Володимир Юхно

БІЛЧАНСЬКІхутори

Володимир Юхно

БІЛЧАНСЬКІхутори

J ^

•___

СумиВидавництво “Ярославна’'

(6 . 0. М. І Р .

БІЛЧАНСЬКІ ХУТОРИ

Ізілчаиськіїми хлторами називались поселення селян Білчанської волості, Ох- інрського ПОВІТ)', Харківської п берн ії, які гніздились в лісах вздовж розлогих ярів, що простягались на декілька кілометрів від слободи Білки майже до самого С агайда­ка, ШЛЯХ)', що проходив майже паралельно сучасній залізничній л ін ії Боромля-Лебе- динська.

На середній ділянці яру, проти Сеникового, була трясовина, в якій не раз тонули коні, за що це місце прозвали Грузьким. Земельні наділи, що їх одержували селяни біля цього яру, називали “Біля Грузького яру” , як і хутори, які згодом там появились. Коли ж хутори розрослись і з ’єднались в село. Воно одерж ало назву Грузьке.

Хто був першим поселенцем Білчанських .хуторів, точно невідомо, але в кінці ХІХ-го сторіччя в ярах між лісами було кілька хуторів: Лоли, Тарасенки, Романки, Ю.чни, Єнацькі, Савицькі, Герасименки, Кіяш ки, М аленки, Тетянечки, Божки, тощо. Всі .хутори називались по прізвищ у перщого господаря, який переселився з Білки і тільки Романки одержали назву від вуличного прізвиська “ Романко”, яке носив О лек­сандр Омелянович Далека, один із засновників .хутора біля Грузького яру та Божки, що одержали назву від слова “Божок” (невеликий Бог-Божок), той, що жив, як Бог на землі, ЯК)' купив Яків Степанович Клименко разом зі своїм кумом Семеном Прокопо­вичем Жупас.м, після вдалої поїздки на Дон по рибу, після реалізації риби, привезеної з Ростова, і {а початку XX сторіччя хлтір Лоли увійщов до складу Білчанської сільської ради, хлтір Божки- до Буймсрськоїсільської ради, а решта хуторів утворила село Грузь­ке.

Хутір Ю хии засн)'вав учасник В ітчизняної війни 1812 рок)', Лайпціхської Битви Народів 1813 року та по.ходу на Париж Павло Ю хно. Після повернення 12-го Ох- тирського гусарського полку на зимові квартири, .хорунжий Павло Ю хно був звільие- (ии“і у відставку за станом здоров’я і згідно з ' ‘Высочайш им П овелением” йому було подаровано наділ землі на території слободи Білки, Охтирського повіту, Харківської губернії.

У Павла Ю хнабуло чотири сини: Тимофій (1 81 8-1894), Юхим (1825 -1904), Д е­мид (1831 -1904) і Яків (1843 -?), яких Павло Ю хно відділив до Грузького яру, кіло­метрів за вісім від слободи Білки.

Першим переселився до Грузького яру Ти.мофій Павлович, у якого було, як і в усіх селян того часу до десяти душ дітей. Н айстарш им був Ю ліан Тимофійович (1 856- 1901), який разом зі своєю законною дружіню ю Єфросинією О мелянівною (дівоче прізвищ е Далека), 1857 року народження, народили і виростили: Сергія ( 1880 рокл' народження) і Й осипа ( 1899-1943). По-вуличному їх звали “М орозами” . У Сергія Ю ліановича була дочка Параска. її так і звали в селі “П араска М орозка” . Поруч м еш ­кав молодиній брат Сергія Ю ліановича, Посип, а по-вуличному його звали просто “Йосип М ороз”, у якого було трос дітей: Федір, 1928 року народження, Софія (1934 р.н.) та Олексій (1937 - 1957). Федір загин) в у 1943 році, зізвавш ись у бензоцистерні на аеродромі біля Парного, в тому ж році загинув на фронті Йосип Ю ліанович, Олексій загинув піл час автокатастрофи в Радянській .Лрмії, а Софія живе в місті Москві.

Др) і нм поселився біля Грузького яру, перед трясовиною . Юхим Павлович, мій прадід. Він зі своєю закоіиюю дружіиюю М ариію ю Кузьмівною (дівоче прізвище Тарасенко) народили й виростили: .Андрія (1854-1890), Феодосія (1860-1933), М ит­рофана (1866-1943) Федора. Івана, Сигклитикію, Аліана та ін.

у мого дідуся «Феодосія Ю химовича і законної його дружини Марфм Полікарп- івнії. 1862 року народження (дівоче прізвище Тарасенко) було кілька дітей: Андрій (1880-1959) - мій батько. Іван ( І 885 р.н.), Марія (1887), Дмитро (1889), Євгенія (1892) та Єфросинія (1899) - мої тітки та дядьки.

Третім поселився біля Грузького яру, поруч з Ю химом Павловичем, Д ем ид Пав­лович (1831-1904). який разом зі свосю дружиною М аріанною Кузьмівною (дівоче прізвищ е Тарасенко) мали також біля десяти дітей, але в архівах я знайщ ов лище: Герасима Д емидовича (1864 р.н.). М арину (1866) та Гната (1869 р.н.).

Герасим Демидович та його дружниа Ю ліана Назарівна, народили й виростили: Архипа (1885 р.н.), Феодосія (1887). Ксенію (1895), Андрія (1902), Катерину (1906) та Кирила (1908 р.н.)

Гнат Демидович та його дружина Варвара Андріївна (дівоче прізвищ е Маленко) народили й виростили; Ганну (1889 р.н.), М аксима (1895), М арфу (1902) та Івана (1908 - 1943 р.н.)

Четвертим поселився біля Грузького яру Яків П авлович (1843 р.н.). Він зі своєю дружиною Пелагеєю Павлівною народили й виховали: М итрофана (1868 р.н ), Тимо­фія (1871), Григорія (1891), Сигклитикію (1894 р .н .)та ін.

У М итрофана Яковича та його дружини Тетяни Тнмофіївни було біля десяти дітей, але даних про них знайти не вдалось. Першим у них народився в 1897 році Петро М итрофанович, який і досі живе в селі Грузькому, Тростянецького району, Сумської області. Йом\ понад сто років. Разом з ним меш кає його дочка М арія, 1926 року народження. У Петра М итрофановича були молодші брати: Семен (1902 р.н.) та Андрій (1906 р.н.) Обидва уже померли.

Петро М итрофанович, який нині меіикає в селі Грузькому, за родинними зв ’яз­ками доводиться трою рідним братом моєму батькові - А ндрію Ф еодосійовичу Юхну, як і його брати Семен М итрофанович та .Андрій М итрофанович.

Троюрідними братами моєму батькові доводяться також Сергій Ю ліанович та його брат Йосип Ю ліаіювич, які є представниками перш ої гілки нащадків Павла Юхна, від якого походить весь рід Ю хнів на Сумщині. П редставників цієї гілки називали “ М орозами” .

Друга гілка пішла від Ю хима Павловича. Феодосій Ю химович - мін рідний дідусь, а М итрофан Ю химович - його рідний брат. Всі діти дідуся Ф еодосія і дідуся М итро­фана є рідними та двоюрідними сестрами та братами моєму батькові.

Третя гілка пішла від Демида Павловича. Герасим Демидович та Гнат Д ем идо­вич були двоюрідними братами мого дідуся Феодосія Ю химовича, а їх діти - трою р- ідни.ми сестрами та братами мого батька.

Четверта гілка пішла від Якова Павловича Юхна, якого по-вуличному звали “Кур­ган”, бо він поселився на “Кургані” (над обривом). Яків П авлович був рідним братом мого прадідуся Ю хима Павловича, їх літи - М итрофан та Григорій - двою рідними братами мого дідуся Феодосія Ю химовича, а їх діти - трою рідними братами та сест­рами моєму батькові Андрію Ф еодосійовичу Юхну'.

