Осип Зінкевич. Щоденник.1948-1949, 1967-1968, 1971-1976.
description
Transcript of Осип Зінкевич. Щоденник.1948-1949, 1967-1968, 1971-1976.
ЩОДЕННИК ТОГО, ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП 1
ОСИП ЗІНКЕВИЧ
ЩОДЕННИК
1948–1949, 1967–1968,1971–1976
2 Наталія Ксьондзик
Осип Зінкевич.Париж, 1950 рік
ЩОДЕННИК ТОГО, ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП 3
Київ«СМОЛОСКИП»
2016
ОСИП ЗІНКЕВИЧ
ЩОДЕННИК1948–1949, 1967–1968,
1971–1976
4 Наталія Ксьондзик
Осип Зінкевич – не просто директор-засновник ви-давництва «Смолоскип», це його символ і натхненник.Пропонуємо увазі читачів книжку його щоденниковихзаписів, з якої дізнаєтеся про діяльність українців веміграції, сприяння дисидентському руху в підрадян-ській Україні, поширення самвидаву й історію створен-ня нашого видавництва.
Видання стане у пригоді не лише тим, хто цікавить-ся історією, діаспорою, рухом опору та видавничоюсправою, а й тим, хто хоче знати, як малі справи зали-шають великі сліди в житті країни.
© Осип Зінкевич, 2016© «Смолоскип», 2016
ISBN 978-617-7173-35-8(ТОВ «Смолоскип»)ISBN 978-966-1676-93-9(МБФ «Смолоскип»)
УДК 821.161.2'06-94 ББК 84(4Укр)6-445
З-63
Передмова Наталії Ксьондзик
ЩОДЕННИК ТОГО, ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП 5
Наталія Ксьондзик
ЩОДЕННИК ТОГО,ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП
Тим, хто знайомий з Осипом Зінкевичем особисто,ці щоденникові записи будуть страшенно цікаві. Тим,хто особисто з ним не знайомий, проте чув про ньогоабо знає видавництво «Смолоскип», вони будуть про-сто цікаві. Тим же, хто вперше побачить це ім’я і водно-час довідається про існування такого собі видавницт-ва, ці тексти все одно стануть у пригоді. І не лише яквідкривавчі, а й такі, що ширше прочиняють вузенькушпаринку дверей історії до нашого еміграційного ми-нулого другої половини ХХ ст., а разом з тим допома-гають зрозуміти сучасність і ті проблеми, коріння яких,здається, існувало ще з-перед віків. Адже йдеться проісторію, оповідану очевидцем й учасником, що здаєть-ся такою далекою і близькою водночас. Вона, на пер-ший погляд, оповита серпанком таємничості, втім, ча-сто розгадки лежать на поверхні.
Мало хто знає, що видавничу діяльність ОсипСтепанович (директор-засновник видавництва «Смо-лоскип») почав за ґратами ще наприкінці 1940-х років.Середньостатистична німецька в’язниця для кримі-нальників – уявляєте, яка вона? Там доволі холодновзимку, бо майже не опалюють, та не надто різноманіт-не харчування. Однак працюють гуртки з вивчення іно-земних мов (чи можливо бодай подумати про таке врадянському аналогічному закладі?!). Регулярновідбуваються богослужіння, на різдвяні свята лунаютьколядки, а під час зимової прогулянки в’язні грають усніжки й ненароком (чи навмисне?) поціляють у нагля-дача. У багатющій бібліотеці є книжки навіть україн-
6 Наталія Ксьондзик
ською мовою. Всім цим користується юний Зінкевич,а на додачу ще й організовує нелегальний часопис.За кілька днів до звільнення він встигає погортати пер-ший номер журналу «Перекличка», створений спільноз російськими, білоруськими і польськими співв’язня-ми. «Нічого собі тюремне і ще до того міжнародне до-сягнення», – лаконічно коментує це сам автор.
Та чому молодий хлопчина опиняється за ґратами?Історія про Каїна і Авеля знаходить своєрідне відоб-раження і в цій ситуації. А склалася вона навколо ОУНта її сумнозвісного розколу (на бандерівців і мель-никівців, а згодом ще й двійкарів). Та якби ж лише роз-колу! Те, як згодом поводилися колишні побратими,викликає не тільки емоційне обурення, а й банальнеподивування: звідки в людей стільки ненависті й за-здрості? Зрада одного приятеля призводить до ув’яз-нення другого. Втім, цей другий не ламається чи зне-віряється, а навпаки: загартовується й не втрачає надії.Фортуна ставиться до нього небайдуже: на шляхахйому зустрічаються різні люди (наприклад, німецькийфермер рятує від самогубства), а поневіряння часоммають приємний присмак (колеги шахтарі навчаютьпити гарне французьке вино). Після виходу з німець-кої в’язниці Зінкевич через нелегальний перетин кор-дону потрапляє до в’язниці французької, а звідти – нашахту, де не лише ставить виробничі рекорди (за щоотримує премію), а й ініціює створення українськоїмолодіжної організації (іде собі якось тихою французь-кою вуличкою і випадково зустрічає співвітчизників –за кілька днів організації бути!).
