1

Історія села Варваринці

Підготувала

вчитель історії

НВК «Варваринська ЗОШ І-ІІ ступенів – дитячий садок»

Медвідь Л.Я.

2014р.

Вступ

2

Село Варваринці розташоване в лісостеповій зоні, південно-східної Галичини, в

долині ріки Серет та її притоки Свинюхи, на північний захід від м.Теребовлі.

Відстань від райцентру – 12 км., від обласного – 25 км. На півдні межує з селом

Струсів, на півночі з селом Налужжя, а на північному заході з селом Ладичин.

Історія села Варваринці тісно пов’язана з історією сіл: Струсів, Налужжя.

Сучасне найменування села Варваринці згадується у 1439р. Згідно архівних даних

володарем села у 1454-1456 роках був Теодорик з Бучача. Подальша історія села

пов’язана з історією так званого роду червоноруського. Глава цього роду Януш

Кердей мав багато володінь на Поділлі, в тому числі йому належали с. Струсів і

навколишні землі. У 1549р. Яків Струсь одружився на внучці Януса Кердея і з того

часу Струсь став володіти селом Струсів і прилеглими селами, в тому числі і

Варваринцями. Але ні в кого немає сумніву, що ця територія була заселена ще в

далеку давнину. Підтвердженням цього – стоянка доби мезоліту (середнього

кам’яного віку, 9-6 тис.р. до н.е.). Відкрив її у 80-х роках тернопільський археолог

Олександр Ситник. Також було знайдено черепки глиняних посудин, крем’янні

знаряддя праці.

Сучасний стан

Село Варваринці займає площу – 258 га.; дворів – 472 ( 55 будинків незаселені та

ті, в яких постійно не проживають); населення – 1336 чоловік (станом на

01.01 2013р) , за 2012р. в селі народилося 16 чоловік, а померло – 21 (природний

приріст –від’ємний). Населений пункт має свій герб і прапор (див. додатки).

Із корисних копалин є: пісок, червоний пісковик, суглинки.

У селі діють об’єкти соціально- культурного значення: НВК «Варваринська

ЗОШ І-ІІ ступенів – дитячий садок», церква Святої Варвари, будинок культури,

бібліотека, магазин, бар,фельдшерсько-акушерський пункт, у якому 42 роки

пропрацював Дячок Степан Михайлович. Від вдячних односельчан на будинку

фельдшерсько-акушерського пункту йому була відкрита меморіальна дошка (див.

додаток).У селі здійснено освітлення вулиць. 264 оселі телефонізовано. Майже у

кожному домі є мобільні телефони, або й кілька. У 2010р. році в центрі села

почали будувати капличку Матері Божої, яка була посвячена 14 жовтня 2012р.

З 2003 р. розпочато газифікацію села і закінчено в 2007 р.

3

Школа – храм науки. Варваринську ЗОШ І-ІІ ступенів, 19вересня 2012р.,

реорганізовано в НВК «Варваринська ЗОШ І –ІІ ступенів дитячий садок».

Навчається 82 дітей.У навчальному закладі всі навчальні предмети викладаються

спеціалістами з відповідною фаховою освітою. Щодо якісного складу педагогічних

працівників – 17(основних – 15, сумісників – 2). З них 16 мають вищу освіту, 1-

середню спеціальну за кваліфікаційними категоріями: вища - 6 , перша - 6, друга- 4.

У школі з 2008-2009 н.р. діє комп’ютерний клас. Адміністрації школи вдалося

знайти спонсора для покращення матеріально-технічної бази. Так, зокрема, був

обладнаний кабінет навчально-методичний при сприянні Тернопільської

благодійної організації «Українська родина», голова Ірина Найдух на кошти

міжнародного проекту «Від серця до серця» фундації Девіза Слайда у вересні

2006р. Педагогічний колектив і учні школи висловили щиру подяку за цю

спонсорську допомогу. Влітку 2010р. вхідні двері було замінено, а у 2011р. - 14

вікон на пластикові, а в перспективі замінити всі вікна. Ці роботи проводяться за

підтримки і сприяння сільського голови –Бойка Романа Богдановича.