Отже, діти Сергія Ю ліановича (П араска і ін.) Й осипа Ю ліановича (Ф едір, Со­фія, Олексій), Андрія Герасимовича (Іван. Григорій), Кирила Герасимовича (Іван, Василь, Галина), а також діти Петра М итрофановича (М арія, М итрофан), Семена М итрофановича (Л іза. Ш ура, М арія) та діти .Андрія М итрофановича доводяться мені сестрами та братами в четвертому поколінні.

Гнат Демидович Ю хно був двою рідним братом мого дідуся Феодосія Ю химови­ча Юхна, а, отже. їх сини Іван Гнатович та .Андрій Ф еодосійович були трою рідними

братами. І треба ж було так траиитмсі>, щоб вісімнадцятирічний Іван Гнатович зако­хався у сімнадцятирічну І Іаталю. дочку його трою рідного брата. Андрія Ф еодосійо- вича, мою старшу сестру. Діватись було ніку'ди; довелось їх обвінчаї и і вони створили с ім 'ю та народили чотирьох ді гей: Василя (1928 р.н.), Миколу (1930), М арію (1935) та Параск-у (1937 р.н.). Всі вони досягли повноліття, створили свої с ім ’ї та дали на­щадків. Син Василя Івановича. .Анатолій, живе в Харкові, має свою с ім ’ю; дочка М иколи Івановича, Ольга, живе в Полтавській області, виховуючи разом з чоловіком дочку Наталю та сина Сергія; Марія ж иве в місті Буринь, Сумської області, а її син Володя уже мас свою сім ’ю і мешкає в місті Суми; П араска Іванівна має також с ім ’ю і меш кає в Миколаївській області.

По батькові Василь, М икола. М арія та П араска доводяться мені братами та сес­трами в четвертому поколінні, але ж моя старщ а сестра Наталка - їхня мати, а, отже, вони доводяться мені також племінниками та племінницями.

В даному випадку ми має.мо приклад подвійних родинних зв’язків, які, на жаль, трапляю ться інколи в нащому суспільстві.

♦ ♦ ♦

Свого рідного дідуся Ф еодосія Ю химовича я добре пам ’ятаю, коли йому було вже за сімдесят. Це був кремезний симпатичний мужчина середнього росту з кучеря­вою сивуватою бородою. В будень він був завжди одягнений в штани й сорочку з небіленого полотна і взутий в ;іичаки, які він умів плести з великою майстерністю. Він мав кілька десятин землі, а також столярував і теслярував; робив вікна, двері, меблі, сани, вози, колеса, тощ о, тримав кілька десятків колод бджіл. Його садиба знаходилась між Грузьким яром і Сениковим, Х ата була дерев’яна, під соломою з лісяним димарем. В хаті була одна кімната на долівці. Зліва була піч. далі - піл, потім- груба з комино.м, а за комином - полик.

Н а початку двадцятих років велика с ім ’я Ф еодосія Ю химовича розміщ алась у хаті так: дідусь Феодосій і бабуся М арфа спали на печі, старш ий син А ндрій з друж и­ною Ю ліаною і дітьми М арією. ! Іагалкою та М арфушею - на полу біля печі, Петя - в колисці, молодший син Дмитро J дружиною Кулиною - на полику за комином, а най­молодш а дочка Сфросинія (Євгенія була вже замужем за Іваном О лесовичем) з сином М нтьком та пле.мінником Ящком- на долівці, на соломі.

Старший син Феодосія Ю химовича, Андрій. б\ в агрономом сировинного відділу цукрозаводу в Тростяіщі. До Д)'я ангела він полар\вав багькові косгкпі, вишит)' со^ рочку й хромові чоботи. Дідусь оляї ав свій святковий одяг тільки на свята в церкву.

Він ішов ВІСІМ кіломсіріїі і.іиіки з Грузької!, .;к) Білки в полотняному одягу й .іичаках, а святковий одяг і чі"'і ■ ;t ніс у мішку за п.іечима. П ід церквою дідусь одягав українську виїииту сорочку, костюм і чоботи, а полотняний одяг і личаки клав у мішок, який залишав піл церквою, а сам, .;вятково одягнений, за.ходив до храм\. Після літ>'ргії, тут же під цепь-Roin, лідусь знімав ''НІЙ святковий одяг, складав його р мінюк, одягар полотняні пітани й сорочк\'. личаки і пішки повері ався додому в Грузьке, несучи свят­ковий одяг у мішк\- за плечи; іа.

В кінці двадцятих років, в ieii.;i пори року, лідусь Феодосій був завжди взут ий в робочі дні в .ііі'іа.чч, а в свяікоь; ^пі - в опорки, а ьзимк) - в чоооні на оосу ноіу. Ранньою весною і пізньої осені він носив сіряк, а взи.мку - кожух, на голові - кругл> в ’язану вовнян) шапочку "на одне ву.хо” і ніколи не носиг рукавиць. В цей час йом\ о \:ю біля 70 років, але він ;юч);;;;і' себе бадьоро, сііав до самих м о р о з ів у коморі.

порався по господарству, доглядав кілька десятків колодок бджіл, столярував і тесля­рував.

Дідусь М итрофан, молодший брат Ф еодосія Ю химовича, якось розповідав мені, як він разом з Ф еодосієм їздив на Дон по рибу. А в народі тоді такі поїздки називали “їздити під Хуру” . Виїжджали возами, запряженими волами, об ’єдную чись в артілі по декілька підвід. Феодосій Ю химович виїжджав двома возами. Н а передньому їхав молодший брат М итрофан, а на задньому - сам, підказуючи, в разі необхідності, мо­лодшому братові, куди і як їхати або що робити.

В артілі панував “Закон джунглів” : вожаком був той, у кого найбільш і кулаки, тобто, найсильніший. Кілька років підряд вожаком був Федір Головенко, а по-вулич- ному його звали “Ф едан” . Його всі слухали беззаперечно, а якщо хтось насмілю вався сказати щось проти Федана, то він пускав у хід свої важкі кулаки.

До Ростова доїхали без пригод. Закупили рибу і вирушили назад. П ерш ими їха­ли М итрофан і Феодосій. Коли в степу п ід’їхали до того місця, де завжди станови­лись на ночівлю , Ф еодосій , порадивш ись з мужиками, що їхали за ним, звелів М итрофанові заїжджати на зупинку. Вози дружно повернули направо в степ і стали табором.

Коли Федан, який їхав у хвості “Хури”, побачив, що всі вози звернули в степ і стали табором, а його не спитали, зіскочив з воза і з криком “Х то дозволив робити зупинку?” побіг до тих, хто вже розпрягав волів. Феодосій з М итрофаном уже розп­рягли своїх волів і готувались варити куліш, як до них підбіг збуджений Ф едан з кри­ком: “Хто дав команду на ночівлю ?” . Ф еодосій спокійно відповів: “ Я порадився з мужиками і дав команду” . Ф едан тряс своїми кулаками в повітрі і кричав, що це не порядок, не признавати вожака і хотів ударити Феодосія кулаком, але той перехопив р\ ку Федана і два богатирі зчепились у боротьбі. Довго вони водились по степу, орю ­чи личаками цілину, “зорали” чималу плантацію, але ніхто не м іг перемогти. Н а­решті Феодосій повалив Ф едана на землю , а сам, важко дихаючи, п ідійш ов до воза, біля якого М итрофан уже варив куліш, взяв літрову кружк^у, зачерпнув повну води і випив за кілька ковтків. А Федан, важко піднявшись із землі на ноги, піш ов у степ і цілу добу не повертався в табір, ідучи “назирцем” слідом за “Хурою” . Так дуже він переживав свою поразку. З тих пір Ф еодосій став вожаком “Хури” . І взагалі, говорив М итрофан Ю химович, рівного по силі Ф еодосієві в той час не було ні в Білчанських хуторах, ні у волості.

,Цід)'сь М итрофан згадав ще один випадок, коли вони зі старш им братом Ф ео­досієм везли в млин зерно і Ф еодосій, що ішов слідом за возом, побачив, коли заїж д­жали у двір, що віз може зачепитись оссю за стовп воріт і він відкинув задок воза, а на возі було біля 60 пудів пш ениці в мішках, а звер.ху сидів ще й М итрофан Ю химо­вич.

