МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ЧЕРВЕНЬ 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Червень 2015 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України,

2015. – 40 с.

УДК 355.4

(477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування

українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії

України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ЧЧ ЕЕ РР ВВ ЕЕ НН ЬЬ

1 ЧЕРВНЯ*

125 років тому, 1 червня 1890 року,

у селі Жаб’є (нині смт. Верховина Івано-

Франківської області) народився Осип

Іванович Букшований – український

військовий діяч, командант Легіону

Українських січових стрільців.

О.І. Букшований навчався у

Коломийській гімназії та Львівській

політехніці. Із початком Першої світової

війни, у серпні 1914 року вступив до

Легіону Українських січових стрільців,

командував сотнею.

29 травня 1915 року у Лисовичах на Болехівщині був поранений і

потрапив до російського полону. Із Сибіру, де відбував заслання, втік через

Персію, воював у Месопотамії на боці Центральних держав. За хоробрість

нагороджений німецьким залізним хрестом і турецьким півмісяцем.

Наприкінці 1916 року повернувся до Легіону УСС, де знову очолив

сотню. Восени 1918 року був обраний старшинами командиром

Легіону УСС.

Брав активну участь в українсько-польській війні 1918 – 1919 років,

командував (з початку створення) 1-ю бригадою УСС у складі Української

Галицької армії, був одним із розробників плану Чортківської

офензиви червня 1919 року.

Після переходу Червоної Української Галицької армії (ЧУГА) у квітні

1920 року на бік Армії УНР залишився на службі в Червоній армії.

В 1933 році разом з іншими галичанами, які співпрацювали з більшовиками,

був заарештований і засуджений до 10 років виправно-трудових таборів і

засланий на Соловецькі острови. У 1937 році засуджений “трійкою” НКВС

до вищої міри покарання. Розстріляний у Ленінграді 8 грудня 1937 року.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль

встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

2 ЧЕРВНЯ

95 років тому, 2 червня 1920 року, під час польсько-українсько-

радянської війни відбувся бій біля Борисполя.

Після захоплення Києва більшовиками на початку травня 1920 року,

польські та українські війська 2-ї та 3-ї армії було зосереджено навколо

Києва, уздовж річки Дніпро. Їм удалося створити лише невеликий плацдарм

на східному березі річки. Незважаючи на те, що атаку Першої кінної

армії С.М. Будьоного було відбито, все ще залишався ризик втрати польсько-

українськими військами цього плацдарму. Таку загрозу становила 12-та

армія, що дислокувалася біля Києва. Тому було вирішено завдати

упереджувального удару та знищити війська ворога до їхнього нападу.

Польський літак Breguet 14 на аеродромі біля Києва, 1920 рік

Польські війська переправились через Дніпро поблизу села Витачів

(нині Обухівський район Київської області) на баржах та були готові до

несподіваного нападу на червоних. Рано вранці 2 червня 1920 року 1-й

стрілецький корпус Війська Польського розпочав атаку Борисполя, де в той

час 58-а стрілецька дивізія Червоної армії вже готувалася до нападу. Не

зважаючи на кількісну перевагу червоноармійців, польсько-українському

з’єднанню вдалося здобути перемогу. Сам бій тривав не довго, оскільки після

короткої перестрілки більшовики відійшли на схід. Інформація про втрати з

обох сторін не відома.

5

40 років тому, 2 червня 1975

року, у Дніпропетровську народився

Вадим Володимирович Ричков –

учасник війни на Сході України,

старший лейтенант.

В.В. Ричков навчався на

фізичному факультеті

Дніпропетровського університету.

У перші дні після оголошення

антитерористичної операції на

Донбасі добровольцем вступив до 25-ї

окремої Дніпропетровської повітряно-

десантної бригади. Був командиром

взводу зв’язку, потім заступником командира батальйону. Кілька разів

отримував поранення, але не залишив передову. 17 серпня 2014 року загинув

поблизу села Степанівка Донецької області під час обстрілу з БМ-21 “Град”,

під час проведення пошуково-ударних дій.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 873/2014 від

14 листопада 2014 року В.В. Ричков посмертно нагороджений орденом

Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

3 ЧЕРВНЯ

115 років тому, 3 червня 1900 року, в

Полтаві народився Сергій Сергійович

Волкенштейн – учасник громадянської,

радянсько-фінської і Другої світової війни,

генерал-майор артилерії, Герой Радянського

Союзу.

У 1918 році С.С. Волкенштейн добровольцем

пішов до Червоної армії. Брав участь

у громадянській війні – був комісаром

артилерійського дивізіону. У 1927 році закінчив

артилерійські курси, в 1935 році – Військову

академію імені Фрунзе, в 1939 році курси вищого

начскладу при Військовій артилерійській академії.

6

Брав участь у радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років. Із літа 1940 по

грудень 1942 року – начальник 1-го Київського Червонопрапорного

артилерійського училища імені Кірова, полковник.

У грудні 1942 року С.С. Волкенштейн був призначений на посаду

начальника штабу артилерії Волховського фронту, а пізніше – командиром

новоствореної 17-ї артилерійської дивізії прориву Резерву Ставки

Верховного Головнокомандування.

Під час оборони Ленінграда, в березні 1943 року, діючи на

Волховському фронті, 17-а артдивізія прориву брала участь в прориві

довготривалої оборони ворога на ділянці між селами Воронове і Карбусель,

що дало можливість розширити прорив блокади на південний схід від

Ленінграда. За відмінне виконання завдання С.С. Волкенштейна нагородили

орденом Червоного Прапора, йому було присвоєне звання генерал-майора.

В травні 1943 року 17-а артилерійська дивізія була виведена в резерв та

перекинута на Брянський фронт. Брала участь у прориві оборони противника

на північному фасі Курської дуги. В подальшому дивізія брала участь в

здійсненні до 30 проривів оборони противника у складі Воронезького, 4-го

Українського і 1-го Українського фронтів.

Восени 1943 року під час битви за Київ дивізія брала участь в боях

на Букринському плацдармі, а після відведення військ – здійснювала наступ

на Київ з Лютізького плацдарму. 6 листопада 1943 року 17-а артилерійська

дивізія прориву була названа в наказі Верховного Головнокомандувача в

числі інших з’єднань і частин 1-го Українського фронту, що особливо

відзначилися в боях за столицю України. Їй було присвоєне почесне

найменування “Київська”. Після визволення Житомира, 13 листопада 1943

року дивізія отримала також почесне найменування “Житомирська”.

У 1945 році генерал-майор артилерії С.С. Волкенштейн організував дії

частин в Берлінській операції під час прориву оборони противника на

річці Нейсе на південь від міста Форст і в боях на дрезденському напрямку.

Бойовий шлях генерал-майор С.С. Волкенштейн завершив у Празі

11 травня 1945 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 травня

1945 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. С.С. Волкенштейн був учасником

Параду Перемоги на Красній площі.

У 1948 році С.С. Волкенштейн закінчив Вищі академічні курси при

Військовій академії Генштабу. Із 1958 року – у відставці. Мешкав у Москві.

Помер 19 травня 1977 року, похований на Кунцевському кладовищі.

7

4 ЧЕРВНЯ

Міжнародний день безвинних дітей – жертв агресії

5 ЧЕРВНЯ

90 років тому, 5 червня 1925 року, у селі Русів (нині Снятинського

району Івано-Франківської області) народився Микола Васильович

Плав’юк – останній Президент Української Народної Республіки в

екзилі.

М.В. Плав’юк навчався в

Русівській публічній загальній,

Снятинській середній та Снятинській

державній торговельній школах. Із

1941 року перебував у лавах юнацтва

Організації українських

націоналістів. У березні 1945 року

вступив до Другої дивізії Української

національної армії, яка формувалася в

Берліні під командуванням

полковника Андрія Долуда, аби

перейти фронт і діяти в тилу

Червоної армії. Кінець війни застав

М.В. Плав’юка в Західній Чехії, де дивізія потрапила в полон до американців.

Після Другої світової війни М.В. Плав’юк мешкав у Німеччині, потім у

Канаді. Закінчив Мюнхенський університет (економіст) і Університет

Конкордія в Монреалі. Член “Пласту”. Із 1979 до 2012 року – голова ОУН.

