Редакція Шеф-редактор Ігор Дмитрук

Головний редактор Євген РаспоповДизайн Іванна Близнюк

Коректор Руслан ХаліковРедактор Богдан Стрикалюк

……………………………………………………………………Редакція журналу Апейрон + не завжди поділяє думку авторів статей.

Наші контакти: apeironplus@gmail.comОфіційний сайт журналу http://www.apeironplus.net/

Інформаційний партнер портал Філософія і Релігієзнавствоhttp://tureligious.com.ua/

22

16 17

23

7 17

3 3

КОЛОНКА РЕДАКТОРА

Многоуважаемые читатели! Когда у выпусков нашего изда-ния были некоторые задержки, думаю, что многие восприняли это по–разному. Читатели, на-верняка при этом делились на две категории. Первая категория задавалась вопросом: «неужели теперь все, журнал больше не будет издаваться?», «почему задержки?», «у них нет доста-точно времени, чтобы этим за-ниматься?» и т.д. Конечно, со-вершенно верно – постановка таких вопросов, которые и вы-звали такой диссонанс, вполне оправдан всеми этими реплика-ми и подобные им. Но все же, было интересно наблюдать за теми читателями, которые отно-сятся в моей классификации ко второй категории. Не преуменьшая ценность никакого из наших чи-тателей (скажу сразу, что мы ценим каждого, кто посещает наш сайт и распространяет наш жур-нал), скажу, что нашлась особо интересная груп-па, которых я назвал «читателями ожидания». «Наверняка задержки были, через какие – то нов-шества», «Раз задержки – значит что – то заду-мали новое и интересное», «задержки – значит революция в философии». «Если «доступная фи-лософия» - значит «Апейрон+». И действительно, как главный редактор скажу, что имело у нас место все, что свойственно людям, которые хотят что – то творить и делать. И, конечно же, при всем этом мы делаем «ноу-хау» и может быть даже и револю-цию в популярном религиоведении и философии.

Друзья, но во всем этом, мы ценим очень важ-ный фактор человеческого бытия, его экзистен-ции (существования) такого как вечности чело-веческого творчества, всего, что человек пишет, изобретает. Того, что мы можем назвать творче-ским бессмертием. Многие из нас ассоцииру-ют это слово с представлениями о жизни после смерти, или же, например, способов продления человеческой жизни на длительное время или

на вечно. Эта тема стала пред-метом для многих фантасти-ческих сочинений, и даже по-становки бессмертия человека как научной проблемы. Именно так в 1918 г. в стенах Петер-бургской Академии физиолог Владимир Бехтерев начертил эту проблему. Систематиза-тор этой проблемы в середине XX века Игорь Вишев называл это учение «иммортализмом» - учением о проблеме индивиду-ального бессмертия человека. Американский иммортализм особо развил эти идеи во второй половине XX века и представил его именами Р. Моуди, Я. Сти-венсона, доктора психологи Э. Кюблер – Росс. Современный

научный иммортализм поставил проблему воз-можности достижения биологического индивиду-ального бессмертия. Но в некой мере человек не такой уж смертен, как иногда нам кажется. Ведь человечество, не смотря на все трудности гло-бального современного мира, продолжает жить. Смена поколений не дает человечеству умереть и исчезнуть с лица земли. Какими бы не были бед-ными страны африканского континента или Ин-дии и другие всевозможные трудности, которые может испытывать человечество то ли в Азии, то ли в Европе или Америке – человечество продол-жает жить. Одно поколение живет, стареет, уми-рает, его заменяет другое, - и здесь как будто враг бессмертия играет лишь только на руку самому бессмертию. Конечно, проблему индивидуально-го бессмертия еще стоит рассмотреть человеку на зари новых открытий и детально изучить этот во-прос. Но все таки есть вещи в этом мире, которые онтологически (бытейно) - сами по себе являют-ся бессменными и бессмертными. А вы никогда не задумывались, могут ли некоторые вещи или даже творчество не зависимо от человека быть бессмертным? А некоторые явления? Ведь суще-ствуют некие положения, духовные феномены,

4

КОЛОНКА РЕДАКТОРА

4

которые всегда являются сакральными, священ-ными и всегда будут такими не зависимо от вре-мени, пространства, всевозможных исторических событий или понимания истории человеком. Как только советская власть не пыталась искоренить религию с человеческого сознания населения, сколько не закрывались церквей, люди продолжа-ли все равно верить, молиться и ходить в храм. Их никто не заставил это делать. Ведь парадокс в том и состоит, что все как раз выходило наоборот – человека заставляли не верить. Почему религия, например, как духовное явление так и не ушла от человека, а ведь на это тратилось много ресур-сов, времени, денег и всего остального? Даже при доминировании научного мировоззрения, человек остается небезразличным к духовным вещам и продолжает верить?

Почему неизменными во все времена, не зависимо от исторического периода, то ли в эпоху современности, то ли в средние века, всегда оста-ется для человека один и тот же нравственный закон, одни и те же Заповеди Божьи не зависимо от времени? Ведь как только человечество ста-ло нарушать их, Бог не только наказывал людей за это, но и само по себе такое общество не могло долго существовать, и было само по себе дискре-дитировано и просто обре-чено на самоликвидацию.

Можно ли при этом на-звать такие ценности, не зависимо от человека бес-смертными? И не только их, но все то, что является некой ценностью, которая может служить человеку лишь ко благу.

В эпоху итальянского Возрождения Микелан-джело, да Винчи и многих деятелей литературы и художественного искусства развивали идею божественного сотворчества человека. В этом, согласно с Альберти, и есть одна из составных добродетелей. Конечно, об этом легко говорить. Сегодня трудно найти такого образованного чело-века, который не знал бы ничего о «Джоконде» или скульптуре «Давид» Микеланджело. Ну, хорошо, да если бы с одним только итальянским гуманиз-мом и его Возрождением: а как насчет Людвига ван Бетховена или творчества Баха и Моцарта?

Нами принято говорить, что нельзя считать чело-века образованного, или в некой мере даже воспи-танным, если он даже не слышал ничего о творче-стве Пушкина или Шевченка, Толстого и Франка, Гоголя и Чехова или же творчестве Достоевского? И даже, если рассматривать религиозное воспи-тание, - Библию нужно прочитать. Но почему? Кто принял для себя именно так считать? Мы го-ворим, что это сокровищница человека, мудрые мысли, которые стали классикой – то есть своего рода коммуникатором в обществах между поколе-ниями. А может просто речь идет о бессмертии?

Помните, как еще в свои молодые, и даже дет-ские или юношеские года многие из нас еще со школьной скамьи писали интересные рассказы, стихи, даже повести. Но по истечению времени,

тетради терялись, творчество «для ящика» забывалось. Од-нако стоит согласиться, что многие из произведений, и всего того, что творит и про-должает творить человек мог-ло бы претендовать не только на оригинальность, но и на гениальность, которая очень даже эстетически удовлетво-ряет внутренний мир челове-ка, его культуру и духовность. Но, увы. К сожалению, не-возможно все эти рукописи возобновить, а гениальные идеи прошлого вернуть на-зад, для того чтобы их как-то реализовать. Кто знает, куда бы покатился этот существу-ющий ныне мир, если бы в свое время известный немец-кий физик еврейского проис-хождения Альберт Эйнштейн не сжег бы все свои рукописи

исследований пространства и времени. Речь идет о том, что весь мир погряз бы в хаос и анархию; ведь ученый был близок к открытию возможно-сти для человека перемещаться в пространстве и времени. Его открытия толкали к таким выво-дам судя с его известной формулы, которую знает каждый человек еще со школьного курса физики.

Понять время: его прошлое, настоящее и буду-щее – одно из самих сложных вопросов, может быть, не только философского мировоззрения, как у М. Хайдеггера, но и всего человеческо-го потенциала и всех его возможностей. В этом вся сложность проблемы бессмертия. Возможно

Леонардо да Винчи«Портрет Моны Лизы» (Джоконда)

5 5

КОЛОНКА РЕДАКТОРАли предположить, что потенциал знаний и спо-собностей человечества обладать каким-то свой-ством бессмертия, или же во всем, что заложено в интеллектуальном запасе человека – существо-вало в той или иной форме когда-то раньше, и ничто не претендует, по большому счету, на свою уникальность и гениальность? Ведь почему наш отечественный украинский писатель Тарас Шев-ченко и известный шотландский писатель Роберт Бернс пишут некогда похожие вещи в своих со-чинениях, хотя между собой никогда не были знакомы? В чем, собственно, дело? Кто воис-тину остаются бессмертными – идеи, которые воплощаются человеком, или же сам человек?

В конце XIX в. известный французский ма-тематик Эдуард Леруа предположил в научных кругах особый термин, который означал бы суще-ствование некой интеллектуальной и умственной оболочки в планетарной сфере. Ее можно было бы сравнить с миром идей, как у Платона, или же схождение умственной эманации как в творчестве неоплатоников. Леруа назвал этот термин «ноос-ферой». Идея о возможном существовании такой оболочки появилась у него вместе с известным католическим биологом – эволюционистом Тей-яром де Шарденом после прослушиваний лекций Владимира Вернадского в Сорбоне. Позже, кон-цепцию «ноосферы», как сферу раз ума или ин-формационной сферы, далее исследовали в своих трудах академик Лысенко и Лепешинской. Влади-мир Вернадский рассматривая структуру состава биосферы объяснял ноосферу в двух главных ракурсах, что ноосфера, во-первых – стихийное явление. И не потому ли все достижение челове-ка возникали лишь поэтапно, и что все это – ло-гически построенная модель истории начиная от изобретения колеса заканчивая современными компьютерными устройствами. Академик Вер-надский также подчеркивал, что ноосфера – со-знательно формируемая совместными усилиями людей в интересах всестороннего развития все-

го человечества и каждого отдельного человека.Но парадокс человеческого потенциала очеви-

ден. Когда радиосвязь появилась в изобретениях русского ученого Попова и итальянского иссле-дователя Маркони – нужно было 50 лет, чтобы радио нашло миллионы своих пользователей, и, буквально, несколько лет, чтобы социальная сеть «facebook» предложенная Цукербергом имела та-кой огромный успех. Человек пишет романы – и они стают бестселлерами, их прочитывают милли-оны. Австрийский изобретатель Маркус создает двигатель внутреннего сгорания – и это однажды стало самой настоящей революцией в истории са-мостоятельных экипажей и предпосылки для кон-струирования современного автомобиля. Сотовая связь, кухонный комбайн, микроволновая печь, самолеты некогда упростили жизнь обыденного человека, и представили его как результат интел-лектуальной деятельности. Мы не представляем своей жизни без электричества и всего того над чем однажды работал сербский изобретатель Ни-кола Тесла. Это изменило порядок и устройство жизни человека. И все же остается в небытии множество того, что было придумано, написано, и может изобретено человеком. Если же существу-ет некая интеллектуальная ноосфера – как сфера разума, то кто прочитает сотни непрочитанных уникальных по своему содержанию романов, сти-хов или возможных других произведений. А ведь это однажды создавалось кем-то? Конечно же, все, что нужно для человечества самым главным – всегда будет являться атрибутом бессмертности.

