Ольга Седакова "Найкращий університет. Епоха, особа,...

Ольга Седакова

Найкращий університет

Епоха, особа, традиція

КИЇВ

ДУХ I ЛIТЕРА

O.Sedakova.Knuga.31.05.11.indd 1 14.06.2011 19:04:02

Видавці:Костянтин Сігов та Леонід Фінберг

Переклад: Михайлина Коцюбинська Валерія Богуславська, Леся Лисенко,

Анастасія Мазуренко, Олександра Межевікіна, Ганна Некрасова, Яна Єрмоліна

Літературна редакція і коректура: Валерія Богуславська, Юрій Вестель, Тетяна Шкарупа Комп’ютерна верстка: Юрій Кореняк Художнє оформлення: Ірина Пастернак

С284 Ольга Седакова. Найкращий університет. Епоха, особа, традиція. – К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2011. – 248 с.

УДК 821.161.1 © Ольга СедаковаISBN 978-966-378-206-5 © ДУХ I ЛIТЕРА, 2011

Національний університет “Києво-Могилянська академія”Центр європейських гуманітарних досліджень

До книги увійшли вибрані праці знаного російського поета, літературознавця і філософа Ольги Седакової, лауреата багатьох європейських літературних премій. Актуальним темам культури і суспільного життя присвячені статті й лекції авторки, з-поміж яких: «Апологія раціонального», «Посередність як соціальна не-безпека», «Мудрість надії: Данте» та ін. Свого часу кожен такий її виступ набував значення інтелектуальної події, викликав широке громадське обговорення як у Росії, так і за кордоном. У низці ма-теріалів авторка наводить спогади про свого вчителя, видатного вченого С.С. Аверинцева. До книги також увійшли вибрані поезії авторки, що дають уявлення про її творчість у різні періоди життя.

По-своєму інтерпретуючи пушкінський афоризм: «Кажуть, що нещастя – добра школа; може, й так. Але щастя є найкращим університетом», Ольга Седакова наважується назвати щастя «найкращим університетом», «закінчивши який, можна вже не виживати, а жити».

На обкладинці використано малюнок Сандро Боттічеллі «Данте і Беатріче у сфері Місяця» (з цикла ілюстрацій до «Божественної комедії» Данте Аліґ'єрі).


ЗмістКостянтин Сігов. Тест на найкращий університет . . . . 5

“Найкращий університет”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

Європейська традиція дружби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

Моя перша зустріч із Аверинцевим . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

Апологія раціонального. Сергій Сергійович Аверинцев . . . . . . . . . . . . . . . 47

Міркування про метод. Сергій Сергійович Аверинцев та його книга “Поети” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

Лист про гру та науковий світогляд . . . . . . . . . . . . . . . . . 99

Про час. Про традицію. Про писане та неписане право . . . . . . . . . . . . . . . 109

Промова на врученні преміїім. Володимира Соловйова . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133

Totus Tuus*. Пам’яті Папи Іоанна Павла ІІ . . . . . . . . . . 143

Ми не маємо що сказати? Виступ на обговоренні книги “Наше становище. Образ сучасності” . . . . 149

Після постмодернізму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155

Посередність як соціальна небезпека . . . . . . . . . . . . . . 169

Мужність і після неї. Нотатки перекладача . . . . . . . . 205


4 Ольга СЕДАКОВА. Найкращий університет

Мудрість Надії: Данте . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 225

Вірші. Переклад Валерії БогуславськоїЗемля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 239О Маріє... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241Дика шипшина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 242Гірська колискова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 245Ангел Реймса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246

Від редакції

Більшість текстів, що ввійшли до складу цієї книги, вперше опубліковані в часописі «Дух і літера». Для цього видання додані нові переклади, а раніше видані наново відредаговані та переважно звірені з останнім виданням: Ольга Седакова. Moralia. Эссе. Лекции. Заметки. Интервью. Университет Дмитрия Пожарского, Москва, 2010. Російські оригінали текстів можна знайти на веб-сайті авторки: http://www.olgasedakova.com/, а українські переклади – http://www.duh-i-litera.com

Поетичні цитати у статтях, якщо не зазначено перекладача, відтворила Леся Лисенко.


Костянтин СІГОВ

ТЕСТ НА НАЙКРАЩИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Civitas Academiсa in patribus infidelium

… Найціннішим з-поміж усіх природних ресурсів, особливо тоді, коли всі природні ресурси під загрозою, є критичний розум; а найважливішим з усіх продуктів національного виробництва, особливо тоді, коли будь-яке виробництво під питанням, є вишколений розум. Це є, зрештою, і ресурс, від наявності якого залежить розвиток, і збереження інших ресурсів. Це також та можливість, що забезпечує інтелектуальний і соціальний контекст для інших можливостей.

