Управління освіти молоді та спорту

Городоцької районної державної адміністрації

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів смт. Сатанів

Туристська естафета пам’яті «А ми тую славу збережемо»

«Вклонімось мертвим і живим»

Роботу виконали:

члени гуртка

«Юні краєзнавці»

загальноосвітньої школи

I-III ступенів

смт. Сатанів

Городоцького району

Хмельницької області

Керівник: вчитель історії

Сатанівської ЗОШ

Польна Алла Йосипівна

тел. 0966585942

Сатанів, 2014.

Спогади учасників Великої

Вітчизняної війни

Кутаков Афанасій

Георгійович

Народився 25 жовтня 1921 року в Красноярському краї в

с.Белоярськ.

З перших днів війни випускник військового училища

м.Вільнюса потрапив на фронт. В 1941р. відправили Афанасія

Георгійовича на Далекий Схід, на границю Маньчжурії станцію

Отпор, де служив до 1942 р. В 1942 р. закінчив вищі військові

стрілкові курси в м. Свердловськ, по закінчені яких отримав звання

старшого лейтенанта. З 1943 р. воював старший лейтенант Кутаков у

складі Першого Українського фронту в 97 дивізії, командиром

зенітної роти. В перший бій вступили під Козятином, звільняли

Вінницю, Хмельницький, частину Тернопільської області. Брав

участь у багатьох боях та форсуванні річок Дністер (поблизу Хотина),

Вісли, Одеру. Особливо виснажливими були бої на Сандомирському

плацдармі. «Фашисти кинули в бій артилерію, «тигри», тільки

підкріплення танкової армії Рибалка нас врятувало від знищення. Після поповнення армії, пішли в на Краків. Місто

було заміноване, тому пішли в обхід». З боями вийшли на кордон з Німеччиною, брав участь у боях на річці Одер, де

був поранений і контужений. Після госпіталю наздогнав свою роту і продовжив бойовий шлях, від Берліна були за

75км. Потім пішли на Чехословаччину, разом з армією Л. Слободи підійшли до Праги, де й зустріли Перемогу.

Нагороджений орденами та медалями: орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня,

Б.Хмельницького, медалями за відвагу та бойові заслуги, а також багатьма ювілейними .

Не думав, не гадав росіянин Афанасій Кутаков, як визволяв Хмельниччину, що знову повернеться у цей

мальовничий край та навіть залишиться тут. У 1946 році його військову частину перевели у Шепетівку. От він і

вирішив з товаришем поїхати у Хмельницький на екскурсію. Зайшов до аптеки, аби купити ліки. Тут побачив жінку –

Варвару, яка вразила його своєю красою. Після одруження вони переїхали до Сатанова у 1947 році.

Афанасій Георгійович уже понад 20 років хазяйнує сам: дбає про чистоту оселі, готує їжу, вирощує квіти.

Спогади записала Берлізова Діана 25 квітня 2014 р.

Мендак Михайло

Агафонович

Народився у 1924 р. в с. Покрівка Городоцького району.

Навчався в Сатанівській середній школі.

На фронт був призваний 29 березня 1944 р. Михайло

Агафонович воював в Івано-Франківській області, він був

кулеметником. 18 червня 1944 р. був важко поранений в голову, руки,

плечі та контужений. Літаком його відправили у Хмельницький

госпіталь. Півроку ще доліковувався у Києві. Після госпіталю його

комісували,бо втратив слух. Важке поранення і досі дається взнаки.

Михайло Агафонович інвалід першої групи.

Нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За

відвагу».

Після закінчення війни працював шофером місцевої пожежної

частини протягом 30 років.

Спогади записала Мельник Христина 19 квітня 2014 р.

Конопліцький Тимофій

Варфоломійович

Народився в 1922 році в селі Сатанівка. В березні 1944 року

його, 22-літнього юнака, призвали до лав Радянської армії. Він разом

з іншими пройшов грізними дорогами війни від українського Поділля

аж до Берліна. Про перемогу радянських військ дізнався одним з

перших.

«2 травня наші війська увійшли в Берлін. Оскільки ми були при

штабі, а бої вже тоді не велись, то про те що підписана капітуляція

Німеччини дізнався ще вночі. На ранок вже всім оголосили про

перемогу СРСР. Для нас то була велика радість. Всі солдати, хто ще

мав патрони, вистрілювали їх в повітря, обіймались, плакали. Але

дуже багато наших солдатів там загинуло. Погода тоді була сонячна і

по-справжньому весняна. З Берліна я разом з іншими солдатами

пішки прийшов до Ковеля, що на Волині, і вже там демобілізувався.