* * *

Дідусь Феодосій був неписьменний, і вже коли Йим> ііИПОВННЛОСЬ 70 років, чи- т :угі; і! писати його навчила внучка М арфуш а (моя старш а сестра). Щ одня після обіду дід\'сь приходив па заняття і наполегливо вчився читати и писаги, під керівництвом своєї маленької вчительки.Так він називав свою любиму внучку.

Ніхто з близьких ніколи не чув, щ об дідусь Феодосій коли-небудь скаржився на своє здоров’я. Н авіть зуби ь ньоі-о ніколи ре боліли.

л в 1933 ропі, під час голодомору, Феодосін Юхимович прийшов під вечір з майстерні, де він столярував, і сказав, що йому треба помитись. Дідусь сказав якось сумно, що в нього вже немас більше сили. Він помився, одягнув чисту білизну і ліг. Пізно ввечері дідусь покликав усіх попрощатись і сказав, що він, мабуть, буде поми­рати. Тієї ночі Феодосій Юхимович помер.

Бабуся Марфа була луже набожна. Вона не пропускала жодної служби в церкві, а інколи на Великдень ходила в Київ на богомілля (на прощу) в Києво-Печерську Лавру. Всю зиму вона сушила сухарі, а потім цілий місяць богомолки (їх ходило чо­тири) ішли пішки до Києва. Харчувались сухарями, заливаючи водою. Два тижні про­довжувалась проща в Лаврі, а потім знову цілий місяць жінки йшли пішки з Києва до

' Білчанських хуторів на сухарях і воді. Після виходу на прошу в Київ бабуся Марфа місяць відлежувалась-на печі.

Комора, скрині були на замках. Ключі від них були в бабусі Марфи. Вона всім розпоряджалась і всі її слухали.

У Феодосія Юхимовича вижило шестеро дітей; Андрій (мій батько) 1880 року народження, Іван (1885 р.н.), Марія (1887), Дмитро (1889), Євгенія (1892) і Єфроси- нія(1899).

В кінці XIX століття в Білчанській волості було кілька чоловік письменних, а саме: учителі церковно-парафіяльної школи Яків Андрійович М’яло та його дружи­на, теж вчителька, Єлизавета Кузьмівна, батюшка отець Василь, диякон, псаломщик та волосний писар. Ролосний староста був неписьменний і “підписував” папери, став­лячи відтиск пальця, вмоченого в чоркило, а потім ставив печатку.

З великою вдячністю мій тато згадував свого першого вчителл. Якова Андрійо­вича М’яла, який навчив його читати, писати, а також познайомив з основами мате­матики, історією нашої країни, геофафією та природознавством. Після Пасхи отець Василь ходив з молитвою по Білчанських хуторах. Після молитви в хаті Феодосія Юхимовича, прийнявши подарунки (подарунок, як правило, складався з мірки відбірного зерна, куска сала, десятка яєць, тощо, що добровільно подарує господар), священник підізвав до себе Андрійка і, поговоривши з ним, звелів Феодосію Юхимо­вичу прислати Андрійка до нього на другий день вранці. Сказано-зроблено: наступ­ного дня Андрійка відвезли до батюшки Василя в Білку в найми. Кілька років провів Андрійко в наймах у священника Миколаївської церкви слободи Білки, Василя Ми­колайовича Яновського. Матушка була доброю, ніколи не ображала хлопця, а моли все по дому було зроблено, дозволяла Андрійку ходити на уроки в школу, яка була поруч з садибою батюшки. Такуцалось йому закінчити церковно-парафіяльну школу.

Промайнуло кілька років. Якось напередодні Пасхи мати Андрійка, Maj^a Пол- ікарпівна, передала з хуторянами, як робила щороку, кошик, в якому знаходились: крашанки, паска, домашня ковбаса, пиріжки, пляшка самогону, тощо, щоб Андрійко відніс освятігги, а потім передав додому. Матушка поставила кошик на столі в кухні і накрила рушником.

Підвечір на кухню зайшов батюшка Василь з урядником, якому захотілось заку­сити. З батюшкою Василем урядник був у дружніх відносинах. Батюшка подивився, що на кухні немає нічого підходящого, що^ закусити і, побачивши кошик, мовив: “Подивимось, що тут Юхничка передала святити” . Він виставив із кошика все, що там було, на стіл, потім батюшка перехрестив трапезу, проспівав молитву і при допо­мозі урядника спорожнив пляшку самогону і добряче закусив. Коли Андрійко поба­чив, що самогон випитий, паска почата, з ’їден о половину ковбаси і яєць, він-

розплакався: “Що я тепер мамі скажу?” - мовив вій крізь сльози, звертаючись до матушки, яка зайшла на кухмю.

- Заспокойся, Лнлрійк ', - мовила матушка, - ми знайдемо і паску, і ковбасу, і ПЛЯ11ІК7 самогону, і крашанок. Все це ми з тобою понесемо, освятимо і ти сам відне­сеш кошик додому. Ніхто й не знатиме, шо трапилась така оказія. Андрійко заспокої­вся і матл'іііка дійсно знайшла все, ию вішили і з’їли урядник з батюшкою. Матушка з Андрійком сходила'в церкву на всеношну, де була освячена паска і все інше, а рано- вранці хлопець пішов додому на Юхнів хутір і поніс освячену паску. Андрійко дуже скучав за домом і тому був дуже радий, що провів весь день на Пасху серед своєї сім’ї. Хлопець залишився вдома і на ніч. А коли наступного дня рано-вранці Андрій­ко прибув до батюшки, отець Василь розгнівався, що хлопець залишився ночувати вдома і вдарив Андрійка. Хлопець образився на батюшку і пішов від нього.

Тепер Андрійко ціле літо працював у полі, а коли закінчувались польові роботи на своєму наділі, тоді він з дядьком Митрофаном, молодшим батьковим братом, виї­жджали на заробітки. Вони возили сіно, снопи, цукрові ^ я к и в економії німецького барона Лойпольда Кьоніга, якому належало в той час в Охгирському повіті. Харкі­вської губернії, кілька десятків тисяч десятин землі, цукрові заводи в Тростянці й Романівці, тощо. Кілька років Андрій з Митрофаном Юхимовичем працював на буд­івництві Кадетського Корпусу в Сумах (нині енський артилерійський інститут).

Довгими зимовими вечорами Андрій займався самоосвітою, багато читав, а після закінчення в 1900 році афошколи, він став агропраюппсангом, а згодом агрономом при Земській управі, Охтирського повіту, Харківської губернії, а пізніше - агрономом сировинного вінілу цукрозаводу барона Кьоніга в Троспінці. Як агроному, Андрію Феодосійовичу доводилось багато їздити по селах повіту, допомагаючи селянам по­радами, як краще господарювати на землі, щоб одержувати вищі врожаї зернових та цукрових буряків. Часто він бував у селі Білці, де одного разу зустрів свою долю, синьооку красуню Юлю, дочку Автонома Нешлюбенка. Молодята покохалися і через рік 18-ти-річна Юля стала дружиною аїронома Андрія Феодосійовича і тоді ї ї стали звати Юліаною Автономівною, а по-вуличному - “агрономша”.

Коли появились внуки, в не дуже просторій хаті Феодосія Юхимовича стало дуже тісно і Андрій ФеодосіГіович почав будувати на другому боці вулиці свій буди­нок, який перед Першою світовою війною б>^ майже готовий. Це був просторий чо­тирикімнатний кам’яний будинок під черепицею, площею понад 80 квадратних метрів, єдиний в селі. Він планував побудувати ще й галерею перед будинком, закупив і завіз матеріал, але збудувати не встиг, бо почалась Перша світова війна, його мобілізували в армію воювати “за Віру, Царя й Вітчизну”, а б)ИИноктак і залишився без галереї.

