65років Інституту журналістики

Іронічнийжиттєпис

2

Почати треба з того, що я люблю Інститут журналістики. Це очевидно, але все ж. Усі інші подробиці мисленнєвого процесу, що наштовхнув мене на ідею про цей альманах є лише відображенням тієї першої – ключової – думки.

Я б не назвала ІЖ своїм домом, своєю фортецею, навіть своєю alma-mater. Я б не взялася стверджувати, що це найкращий навчальний заклад у світі, що тут найпрекрасніші аудиторії, найсвітліші коридори, найсмачніші булочки у їдальні. Я не стану говорити, що усі викладачі тут – мої улюблені і що на пари до кожного ми ходимо із задоволенням. Я навіть не буду брехати, що ніколи не запізнювалась на ці самі пари.

Я не належу до тих, хто омріяв професію журналіста, видавця чи рекламіста ще у школі, або ж тих, хто понад усе прагнув отримати диплом найкращого київського університету, - я потрапила сюди цілком випадково. Але, як виявилось, це доля.

Ті, хто вчаться в Інституті журналістики (люди, безперечно, творчі, а від того примхливі), дуже люблять на нього жалітися. Мовляв, усі такі неорганізовані, ніхто нічого ніколи не знає, і предмети не ті, і завдання складні, і практики мало, а вміти «на п’ять» треба ой як багато… Коли я чую їх, я посміхаюсь. І чим більше лають ІЖ, тим ширша моя посмішка. Бо вони не розуміють.

Інститут журналістики – це не навчальний заклад. Інститут журналістики – це дух. Інститут журналістики – це діагноз.

Інститут журналістики – це і є Я. Це очевидно, але все ж.

Слово редактора

укладач: Кушнєрова Катерина, 4 курс, РЗГ

3

4

нститут журналістики покликаний навчити молодь правилам журналістики та випустити їх у світ професійними та обізнаними спеціалістами. Логічно, що будь-який студент

Інституту поважає сьогодні та поважатиме у майбутньому свою альма-матер за всі знання та навички, що вона йому дала.

Я люблю Інститут журналістики за те, що він дав мені зрозуміти: я не хочу бути журналістом. Мене цікавить не ця професія і не цей спосіб життя. Інститут журналістики показав мені, яким реально є журналістське життя та що чекає мене, якщо я вирішу працювати за фахом. Інститут довів, що я можу розвиватися та показати себе зовсім у іншій сфері.

Саме тут я зрозуміла, що мої плани на успішну кар’єру професійного «писаки» були рожевими мріями дівчинки-підлітка, що більшість журналістів за методологією роботи більше нагадують технарів: прийшов, почув, написав, і так по колу. Так, звісно, можна хотіти стати колумністом чи то започаткувати власний журналістський проект, проте я хочу не цього.

Журналістика стала для мене безцінним джерелом інформації. Після чотирьох років у стінах ІЖ я знаю, яким джерелам можна довіряти та яким чином перевірити їхню достовірність. Інститут вивчив мене знаходити у журналістських текстах неправду та відповідно не брати ї ї до уваги. Інститут, зрештою, дав мені можливість спробувати себе у цій сфері і повноцінно оцінити власні можливості та бажання.

Інститут журналістики навчив мене, що я не хочу бути журналістом, скерував мою життєву стежку у правильному напрямку, і я безмежно вдячна викладачам та предметам, що дали мені зрозуміти цю просту, але таку неочевидну в мої шістнадцять істину.

Ïðî æóðíàë³ñòèêóабо Як знайти себе в житті

²

Настя Настюшкіна

5

Про свободу

6

Щороку університети

обманюють наді ї к ількох

десятків тисяч новоспечених

с т у д е н т і в . При н а й м н і ,

вітчизняні університети.

