«Прийміть мене я друга, щирою, відданою, в вогонь і воду…Але свою незалежність на порозі смерті не віддам» Софія Русова

Гортаючи сторінки журналів, книжок, поринаючи в далекі роки ХІХ та ХХ століття, дивується тому, - наскільки твердо стояла передова українська інтелігенція в своїх поглядах: про зупинення тиску на духовність рідного народу, на заборону літературного та наукового українського слова домагаючи з аморфної етнографічної маси народити українську націю.

Софія Ліндфорс (Русова) походила з шведсько-французької родини, але крізь все своє життя разом із чоловіком Олександром Русовим, пронесла нескінченну любов до українського народу, своїми поглядами будила громадянство до усвідомлення своєї власної гідності. Ніякі арешти не змогли звернути її зі шляху боротьби за права корінного населення.

За роки незалежності поволі почали повертатися імена і постаті з плеяди раніше заборонених людей. Сьогодні, ми – бібліотекарі, можемо донести до широкого кола мешканців Дарницького району та читачів імена славетних подвижників нації. До цієї когорти відноситься і славна родина Русових, котра поклала на олтар добра та свободи України все своє життя.

І. Родина Ліндфорсів

1. Батьки

Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 року, в Алешні на Чернігівщині. Батько, Федір Ліндфорс, був шведського походження, протестантської віри. Як згадувала Софія: «Батько мій був високий, стрункий, мав чорне волосся і сині очі, дуже гарне обличчя. Вдачею він був незвичайно добрий, лагідний, тільки за пальчастий, дуже захоплювався різними справами й розвагами. Був високо шляхетної вдачі, - його слово, обіцянка були завжди непорушні. Був гарний патріот російський. Всю свою молодість пробув на війнах…» Мати, Анна Жерве, була походження французького. Родина Жерве емігрувала з Франції за часів скасування Нантського Едикту в ХVІ ст. як гугеноти. Федір Ліндфорс познайомився з Анною на службі, в Сибіру, бувши ад’ютантом у Жерве. Після одруження та народження двох дітей старшого сина Олександра та дочки Марії вони виїхали до малоросії, придбавши садибу на 1000 десятин землі в страшенно глухому кутку, де були ліси, піски та болота. У пані Ходинцової, в Городнянському повіті, біля села Алешня.

Федір Ліндфорс із захопленням взявся за господарство – перебудував дім, вже стало 8 кімнат та з мезоніном, скоро в залі залунало фортепіано, а ще осушував болта, корчував ліс, сіяв жито, овес, гречку і здобув на пісках

1

такі урожаї, що сусіди-пани диву давались. Він дуже добре ставився до кріпаків, не гнобив їх, і в перші роки переселив всіх подалі від садиби, наділивши їх добрими шматками землі під двори. І ще було зроблено велике добро – Ліндфорс збудував невеличку церкву в Алешні в стилі Растреллі, для своєї релігійної дружини та селян. Тож до церкви потягнулися населення з усіх сіл навкруги.

Анна Ліндфорс поводилась більш гордливо та вимогливо. І це не дивно, бо подружжя було шляхетне, високо освічене, але з поглядами свого часу.

Софія Федорівна рано залишилася без матері, а в перші роки її життя померли брат Володя та сестра Наташа. В своїх спогадах вона напиши: «Я не пам’ятаю матері, але пам’ятаю, як мене вночі збудили і понесли у вітальню, де за параваном стояло перенесене туди ліжко моєї матері. Вона вмирала, і мене принесли, щоб вона мене благословила. Батько трохи не збожеволів з горя. Він поховав свою Анюту на цвинтарі і збудував над могилою невеличку капличку, де й собі приготовив місце. Капличку всю обтягнули чорним сукном, в ній був великий гарний образ Божої Матері – «Неутолимої печалі». Чорним сукном було все обтягнене і в кабінеті батька, де він замкнувся і нікого до себе не пускав, тільки я мала право щовечора одвідувати свого зажуреного татка.»

Згодом Федір Ліндфорс подарував добрі шматки землі і дерева на хати своїм дворовим.

Пройшов час. І поміщика Ліндфорса обирають Мировим Посередником. В його помісті часто можна бачити селян – старшин з різних сіл. А до нової течії в громадянстві – визволенню кріпаків віддався всім серцем. Будучи справедливим від природи, Ліндфорс захищав скрізь інтереси бувших кріпаків, наділяв селян землею і цим викликав обурення панів, які не розуміли чому Мировий Посередник одстоює інтереси не їх, а «мужиків».

Сам же пан Мировий розумів свою справу так, що шляхетне панство повинно йти назустріч, на всякі жертви, щоб зрівняти колишню неправду та виконати накази «Маніфесту». Всілякі інтриги вимусили Ліндфорса подати до демісії, передав свої обов’язки сину Олександру.

Для Софії, як і для кожної людини, батько був тією зірочкою, яка світила та зігрівала. Саме Федір Ліндфорс виховував її, допомагав, спілкувався, ніколи не карав, тож Софія його не боялася, а щиро любила, любила всім своїм серцем.

«Літо 70-го року було останнє щасливе в нашому родинному житті. 9-го січня 1871 р. несподівано помер наш коханий батько.Напередодні ще ми були з ним в опері на "Роберт-Дияволі". Вранці, як завше, він читав свою часопись, а я йому награвала "Роберта"; після сніданку ми пішли з сестрою щось купувати на Хрещатик, вийшов і татко на свою щоденну проходку, але вернувся дуже скоро, стало йому погано, а в хаті нікого не було, він помер на руках нашого фурмана. Наш поворот додому, нашрозпач - це було щось страшне, неймовірне. Я так любила бать-ка, я божеволіла, я не могла відійти

2

від його тіла. І такий ще стався жах В нашому розпачі ми нікому не дали знати про нашувтрату, а на другий день, коли дороге тіло ще лежало в нашій залі в труні, почали збиратись на наш jor fin гості. Пам'ятаю, -перший прийшов, як завше веселий, Цвітковський, і бачить - труна... Страшне це було, невимовне горе. Вирішено було везтитіло ховати в Алешню, а поки всі дозволи здобудемо, поставити в склеп Георгієвської церкви. Ох, як я пам'ятаю цей склеп, куди ходила майже щодня. Тільки в кінці лютого дістали ми дозвіл. Труну поставили в зелений військовий фургон, що залишився у батька ще від його походів, запрягли наших білих коней і повезли по шосе через Чернігів, а ми втрьох — я, сестра і брат поїхали на другий день поштовими: було холодно, лютий закрутивсвою останню завірюху, тяжка була ця подорож, тяжко буловступити в цей рідний дім в Алешні, повний ще недавньої приcутності батька. Поховали його коло матері і в тій самій каплиці. Як страшно нам було з сестрою почувати себе сиротами», - напише пізніше в своїх мемуарах Софія Федорівна.

2. Брат Олександр

Різниця у віці Софії з братом Олександром була 16 років. Він багато років не приїздив до батьків бо його коханням життя стала донька священика. Євдокія Миколаївна була горда, незалежна, миловидна, а головне – сама придбала широку, на той час освіту. Ліндфорс дуже обурився на сина коли дізнався, що той одружився порушивши Veto небіжчиці. Наложила мати Veto – «панівна не пара гвардійському офіцерові». В листі батько написав, що фінансово підтримувати їх не буде.

Тож молоде подружжя відправилося до далеких костромських лісів, де були маєтки Петра Жерве.

Але вже через рік Федір Ліндфорс приймає в Алешні сина з дружиною При пологах Євдокія помирає, а через 6 тижнів помирає і немовля – син Микола. Олександр Федорович залишає маєток.

Пройшов час. Молодший Ліндфорс приїжджає до батька, щоб перейняти його посаду. Його обирають мировим посередником. Але те, що чернігівські пани хоть якось прощали полковнику Ліндфорсу, землевласнику дуже поважному, не збиралися терпіти ще більш радикальні дії в бік селян від його сина.

Олександр Федорович знову, вдруге, одружився з Ольгою Гревс, і знову проти волі батька, донькою Гревса – лектора англійської мови в Університеті. На той час Ольга вже закінчила Харківський інститут.

Софія Федорівна згадувала: «Батько привів її до нас, вона сіла за фортеп’ян і заспівала «Ой, джигуне, джигуне» і ще щось. Голос був маленький, школи ніякої, але це була дівчина, що вміла приваблювати, і вона зачарувала просто мого брата. Ми з Мімочкою, як сама втілена цнотливість, почервоніли від здивовання, коли вона майже на другий вечір знайомства

3

вільно спитала мого брата: «Ведь Вы проводите меня домой? А то уже поздно». Її вільні манери обурювали нашого батька і чарували брата. Для мене це знайомство мало велике значіння на все моє життя. Ця Ольга Гревс мала якихось родичів Милькевичів на Полтавщині, які були приятелями Старицьких.»

Пройшов час і Олександр знов зайняв посаду Мирового Посередника в Кам’янці. Його не обирали, а призначили урядом, в зв’язку з тим, що Кам’янец-Подільська губернія була на «особом положенії» після Польського повстання 1863 року. Олександр Федорович був, як завжди принциповим, намагався проводити «справедливий» наділ землі у Вінницькому повіті, але лікар Пирогов написав донос, тож його було усунено з посади. І як зазначила Софія Федорівна: «Знов мого брата викинуто з посади, але тепер уже з хворою жінкою і двома дівчатками. Вони оселилися на Жилянській улиці в двох невеличких кімнатках, а що невістка, братова наша, дуже слабувала, то дівчатка їхні часто довший час перебували в нас. Брат майже жив у нас, бо він уже серйозно готувався до іспиту в університет, його приваблювала діяльність у суді, що тоді реформувався і вже заявив себе, як незалежна установа. Брат хотів стати адвокатом – цілком незалежна діяльність ця відповідала його нахилам, він за вдачею своєю не підходив до урядових посад, бо він був громадський діяч з широким розумінням громадських справ і чесним відношенням до своїх громадських обов'язків. В цей період заклалася моя щира безмежна любов і дружба до мого брата, я вже доросла до нього, я вже могла його розуміти.

