1. Розвиток культури.

2. “Розстріляне відродження”.

3. Політика держави щодо церкви та її наслідки.

Ліквідація УАПЦ

25 липня 1930 р. Постанова ЦК ВКП(б) “Про загальне обов'язкове

навчання”.

Започатковано обов'язкове чотирикласне навчання.

Наприкінці другої п'ятирічки в Україні в основному завершено перехід до

обов'язкового початкового, а в містах – до загального семирічного навчання.

Травень 1934р. Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. Про структуру

початкової і середньої школи в СРСР".

Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів:

початкова (1-4 класи), неповна середня (5-7 класи), середня (8-10 класи).

Запроваджено: тривалість уроку; єдиний день початку навчального року - 1

вересня; п'ятибальну систему оцінювання знань.

Квітень 1938 р. Постанова ЦК ВКП(б), за якою створення

навчальних закладів національних меншин оголошувалося

«насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на

дітей", а тому подальше їх існування було визнане» недоцільним та

шкідливим". Усі ці заклади закрили.

Характерними були ідеологізація навчальних програм, робота в

школі піонерської та комсомольської організацій. Внаслідок

розвитку системи освіти і діяльності товариства «Геть

неписьменність!» у 1939 р. в Україні лишилося, тільки 15 %

дорослих людей, які не вміли читати й писати

Термін “розстріляне відродження” вперше запропонував літературознавець Юрій

Лавріненко, представник діаспори, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-

30-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура

спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших

культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників)

Створення українські митцями в умовах замовчування й заборони (Емський указ) текстів, гідних світового поціновування

(П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), Набуттям Україною своєї державності, українізація та різнобічні

свободи, обіцяних революціями 1905-1917 рр.Нове покоління української еліти часто не мало можливості

здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані»,

намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, вони просякалися найсучаснішими

тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво

М. Зеров

М. Драй-Хмара

П. Филипович М. Рильський

Освальд Бургардт

О. Влизько

М. Йогансен

Ю. Яновський

В. Еллан

В. Сосюра

В. Чумак

П. Тичина

0. Олесь

С.Черкасенко

М. Хвильовий

М. ІрчанП. Тичина

В. Чумак

Г. Косинка

В. Підмогильний

Є. Плужник

В. Поліщук О. Левада

М. Семенко

О. Близько

С. Гординський

Т. Осьмачка

М. Бажан

Юрій Клен

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк»,

«Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт»,

який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло

в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на

Європу, а не на Росію

Остап Вишня

Оста́п Ви́шня (13 листопада 1889 - 28 вересня 1956, Київ) -

український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім'я, по батькові, прізвище - Павло

Михайлович Губенко. Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь

Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей)

селянській сім'ї

Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі,

коли 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки

письменників. Після війни Остап Вишня став членом редколегії журналу

«Перець» і активним його співпрацівником. У 1955 був реабілітований судовими органами. Невдовзі, 28 вересня 1956 р. - смерть, що постійно чатувала на нього

на півночі, наздогнала

Остап Вишня

Микола Гурович Куліш

Мико́ла Гу́рович Кулі́ш (18 грудня (6 грудня) 1892, Чаплинка -

3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія) - український письменник,

режисер, драматург, громадський діяч, газетяр і редактор, діяч української

освіти, педагог. Народився у селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз —

територія Херсонської області)

З початку 1918 р. – голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. Після демобілізації керував органами народної освіти в

Олешківському повіті, редагував газету «Червоний Шлях» у Зінов'євську (тепер Кіровоград).

В 1925 переїхав до Харкова, де знайомиться із такими визначнами діячами української літератури як Хвильовий Микола, Лесь

Курбас, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Павло Тичина, Іван Дніпровський, Григорій Епік та інші.

У цей період входив у літературну організацію «ВАПЛІТЕ».З кінця 1929 р. – член президії нового літературного об'єднання

«Пролітфронт». У грудні 1934 року, після похорону свого друга Івана Дніпровського,

Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС.Помер 3 листопада 1937 року у радянському концтаборі на Соловках

Микола Гурович Куліш

Микола Хвильовий

Мико́ла Хвильови́й (13 грудня 1893, Тростянець - 13 травня 1933, Харків) - український

прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників

пореволюційної українськоїпрози

Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє

прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі

Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у

родині вчителів

Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження

масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»).

Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні

відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування,

передчуваючи наближення тотального терору. М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня

1933 року

Микола Хвильовий

Валер’ян Підмогильний

Валер'ян Петро́вич Підмоги́льний ( 2 лютого 1901, Чаплі - 3

листопада 1937) - український письменник і перекладач, один з

найвидатніших прозаїків українського «розстріляного

відродження». Народився Валер'ян Підмогильний на

Катеринославщині в селі Чаплі в бідній селянській родині 2 лютого

1901 року

Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського п. н. «Без стерна» (1927). Працював теж як літературний

редактор журналу «Життя і Революція», з редакції якого був усунений після 1930 р.

11 січня 1935 року В. Підмогильний визнав, що належав до «групи письменників - націоналістів з терористичними

настроями у ставленні до вождів партії». Визнав тому, що, на його думку і ще подібних (група складалась із

сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г.Епік, О.Ковінька, Євген Плужник)

Валер’ян Підмогильний

Група "Вапліте" 1926 р. Зліва сидять: П.Тичина, М.Хвильовий, М.Куліш, О.Слісаренко,

М.Йогансен, Г.Коцюба, П.Панч, А.Любченко; стоять зліва: М.Майський, Г.Епік, О.Коваленко, І.Сенченко, П.Іванов,

Ю.Смолич, О.Досвітній, І.Дніпровський.

Василь Блакитний серед діячів культури. 1-й ряд (знизу): М.Рильський, Ю.Меженко, М.Хвильовий, М.Йогансен, Ю.Михайлів,

М.Вериківський, П.Козицький; 2-й ряд: Н.Романович, М.Могилянський, В.Блакитний, С.Пилипенко, П.Тичина,

П.Филипович, В.Футорянський; 3-й ряд: Д.Загул, М.Зеров, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, В.Сосюра, Т.Осьмачка,

В.Коряк, М.Івченко, Ф.Якубовський. Київ, 1923 рік.

Члени спілки пролетарських письменників "Гарт": В.Сосюра, Василь Блакитний, В.Поліщук, М.Йогансен, М.Хвильовий, В.Коряк,

В.Радиш. Харків, 1923 рік.

Набувало обертів переслідування української інтелігенції. Не витримав ши морального тиску, 1933 року покінчив життя самогубством М. Хвильовий. Невдовзі розпочалися масові арешти. Талановиті

митці-патріоти за сфабрикованими обвинуваченнями фізично знищувалися, потрапляли в ув’язнення й на

заслання. Не випадково українське літературне життя 20-х - початку 30-х років XX століття визначають як

період «розстріляного відродження»

Ті письменники, яким вдалось уникнути фізичної розправи, мусили пристосовуватись до

вимог влади, що нерідко означало духовну загибель. Більшість із

них вступили до створеної 1934 року Спілки радянських

письменників, яка проголосила метод «соціалістичного реалізму»

провідним у лі тературі

Таким чином, у 1930-ті роки природний розвиток української літератури було штучно припинено.

Розпочалася тривала доба «сталінізму», запанува ла атмосфера страху, породжена масовим терором.

Заборонялося публічно висловлювати думки, відмінні від офіційної позиції. Каральними устано вами

радянської влади було фізично знищено понад 220 українських пись менників. Літературі дозволялося

лише ілюструвати комуністичні гасла, які неодноразово змінювалися

Українські письменники, яким пощастило ви жити, мусили спрямовувати свій талант на оспівування влади та її ідейно

го курсу. Почали з’являтися «виробничі» та «історико-революційні» твори з обов’язковим позитивним образом комуніста й засудженням українських патріотів. Під час Другої світової війни деякі українські радянські письмен

ники, відчувши патріотичний підйом народних мас, поряд із казенними агі таційними, створили декілька вартісних

творів. Це «Похорон друга» П. Ти чини, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Мандрівка в молодість» М.Рильського,

«Україна в огні» О. Довженка

Продовжувалося гоніння на Українську автокефальну

православну церкву, яку було ліквідовано у 1930 р.

У 30-х роках проводилося масове знищення культових

споруд, зруйновано сотні пам'яток церковної архітектури.

Взято курс на формування атеїстичного світогляду.

Унаслідок таких дій у суспільстві назрівали моральні

деформації, бездуховність