А в с е ч о м у ? А в с е

тому, що 10 років у ш

колі

н а с н а м а г а ю т ь с я ( ! )

на вчити дисципл іни т а

відповідальності, від нас

вимагають вчити/вміти/

знати, примушують читати

на па м ’я ть Ри льського ,

в и р і ш у в а т и к в а д р а т н і

н е р і в н о с т і т а х і м і ч н і

ланцюжки. Вся ця «наука»

видається нам сухою, нудною

і непотрібною в майбутньому

житті… але ж

далі – вища

освіта!

Нам чомусь видається,

щ о , в с т у п и в ш и д о

університету та обравши

омріяний фах, ми тільки й

будемо чотири-п’ять років

учитися виконувати свої

професійні обов’язки, та ще

й оцінки за це отримувати

у якості бонусу. Т

а не так

сталося, як гадалося…

Розчарування підкралось

до нас у той момент, коли

у р о зк ла д і з а м а йор і л и

не с к і н чен н і ф і ло с о фі ї ,

антропологі ї, політологі ї,

історії журналістики, теорії

масової комунікації, де-не-де

розбавлені практичними

заняттями з фаху. Н

а першому

курсі тобі здається, що хтось

глобально й цілеспрямовано

не виправдав твоїх сподівань.

Але чи так це?

Вища освіта на те й вища,

щоб не вливати у тебе знання

насильницькими методами,

а д а в а т и м о ж л и в і с т ь .

Кожен і з нас має право

вибору: скористатися з тієї

можливості, або ні; в

инести

щось д л я с е б е з к у рс у

психофізіології людини, або

жити у гармонії із власною

необізнаністю.

Варто було б іще перед

вступом попереджати таких

наївних школярів: т

ут вас

нічого не навчать. Вам дадуть

безліч шансів, покажуть, де

взяти знання та навички, із

кого взяти приклад… Але все

інше залежить від вас.

Ті , х то вступають на

фізичний факультет, або

на к ібернетику, знають ,

що стануть фізиками або

к ібернетика ми, якщо ж

ви навчаєтесь в Інституті

журналістики – ніколи не

можна ска зати напевне ,

ким ви зв і д ти вийдете :

веду чими, операторами,

редакторами, програмістами,

п и с ь м е н н и к а м и ,

дизайнерами, організаторами

у р о ч и с т и х п о д і й ч и

спікерами відомих компаній.

А д ж е в с е ц е р е а л ь н о

м о ж л и в о , в а р т о л и ш е

зловити правильний вітер,

піти у вірному напрямку.

Все, що тобі п

отрібно – віра

у себе й бажання, бажання,

бажання…

Моя под ру г а колись

висловилась із цього приводу

чітко й категорично: «Ви

хотіли навчитись чогось

практичного? Треба було

йти до профтехучилища й

ставати швачкою – там би

вас точно навчили цілком

практично шити». Але ж ми

всі чомусь обрали інший

шлях. Залишається тільки

докласти зусиль і дійти до

переможного кінця.

виборуабо Як навчитися вчитися

Ганна Зензіна, 4 курс, ВСР

7

Про любовта ненависть

Про любовПро любовПро любовта ненавистьта ненавистьта ненависть

Про любовПро любовПро любовПро любовПро любовПро любовПро любовПро любовПро любовПро любовПро любовта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненавистьта ненависть

Про любовта ненависть

або Îснови життºäіяльності журналіста

Надія Якубець, 2 курс, журналістика

8

У кожної людини є щось, без чого вона не уявляє своє життя: для когось це вечірні прогулянки, для когось − улюблений чай зранку, для когось − друзі, для когось – автомобіль. Я ж не уявляю себе без Інституту журналістики. Справа навіть не в обраній професії, дипломі чи тому, що навчання в одном у із на йпрести ж ні ши х вищи х навчальних закладів країни піднімає самооцінку.

ІЖ – більше ніж просто н а в ч а л ь н и й з а к л а д . Ц е ма ленький світ зі свої ми проблемами та правилами. С в і т , я к и й т и з м о ж е ш

побачити, лише коли відчуєш, а відчути його можна тільки тоді, коли станеш іжівцем.