Олександр Ліндфорс вирішив стати адвокатом. Ця діяльність повністю відповідала його хисту, поглядам, він на той час вже був громадянським діячем, чесно відносився до громадянських обов’язків. Саме в цей час і заклалася щира, безмежна любов та дружба між Олександром та Софією.

Олександр із сім’єю переїжджає до Києва, починає готуватися до іспитів в університет. В цей час тяжко захворіла на сухоти його дружина Ольга. Вона вмирала. Біля Ольги весь час були і Софія, і Марія, і її сестра Катя. Софія Федорівна згадувала: «Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись од всякої традиційності, формалізму; все, чого я вчила, я викладала на свій лад, переводячи на практиці великі думки філософів, педагогів; чи то була географія, чи французька мова, - я всього навчала без підручників і захоплювала учнів усякого віку, і малих по дитячих садках, і дорослих на вечірніх курсах недільних шкіл. Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну.

Тяжко було дивитись, як безнадійно вгасала молода гарна жінка, а коло неї її чоловік вже кохав її сестру; він втомився від постійних романічних пригод своєї Ольги, вона не дала йому родинного щастя,і він шукав його коло простої молоденької сестри її Каті, що зараз по смерті Ольги (в Пізі) і стала його жінкою на все життя. Діти Ольги стали на деякий час зовсім наче нашими дітьми. Дві гарненькі дівчинки — Оля і Зіна. І навіть, коли молода мачуха забрала їх до себе, до їх батька, вони залишалися душею нашими.»

4

***

Національна боротьба для Олександра Федоровича була чужа, його захоплювала політична діяльність, боротьба за земську автономію проти централізації, проти насильств, які чинив петербурзький уряд над громадянськими організаціями. Але він завжди заступався за всі українські справи і був завжди в найкращих стосунках з усіма українцями чернігівськими та київськими.

Олександр завжди допомагав Софії. Але посварилися на ґрунті поглядів на політику народовольців. Проте Софія і надалі переховувала в себе революціонерів, дивних осіб з різними конспіративними рекомендаціями.

Так було заарештовано біля її помешкання Лангеса, потім і його дружину терористку Якимову. І як сама казала Софія Федорівна: «Олександр Олександрович просто впав у розпач од моєї необережності».

Брат же Олександр забув про всі суперечки коли Софію було заарештовано. Він приклав, як адвокат, багато зусиль, для того щоб взяти її на поруки. В спогадах Софія писала: «Одного разу з пароплаву до мене вийшов мій брат — яке це несподіване щастя було! Три дні ми без перестанку балакали, висловили всі свої думки, змагання, мрії. Все, що за довгий час наболіло в душі, щопередумалось і пройшло через критику розуму і в мого любого брата, і в мене, все те виливалось в наших розмовах. Брат їхав до Петербурга і обіцяв дістати мені там дозвіл жити мені з чоловіком, хоч Херсон і був "на військовому положенні". І справді, літом прийшов мені дозвіл переїхати, хоч і не до самого Херсону —борони Боже! — а до Алешок, Дніпровського пов. (Таврія)».

Погляди у Олександра були такі: «"Легальність" — це було гасло боротьби земців, і вони гадали, що з цим гаслом вони можуть і тільки з ним мусять провадити цілком одверту боротьбу, не визнаючи жодної конспірації. Вони обурювалися на молодь і ті партії, в які вона тоді гуртувалася, за те, що ці партії ховали свої наміри, провадили таємну організацію, вживали всяких засобів, часто непорядних. Ліндфорс вітав вираз Драгоманова:"чисте діло вимагає чистих рук". Це були люде таких твердих принципів, такої шляхетної вдачі, що ніщо не могло б звести їх з раз вибраного шляху».

В кінці 80-х років Олександр Федорович заслаб на прогресивний параліч і Софія Федорівна випрохала дозвіл на кілька днів поїхати до нього в Київ. Олександра Федоровича перевезли до рідної – Алешні, і пана Софія залишається його доглядати та готувати доньку до гімназії. Смерть брата Софія Федорівна важно пережила, бо весь той час, що вона за ним доглядала, доглядала як за малим дитям, регулювала своє життя відповідно до вимог його здоров’я, створила для неї порожнечу. І тільки робота і переїзд із дітьми до Афанасіївки до сестри Олександра Русова з часом дало спокій її душі.

5

3. Сестра Марія

Марія Федорівна була старша за Софію на 10 років, але стала для неї не тільки доброю подружкою – вона стала тією зірочкою, що вказувала їй своїм сяйвом праведний шлях.

Марія виховувала сестру, завжди була доброю, навіть занадто доброю. Вона була молода, зовсім самітна, прив’язана до хати і господарства, як згадувала пізніше Софія: «… вона не мала коло себе нікого, з батьком у неї не було щирої інтимності.» з часом саме Софія стає для неї і подругою, і довіреним другом її дівочих мрій. Софія так любить свою сестру, що дає їй ласкаве ім’я «Мімочка».

Переїзд до Києва Марія Сприймає радо, її душа, як «квітка» тягнулася до світла, до широкого світу, до знань… В Києві Мімочка вперше закохалася, закохалася в учителя, що готував брата до іспиту з латини, але той «грався» з її щирими почуттями, а дізнавшись, що в неї не має «золотої скриньки» - покидає.

Українство до Марії і Софії ввійшло вперше із знайомством з подружжям Старицьких, але не зразу запанував.

В цей час Марія знайомиться з Іваном Яковичем Рудченком, але для неї це був не бажаний герой, вона довго переживала розбитий роман.

В 70-х роках у Києві починають відкривати перші притулки для дітей робітників, і Марія одразу відгукнулась на працю в них. Після смерті батька Марія веде перемовини із Софією про подальше життя про життя, в якому головним буде зміст духовний і громадський. Вона вирішує відкрити школу, бо школа за її розумінням: «завше корисна, вона може зігріти осиротілу душу, бо нема нічого лагіднішого, як діти». Не маючи ніякої освіти, Марія вирішує готуватися до іспитів. Разом із Софією їде влітку до Алешні, і починають вивчати праці Песталоцці, Руссо, Дістервега, Фребеля. Марія витримала іспит, вперше продемонструвавши свої знання на людях у 26 років. В неї вже тоді було слабке серце, і як пізніше написала Софія: «… дорого коштувало це хвилювання… іспит…»

В кінці липня переїжджають до Києва Марія та Софія, і вже 1 вересня 1871 року відкривають перший український Фребелівський дитячий садочок. 1872 року Марія разом із Софією цілком входять в українське громадянство. Саме в приміщенні другого помешкання для садка, з великою залою, навпроти театру в домі Марковських, стали збиратися видатні люди, пізніше Старій Громаді, - і на полі науки, і на полі мистецтва.

Марія часто спілкується із Михайлом Старицьким. Пізніше про їхню дружбу Софія напише: «… відразу повстала велика приязнь, яка щодалі ставала глибокою. Обоє мали ту саму хворобу – ваду серця, обоє ставились проте до свого здоров’я досить неуважно і йшли назустріч життю, віддаючи йому всі свої найліпші сили і здібності. Скільки бувало між ними балачок на соціальні теми, скільки своїх творів читав Михайло Петрович в рукописах…».

6

В липні 1975 році Марія їде разом із Софією до Петербурга. Марія Федорівна наймає хатку в «Поезії» коло Петергофа. З наближенням шкільного сезону Марія повертається до Києва, де опікується 4-мя дітьми Беренгитама, бо мати цих діточок була в лікарні для божевільних. У Марії все частіше трапляються напади серця.

Сестра моя за цей рік цілком зукраїнізувалася.Вона дуже сприятелювала з д-ром Михалевичем, відомим українським

діячем. Для заробітку вона цілу зіму (1875/76 р.) жила в родині Беренштама — доглядала його 4 дітей. Праця занадто була тяжка для неї з її хворим серцем, діти були зовсім недисципліновані, безмежна лагідність і добрість моєї сестри часто не могла подолати грубу неслухняність хлопців, і вона мусіла покинути родину, якій вона дала багато любови й тепла, і приїхала до своїх. В Чернігові Михалевич доручив їй виконати дещо для словаря і деякі переклади. Як щира, ідеалістична людина, Мімочка цілком віддалася українській ідеї і мріяла піти в народ, працювати де-небудь на селі. Але здоров'я не дозволяло їй зреалізувати цю мрію, замісць того їй треба було весь час лікуватися вспокійних умовах родинного життя в Алешні.

Єдиною нашою метою було тепер рятувати сестру від смерти. Але ні уважливий догляд, ні лікарі, ні наша любов нічого вже не могли зробити. Двічі випускали їй воду. Після другого проколу вона померла 10-го вересня 1876 р.

Через три роки Марія Ліндфорс померла.

ІІ. Софія Ліндфорс

Софія народилася в своїх батьків 5−ою дитиною. Народилася дуже кволою, тож всі були певні, що вона довго не житиме тим паче, що маленька дитина мала водянку та ще інші хвороби. Анна, мати Софії часто казала: «Не хочу її любити, все одно помре!»

Софія не пам’ятала матері, але дуже добре зафіксувалось, що мати, яка помирала від сухоти, благословила її. А ще, за своє життя, мати встигла заручити 11−річну доньку із Дмитром Лизогубом. Правда ні вдитинстві, ні будучи дорослими, вони не зустрілись, хоча і належали до одної партії, а познайомились за рік до його смерті, покарання, в Одесі за терористичну діяльність.