Андрій Феодосійович потрапив на Західний фронт у стрілецьку роту 305-го стрілецького Лоїшевського полку, яким командував у той час генерал-майор Пупа- рев. У складі цього полку батько брав участь у Брусилівському прориві, а після бою під Шпіколосами його перевели в полкову команду зв’язку. Тут доля звела батька з колишнім студентом Харківського університету Петром Педашенком, соціал-демок­ратом, який вів агітаційну роботу серед солдат. Андрій Феодосійович подружив з Петром Миколайовичем і став його найближчим помічником. Як афонома за про­фесією, його згодом перевели в продвідділ корпусного інтендантства, де він займав­ся заготівлею продовольства для офіцерів корпусу і доставляв ешелонами до корпусних складів.

Виїжджаючи в такі відрядження, Андрій Феодосійович одержував під звіт коло­сальні на той час суми фоілей (сотні тисяч карбованців). На ці гроші він закуповував

І

у глибокому тилу: сотні ящиків всіляких вин, горілки (Смирновської та Російської"), віскі, коньяків ( в тому числі Наполеон, Мартел), шоколаду, різноманітних цукерок, печива, цукру, всіляких ковбас, консервів, сигар, цигарок, тютюну, цитрусових, різно­манітних фруктів, риб, в тому числі осетрових та їх ікри, тощо.

Після здачі привезеної продукції, батько мав по кілька днів, а інколи й тижнів, вільного часу до наступного відрядження.

Днями Андрій Феодосійович писав звіти та готував матеріал до наступного відрядження, а вечорами інколи “наносив візити” своїм колишнім колегам і новим друзям, яких у нього тепер було багато, бо, повертаючись з тилових районів Російсь­кої імперії, він завжди привозив різні подарунки: пляшку гарного коньяку, чи Смир­новської горілки, цитрусових, чи гарних яблук, коробку сигар, чи цигарок, тощо. Найчатіше він проводив вечори в товаристві Петра Миколайовича та його друзів. Петро Миколайович став тепер начальником команди зв’язку штабу корпусу, і тому мав змогу щодня виділити кілька годин для відпочинку з друзями. Серед цієї компанії був і льотчик Іван Георгієв, командир загону авіазв’язку штабу корпусу, а також його подруга Марія, яка з’являлась увечері завжди тільки в супроводі Івана і тому всі друзі звали їх “Иван да Марья”.

Іван Георгієв якось пообіцяв Марії покатати її на літаку, але все ніяк не міг вико­нати свою обіцянку, бо все щось заважало. І ось одного вечора, після бенкету з нагоди повернення Андрія Феодосійовича з відрядження в Омську область, всі в піднесено­му настрої вийшли на вулицю.

Був чудовий зимовий вечір, все небо було засіяне зірками, але мороз був невели­кий. Подивившись на зоряне небо, Марія раптом згадала, що Іван обіцяв покатати її на літаку. До аеродрому було недалеко і поручик Георгієв запросив усіх туди. Тут стояло кілька літаків французького виробництва Ньюпор-12. Це були біплани: дов­жина -7 м, розмах крил - 9 м, стартова вага - біля 900 кг, максимальна швидкість - 144 кілометрів на годину.

Поручик звелів техніку приготувати один літак до польоту і запросив Марію сісти на місце позад себе. Марія з допомогою друзів забралась на заднє сидіння, але тут же сказала, що вона сама боїться і нехай Андрій Феодосійович сідає теж, і в разі необхідності, підтримуватиме її, бо вона може під час польоту випасти з літака. Ро­бити було нічого і довелось Андрію Феодосійовичу сідати теж на заднє сидіння. Си­діти вдвох було тісно, але можна. Через кілька хвилин літак піднявся в повітря і взяв курс до лінії фронту. Часом з німецького боку злітали освітлювальні ракети та стріля­ли з гвинтівок і кулеметів, але кулі до літака не долітали, бо він летів на висоті, недо­сяжній для стрілецької зброї. Зробивши віраж, літак благополучно приземлився на своєму аеродромі, політ пройшов без пригод. Обидва пасажири були дуже задово­лені, бо вони вперше побачили землю з висоти пташиного польоту. Поручик Георгієв майстерно посадив літак, допоміг дамі зійти на землю і вся компанія знову пішла на квартиру до Андрія Феодосійовича. Було ще багато тостів, пісень, цікавих історій...

Десь на світанку всі розійшлись по своїх квартирах. Це був останній бенкет у Андрія Феодосійовича, бо через кілька днів він знову поїхав у відрядження, з якого назад на фронт не повернувся. Ешелон з продовольством, з яким їхав до фронту Андрій Феодосійович, був затриманий на станції Харків бунтуючими військами, бо в Пет­рограді відбувся жовтневий переворот.

Андрій Феодосійович надів за плечі свій рюкзак, узяв до рук чемодан і пішов по перону. Він знайшов ешелон, який ішов у напрямку станції Смородине, домовився з машиністом, який виявився земляком, що його довезуть до станції Скрягівка, підняв­

ся в кабіну машиніста паровоза і через кілька годин зійшов з паровоза на своїй такій рідній станції Скрягівка. Перед Скрягівкою він попросив машиніста зрізати погони з його шинелі, подарував їх на пам’ять кочегарові, тепло попрощався з паровозною бригадою, подарувавши на прощання машиністові золоту п’ятьорку і пішов лісом в напрямку Білчанських хуторів. Через дві години він був вдома.

12 січня 1918 року була вибрана Волосна Рада робітничих і селянських депу­татів, під керівництвом якої почалась конфіскація поміщицької землі.

“Земля наділялась в першу чергу безземельним та малоземельним селянам” - розповідав мені Андрій Феодосійович, який брав участь у розподіленні землі еко­номій німецького барона Лойполда Кьоніга, поміщиці Мельничихи та відставного поручика Маркова в Буймері. До початку квітня 1918 року 60% поміщицької землі було розділено між селянами.

В середині квітня 1918 року Тростянець захопили австро-німецькі війська. Анд­рію Феодосійовичу довелося переховуватись у рідних лісах.

Партизанський загін Васильченка в грудні 1918 року звільнив Тростянець від окупантів, у січні 1919 року був створений волосний ревком.

19 лютого відбувся Волосний З’їзд Рад робітничих, селянських та червоноарм- ійських депутатів, який обрав Волосний Виконавчий комітет.

На початку серпня 1919 року Тростянець захопили денікінці. Батькові знову до­велося переховуватись у рідних лісах.

У 20-х роках у Білчанських хуторах часто появлялись озброєні загони, які люди називали бандами, вони грабували населення, чинили сваволю. Щойно появлялись такі “діячі” на хуторі Юхни, Андрій Феодосійович ішов у ліс, який був відразу за городами.

На початку 20-х років Андрій Феодосійович знову почав працювати агрономом- інструктором у сировинному відділі цукрозаводу в Тростянці. В тому ж відділі, де він працював до 1914 року, до початку першої світової війни. Тоді завод належав барону Лойполду Кьонігу, а тепер він був державний. Дільниця була велика. До неї входили села Охтирського та Лебединського повітів: Білка, Грузьке, Буймер, Зубівка, Скрягів­ка, Хвощова, Микитівка, Романівна, Стеблянки, Гарбузівка, Ситники, Караван, Ря- бушки, Золотарівка, Курилівка, Артемівка, Рястове, тощо.

Для виїзду на дільницю цукрозавод забезпечив агронома конем, лінійкою, опла­чував кучера. Кучером був житель хутора Юхни Захар Мусійович Кравченко. Рано- вранці він під’їжджав до двору і вони з татом їхали на участок, а ввечері повертались додому. їздити тоді по участку було не зовсім безпечно, бо в лісах було багато злодіїв, яких звали “бандами”.

Якось тато розповідав: “їдемо ми з Захаром Мусійовичем пізно ввечері додому. Раптом нас зупиняють озброєні люди.

- Стій! Хто тут їздить вночі?- Агроном.- А що це таке агроном?- Це - людина, яка допомагає селянам порадами, як краще господарювати на

землі, щоб одержувати вищі врожаї зернових та городніх культур, цукрових буряків,, тощо.