В ж е з п е р ш и х д н і в навчання на першому курсі усвідомлюєш, що тут все не так як в інших. Інститут не зустрічає першоку рсників н а г р ом а д же н н я м і нф ор -м а ц і ї н а з а н я т т я х ч и залякуванням сесією. Нових с т у ден т і в озна йом л юю т ь з у с т р о є м н а в ч а л ь н о г о закладу, дають можливість адаптуватись, поспілкуватись і з с т а р ш о к у р с н и к а м и , я к і д і л я т ь с я д о с в і д о м і д о п о м а г а ю т ь в і й т и в с т рі м к у теч і ю на вча н н я.

Перес т у п и вш и порі г І Ж, розумієш, що тепер ти завжди будеш в постійному русі.

Д о І н с т и т у т у ж у р -налістики не можна ставитись нейтрально, занадто вже він неординарний. Його можна або любити, або ненавидіти. Ненавидіти ІЖ може лише той, хто не створений для журналістики, тому не може вклинитись у життєвий цикл і нс т и т у т у, т а к і с т у ден т и просто свого часу помилились з вибором і це не проблема ІЖ. Для справжніх майбутніх псів демократії навчання − задоволення. Ти ніколи не можеш бу ти впевнений у

завтрашньому дні, ти завжди поспішаєш, але все одно не вс тигаєш, ти сп і лк уєшся із неймовірними людьми, викладачі одночасно і друзі, і наставники, і вороги – все це разом забезпечує адреналіном, який життєво необхідний для такої молоді як ми.

Наш інститут – це особливе м іс це , т у т на вч а ю т ь с я і працюють надзвичайні люди. Люблю я його не за щось конкретне, а за миті, які з ним пов’язані. Можливо, студенти і скаржаться на нього, але це лише тому, що занадто сильно люблять.

Надія Якубець, 2 курс, журналістика

9

Про дорогу до

Про дорогу до

або

Ç чо

го п

очин

аºт

ься м

ій äе

нь

в ²н

стит

уті ж

урна

ліст

ики

10

Усе починається із тихого клацання кнопки. На ній дві рисочки та трикутничок – здавалося б, ієрогліфи, але всі, чомусь, розуміють їх значення. Відчуття прохолодного пластику у вусі таке звичне, але щоразу неочікуване. Натискаю на ручку-важіль, - і ось тут, за дверима, усе починається.

Один трек – кілька східців, очікування ліфту, контрольний погляд у дзеркальні двері внизу. Ще два – дорогою до зупинки. Три або чотири – в очікуванні необхідного номера на лобовому склі обклеєного рекламою автобуса (якщо пощастить; якщо ж ні – шість або вісім).

Океан Ельзи, Димна Суміш, Christina Perri. Щоразу проїжджаючи повз цей житловий комплекс мрієш колись мати там квартиру. Майже 4 роки пройшло – а все ніяк не добудують.

Linkin Park, O.Torvald, Paramore. Такий бажаний поворот на проспект Перемоги: ним зажди їдеш гуляти до центру, але не сьогодні. Треба хоч трохи повчитись.

Земфіра, The Fray, Adele, Hoobastank. Червоний годинник над Лук’янівською щодня атакує студентське сумління: мовляв, ти ще недостатньо спізнився, аби не піти на першу пару.

Muse, Nikelback. Майже на місці.

Ще один трек – і ти у гардеробі. Коли спізнюєшся, такого натовпу вже немає… За пунктуальність доводиться платити особистим простором.

Сходами встигаєш підспівати майже двом куплетам Th e Pretty Reckless. Що ж, позитивний настрій для першої пари гарантовано. А далі – хто зна.

Катерина Кушнєрова, 4 курс, РЗГ

11

За що я люблю Інститут журналістики

13

16

Про найстрашніший іспитабо Як-то воно, бути першокурсником

Найстрашнішим іспитом у моєму житті був… залік. Дивно звучить, чи не так? Але більш панічного відчуття, аніж на заліку у власного завідувача кафедри у першу ж літню сесію, у мене, мабуть, ніколи не було і не буде.