На належному рівні проводиться краєзнавчо-пошукова робота , зібрані

матеріали подаються на різноманітні конкурси, використовуються на уроках

географії , історії , української літератури, в позакласних заходах. Прикладом

професіоналізму, патріотизму є для наших учнів Михайло Паращук – скульптор зі

світовим ім’ям. До кінця своїх днів митець залишався палким патріотом рідної

землі. Тут його завжди пам’ятають(див. додатки). В школі створено стенди, з яких

учні дізнаються про життєвий і творчий шлях цієї непересічної особистості. На

будинку, де народився Михайло Паращук відкрито меморіальну дошку, названо

вулицю на його честь (див. додатки). Створено експозицію «Наші славні

випускники » : Нечай Анатолій Романович-заслужений діяч мистецтв України,

відмінник освіти, методист, викладач вищої категорії, головний режисер народного

аматорського театру- студії «Рампа» Теребовлянського вищого училища культури;

Ігор Рудий – заслужений артист України, Золотий саксофон України, відомий

український музикант, композитор, аранжувальник, учасник міжнародних

фестивалів; Роман Рудий – заслужений артист України, викладач культурології,

інструментального виконавства та ансамблевого співу Київського Національного

4

аграрного університету; Роман Качурівський – член спілки письменників України,

автор багатьох поетичних збірок, літературознавець.

Навчальний заклад має досягнення у навчанні і в творчому житті.

Підтвердженням цього є грамоти, дипломи, подяки, на нашу адресу. Як свідчать

дані за 1999 – 2012 н.рр. учні нашої школи щорічно ставали призерами ІІ етапу

Всеукраїнських учнівських олімпіад, переможці різноманітних конкурсів.

Важливим завдання є узагальнення й вивчення передового досвіду, впровадження

в практику роботи інноваційних освітніх технологій навчання та виховання.

Церква – центр духовного життя села. На високому пагорбі видніється церква

Святої Варвари. До неї ведуть сходинки із перилами, які проклали односельчани.

Піднявшись по сходах можна побачити високу могилу з пам’ятником на честь

борців полеглих за волю України, яку у 1944р. більшовики зруйнували. Цю могилу

українське населення висипало у 1942 р., а у 1990р. жителі села її відновили.

Церква розташована в такому місці, що дуже добре проглядається зі всіх сторін

села. Навколо неї знаходиться цвинтар, на якому ховають померлих усіх конфесій.

З давніх-давен, біля храму хоронили священників та інших служителів церкви. Тут

є багато пам’ятників, які мають історичну цінність. Жителі села і учні місцевої

школи цінують пам'ять про наших предків, оберігаючи могили, наводячи порядок

на кладовищі. 1870р. – рік зведення храму жителями села. Ця дата викарбована над

дверима при вході в церкву. Церква святої Варвари була дочірною в с.Налужжя, де

довголітнім парохом, починаючи з 1904 р. був о.Ярослав Мандичевський. Після

смерті о.Я.Мандичевського настоятелями були о. Микола Декайло, о.Братик,

о.Масяк. Церква працювала в селі до 1962р., священнослужителем на той час був

отець Зарічний, який проводив богослужіння лише пів року. В часи «червоного

терору», коли почалося масове закриття церков і нищення пам’яток духовності, ця

участь не обминула і нашу святиню. На превелике щастя і радість жителів села,

церква не використовувалась під склад, як це було в інших храмах. Можливо Свята

Варвара, як покровителька села, (див. легенду села у додатках) не дозволила

здійснити вандалізму над храмом.