Дорога до дому в нас зайняла місяць».

Нагороджений двома орденами Слави, орденом Великої Вітчизняної війни, медалями «За відвагу», «За

мужність», «За взяття Берліна».

У 1958 р. Тимофій Варфоломійович пішов навчатись до Київського автодорожнього технікуму, працював на

Городоцькому автопідприємстві. З 1967 року і до виходу на заслужений відпочинок був начальником цеху механізації

в Сатанівському цукровому заводі.

Живе у с. Сатанівка, дружину поховав кілька років тому. Пасіка на 15 вуликів, город, на якому він порається сам,

старенький УАЗ – це те чим живе сьогодні 92 річний учасник Великої Вітчизняної війни.

Спогади записала Галецька Катерина 12 квітня 2014 р.

Літвіцька Фаїна Кузьмівна

Народилась в 18 листопада 1923 р. в м. Свердловськ, на Уралі.

В 1942 р. Фаїна Кузьмівна була мобілізована в армію. Служила

на Далекому Сході (там велись воєнні дії проти Японії) в 9 повітряній

армії, десантному полку радисткою. Десантний загін в якому була

Літвіцька закинули в тил японської армії в Маньчжурію (територія

Китаю), яка була в 1945р. тимчасово окупована радянськими

військами. Загін мав завдання організувати військову базу з

аеродромом поблизу міста Гірін. Сюди привозили пальне,

боєприпаси, щоб у разі потреби, радянські війська, які прибудуть

сюди вести бої проти Японії, були забезпечені всім необхідним. Загін

складався з 18 бійців, з них 4 зв’язкові – дівчата. У складі загону

воювали казахи, киргизи, росіяни. Допомагали військовим місцеві

жителі – китайці. Вони дуже добре відносились до радянських бійців.

Фаїну Кузьмівну вразив той факт, що над кожним китайським

будинком майорів радянський червоний прапор. Не раз китайці

попереджали, що повз їх фанзу (дім) пройшли японці у напрямку

радянської бази.

Життя тут було складним, не було що їсти, перебивались тільки рибою. Від нестачі жирів, вітамінів у чоловіків

почалась хвороба «куряча сліпота». Вони не бачили вночі, а саме вночі японці переходили кордон. Необхідно було

щоночі по рації зв’язуватись з командиром полку Личніковим і передавати відомості. Дівчата, які цією хворобою не

хворіли йшли вперед на сопки, де була розміщена радіостанція, а чоловіки, тримаючись за пояси жінок йшли позаду.

Коли японці нападали на базу, у дівчат – радисток було завдання охороняти машину з рацією. Їм видали зв’язку

гранат, у разі захоплення японцями машини, треба було підірвати себе і машину. За виконання такого завдання під час

одного з боїв Фаїна Кузьмівна була нагороджена медаллю «За відвагу».

Друга світова війна закінчилась 2 вересня 1945 р. Десантний загін Фаїни Кузьмівни ще тиждень перебував в

Китаї. Зв'язок з СРСР був порушений, в полку вважали, що весь загін загинув. Повернулась на Далекий Схід

випадковим літаком. Власне весілля відгуляла Фаїна Кузьмівна в м.Мудацзяні, де служив її чоловік Станіслав.

В 1946 р. молода сім’я була демобілізована, переїхали на батьківщину Станіслава Францовича у

с.Олександрівку. Тут Фаїна Кузьмівна працювала піонервожатою, пізніше вчителем російської мови та літератури.

Закінчила Кам’янець – Подільський педагогічний інститут. Згодом переїхали в Сатанів. Працювала в райкомі партії

завідувачем відділу агітації і пропаганди. В 50-х роках ХХ ст. стала вчителем російської мови та літератури нашої

школи, працювала завучем по виховній роботі. Була нагороджена орденом Червоного Прапора.

Тепер 90 річна жінка на заслуженому відпочинку, сама порядкує в господарстві, спілкується з колегами -

вчителями, учнями школи, співає частушки, дає слушні поради.

Спогади записала Літвінова Ганна 25 травня 2014 р.

Шкробтак Олександр

Андрійович

Народився 8 липня 1927 року в с. Сковородки

Старокостянтинівського району Хмельницької області. Був

призваний в армію в листопаді 1944 р. і зачислений до складу 42

дивізії в 255 полк МВД СРСР. На території Польщі та Румунії його

полк зачищав звільнену територію від військовополонених, яких

супроводжував в м. Одесу та м. Миколаїв. Був контужений під

Румунією. Перемогу зустрів в госпіталі, де лікувався від контузії.