Батьки часто розповідали мені кумедні історії зі свого студентського життя.. Ну, знаєте, як хвилювалися перед контрольними, як і к у ди ховали кілометри шпаргалок, як кепкували з професорів. І за вж д и іс торі ї ц і бу л и такими смішними, такими привабливими й сповненими т у г о ю з а з о л о т и м и студентськими роками.

Мож ливо, рок і в через 10-15 я так само розповідатиму своїм дітям, як весело мені було навчатись в Інституті журналістики; одна з моїх фірмових історій обов’язково матиме епічну назву «Як ми складали залік професору Іванову». Однак зараз я все ще із жахом згадую перший курс і ту саму літню сесію…

Ч и н е у к о ж н о м у університеті є такі собі рольові ігри: на кожен стереотип є свій професор. Хтось студентів л ю б и т ь і в с е п р о б ач а є , хтось не любить, але кінцем кінцем поступається; хтось жарті вник, х тось любить налякати першоку рсників

до втрати свідомості, хтось з а в ж д и т р и м а є р у к у н а п ульсі й готовий прийти на допомогу… І в кожному в и п а д к у є о д и н т а к и й викладач, якому «неможливо скласти». Принаймні, ходять ч у тки. А ч у тки, вони, як ми знаємо із курсу масової комунікації, поширюються швидко, неконтрольовано і в п р о ц е с і п о ш и р е н н я обростають такою кількістю д о д а т к о в и х п о д р о б и ц ь , що першод жерело на віть при сильному бажанні не може і дент ифі к у ват и ц ю інформацію як свою власну.

Професор Іванов для нас був саме тим викладачем. Якому «неможливо скласти», так. Розмови про виняткову складність курсу, непохитну принциповість екзаменатора й н е р е а л ь н у к і л ь к і с т ь перескладань (максимум, про який мені доводилося чути, здається, 13) роїлися навколо нас ледь не з першого вересня. На лек ц і я х у п р о ф е с ора Іванова ми сиділи, як ті миші, тільки й знали, що боятись і записувати, записувати і боятись.

І от настав той день, коли ми, тримаючи тремтячими п а л ь ч и к а м и с и н е н ь к і заліковочки, вишикувалися п і д т р и с т а - я к о ю с ь - т а м аудиторією в очікуванні… Страшної невідомості.

Дивитись на нашу завжди веселу й метушливу компанію було як мінімум смішно: вночі всі у паніці завчали довжелезні визначення, запам’ятовували дати й прізвища, розкладали п о п о л и ч к а х т е о р і ї т а причинно-наслідкові зв’язки; о 10 ранку складали залік із політології, а потім до 15.00 так жахливо нервували, що й уявити важко.

На пі д лозі у коридорі купка першокурсників, як ті пташечки, сидять у рядочок т а т и х ц е м о б г о в о рю ю т ь т е о р е т и ч н і з а с а д и функціонування чергового наукового явища. І бояться.

Концентрація стра ху в аудиторії, де сиділи по-п’ятеро, вза га лі перевищ у ва ла усі можливі межі.. Проте, знаєте, що на йсм і ш н і ше? Зда л и. Майже всі здали. Навіть і зараз, якби вам збагнуло на думку розбудити мене посеред ночі й голосно спитати «Що т а ке кон т ен т-а на л і з?», я б підскочила із завченим «якісно-к і лькісний метод дослідження…» і так далі. Мабуть, це на все життя…

А л е , з н а є т е , н а в і т ь дипломом про закінчення Інституту журналістики я пишатимусь, мабуть, не так сильно, як тим омрі яним «зарах.» із Соціології масової комунікації :)

Відмінниця

17

Пiслясмакабо Як тебе не любити...

18

Люблю за лавки перед входом, де викурила не одну сотню сигарет, у зв’язку з чим народилася далеко не одна корисна думка, що допомогла пережити проблеми і повірити в успіх.

