Прощавай, Коза Ностра

Життя Томазо Бушетти

За редакцією Піно Арлаккі

1. Передмова

2. Прощавай, Коза Ностра.

3. Старі добрі часи.

4. Я був мафіозо.

5. Маска наркобарона.

6. Я народився в Палермо.

Розділи 7-26 у процесі підготовки.

Передмова

Книг про італійську мафію існує безліч. Я ж вирішила запропонувати зацікавленим умам мою скромну спробу перекладу саме цієї конкретної книги через одну важливу деталь: матеріал в ній складено не істориками-дослідниками організованої злочинності, а безспосереднім її учасником, одним із найвпливовіших представників сицилійської мафії минулого сторіччя. Його автобіографічна розповідь та численні свідчення дозволяють поглянути зсередини на таку кримінальну організацію як Коза Ностра на Сицилії, без фантазії та наближень. Як на мене, то немає нічого ціннішого і цікавішого за інформацію з перших уст.

Коза Ностра – це одна з найсекретніших кримінальних організації Італії та всього світу. Правило мовчання стоїть першим пунктом у неписаному кодексі зразкового мафіозо. Секретність як основна зброя і спосіб захисту від зовнішніх несприятливих обставин розвинула цілу культуру, ментальність не тільки серед мафії, але й серед звичайних сицилійців, які в різних ситуаціях дотримуються лише однієї тактики: краще тримати рот на замку. Ще досі на будь-які незручні запитання сицилійці відповідають штампованими: Не знаю. Не чув. Не бачив. Така поведінка називається в італійській мові «omerta’» (омертá). Сама наявність окремого слова, терміну, який позначає культуру мовчання, пояснює її розповсюдженість, приналежність до типових національних рис характеру.

До появи нижчеподаного свідчення, а саме до 1984 року, в Італії, про Коза Ностру не було відомо практично нічого. Про її існування можна було здогадатися дедуктивним способом, приблизно як астрономи вираховують невидимі чорні діри за слідами всмоктування видимої космічної матерії. Епізодичні прояви насилля, криваві конфлікти незрозумілого походження та загадкові зникнення осіб свідчили про існування анонімної групи, чи секти, яка мала в руках чималу реальну владу.

Перший свідок, який відкрив секретну завісу Коза Ностри і до слів якого нарешті поставилися серйозно, був Томазо Бушетта, або Дон Мазіно, як його називали «свої». У 1984 році член мафіозної сім’ї Порта-Нуова міста Палермо, «бос двох світів» за визначенням тодішніх ЗМІ, Томазо Бушетта вирішив співпрацювати з державою і розказати слідству все, що йому було відомо про

сицилійську організовану злочинність під назвою Коза Ностра. Це був дуже важливий епізод, який з ніг на голову перевернув тодішні методи боротьби з мафією.

Чому Томазо пішов на цей крок? Після сорока років мафіозної кар’єри? За його словами, Коза Ностра перестала сповідувати колишні благородні ідеали, заради яких вона існувала ще в позаминулому столітті. Мафія сучасності давно втратила всі свої чесноти, які колись були для нього актуальні, і зараз перетворилася на механізм влади і заробітку, на осередок насилля. Тому Дон Мазіно із чистою совістю звільнив себе від обітниці мовчання, за порушення якої мафія карає тільки смертю. І якщо раніше йому доводилося терпіти фізичні тортури з боку бразильських поліціянтів і не сказати ані слова про мафію, то тепер він з легкістю відкривав усі секрети, адже, як він казав, Коза Ностра зрадила саму себе. Коли Дон Мазіно починав свою промову, у залі суду за численними клітками затихали сотні підсудних членів мафії, колишніх друзів і ворогів, уважно слухаючи кожне його слово і подих. Напружена атмосфера погрожувала помстою.

Дон Мазіно помер у 2000 році в результаті хвороби, а не від рук мафії, а можливо (і я на це сподіваюсь), просто інсценував свою смерть, щоб спокійно провести старість у колі своєї сім’ї.

Читаючи різні книги про Томазо Бушетту, опубліковані та відзняті інтерв’ю, переглядаючи кадри з його участю у судовому процесі в Палермо, збираючи враження інших відомих журналістів, які мали шанс з ним поспілкуватися і зазирнути йому в очі, мушу визнати, що цей персонаж викликає в мене неймовірну симпатію. Ще одна причина поділитися цим текстом з україномовними читачами.

Ю.С.

Для глибшого розуміння тексту пропоную перечитати декотрі пояснення і терміни:

Шанований чоловік – я так адаптувала італійський термін «uomo d’onore», буквально перекладається як «достойний чоловік», або «людина гідності» і позначає члена Коза Ностри, мафіозо. Хоча «шанований чоловік» є загальним поняттям, може вживатися в будь-якому контексті і стосуватися будь-якої людини, історично це словосполучення набуло конкретного підтексту: коли в Італії кажуть «шанований чоловік», зрозуміло, що мова йде про мафіозо.

Джованні Фальконе і Паоло Борселліно (1939-1992 рр, 1940-1992 рр) – італійські магістрати, слідчі, прокурори, які займалися рослідуваннями проти мафії, вважаються національними героями і символами боротьби проти Коза Ностри. Фальконе прославився своїми іновативними і рішучими методами боротьби з організованою злочинністю. Томазо Бушетта розповідав, що саме відчайдушність і цілеспрямованість слідчого Фальконе підштовхнули того до співпраці з державою та спонукали повірити у дієвість закону. Їхні щоденні розмови упродовж чотирьох місяців стали базою для проведення першого крупного судового процесу в Італії проти мафії, так званого великого

судового процесу 1986 року1. І Бушетта і Фальконе добре усвідомлювали весь ризик їхньої співпраці і гірко жартували між собою про те, хто з них двох помре першим. Оскільки мафія не прощає довгим язикам і вбиває всіх, хто порушує обітницю мовчання, Томазо Бушетта до кінця свого життя був змушений постійно змінювати місце проживання і з підвищеною увагою ставитися до власної безпеки. Фальконе також ніколи не виходив з дому без супроводу охоронців, і одного разу в розмові із другом визнав, що не планує мати дітей, бо «діти мають рости дітьми, а не сиротами». Протягом усієї кар’єри слідчий звикав співіснувати із думками про неминучу смерть. Джованні Фальконе загинув у травні 1992 року від вибухівки неподалік Палермо, разом із його дружиною та охоронцями. Паоло Борселліно, колега і друг Фальконе, загинув двома місяцями пізніше від вибуху тротилу. Про двох слідчих було написано багато книг і відзнято чимало художніх і документальних фільмів. Обидвоє вважаються героями боротьби проти мафії.

Джованні Фальконе і Паоло Борселліно.

1Великий судовий процес – з іт. maxiprocesso, це перший судовий процес проти Коза Ностри в Італії, який відбувся в 1986 році в результаті свідчень Томазо Бушетти та його співпраці зі слідчим Джованні Фальконе, вбитого мафією у 1992 році. Великий судовий процес тривав 10 місяців, і його підсумками стали вироки для 360 осіб, 19 з яких отримали довічні ув’язнення, і 2665 сумарних років тюрми для решти підсудних. Серед основних звинувачень фігурували 120 убивств, торгівля наркотиками, здирство та приналежність до кримінальної організації.

Вибух на автомагістралі неподалік Палермо, де загинув Джованні Фальконе.

Навернений – з італійської «pentito», що буквально означає «той, хто покаявся». Цим терміном називають усіх колишніх членів мафії, які вирішили співпрацювати з державним правосуддям.

Комісія – контрольний орган сицилійської Коза Ностри, створений у 1957 році. За задумом Комісія повинна була гарантувати мир серед мафіозних сімей і запобігати виникненню кривавих конфліктів. Будь-які проблеми, які не знаходили вирішення на рівні сім’ї, виносилися на обговорення Комісії. Жодне вбивство не могло відбутися без попередньої згоди Комісії.

Корлеонезійці – з італійської «Corleonesi», один із кланів Коза Ностри, що походить із містечка Корлеоне на Сицилії. На думку Томазо Бушетти, фатальні зміни всередині Коза Ностри почалися саме із приходом до влади Корлеонезійців, які не рахувалися з думкою Комісієї і вбивали кожного, хто заважав їм взяти тотальний контроль над торгівлею накротиків.

Сім’я – група шанованих чоловіків, які контролюють певну територію.

Прощавай, Коза Ностра

Я не навернений.

Я не шпигун, не стукач, не кримінальний злодій, якому в кайф порушувати закони чи експлуатувати інших.