- Гарне діло робиш. А гроші є?-Є .- Скільки?- Та десь тут було в кармані три карбованці.

То

- Хіба то гроші. То сльози...Озброєні люди, порадившись між собою, наказали татові йти з ними до отама­

на, а два з них залишились “стерегти” Захара Мусійовича.Татові зав’язали очі хусткою й повели. Тато добре знав цей ліс і тому здогаду­

вався, куди його ведуть. Спустились з гори, потім повели наліво, а, повернувши через кілька хвилин направо, зупинились і зняли пов’язку. Це була знайома татові поляна в глибині лісу. Під могутньою липою, під горою, була землянка, а перед нею стояло кілька столів з лавочками обабіч. За столами сиділо кільканадцять обвішаних зброєю чоловіків, а поруч горіло багаття. Отаман запросив до столу всіх прибулих і наказав; “Штрафну!” Всім прибулим налили по склянці самогону з кубушки. Взявши в руку склянку з самогоном,'тато сказав: “Хіба цією мірочкою можна напитись? Он, в Аме­риці є звичай пити з кубушки. Ото демократія!”

Почулись схвальні вигуки: “Ото чудово! Нам би так!”Отаман звелів подати татові повну кубушку з самогоном і Андрій Феодосійо­

вич, взявши кубушку обома руками, почав імітувати жадібне пиття самогону і, зро­бивши кілька ковтків, передав кубушку отаманові, який, зробивши кілька гарних ковтків, передав кубушку своєму заступникові... І пішла кубушка по колу, а коли вона спорожніла, подали повну і так продовжувалось до тих пір, поки “козаки”, що сиділи навколо столу, по одному почали сповзати під стіл або на траву під кущі, а отаман, ще раз “ковтнувши” з кубушки, підвівся і при допомозі двох помічників, пішов до зем­лянки спочивати, тато, добре закусивши і, побачивши, що всі “козаки”, які ще недав­но сиділи за столом, перемістились під столи або на траву під кущі і дехто вже хропів, підвівся із-за столу і пішов з “гостей” до того місця, де на нього чекав Захар Мусій- ович. Сівши на лінійку, тато сказав до двох “охоронців”, що стерегли Захара Мусійо­вича: “Ідіть, Вас чекає гарна вечеря з самогоном. Я добре випив і закусив, спасибі отаманові”. “Стражі” пішли до лісу, а тато й Захар Мусійович поїхали додому.

Після того випадку тата більше не зупиняли, а пропускали зі словами: “А, агро­ном, проїжджай, ти гарну справу робиш”. І бажали татові успіхів.

Сіяти цукрові буряки селянам було дуже вигідно, а тому вони сіяли по гектару, два, а дехто й по три гектари, цукрозавод забезпечував селян посівним матеріалом, сівалками, міндобривами, а восени селяни одержували, в залежності від кількості зданих цукрових буряків, гроші, жом, мелясу та цукор. Жом, мелясу та цукор селяни одержували на заводі, а гроші тато привозив і видавав селянам особисто, а це інколи бував гарний клунок.

Одного разу тато одержав у касі цукрозаводу для великого села на Лебединщині гарний клунок грошей. Коли він виносив клунок до лінійки, побачив одного з жи­телів цього села, який відвернувся від тата й швидко зник з виду, тато, відчувши інтуї­тивно щось негарне, вирішив не везти грошей в село в цей день, а зробити це наступного дня.

Був теплий осінній день. Вночі пройшов гарний дощ і лінійка “їздила” від цент­ру дороги то вліво, то вправо. Від’їхавши від свого хутора, тато звернувся до кучера: “Як ти думаєш, Захаре Мусійовичу, а чи не зустрінуть нас отам під ліском “козаки”, щоб відібрати гроші?”

- Я теж щойно про це подумав. А давай їх перехитримо. Я піду вперед пішки з клунком, а ти їхатимеш слідом назирцем. Вони мене пропу'стять, а коли побачать, що на лінійці клунка немає, буде пізно, бо я буду вже в селі.

Так і зробили. Захар Мусійович зняв чоботи, підкотив до колін штани, взяв за плечі клунок, поверх якого по обидва боки звисали забруднені грязюкою чоботи, і

ІТ

пішов уперед, а тато, постоявши деякий час, поки Захар відійшов на кілька сох метрів, поїхав за ним назирцем.

Коли Захар Мусійович підійшов до узлісся, він побачив під лісом кількох озб­роєних чоловіків, але він упевнено продовжував іти далі. Коли Захар порівнявся з “козаками”, один з них крикнув:

- Ей, мужик, що несеш?- Гроші, - відповів, сміючись, Захар Мусійович.- Іди, а то я дам тобі грошей, - сказав інший, мабуть, отаман.Захар пішов собі далі й благополучно прибув у село.А коли тато під’їхав до “козаків”, ті побачили, що клунка на лінійці немає і аж

тоді зрозуміли, що їх перехитрили, але було вже пізно. Захар Мусійович був у цей час уже в селі. Тато приїхав до заможного селянина, двір якого був обнесений високим парканом, а у дворі було три собаки і вхід у двір охороняли п’ять дорослих синів господаря, де він видав гроші всім жителям села, які вирощували цукрові буряки.

В кінці 20-х років Андрія Феодосійовича викликало районне начальство і зап­ропонувало йому створити в своєму рідному селі СОЗ (Спільний обробіток землі). Відмовитись не вдалося. 1 ось тато їде додому й везе уповноваженого райкому ком­партії Павла Петрушу. Зібрали збори селян, на яких постановили: організувати в селі Грузькому СОЗ з весни 1929 року. До СОЗу приєднались малоземельні селяни. Для проведення весняної оранки до села прибув з району трактор “Фордзон”.

Деякий час Павло Н^мович (уповноважений райкому компартії) жив у нас. Він був неодружений, а коли одружився, перейшов у хату на сусідню вулицю Романки у Величківську хату. Тоді мені було біля п’яти років, але я добре пам’ятаю, як Павло Наумович з татом стріляли з револьвера в мішень, а потім, коли він чистив зброю, давав нам з братом револьвер “клацати”.

СОЗ у Грузькому діяв успішно. Восени, після збору врожаю, підбили підсумки господарювання. Повністю здали хлібоздачу державі, засипали насіннєвий фонд, а решту розділили між членами СОЗу. Селяни були задоволені результатами господа­рювання. А на наступний рік була намічена суцільна колективізація і знищення кур­куля (заможного селянина) як класу.

На зборах селян села Андрій Феодосійович відмовився від посади голови кол­госпу, а рекомендував на посаду голови Олександра Митрофановича Юхна. Селяни майже одноголосно обрали Сашка ( так звали його в селі) головою першого колгоспу нашого села, який одержав назву “Краще Життя”.

Згідно з директивою Центрального Комітету Компартії проводилось усуспіль­нення землі, всієї худоби й реманенту. Заможних селян, які відмовлялись вступати в колгоспи розкуркулити (відібрати все майно) і вислати у віддалені райони Росії.

Андрій Феодосійович зрозумів, що це - крах сільського господарства і участі в колективізації не прийняв, а продовжував працювати агрономом-інструктором сиро­винного відділу цукрозаводу в Тростянці.

* * *

Колективізація в Грузькому пройшла майже безкровно. Коли забирали худобу й майно у Кручового, то серце сина, Івана Яковича, не витримало. Вийшла сварка і “дали” Іванові десять років каторги. Назад в село він так і не повернувся.

Всю хулобу: конеП, волів, корів, овець, тощо звели в колгоспні хліви, відібравши їх у заможних господарів. Взимку більшість худоби загииула без корму та належного догляду.