В кінці 80 на початку 90 років великими стараннями жителів села в церкві було

дозволено проводити святкові богослужіння. Перша урочиста відправа відбулась

5

17 грудня 1988р. У 1990р. на кошти громади села було проведено ремонтні роботи,

церкву було відновлено і реставровано приміщення всередині. На протязі 2009-

2010 рр. навколо церкви було зведено мур і вкладено бруківку. У 2012р.-

відновлений зовнішній вигляд храму. В церкві збереглися всі церковні

приналежності, старовинні ікони, дорогоцінні речі, а серед них ікона святої

Варвари. З часу відкриття церкви незмінним її парохом є протоієрей отець

Михайло Рожаловський. Храмовий празник жителі села святкують 17 грудня – з

дня мученицької смерті святої Варвари.

В приміщенні храму святої Варвари дуже багато ікон із зображенням святих.

Над престолом красується найстаровинніша ікона великомучениці. На титраподі

знаходиться образ святої Варвари, якій поклоняються мешканці села. Свята

благословляє і на двох хоругвах, одна з яких вишита. Зображення великомучениці і

на іконостасі. Парафіяни селища Дружба подарували вишиту ікону святої Варвари,

як святиню нашого села. На протилежній стороні церкви видніється зображення

святої, вишите покійною сестрицею церкви Стефанією Пастух.

Історичні події Перші поселенці, козацька доба.

Село Варваринці як населений пункт виникає в Х-ХІ ст. Першими поселенцями

були слов’яни. Жителі займалися сільським господарством, вирощували хліб,

розводили худобу, в навколишніх лісах і ріках полювали на звірів, ловили рибу,

віддаючи частку своєї праці на користь володарів села.

Близьке розташування Теребовлянського замку зіграло позитивну роль у

розвитку села. Вже в 16-17 ст. зароджується ремісництво, торгівля.

До 1627 року село було власністю родини Струсів. Після смерті останнього з них –

Миколи, старости галицького воно потрапляє в володіння різних магнатів:

Калиновських, Потоцьких, Ланцкоронських. Хто б не володів селом селянство

терпіло подвійний гніт – соціальний і національний. Під час визвольної війни,

очолюваної Б.Хмельницьким у нашому краї активізувався рух опришків, який до

1648 р. був відомий лише в Карпатах та Прикарпатті. В різноманітних документах,

серед громад, охоплених восени 1648 р. заворушеннями опришків, згадуються і

Варваринці. Про активізацію селянського руху свідчать дані документів. Міщани

села Струсова і селяни з сіл Варваринці, Різдвяни і Дарахів об’єдналися і напали на

6

замок у Соколові над Стрипою, пограбували, а інші будинки попалили. З Соколова

пішли до Соснова і спустошили двір на шкоду 14000 золотих. Було здійснено й

інші пограбування і спустошення; забрали панську худобу, з якою панська служба

утікала, а служницю Регіну вбили. Під час облоги Збаража козаками і татарами

окремі татарські і козацькі частини нападали на міста і села, грабуючи їх. Так було

пограбовано с.Варваринці, інші села, Теребовлю.

Під владою Австрії та Польщі.

У 1772р. після першого поділу Польщі, наш край відійшов до Австрії. Звістка про

революцію 1848р. в Австрійській імперії дійшла до села. В цей час відбувся виступ

селян – кріпаків у Струсові; до них приєднались і кріпаки с. Варваринці.

Власником земель в цей час був граф Володимир Баворовський. Згідно архівних

даних на 1880р. було: 286 господарств 1644 жителі; селяни мали 1540 моргів орної

землі, 116 моргів луків і городів, 89 моргів пасовиськ. Після Баворовського

власником земель села став Ян Голуховський. Робітники й обслуга цього фільварку

були з села Варваринці. Селянські поля були далеко за селом у сторону с. Заздрість

і мали назви: Чабаки, Руліса, Броговиця. Через сільські поля проходила залізнична

лінія Чортків-Теребовля-Тернопіль.