Переривчасті щоденникові нотатки, на жаль, неможуть вповні відтворити всього, що відбувалося зїхнім автором. Утім, загальний конспект (а разом з тимі контекст) накреслити вдається. Після шахти був кон-трастний Париж, офіційне навчання на хіміка й заочнена журналіста. Історія постання спершу додатка, апотім незалежної газети «Смолоскип», згодом одной-менного видавництва – вже у США. Та Франція не
ЩОДЕННИК ТОГО, ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП 7
відпускала, і співпраця через океан (зокрема з Першоюукраїнською друкарнею) тривала десятиріччями, ро-мантичні ж спогади про її столицю повсякчас бенте-жили уяву. Вже в 1970-ті Осип Степанович перебуваєу відрядженні в Парижі й не втримується від емоцій-них спогадувань, котрі ретельно занотовує в щоден-ник. Це згадки про час, коли народилося щасливе по-дружжя Зінкевичів, тож напрочуд зворушливими ви-даються деталі не лише про мешкання в тому самомубудинку, що й Марсель Пруст, а й про відсутністьліжечка для немовля, котре солодко спало у валізці.
Одначе романтики у щоденниках обмаль. Хоча йтрапляються кумедні епізоди. До таких належить ла-конічна оповідка про те, як Осип Степанович разом зсином Аркадієм клеїли марки на конверти і сідали наних, аби не розклеювались, а за цим високотехноло-гічним процесом заінтриговано спостерігала міжнарод-на поліція, адже відбувалося все в прес-центрі під часОлімпійських ігор в Мехіко 1968 року. Водночас вартоне забувати, що за фахом Зінкевич хімік і тривалийчас працював саме на такому підприємстві. Тож напро-чуд колоритними виглядають його спогадування, ска-жімо, про писання в лабораторії, коли одним оком вінпозирає на слоїки, де вирують різноманітні реакції, адругим – на папір, де нотуються думки для черговоїстатті про українських політв’язнів. Пікантними вида-ються й взаємини з директором фірми, який з розумі-нням ставиться до раптових зникнень працівника зробочого місця, бо сам опікується єврейською спіль-нотою, залучаючи кошти для підтримки співвітчиз-ників, тож чудово розуміє клопоти співробітника. Годістримати усмішку, коли читаємо, як у робочому відря-дженні до Детройта Осип Степанович прогулює важ-ливу лекцію про полімери заради спільного обіду зтоваришами по Організації.
Уривчасті щоденникові записи кінця 1960-х – 1970-хроків подібні до ділових нотатників. Численні зустрічі,телефонні перемовини, конспірація (друзі, вороги й
8 Наталія Ксьондзик
байдужі – часто їх не відрізниш), очікування листівок зумовними знаками (Ленін чи Шевченко), передачі доку-ментів, офіційні заяви, підготовка до друку, залучен-ня зв’язкових, оприлюднення, критика, виступи, споді-вання, сподівання, сподівання. Зі щоденників довідує-мося про справу перекладу і міжнародний розголоснавколо «Лиха з розуму» В ’ячеслава Чорновола,принагідні епізоди з публікацією «Більма» МихайлаОсадчого та «Бумеранґа» Валентина Мороза, а такожповну версію скандалу навколо спогадів Данила Шу-мука «За східним обрієм».
Віковічна історія заздрості й жадоби повторюєть-ся й за океаном. Українці не вірять і не довіряють одніодним. Повсякчас хочуть перехопити ініціативу йвстигнути першими. Намагаються зірвати плани своїхколег, яких сприймають передусім як конкурентів, хочаначебто всі свої, а чужий – це єдиний спільний радян-ський ворог. Однак не все так просто, як видається.Хтось співпрацює з розвідкою, хтось шпигує, хтосьробить наклепи, хтось звинувачує (це чи не найлегшеробити). Багатьох вражає такий парадокс: мельниківці(до яких належав Зінкевич) першими пробують ряту-вати життя сина бандерівського генерала Шухевича.Прості людські взаємини часом видаються підозріли-ми й небезпечними. Втім, це не лише спогадування«злого» старшого покоління, бо це й розповідь про«добрих» молодих. Серед молоді, яка ніколи не бачи-ла України, але чула про неї від батьків, з’являютьсянебайдужі, ладні ризикувати не заради себе чи влас-ного самоствердження (хоча й воно, зрештою, завждимає місце), а заради справи. Тільки в молоді Осип Сте-панович бачить порятунок Організації, що б’ється впередсмертних корчах. Втім, не завжди його чули...
