І У К І М М А

оцифровано

Нигіот

«Міфи та легенди українців»«Легендарні постаті України»

«Дива України»«Зброя та військова справа на теренах України»

«Святі місця України»

Книгу відскановано спеціально для сайту "Гуртом". Післяпрочитання, будь ласка, придбайте її ліцензійний варіант -підтримайте вітчизняних видавців!

Пам’яті солдатів Великої Вітчизняної війни Сядро Володимира Мефодійовича

і Євсеєва Марка Даниловича присвячується

Битви в історії України — не лише взірці воєнного мистецтва, звитяги й мужності, а й своєрідний літопис життя країни. Серед них майже не було завойовницьких: навіть походи княжої доби і козаччини пов’язані не стільки із завоюванням чужих територій, скільки з відсіччю набігів во­йовничих сусідів. Так, напад князя Олега на Царград або взяття Володи­миром Херсонесу змусили Візантію рахуватися з Київською Руссю,, а походи запорожців до Криму й Туреччини не тільки давали їм здобич, а й повертали додому тисячі українських бранців.

Найвизначніші битви припадають на часи Визвольної війни україн­ського народу під проводом Б. Хмельницького. Ці перемоги стали взірця­ми зростаючої військової майстерності українців, героїзму, стійкості та любові до Батьківщини. Та, на жаль, є й чимало прикладів, коли українці билися один проти одного (під Конотопом і Полтавою, у роки Громадян­ської та двох світових війн).

Кожна битва була сходинкою на шляху до військової майстерності. Взят­тя Царграду і розгром Хозарії навчили військовим хитрощам, різанина під Кумейками —- об’єднанню перед спільним ворогом, Хотинська війна і чи­гиринські походи — стійкості й витривалості, битви за часів Гетьманату — мистецтву маневрування. Яскравими взірцями битв початку XX ст. є Бру- силовський прорив, битви під Катеринославом, Києвом і Перекопом. У битвах Першої і Другої світових війн вирішальне значення мали велико­масштабні наступи за участю всіх родів військ. Саме такими є крупні опе­рації Великої Вітчизняної, здійснені на теренах України. Вони наблизили день Перемоги, 65-річницю якої ми

Славетні походи запорожців............................ 23

Взірці козацької слави ....................................... 35

За часів Гетьманату .............................................49

Від Першої світової до Громадянської.......... 61

Героїчні сторінки Великої Вітчизняної.........77

имлм. <ч<пж^кд|-.іу*т& іл/ґ^ніть а*л/ч<лглеі<с^ .« л и м (ласгі'лиіїхон^і, ♦ ^4#гамд«гат/члл/<0 {Мл*/и •ц іл ії ~іп(*а,\*-Ь ио$л ь'лт ./£ • к аі̂ Гі* гул̂ . фун̂ ніілмибш&еоХ. лгЬ̂ Слтпб̂ ншА \-*■ Л0т**\ <иу

Н л ь Ш ^ ш л г Г Я П А І У / Г / Г Я П а й ґ Х А г т г Ц ґ іА .Ч А 'к \ п а Г б й у

ОЗГЗЧГ

За легендою, взнак перемоги він прибив на вратах Царграду свій щит. Царградцям до­велося вести переговори з князем і сплатити йому величезну данину. Лише після цього кня­же військо відступило від Царграда.

Князь Олег

Похід Олега на ЦарградМініатюра з Радзивілівського літопису

ПІДКОРЕННЯ ЦАРГРАДАСеред київських князів чи не найбільшої шани заслуговує

князь Олег, якого за розум і передбачливість прозвали Вігцим. Його головним військовим успіхом стало підкорення столиці Візантії — Царграда. В X ст. це була могутня держава, під владою якої знаходилися величезні території (Мала Азія, частина Криму

та ін.). Кримські володіння Візантії частенько потерпали від на­падів кочовиків. Аби захистити від них свої землі, візантійські пра­

вителі нацьковували печенізькі орди на Русь. Щоб покласти цьому край, Олег у 907 р. вирушив у похід. Княже військо просувалося двома колонами: флотилія з двох тисяч човнів на чолі з князем плив­

ла Дніпром, кіннота рухалася берегом. Ді­ставшись Чорного моря, військо попряму­вало до Босфору, на узбережжі якого знаходився Царград.

Побачивши варварські кораблі, візан­тійський імператор наказав перетнути га­вань залізними ланцюгами. Та це не спи­нило Олега. За його наказом воїни виса­дилися на берег у передмісті. Щоб узяти столицю, князь вдався до хитрощів: нака­зав витягнути кораблі на берег, зібрати в навколишніх поселеннях колеса та встано­вити на них судна. Якщо вірити літописцю,

то під попутним вітром вітрильники помчали- ся до міста суходолом, як по морю. Злякав­шись, мешканці Царграда направили до Олега парламентерів з проханням не руйнувати міс­то. Проте ця пропозиція не була щирою: вони хотіли вбити князя, надіславши йому отруйне вино. Але Олег «да­рів» не прийняв.

Тріумф князя Олега в Константинополі

Великий князь Київський Святос лав за часів князюван­ня (964—972 рр.) майже постійно знаходився у походах, тому й увійшов в історію своїми подвигами і пов’язаними з ними крилатими висловами: «Іду на ви!» та «Мертві сорому не мають».

Перші військові походи Святослав здійснив ще за часів правління своєї матері, княгині Ольги. Згодом

він вирішив оволодіти значною на той час держа­вою — Хозарським каганатом, який загрожував Київській Русі своїми нападами. У 965 р. він відправив його правителю славетне послання «Іду на ви!» і почав збирати вій­сько. Зазвичай русичі рухалися у бік Хозарського каганату Азовським мо­

рем і Доном. Але на цей раз увійшли до його володінь з півночі, спустившись

Волгою. Незважаючи на таку несподі­ванку, хозари, яких очолював сам цар

каганату Йосиф, зважилися на бій. Вирі­шальна битва відбулася неподалік від хозар­

ської столиці — Ітіля. Княже військо наступало клином, рухаючись стіною щитів, що прикривала

його від хозарських стріл. Майстерно володіючи мечами і бойовими сокирами, русичі погнали хозарів та захопили місто.

Полишивши руїни Ітіля, Святослав по­прямував до давньої столиці каганату Се- мендера та захопив ії. Невдовзі переможці з’явилися біля підніжжя Кавказьких гір.Нові зіткнення з ворогом відбулися під фортецею Семікара, яка була захоплена штурмом. Військо Святослава дійшло до краю хозарської землі. Тут були розташо­вані фортеці Таматархаі Керчев, оборонці яких здалися без бою. Так у результаті цього походу суттєво похитнулася міць Хозарської держави, і на початку XI ст. вона припинила своє існування.

РОЗГРОМ ХОЗАРСЬКОГО КАГАНАТУ

Побачення Святослава з візантійським імператором Іоанном Цимісхієм на березі Дунаю. Художник К. Л. Лебедев

У 968 р. князь Святослав, аби розпочати війну з Візантією, разом із армією попрямував до Дунаю. Тим часом у Болгарії раптово помер цар Петро Ко­роткий і Візантія посадовила на престол його сина Бориса, який відразу проголосив союз із візантій­цями. Проте більшість народу бажала, аби ними правив Святослав. Болгари навіть увійшли до дру­жин, які були союзниками руського князя. Врахо­вуючи це, Святослав зібрав військо і знову рушив на Дунай. Він посилено готувався до походу на Ві­зантію, якою у той час правив імператор Іоанн І Цимісхій. У 970 р. військо князя дісталося Візантії і зупинилося біля фортеці Адріанополь, де відбу­лася запекла битва.

Дізнавшись про підхід русичів, візантійці за­мкнулися у фортеці. Княже військо розташува­лося на відкритій рівнині, яку перетинав шлях до

Адріанополя, з усіх боків оточений хащами. Через кілька діб виснажливого очікування візантійці атакували руси­чів. Але ті не лише втримали удар, а й самі перейшли до наступу. Невдовзі Святослав вже збирався святкувати перемогу над містом, яка відкривала йому шлях до сто­лиці Візантії. Але дипломати пообіцяли йому, що Візан­тія не буде втручатися в болгарські справи. Отримавши

викуп, князь повернувся у Переяславець. Та обіцянку Ві­зантія не виконала. Влітку 971 р. її вій­сько під проводом самого Цимісхія вдер­лося в Болгарію. Два дні ворог штурмував болгарську столицю Преслав, після чого загони візантійців увірвалися в місто. Захисники, яких було дуже мало, біля царського палацу прийняли останній нерів­ний бій.

БИТВА ЗА АДРІАНОПОЛЬ

«ЛАТІС Щ Щ БИТВА ЗА ДОРОСТОЛтї̂*Зл0иА АгЧт «т* V*

23 квітня 971 р. імператор Візан­тії Цимісхій підійшов до Доросто- ла, де його військо знов зійшлося з дружиною Святослава. 12 разів ві­зантійці даремно намагалися прорватися через кільце русичів. Тоді візантій-

Мініатюра з Радзивілівського літопису ськии флот блокував До-ростол з боку Дунаю. Русичі

опинилися в оточенні. Почалася затяжна облога міста, яка тривала понад два місяці. 20 липня руське військо напало на візантійців, але змушено було відступити. Князь зібрав раду, на якій вирішив дати візантійцям генеральну битву. Звернувшись до своїх воїнів, він сказав: «Не осоромимо землі Руської, але ляжмо кістьми тут!Мертві сорому не мають!»

22 липня русичі пішли в напад. Візантійці відступили. Тоді Цимісхій удався до хитрощів. Він поділив своє військо на два загони, одному з яких наказав атакувати, а потім вдавано відсту­пити. Таким чином, Цимісхій хотів виманити слов’ян на відкриту рівнину, а другим загоном зайти їм у тил, заступивши шлях до від­ступу. Цей план удався. Атаковані з тилу, знесилені русичі трималися з останніх сил. Та раптом піднявся буревій, який приніс хмари піску, по­

тім ринула злива. Розладнані натиском спереду | | у Тризна і стиснуті ззаду, русичі опинилися посе-Художник Г. Семирадський РеД розбурханої СТИХІЇ та змушені Давньоруські

були відступити. меч та щитНаступного дня розпо­

чалися мирні переговори.Після укладання угоди, за якою Свя­тослав зобов’язався не воювати з Ві­зантією, Цимісхій безперешкодно пропустив його військо. Але повер­таючись навесні 972 р. з цього невдалого походу, більша час­тина війська і сам Святославзагинули, потрагаївши в нізьку засідку.

ШТУРМ ХЕРСОНЕСАКоли треба було очолити воєнний похід, Київський князь

Володимир Великий робив це без коливання. Три великі бит­ви проти печенігів закінчилися перемогою його військ. Та найзначніша битва, якою уславився князь, відбулася з воро­гом, набагато сильнішим за печенігів. У 987 р. у Візантії спа­лахнули два повстання проти імператорів Василя II і Кос­тянтина VII. Бунтівничий воєвода Варду Фока проголосив

себе замість них імператором і разом з повстанцями вирушив до Хрізополя. Тоді Василь і Костянтин звернулися по допомогу

до Володимира. Князь погодився допомогти, але за єдиної умо­ви: аби ті віддали йому руку своєї сестри Анни. Візантійці відпо­віли: «Якщо охрестишся, то її отримаєш...».

У 988 р. відбулася битва під Хрізополем, яка завершилася перемогою імператорів. Вирішальну роль у розгромі по­встанців відіграв руський загін, третина якого загинула. Але замість подяки візантійці наказали не пускати русичів у

Царград. Такої зневаги Володимир стерпіти не міг. У 988 р. його військо пішло у наступ на Херсонес — головний оплот Ві­

зантії в Криму. Але взяти місто з ходу не вдалося. Почалася ба- гатомісячна облога. Тоді один з херсонітів (за різними даними

Давньоруські Анастас або Жьдеберн) пустив із фортеці стрілу з запискою та-сулиці кого змісту: «Перекопай і перейми воду, йде вона по трубах із

колодязів». Володимир так і зробив. Залишив­шися без прісної води, знесилені спрагою херсоніти здалися. Здобувши перемогу,

князь надіслав імператорам перелік своїх умов, головною з яких був шлюб з Анною.

Після повернення з походу започаткував

Князь Ярослав Мудрий

ПЕРЕМОГА НАД ПЕЧЕНІГАМИ

За часів князювання Ярослава Мудрого біль­шість воєнних подій була пов’язана з князів­ськими міжусобицями і боротьбою за київ­ський престол. У результаті Ярославу вдалося об’єднати під своєю владою майже всі руські землі. Проте довелося йому бити­ся і з зовнішніми ворогами, головними серед яких залишалися печеніги.

У 1036 р. печенізькі орди здійснили масовий наступ на Київську Русь. Пе­

ченіги добре знали силу і могутність зброї русичів, їхню стійкість і відвагу

в ближньому бою і тому побоювалися стинатися з крупними військовими силами

Київської держави. Але на цей раз кочо­вики не лише спустошували прикордонні села й містечка, а й взяли в облогу Київ.

Коли це сталося, Ярослав був у Новгороді. Він негайно повернувся і виставив проти печенігів велике й добре озброєне вій­сько. Посередині нього князь поставив варязьку дружину, Озбріправоруч — киян, а ліворуч — новгородців. Люта січа з давньоруськогокочовиками відбулася на тому місці, де нині стоїть Свята Софія. Вона тривала до вечора. Поразка печенігів була такою нищівною, що вони навіть полишили улюблені ними степи і перекочували за Дунай. Ярослав Мудрий зумів об’єднати проти них усі сили Давньоруської держави і назавжди звільнив її від на­падів степовиків. На честь ознаменування цієї історич­ної перемоги та для прославлення християнства Ярослав Мудрий заклав у Києві в 1037 р. ве­личний Софійський собор. Тоді ж, аби убез­печити місто від зовнішньої загрози, він зве­лів збудувати цілу систему фортифікаційних споруд по річках Стугна і Рось, а також міц­ні кріпосні укріплення, так зване «місто Ярослава», і Золоті ворота, що надійно за­хищали вхід до Києва.

Мініатюра з Радзивілівського літопису

«СЛАВНИЙ ПЕРЕМОГАМИ МОНОМАХ»Головним ворогом Київської Русі за часів правління Воло­

димира Мономаха були половці, від вторгнень яких потерпали багато князівств. Князь мав великий досвід у боротьбі з ними. Ще за часів князювання свого батька Всеволода Ярос лавича він одержав 12 перемог у битвах з ними. Згодом саме Воло­димир став ініціатором нанесення відповідних ударів кочовикам.

У 1097 р. на княжому з’їзді в Любечі Мономах переконав руських князів об’єднатися для боротьби з половцями. Було

прийняте важливе рішення — «влаштувати мир», полишивши міжусобиці. Проте, не встигли князі роз’їхатися, як сутички між

ними поновилися. В 1103 р. на княжому з’їзді біля Долоб- Князь ського озера Володимиру вдалося зібрати у своєму війську

Володимир Мономах дружини семи князів. Навесні вони вирушили у похід. Кіннізагони йшли берегом Дніпра, піші воїни пливли на човнах.

Біля острова Хортиця вони з’єдналися і разом рушили в степ.Перша велика битва з половцями відбулася в урочищі Сутень.

Руські дружини змогли оточити загін хана Алтунопи, який до цього не мав жодної поразки. Зараз же половці змушені були від­ступити. Проте русичі вперто переслідували їх, нав’язуючи бій.

У Генеральна битва сталася 4 квітня на ріці Молочній. Хвиля за хвилею накочувалася половецька лава на руське військо. Але те

стояло непохитно, прикриваючи себе щитами. Та невдовзі першашеренга русичів була прорвана. Тоді ратники з другої шеренги почали ру­бати ноги коням кочовиків — утво­рилася мішанина. Половецькі хани спробували відвести своє військо, але не встигли — руська кавалерія взяла їх у сталеві лищата. Половці втратили багато своїх воїнів, проте залишалися живими головні воро­ги руських земель — хани Боняк і Шарукан.

Відпочинок великого князя Володимира Мономаха після полювання. Художник В. Васнєцов

У 1107 р., коли половецька орда з’явилася на річці Сула біля Лубен і взяла місто в облогу, для Володимира це не стало несподіванкою. Його військо разом з воїнами князів Святополка і Олега Чернігівського підійшло під стіни об­ложеної фортеці. Половці, не очікуючи супротивника, знехтували встановленням охорони. Тому руські дружини раптово виступили з протилежного берега Сули і напали на них. Кочовики кинулися тікати, але біля річки Хорол княже військо наздогнало їх. Русичі повернулися з вели­кою кількістю полонених, серед яких опинився хан Сугр з братом. Був убитий брат Боняка — хан Таз, а хан Шару- кан врятувався ганебною втечею.

Аби убезпечити й надалі Київську Русь від набігів, Во­лодимир у 1111 р. знов здійснив військовий похід. Його дружини штурмом оволоділи половецькими фортецями Шарукань і Сугров. 27 березня 1111 р. на берегах Дону між супротивниками відбулася найжорстокіша січа за весьчас їхнього протистояння. Володимир вишикував свої полки у звичайний бойовий порядок: у центрі — піші воїни, на флангах — кіннота. В другу лінію встали полки самого Мономаха і князя Давида Святославовича. Перший удар половців прий- шовся на центр русичів. Зав’язалася рукопашна битва. Невдовзі Володимир кинув у бій другу лінію війська, яку сам повів у атаку. Не витримавши натиску, половці пустилися навтіки. У цій битві вони втратили понад 10 тисяч загиблими. Це була блискуча перемога русичів над кочовиками.

Володимир Мономах. Фреска в храмі

Рать Г*к

.......

Князь Ігор

НЕЩАСЛИВИЙ ПОХІД ПОЛКУ ІГОРА

Невдала спроба походу 1185 р. князя Ігоря проти по­ловців висвітлюється у поемі «Слово о полку Ігоревім». Але де саме відбувалася битва князя з кочовиками, стало відомо лише сучасніим історикам. Вони висно- вили, що навесні 1185 р. війська Ігоря і його братів прийшли до річки Сальниці (нині — Харківська об­ласть). Князь збирався відкинути половців якомога

далі в степ. Та, на жаль, його задум був приречений на невдачу через надто нерівні сили противників. До того ж,

про план походу половці знали ще до його початку.В умовленому місці Ігор зустрівся з військом свого брата

Всеволода. І тут сталося «дурне» знамення — сонячне затемнен­ня. Воїнів охопила паніка. Великих зусиль доклав князь, абті військо продовжило шлях. Та ворожі лазутчики вистежили ру­сичів і сповістили своїх про загрозу. Втративши момент рапто­вості, Ігор вирішив просуватися вздовж кордону половецьких земель. Наступного дня дружини зустріли ворожий обоз і роз­били його. Перша перемога надихнула воїнів, але ненадовго.