Я не вважаю себе шпигуном, адже я не говорю потайки, а публічно, перед представниками закону та звичайними громадянами. Я не стукач, бо не продаю мої свідчення, як це роблять декотрі інформатори поліції. Коли я прийняв рішення про співпрацю, я попросив у держави тільки одне: захист для моєї сім’ї.

Я не навернений в тому сенсі, якого це слово набуло зокрема в Італії і яке не припиняє мене дратувати. Це перше, що я сказав слідчому Фальконе в липні 1984 року, коли вирішив розпочати мою співпрацю з органами слідства.

У той же день я передав слідчому записку, з якої він склав протокол. «Я був мафіозо і наробив багато помилок», - так було написано в тексті мого зізнання, - «за які я готовий у повній мірі відповісти перед правосуддям без жодних пом’якшень і поступок. Заради інтересів суспільства, моїх дітей, і заради молоді майбутнього маю намір розповісти все, що я знаю про той жахливий метастаз, яким є мафія, щоб нові покоління мали шанс на більш достойне і людяне життя».

Ці слова мають для мене неабияку вагу. Слова, які я вимовив десять років назад і яким досьогодні зберігаю вірність, чим дуже пишаюся. Слова важкі, де визнаю мої помилки. Усі до останньої, без наміру мінімізувати. Протягом моєї кар’єри мафіозо я багато разів переступав через закони, і цивільні, і кримінальні; я займався контрабандою, давав хабарі державним службовцям, організовував азартні ігри, і за все скоєне я платив багатьма роками тюрми. Однак, я ніколи не брав участі у торгівлі наркотиками і не вдавався до насилля заради грошей, хоча поліція мене в цьому звинувачувала і були винесені відповідні вироки судом.

Я свідчив і маю намір свідчити далі. Можливо той, хто читатиме ці рядки, погодиться зі мною або ні, але дуже сподіваюся принаймні на те, що

зрозуміє. Не тому, що я навернений: це слово мені завжди різало вуха, і досі не припиняє дратувати. Цей прикметник мені приліпили через поверхневе

бачення ситуації і заради зручності; дуже мало було таких, хто справді намагався зрозуміти правду і дійти до суті моїх мотивацій.

За що власне мені каятися? Куди навертатися? Я досі не розумію. Я відрікся від організації, в яку вірив і якій віддано і безкорисливо служив. Я не каюсь ні

в чому. Покаяння і навернення означають також прохання про вибачення. Я не просив ні в кого вибачення.Я навіть не просив вибачення перед

суспільством, якому завдав шкоди моєю службою на користь мафії. Можливо, я це зроблю в майбутньому, але досі я цього не зробив. Це мій вибір. Тому навіщо чіпляти на мене цю банальну і не

зовсім точну етикетку?

Хто розкидується фразами про Бушетту-наверненого, нехай уточнить, коли і перед ким я просив вибачення за минуле. Я ні разу не прийшов до суду і не сказав: «Пане Президенте, прошу у Вас пробачення за все, що я накоїв під час мого перебування в Коза Нострі». Я не є наверненим у моральному чи релігійному розумінні слова. Бо я не відрікаюся від себе та від усього мого минулого.

Я не навернений: я лише втомлений чоловік, який, - доживши до певного критичного моменту, досягнувши певного рівня розсудливості, - зрозумів, у що перетворилася мафія, і вирішив допомогти слідству в її знищенні. Моя ментальність змінилася в багатьох відношеннях, але моя особистість, характер залишилися тими самими. Я не можу сказати, що всі мої дії в минулому були помилковими. Вірю, що багато принципів та ідей Коза Ностри, в які я вірив, навіть зараз є достойними для слідування. Однак клан Корлеонезійців нанівець спотворив і знищив ці принципи.

Я не навернений, і моє ставлення до віри, до Нього - це моя особиста справа. Про це не хочеться говорити публічно, однак я змушений через цю неоднозначну інтерпретацію терміну «навернений», який б’є себе в груди і кається у той самий час, коли держава пропонує йому свій захист.

Я завжди був віруючим. Вже багато років відвідую Божу службу і причащаюся. І коли був у тюрмі в Італії, і тут в Америці, коли я на свободі. Щонеділі, коли я не йду провідувати доньку, або не стається щось незвичайне, я з радістю іду на служіння. Не можу сказати, що з великою повагою ставлюся до священників, Церкви, Ватикану, але це не заважає мені бути віруючим. Усі мої діти виховані у християнських традиціях, і зараз ходять до церкви.

Я дуже вдячний Богу за те, що допомагав мені в різні складні моменти мого стражденного життя. Він ніколи не покидав мене, був завжди поруч. Не знаю, чи ви атеїсти, чи віруючі, але що стосується мене, я впевнений, що існує вища Істота, Енергія, яка постійно за нами слідує. Я завжди відчував її присутність. Божественна підтримка є фунтаментальною для віруючих.

І перед Богом я відповідатиму за ті важкі помилки, які здійснив протягом життя. За порушені заповіді.

Розмови на ці теми викликають в мені сильне збентеження, перш за все, через моїх дітей. Я б не хотів, щоб вони згадували про батька як про нікчемну людину. Натомість як про людину, яка здійснила свій вибір і наробила певних помилок, за які несе і нестиме відповідальність. Однак, причини цих помилок не криються у дріб’язковості, бажанні наживи та інших мерзотах людської душі, а в моїх ідеях та ідеалах.

Я усвідомлюю, що мої слова протирічать християнським засадам, але я не був би чесним до кінця, якби не зазначив, що, на мою думку, за певних обставин людина має право на вбивство. У випадку постійного інтенсивного тиску, від якого нормальне життя стає неможливим, або у випадку погроз несумісних із достоїнством людини та її сім’ї, не буває іншого виходу.

Убивати за примхою, або заради грошей, або тому, що хтось зайняв місце твого паркування, є цілковитим абсурдом. На це здатні лише недолюдки. Однак якщо моя сім’я зазнає страждань, і кривдника неможливо ніяк зупинити, я зміг би убити. Заради захисту і відновлення справедливості. Відверто кажучи, я зміг би це зробити і заради друга, який страждає від тиску і не здатен захистити себе сам. Ми маємо право на достойне життя, на свободу, даровану нам із народження. Не можна дозволяти нікому смоктати нашу кров. Я думав так раніше, і, на жаль, думаю так досі.

Однак Коза Ностру я викреслив зі свого життя назавжди, і це рішення було прийнято зовсім не через дріб’язковий розрахунок або заради милості слідчих та суду.

Зрештою, у той липневий день 1984 року, окрім гарантії про захист моєї родини, державні установи не могли запропонувати мені більше нічого. З іншого боку вони могли просто посадити мене до звичайної тюрми, де інші злочинці вбили б мене протягом лічених днів, або яких би мені довелося знищити самому і провести в тюрмі решту життя. Це правда, так могло бути, але відверто кажучи, така альтернатива мене абсолютно не лякала: це був момент, коли я чудом вижив після невдалої спроби самогубства, яким я хотів звільнити дружину і дітей від страждань, пов’язаних зі мною та моїм минулим. Я був втомлений і розчарований. У глибокій безвиході. І я мав в душі страшний тягар , який роз’їдав мене зсередини.

Я тоді не уявляв, кому міг довірити цей тягар?

Кому він був потрібен, і хто би зрозумів його зміст?

Моє життя перетворилося на хаос, таке траплялося і раніше, однак цього разу я більше не мав ні сили, ні бажання боротися і протистояти обставинам. Цього разу в кінці туннелю не було мінімального проблиску світла. Мої рідні були від мене далеко, я нічого про них не знав. Чоловіки Коза Ностри, друзі та недруги, перестали існувати для мене як реальні особи. Вони теж були далеко. Вони були привидами, галюцинацією, сумним спогадом із минулого.

Однак, тоді в липні 1984 моє презирство до них ще не встигло перетворитися на довіру та прив’язаність до представників колишнього ворожого табору. Багато разів мені приходила думка про можливу співпрацю, але весь світ державного правосуддя мені завжди видавався далеким, абстрактним, ненадійним і часом навіть абсурдним. Таким я сприймав його і надалі.

Це був момент страшної самотності. Безвихідь, у якій я опинився, полягала в терміновій необхідності звільнитися від внутрішнього тягара, який ставав все більш нестерпним. Якраз тоді, коли я дійшов до екстремальної точки відчаю, сталася незвичайна подія: знайомство із двома непересічними людьми, чиї принципи та поведінка допомогли мені піднятися і поступово відновили бажання жити.

Маю на увазі доктора Джанні Де Дженнаро та слідчого Фальконе.