Найкращою подругою для Софії стала сестра Марія, яку вона ласкаво звала «моя Мімочка». Марія теж дуже любила Софійку, лише їй довіряла таємницю свою серця, і це завше бувало в ночі, коли дівчата прносили з льоху величезний глек суниць. Весело їли їх без цукру, прямо з глека, а наколювали їх шпильками. Цей час назавжди залишився в пам’яті Софії. Пізніше вона напише, що саме в Алешні вночі починались у неї сердечні балачки із сестрою, а французькі романи «…що я вичитувала моїй

7

гувернантці, рано роз’яснили мені романтичні почуття, і ще не маючи 10 років я вже добре розуміли кохання, розуміла всю нудьгу незадоволеного серця моєї сестри. І сама я інший раз віддавалася якимось неясними мріями…»

Раз на рік батько Софії робив «прийом». Таким днем був день Храмового свята церкви. В цей день улаштовували громадський обід для селян, для всіх, хто приходив із других сел. До церкви. Софія добре запам’ятала, що люди заходили у двір, заставлений столами з пирогами, обідом. Це дійство нагадувало щось старосвітське патріархальне.Насувалась відома реакція кінця 60−х років, тож батько Софії, який не вмів торгуватись, з відразою і гірким сарказмом проводив бесіди з неясними дивними постатями, які з’являлись в маєтках, де якось прокльовувався економічний розпад. Федір Ліндфорс вирішує виїхати до Києва. Софії сумно залишати Алешню, але з радістю їде в Київ і вступає до III класу гімназії.

В Києві сім’я оселилась в трьох невеличких кімнатах проти Царського Саду. Софія почала ходити до Фундуклеївської гімназії. Коли Софії виповнилось 12 років, вона познайомилась із подружжям Старицьких. Вона подружилась із Софією Віталієвною Старицькою, часто зустрічались. Це знайомство стало вподальшому візитівкою українського елементу в житті Софії та її родини. Софія була дуже музична, гарно грала на фортепіано і захоплювалася оперою. В своїх спогадах вона матиме: «… цілком закохалася в баритона Фабрікаіорі, і почувала себе просто на небі, коли всім випадково оглядався на нашу ложу в бєльєтажі…»

А ще був такий випадок. Софія побачила одного разу ад’ютанта Безака, генерал губернатора – Крупенського, який сидів в першому ряду саме під ложею де знаходилась вона і мрійно закохалася. А проплакала усю ніч, коли побачила його одного разу в ложі з київською красунею Алферьєвою. Така була Софія в свої дівочі роки.

Під час навчання в гімназії, коли до них приєднали Левашовський пансіон, Софія подружилася із Машою Риза. Знайомиться із цікавою родиною Пелехиних. Вони були англійці, весь час розмовляли англійською і тільки Ольга, ставши дружиною Цвєтковського, щиро поставився до української справи і своїх дітей виховували в українському дусі. Коли Марія Ковалевська, відома політична діячка, була заслана до Сибіру, Ольга Петрівна взяла її дочку Галю до себе. Для Софії ця дивовижна жінка, найкраща з жінок серед українського громадянства стала взірцем.

Сподобався Софії і брат сестер Пелехиник – Павло, який навчався у медико−хірургічній вищій в школі Петербурзі. Він здавався їй «якимось вищим над усіма інтелектом». Пізніше саме Павло Пелехин рішуче стане на український бік і допоможе багатьом українським установами, особливо в Галичині. Саме в ньому Софія розгледіла глибокий певний моральний грунт.У 15 років Софія закінчила гімназію із золотою медаллю. Вона дуже любила музику, займалася, грала 5−6 годин на день. Софія разом із сестрою

8

відвідувала всі гарні концерти. Вразив її піаніст Антон Рубінштейн, віолончеліст Портен. Але життя склалося інакше.

Після смерті батька, в січні 1871 року, Софія отримала листа від тітки Наталі, яка пропонувала вступити талановитій племінниці до Петербурзької консерваторії. У спогадах Софія Федорівна пізніше занотує: «Музика… консерваторія… − самі ці слова хвилювали мене, я так любила свій фортеп’ян, опанувати ним цілком – яка спокуслива мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди, чи не треба спочатку для них послужити? … Долю свою вирішила я тоді, зреклась мистецтва, взялась за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні…»

З дитинства Софія була творчою дівчинкою, саме любила все вчити, ухилилась від всього традиційного, мабуть тому, пізніше, коли розпочала викладати, то робила це без підручників, на свій лад, пояснювала цікаво чим і захоплювала своїх учнів, які були різного віку.Сестри Ліндфорс вирішили відкрити дитячий садочок в Києві. Тож коли Софія подала прохання попечителеві шкільної округи старому Антоновичу, то він недовірливо похитав головою. «Ви самі ще дитина!» − сказав він, всміхаючись та розглядаючи 16−річну дівчину. Але дозвіл надав, і вже 1 вересня 1871 року садок був відкритий.

Софія дуже журиться за батьком, їй нікуди не бажано виходити, вона цілком самітня, але віддана цікавій справі. В 1872 році Софія знайомиться з багатьма українцями, тож пізніше запише: «Того року ми вже цілком увійшли в українське громадянство».

Сьогодні можна позаздрити пані Софії. Скількох відомих людей вона знала, спілкувалася! Саме вони допомагали їй, молодій панночці, зрозуміти душу українського народу, її індивідуальність, а ще красу його мови, фольклору.

Тож недивно, що вона довго переховувала твір українського гумору, оповідання «Не можна бабі Парасці…» Нечуя−Левицького, від цензури. В спогадах про той час Софія Федорівна запише : «Тяжкий був час, але час повний краси українського романтизму, коли кожний літературний набір справді став цінним придбанням, доказом нашого культурного національного поступу, заради якого всі наші романтики, тогочасні діячі, готові були терпіти всякі переслідування».

В цей час виникає Відділ Південно−Західного Географічного Товариства. Завдяки такому об’єднанню розпочалось розбурення свідомості багатьох пригнічених українців, з’являються перші бруньки національної свідомості, а такі фанати української етнографії і фольклору як Новицький і Манжура породили цілу течію – збір по різних куточках народні пісні та казки. Цей рух захопив і Софію. А загітував її записати колядки та щедрівки в Алешнє Олександр Русов. Повернулась Софія до Києва на Новий рік, маючи при собі велику теку з матеріалами з етнографії. На цьому грунті

9

розпочалася взаємна симпатія між Софією Ліндформ та Олександром Русовим.

Кохання почалося не відразу. Вгадуючи про чоловіка, вона напише: « Наскільки сестра моя відразу оцінила його високо інтелігентну особу і ставилась до нього дуже добре, настільки я довгий час лише глузувала з нього, з усього його верхнього вигляду, але непомітно для самої себе почала піддаватися його впливовості, демократизувалась якось не зовні, а з середини. Але справжнє приятелювання між нами почалося на грунті того, що ми обоє так дуже любили – на грунті музики».

Олекандр Русов був людиною принциповою, для нього не існувало компромісів. Якщо він бачив неправду, то одразу говорив, якщо вдавалося перемогти неправду, то він «стримував порох і відходив на злидні, на небезпеку». Олександр Олександрович відмовився підписати протокол проти одного учня, то ж одразу покинув роботу в гімназії і поїхав до Петербурга. Софія залишилась в Києві, нареченого Русова, але не змогла довго бути сама і поїхала з Марією до нього. Оселилися наречені в невеликій кімнаті на Літейному. Софія Федорівна згадувала: «Кімната була невеличка, за занавіскою стояло два ліжка, умивальник, шафа для одежі, по другий бік два столи, фортеп’ян і скрізь книжки, папери. Теперішня молодь простіше ставиться і до сексуальних відносин, і взагалі до соромливості, але мені, вихованій в прозоро−чистій атмосфері нашого дівочого життя, мені, яка думала що можу завагітніти від першого поцілунку мого нареченого, це життя в одній кімнаті стояло переді мною, наче якийсь кошмар».

30 серпня 1874 р. в церкві св.Симеона Олександр Русов та Софія Ліндфорс повінчалися, цілком нігілістично. За дружків були Магденко та Гольштейн, за батьків та за світилку – подружжя Лисенків. Софія отримала в цей день один єдиний весільний подарунок – рапсодію на пісню «Золоті ключі», яку присвятив їй Микола Лисенко.

Тим часом у Києві припиняється діяльність Географічного Товариства, забороняється українська література, а в усіх сферах лунає славетна фраза міністра: «… никакого малоросийского языка, не было и быть не может».До Русових у Пітербург приїжджає Вовк «пропонує виїхати за кордон для того, щоб там надрукувати усного «Кобзаря». Всі твори Т.Шевченка, всі рукописи були викуплені у братів Тараса, гроші на видання зібрано, рукописи перевірив сам Вовк. Треба було додати спомини, це і доручили Олександру. Тож подружжя, окрилене такою довірою, виїжає за кордон.

Спогади надають Русовим – Костомаров, поети Жемчужніков і Полонський, Тургенєв. Живучі у Празі, молоде подружжя захоплюється боротьбою за національну незалежність чехів, Олександр навіть увійшов у гурток младочехів. Друкарня «Народніх Літів» дала згоду друкувати «Кобзаря», Олександр Русов був упорядником матеріалів, також він мусив робити коректу тож в цьому йому залюбки допомагала Софія. Допомагав їм в цій справі ще й емігрант Шоров, українець, що був в еміграції, як російський нігіліст.

10

Софія Русова писала про нього в спогадах: «Цілком самітний, змучений довгим еміграційним життям з його партійними та гуртковими сварками він знаходив у нас деякий спокій та відразу, особливо коли в мене народилася дочка Людмила. На жаль , ця дитина не довго тішила нас усіх, бо через три місяці померла, і Шаров, як справжній друг, увесь клопіт з похороном узяв на себе».

Праця над друкуванням «Кобзаря» була закінчена, тож Русови весною 1876 року вирушили додому, до Алешні, де їх радо зустріли Лімфорси.Після недовгого відпочинку, Олександр, а за ним і Софія поїхали до Чернігова. У листопаді 1876 року народився син Михайло. У Чернігові Олександр Русов розпочав свою трудову діяльність земським статистом. Разом з ним працювали П.Червінський – публіцист та Варзер – «нігіліст». Всі троє одразу створили свою методику дослідження краю, відмінну від відомої тоді методики московського статистика Орлова.