У 1921р. українці знову опинились під владою Польщі. Місцеве населення

зазнавало полонізації. Після впровадження Польщею збірних громад Варваринці

адміністративно належало до Струсова. В селі було три млини. Один великий

млин, що його звали «На Ста висках», який стояв над рікою Серет. Два другі були

в західній частині села над річкою Свинюхою. Менший з них працював на так

званих «Лотоках» і звали його млин «Під Ладичином», або млин Мельника, бо

його власником був Осип Мельник. Другий млин, більший турбіновий був у дуже

гарному місці, при впадінні Свинюхи до Серету, майже посередині села з гарним

фруктовим садом. Млин був власністю родини Клодзінських. Незважаючи на

важкі економічні і соціальні умови в селі розвивалось культурне життя. Діяла

читальна, заснована ще в 1904 році, а відновлена в 1924 році, при ній діяв

аматорський гурток, який очолював Володимир Цибушник, а після нього Михайло

Винничок, було організовано хор, який вів Володимир Мусянович.

7

Усі вистави, концерти через відсутність відповідного приміщення відбувались в

читальні «Просвіти» с.Налужжя. В 1928р. в селі створено споживчу кооперативу,

діяв гурток «Рідної школи». Виховані на таких традиціях жителі села ставали

активними борцями за національну гідність і незалежність.

1939 рік став переломним в житті села, краю в цілому. На зміну одному режиму

прийшов інший, який закріпив за собою усю повноту влади. Нову владу народ

відчув коли почались перші арешти і вивезення в Сибір.

Життя населення в умовах опору радянській владі.

З вересня 1939р. починається новий відлік часу в історії. Його ще називають

«чорним вереснем». У Варваринці приходять «більшовицькі визволителі» і

знищують будь-які прояви українства. Зокрема, припиняє роботу «Просвіта»,

кооператива та інші організації. Більшовики розпочали репресії проти українців.

Нова влада ще жорстокіше поставилася до свідомих українців, ніж попередня

польська. Їм допомагають польські прислужники, яких в селі було багато. Це була

так звана «варваринська шляхта», яка разом з більшовиками проводила акції

переслідування і страт українських патріотів. В 1941 р. були арештовані і

закатовані в Тернопільській тюрмі: Горин Дмитро 1922 р.н., провідник ОУН,

Лапуць Олекса 1918 р.н.; Атаманюк Євген 1918 р.н.; Єднаковський Юліан,

Мединський Антін 1920 р.н.; Капуста Роман 1918 р.н.; Мединський Онуфрій.

Спочатку коли почалася війна німецька влада лояльно поставилася до діяльності

члені ОУН і товариства «Просвіта», але потім десь у 1942 році почала

переслідувати свідомих українців. Від рук більшовицьких окупантів загинули

Валовий Іван 1921 р.н., загинув в 1944 р.; Горин Дмитро Федорович, член ОУН,

Горин Олександр – кущовий провідник, Хомій Василь, член ОУН, бойовик, брав

участь у багатьох боях з НКВС. Шкамбара Михайло – загинув трагічно. Михайло

Шкамбара «Кедр» - член ОУН, обласний провідник ОУН на західноукраїнських

землях, полковник. Похований в селі Старі Стрілила. Там похоронений також

Василь Хомі. Мати М.Шкамбари була вивезена в 1947 році в Сибір. Теперішнє

приміщення кухні Варваринської школи – це колишній родинний дім Шкамбари.

Були в селі арештовані і судженні з політичних мотивів. А також багато жителів

було депортовано за зв'язок з ОУН –УПА.

8

Німецька окупація.

Положення села з його хвилястим рельєфом, горбовинням, лісом, рікою

давало дуже добрі оборонні можливості й тому під час воєнних дій Першої та

Другої світових воєн село дуже потерпіло й було частково знищене. Варваринці

було окуповано німецькими військами 6 липня 1941 р. На фронтах Другої світової

війни загинули, зникли безвісти 24 жителі села. Вчителем історії та учнями була

проведена пошукова робота із встановлення імен загиблих, зниклих безвісти у роки

Великої Вітчизняної війни(див. додаток 1)За роки війни, згідно архівних даних:

пошкоджено приміщення й майно бібліотеки, школи, було завдано збитків

земельним угіддям, частково зруйновано приміщення клубу, пограбовано майно

(див. додаток 2).Село було звільнено від фашистів Червоною армією 24 березня

1944р. У битвах за села Варваринці, Струсів загинуло ряд бійців які поховані у

братській могилі села Струсова.