Ярослав Пелікан1

Михайлина Коцюбинська – глибокий знавець дослід-жень Ольги Седакової та майстерний перекладач їх – у своїй інавгураційній лекції почесного доктора НауКМА підкреслила «вірність історичному й особистісному контекстові, вільному від чорно-білої схеми, без огульного оглуплювання і хвацького всезаперечення, пригашення риторики на карб аналітики»2. Визволення нашого контексту від тривіалізації й навернення його до

1 Pelikan Jaroslav. The Idea of the University. A Reexamination. – New Haven and London: Yale University Press, 1992. – P. 153. Див. український переклад: Пелікан Ярослав. Ідея університету: Переосмислення. – К.: Дух і літера, 2009. – С. 255–256.

2 Коцюбинська Михайлина. Історія, оркестрована на людські голоси. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 19.

6 Костянтин Сігов

живої динаміки традиції від Данте до Еліота, Клоделя та Целана – такий лейтмотив численних досліджень ольги Седакової.

Книги ольги Седакової привернули увагу вчених та видавців у всьому світі, переклади їх опубліковані в Німеччині, Франції, італії, великобританії, США та ін.3 У найкращих університетах цих країн о. Седакова читала авторські курси лекцій, отримувала престижні премії та звання (сьогодні йдеться про її номінацію на Нобелівську премію). На заході її вважають найвидатнішим сучасним російським поетом та дослідником літератури. Поєднання того й іншого не є тривіальним для посткомуністичного контексту.

Тексти поета роззброюють запитаннями й тих, хто любить розмірковувати над ними, читати з пам’яті, й тих, хто це робити не наважується...

…я запитую: невже, божевільна, немає у тебе погорди:тисячоліття ковтаєш обрáзи і роздаєш нагороди?

(“Земля”, 1988).

3 The Silk of Time. Шелк времени. Bilingual Selected Poems / Ed. and introduced by Valentina Polukhina. – Keele: Ryburn Publihing, Keele Univ. Press, 1994.

The Wild Rose / Transl. Richard McKane. – London: Approach Publishers, 1997. (Bilingual).

Reise nach Bryansk / Transl. Erich Klein and Valeria Jager. – Wien: Folio Verlag , 2000.

Eloge de la Poésie / Transl. Gislaine Bardet. – Paris: L’Age d’Homme, 2001.

Poems and Elegies / Transl. Slava Yastremsky, Michael Nydan, Catriona Kelly, and others. – Bucknell: Bucknell Univ. Press, 2003.

Kinesisk Rejse og andre digte / Transl. Mette Dalsgaard. – Copenhagen: Borgens, 2004.

Le Voyage en Chine et autres poèmes / Transl. Léon Robel, Marie-Noëlle Pane. – Paris: Caractères, 2004.

Le voyage à Tartu / Transl. Philippe Arjakovsky. – Paris: Clémence Hiver, 2005.

7Тест на найкращий університет

Із цим запитанням авторка звернулася до землі, але необачний читач самовільно може переадресувати його Церкві або Академії, Єрусалимові або Афінам, а також іншим столицям та інстанціям, які носить на собі земля…

І хто відповість тобі в цій юдолі,Смиренна велич душі? Велич смиренна поля,Того, що ні перед нашестям, ні перед плугомНе мислить себе боронити; одне за другимВсі вони, що обкрадають, топчуть, вганяютьЛеміш у груди…

Перервемо цитату, величну “Землю” краще читати й перечитувати від першого до останнього слова. Людині та людству поет допомагає ословлювати не позірні, а реальні запитання нашої доби, позначеної ряснотою позірностей. До людей, які навзаводи обговорюють перед екранами зрадливість долі в них / у нас, зовсім із іншої якості запитанням звертається “Ангел Реймса”: “Чи ти готовий до неймовірного щастя?”

Я зрозумію тих, кого таке запитання заскочить зне-нацька. І річ не лише у глибоко особистій (не)готовності. Справжнє фундаментальне запитання зачіпає базові цінності цивілізації: не випадково під час обговорення першої пострадянської конституції С.С. Аверинцев опонував А.Д. Сахарову, який пропонував перенести з американської конституції “право на щастя”4. Не випад-ково остання стаття К.С. Льюїса ставить під запитання наше право на щастя5. Немає “права”, але чи є “готовність”, до того ж готовність до неймовірного щастя – такий

4 Див. “Воспоминания М. Л. Гаспарова о С.С. Аверинцеве (из книги «Записи и выписки»)”. – http://librarius.narod.ru/personae/ssave.htm.

5 Льюис К. С. У нас нет права на счастье // Собр. соч.: в 8 т. – Минск–Москва: Виноград, 1998. – Т. 2. – С. 361.

8 Костянтин Сігов

поворот актуальної дискусії вельми характерний для творчості ольги Седакової. гіллясте дерево її запитань перед очима читача: заради лаконічності я торкнуся тільки однієї гілки.