Перший був на той час молодим поліціянтом, і вразив мене тим, що протягом нашого жахливого переліту із Бразилії в Італію він поводився зі мною абсолютно не так, як я очікував. Мені було дуже зле. І через наслідки стрихніну, яким я хотів себе отруїти, і через потужні ліки, якими мене рятували від смерті. Де Дженнаро переймався моїми стражданнями, не здійснював жодної спроби тиску і ніяк не намагався витягнути зізнання та спонукати мене до співпраці. Часто писали про те, що саме Де Дженнаро переконав мене співпрацювати. Це не так. Де Дженнаро видався мені чесним і повним людяності чоловіком, він ставився до мене з повагою, переступаючи через етикетку «мафіозо», і не зловживав моїм жахливим фізичним станом. Мені подобався тембр його голосу, його поведінка. Він був першою людиною, якій я розказав про мій намір співпрацювати з державою.

Про Джованні Фальконе я знав завдяки його кепській репутації серед членів Коза Ностри, і саме ця обставина сприяла розвитку моєї прихильності до нього. Я вже зустрічався з ним раніше у місті Бразиліа: ми обмінялися декількома жартами, і на одне з його запитань я сказав, що мені потрібні дні і ночі, аби дати вичерпну відповідь, і «що в будь-якому випадку я не був його ворогом». Його очі в той момент блиснули: він зрозумів мій сигнал.

Цей епізод був неймовірно важливим: я знайшов людину із протилежного табору, яка розуміла мене без слів.

Коли я зустрівся з ним наступного разу влітку 1984 року в кімнатці поліцейського участку, я був вражений його люб’язністю і глибоким щирим зацікавленням речей, про які я розповідав. Він весь час був спокійним та серйозним. Його очі горіли бажанням знати все, навіть найменші детальки усього, про що я обіцяв йому розповісти. Фальконе, перш за все, хотів зрозуміти.

Він не був знудженим і розсіяним бюрократом, який витрачає на тебе лише чітко встановлений проміжок часу, щоб витягти підтвердження чи спростування якого-небудь факту.

Він завжди був уважним і відкритим, готовим розшифровувати смисл тих жестів, натяків, складних метафор, які так полюбляють вживати шановані чоловіки в розмовах між собою. Ми зустрічалися з ним протягом чотирьох місяців. Для нього не існувало ні часових рамок, ні інших невідкладних справ. Він ніколи не дивився на годинник. І безперервно все записував, заносив до протоколу, все від руки. Досі пам’ятаю його ручку, і як старанно він писав.

Я захоплювався цим чоловіком. Він втілював Державу, а точніше найкращу сторону Держави, коли вона вища і могутніша за мафію. Ми так і не змогли стати друзями. Прірва між важливим слідчим і

колишнім мафіозо була занадто великою. До того ж ми обидвоє палермітанці, і тому за вдачею недовірливі, неговіркі, інтровертні. Ми зверталися одне до одного на «ви», і в наших стосунках завжди була присутня взаємна повага.

Дехто із політиків натякав на те, що між нами виникла дружба, або щось на манір змови: мовляв, мої свідчення вар’ювалися в залежності від бажань Фальконе, який то затикав мені рота, то примушував говорити на свій розсуд.

Для мене було б великою честю мати такого друга як слідчий Фальконе. Але, на жаль, це було не так. Чотири місяці суцільних допитів у 1984, ще пару зустрічей у США до 1989, - цього часу не вистачило, щоб зародити дружбу. Ми розмовляли декілька разів по телефону, але ніколи не обмінювалися ні привітаннями, ні листами. Між нами була тільки щира і безмежна взаємоповага, а також чітке усвідомлення того, що ми граємо у смертельну гру.

У нас все таки була одна розбіжність у поглядах, і полягала в моєму небажанні торкатися теми зв ’язків Коза Ностри з політикою. Майже з початку наших із ним розмов Фальконе спонукав мене розказати все, що я знав із цього приводу. Пам’ятаю, як я спалахував гнівом від його звинувачень у змові і надмірній обмережності по відношенню до політиків.

Він зовсім не боявся лавини негативних наслідків, яка збила б його з ніг, у буквальному та переносному значенні, у випадку моєї безцензурної розповіді. Фальконе був людиною закону, із чистою душею та прозорими намірами. Я довго і вперто зберігав мовчання заради того, щоб захистити Фальконе від фатальних наслідків. Ви можете собі уявити, що могло бути, якби я десять років назад розповів про зустрічі між Андреотті2 та керівниками Коза Ностри?

Швидше за все я опинився б там, де опинився нещасний Леонардо Вітале 3: у психушці. І разом зі мною, можливо, і слідчий Фальконе, котрий на той час ще не здобув такої популярності та впливовості. Тоді ще навіть не почався великий судовий процес. Фальконе мав репутацію серйозного та хороброго слідчого, але він працював на периферії, відрізаний від великої політики та юстиції.

Отже у липні 1984 року я довірився цим двом чоловікам на мій страх і ризик, адже я їх мало знав. На щастя, я не помилився. Де Дженнаро і Фальконе виявилися чесними і відданими співрозмовниками, яким не тільки я, а весь італійський народ повинен бути вдячним.

2Джуліо Андреотті (1919) – важливий політик, свого часу прем’єр-міністр Італії, засуджений у 2003 році за зв’язки з мафією.

3Леонардо Вітале був одним із найперших навернених мафіозо, який у 1973 році вирішив співпрацювати з органами правосуддя і розповісти про Коза Ностру. На жаль, до його свідчень не поставилися серйозно і відправили Леонардо до психлікарні, в якій він провів 10 років. Одразу після виписки Леонардо Вітале було вбито, таким чином мафія покарала його за порушене правило про секретність.

Старі добрі часи

Коза Ностра часів моєї молодості десь аж до 1960 років, якщо намагатись конкретизувати дати, не була тим монстром, у який перетворилася сьогодні. Її ідеалами були доброта, чесність і справедливість, які мене захоплювали ще з юності. Коли я кажу, що моя думка про Коза Ностру радикально змінилася, а мій характер, вдача залишилися незмінними, я маю на увазі, що моя особистість формувалася, черпаючи натхнення в цих ідеалах. Традиціям Коза Ностри мене навчали підстаркуваті боси, коли мені ще не було і двадцяти. Вони розповідали, що наша організація була створена для захисту бідних від сваволі багатих, і заради підтримки і розвитку таких цінностей як дружба, сім’я, обіцянка, солідарність і секретність. Простіше кажучи, гідність людини була в основі ідейних засад Коза Ностри.

Я говорю про сорокові роки. Мої вчителі-дідугани мали тоді по сімдесят-вісімдесят років і описували ситуацію минулого століття, однак ще з юності я черпав силу в цих ідеалах, вірив у них усім моїм єством, присягався їм вірно служити, і до сих пір вони не втратили для мене своєї актуальності. Ці ідеї безумовно не притаманні екслюзивно мафіозному типу поведінки, вони є невід’ємними від поняття людської гідності. Для Томазо Бушетти, якому було двадцять-тридцять років, Коза Ностра була чимось надзвичайним і безсумнівно добрим. Вона була знаряддям для відновлення гідності приниженої людини, для захисту її від гніту багатіїв і злочинців.

Це знаряддя не було безневинним, зітканим лише із чеснот, благородних намірів і красивих слів. Воно мало гостре і смертельне лезо, ефективність якого перш за все гарантувалася завдяки суворому обов’язку мовчання і секретності. Коза Ностра стала такою потужною структурою тільки тому, що сама організація, її члени, стратегії, відносини з політикою і решта дотичної інформації були огорнені непробивною таємницею. Насилля і вбивства грали другорядну роль. Інакше не сталося б так, що навіть сьогодні, після столітнього існування Коза Ностри, суспільству про неї майже нічого не відомо.

Прояви масового насилля і подвійні ігри з’явилися в організації пізніше. Ненависть і помста, зрада і низка безпідставних убивств почалися в 1970-1980 роках із грошей, зароблених на наркотиках і будівництві, із руйнації античних цінностей Коза Ностри, і перш за все із приходом до влади Тото Риіни, найбільш деструктивного чоловіка в історії Коза Ностри.

Я вирішив співпрацювати з державою для того, щоб інші припинили вірити в достоїнства Коза Ностри, у колишні її цінності, давно поховані разом з тілами невинних жертв. Тепер на перший план вийшли жорстокість і меркантильність.