Люблю за групу, в який кожен подібний картині великого Далі − має неймовірний, неповторний підтекст за начебто простими і зрозумілими формами. За групу, де кожен настільки повноцінний, що не було ані конкуренції, ані гри в лицемірство, ані змагань під гаслом «хто сильніший, нахабніший, той попереду», кожен ішов своєю дорогою, і не кидав слабких, їх піднімали, допомагали; разом ми перетворювали наше «неможливо» у «море по коліно».

Люблю за розклад, який не піддавалася логіці, за їдальню, що не працює після другої пари, і нас, що сидять на підлозі, прямо під цією самою їдальнею й діляться смачненьким між собою.

Люблю за червоні килими, тому що кожен раз ідучи по ним, подумки грала у премію «Оскар» як мінімум. За розмальовані парти й спинки стільців, що розвивають креатив краще, ніж експонати магазину Лебедєва.

Люблю за гуртожиток, у якому не жила, але так багато випила пива, вина, вермуту, що навіть страшно озвучити літраж.

Люблю, за деяких викладачів, яких слухати можна було б вічно, не виходячи з кабінету, у

якому, до речі, було завжди або занадто холодно, або занадто жарко.

Люблю за кілометри списаних паперів, літри використаного чорнила, вбиті нервові клітини, і роки, додані мені в зв’язку з постійним сміхом, який найчастіше ледве стримували на парах.

Люблю за наші зустрічі під гітару на орендованій квартирі у компанії однокурсників, за історії, пережиті разом.

Л ю бл ю з а оч і к у в а н н я. . . ба г ат о, ба г ат о очікування, під кабінетом, у кабінеті, у черзі на іспиті чи в їдальні, особливо у моменти коли 20-ть чоловік відраховує 15 хвилин, що б з чистою совістю влаштувати собі ще одне «вікно».

Люблю за те що на вчи лася викон у вати нездійсненні завдання у найкоротші терміни, люблю за дерево, посаджене мною під університетом, люблю за графік, який дозволяє вволю виспатися. Люблю, за те що з гордістю називаю місце, де закінчила бакалаврат.

Люблю за вх ідні двері, відкриваючи які підкачала праву руку.

Люблю за нові відкриття − у людях, книжках, вчинках. За знайомства, які перевернули мій непохитний світ.

Заслужено люблю.

Ірина Левицька, випускник, ВСР

19

Про плату з а навчання20

Про плату з а навчанняабо Дружба вартістю 54 тисячі гривень

Хтось із відомих світу цього писав, що любити людину потрібно не за те, яка вона, а за те, ким ти стаєш поруч з нею. Думаю, цей вислів абсолютно точно підходить не лише для закоханих, але й друзів, колег по роботі та навіть навчальних закладів.

Не скажу, що самі стіни Інституту журналістики допомогли мені займатись зараз тим, що мені подобається, - скоріше люди, які в них перебували. Проте не всі люди (адже в нашому корпусі здобувають о с віт у й с т у ден т и М і ж нар од ног о інституту), а саме моя група – бакалаври 2011 року.

Чесно кажучи, при вступі до цього Інститу ту, маючи за плечима ку пу проблем і ледве не бійок у школі, я не могла повірити, що в цьому навчальному закладі буде краще. Гірше – так, а краще – та ніколи в житті. Перед 1 вересня я свідомо налаштувала себе не зважати на провокації всіляких «мажорів», менше говорити та багато вчитися. Але не вийшло. І не через те, що мій «грузинський» темперамент не дозволив мені сидіти сірою мишкою, а

тому, що не потрібно було ні від кого захищатись.

Одразу в перший день навчання ми привітали нашу іменинницю, якій пощастило народитись 3 вересня, ще до першої пари Тетяни Олегівни в гуртожитку ми вже готували фруктовий салат, ще до першої скарги вахтера ми з тодішньою новою сусідкою по кімнаті, а теперішньою подругою, вже встигли зробити маленьку пожежу та рушником загасити її.