У 1989 році обраний Президентом УНР в екзилі. 22 серпня 1992 року у Києві

передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду

Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, проголошена

24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

Указом Л.М. Кравчука № 176/93 від 18 травня 1993 року М.В. Плав’юк був

прийнятий до українського громадянства.

Помер М.В. Плав’юк 10 березня 2012 року у місті Гамільтон (Канада).

Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року 90-

річчя з дня народження М.В. Плав’юка відзначається на державному рівні.

8

8 ЧЕРВНЯ

385 років тому, 8 червня 1630 року, між козаками і поляками була

укладена Переяславська угода.

Цей договір, підписаний польським польним гетьманом коронним

Станіславом Конецпольським і українською козацькою старшиною,

завершив козацько-селянське повстання під проводом Тараса Трясила

(Федоровича). Частина козацької старшини і заможного козацтва погодилася

піти на компроміс із польсько-шляхетським урядом. За умовами

Переяславської угоди залишався в силі Куруківський договір 1625 року,

проте реєстр було збільшено з 6 тисяч до 8 тисяч чоловік. Нереєстрові козаки

зобов’язані були розійтися по домівках і повернутися під владу шляхти, їм

гарантували амністію. С. Конецпольський вимагав видати Т. Федоровича, але

козаки відмовилися виконати цю вимогу. Під час укладення Переяславської

угоди гетьманом було обрано Тимоша Орендаренка, якого С. Конецпольский

затвердив на гетьманстві. Переяславська угода не вирішила суперечностей

між козаками і шляхтою, тому невдовзі відбулися повстання під проводом

Івана Сулими (1635), Павла Павлюка і Якова Острянина (1637 – 1638).

95 років тому, 8 червня 1920 року, в селі Ображіївка (нині

Шосткинського району Сумської області) народився Іван Микитович

Кожедуб – найрезультативніший льотчик-винищувач в авіації

союзників часів Другої світової війни, тричі Герой Радянського Союзу,

маршал авіації.

Закінчивши у рідному селі семирічну

школу, І.М. Кожедуб вступив у 1934 році до

школи робітничої молоді в Шостці. Восени

1936 року розпочав навчання в

Шосткинському хіміко-технологічному

технікумі і одночасно в місцевому аероклубі.

У Червоній Армії служив з 1940 року.

В 1941 році закінчив Чугуївську військову

авіаційну школу льотчиків. Служив в ній

інструктором.

Після початку війни з Німеччиною

разом з авіашколою евакуйований на станцію

Манкент Південно-Казахстанської області

9

Казахської РСР. Після численних рапортів з проханням відправити на фронт

його бажання було задоволено.

На фронті з березня 1943 року, коли у складі дивізії прибув

на Воронезький фронт. Учасник Курської битви, битви за Дніпро,

Нижньодніпровської, Корсунь-Шевченківської та Умансько-Ботошанської

наступальних операцій, повітряних боїв на ближніх підступах до Румунії в

травні-червні 1944 року, Білоруської, Прибалтійської, Вісло-Одерської,

Східно-Померанської, Берлінської наступальних операцій. Свій перший

бойовий виліт зробив 26 березня 1943 року, але невдало: його винищувач Ла-

5 отримав пошкодження в бою, а при поверненні ще й був обстріляний

радянською зенітною артилерією. З великими труднощами Кожедуб довів

винищувач до аеродрому і зробив посадку. Місяць літав на старих машинах,

поки не отримав новий Ла-5.

Бойовий рахунок молодший лейтенант І.М. Кожедуб відкрив 6 липня

1943 року під час битви на Курській дузі, збивши бомбардувальник Ju 87.

До кінця війни гвардії майор І.М. Кожедуб здійснив 330 бойових

вильотів, у 120 повітряних боях збив 64 літаки противника (сюди не входять

2 американських винищувача P-51 Mustang, збиті ним навесні 1945 року, які

першими напали на нього, прийнявши за німця). Свій останній бій, в якому

збив 2 FW-190, провів в небі Берліна 17 квітня 1945 року. За всю війну

жодного разу не був збитий. Вважається найкращим асом авіації союзників.

Так, кращий британський ас Мармедюк Петтл мав 50 повітряних перемог,

американець Річард Бонг – 40, француз П’єр Клостерманн – 33, канадець

Джордж Бьорлінг – 31, поляк Станіслав Скальський – 18.

І.М. Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу (4 лютого 1944

року, 19 серпня 1944 року, 18 серпня 1945 року). Крім нього, тричі цієї

нагороди удостоїлися лише О.І. Покришкін і С.М. Будьонний, а чотири

рази – Г.К. Жуков і Л.І. Брежнєв.

Після війни І.М. Кожедуб працював на відповідальних посадах

у військово-повітряних силах, у 1950 – 1953 роках командував авіадивізією,

що воювала у Північній Кореї. Командування заборонило І.М. Кожедубу

здійснювати бойові вильоти. На посаді командира дивізії він перебував до 14

лютого 1955 року, коли був направлений на авіаційний факультет академії.

У 1956 І.М. Кожедуб закінчив Військову академію Генерального

штабу. Із 1964 року – 1-й заступник командуючого авіацією Московського

військового округу, з 1971 року працював у центральному апараті військово-

10

повітряних сил, з 1978 року – у групі генеральних інспекторів міністерства

оборони СРСР. Із 1985 року – маршал авіації.

Помер 8 серпня 1991 року на дачі під Москвою. Похований в Москві

на Новодівочому цвинтарі.

10 ЧЕРВНЯ

260 років тому, 10 червня 1755 року, засновано Київський

військовий шпиталь.

Цей медичний заклад був

створений згідно з Указом Сенату

Медичної канцелярії за клопотанням

Київського губернатора і початково

був розрахований на 50 ліжок. Нині

Головний військово-медичний

клінічний ордена Червоної Зірки

центр “Головний військовий

клінічний госпіталь” є найстарішим

державним медичним закладом

України. Це провідна установа

охорони здоров’я Міністерства

оборони України, яка є вагомим

структурним підрозділом військової

медицини, одним з головних

військово-медичних закладів України у загальнодержавній системі

військових шпиталів-госпіталів. Є багатопрофільним клінічним, лікувально-

діагностичним та науковим центром в якому лікуються військовослужбовці,

ветерани Збройних Сил, та всі охочі цивільні пацієнти. Щороку у стаціонарі

проходять лікування більш як 30 тисяч хворих та майже півмільйона

пацієнтів отримують медичну допомогу амбулаторно, виконується близько

12 тисяч складних хірургічних операцій. До штату центру входять: 26 клінік

(понад 40 відділень), клініка лабораторної діагностики, сучасна клініка

променевої діагностики і терапії, 4 реанімаційні підрозділи (хірургічний,

нейрохірургічний, кардіологічний та для інфекційних хворих), відділення

функціональної діагностики і фарм-центр. Госпіталь розрахований на

1125 ліжок.

11

11 ЧЕРВНЯ

65 років тому, 11 червня 1950 року, в

селі Хильчичі Середино-Будського району

Сумської області народився Петро

Васильович Рубан – військовий льотчик,

учасник Афганської війни, Герой

Радянського Союзу.

П.В. Рубан закінчив Запорізький

металургійний технікум, працював

помічником сталевара на заводі

“Запоріжсталь”, відвідував аероклуб.

У Радянській армії служив з 1970 року.

У 1972 році екстерном закінчив Чернігівське

вище військове училище льотчиків. Служив

у Червонопрапорному Прибалтійському

військовому окрузі, в Групі радянських військ у Німеччині, з липня 1982

року – в Червонопрапорному Закавказькому військовому окрузі.

Служив на посадах командира авіаційної ланки, начальника розвідки

полку, заступника командира авіаційної ескадрильї, командира авіаційної

ескадрильї. Відзначився на військових навчаннях “Союз-83”. Опанував

техніку пілотування літаків L-29, МіГ-17, МіГ-21, Су-17, Су-25.

Від середини серпня 1983 року – у складі обмеженого контингенту

радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан. Із вересня 1984

року – командир 200-ї окремої штурмової авіаційної ескадрильї у складі 40-ї

армії Червонопрапорного Туркестанського військового округу (Афганістан).