Я вирішив співпрацювати з державою, щоб допомогти системі правосуддя зруйнувати секретну стіну Коза Ностри, стіну, за якою ховаються мерзотники-вбивці моїх дітей, друзів і родичів, які порушили одне із найстаріших правил Коза Ностри і людської раси загалом: правило, за яким діти не несуть відповідальності за провини батьків. Я міг їм помститися і розпочати серію вбивств самотужки, однак я вирішив співпрацювати з державою. І вірю, що таким чином я завдав мафії значно більшого удару.

Моїх рідних було вбито в 1982 році, на той час я був мафіозо і користувався престижем і повагою. Власне, цей факт був причиною їх вбивства. Враховуючи мої можливості, я міг би відреагувати на це масивною контратакою, і на рівні масштабної війни мафії, і на рівні індивідуальних помст. Якби я послухав поради Гаетано Бадаламенті, то я міг би, скажімо, викрасти і вбити сина Мікеле Греко, того режисера, якого батько втягнув у мафію, хоч він і не мав необхідних здібностей. Ну, або вбити сина Лучано Ліджо, чи дітей Тото Риіни. Однак, це все наводить на мене тільки жах. Мені соромно просто думати про такий можливий варіант.

Я вважаю себе мудрішим за моїх ворогів хоча б тому, що вмію стримувати тваринні імпульси. Як я вже казав, тоді в 1984, коли мене було вислано до Італії, на мене чекала тюрма, і якби я туди пішов, я б перетворився на жорстокого вбивцю. Заради захисту я би страчував одного за другим, усіх, хто, на мою думку, був проти Бонтаде, Індзерілло та інших моїх друзів. Кожен Корлеонезієць, який був причетним до вбивства моїх родичів та невинних людей і який потрапив би мені в той момент під гарячу руку, спустив би дух на місці. Я зробив би це із профілактичних міркувань, не чекаючи, що вони самі почнуть на мене полювання.

Однак, я вчинив інакше і почав співпрацювати зі слідством. Із потенційного вбивці я перетворився на обвинувача, свідка трагічної історії, на людину, яку мучила спрага не крові, а справедливості. Вірю, що це був правильний вибір, оскільки я бачив, як винних було покарано законом.

Риіна, Ліджо, Кало... Я навіть не відчуваю ненависті до цих типів, «вельмишановних» убивць моїх дітей. Якби зараз я мав можливість вирішити їхню долю, якби вони стояли переді мною разом із фізичними виконавцями тих убивств, я б не торкнув їх пальцем. Тільки глянув би на них і подумав про моїх бідолашних дітей. Можливо, заплакав би, пригадуючи їхні обличчя, їхні посмішки, коли вони були маленькими. А потім попрохав би прощення у Бога за гріхи убивць. Тому що Риіна та інші будуть змушені відповідати перед Ним за все скоєне.

А поки що вони відповідають і розплачуються за злочини перед державним правосуддям. Ця плата – тюрма і довічне ув’язнення – тепер і для членів мафії стає важким випробуванням. Це важливо - платити за власні провини, відсиджувати свій термін день за днем. Це набагато складніше за смертний вирок. Я живу у Штатах, де ще досі його застосовують. Але я не підтримую цієї практики, бо я не такий добрий. Смертний вирок – це занадто легкий відкуп. Для злочинця він є свого роду звільненням. Я добре знаю, що означає сидіти в тюрмі і щодня терпіти постійні приниження і знущання. Можливо не помітить великої різниці той, хто постійно стикався із пригнобленням, однак людина, яка мала в руках необмежену владу, багатство, можливість ропоряджатися життям та смертю інших, потрапивши до тюрми, себто до цілком протилежного світу, відбуватиме одне найгірших для неї покарань.

Так от, для таких як Риіна та Ліджо смертний вирок був би чимось на зразок «хеппі-енду». Вони порушували всі можливі закони, не тільки державні, але й закони Коза Ностри та Божі заповіді: універсальні правила, встановлені людиною з часу її перебування на землі. Нехай платять за це довічним ув’язненням суворого режиму. Те ж саме стосується Піппо Кало. Він не заслуговує померти, це занадто легкий спосіб вирішення проблеми. Адже він був саме тією людиною, яка мала захистити моїх дітей, заступитися за них, це він мав обуритися під час засідання Комісії, на якому було прийняте те жахливе рішення, і протестувати усіма своїми силами. Бо Кало був свідком народження моїх дітей, він тримав їх на руках, бачив, як вони ростуть. Це він мав піднятися і сказати: «Ні. Нам потрібен він. А

хлопців не будемо чіпати. Їх не стосуються провини батька, вони не мають жодного відношення до Коза Ностри, вони не наші. Я можу це довести, бо я їх добре знаю. Я проти такого рішення».

Однак, він змовчав. Більше того, він дав згоду на рішення, підлість і жах якого добре усвідомлював. Через страх і вбогість душі своєї. Через брак гідності.

Подібним чином мафія повелася не тільки зі мною: в інших випадках ставалося і гірше. Звучить іронічно, але мушу визнати, що для мене вони приберегли «пом’якшене» покарання. Убиваючи моїх родичів, не зачіпали жінок. У той день, коли вбили моїх внуків і зятя, не торкнули пальцем доньку, яка обслуговувала касу.

Декількома роками пізніше вони виявили нечувану жорстокість по відношенню до родичів Конторно. Вони вбили брата його дружини, нещасного злидаря, який працював двірником, за те, що той дав притулок біженці, жінці на восьмому місяці вагітності. А по відношенню до Манної вони перевершили навіть нацистів. Ніхто не підозрював, що вони могли дійти до вбивства його сестри, матері, тітки. Коли я про це почув, я був шокований, незважаючи на те, що я теж був потерпілим. Можна було припустити, що вони вб’ють його батька, але жінок... ні, це неможливо.

Слово «мафія» є літературним винаходом. Справжні мафіозі називають себе просто: «шановані чоловіки».

хня ж секретна спільнота називається «Коза Ностра»4. Вона виникла ще за давніх часів із причини відсутності дієвої системи правосуддя на острові Сицилія. Шановані чоловіки та всі ті, хто їх підтримував, і мова йде не тільки про членів мафії , звикли вважати закони та систему правосуддя Коза Ностри вищими та ефективнішими за їх державний аналог.

Багато членів Коза Ностри є байдужими до політики та існуючих партій. Зайняті політикою шановані чоловіки були і є, однак кількість тих, хто активно брав у ній участь, завжди залишалася низькою. Як правило, мафія підтримувала ті партії, які на даний момент знаходилися при владі, за винятком комуністів і фашистів. Можна сказати, що пересічний мафіозо не є політичною істотою, він обирає те, що є вигіднішим йому та організації.

Однак, пригадаймо, що Коза Ностра була створена для захисту Сицилії. Тому єдиною політичною ідеєю, якою щиро переймаються шановані чоловіки, можна назвати ідею сицилійства. Ця ідея є справді близькою серцю мафіозо, вона співзвучна із його душею. Ще старі діди-мафіозі мені колись казали, що організація шанованих чоловіків була створена для захисту нашої землі. Адже ми, сицилійці, завжди залишалися на периферії, занедбаним народом і забутим Римом та іноземними урядами. Таким чином Коза Ностра взяла на себе функції держави: створювати і застосовувати закон на землі, де влада була відсутньою де факто. Такі функції вона виконувала і тоді, коли ще не називалася Коза Нострою. Знаю, що раніше вона називалася «Карбонари», пізніше - «Святі Павли», і тільки після того - «Коза Ностра».

4В перекладі з італійської означає «наша справа».

На сьогоднішній день Коза Ностра не просто викривила розуміння своїх місій. Більше немає необхідності в її існуванні. Тепер є держава, яка запезпечує громадянам їх права і створює зобов’язання. Звичайно, я маю на увазі порядних і чесних державних службовців, а не корумпованих спільників мафії. Однак за часів моєї молодості єдиним гарантом справедливості була не держава, а ми, шановані чоловіки і наша Коза Ностра.

Зараз система офіційного правосуддя стала більш відповідальною і «правильною», ніж була в давні часи. Тепер немає потреби захищатися самотужки, або звертатися за допомогою до мафії. Зараз цю функцію перейняла на себе держава. Функцію, яку раніше вона не виконувала, або точніше сказати, виконувала в інтересах багатіїв. Бідні люди не мали можливості найняти собі адвоката чи просто сподіватися на закони, які дбали б про їхні інтереси. Натомість існувала Коза Ностра, яка захищала простих людей, робила вона це добре, і головне, анонімно. Молодим я дуже захоплювався принципом анонімності Коза Ностри, її таємним втручанням у проблеми. Вона не шукала собі слави, виставляючи напоказ досягнені результати. Якщо треба було когось захистити, то це робилося мовчки. І якщо того вимагали обставини, то сам зацікавлений теж ні про що не здогадувався.