У Парижі 1991 року мене запросили ввійти до складу журі з присудження премії поетові року, і мене “спостигла радість” нового завдання: розповісти іноземцям про таке складне й таке просте обдару-вання. Перші лекції про творчість ольги Седакової я почав читати взимку 1992 року в університеті Бордо: студенти захопилися й почали перекладати вірші, есеї французькою, ділячись знахідками й утратами “не-перекладанного”. Після се мінарів ми йшли до кав’ярні (кампус університету вельми несподівано контрастував з одним із найстильніших міст Європи, відомим не тільки винами), студенти деконструювали лівих і правих політиків ЄС, розпитували про карколомне життя поета з посткомуністичного чужесвіття. Приваблював інший, нетутешній рух нонконформістської думки: etrange Olga Sedakova порушувала узвичаєні акценти й розмежування інтелектуальних мап європейської культури.

L’inclassable Sedakova не вписувалась у класифікації гуртків, що сперечалися між собою. Звичними для західних людей словами вельми непросто (й заман-ливо) було передавати лаконічну енергію мови лідера зовсім інакших протистоянь. Чи ж не тому учасники тих семінарів і досі гарують над перекладами текстів ольги Седакової по обидва боки Атлантики?

Не лише на Заході, а й нашим студентам нині не пояс-нити двома словами специфіку історичного ландшафту, з якого виходила ольга Седакова. Своєрідність її духовно-го контексту я позначив би оксюмороном: “академічний андеграунд”. Прикметник говорить про дружбу з С.С. Аверинцевим, Ю.М. Лотманом, М.Л. гаспаровим, в’яч. вс. івановим, М.і. Толстим, Є.М. Мелетинським


та наукову працю в цьому вимогливому колі. Іменник у цьому словосполученні стосується дружби з Венедик-том Єрофеєвим і солідарності з найвідчайдушнішими “відщепенцями” післясталінського СРСР. Тому до цієї некласичної, багато в чому безпрецедентної конфі-гурації я прикладаю громадянське поняття дружба в його сильному аристотелівському сенсі. Дисертацію з філології було успішно захищено 1984 року. Однак перший публічний курс лекцій “Вступ до загальної поетики” (домашні семінари – особливий жанр) Ольга Олександрівна Седакова почала читати року 1989. Добре пам’ятаю, як важко було схилити до такого пре-цеденту обидві сторони: з ректором Літінституту (там я заочно навчався паралельно із завершенням очної аспірантури в київському Інституті філософії) домови-тися про нового лектора та новий курс лекцій на хвилі “гласності” мені вдалося легше, ніж із самим новим викладачем – акцентовану дистанцію щодо радянсь-кого закладу Ольга Седакова тримала твердо. На одну з лекцій пам’ятного курсу мені трапилося запросити іншого майстра дистанції – Володимира Веніаміновича Бібіхіна. Перша зустріч, яка переросла у глибоку дружбу, засвідчила відвагу викладати там, де нещодавно це було ідеологічно неприпустимо. Від початку 1990-х студенти Московського університету отримали можливість регу-лярно слухати лекції Аверинцева, Седакової, Бібіхіна (тепер лекції були відкритими і для іноземних гостей, як у Парижі).

Про наступні два десятиріччя викладання, про лекції та спілкування нехай напишуть ті, кому пощастило бути студентами та аспірантами Ольги Седакової. А тут я прагну увиразнити контрастне тло цього нового амплуа: справжній поет – професор Московського університету. Боюся, ми ще належно не замислилися про значення та-кого прецеденту. Чи набуде він сили, притаманної цьому


10 Костянтин СІГОВ

поняттю у британському прецедентному праві? Чи закла-де підвалини традиції? Золотий вік російської поезії від Пушкіна до Тютчева подібних прецедентів не створив (та й не був він для літератури та філософії в університетах Росії «золотим»).

Наважуся висловити твердження, що для наступ-них десятиліть та чи та рецепція університетською спільнотою згаданого прецеденту відіграватиме роль зна-чущого тесту, “знаку і знамення”, простішими словами, виразного показника стану культури. До розвитку цього твердження я сподіваюся повернутись, а зараз обмежусь ілюстрацією.

Мисленнєвий експеримент (я ніколи не пропонував його моїм західним колегам), певно, допоможе пере-класти цю думку мовою нещодавніх російських реалій. На мить спробуймо уявити Осипа Мандельштама або Бориса Пастернака в ролі викладачів на кафе-драх у підрадянських університетах Ленінграда чи Москви… Студенти слухають їхні лекції, аспіранти надихаються спілкуванням із забороненими авторами заборонених книжок… Мандельштамівська “Розмова про Данте” – не пляшка, кинута в море потерпілим у тоталітарній кораблетрощі, а – університетський курс лекцій. Випускник Марбурзького університету Борис Пастернак тлумачить Шекспіра та Ґете для студентів Московського університету… Анна Ахматова читає спецкурси з італійської чи польської літератури для київських філологів… Чому б і ні: Максим Рильский розповідає студентам Університету ім. Т.Г. Шевченка про Міцкевича й Шекспіра, Борис Тен досліджує зі своїми аспірантами античних класиків і неокласиків… Неможливо, нездійсненно, недосяжно?