Виконав 106 бойових вильотів загальною тривалістю понад 96 годин. Брав

участь у Шинданській, Фарахській, Гератській, Кундузькій, Баграмській

військових операціях. Пілотуючи штурмовик Су-25, особисто знищив

14 станкових кулеметів ДШК, 3 опорні пункти, 6 автомобілів, 1 склад

паливно-мастильних матеріалів, 2 мотоцикли, понад 300 мін, 3 гармати,

близько 250 афганських бойовиків. Мав дуже високий авторитет серед

особового складу ескадрильї.

16 січня 1984 року група з 8 літаків Су-25 під командуванням

підполковника П.В. Рубана атакувала наземні цілі поблизу населеного

пункту Ургун. Під час виходу з піке літак П.В. Рубана був уражений ракетою

із ПЗРК. Льотчик загинув.

12

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 травня 1984 року

підполковнику П.В. Рубану посмертно було присвоєно звання Героя

Радянського Союзу.

П.В. Рубан похований на Капустянському кладовищі у Запоріжжі. В

Сумах у 2012 році йому відкрито бюст у сквері воїнів-афганців. У Запоріжжі

іменем П.В. Рубана названо вулицю та середню школу № 62.

12 ЧЕРВНЯ

95 років тому, 12 червня 1920 року, 1-а кінна армія під

командуванням С.М. Будьонного зайняла Київ, витіснивши звідти

польські війська.

Вступ Червоної армії до Києва, червень 1920 року

Це було п’яте і останнє захоплення Києва більшовиками під час

Української революції 1917 – 1921 років. Радянська влада остаточно

встановилася у місті до 1991 року – з перервою на нацистську окупацію

1941 – 1943 років. Бойові дії завдали значної шкоди Києву. Відступаючи,

польські війська підірвали і спалили всі мости через Дніпро, генерал-

13

губернаторський палац на Липках (резиденцію Гетьмана Павла

Скоропадського у 1918 році), товарну станцію залізниці. Більшовицькі

війська розвивали успіх і продовжували наступ, який зазнав краху тільки в

серпні 1920 року під стінами Варшави.

Підірваний польськими військами Ланцюговий міст у Києві

15 ЧЕРВНЯ

240 років тому, 15 – 16 червня 1775 року, російські війська генерала

П.А. Текелія зруйнували останню Запорозьку Січ.

У другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що російська влада не

має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої

ще Березневими статтями 1654 року. Після палацового перевороту 1762 року

на російський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина

імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади

самодержавства у Російській імперії. Важливим аспектом у політиці

імператриці стало так зване “зросійщення ополячених окраїн” (під

“окраїнами” царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани

Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні

козацьких вольностей, ні Запорозької Січі.

14

Коли 1764 року було ліквідовано Гетьманщину, а ще через рік –

полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української

свободи залишаласяЗапорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як

“кубло бунтівників та бандитів”. Російська влада лише чекала слушної

нагоди для ліквідації козацької вольниці. Така нагода припала на 1775 рік,

коли закінчилася російсько-турецька війна (1768 – 1774), яку Росії допомогли

виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року

російські війська під командуванням Петра Текелія, які поверталися з

турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток

подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість

запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала

на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром

Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та

добровільно склала зброю. 16 червня 1775 року російськими військами було

повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до

Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського

звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Зруйнування Запорозької Січі (художник С. Чайка)

3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний

маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому

15

документі Січ зображувалася як “кубло пияк та розбишак”, які жили в

неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв’язки з сусідами.

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був

переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську

Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та

видав клейноди – булаву, бунчук, печатку та висвячену

Константинопольським патріархом корогву.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все

більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у

подальших російсько-турецьких війнах українців на стороні Росії. Таким

чином руйнація Запорозької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу

Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської

імперії виявились безборонними. Спроба утримати козаків від еміграції за

Дунай та на Забужжя не дала результатів. Задунайська Січ з перервами та

численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року.

30 років тому, 15 червня 1985

року, у місті Новоград-Волинський

Житомирської області народився Дмитро

Миколайович Герасимчук – учасник

війни на Сході України, капітан.

Д.М. Герасимчук служив

ординатором госпітального відділення

медичної роти 30-ї окремої механізованої

бригади. Загинув 8 липня 2014 року в

районі села Весела Гора

Слов’яносербського району Луганської

області внаслідок артилерійського

обстрілу бойовиками базового табору

2 БТГр, від розриву артилерійського

снаряду над наметом, де проживав

особовий склад медичного пункту.

Похований на військово-меморіальному

кладовищі у Новограді-Волинському.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 640/2014 від 8 серпня

2014 року капітан Д.М. Герасимчук посмертно нагороджений орденом

Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

16

16 ЧЕРВНЯ

115 років тому, 16 червня 1900 року,

у повітовому місті Старобільськ

Харківської губернії (нині у складі

Луганської області України) народився

Іван Васильович Дубовой – учасник

громадянської і Другої світової війни,

генерал-майор танкових військ, Герой

Радянського Союзу.

І.В. Дубовой закінчив церковно-

приходську школу і ремісниче училище.

Працював помічником механіка на млині.

У 1919 році добровольцем вступив до

Червоної армії. У вересні 1920 року важко

поранений в боях під Варшавою.

У 1920-х роках закінчив 7-і

артилерійські курси в Севастополі, 5-у Харківську артилерійську школу,

Одеську артилерійську школу, курси вдосконалення начскладу зенітної

артилерії у Севастополі. У 1928 році призначений командиром курсу

Севастопольської артилерійської школи. Згодом переведений на Далекий

Схід, служив начальником штабу танкового батальйону, командиром

розвідувального танкового батальйону.

На 1941 рік І.В. Дубовой – начальник штабу 20-го механізованого

корпусу 13-ї армії Західного особливого військового округу. Брав участь у

боях в Білорусі, під Смоленськом і під Москвою, в Керченській операції.

У 1943 році присвоєно звання генерал-майора. Як командир 7-го

механізованого корпусу у складі 5-ї гвардійської танкової армії відзначився

при визволенні П’ятихаток, а в боях під Кривим Рогом був важко поранений.

В грудні 1943 року І.В. Дубовой призначений командиром 16-го

танкового корпусу 2-ї танкової армії 1-го Українського фронту. Відзначився

під час Умансько-Ботошанської наступальної операції – застосував обхідний

маневр і 10 березня 1944 року оволодів містом Умань. Наступного дня

Указом Президії Верховної Ради СРСР І.В. Дубовому присвоєно звання

Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна та медалі “Золота

Зірка”.

17

Після Другої світової війни І.В. Дубовой був старшим викладачем

кафедри у Військовій академії бронетанкових і механізованих військ.

Звільнений у запас у серпні 1955 року, мешкав у місті Калінінград (нині

Корольов) Московської області. Помер 17 квітня 1981 року. Похований на

Ваганьковському кладовищі в Москві.

17 ЧЕРВНЯ

55 років тому, 17 червня 1960 року, у селі Чапаєве Чутівського району

Полтавської області народився Григорій Анатолійович Терехов – учасник

війни на Сході України, лейтенант.

Г.А. Терехов добровольцем пішов захищати Україну в 2014 році.

Служив заступником командира 34-го батальйону територіальної оборони

Збройних Сил України “Кіровоград-2” (нині “Батьківщина”) по роботі з

особовим складом. Загинув вночі 21 липня 2014 року під час виявлення та

обстрілу бойовиків на блокпосту поблизу Костянтинівки Донецької області.

Похований у рідному селі Чапаєве.

18 ЧЕРВНЯ

1155 років тому, 18 червня 860 року, відбувся напад війська русів

під проводом київських князів Аскольда і Діра на столицю Візантійської

імперії – Константинополь (нині Стамбул).

Стосунки нової держави Русі й могутньої Візантії на ранньому етапі

були непростими перш за все через привабливість земель імперії для нападів:

тут можна було взяти здобич і підвищити престиж військових вождів русів.

Можливо, цей перший в історії русько-візантійських воєн похід руських

військ на Константинополь пов’язаний зі складним військово-політичним

положенням імперії в середині IX століття, коли Візантія вела важку війну з

халіфатом Аббасидів, тому в Константинополі залишалася лише частина

гарнізону і флот. У будь-якому разі для імперських збройних сил і дипломатії

напад русів був абсолютною несподіванкою. Версію про образи, завдані

раніше русам у Константинополі, і похід як помсту сьогодні історики

відкидають.