«Слово о полку Ігоревім» — видатна пам’ятка літера­турної творчості Давньої Русі, невідомий автор якої оспі­вував мужність і відвагу захисників слов’янської землі. В основу цього історико-художнього добутку лягли сумні події, невдалого походу на половців у 1185році під проводом князя Ігоря Святославича Сіверського. Головна ідея «Словао полку Ігоревім» полягає в тому, що вся Русь має бути єдиною, а не розділеною на безліч дрібних князівств. Така роздробленість неминуче призводить до загибелі будь- якої держави. На прикладі князя Ігоря показано, що по­одинці великого ворога не перемогти. Це можна зробити тільки спільними силами.«Слово о полку Ігоревім» вияви­лося пророчим ідейним добутком, що переконливо під­твердили подальші історичні події.

.

ШМ-*.

■вкг"ї щ

Слово о полку Ігоревім

На думку істориків, полки Ігоря взяли участь у двох битвах з половцями. Перша відбулася 10 травня в

районі ріки Сюурлій і була вдалою, а друга, трагічна для русичів, — пас гуп мого дня на річці Каялі. Княже військо заночувало біля річки, але не виставило варту і прокинулося в оточенні половців. Три довгих дні тривало жорстоке побоїще. Залишки княжих полків відступили, а потім кинулися тікати. Ігор намагався їх зупинити, та даремно. Сам він потрапив у полон. Так завершився невдалий похід князя Ігоря. Незабаром Ігор утік з по­

лону, а в 1187 і 1191 рр. здійснив більш вдалі походи проти кочовиків.

Обладунки давньоруського воїна

Чингісхан

Татарськіобладунки

БитваІгора ('вяшослааича

з половцями. Художник В. Васнєцов

ТЯЖКА ПОРАЗКА НА КАЛЦІ

На початку XIII ст. для Київської Русі зненацька з’явилася нова зовнішня загроза — монголи, які спочатку напали на половецькі землі. Половецькі хани попросили у слов’ян до­помоги. Хан Котян, що був тестем галицького князя Мсти­слава Удалого, наголошував: «Сьогодні татари (монголи) захопили нашу землю, — завтра візьмуть вашу!»

Мстислав переконав 15 руських князів спільно виступити разом із половцями проти грізного ворога. Руські та половець­

кі війська зібралися на Дніпрі поблизу острова Хортиця. Дру­жини спустилися Дніпром до Олеш’я (напроти сучасного Хер­сона), де знищили передовий монгольський загін. Перша легка перемога викликала в русичів перебільшене уявлення про влас­ні сили. Тим більш, що протягом восьми днів їхні дружини безперешкодно рухалися половецькими степами, аж поки не дісталися ріки Калки, де й було зосереджене основне монголь­ське військо (ЗО тис. чоловік).

Настав час приймати рішення. Але у князів не було єд­ності. Мстислав Київський, що додержувався вичі­кувально-оборонної тактики, виступав проти переходу через Калку. Його військо розташувалося на правому березі ріки і почало укріплюватися. А галицький князь Мстислав Удалий, Данило Волинський та Мстислав

Чернігівський разом із половцями 31 травня 1223 р. пере­правилися через Калку й атакували монголів. Це було

Татарськийшолом

зроблено без достатньої підготовки. Наслідки такого необачного рішення виявилися згубними для руського війська. Ворог ото­чив передовий загін Данила Волинського і половецького хана Яруна. Зав’язався кривавий бій. Першими були розбиті по­ловці, які в паніці почали втікати. Це внесло сум’яття в дії руських військ, які і без того були дезорганізовані.

Монголи ввірвалися до розташування головних сил руси­чів. Маючи чисельну перевагу, вони тиснули княжі війська. Нерівний бій невдовзі перетворився на криваву різанину. Шість князів, зокрема Мстислав Чернігівський, загинули. Залишки дружини Мстислава Удалого і пораненого Данила Волинського поскакали до Дніпра. Вони не втікали, а відступали гідно, пере­

шиковуючись на ходу в бойовий порядок і відбиваючи напади переслідувачів. Переправившись через Дніпро, русичі знищили всі човни, аби монголи не дісталися правого берега. Після того прийшла черга прийняти бій Мстиславу Київському. Три дні монголи даремно осаджували укріплений табір князя. Побачивши, що в такий спосіб перемогти його не вдається, вони вдалися до хитрощів, пообіцявши за викуп відпустити всіх захисників табору. Русичі по­вірили. Та коли вийшли з табору, то були перебиті. Мстислава і двох інших князів монголи взяли в полон. На них чекала люта й ганебна смерть.

Тим часом монгольська кіннота переслідувала залишки руського війська. З цього походу вдалося повернутися живим лише кожному десятому пересічному русичу, загинуло шість давньоруських князів. Невдовзі Чингісхан відізвав своє військо з руських земель, та затишшя виявилося недовгим. Через 13 років монголо-татарська навала, мов чорна хмара, насунулася на Київську Русь.

Завдяки мужності Дмитра Детка \ | Батий подарував йому життя, що 1 | було в практиці жорстокого хана ви - 1 ключним вчинком.

Мініатюра з Радзивілівського літопису

У 1237 р. на кордонах Київської Русі знову з’явилися мон­гольські орди, на чолі яких стояв онук Чингісхана хан Батий. Руські землі знову стали полем жорстоких битв. У 1239 р. монголи захопили Переяслав і Чернігів, зруйнувавши їх ущент. Особливо вражаючим було падіння Чернігова — най­більшого і найкраще фортифікованого міста Київської Русі. Князь Мстислав Глібович, який очолював оборону міста, не зміг перемогти загарбників. Удар, завданий монголами місту, був настільки сильний, що й до кінця XIII ст. життя в ньому ледве жевріло. Восени 1240 р. настала черга Києва: полчища Батия оточили місто. Оборона його була доручена Дмитру Детку, галицькому воєводі, наміснику Данила Галицького. Оскільки в місті не було княжого війська, він сформував

ополчення з городян. Облога Києва, яка розпочалася 5 вересня і тривала 93 дні, була дуже жорстокою. Кожний день монголи штурмували кріпосні стіни. На допомогу захисникам міста при­йшли майже всі городяни. Бій продовжувався навіть коли мон­голи вже подолали кріпосні стіни: кияни билися за кожний будинок. Дмитро Детко весь час перебував у гущі подій: орга­нізовував оборону, бився разом із киянами. Монголи брали місто по частинах. Останній його оплот — Десятинна церква —

пав 6 грудня 1240 р., і війська Батия повністю оволоділи Києвом. Почалися пограбування і люта різанина городян. Місто було зруйноване. Аж до 1362 р. Києву судилося перебувати під монголо-татарським ярмом.

Кольчуги

ОБОРОНА КИЄВА

БІЙ ПІД ЯРОСЛАВОМПісля занепаду Києва єдиною опорою давньоруської держав­

ності залишилося Галицько-Волинське князівство. Дізна­вшись, що на ці землі просуваються монголо-татари, його правитель князь Данило Галицький спробував створити анти- монгольський союз. Проте угорці та поляки відмовилися об’єднатися з ним проти орд Батия. Повернувшись з Польщі після невдалих переговорів, Данило не впізнав своїх володінь: спустошені монгольськими полчищами, вони лежали в руїнах.

Важким становищем країни негайно скористалися її колишні союзники — поляки і угорці. Влітку 1245 р. вони доправили в Галичину об’єднане військо, яке підійшло до фортеці Ярослав, що знаходилася на захід від Львова на ріці Сан. Дізнавшись про це, Данило Галицький таємно переправив свої війська через р. Сані попрямував до Ярослава. 17 серпня князь дав рішучий бій. Він ви­шикував полки в одну шеренгу: в центрі — ополченці вірного со­ратника, двірського Андрія, на лівому фланзі — княжий полк, який очолював він сам, на правому — військо князя Василька.

Польсько-угорське військо всім своїм складом рушило на русь­кі полки. Погано озброєні ополченці відчайдушно відбивалися, але змушені були відступити. Тим часом Данило застосував хи­трий маневр. Зі своїм полком він таємно обійшов угорців і опинився в їхньому тилу. Воїни князя раптово напали на резервний ворожий полк і змусили його тікати. Невдовзі почали тікати з поля битви і головні сили ворога. Це була повна перемога руської зброї.

Переможний бій під Ярославом остаточно поховав плани угорських феодалів щодо завоювання Південної Русі та зміц­нив становище Галицько-Волинського князівства.

Князь Данило Галицький

Татарська шабля та щит

Князь Вітовт

Лицарськіобладунки

БИТВИ ЗА ЧАСІВ ПАНУВАННЯ ЛИТВИУ середині XIV ст. давньоруські землі підпали під вла­

ду Литви та Польщі. Близько 1360 р. великий князь литовський Ольгерд прибрав під свою владу київські землі. Це було не до вподоби ординцям, які вважали Придніпров’я своїм улусом. Та захистити свої інтереси їм було важко, оскільки Золота Орда тоді не мала до­

статньої сили для відсічі будь-кому. Цим і скористався Ольгерд. Восени 1362 р. його війська в битві на Синіх Во­

дах (нині р. Синюха, притока Південного Бугу) розгромили загони ординських ханів Качибея (Хаджибея), Кутлубугу (Кутлуг-Бугу) і Дмитрея, що керували тоді подольськими зем­лями. Вони не витримали фронтального удару литовців та їхніх

союзників і втекли з поля бою. Ця битва мала для майбутньої Золотої Орди дуже важливі наслідки. Вона стала своєрідним прологом до великої перемоги над золотоординцями на Кули- ковому полі. Наступник Ольгерда, литовський князь Вітовт, намагаючись заволодіти частиною Московського князівства, вирішив підтримати у боротьбі за владу в Золотій Орді хана Тохтамиша, який у майбутньому мав стати його союзником про­ти Московії. Влітку 1399 р. литовське військо разом із 1600 ні­мецькими рейтарами, 400 польськими лицарями, загонами Тох­тамиша та господаря Валахії Стефана виступило проти 100-тисячної армії хана Темира-Кутлуга. Битва між ними від­булася 12 серпня в гирлі р. Ворскла. Вона завершилася повною поразкою союзних військ. З 50-ти князів 20 було вбито, загинули тисячі воїнів. Після цієї важкої поразки Литва була змушена ви­знати свою васальну залежність від Польщі, а Золота Орда від цього тільки виграла.

' иОРсь«> походи

і*.«Ць-Ау '

ПЕРЕМОГИ ДМИТРА ВИШНЕВЕЦЬКОГО

Перші відомості про походи українських козаків датуються 80-ми рр. XV ст. Від того часу безперестанку здійснювалися козаць-

' кі напади на татар і турків. Чимало з нихочолював князь Дмитро Вишневенький,

- .'«'4 якого в народі називали Байдою. Він нелише організував окремі козацькі загони

у військо, а й збудував перше козацьке укріплення.Д. Вишневецький застосовував активну наступальну так­

тику, переносячи бойові дії на територію ворога. Протягом 1548-1549 рр. він кілька разів нападав на турецький Джан- Кермен (нині — Очаків), а влітку 1556 р. захопив його та фортецю Іслам-Кермен, укріплення якої спалив, а гармати

перевіз на Січ. У відповідь на зухвалі вилазки козаків взимку 1557 р. хан Девлет-Гірей привів до Хортиці велике військо. 24 доби татари штурмували Січ, але взяти її не змогли. Проте влітку того ж року, підсиливши військо загонами турків та молдован, хан знову взяв Січ в облогу.

Сутичка козаків з татарами в степу.Художник Ю. Брандт

Д. Вишневецький походив із старовинного волин- ! ського роду Гедиміновичів і був людиною вельми замож- ною. В 1553-1554рр. князь зібрав під свою оруду роз­різнені козацькі ватаги. У пониззі Дніпра на острові Мат Хортиця вони збудували в 1556р. першу козацьку фортецю, що дістала назву Запорозька Січ.

Запорозька Січ на Хортиці, Сучасна реконструкція

Сили супротивників були нерівними, до того ж у козаків скінчилися припаси, і вони відступили. Влітку 1563 р. князь здійснив свій останній похід — до Молдовії. Тут козаки зазнали поразки під Сучавою, а мол­довські бояри зрадили Вишневенького і віддали на поталу турецькому султану.Після лютих катувань його стратили в Стамбулі. Та улюблене дітище князя — Запорозька Січ — про­довжувала існувати.

Реєстрові козаки. Художник Ю. Брандт

Козацькіклейноди

МОРСЬКІ походи ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО

Гетьман Петро Сагайдачний

Ф УТ.

Значної морської слави зажили козаки за часів гетьману­вання П. Конашевича-Сагайдачного. Вперше його ім’я на­було популярності в 1606 р. після морського нападу на ту­рецьку фортецю Варну (тепер місто в Болгарії), у якому він відзначився особливою хоробрістю. Французький посол

у Стамбулі де Сюзі писав з цього приводу: «Вони (козаки) 150 чайками спустошили все узбережжя Чорного моря, погра­

бували й спалили вщент Варну, де було не менш 15 або 16 тисяч душ». Наступний похід Сагайдачного в 1606 р. на Кафу — най­головніший невільницький ринок — закріпив за ним славу здіб­ного і відважного козацького ватажка.

У 1607 р. козацькі флотилії під проводом Сагайдачного нане­сли удари по Очакову. Султан відправив до очаківського порту свій флот, сподіваючись перехопити запорозькі чайки. Проте вночі турки були розбиті й потоплені, а козаки продовжили свій рейд по інших прибережних містах — Кілії, Ізмаїлу, Акерману. Влітку 1614 р. гетьман організував новий похід. На 40-ка чайках2 тис. козаків перепливли Чорне море і з’явилися напроти Тра­пезунда. Всіяне багатими містами й селами узбережжя не очіку­вало нападу. Через кілька днів воно було спустошене й пограбо­

ване. Далі настала черга розкішного

Гетьман Сагайдачний дбав не лише про чисель- Щ Щ, ність козацького флоту, а й про його організацію. ЦЙ

Його по праву вважають творцем регулярного 1р козацького війська. Завдяки ньому в 1620р. в окре- щ

Щ мих військових операціях вже одночасно брали §§ участь до 1500 чайок, що свідчило про зростання Ц

ІШ потужності морського флоту запорожців.

Схема чайки

Залишки козацької чайки

Козаки споряджаються в морський похід

мегаполісу Синопа, названого «містом кохан­ців». Козаки штурмом взяли замок, знищили його охорону, а турецький арсенал — кораблі, галери і галіони були спалені. Поки турки по­спішно збирали військо, запорожці вже плив­ли додому. Та особливо зухвалий напад вчи­нили козаки на гавань Константинополя у 1616 р. їхня флотилія налічувала 80 чайок.Незважаючи на 30-тисячну турецьку залогу, козаки «обкурили мушкетним димом стіни Царграда» і спалили гавань прямо-таки на очах султана. Він вислав проти них свої кора­блі, але вони змогли наздогнати відчайдухів, судна яких були обтяжені великою здобиччю та визволеними з неволі співвітчизниками, лише біля гирла Дунаю. Ко­заки вирішили прийняти бій. Вони атакували турецькі галери і потопили більшу частину з них. У полон був узятий сам Капудан-паша — адмірал турецького флоту. Деякі галери запорожці привели під стіни Очакова і на очах турецького гарнізону спалили. Після цього вони атакували місто, пограбували його передмістя й... спо­кійно попливли додому.

Коли в 1616 р. турки довідались, що запорожці готують новий морський похід, вони вислали назустріч їм ескадру Алі-паші. Турецькі галери мали би перекрити козакам доступ з Дніпровського лиману до Чорного моря. Та нічого з цього не вийшло. Дві тисячі запорожців розгромили турецьку ескадру, а 15 галер і 100 допоміжних суден захопили з собою. У тому ж році козацькі море­плавці на чолі з П. Сагайдачним знову відправилися до Кафи, за­хопили фортецю, знищили 14-тисячний гарнізон, спалилрі г Козацькафлот і визволили тисячі бранців. шабля

ПетроСагайдачний

НЕПРИСТУПНИМ ХОТИНПісля поразки польського війська під Цецорою (1620 р.)

Туреччина була впевнена, що зможе легко завоювати Річ По­сполиту. Тому турецький султан Осман II спішно зібрав величезну армію (162 тис. чоловік), у складі якої були турки, араби, балканці та відбірна 10-тисячна гвардія з яничар. 29 квітня 1621 р. вона вийшла зі Стамбула, по дорозі приєд­нуючи до себе війська з усіх європейських володінь Туреч­чини. На озброєнні ця армія мала 260 гармат, а для заляку­вання «невірних» султан навіть захопив у похід 4-х слонів.

Протистояти такій навалі Польща не могла, бо мала лише 40 тис. війська і 38 гармат. Тому король Сигізмунд III звер­

нувся по допомогу до козаків. Вони швидко сформували вій­сько чисельністю 40 тис. чоловік на чолі з П. Сагайдачним, яке мало на озброєнні 23 гармати.

Перший штурм Хотина розпочався 3 вересня — як тільки армія Османа підійшла під його стіни. Головний удар турків був спрямований на позиції українців як на найбоєздатнішу частину польського війська. Запорожці мужньо відбили усі атаки, і султан, зазнавши великих втрат, змушений був відвести свої полки. 5 вересня Осман розпочав наступ одночасно з усіх сторін. Тепер головний удар він наніс на позиції поляків. Коли шляхта під на­тиском турків почала відступати, шлях ворогу заступила обозна челядь. Разом із козаками вона відбила атаку і ввірвалася до ворожого табору.