Сколько бы поколений не перешло бы земную жизнь, и какие бы идеи не старался воплотить человек то ли для себя, то ли на благо всего че-ловечества, прав остается мудрый царь Соломон: «Что было, то и будет; и что делалось, то и будет делаться, и нет ничего нового под солнцем». Раз-вивая эту мысль, библейский философ продол-жает: «Бывает нечто, о чем говорят: «смотри, вот это новое»; но [это] было уже в веках, бывших

6

КОЛОНКА РЕДАКТОРА

6

прежде нас». Нет под солнцем ничего нового не потому, что нет ни-чего уникального, или потому, что все уже раньше что-то было придумано, но имен-но потому, что есть вещи, которые всегда остаются бессмертны-ми. Не задумывались ли вы, что такое «бессмертная вещь»? И почему ее так следует воспринимать? Хотя такая вещь и связана с деятельностью человека, но имеет, ско-рее всего, значительно больше, чем результат сво-его труда или интеллектуальной деятельности.

В таких случаях не смотря на то, что в чело-вечестве меняются поколения за поколениями, но некоторые вещи остаются бессмертными и оста-нутся такими навсегда. А все не потому ли, что они просто обладают атрибутом вечности. Скорее не вечность делает вещь бессмертной, а ее свя-щенность и неизменность. Как бы в XVIII веке Вольтер не смеялся над содержанием Библии, ее страницы остаются и останутся важными, акту-альными, святыми и бессмертными! Более того, Вольтера уже нет с нами, но в доме даже полуве-рующего агностика где-то в пыли полузабытого шкафа остается лежать Священная Библия. Дом, в котором раньше жил вольнодумный Вольтер – сегодня типография по печатанию множества экземпляров Библии. Все как по иронии судь-бы, которая сыграла для Вольтера злую шутку.

Перефразируя булгаковскую фразу с романа «Мастер и Маргарита», скажу, что страницы свя-щенного никогда не сгорают и не сгорят. Они бес-смертные. И даже, если множество прекрасных призведений сегодня остались в забвении, хоро-шие сочинения так и остались только «для ящи-ка». Самое главное, что нужно каждому человеку – никогда и не при каких обстоятельствах не канут в лету и не пойдут в небытие. Бог никогда не позво-лит этому, потому что в этом и является Его забота о человеке для его же спасения, счастья и блага.

Дорогие читатели! Хочется верить, что мно-гие из вас читая наш журнал извлекут для себя много драгоценных и полезных вещей, которые для многих станут бессмертными и ценными. Вкладывая много труда и времени, чтобы сделать издание таким, каким оно есть сейчас, искренно верю, что вы всегда остаетесь с нами и продол-жите делиться этим скромным трудом с другими.

Просим также, как и просили раньше – при-

сылайте Ваши ма-териалы для наше-го издания на наш электронный ящик.

В этот раз предла-гаем вашему внима-нию познакомиться на страницах журнала с Игорем Рудым, - мо-лодым церковным музыкантом, кото-

рый играет на редкостном инструменте фисгар-монии, и узнать в все о ней в нашем интервью.

Большая благодарность всем, кто трудил-ся и принимал участие в формировании это-го номера. Спасибо Игорю Дмитруку – шеф - редактору, Анатолию Мучнику – за ведение рубрики, Руслану Халикову, Виталию Ще-панскому, Ольге Сверипе. Благодарим так-же нашего дизайнера Иванну Близнюк, кото-рая трудится над стилем и образом нас самих.

Если у Вас возникло желание поделиться мыс-лями, идеями или предложениями, пишите нам на наш электронный ящик: apeironplus@gmail.com

Уважаемые читатели! Мы всегда бу-дем приветствовать любую Вашу актив-ность! Распространяйте наше издание сре-ди Ваших знакомых, близких и родных!

На страницах этого журнала каждый читатель увидит попытку человека дать более адекватную и достойную ответ на извечные ее вопрос путем философского постижения действительности. Масса взглядов, убеждений, общих идей двига-ют человечество вперед на очередной шаг к но-вым достижениям и свершению новых подъемов.

Аналитика, осмысления действитель-ности, религия, духовные процессы, инте-ресные путешествия и поэтические стро-ки - все это на страницах одного журнала!

Искренне хочется надеяться, что журнал за-интересует многих читателей. Уверен, что каж-дый найдет себя на этих страницах. Хочу также надеяться вместе с авторским коллективом, что сентябрьский выпуск окажется интересным, ак-туальным и читаемым и достойным внимания.

Читайте «Апейрон +»! Мира, добра и любви!

С искренным уважением и наилучшими пожеланиями,

Евгений Распопов, главный редактор.

нуалів), резонаторів з язичками та різних ричагів. Це основні складові. Фісгармонії бу-вають різної величини, форми, вигляду, то-бто можуть бути прикрашеними різними декоративними елементами як: підсвічни-ки, художньою різьбою по дереву та інше.Так, фісгармонія нагадує за своїм зву-чанням орган, тому що в органі одночас-но можуть звучати багато труб. Так і у фісгармонії можна задіяти багато

Від імені багатотисячної аудиторії журналу «Апейрон+» мої щирі вітання пане канторе!

Дякую, дуже приємно!Нарешті дійшли до найголовнішого – ін-струмент фісгармонія. Що це за му-зичний інструмент? Судячи з зовніш-нього вигляду він нагадує міні – орган.

Фісгармонія – це язичковий, клавіш-но-пневматичний музичний інструмент. Належить до родини гармонік (нож-на гармоніка). Гармоніки – це всім нам ві-домі баян, акордеон та губна гармоніка.

А що спільного між фісгармонією та цими інструментами?

Спільність полягає у тому, що у цих інструментах та у фісгармонії є ме-талеві язички (голоски), які під тиском повітря коливаючись – звучать. А з яко-го матеріалу і якої форми язичок, то та-кий відповідно і тембр звуку, його фарба.

З яких елементів складається фісгармонія і що спільного та відмінного з органом?

Фісгармонія складається з: корпусу, педалей, міху або міхів за допомогою яких нагнітаєть-ся повітря, клавіатури або клавіатур (ма-

ІНТЕРВ’Ю З ОРГАНІСТОМ ЄВАНГЕЛІЧНОЇЛЮТЕРАНСЬКОЇ ЦЕРКВИ«ХРИСТА СПАСИТЕЛЯ»

ІГОРЕМ РУДИМ НА ТЕМУ:

Луцьк – місто з багатою історією та культурою. Мирно проживають в ньому багато національно-стей, різних культур ще з давніх часів. Неподалік Стиру, луків та міської природи розташовано чимало церковних споруд. Неподалік Луцького замку розташований єзуїтський римо-католи-цький костел Петра і Павла. А ще розташована в Старому Луцьку єврейська синагога, По-кровська церква, кірха. У Луцьку чимало культурних та пам’ятних архітектурних споруд. Одна з них – історичний дім пастора, в якому нині проводить богослужіння євангелічна лютеранська церква Христа Спасителя. В капличці знаходиться доволі рідкісний музичний інструмент, зов-ні який нагадує невеличкий орган. Це фісгармонія у супроводі якої виконуються лютеранські хорали під час літургії. Виконує твори молодий музикант Ігор Рудий, який опанував цей інстру-мент самостійно. Отож, давайте поспілкуємось з паном Ігорем і дізнаємось про фісгармонію.

БІОРГАФІЧНА ДОВІДКА:Рудий Ігор Сергійович

Народився 14 січня 1995 у місті Санкт-Петербург (Російська Феде-рація). У 2014 закінчив ВДУКіМ ім. І. Ф. Стравінського, відділ народних інструментів (м. Луцьк, Україна). Нині навчається у СНУ ім. Лесі Українки, Інститут мистецтв, кафедра музичних інструментів. З 2012 року займається вивченням гри на фісгармонії. У 2014 році конфірмований та благословенний на служіння церков-ного музиканта Євангелічно – лютеранської церкви Христа Спаси-теля (м. Луцьк).

лись зроблених інструментів.Як Ви її опанували?

На мою думку, я ще не до кінця оволодів ін-струментом, оскільки багато треба ще пра-цювати. Але вже і багато чого знаю, і бага-то мені допомогло те, що я граю на баяні та фортепіано. Бо у дитинстві я ходив до музич-ної школи, де саме навчався гри на баяні. А по закінченні школи навчався в училищі культу-ри і мистецтв, теж по класу баяну, але крім того я ще вивчав фортепіано, диригування та інші музині предмети. А з фісгармонією я познайомився коли вже мав певну базу знань з музичних дисциплін та вміння грати на му-зичному інструменті, що дуже мені допомог-ло в опануванні фісгармонії. Зараз теж про-довжую навчання після закінчення училища у Інституті Мистецтв СНУ ім. Лесі Українки, де вдосконалюю свої професійні вміння гри на баяні, фортепіано та не забуваю прийти до

церкви і пограти на фісгар-монії. Набагато простіше навчитись грати на друго-му музичному інструменті, коли вже володієш першим.Пане Ігоре, відомо, що для багатьох інструментів пи-шуться свої твори. А як щодо фісгармонії. Переважна більшість з них для церкви?

Порівнюючи знову ж таки з органом, фісгармонія відносно молодий інструмент, який виник

язичків, що, у свою чергу ,дає широкий , на-сичений та потужний звук. Подібний вигляд фісгармонії на пульт органа, в якому розміщені клавіатури та регістри. Відмінне, найперше, це тембр. Хоча не раз туристи, які бували у нашій каплиці думали, що це звучить орган. Також відмінними є будова, джерело звуку, особливості виконання, репертуар та інше.

Відомо, що органний інструмент великий. Фісгармонія послуговувала інструментом для меси у сільських лютеранських приходах?