18

На підставі “Повісті минулих літ” домовилися вважати, що походом

керували князі Аскольд і Дір. За версією “Повісті минулих літ”, вони є

варягами-дружинниками Рюрика, співправителями, за версією Никонівського

літопису – представниками місцевої полянської династії, можливо,

нащадками Кия.

Гарнізоном Константинополя командував епарх Ориха, також у

керуванні містом брав участь патріарх Фотій. Імператор Михаїл III П’яниця

був у поході проти арабів і, скоріше за все, не встиг повернутися до столиці

на час події.

Військо русів під стінами Константинополя

Військо русів (200 – 360 суден, 6 – 10 тисяч вояків), вірогідно,

складалося зі скандинавсько-слов’янської княжої дружини й ополченців зі

слов’янських союзів племен. Озброєння – традиційне для скандинавів і

слов’ян X століття: списи, бойові сокири, щити, рідше мечі, шоломи і

кольчуги. Схоже, під час походу руси вживали тактику кінних і морських

рейдів углиб Фракії й на острови Мармурового моря, успішно знищивши та

захопивши велику кількість ромейського населення і взявши чималу здобич.

Грецькі джерела твердять про тактику глухої оборони ромеїв по периметру

міських стін Константинополя, що, схоже, пояснюється малою чисельністю

піхотних підрозділів гарнізону й відсутністю в місті кінноти та флоту.

19

Напад русів стався

увечері 18 червня 860 року, і,

за словами Фотія, існувала

реальна загроза взяття русами

принаймні частини міста.

Проте гарнізону вдалося

утримати стіни (Фотій

приписує цей факт

заступництву Богородиці, одяг

котрої пронесли під час

хресного ходу вздовж стін),

тож руси відмовилися від

облоги і спустошили

передмістя, навколишні села і

монастирі, а потім мало не

захопили на Принцевих

островах колишнього патріарха

Ігнатія. Вони відплили додому не

раніше кінця липня, причому якщо сучасники тих подій твердили про повний

успіх русів і безславний для ромеїв кінець протистояння, то більш пізні

грецькі джерела (використані й автором “Повісті минулих літ”) твердять про

прихід імператора Михаїла III до міста і спільну молитву його і Фотія. За

цією сумнівною версією, після занурення у воду Золотого Рогу священного

одягу (мафорія) Богородиці руський флот розкидало раптовим штормом.

Скоріш за все, тут йдеться про змішування пізнішими авторами реалій подій

різних, зокрема більш ранніх облог Константинополя.

Схоже, втрати русів були незначними, втрати візантійського війська —

теж, але чимало мешканців грецьких міст і сіл загинули або потрапили в

полон. На Русі як наслідок стала популярною ідея морських походів на

Візантію, але водночас відбулося пожвавлення контактів візантійської

світської і церковної дипломатії з Руссю, наслідком чого було так зване

Аскольдове хрещення частини еліти Русі в другій половині 860-х років.

Основні історичні джерела про похід 860 року – проповіді очевидця

події, константинопольського патріарха Фотія, лист Папи Миколая І

імператору Візантії Михаїлу III від 28 вересня 865 року, більш пізні згадки –

у візантійських хроніках Георгія Амартола, Лева Граматика, Феодосія

Мелитенського, так званій Брюссельській хроніці, “Житії патріарха Ігнатія”,

Венеціанській хроніці XI століття і руській “Повісті минулих літ”.

Похід Аскольда і Діра на Константинополь

(мініатюра з Радзивіллівського літопису)

20

19 ЧЕРВНЯ

810 років тому, 19 червня 1205 року, відбулася битва під Завихостом

між галицько-волинським військом князя Романа Мстиславича і

польським військом під проводом Лешка І Білого й Конрада

Мазовецького.

До 1205 року галицько-волинський князь Роман був союзником

краківського князя Казимира Справедливого та його синів Лешка Білого і

Конрада Мазовецького. Мати Романа, Агнета, була сестрою Казимира, а сам

Роман замолоду перебував у Польщі.

Обидві сторони збройно допомогали одна одній. 1190 року руський

князь разом із братом Всеволодом допоміг Казимиру здобути Краків,

а 1195 року узяв участь у боротьбі Лешка і

Конрада проти їхнього дядька Мєшка Старого.

У бою під Мозгавою Роман був поранений.

Водночас, Лешко дав Романові допомогу,

коли він займав Галичину 1199 року.

Питання, що спричинило ворожнечу між

Галицько-Волинським князівством і поляками,

залишається без відповіді. Галицько-

Волинський літопис подає звістку, що між

Романом та Лешком інтригу повів галицький

боярин Володислав Кормильчич – але в чому

суть непорозуміння, невідомо. Німецька

хроніка Альберіка подає звістку, що Роман

“хотів через Польщу перейти у Саксонію і

поруйнувати церкви”, через що ряд істориків

намагався зв’язати цю звістку з боротьбою

Вельфів з Гогенштауфенами, у яку втрутився руський князь. Ймовірно,

останній йшов на допомогу Філіпу Швабському Гогенштауфену, сину

Фрідріха І Барбаросси, в боротьбі за імператорську корону. Проходячи через

Польщу, русини зіткнулися з Лешком Білим, союзником саксонських

Вельфів і ворогом Фрідріха.

За даними Суздальського літопису, що входить у Лаврентіївський

список, 1205 року Роман вирушив походом на Польщу і здобув два польські

міста. Коли ж князь з дружиною від’їхав від табору, поляки Лешка і Конрада

раптово оточили його і вбили у бою. Польські джерела вказують місце і день

битви – під Завихостом 19 червня 1205 року.

Роман Мстиславич

21

За Суздальським літописом Романа поховали в Галичі, за даними

польського хроніста Яна Длугоша – у Володимирі (нині Володимир-

Волинський), позаяк тут ховали всіх волинських князів.

Бій під Завихостом спричинив політичний хаос у Галицько-

Волинському князівстві. Лише у 1238 році син Романа Мстиславича, Данило

Галицький зумів повернути собі галицький трон і об’єднати державу.

35 років тому, 19 червня 1980 року, в Івано-

Франківську (за іншими даними, в селі Загвіздя

Тисменицького району Івано-Франківської області)

народився Ярослав Мирославович Костишин –

учасник війни на Сході України, майор.

Я.М. Костишин служив офіцером з

мобілізаційної роботи військової частини А 3013, 649-й

авіаційний склад ракетного озброєння і боєприпасів

(село Грузевиця Хмельницького району Хмельницької

області). Мешкав у Хмельницькій області. У 2014 році

брав участь у проведенні антитерористичної операції

на Донбасі. Загинув 27 жовтня 2014 року під час обстрілу бойовиками в

районі Донецького аеропорту біля міста Авдіївка Донецької області.

Похований в селі Томашівка Ярмолинецького району Хмельницької області.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 892/2014 від

27 листопада 2014 року Я.М. Костишин посмертно нагороджений орденом

“За мужність” ІІІ ступеня.

20 ЧЕРВНЯ

75 років тому, 20 червня 1940 року, за наказом Президента

Української Народної Республіки в екзилі Андрія Лівицького було

проголошено створення Української повстанської армії “Поліська Січ”.

Ця підпільна збройна формація на чолі з отаманом Тарасом Бульбою-

Боровцем діяла на теренах Північної України в інтересах уряду УНР в екзилі.

Перші збройні загони постали в червні 1941 року після нападу Німеччини на

Радянський Союз. Бульбівці воювали як проти німців, так і проти

радянських військ, періодично співпрацюючи з однією зі сторін.

Найбільшого розмаху “Поліська Січ” набула у 1942 році, коли в її рядах було

від 3 до 10 тисяч вояків. Невеликий проміжок часу повстанці контролювали

22

частину Полісся, в районі штабу Січі – міста Олевська на Житомирщині,

проголосивши Олевську Республіку (21 серпня – 15 листопада 1941 року). 20

липня 1943 року, щоб відмежуватися від новоствореної за ініціативою ОУН

Степана Бандери Української повстанської армії під командуванням Романа

Шухевича, назву УПА “Поліська Січ” було змінено на Українська Народна

Революційна Армія (УНРА). Протягом 1943 – 1944 років практично всі бійці

УНРА увійшли до складу Української повстанської армії Романа Шухевича.