7 вересня турки знов штурмували фортецю, але ЇЇ за­хисники не тільки встояли, а й контратакували. Поба­чивши марність штурму, Осман припинив його. А над­вечір 9 вересня козаки, знявши наперед турецьку варту,

несподівано ввірвалися до ворожого табору, чим вчи­нили серед турків страшен­ну паніку. Сам султан зму­шений був разом зі своїм

Хотинська битва. Художник Ю. Брандт

обозом рятуватися втечею. Та замість того, щоб допомогти козакам і повністю розгромити ворога, коронний гетьман Я. Ходкевич, що очолював польське військо, на підставі пізнього часу наказав припинити бій. Таким чином, з вини польського командування перемога була прогаяна.

24 вересня помер Я. Ходкевич. Турки сподівалися, що його смерть послабить противника. Тому наважилися на новий, восьмий штурм фортеці, але і він був невдалим. ц Султан шаленів від невдач. Лише прибуття 20-тисячного війська на чолі з відомим своєю хоробрістю Каракаш- паші вселяло надію на успіх. Тому 28 вересня Осман ви­рішив здійснити останній штурм. Але коли Каракаш зі своїм загоном прорвався у польський табір, його вбили.Штурм був відбитий. І на цей раз особливо відзначилися ко­заки, які, обійшовши турків, вдарили по них з тилу.

Турки, які понесли в ході Хотинської війни величезні втрати (за різними свідоцтвами від ЗО до 60 тис. чоловік), схилялися до укладення миру. Цього ж прагнули й польські воєначальники. Після перегово­рів, 9 жовтня 1621 р. було підписано Хотинський мирний договір. Таким чином, Річ Посполита була врятована від чужоземної навали, а честь досягнутої пере­моги належала, передусім, українським козакам.

Яп Кароль Ходкевич

До цього часу на березі Дністра височить Хотинська фортеи,я, де в 1621 р. українсько- польські війська одержали перемогу в битві з турецько-татарською армією.

На думку відомого історика М. Аркаса, «Михайло Дорошенко, дід славетного Петра Дорошенка, був людина здібна, талановита і добрий привідця в поході...»

Запорожець у бойовому спорядженні. Старовинна гравюра

Залучання до бою нового коня. Художник Ю. Брандт

БІЙ ПІД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮКілька вдалих глибоких рейдів козаків у ворожі тили

були пов’язані з ім’ям гетьмана реєстрового козацького війська Михайла Дорошенка, який водив запорожців на Крим. Та найбільшу славу йому принесла битва з татара­ми під Білою Церквою, що відбулася в 1626 році. Розпо­чавши новий грабіжницький похід в Україну, правитель Кримської орди Нуреддин-султан обійшов Запорозьку Січ, дійшов до Білої Церкви, плануючи звідти вирушити на Київ. Дізнавшись про ці наміри, гетьман Дорошенко пішов навперейми татарській орді. За словами історика І. Крип’якевича, під його оруду встали «всі реєстрові пол­ки із польським військом». Вони «заступили татарам до­рогу під Білою Церквою і 9 жовтня сильно погромили орду». Козацьке військо мов буря налетіло на ординців.

Не даючи ворогу оговтатися, козаки вирубали майже 11 тисяч татар. Більшу частину ворогів вони відтіснили до ріки Рось, де й потопили. З оточення пощастило вирватися лише деяким татарським загонам, та й вони були знищені козаками, що си­діли у засідці. Такого розгрому кримці вже давно не зазнавали. Після цієї перемоги слава про М. Дорошенка пролунала далеко за межами України. Невдовзі його військо штурмом взяло ту­рецьку фортецю Іслам-Кермен. Битва за неї тривала цілу добу. Козаки вирубали залогу «до ноги», не беручи навіть полонених.

Вдалим був і похід гетьмана............ ̂ ................. іііііііігттгітііііиііііііііііттгіііііі д0 Кафи проти ставленика

турків Джанібек-Гірея.и

Тарас Трясило.Один із небагатьох, що за­

лишилися, малюнків партиза­на Великої Вітчизняної війни Сергія Остапенка

СтаніславКонецпольський

Події, що відбулися 1630 р. під Переяславом, тісно пов’язані з ім’ям гетьмана Тараса Федоровича (Трясила).Він очолив козацтво у ті часи, коли в Україні посилився гніт польської шляхти, і це призвело до селянського бун­ту. Повстання, до якого приєдналися запорожці, охопило Київщину, Полтавщину, а невдовзі і Задніпрянщину.

Розлючений бунтом, польський гетьман С. Конецполь­ський зібрав військо. Аби втихомирити повстанців до прибуття головних сил, він послав туди свого підручного, жорстокого С. Лаща. У кожному місті лащівці залишали після себе криваві ріки. Повстанці теж вбивали поляків. Ця колотнеча тривала, аж доки навесні 1630 р. Т. Трясило не об’єднав повстанців і не попрямував до Переяслава, де ви­рішив дати полякам бій.

Штурм повстанського табору розпочався в травні. Козацький опір зростав з кожним днем. Через два тижні боїв Трясило хитрістю виманив Конецпольського

з його табору, а з настанням ночі несподівано вдарив по його війську, влаштувавши велику січу. Після цього бою, коли

у поляків лишилася майже половина війська, Конец­польський попросив запорожців про перемир’я. Він за­пропонував мирну угоду на умовах збереження Куру- ківського договору 1625 р., що було полякам дуже

вигідно. Пересічні запорожці не бажали цієї угоди, але 29 травня 1630 р. вона була підписана. Згідно з нею, повстанці визнавали свою провину перед польським королем, зобов’язувалися повернути всіх полонених. Отже, завдавши під Переяславом відчутної поразки ворогу, ко­заки так і не змогли закріпити своєї перемоги.

«ТАРАСОВА НІЧ» ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ

Павло Бут

У 1637 р. Україну охопило нове повстання проти гніту польської ніляхти, яке очолив гетьман нереєстрового запо­розького козацтва Павло Павлюк (Бут), що виступав за відокремлення українських земель від Речі Посполитої. Повстанцям вдалося взяти під свій контроль величезні території, але бої тривали і не завжди приносили пере­могу.

Перший бій з польським військом біля р. Рось повстанці виграли. Та вже 16 грудня вони потрапили в облогу під Ку-

мейками (селище між Черкасами та Каневом). Зав’язався жорстокий бій. Погано озброєні повстанці відбили три атаки. Але їхній табір, утворений з возів, був ненадійним. Цим і ско­

ристалися поляки, йдучи у наступ вчетверте: вони підпалили козацькі вози з порохом і ввірвалися у табір. У страшній різанині українці втратили близь­ко 6 тис. загиблими.

Вважаючи битву програною, Павлюк із загоном вирвався з оточення і попрямував до м. Боровиця, щоб заново зібрати військо. Ті, хто залишився в та­борі, розгубилися. Аби врятувати їх, командування взяв на себе полковник Дмитро Гуня.

Завдяки його мудрому керівництву козакам вда­лося прорватися через оточення і попрямувати

Сторожа запорозьких вольностей. Художник С. Васильківський

РІЗАНИНА ПІД КУМЕЙКАМИ

Реєстровий козак.Стаповшш.а гпавюпп. ' л.

:% ^

- < *

Козаки в степу. Художник Ю. Брандт

до табору Павлюка. Та через два дні поляки оточили його. Зне силені після різанини під Кумейками, козаки розуміли, що не зможуть встояти, і розпочали переговори. Вони зму­шені були погодитися з ганебними умовами перемир’я: видачею козацьких ватажків, визнання провини пе­ред польською короною і підписанням принизливої присяги на вірність Речі Посполитій. Останній акт Кумейківської трагедії був дограний у Варшаві, де

у січні 1638 р. було страчено Павлюка.

із козачої могили

Хрест

і

ЯківОстрянин

Навесні 1638 р. проти шляхти виступив козацький геть­ман Я. Острянин. Він вирушив із Січі і попрямував угору вздовж Дніпра. 5 травня козаки прийняли бій з поляками біля Говтви, в якому перемогли. Окрилений успіхом геть­ман не дочекався підходу свіжих сил і почав переслід увати відступаючого ворога. Натомість поляки вже дістали під­кріплення і тому завдали козакам вагомої поразки. Замість

того щоб відступити в бік Січі, розгублені повстанці по­прямували до Жовнина, де облаштували табір. Розташуван­

ня козаків було дуже невигідним, бо мало багато водних пере­пон. До того ж чисельність поляків перевищувала сили повстанців. Попри це Жовнинська битва, що відбулася 13 червня, була упер­тою. Але козаки зазнали таких значних втрат, що подальший опір уже не мав сенсу. Зрозумівши це, Острянин із загоном полишив

Обладунки військо і подався на Слобожанщину. І знову на допомогукрилатого тим> хто залишився в оточенні, прийшов Д. Гуня, який,гусара завдяки залізній волі і розуму, виправив становище. Не

зупиняючи бою, він зміг навести дисципліну в таборі, за ніч налагодити його укріплення, насипавши вал з тієї сторони, де були ріки. Наступного дня поляки розпочали обстріл повстан­ських укріплень, але зламати опір українців не змогли. Однак до козацького табору надійшла чутка про те, що до польського вій­ська невдовзі має прибути кіннота. Тому в ніч з 13 на 14 червня в умовах безупинного штурму козаки спорудили міст через р. Сулу і перейшли по ньому до Дніпровського річища, де за­

клали біля р. Стариці но­вий табір. В ньому вони, продовжуючи бої з поля­ками, протрималися ще майже два місяці.

Реєстрові козаки. Художник Ю. Брандт

КРИВАВИЙ БІЙ ПІД ЖОВНИНОМ

щ т И *. V- ^

т іч -

М ІІ

БогданХмельницький

Обладунки польського шляхтича

ПЕРША БИТВА ВИЗВОЛЬНОЇ ВІИНИУ 1648-1654 рр. козацько-селянські повстання проти поль­

ського гніту перетворилися в країні на національно-визвольну боротьбу всього українського народу, яку очолив Б. Хмель­ницький. Перша битва проти польської армії, в яку вступило його військо, відбулася 15-16 травня 1648 р. біля Жовтих Вод. Незадовго до цього польський гетьман М. Потоцький, занепокоєний зростанням повстанських сил, направив на їхнє приборкання козацькі війська чисельністю понад 9 тис. чоло­

вік: одну частину —- Дніпром, другу — суходолом. Такий поділ став його фатальною помилкою, якою вміло скористався Хмель­ницький, вирішивши розгромити польське військо по частинах. Він мав лише вісім тисяч козаків і тому заздалегідь заручився підтримкою кримського хана, який надіслав йому 6-тисячне та­тарське військо під проводом Тугай-бея. 29 квітня поляки зупи­нилися біля р. Жовті Води. Дізнавшись про це, татари несподі­вано атакували їх, але поляки швидко оговталися і почали оборонятися. Тугай-бей вирішив дочекатися підходу головної сили українського війська, і вже ЗО квітня польській табір штур­мувала українська піхота. Але бойові дії показали, що силою його не здобути. До того ж, не виправдалися сподівання Хмельниць­кого на те, що козаки, які билися разом з поляками, перейдуть на бік повстанців. Непокоїло гетьмана й те, на чий бік пристануть

реєстровці, що просувалися на допомогу полякам Дніпром. Тому він направив до них своїх посланців. Спроба перемовин

виявилася вдалою: козаки повстали і оголосили себе части­ною української армії. В очікуванні цього підсилення

гетьман розпочав облогу польського табору. Поляки деякий час її успішно витримували, але невдовзі

через брак кормів для коней і води опинили­ся у важкому становищі. Тим часом

українське військо поповнилося —

Пам’ятник героям визвольної війни українського народу 1648-1954 років. (Іван Богун, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс), м. Жовті Води

Так завершилася перша переможна битва Визвольної ві­йни українського народу, яка мала велике політичне і військо­ве значення і стала важливим надбанням воєнного мисте­цтва Б. Хмельницького. Видатний полководець застосував в ній різні форми маневрування, зокрема розчленування сил ворога для його розгрому по частинах, використання пере­дового загону з татарської кінноти для зупинки противникаі прикриття головних сил козацького війська.

М. Потоиркий недооцінив сили і боє­здатність українського війська. Від­правляючи свого сина Стефана під Жовті Води, він зухвало заявляв: «Соромно відправлять велике військо проти огидної зграї підлих холопів».

^ т т

13 травня реєстрові козаки демонстративно пройшли перед польським табором, пальбою вітаючи Хмель­ницького. Ослаблені поля­ки змушені були запросити миру. Було домовлено, що вони передадуть противни­ку артилерію і за це матимуть можливість безперешкодно відсту­пити. Та під час відступу поляків на них раптом напала татарська кіннота Тугай-бея. Біля завчасно зробленого українцями перекопу шляху поляки були змушені зупинитися. Частина з них була знищена, інші потрапили у татарський полон. Взагалі говорять, що з усього їхнього війська врятувався лише один жовнір, перевдягнутий селянином. Він і приніс М. Потоцькому страшну звістку про поразку і полон його сина.

Обоз запорожців у поході Художник Ю. Брандт

ВІЙСЬКОВІ ХИТРОЩІ ПІД КОРСУНЕМ

БогданХмельницький

Після поразки біля Жовтих Вод гетьману М. Потоцькому стало відомо, що Б. Хмельницький рухається у напрямку Бі­лої Церкви. Зважауючи на це, польський керманич вирішив прямувати до Корсуня і 23 травня дістався міста.

Тим часом вояки Хмельницького, здійснивши стрімкий марш, вже 24 травня опинилися біля м. Тясмин, поблизу Корсуня. Поляки ж зупинилися біля р. Рось. Дізнавшись про

підхід української армії, вони спішно провели оборонні заходи. У польській армії було понад 25 тис. чоловік, а війська Хмель­ницького налічували лише 15 тис. чоловік та 4-тисячний загін Тугай-бея. Проте Потоцький з нетерпінням очікував на підкрі­плення, та його надія виявилася марною: всі переправи через Дніпро були блоковані українцями.

25 травня татарські загони форсували р. Рось і вишикувалися у бойові порядки. Побачивши, як татари ввійшли до Корсуня, поляки підпалили місто, а потім відкрили вогонь. Татари, зазна­вши суттєвих втрат, відступили. Між тим від полоненого козака Потоцький довідався, що у повстанському війську нібито налі­чується 47 тис. чоловік, до яких має приєднатися ще 15 тис. ко­заків. Налякані чутками про таку чисельність ворога і не маючи надії на допомогу, поляки вирішили відступити від Корсуня. Про ці наміри ворога від козака-розвідника довідався Хмельницький. Аби перерізати противнику шляхи відступу, він відрядив до урочища Горохова Діброва загін для влаштування засідки.

26 травня польський табір вирушив у путь. Ко­заки і татари спочатку суттєво не перешкоджали його руху. Але, постійно супроводжуючи його, тиснули з флангів і тилу, дошкуляли дрібними перестрілками. На восьмому кілометрі від Корсу- ня поляки виявили, що шлях перекопаний і обо­роняється противником. Тому Потоцький велів звернути із Корсунського шляху і рухатися у Ви- граївську долину. Спуск до неї був надто крутим, і чимало возів перевернулося, через що табір втра­тив свій порядок. До того ж поляки потрапили під обстріл українських піхотинців. Та найстрашніше чекало їх попереду: коли вони ледь дісталися уро­чища, то опинилися у пастці — затиснутими між заболоченою Виграївкою ліворуч і високими кру­чами праворуч. Вийти з цієї балки було неможли­во, оскільки українці заздалегідь перекопали і за­валили шлях. Поляки змушені були зупинитися і перейти до захисту. Але всі спроби розгорнути артилерію виявилися марними — вози з гарматами застряли у болоті. Тим часом раптовий вогонь відкрили бійці із засідки, а з тилу поляків ата­кували козаки Хмельницького і татари Тугай-бея. Через це військо Потоцького, яке було розірване на три частини і втратило управління, охопила паніка. За чотири години воно було повністю розгромлене. Від полону і загибелі врятувалося лише 1,5 тис. чоловік. Серед полонених опинився й гетьман М. Потоцький.

Головними наслідками цієї битви стали завершення розгрому польської армії та втрата контролю з боку Речі Посполитої над Україною.

Яй*Щ||шНа місці Корсунської битви

тепер встановлений пам’ятний знак. Подробиці її відображені в унікальній діорамі — іншої такої в Україні немає, — створеній художниками С. Гончаренко,О. Сіренко і Ю. Синицьким.

* її й і і й ; ■

шг~Г ,Г V'Ш ї»» : >8»'іі

БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА ПІД ПИЛЯВЦЯМИПісля поразки в Корсунській битві польський уряд

з тривогою чекав на похі д армії Б. Хмельницького на Вар­шаву. Єдиним порятунком були термінові переговори з гетьманом. Але поки вони йшли, у червні 1648 р. на Пра­вобережжя вдерлися каральні загони магната Яреми Ви-

шневецького. Аби припинити їхні звірства, Хмельницький направив туди війська. В боях під Махнівкою (Вінницька

обл.) та Старокостянтиновом козаки на чолі з М. Кривоносом розгромили поляків і визволили частину Поділля і Волині.

Проте Польща сподівалася повернути під свою владу відво­йовані землі. Вже у серпні було сформовано армію чисельністю 40 тис. чоловік. Та їй не вистачало єдності та мудрого керівни­цтва, бо на чолі стояли три керманичі: млявий і нерішучий Д. Заславський, освідчений латиніст М. Остророг та гонористий і запальний юнак О. Конецпольський. Недарма Б. Хмельниць­кий насмішкувато охрестив їх «периною», «латиною» та «дити­ною». У вересні 1648 р. польське військо попрямувало на Во­линь. Назустріч йому до Старокостянтиніва рушила українська армія. Під Пилявцями (Хмельниччина), на правому березі р. Ікви, українці збудували добре укріплений табір. 21 вересня на протилежний берег вийшли поляки. Через складний рельєф місцевості суцільний укріплений табір організувати їм не вда­лося (до того ж всі навколишні міста знаходилися

в руках повстанців), тому польське вій­сько, оточене з усіх боків, опи- /іш Максима Кривоноса

НИЛОСЯ в пастці. з Яремою Вишневецьким.Художник М. Самокиш

Полковницькийпірнач

Бій під Пилявцями

Битва розпочалась 21 вересня 1648 р. запе­клими боями за греблю через Ікву. Поляки штурмували український табір і зуміли від­кинути козацькі застави, що обороняли гре­блю. Але протягом другого дня козаки відбили свої позиції. 23 вересня українська армія ви­шикувалась в бойові порядки на полі бою.Першою нанесла їй удар шляхетська кіннота.Витримавши натиск ворожих хоругв, українці розпочали контрнаступ. Тоді польське коман­дування вирішило в ході бою замінити втом­лену гвардію. Ця тактична помилка стала кульмінацією битви. Як тільки загони драгунів і кінноти почали замінювати своїх знесилених товаришів, хтось з командирів наказав їм повернутися. Розвернувшись, вони рушили по вузькій греблі назустріч тим, хто йшов за ними. Козаки сприйняли цей рух за відступ і атакували греблю. Вони швидко оволоділи нею та перейшли на лівий берег Ікви. А в цей час татарська кіннота вийшла на фланги і в тил против­ника. Не витримавши натиску і піддавшись паніці, майже половина польського

війська опинилася в річці. А тих, хто лишився, польське командування, аби уникнути повного розгрому, відкликало до табору.