Життя села в післявоєнний період

24 березня 1944р. Червоною армією було визволено село Варваринці Струсів.

Україна приступила до відбудови народного господарства, включились у цю

роботу і жителі нашого села. Селянство сіл вступало у колгоспи. У Струсові 11

січня 1950р. було організовано колгосп ім. Кірова, який об’єднував 143

господарства, землі площею 501 га. 18 лютого 1945р. організувався колгосп в селі

Варваринцях «Паризька комуна». На перше вересня 1957р. об’єднував 368

господарств, землі було 1001 га. 20 вересня 1950р. в с. Налужжя організовано

колгосп ім. Б. Хмельницького. В 1950р. всі три колгоспи об’єднались у одне

господарство «Паризька комуна», де головою обрали Ногаса Ярослава

Флоряновича, який був головою до 1974р.. Справжнього розвитку досягла освіта,

культура. Широкого розмаху набуло житлове будівництво. Замість халуп, критих

соломою, в селі зводились світлі, просторі будинки. Високого розвитку досягла

культура за роки радянської влади. Тепер у селі була бібліотека, працювали гуртки

художньої самодіяльності, драматичний. У селі діяли: восьмирічна школа,

медпункт, дитячі ясла, магазин. Розвивався і колгосп. З першого жовтня 1955р. до

першого серпня 1956р. в колгоспі надоєно молока на кожну фуражну корову по

9

1773 літра. Знято з відгодівлі 208 голів свиней. Внаслідок добре поставленої

роботи зміцніла матеріально-технічна база колгоспу «Паризька комуна».

Великих успіхів добилися трудівники села в піднесенні врожайності зернових і

технічних культур, зростало поголів’я худоби.

У 1975 році змінився голова колгоспу. Ним стала Чорна Олена Євстахівна, яка

була головою колгоспу «Паризька комуна» на протязі 15 років. І на протязі всіх

цих років колгосп був передовим. Кожен рік колгосп одержував дипломи за зайняті

місця у соціалістичному змаганні серед колгоспів району. Кожного року

господарство за досягненні успіхи заносили на районну дошку пошани, а також на

обласну. Колгоспу була присвоєна рубінова зірка за здобутки по виробництву і

продажу державі тваринницької продукції. Орденом «Трудового Червоного

прапора» було нагороджено Чорну Олену Євстахіївну, орденом Леніна –

Великанович Ю. А.Багатьох колгоспників було нагороджено грошовими преміями.

Бригадира тракторної бригади Бавдиса Ярослава було нагороджено автомобілем.

Незалежна Україна і розвиток села

В 1990 році головою колгоспу «Паризька комуна» став Пришляк Богдан Павлович.

В 1992 році головою колгоспу було обрано Подедворного Степана Петровича. У

цьому році рішенням загальних зборів колгосп перейменовано у селянську спілку

«Хлібороб України». Починаючи з 1993-1994 рр. розпочався занепад у сільському

господарстві. Колгоспникам було заборговано заробітну плату, заборгованість

почали видавати товаром. Спочатку була продана сільськогосподарська техніка,

потім почали розбирати тваринницькі ферми на камінь. Були продані приміщення

дитячого садочка, старої контори. В 1996 році розпочалося розпаювання земель,

яке було закінчено в 2002-2003 роках. У цих роках були одержані акти на землю.

Всіх пайовиків було 600. Товариство «Варваринське» сформоване за рахунок

реорганізації в березні 2000 року селянської спілки «Хлібороб України». Пайовиків

у «Варваринському» було 171. Керівником спілки став у 2001 році Куліковський

Мирослав Зеновійович. Пайовики з с.Барнадівки у 2005 році приєдналися до

товариства у Різдвянах.