Нагороджений Олександр Андрійович медаллю «За Перемогу»

та ювілейними медалями.

Спогади записав Ковтун Руслан 16 травня 2014 р.

Конопельнюк Василь

Федорович

Народився 15.02.1927 р. у с.Лесець Дунаєвецького р-н,

Хмельницької обл. Пішов в армію у 1944 р. Служив в

артилерійському полку у військовій частині 62461 м. Ніжин. У 1945р.

був відправлений на фронт, служив в авіаційному полку.

Нагороджений медалями: «30 лет Советской Армии и флота»,

«За Победу», «50 лет Отечественой войне», «Защитник Отечества»,

медаль Жукова. Після війни працював на Сатанівському цукровому

заводі.

Спогади записала Школьнік Наталія 18 травня 2014 р.

Спогади

дітей війни

Побута Йосип

Степанович.

Народився 28.02.1928 р. у с. Курівка Городоцького р-ну. У

1944 році працював їздовим у колгоспі. Під час жнив працювали день

і ніч. Картоплю возили на станцію Закупне. Йосипа Степановича

вразила велика кількість німецької техніки, яка стояла біля Гусикової

гори, де велися бої за звільнення Сатанова.

У 1945 р зустрічався з «бандерівцями» у лісі поблизу села, їх

було близько 20. Вони розпитали як йому живеться, розповіли що у

них в загоні є дезертири з радянської армії, поліцаї, жителі сіл. Про

СРСР говорили, що це союз сірих сталінських рабів.

Дали листівки, спрямовані проти радянської влади, печиво,

сало і відпустили додому.

Пізніше вони вбили голову сільської ради села Курівка.

Бригади НКВС знайшли документацію УПА про дії вчинені на

території села , заховану в скляних пляшках.

З грудня 1945 по квітень 1946 року Йосип Степанович навчався в школі ФЗН у м. Кадіївка (Стаханов), де

опанував спеціальність котельщика, щоб взяти активну участь у повоєнній відбудові країни. В 1948 році військомат

направив його у м. Жданов (Маріуполь) на судно-ремонтний завод, тут він закінчив вечірню школу робітничої молоді.

У 1955 р. вступив до Бердянського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. Працював у

Сатанівській школі з 1968 року спочатку вчителем фізики, а потім трудового навчання.

Спогади записала Ціцвіра Аліна, 20 травня 2014 р.

Гук Поліна Григорівна

Народилась 21.12.1923 р. у с.Волиця, проживає у с. Калагарівка

Гусятинського р-ну Теронопільської області. Війна застала сім’ю

вдома. Німецькі війська громили все на своєму шляху: плоти, дерева,

будинки. Одного разу вона сиділа з сестрами на лавці, бачила як

фашисти підійшли до їхньої хати, побили всі вікна.

Наступали фашисти частіше вночі, селом їхали мотоцикли.

Батька забрали на фронт, там він був 2 рази контужений, повернувся з

війни з поломаними ребрами та побитими ногами.

У 1941 р. Поліна Григорівна була вивезена до Німеччини,

працювала у пана. Після війни повернулась в с.Калагарівку,

працювала у колгоспі і проживає у селі до сьогодні.

Записав Куровський Степан 8 травня 2014 р.

Лукасевич

Григорій Ігнатович та Леоніда Миколаївна

Григорій Ігнатович народився в 1928 р. в с.Калагарівка Гусятинського району Тернопільської області. Під час

війни разом з іншими хлопцями з карабінами охороняли село Калагарівка, людські скирти, щоб німці не спалили.

Партизанські загони С. А. Ковпака воювали у лісах поблизу Калагарівки, німці робили облаву на партизанів.

Леоніда Миколаївна народилась у 1938р. с. Калагарівка і проживає тут до сьогодні. Під час війни була ще

дитиною, проте добре пам’ятає як вони, діти, а їх було четверо, з мамою втекли в хатинку, що була під лісом. В цей

час німці робили облаву на партизанів і зайшли в цю хатинку поїсти. Пригостили вони і їх хлібом з маслом та медом.

Щоб старшого брата не забрали в Німеччину, батьки намастили його сажею і німці подумали, що він хворий на тиф.

Записав Дрогоруб Артем 18 травня 2014 р.