В Сумському обласному архіві матеріалу про розкуркулювання в Грузькому я не знайшов. Може, знищили, а, може, не було, а про розкуркулювання в сусідніх селах матеріал в архіві є:

“5 лютого 1930-го року у Семена Годунова, жителя села Білки, Охтирського по­віту було експропрійовано; хату (6 кімнат) під залізом, хату (З кімнати) під залЬом, два сараї під залізом, саж під залізом, пофібник, корову, двое поросят, 8 шт. і^трей; молотарку, віялку, шв.ейну машину, сім столів, прилавок, три дерев’яних ліжка, два листи заліза для покрівлі, 12 вепських стільців, двоє зимових пальт, два жакети, п'ять натільииків, 8 прост'радел, візок, дошок - 25 шт.; сіна - 60 пудів, дров - 7 возів, засік- 1, парникові рами - 4, ваги -1, гирі - 6 шт., два крісла, диван -1, шафу, гардероб, дзеркало, годинник, годинник з боєм, дві скрині, умивальник, самовар, рахівницю, подушок-11, ковдр -4, пальто зимове, пальто осіннє, картоплі - 9 пудів, кормових бу­ряків-6 0 пудів, столових буряків-10 пудів, десять діжок (різних), мішки - 4 шт., жига- 15 пудів, січки солом'яної - 21) пудів, кукурудзи -10 фунт., соняшника - 1 пуд, муки житної - 5 пулів, гречки - 2 пуци.

Підписали експропріатори; Липовий С.К., Пономаренко М .Н, Сирота ФЛ1., Ша- повал В.М.

В селі Білці Охтирського повіту у селянина Пономаренка Якима Андрійовича ^ о експропрійовано: хату (під залізом), два сараї під черешщею, комору під залі­зом, саж під залізом, клуню; картоплі - ЗО пудів, соломи *роТ - 50 п)лів, соломи - ЗО пущв; сани, рало, верстак, три, діжки, дров-чотири вози, стан коліс, два южухи, ря­ден - 4 шт., полотна - З м, кусок шкіри, спідниць штапельних -5, сорочок - 4, жіночих сорочок -2, годинник, стіл розсувний, шафу, диван, шипог, тощо.

Експропріатори; Єнацький Іван Васильович, Мисенко Лука К^сійович, Вовк Петро Михайлович.

В цьому ж селі у селянина Яременка Якова Пилиповича було експропрійовано; хату (нову) під залізом, комору з сараєм, комору під залізом, сарай під соломою, клу- іпо, вуликів рамочних - 14 шт., ліжок залізних -2, черепиці - кілька сот шт., залЬне ліжко -1, машину швейну (ножну) - 1, самовар, шафу, стільщв -2, годинник стінний -1, скриню, кожух, меду -13 кг.

На хуторі Божки БілчанськоТ волості у селянина Клименка Андрія Івановича було експропрійовано: хату під соломою, клуню, два сараї, саж, комору, ліжко дерев. -1, швейну машину (ножну) -1, табуреток -З, скринь -2, плаття -З, шіатків -З, кальсон- 7, дзеркало, сорочок жіночих - 13, подушок -5, кожухів - 2, чумарку із сукна -1, кофточки -2, свіпу жіночу -1, спідницю, ряден -4 шт., шафу, рушників -5, жакет -1; кобилу, хомугів -2, збруї-І компл., саней - 2, сіряк, діжок д іє в и х - 8, вуликів рам.-4, столярний верстак, годинник з босм, пилку, сім ’я коноплі -2 пуди, жита - 5 пудів, б вуликів бджіл, ковдру; картоплі -50 пудів, молов, білизни -З пуди, курей -2, качок -6 шт., тошо.

Експропріатори; Вовк Петро Михайлович, Мисенко Лука Мусійович, Єнацький Іван Васильович, Риндін Сергій.

На хуторі Божки у селянина Клименка Парфила було експропрійовано;хату під залізом, клуню, сараїв-3, курей-19 шт., гусей -2; ліжко дерев’яне, ко­

жухів- три, табуреток -2, столів -4, подушок -6, платків теплих -З, ячменю - 7 пудів.

жита -А пули, пшона -1 пуд, грсч. крупів - 1 пуд; кобіиіу, збруї-1 компл., сани роз­вальні, картоплі -50 пудів, тощо...”

[експропріатори: Лобода Василь Аианійович, Риндін Сергій, Сусідка.Експропріаторам платили щодня по З крб., а декому по 2 крб. 50 коп.В результаті безглуздого керівництва комуністичної партіїсільське господарство

України прийшло в упадок. Взимку І932У1933 p.p. в селян були відібрані всі запаси продуктів і навесні 1933 року в Україні почався голод. В колишніх Білчанських хуто­рах померли від голоду сотні жителів, понад 40 сімей вимерли повністю. За час голо­домору 1932/33 p.p. в Україні померло біля 10 мільйонів жителів, а деякі джерела повідомляють про 12 мільйонів померлих.

Чому так сталось? Відповідь на це запитання дає мудрий колишній колгоспник Василь Корнійович Шушура із села Грунь, Охтирського району. Сумської області: “Чого так сталося? Та того, що власті такого наробили. Поруйнували село, вигребли весь хліб і з колгоспу, і з дядькової хати. Руїну з України зробили. А робили той голод спеціально, щоб приборкати селянина, щоб показать йому: ти тут ніхто і робите, що тобі власть скаже. Скаже: йди в колгосп і роби задарма - іди й роби. Скаже: “кричи “даздрастусть!”- кричи. Хто мовчки підігнув плечі і скорився та ще комунарівському, сільрадівському та колгоспному начальству іранчака налив, та ще коли “да здрас- тусгь” кричав і допомагав сусідів грабувати - от тому нічого й не було. А руїну справді велику зрюбили. Я колись підраховував: 28 хазяїв з нашого кутка в Сибір спровадили, і ті не вернулися. А скільки хозяйств без внселки поруйновано?! Скільки по бур’янах людей померло?

Нас теж розкуркулили, хоч в батька нічого такого й не було: кінь та корова, а все одно - вороги нового життя. Комунари забрали все: і коня, і корову, і подушки, навіть дошки з полика поцупили. Хату пусткою зробили.

Хотіли й нас із хати вигнать. Кажуть: “Дітей в патронат заберемо, а тебе (це не батька), в Сибір виселимо.” А батько смісться:”Навіщо забирать? їх у мене одинад­цятеро, то добавте ще троє-п’ятеро -от і готовий патронат. Призначайте мамку - щоб їсти варила, виховательку - щоб комуиарських пісень учила;

Багачу-дураку із казной не спитьсяБідняк гол, как сокол, - поет, весетггься...А тоді ще призначайте сторожа, виділяйте водовоза, завгоспа, бухгалтера, заві­

дувачку...А нас справді - як сарани. Найстаршому, Іванові - 12 літ, Насті - 10, Петькові - 9,

Гриші, мені, Олексію, Наталці, Каті, Марійці, Митькові - все менше І менше.“Якщо є в мене багатство , - каже батько, - так це ось оці одинадцятеро ка-

шоїдів. До сьогодні ми з жінкою їх якось годували, а ви всією комуною навряд чи зумієте. Як прогодуєте - забирайте”.

Одним словом, залишили нам у хату. І розлізлись ми по бур’янах, як придорожні миші; що де знайшов, те й у рот. їй - право. Якби не бур’яни - не вижив би.

Тепер оце афоном посилає на дорогах бур’яни косить. А мені їх шкода. А що як знову якийсь дурисвіт заходиться селянина грабувать, а бур’яни покошені - що тоді?!

А дурисвітів ще, ой, скільки! То, було, перелякалися, принишкли, а це знову вуха попіднімали, зуби показують. Страшно стає. Ото тільки на бур’яни вся й надія.”

М

Пройш ли роки, пройшли десятиріччя... П ісля голодомору 1932/33 років були роки сталінських репресій - тридцяті роки. П ерш ий голова колгоспу “К ращ е Ж иття” у колишніх Білчанських хуторах О лександр Ю хно одержав 10 років каторги і пропав його слід десь чи то на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, чи на С олов­ках, чи то на Колимі, точно невідомо. К олиш нього уповноваженого райкому ком­партії Павла Петрушу за те, що часто використовував револьвер, забираю чи майно, нажите мозолистими руками селян та заганяю чи їх у колгосп, убили на Романках. Багато жителів завербувалось на Донбас та на інші “ударні будови п ’ятирічок” .