Пайовики із Налужжя від’єдналися у своє окреме господарство. Товариство

«Варваринське» займалося вирощуванням зернових. Також у товариства була

10

пасіка і піщаний кар’єр. Дякуючи видобутку піску товариство трималося на плаву.

Але у 2010 році товариство «Варваринське» припинило існування. Пайовики

віддали свої землі до ТзОВ ПП «Струсів-Агро». Важкі часи настали не тільки для

товариства але і для людей.

Безгрошів’я погнало наших роботящих людей на заробітки за кордон. Спочатку це

була Росія, а потім Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Польща, Англія, Бельгія.

Скрізь наші люди знаходили роботу, тільки на Батьківщині її не було. Йшли роки і

завдяки заробленим грошам добробут сімей зростав. Це було видно по

матеріальному добробуту, зате страждали залишені без батьківської любові діти,

розпадалися сім’ї. Зароблені гроші зробили своє, На вулицях села появились гарні

двоповерхівки, що обладнанні водопостачанням і каналізацією

Видатні постаті села

Михайло Паращук народився 16 листопада 1878 р. в с. Варваринці. Сказати, що

Паращуки були типовою хліборобською сім’єю, означає замовчати важливий

штрих — у роду по материнській лінії гарно вишивали як жінки, так і чоловіки.

Церкви у Варваринцях і в сусідніх селах були прикрашені чудовими рушниками

«від Бачинських», а всі члени роду мали по кілька вишитих сорочок — на будень і

на свято. Отож «ген мистецтва» передався хлопчику з молоком матері, і скоро

заявив про себе.

До сусіднього села Струсова приїхали оздоблювати костьол польський різьбяр

Кіндельський і фігураліст Станіслав Вуйцик. Вони доручили Михайликові, який

був тоді ще учнем, допомагати у різьбярських справах на іконостасі. Невдовзі

з’ясувалося, що він має хист не тільки до орнаментального різьблення по дереву,

але й до фігурного. І Вуйцик вирішує взяти хлопчика помічником при виконанні

ліплених оздоб у міській ратуші Нового Сонча (Польща). Паращук освоює

практичні навички з пластики та просторового моделювання, вивчає властивості

матеріалів. Перші вправи учня оцінили ще на початку 90-х років XIX століття.

Якось голова міської управи Нового Сонча замовив Вуйцикові свій скульптурний

портрет. Михась і собі спробував виліпити «голову голови». А коли з’явилося дві

голови, то стало важко відрізнити, котра з них — вчителева робота, а котра —

вдала вправа учня. Вчителеві стало шкода відправляти здібну дитину назад у

11

Варваринці, до безпросвітно важкого селянського господарства. Він пише

рекомендаційного листа краківському реставраторові скульптури у Вавельському

замку Ігнацієві Шопінському. Чотирирічне перебування у Кракові задало напрям

його подальшої долі. Юнак набуває досвіду у реставрації старовинних скульптур,

удосконалює знання з пластики, опановує техніку металевого лиття, ліплення,

різьблення по каменю і одночасно відвідує скульптурні студії професора Барабаша

в Краківській академії. І згодом Паращук вирушає до Відня, щоб вступити до

відомої академії мистецтв. Але сталося так, що через матеріальні нестатки студент

повертається до Львова і продовжує навчання в політехнічному інституті у

професора Антона Попеля.

Навчання та практичні студії у відомих європейських скульпторів, серед яких

були Венцель, Роден, Жульєн та інші, спричинили творчу еволюцію молодого

скульптора. Михайло Паращук творив навіть за вкрай несприятливих обставин.

Через посилення впливу реакційного чиновництва та інтелігенції, які

активізувалися після поразки першої російської революції, проект пам’ятника

Шевченкові в Києві.Не злякав його навіть сумнозвісний табір для полонених

Австрії — Талергоф. Організовує з групою в’язнів втечу, прибуває до Відня і у

помешканні українського парламентаря Миколи Василька знову творить. Паращук

встиг створити скульптурний портрет митрополита Андрія Шептицького, з

перервами завершує погруддя поета Богдана Лепкого. А трохи згодом починає

навчати полонених різьби, ліплення в іншому таборі — у Раштаті..У Вецлярі та

Раштаті Михайло Паращук створює незвичайні пам’ятники на братських могилах

померлих українських полонених. Їх архітектурна частина має вигляд

почленованої стіни. А скульптурні зображення у нішах — зажурена мати, постать

замисленого воїна — спогади про втрачену батьківщину, родинне вогнище, друзів

та знайомих.

