Тарас Григорович Шевченко

та Рівненщина

«Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую...»

Немає у нашого народу іншого поета, який удостоївся б такої шани, як Шевченко. Від часу смерті уже в багатьох поколіннях великий Кобзар є живим втіленням

найзаповітніших прагнень народних, символом національної української духовності. Усе, що освячене ім'ям найвеличнішого нашого письменника, у народі по-

справжньому, глибоко, від душі вшановується.На щастя, і в нашому краї є знаменні Шевченківські місця. Колись побував геніальний

Кобзар на нашій землі, і пам'ять історії, хоча й без багатьох подробиць, але все ж зберегла його дорогий образ.

Шаноблива закоханість рівненчан у Кобзареве слово нерозривно пов'язана із великою гордістю: Т. Г. Шевченко був у нашому краї, проїхав і пройшов його двічі

південною частиною теперішньої Рівненщини. Це було у жовтні 1846 року, коли він став художником Археографічної комісії…

Похмурої і дощової осені 1846 року випала Тарасові Григоровичу мандрівка на Волинь і Поділля. Тоді, після закінчення Петербурзької академії мистецтв він був вільним

художником і працював на Україні. Шевченко вступив до новоствореної тоді в Києві Археографічної комісії, де разом із однодумцями опікувався збереженням пам'яток старовини, реліквій, записував унікальні зразки народної творчості тощо. Саме від Археографічної комісії він одержав доручення здійснити подорож на захід України,

побувати в одному з найдавніших у слов'янському світі Почаївському монастирі, відвідати цілий ряд славних своєю своєю старовиною міст Волині й Поділля:

«отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волинской губерний и постараться собрать... сведения о народних преданиях, местних повестях и

сказаннях и песнях..., о замечательных курганах и урочищах..., осмотреть замечательние монументальние памятники и древние здания и составить им

описание...». Окреме завдання отримав про Почаївську лавру: замалювати «...а) общий наружный вид лаври, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с

террасы».

Спочатку поет побував у Кам'янці-Подільському, звідти приїхав до Житомира, тогочасного губернського центру, де повинен був полагодити деякі формальності, адже поїздка його була службовою. А з Житомира він їхав давнім волинським трактом, і на шляху Шевченка були села і містечка нашої

Рівненщини. Він не міг не зупинитися у древньому Корці. Це невелике затишне містечко, в якому й понині збереглися руїни середньовічної твердині князів Корецьких XIV—XVI ст., збудованої на обривистій

кручі над річкою Корчиком: в'їзна вежа, руїни стін замку та оборонних мурів, великі підвальні приміщення. На той час ці руїни були чи не найприкметнішою особливістю Корця. В економічному

відношенні містечко помітно занепало порівняно з другою половиною минулого XVIII століття. 1831 року тут було закрито фарфоро-фаянсовий завод, найбільше промислове підприємство Корця, яке у свій час славилося своєю продукцією не тільки в Росії, а й у Європі. На грані остаточного занепаду була суконна мануфактура, де працювали кріпаки князя Й.Чарторийського, через кілька місяців, у березні 1847 року

вона таки припинила свою роботу. Шевченко міг чути оповіді ремісників про важку, нестерпну працю на мануфактурах. Поряд із цим у народній пам'яті живими були події героїчної минувшини Корця,

наприклад, оповіді про часи визвольної війни 1648—1654 рр., коли тут спалахнуло народне повстання (1649 р.), і його учасники влилися у військо Богдана Хмельницького. Тоді ж при штурмі це військо

перетворило в руїну замок князів Корецьких.Може, тому в Т. Шевченка склалось враження про Корець як про місто минулого, від якого лишилося на той час саме тільки руйновище („очаровательные развалины”, зауважив М. Костомаров). Це враження зафіксоване в одній з його повістей „Прогулка с удовольствием и не без морали” : „ На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда

великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированых трупов графов Корецких, сама собою в развалины превратилась. Что же нам говорят?

О чем свидетествуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных

замках и роскошных палатах".