Їх географічна статистика полягала в тому, що все економічне життя населення досліджувались в залежності від фізико−географічних умов.Олександр Русов весь час був у роз’їздах. Але коли повертався додому, то збиралися у них молодь. Спільно підготували концерти, співав і Русов, а грала завжди Софія. Ось події, при цих зустрічах передової громадськості Чернігова і народилася думка створити бібліотеку. Довго на це не погоджувався губернатор, довго не дозволив директор гімназії відвідувати бібліотеку учням, але вона проіснувала 10 років, давши населенню міста право на знайомство з кращою літературою, з гарними книгами.

Спромагалася Софія Русова відкрити і дитячий садок, але його зачинили з політичних підозр, а судова справа його і не дійшла до суду, в подальшому перешкодила їй одержати посаду народної вчительки.Коли статистики описали Чернігівський повіт, бюро було скасовано.Софія Русова в цей час вирішує зректися всякого буржуазного життя, стати ближче до села, жити так, як живуть мільйони, працювати. Тож Русова придбали собі землі в Борзенському повіті – 12 десятин, тим паче, що тут було виразне українське населення.

В своїх мемуарах Софія напише: «Шматок землі, що ми купили, лежав якраз над шляхом між столицею Дог і Борозною серед лісу, що обступав його з трьох боків, а на південь як стати на полі по той бік дороги можна було бачити високі вітряки великого села Шаповаловки з панським маєтком. … Велика різниця була в характері населення цих двох сел: Височани були привітні, добродушні, вони ніколи не знали панської неволі, ставилися до нас дуже приязно і радо допомагали своїм новим, дуже непрактичним сусідам; з Високого вийшли перші наші прихильники, серед яких ми насмілювалися провадити деяку соціалістичну агітацію. Навпаки, в Шаповалівці люде були колишні кріпаки жорстокого пана… не проходило тижня, щоб у Шаповалівці не сталося якого злочинства». Тож Русови зітнулися з підозрілістю, робили прикрості, а саме страшне, на погляд Софії: «…вони псували нам же широке, велике єднання з народом, про яке я мріяла».

11

Важко було Софії Федорівні. Ніколи вона не працювали на кухні, а тут прийшлося виконувати працю куховарки й господарки. В своїх спогадах вона напише: «Ніколи не забуду, як одного разу зайшли до мене баби, вертаючись з Борозни з базару, а я саме місила тісто на хліб. Червона, змучена цією тяжкою працею, я спілкувалася все-таки перед бабами не показувати своєї незвички, але одна з них деякий час тільки дивилася не мене, посміхаючись, а потім не втерпіла та й каже: «Пані, дайте – я Вам це за одну хвильку зроблю».

Софія Русова повністю віддалась новому життю – сама варила, прала і навіть корову доїла. А коли купила фортепіано, то часто грала. Музика дуже подобалась селянам. Вони приходили та слухали, особливо коли виконувались народна пісні, Олександр співав, а згодом організувався цілий хор. До Русових приїздять в гості друзі, дивуються що вони «осіли на землі», без «толстовства», чисто народницькими змаганнями на українському грунті. Щоб бути ще ближче до людей, Софія приймає пропозицію від селянок піти гуртом на прощу до Києва, але не змогли дістатися до святинь, її підвело фатальне «дворянство», на передмісті Ніжина зрадник, найстрашніша особа царського режиму, завернула Русову додому.

Наблизилась осінь. Додаткових заробітків не було, то Олександр Олександрович дав згоду на опис Ніжинського повіту. Русов довго пояснював в Харкові генерал-губернатору князю Святополку-Мірського, що нічого не має спільного опис з пропагандою революційних ідей. Саме же Софія переїхали до Алешні. Пройшла зима. Робота зупинилась. І Русови повернулися до свого улюбленого «Робінзона», як земці прозвали хутір, бо Олександр завжди ходив з великою парасолю.

На хуторі в той час поселився Мартин Лангенс. Він був революціонер чистої води, з рішучими поглядами. Саме від нього Русови дізналися, що зорганізувалась нова партія, до якої належав і Лангенс, − партія Народної Волі. Члени партії мали єдину мету – скинути царський уряд. Так створилась група терористів, до якої увійшли Желябов, Фігнер, Засулич, Кибальчич, а з київських діячів – Лизогуб, Колошкевич, Богомолець, Ковалевська, Лангес теж вступив в їх ряди.

З приходом весни Олександр поїхав кінчати опис Ніжинського повіту, а Софія, так і не отримавши посаду учителя, взялася вчитися медицини, щоб стати фельдшером і таким чином провадити – далі народництво. Софія дуже багато спілкується з Мартином. Він розповідав про різних осіб в революційних колах, характеризував їх, і «потроху всі мої думки, все серце моє віддавались цій партії, і ній тільки я почала вбачати , визволення Росії, а з з нею разом і України», − писала пізніше Софія Федорівна.Восени 1879 року Русови переїжджають до Києва, треба друкувати матеріали про Ніжинський повіт.

Щоб здати медичний іспит, в Києві Софія відвідує лікарню на Рейтарській вулиці та анатомічний театр, працює над трупами і окремими

12

анатомічними препаратами. В середині лютого Софія витримала іспит при «Врачебній Управі», а 19 лютого народила доньку Любочку.

Навесні Софія з дітьми повернулась на хутір, привезла із собою чималу аптеку і почала лікувати, ходячи до ближчих сел., по сусідах. Джля неї привозять хворих, і пані Софія радіє що може допомогти людям, що її і прозвали «шептухою.

Політична праця в ті роки була майже не можливою, в університетах був неспокій, вся «українська праця» заховалась в кутки, або в Галичину. А самим дивним було те, що українська молодь побраталася з російськими політичними партіями.

Залишається подружжя Русових, після другого опису Ніженського повіту без жодного заробітку. Але Стара Громада їм загинути не дала, познайомила з графинею Уваровою, яка після смерті чоловіка шукала людину, якій змогла б доручити розпочаті її чоловіком археологічні досліди н Кавказі. Тож завдяки рекомендаціям Антоновича, Олександр отримав цю роботу.

Поки Русов був на Кавказі Софія заробляла на прожиття лекціями, в Кадетському Корпусі мала лекції музики. Але по вечорах займалася політикою. В неї вдома майже щовечора збиралися народовольці, обговорюючи плани повстань. Планувалось загальне повстання на 1 березня, але зранку дізнались про смерть Олександра II, який одразу в ліберальних колах виріс на «мученика».

Софія Федорівна приймала до себе на постой різних осіб з консперативними рекомендаціями, деяких з них арештовували прямо на вулиці, ніхто не міг дізнатися про їх долю. Під час цих подій і повернувся з Кавказу Русов, який сварив дружину за необережність. Олександру Олександровичу пропонують стати редактором часопису «Труд», він дає згоду, бо багато українців мріяли, що часопис стане їх органом. Під його редакторством виходять рішучі статті – критикується адміністративне безладдя, пишуть про знущання уряду і над українцями, і над революціонерами. І як не сварить Русова, і як на нього не кричить і тупає ногами за українство генерал−губернатор, він не відступається. Софія Федорівна активна учасниця народовольчого руху, постійно сперечаються з чоловіком про небайдужі дії, ховає на горищі друкарську машину та шрифт «Народної Волі», тож не дивно , що її арештовують. Вдома залишається чоловік, син, якому було три роки, та донька− півтора. Важко переносить свій арешт Софія. Пізніше вона напише: «усе життя постійно калічилось суперечкою між цими двома обов’язками: родина, діти, чоловік – всіх їх я так кохала, а з другого боку – громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця і страшенна драма в серці». Через три місяці перебування в тюрмі Софія виходить на свободу на поруки під час слідства. Софія Федорівна їде в Одесу до чоловіка та дітей. Русов за цей час отримав посаду статистика в Херсонському земстві.

13

Софія Федорівна знаходить Олександра Олександровича в повному захопленні працею, вся робота проводити колегіально. Колеги чоловіка часто збираються в них вдома. Протекція Бравнера допомогла Софії дістати дозвіл працювати над студіями з зоології в лабораторії відома професора Ковалевського.

Русов стає членом Одеської Громади, прийняла його дуже радо. Виникає в цей час Слав’янське Товариство, під прапором якого видавались дуже гарні популярні книги, хоч переважно і російською мовою, але про Україну, а деякі з них і українською мовою. Софія Русова пізніше скаже: «… мені відразу кинулося в вічі в Одесі, це що там не було такої ворожнечі між Українською Громадою і російськими революціонерами, яка не вивляючись відкрито, існувало в Києві». Життя налагоджувалося. Але не надовго. Одної ночі несподівано нагрянули «сині мундири», зробили обшук, а потім повідомили, що з наказу Київського Жандармського Управління вона арештована і її переводять до Києва. Знову три місяці в тюрмі. І знову завдяки старанням брата Олександра Лінфорса, випускають її «под гласный надзор». Поки Софія Федоівна знаходиться на Лук’янівці, чоловік разом з усіма статистиками виїжджають з Одеси на опис Єлисаветградського повіту. На той час місто було одним з найкультурніших міст н Херсонщині. Оселилася сім’я Русових в хаті батька славетних артистів – Тобілевича.

Оскільки Єлисаветград був на особому положенні, то в ньому аж ні як не могли мешкати політичні. Тож Софії Русовій приносять наказ жандармського полковника про вимогу покинути місто за 24 години. Для політичних вигнанців не було законів, не мали вони прав, тож їх доля повністю залежала від кожного жандармського полковника та станового.Софія Русова виїжджає до Катеринослава. Не встигла пані Софія роззнайомитись з передовою молоддю, до яких мала лист, як її знову арештовують, не маючи ні яких підстав, арештовують тільки за те, що вона – Русова Софія. І ось Софія опинилась в жіночій тюрмі. Сиділи разом з нею кримінальні жінки, нагнали ще й циганський табір. Все спілкування тут звелось до невеселих оповідей цих безталанних людей, а зі сторони Софії – голосні читання «Кобзаря», Євангелія.