Невдовзі польські війська почали відступ, який незабаром перетворився на панічну втечу.26 вересня частина втікачів, серед яких були і керманичі армії, була вже у Львові, аж за 270 км від поля бою. Довідавшись про втечу ворога, Хмельницький захопив по­лишений ним табір (вартість трофеїв пе­ревищувала 7 мли злотих).

У результаті перемоги під Пилявця­ми було не лише розгромлене польське військо, а й звільнені Волинь і Поділ­ля. Вона продемонструвала важли­вість психологічного фактора, який у поєднанні з оперативно-тактичною перевагою і вирішив долю битви.

ЯнРадзивіл

ПОРАЗКА, ЯКА ЗУПИНИЛА ВОРОГАБитва під м. Лоєвом (нині в Білорусі) 21 липня 1649 р.

менш відома, ніж попередні. Проте вона займає важливе місце серед подій Визвольної війни. І хоча українська армія зазнала в ній поразки, вона зуміла зупинити на Поліссі війська литовського гетьмана Я. Радзивіла, які одночасно з наступом поляків на Волинь прагнули оволодіти Києвом.

Влітку 1649 р. Радзивіл влаштував біля Лоєва табір для свого 30-тисячного війська. У відповідь Б. Хмель­ницький зосередив у районі Чорнобиля військо на чолі з гетьманом М. Кричевським, яке теж налічувало близько ЗО тис. чоловік. Авангард української армії прибув у Лоєв 21 липня і відразу, без ретельної роз­

відки, розпочав штурм. Це стало головним прорахун­ком українського командування, який призвів до ката­

строфічних наслідків. У бою козаків атакувала литовська кіннота. Чернігівський і Сіверський полки, виконуючі

роль ар’єргарду, підійшли на допомогу авангарду із запіз­ненням. Скориставшись цим, литовці розгромили україн­ські полки по частинах. Коли того ж дня на поле бою при­

був Кричевський з головними силами, результат битви

було вже важко змінити. В бою козаки втратили

План бою під Лоевом.Виконаний Криштофом Айгірдом. капітаном артилерії армії Великого Князя Литовського

і/"*.

близько 20 тис. чоловік. Сам Кричевський був тяжко пора­нений. Відчуваючи свою провину за поразку, він не схотів відступати. Натомість гетьман наказав лишити його в лісі,

аби він прийняв смерть, гідну воїна.Поразка під Лоєвом стала важким

ударом для українців. Але втрати цієї битви не були даремними. Ослабле­ний ворог вже не зміг продовжити наступ на Україну. План щодо за­хоплення Києва провалився.

Лицарськіобладунки

Литовський воїн

ЯнКазимир

ЗБОРІВСЬКА БИТВА, АБО ХИТКИЙ МІСТОК ДО ПЕРЕМИР’Я

Влітку 1649 р. Польща знов готувалася до бойових дій в Україні, зосередивши своє військо з 15 тис. піхотинців і дра­гун під командою Я. Вишневецького в районі Збаразької фортеці. Українська армія теж облаштувала табір неподалік від Збаража та відразу почала облогу фортеці. Дізнавшись про це, польський король Ян Казимир терміново зібрав вій­

сько з 20 тис. чоловік і вирушив на допомогу Вишневецькому.Б. Хмельницький кинув назустріч полякам передовий татар­

ський загін, який зупинив їхнє просування. Загалом його армія на той час налічувала від 60 до 70 тис. козаків, яку доповнювали 20 тис. татарських воїнів. Основні сили українсько-татарських і польських військ зустрілися під Зборовом на р. Стрипі. 5 серпня, під час переправи через Стрипу, українці зненацька атакували поляків. Втративши у бою близько 4 тис. чоловік, ті переправи­лися через річку і розпочали будувати табір.

На 6 серпня Хмельницький запланував вирішальну битву. Ніч у ворожому таборі була неспокійною, оскільки його зусібіч оточили татари. Але справжня паніка охопила поляків після по­ширення чутки про втечу з війська короля Яна Казимира. Аби

заспокоїти воїнів, тому навіть довелося всю ніч роз’їжджати серед них. Він розумів, що нестача людей і паніка у війську не дають йому надії на перемогу. Тому

було вирішено вдатися до переговорів з Хмельниць­ким та кримським ханом Іслам-

Гіреєм. Але останній не по­спішав давати згоду на пе­ремовини. 6 серпня укра- їнське-татарське військо штурмувало ворожий табір. Здавалося, розгром поляків

неминучий. Проте воїни одержали команду

т

припинити бойові дії, оскільки переговори таки розпочалися. Довгий час історики наголошували на тому, що причиною припинення Збо- рівської битви була зрада Іслам-Гірея, який нібито вступив у змову з Яном Казимиром, припинив бойові дії і примусив до цього Хмель­ницького. Проте останнім часом учені висунули версію про те, що саме український гетьман вирішив припинити битву. На думку історика І. С. Стороженка, причинами цього стали зовнішні і внутрішні фак­тори, що впливали на створення української козацької держави на засадах федерації у складі Речі Посполитої. Хмельницький розумів, що польська шляхта ніколи на це не погодиться, аби не втратити багаті маєтності в Україні. Єдиною запорукою української державності в цих умовах мала би стати міцна влада Казимира. Саме в ньому гетьман вбачав гаранта справедливості і дотримання закону. Він вважав, що польська шляхта робить короля заручником своїх загарбницьких планів. Через таке ставлення до особи короля Хмельницький дав Яну Казимиру шанс врятуватися від ганебної поразки шляхом переговорів.

8 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський договір. У ньому король підтвердив вольності Війська Запорозького, погодився на утворення української козацької автономії у складі Польщі. Згідно з договором під козацьке управління переходили Київське, Брац- лавське та Чернігівське воєводства і польське військо не мало права вступати на ці території. Проте всі умови цього документу польські магнати й не збиралися виконувати. Тому вже 1651 р. українсько-польська війна продовжилася.

Переговори Б. Хмельницького з польськими послами під Замостим. 1649 р.

БердишБ. Хмельницького

За кількістю учасників Берес­тецька битва була найбільшою в Єв­ропі до кінця X IX ст. 100-тисячне військо Б. Хмельницького підтриму­вали 50 тис. татарської кінноти. Польська армія налічувала за різними даними від 100 до 150 тис. чоловік.

ТРАГЕДІЯ ПІД БЕРЕСТЕЧКОМБерестецька битва належить до найдраматичніших подій

Визвольної війни українського народу проти польського пану­вання. Після укладання Зборівського миру Україна утримува­лася від наступальних дій, але польська сторона посилено го­тувалася до нових боїв.

У червні 1651 р. армія Яна Казимира підійшла до м. Бе­рестечка. 17 червня Хмельницький планував дати тут бій. Але цим намірам завадила релігійна обстановка у татар­ському війську: на цей час за мусульманським календарем

припадав місяць Раджаб, коли заборонялося воювати. І хоча гетьман переконав Іслам-Гірея в необхідності розпочати бо­йові дії, татари підкорилися цьому рішенню неохоче.

Перший день битви 18 червня не дав переваги жодній зі сторін. 19 червня наступ розпочала татарська кіннота, яка завдала вагомих втрат полякам. Проте й татар полягло чи­

мало. Вони сприйняли це як кару за порушення релігійних заборон і запанікували.

20 червня обидві армії підготувалися до вирі­шального наступу. Українське військо зупинилося дуже близько від польського табору, що позбавляло

його можливості маневрувати на полі бою. Польське військо було поділено на три частини: авангард на чолі зі С. Лянцко- ронським, ар’єргард на чолі з Я. Вишневецьким і головні сили

Б Е Р Е С Т Е Ч К О

С Т Р

П ЛА ЗОВЕА

За версією історика. І. С. Стороженка, полон ■ Хмельницького міг бути вдаваним. Насправді і гетьман хотів за допомогою хана зупинити та- \ тар, а потім провести перегрупування свого вій­ська з-під Берестечка до Білої Церкви. А щоб не мати осуду від простого люду за те, що полишив поле бою, він, можливо, сам імітував свій полон.

С. Стороженка, полон • вдаваним. Насправді і

ою хана зупинити та- ’ згрупування свого вій- Білої Церкви. А щоб не юду за те, що полишив ч імітував свій полон.

І. Богун під Берестечком. Художник М. Івасько

під командуванням короля. Це дозволяло маневрувати на полі бою всіма частинами. Військо Казимира зайняло бойові позиції. Проте Хмельницький не поспішав наступати. Вре­шті Вишневецький атакував українців, але вони відбили наступ і перейшли до контратаки. Тоді поляки обстріляли татар, завдавши їм значних втрат. Налякані татари почали тікати, і українці лишилися наодинці з ворогом. Хмельниць­кий кинувся наздоганяти втікачів і після невдалої спроби вмовити хана повернутися сам опинився в татарському полоні.

Залишившись без керування, українці опинилися у важ­кому становищі. Почалася 10-денна облога. Козаки тримали оборону до 5 липня. Командували українським військом по черзі полковники І. Джаджалій, М. Пушкар, І. Богун.Завдяки останньому українці вийшли з оточення. Всі, хто прикривав відступ, полягли смертю героїв у нерівному бою. їхній подвиг був оспіваний Т. Шевчен­ком у творі «За байраком байрак». Богуну вдалося вивести 20-тисячний загін та врятувати частину артилерії. Однак до рук поляків потрапило багато зброї, геть­манська булава й печатка, документи та скарбниця Б. Хмельницького. І хоча ця поразка стала страшним ударом для гетьмана, він зумів за короткий час від­новити військо і підготуватися до нових бойових дій з Польщею.

Бій під Берестечком

Бій крилатих гусар із козаками під Берестечком '

Б. Хмельницький та українські полки.С .т пппгіпаир. я п іїп п ж р .и и я

Битву, що відбувалася 22-23 травня 1652 р. під горою Батіг, нерідко порівнюють з Троянською, яка, як відо­мо, відбулася через Олену Прекрасну. У цьому випадку приводом стало порушення молдовським господарем В. Лупулом договору з Б. Хмельницьким про спільний союз проти Польщі, а також відмова від обіцяного шлю­бу його дочки з Т. Хмельницьким. Український гетьман не міг допустити ані втрати союзника, ані його зневаги. Він пригрозив Лупулу походом проти Молдови, і той звернувся по допомогу до польського короля. Для Яна

Казимира це стало нагодою знову розв’язати бойові дії проти України. Він наказав гетьману М. Калиновському на чолі 50-тисячного війська вийти назустріч українцям й перекрити їм шлях.

Поляки влаштували табір біля гори Батіг. 22 травня, з різних боків, аби досягнути раптовості удару, туди піді­йшло українське військо чисельністю до 35 тис. чоловік, левову частку якої складала татарська кіннота. Першими у бій вступили татари, але невдовзі вони почали вдавано ті­кати. Як тільки поляки кинулися навздогін, табір атакували козаки. Раптовий удар українців, їхня чисельність виклика­ли серед поляків таку паніку, що кавалерія залишила табір. Розлючений Калиновський наказав обстріляти втікачів.

У самому таборі почалася сутичка. Обо­ронялися лише наймані німці, але й вони не встояли. Польське військо було розбите вщент.

Для козаків битва під Батогом ста­ла взірцем воєнного мистецтва. За­вдяки перемозі в ній кордон з Поль­щею знову проліг по р. Случ, як передбачала Зборівська угода 1649 р. А союз України з Молдо­вою скріпив шлюб Т. Хмель­ницького з Р. Лупул.

Битва під Батогом

БИТВА, ЩО ЗАВЕРШИЛАСЯ... ВЕСІЛЛЯМ

дідздаае уХІоя'ів к а

Сарні®**“сірвіїгороІ гир»114"

.С#*бірЇРомен̂

ІГ

ІванВиговський

КРИВАВІ ПОДІЇ ПІД КОНОТОПОМКонотопська битва 1659 р., відбулася за часів гетьманства

І. Виговського і мала певні передумови. Обрання Виговського 1657 р. старшинською радою незадовільнило пересічних ко­заків, обурених його пропольською орієнтацією. Через це спалахнуло повстання під проводом кошового отамана Я. Барабаша і полковника М. Пушкаря, яке охопило все Лі­вобережжя. Аби приборкати його, гетьман звернувся по до­

помогу до кримського хана. У боях з повстанцями полягло 15 тис. українців з обох боків, а загалом із бранцями, яких забрали

татари, кількість жертв протистояння сягнула 50 тис. чоловік!Ще восени 1658 р. І. Виговський вирішив розірвати союз з Росією

і підписав у Гадячі договір про федерацію Польщі, Великого князів­ства Литовського і України, за яким Україна мала отримати широку автономію. Проте ця федерація так і не відбулася. Ведучи переговориз Польщею, І. Виговський у той же час тричі присягав на вірність московському цареві. Коли ж тому стало відомо про Гадяцький до­говір, напад гетьманських військ на російські гарнізони і облогу

м. Кам’яний, в Україну було направлено 100-тисячне російське військо на чолі з князем О. Трубецьким. 19 квітня 1659 р. воно

розпочало облоіу Конотопа. Гарнізон міста на чолі з полков­ником Г. Гуляницьким два місяці стійко відбивав атаки

росіян. За цей час І. Виговський встиг зібрати армію і дочекатися союзників. Його сили складалися

І. Виговський подався до Польщі, де обіймав високі посади. Але через п ’ять років поляки безпід­ставно звинуватили його в зраді і розстріляли.

Розгром царської армії під Конотопом

■т

з 60 тис. чоловік, зокрема 20 тис. козаків, ЗО тис. татар, решта — молдовани, серби, німці, поляки. У першій сутичці біля с. Шаповалівки 24 червня перемогли козаки. Та після контратаки росіян вони відступили за р. Соснівку. 27 червня навздогін їм вирушила ЗО тис. кіннота на чолі з князем С. Пожарським, яка переправилася через річку. Тим часом Виговський доручив своїм загонам зайти у тил росіян і непомітно зруйнувати міст через Соснівку. Вночі козаки загатили річку, затопивши низину коло неї. Вранці 28 червня військо Виговського атакувало табір росіян. Після ко­роткого бою гетьман наказав відступати, імітуючи втечу. Кіннота росіян у розпалі кинулася навздогін і потрапила в підготовлену пастку — з засідки на неї ринули татари. Пожарський почав відступати, та важка кавалерія і гармати застрягли в «справжніх конотопах» — багнистій місцевості біля річки. У цей час з флангів вда­рили козаки і росіяни опинилися в оточенні. Розпочалася кривава різанина, в ре­зультаті якої майже все військо Пожарського було знищене. Дізнавшись про це, Трубецький зняв облогу Конотопа і відступив. Козаки й татари переслідували ро­сіян три дні, захопивши частину їхньої артилерії, знамена, скарбницю і обоз. У Конотопській битві полягло близько ЗО тис. царських ратників, з боку україн­ців — 4 тис. козаків і 6 тис. татар. Військо Вигов­ського з союзниками хотіло йти на Москву, про­те цьому завадило нове повстання на Лівобе­режжі. Впоратися з ним не вдалося, і гетьман змушений був зректися булави. Таким чином,Конотопська битва, в якій фактично билися між собою дві російсько-українські армії, стала не стільки блискучою перемогою, скільки сумним прикладом змарнованих людських життів на по­требу політичним амбіціям можновладців, які замість народу вирішують долю країни.

КОНОТОП

оП О П І В К А :

І о в вт у ПІДЛІПНЕ

С О С Н І В К А

Т О Р Г О В И Ц Я

С А М Б І Р

КОНОТОП КОНОТОП

о шП І Д Л І П Н Е

П О П І В К А

оП І Д Л І П Н Е

о Табір Виговського

К 9 Табір татар

Населений пункт

Е2 Табір Трубецького

ТабірРомодановського

Місця боїв

Т О Р Г О В И Ц Я

%С А М Б І Р . С А М Б І Р

Т О Р Г О В И Ц Я

ЕЗ Табір Пожарського

О Конотопська фортеця

■ ■ ■ Загін Г. Гуленицького

Іван Сірко

Уєлазлетт котовнн отаман Іван Сірко за свою довгу вій­ськову біографію здійснив близько 100 походів до Криму і здобув 55 перемог над турками і татарами. Чимало пере­можних битв, в яких він брав участь, відбулися біля Перекопа.

У 60-х роках XVII ст. в Україні активізувалася боротьба з татарською ордою. З метою зміцнення Запорозької Січі й на­

дання їй військової підтримки у бойових діях проти татар росій­ський уряд відправив у серпні 1663 р. до Запорожжя спеціальний полк під командуванням воєводи Г. Косагова, об’єднаний з за­гонами запорожців на чолі з І. Сірком. Цей похід виявився дуже успішним — вони завдали великої шкоди володінням татарських мурз. У тому ж році, коли польський король Ян Казимир висту­пив у похід на Лівобережжя, запорожці разом із росіянами знову попрямували до Криму, аби не дати кримському хану об’єднатися з поляками. 11 жовтня вони атакували Перекопську фортецю. Непомітно провівши своїх бійців через Перекопський рів між Чорним морем і фортецею, І. Сірко несподівано вдарив по Пе- рекопському укріпленню. Раптовість нападу і нічна темрява сприяли успіху атакуючих, які зайняли посад, а потім «Кам’яне місто Перекоп». Турецько-татарський загін майже весь був знищений. Проте на світанку ворог отримав підтримку — 5 тис. яничар і татар. Російсько-запорозьке військо змушене було відійти до посаду, де й зав’язалася запекла битва, яка тривала майже півдня і закінчилася цілковитим розгромом турецько-татарського війська. Після цього запорожці зруй­нували укріплення Перекопу і подалися на північ від нього.