Руїни Корецького

замку

Свято – Троїцький монастир

Костел св. Антонія

Церква Кузьми

та Дем’яна

Вважають, що Шевченко зупинявся в Корці на постоялому дворі при корчмі, де було дві кімнати для приїжджих. Цей будинок зберігся донині. Тарас Григорович оглядав у Корці й інші пам'ятки старовини: на кручі навпроти руїн замку стояла ошатна дерев'яна церква Кузьми й Дем'яна XVIII століття, у центрі міста

знаходився колишній католицький костел, монастир базиліан, поряд з постоялим двором височіли будівлі давнього православного монастиря. Можливо, у Корці Шевченко виконав кілька малюнків. Так,

зберігся малюнок замкових руїн 1846 року без підпису автора, який приписують Шевченку.

Наступний відрізок шляху (58 верст) привів мандрівника через поштові станції Вигоду й Головлю до Острога. Вже на під'їзді до міста увагу подорожанина привернули величні руїни давніх

укріплень та культових споруд. Це були рештки знаменитих острозьких древностей. Т.Г.Шевченко детально оглянув споруди Замкової гори, що були найціннішими з колишньої

архітектури Острога. Пізніше, уже в час заслання, він назвав ці споруди «похмурими свідками минулого».

Крім замку, увагу Т.Г.Шевченка привернули старовинні вежі на Красній і Судовій горах (частково збереглися донині), католицький костел XV—XVII століть, руїни єзуїтської школи-кляштора,

Воскресенська церква XVI ст. у передмісті Нове місто, Троїцький монастир XVI ст. Чимало шкоди історичним пам'яткам Острога було завдано пожежею 1821 року.

Богоявлен

ський собор

Кругла вежа

Луцька вежа

Думаємо, що в Острозі Т.Г.Шевченка зацікавив ще один об'єкт — чотирикласне повітове училище. Місцеві жителі могли

розповісти, що це училище засноване 1808 року спочатку як двокласне приходське Тадеєм Чацьким, польським

просвітителем, фундатором Кременецького ліцею. Шевченко у повісті «Варнак» дав високу оцінку діяльності Чацького: «Мир

праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека...».

Від Острога через поштові станції Ґульчу і Варковичі битий шлях стелився до Дубна. У селі Гільча Здолбунівського

району, колишній Гульчі, теж стверджують, що Тарас спинявся попити води із джерела. Було те чи ні і скільки взагалі джерельної води випив поет під час мандрівки,

достеменно ніхто не знає, але в селі й справді є джерело, яке віддавна славиться чудодійними

властивостями і приваблює християнських паломників. Ще в середині ХІХ століття тут стояла каплиця на честь

святого Миколая, є вона й тепер.

А ще Тарас Григорович оглянув у Дубно Луцьку браму XVI ст., костел XVII ст., монастир кармеліток XVII століття та монастир

бернардинів тої ж пори. Будівлі міста ще зберігали сліди недавньої пожежі, від якої Дубно сильно потерпіло, наприклад,

згорів монастир кармеліток. Мабуть, Кобзаря зацікавили й руїни Преображенського монастиря, про гідну історію якого

могли розповісти місцеві жителі. Патроном монастиря колись був Костянтин Острозький, а ігуменом Іов Печорський, тут містилася цінна бібліотека. Монастир — свідок жорстокої

релігійної боротьби, довгий час і після переходу Волині до Росії (1893 р.) залишався уніатським, у зв'язку з чим і був закритий.

Монастир кармеліток

Луцька брама Монастир бернардистів

Спасівська церква

Донині серед жителів сіл Підлужжя, Птича Дубенського району побутує легенда про Тарасову криницю. Так називають джерельце

в урочищі біля Підлужжя. Сюди, як розповідають, приходив Кобзар вгамувати спрагу. А напившись чистої студеної води, він

довго сидів біля джерела, думав і щось записував до свого зошита. За сюжетом цієї легенди, дубенський митець Микола

Тимчак створив живописне полотно „Шевченко в селі Підлужжя”.Далі подорожанин їхав через Кременець на Почаїв, де провів кілька днів, виконуючи завдання

Археографічної комісії — малюнки Лаври. На зворотному шляху він, очевидно, відвідав ще кілька місць на карті Рівненщини: Козин (де зберігалися залишки древнього замку), Радзивилів, села Острів, Пляшева, Верба. Містечко Верба (нині село Дубенського району) було поштовою станцією тракту. У повісті «Варнак» згадується «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский…» Багато легенд, переказів про перебування поета в нашому краї збереглися і до сьогодні. У

