Музичні митці УкраїніПідготував Яцько Юрій

Вступ

Як відомо, кінець XVI - перша половина XVII століття йшли під знаком національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти й покатоличення, проти турецько-татарськпх на бігів. Козацько-селянські повстання під проводом С. Наливайка, Т. Федоровича, Д. Гуні та інших були тими спалахами, які відбивали хвилі невдоволення й протесту трудового селянства.

У першій половині XVIII століття українські землі залишались роз'єднаними, вони входили до складу різних державВелику роль у суспільному й культурному житті українського народу відіграли братства, які виникли наприкінці XVI століття. Дуже важливу роль відіграли братські школи й колегіуми у роз витку музичної культури. Тут треба відзначити передусім таку деталь. Керівництво братств розуміло, що боротьба проти покатоли чення повинна вестися у різних формах. Завоювати симпатії мас можна і через красивий, багатоголосний спів.

Основним жанром тогочасної фахової музики був партесний кон церт. Це - багатоголосний одночастинний хоровий твір. Слово «партесний» походить від латинського pагtes, що означає спів за парті ями з нот. Поряд з концертом розвивалися й інші жанри: кант, псальма, одноголосна пісня з інструментальним супроводом.

Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Про високий рівень музичного мистецтва свідчить ви дана у Вільно 1677 р. "Граматика мусикійна" киянина Ми коли Дилецького - відомого педагога і композитора.

Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М. Березовський (1745-1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової му зики у хорових духовних композиціях. Його твори виріз няються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літур гія", "Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням ком позитора є жанр хорового концерту ("Не отвержи меня во время старости").

Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб - композитор і піаніст, виходець з козаць ко-старшинського роду, що був на Чернігівщині та Полтав щині. Йому належать варіації на теми українських народ них пісень "Ой у полі криниченька", "Ой ти, дівчино" та ін.

Його називають батьком української музики.

Микола Віталійович Лисенко народився 22 берез ня 1842 р. у с. Гриньки Кременчуцького повіту Пол тавської губернії в сім'ї поміщика Віталія Романо вича Лисенка, офіцера орденського кірасирського полку. Миколка в чотири роки розмовляв французь кою, як малий француз, бо мати іншою мовою з ним не спілкувалася. Щоправда, малий Лисенко часто, наперекір матері, тікав гратися до своїх однолітків -дітей дворових людей; він міг годинами просиджу вати з дівчатами-кріпачками, які довгими зимовими вечорами пряли кужелі, ткали, мережили й вишива ли та співали українських народних пісень. Це була найперша його музична школа. Викладати ж музи ку Миколі почали з п'яти років.

Микола Лисенко

Освіту хлопець здобував у пансіоні француза Гедуена в Києві, потім у 2-й Харківській гімназії, у Харківському і Київському університетах. 1864 р. Лисенко закінчує навчання на фізико-математичному факультеті, а 1865 р. здобуває ступінь кан дидата природничих наук.

Вже в Київському університеті Микола пори нає в музичну і театральну діяльність, організо вує студентський хор і стає його диригентом; за його участю студентський гурток ставить «Натал ку Полтавку» Котляревського, а на Різдво 1864 р. разом зі своїм родичем і другом М. Старицьким починає писати оперу «Гаркуша»,

У 80-х - на початку 90-х років видатний композитор ставить у Харкові «Різдвяну ніч» в оперній ре дакції, пише оперу «Утоплена», працює над Істо ричною музичною драмою «Тарас Бульба», опе рою на античний сюжет «Сапфо» і музикою до «Наталки Полтавки» І. Котляревського, створює три дитячі опери-казки («Коза-дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна»).

Останній період життя і творчості композито ра випав на роки столипінщини. Тоді він видав друком останній, 7-й випуск українських народ них пісень, написав сатиричну оперу «Енеїда» та інші музичні твори.

6 листопада 1912 р. Лисенко раптово помирає.

Творчість Ревуцького - одна з найяскравіших і найвидатніших сторінок української музичної культури XX ст. Його Симфонія №2, концерт для фортепіано з оркестром, хорова поема «Хустина», обробки народних пісень та фортепіанні твори стали класичними. Музика Ревуцького — взірець високої художності та професіоналізму. За мас штабом художніх звершень його можна порівню вати з такими атлантами української культури, як, скажімо, Максим Рильський, з яким його, до речі, пов'язувала не лише багаторічна дружба, а й плідна співпраця.

Левко Ревуцький

Народився Лев Миколайович Ревуцький 20 лютого І889 р. у с. Іржавець Прилуцького по віту на Полтавщині. В Інтелігентній і освіченій родині Ревуцьких завжди панувала музика. Бать ко мав непоганого баса, співав, грав на скрипці під акомпанемент дружини. В чотири роки Лев ко вивчив ноти і вмів їх відгадувати на слух, за що хлопця жартома прозвали Камертоном.

Ревуцькому дуже пощастило на вчителів. Серед них слід назвати насамперед М. В. Лисенка і Р. М. Глієра. Вчитися він пішов до Київського університету (з 1907 р., тут він, після певних вагань, обирає юридичний факультет), а також до Київської консерваторії (з 1913 р.). Обидва вузи закінчив одночасно - в 1916 р., після чого юнак невдовзі опиняється на Ризькому фронті. Свою Симфонію № 1 молодий композитор писав під гуркіт Першої світової війни.

З 1924 р. Ревуцький викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, а з 1925 р. став професором Київської консерваторії. Симфонія № 2 (1927) стала найяскравішим твором композитора 20-х років, видатним яви щем української музики 1-ї половини XXст. До речі, 1970 р. композитор зробив другу редакцію цього твору. Український мистецтвознавець С. Лісецький вважає, що Симфонія № 2 займає в українській музиці таке саме місце, як Сим фонія № 9 Дворжака у чеській, Симфонія № 4 Брамса в німецькій, Симфонія № 27 М'ясковського в російській музичній культурі тощо.

Безмежно закоханий в пісенну спадщину на роду, митець блискуче обробив безліч народних пісень: для голосу з фортепіано; для хору; для дитячого хору. Серед цих перлин - такі надзвичайно популярні твори, як «Ой хмелю ж мій, хме лю», «Засвіт встали козаченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой у полі вітер віє», «Ой на горі та женці жнуть», «Кум до куми залицявся», «Як засядем, браття», «Ой ти гарний, Семене» та багато-багато Інших. Ревуцький був справжнім кори феєм української пісенної культури.

Життєвий шлях композитора скінчився 30 бе резня 1977 р. у Києві. Поховали його на Бай ковому кладовищі, де спочиває прах багатьох інших видатних діячів української культури та історії.

Лятошинський - класик української музики XXст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К, Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в євро пейський контекст. Творчість митця пройшла складну, сповнену яскравих і трагічних спалахів еволюцію. Понад півсторіччя пролягло між першим (1915) і ос таннім (1968) творами великого Майстра.

Борис Лятошинський

Народився Борис Миколайович Лятошинський 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київсь кий університет (1918) та Київську консервато рію (19І9). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця жит тя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працю вав професором Московської консерваторії.

Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий об руч», «Щорс»), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфо нічних творів різних жанрів, кантати, хори а капела, обробки народних пісень, писав твори для фортепіано («Слов'янсь кий концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок та кінофіль мів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сково рода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда», Р. Глієра «Шахсенем» та балети.

Композитор збагатив жанрово-стильову палі тру української музики, розширив її концепту ально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей. І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді наго родою - Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі.

Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марни ми, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби не гласне табу.

Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належ но поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був ве ликим композитором і водночас видатним педа гогом, що виховав чимало обдарованих музи кантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».