У щоденникових записах Зінкевич неодноразовонаголошував, що пише винятково для себе й не зби-рається публікувати ці нотатки. У них він суб’єктив-ний автор, який висловлює поточні думки, що, яснаріч, з часом могли змінитися. Втім, написане слово не
ЩОДЕННИК ТОГО, ХТО ЗАПАЛИВ СМОЛОСКИП 9
викреслиш, а доля часто втручається в наші плани,кардинально їх трансформуючи. Достеменно знаю, щонавіть готуючи книжку до друку, пан Осип (як його на-зиває все видавництво «Смолоскип») до кінця не бувпевен, чи варто її оприлюднити. Та, зрештою, дослу-хався до голосу нової ґенерації смолоскипівців і давзгоду. Тож «Щоденнику» бути! А читачам – порада: неочікуйте неймовірного, звертайте увагу на деталі, при-слухайтеся до тихого голосу, що творить українськуісторію навіть за океаном, являючи нам її без зайвогоура-патріотичного пафосу.
10 Наталія Ксьондзик
Рік 1948–1949 11
ЩОДЕННИКРІК 1948–1949
12 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
Рік 1948–1949 13
ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРАМинуло дуже багато років від тих давніх часів.
1947 року мені виповнилося 22. Я ще не встигвступити у 23-й рік, як раптом мене ув’язнили. Цесталося вже в повоєнній Німеччині. І так склалосьу моєму житті, що був «я» і «не я». У таборі дляпереселенців у Карлсфельді поблизу Мюнхеназакінчив дворічний Учительський семінар, ставпрофесійним учителем і, не маючи жодних доку-ментів, отримав диплом на моє справжнє прізви-ще Осип Зінкевич, а ув’язнили мене як МихайлаДовганюка. Тож я став Михайлом Довганюком у22-річному віці. А коли щойно вступив у 23-й рікжиття, потрапив до в’язниці 1.
А було воно так. Я народився у невеличкомуселі Малі Микулинці на Снятинщині. 1939 р., ма-ючи 14 років, я став членом Юнацтва ОУН, колиця організація ще не була розбита на дві части-ни. Восени 1944 р., коли наближалися більшови-ки до наших сторін, мої батьки разом з іншимивирішили шукати захисту на Заході. Ми виїхаливозом, доїхали до Косова в Карпатах, якраз у час,коли велись бої ковпаківських радянських парти-занів з німцями і мадярами. У бою загинув німець.У відплату німці і мадяри схопили дванадцятьмісцевих селян, а серед них і мого батька Степа-на, колишнього хорунжого Українських січових
1 Далі подаються обширні примітки автора Щоден-ника, які він підготував на прохання своїх колег.
14 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
стрільців, і публічно повісили. Я і мої два това-риші, котрі також були членами Юнацтва ОУН,вирішили відірватися від наших рідних і самотуж-ки перебратися на Захід. Ми роздобули зброю ідійшли аж до Судетів. Після деякого часу, пере-ховуючись у горах, ми попали на великий загінрадянських партизанів, серед яких було такожбагато українців. Вони примусили нас долучити-ся до них. Одного разу, коли у нас закінчилисяпродукти, вони доручили нам піти в розвідку ірозшукати продуктів. Ми підійшли до якогось не-величкого ресторану, замовили їжу, і саме тодіналетіли радянські літаки і почали бомбити міс-течко. Бомба попала в ресторан, моїм товаришамвдалося втекти, а я залишився під уламками руїнбудівлі. Мої товариші пробралися аж до Німеч-чини, віднайшли мою маму і сестру Наталку, по-відомили їх, що були свідками, коли я загинув.У місті Карлсфельд неподалік Мюнхена наш зем-ляк священик Тарнавецький відправив Богослу-жіння за упокій душі моєї.
А мене витягнули з-під руїн, і я знову опинив-ся з радянськими партизанами. Це вже була вес-на 1945 р. Я був свідком, як керівники цього заго-ну вели якісь перемовини з чехами. Одного разудо нас попав скинутий парашутом якийсь радян-ський полковник разом з іншими офіцерами. Наспочали підготовляти до визволення Праги. І таку перших днях травня 1945 р. у Празі вибухнулочеське повстання проти німців, наш загін був уперших рядах серед повстанців. Я ненавидівнімців за вбивство мого батька, тому і воювавзапекло, за що був пізніше відзначений. Під часбоїв я був поранений у ногу і попав до лікарні,
Рік 1948–1949 15
там познайомився з українським медиком, який,як виявилося пізніше, був також членом ОУН. УПразі у рядах радянської армії я перебував аж дожовтня 1946 року. Цих півтора року я постійнодумав і планував, як втекти і прорватись на Захід.На початку жовтня я довідався, що наша частинабуде переїздити аж за Урал. Часто зустрічався зтим медиком і тоді, домовившись з ним, вирішивтікати на Захід. А план утечі був такий: я «захво-рію», мене привезуть до тої самої лікарні. Медикбуде мати для мене готовий цивільний одяг, а навулиці буде чекати машина його знайомого. Так ібуло. Усе планувалося по хвилинах, щоб зразупопасти на поїзд. Він наперед придбав квитки іпоїхав зі мною аж до кінцевого чеського містаПльзен. Там я долучився до групи німців, які ле-гально репатріювалися до Німеччини. Знищивсвої радянські військові документи і щасливопробрався аж до американських прикордонниківнеподалік містечка Фурт ін Вальд. Під час пере-вірки документів, яких у мене не було, мене за-арештували і готові були видати радам, як дезер-тира. Серед американців знайшлися українці, якіі допомогли мені, і мене відпустили.