В мемуарах Софія Федорівна напише: « … слова любви і всепрощення проникали в нетрі їх залучених сердець, бо я чула часом, як дехто з них плакав. Моя доля була мабуть краща, ніж їхня: місцеві жандарі ставилися до мене дуже добре…»

Нарешті Софію Русову випускають під «гласный надзор» на цілих п’ять років. Після тюрми опиняється в пишному маєтку сестри чоловіка в Афанасіївщі. Але життя тут стає для неї таким чужим, стає поперек горла,наче переносить до часів середньовіччя , в часи феодалізму, і серед всіх панів, вона була єдиною українкою, революціонеркою. Радістю було – забрати дітей і йти до степу.

Через місяць перебування в Афанасіївці Софія Федорівна отримає наказ вибрати собі «местожительство» десь, де немає «особого положения»

14

чи військового стану. Вона обирає Верхнєдніпровськ, між Херсоном та Афанасієвкою, щоб можна було по вихідним зустрічатися з чоловіком.П’ять років пролетіло стрімко, і Софія отримала дозвіл жити в Херсоні.Кінець 80−років відзначався деяким оживленням в українських справах. Якщо до книг, українських книг, ставилися негативно хоча і не було правильного розвитку літератури почали видавити збірники. До збірників входили твори багатьох авторів, тож і розходилися вони швидше. Друкували в них і нові твори, і народні пісні, і статистичні статті. В Херсоні цією справою займалася Єлєна Іванівна Маркович.

Скоро вся Херсонщина була схвильована, бо Олександр III вирішив проїхатися Херсощиною, відвідати Одесу. І почали переглядати списки неблагонадійних, зв’язок українців з революційними партіями. Софія Федорівна напише в спогадах: « Ми використали ці заходи і дали жінці одного підназорного вишивати рушник під хліб-сіль, цей рушник справді вийшов артистичний в стилі українського орнаменту».

Потрошку налагоджувалося життя. Син Михайло вступив до 1 класу гімназії, дочка Люба вчилася в невеличкій групі дитячого садочка, брата Олександра Софія добре влаштувала у відділенні лікарні Поппера. У Олександра Русова вже були описані повіти і Одеський, і Єлисаветський, Олександрівський, Херсонський. Але як не відбулася гарна подорож царя, не виявилось і ніяких сепаратистських зрад, все ж таки генерал−губернатор Роонов вирішив вигадати небезпеку. Ну, не міг він відмовитися від 20 тисяч карбованців, які стільки років отримував. І ось Русови отримали наказ негайно виїхати не тільки з Херсонщини, а й за межі Херсонської губернії. Все місто було обурено, бо в діяльності статистика Русова нічого крамольного не можна було знайти, але влада більше за все підозрювала Софію − вічну революціонерку. Правда в цей час вона займалася родиною. Куди ж податися? Де шукати заробітку? Вирішили їхати додому в Алешню на Чернігівщину.

З часом Олександр Русов був запрошений до відомого земського діяча Єгора Єгоровича Гордієнка. Олександр став його особистим секретарем та став збирати історію харківського земства. Софія Федорівна подає прохання, щоб їй дозволили організовувати вечірні курси для хлопців, але для підозрюваних не дозволялось, предводитель дворянства сказав пані Софії: « Ваше прохання я сховаю, бо не маю права Вам цього дозволити, я до Ваших викладів буду ставитися так наче й не знаю про них». І він не знав. А до Софії Русової всю зиму приходили хлопці. Навесні помер брат Олександр і Софія їде до Харкова, до Олександра Олександровича. Харківська українська громада складалася з таких людей: Павловський, член Міської Думи, Станіславський − адвокат, Шиманів, Багалій, Семен Левандовський, Філонів− заможний домовласник, саме в його долі проходив перший земсько−політичний з’їзд, відбувалися українські збори, нелегальні свята Шевченкові. Лікар Піснячевський та професор Сумцов хоча і не входили до громади, але завжди допомагали українцям. Громада саме Русовій надала

15

роботу, яку вона любила − літературну, написати біографію Квітки−Основ’яненка. Біографія була надрукована на початку 90−х років. Потім був написан «Огляд української літератури першої половини XIX ст.» з часом Софія Федорівна починає працювати головою Видавничого Відділу відродженого товариства «Общество Грамотности». І хоча книжки друкувалися більш за все російською мовою, Русова поділяла думку Драгоманова про те, що можна використовувати книжки іншою мовою, але все одно вони будуть будити свідомість народу. Але казав, що її дружба з російською інтелігенцією, це зрада українській справі.

Як не добре було в Харкові, але прийшлося переїжджати до Києва. Олександру Русову, який завершив обробляти статистичні матеріали історії харківського земства, запропонували зробити перепис його рідного Києва.В цей раз подружжя найняло велике помешкання на розі Володимирської та Благовіщенської. Софія Русова вже була не під надзором поліції, але вона постійно почувала за собою надзір.

На той чай в Харкові Науменко розпочав організацію Київського товариства «Товариства Грамотности», і запропонував Софії написати працю «Днепр и Приднепровья». і вона радо взялась до роботи.Софія Федорівна спілкуючись з харківчанами та киянами, прийшла до висновку, що університетські центри − Київ та Харків − різні.

У Києві − політичні конфлікти, роз’єднаність громадянства, поділ на ворожі гуртки. «Липки − Поділ − Печерськ − Жилянська» − це все цілком відокремлені світи, що не тільки жили кожний своїм власним життям…Харків − він не мав культурності Києва, але там було значно більше єдності, українська культура там мала свою давню традицію зв’язку з університетом, була вільна від політичних конспирацій, там праця культурна йшла активніше, ширше організована».

В 1893 році Русова знову приїздить до Харкова. Знайомиться з членами гуртка толстовців. І тут, в Харкові, Софію Федорівну, знову арештували, арештували за збереження недозволених книг. В тюрмі Софія не знала спокою. І вона, і через неї чоловік знаходилися в тюрмі.

Випустили Софію тимчасово, на час слідства, яке тяглося майже рік. Літом Русови відпочивали в маєтку у Тарнавського, у Мелітопольському повіті. Восени закінчилось слідство. Олександру Русову зарахували в покарання ті дні, коли він просидів в тюрмі, а от Софію засудили на три місяці. В тюрмі Софія Федорівна писала книжку про Карла Великого, читала, мріяла про дітей. І одного разу її сповістили що вона звільнена під домашній арешт. З 7-го на 8-ме січня 1895 року народився син Юрко, а через тиждень його хрестили − Олександра Єгоровна Гордієнко і тюремний лікар Піснячевський, воду ж на купель носили надзирателі.

Олександру Русову запрошують на перепис до Чернігова. Та як не жалко було Софії залишати Харків, де українці так поважно до неї ставилися, вона їде до чоловіка. І знову розпочалося нове життя − на цілих 4 роки, з 1895−1899 р.р. Предводителем дворянства був Миколай Павлович

16

Долгоруков, але Олександр Русов, український демократ став своєю людиною в родині Долгоруких. В Чернігові організувалося Учительське Товариство. Почали складати каталог книжок для народу, починали друкувати праці в народному стилі для школярів. Вже помічався вплив Гринченка, він жив тоді в Чернігові, вплив Коцюбинського, який мав свій дім, а на чолі української громади стояв Шраг Ілля Людвигович, який відкрито говорив про свою єдність в думках з Драгомановим.

Всі ці роки були для Русової заповнені працею для народної освіти. Вона викладала літературу вдома для дівчат, які закінчили гімназію. Тепер Олександра Олександровича запросили до Полтави. І знову нове місто, і нове життя, і нові проблеми.

Донька Люба вирішила стати лікарем, але їй не було 20, тож на курси в Києві не поступила, вирішили їхати у Францію до Монпельє. Саме Монпельє Софія Русова вперше виступила з публічною промовою про Україну, про суворий режим на її Батківщині, про національну культуру, яку важно розвивати за таких умов.

Разом із сином Юрком, Софія Федорівна повертається до Полтави, у гарний будинок в садку проти Старої Земської Управи.

В Полтаві відкрит музей історично−етнографічний, влаштовано «Гоголівський дом» з читальнею та книгарнею. А організації статистики вносили українське, тож культурне життя Полтави, як сказала Русова: «Почало загартовуватися українською ідеєю». В хаті Русових збирались, співали українських пісень. До них привозили нові твори тож маленька патріархальна Полтава безпосередньо зв’язувалася з двома українськими університетами, приїжджало багато перцової молоді, приносячи нові політичні течії.

Михайло Русов, Антонович, Мартос, Олександр Коваленко в 1901 році на теренах України організували першу активну політичну українську партію − Р.У.П. Але їм не пощастило довго пропагувати свої думки. В Харкові студенти співали українські пісні, маніфестували, вимагали виконувати закони, підіймали національні питання. Михайла Русова висилають з Харкова до Полтави, а в Полтаві заарештовують, знайшли компрометуючі пепери, листи з Галичини. Тягали на допити і Софію Федорівну. А одного разу арештували і доправили в тюрму де сидів син. Арешт Русових викликав в Полтаві велике заворушення і пошкодив в земській службі старшому Русову.

В 1902 році виповнювалось 25 років статистичній праці Олександра Русова. Провести велике українсько−громадське свято не вдалося − заборонили. Але українська молодь Полтави і найкращі музичні сили міста взяли участь у святі ювілею − родинному святі.

В 1903 році почалися селянські розрухи, по економія великих панів − у Кочубея в Диканьці та інших. Проти селян вислали військові частини. Почали звинувачувати статистиків, буцимто саме вони підбурюють народ,

17

що керується сепаристичними революційними ідеями Русова. Ось і ще одна губернія стала неприступною для родини Русових.