Так, орган великий і дуже дорогий інструмент. А фісгармонію можуть переносити і двоє лю-дей і значно менше коштує. І тому з великим задоволенням використовували цей інстру-мент. Але не потрібно забувати, що існують і малі органи – позитиви та портативи. А на сьогодні є і електрооргани, які вже практично витіснили фісгармонію. Тому, рідко так мож-на зустріти фісгармонію у діючому стані.

Скажіть, у Луцькому при-ході Христа Спасителя – це єдина фісгармонія? Дивлюсь на неї – інстру-мент дуже старий…

Так, єдина. І справді ін-струмент старий. Ви-готовлений на німець-кій музичній фабриці «Lindholm» у 1910 році. Ця фірма існує і сьогод-ні, але займається тіль-ки реставрацією своїх ко-

Які традиційні лютеранські хорали нади-хають Вас на молитву та духовні роздуми?

Напевно надихають мене всі хорали, бо всі вони мелодійні, цікаві. Кожен хорал має свою історію, своє місце у літургії. Велика кіль-кість з них написані у XVI –XVII ст. Ряд хо-ралів написані самим Мартіном Лютером, який, окрім доктора богослов’я, був добрим музикантом. Звичайно, лютеранські хора-ли писались пізніше і пишуться сьогодні.

І на завершення, Ваші побажання нашим чи-тачам.

Бажаю Божого Благословення, успіху у своїх заняттях, щоб слухали традиційну цер-ковну музику, бо вона справжня та жива.

Розмовляв Євгеній Распопов

у кінці XVIII-го століття. Тобто репертуар фісгармонії налічує небагато творів як ор-ганний репертуар,в якому за чималу кількість століть було написано багато різних творів композиторами різних епох. Переважна кіль-кість творів для фісгармонії – світська. В церкві використовувалась і використовуєть-ся як заміна органу, і тому на фісгармонії теж дуже добре звучить і церковна музика.

Що важливо на Ваш погляд для духов-ної атмосфери під час літургії у церкві?

Напевне, вдало підібрані твори і їх точ-не виконання, або цікава імпровізація. Зале-жить і від інструменту – чим кращий, тим краще його звучання, що у свою чергу впли-ває, як Ви кажете, на духовну атмосферу.

Сьогодні в багатьох протестантських церквах існують гурти прославлення, стиль worship та gospel, які виконуються в сучасних жанрах та інструментах. Звісно, старолютеранська традиція дещо цурається, якщо не помилюсь, рок – мес і подібних явищ. Музичне служін-ня в церкві має бути традиційним, чи все ж «нога в ногу» з часом робить церкву «живою»?

Так, рок-меси та інше я особисто не визнаю, я люблю традиційну церковну музику. Му-зика, яка звучить у церкві має, найперше, прославляти Господа Ісуса Христа. Зви-чайно, можна і потрібно виконувати і су-часну музику, однак, яка відповідає канонам церкви і є приємною для людського вуха, і яка може позитивно вплинути на людину.

10

КРАЇНА

10

Історія Близько десяти століть на берегах північно

– східної частини Африки були висаджені семіт-ські племена. Ними було утворено Аксумське царство, спадкоємницею якого стала Ефіопія. Шлях семітських племен пролягав із північного нагір’я Ефіопії на південь. Археологічні та істо-ричні знахідки в Ефіопії датовані 150 р. до н. е. – 600 р. н.е. підтверджують їхнє існування. Хри-стиянство поширилося на території Ефіопії у ІV столітті в часи правління Езани. Важлива роль у поширенні християнства у цій державі відво-диться сирійському ченцю Фрументію. Він набув своєї популярності серед новонавернених жи-телів країни, прийняв сан від єпископа тодіш-ньої Коптської церкви Олександра Афанасія.

Завдяки діяльності Фрументія утворюється Ефіопська церква. Під час проведеного Халки-донського собору у 451 р. н.е. відбувся роз-кол, в якому копти тримали позицію стосов-но напрямку монофізитства, представниками Ефіопської церкви також була підтримана ця пропозиція. У VІ столітті нашої ери місцеве християнське населення зазнало утисків зі сторо-ни правителів , проти яких виступив зі своїм військом аксумський цар Калеб, вторгнувшись на південну територію Аравії. Відповідно у цей же період на територію Ефіопії поступо-во починає проникати іудаїзм, якому у свою чергу вдалося вплинути на обрядовість церкви.

Частиною аксумітів була прийнята іудейська віра. Їхні нащадки - фалаша, які розташовували-ся у північній частині держави - мігрували в Ізраїль. Міграційні процеси тривали з середини 80 – х років ХХ століття – кінця 1991 року. Ще у VІІ столітті аксумським царем Армою було надано прихисток для адептів пророка Мухам-меда в часи аравійських гонінь. Популяризація

ісламу привела до цілковитої ізоляції Аксумського царства. Ефіопам необхід-

но було переховуватися за важко прохід-ними горами, про яких забув оточуючий світ.

Походження ефіопів За ефіопською традицією родовідні гіл-

ки імператорської сім’ї беруть свій початок від цариці Савської та мудрого царя Соломо-на. Вони вважають себе прямими нащадками Соломона. Спадкове право на жаль було пе-рерване буквально через два століття, в часи правління однієї династії – Загує. І вже про-тягом одинадцяти століть царський трон зай-має Шоа, продемонструвавши іншим пряму спадковість протилежній попередній -династію Соломонідів. Відразу ж було взято курс релі-гійно – культурного відродження, почали ство-рюватися хронічки, що носили суто духовний характер. Найважливішою із хронік вважається Кебре Негест (у перекладі означає Слава царів).

Вона містила у собі розповіді про подорож цариці Савської у місто Єрусалим. Наприкінці ХV століття в Ефіопію з місією прибули пор-тугальці та інші європейці з метою віднайдення царства первосвященика храму царя Соломона, про якого складали легенди у середньовічній Європі. Португальці вирішили заручитися під-тримкою жителів країни, проти експансії Ос-манською імперією. У 1531 р. - між ефіопами і мусульманами почалася жорстока війна, пе-ревагу в якій з великою чисельністю військ а отримав імам Адаль Ахмед ібн Ібрахім, завдав-ши поразки своєму супротивнику. Розцінюю-чи складні передумови для держави, імпера-тор звертається за підтримкою до Португалії.

У 1541 р. - в місті Масау зробив висадку пор-тугальський загін, який складався із 400 осіб. на чолі загону стояв син відомого на увесь світ мореплавця Васко да Гами – Крістофер. У битві з мусульманами загинув Крістофер з великою частиною загону. З тих, що залишилися - було утворено нову, переважаючу у військовій силі противника ефіопську армію. Озброєні мушке-тами, ефіопи та португальці завдали раптово-

11 11

КРАЇНАками імператора було завдано поразки італій-цям; натомість у результаті військових дій з махдістами, які здійснили вторгнення з Судану в Ефіопію - Йоганіс був важко поранений і на-весні 1889 року помер. Його спадкоємцем став Шоа Менелік, який користувався підтримкою зі сторони Італії. Ним було здійснено багато вій-ськових успішних походів проти провінційних бунтів , добиваючись консолідації ефіопської держави. У цьому ж році був укладений Учаль-ський союз Менеліка ІІ з Італією. Згідно дого-вору, італійці мали повне право зайняти Асмеру. Між країнами налагодилися дружні відносини.

Проте невдовзі договір постає джере-лом різноманітних проблем. Якщо в амхар-ській копії домовленості зазначалося: Ефіо-пія може вдатися до «добрих послуг» самої ж Італії, її взаємовідносин з іншими держава-ми, то в італійському договорі стверджувало-ся те, що Ефіопія повинна так робити. Тоді виходить так, що Італія має повний контроль зовнішньої політики Ефіопії. Італія намагала-ся створити свій протекторат над Ефіопією, в тім не усім це сподобалося. Тому відстою-вання Італією Учельського договору закінчило-ся весняною денонсацією ефіопів у 1893 році.

Крім Великобританії та Франції, лише одна Росія не визнала протекторат Італії над держа-вою Ефіопією. Розгорнувши масштабну війну проти ефіопів, італійські війська сподівалися на зовсім інший хід подій, проте така наївність їм дуже дорого коштувала. У березні 1896 р. - відбулася грандіозна битва під Адуа, перемогу в якій здобув імператор Менелік, розгромивши велику чисельність італійців. У жовтні цього ж року у місті Адіс-Абеба відбувається підпи-

го удару по силі противника. У 1543 р. - війсь-ко на чолі з Ахмедом Гранем зазнало поразки, в результаті якої загинув і сам полководець. Спроба латинізації в період правління імпера-

торівПроцес спроби навернення португальцями

та єзуїтами населення Ефіопії до католицизму закінчився багато чисельними конфліктами зі сторони ефіопів. У 1633 р. - єзуїтів було вигна-но з держави. Країна перебувала сто п’ятдесят років в цілковитій ізоляції від Європи. Імпе-раторська влада занепадає, натомість почина-ють відбуватися феодальні міжусобиці. У 176 9р. - до Ефіопії прибув англійський мандрів-ник Брюс, намагаючись відшукати витоки річки Ніл. У 1805 р. - англійською місією було набуто торговий порт на узбережжі Червоного моря.

Країну ще на початку ХІХ століття відвідали інші європейці. У 1855 р. - військовим полко-водцем Теодросом було захоплено престол ім-ператора. Він бажав відродити силу і авторитет верховної влади, пробуючи об’єднати та рефор-мувати країну. Навесні 1868 р. - десятитисячна британська армія взяла під натиском гірську фортецю. Не бажаючи потрапити до рук ворогів, імператор Теодрос покінчив життя самогубством, застрелившись з револьвера. Пізніше англійсь-кі війська були відведені з території Ефіопії.

Імператорський трон зайняв Йоганіс IV, в ру-ках якого зосереджувалося керівництво Тіграєм. Крім того він ще був союзником англійців у бо-ротьбі проти Теодроса. Новий імператор прий-мав участь у битві проти італійців, махістів, єгиптян. У 1869 р. - англійцями був надбаний порт Асеб, а в 1885 р. - захоплено місто Масау.

Взимку 1887 р. - у містечку Догалі війсь-

12

КРАЇНА

12

колу союзу, взяли на себе обов’язок дотриму-ватися інтересів цієї країни. У 1907 р. – імпера-тора Менеліка розбив параліч і він змушений був поставити після себе наслідника трону.