Так уже склалося, що у найважчі періоди історії, коли воскресала українська

державність, митці ставали законодавцями, урядовцями, дипломатами. Не оминула

ця місія і Михайла Паращука. У роки УНР він працює на дипломатичній роботі в

Естонії — секретар місії та перекладач, згодом — радник українського посольства

в Латвії. А після ліквідації посольств УНР в балтійських республіках Паращук

12

проживав в Бадені у колишнього українського посла Вальдемара Кедровського.

Він облаштовує невеличку майстерню. І починається новий творчий підйом —

скульптор-вигнанець ліпить погруддя письменників Олександра Олеся й

Спиридона Черкасенка, керівника уряду ЗУНР Євгена Петрушевича, тодішнього

голови еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького. А відвідавши Мюнхен,

Паращук, як і десять років тому, отримує запрошення викладати скульптуру.

Нарешті в 1921 році Михайло Паращук виклопотав дозвіл на постійне проживання

в Софії, куди прибув у складі гуманітарної місії Міжнародного Червоного Хреста.

Cам скульптор-монументаліст у нових пошуках. Барельєфи для шоколадної

фабрики Пеєва нагадують дві казки про далекі південні краї. Скульптури цікаві

декоративним вирішенням із застосуванням принципу симетрії, градацією об’ємів,

грою світла і тіні.

Талановитого майстра запрошують оздоблювати будинок пошти у Варні, головний

фасад Торгово-Промислової палати у Бургасі. Паращук робить архітектурно-

скульптурне оздоблення Болгарського національного банку. Туристи довго не

можуть відвести погляди від величезних металевих дверей. А саме Паращук зробив

з них своєрідний нумізматичний музей: поділив на квадрати, і в кожному вмістив

копії старовинних болгарських монет.

Українського емігранта пам’ятають відвідувачі та співробітники Болгарської

національної бібліотеки, вчені академії наук (це ж він створив проекти

декоративних прикрас для будинків цих установ!) і мали б хоч здогадуватися про

нього дипломати Югославії, Франції, Угорщини в Софії (бо саме Паращук

оздоблював будинки їх посольств).

Видатному скульпторові так і не вдалося здійснити мрію життя — повернутися в

Україну, — хоча б для того, щоб померти на батьківщині. У грудні 1963 року

Михайла Паращука не стало, похований у Софії (Болгарія).

13

Додатки

с. Варваринці знаходиться в долині ріки Серет

14

Ріка Свинюха – права притока ріки Серет

15

Легенда про походження назви села.

Існує легенда, яка розповідає історію походження села. Давним-давно, коли ще

монголо-татарські орди

нападали на наші землі,

спустошували і спалювали

поселення людей свята

Варвара захистила жителів

села від навали ворогів. А

було це так. Неначе смерч

сунули монголо-татарські

орди українською землею.

Люди дізналися, що вороги

наближаються до села і

вирішили знайти притулок у

лісі. Збираючи свої немудрі

пожитки, люди прихопили із

собою образ святої Варвари.

Коли монгольські орди були

вже близько, відчуваючи

небезпеку, люди почали

ревно молитися до святої

Варвари. Вони просили в неї

захисту і порятунку.

Великомучениця почула щирі

благання мешканців села і враз сталося диво. Довкола все оповилося темрявою,

страшна чорна хмара закрила небо. Було настільки темно, страшно, що люди навіть

не бачили одне одного. Вороги зрозуміли, що відбувається щось страшне і раптово

повернули свої війська назад. Жителі та їх оселі були врятовані від неминучої

загибелі. Так Варвара врятувала мешканців села від смерті. І стала покровителькою

і заступницею для них у всіх справах. І на честь цієї святої люди назвали село

Варваринці. Пізніше, збудувавши храм, щоб виразити свою вдячність і поклоніння.