Наша харизма і впевненість у власних силах, шанобливе ставлення людей, - все це випливало з обставини, що члени мафії мали легітимне право втручатися у справи суспільства і громадян, а останні, у свою чергу, охоче делегували нам це право. Ми були органом влади, який гарантував порядок, і у приватній, і у громадській сферах життя.

А що власне представляла собою держава у 40-50 роках на моїй батьківщині? Італійська держава просто забула про існування Сицилії. На острові панувала бідність, особливо на його внутрішніх землях. Пригадую, одного разу я поїхав у провінцію Агрідженто провідати Дженко Руссо, одного відомого мафіозо. Зараз, коли я більше не зв’язаний обітницею мовчання про відносини між Коза Нострою і політикою, можу спокійно сказати, що мафіозо, Дженко Руссо багато років був представником Партії християнської демократії. Так от, коли я до нього приїхав, побачив, що в нього в хаті жив віслюк. При цьому він не був звичайним селянином чи польовим рабом. Він був власником, заможним для тих місць. Окрім того, він був мафіозо. І жив удома з віслюком. Пам’ятаю, поруч із віслюком там знаходилося щось на кшталт туалету, без дверей і перегородок. Це була звичайна діра у кам’яній брилі, що зверху прикривалася кришкою.

Дженко Руссо прямо на моїх очах вирішив сходити в туалет. Поки розмовляв зі мною, вмостився на той камінь і спокійно випорожнився. Я просто очманів. Таким був Дженко Руссо і рівень побутової культури тих країв. Коли я вийшов із будинку, то зрозумів, що все село жило не краще. Туалетів вдома не було. Жінки виносили з будинків відра з екскрементами і викидали їх у ями, викопані поруч із житлом, або просто на вулицю, як за часів Середньовіччя.

Ніхто особливо не переймався Сицилією та її народом. Правосуддя як таке існувало лише на папері. Тому заради щоденних потреб людей існувала наша організація, яка базувалась на традиціях і застосовувала своє власне правосуддя, у простий і невишуканий, але досить ефективний спосіб. Наші ідеї та стиль роботи були співзвучними із ментальністю сицилійців.

Політики та різні представники державних структур Сицилії думали аналогічно. Вони нас потребували і шанували. Не тільки тому, що ми їм забезпечували голоси на виборах, але й тому, що оцінювали нас як рівних собі. Ми були їхніми цінними партнерами, які могли без особливих труднощів вирішити

будь-яку ситуацію. У нас не було писаного закону і встановлених зверху правил: коли була необхідність, правила ми встановлювали самі. Наше правосуддя було швидким, а вироки - безапеляційними.

Я був мафіозо

Я був досить впливовим мафіозо і користувався повагою серед побратимів5. Однак мої відносини із Коза Нострою не завжди були сонячними. Скажімо, мені ніколи не подобалася притаманна шанованим чоловікам обмеженість світогляду, їхнє лицемірство у ставленні до проблем інтимного характеру6, їхнє несприйняття усього нового та відмінного від того, до чого вони звикли, їхня катастрофічна недалекість і нестача культури. У деяких аспектах, особливо, коли потрібно чогось досягти, мафіозні схеми мислення є неперевершеними, однак у решті випадків кидається в очі величезна інтелектуальна і душевна прогалина. Недалекість означає, що окрім практики секретності, - тобто обов’язку перекривати всі канали, через які будь-яка інформація про мафію може просочитися у зовнішній світ, - навколо не існує більше нічого. З цієї причини я почував себе некомфортно в організації. Будь-яка дискусія закінчувалася одним і тим самим рефреном: ми шановані чоловіки і належимо до Коза Ностри. Зберігати секрет – наш найвищий обов’язок, тому не втрачаймо пильність. Пісні кінець, а хто слухав, молодець.

Такому непосидючому хлопцеві як я було дуже важко знаходитися у Палермо у післявоєнний період. У 1948 році, коли мені було двадцять, я виїхав до Латинської Америки з моєю дружиною і двома дітьми, але не з економічних міркувань, а через цікавість і бажання змін. Із того часу аж до 1970 року, коли мені виповнилося сорок два, я постійно міняв місце проживання між Сицилією та Бразилією, Аргентиною, Мексикою, Канадою і Сполученими Штатами Америки, де я прожив 6 років. Протягом коротких періодів я перебивався також у Венесуелі, Парагваї та в багатьох інших місцях, про які навіть не пам’ятаю. Я добре вивчив іспанську та португальську, більш-менш справляюся з англійською. Я ніколи не був в особливому захваті від ментальності та стилю життя американців, і це мабуть завадило мені полюбити їх мову.

Моїм мафіозним побратимам не подобалися моя непосидючість, легковажність у стосунках із жінками, небажання брати участь в адміністративних справах сім’Ї і нелюбов до цих всіх ритуалів та звичаїв, однак вони потребували моєї думки, вміння аналізувати складні ситуації, спонукали мене до участі в найбільш заплутаних полеміках. Вони потребували, як зараз модно говорити, моєї харизми.

5Члени однієї мафіозної сім’ї називають себе побратимами.

6Одним із правил для членів сицилійської Коза Ностри є обов’язок зберігати шлюб, незважаючи на будь-які обставини і матеріально утримувати дружину і дітей. Розлучатися не можна. Позашлюбні стосунки мають право на життя, однак тільки тоді, коли про них ніхто не знає. Тому під час великого судового процесу декотрі підсудні намагалися дискредитувати свідчення наверненого Томазо Бушетти, розповідаючи декотрі обставини його нестабільного приватного життя (Бушетта був одружений три рази). За їх планом ці свідчення мали б підірвати довіру суддів до Бушетти.

Відверто кажучи, в мене досить рано закралися сумніви щодо реального характеру секретної організації, членом якої я був. Можу навіть сказати, що без усвідомлення, а цілком інтуїтивно, ці сумніви з’явилися одразу після народження моїх перших дітей, котрих я завжди намагався тримати подалі від мафії, на відміну від більшості інших шанованих чоловіків. Усі мої діти є порядними людьми, вони живуть нормальним життям і працюють у легальних сферах діяльності. Єдиним розчаруванням є те, що декотрим із них моє прізвище завдає ще досі купу проблем.

Незважаючи на те, що сорок років назад я був чимось на кшталт зразкового мафіозо, я прищепив своїм дітям ідею про те, що найбільшим приниженням для чоловіка є тюрма. Вони виросли з цією установкою. Я не підпускав чоловіків Коза Ностри до моїх дітей. Тримав сім’ю на відстані, і сам уникав контактів із шанованими чоловіками поза, так би мовити, «робочими» ситуаціями. Я намагався не зближуватися з ними надміру і не запрошував їх до себе додому, окрім лишень двох осіб – Піппо Кало і Сальваторе Греко. Цей факт викликав великий подив, адже шановані чоловіки тільки те й роблять, що з ранку до вечора вовтузяться в компанії одне одного. Більша частина їхнього соціального життя протікає всередині «маленького античного» світу Коза Ностри.

Коли до мене вгості заходив Піппо Кало, він завжди скаржився, мовляв, чому в нас не прийнято пити вино. Інший шанований чоловік, якого добре знали моя дружина і діти, був Сальваторе Греко, абсолютно несхожий на мафіозо. Невисокий, дрібної статури, із приємними манерами. Саме тому його прізвиськом було «Чіккітедду», означає «пташеня» на сицилійському діалекті. У його поведінці не було пихатості, зарозумілості хто зна якого боса. Він не виділявся із натовпу, був достатньо освіченим, ввічливим, навіть трохи сором’язливим. Він запросто міг би переховуватися в будь-якому місті Італії, і ніхто б його не впізнав. Разом з тим він був одним із найвидатніших шанованих чоловіків, яких я знав.

Одним словом, мафія при детальному розгляді мені не подобалася. Не подобался їхня ментальність, або, буду точнішим, моя власна ментальність. Однак, я мусив прийняти правила гри і поводився так, як колись навчав мене батько. Одного разу, коли він здогадався про моє подвійне життя і контакти зі злочинцями, він сказав мені: «Звичайно, мені це не подобається. Однак, раз ти вже туди потрапив, поводь себе достойно, не втрачай гідності».

Я не хотів, щоб мої діти пішли по моїх стопах. Я бажав для них безпечного і спокійного майбутнього. Хоч на той момент у Коза Нострі мене супроводжували слава та успіхи, я добре розумів, наскільки вони ефемерні та ілюзорні.