21 ЧЕРВНЯ

125 років тому, 21 червня 1890 року, в селі Нагуєвичі (нині

Дрогобицького району Львівської області) народився Петро Іванович

Франко – учасник Першої світової війни та Української революції 1917 –

1921 років, поручник Легіону Українських січових стрільців,

організатор Летунського полку Української Галицької армії.

Петро Франко – третій син великого українського письменника,

громадського і політичного діяча Івана Франка. У 1911 – 1914 роках він був

учителем тіловиховання у філії української Академічної гімназії у Львові.

Восени 1911 року організовував у гімназії пластові гуртки та проводив з

ними спортивно-військові заняття. У 1913 році видав брошуру “Пластові ігри

та забави”.

Шикування підрозділу “Поліської Січі” в містечку Олевськ, 1941 рік

23

Із 1914 року в ступені поручника

командував сотнею Легіону Українських

січових стрільців. Під час листопадових

боїв 1918 року між українцями і

поляками за Львів, П.І. Франко з

кулеметною сотнею знаходився на

Високому Замку.

6 грудня 1918 року державний

секретар військових справ ЗУНР Дмитро

Вітовський підписав наказ про

формування Летунського відділу

Галицької армії. Командиром відділу

став поручник П.І. Франко. Він вів

референтуру летунства в Начальній

Команді Української Галицької армії до

її інтернування в 1920 році.

4 січня 1919 року, виконуючи

повітряну розвідку на північ від Львова на 2-місному літаку “Альбатрос”,

П.І. Франко був збитий. Він та його другий пілот, старший десятник Роман

Кавута (Клатва), залишилися живими, але потрапили у полон до поляків,

були інтерновані у табір Домб’є. За золотий перстень П.І. Франко виміняв у

вартового польський військовий однострій і втік із табору.

Після завершення Української революції П.І. Франко займався

літературною, видавничою діяльністю, вчителював. У 1931 – 1936 роках

працював старшим науковим співробітником у науково-дослідному Інституті

прикладної хімії в Харкові. Автор 36 зареєстрованих винаходів, переважно з

галузі переробки молока.

Під час приєднання Західної України до УРСР був обраний у

жовтні 1939 року депутатом Народних Зборів Західної України. У 1939 –

1941 роках працював деканом товарознавчого факультету Українського

державного інституту радянської торгівлі у Львові. У 1940 році був обраний

депутатом до Верховної Ради УРСР.

Після нападу Німеччини у червні 1941 року П.І. Франко був вивезений

радянською владою зі Львова на схід. Надалі шляхи його губляться. За

однією з версій, він загинув 28 червня 1941 року при спробі втечі з поїзда на

станції Прошова біля Тернополя. За іншими даними, загинув в

катівнях НКВД влітку того ж року.

24

Указом Президента України В.А. Ющенка № 281/2008 від 28 березня

2008 року, 7-й бригаді тактичної авіації повітряного командування “Захід”

Повітряних Сил Збройних Сил України присвоєно ім’я Петра Франка.

22 ЧЕРВНЯ

День Скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

Цей день пам’яті відзначається в Україні щороку у чергову річницю

нападу Німеччини на Радянський Союз. День встановлено указом

Президента України Л.Д. Кучми № 1245/2000 від 17 листопада 2000 року.

100 років тому, 22 червня 1915 року, війська 2-ї австро-угорської

армії генерала Едуарда фон Бьом-Ермолі увійшли до Львова.

Зустріч австро-угорських військ населенням Львова

Місто перебувало під російською окупацією майже 10 місяців – із

3 вересня 1914 року. За цей період русифікаторська політика відвернула від

нової влади симпатії місцевого населення. Вглиб Росії було вислано тисячі

представників інтелігенції, духовенства, зокрема й греко-католицького

митрополита Андрея Шептицького. Після Горлицького прориву німецькі і

25

австро-угорські війська витіснили росіян з більшої частини території

Галичини, Буковини й Волині. 22 червня 1915 року віденський і

будапештський корпуси 2-ї австро-угорської армії зайняли Львів, де були

радісно зустрінуті його мешканцями.

95 років тому, 22 червня 1920 року, в селі Добра (нині Маньківського

району Черкаської області) народився Іван Лазарович Танцюра – учасник

Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

І.Л. Танцюра після закінчення семирічної школи працював машиністом

врубової машини на шахті в місті Красний Луч (Луганська область).

У Червоній армії з 1939 року. Служив в Середній Азії. Брав участь в боях

з басмачами. У 1941 році закінчив курси молодших лейтенантів. На фронтах

Другої світової війни з січня 1942 року. Воював у складі Південного,

Північно-Кавказького, 4-го Українського фронтів. У

боях на Кубані був важко поранений. Повернувся з

госпіталю в період початку боїв за Крим. В умовах

багатоозерної місцевості на чолі групи провів

розвідку озера Сиваш.

7 квітня 1944 року під час завершення

розгрому сиваського і перекопского угруповань

противника, загинув командир батальйону.

Капітан І.Л. Танцюра взяв на себе командування

батальйоном. Підрозділ успішно подолав глибоко

ешелоновану оборону німців, виконав бойову задачу.

Командир стрілецького батальйону 948-го стрілецького полку (257-а

стрілецька дивізія, 51-а армія, 4-й Український фронт) капітан І.Л. Танцюра

особливо відзначився 7 – 9 травня 1944 року при штурмі оборони

супротивника на Сапун-горі (південний схід від Севастополя). Батальйон

успішно прорвав оборону супротивника і пройшов кілька ліній оборони. За

ніч 8 травня 1944 року на висоту 1727, яку зайняв батальйон І.Л. Танцюри,

нацисти чотирнадцять раз кидались в контратаки і кожен раз змушені були

відступати. Очолюючи одну зі штурмових груп, командир батальйону діяв з

нею на найнебезпечніших ділянках. Поранений ще на початку бою, він не

залишив батальйон. Бійці І.Л. Танцюри підірвали шість дзотів. Першим з

чотирма бійцями досяг вершини гори, а також сам в числі перших увірвався

до Севастополя з боку Південної бухти. З боями дійшов до останньої лінії

опору ворога на мисі Херсонес.

26

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року

капітану І.Л. Танцюрі присвоєно звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка” за № 6375.

Учасник Параду Перемоги на Червоній площі Москви 24 червня 1945

року. Із 1946 року майор І.Л. Танцюра – в запасі. У 1951 році закінчив

Краснодарську крайову партійну школу. Працював заступником директора

радгоспу “Красносельський”. Жив у селищі Радянське Тимашевського

району Краснодарського краю. Помер 8 листопада 1985 року і похований з

військовими почестями на кладовищі села Радянське. Погруддя Героя

встановлено в місті Тимашевськ.

35 років тому, 22 червня 1980 року, у місті Коломия Івано-

Франківської області народився Тарас Михайлович Сенюк – учасник

війни на Сході України, підполковник, Герой України.

Т.М. Сенюк у 1997 році закінчив середню школу № 6 у Коломиї, а в

2001 році із золотою медаллю – Одеський інститут сухопутних військ (нині

Одеська військова академія). Того ж року направлений на проходження

служби у 95-у окрему аеромобільну бригаду Високомобільних десантних

військ Збройних Сил України у Житомирі. Пройшов шлях від командира

відділення до командира батальйону, зарекомендував себе як креативний і

досвідчений офіцер. У 2003 – 2005 роках брав участь у миротворчій місії в

Іраку (командир механізованого розвідувального відділення). У 2007 році

брав участь у миротворчій місії в Косово.

На 2014 рік Т.М. Сенюк –

командир 1-го аеромобільно-

десантного батальйону 95-ї окремої

аеромобільної бригади

Високомобільних десантних військ

ЗС України. 3 червня 2014 року загинув

під час нападу бойовиків на колону сил

АТО, яка рухалася з Ізюма в

район Слов’янська. Напад був відбитий,

але з втратами з боку військовиків.

7 червня Т.М. Сенюк був похований у

рідному місті Коломия на головній алеї

“Слави” Центрального міського

кладовища на вулиці Довбуша.