Влітку 1908 р. - наступником імператорсько-го престолу стає онук Менеліка – Лінджа Іяса. У 1911 р. - Ліндж Іяса виявився не в спро-можності володіти реальною владою. У грудні 1913 р. - помирає імператор Менелік ІІ, смерть монарха трималася у постійному секреті. Ефіо-пію врятувала перша світова війна 1914 року, завдяки якій зберігся не поділ трьох держав. У 1915-1916 рр. - батько майбутнього молодого ім-ператора Мікаель прийняв мусульманську віру до хрещення, а його син Ліндж Іяса продемон-стрував прихильність до ісламу. Відкрито заявив усім, що є прямим нащадком пророка Мухамме-да, починаючи носити чалму. Завдяки йому було встановлено дружні відносини з Австро – Угор-ською та Османською імперією, Німеччиною.

У вересні 1916 року - імператоркою Ефіопії було проголошено дочку Менеліка – Зоудіту, а наступником трону – рас Тефері. У випадку за-грози Ефіопії зі сторони німецьких або турець-ких військ три держави зобов’язалися взяти її під керівництво Італії. У 1923 р. – Ефіопія вступає у лігу націй, закріплюючи за собою не-залежність. Після смерті імператриці Зоудіти в листопаді 1930 року, рас Тефері успадкував престол під іншим іменем - Хайле Селассіє І. У грудні 1934 р. - відбулося зіткнення вій-ськ італійського Сомалі з ефіопами. Були подані звернення до Ліги націй, в тім вона не вия-

сання мирного договору з анулюванням Учаль-ського, визнаючи повну незалежність Ефіопії. Пам’ятаючи підтримку Франції у війні про-ти Італії, Менелік вирішив віддячити їй. Фран-ція зайняла провідну роль в економіці Ефіопії.

Виникала ідея щодо об’єднання французької колонії - острова Сомалі, розташованого на схід-ному узбережжі Африки з володіннями у захід-ній її частині. Імператору Менеліку все ж таки вдалося розширити свою територію, навчитися тактики ведення військового бою від французь-ких та російських офіцерів. Ефіопськими війсь-ками було захоплено Кефу, обширні площини півдня, що простягалися до одера Рудольф та меж Кенії. У 1897 р. – Ефіопія підписала се-кретний договір з Францією, в якому передбача-лося про встановлення кордону вздовж річки Ніл, надання привілеї французам у торгівлі і будівництві залізної ж дороги. У Фашоді Фран-ція опинилася у програшній ситуації , оскіль-ки малися об’єднатися її загони з ефіопськи-ми, то на запланований час цього не сталося.

У листопаді 1898 р. - Франція змушена була відкликати усі свої війська з суданської території , точніше зайнятого ними Фашоду, перебуваю-чи під тиском британців. У 1902 р. - між Ме-неліком та Великобританією відбулося офіцій-не підписання договору, стосовно делімітації західних меж Ефіопії, де ефіопи зобов’язалися не відводити води Голубого Нілу. У 1906 р. - було підписано тристоронню угоду між Фран-цією, Великобританією та Італією щодо поваги державного суверенітету Ефіопії, у випадку роз-

13 13

КРАЇНАповстанням та голодом, Селассіє І було скинено з влади і заарештовано. У 1974 році він помер у в’язниці. Натомість військові протистояння не припинялися, що власне привело до занепаду еко-номіки, супроводжувалося чисельністю жертв.

Релігія Густота населення Ефіопії - 3 мільйони осіб.

у ній зосереджені п’ять релігійних напрямків: 1) Християнство 2) Іслам 3) Іудаїзм 4) Анімізм 5) РастафаріанствоНаселення Ефіопії складає 20% християн,

традиційна Ефіопська церква - 50, 6%, про-тестантів – 10,2 %, іслам – 32,8%, культи або-ригенів – 4,6%, ініш ж – 1,8%. Протистояння, які відбуваються в Ефіопії зі сторони ісламу, не дають можливості для близького контакту Коптської та Ефіопської церкви. Під агресив-ною дією мусульман одна церква стає воро-жою по відношенні до іншої. Відбуваються терористичні акти ісламістів, направлені на знищення християнських церков. Це створює складне становище багатьох християн в Ефіопії.

Богдан Стрикалюк

вила винної сторони між обома державами. Італійсько – ефіопське питання і розв’язання

цієї проблеми зайшло у безвихідь. До того ж Італія, яка накопичувала війська на території Сомалі та Ерітреї просто відмовилася від кон-структивного діалогу. У жовтні 1935 р. – на територію Ефіопії було здійснено вторгнення італійськ військ. Ефіопська армія не була під-готовлена що відбити атаку ворожих військ. Ім-ператор Хайле Селассіє змушений був тікати з Ефіопії в Англію, шукаючи у ній захисту. У травні 1936 р. – очолювані маршалом Пєтро Бадольєю італійські війська увірвалися у мі-сто Адіс-Абеба. У Женеві на засіданні Ліги на-цій Селасіє виступив з промовою, заявивши присутнім про те, що Бог та й навіть уся історія пам’ятатимуть їхнє рішення щодо Ефіопії.

Коли було оголошено анексію Ефіопії при королі Італії. З його допомогою було об’єдна-но Еритрею, Сомалі в одну колонію, названу «Італійська Східна Африка». Ефіопи виступали із сильним спротивом захоплювачам їхньої дер-жави. Боєздатна ефіопська армія на чолі з імпе-ратором – емігрантом нанесла серйозного удару по силам супротивника, а британці повністю розбили формування італійських військ в Адіс – Абебі. У травні 1941 р. – Селасіє прибув у звіль-нену Адіс – Абебу. Залишки італійських військ у містечку Амбі - Алазі здалися, імператорський трон знову було очолено. У зв’язку із військовим

14

ПАЛОМНИЦТВО

14

у 1986 році у передмісті Нью Делі. Його архітек-тура просто вражає. Зовні храм повністю нагадує лотосову квітку, а внутрішнє оздоблення - му-сульманську мечеть, де немає ніяких зображень, в тім є символи релігії, а також уривки із священ-них писань. Щорічно священне місце відвіду-ють десятки мільйонів туристів. Храм Лотоса за-несений до списку топ туристичних місць Індії.

У храмах Бахаї немає жодних зображень свя-тих чи пророків, адже адепти цієї релігії вірять, що зображення пророків є великим гріхом. У храмах Бахаї є 9 входів та виходів. Число 9 сим-волізує дев’ять одкровень пророків. Тобто про-років різних релігій, які навчали людство віри у Єдиного Бога. Серед цих 9 пророків є Зарату-

стра - засновник зороастризму, Крішна - за-сновник крішнаїзму, Ісус Христос - за-

сновник християнства; Мухаммед - засновник ісламу, Авраам та

Мойсей - великі пророки та засновники Іудаїзму, Буд-да - засновник буддизму, Баб - засновник бабизму та останній і найвеличні-ший на думку послідов-ників Бахаї - Багаулла, який і завершує інсти-тут світових пророків. Тобто Бахаї вірять, що

Багаулла є останнім про-роком, який явився нам

Мало хто знає, що окрім ісламу, християн-ства та буддизму, є ще одна релігія, яка ставить себе в один ряд з цими світовими релігіями. Ця релігія називається Бахаїзм або Віра Бахаї.

У сьогоднішній статті, я не буду вам розповіда-ти про віровчення та історію цієї релігії, погод-жуватися чи не погоджуватися, що ця релігія є світовою. Я хочу розповісти вам про храми Бахаї.

Храми Бахаї по праву є одними із найгарніших сакральних споруд світу. Ви можете сказати, як так може бути , адже нам практично не відомо нічого про цю релігію. Насправді, Бахаїзм досить відома релігія на Заході. Щорічно її приймають десят-ки тисяч людей. Тому не дивно, що Бахаї будують нові храми, які стають символом нової релігії.

Перший храм Бахаї був побудований у Аш-габаті в далекому 1908 році, проте до наших часів він не зберігся. Храм у Ашгабаті був зруйнований радянсь-кою владою у 1963 році, хоча у 1948 році його серйозно було пошкоджено землетрусом.

Сьогодні існує 8 великих храмів Віри Бахаї. На кожно-му континенті спостерігаєть-ся свій храм, окрім Антар-ктиди. Найбільшим храмом вважається Лотосовий храм у Індії, його по праву можна назвати 8 чудом світу. Храм Лотоса був побудований

15 15

ПАЛОМНИЦТВОдається з арабської мови «Найсвятіша кни-

га». Бахаї вірять, що ця книга закінчує канон всіх сакральних книг, і носить

характер останнього одкровення). У храмах Бахаї немає свяще-

ників, які проповідують про віру. Будь - хто з віруючих може вийти на середину храму проповідувати та розповідати про віру Бахаї. Бахаї не мають священ-ства, оскільки у цій релі-

гії воно повністю відсутнє. Будь - хто може проповіду-

вати в храмі, але для того, щоб займатися такою діяльністю

необхідно прийняти віру Бахаї. Послідовники віри Бахаї запевняють,

що в майбутньому їхні храми будуть присут-ні у кожному місті та селі, але людство на сьо-годні не готове сприйняти храми та віру Бахаї.

Ігор Дмитрук

у цьому тисячолітті; наступний пророк явиться не раніше чим за тисячу років. Як раніше було написа-но, Бахаї не малюють зобра-жень пророків у своїх хра-мах, але у кожному храмі зображена дев’ятикутна зірка або символ Багаул-ли, який означає єднання всіх релігій та людства.

За вченням Бахаї кожна людина має право відвіду-вати храм, адже людська душа повинна спілкувати-ся з богом у храмі, незважаючи на свою релігійну приналежність.

Тому, зайти у храм Ба-хаї може кожен бажаючий для того щоб помолитися або подивитися на вра-жаюче внутрішнє храмове оздоблення.