Русову запропонували зайняти посаду завідуючого статистичним відділом страхової контори «Надежда». Пропонували лише тому, бо думали, що свій сепаратизм в столиці імперії він не зможе піднести вгору. Але влада прогадала. В Петербурзі вже була організована українська Громада, тож подружжя взяло активну участь у її роботі. В домі Русових бувало багато людей різного віку, приходило й чимало молоді. Відбулась зустріч за круглим столом, лунала жвава розмова, співали пісні, грали на фортепіано.Вибухнула Японська війна, держава тратила мільйони, не була готова до війни. Молодь сколихнулась. Організовувались сестринські загони, вони їхали на війну, і свято виконували свій обов’язок. Поїхала і донька − Любов Русова. Під час бою під Мукденом вони потрапили в полон. Як писала пізніше Софія Русова: « Ця війна вперше розкрила всім очі, хто з противних сторін був справді «азіатом» і неуком у воєнній справі, а хто навпаки виявив свою культурність і цілковиту готовність до війни:

«Настав 1906 рік. 17 жовтня була проголошена Конституція і призначено вибори до Думи. Але ця радість довго не тривала. Виступили чорносотенці, носили портрет царя, співали державний гімн та саме страшне − була пролита кров. Пізніше стало відомо, що поки готували Конституцію, так само енергійно працював монархічний «Союз Русского Народа». Були постійні непорозуміння. А яку страшну паніку наводив цей «Союз в провінції!» заворушилася преса. На Україні стало виходити 20 часописів, а в Петербурзі − 2 органи, загально−політичний «Український Вісник» та щотижневий часопис «Наше життя». В своїх спогадах Софія Федорівна напише: «… перші вільні газети, наші політичні органи мали тому слабку підтримку від українців − мало надсилалось статей і кореспонденцій, мало давалось грошей… Українська фракція працювала в згоді з федеративною фракцією усіх націй, а також з партією К.-Д., яка на той час ставилась прихильно до національного питання».

В цей час був скликаний величезний з’їзд всеросійського учительства. На з’їзд прибуло понад 1000 членів. Від України були Прокопови, Чалий та учителі народних шкіл Київщини та Полтавщини. На з’їзді відстоювали національну школу, нові методи в роботі. Наслідки з’їзду вчительства були жахливі − багатьох заарештували, багатьох позбавили посад, бо в ті «конституційні» часи сама приналежність до Всеросійської Учительської Спілки була вже провиною в очах влади.

Родина Русових бере активну участь в цих подіях.Знову горе спіткало Софію Русову. Відомий психіатр поставив діагноз:

«У Вашого сына не простое расстройство нервов, а серьезное мозговое заболевание». З цього моменту почався для всіх членів родини період горя та турбот. На початку 1909 року помер син Михайло. В спогадах буде записано: « А за труною з далекої лікарні до Фінляндського вокзалу йшли та залізницею їхали до цвинтаря тільки ми та любий Петро Януарович. В той

18

вечір я мусіла виїхати до Дерпіма, де українська молодь чекала мене з рефератом про українську літературу. Громада замовила не цей день, не можна було одмовитися, але невимовно тяжко було читати».Русовим було шкода розлучатися з петербурзькою Громадою, з донкою, яка одружилась з відомим адвокатом та жила в Петербурзі, але їх нестримно тягло до праці на Україні. Тож в травні вони переїхали до Києва. Як тільки закінчився навчальний рік в гімназії у сина Юрія, всі переїхали до Вінниці. В Вінниці на той час вже гарно працювали кооперативні товариства. Вони значно поширили в населенні національну свідомість. Вінниця не була українським центром, тут скупчено мешкали поляки, євреї, всюди панувала польська мова. Тільки на Старому Городі можна було побачити українські хати з мальвами, лунала подільська українська мова.

Русови мало цікавились провінційним життям Вінниці, а от з гуртом українців були в найтіснішому контакті. Після відпочинку Софія Русова разом із сім’єю повертається до Києва. Олександр Олександрович отримав посаду викладача у київському комерційному інституті, сама ж Софія Федорівна з радістю взялась до роботи − редагування журналу «Світло» − легального українського педагогічного журналу та виступала з лекціями.За одну із статей Софію Русову притягують до суду, але вона так палко виступила на захист української мови в школі, що її було виправдано.

У Олександра Русова виявили астму. Лікарі пропонують йому виїхати за кордон на лікування. Подорож за кордон була цих дивних просвітників дуже цікава. Софію Русову запросили виступити на всесвітньому з’їзді преси від української преси. Вона дала згоду і їде разом із сином до Брюселю. В спогадах вона напише: « Хто думав тоді, що ці дві сусідні країни, що так одверто показували цілому світові свою могутню працю, через три роки зчепляться в страшних обіймах війни. На цій виставці був наче генеральний огляд всіх багатств, культурної винахідливості, працездатності великих держав Європи».

Софія Федорівна виступила з докладом, на французькій мові, розповіла як важко існувати українській пресі в умовах політичного життя Росії. В Берліні Русова оглянула Педагогічний Дім Фребелля−Пестолоцці з учительською семінарією та дитячим садком, багато чого побачила вперше.В Києві Софія Федорівна увійшла в склад учительської колегії комерційної школи і Учительського Товариства, але не надовго, бо через рік міністерство її не затвердило. В 1911 році Русова почала викладати курс дошкільного виховання в Фребелівському інституті Флерова. І хоча вона не мала диплому про вищу освіту Флеров сказав: «София Федоровна, Вы должны читать у нас курс дошкольного воспитания. Ви должны из наших слушальниц сделать настоящих фребеличек».

Віра в неї самого Флерова надала сили, впевненості, наставивши на шлях теоретичної педагогіки.

Ось так, несподівано, повернулась Софія Русова до педагогіки й вже ніколи не змогла її покинути.

19

Родинне життя Русових у Києві тісно перепліталося з громадським − Олександр Олександрович працював зі Старою Громадою, а Софія Федорівна в редакції «Світла». Бували вони і на засіданнях Українського Клубу, де завжди панувала справжня українська атмосфера. В спогадах вона запише: «…скільки горілки треба було на частування приставів у самому Клубі, щоб їм очі позасліплювати, вуха позакладати, аж гидко згадувати. А вже перед Шевченковим святом то треба було би на карту ставити, щоб добитися, виблагати дозвіл на щось справді поважне. Смішно й жахливо казати, що і в ці роки вже в XX столітті і день Шевченковогго свята був днем арештів, маніфестацій з боку уряду і з нашого боку. Козаки їздили з нагаями і де побачать юрбу молоді, що співає «Заповіт», заганяють в поліцію, студентів б’ють нагаями. За що?»

Перша світова війна застала родину Русових у Вінниці, тож повернулися до Києва. В Києві почали готуватись до чогось страшного. Монархісти були впевнені в перемозі, а ліві − в протилежному. Микола II хоч і очолив цю війну визвольного для всіх пригнічених народів, алем почалась вона для українців із заборони часописів місячників, а далі − руйнація всього культурного здобутку на Галичині, галичан кидали в тюрми, відвозили відомих діячів до Сибіру. І ось в цей час запрацювали ще більш ентузіазмом члени Українського Клубу.

Людмила Старицька−Черняхівська, пані Дорошенко та пані Шульгина, допомога, чим могла Софія Русова та багато інших намагалися вирвати галичан з в’язниць, організували шпиталь, де надавався і медичний догляд, і гарні харчі, і моральна підтримка, а неграмотних навіть вчили української.Київ набирав воєнного вигляду. Багато шкіл перевезли далі від фронту. Почали забирати студентів до війська. Йшли розмови про евакуацію Києва. На початку жовтня почав готуватися до приїзду і Київський Комерційний Інститут, аж до Саратова. В дорозі у Олександра Русова все частіше відбувають напад астми. В Києві йому могли ще допомагати, а в дорозі − ні. В Саратові він помер. Інститут зробив похорон своєму улюбленому професору. тіло Олександра Русова перевезли до Києва до Володимирського собору. допомагали у похованні Старицькі.

Допомагали у похованні Старицькі. Поховали цю дивовижну людину справжнього виборювала українського слова демократії на Старому Байковому кладовищі, недалеко від могили його батька. Вже в 1917 році Софія Федорівна спромаглася встановити на могилі любого чоловіка, у вірного друга з чорного мармуру з портретом Олександра та віршем Т.Шевченка: «Раз добром зігріте серцеВік не прохололи».

Софія Федорівна − відважна жінка, жінка, яка завжди могла знайти вихід в скрутних періодах свого життя, зараз була у розпачі. Куди їхати? Де шукати роботу? Вирішала до рідної, тихої Алешні. Згодом вона отримала

20

телеграму, в якій було написано: «З ноября починаємо лекції, Ваша присутність необхідна». І вона з сином Юрою їде до Саратова. Тут вона викладає на різних курсах, потім її запрошують викладати курс родинного виховання(якась жіноча організація), потім курс для учителів міських шкіл, допомагає організовувати дитячий садок для дітей робітників.Як бачимо, Софія Федорівна, поринула з головою в роботу, але все одно дуже переживає своє горе. А ще її люба робота не повністю задовольняла, бо проводилась серед росіян, правда і тепло, тепло для її осиротілої душі, це постійне спілкування з українським студентством. Збирались і на Святий Вечір, і на Шевченківське свято і їжу готували. Бувала в гостях і в сім’ях переселенців з прифронтової зони з правобережної України. Допомагала студентам заснувати комітет з справ евакуації і залунала в казармах і українська мова, і українська пісня, і почали вчити грамоти дітей і дорослих, і регулярні голосні читання…Робота кипіла.

З осені 1916 року Софія Русова знову живе в Києві. Знову викладає в Фребелівському інституті, дає уроки французької мови в школі Петра Івановича, і не знає великі події наближаються, не знає, що революція, яку вона так довго чекала : сподівалася вільну соборну Україну, приведе її до еміграції.