27

Указом Президента України П.О. Порошенка № 546/2014 від 20 червня

2014 року “за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті територіальної

цілісності і незалежності України, жертовне служіння Українському

народові” Т.М. Сенюку присвоєно звання Герой України з удостоєнням

ордена “Золота Зірка”.

23 ЧЕРВНЯ

День Державної служби ООН

День Державної служби України

60 років тому, 23 червня 1955 року, в місті Алупка в Криму народився

Ігор Володимирович Князь – головнокомандувач Військово-морських

сил Збройних Сил України, віце-адмірал.

І.В. Князь закінчив Чорноморське вище військово-морське училище

ім. П.С. Нахімова, корабельний факультет (1977); Військово-морську

академію (1988); Академію ЗС України, факультет підготовки фахівців

оперативно-стратегічного рівня (1997).

У 1977 – 1997 роках проходив службу на кораблях і в штабах

Чорноморського флоту, з 1992 року – у ВМС України.

Із 11 по 23 червня 2001 року контр-адмірал І.В. Князь був призначений

командиром походу на великому десантному кораблі “Костянтин

Ольшанський” і взяв участь у навчаннях

“Кооператив партнер-2001”, господарями

яких виступали ВМС Грузії. А з 16 по 30

січня 2003 року очолив похід цього ж

корабля з діловим візитом до грецького

порту Кавала. Цей похід став пам’ятним для

ВМС завдяки тому, що контр-адмірал

І.В. Князь, окрім виконання завдань походу,

доставив для підводного човна “Запоріжжя”

закуплені в Греції акумуляторні батареї, а

також “вічний вогонь” з древньої Еллади,

який був офіційно і урочисто встановлений

на центральній площі Євпаторії в день її

28

2500-річчя. Цей похід став походом державного значення, він значно зміцнив

військове співробітництво України з Грецією.

У вересні 2003 року проведено збір-похід кораблів ВМС під

командуванням І.В. Князя, який підтвердив високу бойову готовність

українського флоту. А участь бойових кораблів у міжнародних навчаннях

“Кооператив партнер”, “Чорноморське партнерство” і морських піхотинців

ВМС у навчаннях НАТО “Північне сяйво – 2003” в Північній Шотландії

продемонстрували світу високу бойову майстерність, витримку і

професійний вишкіл українських моряків.

У 1997 – 2003 роках І.В. Князь – начальник оперативного управління –

заступник начальника штабу ВМС України, 1-й заступник начальника штабу

ВМС України, командир Південного морського району (пізніше – Південної

військово-морської бази) ВМС ЗС України. Від травня 2003 до липня 2005

років – головнокомандувач ВМС ЗС України, із липня 2005 по березень 2006

років – командувач ВМС ЗС України. Після цього служив заступником

начальника Генерального штабу ЗС України, аташе з питань оборони

посольства України у США та в Мексиці (за сумісництвом). Віце-адмірал.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

24 ЧЕРВНЯ

95 років тому, 24 червня 1920 року, у Харкові народилася Надія

Терентіївна Волкова – учасниця підпільного й партизанського руху на

Харківщині за часів Другої світової

війни, Герой Радянського Союзу.

Н.Т. Волкова закінчила середню

школу у місті Конотоп Сумської області.

Після нападу Німеччини у 1941 році

евакуйована у село Інсар (Мордовія), де

закінчила курси медсестер. У 1942 році

закінчила Московську спеціальну

партизанську школу.

Із 1942 року Н.Т. Волкова – зв’язкова

секретаря Харківського підпільного обкому

комсомолу України Олександра Щербака.

Діяла у партизанському загоні у

29

Вовчанському районі Харківської області. 26 листопада 1942 року

прикривала відхід партизанського загону і героїчно загинула в бою.

Похована у Вовчанську.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року

Н.Т. Волковій посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

25 ЧЕРВНЯ

100 років тому, 25 червня 1915 року, у селі Софіївка (нині місто

Вільнянськ Запорізької області) народився Володимир Григорович

Канареєв – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

В.Г. Канареєв отримав початкову освіту. Із 1929 року працював на

заводах у селищі міського типу

Червоноармійськ (зараз місто Вільнянськ).

У військово-морський флоті служив у 1936 –

1938 роках. На фронтах Другої світової війни з

1942 року. Командир відділу 66-го окремого

загону димомаскування та дегазації

Дніпровської воєнної флотилії, старшина 2-ї

статті В.Г. Канареєв особливо відзначився в

червні – липні 1944 року під час бойових дій

флотилії на р. Прип’ять, у п’яти десантних

операціях в районах Скригалово, Бельковечей,

Петрикова, Дорошевичей та Пінска. В боях за

м. Пінск під командуванням В.Г. Канареєва

група десантників висадилась у районі порту та

прорвалась до переправи, знищивши 7 дзотів, декілька кулеметних баз та

значну кількість охорони табору військовополонених, звільнила 200

червоноармійців. Особисто знищив 2 ворожих дзоти та разом з іншими

частинами відбив 27 контратак супротивника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1945 року

старшині 2-ї статті В.Г. Канареєву присвоєно звання Героя Радянського

Союзу з врученням ордену Леніна та медалі “Червона Зірка”.

Після війни В.Г. Канареєв продовжував службу у ВМФ. Із 1968 року –

мічман в запасі. Проживав в м. Пінськ Брестської області (Білорусь). Помер

26 листопада 1973 року.

30

95 років тому, 25 червня 1920 року, в

селі Шкарупине (нині Олександрівський район

Донецької області) народився Петро

Іванович Єфимов – учасник Другої світової

війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

П.І. Єфимов закінчив неповну середню

школу у місті Осинники Кемеровської області.

Працював на шахті, навчався у

Новокузнецькому аероклубі. У липні 1941

року закінчив Новосибірську військову

авіаційну школу, залишився в ній льотчиком-

інструктором. Із червня 1943 року – учасник

Другої світової війни, воював на Степовому, 2-

му і 1-му Українському фронтах. Літав на винищувачах Як-1 і “Аерокобра”.

До кінця війни гвардії капітан П.І. Єфимов став помічником командира

ескадрильї 69-го гвардійського винищувального авіаполку 23-ї гвардійської

винищувальної авіадивізії 6-го гвардійського винищувального авіаційного

корпусу 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту. Він здійснив 160

бойових вильотів, взяв участь у 36 повітряних боях, особисто збив 19 (за

іншими даними, 16 або 18) ворожих літаків.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року гвардії

капітану П.І. Єфимову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордену Леніна та медалі “Червона Зірка”.

У 1946 році П.І. Єфимов був звільнений у запас. Мешкав у Москві.

Помер 22 вересня 1974 року, похований на Ліанозівському кладовищі.

26 ЧЕРВНЯ

Міжнародний день на підтримку жертв тортур

140 років тому, 26 червня 1875 року, у Полтаві народився Сергій

Антонович Кирпотенко – генеральний хорунжий Армії Української

Народної Республіки та Української Держави.

С.А. Кирпотенко закінчив Полтавську класичну гімназію, військово-

училищний курс Київського піхотного юнкерського училища, Миколаївську

академію Генерального Штабу (за 1-м розрядом). Служив у Київському

31

військовому окрузі. Помічник старшого ад’ютанта штабу Київського

військового округу. Учасник Першої світової війни – начальник штабу 15-ї

піхотної дивізії, командир 59-го піхотного Люблінського полку, начальник

штабу 20-ї піхотної дивізії, 23-го армійського корпусу, командувач 20-ю

піхотною дивізією, виконувач обов’язків начальника штабу 11-ї армії. У 1914

році нагороджений Георгіївською зброєю, у 1916 році отримав чин генерал-

майора.

В Армії УНР служив із 10 березня 1918 року. Виконував обов’язки 1-го

генерал-квартирмейстера Генерального Штабу УНР та Української Держави

Гетьмана Павла Скоропадського. Від травня – червня 1918 року виконував

обов’язки командира 5-ї піхотної дивізії гетьманської армії. Подальша доля

після падіння Гетьманату невідома.

27 ЧЕРВНЯ

110 років тому, 27 червня 1905 року, під час революції 1905 – 1907

років, на панцернику Чорноморського флоту “Князь Потьомкін-

Таврійський” розпочалося перше в історії російського флоту збройне

повстання моряків.