У храмах Бахаї немає класичних богослужінь як це є в інших релігіях. Тут збирається певна кількість віруючих які співають духовні пісне-співи, читають уривки священних писань (ціка-вим фактом є те, що бахаї визнають священними книгами усі сакральні книги класичних релігій, тобто Коран, Біблію, Тору, Бхагават Гіту, Авесту, Трипітаку, Веди, Баян, та Кітаб і Агдас. Остання книга є найсвятішою, власне вона так і перекла-

16

КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ

16

Не для кого не буде таємницею, що скоро ми святкуватимемо Різдво Христове. І про це нагадує нам не лише календар, в якому позначено, що за-раз у нас грудень місяць, але й насамперед тому, що для нас Різдво – це певні традиції, цикл свят, які розпочинаються з Нового Року. Але слід сказа-ти і про ще одну важливу деталь, яку багато з нас опускають зі свого поля зору – Різдво 25 грудня святкують також християни за григоріанським ка-лендарем. Це змушує нас підганяти усі наші спра-ви і готуватись до свята. Це свято чомусь у біль-шості з нас закріпилось як «польське Різдво», хоча воно святкується паралельно і в усіх країнах Захо-ду, Америки. Тільки відпочивши від новорічного святкування, ялинкових гірлянд, і ледь від сили стаючи зі столу, думаємо, «ну як ще те Різдво від-святкувати?» Але, що головне в різдвяному святі? У кожній країні є свої традиції святкування Різдва, які виникли відповідно з утвердженням християн-ства в їх культурі. Не минуло це і нашу українську традицію: 12 традиційних пісних страв, коляду-вання, і звичайно, яке ж Різдво без куті на святко-вому столі. Різдвяний дух та настрій – це те, що полюбляють дітлахи виконуючи різдвяні пісні, колядуючи і розповідаючи про народженого Ісуса,

який народив-ся у Вифлеємі. Ще зі свого дитинства при-гадую: тільки чую від колядників «Нова радість стала, яка не бувала» і просто дух перехоплює, в дитячо-му серці неймовірна радість, що сьогодні таке свято. І відверто кажучи, раціонально важко пояснити чому. Просто радісно, хо-четься радіти. Радіють в зимовий тріскучий мороз і дорослі і діти, відчувається святко-ва атмосфера. Але чи тому вона відчутна,

що в домівках кожного українця, та інших на-родів, які святкують Різдво, повно та вдосталь їжі? Чи не тому, що це свято – черговий привід просто полежати на дивані та відпочити і наї-стись, жартома кажучи, як за весь рік? Думаю, що як раз далеко не в цьому. Те, що дає радість кожному християнському серцю від святкування Різдва – це є Добра Новина проголошена Янго-лом Господнім, що у місті Давидовім Вифлеємі народиться Спаситель світу. «Ой, радуйся земле, Божий Син народився». Саме про це співається в різдвяних піснях – і це найголовніше. Адже свят-куючи Різдво люди інколи забувають найголов-ніше – Ісуса Христа, Якому і присвячена подія. Звісно, Ісус не давав наказу святкувати Його на-родження. Але Сам Він став для багатьох сердець щоденною радістю. Роздуми над Його народ-женням, Його місією для спасіння кожної люди-ни, усіма Його справами, які Він чинив під час Свого земного служіння дає сенс кожній людині. Його любов дає спасіння та прощення гріхів і надію на майбутнє! В цьому і є сенс Різдва!

Євгеній Распопов

17 17

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРА

З приводу марксистсько-більшовицької уто-пії, що „справжнє царство свободи” розпочнеться тільки тоді, коли після скасування приватної влас-ності загальний економічний процес - тобто місце виробництва, інвестиції, обсяг і вид виробництва споживчих товарів та розподіл їх - буде визна-чатися однією центральною установою, хри-стиянське суспільне вчення має три міркування:

а) Немало Отців Церкви і богословів - напри-клад, Григорій Нисський, Василій Великий, Іван Золотоуст, Амвросій, Тома Аквінський - вважа-ли можливим, що якби не сталося гріхопадін-ня, то могла б здійснитися мрія про райсько-ко-муністичну майнову спільноту, бо в раю не було нездорового духу розбрату і жадібності. Райські люди не задовільнилися б так званою „негатив-ною майновою спільнотою”, тобто не харчували-ся б тільки кониками і диким медом, а, спільно плануючи, так обробили б землю, що ми й уяви-ти собі не можемо. Цю думку, яку заперечували інші, зокрема Франщек Суарез, не можна відда-ляти як утопічну, бо суть утопії полягає у вига-дуванні суспільних і економічних укладів, які є неможливими в ту добу, коли їх вигадувала зга-дані богослови, розглядаючи стан у раю, можуть вважати таку майнову спільноту за досконалу модель порівняно з устроєм приватної власності, коли кожен господарює за власними планами.

б) Після гріхопадіння майнова спільнота без не-гативних наслідків може бути реалізована тільки в сім’ях і самітницьких общинах монастирів, які

є „відображенням первісної святої громади” Єру-салима і чия власність відображає святе „спіль-не благо” (Василій Великий). В уставі чернечого ордена святого Бенедикта написано: „У них все спільне..., ніхто не називає щось своїм власним... Як написано: кожному дається по його потребі... Хто потребує менше, нехай дякує Богові а кому потрібно більше, той нехай понизиться з приво-ду своєї слабкості... так усі члени залишаються в мирі”. Сім’ї та монастирі - це прозорі общини, які тримаються на кровних зв’язках, пошануван-ні старших та відданості Христу; ними керують за допомогою батьківського або материнського авторитету, тому різного роду зловживання й екс-плуатація не є дуже ймовірними. Час від часу по-стає питання: чи могли б жити й більші громади, наприклад церковні парохії, на засадах спільного майна? У своїй проповіді, виголошеній у Кон-стантинополі, Іван Золотоуст, зокрема, висловив-ся так: „Якби всі чоловіки і всі жінки віддали всі свої гроші і всі свої поля, статки і будинки, то я ду-маю, що можна було б виручити близько мільйо-на фунтів золота, а може, вдвічі чи тричі більше... Чи не дарувала б нам тоді Божа ласка достаток, помножений у тисячі разів? Чи не перетворили б ми тоді землю в рай?” Загалом ці плани відхи-ляли або обговорювали дуже обережно і з різни-ми застереженнями, навіть Золотоуст зауважив у своїй проповіді: „Я кажу це лип риторично, тому ніхто не повинен непокоїтися: ні багаті, ні бідні”.

в) В нашій ері, після гріхопадіння, для еко-

18

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРА

18

своїм майном, автономність, а отже перебуває „в тісному взаємозв’язку з особистою гідністю й осо-бистими правами людини”. „Приватне посідання чи володіння зовнішніми дібрами дають кожному потрібний простір для особистої й сімейної неза-лежності і повинні бути визнані як продовження людської свободи. Нарешті, вони є однією з ви-мог громадянської свободи, тому що дають спо-нуку до виконання обов’язків і повинностей”.

По-друге, приватна власність служить чітко-му окресленню та розмежуванню сфер компе-тентності й відповідальності в межах економіки. Це робить людину здатною „вільно і відповід-но до законодавства виконувати той обсяг по-стійних завдань і рішень, за які вона безпосе-редньо несе відповідальність перед Творцем”.

По-третє, приватна власність іде назустріч по-требі людини у впевненості та забезпеченості, що особливо важливо для сім’ї. „Незламний

природний закон” зо-бов’язує голову родини, який усвідомлює свої відповідальність за неї, подбати про утримання своїх домочадців, так що приватну власність можна назвати „осно-вою існування сім’ї”.

По-четверте, для при-ватної власності харак-терний швидкий еко-номічний обмін, який здійснюється мирним шляхом і на добровіль-ній основі, а не бюро-

кратично, через офіційних функціонерів, і пов’я-зує галузі економіки з населенням. Християнська традиція постійно наголошувала на тому, що через Боже Провидіння було спеціально нерівномірно розподілено між народами багатства і природні ресурси, щоб завдяки товарообміну між людьми різних країн та різних рас виникли братерські зв’язки (Теодорит Кирський, Гайнріх фон Ланґен-штайіг Heinrich von Langenstein, Йоганн Майор / Johannes Mayor). Купці повинні бути посланця-ми не жадібності, а порозуміння між народами.

По-п’яте, приватна власність дає людині можливість робити добро іншим у вигляді без-оплатної допомоги. „Хіба була б можливість дати щось іншим, якби ніхто нічим не во-лодів?... Як може хтось просити, отримувати і позичати, якщо нема нікого, хто мав би, да-вав і позичав?” (Климент Олександрійський).

номіки може підійти лише система приватної власності. При цьому під приватною власністю розуміють не тільки законне право фізичних чи юридичних осіб або кола осіб (співвласність, пай-ова власність) володіти і без втручання сторонніх розпоряджатися речами (нерухомістю і рухомим майном), в сучасній економіці набувають щораз більшого значення такі види приватної власності, як обліґаторійне (зобов’язуване) право (облігації участь в акціях підприємств тощо) чи немайнове право (наприклад авторське). Тобто під приват-ною власністю розуміємо все, що є „статками”. Крім того, слід зауважити, що за системи при-ватної власності, згідно з нормами публічного права, значними статками володіють також кор-порації, інституції та фундації. Підраховано, що, наприклад, у Німеччині третина народного добра перебуває у громадській власності: це об’єкти загального користування (вулиці, парки тощо), адміністративне май-но (службові споруди, школи й т. ін.), фінан-сове майно, яке має служити для отримання прибутків (залізниця, пошта, державна зем-ля, а також державні, регіональні й місцеві підприємства). Однак деяке інше „спільне до-бро” (повітря, сонячне тепло тощо) взагалі не є нічиєю власністю, бо воно не підлягає поділу, в той час як широке по-няття «загальна власність» включає в себе або публічно-правову власність, або - як це мало місце в соціальних утопіях - спільність майна.

Обґрунтування необхідності системи при-ватної власності, наведені в християнському су-спільному вченні, частково були висловлені ще Арістотелем і Томою Аквінським, але - у своїй сутнісній частині - не були сформульовані, як вва-жали донедавна, у добу Просвітництва. Роз’яс-нені і розвинуті вони були Папами Левом ХШ, Пієм XI і Пієм ХП, їх можна поділити на дві гру-пи. Якщо п’ять обґрунтувань першої групи підно-сять переваги приватної власності, то п’ять дру-гої виділяють негативні наслідки скасування її.

а) П’ять „позитивних” обґрунтуваньПо-перше, приватна власність відповідає ціл-

ком нормальній любові до себе. Вона забезпе-чує людині незалежність, право розпоряджатися

19 19

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРАА державна опіка є холодною і безособовою.

6) П’ять „негативних” обґрунтуваньВ порівнянні з переліком доказів переваг приват-

ної власності ці п’ять «негативних» обґрунтувань, які вказують на небезпечні наслідки cкасування приватної власності, повинні бути ще переконливі-шими. Tреба зауважити до того ж, що всі десять обґрунтувань внутрішньо пов’язані між собою і лише в цілості повністю відображають стан речей.