Провалля між радянськими університетами та жи-вими поетами лишилося нездоланним для Ніколая Заболоцького, Арсенія Тарковського, Миколи Бажана



та для покоління Василя Стуса. Дошкульним контрас-том звучали відомості про курси лекцій, які по той бік океану читали Чеслав Мілош, Йосиф Бродський, Томас Венцлова… Вагомою причиною неповернен-ня Бродського до Росії могла слугувати уявна сце-на в університетському відділі кадрів, де Йосифу Олександровичу пояснюють, що ВАК не визнає західних дипломів і премій, потім етапи принизливої процедури “нострифікації”, обв’язкові для всіх, хто хоче здобути півставки доцента. Докторат honorіs causa, наскільки я знаю, жоден російський університет поетові не запропонував. Хіба когось турбував утрачений шанс? Підвів до думки не втратити його знову?

Усі звикли до провалля відчуження тутешньої “вищої школи” від того світу, де поет і мислитель за життя вхо-дить у коло “безсмертних” (les immorteles).

Відчуження настільки увійшло у звичай, що навіть виняток із цього звичаю чомусь не спричиняє того природного здивування, яке могло би привернути належну увагу. Та як можна й далі замовчувати такий значущий виняток зі згаданого призвичаєння – “сум-лінний дьоготь праці” поетки Ольги Седакової перед університетською авдиторією в багаторічних лекційних курсах?

Скільки дисертацій про творчість Ольги Седакової встигнуть захистити в західних університетах, поки московські колеги присудять їй докторський ступінь “за сукупністю праць”? Зрозуміло, що набагато цікавіше говорити про самі праці Ольги Седакової, про їхню поетику та герменевтику6. Однак я порушую питання

6 Див. праці О.О. Седакової: Ольга Седакова. Четыре тома: Том 1 – Стихи. Том 2 – Переводы. Том 3 – Poetica. Том 4 – Moralia. – М., 2010; Апология разума. – М.: МГИУ. 2009 («Современная русская философия»); Стихи. Проза // Собр. соч.: В 2 т. – М.: N. F. Q., Ту Принт, 2001; Поэтика обряда: Погребальная обрядность

΄



про громадянське визнання цих праць у civitas academica насамперед тому, що це потрібно самим співгромадянам освітнього “граду”; по-друге, адекватне прочитання тео-ретичних праць Ольги Седакової в будь-якому разі зачіпає засадничі антропологічні форми ставлення до інших і до себе, її філософія найвищою мірою практична (чи не це насторожує тих, хто принаймні частково усвідомлює суть справи?).

Університет не знає свого щастя? Що ж він тоді знає? Яким знанням захоплений? Цієї весни я обговорював чудову книжку Ярослава Пелікана “Ідея Університету. Переосмислення”7 з магістрами Києво-Могилянської Академії й запропонував їм зіставити погляди Пелікана та Седакової на освіту (див. епіграф).

“Школою підозри” назвав Поль Рікер панівну західну тенденцію в освіті. Рікер говорив про неї в Києво-Могилянській Академії, в університетах Варшави та Праги, Москви та Пітера на початку 1990-х: чи багато хто прислухався до його попередження? Тоді й зараз ми віддаємо дітей до “школи підозри” й бачимо її руйнівні плоди. Хвилі епідемій підозріливості захоплюють нові ринки та авдиторії. Віруси відчуження змінюють імена та стирають найцінніші файли пам’яті. Галереї виставляють симптоми модних захворювань. Діагноз? Атрофія зна-чущих артефактів. Клініцисти зазначають, що культурна політика Саркозі чи Берлусконі страхітлива, але не

восточных и южных славян. – М.: Индрик, 2004; Церковно-русские паронимы: Материалы к словарю. – М.: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 2005; Посредственность как социаль-ная опасность. – Архангельск, 2006; М.: Музыка, 2006.

7 Див.: Pelikan Jaroslav. The Idea of the University. A Reexamination. – New Haven and London : Yale University Press, 1992. Див. український переклад: Пелікан Ярослав. Ідея Університету: Переосмислення. – К.: Дух і літера, 2009, а також матеріали на сайті: http://www.duh-і-literа.com



настільки недолуга, як поведінка влади в Києві та / або Москві.

У книзі Ольги Седакової з новою актуальністю лунає коментар до пушкінського афоризму: “Кажуть, що нещас тя – добра школа; може, й так. Але щастя є найкращим університетом”. Ольга Седакова без натяку на іронію відкриває в статті “Найкращий університет” пропалу грамоту нашого безпритульного щастя.