Організатором і першим керівником повстання став уродженець

Житомира артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук. Приводом для

повстання послужив наказ командира корабля про розправу над

30 матросами, що відмовилися їсти борщ приготовлений зі зіпсованого м’яса.

Повстання почалось з легендарної фрази, вимовленої Вакуленчуком

українською мовою: “Та доки ж ми будемо рабами!”.

Повстання підтримали матроси та унтер-офіцери, до яких добровільно

приєднався лише один офіцер – Олександр Коваленко. Моряки заарештували

більшість офіцерів, частину з них було вбито, в тому числі командира

корабля капітана І рангу Є.М. Голікова. Кілька офіцерів погодилися

співпрацювати з повсталими на так званих добровільно-примусових засадах.

На самому початку повстання на “Потьомкіні” Григорій Вакуленчук

був смертельно поранений старшим офіцером (старпомом). Після цього,

керівником повстання став мінний машиніст (відав носовими торпедними

апаратами) Панас Матюшенко.

В ніч на 28 червня “Потьомкін” прибув до Одеси з вимогою дати

можливість йому взяти воду і вугілля. Вранці 28 червня з броненосця на

32

берег було доставлене тіло Вакуленчука. До вечора на набережній вже

зібралось до 10 тисяч осіб. Почались провокації, деякі крамниці були розбиті

і підпалені. Сталися заворушення в порту. Війська відкрили вогонь по

натовпу. Під час похорону Вакуленчука відбулися ще одне заворушення,

урядові війська вбили кількох моряків з “Потьомкіна”.

Панцерник “Князь Потьомкін-Таврійський”

Повсталі ухвалили два звернення – “До гнобителів народу” і “До всіх

поневолених народів Росії”, що свідчить про національно-визвольну

спрямованість повстання на панцернику.

Повстання на “Потьомкіні” викликало великий резонанс на

Чорноморському флоті. До повсталого броненосця приєднався міноносець

№ 267.

Царський уряд добре розумів, наскільки небезпечним є повсталий

панцерник для ситуації на чорноморському узбережжі. Імператор Микола

II віддав наказ командувачу Чорноморського флоту віце-адміралу Г. Чухніну

потопити “Потьомкін”. На придушення повстання командування

Чорноморського флоту 29 червня 1905 року послало дві ескадри

(5 панцерників, 1 крейсер, 7 міноносців).

33

1 липня 1905 року на обрії з’явилася ескадра з кораблів, надісланих на

придушення повстання. Але моряки ескадри відмовилися стріляти по

“Потьомкіну”. Панцерник “Георгій Побідоносець” навіть на деякий час

приєднався до “Потьомкіна”. Інші 4 броненосці відійшли на рейд.

2 липня 1905 року почалось повстання на навчальному судні “Прут”,

яке очолили українці Адаменко, Чорний, Захарченко, Бойко, Козуба, а також

Петров із Казані. Повстання на крейсері “Очаків”, що спалахнуло невдовзі,

очолив також українець – кондуктор (унтер-офіцер) Сергій Часник.

Команда “Потьомкіна” повела корабель, разом з міноносцем № 267, до

румунського порту Констанца, де 3 липня передала представникам іноземних

консульств та пресі звернення “До всього цивілізованого світу” та “До всіх

європейських держав”, в яких роз’яснила мету своєї боротьби. Румунська

влада відмовилася надати бунтівному кораблю необхідні припаси.

Панцерник зробив рейд до Феодосії, але при спробі зійти на берег по ним

відкрили вогонь.

Витративши всі запаси палива і продовольства, моряки вирішили

здатися румунській владі. 8 липня корабель пішов на Констанцу, де був

інтернований урядом Румунії, а наступного дня – повернений Росії.

14 липня 1905 року корабель відбуксували до Севастополя.

Після поразки повстання Панас Матюшенко та інші його учасники

зійшли на берег в Румунії і залишились там як політичні емігранти.

Імперський уряд вимагав від Румунії видати їх як кримінальних злочинців,

але Румунія відмовила. Згодом більшість повстанців залишили Румунію,

частина повернулася на батьківщину. Більшість із тих, хто повернувся, були

ув’язнені, заслані на каторгу або страчені. Після повстання броненосець був

перейменований на “Св. Пантелеймон”, а після Лютневої революції 1917

року став називатися “Борець за свободу”. У середині 1920-х років

розібраний на метал.

105 років тому, 27 червня 1910 року, у Харкові народився Павло

Федорович Батицький – маршал Радянського Союзу, Герой Радянського

Союзу.

П.Ф. Батицький закінчив 4 класи неповної середньої школи, фабрично-

заводське училище при Харківському двигунобудівному заводі “Серп і

Молот”. У 1929 році закінчив Військову кавалерійську школу. У 1929 – 1935

роках служив у Білоруському військовому окрузі, командував відділенням і

ескадроном.

34

У 1938 році із відзнакою

закінчив Військову академію імені

М.В. Фрунзе. У 1939 – 1940 роках був

начальником штабу групи радянських

військових спеціалістів при штабі Чан

Кайші в Китаї. Від березня 1941 року –

начальник штабу 202-ї моторизованої

дивізії Прибалтійського особливого

військового округу, підполковник.

Від листопада 1941 року

П.Ф. Батицький – командир 254-ї

стрілецької дивізії 11-ї армії Північно-

Західного фронту, яка відзначилася у

Дем’янській операції 1942 року. Із

липня 1943 року – командир 73-го

стрілецького корпусу, який діяв на

Воронезькому, Степовому, 1-му і 2-му

Українському фронтах. У вересні 1943 року форсував Дніпро біля Канева, у

листопаді-грудні 1943 року – біля Черкас. Відзначився у Корсунь-

Шевченківській, Умансько-Ботошанській наступальних операціях. Із травня

1944 року до кінця війни – командир 128-го стрілецького корпусу 28-ї армії

на 1-му і 3-му Білоруському фронтах. Брав участь у Білоруській, Гумбінен-

Гольдапській, Східно-Прусській, Берлінській і Празькій наступальних

операціях. П.Ф. Батицький був представлений до звання Героя Радянського

Союзу, але нагороджений не був через конфлікт із високопоставленим

політпрацівником. Звання було присвоєне лише 7 травня 1965 року.

Після війни П.Ф. Батицький із золотою медаллю закінчив Вищу

військову академію імені К.Є. Ворошилова. У 1950 році знову потрапив у

Китай – командував угрупуванням військ ППО Шанхайського району,

організував протидію нальотам гомінданівської авіації з острова Тайвань. Із

1954 року – командувач військами Московського округу ППО. У 1966 – 1978

роках – головнокомандувач військами ППО СРСР, заступник міністра

оборони СРСР, командувач військами ППО країн Варшавського договору,

заступник головнокомандувача Об’єднаних збройних сил країн-учасниць

Варшавського договору. Із 15 квітня 1968 року – маршал Радянського Союзу.

П.Ф. Батицький помер 17 лютого 1984 року у Москві, похований на

Новодівочому кладовищі.

35

95 років тому, 27 червня 1920 року, у

Луганську народився Олександр Гнатович

Молодчий – генерал-лейтенант авіації, двічі

Герой Радянського Союзу.

О.Г. Молодчий служив у Червоній армії з 1937

року. Закінчив Військово-авіаційну школу пілотів

(1938) і академію Генштабу (1959).

У роки Другої світової війни – заступник

командира ескадрильї 420-го і 748-го авіаційних

полків дальньої дії, заступник командира, а потім

командир ескадрильї 2-го гвардійського авіаполку

(1941 – 1944 роки); іспектор-льотчик авіадивізії дальньої дії (1944 – 1945

роки). О.Г. Молодчий провів 311 бойових вильотів (з них 287 нічних) на

бомбардування важливих військових об’єктів в районах Дем’янська, Пскова,

Новгорода, Курська, Брянська, Кенігсберга, Будапешта, Берліна. Двічі Герой

Радянського Союзу (22 жовтня 1941 року, 31 грудня 1942 року).

Після Другої світової війни О.Г. Молодчий служив на відповідальних

командних постах у військово-повітряних силах. Так, у 1952 – 1954 роках

командував 22-ю гвардійською червонопрапорною Донбаською важкою

бомбардувальною авіадивізією Авіації далекої дії, із 1960 року був першим

заступником командувача 5-ї повітряної армії Авіації далекої дії.