Шанований чоловік повинен мати сильний характер, щоб бути спроможним протистояти різним життєвим негодам. Він мусить бути готовим до тюрми, постійної присутності небезпеки і до фізичного болю.

Шанований чоловік сильно залежить від зовнішніх факторів і непередбачуваних обставин, так само як впалий листочок щосекунди може злетіти від раптового подиху вітру. Достатньо однієї сміхотворної причини, щоб його авторитет і репутація розбилися ущент: якщо декілька чоловіків зберуться разом, і раптом хтось ляпне, що в мене є певний недолік, або хтось із моїх близьких повівся, на його думку,

недостойно, або мене зрадила дружина (і я про це не здогадуюся)7, або що я переспав із жінкою комісара поліції, і так далі, то вся моя слава і могутність вмить розсіється як світанковий туман.

Будь-який мафіозо панічно боїться можливого осуду. Він боїться наклепу, злих язиків. Безперервний страх, що хто-небудь може погано про нього говорити. Він боїться, скажімо, що його поведінка або деякі реакції будуть розцінені як неприпустимі і несумісні з гідністю шанованого чоловіка. І мова йде не лише про нього, але й про членів його сім’ї та друзів, чиї життя та поведінка повинні бути бездоганними, недосяжними для будь-якої критики. А можливі протести про те, що він не може відповідати за дії брата або швагра, які не знають правил Коза Ностри, ніколи не беруться до уваги. Тому він зобов’язаний зробити так, щоб близькі і друзі поводилися згідно кодексу мафіозо.

Маска наркобарона

Отже приблизно з 60-их років я почав усвідомлювати, що Коза Ностра більше не керувалася принципами чесності, які раніше мене так у ній приваблювали. Тепер її основною місією стала підтримка комерційної діяльності, захист економічних і владних інтересів. Очевидним доказом цього стало все частіше застосування насилля як способу розв’язання внутрішніх конфліктів. На початку шістдесятих років, незадовго до кризи у стосунках братів Ла Барбера та решти членів Комісії, з якої почалася перша війна мафії, я вирішив покинути Палермо та оселитися в Мілані.

Рішення віддалитися було усвідомленим, оскільки мені не подобалися ці нові тенденції, які до того ж проявляли себе все частіше. Нечесність, зрада, надмірне прагнення влади превалювали у стосунках між шанованими чоловіками, і це підштовхнуло мене серйозно задуматися про моє майбутнє всередині Коза Ностри. Мені не хотілося бути втягненим у різні брудні історії.

Так сталося, що саме тоді про себе заявила одна неприємна обставина, яка переслідувала мене протягом майже усього життя, руйнувала найщасливіші його моменти і перетворювала будь-які зусилля на сізіфову працю: байка про мене як про жорстокого та безжалісного наркобарона, боса міжнародного рівня у торгівлі наркотиками.

Мій неслабкий і гордий характер створив навколо мене певний міф, яка однак мало відповідав реальності. Саме тоді, коли я почав віддалятися від Коза Ностри, копирсаючись у перших сумнівах та ваганнях, моя репутація як важливого мафіозо дивним чином зростала в очах ЗМІ, поліції і навіть самих злочинців. Мої ім’я згадувалося у найрізноманітніших фактах мафіозної хроніки Сицилії та решти світу; мені приписували владу і вплив, які мені навіть не снилися.

Коли я потрапив до тюрми, помітив, що і самі ув’язнені, і працівники тюрми та охоронці ставилися до мене з відчутними побоюваннями і шанобливістю. Моя непіддатливість призводила тільки до зростання цієї злоякісної слави. У тому середовищі деякі риси мого характеру сприймалися як наслідки участі у хто-зна яких нелегальних справах і злочинах, які не мали до мене жодного стосунку, і було дуже важко переконувати кожного, що я не був тим монстром, яким мене малювали. Будь-які

7Зрада дружини – неприпустима пляма на репутації мафіозо.

спроби розвіяти міф зводилися нанівець, бо кожен співрозмовник, зачувши мої протести, починав співчутливо посміхатися. Я ж запрошую всіх обвинувачів надати докази злочинів, які мені довгий час несправедливо приписують. Так, я справді користувався престижем, однак велика його частина була обумовлена моєю нібито участю у злочинах, до яких я був цілковито непричетний. Насправді той зловісний престиж завдавав мені лише купу проблем і страждання, які я зміг витримати тільки завдяки моєму неслабкому характеру.

У мене завжди була подвійна ідентичність. З одного боку я був традиційним мафіозо, шанованим чоловіком та учасником основних подій Коза Ностри на Сицилії з початку 40-их років. З іншого боку я був звичайною людиною, громадянином світу, який добре розумів, що життя не починається та не закінчується після присяги Коза Нострі, а продовжує вирувати у всій своїй багатогранності.

Моя мобільність була непритаманною для мафіозо тих часів. Члени Коза Ностри своїми звичками нагадують місцеву фауну і дуже неохоче покидають власні території та королівства. Навіть тоді, коли вони багатіють і можуть дозволити собі досхочу тринькати на безкінечні подорожі, все ж залишаються прив’язаними до свого міста, свого кварталу, своєї вулиці. Тому такий авантюрист і гультіпака як я, що кожні чотири-п’ять місяців залишав Палермо і їхав на Північ або закордон, викликав чимало підозр у підстаркуватих авторитетів мафії.

Постійна міграція туди-сюди пояснювалася моєю любов’ю до нового, а також бажанням зникнути із середовища мафії, однак для багатьох інших – поліції, ЗМІ, Комісії Антимафія - означало тільки одне: торгівля наркотиками. Із часу мого першого арешту в Римі у 1958 році за контрабанду цигарок аж до зустрічі зі слідчим Фальконе я безперервно боровся з цією маскою, з цією фальшивою етикеткою, яку на мене ліпили звідусіль, і яка спричинювала чисельні арешти, несправедливі судові вироки і жорстоке поводження зі мною у різних країнах.

Із плином часу ця маска ставала все більш переконливою і в 70-их роках перетворилася на справжню параною. У 1973-74 роках, коли я був ув’язненим, у мене постійно випитували різні поради та інформацію щодо наркобізнесу. Я відповідав, що мені було нічого сказати на тему, оскільки я ніколи цим не займався, і моя відповідь завжди провокувала подив і розчарування: «Чому ти не хочеш про це говорити? Ти ж знаєш, мені можна довіряти. Якщо не хочеш розповісти мені, то кому?». На що я був змушений казати: «Тобі б я розповів все начистоту, не сумнівайся, але я не знаю нікого, хто купує наркотики». Я і справді цього не знаю. Абсолютно не уявляю собі, як кладуться у банк гроші за наркотики, без поняття, які банки підходять для цих операцій. Навіть тоді, коли я займався контрабандою сигарет, ніколи не користувався послугами банків, щоб заплатити за вантаж чи арендувати корабель, рівень моїх доходів був не на тому рівні.

Рішучу крапку в історії про Бушетту-наркобарона зміг нарешті поставити Джованні Фальконе. У ході слідства він сам спростував свої ж звинувачення, запевнивши мене, що більше я не мушу хвилюватися ні про судовий процес, ні про «славу» наркобарона, і додав, що відтепер навіть охоронці суду знали, що я ніколи не торгував наркотиками.

Із чорного ринку мені знайома лише тема контрабанди тютюну та сухого молока, якими я торгував у Латинскій Америці та США. Про наркотики я не хотів нічого чути. Торгівля героїном та кокаїном – це проклятий бізнес. Зароблені таким чином гроші не несуть нічого доброго і зникають швидше, ніж з’являються.

Я ніколи не продавав і не скуповував крадене майно. Навіть соромно про це думати. Колись я здійснював дрібні крадіжки, коли був зовсім юним. Ніколи не мав дорогої нерухомості.

Діяльності, якими я заробляв собі на прожиття, були майже всі легальними. Окрім того, в мене були запезпечені брати, на допомогу котрих я міг розраховувати в будь-який складний момент життя. У мене були заможні друзі, скажімо Тото «Чіккітедду», якому не треба було торгувати наркотою чи сигаретами, бо в нього була забезпечена сім’я. А ще трапилося так, що одного разу мій друг Франсіс Турателло вирішив подарувати мені 10 відсотків від прибутку своїх нелегальних гральних зал Мілана. Свого часу я також керував гральною залою в Палермо, яка приносила непогані доходи, окрім того іноді мені щастило в казино. Був ряд інших діяльностей, де іноді вдавалося добре заробити: лабораторії із виготовлення дзеркал (сімейна професія), торгівля маслом, мої власні піцерії у США та сільськогосподарські угіддя в Бразилії.