Седакова аналізує три стереотипні тенденції:1) нігілістичну реакцію на радянський “позитив”;2) ностальгію за колишньою радянською школою

через теперішні цинізм і деградацію;3) західну навичку скрізь добачати “репресивні”

ієрархічні моделі.По той бік оцих руїн минулої доби відкривається

такий обрій творчої культури, що його Ольга Седакова насмілюється назвати “найкращим університетом щастя, закінчивши який, можна вже не виживати, а жити”8.

Звільнення від підозріливості – звільнення від інерції “нещасної свідомості”, від нездатності критично фіксувати кордони недовіри й публічно визначати начала, шо заслуговують на довіру.

Усією сукупністю написаного та сказаного Ольга Седакова дарувала нову хартію вольності університетській спільноті. Ньюмен і Гумбольдт належно б її оцінили. Чи сприймемо ми звістку й вагомість принесеного дарунку? Чи стачить нам розуму і свободи не розгубити його, не втратити з поля зору його мету (telos)? Чи надасть він імпульсу до реальних (не декоративних) реформ вищих та середніх шкіл?

Смак до осмислення цих запитань подібний до відчуття голоду, що повернулося до хворого, який давно забув

8 Див статтю “Найкращий університет” у цій книжці.



про апетит, про смак до життя, а не лише виживання9. Початок одужання й повернення до життя надав би нам сил поглянути новими очима на запитання Ольги Седакової, з яких я розпочав.

Зрештою, далі нема куди відкладати давній задум: відіслати листа з проханням зачислити на навчання до “найкращого університету”.

9 Про соціальне та політичне значення кризи в освіті та культурі див. працю Ханни Арендт, актуальність якої, на жаль, значно зрослa: Arendt Hanna. Between Past and Future. – New York : The Viking Press, 1968; укр. переклад: Арендт Ханна. Між минулим і майбутнім. – К. : Дух і літера, 2002. – С. 181–235.


“НАЙКРАЩИЙ УНІВЕРСИТЕТ”*

Назва мого виступу пов’язана зі словами Олександра Пушкіна, з його зауваженням із приватного листа до друга: “Кажуть, що нещастя – добра школа; може й так. Але щастя є найкращим університетом”. Ця чарівна заувага, докинута наче між іншим, ὰ propos (Пушкін завжди уникав барвистих афоризмів та будь-якої дидак-тики), дуже вагома. Думка Пушкіна коректує й пересічну педагогіку (на зразок: “що мучить, те й учить”), й побуто-ву антропологію (людина – це така істота, якої не можна “розпещувати”), й релігійні тогочасні навички (згадаймо слова його сучасника, святителя Філарета Московського: “Страхаюся на землі щастя, яке нічого не страхається”), й, зрештою, цілий образ світобудови. У жорстокому й ворожому всесвіті щастя не навчає, а спантеличує. Жорстокий, несправедливий, небезпечний світ пізнають інакше. Його наука – це школа виживання з трьома правилами табірного зека, переданими Солженіциним: “Не довіряйся, не сподівайся, не проси”. В університеті щастя, де навчають не виживання, а життя, людина пізнає протилежне: довіру, надію та прохання. І безліч іншого, чого не вчать у школі.

Здається, теперішня доба лібералізму дає нам змогу оцінити глибочінь пушкінської думки. Але це лише здається: лібералізм, дороге для Пушкіна слово, значив для нього щось зовсім інше; це був лібералізм аристокра-тичний. Однак це інша, окрема тема.

* Вступне слово на виставці “Щастя в російському мистецтві ХХ сторіччя”, Міжнародний фестиваль “Meeting”, Риміні (Італія), 24 серпня 2003 року.


ЛИСТ пРО ГРУ ТА НАУКОВИЙ СВІТОГЛяд1

Ваше намагання побудувати нову філософію гри протистоїть найвпливовішій, властивій різним школам, тенденції гуманітарної науки новітнього часу (словами М. Шелера, «спекуляції на пониження»).

«Науковість», «точність», «тверезість» збігаються у цьому напрямку думки з «викриттям ілюзій» («обману, що підносить нас »). В антропології це озна-чає насамкінець редукцію людини до «найпростіших» функцій, а в теорії культури – зведення її до «дого-вірних» операцій з довільними знаками. І тут сама первинність цих функцій (у порівнянні з якими вся інша активність людини є лише «сублімацією» або метафорою, символом ниж чих – а отже, фундаменталь-них реальностей) насправді розташовується за межами доведення. Зокрема, чому найбільш реальне розташова-но «знизу», а не навпаки – «згори», що не викликало сумніву ані в Платона, ані в Томи Аквінського? Та на превеликий подив недоказовість основної передумови не рефлектується. Бачити речі в такій перспективі видається «природним» (що насправді означає: звичним, і звичним від певного часу).