Цюра Галина Афанасіївна

Народилась 03.01.1934 р. в с. Іванківці Городоцького р-н. дитинство пройшло у с. Вівся Чемеровецького р-н.

Одного разу, коли Галинка гралася з однолітками, раптом почула крик: «Німці йдуть!». Діти кинулись на вигін де

паслась худоба, і побачили, як поза городами довжелезною колоною йшли німці в сторону Кам’янця-Подільського.

Прибігла мати, щоб забрати Галинку додому. І тут від колони відокремився німець, наблизився до дітей і почав

показувати, що хоче пити, Галинка відвела його до криниці. Мати від страху ледь не зомліла. Через кілька місяців

сім’я переїхала у с. Іванківці. У лісі поблизу села були партизани. Однієї ночі до них постукали у вікно, вийшов дід, а

за хвилину повернувся, виніс з хати кожух, повідомивши, що приходили «гості з лісу».

У 1943 р. родина переїздить у Сатанів. Те що вона побачила не зможе забути до кінця життя: по річці Збруч

один за одним плили мертві люди. «Бандерівці рук доклали!», - пошепки говорили люди.

Ще не раз чула Галина, що людей знаходили в колодязях, рівчаках , проваллях.

Пам’ятає Галина Афанасіївна, як розкопали льох за базарною площею у якому фашисти замурували у 1942 р.

євреїв. Дуже довго вона боялася цього місця, обминала його.

Записав Мазур Олександр 18 травня 2014 р.

Слободян Надія

Людвигівна

Народилась 4 грудня 1930 р. і у період війни проживала в

с.Спасівка Городоцького району.

«На початок війни мені було 11 років. Початок війни

запам’ятався тим, що всі люди в селі були дуже вражені тим, що

Німеччина напала на нашу країну. На фронт забрали всіх чоловіків

села, які могли воювати. У Сатанові знаходився районний військомат

у якому збиралось багато призовників. Я пам’ятаю, як до нас

прийшли родичі з с. Іванківці взимку 1941р., яких призвали на фронт.

Випав великий сніг, замело дороги вони змушені були кілька днів

чекати, тому ночували у нас.

В 1943-1945рр. я разом з однолітками та дорослими працювала

в колгоспі. Працювати доводилось багато та важко, чоловіків не було,

вся робота лягла на жіночі та дитячі плечі. Навесні починалась оранка

та сівба жита і пшениці. Техніки на той час в колгоспі не було, все робили вручну. Поля орали запрягаючи в плуг

корів та волів, бо коней забрали для потреб фронту. Зерно розсівали вручну. Під час жнив пшеницю косили косами,

складали в покоси. В’язали в снопи рано-вранці або пізно ввечері, щоб зерно не висипалось з колосків. Снопи носили

до молотарки, яка вимолочувала зерно, в мішках його звозили на тік, звідти відправляли для потреб фронту.

Працювали всі, не зважаючи на вік, тому що знали, що все це потрібно для фронту і для перемоги.»

Спогади записала Загайкевич Лілія 13 квітня 2014 р.

Самець Ніна Марківна

Народилась 6 серпня 1930 року в с. Ріпна Волочиського району.

В будинку Ніни Марківни квартирували 3 німецькі солдати. У

колишньому панському маєтку, де була школа, фашисти зробили

кухню. Тут варили їжу для всіх солдатів. Ніну квартиранти посилали

з котелком туди за їжею. В селі жило 2 єврейські сім’ї, з приходом

фашистів, вони переховувались, а потім вирішили втекти з села.

Фашисти їх догнали в с. Гречана, відвезли у Волочиськ, незадовго їх

розстріляли. Жителів села, не дивлячись на вік, гнали у село

Тарнаруда копати окопи. Ніна Марківна не ходила копати окопи, бо

німці, які були у них на постої попросили своє керівництво її не

залучати до роботи.

Влітку 1942 чи 1943 року жителів села звинуватили у зв’язках з

партизанами, багато чоловіків переодягнулись в жіночий одяг, на

голови пов’язали хустки (чоловіків вбивали в першу чергу за зв’язки

з партизанами). Всіх жителів зігнали в долину за селом, а тим хто не

міг самостійно пересуватись прострелили ноги. Факелами підпалили

хати, чоловіків погнали в с. Соломна, де була викопана величезна яма. Чоловікам наказали стати навколо ями, їх мали

розстріляти, але цього не зробили. Тим часом Ріпна горіла. Поранені люди згоріли в своїх домівках живцем. Коли село

догорало (вціліло 7 будинків), людей з долини відпустили. Ніна Марківна з мамою побігли до своєї хати і почали її

тушити, вона не згоріла дотла, бо була другою з краю села (біля долини). Накрили хату гороховою соломою, з лісу

носили тонкі стовбури дерев, якими підремонтували її. Працювали тільки удвох, бо тата забрали німці і вивезли на

роботу в Чехословаччину. Частина майна також вціліла, бо зберігалась у ямі викопаній на городі та у ямі в хліві під

коров’ячим жолобом. Люди викопували такі ями і переховували там подушки, перини, одяг, людей. Ями зверху

накривали дошками, гілками, травою, гноєм.

