Презентація на тему:

Елементи містичного і надприродного у повісті "Земля"

Житомир2016

Повість Ольги Кобилянської просякнута містикою, в ній зливаються світ реальний та світ надреальний, потойбічний. Об'єкти довкілля набувають дивного символічно-фантастичного одухотворення, ховають у собі безліч підтекстів, так чи інакше пов'язаних із психологічними особливостями героїв. «Сусідній» ліс та головна «героїня» — сама земля — ніби мають власну душу, особисту волю. Але це їх фантастичне наповнення виливається у твір не саме по собі, а заломлюється через призму психіки героїв, їхнього світосприйняття та світогляду.

Є у творі символи біблійні, є й народна міфологічна символіка. Це пов'язане з тим, що християнські та язичницькі вірування здавна співіснували й перепліталися.

В образах Михайла й Сави ми легко впізнаємо біблійних героїв Каїна та Авеля. Авель робив щиро, і Бог радо приймав його жертви. Серце ж Каїна було темним та сповненим заздрощів. Коли він побачив, що дим від жертовного вогнища Авеля йде вгору, а дим від його власного розстеляється долом, Каїн затаїв зло проти брата і вбив його за намовою сатани. У Кобилянської роль диявола виконує темна й ірраціональна частина душі Сави, яку плекали намовляння Рахіри.

Щоправда, Михайло був землеробом, тоді як біблійний Авель — скотарем і навпаки, найулюбленішою справою Сави було безцільне полювання на зайців та пташок, а Каїн працював на землі. Але таке перетасовування, на мою думку, абсолютно виправдане. Сава-Каїн не може покласти у вогонь нічого, окрім безневинно забитих звірят. Так само він вбиває й брата, що, як і звірі, ні в чому не винний. Праведний Авель у повісті Ольги Кобилянської перетворюється на землероба у зв'язку з національним українським сприйняттям землі як годувальниці, виховательки.

А ось образ лісу — те, що Юнг пізніше назве архетипом. Наприклад, Анна не може дивитися на «сусідній» ліс без страху. Вона наперед чекає від нього чогось злого, панічно боїться

його, бачить страшні примари. І це змушує читача триматися насторожі, пророкує якісь страхітливі події. В душі прокидається давній страх...

Людина боялася заходити глибоко до лісу, бо звідусюди на неї чекала небезпека, невідома і тому ще страшніша. І маленький «сусідній» ліс несподівано набуває якостей цих страшних первинних хащів.

Бо як сприймали ліс наші предки, особливо ті слов'янські племена, що звикли жити на відкритому просторі українських ланів? Ліс був середовищем, де існували потойбічні створіння, надлюдські сили, які здатні були заволодіти людською душею, згубити її.

Це відбувається не тільки завдяки образам Сави та Рахіри, яка навіть мешкає біля цього лісу, хоча Сава від самого початку асоціювався в мене з лісом; сама його душа — темна, похмура, ніби захаращена вузлуватим гіллям. Дедалі рідше крізь це гілля проникає сонячний промінчик. Письменниця наділяє ліс власноюволею, ніби підкреслюючи всю глибину цього символу.

Реалістично подано моральний занепад Сави. Марійка згадує, який він був, доки не спізнався з Рахірою, та визнає — було, здається, й до того в особистості Сави щось таке дивне, незрозуміле материнському оку. У творі ми бачимо вже остаточну деградацію Савиної зруйнованої душі. Хоча після того, як Михайло пішов до війська, Сава мусив багато працювати коло землі, призвичаївся до неї та навіть увійшов у смак, та все ж він не стає справжнім хазяїном. У творі є момент, де Сава сказав Рахірі, що дійсно хоче працювати на землі. Він навіть обрав ділянку поля, що здавалась йому найзручнішою (цікаво, Михайло теж найбільше любив саме цю частину батьківського наділу). Але, на відміну від Михайла, у Сави відсутній той одвічний духовний зв'язок селянина із землею.

Сава ні до чого не може бутисправді прив'язаним, ніщо не може щиро покохати. Навіть його почуття до Рахіри — якесь магічне, нічим не мотивоване, дике. А згадаймо сцену загибелі його улюбленого теляти!

Михайло більше переживав за тварину, ніж Сава. Мені здається, що смерть теляти можна сприйняти і як символ остаточної духовної смерті Сави.

Інший символ, що мене зацікавив, — образ душі-зірки, душі-свічки. Він з'являється, коли йде похорон Михайла. Зорі сяють ясно, і навіть свічка горить на грудях померлого, як маленька зірка. Виходить, хлопець і в смерті залишився праведним, і душа його долучилася до сонму високих ясних зірок. Гріх, який Михайло скоїв з Анною, має мало спільного з тим звичайним сюжетом, який ми спостерігаємо, наприклад, у шевченковій «Катерині». Адже він щиро любив дівчину і мав намір взяти її за дружину! От тільки смерть трагічно обірвала їхнє щастя. Хоча, я гадаю, багато горя довелося б зазнати закоханим: занадто упереджено дивилася Марійка на Анну після того, як дівчина відмолювала свої гріхи в Сучавській церкві.

Та й не дуже приємно бути дружиною солдата, жовніра. Оця жовнірська тема також є плідною для символів — символів неволі, клітки, у яку хлопців заганяли фізично й морально. Несправедливість, знищення особистості шляхом постійного приниження, підведення усіх під одну риску... Чому це випробування випало саме на долю Михайла? Через цей епізод із життя героя письменниця переконливо показала, яке значення мала земля для героя насправді. Михайло каже Анні, що «і в місті жити можна», але навіть не замислюється над такою можливістю, не бачить себе осторонь землі, біля якої виріс.