Моя група стала для мене не просто зібранням людей, які разом протирають штанці в аудиторіях, а колективом, до якого хочеться бігти, якому хочеться розповісти смішні історії, що почув на тролейбусній зупинці, з яким просто не хочеться розлучатись після пар. І це не сліпа любов, без якої стрибаєш з вікна чи ріжеш собі вени, а просто люди, за якими сумуєш під час канікул і яких радий бачити після травневих свят.

Наша 2-га гру па – це колектив і н д и ві д у а л ьно с тей: х то с ь с хож и й на Сальвадора Далі (і зовсім не за

в м і н н я м а л ю в а т и г о д и н н и к и , а просто через нестандартне мислення), х тось – на іноземн у а кт рис у 30 -х років, на істеричного героя Віцина з фільму про «Шурика» та «Кавказьку полонянку», на епатажну Вольнову… Так охарактеризувати можна кожного. На основі дій та вчинків усіх одногрупників вийде вдала комедія або гарний фільм про життя.

В он и на вч и л и мене не т і л ьк и конспектувати лекції, але й прагнути чогось нового, не т і льк и зу брити семінари, але й зна ходити час для власного розвитку, не падати духом лише через те, що поряд люди, на яких хочеться рівнятися, але не бути конкурентом чи в чомусь кращим, а просто мати схожі погляди та філософію життя. Розуміти, що тут, у цих стінах, великі, могутні й невиліковні проблеми лишаються позаду, за важкими вхідними дверима, а в аудиторіях панує лиш позитив та самовдосконалення.

На ви п ус к у, кол и д і й ш ла моя черга казати тост, я зрозуміла, за що заплатила 54 тисячі гривень.

Катерина Кундельська, спеціаліст, ВСР

21

Про атмосферуабо Де можна знайти найоригінальніших тарганів

22

За що я люблю Інститут жуналістики? Та навіть не знаю. Напевно, за те, що кожного ранку, а точніше дня, коли

приходжу сюди, у мене значно покращується настрій, навіть не можу пояснити, чому це відбувається, але це насправді так. Напевно, за те, що такої атмосфери як тут, я ніколи раніше не зустрічала. На всіх чотирьох поверхах веселі й енергійні студенти, привітні й усміхнені викладачі, ну як це може не подобатись.

Люблю ІЖ за зручні дивани, на котрих збираються всі, коли є вільна хвилинка, щоб обговорити останні новини дня. І не важливо на першому поверсі ти зна ходишся, чи на

четвертому.

Люблю за те, що звикла завжди і всюди носити з собою диктофон і фотоа парат, ц іка ва поді я може підстерігати нас в будь-який момент.

Люблю ІЖ за те, що кожен тут зі своїми тарганами, і всі вони такі оригінальні й не схожі один на одного.

Взагалі я люблю Інститут журналістики за те, що завдяки йому, за останній рік я стала зовсім іншою людиною.

За те, що не перестаєш дивуватися всьому, що відбувається в цих стінах. Сьогодні фотовиставка, завтра концерт, потім зустріч з відомою людиною, і так ще маса подій, головне ‒ всюди

встигнути.

Люблю за те, що в такій, здавалося б, не високій

будівлі є аж два ліфти. Мабуть, це для дівчат, щоб вони бідненькі на своїх

п’ятнадцяти сантиметрових підборах не травмували свої ніжки й не піднімались самостійно аж на другий поверх. А тим паче там є величезне дзеркало, тож

наші дівчата, поки знаходяться в ліфті, встигають підфарбувати

вії та підправити зачіску.

Тут кожен має вишуканий с м а к у м у з и ц і , к н и ж к а х і

фотографіях. Проходячи повз будь-яку з кімнат можна почути симфонію Моцарта; у коридорі побачити студента з книгою Ліни Костенко в руках; на лавці біля корпусу групку людей, що

знімають черговий сюжет або ж просто фотографу ються на

пам’ять.

Анастасія Щедрінова, 1 курс, журналістика

23

Про сесіюабо Режим екстренної мобілізації

24

Хто не був студентом, тому не зрозуміти універсальності слова «сесія». Це направду найточніша та найзрозуміліша відповідь на будь-які запитання. «- Як справи? – Сесія.», «- Що нового? – Сесія.», «- Ходімо гуляти? – Сесія.» і так далі і так далі.