Я віднайшов маму та сестру в таборі длябіженців у Карлсфельді. Нелегко було поновитидокументи. Я приятелював із закарпатцем Михай-лом Довганюком, якого ОУН готувала як зв’язко-вого, щоб відправити з підробленими радян-ськими документами до України. Закінчивши уКарлсфельді Учительську семінарію без жоднихдокументів, я був активним у юнацтві ОУН(м) 2.
2 1929 р. постала Організація українських націоналі-стів (ОУН) під керівництвом Євгена Коновальця. У 1939 р.
16 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
Знаючи, що я не маю жодних документів, Михай-ло Довганюк залишив мені свої. В Організації зу-міли до його документів прикріпити моє фото – ія став Михайлом Довганюком. У Мюнхені я живна квартирі в будинку № 1 на Цепелінштрассе.Був дуже активний в ОУН. Про це довідалися нашіпротивники з ОУН(б) і підіслали до мене свогопровокатора Митрика. Ми товаришували, і я нічо-го підозрілого в ньому не бачив. Організації бувпотрібен пістолет для складання присяги. Я проце сказав Митрикові – і він невдовзі приніс ре-вольвер на мою квартиру. Він бачив, як я поклавйого на своє ліжко під подушку. Це було близько3-ої години пополудні. А десь близько 6-ої годи-ни німецька поліція оточила будинок. Увірвали-ся до квартири, й один із поліцаїв одразу, безнадуми, відкинув подушку на моєму ліжку та по-бачив револьвер. Мене скували й запроторилидо Мюнхенської тюрми. Це було 2 лютого 1948 р.Мене багато разів допитували німецькі та амери-канські слідчі: чому в мене револьвер, до якоїзлочинної групи я належу тощо. Американськийслідчий ударив мене кулаком в обличчя й пере-ламав ніс. Відбувся суд – і мене засудили на дваз половиною роки тюрми як кримінального зло-чинця. Спершу я відбував покарання у тюрмі вмістечку Бернау (між Мюнхеном і Берхдесґаде-
після його загибелі головою ОУН був обраний полк. Анд-рій Мельник. 10 лютого 1940 р. від ОУН відійшла група їїчленів на чолі зі Степаном Бандерою. Одних називалибандерівцями, а других – мельниківцями. Зі сторониОУН(б) почалася прикра боротьба з другою ОУН, доходи-ло до братовбивств. Після війни ця боротьба продовжу-валася і набирала непередбачених обертів. Так жертвоюцієї внутрішньої боротьби став і автор щоденника.
Рік 1948–1949 17
ном). Я пробував утекти. Мене впіймали й післядев’ятиденного голодування відправили до най-тяжчої німецької тюрми у м. Штраубінґу. Щойно24 грудня того 1948 р. я подумав і вирішив вестищоденник. Не знав, що в ньому записувати, чипотрібно записувати щось щодня. Без надумивирішив писати, коли з’явиться якась думка,щось цікаве або й не цікаве, тоді й записуватиму.
Переглядаючи його десятки років пізніше, ясам із цікавістю читав, пригадував свій побут,переживання та знайомство з українськимив’язнями та в’язнями інших національностей, якісправді були злочинними, кримінальними, а неполітичними. З цього щоденника я бачу, що ятрактував їх насамперед як людей, попри тезлочинне, що вони скоїли у житті. Я з ними дру-жив, товаришував, пробував допомагати чим міг.Може з перспективи часу виглядати дивно, що яне випитував і в щоденнику не зазначав, за щоцих кілька десятків українців було засуджено тана який термін ув’язнення.
Я з ними ділив свою тюремну долю, з декимдружив, а після звільнення нікого й ніде з них недовелося мені зустріти.
РІК 1948П’ятниця, 24 грудня 1948. Прийшовши сьогодні
в обід із роботи, я вирішив писати щоденник.Чому це мені спало на думку – сам не знаю. Поду-мав – вирішив і пишу. Сьогодні св. Вечір (латин-ський). Фактично, ми працювали до 9-ої, пізнішеробили порядки десь до 10:15. В обід я діставлиста від Альоші Шевченка. Дійсно прекрасна
18 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
душа. Від нього аж б’є українською Полтавщиною.Як він щиро пише, це можна відчути з кожногорядка. Він – одинокий тепер мій найближчий друг.Отримав також пакунок від Наталки3. Очам неповірив, таки пішла на моє помешкання у Мюн-хені, переконала господиню, вона пустила її, пе-реглянула мої книжки , знайшла перший томтворів Хвильового, який я два роки тому пози-чив у Багряного, і ось надіслала мені. Це найкра-щий для мене різдвяний подарунок.
