальним. Похмурий вечір

22 грудня 2006 року забрав його у своє лоно назавжди.

лину, без степу, без запаху річки і зілля. Я страшенно закоханий у свою землю...”

„Треба бути тер-моядерним, щоб відбути-ся як особистість. З «мам-лі» в цьому житті нічого не вийде”.

„У кожному ви-пуску є свої, як я їх на-зиваю, лідери нації. Це світлі люди. Їх часто буває шкода. Чому? Тому що, на біду, дрантя, яке лед-ве вчиться, легше в житті влаштовується, а ті, наші кращі, важче торують собі шляхи у житті, їм чомусь складніше. Хоча в наш час навіть просто бути вчите-лем української мови та літератури – це вже дуже багато. Філологи – це най-небезпечніший і найсвя-тіший фах. Я люблю це повторювати. Решта вчи-телів у школі працюють із розумом, з головою, а філологи – із серцем і ду-шею. Ми посередництвом слова душу формуємо. Це найнебезпечніше. Бо якщо серед філологів тра-питься трішечки телепень – то кого він сформує.”

4 ЛЕОНІД КУЦЕНКО У КНИГАХ

Боян Степової Еллади. – Кіровоград, 1993. – 56 с. Перша розвід-ка про Євгена Маланюка: розповідь про батьків, дитинство, навчання в Єлисаветградському ре-альному училищі. Автор простежує долю поета-вигнанця, причини емі-грації, життя на чужині. Уперше опубліковано фото письменника.

Л. В. Куценко – автор понад 300 публікацій. Серед них – статті, перед-мови, нариси, монографії, посібники. Тематичне коло його наукових інтересів – постать Євгена Маланюка, творчість поетів празької школи, літературне краєзнавство. Леонід Куценко виступав як публікатор невідомих (або ж мало-відомих) поезій Є. Маланюка. Він є упорядником книг „Євген Маланюк. Неви-черпальність” (1997, 2001) та „Євген Маланюк. Поезії з нотатників” (2003). Посмертно вийшла укладена ним книга „Євген Маланюк. Нотатники (1836 – 1968)” (2008). За цією працею застав Леоніда Васильовича день зимового сон-цестояння... Це далеко неповний перелік книг, що вийшли з-під руки Майстра:

„Благословенні ви, сліди...” – Кіровоград, 1995. – 104 с. У книзі йдеться про історію, про ті вічні цінності, що складають духовні надбання Кіро-воградщини. Хутір Надія,

збруччя. Досліджуються джерела та витоки форму-вання світогляду майбут-нього письменника.

компаніївський степ і Не-чаївка Юрія Яновського, Рівне Івана Микитенка, Гуляйполе Миколи Зеро-ва, Зінов’євськ Миколи Куліша, Новоукраїнка Миколи Вороного, Під-лісне Гната Юри – це ті місця, з якими пов’язана ціла епоха в літературі і в культурному житті не лише Кіровоградщини, а й усієї України.

„Ні, вже ніколи не покаюся...” (Євген Ма-ланюк: історія ісходу).– Кіровоград, 1997. – 112 с.Осмислюється непростий шлях поета Є. Маланюка до власного ісходу, шлях від берегів Синюхи до За-

Так розчахну-лось дерево родини. – К., 1999. – 28 с. Переповідається сімейна драма Є. Маланю-ка: доля не дозволила йому жити разом з родиною. Єдиним засобом зв’язку сина і батька, які жили на різних континентах, було листування. Уперше дру-куються листи Маланюка до сина, спогади Богдана про батька, друкуються унікальні світлини із сі-мейного архіву.

Dominus Мала-нюк: тло і постать. Мо-нографія. – Кіровоград, 2001. – 264 с. Книга присвячена дослідженню витоків та еволюції творчої особис-тості Євгена Маланюка. Автор прагне збагнути „рівновагу” між біографі-єю та творчістю, осягну-ти внутрішню сутність і закономірність таланту й особистості митця.

Стежками хуто-ра „Надії”. Кіровоград, 2007. – 48 с. Це нарис-ман-дрівка стежками зведе-ної наприкінці ХІХ сто-ліття унікальної садиби драматурга Івана Кар-пенка-Карого. Це нарис-запрошення відвідати заповідник-музей, аби глибше осмислити це не-повторне культурно-мис-тецьке явище.

Князь духу. Стат-ті про життя і творчість Євгена Маланюка. – Кі-ровоград, 2003. – 184 с. Збірник статей Л. Куценка про Є. Мала-нюка, які друкувалися на сторінках періодичних ви-дань. Автор простежує іс-торію присвятних віршів, народжених закоханістю поета, географію мандрі-вок, зустрічей з різними людьми.

Наталя Лівиць-ка-Холодна. Нарис життя і творчості. – Кіровоград, 2004. – 102 с. Увазі читачів про-понується перша спроба осмислення життя і твор-чості української поетеси-емігрантки, представниці празької школи. У праці використані надані На-талією Лівицькою-Холод-ною матеріали та руко-писи, листування автора з писменницею.