ПЕРЕКОПСЬКІ ПЕРЕМОГИ ІВАНА СІРКА

У 1674 р. турецький султан Магомет IVразом із кримськім ханом не- Ц сподівано напали на Запорожжя. Та І. Сірко разом з донськими козаками | і калмиками вщент розбив їхні орди. Саме з цими подіями пов’язаний сати- Ш ритий лист, запорожців турецькому султану, який став сюжетом для відо - Щ мої картини І. Рєпіна <<Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Яничари, що стояли на заставі, кинулися їх переслідувати. Обидві сторони билися з великим завзяттям, і тільки надвечір бій скінчився поразкою турецько-татарського війська. Майже щороку запорожці під орудою свого кошового отамана продовжу­вали походи на Крим. Один із них, чи не найбільший, відбувся восени 1667 року. Тоді двохтисячне козацьке військо, кероване І. Сірком та кошовим отаманом І. Жданом-Рогом, пройшло через увесь півострів і більш ніж за тиждень органі­зувало вдалий напад на Кафу. Але найбільш запеклі бої, що тривали три дні і дві ночі поспіль, знову розгорілися за Перекоп. Козаки зазнали чималих втрат, але татар полягло тут ще більше. Запорожці зрили перекопський рів, захопили багаті трофеї, а головне, визволили з неволі близько двох тисяч полонених співвітчизників.

Влітку 1675 р. 20-тисячне козацьке військо на чолі з І. Сірком знову відправилося до Криму. Воно зруйнувало міста Гезлев (сучасна Єв­паторія), Карасубазар і Бахчисарай, визволило тисячі невільників й захопило в полон 4 тис. татар. Це був один з найвизначніших походів І. Сірка на Кримське ханство.

ПЕРШИЙ ЧИГИРИНСЬКИЙ ПОХІДУ 1676 р. Т уреччина розробила план наступу на У краї­

ну. Першим його етапом повинно було стати захоплення найміцнішої фортеці Правобережжя Чигирина. Підко­ривши собі Правобережжя, турки прагнули створити з нього плацдарм для загарбання земель на лівому березі Дніпра. У березні 1677 р. турецькі війська зосередилися

на Дунаї і почали підготовку до наступу. Турецький сул­тан був переконаний у тому, що Чигирин не має захисту,

оскільки об’єднана українсько-російська армія на чолі з князем Г. Ромоданівським і гетьманом І. Самойловичем не

зможе швидко переправитися через Дніпро і допомогти фортеці. С амоилович » .. . ̂ . . .Але українсько-російські сили приготувалися до відсічі зазда­

легідь: стягнули 18-тис. війська у прикордонні міста, зміцнили Чи­гиринську фортецю. Загальний наступ на Україну почався після об’єднання турецького війська Ібрагім-паші і кримців на чолі з Селім-Гіреєм. 2 серпня вони рушили до Чигирина, а 4-го почалася облога міста. Протягом серпня турки атакували фортецю, проте ії захисники відбивали всі атаки. Тим часом українсько-російські сили підійшли до Дніпра. Під обстрілом вони переправилися та відразу прийняли бій, змусивши ворога відступити. 28 серпня турецький табір атакувала російська кавалерія. Втративши в поході більше десятки тисяч людей, турки почали відступати. Невдовзі цей відступ перетворився на бігство.

5-9 вересня турецькі укріплення під Чигирином були знищені. Так завершився перший чигиринський похід, перемога в якому була

здобута завдяки спільним зусиллям українсько-російських військ з мінімальними втратами — 3460 загиблих.

шГоловним здобутком другого чигирин- Ц

ського походу стало те, що ворог вивів свої | | головні сили з України. Туреччина не змогла | здійснити своїх загарбницьких планів щодо § подальшого наступу на Лівобережжя.

в

ДРУГИЙ ЧИГИРИНСЬКИЙ ПОХІДКоли навесні 1678 р. стало відомо, що турецько-татарська армія не по­

лишила наміру оволодіти Чигирином, українсько-російські сили знов почали готуватися до походу.

10 липня розпочався штурм міста. Атаки турків були невпинними, обо­ронці ледве встигали відбивати наступ. Починаючи з 15 липня турки 11 днів щодобово нападали, але успіху так і не досягли. Проте їм вдалося затримати просування противника до Чигирина, що йшов на допомогу захисникам.

Втім 29 липня підкріплення підійшло, але артилерійський вогонь турків робив його переправу через р. Тясмин майже неможливою. 1 серпня ста­лася битва за переправу. Продовжилися бої біля Стрельникової гори, де ціною значних втрат турецькі укріплення були взяті. Ця перемога могла би вирішити кінцевий результат усіх воєнних дій 1678 р., але Чигирин й досі залишався в облозі. Тому було вирішено знесилити турків у боях під стінами фортеці, а потім перейти до загального наступу. Тим часом туркам вдалося ввірватися до Чигирина та підпалити Московську вежу, що вела до мосту. Рятуючись, оборонці кинулися на міст і проломили його — чимало козаків затонуло. Російське командування, прагнучи покласти край безглуздим людським втратам, наказало знищити укріплення та відступити. 18 серпня між супро­тивниками відбувся вирішаль­ний бій. Після нього турки зруйнували фортецю дощенту і відступили.

План Чигирина

-•і---

Дізнавшись про те, що український геть­ман перекинувся на бік ворога, розлючений Петро І наказав захопити гетьманську сто­лицю — Батурин. Три дні росіяни штурмува­ли місто, але взяти його не могли. Лише через зраду прилукського полковника І. Носа, який показав карателям потайну хвіртку в мурі, їм вдалося потрапити до Батуріна, вирізати усіх мешканців і за одну ніч спалити його.

Іван Мазепа

і Універсал І. Мазепи

Полтавська битва відбулася під час Північної війни, що три­вала між Росією та Швецією у 1700-1721 рр. У 1708 р. військо шведського короля Карла XII попрямувало в Україну, де його підтримав гетьман І. Мазепа, пообіцявши виступити проти російського царя Петра І. Військо Карла зупинилося біля р. Десни. Вирушив до неї і Мазепа, який тільки там оголосив

козакам, що веде їх не проти шведів, а проти росіян. Зголосилися його підтримати лише 2 тис. козаків.

Навесні Карл XII вирішив будь за що оволодіти рубежем по р. Ворсклі, аби відкрити собі шлях на Москву. Одним із важ­ливих укріплень на ньому була Полтава, і в березні 1709 р. шведи спробували взяти її штурмом, але зустріли міцний опір. У квітні почалася облога міста. Його захисники нарощували кріпосні вали і час від часу атакували. Розуміючи, що наступ­ним кроком ворога буде бомбардування міста, вони вирішили відволікти увагу противника від Полтави нападами на Опо- шню та Будище. Але атакований був тільки шведський табір у Будищі: російські загони відступили, дізнавшись, що Карл XII спрямував до Опошні свої полки.

1 червня шведи знов штурмували місто, але зустріли по­тужну контратаку. 5 червня під Полтаву прибув Петро І. По­чалася підготовка до генеральної битви. 13 червня було здій­

снено демонстративний напад на шведську армію, що змусило Карла відтягнути частину війська від Полтави. Проте облога не була знята, а починаючи з 21 червня ворог знов і знов штурмував місто. Полтава палала. Захисники гинули, але не здавалися.

«І ГРЯНУВ БІЙ, ПОЛТАВСЬКИЙ БІЙ!»

Днем початку вирішальної битви було визначено 29 червня. Дізнавшись про це від перебіжчика, Карл XII вирішив напасти першим. 27 червня шведи рушили у наступ. У відповідь Петро І наказав зайняти передові редути. Піхота і кавалерія першими вступили в бій, в якому шведи зазнали вагомих втрат. Шведська армія відступила і розділилася на дві частини. Росіяни не забарилися цим ско­ристатися — вони вщент розбили відрізані батальйони.

Була розбита і відкинута до Будища і друга частина шведської армії. Обидва війська зійшли­ся в Будищенському лісі на відстані пострілу, тому відразу зав’язався рукопашний бій. Коли в російському таборі пролунав сигнал до загально­го наступу (в ньому брав участь і сам Петро І), шведи вже не могли зупинити натиск противни­ка. Військо Карла XII похитнулось та ринуло назад. «Непереможна» армія зазнала нищівної поразки. В той же день російські війська вступи­ли в Полтаву. Перемога під Полтавою знамену­вала собою корінний перелом у ході багатоліт­ньої виснажливої Північної війни і обумовила її результат на користь Росії.

У Полтавській битві на боці Росії відзначилися відомий козацький ватажок С. Палій і майбутні гетьмани України — П. Полуботок, Д. Апостол,І. Скоропадський.

15 травня завдяки військовим хитрощамвдалося перекинути в Полтаву тисячний загін (воїнів, перевдягнутих у шведське об­мундирування, ворог визнав за своїх).

П. С. Нахімов

.— ■■■■■■І І І І . М чим

ГЕРОЇЧНА ОБОРОНА СЕВАСТОПОЛЯУ Кримській війні 1853-1856 рр. важливе місце на­

лежить героїчній обороні Севастополя. Вона тривала протягом 349 днів. На бастіонах Севастопольської фор­теці мужньо билися не лише російські солдати і матро­си, а й представники інших національностей, які меш­кали на території тодішньої Російської імперії. Зокрема, з українців російський уряд сформував 6 кінно-ко­зацьких полків.

Коли армія об’єднаної коаліції (Англії, Франції, Ту­реччини, Сардинії) з 67 тис. чоловік підійшла до Севасто­

поля, там знаходився 7-тисячний гарнізон і 24 тис. флот­ських екіпажів. Оборону міста очолили віце-адмірали В. О. Корнілов і П. С. Нахімов. Оскільки союзники не на­

важилися відразу штурмувати Сева- стополь, його захисники мали якийсь час на укріплення оборонних

Фрагменти діарами « Оборона Севастополя »

Пам ’ятникзатопленимкораблям

ПОЗИЦІЙ. Аби не допустити прориву союзної ескадри в бухту, були затоплені сім власних кораблів, а їхні екіпажі поповнили гарнізон фортеці.

Перше бомбардування міста почалося 5 жовтня 1854 р.: з суходолу по ньому вдарили 120 гармат, з боку моря з кораблів — 1340. На цей шквал вогню росіяни відповідали точни­ми пострілами берегової артилерії. Невдовзі, переконавшись у неможливості швидкого за­хоплення фортеці, противник перейшов до її облоги. Особливо активними були дії союзників у березні-травні 1855 р.: за 10 діб обстрілу вони випустили понад 168 тис. снарядів. їхня армія в Криму зросла до 170 тис. чоловік проти 110 тис. росіян (з них у Севастополі — 40 тис.). У травні французькі частини оволоділи рядом укріплень перед головною лінією бастіонів, а 6 червня розпо­чали штурм Корабельної сторони.Але він був відбитий росіянами.

Розгром турецького флоту біля Синопа

Найвідомішим учасником оборони міста став матрос Петро Кішка. Колишній селянин з Поділля уславився як неперевершений розвідник.Він на животі підповзав до ворожих траншей, влаштовував засідки й після кількох годин вистежування повертався з «язиком». Одного разу після четвертої вилазки він привів одразу трьох полонених французів.Але справжнім подвигом Кішки став випадок, що стався у січні 1855р.В одній із сутичок англійці вбили російського сапера й розіп’яли його на бруствері. Снайпери не давали росіянам забрати виставлене на наругу тіло товариша. Тоді Кішка обгорнув себе брудними мішками й повільно, майже не відриваючись від землі, переповз до англійських траншей. Майже цілу добу він провів у засідці, поки дочекався зміни вартових і викрав загиблого сапера.

т т т ш ш м

IIПрославився в Севастополі й ще одинукраї-

Й нець — рядовий Гнат Шевченко. В одному || з нічнюс боїв він героїчно загинув, заступивши | | собою свого командира і цим врятувавши йомуЩ життя.Ж

В. О. Корнілов

27 серпня почався новий штурм міста, в якому брали участь 60 тис. чоловік. Він також був відбитий 49 тис.

солдатів гарнізону. Проте утримати ключову позицію міста — Малахів курган — їм не вдалося. Його втрата вирішила долю міста. Бій за Севастополь завершився, і його захисники змушені були перейти мостом у пів­нічну частину міста.

Під час облоги Севастополя союзники втратили 72 тис. чоловік, росіяни — 102 тис. Це було одне з най-

кривавіших зіткнень XIX ст. В боях за місто з обох боків загинуло 17 генералів і адміралів, зокрема В. О. Корнілов

і Л. С. Нахімов, що стало своєрідним рекордом воєнної історії того часу.

Музей«Оборона Севастополя»

\\?ч>' Ковель

Дьвої Ожна» * Терної

«дМеНеїД'Іояояьс̂

гЧернС'

'еГХГГ'""'"-не робнп, м ™» . "»*Г«іоїм Ч*3™*' ««(ОТО " « У » в день*«и *"** та і--■»« І

О. О. Брусилов

Кількість українських вояків, які брали участь у прориві, не відома (відомо лише що у лавах російської армії було 4,5 млн українців, і австро-угорської — 250 тис.).

>ттт

БРУСИЛОВСЬКИИ ПРОРИВПід час Першої світової війни на теренах України здійсню­

валася знаменита операція — Брусиловський прорив. Таку назву отримав наступ військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О. О. Брусилова.

На початку 1916 р. обидві ворогуючі сторони — Антанта (Англія, Франція, Росія та ін.) і держави Німецького блоку (Австро-Угорщина, Болгарія, Румунія, Туреччина та ін.) —

зазнали величезних втрат. Аби переломити хід війни на ко­ристь Антанти, командувач Південно-Західним фронтом

генерал О. Брусилов запропонував сміливу і оригінальну опе­рацію одночасного прориву позицій противника відразу на кіль­кох ділянках фронту. Це дозволяло розсередити його увагу, сили і засоби, дезорієнтувати стосовно головного наряму удару, по­лишивши можливості перебазування ворожих військ туди, де

виникала справжня загроза.Підготовка до наступу велася таємно. За допомогою

піхотної та авіаційної розвідки були вивчені всі ворожі укріплення. В деяких місцях російські окопи наблизили­

ся до австрійських на відстань 200-300 кроків. Артилерія зайняла заздалегідь намічені позиції і на світан­ку 22 травня вдарила по австрійських позиціях. Оглушлива канонада не замовкала дві доби.

В результаті протягом травня—липня ро­сійські війська зломали австрійсько-

германську оборону по всьому фронту — від Прип’ятських

Генерал О. О. Брусилов мав величезний до­свід проведення наступальних бойових дій. Ще на початку війни на чолі 8 - їармїі він брав участь у трьоденній Галицькій битві, що від­булася на річці Гнила Липа і закінчилася по­разкою австро-угорців. Внаслідок її росіяни здобули Тернопіль і Галич. У січні 1915р. час­тини Брусилова в результаті запеклих боїв взяли Лупківський перевал і Перемишль.

болот до румунського кордону і просунулися уперед на 60-150 км. Втрати проти­вника становили 1,5 мли чоловік, 581 гармату і 12795 кулеметів. У росіян загинуло0,5 млн чоловік. Протягом серпня і листопада брусилівські війська здійснили ще один наступальний прорив і опинилися в передгір’ях Карпат. Та після цього бойові дії прийняли затяжний характер, фронт стабілізувався.

Брусиловський прорив став першою успішною операцією, що вивела воєнне мистецтво з тупику позиційної війни. Він став перемогою, якої не домоталася ще жодна з армій союзників. Завдяки їй Германія та Австро-Угорщина змушені були послабити натиск на Італію та Францію, що врятувало їх від розгрому. До Антанти приєдналася Румунія. Таким чином стратегічний план союзників Германського блоку на 1916 р. був зірваний. Проте успіх прориву через бездарність Верховного командування та керманичів Західного і Північного фронтів так і не привів до ви­рішального результату в Першій світовій війні на користь Антанти.

Брусиловський прорив мав велечезний громадський резо­нанс. Генерал отримав сотні по­здоровних телеграм від усіх про - іиарків російського суспільства. За цю операцію О. Брусилов був нагороджений Георгієвсько зброєю з діамантами.

. л

1 ....

Аверкій Гончаренко, командуючий боєм

під Крутами

ОМЕЛЬЧЄНКО (Студентський

курінь курінь Смерті)

ГЕРОЇКРУТБій під Крутами 29 січня 1918 р. — один із 400 локальних

боїв, що точилися на теренах України у Громадянську війну. Проте, за героїзмом і драматичністю він немає рівних.

Напередодні з Росії на захоплення Києва вирушив загін полковника М. Муравйова, до якого мали приєднатися українські і московські робітники на чолі з П. Єгоровим. Загалом більшовицьке військо складало 6 тис. чоловік. Українські збройні сили тоді налічували до 15 тис. чоловік,

але мали низьку боєздатність і були розпорошені по країні. Єдиною бойовою одиницею державної армії був Гайдамаць­кий Кіш Слобідської України на чолі з С. Петлюрою.

Найбільш здатною до самовідданого захисту країни вияви­лася молодь — студенти Київського та Українського народ­ного університетів і 14-16-річні учні гімназії ім. Кирило- Мефодіївського братства. Вони утворили курінь Січових

Стрільців (200 осіб). Інший загін з учнів Першої юнацької вій­ськової школи ім. Б. Хмельницького налічував 4 сотні бійців (по 150 у сотні). їх ознайомили лише з деякими навичками володін­ня зброєю і відправили у супроводі панцерного поїзда і платфор­ми з гарматою та 18-ма кулеметами 23 січня до Бахмача на за­хист підступів до столиці. Бій, що відбувся тут 24 січня, був нерівний, і попри самовідданість під натиском численного ворога

юнаки змушені були відступити. Залишки сотні Юнацької військової школи (доІЗО чол.) разом із панцерником прибули до Крут (у 120 км від Киє­ва). На допомогу їм із столиці 28 січня був відря­джений студентський курінь Січових Стрільців (до 300 чол.).