На прогулянці ходив сьогодні з Паулем. Це мо-лодий студент, дуже цікавиться літературою. Мимаємо про що говорити. Питає, чи я читав віршіШіллера. Відповідаю, що дещо читав у перекладіукраїнською. А тоді він:
– А п’єси тебе цікавлять? Кажу:– Цікавлять, але нічого з п’єс не читав, хоч
хотів.– А про Ібсена ти чув?– Не чув, а хто це такий?– Це один з найкращих драматургів світу. Про-
читай його «Ein Volksfeind»4 . Тобі напевно спо-добається.
Я йому подякував і перескочив до своїх.Ходжу з Цебаком, він передає мені два числа
«Часу»5, а я думаю, що це таке «Ein Volksfeind».Питаю Цебака, він краще за мене знає німецьку.
3 Наталка Зінкевич-Богдан (1922–2002) – сестра Оси-па Зінкевича, активний член ОУН.
4 У норвезькому оригіналі назва п’єси Генріка Ібсе-на така: «En folkefiende» («Ворог народу», 1882).
5 «Час» – український часопис, який друкувався уповоєнній Німеччині.
Рік 1948–1949 19
Думав, думав і каже, що це, напевно, «Ворог на-роду».
По прогульці докінчую робити генеральний по-рядок у камері. Викликають по пакунок. Іду ра-зом із Павлом, на сходах зустрічаю «носача». Маєдля мене «Промінь»6. Але пакунок не видали.Йдемо до церкви. Всі, навіть євреї7. Все прикра-шено спеціально. Церква переповнена в’язнями.На горищі зібралась уся тюремна генераліція.Директор, оберлєрер8, лікарі, священики... Пізнішеприйшов маклeр9, але скоро забрався.
У програмі вечора музичне та хорове виконан-ня німецьких колядок. Починають музичним ви-конанням якоїсь колядки, пізніше колядують дітиз якоїсь школи, а за ними тюремний хор. БачуЛазурка10, Григоращука, Василевського, Н. П. Пе-рекидаюся кількома словами, обіцяю завтра при-нести свіжі газети. Опісля було коротке казання.Священик говорить багато про любов... Любовдо Батьківщини й про «Friede»11. Все закінчуєть-
6 «Промінь» – український часопис, який друкував-ся у повоєнній Німеччині.
7 В оригіналі автор щоденника писав не «євреї», а«жиди», бо в західноукраїнській мовній традиції ці сло-ва віддавна були синонімами і не містили жодної нега-тивної конотації. Втім, з огляду на особливості сучасно-го мовного процесу і з дозволу автора, вирішено скрізьписати нейтральну назву «євреї».
8 Оберлєрер – німецький в’язничний чиновник.9 Маклер – німецький в’язничний чиновник.10 Про всіх українців і росіян, про яких згадую у що-
деннику, не маю жодної біографічної інформації, а такожне знаю, за що вони сиділи. Це була норма, і ми між собоюпро ці речі не говорили. Знаю, що дехто з них був засу-джений під час війни і досиджував свій термін після війни.
11 Мир, спокій (нім.).
20 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
ся колядою «Stille Nacht»12, яку співають усі в’язні.На їхніх очах видно сльози. Про що вони дума-ють? Що їм пригадується, що витискає ті сльозина очах? При виході кожен дістає святочний по-дарунок: одна булка, сім яблук, ½ кг цукру, ¼ кгродзинок, кілька тістечок. Приходжу до камери.Холерично зимно. Шиби примерзлі. Опалюватиперестали. Приходить Курц і викликає по паку-нок. У пакунку є лист, але його забрали до цензу-ри. Забираю пакунок, бажаю їм «Frohe Weinacht»13
і повертаюся до своєї камери. Бажаю Курцовівеселих свят, хоч він комуніст. Заскреготав ключвід замка – і знову я на самоті. Вечеряю (картопля-на салата, кусок паштету і чай). Дещо їм із пакун-ка й одразу йду до ліжка, бо холєрсько зимно.Ноги замерзають. Різдва не відчуваю, хоч цілатюрма гомонить німецькими й польськими коляд-ками... Настає час, і все втихає. Беруся читатигазети. Сьогодні я задоволений...
Субота, 25 грудня 1948. Ще звечора мені жах-ливо болів зуб. Але я насилу читав. Болів майжецілу ніч . Сьогодні перший день латинськогоРіздва. Рано почали опалювати. Але того майжене відчувається. Я загорнувся у два коци й закін-чую читати «Час», а потім відкладаю «ЮністьВасиля Шеремети» Самчука й починаю читатиХвильового. О 10-й годині ходили до церкви напольське богослужіння. Пригостили дечим ізпакунка Анатолія (Кузнецова). У церкві передавЛазуркові нові газети. Чекали майже півгодини,
12 Тиха ніч (нім.).13 З Різдвом (нім.).