За «науковим дискурсом», що претендує на досконалу прозорість, чистоту від ідеологічних, моральних та інших упереджень, фактично стоїть дуже певна (хоч і не експлікована) моральна і, насмілюсь сказати, догматична

1 Цього листа написано у відповідь на дослідження К.Б. Сігова «Гра як проблема філософської антропології», яке автор захищав як дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата філософ-ських наук (Київ, 1991).



настанова й, безсумнівно, – емоційна особливість. Це легко простежити на прикладі. Максими в дусі Ларошфуко: «Наші чесноти суть замасковані вади», або – в дусі багатьох інших авторів: «Альтруїзм – це вишукана форма егоїзму», безсумнівно, будуть оцінені як «науковіші», ніж протилежні їм. Спробуйте сказати: «Наші вади суть замасковані чесноти» або «Егоїзм – це вишукана форма альтруїзму»: дефініції цього зразка сприйматимуться як безглузді парадокси заради парадоксів: у кращому разі як надзвичайна наївність, прекраснодушність.

Але ж на аксіомах такого штибу зводиться антропо-логічна система, точна та послідовна: порок в ній вторинний стосовно блага і являє собою не більш ніж «викривлення любові», оскільки (це загальна основа й антропології, й космології) «поганого насіння не сіялось». Усе суще існує в силу наданої йому любові, яка може бути дезорієнтована, ослаблена або ж перебільшена:

«Né creator, né creatura mai», cominciò el, «figluol, fu sanza amore, o naturale, o d’animo; e tu ᾿l sai. Lo naturale é sempre sanza errore; ma l’altro puote errar per malo obietto, o per troppo o per poco di vigore2»

«Знаєш, сину, цей урок» – говорить Вергілій Данте, і ще б пак, це само собою зрозуміло! Це відомо кожному освіченому сучасникові Данте: іншої наукової думки бути не могло.

У перспективі цієї етики Аристотеля–Томи все міняється місцями – і, скажімо, горезвісний «Едипів

2 Творець і твір любові завжди повні, – / Почав він, – знаєш, сину, цей урок, / В одміні чи природній, чи духовній. / У першої немає помилок. / А друга чи у виборі, чи в силі / Зробити легко може хибний крок (Чистилище, XVII, 91–96, пер. Є. Дроб’язка).


101Лист про гру та науковий світогляд

комплекс», замість того, щоб бути останньою й уні-версальною розгадкою, сам мав би бути розшифрований, як розшифровуються вторинні стосовно любові «гнів», «заздрість» тощо.

Наука Аристотеля і св. Томи з погляду новітніх уяв-лень «ненаукова». Але варто замислитися, чому: тоді ми, можливо, й зрозуміємо наш культ «науковості», сцієнтизм як ідеологію. «Стара» наука не менш суворо стежила за послідовністю, логічною добротністю, чіткою експлікацією власних тез: свій апарат і «правила гри» вона передала новій науці. «Донауковою» в очах людини Нового часу її робить саме позитивна вихідна точка, первинна інтуїція Смислу та Любові в підставі речей. Ця інтуїція й сприймається як «мрії поета», як «міфологізм» чи то «ідеалізм» – словом, «донауковість».

Але, повторюся, протилежна первинна інтуїція не краще доводиться науковими засобами, а отже, є так само «ідеологічною» й «міфологічною». Її міф, міф злоякіс-ної Матерії красномовно виклав у «Філософії імені» О.Ф. Ло сєв. Неупередженість «наукового» ставлення до об’єкта при найближчому розгляді виявляється простою, сильною, послідовною пристрастю до зниження та редукції. І запитання про істинність тієї чи іншої картини світу можна було б поставити інакше – як запитання про автора цієї картини...

Ваша філософія гри належить до гуманітарних дослід-жень того роду, який можна назвати нео-апологетикою, свого роду антроподіцеєю. Важливо те, що Ваша полеміка з «людиною сцієнтичною» відбувається всередині актуальної ситуації, а не просто скасовує її як цілком хибну, висуваючи теми, які позитивізм взагалі не обхо-дять, заклинаючи «духовністю», «людяністю» тощо. «Захист людини» відбувається в одній із улюблених ца-рин позитивістської культурології – в царині Гри.



Будь-який дослідник, який має на увазі «виправдання людини» муситиме шукати щось, що об’єднує ті membra disjecta, на які перетворився цей об’єкт дослідження в психологічних, соціологічних, біологічних і багатьох інших розвідках, шукатиме якийсь принцип цілісності, що перевершує звичний дуалізм «розумного» й «емо-ційного», «природного» й «культурного», «етичного» й «естетичного» тощо.

Об’єднує – в сенсі опису: у реальності ж – первинне [пред-стоящее] щодо цих дихотомій, що випромінює з себе і «волю», і «розум», і «відповідальність», і «сво-боду». У цьому осерді, як Ви вважаєте, розташовуєть ся Гра. Рішен ня несподіване! Якщо ми сплутаємо «осердя», «центр» із «метою», то й узагалі сумнівне: але Ви не раз обумовлюєте це розрізнення. Гра не може бути ані остаточною метою, ані предметом нашого поклоніння.