Мені не вдалося накопичити багатства, бо я не вмів стратегічно мислити. Я ніколи нічого не заощаджував і не тремтів над грошима. І насамперед у часи моєї молодості ніколи не задумувався про майбутнє, про старість, здавалось, я завжди буду молодим. Я тоді собі так казав: «Завтра буде інший день, тому подумаю про це завтра».

Тому як можна пояснити те, що і поліція, і судді, і газети усього світу називали мене «босом Європи та Америки», «королем героїну», «великим наркобароном»?

Частина відповіді слід шукати в моїй біографії та рисах мого характеру. Іншу частину в причині тотального незнання мафії. Слідчим органам не було відомо нічого ні про Коза Ностру, ні про її діяльність у роки моєї юності і пізніше. Не хочу роздувати важливість моєї співпраці та інших так званих навернених, але в будь-якому випадку наші свідчення допомогли сформулювати набагато точніше уявлення про окремих ключових осіб і факти мафіозного життя.

Раніше рухалися вперед навпомацки. Робили грубі помилки, в іменах і датах. В одному з поліцейських протоколів, який Фальконе мені показав для перевірки, було написано, наприклад, що важливі боси мафії вирішили створити у 1962 році орган, так звану Комісію, яка б гарантувала внутрішній мир і попереджувала криваві конфлікти. Однак Комісія насправді існувала вже у 1957 році, а в той час, коли складався той протокол, Комісію було розпущено внаслідок внутрішніх протирічь і поліцейських репресій.

Коли ж було невідомо, як сталася певна подія, або яку роль в організації відігравав той чи інший персонаж, зверталися до методів дедукції, або наближення, і навіть часом до вигадування. Як одного разу ЗМІ писали про те, що мене арештували в центрі Нью-Йорка з валізою, в якій було 80 кілограм героїну!

Я народився в Палермо

Я народився в Палермо в липні 1928 року в сім’ї палермітанців, останнім із сімнадцяти дітей. На жаль, я застав тільки десятьох моїх братів і сестер, - на момент мого народження шестеро вже померли. Тато з мамою були вже немолодими, обидвом було по сорок чотири роки. Коли згадую батька в часи моєї юності, бачу його вже шістдесятилітнім дідусем, в буквальному значенні слова: він більше не ходив на роботу, рухався дуже повільно, розмовляв на манір мудреця, лаконічно і відчужено, як людина, що вже давно пережила найважливіші віхи свого життя. У той час шістдесят років сприймалися геть інакше, як сьогодні.

Між мною і братами та сестрами була велика різниця у віці, тому моє дитинство пройшло серед людей вже дорослих, відчужених. Час від часу одружувалися брати, наша сім’я ставала все меншою, і зі мною тоді няньчилися старші сестри. Усе необхідне в мене було, однак не можу назвати моє дитинство веселим і безтурботним, яким насолоджувалися декотрі мої однолітки. Ніхто зі мною не панькався, і мені довелося швидко звикати до самотності, - стану, який супроводжував мене протягом усього життя. Незважаючи на нашу багаточисельну сім’ю, я змушений був часто залишатися наодинці і гратися сам, маючи багато часу на роздуми.

Я був оточений суворими людьми. Пригадую одного учителя школи, з таким критичним виразом на обличчі, він завжди носив піджак із краваткою та окуляри. Його дружина викладала в тій самій школі, і щоранку, тримаючись попід руки, вони разом ішли на роботу, набурмосені і гордовиті, як двоє англійських аристократів. Для нас учнів вони були прикладом гідності та відмінної поведінки.

Найважливіший досвід, який я отримав в першій частині мого життя, себто до років тринадцяти-чотирнадцяти, назавжди сформував мій характер. Мій протест проти надмірної серйозності дорослих також суттєво вплинув на мій темперамент: і до сьогодні в мені борються розсудливість та легковажність.

Постійні зіткнення із гнітючими правилами сім’ї та суспільства не блокували, а навпаки, прискорили мій розвиток. Я не знав, що таке юнацькі мрії і досягнув зрілості занадто швидко. У вісім років я отримав перший сексуальний досвід. У чотирнадцять у мене вже була коханка. У сімнадцять я одружився. У вісімнадцять став батьком. А у двадцять я із двома дітьми і дружиною емігрував до іншої країни.

Томазо з мамою і татом, останній із сімнадцяти дітей. Фото із книги Енцо Бьяджі “Самотній бос”

Батько був для мене фундаментальною фігурою. Я дуже його любив. Батько мене ніколи не бив, він карав тільки поглядом. Хоч батько був традиційним чоловіком, суворим і небагатослівним, його головним виховним знаряддям був погляд, сумний і докірливий, який буквально пронизував мене і наповнював страшним почуттям провини за мої пустощі. Помер він досить рано. У шістдесят дев’ять років, коли мені було двадцять п’ять, залишивши велику пустоту в моєму серці. Він помер зненацька, навіть не хворів. Це була неділя. Я щойно повернувся додому із дружиною та дітьми після обідніх посиденьок у моїх батьків, як до нас зайшов шурин і сказав, що помер батько.

Для мене це був дуже сильний шок. Єдиним полегшенням для мене було знання того, що померла щаслива людина, яка була в гармонії з собою. Батько часто розповідав нам дітям про один дивний епізод, завдяки якому він нібито знав наперед час своєї смерті. Пам’ятаю, як він казав: «Сину мій, якщо я переживу шістдесят дев’ять років, то хто зна, коли помру! Мабуть аж у сімдесят дев’ять». Він зациклився на тій цифрі 69 через один випадок, який з ним стався на фронті в 1915-1918 роках: якось у момент туги за домом і сім’єю, мій батько заховався в якомусь сараї, щоб навести у думках лад. Туди

зайшов один старець і просив милостиню у всіх присутніх солдатів, які йому не дали ні копійки. Коли старець наблизився до мого батька, той віддав йому всю щойно отриману платню.

Дідок його запитав: «Сину, чому ти віддаєш мені всі свої гроші?»

«Мені вони не потрібні».

«Ти помиляєшся, потрібні, бо ти помреш у шістдесят дев’ять років».

Оскільки батько добре не розчув, чи мова йшла про шістьдесят дев’ять чи сімдесят дев’ять, то був упевнений, якщо переживе першу цифру, то фатальна мить настане десятьма роками пізніше.

Він був чоловіком розсудливим, серйозним і миролюбивим. Пив і курив дуже мало, ніколи не кричав, не сварився. Кожного дня і навіть у неділю прокидався о 5 ранку, тому ввечері вкладався спати дуже рано. О восьмій вже був на роботі, працював 500 метрів від дому на власній маленькій фабриці з виготовлення та обробки дзеркал, яка нараховувала біля п’ятнадцяти найманих працівників. Мій батько почав з нуля, як звичайний робітник, який одного разу заснував свою власну діяльність і поступово її розширяв завдяки пунктуальності, якості продукції і серйозному ставленню до роботи.

Хоч він був керівником невеличкої фабрики, він ніколи не мав потреби носити із собою вогнепальну зброю чи просити у когось захисту. Моя сім’я не знала, що таке насильство і злочинність. Ні родичі мого батька, ні сім’я матері ніколи не мали проблем із правосуддям, а також жодних контактів, у тому числі непрямих, із мафією. Ніхто з моїх братів не мав вогнепальної зброї і не був засуджений за будь-які злочини. За винятком брата Вінченцо, якого посадили аж на п’ять років тільки тому, що він був моїм близьким родичем, поки нарешті судовий процес не встановив його абсолютну непричетність.

Отже на фабриці мого батька, де працювали і брати, ніхто не мусив боятися ні шантажу, ні рекету, ні диктату тих, хто контролював територію. У ті часи навіть не було такого поняття як «рекет». Мій батько ніколи нічого подібного не пригадував. Правда його доходи були середніми, він не був заможним і відомим багатієм, якому потрібно вживати особливих заходів для захисту майна.

Мій батько був традиціоналістом. Робота і сім’я для нього мали першорядну вагу. Найбільшим його задоволенням були недільні обіди, коли за столом збиралися всі діти і внуки, і кожен на своєму місці, призначеному йому батьком, який сидів на місці глави сім’ї і задоволено посміхався. Це були дуже світлі моменти, в яких ще не виднілися тіні майбутніх скорбот. Наші застілля тривали довго, бува аж до половини п’ятої пополудні, і якщо хтось із нас протестував і відпрошувався раніше, щоб подивитися футбольний матч, батько весело дражнився: «І вам не соромно дивитися на тих всіх чоловіків у коротких штанятах? Невже вам цікаво розглядати голі чоловічі ноги?».