Рік 1948–1949 21
поки прийшов священик. Після богослужіння зу-стрічаюся з Мокринським і Лемішкою – даю їмгазети. О 2-й годині прогулька. Анатолієві давлиста Альоші. Він психолог. Нехай розбирає. Зго-ри Струк кинув мені дещо з пакунка. Я злосний.Таких геців14 не люблю. На прогулянці ходжу згрупою шнайдерів15. Ходимо втрьох: Струк, я іМ. Левчук. Миколі пояснюю, як склеювати сто-рінки книжок. Говоримо про всячину: Пласт, СУМ,організації. Одним словом, політикуємо. Годинизамало... Перед вечерею приходить «Трибуна»16.Завиваюся знову у два коци17 й уперше читаюХвильового. Переглянув зміст і побачив опові-дання «Арабески». Не знаю, що це слово озна-чає. Починаю читати. Читаю раз і ще раз і вирі-шую цей твір вивчити напам’ять.
Написав набрудно листа до Наді18. Ох, Надусе,якби ти знала, як тут нелегко перебувати. Але,може, скоро це все закінчиться? Проклята судь-ба, прокляте щастя! Хай буде проклятий світ!Помаленько починають знову боліти зуби. У ка-мері зимно. Перестали опалювати. Йду читати«Трибуну». Тюрма вмовкає. Сумно. А на серці доболю тяжко...
14 Геци – жарти.15 Від нім. Schneider – кравець.16 «Трибуна» – мається на увазі часопис «Українська
трибуна», який був органом ОУН(б), видавався у Мюн-хені.
17 Коц – ковдра, ліжник.18 Надя – Надія Наорлевич, пізніше стала дружиною
Осипа Зінкевича. Познайомилися в Берхдесґадені, утаборі ДП для українських біженців, в час, коли вона скла-дала приречення члена ОУН.
22 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
Неділя, 26 грудня 1948. Сьогодні встав, як івчора, о сьомій ранку. О пів на десяту ходили доцеркви. До обіду переглянув німецький журнал.Написав листа до Наді. Сьогодні прийшов росій-ський священик. На прогульці ходив зі Струком іЦебаком. По прогульці трохи читав із «Das Wis-sen»19. По вечері беруся далі по кількаденній пе-рерві до своєї «повісті». Щось не дуже хочетьсяписати. Але закінчити треба. Написав усього 15сторінок. Вистачить на сьогодні. Чомусь ні прощо не думаю. Ніщо мене не цікавить. Ага, Анато-лій, казав, що має вищу освіту, дав характерис-тику Альошиного почерку, щось вона не дужевідповідає дійсності. Перед хвилиною, як і що-дня, якийсь вахман20 старався втихомирити «га-ласунів». Але де там... Його, як завжди, висвиста-ли, висміяли, викричали. Що він може зробити?Щось довго не маю пошти. Може, щось буде зав-тра або у вівторок. Знов зачинає боліти зуб. Чортіз ним, хай болить... Треба лягати, бо скоро за-трублять. Але насамперед треба сховати рукопи-си, бо завтра «старий»21 приходить. Напевно будешукати.
Понеділок, 27 грудня 1948. Цілу ніч боліли всізуби. Коли б хоч лише один – а то всі. Спати ніякне міг. «Старий» вахман ще не прийшов. На ро-
19 «Das Wissen» («Знання») – німецький науково-по-пулярний журнал.
20 Вахман (з нім.) – сторож, охоронець, наглядач.21 «Старий» – так називали в’язничного чиновника,
досить похилого віку, завданням котрого було перевіря-ти камери щодо чистоти і нелегальних матеріалів. Черезсвою поведінку і мову викликав у в’язнів кпини і на-смішки.
Рік 1948–1949 23
боті закінчив склеювати книжки, приготував їх дожиття. З Анатолієм говорили про вислів «потом ікров’ю». Я тверджу, що піт проливають раби, акров – борці за свободу. Він не дуже з тим пого-джується. Перед вечором ще на роботі знов по-чинають боліти зуби. В камері за цілий час свогоув’язнення викурив першого «американа»22, аленічого не допомагає. У голові цілком закрутило-ся, хотів писати, але щось воно не йде. От про-кляті зуби. Бодай їх чорт забрав. Мушу лягати.Болять, як навіжені. В камері сьогодні зовсім неопалювали. Навіщо? Думав, що завтра буде ра-порт, хотів дещо полагодити, але довідався, щоаж 11 січня. Якщо знову цілу ніч болітимуть – завт-ра зголошуся до лікаря.