Ураганом пронеслась над колиш німи Білчанськими хуторами Д руга С вітова війна. М айже д ев ’яносто кращих синів наш ої багатостраж дальної України, що наро­дились у колишніх Білчанських хуторах, віддали своє життя в боях за В олю й Н еза­леж ність своєї Батьківщини. Я називаю їх поіменно:

/ Л ейт енант Бей Іван Іванович (1922-1942) - син Івана Логвиновича;2. Бей Іван Логвинович, рядовий (І9 0 3 -І9 4 3 ) - батько Івана Івановича;3. Рядовий Бей Олексій Логвинович (1906 - 1943) - брат Івана Логвиновича;4. Рядовий Берест Федір Ф адейович (1906 - 1943);5. Капіт ан Борика Тихін М аркович (1918 -1943);6 Рядовий Буш ний П авло Єлисейович (1923 - І9 4 І);7. М олодш ий серж ант Васильченко П ет ро М ат війович (1925 -1945);8. Рядовий Волков Яків Іонович (1916 -1 9 4 2 );9. Ст арш ий лейт енант Волошин М икола А ндрійович (І9 І2 -1943);10. Рядовий В 'ю иик Олексій Трохимович (1908 - 1945);II Рядовий Герасименко Василь С изонт ійович (1917 -1941) - брат К індрат а

Сизонтійовича;12. Рядовий Герасименко Григорій О мелянович (1909 - 1943);ІЗ Рядовий Герасименко Іван Якович (1906 - 1943) - брат Олексія Яковича;N . Рядовий Герасименко Кіндрат С изонт ійович (1901 -1942) - брат Василя

С изонт ійовича;15. Рядовий Герасименко Олексій Якович (1912-1943) - брат Івана Яковича;16 Рядовий Д алека Василь Якович (1908 -1 941) - брат Гната, Д м ит ра й О лек­

сія Яковичів;/ ~ Рядовий Далека Володимир С т епанович (1908-1943) - брат Олександра С т е­

пановича;18. Л ейт енант Д а лека Гнат Якович (1918-1944) брат Василя, Д м ит ра й О лек­

сія Ягоаичіє;і 9 Рядовий Д а іек а Григорій Свдоки.мович (1892 - 1943) - батько Івана Григоро­

вича;20. Л ейт енант Д алека Григорій Іванович (1912 -1944);21. Л ейт енант Д алека Григорій Н азарович (1921 -1941);22. Рядовий Д а іек а Д мит ро Якович (1903 - 1942) брат Василя, Гнат а й О лек­

сія Яковичів;23. І 'я д о м й Д алека Захар П ет рович (1907 - 1942);24. Серж ант Д алека Іван Артемович (1917 - 1941);25. Рядовий Д алека Іван Григорович (1920 - 1943) - син Григорія С вдокш ю вича;26. Рядовий Д алека Іван Григорович (1924 -1944) - м ій друг і побрат им;27. Рядовий Д алека Іван М аркович (1906 - 1944):

ТІ

2S. РядивиІ! Д алека Микола Васильович (1906 - 1943):29. Рядовий Д а'іека О лексаидр Ст епаиович (1904 - 1943) - брат Володимира

Степановича,30. Рядовий Д алека О лексій Якович (1906 - 1943) - брат Василя. Гната і Д мит­

р а Яковичів:31. С т арш ина Д алека П арфило Левкович (1912 - 1943):32 Рядовий Д розденка Василь Васипьович (1914 -1943):33. Ст арш ий лейт енаит Снаиький Андрій Н азарович (1919 -1943) - брат Фе­

дора Назаровича:34. Рядовий Єнаїїький Олексій Гнатович ! 1923 - 1943):35. Рядовий Єнацький Олексій Левкович (1908 - 1943):36. Сер.жаит Єнаїїький П авло Іванович (1921 - 1943):37 Рядовий Єнаїіькнй Олексій Степанович (1907 - 1943):38. Рядовий Снагіький П илип Іванович (1906 - 1942):39. М олодш ий серж ант Сиаііький Тимофій М ихейович (1907 - 1943):40 Рядовий Єнаїїький Федір Левкович (1 9 1 0 - 1943):41. Сер.жаит Снацький Федір Назарович (1922 -1942) - брат Андрія Н азарови­

ча:42. Рядовий Кіяшко Гчат Охрімович (1907 - 1945):43. Рядовий Кіяшко М ихайло Климович (1900 - 1945):44. Рядовий Кіяш ко О лександр Левкович (1923 - 1943) - брат Петра Левковича: 45 Рядовий Кіяшко П ет ро Левкович (1920-1943) - брат О лександра Левковича:46. Рядовий Кіяшко Тихій О хрімович (1912 -1945):47. Рядовий Кіяшко Тихін Федорович (1915 - 1945):48. Рядовий Коробейник Іваи Семенович ( І 9 І8 -1944):49. Серж ант Кулібаба Дм ит ро Ант онович (1900 - 1944):50. Рядовий Л иповий Ст епан П отапович (1906 - 1943):51. Рядовий Л иповий Феоір Степанович (1914 - 1945):52. Рядовий Мшіенко В асіпь Сергійович (1897 - 1942):53 Cep.iit ант М аринич !c ju Тарасович (1915 -І9 4 І) - брат М ит рофана Тарасо­

вича:54. Рядовий М аринич .Митрофан Тарасович ( 1919-1941) - брат Івана Тарасови­

ча:55. Рядовий О вчареико Микола Іванович ( ! 9 І І -1941):56. Ряоовий О вчареико ч ’е-'ір Степанович ' ! ‘) І 8 -1942):57. РяОовиіі П адалкп Аф аиасій Іванович (ІУ(І6 -1943) - брат ('ер,’’.ія Івановича: 58 Ржих.иІ! П адаїка і Іванович і -1942) - брат -}'/>''иосія Івано-:-"'і'-' 59. С т арш ина Плюваки ! Іванович (1918 -1943):60 Рядовий П ономаренко Іван Федорович (1913 -1943):61 Л ейт енант Савииький Індрій Васісіьович (1908-1945):62 Ря')"вий Савииький !г’:ц Кононович (192! - 1943):63. Рядовий Сусідка В асин, і '.'•орович 11020 - 1941) - двоіоріониіі брат Степана

( е.менО'^нча64. Рядив,гй Сусідка Іван Олрі.мовпч (1910 - 1943);65 і інарнічна Сусшкы і.н іспан Семенович ( і '/2 І -1945) - овию ріднии брат Ьа-

сіиія Сгоровича.66 Рядовий Тарасенко іахап ( 'Панасович 'J 9 0 8 - 1944):67. І ‘яо.,і;:и'і Тарасенко і/.іі.і М аркіянович 11904 -1943).

68 Рядовий Тарасенко Іван М икит ович (1906 - 1944) - брат Миколи М икит ови­ча:

69. Рядовий Тарасенко Іван Петрович (1925 -1943):70. Лейт енант Тарасенко Микола М икит ович (1915 - 1943) - брат Івана М ики­

товича:71. Рядовий Тарасенко П етро Є вст аф ійович (1905 - 1942):72 Рядовий Тарасенко Петро Васіиіьович (1908 - 1941):73. Рядовий Тарасеико Петро П рокопович (1922 -1943):74. Рядовий Тарасенко Прокіп Ф едот ович (1922 - 1943):75 Рядовий Тарасеико Сергій О лексійович (1902 - 1945) - брат Ф едора О лексій­

овича:76. Рядовий Тарасеико Федір О лексійович (1910 -1943) - брат Сергія О лексійо­

вича:77 Серж ант Тетяиечко М ихайло С идорович (1909 -1944):78. Рядовий Тетянечко Семен Іванович (1912 - 1941):79. Рядовий Ю хно Андрій Гграсим ович (1902 - 1943) - двою рідний брат Івана

Гнатовича, дядько Петра Андрійовича:80. Рядовий Ю хно Є.гор М ит роф анович (1901 - 1943) - брат Кост янт ина й

М ихайла М итрофановича, дядько П ет ра Андрійовича:81. Рядовий Ю хно Іван Гнатович (1908 - 1943) - зять Петра Андрійовича:82. Рядовий Ю хно Йосип Ю ліанович (1899 - 1943) - дядько П етра Андрійовича;83. Рядовий Ю хно Костянтин М ит роф анович (1908 - 1943) - брат Сгора й

М ихайла М итрофановичів. дядько П ет ра Андрійовича:84 Рядовий Ю хно Михагіло М ит роф анович (1903 - 1942) - брат Сгора й Кос­

т янт ина Митрофановичів, дядько П ет ра Андрійовича:85. Лейт енант Ю хно Петро А ндрійович (1921 - 1941) - м ій рідний брат:86 Рядовий Ю хно Степан П ет рович (1923 - 1942):87 Рядовий Ю хно Федір М ихайлович (1905 - 1941):88. Рядовий Яловол Андрій Іванович (1903 - 1943).