Із дітьми він був дуже щедрим. Усі мої брати мали мотоскутер, а в 30-40 роках на Сицилії це було неабияким щастям для юнака. Пам’ятаю, як я заздрив братам, коли був маленьким і ще не міг їздити сам. У певний момент батько придбав нову фабрику у провінції Агрідженто, де за його задумом мали працювати тільки сини. А вже після війни батько переписав на кожного сина по фабриці, а сам покинув роботу і пішов на пенсію.

Тому, коли я підріс, фінансова ситуація моєї сім’ї сильно погіршилася, і я мусив задуматися сам, як заробити на все те, чого хотілося. Від батька мені дісталося вміння обробляти скло, якому я навчився

ще маленьким, коли щодня дріботів за батьком і старшими братами, поки ті працювали. Мені добре вдавалися шліфування та посріблення дзеркал.

Школу я відвідував до 12 років. Я добре вчився і ніколи не турбував батьків шкільними негараздами, хоч у певний момент почав прогулювати. Мій батько про це навіть не здогадувався завдяки хорошим оцінкам у табелі і добрим відгукам про поведінку. Мене ніколи не залишали на повторний рік і не «провалювали» на іспитах.

Я був таким собі фашистом-екстремістом, маленьким балілою8, зачарованим Дуче9 та його римським салютом. Я примусив батька купити мені воєнну форму і таким чином висловлював протест моїм близьким, які були проти фашизму, але не з політичних міркувань. Вони були врівноваженими людьми, не сприймали притаманні фашистам есгібіціонізм, фанатизм та зарозумілість. Були впевнені, що режим не принесе нічого доброго, і не помилялися.

Коли почалася війна, я покинув школу і більше до неї не повертався. Місцем мого навчання стала вулиця, банда однолітків, з якими я влізав у найризикованіші афери. Власне мої перші контакти зі світом злочинності почалися саме в ті роки. Серед моїх нових знайомих були контрабандисти кварталу, крадії різного їдла, яке потім продавалося на чорний ринок або ж безспосередньо споживачам. Оскільки школи закрилися, в мене з’явилася купа вільного часу. Я йшов на фабрику батька, а потім у певний момент зникав, вигадуючи собі яку-небудь невідкладну справу. Або тишком-нишком виходив із дому, наприклад уночі. Я перелізав через вікно і йшов обкрадати німців, які мали табір неподалік Вілли Орлеан.

Обкрадати німців мені страшенно подобалося, це вводило мене у стан радісного збудження. Я їх ненавидів, бо вони паразитували в моєму місті, на моїй рідній землі. Я не був патріотом на кшталт Лучано Ліджо, який стверджував, що начебто запобіг державному перевороту через свою величезну любов до італійської Республіки, але з моєї скромної перспективи було боляче дивитися, як жорстокі і безжалісні завойовники плюндрували гідність мого народу. Німці обожнювали нас провокувати, і в той час, коли ми не мали що їсти, вони любили в нас на очах смакувати маслом і варенням.

Я крав бензин, варення, масло, хліб, ковбаси. Я був частиною групи дуже спритних хлопчаків, успішних злодюжок. Сміливості мені геть не бракувало. Коли ми влаштовували засідку неподалік складу каністр із бензином, і мій партнер починав казати щось типу: «Чекай, зараз не можна. Якщо вартовий обернеться і зробить пару кроків, то побачить нас і почне стріляти. А ще ліхтарі час від часу крутяться і освічують ділянку...», я одразу сердито відповідав: «Ти надто багато теревениш. Все ясно, я сам піду за каністрою!».

Я справді йшов, і ніхто мене не помічав. Так ніби хтось зверху мною керував і допомагав. Усі мої злочини ніколи не були помічені жодним свідком. Ця непереможність сильно піднімала мій престиж, і коли я повертався з якоїсь небезпечної операції, без зайвої скромності казав: «Те, що не можете ви,

8Так називали хлопчиків 8-14 років, які відвідували позашкільну виховну організацію із фашистською ідеологією (Opera Nazionale Balilla, 1926-1937).

9Тут мається на увазі Беніто Муссоліні. Дуче означає «вождь», «провідник».

зможу я. Бо я прудкіший і хитріший за вас!». Окрім того я міг добряче набити кулаками, і в п’ятнадцять років я вже був таким здорованем, як зараз.

Контрабанда, перепродаж, чорний ринок у часи війни були питанням контактів і знайомств. Кожного дня я все більше дізнавався про злочинницькі мережі міста Палермо. Я знав, хто продавав бензин, хто купував хліб, хто міг підказати, де знайти масло. Більшу частину краденого я продавав, тому мої кишені не пустували. Іншу частину я ніс додому, особливо такі дефіцитні харчі як білий хліб і масло.

Батьки нічого не підозрювали про цю мою таємну діяльність і були спантеличені, коли я повертався додому з ковбасою, варенням або стограмовим шматком масла, якого батько ніде не міг знайти за будь-яку ціну, хоча йому не бракувало грошей. Він був видатним добродієм. І завжди дивився на мене як на незрілого малюка. Йому і на думку не спадало, що його п ’ятнадцятирічний син вів активне подвійне життя. Я старанно приховував цю обставину. Навіть якщо в мене були свої гроші, я не припиняв просити у батька декілька копійчин на кишенькові витрати, щоб не викликати підозри. Однак я сильно пишався фактом моєї фінансової незалежності від сім’ї. Я відчував себе зрілим і сильним чоловіком, який міг обійтися без захисту інших.

У 1943 році, коли мені було п’ятнадцять, сильно загорівшись ідеєю, я приєднався до групи юних палермітанців, які від’їжджали до Неаполя на війну з німцями. Нас було чоловік п’ятдесят з різноплановими інтересами. Серед них було багато злодюжок, які просто мали намір скористатися ситуацією загального безпорядку, аби що-небудь поцупити. Інші перебували у п’янкому захопленні від самої пригоди, особливо від можливості потримати в руках вогнепальну зброю і постріляти у ворога. Декотрі долали відстань між Палермо та Неаполем пішки, інші їхали на даху Тополіно10.

У цій банді я добре знав двох типів, і як виявилося пізніше, вони були членами мафії, яким Коза Ностра доручила співпрацювати із союзними військами: Енцо Кастеллані та Нікола Джакалоне, якого я знав і раніше, бо він працював на фабриці мого брата. Два-три місяці ми провели неподалік Неаполя, організовуючи акції саботажу та засідки німцям. Досхочу настрілялися, оскільки у певний момент в групі з’явилася різна вогнепальна зброя, можливо завдяки партизанам, або союзникам, хто зна. Я тільки пам’ятаю, що тоді мене переповнювало щастя, зокрема тому, що я був наймолодшим у всій компанії.

Повертаючись у Палермо, ми відчували себе героями. Мене розпирала страшенна гордість. Я вижив на війні з німцями. Я захистив мою землю. Я відчував себе на вершині. Але для моєї сім’ї найбільшою радістю було бачити мене нарешті вдома, бо я нікого не попередив про мій від’їзд, і ніхто не знав, куди я пропав.

Мені одразу трапилася доречна можливість продемонструвати батькам важливість досвіду, отриманого на війні. Оскільки я добре знав і дороги, і способи комунікації між однією частиною Італії та іншою – в той час держава була поділена надвоє – мені вдалося вислідити і привезти додому одного з моїх братів, який був узятий у німецький полон неподалік Болоньї.

Моя репутація серед друзів і знайомих значно зросла після подорожі в Неаполь. Біля мене почали крутитися деякі шановані чоловіки, які дозволяли перекинутися з ними декількома фразами. Розмови

10Популярна назва моделі автомобіля FIAT, яка була у виробництві з 1936 по 1955 рік.

були коротенькими, однак під час них я відчував, що за мною спостерігають, оцінюють. Ці загадкові чоловіки обожнювали розмовляти натяками, висловлюватись метафорично, поміж рядків, навіть коли мова йшла про найбанальніші речі. Важко пояснити, що собою представляє така мафіозна співбесіда ні про що. Але пам’ятаю точно, як загорялася моя уява при наближенні цих людей, якою загадковою ставала атмосфера між нами після їхніх привітань. Ці зустрічі залишали легке відчуття збудження і тривоги, яке пізніше переросло в усвідомлене бажання стати частиною того зачарованого світу, помітного лише краєм ока за завісою неоднозначної та галантної поведінки моїх співрозмовників.

Далі буде...