Вівторок, 28 грудня 1948. Чудо! Зуби не болі-ли. Сьогодні прийшов наш «старий». Трохи, якзвичайно, «сєрчає». Але ніхто йому не дивуєть-ся. В обід пишу. Одразу після обіду попросивсяй пішов до бібліотеки. Знайшов Ібсена та його«Ворога народу» німецькою. Позичив, читатиму.
На прогульці ходжу зі Струком. Майже свари-мось. Він би всипав Дивничеві цілий магазин, ботой десь там накинувся на галичан. Дивний чо-ловік. Сьогодні о 3:45–4:45 спорт. Я сьогодні неграю23. А кидаємося великою дерев’яною мискоювчотирьох: я, Анатолій, Маршалок і Зегальд.Пізніше дужаємося із Зегальдом і кидаємось
22 «Американки» – так в’язні називали американськіцигарки, які отримували від рідних і які часто привозивув’язненим український греко-католицький священик.
23 Звичайно в’язні грали в баскетбол, для чого бувпристосований великий спортивний зал.
24 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
удвох. Увечері опалювали 5–10 хвилин. Вікна нерозмерзаються. Зимно, але все-таки пишу. Голов-не, що зуби не болять. Сьогодні вже п’ятий день,а я ще не дістав листа, який був у пакунку. Свин-ство. Писав би дещо більше, але хочу закінчитисвій «твір»24. Цікаво, що з нього вийде, як оцінять?Байдуже, а завершити мушу. Планую до нашогоРіздва закінчити, не враховуючи того, що вжемаю.
Середа, 29 грудня 1948. Сьогодні був у лікаря.Маю невралгію, тобто ревматизм зубів. Мазавякоюсь холерою. Дав пігулки, казав ще прийти.Сьогодні під час прогульки почав падати першийсніг. Запахло правдивою зимою. Пошти нема.Завершуємо роботу на півгодини швидше. О 6-йідемо в кіно. Триває 45 хв. Заграла музика. При-гадалась воля. Стало до божевілля тяжко. Фільмскладається з трьох частин: 1. Похорони Ґанді йолімпіада в Санкт-Моріц. 2. Олімпіада в Лондонів липні 1948. 3. Будова тунелю Лінкольна в Нью-Йорку та деякі дрібничкові додатки. Зустрічаюсяз Юрком Полянським. Перекидаємося кількомасловами. Але довго говорити немає часу. В обід іпісля кіно писав. Завтра зголошуся до tagesra-portу25, щоби на наші Свята звільнили від робо-ти. Якось дивно сьогодні, попадаю в дурнийнастрій. І зимно, і зуби болять, і пошти ні від когонемає. Про свободу та обіцянки шкода й думати,а тим паче мати якісь надії на Різдво. «Сів» – то й
24 Автор щоденника пробував написати у тюрмі свійперший «твір», повість «Дорогою на Схід», який йому невдалося закінчити.
25 Tagesreport – щоденний звіт, рапорт (нім.).
Рік 1948–1949 25
сиди. Чорт забери цілий світ. Пригадується: Хайживе безголів’я! Та хай живе! Чорт з ним! (Щобне забути росіян Хомутова, Попова, Архангель-ського, Александрова, з якими сидів у Мюнхені,інших забув. Ага. Сьогодні дістав стінні календаріна 1949 рік).
Після всього сів і починаю читати «Ворога»Ібсена. Надзвичайна річ, пишеться зовсім по-іншому, як звичайні оповідання. Від книжки неможу відірватися. Читаю аж до останнього гудка.
Четвер, 30 грудня 1948. Сьогодні надворі по-тепліло, а в камері позимніло. В обід ходимовтрьох: я, Юрко Полянський, Анатоль. Говори-мо про всячину. Юрко П. говорить прекрасно по-українськи, але серце у нього, мабуть, власов-ське. Так я відчуваю. На загал гарний хлопець.Треба б його переробити, але на це треба часу ібез Анатоля. Постараюсь його освідомлювати по-через пресу та книжки. Колись зізнався мені, щопопав у полон, а тоді вербували до РОА26 і вінпішов. Казав:
– Що мені було робити? Помирати з голоду уполоні чи пробувати щось інше? Погодився пітидо РОА. А після війни опинився ось тут...
Анатоль пророкує, що моя судьба вирішиться27 січня, а в перших днях лютого дістану відпо-відь. Наскільки це сповниться, цікавить його неменше, як і мене. Побачимо. Пів до п’ятої прихо-
26 РОА – Русская освободительная армия (Російськавизвольна армія) створена німцями у квітні 1943 року зколишніх радянських полонених. Армію очолював ко-лишній генерал Червоної армії Андрій Власов. Від йогоімені воїнів РОА прийнято було називати «власовцями».