По-перше: Спільність майна спричинює інертність і небажання працювати, тому що кожен намагається звалити роботу на іншо-го. «Джерела добробуту обов’язково пересох-нуть, якщо в кожного відібрати спонуку до власної винахідливості ідо власних старань». Тому колективістська система змушена вдава-тися до примусової роботи або використову-вати елементи устрою з приватною власністю, наприклад премії, акордну оплату праці тощо.

Ленін мусив визнати, що більшовикам «ще дуже, дуже далеко» до такої робітничої мо-ралі, якій властива була б «звичка працювати на загальне благо» і яка спонукає людей са-мозречено працювати для загалу (держави) «без норм, не розраховуючи на винагороду, без жодних угод про платню». Тому людей тре-ба примушувати працювати: «Геть тих, хто ду-має про те, як би ухилитися від роботи!... Хай живе дисципліна і завзяття праці!... Вічна слава тим, хто кличе за собою мільйони трудящих!».

По-друге: Якщо приватна власність служить чіткому розподілові та розмежуванню сфер ком-петентності й відповідальності в межах еко-номіки, то спільність майна веде до безпорядку і неясності, бо кожен міг би цікавитися усіма можливими речами, які належать спільноті, і висувати свої претензії щодо використання їх на свій розсуд. Щоб запобігти цьому безладдю (Тома Аквінський називає його «confusio» — тобто хаос, замішання), слід запровадити цен-тральну адміністрацію, але та, у свою чергу, потребує величезного бюрократичного апарату. Тома Аквінський вважав, що таку систему най-легше запровадити тоді, коли вчасно всіх поне-волити, аби потім підпорядкувати їх наказам і забаганкам якогось центрального керівництва.

По-третє: спільність майна є джерелом со-ціального невдоволення. Услід за Арістотелем Тома Аквінський вказує на те, що в колективіст-ській економіці трудящі мусять ворожо ставитися до функціонерів і урядників, тому що тяжко пра-цюють за дуже скромну зарплату, тоді як функціо-нери тільки походжають і забирають собі левову частку з прибутку. Приклад такого невдоволення функціонерами з боку колективізованої людини дав нам, сам того не бажаючи, колишній голова Президії Верховної Ради СРСР Михайло Івано-вич Калінін. Під час відвідин колгоспу в своєму рідному селі він «у супроводі шести чи семи сіль-ських керівників» вийшов у поле. «Коли ми підій-

20

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРА

20

шли ближче, одна з тих жінок, що там працювали, вигукнула, показуючи на моїх супутників: «Ми-хайле Івановичу, погляньте-но, скільки чоловіків Ви вивели в поле на прогулянку, а ми, жінки, му-симо працювати!... Але чому ж ви їх не залучи-те до праці? - спитав я. Жінки пояснили, що це не так легко. Тоді я звернувся до тих, хто мене супроводжував (голови й секретаря сільради, го-лови колгоспу, комсомольських та освітянських керівників), і сказав їм, що вони можуть спокій-но скосити два гектари льону, бо всі люди на полі і тому для них у селі й так нема роботи. Це рі-шення викликало в жінок бурхливе захоплення».

По-четверте: Спільність майна означає значне зосередження влади в гігантському виробничому апараті сучасної економіки, і вона провокує просто непоборну спокусу неправильного використання її (бо такою вже є людина внаслідок свого первород-ного гріха). Хто має цілковиту економічну владу, той має також політичну, військову, пропагандист-ську, соціально-політичну та поліцейську владу.

По-п’яте: Спільність майна і пов’язана з цим майном центральна адміністрація загрожують свободі й гідності людини, на чому особливо на-голошував Пій XII. Приватна власність - це не лише «елемент суспільного устрою та необхідна передумова для прагнення до підприємницької діяльності». Вона є також одною з найміцніших гарантій «свободи та гідності людей, створених на образ Божий», тому «непохитним фундаментом кожного правильного економічного й суспільного устрою» має бути «право на приватну власність». Вагоме суспільне і політичне значення приватної власності полягає в цій її суспільно-впорядкову-вальній функції. Економічна залежність від колек-тиву призводить до втрати політичної, культурної та релігійної свободи. Якщо держава стає єдиним працедавцем, то під загрозою опиняється «не-доторканність і правова свобода» людини, тому «таке громадське співжиття радше мало б бути не-нависним, ніж бажаним». Безсоромне тверджен-ня, що в системі колективізму «всі засоби вироб-ництва належать усьому народові», Олександр Рюстов називає «байкою для дітей». Олександр Солженіцин зауважує, що хоча російський народ і звільнився від царя, але тільки для того, щоб потрапити в нове «царство насильства», в нове кріпацтво. Під час мого візиту до однієї з комуні-стичних країн мені сказали: «Комунізм є жалю-гідним керівником власноруч створеної вбогості».

Доктор Анатолій Мучник

21 21

ТЕАТР І АНІМЕ

22

КОНФЕСІЇ

22

Ахл-е Хакк (з перської мови перекладається, як люди істини) або Арсан – етнічна релігійна система іракських курдів та північних іранців.

На сьогодні не має єдиної думки у світово-му релігієзнавстві, щодо того чи є Ахл-е Хакк самостійною етнічною релігією, чи це – чер-гове відгалуження шиїтського ісламу. Скорі-ше всього Ахл-е Хакк є своєрідною синкре-тичною релігійною системою, яка поєднує віровчення та обряди шиїзму та єзидизму.

Ахл-е Хакк була заснована Султаном Саха-ком у кінці ХIV століття на території Персії. Спочатку свого виникнення Ахл-е Хакк здобу-ла шалену популярність серед курдського на-селення Персії, тому велика кількість обрядів та релігійних уявлень було взято із єзидської релігійної системи, яка була однією із доміную-чих релігій того часу серед жителів Курдистану. Окрім того починаючи після свого виникнення Ахл-е Хак була черговою шиїтськтою сектою, яка велику роль приділяла обожненню Алі ібн Абу Таліба, тобто дядька пророка Мухамеда.

Тому сучасні послідовники Ахл-е Хакк є ще однією релігійною течією, яка на рівні із сирійсь-кими Алавітами вірять у Божественність Алі ібн Абу Таліба і, навіть, входять у спільну організа-цію Алі ібн Абу Таліба, як втілення Бога, яка зай-мається його популяризацією серед ісламо-шиїт-ського населення Ірану, Сирії, Іраку Туреччини.

Віровчення Ахл-е Хакк є досить багатогран-не та синкретичне. Послідовники Ахл-е Хакк вірять, що Бог не тільки дає людству пророків, але він і сам втілюються у людські тіла для того, щоб відкрити людям свою Божественну сутність, щоб вони могли пізнати його на пря-му без усяких пророків. Арсани вірять, що про-роки лише приносять людям закони Бога , але вони аж ніяк не мають Божественної сутності.

Представники Ахл-е Хакк вірять, що пер-шим втіленням Бога на Землі був Алі ібн Абу Таліб, другим втіленням був шиїтський му-дрець Шах Хушін, а останнім втіленням Бога був засновник Ахл-е Хакк – султан Сахак. Окрім божественної емана-ції адепти Ахл–е Хак вірять у людську реінкарнацію. Та-

ким чином кожна людина повинна самовдоско-налюватися протягом життя, окрім того вона повинна дотримуватися чотирьох стадій життя

1) Дотримання Шаріату;2) Маріфат – пізнання Бога;3) Тарікат – містичний шлях;4) Хікіката – досягнення істини.Щоб дотримуватися, цих чотирьох істин необ-

хідно мати свого духовного наставника, який буде протягом життя наставляти людина на шлях звіль-нення від переродження. Саме духовний учитель допомагає людині знайти шлях до Бога. Такими чином у релігії Ахл-е Хакк присутній культ гуру.

Арсани також вірять, що людська душа пе-ревтілюється 1001 один раз, але перевтілен-ня може і швидше припинитися, якщо до-тримуватися чотирьох стадій життя.

Також у Ахл-е Хакк присутнє есхатологічне вчення. Есхатологія Ахл-е Хакк нічим кардиналь-но не відрізняється від вчення ісмаїлітів, імамітів. На думку Арсанів наш земний світ має 7 раз пере-родитися і на сьоме переродження прийде Магді, тобто спаситель, або 12 Імам. Послідовники Ахл-е Хакк вірять, що Магді може прийти як в тілесній оболонці (тобто як звичайна людина народитися), або прийти у вигляді безтілесної духовної істоти.

На відміну від шиїтів та єзидів, арсани не ма-ють своєї сакральної книги, хоча мають книги, які бажано читати кожному адептові релігії Арсан. Серед таких книг: «Книга скарбів Пердівара», «Королівська книга істини», «Роздуми про до-сконалість – саме у цій книзі розповідається про історію виникнення Ахл-е Хакк». Ці книги не є мають сакрального значення, як наприклад мають значиння в ісламі Коран чи в Єзидизмі Джилве.

На сьогодні послідовників релігії Ахл-е Хакк налічується приблизно 2.5 мільйони осіб. Найбільше послідовників Арсану прожи-ває у Ірані, а також у Туреччині, Іраку та Сирії.

Дана релігійна течія най-більш популярна серед ет-нічних курдів. На сьогодні послідовники Ахл-е Хакк не займаються прозелітизмом, тому стати послідовником цієї таємничої релігійної си-стеми практично не можливо.

Ігор Дмитрук

23 23

ПОСТАТЬ

Джерела філософії Е.М.Чорана/СьоранаЖиття і мислення – це два нерозривних проце-

си, що супроводжують нас під час фрагментарної та надламаної історії. Ми можемо приймати якусь ідеологію, приєднуватися до чогось великого і плекати надії, що полишимо свій слід в історії на сторінках шкільних підручників чи у спеціально-му дослідженні якогось інтелектуала. Комусь це вдається, а комусь ні. Перебуваючи у дусі свого часу, наповнюючись ним, історична людина тво-рить помилки, які стають безцінними здобутками для майбутнього. Така ж історія і у героя цієї статті.