шістдесятих роках XX ст. в селі Пирятин Дубенського району записано такий переказ: „Давно це було. Одного разу біля пирятинського ставу по дорозі з Почаєва та Крем’янця

зупинився візок. З нього ступив на землю вже літній чоловік з обвислими вусами. Зняв свої пожитки. Тихою ходою підійшов до ставу, ополоснув руки і високе чоло.Оглянувся довкола і, помітивши розлогу вербу, сів під нею перепочити. Перекусив цей чоловік, а потім вийняв з плескатої дерев’яної скриньки аркуш паперу і почав щось малювати вуглиною. Поблизу сільський хлопець пас вівці.Побачив його подорожній і запитав:

- Як звати тебе і чиї вівці пасеш?- Звісно, панські, - відповів той.- І коли ми вже свої будемо пасти..., - журно похитав головою вусатий чоловік. А потім, показуючи поглядом на земляні вали, промовив:- Отут кляті бусурмани Богдана тримали (мова йде про битву під Берестечком, коли татари захопили Богдана Хмельницького в полон).Закінчив малювати, зібрав свої речі, сів на візок і поїхав десь туди, до Радзивилова. На третій день, коли порожній візок повертався тим самим шляхом, пастух запитав візника:- А що то за чоловік був з вами?- Маляр Шевченко.Підріс пастух і згодом багато почув про Шевченка. Все шкодував:- Ех знав би, що то він, в ноги б йому поклонився.До самої смерті розказував він людям про свою зустріч біля ставу з Тарасом Григоровичем Шевченком."

Прямих свідчень про відвідання поетом місця Берестецької битви не збереглось. Але дослідники вважають, що Кобзар добре знав про трагедію українського народу, місцем

якої в червні 1651 року стало поле під Берестечком (містечко Горохівського р-ну Волинської обл.) поблизу рівненських сіл Пляшева та Острів. Тут відбулась велика битва

військ Богдана Хмельницького та польського короля Яна Казиміра, відома в історії визвольної війни українського народу. Не міг Кобзар не побувати на місці вічного

спочинку героїв Берестечка. Згодом у Кос-Аралі він пише вірш, присвячений цій події, в якому з глибоким співчуттям оспівує трагедію і мужність свого народу:

Ой чого ти почорнілоЗеленеє поле?

Почорніло я від кровіЗа вольную волю.

Круг містечка БерестечкаНа чотири милі

Мене славні запорожціСвоїм трупом вкрили.Та ще мене гайворони

Укрили з півночі...Клюють очі козацькії,

А трупу не хочуть.Почорніло я, зелене,

Та за вашу волю...Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколиНе вернетеся на волю,

Будете оратиМене стиха та, орючи,

Долю проклинати.

Це одна з перлин Шевченкової поезії. Кобзар зі священним пієтетом згадує загиблих лицарів-героїв,

які поклали голови за волю рідного народу.

З Берестечка Кобзар, як гадаємо, повертався на Житомир уже знайомим йому шляхом. Свідчень про відвідування Шевченком міста Рівного немає. Рівне на ті часи було типовим провінційним містечком, невпорядкованим, з брудними вулицями. З архітектури тут вартими уваги були хіба що палац Любомирських, будинок гімназії, щойно зведений, та культові споруди. В Успенській церкві XVIII століття, за переказами, бував Гонта, ватажок гайдамацького повстання 1768 року.

Перший пам'ятник Кобзареві у нашому краї постав у березні 1941 року на відзначення 80-х роковин з дня

смерті великого українського поета. Автор цього пам'ятника – скульптор Г. М. Шульман.У післявоєнні роки рівненчани вільно святкують щорічно шевченківські дні. Не дивлячись на перебіг багатьох історичних подій, його

твори читались і поширювалися у нашому краї.

Нині в області існує понад двадцять п'ять пам'ятників Тарасові Шевченку.