ІІІ. Арешти

Софію Русову заарештовували не раз у різних містах України, де вона не крилася зі своїми поглядами, а київський жандармський полковник Новицький кинув їй у вічі: «…гірша за всяку терористку, бо вміє приваблювати до революції широке громадянство». В цьому розділі пропоную ознайомитися із спогадами Софії Федорівни про її арешти.

1 Арешт

«… А сперечатися нам прийшлося не довго, бо скоро на наше нове помешкання коло костелу прийшли жандарі, зробили трус, нічого компромітуючого не знайшли, хоч у мене тоді й схована була між стелею і горищем розібрана друкарська машина і шрифт "Народної Волі", але й без конкретних обвинувачень мене все-таки арештували. Тяжкі це хвилини, коли ворожа сила забірає матір і дружину від рідного огнища. Синові моєму було тоді три роки, дочці − півтора,вони не розуміли тої трагедії, що була в серці мого чоловіка й моєму, але той жах, що світився в очах мого сина й був тою першою іскрою, що зробила його на все життя палким революціонером. Була тепла рання осінь, всі вийшли разом зі мною з хати, коло дверей стояло два звощики - фаєтони − в один мала сісти я з жандармським офіцером, в другий − два прості

21

жандарми з пакунками моїх паперів і листів. На обличчі офіцера грала усмішка самовдоволення; він захопив цінну здобич. У ті часи звикли ставитись до революціонерів, як до невихованої молоді, що зголоду та темноти "лізе в революцію", а тут арештована жінка з інтелігентного громадянства, досить популярна через свого чоловіка в Києві. Тоді в Києві панував жандармський полковник Новицький, що наводив паніку на все громадянство: не було ані впину, ані меж його сваволі. На підставі своїх майже цілком необгрунтованих підозрінь він дозволяв собі арештовувати кого тільки хтів. Він завше казав, що не так йому страшні революціонери, як оті "ліберали-фарисеї'. Мені він у вічі казав, що я "гірша за всяку терористку, бо вмію приваблювати до революції широке громадянство", він не дозволив мені шити в тюрмі, бо "хіба ж Вам можна довірити голку". Приїхали ми до тюрми на Лук'янівці −| тоді та місцевість була ще цілком не забудована і навкруги жовтого величезного будинку розлягався широкий пустир, а далі поля.З горішних вікон видно було далечінь−волю-долю, а там всередині були замуровані люде − хто жертви невдалого соціяльного ладу, а хто свого чистого гарного ентузіязму. Тоді ще був такий звичай, що кожного арештанта вдягали в тюремний одяг − груба сорочка, для жінок спідниця з грубого сукна і класичний халат, а на ноги пантофлі. За все своє життя я не звертала уваги на свій одяг, але не забути мені і цю хвилину того переодягнення −яку образу, приниження моєї людської гідності пережила я в той момент, і як я раділа, що побачення відбувалися за ґратами, що я там сиділа в якійсь наче шафці, такій темній, що чоловік мій, мої рідні не могли бачити мого вбрання. Перші дні арешту завше дуже тяжкі, і не те мене гнітило, що їжа смердюча, що я сама в камері, що не давали мені ані книжок, ані праці, що цілу ніч підглядає за мною сторож, але по цілих ночах я плакала за дітьми. В тюрмі було багато знайомої мені молоді, але ніхто не озивався, боялися мене скомпромітувати своїм знайомством. Тюрма була збудована чотирикутником, вікна політичних виходили в унутрішній двір, вони були на такій висоті, що, приставивши в камері табуретку, можна було легко злізти на вікно. Бувало, як тільки пройде вечірня перевірка, і цілу тюрму обляже темна нічна тиша, політичнівже на вікнах і лунає поза мури українська пісня, виливається в її мелодії вся туга, журба молодої душі, весь розпач в'язня і молоді змагання до щастя волі. І цілком зрозуміле, що заборона співати була найтяжчою дисциплінарною карою в руках тюремного начальства. Побачення з рідними давалося раз на тиждень − 10 хвилин через подвійні грати. Я знала, які тяжкі були для мого чоловіка такі побачення, але раділа ним, як єдиному промінню, розпитувала про дітей, про все, що було таке дороге і таке недосяжне.Я знала, що за мене стараються навіть такі люде, що я їх не знала і що їх імена можна вимовляти при тих свідках, що завжди прислухаються до кожного слова на побаченнях»

2 Арешт

22

«Одної ночі несподівано насунули до нас сині мундири, почали переводити трус, а в мене завше бувало що-небуть нецензурне на ті часи. Тоді теж пам'ятаю − саме один примірник "Громади" Драгоманова. Але я непомітно схопила всі "компромітуючі" папери і, накинувши на них пелюшки, обгорнула ними сплячу мою доню, вихопила її з ліжка і сміливо звернулась до жандарів:

"Може, ще колиску маєте оглядати, то прошу".Сині мундири відвернулись; прокурор, який завше теж бував при

трусах, відкликав їх до інших "меблів", і я вільно поклала ще сплячу мою Любу разом з виданнями Драгоманова. Боже, як обережно я її клала, щоб папери не зашелестіли, як щільно вкрила її, щоб, бува, ніжками не порозкидала пелюшок. Але мої хитрощі не врятували мене: в боковій кишені мого вбрання завше лежав у мене маленький збірничок заборонених віршів Шевченка − львівське видання,− його забрали назавше. А потім виголосили, що з наказу Київського Жандармського Управління мають мене арештувати і везти до Києва, для чого − невідомо.

Я побачила, як потемніло обличчя мого чоловіка, а діти − вони спали, прокинуться ранком, а мами нема!

Недовгі збори, одна переміна білизни, фотографії дорогих істот, останній обережний поцілунок дітям, стримане прощання з дружиною, і я пішла, а чоловік мій залишився сам у переритій кімнаті, сам з своїми статистичними таблицями і двома осиротілими дітьми. Не забути мені цю ніч у Одеській тюрмі».

3 Арешт

«Ось хтось іде по сходах, хтось стукає в двері, біжу відчинити, − аж коли замість красня Енгеля

переді мною група синьомундирників. Я так була здивована (хоч і можна було вже звикнути до цього!), бо ж ніяких політичних ані злочинств, ані навіть змагань до того у мене тоді не було: цілий тиждень хвилювалась за дітей, або справді спочивала душею серед чудової природи і таких милих людей. Зробили дуже поверховий трус і наказали готуватися до тюрми:

Але яке ж ви маєте право мене арештувати, коли ви ні в чому не можете мене обвинувачувати? Покажіть мені той наказ, що ви маєте про мій арешт, − кажу я до молодого офіцера, що робив трус, а сама з розпачем думаю: "От зараз прийде Енгель, і його теж через мене арештують."

- Ми маємо наказ з Києва, щоб вас арештувати, але ми самі не знаємо, в чім Вас обвинувачують, — галантно відповідає мені офіцер, і я рішаю якнайскорше збіратися, вийти з хати, щоб Енгель не по поспів "вляпатись в історію", як тоді казали по-російськи.

В ті часи Катеринослав ще далеко не мав такого вигляду великого промислового міста, як тепер; міст через Дніпро, один з найбільших

23

дніпрянських мостів, тоді ще тільки будувався. Кам'янка ще тільки розпочинала тоді свою заводську діяльність. Потьомкінський Бульвар був тоді головною вулицею, але порох на ньому завжди стояв курявою. В тюрмі були камери лише для чоловіків, і начальство ніяк не знало, куди ж йому посадити таку значну злочинницю. Залишили мене на один день поки що в камері чоловічого помешкання, а на другий день сказали, що переводять мене в жіноче.

"Там Вам буде спокійніше", — напівнасмішкувато казав мені начальник тюрми».

4 Арешт «Тоді були вже встановлені правильні зносини з Галичиною, і періодично звідти приходили транспорти книжок −літературні збірники, журнали, політичні памфлети, переклади. На наше нещастя Семен Левандовський ублагав мене один з таких транспортів прийняти до себе. Він розпинався,що лишить його в мене тільки на один день та що абсолютно поки що не має куди його скласти. Ми мешкали тоді на Мироносицькій площі. У Ол. Ол. вдома було якесь засідання, і я навіть не вспіла йому сказати, що то за пакунок я прийняла. І ось тільки що ми полягали спати − традиційний нічний дзвінок, як казав Козлов:Вечерній звон, вечерній звон, Как много дум наводит он...Що я пережила в ту хвилину, коли я відчиняла двері синьомундирникам і знала, що в мене нема змоги сховати від них пакунок Семена! А що ж там такого страшного було, як на сучасний погляд Франко — Лис Микита та переклад Дон-Кіхота, та ще дещо Драгоманова, але в кількох примірниках, а це значить не тільки переховування нелегальної літератури, а ще й розповсюджування її. Одна думка — діти, Ол. Ол., що буде?І вони ввійшли, задзенькали острогами, засвічено лямпи, прокинувся Ол. Ол., почався трус. Тривав він цілу ніч, під ранок служниця поставила самовар — нерви потрібували чаю, якогось підсилення. Дали чаю й офіцерові — і він людина. Прокинулисьдіти, повдягала їх, аж коли кажуть:"Ми вас обох заарештуємо."Це було мені, як смерть. За що ж Ол. Ол., я ж їм кажу, що він нічого й не знав, що це виключно моя вина, що не можна дітей цілком самих лишати. На це мені відповідали лише грубістю. Ол. Ол. з природною для нього коректністю вимагав лише, щоб йому дозволили взяти з собою ті папери, над якими він працював для міського перепису. Я протестувала, вимагала, щоб дозволили викликати кого-небудь із знайомих до дітей. Це дозволили,і ми послали до пані Максимович, що мешкала найближче і дуже добре до мене ставилась. Діти плакали. Дочекались пані Максимович, дали їй потрібні інструкції, щоб зателефонувала Зіні Ліндфорс, і лишились наші пташенята знову сиротами, а нас у двох фаетонах повезли до тюрми. Це був один жах,