Еміль Мішель Чоран (Сьоран) – румунсь-кий філософ-мораліст та мислитель-скептик,я-кий досі є однією із найзагадковіших постатей в історії європейської культури і філософії ХХ століття. Він був сином румунського священика із невеличкого села в Карпатах,закінчив філо-софський факультет Бухарестського університе-ту. Його вплив на розвиток філософії майже не-помітний, навіть той, що відбувся, залишається сумнівним і дуже двозначним. У творчості Чо-рана озлоблена маргінальність поєднувалася із неймовірним цинізмом, а ефемерна епатажність і нонконформізм зуміли зробити мислителя зна-менитим, просунувши його значно далі від по-пулярних у 1940-1980-х роках напрямів філосо-фії. Нав’язлива самоізоляція та апелювання до

гностичної та буддійської традиції розмістили філософію Чорана в авангарді, а своєрідна кон-сервація, навіть старомодність румунського філо-софа, викинула його за лаштунки історичної, і багато в чому сумнівної, драми людського мис-лення. Він опинився наприкінці самої п’єси, на сторінках книги, яку читач вже поспішав згорта-ти. Чоран не став головним героєм філософської драми, він радше взяв на себе роль спостерігача в самому тексті – прихованого героя. Цей герой полишає всі літературні прийоми і метафори, жи-вучи у власному порожньому світі без письма, а на його присутність натякають лише фрагменти і клаптики тексту, записані на берегах. Прихо-ваний герой у драмі під назвою “Історія філосо-фії” вибудовує власний світ і опановує декілька різних технік передачі своїх думок і прихованих послань – короткі есеї та афоризми. Утім, його тексти – це всього лиш маски, що створювали відчуття відчуженості та огиди до змісту, що на-магався передати Чоран. Його письмо було радше штучною мовою, не справжністю і відчуженістю людини, яка намагалася віднайти свої істини у тексті, де всі навколо шукають втрачені істини…

Чоран належав до того “румунського” інтелек-туального кола, яке впродовж другої половини ХХ століття дало Європі визначні імена: М.Еліа-де та Й.Йонеско, К.Нойку і М.Вулканеску, також М.Себастьян і П.Целян – усі вони народилися і зростали на території “Великої Румунії”. Слава в Румунії до Чорана прийшла ще за часів юності, коли він видав свою першу книгу “На вершинах відчаю” (1934). Його філософська спадщина пе-реповнена похмурим скепсисом, яким він при-вертав до себе увагу цілком різних інтелектуалів Румунії в період з 1932 до 1940 року та Франції з 1949 року, коли вийшла збірка есеїв.“ Трактат про розпад” французькою мовою. Політичне минуле, що приховував Чоран, змусило його відмовитися від самого себе, викинути румунський паспорт і змиритися із неприйняттям. Він так і не став гро-мадянином Франції. Після невдалих спроб знайти своє місце на службі дипломата фашистської Ру-мунії він вирішує вести життя вічного студента. Саме з цього моменту Чоран перетворюється в Сьорана. Навчаючись в Німеччині, а потім живу-

24

ПОСТАТЬ

24

чи у Франції, румунський філософ не пройнявся ні філософією Гайдеґґера, ні екзистенціалізмом Сартра. Він цілковито перебував у “філософії життя” власного бачення, переповненої гностич-ним песимізмом, античним скептицизмом і буд-дійськими трактуваннями людської свідомості.Найближче у своїх поглядах румунський філософ наблизився до Людвіга Клагеса, лекції котрого він слухав перебуваючи на грантовій програмі в на-циській Німеччині. Саме там він пройнявся дик-татурою Гітлера, яким деякий час захоплювався.

“Заочним вчителем” для Чорана став один із його найближчих друзів – Мірча Еліаде, лідер цілого молодого покоління румунських інтелек-туалів. Він познайомив Чорана із філософією буддизму, тантричною доктриною, вченням гно-стиків та ведичними текста-ми. Саме лекції Еліаде про східну релігійність та філо-софію врізалися в Чоранову творчість на все життя. Па-сажі про буддизм і гности-цизм будуть перекочовувати з одного есе в інше, від афо-ризму до афоризму в кожній книзі Е. Чорана/Сьорана. Іншим вчителем для Чора-на став Беньямін Фондане, також румун, який проживав у Парижі. Після цієї зустрічі молодий інтелектуал із Ру-мунії остаточно пориває зі своїм політичним минулим, змінює своє негативне став-лення до євреїв та політи-ки і за власним бажанням витісняє себе в соціальний маргінес –стає апатридом. Не-довге знайомство двох румунських емігрантів у 1941 році повністю реформувало погляди Чо-рана. Напевно, саме з цього знайомства він остаточно перетворюється у Сьорана. Фондане відкриває для свого нового друга творчість Ларо-шфуко і маловідому французьку літературу, що тривожитиме Сьорана до останнього афоризму.

7 березня 1944 року за доносом сусіда Фон-дане і його сестру було відправлено в концтабір Освенцим, де вони і загинули. Це була одна із найбільших трагедій у житті Сьорана. Після цієї події тексти румунського філософа стають більш песимістичними та переповненими приреченістю людини в історії. Починаючи із 1949 року, Сьоран стає публічною фігурою, його постійно запрошу-

ють до розмови. Він завжди відповідає відмова-ми на запрошення і відмовляється від будь-яких премій та почестей, обираючи життя відлюдни-ка, світського аскета, вічного студента. Другою найбільшою трагедією для Сьорана стає те, що він вже не може бути студентом у свої 40 років.

Важко сказати, що самев письмі Сьорана за-чудовувало його сучасників. Можливо, його лі-тературний геній, або особлива меланхолійність румунського народу. До українського читача Чо-ран/Сьоран приходить лише зараз. Захоплення його афоризмами свідчить не так про відкриття нового філософа, а швидше про його близькість та актуальність для нас. Він стає популярним під час студентських бунтів у Франції 60-70-х років ХХ століття. Саме тоді література, що рухалась

усупереч конформізму, по-чинає розглядатися з нової точки зору. У Німеччині Сьо-ран стає знаменитим після перекладу його книги “Трак-тат про розлад”, що здійснив “поет із Буковини” П. Целян. Симптоматичний текст-спо-гад румунського філосо-фа про П. Целяна залишив значний слід у студіях, які займаються вивченням спад-щини цього поета. Цим двом інтелектуалам вдалося поро-зумітися через схожість у ха-рактері та поглядах на літера-туру. Вони були вихідцями із “Великої Румунії”, яку обоє втратили, і кожен намагався віднайти для себе своє міс-це серед власного розпачу.Творчість Сьорана заново

відкрила негативізм Сходу, гностичну містику і проблему дуалізму, скептицизм Піррона і філо-софію кінізму; негативну антропологію та ма-ловідомих французьких митців; “страх перед історією”, який він розділяв зі своїм другом М. Еліаде – “падіння в історію” і “випадіння із часу”. Саме через нескінченність Сьоранових тем, які він розкриває у своїх есе, афоризмах і записних книгах, писати про цього мислителя можна тільки під певним кутом зору, оскільки спроби охопити все загалом будуть марними від самого початку.

Утім, якщо Сьоранові думки незліченні, то його основні світоглядні принципи є цілком наоч-ними:їх можна розгледіти та відчути. Як справж-ній філософ, він готовий створювати проміжні

Еміль Чоран у Парижі (1949)

25 25

ПОСТАТЬстани і повставати в дуже давніх іпостасях забу-тих інтелектуальних систем, що колись підкорили Схід, хоч і на незначний термін. Таких проміж-них станів і тем у творчості Сьорана є декіль-ка, бо тільки в розмаїтті тем можна простежити Інакшість його філософії від тогочасних актуаль-них для румунської філософії екзистенціалізму чи постмодернізму. Саме завдяки цій інакшості Чоран стає таким, яким його знає світ. Він пере-творюється в Сьорана, про якого дуже обережно дізнається лише прихований читач. Замаскований герой книг румунського філософа виразно по-ціновує своє вміння бути непомітним і забутим, він не згоден знімати свою маску. Цей персонаж не може дозволити собі відкритість та щирість: він не актор, він нічого не демонструє, але вміло створює скандали у свідомості читача; він рад-ше непомітний і непередбачуваний, мораліст.

Тем у Сьорановій творчості можна розгледіти багато, однак будемо акцентувати увагу на “темній” релігії гностиків, буддизмі і античному скептицизмі – це три основні джерела, що нади-хали румунського мислителя. Гностицизм, буд-дизм, скептицизм та деякі ведичні мотиви щільно вплетені у творчість Сьорана, вони відображають його особисті думки щодо дуалістичної природи світу, злого деміурга, ілюзорності людського тіла і буття, відмову від тілесності, що активно про-повідувалося у ведичній філософії, скептиками і катарами. “Страх перед історією” і “випадіння

із часу” належить не лише Чорану, але й Еліаде, їхня концепція про людину, що знаходилася поза історією, викликала негативне сприйняття. Хоча погляди Чорана, які сформувалися спільно із по-глядами Еліаде, пішли власним шляхом і втіли-лися в оригінальній концепції; “падіння людини” передбачає розгляд людини в історії та релігії, тіс-но переплітається із попередніми двома темами. Рецепція гностицизму і буддизму у творчості

Е. Чорана/СьоранаНайлогічніше помістити Сьорана до традиції

“філософії життя” або своєрідного негативного ек-зистенціалізму, який був притаманний норвежцю П. В. Запффе та послідовникам традиції Шопен-гауера і Ніцше. Хоча Сьоран не проявляв інтересу до жодного із філософів, які належали до цих тра-дицій і були його сучасниками. Лише у 30-х роках Чоран звертається до спадщини Клагеса і до його оригінального підходу розуміння людської особи-стості через графологію та характерологію. Сьо-ран же не зараховував себе до жодної традиції. Він навіть не покликався на своїх сучасників, єди-ний мислитель, чиї ідеї зустрічаються у творчості Чорана/Сьорана – це Еліаде. Їхня дружба була плідною і глибокою, тривала до смерті Еліаде в 1986 році. Про свого друга Сьоран залишить ори-гінальне есе, що розкриватиме цінність спогаду в його філософії. Навіть через десятиліття Еліа-де залишиться “лідером молодого покоління” ру-мунських інтелектуалів, до якого належав Чоран.