Ясна річ, я неймовірно вдячна Інститутові за те, що він навчив мене складати сесії та мобілізувати себе. Сесія – той період, коли студент здатний вивчити все, що повинен був учити півроку, за одну ніч, причому десь на третій семестр це взагалі перестає бути новиною чи то проблемою.

Такий уже ми народ – першого семестру п ровод ж уємо ос та нні теп л і д ні , пот і м депресуємо через початок холоду та дощів, а там бац – і вже заліки за тиждень. А другого – поки відгуляли новорічні свята, День святого Валентина, 8 березня, 1 квітня, травневі…

Знову заліки! Ніби самі заліки у житті.

Сесія в Інституті журналістики – визначна подія, що тут і казати. Усі раптово починають працювати, хворіти, приймати пологи у кішок, виходити заміж чи видавати заміж сина троюрідної тітки. Дехто бігає з переляканими очима, дехто співчутливо дивиться на них і ставить підпис за підписом у заліковку. Згодом ті, хто на перших курсах лякався, вже спокійно підходять на кафедри і здають свої борги, нервуючись куди менше, ніж ті, хто ходив увесь семестр.

Насправді, так, як сесія, ніщо і ніколи не навчить людину в режимі авралу робити все і головне – встигати це робити. За це величезне дякую і щира любов моєму Інститутові.

P.S. Як-то кажуть, «від сесії до сесії живуть студенти весело…»

Настя Настюшкіна

25

26

Знаєте, я з дитинства вірю в казки. Ні, мене ні в якому разі не

можна назвати наївним чи занадто довірливим. Навіть навпаки –

скептицизм і вельми специфічне почуття гумору завжди були

присутні в наборі хромосом мого характеру. Та це не заважало мені

вірити в казки.

Знаєте, я з дитинства носив окуляри. Скільки себе пам’ятаю.

Деяким це здавалось смішним, наді мною кепкували, придумували

різні прізвиська, але жодне з них не було образливим. Так, слід віддати

належне людям, що мене оточували. Вони не виховали в мені соціопатію,

яка зараз вельми популярна серед молоді мого віку.

Ой, тільки не заперечуйте! Я ж вірю в казки та ще й ношу окуляри,

тому часто бачу набагато більше, ніж звичайні люди.

Знаєте, я з дитинства люблю розказувати історії. І слухати

їх теж люблю. Мої друзі завжди розказували й досі розказують мені

про всі свої походеньки. Часто на вухо і з ремаркою на полях «Ти ж

тільки нікому…». А я що? Я – нікому. Розповідати історії я й сам мастак.

І от сидів я, сидів, думав нелегку думу, куди ж мені податися – казкареві в окулярах – та й придумав. Ви не повірите – таки придумав! Виявляється, є місце, де таких чекають. А як дочекаються, то цінують більше за золото. Чесно-чесно.

Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка розкрив переді мною свої важкі (непідйомні, якщо бути відвертим) двері. А за дверима я знайшов масивні мармурові сходи, чотири поверхи, чотири коридори, велику їдальню, різних, дуже різних людей… Це все нагадало мені мою рідну школу. Так-так, ви не помиляєтесь, якщо згадали Ту Саму Школу, Де Навчають Вірити В Казку. Тільки тссс… Я тут під вигаданим ім’ям.

Я розповів у стінах Інституту багато своїх історій, записав безліч чужих, навчився створювати казки. А ще ми їх часто разом із друзями вигадуємл для викладачів… Ой. Це вже зайве, ЗАЙВЕ, викладачі, не читайте це, будь ласка.

Я з дитинства вірив у казки й носив окуляри. Тому я бачу, що ви зараз посміхаєтесь. У вас гарна посмішка, знаєте? ;)

Той-Хто-Носить-Окуляри

Про віруабо Çаписки юного мрійника

27

Київ 2012