Всю ніч юнаки довбали мерзлу землю, риючи окопи, а вранці, 29 січня залягли лавою за станцією по обидва боки колії. Коли ворог підійшов на від­стань пострілу, вони відкрили вогонь з рушницьі кулеметів, підтриманий гарматою панцерника. Під обстріл потрапив більшовицький загін з 2000 балтійських матросів. Увірватися з наскоку на станцію їм не вдалося. Юнаки мужньо відбивали атаки ворога, який вдесятеро перевищував їхню

чисельність. Та через значні втрати і брак боєприпасів (кожний боєць мав лише три обойми набоїв) втримати позиції вони не могли. Не було й допомоги: С. Пет­люра, що вирушив з загонами до Крут, отримав звістку про бої в столиці з арсе- нальцями і без вагань повернув на Київ. Дотягти бій до вечора, крутянці залишили окопи, дісталися поїзда і рушили на Київ. Шлях на столицю для більшовиків став відкритий. Із оборонців Крут врятувалися одиниці.35 юнаків потрапили у полон, 23 з них були роз­стріляні та заколоті багнетами. Загалом кількість загиблих крутян становила 300 чоловік. Події під Кругами привернули до себе увагу громадськості.Молодим героям було присвячено чимало публі­кацій, в яких не лише оспівували їхній подвиг, а й критикували бездіяльність влади, яка не організу­вала їм своєчасної допомоги. 19 березня 1918 р. останки 17 героїв (за іншими даними — 28) з ша­ною перепоховали у братській могилі на Асколь- ,() ^ ...довому кладовищі. У 2006 р. на МІСЦІ бою у Кругах Похорони загиблихвстановили пам ятник. п'и) Крутами студентів

Відомо, що кілька бійців, що вишили з ото­чення, вночі розібрали залізничну колію біля Крут. Цим вони ще на кілька діб затримали наступ більшовиків. Військо Муравйова всту­пило до Києва лише 8 лютого 1918 року.

С. Петлюра вважається організатором збройних сил України. Його активна політична й військова діяльність розпочалася у травні 1917р. Коли він очолив Український воєнний комітет при Центральній Раді. У січні 1918 р. Петлюра створив Гайдамацький кіш, що складався з двох куренів «червоних» і «чорних» гайдамаків і налічував до 1000 бійців.

Гетьман Павло Скоропадський

П. Скоропадський на параді українських військ.Київ, 15 серпня 1918 р.

За часів Громадянської війни головна боротьба ворогуючих сторін точилася за Київ. Перша битва за нього почалася 6 лю­того 1918 р., коли до міста підійшли більшовицькі частини на чолі з М. Муравйовим. Вони мали 7 тис. бійців, 25 гармат,2 панцерні поїзди і 3 панцерники. Того дня важка артилерія обстріляла центр міста. 8 лютого почався загальний штурм Києва. Полк «червоних козаків», перейшовши по льоду на

правий берег Дніпра, захопив Подол. Частинам «червоних гайдамаків» вдалося відбити три атаки більшовицької кінноти.

Та невдовзі вони змушені були відступити з Подолу на Хре­щатик, де знаходилися головні сили С. Петлюри. Більшовики продовжували тиснути петлюрівців і наступного дня захо­пили вокзал і центр міста майже до Хрещатика. В руках укра­

їнських вояків лишилося тільки кілька вулиць і Брест- Литовське шосе — єдиний вільний шлях з Києва на захід. Саме ним, під прикриттям гайдамаків Петлюри, вийшли з міста останні українські частини, які втрати­ли в боях з військами Муравйова до 500 чоловік. Та перемога більшовиків була недовгою: невдовзі у столи­цю вступили німецько-українські війська.

Друга битва за Київ розгорнулася в листопаді 1918 р. між військом гетьмана П. Скоропадського і по­всталими проти нього українськими частинами на чолі з Петлюрою. В Білій Церкві, де стояв гетьманський полк «січових стрільців» з 3500 бійців під орудою

Є. Коновальця, він проголосив себе Головним Отаманом Директорії — найвищого державного органу УНР, утвореного14 листопада 1918 року. Окрім січовиків на бік Петлюри пере­йшла також Синьожупанна гетьманська дивізія. Стікалися

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

до Білої Церкви й тисячі селян. Таким чи­ном загалом його військо сягнуло близько 60 тис. бійців.

Перший кровопролитний бій повстанців відбувся 18 листопада біля с. Мотовилівки.Перестрілка перейшла у багнетну сутичку, в ході якої оточені гетьманці відступили.Того ж дня петлюрівці захопили м. Фастів, а потім станцію Боярка, підійшовши впри­тул до Києва. На той час лави повстанців суттєво поповнилися: на бік Директорії пе­рейшли гетьманський Чорноморський кіш, окремі частини сердюків, кінний Лу­бенський полк, дивізія «сірожупанників» на Чернігівщині, Запорізький корпус — загалом 18 тис. бійців. Новий наступ був назначений Петлюрою на 27 листопада, однак у протиборство втрутилися німецькі війська, що підтримували гетьмана. Тоді Петлюра здійснив таємну операцію з роззброєння німецьких частин і домо­вився з ними, що вони не перешкоджатимуть його приходу в місто. 13 грудня пет­люрівці розпочали загальний штурм Києва. Малочисленні й ослаблені війська Скоропадського були розбиті, і 19 грудня 1918 р. в столиці вже правила Директорія. Та в умовах Громадянської війни ця перемога протрималася недовго: 5 лютого до Києва знову ввійшли більшовики.

Значну роль у подіях Громадянської війни відіграли бойові дії анархістської селянської армії батька Махна, який воював то з білогвардійцями, то з більшовиками, то з петлюрівцями. Наприкінці 1919 р. Махно, що вважав «пет- люрівщину» рухом української національної буржуазії, з яким селянам не по дорозі, вирішив вигнати петлюрівські війська з Катеринослава. З цією метою він зосередив 3 тис. бійців у Нижнє-Дніпровську. Захищені Дніпром, численні

сили Петлюри вважалися в Катеринославі неприступними.Тому, щоб оволодіти містом, батько вдався до хитрощів. На­

вантаживши поїзд своїми перевдягнутими у спецівки бійцями, Махно відправив його під виглядом робочого потягу через дні­провський міст прямо в центр Катеринослава. Ризик був вели­чезний: якби петлюрівці дізналися про цю хитрість за кілька хвилин до зупинки потягу, вони могли би знищити його. Та цього не сталося. Потяг в’їхав на міський вокзал, де махновці розван­тажилися, раптово напали на петлюрівців і зайняли станцію та найближчу до неї частину міста.

Нестор Махно

КАТЕРИНОСЛАВСЬКА ОПЕРАЦІЯ НЕСТОРА МАХНА

і Бойове хрещення «Чор- ц* | ної гвардії» батька Махна Ц 1 відбулося на початку Щ Щ 1918 року. Тоді гайдамаки §|| Й Центральної Ради атаку- Ц| | вали Олександрівськ (те- Й | | пер м. Запоріжжя.) Біля Щ 'її Кічкаського мосту загони -й більшовиків разом з анар- <£: % хістами Махна зупинили | § їх і роззброїли. Так махнов- |ЖМ • . С ̂ Ш

ІІУ І^ г,и/̂ )а 111 св*и^

В самому Катеринославі відбулася запе­кла битва, яка завершилася 28 грудня пораз­кою петлюрівців. Проте вже 31 грудня місто довелось залишити, оскільки С. Петлюра підтягнув до нього свіжі сили. Армія Махно змушена була відступити.

Сімон Петлюра

ГОЛОВНА ПОРАЗКА С. ПЕТЛЮРИПротягом лютого 1919 р. Червона Армія переслідувала пет­

люрівців майже до самого кордону України. С. Петлюра із залишками свого війська перебрався до Галичини. Тут він з’єднався з Українською Галиційською армією (УГА), ство­реною Західноукраїнською Народною республікою (ЗУНР). Загалом обидві сили складали близько 100 тисяч чоловік. Але головною трагедією українського війська була не стільки нестача набоїв та провіанту, скільки неузгодженість між ар­

міями й урядом.Головний отаман готувався до походу на Київ, зайнятий

червоними. 2 серпня 1919 р. він розпочав наступ на Вінницю, Жмеринку і Житомир, в якому взяли участь 19 тис. галичан та15 тис. петлюрівців, і успішно оволодів ними. Після того Петлю­ра пропонував розвинути наступ у двох напрямках — на Одесу та Київ, вважаючи останній головним. Командувачі УГА, напро­ти, виступали за першочерговість одеського напрямку і вимагали створення спільного штабу об’єднаних армій. Лише після його організації наступ продовжився. ЗО серпня більшовики без бою залишили Київ, куди з тріумфом увійшли петлюрівці та війська УГА. На 31 серпня призначили урочистий парад військ. Хреща­тик вже був прикрашений портретами Петлюри, а сам він готу­вався до в’їзду в столицю на білому коні. Аж раптом в місті з’явилися три кавалерійських полки білогвардійців на чолі з ге­нералом Бредовим. Вони захопили Цепний міст, Печерськ і роз-

щрі'.Мітинг на Софійскому

майдані у Києві. 22 січня 1919 р.

зброїли петлюрівців. Незважаючи на те, що чисельність українських військ у місті у сім разів перевищувала чисельність противника, вони розгубилися і не змогли дати належний опір денікінцям. До того ж галичанські командири та й сам Петлюра до останнього сподівалися на військове співробітництво з А. Денікіним у боротьбі з большевиками. Та командувач Добровольчою армією, який приязно ставився до ЗУНР, напередодні відмовився від усіляких відносин саме з Петлюрою. Він ви­магав передати українську армію під його команду і скасувати незалежність УНР. Довідавшись про втрату Києва, отаман був у відчаї: вчорашня перемога обернулася ганебною поразкою. Він відмовився від приїзду до столиці. За ультимативною ви­могою денікінського командування Петлюра змушений був відвести свої частини до Василькова.

Після звістки про втрату Києва петлюрівську армію охопили сум’яття й паніка. Почався розвал частин і дезертирство. Це вже було не військо, а на­товп мітингувальників у шинелях. Невдовзі підрозділи УГА перейшли на бік Денікіна і разом з білогвардійцями пішли у наступ на петлюрівців.Отаман змушений був перейти до партизанської війни в тилу противника.Проте вона не тільки не мала успіху, а й через бандитські дії петлюрівських командирів Ангела, П’ятенка, Несміянова, що всюди лишали після себе кров та сльози, викликала обурення і спротив у пересічних українців. Пет­люрівські війська опинилися стиснутими з усіх боків: червоними, дені- кінцями і білополяками, а в тилу проти них виступали повсталі селяни.Штаб отамана ледве встиг проскочити через територію, зайняту повстанцями, до Проскурова, а потім Гусятина. Тут він був інтернований білополяками. Сам Петлюра 6 грудня 1919 р. у товарному потязі таємно перебрався до Польщі.

АММфМММ

Антон Івнович Денікін, розраховуючи на заплутану об­становку в Україні, сподівався без особливих зусиль за­хопити більшу частину країни. Та несподівано на шляху його Добровольчої армії встав Н. Махно. Після кількох запеклих боїв денікінці змушені були відступити у на­прямі Дону і Азовського моря. Махновці зайняли чи­мало важливих вузлових станцій, а також Бердянськ і Маріуполь. З січня 1919 р. тут був створений фронт, на якому частини Махна протягом шести місяців стри­мували Добровольчу армію. Боротьба на ньому набула жорсткого характеру. Кілька зухвалих партизанських наскоків у тил махновцям здійснив генерал Шкуро. Всі вони відзначалися особливою жорстокістю, від якої в першу чергу страждало трудове населення. Часто дені­

кінці влаштовували й єврейські погроми, піддавали по­лонених махновців різним витонченим катуванням:

прив’язували до гармат і розривали снарядами або спалю­вали на листах розпеченого заліза. Незабаром Махно сфор­

мував чотири піхотних і кавалерійських бригади, окремий артилерійський дивізіон і кулеметний полк. Його армія на­лічувала близько 15 тис. бійців. При ньому самому завжди знаходилася окрема кінна сотня — до 150-200 шабель.

Тачанка.Художник М. Греков

МАХНО ПРОТИ ДЕНІКІНА

Протягом 25-26 вересня 1919 р. махновські частини різко повернули на схід і пішли в лоб на денікінців. Під

селом Крутеньке відбулася битва першої бригади Махна з біляками. Ті відступили, намагаючись за­тягнути за собою махновців у пастку. Та хитрий батько не став переслідувати противника, а вночі всі свої сили кинув на білогвардійців, що розташува­лися біля с Перегонівка. Зав’язалася напружена і кровопролитна битва. Денікінцям вдалося відтісни­ти махновців на околицю села. Тоді вони пішли на

противника цепом. Це був критичний момент бою. Здавалося, що все скінчено. Коли раптом Махно зі

своєю сотнею врізався в тил ворога і зав’язалася руко­пашна. Перший офіцерський Сімферопольський полк

А. І. Денікін був розбитий і почав тікати. За ним кинулися й інші де- нікінські частини. Махно переслідував їх аж до р. Синюхи,

де продовжив січу. Кілька сотень денікінців загинули в річці, інших махновці на­здогнали й вирубали. По той бік Синюхи вони захопили штаб білих і резервний полк. У результаті цієї битви ворог втратив понад 10 тис. чоловік.

Армія Махна пересувалася з небувалою швидкі сію — 120 км на день. Незабаром вона взяла Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, переправилася через Дніпро і7 жовтня 1919 р. звільнила рідне місто батька — Гуляйполе. Невдовзі білогвардійці втратили Токмак, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь, Гришино. Тільки поблизу ставки Денікіна Махно був зупинений. До того часу силами його армії тилові час­тини білих були майже всі розбиті, воєнні склади знищені або потрапили до махновців, артилерійські бази на Бердянській косі та в Маріуполі ліквідовані, залізниці перерізані, зв’язок з портами Чорного і Азовського морів перерваний.Протягом жовтня—листопада денікінці зазнали нових поразок від махновців. Почався загальний розпад До­бровольчої армії, і невдовзі весь південь України зу­силлями Повстанської армії Махна був очищений від денікінців.

М. В. Фрунзе

ШТУРМ ПЕРЕКОПУ

Восени 1920 р. війська Південного фронту Червоної Армії на чолі з М. В. Фрунзе, які мали 186 тис. чоловік, 985 гармат і 4435 кулеметів, підійшли до Перекопсько- Чонгарських укріплень. За цими укріпленнями час­тини Руської армії генерала П. М. Врангеля, що на­лічувала 27 тис. чоловік, 213 гармат і 1663 кулемети, сподівалися протриматися до весни 1921 р. Проте Фрунзе одержав від Політбюро ЦК РКП(б) директи­

ву будь-якою ціною взяти Крим до весни.Штурм укріплень почався в ніч на 8 листопада при

1ГС морозі. Підрозділи 6-ої армії червоних на чолі з ко­мандармом О. І. Корком форсували бродом озеро Сиваш

і оволоділи Литовським півостровом. Тим самим вони ство­рили загрозу виходу в тил білогвардійцям, що захища­ли Перекоп. Одночасно 51-ша дивізія на чолї з комдивом

В. К. Блюхером розпочала фронтальну атаку Перекоп- ських укріплень. Але перший її наступ був відбитий. Це призвело до загрози блокування частин черво­них на Литовському півострові.

Більшовики дуже своєрідно «подякували» Махнові та його бійцям за допомогу в розгромі білогвардійців. Вони розробили операцію по ліквідації його Повстанської армії. Керував нею старий бойовий товариш батька — М. Фрунзе. В ході жор­стоких боїв йому практично вдалося знищити армію Махна. Сам отаман в серпні 1921 р. з групою побратимів перебрався до Румунії, а звідти — до Франції, де й помер 6 липня 1934р. Так скінчилося життя видатногореволюціонера-анархіста, проводиря селянської війни і талановитого полководця.

І

9 листопада червоні знову штурмували Перекоп і заволоділи його ключовою позицією — Турецьким валом, після чого білі відійшли на другу лінію обо­рони — Ішуньські позиції. Проте їхня чисельність була недостатньою, і 12 листопада червоні про­рвали Ішуньські укріплення. Невдовзі Червона Армія оволоділа всім Кримським півостровом.Останніми містами, які були взяті нею 15- 17 листопада без бою, стали Севастополь, Керч і Ялта. Відступаючим військам Врангеля вдалося відірватися від переслідувачів на 1-2 переходи і частково евакуюватися за кордон або здатися в полон.

Важливу роль у битві за Перекоп і за міста Крим­ського півострова відіграли загони махновців під в. К. Блюхеркомандуванням С. Каретникова, що налічували до 3600 чоловік (за іншими даними — 1700 бійців).

Нестор Махно

Вони були об’єднані в Кримську групу військ. Махнов­ці брали участь у форсуванні Сиваша під шаленим вогнем білогвардійців, а потім разом із стрілецькою і кавалерій­ською дивізіями червоних громили їх на Ішуньських по­зиціях. 11 листопада кулеметниий полк батька Махна, використовуючи свою улюблену тактику ведення бою, відчайдушно помчав на тачанках назустріч білій кінноті, а потім розвернувся і вдарив по ній з 250 кулеметів. Лише в цьому бою з махновцями білогвардійці втратили до 500 бійців, майже стільки ж було взято в полон. Проте радянські історики довгий час замовчували або прини­жували ступінь участі бійців батька Махна у взятті Пе­

рекопу.Битва за Крим стала фіналом масштабного й безпощадно­

го зіткнення білих і червоних. З узяттям Червоною Армією Кримського півострова був ліквідований останній крупний організований фронт Громадянської війни.

«Ж задВШ

КРЬСНОИ АИМЙИ «СЛАВА- _РОЛИНА'МАТЬІ

і ЗОВЕ*■ г

(ИК»К*Л

Шсд4

В бояхпід Радеховим відзначились воїни 10-оїтан- кової дивізії на чолі з полковником С.Я. Огурцовим. Під Луцьком відважно билися бійці 1 -ої артилерійської протитанкової бригади генерала К. С. Москаленка.