5ЛЕОНІД КУЦЕНКО У КНИГАХ

6 ЛЕОНІД КУЦЕНКО У СПОГАДАХ

Коли ми познайомились, Льоня Куценко був імпульсив-ним, життєрадіс-ним, енергійним юнаком, виклада-чем-початківцем, який ще сумні-вався в своїх на-укових можливос-тях. Але йшов час і сталося те, про що кажуть так: ця людина ство-рила сама себе. Створила працею і талантом. І ще – болісно само-критичною внутрішньою роботою. Він не дозволяв своїй душі лінуватися. Йому було притаманне загострене почуття від-повідальності за взяту на себе роботу, в котру він, як мені здавалося, втікав від душевної втоми, від нашої безтямної, само-губної української «че-харди», від суєти прикро-щів, що ми їх мимоволі завдаємо своїм ближнім.

Професор Національ-ного університету

«Києво-Могилянська академія», колега, друг

В.Є Панченко. Місце щоденни-ка замінювали сторінки праць, де він спілкувався з людьми, одержимими високими ідеями та іде-алами. Є.Маланюк дав

зробленого, жалівся на суєту, брак вільного часу. Я в перші роки його жалі сприймав натурально, але згодом зрозумів, що це своєрідне творче кокет-ство, яким він неначе під-ганяв самого себе. Бо під кінець року, коли підсумо-вується зроблене, він уже загинав пальці – і робив це так само щиро, як і кар-тав себе за вдавані лінощі. Голова обласної

спілки письменників В.В. Бондар, товариш.

Його погляд сві-тився такою добротою і ніжністю, що запам’ятався назавжди. Годинами міг переповідати історію на-шого краю. Ми ж, вражені почутим, довго не хотіли відпускати його… Я ніколи не відчу-

їм прекрасну характерис-тику «народу самостійні діти». Леоніду Васильо-вичу дуже подобалась ця оцінка, під такою назвою навіть видав книжку. Я певен, що й сам він нале-жав до тих «самостійних дітей» нашого народу. А найголовніше, був самим собою. І це право виборю-вав усе життя. Професор

В. П. Марко, колега. Працював не-втомно. Образом невтом-ності могла б бути фраза, зронена кимось із рідних, що батька вони звикли ба-чити зі спини: його пись-мовий стіл із комп’ютером стояв у кутку кімнати біля вікна. Хоча у спілкуванні з друзями, коли заходила мова про продуктивність

Постать Леоніда Васильовича закарбувалася в пам’яті багатьох тих, хто його знав і любив. Пропонуємо добірку висловлювань про цю непере-січну особистість.

вала різниці, що я – про-сто вчитель, а він – декан, професор. Завжди про-стий , привітний, за кілька метрів уже посміхається. Він був великою людиною.

Людмила Григораш-Залізко,

однокурсниця. Нам він був бать-ком, і товаришем, і одно-курсником водночас… Вражав своєю ерудицією. Був титаном праці, адже стільки встигати – не кожному під силу. Сам був цілеспрямованим і нас навчав упевнено йти до поставленої мети. Не терпів фальші, брехні… Я щаслива, що мала тако-го вчителя.. Галина Нагірна-

Федевич, староста пер-шої групи, у якій Леонід Куценко був куратором.

7

Це була надзви-чайна людина. Коли його не було в аудиторії, то всім було холодно і незатишно, бо володів Леонід даром людинолюбця. Непосидю-чий, жартівливий, дотеп-ний і весь час у русі.

В.М. Томашевська , одногрупниця.

Цікавими були лекції Леоніда Васильови-ча з давньої літератури, він умів так побудувати свою розповідь, на одно-му диханні, що ми зачаро-вано слухали, забуваючи про все навколо. Ольга Залізко ,

студентка .

ЛЕОНІД КУЦЕНКО У СПОГАДАХ

ПОЕЗІЯ

5пГазета

«П’ять поверхів»Редактор:

Анастасія Зубова

Верстка, графічне оформлення:Артем Грицай

Літературний ре-дактор, коректор:Олена Сідорова

8

18 лютого 2013 року о 12.30 в ауд. 506 відбудеться науко-во-практична конференція на тему: „ЛЕОНІД КУЦЕНКО – ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ПЕДАГОГ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ”.

ОГОЛОШЕННЯ

Л.КуценкуЯ запізнилась на життя:На тиждень, місяць чи на рік.І вже немає вороття.Бо раптом обірвавсь Ваш вік.А значили ви так багато,Чеснотам вашим втратиш лік.Були Ви батьком, другом, братом.Чому ж бо обірвавсь Ваш вік?А я була для Вас «нещастям», -Одна така на весь потік.Я вже доросла, я вже – щастя.І раптом обірвавсь Ваш вік.Не вірю я, що Вас немає,Та пам’ятатиму повік.Хто в тому винен, я не знаю,Що раптом обірвавсь Ваш вік.

С. Чорна , м. Бобринець

15 лютого 2013року об 11.00 в ауд. 506 відбудеться презентація книги «Я ОБРАВ СВІЙ ШЛЯХ...» Леонід Куценко у спогадах, листах , пам’яті»