Гра, очевидно, цілком належить думці позити-вістського стилю. Класична етика не дуже уважна до гри, не без остраху дивиться на неї традиційний гуманізм; важко уя вити теологічну працю про гру. Умовність, несерйозність (неутилітарність), позаетичність (при-глушення дихото мії добра і зла), самовідчуження лю-дини в грі (маска, роль, іронія) – всі ці мотиви, що невідривно пов’язані з обговоренням Гри, здаються найкращим матеріалом для погляду, налаштованого на деонтологізацію.

Сама Гра зазвичай використовується як відмінний механізм деонтологізаціі будь-якої події та акту (так зване переключення в ігровий простір). «Етичні виправдання» Гри (на кшталт її педагогічного завдання або способу сублімування реальних труднощів) занадто натягнуті та слабкі, щоб означати щось. Ваша праця береться показати онтологічне вкорінення Гри, її центральність, точніше, горування в людському єстві. Як центр або



вершина гори, Гра не може перебувати поза будь-чим із цілого. Та самі його «складові» у своїй співвіднесеності з центром змінюють значення: це відбувається з етикою, естетикою тощо.

З усієї багатозначності, яку мова вклала в іменник «гра» і в дієслово «грати», опорою для такої концепції є семантика «виповненості», «самодостатності, що досягла такої міри, коли вона мусить виливатися назовні» («річка грає», «коштовне каміння грає», «вино грає»). У цьому сенсі синонімами «грання» стають метафори «звучання», «цвітіння», «блиску», «польоту». Гра у вужчому сенсі, гра як певного штибу активність людини вторинна стосовно цього буттєвого субстрату.

Грати – це бути вповні, й більш ніж уповні. Або ж: означати такою мірою, що вже не значити нічого конкретного, але повідомляти різноманітне, мінливе, безліч сенсів:

Kein Lebendiges ist ein Eins, Immer ist’s Vieles.

(«Ніщо живе не є єдиним, воно завжди множинне»), як виразив суть «серйозної гри», das ernste Spiel, один з-поміж її магістрів – Ґете.

Тобто гра перевершує одне з фундаментальних протиставлень: речі – та смислу, або ж природи – та культури. Якщо культуру розглядають як «систему знаків» (питання умотивованості або довільності знаків відступає перед темою їхньої структурованості, взаємоспіввіднесення), тоді Гра являє собою парадоксальний знак. Знаковість її напружена до такої міри, що трансцендує саму ідею значення – і цей Знак фактично нічого не означає. Означаючи й «нічого», й «забагато», Гра як знак не виконує (чи перевиконує) прагматичне завдання знака: повідомлення про що-небудь, спонукання до чого-небудь, встановлення



будь-якої комунікації. Характер знаковості Гри по суті гранично наближений до характеру знаковості самого буття (яке, залежно від інтерпретації, можна редукувати до безлічі конкретних знаків – і може бути сприйняте як абсолютно незначуще, безглузде). Від «просто речі» гру як сенс відрізняє особливого роду виокремлення, неначе знак оклику, що супроводжує «річ».

Теоретики гри зазвичай описують її від протилежного (не-праця, не-обов’язок, не-продуктивність тощо) і через її структурні характеристики (маючи на увазі насамперед гру за правилами). Але Ви починаєте з іншого: з позитивного, онтологічної основи гри: це радість, «щира радість», словами Григорія Сковороди, францисканська laetitia spiritualis. Прообраз і обґрунтування цієї радості – Едем, початкові дні Творіння. Тут і проходить вододіл з позитивістською теорією гри – як і з постмодерністською практикою ігор. Чому-чому, а «цвітінню», «звучанню», «блискові» ці ігри ніяк не синонімічні. Вони перебільшено «культурні», що в цій системі означає: позаприродні.

Друга загальна опора «філософії Гри» – умовність. Мені видається надзвичайно глибокою Ваша постановка «умовності» у зв'язок із темами образу та подоби. Цей зв'язок скасовує звичне безвихідне хитання між «абсолютно умовним, довільним, конвенціональним» і «абсолютно безумовним». Перший підхід має своїм практичним наслідком скептичне або цілковито секуляризоване ставлення до світу значень; другий – ідолопоклонство або ідеологізм. Складний зв’язок подоби (єдність через розрив) – настанова, значно важча для свідомості, аніж прості відчуження та ототожнення.