24

— не те, що мене арештовано, а що через мене й Ол. Ол. На щастя, його через три дні випустили. Взагалі нігде ми арештовані не бачили стільки одвертої симпатії, такої активної допомоги, як тут у Харкові від усіх − починаючи від студентів і кінчаючи аристократією міста − Гордієнко, Толочинові, Павловський, голова міста. Діти були під певною люб'язною опікою — Жебуньов, Мішин репетитор технолог Колпинський. Приїхала з Києва моя люба небога Зіна, що завше, як янгол з неба прилітала до нас, коли траплялась якась біда. Але не обійшлося й без анекдота: коли нас одвезли до тюрми, Мішуня з заплаканими очима, трохи спізнившись, прийшов до своєї 5-ої класи в 2-й харківській гімзії. Стоуста чутка вже його випередила, і директор гімназії не посоромився глузувати з осиротілої дитини." А що, арештували, — так їм і слід усім революціонерам, сепаратистам, і дітей їхніх треба навчати, щоб тим самим шляхом не йшли.""Справа" моя набірала все більше політичного значіння. Приїздив до мене головний "прокурор для особливих справ", розпитував мене взагалі про український рух, чого саме ми домагаємось, в чому нас обвинувачують, як українофілів, і на прощання сказав, щоб я йому подала "об'яснительную записку" про український рух, таку, щоб він, як сенатор, міг показати в сенаті. На побаченні я передала це Зіні, просила, щоб мені допомоглискласти таку записку, або може відмовитись мені подавати її? Мені переказали, що я конче мушу скласти таку записку, що, може, це справді краще роз'яснить культурний бік українського руху. На щастя мене через три тижні випустили, і цю записку я склала вже за вказівками Ол. Ол. і подала сенаторові, який дуже гарно мене привітав і казав, що якраз оце їде до Петербурга, то й візьме записку з собою.Нас − Майстренка, Липу, мене та ще когось з молоді засудили на кілька місяців тюрми; мені - три місяці. І тут знову харковці виявили мені таку ласкавість і любов. Тоді тюремним лікарем був Піснямевський Фотій Вікторович, член української Громади, приятель Ол. Ол. і улюбленець усіх арештантів: за свою добрість. Він придбав собі таку пошану і в адміністрації, і в громадянства, щоне боявся ставитися до всіх арештантів, і кримінальних, і політичних, якнайліпше, так що коли мої родичі сказали йому, що я чекаю дитинку, він заспокоїв їх, що для мого здоров'я все потрібне буде зроблене. І справді, мене перевели в велику камеру, щоб я мала більше повітря; ох, як я ненавиділа цю величезну хату, де луна йшла від моїх кроків, де так сумно блимала малесенька лампочка; мені давали ліпшу їжу, частіш випускали мене на проходку в тюремний двір, але це все мене не потішало, ніколи не хотілося мені так додому. І можна собі уявити мою радість, коли на проханнямого чоловіка на підставі свідоцтва двох лікарів −Толочинова та Піснячевського, мені на останній місяць замінили тюрму на домашній арешт. Це було справжнє щастя − вернутися додому саме на Різдво за два

25

дні перед пологами. Зіна і діти жили всі в одній великій кімнаті, коло неї був напівтемний передпокій, а через коридор невеличка кімната Ол. Ол. Якимсь раєм здалась мені ота кімната, де були всі, кого я так любила. Зараз же приїхала моя дорога Гордієнко, умовились, що вона буде хрестити мого арештантика, що мав народитись в таких незвичайних обставинах. Домашній арешт полягав у тому, що мене привіз додому тюремний надзиратель, який мав жити в нас і стежити за моїм поводженням. Тут уже трагедія переходила в справжню комедію: ми занавіскою перегородили наш передпокій, поставили там надзирателеві ліжко, стіл з лямпою, і вони по черзі кожний кілька день жили в цьому передпокої і з великим співчуттям ставилися до нашого життя, − рубали дрова, носили воду і не думали навіть стежити за тим, хто до нас приходив. Та ще мій син, вже гімназист 3-ї класи пропагував серед них українську віру, все давав їм читати українські книжки і вони ними страшенно захоплювалися, і, смішно сказати, коли пройшов місяць, їм треба було покидати наш закамарок, вони з сумом верталися в тюрму».

5 Арешт

«Коли раптом наближається до мене чекіст, і на ввесь садок лунає несподіваний для мене оклик: − "Гражданка Русова! именем совєтской влади я вас арестовую". Питаю, на якій підставі він мене хоче арештувати, й прошу показати приказ арештування. — "Я імею право нє только вас арестовать, а і вбіть. Нікакова приказа нє должєн вам показивать!" — відповідає він по московськи. Далі йде якась плутанина. Чекіст то каже, що має приказ із Києва, то з Чемерівки з 6-го пункту пограничної сторожі. Із саду мене під сторожею провадять в їдальну панотця, переляканого, схвильованого. У нього забирають церковні гроші й ровер. У мене тежзабирають гроші, а я ж їх по копійці складала для втечі! І тріюмфально пакують мене, мою внуку й старий ровер на фіру та везуть в Чемерівку. Вже сидячи на фірі, бачу, як, не оглядаючись, проходить повз наш двір наш майбутній провідник.В Чемерівці, дві верстви від Бережанки, мене й внучку вкидають в якийсь справжній хлів, брудний, смердючий, темний, повний людей (що майже втратили образ людини) − були тут військові−українці, парубки, дівчата, христіяни й жиди, їх усіх злапано на Збручі, − хто біг через кордон, щоб фляшку нафти здобути, хто за грудкою соли, бо на нашому березі це вже були рідкі речі, а хтось, може, хотів і зовсім за кордон перебратись. Вартують якісь звіроподібні вояки−череміси, що ані по−українськи, ані по−російськи не розуміють. Надвечір заперли нас в цьому страшному хліві і світла не дали, лише крізь щілини зоріла нам тепла українська ніч. А водночас лунала навкруги лайка,бійка, сороміцькі вигуки, гармідер − чисте Дантове пекло. А зі мною ж був підліток, моя бідна Оля. На щастя, схилила вона

26

свою голову на мої коліна й спокійно спала. А гармідер невтихав цілу ніч. Що я пережила за цю страшну ніч! Вранці не витримала й гірко заплакала − защо, нащо люди людям таке роблять? Підійшов до мене жид, старий, рудий і каже: "Неплачте, нам усім вас шкода, але я вам заздрю − ви освічена людина, а ми темні". Почали жиди нас годувати, їх громада в Чемерівці прислала до цієї тюрми таку силу харчів, що ними користувалися не самі жиди, а й христіяни, які без цієї допомоги померли б з голоду, бо уряд нічого не давав в'язням, крім − де коли − хліба. А жиди діставали від своїх яйця, гарячу м'ясну страву, кашу, молоко, яблука.В цьому пеклі протримано мене без жодних пояснень цілудобу. Над вечір прийшов до нас якийсь інший чекіст, з такими гарними, ясно−блакитними очима, що було дивно, як він міг опинитися в цій жахливій організації. Він приніс нам "радісну" вістку: нас везуть до Кам'янця. Під'їздимо до "Особого Відділу", що розміщався в будинках на Петроградській вулиці і мав тут свої арешти. Внучка моя, як особа вільна, пішла просто додому, а мене вартовий передав разом із ріжними паперами і з поломаним ровером із чемерівського 6-го пункту дижурному комісарові. Прийшов старший слідчий, переглянув мої папери й каже: «Ви маєте бути увільнені, бо у ваших паперах нема нічого, що б вас компрометувало». Покликали старшого комісара з Відділу Інформації (цебто шпигунства і доносів). Молодий панич, елегантно одягнений, глянув на мене й руками розвів: «Ви за што арестовани?» — запитав він по московськи. — «Я нє імєю на вас абсолютна нікакіх донесеній!»

***

З серпня 1917 року Софія Русова − член Української Центральної Ради, на запрошення Генерального секретаря Народної Освіти УНР Смешенка очолює відділ дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників і в укладанні плану й програми єдиної трудової школи, яка мала мати національний характер і базуватися на теорії Керменштайнера (державно-громадського виховання) − напише Володимир Кубійович в «Енциклопедії Українознавства».

Встигає до еміграції провести II Всеукраїнський професійний учительський з’їзд, виступивши з промовою «Національна школа», а ще вона допомагає заснувати Педагогічну академію для підготовки вчителів українознавства, відгукується на запрошення ректора Кам’янець-Подільського університету читати лекції з педагогіки. А опинившись в еміграції, бере найактивнішу участь у житті української громади, у відкритті Українського Високого Педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі.

27

В своїх мемуарах Софія Русова запише: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством». Софія Русова померла 5 лютого 1940 року, в Празі.

І сьогодні, 18 лютого, в день її народження, ми схиляємо голову перед цією дивовижною жінкою, жінкою, яка крізь довге своє, нелегке, але стверджувальне життя, пронесла в своєму серці любов до України, до землі де народилась та жила, залишилась незламною в своїх поглядах та діях.

Слава, тобі, українська жінко!Слава, тобі, вірна донька України!

Література:

1. Гонюкова, Л. В. Спогади Софії Русової / Л. В. Гонюкова // Український історичний журнал. — 1999. — № 5. — С. 133–148.2. Гураш, Л. Софія Русова — «апостол Правди і Науки» / Л. Гураш // Дошкільне виховання. — 2001. — № 2. — С. 10—11.3. Зайченко, І. Листи Олександра та Софії Русових до Михайла та Віри Коцюбинських / І. Зайченко // Київська старовина. — 1999. — № 5. — С. 70—81.4. Ківшар, Т. Недруковані матеріали автобіографії Софії Русової / Т. Ківшар // Київська старовина. — 1994. — № 1. — С. 105.5. Русова, С. Мемуари. Щоденник / С. Русова. – К. : Поліграфкнига, 2004. – 544 с.

Матеріал для проведення Районного університету культури (ЦРБ ім. В.Стуса) підготували:

Головата О.В. – керівник Районного університету культуриЛобзова М.Є. – редактор.

28