Від березня 1965 року у запасі. Оселився у рідному Луганську, а

невдовзі переїхав до Чернігова. Помер 9 червня 2002 року.

28 ЧЕРВНЯ

День Конституції України

75 років тому, 28 червня 1940 року, розпочалася військова операція

Червоної армії з приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини.

Проведення даної операції радянськими військами було заплановано як

наслідок підписання таємної угоди між урядами Радянського Союзу

та Третього Рейху, так званого пакта Молотова – Ріббентропа, її здійснення

стало можливим лише після краху Франції у війні з Німеччиною, коли стала

очевидною ілюзорність англо-французьких обіцянок Румунії з підтримки її

територіальної цілісності. Гітлер визнавав права СРСР на Бессарабію, але

36

питання приналежності Північної Буковини викликало суперечки. Нарком

закордонних справ СРСР В.М. Молотов заявив, що Північна Буковина є

“останньою частиною єдиної України”, якої бракували Радянському Союзові.

Оперативний план Бессарабсько-Буковинського походу Червоної армії, 1940 рік

37

Радянською стороною планувалося як повномасштабне військове

вторгнення до Румунії, але, за кілька годин до початку операції, король

Румунії Кароль II прийняв ультимативну ноту радянської сторони й

погодився передати Бессарабію та Північну Буковину СРСР.

Для керівництва операцією на базі управління Київського особливого

військового округу (КОВО) було створено управління Південного фронту

(командувач – генерал армії Г.К. Жуков), що включав 5-у (командувач –

генерал-лейтенант В.П. Герасименко), 12-у (командувач – генерал-майор

П.О. Парусинов) армії КОВО і 9-у армію (командувач – генерал-лейтенант

І.В. Болдін), що формувалася з військ Одеського військового округу.

Військова операція із зайняття території радянськими військами

тривала 6 днів. Незважаючи на відсутність бойових дій, під час походу

траплялися дрібні сутички румунських і радянських військ, втрати Червоної

армії в яких, а також від нещасних випадків, за період з 11 червня (початок

зосередження радянських військ біля кордону) по 6 липня 1940 року, за

неповними даними, склали 119 військовослужбовців.

В результаті операції була захоплена територія Бессарабії (44 000 км² з

населенням 3,2 млн чол.), Північної Буковини (6 000 км2 з населенням

500 000 чол.) та регіон Герца (304 км² з населенням 25 000 чол.).

Місцеве населення краю, більшість якого складали національні

меншини, які потерпали від соціального й національного гніту, в цілому радо

зустрічало Червону армію. Мешканці ганили румунську армію, скаржилися

на владу за її соціальну і національну політику, висловлювали подив і

захоплення від вигляду потужної радянської військової техніки та

“демократичного поводження радянських командирів”, з якими можна було

вільно спілкуватися на відміну від “пихатих” румунських офіцерів.

Однак із приходом НКВС ситуація змінилася: на місцях проводилися

екзекуції політично активних й національно свідомих представників

місцевого населення. Потім людей почали цілими сім'ями, інколи й селами

вивозити у Сибір, що для багатьох означало смерть, як не в дорозі, то на

новому місці без засобів для існування. Особливо розмаху ця практика

радянської влади набула перед нападом гітлерівської Німеччини

на сталінський СРСР. Тих, кого не встигали вивезти, НКВС таємно

розстрілював на місцях у надії звинуватити потім у цьому німців.

2 серпня 1940 року, буквально через місяць після закінчення операції,

на території Бессарабії, з приєднанням до неї більшої частини Молдавської

Автономної Соціалістичної Республіки була проголошена Молдавська

38

Радянська Соціалістична Республіка, що ввійшла на правах 16-ї союзної

республіки до складу СРСР. Північна Буковина, Герцаївський район, велика

частина Хотинського повіту, Ізмаїльський і Аккерманський повіти увійшли

до складу України. Виникли дві нові області УРСР – Чернівецька та

Аккерманська (згодом Ізмаїльська, нині частина Одеської області).

Румуни, бажаючи відновлення країни в межах 1939 року (“Великої

Румунії”), уклали союз із гітлерівською Німеччиною. Під час Другої світової

війни румунські війська окупували територію України між Дністром і

Південним Бугом, так звану Трансністрію. Більш того, румунські війська

стали одними з найпослідовніших прибічників Вермахту, беручи активну

участь у бойових діях проти радянських військ в Україні, Криму,

під Сталінградом та на Кавказі. У 1944 році Румунія перейшла на бік

антигітлерівської коаліції.

У рамках Паризької мирної конференції 1947 року, Румунія й

Радянський Союз підписали мирний договір, у якому, зокрема, було

оголошено про взаємне визнання радянсько-румунського кордону

встановленого угодою 28 червня 1940 року, що юридично закріпила за СРСР

Бессарабію, Північну Буковину й район Герца.

До 1991 року в складі СРСР Бессарабія була поділена між УРСР і

МРСР. Після розпаду СРСР ця територія, таким чином, виявилася

розділеною між незалежною Україною й Молдовою.

30 ЧЕРВНЯ

135 років тому, 30 червня 1880 року, в Санкт-Петербурзі народився

Володимир Ісидорович Галкін – генерал-хорунжий Армії Української

Народної Республіки.

Початкову освіту здобув у 2-й

Петербурзькій гімназії. Згодом закінчив Санкт-

Петербурзький університет. У 1904 році завершив

навчання у Олексіївському військовому училищі,

потім Офіцерську електротехнічну школу.

Із 1 січня 1909 року поручник Керченської

фортечної мінної роти. У 1912 році закінчив

Миколаївську академію Генерального штабу.

Протягом 1914 – 1915 років помічник

39

начальника відділу управління генерал-квартиймейстра штабу 7-ї армії.

Згодом обер-офіцер для доручень при штабі 32-го армійського корпусу.

Начштабу 82-ї піхотної дивізії до січня 1918 року.

16 квітня 1918 року вступив на службу до Армії УНР, старший

ад’ютант штабу 8-го Катеринославського корпусу. В армії Української

Держави П.П. Скоропадського на цій ж посаді. Після падіння

Гетьманату перейшов до білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії.

В січні 1920 року В.І. Галкін потрапив у полон до Червоної армії біля

Одеси. Був призначений начальником штабу Української радянської дивізії

при 41-й стрілецькій дивізії, яка формувалась із колишніх бійців Армії

УНР та Української Галицької армії.

6 квітня 1920 року підняв повстання частин дивізії проти більшовиків

та приєднався до Армії УНР, яка здійснювала Перший зимовий похід. Із цих

частин був організований Чорноморський партизанський кіш, а з

4 липня 1920 року – 5-а Чорноморська бригада 2-ї Волинської дивізії Армії

УНР, у якій В.І. Галкін посів посаду начальника штабу. 5 жовтня 1920 року

йому було присвоєно звання генерал-хорунжий.

Мешкав у Польщі. За завданням Юрія Тютюнника у 1922 році

перейшов кордон УРСР для організації повстанської боротьби проти

більшовиків. Поранений попав в полон до ВЧК, переправлений у Москву, де

викладав математику у Московській військово-інженерній школі.

31 грудня 1930 року В.І. Галкіна заарештували і засудили на 5 років

виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Подальша доля невідома.

890 років тому, у червні 1125 року, відбулася битва біля Полкстіня

між русичами і половцями.

Битва відбулася на території Переяславського князівства поблизу міста

Полкстінь (зараз село Повстин Пирятинського району Полтавської області).

Половці дізналися про смерть Володимира Мономаха (19 травня 1125 року) і

вирішили вчинити напад на Переяславську землю. Переяславський князь

Ярополк Володимирович, син Мономаха, не чекаючи допомоги київських та

чернігівських полків, разом з переяславцями виступив проти половців, які

повернулися назад після невдалого походу до міст Баруч (сучасна Баришівка)

та Бронькняжа та спустошували Посулля. Чисельна перевага була на стороні

половців, але перемогу в битві здобули русичі. Частина половців загинули,

деякі потонули в річці. Це один із небагатьох випадків, коли переяславцям

власними силами вдалося відбити половецьке вторгнення.

40

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ЧЕРВЕНЬ 2015