Складність цієї настанови (те й водночас не те) робить її «невидимою», невловною для побутової свідомості (дорослої свідомості, як Ви уточнюєте: дитина схоплює цю настанову з природженою легкістю та задоволенням). І тому, не впоравшися з такою динамічною рівновагою,



людина змушена або «викривати» умовність як зви-чайний обман («вільний розум»), або ж забороняти будь-яку увагу до незбігів, будь-яке критичне усвідомлення розколини між річчю та змістом (міфічна чи ідеологічна свідомість). Говорячи про «викриття умовленості», я не маю на увазі її засудження. Навпаки, деструктуруючи умовність, деміфологізуючи її, звільнюючи себе від обов'язкового смисло-речового зв'язку, «вільний ро-зум» зрештою захоплено сприймає обман як обман, як культурну «гру» в певному розумінні: давайте чесно грати за правилами, не обманюючись і не обманюючи інших щодо «правди» та «реальності» довкола.

Складний зв’язок подоби аж ніяк не можна назвати ані синтезом протилежностей (тотожного та нетотожного), ані горезвісним їх «зняттям»: це третє щодо них, вертикаль стосовно їхньої площини.

Такі само щасливі вертикалі Гра вибудовує й до інших пар тривіальних антитез: свободи й відповідальності; етики й естетики; справи й забави.

Гра у своєму онтологічному сенсі протистоїть насильству та примусу: не можна грати за наказом. Потрібно завважити, що в цій властивості Гра не виняткова: точно так само «не можна бути мужнім за наказом», «не можна наказати бути справедливим». Усі класичні чесноти (virtus, arete) винятково пов’язані зі свободою, «чеснота за наказом» неможлива. Свобода – абсолютно необхідна передумова всього, що може розглядатися як етичне. Етичне є не примусовим і є невимушеним. Те, що цю Аристотелеву передумову так непохитно забуто, змушує надовго замислитися...

Відповідальність – ще одна тема, пов'язана з Грою (зазвичай оберненим зв'язком: гравець знімає з себе певну «відповідальність», дозволяючи собі безжурність). У такому вживанні «відповідальність» розуміється як



«повинність», як «недозволення собі того чи іншого». Таке зміщення у негативність пройшли й інші спершу позитивні поняття, як-то смак і воля. І, як і у випадку з цими поняттями, варто звернутися до самого слова: до основи «відповідь» у «відповідальності». Відповідальність змінюється відповідно до того, чому вона відповідає. І, оскільки відповідати можна не тільки обов'язку, а й свободі, відповіддю може бути та вдячна безтурботність, а відповідальністю – вступ у гру.

Дві інші поставлені Вами теми – тема стосунку Гри до розпізнання добра та зла і тема ризику – видаються мені доглибно взаємопов'язаними. Виходячи з райської генеалогії Гри, Ви розміщуєте її в просторі до розрізнення добра та зла.

Але постає запитання: як можливе хоча б моментальне, часткове повернення до незанепалого стану в занепалому світі? Там, де це розпізнання не лише неминуче дане, а й задане, де духовна праця полягає у дедалі тоншому розпізнанні добра та зла? Можна запропонувати таку гіпотезу: сенс розділення добра та зла полягає в подальшій відмові від того, що розпізнано як зло, у відмові від зла, що розпізнається дедалі важче.

Але чиста Гра поводиться так, ніби зла немає. Вона – прояв найвищої довіри до буття, повне роззброєння перед ним. Дитині, яка ще не знайома зі злом у всій його могутності, простіше. Для дорослого ж, посвяченого в масивність і потужність зла у світі, всередині себе й зовні, який набув той досвід недовіри, який зазвичай називається «школою життя», забути про зло й роззброїтися, що необхідно для гри, – це певного роду подвиг.

У цьому введені «поведінки, що не зважає на зло», у світ, де зло є реальним, і полягає фундаментальний ризик (я продовжую говорити про чисту гру, не про «гру на виграш» або гру як культурний задум). Тому такою серйозною видається думка Пастернака:



Скільки ж треба відваги, Аби грати на віки,Як грають байраки, Як грають ріки.

Скільки ж треба відваги – яка, можливо, є радше даром, аніж плодом праці, щоб, будучи людиною, яка пізнала зло, поводитись як нерозумне створіння, що зла не знає, або ж як ангел!

Ця здатність до Гри в людині пов'язана з Вашою темою Гри як «виходу з себе» – «від людини наявної».

По-новому побачений зміст гри надає й інші можливості науці, коли вона звільняється від чужорід-ної їй ідеологічності сцієнтизму: від тривіального про-тиставлення «пітьми нижчих істин» й «обману, що підносить нас» відновлюється вертикаль «істини, що підносить».

1991


З питань замовлення та придбаннялітератури звертатися:

Видавництво «ДУХ I ЛIТЕРА»04070, Київ, вул. Волоська, 8/5

Національний університет“Києво-Могилянська академія”

корпус 5, кім. 210тел./факс: (38-044) 425 60 20

E-mail: [email protected] – відділ збуту[email protected] – видавництво

http://www.duh-i-litera.kiev.uaНадаємо послуги «Книга – поштою»


Ольга Седакова "Найкращий університет. Епоха, особа,...

Documents

Transcript of Ольга Седакова "Найкращий університет. Епоха, особа,...