26 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
дить до працівні Герман, український фолькс-дойч27 зі Львова, перекладач і цензор у тюрмі,ставиться з вирозумінням до нас усіх, виглядає,що в нього все ж є якась частка українського сер-ця. Говорю з ним. А він, як звичайно... На завтрамаю йому приготувати листу28 українців і ранойому занести. Каже, що маю листа від Наталки,але, мабуть, знову треба буде чекати на ньогокілька днів. А лист із п’ятниці пропав... Працюва-ли лише до три на п’яту. Щойно виготовив листу.В обід писав. Тепер не буду більше. Читаю:А. Д. Семенов-Тян-Шанський «История однойжизни». Завтра не працюємо. Зуби не болять.
П’ятниця, 31 грудня 1948. Сьогодні не працює-мо. До обіду робимо генеральний порядок. Мит-тя, чищення тощо. Раненько заглянув до менеГерман. Прийшов за списком українців. Першийпобажав мені благословення Божого і всього най-кращого у новому році.
Перед обідом дістаю два листи, один який буву газеті з 21 грудня, другий писаний 27 грудня.Обіцяють, потішають. Наталка, як не вийду наволю, приїде 8 січня. На прогульці М. Левчук пе-редає «Радянську Україну» за 1 листопада 1948,а Анатоль – «Посев» і білоруську «Бацькаушчи-ну»29. Десь біля третьої чистимо на коридорі по-
27 Фольксдойч – етнічний німець.28 Список.29 «Посев» – російський журнал, який у повоєнній Ні-
меччині видавала антирадянська організація російськихсолідаристів НТС (Национально-трудовой союз – Націо-нально-трудовий союз). «Бацькаушчина» («Батьківщи-на») – часопис білоруських антирадянських емігрантів.
Рік 1948–1949 27
руччя. Після прочитання «Посева» у мене зро-джується думка видавати журнал тут, у тюрмі. Річясна, нелегально за участю українців, росіян,білорусів, поляків. Раджуся з Анатолієм, він по-годжується. Обдумає план. Я б хотів ще до могозвільнення закінчити перше число. Але все тре-ба обдумати.
Перед вечором одержую «Промінь». На моєздивування, в середині знаходжу звернення ви-рівняти борг. Дивно. Сьогодні читати маю що. Так,сьогодні останній день старого 1948 року. Вве-чері прибиваю на стіну новий календар на 1949рік. На серці робиться чогось дуже сумно. О, якийпроклятий був для мене цей старий рік. Яке відсамого початку розгорнення сил, організація на-шої праці, після стількох трудів і зусиль, колиздавалося, що все плистиме нормальним, але йскорим руслом, – і раптом провокатор зриває мійлет і загонить за тюремні ґрати. О, як тяжко житина самоті, коли ті, які з тобою йшли рам’я30 обрам’я, тепер мовчать, не пишуть і пару слів. І ро-биться жаль, коли згадаєш Мирона Стебель-ського, Богдана Гаруха, Посполиту, Василя Рож-дественського, Зенка, Раю Шило й інших. Зали-шилися вірними лише Альоша і Надя Н., який явам за це вдячний! А моя рідня? Це страшний рікдля неї. Рік горя, смутку та сліз. Але таке моє при-значення, моя судьба. Проклята судьба, коли по-знайомився і повірив провокаторові. І я сиджу водиночці і пишу та читаю, розв’язую загадки, щобне думати про те все. Все кругом інше, незвичне,гнітюче. До божевілля неприємне. Не нарікай, го-лову догори! І думки линуть до Наді, до Англії.
30 Рам’я – плече.
28 Осип Зінкевич. ЩОДЕННИК
О, як би хотілося з нею зустрінутися. Яка вонадля мене близька і дорога... Але що з нею? Щотам в дійсності діється? Чому вона так мало і такіхолодні пише листи? Невже щось там не в по-рядку? Невже вона пише лише з чемності? На ціпитання я не в силі знайти відповіді... Вони тяж-ким оловом лягають на мою душу.
І так я зустрічаю новий 1949 рік. Рік нових не-сподіванок, нових загадок і сповнення новогоакту судьби... Може, він буде кращим, щасливі-шим, а може, й принесе волю не лише мені, а ймоєму нещасному народові? Я готовий пожерт-вувати всім, волею, життям, щастям, усім, що вмене є, щоб того моменту досягти в цьому ново-му році. Найбільше моє досягнення в останніхкількох днях старого року – вивчив напам’ять«Арабески».
А тюрма шумить, тюрма гуде... холодна тюрма...
РІК 1949П’ятниця, 7 січня 1949. Снився мені дивний сон.
Десь батько говорить мені – завтра вийдеш наволю. А пізніше отримую повідомлення із суду,а там великими буквами написано: 14 лютого49-го будеш звільнений... Дивно. До праці неходив. В обід вигнали на прогульку. Я був на цен-тралі31 й висварився, що не дають святкуватимого Різдва. Заявив їм виразно, що працюватине буду. На прогульці ходив зі Струком і Юрком П.По обіді вчепилася мене манія писання. Писав –
31 Від нім. Zentrale – приміщення адміністрації уста-нови.