Після визволення Ріпної, Ніна Марківна працювала в колгоспі: ходила боронувати поле коровою і жати серпом

пшеницю. Згодом переїхала до Сатанова,працювала бібліотекарем.

Спогади записала Маліцька Ангеліна 23 травня 2014 р.

Пам’ятні місця

смт. Сатанів

Погруддя Героя

Радянського Союзу

Павла Олексійовича

Макарова

Знаходиться на території ЗОШ І-ІІІ ст. смт. Сатанів (школі в

лютому 1966р. присвоєно ім’я героя), по вул. Б. Хмельницького.

Встановлено погруддя в 1967 р. Скульптор Борисенко. Пам’ятник у

гарному стані.

Братська могила

У могилі похований П. О. Макаров та інші бійці Самаро–

Ульянівської Залізної дивізії, які загинули при звільнені смт. Сатанів

25 березня 1944 року.

Пам’ятник знаходиться навпроти школи по вул.

Б.Хмельницького. встановлений у 1947 р., виготовлений на

Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Пам’ятник у гарному

стані.

Подвиг Павла Олексійовича Макарова

Павло Олексійович Макаров народився в 1921 році в с. Рязань Череповецького р-н., Вологодської обл. (тепер

Російська федерація). На фронт пішов в 1942 році, сержант, парторг батареї. Павло на початку війни був розвідником.

«Найсміливіший із сміливих бійців, сила волі, знання справи, спритність, ініціативність – ось які якості притаманні

цьому воїну». Разом з іншими розвідниками піймав близько десяти «язиків», роздобув багато розвідданих. При

виконанні одного із завдань був поранений, потрапив в госпіталь, а після лікування в іншу частину. У цій частині

потрібні були бійці в розрахунки протитанкових гармат. Так Павло став артилеристом. Призначили його навідником в

розрахунок сержанта Євдокимова. В дні, коли бойові дії не велись старанно вивчав артилерійську справу, на залікових

стрільбах влучно попадав в ціль. Служив Макаров в Самаро – Ульянівській Залізній дивізії навідником гармати-

сорокап’ятки. Він підбивав танки, бронетранспортери фашистів в боях на Волзі. Коли дивізія воювала на Дніпрі –

керував розрахунком гармати, отримав медаль «За відвагу».

В батареї сержант користувався авторитетом, був для всіх прикладом хоробрості і відваги, добрим другом та

уважним співрозмовником.

Дивізія з боями дійшла до Поділля, до річки Збруч. Під натиском радянських військ гітлерівці відступили, наші

підрозділи зайняли шосе Сатанів – Гусятин. Стояло завдання не пропустити фашистські танки до Кам’янця –

Подільського. Вся надія на артилеристів. На пагорб, поблизу дороги в районні Гусикової гори, розрахунок Макарова

встановив гармату, підготував снаряди, все прикрив маскувальною сіткою.

Почувся пташиний свист. Це був сигнал готуватись до бою. Всі подивились на дорогу по якій рухались 3

вантажних автомобілі. Макаров наказав стріляти. Дві машини звалились на обочину, а третя зупинилась. З-за

повороту виповзли 19 танків і близько 30 бронетранспортерів. Після чергового вистрілу зупинився один танк, через

деякий час загорівся бронетранспортер.

Скориставшись димовою завісою до гармати наблизився «тигр». На відстані 200 м. гармата вистрелила по

танку, снаряд попав в борт, розмоталась гусенична стрічка. Гармата вистрелила вдруге по танку, та інші танки

продовжували стріляти, рухаючись в бік гармати. Бій тривав більше години, загинув солдат,який підносив до гармати

снаряди, незабаром ще один боєць. Димілись фашистські танки, бронетранспортери, лежали десятки трупів ворожих

солдатів. Був смертельно поранений боєць, який заряджав гармату, вбитий навідник, Макаров залишився сам. Він

продовжував стріляти після того, як осколком йому роздробило ногу. На хвильку сержант припинив бій, вийняв

блокнот і записав: «Бились дві години. Залишився один. Не здамся». Перезарядив гармату, вистрелив. Ще один танк

загорівся. Це був останній снаряд. Павло озброївся гранатами, зустрічаючи танки…

Невдовзі підійшли головні сили. Ворога було зупинено, Сатанів звільнено.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 вересня 1944 року П. О. Макарову посмертно присвоєно звання

Героя Радянського Союзу, поховано героя разом із 280 воїнами, що захищали Сатанів, у братській могилі.