ПОДІЇ ПІД БРОДАМИЗ перших днів Великої Вітчизняної війни у районі Луцька

розгорнулися напружені бойові дії. Південно-Західний фронт задіяв тут шість механізованих і три стрілецьких кор­пуси. Особливо важко було зосередити механізовані части­ни, оскільки починаючи з 22 червня 1941 р. вони вели за­пеклі бої в розташуваннях своїх армій. Для висування їх на рубежі розгортання 9-го корпусу генерала К. К. Рокосов- ського і 19-го корпусу генерала М. Фекленко довелося за

короткий час здійснити марш-кидок у 200-400 км. Протягом 23-29 червня в районі Луцька, Радехова, Бродів та Рівно роз­горнулася небувала в історії зустрічна танкова битва. Головні

Генерал зусилля військ Південно-Західного фронту спрямовувалисяК. К. Рокосовський на розгром 1-ої німецької танкової групи. Вона наступала в

смузі суміжних флангів 5-ої армії генерала М. І. Потапова і6-ої армії генерала І. М. Музиченко. Розрив між ними досягав

50 км. Радянським військам протистояли 9-та,11-та, 13-та, 14-та і 16-та дивізії 1-ої танкової групи Е. Клейста. їх підтримува­

ли 6-7 піхотних дивізій 6-ої польової армії гітлерівців.На світанку 26 червня радянські війська ви­

йшли в район Рівна. З боку Луцька вони нанесли удар на Дубно, а з району Броди — у напрямі Радехова, Со- каля і Берестечка. Дії Червоної Армії з повітря підтри­мувала фронтова авіація та далекобійний бомбарду­вальний авіакорпус. Проте організувати чітку

взаємодію ВВС з сухопутними війська­ми не вдалось.

Протягом тижня йшли безперервні бої, які відзначалися динамічністю та гостротою ситуацій. Завдяки ним

29 червня фашисти зазнали значних втрат і були відкинуті від Рівна на 20—25 км. Особливо рішуче діяли танкісти 8-го механізованого корпусу під командуванням генерала Д. І. Ря- бишева. Він сам очолив пересувну групу в складі 34-ої танкової дивізії. Вміло використовуючи бойові якості танків КВ і Т-34, вона завдала значної шкоди 16-й танковій ди­візії німців і частинам 3-го мото­ризованого корпуса. Удар мав таку потужність, що й наступного дня фашисти не змогли перейти у наступ.

Для відсічі ударів Червоної Армії німецькому командуванню армій групи «Південь» довелося 27-29 червня ввести в бій нові дивізії. Завдяки цьому вони на­несли радянським військам по­разку і ті змушені були відступити.

В результаті семиденного проти­стояння наступ гітлерівців на цьому напрямку призупинився. 1 -ша танко­ва група і основні сили 6-ої польової армії ворога опинились втягнутими в затяжні бої в південній частині Полісся. Ця танкова битва уві­йшла в історію як найбільша се­ред танкових битв Другої світової війни. Варто лише зазначити, що в ній взяли участь до 2,5 тис. тан­ків з обох боків.

Внаслідок цієї битви німці втра­тили 300 танків, а Червона Армія — майже всі.

БОРОТЬБА ЗА ХАРКІВПерше звільнення міста розпочалося у травні 1942 року.

Протягом трьох днів у результаті запеклих боїв оборона нім­ців була прорвана, проте вони встигли підтягнути підкріплен­ня й перейти до контрнаступу. В результаті радянські війська потрапили в котел: 240 тис. бійців опинилися в полоні.

Друга спроба звільнити місто відбулася навесні 1943 р., у ході наступальної операції силами Воронізького фронту на чолі з генералом М. Ф. Ватутіним. За перші її дні бійці фронту

просунулися на 120 км і створили реальну загрозу оточенню німців під Харковом. Аби виправити становище, ті підтягнули

туди найвідбірніші, елітні підрозділи — танкові дивізії СС «Рейх» Генерал і «Адольф Гітлер», моторизовану дивізію «Велика Німеччина».

І. С. Конев Долаючи запеклий опір німців, радянські війська щільно стисликільце навкруги міста. Не допомогла навіть лють останнього резерву ворога — танкової дивізії СС «Мертва голова». Наносячи потужних ударів з трьох напрямів, радянські бійці 15 лютого ввірвалися в місто. Проте радість визволителів була передчас­ною. Відбірні танкові дивізії, озброєні важкими танками «Тигр», пішли у контрнаступ, очолений фельдмаршалом Манштейном. Бажаючи піднести фюреру, який на той час мав відвідати Запоріжжя, подарунок у вигляді повернення Харко­ва, він 16 березня знову захопив місто.

Під с. Соколовим 8 березня 1943р. вступив у бій \ 5 з фашистами тільки-но створений чехословацький І [ батальйон на чолі з полковником Л. Свободою. За і проявлену тут мужність надпоручикцього баталь- \ йону О. Яроиі став першим іноземцем, що отримав І’ звання Героя Радянського Союзу.

-аь- . •£• ~ 5

У березні 1943 р. під с. Таранівкою 25 гвардійців §Ц взводу гвардії лейтенанта П. Широніна п ’ять діб | | стримували набагато переважаючі сили противника, Щ знищивши ЗО німецьких танків і бронемашин, 6 гар- щ мат. Усім їм було присвоєно звання Героїв Радянського Щ Союзу.

§§ На честь звільнення Харкова 10 ди- | | II візіям, що особливо відзначилися в боях Ц ®| за нього, присвоїли назву «Харківські». §

■ Юі НК . .

Влітку 1943 р. почався контрнаступ на Бєлгородсько-Харківському напрямку під назвою «Полководець Румянцев». Відповідно до нього, війська Воронізького й Степового фронтів, аби нанести удар по ворогу, який призвів би до розсічення його групувань на дві частини, за 12 діб подолали 120 км. Німці виставили проти них 18 дивізій (близько 200 тис. чоловік). На озброєнні у них було майже 100 лі­таків, 600 танків і понад 3 тис. гармат. Але радянські війська мали значну перевагу в силі: 980 тис. чоловік, 12 тис. гармат і міно­метів, 2400 танків і 1300 літаків. Німці пере­кинули на харківський напрям частини з ін­ших ділянок фронту, проте затримати наступ радянських військ не змогли. 23 серпня місто було звільнене, і над славетним будинком Держпрому піднісся червоний прапор.

Ни ЙРЖ

М. Ф. Ватутін — видатний Щ український полоководець. Очолю- ^ ват ним війська визволили не лише || Київ, а й всю Лівобережну Україну, щ$$шттмтіштттттшііті&шШ

БИТВА ЗА КИЇВ

М. Ф. Ватутін

Бої за Київ — одна з найтрагічніших сторінок війни. У ве­ресні 1941 р. у так званому «Київському котлі» опинилися4 армії Південно-Західного фронту. В цю криваву м’ясорубку потрапило 700 тис. бійців. 19 вересня Київ зайняли окупанти, які хазяйнували тут 778 днів. За цей час від розстрілів, голоду і хвороб загинуло понад 200 тис. киян, понад 100 тис. були вивезені до Німеччини. Протягом 29-30 вересня 1941 р.

у Бабиному Яру розстріляли близько 150 тис. євреїв, українців, росіян, циган. Ця страшна трагедія стала найвідомішим при­

кладом нелюдської жорстокості фашистів.Німці надавали великого значення обороні Києва, оскільки

захоплення його загрожувало всьому німецькому угрупуванню на Правобережній Україні. Вони всіляко укріплювали правий берег Дніпра, створивши там потужне укріплення «Східний вал». На київському напрямі знаходилися групи армій «Пів­день» та «Центр», що нараховували 31 дивізію чисельністю до 500 тис. чоловік.

/* V'і--- V

Про звільнення Києва, який отримав назву «місто-герой», країна салютувала 24-ма залпами небувалої до того кількос­ті гармат — 324.

Війська 1-го Українського фронту налічували 671 тис. чоловік. Проте командувач фронту, генерал М. Ф. Ватутін вважав, що атакувати німців краще раптово, після стрімкого форсування Дніпра. Голов­ний удар він планував нанести з Букринського плацдарму, а допоміжний — з Лютезького.

Букринський плацдарм був створений до 22 ве­ресня силами однієї роти. Під вогнем всього за11 днів вона звела міст довжиною 700 м. Тим часом гітлерівці підтягнули сюди 10 дивізій. При форсу­ванні Дніпра близько 1,5 тис. радянських бійців було вбито й поранено — від їхньої крові навіть вода в річці стала червоною. У жовтні 1943 р. угрупуван-

ня 1-го Українського фронту силами трьох армій двічі наступало з Букринського плацдарму. Та просування їх ускладнювала дуже пересічена місцевість, мінні поля і вогневі засоби ворога. Через це Букринський плацдарм став братською могилою для десятків тисяч бійців і подальші дії з нього були недоцільні. Головний удар мав бути нанесений з Лютезького плацдарму. Для цього протягом 8 ночей здійснили таємне перегрупування військ фронту. Замість перекинутих на нові місця танків встановили макети, зробили фальшиві вогневі позиції, зімітували роботу радіо­станцій. Здійснивши розкислими від дощів шляхами 200-кілометровий марш, бійці переправилися на Лютезький плацдарм. Німці так ні про що і не здогадалися.

Наступ радянських військ розпочався 3 листопада з Лютезького плацдарму. Першими в прорив увійшли армії генералів К. С. Москаленка та І. Д. Черняхів- ського. Потім були задіяні танкова армія генерала Рибалки та інші. Завдяки цьому оборона німців була прорвана. У ніч на 5 листопада в бік Києва з засвіченими фарами, під виття сирен і з безперерв­ним вогнем рушили танки. Війська 1-го Україн­ського фронту нанесли тяжку поразку німецькій армії «Південь» і 6 листопада звільнили Київ. За мужність і відвагу в цій битві 65 частин і з’єднань отримали звання «Київських».

Г. К. Жуков

«УКРАЇНСЬКИМ СТАЛІНГРАД»«Канни на Дніпрі», «Український Сталінград», «Кор-

сунь-Шевченківське бойовище» — так називали перемогу радянських військ під Корсунем. Ця воєнна операція ввійшла в історію війни як блискучий взірець оточення й знищення в короткий термін (менше місяця!) великого угрупування противника (170 тис. чоловік).

Напередодні наступу радянських військ Корсунь- Шевченківський виступ обороняли 16 дивізій та мотори­

зована бригада СС «Валлонія», загальною чисельністю до 170 тис. чоловік. Цього було замало, і командувач групи армій

«Південь» Манштейн пропонував терміново відвести війська від Канева й Корсуня. Проте Гітлер цього не дозволив.

Наприкінці січня 1944 р. радянські війська на чолі з М. Ф. Ватутіним після напружених боїв замкну­

ли кільце оточення ворожого угрупування. В Корсунь-Шевченківському котлі опинилися

10 німецьких дивізій, одна бригада, кілька артиле­рійських, танкових та інженерних частин (80 тис.

чоловік). Вони несамовито намагалися вибратися з нього. Бої на суші і в повітрі не припинялися ані вдень, ані вночі. Аби уникнути зайвого кровопро­лиття, 8 лютого радянське командування запропо-

Німецьке командування впер­то замовчувало сумний факт зни­щення великого угрупування військ у Корсунь -Шевченківському котлі. Побоюючись катастрофічного за­непаду морального духу у військах, Гітлер навіть розіграв фарс, на­городивши «за видатні заслуги» генерала Ліба і командира, танко­вої дивізії «Вікінг» Галле — саме тих, хто кинув напризволяще вій­ська під Корсунем.

нувало німцям капітулювати, але вони продо­вжували опір. Тоді радянські частини 10 лютого перейшли до вирішального наступу. Тепер ними командував І. С. Конєв, а координацію дій 1-го і 2-го Українських фронтів здійснював Г. К. Жуков. До 15 лютого резервні німецькі сили повністю себе вичерпали, і оточені в котлі фашисти одержали наказ пробиватися само­стійно. Смуга їхнього прориву була завширшки 5 км. Вийшовши з кільця біля с. Шендеровки, німці відразу потрапили під шалений артобстріл. Радянські танки із запаленими фарами, трасуючі залпи «катюш», завивання авіабомб, шквал мінометного вог­ню, прицільні постріли артилерії і танків — усе це нагадувало пекло. Німці да­ремно металися на так званому Бойковому полі (між селами Комарівкою і Хильками) у пошуках лазівки в радянській обороні. Лише невеликій частині оточених вдалося пробитися до своїх. Усього в кільці оточення було знищено 55 тис. чоловік, 18 тис. здалися в полон. Німці втратили під Корсунем 430 лі­таків, 155 танків, 376 гармат, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів. Проте й радянські втрати були дуже значними (80 тис. чоловік).

За виявлені в Корсунь-Шевченківській битві мужність і відвагу тисячі солдатів були удостоєні бойових нагород, понад 100 з них стали Героями Ра­дянського Союзу, 23 частинам і з’єднанням присвоїли звання «Корсунських», а місто Корсунь-Шевченківський нагородили орденом Вітчизняної війни І ступеня.

На честь перемогиу Корсунь-Шевченківській битві біля Стеблова споруджений меморіал «Радянській армії слава!» у вигляді залізобе­тонного кільця 7,5 м заввишки — символу оточення німецьких військ. А в Корсунь-Шевченківському працює Музей історії битви, де можна побачити діораму, що яскраво відтворює ці події.

Поразка під Керчю і Феодосією так розлюти­ла Гітлера, що він нака­зав кинути до в’язниці командуючого 42-м ар­мійським корпусом гене­рала Шпонека.

Фашисти захопили Керч 16 листопада 1941 р. Проте під­корити місто їм не вдалося. Озброєну боротьбу з ними вели керченські партизани, які сформували два загони з 18 тис. людей — Старокарантинський і Аджимушкайський.

Тим часом радянське командування розробило план ве­ликої десантної Керченсько-Феодосійської операції. Відпо­відно до неї, 26 грудня 1941 р. кораблі Азовської флотилії з десантниками вийшли в море, аби досягнути узбережжя на світанку. Та їм завадив сильний шторм, і десантникам дове­лося стрибати у крижану воду і відразу йти в атаку. Невдовзі в німецький тил був скинутий парашутний десант. Все це призвело до паніки в штабі Манштейна. Невдовзі керченське

угрупування німців опинилося під загрозою оточення і ЗО грудня залишило Керч.

Через три доби розпочалася така ж сама операція в районі Фе­одосії. Гітлерівці в паніці тікали на «велику землю», і радянські війська вже до 2 січня 1942 р. звільнили весь Керченський пів­острів. За своїми масштабами Керченсько-Феодосійська операція вважається найкрупнішою з морських десантних операцій Вели­кої Вітчизняної війни.

Проте 15 травня 1942 р. німці знову повернулися до Керчі. Друге взяття міста обійшлося армії Манштейна дорогою ціною: було втра­чено десятки тисяч загиблими й пораненими, а 22-га танкова дивізія

ЗВІЛЬНЕННЯ КРИМУ

За героїзм і відвагу, проявлені у боях за Керч, 21-гиа частина отримала назву «Керченська», а самому місту у 1973 р. було присвоєно звання «місто-герой».

була майже повністю знищена. Фашисти лютували в місті 17 місяців. Першими, з ким вони розправилися, були 15 тис. вій­ськовополонених. Втрати міського насе­лення становили 14 тис. чоловік. Проте

місто не припинило боротьби з окупантами. Центром її стали Аджимушкайські каменоломні. Операція по звільненню Керчі розпочалася 1 листопада 1943 р. Після сильного вогню батарей з Тамані десантники висадилися на узбережжя в районі Ельтігену. Долаючи запеклий опір німців, вони захопили плацдарм завширшки5 км. 36 діб героїчно билися десантники на цьому маленькому клаптику землі, який увійшов в історію як «Вогненна земля». Німцям так і не вдалося скинути їх в море. А в ніч на 7 грудня вони стрімким ударом прорвали вороже кільце і з боями ви­йшли до Керчі. Та після підходу німецьких резервів їх евакуювали.

Німці зосередили на півострові численну армію — понад 195 тис. чоловік. Ра­дянська сторона мала тут 470 тис. чоловік. 10 квітня 1944 р., прорвавши оборону противника, червоноармійці оволоділи Джанкоєм. Наступного дня була звільнена й Керч. Те, що побачили там визволителі, глибоко вразило їх: майже все місто було зрівняно фашистами з землею, а із 104 тис. городян в живих лишилися лише... 34 чоловіка. Злочини фашистів у Керчі фігурували на Нюрнберзькому процесі.

Аджимушкай по праву називають «керченським Брестом». Німці намага­лися захопити каменоломні, обстрілю­ючи їх артилерійським і мінометним вогнем, підриваючи виходи з них. Вночі аджимушкайці здійснили вилазку і віді­гнали ворожу охорону. Тоді 24 травня гітлерівці здійснили жахливий злочин ~ пустили до каменоломень отруйні гази. На подив карателів ніхто з партизанів так і не здався. 170 днів і ночей вони ге­роїчно билися з ворогом.

Генерал Р. Я. Малиновський

<

ГЕРОЇЧНІ ДНІ ОДЕСИЗ перших днів війни Одеса перетворилася на фронтове

місто. З 5-го серпня 1941 р. вона опинилася в облозі — почався відлік її легендарної 73-денної оборони. Ворог планував за­хопити місто з ходу. На 10 серпня вже навіть був призначе­ний парад військ, та святкування перемоги довелося не­одноразово переносити.

Противник зосередив біля Одеси 7 дивізій і моторизовану румунську бригаду. Він невпинно підтягував сюди резерви.

Та охоплене в кільце місто продовжувало чинити опір. Ні­мецькі й румунські бомбардувальники щоденно здійснювали нальоти на місто. Іноді вони продовжувалися всю ніч, а протя­гом дня ворожі «яструби» з’являлися по 10-15 разів. За весь час оборони Одеси ворожа авіація 350 разів бомбардувала місто. Особливо сильний натиск ворога прийшовся на східний сектор оборони міста. Тут противнику вдалося прорватися на пере­

шийок між Куяльницьким лиманом і морським узбережжям. Звідти він вів систематичний обстріл Одеси. 22 серпня по угру- пуванню румунських військ червоноармійцями було завдано комбінованого контрудару. У районі с. Григорівка бойові кораблі під командою контр-адмірала С. Г. Горшкова висадили полк морської піхоти. Одночасно у ворожий тил був скинутий пара­шутний десант. На Фонтанці і Гільдендорфі назустріч десант­никам вийшли частини двох стрілецьких дивізій. Завдяки цьому

узгодженому удару з суші, моря й повітря румунські частини були розбиті і відкинуті на 5-8 км від міста. Ворог втратив понад 160 тис. чоловік, до 100 танків в 200 літаків.