У післявоєнні роки вони з'явилися в Гощі (1956 р.), у селищі Мізочі Здолбунівського району (1957 р.), в Дубні (1958 р., а в 1991 р. заново відкритий), в Острозі (1963 р.), де на урочистостях був присутній правнук Кобзаря Д. Ф. Красицький. Автор усіх – скульптор Л. Л. Бізюк. А ще пізніше – у Млинові (1959 р., скульптори Б. В. Ричков і П. О. Біленюк), у с. Зірне Березнівського району (1959 р.), в м. Дубровиці (1962 р.), у селах Річки (1959 р.), Світанок (1960 р.) і Самостріли (1965 р.) Корецького району. Їх автор – скульптор П. К. Степанець. Відкрилися пам'ятники також у селах Бережниці Дубровицького (1964 р., скульптор – уродженець цього ж села Т. М. Бриж), Вовковиях Млинівського (1967 р.) і Підлужжі Дубенського районів (1968 р., скульптор Б. В. Ричков) та у багатьох інших населених пунктах, а меморіальні дошки – на районному будинку культури м. Корець (1955 р.), на краєзнавчому музеї м. Острог (1963 р.), на будинку культури с. Верба і Дубенського районного будинку піонерів і школярів (1964 р.), на Георгіївській церкві музею-заповідника «Козацькі могили» с. Пляшева Радивилівського району ( 1989 р.). 1999 року пам'ятник Тарасові Шевченку було урочисто відкрито у Рівному на майдані Незалежності. Автори пам'ятника – скульптори Петро Подолець, Володимир Стасюк під керівництвом львівського професора Е. Миська.

Є в Рівному вулиця, як і в інших містах, яка носить ім'я Т. Г. Шевченка. У день 175-річчя з дня його народження у 1989 році на фасаді адміністративного будинку № 45 теж відкрита

пам'ятна меморіальна дошка скульптора В. М. Пєтухова. Тоді ж відкрито пам'ятний знак біля джерела с. Пустоіваннє Радивилівського району, з якого, за переказами, Кобзар пив свіжу

водицю, ідучи кременецьким шляхом у 1846 році.Про життя і творчість поета розповідають експозиції Рівненського, Дубенського і

Острозького краєзнавчих музеїв, народного музею Вербської школи-інтернату Дубенського району, музею-заповідника «Поле Берестецької битви».

В Острозькому Музеї книги та історії книгодрукування зібрано оригінальну колекцію «Кобзарів» різних років і місць видання. «Ся маленька книжечка, – за словами Івана

Франка, – відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною

грацією вислову».Цікаве свідчення про любов письменника, нашого земляка М. О. Островського, який

народився у с. Вілія Острозького району, до шевченківської творчості наводиться у книзі його дружини Р.П. Островської «Микола Островський» (1974), виданої у відомій серії «ЖЗЛ»

Це сталося у 1926 році в Новоросійську: «У чемоданчику, з яким він приїхав до нас, була одна із його улюблених книг – «Кобзар» Тараса Шевченка. Від частого читання і переїздів

книга зносилася. На ній не було обкладинки, не вистачало кілька перших сторінок. У важкі хвилини, коли болі особливо терзали Миколу, він знову і знову звертався до

невмирущих, хвилюючих сторінок любимого поета України – Шевченка. Багато Микола знав напам'ять. Найбільше любив поему «Катерина», і якось по-особливому лунали і для нього

рядки: «У всякого своя доля, і свій шлях широкий». Любив і «Гайдамаків»...».

Глибокі враження волинсько – подільської подорожі Тарас Григорович Шевченко не раз художньо осмислював у подальшій творчості, в поезії і прозі. Щоправда, не одразу він міг зайнятися цим, адже наступний кількамісячний період його “вільного” життя був ущерть

завантаженим подіями, клопотами, поїздками. А вже 5 квітня Т. Шевченка заарештували у справі Кирило – Мефодіївського товариства.

Спадщина Т,Г,Шевченка – неповторний скарб для українського народу. Ніхто і досі не взмозі зрозуміти, звідки поет брав стільки ідей, сюжетів для своїх “шедеврів”. Сьогодні для

письменників нашої країни створені кращі умови ніж в “шевченкові” часи, та чи зможуть вони так само донести силу слова ву кожне серце українця.

Письменники Рівненщини біля пам’ятника

Т. Г. Шевченку