16

Герб Варваринців:у синьому полі Св. Варвара з золотим волоссям, у срібній

одежі,з золотим німбом навколо голови, у правиці тримає срібний меч, у лівиці –

зелену пальмову гілку.

Герб, згідно з правилами сучасного українського місцевого герботворення, вписано

у декоративний картуш, увінчаний для Варваринців – золотою сільською короною,

що свідчить про статус поселення.

17

Прапор Варваринців: квадратне синє полотнище, посередині – покладені

навхрест білий меч та жовта пальмова гілка.

У символах Варваринців зображення Св. Варвари та її атрибутів (меча і

пальмової гілки) вказує й на назву села, і на місцеву церкву.

18

Педагогічний колектив НВК «Варваринська ЗОШ І-ІІ ступенів –

дитячий садок»

Вшанування пам’яті М. Паращука в стінах навчального закладу

19

Інформація Додаток 1

про пошукову роботу із встановлення імен загиблих, зниклих безвісти у роки Великої Вітчизняної війни

№ з/п

Прізвище, імя, по батькові

Число, рік, місце

народження

Рік смерті Місце поховання

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

Баран Михайло Іванович

Блащишин Станіслав СтефановичВертепний Владислав МиколайовичГорин Данило Данилович

Горин Олександр Мар’яновичГречило Йосиф ЙосифовичГураль Антон МихайловичГураль Володимир МихайловичКапуста Марян Павлович

Кличковський Марян СеменовичЛипницький Йосип АнтоновичЛобоцький Юзеф АнтоновичМединський Августин АндрійовичМединський АндрійМихайловичНечай Михайло Іванович

Ногас Лев Іванович

Огірок Володимир ПетровичСкакун Антон Миколайович

с. Варваринці

с. Варваринці1909р.с. Варваринці1910р.с. Варваринці1915р.

с. Варваринці1913р.с. Варваринці1914р.с. Варваринці1914рс. Варваринці1914рс. Варваринці1912рс. Варваринці1908р.с. Варваринці1906р.с. Варваринці1900р.с. Варваринці1911р.с. Варваринці1907р.с. Варваринці1902р.с. Варваринці1917р.с. Варваринці1909р.с. Варваринці1906р.

пропав безвісти у березні 1945р.

25.08 1944р.

11.01.1945р.

пропав безвісти у серпні 1944р.

18.01.1945р.

06.02.1945р.

пропав безвісти у 1944р.пропав безвісти у 1944р.12.02.1945р.

пропав безвісти у липні 1944р.пропав безвісти у 1944р.пропав безвісти у лютому 1945р.15.01.1945р.

пропав безвісти у квітні 1945р.16.04 1945р.

пропав безвісти у травні 1944р.пропав безвісти у липні 1944р.29.01 1945р.

с. Мнічев, Польщас.Фалениця, Польща

с. Лази, Польщас.Кейгольц, Польща

с.Древенінгкен,Східна Прусія

с.Ратшток,Німеччина

М. Сьцинава, Польща

20

19.

20.

21.

22.

23.

24.

Скакун Володимир МихайловичСохацький Володимир Адамович

Стець Володимир ПавловичЧайковський Казимир СтаніславовичШвець Станіслав МихайловичШкайбара Євген Петрович

с. Варваринці1912р.с. Варваринці

с. Варваринці1923р.с. Варваринці1924р.с. Варваринці1925рс. Варваринці1919р.

пропав безвісти у березні 1945р.16.09 1944р.

пропав безвісти у 1945р21.09 1944р.

пропав безвісти у 1945рпропав безвісти 18.08.1941р.

Ергльське військове кладовище, Мадонський р-н, Латвія

м. Варшава, Польща

Додаток 2

21

Сільська бібліотека

Будинок культури