Місце, де відбувались бої за звільнення

смт. Сатанів.

Гусикова гора, поблизу якої відбувались бої за визволення смт. Сатанів. Знаходиться по шосе Сатанів –

Кам’янець-Подільський.

Фрагмент карти із позначенням місця загибелі П.О. Макарова і боїв за звільнення смт. Сатанів.

Місце загибелі П.О. Макарова (тут ведуться розкопки скіфського кургану).

Обеліск загиблим

сатанівчанам

Встановлений поблизу селищної ради по вул. Бузковій в 1967

році, виготовлений на Львівській кераміко-скульптурній фабриці.

Пам’ятник у гарному стані.

Фрагмент обеліска

загиблим сатанівчанам

з прізвищами членів

підпільної організації

цукрового заводу, які були

розстріляні фашистами

у 1942 році.

У жовтні 1941 р. була створена підпільна партійна організація

Городоцького району.

Основою районної підпільної організації була підпільна група

цукрового заводу, яку очолював технік-будівельник підприємства

Анатолій Гнатович Левченко та підпільна група с. Радковиця,

очолювана вчителем Арсеном Тарасовичем Нирком (підпільна кличка «Клименко»). Підпільники збирали зброю для

партизанів, хліб, цукор, масло і відправляли в ліси села Іванківці. Організовували саботаж вивезенню до Німеччини

худоби, хліба, цукру, молоді. Підпалювали склади зі зброєю та провіантом, скирти хліба. Підпільники цукрового

заводу зволікали вчасну сівбу цукрових буряків та їх вивезення з полів, сприяли знищенню продукції: цукор

випускали в жом та в річку, отруювали цукор стрихніном, затримували ремонт устаткування. Насамперед

налагоджувалась масово-політична робота серед населення: розповсюджувались зведення Інформбюро, розкривалась

брехливість фашистської пропаганди. У квітні 1942 р. було встановлено зв'язок з Проскурівською окружною

підпільною партизанською організацією та Городоцькою підпільною організацією. Було створено координаційний

штаб по веденню спільної боротьби проти ворога. Нажаль конспірація підпільних організацій була недостатньою, і в

ряди підпільників проникли зрадники.

У жовтні 1942 р. більшість членів підпільної організації було заарештовано і 17 розстріляно. 10 червня 1965 р.

за мужність і відвагу член підпілля Олександр Миколайович Мамвроцький нагороджений (посмертно) орденом

Червоної Зірки, Нирко А. Т. – медаллю «За відвагу», Ольга Петрівна Мамвроцька – медаллю «За бойові заслуги».

Братська могила євреїв –

жителів смт. Сатанів

закатованих фашистами

в 1942 році

Знаходиться на єврейському кладовищі по вул. Курортній.

Меморіальна дошка виготовлена місцевими майстрами, встановлена

в 2000 р. Могила в поганому стані.

На території Сатанова та його околиць було розстріляно і

замучено понад 600 осіб. З 1941 року почалось винищення євреїв.

Наприкінці 1941 року на південній стороні базарної площі було

розстріляно 407 євреїв. Та найстрашніша трагедія сталася в ніч з 14

на 15 травня 1942 р. Озвіріла банда есесівців в супроводі

розлютованих вівчарок зігнала на базарну площу понад 500 жителів

Сатанова. Частину людей вантажними машинами відправили на

розстріл, а 280 осіб загнали у великий кам’яний льох і замурували живими. Це були переважно старики, жінки та діти.

Шпари заштукатурили цементним розчином, щоб не проникало повітря, біля входу поставили вартових. Впродовж

десяти днів з – під землі доносився стогін. Вже після визволення Сатанова у 1944році було відкрито підвал.

Найбільше трупів було біля виходу, люди сподівались вийти. Їх було поховано на єврейському кладовищі. Були люди,

які через хворобу не змогли дійти до базарної площі, їх вбивали біля власних будинків.