26

ПОСТАТЬ

26

Румунський мислитель надає перевагу буддій-ським трактатам, вченню гностиків, творчості античних скептиків і кініків:Піррона і Секста Ем-пірика, Діогена. Така комбінація дала змогу ви-голошувати крайній песимізм і скептицизм, що доводив людську думку до самого краю її мож-ливостей: заперечувати самого себе, своє тіло і своє буття, тим самим створивши простір для нового початку. Джерело цих ідей знаходиться у гностицизмі, що невдовзі перекочує в каббалу – цимцум, де йдеться про самостиснення Бога для створення нового простору, аби міг виник-нути наш світ – простір без Бога. Інколи погля-ди Сьорана збігатимуться із думками Гайдеґґера, які він висловив у своїй праці “Європейський нігілізм”, особливо щодо аксіології. Цінності лю-дини – це лише вигідні умови гри, яку ми прий-маємо як нав’язливу реальність, що нас оточує.

Опираючись на погляди буддійської школи Мадхьяміка, Сьоран виділяє два типи істини. Пер-ший тип – “абсолютна істина” (парамарта) – здоб-утки звільнених (зниклих) душ і сфери діяльності. Другий тип – “затуманена істина” (самвріті) – по-милкова істина про цей світ. Для підтвердження своєї думки Сьоран наводить приклад гностичної легендипро ангелів, що не підтримали ні воїнство Михаїла, ні воїнство Люцифера, а були відправлені

на землю. Знаючи істину, вони забули про ті події які пережили під час свого існування у вигляді ан-гелів, а тому зробити вибір їм значно складніше.Страх перед історією і випадіння із часу: пере-

осмислення історіїБезцільне блукання лабіринтами серед улам-

ків цивілізації, тіла, що розкладаються, скелети в музеях, древні фоліанти, які вже нікому непо-трібні – такі постапокаліптичні пейзажі можна віднайти, читаючи есеї Сьорана. Його маршрут завжди був протилежним руху всієї філософії, яку творили його сучасники. Образ людини, яка зачи-нилася у своїй кімнаті серед великого міста, стає типовим для Сьорана. Уже наш сучасник, румун-ський емігрант, що проживає в Парижі – Матей Вішнек, написав п’єсу про Сьорана“ Масандра із краєвидом на смерть”. Масандра набуває осо-бливого значення для Сьорана і перетворюється в ідеальний простір, щодає змогу зафіксувати і зберегти всі безсонні ночі, усі страждання но-вого гностика ХХ століття. Стале помешкання є формою затримки – обманним маневром, завдя-ки якому Сьоран відмовляється брати участь в історії. Однією із найцікавіших концепцій Сьора-на є “випадіння із часу”. Той, хто випадає із часу, потрапляє в особливий простір, туди, де щось осмислити вже абсолютно неможливо, туди, де закінчується історія, і все повторюється знову і знову. Для Сьорана постмодерн – це втілення без-кінечної деградації, стан людської історії, у якому ніщо немає сенсу, окрім безумства – світ,у якому все вже давно пояснено. Людська істота вперше опинилася сама перед собою лише в епоху по-стмодерну, але коли це сталось і людина усвідо-мила цю тотожність, вона зникла/випала із часу.

27 27

ПОСТАТЬБлукання літературного та філософського

відлюдника переповнене мікроскопічними сюже-тами його есеїв. Людина прагне повернутися до того стану свого буття, де все ідеально впорядко-ване, і не потребує жодних зусиль для того, щоб продовжувати своє існування. На думку Сьорана, так зароджується ідея утопії, яка має свою ме-ханіку:перетворення соціальної структури нато-впу на ідеальний механізм для того, щоб зупинити час та історію. Ці маленькі есеї створюють ілюзію “магічної енциклопедії” історичних подій у дум-ках Сьорана,перетворюють його наратив на осо-бливий світопорядок речей, рамками яких є їхня особлива доля. Навіть у черепа, що зберігається у музеї антропології є свій шлях, який може вплива-ти на життя людини магічним чином. Страх перед історією виправдовується розпадом людського тіла на молекули, які потім зароджують нове життя.

“Падіння людини”: негативна антропологіяЛюдина досягає найнижчої межі, кінцевої си-

туації деградації, що викликає неможливість ру-хатися далі вниз. Більше немає надії на те, що в кінці падіння виникне ще одна прірва. Принцип “падіння” притаманний абсолютно всім людям, він закладений у нас із самого початку історії. В ав-раамістиних традиціях історія починається із того моменту, коли відбувається гріхопадіння першої людини. Саме падіння визначає сутність людини: наскільки глибоко ми можемо впасти у прірву на-шого буття, тим ми і є насправді. Максима філо-софської думки Сьорана: “Людина – істота зане-

падаюча”. Давні легенди, історії значно частіше описують падіння людини, ніж її вознесіння, це властиво лише тим, хто має частину божествен-ного світла. Тут також можна вловити відголоски гностичних легенд: до істинного світла здатні піднятися лише ті душі, що змогли розпізнати в собі божественне світло, випадкові іскри, що були розкиданні у Всесвіті під час формування Космо-су. Усі, хто не зміг розпізнати це світло, приречені на падіння та забуття. Звісно, падіння людини у християнській перспективі можна розглядати як особистий вибір людини. Сьорана взагалі складно вписати у християнську традицію, бо він розуміє падіння людини в архаїчній перспективі. Люди-на – це лише тління вогнища, що згасає; надлам у людині трапився від самого початку її історії.

Падіння було б неможливим без мімікрії лю-дини свого першообразу, який розпочав нашу історію. Таке налаштування свідомості Сьоран зводить до інфантильної відкритості та очіку-вання несподіваного. Археологія думок збирає уламки нашої історії і водночас перетворює їх у наратив, що оповідає нам про події далекого ми-нулого. Це клопітка робота –творити свою систе-му поглядів, розповідати все, що встигла побачити людина під час свого падіння. Ці ідеї починають жити своїм життя, доля речей стає незалежною від долі людини, пов’язаної з ними. Кожна окрема річ стає енциклопедією історії падіння людини, фіксацією людського страждання і точкою того, що наш час приречений на завершення. Для Сьо-

28

ПОСТАТЬ

28

рана світ є завершеним і впорядкованим. Просто зараз він перебуває у стані розпаду – у кожному його предметі. Проте його ставлення до речей та розпаду не обмежується лише історією про падін-ня людини. Його інспірує проміжний стан перехо-ду розпаду органічної матерії і той момент, коли цей розпад дає, формує нове життя на рівні хаосу ще невпорядкованих молекул, які містять у собі потенцію до творіння. Саме в цьому полягає при-рода злого деміурга, прихована в падінні людини.

…Філософія Сьорана – це філософія останніх

фрагментів людського буття, філософія останньої межі. Саме це в ній і формує “Інакшість”, робить її актуальною у складних умовах сучасного ро-звитку історії філософії. На відміну від спадщини багатьох інших філософів, значно оптимістичні-ших – це філософія нашої епохи. Людина випа-ла із вічності в історію, а з історії – у позачасові рамки. Думки Сьорана не дають нам готових від-повідей на те, що нам робити і як далі рухатися, вони лише запрошують нас до роздумів. Це при-клад того, як можна віднайти в собі сили навіть у найтемніших закутках людської природи; нові точки опори для того, щоб перевернути природу. Сьоран підтвердив свою філософію власним жит-

тям. Після виїзду з Румунії він до самої смерті за-лишався апатридом – особою без громадянства, вічним подорожнім та аскетом, який не мав по-стійної роботи та уставлених соціальних меж. Саме в умовах нинішнього часу філософія Сьора-на набуває своєї нової актуальності. Процеси, що відбулися під час життя румунського інтелекту-ала, докорінно змінили пейзаж політичної Євро-пи, а також відбулося переформатування інтелек-туальної традиції, відкрилися кордони і почали утворюватися нові союзи; відбувалися болісні процеси над мислителями, що прийняли у свій час праву ідеологію. Сьоран обирає очищення своєї сутності шляхом страждання, зануренням самого себе в агонію. Він намагався перетвори-тися лише в споглядача історії, до якої належав, і розповісти Нову історію людини, що опинила-ся за межею часу, у рамках позачасового буття.

Віталій Щепанський

29 29

ПЕРЕКЛАД

протиставлене саме собі. Значить, тотожність не є поєднання об’єкта і суб’єкта, яке просто має місце, значить тотожність абсолютному буттю.

Переклад на українську: Ольга Свиріпа

Судження є, у найвищому і найбільш точ-ному смислі, першопочатковий поділ внутріш-ньо об’єднаних в інтелектуальному спогляданні об’єкта і суб’єкта, той поділ, через який об’єкт і суб’єкт тільки і стають можливими, першоподіл (Ur- Teilung). У понятті поділу уже закладене поняття двостороннього відношення об’єкта і суб’єкта і необхідна передумова цілого, частина-ми якого є об’єкт і суб’єкт. «Я є Я» - найбільш наочний приклад цього поняття судження як те-оретичного судження, бо в практичному суджен-ні воно протиставляється Не-Я, а не собі самому.

Дійсність і можливість розрізняються як опо-середкована і неопосередкована свідомість. Якщо я мислю якийсь предмет як можливий, я повторюю лише те, що раніше було у свідо-мості, через що він є дійсним. Для нас не іс-нує жодної ймовірної можливості, яка не була би дійсністю. Тому поняття можливості зовсім не підходить для [означення] предметів розу-му, бо вони ніколи не є у свідомості як те, чим вони мають бути; тут діє лише поняття необхід-ності. Поняття можливості підходить для пред-метів розсудку (здорового глузду), поняття дійс-ності – для предметів сприйняття і споглядання.

Буття виражає зв’язок суб’єкта і об’єкта. Там, де суб’єкт і об’єкт поєднанні цілковито, а не част-ково, тобто поєднані так, що ніякий їхній поділ не-можливий, без того, щоб не постраждала сутність того, що повинно бути роз’єднано, там, і тільки там, може йти мова просто про буття, як ми має-мо у випадку з інтелектуальним спогляданням.

Однак це буття не слід плутати з то-тожністю. Коли я говорю «Я є Я», суб’єкт

(Я) і об’єкт (Я) поєднані не так, що їх поділ неможливий, без того, щоб не постраждала сут-ність того, що повинно бути роз’єднано; навпа-ки, Я тільки і можливе через це відокремлення Я від Я. Як можу я сказати «Я» без самосвідомості? Але як можлива самосвідомість? Тільки так: я себе протиставляю собі самому, відділяю себе від самого себе, але, не зважаючи на це розділення, пізнаю себе в протиставленні як те ж саме. Але наскільки те ж саме? Я можу, я повинен поста-вити питання, бо в іншому співвідношенні воно

Відвідайте наш офіційний сайт www.apeironplus.net