- •• - ■І .**?Б5»»2

Почесне звання «місто-щЯЯЩ герой» було присвоєно Одесі |І 8 травня 1965року.Штвтшмжттттвіїїітгзжяія

Проте героїчна оборона Одеси була лише частиною великої битви, що розгорнулася на величезних про­сторах від Білого до Чорного моря.І, хоча Одеса вистояла, загальне ста­новище на фронтах складалося не на користь Червоної Армії. Чорномор­ський флот вже не міг забезпечити ведення боїв на двох фронтах —Одеському й Кримському. Тому було прийнято рішення використати вій­ська Одеського оборонного району для посилення захисту Севастополя й Крим­ського півострова. Протягом 1-16 жовтня Чорноморський флот здійснив передисло­кацію військ. За цей час таємно була про­ведена евакуація військових частин і озбро­єння. З цією метою 24 морські транспорти здійснили до Одеси 51 рейс, а 23 військові кораблі — 33 рейса. До Криму і Кавказу вони доставили 86 тис. бійців, 462 гармати, 19 103 т боєприпасів, 24 танки, 16 пан­церників, 1158 автомашин, близько 10 т устаткування. В історії війн не було ще такого випадку, щоб ціла армія з озброєнням і боєприпасами таємно від ворога за­лишила свої позиції, навантажилася на кораблі і майже без втрат перебазувалася на інший фронт. Таким чином, Одеса була залишена радянськими військами. Та місто не здалося ворогові. Понад 20 тис. одеситів зосередилися у підземних лабі­ринтах міста — катакомбах. Тут діяли 6 партизанських загонів, які знищували ворога. Тяжкі 907 днів окупації завершилися для Одеси лише навесні 1944 року.10 квітня 1944 р. у ході наступальної опе­рації, яку здійснювали війська 3-го Укра­їнського фронту на чолі з генералом Р. Я. Малиновським, уродженцем Одеси, місто квітучих акацій було звільнено.

Зараз у с. Нерубайське, у ката­комбах діє меморіальний комплекс і Музей партизанської слави.

«ЛЕГЕНДАРНИМ СЕВАСТОПОЛЬ НЕПРИСТУПНИЙ ВОРОГАМ!»

Оборону Севастополя, що тривала 250 діб, можна поділити за характером бойових дій на три етапи: перший —з ЗО жовтня по 21 листопада — відбиття першого наступу ворога, другий — з 22 листопада по 31 грудня 1941 р. — від­биття другого наступу, третій — з 1 січня по 4 липня 1942 р. — відносне затишшя і третій наступ. Німці зосередили під ле­

гендарною фортецею 11-у армію Манштейна, до якої входило8 дивізій, румунська бригада і 40 полків артилерії. З повітря її підтримували 350 літаків. Натомість Севастопольський обо­ронний район у складі Приморської армії, частин берегової оборони, морської піхоти і частини авіації Чорноморського флоту налічував лише 52 тис. чоловік, 170 гармат і близько

100 літаків. Проте взяти сходу місто німцям не вдалося. Його захисники чинили рішучий опір. Особливий героїзм проявили бійці 54-ої берегової батареї, які три дні відбивали атаки і висто­яли навіть тоді, коли на них пітпли ЗО німецьких танків. Батарея загинула, так і не здавшись ворогові.

17 грудня німці нанесли головний удар в районі Бельбекської долини. Червоноармійці три доби несамовито відбивалися і лише після значних втрат змушені були відійти. Невдовзі до Севасто­поля прийшла підтримка з Новоросійська і Туапсе на крейсерах «Червоний Крим», «Червоний Кавказ», лідерах «Ташкент»,

«Харків», міноносцях «Незамож­ник» і «Бадьорий». Під обстрілом артилерії вони прорвалися до Пів-

Генерал І. И. Петров

Сьогодні відомо, що евакуйовані з міста ще 1 липня 1942р. генерал Петров зі штабом, командуючі дивізіями та флотом «забули» про виведення за одними даними понад 5 тис., за ін­шими — близько ЗО тис. бійців Приморської армії. Залишені без боєприпасів, їжі, води і медикаментів, вони відбивалися до 4 липня, а потім, даремно чекали евакуації Натомість прийшли гітлерівці: поранених: пристрелили, інших відправили до табо­рів. А потім тих, хто вижив, радянська влада назвала зрадниками...

нічної бухти, і морська піхота відкинула ворога за Бельбекську долину. Проте німецьке командування вводило нові резерви. Кількість ворожих атак зроста­ла, сягаючи 10-15 на день. Часто бої перетворювалися на рукопашні сутички. Окремі висоти неодноразово переходили з рук у руки. 2 червня на місто налетіла ворожа авіація. За цей день на вулиці впало 3500 фу­гасних і кілька тисяч запалювальних бомб. 7 червня німці розпочали третій штурм Севастополя. І зновупершими вступили в бій морські піхотинці і бійці берегової батареї, яка була об­стріляна 700 снарядами з велетенської гармати «Дора». Через сім днів на батареї закінчилися снаряди, і тоді бійці стали стріляти... учбовими болванками. А коли скінчилися й вони, всі бійці загинули. Німцям все ж вдалося прорвати оборону міста. 29 червня вони захопили Корабельну сторону. Проте незламним залишався зранений Малахів курган. Та коли й там скінчилися боєзапаси, бійці підірвали гармати й відступили. В умовах нестачі зброї, боєприпасів, їжі та води вони трима­лися ще п’ять днів. 328 червня вже нікому було ховати загиблих і тіла просто ски­дали в море. ЗО червня прийшов наказ залишити місто. Протягом 250 днів сева­стопольської оборони німці втратили близько 300 тис. вбитими й пораненими, велику кількість зброї та техніки.

Серед оточених і розбитих у Бродівському котлі були щ й вояш дивізіїВаффен, СС «Галичина» — українського з’єднання р?‘ у складі німецьких армій. У 1945р. після поповнення, дивізії вони | | воювали й вмирали «заради загальних інтересів Німеччини» рі у Словаччині та Югославії, де біти партизанів і учасників руху !%; опору фашистам. Важко погодитися з тим, що такі бойові дії ш мали відношення до завоювання незалежності України.

ЛЬВІВСЬКО-САНДОМИРСЬКА ОПЕРАЦІЯНа львівсько-сандомирському напрямку лінія фронту про­

стягнулася на 440 км. Тут займала оборону німецька група армій «Північна Україна» на чолі з генералом И. Гарпе, що мала 40 дивізій і 2 піхотні бригади (900 тис, чоловік).

13 липня 1944 р. розпочалася наступальна операція на цьому напрямі. Мета її полягала в розгромі групи армій Гарпе, звіль­ненні Західної України й початку визволення Польщі. Її здій­снювали війська 1-го Українського фронту при взаємодії з 1-им Білоруським фронтом. 15 липня вони завершили прорив німець­кої оборони і перейшли у наступ на рава-руському напрямі. Маршал І. С. Конєв увів у бій кінно-механізовану групу генералаВ. К. Баранова, яка розбила моторизовану дивізію німців, фор­

сувала Західний Буг і оволоділа Деревлянами. Од­ночасно війська армії генерала В. М. Гордова ви­йшли в район Сокаля. 1-ша гвардійська танкова армія на чолі з генералом М. Є. Катуковим захопила плацдарм в районі Доброчина і оточила бродовське групування противника. Після цього радянські частини вступили на терени Польщі.

На львівському напрямі становище було склад­нішим. Аби прискорити і і юсилпти тут наступальні

дії, були задіяиі частина танкової армії Рибалки і авіація. Після впертих боїв ра­дянські війська вклинилися в оборону противника південнініе с. Колтов, утво­ривши так званий «колтовський коридор»18 км завдовжки і 6 км завширшки, який прострілювався артилерійським і міно­метним вогнем. Німці намагалися тут пе­рейти до контратаки, та цьому завадив танковий Кантемирівський корпус гене­рала П. П. Полубоярова. У той же 6-кіло-

метровий коридор ввійшла і танкова армія генерала Д. Д. Лелюшенко. їхніми спільними ударами на львівському і рава-руському напрямах ворожа оборона була розсічена. У той же час 1-ша гвардійська армія генерала Гречки нанесла удар у на­прямку Бережан й знищила зосереджені там німецькі війська.

За шість днів наступу радянські війська досягли значного оперативного успіху. Німецька оборона була прорвана на обох напрямах фронту довжиною 200 км. Чер- воноармійці оволоділим. Буськомі Бережанами, завершиш оточення бродівського групування ворога з 8-ми дивізій. Вирватися з котла німцям так і не вдалося. Вони втратили тут понад 35 тис. вояків, ще 17 тис. було взято в полон.

Після виходу радянських військ на підступи до Львову головні зусилля були зосереджені на львівсько-перемишлянському напрямі. Із заходу вони наступали на Львів, а зі сходу — на Перемишль. Прорвавши сильну кругову оборону Львова, вони п’ять днів билися на вулицях міста. Німецьке командування почало спішно відводити війська в бік Самбора. 27 липня радянські частини завершили звільнення Львова і попрямували до Вісли, на терени Польщі.

В ході львівсько-сандомирської операції була розгромлена група армії «Північна Україна»: 3 56 дивізій противника, що брали участь в цій битві, 8 були знищені вщент, а 32 втратили від 50 до 75 % свого складу.

СКАТЕ ВАТТЬЕЗ (Ж ТНЕ ТЕККІТОКУ ОГ ІЖКАШЕІп іЬе Ьізіюгу о і" Іікгаіпе ЬаШез аге по£ опіу ІЇіе ехатріез о£і:Ье т ії і сагу агі, уісіюгу

апсі соига§е Ьиг гЬеу аге аізо ресиїіаг сіігопісіе о£ 1і£е о£ оиг соїтігу. Атоп§ іЬет іЬеге шеге аітозі: по сопс|иегііі^ ЬаШез: є у є п іп ргіпсеїу апсі Соззаскз сіауз тагсЬез \\гсге геїасесі ЬогЬ ш їЬ гЬе саріигез о£ £огеі§п гегтогіез апсі шШі іЬе з іт л іє а§аіпз1: сЬс гісіез о£ шагііке пеі§ЬЬогз. Зо іЬе аііаск о£ Ргіпсе ОІеЬ Тзаг^гасі ог саріиге о£ КЬегзопез Ьу Уоіосіушуг £огсес1 Вугапгіит ію сопзісіег Куіу Киз, апсі г,Ье тагсЬез оі" іЬе ХарогогЬіап Соззаскз іо Сгітеа апсі Тигкеу §ауе іЬспі поі опіу а ЬооСу ЬіП ііюпзапсіз оі' іЬе ІІкгаіпіап сарііуез \¥сге аізо гешгпесі коте.

ТЬе тозі: рготіпепі ЬаШез Шок ріасе оп Іітез оі" кіЬсгаііоп шаг о£ іЬе ІІкгаіпіап реоріе ипсіег іЬе Іеасіег оі В. КЬтеїпіізку. Кз уісїогіез Ьесате іЬе ехатріез о£ ітргоуіп§ о£іЬе тіїііагу зкіїї оШкгаіпіапз, Ьегоізт, йгтпезз апсі іо у є і о Моікегіапсі. Виі, ипіогйтаїеіу, іїіеге шеге а Іої о£ ехатріез, шЬеп ІІкгаіпіапз іои^кг а^аіпзі еасЬ оіЬег (ипсіег Копоіюр апсі Роїсауа, іп іЬс уеагз о£ Сіуіі апсі ш о шогісі шагз).

Еуегу ЬаШе шаз а зіер оп гЬе шау о£ іпііігагу зкіїї. Саріиге оі'Тзаг^гасІ апсі сІе£еа£ оі: КЬогагіі ісапіс тіїііагу зігаїа^ет, сагпа§е ипсіег Китеуку — гЬе ипіоп а^аіпзі: §епега1 епету, Кііоііпзка шаг апсі СЬі§і гіпзкі тагсЬез — йгтпезз апсі епсіигапсе, ЬаШез іп іЬе сіауз оГ Сеїтапаї сіауз — іо гЬе агг о і’ тапоеиугіп§. ТЬе Ьгі^Ьг ехатріез о£ ЬаШез о£ Ье§іппіп§ о£ XX сепіигу із а й§Ьї £ог Вшзіїоузкіу ЬгеасЬ-і;Ьгои§Ь, Кагегіпозіау, Куіу апсі Регекор. Іп іЬе ЬаШез оГ іііе Рігзі апсі Зесопсі ч\ оіТс1 шагз 1аг§е-зса1ес1 аііаскз ші£Ь сЬе рагіісіраііоп о£ аіі кіпсіз о£ Сгоорз Ьасі а с іє с із іу є

і§пійсапсе. ЕхасІІу зисЬ аге 15 рготіпепі орегайопз о£ТЬе Сгеаі Раггіоііс шаг шЬісЬ Шок ріасе оп (:Ье їеггіїогу о£ Іікгаіпе, шЬісЬ арргоасЬесІ іііе Уісгогу, а 65 аппіуегзагу о£ шЬісЬ \¥е сеІеЬгаге ргезепііу сіау.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ1. Акулов М. Р. Керчь — город-герой. — М.: Воениздат, 1980 г. — 176 с.2. Баграмяп И. X. Город-воин наДнепре. — М.: Политиздат, 1965. — 100 с.3. Броди: Збірник статей і нарисів. Львів, 2003.4. Вагман И. Я., Мац В. А., Циолковская А. В. 100 знаменитих полководцев. — Харьков: Фолио, 2 0 0 4 .- 5 1 1 с .5. Великая Отечественная война, 1941-1945. Собития. Люди. Документи: Краткийистори- ческий справочник. — М.: Политиздат, 1990. — 464 с.6. Видатні постаті в історії України ІХ -Х ІХ ст. / В. І. Гусєв та ін.. — К.: Вища школа, 2002.- 3 5 9 с.7. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К.: Вища школа, 1994. — 539 с.8. Карнацевич В. Л. 100 знаменитих сражений. — Харьков: Фолио, 2004. — 543 с.9. Котляр М .Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі — К.: 2005. — 414 с.10. Лукіянович Д.Я. Маківка — гора стрілецької невмирущої слави. — Львів, 2005.11. Мицик Ю. А., Плохой С. М., Стороженко І. С. Як козаки воювали. — Дніпропетровськ, Промінь, 1990. — 302 с.12. 50 знаменитих загадок истории Украини. / А. Кокотюха и др. — Харьков: Фолио, 2008. - 510 с.13. Нартов В. В. Найвидатніші гетьмани та кошові отамани України. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 320 с.14. Неверов И. М. Севастополь. — М.: Политиздат, 1983. — 206 с.15. Скляренко В. М., Батий Я. А., Папкова М. А. Все об Украине. — Харьков: Фолио, 2008. - 572 с.16. Сокульський А. Л. Морські походи запорожців. — Дніпропетровськ: Січ, 1995. — 218 с.17. Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і Запорізька Січ кіни,я XVI — середини XVII сто­літь. Кн. 2. — Дніпродзержинськ: Видавничий дім «Андрій», 2007. — 418 с.18. Усиченко Ю. И. Одесса. Страницьі героической защити и освобождения города-героя. 1941-1944. — М.: Политиздат, 1978. — 174 с.

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ:Нйр://икшкіре(1іа.ог§/тікі/ФедоровичШ р://ик.№ Ікіре(Ііа.ог£/ткі/ПереяславськаІгйр://ЬераЬиисуса.Ьу.т/кгіе§/5/3.кіт1Ь,ир:// і̂Ь^а^у̂.к^.иа/е^іЬ/та^кеVІск/іот1/Ш р://ттт.геас}Ьоокг.сот/Ьоок/200/7617МтІШр://т&тюію.І8іогуа/ги/Ьоок/икгкІ5.ркрІгйр://ттт&.икг5Іог.сот/(Ііку/(ІікуШр://х0Тютю.со$$асМот.сот/Ьоок/Ьоокуіюг/І5к2/сотт.кітІкир://г0Ш)т.ка2ак.(Іп.иа/§е{тапі/іга5.кЬпІкйр://ттт).ког5т.іс.ск.иа/кйр://хюхюхю.каі<іатака.ощ.иа/0066.кітІ

Науково-популярне видання ж Для дітей середнього Ш К ІЛ Ь Н О Г О ВІК^Я

ядро Володимир Володимиров

Видатні битви на У країні

Головний редактор О. А. Кравець ВБК 63.3 (4УКР) ,

Відповідальний редактор І. В. ЄфімоваЛітературний редактор М. М. Булахова

Дизайн та макетування О. О. БрюховецькийКоректор Ю. Є. Матузкова

Художній редактор В. В. КуликТехнічний редактор Г. В. Корнєєвець

Сядро В .В .С99 Видатні битви на Україні. — Харків: «ТОРСІНГ ПЛЮС», 2010, — 95 с. іл.

978-966-404-970-9

У багатоілюстрованому виданні зібрана інформація про історичне минуле України, про битви на її території, які є не лише взірцями воєнного мистецтва, звитяги й мужності, а є своєрідним літописом життя країни. Насичений ілюстративний ряд допоможе по­ринути в глиб століть й здійснити подорож в історичне минуле.

Книга буде корисною для читачів, які цікавляться історією України.

Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус” 61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11.

Свідоцтво ДК № 2891 від 04.07.2007 р . ■» \̂¥.§1оЬи5-Ьоок.сот

В іддруковано згідно н ад ан и х д іапозитив ів у ТОВ «Ф актор-Д рук» 61030 , м. Харків, вул. С ар а то в сь к а , 51, тел .: (057) 717-51-85 .

ББК 63.3 (4УКР)Підписано до друку 03.08.10. Формат 84x108 1/16. Папір крейдяний. Гарнітура РеїегЬигз.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 10,08. Наклад 3000 прим. Зам. № 0-1141.Видання здійснено за ліцензією ФОП Шапіро М. В.

Н аклад 3 0 0 0 пр. З а м . № 79 5 0 .

«ТОРСІНГ ПЛЮС»Свідоцтво серія ДК № 2143 від 01.04.05 р.

З питань оптових поставок звертатися:61057, м. Харків, вул. Сумська, 13.

Тел./факс (057) 717-10-26, тел. 719-98-73. Е-таі1: орі@(:ог8Іп§.кЬ.иа

Книга - поштою: 61057, м. Харків, а/с «Книжкова ліга» Тел.:(057) 719-98-80

Інтернет-магазин: \\г\улу.1;ог8Іп§.сот.иа