Вічна Слава всім родичам, друзям, землякам, які віддали свос життя в боях за Волю і Нсзалс/кнісі ь нашоїбагатостраждальної Бать- ківщннн!

Со ■ '

»і*. 0. К І

До колектипізації, 1')30 року, ма тсригорії колішлііх Вілчанських хуторів було понад 200 господарств. кожному дворі б \ла корова, дві, а в декого й по кілька корів, кінь, пара коней, а в декого - н по кілька коней. Сашко Романко, наприклад, тримав п ’ятеро або семеро сірих, \ яблуках, коней. Він завжди тримав непарне число коней, і, коли появлялось лош а, то він продавав або купував одного коня для того, щоб число коней було завжди пепаріпім. В кожному дворі відгодовували свиней, дехто тримав ще й овець або кіз, в кожіюму яворі б\ ли кури, качки, іусп, багато було пасік.

Колскпивізація 1930 року та голодомор 1932/33 р. р. немов епідемія чуми, опус­тош или хутори, багатьох забрали репресії 30-х років та Друга Світова війна.

Після війни колгоспники працювали за “ паличку” (трудодень), на який в кінці року нічого не давали або нараховували по 100-200 г хліба. Села були не паспортизо­вані, а без паспорта в містах на роботу- не приймали, тобто, колгоспники були закрі- пачені. Була можливість завербуватись на шахти або на іншу "будову соціалізму” і цим користувалась молодь, щоб якось виїхати з села. Села опустіли...

В колиинпх Білчанських хуторах залиіиилоеь біля ста хат. Не господарств, а хат. Раніше б\ли господарства, в яких, крім хати, були; комора, клуня, кілька хлівів, саж, птаипник, погреби, тощ о, а тепер - у більш ості одна хата. Половина хат пусті. М оло­дих селян майже немає, а в хаті живуть двоє стареньких (дідусь і бабуся), або одна бабуся, чи один дідусь. На Тарасенковому хуторі залиш илась одна хата, на Романках- кілька хат, на Ю хнах, правда, більше десяти, на Снацьких - кілька хат, на Божках - одна хата, в якій ніхто не живе (там влітк-у стоїть пасіка, а взимк-у - в хаті зберігаю ть бджіл), на Тетянечках - одна хата. Хутір М аленкн зник зовсім...

На місці колишніх садиб ростуть тепер бур’яни висотою до двох метрів; кропи­ва, собача кропива, лобода, щириця, осот, болиголов плямистий та подекуди залиш и­лись деревця слив, вишень, здичавілих яблунь, груш, переплетених хмелем, тощ о...

М имохіть спливають у пам’яті слова нашого пророка Тараса Ш евченка;... "Село неначе погоріло, неначе люди подуріли...”І не в однім нашім селі,А скрізь на славній Україні - Все благородне страждає.Один лиш скот благоденствує...

( \ ь ш о повідав про долю наш ого р ід н о го села м ій зе.иляк В асиль П рокопоаич Д уд к а у (іірші, яки й він назвав “Г ен о ц и д "

ГЕНОЦИДВасиль Д уд к а

Народе мій, коли прозрієш ти?Коли збагнеш, що воля - найдорожче.Коли позбудешся своєї наготн?Прозрій, стяг волі на вітру полоще,

В центрі Європи вимирають села.Молодь лишає свої рідні хати, Земля-турбота лиш пенсіонера.Та і за них нема кому подбати.

Не так давно у голову збрелоКомусь тлумачення (аж більш, чим дивне),В розумній голові це б не могло.Що є село немов безперспективне

Село Грузьке. Колись воно цвіло Садами пишними і гаміром малечі Як сталося і як воно могло таке звалитись на селянські плечі?

Дбали про клуб, ФАЛ, школу і контору. Зводили ферми І саджали ліс,Була надія, справи підуть вгору.Дбайливо доглядали сінокіс.

На сцені тут Наталку грали Вчителі нашого села.Дівчата весело співали.Допоки півень заспіва

Грали гармонії й гітари,Танці гриміли до зорі.Були тут сміх, і гріх, і чвари Так, як і в кожному селі.

А зранку люд весь на роботі.Поля і ферми аж гули.Бідно жили, часом в скорботі.Та з цим боролись, як могли.

Берегли землю, доглядали поле. Вирощували справний урожай.Хліб під вітрами хвилювавсь, як море...... Надія вмерла, їй поклали край

В цьому селі я иародився.Ходив до школи босоніж.Вивчав науки, добре вчився.Учив напам'ять перший вірш

Туг пережив СВІЙ перший голод.Пізнав, що значить неврожай.

Перетерпів я лютий холод,Так пізнавав свій рідний край.

Проблема одягтись чи взутись Тоді для кожного була.Бажання злиднів цих позбутись Прогнало молодь із села.

Одних на шахти забирали.Інші - навчались тут і там. Паспортів зовсім не давали, - За себе не подбаєш сам.

Всі ми це бачили і знали.Але зробить щось не змогли,В концтаборах уми конали - Народу кращії сини.

У всіх на очах село вмирає, Ліквідували школу, клуб, Бібліотеки вже немає,З криниці розібрали зруб.

По вулицях - пусті хатини Стоять без вікон і шибок. Зіяють чорні порожнини.Що здатні викликати шок

До них не видно вже доріжок. Не чути скрипу їх дверей. Нема слідів дитячих ніжок. Сумно співає соловей.

Не видно, де були городи, Позаростало все кленком.Там, де були дзеркальні води, - Вже болота з багнистим дном.

Зникли з лугів пахучі трави.Де був найкращий сінокіс. Раніш такого ми не знали. Замовк 1ЛТ дзвін сталевих кіс.

Біля садиб, будинків власних. Сидять на лавках, мов граки.Із згаслим поглядом нещасних Пенсіонери-старики.

Вони приречені давно Головоіяпами Кремля, Помруть вони, помре й село. Бо їх трим:иа тут земля.

Літературно-художнє видання

Володимир Андрійович Юхно

БІЛЧАНСЬКІ ХУТОРИ

Відповідальний за випуск К Полтавець Технічний редактор/4. С Иаталуха

Ф ото В.Дудка

Зламо в набір ІЗ 09 99. Підписано до друку 27.09.99, Формаї 60x84/16. Папір офсет Гарнітура Тайме Друк офсетним Умови друк арк. 1,16, Обл.-вид арк 0,96. Тираж 200 екз Вид №> 2. Зам 12 Ціна договірна

Вилавнмшво "Ярославна". Україна. 244030, (,'уми. вул.Горького, 2

Лр\к вилавтшгва ' Ярославма", Україна. 244030, Суми, вул.Горькою. 2

На 1-ій сторінці обкладинки; одна із хат Семена Годунова, яка 5 лютого 1930-го року була відібрана у господаря комнезамів­цями Липовим С.К., Пономаренком М И., Сиротою Ф М та Ша- повалом В М с.Білки Тростянецького району.

На 4-ій сторінці обкладинки; осиротіла хата-пустка в селі Грузько.му Тростянецького району на Сумщині.